Кінець Жовтого дива

Скарб директора Аббасова

І от я повертаюсь із кишлаку. В моєму чемодані лежать дві банки сметани, шість грон винограду, вісім листкових коржів, пригорщ джиди[14], пригорщ сушених персиків і трохи сушеного урюку. Все це дала мені улюблена моя бабуся й звеліла віднести в лікарню Салімджану-ака.

— Сиди біля нього в узголів'ї, не відходь ані на крок, — якнайсуворіше наказала вона. — Цей полковник тобі як другий рідний батько, тримайся його якомога, і він зробить з тебе людину.

З кишлаку я повертався загалом задоволений. Дуже приємно було зустрітися з дорогими моїми татом, мамою, любими сестричками. Ох і скучили вони за мною: геть зацілували, досі щоки болять, ніби терли їх наждаком. Одне погано, не пощастило зустрітися з вірним другом Закіром. Якраз перед моїм від'їздом його вирядили в обласний центр на нараду передових доярок. Щоправда, нарада закінчила свою роботу, коли я ще був у кишлаку, і Закір негайно вирушив додому. Але дорогою заснув у автобусі, і той повіз його назад. Так і не довелося побачитися цього разу.

Вийшовши з машини на автобусній станції, я вирішив випробувати свою дорогоцінну чарівну шапочку. Чи не втратила вона свою силу… Ось надів на голову, промовив магічні слова: «Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя. Зроби мене невидимим». І тої ж миті став невидимим.

— Здрастуй, шапочко моя!

— Здрастуй, дорогий Хашимджане!

— Ти чекала мене, шапочко моя?

— Всі очі видивила, Хашимджане.

— Мені знову потрібна твоя допомога, дорога.

— Якщо для доброго діла, Хашимджане, сили не пошкодую.

— Я хочу викорінити злочинність, шапочко моя. Ні більш, ні менш.

— Я готова допомагати тобі, Хашимджане.

— Як по-твоєму, з чого мені краще починати?

— Іди по слідах отого самого… «бідолашного директора», мій безжурний друже.

— А ти вже про все знаєш?.. Дякую, дорога.

— Немає за що.

Саме так, з цього й слід починати. Поплювавши на долоні, я потер руки на щастя — і подався додому. Залишивши чемодан з подарунками Лутфі-хола, попередивши у відділенні, що живий-здоровий, приступаю до роботи, пішов прямісінько в кафе «Сама втіха».

Було вже досить пізно, і двері славетної харчової одиниці були зсередини зачинені на гачок. Але ж для мене тепер немає перешкод! Кухарі прямували в закуток директора для звіту. Певна річ, я теж пристав до них.

— Скарги були? — одразу запитав Аббасов.

— Де там! І писнути бояться! Знають, що скаржникам усі зуби повиймаємо і в руки на згадку віддамо, — нахабно посміхнувся один кухар.

— Правильно, — похвалив Аббасов. — Робіть і далі в цьому ж дусі. Збори вважаю закритими.

Спровадивши всіх, «бідолашний» директор зачинився зсередини, дістав із сейфа пачки десяток, п'ятірок, трояків, поклав їх у портфель і не поспішаючи рушив до виходу.

Аббасов мав, виявляється, звичку розмовляти сам з собою, як наш мулла Янгок.

Він ішов покрадьки темними заплутаними вуличками і бубонів собі під ніс, як у нестямі. І знаєте, що ми зі своєю шапочкою почули? Нізащо не здогадаєтесь!

«… Ну, Саліме, як ти себе тепер почуваєш? Хоч ти й полковник, а в моїх руках як маріонетка! Щоправда, танцювати під мою дудку тебе не примусиш — упертий ти, обмежений зі своєю чесністю, але живцем у могилу — зажену. Вже помучу, як схочу. Адже ти чистенький і тому довірливий, прямий. А я, я на все здатний, мені всяке багно по коліна. Багато років тому, коли я був вагарем на шовкомотальному заводі, ти кинув до в'язниці двох моїх старших братів і батька! Тоді ми попереджали тебе, але ти не послухав добрих порад. І ми поклялися помститись. І дотримали слова. Це я підніс сірник до облитих гасом стін і зачинив твоїх дітей у хаті! Але ти ще її боргу переді мною… Не буде тобі спокою, Саліме, не буде ніколи, нізащо в світі!

Ти, Саліме, наївний і довірливий. Тобі й на думку не спаде, хто я такий. Я ж стільки років уже переслідую тебе, не даю тобі спокою, руйную твоє щастя. Це я завів на манівці твого сина Каріма, я примусив його украсти твій пістолет, яким було вбито, за моїм наказом, сторожа ювелірного магазину.

Ти, Саліме, вірний обов'язку і присязі, а я вірний собі. Ти намагаєшся покінчити із злочинністю, а я вирощую злочинців. Правда, небагато нас тепер залишилось, але залишились ті, хто вміє — хе-хе! — працювати. А як ми залагоджуємо свої справи, ти переконався на власній шкурі, полковнику! Це ми всунули тобі в руки чужу дитину — і осоромили на все місто, це я звелів викрасти документи твого сейфа — і їх викрали!.. Ні, браток, поки я не знищу тебе, ти будеш гинути повільно, в муках. Я помщуся за батька…

Все життя я купався в золоті: купував будинки, машини, все, чого душа бажала. Наскладав цілу скриню золота. І ти не зміг спіймати мене. Тому що я — перевертень, і не даремно мене називають Адил-баттал, Адил-підступний…»

Ні, братці, не міг я далі слухати цю підлу сповідь! У мене ніби потьмарилося в голові, всього мене пройняв дрож, я розігнався і щосили, як футболіст, що виконує одинадцятиметровий штрафний удар, штовхнув пройдисвіта. Звичайно, не треба було цього робити, сам розумію, припустився помилки. Адже я добре знаю статут: міліціонер ніколи не має права давати рукам волю. Добре, що я хоч кулаки не пустив у дію…

Усвідомивши свою помилку, я швиденько підхопив Аббасова під руки, допоміг йому встати. Той здивовано подивився довкола, пробубонів собі під ніс «товба» і, обтрусивши штани, пішов далі. Я рушив слідом, трохи відставши: боявся, що знову втрачу владу над собою.

Адил-перевертень зупинився біля великої залізної брами, натиснув кнопку дзвінка. Не встиг він опустити руку, як хвіртка, вирізана в одній із стулок воріт, відчинилась, і в ледь освітленому отворі з'явилася досить вродлива, дуже напахчена жінка років двадцяти п'яти.

— Ассалому алейкум! — проспівала вона медовим голосом, кланяючись Аббасову низенько.

— Мене ніхто не питав? — похмуро промовив той.

— Ні, ніхто не питав. — Жінка забряжчала ключами, замикаючи за нами хвіртку. — Щось давно ви не з'являлися додому, я почала вже хвилюватися.

— У першої дружини був, ясно? — перебив її перевертень.

По дорозі до будинку я уважніше придивився до жінки. Її рот повен золотих зубів, ніби навмисне повиривали їй усі тридцять два зуби, а замість них уставили золоті. З вух звисають золоті серги, кожна завбільшки з долоню немовляти, на кожнім пальці — ледь не по десять золотих перснів, певно, зі смарагдовими камінцями — надто вже яскраво вони блищали. А браслетів на пухлих дебелих руках — я просто не зміг порахувати. Глянувши випадково на жінчині ніжки, я очманіло струсонув головою: її легенькі черевички теж були обшиті золотом. О боже, куди це я потрапив: у дім якогось бідолашного директора кафе, чи в палац шаха, про які частенько розповідала колись моя дорога бабуся? Так, так, це був справжній палац, можете мені повірити!

У будинку було вісім кімнат, і кожна пофарбована в інший колір. На сяючих бронзовою фарбою стелях було намальовано найрізноманітніші картини. В кожному кутку трельяжі з якимись особливими дзеркалами. А люстри? У восьми кімнатах по кришталевій люстрі під колір стін. Темно-червоні поліровані шафи, дорогоцінні вази, у чотирьох кімнатах по кольоровому телевізору, в чотирьох — по чорно-білому. І килими найяскравіші, ручної роботи… Серванти і полиці вгинаються від дорогого фарфору, кришталевих чарок, фужерів. Можу впевнено сказати: тут було все, що ви купили б на якійсь там виставці виробів легкої промисловості. Директор сів на атласні курчачі[15], постелені на підлозі.

— Потри ноги.

Жінка заходилася масажувати товсті ніжки «бідолашного» директора.

— Підклади подушок за спину! — почувся новий наказ, який негайно ж було виконано.

— Неси вечерю. Негайно подали вечерю.

— Налий піалу коньяку.

Висьорбавши піалу коньяку, Аббасов мовчки заходився трапезувати. Я давно чув, як бурчить у мене в животі, тому, побачивши смачні манти на таці, не зміг утриматися. Сів поруч з коханою жоною директора і почав уминати манти, аж за вухами лящало; за кілька хвилин умолотив майже півлягана.

— Ну й жереш ти, куди так поспішаєш? — гаркнув директор на дружину. — Об'їдаєш мене!

— Вай, та з'їла я лише дві! — злякано здригнулася вона.

— Ха, вона ще сміє мені брехати! Іди принеси ще.

За хвилину з'явилася друга таця з гіркою манти. Я й за цим разом вирішив не відмовитися од почастунку.

— Перевір замки, увімкни сигналізацію, — наказав директор, витираючи масні руки. — І не забудь спустити з ланцюга собак.

Світло погасло скрізь, у будинку перевертня стало темно, як у могилі. Адил-підступний крадькома пішов до сарая. «Напевно, замислив чергову підлість», — подумав я, рушаючи за ким. Увійшовши в темний сарай, Аббасов засвітив кишеньковий ліхтарик і почав длубатися в захаращеному стійлі. Нарешті він, видно, знайшов те, що шукав: раптом купа вугілля, насипана посеред сарая, зрушилася вбік разом з підлогою. Утворився невеликий отвір завширшки з ящик із-під чаю. Адил поліз у нього, натис на якусь невидиму мені кнопку (тепер я збагнув, що він шукав у стійлі); тихо скрипнувши, повільно пішли в землю важкі залізні двері. Пройшовши кілька кроків, Аббасов освітив ще одні двері. Помацавши рукою за фільонкою, він знайшов коротеньку мотузочку, відчепив її, — і двері ніби провалились. Аббасов плазом поліз униз, клацнув умикачем — спалахнуло світло.

Підвал був невеличкий, метрів п'ять на п'ять. Дуже пахло сирістю. Вздовж однієї стіни стояли ящики з коньяком, горілкою, дорогими винами. Вздовж іншої — ящики з атласом, оксамитом. Стеля, стіни підвалу обкладені бетонними плитами, а долівка — глиняна. Відмірявши од дверей два кроки перевертень став навкарачки й заходився по-собачому розгрібати землю руками. У заглибленні з'явився якийсь блискучий залізний палець. Адил висмикнув його, в щілину, що утворилася, вставив ключ, тричі повернув його. І раптом ліва бетонна стіна підвалу почала повільно опускатися вглиб. Переді мною з'явилася друга стіна із суцільних полиць. З однієї Аббасов зняв великий чемодан, відкрив кришку. Я замалим не вигукнув, здивований: у ньому було повно-повнісінько сто- і п'ятдесятикарбованцевих купюр! Зроду я не бачив так багато грошей. Перевертень недбало кинув у чемодан свіженькі пачки десяток, п'ятірок та трояків і, закривши його, поклав на місце. Потім зняв другий. Цей був напхом напханий різними коштовностями: золотими монетами, посудом, прикрасами. Адил-директор узяв три золоті монетки, вкинув до кишені…

А коли він відкрив третій чемодан… сказати по правді, я трохи перелякався. У ньому, холодно полискуючи, лежали три пістолети. Один з них Аббасов запхав у кишеню. Сяк-так стримавши дрижаки в тілі, я вже замірився був плигнути на злочинця, оглушити і зв'язати його, щоб одвезти в міліцію. Насилу вмовив себе не робити цього: схоже, перевертень зі своєю зграєю готувався до нового, страшного злочину, поспішивши, я можу зіпсувати все діло. Довелось, як і раніше, мовчки йти слідом за Аббасовим. Через півгодини ми спіймали таксі і помчали в невідомому напрямку.

— Спасибі, шапочко моя! — прошепотів я.

— Не спіши дякувати, — відповіла вона. — Найскладніше ще попереду…

Таємна нарада в підземеллі

Таксі мчало безлюдними вулицями кудись за місто. Почалися криві вулички, глиняні паркани. Машина зупинилася перед урвищем, яке з'явилося несподівано. Аббасов простягнув шоферові десятку.

— О першій ночі жди мене тут!

Таксист, молоденький хлопець, злодійкуватий на вигляд, зраділо схопив десятку, поцілував її і сховав у кишеню.

— О першій нуль-нуль буду як штик, ака.

Навколо стояла така пітьма, така зловісна тиша, що, якби не чарівна шапочка на моїй голові, я, напевно, кроку ступити не наважився б.

Проминувши смітник, пішли руслом висохлого струмка. Метрів через п'ятсот видерлися на правий берег, спустилися на дно яруги і зупинилися біля високого глиняного дувалу[16]. Відчинила нам бабуся років сімдесяти, а може, й дев'яноста, схожа на знак питання — так зігнули її літа. Говорити вона майже не здужала, з беззубого рота вилітав якийсь зміїний свист. Справжня баба-яга, їй-богу. Переселилася з казки в цей таємничий дім.

— Ти дуже запізнився, верблюденя моє…

— Таксі не було, — буркнув син верблюдихи. — Усі зібралися?

— Зібралися, зібралися, верблюденя моє. Тебе ждуть.

Баба-яга завела нас у сіни, відсунула умивальник праворуч — перед нами з'явився квадратний отвір зі східцями, що вели вниз. По них ми спустилися в підземелля, долівка якого була застелена дорогими килимами. Повітря застояне, душне. Гості, які чекали Аббасова, майже всі лежали на атласних подушках, хто в майці, хто взагалі по пояс голий. Задуха, видно, змагала. Примостившись осторонь, я почав не поспішаючи вивчати кожного з них, намагаючись запам'ятати все, навіть найдрібніші прикмети, що згодом могло нам дуже пригодитися.

У дальньому кутку сидів, недбало розвалившись, дебелий здоровило з бичачою шиєю, тулубом борця. Тугі м'язи його звивалися під шкірою, мов розлючені змії. Двома пальцями він трощив горіхи та мигдаль і жменями кидав у рот. Брови його здавалися мотузком, сплетеним з волосіні, такі були чорні й густі. Після коленого слова він одсапував, мов паровоз, що випускає пару.

Праворуч від Борця сидів чоловічок з вощаним обличчям. Чи то він дуже впрів, чи намастив собі лоба олією — на ньому відбивалося світло лампочки.

Ліворуч від Борця сидів парубок років двадцяти — двадцяти п'яти з довгим конячим обличчям, на лівій щоці глибокий червоний шрам. Усе тіло вкрите татуїровкою: скручена в кільце змія, могила з хрестом, кинджал, голова жінки, написи на зразок: «Не забуду матір рідну», «Од роботи коні дохнуть»… Я охрестив його Конякою.

У протилежному кутку засів такий товстий, череватий чоловік, що я навіть упрів, уявивши, як він спускався в підземелля вузьким проходом. Дихати йому було важко, випускав він лиш якісь хрипи і свисти.

Біля самісіньких дверей навпочіпки сидів такий худющий парубійко, що я просто перелічив усі його дванадцять ребер. Тонюсінька шия, певно, не могла втримати голову, яка раз у раз безсило падала на груди.

— О-о, вчитель з'явився! — почулися в підземеллі зітхання радості й полегшення. Усі присутні схопилися на ноги і всі кланялися Аббасову, притуливши руку до серця.

Адил-підступний пройшов на почесне місце, обкладене пуховими подушками, сів. Худющий парубійко, тримаючи стулені долоні перед обличчям, прочитав коротку молитву, яку закінчив словами:

— Хай буде міліція завжди з носом, амінь!

— Аблоху акбар! — приєдналися інші.

Після цього почалося звичайне розпитування про здоров'я, життя-буття, про діла. А яке у таких-ось буття, які діла?.. Розмова торкнулася міських новин, різних чуток. Товстун, важко відсапуючись, сказав, що життя стає складніше й складніше, що міліції допомагають дружинники, представники народного контролю, і є всі підстави сподіватися, що органи доб'ються свого — до ноги винищать їхнього брата.

— Не тремти так дуже, боягуз! — гримнув на нього Адил. І обернувся до сусіда: — Муталь, устань!

— Слухаюсь! — підхопився той на ноги.

Це був Коняка.

— Ти виконав моє доручення? Де документи?

— У портфелі, хазяїне.

Муталь витяг з-під себе портфель і дістав жовту папку — ту саму, що зникла із сейфа полковника! Від хвилювання у мене запаморочилась голова. Що робити? Вихопити з рук Коняки заповітну папку й кинутись до Салімджана-ака в лікарню? Ні, Хашимджане, поспішати в нашій роботі не слід…

— Розповідай! — наказав Адилов.

— Що розповідати, хазяїне?

— Як провів операцію по вилученню цих документів. Нехай усі слухають і беруть на розум, як треба працювати.

— Все зробили саме так, як веліли ви, вчителю. У формі майора міліції я з'явився у відділення. Чергував літній простакуватий сержант, я відрекомендувався йому працівником обласного управління, показав посвідчення.

Я поцікавився, як проходить чергування, чи немає особливих порушень. У цей час підійшов мій напарник — теж у міліцейській формі, з букетом квітів у руці. Вибачившись переді. мною і попросивши дозволу звернутися до сержанта, сказав:

— Десь тут неподалік весілля мого друга, а адреса його кудись поділася, не можу знайти. Ви, мабуть, знаєте, він теж. служить у міліції, живе десь тут поряд.

— Сержант пояснив, де відбувається весілля, побідкався, що не може провести, бо перебуває на посту. Я вдав, що обурився байдужістю сержанта, сказав суворо:

— Міліціонери повинні допомагати один одному, пора б уже збагнути цю просту істину. Ідіть покажіть товаришеві потрібний будинок, а на посту я побуду сам!..

І доки сержант повернувся, я встиг відчинити сейф, викрасти документи.

— Молодець, хвалю! — навіть заплескав у долоні Адил-перевертень. — Тепер розкажи, як провів операцію «Немовля».

— Її виконала Шарифа.

— Шарифа? Хто вона?

— Ви її знаєте, хазяїне. Діє в моїй групі. Раніше працювала офіціанткою в їдальні, зараз промишляє тим, що ходить по організаціях і краде плащі та пальта. Вона саме народила дитину, батька немає, отож не знала, що з нею робити. А тут така вигідна пропозиція, і вона з радістю погодилась. Я пообіцяв виклопотати їй двокімнатну квартиру і дати три тисячі, якщо діло закінчиться благополучно.

— Вона зараз пішла в підпілля?

— Так.

