Кінець Жовтого дива

Канікули в кишлаку

Таки дуже, виявляється, скучив я за рідним кишлаком! Як з'ясувалося, Закір, Ариф, Мирабіддінходжа також чекали на мене — ну просто як весняні пагони чекають сонечка. Уявіть — затримайся я ще хоч на тиждень, Закір сам приїхав би запрошувати мене на весілля.

Ні, краще розкажу все по черзі. Як я потім дізнався, другого дня, коли я здав усі документи і речові докази товаришеві Халікову, в кабінеті полковника Усманова відбулася нарада. На порядку денному стояло одне питання: яким чином відзначити самовіддану висококваліфіковану роботу сержанта Хашимджана Кузиєва по викриттю і знешкодженню великої групи особливо небезпечних злочинців. Хтось запропонував преміювати товариша Кузиєва грішми. Одначе мій наставник Салімджан-ака заперечив:

— Я вважаю, що відзначати Хашимджана грішми не можна. По-перше, він ненавидить гроші. По-друге, не вміє з ними обходитися: в один день може розпустити всю зарплату, а на другий — ходити стріляти у співробітників по п'ятірці.

Тоді виступив Алі Усманов.

— Якщо ніхто не заперечує, я запропонував би видати товаришеві Кузиєву безкоштовну путівку в міліцейський будинок відпочинку в Криму, а також оплатити дорогу в обидва кінці.

Заперечень не було. Навпаки, дехто навіть аплодував. Ось так я налагодився вже був їхати в Крим: хто ж відмовиться од відпочинку біля моря!

— Що-що?! — обурилася бабуся, почувши цю новину. — Який це ще Карим об'явився?

— Не Карим, а Кри-им!

— А що ти там загубив?

— Відпочивати буду.

— Відпочива-ати? І не соромно тобі, здоровому, як бик, хлопцеві качатися на ліжку день у день?

— Аніскілечки не соромно.

— Нікуди ти не поїдеш. Дома роботи по саме нікуди. Будеш ліпити кізяки.

— Кізяки?!

— Кізяки не хочеш, будеш пеньки викорчовувати.

— Пеньки?

— Того разу приїжджав — утік, палець об палець не вдарив по хазяйству, а вдома — ні хворостиночки дров! Тобі не шкода батька? Він працює, по господарству порається, крутиться і все одно не встигає.

— Але ж я все одно не буду ліпити кізяки. Цього не дозволяє мій авторитет. Хай вам кізяки ліплять Айшахон і Донохон, а то вони будуть фарбувати брови та пальці хною каляти, а ми — ліпити кізяки!

— Не вказуй старшим! — гримнула бабуся.

— Все одно наш начальник не дозволить кізяками займатися, — затявся я. Але ж ви знаєте, що сперечатися з моєю бабусею — пропаще діло. Однак стане на своєму.

— Доки я жива, головний начальник твій — я, ось умру, тоді вже шукай собі інших начальників. — З цими словами вона підвелася, заходилася збирати мої пожитки і жбурляти а чемодан. Парадний картуз упхнула в батьків хурджин. На щастя, нашу розмову почув Салімджан-ака, який вийшов на веранду попити холодного чайку. Побачивши мене, він засміявся і похитав головою.

— Ох і колюча старенька твоя бабуся, еге ж, Хашим-джане?

— Самі ж бачите! — сказав я, ледь не плачучи. — Гаразд, не поїду до моря, але як дивитися тепер у вічі начальникові? Адже він так старався!

— Їдьмо, пояснимо Усманову все, як є, гадаю, він не образиться, переграє своє рішення.

Так і сталося. Адже Алі Усманович людина мудра й чуйна. Навпаки, він навіть постарався підбадьорити мене.

— Дарма, Хашимджане, ви ще молодий, устигнете по курортах поїздити. Не зобижайте бабусю. — Потім звелів секретарці терміново оформити мені преміальні і повідомив, що передає свою чорну особисту «Волгу» в моє розпорядження.

— Не соромтесь, їдьте. Завдяки вам робота нашого відділення відзначена Міністерством внутрішніх справ. Для такого співробітника нічого не шкода…

І ось ми котимося й котимося привіллям. Машиною правив я сам, тато куняв поруч, а бабуся, зручно влаштувавшись на задньому сидінні, поблажливо батькувала тітоньку Хаджар, яка мала колись необережність сказати, що я нізащо не стану людиною…

На полях весна рішуче заявила про свої права: біля ариків густо пробивалася зелень, бруньки на деревах набростилися, в чистому повітрі далеко лине гуркіт тракторних моторів. Колгоспниці у строкатих хустках проводжали поглядом нашу машину, декотрі завзято махали вслід. Високо в небі заливалися жайворони, радіючи розкоші світла й тепла. Не менше, ніж птахів, збуджував погідний день і мене: я голосно заспівав першу-ліпшу пісню, що спала на думку. Бабуся засміялася, погладила шорсткою рукою мою потилицю.

— Об-бо, непутященький мій, коли це ти навчився так ловко співати?

— Співробітник міліції все мусить уміти, бабусю.

— Хай буде благословенна і на тім і на сім світі міліція, яка зробила з тебе людину, — прошепотіла бабуся, молитовно склавши руки і провівши ними по обличчю. — А ти знаєш, що твій друг Закір одружується?

— З ким?

— З Хакімою, дочкою мельника.

— А, знаю. Це та дівчинка, яка впала з турніка й поламала ногу?

— Та. Працює на фермі дояркою. А Закір твій закоханий, Моя півень: злізе на дах ферми — і ну пісні співати. Зі своїм Коханням на весь кишлак осоромився. Одного разу вирішив зустріти свою кохану біля хвіртки… То й що б ти думав? — Притулився до паркану й заснув, тож майбутній тесть ледве розбудив уранці…

У кишлак ми в'їхали близько п'ятої години. За машиною ушнипилася юрба дітлахів. Вони кричали, верещали, свистіли, наче цирк привезли. Мама, звичайно, давно ждала мене, трохи сплакнула, розказала, що вибігала на гудіння кожної проїжджої машини. Сестрички мої Айшахон і Донохон теж надзвичайно зраділи, тільки від надміру почуттів чомусь геть мі були про брата і почали обіймати-цілувати одна одну.

А через півгодини у нашому дворі яблукові ніде було впасти, вважай, увесь кишлак зібрався. Багато хто дужче цікавився чорною «Волгою», аніж моєю особою. Мені переказами тишкома, що дехто навіть підозрював отаке: «Боюся, діло тут нечисте, а раптом Хашим узяв та й украв цю машину? Думаєте, ні? Подивіться в його очі, так і бігають, так і бігають!..»

Тато покликав Умурзака-м'ясника зарізати барана, а надвечір завітав не хтось там — сам голова колгоспу, а також рахівник і агроном Анарбай-ака. Поміркувавши, вирішили, що подібне свято не може відбутися без нашого шановного дільничного. Хутко послали по нього людину. Зійшлися, звичайно, І шкільні мої друзі-приятелі: Закір, Мирабіддінходжа, який приїхав додому на канікули, Акрам, який покинув школу з шостого класу, одначе тепер має у колгоспі славу передового механізатора, Ташпулат-обліковець і навіть круглоголовий розумака Ариф, якого після закінчення зубопротезного технікуму прислали берегти зуби наших односельців.

Усі гості, як гадалося, прийшли одвідати мене, поцікавитись моїми справами, порадіти моїм успіхам; та ба, розмови точилися про інше. Чоловіки гомоніли про те, що зима цього року затягнулася, тому корм закінчився і всі намагаються збути худобу, за сніп торішньої конюшини залюбки можна купити шестимісячне ягня. У жінок було своє: от, мовляв, у промтоварний магазин завезено фарфорові сервізи, чайники та піали, а завмаг, щоб йому вдавитися, збув їх на товчку. Баба Айніса життя не дає своїй невістці, а баба Тупиніса щоденно ходить до мулли, щоб той напоумив її зятя поважати тещу; чоловік тітоньки Халніси, видно, здурів геть на старості, забрав усі заощадження й подався кудись на курорт.

Ми, молодь, теж не мовчали, звичайно, і в нас тем було хоч одбавляй: хто куди вступив, хто де працює, хто з ким одружився, — коротко кажучи, гості розійшлися десь аж удосвіта, коли півні ледве не порвали голосові зв'язки. Прощаючись, тато накинув на плечі дільничного новенький чапан, надів тюбетейку й поклявся, що довіку не забуде його доброти, адже саме завдяки його допомозі я став людиною. Нарешті ми залишилися з Закіром самі.

— Давай, друже, обнімемося ми з тобою ще раз! — запропонував раптом Закір, широко розкинувши руки.

— Але ж ми вже обнімалися…

— Я ніяк не можу повірити, невже це ти тут, поруч зі мною. Обніму тебе і повірю, що це не сон!

Спершу ми обнялися, потім поцілувалися, а розгарячившись, почали боротися, як два незграбні ведмеді. Притомившись, сіли на лавочку біля хвіртки.

— Друже, я хочу дещо спитати в тебе., відповіси чесно? — З цими словами Закір крадькома огледівся довкола. Я якось передчував, про що саме він забалакає: звичайно ж, про те, що хоче одружитися, і, певно, спитає поради, правильно він вирішив чи ні.

— Слухай, скажи мені чесно: ти кого-небудь любиш? — Закір знову заозирався довкола, наче його можуть підслухати.

— Ні, якось не доводилося, — відповів я з незбагненним почуттям власної провини.

— А я зовсім пропав, друже…

— Та що ти кажеш?!

— Справді. Ти пам'ятаєш мельникову доньку?

— Хакіму?

— Так, вона у нас на фермі працює.

— Але ж вона крива!

— Може, за те і полюбив її?! Знаєш, я люблю навіть корів, яких вона доїть. Я люблю бідони, що вона зливає в них молоко, люблю дороги, по яких вона ходить, дерева, що ростуть біля їхньої хати; я люблю все, все, що хоч якось торкається Хакіми.

— Не може бути!

— Може бути, друже, може! Повір мені. Ночами мені хочеться плакати, а вдень так і тягне заспівати, затанцювати… взагалі, утнути якусь штуку. Хакімі слово сказати боюся: руки-ноги дерев'яніють, язик одбирає…

— Та-ак, діла в тебе, друже…

— Терпів я, терпів, а потім вирішив написати листа.

— Що ж ти написав?

— Це тепер байдуже, друже, що саме я написав. Головне — дуже схибив. Розумієш, мені чомусь завжди здавалося, що прізвище у Хакіми — Шакірова, на колишній кшталт — за батьковим ім'ям. Ну от я й послав свого листа на ім'я Хакіми Шакірової. Я сиджу собі, жду відповіді. Минає тиждень, другий. Нічичирк. Тоді я шлю другого листа. І от який же я розтелепа: випустив з уваги, що дружину дядечка Тура-на, що живе поряд з млином, теж звуть Хакіма і прізвище в неї — Шакірова. Тільки-но налагодився я одного разу погнати череду на пасовисько, заявляється на ферму дядечко Туран і ну періщити мене камчею. «За що? — кричу я. — За що ви мене лупцюєте?» — «Ти написав ці брудні папірці?» Дивлюся — так, мої любовні послання, підписані: «Пастух Закір, який згорає від любові до тебе». Відпочивши, дядечко знову взявся за камчу, а я що, стою собі, мовчу — так тобі й треба, дурневі. Нарешті мельників сусіда геть знемігся.

— Навіщо тобі моя жінка, мати десятьох дітей? — дорікнув він мені. — Ти що, рівної собі не міг знайти? Відповідай, нарешті!

— А я зовсім не вашій жінці писав.

— Як-то?! А кому писав?

— Мельниковій дочці, Хакімі.

— Телепень! — заволав дядечко Туран, але трохи пом'якшав. — Які ви з твоїм батьком роззяви все-таки, недарма кажуть: яблуко від яблуні недалеко падає. Твій батько теж цілий рік морочив людям голову, не знаючи, до котрої з двох сестер-близнючок збирається свататись.

Дядечко Туран порвав мої листи на дрібні клаптики, жбурнув їх мені в обличчя і, вигукнувши: «І дід твій був телепнем, і прадід, і прапрадід!» — пішов.

Розмова ця враз облетіла весь кишлак, а Хакіма, сердешна, злягла у постіль… Доконав я її таки… Стан був важкий, тож батьки самі сватів прислали…

— Це до тебе?

— До мене.

— Все, отже, вийшло навпаки?

— Так, навпаки. От якби ти був тут — я б вислухав твої поради і нічого такого не сталося б.

— Ну, а що було потім? Бачив Хакіму?

— Бачив, звичайно. Вона подарувала свою фотокартку!.. Але я не про це. Я про інше хочу тебе попросити, тільки ти не відмовляй мені.

— Проси, — великодушно дозволив я. — Не відмовлю.

— Після весілля я хочу показати Хакіму найкращому лікареві у місті. Ось тоді ти мені й допоможеш. Я чув, Хакіму можна вилікувати і вона зовсім не буде кульгати. Якщо треба, я шкіру свою дам, кості, навіть усю ногу — диви, яка вона в мене здоровецька — аби тільки вилікували Хакіму.

— А на операцію вона згодна?

— Згодна.

— А весілля коли?

— Думка до Травневих свят і справити. Музикантів, сподіваюся, ти сам привезеш з міста.

Зорі на небі давно погасли, півні замовкли, видно, повели своїх курей на ранкову трапезу. А ми з Закіром ніяк не могли наговоритися, прощалися кілька разів, і знову все починалося спочатку.

Так і коротав я час: сьогодні гомоню щиро з Закіром, завтра розумуємо з гарбузоголовим Арифом. У цього теж набралося новин купа. Попросила Саддиніса (якщо пам'ятаєте, ще в шостому класі вона взяла наді мною шефство) підремонтувати їй зуби, але ж мало того, що цей молодець заговорив її зуби, він за одним заходом і голову закрутив. Ариф, передбачливий хлопець, заявив, що влітку одержить відпускні і майбутній тещі теж уставить золоті коронки. «Після цього вже й посватаюсь — відмови не буде», — казав Ариф, потираючи руки.

Найдужче ж припала до душі моя відпустка моїй улюбленій бабусі. Вона цілими днями не вилазила з машини: до тітоньки Хаджар, яка живе від нас за чотириста метрів, і то їздила на машині — по дріжджі там чи по сито. І їде, головне, по пояс висунувшись із віконця «Волги».

— Ну хіба так можна? — спробував я одного разу зауважити їй.

— Не твоє діло, шелихвіст, — огризнулася вона. — Я хочу добренько насолити цій язикатій Хаджар.

Крім виконання обов'язків особистого шофера бабусиного, я з татом заходився заготовляти на зиму дрова: зрубали стару всохлу урючину, розпиляли на колоди, потім я наліпив гору кізяків, якими обклав усі наші пласкі дахи; ще з'їздили з бабусею на базар, продали усю її сушню — персики, урюк, яблука.

Одного разу ми копали з батьком грядку під ранні помідори. На стежечці з'явилася бабуся. В одній руці вона несла пузатий чайник, у другій — тарілку ізюму. Тато сів пити чай, а я продовжував щосили махати кетменем.

— Хашимджане, лошатко моє, а чого ти не п'єш чаю? — аж надто вже турботливо поцікавилась бабуся.

— Я тільки що напився води.

— Як ти вважаєш, синку, може, настав час засилати сватів до доньки Хаджар? — ще м'якше, ще лагідніше спитала бабуся.

Так, не даремне було моє побоювання.

— Не треба, — відмахнувся я, наче мене полоскотали між ребрами. — Мати балакуча, отже, і донька виросла така ж.

— А що скажеш про доньку тітоньки Халчі?

— Таж вона не ходить, а хилитається, мов качка.

— Хай Рашидахон стане тоді моєю невісткою.

— Мені дзиги не потрібні.

— А хто тобі потрібен?

— Мені потрібна Фаріда.

— Це ж яка Фаріда?

— Та, що добре вміє ліпити пельмені. З психлікарні.

— З психлікарні?.. Ти, видно, сам з глузду з'їхав! — бабуся грізно пішла на мене.

На моє щастя, до двору ввійшов секретар сільради. Дуже схвильований.

— Товаришу Кузиєв! — гукнув він здалеку. — Щойно дзвонили з міста. Наказано вам негайно виїхати.

І плакав я, наче батька рідного втратив…

Я лечу в місто. Витискаю з машини все, на що вона здатна, а мені здається, ніби стою на місці. Невже Салімджанові-ака знову погано… Адже йому не можна було так перевтомлюватись… Невже… Ні, ні — про це не можна думати. А може, Адилу вдалось утекти? Припущення, одне страшніше за друге, отруювали свідомість.

Дорогу перед будинком Салімджана-ака було чисто заметено, густо полито водою. На спиляній усохлій тополі, що лежала біля дувала й заміняла лавочку, сиділи аксакали. У двір заходили й виходили незнайомі мені люди… Очі вмить заслала імла, серце скажено застугоніло: отже, збулося те, чого я найдужче боявся. Виходить, я втратив найдорожчу людину, наставника і вчителя, не зміг навіть попрощатися з ним, почути його останні слова!

Проклята смерть!.. Я не міг далі стримуватися: голосно заплакав і, приказуючи, як заведено у нас у кишлаку «О-о батьку, на кого ж ти нас покинув?! Залишив сиротами!» — пішов до двору. Назустріч мені вибіг Нігмат-ака, блідий, прикро вражений.

— Хашимджане, та чого ти? Прошу тебе, заспокойся.

Я заплакав ще дужче:

— Ти серце моє забрав з собою, батьку рідний, як мені жити тепер без тебе?!

— Кому кажуть, заспокойся?! — крикнув Нігмат-ака, заступаючи мені дорогу.

Відштовхнувши його, я кинувся у хвіртку, щоб устигнути попрощатись, припасти до грудей свого улюбленого наставника… і завмер просто на порозі, як машина, у якої несподівано кінчився бензин.

У дворі було повнісінько людей: сусіди, друзі Салімджана-ака. Веранда, схожа на салон трамвая, була напхом напхана співробітниками міліції — погони так усуціль і сяяли. У дворі на сурі розташувалися хлопці з самодіяльного ансамблю: саме тої миті, коли я став у хвіртці з своїм риданням, вони заграли запальний танок. Лише тоді я зрозумів, як жахливо сплохував. Але що тепер оце робити? Хоч провались від сорому. Та й Салімджан-ака може образитись!.. Треба знайти вихід. Нум прикинуся п'яним. Адже саме в п'яному вигляді люди роблять усякі дурниці.

Я розкинув руки, закрутився на місці, гучно притупуючи ногами, які й досі тремтіли.

— Е, подивіться, Кузиєв завітав!

— Завітав, але ж п'яний!

— Видно, знову на ревізії побував!

— Танцюй, хлопче, піддай жару!

— Отак воно і є: самі Нап'ються — і нічого, а ковтнемо ми, грішні, — враз на п'ятнадцять діб!

Я, звісно, добре чув ці то осудливі, то захоплені вигуки, але, як то кажуть, нуль уваги — продовжував свій шалений танок. Мало того, вицупив у коло двох дівчат з міського паспортного столу, потім ще двох хлопців, зовсім не знайомих, а глядачів примусив плескати в долоні у такт, що вони і виконали залюбки. Я вже почав знесилюватися від утоми, як раптом коло розпалося.

— Хашимджане, сину мій! — назустріч мені йшов Салімджан-ака. Я завмер, ждучи прочухана. Але Салімджан-ака по-богатирськи обняв мене, одірвав од землі, поцілував у чоло.

— Карім приїхав, синку, Карім наш повернувся!…

Карім-ака виявився хлопцем на всі сто: навіть вищий, стрункіший, ніж його змальовував полковник. Наче його навмисне виготовили в якомусь люкс-ательє, щоб люди милувалися.

— Якщо я не помиляюся, ви — Хашимджан, — сказав він, підходячи до мене.

— Так, він і є, — пробурмотів я і вмовк. Така вже у мене вдача: то невлад говорю, доки люди не очманіють, то, коли треба, слова путнього не знайду, щоб підтримати розмову. Стою як бовдур, усміхаюся якоюсь неживою, намальованою посмішкою. Дякувати, Карім-ака сам заговорив.

— Я знаю, Хашимджане, ви розрадили гірку батькову самотність… — Він зітхнув. — Дуже вдячний вам за це.

— Та як там, де там уже…

— Я одержав усі листи, що ви писали разом з батьком. Спасибі.

— Нема за що.

— Я просто зачитувався вашими жартами. Та ви природжений гуморист!

Не знаходячи слів, я просто кивнув головою. І чого я мовчу, наче в рота води набрав? Адже цим я ставлю Каріма-ака в незручне становище! Не моєю ж ідіотською посмішечкою підійшов він тішитися.

— Каріме-ака, гадаю, ми з вами ще наговоримося досхочу, — нарешті промовив я. — Якщо ви не проти, піду допоможу на кухні. Он скільки народу почастувати треба…

Я перевдягся у цивільне, засукав рукава й став до роботи. Крутився як білка в колесі: бігом носив повні чайники, подавав шашлики, підкидав дрова у вогонь, міняв тарілки (правда, штук п'ятнадцять побив за першим разом), — одне слово, знову відчув себе нормально. І працював до півночі, поки не пішли останні гості. Показав-таки гостям і Карімові-ака, що я вірний і люблячий син свого названого батька полковника Атаджанова.

