Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Роздуми в кришталевій печері

Життя моє впродовж останніх восьми років протікало порівняно мирно, якщо не зважати на 30 квітня кожного року, бо саме цього дня хтось незмінно намагався мене вбити. Поза цим, моя академічна кар’єра, присвячена комп’ютерним наукам, та чотири роки моєї роботи на фірму «Ґранд Дизайн» виявилися корисним досвідом і дали мені змогу застосувати надбані знання до моєї розробки. У мене був добрий приятель, такий собі Люк Рейнард, який працював у тій самій компанії, у відділі продажів. Я ходив під вітрилами на своїй яхті й регулярно займався бігом.

Але все це пішло шкереберть 30 квітня цього року, саме тоді, коли я гадав, що справи починають налагоджуватися. Мій улюблений проект просувався, і мені вдалося створити Колесо-Привид; я звільнився з роботи, спакував свої манатки й був готовий вирушати на пошуки багатших пасовиськ, миліших куточків. Я й досі не поїхав тільки тому, що наближався цей день, знаменний на свій похмурий кшталт, і цього разу я збирався дізнатися, хто стоїть за набридливими замахами на моє життя і що у нього на меті.

За сніданком я зустрівся з Люком, і він передав мені цидулку від моєї колишньої дівчини, Джулії. У коротенькому листі вона висловлювала бажання зустрітися зі мною. Тому я заїхав до неї, але знайшов Джулію в її помешканні мертвісінькою. Очевидно, дівчину вбила схожа на собаку почвара, яка трохи згодом напала й на мене. Мені вдалося знешкодити цю істоту. Перш ніж забратися з місця трагедії, я швиденько обшукав квартиру і знайшов неповну колоду дуже дивних гральних карт, яку прихопив із собою.

Ці карти надто скидалися на магічні карти Таро, вживані в Амбері та Дворах Хаосу, аби не зацікавити такого чаклуна, як я.

Так. Я чаклун. Мене звати Мерлін, і я син Корвіна Амберського і Дари з Дворів Хаосу, а тутешні приятелі знали мене як Мерля Корі, розумного, компанійського, спортивного хлопця. Хочете дізнатися подробиці — почитайте Кастільоне[48] та лорда Байрона, бо я ще й до біса скромний, стриманий та неговіркий.

Карти ці виявилися справжніми магічними об’єктами, і я зрозумів, що так і мало бути, коли з’ясував, що Джулія після нашого розриву заприятелювала з таким собі Віктором Мелманом, окультистом. Мій візит до студії цього джентльмена завершився тим, що він спробував ритуально вбити мене. Від цієї примусової церемонії мені вдалось ухилитись і розпитати його про деякі речі, перш ніж певні місцеві обставини та мій ентузіазм спричинили його смерть. Ось і все, що треба знати про цей ритуал.

Я дізнався від нього достатньо, аби зрозуміти, що він був лише знаряддям у чиїхось руках. У руках особи, яка підштовхнула його до спроби принести мене в жертву та, цілком можливо, стояла за вікопомними (для мене) подіями, що припадали на кожне 30 квітня.

На жаль, я не мав часу довго роздумувати над цими можливостями, бо невдовзі мене вкусила (так, вкусила) приваблива рудоволоса жінка, яка матеріалізувалася в помешканні Мелмана. Цьому передувала наша з нею коротенька телефонна розмова, під час якої я намагався видати себе за Мелмана. Її укус мене спаралізував, та поки він подіяв ще не до кінця, я зумів забратися звідти, скориставшись однією з тих магічних карт, що знайшов у Джулії. Завдяки карті я опинився в товаристві Сфінкса, і він дав мені час отямитись, аби я міг зіграти з ним у дурнувату гру в загадки, яку так полюбляють ці істоти, бо тих, хто не може знайти відгадку, вони просто зжирають. Додам лише, що цей Сфінкс виявився поганим гравцем.

Так чи інакше, але я повернувся до Тіні Земля, де тоді мешкав, і там дізнався, що оселя Мелмана згоріла за час моєї відсутності. Я намагався видзвонити Люка, бо хотів із ним пообідати, але дізнався, що він виїхав зі свого мотелю, залишивши для мене листа, в якому повідомляв, що вирушив до Нью-Мексико у справах. У листі була й назва мотелю, де він планував зупинитися. Портьє попросив мене передати Люкові перстень із блакитним каменем, який той забув у своєму номері, і я погодився.

Вилетівши до Нью-Мексико і помандрувавши ще трохи, я нарешті зустрівся з Люком у Санта-Фе. Поки чекав на нього в барі, щоб пообідати разом, до мене причепився із запитаннями чолов’яга на ймення Ден Мартінес. У мене склалося враження, що Люк запропонував йому певну комерційну оборудку, і той хотів пересвідчитися, чи вартий Люк довіри та чи здатний він поставляти запропоновану продукцію. Потім ми з Люком пообідали й вирішили проїхатися на авто гірським серпантином.

Мартінес вистежив нас, і коли ми вийшли з автівки помилуватися нічним краєвидом, відкрив стрілянину. Можливо, він вирішив, що довіряти Люкові не варто і товарів від нього не дочекатися. Люк уразив мене тим, що теж витягнув зброю та й уколошкав того Мартінеса. А опісля трапилося ще дивніше. Люк звернувся до мене на ім’я — на моє справжнє ім’я, яке я ніколи йому не називав, сказав, хто я такий і звідки, й наказав мені сісти в автівку та й забиратися під три чорти. Свою пропозицію підкріпив тим, що вистрелив у землю мені поміж ніг. Видно було, що він не налаштований на дискусію, тому я зробив так, як було сказано. А ще Люк порадив знищити ті чудернацькі Козирі, що вже встигли врятувати мені життя. Під час цієї розмови я також з’ясував, що він був знайомий з Віктором Мелманом...

Я поїхав, але недалеко. Припаркувавшись біля підніжжя гори, пішки повернувся на місце подій. Люка там уже не було. Зникло й тіло Мартінеса. До готелю Люк не повернувся ні того вечора, ні наступного дня, тому я теж виїхав звідти. Єдиною людиною, якій міг довіритись і яка, справді, могла порадити мені щось розумне, був Білл Рот. Він — адвокат, мешкав у північній частині штату Нью-Йорк. А ще був добрим другом мого батька. Я поїхав до нього й розповів йому все, що зі мною сталося.

Білл змусив мене ще сильніше відчути, що з Люком пов’язана якась таємниця. Люк, до речі, дуже енергійний та кмітливий високий рудоволосий юнак атлетичної статури, вдатний до будь-чого, але хоча ми з ним приятелювали багато років, я практично нічого не знав про його родину. Саме на це й звернув мою увагу Білл.

Сусідський хлопчина на ім’я Джордж Генсен узявся вештатися поблизу нас із Біллом, ставлячи несподівані запитання. А ще я мав дивну телефонну розмову, під час якої почув схожі запитання. Обох співбесідників цікавило, як звати мою матусю. Зрозуміло, я збрехав. Той факт, що моя мати належить до темної аристократії Дворів Хаосу, їх аж ніяк не обходив. Але той, хто мені зателефонував, розмовляв моєю мовою — тарі, і цим заінтригував мене настільки, що я запропонував зустрітися та обмінятися інформацією того ж вечора в барі місцевого заміського клубу.

Але мій дядько Рендом, Король Амбера, несподівано викликав мене додому раніше, — саме тоді, коли ми з Біллом прогулювалися. Тут виявилося, що Джордж Генсен ховався неподалік і хотів воліктися за нами, коли ми переносилися крізь Тіні. Та марно: ми його не запросили. Я прихопив Білла з собою, бо не хотів залишати його наодинці з особою, яка поводиться так неадекватно.

Від Рендома я дізнався, що мій дядько Каїн загинув від кулі найманого вбивці, а також, що хтось намагався вбити мого дядька Блейза, але лише поранив його. Похорон Каїна мав відбутися наступного дня.

Того ж вечора я все-таки вирушив на зустріч до заміського клубу, але мій загадковий співрозмовник не прибув. Проте вечір не пропав марно, бо я познайомився з гарненькою леді на ім’я Меґ Девлін, та, слово за слово, ми добалакалися до того, що я підвіз її додому, де ми роззнайомилися значно ближче. І раптом — такої миті, коли я вважав, що вона забула про все на світі — дама поцікавилася, як звуть мою матусю. Якого чорта, звісно, запитав я. Мені й на думку не спадало, що саме вона може виявитися тією особою, з якою я мав зустрітись у барі.

Кінець нашому тісному спілкуванню поклав дзвінок від вхідних дверей. Дзвонив хтось, хто назвався чоловіком Меґ. Я вчинив так, як має вчинити джентльмен: ретирувався звідти до біса швидко.

Моя тітонька Фіона, чаклунка, хоч і чаклує в геть іншому стилі, ніж я, несхвально поставилася до цього побачення. Очевидно, Люк викликав у неї ще сильніші підозри, бо після того, як я їй дещо про нього розповів, вона поцікавилася, чи маю його фото. Я показав їй світлину, що знайшлася в моєму портмоне і на якій серед інших був присутній Люк. Можу заприсягтися, що вона його впізнала, хоча й не захотіла в цьому зізнатись. Але той факт, що тієї ж ночі вона разом зі своїм братом Блейзом навіщось покинула Амбер, не здається мені випадковим збігом.

Після цього події стали розвиватись у ще шаленішому темпі. Наступного дня було скоєно нахабну спробу перебити всю родину, кинувши на нас бомбу під час похоронної ходи. Вбивці-невдасі вдалось утекти. Згодом я продемонстрував Рендому Колесо-Привид, мою розробку, мій улюблений витвір, якому я присвячував свій вільний час, працюючи у «Ґранд Дизайн», а він сприйняв плід мого хобі вкрай несхвально. Колесо-Привид — це... коротко кажучи, спочатку я просто хотів розробити комп’ютер, що працював би за інакшими фізичними принципами, ніж ті, які вивчав в університеті. Я заклав у нього те, що можна назвати магією. Але відшукав таке місце, де цей комп’ютер можна було зібрати й де він функціонував би, і працював там над ним. Він ще не закінчив сам себе програмувати, коли мені довелося його залишити. Схоже, він допрограмувався до того, що став розумним, і, гадаю, саме це й налякало Рендома. Він звелів мені піти до нього та й вимкнути його. Мені не дуже сподобався його наказ, проте я залишив палац.

Коли я мандрував Тінями, мене переслідували; намагалися виснажити, залякати, на мене вчиняли напади. Я заледве не згорів, мене врятувала незнайомка, але сама вона загинула в озері. Мене захистив від хижих почвар таємничий чоловік, а трохи згодом він же врятував від незвичного землетрусу. Виявилося, що це не хто інший, як Люк. Він супроводжував мене аж до останнього рубежу, де я вступив у суперечку з Колесом-Привидом. Здається, я трохи роздратував власне творіння, і воно відігнало нас від себе за допомогою Тіньової бурі, а опинитися серед неї не дуже приємно — хоч із парасолькою, хоч без неї. Я витягнув нас із цього погодного катаклізму, скориставшись одним із Козирів Долі — так охрестив ті незвичні гральні карти, які знайшов у квартирі Джулії.

Ми опинилися біля входу до блакитної кришталевої печери, і Люк затягнув мене усередину. Добрий старий Люк! Він подбав про всі мої потреби, а тоді ув’язнив мене в цій печері. Коли Люк сказав мені, хто він такий, я зрозумів, що вразило Фіону, коли вона побачила його фото: він був схожий на свого батька, Бранда, найманого вбивцю та зрадника. Кілька років тому цей сучий син ледь не зруйнував Амбер, а заразом і решту Всесвіту. На щастя, Каїн убив його, перш ніж він устиг здійснити свої плани. Тоді я дізнався: це Люк убив Каїна, щоби помститися за батька. Виявилося також, що саме 30 квітня він отримав звістку про смерть свого батька і щороку намагався екстравагантно відзначити цю річницю. Моя розробка, Колесо-Привид, справила на нього не менше враження, ніж на Рендома, і Люк вирішив залишити мене своїм в’язнем, адже я міг йому знадобитися, якщо він захоче узяти цю машину під свій контроль. Йому здавалося, що Колесо-Привид може виявитися досконалим знаряддям для винищення всієї нашої родини.

Він подався вирішувати це завдання, а я швидко пересвідчився, що цілковито безсилий у цій печері: її дивні властивості блокували усі мої магічні здібності, тож я не міг контактувати тут ні з ким, окрім тебе, Фракір. А тут нема нікого, кого б ти могла удавити...

Не хотіли б ви послухати уривочок з тієї пісні, «Над веселкою»[49]?

1

Лезо зламалось, і я відкинув руків’я. Зброя не прислужилася мені проти блакитної неосяжності стіни в тій її частині, яку повважав найтоншою. До моїх ніг упали кілька невеличких уламків каменю. Я підібрав їх, потер один об одного. Ні, у такий спосіб мені не вибратися. Схоже, звідси можна вийти тільки тим шляхом, яким я сюди зайшов, а він для мене закритий.

Я повернувся до свого табору, тобто до того закутка печери, де кинув свій спальник. Усівся на нього — грубезний, брунатного кольору — відкоркував пляшку й хильнув вина. Я аж спітнів, намагаючись прорубатися крізь стіну.

На моєму зап’ястку ворухнулася Фракір, частково розмоталася, ковзнула мені у ліву долоню, де обернулася навколо затиснутих у руці двох блакитних камінчиків. Вона зав’язалася навколо них вузлом, а тоді повисла разом з ними, гойдаючись, наче маятник. Відставивши пляшку, я пильно дивився на це. Розгойдувалася вона по дузі, паралельній довжині закапелка, який я наразі називав своїм домом. Гойдання тривало хвилину, не менше. Тоді вона втягнулася вгору і завмерла на тильному боці моєї долоні. Залишивши камінці лежати біля мого вказівного пальця, вона повернулася до прихованого стану на моєму зап’ястку.

Я уважно роздивлявся уламки, навіть підняв миготливу олійну лампу, щоби краще бачити.

Колір...

Так.

Тепер на моїй руці вони мали такий точно вигляд, як той камінець у персні Люка, який він не так давно забув у мотелі, а я йому його віддав. Випадковий збіг? Чи тут є певний зв’язок? Що намагається сказати мені мій вірний зашморг? І де я бачив ще один такий камінчик?

У Люка, на дармовисі для ключів. Блакитний камінь на металевій пластинці.

...А де я міг бачити ще один?

Печера, в якій мене ув’язнив Люк, блокувала Козирі, а також мої магічні здібності, підкріплені Лоґрусом. Якщо Люк тягає з собою уламки цих стін, то недарма. Які ще властивості вони можуть мати?

Я витратив майже годину, намагаючись дізнатися щось про природу цих камінців, але вони противилися моїм Лоґруським чуйникам. Урешті-решт я роздратовано засунув їх до кишені, поїв трохи хліба та сиру, ковтнув іще вина.

Відтак підвівся та знову обійшов печеру, перевіряючи свої пастки. У цьому місці я був замкнений уже місяць, а може, й більше. Переміряв кроками всі ці тунелі, коридори, гроти, шукаючи вихід, якого не було. Інколи я гасав ними, наче навіжений, здирав до крові кулаки об їхні холодні стіни. Іншим разом рухався повільно, розшукуючи тріщини або лінії розлому. Кілька разів намагався посунути брилу, що перекривала отвір до печери. Безуспішно. Брилу було затиснуто в отворі, тож я не міг зрушити її ні на дюйм. Усе вказувало на те, що я застрягнув тут надовго...

Мої пастки...

Нічого не змінилося відтоді, коли я перевіряв їх востаннє — величезні каменюки, які природа розкидала у звичній для себе недбалій манері, тепер, заклинені, покоїлися на високих опорах, ладні зірватися з них, щойно хтось зачепить замасковані мотузки. Мотузки я розшукав у коморі, знявши з численних ящиків та коробок.

Хтось? Звісно ж, це буде Люк! Хто ж іще?! Це він ув’язнив мене тут. І, якщо він повернеться, — ні, коли він повернеться! — на нього чекатимуть пастки-сюрпризи. Він має зброю. Він матиме виграшнішу позицію, перебуваючи вгорі, біля входу, якщо я просто чекатиму на нього внизу. Ні, так не піде. Я там не чекатиму.

Я змушу його зайти всередину, розшукуючи мене, — і тоді...

Я повернувся до свого табору. Але щось мене непокоїло.

Я влігся, підклавши руки під голову, й узявся перевіряти свої плани. Брили в моїх пастках здатні вбити людину, а я не хотів убивати Люка. І тут річ була не в приятельських почуттях, хоча донедавна я вважав Люка добрим приятелем. Вважав доти, доки дізнався, що це він убив мого дядька Каїна і, схоже, був сповнений рішучості покінчити й із рештою моїх рідних в Амбері. І все тому, що Каїн убив Люкового батька, а мого дядька Бранда — людину, яку охоче б убив будь-хто з його рідних. Так, виявилося, що Люк, чи Рінальдо — тепер я дізнався його справжнє ім’я — мій кузен, і він має підстави взяти участь в одній з наших родинних вендет. Проте його намір покінчити з усією нашою родиною здавався мені дещо непоміркованим.

Але не сентиментальні почуття і не голос крові змусили мене розібрати мої пастки. Люк був потрібний мені живим, бо в усій цій ситуації наразі було надто багато незрозумілого для мене, й воно могло так і залишитися незрозумілим, якщо він відійде у вічність, нічого не пояснивши мені.

Джасра... Козирі Долі... те, як легко стежили за моїм пересуванням Тінями... вся історія спілкування Люка з тим художником, божевільним окультистом Віктором Мелманом... усе, що відомо йому про Джулію та її загибель...

Я розпочав усе з початку. Демонтував свої пастки. Новий план був дуже простий, і він базувався на одній речі, про яку, сподівався, Люк не в курсі.

Я перетягнув спальник на нове місце — в тунель, що сусідив безпосередньо зі шахтою, нагорі якої був вхід до печери, тепер заблокований. Я переніс сюди дещо із запасів їжі та питва. Мені треба було постійно перебувати поблизу.

Нова пастка базувалася на дуже простій речі, простій і майже неминучій. Щойно я встановив її тут, мені не залишилося нічого, лише чекати. Чекати і пам’ятати. А ще — планувати. Я мусив попередити решту рідних. Мені треба було щось зробити з Колесом-Привидом. Я мав дізнатися, що було відомо Меґ Девлін. Мені треба було... та купу речей мені треба було зробити.

Я чекав. Думав про Тіньові бурі, про сни, про химерні Козирі та Озерну Панну. В моєму житті був тривалий проміжок часу, коли я просто плив за течією, потім настали дні, перенасичені подіями. А тепер ось цей довгий термін бездіяльності. Єдина моя розрада полягала в тому, що, можливо, часовий потік тут випереджає інші, ті, що цікавлять мене наразі. Місяць, який я просидів тут, може дорівнювати одній добі в Амбері чи навіть менше. Якщо мені вдасться вибратися звідси невдовзі, можливо, сліди, які мені треба відстежити, ще не вихолонуть.

Трохи згодом я загасив лампу й зібрався спати. Кристалічні лінзи моєї в’язниці пропускали трохи світла, прояснюючись та знову темнішаючи, й цього було достатньо, аби знати, день надворі чи ніч, і дотримуватись у своїй щоденній рутині звичного ритму.

Упродовж наступних трьох днів я читав та перечитував щоденник Мелмана, писанину, в якій було надто багато алюзій і надто мало корисної інформації, і майже переконав себе, що Людина в Каптурі, як іменував Мелман свого відвідувача та вчителя, — це Люк, не хто інший. Хіба що деякі згадки про андрогінність[50] збивали мене з пантелику. Наприкінці зошита з’явилися записи щодо необхідності принести в жертву Сина Хаосу, і тепер, знаючи, що Мелман мав убити мене, я відносив їх на свій рахунок. Але якщо за цим стояв Люк, то як можна пояснити його неоднозначну поведінку на горі в Нью-Мексико, коли він порадив мені знищити Козирі Долі та прогнав мене геть, наче рятуючи від чогось? Окрім того, Люк зізнався у кількох попередніх замахах на моє життя, але заперечив свою причетність до недавніх. Навіщо йому це робити, якщо всі замахи — справа його рук? Хто ще може бути причетний до замахів? Чого я досі не знаю? Мабуть, аби скласти пазл, іще бракувало певних елементів, але я мав відчуття, що небагатьох, і достатньо буде отримати ще крихту інформації, ще трохи посовати пазлики, — й раптом усе стане на своє місце, і можна буде чітко побачити картинку, яку я давно мав би уздріти.

Я міг би здогадатися, що по мене прийдуть уночі. Міг би, але не здогадався. Якби це спало мені на думку, я б поміняв місцями періоди сну й неспання, і вночі не спав, а був би насторожі. Навіть попри те, що високо оцінював надійність своїх пасток, коли йдеться про життя й смерть, кожна дрібниця має значення.

Спав я глибоко, а скрегіт каменя об камінь лунав здалеку. Почувши шум, я поворушився, але мляво, й минуло ще кілька секунд, доки в мозку замкнулися відповідні ланцюжки і я усвідомив, що відбувається. Сів усе ще із затуманеною головою, а тоді пересунувся до стіни, припадаючи до землі, й зайняв положення, найближче до отвору, протираючи очі та відкидаючи назад волосся, женучи геть останні хвилі сну й повертаючись до стану готовності.

Розбудив мене стукіт каміння. Тепер до цих звуків додались інші: мабуть, хтось витягав клинці, тому брила, що затуляла отвір, здригалася й хиталася. Звуки були приглушеними, не відлунювали, отже, доносилися вони ззовні.

Я наважився визирнути в колодязь. Зоряного неба над головою не побачив, отже, вхід був завалений, як і раніше. Проте шум нагорі не припинявся, а скрегіт та рипіння ще посилилися. Крізь напівпрозору стелю печери я побачив розсіяне світлове гало. Ліхтар, здогадався я. Не смолоскип, бо світло рівне. До того ж, смолоскип за даних обставин був би не надто зручним.

Нарешті вияснився серпик неба з двома зірками понизу. Серпик став більшим, і я почув важке дихання та бурчання. Вирішив, що нагорі — двоє чоловіків.

Я відчував, як адреналін виробляє зі мною свої біологічні штуки й руки та ноги мені поколює голочками. Не подумав, що Люк може прихопити когось із собою. Захисту від дурня мій надійний план не передбачив; і цим дурнем виявився я.

Тепер брила посувалась убік швидше, тож я вже не мав часу навіть лаятися, бо мій мозок гарячково розробляв план дій і оцінював варіанти.

Я викликав образ Лоґрусу, і він матеріалізувався переді мною. Звівшись на ноги, проте все ще тулячись до стіни, я почав рухати руками всередині образу так, аби вони злилися з рухами двох ліній усередині фантома. Лінії тремтіли й коливались, і коли нарешті вони злилися з моїми руками в одне ціле, шум нагорі припинився.

Тепер отвір був вільний. Ще мить, і світлова пляма знялася вище й почала рухатися в напрямку отвору.

Я зробив крок уперед і опинився в колодязі, а тоді простягнув руки перед собою. Коли побачив двох чоловіків, двох смаглявих коротунів із кинджалами напоготові, мій план миттєво полетів шкереберть. Люка серед них не було.

Мої руки в рукавичках з Лоґрусу схопили їх обох за горлянки, стиснули й не відпускали, доки вони не обм’якли. Протримавши їх ще кілька секунд, я розтиснув руки.

Обоє повалилися на землю. Коли вони зникли, я зачепився за край отвору яскравими лініями сили, і вони підтягнули мене нагору. Діставшись отвору, на хвильку зупинився, щоби забрати Фракір, яка чекала, обхопивши отвір зсередини. Це була моя пастка. Щоб потрапити до печери, Люку чи будь-кому іншому довелося б ступити в зашморг, а зашморг цей був готовий миттєво затягнутися навколо будь-чого, що рухалося крізь нього.

Утім, тепер...

Праворуч від мене схилом пробігла вогняна доріжка. Ліхтар упав та розбився, і гас, розхлюпавшись, перетворився на палахкий струмок. Ті два жевжики, яких я задушив, лежали по обох його берегах. Брила, що раніше заступала вхід, була ліворуч і трохи позаду мене. Я залишався ще в отворі, виставивши над ним голову та плечі, спираючись на лікті. Образ Лоґрусу все ще танцював у мене перед очима, я відчував поколювання в руках, бо вони ще не відокремилися від ліній сили, а Фракір мандрувала моїм лівим передпліччям, пересуваючись від біцепса до зап’ястка.

Чи не надто просто все вийшло? Я не міг уявити, що Люк довірився двом прислужникам, доручивши їм допитати мене, переправити кудись чи вбити, хай там яке було у них завдання. Ось чому я не поспішав вилізти на поверхню, а натомість сканував очима нічний морок, користуючись перевагами своєї порівняно безпечної позиції.

Непритаманна мені обачливість виявилася дуже своєчасною. Бо хтось іще милувався цією ніччю разом зі мною. Навкруги було надто темно, навіть попри вогняний слід, що потроху вгасав, і мій звичайний зір не попередив би мене про це. Але викликавши Лоґрус, я отримав здатність бачити разом з ним й інші нематеріальні явища.

Ось тоді помітив, що ліворуч від мене, під деревом, причаївся такий надприродний конструкт. Він завис у повітрі перед людською постаттю, геть непомітною в темряві. Химерний він мав вигляд, такий, що чимось нагадував Амберський Лабіринт: обертався, наче вітрячок, вистрілюючи в усі боки завитками жовтого мерехтливого диму. І ці димні щупальця підбиралися до мене крізь ніч, а я дивився на них зацікавлено, бо вже знав, що маю робити потрібної миті.

Чотири великі щупальця наближалися повільно, сторожко. Коли до мене залишалося кілька ярдів, вони завмерли, наче провисли, а тоді зробили кидок уперед, як кобра. Я тримав руки зведеними й трохи перехрещеними, виставивши наперед кінцівки Лоґрусу. А тепер розвів руки широким плавним рухом і зробив випад уперед. Лінії Лоґрусу вдарили по жовтих щупальцях так, що ті відлетіли й упали на тіло конструкта. Я відчував, як затремтіли мої руки, коли це сталося. Конструкт заколихався, а я вдарив продовженням своєї правиці в Лоґрусі так, наче розрубував мечем ворожий щит. Почув короткий пронизливий скрик, а тоді ця штука потьмяніла, і я відразу ж ударив ще раз, вискочив на поверхню й побіг схилом, відчуваючи в руці біль.

Мерехтлива химера — так і не знаю, що це було — зблякла й розтанула. Тепер я міг краще роздивитися постать, яка приліпилася до стовбура. Вона скидалася на жіночу, хоч я не міг роздивитись її обличчя, бо його затуляв якийсь невеличкий предмет, котрий вона тримала перед собою приблизно на рівні очей. Побоюючись, що це може виявитися зброєю, я вдарив по ньому відростком Лоґрусу, сподіваючись вибити незнайомці з рук.

Це стало помилкою, бо віддача була дуже сильною і мені добряче трусонуло руку. Схоже, я вдарив по могутньому магічному знаряддю. Принаймні одне мене втішило: леді теж ледь утрималася на ногах. Вона скрикнула, але незрозумілий предмет із рук не випустила.

Наступної миті постать її огорнулася слабким поліхромним мерехтінням, і я зрозумів, що то була за річ. Щойно я спрямував силу Лоґрусу проти Козиря. Тепер мусив дістатись її, щоби дізнатися, хто вона така.

Але, кинувшись уперед, я зрозумів, що не встигаю: вона зникне раніше.

Хіба що...

Зірвавши із передпліччя Фракір, я метнув її вздовж лінії сили Лоґрусу, спрямувавши в потрібному напрямку, наказавши їй, коли вона вже летіла.

Під новим кутом зору в слабкому райдужному гало я нарешті роздивився обличчя леді. Це була Джасра, саме та жінка, яка мало не вбила мене своїм укусом у квартирі Мелмана. За мить вона щезне звідси, а разом з нею зникне й мій шанс одержати певні відповіді, від яких, можливо, залежить моє життя.

— Джасро! — заволав я, намагаючись завадити їй сконцентруватися.

Це не спрацювало, але спрацювала Фракір. Мій зашморг, що наразі виблискував сріблом, схопив жінку за горлянку, несподівано обернувшись навколо гілки, котра звисала ліворуч від Джасри, своїм вільним кінчиком.

Леді почала танути, очевидно, не усвідомлюючи, що вже пізно.

Вона не могла козирнутися, бо залишилася би без голови.

Але за мить це зрозуміла. Я почув, як вона захрипіла, зробивши крок назад, її абриси знову стали чіткими, постать матеріальною, сяяння зникло. Вона впустила Козир з рук й ухопилася нігтями за шнурок, що обвивав її шию.

Я підійшов до неї та поклав руку на Фракір, а та відчепилася від гілки й обкрутилася кінчиком навколо мого зап’ястка.

— Доброго вечора, Джасро, — сказав я, смикнувши за шнурок так, що її голова відкинулася назад. — Спробуй ще раз застосувати до мене свій отруйний укус, і тобі знадобиться бандаж на шию. Ти мене зрозуміла?

Вона спробувала щось відповісти, але не змогла. Кивнула головою.

— Зараз трохи розпущу зашморг, — сказав я, — аби ти могла відповідати на мої запитання.

Я послабив хватку Фракір, і Джасра почала кашляти, а потім кинула на мене такий погляд, який міг би перетворити пісок на скло. Її магічний конструкт остаточно розвіявся, тому я також не став утримувати образ Лоґрусу.

— Чому ти мене переслідуєш? — запитав я. — Що я тобі зробив?

— Ти диявольський виплодок! — прохрипіла вона і спробувала плюнути в мене, але у неї надто пересохло в роті.

Я смикнув за Фракір, і Джасра знову зайшлася кашлем.

— Відповідь не годиться, — констатував я. — Спробуй іще раз.

Але раптом вона посміхнулася, дивлячись на щось у мене за спиною. Не відпускаючи Фракір, я кинув погляд у тому напрямку. Повітря позаду мене й праворуч почало тремтіти — незаперечна ознака, що зараз хтось з’явиться тут за допомогою Козиря.

Не готовий стикнутися зі ще однією, додатковою загрозою, я засунув вільну руку в кишеню й витягнув звідти власні Козирі. З карти, що була згори, на мене дивилася Флора. Чудово. Те, що треба.

Я сконцентрував на ній свої думки, дивлячись не на погано освітлену карту, а ще далі. Відчув, що увага Флори зосереджена на іншому об’єкті, але вона теж відчула мій виклик і відгукнулася.

— Так? — почув я.

— Забери мене! Швидко! — проказав я.

— Це терміново? — запитала вона.

— Краще тобі в це повірити, — відповів їй.

— Гм... добре. Ходи-но сюди.

Побачив її в ліжку. Видіння ставало чіткішим та чіткішим. Вона простягнула мені руку.

Я взяв її за руку. Почав рухатися до неї саме тієї миті, коли позаду пролунав дзвінкий голос Люка:

— Стій!

Але я вже проходив крізь Козир, тягнучи за собою Джасру. Вона намагалася вирватись, і їй це майже вдалось. Я перечепився через бильце ліжка. Тільки тут помітив поруч із Флорою бородатого молодика, який ошаліло витріщився на мене з іншого боку ліжка.

— Хто... що...?! — почав він, коли я криво посміхнувся, відновлюючи рівновагу.

За моєю бранкою стало видно розмиту постать Люка. Він кинувся уперед і схопив Джасру за руку, відтягуючи її від мене. Вона захрипіла, бо це змусило Фракір ще сильніше затягнутись у неї на шиї.