— Хай легалізується. Інакше все лусне. Вона мусить щодня бігати в міліцію, вимагати аліменти і покарання полковника. Звичайно, нічого не доведемо, але крівці йому чимало зіпсуємо! На, тримай ці гроші, що обіцяв Шарифі. А ці золоті монети — тобі. Бажаєш — устав собі зуби, бажаєш — замов дружині персні; твоя справа. Я друзів ніколи не обдурюю, якщо вони точно виконують мої завдання. Саллабадрак, устань лишень з місця!

Так чомусь звали хлопця з бичачою шиєю. Він насилу відірвав своє могутнє тіло від підлоги.

— Як твоя тачка, працює?

— Працює, хазяїне.

— Одвіз борошно?

— Так точно!

— А цукор?

— Цукор поки що не вдалося вивезти.

— Цієї ночі вивези, чого б це не коштувало.

— Буде зроблено, хазяїне.

— У шовкоткацькій артілі побував?

— Так. Одвіз, куди було наказано.

— На, бери премію. — Аббасов вийняв з портфеля пачку грошей, кинув Саллабадраку.

«Куди я потрапив? — кричало все мов єство. — Хто це такі? Невже це не сон, а дійсність і такі типи живуть поруч з нами? Один — злодій, другий — хабарник, третій — наклепник. Таж тут просто зразки всього злочинного світу! Це вони не дають міліції жодного дня спокою, живуть за рахунок чесних людей. Та ще як по-сучасному висловлюються: «операція», «легалізація», «вилучення» — справжні розвідники! Це жовті диви, яких треба знищувати!»

— Ватажок гендлярів Арифе, встань!

Худющий парубійко підвівся, знесилено притулився до стіни.

— Розказуй.

— Справи ідуть поганенько, хазяїне.

— Чому?

— Нашого брата стає щодень менше. По-перше, нічим торгувати, бо в магазинах більшає товарів, по-друге, майже всі кращі, досвідчені люди за гратами.

— Яких заходів вживаєш, щоб уберегти кадри від провалів?

— Різні. Недавно зняли з роботи дільничного, організувавши скаргу продавців ічиг.

— Непогано. Працюй і далі в тому ж дусі. Кадри треба берегти. Як із цінами на товчку?

— Нічого, хазяїне, непогано. Відріз атласу, який коштує двадцять один карбованець, іде по п'ятдесят.

— Чуєш, товстуне? — урочисто промовив Аббасов. Той у відповідь промимрив щось невиразне.

— Килим, який коштує сто п'ятдесят карбованців, збуваємо за двісті п'ятдесят, — вів далі Ариф.

— Чуєш, товстуне? — повторив Аббасов і знову почув глухе мимрення.

— Ондатрові шапки коштують по п'ятдесят карбованців… — сказав Ариф бадьоро й злякано замовк, побачивши, що Адил-перевертень схопився з місця, як ужалений змією, підскочив до товстуна, схопив його за комір і ривком поставив на ноги.

— Коли тільки ти порозумнішаєш, ей, лантух смердючого жиру?! Я ж наказував тобі не передавати шапки в магазини, поки ціна на них не підскочить на базарі до ста карбованців! Думаєш, мені легко дістався такий дефіцитний товар?! — При цих словах Аббасов заліпив товстунові дзвінкого ляпаса.

— Завмаги дуже репетували, довелось… — почав кволо виправдовуватися товстун, не наважуючись навіть потерти ударене місце. — Якщо не видам товар, погрожували піти в обехеес.

— Тепер годі боятися обехеес! — вигукнув «учитель». — Їхній начальник зараз лежить при смерті. Бог дасть, скоро ми побенкетуємо на його поминках… Гроші приніс?

— Тільки половину, — пробурмотів товстун і хутко затулив обличчя руками, боячись схопити чергового ляпаса.

— А де решта?

— Я ж кажу, ніхто не дає тепер хабарів.

— Брешеш, собако! Я знаю, що якраз тепер ти береш удвічі більше, ніж раніше. Знаю й те, що гроші, які ти утаїв від мене, ховаєш у своєму заміському будинку! Муталь…

— Слухаю, хазяїне.

— Сьогодні вночі зробиш у нього обшук.

— Буде зроблено, саркаре[17].

— Пробачте, хазяїне!.. — заволав товстун, заметався, як перепел, що попав у сіті. — Я, здається, усі гроші приніс, помилився, мабуть, подумав, що тут тільки половина… Ось вони, згадав, у лівій кишені, у лівій…

Тремтячими руками він вивудив з кишені дві тугі пачки, перехоплені кольоровим папером, поклав перед Адилом.

— Ініціативний директоре клаптикового магазину Каюм, устань, прозвітуйся перед товаришами.

Голомозий з блискучим лобом миттю опинився на ногах, запопадливо склав руки на грудях.

— Збув товари, одержані від фірм?

— Половину.

— Куди подів другу половину?

— Переправив у філіали. Зави у мене там надійні, всіх тримаю в кулаці.

— А не попадуться вони?

— Вжив заходів. Ми розрізали тканину спершу на клапті, потім вивезли у філіали.

— Лепсько! — поплескав бандитський «шеф» у долоні. — Нашу частку прибутків приніс?

— Так, хазяїне.

В цей час двері підземелля відчинилися і на східцях з'явилася напівзігнута баба-яга. Вона несла на величезному лягані штук п'ятнадцять відварених курочок.

— Тягніть хто-небудь коньяку! — наказав Аббасов, проковтнувши слину. — Швидко!

Директор клаптикового магазину злетів по східцях і за хвилину приніс десять пляшок коньяку.

Почалося бенкетування. Кожен ухопив по курці і став угризатися в неї, запиваючи м'ясо коньяком з величезних піал. Вони голосно плямкали, гикали, випльовували кісточки просто на килими. Мені теж закортіло з'їсти крильце або ніжку, але, на що вже я люблю посмакувати, — в такому товаристві погидував.

Наприкінці трапези у всіх розв'язалися язики, і мені лишалося тільки слухати й слухати. І з'ясував ще дещо таке, що мало дуже зацікавити Салімджана-ака. Скажімо, дізнався, що ця банда організувалася порівняно недавно, коли злочинці збагнули, що міліція незабаром поодинці виловить їх усіх. Отоді вони і об'єдналися, щоб захищати один одного, підтримувати грішми, порадами, зв'язками… Адила Аббасова обрали ватажком, і кожне його слово було законом. Ще я дізнався, що товстун, якого побив Адил, — завскладом районної споживчої кооперації, худющий Ариф — базарком, Муталь — шофер автобази.

Верховода провів невелику бесіду про те, як запобігати неприємним сутичкам з міліцією, як присипляти пильність дружинників. Порадив кожного, хто «подає надії» — уявляєте які! — привертати на свій бік, а якщо це відразу не вдається, то постаратися облити його багном, щоб він взагалі втратив серед чесних людей авторитет.

— Наклепи, поширення чуток мають стати нашим головним засобом, — сказав він наприкінці. — Наступну зустріч я призначаю на двадцять сьоме число цього місяця, на двадцять другу годину. Найголовніше зараз — діяти обережно, розумно, але рішуче. Це повинно стати нашим девізом… Арифджане, почитай-но молитву за всіх за нас.

«Заввідділом спекулянтів» упав на коліна і почав п'яно бурмотіти, дивлячись на купу порожніх пляшок під стіною.

— Амінь! — закінчив він свою «молитву». — Хай вороги наші завжди зазнають поразки, а діла наші процвітають і Адилджан-ака завжди буде при доброму здоров'ї та доброму гуморі!

— Амінь! — хором прохрипіли члени банди.

На цьому «загальні збори» зграї було закрито. Всі почали розходитись. Я, звичайно, подався за Аббасовим. Адже мені треба було знати, де він приховає нашу жовтеньку папку. Таксі чекало його в умовленому місці — нічого не скажеш, усе організовано! Не встигли ми сісти, як машина рвонула й помчала темними вулицями.

У мого «приятеля» був чудовий настрій. Відкинувшись на спинку сидіння, він неголосно наспівував якусь вульгарну пісеньку. А мені ие йшли з голови слова Салімджана-ака: «Знаєш, Хашимджане, — казав він, — серед сотень тисяч чесних працьовитих людей можуть бути один-два покручі, які багатьом псують життя, не дають спокою. Наш з тобою обов'язок — навертати таких на праведний шлях, ну, а якщо не бажають, то якнайсуворіше покарати!»

Що ж, дорогий Салімджане-ака, тепер ми знаємо, хто верховода зграї, знаємо і про їхні дільця та плани. І свого часу всіх візьмемо, ніхто не втече від кари…

Я простежив, як Аббасов сховав у своїй криївці жовту папку, і, дещо заспокоєний, далеко за північ подався нарешті додому.

Безсонна ніч

Я вирішив так пізно — чи вже рано? — не будити дзвінками Лутфі-хола: за дві спроби переліз дувал і опинився у дворі. Зняв з голови шапку-невидимку, огледівся. Що це? У квітнику, мовби нічого з ним і не було, походжає із садовими ножицями Салімджан-ака, зодягнений у свій жираф'ячий халат! Не вірячи собі, я протер очі: адже Салімджан-ака повинен бути в лікарні, лікарі сказали, що він у тяжкому стані!

— Здрастуйте! — пробурмотів я невпевнено.

— Ія, Хашимджан?! — вражено вигукнув полковник, випростуючись. — З неба впав чи з-під землі виліз?

— Через дувал переліз. Але ви? Звідки ви самі з'явилися? Увечері вас не було…

— Утік з лікарні, синку, — пояснив Салімджан-ака винуватим тоном. — Тут, сам знаєш, справи у нас важливі й складні… Гріх у такий час валятися в лікарні. Та лікарям хіба це втлумачиш? Діждався сьогодні, коли всі поснуть, і накивав п'ятами. Знаєш, Хашимджане, якого висновку я дійшов?

— Ні, не знаю.

— У пограбуванні нашого сейфа брали участь люди Адила Аббасова. Він — організатор.

— Правильно.

— Бо саме він зацікавлений у знищенні цих документів. Але сейф відмикав не він особисто.

— Правильно. Не він відмикав.

— Стривай, а ти звідки знаєш?

— Та ні, я так просто.

— Невиправний негідник цей Аббасов. А я сподівався, що схаменеться; здогадуючись про його шахрайства, намагався направити на шлях праведний. А він щоразу намагався обдурити мене і, слід визнати, це йому поки що вдавалося. Ти знаєш, я з вуркаганами суворий, але ж не спійманий — не злодій.

— А ви давно його знаєте?

— Років десять.

— Не пригадуєте, не проходив він по справі щодо махінацій на шовкоткацькій фабриці?

— Не пригадую, синку. Адже коли те було… Ти це до чого?

— Ні, просто так…

Не час іще говорити з Салімджаном-ака про все, що я знаю. У нього серце, може знову злягти. Йому зараз корисно чути лише радісні вісті… Вирішено, про старі справи перемовчу. А от якщо я скажу, де сховано документи, він раптом візьме й видужає остаточно.

— Салімджане-ака, нумо присядьмо, — сказав я якомога спокійніше, ведучи його на веранду.

— Що в тебе там, щось важливе? — допитливо глянув він мені в очі. — Ану викладай.

— Ого, важливе. Та ще яке!

Ми сіли на диван. Ні слова не кажучи про чарівну шапочку, я розповів, як повернувся з кишлаку, відвідав кафе «Сама втіха», пішов по слідах директора, одне слово, все по порядку.

— Як тобі пощастило все це підглянути і підслухати? — з деяким недовір'ям запитав полковник.

— А я вмію бути невидимим.

— Ти що?.. — ще з більшим недовір'ям покосився на мене Салімджан-ака. Мабуть, подумав, що я трохи — теє…

— Справді; якщо сумніваєтесь, можете перевірити. Ось заплющіть-но очі…

Полковник неохоче заплющився. Я надів шапочку, став невидимим.

— А тепер ви мене бачите?

— Ні. Ти й справді зник, Хашимджане. А голос твій чую. Товба… Що ж це таке? Ей, слухай-но, хлопче, припини лишень свої фокуси, з'явися знову!

— Зараз. Тільки заплющте очі.

— Ну заплющив.

— Тепер можете дивитись.

— О, товба, товба! Хашиме, ти це чи ні? Чи мені наснилося?.. Та ти справжній фокусник, хлопче! Ну, поясни, як ти щезаєш?

— Я випив спеціальні ліки.

— Дай і мені попробувати крапельку твоїх ліків.

— Не можна. Будь-кого іншого ці ліки можуть убити. І взагалі це страшенна таємниця. Якщо про неї дізнається ще хтось, то ми всі троє вмремо, не сходячи з місця.

Полковник похитав головою.

— Чи не сниться мені все це?

— Ні, не сниться, Салімджане-ака.

— Покажи тоді свій фокус іще раз.

— Заплющте очі.

Хвилин десять-п'ятнадцять ми гралися в піжмурки. Я ставав невидимим і подавав голос із різних кінців веранди; Салімджан-ака пробував піймати мене, а коли я вислизав із його рук, він реготав на все горло. Нарешті, зморені, ми знову сіли на диван.

— Ти де дістав такі ліки? — спитав Салімджан-ака лукаво.

— Бабуся дала.

— Чи не алхімік вона в тебе часом?

— Що-що? Червоний хімік[18], ви сказали?

— Кажу, великий учений, видно, твоя бабуся. За винахід таких ліків треба б нагородити її Державною премією.

— Ну, цього робити не можна.

— Чому ж не можна? — усміхнувся полковник. — Інші зроблять кочергу і ходять по інстанціях, вимагають премію…

— Моя дорога бабуся захворіє, якщо ми відкриємо її таємницю.

— Невже?

— Їй-право. Можете мені повірити.

— Отже, цю таємницю нікому не можна звіряти?

— Нікому.

— Цікаво… — Полковник заходив по кімнаті сюди-туди. — Я ж не раз чув про різні випадки чаклунства, але не вірив цьому. А ось три роки тому я їздив у Ленінград на семінар. Нам показали маленьку дівчинку й сказали, що вона здатна бачити крізь товсті стіни, крізь сталеві пластинки півметра завтовшки. Я, звісно, не повірив. Дівчинка підійшла до мене. «Дядечку, якщо хочете, можете випробувати». Я попросив перше, що спало на думку: сказати, що в мене у нагрудній кишені. Дівчинка підняла очі й за мить сказала: «У вас у кишені лежить паспорт і вкладена в нього фотокартка хлопчика та жінки». В паспорті моєму була карточка дружини і Каріма, знятих разом! Я був приголомшений. Хтозна, можливо, й твоя бабуся має якісь невідомі науці особливості. Телепатія там… А взагалі, я гадаю, що ніякого чаклунства немає, просто ти спритний хлопець і дечого встиг навчитися, служачи в міліції.

— Салімджане-ака! — перебив я його. Полковник зупинився, обернувся до мене, ждучи, що я скажу.

— Ви мене любите?

— Звичайно. Як рідного!

— Тоді ще раз прошу: нікому не виказуйте моєї таємниці.

— Стривай, стривай, Хашиме! Ну гаразд, давай не будемо про це більше. Я сорок років працюю в міліції і сорок років зберігаю, якщо треба, державні таємниці. Я вмію мовчати, синку. Впевнений, Хашимджане, злочинцям прийде край, якщо поєднати твоє, як ти запевняєш, чаклунство з моїм досвідом. Ми винищимо їх до решти!

— Оце я й хотів вам сказати.

— Молодець, синку! Тепер — до роботи. Передусім, я вважаю, треба повідомити Алі Усманову, де ховають жовту папку з викраденими документами.

Незважаючи на ранню пору (годинник показував на п'яту з лишком), Салімджан-ака набрав домашній номер телефону товариша Усманова. Трубку взяла начальникова дружина.

— Покличте-но свого чоловіка, шановна! — попросив Салімджан-ака. — Так, так, це я. Нічого особливого, але він мені терміново потрібний.

З хвилину полковник чекав, притиснувши трубку до вуха. Потім заговорив знову:

— Я говорю з дому, а не з лікарні. Гм… ні, не втік, лікарі самі дозволили. Що я хочу сказати тобі важливого? Пощастило вияснити, де викрадені документи! Сам приїдеш? Вирушай, ждемо…

За півгодини до кімнати вбіг схвильований полковник Усманов разом з начальником карного розшуку майором Халіковим, чоловіком середнього зросту, але сивим як голуб. Коли всі посідали за круглим столом, полковник кивнув мені:

— Доповідай, товаришу сержант.

Я розповів усе, що бачив і чув, назвав усі прізвища, які вдалося вияснити.

— Ух, розумом не збагнути! — тільки й мовив Усманов, коли я закінчив.

— Гадаю, повідомлення товариша Кузиєва правдиве, — підхопився з місця майор Халіков. — У нас є відомості, що в районі цього яру збираються непевні особи. Клаптиковий магазин — під нашим наглядом. Не вживаємо оперативних заходів тому, що ця лавка перебуває у тісному зв'язку з шовкоткацькою артіллю, — розслідування тільки-но починається. А повідомлення товариша Кузиєва я вважаю надзвичайно цінним і щиро вітаю молодого колегу з успіхом!

Після цього ми почали складати план операції по викриттю банди. Я запропонував негайно ж наскочити в дім Аббасова і дістати зі сховку викрадені документи. Мені заперечили: це насторожить інших членів зграї.

— Злочинців треба спіймати на гарячому, — напутливо сказав мені Салімджан-ака.

І з ним, певна річ, не можна було не погодитися. Мені лишилося тільки прибрати солідну позу й ваговито промовити:

— Цілком згоден. Гарячкувати не слід.

Порадившись, вирішили вести за злочинцями нагляд, виявити всі їхні зв'язки, всі темні справи і заарештувати, коли вони зійдуться на свої збори у підземелля до баби-яги.

— Так, вирішено, — вдоволено сказав полковник Алі Усманов. — А кому ми доручимо проводити операцію?

— Я вважаю, особисто сержантові Кузиєву, — запропонував раптом Салімджан-ака.

— А чи не надто молодий Кузиєв для такого відповідального завдання? — засумнівався Алі Усманов.

— Коли я запропонував товаришам призначити тебе начальником районного відділення міліції, чи ти набагато старший був за Хашимджана? — ледь піднявши брови, переконливо промовив Салімджан-ака. — Тоді теж дехто сумнівався: «Та ви що, жартуєте, у нього ще материне молоко на губах не обсохло і — на тобі — начальником!» Але я знав, що ти впораєшся, до того ж чудово, і наполягав далі. Як бачиш: не помилився. Від зеленого лейтенанта до полковника виріс. Кадрам треба довіряти, полковнику. А за Хашимджана я ручаюся, як за себе. До того ж у нього є одна таємниця… — лукаво усміхнувся Салімджан-ака.

— Ви мій наставник, ви вчили мене абетки міліцейської роботи, як я можу заперечувати вам?! — усміхнувся Усманов. — Ваше слово для мене — закон! Товаришу Кузиєв, вітаю вас з першим відповідальним завданням!

