Епілог

Час людства

Світ завмер. Час зупинився. Простір згорнувся у сколапсовану точку. Межі Всесвіту стислися до границь моєї свідомості. Довкола не було нічого — навіть самого „довкола“ не існувало. Була лише я, а в мені були темрява й пустота…

Із цієї темряви, з цієї пустоти я почула тихий, вкрадливий голос:

— Ну от, Інґо, настав момент істини! Пам’ятаєш нашу розмову в Колодязі? Тоді я провіщав, що рано чи пізно тобі знадобиться моя допомога. Також я обіцяв допомогти й Владиславові, та, на жаль, це понад мої сили. Він безнадійний і невиправний, він від самого початку був приречений. А ти ще можеш урятуватися.

— Як? — вихопилось у мене проти моєї волі.

— Ти добре знаєш, як. Довірся мені, довірся моїй силі, прийми її всією душею, і вона захистить тебе від Вселенського Духу.

— А потім? Я просто проміняю одне рабство на інше.

— Не кажи так! Замість рабства ти здобудеш свободу — повну, необмежену. Ти народжена не для служіння, а для влади, і отримає її скільки забажаєш. Ти пануватимеш над розумами, душами та тілами мільйонів і мільярдів людей, тобі поклонятимуться, як богині, а твоє ім’я прогримить по всьому світові. При цьому ти не позбудешся своєї людяності, Нижній Світ не вимагатиме від тебе такої жертви. Залишайся людиною, залишайся жінкою, живи, мрій, кохай…

— Кого? — запитала я. — Кого я кохатиму? Навіщо мені взагалі кохання, якщо я втрачу Владислава, якщо він перетвориться на холодну, незворушну істоту, не здатну до любові та ненависті? Навіщо мені життя, сповнене даремних страждань і марних сподівань? Навіщо мені здатність мріяти, якщо мої мрії ніколи не здійсняться?

— Зараз ти у відчаї, Інґо. Я чудово розумію тебе. Але прошу, не піддавайся хвилинному пориванню, не дозволяй емоціям впливати на твій вибір. Твоє життя лише починається, ти ще мало побачила й пережила, щоб судити про сенс свого існування. Тільки дурень вважає, що в життя є лише один-єдиний сенс.

— Тоді я дурна, бо справді так вважаю. І ти не переконаєш мене, Веліале, навіть не сподівайся. Владислав — це сенс, мета і суть усього мого життя. Я заприсяглася бути з ним завжди і в усьому — в щасті та біді, в горі й радості, в здоров’ї та немічі — і дотримаю свого слова. Я розділю його долю, хай яка вона жахлива, і в останню мить нашого людського існування ми будемо разом, ми будемо єдині. Забирайся, лукавий, я більше не хочу тебе слухати. Геть звідси!

— Що ж, Інґо, ти обрала свою долю. Прощавай.

Світ зрушив. Час пішов…


А потім був жах — глибокий, панічний, невимовний. Він проймав кожну частинку мого єства, шматував свідомість на клапті, думки розліталися в безладі, немов сполохані куріпки.

Я не хотіла ніякої маґії — ні чорної, ні білої, ні сірої. Я не хотіла ставати Великим, я хотіла бути просто людиною, хотіла жити по-людському, хотіла радіти життю, хотіла страждати, хотіла кохати…

Владе, любий мій, коханий! Не покидай мене, не змінюйся, залишайся людиною — таким, який ти є, яким я тебе люблю…

Тримай! Тримай мене, рідний, не дай мені змінитися, допоможи лишитися людиною — такою, яка я є, якою ти мене любиш…

Господи, змилуйся! Це жорстоко, це безсердечно! Я не хочу могутності, здобутої такою ціною. Я хочу лише одного — щоб мені дали спокій…

І був спокій…

І була тиша…

І було забуття…


…Мене розторсав Владислав. Я розплющила очі, підвелася, спираючись на лікті, й роззирнулася довкола. У довколишньому напівмороці розгледіла знайомі обриси спальні наших апартаментів у королівському палаці. Як ми потрапили сюди з далекого Аґрісу, я не знала і наразі з’ясовувати не збиралася. Це питання займало мене менше за все — були й важливіші проблеми…

Я лежала на підлозі біля ліжка. Поруч зі мною сидів Владислав. За вікном була ніч.

