Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

1

Бачив одну коронацію — вважай, що бачив їх усі. Звучить цинічно, а може, це і є цинічний погляд на речі, надто, коли на трон сходить твій найкращий приятель, а разом із ним його королева, а твоя мимовільна коханка. Але, дійсно, на кожній коронації є довгий кортеж, звідусіль лунає тягомотна музика, усі присутні паряться в пишних та незручних шатах, куриться фіміам, лунають промови та надсаджуються дзвони. Це пафосні та втомні церемонії, і вимагають вони від учасників повної, хоч і удаваної уваги, так само як весілля, вручення дипломів та таємні ініціації.

Отже, Люк і Корал стали суверенами Кашфи. Їх коронували у тій самій церкві, де ми лише кілька годин тому сходилися у двобої до загину, на жаль, не доконечного, з моїм скаженим братиком Юртом. Як єдиного представника Амбера, хоч і без офіційного статусу, мене поставили на почесне місце, в першому ряду публіки, і я повсякчас і зусібіч ловив на собі цікаві погляди. Тому мені доводилось поводитися і висловлюватися лише дипломатично. Хоч Рендом і бажав, аби я був присутнім на церемонії неофіційно, я знав, що він був би вкрай невдоволений, якби до нього дійшли чутки про мою негідну поведінку.

Отож, коли церемонія була позаду, я не відчував ніг, шия мені затерпла, а мої святкові шати промокли від поту. Отакий він, шоу-бізнес. Втім, я мусив тут бути. Ми з Люком пліч-о-пліч пройшли крізь сито й решето, побували у бувальцях, і зараз, знемагаючи від духоти, я не міг не згадувати наші змагання, і з мечем в руках, і на біговій доріжці, наші блукання, і картинними галереями, і Тінями, як не міг і не думати про те, чи не змінить мого приятеля корона, що відтепер вінчає його голову. Аналогічна подія перетворила мого дядька Рендома з музики, безтурботного відчайдуха, що не надто переймався питаннями моралі, на глибокодумного та відповідального монарха; хоча, звісно, про його колишній спосіб життя я знав лише з уст моїх рідних. Я хотів би вірити, що Люк не розм’якне аж настільки. До того ж Люк удачею аніскільки не скидався на Рендома і був молодший за нього на кілька сторіч. А все ж таки аж страшно, що робить з людиною час... чи, може, це радше залежить від натури та життєвих обставин? Я зрозумів, що через нещодавні події й сам уже геть не той, яким був раніше. Навіть від себе учорашнього я дуже різнюся, якщо поміркувати.

Наприкінці урочистої ходи Корал примудрилася передати мені цидулку, у якій ішлося, що вона має побачитися зі мною. Вказала час та місце, навіть накреслила щось на кшталт мапи. Зустріч мала відбутися в апартаментах у віддаленій частині палацу. Я прийшов і провів там решту ночі. Корал розповіла мені, що шлюб між нею і Люком уклали ще в дитинстві, заочно, і він став частиною дипломатичних домовленостей між Джасрою та правителями Беґми. Дипломатична частина домовленостей не спрацювала, а про все інше просто забули через непотрібність. Головні дійові особи теж про цей факт не згадували, аж доки нещодавні події не витягли цю подію із забуття. Люк і Корал не бачили одне одного довгі роки. Але в офіційних паперах значилося, що принц жонатий. Шлюб цей можна було анулювати, а можна було коронувати дружину принца разом із ним. Якщо Кашфа могла отримати з цього якусь поживу.

А пожива була, манлива та спокуслива: Ереґнор. Беґмійська королева на троні Кашфи могла допомогти вирішити нарешті питання зі спірними землями. Принаймні так вважала Джасра, за словами Корал. І Люк пристав на такий аргумент. А надто в ситуації, коли Амбер не хотів давати Беґмі жодних гарантій, а угода про приєднання до Золотого Кола померла, не народившись.

Я тримав її в обіймах. Почувалася вона ще не дуже добре, навіть попри те, що після операції відновлювалась із дивовижною швидкістю. Її праве око прикривала чорна пов’язка, і вона миттєво реагувала на будь-яку мою спробу наблизити руку до цього місця. Їй навіть не подобалося, коли я затримував погляд на цій пов’язці. Чим керувався Дворкін, коли вирішив замінити її ушкоджене око Судним Каменем, мені було невтямки. Хіба що він чомусь вважав її здатною протистояти Лабіринту та Лоґрусу в їхніх спробах повернути собі Камінь. Я жодним чином не був експертом з таких питань. Нарешті на власні очі побачивши крихітного мага, я переконався, що він не божевільний; але цього було не досить, аби зрозуміти загадкові таланти, притаманні цьому старому мудрецю.

— І що ти відчуваєш? — запитав я її.

— Відчуття дуже дивне, — відповіла вона. — Не біль, це точно. Радше схоже на контакт через Козир. Тільки це відчуття постійно зі мною, хоч я нікуди не переміщаюсь і ні з ким не розмовляю. Це так, наче я стою в якійсь брамі. Сили протікають поряд, проходять крізь мене.

Мить, і я опинився в центрі сріблястого персня, увінчаного колесом з безліччю спиць з червонуватого металу. Зсередини це виглядало гігантським павутинням. Одне з пасом запульсувало яскраво, привернувши мою увагу. Так, це була лінія, що вела до дуже потужного джерела сили в одній із віддалених Тіней, і нею можна було скористатися для зондування. Я обережно подовжив її до прихованого під пов’язкою самоцвіту.

Негайного опору не відчув. Насправді, видовживши лінію сили, я не відчув нічого. Однак крізь стіну вогню розрізнив образ. Просуваючись крізь вогняну завісу, я відчув, як мій щуп рухався повільніше, ще повільніше і, врешті-решт, зупинився. І я завис, здавалося, на краю безодні. Я не міг змусити лінію сили рухатися далі, а викликати Лабіринт, який був, наскільки я зрозумів, частиною образу, боявся, адже працював наразі з іншими силами. Все ж таки я спробував пробитися вперед і відчув жахливий холод, який знищував ті сили, на які я спирався.

Втім, слабшали сили, якими я наразі маніпулював, а не я сам.

Натиснувши ще, я розрізнив слабке світло, наче від віддаленої туманності. Вона висіла на тлі кольору доброго червоного портвейну. Я наблизився ще трохи, і туманна пляма перетворилася на тривимірний конструкт, напівзнайомий... це мав бути той початковий відрізок шляху, який, за описом мого батька, треба пройти, аби налаштуватися на Судний Камінь. Добре, усередині Каменя я вже побував. Може, мені слід спробувати пройти ще цю ініціацію?

— Ані кроку вперед, — пролунав голос, мені незнайомий, хоч я і бачив, що це Корал видає ці звуки. Схоже, вона впала в транс. — Ініціація вищого ступеня для тебе закрита.

Я потягнув свій щуп до себе, бо не хотів дізнатися, що може статися в разі непослуху. Мій Лоґруський зір, який я постійно зберігав з часу останніх подій у Амбері, дозволив мені роздивитися, що Корал наразі була повністю охоплена вищою версією Лабіринту, який струмив і крізь неї теж.

— Чому? — запитав я.

Та такому бунтівнику, як я, у відповіді було відмовлено. Корал сіпнулася, поворушилася, втупилася в мене.

— Що сталося? — запитала вона.

— Ти задрімала, — відповів я. — Не дивно. Те, що зробив Дворкін, а ще пригоди упродовж дня...

Вона позіхнула й зручніше вмостилася на ліжку.

— Так, — пробурмотіла вона й насправді заснула. Я стягнув із себе чоботи й скинув важкий верхній одяг. Тоді розтягнувся поряд й укрив ковдрою себе та її. Я теж почувався виснаженим і волів когось поруч із собою.

Не знаю, скільки я проспав, занурившись у вир темних сновидінь. Навкруги мене роїлися обличчя, людські та демонські, а ще звірячі морди, і всі вони дивилися на мене аж ніяк не привітно. Падали дерева, полум’я охоплювало цілі ліси, земля здригалася, нею зміїлися тріщини, море підіймало гігантські хвилі й поглинало суходіл, місяць ставав червоним, наче кров, і над усім цим лунав голосний стогін.

Хтось кликав мене на ім’я...

Вітер налітав і шарпав віконниці, і вони билися з грюкотом, поки нарешті зірвалися й упали всередину кімнати. Уві сні я бачив істоту, що пройшла крізь вікно й скоцюрбилася в ногах ліжка, шепочучи моє ім’я знову та знову. Кімната, здавалося, ходила ходором, і я перенісся уві сні до Каліфорнії, побачив тамтешній землетрус. Вітер уже не завивав, а ревів, і звідусіль до мене долинав гуркіт — це падали дерева, завалювалися вежі...

— Мерліне, Принце Дому Саваллів, Принце Хаосу, прокидайтеся, — розчув я слова. Істота заклацала іклами і знову затягнула своє.

Почувши це приблизно вчетверте, я раптом утямив, що, можливо, це мені не сниться. Лемент, дійсно, долинав звідкись ззовні, а суцільні спалахи блискавок супроводжувалися майже симфонічними перегромами.

Перш ніж поворухнутися та розплющити очі, я виставив перед собою захисний щит. Так, звуки лунали в реалі, так само реальністю виявилися і зламані віконниці. І істота в ногах ліжка також.

— Мерліне, Мерліне! Прокиньтесь, Мерліне! — проказувала до мене ця істота, довгопика, гостровуха, з чималими іклами та пазурами, з величезними очима, що палали вогнем під зеленкувато-срібним чолом. Істота склала вздовж худорлявих боків шкірясті крила. З них збігала вода. Істота кривила пащу чи то в посмішці, чи в гримасі болю. — Вставайте, Лорде Хаосу!

— Ґрілле! — вигукнув я, упізнавши челядника нашого родинного маєтку в Хаосі.

— Айно, мілорде, — відказав він. — Той самий, що вчив вас, як грати в кістяки-танцюристи.

— Чорт забирай!

— Мушу виконати своє завдання, мілорде. Я здолав довгий та жахливий шлях, йдучи за чорною ниткою, аби передати, що вас кличуть.

— Нитки раніше не сягали так далеко, — відказав я, — якщо тільки хтось не докладав до них величезних зусиль. А може, їх не вдавалося простягнути сюди жодним чином. Що, тепер це змінилося?

— Тепер зробити це простіше, — відповів він.

— Чому так?

— Його Величність Свейвілл, Король Хаосу, сьогодні вночі опочив поруч зі своїми темними праотцями. Мене послали доправити вас на похорон.

— Зараз?

— Так.

— Ага. Що ж, добре. Лише дай мені зібрати речі. А як це сталося?

Я взув чоботи, натягнув на себе одяг, підперезався, причепив меч.

— Подробиці мені невідомі. Звісно, усі знали, що він слабує.

— Маю написати записку, — сказав я.

Він кивнув.

— Сподіваюсь, коротеньку.

— Так.

На клаптику пергаменту, що знайшов на письмовому столі, я написав: «Корал, мене викликали у родинних справах. Я зв’яжуся з тобою», — і поклав цидулку біля її руки.

— Я готовий, — сказав я. — Як ми дістанемося туди?

— Я віднесу вас, лорде Мерлін, на спині, як колись.

Я кивнув, відчуваючи, як наринули на мене спогади дитинства. Ґрілл був надзвичайно сильним, як більшість демонів. Але я пригадав, як ми з ним гралися на краю Безодні, і далі, у Темряві, у склепах, печерах, на полях битви, ще оповитих димом, серед замкових руїн, в будинках померлих чаклунів, у приватних пеклах. Мені завжди більше подобалося гратися з демонами, ніж з родаками чи свояками моєї матері. Я навіть головний свій образ у Хаосі сформував на їхню подобу.

Аби набрати більшої ваги, він поглинув стілець, що стояв у кутку кімнати, змінив також і форму тіла, бо зріст у мене був тепер не той, що в дитинстві. Коли я виліз йому на спину, що видовжилася, і міцно за нього вхопився, він вигукнув:

— Ох, Мерліне! Які чари ви носите на собі тепер?

— Я маю над ними контроль, але не маю повного знання про їхню сутність, — відповів я. — А що саме ти відчуваєш?

— Жар, холод, дивну музику, — промовив він. — Зусібіч. Ви змінилися.

— Усі змінюються, — відказав я, коли він посунув до вікна. — Таке життя.

На широкому підвіконні темніла нитка. Він дотягнувся до неї, торкнувся її, злітаючи. Вежі кинулися назад, заколихалися й розтанули. Зорі горіли яскраво, молодик виткнувся з-за небокраю, посріблив денця флотилії хмар. Ми швидко здіймалися вгору, і фортеця та дахи міста зникли, як оком зморгнути. Зорі затанцювали й перетворилися на смуги світла. Ми пірнули в смугу цілковитої, лише ледь збриженої, чорноти, і вона все поширювалася. Чорна дорога, раптом спало мені на думку. Це наче такий собі тимчасовий варіант небесної Чорної дороги. Я озирнувся. Позаду її не було. Наче хтось змотував її слідом за нами. Чи це вона замотувала нас у себе?

Під нами миготіла сільська місцевість, наче кадри кінострічки, яку крутять на потроєній швидкості. Ліс, пагорб, гірський пік пролетіли під нами. Наш чорний шлях розстилався перед нами гігантською стрічкою, а світло й пітьма строкатими клаптиками пропливали повз, наче хмаринки полуденним небосхилом. А тоді темп прискорився, перетворився на стакато. Якоїсь миті я помітив, що вітру більше немає. Місяць раптом опинився високо вгорі, а горбасте гірське пасмо зазміїлося під нами. Навкруги стало тихо, наче уві сні, а наступної миті місяць пішов униз. Сяйна лінія розпорола світ праворуч від мене, і зорі почали зникати. Ґрілл легко ніс нас чорним шляхом, і я не відчував, щоби він напружився бодай на секунду. Незабаром зник і місяць, а світло, що відбивалося від громади хмар, стало жовтим, наче вершкове масло, а потім, просто на очах, порожевіло.

— Сила Хаосу зростає, — зауважив я.

— Енергія безладу, — відгукнувся він.

— Ти мені не все розповів, — сказав я.

— Я лише слуга, — відказав Ґрілл, — і мене не кличуть на раду можновладців.

Світ ставав дедалі яскравішим, а попереду, скільки сягало око, струменіла наша чорна дорога. Ми пролітали високо над гірською країною. Хмари розступалися й розліталися, а їхнє місце швидко заступали інші. Очевидно, ми почали рухатися Тінями. Незабаром гори згладилися, а під нами почав розмотуватися сувій рівнин. Раптом посеред небосхилу з’явилося сонце. Ми летіли над нашою чорною дорогою, і Ґрілл, здавалося, ледь торкався її кінчиками пальців ніг. Часом він важко змахував крилами у мене перед носом, а інколи крила його мерехтіли, наче крила колібрі, так швидко, що ставали невидимими.

Ліворуч від мене, далеко-далеко, сонце набуло кольору вишні. Під нами простелялася рожева пустеля...

А тоді ми знову поринули в темряву, і зорі оберталися навколо, наче гігантське колесо.

Потім ми спустилися і летіли, ледь не чіпляючись за верхівки дерев...

Ми увірвалися у простір над велелюдною вулицею у діловій частині якогось міста, і під нами засяяли ліхтарі, фари автівок, неонові вітрини та вивіски. Тепле, задушливе повітря великого міста, насичене пилом та викидними газами, огорнуло нас. Кілька перехожих поглянули вгору, мабуть, помітивши краєм ока якусь незрозумілу тінь.

Щойно ми проминули ріку й понеслися над передмістям, мало не черкаючи гребенів дахів, перспектива сколихнулася, і ми полетіли над первісним ландшафтом: стікали потоки лави, каміння осипалися з гір, земля здригалася, а два вулкани, один геть близько, а інший удалині, вивергали дим у синє та зелене небо.

— Я так розумію, що це короткий шлях? — поцікавився я.

— Найкоротший, — відгукнувся Ґрілл.

Ми увійшли в довгу ніч, і якоїсь миті здалося, що дорога завела нас у морські глибини. Поруч із нами пропливали та проносилися химерні морські створіння, вони заполонили весь простір навколо. Але ми залишалися сухими, і товща води нас не розплющила. Нас оберігав наш чорний шлях.

— Це злам, не менш важливий та епохальний, ніж кончина Оберона, — раптом висловився Ґрілл. — Наслідки його відчутні в усіх Тінях.

— Але смерть Оберона збіглася з відтворенням Лабіринту, — зауважив я. — Тому вона мала більше значення, ніж смерть монарха на краю світу.

— Це правда, — відказав Ґрілл, — але зараз рівновагу сил порушено. А ця подія ще додає переваг одній зі сторін.

Ми пірнули в отвір у чорній кам’яній громаді. Темряву обабіч нас прокреслювали смуги світла. Виступи й западини примарно відсвічували блакитним. Не знаю, як довго це тривало, але ми раптом опинилися в фіолетовому небі, а власне переходу від морської пучини до неба я не помітив. Високо над нами мерехтіла зірка, одна-однісінька. Ми неслися просто на неї.

— Тобто? — запитав я.

— Тобто Лабіринт став сильнішим за Лоґрус, — відповів він.

— Яким чином це сталося?

— Принц Корвін накреслив ще один Лабіринт під час конфронтації між Дворами та Амбером.

— Так, він розповідав мені про це. Я навіть бачив той Лабіринт. Він боявся, що, можливо, Оберонові не вдасться полагодити первісний Лабіринт.

— Але він зробив це, і тепер існують два Лабіринти.

— І що?

— Лабіринт вашого батька також є артефактом, що виступає на боці Порядку. Саме через нього рівновага, що існує з давніх-давен, порушилася на користь Амбера.

— Звідки тобі це відомо, Ґрілле? Адже ніхто в Амбері, схоже, про це не знає чи не вважає доцільним розповісти мені про це.

— Ваш брат, принц Мандор, і принцеса Фіона прийшли до такої думки і розпочали розслідування. Результатами своїх спостережень вони поділилися з вашим дядьком, лордом Сухаєм. Він здійснив декілька експедицій Тінями і пересвідчився, що справи стоять саме так. Він саме готувався доповісти про результати досліджень королю, але тут зі Свейвіллом стався фатальний напад хвороби. Мені про це відомо, бо саме Сухай послав мене по вас і наказав вас проінформувати.

— А я гадав, що по мене послала моя мати.

— Сухай не сумнівався, що вона так і зробить, і саме тому хотів поговорити з вами першим. Те, що я переповів вам про Лабіринт вашого батька, ще не відомо усім і кожному.

— А що, на його думку, я можу тут вдіяти?

— Він не ділився зі мною своїми думками з цього приводу.

Зірка сяяла дедалі яскравіше. Небосхил забарвився помаранчевими та рожевими цятками, трохи згодом до них додалися смуги зеленого світла, і навколо нас наче закружляло полярне сяйво.

Ми неслися далі, і незабаром увесь небовид перетворився на флуоресцентну парасольку, що повільно оберталася навколо нас. Ландшафт став нечітким. Я відчував, що частина моєї свідомості поринула у дрімоту, хоч і був певний, що не відключився повністю. Схоже, час грав у якісь ігри з моїм метаболізмом. Я страшенно зголоднів, і у мене боліли очі.

Зірка сяяла нестерпно. Крила Ґрілла набули райдужного блиску. Схоже, ми летіли з неймовірною швидкістю.

Зовнішні краї смуги, якою ми рухалися, почали загинатися догори. Цей процес тривав і тривав, і незабаром ми вже, здавалося, рухалися жолобом. Нарешті краї жолоба зустрілися у нас над головами, і тепер ми нібито летіли дулом рушниці, націленої на біло-синю зірку.

— Є ще щось, що ти маєш мені переказати?

— Це начебто все.

Я потер лівий зап’ясток, бо відчував, наче щось мало б там пульсувати. Так, Фракір. Стоп, а де вона? І тут я пригадав, що залишив її в Брандових кімнатах. Навіщо я це зробив? Я... але думки мої плуталися, усе пригадувалося наче крізь сон.

Це вперше після того, що сталося, я перевірив свою пам’ять. Якби я звернувся думками до тих подій раніше, то раніше збагнув би, що відбулося. Мені затьмарили голову чарами. Там, в апартаментах Бранда, я потрапив під дію якогось заклинання. Я не міг сказати, чи воно призначалося саме мені, чи я випадково привів у дію якусь магію, коли там нишпорив. Я припускав, що це могло бути й щось загальне, невизначене, якесь закляття, яке спрацьовує, якщо його потурбувати, можливо, навіть якийсь випадковий побічний ефект. Утім, чомусь в останнє вірилося не надто.

Якщо подумати, я сумнівався і в загальному характері цієї магії. Надто точний розрахунок для пастки на дурня, яку Бранд міг просто залишити у своїх кімнатах. Це закляття збило з пантелику фахового чаклуна, тобто мене. Вірогідно, лише завдяки тому, що я тепер віддалився від місця події, мені трохи прояснилося в голові. Тепер, коли я перебирав подумки всі події, що трапилися після того, як побував у кімнатах Бранда, я бачив, що моя свідомість увесь час залишалася затьмареною. І що довше я розмірковував, то більше переконувався, що зіткнувся із заклинанням, спеціально підігнаним під мене. Не розібравшись у цих чарах, я і тепер, коли усвідомив їхню присутність, не міг вважати, що повністю від них звільнився.

Хоч які були ці чари, а вони змусили мене відмовитися від Фракір, не подумавши двічі, а ще змусили почуватися щонайменше дивно. Я не міг точно сказати, як ця магія могла вплинути на мою свідомість та на мої почуття, і як, можливо, впливала на них і наразі — так воно зазвичай і буває, коли загрузнеш у заклятті. Але я не міг і уявити собі, щоб це покійний Бранд власного персоною налаштував пастку на такий непередбачуваний випадок: через багато років мої кімнати сусідитимуть із тими, що він займав за життя, і я одного дня поведуся на спокусу зазирнути до них після катастрофи, викликаної ймовірним зіткненням між Лабіринтом та Лоґрусом, яке відбудеться у вестибюлі палацу Амбера, нагорі. Ні, за цим має стояти хтось інший. Юрт? Джулія? Малоймовірно, щоб вони могли вільно орудувати в самісінькому серці замку Амбера і їх не викрили негайно. Хто тоді? І чи може це бути певним чином пов’язано з тим епізодом у Коридорі Дзеркал? Ні, я будую версії на піску. Якби я був наразі в Амбері, то міг би піти туди, озброївшись власним заклинанням, і спробувати рознюхати, хто за цим стоїть. Але я не мав змоги туди повернутися, тож доведеться зачекати і розплутати цю ниточку пізніше.

Світло попереду тепер аж сліпило очі, мінячись від небесно-блакитного до криваво-червоного.

— Ґрілле, — звернувся я до демона. — Ти відчуваєш, що на мені є чари?

— Айно, мілорде, — відповів він.

— Чому ж ти не сказав мені про це раніше?

— Я гадав, що, можливо, це ваші власні чари — захисні, наприклад.

— Ти можеш їх зняти з мене? Мені зсередини це незручно робити.

— Вони сидять надто глибоко в вас, мілорде, і геть переплуталися з вами. Я не знаю, звідки почати.

— Можеш щось сказати про ці чари?

— Тільки те, що вони є, мілорде. А ще вони більше клубочуться у вашій голові.

— То, може, вони забарвлюють мої думки в якісь кольори?

— Айно, роблять їх блідо-блакитними.

— Я не питав, як ти сприймаєш ці чари. Хотів лише дізнатися, чи можуть вони мати вплив на мої думки.

Крила Ґрілла зблиснули блакитним, потім червоним. Раптом наш тунель розширився, і ми побачили небо, що ясніло всіма приголомшливими кольорами Хаосу. Зірка, що слугувала нам за провідну, раптом виявилася невеличким ліхтарем — зрозуміло, що тут не обійшлося без магії — на високій вежі зловісного вигляду, зеленкувато-сірій, що стояла на вершечку гори. Схилів та підніжжя ця гора не мала, а плавала, наче острів, складений з каменю, над мертвим лісом. Дерева відсвічували опаловими вогнями — помаранчевими, фіолетовими, зеленими.

— Припускаю, що ці чари можна розплутати, — сказав Ґрілл. — Але це надто хитра плутанина для мізерного демона.

Буркнувши щось у відповідь, я кілька секунд роздивлявся миготливий пейзаж, а тоді промовив:

— Якщо вже мова зайшла про демонів...

— Так?!

— Що ти знаєш про демонів, які звуться ти’їґами? — запитав я.

— Вони пробувають далеко за Ободом, — сказав він. — Можливо, залишилися ближчими до первісного хаосу з-поміж усіх істот. Гадаю, у них навіть немає справжніх матеріальних тіл. Вони не схожі на жодних інших демонів, та й узагалі не схожі ні на кого іншого.

— А ти когось із них знаєш особисто?

— Зустрічався з декотрими з них, кілька разів, — відказав він.

Ми піднялися вище. Замок перед нами теж підіймався, а позаду нього небосхил раптом пропалила метеорна злива, яскрава й безшумна.

— Вони можуть жити в людському тілі, заволодіти ним, — продовжив я.

— Мене це не дивує.

— Я знаю ти’їґу, яка кілька разів утнула таку штуку. Але виникла незвична проблема. Очевидно, вона заволоділа тілом людини, що була за крок від смерті. Людина та померла, і це, схоже, замкнуло ти’їґу в її тілі. Тепер вона не може від нього відмовитися. Тобі відомо, яким чином вона могла б звільнитися?

Ґрілл пирхнув.

— Гадаю, кинутися зі скелі. А може, впасти на меч.

— А що, як вона тепер пов’язана з господаркою тіла настільки, що її і це не звільнить?

Він знову реготнув.

— Це покладе край грі з крадіжкою тіл.

— Я в боргу перед цією ти’їгою, — сказав я, — і хотів би допомогти їй... тобто, цьому демону.

Помовчавши хвилинку, він сказав:

— Можливо, більш досвідчена та мудріша ти’їґа знатиме, як тут бути. А вам відомо, де їх знайти.

— Еге ж.

— Шкода, що не можу допомогти. Стародавнє вони плем’я, ці ти’їґи.

Тепер ми були над вежею і ринули вниз, до неї. Наша дорога під калейдоскопічними небесами звузилася до тонюсінької смужки. Ґрілл простував до світла у віконці, а я визирав з-за його плеча.

Я поглянув униз. Панорама розкривалася запаморочлива. Звідкись здалеку долинув гуркіт, наче величезні шари землі рухалися, зсувалися, терлися — досить розповсюджене явище в цій місцевості. Пориви вітру шарпали мій плащ. Ліворуч від мене небо прикрасилося намистом з мандаринових хмаринок. Я бачив кожний камінь у стіні замку. В освітленому вікні промайнула чиясь постать.

І ось ми підлетіли до вікна, крізь нього, й опинилися в кімнаті. Величезний демон, сіро-червоний, наполовину вкритий лускою, з горбом та рогами, спрямував на мене еліптичні жовті зіниці. Ікла він вишкірив у привітній усмішці.

— Дядьку! — вигукнув я, зіскакуючи на підлогу. — Який же я радий тебе бачити!

Ґрілл потягнувся та струхнувся, а Сухай наблизився до мене й обережно обійняв.

— Мерліне, — проказав він, — ласкаво просимо додому. Шкода, що твій приїзд спричинили такі сумні обставини. Ґрілл тобі розповів?

— Про кончину Його Величності? Так. Мені дуже шкода.

Він розімкнув обійми й відступив на крок.

— Не те, щоб це стало несподіванкою, — сказав він. — Ні, навпаки. Ми знали, що це має статися. Але така подія завжди відбувається надто рано.

— Це так, — погодився я, потираючи ліве плече, дещо затерпле, і намагаючись відшукати гребінець у боковій кишені. — Він нездужав так довго, — сказав я, — що я став наче звикати до цього. Було схоже, що він зумів домовитися зі своєю хворістю.

Сухай кивнув і запитав:

— Ти збираєшся трансформуватися?

— Сьогодні трапився важкий день, — сказав я. — Я б радше не став витрачати на це енергію, якщо, звісно, не порушу цим вимог протоколу.

— Просто зараз протокол нічого не вимагає, — відповів він. — Ти їв?

— Досить давно.

— Тоді ходімо, — сказав він. — Знайдемо тобі щось підживитися.

Він розвернувся й попростував до протилежної стіни. Я пішов услід.

Кімната не мала дверей, і йому треба було знати всі локальні точки напруги Тіні, бо Двори в цьому сенсі були цілковитою протилежність Амберу. Якщо в Амбері пройти крізь Тінь неймовірно складно, тут, у Дворах, Тіні схожі на діряві портьєри — часто-густо можна навіть зазирнути до іншої реальності без жодних зусиль. А інколи щось з іншої реальності може кинути погляд на тебе. А ще треба пильнувати, аби не зробити крок у таке місце, де ти опинишся високо в повітрі, глибоко під водою або, наприклад, на шляху селевого потоку. Двори — не дуже привабливе місце для туризму.

На щастя, сама матерія Тіні на цьому краю реальності є настільки піддатливою, що Майстру Тіней легко працювати з ними: він може зшивати докупи тканину Тіней, прокладаючи собі шлях. Тут Майстри Тіні стають надзвичайно вправними у своєму мистецтві, живлячись від Лоґрусу, хоч вони й не мають проходити посвяту. Мало хто з них проходить ініціацію, хоча кожний посвячений автоматично вступає до Гільдії Майстрів. У Дворах Хаосу вони наче сантехніки або електрики, з дуже різними рівнями майстерності, так само як різною може бути кваліфікація у сантехніків чи електриків у Тіні Земля. Усе залежить від здібностей і досвіду. Я, хоч і є членом Гільдії, радше піду слідом за кимось, кому відомі шляхи, ніж сам намацуватиму дорогу.

Звісно, коли ми наблизилися до стіни, її там не виявилося. Вона перетворилася на туман та розтанула, а ми пройшли крізь той простір, де вона раніше була, чи радше крізь інший аналогічний простір, і почали спускатися зеленими сходами. Взагалі-то, це були не зовсім сходи. Це була низка зелених дисків, не поєднаних між собою, що плавали у нічному повітрі, вели донизу, закручуючись гвинтом, і знаходилися один від одного на такій відстані, аби зручно було крокувати ними. Вони огинали замок зокола і закінчувались біля порожньої стіни. Спускаючись ними, ми проходили крізь ясне сонячне світло, крізь синю снігову заметіль і крізь апсиду начебто собору, але без вівтаря, де на лавах по обидва боки проходу сиділи скелети. Підійшовши нарешті до стіни, ми пройшли крізь неї, опинившись у просторій кухні. Сухай підвів мене до комори й сказав самому подбати про себе. Я знайшов холодне м’ясо, хліб і зробив собі сандвіч, запивши його прохолодним пивом. Дядько й собі відщипнув крихту хліба й висьорбав фляжку того ж питва. Над нашими головами з’явився птах у стрімкому льоті; хрипко каркаючи, він пролетів кухнею, але зник, не перетнувши її до кінця.

— На коли призначено похорон? — запитав я.

— На наступне червоне небо, а це ще майже цілий оборот, — відповів Сухай. — Отже, у тебе буде час поспати й зібрати думки докупи... можливо.

— А чому тільки «можливо»?

— Як один із трьох, ти опинився під чорною вартою. Ось чому я викликав тебе сюди, в одне з моїх місць усамітнення. — Він повернувся й пройшов крізь стіну. Я пішов услід за ним, прихопивши з собою фляжку, і ми всілися над ставком з зеленою недвижною водою, під скелястим уступом, а над нами розстилався небосхил кольору умбри. Дядьків замок зібрав у собі безліч куточків зі всього Хаосу та Тіні, зшитих докупи переходами всередині переходів, так що вийшла неймовірна клаптикова ковдра. — А оскільки ти маєш на собі спикард, — додав він, — то в тебе додалося можливостей захистити себе.

Він простягнув руку і торкнувся мого персня, мініатюрного коліщатка на ньому, що мало в собі безліч спиць. Я відчув легеньке поколювання в пальці, а тоді і в руці, аж до плеча.

— Дядьку, ти часто говорив загадками, коли був моїм учителем, — сказав я. — Але навчання моє закінчено, і це, гадаю, дозволяє мені сказати, що я, чорт забирай, не маю жодного поняття, що ти маєш на увазі.

Він фиркнув й ковтнув пива.

— Віддзеркалення завжди все прояснює, — промовив він.

— Віддзеркалення... — повторив я й кинув погляд на ставок. Під його поверхнею серед чорних стрічок роїлися образи — он Свейвілл, лежить у всій пишноті, і жовті та чорні шати огортають його всохле тіло, а он моя мати, мій батько, безліч демонів, усі з’являються та зникають, Юрт, я власною персоною, Джасра та Джулія, Рендом і Фіона, Мандор і Дворкін, Білл Рот і ще низка облич, мені невідомих...

Я похитав головою.

— Віддзеркалення нічого мені не каже, — промовив я.

— Це не стається за одну мить, — відказав він.

Отже, я знову зосередив увагу на хаосі облич та постатей. Знову з’явився Юрт і довго не зникав. Він саме одягався, із бездоганним смаком, і виглядав відносно неушкодженим. Коли він нарешті злиняв, повернувся відбиток напівзнайомого обличчя, яке я вже бачив раніше. Я знав, що це один із аристократів Дворів, і напружив свою пам’ять. Ну, звісно! Ми не бачилися дуже давно, але тепер я його впізнав. Це був Тмер, з Дому Джесбі, найстарший син покійного Принца Роловіана, а тепер уже й сам Лорд роду Джесбі — борода лопатою, кошлаті брови, міцна тілобудова, не позбавлений харизми, зі своєрідною грубуватою привабливістю; усі відгукувалися про нього як про хоробру, а може, навіть і чутливу людину.

За ним вигулькнув Принц Таббл з роду Ченікутів, і його подоба весь час змінювалася, набуваючи то людських, то несталих демонських рис. Безтурботний витончений товстун із шкіперською борідкою та невинно розчахнутими світлими очима, він мав за плечима сотні років, вирізнявся неабиякою спритністю і був вправним гравцем.

Я дивився, як Тмер, Юрт та Таббл зникли один за одним, серед стрічок, що звивалися клубками. Зачекав іще, але більше нічого не відбувалося.

— Віддзеркалення скінчилися, — оголосив я згодом. — Але я так і не знаю, що це означало.

— А що ти бачив?

— Мого брата Юрта, — сказав я, — і Принца Тмера з роду Джесбі. А серед інших дивних облич бачив ще Таббла з роду Ченікутів.

— Їх ти й мав побачити, — відповів він. — Саме їх.

— І що це означає?

— Тмер і Таббл теж знаходяться під чорною вартою, як і ти. Наскільки знаю, Тмер наразі перебуває в Джесбі, і я вважав, що Юрт наразі десь на Землі, а не в Далгаррі.

— Юрт повернувся?

Він кивнув.

— Він може бути в маминій фортеці, Ґанту, — задумливо протягнув я. — Або... Савалл колись мав ще один маєток, на Шляхах Енчів, аж на самому Ободі.

Сухай знизав плечима.

— Мені про це невідомо, — сказав він.

— Але чому чорна варта? Чому під неї потрапили ми, утрьох?

— Ти поїхав до Тіні Земля вчитися в доброму університеті, — сказав він, — а ще мешкав при Амберському Дворі, що, вважаю, теж є доброю наукою. Тому я пропоную тобі подумати. Гадаю, твій мозок, якщо він так добре заточений...

— Я так розумію, чорна варта означає, що нам загрожує якась небезпека...

— Певна річ.

— Але я не можу визначити природу цієї небезпеки. Хіба що...

— Так.

— Це має певний стосунок до смерті Свейвілла. Отже, тут має бути замішана політика. Але мене тут не було. Я не в курсі того, що тут робиться наразі.

Він вишкірив на мене у посмішці зношені, але все ще грізні ікла, ряд за рядом.

— Спробуй проаналізувати питання правонаступництва, — підказав він.

— Гаразд. Скажімо, рід Саваллів підтримує одного з можливих спадкоємців трону, рід Джесбі — іншого, рід Ченікутів — третього. Скажімо, ми, усі троє, вчепимося через це одне одному в горлянки. Тоді той, хто зараз віддає накази, оголосив нас під вартою, аби ситуація не вийшла з-під контролю. Я можу це тільки вітати.

— Майже правильно, — сказав він, — але справи зайшли вже далі. Я похитав головою.

— Здаюся, — сказав я.

Звідкись долинуло голосне виття.

— Поміркуй над цим, — мовив Сухай, — поки я привітаю гостя. Він підвівся, ступив у ставок й миттєво зник.

Я допив своє пиво.

2

Чи не наступної миті скеля ліворуч від мене взялася мерехтливим світлом та забриніла, наче дзвін. Несвідомо, мимохіть, моя увага сконцентрувалася на персні, який Сухай назвав спикардом. Раптом я усвідомив, що й справді маю намір скористатися ним, аби захиститися. Мене вразило, як я з ним зріднився, як звик до нього за такий короткий час. Я вже не сидів, а стояв, розвернувшись до кам’яної стіни, простягнувши до неї ліву руку, і раптом зі сяйва виступив Сухай, а за ним ще одна постать, що видавалася вищою на зріст та темнішою. Ще мить, і постать матеріалізувалася, а тоді змінила форму та з восьминогої людиноподібної мавпи перетворилася на мого брата Мандора в людській подобі. Він був у чорному, як і за нашої останньої зустрічі, хоча вбрався у свіжий одяг, трохи іншого покрою, і волосся у нього було не таке скуйовджене. Мандор миттю просканував усе навколо й обдарував мене усмішкою.

— Бачу, тут усе гаразд, — зауважив він.

Я пирснув, указавши на його руку, що покоїлася на пов’язці.

— Так добре, як можна було очікувати, — відповів я. — А що відбувалося в Амбері після того, як пішов?

— Нових катастроф не сталося, — сказав він. — Я й сам залишився там лише ненадовго, тільки щоб пересвідчитися, чи не можу чимось допомогти. Допомога звелася до магічного очищення палацу та виклику кількох дощок, аби перекрити діри. Після цього я звернувся до Рендома по дозвіл покинути палац й, отримавши його, повернувся додому.

— Катастрофа? В Амбері? — перепитав Сухай.

Я кивнув.

— Між Єдинорогом та Змією в залах палацу Амбера відбулося зіткнення, яке призвело до значних руйнувань.

— А що могло змусити Змію зайти так далеко у володіння Порядку?

— Це спричинила та річ, яку в Амбері називають Судним Каменем, а Змія вважає своїм утраченим оком.

— Я маю почути це з початку й до кінця.

Мені довелося переповідати йому весь хід двобою, в усіх карколомних подробицях, не згадуючи, втім, про те, що відбулося зі мною пізніше в Коридорі Дзеркал та кімнатах Бранда.

Під час моєї оповіді очі Мандора блукали від спикарда до Сухая, знову й знову.

Помітивши, що я звернув на це увагу, він посміхнувся.

— То Дворкін знову при своєму розумі?.. — запитав Сухай.

— Я не зустрічався з ним раніше, — відповів я. — Але мені здалося: він знає, що робить.

— ...а Королева Кашфи бачить Оком Змії.

— Не знаю, що вона ним бачить, — сказав я. — Вона ще не до кінця оправилася після операції. Але це цікава думка. Якщо вона може бачити цим оком, що воно їй показує?

— Чисті, холодні абриси вічності, припустив би я. Бачить те, що приховують Тіні. Жодна смертна людина не може довго це витримати.

— Вона має в собі амберську кров, — сказав я.

— Он як? Оберон?

Я кивнув.

— Ваш покійний правитель був дуже діяльний чоловік, — зауважив він. — Але, хай як, а такий зір має бути важким тягарем, хоч, звісно, це тільки моє припущення... а ще таке-сяке розуміння принципів. Не маю жодного поняття, до чого це може призвести. Це може сказати напевне лише Дворкін. Але, якщо він при здоровому розумі, то мусив мати підстави так вчинити. Я визнаю його майстерність, хоч мені він завжди здавався дещо непередбачуваним.

— А ти знаєш його особисто? — поцікавився я.

— Знав колись, — відказав він, — давно, ще до того, як почалися його проблеми. Навіть не знаю, радіти тепер чи непокоїтися. Якщо він одужав, то може зробити багато корисного. З іншого боку, він може вдатися до партизанських методів.

— Шкода, але нічого не можу сказати з цього приводу, — відгукнувся я. — Для мене його вчинки теж є цілковитою загадкою.

— Я теж украй здивований, — сказав Мандор, — таким розташуванням Ока. Втім, усе ж таки схиляюся до того, що це місцева проблема, яка зачіпає стосунки Амбера з Кашфою та Беґмою. Гадаю, роздумувати над цією загадкою навряд чи буде корисним. Нам варто натомість зосередити свою увагу на інших, більш нагальних питаннях.

Мимохіть я зітхнув.

— Наприклад, на питаннях престолонаступництва? — висловив я припущення.

Мандор вигнув брову.

— Бачу, Лорд Сухай устиг тебе проінформувати?

— Ні, — відказав я. — Ні, але я стільки чув від батька про боротьбу за трон в Амбері, про всі таємні змови, інтриги, про шахрайство та подвійну гру, що практично почуваюся знавцем таких справ. Я подумав, що і тут можуть бути подібні речі, а надто, якщо на трон претендують кілька Домів та більш ніж одне покоління.

— Ти маєш рацію, — сказав він, — хоча, на мою думку, тут картина, можливо, дещо чіткіша, ніж це було в Амбері.

— Уже добре, — відповів я. — Щодо мене, я маю намір віддати шану покійному та забратися звідси під три чорти. Повідомиш мене листівкою, як усе вирішилося.

Мандор розсміявся. Сміється він рідко. Я відчув поколювання на зап’ястку, в тому місці, де зазвичай мав на собі Фракір.

— Він дійсно не в курсі, — промовив Мандор, кинувши погляд на Сухая.

— Він щойно прибув, — відказав Сухай. — Я не встиг йому розповісти.

Я попорпався в кишені, витяг звідти монету і підкинув її вгору.

— Орел, — зазначив я, подивившись на монету. — Розповідаєш ти, Мандоре. Що тут відбувається?

— Ти не перший в черзі на трон, — сказав він. Прийшов час сміятися мені, що я й зробив.

— Я це вже знаю, — промовив я. — Нещодавно ти казав мені за обідом, скільки народу стоїть поміж мною і троном. Якщо тільки я взагалі можу розглядатися як претендент, із моєю змішаною кров’ю.

— Двоє, — сказав він. — Попереду тебе двоє.

— Не зрозумів, — сказав я. — А що сталося з рештою?

— Вони мертві, — відповів він.

— Грип цього року лютує?

Він криво посміхнувся.

— Останнім часом безпрецедентно зросла кількість смертей на дуелі та політичних убивств.

— І що превалювало?

— Вбивства.

— Вражає.

— ...отож ви троє знаходитесь під захистом Королівської чорної варти, а також вами опікуються служби безпеки ваших Домів.

— Ти жартуєш.

— Анітрохи.

— За цією раптовою чисткою рядів стоять численні особи, що водночас забажали досягти успіху? Чи це менша групка, яка послідовно усуває перепони, що стоять на дорозі?

— Корона не впевнена.

— Коли ти кажеш «Корона», кого саме маєш на увазі наразі? Хто приймає рішення під час безкоролів’я?

— Лорд Бенкес з Амблерашів, — відказав він, — далекий родич і давній приятель нашого покійного монарха.

— Я його наче пригадую. А чи можливо, що він сам накинув оком на трон і стоїть за усіма цими усуненнями?

— Ця людина — священнослужитель Змії. Обітниці не дозволяють людям у такому сані посісти будь-який трон.

— Зазвичай знаходяться способи обійти обітниці.

— Це правда, але ця людина, схоже, анітрохи не цікавиться такими речами.

— Але це не завадить йому мати фаворита, а можливо, і трохи його підштовхувати. Чи є біля трону людина, яка вирізнялася б особливою прихильністю до Ордена, до якого належить Бенкес?

— Мені про таку невідомо.

— Втім, це не означає, що таємна угода неможлива.

— Так, але Бенкес не та людина, до якої можна взяти й звернутися з сумнівною пропозицією.

— Говорячи іншими словами, ти віриш, що він стоїть над сутичкою?

— Поки не отримаю доказів протилежного.

— А хто перший у черзі?

— Таббл з роду Ченікутів.

— А другий?

— Тмер з роду Джесбі.

— Вершки суспільства обертаються у твоїй калюжі, — зауважив я, звертаючись до Сухая.

Він знову показав мені свої ікла. Вони, здавалося, крутилися.

— У нас є вендета з родами Ченікутів чи Джесбі?

— Наче ні.

— Тоді ми всі просто пильнуємося, еге ж?

— Так.

— Як до цього дійшло? Тобто, наскільки я розумію, це торкнулося купи народу. Це що, була ніч довгих ножів, чи як?

— Ні, ці смерті траплялися постійно упродовж певного часу. Не було жодної кривавої бані, відколи Свейвіллу погіршало. Хоча, дійсно, кілька смертей сталося останнім часом.

— Добре, але ж мало бути певне слідство. Є у нас злочинці, взяті під варту?

— Ні, всі вони або втекли, або їх було вбито.

— Так, а що ми знаємо про вбитих? Адже має бути відомо, до якої партії вони належали?

— Ні. Відомо, що деякі з них були професіоналами. Ще кілька — звичайнісінькими опозиціонерами, можливо, але не напевне, з розладами психіки.

— Тобто ти стверджуєш, що нема жодних зачіпок, аби розгадати, хто стоїть за всім цим?

— Саме так.

— Тоді звернімося до підозр, якщо ти не проти.

— Головним підозрюваним є, звичайно, Таббл, хоч навряд чи варто казати про це вголос. Він отримав із цього найбільший зиск, отримує його і зараз. До того ж у його кар’єрі було багато політичних змов, подвійної гри та політичних убивств. Але це було давно. У кожного є свої скелети в шафі. А він роками грав роль тихої та консервативної людини.

— Тепер роздивимось Тмера. Він живе достатньо усамітнено, аби викликати підозри. Чи є щось таке, що пов’язує його з цими кривавими розбірками?

— Начебто ні. Та він не виставляє свої справи на позір. Він не є публічною людиною. Але в минулому ніколи не потрапляв в екстремальні ситуації. Я знаю його не досить добре, але мені він завжди здавався більш простою та прямою людиною, ніж Таббл. Гадаю, він із тих, хто просто вчинив би державний переворот, якби дуже запрагнув трону, а не став би заздалегідь плести складні інтриги.

— Може бути й так, що тут діє багато різних осіб, і кожна з них має власні інтереси.

— І тепер, коли йдеться до розв’язки, вони змушені будуть виплисти на поверхню?

— Це здається логічним, хіба ні?

Мандор посміхнувся. Здвигнув плечима.

— Не бачу, чому б коронація мала покласти край цій вакханалії, — промовив він. — Корона не захищає від кинджала.

— Але той, хто посяде трон у такий спосіб, отримає владу разом із тягарем власних гріхів.

— В історії це буде аж ніяк не перший такий випадок. Пригадай, скільки дуже успішних монархів приходили до влади, маючи заплямоване минуле. До речі, тобі не спадало на думку, що інші, можливо, можуть очікувати й від тебе аналогічних вчинків?

— Так, і мені це дуже неприємно. Мій батько довго прагнув трону Амбера, і це обернуло його життя на пекло. Він знайшов спокій лише тоді, коли послав трон під три чорти. Я навчився на його прикладі, принаймні цьому. У мене таких амбіцій немає.

Але на якусь мить я відчув сумнів у своєму серці. Цікаво, як почуваєшся, коли керуєш величезною державою? Адже щоразу, коли я нарікав на неправильну політику — тут, чи в Амбері, чи в Штатах у Тіні Земля, я автоматично ставив собі питання: а як би я впорався з цією ситуацією, якби стояв біля державного керма?

— Ти впевнений? — промовив Мандор.

Я подивився собі під ноги.

— Можливо, інші саме зараз також зазирають у свої ворожильні ставки, — відказав я, — сподіваючись знайти там підказки.

— Безперечно, — погодився він. — Що, як на Таббла та Тмера також очікує передчасна кончина? Що ти тоді робитимеш?

— Навіть не думай про це, — сказав я. — Цього не станеться.

— Але якщо припустити?

— Не знаю.

— Тобі доведеться щось вирішити, хоча б для того, аби спекатися цієї проблеми. Маючи власну думку, тобі не потрібно буде далеко ходити по слова.

— Дякую. Візьму до уваги.

— Розкажи мені, що трапилось з тобою після того, як ми розсталися.

І я розповів. Про фантомів Лабіринту і таке інше.

Коли я вже закінчував свою оповідку, знову долинуло виття. Сухай попрямував до скелі.

— Даруйте, — кинув він нам, коли скеля розступилася і він увійшов всередину.

І я миттєво відчув на собі гострий погляд Мандора.

— Маємо лише кілька секунд, — промовив він. — Цього не досить, аби обговорити все, про що нам треба домовитися.

— Тобто маємо поговорити під секретом?

— Так. Тому ти маєш знайти час пообідати зі мною ще до похорону. Скажімо, за чверть оберту від цього часу, блакитне небо.

— Домовились. У тебе чи на Шляхах Савалла?

— Приходь до мене, на шляхи Мандора.

Щойно я встиг кивнути, як скеля знову розійшлася, і з неї виступила гнучка демонічна постать, що мерехтіла блакитно, оповита хмаринкою. Я миттєво скочив на ноги, а тоді нахилився поцілувати руку, яку мені простягнули.

— Матусю, — промовив я. — Яка радість! Я не очікував побачити тебе так скоро.

Вона посміхнулася, а тоді навколо неї знявся вихор. Луска поблякла, абриси її розплилися. Обличчя замість блакитного набуло нормального тілесного кольору, хіба що трохи бліднуватого. Вона роздалася в плечах та стегнах, а зріст її дещо зменшився, хоча вона однаково залишилася високою. Карі очі стали ще гарнішими, коли важкі надбрівні дуги потоншали. Кілька веснянок виступили на її тепер уже людському, злегка кирпатому носі. Каштанове волосся подовшало з того часу, коли я востаннє бачив її в цій подобі. Вона продовжувала посміхатися. Червона туніка, просто підперезана пасом, дуже їй личила; на лівому стегні до паса була причеплена рапіра.

— Мій любий Мерліне, — промовила вона, беручи мою голову обома руками та цілуючи мене в губи. — Я рада бачити, що ти так добре виглядаєш. Ти дуже давно не повертався додому.

— Останнім часом я жив дуже напруженим життям.

— Це точно, — відказала вона. — До мене доходили звістки про твої прикрі пригоди.

— Не дивно. Не за кожним назирці ходить ти’їґа, час від часу зваблюючи його у різних подобах та загалом ускладнюючи йому життя своїми недолугими спробами його захистити.

— Це доводить, що я хвилююся за тебе, любий.

— Це доводить також, що ти не поважаєш моє право на особисте життя і не віриш у мою розсудливість.

Мандор відкашлявся.

— Привіт, Даро.

— Розумію, що ти міг розцінити це саме так, — сказала вона мені, а тоді відповіла Мандору: — Привіт, Мандоре. Що в тебе з рукою?

— Непорозуміння, спричинене певними архітектурними особливостями, — відповів він. — Ти надовго зникала з очей, хоч, звісно, це не означає, що зникала і з моїх думок теж.

— Дякую, якщо це комплімент, — відповіла вона. — Так, час від часу я вдаюся до самітницького способу життя, коли надто втомлююся від товариства. Хоча, лицарю, не тобі про це казати. Адже ти й сам надовго ховаєшся в лабіринтах шляхів Мандора... якщо, звісно, ти буваєш саме там.

Він уклонився.

— Отже, леді, ми з тобою схожі створіння.

Очі її звузилися, але голос лунав рівно, коли вона відповіла:

— Можливо. Так, інколи мені здається, що ми з тобою споріднені за духом, може, навіть більше, ніж це виказується в буденних справах. Останнім часом ми обоє багато мандрували по всіх усюдах, чи не так?

— Але я був необережний, — сказав Мандор, показуючи свою ушкоджену руку, — а ти, очевидно, ні.

— Я ніколи не конфліктую з архітектурою, — відказала вона.

— І з іншими непередбаченими речами? — запитав він.

— Я намагаюся працювати з тим, що є на місці, — відповіла вона.

— Зазвичай я теж.

— А якщо це неможливо? — запитала вона. Він здвигнув плечима.

— Іноді трапляються зіткнення.

— Ти свого часу пережив багато зіткнень. Чи не так?

— Не можу заперечити, але це було дуже давно. Ти й сама, гадаю, маєш дуже войовничу вдачу.

— Досі була такою, — сказала вона. — Нам, дійсно, варто одного дня розповісти одне одному про наші непередбачувані пригоди та зіткнення. Хіба не дивно буде, якщо виявиться, що ми схожі в усьому?

— Я дуже б цьому здивувався, — відповів він.

Ця пікіровка мене здивувала й трохи налякала, хоч я міг керуватися тільки своїми відчуттями, не маючи й гадки, про що конкретно йдеться. Дійсно, вони були чимось схожі, і мені не доводилося чути таких відточених та підкреслених реплік за межами Амбера, де така гра словами практикується досить часто.

— Перепрошую, — сказав Мандор, звертаючись до усіх і ні до кого особисто, — але маю зайнятися відновленням після ушкодження. Дякую за гостинність, мілорде. — Він уклонився Сухаю. — А тобі за втіху знову бачити тебе на своєму шляху. — Це він сказав Дарі.

— Ти щойно прибув, — сказав Сухай, — я навіть не встиг пригостити тебе напоями. Через тебе я стаю поганим господарем.

— Не хвилюйся, старий друже, ніщо у світі не може тебе так перевтілити, — посміхнувся Мандор. Прямуючи до проходу, що відкрився в скелі, та проходячи повз мене, він затримав на мені погляд: — Побачимося, — сказав він, а я кивнув у відповідь.

Він пройшов крізь скелю, і вона знову закам’яніла у нього за спиною.

— Його маленькі вистави не можуть не захоплювати, — зауважила моя мати. — Ще й без жодних репетицій.

— Витонченість, — прокоментував і Сухай. — Має її від народження.

— Цікаво, хто помре сьогодні? — сказала вона.

— Не впевнений, що тут є логічний зв’язок, — відказав Сухай.

Дара розсміялася.

— А якщо є, — сказала вона, — жертва сконає за всіма правилами хорошого тону.

— Ти звинувачуєш чи заздриш? — спитав він.

— Ані те, ані інше, — відповіла вона. — Бо я теж кохаюся на артистизмі та тонкому гуморі.

— Мамо, — втрутився я, — на бога, що відбувається?

— Що ти маєш на увазі, Мерліне? — запитала вона.