— Докладу всіх зусиль, щоб виправдати ваше довір'я, товаришу полковник, — підхопився я з місця, прикладаючи руку до козирка.

— Але майте на увазі, — вів далі полковник, застережливо піднявши палець, — нічого не робіть, не погодивши зі мною чи з Салімджаном-ака.

— Слухаюсь, товаришу полковник.

Розвиднялось. Я поставив самовар, приніс на стіл гостинці, привезені від бабусі. Сніданок пройшов на вищому рівні.

Справи наші з Салімджаном-ака, скажу вам, неабияк пішли вгору. Ми тут-таки придумали навіть назву майбутньої операції: «По слідах Жовтого Дива». Непогано звучить, га? Як ви гадаєте?

— Товаришу сержант! — сказав мій керівник, після того як кодову назву було обговорено: — Тепер, не гаючись, підеш по слідах того товстого хабарника.

— Як? Я думав, що в першу чергу візьмуся за…

— «Бідолашного» директора? До нього ми приставимо спостерігачів: і на роботі, і вдома. Про це ти не турбуйся.

— Що ж, тоді все о'кей, товаришу полковник!

— Начитався зарубіжних детективів?.. Ну гаразд, щасливого полювання, сину мій сержант! Зичу успіхів.

Перепілки грошей не клюють…

Я повісив через плече фотоапарат, засунув до кишені магнітофон, ви такого маленького і не бачили, спеціально зроблений для нас, міліціонерів, і пішов просто на склад районного кооперативного товариства. Ох і добра ж я побачив тут, важко навіть переказати! Склад завдовжки двісті метрів, заввишки двадцять метрів ущерть був повен-повнісінький найрізноманітніших товарів. Чого тільки душа забажає — все було тут: шовкові килими, килими машинної і ручної роботи, найяскравіші шовки та атласи, що їх люди називають «Якщо донька надіне, невістка від заздрощів лусне»; холодильники, що їх ніяк не визнає моя дорога бабуся, і поліровані шафи, столи, серванти, за якими он уже стільки даремно полює моя дорога матінка, фарфорові сервізи…

Ні, ні, ви ж знаєте, я не майстер описувати, а якщо й почну говорити про найкращі дитячі костюмчики, то напевно забуду згадати про пальта-джерсі, а скажу про них, не дочекаються своєї черги понадівані одна на одну ондатрові шапки, що лежать штабелями, або стоси пухових хусток, недбало розкиданих довкола…

Ну, гаразд, підемо далі. Краще сказати, почнемо спочатку. Біля самісіньких дверей складу я виявив закуток, що дорівнював розміром, ну, скажімо, кабіні вантажної машини. В нім сидів, сумно підперши щоку рукою, знайомий нам з вами товстунець. Цього разу в капелюсі й при краватці, вузол якої був завбільшки з мій кулак. Обличчя його було пісне, мов калюжа за похмурої днини. Лоб його стримів майже надворі, наче готовий буцнути кожного, хто лиш наважиться поткнутися до нього. А руки наче живуть самі по собі, пурхають над рахівницею. А в дворі, перед складом, тиняються душ п'ятнадцять-двадцять завмагів, боязко поглядаючи на буцманистий лоб товстуна-завскладом, підштовхують один одного, як студенти, що підбивають товариша зайти до професора першим…

Я увімкнув магнітофон, витяг з футляра фотоапарат. Ой, стривайте, забув сказати — шапочку свою я ще надворі надів. Одне слово, приготувався працювати. В цей час котрийсь з-поміж завмагів наважився прослизнути в товстунову кабіну.

— Ассалому алейкум!

Мовчанка.

— Як ви себе почуваєте, дорогий?

Товстун підняв нарешті голову. Куди поділася його полохливість, що була там, у підземеллі. Побачивши його перекошене обличчя, очі, що палали гнівом, їй-богу, я й сам злякався, хоч був невидимкою; а як почувався сердега-завмаг, можете уявити собі!

— Я… я… — промимрив він злякано.

— Ну що, я-я?! Чого треба? — крикнув товстун, подавшись уперед, ніби хотів укусити завмага.

— Я… по товар… приїхав.

— Товару немає.

— Я й минулого разу нічого не одержав. Бог дасть і надалі дулю матимеш.

— Прошу вас, хазяїне, дайте хоч трохи товару, щоб виконати план, бо горимо синім полум'ям!

— А що тобі, власне, потрібне?

— Я чув, учора привезли атлас і килими.

— Привезти-то привезли, та дорого дали, поки дістали…

— Та вже ж ми не дамо вам самому тягти цей віз, дорогий начальнику, самі розуміємо…

— Годі ходити околяса. Скільки даєш… щоб потягти цей віз далі?

— Сто карбованців, хазяїне.

— Давай сто п'ятдесят, і десять килимів твої.

— Сто десять, хазяїне…

— Ну гаразд, давай сто сорок і на цьому — згода. Адже ти мені майже брат!

— Дам сто двадцять, хазяїне, адже ви мені ближчий, аніж рідний батько!

І ці два «брати» почали люто торгуватися за кожен карбованець, як на товкучому базарі, — ледь не до бійки. Нарешті зійшлися на ста двадцяти п'яти карбованцях хабара. Завмаг вивудив з глибин кишені грошенята, а завскладом простягнув по них лапу. Клац! Мулла[19] Хашимджан, звичайно, зафіксував цю зворушливу сцену на згадку. Будемо сподіватися, незабаром роздам карточки, і рідні, поглядаючи на них, носитимуть передачки… А магнітофон був увімкнутий давно.

Кланяючись, спотикаючись і розсипаючи люб'язні вітання, у дверях з'явився ще один завмаг. Доки він наближався, на обличчі товстуна згасало щось подібне до посмішки, яка з'явилася була тоді, коли одержував сто двадцять п'ять карбованців. І коли черговий завмаг зайшов до кабіни, перед ним знову були злі, колючі очиці і жорстоко стиснуті губи.

— Здрастуйте… Боже вам поможи…

— Що-що? Помогти? Ба, чого зажадав, халамидник! Може, тобі свою зарплату віддати, зоставити дітей голодними, голими, босими…

— Даруйте… Але я сказав… боже поможи…

— Гляди бува! Допоможе він тобі! Чого треба, кажи!

— Та от… по товар приїхав, ака…

— Що ж, гаразд. Дам я тобі цукру.

— Так свого ж цукру нікуди дівати: котрий уже місяць тільки цукор і видаєте мені.

— Ну бери тоді мішків сто солі.

— Навіщо мені сіль? Себе солитиму чи що?!

— А в мене більше нічого немає.

— Я чував, що вчора привезли апельсини, індійський чай. Ось і давайте ці товари, ото зрадіють покупці.

— А мене? Мене хто порадує, питаю?

— Вас хай ваша дружинонька порадує.

— Ти ще грубіяниш? Нічим не можу допомогти тобі, склад порожній.

— Апельсини і чай привезли вчора. Знаю достеменно.

— Але щоб привезти їх, ми дуже витратились…

— Нісенітниця!

— Геть звідси!

— Я буду скаржитись, дійду до обехеес!

— Геть звідси, тобі сказано! Ти ганьбиш високе звання працівника радянської торгівлі! — Грюкнувши кулаком по столу, товстун підвівся з стільця. Він, широко розкинувши руки, пішов на завмага, ніби хотів спершу на прощання обняти його, а потім задушити. — Як смієш ти ставити під удар виконання державного плану, відмовлятися брати ті товари, що є на складі! Тебе треба притягти до відповідальності, твоє місце не за прилавком, а у в'язниці! Ти хапуга, що наживається за рахунок чесних радянських покупців!

— Е, не репетуй! Тут немає дурнів, які клюнуть на твою базіканину, дадуть тобі хабара! — Хлопець-завмаг був, видно, міцненький горішок, не з полохливих, таких на бога не візьмеш: стиснув досить-таки важкенькі кулаки, стояв, набичившись.

— Геть, кажуть тобі!

— Не кричи, задихнешся. Мої працівники чесно трудяться, жодної копійки з них не візьму, ти розумієш? І своїх не дам — дома восьмеро дітей, як маку, сидять. І були б — не дав! Я тебе питаю, ти відпустиш товар чи ні?

— Не одержиш…

Раптом завмаг схопив важкеньку товстунову рахівницю, підняв її над головою.

— Ну гаразд! Приб'ю тебе, то хоч за діло сяду — погань знищу!

Товстун раптом обм'як, позадкував, упав на стілець і вдавано зареготав:

— Поклади на місце рахівницю, божевільний! Адже я тільки пожартував. Скільки тобі треба чаю?

— Чотири ящики.

— А апельсинів?

— Скільки дасте.

— Але ж не можна бути таким серйозним, геть жартів не розумієш. Як у тебе дома, дітки живі-здорові?

— Так, живі. І здорові.

— А дружина й досі вчиться?

— Вчиться.

— Я тобі, друже, все видам, але ти повинен підкинути мені хоч двадцятку. Якщо я нічого з тебе не здеру — неодмінно захворію. Пожалій мене…

— У мене немає ані копійки!

— Дай хоч карбованця, щоб я зміг пообідати.

— У мене в кишені нічогісінько, крім автобусних абонементів.

— Ну, гаразд, давай хоч абонементи.

Віддавши товстунові два абонементних талони, завмаг узяв аркуш паперу, на якому було виведено багатозначне слово «Фактура», і пішов геть. А товстун заходився боляче щипати себе за боки і ляскати долонею по голому черепу, примовляючи: «Ох, яка ж я ганчірка, жалюгідна ганчірка, тільки підлогу мити!» Одначе згадав про чергу і знову набрав поважного вигляду…

Почали заходити ще завмаги. Ці дуже не сперечались, викладали те, що просив товстун, і вдоволені йшли по товар. Задоволено потирав долоні, зрозуміло, і наш товстунчик. Та і я не мав підстав для невдоволення: фотоапарат мій і магнітофон працювали безупинно, отже, завдання своє я виконував як і належить. Весело почувалася й чарівна моя шапочка: як-не-як чималу послугу зробила вона сьогодні нашій рідній міліції!

Товстунець почав занотовувати в загальний зошит список хабарів, одержаних сьогодні. Щоб краще сфотографувати, я зліз на стіл, широко розставив ноги, — поміж черевиками опинився старанно розлінієний зошит — із півгодини ми з завскладом працювали мовчки і зосереджено. Потім товстун заходився рахувати гроші, неголосно мугикаючи собі під ніс щось ліричне… Далі запхав гроші у пухлий портфель, закохано чмокнув його в пузо і нахилився, щоб відімкнути сейф.

Я не поспішаючи підняв портфель: у ньому гроші, добуті нечесно, і товстун не має на них ніякого права. З» другого боку, мені, щоправда, теж не наказувано конфіскувати їх; тому, вирішив я, пораджуся з Салімджаном-ака, а поки що приховаю на даху складу. Нікуди вони не дінуться.

Коли я спустився вниз, надійно заховавши портфель, товстун метався по складу, як квочка, що погубила курчат. Ось він підскочив до вантажника, який перетягав важкі тюки, схопив його за петельки, поволік до себе в кабіну.

— Ану, любий, викладай грошики! — наказав він.

— Які грошики? — здивувався робітник.

— Ті, що ти тільки-но поцупив!

— Та господь з вами, я й не знаю, про що ви говорите!

— Я ж сам бачив, як ти заграбастав портфель з грішми.

— Та побий мене бог, якщо я хоч бачив цей ваш портфель!

Товстун аж до вечора метався по складу та своїй кабіні, шукаючи портфель: уявляєте, він шукав його навіть під соломинкою, що лежала біля порога! І, звичайно ж, даремно. Під кінець дня він общипав і побив сам себе так, що насилу тримався на ногах. І весь час повторював: «Що я тепер скажу жінці, відьмі цій, адже вона мене з цього світу зжене?!»

Салімджан-ака завжди вчив мене: «Якщо ти натрапив на кінчик ниточки, постарайся розмотати клубок до кінця!» Ці слова глибоко запали мені в пам'ять. Тому після роботи, не довго думаючи, подався слідом за товстуном. Хто знає, може, цей теж ховає свій скарб у якомусь підземеллі? Треба довідатись.

Дружина Адила-підступного боялась чоловіка, а товстун, виявляється, боявся дружини.

— Вовк чи лисиця? — грайливо спитала вона, як тільки товстун переступив поріг.

— Лисиця… — пом'явшись, відповів той.

— Що?.. Лисиця? А оцього не хочеш? — Дружина підсмикнула рукава, показала чоловікові величезний кулак і грізно попливла на нього. — Учора вуха протуркотів: мовляв, не привезли товару, а сьогодні, виходить, знову лисиця! Знову як бубон прийшов?! Ні-і, любий, так не вийде!

— Повір мені, жіночко, вкрали у мене весь виторг.

— Щоб у тебе та вкрали гроші?! Розкажи це якійсь дур-ці. Затям, тобі доведеться сьогодні поголодувати — на вечерю не розраховуй. Скільки я мучуся, щоб наповнити ці нещасні клітки, а клятий чоловічок щоразу намагається мене одурити!

Клітки? Навіщо і чим їх треба наповнювати?

Я уважно подивився довкола. І помітив те, на що досі не звертав уваги: весь двір — яблуні, персики були обвішані перепелиними клітками, за дно для яких правили гарбузові половинки. Штук двадцять-тридцять перепілок верещали, наче кумасі, що зібралися на весілля, — у вухах аж дзвеніло. Дивно, відколи це птахи стали клювати гроші?.. Треба помізкувати. Адже обов'язок міліціонера — перевірити все, що викликає підозру.

Я взявся за діло: ось тобі загадка, ребус, кросворд, чайнворд чи як там іще? Ну й хитруни, ну й спритні ж! Перевірив підряд усі клітки, облазив усі яблуні, персикові дерева, на старому шовковичникові, з гілля якого теж звисали перепелині клітки. І лише в половині кліток виявив двадцять худющих, голодних птахів, решта були повнісінькі грошей у великих купюрах, золотих прикрас і монет! «Бідолашний» директор зберігав свої скарби під землею, а люба дружинонька товстуна — над землею, в перепелиних клітках. «Ну й пройдисвіти, ну й лукавці!» — не переставав я дивуватися сам собі.

Сфотографував між ділом усі клітки і мерщій у відділення, як волоцюга, за котрим женуться скажені собаки, цебто, вибачте, як людина, котра дуже поспішає.

Негайно ж проявив у лабораторії відзняті плівки, зробив тридцять знімків, узяв касету з магнітозаписом і пішов до свого начальника.

— Як справи, сержанте? — зустрів мене запитанням Салімджан-ака.

— Досить непогано, товаришу полковник, — скромно відповів я і поклав перед ним на стіл фотографії і магнітофонну касету, чому він, ясна річ, дуже зрадів. Хвилин через п'ятнадцять прийшов Алі Усманов, він трохи не розцілував ще мокрі фотокартки, а записи слухав, як найчарівнішу музику на світі, ледь похитуючись з боку в бік, замріяно прикривши повіки. Потім раптом стрепенувся і вигукнув:

— Молодець, сержанте, ви виправдали наші найкращі надії! Салімджане-ака, — обернувся він до полковника, — сьогодні ж візьміть під нагляд любителів перепілок і їхній будинок!

— Слухаюсь, товаришу начальник! — виструнчився полковник.

— Ви сказали, товаришу Кузиєв, що найбільше товару одержав завідуючий магазином № 16? — вів далі Усманов.

— Зате він і хабара дав найбільшого від усіх!

— Доручаю вам ближче познайомитися з роботою цього магазину. І дозвольте ще раз подякувати вам, сержанте. Ви володієте рідкісним талантом, таких людей ми повинні всіляко підтримувати. Оголошую вам подяку і сьогодні ж звернуся до міністерства з пропозицією підвищити вас у званні.

Ну, признаюся, начальник сказав не «талантом», а «здібностями», але ж це одне й те саме — еге ж? Але все інше — чистісінька правда.

Як справи, дядечку Махсум?

Що таїти, люблю я поспати, тому завжди просипаюсь пізніше, ніж треба. Так сталося й сьогодні. Коли я розплющив очі, Салімджана-ака не було: давно пішов на роботу. Взагалі, звичка в нього така — годин за дві раніше приходити у відділення. Швиденько перекусивши, я теж побіг на службу. Проходячи по коридору, почув гучні голоси, що долинали через відчинені двері кабінету секретаря партійної організації капітана Хашимової.

— О Хашимджане, заходьте! — гукнула вона, помітивши мене.

Я увійшов. На дивані сидів, поклавши схрещені руки на коліна, Салімджан-ака. Я сів поруч з ним.

— … Таким чином, я розшукала жінку, яка підкинула вам немовля. Звати її Шарифа. Три роки тому працювала у їдальні на Чорсу, коли виявили нестачу, зникла. Близько року, виявляється, була провідницею у транзитних поїздах — теж, певно, не безгрішна. Потім остаточно зв'язалася з темними людьми і геть зниціла.

— Ви бачили її? — нетерпляче спитав Салімджан-ака.

— Бачила, двічі. І навіть за останньої зустрічі викликала її на відверту розмову. Сказала, що аналіз групи крові, дитининої і вашої, дав протилежні результати. «Зрозуміло, що батько цієї дитини зовсім інша людина, — сказала я. — За всі твої витівки можеш бути притягнута до відповідальності. Краще відкрийся мені чесно, сестро, адже я також мати, зрозумію тебе, постараюся допомогти».

— Що ж вона на це?

— Розплакалась. Тоді я подала їй папір, олівець, попросила викласти все як було. Вона пообіцяла написати дома і потім принести.

— І що вона написала?

— На жаль, вона зникла.

— Зникла?!

— Так.

— Знову шукай вітра в полі. А де хлопчик?

— У нашім дитсадку, в цілодобовій групі.

Тут я підвівся. Все це, безперечно, цікаво, але робота не жде. Я теж займаюся цією справою, тільки з іншого кінця. Ось виконаю своє завдання — і тягар наклепу спаде з названого батька мого. Надівши чарівну шапочку, я знову взяв свою «чарівну» апаратуру — магнітофон, фотоапарат і рушив у дорогу. Цього разу в магазин змішаних товарів. Я поспішав узнати, чи ціле все те, що одержав учора завмаг, одваливши товстунові чималого хабара. Спустившись у склад, з полегкістю виявив, що всі товари ще тут, нікуди не встигли зслизнути.

Потім пройшов у кабінет завмага, круглого, мов колобок, і чорного, наче ворон, чолов'яги. Голова йому була поголена, маківка ховалася під чорною оксамитовою тюбетейкою. Коротенькі вуса, ніби намазані олією, блищали і здалеку здавалися схожими на двох жучків, що повзли назустріч один одному, щоб зіткнутися нарешті під самісіньким носом господаря.

Учора товстун називав його дядечком Махсумом. Зараз він славив небо дивною молитвою, втупившись у брудну стелю.

— О всевишній, пошли людям благоденство, щоб дещиця перепадала при цьому й нам! Напоум обехеес забаритися, щоб ми встигли збути дефіцитний товар. Примнож кількість людей, які соромляться чи забувають брати здачу, і позбав рук охочим писати наклепи у книзі скарг і пропозицій. Амінь!