Але ніч була незвичайна.

Ніч була гамірна, наче день.

Багатоголосий гамір, що долинав знадвору, був сповнений переляку, тривоги, спантеличення, розгубленості…

— Інно, — розпачливо прошепотів Владислав. — Що ми накоїли?!

Я труснула очманілою головою і нараз збагнула, щó ми накоїли. Ніч була штучна, створена нами!

На тій довготі Грані Палатина, де стояв королівський палац, зараз ішла друга по півдні, проте сонця на небі не було. Його не затуляли ні хмари, ні будь-які космічні тіла, воно просто не світило

— Ми захотіли спокою й тиші, — пошепки мовила я. — А спокій і тиша асоціюються з ніччю…

— І сонце щезло…

— Ні, не щезло, — уточнила я. — Воно перебуває там, де й раніше, але його випромінювання цілком перейшло в невидимий інфрачервоний спектр. За нашим бажанням…

— Ми — Великі, — приречено констатував Владислав.

— Тільки не це! Господи, тільки не це!!!

— Це правда, Інно, не обманюй себе. Ти чудово розумієш, що ми стали Великими, — похмуро промовив він, зводячись на ноги. — Бачить Бог, я не хотів цього.

— І я не хотіла… — гірко зітхнула я, почуваючи себе приреченою на смерть. Навіть гірше ніж на смерть — на втрату людяності…

Владислав допоміг мені підвестися. Взявшись за руки, ми вийшли на балкон.

Ми не дивилися вниз — на стурбованих, спантеличених, наляканих і нажаханих людей.

Ми дивилися в чисте зоряне небо.

Поклику не було.

Поки що не було…

— Інно, — запитав Владислав, — ти ще любиш мене?

— Люблю, — відповіла вона впевнено. — А ти?

— Я теж люблю тебе, — сказав він і пригорнув мене до себе.

Я підняла до нього обличчя:

— Поцілуй мене любий. Може… Може, це востаннє.

Наш поцілунок був довгий і жагучий. Потім ми поцілувалися ще раз, і ще, і ще…

Як завжди, мене охопила солодка, п’янка млість, а груди затопила тепла хвиля безмежного щастя. Від колишньої приреченості й душевної пустки не лишилося й сліду. Я перестала думати про майбутнє і жила лише однією миттю — тією, що була зараз…

Коли Владислав трохи відсунувся від мене, його очі радісно сяяли.

— Ми не Великі, Інно! Ми не Великі — ні!

— Ти хочеш сказати… — з полохливою надією промовила я.

— Невже ти не відчуваєш?! Зазирни в себе — ми люди й людьми зостанемося. Вселенський Дух не в’язень у нашім тілі, він з’єднався з плоттю, став невід’ємною часткою нашого єства. Ми — єдність плотського й духовного, єдність якісно інша, ніж решта людей, та все ж єдність! Зовсім не так було з Великими — їхні душі існували окремо від тіл… Ми люди, Інночко, люди. Чуєш!

Я зазирнула в себе — це була правда.

Я припала до чоловікового плеча й тихо заплакала. Він ніжно гладив моє волосся, а по його щоках котилися сльози — сльози радості й полегшення.

— Я такий щасливий, рідна… Я ніби прокинувся від якогось страхітливого сну… — Не в змозі далі стримуватися, він схлипнув.

За хвилю я запитала:

— Ти відчуваєш у собі зміни?

— Відчуваю.

— Ну, і як?