— Колись давно я поїхав з дому. Ти послала слідом демона знайти мене та наглядати за мною. Схоже, ця демониця може розпізнати особу з амберською кров’ю. Тому виникла плутанина між мною і Люком. Вона розв’язала це питання, наглядаючи за нами обома, доки Люк не розпочав робити спробу за спробою мене вбити. Тоді вона захистила мене від Люка і взялася визначати, хто ж з нас є її справжнім підопічним. У неї навіть був роман із Люком упродовж певного часу, а згодом вона взялася переслідувати мене. Я мусив би здогадатися, що тут криється щось таке, коли вона почала настирливо випитувати у мене ім’я моєї матері. Очевидно, Люк також не плескав язиком щодо того, чий він син.

Вона розсміялася.

— Гарна виходить картинка, — почала вона. — Крихітка Джасра та Принц Темряви...

— Не намагайся повернути розмову на інше. Подумай, наскільки це принизливо для дорослого чоловіка, коли його мати посилає демонів наглядати за ним.

— Однина, не множина. Був тільки один демон, любий.

— Яка різниця? Це справи не міняє. Чого ти домоглася цим своїм захисним проектом? Образила мене...

— Ця ти’їґа, можливо, врятувала тобі життя, ще й не один раз, Мерліне.

— Ну, так... Але ж...

— Ти радше волієш бути мертвим, ніж під захистом? Тільки тому, що захист йде від мене?

— Річ не в цьому!

— Тоді в чому?

— Це виглядає так, наче ти була впевнена, що я не міг сам подбати про себе, і...

— Але ж ти й насправді не міг.

— Але ти не могла про це знати. Мене обурило те, що ти виходила з припущення, ніби я потребую, аби в Тіні мене супроводжувала дуенья, наче я наївний, довірливий, легковажний...

— Гадаю, це ще більше зачепить твоє самолюбство, але скажу, що саме таким ти й був, вирушаючи в місце, яке настільки разюче відрізняється від Дворів Хаосу.

— Але я сам можу про себе подбати!

— Ти досяг у цьому не надто значних успіхів. А ще ти робиш купу необгрунтованих припущень. Що змушує тебе вважати, ніби я взялася до таких заходів виключно з тих причин, які ти назвав?

— Гаразд. Скажи мені, що ти знала, що Люк намагатиметься вбити мене кожного тридцятого квітня. А якщо відповідь буде «так», чому ти просто мене не попередила?

— Я не знала, що Люк намагатиметься вбити тебе кожного тридцятого квітня.

Я відвернувся. Я стиснув кулаки й знову їх розтиснув.

— Отже, ти робила це просто заради втіхи.

— Мерліне, чому тобі так важко визнати, що інші можуть інколи знати певні речі, тобі невідомі?

— Почну з того, що вони не бажають розповісти мені про ці речі.

Вона деякий час мовчала. Тоді відповіла:

— Боюся, в тому, що ти кажеш, є певний сенс. Але я мала вагомі причини не говорити про ці речі.

— Тоді почни з небажання мені розповісти. Розкажи мені, чому ти тоді мені не довіряла.

— Річ була не в довірі або недовірі.

— А тепер можна сказати мені, в чому була річ?

Вона знову довго не відповідала.

— Ні, — сказала вона. — Поки що ні.

Я розвернувся до неї, намагаючись, аби обличчя та голос мене не зрадили.

— Тоді нічого не змінилося, — сказав я, — і ніколи не зміниться. Ти, як і раніше, мені не довіряєш.

— Це не так, — заперечила вона, дивлячись на Сухая. — Справа лише в тому, що зараз і тут не час і не місце обговорювати такі речі.

— Можу я тобі запропонувати щось випити чи з’їсти, Даро? — негайно втрутився Сухай.

— Дякую, ні, — відказала вона. — Я маю незабаром іти.

— Мамо, розкажи мені про ти’їґу.

— А що ти хочеш знати?

— Ти викликала її звідкись з-за Обода.

— Так і було.

— Такі істоти не мають власного тіла, але здатні заволодіти тілом живої людини у своїх особистих цілях.

— Так.

— Припустімо, така істота заволодіє тілом людини тієї миті, коли та помирає, чи майже тієї миті, виявившись, таким чином, єдиною силою, що рухає тілом тієї людини та контролює її розум...

— Цікаво. Це гіпотетичне припущення?

— Ні. Саме це трапилося з тією істотою, яку ти послала стежити за мною. Тепер, схоже, вона не може вийти з цього тіла. Чому так?

— Я точно не знаю, — сказала вона.

— Вона потрапила в пастку, — висловив своє припущення Сухай. — Вона може входити й виходити з тіла, лише сконтактувавши з розумом його власника.

— А це тіло, яким наразі володіє ти’їґа, одужало після смертельної хвороби, але розум його повністю зруйнований, — продовжив я. — Тобто, ти хочеш сказати, що вона застрягла в ньому до скону?

— Так. Наскільки я це уявляю.

— Тоді скажи мені ще ось що: чи звільниться вона, коли це тіло помре, а чи помре разом із ним?

— Може статися і так, і так, — відповів він. — Але що довше вона залишається в цьому тілі, то вірогіднішою стає її загибель разом із ним.

Я перевів погляд на матір.

— От тобі й кінець цієї історії, — промовив я.

Вона здвигнула плечима.

— Ця демониця зробила те, що я хотіла, і більше мені не потрібна, — сказала вона. — Якщо виникне потреба, завжди можна зачарувати ще одну.

— Не роби цього, — сказав я.

— Я й не збираюся, — відказала вона. — Зараз у цьому немає потреби.

— Але якби тобі здалося, що потреба виникла, ти знову б це зробила?

— Мати завжди дбає про безпеку свого сина, подобається це йому чи ні.

Я зробив заперечний жест, піднявши ліву руку й наставивши вказівний палець, та раптом помітив, що маю на зап’ястку яскравий браслет, який здався мені схожим на голограму плетеної мотузки. Я опустив руку, проковтнув ті слова, що висіли мені на язику, зауваживши тільки:

— Тепер ти знаєш, як я до цього ставлюся.

— Я давно це знала, — сказала вона. — Пообідаймо разом на Шляхах Саваллів, за пів оберту, пурпурове небо. Домовились?

— Домовились, — сказав я.

— Тоді бувай. Доброго оберту, Сухаю.

— Доброго оберту, Даро.

Вона зробила три кроки й зникла, згідно з етикетом, у тому самому місці, в якому з’явилася.

Розвернувшись, я наблизився до краю ставка та утупився в нього, відчуваючи, як помалу розслаблюються м’язи пліч. В товщі води я бачив тепер Джасру та Джулію — вони робили щось із картами у Вежі Чотирьох Світів. А тоді над ними поплили смуги, наче жорстока реальність почала заступати собою порядок і красу. Смуги стали складатися в маску з неймовірними та жахливими рисами.

Я відчув руку на своєму плечі.

— Родина, — промовив Сухай, — інтриги та божевілля. Зараз ти відчуваєш на собі тиранію материнської любові, адже так?

Я кивнув.

— Щось таке казав Марк Твен [170], — промовив я, — що ми можемо обирати собі друзів, але не рідних.

— Не знаю, що собі намислила твоя родина, хоч і маю певні підозри, — сказав він. — Наразі залишається тільки спокійно чекати. А я б хотів дослухати твою історію.

— Дякую, дядьку, — відповів я. — Чому б і ні?

Отже, я розповів йому, що зі мною сталося, все, до кінця. Коли я був десь на середині оповідки, ми передислокувалися до кухні, аби знайти там щось перехопити, а потім на балкон, який плавав собі над океаном кольору лайма, над рожевими скелями в піні прибою та над пляжами, що розкинулися під смерковим небосхилом кольору індиго, де не було жодної зірки. Тут я дійшов до кінця своєї оповіді.

— Це більш ніж цікаво, — висловив своє враження Сухай.

— Так? Може, ти бачиш щось приховане від мене? — запитав я.

— Ти розповів мені надто багато, аби чекати від мене необдуманої відповіді, — відказав він. — Поки що залишімо все, як є.

— Добре.

Обіпершись об бильця, я дивився вниз, на воду.

— Тобі треба відпочити, — сказав він, трохи помовчавши.

— Гадаю, так.

— Ходімо, я відведу тебе до твоєї кімнати.

Він простягнув мені руку, і я взявся за неї. Разом ми провалилися крізь підлогу.

І я заснув, серед гобеленів та важких портьєр, в кімнаті без дверей, у маєтку Сухая. Можливо, кімната ця знаходилася на вежі, бо я чув, як проносяться вітри повз її стіни. Я спав і бачив сни...

Я знову був у палаці Амбера, знову йшов довгим Коридором Дзеркал, серед усього його блиску. Свічки мерехтіли у високих шандалах. Я не чув власних кроків. Дзеркала, в усьому різноманітті форм та розмірів, встеляли стіни й по праву, і по ліву руку. Я проминав себе самого в їхній глибині, відбиваючись, переломлюючись, викривлюючись, іноді помічаючи віддзеркалення своїх віддзеркалень...

Якась сила змусила мене зупинитися біля високого розтрісканого дзеркала в олов’яній рамі. Ще тільки повертаючись до нього, я знав, що побачу в ньому не себе.

І не помилився. З дзеркала на мене дивилася Корал. На ній була блузка персикового кольору, і вона не мала пов’язки на оці. Тріщина в склі розділяла її обличчя навпіл. Ліве око було зелене, як я і пам’ятав, а замість правого був Судний Камінь. Обидва ока, здавалося, сфокусувалися на мені.

— Мерліне, — сказала вона. — Допоможи мені. Це надто нестерпно для мене. Поверни мені моє око.

— Я не знаю, як це зробити, — відповів я. — Я не розумію, що відбулося.

— Моє око, — продовжувала вона, наче не почула мене. — У Судному Камені весь світ виглядає, наче рій сил... він холодний, такий холодний! І немає жодного затишного куточка... Допоможи!

— Я знайду, як це зробити, — сказав я.

— Моє око... — повторювала вона.

Я поквапом забрався геть.

З прямокутного дзеркала в дерев’яній рамі з вирізьбленим понизу феніксом на мене глянув Люк.

— Хай, старий дружбане, — промовив він, маючи дещо розгублений вигляд. — Мені аж свербить отримати назад меч мого таточка. Він тобі, бува, не траплявся?

— Боюся, ні, — промимрив я.

— Сором, що я так швидко втратив твій подарунок. Пошукай його, добре? У мене таке відчуття, наче він десь поблизу.

— Зроблю, — сказав я.

— Урешті-решт, ти теж спричинився до того, що сталося, — вів він далі.

— Твоя правда, — погодився я.

— І я страшенно хочу той меч повернути.

— Еге ж, — сказав я, простуючи далі.

Злобний смішок пролунав з овального люстра в темно-бордовій рамі праворуч від мене.

Розвернувшись, я побачив обличчя Віктора Мелмана, чаклуна з Тіні Земля, з яким у мене була сутичка на початку моїх бід.

— Сине погибелі! — просичав він. — Втіха бачити, як ти тиняєшся Чистилищем. Хай моя кров горить у тебе на руках.

— Твоя кров на твоїх власних руках, — сказав я. — Я вважаю тебе самогубцем.

— Це не так! — прогавкав він. — Ти підло вбив мене!

— Брешеш, — відказав я. — Може, я вчинив багато лихого, але у твоїй смерті я не винний.

Я зробив крок іти далі, але з дзеркала виткнулася його рука й вчепилася мені в плече.

— Вбивця! — загорлав він.

Я змахнув його руку.

— Пішов ти... — сказав я, простуючи геть.

Тоді з широкого дзеркала в зеленій рамі і наче оповитого зеленкуватим серпанком, що висіло на стіні ліворуч, мене окликнув Рендом. Він дивився на мене, похитуючи головою.

— Мерліне! Мерліне! Що це ти намислив? — запитав він. — Я вже давно підозрюю, що ти не проливаєш мені світла на всі темні справи, які кояться навколо.

— Це правда, сер, — визнав я, дивлячись на його постать у помаранчевій футболці та джинсах «Левіс». — Але я просто не мав часу обговорити з вами деякі питання.

— Ці питання стосуються безпеки королівства — а ти не мав часу?

— Гадаю, я просто вирішив, що вони не такі важливі, як інші.

— Там, де йдеться про державну безпеку, я вирішую, що важливо, а що — ні.

— Так, сер. Я розумію, що...

— Нам треба поговорити, Мерліне. Що, ці справи якимсь чином пов’язані з твоїм особистим життям?

— Боюся, що так, і...

— Це не має значення. Королівство понад усе. Ми маємо поговорити.

— Так, сер. Неодмінно. Як тільки...

— Жодних «як тільки», чорт забирай! Негайно! Кинь оту хріномоть, з якою ти довбаєшся, й миттю тягни сюди свою дупу!

— Так, сер. Я так і зроблю, щойно...

— Не годуй мене цим лайном! Якщо ти приховуєш важливу інформацію, це межує зі зрадою! Я маю побачити тебе негайно! Мерщій додому!

— Обов’язково, — сказав я, відходячи поспіхом, а голос Рендома приєднався до невгамовного хору інших голосів, що не припиняли вигукувати свої вимоги, благання та дорікання.

З наступного дзеркала, круглого, у блакитній звиваній рамі, на мене дивилася Джулія.

— Ось і ти, — промовила вона з легкою тугою. — Ти знаєш, що я тебе кохала.

— Я теж тебе кохав, — зробив я зізнання. — Але не відразу це зрозумів. Гадаю, це я все зіпсував.

— Ти кохав мене недостатньо, — сказала вона. — Недостатньо, аби мені довіритися. І таким чином утратив мою довіру.

Я відвів очі.

— Я шкодую про це, — сказав я.

— Пізно, — промовила вона. — Надто пізно.

— Мені дуже шкода, — повторив я й поспішив геть.

І опинився перед Джасрою, у багатокутному дзеркалі з червоною рамою. Вона вистромила з дзеркала руку з криваво-червоними нігтями і попестила мене по щоці.

— Кудись простуєш, любий хлопчику? — запитала вона.

— Сподіваюсь, — сказав я.

Вона зловісно посміхнулася і зібрала губи в нитку.

— Я вирішила, що ти погано впливаєш на мого сина, — мовила вона. — Він утратив хватку, відколи заприятелював із тобою.

— Мені прикро це чути, — сказав я.

— ...і це може зробити його нездатним правити державою.

— Нездатним чи несхильним? — уточнив я.

— Хай там як, але провина в цьому твоя.

— Він уже великий хлопчик, Джасро. Він сам обирає свій шлях...

— Боюся, ти навчив його обирати хибні шляхи.

— Люба леді, він самостійна людина. Не треба звинувачувати мене, якщо він вчиняє не так, як вам хотілося б.

— Але якщо те, що він став тюхтієм завдяки тобі, призведе до розпаду Кашфи?

— Не претендую на незаслужені лаври, — сказав я й зробив крок іти далі. Саме вчасно, бо рука Джасри вилетіла з дзеркала стрілою, цілячись нігтями просто мені в обличчя й промахнувшись на якийсь мікрон. Коли я віддалявся, услід мені летіли обсценізми[171]. На щастя, вони тонули в вигуках інших моїх співрозмовників.

— Мерліне?

Обернувшись праворуч, я побачив обличчя Найди в срібному дзеркалі, поверхня якого була одним цілим з витою рамою.

— Найдо! А ти в чому мене звинувачуєш?

— Ні в чому, — відповіла ти’їґа. — Просто я проходила повз, і мені треба отримати від тебе вказівки.

— То ти мене не ненавидиш? Як приємно це чути!

— Ненавиджу? Не кажи дурниць. Я ніколи не змогла б тебе ненавидіти.

— Усі решта в цій галереї, здається, мають на мене зуба.

— Це лише сон, Мерліне. Ти реальний, і я теж реальна, а про інших я нічого не знаю.

— Мені шкода, що моя мати наклала на тебе закляття й ти мусила захищати мене стільки років. Тепер ти насправді звільнилася від цього закляття? Якщо ні, може, я...

— Я звільнилася від нього.

— Я шкодую, що ти мала такий клопіт, виконуючи його умови... не знаючи навіть, кого ти маєш захищати — мене чи Люка. Кому могло б спасти на думку, що по сусідству в Берклі опиняться два амберити відразу?

— Я не шкодую.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я прийшла запитати. Не знаєш, де я можу знайти Люка?

— Де? У Кашфі. Його тільки вчора там коронували. Але навіщо він тобі потрібний?

— А ти не здогадався?

— Ні.

— Я його кохаю. Завжди кохала. Тепер, коли я вільна від ґейсу та маю власне тіло, я хочу, щоб він знав, що це я була Ґейл... знав про мої почуття. Дякую, Мерліне. Прощавай.

— Стривай!

— Так?

— Я так і не подякував тобі за те, що ти захищала мене упродовж усіх цих років... хай навіть ти робила це з примусу, а для мене це був ще той головняк. Дякую, і щасти тобі.

Вона посміхнулася й розтанула. Я простягнув руку й торкнувся поверхні дзеркала.

— Щасти... — чи то почув я її голос, чи то здалося.

Дивно. Це був сон. Але прокинутися я не міг. А ще все видавалося реальним. Я...

— Бачу, ти вчасно приперся до Дворів, встигнеш встряти в усі інтриги, — ці слова пролунали з дзеркала за три кроки попереду, вузького, облямованого чорною смугою.

Я наблизився до нього. Звідти на мене визвірився мій братик Юрт.

— Чого ти хочеш? — запитав я.

Його обличчя було дошкульною карикатурою на моє власне.

— Хочу, щоб ти ніколи не з’являвся на світ, — відказав він. — А якщо так уже не сталося, хочу бачити тебе мертвим.

— А третій варіант у тебе є? — поцікавився я.

— Хіба що ув’язнити тебе у приватному пеклі.

— А чому?

— Ти стоїш між мною і всім, чого я прагну.

— Я з радістю відійду вбік. Скажи мені, як це зробити.

— Ти не можеш цього зробити й не зробиш, з власної волі.

— Отже, ти мене ненавидиш?

— Так.

— Я гадав, викупавшись у Фонтані, ти позбудешся емоцій.

— Я не пройшов усю процедуру, і занурення лише зробило мене сильнішим.

— А чому б нам не забути все, що було, і не почати спочатку? Чому б не стати друзями?

— Ніколи!

— А я так не думаю.

— Вона завжди більше любила тебе, ніж мене, а тепер ти ще й збираєшся сісти на трон.

— Не кажи дурниць. Я не бажаю отримати трон.

— Твої бажання тут ні до чого.

— Я не стану монархом.

— Ні, станеш; хіба що я вб’ю тебе раніше.

— Не будь дурнем. Трон цього не вартий.

— Одного дня, дуже скоро, коли ти найменше на це чекатимеш, ти обернешся і побачиш мене. Але буде вже пізно.

Поверхня дзеркала стала чорною від краю до краю.

— Юрте!

Жодної відповіді. Спілкуватися з ним уві сні виявилося так само нестерпно, як і наяву.

Я повернув голову до невеличкого дзеркала у вогняній рамі, що висіло на стіні ліворуч за кілька кроків попереду. Звідкись я знав, що там буде наступна зупинка мого маршруту. Я попрямував до нього. Вона посміхалася.

— От тобі й маєш, — промовила вона.

— Тіточко, що тут відбувається?

— Це схоже на конфлікт, який зазвичай називають непереборним, — відповіла Фіона.

— Це не та відповідь, на яку я чекав.

— Процес надто складний, щоб дати тобі кращу відповідь.

— І ти береш у цьому участь?

— Дуже невелику. Я не та, хто може тобі по-справжньому допомогти.

— Що мені робити?

— Проаналізуй свої можливості й вибери найкращий варіант.

— Найкращий для кого? Найкращий, аби що зробити?

— Тільки ти можеш це сказати.

— Ти можеш мені хоча б натякнути?

— Ти міг пройти Лабіринтом Корвіна того дня, коли я привела тебе до нього?

— Так.

— Так я і думала. Його було накреслено за незвичних обставин. Неможливо створити ще один, такий само. Наш Лабіринт ніколи б не дозволив його створити, якби сам не був пошкоджений і через це занадто слабкий, аби завадити його появі.

— І що?

— Наш Лабіринт намагається поглинути його, зробити його своєю частиною. Якщо йому це вдасться, наслідки будуть такими ж катастрофічними, якби Лабіринт Амбера був зруйнований під час війни. Рівновага з Хаосом може бути цілковито порушена.

— А хіба Хаос не має достатньо сили, аби цьому завадити? Я вважав, що вони мають рівні сили.

— Так і було, доки ти не полагодив Тіньовий Лабіринт, а Амберський Лабіринт спромігся його поглинути. Це посилило його міць, і вона переважила міць Хаосу. Тепер він може дістатися до Лабіринту твого батька, попри спротив Лоґрусу.

— Я не розумію, що треба зробити.

— Я теж не розумію, поки що. Але наказую тобі запам’ятати, що я сказала. Коли прийде час, тобі доведеться вирішувати. Не знаю, що це буде за рішення, але воно матиме надзвичайну вагу.

— Вона має рацію, — пролунав голос у мене за спиною. Повернувшись, я побачив свого батька в блискучій чорній рамі зі срібною трояндою на верхівці.

— Корвіне! — почув я слова Фіони. — Де ти знаходишся?

— У місці, де немає світла, — промовив він.

— Я гадав, батьку, що ти десь у Амбері, разом із Дейдрою, — сказав я.

— Фантоми видають себе за фантомів, — відказав він. — Часу у мене небагато, бо силу маю лише невелику. Можу сказати тобі тільки одне: не вір ані Лабіринтові, ані Лоґрусові, ані жодному з їхніх посіпак, доки все це не буде позаду.

Він почав танути.

— Як мені допомогти тобі? — гукнув я.

Перш ніж він зник, до мене долетіли слова:

— ...у Дворах...

Я знову повернувся до тітки.

— Фі, що він хотів сказати? — запитав я її.

Вона наморщила чоло.

— Мені здається, що відповідь треба шукати десь у Дворах, — повільно промовила вона.

— Де? Де мені шукати?!

Вона похитала головою й почала відвертатися від мене.

— Кому краще знати? — промовила вона.

Після цього вона теж зникла.

Голоси все ще промовляли до мене, і ті, що за спиною, і ті, що попереду. Я чув лемент і сміх, і своє ім’я, повторюване раз у раз. Я рушив уперед.

— Хай що з тобою станеться, — проказав Білл Рот, — але якщо тобі знадобиться добрий адвокат, я тобі допоможу. Навіть у Хаосі.

А тоді виник Дворкін. Він дивився на мене зизом з крихітного люстерка у покрученій рамі.

— Нема через що панікувати, — зауважив він, — але навколо тебе збираються усілякі невизначеності.

— Що я маю робити? — вигукнув я.

— Ти маєш стати кимось більшим за себе самого.

— Я не розумію.

— Звільнись із клітки, якою є твоє життя.

— З якої ще клітки?

Він зник.

Я побіг, а голоси дзвеніли навколо мене.

У кінці коридору я побачив дзеркало, схоже на шматок жовтого шовку, взятого в раму. З нього до мене усміхнувся Чеширський Кіт.

— Воно того не варте. Забий на них усіх, чорт забирай, — сказав він. — Ходімо до кабаре, старий друже[172]. Вдаримо по пивку та подивимося, як малює художник.

— Ні! — заволав я. — Ні!

А тоді залишився самий усміх. Бо цього разу розтанув і я. Милосерде чорне забуття оповило мене, і чувся мені лише вітер, що пролітав десь стороною.

3

Не можу сказати, чи довго я спав. Прокинувся від того, що Сухай повторював моє ім’я.

— Мерліне, Мерліне, — казав він. — Біле небо.

— І в мене попереду напружений день, — відповів я. — Знаю. Ніч теж була напружена.

— Значить, вони на тебе подіяли.

— Що за «вони»?

— Невеличкі чари, які я наслав, аби відкрити твій розум для певного просвітлення. Я сподівався підвести тебе до відповідей зсередини. Це краще, ніж обтяжувати тебе своїми здогадками та підозрами.

— Я знову був у Коридорі Дзеркал.

— Я не знав, у яку форму втілиться заклинання.

— Це відбувалося насправді?

— Якщо все спрацювало як треба, — так.

— Тоді, мабуть, я маю бути тобі вдячний. До речі, це нагадало мені, що Ґрілл казав, ніби ти хотів побачитися зі мною, перш ніж це зробить моя матуся.

— Я хотів дізнатися, скільки тобі відомо, поки вона з тобою ще не поговорить. Хотів захистити твою свободу вибору.

— Про що це ти?

— Я впевнений, що вона хоче бачити тебе на троні.

Я сів у ліжку й протер очі.

— Гадаю, це схоже на правду, — промовив я.

— Не знаю, як далеко вона готова піти заради здійснення цієї мети. Хотів дати тобі шанс спочатку зрозуміти, чого ти сам бажаєш, поки вона не втаємничила тебе у свої плани. Чаю хочеш?

— Так, дякую.

Я взяв горнятко з його рук і підніс до губ.

— Що ти можеш сказати про її плани? — спитав я. — Є якісь факти, а не просто здогадки?

Він похитав головою.

— Не знаю, наскільки вона вже виконує свою програму, — відказав він, — якщо ти це мав на увазі. А ще, причетна до цього твоя матуся чи ні, — закляття, під яким ти перебував, уже не діє.

— Це ти його зняв?

Він кивнув.

Я зробив ще ковток.

— Я й гадки не мав, що стою так близько до голови черги, — зауважив я. — А Юрт іде наразі під номером чотири чи п’ять, так?

Він кивнув.

— Відчуваю, що на мене чекає бурхлива днина, — сказав я.

— Допивай свій чай, — порадив він мені, — і ходи за мною.

Він вийшов з кімнати крізь гобелен із витканими на ньому драконами, що прикрашав найдальшу стіну.

Коли я збирався відсьорбнути ще чаю, сяйний браслет на моєму лівому зап’ястку злетів мені з руки й завис переді мною. Він утратив свою плетену структуру, і тепер це було кільце з чистого світла. Кільце зупинилося над горнятком, що парувало, наче насолоджуючись його коричним ароматом.

— Привіт, Привиде, — сказав я. — Навіщо ти вирішив обвитися отак мені навколо руки?

— Хотів прикинутися тим обривком мотузки, який ти зазвичай таскаєш на собі, — відказав він. — Я гадав, тобі це сподобається.

— Я хотів запитати, що ти робив тут увесь цей час?

— Я просто слухав, Татку. Чекав, чи не знадобиться моя допомога. Ці люди також твої родичі?

— Ті, яких ти встиг побачити, — так.

— Аби сказати погано про них, необхідно повернутися до Амбера?

— Ні, тут, у Хаосі, це теж практикується. — Я зробив ще ковток. — Ти хочеш сказати щось конкретно погане? Чи просто цікавишся?

— Я не довіряю твоїй матері, а також твоєму братові Мандору, навіть якщо вони доводяться мені бабусею та дядьком. Я гадаю, вони будують на тобі якісь власні розрахунки.

— Мандор завжди добре до мене ставився.

— ...а твій дядько Сухай здається надзвичайно врівноваженим, але він дуже нагадує мені Дворкіна. Чи не може бути так, що зараз він спокійно спостерігає за тим, що коїться навколо, але будь-якої миті раптово з’їде з глузду?

— Сподіваюся, ні, — сказав я. — Такого з ним ніколи не було.

— О-хо-хо, це може розвиватися поступово, а вибухнути саме в такий неспокійний час, як зараз.

— Де ти набираєшся цієї вульгарної психології, хотів би я знати?

— Штудіюю праці видатних психологів з Тіні Земля. Це частина моєї спроби зрозуміти людську природу. І тепер я краще зрозумів її ірраціональну складову.

— А що наштовхнуло тебе на думку зайнятися цим?

— Версія Лабіринту вищого порядку, з якою я зустрівся в Камені. Там були аспекти, цілковито для мене незрозумілі. Намагаючись розібратися, я звернувся до теорії хаосу, тоді до книжок Меннінґера[173].

— І які висновки?

— Я став значно мудрішим.

— Я мав на увазі, щодо Лабіринту?

— Він або сам має в собі елементи ірраціонального, як і живі істоти, або є розумом такого порядку, що деякі аспекти його поведінки лише здаються ірраціональними істотам нижчого порядку. З практичної точки зору обидва ці пояснення майже не різняться між собою.

— Мені так і не вдалося протестувати тебе за тими тестами, що я спеціально розробив, але ти сам можеш мені сказати, виходячи з самоаналізу: ти теж належиш до такої категорії?

— Ірраціональне? В мені? Мені таке ніколи й на думку не спадало. Як це може бути?

Я допив чай і спустив ноги з ліжка.

— Шкода, — сказав я. — Я вважаю, що саме певна доля ірраціонального робить людину людиною, а ще, звісно, вміння розпізнати в собі цю складову.

— Насправді?

Я встав і почав одягатися.

— Так, а вміння керувати в собі цією складовою робить нас розумними та креативними.

— Бачу, мені доведеться глибоко вивчити цю проблему.

— Так і зроби, — відказав я, натягуючи чоботи, — і не забудь повідомити мене про результати своїх досліджень.

Коли я продовжував одягатися, він запитав:

— Коли небо стане блакитним, ти збираєшся поснідати зі своїм братом Мандором?

— Так, — відповів я.

— А згодом пообідати зі своєю матусею?

— Це я й збираюся зробити.

— А ще пізніше ти будеш присутній на похороні покійного монарха?

— Так.

— Чи потрібно мені бути поруч з тобою для твого захисту?

— Поруч зі своїми родичами я буду в безпеці. Хоч ти їм і не довіряєш.

— Коли ти востаннє був на похороні, на процесію кинули бомбу.

— Твоя правда. Але це зробив Люк, а він поклявся більше так не чинити. Зі мною все буде в порядку. Якщо ти хочеш роздивитися навколо, будь ласка.

— Добре, — сказав він. — Я так і зроблю.

Я підвівся, перетнув кімнату і зупинився перед драконом.

— Ти можеш мені сказати, де знайти Лоґрус? — гукнув Привид.

— Ти жартуєш?

— Ні, — сказав він. — Я бачив Лабіринт, але я ще не бачив, де перебуває Лоґрус. Де вони його тримають?

— Я гадав, що наділив тебе кращою пам’яттю, ніж, та, яку ти демонструєш. Коли ти востаннє зустрічався з ним, то допік його до живих печінок по максимуму.

— Сподіваюся, що так. Ти вважаєш, що він має на мене зуба?

— Навскидь: так. Якщо подумати: так. Тримайся від нього якомога далі.

— Ти щойно порадив мені вивчити ірраціональну складову хаосу.

— Я не радив тобі вчиняти самогубство. Я вклав у тебе багато праці.

— Я теж себе ціную. І ти знаєш, що я маю інстинкт самозбереження, так само, як органічні істоти.

— Мене хвилює твій здоровий глузд.

— Ти добре обізнаний з моїми здібностями.

— Дійсно, ти вмієш вискакувати на сухе.

— А ти не дав мені належної освіти.

— Я про це подумаю.

— Я просто хотів заощадити час. Гадаю, я й сам можу його знайти.

— Гаразд. Роби як знаєш.

— Невже так важко сказати, де його шукати?

— Ти ж наче відмовився від ідеї Всевідання?

— Татку, я впевнений, що маю його побачити.

— Я не маю часу відвести тебе до нього.

— Просто вкажи мені напрямок. Ти знаєш, я добре вмію маскуватися.

— Так, тут я віддаю тобі належне. Ну, добре. Охоронцем Лоґрусу є Сухай. Знаходиться він у печері, десь. Єдиний відомий мені шлях до нього починається тут.

— Де?

— Треба зробити дев’ять поворотів, здається. Я відкрию тобі зір, і ти знатимеш, куди йти.

— Не впевнений, чи твої чари працюють з таким феноменом, як я...

Я витяг перстень, ой, прошу пробачення, спикард, наклав ряд чорних зірочок на мапу тих шляхів, якими мав іти Привид, повісив його в просторі свого Лоґруського зору перед ним і сказав:

— Я створив тебе, і це заклинання створив теж я.

— Гм, так, — відказав Привид. — Я почуваюся так, наче раптом отримав базу даних, до якої не маю доступу.

— Ти отримаєш доступ у відповідний час. Набудь вигляду того персня, що я ношу на вказівному пальці лівої руки. За мить ми залишимо цю кімнату і пройдемо крізь інші приміщення. Коли ми наблизимося до потрібного шляху, я вкажу на нього пальцем. Ти продовжиш рухатися в цьому напрямку і зустрінешся з чимось, що перенесе тебе в інше місце. Десь поблизу від того місця знайдеш чорну зірку, що вкаже тобі новий напрямок, у якому тобі треба рухатися. Це буде шлях до нового місця і нової зірки. І так буде повторюватися, доки ти, врешті-решт, не опинишся в печері, яка містить у собі Лоґрус. Сховайся якнайкраще і можеш братися за свої спостереження. Коли захочеш повернутися, виконай процедуру у зворотному порядку.

Він ущільнився, зменшився і перелетів мені на палець.

— Пізніше розшукай мене і розкажи, як усе пройде.

— Я так і збирався зробити, — почув я тоненький голосок. — Не хотів посилювати параною, яка в тебе вже, можливо, присутня.

— Прав так і далі, — сказав я.

Я увійшов у дракона.

Й опинився в невеличкій вітальні, одне вікно якої дивилося на гори, а інше — на пустелю. В ній нікого не було, і я вийшов у довгий коридор. Так, усе, як я й пам’ятав.

Я посунув коридором, минаючи безліч інших кімнат, доки дістався дверей на стіні ліворуч, відчинивши які, побачив купу швабр, мітел, відер, щіток, ганчірок та тазів. Так, усе, як я пригадував. Я вказав пальцем на полиці праворуч.

— Відшукай чорну зірку, — сказав я.

— Ти це серйозно? — почувся тоненький голосок.

— Вперед, і побачиш.

Промінчик світла злетів із мого пальця, змінив форму, наблизившись до полиць, утворивши риску, таку тоненьку, що її наче й не стало.

— Щасти тобі, — видихнув я беззвучно й розвернувся в інший бік.

Я закрив за собою двері, не впевнений, чи правильно вчинив, але заспокоюючи своє сумління думкою, що він хоч як, а вирушив би роздивлятися навколо, й, урешті-решт, знайшов би Лоґрус, це точно. Що має статися на цьому поприщі, усе одно станеться.

А мені було цікаво, що він може взнати.

Я повернувся коридором до вітальні. Можливо, це була остання можливість для мене побути на самоті, і я вирішив скористатися нею. Усівшись на гору подушок, я витяг свої Козирі. Швидко перетасувавши колоду, знайшов карту, на якій поспіхом начеркав Корал того нещодавнього божевільного дня в Амбері. Я вивчав риси її обличчя і згодом відчув, що карта стає холодною.

Зображення стало тривимірним, об’ємним, але раптом воно зникло, і я побачив себе самого. Я простував вулицями Амбера під яскравим полудневим сонцем. Ось я взяв Корал під руку, підводячи її до вуличних торгівців. А ось ми спускаємося схилом Колвіра, і перед нами сяє море, а над ним кружляють мартини. А тепер ми в таверні, і стіл летить, врізаючись у стіну...

Я прикрив карту долонею. Вона спала й бачила сни. Дивно входити таким чином у сни іншої людини. А ще дивніше побачити там себе, якщо, звісно, дотик моєї свідомості не викликав ці підсвідомі ремінісценції... Одна з невеличких життєвих загадок. Не варто будити бідолашну дівчину лише для того, аби спитати її, як вона почувається. Можливо, краще викликати Люка та спитати у нього, як у неї справи. Я взявся було шукати його Козир, тоді завагався. Він має бути дуже заклопотаним, адже це його перші дні як монарха. А я й без того знаю, що вона відпочиває. Коли я отак вертів у руках Люкову карту, зрештою вирішивши відкласти її вбік, то побачив іншу карту, що була під нею.

Сірий, срібний, чорний кольори... Його обличчя було старшою та в чомусь суворішою версією мого власного. На мене дивився Корвін, мій батько. Скільки разів я вмивався потом над цією картою, намагаючись дістатися до нього, аж доки мій мозок не закручувався у болючі вузли — і все намарно. Інші казали мені: це може означати, що він мертвий... Або блокує контакт. А тоді у мене з’явилося дивне відчуття. Я пригадав те, що він розповідав мені про себе, а саме те, як вони безліч разів намагалися пробитися до Бранда крізь його Козир, і спроби ці спочатку були невдалими, бо Бранда було ув’язнено у дуже віддаленій Тіні. Потім я пригадав, як він сам намагався дотягтися до Дворів і як це було важко зробити через величезну відстань. А що, як він не був мертвий і не блокував мене, а знаходився дуже далеко від тих місць, де перебував я, коли намагався його викликати?

Але хто ж тоді приходив мені на допомогу в Тіні? Хто переніс мене до того особливого місця між Тінями, де зі мною сталися химерні пригоди? І хоч я й мав великі сумніви стосовно того, чи це він власного персоною з’являвся мені у Коридорі Дзеркал, пізніше я натрапив на свідчення його перебування і в самому Замку Амбера. Якщо ж він, дійсно, побував хоч у якомусь із цих місць, схоже, він перебував не так уже й далеко. А з цього випливало, що він просто блокує мене, тому чергова спроба дотягтися до нього, скоріш за все, виявиться такою само марною, як і всі попередні. Проте, а раптом все ж таки для усіх цих явищ існують інші пояснення, і тоді...

Карта, здавалося, похолоднішала у мене під рукою. Чи це просто моя уява, чи я силою погляду спромігся активувати карту? Подумки я сфокусувався та полинув вперед. Я відчував, що тепер карта стає ще холоднішою.

— Тату? — вимовив я. — Корвіне?

Карта ще похолоднішала, а в пальцях, якими її торкався, я відчув поколювання.

Це було схоже на початок контакту через Козир. Можливо, він перебував значно ближче до Хаосу, ніж до Амбера, у такому місці, де до нього можна дотягтися...

— Корвіне, — покликав я знову. — Це я, Мерлін. Привіт.

Його зображення змістилося, наче ворухнулося. А тоді карта стала суцільно чорною.

Так, вона залишалася холодною, і відчуття мовчазного контакту не зникло. Це було схоже на довгу паузу під час телефонної розмови.

— Батьку? Ти тут?

Чорнота карти набула глибини. І там, далеко-далеко, наче щось ворухнулося.

— Мерліне? — Це пролунало ледь чутно, але я був упевнений, що це його голос і що він вимовляє моє ім’я. — Мерліне?

У глибині карти щось рухалося, насправді. Щось понеслося звідти до мене.

Воно вирвалося з карти, кинулося просто мені в обличчя, б’ючи чорними крилами, каркаючи, крук чи ворон, чорний, чорний.

— Заборонено! — волав птах. — Заборонено! Забирайся геть! Припини!

Він ляснув крилами над моєю головою, а карти випали мені з рук і розсипалися підлогою.

— Тримайся осторонь! — хрипло вигукнув він, облітаючи кімнату. — Прохід заборонено!

Птах пролетів крізь двері, а я помчав за ним. Але він, здавалося, зник за ту мить, що я випустив його з виду.

— Пташе! — гукнув я. — Повернися!

Але відповіді не було, не чулося і ляскоту крил. Я побіг, зазираючи до інших кімнат, але там теж не біло й сліду цієї істоти.

— Пташе?

— Мерліне? Що сталося? — пролунало високо над моєю головою.

Я подивився вгору і побачив Сухая. Він спускався кришталевими сходами, огорнутий мерехтливою завісою із світла, а за ним розстилався небосхил, усіяний зорями.

— Шукаю птаха, — відповів я.

— Отакої! — промовив він, діставшись останньої сходинки й ступаючи крізь завісу, яка затремтіла й зникла, прихопивши з собою і сходи. — Якогось конкретного птаха?

— Великого чорного, — пояснив я. — Віщого.

Він похитав головою.

— Можу по такого послати, — запропонував він.

— Цей був особливий, — відказав я.

— Шкода, що він утік від тебе.

Ми вийшли до коридору, я повернув ліворуч і попрямував знову до вітальні.

— Тут повсюди розкидано Козирі, — зауважив мій дядько.

— Я саме намагався скористатися одним, але він почорнів, і з нього вилетів птах, каркаючи «Заборонено!» Тут я їх і випустив.

— Схоже, що той, до кого ти звертався, полюбляє жартувати, — сказав дядько, — або знаходиться під закляттям.

Ми опустилися на коліна, і він допоміг мені зібрати карти.

— Останнє, гадаю, більш схоже на правду, — сказав я. — Це була карта мого батька. Я стараюся знайти його вже давно, і цього разу я був до нього найближче. Я навіть устиг почути його голос, серед затемнення, але тут утрутився цей птах і розірвав наш контакт.

— Це звучить так, наче він ув’язнений у якомусь темному місці, а може, навіть перебуває під магічною вартою.

— Ну, звісно! — вигукнув я, підрівнюючи колоду та ховаючи її до кишені.

Неможливо пересувати матерію Тіні, знаходячись в абсолютно темному місці.

Ув’язнити когось із нашої породи в абсолютній темряві так само надійно, як і осліпити. Тепер моя нещодавня пригода набула раціональності. Комусь, хто бажає усунути Корвіна, цілком логічно тримати того у дуже темному місці.

— Ти зустрічався з моїм батьком? — запитав я.

— Ні, — відповів Сухай, — наскільки я знаю, він був у Дворах із коротким візитом, наприкінці війни. Але я не мав приємності з ним познайомитися.

— А ти чув щось про те, що він тут робив?

— Здається, він був присутній на нараді у Савалла та його радників, разом із Рендомом та іншими амберитами, на тій, де був підписаний мирний договір. Після цього, гадаю, він пішов власними шляхами, і я нічого не чув про те, куди вони могли його привести.

— Це я чув і в Амбері, — сказав я. — Але ось про що я думаю... Він убив аристократа, Лорда Борела, майже наприкінці останнього бою. Чи не могли рідні Борела помститися йому?

Він двічі клацнув іклами, потім пожував губами.

— Дім Гендрейків... — протягнув він задумливо. — Гадаю, навряд чи... Твоя бабуся була з роду Гендрейків...

— Знаю, — сказав я. — Але я мало з ними спілкувався. Були якісь непорозуміння з Гелґрамом....

— Династія Гендрейків має схильність до військової справи, — продовжив він. — Ратні подвиги. Звитяга в бою, і всяка така річ. Як на мене, несхоже, аби вони таїли в мирний час образу за те, що сталося під час війни.

Пригадавши, що розповідав мені батько, я поцікавився:

— Навіть, якщо вони вважали б, що перемога не була чесною?

— Не знаю, — відказав він на це. — Важко робити припущення, хто як відреагує в тій чи іншій ситуації.

— А хто зараз очолює Дім Гендрейків?

— Герцогиня Белісса Мінобі.

— Її чоловік, герцог, його звали Ларс... Що з ним сталося?

— Він загинув при Падінні Лабіринту. Від руки принца Джуліана Амберського, наскільки я пам’ятаю.

— А Борел — їхній син?

— Так.

— Леле... Двоє з цієї родини. Я не знав.

— У Борела було двоє братів, ще зведені брат і сестра, купа дядьків, тіток та кузенів. Так, це великий Дім. А жінки з роду Гендрейків такі ж войовничі, як і чоловіки.

— Я знаю. Навіть пісня така є: «Не женися на дівчині, як вона з Гендрейків». А можна дізнатися, чи мав Корвін якісь справи з Гендрейками тут, у Хаосі?

— Можна порозпитувати, звісно, хоч це й було дуже давно. Спогади вицвітають, сліди прочахають. Це не так просто.

— Скільки ще часу до блакитного неба? — запитав я.

— Ось-ось настане, — відповів він.

— Тоді мені краще висуватися до шляхів Мандора. Ми з братом домовилися поснідати разом.

— Побачимося пізніше, — сказав він. — Якщо не вийде раніше, то на похороні.

— Так, — сказав я. — Гадаю, мені слід умитися та переодягтися.

Я попростував тим же шляхом до своєї кімнати, де викликав тазик з водою, мило, зубну щітку та бритву. Крім того, сірі штани, чорні черевики та пояс, пурпурову сорочку та рукавички, вугільно-чорний плащ, а ще новий меч та піхви до нього. Набувши пристойного вигляду, я попростував лісовою просікою до приймальні. Звідти я потрапив на автостраду. Ще чверть милі гірською стежиною, що уривалася, упершись в безодню, і яку я перетнув, викликавши плівчастий міст. Звідти я попрямував просто до шляхів Мандора, простуючи блакитним пляжем під подвійним сонцем — десь ярдів зі сто, чи біля того. Я повернув праворуч, пройшов під викладеною з кам’яних глиб аркою, яку пам’ятав, пройшов повз не таку широку смугу лави, що кипіла й бралася бульбашками, а тоді крізь стіну з чорного обсидіану. Після цього я опинився у симпатичній печерці, звідки невеличким мостиком дістався цвинтаря, перетнув його скраєчку, тоді пройшов кілька кроків над самісіньким Ободом і потрапив у приймальні простори шляхів Мандора.

Стіна ліворуч від мене була вогняною, зітканою з повільного полум’я, праворуч від мене простилався шлях, звідки немає вороття, і тільки світло линуло крізь нього, освітлюючи якийсь морський жолоб, де пропливали барвисті створіння, поїдаючи одне одного. Мандор, у людській подобі, сидів перед книжковою шафою, одягнений у чорне та біле, поклавши ноги на чорну отоманку, і читав книжку Роберта Хасса «Похвала»[174], яку я йому дав.

Звівши на мене очі, він посміхнувся.

— «Гончаки Смерті налякали мене»[175], — процитував він. — Непоганий рядок. Як ти почуваєшся в цьому циклі?

— Нарешті відпочилим, — сказав я. — А ти?

Він поклав книжку на невеличкий столик без ніжок, що саме пропливав поруч, і підвівся. Той факт, що він, очевидно, узявся за цю книжку, очікуючи на мій прихід, жодним чином не заперечував те, що рядок йому, дійсно, сподобався. У цьому був увесь Мандор.

— Я почуваюся чудово, дякую, — відказав він. — Ходімо, дай мені тебе пригостити.

Він узяв мене за руку й спрямував крізь стіну вогню. Коли ми наблизилися до неї впритул, вона зникла, і кроки наші пролунали миттєвою темрявою, а та негайно перетворилася на вузеньку стежину, залиту м’яким світлом, яке просочувалося крізь гілля, що сходилося над нашими головами. Обабіч стежки буяли квітом фіалки. Стежина вивела нас на вимощене плитняком патіо з біло-зеленою альтанкою в дальньому кінці. Зійшовши на кілька сходинок, ми зайшли всередину. Там на нас чекав стіл із вишуканим сервіруванням — запотілі карафки з холодними соками, кошики з гарячими рогаликами біля кожного прибору. Мандор жестом запросив мене сідати, що я й зробив. За помахом його руки біля мене з’явився ще й кавник.

— Бачу, ти не забув про мої ранкові слабкості, — сказав я, — до яких я приохотився в Тіні Земля. Дякую.

Він легенько посміхнувся, кивнув й усівся навпроти мене. Дерева бриніли співом невідомих мені пташок. Подув легенький вітерець, і листя зашепотіло.

— Що ти поробляєш цими днями? — запитав я, наливаючи собі кави та розламуючи булочку.

— Головно спостерігаю за тим, що відбувається на арені, — відказав він.

— На арені політичній?

— Звісно, як завжди. Хоча те, що я побачив нещодавно в Амбері, змусило мене дивитися на це як на частину значно більшої картини.

Я кивнув.

— А як твої дослідження на пару з Фіоною?

— Вони теж сприяли новому погляду. Припали на дуже незвичні часи.

— Це я помітив.

— Інколи навіть складається враження, наче конфлікт між Лабіринтом та Лоґрусом починає відбиватися в земних подіях, так само як має наслідки й на космічному рівні.

— Я маю схожі відчуття. Однак не можу судити неупереджено. Нещодавно мене долучили до космічної гри, не пояснивши правил. Мене пересували всім полем та смикали за всі мотузки, і я зрозумів: усе, що коїться зі мною, — лише частина значно більшої гри. Мені це анітрохи не сподобалося, і якщо б я мав можливість відігратися за це, я б це зробив.

— Гм-м-м, — промовив він. — А що, як усе твоє життя тебе б лише й привчали відповідати на посмики мотузки?

— Мені б це не сподобалося, — сказав я. — Гадаю, я почувався б так само, як зараз, тільки ще більш розлюченим.

Він змахнув рукою, і переді мною з’явився неймовірний омлет, а за мить ще й блюдо зі смаженою картоплею, прикрашене зеленим чилі та цибулею.

— Та все це гіпотетичні розмови, — сказав я, беручись їсти, — хіба ні?

Зависла довга пауза: він прожовував те, що відразу поклав собі до рота, а потім проковтнув і відповів:

— Припускаю, що це не так.

— Гадаю, Сили вже давно поводяться, як знавіснілі, — продовжив він по тому, — і ми майже наблизилися до розв’язки.

— А який твій інтерес у цих подіях?

— Розпочав я з уважного відслідковування подій, — сказав він. — Згодом настав етап висування та перевірки гіпотез.

— Лише не читай мені лекцію з наукової методології досліджень теології та людської політики, — сказав я.

— Ти спитав.

— Твоя правда. Продовжуй.

— Тобі не здається дивним, що Свейвілл відійшов у небуття саме тоді, коли він це зробив? Саме тоді, коли спрацювало стільки чинників, водночас, хоч до цього він стільки часу тримався між життям та смертю?

— Колись він мусив померти, — сказав я, — а до того ж, можливо, останні стреси далися йому взнаки.

— Вміння вибрати слушний момент, — сказав Мандор. — Стратегія. Правильно розрахований час.

— Час робити що?

— Посадити тебе на трон Хаосу, звісно, — відповів він.

4

Іноді ви почуєте щось неправдоподібне, та й забудете про нього. А інколи довідаєтеся про щось неймовірне, і воно відкликається відлунням. Миттєво виникає відчуття, наче ви вже знали про це чи щось подібне завжди, просто не взяли на себе труда звернути на це увагу, роздивитися уважно, зі всіх боків. По суті, ця заява Мандора мусила мене шокувати, і я мав би просто фиркнути, видавши якусь репліку на кшталт «Що за дурість!». Але я мав дивне відчуття, наче він висловив не просто припущення, байдуже правдиве чи неправдиве, наче й справді міг існувати якийсь всеохопний план залучення мене до владних кіл Дворів.

Я відсьорбнув кави — довгий, повільний ковток. І сказав:

— Он як?

Я відчував усміх на своєму обличчі, поки він вивчав його, намагаючись зустрітися зі мною поглядом.

— Ти сприяєш здійсненню цих планів?

Я знову підніс філіжанку до губ, з яких уже готове було зірватися: «Звісно, ні. Вперше про це чую», — а тоді раптом пригадав розповідь батька, як йому вдалося ввести в оману тітку Флору, аби вона надала йому важливу інформацію, яку він утратив через свою амнезію. Мене тоді не так вразила спритність, із якою він це провернув, а той факт, що його недовіра до своїх рідних вийшла за межі його свідомості, зберігаючись на рівні чисто рефлекторному. Мені не довелося варитися в такому котлі родинних суперечок та інтриг, як Корвінові, тому мені бракувало настільки ж гострої реакції. До того ж ми з Мандором завжди непогано ладнали між собою, хоч він і був на кілька сторіч старший за мене і в дечому смаки наші дуже різнилися. Але зараз, коли йшлося про гру, де ставки були надзвичайно високими, я почув, як внутрішній голос, який Корвін називав своїм гіршим, але мудрішим «я», прошепотів: «А чому б і ні, старий? Можеш попрактикуватися трохи і в цьому мистецтві», — і, відриваючи філіжанку від губ, я вже вирішив, що спробую, аби хоч на кілька хвилин відчути, як воно.

— Не знаю, чи ми з тобою до кінця розуміємо один одного, — сказав я. — Чому б тобі не розповісти мені про середину цієї гри, а може, навіть і про те, з чого вона починалася, аби я розумів, звідки у тебе такі поспішні висновки.

— І Лабіринт, і Лоґрус наділені розумом, — сказав він. — Ми з тобою бачили докази цього. Чи Єдиноріг та Змія продемонстрували це навмисне, чи це сталося з інших причин, не має великого значення. Хоч так, хоч інакше, а ми говоримо про два інтелекти, що перевищують людський інтелект, а ще до того ж мають у своєму розпорядженні могутні сили. Хто з них був раніше за іншого — це одне з теологічних питань, на яке немає відповіді. Нам треба лише зосередитися на теперішній ситуації, у тих її проявах, що стосуються нас.

Я кивнув.

— Розумна оцінка, — погодився я.

— Сили, які за ними стоять, протиборствують віками й віками знаходяться в приблизній рівновазі, — продовжував він. — Вони постійно шукають невеличких перемог одна над іншою, і кожна з них хоче домінувати. Це гра з нульовою сумою, гра антагоністична[176]. І Оберон, і Свейвілл були агентами цих сил, а Дворкін та Сухай виступали посередниками в спілкуванні з силами.

— І що з того? — запитав я, коли він замовк, відсьорбуючи сік.

— На мою думку, Дворкін надто наблизився до Лабіринту, — знову заговорив він, — і тому став об’єктом маніпуляцій. Проте він мав достатні знання, аби зрозуміти, що відбувається, і вдатися до спротиву. Наслідком стало його божевілля, а це, своєю чергою, мало відповідний руйнівний вплив на Лабіринт, бо зв’язок між ними був надто тісний. Це змусило Лабіринт дати йому спокій, аби не наражатися на небезпеку ще сильніших пошкоджень. Але, хоч як, пошкодження вже відбулося, і, таким чином, Лоґрус отримав невелику перевагу. Це дозволило йому перейти до дій в тилу супротивника, у володіннях Порядку, коли Принц Бранд розпочав свої експерименти з метою посилити власну могутність. Гадаю, він відкрився для маніпулювання собою, мимоволі перетворившись на агента Лоґрусу.

— Усе це надто гіпотетично, — заперечив я.

— А ти подумай, — відповів він. — Адже цілі, які він переслідував, явно належали божевільній людині. А от якщо припустити, що вищою метою — не Бранда, когось іншого — було зруйнувати увесь порядок та повернути Всесвіт до хаосу, тоді все стає на свої місця.

— Продовжуй, — сказав я.

— З часом Лабіринт виявив, що має здатність — а можливо, й завжди її мав — створювати «фантомів», нетривалих симулякрів тих, хто пройшов крізь нього. До речі, це дивовижний феномен. Я дуже ним зацікавився й хотів дослідити глибше. Адже він є головним доказом на користь моєї теорії, що Лабіринт, а вірогідно, й Лоґрус, беруть безпосередню участь у підтримці певних фізичних подій. Можливо, саме завдяки їм захисником Лабіринту в боротьбі з Брандом був поставлений твій батько? Ось що мене цікавить.

— Я загубив нитку, — сказав я. — Ти сказав: «поставлений»?