— Амінь! — повторив я, мов луна, щоб побачити, як зреагує завмаг. А він і вусом не повів. Підсів до рахівниці і ну перекидати кісточки сюди-туди. У мене аж в очах зарябіло. «А хай тобі абищо, — подумав я. — Наводиш нудьгу! Хоч би потішив чимось невидимого детектива»…

Вийшов у торговельний зал. За прилавками металися, як тороплені, тридцять продавщиць, а черги не меншали. Я наблизився до одної, з рум'яними, як яблуко, щоками і поклав перед нею записку: «Будьте обережні, сьогодні тут працівники обехеес!» У продавщиці відразу змінився колір обличчя: наче замість рум'ян залили білила. Нахилившись до іншої продавщиці, вона щось шепнула їй. Та кинулася до третьої, третя — до четвертої…

За якісь лічені секунди усі тридцять продавщиць устигли перешепотітися між собою і стати навдивовижу уважними, щирими і ввічливими. З їхніх уст не сходила привітна усмішка. Одні кудись побігли і повернулися в елегантних синіх халатиках, інші розпушували волосся, ще інші старанно підводили помадою губи. Не встигав покупець переступити поріг магазину, всі вони били йому низький уклін і хором виспівували: «Ласкаво про-осимо!» А проводжали аж до дверей, щебечучи, як заведені: «З покупкою вас, дорогий товаришу! Приходьте до нас іще, обслугуємо з радістю!»

У залі з'явився дядечко Махсум і запросив завідуючих секціями до свого кабінету. Першою до нього пішла завідуюча трикотажною секцією, як я довідався, Анвара-опа, — жінка велетенська на зріст і з такими кулаками, що одним стусаном змогла б, напевно, зробити зім'яту подушку з першого-ліпшого чоловіка. Я, звичайно, був готовий до роботи. Негайно ввімкнув магнітофон.

— Як іде торгівля, Анвара-ханум?

— Непогано, дядечку Махсум.

— Щось ви наче не в гуморі?

— Нічого… Так собі…

— Хочете, порадую вас?

— Нум.

— Хочу передати у ваш відділ товару на п'ять тисяч карбованців.

— Спасибі.

— Але за це доведеться викласти триста карбованців.

— Е, киньте ви ці розмови, набридло! — Богатирка випросталася на весь зріст. — З одного боку — обехеес, з другого — ви утискуєте. Я вже сердечницею стала! Якщо згодні, щоб працювала чесно, я з радістю, ні — тоді йду. Не пропаду. Слава богу, чоловік кандидат наук, непогано заробляє, все у нас є. Більше не бажаю шахраювати, годі.

— Та ви при своєму розумі? — здивувався дядечко Махсум.

— Будьте певні, при своєму, — підтвердила Богатирка.

— Хіба можна прожити на одну зарплату?

— Але ж інші живуть?

— Іди, йди звідси! Не можу бачити тебе і чути! — закричав дядечко Махсум, на що могутня Анвара-ханум тільки зневажливо пхикнула.

Не встигла Богатирка вийти, як до кімнати впливла дуже нафарбована жінка. Вона дзвінко ляснула пучками, ніби ось-ось піде в танок.

— Ой, заходь, дочечко, заходь! — радісно зустрів її дядечко Махсум.

— Ой, заходжу, таточку, заходжу! — жінка впала на стілець, що стояв біля дверей.

— Як іде торгівля, дочечко?

— Ох, не кажіть, таточку. Гірше нікуди.

— Чому ж так, моя любенька?

— Тому, мій любий таточку, що товари ви тримаєте за сімома замками на складі.

— Ох і гостра ж ти на язик, Шахиста, гостра! Але сьогодні ти будеш задоволена, дитинко. Я привіз пальта джерсі…

— Джерсі! — радо схопилася з місця Шахиста.

— …І п'ятсот ондатрових шапок.

— Ой таточку дорогий! — кокетлива Шахиста хутенько підбігла до дядечка Махсума, кілька разів дзвінко чмокнула його в лоб… І раптом справді пішла в танок, приклацуючи пальцями.

— Але доведеться викласти п'ятсот карбованців. Бо суха ложка рот дере.

— Ні, ні, ні! — Шахиста знову впала на стілець і закам'яніла, мов статуя, наче й не літала щойно вихором по кімнаті. — Я боюсь кодексу, таточку. Я не хочу в тюрму. Якщо сяду, мого чоловіка відіб'є Нігара. Дайте мені спокій, таточку.

— Що ти мелеш?

— Ні й ні, таточку. Я боюсь обехеес. Хто буде прасувати штани моєму чоловікові? Нігара! Дзуськи!

— Та що ви всі завели: обехеес, обехеес! — загорлав Мах-сум. — Якщо хочеш знати, начальник обехеес давно в моїй кишені!

— Справді? — зацікавилася Шахиста. — Ну ж, покажіть!

Махсум дістав з кишені пачку грошей, з виляском кинув їй на стіл.

— Ось він де, твій начальник обехеес.

— Ой, як здорово! От ви й домовляйтеся з ними самі, без мене.

І Шахиста попрямувала до дверей, похитуючи стегнами, клацаючи пальцями й грайливо наспівуючи, мабуть, на ходу складену пісеньку:

А непоганою жінкою виявилася ця Шахиста. Весела і далеко не дурна. Більше б таких!

З'явилася третя завідуюча. Дядечко Махсум зустрів її вже насторожено — й недаремно.

— Хочу дати тобі дефіцитний товар, може, ти теж будеш носом крутити?

— Звичайно, якщо знову вимагатимете, щоб руку позолотила, — гостро мовила та, повернулась і вийшла.

Махсум заметався в кабінеті, як лев у клітці. По відру з-під вугілля, що стояло біля грубки, він так ударив ногою, що воно відчинило двері і з гуркотом покотилося по коридору. Потім став як укопаний посеред кімнати і, мовби справжній артист, виголосив монолог: «Сам я винен у всьому, сам. Дурний як пень. Розпустив свої кадри, розбестив. Занедбав виховну роботу. Ти ба, вони хочуть працювати чесно! Ач, чого захотіли! Не вийде. Давно пора збагнути, що не проживеш чесно на цьому світі. Не підмажеш — не поїдеш. Тільки так, любі!» — Раптом він замовк, прочинив двері:

— Халтураєва, ідіть сюди!

— Іду! — долинуло з коридору.

— Швидше, скільки можна чекати?!

До кабінету, важко дихаючи, вбігла літня жінка.

— В обідню перерву зберіть усіх у моєму кабінеті на виробничу нараду. Підготуйте наказ про звільнення Анвари Адилової. Не забудьте зазначити, що систематично недовиконує план.

Перед перервою дядечко Махсум пом'якшав, став тихий і лагідний, як ягня, від недавнього гніву не лишилося й сліду. З усіма привітався за руку, питаючи про здоров'я, здоров'я членів сім'ї, родичів. Потім відкрив збори, почавши свою промову здалеку.

— Торгівля — взагалі найважча галузь, а останнім часом працювати стає важче й важче. Від працівників вимагається сміливість, спритність, спокій, артистичний талант. Зараз на базі начальником такий почвара, що важко собі навіть уявити: у нього ненажерливий ротяка. Одержати товар, не відкупившись, — неможлива справа. Днями зайшов у магазин і попросив молоденького різника зважити два кілограми бара-мини. Одержавши м'ясо, підійшов до контрольних ваг. Виявилось точно два кілограми, грам у грам. Почвара вернувся до продавця: «Погано працюєш, брате. Немає у тебе кебети, якщо не зміг обважити мене хоч би на сто грамів! Подавай наяву, продавця з тебе не вийде». Ось так ідуть справи на нашому фронті, — сказав дядечко Махсум, закінчуючи вступну частину своєї «виховної промови».

Слухачі ніяк не реагували, сиділи, опустивши голови, наче поснули. А дядечко перейшов до другої, головної частини своєї промови.

— Уявімо, що кожен продавець за день в середньому обслуговує двісті покупців. Якщо з кожного він зуміє зідрати хоча б п'ять копійок, то до кінця трудового дня покладе собі в кишеню десятку. Цього не зможе врахувати ні ваш обехеес, ні народний контроль. Треба вміти працювати! Ви повинні бути такими ввічливими, люб'язними, лагідними, щоб покупець прямо закохався у вас, щоб посоромився брати здачу, якийсь там карбованець, а чи два… Правильно я кажу, донечко? — звернувся лектор до Шахисти.

— Неправильно! — відрізала пещена «донечка».

— Що-що-що? — отетеріло перепитав «таточко».

— Так, неправильно! — хором закричали решта продавщиць.

Махсум соколом підлетів до них, ніби хотів око в око подивитися в обличчя підлеглим, які збунтувалися. Продавщиці, одначе, не сполошилися, стояли стіною з невблаганним виразом обличчя. І між завмагом та ними відбувся такий діалог:

Махсум. Діти мої, я щось, здається, чув, але боюся, що те мені здалося. Правда ж, причулося?

1 голос. Ні, не причулося! В жодному магазині немає такого, як оце в нас!

Махсум. Неправда!

2 голос. Он магазин напроти нас. Працюють і нікому не дають хабара!

Махсум (зловтішно). Саме тому вони ніколи не виконують плану!

3 голос. А от і ні! Минулого місяця вони одержали перехідний Червоний прапор.

Махсум. Пхе, прапор! Прапором ситий не будеш. Працюйте так, як наказую я.

Дівчата (гуртом). А от і ні! Ми хочемо працювати чесно!

Махсум. Он воно як? Халтураєва, зачитайте наказ!

Халтураєва. Не буду читати. Немає ніякого наказу.

Дівчата почали повільно оточувати Махсума, потім елементом накинулися на нього і, схопивши за руки й ноги, виволокли, як мішок із салом, у двір магазину. Там стояла діжка, видно, дівчата раніше приготували її: туди і впхали свого начальника. Я зрозумів, що він давно їм остобісів, а моя записка лише поставила крапку.

— Підожди, ще не те буде, якщо підмовлятимеш грабувати покупців!

— Усіх… усіх звільняю! — глухо почулося з діжки.

Дівчата, голосно сміючись і штовхаючи одна одну, заходилися носити воду відром і наливати в діжку. Махсум несамовито заволав. Тоді Шахиста збігала по стареньку, зі зморщеною шкірою, дойру й почала грати: така-така-тум, така-така-тум. Дівчата закружляли довкола діжки, ляпаючи в долоні і верескливо сміючись. Залунала пісня:

Завезли нам дефіцит, йор-йор! Уночі завмаг не спить, йор-йор! Чималий хабар він чує, йор-йор! Цей пройдисвіт і злодюга, йор-йор!

— Дівчата! — крикнула Шахиста. — Не випускаймо татуся до вечора — провчимо! А зараз пора відчиняти магазин, перерва закінчилась.

Вдоволені собою, дівчата розійшлися. Дядечко Махсум, по шию у воді, зостався стриміти в діжці. Я не втримався, нахилився над нею і шепнув на вухо Махсумові:

— О аллах, нехай таких веселих, відчайдушних дівчат буде і це більше на горе таким нахабам, як ти, і задля полегшення роботи обехеес, амінь!

Почувши голос «духа», дядечко, пойнятий жахом, поринув у діжку з головою, тільки бульки пішли.

Але хоч я і «дух», а відчув, що дуже хочу їсти. Пішов у їдальню, що була через вулицю напроти магазину.

Гонитва

У їдальні я взяв порцію лагману і з апетитом заходився біля нього, але з думки не йшов дядечко Махсум. Надворі віяв холодний пронизливий вітер. «Хоч би він не вмер там у діжці, — думав я з побоюванням. — Жалко, як-не-як». Нашвидку спорожнивши косу, я побіг до діжки. Але вона була вже порожня: дядечка хтось устиг визволити.

Отямився він дивовижно швидко. Перевдягнувся в сухе, за один ковток випив склянку горілки — і знову за старе.

— Дзуськи вам, а не товару! — вигукнув Махсум і посварився кулаком у бік торговельного залу. — Я вам ще покажу!

Замкнувши сейф, шухляди в столі, він заховав низку ключів до кишені і вислизнув службовим входом із магазину. «Щось замислив, негідник!» — вирішив я, рушаючи за ним.

Так ми опинилися на товчку. Махсум зупинився перед бабусею, що торгувала в'язаними вовняними шкарпетками.

— Бабо, де я можу знайти базаркома Арифа?

Бабуся весело затрясла пишним животом.

— Так він же оно за твоєю спиною стоїть, шановний!

Довготелесий Ариф і товстенький Махсум обнялися, почоломкались, як люди, що вік не бачилися.

— Ах ти, стовписько телеграфний, погладшаєш ти колись чи ні? — верескливо засміявся Махсум.

— Від чого ж гладшати? — обурився Ариф. — М'ясо самі лупите, а мені кидаєте кістки!

— Бог дасть, і тобі дещо перепаде.

— То ви прибули з добрими вістями?

— Ходімо лишень трохи далі…

Вони відійшли в тихий закутень. Дядечко Махсум, дивлячись на свого приятеля чистими очима, почав напускати ману:

— Учора получив на базі дефіцитного товару на двадцять тисяч карбованців. Працівнички мої звідкись пронюхали це, оранку беруть за горло, кажуть, давайте швидше товар, продамо, а вам за те, що дістали, викладемо тисяч дві-три. Ледве втік. Адже я завжди пам'ятаю про тебе, думаю, краще вже зроблю приємне другові, ніж давати заробити чужим… А між нами, сподіваюся, не пропаде, еге ж?..

— Побий мене бог, за мною не пропаде, — заприсягнувся Ариф-спекулянт, пожадливо блиснувши очима. — Скільки я вам буду винен?

І приятелі почали торгуватися. Махсум вимагав по карбованцю з кожної вторгованої десятки, Ариф, чого й треба було сподіватися, уперся, пропонуючи п'ятдесят копійок. Дядечко ображено надув губи, зібрався йти.

— Мені це принизливо, братику, отако торгуватися!

Довгов'язий Ариф ухопив його за полу.

— Згода, домовились, плачу по шістдесят копійок з десятки!

— Пусти, я поспішаю. Джерсові пальта, ондатрові шапки! Ні, не буде діла. Бувай. Уперта людина ти!

— По сімдесят?

— Ну й реп'ях, учепиться — не одірвеш! Гаразд, хай буде по-твоєму. Давай руку!

Так було вирішено долю товарів, що лежали на складі магазину: державне добро попливе з рук, на товчку.

— О п'ятій годині я приїду критою машиною, — пообіцяв Ариф-стовп.

— Згода, тільки не запізнюйся. Я сам відчиню задні ворота.

— Засік. Усе зробимо залізно.

… Рівно о сімнадцятій нуль-нуль крита брезентом вантажна машина під'їхала через службові ворота просто до складу. За кермом сидів… Так, не хтось інший, а той самий Муталь-татуйований, якого я назвав сам собі Конякою. Насунувши кепку аж на очі, зорить довкола байдуже, насвистує якусь хвацьку мелодію…

Ні, чіпати їх зараз, звичайно, немає сенсу. Треба точно виконувати вказівки Усманова: фотографувати пройдисвітів «на пам'ять», записувати їхні розмови, запам'ятовуючи коло їхніх знайомств, розгадувати їхні задуми. Треба з'ясувати, куди вони відвезуть товар, де міститься таємний сховок зграї. Ну й типи ж мені трапилися, скажу я вам, не з полохливих: таке діло обробляють, оком не змигнувши. Натягали тюків зі складу — і гайда!

Коли Муталь і Ариф сіли в кабіну, я заліз у кузов, пробрався вперед. На щастя, заднє віконце кабіни було розбите і я міг без перешкод слухати все, що вони говорять.

Проїхали близько кілометра, коли Муталь раптом сказав:

— За нами вчепився якийсь мотоцикл.

Ариф відчинив дверці і, висунувшись із кабіни, подивився назад.

— Міліція, — ошкірився він. — Напевне, щось пронюхав.

— Але ж він у цивільному.

— Цей майже завжди ходить у цивільному. Я його знаю.

Мені, звичайно, стало цікаво, хто ж цей міліціонер, що вже з вигляду машини запідозрив погане. Проповз по тюках до заднього борту, відкинувши полу брезента, виглянув надвір. Везе ж мені сьогодні: куди не піду, знайомих зустрічаю! Низько нахилившись до руля мотоцикла, за нами мчав Сурат-ака. Недавно він одержав підвищення, і його призначено дільничним інспектором цього району. «Ну й молодець, — радісно подумав я. — Таки знайшов слід гендляриків! Добре, тепер я не сам, будемо діяти разом».

Добре, то добре. Але ж наша мета не затримати їх, а, навпаки, дати поки що волю, щоб у лігво своє привели. Що ж робити?

— Давай праворуч, — закричав Ариф-стовп.

— Не можна, це тупик!

— Тоді повертай ліворуч!

— Не бачиш хіба, вуличка тісна, ураз застрянемо!

— Натискай тоді, натискай!

— Заспокойся, герой! — крикнув Муталь.

Машина вилетіла на широку гладеньку дорогу. Стрілка спідометра враз підскочила по поділки «100». Ариф-стовп обіруч учепився за дужку перед собою, боягузливо озирався, увібравши голову в плечі. А Муталь скажено крутив кермо.

— Зараз я розіб'ю йому довбешку, як тухле яйце! — люто промовив він раптом.

— Що ти надумав?

— Дам йому наблизитись і різко гальмону, от і все.

— Метикований ти хлопець, Муталю!

— Вперше, чи що!

Мене ніби струмом пронизало. Що робити? Як урятувати, попередити Сурата-ака? Зняти шапку, показатися йому і крикнути, щоб був обережний?!

Дико завищали гальма, мене кинуло на стінку кабіни. Отже, й невидимкам перепадає на горіхи. Бідний Сурат-ака, прости, не встиг я урятувати тебе! Тремтячими руками відкинув я брезент: за вантажівкою на дорозі нікого не було! Що за дивина?..

Ага, он що: мотоцикл дільничного маячить метрів за двісті попереду. Дурненький я, дурненький, даремно наполохався: адже Сурат-ака не в тім'я битий, знає, що від таких люциперів усього можна чекати. От і гнався за ними не позаду, а збоку, і коли пригальмували — проскочив мимо. Молодець, Сурат-ака!

— Жени назад!

— Не горлань, без тебе знаю!

Машина швидко розвернулась. Я ледве встиг ухопитися за борт, як вона рвонула вперед. Метрів через сто вона звернула праворуч і поїхала путівцем. За нами піднялась така хмара пилюги, що Суратові-ака, певно, хоч-не-хоч довелося зупинитись.

