Коли дивишся в безодню

Розділ 16

Отямившись, Ларсон виявив, що його руки та ноги зв’язано якимись невидимими нитками. Голова мало не розколювалася від нестерпного болю, все тіло корчило судомами, перед очима пливло. Насилу сфокусувавши погляд, він упізнав обстанову вітальні в будинку Наглядача. Сам лежав на дивані, а за кілька кроків від нього сиділа на стільці принцеса Інґа.

Ларсон кволо здивувався, чому він досі живий. Сильно дивуватися не міг — для цього йому просто бракувало сил. Однак його подив був щирим та глибоким. Він мусив був умерти тієї ж миті, коли опритомнів і усвідомив себе бранцем — а проте, продовжував жити. Закладена в його підсвідомість команда самоліквідації чомусь не спрацювала.

Певна річ, Ларсон уже збагнув, що його маґію заблокували, але це геть нічого не міняло. Механізм блокування чаклунської сили полягав у припиненні свідомого доступу до неї, а підсвідомості ніхто діяти не заважав, тож вона вже давно мусила б активувати інфернальні зв’язки, по яких із Нижнього Світу надійшов би потужний імпульс енерґії, здатний миттю перетворити його на вогняну жижу. Щоправда, в умовах Основи він був би суттєво послаблений, але його точно вистачило б на те, щоб цілковито зруйнувати мозок.

Утім, залишалася ще одна можливість — ізолювальний артефакт, на зразок персня Бодуена. Він цілком відгороджував свого носія від будь-якого зовнішнього маґічного впливу, і в такому разі, хоч там скільки спрацьовувала б команда самознищення, нічого не ставалося б. То, може, принцеса зламала сейф у кабінеті, знайшла там перстень і надягла його на пальця?… Ларсон нахилив голову, впершись підборінням у груди, і подивився на свою праву руку, міцно притиснену до тулуба. Персня на середньому пальці не було. І на будь-якому іншому також. І взагалі, невидимі пути, що не дозволяли йому рихатися, мали явно маґічне походження, а отже, ніякого ізолювального артефакту на ньому й бути не могло…

— Бачу, ви отямилися, пане Ларсоне, — безпристрасно заговорила принцеса Інґа. — Готові відповідати на мої запитання?

Ларсон твердо вирішив мовчати і не вступати в жодні переговори. Перспектива тортур його не лякала, а з близькістю смерті він уже змирився. Певна річ, йому хотілося жити, дуже хотілося, проте він розумів, що зрадою свого життя не врятує, лише прирече себе на вічні муки в тій частині Потойбіччя, де мешкають душі відступників. Можливо, він ще живий лише тому, що Князі Нижнього Світу вирішили піддати його випробуванню і зараз один з них — чи то Локі, чи то сам Веліал, — пильно стежить за тим, як він поводиться на допиті.

„Ну що ж,“ — подумав Ларсон. — „Я доведу, що мені можна довіряти.“

Однак, на свій величезний подив, слухняно мовив:

— Так, принцесо, я готовий відповідати. Питайте.

Вона задоволено кивнула:

— От і добре. Передовсім, де ми?

— На Основі.

— Це я знаю. А де саме?

— У Росії, на павдні Бурятії, місто Няхта. Це недалеко від кордону з Монголією.

— Гм, досить відлюдна місцина… Хто господар цього дому, де він зараз і коли має повернутися?

— Тепер господар тут я. Мене призначено новим Наглядачем Інфернального Тунелю.

— А що сталося з попереднім?

— Чойбалсана більше немає. Його покарано.

— За що?