Чорт забирай! Що тепер робити?

Раптом Флора підскочила з перекривленим обличчям. Напахчене лавандою простирадло впало з неї, коли вона, несподівано стрімким рухом, викинула вперед кулак.

— Ах ти, суко! — вигукнула Флора. — Пам’ятаєш мене?

Удар прийшовся Джасрі по щелепі, тож я ледь устиг зірвати з її шиї Фракір, щоб та не опинилася разом із Джасрою в руках Люка, який тільки й чекав на це.

Обоє вони зникли, а тоді розтануло й мерехтіння.

Тим часом той темноволосий парубійко видерся з глибин ліжка й поспіхом хапав розкидані речі. Він не став витрачати час на те, щоб одягатись, а просто притиснув купу одежин до живота і хутко позадкував до дверей.

— Роне, ти куди? — запитала Флора.

— Мені треба йти, — відказав незнайомець, штовхаючи двері та прошмигуючи крізь них.

— Гей! Почекай!

— Не можу! — долинуло із сусідньої кімнати.

— Прокляття! — сказала вона, втупившись у мене. — Вмієш ти зіпсувати людині її особисте життя! — тоді гукнула навздогін хлопцеві: — Роне! Аякже обід?!

— Мушу побачитися з моїм психоаналітиком, — почулося із сусідньої кімнати, а потім грюкнули наступні двері.

— Сподіваюся, ти хоч розумієш, яку чудову пригоду щойно зруйнував, — зауважила Флора.

Я зітхнув.

— Коли ти з ним познайомилася? — поцікавився.

Вона насупила брови.

— Гаразд, учора, — визнала. — І можеш не либитися по-дурному. Таке не завжди залежить від часу. Я точно знаю, що з цього могло бути щось особливе. Але ж такі дикуни, як ти чи твій татусь, завжди готові сплюгавити дивовижне почуття...

— Вибач, — сказав я. — Дякую, що перенесла мене. Певна річ, він повернеться. Ми просто налякали його до біса. Але як він може не повернутися тепер, коли знає тебе?

Вона усміхнулася.

— Так, ти викапаний Корвін, — констатувала вона. — Дикун, але проникливий.

Флора підвелася, підійшла до шафи, узяла звідти халат кольору лаванди й накинула на себе.

Зав’язуючи пасок, поцікавилась:

— А що то таке взагалі було?

— Це довга історія...

— Тоді краще я послухаю її під час ланчу. Ти хочеш їсти?

Я розплився в усмішці.

— Зрозуміло. Ходімо.

Вона провела мене вітальнею у стилі Прованс[51] до просторої кухні, де панували кахлі та мідний посуд. Я запропонував їй свою допомогу, але Флора вказала мені на стілець біля столу.

Дивлячись, як вона видобуває з холодильника купу харчів, я сказав:

— Насамперед...

— Так?

— Де ми?

— У Сан-Франциско, — відповіла.

— Чому ти саме тут займаєшся домашнім господарством?

— Коли я закінчила зі справами Рендома, то вирішила зостатися тут. Місто знову почало мені подобатися.

Я ляснув пальцями. Геть забув, що Рендом доручив їй з’ясувати, кому належить складська будівля, де Віктор Мелман мав помешкання та студію і де фірма «Склади Брута» тримала боєзапаси, спроможні стріляти в Амбері.

— І хто ж виявився власником того пакгаузу? — поцікавився у неї.

— «Склади Брута», — відповіла. — Мелман орендував приміщення у них.

— А «Склади Брута» кому належать?

— Корпорації «Дж. Б. Ренд».

— Адреса у неї є?

— Офіс у Саусаліто[52]. Вони його звільнили місяці два тому.

— А ті, кому належить приміщення, де був офіс, знають адресу винаймача?

— Лише поштову скриньку. Від неї теж відмовилися.

Я кивнув.

— Щось таке я підозрював... — сказав їй. — А тепер розкажи мені про Джасру. Очевидно, ця леді тобі знайома.

Флора фиркнула.

— Яка з неї леді! Королівська лярва, ось хто вона була, коли я з нею зустрілася.

— Де?

— У Кашфі.

— А що це таке?

— То невеличке цікаве королівство в одній із Тіней. Воно лежить одразу за кордонами Золотого Кола тих держав, з якими торгує Амбер. Голопузий варварський блиск, і таке інше. Справжнє культурне болото.

— То звідки тобі взагалі відомо про це місце?

Вона якусь мить помовчала, помішуючи щось у каструльці.

— Ну, я колись приятелювала зі шляхтичем із Кашфи. Випадково зустрілася з ним у лісі. Він виїхав на соколине полювання, а я саме підвернула ногу...

— Еге ж, — перервав я її, не даючи шансу поринути у спогади. — А яким боком тут Джасра?

— Вона була жінкою старого короля Меніллана. Тримала його під каблуком.

— А що ти маєш проти неї?

— Вона перевабила мого Джасрика, доки мене не було в місті.

— Джасрика?

— Мого аристократа. Графа Кронклефського.

— А якої думки про ці перипетії був Його Величність Меніллан?

— Він ні про що так ніколи й не довідався. Лежав тоді на смертному одрі. Невдовзі сконав. Насправді, саме тому Джасрик і був їй потрібний. Він служив начальником палацової охорони й мав брата-генерала. Коли Меніллан помер, вона обох їх використала, щоб захопити трон. Коли я чула про неї востаннє, Джасра була королевою в Кашфі, а Джасрика позбулася. За що боровся, на те й напоровся, вважаю. Він начебто накидав оком на трон, але вона не збиралися ні з ким ділитися. Тому й стратила Джасрика разом із братом нібито за якусь там зраду. Він був справді красенем... Але не дуже кмітливим.

— А мешканці Кашфи відрізняються якимись... гм... особливими фізичними якостями? — запитав я.

Вона посміхнулася.

— Ну, Джасрик був справжній тобі жеребець. Але я не вживала б визначення «особливий», кажучи про...

— Ні, ні, — зупинив її я. — Маю на увазі певну аномалію в будові рота: висувні ікла, наприклад, жало... щось таке.

— Мм... — лише й сказала вона, розчервонівшись, і я не впевнений, що тільки від пічного жару. — Нічого такого вони не мають, усе це в них, як у всіх. А чому тебе таке цікавить?

— Коли я розповідав тобі в Амбері, що сталося зі мною, то не сказав, що Джасра мене вкусила і мені ледве вдалося козирнутися через отруту, яку вона впорснула. Я не міг говорити та рухатися й довго нездужав.

Флора похитала головою.

— Кашфанці на таке не здатні. Втім, Джасра походить не з Кашфи.

— Хіба? А звідки ж?

— Не знаю. Але вона іноземка. Хтось каже, що до Кашфи її привіз работорговець, із дуже віддалених земель. Інші — що вона сама звідкись приблукала і потрапила на очі Меніллану. Подейкували, що Джасра чаклунка. Не знаю, правда це чи ні.

— Я знаю. Ці чутки були правдивими.

— Дійсно? Може, саме таким чином вона заволоділа Джасриком...

Я стенув плечима.

— А як давно ти... перетиналася... з нею?

— Тридцять чи сорок років тому, десь так.

— І вона й досі королева Кашфи?

— Гадки не маю. Я вже давно не бувала у тих місцях.

— А в Амбера з Кашфою погані відносини?

Вона похитала головою.

— Жодних відносин, узагалі. Я ж кажу, вони опинилися трохи осторонь. Туди дістатися не так просто, як до більшості інших місць, і торгувати їм практично нема чим.

— Тоді вона не має реальної підстави нас ненавидіти?

— Не більше, ніж будь-кого.

Приміщення почало наповнюватися неймовірно апетитними ароматами. Коли я сидів біля столу, принюхуючись до них і мріючи, як, поївши, стану під гарячий душ та стовбичитиму під ним довго-довго, Флора спитала про те, про що — я знав — вона мусила спитати.

— А цей хлопець, який витягнув Джасру назад... його обличчя здалося мені знайомим. Хто це був?

— Це той, про кого я розповідав тобі в Амбері, — пояснив їй. — Люк. Цікаво, він тобі когось не нагадує?

— Начебто так і є, — підтвердила вона, помовчавши. — Нагадує. Тільки не можу збагнути, кого.

Оскільки вона стояла до мене спиною, я сказав:

— Якщо у тебе в руках щось таке, що може розбитись або розлитися, коли його впустиш, тобі краще це поставити.

Я розчув, як щось стукнуло об стільницю. Вона обернулася до мене, на її обличчі можна було прочитати зацікавлення:

— Так?

— Його звати Рінальдо, і він син Бранда, — сказав я. — Тримав мене у полоні в іншій Тіні понад місяць. Я щойно втік.

— Боже правий! — прошепотіла вона. — А чого він хоче?

— Помститися, — пояснив.

— Комусь особисто?

— Ні. Нам усім. Але Каїн, звісно, був першим.

— Зрозуміло.

— Дивися, щоб нічого не пригоріло, — сказав їй. — Я давно мрію смачно поїсти.

Вона кивнула і повернулася до плити. За хвильку промовила:

— Ти давно його знаєш. Що він за один?

— Рінальдо завжди здавався цілком нормальним хлопцем. Якщо він і псих, як його татусь, то добре це приховував.

Флора відкоркувала пляшку вина, налила дві склянки й поставила їх на стіл.

Тоді поставила поруч страви.

Відправивши до рота кілька шматочків, вона завмерла з піднятою виделкою, впершись очима в нікуди.

— Хто б міг подумати, що в цього сучого сина є дитина?.. — мовила.

— Гадаю, Фіона щось знала про це, — відповів я. — У ніч перед похороном Каїна вона запитала мене, чи не маю я світлини з Люком. Коли дав їй фото, помітив, що Фіону щось стурбувало, але сказати, що саме, вона не хотіла.

— А наступного дня вони з Блейзом кудись завіялися, — мовила Флора. — Так. Тепер я бачу, що він схожий на Бранда, яким той був у ранній юності. Так давно це було... Люк вищий і кремезніший за батька, але між ними є схожість.

Вона знову повернулася до своєї тарілки.

— До речі, дуже смачно, — похвалив я.

— Дякую, — Флора зітхнула. — Звідси випливає, що мені доведеться зачекати, доки ти закінчиш їсти, й тільки потім почую твою розповідь.

Я кивнув із набитим ротом. Хай гинуть імперії. Я зголоднів.

2

Узявши душ, підрівнявши волосся та підстригши нігті, вбравшись у свіжий одяг, який витягнув з Тіні, я через довідкове бюро дізнався номер єдиної особи на прізвисько Девлін, котра мешкала неподалік від будинку Білла Рота. Жіночий голос, який мені відповів, мав дещо інший тембр, але я впізнав його.

— Меґ? Меґ Девлін? — запитав я.

— Так, — почув відповідь. — А хто це?

— Мерль Корі.

— Хто?

— Мерль Корі. Ми недавно провели незабутній вечір разом...

— Перепрошую, — сказала вона. — Ви, напевно, помилилися.

— Якщо ти зараз не можеш говорити, я зателефоную, коли скажеш. Чи ти передзвони.

— Я вас не знаю, — сказала вона й поклала слухавку.

Я застиг біля апарата. Звісно, якщо її чоловік десь поблизу, вона мусила поводитись обачно, проте мала подати бодай якийсь знак, що впізнала мене й ми поговоримо пізніше. Я не поспішав зв’язуватися з Рендомом, бо відчував, що він одразу ж викличе мене назад до Амбера, а я хотів спочатку переговорити з Меґ. Часу поїхати до неї та спробувати поспілкуватися не мав. Тому спробував ще одну штуку, єдину, яка спала мені на думку. Я знову звернувся до бюро довідок й отримав номер Генсенів — сусідів Білла.

Мені відповіли після третього гудка. У жінці я впізнав місіс Генсен. Колись нас знайомили, хоча під час останнього перебування у Білла я з нею не перетинався.

— Місіс Генсен, — заговорив я. — Це Мерль Корі.

— О, Мерлю! Ви недавно гостювали по сусідству, чи не так?

— Так. Пробув у вас лише кілька днів. Але з Джорджем мені вдалося поспілкуватися. Ми з ним кілька разів довгенько розмовляли. До речі, я б хотів іще поговорити з Джорджем, якщо він десь поблизу.

Помовчавши трохи довше, ніж треба, місіс Генсен відповіла:

— Джордж... Джордж зараз у лікарні, Мерлю. Може, йому щось передати?

— Ні, нічого важливого... А що трапилося з Джорджем?

— Із ним... з ним нічого страшного, насправді. Він лікується вдома, але сьогодні йому призначено показатися лікареві, здати аналізи й отримати нові призначення. Минулого місяця з ним трапилося щось на кшталт нервового зриву. Втрата пам’яті. Це тривало два-три дні, але лікарі досі не можуть визначити, внаслідок чого це могло статися.

— Мені дуже шкода.

— Рентгеноскопія не виявила жодних ушкоджень — тобто, він не вдарився головою, чи щось таке. І, схоже, зараз із ним усе нормально. Лікарі кажуть, що, можливо, це повністю минеться. Але вони хочуть іще трохи поспостерігати за ним. Ось і все, — раптом, наче підкоряючись несподіваному поривові, вона запитала: — А ви, коли з ним розмовляли, не помітили нічого дивного?

Я чекав на це, тому не вагався.

— Коли ми спілкувалися, з ним, здається, усе було нормально, — відказав їй. — Але ж я раніше не був із ним знайомий, тому мені важко сказати, поводився він звично чи ні.

— Розумію... Сказати йому, щоб він зателефонував, коли повернеться?

— Ні, я саме їду, — відповів, — і точно не знаю, коли повернусь. У мене нема до нього важливої справи. Я сам подзвоню йому за кілька днів.

— Тоді гаразд. Я просто скажу йому, що ви телефонували.

— Дякую. На все добре.

Принаймні тут я приблизно на щось таке й чекав — після розмови з Меґ. Джордж поводився вкрай дивно, надто наприкінці. Мене турбував той факт, що йому, очевидно, було відомо, хто я такий, він знав про Амбер і навіть хотів воліктися за мною, коли я переносився через Козир. Виглядало так, ніби і він, і Меґ стали об’єктами незрозумілого маніпулювання.

І тут не можна було не згадати про Джасру. Але вони з Люком, схоже, виступали як союзники, а Меґ застерігала мене, що Люк небезпечний. Навіщо б вона це робила, якби Джасра її якимось чином контролювала? А хто ще з тих, кого знаю, спроможний на таке?

Наприклад, Фіона. Але ж вона супроводжувала мене, коли я пізніше вирушив з Амбера до цієї Тіні, навіть чекала на мене у своєму авто, коли я вийшов від Меґ. І мені здалося, що вона була здивована розвитком подій так само, як і я.

От лайно! У житті натрапляєш на купу дверей, які не відчиняються, коли ти стукаєш, та ще й уперемішку з іншими, що відчиняються, коли тобі цього аж ніяк не треба.

Я підійшов до дверей спальні, постукав і почув голос Флори:

— Заходь.

Сидячи біля дзеркала, вона робила макіяж.

— Як поговорив? — запитала.

— Не дуже добре. Правду кажучи, геть хріново, — я коротко переказав їй суть своїх розмов.

— І що ти збираєшся робити? — поцікавилася вона.

— Зв’язатися з Рендомом і поділитися з ним інформацією. Гадаю, він викличе мене до себе, щоб почути все від початку до кінця. Отже, я зайшов попрощатись і подякувати за допомогу. Мені шкода, що я зіпсував твій роман.

Вона знизала плечима, не обертаючись до мене та вивчаючи себе у дзеркалі.

— Не переймайся через...

Кінець фрази мені розчути не вдалося, хоча й бачив, як ворушились її губи. Помітив ознаки того, що наближається контакт через Козир, і моя увага миттєво перемкнулася. Сконцентрувавшись, я чекав. Відчуття посилювалось, але той, хто мене викликав, не виявляв себе. Я повернувся до Флори спиною.

— Що сталося, Мерлю?! — почув її вигук.

Підняв руку, щоб подати їй знак, а відчуття контакту посилювалося й надалі. Я наче дивився вглиб довгого темного тунелю, іншого кінця якого не було видно.

— Не знаю, — відповів, викликавши Лоґрус і взявши під контроль одне з його відгалужень. — Привиде? Це ти? Хочеш зі мною поговорити?

Відповіді не було. Залишаючись налаштованим на контакт, я чекав. Відчув прохолоду. Ніколи раніше не траплялося нічого подібного. Було відчуття, що варто зробити крок уперед — і мене кудись перенесуть. Може, це виклик? Пастка? Хай там як, а я розумів, що тільки дурень може прийняти таке запрошення від невідомо кого. Наскільки втямив, мене, цілком імовірно, могли б знову доправити до кришталевої печери.

— Якщо тобі щось від мене треба, — промовив я, — то доведеться назвати себе й сказати, чого ти хочеш. Я облишив зустрічатися невідомо з ким.

Відчуття сторонньої присутності посилилось, але без жодних ознак, що вказували б на особу.

— Гаразд, — продовжив я. — До тебе я не йду, а від тебе нема повідомлення. Тоді можу припустити тільки одне: ти хочеш, аби я провів тебе сюди. Якщо це так, то ходи сюди.

Я простягнув уперед руки, на вигляд порожні; мій невидимий зашморг зайняв бойову позицію, оповивши мені лівицю, а незрима смертоносна блискавка Лоґрусу влаштувалася на правиці. То був випадок, коли етикет мав відповідати професійним стандартам.

Із глибин темного тунелю луною прокотився неголосний смішок. Але, звісно, це була суто ментальна проекція, позбавлена емоцій, без статевих ознак.

— Твоє запрошення, звісно, лише хитрість, — почув я. — Адже ти не дурень. Утім, я визнаю, що це хоробрий вчинок — звернутися до невідомого так, як зробив ти. Ти не знаєш, з чим зустрівся, але не ухиляєшся від нього. Навіть кличеш його.

— Пропозиція залишається чинною, — промовив я.

— Ніколи не вважав, що ти становиш загрозу.

— Чого хочеш?

— Подивитися на тебе.

— Навіщо?

— Можливо, настане такий час, коли я зустрінуся з тобою за інших умов.

— Про які умови ти кажеш?

— Відчуваю, що між нами може виникнути конфлікт цілей.

— Хто ти такий?

Знову пролунав сміх.

— Ні. Не зараз. Ще не пора. Я просто хотів подивитися на тебе й на твої реакції.

— То що? Побачив достатньо?

— Майже.

— Якщо наші цілі конфліктують, хай цей конфлікт виявиться зараз, — сказав я. — Волію з’ясувати з цим і взятися за інші, важливіші справи.

— Мені подобається твоя самовпевненість. Але коли настане слушний час, вибір залежатиме не від тебе.

— Усе ще чекаю, — промовив я й непомітно видовжив відгалуження Лоґрусу, пустивши його темним тунелем.

Нічого. Мій чуйник нічого не відчув...

— Захоплений твоїм шоу.

Ось воно!

Щось помчало просто на мене. Мій магічний щуп повідомив, що це щось м’яке... надто м’яке й нещільне, аби по-справжньому нашкодити мені... розпливчаста прохолодна маса, що міниться яскравими кольорами...

Я не відступив, а, навпаки, провів свій магічний зонд крізь це щось, далі, ще далі, намагаючись дістатися джерела. Зіткнувся з чимось матеріальним, але пластичним; можливо, це було тіло; можливо, ні; щось надто велике, аби обмацати за мить.

Кілька менших елементів, твердих, з малою масою, потрапили під моє обмацування. Я вхопився за один із них, відірвав від того, на чому він тримався, й викликав його до себе.

До мене долетів безмовний імпульс гострого здивування, водночас я відчув наближення текучої маси, а разом з нею повертало відгалуження Лоґрусу.

Маса вибухнула навколо мене, наче феєрверк: квіти, квіти, квіти.... Фіалки, анемони, нарциси, троянди... Я почув, як ойкнула Флора, коли сотні квітів дощем ринули до кімнати. Контакт негайно розірвався. У моїй правиці опинилося щось невеличке, тверде, а тимчасом п’янкі аромати цієї виставки квітів забивали мені дух.

— Що це таке, чорт забирай? — вирвалось у Флори.

— Не можу сказати напевне, — змахнув я пелюстки зі сорочки. — Ти любиш квіти? Тоді вони твої.

— Дякую, але віддаю перевагу продуманішим композиціям, — вона розглядала барвисту кучугуру. — Від кого вони?

— Від персони в кінці темного тунелю, яка побажала залишитися інкогніто.

— Чому їх прислали?

— Можливо, авансом на похорон. Не впевнений. Уся наша розмова тривала у дещо загрозливому стилі.

— Буду вдячна, якщо ти допоможеш мені з ними впоратися, перш ніж підеш.

— Звісно, — відказав я.

— У кухні та у ванній мають бути вази. Ходімо.

Пішовши за нею, я взяв кілька ваз. Поки йшов, роздивився ту штукенцію, що вихопив з тунелю. Це був блакитний ґудзик у золотій оправі, й на ньому ще залишалося кілька темно-синіх ниток. На камені був викарбуваний орнамент: фігура з чотирма променями. Я показав ґудзик Флорі. Вона похитала головою:

— Мені це нічого не каже...

Попорпавшись у кишені, я видобув уламки каменю з кришталевої печери. Схоже, це був точно такий камінь. Фракір трохи смикнулася, коли я підніс ґудзик близько до неї, тоді знову вляглася нерухомо, наче попередила мене щодо блакитних каменів і заспокоїлася, пересвідчившись, що я не збираюся нічого з ними робити.

— Дивно, — промовив я.

— Гадаю, троянди треба поставити на столик біля ліжка, — запропонувала Флора, — а на комод — кілька мішаних букетів. Незвичний спосіб знайомитися... Ти певний, що ці квіти призначені тобі?

Я пробурчав щось анатомічно-теологічне й підібрав з підлоги свіжі, ледь розкриті троянди.

Трохи згодом, коли ми сиділи на кухні, пили каву та обговорювали те, що сталося, Флора зауважила:

— Моторошна пригода...

— Так.

— Можливо, тобі варто обговорити її з Фі після того, як розповіси все Рендому.

— Можливо.

— Якщо ми вже його згадали, чи не пора тобі йому зателефонувати?

— Можливо.

— Що хочеш сказати цим «можливо»? Його треба попередити.

— Так. Але мені здається, що хоч яка корисна річ безпека, вона не відповість на мої запитання.

— Що ти надумав, Мерлю?

— У тебе є авто?

— Так, придбала лише кілька днів тому. А чому ти запитуєш?

Я витягнув з кишені ґудзик і камінці, розклав їх на столі та знову витріщився на них.

— Коли ми з тобою, Флоро, збирали квіточки, мені спало на думку, де я міг бачити такі камені раніше.

— І де ж?

— Це спогад, який я, мабуть, заблокував мимоволі, бо він дуже болючий. Джулія, така, якою вона була, коли я її знайшов. Тепер, здається, пригадую, що на ній був кулон із точно таким каменем. Звичайно, це, може, просто збіг.

Вона кивнула.

— Може, й так. Але в будь-якому разі поліція вилучила кулон.

— Та він мені й не потрібний. Але це нагадало, що я не обстежив помешкання Джулії так, як мав би це зробити, бо поспішав. Хочу піти туди й роздивитися, перш ніж повернуся до Амбера. Мені й досі незрозуміло, як ця... істота... туди потрапила.

— А що, як із цієї квартири вже усе вивезли? Чи, взагалі, там уже інші мешканці?

Я знизав плечима:

— Є лише один спосіб — перевірити.

— Добре, я підвезу тебе туди.

За кілька хвилин ми вже сиділи в автівці Флори і я казав їй, куди їхати.

Уся поїздка під ясним надвечірнім небом, лише де-не-де поцяткованим випадковими хмаринками, тривала хвилин двадцять, не більше. Я присвятив цей час маніпуляціям, необхідним для того, щоби скористатися силами Лоґрусу, і коли ми дісталися місця, був уже готовий.

— Тут поверни за ріг, — сказав, показуючи напрямок рукою. — Там припаркуєшся, якщо знайдеться вільне місце.

Місце на паркінгу знайшлося. Десь тут зупинявся і я того дня.

Притершись до бордюру, Флора подивилася на мене:

— Що тепер? Просто підемо туди й постукаємо?

— Я збираюся зробити нас невидимими, — відповів їй, — на весь час, що будемо всередині. Щоб ми з тобою могли бачити одне одного, ти муситимеш не відходити далеко від мене.

Вона кивнула.

— Дворкін одного разу робив мене невидимою, — сказала Флора, — коли я ще була дівчам. Тоді добряче пошпигувала за іншими. — Вона розсміялась із власних спогадів. — Ти диви, я й забула про це...

Я додав останні штрихи до дуже складного заклинання і наклав його на обох нас. І відразу світ за вікном автомобіля став млистішим. Ми вийшли з машини, але все залишилося тьмяним, наче дивилися крізь сонцезахисні окуляри. Рухаючись повільно, дійшли до рогу будинку й обігнули його.

— Важко навчитися цього заклинання? — запитала Флора. — Мені воно видається дуже корисним...

— На жаль, нелегко, — відповів я. — Його найбільший недолік полягає в тому, що заклинання неможливо накласти негайно, якщо тільки воно не висить у тебе напохваті, але я його під руками не тримав. А накласти, починаючи з нуля, забирає хвилин двадцять, не менше.

Ми повернули на доріжку, що вела до великого старого будинку.

— Який поверх? — поцікавилася Флора.

— Останній.

Піднявшись сходинками, зупинилися перед дверми під’їзду. Вони виявилися замкненими.

— Ламаємо? — пошепки спитала Флора.

— Надто багато шуму, — відказав я.

Поклавши на ручку дверей ліву долоню, я подумки віддав наказ Фракір. Вона розмоталася з мого зап’ястка десь на два оберти. Рухаючись пластиною замка, Фракір на мить стала видимою, а тоді ковзнула крізь замкову щілину. Я відчув, як вона натягнулася, стала негнучкою і зробила кілька різких рухів.

Тихе клацання сповістило, що язичок замка вийшов з паза. Повернувши ручку, я тихенько потягнув. Двері відчинилися. Фракір знову обернулася навколо мого зап’ястка й стала невидимою.

Ми зайшли до під’їзду, тихо причинивши за собою двері. У хвилястому дзеркалі наші постаті не відбивались. Я повів Флору сходами.

За дверима одного з помешкань на другому поверсі було чутно неголосну розмову. І все. Жодного вітру. Жодних агресивних собак. І голоси замовкли, перш ніж ми дісталися третього поверху.

Я зауважив, що двері до квартири, де мешкала Джулія, замінили. Вони були трохи темнішими за інші двері на майданчику, а ще на них красувався новенький блискучий замок. Я тихенько постукав, і ми зачекали. Відповіді не було, але я почекав іще з пів хвилини, а тоді постукав знову. Ми зачекали ще.

Ніхто не озвався. Тому я взявся за ручку й перевірив, чи двері замкнені. Вони були замкнені, але Фракір повторила свій трюк. Я відчув вагання. У мене затремтіла рука, коли у моїй пам’яті постав останній візит сюди. Я знав, що за дверима уже не лежить спотворене тіло Джулії. Знав, що там на мене вже не чекає вбивча почвара. Але спогади затримали мене біля дверей на ще кілька секунд.

— Що таке? — прошепотіла Флора.

— Усе в порядку, — сказав я і штовхнув двері.

Наскільки я пам’ятав, цю квартиру здавали частково умебльованою. І ті меблі, що були приналежністю квартири, так у ній і залишилися: канапа зі столиком, кілька стільців, більший стіл. Але меблів, що належали Джулії, тепер не було. Підлогу встеляв новий килим, саму підлогу недавно відполірували, і вона вилискувала свіжим жовто-брунатним лаком. Схоже, цю квартиру ще не винайняли, бо тут не видно було жодних особистих речей.

Ми зайшли всередину, я зачинив за нами двері та, знявши закляття, що нас огортало, почав обходити кімнати. Коли з нас злетіли магічні вуалі, кімната посвітлішала.

— Не думаю, що ти щось знайдеш, — зауважила Флора. — Я відчуваю запах лаку, дезінфектантів і фарби...

Я кивнув.

— Так, фізичні можливості, схоже, тут не спрацюють, — погодився я. — Але хочу спробувати дещо інше.

Я зосередився і викликав свій Лоґруський зір. Якщо тут залишилися сліди магії, хай хоч які слабкі, таким чином, сподівався, зможу їх виявити. Тоді повільно перетнув вітальню, роздивляючись кожну подробицю у цьому іншому світлі. Флора трималася трохи осторонь, проводячи власне розслідування, котре полягало, головно, у тому, що вона зазирала під кожну річ. Для мене кімната була сповнена легенького мерехтіння, бо я сканував усе навкруги на хвилях тієї довжини, на якій вважав найімовірнішими прояви магії. Принаймні так можна описати те, чим я займався, у термінах, найприйнятніших для цієї Тіні.

Жодна подробиця не могла приховатися від мого погляду. Проте мені не траплялося нічого, що було б варте уваги. За кілька хвилин я перейшов до спальні.

Мабуть, Флора почула, як я раптом голосно втягнув повітря, бо за мить вона вже була у спальні, коло мене, і пильно дивилася на комод, перед яким я завмер.

— Щось у ньому? — запитала вона, простягнувши руку до комода й одразу її відсмикнувши.

— Ні. За ним, — відповів я.

Комод пересунули, коли прибирали у приміщенні. Раніше він стояв на кілька футів правіше. Те, що я бачив, було ліворуч від комода й над ним, і він це частково затуляв. Тому я наліг на комод та пересунув його праворуч — туди, де він стояв раніше.

— Однаково нічого не бачу, — поскаржилася Флора.

Я взяв її за руку, поширивши на неї силу Лоґрусу, аби й вона могла угледіти те, що я.

— Ти ба! — іншою рукою Флора провела ледь помітним прямокутником на стіні. — Це схоже на... двері!

Я обстежив вицвілий вогняний контур. Двері, без сумніву, були запечатані, уже давненько. Згодом контур мав остаточно поблякнути та зникнути.

— Це і є двері, — підтвердив я.

Вона потягла мене до суміжної кімнати, щоб подивитися на стіну з іншого боку.

— Тут нічого нема, — констатувала. — Ці двері сюди не ведуть.

— Ти маєш слушність. Вони ведуть до якогось іншого місця.

— Куди?

— Туди, де б це не було, звідки прийшла почвара, яка вбила Джулію.

— Ти можеш їх відчинити?

— Я готовий стояти перед ними стільки, скільки буде треба, — відказав я, — аби їх відчинити.

Я повернувся до попередньої кімнати й роздивився абрис дверей знову.

— Мерліне, — мовила Флора, коли я випустив її руку, щоб виставити свою перед собою, — чи не вважаєш ти, що тепер тобі варто було б зв’язатися з Рендомом, розповісти йому все, що відбувається, і, можливо, хай би Джерард постояв поруч із тобою, коли ти примудришся відчинити ці двері?

— Може, й варто, — я не став сперечатися, — але я не збираюся цього робити.

— Не збираєшся? Чому?

— Бо він може сказати мені, щоб я не відчиняв ці двері.

— І, можливо, це буде слушно.

Опустивши руки, я повернувся до неї.

— Мушу визнати, ти маєш слушність, — сказав. — Я, справді, мушу розповісти все Рендому і, мабуть, занадто довго зволікав із цим. Тому ось що прошу тебе зробити. Повертайся до машини і чекай там на мене. Дай мені годину. Якщо за годину я не повернуся, зв’яжись із Рендомом, розкажи йому все, що я тобі оповів, і про те, що сталося тут, також.

