Розділ 15

Інна. Несподівані зустрічі

Та це була не Цвітанка. Меншої сестрички Владислава більше не було серед живих, а її тіло тепер належало іншій дівчинці на ім’я Беатриса. Разом з нею був її брат Марк — той самий хлопчик у лев’ячій шкурі, що так часто снився Ґуннарові. А вірніше, йому снились обоє — і Марк, і Беатриса, які донедавна жили в одному тілі. Це пояснювало деякі дивацтва, що їх Ґуннар помітив за хлопчиком у своїх снах — наприклад, часті розмови із самим собою або дівочі манери, що часом проглядались у його поведінці; а якось він був їхав з вінком польових квітів на голові.

Розповідь Марка та Беатриси вразила мене до глибини душі. Те, що сталося з ними, виходило за межі можливого, суперечило всьому, що я знала і чого мене навчали найкращі в світі чаклуни. Увесь накопичений за багато тисячоліть досвід однозначно свідчив про те, що земне людське тіло можна тимчасово підкорити, взяти під контроль, примусити виконувати накази, проте в нього не можна вселитися по-справжньому — так, щоб жити в ньому, як у своєму власному. В історії було відомо чимало спроб перевтілення, але всі вони зазнавали невдачі, тож учені мужі вже давно арґументовано довели, що в тілі людини не може жити ніхто, крім його, так би мовити, законного власника.

І от виявилося, що все-таки може. Беатрисине тіло захопив хтось невідомий (і навіть страшно подумати, хто), а вона, своєю чергою, здійснила аж два перевтілення, друге з яких відбулося безпосередньо перед нашою появою. Обоє присягалися, що це сталось усупереч їхній волі, що вони лише хотіли допомогти бідолашній Цвітанці, а в результаті Беатриса несподівано вселилась у її тіло.

Коли неборака дізналася, що її нове тіло досі належало моїй зовиці, то гірко розплакалась і стала просити пробачення. Я мовчки обняла її, ледве стримуючись, щоб самій не розрюмсатися. Про себе останніми словами кляла свою недосвідченість, через яку забарилась на місце подій; якби ми встигли сюди бодай на день раніше, то напевно врятували б Цвітанку. Але відразу ж я знайшла собі й виправдання: якби була досвідченою мандрівницею, ми прийшли б сюди ще два або три тижні тому і не застали б тут нікого. Я б, найпевніше, знищила відьомськи лігвище про всяк випадок — але сестрі Владислава це не допомогло б. Отож причина тут не в моїй недосвідченості та повільності, а в елементарному невезінні. Просто ми з’явилися трохи пізніше, ніж годилося б…

Трохи заспокоївшись, Беатриса запитала:

— А той хлопчик… чи янгол, дуже схожий на вас, він справді ваш брат?

— Так, брат, — відповіла я.

— І старшого з хлопчиків ви знаєте?

— Вони обоє мої брати. Їх звати… звали Сіґурд та Ґійом.

— Отже, той чоловік — ваш батько?

— Ні, це Рівал де Каерден. Колись він був опікуном нашого батька, а потім загинув, захищаючи його від лихого чаклуна Женеса.

Марк аж очі вирячив від подиву.

— Сіґурд? Ґійом? Рівал де Каерден?… То ви та сама принцеса Інґа?!

Я понад силу всміхнулася.

— Ти чув цю історію?

— Звісно, чув. І Беа теж чула. Всі знають про вас, а тим більше — ми. Адже ми з вами… ну, ніби родичі. Правда, дуже далекі.

— Он як? — зацікавився Ґуннар. — І через кого?

— Наша прабабуся, — стала пояснювати Беатриса, спрямувавши на мене осяйний погляд, — мама нашого діда по батьковій лінії, була родом з Лемоського архіпелаґу. Її батько, ґраф Норман де Фріз із Грані Отис, був сином леді Меліси, принцеси Арранської, чия матір була дочкою Абеля д’Івейна, третього сина короля Ліону Бернарда Другого, вашого предка, пані.

Ґуннар кивнув:

— Тепер зрозуміло, чому лев’яча шкура визнала вас за своїх.

Марк запитливо подивився на нього.

— Ви щось знаєте про неї?