«Ні, ви не були мені справжнім батьком»

Уранці мене чекали нові радісні вісті. Зібралися ми у кабінеті Алі Усманова на коротку нараду-літучку. Тут я дізнався, що Хашимджану Кузиеву, тобто мені, присвоєно звання молодшого лейтенанта. Полковника Уеманова призначено начальником обласного управління міліції; його кандидатуру вже затверджено у міністерстві. А мій учитель полковник Атаджанов ось уже тиждень як керує нашим відділенням. Була й четверта новина… ви вже пробачте, не подумайте, що вихваляюся — адже за цей гріх дехто й донині частенько докоряє мені, — але якщо змовчу, то вийде, що приховую правду. Отже, таке. Молодшого лейтенанта міліції Хашимджана Кузиєва, виявляється, призначено виконуючим обов'язки начальника відділу по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності, тобто обехеес. У масштабі району, звичайно.

Прощаючись з нами, Алі Усманович усміхався, але ми ж то бачили, що йому трошечки сумно.

— Друзі мої! — сказав він. — Ви всі знаєте, що колись я був робітником, а прийшов у міліцію завдяки наполяганню Салімджана-ака і за покликом серця. І якщо завоював якийсь авторитет, то це завдяки колективу, тобто вам, дорогі друзі. Я навіки зобов'язаний своєму наставникові, вихователю і другові Салімджану-ака, а також нашій розумниці-парторгові Каромат Хашимовій. Кажуть, хто не працює, той не помиляється. Я теж припускався помилок, є в мене свої вади; але товариші, коли було треба, завжди навертали мене на добру путь. Я дуже полюбив і наших молодих працівників, таких, як Сурат Арипов, Адил Шарапов, Хашимджан Кузиєв. Вони добре починають, краще, ніж я, хоч труднощів у них менше, ніж у нашого покоління. Сподіваюся, мої молоді друзі, ви нас і надалі не підведете. Я… мені… мені дуже важко розлучатися з усіма вами… — На цьому місці полковник геть розчулився і, щоб не показати своїх почуттів, швидко вийшов з кабінету.

Цей день був для мене по-справжньому радісним. Але пам'ятаючи, що є слово «авторитет», я усівся за свій стіл з таким похмурим і стурбованим обличчям, наче обмірковував якісь світові проблеми. Одначе надовго мене не вистачило. Схопився як ужалений з думкою: «А що як люди почнуть казати: «Ви подивіться, пику надув! Ходить, наче кілок проковтнув! Невже задаваку-кар'єриста пригріли?..» І я пішов по кабінетах, жартував, сміявся, сипав анекдотами. Так минув день. А надвечір я раптом зрозумів, що впав у крайність… Ох, важко бути начальником!

Дома я застав Салімджана-ака разом з сином, за столом на веранді. Видно, посперечалися: обидва нахмурені, не дивляться один на одного. Біля дверей стоїть упакований чемодан Каріма-ака, поверх нього лежить плащ. Помітивши їхній стан, я пішов до себе в кімнату, переодягся. Потім наколов трісочок, розпалив самовар і лише після цього повернувся на веранду. І знову невчасно.

— Каріме, я вважаю, ти дієш необачно, — схвильовано каїнів Салімджан-ака.

— У мене немає іншого виходу, — відповів Карім-ака, не підводячи голови.

— Але ж ти мусиш подумати і про мене, адже я не такий уже молодий…

— А ви? — Карім підхопився з місця. — А ви думали про мене, ви пам'ятали, що я ваш син? Справжні батьки, якщо син потрапив у біду, роблять усе, щоб врятувати його. А ви що зробили? Можна сказати, зв'язали руки й ноги і здали, як барана, в міліцію.

— Я виконував свій обов'язок, сину…

— Ви хотіли бути чистеньким перед людьми, державою, перед своєю совістю, так же?

— Так, сину. Не чистеньким, а чистим, — твердо відповів Атаджанов, хоч нелегко, видно, йому це давалось.

— Та ви піклувалися про свій авторитет, про свою честь і совість, але ні крапельки не подумали про мене, про мою хвору матір. Проміняли мою долю і життя матері на свій авторитет?

— Але ж ти вчинив злочин! — стукнув Салімджан-ака по столу кулаком. — Кожен злочинець, хто б він не був, мусить дістати заслужену кару.

— Не прикидайтесь!

— Як ти зі мною розмовляєш?!

— Я розмовляю з вами останній раз. — Карім-ака сів на диван. — Тому я мушу сказати все, що думаю. От ви сказали, що кожен злочинець має бути покараний. На це я відповів, що ви брешете. Чому я так сказав? Тому що ви визволили н в'язниці співучасницю багатьох злочинів, жінку, яка нібито ввела на вас наклеп, облила багном, — Шарифу Усманову.

— Її не притягали до відповідальності тому, що вона вчасно зізналася у своїй провині, допомогла викрити співучасників.

— А я, адже я теж зізнався?

— Тільки після того, як тебе викрила міліція, тобто я, її представник.

— Хіба неоднаково?

— Неоднаково, сину мій, ні. Між зізнанням під тиском доказів і добровільним каяттям різниця, як між небом і землею. Крім того, у Шарифи немовля.

— Так, так, я й забув, що в мене з'явився братик!

— Мовчати! — вибухнув Салімджан-ака; в одну мить він опинився біля сина, ухопив його за петельки, притяг до себе. — Звідки ти набрався цієї мерзоти?

— Відпустіть!

— Відповідай! Хто тобі все це нашептав, я питаю?

— Листа одержав. Ще там, у колонії… Якраз перед звільненням.

— Від кого?

— Лист був без підпису.

— І що ж тобі писали?

— Що батько не посоромився посадити тебе, рідного сина, але визволив з в'язниці свою… коханку.

— Що?.. І ти міг повірити?! Де цей лист?

— Я його порвав.

— Дурень! Покарання не пішло на користь, бачу, людиною ти так і не став. — Салімджан-ака відпустив сина, безсило впав на стілець і замовк, обхопивши голову руками.

Нарешті щось зачепило і цього байдужого Каріма за живе, він заходив по кімнаті, схвильовано заговорив:

— Ви не маєте права стверджувати, що біда моя пройшла для мене безслідно! Я закінчив там школу, до того ж з хорошими оцінками. Вчора ви самі ж розцілували мене, коли побачили мій атестат! А ще ви бачили вчора Почесні грамоти, що їх вручено мені за працю, якою я спокутав свою провину, свою ганебну легковажність. Я там ні від чого не ухилявся, ні, виконував по дві-три норми, — ось за що і маю подяки. Ось чому ви й не маєте права казати, що я не став людиною… Батьку, зрозумійте мене правильно, мені несила забути… Якби мама була жива, може, я й зміг би… Мама вмерла, страждаючи через мене, а ви…

— Годі! — простогнав Салімджан-ака.

— Батьку, простіть мені. Інколи я жалію вас, знаю, що вам теж нелегко. А іноді ночами не сплю, проклинаю вас: ви і виховати не змогли мене, і з тюрми не схотіли визволити. Мені треба ще багато в чому розібратися. Тому буде краще, якщо я поїду. Жити разом ми не зможемо…

— Що ж, коли так… Куди ти вирішив їхати?

— В Мирзачулі, я чув, деревообробний комбінат побудували. Хочу туди податися.

— На дорогу дати тобі грошей?

— Ні.

Карім-ака одвернувся, пішов у кімнату. Повернувся за хвилину, притискаючи до грудей материне фото, вставлене в рамку, взяв чемодан. Я дивився йому вслід, на його плечі, що здригалися, і ждав, коли він оглянеться. Ні, не оглянувся.

Самовар википів до половини. Нарешті я отямився, заварив міцного чаю, повернувся на веранду. Салімджан-ака сидів на краєчку дивана, дивився прямо перед собою.

«Будь самостійним, сину мій!»

Як то кажуть, біда сама не ходить. Другого дня — знову неприємності. Виявляється, голова місцевкому Халіков рішуче заперечував проти мого нового призначення. Салімджанові-ака довелося встряти з ним у суперечку, захищаючи мою кандидатуру, а це ще більше роздратувало Халікова.

Халіков. Що правда, то правда — Хашимджан показав себе сміливим, бойовим працівником. Але хоч би які він творив чудеса, Хашимджан ще молодий, в органах працює надто мало, тим часом у нас є працівники з п'ятнадцятирічним стажем, цілком гідні цього призначення.

Атаджанов. Як відомо, розум залежить не од віку і не від стажу. За короткий строк Хашимджан зробив стільки, скільки, може, не зміг зробити ніхто з-поміж нас, досвідчених.

Халіков. Я буду скаржитись у райком.

Атаджанов. Я висунув кандидатуру Хашимджана, попередньо порадившись з товаришами в райкомі.

Халіков. Їм, напевно, невідомий справжній стан речей.

Атаджанов. Підіть навчіть їх, вкажете помилку.

Халіков. Все одно я і далі стоятиму на своєму.

Атаджанов. І я також не збираюся міняти своєї думки.

Халіков. Це ми ще подивимось.

Атаджанов. Подивимося, звичайно, чом не подивитися?!

І от сиджу я собі, нічого не знаючи, розіклавши папки, обмірковую, з чого ж починати справи. А щоб полегшили процес мислення, вистукую пальцями по столу дуже душевну мелодію «Чудові гранати в твоєму саду».

І тут увіходить Халіков, я його, як належить, вітаю, а він замість здрастуйте:

— Совість у вас є? — каже. — І вам не соромно?

— А чого мені має бути соромно? — питаю.

— Не прикидайтесь дурником, — відповідає. — Ви працюєте зовсім недавно, а встигли перебігти дорогу заслуженим людям.

«Он воно що! — думаю. — Але набивався». Гаразд, якщо йому потрібна моя посада, хай бере її. Правду кажучи, мені й самому не до душі ця витівка. Краще повернутися в кишлак, ліпити кізяки, аніж здаватися вискочкою якимось.

Я взяв аркуш паперу, дістав ручку. Халіков пильно дивився на мене. І саме в цю мить у двері просовується розкішно причесана голівка нашої секретарки Ліляхон.

— Вас викликають у партком.

— Гаразд, прийду.

— Не «гаразд», а зараз, негайно.

Голівка зникла, демонструючи неможливість найменшого заперечення. Довелося залишити Халікова у кабінеті і йти в партком. Каромат-опа була в доброму гуморі, мабуть, донька не страйкувала сьогодні, відмовляючись іти в дитсадок.

— Як справи, товаришу начальник відділу? — спитала Каромат-опа, показуючи очима на диван.

Я сів.

— Непогано.

— З чого вирішили починати свою роботу?

— З заяви.

— Що? З якої заяви?

— Ну… з заяви про звільнення.

— Послухайте, юначе, коли ви кинете звичку жартувати недоречно й невчасно?

— А я і не жартую. Просто я… просто мене товариш Халіков спитав сьогодні, маю я совість чи ні.

— Ах, он воно що! Значить, він устиг і вас атакувати? — Каромат-опа встала й пересіла поруч зі мною на диван. — Не звертайте уваги. Вчора він зайшов до мене, говорив те ж саме. Я його присоромила. Але він, розуміється, така вже людина. Давно лучив у начальники відділу, та не вийшло, райком не затвердив його кандидатуру. От він і сердиться, не знає, на кому зігнати злість… За день-два це в нього пройде… Взагалі він людина непогана, і досвід роботи має чималий… Але безхарактерний, не самостійний, безініціативний. То які ваші плани?

— Саме сьогодні мав поміркувати над ними.

— Зверніть якнайбільшу увагу на профілактику злочинів, перевиховання тих, хто спіткнувся. І ще: люди повинні знати основи законодавства. Це вимога партії на сучасному етапі.

— Докладу зусиль.

— Завтра принесіть план мені на затвердження.

— Можна йти?

— Ідіть.

Халіков тим часом сидів у моєму кабінеті.

— Чого вас викликали? — поцікавився він.

— Перевірити, чи є у мене совість.

— Ну і як, вияснили?

— Вияснили. Але про це, виявляється, вам казали ще вчора.

Халіков мовчки пішов до дверей, так викарбовуючи крок, що, здавалося, хотів пробити підлогу.

Після того, як він пішов, я ще довго сидів у препоганому настрої, несила було взятися за роботу. Не витримав, пішов до Салімджана-ака: дуже вже самотнім відчув себе. Полковник зустрів мене звичайними словами: «Слухаю вас, товаришу молодший лейтенант». Я розповів йому про інцидент з Халіковим — усе як є. Наставник мій, людина, як відомо, поміркована, вислухав мене з якоюсь навіть байдужістю, а потім усміхнувся і сказав:

— Хочу нагадати тобі нашу старовинну східну притчу. Ну, та ти не так уже й давно ще піонером був, читав її, напевне, у прекрасній обробці відомого поета Маршака. Пам'ятаєш, як старий і хлопчик їхали на віслюкові?.. Як вони весь час пересідали, пам'ятаєш? Отож не треба бути схожим на того старого, свою думку треба мати, а не догоджати першому-ліпшому. І ми всі, і райком тобі довіряємо. Будь самостійним, більше впевненості в собі!

Тут знову відчинилися двері і на порозі стала наша секретарка. І що це вона сьогодні наче переслідує мене!

— Товаришу Кузиєв, тут давно вас чекає якась дівчина! — І гучно грюкнула дверима, ніби гнівалася на мене за щось.

— Дівчина? Яка дівчина? — спитав Салімджан-ака, наче хотів сказати: «Ого, та тут, бачу я, йдеться не про жарти!»

— Невістка ваша ніби завітала… — пожартував я, намагаючись приховати ніяковість.

Дівчина, яка вразила моє серце

У приймальні… — вві сні це чи насправді?! — сиділа… Фаріда! Ота Фаріда, що часто снилася мені з цілою мискою пельменів у руках, Фаріда, яка ввижалася мені щоразу, коли бабуся заводила балачку про моє одруження! І ось вона сама прийшла провідати мене!

Ох, Фаріда! Як вона подорослішала, погарнішала, рум'янець на всю щоку, — одне слово, розквітла Фаріда, як троянда. Кажи ж їй щось, Хашиме, адже це Фаріда! Прийшла провідати тебе!

— Хашиме-ака, ви мене не впізнали?

Який у неї м'який, ніжний голос: слух пестить!

— Упізнав, чом не впізнати, — відповів я. — Просто дивлюся на вас так тому, що дивуюся, як це ви прийшли без пельменів…

— Ой, завжди ви жартуєте! — Фаріда опустила очі.

Я провів дівчину до свого кабінету, посадив на диван. Сам сів поруч. Запала ніякова мовчанка. Дивно, ніколи я не був недорікою, сором'язливим, а тепер червонів і бентежився, мов красна дівиця. Я відчував, що збентежені мої руки, ноги, навіть ніс. Руки огидно тремтіли, і я злякався — ще подумає красуня, що я випиваю… До всього ще й ніс почервонів і вкрився крапельками поту — так завжди буває, коли я дуже хвилююся. Отако взяв би зараз ножаку й одрізав його… А кучеряве Фарідине волосся таке м'яке, шовковисте… І одягнена зі смаком: голубий джемпер і спідниця під колір. О, це чудова дівчина, таких немає ніде, ні в нашому кишлаку, ні в усьому світі!.. Так, але ж треба, мабуть, щось сказати їй?

— Я… я прийшла до вас з проханням… — Добре, що Фаріда почала розмову сама.

— Що б ви не попросили… кхм… — клятий кашель!

— Ми готуємо святкову стінгазету… А ви ж пишете вірші…

— Вірші? Хіба?

Он воно в чім річ! Ще коли був я «божевільним», то й справді утнув кілька жартівливих рядків, аби посмішити Фаріду, і, правду кажучи, прибрехнув трохи, що залюбки стружу вірші. Дещо я тоді так і не встиг прочитати дівчині. Може, скористатися з нагоди зараз?

— У мене якраз є один віршик, присвячений вашій благородній роботі. Послухайте, може, підійде?

Фаріда дзвінко засміялася.

— Об-бо, Хашиме-ака, вам би не в міліції, а в цирку працювати.

Зрадівши, що мій скромний витвір сподобався, я теж реготнув.

— Після весілля неодмінно перейду до цирку.

При цих словах погляди наші стрілися і, чесне слово, сталося якесь електричне явище. У всякому разі, іскри були; й нам знову стало ніяково. Так ми просиділи ще трохи, вже не дивлячись одне на одного, щоб знову не викликати короткого замикання.

— Піду я, Хашиме-ака… — сказала Фаріда, ледь помітно зітхнувши.

— Я вас проведу, — підхопився я хутко, хоч зовсім не хотів, щоб вона так скоро пішла.

Пройшли коридор, вийшли надвір. Мій нещасний язик геть відмовив мені знову. А зустрічні тільки те й знали, що світили на нас очима та кидали дотепи кожне на свій лад:

— А-а, красуня, попалася в руки міліції!

— Товаришу молодший лейтенант, ця дівчина — грабіжниця, вчора вона наскубла в нашому саду цілий жмут усьми![23]

— Не хвилюйся, дівчинко, все гаразд, повідомимо твоїм батькам, куди ти потрапила.

— Ай-яй-яй, казали ж тобі, голубонько, не носи коротких спідниць — погано буде. От тобі й наслідок — у міліцію попала.

Іншим разом я зумів би відповісти на ці жарти, але зараз я був, як і раніше, німий, сором'язливість скувала мене залізними лещатами. До того ж, я чомусь ще й оглядався назад, наче боявся погоні.

Як відомо, всьому буває кінець: ми підійшли до будинку Фаріди. Вона, виявляється, живе зовсім недалеко — на початку нашої вулиці. Батько її працює директором мелькомбінату.

Назад я не йшов, а летів. Хотілося співати, танцювати, обнімати, цілувати перехожих. Попереду мене котився малюк, який трохи відстав від матері. Я підкинув його високо вгору й розцілував.

— Ти розумієш, братику, я сьогодні бачив Фаріду! Але де там йому зрозуміти!..

У райвідділенні діялося щось неймовірне. Хтось кудись біг стрімголов, без угаву дзвонили телефони. Дорогу мені заступила секретарка.

— Товаришу Кузиєв, — сказала вона, — Адил Аббасов утік з тюрми.

— От і добре! — вигукнув я, не маючи сили збагнути суть цього повідомлення.

— Та що ви, з глузду з'їхали?! Я кажу, втік проводир зграї Адил Аббасов!

— Можете мене привітати, — подав я руку Ліляхон.

— Ви його спіймали?

— Фаріда сьогодні приходила до мене!

Секретарка кілька хвилин мовчки дивилась на мене, потім, кинувши: «Недаремно, мабуть, він потрапив у будинок божевільних!» — повернулась і вийшла. Я дивився їй услід і все ще безглуздо й радісно усміхався, як п'яний. Так, я насправді був п'яний. П'яний від кохання.

Нарада мрійників

Слідство по справі зграї Адила Аббасова вів майор Халіков. Він уславився на всю область тим, що здавна вів найзаплутаніші, найскладніші справи, заіграшки справлявся з найзапеклішими рецидивістами, мав славу справедливої і твердої людини. Про нього говорили так: «Краще не попадати в руки Халікова, а якщо попав, то знай, що все одно провину визнаєш». І от Адил-баттал, незважаючи на все це, як бачите, зумів вислизнути з його рук.

Ось як це сталося. Халіков допитував Аббасова, своїми лукавими, глибоко продуманими запитаннями загнав злочинця в куток — тому лишалося тільки «розколотися». Раптом відчинилися двері і хтось покликав Халікова до телефону: «Товаришу майор, вам дзвонять із райвиконкому». — «Нехай передзвонять сюди», — відповів майор. «Я так і сказав, а на мене накричали. Ідіть розберіться самі». Слідчому довелося замкнути Аббасова в кабінеті і йти до телефону. Тут він даремно проговорив хвилин десять з якимось типом, котрий наприкінці вигукнув: «Якщо ви не виконаєте плану по здачі вовни, будете відповідати головою!» і повісив трубку. Після цієї безглуздої розмови Халіков відразу ж подзвонив секретареві голови райвиконкому і спитав, ким працює в них Равшанов. «Така людина в нас взагалі не працює!» — була відповідь. Серце Халікова стиснулось у передчутті біди, і він кинувся до кабінету. А біда, справді, трапилася. Злочинець утік через вікно, залишивши на столі слідчого записку: «Бог дасть, тебе з Атаджановим разом сам проведу в могилу…»

Негайно ж на ноги було піднято всю міліцію, по республіці оголошено розшук злочинця, розіслані фотографії…

Сьогодні о десятій ранку мала відбутися нарада по обговоренню і затвердженню місячного й квартального планів нашого райвідділення. Оголошення, вивішене в коридорі, попереджувало про це ось уже три дні; але я думав, що, зважаючи на надзвичайні обставини, її відкладуть. Ні, люди почали сходитися, і оголошення продовжувало висіти. Вигляд у всіх нас був поганий. І зрозуміло: кожен вважав себе в якійсь мірі винним у тому, що сталося. Розмовляли між собою пошепки, переважно, звичайно, про Адила Аббасова.

— Та-ак, не даремно, виявляється, прозвали його Адилом-хитруном…

— Я з самого початку відчував недобре…

— Отже, не всіх забрали, у нього є ще спільники на волі?

— Можливо, можливо…

— Але треба віддати їм належне: добре опрацювали план утечі!

— Нічого, все одно не втече.

— Доведеться товаришу Кузиєву ще раз показати себе.

— У всякому разі, це велика пляма на нашій совісті.

— Чи не причетний до втечі сам Халіков?

— Ви при своєму розумі? Халіков — кришталево чиста людина. Пістолет пристав до скроні — на таке не піде.

— Ваша правда, мені дуже шкода його.