— Навіть не знаю... — протягнула вона. — Якщо ти не повернешся, Рендом розлютиться на мене.

— Скажи йому, що я наполягав, і ти нічого не могла вдіяти. До речі, це так і є, ти ж розумієш.

Вона наморщила носа.

— Не хочеться мені залишати тебе самого, але й тут зоставатись аж ніяк не бажаю. Може, візьмеш про всяк випадок ручну гранату?

Флора почала шукати в торбинці.

— Ні, дякую. А чому ти носиш у торбинці гранату, до речі?

Флора посміхнулася.

— Завжди маю при собі гранати в цій Тіні. Іноді вони можуть стати у пригоді. Але добре, я зачекаю.

Легенько поцілувавши мене в щоку, Флора повернулася, щоби піти.

— І спробуй зв’язатися з Фіоною, — додав, — якщо я не з’явлюся, їй також перекажи всю історію. Можливо, вона матиме якусь свою версію.

Вона кивнула й пішла. Я зачекав, а коли почув, що за нею зачинилися двері, повністю зосередив увагу на яскравому прямокутникові. Контур його здавався однорідним, хіба що деякі сегменти були обведені товстішими, виразнішими лініями, а інші — тоншими. Наблизивши долоню правої руки приблизно на дюйм від стіни, я повільно повів рукою вздовж ліній. Долоню наче поколювало голочками, і я відчував тепло. Як і очікував, ці відчуття посилювалися на яскравіших сегментах. Я сприйняв це за ознаку того, що запечатування діяло в цих місцях трохи слабкіше. Дуже добре. Незабаром з’ясую, чи можна зламати ці двері, й саме у цих місцях атакуватиму.

Я вгвинтив руки ще глибше в Лоґрус, натягуючи його відгалуження, наче рукавички, міцніші за сталь, чутливіші, ніж кінчик язика. Правицю я наблизив до найближчої точки обводу, на рівні мого стегна. Доторкнувшись до цієї яскравішої точки, я відчув пульсацію старого закляття. Тоді став звужувати відгалуження Лоґрусу, доки воно витончилося настільки, що пройшло крізь контур. Пульсація перетворилася на суцільний потік. Лівою рукою я повторив ту саму операцію, тільки трохи вище.

Тепер я відчував ту силу, що запечатала ці двері, а відгалуження з моїми руками всередині перетворилися на надтонкі волокна, що пульсували всередині матриці сили. Я спробував поворушити ними, рухаючись догори, а потім униз. В обох напрямках правій руці вдавалося просунутися трохи далі, ніж лівій, перш ніж зіткнутися з опором. Я викликав додаткові сили з тіла Лоґрусу, вони примарно потекли крізь мене далі, та скерував цю енергію у видовження-рукавички. Коли зробив це, образ Лоґрусу знову змінив свій візерунок. Я продовжив маніпулювати відгалуженнями, і праве з них, із моєю рукою всередині, ковзнуло вниз приблизно на фут, перш ніж його заблокувала пульсація; коли ж я став пересувати це відгалуження вгору, воно майже дісталося найвищої точки. Я повторив те ж саме лівою рукою. Відгалуження дійшло догори, але, коли посунув руку вниз, мені вдалося перемістити його хіба на шість дюймів нижче початкової точки.

Утягнувши повітря, відчув, що починаю вкриватися потом. Накачавши ще енергії в рукавички, я спробував пересунути їх якомога нижче. Тут опір був ще сильнішим, і пульсація пройшлася моїми руками й дісталася мені аж до печінки. Я зробив паузу, трохи перепочив, тоді зачерпнув іще енергії. Лоґрусом знову пробігла судома, а мені вдалося довести обидва відгалуження аж до підлоги. Я опустився на коліна і постояв так трохи, важко дихаючи, а після цього став пересувати руки вздовж нижньої лінії. Без жодного сумніву, хтось хотів, щоб ці двері більше ніколи не відчинились. У заклятті не відчувалось ані краплі артистизму, тільки груба сила.

Коли на середині лінії обидві мої сили зустрілись, я прибрав руки й подивився, що в мене вийшло. Права та ліва вертикальні лінії, а також лінія внизу перетворилися з тонких червоних рисок на широкі вогняні смуги. Відчував, як вони пульсують, попри ту відстань, що нас розділяла.

Я встав і підняв руки. Тепер почав працювати з верхньою лінією, — від кутів пересуваючи руки до її центру. Цього разу йшло легше. Сили з відкритих ділянок, здавалося, додавали й свого тиску, і мої руки просто пливли вздовж верхівки контуру, доки зустрілися посередині. Коли це сталось, я наче почув звук, схожий на неголосне зітхання. Тепер палав увесь контур. І не тільки палав. Мені здавалося, наче вогняний контур рухається по колу.

Я простояв перед дверима кілька хвилин, відновлюючи сили, розслабляючись, налаштовуючись на подальші дії, збираючись із духом. Наразі міг сказати напевне тільки те, що двері приведуть мене до іншої Тіні. Далі могло статися що завгодно. Коли я їх відчиню, щось, підозрював, може вихопитися звідти й атакувати мене. З іншого боку, двері стоять запечатані вже тривалий час. Імовірно, там буде якась інша пастка. А ще ймовірніше — я відчиню двері, й нічого не трапиться. Тоді опинюся перед вибором: або просто зазирнути крізь них, ось із цього місця, де наразі стою, або пройти крізь них. І, напевне, не дуже багато побачу, якщо просто стоятиму й зазиратиму...

Тому я видовжив відгалуження Лоґрусу ще раз, узявся за двері з обох боків і штовхнув. Правий бік контуру подався, вигнувся, тому я припинив натискати на лівий бік, але продовжував тиснути з правого боку, і раптом уся ця штука хитнулася всередину, від мене...

Я дивився вглиб тунелю, що сяяв перлисто. За кілька кроків він, схоже, розширявся, і там мріялося, брижилося легке марево, як буває над автострадою спекотними літніми днями. Серпанок мережили червоні мазки та розпливчасті темні латки. Я простояв отак з пів хвилини, але в тунелі ніхто не з’явився.

Перевів Фракір у бойовий стан і залишився в контакті з Лоґрусом. Виставивши свої зонди наперед, я зробив крок до дверей. Відтак ступив крізь двері.

За моєю спиною раптово змінився перепад тиску, змусивши мене поглянути у той бік. Портал зачинився та зменшився, і тепер, з великої відстані, я бачив його крихітним червоним кубиком. Звісно, можливо, це кілька моїх кроків перенесли мене на таку відстань, якщо в цій Тіні діють відповідні закони.

Я рухався вперед, а назустріч мені дув гарячий вітер; він долинув до мене й залишився зі мною. Стіни коридору відступили, а попереду мене й надалі мерехтів та коливався прозорий серпанок, і кожний наступний крок давався мені із величезними зусиллями, так, наче я раптом став підійматися. Почув звук, схожий на рохкання, але джерела його я ще не міг бачити. Водночас мій лівий лоґруський зонд зіткнувся з невідомою перепоною. Фракір запульсувала, щойно я відчув крізь зонд ауру загрози. Я зітхнув. Але й не сподівався, що це буде легко. Якби я був розпорядником цього шоу, то теж подбав би про щось на додаток до запечатаних дверей.

— Так, вилупку! Негайно зупинися! — пророкотав голос звідкись згори.

Я продовжував продиратись уперед.

— Я сказав: зупинися! — пролунало знову.

Я зробив іще крок, і з мерехтіння почала проступати геть інша картина: я простував поміж стін, складених з необробленого каменю, під низькою стелею, що попереду спускалася нижче, стикаючись із підлогою.

Шлях мені заступила величезна постать: товстун скидався на фіолетового Будду з кабанячими вухами. Ще кілька кроків, і я почав розрізняти окремі риси: ікла видаються вперед, жовті очі не мають повік, довгі червоні пазурі прикрашають руки та ноги. Істота розсілася посередині тунелю і геть не думала кудись забиратись. Одягу на ній не було, але величезне роздуте черево лежало потворі на колінах, не даючи змоги роздивитись, якої воно статі. Втім, голос чудисько мало радше чоловічий, низький та хрипкий, а смердючим воно, напевне, й народилося.

— Привіт, — промовив я. — Чудовий нині день, правда ж?

Чудовисько заричало, і мені здалося, що температура в тунелі дещо піднялася. Фракір пульсувала несамовито, і я спробував заспокоїти її подумки.

Нахилившись уперед, почвара лискучим пазуром продряпала на кам’яній підлозі межу. Я зупинився, не переступивши її.

— Спробуй перетнути цю лінію, ти, чаклуниську, і відразу ж пошкодуєш.

— Чого так? — поцікавився я.

— Бо я так сказав.

— Якщо ти збираєш мито, назви ціну, — запропонував я.

Чудисько похитало головою.

— Ти не зможеш купити собі прохід повз мене.

— Гм... А чому ти вирішив, що я чаклун?

Створіння роззявило пащеку, відкривши зуби, ще жахливіші, ніж я очікував, і з чорних глибин його горлянки долинув лязкіт, схожий на деренчання жерстяного листа.

— Я відчуваю ці твої дурні зондики, — відказало воно. — Такі трюки роблять чаклуни. Крім того, тільки чаклун міг би дістатися того місця, де ти наразі стоїш.

— Схоже, ти не відчуваєш великої поваги до чаклунського фаху.

— Я харчуюся чаклунами, — повідомило воно.

Пригадавши деяких старих пердунів, своїх колег із чаклунського цеху, я скривився.

— У кожного, чи у кожної, взагалі, у всіх, — свій смак, — зауважив я. — Якщо не купити, то як ми домовимось? Адже з проходу нема жодної користі, якщо ним не проходити, чи не так? То як я можу пройти?

— Ти не можеш.

— Навіть якщо відгадаю загадку?

— Зі мною це не працює, — заявило воно. Але в очах страховиська щось зблиснуло. — Хіба, чорт забирай, просто до речі... Що це: зелене, а потім червоне, і все кружляє, кружляє, кружляє? — запитало воно.

— То ти знаєш Сфінкса!

— Лайно! — вигукнуло воно. — Ти чув її раніше.

Я знизав плечима.

— Ходжу усіма усюдами.

— А тут не пройдеш.

Я придивився до чудовиська. Якщо його поставили тут не пускати чаклунів, воно мусить мати спеціальний захист проти магічних атак. Навряд чи може захистити прохід фізично. Цікаво, наскільки воно стрімке? Може, мені просто шмигнути повз нього та й узятися в ноги? Проте я вирішив, що це місце не дуже придатне для таких експериментів.

— Мені справді треба пройти, — зробив я ще спробу. — Терміново.

— Не вийде.

— Послухай, чого ти взагалі впираєшся? Що за радість сидіти тут, посеред тунелю?

— Мені подобається моя робота. Я був створений для неї.

— А як сталося, що Сфінкс опинився тут і ти дав йому пройти?

— Магічні істоти не беру до уваги.

— Гм...

— І не намагайся переконати мене, що ти теж є магічною істотою, а тоді напустити на мене якогось чаклунського туману. Я бачу ці штучки наскрізь.

— Я вірю, вірю. Як тебе звати, до речі?

Воно фиркнуло.

— Можеш називати мене Скроф, поки ми з тобою теревенимо. А тебе як звати?

— Зви мене Корі.

— Гаразд, Корі. Я не проти сидіти тут із тобою й розводити побрехеньки, бо це передбачено правилами. Таке дозволено. Ти можеш розвернутися й забратися туди, звідки прийшов, і нічого з тобою не станеться. Також можеш отаборитися просто там, де стоїш зараз, і стирчати тут, скільки забажаєш, і я й пальцем тебе не торкну, доки поводитимешся, як годиться. Але дурістю було б спробувати перетнути межу, яку я накреслив. Тоді я тебе знищу. Ця лінія — Поріг, а я його Сторож. І нікому не дозволю пройти.

— Я вдячний, що ти все чітко роз’яснив.

— Це частина моєї роботи. То що обираєш?

Я підняв руки, і лінії сили виткнулися з кожного пальця, перехрещуючись, наче ножі. Фракір, погойдуючись, повисла на моєму зап’ясткові й почала робити помахи за складною системою.

Скроф вишкірив ікла:

— Я харчуюся не тільки чаклунами, а й їхньою магією. А це може тільки істота, яку вирвали з первісного Хаосу. Якщо, на твою думку, ти можеш з цим упоратися, — вперед!

— Із Хаосу, так? То ти виходець із первісного Хаосу?

— Еге ж. І мало хто може протистояти такій істоті.

— Хіба що Лорд Хаосу, — відказав я, концентруючи увагу на різних частинах свого тіла. Неприємна процедура. Чим скоріше це зробити, тим менше болітиме.

І знову задеренчав жерстяний лист.

— Ти знаєш, яка ймовірність того, що Лорд Хаосу забреде сюди? Страж Порога оцінює її, як два до трьох, — проказав Скроф.

Мої руки почали видовжуватись, і я відчув, як тріснула сорочка в мене на спині, коли подався уперед. Кістки мого обличчя почали переміщатись, а груди все розширялися й розширялися...

— Вважай, що один до одного, і ти не помилишся, — сказав я, коли трансформація завершилася.

— От лайно, — мовив Скроф, коли я перетинав межу.

3

Я стояв у печері, неподалік отвору, й у мене боліли ліве плече і права нога. Якщо мені вдасться проконтролювати цей біль раніше, ніж я здійсню ретрансформацію, він ущухне, більшою мірою, під час анатомічних змін. Проте цей процес цілковито мене вимотає. Він забирає купу енергії, а два перетворювання з незначним інтервалом узагалі можуть призвести до повного виснаження, та ще й після спілкування зі Стражем. Ось чому я зупинився на перепочинок у печері, до якої привів мене перлистий тунель, а тим часом роздивлявся краєвид, що відкрився моїм очам.

Ліворуч, далеко внизу, розстилалась яскраво-синя водяна просторінь, уже розбурхана. Увінчані білими гребенями хвилі кидалися, наче камікадзе, на похмурий скелястий берег; поривчастий вітер збивав піняву в густий туман, у якому вигравав сегмент райдуги.

Місцина попереду мене й нижче була геть усіяна щербинами й тріщинами, з яких підіймалася пара, а ґрунт раз у раз здригався. Такі безрадісні землі стелилися на милю, не менше, добігаючи нарешті високих темних стін навдивовижу гігантської та примхливої споруди, яку я відразу ж охрестив Горменгастом[53]. Вона була справжнісінькою мішаниною з архітектурних стилів, яка своїми розмірами переплюнула навіть Палац в Амбері, а похмурішої фортеці не знайшлося б, мабуть, і в Пеклі. До того ж на неї саме наступала ворожа армія.

Під стінами фортеці війська було не так уже й багато; нападники купчилися переважно на віддаленому клаптикові порівняно невипаленої землі, де навіть збереглися залишки рослинності. Але й там трава була витоптана, а дерева значною мірою потрощені. Обложники мали при собі високі драбини і таран, але він наразі простоював, а драбини валялися на землі. Біля підніжжя фортечного муру диміли, догоряючи, рештки того, що раніше було, очевидно, передмістям. Численні розпростерті на землі фігурки, були, схоже, тілами загиблих.

Поглянувши ще правіше, я побачив, що фортеця сусідить зі сліпучо-білим простором. Гіпотетично, це був язик велетенського льодовика, над яким стояла завіса снігу та льодових кристалів, не менш щільна, ніж водяна завіса ліворуч.

Вітер, здавалося, постійно гуляв цією стороною. Я чув, як він виє у мене над головою. Коли нарешті вийшов із печери та поглянув угору, то побачив, що перебуваю десь на півшляху до вершечка чи то високого пагорба, чи невисокої гори, можна вважати і так, і так, а навколо мене схил укривають масивні кам’яні брили, й почув іще голосніше завивання вітру на вивітрілій маківці. У мене за спиною пролунав важкий удар, і, повернувшись, я вже не побачив входу до печери. Маршрут, що пролягав від вогняних дверей, закінчувався, очевидно, отвором цієї печери, і коли я вийшов назовні, чари припинили діяти, а прохід негайно зник. Я припускав, що, якби захотів, то зміг би знайти абриси входу на кам’яній стіні, але наразі такого бажання у мене не було. Склавши пірамідку з камінців перед тим місцем, де був вхід, я знову взявся роздивлятися навколо, детально вивчаючи кожну подробицю.

Праворуч від мене між високими валунами схилом зміїлася стежина. Я пішов нею і незабаром відчув запах диму. Чи приносив його вітер з поля битви, чи це був продукт вулканічної активності, не міг сказати. Небосхил у мене над головою скидався на клаптикову ковдру, зшиту з хмар та світла. Зупинившись між двома брилами, я спробував знову роздивитися крізь дим батальну сцену внизу і побачив, що лави нападників перегрупувались, а драбини вже приставлено до мурів. Також помітив, як щось схоже на торнадо виникло у найвіддаленішому кутку фортеці й почало повільно рухатись уздовж мурів проти годинникової стрілки. Якщо ця штука нікуди не зверне, вона мусить урешті-решт дістатися нападників. На щастя, це була їхня проблема, а не моя.

Я повернувся до кам’яної стіни, де ховалася печера, і влаштувався на невисокому скелястому карнизі, щоб розпочати клопітку процедуру зміни форми, яка, за моїми розрахунками, мала забрати приблизно пів години. Сама ідея перетворення з істоти умовно людської на щось надзвичайне та незвичне, а для когось і потворне, і жаске, а потім повернення до людської подоби може здатися декому огидною. Але це не так. Адже всі ми щодня вчиняємо так само, тим чи іншим чином, хіба ні?

Коли трансформацію було завершено, я розтягнувся навзнак, важко дихаючи, і лежав нерухомо, слухаючи вітер. Скелі захищали мене від поривів вітру, і до мене долинав тільки його звук. Я відчував, як тремтить земля від віддалених поштовхів, але вирішив сприймати це за легкий заспокійливий масаж. Одяг на мені перетворився на лахміття, а я був наразі надто втомлений, аби витягти з Тіні щось нове. Біль у плечі вгамувався, а в нозі відчував лише відгомін болю, і той танув... танув... На кілька секунд я заплющив очі.

Гаразд, я дістався сюди. Чітко відчував, що й розгадку смерті Джулії, і її вбивцю треба шукати у фортеці неподалік, яка наразі була в облозі. Але не бачив змоги отак просто, без підготовки, проникнути туди для розслідування. Та можна було зробити й по-іншому. Я вирішив залишитися, де був, і дочекатися темряви. Звісно, якщо тут світла й темна доба змінюються звичайним чином. Тоді нишком спущуся в долину, викраду одного з обложників і допитаю його. Так. Але якщо темрява не запанує? Тоді вигадаю щось інше. А наразі найкраще, що можу зробити, — це плисти за течією...

Не знаю точно, скільки часу я дрімав. Прокинувся, бо праворуч від мене рипіли камінці під чиїмись ногами. Я миттєво приготувався діяти, хоч і не поворухнувся. Не схоже, щоби хтось підкрадався; просто йшов схилом, і, судячи з ляскання підошов, цей хтось був у сандалях-шльопках та один. Ішов просто на мене. Я напружив і розслабив м’язи, зробив кілька глибоких вдихів та видихів.

Справа від мене вималювалася між двох валунів постать чоловіка, надміру порослого волоссям. П’яти з половиною футів на зріст, страшенно брудний, він мав лише темну звірину шкуру на череслах, а на ногах сандалі. Витріщився на мене і лише за кілька секунд вишкірив в усмішці криві жовті зуби.

— Здоров будь. Тебе поранено? — запитав він спрощеним діалектом тарі, якого я раніше ніколи не чув.

Про всяк випадок напружившись, я підвівся.

— Ні, — відповів я. — Чому ти так подумав?

Він і надалі усміхався.

— Може, ти вирішив, що з тебе досить тієї бійки внизу.

— Еге ж, розумію. Ні, це не зовсім так...

Він кивнув і зробив крок до мене.

— Моє ім’я — Дейв. А твоє?

— Мерль, — назвався, потискаючи його бруднющу руку.

— Нема чого лякатися, Мерлю, — сказав той. — Я ніколи не викажу людину, якщо вона вирішила дати ходу з війни; ну хіба що за винагороду, але хто ж її пропонує? Я сам так зробив багато років тому і ніколи про це не пожалкував. Була отака сама війна, як оце зараз, але мені вистачило тямки накивати п’ятами. Жодна армія ніколи не взяла цієї твердині, що внизу; гадаю, і не візьме ніколи.

— А що це за фортеця?

Піднявши голову, він швидко поглянув на мене, тоді знизав плечима.

— Вежа Чотирьох Світів, — пояснив. — Хіба вербувальник тобі нічого не розповів?

— Анічогісінько, — зітхнув я.

— У тебе, бува, не знайдеться щось покурити?

— Ні, — відповів я, бо викурив увесь тютюн іще в кришталевій печері. — На жаль.

Я пройшов повз нього до того місця, звідки у проміжок між скелями можна було бачити, що діється внизу. Хотів іще раз поглянути на Вежу Чотирьох Світів. Усе ж таки це була відповідь на загадку, а ще їй присвячену купу шифрованих записів у щоденнику Мелмана. Я побачив, що під стінами укріплення додалося багато мертвих тіл, вони були розсіяні так, наче їх розкидало смерчем, який саме повертався, кружляючи, до тієї точки, де він зародився. Але, схоже, попри це незначна частка нападників примудрилася видряпатися на мури. А тим часом до стін підтягнулися нові сили й знову намагалися наставити драбини. Один із вояків тримав прапор, хоч я не міг його роздивитися, стяг видався мені наче знайомим: чорний та зелений, з емблемою, що могла зображати двох геральдичних звірів, які зійшлись у двобої. Дві драбини ще спиралися на стіну, і я бачив, що на мурах точиться запекла сутичка.

— Схоже, дехто з тих, які атакують, уже всередині, — зауважив я.

Дейв кинувся до мене, аби подивитись. Я негайно перейшов на інший навітряний бік.

— Твоя правда, — визнав той. — Отже, це вперше. Якщо вони зможуть розчахнути цю кляту браму і впустити інших досередини, то матимуть шанс на перемогу. Ніколи не думав, що доживу побачити таке.

— А як давно це місце атакувало військо, в якому був ти? — запитав я.

— Мабуть, років вісім тому... може, десять, — пробурмотів у відповідь. — Ці хлопці, мабуть, неабиякі вояки!

— А через що вся ця буча? — поцікавився у нього.

Він повернувся і з недовірою подивився на мене.

— Ти й насправді не знаєш?

— Я щойно прибув, — пояснив.

— Хочеш їсти? Чи пити?

— Власне кажучи, так.

— Тоді ходімо, — він узяв мене за лікоть та провів між скелями на вузьку стежину.

— Куди ми прямуємо? — запитав його.

— Я мешкаю неподалік. І сам собі встановив правило: годувати дезертирів, на згадку про старі часи. Для тебе зроблю виняток.

— Дякую.

Незабаром стежина розділилась, і він узяв праворуч. Далі довелося дряпатися скелями. Нарешті ми дісталися ланки кам’яних уступів, і останній з них був трохи відсторонений від усіх інших. У стіні, якою закінчувався цей уступ, виявилося багато розколин, і Дейв, нахиливши голову, шмигнув до однієї з них. Я йшов за ним на певній відстані. Він зупинився біля низького отвору до печери. Звідти тхнуло жахливим смородом тління, і я чув, як усередині дзижчав рій мух.

— Це мій дім, — повідомив Дейв. — Я міг би тебе запросити, але тут... гм...

— Усе нормально, — махнув рукою. — Зачекаю тут.

Він проліз усередину, а я відчув, що мій апетит стрімко випаровується, надто якщо уявити, яку їжу він може зберігати в такому місці. За хвильку Дейв виліз із діри, з брезентовим мішком через плече.

— Маю тут непогані харчі, — виголосив він.

Я вирушив уступом у той бік, звідки ми прийшли.

— Агов! Куди це ти?!

— На свіже повітря, — пояснив йому. — Тут наче трохи задушливо.

— Отакої... Ну, добре, — погодився він, простуючи за мною вслід.

У мішку знайшлося дві закорковані пляшки вина, кілька фляг із водою, свіжий на вигляд буханець хліба, бляшанки з м’ясними консервами, з пів десятка соковитих на вигляд яблук, а ще непочата куля твердого сиру. Передбачливо тримаючись навітряного боку, я випив трохи води й з’їв для початку яблуко.

— Це місце має бурхливу історію, — сказав Дейв, дістаючи зі шкури невеличкий ніж та відкраюючи собі шматок сиру. — Не знаю точно, хто його збудував і як давно воно тут.

Побачивши, що він збирається ножем виколупати корок із однієї з пляшок, я зупинив його і потай швиденько звернувся до Лоґрусу. Реакція була миттєвою, і я без затримки простягнув Дейву штопор. Відкоркувавши пляшку, він сунув її мені до рук, а собі відкупорив іншу. З міркувань гігієни і санітарії я був дуже вдячний йому за це, хоча й наразі не мав настрою вживати аж стільки вина.

— Оце я називаю бути готовим до всього, — сказав Дейв, розглядаючи штопор. — Мені така штукенція давно потрібна...

— Вона твоя, — сказав я йому. — Розкажи мені про цю твердиню. Кому вона належить? Як сталося, що ти був у війську, яке прагнуло її захопити? Хто намагається взяти її зараз?

Він кивнув і зробив добрячий ковток із пляшки.

— Найпершим володарем цього місця, наскільки мені відомо, був чаклун Шару Гаррул. Королева моєї країни раптом кудись поїхала й опинилася тут, — він зробив паузу, вдивляючись удалечінь, тоді гмикнув. — Ох, уже ця політика! Навіть не знаю, як пояснили тоді підстави для такого візиту. Та й у той час я чути не чув про це кляте місце. Хай там як, але вдома її не було дуже довго, і народ почав хвилюватися. Може, королеву десь утримують силою? Може, вона там підшукує нам союзників? Може, у неї любовний роман? Здається, вона час від часу надсилала додому повідомлення, але в них було банальне заспокійливе бла-бла-бла, нічого суттєвого. Звичайно, може, вона секретно спілкувалася з ким треба, але таким людцям, як я, про це знати не випадало. Разом із нею поїхали й дуже непоганий ескорт та почесна варта, і варта ця була не тільки для блиску. В ній служили загартовані бійці, круті горішки, хоча вона й виряджала їх, як франтів. Тому точилося багато розмов навколо того, що ж відбувається насправді.

— Одне питання, якщо можна, — перервав я його. — А яка роль короля у всьому цьому? Ти про нього не згадав, але ж він мусив про це знати...

— Короля не було. Помер... А з королеви гарненька вдовичка вийшла, і на неї насідали з усіх боків, щоби вмовити її знову піти до вінця. Але вона просто безперестанно міняла коханців та плела інтриги. Обирала любчиків зазвичай серед воєначальників або впливових аристократів, або поміж таких, хто належав водночас і до тих, і до інших. А коли вона вирушила у цю подорож, то залишила замість себе сина.

— То, значить, ви мали принца, достатньо дорослого, щоби керувати королівством?

— Так. До речі, саме він розпочав цю кляту війну. Зібрав усе військо, але те, що побачив, його не задовольнило, тому принц звернувся до свого друга з дитинства. Хоча того хлопа всі вважали злочинцем, він, проте, командував великим загоном найманців. Звали його Далт...

— Хвилинку! — вигукнув я.

Я гарячково пригадував історію, яку одного разу чув від Джерарда, — про дивака на ім’я Далт, який на чолі свого приватного війська напав на Амбер та ще й мав неабиякий успіх. Довелося навіть викликати Бенедикта, щоби протистояти нападу. Вороже військо зазнало поразки біля підніжжя Колвіра, а Далта серйозно поранили. Хоча ніхто не бачив його тіла, всі вирішили, що від таких ран він мав померти. Але, виходить, ця історія мала продовження.

— А як зветься твоя країна? — запитав я. — Ти так і не сказав. Звідки походиш, Дейве?

— Наше королівство зветься Кашфа.

— То ваша королева — це Джасра?

— О, то ти чув про нас. Звідки будеш?

— Сан-Франциско, — відказав я.

Він помотав головою.

— Такого місця не знаю.

— Воно мало кому відоме. Слухай, ти маєш добрі очі?

— Тобто?

— Коли ми з тобою недавно дивилися на битву в долині, чи не вгледів ти, що за прапор тягли атакувальники?

— Очі в мене вже не ті, що були колись, — сказав Дейв.

— Зелений із чорним, і якісь звірі на ньому.

Він присвиснув.

— Лев шматує єдинорога, можу об заклад побитися. Схоже, це Далт.

— А що це має означати?

— Має означати, що він ненавидить амберитів. Навіть одного разу ходив їх завойовувати.

Я спробував вино. Непогане. Значить, це та сама людина...

— А ти знаєш, чому він їх ненавидить? — поцікавився.

— Я так розумію, що вони вбили його матір, — пояснив Дейв. — Це якось пов’язано з війнами за кордони. Заплутана справа. Подробиць я не знаю.

Я відкрив бляшанку з консервами, відламав кусень хліба й зробив собі бутерброд.

— Розповідай далі, — попросив його.

— А на чому я зупинився?

— Ваш принц звернувся до того Далта, бо він непокоївся долею матусі, а ще йому треба було терміново збільшити своє військо.

— Так і було, — підтвердив Дейв. А мене саме тоді забрали до війська Кашфи піхотинцем. Принц та Далт вели нас темними шляхами, доки ми дісталися під стіни тієї цитаделі, що внизу. Тоді почали робити те саме, що виконують наразі оті хлопці.

— І як воно було?

Він розреготався.

— У нас справи пішли погано з самого початку. Гадаю, володар цієї фортеці вміє керувати стихіями. Ну, от як той смерч, що ти бачив. Ми потрапили під землетрус, буран і жахливу грозу. Але все одно лізли на стіни. Я бачив, як мій брат обварився на смерть киплячою олією. От тоді й вирішив: годі! Я накивав п’ятами й видряпався на ці скелі. Ніхто за мною не гнався, тож вирішив зачекати й подивитися, що буде. Може, не варто було так чинити, але ж я не знав, як підуть справи. Думав, що все це тягнутиметься тим самим чином. Коли побачив, що помилився, було вже надто пізно. Я не міг повернутися до своїх. Мені б відтяли голову чи ще якісь корисні частини тіла.

— А що сталося?

— Гадаю, цей напад підштовхнув Джасру до дії. Вона, мабуть, увесь час планувала позбутися Шару Гаррула й заволодіти цим місцем. Думаю, вона постійно його дурила, втиралася до нього в довіру й чекала нагоди вдарити. Джасра, мабуть, побоювалася цього старого. Але коли її військо стало на порозі, настала пора діяти, хоча вона ще й не була готова. Джасра зійшлася зі Шару Гаррулом в чаклунському двобої, а її охорона блокувала його людей. Вона перемогла, хоча, кажуть, отримала поранення. Також страшенно розлютилася, що її син привів під мури військо без наказу матері. Проте відчинила їм браму й заволоділа Вежею. Ось що я мав на увазі, коли казав: жодне військо ніколи не захопило цю фортецю. Це було зроблено зсередини.

— А звідки ти про все це дізнався?

— Та я ж пояснював: дезертири йдуть цим шляхом, я їх годую і дізнаюся новини.

— Із твоїх слів я зрозумів, що були й інші спроби захопити фортецю. Це вже після того, як нею заволоділа ваша королева?

Він кивнув і зробив іще ковток.