Ґуннар заходився розповідати їм про короля Івейна та його лев’ячу шкуру. Брат та сестра сіли поруч на траві й уважно слухали. Леопольд, зручно вмостившись у мене на колінах, розгублено мовчав. Уперше на моїй пам’яті кіт був такий спантеличений, що не міг мовити й слова. Все, що допіру сталося, було вище його розуміння. Він бачив перед собою сестру Владислава, яку знав на Істрі, і в його голові ніяк не вкладалося, що тепер це не вона, а зовсім інша дівчинка. Такі речі були незбагненні для його дитячого розуму…

Насамкінець розповіді Ґуннар припас для Марка прикрий сюрприз, повідомивши, що вже після одноразового використання шкури в людини розвивається залежність від неї. Хлопець миттю зблід і з тремтінням у голосі запитав:

— А що… це значить?

— Тепер ти не зможеш розлучитися з нею, — пояснив Ґуннар. — Вона завжди має бути поруч із тобою, а бажано — на тобі. Ти коли-небудь пробував відходити від шкури далі, ніж на десять кроків?

— Ну, мабуть, коли купався.

— І що тоді відчував?

— Мені було дуже незатишно. — Марк торкнувся долонею до своїх грудей, де перехрещувалися лев’ячі лапи. — Але я думав, що це просто страх перед незнайомим оточенням. Ми з Беа слабенькі чаклуни, а шкура дає нам відчуття впевненості в собі, захищеності. Коли вона поруч зі мною, а особиливо, коли на мені, я не почуваюся таким вразливим.

— У тім-то й річ, — сказав Ґуннар. — Саме про це попереджає в своєму заповіті король Івейн. Він пише, що шкура немов увібрала в себе всю його хоробрість, без неї він ставав безнадійним боягузом, лякався будь-якого гучного звуку або різкого руху, а в усіх довколишніх людях бачив ворогів, що жадають його смерті. Якось Івейн спробував був провести цілий день без шкури, але не зміг — під час прийому чужоземних послів він раптом запідозрив, що вони змовилися з вартою вбити його, тому забарикадувався за своїм троном і навідсіч відмовлявся виходити. Усе закінчилося тим, що один зі слуг збагнув, у чому річ, і швиденько приніс йому шкуру. Відтоді він не розлучався з нею ні на хвилю і дожив до глибокої старості, нікого й нічого не боючись. А от Ґавейну Третьому, єдиному з королів Ліону, що не послухався застереження свого предка, не так пощастило. Можливо, і він дожив би до глибокої старості, як Івейн, та, на жаль, з ним стався нещасний випадок. Одного разу після полювання він парився в бані, а один оскаженілий хорт схопив шкуру й затяг у лісові хащі. Пошуки тривали весь вечір і всю ніч, а на той час, як шкуру знайшли, Ґавейн із міцного сорокарічного чоловіка перетворився на сивого напівбожевільного дідугана, що боявся навіть власної тіні. Тож тобі, Марку, сліб берегти її, як зіницю ока. Вона дає тобі велику силу, проте за це доводиться платити.

Марк пощулився й щільніше загорнувся в шкуру.

— І що ж тепер робити? — жалісливо мовив він. — Мені ж доведеться повернути її законному господареві, теперішньому королю Ліону.

Теперішній король Ліону й законний господар шкури похитав головою:

— Щодо цього не турбуйся, він не вимагатиме її повернення. Тепер шкура належить тобі. Правда ж, Інґо?

У відповідь я лише мовчки кивнула, думаючи про своє.

— А я? — озвалася Беатриса. — Я ж також користувалася шкурою, коли жила в Марковім тілі.

Ґуннар розвів руками.

— От тут я нічого сказати не можу. Якщо шкура діє лише на тіло, на мозок, тоді з тобою все має бути гаразд. Та якщо на дух і на розум, то в цьому разі ти назавжди будеш прив’язана до брата і не зможеш відійти від нього далі, ніж на десять кроків.

— А це можна перевірити? Просто зараз?

— Так, звичайно. Нехай Марк відійде осторонь, а ми подивимось, як ти відреагуєш.