— Хоч би не звільнили з роботи…

Такі розмови точилися між двадцятьма шістьма працівниками міліції, і кожен з них, дивись, та й кидав крадькома погляд на винуватця ЧП — майора Халікова. Він сидів осторонь, обхопивши руками голову, не піднімаючи очей. Мені було дуже шкода його, хотів підійти і сказати: «Не хвилюйтесь, я вам допоможу виплутатись із цієї історії. Якщо хочете, сьогодні ж піймаємо його». Але згадав, як він недавно обізвав мене безсовісним, і мовчки відвернувся. Підійдеш добром, ще якусь грубість скаже.

Нараду відкрила Каромат Хашимова. Обрали в президію Салімджана-ака, Хашимову, дільничного Сурата-ака й командира пожежників Самада-ака Кадирова, чоловіка веселого, добродушного і настільки закоханого в свою справу, що він ладен був говорити про правила пожежної безпеки з ранку й до вечора.

Сурата-ака призначили головою. Затвердивши порядок денний, він надав слово капітану Хашимовій. Наша Каромат-опа, по-моєму, дуже скучила за такими великими нарадами, як сьогоднішня: вона за звичкою почала свою промову не поспішаючи, здалеку, приблизно з тих часів, коли не було на світі ні мене, ні мого тата. Одначе швидко схаменулася і перейшла до діла; а діло було, виявляється, якнайважливіше. Я гадав, що вона говоритиме тільки про ЧП, але наша розумниця-пар-торг поставила питання набагато ширше.

— Ми ще, буває, часто й густо нехтуємо допомогою широкої громадськості, думаємо, що коли залучити до справи громадськість, то вона може нам усе діло зіпсувати. А в результаті самі ж себе обкрадаємо, — сказала Каромат-опа. — Плани складено дуже погано. Ми мало звертаємо уваги на виховну профілактичну роботу серед населення, не вживаємо ніяких заходів щодо пропаганди основ законодавства, щоб знищити в корені можливі злочини. Загалом, товариші, я хочу сказати, що ми дуже високої думки про себе, про свої можливості. Насправді ж самі відірвані від громадськості, позбавлені своїх головних помічників. Загалом, товариші, ми погано виконуємо вказівки партії і уряду про докорінну перебудову своєї роботи…

Каромат-опа ковтнула із склянки води, відкашлялась і раптом… почала критикувати мене!

— Ось, наприклад, візьмемо відділ бехеес. Ми покладали великі надії на товариша Кузиєва, призначаючи його начальником відділу. Але план, який він подав, примусив мене замислитись. Це щось таке… ефірне, примарне, так би мовити, далеке від життя. У районі в нас для відділу товариша Кузиєва роботи та й роботи, а він вирішив ще доточити і об'єкти сусіднього району: кунжутний завод, кондитерську фабрику, трикотажну фірму. Але ж усім нам відомо, товариші, що ці підприємства — не наші об'єкти!

У залі, незважаючи на загальний похмурий настрій, засміялися. І найдужче, як мені здалося, сміявся Халіков. Сам я, звичайно, мав досить жалюгідний вигляд. Знову сплохував… Як це сталося? А ось як. Скільки вчора не бився над цими планами, так нічого путнього і не придумав. Звернутися до полковника, чесно кажучи, посоромився. Та й зайнятий він був дуже. Тоді я добув план заввідділом бехеес сусіднього району Машраба-ака Назарова й списав дещо собі. Треба було б замінити назви підприємств, та випало з голови. І от наслідки.

— Товаришу Кузиєв, чому ви склали такий план? — прямо звернулася до мене Хашимова. Я встав з місця. Усі обернулися до мене. Дехто сміявся, наче радіючи моїй похибці, дехто хитав головою, ніби співчуваючи. Що робити? Зізнатися у всьому чи спробувати якось викрутитися? Хоч я з досвіду знаю, якщо в такий момент признаєшся — все одно погано, не признаєшся, вигадаєш «поважну причину» — ще до чогось причепляться.

— Гм… Ми зібралися провести взаємоперевірочні заходи з товаришем Назаровим, — сказав я якомога невизначеніше.

Зал знову вибухнув реготом. Мені теж нічого не лишалося іншого, як засміятися й самому.

— Що ж ви не навчили свого учня хоча б плани складати? — вигукнув з місця Халіков уїдливим тоном. Салімджан-ака хотів щось відповісти, потім, напевне, передумав і промовчав.

Одначе не минуло й п'яти хвилин, як настала моя черга сміятися разом з усіма — тепер уже з Халікова. Я, приміром, не знав, як складати ці папери, тому, бувши новачком у відділі, скатав у іншого, а майор знає все ж, а скатав сам у себе. Коли капітан Хашимова порівняла його плани за п'ять років, зал зареготав, наче в цирку. Халіков виявився в цьому ділі навіть ледачіший, ніж я: я хоч доклав зусиль, поки добув чужий план, а він тільки міняв місця і квартали, а все інше — копіював. Від сорому Халіков заховав обличчя в долонях.

Каромат-опа доповіла, що з метою широкого залучення представників громадськості до роботи міліції полковник Атаджанов і вона склали анкету.

— Я попросила б голову зборів ознайомити присутніх з анкетою.

Каромат-опа сіла. Сурат-ака почав читати анкету співучим голосом, як власні вірші, з почуттям.

Ну й таке інше. Зараз я втомився, тому вирішив не перелічувати до кінця всі запитання анкети; постараюся заповнити цю прогалину в майбутньому, принагідно. Але хочу підкреслити: анкета спричинилася до гострої сутички між Халіковим і Салімджаном-ака. Майор попросив слова, вийшов на трибуну й кинув таке звинувачення:

— Тут пропонували обговорити нашу роботу серед широких мас народу. Дивуюсь! Таке може запропонувати тільки безвідповідальна особа. Певен, що цю думку підказав товариш Атаджанов! Ми — каральний орган, і тільки ми маємо право…

— … Сидіти і вихваляти самих себе: ох, які ми хороші, ах, які ми доблесні?! — перебив його Салімджан-ака. — Народ — окремо, ми — окремо, так, чи що? Але для кого ж ми ночей недосипаємо?

— Воно й видно! — вигукнув Халіков. — Нема того, щоб працювати закотивши рукава, а ви затіваєте паперову балаканину!

— Все це робиться у повній згоді з партійними органами, — спокійно відповів полковник замість того, щоб грюкнути кулаком по столу й сказати міцне слівце. Він тільки додав: — До чого ж ти в'їдливий став, Халіков, просто дивно…

Майор, напевно, вирішив, що Атаджанов спасував перед ним. Він випив склянку води і почав промовляти далі, рубаючи повітря долонею.

— Народ — це означає маса різних людей; як можна їм довіряти?! Вороги, звичайно, постараються скористатися з нагоди очорнити нас з допомогою нашої ж анкети. А інші нікчеми докладуть зусиль, аби влізти в наші ряди під виглядом помічників і розвалити роботу. Міліція це свята святих, не кожен має право входити до неї.

Халіков хотів налити собі води, але графин був порожній. Тоді майор махнув рукою, зійшов з трибуни і попрямував до свого місця, махаючи графином, який прихопив з собою ненароком.

— Треба покінчити з безконечними нарадами, різними там анкетами і переходити до практичних справ! — вигукнув він, ідучи.

На трибуну піднявся начальник пожежної команди Самад-ака Кадиров. Не знаючи, з чого почати, він вийняв з кишені величезний носовик, витер товсту шию, червоне добродушне обличчя. Потім похитав головою, широко усміхнувся.

— Друзі, — почав він нарешті, — от ви мене знаєте: вигляд у мене, наче вчора приїхав з курорту. Я здоровий, помірно гладкий, як каже герой одного мультфільму, веселий, бадьорий. А чому? Тому, що я і мої хлопці майже нічого не робимо. (Сміх у залі). Правильно, правильно, поки ми примчимо на пожежу, народ, дивись, уже погасив її. Бо що не махалля, що не будинок — скрізь ми організували добровільні пожежні дружини. От що таке — народ. А хто з народом, той завжди бадьорий, веселий і здоровий. Та-ак, товариші, велика це сила — народ, він може і підпалити, і погасити. Не можна не направляти, не користуватись цією силою, товариші, це просто грішно… Ось тоді, товаришу Халіков, може б, і ти трохи поправився б, на людину став схожий. Ти подивись на себе: жовто-блідий, начебто квітка, що виросла в горщику. Менше в'їдливості, ущипливості, розгладь зморшки на лобі, постарайся бути ближче до людей! Ось тоді і плову будеш уминати цілі тарелі, і для шахів час знайдеться. (Оплески…) Товариші, ось моя пропозиція: цю анкету якнайшвидше розповсюдити серед населення. І ще одне я хочу сказати. Це вже моя скарга, так би мовити. Нещодавно ми проводили змагання серед добровільних пожежних дружин району. Товаришко Хашимова, де ті призи, що ви обіцяли переможцям? Чи накажете мені роздарувати замість них наші пожежні машини?!

Не помилюсь, якщо скажу, що на цих зборах усі оплески дісталися Самаду-ака. Сходячи з трибуни, він розкланявся, наче артист естради, потім гукнув Халікову:

— Послухай, друже, розгладь зморшки і усміхнися хоч трохи, адже тут ніхто не вкрав у тебе сніп конюшини!

Нарада тривала до третьої години дня. Доповідачі один за одним піднімалися на трибуну, і кожен другий заперечував першого, одне слово, бій був — аж пір'я летіло. Коли висушили сім графинів води, порішили ставити питання на голосування. За розповсюдження анкети проголосувало дев'ятнадцять душ, проти — сім. Халіков зробився синьо-зеленим, як помідор після перших приморозків.

Одинадцять тисяч помічників

Таким чином, робота закипіла. На тридцять тисяч анкет ми одержали чотирнадцять тисяч відповідей, і листи продовжують надходити по триста-чотириста штук щоденно. Читати їх, розкладати за змістом у різні ящики доручили шести учителям, що висловили бажання допомагати нам. Спеціально виготовили тринадцять ящиків з написами: «Пропозиції», «Критика», «Подяки», «Скарги» і т. ін.

Надійшли листи від продавців і працівників громадського харчування з подяками міліції. Якийсь директор складу будівельних матеріалів надіслав любовного вірша, присвяченого начальникові міліції і заввідділом бехеес; щоправда, в кінці він зробив приписку, в якій просив скоротити число перевірок і ревізій. Всі продавці двадцять четвертого м'ясного магазину поклялися записатися в дружинники. У кінці листа вони пропонували запровадити в торгівлі м'ясом новину: не ділити яловичину й баранину на сорти, а продавати все підряд. Видно, вони цю «рацпропозицію» давно впровадили і хотіли, щоб ми видали патент на цей «винахід». Ще вони просили провести серед покупців роз'яснювальну роботу, переконати, що м'ясо цього року вдалося дуже костисте й жилаве. Вихователька дитячого садка пропонувала упекти в тюрму кожного чоловіка, що випиває. Один громадянин присягався ніколи не порушувати громадського порядку, якщо ми зуміємо трошечки вкоротити язика його дружині.

Серед таких безглуздих кореспонденцій траплялось і чимало ділових, дуже навіть серйозних. Наприклад, робітники вагоноремонтного депо писали: «Ми зовсім незадоволені методами боротьби з п'янством і алкоголізмом. Що за користь від того, що ви привозите п'яницю, який валяється у багні, мов свиня, у витверезник, одмиваєте під душем і вкладаєте в чисту постіль, наче дорогого гостя?! Та ми й самі винні — в себе на роботі не боремося з ними як слід. Таких людей треба саджати на ішака задом наперед, обвісити порожніми пляшками і, пригнавши на найвелелюднішу міську площу, ганьбити всенародно…» Працівниці шовкоткацької артілі запропонували вибирати дружинників на загальних зборах підприємств, у махаллінських радах на певний час і регулярно заслуховувати їхні звіти.

Потік таких хороших листів не зменшувався, а збільшувався. Даремно я, здається, непокоївся, що Салімджан-ака старіє, подається потроху. Силам і енергії його могла б позаздрити кожна молода людина. Траплялося, він працював по п'ятнадцять-шістнадцять годин на добу. Цілими днями знайомився з поштою, розподіляв кореспонденцію по відділах, питався думки співробітників, а Ліляхон примусив вести в окремій книзі реєстрацію найцінніших пропозицій. Днів десять узагалі не приходив додому, спав на дивані в своєму кабінеті, вечеряв і снідав з черговими, розглянув безліч справ. Наприклад, при шести відділах управління було створено двадцять чотири громадських відділи: кандидатури їхніх керівників затвердив райвиконком. Почали працювати групи активістів по боротьбі з порушниками порядку в громадських місцях, автоінспекції, групи по виявленню малолітніх правопорушників і вихованню підлітків, які ламають телефони-автомати, автомати газованої води…

Ліляхон піймала мене в коридорі й сказала, що Салімджан-ака просив зайти до нього. Я поспішив до кабінету. Полковник, як і раніше, сидів над листами, окремі рядки підкреслював червоним олівцем.

— А, Хашимджан, заходь, заходь. Як твої справи? — підняв він голову.

— Погані справи, — одказав я, сідаючи на диван.

— Погані? А саме?

Я був ображений на полковника за вчорашнє. Він забракував листок обліку Мусліма-бобо, якого я вирішив призначити позаштатним заввідділом бехеес, звелів переробити його.

— Погані тому, що ви не затвердили заввідділом людину, яку я вважаю гідною цієї посади.

Салімджан-ака відкинувся на спинку крісла, подивився на мене примруженими очима.

— Старий цей, поза всяким сумнівом, чесний і гарний чоловік. Але ж не тільки в цьому річ. Позаштатний керівник обехеес перш за все повинен мати знання, бути юристом. А Муслім-бобо — людина, як ти розумієш, далека від юриспруденції… Краще ознайомся з оцим листом, аніж даремно дутися на мене.

Це була анкета, що її заповнив якийсь Мамаразик Мамараімов, бажаючи допомагати працівникам обехеес. Він повідомив, що йому п'ятдесят вісім років, учасник Великої Вітчизняної війни, втратив обидві ноги в боях під самісіньким Берліном, потім пропрацював в обласному управлінні міліції двадцять вісім років, нині перебуває на пенсії. Салімджан-ака добре знав його. Як почав розхвалювати, то не міг зупинитися. За його словами, цей товариш свого часу закінчив Московський юридичний інститут з відзнакою, може вести засідання суду п'ятьма мовами, частенько брав участь у різних нарадах і симпозіумах, дивуючи красномовством, логікою найславетніших юристів і криміналістів. Якщо я попрацюю з ним рік чи два, про кращу школу і мріяти немає чого.

— Іди візьми машину і привези цього чоловіка, — наказав полковник.

Я слухняно виструнчився, одначе спробував заперечити:

— Але жаль, що він безногий… А якщо нам доведеться виїздити кудись на завдання, накажете на руках його нести?

— У міліції важливіше мати розумну голову, аніж прудкі ноги! — розсердився Салімджан-ака. — Не розбалакуй лишень, вирушай!

Пенсіонера нашого я ледве знайшов: він жив за містом. Тільки-но я пояснив, чого приїхав, як він спитав:

— Машхурди бажаєте?

— Не відмовлюсь. А якщо у вас знайдеться ще й трохи сиру…

Я таки добряче зголоднів, доки розшукував Мамаразика-ака, — вмегелив дві порції.

— Якщо не помиляюся, ви лейтенант Кузиєв? — спитав пенсіонер, коли ми рушили.

— Так, а звідки ви знаєте? — здивувався я.

— Дуже просто. Не відмовляєтесь від їжі, — посміхнувся мій супутник. — Мені саме таким вас і змальовували.

— Правильно змалювали. Люблю попоїсти, — погодився я.

— Сказати по правді, синку, я давно хотів познайомитися з вами.

— Не може бути… — зніяковів я.

— Так, так, після того, як ви взяли групу Адила Аббасова.

— Справді?

— Ще б пак, це неабияка кмітливість. Ще й хоробрість, Хашимджане. Одначе і ваше діло не менш важливе.

— Яке діло?

— Та оце — широке залучення громадськості до роботи міліції.

— Не сам придумав, а Салімджан-ака.

— Ні, синку, це час придумав.

— Дехто сумнівається, мовляв, нічого не вийде.

— Вони з часом зрозуміють, що помиляються.

Війна хапугам!

Атаджанов і Мамаразик-ака довго сиділи на дивані, пили чай і згадували: про те, хто із спільних знайомих помер, хто ще живий; що Романовський, з яким вони двадцять років тому навчалися в одному семінарі, зараз працює в Тамбові, а Пальмін, який чудово володів узбецькою мовою, пішов з міліції і служить тепер в обласній прокуратурі. Нарешті Салімджан-ака перейшов до діла.

— Разику, ти повинен допомогти Хашимові: навчиш його працювати, досвід свій передаси, а коли треба буде, зачиняй кабінет зсередини і шмагай його нижче поперека. Від сьогоднішнього дня ти — позаштатний керівник відділу бехеес. Зараз поїдеш до райвиконкому на затвердження. Тебе жде товариш Умаров…

Мамаразик-ака недовго пробув у кабінеті голови: за кілька хвилин вийшов назад, чим, сказати по правді, трохи збентежив мене. А що як не затвердили його? Ото буде, якщо зостануся без такого досвідченого помічника! Адже Умаров міг вирядити пенсіонера, мовляв, набридли мені ці громадські аматори гірше гіркої редьки!!

— Не затвердили?

Мамаразик-ака усміхнувся.

— Затвердив, обняв і побажав успіху. — Проскрипів протезами до машини, протиснувся в кабіну, додав не без гордості:

— Умаров мене добре знає і пам'ятає.

Повернувшись у райвідділення, він пройшов за стіл, який йому виділили, міцно всівся на стільці, ніби перевіряючи, довго він зможе його витримати чи ні, потім несподівано заговорив таким сухим офіційним тоном, що я здивовано подивився на нього.

— Товаришу Кузиєв, у мене до вас є три прохання.

— Я слухаю вас, товаришу Мамараімов, — в тон йому відповів я.

— Перше моє прохання полягає в тому, товаришу Кузиєв, що я сам хотів би підібрати добровольців, які ввійдуть у мій відділ.

— Це можна. Тільки я повинен затвердити ваш список.

— Звичайно. Без цього неможливо, товаришу Кузиєв.

— Так, а в чім полягає ваше друге прохання, товаришу Мамараімов?

— Друге моє прохання полягає в тому, товаришу Кузиєв, що я хотів би ознайомитися з усіма скаргами, які надійшли у відділ протягом п'яти років. Мені б хотілося детально вивчити їх.

— От і чудово! — вигукнув я, не маючи сили терпіти далі цю офіційну мову.

— Третє моє прохання, товаришу Кузиєв: мені хотілося б одержати список усіх Підприємств району.

— Товаришу Мамараімов, буде виконано й це ваше прохання.

— Ну от і чудово! — офіційності Мамаразика-ака як і не було. — Пробачте за мій бюрократичний тон: я просто хотів перевірити, чи спрацюємося ми з вами.

— Ну звичайно, спрацюємося!..

Контрольно-ревізійне управління проводило недавно ревізію в техучилищі, виявило велику недостачу. Тільки-но я простяг руку до телефону, щоб запросити акти ревізії, як двері відчинилися і до кімнати зайшла своєю пружною ходою Ліляхон.

— Товаришу Кузиєв, вам лист! — Вона кинула конверт на стіл, сіла на диван, поклала ногу на ногу. Так, поведінка цієї дівчини дуже змінилася від того дня, як до мене приходила Фаріда. Вона ніби шпигує за кожним моїм кроком, за потребою і без потреби вривається до кабінету, при цьому поводить себе досить дивно… Як-от зараз, приміром. Недбало зіперлася ліктем на валик дивана, махає біля обличчя якимись паперами, вузенька спідничка досягла небезпечної висоти…

На конверті було виведено невпевненим почерком «Передати особисто полковнику Атаджанову або молодшому лейтенантові Кузиєву!» Розпечатавши листа, я заглибився був у читання, але Ліля нараз перебила мене:

— Про що вона пише?

— «Вона» пише, що в магазин привезли перламутрову губну помаду.

— Все жартуєте, — кокетливо усміхнулася Ліляхон. — А ще які новини?

— З травня місяця має бути підвищення цін на олівці «Живопис», якими жінки підмальовують очі.

— Справді? — зробила круглі очі Ліля. Цього разу вона, вдається, клюнула. Спитала зацікавлено: — Ще що?

— Ще… ще пишуть, що недобре псувати своє гарне обличчя різними там білилами, фарбами, олівцями…

Ліля розгнівалася, схопилася з місця.

— Ніколи не бачила такої легковажної людини! — грюкнула дверима й пішла.

Це, виявляється, я легковажний, а не вона! Що так, то так: жити не можу без жартів. Не люблю надто серйозних людей. Але лист, який я тримав у руці, якраз був дуже серйозний, і я перечитав його кілька разів.

Перечитавши листа, я вирішив поділитися з полковником радістю з приводу виправлення нашого давнього знайомого, узяв листа і пішов до Салімджана-ака. У кабінеті його не було. Я залишив конверт на столі і вийшов у коридор. Було вже за шосту вечора, і я вирішив послухати ради нашого брандмейстера Самада-ака, із якої можна було зробити висновок, що зайва заклопотаність справами не на користь ні роботі, ні людині, — швиденько зібравсь і подався зустрічати Фаріду. Може, сьогодні пощастить, перехоплю її по дорозі і ми нарешті освідчимося.