— Еге ж. Схоже, у Кашфі стався заколот, коли і королева, і її син були відсутні. Аристократ на ім’я Касман, брат одного з її покійних любчиків, того звали Джасрик, захопив владу і хотів прибрати її та принца. Він атакував фортецю з пів дюжини разів, не менше. Але ніколи не міг потрапити за мури. Згодом, схоже, вирішив триматися на відстані. А потім вона послала свого сина кудись. Може, зібрати нове військо й спробувати відвоювати собі трон. Не знаю. Давно це було.

— А що з тим Далтом?

— Із ним розплатилися трофеями з Вежі, а добра там було, схоже, незміряно, тож він прихопив своїх головорізів і забрався туди, де зазвичай вештався.

Я також ковтнув вина і взяв собі ще сиру.

— Як сталося, що ти залишився тут так надовго? Схоже, тобі тут несолодко ведеться...

Він кивнув.

— Таки несолодко. Я не знаю, як дістатися дому. Нас вели сюди дивними стежками. Я вважав, що запам’ятав шлях, але, скільки не шукав, не міг знайти жодної з них. Можна було б піти світ за очі, але тоді, можливо, я загубився б іще сильніше. До того ж, знаю, що тут можу протриматися. Кілька тижнів, — і передмістя відбудують, селяни повернуться до своїх домівок, хай хто там переможе. Селюки вважають, що я святий, що тут молюся та медитую. Інколи я спускаюся в долину, і вони підходять по благословення, а натомість дають їжу та питво, яких мені вистачає надовго.

— А ти що, святий? — поцікавився я.

— Ні, удаю із себе святого, — відказав він. — Це робить їх щасливими, а мене ситим. Тільки дивися, не патякай про це.

— Звісно, я нікому не скажу. Та вони б мені й не повірили.

Він знову розреготався.

— Твоя правда.

Я підвівся й підійшов до того місця, звідки міг бачити Вежу. Драбини валялися долу, а мертві тіла щільніше всіяли землю. Ознак сутички всередині мурів я не помітив.

— Що, браму відчинили? — гукнув Дейв здалеку.

— Ні. Гадаю, ті, хто потрапив усередину, не впоралися зі своїм завданням.

— А чорно-зелений прапор підняли?

— Я його не бачу.

Він теж підвівся й підійшов до мене, прихопивши обидві пляшки. Простягнув мені мою, і ми обидва випили.

Ті нападники, які були під мурами, почали відступати.

— Гадаєш, вони вирішили забратися чи готують новий штурм? — запитав Дейв.

— Поки що незрозуміло...

— Хай там як, а сьогодні в долині можна багато чим розжитися. Варто тільки погуляти навкруги, — і здобудеш, скільки зможеш прихопити.

— Мені цікаво, — проказав я, — чому Далт знову штурмує цю фортецю, якщо він приятель королеви та її синка?

— Здається, він приятелює лише зі сином, — сказав Дейв. — А того наразі тут нема. Стара ж леді, кажуть, справжня сука. До того ж цей хлопець найманець. Може, тепер Касман найняв його, щоб її скинути.

— А може, її навіть нема у фортеці, — припустив я, не маючи жодного уявлення, як тут рухається час, але подумки звертаючись до своєї останньої зустрічі з королевою. Ця картина наштовхнула мене на несподіваний висновок.

— До речі, як звати принца? — запитав я.

— Рінальдо, — відповів Дейв. — Кремезний рудий хлоп’яга.

— То вона його мати! — мимоволі вирвалось у мене.

Він зареготав.

— Аби стати принцом, треба, щоби твоя мати була королева.

— Але... тоді... — Бранд! — промовив я. — Бранд із Амбера.

Він кивнув.

— То ти чув цю історію раніше...

— Не всю, — заперечив я. — Тільки ці імена. Розкажи мені.

— Отже, вона підманула одного амберита, принца на ім’я Бранд. Подейкували, що вони зустрілися під час якоїсь магії та знюхались із першого погляду. Вона не хотіла його відпускати, і я чув, наче вони таємно одружились. Але його не цікавив трон Кашфи, хоча вона й була не проти бачити на ньому Бранда, одного серед усіх. Він багато подорожував, був відсутній подовгу. Я чув, наче Дні Темряви кілька років тому — це його рук справа, і що тоді він і загинув у великій битві між Хаосом й Амбером, на руках у своїх родичів.

— Так і було, — підтвердив я, і Дейв подивився на мене скоса, здивовано й допитливо водночас. — Розкажи мені ще про Рінальдо, — поквапливо додав я.

— Нема чого багато розповідати. Вона його народила, і, кажуть, навчила деяким магічним штучкам. Батька свого він добре не знав, бо цей Бранд майже не бував удома. Зіпсована дитина. Багато разів утікав з дому й вештався з бандитським кодлом...

— Із людьми Далта? — уточнив я.

Дейв кивнув.

— Гасав із ними скрізь, кажуть люди. Навіть попри те, що його мати оголосила винагороди за їхні голови.

— Зачекай. Ти кажеш, що королева насправді ненавиділа цих злочинців і найманців...

— «Ненавиділа» — це занадто. Вона раніше просто ніколи не переймалася через них, але коли її синок заприятелював із ними, гадаю, оскаженіла.

— Вважала, що вони погано впливають на нього?

— Ні, гадаю, їй просто не подобалося, що він постійно втікає до них, тільки-но посвариться з нею, а вони радо його приймають.

— Але ж ти кажеш, що після того, як Далт підтримав її проти Шару Гаррула, вона подбала, аби Далту заплатили зі скарбниці Вежі, та дозволила йому і його людям піти геть?

— Ну. Тоді Рінальдо страшенно сварився з мамцею, саме з цього приводу. І вона, врешті-решт, здалася. Так казали мені хлопці, які бачили це на власні очі. То був один із рідкісних випадків, казали вони, коли син виступив проти неї та переміг. Власне, тому цим хлопцям і довелося дезертирувати. Королева наказала стратити усіх, хто чув це. Однак вони примудрилися втекти.

— Крута вона, ця леді...

— А то.

Ми повернулися до того місця, яке обрали для обіду, й ще трохи поїли. Вітер завивав тепер іще пронизливіше, а на морі розгулявся шторм. Я поцікавився у Дейва, чи знає він щось про великих почвар, схожих на собак, і почув, що зграї таких істот, найімовірніше, бенкетуватимуть сьогодні вночі під мурами фортеці. Ці почвари були місцевими.

— Ми з ними ділимо трофеї, — додав Дейв. — Мене цікавлять солдатські пайки, вино та коштовності. А їх — лише трупи.

— Тобі який зиск із коштовностей? — запитав я.

Він стривожено поглянув на мене, наче я збирався його пограбувати.

— Та в мене їх багато й нема. Просто я людина заощадлива, — пояснив. — Мабуть, просто перебільшив трохи. До того ж, ніколи не знаєш, як складеться життя.

— Маєш слушність.

— До речі, як ти сюди прибув, Мерлю? — запитав поспішно він, наче бажаючи перевести розмову на інше.

— Пішки.

— Дивно це. Сюди ніхто не приходить із власної волі.

— Я не знав, що потраплю сюди. І не думаю, що залишуся тут надовго, — сказав я, дивлячись, як він грається невеличким ножем, якого знову витягнув зі шкури. — Не думаю, що зараз слушний час спуститися до фортеці й попроситися погостювати.

— Це так, — погодився він.

Може, старий телепень і насправді зібрався атакувати мене, аби захистити свої скарби? Цілком можливо, що він трохи з’їхав із глузду, усамітнившись на багато років у своїй смердючій печері та вдаючи із себе святого.

— Ти хотів би повернутися до Кашфи, якщо виведу тебе на потрібну стежину? — запитав я.

Він зиркнув на мене спідлоба.

— Тобі небагато відомо про Кашфу, — відказав, — інакше ти не розпитував би про всі ці справи. А тепер кажеш, що можеш відправити мене додому?

— Я правильно розумію, що ти не хочеш повертатися?

Він зітхнув.

— Насправді, ні. Уже не хочу. Надто пізно. Мій дім тут. Мені подобається бути пустельником.

Я знизав плечима.

— Що ж, тоді дякую, що нагодував мене й поділився новинами.

Мовивши так, я підвівся на ноги.

— Куди збираєшся йти? — запитав Дейв.

— Гадаю, роздивлюся ще трохи довкола, тоді повернуся додому.

Побачивши, як його очі засяяли божевільним блиском, я на крок відступив.

Він підняв ніж, міцніше затиснувши в руці. Тоді опустив його й відкраяв ще шматок сиру.

— Ось, візьми трохи сиру, якщо бажаєш, — сказав.

— Ні, я наївся. Дякую.

— Просто хотів заощадити тобі гроші. Прощавай. Хай щастить.

— Усе буде добре. Не хвилюйся.

Поки я вибирався на стежину, постійно чув, як він аж заходиться сміхом. Потім ці звуки потонули в гудінні вітру.

Наступні кілька годин я присвятив рекогносцируванню місцевості. Пересувався схилами. Спускався до низин, де земля тремтіла, а над нею клубувала пара. Пройшовся узбережжям. Я дійшов до того місця, де закінчувалася місцина, що здавалася більш-менш нормальною, дістався глетчера й перетнув його перешийок. Увесь час намагався триматись якомога далі від Вежі. Хотів закарбувати це місце собі в пам’яті, аби наступного разу примандрувати сюди крізь Тінь, а не морочитися з Порогом та його Стражем. Блукаючи, кілька разів бачив здалеку зграї диких собак, але мертві тіла на полі бою цікавили їх значно більше, ніж щось, спроможне рухатися.

Тут траплялися дивні камені, пописані химерними письменами, що позначали кордони топографічних об’єктів. Я не міг вирішити, чи це картографічні вішки, чи їхнє призначення — інше. Урешті-решт видобув із ґрунту один з цих каменів та відтягнув його футів на п’ятнадцять, туди, де починався льодовик. Майже відразу ж потужний землетрус збив мене з ніг; добре, що я встиг відкотитися далі від тріщини, що пробігла на тому місці, де я впав. З-під землі забили гейзери. Ця ділянка мерзлоти перетворилася на гарячу лаву менш як за пів години. На щастя, я спромігся зайняти безпечну позицію вдалині й звідти спостерігав за цим явищем. Але то було ще не все.

Пригинаючись, ховаючись за скелями, я повернувся до підніжжя гребеня, звідки розпочав перехід ділянкою з вулканічною активністю. Тут я трохи перепочив, спостерігаючи за тим, як цей куточок місцевості набуває цілком іншого вигляду, а вітер ще й наносить мазки диму і пари на цю картину. Підскакували й котилися масивні брили; чорні стерв’ятники поспіхом звільнювали шлях каменепаду, а заразом і новим висхідним потокам гарячого повітря.

Потім я помітив якийсь рух і подумав, що він також сейсмічного походження. Той камінь-вішка, який перекотив на інше місце, піднявся над землею та підскоком посунув убік. Ще мить, і він піднявся вище; складалося враження, що камінь тримається в повітрі завдяки левітації. Він повільно проплив над випаленою землею, рухаючись по прямій з постійною швидкістю, і — наскільки я міг судити — опустився точно на своє попереднє місце. Й улаштувався там. За кілька секунд земля знову зарухалась, і цього разу ривки та поштовхи змусили язик льодовика, здригаючись та смикаючись, наново запанувати на тій ділянці, яку в нього ненадовго відвоювало тепло.

Я викликав свій Лоґруський зір і тепер міг роздивитися темне сяйво навколо цього каменя. Довгі рівномірні потоки, що світилися з тією ж інтенсивністю, з’єднували це сяйво з високою баштою позаду Вежі. Зачудовано спостерігав я за цим видовищем, готовий на що завгодно, аби подивитися на Вежу зсередини.

А тоді з цього місця, де сперечалися стихії, почулося зітхання... переросло у свист... і здійнявся смерч. Він розростався, темнішав, розгойдувався й раптом протягнувся до мене, наче хобот зліпленого з хмар слона, що сягав головою неба. Я розвернувся до кам’яної стіни і почав дертися вище, петляючи між скелями й уступами. Але смерч переслідував мене, так, наче його рухом керував якийсь розум. Перетинаючи нерівний рельєф, смерч не розпадався, і це вказувало на його штучне походження. А в такому місці, як це, варто було запідозрити й магію.

Для того, щоби поставити належний магічний захист і активувати його, потрібен час. На жаль, я був попереду погоні хіба на хвилину, й цей час постійно скорочувався.

Тому, коли за наступним поворотом побачив вузьку довгу розщелину, звивисту, наче розряд блискавки, лише на мить пригальмував, зазираючи до її глибин, і ось уже спускався: лахміття, на яке перетворився мій одяг, тріпотіло навколо мене, а за спиною гуркотом нагадував про себе смерч...

Прохід тягнувся вглиб гори, туди ж попростував і я, повторюючи всі повороти, усі перепади. Гуркіт перейшов у ревіння, і я закашлявся, коли мене накрила хмара пилу. Буря жбурнула на мене град дрібних камінців. Я кинувся в западину, футів вісім завглибшки, втиснувся обличчям у дно, накрив голову руками, чекаючи, що це жахіття промчить над моєю головою.

Лежачи, бурмотів захисні заклинання, хоча навряд чи вони могли бодай частково відбити явище такої сили на такій відстані. Запала тиша, але я не поспішав підводитися. Може статися, той, хто керував смерчем, прибрав розтруб і припинив нагнітати енергію, побачивши, що я за межами його досяжності. А може, зараз наді мною око бурі, й незабаром її напад поновиться.

Хоч і не скочивши на ноги, я поглянув угору, бо завжди намагаюся не проґавити нагоди поповнити знання.

А там, зі самісінького серця бурі, на мене дивилось обличчя, що більше скидалося на личину. Звичайно, це була проекція, більша за натуральну величину, не надто матеріальна. Голова в каптурі; кругляста, кобальтово-синя маска нагадувала захист хокейного воротаря. Маска мала на собі дві вертикальні щілини для дихання, і звідти курився блідий дим — надто театральна деталь, як на мене. Нижче у випадковому порядку розташувалися дірочки, складаючись у подобу кривої сардонічної посмішки. За маскою пролунав притлумлений сміх.

— Чи ти не переграєш трохи? — поцікавився я, зводячись карачки і підіймаючи Лоґрус так, щоб він опинився між нами. — Це добре як для дитини на Геловін. Але ж тут наче всі дорослі? Можливо, вистачило б класичного доміно...

— Ти пересунув мій камінь! — пролунав голос.

— Я зробив це зі суто академічного інтересу, — пояснив, вставляючи руки у відгалуження Лоґрусу. — Не варто так перейматися. Це ти, Джасро? Я...

Угорі знову загуркотіло, спочатку не дуже голосно, але звук посилювався.

— Пропоную угоду, — сказав я. — Ти відкликаєш бурю, а я обіцяю більше не пересувати жодних маркерів.

І знову пролунав сміх, а ревіння бурі стало ще гучнішим.

— Надто пізно, — почув я. — Надто пізно для тебе. Хіба що ти значно крутіший, аніж виглядаєш.

Та пішов ти під три чорти! У двобої не завжди перемагає сильніший; хороші хлопці мають узяти гору хоча б тому, що їм іще треба писати мемуари. Я взявся рухати відгалуженнями Лоґрусу вздовж нематеріальності маски, аж доки не знайшов сполучну ланку, отвір, що вів аж до джерела цієї проекції. Тоді вдарив, наче кинджалом, а насправді чимось на кшталт електричного розряду, влупив по тому незнаному, що керувало маскою.

Лемент. Маска здулася, буря згорнулась, а я вже знову був на ногах і щодуху втікав звідти. Не хотів залишатися тут тієї миті, коли оте, по чому я вдарив, оговтається, бо воно може просто зруйнувати це місце.

Я мав вибір: зрізати шлях крізь Тінь чи шукати інших, швидших шляхів відступу. Якщо чаклун повисне на моїх п’ятах, коли я пересуватимуся Тінями, він зможе мене переслідувати. Тому я витягнув свої Козирі й перетасував їх, відшукуючи Рендома. Саме обігнув ще одне джерело пари на шляху, і мені хоч як, а довелося б зупинитися, бо далі тунель звужувався настільки, що простувати ним ставало неможливо.

Контакт відбувся майже без затримки. Але навіть коли зображення стало чітким, я відчував, як щось промацує місцевість навколо. Був упевнений, що це моя Немезида в синій масці розшукує мене.

Але я вже чітко бачив Рендома. Він сидів перед своєю ударною установкою, з паличками в руках. Відклавши їх убік, звівся на ноги.

— Майже вчасно, — сказав і простягнув мені руку.

Витягнувши руку назустріч, я відчув, як щось мчить на мене. Наші пальці зустрілись, і я зробив крок уперед. І тут на мене наче впала гігантська хвиля.

Я опинився в Амбері, у музичній кімнаті палацу. Рендом роззявив рота, збираючись мовити ще щось, але не встиг: водоспад квітів затопив нас.

Змахуючи зі сорочки фіалки на грудях, Рендом подивився на мене:

— Переконаний, краще б тобі сказати це словами.

4

Портрет художників, протилежні наміри, температура спадає... Сонячний день у розпалі, ми переполуднували в кафе й простуємо крізь невеличкий парк. Довгі паузи та односкладові репліки свідчать про те, що не все так добре з лініями спілкування — вони натягнуті, мов струни... Садова лава, сідаємо, дивимося на клумби з квітами; душі, тіла, слова, думки — усе одне до одного.

— Гаразд, Мерлю. Перемога за тобою, — промовляє вона.

— Не знаю, про що ти, Джуліє.

— Не прикидайся. Мені потрібна відверта відповідь, от і все.

— На яке запитання?

— Те місце, куди ти повів мене з пляжу, тоді, вночі... Що то за місце?

— Це... вважай, що це був сон.

— Лайно собаче! — Вона розвертається обличчям до мене, і мені доводиться дивитися в розлючені очі, не виказуючи жодних емоцій. — Я поверталася на той пляж кілька разів, шукала шлях, яким ти мене провів. Там нема печери. Там нічого нема! Куди все поділося? Що це все означає?

— Можливо, припливна хвиля накотилась і...

— Мерлю! Ти що, вважаєш мене цілковитою дурепою? Цього маршруту, яким ми ходили, на мапах немає. Ніхто ніколи не чув про такі місця. Вони неможливі з географічного погляду. Змінювався час, змінювалися пори року. Єдине пояснення — це було надприродне, або паранормальне явище, називай як хочеш. Що то було? Маєш пояснити мені, і ти це знаєш. Що було? Куди ти мене водив?

Скошую погляд, дивлюся кудись удалину.

— Я... не можу сказати.

— Не можеш?! Чому?

— Я... — що міг сказати? Річ була не лише в тому, що моя розповідь про Тіні порушить, а можливо, й зруйнує її картину реальності. Головна проблема полягала в тому, що тоді мені довелося б пояснити, звідки я все це знаю, а отже, розповісти їй, хто я такий, звідки я, що я таке — а я боявся про це їй розповідати. Казав собі, що така відвертість покладе край нашим стосункам, так само, як настане їм край, якщо не розповідатиму нічого. А якщо наш роман мав хоч як закінчитись, я вважав, що буде краще, коли вона нічого не знатиме про цей бік мого життя. Згодом, коли минуло багато часу, я знайшов пояснення своїй поведінці: насправді, не хотів дати їй відповіді, яких вона так прагнула, бо не був готовий їй довіритися. Та й узагалі нікому не збирався довірятись аж настільки, аби розкритися, хто я насправді. Якби був знайомий з нею довше, якби узнав її краще... якби минув, скажімо, ще рік... можливо, я б і відповів їй. Не знаю. Ми ніколи не говорили з нею про кохання, хоча, напевне, це слово мало спадати їй на думку, як іноді воно спадало на гадку мені. Вважаю, я не кохав її настільки, аби довіритись їй; а потім було вже пізно. От тому я й відповів їй так, як відповів: — Я не можу тобі сказати.

— Ти маєш якусь силу, якою не хочеш ділитися.

— Можеш сформулювати і так.

— Я зроблю все, що ти скажеш, поклянуся, чим хочеш.

— Джуліє, я маю свої причини.

Вона підхоплюється з лави, руки в боки:

— І навіть причини свої не хочеш пояснити?

Я лише хитаю заперечливо головою.

— Самотній той світ, у якому ти живеш, чарівнику, якщо не пускаєш до нього навіть тих, хто тебе кохає.

Наразі мені здається, що вона просто хапається за останній шанс видобути з мене відповідь. Я збираю в кулак усю свою впертість.

— Нічого такого я не казав.

— Тобі й не треба казати. Твоє мовчання сказало все замість тебе. Якщо ти знаєш і шлях до пекла, можеш забиратися туди! Прощавай!

— Джуліє, не...

Вона не хоче мене чути. Натюрморт із квітами...

Я прокидаюся. Ніч. Осінній вітер за вікном. Сновидіння. Суть життя, кров життя, що тече поза тілом... вир... Я ривком спустив ноги з ліжка, сів, розтираючи очі й масажуючи скроні. Коли закінчив розповідати все Рендому, сонце ще світило у вікна, але було вже на вечірньому прузі. Він відіслав мене трохи подрімати. Тоді я відчував певний розлад, спричинений переходом крізь Тіні, а наразі був у повному порядку, от тільки не знав, котра тепер може бути година.

Я потягнувся, встав, причепурився й натягнув свіжий одяг. Знав, що мені вже не заснути знову. До того ж я зголоднів. Виходячи зі свого помешкання, я прихопив теплий плащ. Мені хотілося піти кудись поїсти, а не шукати щось у коморі. Мав настрій прогулятись; я, мабуть, уже сто років не виходив з палацу, не був у місті. Спустився сходами, потім зрізав кут, пройшовши кількома кімнатами та великим залом, — звідси був вихід до того коридору, яким я мав би ще чалапати й чалапати, якщо б одразу пішов ним від сходів. До того ж тоді б я не побачив гобеленів, з якими хотів привітатись: ідилічна сцена — парочка кохається в лісі, завершуючи таким чином свій пікнік, і сцена полювання — вершники зі собаками переслідують оленя, і, здається, він ще має шанс відірватися від них, якщо наважиться на стрибок через прірву, що розверзлася перед ним...

Помилувавшись гобеленами, я дійшов коридором до задніх дверей, біля яких напівсонний вартовий на ім’я Йорді, почувши зненацька мої кроки, стрепенувся, намагаючись удати пильність. Я зупинився перекинутися з ним словом і дізнався, що його змінять із варти лише опівночі, а це буде аж за дві години.

— Збираюся прогулятися до міста, — сказав я. — Знаєш гарне місце, де можна поїсти о цій порі?

— А якій кухні ви віддаєте перевагу?

— Сьогодні я не проти дарів моря, — зробив вибір.

— Тоді спробуйте завітати до «Раю Моряків»[54], це на Головній алеї, ближче до того кінця. Там чудова кухня, і це вишукане місце...

Я заперечно похитав головою.

— Тільки вишуканості мені й не вистачало, — відповів.

— «Невід» усе ще вважають непоганим рибним ресторанчиком — він на розі Ковальської і Залізної. Це місце не гониться за вишуканістю.

— А ти сам туди пішов би?

— Раніше вчащав, — відповів Йорді. — Але віднедавна це місце вподобали аристократи і багаті торговці. Тому тепер я б там почувався незручно. У ресторанчику щось на кшталт клубу.

— Ні, чорт забирай! Мені не потрібні балачки чи клубна атмосфера. Я хочу лише шматок свіжої смачної риби. Куди б ти пішов по найсмачнішу рибу?

— Є такий заклад, але неблизько. Але якщо ви дійдете аж до доків, обігнувши бухту, і візьмете трохи західніше... Втім, я не раджу вам туди йти. Уже пізня година, а в темний час доби це не найбезпечніший район.

— Ти не Смертельний провулок маєш на увазі, бува?

— Його так називають іноді, сер, бо вранці там час від часу знаходять мертві тіла. Може, ви все ж таки краще завітали б до «Невода», зважаючи на те, що збираєтеся йти без супроводу.

— Одного разу Джерард водив мене туди. Щоправда, вдень. Гадаю, я знайду туди дорогу. Як називається ця забігайлівка?

— Е-е... «У Кривавого Білла», сер.

— Дякую. Перекажу Біллові твої вітання.

Він похитав головою.

— Вам це не вдасться, сер. Теперішню назву заклад отримав після того, як перейшов до нового господаря. У спадок. Тепер там хазяйнує кузен Білла, Енді.

— Еге, зрозуміло. А якою була попередня назва забігайлівки?

— «У Кривавого Сема», — відказав той.

Ну, і нехай, чорт забирай. Я побажав йому на добраніч і вийшов на вулицю. Стежка привела мене до коротеньких сходів на схилі пагорба, а далі побігла садом й уперлася в бокові ворота. Інший вартовий відчинив їх для мене. Ніч була прохолодна і дихала димом вогнищ, на яких згоряла осінь, що панувала у світі. Я наповнив легені цим духом, а тоді видихнув, наближаючись до Головної алеї, а віддалений стукіт копит бруківкою долинав до мене, наче крізь сон. Подумати лишень, я майже забув про нього... Ніч була безмісячна, але зоряна, а до того ж обабіч Головної алеї на високих стовпах світилися і кулі з фосфоресцентною рідиною, навколо яких кружляли нічні метелики.

Діставшись еспланади, я стишив кроки. Повз мене пропливло кілька закритих екіпажів. Старий, який вигулював на ланцюжку крихітного смарагдового дракончика, торкнувся свого капелюха, коли я проходив мимо них, і мовив: «Доброго вечора». Він бачив, звідки я йшов, але, гадаю, не впізнав. Мене не дуже добре знають у місті в обличчя. Помалу насторога залишилася позаду, і я відчув, як мої кроки стали пружними.

Рендом не розгнівався на мене так, як міг би. Оскільки Привид не надумував капостей, він не наказав негайно розшукати і знову спробувати вимкнути його. Лише порадив мені подумати над цим і узгодити з ним план дій, найкращий із можливих. Флора вже встигла поспілкуватися з ним, повідомила його про Люка, ким той був насправді, й це трохи заспокоїло його, бо завжди краще знати, хто твій ворог. Я спитав його, як він збирається з’ясовувати з ним стосунки, але відповіді не було. Натякнув лише, що вже скерував до Кашфи таємного агента — збирати інформацію. На мою думку, найбільше стривожив його той факт, що тепер кримінального злочинця Далта треба знову зараховувати до живих.

— Цей чоловік... — протягнув Рендом.

— Так?

— По-перше, я бачив, як Бенедикт прохромив його. Такий удар зазвичай ставить крапку в кар’єрі будь-якого пройдисвіта.

— Цей сучий син виявився міцним горішком, — констатував я. — Або йому з біса пощастило. Чи і те, і те.

— Якщо це той самий тип, він син Дизакратрікс. Ти чув про неї?

— Діла? — сказав я. — Здається, так її звали? Якась релігійна фанатичка? Та ще й войовнича?

Рендом кивнув.

— Через неї ми мали багато клопоту по периметру Золотого Кола, переважно поблизу Бегми. Ти колись бував у тих місцях?

— Ні.

— Бегма найближче з усіх королівств Кола сусідить із Кашфою, і саме це робить твою історію ще цікавішою. Діла раз у раз вдиралася в Бегму, і тамтешні мешканці не могли власними силами протистояти цим нальотам. Урешті-решт вони нагадали нам про альянс зі спільного захисту, до якого входять майже всі королівства Золотого Кола, й тато вирішив власноруч піти проти неї і дати їй урок. Він виступив з обмеженими силами, розбив її військо і повісив декого з її людей. Їй удалося втекти, проте за два-три роки, коли про неї і згадувати забули, вона повернулась із новими бандами та знову взялася розбійничати. Бегма знову заволала про захист, але тато на той час мав інші справи. Він послав Блейза зі значними силами. Відбулося кілька хаотичних зіткнень — адже ми мали справу з бандитами, а не регулярним військом, — але згодом Блейз загнав їх у кут і завдав їм нищівної поразки. Того дня вона загинула, на чолі своїх орд.

— А цей Далт — її син?

— Так кажуть, і то схоже на правду, бо він довгенько дошкуляв нам, як міг. Прагнув помсти, примітивної, неприкритої, за смерть своєї матусі. Урешті-решт зібрав потужне військо і спробував здійснити набіг на Амбер. Дійшов далі, ніж можна було очікувати: аж до підніжжя Колвіра. Але там на нього чекав Бенедикт на чолі свого добірного полку. Бенедикт розметав його вояків, як полову, й поранив Далта, і всі були впевнені, що на смерть. Кільком його воякам, які залишилися живими, вдалося винести Далта з поля бою, тому ми не бачили його тіла. Та, чорт забирай, навіщо б воно нам здалося?

— І ти гадаєш, він може бути тим хлопцем, який приятелював із Люком іще в дитинстві й пізніше?

— Ну, вік приблизно підходить... до того ж він, здається, походить із тих місць. Так, гадаю, можливо, це він.

Я йшов неквапливо, роздумуючи над почутим. Самітник сказав, що Джасра була не в захваті від цього хлопа. То яка ж його роль у теперішніх подіях? Надто багато невідомих величин, дійшов я висновку. Щоб відповісти на це питання, знадобляться факти, а не здогадки. Тож хай усе розвивається своєю чергою, а я поки що з насолодою повечеряю...

Я продовжував іти еспланадою. Ближче до її найдальшого кінця почув сміх і побачив, що за столиками вуличного кафе ще сидять запізнілі випиваки. Серед них був і Дроппа; він мене не помітив, і я проминув цю шатію. Не бажав, аби мене розважали. Я повернув на Ткацьку вулицю, що мала вивести мене на Західну Виноградарську, там, де та повертає до порту. Висока леді в срібній мантії та масці квапливо пройшла повз мене, прямуючи до карети, яка чекала на неї. Вона обернулась, і я роздивився, що вона усміхнулася за своїм доміно. Я був певний, що ми з нею не були знайомі, й пошкодував про це. Усмішку мала дуже привабливу. Тоді порив вітру доніс до мене запах диму від чийогось каміна і зашелестів сухим листям, помчавши вдалину. Я подумав про батька: де він зараз?

Далі цією вулицею, тоді завернути ліворуч на Виноградарську... Ці вулиці вужчі за еспланаду, але теж широкі: ліхтарі стоять не так густо, але тут іще досить світла для нічних перехожих. Два вершники проминули мене поволі: цокіт копит, пісня, якої я раніше не чув. Трохи згодом у мене над головою промайнуло щось велике і темне й усілося на даху на тому боці вулиці. Звідти почулося шкрябання, але швидко втихло. Вулиця забирала праворуч, тоді ліворуч. Далі, я знав, на мене чекає низка крутих поворотів. Дорога вела під гору, крутіше й крутіше. Ще трохи, і я відчув, як мого обличчя торкнувся бриз із гавані, й уперше за цю ніч я вдихнув запах моря. Ще два повороти, не більше, — і моїм очам відкрилося море: мерехтливе, рухливе мереживо вогнів, накинуте на чорний безкрай, з одного боку облямований звивистим ланцюжком яскравих цяток. Набережна гавані. Східний небокрай видавався притрушеним пудрою. Обрій, здавалося, позначав край світу. Іще за хвилину мені привидівся далекий вогонь Кабри, але я загубив його за наступним поворотом. Пляма світла, наче хтось розхлюпав молоко, залишилася праворуч; висвітлився кам’янистий осип на схилі, смугастий стовп, котрий, мабуть, позначав якусь примарну цирульню, а тріснутий ліхтар над нею, що ледь фосфоресціював, конаючи, нагадав мені дитячу гру «череп на палі», в яку ми бавились у Дворах Хаосу. Схилом униз, до моря, вели відбитки, вони відблискували, слабкіше... ще слабкіше... зникали. Я пішов у тому напрямку й незабаром почув кигикання морських птахів. Запахи океану розчинили в собі аромати осені. Ледь помітна світла смуга за моїм лівим плечем знялася над водою й попливла над побриженою поверхнею безодні. Тепер уже недалеко...