— Гарна ідея, — сказала я. — Відійдіть обоє — і ти, Марку, і ти, Ґуннаре. Перевіримо, а заразом Беатриса перевдягнеться. Це її вбрання нікуди не годиться.

На цьому й погодилися. Марк із Ґуннаром відійшли вглиб лісу, а я видобула із сумок комплект чистої білизни з вовняними колготками, свої запасні черевики, картату сукню, яку вдягала на привалах (а в дорозі носила штани), та теплу кофтину. Нітрохи не бентежачись через Леопольдову присутність, Беатриса стала перевдягатися.

— Ну як? — запитала я. — Щось відчуваєш?

— Та ніби нічого такого. Поки ви поруч, мені зовсім не страшно.

Беатриса вдягла сукню, підв’язалася паском і накинула на плечі кофтину. Моя одіж була завелика на неї, але в ній вона виглядала набагато краще, ніж у сорочці та каптані свого брата.

— Здається, непогано, — сказала я, оглянувши дівчинку з усіх боків. — Як гадаєш, Леопольде?

На мій подив, кіт спокійно відповів:

— За відсутності кращого, згодиться. — Він підбіг до Беатриси, потерся об її ноги, на які вона ще не встигла надягти черекики, й категоричним тоном оголосив: — Усе це дурниці! Ти Цвітанка. Просто не пам’ятаєш про це.

Дівчинка нахилилася, взяла Леопольда на руки й притислася щокою до його м’якої шерсті.

— Якщо хочеш, називай мене Цвітанкою.

„Інґо,“ — надійшла до мене Ґуннарова думка. — „Що там з Беатрисою?“

„Здається, нормально. Каже, що поруч зі мною їй нітрохи не страшно.“

„Тоді, схоже, вона не потрапила в залежність. Король Івейн у своєму заповіті пише, що страх через відсутність шкіри цілком іраціональний, безпідставний і жодною мірою не залежить від того, чи існує об’єктивна небезпека. Тож із дівчиною все гаразд.“

„Ну й слава Богу,“ — сказала я. — „До всіх її бід бракувало лише параної. Ви далеко відійшли?“

„Кроків на тридцять.“

„Цього досить?“

„Коли вірити Івейнові, то цілком.“

„Далі не йдіть, але поки не повертайтеся. Зачекаймо трохи, подивимось.“

„Гаразд… До речі, що ти думаєш про всю цю історію?“

Я зітхнула.

„Мені просто голова паморочиться. Я вже казала тобі що не вірю у випадкові збіги, а тут ці самі збіги одне одному на голову залазять. І шкура Івейна, що так вдало потрапила до рук Марка та Беатриси, і той факт, що вони виявилися нашими далекими родичами, завдяки чому змогли скористатися цією шкурою. Та й наша зустріч з ними — ми ж любісінько могли розминутися. І те, що зі мною поїхав ти — ця шкура ніби притягла тебе до себе. Може, ми так довго блукали поблизу Контр-Аґріса не з моєї вини… тобто не лише з моєї вини, а ще й тому, що мали з’явитися тут саме сьогодні, саме зараз. А про те, що трапилося з Беатрисою, я взагалі мовчу. Тут явно не обійшлося без втручання вищих сил, які примусили її вселитися в братове тіло.“

„Гм… А я думав, що Вишній Світ уникає прямого втручання в справи земні.“

„Дідька лисого уникає! Це все казочки, Ґуннаре. Хіба Великі, месії там різні або пророки — це не втручання?“

„Так, втручання,“ — визнав він. — „Але опосередковане.“

„Ай, дурниці! Усе це лише слова. Пряме, опосередковане — яка, власне, різниця. Мене цікавить інше: чи було вселення Беатриси в тіло Цвітанки чистою випадковістю, чи й до цього доклали руку згори. Що ж до самої Цвітанки, то тут я виключаю будь-яку випадковість. Я певна, що її обрали для втілення не навмання, а саме тому, що вона сестра Владислава.“

„Гадаєш, Веліал розгадав твій план і хотів під маскою Цвітанки підсунути тобі шпигуна?“

Кілька секунд я роздумувала над Ґуннаровим припущенням.