Ларсон не відповів. І аж ніяк не тому, що зміг опанувати себе, а якраз навпаки — розум колишнього інквізитора забився в паніці, і та його частина, що покірливо відповідала на питання, відступила під натиском усеохопнохо страху, тимчасово втративши контроль над мовленням. Втім, ненадовго — вже за секунду Ларсон відчув, як на нього накотилася хвиля розслабленості та заспокоєння, невдовзі панічний жах минув, і залишився тільки глибокий подив разом з розгубленістю. Він бо ж був надійно захищений від підкорення чужій волі, крім волі Господарів Потойбіччя, і зняти цей захист могла лише смерть…

— Ну от ви заспокоїлися, — сказала принцеса. — Прошу вас, продовжуйте. За що було покарано вашого попередника?

— Він не догледів за Мірандою, — так само слухняно відповів Ларсон, не в змозі зупинити себе.

— Хто така Міранда?

— Юна відьма, з якою я сюди прийшов. Дивна дівчина, — Ларсон занепокоєно відзначив, що починає говорити навіть про те, про що його не питали, — на вигляд їй років чотирнадцять, а вона вже така вправна чаклунка і затята пройдисвітка, що…

Його урвав чийсь приглушений скрик. Ларсон закинув голову й побачив трохи осторонь трьох людей — короля Ґуннара, худорляву дівчинку років дев’яти чи десяти, якій, вочевидь, і належав цей скрик, а також хлопця-підлітка, закутаного в чудернацький плащ. І дівчинка, і хлопець когось йому нагадували… Атож! Лише кілька годин тому Господар Веліал надіслав йому зображення цієї дівчинки і повідомив, що незабаром вона прийде сюди по тунелю. Якраз тому Ларсон і вклепався в цю халепу: почувши сиґнал, він вирішив, що прибула обіцяна Веліалом гостя, і нерозважливо спустився вниз, не очікуючи ніякої каверзи. Як виявилося, дівчинка справді прийшла — але вона була не сама.

Що ж до хлопця в чудернацькому плащі (з деяким запізненням Ларсон збагнув, що це лев’яча шкура), то він був дуже схожий на Міранду. Надзвичайно схожий — такими схожими можуть бути лише близнюки.

Що тут сказати, дивовижна компанія підібралася! Дівчинка, яку Веліал назвав своєю довіреною особою. Хлопчисько — поза будь-яким сумнівом, Мірандин брат-близнюк. І принцеса Інґа, що місяць тому кинула чоловіка і втекла разом зі своїм дядьком Ґуннаром з-під нагляду Інквізиції; дехто вважав, що вона скорилася своєму призначенню й пішла на службу Нижньому Світові… А коли так, то чому захопила його в полон і влаштувала допит? Може, це перевірка?… Ні, дурниці! Якби Веліал надумав улаштувати йому випробування, то підіслав би цілком незнайомих людей, щоб не виникло жодних підозр у їхній належності до ворожого табору. Тут явно щось інше…

— От чорт! — промимрив Ларсон. Нарешті він зрозумів, чому обличчя Міранди від самого початку здавалося йому знайомим. — От чорт! Марк фон… як там тебе?… Хершвіц? Гершвіц? Гаршвіц?…

Хлопець здригнувся від несподіванки і втупився в нього приголомшеним поглядом.

— Ви знаєте Марка? — рвучко посунувшись уперед, спитала принцеса.

— Так, знаю… Вірніше, бачив його зображення. Мигцем, під час розмови з Костасом Казандзакісом, моїм знайомим з Торнінського командорства. Це було… здається, наприкінці січня. Казандзакіс між іншим згадав про загадкову подію на одному з трактів архіпелаґу і про зникнення трьох юних чаклунів — брата та двох сестер. Під час розповіді в його думках промайнула картинка цього хлопця. От чому мені здавалося, що я бачив Міранду раніше.

— Вона назвалася Мірандою?

— Так назвав її Господар Веліал.

— Ви сказали, що Чойбалсан не догледів за нею. Що це означає?

— Вона зникла. Чи то загинула, чи то втекла, не знаю. І цього ніхто не знає, навіть Веліал.

— Моє тіло! — у відчаї вигукнула дівчинка.