Оце так пошанували закоханого!

Жага зустріти Фаріду (заявитися в лікарню я все ж не насмілювався) і цього разу привела мене до її дому. Я сховався за товсті стовбури чинар, що росли перед хвірткою. Фаріду знову не зустрів, зате побачив батька дівчини. Видно, і він давно запримітив мене, тому, виходячи з хвіртки, став методично перевіряти, чи е я на своєму посту, чи немає… Довелося на всяк випадок накивати п'ятами.

Я вже втратив надію побачити Фаріду, аж тут вона сама подзвонила мені на роботу. Можете собі уявити, як я зрадів.

— Фарідо, це ви? — закричав я щосили.

— Так, я.

— Отже, ви мене не забули?

— Хашиме-ака, я хотіла спитати у вас…

— Питайте. Питайте, скільки хочете, Фарідо!

— Тільки не по телефону.

— Тоді я приїду до вас.

— Зустрінемося біля кінотеатру «Марс».

— Зараз прилечу.

— Прилітайте, тільки не у формі.

— Чому?

— Прийдете, поясню.

— Гаразд.

Я поклав трубку й замислився. Це добре, що Фаріда забажала побачитися зі мною і поговорити. Але чому вона вимагає приїхати у цивільному? Чи та це Фаріда, яка захоплено казала, що форма мені дуже личить? Ні, тут щось не без чогось… З Фарідою я не так-то й часто говорив по телефону, щоб одразу впізнати її голос. А що як знову пастка? Адже коли влаштували втечу Аббасову, то й тоді були телефонні дзвінки. Так, можливо, тут є якась таємниця. У всякому разі, діло нечисте… Іти не у формі — це однаково, що йти без зброї. Чи годиться ставати безславною жертвою, коли у всьому місті точиться справжній бій між правдою і кривдою, чесністю і шахрайством? Ні, не вийде! Хашимджан не роззява якийсь там, водити себе за ніс нікому не дозволить, адже не даремно призначили його районним головою обехеес! На побачення я, звичайно, поїду, тільки в формі і при зброї!

Я викликав чергову машину й помчав до кінотеатру «Марс». Фаріда стояла в черзі коло квиткових кас. Вона була бліда, схвильована чимось, а може, й налякана: часто озиралася, нервово відкривала й закривала сумочку.

— Чому ви приїхали у формі? — перше, що запитала вона.

— Я… просто… я не встиг… переодягтися, — не розгубився я.

— Не підходьте до мене, — прошепотіла дівчина, мало не плачучи. — Нас помітять…

— Помітять… Хто помітить?

— Помітять — усе пропало!..

За кінотеатром густо росли дерева. Пішли туди, тримаючись одне від одного якомога далі.

— Ви не приходили до нас? — продовжувала Фаріда свій допит на ходу.

— Як не приходив?! Звичайно ж, приходив. Такий майданчик утоптав за чинарами перед вашою хвірткою, що вертоліт може сідати. Подумував навіть з розкладачкою прийти…

— Ах, то це були ви… ви!

— Ну звичайно, я!

Неборака я закоханий! Знову зіпсував усе діло. Фарідин батько, виявляється, запримітив мене ще в перший мій візит надвечір, а мати — зранку, так що старі перелякалися не на жарт. Ось яка відбулася між ними розмова.

Батько. Жінко, щось, видно, сталося: цей міліціонер стежить за нашим домом.

Мати. Я помітила його ще вранці.

Батько. На нас, мабуть, зведено якийсь наклеп, от він і старається, шукає докази.

Мати. Переконана, що це витівка Хакіма-пекаря…

Батько. Достеменно. У самого рильце в пушку…

Мати. Пам'ятаєте, торік за будинком Хакіма-завмага теж отак стежила міліція, а тоді однієї чудової днини наскочили з обшуком і вивезли добра на трьох машинах. (Ридання).

Батько. Ну, ну, не плач. Краденого у нас немає. Все нажите чесною працею. Але сидіти, ждати, коли вони налетять, теж не варто.

Одне слово, того ж дня вони віднесли до сусідів усі більш-менш цінні речі, залишили вдома самі зубні щітки та мильницю. Зараз батько бігає по місту, намагаючись переписати свою машину на чуже ім'я. Все це не на жарт розвеселило мене.

— Нехай мій майбутній тесть переписує машину на мов ім'я, адже так чи так мені на ній їздити! — засміявся я.

Але Фаріда не підтримала мого оптимізму.

— Не дай боже, батько дізнається… — заплакала вона, потім кинулась геть, побігла й крикнула мені, навіть не обернувшись: — Забудьте моє ім'я і щоб ноги вашої не було у нас у махаллі!

З препоганим настроєм повернувся я у відділення. Сів за стіл, обхопив голову руками і поринув у тяжкі думи про примхливість долі. Пригадався бідолаха Закір, який зазнав стількох мук і страждань заради свого кохання.

— Годі зітхати, адже вона лишилася жива, — пролунав раптом спокійний голос Сурата-ака. Заглиблений у свої думки, я не помітив, як він увійшов до кімнати.

— Що? Хто лишилася жива? — здригнувся я. — Про кого ви кажете?

— Та про Шарифу.

— Про яку Шарифу?

— Ви хіба нічого не чули?

— Ні.

— Шарифу, яку ви тоді врятували від смерті, сьогодні важко поранено ножем!

— Що ви кажете?! — підхопився я з місця.

— За нею, певно, давно полювали. Ударили ззаду напроти серця, гострим колючим предметом. Коли б чи не фінкою…

Сурат-ака ще про щось говорив, але я нічого не чув.

Розмова у гробниці

Чимало неприємностей принесла нашому відділенню втеча Адила-баттала. Міське управління міліції висловило недовір'я Халікову, взяло слідство у справі групи Аббасова у свої руки. Якщо додати до всього цього замах на вбивство Шарифи, то, відверто кажучи, далі їхати було нікуди.

Шарифа Усманова з нашою допомогою влаштувалася працювати на панчішну фабрику, одержала кімнату в гуртожитку й старалась налагодити чесне життя. І ось тепер ця подія. Одні казали, що до цього замаху доклав рук Аббасов, інші стверджували, що це могли зробити і її колишні поплічники. У всякому разі Шарифа лежала в лікарні непритомна і допомогти слідству поки що не могла. Незважаючи на це, убивць розшукувало все місто: міліція, дружинники, навіть ПІарифині товариші по гуртожитку, але поки що марно.

Мені було шкода її. Перед очима так і стояла картина: перелякана вкрай, розпатлана жінка пригортає до грудей немовля, плаче і повторює, наче заклинає: «Буду жити, як усі люди! Буду жити, як усі люди!»

— Ох, шапочко моя, знову мені потрібна твоя допомога, — промовив я, згадавши свою давню подругу.

— Я завжди до твоїх послуг, Хашимджане, — відповіла вона.

— Я мушу знайти нарешті Адила-негідника.

— Що ж, надівай мене — і за роботу!

— Слухаюсь, моя пораднице! — Я розгладив складки на шапочці, що утворилися від довгого лежання, поцілував її китичку, надів.

— Ну, веди мене, дорога.

— Поганяй до мечеті.

— Ти що, помолитися хочеш?

— Побачимося з Адилом-батталом.

Спершу я завітав у скляний павільйон з вивіскою «Манти», підсів просто до печі, обпікаючись, з'їв десяток пахучих манти; потім перейшов у чайхану на протилежному боці вулички, випив цілий чайник зеленого чаю. Вечоріло. Я встав і вирушив у мечеть Ходжа Ахрару Валі. Саме кінчилася вечірня молитва і десятків зо два старих людей розходилися по домівках, допомагаючи один одному переходити через дорогу. Вони обговорювали достоїнства і вади молодого мулли, який прибув з Бухари прочитати проповідь.

— Ми на місці, — оголосив я шапочці, кивнувши у бік темного громаддя мечеті.

— Терпіння, мій друже, терпіння.

Пішов останній богомолець, по-всякому лаючи людину, яка помилково взула його нові калоші. Здоровецький похмурий дядько похилого вже віку — кривий на одну ногу, без одного вуха, зодягнений у білий яхтак, — замкнув зсередини важку браму. Потім завмер на деякий час, прислухаючись, переконався, що всі розійшлися, і, кульгаючи, але беззвучно, пішов до гробниці. Я дещо знав про нього. Його звуть Могильником Суфі.

Він з'явився тут ще задовго до мого народження. Спершу працював могильником, потім, так би мовити, одержав підвищення: став суфі[24]. Тепер він виконував обидва свої обов'язки разом.

Могильник відчинив двері гробниці, прошепотів: «Бісмилляху рахману рахім» і обережно шаснув усередину. Засвітив свічку, запнув двері гробниці. Війнуло затхлим духом могили. В центрі приміщення стояла новенька домовина, трохи далі, коло стіни — дві домовини одна поверх одної, причому верхня була перекинута догори дном і затуляла спідню. Могильник зняв верхню домовину. З нижньої почала повільно підніматися голова… мертвяка. Я здригнувся. Трохи позадкував, але все ж дивився на домовину: з неї вилазив, охкаючи та ахкаючи, не мрець… а мій дорогий «бідолашний» Адил-баттал!

Так, так, саме він, широколобий, схожий на жабу, що приготувалася стрибнути, Жовтий Див!

Серце забилося дужче, долоні вкрилися потом від хвилювання.

— А, Могильник, прийшов? — спитав Аббасов, широко позіхнувши.

— Як вам відпочивалося, мій благодійнику? — Могильник подав Аббасову пакунок, що тримав у руці.

— Погаси свічку!

— Я запнув двері, бог дасть…

— Погаси, тобі сказано!

Ви тільки подивіться на цього «покійничка»! Спить у домовині, ховається від міліції, а наказує, мов той шах. Голос владний, погляд гострий, пронизуючий. Поводиться з Могильником, як зі своїм рабом.

Свічка погасла, в гробниці стало темно… мов у гробниці. Добре, що зі мною моя вірна подруга — чарівна шапочка, а то не знаю, як би я себе почував.

— У пакунку самса… — пробелькотів могильник.

— Бовдур, не міг знайти нічого іншого. Самса, самса, щодня самса! — гримнув Адил-баттал. Тоді почав їсти, плямкаючи, шморгаючи носом; інколи відсьорбував чай просто з термоса. Адил-нахаба за кожним ковтком, мабуть, то заплющував, то розплющував очі, в темному кутку, де він сидів, зблискували два зловісні вогники.

— Розповідай! — наказав він нарешті.

— Про що розказувати, мій благодійнику?

— Що відбувається у місті?

— Слава аллаху, все гаразд… Але Шарифа ще жива, — з жалем повідомив Могильник.

— Здохне… — запевнив Адил-баттал. — Я ударив її просто в серце. Та що там ще чувати?

— Ті самі ж розмови, благодійнику. Падають з ніг — вас шукають. Бог поможе, гадаю, не знайдуть. Вулиці запруджені цими… з червоними пов'язками. Хочуть навести лад.

— Дулі їм, а не ладу. Ну, а з тим нашим ділом як?

— Погано, мій благодійнику! Боюся вам навіть казати.

— Як погано?!

— Спочатку я поїхав до старшої вашої дружини.

— Ну, ну…

— Я сказав їй, що ви хворі і треба дати вам притулок, доки не одужаєте. Почувши цю звістку, ваша половина, мій благодійнику, ніби з глузду з'їхала — геть оніміла. Потім аллах повернув їй мову, і вона промовила слова, недостойні ваших вух. «Маючи мене за дружину, — сказала ця жінка, — він щороку брав нову жінку, і так тривало тридцять років. Зганьбив мене перед рідними і знайомими, перед усім білим світом. А тепер, коли провинився і ховається від властей, я йому знадобилася? Ні, хай іде до тих своїх любок, яких кохав і пестив…» Не гнівайтеся, мій благодійнику, таке взагалі жіноче поріддя. Адже саме через це й зарізав нещасний ваш раб свою дружину й доньку. Тисячу подяк аллахові, що ви тоді трапилися мені й врятували від неминучого розстрілу… Так, чорну невдячність виявила ваша половина, звеліла носа не потикати.

— О, відьма, невже так і сказала? — Мені здалося в пітьмі, що Адил-убивця схопився на ноги.

— Саме так, благодійнику.

— І ти не зарізав її, як барана?

— Ні, мій благодійнику, не зарізав. Адже я заприсягнувся, що ніколи не візьму ножа в руки.

— Ну, а що потім?

— Потім, мій благодійнику, так, як ви і наказали, знайшов вашу другу, наймолодшу половину. Особняк, який ви збудували для неї, вона здала державі. Там зараз міститься дитячий садок, де й працює ваша наймолодша половина вихователькою. Спершу, побачивши її серед діток, я отетерів, подумав, що всі ці сорок отроків — ваші. Потім, коли суть справи з'ясувалася, я звернувся до жінки так, як ви мене вчили: «Донечко, я приїхав до вас за п'ятсот верст, від вашого чоловіка. Він хворий. Чи приймете ви його, якщо приїде, чи дасте йому притулок?» Після цього ваша дружинонька — дуже запальна особа, виявляється, побігла до телефону викликати міліцію.

— Змія!

— Даруйте, мій благодійнику! — злякався Могильник Суфі.

— Не про тебе мовиться! Розповідай швидше! — заскреготів зубами Аббасов.

— Слава богу, умовив я її сяк-так. «Не слухайте нашіптувань шайтана, — сказав я. — Це він затьмарює ваш розум». Тоді вона почала лити сльози, — жінка, самі розумієте, — рвати на собі волосся, бити в груди. Я, мовляв, нещасна, безталанна… Молодість свою занапастила, зв'язавшись із старим, а що я могла вдіяти, була молода, у шістнадцять років прийшла офіціанткою у його їдальню — він і заморочив мені голову…

— Дурка!

— Даруйте…

— Що далі?

— Далі, мій благодійнику, перестала плакати і звеліла мені негайно щезнути. Бо, пригрозила, і вас передам до міліції.

— Грошей ти в неї не попросив?

— Попросив, мій благодійнику, аякже! Але невдячна дружинонька ваша заявила, що всі ваші брудні гроші здала в міліцію.

— Брехня!

Адил-хитрун не на жарт розгнівався, заметався по склепу, штурхаючи ногою і перекидаючи все, що попадалося на його шляху: домовини, термос; видно, садонув по животу й Могильника Суфі.

— Я, це я, благодійнику мій! — заголосив той, забиваючись у куток.

Адил Аббасов лютував у темряві ще хвилин десять, потім сів на краєчок домовини, відсапнув. Ще недавно, коли погасили свічку, я не бачив нічого. Тепер чи то очі звикли до пітьми, чи небажання схопити стусана, як Могильник, зробило мене зіркішим, але я вже бачив усе, що відбувалося в гробниці.

Адил-негідник деякий час мовчки дивився в куток, потім вилив у кухоль рештки чаю із розбитого термоса й жадібно випив.

— Дай цигарку.

— Я вживаю насвай[25], мій благодійнику.

— Насип. — Аббасов простягнув Могильнику долоню, потім поклав насвай під язик і прошепелявив:

— Не ображайся, Могильнику, я погарячкував.

— Чого мені ображатися, благодійнику мій, через якийсь один стусан, — хихикнув Суфі. — Стусани ваші я перенесу залюбки. Адже завдяки вам я живий, а то давно вже розстріляли б чи згнив у тюрмі.

— Один у мене вілний длуг залишився, і той могильник, — осміхнувся Адил-баттал.

— До самої смерті я ваш вірний пес. — Суфі теж поклав під язик пучку насваю. — Бог дашть, і на тому світі путу вашим лабом.

Потім вони разом виплюнули насвай, почовгали ногами, утерли рукавом рот і заговорили далі. Могильник розповів, що він побував також дома в юрисконсульта, якого ми з Аббасовим відвідали одного разу і який з великою сором'язливістю узяв від Адила-лиса золотий перстень зі смарагдовим вічком і три мішки борошна. Шакір просив о другій годині ночі бути на кладовищі, в склепі шейха Адила, тільки неодмінно цього разу принести обіцяне, оскільки він побоюється надалі зустрічатися з «дорогим другом».

— Я… я не зможу передати йому сьогодні золото, — пробурмотів баттал, нібито розмірковуючи вголос. — Він, звичайно, визволив мене із лабет міліції, та, якщо зараз віддам йому золото, він зробить усе й запродасть мене. Я цього Шакіра добре знаю. Він завжди був поганим другом і надалі таким лишиться.

Потім Аббасов попросив Могильника приготувати шурпу, і той заквапився до виходу.

— Якщо не знайду чогось міцнішого, то вина брати чи як? — ніби прочитавши думки свого «благодійника», поцікавився він, відкидаючи запону на дверях.

— Ні, тільки коньяк, а якщо не знайдеш, тоді бери горілку, — напучував його Аббасов.

Живі трупи в склепі шейха

У гробниці, що відгонила могилою, зосталися ми вдвох з Аббасовим. Посидівши трохи, він намацав рукою одну домовину, ліг у неї й замислено втупився в стелю.

Ну, а мені що робити? Зв'язати йому руки, ноги і приволокти в міліцію? Чи трохи потерпіти? Краще, звичайно, почекати, виявити решту спільників, а тоді всіх гуртом пригнати у відділення. У місті, як ми сподіваємося, точиться останній бій із злочинним світом, і непогано буде, якщо героєм цього бою знову стану і я. Цей негідник недарма, звичайно, втік з-під варти. У нього напевне ще немало приховано добра.

Увійшов Могильник з паруючою каструлею в руках. З кишені стирчала пляшка з горілкою.

— Бай-бай-бай, — мовив він, ставлячи каструлю на дно перевернутої домовини, — за півлітра горілки довелося заплатити, як за добре лоша!

— Треба було попитати у найближчих сторожів, — зауважив похмуро Адил-хитрун, відкорковуючи пляшку.

— Де там! Ці дружинники так настрахали сторожів, які латалися на горілці, що годі й балакати, — зітхнув Могильник. — До котрого не підійду, каже, ех, браток, минули ті золоті часи. Майже все місто об'їздив на таксі.

— Це полковникові штуки, його! — вигукнув Аббасов, скреготнувши зубами. — Сам не п'є й іншим не дає. Бог дасть, я його поховаю в оцій домовині!

— Хай збудуться ваші добрі слова, мій благодійнику! Горілку розлили в склянку і в кришку від розбитого термоса, випили.

— Аллах нашле свою кару на наших ворогів, і настане час, коли справи наші знову підуть угору і заживемо ми, як раніше, — мріяв Аббасов.

— Хай збудуться ваші слова!.. Я ось про що хочу запитати вас, мій благодійнику: коли ви знову будете на коні, допоможіть мені посісти місце імама в цій мечеті.

— Іншалла! — відповів Адил-баттал. — Я тобі ще чимало доброго зроблю, Могильнику. — Він кілька раз ковтнув просто з каструлі. — Тільки ти, брате, мусиш мені допомогти ще «в одному.

Могильник притис руку до серця.

— Ладен життя віддати заради вас.

— Що мені твоє життя! Треба прибрати полковника. Тоді ми знову будемо господарями в місті.

— Хай пошле аллах, щоб збулися ваші бажання! — провів Могильник руками по обличчю.

— Але ти мені повинен допомогти.

— Благодійнику мій, я присягнувся, що ніколи в житті не візьму до рук ножа!

— Не бійся, я сам його уб'ю. А тобі треба вивчити розташування Атаджанового будинку: скільки в ньому кімнат, куди виходять двері, чи є підвал, у який час удома нікого не буває. Ось що мені від тебе треба. Нападу на нього вночі, коли він спить. Якщо не зроблю з нього решета, і на тому світі не матиму спокою! Але це потім. Зараз треба виправити паспорт. А після цього… Ех, швидше б!..

— О творець! — Могильник проворно впав на коліна, простяг руки для молитви. — Поможи моєму благодійникові в усіх його починаннях, аблоху акбар!

— Амінь! — благочестиво провів руками по обличчю Аббасов. Потім витяг з кишені годинник на золотому ланцюжку. — Скоро друга. Час вирушати.

Хоч вірте, хоч ні, але я боюся ходити по кладовищу навіть удень, дарма що не вірю в існування різних там бісів, відьом та привидів. Не люблю ходити — і все. А тут треба чимчикувати, хочеш того чи ні.

Глупа ніч. Усі добрі люди солодко сплять у своїх постелях. Стоїть моторошна тиша, від чого кладовище видається ще моторошнішим. Лише інколи десь за кам'яними плитами пугукає пугач. Дерева, освітлені місяцем, кидають на-землю химерні фантастичні малюнки, з яких напружений зір витворює то фігуру семиголового дракона, то інше якесь казкове чудовисько. А оно… і справжні: сидять дванадцятеро мерців під велетенським деревом, про щось раду радять. Усі загорнені в савани, декотрі безперервно хитають головою, інші плещуть у долоні, високо піднявши руки. А один, довгий-предовгий, вийшов у коло і почав танцювати…

Жах, мов окропом, плеснув на мене. Серце зірвалось і покотилося кудись униз. Я заплющився і кицькою стрибнув на спину Адила-баттала.

— Товба! — зупинився той, здивований. — Послухай, Суфі, чогось я став удвічі важчий, чого б це, га?

— Думки на вас тиснуть, мій благодійнику, думки тиснуть! — філософськи мовив Могильник. — Зі мною теж частенько таке буває.

Ми зупинились під тим самим деревом, під яким танцювали мерці. Розплющивши очі, нічого страшного я не побачив. Просто мене, виявляється, налякали тіні від гілля, що колихалось на вітрі. А звуки оплесків створювали кілька сухих гілляк, що бились одна об одну.