„Цей варіант теж вартий уваги. Хоча сумніваюся — останні кілька днів ми блукали довкола цієї Грані й кожної миті могли на неї потрапити. А тоді всі Веліалові плани зірвалися б. Найпевніше, моя хитрість спрацювала, і він не чекав моєї появи на Контр-Аґрісі. А шпигуна у Цвітанкинім тілі було призначено для Владислава. Вочевидь, Свен Ларсон або якийсь інший аґент у нашому оточенні доповів Веліалу, що Владислав дуже прихилився до найменшої зі своїх сестер і збирається забрати її з собою, а той вирішив скористатися цим. Якщо я не помиляюся в своїх здогадах, то через кілька днів після викрадення Цвітанки інквізитори якимсь чином напали на її слід — можливо, спіймали спільника відьми, який розповів їм про це лігвище, — і тепер поспішають сюди, щоб звільнити сестру Владислава. Якби не ми і не Марк з Беатрисою, вони б „урятували“ її від інсценованого відьмою жертвоприношення й повернули на Істру, а потім вона поїхала б з братом до Вічного Міста. І ніхто б не запідозрив, що ця дівчинка не та, за кого себе видає.“

„Так гадаєш?“

„Безумовно. Її неодмінно перевірили б на предмет можливої одержимості — і встановили б, що з нею все гаразд. А припустити переселення душ нікому й на думку не спало б. Поза тим, вона напевно б симулювала сильний нервовий розлад унаслідок викрадення й знущань з боку відьми. На це списали б і провали в її пам’яті, і зміни в характері та манерах, і різні дивацтва в поведінці. Любов, як кажуть, сліпа, а чоловіки, до того ж, люблять очима, тому Владислав продовжував би любити в Цвітанці ту дівчинку, яку знав до викрадення, дарма що після того вона сильно змінилася… А втім, хтозна. Можливо, в тіло дівчинки збиралися вселити талановиту актрису, що перебуває на службі в темних сил.“

„Цікава теорія,“ — сказав Ґуннар. — „І якщо ти маєш рацію, то найближчим часом тут слід очікувати інквізиторів. А може, й самого Владислава.“

„Атож,“ — підтвердила я. — „Сьогодні вони навряд чи з’являться, зате завтра або післязавтра вже напевно… Ну, гаразд, кузене. Бачу, Беатриса почуває себе нормально. Повертайтеся.“

За хвилину Ґуннар з Марком повернулись, і ми стали радитися, що робити далі. Беатриса пропонувала негайно піти до хатини й подивитися, куди все-таки ведуть сліди викрадачки. Марк не погоджувався з нею й пропонував зачекати до завтрашнього ранку. У мене склалося враження, що він цілком задоволений новим тілом сестри і не дуже хоче продовжувати пошуки попереднього.

— А як саме ти бачиш ці сліди? — поцікавилась я в дівчини.

— По-справжньому не бачу, — трохи повагавшись, відповіла вона. — Вони мені тільки ввижаються. Просто я відчуваю, куди йшла викрадачка, і в тих місцях, де вона була, у мене перед очима виникають такі собі примарні відбитки, ніби тут ступала її нога. Насправді ж вона їхала верхи — проте я все одно бачу сліди її ніг.

— Дивовижний феномен, — сказала я. — Що ж, узувайся й підемо до хатини. — Поглянувши на Марка, я пояснила: — Краще зробити це зараз, бо завтра можуть наскочити спільники відьми.

Хлопець неохоче кивнув.

Беатриса взула мої черевики, потім знову взяла Леопольда на руки й запитала:

— Котик піде з нами?

— Звичайно, піду, — відповів сам Леопольд. — Має ж хтось вас захищати. А кицьки мені допоможуть.

Так і вирішили. Коня Вулкана та всі наші речі ми залишили в лісі, а кота й кішок понесли із собою. Дійшовши до хатини, Беатриса вказала на місце трохи праворуч від убитої кози:

— Ось тут трохи натоптано. Гадаю, викрадачка спішилася і зняла з коня поклажу. Потім увійшла до хатини й більше звідти не виходила.

— А де ж тоді її кінь? — промовив Ґуннар. — Навіть два коня — її та лейтенанта Ларсона.