Довга прогулянка підхльоснула мій апетит. На іншому боці вулиці помітив ще одного перехожого в темному плащі, у темряві виблискували його чоботи, відбиваючи світло. Я уявив смачну рибу, що чекає на мене, додав ходи, невдовзі обігнавши незнайомця. Кішка у дверях будинку, який я проминав, припинила вилизувати собі геніталії та витріщилася на мене, так і тримаючи лапу пістолетом. Мені зустрівся ще один вершник, він їхав угору схилом. Із темних вікон одного з будинків до мене долинули уривки фраз на підвищених тонах — сперечалися чоловік та жінка. Новий поворот, і до мого поля зору виплив ріг місяця, наче морське чудовисько виринуло зі світлих підводних гротів, струшуючи блискучі краплі...

Ще десять хвилин, і я опинився в районі порту, вийшов на широку набережну, що тягнулась уздовж гавані. Ліхтарів тут було небагато, але нестачу освітлення компенсували розсип вікон, численні цебра, в яких горіла смола, та світло місяця, що встиг виповзти небосхилом на значну висоту. Дух солі та морських водоростей посилився, вулицю раз у раз перегороджували купи сміття, тутешній народ вирізнявся барвистим убранням, а розмовляв між собою куди голосніше, ніж ті, кого я бачив на еспланаді, — звісно, якщо не брати до уваги Дроппу. Я дістався берега, де звуки моря лунали гучніше: хвилі наближались, їхній рокіт наростав, опісля вони розбивались об хвилеріз та з плюскотом відступали, а ближче до берега, на мілині, шелестіли тихенько, накочуюсь на пісок. Я чув, як рипіли та потріскували кораблі, як деренчали якірні ланцюги, як підскакували на хвилях і глухо стукали об пірс або у швартові тумби човни. Я намагався уявити, де тепер може бути моя яхта, мій «Зоряний спалах».

Мені треба було обійти бухту, аж до її західного берега. Вулицю перетнули перед моїм носом чорна кішка і парочка щурів, а я все йшов, зазираючи на мить до провулків, відшукуючи той, що був потрібний мені. Тут до запаху моря додавався сморід блювотиння та екскрементів, звідкись долинали лемент та звуки бійки, і все це переконало мене, що я вже майже біля мети. Десь удалині пробамкав дзвін буя, потім я почув малоцікаву лайку, і повз мене, хитаючись та шпортаючись, прочовгали два моряки. Їхні обличчя розпливалися в ідіотських усмішках, а ще за мить, віддаляючись, вони завели пісню. Зупинившись, я прочитав табличку на розі: «Провулок Морського бризу».

Оце він є. Зазвичай його називають «Смертельний провулок». Я завернув до нього. Це була вуличка, така ж, як і всі інші. Я зробив пів сотні кроків, але ще не побачив жодного мертвого тіла, чи хоча б живого, але мертвецьки п’яного, що валялося б на вулиці. Лише якийсь жевжик, стовбичачи у дверях, повз котрі я йшов, спробував продати мені кинджал, а ще один вусатий здоровань запропонував влаштувати мені здибанку — з особою молоденькою та свіженькою. Відхиливши обидві пропозиції, все ж таки довідався в останнього, що перебуваю вже недалеко від «Кривавого Білла». Попростував далі. Боковим зором помітив на значній відстані позаду три постаті, загорнуті в темні плащі; я подумав, що вони, можливо, переслідують мене, бо пригадав, що бачив їх раніше, на морській набережній у гавані. А може, й не переслідують. Щодо цього у мене не було параноїдальних думок; я припускав, що вони можуть бути ким завгодно і простувати куди завгодно, й вирішив просто не звертати на них уваги. Нічого не сталося. Вони йшли, куди йшли, а коли я нарешті знайшов «Кривавого Білла» і зайшов усередину, вони прокрокували собі трохи далі, перетнули вулицю та щезли у невеличкому бістро.

Я обдивився навколо, як воно тут, у Білла. Бар я помітив праворуч від себе, а столики притулилися ліворуч. Підлогу вкривали підозрілі на вигляд плями. Оголошення на стіні пропонувало зробити замовлення в барі та обрати собі столик. Нижче крейдою було надряпано сьогоднішнє меню.

Тому я підійшов до шинквасу й зачекав, фокусуючи на собі погляди присутніх. З’явився кремезний дядько з навдивовижу кошлатими сивими бровами й поцікавився, чого бажаю. Я замовив синього морського ската і показав на вільний столик біля стіни. Дядько кивнув і прогорлав моє замовлення крізь діру в стіні, а мене спитав, чи не хочу я до риби пляшку «Сечі Бейля». Я погодився, він приніс мені пляшку, відкоркував її і дав мені разом зі склянкою. Розплатившись, я усівся за обраний столик, спиною до стіни.

Зал освітлювали олійні лампи, розвішані скрізь по стінах. Світло, ледь пробиваючись крізь закоптіле скло, тьмяно миготіло. Переді мною, за столиком біля вхідних дверей, троє чоловіків — двоє молодих, а один середнього віку — грали в карти за пляшкою вина. Ліворуч мене за столиком сидів та їв літній чоловік, самотою. Його обличчя прикрашав жахливого вигляду шрам, через увесь лівий бік, а біля його правиці на стільці лежав меч, завбачливо висунутий з піхов дюймів на шість, не менше. Він також обрав позицію спиною до стіни. Ще за одним столиком відпочивала компанія молодиків із музичними інструментами. Я здогадався, що у них зараз перерва між музичними номерами. Наливши у склянку жовтого вина з пляшки, я зробив ковток. Воно мало виразний смак, який я добре пам’ятав, хоча пив це вино багато років тому. Таке вино добре пити одним махом. Баронові Бейлю належали численні виноградники за тридцять миль на схід звідси; він був офіційним постачальником двору, а червоні його вина мали справді відмінну якість. Білі ж вина вдавалися йому не так добре, і він часто «викидав» вино другого сорту на місцевий ринок. На пляшках був його герб і зображення собаки, бо барон дуже полюбляв собак. Тому ці вина іноді називали «Собача сеча», а іноді «Сеча Бейля»: залежно, з ким розмовляєш. Собачники інколи вважали перший варіант назви образливим.

Мені не встигли ще принести замовлення, а я вже помітив, що два хлоп’яги з переднього столика позирають на мене надто часто, обмінюючись репліками, які не міг розчути, та пересміюючись. Тут мені на стіл поставили рибу, і я спрямував на неї всю свою увагу, ігноруючи незнайомців. Іще трохи згодом чоловік зі шрамом за сусіднім столиком, не повертаючи голови й не дивлячись на мене, промовив неголосно, ледь рухаючи губами:

— Безкоштовна порада. Гадаю, ті двоє, біля бару, помітили, що ви не маєте при собі меча, і щось затівають.

— Дякую, — озвався теж тихо я.

Ну що ж... Я не сумнівався, що впораюсь із ними, але краще по змозі обійтися без бійки. Якщо для цього достатньо продемонструвати меч, хай так і буде.

Секундна медитація, і Лоґрус замиготів переді мною. Ще мить, і я вже просунув руку крізь його відгалуження, підшукуючи відповідний клинок, не надто довгий, не дуже важкий, добре збалансований та зі зручним руків’ям. А ще — з темною портупеєю і такими ж піхвами. Я шукав майже три хвилини. Може, я надто перебірливий, але, чорт забирай, якщо обережність вимагає, щоб я опинився при зброї, вона має бути зручною. До того ж тягнутися крізь Тіні поблизу Амбера значно важче, ніж у решті місць.

Коли меч нарешті опинився у мене в руці, я зітхнув і змахнув піт з чола. Після чого повільно дістав зброю з-під стола, разом із поясом, витягнув клинок з піхов на пів фута, наслідуючи добрий приклад, що був у мене перед очима, й поклав усе це на стілець праворуч від себе. Два типи біля бару помітили зброю, а я вишкірив зуби. Вони почали обговорювати щось між собою, але цього разу вже без сміху. Я налив собі ще вина й одним духом вихилив. Тоді знову взявся за рибу — Йорді не помилився: готували тут дуже смачно.

— Непоганий фокус, — зауважив чоловік за сусіднім столиком. — Гадаю, навчитися такому непросто?

— Еге ж.

— Ясна річ. Корисним трюкам завжди важко навчитись, інакше б усі вміли їх робити. Але ті типи все-таки можуть воліктися за вами, розраховуючи на те, що ви сам. Залежить від того, скільки вони вип’ють і наскільки знахабніють. Вас це турбує?

— Нє-а.

— Я так і думав. Але на когось вони сьогодні хоч як, а нападуть.

— Звідки ви знаєте?

Він уперше подивився на мене і показав зуби в холодній посмішці.

— Вони всі однакові, наче механічні іграшки. До зустрічі.

Він кинув на стіл монету, встав, застібнув на собі перев’язь із мечем, узяв зі стільця темний капелюх з пером і рушив до виходу.

— Пильнуйтеся, — кинув мені через плече.

Я кивнув:

— На добраніч.

Коли він вийшов на вулицю, двоє за столом знову почали перешіптуватися, тепер дивлячись не на мене, а на двері, що зачинилися за незнайомцем. Мабуть, дійшовши згоди, вони встали й швидко вийшли. У мене було бажання піти за ними, але щось зупинило. Незабаром знадвору долинули характерні звуки сутички. Хвилина — і в дверях з’явилася чоловіча постать, постояла секунду, хитаючись, і впала долілиць. Це виявився один із тих, які пили за столиком. Горло в нього було перерізане.

Енді, так звали бармена, похитав головою й послав офіціанта повідомити місцевого констебля. Тоді взяв тіло за ноги й витягнув його на вулицю, аби не затуляло прохід відвідувачам.

Трохи пізніше, замовляючи ще порцію риби, я поцікавився в Енді, якої він думки щодо цієї пригоди. Він похмуро посміхнувся:

— Тільки ідіот може полізти до королівського агента, — сказав. — Туди набирають насправді крутих хлопців.

— Той чоловік, який сидів за сусіднім столиком, працює на Рендома?

Він уважно подивився на мене, тоді кивнув:

— Старий Джон працював іще на Оберона. Коли він буває неподалік, завжди їсть у нас.

— Цікаво, цікаво... Яке завдання він тут виконує?

Енді знизав плечима.

— Звідки мені знати? Розплатився він грошима Кашфи, але я знаю, що він не звідти родом.

Розправляючись із другою порцією рибної страви, я обмірковував почуте. Інформація, яку Рендом хотів отримати з Кашфи, наразі була, найімовірніше, на півшляху до його палацу, якщо, звісно, її вдалося роздобути. І майже напевно вона стосується Люка та Джасри. Цікаво, про що ж довідається Рендом і що це йому дасть.

Я ще довгенько просидів у цьому ресторанчикові. Тут стало значно тихіше, навіть попри те, що музики знову взялися за інструменти. Може, ті типи зі самого початку вистежували Джона, а ми з ним обидва помилилися, вважаючи, що вони придивляються до мене? Чи вони просто вирішили піти за першим-ліпшим самотнім відвідувачем? Хід моїх думок показав мені, що знову починаю мислити, як амберит, вбачаючи скрізь інтриги, а я ж лише недавно повернувся...

Тут щось таке у повітрі, вирішив я. Може, то й непогано, що мій розум знову працює таким чином, бо ж я вплутаний у стільки історій, що це може виявитися корисним з погляду самозбереження.

Допивши склянку, я відставив пляшку, хоча в ній іще залишалося вино. Мені спало на думку, що зараз, зважаючи на обставини, не на часі затуманювати свою свідомість. Уставши з-за столу, я почепив на пояс меча.

Коли проходив повз шинквас, Енді кивнув мені.

— Якщо, бува, зустрінете когось з Палацу, — проказав неголосно він, — скажіть їм: я не знав, що таке станеться.

— Ви знаєте тих хлопців?

— Еге ж. Моряки. Їхній корабель став на якорі два чи три дні тому. Вони і раніше шукали тут пригод. Миттю проциндрять платню, а тоді дивляться, де б нашвидку зрубати ще грошей.

— А не припускаєте, що вони можуть бути професійними кілерами?

— Гадаєте, вони напали на Джона, бо знали, хто він такий? Ні. Вони надто часто потрапляли в халепу, бо в них у голові клоччя. Рано чи пізно мали нарватися на когось, хто знає, що робить, і закінчити так, як закінчили. Не думаю, щоби хтось міг найняти їх для якоїсь серйозної справи.

— А, то він і другого вколопікав?

— Ще б пак! Трохи далі, на вулиці. Тобто можете доповісти, що вони просто опинилися не в тому місці не в той час.

Я витріщився на нього, а він мені підморгнув.

— Зізнаюся, що бачив вас разом із Джерардом тут, неподалік, кілька років тому. Я взяв собі за правило ніколи не забувати обличчя, варте того, щоб його запам’ятати.

Я кивнув.

— Дякую. Кухня у вас чудова.

Надворі тим часом стало холодніше. Місяць висів вище, море шуміло голосніше. На вулиці поблизу нікого не було. Ближче до Портової вулиці з одного закладу долинали гучна музика та регіт. Я зазирнув туди, проходячи мимо. На невеличкій естраді втомлена на вигляд жінка робила сама собі щось на кшталт гінекологічного обстеження. Я почув, як десь неподалік дзенькнуло розбите скло. Зі щілини між двома будинками викотився п’яниця, простягаючи до мене руку. Я простував далі. У гавані між щогл зітхав заблукалий вітер, і я усвідомив, що шкодую, бо поруч нема Люка, як у старі добрі часи, коли все ще не ускладнилося. Мені потрібно було поговорити із кимось мого віку та відповідного складу розуму. Всі мої тутешні рідні мали за плечима багато століть цинізму і мудрості, що заважало нам однаково дивитися на речі й мати схожі почуття.

Я зробив іще кроків десять, і Фракір шалено запульсувала на зап’ястку. Не бачачи нікого довкола, я не став витягати з піхов свого нового меча. Натомість просто кинувся долілиць і відкотився праворуч, ховаючись у темряву. Тієї ж миті почув, як щось гупнуло в стіну будинку через вулицю. Умить глянувши в той бік, я побачив, що у стіні стирчить стріла, на такій висоті, що якби я не кинувся на землю, вона могла б із тим самим успіхом вп’ястись у мене. Її кут вказував на те, що я упав саме в тому напрямку, звідки було випущено стрілу.

Підвівшись настільки, аби витягти меча, я подивився праворуч. До найближчої будівлі було футів шість, не більше. Вона стояла темна, жодних відчинених дверей чи вікна. Але між цим будинком і сусідніми були просвіти, а геометричний розрахунок підказував мені, що стріла прилетіла звідти.

Я знову покотився, заховавшись за невисокою критою терасою, що тяглась уздовж усього будинку. Виповз на неї і тільки там підвівся на повний зріст. Відтак рушив уперед, не відліплюючись од стіни, подумки клянучи черепашу ходу, до якої вдався задля безшумності. Тепер я був близенько до просвіту між будинками, аби могти кинутися на стрільця, якщо той висунеться звідти, перш ніж випустить ще одну стрілу. Не відкидав я й можливості того, що він обійде будинок і накинеться на мене ззаду; тому розпластався по стіні, виставив меч перед собою та озирався, просуваючись уперед. Фракір розвилася, звисаючи мені з лівого зап’ястка, і приготувалась атакувати.

Я не знав, що робитиму, якщо дістануся рогу, а з-за нього ніхто не вискочить. Ситуація, схоже, вимагала застосувати магію. Але, якщо тільки заклинання не висять уже напоготові, — а я про це не подбав — навряд чи вдасться приділити їм достатню увагу зараз, коли йдеться про життя або смерть. Я зупинився. Вирівняв дихання. Стояв і прислухався...

Він рухався обережно, але я розчув слабкий шум на даху. Звук наближався. Це не унеможливлювало того, що за рогом є ще один нападник або й кілька. Я гадки не мав, скільки осіб беруть участь у засідці, але мені починало здаватися, що все це заскладно для звичайного пограбування. Значить, нападників буде точно кілька. І вони могли розставити свої сили по-різному. Я стояв нерухомо, а мозок мій працював із шаленою швидкістю. Під час нападу всі, хто ховається, діятимуть узгоджено, в цьому я був упевнений. Уявив, що за рогом стоїть лучник зі стрілою на тятиві й очікує на сигнал. Той, який на даху, озброєний, найімовірніше, мечем. Мабуть, мечі будуть і у решти...

Я відклав на певний час питання, хто саме полює на мене та яким чином мене тут знайшли, якщо, взагалі, полюють, справді, на мою особу. Зараз усе це не мало жодного значення. Якщо їм удасться те, що вони надумали, я буду мертвим, незалежно від того, чи це грабіжники, яких цікавить мій гаманець, чи наймані вбивці.

Знову. Шум нагорі. Хтось причаївся прямо в мене над головою. Це має початись ось-ось...

Човгання, тупіт, гучний крик, і нападник зістрибнув із даху, приземлившись просто переді мною. Його крик, очевидно, був сигналом для лучника, бо за рогом будинку виник рух, і швидкі кроки почулися й за іншим рогом, у мене за спиною.

Той, який зістрибнув із даху, ще не встиг торкнутися землі, а я вже метнув на нього Фракір з наказом убити. А на лучника кинувся сам, розмахуючи мечем, коли той ще тільки вигулькував з-за рогу. Мій меч розрубав лук, руку, що його тримала, а також пройшов крізь живіт нападника. Були й певні мінуси: за спиною лучника виявися ще один чолов’яга з оголеним мечем, а терасою до мене біг іще хтось.

Лівою ногою впершись у груди скоцюрбленого лучника, я щосили штовхнув його назад, в обійми того, хто був у нього за спиною. А інерцію відштовхування використав, щоби крутнутися на місці, описавши мечем неймовірно широчезну дугу, що дало мені змогу відбити удар того хлопця, котрий наскочив на мене ззаду, перетнувши терасу. Вчасно, бо його удар саме мав відтяти мені голову. Я зробив випад, цілячи йому в груди, він відбив удар. Краєм ока я помітив, що той, хто зістрибнув із даху, упав на коліна й схопився за горло — Фракір не гаяла часу.

Позаду мене був іще один нападник, і через це я відчував спину незахищеною. Треба робити щось, і хутенько, або його клинок устромиться в мене залічені миті. Отже... Замість ударити у відповідь, я удавано спотикнувся, а насправді переніс центр ваги тіла й став у вигідну позицію.

Кинувшись уперед, він ударив згори. Я відскочив убік і зробив випад, перекрутившись усім тілом. Якби він зумів оцінити кут удару під час мого руху, я б за секунду дізнався про успіх ворога. Дуже небезпечно, але вибору в мене не було.

Навіть коли мій клинок простромив йому груди, я не був упевнений, чи не постраждав сам. Хоч це зараз і не мало значення. Зачепив, не зачепив. Я мусив продовжувати свій рух, поки не зупинюсь, або мене не зупинять.

Меч використав як важіль, повертаючи його й не припиняючи свій рух проти годинникової стрілки навколо тіла супротивника. Це тіло мало прикрити мене від четвертого з нападників.

Цей маневр мені удався, але частково. Часу на те, щоби повністю прикритися мертвим тілом, що стирчало на лезі, наче на рожні, уже не вистачало. Але я ще міг влаштувати невеличке зіткнення між небіжчиком та останнім із нападників. Сподівався, що встигну, а надто коли побачив, що останній противник не втримався на ногах, зіскакуючи з тераси. Тепер я мав час вивільнити клинок і зійтися у двобої з ворогом.

Я рвонув меч...

Прокляття, прокляття, прокляття! Лезо застрягло між кісток і не бажало виходити. А четвертий тим часом схопився на рівні ноги. Я й далі вертів мертве тіло, захищаючись ним від нападника, водночас лівою рукою намагаючись забрати у мого вже колишнього супротивника його зброю, яку він стискав мертвою хваткою.

І знову та ж кількість проклять... Хватка була справді мертвою, пальці небіжчика охопили руків’я меча, наче стальні троси.

Четвертий, який уже біг до мене вулицею, вишкірив зуби в глузливій посмішці та схопився за свій меч, витягаючи його з піхов, поспішаючи почати розвагу. Саме тут я й помітив, як зблиснув блакиттю перстень на його руці, ніби бажаючи розвіяти мої сумніви, чи саме на мене чекала тут засідка цієї ночі.

Зігнувши коліна, я підвів обидві руки глибоко під тіло мертвяка.

Такі ситуації, як ця, іноді закарбовуються у пам’яті, наче відеозапис: жодної притомної думки, але безліч миттєвих відчуттів, яскравих, хаотичних, таких, які можна вишикувати в ряд тільки згодом, коли прокручуватимеш епізод знову й знову.

На вулиці почулися крики, — удалині й зовсім близько. Я чув, що до місця сутички зусібіч біжать люди. Під ногами у мене були калюжі крові, й увесь час я тримав це в пам’яті, аби не ослизнутися. Бачив, що лучник, розрубаний разом із луком, лежить під терасою, там, де вона закінчується. Удавленик, той, який гуляв дахом з мечем у руках, теж розпластався на землі, праворуч від живого нападника, котрий наразі загрожував мені. Настромлене на мій меч тіло теж перейшло у розряд мертвих вантажів. Із певним полегшенням я побачив, що нові нападники не вигулькують на сцену і той рубака, який переді мною — останній. А він підбирався до мене, кружляючи та вихляючи, готуючись кинутися на мене.

Добре. Пора.

Крутонувши мертве тіло, я щосили штовхнув його на свого нападника і не став дивитися, як це подіяло. Ризик, на який зібрався піти, не дозволяв мені помилуватися цим.

Я сплигнув на вулицю, перекотився через плече повз розпростертого жмура, якого задушила Фракір. Під час цього маневру почув глухий стукіт та приглушений вигук позаду себе і зрозумів, що мої зусилля не були марними, хоч певною мірою. Наскільки мені допомогло це штовхання мертвяка на свого останнього ворога, мав іще з’ясувати.

Моя правиця ковзнула бруківкою, наблизилася до задушеного й схопила його меч. Я перекотився ще далі, схопився на ноги, розвернувшись у напрямку, звідки дістався сюди, водночас витягаючи меча, перехрещуючи ноги та відскакуючи назад...

...Я ледь устиг. Він напосів на мене, атакуючи потужно, раз у раз, і довелося задкувати поспіхом, шалено парируючи його удари. Він усе ще шкірився, але трохи пригальмував після мого першого удару у відповідь. А мій другий удар стер посмішку з його обличчя.

Опанувавши ситуацію, я був цілковито впевнений у собі. Чолов’яга виявився міцним, але я бачив, що рухаюся швидше. Тепер нас оточило коло людей, вони спостерігали за нашим двобоєм. Я розчув кілька нікуди не придатних порад. Не можу сказати, кому з нас вони були призначені. Та це й не мало значення. Він витримав кілька секунд тиску, але потім почав здавати, і я зрозумів, що він мій.

Супротивник був потрібний мені живим, а це трохи ускладнювало справу. Цей перстень із блакитним каменем, що зблиснув перед моїм обличчям і знову сховався, приховував таємницю, розгадка якої була йому відома. А я її потребував. Отже, мені залишалося тільки напосідати на нього, вимотувати його...

Я спробував розвернути ворога, полегеньку, якомога непомітніше. Сподівався, що він, задкуючи, перечепиться через труп, що лежав позаду нього. І це спрацювало, майже.

Коли, відступаючи, ворог наступив на руку розпростертого на землі, то нахилився вперед, аби не втратити рівноваги. В пориві натхнення, де нема місця роздумам, він перетворив свій раптовий рух на стрімку атаку, помітивши, що мій клинок не стоїть між нами — зауваживши, що він спіткнувся, я саме опустив меч, готуючись до остаточного нападу. Але виявився занадто самовпевненим.

Він вгатив по моєму мечу навхрест, ледь не вибивши зброю мені з рук. Коли його клинок відхилився вбік, ми зійшлись упритул, розвернувшись обличчями в один бік. Це дало йому шанс зацідити мені зліва по правій нирці, щосили.

Водночас він виставив ліву ногу, щоби зробити мені підніжку. Сила удару показала, що мій супротивник близький до перемоги. Падаючи, я лише спромігся захопити свій плащ, смикнути за нього й закрутити його так, щоб наша зброя заплуталась у ньому. Намагався вивернутись і впасти на противника згори. На жаль, це мені не вдалося. Ми вдарилися пліч-о-пліч, лицем у лице, і чиясь гарда, може, що й моя, болюче вдарила мені по ребрах, з лівого боку.

Я впав так невдало, що моя правиця опинилися піді мною, а ліву руку все ще обплутував плащ. А от ліва рука ворога була вільна й піднята вгору. Він учепився нігтями мені в обличчя, а я у відповідь вкусив його за руку, але не зміг утримати її в зубах. На щастя, мені вдалося звільнити лівицю, і я заїхав кулаком йому в обличчя. Він відсмикнув голову, спробував заїхати коліном по стегну, тоді викинув розчепірені пальці, цілячись мені в очі. Я схопив і стиснув його зап’ясток. Наші правиці опинилися під нами, а маса тіла у нас була приблизно однакова. Мені залишалося тільки здавлювати зап’ясток ворога.

Його кістки хруснули під моїми пальцями, і він уперше зойкнув. Тоді я просто відштовхнув його, перекотився на коліна й почав підводитися, змушуючи піднятись і його. Гру було закінчено. Я переміг.

Раптом він важко упав на мене. На якусь мить я подумав, що це його останній трюк, а тоді побачив клинок, що стирчав у нього між лопаток, і руку зловісного на вигляд типа, котрий його туди встромив, а тепер намагався звідти витягти.

— Сучий ти сину! — заволав я англійською, хоча, гадаю, усі навколо здогадалися, що має значити мій вигук. Я впустив свою ношу і затопив кулаком у пику незнайомцеві. Він упав навзнак, а клинок його залишився, де був. — Він був мені потрібний!

Я нахилився до мого нещодавнього супротивника й усадив його в найзручнішу можливу позу.

— Хто тебе послав? — запитав. — Як ти мене знайшов?

Він скривив рота у спробі посміхнутись, і його підборіддям побігла цівка крові.

— Я... не подаю... жебракам, — вимовив. — Поспитайся деінде, — він упав обличчям униз, забруднивши кров’ю мою сорочку.

Я стягнув перстень із пальця вбитого, поповнивши свою колекцію клятих синіх камінців. Тоді піднявся і втупився у чоловіка, який заколов мого нападника. Дві постаті схилилися над ним, допомагаючи йому звестися на ноги.

— Якого біса ти так вчинив? — запитав я, підступаючи до цієї компанії.

— Я врятував твоє кляте життя, — огризнувся незнайомець.

— Пішов ти з таким порятунком! Хто тебе просив лізти куди не треба? Він був потрібний мені живим!

Тоді заговорила одна з постатей, яка підтримувала незнайомця, і я впізнав цей голос. Жінка м’яко поклала руку мені на передпліччя, і тільки тоді я усвідомив, що знову намірився вдарити.

— Це я йому наказала, — мовила жінка. — Я злякалася за твоє життя, але не знала, що ти хочеш узяти його в полон.

Вона відкинула каптур темного плаща, і я побачив бліде обличчя з тонкими шляхетними рисами. Це була Вінта Бейль, коханка Каїна, яку я востаннє бачив під час похорону. Вона була третьою дочкою барона Бейля, котрому Амбер завдячував численними бенкетами.

Я відчув, що тремчу. Зробивши глибокий вдих, опанував себе.

— Зрозуміло, — промовив я нарешті. — Дякую.

— Мені шкода, — сказала вона.

Я похитав головою.

— Ти не могла знати. Що зроблено, те зроблено. Я вдячний будь-кому, хто прагне мені допомогти.

— Хотіла б допомогти ще, — сказала вона. — Цього разу я помилилася, але мені здається, що тобі й надалі загрожує небезпека. Ходімо звідси.

Я кивнув.

— Зачекай хвилинку.

Підійшовши, я забрав Фракір з горлянки ще одного вбитого.

Вона швидко зникла в моєму лівому рукаві. Меч, що мені дістався, підходив до піхов, які залишилися від попереднього, тож я засунув його туди, поправивши всю перев’язь, яка трохи зсунулася назад.

— Ходімо, — сказав до Вінти Бейль.

Учотирьох ми пішли в напрямку Портової вулиці. Цікаві зіваки поспіхом давали нам дорогу. Хтось, очевидно, уже взявся грабувати трупи, які ми залишили за собою. Все розпадалося, центр не тримав[55]. Але, чорт забирай, це був мій дім.

5

Разом із леді Вінтою та двома слугами з дому Бейля ми простували пішки крізь ніч, що дихала морськими бризками, під місячним та зоряним небосхилом, віддаляючись від Смертельного провулка. Від удару руків’ям меча мені ще болів бік.

Але пощастило, що я відбувся лише синцем на ньому після сутички з нападниками. Як їм удалося так швидко розшукати мене після мого повернення, не міг второпати. Але мені здавалося, що Вінта може мати певні ідеї щодо цього, а ще я схилявся довіряти їй і тому, що був з нею трохи знайомий, і тому, що вона втратила свого коханця, мого дядька Каїна — він загинув від руки мого колишнього приятеля Люка, а, схоже, саме від Люка йшло все, пов’язане з блакитними каменями.

Коли ми залишили Портову й завернули до моря, я поцікавився, куди йдемо.

— Гадав, ми прямуємо до Виноградарської, — озвався я до Вінти.

— Тобі ж відомо, що ти в небезпеці, — відповіла вона.

— Це важко було б не помітити...

— Можу запросити тебе до будинку мого батька в місті, — сказала леді, — або ми проведемо тебе назад до палацу; проте боюся, хтось знає, що ти тут, і незабаром спробує дістати тебе й там.

— Схоже на правду.

— У нас є човен, пришвартований отам, трохи далі. Можемо піти вздовж узбережжя під вітрилами — і ще до ранку будемо в заміській оселі мого батька. Ти зникнеш. І ті, хто шукатимуть тебе в Амбері, загублять слід.

— Тобто, ти не вважаєш, що у палаці я буду в безпеці?

— Може, й будеш, — відповіла. — Одначе твої вороги знатимуть, де ти. А якщо підеш зі мною, вони тебе не розшукають.

— Якщо не повернуся, Рендом дізнається від одного з вартових, що я попрямував до Смертельного провулка. Він почне бити на сполох, і зчиниться страшенна паніка.

— Завтра вранці зможеш через Козир зв’язатися з ним і сказати, що ти за містом; звісно, якщо прихопив карти з собою.

— Це так. А звідки ти знала, де я перебуваю цього вечора? Тобі не вдасться переконати мене, що наша зустріч була випадковою.

— Ні, ми стежили за тобою. Сиділи в закладі навпроти «Білла».

— Тобто, ти очікувала на події, що сталися?

— Я не відкидала такої можливості. Якби точно знала, що має статися, звісно, завадила б цьому.

— Що відбувається? Що тобі відомо, і яка твоя роль у цих подіях?

Вінта розсміялась, і я подумав, що це вперше чую, як вона сміється.

Сміх її не був холодним і глузливим, як можна було б чекати від подружки Каїна.

— Нам треба вийти у море, поки не почався відплив, — відказала леді, — а ти хочеш почути розповідь, яка триватиме аж до ранку. То що ж обираєш, Мерлю? Безпеку чи задоволення своєї цікавості?

— Я б обрав і те, і те, лише по черзі.