Хлопець на ім’я Марк обійняв її й пригорнув до себе. Вона притислася лицем до його грудей.

— Як це сталося? — продовжила допит принцеса.

— Міранда вирушила на пошуки, — відповів Ларсон, — а Чойбалсан супроводжував її. За два дні він повернувся один, геть божевільний, і верз якісь нісенітницю про блискавки небесні, осяйний лик Буди та все таке інше. Його зв’язок з Нижнім Світом було порушено, тому Веліалові довелося розпитувати через мене. З корисної інформації Чойбалсан повідомив лише, що сліб привів їх на острів Корсику, а потім знову завів пісеньку про дива та одкровення. Більше нічого притомного сказати не міг. Мені навіть не вдалося витягти з нього, де саме на Корсиці вони з Мірандою були. Зрештою Господар забрав Чойбалсана до себе, щоб допитати його дух у Потойбіччі, а мене призначив на його місце.

— Що шукала Міранда?

— Не „що“, а „кого“. Ви її знаєте. Це Сандра.

— Сандра?! — У принцесиних очах запалахкотіли вогники. — Дуже цікаво! І як же вона її шукала?

Без найменшого опору Ларсон розповів їй усе, що знав про пошуки, коротко переказав зміст своїх розмов з Мірандою, а насамкінець уже від себе додав, що справа тут набагато серйозніша, ніж намагався вдавати Веліал.

— Він був дуже сердитий через невдачу. Але ще дужче наляканий. У мене склалося враження, що він не збирається робити Сандрине дитя своїм слугою, а з будь-яку ціну прагне знищити його.

— Ви певні, що Сандру з дитиною ще не знайшли? — занепокоєно запитала принцеса.

— Атож, певен. Сьогодні… тобто вже вчора ввечері Господар повідомив, що до мене тунелем прийде ще одна юна відьма. Він наказав мені йти разом з нею і щохвилини повідомляти про наші пересування. Веліал суворо заборонив будь-яким чином контактувати із Сандрою або її оточенням. Ми мали просто визначити, де вона перебуває, а далі до справи візьмуться інші.

— Що за юна відма? Твій господар описав її?

— Так, я бачив картинку. — Ларсон поглядом указав на дівчинку. — Це вона. Або ж схожа на неї, як дві краплі води.

Дівчинка здригнулась і ще міцніше притислася до хлопця. А принцеса здивовано запитала:

— То ви не впізнаєте її?

Ларсон пильно придивився до дівчинки, відтак мляво хитнув головою:

— Ні. А я повинен її знати?

Принцеса гмикнула.

— Ну, взагалі, повинні, бо були з нами на Істрі. Та, схоже, Веліал примусив про неї забути — чи, радше, підмінив у вашій пам'яті її зовнішність. Інакше у вас виникло б чимало запитань… А втім, це вже не має значення. Ви не в курсі, що вона збиралася робити далі, після завершення пошуків?

— Не маю уявлення. Господар лише наказав берегти її, як зіницю ока, щоб за день-другий вона ціла й неушкоджена повернулась на Контр-Аґріс.

— Ясно. Отже, я правильно здогадалася. — Принцеса Інґа підвелася зі стільця, підійшла до стола і взяла блокнот з ручкою. — Тепер, пане Ларсоне, прошу вас розповісти про… гм, ваших соратників, так би мовити, товаришів по службі Нижньому Світові. Особливо мене цікавлять ті, що служать у лавах Інквізиції. Вам зрозуміло, що від вас вимагається?

— Так, пані.

За наступні чверть години Ларсон продиктував імена та місця проживання з півсотні відомих йому чорних чаклунів, зокрема одинадцятьох інквізиторів. Також він указав розташування двох Інфернальних Тунелів, якими свого часу йому доводилося скористатись, і кількох сатанинських капищ, де збиралися чорні чаклуни та просто дияволопоклонці для відправлення опівнічних служб.