— Ларсон міг поїхати далі, — зауважила я. — Беатриса ж не бачить його слідів. А другого коня, мабуть, забрав із собою.

— Ні, пані, — заперечив Марк. — Гадаю, що кінь викрадачки залишився тут і бігає десь у лісі. Коли коза стала з ревінням ганятися за Кариною, то відьма вибігла заспокоїти її й зовсім не була готова до нападу. Схоже, вирішила, що з лісу повернувся кінь викрадачки.

— Гаразд, приймається, — сказала я. — Беатрисо, ти точно певна, що викрадачка не виходила з хати? Ні через двері, ні через вікна?

— Через двері не виходила. А через вікна… Ми оглядали з усіх боків, і жодних слідів я не помітила.

Про всяк випадок ми обійшли довкола хатини, проте й цього разу Беатриса не виявила слідів викрадачки. Схоже, вона й справді не виходила з відьминого лігвища… або ж у середині з нею сталося щось таке, після чого вона вже не залишала видимих для Беатриси слідів. Судячи з усього, така сама думка спала й Маркові, однак він утримався від її висловлення.

З відчинених дверей хатини несло таким смородом, що я воліла б стати на прю з цілою армією Кощіїв Безсмертних, ніж заходити туди. На жаль, поблизу не спостерігалося жодного Кощія, тож волею-неволею довелося ввійти. Котів ми лишили зовні, пояснивши незадоволеному Леопольдові, що на нього покладається відповідальна місія — стояти на чатах і негайно попередити нас, якщо до хатини хтось наблизиться. Кіт з усією відповідальністю поставився до цього доручення і разом з кицьками зачаївся в траві.

Ми ввійшли до хатини, спустилися драбиною до підвалу і пройшли до сусіднього підземного приміщення, що слугувало відьмі чимось на зразок капища.

— Ось тут, — Беатриса вказала на накреслену на підлозі пентаграму, — лежало моє… тобто Цвітанкине тіло. А слід веде сюди. — Дівчина пройшла у віддалений кут приміщення й зупинилася перед кам’яною стіною. — От і все, — в її голосі пролунав відчай. — Далі нічого немає. Вона ніби здиміла.

Я задіяла свій чаклунський зір і пильно обстежила приміщення, але нічого підозрілого не виявила. Стіна була як стіна, підлога як підлога, жодних ознак таємного ходу не спостерігалося.

— Вочевидь, тут викрадачка скористалася Колодязем, — нарешті сказав Марк.

Беатриса заперечно похитала головою:

— Ні, це неможливо. Якщо вона хотіла піти по Колодязю, навіщо їй було спіскатися в підвал і тягти сюди свої речі? Тут явно щось інше.

Я теж так думала. Щось у цьому кутку капища, де обривалися сліди викрадачки, мені не сподобалося. Що саме — збагнути не могла. Це був не здогад, не спостереження, а радше неясне передчуття.

Я підійшла до „вівтаря“, роздивилася зібрані в ньому предмети і знайшла серед них те, що, загалом, очікувала знайти — помережану вигадливою різьбою палицю з чорного дерева, дуже схожу на ту, яку мав свого часу Женес де Фарамон, але трохи менших розмірів. Я вже знала, що цей інструмент називається Ключем Вивільнення. Як і переважна більшість маґічних артефактів, він не знав різниці між звичайними чарами, що спиралися на вроджену чаклунську силу людини, та чорними — що живилися з енерґетичних джерел Потойбіччя. Ключем могли користуватися всі чаклуни — як звичайні, правильні, так і слуги Нижнього Світу.

Сторожко взявши палицю до рук, я повернулася до своїх супутників і сказала:

— Зараз ми дещо перевіримо. Будь ласка, відійдійть убік і приготуйтеся за моєю командою втікати звідси.

Побачивши в моїх руках палицю, Ґуннар нараз збагнув, щó я збираюся робити.

— Сподіваюсь, ти будеш обережна?

— Не турбуйся, кузене. Щоб викликати Прорив, замало просто відкрити тунель. Тож усе буде гаразд.