— Добре, — сказала вона, а тоді звернулася до слуги, меншого на зріст, якому дісталося від мене: — Ярле, підеш додому. Вранці повідомиш батькові, що я вирішила повернутися до Лісового будинку. Скажеш, що погода була чудова, мені захотілося піти під вітрилами, і я вирушила на яхті. Про Мерліна анічичирк.

Слуга приклав руку до картуза:

— Буде зроблено, міледі.

Він розвернувся й попрямував назад вулицею, якою ми йшли сюди.

— Ходімо, — звернулася вона до мене, і я разом із нею та здорованем, котрого звали, як довідався пізніше, Дрю, пішли між пірсами туди, де на хвилях гойдалася струнка франтувата яхта. — Умієш ходити під вітрилами? — запитала вона.

— Колись умів, — сказав я.

— От і добре. Допоможеш нам.

Що я й зробив. Віддаючи швартові, наставляючи вітрила та відходячи від берега, ми перемовлялися тільки відповідними репліками. Дрю сів за стерно, а вітрилам давали лад ми з Вінтою. Далі керували вітрилами по черзі. Вітер не викинув жодних сюрпризів, навпаки, він був практично оптимальним. Відійшовши від причалу, ми обігнули хвилеріз і без проблем вийшли у відкрите море. Я склав на палубі наші плащі. Виявилося, що під плащем на Вінті були темні штани та цупка сорочка. Дуже зручний одяг, якщо вона планувала щось таке заздалегідь. На поясі у неї помітив справжній меч, повномірний, а не якийсь кинджальчик, прикрашений дорогоцінними камінцями. І, судячи з того, як вона рухалась, я вирішив, що леді може дати собі з тим мечем раду. А ще Вінта нагадувала мені когось, тільки я не міг пригадати, кого саме. Нагадувала, радше, не рисами, а манерами, жестами, голосом. Утім, це було не так уже й суттєво. Були речі значно важливіші, й коли стандартна процедура відплиття залишилася позаду і виникла можливість перепочити, я втупився у темну воду й спробував швиденько розставити все по відповідних поличках.

Мені була відома в загальних рисах біографія Вінти, ми час від часу зустрічалися на різних імпрезах. Я пам’ятав, що вона знає мене як сина Корвіна і в курсі, що я народився та виховувався у Дворах Хаосу й наполовину належу до того роду, котрий здавна пов’язаний кровними узами й із самим Амбером. Під час нашої останньої зустрічі зрозумів з її слів, що їй відомо й те, що я певний час пробув у Тіні, удаючи там місцевого та здобуваючи освіту. Найімовірніше, дядько Каїн хотів, аби вона залишалася в курсі усіх родинних справ, і це показувало, що їхні стосунки могли бути достатньо серйозними. До того ж я чув, що вони були разом не один рік. Отож, мене цікавило, як багато їй відомо про мене насправді. Я не відчував, щоб від неї йшла якась загроза, але мав вирішити, що саме можу розповісти їй в обмін на інформацію про тих, хто полює на мене в Амбері. А вона, без сумніву, мала таку інформацію. Я відчував, що можливий саме обмін інформацією. Не міг цікавити її особисто, хіба що Вінта хотіла зробити родині певну послугу, яка могла бути їй корисною. А найпевніше, вона керувалася просто бажанням помститися за смерть Каїна. У такому разі ми з нею могли домовитися. Завжди добре мати союзника.

Проте я мусив вирішити, яку частину великої картини хочу їй відкрити. Чи бажаю, щоби вона плуталась у мене під ногами в усьому клубку подій навколо мене? Я дуже сумнівався в цьому. А ще ж невідомо, про що вона захоче дізнатися... мабуть, просто бажає брати участь у відплаті, хай якою та буде. Я подивився на її різке обличчя: місячне світло вигравало на кутастих вилицях, і легко було уявити, що це обличчя самої Немезиди.

Дивлячись із моря, з яхти, котру підганяв, задуваючи зі сходу, бриз на вершину Колвіра, повз яку ми саме йшли, і на вогні Амбера, що сяяли на її схилах, наче діамантова діадема у волоссі красуні, я знову відчув, як хвиля любові омиває моє серце. Хоча зростав у мороці, прорізуваному химерними спалахами, серед неевклідових парадоксів Дворів, де краса складалася зі сюрреалістичніших елементів, я відчував, що дедалі сильніше прив’язуюся до Амбера, з кожним разом, коли тут перебуваю, і нарешті зрозумів, що зрісся з Амбером в одне і тепер вважаю його своїм рідним домом. Я не хотів, аби Люк на чолі своїх стрільців штурмував ці схили чи Далт зі загонами командос здійснював на нього набіги. Я знав, що стану на бій із ними, аби захистити Амбер.

Удалині, на березі, біля того місця, де спочивав вічним сном Каїн, я наче помітив щось біле... воно стало дибки... почало рухатися, повільно, тоді стрімко, а потім зникло в якомусь розпадку поміж схилами. Я б сказав, що це був Єдиноріг, але через темряву, і відстань, і тому, що видиво промайнуло так швидко, не міг цього стверджувати напевне.

Трохи згодом ми піймали чудовий вітер, і я був йому вдячний. Попри те, що цілісінький день проспав, я втомився. Втеча з кришталевої печери, перепалка зі Стражем, перегони із смерчем, а тоді ще й сутичка з його Володарем у синій масці — усе це злилося в моїй голові в одну безперервну стрічку, без початку й кінця. А реакція на викид адреналіну під час моєї останньої пригоди довершила справу. І тепер я не бажав нічого, тільки слухати, як хлюпочуть хвилі, лише дивитися на мерехтливу водяну гладінь за правим бортом. Не хотів думати, я не хотів рухатися...

Біла рука лягла мені на передпліччя.

— Ти втомився, — почув я голос Вінти.

— Здається, так, — долинув мій власний голос, наче здалеку.

— Ось твій плащ. Чому б тобі не загорнутись у нього та не відпочити? Ми йдемо прямим курсом і легко впораємося без тебе. Твоєї допомоги наразі не потребуємо.

Я кивнув і накинув плащ.

— Ловлю тебе на слові. Дякую.

— Хочеш їсти чи пити?

— Ні, я добре поїв у місті.

Вона не прибирала руки. Я подивився на неї. Вінта усміхалася. Це вперше я бачив її усмішку. Іншою рукою, самими пучками, торкнулася плям крові на моїй сорочці.

— Не хвилюйся. Я подбаю про тебе, — сказала Вінта.

Я усміхнувся у відповідь, бо мені здалося, наче вона чекає на це. Леді стиснула моє плече й пішла, а я дивився їй услід і гадав, чи не прогледів якесь невідоме значення, коли раніше складав рівняння щодо неї. Але наразі почувався надто стомленим, щоб перевирішувати все ще з новим невідомим. Мій розумовий механізм гальмував... гальмував...

Спина притулилася до планшира правого борту, судно легенько погойдувалося на хвилях, і я дозволив голові опуститися на груди. Крізь напівзаплющені очі бачив темну криваву пляму на своїй білій сорочці... на неї вказала Вінта... Кров. Так, кров...

— Перша кров! — вигукнув Деспіл. — Цього достатньо! Ти отримав сатисфакцію?

— Ні! — закричав Юрт. — Це просто подряпина! — і він, крутнувшись на камені, змахнув потрійними пазурами свого триспа, цілячись у мене.

Із розсічення на моєму лівому плечі засочилася кров; крихітними намистинками піднялася вона у повітря й поплила від мене, наче розсип рубінів. Я виставив перед собою свій фандон у захисну позицію й опустив трисп, відвівши його далеко вправо і нахиливши вперед. Я зігнув коліно та повернув свій камінь на спільній нашій осі на 90 градусів. Юрт негайно скоригував власну позицію, опустившись футів на шість. Я розвернувся ще на 90 градусів, і тепер кожний із нас, здавалося, висів догори ногами стосовно один одного.

— Амберський байстрюче! — заволав Юрт, і потрійний промінь світла вирвався з його зброї. Але помахом свого фаншона я перетворив його на окремі спалахи, і ті мерехтливим роєм поплили донизу, до Безодні Хаосу, над якою ми ширяли.

— Та пішов ти! — відказав Юрту, міцніше стискаючи руків’я мого триспа, стріляючи світловими імпульсами з трьох його лез, тонких, як волосина. Я підняв руки над головою, і промені смугонули Юрта по гомілках.

Він фаншоном відбив промені практично на межі їхнього восьмифутового діапазону дії. Щоб перезарядити трислівер, потрібна майже трисекундна пауза, але я вдав, наче збираюся завдати йому смертельного удару в обличчя, що змусило його рефлекторно захиститися піднятим фандом. А тим часом я натиснув на трисп, щоб косо різонути його по колінах. Він відповів на це секундним імпульсом фанда й, опустивши той, стрільнув мені в обличчя, а тоді зробив повне сальто через спину, сподіваючись, що я не вцілю йому в спину, бо не встигну перезарядити трислівер, а він повернеться у вихідну позицію, наставивши фанд для удару в моє плече.

Але я висковзнув з-під удару, зробивши оберт навколо нього, перемістившись нижче, але утримуючись вертикально. Натомість спробував ударити його в незахищене плече, але марно, бо він був за межами досяжності. Деспіл, стоячи на камені завбільшки як надувний м’яч, теж кружляв у повітрі, на значній відстані, праворуч від мене. Мій секундант, Мандор, займав позицію високо у нас над головами, але наразі швидко знижувався. Ми видозміненими ступнями трималися на наших невеличких дисках, вільно переміщаючись зовнішнім потоком Хаосу, наче краєм виру. Юрт розвернувся й погнався за мною, витягнувши горизонтально ліву руку з прикріпленим до неї фандоном і повільно описуючи рукою коло. З його руки звисала дуже тонка сітка, яку відтягував донизу загорнутий у неї морд, і її плетиво раз у раз зблискувало, відбиваючи спорадичні спалахи червоного світла навкруги. Він тримав трисп на рівні пояса, у зручній позиції для атаки, і глузливо шкірив зуби, але його посмішка щезла, коли ми опинились один навпроти одного на протилежних точках кола футів десяти у діаметрі. Ми рухалися по колу знову й знову, чекаючи на шанс ударити.

Я змінив нахил своєї орбіти, і він негайно підлаштувався під мене, щоб не дати мені вислизнути. Я повторив свій маневр, він учинив так само. Раптом я зробив піке під прямим кутом, тримаючи фандон у витягнутій і високо піднятій руці. Вивернувши зап’ясток та опустивши лікоть, я вдарив навскіс, щоб оминути його захист знизу.

Брудно вилаявшись, Юрт ударив у відповідь, та я розсіяв цей промінь, а на його лівому стегні затемніли три смуги. Трислівер завдає порізів не глибше ніж на три чверті дюйма, і тому при справжній дуелі супротивники цілять одне одному переважно в горло, очі, скроні, внутрішній бік зап’ястків й артерії на стегнах. Утім, можна просто заподіяти достатньо порізів на будь-яких частинах тіла, — і ти розпрощаєшся зі своїм супротивником, а він буде, обертаючись, повільно падати у хмарі кривавих бісеринок, опускаючись туди, звідки ще ніхто ніколи не повертався.

— Кров! — вигукнув Мандор, побачивши, як із ноги Юрта викочуються намистинки крові. — Ви задоволені, джентльмени?

— Я задоволений, — відгукнувся я.

— А я ні! — відповів Юрт, люто розвертаючись навздогін мені, бо тим часом я трохи перемістився ліворуч. — Запитаєш наступного разу, коли переріжу йому горло!

Юрт ненавидів мене з того віку, коли він іще не вмів ходити, внаслідок причин, відомих лише йому. Я не відчував до Юрта ненависті, але й ставитися до нього зі симпатією не міг. Я завжди непогано ладнав з Деспілом, хоча він частіше й тримав сторону Юрта, а не мою. Але це можна зрозуміти: вони були братами не тільки по матері, а й по батькові, а Юрт — молодшенький.

Із триспа Юрта вилетів промінь, я відхилив його та відповів ударом. Супротивник розсіяв мої промені та, кружляючи, відлетів убік, я кинувся слідом. Наші триспи водночас випустили конуси світла, і повітря між нами вибухнуло міріадами блискотливих часточок світла, бо обидва промені розлетілись ущент. Щойно перезарядивши зброю, я вдарив знову, цього разу нижче. Він піднявся, і знову фандони відбили обидві наші атаки. Ми підлетіли ближче один до одного.

— Юрте, — промовив я, — якщо один із нас уб’є іншого, то стане вигнанцем. Давай припиняти.

— Воно того варте, — відповів той. — Гадаєш, я про це не подумав? — із такими словами він рубонув навідліг, цілячись мені в обличчя. Інстинктивно я підняв руки, і ту, в якій був затиснутий фандон, й іншу, із трипсом, і коли на мене обрушилася злива променів, натиснув на спуски своєї зброї. Я почув, як він скрикнув.

Опускаючи фандон, побачив, що Юрт нахилився вперед, а його трисп відпливає від нього. Так само, як і його вухо, разом із червоною ниткою крові, котра швидко перетворилася на низку намистинок і вирушила у самостійний політ. Променем йому також зняло клаптик скальпа, тож Юрт намагався долонею притулити його на місце.

Мандор і Деспіл уже поспішали до нас, знижуючись по спіралі.

— Оголошуємо дуель закінченою! — волали вони, і я повернув головку свого триспа, ставлячи його на запобіжник.

— Юрта сильно поранено? — запитав Деспіл у мене.

— Не знаю.

Юрт дозволив йому наблизитись, і трохи згодом Деспіл виголосив:

— Із ним усе буде в порядку. Але мама страшенно розлютиться.

Я кивнув, однак зауважив:

— Це була його ідея.

— Знаю. Ходімо. Треба вибиратися звідси.

Він допоміг Юртові, скеровуючи його до отвору в Ободі, а фандон теліпався збоку, наче зламане крило. Мандор, син Свейвіла, мій зведений брат, поклав руку мені на плече:

— Мені відомо, що ти не хотів заподіяти йому жодного серйозного ушкодження, — сказав Мандор.

Я кивнув головою, прикусивши губу. Деспіл мав слушність щодо Леді Дари, моєї матері — нашої матері. Юрт був її улюбленцем, і йому вдасться тим чи іншим чином переконати її, що це була моя провина. Інколи мені здавалося, що вона любить обох своїх синів від Свейвіла, старого Герцога Ободу, з яким урешті-решт узяла шлюб, розірвавши стосунки із моїм батьком, більше за мене. Одного разу я випадково почув, що нагадую їй мого батька, бо дуже на нього схожий. Я подумав про Амбер та інші країни, що лежали в Тінях, і відчув звичний напад страху, бо це нагадало мені про звивистий Лоґрус, який, було мені відомо, стане колись моїм проїзним квитком до інших місць. Я знав, що доведеться випробувати його раніше, ніж це мало б статись, якби все йшло своїм шляхом.

— Ходімо до Сухая, — сказав я Мандору, коли ми разом підіймалися з ним від Безодні. — Я маю дізнатися у нього про ще деякі речі.

Коли я нарешті поїхав до коледжу, то не часто писав тим, кого залишив удома.

— Удома... — казала Вінта, — тепер уже незабаром. Попий води, — і вона подала мені флягу.

Зробивши кілька великих ковтків, я повернув флягу.

— Дякую, — промовив.

Відтак потягнувся, розминаючи затерплі м’язи, вдихнув прохолодне морське повітря. Подивився на місяць — тепер він висів далеко у мене за спиною.

— Ти, справді, відключився, — сказала Вінта.

— Я розмовляв уві сні?

— Ні.

— Добре.

— Поганий сон?

Я знизав плечима.

— Буває й гірше.

— Ти наче починав щось бурмотіти, саме коли я взялася тебе будити.

— Ось як.

Далеко попереду, на вістрі темного мису, я помітив невеличкий вогник. Вінта вказала на нього рукою.

— Коли пройдемо це місце, — сказала вона, — побачимо гавань у порті Бейль. Там ми поснідаємо та пересядемо на коней.

— А скільки звідти до Лісового будинку? — поцікавився у неї.

— Біля однієї ліги, — пояснила Вінта. — Невеличка прогулянка.

Вона трохи постояла коло мене, мовчки, дивлячись на берегову лінію й на море. Це вперше ми просто сиділи поруч, і я нічого не робив та нічим не переймався. І я відчув, як у мені заговорив чаклун. Відчув присутність магії неподалік. Це було не заклинання, не аура навколо якоїсь зачарованої речі, яку вона могла б мати на собі, а щось невловиміше. Я викликав свій магічний зір і спрямував його на неї. Нічого явного, але з міркувань обережності почав зазирати трохи глибше. Розширив свої можливості за допомогою Лоґрусу...

— Будь ласка, не роби цього, — сказала Вінта.

Вона спіймала мене на безтактності. Зазвичай вважається неприпустимим зондувати ось так свого колегу-практика.

— Даруй, — мовив я. — Я не знав, що ти вивчала магічні Мистецтва.

— Я не вивчала, — відповіла вона, — але відчуваю, коли їх застосовують.

— У такому разі ти могла би стати непоганою чаклункою.

— Мене це не цікавить.

— Я подумав, що хтось міг накласти на тебе закляття, — пояснив їй. — Тільки хотів...

— Що б ти не побачив, — відказала вона, — це нормально. Хай так і залишається.

— Як скажеш. Прошу вибачення.

Мабуть, Вінта знала, що я не залишу це без уваги; адже невідома магія може становити небезпеку. Тому продовжила:

— Хоч би що ти побачив, це не може тобі зашкодити, запевняю. Навпаки.

Я зачекав, але вона більше нічого не збиралася казати з цього приводу. Тому мені довелося облишити свої наміри до слушного моменту. Я перевів погляд знову на маяк. У яку нову халепу встряю, залишаючись біля неї? Звідки вона дізналася, що я повернувся до міста, не кажучи вже про те, що потім вирушив до ресторанчика в Смертельному провулку? Вінта не може не розуміти, що у мене виникнуть такі питання, і вона змушена буде відповісти на них, якщо зацікавлена в тому, щоб між нами запанувала довіра.

Повернувшись до неї, я побачив, що вона знову усміхається.

— За маяком вітер зміниться, — сказала, підводячись і збираючись іти. — Вибач. Маю ставати до роботи.

— Моя допомога знадобиться?

— Трохи пізніше. Покличу тебе, коли будеш потрібний.

Дивлячись, як вона йде, я мав незрозуміле відчуття, що вона також спостерігає за мною, хоча погляд її спрямований в інший бік. А ще зрозумів, що це відчуття виникло не зараз, що воно увесь час поруч зі мною, так само, як море.

Коли ми причалили, уклали речі й вирушили широкою брукованою дорогою, що забирала схилом угору, прямуючи до заїжджого двору, над дахом якого вже зміївся димок, на східному небокраї засвітилася бліда смуга. А коли закінчили наш солідний сніданок, у світі запанував день. Тоді ми попрямували до стайні, де найняли трьох сумирних коней, аби верхи дістатися до маєтку батька Вінти.

Це була одна з тих прозорих хрустких осінніх днин, що випадають тим рідше, чим ближче добігає рік свого кінця. А цінуєш їх сильніше й сильніше. Я нарешті відчув, що хоча б трохи відпочив, а в таверні ще знайшлася кава, — справжня дивовижа для Амбера за стінами палацу, тож отримав ранкову порцію. Було цілковитою насолодою їхати верхи лісом, повільним кроком, вдихаючи пахощі землі, дивитись, як над ланами, що сріблилися памороззю, підіймається серпанок, як тане волога на опалому листі, коли його гортають копита наших коней. І відчувати пориви вітру, і чути, й бачити, як пташині зграї тягнуться на південь, до Сонячних Островів. Ми їхали мовчки, й нічого не псувало мені настрою. Спогади про негаразди, зраду, страждання та сутички надовго зберігаються в пам’яті, але згодом вони згладжуються, тимчасом як отакі епізоди, схожі на цей, здатні залишитися з тобою чи не назавжди. І коли я заплющую очі та подумки гортаю сторінки свого календаря, то бачу себе верхи, поряд з Вінтою Бейль, у променях ранкового сонця, а навкруги розстеляються виноградники, що на сході Амбера, де-не-де помережані старим каменем огорож та будинків, а десь угорі кигичуть заблукалі морські птахи, і час зі своєю косою не владний над цим куточком мого серця.

Діставшись Лісового будинку, ми спішилися, передали коней грумам Бейля, які мали подбати про повернення їх до міста. Дрю відбув до власного котеджу, а ми з Вінтою пішки піднялися до величезного панського будинку на верхівці пагорба. Звідси відкривалася широка панорама долин між скелями і пагорбами, вкритими виноградниками. На підступах до будинку нам назустріч вибігла величезна зграя псів, радісно вітаючи господиню. Собачі голоси час від часу долинали до нас і тоді, коли ми вже увійшли всередину. Дерево, коване залізо, сірі плити підлоги, високі стелі зі сволоками, двосвітні зали, родинні портрети, два невеличкі гобелени в рожевих, брунатних, сірих і блакитних кольорах, колекція старовинної зброї, місцями позеленілої від часу, сліди кіптяви на сірих кам’яних стінах навколо камінів. Проминувши великий зал на першому поверсі, ми піднялися сходами.

— Ось твоя кімната, — мовила Вінта, відчинивши двері з темного дерева. Я подякував, кивнувши головою, зайшов до кімнати й роздивився навкруги. Вікна просторого приміщення виходили на південь, на долину внизу. У цю добу року більшість слуг перебувала в міському будинку барона Бейля. — Ванна кімната поруч, — додала вона, показуючи на двері ліворуч від мене.

— Дякую. Саме те, що мені треба.

— Отже, приводь себе до порядку, як знаєш, — перетнувши кімнату, вона наблизилася до вікна та подивилася крізь нього. — Чекатиму на терасі за годину, якщо це тебе влаштовує.

Я підійшов, став поруч і теж поглянув на просторе подвір’я, вимощене плитняком. Велетенські дерева, наразі убрані в жовті, червоні та брунатні кольори, вкривали його, наче шатром, їхнє листя пістрявою мозаїкою встеляло і патіо, огороджене квітковими клумбами, наразі по-осінньому порожніми. Я побачив столики, стільці, а між ними — зі смаком розставлені декоративні рослини у великих вазонах.

— Гарно...

Вінта повернулася до мене.

— Тобі потрібно ще щось?

— Якщо тут знайдеться кава, я б не відмовився від філіжанки чи й двох, коли ми зустрінемося з тобою пізніше.

— Пошукаю, може, знайду.

Вона усміхнулась і, здалося мені, ледь помітно на мить подалася до мене. Наче хотіла, щоб я притягнув її до себе. Але якщо вона так не бажала, а це мені тільки здалося, ситуація склалася б незручна. А до того ж за цих обставин я волів би уникати фамільярності у стосунках з нею, бо ще не розумів, в яку гру вона грає. Тому усміхнувся у відповідь, стиснув її руку по-дружньому і, мовивши «дякую», відступив. — Мабуть, насамперед полізу до ванни, — сказав я.

І провів її до дверей.

Добре було нарешті стягти зі себе чоботи. А ще краще — відмокати у теплій воді, довго-довго.

Згодом, скориставшись свіжовичаклуваним одягом, я спустився сходами і знайшов бокові двері, що вели крізь кухню до патіо. Вінта, теж свіжа та в новому вбранні, сиділа коло столика у східному кутку. Тепер на ній були коричневі штани для верхової їзди та простора блуза кольору бронзи. Столик накритий на двох, і я побачив на ньому кавник і тацю з фруктами та сиром. Я підійшов, відзначивши про себе шурхіт опалого листя під ногами, й сів біля неї.

— Знайшов усе, що треба? — запитала вона.

— Абсолютно.

— І повідомив в Амбер, де ти?

Я кивнув. Рендом несхвально поставився до того, що я кудись завіявся, нічого йому не сказавши, але він ніколи не забороняв мені цього робити. Проте, дізнавшись, що я не дуже далеко, він трохи заспокоївся і навіть під кінець визнав розумним мій учинок — заховатися після такого незрозумілого нападу. «Будь насторожі, а мене тримай у курсі», — так завершив він свої настанови.

— Ось і добре. Кави?

— Із задоволенням.

Вона налила кави й жестом запросила мене пригощатись. Я взяв яблуко та вгризся у нього зубами.

— Кояться дивні справи, — почала вона туманно, наповнивши горнятко й собі.

— Не можу не погодитися, — підтвердив я.

— А з тобою трапилася вже не одна пригода...

— Це правда.

Вінта відсьорбнула кави.

— Ти не проти розповісти мені про них? — сказала після паузи.

— Але ж пригода була, справді, не одна, — відповів я. — І минулого вечора ти теж щось казала про те, що твоя оповідь буде довгою.

Вона посміхнулася кутиком губ.

— Звісно, тобі наразі нема резону аж надто довіряти мені, — мовила. — Я розумію. Навіщо довіряти комусь без потреби тоді, коли тобі загрожує небезпека, чекає щось незрозуміле. Так?

— Ти формулюєш цілком логічно.

— Але запевняю, що для твого ж добра тобі краще довіритися мені в усьому.

— Ти сподіваєшся через мене добратися до вбивці Каїна?

— Так, — сказала вона, — а оскільки його вбивця може вбити й тебе, я б хотіла до нього дістатися.

— Тобто, хочеш сказати, що помста не є твоєю головною метою?

— Саме так. Я краще б воліла захистити живого, ніж помститися за мертвого.

— Але питання переходить до розряду чисто теоретичних, якщо за цим убивством і замахами на мене стоїть та ж сама людина. Ти гадаєш, так воно і є?

— Не впевнена, що це Люк підіслав учора тих людей до тебе вночі.

Я поклав яблуко поруч із горнятком та відсьорбнув великий ковток кави.

— Люк? — перепитав. — Який Люк? Що тобі відомо про якогось Люка?

— Лукас Рейнард, — сказала вона спокійно. — Той, який тренував банду найманих убивць у заповіднику біля Пекоса, на півночі Нью-Мексико, поставляв їм спеціальну зброю, котра працюватиме в Амбері, а потім відіслав їх додому чекати на його наказ, щоби слушної миті зібрати їх і переправити сюди, аби спробувати утнути щось на зразок того, що утнув твій татусь багато років тому.

— Срань! — кинув я.

Це пояснювало багато чого — наприклад, появу Люка у похідному одязі в готелі «Гілтон» у Санта-Фе, його казочки про те, як він любить вештатися біля Пекоса, дивні набої, що я знайшов у його кишені; пояснювало те, чому він вчащав у ті місця, хоча цього аж ніяк не вимагала його комівояжерська діяльність... Раніше таке мені й на думку не спадало, але тепер, у світлі останніх подій, це в’язалося докупи.

— Гаразд, — визнав я. — Схоже, ти знаєш, хто такий Люк Рейнард. Не хочеш розповісти мені, як про все це дізналася?

— Так.

— Так?

— Так, не хочу. Гратиму за твоїми правилами, а тому ділитимуся з тобою інформацією тільки в обмін на твою. Міняймося так на так. Якщо подумати, мені це теж зручніше. Як тобі така схема?

— І кожний з нас може відмовитися відповідати на незручне питання?

— Так. Але тоді обмін інформацією припиниться, якщо ми не домовимося про інше.

— Я згоден.

— Значить, заборгував мені одну відповідь. Ти повернувся до Амбера тільки вчора. Де був до того?

Зітхнувши, я відкусив ще шматочок яблука.

— Глибоко копаєш, — сказав, помовчавши. — Це довга розповідь. Я був у багатьох різних місцях. Усе залежить від того, який проміжок часу тебе цікавить.

— Скажімо, відтоді, як ти вийшов від Меґ Девлін, і до вчора.

Я ледь не вдавився яблуком.

— Гаразд, твоє зверху, — визнав. — Маєш до біса добрих інформаторів. Цього разу то мала бути Фіона. Ви з нею у змові, так?

— Зараз не твоя черга ставити питання, — посміхнулася вона. — Ти ще не відповів на моє.

— Хай буде так. Після того, як я вийшов від Меґ, ми з Фі повернулися до Амбера. Наступного дня Рендом відіслав мене із завданням вимкнути прилад, який я створив і назвав Колесом-Привидом. Це мені не вдалося зробити, але дорогою я зустрівся з Люком. Він, як не дивно, врятував мене зі скрутного становища. Після цього у мене виникло непорозуміння з Колесом-Привидом, і мені довелося скористатися незвичним Козирем, який переніс нас із Люком у безпечне місце. Згодом Люк ув’язнив мене у кришталевій печері...

— Ага! — вигукнула вона.

— Мені зупинитися на цьому?

— Ні, продовжуй.

— Я просидів там місяць чи два, хоча в Амбері минуло лише кілька днів. Звільнився завдяки двом типам, які працювали на леді на ім’я Джасра; у мене виникла суперечка з ними й із самою леді також, і я перенісся через Козир до будинку Флори у Сан-Франциско. Там я вирушив до квартири, де раніше було скоєно вбивство...

— Тобто, до квартири Джулії?

— Так. У цьому помешканні виявив магічну браму, яку мені вдалося відчинити. Пройшовши крізь неї, опинився у місці, яке зветься Вежа Чотирьох Світів. Там саме точилася битва; нападників, схоже, очолював суб’єкт на ім’я Далт, який уже раніше набув собі в Амбері поганої слави. Опісля мене переслідував магічний смерч, а також мені погрожував чаклун у масці. Я забрався звідти за допомогою Козиря і повернувся додому, вчора.

— І це все?

— Якщо розповідати стисло, так.

— Ти щось випустив?

— Звісно. Наприклад, за брамою чатував Страж Порога, однак мені вдалося пройти повз нього.

— Ні, це несуттєво. Ще щось?

— М-м... Так, були дві дивні розмови, кожна з яких завершилася квітами.

— Розкажи мені про них.

Я розповів.

Коли замовкнув, Вінта похитала головою.

— Ти мене спантеличив, — визнала.

Я допив каву та доїв яблуко. Вінта налила мені ще кави.

— Тепер моя черга, — мовив. — Що ти мала на увазі, коли сказала «Ага!», почувши від мене про кришталеву печеру?

— Вона була зі синіх кристалів, чи не так? І вони блокували твою магічну силу.

— Звідки знаєш?

— Той самий колір мав камінь у персні, який ти минулої ночі зняв із руки нападника.

— Так.

Вона підвелась, обігнувши стіл і наблизившись до мене, вказала мені на ліве стегно.

— Не проти викласти на стіл усе з цієї кишені?

Я посміхнувся.

— Як ти здогадалася?

Вінта не відповіла, але й, насправді, це було вже наступне питання. Витягнувши зі своєї кишені весь набір блакитних каменів — уламки з печери, різьблений ґудзик, який вирвав із м’ясом, перстень — я виклав їх на стіл.

Вона взяла ґудзик, роздивилася його й кивнула.

— Так, цей теж, — констатувала.

— Що теж?

Питання Вінта знову проігнорувала, натомість вмочила вказівний палець правої руки в крапельку кави, що пролилася на блюдце, і намалювала довкруж каменів три кола, рухаючи палець проти сонця. Кивнувши ще раз, повернулася на своє місце. Я встиг викликати свій зір, помітивши, що вона звела навколо них клітку сили. Продовжуючи спостерігати, побачив, що камінці випускають ледь помітні цівки блакитного диму, але він залишається всередині окресленого кола.

— Здається, від тебе я чув, що ти не чаклунка.

— Бо я таки не чаклунка, — відповіла вона.

— Забираю назад своє питання. Але ти ще не відповіла на попереднє. Що криється у цих блакитних каменях?

— Вони підтримують зв’язок із печерою, — пояснила Вінта, — та один із одним. Людина може взяти будь-який з них, і після мінімального тренування вона йтиме, відчуваючи фізичний потяг. Камінь приведе її до печери.