— Мені здається, що Лабіринт обрав його наступним Королем Амбера, і просувати його було неважко, бо це збігалося з його власним бажанням. Мене зацікавив його раптовий прихід до тями у тій клініці в Тіні Земля, а ще більше обставини нещасного випадку, через який він до цієї клініки потрапив. Адже навіть враховуючи різні часові потоки, схоже було, що Бранд мав би бути присутнім у двох місцях водночас: у неволі та дивитися крізь приціл рушниці. Звичайно, Бранда вже немає і він не допоможе з’ясувати цю загадку.

— Це теж лише припущення, — сказав я, доїдаючи омлет. — Але не позбавлені цікавості. Продовжуй, будь ласка.

— Твій батько, утім, змінив свої плани щодо трону. Але він був справжнім захисником Амбера. Амбер виграв війну. Лабіринт було полагоджено. Рівновага відновилася. Наступним за своїми якостями претендентом на трон був Рендом, адже його коронування дозволяло добре зберігати статус-кво, і крім того, цей вибір зробив Єдиноріг, а не амберити, що дотримувалися тієї чи іншої версії правил престолонаступництва.

— Ніколи не розглядав ці події з такої точки зору, — сказав я.

— І твій батько, я гадаю, ненавмисне, знову забезпечив Амберу перевагу. Боячись, що Лабіринт залишився неполагодженим, він накреслив новий. Але старий було відновлено! Таким чином Порядок отримав два артефакти, замість одного. Оскільки новий Лабіринт був окремою сутністю, він, можливо, і не додав могутності першому Лабіринту; але він додав сили Порядку, зменшивши, відповідно, ефективність Лоґрусу. Отже, твій батько відновив рівновагу сил, а після цього знову її перехнябив — лише тепер в інший бік.

— Таких висновків ти дійшов, базуючись на ваших з Фіоною обстеженнях нового Лабіринту?

Він повільно нахилив голову на знак згоди та зробив ковток соку.

— Якщо повернутися до сьогодення, — зауважив він, — то цим пояснюється те, що почастішали Тіньові бурі. Це космічні наслідки.

— Так, сьогодення, — сказав я, наливаючи собі ще кави. — Не можна не помітити, що воно сповнене цікавих подій.

— Це, дійсно, так. Про це свідчить і те, що ти розповів про ту дівчину, Корал, яка попросила Лабіринт перенести її у належне місце. І що він зробив тієї ж миті? Переніс її до Тіньового Лабіринту і створив навколо темряву. Тоді він послав тебе її рятувати, а заразом і полагодити цю його версію. Як тільки другий Лабіринт було полагоджено, він перестав бути Тіньовим, а перетворився на ще одну версію його самого, яку він здатний поглинути. Можливо, він поглинув і усю Тінь, у якій знаходився новий Лабіринт, додавши собі значну кількість енергії. Його перевага над Лоґрусом ще зросла. Тепер, аби відновити рівновагу сил, Лоґрус потребує значної перемоги. Тому він наважився на вторгнення у володіння Лабіринту в відчайдушній спробі отримати Око Хаосу. Але це закінчилося патовою ситуацією через втручання цієї химерної штуковини, яку ти називаєш Колесом-Привидом. Отже, рівновага залишається порушеною, з відчутним креном у бік Лабіринту, а це небезпечна ситуація.

— Для Лоґрусу.

— Я б сказав, для всіх. Обидві сили знаходитимуться в конфлікті, у Тінях пануватиме безлад, так само як і в обох королівствах, доки ситуація не буде виправлена.

— Отже, треба зробити щось на користь Лоґрусу.

— Тобі відомо, що це так.

— Припускаю, що відомо.

— Він контактував із тобою напряму, чи не так?

Я згадав ту ніч, яку провів у каплиці, в місцевості між Тінями, коли постав перед необхідністю обирати між Змією та Єдинорогом, між Лоґрусом і Лабіринтом. Протестуючи проти залякування та примусу, я відмовився обирати жодний.

— Так, — відповів я.

— Він хотів, аби ти захищав його інтереси, чи не так?

— Гадаю, так, — визнав я.

— І?..

— ...і ми опинилися тут, де є зараз, — відказав я.

— Ти вважаєш, що це певним чином підтверджує мою тезу?

Я знову побачив той перехід крізь Поміжтіння, із його небезпеками, фантомами — Лабіринту, Лоґрусу чи обох сил.

— Гадаю, так, — повторив я.

Але, у кінцевому підсумку, саме Лабіринтові я прислужився наприкінці цієї мандрівки, хоч навіть і несвідомо.

— Ти готовий виконати те, що він намітив, на благо Дворів?

— Я готовий шукати вирішення, яке влаштувало б обидві сторони.

Він посміхнувся.

— Це уточнення чи згода?

— Це заява про наміри, — сказав я.

— Якщо Лоґрус обрав саме тебе, він має на це свої резони.

— Ти так гадаєш?

— Нема чого й казати, що посадити тебе на престол значить великою мірою посилити дім Саваллів.

— Так, якщо ти про це заговорив, визнаю: це спадало мені на думку.

— Звісно, беручи до уваги твоє походження, тобі доведеться визначитися, якій із держав ти цілковито відданий — Амберу чи Дворам.

— Ти гадаєш, що буде ще одна війна?

— Ні, звісно, ні. Але все, що ти зробиш, аби посилити Лоґрус, викличе реакцію Лабіринту і, відповідно, Амбера. Навряд чи дійде до війни, але певні кроки у відповідь цілком вірогідні.

— Ти можеш ясніше сказати, до чого ведеш?

— Наразі я змальовую ситуацію лише в загальних рисах, аби ти міг зрозуміти, як до цього ставишся.

Я кивнув.

— Оскільки наша розмова має загальний характер, я просто повторю те, що уже казав. Я готовий шукати рішення, яке б...

— Гаразд, гаразд, — зупинив він мене. — У цьому питанні ми дійшли згоди. Якщо ти опинишся на троні, ти прагнутимеш того ж, що й ми...

— Ми? — перервав його я.

— Я маю на увазі, звісно, Дім Саваллів. Але ніхто не має наміру тобі нічого диктувати.

— Звучить гарно, — відказав я.

— Але, зрозуміло, наша розмова має характер гіпотетичний; адже є ще два претенденти, які мають сильніші позиції.

— Тоді навіщо ми обговорюємо те, що вилами по воді писане?

— Якщо нашому Дому вдасться коронувати саме тебе, тобі варто буде згадати, про що ми зараз говорили; ось чому.

— Брате, — сказав я, — в усіх головних питаннях Дім — це ти. Якщо ти хочеш отримати мою згоду на усунення Тмера та Таббла, забудь про це. Я не настільки сильно бажаю всістися на троні.

— У цій справі твої бажання не мають першорядного значення, — відказав він. — Нема сенсу марципанитися, якщо пригадати, що ми давно ворогуємо з домом Джесбі, а Ченікути й завжди мутили воду.

— Марципани тут ні до чого, — заперечив я. — Я ніколи не говорив, що бажаю посісти трон. Правду кажучи, я вважаю, що і Тмер, і Таббл, можливо, краще з цим упораються.

— Вони не позначені Лоґрусом.

— А якщо я позначений, то мушу стати королем без будь-чиєї допомоги.

— Мерліне, між світом принципів та нашим, з плоті, каменю та сталі, лежить прірва.

— Але що, як у мене є власна програма і в ній немає місця для твого плану?

— Тоді в чому вона полягає?

— Ми говоримо гіпотетично, ти ж не забув?

— Мерліне, ти поводишся, як упертюх. Ти маєш обов’язки перед Домом, а також перед Дворами та Лоґрусом.

— Я здатний сам усвідомлювати свої обов’язки, Мандоре, і я завжди так і робив.

— Якщо ти маєш план, як уладнати проблеми, і він розумний, ми допоможемо тобі його втілити. Що саме ти надумав?

— Наразі я не потребую допомоги, — відказав я, — але матиму на увазі твою пропозицію.

— А чого ти наразі потребуєш?

— Інформації, — сказав я.

— То запитай мене. Я багато чого знаю.

— Гаразд. Що ти можеш сказати мені про дім моєї матері по материнській лінії, про Дім Гендрейків?

Він пожував губами.

— Вони вояки, професійні, — сказав він. — Вони завжди перебувають десь на війні, в Тінях. Полюбляють цю справу. Дім очолює Белісса Мінобі, після того, як помер генерал Ларс. Гм. — Він помовчав, а тоді поцікавився: — Ти питаєш через цю їхню маніакальну зацикленість на Амбері?

— На Амбері? — перепитав я. — Ти про що?

— Одного разу я був зі світським візитом у Шляхах Гендрейків, — сказав він. — Пригадую, я забрів до невеличкої кімнати, прибраної, наче капличка. У ніші на одній зі стін висів портрет генерала Бенедикта, у парадному мундирі та при всіх регаліях. Під ним була поличка, щось на кшталт вівтаря, а на ній розкладена зброя. Навколо горіла купа свічок. Там був і портрет твоєї матусі.

— Насправді? — сказав я. — Цікаво, чи знає про це Бенедикт. Дара колись казала моєму батькові, що вона походить від Бенедикта. Але він згодом вирішив, що це була цілковита брехня... Як ти гадаєш, чи такі вони люди, аби мати зуб на мого батька?

— За що?

— Корвін убив Борела з роду Гендрейків під час війни при Падінні Лабіринту.

— Думаю, вони ставляться до таких речей по-філософськи.

— Утім, гадаю, в цій сутичці батько діяв не зовсім дозволеними методами, судячи з того, як він сам про неї розповідав. Хоча, на мою думку, свідків не було.

— От і не буди вивернів, що сплять[177].

— Я й не збираюся їх розбуркувати. Але я ось про що думаю: а чи не дійшли до них якісь подробиці, через що вони вирішили помститися? Як ти гадаєш, чи не можуть вони стояти за зникненням Корвіна?

— Я, дійсно, не знаю, — відказав він, — як це відповідає їхнім уявленням про честь. Чому б тобі самому їх не спитати?

— Просто заявитися до них і бовкнути: «Привіт, це не ви, бува, винні у тому, що мій батько кудись зник?»

— Існують тонші засоби дізнатися про ставлення інших, — відказав він. — Наскільки пригадую, тобі розповідали про них під час навчання.

— Але ж я навіть не знайомий із цими людьми. Тобто, я, здається, бачив колись одну з сестер на вечірці... наче щось таке пригадую... і Ларса з жінкою бачив кілька разів здалеку. Але це й усе.

— На похороні буде представник від Гендрейків, — сказав Мандор. — Я можу тебе представити, і, можливо, тобі вдасться підпустити шарму, аби отримати запрошення на зустріч у родинному колі.

— А знаєш, може, й варто спробувати, — сказав я. — Можливо, вдасться підібратися з цього боку. Так, познайом мене з ними, будь ласка.

— Добре, домовилися.

Він змахнув рукою, прибираючи зі столу і викликаючи появу нових страв. Цього разу з’явилися налисники, тоненькі, аж прозорі, із безліччю начинок та поливок, та суші-завиванці з найвибагливіншми спеціями. Деякий час ми їли мовчки, насолоджуючись ароматами, пташиними співами та повівами вітерцю.

— Хотів би я побачити Амбер, — сказав він після паузи, — за більш спокійних обставин.

— Я певен, що це можна влаштувати, — озвався я. — Я б радо погуляв з тобою містом. Знаю чудовий ресторан у Смертельному провулку.

— Мабуть, «У Кривавого Едді»; я вгадав?

— Так, але він час від часу змінює назву.

— Чув про нього й хотів би побачити.

— Підемо разом колись.

— Чудово.

Він плеснув у долоні, і на столі з’явилися вази з фруктами. Я налив собі ще кави й занурив інжир у блюдечко зі збитими вершками.

— Я сьогодні маю ще обідати з матусею, — зауважив я.

— Так, я чув про це.

— Ти часто з нею бачишся останнім часом? Як їй ведеться?

— Як вона й сказала, вона веде дуже усамітнене життя.

— Гадаєш, вона щось замислила?

— Можливо, — сказав він. — Не можу пригадати, коли б це було не так.

— А є якісь здогадки, що саме?

— Навіщо мені гадати, коли вона, скоріш за все, сама тобі все розповість?

— Ти віриш, що вона це зробить?

— Ти маєш перевагу над усіма іншими, адже ти її син.

— Це може виявитися і перешкодою, тією ж мірою.

— Проте вона радше розповість щось важливе тобі, аніж комусь ще.

— Крім Юрта, можливо.

— Чому ти так вважаєш?

— Вона завжди любила його більше.

— Кумедно. Я чув, як він казав те ж саме стосовно тебе.

— Ти часто з ним бачишся?

— Часто? Ні.

— А коли бачився востаннє?

— Приблизно два цикли тому.

— Де він зараз?

— Тут, у Дворах.

— На Шляхах Саваллів? — я уявив, як Юрт приєднується до нас, за цим столом. Я б не здивувався, якби Дара утнула й таке.

— Гадаю, на якихось бокових путівцях. Він тримає в таємниці свої прибуття та відбуття, та й свої перебування також.

Дім Саваллів володіє не менше ніж вісьмома маєтками осторонь від головних Шляхів, наскільки мені відомо. Тобто перехопити його на манівцях, що можуть заводити аж до Тіні, було б непросто. Та й не те, щоб я так уже цього бажав цієї миті.

— А що привело його додому? — поцікавився я.

— Те ж саме, що й тебе, — відповів Мандор. — Похорон. І все, що з ним пов’язане.

«Все, що з ним пов’язане», чорт забирай! Якщо, дійсно, існує план посадити мене на трон, я ніколи не зможу забути, що Юрт, вільно чи невільно, вдало чи невдало, а знаходиться лише на крок чи два позаду мене.

— Можливо, мені доведеться його вбити, — сказав я. — Я не хочу цього. Але він не залишає мені жодного вибору. Раніше чи пізніше, але він зажене нас у глухий кут, де або він, або я.

— Чому ти кажеш це мені?

— Бо хочу, аби ти знав, що я відчуваю, і міг застосувати увесь вплив, який ти, можливо, ще маєш на нього, та вмовити його обрати собі інше хобі.

Він похитав головою.

— Юрт давно вже вийшов з-під мого впливу, — сказав він. — Гадаю, Дара — єдина, до кого він, може, й дослухався б. А ще, підозрюю, він побоюється Сухая. Незабаром ти зможеш поговорити з матір’ю про нього.

— Ми з ним ніколи не говорили з нею один про одного.

— Чому?

— Просто так воно є. Тут вона не здатна нас зрозуміти.

— Я впевнений, що вона не хоче, аби її сини повбивали один одного.

— Звісно, ні. Але я навіть не уявляю, як підступитися з цим до неї.

— Гадаю, ти маєш спробувати. А тим часом, я б на твоєму місці намагався не залишатися з Юртом наодинці, якщо ваші шляхи перетнуться. А ще б я на твоєму місці подбав про свідка, який міг би засвідчити, що не ти завдав першого удару.

— Добре сказано, Мандоре, — відповів я.

Ми трохи посиділи мовчки. А потім він сказав:

— То ти обміркуй мою пропозицію.

— Наскільки мені вдалося її зрозуміти, — відгукнувся я.

Він насупився.

— Якщо ти маєш якісь запитання...

— Ні. Я подумаю.

Він підвівся. Я також звівся на ноги. Один помах його руки — і стіл спорожнів. Тоді він розвернувся, а я пішов услід за ним із альтанки, через подвір’я й до стежини.

Пройшовши трохи, ми опинилися в його кабінеті-вітальні просто неба.

— Побачимося на похороні, — промовив він.

— Еге ж, — озвався я. — Дякую за сніданок.

— До речі, тобі наче подобається ця леді, Корал? — запитав він.

— Навіть неабияк, — сказав я. — Вона дуже мила. А чого ти питаєш?

Він здвигнув плечима.

— Просто з цікавості. Я непокоївся про неї, бо її було поранено в мене на очах. І хотів запитати, чи багато вона значить для тебе.

— Достатньо, аби перейматися станом її справ, — відповів я.

— Зрозуміло. Перекажи їй мої найщиріші вітання, якщо матимеш нагоду.

— Неодмінно, — сказав я.

— То поговоримо пізніше.

— Домовилися.

Я вийшов на шлях, не поспішаючи. Мав ще купу часу до того, як на мене чекатимуть у Шляхах Саваллів.

Дійшовши до дерева, що своїми обрисами скидалося на шибеницю, я зупинився. Рефлекси спрацювали миттєво: я повернув ліворуч, тримаючись стежини, що забирала вгору серед темних скель. Вилізши майже на самісіньку вершину, я побачив велику брилу, вкриту мохом, що темніла під дрібним дощиком, випинаючись із піщаної коси. Бігцем я перетнув відкритий простір, що лежав попереду, і зупинився, помітивши вогняне коло під віковічним деревом. Я ступив у його середину, проказав двовірш, де римою слугувало моє ім’я, і провалився крізь землю. Я приземлився, темрява, що на мить огорнула мене, розсіялася, і я побачив, що стою біля вогкої кам’яної стіни й дивлюся униз на схил, усіяний надгробками та статуями. Суцільні хмари застилали небосхил, дув холодний вітер. Я не міг визначити, чи це був передсвітанок, а чи вечірні сутінки. Місцина виглядала точнісінько такою, як я пам’ятав її — напівзруйновані гробниці, увиті плющем, напіврозвалені кам’яні огорожі, стежки, витупані поміж високими темними деревами. Я пішов звичною дорогою.

Колись це було улюблене місце моїх дитячих розваг. Упродовж багатьох десятків циклів я зустрічався тут чи не кожного дня з малою дівчинкою з Тіні, яку звали Ранда. Розкидаючи купи кісток, продираючись крізь мокрий чагарник, я врешті-решт дістався руїн мавзолею, де ми зазвичай гралися, лаштуючи тут свій будиночок. Штовхнув перекошені ворота, зайшов усередину.

Тут нічого не змінилося, і я відчув, що посміхаюся. Тріснуті чашки, блюдця, потьмянілі ложки все ще лежали, складені в кутку, вкриті пилом та брудними патьоками. Я змахнув пилюку з саркофага, який слугував нам столом, і всівся на нього. Одного дня Ранда просто не прийшла, зникла назавжди, а згодом припинив приходити сюди і я. Я часто думав: якою вона стала, коли виросла? Я пригадав, що залишив для неї записку в нашій схованці, під незакріпленою кам’яною плитою. Цікаво, чи знайшла вона її колись?

Я підняв плиту. Брудний конверт із моєю запискою був на місці, але розпечатаний. Я підняв його, струхнув з нього порохняву, витяг складений аркуш.

Розгорнувши його, я побачив свої дитячі карлючки: «Що сталося, Рандо? Я чекав, а ти не прийшла». Нижче, значно розбірливішими літерами, було приписано: «Я не можу більше приходити, бо у мене вдома кажуть, що ти демон або вампір. Мені дуже шкода, бо ти найкращий з усіх демонів та вампірів». Мені ніколи не спало на гадку, що пояснення могло бути саме таким. Дивно, які непорозуміння можуть бути у світі.

Я ще трохи посидів у склепі, пригадуючи дитинство. Тут я навчив Ранду гратися в кістки-танцюристки. Я клацнув пальцями, і купа зачарованих кісток біля дальньої стіни заворушилася із шурхотом, наче вітер закружляв сухим листям. Моє дитяче закляття ще працювало: кістки викотилися наперед, склалися в подоби двох скелетів і почали танцювати, потихеньку, незграбно. Вони оберталися один навколо одного, ледь тримаючись купи, інколи гублячи кістку чи дві, і мантії з павутиння метелялися навколо них. Зайві кістки, що не вмістилися в них, почали, підстрибуючи, кружляти навколо. Стикаючись, вони тихенько клацали. Я змусив їх рухатися швидше.

У прорізі воріт майнула тінь, і до мене долинув здушений смішок. — Чорт би мене забрав! Тільки ще бляшаного даху[178] бракує! Бачу, бачу тепер, як ви розважаєтеся тут, у Хаосі! — Люку! — вигукнув я, коли постать зробила крок до мене, а мої ляльки попадали, щойно я перестав звертати на них увагу, й осіли на землю невеличкими сірими купками, схожими на хмиз. — Що ти тут робиш?

— Ну, наприклад, продаю місця на цвинтарі, — сказав він. — Хочеш придбати одне для себе?

Убраний у червону сорочку і брунатно-зелені штани, заправлені в замшеві чоботи, він шкірив зуби в посмішці.

— А чому ти не правиш державою?

Посмішка збігла з його обличчя, і на мить я помітив у його очах замішання, але майже відразу він знову посміхнувся.

— Відчув, що мені треба перепочити. А ти як? Незабаром похорон, чи не так?

Я кивнув.

— Похорон трохи пізніше, — сказав я. — Я й сам вирішив трохи перепочити. А як ти сюди потрапив, до речі?

— Завдяки своєму нюхові, — сказав він. — Хотів поговорити з розумною людиною.

— Ні, серйозно. Ніхто не знав, що я піду сюди. Я й сам про це не відав, поки не забрів сюди. Чекай...

Я обмацав свої кишені.

— Ти мені не підкинув знову якийсь свій блакитний камінчик, сподіваюся?

— Ні, все не так просто, — відказав він. — Маю для тебе щось на кшталт повідомлення.

Я підвівся й наблизився до свого друга, не зводячи з нього пильного погляду.

— З тобою все гаразд, Люку?

— Звісно. Принаймні настільки, як і завжди.

— Це непростий фокус — відшукати шлях так близько до Дворів. А надто, якщо ти ніколи не бував тут раніше. Як це тобі вдалося?

— Я з Дворами давно товаришую, старий. Можна сказати, що це у мене в крові.

Він ступив крок убік, і я вийшов зі склепу. Ми пішли поруч, уперед, просто аби рухатися.

— Не розумію, про що ти, — сказав я.

— Ну, мій татусь жив тут певний час, тоді, коли плів свої інтриги, — сказав він. — Саме тут він познайомився з моєю мамулею.

— Я про це не знав.

— Мова не заходила. Ми ж ніколи не говорили про наші родини, ти що, забув?

— Так, — визнав я. — І ніхто, у кого я питав, не знав, звідки з’явилася Джасра. Але Двори... Далеко її занесло від дому.

— Фактично її найняли у найближчій Тіні, — пояснив він, — такій, як ця, наприклад.

— Найняли?

— Так, вона багато років працювала служницею... гадаю, вона була молодою дівчиною, коли почала працювати у Шляхах Гелґрамів.

— Гелґрами? Це ж Дім моєї матері!

— Так і є. Вона була покоївкою при леді Дарі. Тут вона й навчилася Мистецтва.

— Джасра перейняла мистецтво чаклування від моєї матері? І вони з Брандом зустрілися на Шляхах Гелґрамів? Звідси випливає, що Гелґрами певним чином причетні до планів Бранда, до Чорної дороги, до війни...

— А леді Дара спеціально шукала зустрічі з твоїм батьком? Схоже, що так і було.

— Бо вона хотіла пройти ініціацію Лабіринтом так само, як і Лоґрусом?

— Можливо, — відказав він. — Мене там не було.

Ми пройшли ще трохи стежиною, усипаною гравієм, завернули, обігнули густий чагарник, перетнули кам’яний ліс та пройшли мостом над неспішним чорним потоком, у якому верхівки дерев та небосхил відбивалися чорно-білими. Останнє листя шурхотіло під заблукалим вітром.

— А чому ти не розповів мені про це раніше, з огляду на останні події? — запитав я.

— Я хотів, — сказав він, — але це завжди виявлялося не таким терміновим, якщо порівняти з іншими пригодами.

— Твоя правда, — сказав я. — Кожного разу, коли наші з тобою шляхи перетиналися, темп тільки зростав. Але тепер... То, на твою думку, тепер це стало настільки терміновим, що ти вирішив мені це розповісти?

— Не зовсім. — Він зупинився. Простягнув руку, ухопившись за край надгробка. Він стискав його все міцніше, так що кісточки на руці побіліли. Камінь під його пальцями кришився, розсипаючись, і кам’яний порох сипався на землю, наче сніг. — Не зовсім, — повторив він. — Так, у цій частині, це була моя ідея — розповісти тобі, просто тому, що я хотів, аби ти про це знав. Може, тобі буде корисно це знати, може, ні. З інформацією завжди так. Ніколи не знаєш напевно. — Верхівка надгробка раптом подалася з хрускотом та тріском. Люк, схоже, цього і не помітив, продовжуючи стискати руку. Від уламка, затиснутого тепер у його руці, посипалися дрібні камінці.

— Отже, ти розшукав мене в такій далечині, лише аби розповісти мені про це?

— Ні, — відказав він. Ми повернулися й попрямували назад, у тому напрямку, звідки прийшли. — Мене послали сказати тобі дещо інше, і мені важко утримуватися, аби не викласти тобі це послання. Але я вирішив: якщо я спочатку розповім тобі про інше, то зможу затриматися тут, поки не повідомлю текст послання.

Пролунав гучний тріск, і камінь, що був у нього в руці, перетворився на дрібняк, і той посипався на стежину, змішуючись із гравієм на ній.

— Дай мені подивитися на твою руку.

Він обтрусив руку і простягнув її мені. Біля нижньої фаланги вказівного пальця я побачив крихітний язичок полум’я. Він накрив вогник великим пальцем, і той згас. Я пришвидшив крок, він не відставав.

— Люку, ти знаєш, хто ти такий?

— Щось у мені начебто знає, але загалом я не знаю, старий. Відчуваю тільки — щось зі мною не так. Краще мені, мабуть, поквапитися і розповісти тобі те, що я повинен, просто зараз.

— Ні, почекай, нічого не кажи, — ще квапливіше, ніж він, випалив я.

Наче темна обмара пронеслася у нас над головами, надто швидко, аби можна було помітити її контури, і зникла поміж деревами. Раптовий подув вітру накрив нас габою.

— Ти знаєш, що це коїться, Мерлю? — запитав він.

— Гадаю, так, — відповів я, — і я хочу, щоб ти зробив усе, що я скажу, хай яким химерним воно тобі видасться. Згода?

— Звісно, згода. Якщо я не довірятиму Лорду Хаосу, то кому взагалі я можу довіряти?

Ми швидко проминули чагарі. Склеп був уже просто перед нами.

— Послухай, я дійсно почуваюся зобов’язаним сказати тобі щось, просто зараз, — промовив Люк.

— Будь ласка, не кажи. Зачекай.

— Але це важливо!

Я помчав уперед. Він теж припустив, аби не відстати від мене.

— Це стосується твого перебування тут, у Дворах, просто зараз.

Витягнувши вперед руки, я загальмував об стіну кам’яної споруди.

Кинув себе крізь двері, всередину. Три великі сходинки, три стрибки, і я, упавши на коліна, уже вихопив із купи мотлоху в кутку стару чашку та обтер її полою свого плаща.

— Мерлю, що це ти в біса робиш? — спитав Люк, що забіг до гробниці услід.

— Хвилинку, і ти побачиш, — відказав я, витягаючи кинджал.

Примостивши чашку на камінь, на якому сидів раніше, я витягнув долоню над нею і різонув лезом по зап’ястку.

Замість крові з розрізу спалахнув вогонь.

— Прокляття! Ні! — заволав я.

Я увійшов у спикард, знайшов потрібну лінію, відшукав канал, яким текло охолоджувальне заклинання, і наклав його на рану. Тієї ж миті полум’я згасло і кров зацебеніла з мене. Але, потрапивши до чашки, вона почала куритися. Брудно лаючись, я продовжив дію закляття, аби воно накрило й рідину в чашці.

— Так, це химерно, Мерлю. Віддаю тобі належне, — зауважив Люк.

Я відклав кинджал убік і правою рукою натиснув на руку вище рани. Кров жбухнула сильніше. Спикард запульсував. Я кинув погляд на Люка. Його обличчя виказувало нетерплячку. Я запрацював кулаком, стискуючи його та розтискуючи. Чашка наповнилася більш ніж наполовину.

— Ти сказав, що довіряєш мені, — нагадав я.

— Боюся, так, — сказав він.

Три чверті чашки...

— Ти мусиш це випити, Люку, — сказав я. — Я серйозно.

— Чомусь я так і підозрював, що ти до цього ведеш, — промовив він, — і, насправді, це не здається такою вже поганою ідеєю. Маю відчуття, що мені саме зараз треба набратися сил.

Він узяв чашку і підніс її до губ. Я затиснув розріз на зап’ястку долонею іншої руки. За стінами завивав вітер, уже не вщухаючи.

— Доп’єш, і віддаси чашку назад, — сказав я. — Тобі знадобиться ще порція.

Я чув, як він ковтає.

— Смакує краще, ніж «Джеймсон»[179], — промовив він по тому. — Навіть не знаю чому. — Він поставив чашку на камінь. — Хоч і трохи солонувате, — додав він.

Я прибрав долоню, якою затискав поріз, знову підніс зап’ясток до чашки й почав працювати кулаком, наче помпою.

— Гей, старий. Ти втрачаєш кров пінтами. Я почуваюся цілком нормально. Раніше трохи паморочилося в голові, оце й усе. Мені більше не треба.

— Треба, ще й як, — заперечив я. — Повір мені. Одного разу, як донор, я здав значно більше крові, а наступного дня вже бігав дистанцію на змаганнях. Про мене не хвилюйся.

Вітер перетворився на справжній буревій, мчав повз нас із оскаженілим виттям.

— Може, поясниш, що відбувається? — запитав він.

— Люку, ти фантом Лабіринту, — сказав я йому.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Лабіринт може створити копію кожного, хто колись ним проходив. Ти маєш всі ознаки. Вони мені відомі.

— Та ну! Я почуваюся справжнім. І я навіть не проходив того Лабіринту, що в Амбері. Я зробив це в Tip-на Ноґті.

— Схоже, він контролює обидва варіанти; адже вони є точними копіями. Ти пам’ятаєш свою коронацію в Кашфі?

— Коронацію? Ні, чорт забирай! Ти хочеш сказати, що я отримав трон?

— Так. Ти тепер Рінальдо Перший.

— Ні фіга собі! Можу побитися об заклад, мамуля на сьомому небі від щастя.

— Не сумніваюся.

— Але це здається не дуже зручним, що тепер мене двоє. Схоже, ти знайомий із цим феноменом. Як Лабіринт з цим розбирається?

— Вам, хлопцям, гадаю, вік довгий не судився. А ще гадаю, ви тим сильніші, чим ближче знаходитеся до Лабіринту. Йому, мабуть, знадобилися надзвичайні зусилля, аби закинути тебе аж так далеко. На, випий це.

— Гаразд.

Він вихилив чашку, яку я наповнив до половини, і повернув її мені.

— А до чого тут ця дорогоцінна тілесна рідина? — поцікавився він.

— Кров амберитів, схоже, продовжує існування фантомів Лабіринту.

— Тобто, я хтось на кшталт упиря?

— Гадаю, можна сказати й так, у певному технічному сенсі.

— Не впевнений, що мені це подобається. А надто з такою спеціалізацією.

— Тут, дійсно, є свої недоліки. Але не будемо забігати наперед. Спочатку додамо тобі стабільності, а тоді вже будемо роздивлятися проблему під усіма кутами.

— Добре. Маєш дуже сприйнятливу аудиторію.

Знадвору почувся стукіт, наче покотився камінь, а потім пролунало стишене брязкання.

Люк повернув голову на шум.

— Не думаю, що це просто вітер, — зауважив він.

— Випий останню порцію, — сказав я, прибираючи руку від чашки й шукаючи в кишені носовичок. — Сподіваюся, це дозволить тобі протриматися.

Він випив чашку одним махом, поки я замотував собі зап’ясток. Тоді допоміг мені зав’язати кінці на вузол.

— Ходімо звідси, — сказав я. — Тутешні флюїди починають мені не подобатися.

— Не заперечую, — відгукнувся він, і цієї миті у дверях виникла чиясь постать. Вона заступила собою світло, і риси її обличчя губилися в напівтемряві.

— Нікуди ти не підеш, фантоме Лабіринту! — почув я голос, майже знайомий.

Я змусив спикард дати освітлення в 150 Вт. Це був Борел, і він вишкіряв зуби аж ніяк не приязно.

— Зараз ти станеш величенькою свічкою, фантоме, — продовжував він, наступаючи на Люка.

— Помиляєшся, Бореле, — промовив я, підносячи спикард.

Раптом поміж нами в повітрі зависнув образ Лоґрусу.

— Борел? Це той майстер меча? — запитав Люк.

— Той самий, — відказав я.

— От лайно! — резюмував Люк.

5

Я викинув уперед два більш руйнівні струмені енергії зі спикарда, але образ Лоґрусу перехопив їх та відвів убік.

— Не для того я рятував його, щоб ти забрав його отак легко, — сказав я, і цієї ж миті щось, схоже на образ Лабіринту, але трохи інше, замерехтіло в повітрі.

Образ Лоґрусу ковзнув убік і завис ліворуч від мене. Новий невідомий об’єкт рушив услід за ним, й обидва образи беззвучно пройшли крізь стіну. Мить, і знадвору пролунав удар грому такої сили, що вся споруда заходила ходором. Навіть Борел, який саме потягнувся по клинок, застиг на піврусі, а тоді викинув руку вбік, аби вхопитися за одвірок. Але тут за його спиною виникла інша постать і звернулася до нього голосом, який я відразу впізнав:

— Прошу, дозвольте пройти. Ви заступаєте мені дорогу.

— Корвіне! — вигукнув я. — Тату!

Борел повернув до нього голову.

— Корвін, принц Амбера? — промовив він.

— Власною персоною, — пролунало у відповідь, — хоча, боюся, я не мав приємності...

— Я — Борел, Герцог Гендрейкський, Майстер Клинка з Хаосу.

— Стільки великих літер, сер! Велика честь познайомитися з вами, — відказав Корвін. — Але наразі, якщо ви не проти, я хотів би зайти та побачитися зі своїм сином.

Борел почав розвертатися до нього усім корпусом. А рука його водночас ковзнула до руків’я клинка. На цю мить я вже сунув до Борела, так само, як і Люк. Але ми не встигли. Щось майнуло у нього за спиною, рух, блискавичний, мабуть, копняк. Йому перехопило дух, і він склався вдвічі. А тоді йому на шию опустився кулак, і він повалився долу.

— Ходіть сюди, — гукнув нас Корвін, змахнувши рукою. — Гадаю, нам краще забиратися звідси.

Ми з Люком вийшли з гробниці, переступивши через Майстра Клинка Шляхів Гендрейків. Місцевість ліворуч від входу почорніла, наче тут щойно прокотилася низова пожежа, а згори сіялася мжичка. Десь удалині я помітив людські постаті, що рухалися в нашому напрямку.

— Не знаю, чи та сила, що мене сюди закинула, може мене звідси висмикнути, — промовив Корвін, озираючись навколо. — Можливо, вона наразі зайнята чимось іншим. — За кілька секунд він додав: — Схоже, так і є. Тоді бери справу в свої руки. Він звернувся до мене: — Як нам звідси ретируватися?

— Сюди, — сказав я і розвернувся під дощем.

Я вертався тими стежками, що привели мене сюди, а вони йшли за мною. Коли я повернувся, то побачив, що на відстані за нами тримаються шість темних постатей. Але це не завадило чарам спрацювати.

Я вів їх угору, повз пам’ятні знаки та надгробки, і нарешті ми підійшли до старого кам’яного муру. Тепер ми вже чули позаду себе вигуки. Не звертаючи на них уваги, я притягнув своїх супутників ближче до себе й видав експромтом двовірш, що відображав ситуацію та формулював, що мені треба; утім, боюся, ритм трохи шкутильгав.

Проте чари спрацювали. Коли ми вже провалювалися крізь землю, повз моє вухо просвистіла пущена здалеку каменюка.

Ми з’явилися у вогняному кільці, виткнувшись з-під землі, наче гриби, і, очоливши товариство, я підбігцем узяв напрямок через поле й до піщаної коси. Діставшись туди, ми знову почули крики. Ми пройшли крізь скелю та кам’янистою стежкою спустилися до дерева-шибениці. Звідти я припустив щодуху стежиною, яка вела ліворуч.

— Стій! — гукнув Корвін. — Я відчуваю: це десь тут... Ось воно!

Покинувши стежину, він узяв праворуч й рвонув до підніжжя невисокого пагорба. Ми з Люком побігли слідом. За нашими спинами почувся шум: це наші переслідувачі проходили крізь скелю.

Я помітив, як попереду, між деревами, щось проблискує. Ми неслися просто туди. Наблизившись, я краще роздивився абриси і зрозумів, що вони ті ж самі, що й у того образу, схожого на образ Лабіринту, що з’являвся в гробниці.

Тато, не притишуючи бігу, врізався просто в цю штуку. І зник. Знову пролунав крик у нас за плечима. Люк проскочив крізь мерехтливий екран наступним, і я зробив те ж саме, упритул за ним.

Тепер ми неслися прямим тунелем, що сяяв перлинно, а озирнувшись, я помітив, що він наче згортається за нами.

— Вони не зможуть нас переслідувати, — прокричав Корвін. — Прохід уже закрився.

— Тоді чого ми біжимо? — запитав я.

— Ми ще не в безпеці, — гукнув він у відповідь. — Ми пішли навпростець крізь володіння Лоґрусу. Якщо нас тут засічуть, ми будемо в халепі.

Ми бігли цим дивним тунелем, і я запитав:

— Ми біжимо крізь Тінь?

— Так.

— Тоді, гадаю, чим далі ми заберемося, тим краще...

Усе навкруги нас сколихнулося, і мені довелося виставити руки, аби не впасти.

— О-о, — вирвалося у Люка.

— Так, — погодився з ним я, бо тунель почав розвалюватися. Здавалося, обабіч нас і під нашими ногами відриваються величезні брили. Крізь розколини проглядав самий морок. Ми продовжували бігти, перестрибуючи через пролами. Тоді нас трусонуло ще від одного удару, беззвучного, але такого, який остаточно знищив увесь тунель — навколо нас, за нами, попереду нас.

Ми впали.

Ні, не зовсім впали. Ми наче опинилися у сліпому тумані. Здавалося, що ані під ногами у нас, ані з будь-якого іншого боку немає нічого. Відчуття вільного падіння, але без жодних орієнтирів, аби зрозуміти, куди й з якою швидкістю ми рухаємося.

— Прокляття! — почув я голос Корвіна.

Отак ми летіли, чи висіли, чи падали якийсь час, і я почув, як він бурмотить:

— ...а майже вдалося...

— Щось он там, — зненацька проголосив Люк, вказуючи праворуч.

Там маячило щось неясне, величезне. Я подумки сягнув спикарда й простяг лінію в тому напрямку. Хай що це було, воно було неживе, і, коли спикард його торкнувся, я віддав наказ спрямувати нас до нього.

Я не відчув руху, проте громада стала ще більшою, набула знайомих контурів і почала відсвічувати червонуватим. Коли стало можливим роздивитися радіатор, я вже не сумнівався, що це таке.

— Нагадує ту картину Поллі Джексон, що ти придбав, — зауважив Люк. — Он, диви, навіть сніг там, де треба.

Так, це був червоно-білий «Шевроле» 57 року з моєї улюбленої картини. Саме до нього ми наближалися тут, у чистилищі.

— Це конструкт. Його уже й раніше витягали з моєї пам’яті, — пояснив я. — Може, тому що картинка така яскрава, мені доводиться бачити її так часто. Але зараз ця штука видається дуже доречною.

Я потягнувся до ручки дверцят — ми саме наблизились з боку водія — вхопився за неї та натиснув кнопку. Дверцята, звісно, були незамкнені. Люк і Корвін уперлися долонями в різні частини машини й, перебираючи руками, підтягнися до протилежного боку. Я відчинив авто, усівся за кермо й зачинив двері. Мої супутники теж спромоглися влізти до салону. Ключі стирчали з замка запалювання, як я й сподівався.

Пересвідчившись, що всі всілися, я спробував завести двигун. Він запрацював миттєво. Я подивився поверх яскравого капота в нікуди. Увімкнув фари, але це не допомогло.

— І що тепер? — запитав Люк.

Я перемкнувся на першу передачу, зняв авто з ручника та відпустив зчеплення. Натиснув на педаль газу, і мені здалося, що колеса закрутилися. За кілька секунд я перейшов на другу передачу, а ще трохи згодом і на третю.

Чи я відчув майже невловимі ознаки руху, чи це тільки моя уява?

Я сильніше натиснув на педаль газу. Туманна перспектива наче трохи вияснилася; утім, припускав я, цілком можливо, це лише тому, що я невідривно вдивляюся вперед у тому напрямку.

Я не відчував, аби кермо помітно реагувало на рух. Я сильніше натиснув на акселератор.

Зненацька Люк простягнув уперед руку й увімкнув радіо.

— ...небезпечні дорожні умови, — пролунав голос диктора. — Оберіть мінімальну швидкість. — Без жодної перерви услід за оголошенням залунав «Караван» у виконанні Уінтона Марсаліса[180].

Сприйнявши цей заклик як адресований особисто мені, я відпустив педаль газу. З’явилося безпомилкове відчуття слабкого тертя, яке могло бути, якщо б ми, наприклад, їхали крижаною дорогою.

А тоді з’явилось і відчуття руху вперед, й удалині, дійсно, помітно посвітлішало. Мені також здалося, наче я набрав певної ваги і тепер сиджу, глибше занурившись у своє сидіння. Ще мить — і відчуття справжньої поверхні під колесами стало ще виразнішим. Цікаво, що станеться, якщо я поверну кермо? Я вирішив не перевіряти.

З-під коліс уже досить голосно лунав хрускіт гравію. Обабіч нас виникли неясні абриси, і відчуття руху посилювалося, коли ми наближалися до них і їх проминали. А вдалині вже було по-справжньому ясно.

Я ще зменшив швидкість, бо тепер у мене було таке враження, наче я їду справжньою автострадою, тільки за дуже слабкої видимості. Незабаром і фари почали працювати на цей ефект, бо їхнє світло вихоплювало з туману неясні форми, перетворюючи їх на мить на дерева, огородження, сплетіння чагарів, скелі. Проте дзеркало заднього огляду, як і раніше, не відбивало нічого. Крім порожнечі.

— Наче добрі старі часи, — зауважив Люк. — Сльотавого вечора виїхали по піцу.

— Еге ж, — погодився я.

— Сподіваюся, другий я подбає, щоб у Кашфі хтось відкрив піцерію. Я б і зараз від піци не відмовився, скажу я тобі...

— Якщо він так зробить, обов’язково завітаю до Кашфи на піцу.

— До речі, як довго я ще матиму місце в цій історії, як ти гадаєш?

— Не знаю, Люку.

— Тобто, я хочу сказати, я ж не можу постійно пити твою кров. А як мені бути з другим мною?

— Гадаю, я можу запропонувати тобі роботу, що допоможе усунути цю проблему, — сказав йому Корвін. — Звісно, на певний час.

Дерева тим часом стали безсумнівними деревами, а туман — тепер уже звичайний туман — трохи порідшав. На передньому склі почали збиратися краплі вологи.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Люк.

— За хвилину дізнаєшся.

Тепер у тумані раз по раз з’являлися вікна, і крізь них просвічували справжні ландшафти.

Раптом я зрозумів, що іду не автострадою, а відносно рівним плато. Це змусило мене ще більше зменшити швидкість.

Просто перед нами велика ділянка очистилася від пелехів туману: вони чи то розтанули, чи їх віднесло вітром. Я побачив, що ми наближаємося до гігантського дерева. Ділянка землі неподалік дерева, здавалося, палала вогнем. Щось у цій картині видалося мені знайомим...

— Це те місце, де знаходиться твій Лабіринт, чи не так? — запитав я, коли навкруги ще розвиднилося. — Фіона приводила мене сюди одного разу.

— Так, — пролунала відповідь.

— І це його візерунок мав на собі той образ, який я бачив, коли на цвинтарі зіштовхнувся з Лоґрусом, і це саме його образ привів нас до тунелю.

— Так.

— Тоді він також розумний. Як і Лабіринт Амбера, як і Лоґрус...

— Так і є. Припаркуйся отам, поряд із деревом.

Я вивернув кермо й спрямував машину до рівної ділянки, на яку він показав.

Навколо все ще висів туман, але жодним чином не такий важкий та всепоглинальний, як на тому шляху, яким ми сюди дісталися. Судячи із забарвлення серпанку, мав заходити вечір, проте сяйво, яке випромінював цей дивний Лабіринт, озорювало наш чашоподібний світ і в ньому розчинялися сутінки.

Коли ми вилізли з авто, Корвін звернувся до Люка:

— Зазвичай фантомам Лабіринту довго не протриматися.

— Це я вже зрозумів, — відповів Люк. — А чи не знаєте ви якихось хитрощів для тих, хто опинився в такій ситуації?

— Знаю їх усі, хлопче. Хочеш жити, умій крутитися, як люди кажуть.

— Тобто?

— Тату...? — сказав і я. — Ти хочеш сказати, що...

— Так, — відказав він. — А де знаходиться моя перша версія, я не знаю.

— То це з тобою ми зустрічалися нещодавно? І тоді в Амбері це теж був ти?

— Так.

— Тепер розумію. Ти був не схожий на інших, що стрічалися на моєму шляху.

Він поплескав мене по плечі.

— Я і є не такий, — сказав він, кинувши погляд на Лабіринт. — Я накреслив цю штуку, — заговорив він знову після невеличкої паузи, — і я єдиний, хто пройшов крізь неї. Відповідно, я — єдиний фантом, якого він може викликати. До того ж він, схоже, ставиться до мене не лише чисто утилітарно. Ми можемо спілкуватися, у певному сенсі, і він, здається, охоче надає мені енергію, необхідну для мого існування, і це триває уже дуже давно. У нас із ним є власні плани, і між нами склався, можна сказати, симбіоз. Гадаю, що фантоми Амберського Лабіринту та фантоми Лоґрусу є, навпаки, одноденками.

— Мені зустрічалися саме такі, — підтвердив я.

— ...за винятком одного, якому ти прислужився, за що я тобі вдячний. Він, а точніше вона, тепер під моєю протекцією, доки все це триватиме.

Він прибрав руку з мого плеча.

— Ти мене ще не представив твоєму другові, як годиться, — сказав він.

— Вибач, це обставини мене трохи відволікли, — сказав я. — Люку, хочу познайомити тебе з моїм батьком, Корвіном Амберським. А Люка, сер, насправді звати Рінальдо, і він син вашого брата Бранда.

Очі Корвіна на мить розширилися, тоді звузилися, і він простягнув Люкові руку, уважно вивчаючи його обличчя.

— Приємно познайомитися з приятелем мого сина, а також зі своїм родичем, — промовив він.

— Радий познайомитися з вами, сер.

— А я дивувався, чому твоє обличчя здалося мені наче знайомим.

— Схожість більше у зовнішніх рисах, сер, якщо ви це маєте на увазі. Можливо, навіть, тільки цим ми з батьком й схожі.

Тато розсміявся.

— А яким чином ви, хлопці, познайомилися?

— В університеті, — пояснив Люк. — У Берклі.

— Де ще можуть випадково зустрітися два амберити? Звісно ж, не в Амбері, — сказав Корвін, відвертаючись від Люка і спрямовуючи свій погляд на Лабіринт. — Ти ще розповіси мені про себе. Але зараз, хлопці, ходімо зі мною. Я хочу теж вас представити.

Він попрямував до сяйного візерунка, а ми пішли слідом за ним, крізь тепер уже випадкові пасма туману. Навкруги стояла тиша, чутно було лише наші кроки. Та й вони лунали недовго.

Наблизившись до краю його Лабіринту, ми зупинилися, роздивляючись його в усіх подробицях. Візерунок був витончений і надто великий, аби охопити його одним поглядом. Сила, здається, так і пульсувала в ньому й випромінювалася назовні.

— Привіт, — промовив Корвін. — Хочу представити тобі мого сина та мого небожа, Мерліна та Рінальдо. Хоч, гадаю, з Мерліном ти вже зустрічався раніше. У Рінальдо проблеми. — Він замовк, пауза тривала довго. Тоді він сказав: — Так, ти маєш рацію. — А потім іще: — Ти й справді так гадаєш? — Й, нарешті: — Гаразд. Звісно, я їм перекажу.

Він потягнувся, перевів подих і зробив кілька кроків від краю Лабіринту. Потім поклав руки на плечі нам обом.

— Хлопці, — сказав він. — Маю щось на кшталт відповіді. Але вона спрацює за однієї умови: ми всі мусимо пройти цим Лабіринтом, з різних причин.

— Я в грі, — сказав Люк. — Але в чому тут сенс?

— Він погоджується тебе визнати, — сказав Корвін, — і підтримувати, як підтримує мене. Звісно, це має свою ціну. Наближаються часи, коли йому знадобиться цілодобова охорона. Ми з тобою можемо вартувати по черзі.

— Звучить гарно, — відповів Люк. — Це місто досить затишне. А мені наче не до шмиги повертатися до Кашфи та намагатися скинути себе самого.

— От і добре. Я піду першим, а ти тримайся за моє плече, на той випадок, якщо щось піде косяка. Мерліне, ти йдеш останнім і підтримуєш контакт із Люком з тієї ж причини. Все ясно?

— Звісно, — сказав я. — Рушаймо.

Відпустивши наші плечі, він попростував до того місця, де починалася лінія візерунка. Ми йшли за ним, і коли батько зробив перший крок, рука Люка вже лежала у нього на плечі. Незабаром ми всі рухалися Лабіринтом, ставши до знайомої боротьби. Але, навіть коли почали здійматися вгору іскри, долати цей Лабіринт, здавалося, трохи легше порівняно з попередніми моїми мандрами, як я їх пам’ятав. Може, це тому, що тепер хтось інший прокладав шлях.

Коли ми продиралися, вибиваючись із сил, крізь Першу Запону, у моїй уяві поставали алеї в оправі могутніх каштанів. Іскри злітали нам вище голови, і я відчував, як сили Лабіринту накочуються на мене, пронизують мене: і тіло, і розум. Я пригадав університет, пригадав, як мені доводилося якнайбільше викладатися колись на стадіоні. Опір наростав, чим далі, тим дужче, він накривав нас із головою. Щоб переставляти ноги, треба було докладати шалених зусиль, і якимось чином я відчував, що зусилля важливіші за сам рух. Я відчував, що струм проходить усім моїм тілом і волосся на голові починає їжитися. Втім, у цьому процесі не відчувалося ані намагання збити з розуму, як це було під час моїх перемовин із Лоґрусом, ані присмаку змагання, на яке перетворювалася прогулянка Лабіринтом Амбера. Це було так, наче я проходжу через свідомість іншої істоти, яка ставиться до мене майже приязно. Можна сказати, що я відчував навіть підбадьорення, коли йшов кривою, коли проходив поворот. Опір був не менший, іскри здіймалися не нижче, ніж на іншому Лабіринті, на аналогічних його ділянках. Але я звідкись знав, що цей Лабіринт ставиться до мене геть по-іншому. Ми з величезними зусиллями прокладали собі шлях уздовж ліній Лабіринту. Ми повертали крізь знемогу та вогонь... Проходження Другої Запони стало тягучим випробуванням витривалості й волі. Після цього йти стало трохи легше, і до мене злетілися спогади усього мого життя, аби жахати мене, але й втішати.

Уперед. Раз, два... три. Я відчув: зроби я ще десять кроків, і у мене буде шанс дійти до кінця. Чотири... Я весь узявся потом. П’ять. Опір був страшенний. Просунути ногу на крок уперед було однаково, що пробігти стометрівку. Легені мої працювали, наче ковальські міхи. Шість. Іскри стояли у мене перед обличчям, перед очима, загорнули мене у вогняний кокон. Мені здавалося, наче я увесь перетворився на вічний вогонь, на синє полум’я, яке має, невідомо яким чином, пропалити собі шлях крізь мармурову брилу. Я палав та палав, а кам’яна брила не подавалася. Я можу змарнувати тут вічність. Можливо, уже змарнував. Сім. Спогади, образи — усе як водою змило. Моя особистість теж пішла кудись, аби відпочити від мене. Я скинув із себе все — залишилася чиста воля. Я перетворився на дію, на протидію. На подолання опору. Вісім... Я більше не відчував власного тіла. Час? Я не знав такого поняття. Подолання припинило бути власне подоланням, стало формою елементарного руху, серед льодовиків, що ринули долу. Дев’ять. Я лише рух, нескінченно малий, що прямує до нуля... константа...

Десять.

Прийшло полегшення. У центрі знову стане важче, але я знав, що відтепер і до кінця напруга спадатиме. І повільна, неголосна музика, що лунала невідомо звідки, майже нечутно, була для мене наче рятівний пояс, підтримуючи мене, доки я пробивався вперед, повертав, знову дерся вперед. Музика була зі мною і коли я долав Останню Запону, а коли проходив середню точку останнього відрізка, я розчув, що вона схожа на «Караван».

І ось ми стояли в самісінькому центрі, довго не кажучи ані слова й тільки відхекуючись. Стосовно того, що мені це дало, я був аж ніяк не впевнений. Але я був переконаний, що тепер знаю свого батька краще, у певному сенсі. Хмарки туманів ще пропливали де-не-де, над Лабіринтом, над долиною.

— Я почуваюся сильнішим, — нарешті промовив Люк. — Так, я радо допоможу охороняти це місце. Цьому не шкода присвятити трохи часу.

— До речі, Люку, яке послання ти мав мені переказати? — поцікавився я.

— А, сказати, що ти маєш триматися якомога далі від Дворів, — відказав він, — бо там стає гаряче.

— Мені про небезпеку все відомо, — відказав я. — Але я маю ще дещо там зробити.

Він знизав плечима.

— Так, але це було послання, — сказав він. — Зараз жодне місце не видається безпечним.

— Тут поки що проблем не повинно бути, — зауважив Корвін. — Жодна з двох Сил не знає напевне, як дістатися цього місця і що з ним робити. Цей Лабіринт надто потужний, щоб Амберський Лабіринт міг його поглинути, а Лоґрус не знає, як його знищити.

— Тоді, схоже, тут небагато роботи.

— Може, згодом настане час, коли вони спробують виступити проти нього.

— А доти ми чекаємо й спостерігаємо. Дуже добре. Якщо все ж таки щось вороже тут з’явиться, то що це може бути?

— Скоріш за все фантоми, такі ж, як ми з тобою, із завданням щось рознюхати, щось розвідати. Ти добре володієш клинком?

— Не хочу здатися нескромним, але так. Якщо цього не досить, я також вивчав і Мистецтва.

— Їх можна дістати сталевим лезом, хоч і витікає з них не кров, а полум’я. Тепер ти можеш наказати Лабіринту перенести тебе за його межі. Я приєднаюся до тебе за кілька хвилин і покажу, де зберігається зброя та інші припаси. Мені треба вирушити в невеличку подорож, і я хотів би залишити тебе на варті.

— Ясна річ, — сказав Люк. — А ти що робитимеш, Мерлю?