Ґуннар і діти відступили від кутка. Я встромила в земляну підлогу палицю в тому самому місці, де, за словами Беатриси, обривалися сліди викрадачки, і повільно, по складах, проказала закляття його активації. Ключ слабко засвітився, земля під ним прогнулася, утворивши невелику конічну вирву півтора метри завширшки.

— Боже мій! — прошепотів за моєю спиною Марк. — Це Інфернальний Тунель, так?

— Атож, — відповіла я й витягла палицю. Простір усередині вирви застелила непроглядна чорнота. — Тепер ясно, як зникла викрадачка.

— Вона подалася в пекло? — с тремтінням у голосі запитав Ґуннар.

— Найпевніше, просто перемістилася на іншу Грань, — відповіла я. — Але для нас це нічого не міняє. Ми все одно не зможемо з’ясувати, куди веде тунель. Залишається тільки знищити його.

— Ні! — вигукнула Беатриса. — Так не можна! Я мушу повернути своє тіло.

Перш ніж я встигла відреагувати, вона стрімголов промчала повз мене, вступила у вирву, і тієї ж таки миті її поглинула чорнота.

— Беа, назад! — запізніло скрикнув Марк. — Не йди, повернися!

Він кинувся до вирви. Я спробувала зупинити його, та хлопець з несподіваною силою відштовхнув мене, я не встояла на ногах і, вже падаючи додолу, побачила, як він зникає в Інфернальному Тунелі слідом за сестрою.

Ґуннар негайно підбіг до мене, нахилився й допоміг підвестися.

— Все гаразд, кузино?

Я слабко кивнула, потираючи забите місце, і в цілковитій розгубленості подивилася на вирву, де вирувала потривожена Марком та Беатрисою чорнота.

— Господи! — прошепотіла я. — Що ж я накоїла?! Як я могла це допустити?…

— Ти не винна, Інґо… — спробував був утішити мене Ґуннар, проте я урвала його.

— Ні, винна! Я не повинна була відкривати тунель при Беатрисі. А тепер… — Я рвучко відсторонилася від Ґуннара. — От що, кузене. Швидко піднімайся нагору, забирай котів і йди до лісу. Чекайте мене там. Якщо… якщо не повернуся, за день-другий тут мають бути інквізитори. Дождіться їх.

У його очах застиг жах.

— Інґо, не смій!

— Я мушу, Ґуннаре. Я зобов’язана. Інакше не зможу жити. Іди подбай про Леопольда, а Владиславу перекажи… ні, не треба, він і сам знає. Краще скажи батькові, що я… що я дуже хотіла полюбити його.

— Будь ласка, Інґо!

Ґуннар нерішуче схопив мене за руку, але я вирвалася і зробила крок у завихрену чорноту…

Інфернальний Тунель не дарма вважається найшвидшим і найзручнішим способом переміщення між Гранями. Якби людям вдалося створити щось схоже без участі Потойбіччя, це перевернула б увесь життєвий лад на Гранях, радикально змінило б обличчя людської цивілізації. На жаль, у самій своїй основі Інфернальний Тунель є потойбічним конструктом, принцип його функціонування ґрунтується на доступі до джерел енерґії в Нижньому Світі, а всі спроби замінити їх на щось інше неодмінно зазнавали фіаско. Миттєва телепортація й далі залишається прероґативою темних сил, а люди, як і раніше, мусять задовольнятися неквапними подорожами Рівниною та трактами, проникненням крізь Ребра аб Колодязем.

Інфернальний туннель з однієї Грані на іншу має нульову довжину, і переміщення між ними відбувається за частки секунди. Щойно я ступила в чорноту тунелю, перед моїми очима на коротку мить промайнула непроглядна пітьма, а вже наступної секунди якась сила підхопила мене й віднесла вбік від вирви. Коли мої ноги доторкнулися до твердої підлоги, я похитнулася від різкого поштовху, проте зуміла втримати рівновагу і не впала.

Найперше мені була майнула думка, що тунель просто викинув мене назад — довкола панувала така сама сутінь, як і в підвалі відьминої хатини, а миттєвий перехід не залишив навіть найменшого відчуття подоланої відстані. Але потім я побачила неподалік Марка, який швидко обертався до мене, прикриваючись щойно створеним силовим щитом. Позад нього на підлозі лежала Беатриса.