Стоїмо, озираємося. Тиша. Тисячі, десятки тисяч похованих на цьому кладовищі теж покояться на своїх місцях тихо й смирно. Неспокійні тільки живі, а ці сплять вічним сном. Усі турботи їхні лишилися позаду, все забуто: недобудована хата, невідданий борг, забуто навіть маленького сина, який вважає, що батько поїхав у тривале відрядження, і вибігає до хвіртки, зачувши найменший стукіт…

Повний місяць заливає все довкола м'яким, як шовк, білим, як молоко, світлом. Сова час від часу глухо й печально кричить. І знову мертва тиша. Не спимо тільки ми троє. У кожного своя мета, свої турботи…

Десь у дальньому кінці кладовища блимнуло й погасло світло. Адил-хитрун хутко запалив сірник і тричі підняв над головою.

— Могильнику, ти на всяк випадок будь на чатах, — прошепотів він.

— Не турбуйтесь, благодійнику.

Ми вдвох з Аббасовим попростували до склепу шейха Адила. Ідучи попереду, баттал витяг пістолет, пересмикнувши затвор, поклав знову до кишені. «Коли, цікаво, він устиг знову придбати зброю? — здивувався я. — Адже втік він ось недавно?!»

Зупинились біля склепу, невеликої куполоподібної споруди. З-за стіни нечутно вийшов Шакір-«юрист». Адил-хитрун ступив крок у низенькі двері склепу, за ним — законник і я.

Аббасов засвітив свічку — склеп осяявся миготливим нервовим світлом. У кутку було видно височенький горбочок, прикритий зотлілим шматком тканини. «Це, мабуть, і є кості бідолахи шейха Адила, а ганчірка — колишній саван», — подумав я. Тут, певно, відбувалися такі побачення й раніше: на підлозі валялися недокурки від цигарок «Біломорканал», порожні пляшки з-під горілки. Шакір був смертельно блідий і помітно дрижав — здається, налякався не менше, ніж я.

— Ах, Адилджане, який я радий, що знову пощастило побачитися нам живими-здоровими, — промовив він нарешті. Хотів усміхнутися привітно, але замість усмішки вийшов якийсь неживий оскал.

— За це я повинен подякувати вам, — теж оскирнувся Адил-негідник. І так вони обидва, ошкірені, наче вовки, деякий час дивилися один на одного.

— Ах, Адилджане! — вигукнув знову законник.

— Ах, Шакірджане! — в тон йому відповів Аббасов.

Із їхньої подальшої розмови я дізнався, що Адил-баттал ще кілька років тому в колі своїх поплічників сказав таке: «Якщо я колись ненароком попаду до в'язниці і хтось із вас допоможе мені втекти або визволить іншим шляхом, — той одержить цілий кілограм старовинного бухарського золота». І от, коли така мить настала, Шакір-законник, неабияк ризикуючи, допоміг своєму шефові втекти. І тепер, ясна річ, ждав винагороди.

— Я певен, Адилджане, що ви ще пам'ятаєте свою обіцянку.

— Пам'ятаю, — сказав прикахикнувши Адил-хитрун.

— Виходить, мої старання не були марними.

— Так, я переконаний, що будуть винагороджені і ваші майбутні зусилля.

Шакір удав, що не почув.

— Тоді я хотів би одержати золотце і бігти додому. Година, бачся, вже нерання…

— Я не зможу віддати вам золото зараз…

І хитрун заходився довго пояснювати своєму «дорогому другові», що його скарби зберігались у трьох місцях. Одне, як уже відомо, «накрила» міліція. Два інші сховки далеко звідси, у могилах його пращурів. З'їздити туди він не зміг: по-перше, геть знесилений, а по-друге, за ним постійно полюють. Досі сяк-так перебивався на жменьку золота, яку. залишив колись Могильникові Суфі. Якщо аллах допоможе, на цьому тижні він обов'язково розкопає хоч один із своїх сховків. Але щоб поїхати по скарб, конче потрібен паспорт на чуже ім'я.

— Паспорта я не зможу дістати, — несподівано твердо сказав законник.

— Без паспорта не буде золота, — відрізав Адил-хитрун. Однак, помітивши, що настрій у Шакіра зіпсувався, хутко витяг з кишені п'ять золотих монет, поклав перед спільником.

— За одну таку монету можна купити будь-який паспорт. — Потім додав, м'яко так і солодко: —Ви ж знаєте, Шакірджане, що я ніколи не обманював друзів.

Законник недовго вагався: взяв золоті монети, попробував на зуб, мовляв, чи не фальшиві, — переконавшись, що ні, сховав їх до кишені. Відразу пожвавішав, бліде обличчя розчервонілося, і вони повернулися до розмови про паспорт. Перебрали кілька варіантів і нарешті дійшли висновку, що найкраще зробити паспорт на ім'я імама цієї мечеті, який помер десь так років десять-п'ятнадцять тому. По-перше, обличчям він був дуже схожий на Адила-негідника. По-друге, не мав ні дітей, ні жінок, ні родичів. Його, звичайно, всі забули, і тут не загрожують ніякі несподіванки. Одне слово, п'ять золотих монет зробили бесіду приємною, дуже щирою і дружньою. Шакір-консультант став м'який, добродушний і дотепний. Поради — корисні й нікчемні — так і сипалися з його вуст.

— Я гадаю, вам зараз набагато безпечніше перебувати тут, аніж в іншому місті. В Америці фальшивомонетники працювали в підвалі комітету по боротьбі з фальшивомонетниками.

Адил-хитрющий засміявся.

— Правильно, Шакірджане, брате мій, — сказав він. — Мухобойка небезпечна для мухи, доки вона літає, але якщо вона сяде на мухобойку, та для неї вже не страшна. Ну, а я скоро перейду жити постійно в підвал полковника Атаджанова.

Вони беззвучно засміялися, трясучи животами, витираючи сльози, що виступили з очей. Наостанку домовилися зустрітись наступного четверга тут-таки, о другій годині ночі.

Могильник, як тінь, вислизнув із-за дерев.

— Усе гаразд, мій благодійнику?

— Бог дасть, усе влагодиться, — одказав Адил-баттал, притягнув до себе Могильника і щось зашепотів йому на вухо. Суфі теж відповів йому пошепки, тож я не зміг почути їхньої розмови. Потім Могильник передав «благодійникові» вузлик з їжею, причинив двері склепу й забив їх цвяхами, наче живцем поховав свого божка.

Майстерність слідчого

Коли я прокинувся, була одинадцята година. Далася взнаки вчорашня безсонна ніч. Салімджан-ака, звичайно, давно вже на службі. У дворі голосно кудкудакала курка. Саме вона й розбудила мене. Я виглянув у вікно: сусідський хлопчик, той, на якого не настачиш штанців, заповзято ганявся за куркою.

— Бахраме, ти що ото робиш? — поцікавився я.

Хлопчик не відповів і, оскільки вже полонив курку, схопивши її за крила, пішов до мене.

— Хашиме-ака, перевірте пальцем ось тут, чи нема яйця?

— Навіщо тобі яйця?

— Дома вже є одне. Якщо буде двоє, продам і куплю гуми на рогатку.

Я пообіцяв Бахрамові принести гуми з умовою, якщо він відпустить курку. Снідати самому не хотілося, тому я купи за рогом чотири пиріжки з потрухом, що їх студенти немилозвучно прозвали «вухо-горло-ніс» і, дорогою знищуючи їх, дістався до відділення. Я поспішав доповісти полковникові про все, що дізнався вчора, одержати вказівки, як діяти далі?

Ліляхон, закинувши ногу на ногу, гортала журнал мод.

— Салімджан-ака у себе? — запитав я, привітавшись з нею.

— Поїхав до Ташкента. Разом з парторгом, — відповіла в на кудись у простір.

— До Ташкента? Чого?

— Там без вашого дозволу затіяли нараду.

— Шкода, мені треба було порадитися з полковником.

— Він залишив замість себе мене. — Ліляхон нарешті підвела голову, взялася руками в боки, підробляючись під Салімджана-ака, спитала: — Так, товаришу Кузиєв, слухаю вас?

— Сьогодні відбудеться відкриття будинку шлюбів, — одказав я, негайно пристаючи до гри. — Від нас мусять з'явитися двоє, пройти шлюбний обряд.

— Отже, доведеться йти нам удвох?

— Ні, умовами заборонено, щоб і молодий, і молода обоє були з міліції.

— Чому заборонено?

— Якщо в них народиться хлопчик, то буде завзятий свистун.

— А якщо дівчинка?

— Якщо дівчинка… то, крім журналу мод, нічого не буде читати.

Ліляхон дзвінко засміялась, ляснула по коліну.

— Ах, Хашим-ака, вам би працювати конферансьє…

Так, жарти жартами, але що робити з Адилом-негідником? А може, поговорити з Халіковим? Ні, не треба. Згарячу він негайно ж кинеться його хапати. Якщо вже пощастило, сітку треба закидати ширше. Адже в ній досі тільки Адил-хитруняка та Шакір-«законник»… А хіба мало ще ховається по різних щілинах їхніх спільників?! Вони не повинні цього разу уникнути правосуддя. Отже, виходить, що втеча Адила-хитруна для нас — на руку ковінька. Вона допоможе нам очистити місто від решти погані. Як каже Салімджан-ака, терпіння в нашій роботі — це половина перемоги.

Дійшовши цього висновку, я зі спокійною совістю узявся до повсякденних справ, яких, до речі, набралося чимало. Крім того, бесіди з Мамаразиком-ака, його міркування примусили мене геть забути про Адила Аббасова.

Правий був полковник, коли казав, що в нашому ділі важливіше мати не швидкі ноги, а розумну голову. І Мамаразик-мка працював за цим принципом. Про кращого помічника мені годі було й мріяти. За якихось п'ятнадцять-двадцять днів пін дав лад усім справам. З двадцятьма чотирма своїми помічниками перевірив усі підприємства і магазини, ресторани і кафе, які викликали підозру. Так, Мамаразик-ака виявився асом обехеес. Важко уявити, що така неоціненна людина пролежувала б удома ліжко, одержуючи свою пенсію. А тепер завдяки Салімджанові-ака він знову у вирі життя, знову корисний член суспільства.

Проти завгоспа техучилища було порушено кримінальну справу, і розслідування її я вів сам. Сьогодні вперше викликав його на допит. Мирсалімов виявився слизьким, як змилок. Розмова не принесла бажаного наслідку, і я відпустив його, порадивши добренько подумати.

За хвилину до кабінету зайшов, поскрипуючи протезами, Мамаразик-ака.

— Хашимджане, ви не образитесь, якщо я зроблю вам зауваження?

— Ні, що ви! Завжди радий вас вислухати.

— Здається мені, ви ще не досить підготовлені для допитів; а це діло не менш важливе і складне, ніж вистежування та затримання злочинця.

— Чому вам так здається?

— Я чув, як ви розмовляли з Мирсалімовим.

Я мовчав, не маючи сили одразу визнати його правоту.

— Так, ви не підготовлені, — вів далі пенсіонер. — Сьогодні не ви допитували Мирсалімова, а він допитував вас, довідався, що вам відомо, а що не відомо…

Мамаразик-ака сів на диван, далі попросив, якщо мені н важко, принести із сусідньої кімнати піалу холодного чаю, випив його, утер долонею рота.

— Так от, Хашимджане, слухайте першу заповідь мистецтва ведення слідства…

І Мамаразик-ака почав говорити. З його слів, слідчий нагадує полководця, який поведе війська на штурм ворожих пози цій. Полководець, як відомо, щоб одержати перемогу, повинен знати, бодай приблизно, кількість ворогів, їхнє озброєння, стан бойового духу, тактику; де розташовані головні сили а також умови поля битви, об'єкти, за які ворог триматиметься до кінця, хай то буде річка, висота чи маленький хутір. Отак і слідчий. Перш ніж почати допит запідозрених та свідків, він мусить досконало знати об'єкт, де стався злочин, систему відносин між людьми, їхні характери, звички, які недогляди чи недоліки на виробництві або в установі сприяли виникненню правопорушення. Аж тоді можна починати слідство, і лише тоді слідчий буде господарем становища, а злочинець затиснутий у кут.

Потім мій помічник розповів кілька випадків з власної практики і закінчив свою цікаву лекцію словами:

— Тому, Хашимджане, вам краще припинити допит Мирсалімова, аж поки досконало не вивчите обстановку в техучилищі, систему і способи крадіжки, самих злочинців, а також їхнє оточення і свідків… Вам неважко буде принести ще піалку чаю, бо в мене в горлі пересохло.

— Ви маєте рацію, — признався я, виконавши прохання свого помічника. — Я зрозумів, що не готовий ще вести слідство. Але ж я університетів не кінчав…

— Ще молодий, устигнете. Добре те, що одразу визнаєте свої недоліки. — Присьорбуючи чай, Мамаразик-ака вів далі, не поспішаючи: — На світі зустрічаються люди двох типів, яких треба остерігатися. Одні вважають себе всезнайками, а всіх інших — дурнями; вони ні в кого нічого не хочуть учитися. До другої, близької їм категорії, належать ті, що самі нічого не знають, але вдень і вночі повчають інших. Хашимджане, ви мені годитесь в онуки, тому, прошу, не ображайтеся, якщо іноді мене прорве, як-от сьогодні. А до якої категорії людей належу я — вирішуйте самі, — мій помічник лукаво усміхнувся.

— Ну що ви, навпаки, я вам дуже вдячний, — я підхопився з місця. — Якщо ви не проти, проведу вас додому.

— Хашимджане, не забувайте, що я схожий на стриноженого коня: доки ми доб'ємося додому — ого-го скільки часу пройде…

— Та я не поспішаю. Все одно мені немає куди себе подіти.

Я взяв Мамаразика-ака під руку, і ми помаленьку рушили в дорогу. Багато про що переговорили. Про природу злочину і про психологію злочинця. Мамаразик-ака розповів ще, як він кілька років тому їздив у Росію знайомитися з роботою міліції одного міста. Незважаючи на те, що населення в ньому разів у десять більше, фактів злочинності і порушень громадського порядку виявилося в кілька разів менше, ніж у нашому місті. Причина цього, на думку Мамаразика-ака, — давне переконання людей, що злочинець ні за яких обставин не втече від кари, що кожний хуліган і бешкетник одержить відповідну нагороду за свої «геройства». Крім того, порушники навіть більше боялися людського осуду і зневаги, ніж покарання.

— А у нашому місті поки що, — говорив далі Мамаразик-ака, — і злочинець, і хуліган намагаються уникнути кари, сховавшись за спиною інших осіб, впливових і авторитетних, і це їм частенько вдається. Та й людей ми недостатньо виховуємо в дусі розуміння радянської законності. Торік, наприклад, був такий випадок. Шкільний учитель викрив махінації директора. А обмежені люди стали соромити не злочинця, а того, хто його викрив.

«Ей, недотепа, — казали йому, — ну, вкрав чоловік, але ж не з твоєї кишені, а у держави! Держава наша багата — не збідніє. А чоловік він сімейний, має дітей, хто їх годуватиме, якщо його посадять?» І перестали з бідним учителем вітатися, кликати на весілля, похорони… Так, нам ще працювати і працювати, щоб люди наші знали, кого зневажати, піддавати остракізму, а кого підтримувати.

— Це мрія Салімджана-ака…

— Так, Хашимджане, але у нас теж ідеться до того. Повірте, Хашимджане, якщо й далі так піде, то через рік-два… ну гаразд, чого мріяти, поживемо — побачимо; а точніше сказати, попрацюємо — побачимо.

Кохання оселяється в чистих серцях

Ну, годі, сказав я сам собі, чому це я ллю сльози, переживаю, не сплю, не їм, коли треба діяти і діяти! Адже навіть у газеті чорним по білому написано: «Щоб досягти своєї мети, людина має до кінця використовувати свої можливості». А хіба в мене немає таких можливостей? Вони у мене є!.. Правду ж я кажу, шапочко моя? Таж тільки-но я надіну тебе, як стану невидимий і зможу завітати до Фаріди хоч на роботу, хоч додому! І не стримаюсь: якщо плаче — витру сльози; якщо сміється, співає і фарбує усьмою очі — далеко заховаю піалу з усьмою, хай пошукає, хай посердиться!

І одразу ж, як на крилах, помчав додому до Фаріди. Обійдеться Адил-нахаба поки що без мого супроводження. Та й взагалі остогид мені цей нещасний Жовтий Див!.. А ще набридло мені гарцювати рачки з кімнати в кімнату, посадивши на спину щонайменше двох малюків сусіда нашого Нігмата-ака, та ще іржати по-конячому. Мало того, що впріти примусять, а ще зсадиш з плечей — реви починаються, не накаталися, бачся.

— Куди це ви проти ночі зібралися? — поцікавилася Фатіма-апа, матінка моїх вершників.

— У лавку сходжу по сідло.

— Вай, навіщо знадобилося вам сідло?

— Щоб вашим джигітам було зручніше їздити на мені, — осміхнувся я.

Наблизившись до Фарідиного дому, я розчинився у повітрі, обережненько ввійшов у хвіртку. При цьому я воздав аллахові приблизно таку «молитву»: «О всемогутній! Хоч ти й високо сидиш і роботи у тебе по горло, і в пеклі, і в раю, але подаруй мені часину, настав свій телескоп сюди, пошли мені більше хоробрості, адже я маю стати в цьому домі улюбленим зятем і чоловіком. Побажай мені успіху!»

Ов-ва, не скажу, що в мого свекра великий двір: три деревця персиків, два кущі винограду. Негусто. Ба, а це що? Хобі Салімджана-ака — квіти, а в мого тестя, як бачу, — птахи.

Скільки тут кліток, скільки пташок: солов'ї, перепели, гірські куріпки, папуги. Е, та не перелічиш, майже всі птахи, які є у світі, крім хіба що ворона й дятла, сидять собі в клітках, співають, свищуть, верещать, стукають… Тут, мабуть, дуже весело жити. А може, пернаті друзі почули, що заявився майбутній зять? Якщо так, то співайте, мої любі, я не заперечую.

Ба, а що у нас там ото у дворі, трохи далі? Невеличка веранда… І на ній сидить, підклавши під себе стареньку курпачу, мій тесть майбутній. Перед ним стара-престара облізла рахівниця, ліворуч височенький стосик документів. На носі блищать окуляри в залізній оправі. Треба, сам собі думаю, познайомитися спершу з господарем. Але він так заглибився в роботу, що соромно перебивати. Ось чай і фруктовий цукор. Тож буде робота і мені…

Тесть нарешті відклав рахівницю, підняв окуляри на лоба й радісно вигукнув:

— Мамо, мамочко, де ти?

Мати. Я осьо, таточку!

Батько. Іди-но сюди, мамочко, мерщій!

Мати (вбігла, захекавшись). Що з вами, таточку? Що сталося?

Батько (підвівшись). З вас могорич, суюнчі[26].

Мати. Задля суюнчі я серце ладна віддати!

Батько (знесилено сівши на місце). Щойно я перевірив документацію комбінату за всі п'ять років, відколи я там працюю. Виявив нестачу…

Мати (вжахнувшись, затулила долонею рота). Ой, що ви кажете?

Батько. Ні більш ні менш, як три карбованці.

Мати (повільно приходний до тями). О боже, як ви мене злякали… Спершу зраділа була: обличчя ваше сяє, суюнчі, а тут на тобі — нестача.

Батько (з погрозою). Отепер я, здається, поговорю з цим міліціонером, такого жару всиплю, що знатиме.

Мати. Так йому й треба! І начальству скажіть, бо ж диви — ходять усякі тут!..

Батько. А Хасана-пекаря… З ним у мене ще буде розмова! Хай знає, як на чесних людей писати наклепи.

Мати. І правильно вчините. І від мене йому кілька слів перекажіть.

Батько. Перекажу. Усім перекажу!

Мати. Піду, розраджу доню. Схудла, сердешна моя, о запали, не їсть, не п'є, так мучиться, наче хвороба невиліковна їй сталася.

Батько. Йди, мамочко, йди.

Так, тут мені ще облогу треба буде пережити. Але подумаємо, що з цього вийде. Головне — не занепадати духом. Хм, чотирикімнатний будинок, меблі непогані, але скромні… А о і Фаріда! Ох, бідолажечка, лежить на ліжку, кволо розкинувши руки. Вигляд має гірший, аніж мама змалювала.

Фаріда (кволо). Мамо!

Мати. Я тут, моя донечко. Тобі треба чогось? Чи ти злякалася чогось?

Фаріда. Ні.

Мати. Не спала ще температура?

Фаріда. Я не хвора, мамочко.

Мати. Не треба так, донечко. Лежи, лежи. Я ж бачу, що тобі негаразд. Материне серце не одуриш. А нам же радіти треба: тато перевірив усі свої документи і виявив усього лиш три карбованці нестачі.

Фаріда. Ні, мамо. За тата я не боялася. Знаю, що він карбованця не візьме. У мене… я… я хотіла сказати вам про інше.

Мати. Кажи, донечко.

Фаріда. Скажу, якщо ви мені вибачите…

Мати. Вай, донечко, за що я маю тобі вибачати, головне — щоб ти видужала.

Фаріда. Я тата боюсь…

Мати. Та чого ж, дурненька, чого ж ти мусиш його боятися?

Фаріда. Мамо, мамочко моя милесенька…

І тут Фаріда пригорнулася до матері, гірко заплакала. Мамочка обняла свою доньку і теж у реви. Ну викапана ж моя мама. Тоді взяла в долоні кругленьке Фарідине личко і поцілувала в лоб.