Вантажівка з півгодини підскакувала на вибоїнах, потім, нарешті, вибралася на асфальтову дорогу. Пилюга за нами повільно влягалася. І раптом — знову чудо! — із сірої каламуті виринув Сурат-ака, без мотоцикла, пішки, вірніше бігом. Він так налягав на ноги, ніби давав не менше ста кілометрів на годину! Ось він вискочив на асфальт, проголосував вантажній машині з дошками в кузові. Той не зупинився, але дільничний не розгубивсь, ухопився на бігу за кінець товстої дошки, дужо пригнув її. Розправляючись, дошка, мов трамплін, підкинула його в кузов. Ох і акробат, виявляється, цей хлопець! Дістався до кабіни, сплигнув на підніжку, рвонув дверцю. Вантажівка на мить стишила швидкість — видно, неабияк розгубився водій! — потім, заревівши, машина помчала за нами.

— Натискай, дорогий, натискай! — заблагав Ариф.

— Дужче не можу, — скреготнув зубами Муталь. — Це все, на що здатен мотор.

— Тоді нам амба! Попалися! — заскімлив Ариф.

— Замовч, баба! — гримнув Муталь та так садонув його ліктем під ребра, що Ариф гикнув і пустив очі під лоба, задихнувшись.

Цієї миті вантажівка з дошками з гуркотом випередила нас і, розвернувшись, стала впоперек дороги. Стоп-сигнали її тривожно заблимали, наказуючи зупинитися!

— Я тараню його! — вигукнув Муталь, збліднувши і покриваючись потом.

— О аллах, всемогутній всевишній, поможи нам, рабам своїм безпорадним… — заголосив Ариф-стовп.

— Йо, Джамшид![20] — вискнув Муталь, припавши до керма.

Заскрипіли гальма, машину занесло вбік, щось торохнуло, затріщало, потім усе стихло. Я повільно розплющив очі: нічого не сталося. Машина йшла, мотор працював. І попереду — вільна дорога.

— О-о святий Бахаватдине! Присягаюся твоїм ім'ям — сім монет пожертвую першому ж старцеві! — вигукнув Ариф.

Лише тепер я збагнув, що вантажівка наша якимось дивом розвернулася на сто вісімдесят градусів.

— А мені скільки пожертвуєш? — поцікавився Муталь, утираючи рукавом піт з чола.

— Ще п'ятдесят підкину. Натискай тепер щосили! — Помовчавши, Ариф додав: — Одне погано: засік він твій номер.

— А от і ні! — оскирнувся Муталь-татуйований.

— Як — ні?

— Ще півсотні доточиш, скажу, згода? Так-от, номер у мене не свій.

— Ти правду кажеш, мій дорогий?

— Не жартую. Номер не наш, іншої області. Поцупив якось у одного роззяви-селюка. Хай тепер його й шукають.

— Ладен тебе розцілувати, братику мій! Сто карбованців ще додам, ось побачиш!

Ще близько години мчали ми по дорозі. Нарешті машина важко зупинилась, зморено погуркуючи мотором. Муталь виплигнув з кабіни, хутко замінив номери спереду й ззаду, потім зняв брезентовий тент, накрив ним товари й мене, і машина знову рушила. В місто.

Товари звантажили біля ларка, що торгував дитячими колясками. Він був за два кроки від товчка.

Нарада в Усманова

— Товаришу Кузиєв, можете показати фотографії?

— Звичайно, ось вони.

— Тепер, може, послухаємо запис?

— Будь ласка.

Два полковники і майор Халіков якийсь час мовчки слухали запис короткого епізоду, коли дядечко Махсум поринав у діжку, потім усі сміялися.

— От дівчатка, га? — захоплювався Алі Усманов. — Молодці, ну й покарали нахабу!

— Дівчата тільки такі! — додав Салімджан-ака задоволено. — Але давайте лишень послухаємо головні моменти.

— Ось запис, зроблений, коли розвантажували товари біля ларка, що торгує дитячими колясками, — оголосив я.

— Як? — здивувався Усманов. — Адже дільничний, наш Сурат, доповідав, що товари везуть у сусідню область і просив дозволу простежити за машиною!

— Він не помилився, — підтвердив я. — Але не врахував однієї обставини. Злочинці скористалися фіктивними номерами. А товари повернулися в місто. І звантажені в цій лавочці.

— Молодець, товаришу Кузиєв! — Салімджан-ака підморгнув мені і враз посерйознішав. — А тепер треба обміркувати план операції.

Обговорили всі варіанти: чи то взяти Арифа, Муталя і продавця лавочки з усім цим товаром, чи підождати, простежити за дальшим розвитком подій.

Було висловлене справедливе побоювання, що в першому випадку ми досягнемо деяких успіхів, одначе перервемо дорогоцінну ниточку, яка могла б привести до викриття всієї групи. Але в той же час, якщо залишити злочинців на волі, товари на тисячі й тисячі карбованців потраплять до рук гендлярів, які продадуть їх якнайдорожче, одурять чесних трудівників.

— Цього не можна дозволити! — рішуче заявив Салімджан-ака.

— Правильно, нам не личить створювати гендлярам умови для наживи і дивитись на це, склавши руки, — повагом, ніби розмірковуючи і запрошуючи до розмірковування, промовив Алі Усманов. — Але ми не маємо права псувати всю велику гру заради однієї машини товарів. Завдання — викрити все осине гніздо.

— Одначе ми зобов'язані, крім усього іншого, постійно враховувати інтереси трудящих, товаришу полковник! Так само, як і їхню думку!

— У вас є якісь факти невдоволення, полковнику?

— Є. У місті подейкують, що міліція сліпа, а злочинці чинять, що хочуть…

Усманов посміхнувся.

— Салімджане-ака, ви завжди закликали мене бути стриманим, адже так? А сьогодні ви самі гарячкуєте. Якщо ми спіймаємо на гарячому всю групу розкрадачів — хіба це буде не в інтересах трудящих?

— Мабуть, ти правий, полковнику. Можливо, я мислю застарілими категоріями, не враховую масштаб у роботі, бачу тільки найближчу мету…

— Ні, це, звичайно, не так, — твердо сказав Алі Усманов. — І все ж, Салімджане-ака, що б там не було, нам треба набратися терпіння. Крім того — ви вже на мене не ображайтесь, — обернувся начальник відділення до майора, — агенти, яких ми поставили, працюють погано. Адила Аббасова ось уже третій день немає в місті, а куди він подівся, хто-небудь знає?

— Судячи з документів про відрядження, — відповів майор, — він поїхав в обласний центр по м'ясо.

— А в місті м'яса повно-повнісінько, — докинув Усманов.

— Звичайно, м'ясо — це для замилювання очей, — погодився Салімджан-ака. — Адил-баттал поїхав в інше місто або задля того, щоб добути товар, або домовитися про збут.

— Цілком можливо, — підтвердив Алі Усманов. — У нього, судячи з усього, є зв'язки з багатьма містами. І нам необхідно про них знати…

Домовилися встановити нагляд за ларком, де сховано крадений з магазину дефіцитний товар, але так, щоб кожного, хто зайшов і вийшов, можна було засікти. Та це місце малолюдне і інших торговельних точок,' куди можна було б «втулити» спостерігача, поблизу немає. Що робити?

— Гадаю, найкраще буде поставити навпроти лавочки пост автоінспекції, — запропонував я.

— Бачите, товаришу начальник, яка у нас молодь, — радісно вигукнув Салімджан-ака. — А ти сумнівався!

Обговорили ми ще одне питання. Адже за повідомленням капітана Хашимової несподівано зникла Шерифа. Цілком могло бути, що її прибрали, боячись викриття. Але якщо поміркувати, то ось уже три дні, як Адил Аббасов теж зник. Можливо, отже, що вони поїхали удвох у якихось справах. Як жаль, що поставлений спостерігач проґавив «нещасного» директора!

— Полковнику, треба добренько пробрати цього працівника! — вже офіційно звернувся Алі Усманов до Салімджана-ака. — Візьміться самі. Йому не можна більше доручати таке відповідальне завдання. — Потім він повернувся до мене: — Товаришу Кузиєв!

— Слухаю вас, товаришу полковник!

— Гадаю, Аббасовим повинні зайнятися особисто ви. Вірю, що ви впораєтесь як слід.

— Дякую за довір'я, товаришу полковник! Постараюсь. Я цього Жовтого Дива знайду хоч і під землею. Дозвольте йти?

— Почекайте в коридорі. Ви ще нам будете потрібні.

Я вийшов у коридор, почав нетерпляче ходити туди-сюди. Сказати по правді, мені не дуже сподобалося, що випровадили за двері. Невже у них є таємниці від мене?! Кому буде приємно таке, тим паче що найважчі завдання звалюють на твої плечі?

Знаю, негарно я вчинив, але нічого не міг з собою вдіяти: підкрався до дверей і притулив вухо до замкової щілини. Говорив Алі Усманов:

— Признаюсь вам відверто, друзі, успіхи цього хлопця просто приголомшують мене. Подивіться, які факти і дані він добуває, які магнітозаписи, фотодокументи приносить! Дивовижно! Я не пригадую, щоб отак працював інший якийсь співробітник міліції! А об'єкт же тут — не якісь там кишенькові злодії, самоуки-крадії, а висококваліфіковані хапуги. Мені часом починає здаватися, що цей хлопчина чаклун. Або, в усякому разі, людина небаченого обдарування.

— Ти маєш рацію, Алі, — погодився Салімджан-ака, а очі його лукаво усміхались. — У Хашимджана колосальний талант криміналіста. Пам'ятаєш, я тобі розповідав про дівчинку, яку нам показували в Ленінграді?

— Це та, що бачить крізь стіни?

— Так, я впевнений, що Хашимджан теж володіє якимись ще не відомими науці «особливостями».

І тут мені спало на думку. Дай лишень розвеселю старших товаришів, вирішив я, бо цілими днями вони тільки про одне й думають — про злочинців. І уві сні вони бачать не щось там приємне, а тих-таки правопорушників, хуліганів, спекулянтів, шахраїв! Що ж тут радісного?!

Я надів шапочку, тихо прослизнув у кімнату, заліз під стіл, за яким вони сиділи.

— Хашимджане! — гукнув Салімджан-ака, прочинивши двері. — Куди ж він подівся, в коридорі його немає…

— Я тут! — відгукнувся я, знявши з голови чарівну шапочку й вилазячи з-під столу. — Хотів записати на пам'ять ваші голоси.

Спершу вони всі троє як остовпіли, потім спантеличено подивилися один на одного і лише через кілька хвилин отямилися, вибухнувши дещо нервовим, але загалом здоровим сміхом. Найдужче розвеселився майор Халіков: він реготав, ляскаючи себе по колінах, підскакуючи на місці і тупочучи ногами; а з очей йому лилися сльози.

Шарифа приречена…

Сьогодні я прокинувся набагато раніше, ніж звичайно. Але не хотілося вставати з теплої постелі. Солодко потягнувся, розслабився і вдався до приємних роздумів. Не знаю, як іншим, але мені у такому стані краще думається. Ось і зараз осяяла мене чудова думка. Так! Саме отак і зроблю!

Я одним духом випив банку пареного молока, що його залишила дбайлива тітонька Лутфі, і, на ходу втираючи рота, минувся до телефону. Відшукав у довіднику номер товстуна, того самого завскладом районного кооперативного товариства.

— Я слухаю, — долинув гугнявий його голос.

— Ассалому алейкум, — сказав я співуче.

— Здоров. Хто це?

— От тобі й маєш! Ви тепер і голосу мого не впізнаєте!

— Звідки мені знати твій голос? За день тисячі таких, як ти, дзвонять.

— Я буфетник, який працює під благословенним захистком вивіски «Сама втіха».

— А, це ти, Закіре? Щось дуже тонким став твій голос.

— Ха-ха-ха! — засміявся я. — Люблю я ваші жарти, ака! Неодмінно утнете щось таке.

— Ну, що ти хотів?

— Адил-ака, від'їжджаючи, наказав мені в разі потреби звертатися за порадою до вас…

— Та він же сьогодні прилітає. Якщо хочеш зустріти, ось тобі дані… — сказав товстун. Потім крикнув на когось (видно, той заглянув до нього в «кабінет»): «Вийди звідси, бовдуре! Пізніше прийдеш». І говорив далі уже в трубку: — Я розмовляв учора з ним по телефону. Коли запросиш на плов?

— На який це ще плов?

— А ти скнара! Повинен же виставити частування за те, що позбавився обехеес!

— Та що там плов! — засміявся я. — Царський почастунок буде, тільки зачекайте трохи. — І поклав трубку.

Що ж, початок вдалий. І маршрут узнав, і номер рейсу…

По обіді я вирушив до аеропорту, щоб належними почестями зустріти «бідолашненького» директора. Але мені трапився автобус, який зупиняється біля кожного телеграфного стовпа, тож я ледь не запізнився. Адил-пройдисвіт уже сідав у таксі. Я вмить зайняв місце поруч з ним. Під'їхали до кафе. Аббасов ледь помітним кивком привітався з підлеглими і, сказавши, що відпочине трохи, пішов до кабінету, зачинився зсередини. Я сів на стілець біля вікна. Адил швидко підійшов до телефону й набрав номер. Йому не відповіли. Він брутально вилаявся, кинув трубку. Деякий час стояв посеред кабінету, стурбовано втупившись в одну точку й кусаючи нижню губу. Задзвонив телефон.

— Вам кого? — процідив крізь зуби Адил.

— Ви вже повернулися? Усе гаразд? — долинув гугнявий голос.

— А-а, товстун, це ти, — пхикнув Аббасов. — Як твої справи? Товари зумів прилаштувати? Що чути в місті? Все тихомирно?

— Тихо, але не дуже мирно.

— Зрозуміло.

— Як ви з'їздили?

— Ти ж знаєш, я нічого не роблю даремно. Тож готуй могорич, товстунчику, через п'ятнадцять днів твій склад буде загачений товарами.

Через кілька хвилин після розмови з завскладом Аббасову подзвонив, судячи по голосу, Муталь-коняка, сказав, що є негайна справа, про яку не можна говорити по телефону, й запитав, де можна буде зустрітись. Адил-підступний хвильку подумав, потім прогув у трубку:

— Зустрінемося біля задніх воріт парку. Прихопи з собою Саллабадрака.

Після цього він дзвонив ще кудись і вів досить незрозумілу розмову: «У стозі додалося сіна», «скрізь дме вітер», «очі злипаються», «суха ложка рот дере»…

Я з нетерпінням ждав майбутньої зустрічі в парку. Певно, має бути важлива розмова. «Бідолашний» директор не марнуватиме часу, не з тих. Він не зрушить з місця, якщо не зачує для себе зиску.

Вечоріло. Дрібний набридливий дощ перейшов у сніг, враз похолодало. Незабаром голі дерева, дахи будинків укрилися білою шубою. Ми з батталом підійшли до зупинки таксі. Вітер, що знявся нараз, розхитував дерева, скидав із них сніг просто нам за комір, жбурляв у обличчя. До того ж десь, мабуть, перервало дріт: погасли лампочки, і все довкола поринуло в моторошну пітьму. Боячись загубити свого дорогого супутника, я на всяк випадок ухопився за хлястик його плаща…

Ми, тобто Аббасов, зупинив таксі, не доїжджаючи до парку. Коли червоні вогники машини зникли вдалині, він вийняв з бокової кишені пістолет, одвів затвор, досилаючи патрон, поклав у кишеню плаща, потім, скрадаючись за стовбурами дерев, рушив до воріт парку. Попереду маячили дві невиразні тіні. Одного я відразу впізнав — це був Муталь-татуйований. Нидію, промерз до кісток, голову геть увібрав у комір. Супутник його, той самий Саллабадрак, був вищий за Муталя на дні голови, як коромисло, широкий у плечах, довгорукий і довгоногий, — ну достоту горила. Зійшовшись, змовники сухо поздоровкалися.

— Саллабадрак! — прохрипів Аббасов, наслідуючи інтонацію командира, що викликає солдата зі строю.

— Слухаюсь, хазяїне.

— Сьогодні скирта поповниться соломою. — Адил-баттал озирнувся довкола. — Половину завтра відвезеш Великій Корові.

— Буде виконано, хазяїне.

— Другу половину передай Телиці.

— А Волові?

— Волові — півмашини. З нього й стільки вистачить по горло.

Розмовочка, скажу я вам! Ніби цей шахрай — дбайливий завідуючий фермою і їздив до іншого міста заготовляти корм для свого поголів'я. Та й цей, горилоподібний, не дуже схожий на доярку.

— А коли я одержу… пробачте, винагороду за працю? — скромно поцікавився Горила.

— Як належить, як усі трудящі — в день платні, — осміхнувшись відповів директор. — Чи забув? Двадцять сьомого зберемося. А тепер відійди лишень, мені треба поговорити з Муталем. Свиснеш, як щось помітиш.

Адил-баттал узяв Муталя під руку, повів у глиб парку, де вони всілися на лавочку. Вітер подужчав, кидав у вічі гострий колючий сніг, свистів у алеях пронизливо й моторошно. Гілля на деревах вигойдувало страхітливі звуки. Мене охопило таке почуття, що тут ось-ось станеться вбивство. Одначе я переміг страх, увімкнув магнітофон і підніс їм мікрофон ледь не до вуст. «Ех, якби мій мікрофон було приєднано до головного пульта радіо і ці огидні голоси зараз транслювалися по всій області!..» — з сумом подумав я, зіщулившись від шаленого вітру.

— Ну, що ти хотів повідомити? — поцікавився Адил-підступний, піднімаючи комір плаща.

— Шарифу довелося заховати, — глухо пробурмотів Муталь.

— Зовсім? — поквапливо спитав Аббасов.

— Ні, на жаль. Жива-здорова. Зараз перебуває у шостій квартирі в будинку двадцять два по вулиці Ташбулак.

— Навіщо ці заходи?

— Псуватися почала.

— Хоче розколотися?

— Схоже на те.

— Не дізнався чому?

— Капітан Хашимова її знайшла і, здається, підібрала до неї ключик. Як я чув, ця міліціонерша майстер заглядати в чужі серця. Шарифа зустрілася з нею разів два чи три ї змінилася невпізнанно. Та обіцяла їй пробачити всі гріхи, допомогти знайти роботу, законно одержати хату і влаштувати сина в дитсадок, хе-хе, навіть продовжити навчання у вечірній школі.

— Звідки тобі все це відомо?

— Забрався до неї в барліг і знайшов оцю записочку.

— Багато вона там надряпала?

— Чимало.

— Отже, заклала нас?

— За що я й заховав її на Ташбулаці.

— От що, її треба… прибрати.

Муталь схопився.

— Я теж так вважаю, хазяїне.

Вони деякий час стояли мовчки, спідлоба зиркаючи один на одного, важко дихаючи, як два хижі вовки. Ох, якби їм зараз попалася ця нещасна Шарифа, вони розірвали б її на шматки!

— Сьогодні ж прикінч її, — сказав Адил-кат. — Постарайся зробити чисто, подушкою там або ще якось… труп скинь в Анхор. Але смерть її… О, постривай-но, смерть її повинна попрацювати на нас. Вона мусить написати полковникові листа.

— А чи схоче? — висловив сумнів Муталь.