Коли він закінчив, принцеса перечитала весь список і зауважила:

— Я не бачу тут жодного знайомого імені. А проте певна, що в нашому почті ви були не єдиним зрадником. Адже так?

— Гадаю, що так. Але хто був іще — не знаю.

— Когось підозрюєте?

— Ні, нікого.

Принцеса Інґа трохи подумала, потім вирвала списані аркуші з блокнота і передала їх своєму дядькові Ґуннару.

— Що ж, непоганий улов. В Інквізиції дуже зрадіють йому. Здається, останнього разу вони викрили зрадника аж три роки тому. Але й того не встигли допитати — інший зрадник убив його, а потім укоротив собі віку.

Ларсон добре пам’ятав той випадок. Ще б пак не пам’ятати — адже схоплений аґент, слуга Калі, знав його й міг виказати на допиті. На щастя, присутній при затриманні слуга Господаря Арімана не розгубився і ціною власного життя врятував багатьох своїх товаришів від викриття.

Цей спогад навів Ларсона на жахливу думку — таку жахливу, що попри всі наслані принцесою заспокійливі чари він знову запанікував, а на його лобі виступили краплі холодного поту. Існував один-єдиний спосіб захопити чорного чаклуна в полон живцем: заскочити його зненацька, миттю паралізувати і, поки він перебуває в непритомному стані, відгородити від впливу Нижнього Світу — або з допомогою ізолювального артефакта, або вдавшись до екзорцизму. Перший варіант Ларсон уже відкинув; а от про екзорцизм якось не подумав — вірніше, боявся подумати. Сама по собі втрата доступу до джерел інфернальної енерґії не дуже лякала його, часом він потайки мріяв про звільнення від цієї кабали, в яку необачно втрапив ще в ранній молодості, але про екзорцизм навіть гадки не припускав. По-перше, така думка могла привести в дію самовбивчий механізм у його підсвідомості, а по-друге, неминучим наслідком екзорцизму була втрата всієї чаклунської сили — а цього він боявся більше за смерть…

— Що… — прохрипів Ларсон. — Що ви зі мною зробили?

Принцеса замислено подивилася на нього.

— Судячи з вашого вигляду, ви вже й самі здогадалися. Це був екзорцизм… щось на зразок екзорцизму. Мене ще не навчали цьому розділу маґії, тож я діяла навмання, спираючись на знання, отримані з книжок. Сподіваюсь, я все зробила правильно.

Ларсон тихо застогнав. Це був кінець. Сталося найстрашніше — він перетворився на звичайну людину, цілком позбавлену маґічного дару. А до всьго іншого, він став зрадником, повідомив ворогам усе, що знав, поставив під загрозу життя та свободу десятків своїх товаришів. І геть не має значення, що він зробив це не добровільно, а з примусу, перебуваючи під дією якихось хитрих чарів, що розв’язали йому язика…

Але ні! Тут щось не так. Екзорцизм розривав усі зв’язки з Потойбіччям і знищував чаклунський дар, проте не знімав захисту від підкорення чужій волі. Такий захист, хоч і встановлювався з допомогою маґії, мав цілком немаґічну природу; це була надбана властивість розуму, стійка до будь-яких чарів, за винятком прямого інфернального впливу. Ніхто не міг видалити цей захист, не знищивши саму особистість разом з усією інформацією, що її вона мала, тому в Інквізиції полонений слуг Нижнього Світу допитували шляхом застосування витончених фізичних та психологічних тортур, фактично вибивали з них потрібні відомості. Ларсона ж ніхто не катував, йому навіть не погрожували насильством — а проте, він співав, як соловейко, і не міг зупинитися, поки не давав повної й вичерпної відповіді на поставлене питання…

— Як ви… змусили мене… говорити? — ледве витиснув із себе Ларсон.

Принцеса Інґа знизала плечима.