— Либонь, закохалась, моя дурненька?

— Мамочко…

— Маленька ти моя! Закохалася — радіти треба, а не плакати. Адже любов оселяється тільки в чистих серцях!

— Але я соромлюся тата.

— Не соромся, і тато твій був закоханий, і я. Знаємо, що це таке. У коханні краса усього світу, донечко, запам'ятай. Скажи мені, хто цей щасливий хлопець, що скорив твоє серце?

— Не можу сказати, мамочко.

— Кому ж це ти скажеш, доню, як не мені?

Фаріда вислизнула з материних обіймів, вихопила з-під подушки мою фотокарточку й подала мамі. Теща взяла карточку, глянула на неї — і скрикнула, наче ненароком схопила жарину: «Ой боже ж ти мій, та це ж той міліціонер!» — і відкинула мій портрет.

Фаріда, як я й сподівався, чекала саме такої реакції. Вона мовчки стерпіла перший спалах материнського гніву, потім почала говорити, низько опустивши палаюче обличчя. Розказала, як ми зустрілися в лікарні, про пельмені, про розмову в міліції, про те, як я топтався біля їхньої хвіртки, потім про те, що вона сказала мені в саду за кінотеатром «Марс». Теща ніби трохи пом'якшала, але я все одно з нетерпінням чекав її першої фрази.

— Але ж хлопець він загалом непоганий! — сказала вона раптом, помовчавши мить. — І з себе непоганий, ставний. І очі оно, диви, усміхнені…

— Він, мамо, веселий… Такий дотепник! — просяяла Фаріда.

І голос її одразу зробився дзвінкий, веселий, як срібний дзвіночок. Тоді теща перекинула фотокартку й глянула на те, що я написав там. Я робив цей надпис нашвидкуруч, тому добре не пам'ятаю, що надряпав. Обережно зазирнув через тещине плече. «Фарідахон — дівчині, яка робить неболючі уколи, на пам'ять від Хашимджана, того, що не їсть, а ковтає пельмені». Оце так написав, гуморист нещасний.

Теща вибігла на веранду, схвильовано закричала:

— Тату, таточку, мерщій-но сюди, сюди! Тут таке робиться!

Тесть, із кліткою в руці, непоспіхом увійшов.

— Тепер суюнчі з вас належить, таточку! Ставте швидше могорич!

Тесть повільно кинув у клітку птахові черв'яка.

— Та що там у вас сталося? Кричиш, наче світ перевернувся.

— Ні, ви давайте спершу суюнчі! — вела своє теща. Але ж тут-таки не витримала і з швидкістю кулемета переказала чоловікові все, що чула від доньки. Навіть трошечки перебільшила, потім тицьнула йому мій портрет. Тесть опустив окуляри з лоба на очі, подивився на фотографію, тоді кілька разів перечитав надпис на звороті.

— А що це означає — «ковтає пельмені»?

— Це він жартома написав, — пояснила теща. — Але взагалі він, виявляється, любить пельмені.

— Тож це він, цей хлопець, і є Кузиєв? — промовив мій тесть замислено й пильно подивився на моє фото. — Ім'я його, можна сказати, зараз гримить, саме в начальство виходить… Ну, стара, скажу тобі, непоганий смак у твоєї доньки, дуже непоганий… — Тесть і теща якийсь час мовчки дивилися одне на одного, потім зареготали на все горло, б'ючи себе руками по стегнах.

— Ой, ой, тримайте мене, бо впаду! — сміялась теща.

— О-хо-хо, не згірш за Насреддіна-афанді ми сплохували, мати! — вторив їй тесть. До них приєдналися всі птахи, що сиділи в клітках у дворі. Радості було — ні пером описати, ні словами сказати!..

Після вечері тесть і теща пішли до сусідів, щоб перетягти свої бебехи, які вони бозна-нащо переховували. Я вирішив, що мені теж пора, погостював і досить…

… Салімджан-ака ще не повернувся. Джигіти Нігмата-ака не спали. Бешкетня у них була тільки така: спірка йшла про те, хто перший буде їздити на Хашимджанові-ака, коли він принесе сідло. Бахрам підбіг до мене перший.

— Де сідло? — суворо спитав він.

— Не встиг купити: магазин зачинили.

Трирічний Даврон уже ліз по мені.

— Все лівно покатаєте. Без сідла.

— Зараз, дітки! — Я збігав перевдягся, потім надів старий чапан Нігмата-ака, відкинув його поли назад, зробивши щось схоже на сідло.

— Прошу, джигіти, по конях!

«Джигітам» не треба було казати вдруге, насідали на мене купою. І я возив їх, не пам'ятаю вже доки, але так зморився, що впав посеред кімнати і заснув «нерозсідланий».

Приснилася мені Фаріда…

«Майданчик відщепенців», або Як мене викупали

Я йшов вулицею Мукімі. Був у цивільному, бо вийшов просто погуляти, подихати свіжим повітрям. Аж раптом чую, назустріч мені — удари в дойру й голосні крики. Дивлюсь, посеред машин котиться трактор з причепом. У кузові причепа стоїть чоловік шість. Цілий гурт. На шиї в кожного теліпається по гірлянді з порожніх пляшок, як пропонували робітники у своєму листі. Нижче пляшок висів шмат картону; на одному з них було написано: «Непоправний п'яниця Расул Усаров. Працівник машиноремонтної майстерні». Расул Усаров так само, як і інші його друзі, не знав, що затуляти — надписи чи обличчя; отож видно було й те, й те. Обабіч причепа йшла охорона — дужі хлопці з червоними пов'язками. Поруч з трактористом-водієм стояв дойрист, мабуть, самоук: просто гатив рукою по дойрі — на мелодію і не схоже. Але натовп, що юрмився за причепом, цікавила не мелодія. Люди штовхалися, пхалися одне з-поперед одного, щоб краще роздивитися на п'яниць. Тут були дорослі й діти, молоді й старі.

— Вай-вай, це ж батько Дільбар!

— Це той, що пропив її новенькі черевички?

— Та він же, хай йому морока…

— Так йому й треба.

— Мавляне, чуєш, Мавляне, збігай додому, викинь пляшку, що стоїть у кухні.

— Але ж, мамо, вона порожня?!

— Все одно викинь, а що як і тата теж, як оцих…

— Агов, сусідко, ви впізнали отого лисого?

— Чом не впізнала, люба?! Та це ж той самий Касим, що напився на весіллі своєї доньки і забажав поборотися з зятем…

— Молодці, що таку кару придумали! Скільки можна терпіти цих п'янюг!

— А як ви думали? Держава, що знищила Гітлера, та не впорається з якимись алкоголіками?!

— Це все дружинники. Ось кому треба дякувати.

Інколи в розмовах згадувалося про якийсь «Майданчик відщепенців», що відкрився в парку імені Мукімі.

— Дехканбаю, ти бачив ту виставку, що начебто відкрили в парку? — спитав у сусіда дід, від чапана якого пахло хандаляками[27].

— Де там, Махкамбаю, — відповів сусід, від якого пахло м'ятою. — П'ятнадцять днів як оце лежу з пудом висівок на попереку. Сьогодні насилу вибрався на світ божий…

— Невістка моя дуже хвалила цю виставку, — сказав Махкамбай.

— А онучка моя каже, що написи робила до цих, як їх… експонатів, — гордо, мовив Дехканбай.

Порадившись, діди вирішили піти на виставку: а що Дехкан-бобо хвилювався, коли б знову не заболів поперек, Махкам-бобо пообіцяв бути йому опорою. По цьому вони рушили, згорблені, стукаючи костурами.

Я знав, що відкрилася ця виставка, але за цілий місяць так і не спромігся відвідати її. Тому, не довго думаючи, пішов за дідами.

Ось і парк. Виставка зайняла в ньому майже півгектара; укритий шифером дах, скляні стіни. Люду стояло на виставку — сила-силенна, черга кінчалася десь аж за ворітьми парку. Я подумав, що в цирку, в театрах і кінотеатрах міста, де саме в ці дні крутили фільм про шпигунів, тепер було пустісінько. Здавалося, все місто зібралося в парку.

Я зі своїми дідами простояв дві години, і ось ми входимо в павільйон. Над його фасадом аршинними літерами світиться напис: «Моя міліція мене береже».

Зали оформили, скажу я вам, на славу. Добряче потрудилися хлопці, молодці. А Умаров, голова райвиконкому, видно, покинув усі свої справи, захопився тільки цією виставкою, зібрав сюди всіх майстрів, художників-оформлювачів. І вони вже постарались! Якби я міг так писати, як Сурат-ака, залюбки зліпив би вірша про всі ці дива. Біля самого виходу, ліворуч, на стіні висять портрети працівників міліції, під ними підписи. Праворуч — також фотографії, але це вже, виявляється, «Аксакали міліції».

Дехкан-бобо зупинився перед портретом русявого майора, що широко усміхався.

— Махкамбаю, подивись лишень, чи це, бува, не Іван наш Козлов?

— Таки він, — чомусь гордовито відповів той.

— Пам'ятаєш, як він любив дині?

— Ще б пак! Ти його хлібом не годуй — диню подай!

— Ти й досі посилаєш йому свої дині?

— Послав торік посилку. Дині були спілі, по дорозі зогнили, витекли. Тож зосталося саме насіння. От Іван і написав мені: «Махкаме, дякую за насіння, що ти прислав. Але, ох! сам знаєш, на четвертому поверсі не дуже-то розженешся на дині».

— Широкої душі був урус, дай бог йому довго жити.

— Не любив він шахраїв, терпіти не міг…

Кинувши старих біля портрета Козлова, я перейшов до відділення «Народна міліція». Ступивши крок за поріг, я зупинився, розгублений. На мене з усіх боків дивилися десятки знайомих облич — дружинники, громадські заввідділами, добровільні пожежники, словом, добрі люди, і серед них — портрет мого улюбленого помічника і чудової людини Мамаразика-ака. Правда, на фото він вийшов похмурий і злий: певно, в ту мить на щось сердився.

Віддавши належне мистецтву оформлювачів, я заквапився зі своїми старенькими, впевнений, що побачу щось цікаве. Вони завернули до залу, який називався по-народному: «Украдений шмат горло дере». Тут було виставлено предметні докази, різні речі та інші коштовності, конфісковані в будинках та сховках поплічників із зграї Адила Аббасова. Все це я, звичайно, бачив, але вкупі вони просто жахали!

— Бай-бай-бай! — вражено зупинився Дехкан-бобо, оглядаючи «експонати», що стояли і лежали під склом. — Невже всі ці багатства належали Адилові?

— То ось, бач, написано, що йому.

— Бай-бай-бай! Тільки глянь, скільки тут золота! Можна подумати, цар Микола заповів йому свою казну!

— Це не миколаївська казна, а наш з тобою піт.

— А тепер він знову гуляє на волі. Кажуть, утік.

— Бай-бай-бай! От негідник, га? Його неодмінно спіймають. Якби не поперек — сам пішов би шукати мерзотника. Стривай, стривай, Махкамбаю, це ж він — наш товстунець Абдурахман!

— Він-таки, завскладом був.

— Бай-бай-бай! Є-таки бог на світі, є: караюча рука міліції дістала їх. Минулої зими вирішили невістці пальто купити. Ну, я і попросив Абдурахмана дістати. І що, ти думаєш, він зробив? За пальто, яке коштує сімдесят, він здер усі сто карбованців. Спасибі міліції, добре діло зробила!

Послухав собі, бачу, ще довго мої бобо хапатимуться за коміри, хитатимуть головами і казатимуть своє: «Бай-бай-бай». Вирішив, доки не пізно, обійти інші зали й відділи. Біля виходу на низенькому столику побачив книгу відгуків. Підсів до столу й погортав книгу: шістнадцять тисяч чоловік написали шістнадцять тисяч відгуків. Майже половина з них піднімала до неба товариша Кузиєва, який знешкодив групу Аббасова, інші пропонували зарядити цією зграєю найбільшу в країні гармату і вистрілити в небо. Я, як ви самі розумієте, не без задоволення прочитав похвалу на свою адресу. І сам не помітив, що йду до залу «Хулігани», по-військовому карбуючи крок. Напевно, захмелівши від похвал, я не всі експонати запам'ятав — лише деякі, присвячені найвидатнішим подвигам хуліганів шкільного віку. Найдужче запало в пам'ять, приміром, фото хлопчика, який з рогатки розбив ущент сімнадцять вікон, і тринадцятилітнього торгаша, що покрав у Сусіда огірки й продав на базарі. Мене здивувало лише одне: чому поряд з їхніми портретами висіли також фотографії батьків, написи із зазначенням місця їхньої роботи й проживання. Чи це по-людськи? Ох, бідні батьки… Мовчки знизав плечима й пішов у зал під назвою «Майдан відщепенців».

Не думайте, прошу вас, ніби Хашимджан знову дурить, що в наші дні такого не буває. Клянусь, досі я й сам так думав. Ну хто повірить, що директор школи збирає в себе вдома мулл та імамів (до того ще ж самозваних, тобто звичайних дурисвітів) і читає з ними коран, справляє всякі релігійні ритуали? Ніхто, ви кажете? А ось його фото. І адреса школи, де він працював.

Або інше. У аптекаря захворіла дружина. І щоб вона скоріше видужала, він зарізав вгодовану вівцю біля могили святого Курбана-ата й чекав добрих наслідків до тих пір, поки благовірна переставилась.

Ще фото. М'ясник побив сусіда. За віщо? Та просто ні за що. Ворожка сказала, що сусід лихий на очі, може «зурочити» його сімейну ідилію. М'ясник узяв держак від кетменя, відлупцював сусіда, пустивши напівживого. Добре, хоч своєї м'ясницької сокири не прихопив.

Я блукав по виставці до шостої години. Повірите, стомився, як пес. Ноги гули, ніби телеграфні стовпи, та й у голові вже не все вкладалось. Ось і зараз, хоч убийте, не можу розповісти, що бачив у залі «Народний осуд», а що у відділі «Гей, товаришу, викрий злочинця!» Під кінець голова у мене замакітрилась, і я кинувся до виходу, розштовхуючи людський потік. Біля дверей навіть гаркнув на стареньку: «Сиділа б удома, няньчила онуків!»

Утомитись я, звичайно, утомився, але одночасно відчував невимовну гордість і задоволення. Так, не пішли намарне зусилля Салімджана-ака, дали свої плоди його безсонні ночі, і це — найвища нагорода для нього…

Дуже хотілося пити, через те, не довго думаючи, я звернув до пивної, що була за триста кроків од виставки, на березі Анхору.

Під тентом сиділо чоловік з десять, переважно хлопці мого віку або трішки старші. Вони пили пиво з високих гранчастих кухлів, їли з маленьких кульочків солоний мигдаль. Я взяв два кухлі пива й сів біля них. Дослухавшись до розмови, зрозумів, що йдеться про чудове починання райвідділення міліції, про надзвичайний детективний талант молодшого лейтенанта Кузиєва, про справедливість полковника Атаджанова, Послухав я їх, послухав та й вирішив трохи розіграти.

— А мені здається, — встряю я в розмову, — що цей Кузиєв не такий уже й талановитий, як ви вважаєте.

— І неправильно здається, — похмуро буркнув високий худий хлопець.

— До того ж, — вів далі я, — він хвастунець і розтелепа…

— Що-що? — піднялися з місця зразу всі п'ятеро.

— До того ж він п'є пиво бочками, ось як я. Майже алкоголік…

Не встиг я вимовити ці слова, як біля мене опинився той найдовший худий хлопець.

— Забери свої слова назад. Інакше лихо тобі буде, — суворо проказав він.

— Не візьму, — відповів я. — А цей полковник ваш — фантазер, дідок, що вже вижив з розуму… Такий собі писака і крутій.

— Ти чого це, негіднику, ображаєш товаришів Кузиєва й Атаджанова? — Хлопці накинулись на мене, вхопили за комір. — Проси пробачення, інакше…

Довгий хлопець уже не хотів, щоб я просив пробачення. Він скомандував:

— Тягни його в Анхор! Нехай потоне бочка пива — не жалко.

П'ятеро молодиків схопили мене за ноги, п'ятеро за руки, потягли до річки. Я відчайдушно відбивався, запевняючи, що хотів їх розіграти:

— Хлопці, відпустіть. Я ж і є той самий Кузиєв!

Не треба було цього казати! Ці славні хлопці розсердилися ще дужче.

— Ти глянь, цей п'яничка корчить із себе товариша Кузиєва! Та це ж справжній шахрай!

І в ту ж мить я плюхнувсь у воду, похлинувся раз-удруге, схопився за гілля верби, видираючись на берег.

— Ну, телепню, перемінив свою думку про роботу міліції? — проспівав довгий.

— Нітрішки, — процокотів я зубами. І знову полетів у воду. Лиш хотів з неї вилазити, а довгий знову питає:

— Тепер, сподіваюсь, перемінив?

— Нітрішки. Лишаюся при своїй думці, — відповів я і поплив на той бік…

Люди в саванах

День повернення Салімджана-ака з Ташкента перетворився на справжнє свято. Нащадки Нігмата-ака влаштували неабиякий шарварок, ділячись гостинцями. Коли вгамувалися, ми залишилися з полковником удвох на ліжку, що стояло посеред квітника.

— Ну, Хашимджане, як справи? — поцікавився мій начальник, обмахуючи обличчя гілочкою м'яти.

— Нормально. А вам як їздилось?

— Про наше починання вже відомо всій республіці.

— Справді?

— Каромат Хашимова робила доповідь годину, а аплодували їй хвилин двадцять.

— Ого!

— Міністр особисто привітав нас, обіцяв цілковиту підтримку.

— Це добре!

— Так, сину. Ще він просив не кидати справи на півдорозі. Вони гадають, що наш район має стати зразково-показовим.

— Салімджане-ака! Я теж хочу сповістити вам одну приємну новину.

Салімджан-ака так захопився, що не почув мене, і вів про своє далі:

— Це велика справа, синку мій Хашимджан: довірити боротьбу зі злочинністю самому народові, а нам очолити її.

— Я виявив, де ховається Адил Аббасов.

— Що?! — Мій наставник так стрепенувся, що замалим не перекинув ліжка. — Що ти сказав?

Я розповів полковникові все, про що дізнався останніми днями, правда, не сказав, як мені допомогла чарівна шапочка.

— Виходить, втечу організував Шакір-«консультант»? — з ненавистю і зневагою мовив Салімджан-ака, високо піднявши брови, ніби перед ним сидів не я, а Адил-негідник.

— Так.

— Шарифу також намагався вбити Аббасов?

— Точно так.

— І тепер добирається до мене?

— Так. А тепер видобуває собі чистий паспорт.

— Нехай. Ми візьмемо і того негідника, котрий продасть йому паспорт. Дай, Хашимджане, поцілую тебе в чоло, сину мій!

Потім полковник діяв, як по тривозі. Він побіг до телефону, навіть не взуваючись. Подзвонив генералові, тому самому, якого я колись голив, потім в обласний центр, Алі Усманову на квартиру. За півгодини вийшов знову, сів на ліжку, одним ковтком випив піалу прохололого чаю.

— Вони схвалюють твій план, Хашимджане. Аббасов буде як принада. Ти нікому не казав, що натрапив на слід?

— Ні, звичайно.

— Правильно. Начальство пропонує заховувати все в суворій таємниці. Об-бо, Хашимджане, сину мій, ти цілу гору з плечей зняв. Допомога потрібна?

— Ні, не турбуйтеся. Поки що я сам упораюсь.

Поклавши в кишеню пістолет, я пішов на нову «квартиру» Аббасова, в склеп святого шейха Адила. По дорозі вирішив провідати Могильника Суфі. Це було якраз після вечірньої молитви. Могильник вештався на подвір'ї мечеті: готував вечерю на примусі. Невдовзі, глянувши на годинник, заспішив до магазину по горілку.

Не доходячи до склепу, Могильник припав вухом до землі, довго прислухався, вдивляючись у пітьму. Задоволений, підійшов до дверей.

— Благодійнику мій, ви спите?

Склеп мовчав. Могильник дістав сірника, запалив свічку. З домовини, що стояла посеред усипальні, підвелась постать, загорнута в білий саван. Котра година?

— Майже друга, — відповів Могильник.

Труп скинув із себе саван і перетворився на Адила Аббасова.

— Подай умитися, — наказав він.

Суфі почав лити воду йому на руки, що помітно тремтіли. Я дивився на Аббасова й. не впізнав його: він дуже схуд, посірів і був схожий на той малюнок з табличок, які прикріплюють до електростовпів високої напруги й трансформаторних будок: «Обережно! Смертельно!» Та ще до того заріс щетиною, ніби придуркуваті дервіші, які інколи вештаються по базарах. Очі запали, рот і ніс побільшали, словом, Адил-хитрун став ще дужче схожий на дива.

— Випити приніс? — захрипло запитав баттал.

— Приніс, рятівнику мій, приніс!

Вони вдвох з'їли великий шмат вареного м'яса, потім узялися за нарин[28]. Впоравшись з їжею, запили чаєм (Могильник, видно, встиг полагодити термос). За їдою Суфі доповів про обстановку в місті, переказав чутки… І закінчив свою доповідь такими словами:

— Сьогодні ходив на розвідку. Ви не помилилися, мій благодійнику, підвал у будинку полковника є, самого Атаджанова не буває вдома цілими днями, на службу йде рано, повертається пізно…

Адил-негідник вихопив кинджал завдовжки з півметра, з розмаху загнав його в землю.