— І прекрасно, і моторошно водночас. У мені стільки незбагненного, я почуваю в собі таку неймовірну силу, такі надзвичайні можливості… Я боюся, Інно. Боюся ще щось утнути. Страшніше, ніж те, що ми вже накоїли.

— Не бійся. Дядечко Ференц допоможе розібратися з нашою могутністю. Адже Метр призначив його нам за вчителя.

— А він так злякався цього призначення. Він просто нестямився зі страху.

— Ще б пак! Йому буде непереливки, навчаючи людей, чия сила на багато порядків перевершує його власну. Людей, що здатні згасити сонце. І це ще не межа… Щоправда, ми не такі могутні, не такі всесильні, не такі всевидющі, якими були Великі. До того ж, оволодівши Духом, ми не отримали тих знань, що їх мали Великі. Нам доведеться все осягати самим, діяти методом спроб та помилок. Це плата за нашу людяність — втім, як на мене, плата незначна. Ми лишилися людьми, і це найголовніше. І, може, не тільки для нас, а й для всього земного світу.

— Цікаво, — промовив Владислав. — Чи передбачав це Метр?

— Поза будь-яким сумнівом. Пригадай, що він говорив регентові. „Вони — єдині, вони — одне ціле! Вони не відмовляться одне від одного, не зможуть відмовитися“. Це про нас — про те, що сталося з нами. Ми з тобою відчували себе одним цілим, ми не могли відмовитися одне від одного, від нашого кохання, ми не дозволили Вселенському Духові позбавити нас людяності і всупереч усьому лишилися людьми. Гадаю, саме в цьому й полягав головний задум Метра… Ні, я не просто думаю. Я цілком упевнена.

І тут ми почули Голос. Точніше, не почули, а — як би це сказати? — сприйняли, мабуть. Голос, що прийшов з безкраїх просторів Всесвіту, спілкувався з нами не словами і не зоровими образами, а фундаментальними інформативними символами, на зразок логічних одиниць та нулів. А проте, ми легко його зрозуміли.

— Саме так, — ствердив Голос. — Якраз цього прагнув мій син Деметріос, якого ви звете Метром. Спорідненість ваших душ, поєднаних коханням, подолала відчуження Вселенського Духа від земної плоті, злютувала їх в одне ціле. Відтепер ця частка мене належить вам і всьому вашому світові, який з цієї миті перестав бути пасивним заручником моїх спроб удосконалити Всесвіт і самого себе. Безліч разів я створював земний світ, та щоразу він руйнувався під натиском Первісного Хаосу, і мені доводилося створювати його знову й знову. Один цикл Буття змінювався наступним, а між ними були періоди Пітьми та Небуття. Проте я знав, що колись це фатальне коло розімкнеться і перетвориться на нескінченну спіраль. Я терпляче чекав цього дня — і ось, нарешті, він настав!

— І що ж буде далі? — спитали ми.

— Це залежить від вас зокрема і від усього людства загалом. Доба Великих закінчилася, тепер настав Час людства. Віднині ви самі собі господарі й вільні обирати свій дальший шлях самостійно. Ваше майбутнє — у ваших руках.

— А якщо ми раптом помремо…

— Ви покинете земний світ тільки тоді, коли самі захочете цього, і я радо прийму вас до себе. Після вас залишаться ваші нащадки, що продовжать почату вами справу. Зерна мої вже посіяно на землі, вони швидко дадуть сходи, і ніяка сила не годна викоренити Вселенський Дух серед людей.

— Отже, у нас будуть діти? — вихопилось у мене.

— Певна річ, будуть. Ваша несумісність, про яку говорив мій син Веліал, справді мала місце, тут він не збрехав. Проте Вселенський Дух подолав її, і відтепер ви можете мати стільки дітей, скільки забажаєте.

— Веліал теж твій син? — здивувались ми.

— А що ж ви думали? Ви всі мої діти, зокрема й Веліал. Він не той син, яким можна пишатись, але дітей не обирають і їх не зрікаються. На жаль, я створив далеко не ідеальний світ, хоч і дуже старався. Можливо, вам вдасться покращити його.