— А це вже не до мене. Якщо чесно, я й сама нічого не розумію. — Вона опустила погляд кудись униз. — До речі, котику, можеш відпускати його. Я вже закінчила допит.

Кіт Леопольд, що весь цей час сидів на підлозі біля самого дивану, а тому був невидимий для Ларсона, підбіг до своєї господині й потерся боком об її ноги.

— Ну як, я впорався?

— Атож, ти був просто чудовий.

Ларсон приголомшено дивився на Леопольда.

— То це… — насилу мовив він, — це був кіт.

Принцеса ствердно кивнула:

— Так, він.

— Але… Як йому вдалося?

Вона лише розвела руками.

— Не маю уявлення. Для мене це загадка.

— Нічого складного, — махнув лапою Леопольд. — Просто я захотів, щоб він говорив правду і все.

— От і все, — розгублено повторила принцеса. Потім нахилилась і взяла Леопольда на руки. — Ну, гаразд, пане Ларсоне, ми залишаємо вас. Хвилин за десять або п’ятнадцять пута спадуть, і ви будете вільні чинити так, як вам заманеться. Особисто я раджу вам чимшвидше забиратися звідси і не шукати зустрічі з вашими товаришами. У вашому теперішньому становищі нічого доброго ви від них не дочекаєтеся.

— Ви що, не вб’єте мене? — приголомшено запитав Ларсон.

— Мабуть, варто було б… але рука не піднімається. Ще місяць тому я вважала вас одним з найчесніших і найвідданіших людей в Інквізиції, та й зараз не можу цілком позбутися свого початкового і, як виявилося, хибного враження. Власне, тому я й не стала питати про ваші злочини — нехай з ними розбирається ваша совість, якщо вона ще збереглася, а я не хочу про них знати. Ідіть собі з миром і спробуйте розпочати нове життя на Основі. Попереду маєте вдосталь часу для каяття та спокутання гріхів. Прощавайте, пане Ларсоне.

Із цими словами принцеса відвернулася від нього й підійшла до своїх супутників.

— Корсика великий острів, — сказала вона. — Обійти його вздовж та поперек у пошуках слідів відбере забагато часу. Я вже не кажу про те, що там, мабуть, аж кишить Веліаловими слугами. Тому нам доведеться брати слід тут.

— Але без шкури я не можу, — жалібно озвалася дівчинка. — Я не бачу, куди він веде.

— А ми спробуємо подивитися разом. Ти бачиш слід, а я маю сильну маґію. У нас має вийти.

Принцеса обняла дівчинку за плечі, вони вдвох пройшли в куток кімнати і там завмерли, схиливши одна до одної голови. Ларсон спантеличено дивився на них, не розуміючи, про який слід вони говорять. Правда, йому здалося досить підозрілим, що вони зупинилися точнісінько в тому самому місці, де дванадцять днів тому він востаннє бачив Міранду, коли вона разом з Чойбалсаном перейшла з Основи на Грані.

За хвилю принцеса Інґа відсунулася від дівчинки.

— Все гаразд, Беатрисо, я бачу, куди йти. Ґуннаре, Марку, ходіть до нас… А втім, ні, кузене, спершу збігай на кухню і прихопи там що-небудь із харчів. А ти, Леопольде, клич своїх подруг, ми йдемо.

Кіт замуркотів, і тут-таки із сусідньої кімнати прибігли три кішки, в одній з яких Ларсон з подивом упізнав свою Фриду. Руда кішечка нерішуче зупинилася, поглянула на колишнього господаря своїми великими очима, а потім, ніби прийнявши рішення, стрибнула до Марка на руки. Хлопець виклично подивився на Ларсона.

— Ви її кинули, а ми знайшли. Тепер вона наша, і звати її Карина.

Ларсон сумно зітхнув.

— Сподіваюсь, ви будете їй кращими господарями, ніж я.