— Листа напишеш сам, адже почерк знаєш. У двох примірниках. Один покладеш їй у кишеню, другий сьогодні ж уночі пошлеш по пошті у Міністерство внутрішніх справ.

— А що писати?

— Що писати?.. Та будь-що, але так, щоб звучало правдиво. Все звалюй на полковника. От, мовляв, негіднику, ти добився свого — довів-таки мене до могили. Від дитини своєї рідної відмовився, від мене одвернувся, зганьбив на весь світ. Життя мені тепер немиле, і я вирішила піти з нього. Прощайте, люди добрі! Надія лише на вас, помстіться за нещасну ошукану жінку і її мале безневинне дитя… Не вірте, люди, Саліму Атаджанову, він здатен на будь-яку підлість, прощай, жорстокий світе!.. Ну і все таке інше.

— Та я на півдорозі забуду всю цю нісенітницю!

— Забудеш, вигадай щось подібне — і все.

— Гаразд, постараюсь.

І тут щось трапилося з моїм магнітофоном, з нього почувся тоненький тривожний свист. Злодії сприйняли його як сигнал Снллабадрака і вмить опинилися під лавочкою. І вже там, упершись один в одного лобами, як два впертих барани, продовжували розмову.

— Листа вкинь у поштову скриньку одразу, як закінчиш діло.

— Буде виконано.

— Де підготуєш листи?

— Вдома.

— Отже, у Шарифи будеш близько одинадцятої, так?

— Виходить, що так.

— Поведи її до Анхору.

— Гаразд.

— Будь обережний, щоб не зрозуміла, що в тебе на мислі. Скажеш, що підете на гулянку.

— Гаразд.

— Гляди, щоб усе було шито-крито.

— Сам знаю.

— Скривджений не будеш. За мною не пропаде.

Поки вони говорили, я обережно присів навпочіпки і запустив руку-невидимку в Муталеву кишеню. Там лежала велика низка ключів. Діяв я інстинктивно, неусвідомлено, була тільки впевненість у тому, що роблю правильно. Витяг ключі, поклав собі до кишені й подався до виходу з парку. Один з цих ключів повинен же підійти до замка на дверях тої квартири, де ці бандити ховають нещасну жінку!

«Чи живий мій Ядгарбек?»

Що треба зробити, як урятувати Шарифу від неминучої смерті? Може, спершу зв'язатися з Алі Усмановим або з Салімджаном-ака, доповісти їм про цю справу, порадитися і вже потім бігти до будинку, де схована приречена? Але чи встигну? Часу обмаль!.. Стій! Не можна ж так хвилюватися, розпускати нерви. В цьому стані такого можна накоїти, що радий не будеш.

Я раптом згадав про чарівну шапочку.

— Скажи, дорога, що мені робити?

— Гайда на вулицю Ташбулак, — порадила вона, — не вагайся. Йдеться про життя людини.

— А чи не викличе це невдоволення начальства?

— Навпаки, мій любий! Вони зрадіють.

— Спасибі, моя дорога.

— Біжи скоріше, Хашимджане, біжи.

І я щодуху подався до зупинки таксі. Ба! Але що це? Тут уже стоїть Муталь-татуйований. От тобі й маєш! Теж, видно, чаклун, як я. Знявши з голови шапку, я наблизився до нього.

— Громадянине, котра година?

Муталь засунув руку в кишеню — мабуть, схопився за пістолет, але отямився й дурнувато хихикнув.

— Не звик носити годинника, сержанте! Хи-хи-хи!

— Таксі чекаєте?

— Так, поспішаю в аеропорт.

Тим часом до зупинки під'їхала машина з цілою кучугурою снігу на дашку. Ми обидва одночасно взялися за ручку дверцят. Муталь озлоблено подивився на мене.

— Порушуєте порядок, товаришу сержант. Черга ж моя!

— Але ж я також їду в аеропорт, думав, по дорозі і ви не будете заперечувати.

— Гаразд, тоді їдьте, — враз пом'якшав Муталь. — Я почекаю іншу машину.

Снігова заметіль довго не давала мені знайти будинок номер двадцять два по вулиці Ташбулак. Багато будинків тут було нових, без номерів, а спитати ні в кого. За такої негоди путній хазяїн і собаки свого не вижене надвір. А час ішов!..

Я почав дивитися на вікна — в усіх горіло світло. Жовте, оранжеве, голубувате. Тільки в одному темно, і воно поруч із освітленими, затишними, дивилося на мене чорним, порожнім отвором. Якесь незбагненне відчуття підштовхувало мене до дверей саме цієї квартири з темним вікном. На мій стук ніхто не відповів. Буде як буде, вирішив я. У крайньому разі потраплю в міліцію, а там швидко розберуться! Один з ключів Муталя легко відімкнув замок. У квартирі було темно, як у могилі, ледве знайшов вимикач, увімкнув світло.

— Ой! — вигукнула жінка, яка лежала на дивані, і злякано натягла простирадло по самі очі.

— Не бійтеся, — промовив я. — Ви часом не Шарифа Усманова?

— Не знаю такої, — відповіла жінка, щільніше закутуючись у простирадло. — Нікого я не знаю!

— Шкода, — промовив я скрушно й повернувся, ніби збираючись піти геть. — Шкода, не зміг попередити бідну жінку про нещастя. З її сином, що перебуває в міліцейському дитячому садку, трапилось лихо. Хотів попередити матір, та, певно, помилився адресою…

— Мій Ядгарбек загинув?! — несамовито закричала жінка, миттю схопившись з місця. Вона стала біліша, ніж простирадло, в яке загорталась, очі її лихоманкою горіли, волосся розпатлалось, ну справжнісінький привид. Мені навіть трохи моторошно стало. Але думка, що струснув її добренько, підбадьорила мене.

— То що з ним? Що з ним сталося?! Та кажіть же, ради бога!

— Хлопчик грався чиїмось пістолетом, який випадково вистрелив.

— О господи!

— Але ви не бійтеся, пістолет був іграшковий, і з вашим Ядгарбеком нічого не трапилося.

Я пішов замкнув двері. Потім сів на краєчок дивана й розповів про те, що затівають Муталь і Адил Аббасов.

Не встиг я закінчити, як Шарифа схопилася з місця, закричала, що ніякого Муталя й Адила Аббасова не знає і просить не вмішувати її у всякі брудні історії.

— Ви мені не вірите? — обурився я.

— Прошу вас, дайте мені спокій.

— Гаразд, як хочете. Послухайте оцю штучку, самі переконаєтесь у всьому.

І увімкнув магнітофон. Жінка слухала занімівши. Потім безтямно почала бити себе кулаками по голові: «О боже, дурна я, нещасна, нікчемна!..»

Повірте, цей голос різонув мене по серцю, як ніж гострий: мені здалося, що саме так вона кричала б, якби Муталь-бандит виконував вирок Адила-ката.

— Встаньте! — гаркнув я несамовито.

Жінка стягла з себе простирадло, відкинула геть. Тільки тепер я зміг роздивитися її, і мені знову стало не по собі: на обличчі Шарифи неначе лежала печать смерті. Воно було худюще, жовто-бліде, очі глибоко запали.

— Скажіть чесно, живий мій Ядгарбек? — на диво рівним голосом запитала вона.

— Живий він, живий. Я так сказав, прагнучи, щоб ви розбалакалися…

— Сержанте, ви знаєте, крім Ядгарбека, в мене немає нікого на цьому світі…

— Тоді збирайтеся швиденько.

— Ви хочете… відвести мене?

— Повести. Інакше вас уб'ють.

— О, негідники! Усі чорні діла роблять чужими руками, а самі ходять чистенькі, хоч в ангелочки записуй!.. Скажи по правді, чи живий мій син?

— Я ж кажу вам: живий-здоровий, зараз бачить сьомий сон. Я ж пожартував.

— Чи можу я його зараз побачити?

— Можете, тільки для цього треба мерщій одягтись і йти.

Як кажуть, мати завжди мати. Шарифа квапливо одяглась. Одначе, одягнувшись, як і всяка жінка, поглянула в люстерко, причесала волосся, пройшлася якоюсь щіточкою по віях та повіках, навіть підфарбувала губи. Я вже, їй-богу, ледь на стіну не поліз. Знає ж, що ось-ось наскочать убивці, спішить до сина, про здоров'я якого хвилюється, та ба, і тут не промине нагоди постовбичити біля дзеркала.

— Я готова! — сказала нарешті Шарифа, беручи сумку.

Ці розбійники хотіли залишити від імені Шарифи підробленого листа, щоб збити з пантелику людей і органи міліції. «А що як ми отак пограємося з ними?» — спало мені на думку.

— У вас є папір? — запитав я у Шарифи.

— А навіщо?

— Треба залишити вбивцям листа.

— Облиште, не до цього зараз! І я не знаю, що писати цим… цим…

— Дарма, я продиктую. Ось так. Пишіть. «Дорогий М. Сподіваюся, що листа цього одержиш ти. Ти мені більше не віриш, не довіряєш, скажи, задля чого можна жити далі?! Якщо розкриється наша таємниця — ми загинемо всі. То чи не краще ціною одного життя врятувати багатьох інших?! Щоб довести свою відданість вам, я вирішила заподіяти собі смерть. Прощайте, друзі! Помираючи, дорогий М., прошу тебе про єдине: коли виловлять мій труп з Анхору, поховайте мене як належить. Прощай, жорстокий світе! Шарифа».

Тільки-но «самовбивця», нічого не розуміючи, підписала листа, проставила число, години, ми подалися геть із квартири. Було без кількох хвилин одинадцять.

Транспорт у цьому районі ходив ще погано, до центру довелося чимчикувати пішки. Шарифа йшла трохи попереду. А я дивився на її опущені плечі, згорблену спину й щиро жалів. Не бажав би нікому отак збиватися з пуття, як оця жінка; а як ледь посковзнешся — станеш іграшкою в руках недолюдків. Будуть штовхати на брудні вчинки, при нагоді приречуть і на смерть…

— Мене ув'язнять надовго?

— Взагалі це вирішує суд, — розгублено сказав я. — Але Салімджан-ака до кінця захищає людей, які визнали свою пронину.

— Ох, винна я перед ним, така винна… Капітан Хашимова теж так казала.

— Що саме?

— Що Атаджанов поміг багатьом, хто збивався з пуття, що багато з-поміж них стали хорошими людьми і досі підтримують з ним такі стосунки, які можливі лише між близькими людьми… Ще вона казала, якщо признаюся, він пробачить мені все погане, що я йому заподіяла…

— Батьки у вас є?

— Повинні бути… — зітхнула Шарифа. — Сама я виросла н дитбудинку. Не знала, що таке материнська любов, батьківське піклування…

— Тоді я певен, що Салімджан-ака замінить вам рідного батька, а Каромат-опа — рідну матір.

— Пробачте, можна взяти вас під руку? Взула ці дурні черевики, сковзаються… Ви маєте рацію, Каромат-опа дуже добра жінка, вона хотіла влаштувати мене на роботу.

— І неодмінно влаштує.

— Ні. Це ні до чого.

— Чому?

— Знаю, якщо вони вирішили, все одно знищать мене, — спокійно, як людина приречена, сказала Шарифа. — У цього Адила-баттала та його зграї руки довгі…

— Але вас будемо оберігати ми, міліція!

— А що міліція? Хто я для неї? За мною є багацько дечого, полковника вашого он зганьбила…

— Віднині і на віки вічні запам'ятайте, Шарифо: міліція ніколи не прагне помсти, не злоститься. Вона прагне перевиховати всіх, кого ще можна перевиховати.

— Може, ви скажете, що теж не пам'ятаєте зла?

— А чого б це я його пам'ятав? Я що, якийсь особливий?

— Ну хоч би тому, що ми одного разу роздягли вас. Залишили в самих трусах і майці.

— Не пам'ятаю.

— Адже вас звати Хашимом? Хашимджан Кузиєв?

— Так.

— Того вечора ви були у досить непоганому костюмі. Лавсановому.

— Ет, киньте, нумо не говорити про неприємні речі, — відмахнувся я весело. — Костюм цей дістався мені даром… — Не пояснювати ж їй, що шкода, звичайно, бабусиного подарунка.

Чи треба вам казати, що тільки-но побачивши, я помітив щось знайоме в обличчі цієї жінки, але боявся признатися сам собі, що вона і є тією навідницею, яка допомогла тим здоровилам пограбувати мене…

— Обробити це дільце мені доручив сам Муталь, а йому, напевно, Аббасов. Два дні ходили за вами слідом, полювали… Вони хотіли ще раз виставити вас на посміх, утоптати в багно.

Он воно як, виявляється, все одне до одного. Дарма, за все поквитаємося. Але ж не з цією нещасною рахунки зводити.

— Гаразд, забудемо про той випадок. Їй-богу, я вже й забув…

— Ну, а я не можу забути. І не заспокоюсь, доки не розповім усе до кінця… Набридло! Хочу жити, як усі, спати спокійно. Їсти-пити спокійно… Я вам ще не набридла?

— Ні, що ви, говоріть!

— Спасибі. — Шарифа якийсь час мовчала, поринувши у свої думки. — От я їм служила вірою-правдою, а вони прирекли мене на смерть. Облила брудом міліцію, оббрехала, а вона врятувала мене од неминучої загибелі… Тож кому мені дякувати: вам, Хашнмджане, чи Атаджанову, чи ще комусь?

— Міліції дякуйте, — сказав я.

Коли прийшли у відділення, Шарифа рішуче зажадала побачити сина. Я сказав, що не можна турбувати людей опівночі, та ще в дитячому садку. Жінка почала плакати. Довелося дзвонити капітанові Хашимовій додому, питатися поради. Та, не вагаючись, наказала: «Пошліть чергову машину за малим». Що ж, служба є служба… Бачили б ви, як вона кинулася до сина, вхопила його на руки, притисла до грудей, примовляючи: «Сину мій, рідненький, сонечко моє!»—і заплакала ридма. У мене побігли по тілу мурахи. А Шарифа-опа все бурмотіла, незважаючи на те, що хлопчисько пищав, притискала до себе, обціловувала. «Живий, мій маленький! Живий, мій мученик! Нікому, нікому тепер не віддам тебе!» — Тут уже пригадалася мені моя дорога мамочка, і я теж ледве не заплакав.

Так ми і просиділи до ранку втрьох: я, Шарифа і маленький Ядгарбек у кабінеті Салімджана-ака.

Саллабадрак, або Оце так іграшки!

— Отже, він сказав, що в стозі додалося сіна?

— Так точно.

— А де цей стіг, не казав?

— На жаль, не казав.

— Саллабадрака ти раніше знав?

— Відки мені його знати?

— Але ж він живе тут поряд. Ох і добре було б викрити його, синку!

— Подбаю, товаришу полковник.

Снігова заметіль, — вона шаленіла цілу ніч, — на ранок стихла. Все навкруги біле-білісіньке, сяє-виблискує проти холодного сонця, що повільно піднімається. Так і хочеться вибігти надвір, кидатися сніжками, бігати, сміятися. Але ж я вже виріс, і розважатись у такий спосіб мені не личить, хоч на душі так світло, сонячно. Успіхи мої дивують і радують усіх. Полковник Алі Усманов, чий сейф я майже вщерть заповнив фотографіями та магнітофонними записами, уже кілька разів хвалив мене. Сказав, що покладає на мене великі надії і впевнений, що я відзначуся ще більше.

Саллабадрака, як повідомив Салімджан-ака, раніше було звинувачено в спекуляції вугіллям, відповідно покарано, а зараз він влаштувався арбакешем у дитсадку. У вільний час роз'їжджає вулицями, торгує саллабадраком[21], за що й одержав таке гучне прізвисько.

— Ніби нічим поганим не займається, — розмірковував Салімджан-ака. — Одначе його візити у підземелля і натяки Аббасова на якесь сіно — це недаром, напевно, тут щось є, правда ж, Хашимджане?

— Правда, товаришу полковник. Я негайно ж вирушу з'ясувати це.

Далеко йти мені не довелося: двір Саллабадрака-кукурудзника буквально тулився до нашого. Я, звичайно, надів шапочку, розтав у повітрі і ввійшов у дім. Саллабадрак снідав. Перед ним стояв цілий тазок яєць; жінка, сидячи навпроти, чистила їх і по одному подавала йому. Саллабадрак кидав яйце в рота й ковтав його цілим. Коли таким чином Саллабадрак спорожнив таз, жінка принесла на таці чималеньку гірку самси. Коли кукурудзник знищив самсу, жінка принесла в тазку, в якому раніше були яйця, підігріту машову кашу. «Ця людина — справжній див! — здивувався я. — Той самий чорний див, про якого частенько розповідала моя улюблена бабуся. Хіба нормальна людина з'їла б стільки?!»

Саллабадрак випростався на весь свій велетенський зріст, тричі гикнув, підняв відро, повне води, вижлуктив його і пішов споряджати гарбу.

Кінь Саллабадрака дуже скидався на свого хазяїна: широкі міцні груди, велетенський зріст і товсті ноги, як в африканських слонів. Гарба — теж була не менша, змогла б, напевно, вмістити все, що можна скласти на велику сучасну вантажну машину. Та й поставлена вона була на справжні автомобільні колеса.

— Но-о! Рушай, мій лошачок! — гаркнув кукурудзник, стьобнувши коня камчею.

«Лошачок» рушив, і гарба м'яко, мов новенька «Волга», викотилася на вулицю. Я, звичайно, сів на неї поверх вантажу. А везли ми три великі кошики смаженої кукурудзи, пів-мішка повітряних кульок, ящик глиняних свисточків у вигляді півників і солов'їв. Та ви, мабуть, самі не раз купували такі: наллєш у них води, дунеш — і вони виспівують дзвінким голосочком. Ще ми везли півлантуха саморобних ганчір'яних ляльок, мішок яскраво розфарбованих іграшкових дойр і всякий інший дріб'язок — одне слово, все те, чим грається малеча, коли мама побіжить до магазину чи на базар, покинувши дітей стерегти дім.

Гарба поминула асфальтовані вулиці, звернула у вузький провулок. Саллабадрак витяг маленьку, завбільшки з тюбетейку, дойру, почав бити в неї і в такт ударам підспівувати:

Провулок умить запрудила дітвора. Один біжить, притиснувши до грудей півлітрову пляшку, інший мчить, затиснувши в долоні мідний п'ятак, у маминих або татових калошах, мчить, підтримуючи одною рукою штани, що ледь не спадуть, а слідом женеться маленький братик і ревма реве.

Торгівля розгорілася. Униз летіли грудки смаженої кукурудзи, свистки, дойри, а нагору подавалися мідяки (в кишеню Саллабадракові), пляшки, бляшанки і всякий старий непотріб (все це падало поряд зі мною, отож мені, щоб не засипало, потихеньку довелося вкладати ту всячину в мішки). Саллабадрак час від часу постукував у свою дойру.

— Дядечку, дайте й мені! — наважився хлопчик, що стояв віддалік.

— Принеси пляшку, одержиш від дядька Саллабадрака грудку саллабадраку! — проспівав могутній кукурудзник.