— Мені треба повернутися до Дворів. Маю пообідати разом з матусею, а потім бути присутнім на похороні Свейвілла.

— Цілком можливо, він не зуміє відправити тебе просто до Дворів, — сказав Корвін. — Це занадто близько до Лоґрусу. Але ти щось вигадаєш за його допомогою, чи він вигадає завдяки тобі. А як там Дара?

— Я давно не бачився з нею довше, ніж кілька хвилин, — відповів я. — Вона все така ж категорична, самовпевнена та занадто турботлива там, де йдеться про мене. У мене склалося враження, що вона може бути втягнута в місцеві політичні інтриги, а також у стосунки між Дворами та Амбером.

Люк на мить заплющив очі й зник. Трохи згодом я помітив його біля машини Поллі Джексон. Він відчинив дверцята, ковзнув на сидіння поруч із водієм, нахилився й узявся щось там вертіти. Ще за мить до мене долетіла музика з радіоприймача.

— Схоже на неї, — промовив Корвін. — Знаєш, я ніколи її не розумів. Вона з’явилася нізвідкіля, коли у мене в житті був дуже дивний період, брехала мені, ми стали коханцями, вона пройшла Лабіринтом в Амбері й зникла. Усе це було наче химерний сон. Безсумнівно, вона мене використовувала. Упродовж багатьох років я припускав, що її метою було лише дізнатися більше про Лабіринт та підібратися до нього. Але тепер у мене з’явилося багато часу для роздумів, і я вже невпевнений, що справа була в цьому.

— Овва! — сказав я. — А в чому ж тоді?

— В тобі, — відказав він. — Я все сильніше схиляюся до думки, що її справжнім бажанням було народити сина чи доньку, у чиїх жилах текла б амберська кров.

Я відчув, як увесь похолов. Невже я з’явився на світ внаслідок бездушного розрахунку? А почуття, а пристрасть? То моє народження спланували, мене замислили, бо я мав послужити досягненню певної надзвичайної мети? Такий поворот мені аж ніяк не подобався. Це змушувало мене почуватися так, як має почуватися Колесо-Привид: продуктом моєї уяви та мого інтелекту, ретельно обміркованим, створеним для перевірки конструкторських ідей, які можуть народитися в голові лише амберита. Але він називав мене «тато». І, схоже, дійсно любив. Безглуздя, але я й сам починав відчувати до нього ірраціональну прихильність. Може, це ще й тому, що ми з ним більш схожі, ніж я це досі уявляв?

— Чому? — запитав я. — Чому для неї було так важливо мене народити?

— Можу тільки пригадати її останні слова, після того, як вона пройшла Лабіринт, обернувшись у процесі на демона. «Амбер, — сказала вона, — буде зруйнований». Після цього вона зникла.

Мене всього вже трясло. Висновки з цього просилися такі невтішні, що мені хотілося розплакатися, заснути або напитися. Що завгодно, аби не думати про це хоч хвилину.

— Ти гадаєш, моє народження могло бути частиною довгострокового плану знищення Амбера? — запитав я.

— Могло, — промовив він. — Може, я й помиляюся, малий. Я можу цілковито помилятися, і в такому разі я прошу пробачити мене за те, що я тебе так засмутив. З іншого боку, я б вчинив неправильно, якби не поділився з тобою тим, що мені здається вірогідним.

Я потер скроні, лоб, очі.

— Що мені робити? — сказав я, помовчавши. — Я не хочу допомагати руйнувати Амбер.

На якусь коротку мить він притиснув мене до себе й сказав:

— Не має значення, хто ти такий, не має значення, що з тобою зробили — рано чи пізно настане мить, коли ти зможеш зробити власний вибір. Ти більше, ніж сума частин, з яких складаєшся, Мерліне. Неважливо, з чим пов’язане твоє народження і що відбувалося у твоєму житті досі; ти маєш очі, і голову на плечах, і власні критерії. Не дозволяй нікому обводити тебе круг пальця, навіть мені. А коли час прийде, якщо він прийде, сто разів переконайся, що вибір, який ти робиш, — твій власний. І тоді все, що було раніш, не вартуватиме й зламаного шеляга.

Ці його слова, хай дещо й абстрактні, повернули мене назад із тих глибин відчаю, куди я потрапив.

— Дякую, — промовив я.

Він кивнув. А тоді сказав:

— Можливо, твоєю першою, імпульсивною, реакцією буде з’ясувати стосунки з матір’ю, — продовжив він. — Але я б не радив тобі цього робити. Цим ти не досягнеш нічого; лише відкриєш їй свої підозри. Розумніше було б зіграти тонше і побачити, що тобі вдасться дізнатися.

Я зітхнув.

— Звісно, твоя правда, — сказав я. — Ти прийшов сьогодні і для того, щоб сказати мені це, а не тільки, щоб допомогти втекти, чи не так?

Він посміхнувся.

— Перейматися варто лише важливими речами, — промовив він. — Ще побачимося. — І з цими словами він зник.

І раптом я побачив його вже біля авто. Він розмовляв із Люком. Ось він показав йому, де знаходяться запаси харчів. Мене хвилювало, котра година тепер у Дворах. Трохи поговоривши, вони вдвох помахали мені, потім потисли один одному руки, і Корвін розвернувся і зник у тумані. Я чув, що з радіо лунає «Ділі Марлен»[181].

Я сфокусувався на бажанні, аби Лабіринт переніс мене до Шляхів Саваллів. На мить усе навколо закружляло у вирі темряви. Коли чорнота розсіялася, я, як і раніше, стояв у центрі Лабіринту. Я спробував ще раз, цього разу уявивши собі замок Сухая. І знову Лабіринт відмовився закомпостувати мій квиток.

— А як близько ти можеш мене закинути? — запитав я нарешті. Знову закружляв вир. Але цього разу світлий. Він доправив мене до мису з білого каменю, що лежав, розділяючи чорне море та чорне небо. Я стояв, взятий, наче в дужки, у два півкола блідого полум’я. Добре, це мені годиться. Я був біля Вогняної Брами, переходу між Тінями біля володінь Хаосу. Я став обличчям до моря й почав рахувати. Коли дійшов до чотирнадцятої вежі ліворуч від мене, що проблискувала крізь морок, то попрямував у її бік.

Я опинився перед руїнами башти під рожевим небом. Пішов у тому напрямку, але перенісся до скляної печери, крізь яку текла зелена ріка. Я йшов уздовж ріки, доки відшукав камені, аби її перейти. Перейшов і опинився на стежині, що вела крізь осінній ліс. Нею я прямував майже милю, а тоді відчув, що під вічнозеленими лапами ялин ховається ще одна дорога. Вона привела мене до підніжжя гори, звідки, пройшовши ще трьома шляхами та двома доріжками-павутинками, я опинився поруч із тим місцем, де мав обідати з моєю матусею. Судячи з кольору неба, часу на те, щоб переодягтися, у мене не залишилося.

Зупинившись на перехресті, я обтрусив із себе порох, осмикнув одяг, пригладив волосся. Робив це механічно, а думки крутилися навколо того, що станеться, якщо я захочу викликати Люка через Козир? Хто відгукнеться — Люк, його фантом чи вони обидва? Чи можна сконтактувати з фантомами через карти? Також я зловив себе на тому, що вертаюся думками й до того, що сталося в Амбері. А ще я думав про Корал, про Найду... Прокляття!

Я хотів опинитися в якомусь іншому місці, далеко звідси. Пересторога, яку Лабіринт передав Люком, спрацювала. А ще Корвін підкинув мені багато такого, над чим варто подумати, а я не встиг розкласти все по поличках. Я не хотів, аби мене вплутували у те, що відбувається у Дворах, хоч би що воно було. Мені не подобалося все, що могло з цих подій витікати, якщо в ньому була замішана моя матуся. Я не хотів бути присутнім на похороні. Я відчував, що наче блукаю в темному лісі. Можна було б очікувати, що, якщо певним особам від мене щось треба, вони принаймні знайдуть час усе мені пояснити і попросити мене про співпрацю й допомогу. Якщо прохання йтиме від родича, цілком імовірно, що він цю допомогу від мене отримає. Звернутися до мене з проханням про співпрацю — шлях значно менш ризикований, ніж підступатися до мене з різними хитрощами, маючи на меті мене контролювати. Я прагнув просто опинитися якомога далі від тих, хто хотів би мене контролювати, а також від тих ігор, у які вони грають.

Я міг би розвернутися і попрямувати назад, у Тінь, можливо, загубитися там. Я міг повернутися до Амбера, розповісти Рендому все, що мені відомо, все, що я підозрюю, і він захистив би мене від Дворів. Я міг би перенестися у Тінь Земля, у вигляді нової особистості, знову зайнятися комп’ютерним дизайном...

Звісно, тоді я ніколи вже не дізнаюся, що відбувається зараз і що відбувалося раніше. А де насправді перебуває наразі мій батько? Мені вдалося дотягтися до нього з Дворів, а з інших місць я ніколи не міг увійти з ним у контакт. Тобто, він, схоже, був десь неподалік. І нікого, хто міг би допомогти йому, крім мене, біля нього не було.

Я попростував уперед, повернув праворуч. Я йшов назустріч небосхилу, що брався пурпуром. Я буду вчасно.

Отаким чином я знову опинився на Шляхах Саваллів. Я вийшов із орнаменту з жовто-червоних зоряних променів, який прикрашав стіну першого внутрішнього двору високо над воротами, спустився Невидимими Сходами та задивився у гігантську центральну шахту, що виходила просто на чорну безодню за Ободом. Падуча зірка прокреслила вогняний шлях бузковим небом, і я відвернувся, попрямувавши до оздоблених міддю дверей та до приземкуватих Катакомб Мистецтв за нею. Коли був усередині, пригадав, як хлоп’ям багато разів губився в цій плутанині. Дім Саваллів сторіччями славився своїми колекціями творів мистецтва, і зібрання було таким численним, що всередині Катакомб можна було переміщатися кількома шляхами: тунелями, гігантською спіраллю та чимось, схожим на старий залізничний вокзал, який дозволяв перестрибувати з одного коридору в інший, оминаючи повороти. Одного разу я блукав тут кілька днів, доки нарешті мене відшукали: я стояв і плакав біля композиції з синіх черевиків, прицвяхованих до дерев’яного щита. Тепер я знову проходив тут, повільно, дивлячись на старі монструозності, до яких додалися й нові. Серед них траплялися і дивовижно гарні речі, такі, наприклад, як величезна ваза, наче вирізьблена з цільного вогняного опалу[182], чи дивовижні емальовані таблички з однієї віддаленої Тіні, назви та призначення яких ніхто в родині не знав. Я мусив зупинитися і знову помилуватися цими речами, а не зрізати собі шлях, минаючи цю галерею: ці таблички були моїми улюбленими експонатами.

Мугикаючи старовинну мелодію, якої мене навчив Ґрілл, я підійшов до вази з вогняного опалу, аби подивитися на неї зблизька. Мені здалося, що я почув слабкий шурхіт, але, кинувши погляд в обидва боки коридору, нікого там не помітив. Майже чуттєві контури вази спокушали її торкнутися. Я пам’ятав, як у дитинстві мені сто разів забороняли це робити. Обережно поклав на вазу ліву долоню. Вона виявилася теплішою, ніж я очікував. Повільно моя рука ковзнула вигинами вази. Уся вона була наче замерзле полум’я.

— Привіт, — пробурмотів я, пригадуючи всі пригоди, де фігурували ми обоє. — Довго ми не бачилися...

— Мерліне? — почув я тоненький голосок.

Я негайно відсмикнув руку. Це було так, наче до мене звернулася ваза.

— Так, — сказав я. — Так.

Знову почулося шелестіння, і в кремовому горлечку вази ворухнувся примарний клаптик, затіняючи полум’я.

— С-с-с, — промовила тінь, підіймаючись над вазою.

— Ґлейт? — запитав я.

— С-с-саме так.

— Не може бути! Ти мертва вже багато років.

— Не мертва. Прос-с-сто с-с-спала.

— Я не бачив тебе з того часу, коли був малим. Тебе було поранено. Ти зникла. Я гадав, ти померла.

— Я с-с-спала. С-с-спала, щоб зцілитися. С-с-спала, щоб забути. С-с-спала, аби вос-с-скреснути.

Я простягнув до неї руку. Змія підняла плескату голову, витягнулася, упала мені на передпліччя, поплазувала вище, обвилася, вмостилася.

— Ти обрала собі дуже елегантну спальню.

— Знала, що ця с-с-сулія твоя улюблена. Мус-с-сила лише дос-с-сить зачекати, бо не с-с-сумнівалася, що ти прийдеш до неї знову. Але як ти виріс-с-с!

— А ти майже не змінилася. Може, трохи схудла...

Я легенько попестив зміїну голівку.

— Втіха знати, що ти все ще з нами як шанований дух нашої родини. Завдяки тобі, а ще Ґріллові та Керґмі, моє дитинство виявилося солодшим, ніж могло б бути.

Вона підвела голову і потерлася носом мені об щоку.

— Бачити тебе зігріває мою зимню кров, любий хлопчику. Ти мандрував дес-с-сь далеко?

— Так. Дуже.

— Колис-с-сь ввечері ми з тобою полас-с-суємо миш-ш-шками, с-с-сидячи біля каміна. Ти зігрієш для мене мис-с-сочку молока та роз-повіс-с-си про с-с-свої пригоди з того час-с-су, як ти покинув Шляхи С-с-саваллів. Ми знайдемо трохи кіс-с-сточок і для Ґрілла, якщо він ще дес-с-сь поблизу...

— Здається, тепер він служить моєму дядькові Сухаю. А що чути про Керґму?

— Не знаю. Я с-с-спала так довго...

Я притиснув її до себе, аби зігріти.

— Дякую, що чекала на мене у своєму довгому сні, аби привітати.

— Не тільки аби с-с-казати «Привіт!» с-с-старому приятелю...

— Не тільки? А навіщо ще? Навіщо, Ґлейт?

— Маю щос-с-сь показати. С-с-сюди...

Вона вказала напрямок, мотнувши голівкою. Я попрямував туди, куди вона показала; я й без того йшов саме туди, до того місця, де коридор розширявся. Я відчував, що Ґлейт вібрує у мене на руці, ледь чутно муркочучи, як вона інколи робила.

Раптом вона застигла з піднятою головою, тихенько розгойдуючись.

— Що таке? — спитав я.

— Миш-ш-ші... — промовила вона. — Миш-ш-ші дес-с-сь поруч. Маю вполювати... але с-с-спочатку покажу тобі ту річ. С-с-сніданок...

— Якщо хочеш спочатку підживитися, я зачекаю.

— Ні, Мерліне. Ти не мус-с-сиш запізнюватися... куди б ти не йшов. У повітрі я відчуваю важливіс-с-сть... Пізніше... відс-с-святкуємо... миш-ш-шками...

Ми ввійшли у широку та високу частину галереї. Крізь скляний дах лилося денне світло. Пройшли між чотирма великими статуями, зробленими переважно з бронзи й міді та розставленими хаотично.

— Це не тут, — промовила Ґлейт. — Прос-с-стуймо далі.

Повернувши праворуч, я обігнув ріг і попрямував далі. Незабаром ми дійшли до іншої групи статуй — ця нагадувала металевий ліс.

— Тепер не пос-с-спішай, — сказала Ґлейт. — Не пос-с-спішай, любе демонятко.

Я зупинився й уважно подивився на дерева, світлі й темні, блискучі та темні. Залізо, алюміній, латунь... Цей ліс справляв неабияке враження. Останнього разу, коли я тут проходив, багато років тому, цих експонатів ще не було. Та це й не дивно. Інші місця, якими я проходив, теж змінилися.

— Ос-с-сь. Тут. Заходь ус-с-середину. Повертай назад.

Я пішов між деревами.

— Тримайс-с-ся правого боку. Он те, вис-с-соке.

Я зупинився перед кривим стовбуром найвищого дерева з правого боку галереї.

— Оце?

— Так.

— Перес-с-сунься ним вище... будь лас-с-ска.

— Тобто, я маю на нього влізти?

— С-с-саме так.

Що добре в стилізованих деревах, чи принаймні у цьому стилізованому дереві — це те, що гілля у нього йде спіраллю, і гілки відстоять одна від одної саме настільки, що за них зручно хапатися руками та спиратися ногами, хоч з першого погляду цього і не помітиш. Я вхопився за гілку, підтягнувся, знайшов, куди поставити ногу, знову підтягнувся. Відштовхнувся.

Вище, ще вище. Коли відстань між мною та підлогою становила, мабуть, уже футів десять, не менше, я зупинився.

— Гей, а що я маю тут робити? — запитав я.

— Лізь вище.

— Але навіщо?

— С-с-коро. Вже с-с-скоро. Ти побачиш.

Я підтягнувся ще на фут, і тоді я це відчув.

Це було навіть не поколювання, а наче тиск. Утім, голочки теж відчувалися, як це зазвичай буває, коли близько якась небезпека.

— Тут є якийсь прохід нагору, — сказав я.

— С-с-саме так. Я с-с-собі с-с-скрутилася навколо гілки с-с-синього дерева, коли майс-с-стер Тіней відчинив його. Потім вони його вбили.

— Мабуть, він веде до якогось дуже важливого місця.

— Припус-с-скаю, що так. Але я не дуже розуміюс-с-ся в людських с-с-справах.

— Ти туди лазила?

— Так.

— То цей прохід безпечний?

— Так.

— Добре.

Я поліз ще вище, долаючи опір, який чинив шлях, і ліз, доки мені не вдалося стати на горизонтальну гілку. Потім я розслабився й дозволив шляху втягти мене в себе. Я виставив уперед обидві руки на той випадок, якщо доведеться стикнутися з нерівною поверхнею. Але це було зайве. Долівка була вимощена чудовими чорними, срібними, сірими та білими кахлями. Праворуч я побачив геометричний орнамент, ліворуч — зображення Безодні Хаосу.

Але дивився я вниз хіба мить чи дві.

— Боже Правий! — вирвалося у мене.

— Я не помилилас-с-сь? Це важливо? — відгукнулася Ґлейт.

— Це важливо, — відповів я.

6

Свічки заполонили каплицю — деякі з них заввишки з мене і майже такі ж, як я, в обхваті. Там були срібні свічки й сірі, було трохи білих і трохи чорних. Вони стояли на різній висоті, поодинці й зібрані примхливими групами, на столах, виступах, на підлозі, підкреслюючи перехрещення ліній орнаменту. Але не вони освітлювали каплицю. Найбільший потік світла падав згори, і я спочатку вирішив, що тут також скляний дах. Я подивився нагору, аби прикинути висоту стелі, і тоді побачив, що джерелом світла є велика біло-блакитна куля, забрана в плетіння з темного металу.

Я ступив крок уперед. Вогник над найближчою свічкою замиготів.

На протилежній стіні, в ніші, містився кам’яний вівтар. Перед ним, по одній з кожного боку, горіли дві чорні свічі, а на ньому — менші, срібні. Я стояв і просто упродовж певного часу дивився на нього.

— С-с-схоже, це ти, — зауважила Ґлейт.

— А я гадав, твої очі не пристосовані розпізнавати двовимірні зображення.

— Довгий час-с-с мешкаю в музеях. Навіщо ховати твій портрет у с-с-схованці?

Я підійшов ближче, не зводячи очей із картини.

— Це не я, — сказав я. — Це мій батько, Корвін Амберський.

Перед портретом, у вазі з вузьким горлечком, стояла срібна троянда. Чи це була жива троянда, чи витвір мистецтва, а може, і магії, я не міг сказати.

А ще перед портретом лежав Ґрейсвандір, і лезо його було витягнуте з піхов на кілька дюймів. У мене було відчуття, що це справжній меч, а той, що його носить наразі фантом Лабіринту, двійник мого батька, є його реконструкцією.

Я простягнув руку, узяв меч, витяг клинок із піхов.

У ньому відчувалася сила, коли взяв його в руку, змахнув ним, прийняв бойову стійку, зробив випад та кілька наступальних кроків.

Спикард ожив, готовий розкинути навсібіч павутиння сил.

Я опустив очі, вертаючись до тями.

— А це клинок мого батька, — сказав я, розвернувся до вівтаря й знехотя поклав меч на місце.

Коли я відступив на крок, Ґлейт запитала:

— Це щос-с-сь важливе?

— Дуже, — відповів я, коли шлях прийняв мене і переніс знову на верхівку дерева.

— Що тепер, хазяїне? Я с-с-слухаю...

— Тепер я маю поспішати на обід з моєю матусею.

— Тоді с-с-слушно залиш-ш-шити мене тут.

— Я можу повернути тебе до вази.

— Ні, я давно не ховалас-с-ся на дереві. Це для мене нас-с-солода.

Я витягнув руку. Вона розкрутила свої кільця й ковзнула геть блискучим гіллям.

— Щас-с-сти, Мерліне. Чекатиму на тебе.

І я зліз із дерева, лише один раз зачепившись штанами за сучок, а тоді швидким кроком пішов по коридору.

Повернув ще двічі, а, проходячи головним вестибюлем, де був ще один короткий шлях, вирішив ним скористатися. Я вигулькнув зі стіни поруч із масивним каміном, у якому спліталися та розпліталися високі омахи полум’я, і повільно розвернувся навсібіч, роздивляючись величезний зал, намагаючись удати, що чекаю тут уже давно.

Схоже, в кімнаті, крім мене, нікого не було. Поміркувавши, я вирішив, що це досить дивно, коли взяти до уваги, що вогонь у каміні бушував на повну. Я розправив сорочку на грудях, обтрусився, пройшовся гребінцем по волоссю. Саме роздивлявся, чи бездоганні в мене нігті, коли помітив тінь руху ліворуч, на вершечку величних сходів.

Вона була хуртовиною, що крутилася всередині крижаної вежі десять футів заввишки. У сніжному вирі раз у раз спалахували, потріскуючи, блискавки; дзвеніли крижинки, падаючи на сходи. Там, де вона йшла, поруччя бралося памороззю. Моя мати. Мабуть, ми з нею помітили одне одного одночасно, бо вона на мить зупинилася, а тоді стала на верхню сходинку й почала спускатися гвинтовими сходами.

Спускаючись, вона поступово, непомітно змінювалася, і на кожній наступній сходинці виглядала вже трохи по-іншому. Щойно зрозумівши, що відбувається, я відмовився від власних зусиль змінитися і дав змінам задній хід. Адже я вирішив набути відповідного вигляду, коли її побачив, і, мабуть, вона зробила те ж саме, помітивши мене. Не думаю, щоб вона захотіла проробити цю процедуру вдруге, і ми були на її території, тож від своїх спроб відмовився я.

Коли вона ступила на найнижчу сходинку, процес перетворення завершився, і вона обернулася на чарівну жінку в чорних штанях та червоній блузі з широкими рукавами. Вона подивилася на мене знову, посміхнулася, попрямувала мені назустріч та обійняла мене.

Безглуздо було казати, що я теж хотів перетворитися, але забув це зробити. Чи ще якось коментувати ситуацію.

Вона відсторонилася на відстань витягнутої руки, оглянула мене з голови до ніг, знову підвела очі й похитала головою.

— Ти що, спиш в одязі через свої шалені пригоди? — поцікавилася вона.

— Це несправедливо, — запротестував я. — Я вирішив трохи прогулятися, коли йшов сюди, і стикнувся з певними несподіванками.

— Це через них ти запізнився?

— Ні. Запізнився я тому, що пробув у нашій галереї трохи довше, ніж очікував. І запізнився я хіба трохи.

Вона взяла мене за руку і розвернула в інший бік.

— Я тобі пробачу, — промовила вона, скеровуючи мене до колони, що відкривала шляхи. Рожева та зелена, усипана золотими цяточками, колона стояла в дзеркальному алькові в дальньому правому кутку зали.

Я не вважав, що ця репліка потребує відповіді, тому промовчав. Коли ми зайшли до алькова, я з цікавістю спостерігав, чи мати скерує мене обходити колону за годинниковою стрілкою, чи проти.

Виявилося, що проти. Отакої.

Ми бачили свої віддзеркалення з трьох боків. З трьох боків віддзеркалювалася і кімната, яку ми щойно полишили. І з кожним нашим обертом навколо колони це була інша кімната.

Я спостерігав ці калейдоскопічні зміни, доки мати не зупинила мене перед кришталевим гротом на березі підземного моря.

— Давно я не згадував цього місця, — проказав я, роблячи крок уперед і ступаючи на чистий білосніжний пісок, у блискоті переломленого кришталем світла. Відблиски ці нагадували іскри святкового багаття, і сонячні зайчики, і миготіння свічок, і світлодіодні дисплеї, а ще змінювали все навколо до невпізнання, як розміри, так і відстані. На піщане узбережжя, на стіни, на чорну воду лягали там і тут миготливі фрагменти веселки.

Узявши за руку, мати повела мене праворуч, до обнесеної бильцями тераси. На ній уже чекав повністю накритий стіл. В глибині тераси стояв ще один, більший, сервірувальний стіл, заставлений тацями під накривками. Ми піднялися на кілька сходинок, я усадив її за стіл і розвернувся піти до сусіднього приміщення та покликати офіціантку.

— Сідай, будь ласка, Мерліне, — промовила вона. — Я сама подаватиму.

— Добре, — відповів я, прибираючи накривку. — Але я вже тут. То дозволь мені подати першу страву.

Вона вже встала зі стільця.

— Тоді фуршет, — сказала вона.

— Хай буде так.

З повними тарілками ми повернулися до столу. За кілька секунд після того, як ми посідали, над водою зблиснув яскравий спалах, осяявши й аркове склепіння гроту, так, наче це були ребра якоїсь величезної тварюки, що заковтнула нас та перетравлює.

— Чого ти такий сполоханий? Ти знаєш, що вони не можуть дістатися аж так далеко.

— Чекання на удар грому псує мені апетит, — поскаржився я.

Вона розсміялася: саме цієї миті до нас долинув віддалений гуркіт грому.

— А тепер усе в порядку? — запитала вона.

— Так, — відповів я, беручись за виделку.

— Дивно, яких родичів дає нам життя, — зауважила вона.

Я подивився на неї, намагаючись зрозуміти з виразу її обличчя, що вона хотіла цим сказати. Але марно.

Тому я просто відповів:

— Так.

Якусь мить вона також вивчала моє обличчя, але я теж не виказував жодних емоцій.

Тому вона сказала:

— Коли ти був дитиною, твої односкладові відповіді завжди показували, що ти в поганому настрої.

Ми взялися за їжу. Над недвижним темним морем раз у раз спалахували блискавки.

Коли спалахнула ще одна, мені здалося, що я помітив удалині корабель, при повному оснащенні, з напнутими чорними вітрилами.

— Ти раніше зустрічався з Мандором, як планував?

— Так.

— Як він?

— Добре.

— Тебе щось турбує, Мерліне?

— Багато чого.

— Розкажеш матері?

— А що, як вона частина цього?

— Мене засмутило б, якби це було не так. Але скільки ти будеш ще дутися на мене через ту ти’їґу? Я діяла так, як вважала правильним. Я й досі так вважаю.

Кивнувши, я продовжував жувати. Трохи згодом зауважив:

— Ти вже сказала мені про це минулого циклу.

— То тебе ще щось турбує? — запитала вона.

— Чому ти мені не сказала? — промовив я.

Я відчув на собі її погляд і подивився їй просто в очі.

— Не знаю, що ти маєш на увазі, — відказала вона.

— Тобі відомо, що Лоґрус має розум? Так само, як і Лабіринт? — сказав я.

— Це тобі Мандор розповів? — запитала вона.

— Так. Але я знав це ще раніше.

— Звідки?

— Ми контактували.

— Ти з Лабіринтом? Чи ти з Лоґрусом?

— З обома.

— Чого вони хотіли?

— Маніпулювати мною, сказав би я. Вони поринули у боротьбу за перевагу в силах. Хотіли, щоб я обрав, на чиєму боці.

— І кого з них ти обрав?

— Жодного. Чому я маю це робити?

— Тобі треба було розповісти мені.

— Навіщо?

— Щоб отримати пораду. Можливо, допомогу.

— Проти Всесвітніх Сил? А як тісно ти з ними пов’язана, матусю? Вона посміхнулася.

— Можливо, така, як я, має спеціальні знання щодо того, як вони функціонують.

— Така, як ти?

— Чаклунка мого рівня.

— А наскільки ти майстерна чаклунка, мамо?

— Не думаю, що існують набагато кращі, Мерліне.

— Близькі завжди дізнаються останніми, наскільки я розумію. То чому ж ти не вчила мене сама, замість відсилати до Сухая?

— Вчителька з мене кепська. Я не люблю навчати людей.

— А Джасру ти навчала.

Вона схилила голову на праве плече, очі її звузилися.

— Це тобі теж розповів Мандор? — запитала вона.

— Ні.

— Хто тоді?

— А яка різниця?

— Суттєва, — відказала вона. — Адже я гадаю, ти не знав цього, коли ми бачилися останнього разу.

Раптом я пригадав, що вона казала щось про Джасру, тоді, у Сухая, щось, звідки випливало, що вона з нею знайома, щось таке, що точно змусило б мене зреагувати, якби я на ту мить не штовхав візок, навантажений упередженнями, в іншому напрямку, та ще й із пагорба під час грози, під загрозливе попискування гальм. Я хотів запитати її, яка різниця, коли я про це дізнався, але зрозумів, що її насправді хвилює, від кого я про це міг дізнатися, з ким я міг обговорювати такі питання після нашої останньої зустрічі. Посилатися на двійника Люка, фантома Лабіринту, видалося мені нерозумним, тому я сказав:

— Так, Мандор обмовився про це, але попросив мене про це забути.

— Інакше кажучи, — сказала вона, — він очікував, що це повернеться до мене. Чому він обрав саме такий спосіб, не розумію. Адже він страшенно хитрий.

— Може, він просто прохопився про це випадково.

— Мандор нічого не робить випадково. Стережися мати його своїм ворогом, сину.

— Може, ми говоримо про різних людей?

Вона клацнула пальцями.

— Ну, звичайно, — сказала вона. — Ти знав його тоді, коли був ще хлоп’ям. Потім ти поїхав. І відтоді зустрічався з ним хіба кілька разів. Так, він хитрий, підступний, небезпечний.

— Ми з ним завжди добре ладнали.

— Звичайно. Він ніколи не ворогує ні з ким, не маючи спеціальної мети.

Я стенув плечима й продовжував їсти.

Трохи згодом вона сказала:

— Насмілюся припустити, що він і про мене висловлювався таким чином.

— Не пригадую нічого такого, — відповів я.

— Він тобі теж давав уроки з обачності?

— Ні, хоч я відчуваю, що мені не завадило б цьому повчитися.

— Не сумніваюся, що в Амбері ти мав таку можливість.

— Якщо мені ці уроки й давали, то так хитро, що я не помітив.

— Ну, ну. Може, мені більше й не варто вважати тебе безнадійним?

— Сумніваюсь.

— Отже, чого ж могли хотіти від тебе Лабіринт чи Лоґрус?

— Я вже казав тобі: аби я обрав одну зі сторін.

— А що, хіба так важко визначитися, якій із них ти віддаєш перевагу?

— Важко визначитися, яка з них викликає у мене меншу антипатію.

— Це через те, що вони, як ти кажеш, маніпулюють людьми у своїй боротьбі за владу?

— Саме так.

Вона розсміялася. А тоді сказала:

— Хоч це й свідчить, що боги нічим не кращі за всіх інших, тобто за нас, це принаймні й не свідчить, що вони гірші. Тут можна побачити, на чому базується людська мораль. Але, хай яка буде ця мораль, це краще, ніж відсутність моралі як такої. Якщо таких міркувань недостатньо для того, щоб обрати одну зі сторін, тоді дозволь собі керуватися іншими міркуваннями. Зрештою, ти син Хаосу.

— І Амбера, — сказав я.

— Ти зростав у Дворах.

— І мешкаю в Амбері. Маю не менше рідних там, ніж тут.

— То і Хаос, і Амбер для тебе рівно близькі?

— Якби це було не так, усе було б значно простіше.

— У такому разі, — сказала вона, — ти можеш змінити критерії вибору.

— Що ти маєш на увазі?

— Запитай себе, не яка сторона тебе більше приваблює, а яка може більше зробити для тебе.

Я відсьорбнув зеленого чаю, а буря тим часом підійшла ближче. Щось хлюпнулося в темній воді нашої затоки.

— Добре, — сказав я, — питаю.

Вона нахилилася вперед, посміхнулася, а очі її потемнішали. Вона й завжди вміла бездоганно контролювати своє обличчя, увесь свій вигляд, змінюючи їх, пристосовуючи до свого настрою. Залишаючись тією ж людиною, вона могла, за своїм вибором, іноді виглядати юною дівчиною, а іншого разу — зрілою, ставною жінкою. Зазвичай вона обирала для себе щось середнє. Але наразі в її рисах з’явилося щось позачасове — не власне вік, а радше сама квінтесенція часу — і я раптом усвідомив, що ніколи не знав, скільки моїй матері років. Я спостерігав, як на її обличчя наче впала вуаль стародавньої сили.

— Лоґрус, — промовила вона, — приведе тебе до величі.

Я не відводив від неї очей.

— Якої величі? — запитав я.

— А якої ти бажаєш?

— Не знаю, чи я взагалі колись хотів величі як такої. Мені це здається схожим на бажання вважатися інженером, замість хотіти щось конструювати, або на бажання називатися письменником, замість хотіти писати. Велич має бути побічним продуктом, а не річчю в собі. Інакше це буде лише проявом самозакоханості.

— Але якщо ти заслуговуєш на велич... якщо ти її вартий... чому б тобі її не мати?

— Мабуть, це справедливо. Але досі я нічого такого не зробив, — мій погляд упав на коло яскравого світла, що рухалося під темною водою так, наче шторм наступав йому на п’яти, — крім, хіба що, химерної машини, яка, може, й підпадає під цю категорію.

— Звісно, ти ще молодий, — сказала вона, — а часи, які ти мав зустріти унікально підготовленим, настали надто рано.

Чи відчує вона себе ображеною, якщо я магією викличу собі чашку кави? Мабуть, так. Відчує. Тому я вирішив обійтися вином. Наливши собі келих і зробивши ковток, я сказав:

— Боюся, не розумію, про що ти.

Вона кивнула.

— Так, самоаналіз навряд чи допоможе про це дізнатися, — сказала вона повільно, — і ніхто не був настільки безрозсудним, аби натякнути тобі на цю можливість.

— Про що ти, мамо?

— Про трон. Про володарювання у Дворах Хаосу.

— Мандор начебто порадив мені про це подумати, — сказав я.

— Гаразд. Тоді ніхто, крім Мандора, не був настільки безрозсудним, аби сказати тобі про це.

— Я розумію, що всі матері мають певний пунктик бачити своїх синів успішними, але, на жаль, ти обрала для мене професію, для якої мені бракує не лише досвіду, здібностей та освіти, але й бажання.

Вона склала докупи пальці обох рук і подивилася на мене поверх них.

— Ти більшою мірою придатний для трону, ніж вважаєш, а твої бажання не мають до справи жодного стосунку.

— Як зацікавлена сторона, я мушу просити дозволу не погодитися з тобою.

— Навіть якщо це єдина можливість захистити друзів і рідних і тут, і в Амбері?

Я знову пригубив вино.

— Захистити їх? Від чого?

— Лабіринт готується змінити серединні регіони Тіней за своєю подобою. Можливо, тепер він має достатньо сили, аби зробити це.

— Ти казала про Двори та про Амбер, а не про Тіні.

— Лоґрусу доведеться чинити опір такому вторгненню. Оскільки у безпосередній сутичці він, очевидно, програє, він, скоріш за все, використовуватиме для удару по Амберу своїх агентів, і в першу чергу, звісно, найкращих воїнів...

— Але ж це божевілля! — вигукнув я. — Має бути кращий шлях!

— Можливо, — відказала вона. — Погоджуйся сісти на трон, і ти віддаватимеш накази.

— Але моїх знань для цього недостатньо.

— Тобі допоможуть порадами, звісно.

— А як щодо законності престолонаступництва?

— Це не має тебе турбувати.

— І все ж таки, гадаю, я мав би поцікавитися, як це відбуватиметься. Наприклад, кому з вас, тобі чи Мандору, я маю бути вдячний за більшість смертей.

— Ми з ним обоє з Дому Саваллів, тому твоє питання має академічний характер.

— Ти хочеш сказати, що ви з ним діяли заодно?

— У нас є свої розбіжності, — сказала вона, — і на цьому я припиняю обговорення методів.

Я зітхнув і зробив ще ковток. Буря над чорною водою розійшлася не на жарт. Якщо за цим дивовижним підводним світловим ефектом і насправді ховається Привид, я хотів би дізнатися, що він надумав. Блискавки перетворилися на постійне тло, а грім йшов безперервним саундтреком.

— Що ти мала на увазі, — сказав я, — коли говорила про часи, до яких я мав бути підготовлений унікальним чином?

— Сьогодення й найближче майбутнє, — відказала вона, — і ті конфлікти, які мають відбутися.

— НІ, — сказав я. — Мене цікавить, що ти мала на увазі, коли казала про мою унікальність. У чому вона полягає?

Мабуть, це спалах блискавки дав такий ефект, бо мені раніше ніколи не доводилося бачити, щоб вона зашарілася.

— В тобі поєдналася кров двох славетних династій, — сказала вона. — З технічної точки зору твій батько був королем Амбера, короткий час, між правлінням Оберона та Еріка.

— Оскільки Оберон на той час був живий і не відрікся від трону, це правління не може розглядатися як таке, що мало законну силу, — заперечив я. — Рендом є законним правонаступником Оберона.

— У цьому випадку можна говорити про фактичне зречення, — сказала вона.

— Ти віддаєш перевагу такій інтерпретації, чи не так?

— Звісно.

Я подивився на бурю, ковтнув вина.

— Саме тому ти захотіла мати дитину від Корвіна? — запитав я.

— Лоґрус запевнив мене, що така дитина матиме унікальні якості, що зроблять її найкращим Королем Хаосу.

— А тато, виходить, для тебе ніколи нічого не значив?

Вона подивилася в інший бік, туди, де коло світла мчало тепер просто на нас, а за ним воду прохромлювали блискавки.

— Ти не маєш права ставити мені такі запитання, — сказала вона.

— Знаю. Але це правда, хіба не так?

— Ти помиляєшся. Він багато значив для мене.

— Але жодним чином не у звичайному сенсі.

— Я жодним чином не є звичайною персоною.

— Тобто я з’явився на світ внаслідок експерименту з селекції. Лоґрус підібрав самця, який дасть тобі... що?

Кружальце світла підплило ще ближче. Буря переслідувала його, підбираючись так близько до берега, як ніколи раніше.

— Ідеального Лорда Хаосу, — сказала вона, — створеного володарювати.

— Маю відчуття, що це не все, є ще щось, — сказав я.

Ухиляючись від ударів блискавок, яскраве коло вихопилося з води й, сяючи, помчало до нас. Якщо вона й відповіла на моє останнє запитання, я відповіді не розчув. Вона потонула в оглушливих перекатах грому.

Світло дісталося настилу тераси, підкотилося мені до ноги.

— Тату, ти можеш мене захистити? — запитав Привид, скориставшись паузою між ударами грому.

— Ходи до мене на лівий зап’ясток, — наказав я.

Дара дивилася в усі очі, як він знайшов собі місце, набравши вигляду Фракір.

А тим часом остання блискавка не згасла, але залишилася стояти вогняним стовпом край берега. Потім вона колапсувала у кулю, і та кілька секунд нерухомо трималася у повітрі, а тоді посунула до нас. Наближаючись, куля почала змінюватись.

І коли вона підплила до нашого столу, то перетворилася на образ Лоґрусу, що пульсував сліпуче.

— Принцесо Даро, Принце Мерліне, — пролунав жахливий голос, який я востаннє чув того дня, коли відбулося зіткнення у Замку Амбера, — я не хотів заважати вашій трапезі, але та річ, яку ви переховуєте, змушує мене це зробити. — Кривулясте відгалуження образу вистрелило в напрямку мого лівого зап’ястка.

— Він блокує мене, і я не можу переміститися звідси, — сказав Привид.

— Віддайте її мені!

— Чому б це? — запитав я.

— Ця річ пройшла Лоґрусом, — пролунала відповідь, кожне слово якої відрізнялося від інших висотою, гучністю, тембром.

Мені спало на думку, що наразі, якщо я насправді такий цінний для Лоґрусу, як казала Дара, я можу знехтувати цим наказом. Тому я відказав:

— Теоретично Лоґрус відкритий для всіх, хто бажає на нього ступити.

— Я сам собі закон, Мерліне, а твоє Колесо-Привид уже перетинало мене раніше. Тепер я до нього доберуся.

— Ні, — відповів я, подумки сконцентрувавшись на спикарді, шукаючи засіб миттєво перенестися туди, де володарює Лабіринт. — Я не відмовлюся так легко від власного створіння.

Образ засяяв ще яскравіше.

Тут Дара зірвалася на ноги й кинулася між Образом та мною.

— Зупинись, — сказала вона. — У нас є важливіші справи, ніж твоя помста іграшці. Я відправила своїх кузенів Гендрейків по наречену Хаосу. Якщо ти хочеш, щоб цей план спрацював, я пропоную тобі допомогти їм.

— Я пригадую твій план щодо принца Бранда, згідно з яким Джасра мала спіймати його в пастку. Він не може не вдатися, казала ти мені.

— Цей план підвів тебе де могутності, якої ти прагнеш, так близько, як ніколи раніше.

— Це правда, — визнав він.

— А з тією, що носить Око, таких проблем, як із Джасрою, не буде.

Образ ковзнув повз неї, перетворюючись з невеличкого сонця на низку ідеограм[183].

— Мерліне, ти сядеш на трон і служитимеш мені, коли настане час?

— Я зроблю все необхідне, аби відновити рівновагу сил, — відказав я.

— Це не відповідь на моє питання! Ти сядеш на трон на моїх умовах?

— Якщо це те, що треба, аби все виправити, — відповів я.

— Це мене влаштовує, — сказав він. — Можеш залишити собі свою іграшку.

Дара посунулась убік, і він ковзнув повз неї, а тоді почав блякнути.

— Запитай у нього про Люка, і Корвіна, і новий Лабіринт, — пролунав його голос, перш ніж він розтанув.

Вона повернулася й утупилась у мене очима.

— Налий мені склянку вина, — промовила Дара.

Я налив. Вона піднесла її до губ і випила одним духом.

— Отже, розкажи мені про Люка, і Корвіна, і новий Лабіринт, — сказала вона.

— Розкажи мені про Джасру і Бранда, — парирував я.

— Ні. Ти перший, — сказала вона.

— Чудово, — погодився я. — Тільки він забув сказати, що це були фантоми Лабіринту. Люк перестрів мене, коли я прямував сюди. Його послав Лабіринт переконати мене полишити межі Хаосу. Лоґрус послав лорда Борела позбутися Люка.

— Люк — це Рінальдо, син Джасри та Бранда, чоловік Корал та король Кашфи?

— Саме так. Тепер розкажи мені нарешті все до кінця. Ти послала Джасру піймати Бранда в пастку, загнати його на той шлях, яким він пішов?

— Він пішов би цим шляхом у будь-якому разі. Він прийшов до Дворів у пошуках сили для здійснення своїх планів. Вона тільки трохи полегшила його завдання.

— Я так не думаю. Але чи це означає, що прокляття мого батька насправді не мало жодної ваги?

— Ні, воно допомогло, в метафізичному плані. Завдяки йому простягнути Чорну дорогу аж до Амбера стало простіше. А чому ти все ще тут, якщо король Рінальдо сказав тобі забиратися звідси? Це прояв лояльності до Дворів?

— Ми домовилися з тобою про обід, а ми давно не обідали разом. Не хотів пропустити таку нагоду.

Вона посміхнулася краєчком губ і відсьорбнула трохи вина.

— Ти спритно звернув розмову на інше, — зауважила вона. — Але повернімося до неї. Фантом Борела позбувся фантома Рінальдо, я так розумію?

— Не зовсім так.

— Що ти маєш на увазі?

— З’явився фантом мого батька й розібрався з Борелом, і ми змогли піти.

— Знову? Корвін знову взяв гору над Борелом?

Я кивнув.

— Звісно, ніхто з них не пам’ятав про їхню першу сутичку. Їхні спогади закінчуються часом копіювання, отже...

— Я розумію, як це працює. Що трапилося далі?

— Ми втекли звідти, — відповів я, — і, врешті-решт, я опинився тут.

— А що мав на увазі Лоґрус, згадуючи Лабіринт?

— Імовірно, те, що фантом мого батька був створений саме новим Лабіринтом, а не старим.

Вона випрямилася на стільці, очі її розширилися.

— Звідки тобі це відомо? — запитала вона з притиском.

— Він мені сказав, — відповів я.

Вона утупилася поглядом кудись повз мене, на море, тепер абсолютно безмовне.

— Отже, третя сила, дійсно, устряла в гру, — задумливо промовила вона. — Це вражає, хоч і плутає карти. Хай буде проклятий Корвін за те, що накреслив той Лабіринт!

— Ти його ненавидиш по-справжньому, адже так? — сказав я.

Вона подивилася мені просто в очі.

— Більше ні слова про це! — наказала вона. — Ні, стривай, ще одне, — додала вона за мить. — Чи не сказав він тобі щось про те, кому підкоряється новий Лабіринт? Чи про те, які він має плани? Те, що він послав фантом Корвіна захистити Люка, можна розглядати як дублювання ним дій старого Лабіринту. З іншого боку, чи через те, що його створив твій батько, чи через те, що він має власні плани щодо тебе, можливо, це було зусилля, спрямоване на твій захист... Що він казав про це?

— Що він хоче забрати мене з того місця, де я знаходився.

Вона кивнула.

— Саме це він і зробив, — сказала вона. — Він казав ще щось? Відбулося ще щось важливе?

— Він питав про тебе.

— Справді? І це все?

— Він не мав якогось спеціального послання, якщо ти це маєш на увазі.

— Розумію.

Вона подивилася вбік, хвилинку помовчала. А тоді сказала:

— Ці фантоми мають короткий вік, чи не так?

— Так, — підтвердив я.

— Це просто бісить, — проказала вона, — думати, що, попри все, він ще може бути в грі.

— Він живий, адже так, мамо? — сказав я. — І ти знаєш, де він.

— Я йому не сторож, Мерліне.

— Гадаю, сторож.

— Це нахабство так зі мною говорити!

— Та я мушу це робити, — відповів я. — Я проводжав його, коли він вирушав сюди, до Дворів. Звичайно, він хотів бути тут разом з іншими для підписання мирної угоди. Але ще більше він хотів побачити тебе. У нього лишалося стільки питань без відповідей — звідки ти з’явилася, чому ти прийшла до нього, чому ви розсталися так, як розсталися...

— Досить! — вигукнула вона. — Припини це!

Я не звернув уваги на її слова.

— ...я знаю, що він був тут, у Дворах. Його тут бачили. Він, напевне, шукав тебе. Що тоді сталося? Які відповіді ти йому дала?

Вона схопилася на ноги, на обличчі її була лють.

— Усе, Мерліне, — сказала вона. — Схоже, з тобою неможливо підтримувати цивілізовану розмову.

— Він твій бранець, мамо? Ти зачинила його десь, у такому місці, де він не може тебе потурбувати, не може завадити твоїм планам?

Вона різко зробила крок від столу і, здається, навіть оступилася.

— Нестерпна дитина! — сказала вона. — Ти такий само, як він. Чому ти мусиш бути таким схожим на нього?

— Ти його боїшся, адже так? — сказав я, раптом зрозумівши, що це може бути правдою. — І ти боїшся вбити Принца Амбера, навіть маючи Лоґрус на своєму боці. Ти його тримаєш десь під замком, але ти боїшся, що він звільниться та зруйнує твої нові плани. І боїшся ти дуже давно, через те, що мусила зробити, аби вивести його з гри.

— Який абсурд! — сказала вона, задкуючи, бо я наближався до неї, обігнувши стіл. Тепер її обличчя виказувало справжній жах. — Це тільки здогадки! — продовжила вона. — Він мертвий, Мерліне! Припини! Забирайся геть! Ніколи не згадуй більше його ім’я в моїй присутності! Так, я його ненавиджу! Він знищив би всіх нас! І тепер знищив би, якби міг!

— Він не мертвий, — констатував я.

— Як ти можеш це стверджувати?

Я утримався від спокуси сказати їй, що говорив з батьком, і промовчав.

— Лише винні захищаються так несамовито, — сказав я. — Він живий. Де він?

Вона піднесла руки, долонями до себе, і склала їх на грудях, опустивши лікті. Страху і гніву наче й не було. Коли вона заговорила знову, в голосі її чулося чи не глузування:

— Тоді шукай його, Мерліне. Шукай його, обов’язково.

— Де? — запитав я.

— Шукай його в Безодні Хаосу.

Біля її лівої ступні з’явився язичок полум’я і почав оббігати все її тіло, рухаючись проти годинникової стрілки, підіймаючись вище й вище, залишаючи за собою суцільну вогняну завісу. Полум’я закрило її з головою, а тоді зникло з тихим шипінням, забравши її з собою.

Я зробив крок уперед, опустився на коліно на тому місці, де вона стояла. Долоня відчула слабке тепло, і це все. Гарні чари. Мене ніхто таких ніколи не вчив. Пригадавши минуле, я мусив визнати, що мама завжди мала слабкість до ефектних появ і зникнень.

— Привиде?

Він зіскочив з мого зап’ястка й завис у повітрі перед моїм обличчям.

— Так?

— Ти все ще заблокований і не можеш переміщатися крізь Тінь?

— Ні, — відказав він. — Блокування зникло, як тільки забрався образ Лоґрусу. Я можу мандрувати й до Тіні, і з Тіні. А можу й тебе перемістити. Хочеш?

— Так. Віднеси мене до галереї нагорі.

— До галереї? Тату, прямісінько з того місця, де знайшов Лоґрус, я занурився в темне море. Я не встиг обізнатися з місцевою географією.

— Пусте, — сказав я. — Сам упораюся.

Я активізував спикард. З шести його ліній заструменіла енергія, закручуючись спіраллю, забираючи нас із Привидом наче в клітку, вихором підносячи нас угору, до місця, де я побажав опинитися — до Катакомб Мистецтв. Поки ми летіли, я спробував викликати спалах полум’я, але так і не дізнався, вдалося це мені чи ні. Навіть дивно, як ті, хто це вміє, примудрилися досягти своєї майстерності.

7

Я переніс нас до моторошного залу, який серед усіх залів Катакомб старий очільник дому Саваллів полюбляв найбільше. Це був сад скульптур без природного освітлення, лише з невеличкими світильниками понизу, що ліпилися до підніжжя масивних брил. Тут було в кілька разів темніше, ніж у моєму улюбленому барі. Долівка не була рівною — увігнута, опукла, східчаста, складчаста — але загальний контур являв собою западину. Важко було оцінити розміри приміщення, бо, залежно від того, де стати, відкривалися нові простори та нові куточки. Ґрамбл, старий лорд Савалл, забажав, щоб цей зал не мав рівних поверхонь, і, на мою думку, це завдання потребувало найвищого рівня майстерності тіней.

Я стояв біля чогось, що скидалося на хитромудрий такелаж, от тільки корабля поблизу не було, а може, радше, на досконалий музичний інструмент, створений спеціально для того, аби на ньому грав якийсь титан, і світильники вихоплювали з темряви чи то канати, чи то струни, сріблячи ті, коли вони виходили з темряви й у темряву ж ховалися, очевидно, кріплячись до якоїсь розмитої темрявою рами. Інші брили виступали зі стін чи звисали зі стелі, наче сталактити. Я пішов уперед, і за кілька кроків те, що здавалося стінами, стало для мене підлогою. Брили, що стояли внизу, тепер витикалися зі стін.

Я йшов, а зал міняв свої обриси, крізь нього пронісся подув вітру, озвавшись зітханнями, гудінням, дзижчанням та дзвоном. Ґрамбл, мій вітчим, знаходив у цій залі втіху, тоді як для мене вона слугувала тільки місцем тренування відваги, завдяки тим пригодам, що чекали за її порогом. Утім, подорослішавши, я теж полюбив тут бувати, частково через те, що саме тут іноді я відчував хвилювання, властиве юності. Але зараз — зараз я хотів тільки поблукати тут кілька хвилин, згадати добрі старі часи і водночас дати лад своїм думкам. Бо їх набралося до біса багато... Речі, які мучили мене більшу частину мого дорослого життя, тепер, здавалося, ось-ось мали знайти своє пояснення. Мене не тішило сум’яття гіпотез, що аж роїлися в моїй голові. Але не так важливо, яка з них отримає підтвердження; головне, що вона покладе край моєму невіданню.

— Татку?

— Так?

— Не розумію, що це за місце, — сказав Привид.

— Це частина великої колекції творів мистецтва, якою володіє Дім Саваллів, — пояснив я. — Народ зі всього Хаосу і зі сусідніх Тіней теж приходить сюди подивитися на цю колекцію. Хобі мого вітчима. Коли я був малим, то багато часу провів, блукаючи цими залами. Тут є багато прихованих шляхів.

— А як щодо цієї кімнати? З нею щось не так.

— Це правда й неправда водночас, — сказав я. — Залежить від того, що ти маєш на увазі, кажучи «щось не так».

— Мої елементи сприйняття відчувають просто зараз якийсь дивний вплив.

— Це тому, що простір тут згортається, наче фігурка орігамі, тільки незвична. Зал значно більший, ніж здається. Тут ти можеш опинитися в різному часі й кожного разу бачити нові експонати. А може, вони переміщаються всередині приміщення. Я ніколи не знав цього напевне. Усе достеменно відомо тільки старому Саваллу.

— Отже, я мав рацію. З цим місцем щось не так.

— А мені воно цим і подобається.

Я усівся на срібний пеньок біля крислатого срібного ж дерева.

— Хочу подивитися, як згортається простір, — мовив нарешті Привид.

— То вперед.

Він відплив геть, а я сидів, прокручуючи в голові свою останню розмову з матір’ю. Згадував і про все, що сказав або не сказав Мандор, про конфлікт між Лабіринтом та Лоґрусом, про мого батька, як він захистив Лабіринт і мав стати королем в Амбері. Чи їй було про це відомо, чи знала вона факти, чи тільки робила припущення? Я дійшов висновку, що вона могла знати, адже між нею та Лоґрусом існували особливі стосунки, а той, безсумнівно, був у курсі головних рішень свого супротивника. Вона визнала, що ніколи не любила мого батька. Схоже, її цікавив тільки генетичний матеріал, який мав такий вплив на Лабіринт. Чи справді вона хотіла лише народити унікального захисника Лоґрусу?