— Маєш на увазі, крізь Тінь?

— Так.

— Цікаво, але, як на мене, не надто корисно.

— Але це ще не все. Якщо не піддаватися першому потягові з боку печери, можна відчути прихований, вторинний потяг. Тепер варто лише навчитися розрізняти голос кожного з каменів — і стане можливим переслідувати того, хто має його при собі.

— Це вже здається трохи кориснішим. То ти гадаєш, що ті хлопці знайшли мене минулої ночі, бо я розгулював із повного кишенею цих штучок?

— Можливо, вони їм допомогли. Хоча, насправді, у твоєму випадку вони, може, й не знадобилися.

— Чому так?

— Вони мають додаткову властивість. Той, хто носить їх при собі певний час, налаштовується на них особливим чином. І якщо навіть їх згодом викинути, налаштування залишиться. Але людину можна буде вистежити, наче вона все ще має на собі такий камінь. На тобі немов залишиться його автограф.

— Ти хочеш сказати, що й наразі, коли я виклав ці камені з кишені, на мені однаково зостається слід?

— Так.

— А скільки треба часу, щоб він вивітрився?

— Я не впевнена, що це коли-небудь станеться.

— Але ж є якісь способи його позбутися?!

— Знову ж таки, не знаю напевне, проте мені на думку спадає кілька трюків, які, можливо, допоможуть.

— Кажи.

— Пройти крізь Лабіринт Амбера чи Лоґрус Хаосу. Вони наче розбирають людину на частини і складають її наново, але відкидаючи все наносне. Відомо, що вони звільняли людей від багатьох дивних станів. Наскільки пригадую, це саме Лабіринт відновив пам’ять твоєму батькові.

— Так, і навіть не питатиму тебе, звідки тобі відомо про Лоґрус; цілком можливо, що ти маєш слушність. Мені ще цього гемору не вистачало, на додаток до решти моїх проблем. Тобто, ти вважаєш, що вони можуть тримати мене під прицілом просто зараз, маю я при собі це каміняччя чи ні?

— Так.

— Звідки ти все це знаєш? — запитав я.

— Я можу таке відчувати; і це додаткове запитання. Але не рахуватиму його, аби не гальмувати нашу розмову.

— Дякую. То тепер, мабуть, твоя черга.

— Джулія перед своєю загибеллю зустрічалася з окультистом Віктором Мелманом. Ти знаєш, чому?

— Вона навчалась у нього, шукаючи певного вдосконалення; принаймні так мені повідав хлопець, який тоді приятелював із нею. Це було після того, як ми розбіглися.

— Я мала на увазі трохи інше, — мовила Вінта. — Чи відомо тобі, чому вона шукала цього вдосконалення?

— Як на мене, це схоже на додаткове запитання, але, мабуть, я винен тобі одне. Той хлопець, з яким розмовляв, сказав мені, що я налякав її, змусивши підозрювати, що маю надприродну могутність, і вона стала шукати могутності й собі — аби захиститися від мене.

— Кажи все до кінця, — докинула Вінта.

— Тобто?

— Це не вся відповідь. Ти насправді дав їй привід думати так і боятися тебе?

— Я підозрюю, що так. А тепер запитую: звідки ти могла про все дізнатися? Насамперед, про Джулію?

— Я там була, — відповіла вона. — Знала її.

— Продовжуй.

— Це все. Тепер моя черга.

— Відповідь неповна.

— Але це вся відповідь, яку ти можеш отримати на своє запитання. Приймай її чи ні.

— За нашою угодою, я можу на цьому вийти з гри.

— Це так. Ти виходиш?

— А яке твоє наступне питання?

— Чи Джулія розвинула у собі здібності, яких вона шукала?

— Я вже сказав тобі, що ми припинили наші стосунки ще до того, як вона влізла у всі ці речі. Тому не можу цього знати.

— Ти знайшов у її квартирі портал, крізь який, імовірно, прийшла та почвара, котра її вбила. От тобі два питання, не відповідати мені на них, а подумати над ними самому: насамперед, чому хтось бажав смерті Джулії? І чи не видається тобі дуже дивним, як саме її було вбито? Можна знайти безліч простіших шляхів позбутися когось небажаного.

— Погоджуюсь із тобою, — визнав я. — Застосувати зброю незрівнянно простіше, ніж магію. А чому — можу тільки здогадуватись. Я припустив, що це була пастка для мене, а її обрали жертвою як частину плану... подарунок мені на щорічну дату 30 квітня. Ти й про цю дату теж знаєш?

— Це обговоримо пізніше. Ти ж, напевне, знаєш, що кожний чаклун має власний стиль, так само, як художники, письменники, музиканти. Коли тобі вдалося надибати цей портал у квартирі Джулії, чи помітив там щось таке, що можна класифікувати як авторський підпис?

— Нічого особливого там не було, наскільки можу пригадати. Звісно, я був зациклений на тому, щоби зламати ті двері. Не був налаштований оцінювати їхню естетику. Ні, я не можу асоціювати ці двері з манерою відомого мені чаклуна. До чого ти ведеш?

— Я лише подумала, чи не могло статися так, що Джулія розвинула в собі певні здібності, які допомогли їй відчинити цей портал, і постраждала від наслідків такого вчинку.

— Це просто абсурдно!

— Гаразд. Я намагаюся відшукати причини. Тобто, я правильно зрозуміла: ти ніколи не помічав жодних ознак того, що вона може мати приховані здібності до чаклунства?

— Ні, не можу пригадати нічого такого.

Я допив каву і налив собі ще.

— Чому вважаєш, що це не Люк полює на мене зараз? — запитав її.

— Він, без жодного сумніву, зробив на тебе кілька замахів у минулі роки.

— Так. Він сам це недавно визнав. Також сказав мені, що припинив робити так після перших кількох спроб.

— І це правда.

— Знаєш, таке дратує: не знати, що тобі відомо, а що ні.

— Тому ж ми з тобою і ведемо цю бесіду, хіба не так? Це була твоя ідея вести її у такому форматі.

— Моя? Навпаки! Це ти запропонувала мінятися баш на баш!

— Сьогодні я. Але ідея належить тобі, ти розпочав перший. У мене на думці зараз інше: певна телефонна розмова, що відбулася в будинку містера Рота...

— Це була ти? Змінила голос? Як примудрилася подзвонити?

— То про що хочеш дізнатися? Про це чи про Люка?

— Про це! Ні, про Люка! Хочу знати й те, і те, чорт забирай!

— Отже, здається, ми вчинили мудро, обравши формат обміну інформацією. Дотримуватися певного порядку завжди корисно.

— Добре, ти здобуваєш іще очко. Продовжуй про Люка.

— Як на мій сторонній погляд, він відмовився від цієї брудної справи, щойно краще познайомився з тобою.

— Ти маєш на увазі, тоді, коли ми з ним заприятелювали? Тобто, він не прикидався?

— Тоді я ще не могла сказати напевне, до того ж він роками не заперечував проти замахів на тебе, але справді саботував деякі з них.

— А хто ж стояв за цими замахами, якщо Люк вийшов із гри?

— Рудоволоса жінка, з якою він був пов’язаний.

— Джасра?

— Так її звали, але я й досі не знаю про неї стільки, скільки мені хотілося б. Ти маєш цікаву інформацію?

— Гадаю, цю інформацію прибережу для обміну на щось суттєве.

Уперше Вінта подивилася на мене, звузивши очі та стиснувши зуби.

— Невже ти ще не зрозумів, що я намагаюся допомогти тобі, Мерлю?

— Розумію тільки те, що ти хочеш отримати від мене інформацію, — відказав їй, — і це нормально. Я не проти, бо тобі теж, здається, відомо дещо з того, що цікавить мене. Але маю визнати, що твої мотиви залишаються для мене незрозумілими. Як ти в біса могла потрапити до Берклі? Навіщо телефонувала мені, коли я був у Білла? Що це за сила, яку маєш, якщо кажеш, що ти не чаклунка? Як...

— Це вже три питання, — зауважила вона, — і ти хотів поставити ще й четверте. Може, тобі краще всі їх записати, а мені зробити так само? Тоді ми обоє могли б розійтися по своїх кімнатах та подумати, на які з них хочемо отримати відповіді?

— Ні, — заперечив їй. — Я не відмовляюся продовжити нашу гру. Але ти знаєш, чому хочу отримати відповіді. Для мене це питання самозбереження. Спочатку я гадав, що ти хочеш отримати інформацію, яка допоможе тобі дістатися вбивці Каїна. Але цю причину ти відкинула, а інших натомість не хочеш назвати.

— Я назвала тобі причину. Хочу тебе захистити.

— Вдячний тобі за таке бажання. Але з якого дива маєш цього хотіти? Якщо вже на те пішло, ми з тобою ледь знайомі.

— Хай там як, а це мій мотив, і пояснювати нічого не збираюся. Або погодься з цим, або ні.

Я підвівся зі свого місця й почав міряти кроками з кутка в куток патіо. Мені не подобалась ідея ділитись інформацією, яка може виявитися життєво важливою для моєї безпеки, а, у кінцевому підсумку, й для Амбера. Але я мусив визнати, що не програвав, отримуючи відповіді Вінти. Усе, що вона казала, скидалося на правду. Власне кажучи, рід Бейлів віддавна виявляв лояльність до Корони і мав із цього зиск. Я зрозумів, що найбільше мене бентежить небажання Вінти визнати, що її цікавить не помста. Навіть якщо не зважати на те, що це дуже нетипово для амберита чи амберитки, вона не мала жодного сенсу в цьому зізнаватися. Сказала б, що прагне пролити кров за кров, і це мене цілком би влаштувало. Я б не став дошукуватись інших мотивів. А що вона намагається втюхати мені натомість? Ефемерні химери й засекречені мотиви?

...І це може свідчити про те, що Вінта каже правду. Вона відкидає зручну брехню, а натомість пропонує щось громіздке й незрозуміле. Чи це не ознака щирості? До того ж вона точно знає відповіді на всі мої питання, ба навіть більше.

Я почув від столу легеньке торохтіння. Спочатку подумав, що то вона барабанить пальцями, у такий спосіб виказуючи роздратування. Проте, озирнувшись, побачив, що Вінта сидить нерухомо і навіть не дивиться у мій бік.

Шукаючи джерело звуку, я підійшов ближче. Перстень, уламки блакитного каменя і навіть ґудзик ходуном ходили, підскакуючи на стільниці, наче живі.

— Це ти робиш? — запитав я.

— Ні, — відказала.

Камінь у персні з тріском вилетів із оправи.

— То що відбувається?

— Я розірвала зв’язок, — пояснила вона. — Мабуть, хтось намагається його відновити, але поки що йому це не вдається.

— Але якщо я маю на собі слід, ці камені не потрібні їм, щоби знайти мене, хіба не так?

— Може, проти тебе виступає не одна сторона, — зауважила Вінта. — Гадаю, мені варто послати когось до міста і там викинути їх в океан. Якщо хтось захоче піти слідом за ними, хай іде.

— Ці уламки можуть привести тільки до печери, а перстень — до вбитого. Але я не готовий викидати разом із ними й ґудзик.

— Чому? З ним пов’язане велике невідоме.

— Саме тому. Адже ці речі мають працювати в обидва боки, чи не так? Отже, ґудзик може привести мене до метальника квітів.

— Це може бути небезпечно.

— Але якщо не зробити такого, то в перспективі це може виявитися ще небезпечнішим. Ні, можеш викинути в море решту цього каміння, але не ґудзик.

— Домовились. Я сховаю його й зберігатиму для тебе.

— Дякую. Джасра — це Люкова мати.

— Ти жартуєш!

— Жодним чином.

— Це пояснює, чому він не міг натиснути на неї та покласти край цим замахам на 30 квітня. Неймовірно! Це відкриває шлях до нових логічних висновків.

— Не проти ними поділитися?

— Пізніше. Це може зачекати. А просто зараз я хочу з’ясувати роль цих каменів, — вона згребла їх усі з того кола, яким їх окреслила, і на мить вони, здавалося, затанцювали у неї в руці. Вінта підвелася зі стільця.

— Почекай, а ґудзик? — нагадав я.

— Давай його сюди.

Вона поклала ґудзик до кишені, а решту камінців затиснула в руці.

— А хіба тебе не буде помічено, якщо ти носитимеш цей ґудзик на собі?

— Ні, — відказала вона, — мені це не загрожує.

— Чому?

— На те є причина. Перепрошую, я маю ненадовго залишити тебе: треба знайти контейнер для каменів і послати когось їх викинути.

— А на слугу вони хіба не налаштуються?

— На це потрібен певний час.

— Ага, зрозуміло.

— Випий поки що кави чи з’їж щось.

Вона розвернулася й пішла. Я з’їв шматок сиру. Намагався зрозуміти, чого отримав більше під час нашої з нею розмови — відповідей чи нових запитань. Силувався додати до старого пазла нові фрагменти.

— Батьку?

Шукаючи, хто мене кличе, я обернувся. Нікого не було видно.

— Я тут, унизу.

Світловий диск завбільшки як монета лежав посеред найближчої клумби, порожньої, якщо не рахувати його і нечисленних сухих стебел та листочків. Плямка світла трохи пересунулась, і я зрозумів, що саме бачу.

— Привиде, це ти?

— Угу, — почулася відповідь з-поміж листя. — Я чекав, коли ти залишишся сам. Не впевнений, що ця жінка викликає у мене довіру.

— Чому так?

— Скан у неї не такий, як у решти людей. Не знаю, в чому тут справа. Але я хотів поговорити з тобою не про це.

— А про що?

— Гм... ну... ти казав правду, що не маєш наміру мене вимикати?

— Господи Ісусе! Після всього, що я для тебе зробив... Навчав тебе, стільки з тобою морочився... Перетягнув усі твої кляті деталі до місця, де будеш у безпеці! А ти ще питаєш мене про такі речі!

— Але ж я чув, як Рендом сказав тобі вимкнути мене...

— Але ж ти теж не робиш усе, що тобі кажуть, чи не так? Навіть намагаєшся мене вбити, коли хочу тільки перевірити кілька програм! Мені здається, що я заслужив на шанобливіше ставлення з твого боку.

— Гм... ну... Послухай, я хочу попросити вибачення.

— І є за що. Через тебе я втрапив у страшенне лайно.

— Я шукав тебе кілька днів, але не міг знайти.

— Бо та печера з кристалів — то тобі не жарти.

— У мене обмаль часу... — світлова плямка замерехтіла, поблякла так, що майже зникла, а тоді знову засяяла на повну силу. — Ти можеш мені коротко відповісти?

— Питай.

— Той хлопець, який був з тобою, коли ти йшов до мене... і коли ти зник... ну, той здоровань із рудим волоссям?

— Люк. Що ти хотів спитати про нього?

Світло знову потьмяніло.

— Йому можна довіряти? — голос Привида звучав тихо, ледь чутно.

— Ні! — заволав я. — Це було б дурістю, чорт забирай!

Привид зник, і я не знав, чи почув він мою відповідь.

— Що сталося? — долинув голос Вінти з вікна будинку.

— Дискутую з уявним партнером по грі! — гукнув я у відповідь. Навіть на такій відстані бачив здивування на її обличчі. Вона обвела поглядом патіо і, очевидно, пересвідчившись, що я тут сам, кивнула.

— Ага, — мовила. І додала: — Я зараз спущуся.

— Не поспішай, — відповів їй.

Де мудрість знаходиться, і де місце розуму?[56]Якби ж знати, я б пішов туди і став посеред цього місця. Але оскільки мені це було не відомо, то почувався, наче стою посеред величезної мапи, а навколо мене нечітко окреслені білі плями, позначки на яких складаються тільки з самих невідомих величин... та ще й випадкових. Чудове місце для внутрішнього монологу, коли маєш, що сказати.

Я попрямував назад до будинку — шукати нужник. Не треба було пити стільки кави.

6

А що, можливо...

Я про Джулію.

Сидячи на самоті у своїй кімнаті, я розмірковував. Вінта розбурхала в мені деякі спогади.

...Це було пізніше, коли ми вже не так часто бачилися...

Уперше я зустрів Джулію на лекціях з кібернетики, які тоді відвідував. Ми стали іноді зустрічатися. Спочатку просто за кавою після занять. Потім зустрічі почастішали, і невдовзі наші стосунки переросли у щось серйозніше.

Тепер це згасало, так само, як і починалося, й із кожним разом між зустрічами минало більше часу...

Я відчув її руку на своєму плечі, коли виходив із супермаркету з торбою харчів. Знав, що то вона, і повернувся, але там нікого не було. Хвилиною пізніше вона гукнула мене з протилежного боку паркінгу. Підійшовши, я привітався і запитав, чи вона й досі працює у відділі комп’ютерних програм. Джулія сказала, що ні. Я пригадав, що вона завжди носила на шиї ланцюжок із маленькою срібною пентаграмою. Найімовірніше, прикраса так і висіла у неї під блузкою. Зрозуміло, що тоді я не міг цього бачити. Але промовистість тіла Джулії натякала: вона хоче, щоб я її побачив. Однак я проігнорував ті привабливі сигнали, а Джулія відкинула мою пропозицію пообідати разом та сходити в кіно, хоч я і пропонував зробити це нинішнього вечора, чи в будь-який зручний для неї.

— Чим зараз займаєшся? — поцікавився.

— Мені доводиться багато вчитися.

— Чого саме?

— О! Багато чого. Незабаром здивую тебе.

Я знову не повівся на приманку, хоча майже одночасно з цим до нас підбіг ірландський сетер, завзято демонструючи дружнє ставлення. Джулія поклала руку йому на голову й наказала:

— Сидіти!

І він сів. Пес застиг біля неї нерухомо, мов статуя, і залишився так сидіти після того, як ми пішли. Наскільки мені відомо, собачий скелет і досі сидить там, біля місця повернення магазинних візків, ніби зразок сучасної скульптури.

Тоді це не здалося мені чимось важливим. Але тепер така згадка про це змусила мене замислитися...

Того дня ми з Вінтою вирушили на прогулянку верхи. Відчувши вранці, що моє роздратування посилюється, вона вирішила, що не завадить зробити перерву. Мала слушність. Коли після легкого ланчу Вінта запропонувала прогулянку маєтком, я охоче погодився. Мені було потрібно трохи більше часу, щоби поміркувати перед продовженням нашої партії перехресного допиту. Погода стояла гарна, місцевість була чудова. Ми проїхали алеєю, обсадженою деревами. Вона вела до північних пагорбів, звідки відкривався чудовий краєвид: хвиляста, складчаста місцевість, що простягалась аж до залитого сонцем моря. Небо вкривали звивини та жмутки хмар, тіні птахів... Схоже, Вінта не прямувала до якогось конкретного місця, і це мене цілком влаштовувало. Поки ми їхали, я пригадав, як відвідував колись виноробню у Долині Напа[57], і коли ми наступного разу натягнули повіддя, щоб дати коням змогу відпочити, я запитав її:

— Ви розливаєте вино по пляшках тут, у маєтку? Чи це роблять у місті? Або в Амбері?

— Гадки не маю, — відповіла вона.

— Я гадав, ти виросла тут...

— Ніколи не звертала на це уваги.

Я проковтнув свою репліку про патриціанські дивацтва. Якщо тільки Вінта не жартувала, я не міг собі уявити, як їй удалося залишити це поза зоною своєї обізнаності.

Помітивши вираз мого обличчя, вона відразу ж додала:

— Це робилося по-різному в різні часи. Ось уже кілька років я мешкаю у місті. Тому не знаю, де останнім часом зазвичай розливають вино.

Спритно викрутилась. Мені не було до чого причепитись. Я не мав наміру ставити пастку своїм запитанням, але відчув, що випадково торкнувся чогось важливого. Про це свідчило й те, що Вінта не полишила тему. Продовжувала розповідати, як вони відвантажували великі барила та продавали їх у такому вигляді. Але були й дрібніші покупці, які бажали отримати продукцію в пляшках... Трохи згодом я припинив слухати. З одного боку, все зрозуміло, адже я слухав дочку виноградаря. З іншого боку, я б і сам міг усе це вигадати, не сходячи з місця. Перевірити сказане не мав змоги. У мене складалося враження, що вона намагається щось приховати під зливою слів. Але не міг уторопати, що саме.

— Дякую, — сказав, коли вона зупинилася перевести дух. Вінта дивно на мене поглянула, але натяк зрозуміла й припинила розповідь.

— Ти маєш володіти англійською, — сказав я цією мовою, — якщо все, що розповіла мені, правда.

— Усе, що я тобі казала — правда, — відповіла вона чистісінькою англійською.

— Де ти вивчала англійську?

— У Тіні Земля, де ти навчався в університеті.

— Чи не могла б ти мені розказати, що там робила?

— Виконувала спеціальну місію.

— Для твого батька? Чи для Корони?

— Я б воліла взагалі не відповідати, ніж брехати тобі.

— Ціную це. Одначе мені доведеться поміркувати над почутим самостійно.

Вона стенула плечима.

— Ти казала, що бувала в Берклі? — уточнив я.

Після короткого її вагання почув:

— Так.

— Не пригадую, щоб я тебе там коли-небудь бачив.

Знову цей рух плечима. Мені хотілося схопити її і труснути нею. Натомість сказав:

— Ти знала про Меґ Девлін. Казала, що була у Нью-Йорку...

— Мені здається, ти намагаєшся у черзі питань протиснутися по-перед мене.

— Я не знав, що ми продовжуємо нашу гру. Гадав, просто теревенимо.

— Ну, гаразд, тоді так.

— Скажи мені ще одне, і я, напевно, зможу тобі допомогти.

Вона посміхнулась.

— Не потребую жодної допомоги. Це ти втрапив у халепу.

— Хай там як, але можна мені запитати?

— Гаразд, питай. Після кожного твого запитання я дізнаюся щось цікаве для себе...

— Ти знала про найманців Люка. Теж бувала у Нью-Мексико?

— Так. Я там бувала.

— Спасибі, — подякував я.

— Це все?

— Це все.

— Дійшов якогось висновку?

— Можливо.

— Не хочеш сказати, якого?

Посміхнувшись, я похитав головою.

На цьому й зупинився. Кілька побічних питань із її боку показали мені, що я змусив її замислитися, про що ж міг раптово здогадатися. Добре. Нехай непокоїться й надалі. Я потребував чогось такого на противагу її замовчуванню тих моментів, які найбільше цікавили мене. Це давало мені надію на повноцінний обмін інформацією. Крім того, я дійшов певного висновку щодо неї. Ще не остаточного, але, якщо маю слушність, то рано чи пізно мені знадобиться решта відповідей. Отже, я не просто блефував.

Нас оточував золотистий, помаранчевий, жовто-червоний полудень, наповнений вологим осіннім запахом, який несли зі собою пориви холодного бризу. А небо було блакитне-блакитне, мов ті камінці...

Хвилин через десять я поставив їй нейтральніше запитання:

— Чи могла би ти показати мені, де шлях до Амбера?

— А хіба ти його не знаєш?

Я похитав головою.

— Ніколи раніше не бував у цих краях. Знаю тільки, що тут пролягають сухопутні маршрути до Східної Брами.

— Так, — підтвердила Вінта. — Мені здається, це трохи далі на північ. Їдьмо пошукаємо.

Вона попрямувала назад до дороги, якою їхали раніше, там ми звернули праворуч, що було очевидно. Я не коментував її необізнаність, а від неї очікував, що невдовзі Вінта спробує дізнатися про мої плани, які залишалися для неї загадкою.

Приблизно за три чверті милі ми під’їхали до перехрестя. Там стояв низький кам’яний дороговказ, на якому було позначено відстані: до Амбера; назад до порту Бейль; до гребеня Бейль на сході; а також до місця з назвою Мурн прямо попереду.

— Що це за Мурн? — спитав я.

— Невеличке село. Молочна ферма.

Це неможливо перевірити, не проїхавши шість ліг.

— Ти що, збираєшся повертатися до Амбера верхи? — запитала вона.

— Так.

— А чому б не скористатися Козирем?

— Хочу ближче ознайомитися з цими місцями. Це — мій дім. Мені тут подобається.

— Але ж я казала про небезпеку. Камінці залишили на тобі мітку. Тебе можуть вистежити.

— Це не означає, що мене знайдуть. Я сумніваюся, що той, хто підіслав до мене минулої ночі вбивць, уже знає, що вони мене знайшли, але схибили. Ці пройдисвіти могли б таємно ховатися по засідках, якби я не вирішив вийти повечеряти. Упевнений, що у мене є кілька днів фори, аби позбутися тих міток, про які ти кажеш.

Вінта спішилася та дозволила коневі поскубати траву. Так само вчинив і я. Тобто зістрибнув на землю.

— Можливо, ти маєш слушність. Просто мені не подобається бачити, як ти ризикуєш, — мовила вона. — Коли плануєш вирушати назад?

— Не знаю. Вважаю, що чимдалі чекаю, тим імовірніше той, хто стоїть за подіями минулої ночі, почне нервуватися й відправить свіжі сили.

Вона взяла мене за руку й повернулася так, що раптово опинилася притиснутою до мене. Я був дещо спантеличений цим розвитком подій, але моя вільна рука автоматично перемістилась у позицію, щоб обійняти даму, як зазвичай звикла робити у подібних випадках.

— Сподіваюся, ти не планував поїхати просто зараз? Бо якщо так, я вирушу з тобою...

— Ні, — відверто відповів я. Насправді мав намір поїхати наступного ранку, після спокійного нічного сну.

— Тоді коли? Ми маємо ще багато чого обговорити...

— Вважаю, що ми закінчили нашу гру в питання та відповіді, бо ти навряд чи скажеш мені більше.

— Є ще дещо інше...

— Я знаю.

Незручна ситуація. Так, вона викликала бажання. Але за цих обставин я не хотів кохатися з нею. Частково через відчуття, що вона прагне ще чогось, навіть не знаю чого, а також тому, що був упевнений: Вінта володіє особливою силою, якій я не бажав піддатися під впливом сексу. Як любив казати мій дядько Сухай, висловлюючись мовою чаклунів: «Якщо чогось не розумієш, тримайся від цього подалі». І я мав передчуття, що будь-які стосунки з Вінтою поза приятельських можуть дуже просто перерости у двобій енергій.

Тож я швидко, по-дружньому цьомкнув її та вивільнився з обіймів.

— Мабуть, я поїду завтра, — повідомив.

— Добре. Я і сподівалася, що ти перебудеш тут ніч. Може, навіть не одну. Я захищу тебе.

— Гаразд. Я все ще відчуваю неабияку втому.

— Доведеться тебе добре нагодувати, аби відновити твої сили.

Вона провела мені по щоці кінчиками пальців, і я раптом зрозумів, що звідкись її знаю. Звідки? Я не міг цього пригадати. І це мене також злякало. Навіть дуже.

Тільки-но ми всілися верхи й рушили у бік Лісового будинку, я почав вибудовувати плани, як утекти звідси цієї ж ночі.

Отже, сидячи у своїй кімнаті, сьорбаючи червоне вино зі склянки відсутнього хазяїна та спостерігаючи за мерехтінням свічок, що коливалися від бризу з відчиненого вікна, я чекав, спочатку, щоб у будинку все стихло (незабаром так і сталося), а потім вибирав слушну мить для втечі. Двері були замкнені на засув. Під час вечері я кілька разів поскаржився на сильну втому, а потім рано пішов спати. Я не настільки самовпевнений самець, аби постійно відчувати себе об’єктом пристрасті, але Вінта дала зрозуміти, що може зайти до мене вночі, тому мені потрібен був привід для міцного сну. Найменше я бажав образити її відмовою, бо у мене й без того було багато проблем. Не вистачало ще перетворити мою незрозумілу спільницю на ворога.

Мені хотілося, щоб у мене була гарна книга, але останню таку я залишив у Білла вдома. Втім, якщо б я спробував зараз викликати її сюди, то не впевнений, чи не могла б Вінта це відчути, як колись Фіона дізналась, що я створюю нову карту, і з’явилася гатити у мої двері, аби дізнатися, що в біса коїться.

Але ніхто у мої двері не ломився, і я прислухався до скрипів притихлого будинку та нічних шерехів. Свічки коротшали, а тіні на стіні за ліжком довшали й, мов хвилі темного припливу, поглинали коливання світла. Я перебирав думки та сьорбав вино. Тепер уже скоро...

Що це? Здалося? Чи я справді почув, як хтось десь прошепотів моє ім’я?

— Мерлю...

Ось знову.

І справді, але...

В очах на мить попливло, а потім я збагнув, що це було: дуже слабкий контакт крізь карту.

— Так, — відповів я, відкриваючись і налаштовуючись. — Хто це?

— Мерлю, старий... дай руку, інакше мені кінець...

Люк!

— Тримай, — я простягнув йому руку. Зображення почало яснішати, а потім матеріалізувалося.

Він стояв, спираючись спиною на стіну, важко опустивши плечі та схиливши голову.

— Якщо це якісь хитрощі, Люку, то я до них готовий. Чуєш? — я хутко підскочив до столу, де лежав меч, шарпнув його з піхов і взяв напоготів.

— Та які там хитрощі... Швидше! Витягни мене звідси!

Він підняв ліву руку. Я простягнув свою і вхопився за неї.

Він одразу навалився на мене так, що я похитнувся. На якусь мить мені здалося, що це напад, але Люк висів на мені усією вагою, до того ж я побачив, що він увесь у крові. У правій руці стискав закривавлений меч.

— Сюди. Ходи.

Я спрямував його та, підтримуючи, допоміг пройти кілька кроків, а потім уклав на ліжко. Звільнив меч із його стиснутих пальців і поклав його поряд зі своїм на найближчий стілець.

— Що з тобою трапилося, чорт забирай?

Він закашлявся й слабо похитав головою. Потім зробив кілька глибоких вдихів і запитав:

— Чи то справді був келих з вином на столі, коли ми оминали його?

— Авжеж. Чекай.

Я сходив по вино і, підтримуючи голову, підніс келих йому до губ. Він приклався до нього, і вина у посудині залишилося більше половини. Люк повільно відсьорбував, зупиняючись, аби перевести дух.

— Дякую, — сказав він, осушивши келих, і його голова відразу ж завалилася набік.

Він вимкнувся. Мені довелося намацати пульс. Швидкий і слабкий.

— Чорти б тебе взяли, Люку! — вилаявся. — Ти не міг вибрати гіршого моменту...

Але він не чув ані слова. Просто лежав там і заливав усе кров’ю.

Проказавши ще кілька проклять, я роздягнув його і протер тіло мокрим рушником, аби змити кров і побачити, де рани. З правого боку грудей відкрилася загрозлива рана, можливо, навіть була пробита легеня. Його дихання здавалося неглибоким, але напевне я сказати не міг. Якщо це так, то у мене залишалася надія, що він сповна успадкував регенеративні здібності амберитів. Захистив рану компресом і, аби той не зсунувся, поклав зверху Люкову руку. А тим часом оглядав інші місця. Підозрював, що у нього також зламані кілька ребер. Ліва рука була зламана вище ліктя, тож я зафіксував її шиною за допомогою перекладин від стільця, знайдених у шафі. Також виявив понад дюжину рваних та різаних ран різного ступеня тяжкості на стегнах, правій руці й правому плечі, відтак і на спині. Жодна з них, на щастя, не викликала артеріальної кровотечі. Я промив їх і перев’язав, що зробило його схожим на ілюстрацію до підручника з першої допомоги. Потім знову перевірив рану на грудях і накрив Люка.