Тим часом король Ґуннар збігав на кухню, а за хвилю повернувся з невеликою сумкою, наповненою харчами з холодильника. На той момент принцеса провела всі потрібні маніпуляції, і простір у кутку кімнати заіскрився, ніби хтось підкинув у повітря цілу жменю різнобарвних жарин.

— Яка краса! — мовила вона мало не з дитячим захватом. — Ви не повірите, але я зробила це вперше. Раніше я знала, як відкривати Завісу Землі, лише в теорії… Ну все, годі балачок. Перша піду я й перевірю, чи нема там небезпеки. За мною піде Беатриса, потім Ґуннар. А ти, Марку, як другий за силою чаклун у нашому загоні, прикриватимеш нас. Ясно?

Усі троє ствердно кивнули. Принцеса Інґа вже збиралася ввійти в іскристий простір, але тут Ларсон нерішуче сказав:

— Пані…

Вона повернула до нього голову.

— Так?

— Ви — янгол.

Принцеса силувано всміхнулася.

— Ви перебільшуєте, — і щезла за осяйною Завісою.

Слідом за нею подались і всі інші, потім жарини згасли, і Ларсон залишився сам-один.

Як і обіцяла принцеса, хвилин за десять невидимі пута зникли. Ларсон обережно підвівся з дивана. Голова йому паморочилася, ноги підкошувались, у всьому тілі відчувалася неймовірна слабкість.

Світ довкола нього різко й незворотно змінився, немов поблякнув і потьмянів — адже тепер Ларсон сприймав його лише тими органами чуттів, що були властиві звичайній людині. Він більше не бачив аури, що оточувала кожну річ, не міг відчути присутність людини або тварини, крізь нього не струменіли, як раніш, потоки маґічних сил, а в голові не награвала така незвична, хай і цілком беззвучна, музика сфер… Віднині й до самої смерті (яка, можливо, настане незабаром) він буде позбавлений усього того, до чого звик змалечку і без чого не уявляв свого життя.

Ларсон поплентався на кухню, видобув із холодильника ґрафин з горілкою, налив повну склянку й одним духом випив.

Крижана рідина обпалила йому гортань та горло. Він закашлявся, присів на табуретку і квапливо запхав до рота першу-ліпшу закуску — такою виявився шмат копченого м’яса.

Невдовзі по всьому його тілу розлилося приємне тепло, а в голові трохи прояснилося. Бажаючи продовження терапії, Ларсон налив собі ще горілки, але останньої миті передумав і поставив повну склянку на стіл. З його чутливістю до алкоголю й першої порції вистачить, щоб добренько сп’яніти, а від другої його так розвезе, що він не зможе триматися на ногах. У теперішньому ж його становищі це буде рівнозначно смерті.

Ларсон видобув з холодильника ще один кусень м’яса і, завзято жуючи його, думав про те, що робити далі. Думав усупереч відчаю та безнадії, які охопили його тієї ж самої миті, коли він довідався, що назавжди позбувся своєї чаклунської сили. Бо якщо піддасться цим почуттям, то неодмінно загине — а вмирати йому нітрохи не хотілося.

Доївши м’ясо, Ларсон залишив кухню і пройшов до кабінету. Як він і чекав, сейф у кабінеті було зламано, проте весь його вміст, окрім персня Бодуена, залишився не займаним. Хоча не виключено, що принцеса взяла трохи земних грошей на витрати — Ларсон не став перераховувати їх, а просто розсовав по кишенях.

Потім узяв двійко якихось книжок, повернувся з ними до вітальні і там став методично роздирати їх на клапті, кидаючи зібгані аркуші на диван. Закінчивши з цим, Ларсон підпалив імпровзоване багаття, відступив до вхідних дверей і, лише переконавшись, що вогонь перекинувся на м’яку обивку дивана, вислизнув з будинку.

На той час, коли язики полум’я вихопилися з вікон, сповіщаючи сусідів, що почалася пожежа, Ларсон уже розчинився в темряві ночі…