Подумавши про те, що вона отримала в результаті, я пирснув сміхом. Вона подбала, щоб я навчився добре вправлятися зі зброєю, але до рівня мого батька мені було — як до неба. Мені більш до вподоби було чаклування, але в Хаосі чаклунів хоч греблю гати. Нарешті, вона відіслала мене до університету в Тіні Земля, яку полюбляли амберити. Але диплом комп’ютерника, отриманий у Берклі, також навряд чи додав мені якостей, необхідних, аби підносити прапор Хаосу в боротьбі з силами Порядку. Мабуть, я став для неї суцільним розчаруванням.

Я перенісся думками в дитинство, до тих химерних пригод, відправним пунктом яких слугувало це місце. Ми часто приходили сюди з Ґріллом, а Ґлейт або повзла біля наших ніг, або згорталася кільцем мені навколо руки чи ноги, або знаходила собі місце десь у мене за пазухою. Тут я видавав той дивний переливчастий крик, якому навчився уві сні, й інколи мені вдавалося викликати Керґму, і той приєднувався до нас, стрімко виринаючи зі складок темряви, з якоїсь проріхи перекрученого простору. Я так і не дізнався ніколи, хто ж такий чи що таке Керґма насправді, навіть якої він статі, бо він міняв свою форму і вмів літати, повзати, стрибати або бігати, набуваючи все нових незвичних форм.

У раптовому пориві я видав цей стародавній поклик. Звісно ж, нічого не сталося, а я вже за мить збагнув, що це було: плач за дитинством, яке минуло. Тоді я принаймні відчував, що мене любили. А тепер? Тепер я був ніхто — ані амберит, ані хаосит, і, сто відсотків, розчарування для всіх своїх рідних, з обох боків. Невдалий експеримент, ось хто я. Нікому я не був потрібний сам по собі, а завжди як щось таке, що може спрацювати. Раптом я відчув, що мені на очі навернулися сльози, і я ледь стримав схлипування. Не знаю, до якого стану я б себе роз’ятрив, бо мене відволікли від цього заняття.

Високо на стіні, ліворуч від мене, з’явилася червона точка, що спалахнула полум’ям. Полум’я перетворилося на вогняне коло під ногами людської постаті.

— Мерліне! — гукнув звідти голос, й омахи полум’я здійнялися вище. У відблисках я побачив знайоме обличчя, що трохи скидалося на моє власне, і зрадів, що воно знову надає сенсу моєму життю, навіть якщо цей сенс — смерть.

Я підніс догори ліву руку й зажадав від спикарда спалаху блакитного світла.

— Я тут, Юрте! — гукнув я, підводячись. Я почав створювати світлову кульку, яка мала б відвернути його увагу, поки я готував удар, що мав спопелити його електричним струмом. Якщо поміркувати, це, мабуть, найнадійніший спосіб його позбутися. Я втратив лік усім його спробам мене вбити й ще раніше вирішив, що наступного разу ініціатива ітиме від мене. Підсмажити його нервову систему здалося мені найкращим способом його вколошкати, попри ту силу, яку дав йому Фонтан. — Я тут, Юрте!

— Мерліне! Я хочу поговорити!

— А я — ні. Я намагався надто часто, і мені більше нема чого сказати. Ходи сюди й покладемо цьому край: зброя, рукопаш, магія. Мені однаково.

Він підняв обидві руки, долонями вперед:

— Перемир’я! — вигукнув він. — Тут, у Савалла, не можна з’ясовувати стосунки.

— Не намагайся згодувати мені це лайно про каяття, братику! — гукнув я у відповідь і тієї ж миті усвідомив, що щось у цьому може бути. Я пам’ятав, наскільки важливою була для нього думка старого, і розумів, що він нізащо не зробить нічого проти волі Дари в її домі. — До речі, а чого ти хочеш?

— Поговорити, я не жартую, — сказав він. — Що мені робити?

— Зустрінемось он там, — сказав я, метнувши свою світлову кулю так, аби вона освітила згори один знайомий об’єкт, який виглядав точнісінько, як картковий будиночок, зроблений зі скла та алюмінію. Промені світла відбивалися навсібіч від сотень поверхонь.

— Гаразд, — почув я у відповідь.

Я пішов у тому напрямку. Я бачив, що він наближається зі свого боку, і звернув під таким кутом, аби наші шляхи не перетнулися. А ще я прискорив кроки, щоб прийти до будиночка першим.

— Без фокусів, — гукнув він. — А якщо ми все ж таки зрозуміємо, що не можемо вирішити все миром, вийдімо звідси.

— Згода.

Я зайшов у конструкцію так, щоб бути за рогом від того місця, де зайде він.

І тієї ж миті побачив шість своїх віддзеркалень.

— Чому саме тут? — пролунав голос, десь просто поруч.

— Гадаю, ти ніколи не бачив стрічку під назвою «Леді з Шанхаю»[184]?

— Ні.

— Мені спало на думку, що тут ми можемо прогулятися та поговорити і це місце нам допоможе не поранити один одного.

Я обігнув ріг. Тут було ще більше мене в різних місцях. Ще за кілька секунд я почув, як хтось шумно втягнув повітря десь поруч. І майже відразу пролунав смішок.

— Починаю розуміти, — почув я його слова.

Три кроки й ще один поворот. Я зупинився. Тепер я бачив двох себе і двох його. Але він на мене не дивився. Я повільно наблизився до одного з його відображень. Він повернувся, побачив мене. Розкривши рота, він позадкував і зник.

— Про що ти хотів поговорити? — запитав я, зупиняючись.

— Не знаю, звідки почати.

— Таке життя.

— Ти досить сильно засмутив Дару...

— Ти часу не витрачаєш. Я розстався з нею лише десять чи п’ятнадцять хвилин тому. Ти зупинився тут, у Савалла?

— Так. І я знав, що вона обідає з тобою. Отже, я лише перестрів її на хвилинку після обіду.

— Маю зізнатися, вона теж не додала мені гарного настрою.

Я знову завернув за ріг і пройшов крізь двері саме вчасно, аби встигнути помітити, як він легенько посміхнувся.

— Інколи вона це вміє, я знаю, — сказав він. — Вона повідала мені, що на десерт у вас був Лоґрус.

— Так.

— Вона сказала, що, схоже, він обрав тебе сісти на трон.

Я сподівався, що він побачив, як я знизав плечима.

— Схоже на те. Утім, я цього не прагну.

— Але ти сказав, що погоджуєшся.

— Тільки в тому випадку, якщо не буде інших можливостей відновити певну рівновагу сил. Це надзвичайний захід. До цього не дійде, я певний.

— Але він обрав тебе.

Я знову смикнув плечем.

— Тмер і Таббл стоять попереду мене.

— Це не має значення. Знаєш, а я б прагнув цього.

— Знаю. Як на мене, дуже невдалий кар’єрний вибір.

Раптом він оточив мене.

— Тепер — так, — визнав він. — Але впродовж якогось часу я мріяв про це, ще раніше, ніж тебе було обрано. Я гадав, що маю перевагу, кожного разу, коли ми зустрічалися, і щоразу опинявся все ближче до того, аби бути вбитим.

— Кожний раз був брудніший за попередній.

— Того останнього разу — у церкві, в Кашфі — я був упевнений, що мені нарешті вдасться з тобою поквитатися. Натомість ти мене мало не прикінчив.

— Припустімо, що Дара або Мандор прибрали Тмера й Таббла. Ти знав, що маєш сам розібратися зі мною, але як щодо Деспіла?

— Він пропустив би мене вперед.

— Ти його питав?

— Ні, але я впевнений у цьому.

Я зробив ще крок.

— Ти завжди надто керувався припущеннями, Юрте.

— Можливо, твоя правда, — сказав він, виникаючи й зникаючи знову. — У будь-якому разі це не має значення.

— Чому ні?

— Я пас. Виходжу з гри. Хай йому біс.

— Чого це раптом?

— Навіть якби Лоґрус не висловив ясно свої наміри, я все одно почав нервувати. Річ навіть не в тому, що я злякався, що ти вб’єш мене рано чи пізно. Я став замислюватися про себе самого та про престолонаступництво. Що буде, якщо я прокладу собі шлях до трону? Тепер я вже не такий упевнений, як колись, що достатньо компетентний, аби на ньому сидіти.

Я повернув знову й на мить помітив його — облизує губи, брови зібрані на вузлик.

— Я міг би наробити на троні ще тих дурниць, — продовжив він, — якби не прислухався до розумних порад. А ти знаєш, що, у кінцевому підсумку, поради ці йшли б від Мандора чи Дари. Я б став маріонеткою в їхніх руках, хіба не так?

— Можливо. Але ти мене дуже здивував. Коли це ти почав так вважати? Чи не після того, як пройшов ритуал у Фонтані? Може, це завдяки тому, що я його перервав, ти навернувся на нормальний курс?

— Можливо, щось у цьому є, — погодився він. — Тепер я радий, що не пройшов ритуал до кінця. Підозрюю, що інакше я міг би збожеволіти, як Бранд. А може, причина в чомусь геть іншому. Наприклад... Не знаю.

Запало мовчання, під час якого я продовжував боком пробиратися коридором, а мої здивовані відбитки ступали нога в ногу зі мною у дзеркалах обабіч мене.

— Вона не хотіла, щоб я тебе вбивав, — нарешті вичавив він із себе, і голос його пролунав звідкись з правого боку.

— Джулія?

— Так.

— Як вона?

— Одужує. До речі, дуже швидко.

— Вона тут, на Шляхах Саваллів?

— Так.

— Послухай, я хотів би її побачити. Але, якщо вона не захоче, я зрозумію. Я не знав, що це вона, коли вдарив кинджалом Маску. Мені дуже шкода.

— Вона насправді ніколи не хотіла заподіяти тобі шкоди. Ворогувала з Джасрою. Проти тебе вона вела складну гру. Хотіла довести, що вона не гірша за тебе; можливо, краща. Хотіла показати тобі, від чого ти відмовився.

— Мені шкода, — промимрив я.

— Скажи мені ось що, дуже тебе прошу, — промовив він. — Чи ти її кохав? Чи ти колись кохав її по-справжньому?

Я відповів не одразу. Урешті-решт, я й сам ставив собі це запитання, безліч разів, і мені теж доводилося чекати на відповідь.

— Так, — відказав я згодом. — Я не зрозумів цього, поки не стало вже надто пізно. Помилився в часі.

Ще пауза, і тепер спитав уже я:

— А ти?

— Я не збираюся повторювати твою помилку, — відповів він. — Це завдяки їй я почав замислюватися над усіма цими речами...

— Розумію. Якщо вона не захоче мене бачити, перекажи їй, що я дуже шкодую... про все...

Відповіді не було. Я трохи постояв недвижно, сподіваючись, що він підійде до мене, але він не робив цього.

Тоді я гукнув:

— Гаразд. Щодо мене, згоден вважати наше протиборство закінченим.

Я пішов далі. Трохи згодом дійшов до виходу і вийшов крізь нього.

Він стояв зовні, дивлячись на масивний порцеляновий фасад.

— Добре, — відгукнувся він.

Я підійшов ближче.

— Це ще не все, — проказав він, не повертаючись до мене.

— Так?

— Гадаю, вони вирішили витягти туза з рукава, — сказав він.

— Хто? Як? І навіщо?

— Мама та Лоґрус, — пояснив він. — Аби посадити тебе на трон. Хто така Наречена Каменя?

— Гадаю, це Корал. Здається, я чув, як Дара одного разу вжила цей термін. А в чому річ?

— Я випадково почув, як вона давала вказівки декому з Гендрейків. Вона відправляє спеціальну команду викрасти цю жінку й доправити її сюди. У мене склалося враження, що вона має бути твоєю королевою.

— Це безглуздя, — сказав я. — Вона одружена з моїм приятелем Люком. Вона — королева Кашфи...

Він стенув плечима.

— Кажу тобі те, що чув, — сказав він. — Це якимось чином пов’язане з отією проблемою рівноваги сил.

І дійсно. Я не подумав про таку можливість, але це здавалося цілком логічним. Разом із Корал Двори автоматично отримали б Судний Камінь, або Око Змії, як його тут називають, і це, певна річ, вплинуло б на баланс сил. Втрата для Амбера, набуток для Дворів. Цього може виявитися достатньо, аби отримати те, чого прагнув я, — гармонії, здатної відтермінувати катастрофу на невизначено довгий час.

Дуже шкода, що я не міг дозволити, аби це сталося. Бідолашну дівчину й так уже засмикали, бо вона мала нещастя опинитися в Амбері в невідповідний час, бо вона мала нещастя відчути до мене симпатію. Я згадав, як колись поринув у абстрактні філософські роздуми й дійшов висновку, що, так, це буде правильно пожертвувати однією невинною людиною заради блага багатьох. Це було ще в коледжі, і йшлося в тому філософствуванні про принципи, здається. Але Корал була мені приятелькою, кузиною і, в певному значенні, коханкою, хоч це і сталося за дуже дивних обставин, і зараз, швиденько проаналізувавши свої до неї почуття, аби знову не бути заскоченим зненацька, я зрозумів, що, можливо, я в неї й закохався. І все це означало, що філософія вчергове зазнала поразки, зустрівшись із реальністю життя.

— А як давно вона відправила ту команду, Юрте?

— Не знаю, коли вони відбули; не знаю навіть, чи вони вже відбули чи ще ні, — відповів він. — Але, враховуючи різницю в часі, вони могли вже не тільки вирушити на завдання, а й повернутися.

— Твоя правда, — визнав я й пробурмотів: — От лайно!

Він розвернувся й подивився на мене.

— Тобто, це важливо і з багатьох інших причин, я так розумію? — поцікавився він.

— Це важливо для неї, а вона важлива для мене, — відповів я.

На його обличчі з’явився вираз щирого здивування.

— У такому разі, — сказав він, — чому б тобі просто не дозволити їм притягти її сюди? Якщо тобі доведеться сісти на трон, це підсолодить пілюлю. Якщо не доведеться, вона, хоч як, а залишиться з тобою.

— Важко таїти свої почуття, навіть серед нечарівників, — зауважив я. — Її можуть тримати як заручницю, аби я не вибрикував.

— Ось що. Не хотів казати, але це мене тішить... Тобто... Мене тішить, що тобі небайдуже до когось, крім себе.

Я нахилив голову. Мені хотілося підійти до нього, доторкнутися до нього, але я не став цього робити.

Юрт тихенько замугикав, як він іноді робив хлоп’ям, коли щось обмірковував. А тоді сказав:

— Ми мусимо дістатися до неї, перш ніж це зроблять вони, і заховати її десь у безпечному місці. Або, якщо вона вже у них, відбити її.

— Ми?

Він посміхнувся, чого зазвичай ніколи не робив.

— Ти ж знаєш, яким я став. Я по-справжньому крутий.

— Сподіваюсь, — сказав я. — Але ти ж розумієш, що станеться, якщо хтось дізнається, що за цим стояла парочка братиків з роду Саваллів? Чекай на вендету з боку Гендрейків, скоріш за все.

— Навіть якщо це Дара їх на це намовила?

— Це виглядатиме так, наче вона їх підставила.

— Домовились, — сказав він. — Жодних свідків.

Я міг би додати, що запобігти вендеті означає зберегти життя купі народу, але це, хай як, а пролунало б дещо лицемірно. Натомість я сказав:

— Сила, яку ти отримав від Фонтана, дає тобі змогу діяти як «живий Козир». Принаймні я чув, що цей феномен називали саме так. Мені здається, саме так ти переміщав Джулію, і себе разом з нею.

Він кивнув.

— Можеш терміново перекинути нас звідси до Кашфи?

Повітря наповнилося дзвоном: десь далеко залунав величезний гонг.

— Я можу робити все, що роблять Козирі, — відповів він, — і з собою я можу брати кого завгодно. Єдина заковика в тому, що Козирі на таку відстань не діють. Мені доведеться переносити нас за кілька стрибків.

Гонг пролунав знову.

— Що там таке відбувається? — запитав я.

— Цей шум? — перепитав він. — Це знак, що незабаром розпочнеться похорон. Його чути по всіх Дворах.

— Невчасно.

— Може, так, а може, й ні. Це наводить мене на думку.

— Кажи, що за думка?

— Похорон стане нашим алібі, якщо нам доведеться прибрати когось із Гендрейків.

— Яким чином?

— Різниця в часі. Ми йдемо на похорон і даємо себе помітити. Потім вислизаємо, виконуємо свою справу, повертаємося та залишаємося до кінця церемонії.

— Ти гадаєш, часовий потік дасть це зробити?

— Я гадаю, що шанс у нас є, і непоганий. Я зробив купу стрибків по всіх усюдах. І починаю по-справжньому відчувати часові потоки.

— Тоді ми спробуємо. Чим більше плутанини, тим краще.

І знову загудів гонг.

Червоний, колір вогню чи колір життя, що тече в наших жилах, у Дворах Хаосу — колір жалоби. Я вирішив скористатися спикардом, а не образом Лоґрусу, аби викликати відповідний одяг для себе. Було у мене бажання уникати наразі будь-якого спілкування, навіть цілком світського, з цією Силою.

Юрт козирнув нас до свого житла, де у нього були відповідні шати, що залишилися з останнього похорону, на якому він був присутній. У мене, на споді душі, теж ворухнулося бажання побачити свою стару кімнату. Можливо, колись, коли я буду не в такому цейтноті...

Ми вмилися, розчесалися, опорядилися, швиденько вдяглися. Я змінив подобу, те ж саме зробив і Юрт, і ми знову причепурилися, уже в цьому вигляді, а вже потім взялися вбиратися відповідним чином. Сорочка, бриджі, камзол, плащ, сандалі, браслети, шарф та бандана — ми виглядали на всі сто. Зброю мусили залишити. Вирішили повернутися по неї, коли вдасться ушитися.

— Готовий? — запитав мене Юрт.

— Так.

Він узяв мене за руку, і ми, перемістившись, прибули на внутрішній периметр Плази на Краю Світу, де блакитне небо затьмарювалося, наче над пожежею, над шерегою факельників, що вишикувалися уздовж маршруту, яким мала йти жалобна процесія. Ми теж змішалися з натовпом, бажаючи, щоб нас побачили якомога більше людей. Мене привітали кілька знайомих. На нещастя, більшість із них хотіли зупинитися та поговорити, оскільки давно мене не бачили. У Юрта були такі ж проблеми. Майже всі цікавилися, чому ми тут, а не біля Телбейна, масивного, скляного шпиля Хаосу, що височів далеко за нашими спинами. Раз у раз повітря починало вібрувати, коли гонг видавав нову серію розкотистого гудіння. Вібрація відчувалася й у нас під ногами, бо ми були дуже близько до її джерела. Ми неспішно простували Плазою, прямуючи до величезної споруди з чорних брил на самому краю Безодні, брамою в якій слугувала арка з омахів замерзлого полум’я, і з нього ж складалися і сходи, що вели вниз, кожна сходинка, кожний поручень. Гігантський амфітеатр під нашими ногами також охоплювало полум’я, і він, сяючи, дивився на чорну брилу, що стояла на краю всього, і за нею не було стіни, а лиш розчахнута порожнеча Безодні та її сингулярність[185], звідки вийшло все суще у світі.

Ніхто поки що туди не заходив, і ми стояли біля вогняної брами та дивилися назад, на той маршрут, яким йтиме процесія. Ми кивали привітним демонським обличчям, здригалися від звуків гонга, дивилися на небо, яке тим часом потемнішало ще сильніше. Раптом увесь мій розум наповнила чиясь потужна присутність.

— Мерліне!

І негайно в моїй уяві виник Мандор у зміненій подобі. Він був у червоних жалобних шатах і дивився вниз на свою руку, а пальців я не бачив, бо, мабуть, саме там у нього був Козир із моїм зображенням, і виглядав він таким роздратованим, яким я його не бачив дуже давно, а може, й ніколи.

— Так? — відгукнувся я.

Його погляд ковзнув повз мене. Вираз обличчя раптом змінився, брови поповзли вгору, губи розтулилися.

— Це Юрт з тобою? — запитав він.

— Точно, він.

— А у мене з нашої останньої розмови, — повільно проказав він, — склалося враження, що ви маєте не найкращі взаємини.

— Ми домовилися не повертатися до наших суперечок під час похорону.

— Хоч це виглядає дуже цивілізовано, я не впевнений, що це розумно, — сказав він.

Я посміхнувся.

— Я знаю, що роблю, — відказав я йому.

— Справді? — зронив він. — Тоді що ти робиш в соборі замість бути тут, у Телбейні?

— Ніхто мені не сказав, що я маю бути в Телбейні.

— Це дивно, — відповів він. — Ваша мати мала попередити і тебе, і Юрта, що ви маєте брати участь у жалобній ході.

Я помотав головою і повернувся до Юрта.

— Юрте, ти знав, що ми маємо брати участь у процесії? — запитав я.

— Ні, — відказав він. — З одного боку, начебто й мали б, а з іншого — ми під чорною вартою, а вони, мабуть, бажають, щоб ми не висовувалися. А з ким ти це розмовляєш?

— З Мандором. Він каже, Дара мала нас попередити.

— Мені вона нічого не казала.

— Ти чув? — звернувся я до Мандора.

— Так. Тепер це не має значення. Ходіть сюди, ви обоє.

Він простягнув іншу руку.

— Він кличе нас, негайно, — сказав я Юртові.

— Чорт забирай! — буркнув собі під ніс Юрт, роблячи крок уперед.

Я дотягнувся до руки Мандора й ухопився за неї, а Юрт підійшов ближче й узявся за моє плече. Ми зробили крок уперед й опинилися у головному залі Телбейна на першому поверсі, серед глянсових та мерехтливих стін. Етюд у чорних, сірих, болотяно-зелених та винно-червоних тонах, канделябри-сталактити, вогняні скульптури попід стінами, а між ними розвішені лускаті шкури. Під склепінням повільно плавають водяні сфери, наповнені химерними створіннями. У залі товпом товпилися вельможні гості, рідня, кур’єри, наче вогняне море хвилювалося навкруги катафалка в центрі залу. Гонг бомкнув знову, саме тоді, коли Мандор щось нам сказав.

Він зачекав, доки стих розкотистий гул, і повторив:

— Я кажу, Дари ще немає. Ходіть, віддайте шану, і хай Бенкес покаже вам ваші місця в процесії.

Кинувши погляд в напрямку катафалка, я помітив неподалік і Тмера, і Таббла. Тмер розмовляв із Бенкесом, Таббл з особою, що стояла до мене спиною, і я не міг розпізнати, хто це. Раптом мені стукнула жахлива думка.

— А чи передбачені, — запитав я, — достатні заходи безпеки під час процесії?

Мандор усміхнувся.

— Серед присутніх багато охоронців, — сказав він, — а ще більше розставлено уздовж шляху. Кожну секунду ви будете під оком.

Я зиркнув на Юрта, пересвідчитися, чи він це чує. Той кивнув.

— Дякую.

Вивергаючи подумки довгі рулади брудної лайки, я попрямував до труни, Юрт за мною. Єдине, що спадало мені на думку, — це звернутися до Лабіринту, аби він послав сюди мого фантома і той мене замінив. Але Лоґрус негайно розпізнає підставу за сплеском енергії. А якщо я просто піду з церемонії, мою відсутність не лише помітять, але мене, можливо, і вистежать. Можливо, це зробить сам Лоґрус, щойно Дара звернеться до нього по пораду. Тоді всі дізнаються, що я виступив проти спроби Лоґрусу відновити рівновагу сил, і тоді я буду не просто по вуха в лайні; ні, хвилі лайна накриють мене з головою. Я не такий дурний, аби вважати себе незамінним.

— То як ми це зробимо, Мерліне? — пошепки спитав мене Юрт, коли ми встали у хвіст черги, що повільно просувалася.

Гонг пролунав знову, і канделябри увійшли з ним у резонанс.

— Не бачу, як нам це зробити, — відповів я. — Може, спробувати вийти з нею на контакт, поки ми йдемо.

— Звідси через Козир це неможливо зробити, — відповів він. — Не знаю, може, за сприятливих умов... але тут стільки перешкод...

Я намагався пригадати якесь заклинання, якийсь засіб зв’язку чи агента, якому можна дати відповідне доручення. Ідеально згодився би Привид. Але ж він подався досліджувати просторові асиметричні ефекти в Залі Скульптур, і це може затягнутися надовго.

— Я міг би дістатися туди дуже швидко, — визвався Юрт, — а враховуючи різницю в часі, й повернутися раніше, ніж хтось помітить, що я зник.

— А в Кашфі ти знаєш дві особи, з якими можна переговорити, — нагадав йому я. — І це Люк і Корал. Вони обоє бачили тебе в церкві, коли ми з тобою намагалися вколошкати один одного. А потім ти поцупив у Люка батьківського меча. Скажу, довго не розмірковуючи: він спробує тебе вбити, щойно побачить, а вона закричить на ґвалт.

Черга просунулася вперед на кілька кроків.

— То я не звертатимуся по допомогу, — сказав він.

— Еге ж, — відповів я. — Я знаю, що ти крутий, але Гендрейки — профі. А до того ж Корал, без сумніву, чинитиме шалений опір тобі як рятівникові.

— Ти ж чаклун, — сказав Юрт. — Якщо ми дізнаємося, хто тут охорона, чи не можеш ти накласти на них чари, аби їм здавалося, наче вони бачать нас увесь час аж до кінця похорону? Тоді ми можемо щезнути, і все буде потай.

— Маю таку підозру, що або матуся, або наш старший братик наклали на охоронців захисні чари. Я б обов’язково так зробив, бо тут ідеальні умови для кілерів. Якби я відповідав за безпеку в цьому місці, то б не дозволив нікому лізти в голови до моїх людей.

Ми прочовгали вперед, ще трохи. Нахилившись убік та витягнувши шию, я вже міг бачити в просвітах між головами тих, хто був попереду, усохле демонське тіло старого Свейвілла, у пишних шатах, зі змією з червоного золота на грудях, в труні, утвореній з омахів полум’я. Вічний супротивник Оберона нарешті відбував на зустріч із ним.

Коли ми підійшли ще ближче, мені спало на думку, що цю проблему можна вирішити й геть по-іншому. Мабуть, я надто довго жив серед товариства, недосвідченого в чарах. Я й думати забув про магію, спрямовану проти магії, про складні змішані закляття. Що з того, що охоронці, скоріш за все, мають на собі захист від маніпулювання з їхніми органами відчуттів? Хай собі. Треба знайти шлях, як це обійти.

Ще один удар у гонг. Коли луна стихла, Юрт нахилився ближче.

— Я тобі ще не сказав головного, — прошепотів він.

— А саме? — зацікавився я.

— Там, на Шляхах Саваллів, я прийшов домовлятися з тобою ще й тому, що до біса наляканий, — проказав він.

— Що тебе налякало?

— Принаймні хтось із них, може, Мандор, а може, Дара, прагнуть більшого, ніж рівноваги сил; вони бажають повної перемоги Лоґрусу, Хаосу. Я знаю, що це так. А я не тільки не хочу брати в цьому участі, я не хочу, щоб так сталося. Тепер, коли я можу відвідувати Тіні, я не хочу, щоб їх знищили. Не хочу, аби перемогла якась одна сторона. Хоч і тотальний контроль з боку Лабіринту, можливо, був би анітрохи не кращим.

— Звідки у тебе впевненість, що хтось із них насправді цього прагне?

— Вони вже спробували одного разу, з Брандом, хіба ні? Він мав намір зруйнувати весь порядок.

— Ні, — сказав я. — Він планував зруйнувати старий порядок, а тоді замінити його власним. Він був революціонером, а не анархістом. Збирався створити новий Лабіринт усередині породженого ним самим Хаосу, цілком реальний, але такий, що належав би тільки йому.

— Його просто надурили. Він ніколи б не спромігся зробити щось подібне.

— Як дізнатися, поки не спробуєш? А спробувати йому не довелося.

— Хай там як, а я боюся, що хтось хоче поставити хрест на реальному стані речей. Якщо їм удасться її викрасти, вони зроблять величезний крок у цьому напрямку. Якщо ти не здатний намутити щось, аби прикрити нашу відсутність, гадаю, ми мусимо просто піти звідси й спробувати зробити, що зможемо.

— Не зараз, — відказав я. — Зачекай. Я щось вигадаю. Як тобі така ідея: я не відшукуватиму охоронців серед натовпу і не гіпнотизуватиму їх. Натомість я застосую трансформацію. Візьму якихось двох хлопів і зроблю їх нашими двійниками. Щойно я це зроблю, ти козирнеш нас звідси. Жодних галюцинацій для жодної особи. Усі бачитимуть їх як нас, а ми зможемо взятися до нашої справи, а якщо потрібно буде, то й повернутися.

— Так і зроби, а я транспортую нас звідси.

— Гаразд, я займуся оцими двома просто перед нами. Щойно закінчу, махну тобі рукою отак, — я провів лівою рукою собі від плеча до пояса, — і ми з тобою нахилимося, наче хтось із нас щось упустив. І ти негайно забереш нас звідси.

— Я буду готовий.

Зі спикардом усе виявилося простіше: не треба було створювати заклинання для трансформації. Він працював як процесор заклинань. Я ввів завдання на два кінцеві результати, і він миттєво пробіг тисячі варіантів і видав мені два готові закляття, на розробку яких традиційними методами у мене пішла б купа часу. Наклавши чари, я підняв руку і дістався одного з численних джерел енергії, які спикард контролював далеко в Тінях. Ця енергія мала послужити живим духом для створених мною конструктів. Побачивши, що зміни розпочалися, я опустив руку, як було домовлено, і нахилився вперед.

На мить я відчув запаморочення, а випрямився вже в апартаментах Юрта, поруч із ним. Я розсміявся, а він поплескав мене по плечі.

Не зволікаючи, ми повернулися до своєї людської подоби та переодяглися. Юрт негайно ж схопив мене за руку й переніс нас до Вогняної Брами. Ще мить, і знову стрибок, цього разу на гірську вершину, біля підніжжя якої лежала блакитна долина, а над нами сяяло зелене небо. Ще один стрибок, і ми опинилися посередині високого мосту над глибоченною ущелиною, під небосхилом, який то ряснів зірками, то чорнів беззоряно.

— Тепер можна, — промовив він, і у нас під ногами виникло сіре каміння, чи то зарошене, чи то мокре від зливи, що минула. На сході хмари займалися пожежею. З півдня задував легкий бриз.

Це був мур навколо центральної частини Джидраша, столиці Кашфи, де сидів на троні Люк. Нижче знаходилися чотири величезні споруди. Одна з них — королівський палац, а інша, просто навпроти нього, на протилежному боці Площі — Храм Єдинорога. Ми бачили також дахи безлічі менших будівель. Трохи віддалік виднівся флігель того палацу, звідки Ґрілл забрав мене, перервавши моє побачення з королевою. Здається, що це було так давно... Я роздивився крізь буяння плюща навіть зірвану віконницю на нашому вікні.

— Туди, — мовив я, показавши на вікно. — Там я бачив її востаннє.

В один змиг ока ми вже стояли посеред кімнати. Крім нас, тут нікого не було.

У кімнаті встигли прибратися, ліжко заправили. Я витяг свої Козирі, знайшов карту Корал. Я вдивлявся в неї, поки вона не стала крижаною. Відчувши присутність Корал, я ввійшов у контакт.

Вона була там, і її там не було. Це було безладне й викривлене відчуття присутності, як буває уві сні або в ступорі. Я провів рукою над картою, припиняючи наш невдалий контакт.

— Що сталося? — запитав Юрт.

— Гадаю, вона під наркотиками, — відповів я.

— Це вказує на те, що вони її вже схопили, — сказав він. — Ти зможеш знайти, де її тримають, якщо вона в такому стані?

— Вона може бути і в сусідньому будинку, на лікуванні, — сказав я. — Коли ми бачилися з нею, вона ще не почувалася здорового.

— То що ми робимо?

— У будь-якому разі ми мусимо переговорити з Люком, — сказав я, відшукуючи потрібну карту.

Як тільки я витяг її, контакт встановився миттєво.

— Мерліне! Де тебе чорти носять? — поцікавився він.

— Якщо ти в палаці, я по сусідству, — відказав я.

Він підвівся, і я побачив, що раніше він сидів на краю ліжка, підібрав з підлоги зелену сорочку з довгими рукавами й прикрив нею свою чималеньку колекцію шрамів. Краєм ока я наче помітив ще когось у ліжку біля нього. Він щось промурмотів у той бік, але я не розчув, що саме.

— Треба поговорити, — сказав він, намагаючись пригладити розкуйовджене волосся. — Забери мене.

— Гаразд, — відгукнувся я. — Тільки хочу тебе попередити, що зі мною мій брат Юрт.

— Він має при собі меч мого татуся?

— Ммм... Ні.

— Спробую не вбити його просто зараз, — відказав він, заправляючи сорочку в штани.

Він ривком сунув руку вперед. Я впіймав її та стиснув. Він ступив крок і приєднався до нашого товариства.

8

Люк вишкірився до мене, люто глипнув на Юрта.

— Де тебе все ж таки носило? — поцікавився він.

— Був у Дворах Хаосу, — сказав я. — Мене викликали через те, що помер Свейвілл. Саме зараз іде повним ходом похорон. Ми вислизнули звідти, коли я довідався, що Корал загрожує небезпека.

— Я знаю... тепер, — промовив Люк. — Вона зникла. Її викрали, схоже на те.

— Коли це сталося?

— Наскільки я можу судити, позаминулої ночі. А що тобі про це відомо?

Я подивився на Юрта.

— Різниця в часі, — зауважив він.

— Завдяки Корал виникає шанс набрати кілька очок, — пояснив я Люкові, — у нескінченному герці між Лабіринтом та Лоґрусом. Тому за нею вирядили агентів Хаосу. Але вона потрібна їм цілою та неушкодженою. Нічого поганого з нею не станеться.

— Навіщо вона їм потрібна?

— Схоже, вони вважають, що кращої кандидатури для коронації в Телбейні, тепер, коли Судний Камінь став частиною її анатомії, не знайти.

— То вони хочуть її королевою; а хто ж стане новим королем?

Раптом я відчув, що обличчя мені мов жаром обсипало.

— Ну, ті люди, що її захопили, бачать на цій посаді мене, — проказав я.

— Оце так новина! Мої вітання! — вигукнув він. — Принаймні я буду не єдиний, хто влип як муха в мед.

— Що ти маєш на увазі?

— Це царювання ще та заморока, скажу я тобі, старий. Не варте дірки з бублика. І на якої лихої години я вляпався в це лайно? Хто завгодно лізе до тебе, і ти мусиш марнувати на нього час, а коли наче нікого нема, хтось усе одно сидить у тебе на хвості.

— Чорт забирай, тебе ж щойно коронували! Зачекай трохи, і все утрясеться.

— «Щойно»? Місяць з гаком минув!

— Різниця в часі, — повторив Юрт.

— Ходімо, пригощу тебе кавою, — сказав Люк.

— Ти завів тут каву?

— Вона мені потрібна, старий. Сюди, — він провів нас крізь двері, завернув ліворуч, попростував до сходів.

— Мені тут стукнула кумедна думка, — сказав він, — коли слухав твою балачку, що тебе пхнуть на короля, а Корал — бажана королева, і таке інше. Я можу розірвати наш із нею шлюб як раз та два, оскільки тут я керую. Отже, ти хочеш її собі королевою, а я хочу укласти з Амбером цю угоду щодо Золотого Кола. Здається, тут є можливість кожному отримати свій шматочок щастя.

— Усе значно складніше, Люку. Я не хочу цієї посади, і, боюся, для всіх нас буде дуже погано, якщо Корал потрапить до рук моїх родичів із Дворів. Останнім часом я багато про що довідався.

— Наприклад? — запитав Люк, відчиняючи приховані двері, що вивели нас на вуличку позаду палацу.

Я знову подивився на Юрта.

— Він теж боїться, — зауважив я. — Саме тому останнім часом наші стосунки стали більш душевними.

Юрт кивнув.

— Існує ймовірність, що Бранд частково міг стати жертвою плану, розробленого у Дворах, — промовив він, — плану, що є частиною стратегії, якої там і досі притримуються.

— Краще нам піти й гарненько поснідати, — сказав Люк. — Вертаймося назад, поїмо на кухні.

Ми пішли за ним стежиною крізь сад.

І отак ми сиділи, їли, розмовляли, а за вікном розгорявся день. Люк зажадав, аби я знову спробував сконтактувати з Корал через її Козир, я спробував, і знову безуспішно. Він чортихнувся, кивнув і сказав:

— Ви прибули сюди вчасно. Мені повідомили, що її викрадачі нещодавно вирушили Чорною дорогою.

— Усе сходиться, — зазначив я.

— Але я маю підстави вважати, що до Дворів вони повернуться без неї.

— Он як?

— Наскільки я розумію, ці чорні магістралі, якими ви, хлопці, користуєтеся, є небезпечними для сторонніх, — зауважив Люк. — Але залишки цієї дороги можу вам показати; наразі це радше чорна стежка. Я хотів би подивитися, куди вона виведе, та не знаю, чи зможу йти нею, не кажучи вже про те, щоб іти довго. Хочу спитати, чи можливо надати мені якийсь захист від неї?

— Лише одне те, що ти будеш із нами, захистить тебе, коли ми вирушимо, — сказав Юрт.

Я підвівся. Кухар та дві посудомийниці подивилися в наш бік.

— Ти мусиш зустрітися з однією людиною, Люку, — сказав я йому, — просто зараз.

— Чому б і ні? — відгукнувся він, теж зводячись на ноги. — Де вона?

— Ходімо прогуляємося, — запропонував я.

— Звісно.

Ми попрямували до службового ходу.

— Отже, чи була вона свідомою спільницею, чи магічною бомбою уповільненої дії, це матуся могла підбурити татка на захоплення влади в Амбері, а, зрештою, і на те, щоб він спробував змінити світ.

— Ну, гадаю, він не прийшов до неї таким уже невинним агнцем, — зауважив я.

— Це правда, але цікаво, наскільки детально розробленими були його плани, — задумливо промовив Люк. — Це найприємніше, що мені довелося почути цього місяця.

Ми вийшли та опинилися на невеличкій галереї, що тяглася уздовж бокового фасаду палацу. Люк зупинився, роздивляючись навсібіч.

— Де він? — поцікавився він.

— Не тут, — відказав я. — Мені просто потрібно було знайти відправний пункт, де не було б свідків того, як я викрадаю їхнього короля.

— Куди ми прямуємо, Мерліне? — запитав Юрт, коли я закрутив спіраль із центру спикарда, яка брала енергію з шістнадцяти різних джерел енергії.

— Це ти добре придумав. Викради мене світ за очі, — устиг сказати Люк, коли спіраль уже затягувала в себе його разом із Юртом.

— Маю для тебе вигідну пропозицію, — відгукнувся я.

Це було так, наче ступити всередину калейдоскопа та пройти третину оберту серед кубістського подрібнення дійсності на шматочки та складання її у все нові та нові візерунки, і раптом вийти з іншого кінця трубки просто під гілля височенного дерева, верхівка якого губиться в тумані, а поблизу приткнувся червоний та білий «Шевроле» 57 року з ввімкнутим радіоприймачем, із якого лунає «Дев’ять Дів» Ренборна[186].

Фантом Люка виліз із переднього сидіння і посунув нам назустріч.

Люк витріщив на нього очі.

— Привіт, — сказав я. — Познайомтесь один з одним. Представляти вас, гадаю, зайве. Маєте багато спільного.

Юрт уставився на Лабіринт.

— Це версія мого батька, — пояснив я.

— Я так і здогадався, — відказав Юрт. — Але що ми тут робимо?

— У мене виникла одна ідея. Тільки я сподівався застати тут Корвіна й обговорити її з ним.

— Він приходив і знову пішов, — повідомив місцевий Люк, розчувши мої слова.

— А він сказав, як з ним зв’язатися чи коли на нього чекати?

— Нє-а.

— Прокляття! Слухай, з того, що я почув нещодавно, у мене склалося враження, що ви, Люки, можливо, були б не проти на час помінятися місцями — якщо тільки вдасться вмовити цей Лабіринт не заперечувати проти відпустки.

Люк, якого я вирішив продовжувати звати Люком, коли його фантом поблизу, прояснів як сонечко. Його двійника я вирішив йменувати Рінальдо, аби не було плутанини.

— Це досвід, без якого нема справжнього чоловіка! — сказав Люк.

— Тоді чому ж ти так намагаєшся від нього відпекатися? — поцікавився Рінальдо.

— Аби допомогти Мерлю врятувати Корал, — відказав Люк. — Її викрали.

— Справді? І хто ж це зробив?

— Агенти Хаосу.

— Гм-гм! — Рінальдо почав ходити туди і сюди. — Ну, добре, ви знаєте більше за мене, — сказав він нарешті. — Якщо Корвін повернеться незабаром і Лабіринт дозволить мені піти, я готовий вам допомогти. Зроблю, що зможу.

— Доки ми чекатимемо, слід прочахне, — зауважив Люк.

— Ти не розумієш, — сказав йому Рінальдо. — Я виконую тут певні обов’язки, і я не можу просто так кинути все й піти, навіть для того, аби побути десь королем. Те, що я роблю, важливіше.

Люк подивився на мене.

— Він має рацію, — сказав я. — Він страж Лабіринту. А Корал кривди ніхто не завдасть. Чому б нам із Юртом просто зараз не заскочити до Дворів на кілька хвилин, подивитися, як там просувається похорон? За цей час, може, й Корвін намалюється. Гадаю, ви двоє знайдете, про що потеревенити між собою.

— Уперед, — відгукнувся Люк.

— Еге ж, — підтримав його Рінальдо. — Хотілося б дізнатися, що там відбувається.

Я подивився на Юрта, а той кивнув мені у відповідь. Я підійшов і став опліч нього.

— Тепер ти за кермом, — сказав я йому. — Скоро повернемося, — кинув я тим, що залишалися, і ми розтанули в першому стрибку.

...І ось знову Шляхи Саваллів, і ми швиденько накидаємо яскраво-червоні лахи на свої, тепер уже демонські, тіла. Також я змінив наші обличчя, аби не зійтися десь разом із нашими двійниками, а після цього Юрт переніс нас на те місце, де ми залишили процесію.

Телбейн виявився порожнім. Вискочивши назовні, ми побачили, що колона встигла пройти Плазою, може, чверть відстані, а наразі зупинилася та змішалася.

— О-о... Що мені тепер робити? — запитав Юрт.

— Перенеси нас туди, — відказав я.

Ще мить, і ми приєдналися до натовпу, дивлячись у море спин попереду себе. Вогняну труну з тілом Свейвілла опустили на землю, навколо стали вартові. Я одразу ж звернув увагу на скупчення народу приблизно за двадцять футів праворуч від труни. Звідти лунали крики, щось лежало на землі, а двох осіб у демонському обличчі скрутили й міцно тримали ще кілька осіб. У мене в животі похолонуло, коли я побачив, що це ті двоє, котрих я зачарував, аби вони виглядали, як ми з Юртом. Обидва пручалися і протестували.

Проштовхуючись наперед, я прибрав заклинання, повертаючи хлопам їхню власну подобу. Тієї миті, як це сталося, вигуки залунали ще голосніше, а той, хто стояв найближче до них, гукнув:

— Я ж тобі казав!

У відповідь пролунало:

— Так, це вони! — і я побачив, що це промовив Мандор. Він стояв між затриманими й тим, що лежало на землі.

— Це були чари! — знову заговорив Мандор. — Аби відволікти увагу! Пустіть їх!

Я вирішив, що це слушний момент, аби зняти з себе та Юрта чари, що змінювали нашу зовнішність. Навкруги тривав благословенний бедлам. За мить погляд Мандора зупинився на мені, і він жестом покликав мене до себе. Я бачив, що Юрт, праворуч від мене, розмовляє з кимось зі знайомих.

— Мерліне! — випалив Мандор, щойно я підійшов ближче. — Ти щось про це знаєш?

— Нічого, — відказав я. — Я був позаду, разом із Юртом. Я навіть не знаю, що саме тут сталося.

— Хтось надав двом хлопцям з охорони твоєї та Юртової подоби. Зрозуміло, що це зробили, аби спричинити паніку в ту мить, коли кілер скоїть напад. Вони кинулися вперед, стверджуючи, що вони охоронці. А всі ж бачили, що це не так. Розумно, а надто якщо згадати, що ви з Юртом знаходитесь у списку тих, хто перебуває під їхньою чорною вартою.

— Розумію, — сказав я, запитуючи себе, чи це не я допоміг убивці втекти. — А хто жертва нападу?

— Тмер. Закололи кинджалом — професійний удар, — сказав він, і я помітив, що у нього смикається повіка лівого ока. Непомітно підморгує? Натякає на щось? На що саме? — Миттєва смерть.

Побачивши моє спантеличене обличчя, Мандор озирнувся.

— Охорону посилено, — пояснив він. — Таббла взяли в кільце. Гадаю, накажу забрати його звідси, тут йому зараз не місце. Тобі і Юртові теж. Ви зможете підійти до храму пізніше. Я подбаю, щоб там виставили ще більше охоронців.

— Гаразд, — сказав я. — А Дара тут?

Він обвів поглядом натовп.

— Я її не бачив. І зараз теж не бачу. Вам краще піти.

Я кивнув. Відвернувшись від Мандора, праворуч я помітив напівзнайоме обличчя.

Вона була висока, з темними очима, подоба її змінювалася, нагадуючи то вихор барвистого дорогоцінного каміння, то дивовижну квітку, і вона дивилася на мене. Я вже раніше намагався пригадати її ім’я, але не зміг. А зараз, коли побачив її знову, ім’я сплило мені в пам’яті. Я підійшов до неї.

— Мені доведеться піти ненадовго, — сказав я. — Але я хотів привітатися, Джилво.

— То ти мене пам’ятаєш? А я думала, забув.

— Звісно, пам’ятаю.

— Як справи, Мерліне?

Я зітхнув. Її обличчя, вкрите хутром, напівлюдське, осяяла посмішка.

— У мене та ж історія, — сказала вона. — Не можу дочекатися, коли все це закінчиться.

— Так. Слухай, я хотів би зустрітися з тобою з багатьох причин. Коли тобі зручно?

— Гадаю, у будь-який час після похорону. А що за причини?

— Зараз не маю часу. Мандор кидає на мене грізні погляди. Побачимося пізніше.

— Добре. До зустрічі, Мерліне.

Я поквапився до Юрта й схопив його за лікоть.

— Нам наказано покинути це місце, — сказав я. — З міркувань безпеки.

— Гаразд. — Він повернувся до чолов’яги, з яким розмовляв. — Дякую. Побачимось пізніше, — промовив він.

Світ, у якому ми перебували, ковзнув геть. Натомість вияснився інший: апартаменти Юрта з нашим розкиданим одягом, там і тут.

— Ми добре вибрали час, — зауважив Юрт. — А Тмерові не пощастило.

— Це так.

— Ну, і як це — почуватися другим номером? — поцікавився він, поки ми знову міняли форму та одяг.

— Тебе це також просуває в черзі, — відказав я.

— У мене є відчуття, братику, що він помер заради твого просування, а не мого.

— Сподіваюсь, що це не так, — відповів я.

— Тепер або ти, або Таббл.

— Якби це було так, я був би уже мертвий, — сказав я. — Якщо все так, як ти кажеш, тепер вибір між родами Саваллів та Ченікутів.

— А чи не кумедно було б, Мерліне, якщо я прилип до тебе тому, що це зараз найбезпечніше місце? — запитав він. — Я певний, що наші охоронці та наші вбивці кращі, ніж ті, що працюють на Ченікутів. А що, як я просто вичікую, приберігаючи свою фінальну спроби доти, доки не буде усунуто й Таббла? А тоді, довіряючи мені й таке інше, ти повертаєшся до мене спиною, і — коронація!

Я подивився на нього. Він посміхався, але дивився на мене пильно.

Я хотів був віджартуватися, мовляв: «Та бери ти собі ту корону, без зайвого клопоту», — але тут мені спало на думку: а якщо, навіть жартома, уявити, що вибір йде між нами двома? І я зрозумів, що в цьому разі, якщо ми будемо лише двома можливими кандидатами, я погоджуся сісти на трон. Так, я пішов йому назустріч, умовив сам себе вирішити всі сумніви на його користь. Але я нічого не міг із собою вдіяти. Попри всі наші миролюбні розмови, попри те, що ми наразі співпрацювали один з одним, відмовитися від звички завдовжки життя — не така вже й проста справа. Я не міг змусити себе довіряти йому до кінця.

— Розкажи це Лоґрусу, — промовив я.

Було помітно, що він злякався: очі розширилися, а тоді втупилися в підлогу, він весь зіщулився, навіть трохи зігнувся, а тоді запитав:

— Бачу, у вас із ним, дійсно, порозуміння, еге ж?

— Порозуміння, але дещо однобічне, — сказав я.

— Це як?

— Я не збираюся допомагати жодній зі сторін знищити наш світ.

— Звучить так, наче ти зібрався надурити Лоґрус.

Я приклав палець до губ.

— Мабуть, це все твоя амберська кров, — сказав він. — Я чув, що там усі трохи шизануті.

— Може, й так, — не став заперечувати я.

— А ще звучить так, наче ти збираєшся вчинити щось у дусі свого батька.

— Що ти про нього знаєш?

— Кожен має свою улюблену історію про амберитів.

— Мені ніхто тут ніколи не розповідав жодної.

— Звісно, ні. Адже...

— Адже я напівкровець і таке інше? — сказав я.

Він стенув плечима, затнувся на мить, але потім сказав:

— Ну, так.

Я натягнув чоботи.

— Що б ти там не робив із цим новим Лабіринтом, — зауважив він, — це навряд чи буде до вподоби старому Лабіринтові.

— Ти правий на сто відсотків, — погодився я.

— Тоді ти не зможеш звернутися до нього по захист, якщо Лоґрус захоче тобі дати прочухана.

— Гадаю, не зможу.

— ...А якщо вони вдвох за тебе візьмуться, новий Лабіринт не зможе цьому завадити.

— Ти вважаєш, що вони здатні об’єднатися бодай заради чогось?

— Важко сказати. Ти граєш у дуже небезпечну гру. Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

— Я теж сподіваюся, — сказав я, зводячись на ноги. — Моя черга.

Я розкрутив спикард з такою силою, як ще ніколи не робив, і доправив нас на місце за один стрибок.

Люк і Рінальдо й досі розмовляли. Я розрізняв їх за вбранням. Корвіна ніде не було видно. Помітивши нашу появу, обидва помахали мені рукою.

— Як справи у Дворах? — запитав Люк.

— Хаотично, — відповів Юрт. — Скільки нас не було?

— Годин шість, гадаю, — відповів Рінальдо.

— Корвін не з’являвся? — запитав я.

— Ні, — відповів Люк. — А ми тим часом порозумілися тут між собою, а Рінальдо поспілкувався з тутешнім Лабіринтом. Він погоджується його звільнити від виконання його обов’язків, щойно з’явиться Корвін, але підтримуватиме його існування.

— Стосовно цього... — утрутився Юрт.

— Так? — запитав Рінальдо.

— Я можу залишитися тут і замінити Рінальдо, поки ви шукатимете ту леді зі скляним оком.

— Чого це ти раптом? — запитав Рінальдо.

— Бо разом ви впораєтеся з цим краще, а я почуватимуся тут значно безпечніше, ніж у будь-якому іншому місці.

— Мені треба спитати, чи твою пропозицію буде прийнято, — сказав Рінальдо.

— То спитай, — відказав Юрт.

Фантом Люка залишив нас і пішов у напрямку Лабіринту. Я вдивлявся в туман, розвертаючись навсібіч, бо сподівався побачити, що батько повертається. Юрт оглядав автомобіль, а з радіоприймача тим часом лунала композиція номер дев’ять з «Лос Анімалес» Брюса Данлопа[187].

— Якщо твій батько повернеться і мене відпустить, — сказав Юрт, — я повернуся на похорон і щось вигадаю, аби пояснити твою відсутність. Якщо повернешся ти, а мене не буде, зробиш так само. Згода?

— Так, — відказав я, а тумани колихалися між нами, наче стовпи диму. — І той з нас, хто закінчить своє завдання першим і буде мати, що сказати...

— Так, — не дав він мені закінчити. — Я тебе розшукаю, якщо ти не знайдеш мене першим.

— Чому ти не прихопив з собою меча мого батька, коли був у Дворах? — запитав Люк.

— Не мав часу, — відповів Юрт.

— Коли повертатимешся наступного разу, краще знайди час.

— Обов’язково, — сказав Юрт.

Рінальдо відійшов від Лабіринту і попрямував до нас.

— Тебе прийнято на роботу, — сказав він Юртові. — Ходімо зі мною. Покажу тобі, де тут джерело і де зберігається провіант і зброя.

Вони попростували долиною ліворуч, а Люк повернувся їм услід і проводжав їх очима.

— Вибач, — промовив він неголосно, — але я йому все ще не довіряю.

— Нема за що вибачатися. Я теж не довіряю. Я надто давно його знаю. Але наразі ми з ним маємо вагоміші підстави довіряти один одному, ніж будь-коли раніше.

— Не впевнений, чи розумно було дозволити йому дізнатися, де знаходиться цей Лабіринт, та ще й залишити його з ним наодинці.

— А я переконаний: Лабіринт знає, що робить, і може про себе подбати.

Люк підняв руку зі схрещеними пальцями.

— Я б сперечався, — сказав він, — але мені потрібний мій двійник.

Коли Рінальдо та Люк знову приєдналися до нас, із приймача раптом докотився оксамитовий баритон диск-жокея:

— Усе вказує на те, що головне — правильно обрати час. Умови на дорогах прекрасні. Чудовий день для подорожі. — І негайно загриміло соло на барабані, яке я чув колись у виконанні Рендома.

— Ти заступаєш на варту, — звернувся Рінальдо до Юрта. А нам він кивнув: — Можна вирушати.

Я підхопив усе товариство спикардом й перекинув нас назад до Кашфи, і ми опинилися неподалік Джидраша, під сутінковим небосхилом, на тому ж вершечку стіни, де я мав приємність стояти раніше разом із братом.

— Ну ось, нарешті, — сказав Рінальдо, обводячи очима місто.

— Так, — відгукнувся Люк. — Це все твоє... на деякий час. — А тоді звернувся до мене: — Мерлю, а як би нам скаконути до моїх покоїв?

Я повернувся на захід, де хмаровиння взялося помаранчевою барвою, подивився перед собою, де зависло кілька пурпурових хмаринок.

— Спочатку, Люку, — сказав я, — поки ще не геть поночіло, нам варто подивитися на ту Чорну дорогу.

Він кивнув.

— Гарна думка. Добре, віднеси нас он туди.

Він змахнув рукою, вказуючи на пагористу місцевість на південний захід від нас. Я підхопив нас усіх та й спикарднув туди. А заразом створив і дієслово, якого потребував для такої дії.

Ось яка вона, сила Хаосу.

Опинившись на маківці невисокого пагорба, ми пішли туди, куди вів нас Люк.

— Спускаємося тут, — скомандував він.

Попереду лежали довгі тіні, але була разюча різниця між їхньою тьмяністю та абсолютною чорнотою шляхів, що тягнуться з Хаосу.