— Нема у нас пляшок, — заплакав хлопчик. — Тато наш не п'є.

— Тоді неси гроші.

— Вдома нікого немає…

— Тоді киш ізвідси, хлопче, задарма товарів нема.

— Підождіть, дядечку, я зараз! — малюк зник за найближчою хвірткою і скоро з'явився, несучи велику миску, повнісіньку м'яса. Зажерливий кукурудзник забрав миску разом;і м'ясом, а хлопчикові кинув дві копійчаних грудки кукурудзи, потім стьобнув свого коня.

— Но! Рушай, мій лошачок!

«Лошачок» з місця чвалом побіг зі швидкістю близьке шістдесят кілометрів на годину, і гурт хлопчаків умить л» шився позаду. Знову загула дойра.

Кукурудзник, наспівуючи, почав у екстазі навіть поводити плечима, ледве не пританцьовуючи. За нами бігла ватага хлопчаків, що жадали придбати гуми для рогаток, дівчатка, які виканючили у бабусі монетку заради косооких, кривоногих ляльок Саллабадрака.

Саллабадрак був, очевидно, природженим, артистичним торгашем. Малеча з усіх вулиць і завулків, де ми проїздили, мов зачаклована, гналася за гарбою, прагнучи за всяку ціну одержати хоча б найдрібнішу іграшку. А кукурудзник, як наведений, то співав, то грав на дойрі, то йшов у танок, сидячи на передку своєї могутньої автогарби.

Я й не помітив, що ми давно виїхали за межі міста, якийсь час їхали путівцем і зупинилися біля високого паркана міжколгоспної відгодовчої ферми. Біля фуражної комори вовтузився якийсь мухомор з козлячою бородою. Помітивши Саллабадрака, підбіг до нього.

— Е-ей, палван[22], ласкаво прошу!

Перемовившися кількома словами з козлобородим, кукурудзник погнав гарбу до широких воріт комори (про що вони говорили, я не розчув, саме в той час наводив на них об'єктив свого мікрофотоапарата).

Загнавши гарбу до комори, Саллабадрак недбало згріб додолу решту іграшок, мішки з пляшками і, відкрутивши якісь гвинти, підняв дошки з дна кузова.

Диво-гарба, виявляється, була з подвійним дном!

Підійшов до великого тюка пресованого сіна, обперезаного жерстяними смужками (він, певно, важив не менш як сто кілограмів), легко підняв його і, донісши до гарби, вкинув у сховок. Потім опустив кришку, поскладав іграшки та пляшки-на місце.

— Як гадає палван, чи зуміє він зробити сьогодні ще один заїзд? — поцікавився козлобородий.

— Приїду годині о третій, — поважно пообіцяв кукурудзник.

— Хай помагає палванові бог!

— Та вже хай постарається.

Рушили назад. Але настрій у мене був кепський. Сплохував я, мабуть. Сам у калошу сів, та ще й Салімджана-ака спантеличив. Адже все правильно, комар носа не підточить. Сіно є? Є. Стіг? Це, звичайно, малася на увазі комора. І Саллабадрак повантажив у гарбу справжній тюк сіна, адже своїм очам я ще можу вірити… Але, з іншого боку, сховав його в подвійне дно гарби. Хіба звичайне сіно не можна возити зверху, не боячись стороннього ока? Ні, рано я носа повісив. Тут неодмінно є якась таємниця. Просто треба набратися терпіння, щоб розкрити її. В крайньому разі побачу ту Велику Корову, яка, за висловом «поважного господаря» всієї зграї, має зжувати це сіно. Судячи з кількості сіна, ця рекордистка повинна б давати не менше як по десятку відер молока на день.

знову загримів дойрою кукурудзник, тільки-но ми в'їхали у місто, і за ним знов ув'язалася юрба малечі.

Рівно о пів на першу ми під'їхали до клаптикового магазину в старому місті. Я згадав, що директором тут голомозий її блискучим лобом, і мене попереджали, що ним займається слідчий відділ. Ще догану вліплять, як улізу не в своє діло. Але не заради ж власного задоволення я тут. Мене привів загадковий тюк сіна, і доки не дізнаюся, в чому його таємниця, з місця не зрушу. А якщо порушив чимось інструкцію — що ж, людині, яка має стільки подяк, не завадить одержати одну-другу догану. Це заохочує до роботи.

Завідуючий клаптиковим магазином, певно, саме обідав, бо вибіг назустріч горилі-кукурудзникові з напханим ротом, тримаючи в одній руці жирну самсу, в другій — пахучу паличку шашлику.

— Ага, приїхав! То чого ж став? Підганяй, підганяй до задніх воріт!

— Зараз, — пробурмотів Саллабадрак, не маючи сили одвести очі від самси і ковтаючи слину. Одначе зробив надлюдське зусилля, загнав гарбу в двір магазину, обережно, як рідну дитину, відніс тюк сіна в комору. Потім утиснувся в закуток, де обідав клаптиковий начальник, і став перед ним у сирітській позі.

— Їсти хочете, палван? — здогадався нарешті «сердобольний» зав.

Саллабадрак мовчки облизнувся.

— Зрозуміло. — Зав обернувся до відчинених дверей допоміжної кімнати. — Шухрат, егей, Шухрат, біжи-но замов штук тридцять… ні, штук п'ятдесят паличок шашлику!

У животі в мене бурчало, але обов'язок не дозволяв покинути тюк, і я лишився стовбичити (невидимо, звичайно) біля воріт складу.

Моє терпіння було винагороджене. Незабаром прийшов дядечко з блискучим лобом. Він убіг в склад, зачинив двері на засув і заходився квапливо розпорювати тюк. З того, як він розкидав сіно, стало зрозуміло, що його цікавить. Ось лишилися останні жмутики і… на світ з'явився великий сувій, обгорнутий грубою мішковиною. Директор надрізав її ножем і повів уздовж шва, радісно осміхаючись і бурмочучи сам собі: «Прибув, нарешті прибув, довгожданий мій. З прибуттям тебе, дорогий!»

Справді — дорогий! Із сувою випали сотні метрів атласу «нічна красуня» — і похмуре приміщення складу осяялось усіма барвами веселки. Я так і остовпів з відкритим ротом. Не знаю, як в інших місцях, але в нашому місті деякі жінки кидали своїх чоловіків тільки тому, що ті, бідолахи, не могли дістати їм відрізи цього атласу. Оце-то сіно, оце-то солома — нічого не скажеш! «Корови», які годуються таким харчем напевне, дояться не молоком, а чистою сметаною. Не тямлячи себе від гніву, я вхопив був клаптикового падишаха за петельки, щоб добренько трусонути, але схаменувся, неохоче відпустив і, знявши кілька кадрів плівки, мерщій вискочив надвір. І вчасно — гарба вже від'їжджала. До сутінок я катався на гарбі кукурудзника, геть оглух від торохтіння дойри, фальшивих закличних пісеньок, жартів та примовок. Зате вже дізнався, хто ж такі «теля», «корова» і «віл», сфотографував їх коло краденого товару. І лише після цього дозволив оголосити собі кінець робочого дня.

Бабуся хоче звільнити мене з міліції

Сьогодні двадцять сьоме. Ось уже цілий місяць, як вдень і вночі я метаюся з фотоапаратом, магнітофоном і, звичайно ж, диво-шапочкою, фіксуючи кожен крок злочинців. Сьогодні буде підбито підсумок моїй праці. А втім, цього дня з нетерпінням чекав і «бідолашний» Адил Аббасов. Саме сьогодні «учитель» мав зібрати свою зграю у підземеллі на околиці міста: кого преміює, кого пригостить ляпасом, запропонує нові злочинні плани. І, звичайно, розподілить обов'язки між «учнями»: хто повинен розвозити крадений товар, хто продавати, а хто й далі чорнити міліцію.

Жде цього дня й товстунець, який спершу заскімлить, що в нього викрадено весь виторг, але «під тортурами», тобто одержавши від верховоди ляпаса, все ж викладе належну суму. А горила-кукурудзник, певна річ, вижлуктить три-чотири піали коньяку й буде на сьомому небі!

Гендляр Ариф та Муталь-татуйований розкажуть, як обкрутили навколо пальця міліцію. «Ось як треба працювати, вчіться», — не проминуть вони нагоди похвалитися. Ну й таке інше — навіть говорити бридко!

Одне слово, сьогодні шабаш жовтих дивів. Якщо в давнину вони, згідно з легендами, відзначали свої свята на горі Кухіноф, то зараз, напевно, знову зберуться за містом, у підземеллі баби-яги.

Сьогодні й свято Янгибагської міліції, вірніше, — пробачте, трохи поспішив, — сьогодні переддень свята. Справжні торжества настануть завтра, коли всі злодії опиняться у наших руках. Цієї радісної миті чекають усі — починаючи від працівників райвідділення й кінчаючи міністерством. Сьогодні вночі відбудеться останній бій проти всього того, що в протоколах по цій справі сухо значитиметься: «розкрадання», «наклепи», «хабарництво», «спекуляція», «шахрайство», «замах на вбивство».

Місце бою — підземелля баби-яги. Хто його знає, цілком можливі й жертви, і нею може стати Хашимджан. І піде він її життя з кулею в серці, не встигнувши сказати останнє «пройти!» своїй улюбленій бабусі… Я насилу стримую розбуркану уяву і, проклинаючи своє ще зовсім дитяче обличчя, намагаюся надати йому виразу, що пасує людині суворої мужності…

Ми зібралися на останню оперативну нараду. Ось вони — всі учасники операції «По слідах Жовтого Дива»: я, тобто сержант Хашимджан, тобто Кузиєв, мій безпосередній начальник, тобто Салімджан-ака Атаджанов, полковник Алі Усманов і енергійний начальник карного розшуку товариш Халіков. Усі ми стурбовані тим, як без зайвих інцидентів ізолювати злочинців; тому повинні розробити ретельний план операції і не пізніше одинадцятої години передати його в міськвідділ міліції на затвердження. А час, як відомо, не жде, треба поспішати. І раптом — треба ж тобі такого! — звідкись ізнадвору долинає крик:

— Ха-а-ши-и-име! Хо-о, Ха-аши-и-име!

Я схопився з місця: та це ж бабусин голос! Серце моє застугоніло — раптом сталося щось?

— Ха-а-ши-и-име!

Так і є, бабусин голос. Я його впізнаю серед тисячі інших. Так кричати може тільки вона. Бувало, як я кудись подамся або заграюся допізна, вона вилазила на дах, прикладала руки до рота рупором і кликала мене отако: водночас ласкаво і з обіцянкою прочухана.

Але зараз?! Я за сотні кілометрів від рідного кишлаку, і, хоча б вона злізла й на дах колгоспного правління, я все одно нічогісінько не почув би. А хай тобі, це, видно, вчулося. Бу-нає ж так, коли людина дуже скучить, їй увижаються і вчуваються усі ті, за ким вона сумує…

— Ха-а-ши-и-име! — долинуло ще раз, голосніше й вимогливіше.

— Бабуня моя! — схопився я з місця і вибіг з кабінету.

Так і є, бабуся злізла на лавочку біля входу й на все горло вигукує моє ім'я. Довга сукня підперезана білою хусткою, на голові хустка темна, в руці сучкуватий костур, який вона бере з собою завжди у далеку дорогу. Молоденький міліціонер намагався зсадити бабусю з її постаменту: «Бабусю, не можна тут отак горланити, адже ви перебуваєте біля храму охорони громадського порядку!» На що вона відповідала: «Відійди, не заважай! У нас усі місця громадські! Де хочу, там і кричу!» Потім знову завела:

— Ха-аши-и-име!

— Бабусю!

— Хашиме! Лоша точко моє!

І пішло, і пішло, самі розумієте: обійми, поцілунки, хлипання, поляскування по плечу, знову обійми, знову поцілунки…

— Живий, моє лошаточко?

— Живий, бабуню!

— Давай-но обнімемося ще разочок, світло очей моїх. Ти чого це листів не пишеш додому?

— Служба, бабусю, часу геть не вистачає.

— Ох, щоб вона згинула, служба твоя! Знемоглася я вся, хвилюючись про тебе! Іди ж тепер поздоровкайся з татом.

На радощах я й не помітив батька. Стоїть осторонь — у пальті з бобровим коміром, на ногах кирзові чоботи, на голові шапка-вушанка. Пальто таке довжелезне, що поли волочаться по землі, як у деяких міських молодиць. Але не думаю, що таке пальто він придбав, ганяючись за модою: купив перше, що трапилося на очі, от і все. З татового плеча звисав важкий набитий під зав'язку хурджин. Він навіть не здогадався опустити його на землю, дивився на мене, дивився… Ув очах сльоза.

— Тату!

Він неквапливо опустив хурджин на землю, стримано обняв мене, наче соромлячись. «Таточку», — пробурмотів я, горнучись до нього. Нелегко йому, бідоласі, живеться: мама з бабусею зітхнути не дають, щоденно в полі та в полі, а випаде вільна часина — й тоді не відпочиває, все щось майструє, аби рукам робота.

— Диви, як ти виріс, га? Справжній джигіт! — сказав батько, втираючи долонею очі.

— Мама як там, жива-здорова?

— А що їй зробиться? Жива!

— А Доно, Айшахон?

— Бігають усе…

— А Закір? Як його справи?

— Непогано, працює. Його нагородили медаллю. Зараз він її на пальті носить.

— Ну й Закір!

Обмін інформацією перебила бабуся.

— Кузи, годі чмокатися, бери хурджин та ходімо, — наказала вона.

— Товаришу Кузиєв!

Я озирнувся. Біля під'їзду стояв Алі Усманов. Я пішов до нього.

— Хашиме! — суворим наказом зупинила мене бабуся. — Іди-но сюди.

— Товаришу Кузиєв! — дещо роздратовано покликав мене Алі Усманов ще раз. Я мимовільно виструнчився, знову ступив крок до нього. Та ба!

— Ану вернись назад! — ще суворішим, ніж полковник, голосом наказала бабуся й грізно стукнула своїм сучкуватим костуром об асфальт.

Отак хвилин п'ять метався, як той дурень, не знаючи, куди йти: послухати одного — друге розсердиться, догодиш другому — перше образиться. Добре, хоч полковник пішов і за хвилину біля виходу з'явився Салімджан-ака.

— Е-е, гості до нас завітали, та ще які дорогі гості!

Він перший поздоровкався з татом, який опинився на його шляху, хотів був підійти до бабусі, та, певно, вчасно згадав, що я розповідав одного разу про неї як про чаклунку, й позадкував. А бабуся — де там! — і не збиралася з ним обніматися-ручкатись, про здоров'я питатись. Вона прицілилася вказівним пальцем витягнутої руки в груди полковникові і, не гаючись, пішла в атаку.

— Видається мені, що це і є твій названий таточко?!

Салімджан-ака знітився.

— Здрастуйте, шановна! — пробурмотів він зніяковіло. — Ласкаво просимо… Але зачекайте лишень, ми радилися тут з Хашимджаном, і треба б…

— Знаємо ми ці наради! — вибухнула бабуся. — Хашим більше у вас не працює. Повезу його в кишлак. Він і вдома може бути чудовим перукарем.

— Але ж послухайте, бабусю…

— Хашиме, здай-но цього їхнього картуза! — І щоб дужче підкреслити знак оклику, бабуся знову стукнула костуром об землю.

Ну от і все. Тепер хай спробує хтось заперечити моїй бабуні — хоч полковник, хоч генерал, — буде стукати костуром об землю і наполягати на своєму.

— Ти мені скажи, начальнику, — тим часом вела далі свій наступ бабуся. — Скільки вже Хашим у вас працює, а ви йому навіть поганенького ліворвера не видали; чому, га? Тільки й знаєте, що примушуєте його ваші бороди голити та чуприни стригти!

— Та про що ви говорите, шановна?..

— Не я кажу, а весь кишлак гуде. Куди не підеш, тільки й чуєш: «Онук Бибирабії у місті не знайшов собі роботи кращої, ніж піти перукарем до міліції!» Соромно, соромно знущатися з хлопчика.

— Але ж це неправда! — вигукнув полковник.

— Ви мені голову не морочте! — закричала бабуся, наче вона говорила з татом. — Якщо неправда, то чому не довірили йому один, хоч поганенький ліворвер? Бідненький мій онучок приїхав додому як у воду опущений, ні ліворвера, ні сюрчка, ані кобури! Не можу зайти до хати, де зійшлося бодай дві жінки! «Ой сусідонько, таж Хашим, либонь, знову одурив вас, він, видать, ніде не працює, ледачкує в місті, а вам каже, що служить у міліції. Хіба й досі не було б у нього ліворвера?» Геть замучили, безсоромні…

Я, здається, вам уже казав, як уміє сміятися Салімджан-ака. От і зараз від його реготу задзеленчали всі шибки у райвідділенні. І доки він сміявся, бабуся дивилася на нього, одвісивши щелепу. «Все. Тепер мені амба. Оперативна нарада відбудеться без мене», — подумав я невесело. Ех, бабусю, бабусю! Змалку одно мені вуха скубла, боялася, що не буде з мене пуття (бачте, який каплоухий став я через це!), а зараз, треба ж тобі такого, щоб саме зараз, коли я, здається, став людиною, заявилася сюди зі своїм костуром і хоче все зіпсувати!

Салімджан-ака, звичайно, одразу втямив що до чого, попросив нас зачекати, побіг у відділення, а за хвилину вискочив знову. Видно, відклав нараду.

— А зараз, дорогі гості, їдьмо до мене додому, — сказав він рішуче. — Чого ж гомоніти посеред вулиці! Зараз підійде машина. Давайте сюди хурджин, Кузибаю, так, здається, звати?

— Так, — сказав тато, але хурджина не віддав.

За хвилину до нас підскочила чорна блискуча «Волга», ми сіли в неї і рушили. На душі в мене було мулько, і я не дуже прислухався до розмови. А вона, тим часом, була цікава.

— Скажу я вам, Кузибай-ака, хорошого сина ви зростили, — обережненько почав розмову Салімджан-ака.

— Кхм, та вже й не знаю… — кахикнув тато в кулак, скоса поглянувши на бабусю, наче питався поради, — погоджуватися чи не погоджуватися.

— Хай йому трясця, цьому хорошому, — вмить підхопила бабуся, не помічаючи, а мо' не бажаючи помічати татового погляду. — Знаю я його, шельму! Але ви не всьому вірте, що він каже: половину ж він напевно збреше…

— Ні, зараз вашому Хашимджанові заздрять усі! — гнув полковник своєї. — Він, звичайно, і побешкетувати, і пожартувати може, але справу свою знає хіба ж так…

І ще, й ще, зроду ніхто мене отак жодного разу не хвалив! Мені стало до того приємно, що я ледве не заснув солодким сном у бабусі на плечі. І всіх успіхів, як виявилося, я досяг тому, що бездоганно виконую всі настанови і мудрі поради моєї дорогої бабусі. У Хашимджана, за словами полковника зараз такий авторитет, що без нього не наважилися закінчити державної ваги нараду.