— О, боже, не дай погаснути в грудях полум'ю помсти!

Могильник підлив у піалу чаю. Розмова пішла про мерця, якого ховали сьогодні.

— Це була жінка? — поцікавився Аббасов.

— Жінка, — підтвердив Могильник.

— Ти знав її раніше?

— Ні, мій благодійнику. Не знав.

— Звідки тобі знати, що в неї золоті зуби? Гляди мені… щоб недаром…

— Певен, що цього разу пощастить. Проводжати покійну приїхали на п'ятдесяти легкових автомобілях! Покійниця з такого поважного дому не може бути без золотих зубів.

Суфі запропонував іти на діло, загорнувшись у саван: якщо хтось помітить ненароком, подумає, що привид, і дасть драла.

Адилу-батталу пропозиція сподобалась. Він мовчки обгорнувся саваном, взяв лопату, що стояла в кутку. Могильник прихопив кетмень, і вони вислизнули в пітьму.

Дивак я, дивак, перелякався того разу, на тіні дерев подумав хтозна-що! Лякатися слід було тепер: привиди в саванах підходять до свіжої могили, починають відкопувати її. Побачивши, як схуд Аббасов, я, грішний, пожалів його, гадаючи, що він надто знесилів. А він орудував лопатою — дай боже! Навіть звиклий до цієї роботи Могильник заледве встигав за ним.

Видно, здобич надто вже вабила…

Ось і розрили могилу. Суфі скочив у яму… Далі я не міг бачити — відвернувся… В голові моїй потемніло, в горлі занудило — насилу стримав себе. І я нічим не міг перешкодити негідникам, адже я на службі і повинен виконувати наказ — ні в що не втручатися.

— Ось, візьміть мій благодійнику; рука ваша, як завжди, легка, — сказав Могильник, вилазячи з ями. — Плюньте мені в очі, якщо тут менше п'ятдесяти грамів золота!

Грабіжники мерців повернулися в склеп святого шейха. Перелічили золоті коронки, виважили на долонях, кинули в брудний, засмальцьований, але туго набитий мішечок. Виходить, не над першою могилою поглумились ці негідники, не першого покійника осквернили… Вони, видно, грабують могили, відколи баттал утік з-під слідства.

Вовкулака Аббасов виважив на руці мішечок, труснув ним — коронки жалібно бренькнули.

— Тут усього грамів триста, не більше, — зітхнув Адил-лис. — Цим не відкупишся від Шакіра, простісінько видасть.

Він примружився, закусив губу й надовго замовк, утупившись в одну точку. Потім стрепенувся, вихопив свого ножаку, нагнав його в землю.

— Могильнику!

— Слухаю вас, рятівнику мій!

— На коліна!

— Благодійнику… я…

— На коліна, кажу! — несамовито просичав крізь гнилі зуби «благодійник».

Суфі, не зводячи зляканих очей з ножа, опустився на коліна.

— Присягай, що нікому ні слова не скажеш про те, що зараз побачиш. Інакше оцей ніж відрубає твою голову!

Могильник поклявся. Він тремтів, як осиковий листок.

Ах, он у чому річ, виявляється! Найбільший скарб вовкулаки — спадщина, залишена йому батьком-скототоргашем, — зберігалася в одній з могил на цьому самому кладовищі! Шакіру-законнику він збрехав, коли говорив, що весь його скарб зберігається в далекому кишлаку. Скарб він перевіз і приховав під старим тутовим деревом, коли померла середульша дружина.

Два негідники відсунули покритий мохом мармуровий пам'ятник, розрили могилу і витягли важку сталеву скриню. Потім усе зробили, як було до цього, поставили пам'ятник на місце. Впорали вони все це дуже швидко, зате змокріли від ноту, часто оглядалися, припадаючи до землі за кожним шелестом. Очі їхні горіли безтямним вогнем. «Боже мій, — подумав я, — до чого може дійти людина! Чи оці ось — уже давно не люди?..»

Відтягли скриню в склеп. Вовкулака став перед нею навколішки, поклав голову на віко й надовго завмер, ніби заснув спокійним сном. Раптом плечі його здригнулися, почулись якісь схлипування і Адил-розбійник уголос заридав, як мала дитина:

— Тату, таточку мій дорогий!

— Благодійнику… Заспокойтеся… — легенько доторкнувся Могильник до його плеча.

— Чи для того ви багатіли, щоб ваш син спав у склепі, по сусідству з мерцями? Чи для того старалися, щоб я, мов той вовк, таївся від людей?

— Не плачте…

— Таточку мій!.. — І раптом баттал замовк, наче вимкнули радіоприймач на півслові. Вовкулака втер кулаком сльози, вставив кинджал у замок… Пролунав мелодійний дзвін, і віко скрині відчинилося. Скриня була повнісінька золотих монет, старовинних прикрас, — таких не побачиш навіть у музеях, — обручок, перснів, браслетів, — усе це заблищало, засяяло при кволому світлі свічки. Два живих трупи пожадливо посміхалися, облизуючи пересохлі губи.

— Оцей пістолет також татусь залишив мені, земля йому пухом. Із Кашгара привіз. — Аббасов заховав пістолет і запасні обойми в кишеню, гордо випростався. — І ось я знову король! Ти чуєш, Могильнику?! Це золото повернуло мені силу й могутність! Тепер зі мною не справиться ні міліція, ні суд, ні сам господь бог. Знову я шах цього міста, його шахиншах!

Через півгодини Могильник Суфі сповив майбутнього «шаха» в саван, поклав у домовину, наче маля в ліжко, забив двері склепу й пішов собі.

Непотрібна професія

Можу заприсягтися, що парк наш за весь час свого існування не бачив стільки народу, скільки тепер за один день. А веселощів? А святковий, ошатний вигляд людей? Це вже саме собою зрозуміло. Сурмлять карнаї-сурнаї, гримить барабан. Плавом пливе по вулицях люд: маленькі дівчатка з пишними бантами, меткі хлопчики із затиснутими у жменях мідяками, зекономленими на сніданках; підпарубчаки-старшокласники — активісти боротьби за гарну успішність; енергійні дружинники з яскраво-червоними пов'язками на рукавах, молоді красуні, робітники, що стали на боротьбу із п'янством, — навіщо перераховувати, весь, весь міський люд тече по вулицях, аж до дідів і бабусь із хворими попереками.

Біля водопровідної колонки стоять дві такі бабусі.

— Що там сьогодні в парку, голубонько, ви не відаєте?

— А ви, любонько, хіба не чули?

— Ні, нічогісінько не чула.

— Там же сьогодні зліт.

— Зрозуміло. А я все думаю, з якого дива мій добіг спозаранку, приодягся, причепурився? Свято начебто, а фін. каже: «Сьогодні похорон. Будемо ховати злочинність».

— Товба! Та де це видано: похорон з музикою[29]?

— Хто їх знає, нова мода, мабуть!

— Ой, та в мене ж масло горить!..

Так, бабуся не помилилася — в парку відбувався зліт. Районний зліт помічників міліції. Я сам до сих пір не розумів, виходить, значення цього слова. Тепер я вже знаю, мене не проведеш. Зліт — це захід, на початку якого грають карнаї-сурнаї, в середині виголошують довгі промови, і все завершується оплесками… Як стало мені відомо, директор парку цілих п'ятнадцять днів розсилав запрошення, віддруковані в друкарні. В них говорилося: «Ласкаво просимо на народне гуляння, присвячене славним працівникам міліції та членам добровільних народних дружин. У чайханах ви зможете брати участь в аскія — змаганнях дотепників, на відкритих сценах парку побачите самодіяльні вистави, які розвінчують хабарництво, злодійство, здирство. А також різноманітні ігри, видовища».

Зліт відкрився рівно о дев'ятій. В літній великий зал кінотеатру помістилося шістсот сорок чоловік, решта товпилася біля входу й навколо приміщення. Урочисті збори відкрив товариш Умаров. Удосталь нахваливши дружинників, він оголосив:

— Слово надається начальнику районного відділення міліції товаришу Атаджанову!

Салімджан-ака… бідолаха Салімджан-ака, така розумна, поважна, така могутня людина, а як доходить діло виступати — губиться, як хлопчик. Через кожні двоє слів почухує плече, відкашлює в кулак, ніби від цього мова потече струмком! Помимривши трохи, він приклав руку до грудей:

— Товариші, даруйте, я взагалі не вмію говорити з трибуни, а зараз — тим паче: від радості перехоплює дух. Та коли ще трохи зааплодуєте, то я, слово честі, ладен замість доповіді хвилин тридцять поплакати вам тут. Сорок років я мріяв про той день, коли боротьбу проти правопорушників усіх мастей візьме в свої руки народ. Дочекався такого часу. Мрія моя збулася! За останні шість місяців у порівнянні з шістьма місяцями минулого року кількість злочинів зменшилась на вісімдесят п'ять процентів, а порушень громадського порядку — на дев'яносто шість!

Зал шалено заплескав у долоні. Випадково глянувши через плече, я помітив нашого товариша Халікова. Він також завзято аплодував.

— Ія! — гукнув я. — Як же так, товаришу майор, адже ви пророкували, що починання полковника залишаться на папері?!

— Ну й що?! — відрубав Халіков. — Мало чого не набалакають деякі люди під гарячу руку!

Салімджан-ака попробував говорити далі:

— Міністр внутрішніх справ, вітаючи нас… — Грім оплесків знову перепинив його. У всіх присутніх, видно, давно свербіли долоні. Почулись вигуки:

— Будемо ще дужче старатися!

— Злочинність знищимо в самому зародку!

— Перетворимо свій район у район комуністичного побуту!

Спочатку я подумав, що більшу частину запасу оплесків заробив Салімджан-ака, але побачили б ви, що зчинилося, коли на сцену зійшла Каромат-опа Хашимова й заходилася вручати грамоти і премії громадським активістам: тридцяти шести хлопцям і дівчатам, одинадцяти бабусям і семи дідам. Заодно призи дістали і полум'яні ентузіасти нашого пожежника Самада-ака.

Після церемонії нагороди голова зборів кілька разів підряд дмухнув у мікрофон і ледь підвівся, щоб оголосити ім'я чергового доповідача. Але його зупинив Муслім-бобо: він неждано підняв угору руку. Не чекаючи, коли дозволять сказати слово, він швидко пішов до сцени, так і тримаючи підняту руку. Ордени й медалі, навішані на білий яхтак, весело подзенькували в лад його крокам.

Спинившись перед трибуною, Муслім-бобо схопився за бороду, на мить задумався, потім нерішуче звернувся до залу:

— Друже Мерган, може, сам спробуєш?

— Говори вже, як вийшов, — відповів старечий голос.

— Ну що ж, спробую. Дорогі друзі, я працюю сторожем тридцять шостого магазину… — Муслім-бобо затнувся, поліз у кишеню, дістав окуляри, зачепив їх на перенісся, потім дістав якусь пошарпану, замацану книжечку, перегорнув її раз, удруге, зрештою прочитав, ворушачи губами, й задоволено проказав:

— Точно так, у тридцять шостому… А Мерган сторожує атласний магазин… Я правильно кажу?

— Правильно, — відповів той самий старечий голос.

— Отож, як пішло це діло з дружинниками, то й не стало чого робити нам з Мерганом. Полежуємо собі в закутку, згадуємо конокрадів миколаївських часів, а поряд висвистує електричний чайник… Ми так вважаємо: одержувати платню, нічого не роблячи, це по-старому — гріх, а по-новому… як це? — безпринципно… А хіба мало таких, як ми з Мерганом, є тепер? За часів жорстокого царя сторожів було мало, а злодіїв, а грабіжників — тьма-тьмуща. На все старе місто ходив горбатий дід із своєю тріскачкою… А тепер, злодіїв — раз-два та й усі, а сторожів — сила-силенна! Сторожі магазинів, охорона заводів та фабрик, вахтери всяких контор… Гей, люди, знаєте, що в одному нашому маленькому районі, виявляється, є двісті шістдесят сторожів!

Зал заплескав у долоні. Слухачі задніх рядів чомусь навіть посхоплювалися з місць. Муслім-бобо переждав, поки втихнуть шум та оплески, й заговорив далі:

— Мергане, я правильно сказав? Відповіді не було, але бобо й не чекав на неї.

— Можливо, і не всі двісті шістдесят, а двісті п'ятдесят. Це вже не так важливо. Ми, старі, можемо й помилитися на десяток чи два. Але ви послухайте, що виходить. Держава за рік виплачує одному сторожеві сімсот двадцять карбованців. Ну а скільки витрачає грошей на всіх двісті п'ятдесят сторожів? Ми якось із Мерганом взялися було підрахувати. Ось на цьому папірці записано, скільки це… Зараз… «піти на ярмарок, купити онукам іграшки, невістці атласу на…» ні, не на цьому папірці… Мергане, де той папірець, чи не в тебе, бува?

— Пошукай краще, він у тебе був, — долинула відповідь.

— Так, так, знайшов! — крикнув Муслім-бобо, дістаючи з кишені іншого папірця й провинно посміхаючись. — Усього виходить сто дев'яносто тисяч карбованців. Якби роботу сторожів та взяли на свої руки дружинники, громадськість, а на ці сто дев'яносто тисяч карбованців накупити саджанців, квіткової розсади і посадити по берегах ариків, по пустирищах, на узбіччі доріг — та наше місто перетворилося б у рай!

Здавалось, люди сьогодні зібралися тільки для того, щоб плескати в долоні та ще так шалено, так довго, що після промови Мусліма-бобо я хвилин десять сидів, заткнувши вуха пальцями. І весь час долинали гучні вигуки:

— Слава тобі, батьку!

— Ми зробимо так, як ти пропонуєш, друже!

— Ти диви, старі дивляться ширше і глибше, ніж молодь!

— І революцію зробили такі ось ветерани!

Доповідь діда Мусліма спрацювала як поштовх для довгих і палких дебатів. Один промовець висловлював побоювання, що, мовляв, скорочення штату сторожів призведе до зростання крадіжок. Інший кричав, що час уже кінчати панькатися з правопорушниками, а перейти до таких методів покарання, як нібито робить одне плем'я в Африці: відрізують вуха й ніс. Або вже хоч друкувати їхні фото у районній газеті під відповідним заголовком. Третій висловився так, що, мовляв, розпатякувати про злодіїв не слід багато, бо, не приведи господи, їх стане ще більше.

І так далі, й так далі… Дискусія тривала цілих три години, після чого вирішили, що пропозиція Мусліма-бобо ділова, і постановили: сторожів розпустити, передати виконання їхніх обов'язків громадськості, заощаджені гроші покласти на благоустрій та озеленення міста; а для сторожів-пенсіонерів, таких, як Муслім і Мерган-бобо, відкрити на вулиці Кушчінар артіль, де вироблятимуть паперові мішечки.

На закінчення збори прийняли урочистого листа до Міністерства внутрішніх справ.

По дорозі додому Салімджан-ака поклав руку на моє плече й гаряче вигукнув:

— Синку, сьогодні найщасливіший день у моєму житті!

— І в моєму також, — щиро сказав я.

Смерть Жовтого Дива

Шакір-підручний мусив би в четвер принести паспорт. Але він із своїм завданням не впорався, через що у склепі святого шейха відбулася нервова розмова. «Консультант» заявив, що коли людина, яка обіцяла дістати паспорт, не дотримає слова й завтра, то доведеться шукати іншого посередника. Адил Аббасов не тямив себе, але, відчуваючи свою безпорадність, став рвати на собі волосся, бити в груди й нарікати, що здоров'я його з кожним днем погіршується. Розмову цю я записав на плівку, а сфотографувати поплічників не пощастило — було надто темно, не міг же я скористатися «спалахом»!

Шакір-порадник, видно, вмів домогтися свого, коли хотів. Другого дня він зайшов до склепу, подав своєму господареві паспорт і впав додолу.

— Адилджане, знали б ви, як я зморився через оці «палітурочки». Але ще раз довів, що ладен померти заради вас! — прохрипів він.

— Ну, як же, і міліції, напевне, відомо, що ви — мій справжній друг, Шакірджане, — замість подяки сказав Адил. — Ми з вами однаково закаляні, як тут не подружитися.

— Ви, виявляється, і сьогодні в савані, — посміхнувся Шакір-порадник. — Признатися, дивлюсь на вас обох у савані — душа холоне.

— Савана ви не бійтесь, — повчально зауважив Могильник Суфі. — Рано чи пізно, і вас загорнуть у нього.

— Так, але ви зодягли його трохи раніше… — відповів Шакір в'їдливо. Проте Могильник і не думав відступати.

— Якщо бажаєте, можу зараз принести і для вас один…

Адил-баттал не знав, що робити од радості. Шакір теж був щасливий, — добився багатства, про яке мріяв усе життя. Полегшено почував себе й Могильник. Він сподівався, що Адил-рятувальник, придбавши паспорта, швидше зникне з очей, і він, Суфі, повернеться до спокійного лона мечеті Ходжа Ахрару Валі. Ось чому вони так зухвало жартували, сміялися.

Шакір-порадник, схаменувшись, квапливо став прощатися. Побажав Адилу-батталу щасливої дороги, доброго здоров'я скрізь і завжди. Потім нагадав, що полковник — їм спільний ворог до кінця днів їхніх, і попросив Аббасова неодмінно прибрати Атаджанова.

— Бог дасть, післязавтра в мечеті Ходжа Ахрару Валі будемо по ньому правити, — пообіцяв Адил-розбійник, зблиснувши очима.

Вони навіть обнялись, прощаючись. Я відвернувся. Зробилося якось страшно: людина в савані обнімає людину, котра його ще не одягла.

Ми домовилися: якщо Шакір-«консультант» піде додому із золотом, провести його до воріт кладовища й дати сигнал міліціонерові, котрий стояв у засідці. Ось мигнув вогник сірника, і за ворітьми почулось вовтузіння, приглушені голоси: «Стій, ні кроку!», «Що це таке?! Я буду скаржитись!», «Тихо! Руки!» — і знову кладовище потонуло в мертвій тиші. Все гаразд, вирішив я задоволено й заспішив назад у склеп: треба знати подальші плани злочинців. Але я, видно, запізнився: Адил-баттал і Могильник Суфі приготувалися вже ховати золото. До того ж вони, здається, встигли обговорити, як прибрати з дороги мого наставника, і невідомо, на який час призначено замах. Ні, тепер не можна гаяти часу, треба діяти швидко й рішуче.

Я обережно витяг з кишені Аббасова новий паспорт, два пістолети й гроші. Потім обчистив Могильника: вигріб навіть облізлі, позеленілі п'ятаки, не кажучи про дві пачки п'ятдесяток.

Склав усе це в сталеву скриню. Начувайся, Адиле-злодюго! Твоє життя в моїх руках, ось в оцій, в довгастій, укритій іржею скрині. Адже ти чудовисько, що прийшов в наше життя із казок, ти не посмієш кроку ступити з цього склепу, якщо зникне ця скринька! Отож займай своє місце в домовині і чекай на нас.

— Прощавай, мій шах, зодягнений у саван! — прошепотів я і, ледь завдавши важку скриню на плече, пішов у відділення.

Залишивши там ношу, подався додому. Вже повертаючи ключа в замку, почув пронизливий дзвінок телефону. Підбіг, схопив трубку.

— Хашиме! — пролунав окрик Салімджана-ака.

— Я слухаю!

— Збирайся негайно!

— Що трапилось?

— Надійшло повідомлення, що люди виявили на кладовищі два живих трупи.

— Чи не Адила, бува, з негідним Могильником?

— В тім-то й річ! Юрба переслідує обох…

Поки я похапцем одягався, біля воріт просигналила чергова автомашина. Салімджан-ака посунувся, і я сів поруч. «Волга» рвонула вперед і вже помчала вулицями. Раптом мотор чхнув кілька разів і заглух. Водій дотяг машину до узлісся, зупинив. На лобі йому виступили великі краплі поту.

— Що там у тебе? — вигукнув Салімджан-ака.

— Даруйте, товаришу полковник. Я винен… це… це моя провина…

— Що сталося, тебе питають?

— Бензин кінчився… Забув заправити звечора…

— Як?! — спалахнув Салімджан-ака, сердито штовхаючи дверцята. — Давно пора було гнати тебе в потилицю!

Ми вийшли на дорогу: ніде жодної машини. Тюпати до кладовища не було ніякого сенсу. Звернули праворуч, пройшли вулицю Яккачинар і вийшли на Мукімі — так до відділення було ближче.

Неждано з-за повороту вигулькнула юрба, попереду неї, ніби два спринтери, бігли живі трупи в саванах. І справді, їм міг би позаздрити найспритніший бігун — на такій неймовірній швидкості мчали вони: ми не встигли й оком змигнути, як вони проминули нас.

У юрбі вже було чоловік п'ятдесят, проте до неї весь час приставали нові переслідувачі. Між них були переважно літні люди, але бігло за втікачами і з десяток дітлахів. Вони свистіли, тюкали, на ходу жбурляючи через голови переслідувачів каміння. Шум, галас, тупотіння ніг…

Юрба вже наздоганяла втікачів, як раптом Могильник Суфі зупинився, замахав над головою довгою палицею.

— Ха-а-є Ходжа Ахрару Валі! — дико заверещав він.

Юрба від несподіванки зупинилася, відсахнулась. Утікачі, скориставшись з того, що їхні переслідувачі на якусь мить отетеріли, знов кинулися в ноги.

Ми лише потім з'ясували, чому довелося відщепенцям дочасно залишити своє пристанисько. Все сталося через мою квапливість.