Побачивши мене, хлопець полегшено зітхнув:

— Пані…

— Що з Беатрисою? — запитала я. — Поранена?

— Ні, все гаразд. Просто відмовлалася повертатись, і мені довелося наслати на неї сон.

— Правильно, — схвалила я. — Бери її й ходімо звідси.

Марк деактивував щит і опустився перед сестрою навколішки, а я тим часом квапливо роззирнулася. Приміщення, де ми опинилися, було трохи просторішим за підземне капище відьми і являло собою щось на зразок кинутого бункера або бомбосховища. Підлогу, стіни та стелю було збудовано з міцного матеріалу, що по своїй структурі та щільності нагадував бетон. У стіні навпроти я побачила масивні залізні двері, над яким тьмяно горів забраний у залізні ґрати ельм-світильник… ні, електрична лампа! Лише зараз я звернула увагу, що моя чаклунська сила трохи „відморожена“ — це так на неї впливали несприятливі для маґії природні умови Основи.

Взявши Беатрису на руки, Марк підвівся з колін і зробив був крок у бік вирви, аж раптом з чорноти Інфернального Тунелю йому назустріч вистрибнула невелика довгохвоста істота з палаючими сапфіровими очима. Хлопець злякано відсахнувся, мало не відпустивши від несподіванки сестру, а я тихо вигукнула:

— Леопольде!

Кіт м’яко приземлився на всі чотири лапи і, миттю зорієнтувавшись, кинувся до мене. За якусь секунду з’явилася білява Лаура, а слідом за нею — руда Фріда, кішка лейтенанта Ларсона, яку Марк та Беатриса назвали Кариною. Леопольд щось промуркотів кицькам, і ті швиденько відбігли вбік, звільнивши місце для Ґуннара, який виринув з тунелю, тримаючи на руках свою кішку Белу. На відмуну від мене, він спіткнувся й напевно б упав, якби я вчасно не підтримала його.

— Дякую, Інґо, — пробурмотів Ґуннар, випустивши кішку з рук. — Слава Богу, з тобою все гаразд.

— Зате з тобою негаразд, — сердито відповіла я. — Якого біса ти попхався за мною? І навіщо пустив Леопольда?

— Ніхто мене не пускав, — утрутився кіт. — Я сам пішов. Коли відчув, що ти знову полізла, куди не треба, то зразу побіг разом з кицьками вниз і побачив, що Ґуннар стоїть із роззявленим ротом і витріщається в цю дірку. Ну, я й мотнув сюди. Не міг же кинути тебе напризволяще.

— А мені вже нічого не залишалося, — розвів руками Ґуннар. — Куди всі, туди і я.

Я приречено зітхнула й повернулася до Марка, що стояв з непритомною Беатрисою на руках і розгублено дивився на мене.

— Що ж, — сказала я. — Твоя сестра виграла. Можеш її будити.

— То ми не вернемося назад?

— Ні, звичайно. Коли всі тут, то вертатися немає сенсу… Тобто сенс є — там-бо залишилися наші речі, а головне, зоряні карти та книжки з навіґації по Гранях, до того ж ми з Ґуннаром добиралися на Контр-Аґріс майже місяць, — але краще не ризикувати. Я волію згаяти кілька зайвих тижнів у старому доброму Колодязі, аніж знову потикатися в Інфернальний Тунель, де нас можуть залюбки прикінчити. Нам неабияк пощастило, що ми вибралися звідти цілими та неушкодженими, і я не хочу зайвий раз спокушати долю. Тож буди Беатрису, Марку.

Хлопець дбайливо опустив сестру на підлогу і став чаклувати над нею. А я, переконавшись, що залізні двері в протилежній стіні — єдиний вихід із приміщення, підійшла до них і обережно просканувала простір по той бік. Жодної небезпеки там не відчула. За дверима починалися кам’яні сходи, що вели нагору і впиралися в іще одні двері. Що було далі, я не бачила — мої притуплені Основою відчуття не могли пробитися крізь другий шар заліза та бетону.

Тим часом Беатриса повернулася до тями — я зрозуміла це зі звуку лапаса, яким вона нагородила брата за турботу про її безпеку.