— А як же ти?

— Всесвіт неосяжний, тому нема межі моєму вдосконаленню. За минулі цикли у мені накопичилося багато Хаосу, я позбудусь його, створю в інших вимірах новий світ земний — і так буде до нескінченності. Коли ви гадаєте, що звільнилися від мене, то помиляєтеся — це я звільнився від вас.

— То ти покидаєш нас?

— З вами моя частка, а отже, і весь я. Доки діти малі, батьки піклуються про них, доглядають їх. Ставши дорослими, діти вже не потребують батьківської опіки, але їхній зв’язок з батьками не розривається ніколи. Просто характер цього зв’язку змінюється, стає іншим.

— А проте, — зауважила я, — ти прислав у наш світ нового месію.

— Це зробив не я, а Вишній Світ, також створений мною. Я не підтримував ідеї нового Пришестя, але й не став перешкоджати її здійсненню. В результаті це зіграло на руку планам мого сина Деметріоса. Він знайшов для посланця Небес кориснішу роль, ніж бути Вчителем і Спасителем. Ти знаєш про це, Інґо.

— Знаю. Та якщо вірити деяким людям, месія відродився в іншій дитині…

— І це правда. Той малюк ще має знайти своє місце в земному світі. Йому доведеться нелегко, бо людство вже вийшло з дитячого віку і більше не потребує ні наставників, ні вихователів.

— Я не зовсім розумію, про що ви говорите, — трохи спантеличено мовив Владислав. — Та хіба не ти, Вищий Розум, відповідальний за всіх месій та пророків, що приодили в світ земний? Хіба не ти Бог?

— Я волію називати себе Творцем, Конструктором. А що ж до моральної, етичної складової ваших уявлень про Бога, яка вам, людям, видається важливішою, ніж світотворча, то вона цілком належить людству, вона породжена самим вашим буттям. Тим самим буттям породжено й Вишній та Нижній Світи, які є продовженням світу земного, його проекціями на ваші власні судження про Добро та Зло. І в цьому плані люди в більшій мірі є Богом, ніж я сам.

— Якщо Нижній Світ породжений самими людьми, — мовив Владислав, — то чи не можна зовсім його знищити?

— Ні, не можна. Адже він, як і Вишній Світ, знаходиться в кожному з вас, він прикра, але невід’ємна частка вашого існування. Вся суть земного життя полягає в протистоянні Добра та Зла, і вся історія людства є безперервною боротьбою цих двох стихій. Світло існує тому, що є темрява. Краса тому тішить вам око, що існує потворність. Так само й пізнати Добро можна лише в порівнянні зі Злом, а без дисґармонії Хаосу вам не осягнути досконалості Космосу. Ви збагнули?

— Так, збагнули.

— А тепер виправте свій недогляд на Основі, поверніть на небо сонце, а потім беріться до справ — їх ви маєте багато. Фатальне коло розімкнулося, але битва за наступне тисячоліття людства триває. Щасти вам, люди, діти Неба і Землі!

Голос стих.

Ми з Владиславом стояли на балконі й дивилися в небо.

Зорі сяяли в синій порожнечі й вабили нас до себе.

Та це був не той Поклик, що мордував Метра й решту Великих упродовж багатьох тисячоліть, перетворюючи їхнє земне життя на нескінченну муку.

Це було звичайне людське прагнення до всього загадкового й незвіданого.

Ми почували дивовижну, хвилюючу єдність з усім світом — земним і небесним.

Ми — люди, діти Неба та Землі.

— Як це прекрасно! — зачаровано промовила я.

— Атож, прекрасно, — погодився Владислав. — Та буде ще краще, коли ми повернемо людям день.

— А ми зможемо?

— Звісно, зможемо. Ми мусимо.

Ми взялися за руки і разом промовили:

Хай буде день!

І був день.

І була Земля.

І було людство.

І були ми.

Загрузка...