— Тут, — виголосив Люк нарешті, коли ми дісталися проходу між двома високими валунами.

Я зайшов у проміжок між каменями, але не відчув нічого особливого.

— Ти впевнений, що це те саме місце? — запитав я.

— Так.

Я зробив ще десять кроків... двадцять...

— Якщо Чорна дорога дійсно проходила тут, тепер вона зникла, — сказав я. — Звісно... цікаво, як довго ми були відсутні?

Люк клацнув пальцями.

— Час, — сказав він. — Перенеси нас до моїх апартаментів.

Ми розпрощалися з останніми променями світла й, промчавши крізь стіну темряви, ступнули до тієї кімнати, де я востаннє бачився з Корал.

— Не надто далеко? — спитав я. — Я не дуже знаю, де твої кімнати.

— Сюди, — сказав він, спрямовуючи нас крізь двері, ліворуч коридором і вниз сходами.

— Час порадитися зі знавцем місцевості. Мерлю, зроби щось із зовнішністю цього хлопа. Якщо гарного забагато, це може викликати запитання.

Зробити це було неважко, а мені вперше випала можливість зробити когось схожим на великий портрет Оберона, що висів у нас вдома.

Перш ніж штовхнути двері, Люк постукав. З глибини кімнати почулося його ім’я, вимовлене знайомим голосом.

— Я не сам. Зі мною друзі, — попередив він.

— Хай заходять, — почули ми відповідь.

Він відчинив двері, і ми увійшли.

— Ви знайомі з Найдою, — промовив Люк. — Найдо, це мій двійник. Пропоную тобі звати його Рінальдо, а мене Люк, коли ми з ним будемо разом. Він тут правитиме за мене, коли ми з Мерлем вирушимо на пошуки твоєї сестри.

Я повернув Рінальдо його власну зовнішність, бо Найда дивилася на нього спантеличено.

Найда була вбрана в чорні штани та смарагдову блузку, волосся забране назад й перев’язане шарфом відповідного зеленого кольору. Привітавшись із нами, вона посміхнулася, а, зустрівшись поглядом зі мною, наче мимохідь приклала до губ кінчик пальця, легенько, на одну мить. Я кивнув у відповідь.

— Сподіваюся, ви одужали від тих прикрих пригод в Амбері, — промовив я. — Шкода, що ви потрапили туди не в найліпший час.

— Звичайно, — мовила вона у відповідь. — Повністю одужала, дякую. Люб’язно з вашого боку поцікавитися. Дякую також за інструкції, що отримала від вас нещодавно. Це ви викрали Люка на ці два останні дні?

— Невже його не було так довго? — сказав я.

— Саме так, сер.

— Вибач, мила, що так сталося, — сказав Люк, стиснувши її руку та заглядаючи Найді в очі.

— Це пояснює, чому сліди вичахнули, — сказав я.

Рінальдо піймав руку Найди та поцілував, схилившись у вишуканому поклоні.

— Дивовижно, як ти змінилася порівняно з дівчинкою, яку я колись знав, — зауважив він.

— О-о?

— У нас із Люком не тільки зовнішність, а й спогади однакові, — пояснив він.

— Я можу сказати, що в тобі є щось не зовсім людське, — прокоментувала вона. — Я бачу, що у тебе не кров, а вогонь в жилах.

— Як ти можеш це бачити?

— Вона має свої методи, — сказав Люк, — хоч я й гадав, що вона відчуває лише фізичний зв’язок із сестрою. Очевидно, зв’язок між ними глибший.

Вона кивнула.

— І я сподіваюся, що ти можеш його використати, аби допомогти нам її знайти, — продовжив він. — Адже тепер, коли слід зник, а контакт через Козир блокується наркотиками або закляттям, нам потрібна буде допомога.

— Так, — сказала вона, — хоч просто зараз небезпека їй не загрожує.

— Добре, — сказав він. — У такому разі я накажу принести нам усім щось поїсти й коротенько розповім цьому привабливому молодикові, що відбувається останнім часом в Кашфі.

— Люку, — сказав я, — мені здається, саме зараз ідеальний час для мене повернутися до Дворів до закінчення похорону.

— Скільки тебе не буде, Мерлю?

— Не знаю, — відповів я.

— Але до ранку ти повернешся, я сподіваюся?

— Я теж. Але раптом не повернуся, що тоді?

— Гадаю, тоді варто вирушати без тебе.

— Але спочатку спробуй зв’язатися зі мною.

— Звісно. Побачимося.

Я загорнувся у мантію простору, відкинувши Кашфу. А розкривши її знову, я опинився в помешканні Юрта на Шляхах Саваллів.

Потягнувшись і позіхнувши, я швиденько роздивився в кімнаті, аби пересвідчитися, що я тут сам. Розпустив плащ, кинув його на ліжко. На ходу взявся розстібати сорочку.

Стій. Що це? І, головне, де?

Я повернувся на кілька кроків назад. Мені ще не доводилося довго перебувати в кімнатах мого молодшого брата, але це відчуття я б запам’ятав.

У кутку, між стіною та монументальним гардеробом з темного, майже чорного дерева, приткнулися столик та стілець. Ставши на стілець на коліна та перехилившись через стіл, я відчув це ясніше — шлях, хоч і не досить потужний для переміщення. Ergo[188]...

Посунувшись вправо, я відчинив дверцята гардероба. Без сумніву, шлях має бути всередині. Цікаво, як давно він його зробив. Трохи дивно було нишпорити отак у братовій хаті. Утім, він мені винний за купу клопоту та нещасть. Те, що він поділився зі мною кількома секретами та пішов на таку-сяку співпрацю, навряд чи списало усі борги. Я ще не навчився йому довіряти і припускав, що він може й далі плести навколо мене якісь інтриги. Гарним манерам, вирішив я, доведеться поступитися місцем обережності.

Я розсунув одяг, аби побачити задню стінку. Тепер шлях відчувався сильніше. Пропхався між одягом, і ось я в фокусі. Я дав шляху себе забрати.

Щойно простір попереду розступився, одежини, що тиснули на мене ззаду, підштовхнули мене в спину. Через це, а ще й тому, що якийсь майстер Тіней (може, сам Юрт?) спрацював тут досить недбало, не зістикувавши рівні долівок, у пункті прибуття я розтягнувся на весь зріст.

Але принаймні приземлився я не в яму із загостреними кілками чи з кислотою. І не в лігво голодного хижака. Ні, я опинився на підлозі, викладеній зеленими плитами, досить ковзкій. А мерехтливе світло наді мною сказало мені, що в кімнаті горить безліч свічок.

Навіть ще не поглянувши вгору, я знав, що вони зелені.

І я не помилився. Ані щодо цього, ані щодо решти. Облаштування тут виявилося схожим на те, що я вже бачив у каплиці, присвяченій моєму батькові, зі склепінням з перехрещених арок, де містився ще один світильник, що давав світла більше за свічки. Тільки тут над вівтарем не було картини, намальованої фарбами. Натомість тут був вітраж, витриманий переважно в зелених тонах із невеликими вкрапленнями червоного.

І зображений на ньому був Бранд.

Я підвівся, перетнув кімнату й наблизився до вівтаря. На вівтарі лежав Веревіндл, із лезом, витягнутим із піхов на кілька дюймів.

Я взяв його до рук, бо першим моїм бажанням було прихопити його з собою, а потім повернути Люкові. Але я завагався. Це не така річ, яку я міг би принести із собою на похорон. Якщо б я зараз забрав його звідси, мені б довелося десь його сховати, а тут він і без того був добре захований. Розмірковуючи таким чином, я тримав на ньому руку. Від нього йшло відчуття сили, і воно нагадало мені Ґрейсвандір, тільки тут відчуття було світліше, позбавлене присмаку трагедії та важких роздумів. Іронічне. Цей клинок, видалося мені, був ідеальною зброєю для героя.

Я роздивився навкруги. Ліворуч на поставці лежала книга, за моєю спиною на підлозі красувалася пентаграма, виконана в різних відтінках зеленого, а в повітрі відчувався дух згарища, наче після нещодавньої лісової пожежі. Де стояла ця каплиця? На гірській вершині? На дні озера? Під землею? А може, ширяла собі вільно десь у небесах?

Що вона має означати? Виглядала вона частиною релігійного культу. Я знав уже про три такі каплиці, присвячені Бенедикту, Корвіну і Бранду. Чи була це данина захоплення, поваги, благоговіння з боку певних моїх тутешніх земляків та родичів? А чи крилося за цими таємними каплицями щось більш лиховісне?

Я прибрав руку з Веревіндла, зробив крок до пентаграми.

Мій Лоґруський зір не виявив нічого поганого, але, ретельно просканувавши її спикардом, я виявив залишки чар, давно відкликаних. Утім, сліди були надто слабкими, аби можна було зробити висновок про природу цих чар. Можливо, якби я прозондував пентаграму глибше, це дало б яснішу картину, але на таку операцію знадобилося б чимало часу.

Знехотя я подався туди, де проходив шлях. А може, ці місця використовують для того, аби впливати на тих, хто потрапив під їхню дію?

Я стряхнув головою. Цю ідею мені доведеться відкласти, аби повернутися до неї іншого разу. Я знайшов шлях і віддався йому.

Повернувшись, я знову ледь утримався на ногах.

Схопившись однією рукою за стінку шафи, а іншою за якісь лахи, я примудрився встояти на ногах, випростався і вийшов із гардероба. Тоді я розсунув вішалки, як вони були, і причинив дверцята.

Швиденько роздягнувшись, я змінив подобу і знову вбрався у жалобний прикид. Відчував, що навколо спикарда щось відбувається, і вперше я засік, що він тягне з одного з джерел, якими розпоряджався, енергію, аби змінити свою форму, пристосовуючись до розмірів мого пальця, які теж змінилися. Тепер я зрозумів, що він мав робити таке вже кілька разів, але я помітив цей процес уперше. Це мене зацікавило, бо свідчило, що ця штуковина може діяти сама по собі, незалежно від моїх побажань.

Насправді я не мав жодного поняття, що воно таке, цей спикард, і звідки він узявся. Я залишив його собі, бо він був величезним джерелом енергії і я міг користатися ним замість Лоґрусу, якого наразі побоювався. Але коли я спостерігав, як він змінює форму, аби, як і раніше, добре прилягати мені до пальця, я трохи засумнівався. А що, як він така собі пастка уповільненої дії, яка має спрацювати проти мене у найбільш неслушну мить?

Я прокрутив його навколо пальця, ще й ще. Зайшов усередину нього подумки, усвідомлюючи, що це марна справа. На те, щоб простежити кожну лінію, аж до її витоку, перевірити всі заклинання вздовж кожної з ліній, у мене б пішли віки. Це було схоже на мандрівку механізмом елітного швейцарського годинника. Мене вражали й краса його конструкції, і те, яка праця стояла за його створенням. Цілком можливо, це кільце приховувало таємничі властивості, які виявляться лише за унікальних обставин. Але поки що нічого лихого воно не зробило. Альтернатива ж була така: або спикард, або Лоґрус. Мене вразила така наочна ілюстрація того, що з двох лих ми обираємо те, яке ще вилами по воді писане.

Чортихаючись, я вкотре розправив жалобний одяг, сфокусував увагу на Храмі Змії й наказав спикарду доправити мене до брами. Він виконав наказ так добре й спокійно, наче я ніколи у ньому не сумнівався, наче я не знайшов у ньому ще одну підставу для своєї параної.

І якийсь час я просто стояв біля дверей із замерзлого полум’я, не заходячи всередину грандіозного Кафедрального собору Змії в кінці Плази на Краю Світу, розташованому просто на Ободі, відкритому до самої Безодні, звідки в сприятливі дні можна побачити створення Всесвіту або його кінець; я стояв і спостерігав, як зорі роїлися у просторі, який згортається і розгортається, наче пелюстки квітки; і, наче напередодні кардинальних змін у своєму житті, я повертався думками до Каліфорнії, до університету, до прогулянок під вітрилами на «Зоряному спалаху» разом із Люком, і Ґейл, і Джулією, до того, як ми сиділи разом з батьком наприкінці війни, як їхали верхи разом з Вінтою Бейль виноградниками на схід від Амбера; згадував довгий прохолодний день, який ми разом із Корал провели в місті, всі дивні події того дня. А тоді я повернувся, підняв укриту лускою руку, подивився з-під неї на шпиль Телбейна і «...ведуть і досі запеклий бій Схід і Захід в душі моїй[189], — подумав я. — То доки ж? Доки..?» Як і завжди, іронія залишається фаворитом, ставки три до одного, і сентиментальність, варто їй лише ворухнутися, зазнає поразки.

Я знову розвернувся обличчям до брами й увійшов до храму, аби провести в останню путь Короля Хаосу.

9

Униз, униз, я йшов униз, крізь погребальне багаття, крізь купу золи, туди, де відкривається вікно в кінець часів та простору і в кінці нема нічого, що можна було б побачити, я йшов між стін, що вічно охоплені полум’ям, але ніколи не згорають, йшов у одному зі своїх тіл на голос, який читав з Книги Змії, що Звисає з Дерева Буття, йшов і, врешті-решт, опинився в гроті, оточеному чорнотою. Тут концентричними півколами стояли плакальники в червоному з голови до п’ят, обличчям до читця й до катафалка, у якому ясно вимальовувалося тіло Свейвілла, напівзасипане червоними квітами, що їх кидали плакальники, а позаду плакальників на тлі Безодні мерехтіли високі червоні свічки. Я обійшов увесь зал і постійно чув голос Бенкеса з роду Амблерашів, Верховного Священнослужителя Змії, так, наче він був поруч, бо акустика в Хаосі дуже добра, а тоді знайшов собі місце на лаві під аркою, де не було нікого, крім мене, і кожний, хто кинув би погляд у той бік, неодмінно мене помітив би. Я пошукав знайомі обличчя, і побачив Дару, Таббла й Мандора, котрі сиділи попереду всіх інших, і це вказувало на те, що вони мають допомогти Бенкесу зіштовхнути труну до Безодні, коли настане час. У моєму серці, розділеному навпіл, забриніли спогади про останній похорон, на якому я був.

То був похорон Каїна, в Амбері, біля моря, і я знову подумав про Блума[190] і про те, де блукаєш думкою за таких обставин.

Я роздивився навколо. Юрта ніде не було. Джилва з роду Гендрейків сиділа за пару рядів нижче від мене. Я перевів погляд на глибоку чорноту за Ободом. Відчував, що, радше, дивлюся згори вниз, а не зсередини назовні; хоча такі категорії в цьому місці не мають жодного сенсу. Час від часу я наче розрізняв світлові точки, що проносилися крізь темряву, а інколи там наче перекочувалися безформні маси. Те, що було у мене перед очима, діяло на мене, наче такий собі тест Роршаха[191], і, споглядаючи череду темних метеликів, хмаринок та парних профілів, я, мабуть, задрімав. Раптом, сіпнувшись, я сів прямо, намагаючись зрозуміти, що саме повернуло мене зі світу марень.

Раптове мовчання, ось що. Бенкес припинив читати.

Я хотів нахилитися і пошепки заговорити до Джилви, але цієї миті Бенкес почав проголошувати Відхідну. Як не дивно, я зміг пригадати всі потрібні рефрени.

Пісноспів наростав, а коли досяг свого апогею, я побачив, що Мандор підвівся зі свого місця, так само як і Дара, і Таббл. Вони рушили вперед, приєднавшись до Бенкеса, що стояв біля труни: Дара та Мандор стали у ногах, Таббл і Бенкес — у головах. Служки зійшли зі своїх місць і почали задувати свічки, доки залишилася мерехтливо горіти лише одна велика свіча, на Ободі, за спиною Бенкеса. Усі присутні в залі теж підвелися. На стінах обіруч моторошним сяйвом горіли вогняні мозаїки, їхній блиск змішувався із вогниками свічок. У цьому тьмяному світлі, тепер, коли спів припинився, я розрізнив рух унизу.

Чотири постаті трохи нахилилися, очевидно, беручись за ручки труни, потім випрямилися й рушили до Обода. Ще один служник зробив крок уперед і став біля останньої свічки, очевидно, збираючись задути і її вогник, коли прах Свейвілла буде віддано Хаосу.

Залишилося лише шість кроків... три... два... Бенкес і Таббл стали на коліна на самісінькому краї, опустивши труну в заглиблення в кам’яній підлозі, і Бенкес речитативом затягнув фінальний ритуальний спів. Дара і Мандор залишалися стояти.

Молитва добігла кінця, і тут я почув прокляття. Мандор, здавалося, смикнувся вперед.

Дара відскочила вбік. Я почув, як труна стукнула об кам’яну підлогу. Але служник уже не встигав спинити рух руки, і за мить полум’я останньої свічки згасло.

І тоді пролунало несамовите виття. Темний силует повалився незграбно і зник. Виття стишувалося, зменшувалося, змовкло...

Піднісши догори ліву руку, стиснуту в кулак, я за допомогою спикарда викликав сферу світла, і вона видулася з нього, наче мильна бульбашка з соломинки. Коли я відпустив її і вона злетіла вгору, то мала біля трьох футів у діаметрі. Раптом уся зала наповнилася шумом голосів. Решта чаклунської спільноти також вдалися до своїх улюблених освітлювальних чар, приблизно водночас зі мною, і неф храму наразі заливало море світла з десятків різноманітних джерел.

Дивлячись убік, я бачив Бенкеса, Мандора та Дару. Вони обговорювали щось біля самісінького Обода.

А от Таббл і тіло Свейвілла зникли.

Мої сусіди вже посунули зі своїх лав уперед. Я теж зворухнувся, усвідомлюючи, що мені не можна тут затримуватися надовго. Переступив через порожню лаву, повернув праворуч і торкнувся плеча Джилви, яке ще зберігало людські абриси.

— Мерліне, — озвалася вона, стрімко розвернувшись до мене. — Таббла... вже немає... Так?

— Дуже схоже на те, — відказав я.

— Що тепер буде?

— Мені треба забиратися звідси, — сказав я, — і то швидко.

— Чому?

— За мить комусь спаде на думку проаналізувати, хто ж тепер престолонаступник, і мені буде не продихнути від охорони, — сказав я. — А цього я наразі аж ніяк не можу дозволити.

— Чому?

— Нема часу пояснювати в усіх подробицях. Але мені треба з тобою поговорити. Можу я умикнути тебе звідси просто зараз?

Навколо нас кипіла людська юрба.

— Звісно... сір, — промовила вона, очевидно, лише зараз збагнувши, хто відтепер наступник престолу.

— Облиш цю фігню, — порадив я, а спикард уже закручував навколо нас спіральні потоки енергії і за мить забрав нас звідти.

Я переніс нас до лісу з металевих дерев, і Джилва, не відпускаючи моєї руки, роздивлялася навкруги.

— Мілорде, що це за місце? — запитала вона.

— Краще я не відповідатиму, — сказав я, — з причин, які стануть зрозумілими за мить. Минулого разу, коли ми з тобою розмовляли, я мав до тебе лише одне питання. А тепер маю два, і це місце, певним чином, фігурує в одному з них, не кажучи вже про те, що тут майже завжди достатньо безлюдно.

— Питай, — промовила вона, розвертаючись так, щоб дивитися мені в обличчя. — Спробую допомогти. Але якщо це щось важливе, то, боюся, ти зробив не найкращий вибір...

— Так, це важливо. Але я не маю часу, аби звернутися до Белісси. Йдеться про мого батька, Корвіна.

— Так?

— Це від його руки загинув Борел з роду Гендрейків під час битви за Лабіринт.

— Я так і думала, — сказала вона.

— Коли війна закінчилася, він приєднався до делегації з королівського двору, що прибула сюди, аби укласти мирний договір.

— Так, — сказала вона. — Мені про це відомо.

— А незабаром після цього він зник, і ніхто, схоже, не знає, куди він подівся. Довгий час я вважав, що він, можливо, мертвий. Але пізніше натрапив на певні ознаки того, що він живий і, скоріш за все, його тримають десь в ув’язненні. Ти можеш мені щось сказати з цього приводу?

Зненацька вона рвучко відвернулася від мене.

— Я почуваюся ображеною, — промовила вона, — якщо ти припустив те, про що я подумала.

— Вибач, — сказав я, — але я мусив запитати.

— Наш Дім — дім честі, — мовила вона. — Ми сприймаємо ту долю, яку готує нам війна. Коли поєдинок закінчено, ми до нього більше не повертаємося.

— Ще раз прошу вибачення, — сказав я. — Ми з тобою навіть рідня, ти знаєш? По лінії моєї матері.

— Так, я знаю, — сказала вона, не дивлячись на мене. — Це все, Принце Мерліне?

— Так, — відповів я. — Куди мені тебе доправити?

Вона помовчала якусь мить, а тоді сказала:

— Ти казав про два питання.

— Забудь про це. Я передумав щодо другого.

Вона повернулася й подивилася на мене.

— Чому? Чому я маю забути? Тому, що захищаю честь моєї родини?

— Ні, тому, що я тобі вірю.

— І?

— Я потурбую цим запитанням когось іншого.

— Ти хочеш сказати, що це небезпечно, і тому ти передумав мене питати?

— Я не розумію, у чому там справа, тому — так, це може бути небезпечно.

— Ти хочеш образити мене знову?

— Боже збав!

— Став своє запитання.

— Мені доведеться тобі щось показати.

— То показуй.

— Навіть якщо для цього доведеться вилізти на дерево?

— Не має значення, що для цього доведеться зробити.

— Слідуй за мною.

Отож я підвів її до дерева, виліз на нього сам — у моїй теперішній подобі це було вкрай просто. Вона не відставала від мене.

— Тут є шлях, — сказав я. — Зараз я дозволю йому мене забрати. Після цього дай мені кілька секунд, аби я звільнив шлях для тебе.

Я просунувся ще трохи вперед, і мене транспортувало. Зробивши крок убік, я швиденько обвів очима каплицю. Тут наче нічого не змінилося.

А тоді поруч зі мною опинилася Джилва. Я почув, як вона шумно втягнула повітря.

— Господи! — вигукнула вона.

— Я знаю, на що дивлюся, — сказав я, — але не знаю, що бачу, якщо ти мене розумієш.

— Це святилище, — сказала вона, — присвячене духові одного з членів королівського дому Амбера.

— Так, моєму батькові Корвіну, — підтвердив я. — Це те, на що я дивлюся. Але що це святилище робить тут, у Дворах, ось чого я не розумію!

Вона повільно зробила кілька кроків уперед, роздивляючись вівтар, присвячений моєму батькові.

— А ще можу тобі сказати, — додав я, — що це не єдине таке святилище, яке мені довелося побачити, відколи я повернувся.

Вона обережно торкнулася руків’я Ґрейсвандіра. За вівтарем відшукала пачку свічок. Витягла звідти срібну, вставила її в гніздо свічника, запалила від іншої і поставила поруч із Ґрейсвандіром. Здійснюючи цей ритуал, вона щось тихо примовляла, але слів я не розібрав.

Коли вона знову повернулася до мене, на її обличчі я побачив посмішку.

— І ти, і я тут зростали, — промовив я. — Як це вийшло, що ти, схоже, знаєш про це все, а я — нічого?

— Відповідь дуже проста, мілорде, — сказала вона мені. — Ти залишив Двори одразу по війні, поїхав шукати знань в інших краях. Оце перед тобою ознака того, що відбулося тут без тебе.

Вона взяла мене за руку й підвела до лави.

— Ніхто не думав, що ми насправді програємо війну, — сказала вона, — хоча деякі давно попереджали, що Амбер стане грізним супротивником. — Ми сіли на лаву. — Після війни почало наростати, — продовжила вона, — невдоволення політикою, яка призвела до поразки та укладення угоди. Проте жодний дім поодинці й навіть жодна група домів не могли наважитися на спробу повалення владної коаліції. Ти знаєш, якими консервативними є Лорди Обода. Аби об’єднати більшість проти Корони, знадобилося б щось надзвичайне. Тому їхнє невдоволення вилилося в інші форми. Розгорнулася жвава торгівля амберськими пам’ятними речами, що залишилися після війни. Народ був зачарований переможцями. Стало складатися щось на кшталт культу. Почали з’являтися приватні каплиці, такі, як оця, присвячені окремим амберитам, тим, чиї чесноти особливо імпонували власнику каплиці.

Вона замовкла, уважно вивчаючи вираз мого обличчя.

— Це стало надто вже відгонити релігією, — повела вона далі, — а з незапам’ятних часів Шлях Змії був єдиною впливовою релігією у Дворах. Отож Свейвілл заборонив культ Амбера як єресь, хоч усім було ясно, що причини у нього були чисто політичні. Як виявилося, це було помилкою. Якби він не зробив нічого, ця мода могла б скоро минути. Хоч, звісно, тут я не можу бути впевненою. Але заборона загнала цей культ у підпілля, змусила людей ставитися до нього серйозніше, як до чогось бунтарського. Не можу сказати, скільки зараз у Дворах каплиць цього культу, але перед нами, без сумніву, одна з них.

— Надзвичайно цікавий феномен суспільного життя, — зауважив я. — А предметом твого культу, звичайно, є Бенедикт.

Вона розсміялася.

— Неважко було здогадатися, — промовила вона.

— Сказати чесно, про цю каплицю мені розповів мій брат Мандор. Каже, що одного разу, перебуваючи у Гендрейків на рауті, він забрів туди й не зрозумів, що воно таке.

Вона пирхнула сміхом.

— Мабуть, він тебе перевіряв, — сказала вона. — Про ці каплиці всім давно відомо. А я мала шанс дізнатися, що він і сам сповідує цей культ.

— Дійсно? А як ти про це довідалася?

— Він не робив з цього таємниці раніше, до заборони.

— І хто ж його особистий ідол? — поцікавився я.

— Принцеса Фіона, — відповіла вона.

Цікавіше й цікавіше...

— Ти на власні очі бачила у нього каплицю на її честь? — запитав я.

— Так. До заборони було звичайною справою запросити своїх друзів на службу, а надто коли ти почувався особливо роздратованим королівською політикою.

— А після заборони?

— Усі заявили публічно, що зруйнували свої каплиці. Але багато хто просто переніс їх в інше місце, примостивши десь на прихованих шляхах.

— А традиція запрошувати друзів на меси?

— Гадаю, це залежить від того, наскільки близькі друзі. Але я не дуже знайома з організацією амберського культу. — Вона схвильовано махнула рукою. — Звісно, таке місце, як це, є нелегальним. Добре, що я не знаю, де ми знаходимося.

— Гадаю, ти маєш рацію, — погодився я. — А як співвідносяться між собою ідол та його реальний прототип? Я сказав би, що Мандор, дійсно, трохи схиблений на Фіоні. Він одного разу зустрівся з нею в реалі у мене на очах. Ще один хлопець, якого я знаю, поцупив дещо, що належало його... ідолу?., і зберігає це у себе, у святилищі. А це, — я підвівся, підійшов до вівтаря і взяв клинок Корвіна, — реальна річ. Я бачив Ґрейсвандір зблизька, торкався його, тримав його в руках. Це він. Але як бути з тим, що мій батько пропав, а останнього разу, коли я його бачив, він мав на собі цього меча? Чи відповідає догматам цього культу тримати об’єкт поклоніння в ув’язненні?

— Ніколи про таке не чула. Але вважаю це цілком можливим. Об’єктом поклоніння є дух певної людини, то чому б не ув’язнити її?

— Або вбити?

— Або вбити, — погодилася вона.

— Тоді, хоч як усе це цікаво, — підсумував я, відвертаючись від вівтаря, — це, насправді, не допомагає мені знайти батька.

Прямуючи до Джилви, я пройшов тим, що мало означати, напевно, алегорію Амбера, візерунком, стилізованим під орнамент на кавказькому килимі, викладеним із темних і світлих плиток. Біля правої стіни розмістилася алегорія Хаосу.

— Тобі доведеться поставити запитання людині, причетній до того, що його клинок опинився тут, — сказала вона, підводячись.

— Я вже запитав людину, яку вважав, можливо, причетною. Відповідь мені нічого не дала.

Я взяв її під руку, аби скерувати до шляху, що мусив винести нас на дерево, і вона раптом опинилася дуже близько.

— Якби я могла допомогти наступному Королю, я б зробила все, що в моїх силах, — промовила вона. — Хоча формально я не можу говорити від імені всього нашого дому, я впевнена, що Гендрейки погодяться надати тобі допомогу, аби надавити на того, хто до цього причетний.

— Дякую, — сказав я, і ми обійнялися. Луска у неї була прохолодна. Її ікла пошматували б мені вухо, якби я був наразі в людській подобі, а для мого демонського вуха це було лише ніжне покусування. — Я ще звернуся до тебе, якщо мені знадобиться допомога у цій справі.

— Звернись до мене в будь-якому разі.

Приємно було побути у такому стані, коли ти обіймав і тебе обіймали, тож ми довжили й довжили цю мить, коли раптом я помітив тінь, що наблизилася до нашого шляху.

— Гос-с-сподаре Мерлін...

— Ґлейт!

— С-с-саме так. Побачила, як ти йдеш с-с-сюди. Людина ти чи демон, малий ти чи виріс-с-с, я тебе завжди впізнаю.

— Мерліне, що це? — запитала Джилва.

— Стара приятелька, — відповів я. — Ґлейт, познайомся з Джилвою. І навпаки.

— Чес-с-сть для мене. Я прийшла с-с-сказати, що с-с-сюди хтос-с-сь іде.

— Хто?

— Принцес-с-са Дара.

— Ой, леле! — вирвалося у Джилви.

— Тепер ти можеш здогадатися, де ми, — сказав я їй. — Мовчи про це.

— Мені моя голова дорога, мілорде. Що нам тепер робити?

— Ґлейт, ходи до мене, — сказав я, ставши на коліно і витягнувши руку вперед. Вона влізла на неї і зручно вмостилася. Підвівшись, іншою рукою я взяв руку Джилви та надіслав вольовий імпульс спикарду.

А тоді я завагався.

Я не знав, де ми в біса знаходимося — тобто фізично, в географічному сенсі, шлях може привести вас до сусіднього приміщення, чи за тисячі миль від відправної точки, чи кудись у Тінь. На те, щоб зрозуміти, де ми наразі, і прокласти звідси обхідний шлях додому, минаючи дерево, спикард може витратити немалий час. У нас такого часу немає, відчував я.

Я міг просто наказати зробити нас невидимими. Але боявся, що матуся має достатню чутливість до чар, аби виявити нас і на рівнях поза видимістю.

Я повернувся обличчям до найближчої стіни і за допомогою ліній сили спикарда зайшов за неї своїми органами чуття. Ми були не під водою, не на плавучому острівці посеред океану і не серед сипучих пісків. Схоже, ми знаходилися десь у лісистій місцині.

Отже, я попрямував до стіни й, підійшовши до неї впритул, провів нас крізь неї.

Зробивши кілька кроків тінистою галявиною, я озирнувся й побачив порослий густою травою схил, без жодних ознак того, що під ним щось може бути. Над нами було блакитне небо з помаранчевим сонцем майже в зеніті. Навкруги бриніло комашине дзижчання та розливався пташиний спів.

— С-с-спожива! — просичала Ґлейт, ізслизнула мені з руки та зникла у траві.

— Не надто довго, — гукнув я їй услід пошепки, намагаючись не підвищити голос, і повів Джилву з пагорба.

— Мерліне, — промовила вона, — мене лякає те, про що я дізналася.

— Я нікому не скажу, якщо й ти мовчатимеш, — сказав я Джилві. — Якщо хочеш, можу навіть стерти цей спогад, перш ніж повернути тебе на похорон.

— Ні, хай усе лишається. Я навіть хотіла б, аби цей спогад не закінчувався так швидко.

— Зараз я визначу, де ми знаходимося, і поверну тебе, поки тебе не кинулися шукати.

— Я почекаю тут з тобою, поки твоя приятелька полює.

Я майже чекав, що вона зараз промовить: «...бо, може, я бачу тебе востаннє», — що було б доречно, якщо зважати на те, що Тмер і Таббл уже вилетіли на своїх скейтбордах із вічно смертельної спіралі. Але ні, вона поводилася, як і належить тактовній і добре вихованій войовничі, котра має понад тридцять зарубок на руків’ї свого палаша — факт, про який я довідався пізніше. Було нижче її гідності озвучувати банальності в присутності свого ймовірного монарха.

Коли трохи згодом Ґлейт повернулася, я сказав:

— Дякую тобі, Джилво. Тепер я відішлю тебе на похорон. Якщо хтось бачив нас разом і стане розпитувати, куди я подівся, скажеш, що я збирався десь заховатися.

— Якщо ти, дійсно, потребуєш місця, де можна було б переховуватися...

— Ми ще поговоримо з тобою, але трохи пізніше... — відказав я й послав її назад, до Храму на Краю Всього.

— С-с-смачні тут гризуни, — зауважила Ґлейт, доки я повертався до свого людського вигляду. (Ця процедура зазвичай дається мені значно простіше, ніж набуття демонської подоби).

— Зараз відішлю тебе назад до скульптурного саду на Шляхах Саваллів, — сказав я їй.

— Чому с-с-саме туди, гос-с-сподарю?

— Прошу тебе там трохи зачекати й подивитися, чи не з’явиться там розумна світлова плямка. Якщо з’явиться, звернись до неї як до Колеса-Привида і скажи, щоб воно вирушало до мене.

— А що с-с-сказати, де воно мус-с-сить тебе шукати?

— Цього я наразі не знаю, але Колесо — майстер на такі штуки.

— Тоді відс-с-силай мене. І, якщо тебе не з’їс-с-сть щос-с-сь більше за тебе, повертайс-с-ся. Розповіс-с-си мені колис-с-сь увечері с-с-свою іс-с-сторію...

— Так і зроблю.

Підвісити зміючку назад на дерево було справою однієї миті.

Я ніколи не знав напевне, коли вона жартує, бо гумор у рептилій досить-таки специфічний.

Я викликав свіже вбрання, у сірих та червоних кольорах. Добув для себе клинки, довгий та короткий. Мені хотілося б дізнатися, що поробляє моя матуся у своїй каплиці, але я вирішив за нею не шпигувати. Піднісши спикард угору, я кілька секунд дивився на нього, а тоді опустив руку. Мені спало на думку, що переміщатися до Кашфи, коли я не знаю, скільки там минуло часу і чи Люк ще й досі там, було б контрпродуктивно. Витяг колоду Козирів зі свого жалобного одягу, дістав карти з футляра.

Знайшов Козир Люка та сфокусував на ньому свою увагу. Досить швидко він став холодним, і я відчув Люкову присутність.

— Так? — відгукнувся він. — Це ти, Мерлю? — Водночас його зображення поплило, змінилося, і я побачив його верхи. Він їхав дивною, напівзгорілою місциною.

— Еге ж, — відповів я. — Бачу, ти вже не в Кашфі.

— Твоя правда, — підтвердив він. — Де ти зараз?

— Десь у Тіні. А ти де?

— Хай мене чорти вхоплять, якщо я знаю, — проказав він. — Ми вже кілька днів плентаємося цією чорною стежиною, тож можу сказати лише так само, як ти: десь у Тіні.

— О, так тобі вдалося її відшукати?

— Це зробила Найда. Я нічого не бачив, але вона вивела мене на неї. Поступово я також став розрізняти слід. Але це дівчисько — справжнісінький слідець!

— Вона зараз з тобою?

— Еге ж. Каже, що ми їх наздоганяємо.

— Тоді краще перенеси мене до вас.

— Ходи сюди.

Він простягнув руку, я вхопився за неї, стиснув, зробив крок, відпустив його руку і пішов поруч із його стременом. Позаду тюпала в’ючна конячка.

— Привіт, Найдо, — гукнув я, бо побачив і її: вона їхала верхи з другого боку. Попереду неї й трохи праворуч вимальовувалася темна, досить зловісна постать на чорному коні.

Найда посміхнулася.

— Мерліне, — сказала вона. — Привіт.

— А чому не «Мерль»? — поцікавився я.

— Як забажаєш.

Вершник на чорному коні повернувся й подивився на мене.

Я ледь зупинив смертельний удар, який рефлекторно видобув зі спикарда так блискавично, що й сам перелякався. Повітря поміж нас наповнилося пронизливим скреготом, наче автівка зашкребла по асфальту, намагаючись запобігти зіткненню.

Цей сучий син, височезний, білявий, був одягнений у жовту сорочку, чорні штани та чорні ж чоботи й увішаний зброєю. На широких грудях підскакував медальйон із зображенням Лева, що роздирає Єдинорога. Кожного разу, коли я бачив цього типа чи чув про нього, він коїв якусь капость, як-от, наприклад, нещодавно майже закатрупив Люка. Він був найманець, в Ереґнорі вважався кимось на кшталт Робіна Гуда, а ще заклятий ворог Амбера, байстрюк покійного короля Оберона. Гадаю, в усіх державах Золотого Кола за його голову була призначена винагорода. З іншого боку, вони з Люком були давні приятелі, і Люк присягався, що той не такий уже й поганий. Це був мій дядько Далт, й у мене склалося враження, що за будь-якого різкого руху його м’язи можуть розірвати сорочку — такі вони були напружені.

— ...ти зустрічався раніше із моїм військовим радником Далтом, — проказав Люк.

— Зустрічався, — промовив я.

Далт дивився на чорні лінії, що помалу танули, наче дим, у повітрі між нами. Нарешті він легенько посміхнувся.

— Мерлін, — промовив він, — син Амбера, Принц Хаосу, людина, що вирила мені могилу.

— Про що це ти? — не зрозумів Люк.

— Невеличка словесна дуель, — відказав я. — Ти маєш хорошу пам’ять, Далте, на обличчя.

Він коротко розсміявся.

— Важко забути таке видовище, як могила, що розчахується в тебе під ногами, — сказав він. — Але я не ворогую з тобою, Мерліне.

— Я також, наразі, — відказав я.

Він рохнув собі під ніс, а я рохнув і собі й відвернувся до Люка, вважаючи, що процедуру знайомства на цьому вичерпано.

— А стежина сама по собі завдає вам клопоту? — поцікавився я.

— Ні, — відповів Люк. — Тут нема нічого такого, як у тих байках, що ходять про Чорну дорогу. Часом вона виглядає трохи похмурою, але нічого жаского ми на ній не помічали. — Він подивився собі під ноги й хихотнув. — Звісно, вона лише кілька ярдів завширшки, — додав він, — і оце поки що чи не найширша її ділянка.

— Втім, — сказав я, посилюючи свої чуття та вивчаючи еманації стежини за допомогою свого Лоґруського зору, — гадаю, щось вам тут могло б загрожувати.

— Значить, нам пощастило, — сказав він.

Найда знову розсміялася, а я відчув себе дурнем. Присутність ти’їґи мала згладжувати всі лиховісні ефекти Хаосу тут, у царстві Порядку, не гірше, приміром, ніж моя власна.

— Схоже, фортуна йшла поруч із тобою, — сказав я.

— Тобі знадобиться кінь, Мерлю, — сказав Люк трохи згодом.

— Гадаю, ти маєш рацію, — погодився я.

Я боявся вдатися до магії Лоґрусу та привернути увагу до нашого місцеперебування. Я вже знав, що спикард можна використовувати практично тим самим чином, тож направив у нього свою волю, продовжив лінію, ще далі, знайшов те, що шукав, викликав до себе...

— За хвилинку він буде тут, — сказав я. — Ти казав, наче ми їх наздоганяємо?

— Так мені сказала Найда, — пояснив Люк. — Вона має просто дивовижно потужний зв’язок із сестрою, до того ж надзвичайно відчуває цю дорогу. — І додав: — А ще вона дуже багато знає про демонів...

— А що, ми можемо зустрітися тут із демонами? — запитав я її.

— Корал викрали воїни Хаосу в подобі демонів, — сказала вона. — Схоже, вони прямують до вежі, там, попереду.

— Як далеко ще до цієї вежі? — запитав я її.

— Важко сказати, бо ми зрізуємо шлях крізь Тінь, — відповіла вона.

Слід, який виявився смугою почорнілої трави та був позначений так само почорнілим віттям на деревах та кущах, що нависали над ним, тепер описував широку дугу пагористою долиною, а, коли я ненадовго сходив з чорної стежини та знову на неї повертався, мені здавалося, що з кожним разом вона теплішає та чіткішає. Це була зовсім інша дорога, якщо порівнювати з тією, практично неприступною органам чуття, стежиною, якою вона була поблизу Кашфи, і це свідчило, наскільки далеко ми заглибилися у володіння Лоґрусу.

За наступним поворотом я раптом почув із правого боку іржання.

— Перепрошую, — сказав я. — Час забрати замовлення. — З цими словами я зійшов зі стежини до гайочка, пробираючись між деревами з довгастим заокругленим листям.

Фиркання та тупання лунали десь попереду, і я пішов на ці звуки, туди, де затінок був густішим.

— Ти куди? — гукнув Люк. — Нам не варто розділятися.

Дерева купчилися тісно, протиснутися між них верхи було б непросто, тому я тільки озвався через плече:

— Не хвилюйся! — та пірнув у гущавину.

...І саме тому, звісно, він там і чекав.

У повній збруї, осідланий та загнузданий, він стояв, заплутавшись поводами у густому гіллі, і лаявся кінською мовою, мотаючи головою, б’ючи копитами. Я зупинився й утупився в нього.

Можливо, я справляю таке враження, нібито мені краще всунути ноги в «Адідаси» та пробігтися Тінню підтюпцем, ніж труситися нею на спині тварини, що мало не ошаліла через усі ті пертурбації навколо неї. Або прочесати Тінню на байку. Або просто пострибати на палці-поґо[192], як той коник.

І це враження не буде таким уже неправдивим. І річ не в тому, що я не знаю, як керувати цими чотириногими штуковинами. Просто я ніколи не був від них аж надто в захваті. Так, визнаю, я ніколи й не мав справи з такими диво-кіньми, як Джуліанів Морґенштерн, таткова Зірка чи Бенедиктів Ґлемденнінґ, які своєю витривалістю, могутністю та довголіттям перевершують звичайних смертних коней так само, як амберити — мешканців більшості Тіней.

Я подивився навкруги, але ніде не помітив пораненого вершника.

— Мерліне! — почувся погук Люка, але моя увага була прикута до того, що було просто переді мною. Я наблизився, повільно, не бажаючи дратувати його ще більше. — З тобою все добре?

Я просто надіслав замовлення на коня. Мене влаштувала б будь-яка стара шкандиба, лантух з вівсом, аби я лише не відставав від своїх супутників.

Натомість я дивився на абсолютно дивовижну істоту, вкриту жовтогарячими та чорними смугами, наче тигр. Цим він нагадував Ґлемденнінґа, з його червоними та чорними смугами. Оскільки я не знав, звідки взявся кінь Бенедикта, то радо припустив, що мій кінь має магічне походження.

Я ще наблизився, повільно, повільно.

— Мерлю! Щось трапилося?

Я не хотів гукати у відповідь і лякати бідолашну тварину. Поклав тихенько долоню йому на шию.

— Усе добре, — промовив я. — Ти мені подобаєшся. Я розплутаю поводи, і ми з тобою заприятелюємо, згода?

Розплутати повіддя було не так просто, однією рукою, бо іншою я не припиняв погладжувати коневі шию та бік. Звільнившись, він не рвонув назад, а стояв і, здавалося, вивчав мене.

— Ходімо, — промовив я, намотуючи повіддя на руку, — сюди.

Я провів коня тим шляхом, яким сам забрався до хащі, не припиняючи з ним розмовляти. І, поки ми виходили з лісу, я зрозумів, що кінь мені й насправді подобається. Тут назустріч мені вискочив Люк із мечем наголо.

— Боже ти мій, — видихнув він. — Не дивно, що ти стільки провозився. Ти ж його розмальовував!

— То він тобі подобається, еге ж?

— Якщо колись захочеш його позбутися, я дам тобі за нього хорошу ціну.

— Не думаю, щоб я колись захотів з ним розстатися, — відказав я.

— А як його звати?

— Тигр, — відповів я, не замислившись ані на мить, і сів у сідло.

Ми попрямували до стежини, де навіть Далт подивився на мого жеребця чи не схвально. Найда нахилилася до нього й попестила чорну та помаранчеву гриву.

— Тепер ми можемо бути там вчасно, — промовила вона, — якщо поквапимося.

Я завів Тигра на стежину. Міг очікувати будь-якої реакції, бо пам’ятав, як батько розповідав про те, що Чорна дорога жахала всіх живих істот. Але у Тигра вона, здавалося, не викликала хвилювання, і я зітхнув з полегшенням. Навіть не помітив, що мені щойно перехопило дух.

— Вчасно? Що ти маєш на увазі? — запитав я, коли наша кавалькада вишикувалася на стежині: Люк попереду, Далт за ним і трохи праворуч, Найда позаду них і дещо ліворуч, а я позаду неї і просто по центру.

— Не можу сказати напевне, — відказала вона, — бо Корал ще під дією снодійного. Але я відчуваю, що її вже не везуть, і мені здається, що її викрадачі знайшли притулок у вежі, біля якої стежина значно розширюється.

— Гм-гм, — промугикав я. — А ти, бува, не помітила, який у цієї стежини коефіцієнт розширення на одиницю відстані?

— Я вивчала гуманітарні науки, пам’ятаєш? — сказала вона з посмішкою. Тоді раптом відвернулася від мене і кинула погляд на Люка. Він тримався попереду, на відстані крупа коня, і цієї миті дивився просто перед собою, хоч раніше й обертався до нас.

— Чорт тебе забирай, — тихенько сказала вона. — Коли я знову поруч із вами обома, це нагадує мені про універ. Тому я й почала так говорити...

— ...англійською, — додав я.

— Я що, говорила англійською?

— Так.

— От лайно! Зупиняй мене, якщо я знову таке утну, згода?

— Згода, — відповів я. — То це показує, що ти знаходила задоволення у завданні, яке Дара нав’язала тобі силоміць. І, скоріш за все, ти єдина ти’їга з дипломом Берклі.

— Так, це була справжня насолода, навіть попри те, що я не могла зрозуміти, хто з вас хто. Це були найщасливіші дні мого життя, поряд з тобою і Люком, усі ті студентські роки. Я увесь час намагалася дізнатися, як звуть ваших матерів, аби знати, кого з вас двох я маю захищати. Та ви обидва були такі обережні.

— Це у нас в генах, гадаю, — зауважив я. — А мені було дуже приємно в твоєму товаристві, коли ти була Вінтою Бейль. І за твій захист в усіх інших подобах я теж тобі вдячний, звісно.

— Я дуже страждала, — сказала вона, — коли Люк почав робити ті перші замахи на твоє життя. Якби він виявився сином Дари, якого я мусила захищати, мені мало б бути байдуже. Але мені не було байдуже. Тоді я вже дуже прив’язалася до вас обох. Я могла бути впевненою тільки в одному: у вас обох в жилах тече амберська кров. Я не хотіла, щоб постраждав жоден із вас. Найстрашніше було, коли ти поїхав, а я була переконана, що Люк заманив тебе в гори в Нью-Мексико, аби вбити. Тоді я вже мала сильну підозру, що ти той, за кого я відповідаю, але не була впевнена. Я була закохана в Люка, я заволоділа тілом Дена Мартінеса, і я мала при собі пістолет. Я переслідувала тебе скрізь, де тільки могла, бо усвідомлювала, що ґейс, накладений на мене, змусить мене вбити коханого, якщо він тільки спробує заподіяти тобі шкоду.

— Але ти вистрелила першою. Ми просто стояли з ним разом і розмовляли, обіч шосе. Він вистрелив у тебе, захищаючись.

— Знаю. Проте все, здавалося, вказувало на те, що ти в небезпеці. Він витяг тебе до ідеального місця для вбивства та ще й в ідеальний час...

— Ні, — сказав я. — Ти промахнулася і підставила себе, наражаючись на те, що сталося потім.

— Не розумію, про що ти.

— Ти вирішила проблему можливої необхідності застрелити Люка, створивши ситуацію, в якій він вистрелив у тебе.

— Я не могла цього зробити, бо перебувала під ґейсом.

— Можливо, ти зробила це несвідомо, — сказав я. — Щось сильніше за ґейс проклало собі шлях.

— Ти насправді гадаєш, що так і було?

— Так, і тепер ти можеш це визнати. Ґейс з тебе знято. Мати мені про це сказала. Здається, ти теж про це згадувала.

Вона кивнула.

— Я не знаю точно, коли ґейс припинив діяти, — сказала вона. — Але його більше нема. Хоч я, як і раніше, буду намагатися захистити тебе, якщо тобі щось загрожуватиме. Це добре, що ви з Люком справжні друзі, і...

— Тоді навіщо ці таємниці? — перервав я її. — Чому б тобі просто не сказати йому, що це ти була Ґейл? Здивуй його до біса, та ще й приємно.

— Ти не розумієш, — відповіла вона. — Він порвав зі мною, пам’ятаєш? Тепер я маю ще один шанс. У нас усе так, як було колись. Він... я йому подобаюсь, дуже. Я боюся сказати: «Я — та дівчина, яку ти одного разу кинув». Він може почати роздумувати над резонами та дійти висновку, що того разу він мав рацію.

— Це дурня, — заперечив я. — Не знаю, які там він мав резони того разу. Він мені ніколи про це не розповідав. Тільки сказав, що вийшла сварка. Але впевнений, що це була помилка. Я знаю, що ти йому дуже подобалась. Гадаю, Люк розірвав ваші стосунки тому, що він був сином Амбера, на якого вдома чекала дуже брудна справа, і в такий розклад аж ніяк не вписувалася та, кого він вважав нормальною дівчиною з Тіні. Ти надто добре зіграла свою роль.

— Через це й ти порвав із Джулією? — запитала вона.

— Ні, — сказав я.

— Вибач.

Я помітив, що з початку нашої розмови чорна стежина розширилася на фут. Тепер я був готовий розв’язати математичну задачку.

10

І отак ми їхали — шість кроків міською вулицею, серед автомобільних гудків, де краї чорного шляху позначали відбитки шин; чверть милі чорним піском узбережжя над зеленим опаловим морем, а верхівки пальм колихалися праворуч від нас; через потьмяніле снігове поле; висохлим темнобарвним річищем, що ховалося під кам’яний міст; потім прерією; знову присмерковим лісом, і Тигр жодного разу не сполохався, не затремтів, навіть коли Далт врізався ногою в чоботі у вітрове скло якогось автомобіля і відламав антену.

Дорога стала вже чи не вдвічі ширшою з того часу, як я вперше на ній опинився. Мертві дерева в її межах тепер траплялися частіше; вони стояли, наче фотографічні негативи своїх світлих двійників, віддалених від дороги на кілька футів. Хоч віття й листя живих дерев раз у раз хвилювалося, ми не відчували жодного повіву вітру. Поступово й наші голоси, і тупіт копит наших коней теж стали лунати дещо приглушено. І скільки ми їхали цією стежиною, увесь час навколо нас стояв тремкий присмерк, хоча варто було зробити кілька кроків убік, що ми й вчиняли час від часу, аби опинитися чи то під полуденним сонцем, чи то в опівнічній темряві. Високо серед віття почорнілих дерев сиділи птахи. Вони здавалися мертвими, хоча інколи можна було помітити, що вони рухаються; можливо, це вони видавали ті хрипкі, уривчасті, схожі на крукання, звуки, що зрідка долітали до нас.

Одного разу з правого боку ми побачили вогонь, що палахкотів нестримно; іншого разу ми проминули льодовик, який підійшов зліва впритул до стежини. Вона ж тим часом дедалі ширшала. Це ще й близько не була та Чорна дорога, яку описував мені Корвін, згадуючи дні війни, але вона тепер була достатньо широкою, аби ми могли їхати поруч.

— Люку, — промовив я після тривалого мовчання.

— Агов, — озвався він. Він тепер їхав ліворуч від мене, Найда — праворуч, а Далт — ще правіше, за нею. — Що таке?

— Я не хочу бути королем.

— Я теж, — відповів він. — Сильно вони на тебе насідають?

— Боюся, вони загребуть мене та й коронують, щойно я повернуся. Усі, хто стояли мені на шляху, раптово померли. Вони дійсно планують сунути мене на трон, оженити на Корал...

— Угу, — сказав він. — А я маю два питання щодо цього. По-перше, а з цього, дійсно, буде якийсь зиск?

— Лоґрус, схоже, вважає, що буде, принаймні на певний час. А в політиці ж і взагалі немає нічого вічного...

— А по-друге, — промовив він, — якщо для тебе ця держава важить стільки ж, скільки для мене Кашфа, ти не можеш дозволити їй зійти на пси, якщо здатен тому зарадити. Навіть якщо це ставить хрест на твоєму щасливому житті, як ти його уявляєш. Ти не хочеш сідати на трон, тоді мусиш мати якийсь альтернативний план. То що ти надумав?

Я кивнув, а стежка тим часом різко повернула в лівий бік та пішла вгору.

Щось мале й темне прошмигнуло попереду, перетнувши стежину.

— У мене є один задум, — зізнався я, — навіть ще не чіткий план. І я хотів би поговорити про це зі своїм батьком.

— Нічого собі заявочка, — присвиснув Люк. — Ти хоча б упевнений, що він живий?

— Я розмовляв із ним нещодавно, встигли обмінятися лише двома словами. Він бранець, не знаю, де саме. Знаю лише, що це десь поблизу Дворів, бо звідти я зміг дотягнутися до нього через Козир, а з будь-якого іншого місця мені це не вдавалося.

— Розкажи мені про ваш контакт, — попросив він.

І я розповів про чорного птаха та про решту.

— Виглядає так, що витягти його звідти буде непросто, — резюмував Люк. — І, на твою думку, за цим стоїть твоя мамуля?

— Отож.

— А я гадав, що тільки у мене проблеми з мамочкою... Але все сходиться, якщо згадати, що моя навчалася у твоєї.

— Як це сталося, що ми з тобою примудрилися вирости цілком нормальними? — зітхнув я.

Він мовчки дивився на мене кілька секунд, а тоді вибухнув сміхом.

— Ну, почуваюся я нормальним, — уточнив я.

— Так, — швидко сказав він, — а тільки це й має значення. А скажи мені, якщо справа дійде до того, щоб відкрито мірятися силами, ти справді сподіваєшся перевершити Дару?

— Важко сказати, — відповів я. — Зараз я сильніший, ніж будь-коли, завдяки спикардові. Але я починаю думати, що вона по-справжньому могутня.

— А що це ще за спикард, чорт забирай?

Мені довелося викласти йому і цю історію також.

— То це звідси твій пафосний героїзм під час бійки з Юртом, тоді, у церкві? — запитав він.

— Еге ж.

— Дай на нього подивитися.

Я спробував зняти спикард з пальця, але кісточка нізащо не пролазила крізь нього.

То я просто простягнув Люкові руку, а він витягнув над нею свою, так, що його пальці зависли над перснем, за дюйм чи два від нього.

— Він мене не підпускає, Мерлю! Вміє захистити себе, чортяка.

— Та пішов він, — сказав я. — Я ж умію змінювати подобу, хіба ні? — Я ухопив спикард пальцями іншої руки, блискавично витончив та видовжив свій палець, і перстень легко знявся. — Ось, тримай.