— Пробач, Беа, — винувато мовив Марк. — Я не мав іншого вибору.

— Ти міг би піти зі мною. А тепер… Ні, стривай! Ми ще тут!

Я повернулася до них. Беатриса вже сиділа на підлозі і спантеличено роззиралася довкола.

— Ми рішили піти за тобою, — сказала я. — Всі разом.

— Ага! — вставив слівце Леопольд. — То це ти, Цвітанко, втягла нас у цю історію?

Дівчинка взяла його на руки й поцілувала в рожевий ніс.

— Я дуже перепрошую, котику. Я не хотіла вас утягувати, просто так вийшло. — З цими словами вона звелася на ноги й підійшла до мене. — Не гнівайтеся на мене, пані. Будь ласка…

— Облиш, — відмахнулась я. — Що сталося, те сталося… Ти хоч бачиш сліди?

— Бачу, але дуже слабко. Дуже-дуже слабко. Тільки б вони зовсім не зникли.

— А в мене щось негаразд зі шкурою, — розгублено морвив Марк. — Її маґія здорово заслабла.

— А моя майже геть зникла, — озвався Ґуннар. — Що відбувається, Інґо?

— Нічого страшного, — відповіла я. — Можете втішати себе тим, що наші потенційні противники ослабли ще дужче. Звідси, з Основи, доступ до Нижнього Світу, звідки вони черпають свою силу, дуже ускладнено.

— То ми на Основі? — вражено перепитав Марк.

Ґуннар і Беатриса лише мовчки вирячились на мене. Як освічені чаклуни, розумом вони усвідомлювали, що Земля — не сад Едемський, і тут живуть такі ж люди, як і в інших місцях; та водночас у глибині душі поділяли благоговійне ставлення більшості мешканців Граней до Основи.

— А що тут такого дивного? — незворушно мовив Леопольд, зручно вмостившись на руках у Беатриси. — Зараз ми саме там, де я зустрів Інну та Владислава.

— У Києві? — запитала я.

Кіт похитав головою:

— Ні, не думаю. Звідси до того міста, де ми жили, далеченько. Але туди можна потрапити без ваших штучок-дрючок, типу цієї дірки в підлозі.

Я хотіла була спитати, скільки це — „далеченько“, аж тут мої почуття, що й досі були зосереджені на сходах за залізними дверима, здійняли тривогу. Я відчула, як повільно, з натужним скрипінням, відчиняються горішні двері.

— Беатрисо? — пошепки запитала я. — Коли ти з’явилася, світло тут горіло?

— Здається, ні. Мабуть, воно загорілося вже після того, як я вийшла з тунелю… Хоча не певна.

Я мовчки кивнула. Вочевидь, тут спрацювала якась автоматика. І, напевно, сповістила господаря, що до нього завітали гості. Цікаво, він уже знає, що ми не належимо до його друзів? Чи все сталося так швидко й раптово, що в Нижньому Світі ще не встигли зорієнтуватися. Судячи з усього, так і було — інакше вони б просто заблокували Інфернальний Тунель, перетворивши його на пекельну пастку.

Нарешті хтось увійшов через горішні двері й почав спускатися сходами. Я жестом наказала своїм супутникам відійти в дальший кінець бункера і прикрила їх потужним силовим щитом, а сама залишилася на місці, наготувавшись до нападу. Марк хотів був приєднатися до мене, проте я заперечно хитнула головою, а сестра схопила його за рукав і щось прошепотіла на вухо. Марк неохоче кивнув, погоджуючись із нею.

По той бік почулося скреготіння іржавого засуву, відтак двері повільно відчинились, і тут із темряви почувся приголомшений вигук:

— Принцесо!…

Ще до цього вигуку я збагнула, хто переді мною, і розгонисто вдарила по ньому паралізувальними чарами. Супротивник з тихим стогоном осів на підлозі.

— Схоже, нам не доведеться йти по сліду, — спокійно мовила я, ширше розчиняючи двері. — Ця людина має знати, куди вирушила викрадачка.

Позбувшись опори у вигляді дверей, мій бранець розпластався на підлозі, а електрична лампа над входом висвітила обличчя лейтенанта Ларсона.


Загрузка...