— О, казала ж я тобі! — раптом обернулася бабуся до батька. — Казала тобі, що не треба слухати базікання тієї сопливої Хаджар!

— Але ж ви самі завели цей тарарам, — несміливо вставив тато.

— А що ж робити? Закортіло мені побачити мого недотепу, — сказала бабуся тремтячим голосом, обернулася й цмокнула мене в лоба.

— Ти ж бо подиви, Кузи, який красень-хлопчина виріс, ге ж? Синку, Салімджаном тебе наче звуть… Скажи, синку, справді він у вас не перукарем?

— Хашимджан зараз виконує завдання великої державної ваги, — упевнено відповів полковник.

— Слава богу, дожила я до того дня, коли про Хашимджана сказали добре слово.

— А як же ви думали?! Мій син! — спробував тато трохи загордіти, але бабуся негайно цитькнула на нього, і він принишк.

Одначе бабуся, здається, потроху заспокоювалася. Повірила, що я тут не байдики б'ю і не перукарую.

— Ось повернусь у кишлак, бог дасть, припечу язика поганій Хаджар! — пообіцяла вона, остаточно охолонувши. Потім благально глянула на Салімджана-ака: — Але, синку, прошу вас, якщо випаде Хашимові їхати в рідний кишлак, то ви вже його без ліворвера не відпускайте.

— Буде зроблено, бабусю! — жартівливо козирнув полковник. — Накажу не один, а два револьвери причепити! І обов'язково — сюрчок!

— Ну а я вже буду за всіх вас молитися! — пообіцяла бабуся.

Вдома, тільки-но Салімджан-ака рушив був до кухні, бабуся зупинила його.

— Не треба, синку, турбуватися. Чайник чаю ми вже якось і самі закип'ятимо. А ви зараз мені їдьте на службу, адже у вас повно важливих справ, і Хашимові хоч би ще не перепало через мене, стару.

Коли виходили, вона зупинила мене біля дверей.

— Хашиме, це твоя машина? — спитала пошепки.

— Моя особисто, — похвалився я про всяк випадок.

— Приїжджай нею в кишлак. Хай побачить погана Хаджар.

— Слухаюся, бабусю.

Радник директора

Через те що деякі деталі нашої справи цілком таємні, я змушений мовчати про подробиці наради, плани захоплення злочинців, обшуки, а також не буду називати імена учасників оперативних груп. Можу лише сказати, що відповідальність за керівництво всією операцією взяв на себе полковник Алі Усманов. Ну, а якщо вам дуже кортить, можу розкрити одну деталь: старшим групи захоплення призначили одного сержанта, гадаю, ви дотямите, кого саме. Крім того, мені доручили організувати допоміжний загін із громадських активістів, дружинників-спортсменів і таке інше. Години до третьої я упорався з цим завданням. З пенсіонерів до загону ввійшли Муслім-бобо і Мерган-ата, прославлений стрілець часів боротьби з басмачами, брати-близнюки боксери Хасан і Хусан, дільничний міліціонер Сурат-ака; одне слово, я підібрав людей таких: якщо треба буде, тигра голими руками візьмуть. Я не сказав, для чого скликав їх, попередив тільки, що необхідно о двадцятій нуль-нуль зібратися у відділенні і бути напоготові.

У моєму розпорядженні є ще сім годин. Я міг би, звісно, поїхати додому, досхочу наговоритися з татом та бабусею, і якщо вони привезли товченої джугари (а вони неодмінно привезли її), то поїв би гуджі, добренько присмачивши її катиком і червоним перчиком. Але мене не полишало занепокоєння.

А що як раптом, саме тепер, коли розставлено сіті, Адил-хитрун утне чергову штуку і накиває п'ятами? Шарифа ж казала, що в нього десь є своя людина; а що як цей тип знає про наші плани? Ні, хоч як хочеться зустрітися з рідними — справа передусім: я нізащо не повинен спускати його з очей, я мушу ходити за ним як тінь.

— Як ти гадаєш, шапочко моя? — звернувся я до своєї порадниці.

— Ти вирішив правильно, Хашимджане, — схвально мовила вона, і я зі спокійною совістю рушив у кафе «Сама втіха». Тут, як завжди, було велелюдно; хвіст черги був аж надворі, столи зайняті, деякі відвідувачі їдять стоячи, сяк-так прилаштувавши посуд на лутці.

О шостій годині ми з директором подалися у невідомому мені напрямку. Ця обставина сама по собі не дуже турбувала мене. Головне — не відстати від любого свого супутника, чути кожне його слово і спостерігати кожен крок.

Ми під'їхали до занедбаного будинку, над під'їздом якого була вивіска з облупленою фарбою: «Юридична консультація». Нас зустрів такий же ширококостий, як Адил Аббасов, гладкий чоловік з пласким обличчям; його лоб був помережаний сіткою дрібних зморщок, мовби шкура старих, нікудишніх шкарбунів.

— О-о, Адилджане, яким вітром вас занесло до нашої контори?! — Чоловік підхопився з місця з несподіваною для його нездорового вигляду моторністю.

— Люблю якомога частіше бачитися з друзями, — відповів Аббасов, тиснучи приятелеві руку. — Борошно привезли вчора?

— Цілих три мішки, Адилджане, три мішки! Доброта ваша не знає меж.

— Для друзів я ладен і життя віддати, шановний Шакірджане.

— Довгого вам віку золотого-безцінного… Ну, ну, я відчуваю — ви тут неспроста. То нумо до діла!

Отже, з цієї бесіди мені вдалося встановити, що юрисконсульта звуть Шакіром, що він і є той законник, за порадами якого творить усі свої чорні справи Адил Аббасов. Таким чином, Салімджан-ака не помилявся, коли казав, що у цього лиса Адила є якийсь обізнаний з Кодексом дружок.

— Оце невеличкий подарунок від мене вашій дружині. — Адил Аббасов дістав з кишені золотий перстень із смарагдом.

Законник Шакір підскочив на місці, очі йому пожадливо заблищали.

— О-о, чи варто, ви ставите мене у прикре становище! — з цими словами він вихопив перстень з рук Аббасова й поспіхом заховав до кишені, боячись, що приятель раптом візьме та й роздумає ставити його у прикре становище.

— Ох, щедрі ви, щедрі, Адилджане.

Однак Аббасов уже не слухав його. Він розкрив портфель, порився серед паперів і витяг знайомий мені прощальний лист Шарифи.

— Ось подивіться, яку ще добру вість я вам приніс.

«Законник» мовчки пробіг очима листа, розстебнув комір сорочки, прошавкав ураз охриплим голосом:

— Поздоровляю, поздоровляю… Це точно, що вона віддала богові душу?

— Точно.

— Отже полковникові теж недовго ряст топтати?

— Будемо сподіватися!

— От-от! — радісно хихикнув Шакір. — Спершу його виженуть з роботи, а там і в тюрму загримить. Як бачите, Адилджане, ви не схибили, дотримуючись моїх порад. Листа вона написала власноручно?

— Сама писала, звичайно.

— Щодо всього іншого можете покластися на мене. Сьогодні ж увечері напишу заяву до міністерства. Задам ряд питаннячок. Доки, мовляв, розгулюватиме на волі хабарник Салім Атаджанов, який до того ж утопив у багні честь жінки? Заяву, звісно, буде написано «від імені трудящих…»

— Гаразд. М'ясо вам потрібне? Баранина. Вчора тільки-но одержали.

— О, ну навіщо… Хоч, зрештою, свіжа баранина…

— Завтра привезуть. Прощавайте, я поїхав.

— Будьте здорові, мій щедрий друже. — І Шакір-«законник» догідливо провів свого шефа до дверей.

Потім ми ще повешталися по місту в деяких незначних справах Аббасова, о дев'ятій вечора я розлучився з ним і помчав у райвідділення по свою групу.

Страшна ніч

— Як настрій, Хашимджане? Боїшся?

— Є трохи.

— Не бійся, синку. Ти прикинь, яка сила за тобою. Я не лише про міліцію кажу.

— Розумію.

— Анашу не забув?

— Ні, взяв.

— Головне, не гарячкуй!

— Гаразд.

— Суворо дотримуйся нашого плану.

— Слухаюсь.

— Щасливо, синку.

Шкода, звичайно, що Салімджан-ака не зміг поїхати з нами, але посудіть: якщо у мене лише справа групи Аббасова, то у полковника таких — десяток. Сю ніч він теж не буде спати — всі нитки операції сходяться у його кабінеті.

Нарешті ми розсілися у критій машині й рушили в дорогу. Тільки тоді я пояснив групі її завдання, не приховав, що операція складна і небезпечна — тому й вибирали добровольців, закликав усіх бути якомога обережнішими і зібраними.

— Цих паразитів давно треба було ізолювати від чесних людей, — з ненавистю промовив пенсіонер Муслім-бобо.

— Слава богу, що сьогодні ми підрубаємо отруйне дерево під корінь, — підтримав старого друга Мерган-ата.

— Ви сказали, скільки їх загалом душ? — спитав досвідчений Сурат-ака, примружившись. І після моєї відповіді додав: — Так, труднувато буде…

— Дарма, — пограв м'язами боксер Хасан. — Упораємося.

— Двох я беру на себе, — пообіцяв його брат Хусан. «Спішилися» ми неподалік від пам'ятного вам смітника.

Дув холодний пронизливий вітер, гнав по небу чорні розкошлані хмари. Темно, хоч в око стрель. І мов на те, рівчак повен води, в яку одразу ж усунулись Муслім-бобо та дідусь Мер-ган, набравши у взуванку.

— Дрібниці, байдуже, — сказав пошепки Мерган-ата. — Бувало гірше, коли, скажімо, билися з басмачами.

— Підождіть, у мене калошу вхопила вода! Стара дасть мені тепереньки перцю! — Муслім-бобо, не втримавшись, засміявся, до того ж досить голосно.

— Тихше! — просичав Сурат-ака.

Минулося: навколо, як і раніше, було тихо, тільки вітер моторошно гув. Короткими перебіжками, ховаючись поза кущами та купами сміття, ми добігли до глиняних стін і, як було умовлено, оточили двір. Тепер мені треба дістатися всередину, з'ясувати обстановку і дати команду своєму загонові.

Я перестрибнув дувал за один розгін. Двір огорнутий глухою тишею, поночі, як у могилі, тільки з димаря вряди-годи вилітають слабкі іскри, що одразу ж гаснуть у сирій імлі.

Двері в житло зачинено, на вікнах щільні запони. Як же проникнути в дім? Не попросиш же стару каргу відчинити двері і впустити в кишло? Що ж робити?

Ви знаєте, хлопець я меткий і кмітливий, за хвилину вже знав, як діяти. І тут, сказати по правді, мені дуже допоміг мій акторський досвід (пам'ятаєте, хлопчиком я працював у дитячому театрі й зображував різних тварин?).

Надівши свою заповітну шапочку, я зробився невидимим, присів біля порога й жалібно занявкав, дряпаючи нігтями об двері, наче змерзле голодне кошеня. Баба-яга не забарилася (видно, не даремно зграя довірилася їй — на чатах вона стояла пильно!), двері відчинилися, і скрипучий голос промовив:

— Ха, звідки ти взялося, боже створіння? Ввіходь уже, ввіходь, якщо прибилось… — Я, звісно, не ждав, щоб запросили ще раз, прослизнув у хату. А баба, дивлячись, що кошеня не дуже поспішає скористатися з її гостинності, зачинила двері, невдоволено бурмочучи собі під ніс: — І гуляй собі на вітерцеві, любе, і гуляй… Дивись, до ранку й одубієш…

У величезному казані кипіла, булькотіла куряча шурпа. Видно, не менше двадцяти курчат наклали сьогодні головою. Я вихопив з казана найапетитніше й не поспішаючи з'їв. Адже через півгодини все це буде непридатне для їжі. Річ у тім, що Салімджан-ака порадив удатися до воєнної хитрості, бо нам не хотілося зайвого кровопролиття: своїх шкода, та й злочинці потрібні живими. Тому полковник дав мені з собою чималу дозу анаші. «Якщо буде можливість, — сказав він, — укинь її в їжу. За півгодини вони всі почманіють і їх можна буде брати голими руками».

Я витер руки об рушник, що висів на цвяшку, витяг з кишені зелену грудку наркотика, розкришив його, вкинув у казан і поволі спустився східцями униз.

Ну й банкет тут був! Ну й веремія! Усі голубчики на місці, усі тепленькі: мабуть, «офіційна частина» поважного товариства вже відбулася. Деякі сиділи в майках (у підземеллі було таки досить душно), деякі порозлягалися на курпачі, виставивши перед собою пляшку коньяку і квітчасту піалу: пий — не хочу. Посеред кола павичем пливе наш батир-кукурудзник: поводить жирними плечима, виляє стегнами, кокетливо кланяється п'яницям, а ті співають, гучно плещучи в такт:

Товстунець плескав у долоні неохоче та й підспівував якось мляво, ніби навіть стомлено. Інколи обережно торкав щелепу, як людина з хворим зубом. Муталь-бандюга так старався, ніби хтось пообіцяв йому премію, якщо буде плескати і співати голосніше за всіх. Директор клаптикового магазину впав у такий екстаз, що забув підспівувати, тільки зіпав ротом і щосили аплодував кукурудзникові, ніби всесвітньовідомому акторові. Ариф-спекулянт вів пісню, приплющивши очі, розхитуючись з боку в бік і виводячи вище й вище. Інші вторили йому:

— Будь здоровий, Бадраче!

— Ох і мастак ти, виявляється, на ці штучки!

— Кращий за будь-яку танцюристку! — почулися схвальні голоси.

А Саллабадрак уже зморився неабияк: раз похитнувся і замалим не розпластався на підлозі, але втримався, підійшов до Аббасова, схопив його за руку.

— Вставайте, вчителю, ваша черга!

— Так-так, не ухиляйтеся, Адиле-ака!

— Не відпускай, Бадраче, доки не примусиш його затанцювати! — знову залунали п'яні вигуки.

Я думав, що «пан директор» відмовиться, але він слухняно підвівся, широко розкинув руки, наче ворон, що приготувався злетіти, крила, і попросив:

— Згода, тільки заспівайте для мене «Мою темноволосу».

з п'яним надривом завів Ариф-спекулянт…

— Так, недарма ми обрали тебе проводирем! — загукали присутні. Аббасов зробив останнє коло й сів на місце. Він важко дихав.

— Муталю!

— Слухаю вас, напутнику!

— Наповни чаші, братику, вип'ємо. Сьогодні найщасливіший мій день. Я завдав своєму ворогові ще одного удару!

«Чаші» — гранчасті склянки, піали, чашечки наповнилися вмить.

Безладну застольну розмову припинив атаман, щоб зібрати в усіх підлеглих належну плату. Із загальної купи грошей сяку-таку частку він кинув Муталю та Саллабадраку, решту запхав до портфеля. Одночасно вичитав спекулянтові за те, що той досі не розпродав на товчку завезений товар. При цьому сказав, що треба організувати аварію неподалік від лавки, що торгує дитячими колясками, — це має на певний час відволікти увагу автоінспекції, яка розташувалася поблизу.

— Це ви добряче придумали, вчителю! Організуємо, — пообіцяв спекулянт, притуливши руку до серця.

— Машину, яку треба угробити, я сам дістану, — пообіцяв Муталь.

У розмову встряли товстунець і директор клаптикового магазину: вони сказали, що торгівля тепер дуже жвава і не завадило б підкинути їм ще трохи соломи. Тим часом з'явилася як з-під землі баба-яга.

— Шурпа готова! — оголосила вона. — Допоможіть принести.

За хвилину палван-кукурудзник і Муталь унесли до підземелля величезну тацю, на якій височіла гора варених курчат. А ще за мить стало чути тріск молоденьких кісточок, смачне плямкання, вдоволене мурчання.

— Муталю! — крикнув Адил Аббасов, гикнувши.

— Наказуйте, напутнику!

— Налиймо бокали вщерть. Сьогодні я щасливий.

— Якщо щасливі ви, хазяїне, щасливі й ми! — докинув гендляр.

— Якби не ви, всі ми давно гнили б у в'язниці, — улесливо додав завідуючий клаптиковим магазином.

— Доки я живий — не бійтеся нічого! — тицьнув кудись Адил Аббасов указівним пальцем, наче револьвером. — Я всі закони обійду. Обехеес? Та він сам мене боїться. Головне, я паралізував його серце, й тепер незабаром їх усіх там розженуть. Так, ми ще поживемо на всю губу, еге ж, Муталю?

— Ваша правда, хазяїне, ще й яка правда! Ми ще поводимо їх за носа.

— А мені… мені чогось щоночі сниться начальник обехеес, — плаксиво зізнався Ариф-гендляр.

— І мені, — промимрив клаптиковий зав. — І зараз він наче стоїть перед очима… І голова крутиться… усе крутиться…

Анаша, здається, почала діяти: ці слова потонули у різноголосому ідіотському реготі присутніх:

— Хі-хі-хі! Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!

Я вирішив не марнувати часу даром: заходився потихеньку ікілзброювати очманілих злочинців. І раптом приміщення трусонув гучний крик:

— Анаша! Курка пахне анашею! — Це кричав Саллабадрак.

— Точно, тепер я зрозумів… м'ясо пахне анашею, — пробелькотів наш Аббасов, ледве продираючи очі, що злипалися йому. — Муталю, це твоя робота?

— Та побий мене боже, учителю! Хіба я собі дозволив би…

— Брешеш, ти мені підозрілий…

— Побий мене грім, якщо це я!

— Зараз я тебе поб'ю… — Адил поліз до кишені піджака, потім обмацав кишені штанів, похитнувшись, ледве дотягнувся до портфеля. Пістолета, звісно, не було й там.

— Пістолет!.. Украли!.. Бадраче, держи злодія!

І тут почалася така чубанина, що не намилуєшся! Бадрак став бити бандюгу Муталя, Адил Аббасов силкувався придушити гендляра, директор клаптикового магазину буцай голеною в живіт завскладом — одне слово, бійка була смішна, а не страшна, бо всі оп'яніли і знесилилися. Хвилин через десять затихли; так і поснули, зчепившись.

На цьому й закінчилося останнє бенкетування зграї Адила Аббасова.

— Ох і сміливець ти, виявляється, синку! Ох і батир! — захоплювався дядечко Муслім, коли вантажили банду в машину. — Диви, який здоровило лежить, невже і він не нагнав на тебе страху?

Я подивився на очамрілого горилоподібного Саллабадрака й відповів чесно:

— Було трохи, дідусю.

Вранці, коли в міліцію привезли скарби Адила-хитруна і викрадені у нас документи, операцію «По слідах Жовтого Дива», важливою частиною якої я керував особисто, можна було вважати закінченою. До того ж я здав начальству дві тисячі чотириста фотознімків і чотири тисячі двісті метрів магнітофонної стрічки — докази для майбутньої судової справи. Вирішили, що слідство поведе майор Халіков, великий знавець своєї справи. А невдовзі на службовій чорній «Волзі» я вирушив у рідний мій кишлак.