Ми їхали біч-о-біч, і він тримав спикард на долоні лівої руки, роздивляючись його прижмуреними очима. Раптом мені почало паморочитися в голові. Може, це абстинентний синдром через розлучення з цією штуковиною? Я змусив себе випростатися в сідлі, відновити дихання, не бажаючи, щоб хтось помітив мій стан.

— Воно важке, — нарешті промовив Люк. — Я відчуваю в ньому силу. І ще багато чого. Але всередину воно мене не пускає.

Я хотів узяти перстень, але він відвів руку.

— Я відчуваю це й у повітрі навколо нас, — продовжив він. — Мерлю, ця штука накладає свої закляття на того, хто має її на собі.

Я стенув плечима.

— Так, — сказав я. — Але закляття ці благодатні. Спикард досі не зашкодив мені, жодним чином, а от допоміг безліч разів.

— Але чи можеш ти довіряти речі, яку отримав таким дивним чином, практично обманом, речі, яка змусила тебе позбутися Фракір, коли та намагалася попередити тебе щодо неї, речі, яка, схоже, впливає на твою поведінку з тієї миті, як ти надягнув її на себе?

— Визнаю, що спочатку я був дещо дезорієнтований, — сказав я, — але, гадаю, це пояснюється лише адаптацією до тих рівнів напруги, що в ній вирують. Але я повернувся до свого нормального стану вже деякий час тому.

— Як ти можеш бути в цьому впевнений? Може, вона промиває тобі мізки!

— Я справляю на тебе враження людини з промитими мізками?

— Ні. Я лише хочу сказати, що я не довіряв би беззастережно чомусь із настільки сумнівним минулим.

— Приймається, — сказав я, не прибираючи назад простягнутої руки. — Але досі вигоди переважували гіпотетичні небезпеки. Вважай, що ти мене попередив, але я однаково ризикну.

Він віддав мені кільце.

— Якщо я помічу, що перстень змушує тебе діяти нерозумно, я стукну тебе по голові та стягну цю штуку з твого пальця.

— Дякую за відвертість, — сказав я, просовуючи палець у спикард. Негайно, щойно відновилися лінії керування, я відчув, як потоки енергії заструменіли моїми жилами.

— Якщо ти не впевнений, що зможеш видобути інформацію зі своєї матусі, — сказав він, — яким чином ти збираєшся знайти Корвіна та звільнити його?

— Певні речі говорять самі за себе, — сказав я. — Перше, що спадає на ум, це встромити ногу у двері. Тобто, я відкрию всі канали спикарда на повну та спробую вийти на новий контакт через Козир. Як тільки з’явиться перший натяк на те, що лінія відкривається, я натисну щосили, полину вперед, змітаючи всі чари, що спробують мене зупинити, випалюючи їх.

— Це звучить як щось до біса небезпечне.

— Я не можу знайти такого засобу, який не становив би небезпеки.

— Тоді чому ти досі не спробував так зробити?

— Це спало мені на думку не так давно, і я ще не мав часу спробувати.

— Хоч як, а тобі в цій справі знадобиться допомога, — проказав Люк. — Можеш розраховувати на мене.

— Дякую, Люку. Я...

— Тепер щодо цієї фігні з королюванням, — сказав він. — А що станеться, якщо ти тупо відмовишся від трону? Хто там наступний у черзі?

— З Саваллами все не так однозначно, — сказав я. — За правом першим претендентом на престол від нашого дому має бути Мандор. Але він відмовився бути наступником багато років тому.

— Чого так?

— Здається, він заявив, що вважає себе нездатним правити.

— Не сприйми це як образу, Мерлю, але він здається мені єдиним із вашої родини, хто дійсно годиться на роль короля.

— Тут не може бути жодних сумнівів, — відповів я. — Але у більшості Домів є подібна фігура. Зазвичай кожний Дім має номінального очільника й очільника фактичного, має когось для бутафорії та когось для інтриг. Мандору більше подобається залаштункова атмосфера.

— Схоже, у вашому Домі він такий не один, — зауважив Люк.

— Я не можу стверджувати цього напевне, — сказав я. — Не знаю, який статус має Дара сьогодні у Домі свого батька, у домі Гелґремів, чи в роді Гендрейків по материнській лінії. Але є сенс боротися за владу всередині Дому Саваллів, якщо саме з цього роду має постати наступний король. Але чим більше я дізнаюся про Мандора, тим більшим фарсом здається мені така боротьба. Гадаю, він та моя мати співпрацюють.

— Я так розумію, що наступним з вашого роду є ти, а за тобою йде Юрт?

— Фактично наступним за мною є наш брат Деспіл. Юрт каже, що Деспіл уступить йому першість, але, гадаю, йому просто хочеться так вважати. Не впевнений, що так він і вчинить. Але, за словами Юрта, Деспіл наразі не є зацікавленою стороною.

— Ха! Гадаю, Юрт просто намагається зайти з іншого боку. Ти надто часто завдавав йому чосу, і тепер він хоче поладити з тобою. Сподіваюся, спикард прикриє тобі дупу.

— Не знаю, — відповів я. — Мені хотілося б йому вірити. Хоча, звісно, він довго докладав зусилля, щоб це було не так просто зробити.

— Припустімо, всі, кого ми згадали, відмовилися від престолу. Хто в черзі наступний?

— Точно не скажу. Але, гадаю, тоді черга переходить до Гендрейків.

— Чорт забирай, — проказав Люк. — У вас там усе перекручено не згірш, як в Амбері, хіба ні?

— Нічого не перекручено, ані там, ані там. Просто трохи заплутано, поки не вивчиш усі входи та виходи.

— Зробимо так: я замовкаю, а ти мені розповідаєш усе, що ще не встиг розповісти. Згода?

— Слушна думка.

І я розпочав переповідати все, що знав, перериваючись лише, щоб викликати щось поїсти та попити. Двічі ми робили зупинки, аби відпочити, і тоді я помічав, як сильно втомився. Вводячи Люка в курс справи, я знову подумав про те, що все це мені варто було розповісти Рендому. Але якби я увійшов зараз із ним у контакт і спробував йому все вивалити, він, напевно, наказав би мені негайно повернутися до Амбера. А прямий наказ короля я не зміг би проігнорувати, попри те, що вже теж був мало-мало не Король Хаосу.

— Наближаємося, — трохи згодом повідомила Найда, і я помітив, що стежина розширилася ще і стала майже такою завширшки, як мені її описував батько. Я підзарядився ще дозою енергії, засвоїв її та їхав далі.

Минуло зовсім трохи часу, і вона знову проказала:

— Ми зовсім близько.

— Тобто, ось-ось на них наразимося? — уточнив Люк.

— Можливо, — відповіла вона. — Не можу сказати точніше, зважаючи на стан Корал.

За кілька хвилин ми почули вдалині крики.

Люк натягнув повіддя.

— Це десь біля вежі, — зауважив він.

Вона кивнула.

— Вони прямують до неї, беруть її штурмом чи захищаються?

— І те, і те, і те, — відказала вона. — Тепер я розумію. Викрадачів переслідували, вони втікали до укриття, дісталися туди й тепер перебувають там.

— А звідки раптом така точність?

Вона кинула на мене швидкий погляд, який я розцінив як прохання надати якесь пояснення, де не згадувалися б надзвичайні здібності ти’їґи.

— Це я застосовував спикард, — відгукнувся я, — намагаючись посилити її бачення.

— Добре, — зрадів Люк. — А можеш ти ще трохи форсанути? Аби ми побачили, на кого нам чекати?

— Можу спробувати, — сказав я, запитально скосивши очі на Найду. Вона ледь помітно кивнула.

Я не знав, що тепер маю робити, тому просто підживив її енергію, так само, як підзарядив себе якийсь час тому.

— Так, — промовила вона за мить чи дві, — Корал та її викрадачі — мені здається, їх шість — укрилися у вежі попереду, неподалік звідси. Їх атакують.

— Атакувальників багато? — запитав Люк.

— Небагато, — відповіла вона. — Зовсім небагато. Не можу сказати точно, скільки.

— То їдьмо подивімось, — сказав Люк і вирушив першим. Далт зрушив із місця услід за ним.

— Нападників троє чи четверо, — шепнула мені Найда, — але вони — фантоми Лабіринту. Мабуть, більшу кількість фантомів він не може підтримувати так далеко від своїх володінь, та ще й на Чорній дорозі.

— Ох! — зітхнув я. — Складається непроста ситуація.

— Чому?

— Бо маю рідних з обох сторін.

— Також скидається на те, що фантоми Амбера та демони Хаосу виступають лише агентами, а насправді це сутичка між Лоґрусом та Лабіринтом.

— Чорт забирай! Звісно! — сказав я. — Справа могла легко загостритися до конфронтації між ними. Треба попередити Люка, що на нас чекає.

— Але ти не можеш! Тоді тобі доведеться сказати йому, хто я така!

— Я скажу, що сам про це довідався, спромігшись зненацька застосувати нові чари.

— Але що це дасть? Ти на чиєму боці? Що нам робити?

— Я ні на жодному боці, — сказав я. — Ми на власному боці й виступаємо проти обох інших супротивників.

— Ти здурів! Немає такого місця, де ти зможеш сховатися, Мерлю! Ці сили поділили Всесвіт між собою навпіл!

— Люку! — гукнув я. — Я щойно зондував, що там попереду, і дізнався, що хлопці, які атакують, — то фантоми Лабіринту!

— Та ти що! — гукнув він у відповідь. — Гадаєш, ми маємо пристати на їхній бік? Можливо, краще, аби Лабіринт забрав її назад, ніж Двори заволодіють нею, як на твій погляд?

— Не можна дозволити, щоб її використовували таким чином, — сказав я. — Мусимо забрати її в обох загонів.

— Я розумію твої почуття, — сказав він. — Але, припустімо, нам це вдасться, що тоді? Я не палаю бажанням отримати метеоритом по макітрі або опинитися на дні найближчого океану.

— Наскільки я розумію, спикард не бере енергію від Лабіринту чи Лоґрусу. Його джерела розсіяні Тінями.

— І що з того? Гадаю, він не рівня будь-кому з них, не кажучи вже про двох разом.

— Ні, але я можу скористатися ним, аби втекти. Вони заважатимуть одне одному, якщо вирішать нас переслідувати.

— Та врешті-решт вони нас спіймають, чи не так?

— Може, так, а може, й ні, — відказав я. — Маю певні ідеї, але про них ще зарано говорити.

— Далте, ти це чув? — гукнув Люк.

— Чув, — відповів Далт.

— Якщо ти хочеш злиняти, зараз саме час.

— І втратити шанс накрутити хвоста Єдинорогові? — сказав Далт. — Їдьмо!

І ми поїхали далі, а лемент дедалі наростав. Та попри це в ньому відчувалася якась позачасовість, що, разом із глухістю звуків, разом із тьмяністю навколо, створювало дивне відчуття: наче ми завжди їхали верхи на ці звуки й завжди їхатимемо...

А тоді дорога зробила поворот, і я побачив удалині верхівку вежі, і крики стали гучнішими. Наближаючись до наступного повороту, ми притримали коней, і тепер рухалися обережніше, прокладаючи собі шлях крізь молодий гайок.

Нарешті ми й геть зупинилися, спішилися і далі пробиралися пішки. Розсунувши останнє гілля, що затуляло нам перспективу, ми побачили, що у підніжжя пагорба, на якому ми стояли, простеляється почорніла піщана рівнина, тягнеться до стін триповерхової сірої вежі з вікнами-прорізями та вузьким вхідним отвором. Нам не одразу вдалося розібратися у живій картині, що розгорталася біля її стін.

Пообіч входу до башти стояли дві істоти в обличчі демонів, зі зброєю. Здавалося, їхня увага цілковито зосередилася на сутичці, що відбувалася серед пісків просто перед ними. Навкруги цієї імпровізованої арени я побачив знайомі постаті: Бенедикт безпристрасно потирав підборіддя; Ерік посміхався, сидячи навпочіпки; Каїн жонглював своїм кинджалом, перекидав його, знову ловив, пропускав крізь кулак, і все це не задумуючись, з блаженним виразом обличчя. Я помітив раптом ще дві демонські постаті на вершечку вежі: вони нахилилися й дивилися вниз, не менш уважно, ніж фантоми Лабіринту.

У центрі кола Джерард стояв лицем до лиця з воїном із роду Гендрейків у демонській подобі, таким же на зріст, але кремезнішим. Схоже, це був Чінауей власною персоною. Про нього подейкували, що він зібрав колекцію з двох сотень скальпів своїх жертв. Особисто мені більше до смаку Джерардова колекція з тисячі келихів, пивних кухлів та рогів для вина, але про смаки не сперечаються, і взагалі твій дух, древолюбе, блукатиме вічно англійськими між живоплотом доріжками[193]... якщо ви розумієте, про що я.

Обидва були голі по пояс, і, судячи з потолоченого піску навколо, вони тупцювали так уже певний час. Я побачив, як Чінауей спробував перехопити й кинути Джерарда, а той хватонув його ззаду за руку та голову й швиргонув так, що демон пішов перекидьки. Але відразу схопився на ноги й знову пішов у наступ, наставивши руки перед собою, описуючи п’ястями синусоїдні криві. Джерард просто стояв напоготові й чекав. Чінауей тикнув пальцями з гострими пазурами в очі Джерарду, водночас лівим хуком вмазавши йому по ребрах. Проте Джерард ухопив того за плече й кинув через стегно.

— Зачекаймо тут, — неголосно сказав Далт. — Я хочу подивитися...

Ми з Люком кивнули, погоджуючись, а Джерард тим часом захопив у замок голову Демона, а той обвив рукою Джерардову талію. Отак вони й завмерли, лише м’язи бугрилися під шкірою, в одного — білою та гладкою, а в іншого — червоною та лускатою. Легені у них працювали, наче міхи.

— Гадаю, справа затягнулася, — прошепотів Люк, — і вони виставили на вирішальний поєдинок двох найкращих воїнів.

— Схоже на це, — погодився я.

— А Корал, мабуть, усередині, як ти гадаєш?

— Хвилинку...

Я швиденько запустив зонд до споруди і виявив, що усередині знаходяться дві особи. Я кивнув.

— Вона, і ще один тип. Мабуть, охоронець.

Джерард та Чінауей стояли недвижно, наче статуї.

— Зараз слушний момент витягти звідти Корал, — сказав Люк, — поки всі спостерігають за бійкою.

— Можливо, ти маєш рацію, — відповів я. — Подивимося, чи зможу я зробити себе невидимим. Це спростило б задачу.

— Так, — промовив Люк за чверть хвилини. — Не знаю, що саме ти зробив, але воно спрацювало. Ти зник.

— Отож, я зникаю, — відповів я. — Незабаром повернуся.

— А як ти збираєшся її забрати?

— Вирішу на місці. А ти будь напоготові.

Я попрямував до вежі, дуже повільно, намагаючись не рушити ногами пісок. Пройшов краєм майданчика, на якому точився герць, обминувши Каїна зі спини. Озираючись навколо, нечутно дістався входу до башти. Джерард і Чінауей стояли у тій же позі, зчепившись, докладаючи неймовірних зусиль, аби передужати один одного.

Я пройшов між охороною й опинився всередині башти. Це був напівтемний круглий зал, з земляною долівкою, з кам’яними приступками під кожним вузьким віконцем. На другий поверх вела драбина, приставлена до отвору в стелі. Корал лежала на ковдрі, ліворуч. Демон, що, мабуть, мав її охороняти, виліз на одну з приступок, спостерігаючи крізь вікно за двобоєм.

Я підібрався ближче, опустився на коліна, узяв ліву руку Корал і перевірив її пульс. Пульс був чіткий, рівний. Але будити її я не став. Натомість я загорнув її в ту ковдру, що була під нею, підхопив на руки та звівся на ноги.

Я саме збирався спробувати поширити чари невидимості й на Корал, коли вартовий, що видивлявся у вікно, обернувся. Мабуть, мені не вдалося рухатися цілковито беззвучно.

Секунду чи дві охоронець витріщався на дивну картину: його бранка пропливає в повітрі повз нього. Тоді він роззявив рота, мабуть, аби забити тривогу, і я не мав іншого вибору, як вимкнути його нервову систему, спрямувавши на нього спикард.

На нещастя, коли він гепнувся з підвищення на підлогу, амуніція, що була на ньому, голосно забряжчала. І майже негайно згори почулися крики й тупотіння.

Розвернувшись, я кинувся до дверей. Через те, що вони були дуже вузькі, мені довелося пригальмувати й розвернути Корал. Я не був упевнений, як поведеться варта з зовнішнього боку, коли побачить, як повз них пропливає уві сні Корал, але залишатися всередині, наче в пастці, я теж не хотів. Визирнувши назовні, я побачив, що Джерард і Чінауей, здається, перебувають у тій же позиції. Утім, за кілька секунд, коли я розвернувся боком і зробив крок убік від дверей, Джерард зненацька зробив блискавичний рух, скручуючи демону в’язи, і пролунав тріск, наче зламалося сухе дерево.

Джерард опустив руки й став прямо. Тіло Чінауея завалилося набік, шия вивернулася під неприродним кутом. Ерік та Каїн зааплодували. Двоє вартових, що стовбичили біля дверей, кинулися вперед. У себе за спиною, зсередини вежі, я чув, як тупотять драбиною чиїсь кроки. Звідти долинув крик.

Один із двох охоронців, що побігли вперед, лежав, дотліваючи, біля ніг Еріка. Інший, який, схоже, напав на Каїна, учепився в ніж, що стирчав йому з горлянки, а вогонь з його горла розбігався навсібіч його тілом, доки він повільно осідав, а тоді завалився на спину.

І негайно Каїн, Ерік та Бенедикт розвернулися й утупилися в мене. Джерард щойно натягнув на себе блакитну сорочку і саме защіпав пряжку на перев’язі. Він також повернувся, коли Каїн промовив:

— А ви хто такий, сер?

— Я — Мерлін, — назвався я, — син Корвіна.

Це, схоже, дуже здивувало Каїна.

— Хіба у Корвіна є син? — запитав він у присутніх. Ерік знизав плечима, а Джерард відповів:

— Не знаю.

Але Бенедикт уважно мене розглядав.

— Схожість є, — промовив він.

— Дійсно, — погодився Каїн. — Гаразд, хлопче. Навіть якщо ти син Корвіна, ця жінка, з якою ти збирався втекти, належить нам. Ми здобули її у чесному бою з цими добре просмаженими хаоситами.

Сказавши це, він попрямував до мене. За мить до нього приєднався Еріх. Джерард посунув услід за ними. Я не хотів завдавати їм шкоди, навіть якщо вони були лише фантомами, тому змахнув рукою, і на піску перед ними накреслилася межа. Вона притьмом спалахнула вогнем.

Вони зупинилися.

Раптом велетенська постать з’явилася ліворуч від мене. Це був Далт, що вже витяг свій меч із піхов. За мить поруч з нами став Люк. А тоді Найда. Наша четвірка дивилася на чотирьох фантомів крізь стіну вогню.

— Тепер вона наша, — промовив Далт, роблячи крок уперед.

— Помиляєшся, — пролунало у відповідь, й Ерік перетнув межу, витягаючи клинок.

Далт був на пару дюймів вищим від Еріка і мав довші руки. Він одразу пішов уперед. Я очікував, що він рубане своїм мечем навідліг, але він атакував вістрям. Ерік, який мав легшу зброю, ступнув убік і зробив випад Далтові під руку. Далт опустив вістря свого клинка, переступив вліво та парирував. Кожний зі супротивників мав зброю, пристосовану для особливого стилю бою. Ерікова шпада[194] належала до найважчих різновидів такої зброї, а Далтів меч — до найлегших дворучників[195]. Такий здоровань, як Далт, утім, міг битися таким мечем і як одноручником, а от мені для нього знадобилися б обидві руки. Далт спробував ударити знизу вгору — японський фехтувальник назвав би це «кірі-аґе»[196]. Ерік просто зробив крок назад і спробував полоснути тому зап’ясток на льоту. Раптом Далт ухопився за руків’я ще й лівою рукою і блискавично рубонув навкіс, виконавши так зване «нанаме-ґірі»[197]. Ерік продовжував описувати коло, знову спробувавши дістати зап’ясток Далта.

Зненацька Далт прибрав з руків’я праву руку й плавно відвів її за спину, поки його права нога робила величезний крок півколом назад, а ліва рука пішла уперед. Таким чином він став у ліворучну європейську позицію en garde, з якої його важка рука з важкою зброєю відбила клинок Еріка ззовні-всередину, а по цьому Далт зробив глибокий випад. Ерік парирував: права ступня стала навхрест за лівою, і він відстрибнув назад. І все одно я помітив, як лезо Далта висікло іскри з гарди Ерікової шпади. Одначе Ерік зробив фінт у шостій, його вістря пірнуло під клинок Далта, що намагався парирувати, а тоді він викинув уперед руку в четвертій, виструнчився та підняв лезо ніби для зустрічного уколу в ліве плече суперника, крутонув зап’ястком та розсік Далтові ліве передпліччя.

Каїн зааплодував, але Далт просто звів докупи руки і знову розвів їх, водночас помінявши положення ніг з легким підскоком, так що опинився у правій позиції en garde. Ерік описував у повітрі кола кінчиком свого леза й шкірився.

— Гарненький таночок, — промовив він.

Тут він зробив глибокий випад, Далт парирував, Ерік відступив назад, ступив убік, спробував копнути Далта по колінній чашечці, схибив, а тоді точним рухом ухилився від удару мечем по голові. Перейшовши й сам до японського стилю, він крутнувся дзиґою та опинився праворуч від свого велетенського супротивника — такий маневр я колись бачив у вправах «кумітачі»[198]. Його клинок піднявся й опустився саме тієї миті, коли Далтів клинок промайнув повз. Праве передпліччя Далта раптом стало мокрим від крові, хоча я цього не помітив, аж поки Ерік не розвернув свою зброю хватом зверху, лезом вправо й вгору, і, з кісточками пальців, прикритими гардою, зацідив кулаком Далту в праву щелепу. Тоді він підбив його під коліно та садонув лівим плечем. Далт спіткнувся й упав. Ерік миттєво налетів на нього з копняками — нирка, лікоть, стегно (цілив у коліно, але схибив) — а тоді наступив чоботом на зброю Далта, а свою крутнув так, що вістря опинилося навпроти Далтового серця.

Раптом я зрозумів, що увесь цей час сподівався, що Далт надере дупу Ерікові. І не лише тому, що він був на моєму боці, а Ерік — ні, а й через усі ті прикрощі, які завдав Ерік моєму таткові. З іншого боку, я сумнівався, що знайдеться багато людей, спроможних надрати тому дупу. Двоє, які могли б це зробити, стояли по той бік межі, яку я накреслив. Джерард міг перемогти його голими руками. Бенедикт, амберський майстер клинка, міг побити його будь-якою зброєю. А ось ми, розумів я, маємо дуже мало шансів проти них, коли вони разом, та ще й з Каїном на додачу, навіть якщо на нашому боці битиметься ти’їґа. І якби я зараз повідомив Еріка, що Далт — його єдинокровний брат, це б не зупинило його руку ані на мить, навіть якщо б він мені повірив.

Тому я зробив єдине, що мені залишалося. Урешті-решт, усі вони були лише фантоми Лабіринту. Справжні Бенедикт та Джерард перебували наразі десь дуже далеко звідси, і їм аж ніяк не зашкодить будь-що, що я можу зробити з їхніми копіями тут. Еріка та Каїна давно не було серед живих. Каїнові, братовбивці та герою війни між Амбером та Хаосом, нещодавно поставили монумент на Головній Алеї, коли Люк убив його, помстившись за свого батька. А Ерік, звісно, загинув героїчно на схилах Колвіра, що врятувало його, як я вважаю, від загибелі від руки мого батька. Кривава історія моєї родини промайнула мені в голові, коли я підносив угору спикард, аби поставити останню крапку. Я викликав ту ж саму хвилю вогню, що вже перетворила на попіл двох моїх родаків з Дому Гендрейків.

Я відчував такий біль у руці, наче хтось огрів мене по ній бейсбольною битою. Над спикардом завивався легенький димок. Якусь мить чотири мої дядьки стояли прямо й недвижно. А п’ятий лежав горілиць.

Тоді Ерік повільно підняв догори свого клинка. Бенедикт, Каїн та Джерард теж витягли свою зброю. Ерік став прямо, тримаючи шпаду перед собою. Решта зробили так само. Це дивним чином скидалося на те, що вони салютують. Ерік зустрівся зі мною поглядом.

— Я тебе знаю, — промовив він.

Усі вони завершили свій жест, а самі танули, танули, перетворювалися на дим і розчинялися вдалині.

Далт стікав кров’ю, рука мені боліла, і я зрозумів, що зараз має відбутися, ще за мить до того, як Люк хапонув повітря й видихнув:

— Дивіться...

Вогняна риса, яку я накреслив, уже зникла, але за відмітиною, що лишилася по ній, там, де раніше стояли мої зниклі родаки, повітря почало тремтіти й мерехтіти.

— Це Лабіринт, — сказав я Люкові. — Завітав із візитом.

Мить, і образ Лабіринту завис перед нами.

— Мерліне, — проказав він, — ти, дійсно, багато подорожуєш.

— Останнім часом я маю дуже напружене життя, — підтвердив я.

— Ти прислухався до моєї поради й залишив Двори.

— Так, мені це здалося доречним.

— Але я не розумію, з якою метою ти заявився сюди.

— А що тут незрозумілого?

— Ти забрав Леді Корал в агентів Лоґрусу.

— Це правда.

— Але потім ти спробував так само не віддати її і моїм агентам.

— І це правда.

— Мабуть, ти вже мусив зрозуміти, що вона має на собі річ, яка може суттєво вплинути на рівновагу сил.

— Так.

— Отже, один із нас мусив її забрати. Але ти вирішив не віддавати її жодному з нас.

— Так.

— Чому?

— Я дбаю насамперед про неї. Вона має права, вона має власні почуття. А ти поводишся з нею, наче вона пішак у твоїй грі.

— Це правда. Я визнаю, що вона особистість, але, на своє нещастя, вона стала ще й пішаком у грі.

— Тоді я не віддам її жодному з вас. Це нічого не змінить, адже зараз жоден із вас її хоч як не має. Але я виведу її з гри.

— Мерліне, ти важливіша фігура, ніж вона, але все ж таки ти лише одна з фігур, і ти не можеш мені нічого диктувати. Ти розумієш це?

— Я розумію свою важливість для тебе, — відказав я.

— Гадаю, ти помиляєшся, — відповів він.

Я намагався зрозуміти, наскільки він насправді могутній у цьому місці. Схоже, тут він так шалено витрачає енергію, що сам зміг з’явитися тільки тоді, коли зникли чотири фантоми. Чи насмілюся я кинути йому виклик, відкривши усі канали свого спикарда? Я ніколи ще не робив спроб залучити водночас всі джерела енергії в Тінях, які контролює ця штука. Якщо я це зроблю, якщо я зможу діяти дуже швидко, чи вдасться мені забрати нас усіх звідси, перш ніж Лабіринт відреагує? А якщо не вдасться, то чи зможу я пробити ту перепону, яку він виставить, аби нас зупинити? І, якщо я зумію зробити хоч те, хоч те, до якого місця ми маємо тікати?

І нарешті, як це може змінити ставлення Лабіринту до мене?

(...якщо тебе не з’їсть щось більше, повертайся розповісти мені колись ввечері свою історію...)

Якого біса, вирішив я. Сьогодні саме слушний день потрапити до меню.

Я відкрив усі канали.

Відчуття було таке, наче я роблю пробіжку, розвив дуже непоганий темп, і раптом за шість дюймів від мого носа виросла цегляна стіна.

Зіткнення, удар, і я вирубався.

...Я лежав на рівній холодній кам’яній поверхні. У моєму розумі та тілі шалено вирували потоки енергії. Я дістався їхнього джерела, опанував їх, угамував до такого рівня, коли вони вже не загрожували знести мені голову геть. І лише тоді обережно розплющив одне око.

Небо, синє-синє. Пара чобіт за кілька кроків від мене, розвернуті носаками в інший бік. Я впізнав у них чоботи, що належали Найді, а трохи повернувши голову, побачив у них її саму. Побачив і Далта — той лежав горічерева за кілька ярдів ліворуч від мене.

Найда важко дихала, а своїм Лоґруським зором я побачив тьмяне червоне сяйво навколо її рук, що вібрували, піднесені в загрозливому жесті.

Звівшись на лікоть лівої руки, дивлячись повз неї, я побачив, що вона стоїть між мною та образом Лабіринту, а той плаває в повітрі десь за десять футів від неї.

Коли він знову заговорив, я вперше почув у його голосі щось схоже на подив:

— Ти збираєшся захищати його від мене?

— Так, — відказала вона.

— Чому?

— Я робила це так довго, що сором було б підвести його тепер, коли він насправді потребує захисту.

— Створіння Безодні, ти знаєш, де ти наразі знаходишся? — запитав Образ.

— Ні, — сказала вона.

Я подивився повз них обох у бездоганно чисте блакитне небо. Поверхня, на якій я лежав, являла абсолютно рівну скелясту плиту овальної форми, що уривалася в нікуди. Швидко повернувши голову, я побачив, що її, скоріш за все, виокремлено з гірського схилу, кілька темних отворів на якому натякали на можливу присутність там печер. Також я побачив Корал: вона лежала позаду мене. Наша кам’яна полиця була кількасот метрів завширшки. Я помітив якийсь рух за Найдою та за образом Лабіринту. Люк підвівся й став на коліна.

Я міг би дати відповідь на питання, поставлене Найді, але не бачив у цьому сенсу. Не тепер, коли вона робила таку добру справу, утримуючи увагу нашого поневолювача та забезпечуючи нам відстрочку.

Ліворуч від себе я бачив рожево-золоті завитки в камені, і, хоч ніколи не був тут раніше, я пам’ятав батьківські розповіді й знав, що це місце первинного Лабіринту, більш глибинний рівень реальності, ніж сам Амбер.

Я перекотився на живіт і став навкарачки. Рачки я пересунувся трохи в бік моря, у бік Лабіринту.

— Ти на іншому кінці Всесвіту, ти’їґо, у місці моєї найбільшої могутності.

Далт застогнав, поворухнувся й сів, протираючи очі.

Я відчував тепер і вібрацію навкруги голосу Найди, а червоне мерехтливе сяйво стояло ореолом навкруги всієї її постаті. Я знав, що вона помре, якщо наважиться атакувати Образ, і знав, що сам його атакую, якщо він її вб’є.

Я почув, як застогнала Корал.

— Я не дам тобі скривдити моїх друзів, — промовила Найда.

Я хотів зрозуміти, чому він вибив мене з ладу, коли я готувався застосувати спикард, чому він закинув нас саме сюди, до своєї твердині. Чи не випливає звідси, що у мене, дійсно, був шанс проти нього там, у володіннях Лоґрусу, де він не мав справжньої сили?

— Створіння Безодні, — промовив Образ до Найди, — твій патетичний та приречений учинок межує з геройством. Ти починаєш мені подобатися. Хотів би я мати такого друга. Ні, я не кривдитиму твоїх приятелів. Але я мушу затримати тут Корал та Мерліна, аби їхньою силою не скористався мій супротивник, а вас решту — з міркувань політичних. Ви пробудете тут доти, доки нашу суперечку не буде залагоджено.

— Затримати? — сказала вона. — Тут?

— Всередині скелі ви знайдете зручні приміщення, — відказав Образ.

Я обережно звівся на ноги, намацуючи свій кинджал.

Люк теж підвівся, попрямував до Корал і опустився на коліна біля неї.

— Ти отямилася? — запитав він.

— Наче так, — відповіла вона.

— Стояти можеш?

— Спробую.

— Я тобі допоможу.

Поки Люк допомагав Корал стати на ноги, підвівся й Далт. Я продовжував нишком підбиратися до візерунка в камені. І де цей Дворкін, коли він потрібний мені найбільше?

— Можете піти до печер, що позаду вас, й оглянути відведені вам приміщення. Але спершу, Мерліне, ти мусиш зняти перстень.

— Навряд чи зараз час розпаковуватися та облаштовуватися, — відказав я, різонувши лезом собі ліву долоню та роблячи останній крок. — Ми тут надовго не затримаємося.

Образ Лабіринту видав звук, що скидався на притишений громовий розкот. Але блискавка не вдарила, та я й сумнівався, що це може статися. Не тепер, коли він усвідомив, що у мене в руці і де я з цим знаходжуся.

— Я навчився цього від Люкового батька, — пояснив я. — Поговоримо?

— Так, — промовив образ Лабіринту, — поговоримо як розумні істоти, якими ми, безперечно, є. Подушки?

І негайно біля наших ніг з’явилося три подушки.

— Дякую, — промовив я, присуваючи до себе зелену. — А ще б я не відмовився від чаю з льодом.

— Ти п’єш із цукром?

11

Сидячи на подушці, з кинджалом при боці, я тримав ліву руку витягнутою над Лабіринтом, склавши долоню чашкою. Чашка ця була повна моєї крові. Образ Лабіринту плавав у повітрі переді мною, здавалося, раптом забувши про Корал, Найду, Далта та Люка. Я відсьорбував напій з укритої памороззю склянки, яку тримав у правій руці. У склянці крізь морозяний візерунок проглядала гілочка свіжої м’яти.

— Принце Мерліне, — звернувся до мене Образ, — скажи мені, чого ти хочеш, і покінчимо з цією проблемою, не гаючись. Ти впевнений, що не хочеш підкласти серветку під небезпечне місце? Подумай, це жодним чином не послабить твою позицію у наших перемовинах, але убезпечить нас від нещасного випадку.

— Та ні, усе в порядку, — сказав я, легенько поворушивши долонею, наповненою кров’ю, збовтуючи її вміст так, що тоненька цівка крові вихлюпнулася мені на зап’ясток. — Утім, дякую, що запропонував.

Образ Лабіринту завібрував і знову застиг недвижно.

— Принце Мерліне, ти навіч зазначив свою позицію, — сказав він. — Але, боюся, ти не розумієш можливих наслідків цього залякування. Кілька крапель твоєї крові, упавши на моє фізичне втілення, можуть порушити функціонування Всесвіту.

Я кивнув.

— Мені це відомо, — відказав я.

— Гаразд, — мовив він. — Які твої вимоги?

— Наше звільнення, — сказав я. — Дай нам піти, і ти залишишся цілим і неушкодженим.

— Ти не даєш мені вибору, але це ж стосується і твоїх друзів.

— Що ти маєш на увазі?

— Можеш відіслати Далта, куди забажаєш, — сказав він. — Щодо леді-демониці, мені шкода її відпускати, бо мені було б приємне її товариство...

Люк подивився на Найду.

— Можеш пояснити, що це за приколи із «створінням Безодні» та «леді-демоницею»? — зажадав він відповіді.

— Бачиш, ти не в курсі деяких дрібничок щодо мене... — відказала вона.

— Це довга історія? — запитав він.

— Так.

— Ти мене використовуєш, чи я тобі насправді подобаюся?

— Я тебе не використовую, і ти мені насправді подобаєшся.

— Тоді, гадаю, ця історія може зачекати, — констатував він.

— Як я вже сказав, відішли її куди завгодно, — продовжив Образ. — І Далта. І Люка. Я охоче перенесу їх, куди ти побажаєш. Але чи не спадає тобі на думку, що тобі й Корал тут безпечніше, ніж у будь-якому іншому місці?

— Може, й так. А може, й ні, — відказав я. — Корал, а ти якої про це думки?

— Забери мене звідси, — сказала вона.

— Ось тобі й відповідь, — звернувся я до нього. — А тепер...

— Зачекай. Ти хочеш бути чесним зі своїми друзями, так?

— Звісно.

— Тоді дозволь мені звернути їхню увагу на певні речі, про які вони, можливо, не подумали.

— Прошу.

— Леді, — промовив він, — у Дворах Хаосу полюють на твоє око. Вони не зважатимуть на те, як ти до цього ставишся. Якщо цього можна досягти лише утримуючи тебе як бранку, так вони й вчинять.

Корал розсміялася неголосно.

— А яка альтернатива? — поцікавилася вона. — Залишитися твоєю бранкою?

— Вважай себе гостею. Я подбаю, щоб тобі було тут зручно. Звісно, я отримаю з цього зиск, на додаток до того, що мій супротивник тебе не здобуде. Я це визнаю. Але ти маєш обрати одного з нас, а то тебе захопить інший.

Я подивився на Корал, а та легенько похитала головою.

— То що ти вирішуєш? — запитав я її. Корал наблизилася до мене й поклала руку мені на плече.

— Забери мене звідси, — сказала вона.

— Ти чув, — звернувся я до Образу. — Ми всі йдемо.

— Прошу вас набратися терпіння ще на хвилинку, — мовив він.

— Чого ти хочеш? — запитав я.

— Хочу, аби ви все обміркували. Вибір між Лоґрусом та мною — це не просто питання політики, не просто підбір певної особи для виконання певного завдання. Ми з моїм супротивником втілюємо два фундаментальні принципи, на яких базується Всесвіт. Можна наліпити на нас іменники та прикметники з усіх мов у світі та терміни з десятка наукових дисциплін, але суть полягатиме в тому, що ми представляємо Порядок та Хаос, Аполлонічне та Діонісійське начала[199], якщо завгодно; божевілля та здоровий глузд; світле й темне; сигнал та шум. Але, попри те, як це може здатися, жоден із нас не бажає, аби інший зник остаточно. Всежерне полум’я або живодавчий вогонь, класицизм чи анархія, кожен із нас іде своїм шляхом, але без іншого цей шлях закінчився би глухим кутом. Ми обидва це знаємо, і гра, яку ми ведемо споконвіку, значно тонша й складніша, ніж здається; можливо, її можна оцінити лише з естетичного погляду.

Наразі я, вперше за віки й віки, отримав суттєву перевагу над моїм супротивником. У мене з’явилася можливість справдити історичну мрію, що існує в усіх Тінях, — започаткувати еру цивілізаційних та культурних здобутків, пам’ять про які ніколи не зникне. Якщо ж ваги нахиляться, хоч трохи, в інший бік — ми станемо свідками ери зрушень, яку можна буде порівняти хіба що з льодовиковим періодом. Коли я казав про вас як про пішаків, я не мав на увазі, що ваша роль у цьому виборі є мінімальною. Настав час мінливий та рухливий, і від Каменя та людини, яка стане королем, багато що залежить. Залишіться зі мною, і я можу обіцяти, що настане Золота доба[200], про яку я казав, і ви станете її частиною. Залиште мене, і вас захопить супротивна сторона. За цим настане доба темряви й безладу. Що ви оберете?

Люк усміхнувся.

— Я можу оцінити вдалий рекламний текст, коли чую його, — зауважив він. — Звузити питання до простого вибору. Змусити покупця гадати, що вибір робить він сам.

Корал стиснула моє плече.

— Ми йдемо, — сказав я.

— Добре, — відповів Образ. — Скажи, куди ви хочете піти, і я вас усіх туди переправлю.

— Не всіх, — зненацька сказав Люк. — Лише їх.

— Не розумію. А ти що збираєшся робити?

Він витяг кинджал і різонув себе по долоні. Виступив наперед і став поруч зі мною, також витягнувши руку над Лабіринтом.

— Якщо ми підемо, може статися так, що лише троє з нас дістануться місця, — проказав він. — Я залишуся і складу тобі компанію, поки ти переноситимеш моїх друзів.

— Звідки ти дізнаєшся, що я це зробив і з ними все добре?

— Гарне питання, — сказав Люк. — Мерлю, у тебе є з собою колода Козирів?

— Так.

Я витяг їх із кишені і показав йому.

— Мій Козир і досі у тебе в колоді?

— Коли дивився востаннє, був там.

— То витягни його й тримай напоготові. Перш ніж підеш, виріши, куди рухатимешся далі. Залишайся зі мною в контакті, поки не будеш на місці.

— А ти що збираєшся робити, Люку? Ти не можеш сидіти тут вічно, як кривава погроза Порядкові. Цей пат тимчасовий. Тобі доведеться рано чи пізно змінити положення, а коли ти це зробиш...

— Ти й досі маєш деякі зайві карти в цій колоді?

— Ти про що?

— Про ті карти, які ти одного разу назвав Козирями Долі.

Я перетасував колоду. Вони виявилися чи не на самому споді.

— Так, — відказав я. — Майстерна робота. Я б нізащо їх не викинув.

— Ти насправді так вважаєш?

— Ще б пак. Намалюй цілу купку таких само гарних, і я влаштую тобі персональну виставку, коли повернуся до Амбера.

— Ти серйозно? Ти кажеш це не просто тому, що... — Від образу Лабіринту почулося щось схоже на гарчання.

— А ось і критика, — прокоментував Люк. — Добре. Витягни всі Козирі Долі.

Я послухався.

— Перетасуй їх добряче. Сорочкою догори.

— Добре.

— Розгорни віялом.

Він нахилився вперед, витяг карту.

— Добре, — сказав він. — Я в грі. Коли будеш готовий, скажи йому, куди тебе перекинути. Залишайся на зв’язку. Агов, Лабіринте, я теж хочу склянку чаю з льодом.

Біля його правої ноги опинилася вкрита памороззю склянка. Він нахилився, підхопив її, зробив ковток.

— Дякую.

— Люку, — сказала Найда, — я не розумію, що відбувається. Що буде з тобою?

— Нічого страшного, — відказав він. — Не плач за мною, леді-демонице. Побачимося трохи згодом.

Він подивився на мене, вигнувши запитально брову.

— Перенеси нас до Джидраша, — проказав я, — на майдан між палацом та храмом.

Я тримав Люків Козир у скривавленій лівій долоні, поряд зі спикардом, що тихенько гудів. Я відчув, як Козир став холодним, і почув слова Люка:

— Ти чув, що він сказав.

І світ закрутився виром, і розкрутився, і ми стояли посеред холодного вітряного ранку в Джидраші. Я подивився на Люка крізь його Козир. Я один за одним відкрив канали на спикарді.

— Далте, ти можеш лишитися тут, — сказав я. — І ти теж, Найдо.

— Ні, — відказав здоровань.

А Найда, водночас із ним, сказала:

— Зажди!

— Ви обоє можете тепер вийти з гри, — пояснив я. — Жодна сторона не важить на вас. Але Корал мені треба заховати в якомусь безпечному місці. І самому сховатися.

— Ти в фокусі подій, — сказала Найда, — і, допомагаючи тобі, я можу допомогти Люкові. Візьми мене з собою.

— І мене також, — промовив Далт. — Я й досі в боргу перед Люком.

— Гаразд, — сказав я. — Люку, ти все чув?

— Еге ж, — сказав він. — Тобі час узятися до своєї справи. ...От лайно! Я хлюпнув на нього...

Його Козир почорнів.

Я не став чекати на янголів помсти, омахи полум’я, удари блискавок і стирчати тут, доки земля розчахнеться під нашими ногами. Я вихопив нас із-під юрисдикції Лабіринту напрочуд швидко.

І опинився горілиць на зеленій травичці під величезним деревом. Над моєю головою пропливали пасма туману. Трохи нижче перлився та виблискував татків Лабіринт. Юрт сидів по-турецьки на капоті, затиснувши клинок між колінами. При нашій появі він сплигнув на землю. Корвіна не було видно.

— Що відбувається? — запитав Юрт у мене.

— Мене побили, загнали в глухий кут, розчавили. Лежатиму тут і витріщатимуся на туман, поки остаточно не здурію, — сказав я. — Познайомся: це Корал, Найда та Далт. Послухай, що вони тобі розповідатимуть, і розповіси їм, що забажаєш. Не будіть мене, коли настане кінець світу, хіба що спецефекти виявляться винятково мальовничими.

І я зробив так, як сказав, під ледь чутний акомпанемент гітари та далекого голосу Сари К[201]. Трава була невимовно м’якою. Туман клубочився мені в голові, танув у чорноті.

А тоді, а тоді... А тоді, сер...

Я йшов. Йшов, майже плив торговою вуличкою в Каліфорнії, де часто робив покупки. Юрбилися дітлахи, подружні пари штовхали візочки з немовлятами, проходили жінки з пакунками, голоси губилися в уривках пісень, що долинали з динаміків музичної крамниці. Вуличні кав’ярні, виокремлені рослинами в вазонах, під тентами, пахощі делікатесів, закличні, манливі вивіски.

Йшов. Повз аптеку. Повз крамничку взуття. Повз цукрарню...

Вузький коридор, що веде ліворуч. Ніколи не помічав його раніше. Мушу повернути...

Дивно, тут мусив бути килим... а ще свічки у високих шандалах, і бра зі свічками, і канделябри на високих скринях. Стіни виблискували від їхніх від...

Я повернув назад.

Позаду нічого не було. Торгова алея зникла. Коридор закінчувався стіною. На стіні висів невеликий гобелен. Дев’ять зображених на ньому фігур дивилися на мене. Я смикнув плечем і знову розвернувся.

— Щось ще лишилося від твоїх чар, дядечку, — зауважив я. — То подивимося на них.

Я знову йшов. Тепер серед тиші. Уперед. До того місця, де мерехтливо блискотіли дзеркала. Я вже бачив це місце, колись давно, пригадав я, хоча тільки тепер збагнув, що шукати його треба було не лише в Замку Амбера. Воно було просто тут, висіло на кінчику спогадів, і я був там, мій молодший двійник, проходив цим місцем, і не сам... Але я знав, що ціною повернення до минулого стане втрата контролю над тим, що відбувається тепер. Знехотя я відпустив картинку і зосередив свою увагу на невеличкому овальному дзеркалі ліворуч від себе.

Я посміхнувся. Те ж саме зробило й моє віддзеркалення. Я висолопив язика й отримав у відповідь таке ж вітання.

Я пішов далі, і лише за кілька кроків збагнув, що бачив у дзеркалі себе в демонській подобі, хоча наразі в ній не був.

Праворуч від себе я почув тихеньке кахикання. Розвернувшись на звук, я побачив свого брата Мандора в ромбоподібному дзеркалі в чорній рамі.

— Любий хлопче, — проголосив він, — король помер. Хай живе твоя найясніша персона, оскільки трон тепер посядеш ти. Краще тобі поквапитися й повернутися для коронації, яка відбудеться На Краю Світу, з Нареченою Каменя чи без неї.

— У нас тут виникли певні проблеми, — сказав я.

— Зараз не час їх улагоджувати. Твоя присутність у Дворах стократ важливіша.

— Ні, мої друзі є найважливішими для мене, — сказав я.

Його губи викривилися в миттєвій посмішці.

— Твоє становище дозволить тобі якнайкраще захистити твоїх друзів, — сказав він, — а також вчинити із ворогами як належить.

— Я повернуся, — сказав я, — незабаром. Але не для того, аби коронуватися.

— На твій розсуд, Мерліне. Бажаною насамперед є твоя присутність.

— Я нічого не обіцяю, — сказав я.

Він пирснув сміхом, і дзеркало збезлюдніло.

Я розвернувся. Пішов далі.

Знову смішок. Зліва. Це моя мати.

Вона дивилася на мене з дзеркала, взятого в червону раму з вирізьбленими квітами, і з її обличчя було помітно, що ситуація її страшенно розважає.

— Шукай його в Безодні! — промовила вона. — Шукай його в Безодні!

Я проминув її, не зупиняючись, але сміх її ще якийсь час переслідував мене.

— Пс-с-ст! — Звук лунав з правого боку, з довгого та вузького дзеркала з зеленою облямівкою. — Гос-с-сподарю Мерліне, — просичала вона. — Я с-с-споглядала, але те Колес-с-со-Привид не з’являлос-с-ся.

— Дякую тобі, Ґлейт. Будь ласка, дивись і надалі.

— Домовилис-с-сь. Але ми мус-с-симо пос-с-сидіти разом ко-лис-с-сь увечері біля каміна, пос-с-сьорбати молочка й потеревенити про с-с-старі час-с-си...

— Це буде чудово. Так, ми мусимо. Якщо тільки нас не з’їсть щось більше.

— С-с-с-с!

А може, це сміх?

— Доброго полювання, Ґлейт.

— С-с-саме так. С-с-с!

...Уперед. Я йшов далі.

— Сину Амбера! Носію спикарда, — а це вже з затіненої ніші зліва.

Я зупинився, вдивляючись. Біла рама, сіре скло. З нього дивився чоловік, якого я ніколи раніше не зустрічав. У чорній сорочці з коміром, що відкривав шию, у коричневій шкіряній камізельці. Волосся темно-русяве, очі, схоже, зелені.

— Так?

— Спикард було заховано в Амбері, — проказав він, — для того, аби ти його знайшов. Він оперує великими силами. А ще він має на собі низку заклять, які змусять того, хто його носить, діяти певним чином за певних обставин.

— Це я підозрював, — відказав я. — На які дії він налаштований?

— Раніше його носив Свейвілл, Король Хаосу, і він змусить того, хто його носить, сісти на трон, поводитися певним чином та погоджуватися з пропозиціями певних осіб.

— Яких саме?

— Тієї жінки, котра сміялася і гукала: «Шукай його в Безодні!» Чоловіка в чорному, який бажає твого повернення.

— Це були Дара і Мандор. Це вони наклали на нього закляття?

— Саме так. А той чоловік залишив його в такому місці, щоб ти його знайшов.

— Я не хочу позбуватися цієї речі просто зараз, — сказав я, — коли вона показала себе такою корисною. Чи є якийсь спосіб зняти зі спикарда ці закляття?

— Звісно. Але для тебе це не має значення.

— Чому так?

— Перстень, що у тебе на руці, — не той, про який я казав.

— Не розумію.

— Зрозумієш, не бійся.

— Хто ви такий, сер?

— Моє ім’я Делвін, і, можливо, ми ніколи не зустрінемося в реалі, якщо тільки не вивільняться певні віковічні сили.

Він підніс руку догори, і я побачив, що у нього на пальці теж був спикард. Він підніс його до мене.

— Торкнись своїм перснем мого, — наказав він. — Тоді можна буде наказати йому перенести тебе до мене.

Я підняв руку зі спикардом, наближаючи її до скла. Здавалося, вони ось-ось зустрінуться, але цієї миті спалахнуло яскраве світло і Делвін зник.

Рука моя впала. Я пішов далі. Підкоряючись раптовому імпульсу, я зупинився перед скринею та витяг шухлядку.

Я вражено дивився на найдовивіжнішу річ із усього, що бачив тут досі. Шухляда містила мініатюрну, зменшену, але точну копію каплиці, присвяченої моєму батькові — крихітні плиточки відповідних кольорів, тоненькі свічечки, які, втім, горіли, а на вівтарі навіть лежав Ґрейсвандір іграшкового розміру.

— Відповідь лежить перед тобою, дорогий друже, — пролунав глибокий голос, який я знав, але не розпізнав.

Я подивився вгору. Над скринею висіло дзеркало з лавандовою облямівкою — дивно, що я помітив його тільки зараз. Звідти дивилася леді з довгим вугільно-чорним волоссям і очима такими темними, що я не міг сказати, де закінчуються зіниці та починається райдужка. Обличчя леді мала дуже бліде, і це тільки підкреслювали рожеві тіні на її повіках і рожева помада. Ці очі...

— Рендо! — сказав я.

— Ти не забув! Ти насправді мене пам’ятаєш!

— ...І ті часи, коли ми з тобою гралися кістками-танцюристками, — сказав я. — Ти подорослішала і стала дуже гарною. Я згадував тебе нещодавно.

— А я відчула уві сні, як ти торкнувся мене думкою, мій Мерліне. Мені шкода, що ми так розсталися, але мої батьки...

— Розумію, — сказав я. — Вони вирішили, що я демон або вампір.

— Так. — Вона простягнула крізь дзеркало бліду руку, взяла мою руку і притягнула її до себе. За склом вона притислася до неї губами. Губи були холодні. — Вони хотіли б, щоб я підтримувала знайомство з людськими синами та дочками, а не з такими, як ми. — Коли вона посміхнулася, я помітив її ікла. В дитинстві вони були непомітні. — Боги! Ти виглядаєш як людина! — промовила вона. — Приходь колись навідати мене в Диколіссі!

Імпульсивно я нахилився вперед. Наші вуста зустрілися в дзеркалі. Хай хто вона така, а ми колись були друзями.

— Відповідь, — повторила вона, — перед тобою. Приходь навідати мене!

Дзеркало почервоніло, і вона зникла. Капличка залишилася стояти в шухлядці. Я засунув шухляду і повернувся йти далі.

Йшов. Дзеркала ліворуч. Дзеркала праворуч. У їхніх глибинах я бачив лише себе.

І раптом:

— Так-так, племінничку. Заплутався?

— Як завжди.

— Що ж, не можу тебе за це звинувачувати.

Очі у нього були насмішкуваті й мудрі, волосся — руде, як у його сестри Фіони чи його покійного брата Бранда. Або, як у Люка, якщо на те пішло.

— Блейзе, — промовив я, — що в дідька відбувається?

— Я — заключна частина повідомлення Девліна, — сказав він, сунувши руку в кишеню, а потім простягнувши її мені. — Тримай.

Я просунув руку всередину дзеркала і взяв те, що було в нього в руці. Це був ще один спикард, такий самий, як той, що був у мене на пальці.

— Це той, про який казав Девлін, — пояснив він. — Його ти не повинен надягати за жодних обставин.

Я кілька секунд уважно розглядав перстень.

— А що мені з ним робити? — запитав я.

— Поклади його собі до кишені. Може настати мить, коли ти зрозумієш, що з ним робити.

— Як він до тебе потрапив?

— Підмінив його, коли Мандор залишив його на хвильку. На той, який на тобі зараз.

— А скільки таких перснів усього, до речі?

— Дев’ять, — сказав він.

— Гадаю, ти все про них знаєш.

— Більше за багатьох інших.

— Довідатися про них, мабуть, було не так уже й важко. А от де мій батько, ти, гадаю, не знаєш?

— Ні. Але ти знаєш. Тобі сказала твоя подружка з кровожерними смаками.

— Самі загадки, — сказав я.

— Але це краще, ніж узагалі не мати жодних натяків, — відказав він.

Тоді він зник, а я попростував далі. За якийсь час зникло й усе навколо.

Я плив. Чорно навкруги. Добре. Як же добре...

Промінчик світла знайшов собі шлях крізь мої вії. Я щільніше склепив повіки.

Але прокотився грім, а трохи згодом світло знову пробилося до мене.

Брунатне тло, прокреслене чорними рисками, шпилясті гірські хребти, папоротеві хащі...

Трохи згодом прокинулась здатність сприймати дійсність, і я збагнув, що лежу на боці й дивлюся на чорну розколину між двома коренями дерева, там і тут поцятковану жмуттями трави.

...І так я дивився й надалі, і раптом все осяяв спалах блискавки і майже впритул за ним удар грому. Здавалося, сама земля затрусилася. Я почув, як краплі дощу заторохкотіли по листю велетенського дерева, по капоту машини. Я продовжував дивитися в найбільшу розколину, що перетнула поле мого спостереження.