Адил-хитрун зразу ж запримітив, що сталева скринька зникла.

— Послухай, Могильнику, не жартуй! — гаркнув він.

— Про які жарти ви кажете, мій рятівнику? — здивувався Суфі.

— Ти витяг у мене пістолети!

— Аллах з вами, навіщо вони мені?!

— Стривай, стривай, ти ж і кинджал поцупив?!

— О, сотворитель! — простогнав Могильник.

— Еге-е, паспорт також зник?!

— О всевишній! — похитнувся від жаху Суфі.

— Не смій турбувати Всевишнього! — заверещав, шаленіючи, Адил-баттал. — Де скриня? Куди ти приховав золото?

Могильник Суфі також відчув себе зле, помітивши дивну порожнечу в кишенях.

— Як ви смієте мене звинувачувати, коли самі вигребли з моїх кишень усе до останньої копійки?! — Він став зловісно підводитися з місця. — Гляньте, в кишенях вітер свище. Ви поцупили в мене навіть складаний ножик!

— Зрадник!

— Дрібний злодюжка! — І два живі трупи кинулись один на одного з кулаками.

Адил був лютий, мов сто чортів, адже він утратив усе, що мав, і надію на порятунок. Ну, а Могильник, старий рецидивіст, не вперше брав участь у подібних бійках та ще й он як відгодувався на дармових харчах! Одне слово, вони так відлупцювали один одного, що обидва, знеможені, повалились додолу. Був би бідний шейх Адил живий, пополамав би він голову над тим, кому віддати пальму першості.

Якийсь час Адил і Могильник, обіпершись об стіну, мовчки пронизували один одного очима.

— Де скриня?

— Віддай складаний ножик!

— Куди поховав пістолети?

— Гроші забрав, хоч би монетку залишив на проїзд!

Після цього заходились битися з новою силою. У склепі чулися лиш глухі звуки стусанів та вигуки: «Ось тобі пістолети, йо Ходжа Ахрару Валі!», «Ось тобі складний ножик, йо Джамшиді!»

У цей час повз склеп проходив якийсь богомільний дід Абдуразаак-ата, котрий вирішив перед вранішньою молитвою провідати могилу невістки, що померла під час пологів, і почув гамір, глухі окрики, важке сопіння. Спершу він злякався, подумавши, чи не воскрес наш найсвятіший шейх Адил, але цікавість узяла гору, і він, заглянувши у щілину дверей, побачив, як два… покійники в саваних лупцюють один одного.

Старий злякався тепер насправді й навпростець кинувся до мечеті Ходжа Ахрару Валі, де вже зібралося чоловік тридцять молільників. Усі нашвидку порадилися і незабаром тісним кільцем оточили склеп. Але ніхто не насмілювався підійти до дверей. Тоді імам мечеті виявив неабияку відвагу: прочинив двері й відсахнувся, викрикнувши:

— Будь ти сам шайтан — щезни!

Відповіді не було.

— Будь ти привид чи ангел — щезни!

І знов тихо. Тоді імам здогадався, що тут щось нечисте, що сили небесні тут ні до чого і треба вдатися до сил земних.

— Закір-кади[30], біжіть подзвоніть у міліцію!

Не встиг він доказати ці магічні слова, як спочатку зі склепу вибіг довгий мрець із палицею в руці, за ним слідом — мрець-коротулька. Обидва стрімголов припустили до задніх воріт кладовища. Молільникам не лишалось нічого іншого, як кинутися в погоню, затиснувши попід пахви калоші, які раз у раз злітали з ніг…

Далі — більше: до переслідувачів приставали все нові й нові помічники — двірники, рознощики молока, робітники, що поверталися з нічної зміни, бабусі, що попідводились раненько місити тісто. Юрба густішала, росла й переслідувала злочинців, доки не оточила вкрай знесилених «покійничків». Але підійти до них ніхто не осмілювався.

— Невже це привид святого шейха Адила? — висловив хтось здогад. — Тоді хто ж другий?

— А може, злодії, які причаїлись у склепі?

— Та ну тебе, хіба залишились у нашім місті злодії?

— Може, їх поховали помилково? Буває ж таке…

— А чому тоді вони ховають лиця? І чого тікали?

— Видно, бояться.

— Тоді точно — злодії!

— Може, це артисти репетирують роль злодіїв?

— Цілком можливо. Носяться ж чутки, що скоро екранізують «Гьорогли Султана»[31].

— Дива!

— Коли настане страшний суд, сусіде, кажуть, святий отець Баховутдін вийде з могили!

— Ей, святенники, явіть-но свої світлі лики!

В цей саме час ми наздогнали юрбу, захекані, спітнілі, наче коні, і кинулись до злочинців, розштовхуючи юрбу.

— Хашиме, чого ти дивишся, відкрий їм лиця, нехай люди побачать! — розпорядився Атаджанов.

Я зірвав савани з живих трупів. Вражена юрба ахнула, на мить заклякла, мов загіпнотизована, потім сколихнулась, як штормове море.

— Та це ж зовсім не шейх Адил, а Адил-баттал!

— Верховода всіх злодіїв. Недалеко ж утік…

— Від людей не втечуть!

— Хабарник!

— Брехун!

— Облудник!

— Бий їх! — закричав хтось там.

Ненависть до злочинців була, видно, мов та бомба уповільненої дії, і ось тепер вона вибухнула. Одне слово, артилерійський обстріл був такий, як треба, і слід визнати, що основний удар дістався по мені й Салімджану-ака: адже ми повинні були захистити злочинців од самосуду. Не знаю, чим би все це закінчилось, якби не підоспіли дружинники.

Сяк-так ми доправили Аббасова й Могильника до відділення, вклали на диван. Ось Адил-баттал розплющив каламутні очі:

— Пити…

Салімджан-ака подав йому склянку води. Аббасов ухопив ї тремтячими руками, облизнувся, та в цю мить його погляд став більш осмисленим — він жбурнув склянку, цілячи в полковника.

— Ні, я ще не мертвий, я не вмру! — закричав він, силкуючись підвестись на ноги, зуби його цокотіли, очі заокруглилися, з рота виступила піна, по обличчю покотився піт. Він трохи звівся, обіпершись на руку, і вигукнув знову, задихаючись:

— Щось із серцем… Ні, я не вмру!

— Так, ще поживете, — байдуже вставив Салімджан-ака. — Адже перед судом доведеться за все відповісти.

— Злочин безсмертний!

— Заспокойтеся.

— Міліції ніколи не діждатись спокою!

— Випийте водички.

— Салім! Я тебе задавлю власними руками! — крикнув Адил-негідник, кидаючись на полковника з простягнутими руками, але тут же впав ниць на диван і зсунувся додолу. Адил Аббасов був мертвий. Уклавши його на диван, ми викликали лікаря-експерта…

Дружини відмовилися забирати тіло, тому на четвертий день його поховали коштом міліції. Самад-ака Кадиров запропонував прибити на стовпці біля його могили дощечку з таким написом:

«Тут поховано Адила Аббасова — уособлення злочинства, хабарництва, скнарості, егоїзму, пихи і здирства. Рік народження невідомо. Помер 14 липня на світанку».

Того дня місто зітхнуло глибоко й вільно, мовби й насправді позбавилось гніту казкового чудовиська — Дива. І здавалося, птахи защебетали веселіше, сонячні промені зробились теплішими, квіти стали кращими, пахучішими. Дітвора налягла на морозиво, а чоловіки нишком («Хоч би не застукали міліціонери або дружинники!») вихилили по чарці-другій.

Злочинність в особі Адила-баттала закопали в сиру землю. Городяни, хоч і неофіційно, влаштували собі свято. «Прощай, баттале!» — не сумуючи, як ви розумієте, вигукнув ваш покірний слуга, тобто я, Хашимджан, і теж приєднався до веселощів.

Місто моє квітуче

Таким чином, дорогі мої друзі, от я й закінчую свою розповідь, в якій було всього потроху: і правди, і вигадки, і смутку, і радощів. Ви, дорогі товариші, сподіваюсь, самі зрозумієте, догадаєтесь, що й в останньому розділі ваш Хашимджан знову забігає наперед. Але так буде, неодмінно буде. Знаю, знаю, достоту набрид вам, та якщо признатися щиро, і я сам стомився. Я міг би, звичайно, на цьому поставити крапку й розпрощатися з вами, але бачу, що треба ще підбити деякі підсумки.

Після того, як у нашому місті охоронцем порядку став народ, ми, міліціонери, мимоволі перетворились на справжніх нероб: то граємо в шашки, то в «слова», а одного разу організували футбольну команду й зіграли з старшокласниками сусідньої школи. Матч програли з рахунком вісімнадцять — нуль. Попробували взятися за художню самодіяльність і виступати з концертами, але Сурата-ака призначили редактором районної газети, і через те з нашого наміру також нічого не вийшло.

Майор товариш Халіков перейшов у відділення міліції Багішамала.

Самада-ака провели на пенсію. Прощання було дуже зворушливим.

Саме в такий період, коли працівники нашого відділення розбредались хто куди, Салімджана-ака й голову виконкому товариша Умарова несподівано викликали до Ташкента в міністерство. По правді, я з острахом чекав повернення наставника, хіба мало що?.. Та Салімджан повернувся задоволений, аж сяяв.

— Хашиме, синку! — вигукнув він, обнімаючи мене.

— Знову вітати? — запитав я обережно.

— Не мене треба вітати, а я повинен привітати! Тебе, всіх наших товаришів.

— Дякую, товаришу полковник, від імені колег-дармоїдів! — клацнув я закаблуками, віддаючи честь.

Отже, ось з чим вітав мене Салімджан-ака. Відбулась офіційна церемонія передачі функцій відділення міліції в руки представників народних дружин. В урочистостях брали участь працівників міністерства, обласного управління. Сурат-ака на громадських засадах призначався керівником районної добровільної міліції. Обехеес очолив наш славний пенсіонер Мамаразик-ака, Начальником кримінального розшуку стала, на пропозицію жінок району, Мархамат Касимова — енергійна жінка, яка недавно вийшла на пенсію, а до цього тридцять вісім років працювала суддею. Район наш проголосили дослідно-показовим. Представник міністерства закінчив свій виступ такими словами: «Товариші, тепер справа за вами, тримайтесь! На нас дивиться вся країна!» При цих словах уся маса людей, які зібралися на головній площі, гукнули як один:

— Обіцяємо, не підведем! Це прозвучало клятвою.

Другого дня дев'ять наших працівників виїхали в дев'ять районів області, щоб передати досвід. Салімджан-ака заклопотався документами на пенсію.

А ми з Фарідою… До речі, бабуся моя сама ходила сватати із першої спроби все залагодила. Хоч її прийняли дуже приязно, однак вона відразу заявила, що на випадок відмови всій родині не поздоровиться. Ті посміялись і відповіли, що до такого не дійде.

Я вирішив повернутися у свій рідний кишлак, заново відкрити перукарню імені покійного мого вчителя Уста Усмана Акрамова. Весілля ми з Фарідою порадились відкласти до осені, коли вистигне врожай. Звичайно, його можна було справити й раніше, але вперта моя бабуся затялася будь-що пошити вісімнадцять матраців і вісімнадцять ковдр, і нітрохи не менше!

Я три дні підряд сперечався з Салімджаном-ака, який став для мене найдорожчою людиною і з яким ми ділились і радістю й горем. Я казав:

— Поїдьмо в кишлак, там ви розгорнете своє квітникарство.

— Ні, ти залишишся в місті. Дай на старість поняньчити внуків! — заперечував полковник.

— Поїдьмо, поїдьмо, ось побачите, як буде хороше.

— Не можу… — відмовлявся Салімджан-ака і при цьому зітхав. — Не можу я залишити без догляду могилку дружини.

Так ми сперечалися — то сварились, то цілувались — три дні підряд. На четвертий Салімджан-ака появився на порозі схвильованим.

— Хашиме, ти вдома?

— Пельмені ліплю, — відповів я.

— Твоя взяла, синку. Їду з тобою.

— Правда?! — вибіг я назустріч полковникові з руками п лікті в тісті.

— Правда, синку, їду… Знаєш, Хашимджане, що я люблю?

— Нібито знаю… Дітей любите…

— Так, дітей. Але не все ти знаєш. Я люблю ходити босоніж по курних вуличках кишлаку в найжаркіші дні літа… А ще знаєш, що я люблю?

— Ні, не знаю.

— Я люблю пускати воду на грядки в місячну ніч і полежати на зеленій пахучій траві ні про що не думаючи.

— А що ви ще любите? — запитав я, дивлячись у сповнені радості й щастя очі названого батька.

— Ще? Ще… Я люблю ходити на зорі по баштану й рвати спілі дині.

— А ще?

— Люблю посидіти в густому затінку древньої чинари за чашкою чаю з мудрими, неквапливими дехканами, обмірковувати ціни на базарі, притамовано радіти урожаям… і таке інше…

Адже Салімджан-ака родом з кишлаку. Сорок років мріяв повернутися колись до землі, до милого серцю сільського життя. Досі це було нездійсненним — міцно тримала служба…

Того дня ми багато чого зробили: розбили квітники на кам'янистих відрогах гір, попередньо, звичайно, перекопавши цілину; посіяли дині, поставили курінь, полювали на перепілок, пустили воду на грядки, слухаючи її мелодійне дзюрчання; так і поснули, втомлені праведною працею…

Приміщення колишнього відділення міліції перетворювалось на музей. Зранку ми почали збирати все, що могло нам знадобитися: пожовклі листи, документи, іменну зброю, словом, єдине, що залишив Салімджан-ака собі, — це ордени, медалі та фотографію покійної дружини й сина Каріма. Будинок він переписав на ім'я сусіда Нігмата-ака. «Нехай буде де пустувати дітям, готувати уроки, не заважаючи одне одному, — сказав Салімджан-ака при цьому. — Твоя келінойї від душі схвалила б моє рішення, адже для дітей вона була як рідна мати». (Полковник витер непрохану сльозу…) На ощадкнижці Салімджана-ака назбиралась дещиця. Дві тисячі він перевів на сина. Решту грошей передав народній міліції, щоб їх витратили як фонд заохочення кращих дружинників. Уранці ми мали виїхати в далеку дорогу на тому самому допотопному, схожому на сонечко «Москвичі». Але вночі подзвонив товариш Умаров і сказав, що завтра в парку культури й відпочинку відбудеться невелике свято і Атаджанов зможе виїхати в кишлак лише в тому випадку, якщо візьме в ньому участь, інакше громадські автоінспектори будуть попереджені і не випустять його торохтючої колимаги з міста.

Знаєте, я думав, що дуже люблю Салімджана-ака, а виходить, що Умаров любив його у десять разів дужче. Він звелів, наприклад, зірвати по одній квітці з кожного куща, посадженого за довгі роки з ініціативи полковника. І ось вам наслідок: у руках усіх відвідувачів в парку — букети роз, квіти біля воріт, квіти вздовж алей, квіти в горщиках, ними увиті ланцюги гойдалок, засипані дахи альтанок… Навіть дивно: дивишся на це — квіти, нічого нібито особливого, а на душі мимоволі стає радісно й весело, ніби світ перетворюється, сміється щасливим сміхом.

Народ вирує — пробратись неможливо.

Молоді дружинники з пов'язками провели нас до літнього залу. Не встигли ми зійти на сцену, де вже сиділи партійні й радянські керівники району, директори підприємств, як присутні в залі підвелися з місць, замахали букетами. Мені здалося, що весь світ потонув у зливі пахучих і яскравих квітів, і люди пливуть у цьому морі, мов щасливі діти.

Товариш Умаров встав, подзеленьчав дзвіночком. Запала» тиша.

— Товариші! — Голос голови виконкому був глухий і здавлений. — Сьогодні ми зібралися тут, щоб провести на заслужений відпочинок — на пенсію комуніста, людину, що присвятила боротьбі за спокій і щастя людей усе своє життя, незважаючи на труднощі, які випали на його долю. Дорогий Салімджан-ака працював у нашому районі майже сорок років. І за весь цей час зробив людям стільки добра, що просто неможливо все тут переказати…

Із залу полинули вигуки:

— Так, рідко зустрічається така людина!

— Добрих справ його не злічити!

— Спасибі йому за труди, за його нелегке життя!

Потім товариш Умаров оголосив, що при Янгібагському районному виконавчому комітетові заведена «Книга почесних громадян» і на першу її сторінку буде вписано прізвище полковника Салімджана Атаджанова. Коли він вручав майбутньому пенсіонерові великий символічний ключ від міста, люди в залі знову звелись на ноги, кричали «ура» й плескали в долоні. Іменинник устав, щоб подякувати за увагу, але не міг і слова вимовити. Боячись розплакатися, Салімджан-ака притулив руки до грудей і застиг у тривалому низькому поклоні.

Після цього на трибуну виходили представники різних підприємств і установ, друзі й соратники Салімджана-ака, кожен з яких старався перевершити інших, хвалив, переказуючи заслуги полковника. Загалом йому надарували сім халатів, стільки ж строкатих хустин для підперізування, одинадцять чустських тюбетейок і до сімдесяти букетів.

Я вже промовисто поглядав на годинник, сподіваючись, що урочиста частина проводів підходить до кінця і, може, почнеться друга, якщо, звичайно, товариш Умаров догадався замовити плов у чайхані… Та ні, ще, виявляється, хотіли говорити Мерган і Муслім-бобо. Вони, крекчучи, витягли на сцену кошик з квітами, поставили його перед ювіляром.

— Об-бо, Салімджане наш! — викликнув Муслім-бобо, насилу випрямляючись. — Отже, вирішив піти від нас… Еге ж, взагалі-то… не слід було б… Міг би наглядати за роботою своїх учнів, бував би з нами, старими, в чайхані, плови готували б, у шахи грали б… Ну, гаразд… Я знаю, ти народжений для великих справ. Кажуть, один раз на сто літ народжується один лев… Ти також, Салімджане, народжений левом! Вітаю тебе, брате, ти як леїв боровся з підлотою й злочинцями! Дозволь накину на твої плечі оцей чапан від свого імені, від імені ось Мергана, а також від імені всіх старих пенсіонерів нашого міста! Тільки не плач, брате, не наслідуй мене, недобре, коли плаче міліція…

У-ух-х, нарешті кінчилось. Ми сяк-так пробралися до воріт, підійшли до стоянки… Що таке? Замість нашого жукоподібного «Москвича» стоїть та сама чорна «Волга», на якій я ще їздив додому. Вся обвита гірляндами квітів, барвистими стрічками, ніби та, що возить молодих. Я відразу запримітив, що на «Волзі» номер нашого допотопного «Москвича». Але Салімджан здивовано зупинився.

— Що це означає? — вигукнув він.

— Це — рішення районного виконавчого комітету! — посміхнувся товариш Умаров, подаючи Салімджанові-ака ключі від машини.

Полковник нарешті збагнув, що-сталося.

— Це вже ти не роби, — махнув полковник рукою. — У мене своя ще цілком справна.

— Ми відвезли її в музей.

Салімджанові-ака нічого іншого не лишалось, як знизати плечима й сісти в машину.

Щоб виїхати з міста, ми повинні були минути вулицю Мукімі. Але, як видно, товариш Умаров і тут попрацював: обабіч шляху вишикувалися дружинники, учні, студенти, старі, робітники… Е, вважайте, — все місто. У всіх в руках знов таки букети квітів, пучки райхона — м'яти…

— Прощавайте, товаришу Кузиєв!

— Салімджане-ака! Я повідомлю, коли женитимусь. Приїжджайте!

— Прощавай, наш любий друже!

На машину і під її колеса летять пишні букети. Салімджан-ака усміхається, вітально махає рукою. А я радий і щасливий безмірно. Адже, прийшовши в міліцію, я слугував оцим людям, які тепер вітають нас, працював поруч з такими комуністами, як Салімджан-ака, котрий своїми справами заслужив гарячу любов народу…

Юрби людей порідшали, скоро почнеться окраїна. Я вирішив звернути на вільний правий крайній ряд, щоб збільшити швидкість, як раптом у дзеркалі заднього огляду помітив одинадцять чоловічків, які мчали за нами просто серединою дороги. Наші сусіди! Нащадки Нігмата-ака! В руках — квіти, лиця замурзані від поту й пилюки… Я різко загальмував. І ось вони наздогнали нас: котресь обнімало, якесь вилізло на спину, хтось тиснеться до коліна.

— Хашиме-ака-а, чому ви виїжджаєте? — заплакав Давран.

— Треба їхати, малеча, чекають справи…

На шиї полковника повиснув Бахрам, котрий, як завжди, був без штанців.

— Дядечку, ну дядечку, не їдьте, будь ласка!

— А де знову твої штани, синку?

— По дорозі загубив… Ну, дядечку, не їдьте!

— Та я ж не назовсім їду, — зітхає полковник.

— Якщо ви поїдете, то Бахтіяр знову мене битиме! — мало не плаче хлоп'я.

— Нехай-но тільки спробує! Тоді я йому ніякого гостинця не привезу.

Салімджан-ака заспокоїв дітей, обіцяючи неодмінно приїхати на тому тижні й привезти гостинці. Потім обняв усіх по черзі, розцілував.

Дітвора махала нам услід, поки машина не зникла з очей. Салімджан-ака глибоко зітхає, неспокійно совається на сидінні. А я дужче й дужче натискую на газ, і сам собі повторюю, повторюю без кінця:

— Прощай, квітуче моє місто, прощавайте, дорогі мої городяни, прощай, мій маленький братику Бахраме-безштанько!

«Волга» стрілою мчить по дзеркалу асфальтованого шляху.