...І тоді я зрозумів, що я знаю.

Я відчував заціпенілість, притаманну пробудженню. Емоції ще не прокинулися. Здалеку до мене долинали знайомі голоси, що спліталися в неголосній дружній розмові. Я чув також, як дзвякають виделки та ножі об порцеляну. Незабаром мав прокинутися і мій шлунок, розумів я, і я приєднаюся до товариства. Але наразі було так приємно лежати тут, загорнувшись у плащ, чути м’який стукіт дощових крапель і знати...

Я повернувся до свого мікросвіту та його темного каньйону... Земля знову затрусилася, цього разу без блискавки чи грому, які могли б це пояснити. І не припиняла труситися. Це мене дратувало, бо це непокоїло моїх друзів та рідних, і їхні голоси залунали гучніше, у них забриніла тривога. До того ж, це пробудило в мені призабутий каліфорнійський рефлекс[202], і це тоді, коли я хотів лише лежати собі затишно та смакувати своє щойно отримане знання.

— Мерліне, ти прокинувся?

— Так, — відгукнувся я, різко сів, швиденько протираючи очі, пробігаючи пальцями по волоссю.

Це був фантом мого батька; це він стояв біля мене на колінах, і це він щойно торсав мене за плече.

— Схоже, у нас проблема, — проказав він, — з екстремальними наслідками.

Юрт, що стояв у нього за спиною, кілька разів кивнув головою. Земля здригнулася знову, на нас посипалося листя та гілочки, галька затанцювала, пасма туману захвилювалися. Я почув, як у тому місці, де Люк, Далт, Корал та Найда трапезували на розстеленій на траві цупкій скатертині з червоно-білим орнаментом, розбилася таріль.

Я виплутався зі свого плаща й підвівся. Виявилося, що хтось зняв із мене чоботи, поки я спав. Я взувся. Земля знову затремтіла, і я притулився до дерева, аби не впасти.

— Оця проблема? — запитав я. — Чи її ось-ось зжере інша, більша за неї?

Корвін подивився на мене здивовано, тоді сказав:

— Коли я креслив цей Лабіринт, то й гадки не мав, що під цією місцевістю проходить розлом і одного дня таке може статися. Якщо цей землетрус спричинить тріщини на Лабіринті, ми матимемо халепу, ще й не одну. Як я розумію, цей спикард, що у тебе на пальці, може оперувати гігантськими енергіями. Чи можеш ти якимось чином скористатися цим, аби приглушити те, що коїться?

— Не знаю, — відповів я. — Ніколи не робив нічого подібного.

— То дізнайся швидко, добре? — сказав він.

Але я вже гнав свій розум уздовж кола зубців, подумки торкаючись кожного з них, активуючи їх. Вибравши один, який мав за собою наймогутніше джерело, я під’єднався до нього, черпаючи на повну, переганяючи енергію до свого тіла та своєї свідомості.

Запалення спрацювало, двигун запустився на холостому ходу, а я, на водійському кріслі, увімкнув передачу, продовжуючи лінію сили, що йшла зі спикарда, спрямовуючи її в землю.

Я довго тягнув цю лінію, відшукуючи потрібну метафору, відповідний образ для того, з чим можу зіткнутися.

...Я заходив в океанські хвилі з піщаного пляжу, і вони лоскотали мені живіт та груди, а пальцями ніг я відчував на дні ріння, піщані коси, пасма водоростей... Іноді камінчики переверталися з боку на бік, билися один об одного, вислизали мені з-під ніг...

Мій зір не сягав дна. Але я бачив кругляки, бачив водорості та рештки кораблетрощ, бачив, як вони лежать, як рухаються, так само ясно, наче дно було висвітлено прожектором.

Тепер я вже відчував, відчував свій шлях, униз, крізь геологічні пласти, вглиб земної кори, пальцем ноги обшукуючи каменисту поверхню, наче променем ліхтарика, визначаючи та порівнюючи хвилі тиску, ізостатичні зіткнення гір, там, під земною поверхнею, орогенні тектонічні зсуви[203], повільні, наче мандрівка ерогенними зонами, пестливі мінерали в найтемніших, найпотаємніших місцях...

Я увійшов! Скеля ковзнула вбік... моє тіло за нею...

Мені довелося пірнути, всередину каналу, що продовжує рухатися... Я помчав угору, женучи попереду себе хвилю жару, і вона розколювала скелю, прокладала нові шляхи, назовні, назовні... Руйнівна енергія йде цим шляхом. Я пробився крізь кам’яну товщу, ще раз... і ще... Я не був упевнений, що це шлях, на який треба її завернути, але альтернативи не бачив. Йди отуди! Сто чортів! Туди! Я пробив ще два канали, третій, четвертий...

Всередині земної поверхні почулася легенька вібрація. Я відкрив ще канал. Якщо йти за моєю метафорою, скелі на морському дні припинили рухатися. А незабаром земля припинила труситися.

Я повернувся до того місця, звідки розпочав своє зісковзування. Тепер там не відчувалося поштовхів, але тиск іще був.

Відчуй, відчуй, що там, але обережно. Знайди вектор. Рухайся за ним. Рухайся до точки максимальної напруги. Але — ні. Тут лише перетинаються численні вектори. Простеж їх усі.

Знову. Ще вузлова точка. Простеж і ці вектори. Знайди ще канали. Треба зрозуміти всю структуру тисків, а вона заплутана, наче нервова система. Треба тримати в пам’яті весь графік.

Ще один шар. Може, це нереально. Можливо, я женуся за безкінечністю в цих своїх топографічних дослідженнях. Сформуй фрейм[204]. Спрости завдання. Не бери до уваги те, що виходить за рамки потрійних розгалужень. Іди за цією схемою до наступного вузла. Тут є петлі. Добре. Зусилля розповсюджується на тектонічну плиту. Це вже краще.

Спробуй стрибок. Не спрацювало. Надто велику картинку треба утримувати. Відмовся від потрійної системи.

Так.

У такий спосіб вимальовуються головні лінії. Бачу вектори руху енергії, майже до самої плити. Дивно, чому прикладене зусилля менше тієї сили, що виходить із джерела? Додати ще енергії вздовж другого вектора, переспрямувавши сили зсуву цим каналом...

— Мерліне? З тобою все гаразд?

— Не чіпайте мене, — почув я власний голос.

Тепер продовжити лінії, увійти до джерела... передача почалася...

Що це я бачу перед собою? Невже Лоґрус?

Я відкрив ще три канали, сфокусувався на потрібному місці, почав його нагрівати.

Тріщини побігли скелями майже відразу, а плавитися вони почали трохи згодом. Моя новостворена магма потекла лініями розлому. Тепер навкруги точки, звідки йшла руйнівна сила, лежить порожній простір.

Назад.

Я відізвав свої зонди, закрив спикард.

— Що ти зробив? — запитав мене батьків фантом.

— Відшукав місце, де Лоґрус втручався в підземний тиск, — сказав я, — і видалив це місце. Тепер там невеличкий грот. Якщо він згорнеться, тиск може ще впасти.

— Тобто, ти стабілізував ситуацію?

— Принаймні на певний час. Я не знаю, які резерви сили має Лоґрус, та йому доведеться вираховувати новий маршрут, аби дістатися цього місця. Потім тестувати його. А якщо він наразі ще й пильно спостерігає за діями Лабіринту, це може його затримати.

— Отже, ти виграв нам трохи часу, — зауважив він. — Звісно, тепер проти може виступити й Лабіринт.

— Мабуть, так, — сказав я. — Хоча я переніс усіх саме сюди, бо гадав, що тут вони будуть захищені від обох Сил.

— Без сумніву, ти вважав, що варто ризикнути.

— Добре, — сказав я. — Гадаю, прийшов час подбати про деякі інші речі.

— Наприклад?

Я подивився на нього, фантома мого батька, охоронця цього місця.

— Я знаю, де знаходиться твій прототип, той, що з плоті та крові, — сказав я, — і збираюся його звільнити.

Небо розкраяла блискавка. Раптовий подув вітру підняв догори опале листя, заклуботав тумани.

— Я маю піти з тобою, — сказав він.

— Чому?

— Бо, звичайно ж, ця людина цікавить мене особисто.

— Гаразд.

Над нашими головами прогримів грім, і різкий порив вітру розігнав пасма туману.

Тут до нас підійшов Юрт.

— Гадаю, почалося, — промовив він.

— Що саме? — запитав я.

— Двобій Сил, — сказав він. — Лабіринт узяв гору вже дуже давно. Але коли Люк його пошкодив, а ти умикнув Наречену Каменя, він послабив свої позиції відносно Лоґрусу, вперше за багато віків. І Лоґрус вирішив атакувати, затримавшись лише для того, щоб понівечити цей Лабіринт.

— Якщо тільки Лоґрус нас не випробовує, — сказав я, — і це не звичайнісінька буря.

Поки Юрт говорив, задрібнив дощик.

— Я прийшов сюди, бо гадав, що це місце жоден із них не зачепить у разі зіткнення, — провадив він далі. — Припускав, що вони не стануть відволікатися від двобою один з одним, аби вдарити вбік, у цьому напрямку.

— Можливо, це припущення виявиться справедливим, — зауважив я.

— Просто мені хотілося б нарешті опинитися на стороні переможця, — підсумував він. — Не думаю, що я переймаюся тим, хто правий, а хто ні. А надто тому, що це дуже спірні категорії. Я просто хотів би, для різноманіття, бути разом із тими хлопцями, що візьмуть верх. Якої ти про це думки, Мерлю? Що ти збираєшся робити?

— Ми з тутешнім Корвіном збираємося вирушити до Дворів і звільнити мого батька, — сказав я. — Після цього ми збираємося порішати все, що потребує вирішення, і жити довго й щасливо. Ну, ти розумієш, що я маю на увазі.

Він помотав головою.

— Ніколи не розумів, чи ти дурень, чи твоя самовпевненість має під собою якесь підґрунтя. Але щоразу, коли я вирішував, що ти насправді дурень, це мені дорого коштувало. — Він подивився на темний небосхил, змахнув краплю дощу з чола. — Я зійшов із дистанції, але ти ще можеш стати Королем Хаосу.

— Ні, — сказав я.

— ...і у тебе особливі стосунки з Силами.

— Якщо це й так, я сам не розумію, чим це можна пояснити.

— Та хоч чим, — сказав він. — Я залишаюсь із тобою.

Я пішов до решти товариства, обійняв Корал.

Три сліпучі спалахи осяяли небосхил. Вітер струснув дерево.

Я відвернувся і створив двері в повітрі перед собою. Фантом Корвіна і я разом із ним ступнули за поріг.

12

І ось так я повернувся до Дворів Хаосу, до скульптурного саду на Шляхах Саваллів та його химерно викривленого простору.

— Де ми? — поцікавився мій батько-фантом.

— Це щось наче музей, — відгукнувся я, — у домі мого вітчима. Я обрав це місце, бо тут мудроване освітлення і багато місця для схованок.

Він оглянув кілька експонатів, звертаючи увагу на їхнє розташування відносно стін та стелі.

— Диявольське місце, якщо дійде до сутички, — зауважив він.

— Я на це й розраховую.

— Ти тут зростав, еге ж?

— Так.

— І як воно було?

— Ну, навіть не знаю... Мені нема з чим порівнювати. Часто бувало непогано, і самому, і з друзями... Інколи досить паскудно. Нормальне дитинство, одне слово.

— То це місце...?

— Шляхи Саваллів. Я б залюбки показав тобі тут усе, як є, провів би тебе усіма шляхами.

— Може, колись згодом.

— Так.

Я рушив садом, сподіваючись на появу Колеса-Привида або Керґи. Утім, ніхто з них не з’явився.

Зрештою ми дісталися коридору, який вивів нас до зали з гобеленами, звідки був шлях до потрібної мені кімнати, яка розкривалася на коридор, звідки можна було увійти до галереї з металевими деревами. Але ми не встигли туди потрапити, бо я почув голоси в тому коридорі. Отож нам довелося чекати в цій кімнаті, де містився кістяк Курзу-Верзу, розфарбований у помаранчевий, блакитний та жовтий кольори. Ранній психоделічний стиль, сказав би я. Тим часом бесідники наблизилися до нас. Голос одного з них я впізнав одразу — він належав моєму братові Мандору, а щоб визначити його співрозмовника, мені довелося непомітно визирнути їм услід. Я побачив, що це був Лорд Бенкес Амберласький, Верховний Жрець Змії, що Уособлює Лоґрус, якщо хоч раз процитувати його повний титул. Якби це була історія з притягнутим за вуха сюжетом, вони мали б зупинитися біля дверей кімнати, у якій ми переховувалися, і дати мені можливість підслухати розмову, з якої я б довідався геть усе, про що хотів дізнатися.

Вони не зупинилися, вони пішли повільніше.

— Тобто, усе відбудеться таким чином? — запитав Бенкес.

— Так, — відповів Мандор. — Незабаром.

А тоді вони були вже надто далеко, і я не міг розібрати більше ані слова. Я слухав, як віддаляються їхні кроки. Потім почекав ще трохи.

Я міг би поклястися, що почув тоненький голосок, який проказував:

— Йди за ними! Йди за ними!

— Ти щось чув? Щойно? — прошепотів я.

— Анічогісінько.

Отже, ми вислизнули до коридору й повернули праворуч, у бік, протилежний тому, куди пішли Мандор і Бенкес. Коли ми це зробили, я відчув, як щось пече мені на лівому стегні.

— Ти гадаєш, він десь поблизу? — запитав фантом Корвіна. — В’язень Дари?

— І так, і ні, — відказав я. — Ой!

Тепер відчуття було таке, ніби мені припікали ногу розжареною вуглиною. Я ковзнув у найближчу нішу й, опинившись поряд із муміфікованою леді в бурштиновій труні, сунув руку до кишені.

Варто було мені намацати пальцями цю штуковину, я вже знав, що це таке. Філософські роздуми зароїлися у моїй голові, але наразі я не мав на них ані часу, ані бажання, і тому вчинив з ними, як ведеться повселюдно: відклав на безвік.

Так, це спикард я витяг з кишені, і тепер він лежав у мене на долоні, ще гарячий. І негайно крихітна іскорка пробігла між ним та тим спикардом, що був у мене на пальці.

І негайно ж по цьому почалося безмовне спілкування, низка образів, тверджень, почуттів, і всі вони спонукали мене розшукати Мандора й віддатися в його руки, аби могли розпочатися приготування до моєї коронації. Тепер я бачив, чому Блейз застерігав мене не надягати цю штуку. Якби не захист з боку мого власного спикарда, цілком можливо, я не зміг би опиратися його наказам. Я скористався власним перснем, аби припинити дію другого, створити незриму стіну навколо нього, ізолюватися від його впливу.

— То ти маєш аж дві такі чортові цяцьки! — зауважив фантом Корвіна.

Я кивнув.

— Знаєш про них щось, чого я не знаю? — запитав я. — А це, практично, все.

Він помотав головою.

— Знаю лише, що їх вважають дуже старовинними об’єктами сили. Вони сягають ще тих часів, коли Всесвіт був досить-таки туманним місцем і кордони Тіней не були чітко визначені. Коли настав час, ті, хто володіли цими перснями, заснули, або розчинилися, або з ними сталося те, що завжди стається з такими персонажами, а ці спикарди були викрадені, чи заховані, чи трансформовані, чи що там завжди відбувається з такими речами, коли настає кінець певної історії. Звісно, щодо них існує багато гіпотез. Так буває завжди. Але притягти до Дворів дві такі штуковини, значить свідомо привернути до себе величезну увагу, не кажучи вже про те, що це додасть могутності Хаосу самим фактом їхньої присутності на цьому полюсі буття.

— О Господи, — сказав я. — Я накажу тому, що в мене на пальці, теж не висовуватися.

— Не думаю, що це спрацює, — відказав він, — хоч я можу й помилятися. Гадаю, вони мають постійно обмінюватися енергією з усіма наявними джерелами, і тому присутність такої штуки буде негайно помічена.

— Тоді я накажу спикардові налаштуватися на найнижчий рівень.

Він кивнув.

— Звісно, не зашкодить дати йому такий наказ, — сказав він, — хоча, гадаю, він уже зробив це автоматично.

Я поклав інше кільце назад до кишені, вийшов з ніші і швидко попрямував коридором.

Коли ми наблизилися до того місця, яке я шукав, я притишив кроки. Але, схоже, я помилився. Металевого лісу я не знайшов. Ми проминули це місце. Незабаром ми опинилися біля вітрини, яку я впізнав. Вона передувала металевим деревам, якщо підходити до них із цього боку.

Я повернув назад, але я вже знав. Знав, що сталося. Коли ми знову дісталися потрібного місця, я зупинився та уважно вивчив його.

— Що це таке? — запитав мій батько-фантом.

— Це виставка усієї можливої холодної зброї та різальних інструментів, що існують у Хаосі, — сказав я. — Зверни увагу, що всі вони експонуються вістрям догори.

— І що це означає? — запитав він.

— Це те саме місце, — відказав я. — Місце, де ми мали влізти нагору металевим деревом.

— Мерлю, — промовив він, — можливо, це місце химерним чином впливає на мої розумові здібності. Або на твої. Але я просто не розумію.

— Це десь під стелею, — пояснив я, жестикулюючи. — Я приблизно знаю, у якому місці, сподіваюся. Хоча тепер усе має дещо інакший вигляд...

— І що там, сину?

— Шлях... така собі транспортна зона... як та, якою ми пройшли крізь залу з кістяком Курзу-Верзу. Тільки цей шлях перенесе нас до твоєї каплиці.

— І це туди ми прямуємо?

— Саме так.

Він потер підборіддя.

— Дивись, а в отих вітринах, повз які ми йшли, я помітив багацько досить високих штуковин, — зауважив він, — і не тільки металевих чи кам’яних. Ми могли б притягти сюди отой тотемний стовп, чи що це в біса таке, отам, біля задньої стіни, розчистити трохи підлогу від цих гостряків, встановити його, де треба...

— Не вийде, — сказав я. — Очевидно, Дара дізналася, що хтось побував у каплиці, можливо, того останнього разу, коли вона мене мало не заскочила. Тому й вітрину замінила. Я бачу тільки дві можливості туди дістатися — притарабанити щось важке, як ти радиш, і прибрати оці ножі-виделки, перш ніж ми станемо дряпатися угору. Чи розкрутити спикард і левітувати на місце. Перший варіант забере купу часу, і, можливо, нас устигнуть викрити. На другий піде стільки енергії, що, без сумніву, цей сплеск буде зафіксовано магічною охороною, яку вона мусила виставити навколо цього місця.

Він узяв мене під руку й повів уздовж вітрини.

— Нам треба поговорити, — сказав він, спрямовуючи мене до закутка, де стояла невеличка лава.

Усівся й склав руки.

— Я мушу знати, — промовив він, — що тут за чортівня коїться. Я не можу допомогти по-справжньому, якщо ти мене не введеш коротенько в курс справи. Як пов’язаний той чоловік із каплицею?

— Гадаю, я зрозумів, що мала на увазі моя мати, коли сказала мені: «Шукай його в Безодні», — пояснив я. — Підлога каплиці прикрашена стилізованими зображеннями Дворів та Амбера, викладеними з кахлів. Візерунок Дворів закінчується зображенням Безодні. Коли я був у каплиці, я на ті кахлі не ступав. А тепер можу побитися об заклад, що там починається шлях, на іншому кінці якого — місце, де вона тримає мого батька.

Він почав кивати головою, коли я ще не закінчив говорити, а тоді запитав:

— Отже, ти збираєшся пройти цим шляхом і звільнити його?

— Саме так.

— А скажи-но мені, чи ці шляхи працюють в обидва кінці? — запитав він.

— Ну... О, я зрозумів, що ти маєш на увазі.

— Розкажи мені детальніше про цю каплицю, — сказав він.

Я став розповідати.

— Це магічне коло на підлозі мене зацікавило, — сказав він. — Можливо, воно там для того, щоб можна було спілкуватися з в’язнем, не контактуючи з ним особисто і не наражаючись на небезпеку. Щось таке, можливо, що дозволяє обмінюватися картинками.

— Але мені довелося б довго морочитися, щоб зрозуміти, як воно працює, — сказав я, — хіба що мені б пощастило випадково. Я пропоную такий план: левітуємо, заходимо, користаємося шляхом, прихованим під Безоднею, аби дістатися Корвіна, визволяємо його та забираємося звідти під три чорти. До біса тонкощі. До дідька хитрощі. Якщо щось піде не так, як ми очікуємо, прокладаємо собі шлях за допомогою спикарда. Але нам доведеться поквапитися, бо вони нас викриють, щойно ми розпочнемо діяти.

Він подивився на мене й довго не відводив очей, наче напружено міркуючи над чимось. Після паузи він запитав:

— А чи можливі ситуації, коли магічна охорона спрацьовує випадково?

— Гм... Це може статися, наприклад, під час викиду зі справжньої Безодні магічного потоку. Час від часу такі виверження відбуваються у випадковому місці.

— Які ознаки такого викиду?

— Магічний осад або трансформація, — відповів я.

— Ти можеш устругнути таку штуку?

— Мабуть, так. Але який сенс? Вони в будь-якому разі все перевірять, а коли побачать, що Корвін зник, зрозуміють, що це був фейк. Навіщо марнувати зусилля?

Він коротко розсміявся.

— Але він не зникне, — сказав він. — Я збираюся залишитися замість нього.

— Я не можу дозволити тобі це зробити!

— Це мій вибір, — відказав він. — Йому знадобиться час, якщо він збирається допомогти зупинити Дару й Мандора й не дати їм роздмухати конфлікт між Силами, аж до нової війни, як остання, під час Падіння Лабіринту.

Я зітхнув.

— Це єдина можливість, — сказав він.

— Гадаю, твоя правда.

Він забрав з грудей складені навхрест руки, потягнувся, підвівся з лави.

— То ходімо й зробімо це, — промовив він.

Мені треба було ще скласти заклинання, а я давно цього не робив. Власне, вистачило половини заклинання, воно подіяло наполовину, а решту зробив спикард. Тоді я наклав його на вітрину, щільно, перетворюючи вістря клинків на квіти, зчеплені зі зброєю на молекулярному рівні. Пораючись із цим, я відчув дзвін у вухах та поколювання у пальцях — ознака того, що спрацювала психічна аварійна сигналізація і центральна служба вже знає, що тут щось відбувається.

Викликавши величезний заряд енергії, я підняв нас у повітря. Коли ми наблизилися до шляху, я відчув посмикування. Я попав майже в точку. Я дозволив шляху підхопити нас і перенести.

Побачивши інтер’єр каплиці, фантом Корвіна тихо присвиснув.

— Пишайся, — сказав я. — Так вшановують хіба що богів.

— Так. Це ж треба: бути ув’язненим у власному храмі.

Він пройшовся кімнатою, на ходу відстібуючи меча. Поклав його замість того, що лежав на вівтарі.

— Непогана копія, — сказав він, — але навіть Лабіринт не в змозі створити ще один Ґрейсвандір.

— Я гадав, на лезі відтворена частина Лабіринту?

— Можливо, навпаки.

— Тобто?

— Запитай про це колись іншого Корвіна, — сказав він. — Це стосується того, про що ми з тобою говорили нещодавно.

Він наблизився до мене і віддав мені убивчий ладунок — меч, піхви, пояс.

— Будь ласка, віддай це йому, — сказав він.

Я застібнув пояс і повісив зброю собі через плече.

— Добре, — сказав я. — Нам час вирушати.

Я попрямував до віддаленого кутка каплиці. Наближаючись до того місця, де на підлозі була зображена Безодня, я ясно відчув, як шлях тягне мене до себе.

— Еврика! — промовив я, активуючи канали спикарда. — Ходи за мною.

Я зробив крок уперед, і шлях мене підхопив.

Ми прибули до приміщення, десь футів п’ятнадцять на п’ятнадцять, із дерев’яним стовпом посередині, кам’яною долівкою, притрушеною соломою. Де-не-де стояли високі свічки, наче принесені сюди з каплиці. Дві стіни приміщення були з каменю, дві інших — дерев’яні. Дерев’яні стіни мали дерев’яні ж двері, без клямок. На одній із кам’яних стін були металеві двері, глухі, без віконця, з щілиною для ключа на лівому боці. У стовпі стирчав цвях, на цвяху висів ключ, як на око — саме відповідного розміру.

Узявши ключ до рук, я швиденько зазирнув крізь дерев’яні двері праворуч, побачивши діжку з водою, ківш, а також різноманітні тарілки, чашки та інше приладдя. За іншими дверима знайшлися кілька ковдр та складене купками туалетне приладдя.

Я підійшов до металевих дверей і постукав у них ключем. Відповіді не було. Я вставив ключ у замкову щілину і відчув, як мій супутник притримав мене за плече.

— Краще дай мені це зробити, — промовив він. — Ми з ним мислимо однаково, тож, гадаю, для мене це буде безпечніше.

Мені довелося погодитися, що це розумно, і відступити вбік.

— Корвіне! — гукнув фантом. — Ми прийшли тебе звільнити! Тут твій син Мерлін і я, твій двійник. Не кидайся на нас, коли ми відчинимо двері, добре? Ми не рухатимемося. І ти зможеш нас роздивитися.

— Відчиняйте, — почулося зсередини.

Фантом відчинив двері, і ми залишилися стояти на порозі.

— Хто б міг подумати! — пролунав голос, який я, нарешті, згадав. — Ви, хлопці, здаєтесь справжніми.

— Ми і є справжні, — відказав фантом, — а часи зараз такі, що тобі краще поквапитися.

— Еге ж. — У темряві почулися повільні кроки, а коли він вийшов до нас, то захищав очі лівою рукою. — Темних окулярів у когось, бува, немає? Світло ріже очі.

— От чорт! — вилаявся я, картаючись, що про це не подумав. — Ні, немає, а якщо я спробую їх прикликати, Лоґрус може мене виявити.

— Хай пізніше. Дивитимусь у півока та шкутильгатиму. Треба забиратися з цієї чортової діри.

Батьків фантом зайшов до його камери.

— Тепер зроби мене бородатим схудлим нечупарою. Волосся зроби довшим, а одяг перетвори на лахміття, — сказав він. — Потім зачиниш мене тут.

— Що відбувається? — запитав мій батько.

— Твій фантом деякий час видаватиме себе за тебе і замінить тебе у в’язниці.

— Такий у вас план, — сказав Корвін. — Тоді роби, що каже фантом. — І так я і зробив. Коли все було готово, батько простягнув руку в камеру. — Дякую, старий.

— Радий допомогти, — відказав фантом, потискуючи батькові руку. — Хай щастить.

— Бувай.

Я зачинив і замкнув двері. Повісив ключ на цвях і спрямував батька на шлях. Шлях прийняв нас і переніс.

Коли ми опинилися в каплиці, він прибрав руку, яку весь час тримав дашком над очима. Мабуть, з тьмяним світлом, що панувало тут, він уже міг дати собі раду. Відійшов від мене і попрямував до вівтаря.

— Татку, нам краще тут не затримуватися.

Він хихотнув, перегнувся через вівтар, дотягнувся до свічки, що горіла, і запалив від неї одну з погаслих — можливо, їх погасив продув повітря.

— Я відлив на власній могилі, — зауважив він. — Не можу відмовити собі в задоволенні поставити свічку собі самому у своєму власному храмі.

Не дивлячись на мене, він простягнув до мене ліву руку.

— Дай мені Ґрейсвандір, — сказав він.

Я скинув перев’язь через голову і передав йому зброю. Він розстібнув її та привісив до власного пояса, перевірив, як клинок ходить у піхвах.

— Так. Що тепер? — запитав він.

Я гарячково розмірковував. Якщо Дара знає, що минулого разу я полишив це приміщення крізь стіну, а таке припущення цілком логічне, стіни можуть бути нашпиговані найрізноманітнішими пастками. З іншого боку, якщо ми підемо звідси тим шляхом, яким я сюди дістався, ми можемо зіткнутися з охороною, що мчить сюди на сигнал тривоги.

От лайно.

— Ходімо, — сказав я, активуючи спикард та готуючись висмикнути нас звідси, щойно когось побачу. — Це буде не так просто, бо нам доведеться вдатися до левітації, аби вибратися звідси.

Я знову ухопив батька під руку, і ми наблизилися до шляху. Шлях підхопив нас, а я загорнув нас у потоки енергії, і нам вдалося приземлитися не посеред лез-квітів, а протягнути далі.

У коридорі почувся тупіт, тому я переніс нас, закрутивши вихором, до іншого місця.

Я обрав кімнати Юрта, бо навряд чи хтось узявся б шукати тут людину, яка, до того ж, усе ще сиділа у своїй камері, і я знав, що Юрту його апартаменти зараз не знадобляться.

Корвін розтягнувся на ліжку й подивився на мене з-під примружених повік.

— До речі, — промовив він, — дяка.

— До твоїх послуг, — відповів я.

— Ти добре знаєш, що тут де? — поцікавився він.

— Здається, тут майже нічого не змінилося, — відповів я.

— Тоді як щодо того, аби зробити набіг на тутешній холодильник, поки я знайду у твого братика ножиці та бритву і нашвидкуруч обкарнаю собі бороду та волосся?

— Що тобі принести?

— М’ясо, хліб, сир, вино, може, шматок пирога, — сказав він. — Що завгодно, аби свіже й щоб його було багато. А тоді, гадаю, у тебе знайдеться чимало чого мені розповісти.

— Схоже, знайдеться, — підтвердив я.

Отож, я пробрався на кухню, знайомими залами та шляхами, якими мандрував ще хлопчиком. На кухні горіли лише поодинокі свічки, вогонь у пічках ледь жеврів. Тут нікого не було.

Я взявся спустошувати комору, навалюючи купи харчів, що відповідали замовленню, на величеньку тацю; знайшов фрукти, прихопив їх також. Почувши, як хтось охнув біля дверей, крізь які я зайшов до кухні, я мало не впустив пляшку з вином.

Це була Джулія, у шовковій блакитній мантії.

— Мерліне!

Я пішов назустріч їй через усю кухню.

— Я заборгував тобі купу прохань про пробачення, — сказав я. — Ось перше з них: пробач мені, Джуліє.

— Я чула, що ти повернувся. Чула, що ти будеш королем.

— Дивно, але я теж про це чув.

— У такому разі з мого боку було б непатріотично продовжувати на тебе лютитися, чи не так?

— Я ніколи не хотів зашкодити тобі, — сказав я. — Ані фізично, ані будь-яким іншим чином.

І раптом ми вже тримали одне одного в обіймах. Після досить довгої паузи вона сказала:

— Юрт каже, ви з ним тепер приятелі.

— Гадаю, в певному сенсі так воно і є.

Я поцілував її.

— Якщо ми знову збіжимось, — сказала вона, — він, можливо, знову спробує тебе вбити.

— Знаю. Цього разу наслідки можуть бути насправді катастрофічними.

— Куди ти збирався йти просто зараз?

— Я маю виконати одну місію, це може забрати кілька годин.

— Чому б тобі не завітати до мене, коли звільнишся? Нам багато про що треба поговорити. Я зупинилася в місці, яке називається Кімната з Гліцинією. Знаєш, де це?

— Знаю, — сказав я. — Фантастика.

— То побачимося пізніше?

— Можливо.

Наступного дня я вирушив до Обода, бо почув звістку, що нирці в Безодню, ті, що шукають артефакти творіння аж за його межами, призупинили свої експедиції вперше на пам’яті цього покоління. Коли я розпитав їх про причини, вони розповіли мені про небезпечні явища в глибинах: смерчі, вогняні хвилі, вибухи новоутвореної матерії.

Сидячи в таємному місці та дивлячись униз, я, за допомогою того спикарда, що був у мене на пальці, узявся досліджувати той, що сховав у кишені. Щойно я прибрав захисну оболонку, якою я його обгорнув, він завів своєї: «Вирушай до Мандора. Коронуйся. Побачся з братом. Побачся з матір’ю. Починай готуватися до коронації». Я загорнув його знову і заховав якомога глибше. Якщо я незабаром не розпочну щось робити, він почне підозрювати, що я поза його контролем. Але чи варто через це перейматися?

Я міг би просто кинути тут усе; можливо, забратися звідси разом із батьком, аби допомогти йому залагодити проблеми з його Лабіринтом. Я міг би навіть закопати там обидва свої спикарди, збільшивши присутність сил у тому місці. У крайньому разі, я міг би вдатися до власної магії. Але ж проблеми мої були саме тут. Мене ростили та виховували, сподіваючись зробити з мене ідеального короля-маріонетку, а за мотузки смикала б мене матуся, та ще й, може, з моїм братиком Мандором на пару. Я любив Амбер, але так само я любив і Двори. Втеча до Амбера, хоч і дарувала б мені безпеку, не вирішила б моїх проблем, так само як і втеча разом із батьком або повернення до Тіні Земля, яку я теж любив, з Корал чи без неї. Ні. Проблема була тут, а ще в мені самому.

Я викликав доріжку-павутинку і дістався нею до надземного шляху, який мав перенести мене до Шляхів Саваллів. По дорозі я думав про те, що маю робити, й збагнув, що боюся. Якщо справа зайде так далеко, як це цілком може статися, існує велика ймовірність, що я помру. Або мені, можливо, доведеться вбити когось із тих, кого я аж ніяк не хотів убивати.

Але в будь-якому разі я мав розв’язати цю проблему, інакше не бачити мені спокою на цьому полюсі мого існування.

Я йшов берегом фіолетового струмка під зеленим сонцем, що стояло в зеніті перлистого неба. Я викликав пташку, з пір’ячком пурпуровим та сірим, вона прилетіла й сіла мені на зап’ясток. Мені в голові майнула думка відіслати її до Амбера з повідомленням для Рендома. Але хоч як напружував мозок, я не міг скласти кілька простих речень. Надто багато речей були пов’язані між собою. Розсміявшись, я відпустив пташку та стрибнув з берега, де мене підхопив інший шлях, що йшов над водою.

Повернувшись до володінь Савалла, я пройшов до зали зі скульптурами. До цього часу я вже вирішив, що маю спробувати зробити і як мені до цього приступитися. Я стояв у тому місці, де вже стояв нещодавно — а може, це було дуже давно? — і дивився на грандіозні конструкції, на фігури прості та фігури мудровані.

— Привиде? — покликав я. — Ти десь неподалік?

Відповіді не було.

— Привиде! — гукнув я знову, уже гучніше. — Ти мене чуєш?

Анітелень.

Видобув Козирі, знайшов той, що я намалював для Колеса-Привида, з яскравим колом посередині.

Утупився напружено в карту, але вона холоднішала поволі. Це й зрозуміло, враховуючи певні дивні ділянки простору, до яких відкривався доступ із цієї зали. Та це хоч як, а дратувало.

Я підніс спикард вище. Користуватися ним тут, на потрібному мені рівні, було все одно що змусити спрацювати охоронну сигналізацію. Ну, Господи, пронеси!

Я торкнувся карти силовою лінією, тихенько, намагаючись посилити її чутливість, водночас продовжуючи на ній концентруватися.

І знову нічого.

Я додав сили. Карта стала помітно холоднішою. Але контакту не було.

— Привиде, — просичав я крізь зціплені зуби. — Це важливо. Ходи до мене!

Відповіді не було. Тоді я пустив у карту силу на повну. Вона почала світитися, а по краях взялася памороззю. Навкруги неї стало чутно легеньке потріскування.

— Привиде, — повторив я.

Тепер з’явилося слабке відчуття присутності, і я спрямував на карту ще порцію енергії. Карта розірвалася на шматки у мене в руці, але я спіймав її у павутину сил, не даючи їй розсипатися. Тепер вона мала вигляд білої від морозу шибки. Я продовжував тягнутися крізь карту.

— Тату! Я в біді! — почув я нарешті.

— Ти де? Що сталося? — гукнув я.

— Я йшов за суб’єктом, якого зустрів. Переслідував. Він... чи вона... це майже математична абстракція. Зветься Керґма. Але я потрапив у парний-непарний інтерфейс, і мене закрутило в спіраль. А до цього ж усе було так добре...

— Я добре знайомий з Керґмою. Він ще той хитрун. Тепер я відчуваю, де ти. Зараз я спрямую туди спалахи енергії, аби розкрутити спіраль у зворотний бік. Якщо щось піде не так, дай мені знати. Щойно будеш готовий козирнутися, попередь мене і вирушай до мене.

Я надіслав енергетичні імпульси крізь спикард, аби розпочати гальмування. За мить чи дві Привид озвався до мене:

— Гадаю, тепер я зможу звільнитися.

— То прямуй сюди.

Раптом поруч зі мною виник Привид. Він обертався навкруги мене, наче описуючи магічне коло.

— Дякую, Тату. Я дуже-дуже вдячний. Якщо тільки я зможу бути тобі колись корисним, я...

— Ти можеш бути корисним, — перервав його я.

— Що треба робити?

— Стиснись і сховайся десь на мені.

— Я знову сховаюсь на зап’ястку, гаразд?

— Годиться.

Він зробив цей трюк. А потім запитав:

— А навіщо це?

— Якоїсь миті мені може знадобитися допомога.

— Проти чого?

— Проти будь-чого, — сказав я. — Настає момент істини.

— Щось мені не подобаються твої слова.

— Тоді залиш мене. Я на тебе не ображуся.

— Я не можу так вчинити.

— Послухай, Привиде. Ситуація загострилася, і треба ставити крапку. Я...

У повітрі розлилося мерехтіння, праворуч від мене. Я знав, що це означає.

— Пізніше, — кинув я. — Принишкни!

...І виникли двері, і вони розчинилися, аби впустити башту, складену з зеленого світла: очі, вуха, рот, кінцівки — усе напливало й зникало, підкоряючись ритму, схожому на ритм морських хвиль. Так, це була одна з найбільш разючих демонічних подоб, які мені довелося бачити останнім часом. І, звісно ж, я впізнав ці риси.

— Мерліне, — мовив він. — Я відчув, що ти щось робиш тут зі спикардом.

— Я так і гадав, що ти можеш відчути, — відповів я. — Я до твоїх послуг, Мандоре.

— Дійсно?

— Усебічно, брате.

— Включно з питанням престолонаступництва?

— Це в першу чергу.

— Чудово! А тут ти що робив?

— Просто шукав дещо, що загубив.

— Це може трохи зачекати, Мерліне! Ми з тобою маємо купу невідкладних справ.

— Так, це правда.

— Тоді набери більш прийнятної форми й ходімо зі мною. Нам треба обговорити твої перші кроки на троні — які Доми треба посунути назад, а які й оголосити поза законом...

— Я мушу негайно переговорити з Дарою.

— Гадаю, спочатку нам варто владнати базові речі. Ворушися! Надай собі нормального вигляду й ходімо!

— Може, ти знаєш, де вона зараз?

— Гадаю, в Ґанту. Поспілкуємося з нею пізніше.

— Мабуть, у тебе є її Козир напохваті, чи не так?

— Боюся, ні. А хіба у тебе немає із собою власної колоди?

— Є. Але її Козир я знічев’я знищив одного вечора, під п’яну руку.

— Не біда, — сказав він. — Зустрінемося з нею пізніше, я ж кажу.

Поки ми з ним розмовляли, я відкривав канали спикарда. Я зловив Мандора в центр вихору сил. Міг бачити програму трансформації, що з ним відбулася, і дати їй зворотний хід було нескладно: і ось уже зелена башта, що поверталася безперестану, згорнулася в постать біловолосого чоловіка, убраного в чорне та біле. І виглядав цей чоловік страшенно роздратованим.

— Мерліне! — заволав він. — Навіщо ти мене трансформував?

— Я в захваті від цієї штуки, — сказав я, помахуючи спикардом. — Просто хотів подивитися, чи зможу я це зробити.

— Тепер подивився? — сказав він. — Будь ласка, дай мені змогу повернути собі свою попередню подобу, а, до речі, і сам вибери для себе більш відповідну форму.

— Хвилинку, — сказав я, коли він спробував був розтанути та потекти. — Ти мені потрібний у тому вигляді, як ти є.

Я блокував його зусилля змінитися і намалював у повітрі вогняний прямокутник.

Кілька швидких рухів, і в прямокутнику з’явилося зображення, що трохи скидалося на мою матір.

— Мерліне! — вигукнув він. — Що це ти виробляєш?

Я придушив його спробу застосувати заклинання для переміщення та визволитися.

— Час для обміну думками, — наголосив я. — Залишайся зі мною.

Я не просто сконцентрувався на імпровізованому Козирі, який створив у повітрі прямо перед собою, а фактично атакував його зарядом енергій, що циркулювали в моєму тілі та в просторі навколо мене.

І ось у рамі, яку я створив, виникла Дара — висока, вугільно-чорна, з очима, що палали зеленим полум’ям.

— Мерліне! Що відбувається? — гримнула вона.

Я ніколи не чув, щоб хтось робив так, як я робив зараз, проте, утримуючи контакт, забажав її присутності й розвіяв раму. Тоді вона опинилася переді мною, заввишки, може, футів сім, готова ось-ось вибухнути гнівом.

— Що це має означати? — зажадала вона відповіді.

Я піймав її в перехрестя енергій так само, як і Мандора, і зменшив її зріст до людського.

— Демократія, — відказав я. — Нехай ми усі трохи побудемо на рівних.

— Це не смішно, — відрізала вона, починаючи повертати собі попередню подобу.

Я анулював її зусилля.

— Так, не смішно, — погодився я. — Але це я зібрав цю нараду, і відбуватиметься вона на моїх умовах.

— Чудово, — сказала вона, смикнувши плечем. — Чому раптом виникла така негайність?

— Наступництво на троні.

— Питання вирішене. Трон твій.

— А чиєю креатурою я маю бути? — Я підніс ліву руку догори, сподіваючись, що вони не відрізнять один спикард від іншого. — Ця штука дає велику могутність. Але вона й наказує, як нею розпорядитися. На ній закляття, що дозволяє контролювати її власника.

— Кільце належало Свейвіллу, — сказав Мандор. — Я подбав, аби воно потрапило до тебе, бо ти мав призвичаїтися до сили, яку воно надає. І так, це має свою ціну. Той, хто його носить, мусить уміти з ним домовлятися.

— А я його поборов, — збрехав я, — і тепер я його господар. Але, здебільшого, проблеми з ним не мали космічного характеру. Це ти наклав на нього здатність до примусу.

— Я цього не заперечую, — сказав він. — Але були всі підстави наділити кільце такими властивостями. Ти не виявляв бажання посісти трон. Я гадав, що елемент примусу буде доцільним.

Я похитав головою.

— Непереконливо, — сказав я. — Закляття на кільці були спрямовані не тільки на це. Вони мали зробити мене підвладним тобі.

— Це було необхідно, — відповів він. — Ти довго жив на чужині. Тобі бракує інсайдерського розуміння місцевої політичної арени. Ми не могли просто дозволити тобі взяти віжки в руки та погнати, куди тобі заманеться; принаймні не в такі часи, як зараз, коли промахи дуже дорого коштуватимуть. Дім потребував певних засобів тебе контролювати. Звісно, лише доти, доки ти здобудеш необхідні знання.

— Дозволь мені взяти твої слова під сумнів, брате, — сказав я.

Він кинув погляд на Дару, а та легенько кивнула.

— Він має слушність, — сказала вона, — і я не бачу нічого поганого в тому, аби ти був під контролем, тимчасово, поки опануєш нову справу. Надто багато поставлено на кін, аби могло бути по-іншому.

— Це було закляття для поневолення, — сказав я. — Воно мало примусити мене посісти трон і виконувати накази.

Мандор облизав губи. Раніше я ніколи не помічав, аби він виказував ознаки хвилювання. Це було вперше. І це негайно змусило мене насторожитися, хоча за мить я зрозумів, що він міг зробити це й навмисне, аби відволікти мою увагу. Я негайно виставив захист проти нього, але, звісно, атакувала мене Дара.

Мене накрило хвилею жару. Я негайно переніс свою увагу на матір, намагаючись звести між нами бар’єр. Напад не був спрямований проти мене, аби мені зашкодити. Він мав на меті втихомирити та підкорити мене. Зціпивши зуби, я намагався відбити його.

— Мамо, — прогарчав я.

— Ми мусимо відновити нашу владу, — промовила вона безбарвним голосом, звертаючись радше до Мандора, ніж до мене.

— Чому? — запитав я. — Ви отримуєте те, чого прагнули.

— Трону як такого недостатньо, — відказала вона. — Я не можу довіряти тобі в цьому питанні, тому залежність є необхідною.

— Ти мені ніколи не довіряла, — сказав я, струшуючи рештки її закляття.

— Це не так, — відповіла вона, — і підстави тут чисто технічні, а не особисті.

— Хай які будуть у вас підстави, — сказав я, — я на них не поведуся.

Мандор швиргонув у мене паралітичним закляттям, але я його відбив. Тепер я був готовий до будь-чого. Тієї ж миті Дара черкнула по мені майстерними чарами, у яких я розпізнав Спантеличувальну Бурю. Я не збирався битися з ними обома, відповідаючи заклинанням на заклинання. Хороший чаклун може мати напохваті штук п’ять-шість готових заклять. Якщо використовувати їх із розумом, їх зазвичай вистачає, аби впоратися з більшістю ситуацій, що можуть виникнути. У чаклунській дуелі із застосуванням таких заклинань головним фактором стає стратегія. Якщо обидва супротивники хочуть продовжувати двобій, коли запаси заклинань вичерпано, вони скочуються до оперування голими енергіями. І в такому випадку перемога зазвичай залишається за тим, хто контролює більше джерел енергії.

Я затулився парасолькою від Спантеличувальної бурі, відбив Астральну Біту Мандора, зібрав свої почуття докупи, потрапивши під Розпорошення Духу, що його наслала матуся, і зберіг розум, проходячи крізь Колодязь Темряви, застосований Мандором. Терміни тих чар, якими я користуюсь зазвичай, давно вийшли, нових я не підвішував з того часу, як почав покладатися на спикард. Тобто, я давно уже опустився до використання сили як такої. На щастя, спикард надавав мені можливість оперувати силами в обсягах, про які я раніше не міг і мріяти. Мені треба було лише змусити їх використати всі їхні заклинання, а після цього ситуація ставала примітивною далі нікуди. Я неминуче б їх вимотав та виснажив.

Мандору вдалося частково пробити мій опір, зачепивши мене Електричним Дикобразом. Я ж, утім, розплющив його об стіну сили, і від удару він розсипався на хмару дисків, що, шалено обертаючись, розлетілися навсібіч. Дара обернулася на вогняний потік, і той звивався, здіймався хвилями, виписував кола та вісімки, коли вона наступала та відступала, насилаючи на мене бульбашки ейфорії та болю, і ті оберталися навколо мене. Я намагався відбивати їх геть, здійнявши для цього справжній ураган, мимохідь розтрощив гігантську порцелянову маску, перегорнув сторчака якісь вежі, наробив дірок у сімейних скульптурах, змушуючи жевріти геометричні конструкції. Мандор перекинувся на пісок, просочився крізь конструкцію, на яку він насипався, і поповз до мене жовтим килимом.

Не звертаючи уваги на ці їхні трюки, я продовжував гатити по них енергетичними зарядами. Килим я закинув у вогняний потік, а згори обрушив на цю парочку блукаючий фонтан. Змахуючи точкові загоряння з волосся та одягу, я змусив свою свідомість пробитися крізь онімілі ділянки на лівому плечі та лівій нозі. Я розвалився на шматки, але зібрав себе докупи, переборовши заклинання-розпускання, що його застосувала Дара. Діамантову Бульку Мандора я розтрощив на друзки, а Звільнення від Пут просто перетравив. Тричі мені довелося відмовлятися від людської подоби і набирати більш зручного вигляду, але я завжди знову повертався до неї. Так викладатися мені не доводилося з часу випускних іспитів у Сухая.

Проте остаточна перевага була, без сумніву, за мною. Єдиний їхній шанс полягав у тому, аби заскочити мене зненацька, але вони його втратили. Я відчинив усі канали спикарда, а це, можливо, і Лабіринт поставило б у скрутне становище. Мене це теж призвело до нестями, але тоді я цього не помічав. Я спіймав Мандора в ножиці сили, і вони обдерли його до кістяка, але за мить повернув йому плоть. Дару прицвяхувати було складніше, але, коли я шугнув по ній із усіх каналів, вона вгатила мене сліпучим закляттям, яке приберегла наостанок, і лише це врятувало її від перетворення на статую, як я задумав. Натомість моє закляття залишило її у звичному вигляді, лише сповільнивши всі її життєві прояви.

Я потрусив головою та протер очі. Перед очима у мене танцювали плями світла.

— Вітаю, — промовила Дара, із десятисекундною затримкою, не менше. — Ти вправніший, ніж я гадала.

— Це ще не все, — відказав я, намагаючись відновити дихання. — Тепер час вчинити з вами так, як ви хотіли вчинити зі мною.

Я взявся створювати хитромудрі чари, які мали поставити їх під мій контроль.

І тут я помітив, що на її обличчі з’явилася слабка усмішка.

— Я вважала... що ми зможемо... упоратися з тобою... самотужки, — промовила вона, і я помітив, що повітря перед нею почало мерехтіти. — Я... помилялася.

У повітрі перед нею сформувався образ Лоґрусу. І негайно обличчя її наче пробудилося від сну.

Я відчув на собі його жаский погляд. Коли він заговорив, його неживий, наче синтезований, голос мало не розірвав на клоччя мою нервову систему.

— Мене викликали, — промовив він, — аби покласти край твоїй непокорі, ти, людино, що стане Королем Хаосу.

Знизу почувся гучний брязкіт — це завалився будиночок із дзеркал. Я подивився в тому напрямку. Туди ж поглянула й Дара. Мандор, який саме намагався звестися на ноги, зробив так само.

Дзеркальні панелі здійнялися у повітря й рушили в нашому напрямку. Вони швидко розгорталися навколо нас у бойовому порядку, багаторазово віддзеркалюючи нас і наші віддзеркалення під усіма можливими кутами. Перспектива збивала з пантелику, бо, здавалося, викривлявся та складався сам простір навколо нас. І в кожному із незліченних відбитків нас оточувало коло світла, хоча я не міг виявити його безпосереднє джерело.

— Я стою за Мерліна! — пролунав голос Привид а, невідомо звідки.

— Це знову ти, конструкте! — констатував Лоґрус. — Ти вже ставав мені на заваді в Амбері!

— Лабіринту я теж трохи зашкодив, — докинув Привид. — Так що рівновага не постраждала.

— Чого ти тепер бажаєш?

— Руки геть від Мерліна! — сказав Привид. — Він буде тут повелителем, так само як і королем. І жодних мотузок!

Світлові кола почали обертатися.

Я послав імпульс спикардом, відчинивши всі канали, сподіваючись виявити, де знаходиться Привид, і надати йому доступ до джерел енергії. Але мені не вдавалося його знайти.

— Мені це не потрібно, Тату, — зауважив Привид. — У мене є власний доступ до джерел у Тінях.

— А чого ти бажаєш для себе, конструкте? — поставив запитання Образ.

— Захистити того, хто піклується про мене.

— Я можу запропонувати тобі космічну велич.

— Ти вже пропонував. Я тоді відкинув твою пропозицію. Пам’ятаєш?

— Я пам’ятаю. І пам’ятатиму. — Звивисте щупальце мінливого Образу потяглося назустріч одному зі світлових кіл. Вони зіткнулися; спалахнуло сліпуче полум’я. Коли я знову зміг бачити, то не помітив, аби щось змінилося. — Добре, — визнав Образ. — Ти прийшов, підготувавшись. Зараз не час витрачати сили на те, щоб тебе знищити. Не можу слабнути бодай на крихту, коли той, інший, тільки на це й чекає.

— Леді Хаосу, — проголосив він після цього, — мусиш поважати волю Мерліна. Якщо його володарювання буде нерозумним, він сам себе знищить своїми діями. Якщо ж він правитиме розсудливо, ти отримаєш те, чого прагнула, і втручання буде зайвим.

Обличчя її мало такий вираз, наче вона не могла повірити власним вухам.

— Ти відступиш перед сином Амбера та його іграшкою? — запитала вона.

— Ми мусимо дати йому те, чого він хоче, — визнав він, — поки що. Поки що...

У повітрі пролунав пронизливий вереск, і він зник. Мандор усміхнувся самісіньким куточком рота, і посміхнулися його безкінечні віддзеркалення.

— Не можу в це повірити, — сказала Дара, перетворюючись на кішку з квіткою замість мордочки, а потім на дерево, що полум’яніло зеленим.

— Доведеться повірити, — констатував Мандор. — Він переміг.

Палаючи, дерево набуло осінніх кольорів і зникло. Мандор кивнув мені.

— Сподіваюсь, ти знаєш, що робиш, — сказав він.

— Я знаю, що роблю.

— Роби, як знаєш, — сказав він, — але якщо тобі знадобиться порада, я завжди готовий тобі допомогти.

— Дякую.

— Не хочеш обговорити це за обідом?

— Не зараз.

Він стенув плечима й перетворився на синій смерч.

— Тоді побачимося пізніше, — долинув до мене голос зі смерчу, перш ніж він умчав геть.

— Дякую, Привиде, — сказав я. — Ти класно навчився розраховувати час...

— Хаос пропускає зліва, — відказав він.

Я розшукав у Тіні одяг срібного, чорного, сірого та білого кольорів і прихопив їх з собою до Юртових кімнат. Мав розповісти довгу історію.

...Пішки ми йшли небагато — користувалися шляхами, проходили Тінями і, врешті-решт, дісталися місця останньої битви у війні в день Падіння Лабіринту. За ці роки місцевість загоїла свої рани, і тепер нічого не вказувало на те, що тут відбувалося. Корвін довго дивився на те, що лежало перед ним, у повному мовчанні.

Тоді повернувся до мене й промовив:

— Мені доведеться тут трохи попрацювати, дати усьому лад, аби досягти більш стійкої та тривалої рівноваги.

— Так.

— Гадаєш, ти зможеш підтримати мир у цих краях, хоча б деякий час?

— Гарна думка, — сказав я. — Зроблю все, що в моїй змозі.

— А кожний з нас лише це й може зробити, — сказав він. — Ну, добре. Звісно, Рендом мусить дізнатися, що тут відбулося. Не знаю, як він сприйме те, що ти тепер його колега, та ще й опонент. Але тут є шанс.

— Передавай йому мої вітання, — сказав я. — А ще Біллу Роту.

Він кивнув.

— Щасти тобі, — сказав я.

— Тут ще залишаються таємниці та таємниці, — зауважив він. — Як тільки щось з’ясую, дам тобі знати.

Він зробив крок уперед, обійняв мене, а тоді сказав:

— А тепер газони цим кільцем і закинь мене до Амбера.

— Воно вже газує, — сказав я. — До побачення.

— ...і привіт, — відгукнувся він з іншого кінця веселки.

Я розвернувся. Попереду на мене чекав довгий шлях до Хаосу.