Я пригадав деякі цілющі прийоми Лоґрусу, котрі знав теоретично, але ніколи не мав нагоди випробувати на практиці. Люк виглядав безнадійно, тож вирішив, що варто спробувати ними скористатися. Я спробував, і за деякий час мені здалося, що до його обличчя повернувся природний колір. На ковдру, якою він був укритий, накинув ще свій плащ. Знову намацав пульс: він нібито посильнішав. Я ще раз чортихнувся, просто щоб не втратити навичку, прибрав зі стільця наші мечі й усівся на нього.

Трохи згодом мені пригадалася моя розмова з Колесом-Привидом, і я занепокоївся. Невже Люк намагався домовитись із моїм створінням? Він казав мені, що йому потрібна сила Привида — для того, щоб розробляти плани проти Амбєра. А Привид спитав мене сьогодні вранці, чи варто довіряти Люкові, але ж я категорично відповів: «Ні!»

Чи не наслідки перемовин Привида з Люком наразі бачив перед собою?

Я перетасував свої карти і витягнув одну, з яскравою сферою Колеса-Привида. Сконцентрувався на ній, налаштувавши розум на контакт і намагаючись дістатися до Привида й викликати його.

Упродовж кількох хвилин таких зусиль я двічі відчував щось на кшталт реакції. Але відчуття було таке, ніби нас розділяла скляна стіна. Може, він був зайнятий? Чи просто не хотів говорити зі мною?

Я відклав карти. Однак вони змінили напрямок моїх думок.

Зібравши закривавлений одяг Люка, я швиденько обшукав його. Переглянув колоду Козирів, яку дістав з бокової кишені. Там побачив карти, намальовані олівцями. Виконані вони були в тому ж стилі, що й ті, які я охрестив Козирями Долі. Додав до колоди карту зі своїм зображенням, що була затиснута в руці Люка, коли я його козирнув.

А колода ця виявилася дуже цікавою. Там були карта Джасри і карта Віктора Мелмана. Також — карта Джулії та незавершена карта Блейза. Одна карта зображала кришталеву печеру, а інша — старе помешкання Люка. Зустрілися також дублікати карт із власне Козирів Долі. На одній був палац, якого я не міг упізнати, на іншій — один з моїх старих приятелів, а також блондин у зелено-чорному вбранні зі зморшкуватим обличчям, а ще стрункий рудоволосий чоловік у брунатно-чорному одязі й жінка, так на нього схожа, що вони здавалися родичами.

Дивно, але ці дві останні карти були виконані в іншій манері, навіть, найімовірніше, іншою рукою. Поміж усіх я не знав лише блондина, але, враховуючи його кольори, підозрював, що це міг бути старий приятель Люка, найманець Далт. Були також три окремі спроби створити щось схоже на Колесо-Привид. Жодна з них, я б сказав, не виявилася цілковито вдалою.

Я почув, як Люк щось пробурмотів. Його очі були розплющені, і він пронизливо дивився на мене.

— Заспокойся, — сказав йому. — Ти у безпеці.

Він кивнув й заплющив очі. За кілька хвилин знову розплющив їх.

— Гей! Мої карти, — кволо промовив.

— Гарна робота, — я усміхнувся. — Хто їх зробив?

— Я, — відповів Люк. — Хто ж іще?

— Де ти навчився?

— У батька. Він був справжнім майстром щодо цього.

— Якщо ти здатен це робити, то мав пройти Лабіринт.

Він кивнув.

— Де?

Якусь мить Люк уважно дивився на мене, потім ледь знизав плечима і здригнувся від болю.

— Tip-на Ног’т.

— Це твій батько взяв тебе туди й провів крізь нього?

Знову кивок.

Чому б не дотиснути, поки мені фортунить? Я витягнув карту.

— Це Далт, — сказав я. — Здається, ви разом із ним були бойскаутами?

Він не відповів. Глянувши на нього, я побачив зіщулені очі й насуплені брови.

— Ніколи не зустрічався з ним, — додав я, — але впізнаю кольори, а також знаю, що він із твоїх країв, поблизу Кашфи.

Люк, посміхнувшись, зауважив:

— У коледжі ти теж завжди виконував домашні завдання.

— І зазвичай вчасно, — додав я. — Але за тобою не встигаю. Не можу знайти Козир для Вежі Чотирьох Світів. А ось хтось, кого я не знаю.

Я підняв Карту тендітної леді та помахав перед ним.

Він посміхнувся.

— Знову я втрачаю сили та дихалку, — пробурмотів Люк. — Ти був у фортеці?

— Авжеж.

— Недавно?

Я кивнув.

— Ось що я тобі оповім... — нарешті продовжив Люк. — Розкажи мені, що ти побачив у фортеці і як дізнався про деякі мої таємниці, а я поясню тобі, хто вона така.

Я швидко прикинув, що можна йому розповісти усе так, аби він не дізнався чогось, чого він і сам досі не знав.

Тому я запропонував:

— Давай у зворотному порядку.

— Гаразд, — погодився він. — Леді — це Санд.

Я так пильно витріщився на карту, що відчув початок контакту. Приглушив його.

— Давно зникла, — додав Люк.

Я витягнув карту з зображенням схожого на неї чоловіка.

— Тоді це, мабуть, Делвін?

— Точно.

— Ці дві карти робив не ти. Вони намальовані не в твоєму стилі, й, очевидно, спочатку ти взагалі не міг знати, як вони виглядають.

— Ти спостережливий. Їх намалював мій батько ще за важких часів. Хоча йому ці карти теж не допомогли б.

— Теж?

— Вони не дуже бажали посприяти мені, попри своє невдоволення цими місцями. Вважай, що карти вийшли з гри.

— Цими місцями? — перервав я його. — Як гадаєш, де ти перебуваєш, Люку?

Його очі розширилися. Він окинув кімнату поглядом.

— У таборі ворога, — відповів. — Я не мав вибору. Це ж твоя кімната в Амбері, так?

— Не так, — відповів я.

— Не дражни мене, Мерлю. Ти схопив мене. Я — твій в’язень. То де я?

— Ти знаєш, хто така Вінта Бейль?

— Ні.

— Вона була коханкою Каїна. Це — її родинний сільський маєток. Вона десь неподалік, у вітальні. Може, навіть стоїть за дверима. Мені здається, вона запала на мене.

— Овва! А вона крута дамочка?

— Надто.

— А що це ти виробляєш, гостюючи у неї відразу ж після похорону? Виглядає таке не вельми пристойно.

— Ха! Якби не ти, не було би взагалі ніякого похорону.

— От тільки не треба мені цього лайна і благородного обурення, Мерлю. Якщо б він убив твого батька, Корвіна, невже б ти не жадав помститися?

— Це нечесно. Мій батько не робив усього того, що накоїв Бранд.

— Може, так, а може, й ні. Але якщо б і робив... Навіть тоді. Невже би ти не намагався дістати Каїна?

Я відвернувся.

— Дідько його знає, — сказав йому нарешті. — Це надто туманне припущення.

— Ти би зробив це. Я тебе знаю, Мерлю. Я впевнений, що зробив би.

Я зітхнув.

— Можливо, — погодився. — Можливо, я б таке й утнув. Але на цьому зупинився б. Я б не став ганятися за рештою. Не хочу ранити твоїх почуттів ще більше, але твій старий був психом. Маєш це знати. А ти не псих. Я знаю тебе не гірше, ніж ти мене. І свого часу думав над цим. Розумієш, Амбер визнає особисту вендету. Твій випадок підпадає під помсту одній особі. І смерть сталася навіть не в Амбері. Тож, якщо Рендом справді шукав би для тебе виправдання...

— З якого це дива він би так чинив?

— Бо я поручився б за твою чесність у іншому.

— Облиш, Мерлю...

— Ти маєш класичний випадок захисту в справі про вендету: син мстить за смерть батька.

— Не знаю... Агов, ти намагаєшся зіскочити з пояснень, які мені обіцяв.

— Ні, але...

— Отже, ти був у Вежі Чотирьох Світів. Що ти там винюхав, і як тобі це вдалося?

— Гаразд. Однак поміркуй над тим, що я тобі сказав, — порадив я.

Вираз його обличчя залишився незмінним.

Тоді я почав:

— Жив собі відлюдник на ім’я Дейв...

Люк заснув, перш ніж я дістався кінця. Лише стишивши голос, я залишився сидіти. Через деякий час підвівся, знайшов пляшку вина і налив трохи у келих, бо Люк його майже спустошив. Я взяв його із собою до вікна і став дивитися на внутрішній дворик, де вітер шелестів листям. Розмірковував над тим, що сказав Люку. Я не показав йому всієї картини, частково тому, що не мав часу на ретельний аналіз, а частково тому, що він не зацікавився. Але навіть якщо Рендом офіційно дозволить йому зірватися з гачка у справі смерті Каїна, то Джуліан або Джерард, імовірно, полюватимуть на нього, аби вбити за тими ж законами вендети, про які я казав. Я справді не знав, як учинити. Моїм обов’язком було повідомити про нього Рендому, але хай мене чорти вхоплять, якщо зроблю це зараз. Мені ще треба дуже багато чого вивідати у нього, а якщо він стане в’язнем в Амбері, дістатися до нього буде набагато складніше. І навіщо взагалі він у лиху годину народився Брандовим сином?

Я повернувся до стільця біля ліжка, де залишив нашу зброю та Люкові карти. Переніс ці речі до іншого кутка, де й улаштувався у зручному кріслі, в якому сидів раніше. Я знову придивився до Козирів. Дивовижно. У мене в руках — букет історичних фактів...

Коли Оберонова жінка Рілга рано постаріла й усамітнилася за містом, він одружився знову, викликавши певне незадоволення своїх дітей — Каїна, Джуліана та Джерарда. Але, аби заплутати поборників чистої генеалогії та родинних законів, улаштував це в такому місці, де час плине значно швидше, ніж у Амбері. Тож можна навести багато цікавих аргументів як за, так і проти того, чи доречно називати його шлюб із Харлою двожонством. Не мені про таке судити. Цю історію я почув від Флори багато років тому. З її розповіді випливало, що вона не дуже приятелювала з дітьми від цього союзу — Девліном і Санд. Тобто Флора схильна вважати це двожонством. Досі мені не траплялося бачити портретів ані Девліна, ні Санд. Жодного з них не було на стінах Палацу. І в розмовах про них майже не згадували. Але ж вони жили в Амбері, хоч і впродовж порівняно короткого часу, поки королевою там була Харла. Коли вона померла, політика, яку провадив Оберон щодо батьківщини їхньої матері, де вони часто гостювали, почала їх засмучувати, отже, трохи згодом вони залишили Амбер, присягнувши ніколи не мати з ним нічого спільного. Врешті-решт, саме таку версію я чув. Цілком можливо, тут відіграли свою роль якісь родинні сварки. Хтозна.

Але ось переді мною були два загублені члени королівської родини, і, очевидно, Люк зблизився з ними, сподіваючись роз’ятрити їхні старі образи та отримати союзників. Він припускав, що це може не спрацювати. Бо два сторіччя — надто довгий термін, аби образи зберігалися й не зблякли. Якщо я правильно зрозумів, саме стільки часу минуло з моменту їхнього від’їзду. У мене навіть промайнула думка, чи не спробувати мені вийти з ними на зв’язок і привітатись. Якщо вони не побажали допомогти Люку, то, найімовірніше, не захочуть допомагати й іншій стороні, про яку тепер довідалися. Мені здавалося цілком пристойним засвідчити їм свою повагу, відрекомендувавшись членом родини, який ніколи раніше з ними не зустрічався. Тож вирішив, що колись зроблю це, але зараз для такого навряд чи слушний момент. Я додав їхні Козирі до власної колоди, сподіваючись використати їх із добрими намірами.

Наступним ішов Далт, заклятий ворог Амбера, наскільки я знав. Я знову придивився до його Козиря й завагався: якщо він справді такий вірний друг Люка, можливо, мені треба повідомити йому про те, що сталося. Можливо, він навіть щось знає про обставини тих подій і згадає щось корисне, яке стане мені у пригоді. Фактично, чим більше я про це розмірковував, пригадуючи його недавню присутність у Вежі Чотирьох Світів, тим більшою ставала спокуса спробувати дістатися до нього. Здавалося, що я навіть зможу з’ясувати, що ж наразі діється у тій фортеці.

Від нерішучості я гриз пальці. Спробувати чи ні? Не бачив жодної небезпеки у такій спробі. Я нічого не збирався розголошувати. І все ж мене не полишали певні побоювання.

Якого біса, вирішив нарешті. Хто не ризикує...

— Алло, алло! — Карта раптом стала прохолодною.

Почулося перелякане:

— Агов!

Зображення ожило, почало рухатися.

— Хто ти? — запитав чоловік, наполовину витягнувши меча і тримаючи правицю на руків’ї.

— Моє ім’я Мерлін, — сказав йому, — і ми з тобою маємо спільного знайомого на ім’я Рінальдо. Я хотів повідомити, що він важко поранений.

Ми все ще перебували між двома реальностями, але бачили один одного матеріальними й абсолютно чітко.

Він був кремезнішим, аніж здався мені на зображенні. Стояв посеред кімнати зі стінами, складеними з каміння, а у вікні ліворуч ясніло блакитне небо та білів куточок хмаринки. Його зелені очі, широко розплющені спочатку, тепер були примружені, а підборіддя здавалося люто випнутим.

— Де він? — запитав Далт.

— Тут, зі мною, — відповів я.

— Оце пощастило! — заревів Далт. Меч опинився у нього в руці, й він кинувся вперед.

Я миттєво відкинув карту геть, але це не перервало контакт. Довелося викликати Лоґрус. Він упав між нами, наче лезо гільйотини, і я відсахнувся назад так, ніби наштовхнувся на оголений дріт під напругою. Єдине, що мене втішало, це те, що Далт, безсумнівно, відчув те ж саме.

— Мерлю, що відбувається? — обізвався хрипло Люк. — Я бачив Далта...

— Еге ж. Я щойно викликав його.

Він трохи підняв голову.

— Навіщо?!

— Розповісти йому про тебе. Він же твій друг, чи не так?

— Ну ти й мудило! — вигукнув Люк. — Це ж саме він так мене змолотив.

Тут на нього напав кашель, і я кинувся до нього.

— Дай мені води, — попросив Люк.

— Іду.

Я пішов до ванної та приніс йому склянку. Підтримував його, поки він сьорбав.

— Мені слід було тебе попередити, — сказав Люк нарешті. — Але ж я і гадки не мав, що ти встрянеш у гру таким чином, навіть не знаючи, що відбувається...

Він знову закашлявся та випив іще води.

— Важко збагнути, про що варто тобі говорити, а про що ні, — продовжив він згодом.

— Чому б не розповісти всього? — запропонував я.

Він злегка похитав головою.

— Не можу. Тебе можуть убити. А ще ймовірніше — нас обох.

— Судячи з того, як розгортаються події, схоже, це може статися незалежно від того, розкажеш ти мені щось чи ні.

Він ледь посміхнувся та зробив іще ковток.

— Це протистояння — особиста справа, — сказав, помовчавши, — і я не хочу нікого сюди вплутувати.

— Наскільки розумію, твої постійні спроби вбити мене щовесни впродовж певного часу — це було теж щось на кшталт особистої справи, — зауважив я. — Але ж я тоді відчував себе певною мірою вплутаним.

— Гаразд, гаразд, — простогнав Люк, опускаючись у ліжку та підіймаючи правицю. — Я вже казав тобі, що припинив це багато років тому.

— Але замахи тривали.

— Не я їх робив.

Ну що ж. Я наважився. Треба спробувати.

— То була Джасра, чи не так?

— Що знаєш про неї?

— Мені відомо, що вона твоя мати, і я здогадуюся, що це також її війна.

Він кивнув.

— Тобто, ти знаєш... Тоді гаразд. Це все спрощує, — Люк замовк, аби відновити дихання. — Це вона задумала ті замахи на тридцяте квітня. Коли я тебе узнав ближче й відмовився, Джасра просто осатаніла.

— Тобто вона продовжувала це самотужки?

Він кивнув.

— Джасра хотіла, щоб ти дістав Каїна, — сказав я.

— Я так і зробив.

— Але інші? Б’юсь об заклад, що вона тисне на тебе, аби прибрати і їх. Але ти не впевнений, що вони того заслуговують.

Мовчання.

— Адже так?

Люк відвів погляд, і я почув, як він скрипнув зубами.

— Ти вже не на гачку, — сказав Люк нарешті. — Я не маю наміру шкодити тобі. А також не дозволю це зробити їй.

— А як щодо Блейза, і Рендома, і Фіони, і Флори, і Джерарда, і...

Він засміявся, і це вартувало йому болісної гримаси та змусило вхопитися за груди.

— Їм нема чого боятися з нашого боку, — сказав Люк, — принаймні зараз...

— Що маєш на увазі?

— Подумай, — пояснив Люк, — я міг козирнутися до мого старого помешкання, налякавши до смерті нових орендарів, і викликати «швидку». Зараз я вже був би в реанімації.

— Чому ж так не вчинив?

— Мені доводилось отримувати й гірші поранення, але вдавалося виборсуватись. А тут я тому, що мені потрібна твоя допомога.

— Он як! І в чому?

Він поглянув на мене, потім знову відвів очі.

— Вона у великій халепі, і ми маємо її врятувати.

— Хто? — спитав я, наперед знаючи відповідь.

— Моя мати, — відказав Люк.

Мені захотілося розреготатись, але я не зміг, побачивши вираз його обличчя. Треба бути справжнім відчайдухом, аби просити мене допомогти врятувати жінку, яка намагалась убити мене, і не один, а багато разів, і чия головна мета життя полягає у знищенні моїх родичів. Чи це справді відчайдушність, чи...

— Мені більше нема до кого звернутися, — зізнався він.

— Люку, якщо тобі вдасться убовкати мене на це, ти заслужиш нагороду «Продавець року», — зауважив я. — Але готовий тебе вислухати.

— У мене знову пересохло в горлі, — поскаржився він.

Я пішов наповнити склянку. Коли приніс її, почув із холу якийсь шум. Я прислухався, поки допомагав Люкові зробити кілька ковтків.

Закінчивши, він кивнув, але мені вже чулися ще якісь звуки. Я приклав палець до губ і вказав на двері. Я поставив склянку, підвівся і перетнув кімнату, прихопивши свій меч.

Проте не встиг дістатися дверей, як почув обережний стук.

— Так? — промовив я, наближаючись до них.

— Це я, — почув голос Вінти. — Я знаю, що Люк там, і хочу його бачити.

— Тобто, ти хочеш його прикінчити? — поцікавився у неї.

— Я вже казала тобі раніше, що не маю таких намірів.

— Виходить, ти не людина, — зробив я висновок.

— Я ніколи й не стверджувала цього.

— Значить, ти не Вінта Бейль, — зауважив я.

Повисло тривале мовчання, а потім:

— Припустимо, що ні.

— Тоді скажи, хто ти.

— Не можу.

— То хоча б дай чесну відповідь, — наказав я, намагаючись зібрати докупи всі свої попередні здогадки, — ким ти була раніше.

— Я не розумію, про що йдеться...

— Чудово розумієш. Вибери когось одного. Будь-кого. Мені однаково.

Знову мовчання, а потім вона сказала:

— Я витягла тебе з вогню, але не змогла впоратися з конем... загинула в озері. Ти загорнув мене у свій плащ...

Це була не та відповідь, на яку я сподівався. Але досить гарна.

Вістрям меча я підняв клямку. Вона штовхнула двері й подивилася на меч у мене в руці.

— Вельми драматично, — зауважила.

— Ти мене переконала, — парирував я, — розповідями про те, які небезпеки оточують мене з усіх боків.

— Здається, цього було недостатньо, — посміхнулася вона.

— Що маєш на увазі? — запитав її.

— Я не чула, щоб ти питав Люка про блакитні камінці й про те, чи не з їхньою допомогою він тебе відшукує.

— Тобто, ти підслуховувала.

— Звичка завдовжки як життя. Ще з часів Землі.

Я повернувся до Люка й відрекомендував її:

— Люку, це Вінта Бейль... у деякому сенсі...

Люк підняв правицю, не відводячи погляду від її обличчя.

— Я хотів би дізнатись одну річ, — почав він.

— Закладаюся, що хотів би, — відреагувала вона. — Я тебе збираюся вбити чи ні? Гадай і далі. Я ще не вирішила. Пам’ятаєш, яку тебе закінчився бензин на північ від Сан-Луїс-Обіспо[58], і ти виявив, що пропав твій гаманець? Тобі довелося позичити гроші у подружки, аби повернутися додому. А вона потім змушена була двічі нагадувати тобі, щоб ти їх нарешті повернув.

— Звідки ти це знаєш? — прошипів Люк.

— Якось ти встряв у бійку з трьома байкерами, — вела вона далі. — Тоді ледве не втратив око, коли один із них обвив твою голову ланцюгом. Я бачу, ти геть зцілився. Шраму не видно...

— Але ж я переміг, — докинув Люк.

— Так, небагато знайдеться людей, спроможних підхопити «Харлей» і жбурнути його, як це зробив ти.

— Я мушу знати, звідки ти про це довідалася.

— Можливо, я розповім тобі. Колись, — сказала вона. — Я згадала про ці події лише для того, аби змусити тебе бути відвертим. Зараз маю намір поставити тобі кілька запитань, і твоє життя залежатиме від того, наскільки чесними будуть відповіді. Зрозумів?

— Вінто, — втрутився, не витримавши, я, — ти казала, що не збираєшся вбивати Люка.

— Це не в топі моїх невідкладних справ, — відрізала вона. — Але якщо він якось до них причетний, то потрапить туди.

Люк позіхнув і пробурмотів:

— Я розкажу тобі про блакитні камені. Наразі я не посилав жодного переслідувача, який би полював на Мерліна з цими блакитними камінцями.

— А Джасра могла запустити когось у такий спосіб по сліду?

— Цілком можливо. Не знаю.

— А що ти скажеш про тих, хто напав на нього минулої ночі в Амбері?

— Уперше чую, — сказав він і заплющив очі.

— Подивися сюди, — наказала вона, витягуючи з кишені блакитний ґудзик.

Люк розплющив очі й покосився на нього.

— Упізнаєш?

— Ні, — відповів, знову стуляючи повіки.

— І ти не плануєш жодного лиха для Мерліна?

— Це правда, — відповів Люк, і його голос зовсім потихшав.

Вона знову відкрила рота, але я сказав:

— Дай йому поспати. Він нікуди не дінеться.

Вінта нагородила мене злим поглядом, потім кивнула і мовила:

— Твоя правда.

— Отже, що збираєшся робити тепер? Убити його, поки він у відключці?

— Ні, — запевнила вона. — Він не бреше.

— Невже це щось змінює?

— Так, — констатувала Вінта. — На деякий час.

7

Я справді непогано виспався вночі, попри все, навіть попри віддалені собачі бої, що, відповідно, супроводжувалися виттям. Вінта не виявляла бажання продовжити нашу сесію запитань та відповідей, а я не хотів, щоб вона знову напосіла на Люка. Я вмовив її залишити нас і піти відпочити, а сам влаштувався на ніч у зручному кріслі, поклавши ноги на інше. Сподівався наодинці з Люком повернутися до нашої розмови. Пам’ятаю, як перш ніж заснути, я тихенько розсміявся, намагаючись зрозуміти, кому з них не довіряю менше.

Я прокинувся з першими променями сонця й першою хвилею пташиних суперечок. Кілька разів гарненько потягнувся й попростував до ванної кімнати. Не встиг я завершити вранішнє омивання, як почув, що Люк закашлявся й прошепотів моє ім’я.

— Якщо ти тільки не стікаєш кров’ю, зачекай хвилинку, — відгукнувся, витираючись рушником. — Принести тобі води? — запитав я.

— Так. Принеси трохи.

Перекинувши рушник через плече, я приніс йому попити.

— Вона все ще десь поблизу? — запитав Люк.

— Нема.

— Дай мені склянку і подивись у холі, будь ласка. Я впораюся.

Кивнувши, я віддав йому склянку з водою. Намагаючись не шуміти, повільно відчинив двері. Тоді вийшов до холу, перетнув його й зазирнув за ріг. Ніде нікого.

— Усе чисто, — прошепотів я, повернувшись до кімнати.

Люк зник. За мить я почув, що він вовтузиться у ванній кімнаті.

— Якого біса?! Я б тобі допоміг, — дорікнув йому.

— Я здатний відлити без сторонньої допомоги, — відповів той, заходячи до кімнати невпевненими кроками та притримуючись здоровою рукою за стіну. — Хотів подивитися, на що у мене стане сил, — додав він, опускаючись на край ліжка. Провів рукою собі по ребрах. — От лайно! Як же болить!

— Чекай, я допоможу тобі лягти.

— Дякую. Слухай, не кажи їй, що я можу трохи рухатися.

— Домовилися, — погодився з ним. — Заспокойся, полеж тихо.

Він покрутив головою і заперечив:

— Мушу багато чого тобі сказати, доки Вінта тут знову не намалювалась. А вона ось-ось з’явиться, можеш мені повірити.

— Ти в цьому впевнений?

— Так. Вона не людина і налаштована на обох нас більше за будь-який блакитний камінь. Із твоєю магією я незнайомий, але маю власну і знаю, що вона каже мені. До речі, я почав придивлятися до неї саме тому, що ти запитав, хто така ця Вінта. До речі, а сам ти вже її розкусив?

— Ні, не до кінця.

— Хочу сказати, що вона може міняти тіла, наче сукні. А ще мандрувати Тінями.

— Тобі про щось кажуть імена Меґ Девлін чи Джордж Генсен? — запитав я.

— Ні. А мусять?

— Не думаю. Але вона була ними обома, впевнений.

Я не згадав про Дена Мартінеса, не тому, що у них із Люком трапилася перестрілка і ця згадка могла б іще збільшити його до неї недовіру, а тому, що не хотів, аби він знав, що я в курсі його партизанських оборудок у Нью-Мексико. А він склав би два та два докупи.

— Вона була і Ґейл Лампрон теж.

— Ота твоя стара подружка, ще у студентські роки?

— Так. Щойно я її побачив, одразу помітив щось знайоме. Але здогадався лише пізніше. У неї всі особисті манери Ґейл — як Вінта повертає голову, які жести робить, як дивиться під час розмови. А потім Вінта згадала про дві події, свідками яких, окрім мене, могла бути тільки Ґейл.

— Тоді, схоже, вона хотіла, щоб ти здогадався.

— Я теж так думаю, — погодився він.

— То чому б їй просто не сказати про це?

— Гадаю, вона не може. Має на собі щось таке, може, закляття... але мені важко визначити, що саме, бо вона не є людиною.

— З цим більш-менш зрозуміло, — зауважив я. — А тепер скажи мені...

— Давай іншим разом, — запропонував Люк. — Мені треба вибиратися звідси.

— Я розумію твоє бажання забратись якомога далі від неї... — почав я.

Він похитав головою і сказав:

— Не в тому річ. Я маю вдарити по Вежі Чотирьох Світів.

— Ти тепер у такому стані...

— Ось про це я й кажу. Мені треба вибратися звідси, щоб поліпшити свій стан. Гадаю, старий Шару Гаррул вирвався на волю. Тільки так я можу пояснити те, що сталося.

— А що сталося?

— Я отримав сигнал тривоги від матері. Вона повернулася до Вежі Чотирьох Світів після того, як я висмикнув її з твоїх рук.

— Чому?

— Що — «чому»?

— Чому вона попрямувала до Вежі?

— Бо ця Вежа — місце сили. Оскільки там перетинаються чотири світи, то вивільняється величезна незв’язана сила, якою може скористатися адепт...

— Там справді перетинаються чотири світи? Тобто, залежно від того, який обереш напрямок, ти можеш опинитися в різних Тінях?

Він якусь мить уважно дивився на мене, не відповідаючи.

— Так, — сказав нарешті, — але я нізащо не розповім тобі в усіх подробицях, як це працює.

— А якщо ти скажеш мені надто мало, я нічого не зрозумію. Отже, Джасра вирушила до Вежі, щоб отримати більшу силу, а натомість потрапила в халепу. Вона покликала на допомогу тебе. До речі, навіщо їй знадобилася ця сила?

— М... м... Ну, добре. У мене виникли проблеми з Колесом-Привидом. Мені здавалося, що я майже вмовив його перейти на наш бік, але, на її погляд, я просувався уперед надто повільно. Тому вона, схоже, вирішила накласти на нього потужне закляття та...

— Зачекай. Ти розмовляв із Привидом? А як з ним зв’язався? Ті Козирі, що ти намалював, для цього не годяться.

— Знаю. Я дійшов до нього.

— Як тобі це вдалося?

— Пройшов із аквалангом. Начепив костюм для підводного плавання і балони з киснем.

— Ну, ти й сучий син! Несподіване рішення!

— Мене ж не просто так призначили провідним комівояжером у «Ґранд Д». Я майже переконав його, до речі. Але вона дізналася, де я тебе заховав, і вирішила спробувати форсувати події, узявши тебе під контроль, а тоді скористатися тобою для укладання угоди, стверджуючи, що ти нібито на нашому боці. Я вважав, що Джасра вирушить до Кашфи, але вона попрямувала до Вежі. Як я вже сказав, для того, щоб накласти на Привида потужне закляття. Гадаю, якісь її дії випадково звільнили Шару, він знову захопив Вежу та ув’язнив її. У будь-якому разі я отримав від неї те розпачливе повідомлення, тому...

— А як довго був там ув’язнений цей старий чаклун? — запитав я.

Люк хотів знизати плечима, але вчасно передумав.

— Чорт забирай, звідки мені знати? Зрештою, яка різниця? Він був вішаком для плащів ще тоді, коли я був дитиною.

— Вішаком?

— Еге ж. Він зазнав поразки у чаклунському двобої. Не знаю, чи це вона його перемогла, чи тато. Хто б це не був, але переможець заскочив цього посеред його спроби накласти закляття, з розпростертими руками й таке інше. У такій позі він і закам’янів чи, радше, задерев’янів. Згодом його пересунули до вестибюля, поставили біля вхідних дверей. Усі кидали на нього свої плащі й капелюхи. Слуги час від часу змахували з нього порох. Коли я був малий, то одного разу навіть вирізав на його нозі своє ім’я, мов на дерев’яному стовпі. Завжди ставився до нього, як до меблів. Але згодом я почув, що його свого часу вважали майстерним чаклуном.

— А цей тип колись чіпляв на себе синю маску під час роботи?

— Мене можеш навіть не питати. Я нічого не знаю про його методи. До того ж, не варто заглиблюватись у теоретичні питання, а то вона буде тут перш ніж ми закінчимо. І взагалі, може, нам краще забратися звідси просто зараз, а решту я розповім тобі згодом.

— У жодному разі! — заперечив я. — Ти, як сам сказав минулого вечора, мій в’язень. Я був би повним ідіотом, якщо б дозволив тобі піти звідси, не дізнавшись до біса більше, ніж знаю наразі. Ти є загрозою для Амбера. Та клята бомба, яку ти швиргонув на нас під час похорону, була цілком реальною. Гадаєш, я дам тобі змогу завдати нам нового удару?

Він посміхнувся, але посмішка швидко залишила його обличчя.

— І чому ти народився сином Корвіна? — мовив Люк. Подумавши, він запитав: — Якщо я дам слово честі, цього тобі вистачить?

— Не знаю. Якщо мої дізнаються, що ти був у мене в руках і я тебе відпустив, то не обберуся клопоту. І на яких умовах ти пропонуєш дати слово? Чи присягнеш відмовитися від своєї війни проти Амбера?

Він закусив губу.

— Я просто не можу цього зробити, Мерлю.

— Ти не все мені кажеш, чи не так?

Люк кивнув. А тоді раптом знову усміхнувся.

— Але зроблю тобі пропозицію, від якої ти не зможеш відмовитися.

— Люку, навіть не намагайся випробовувати на мені свої комівояжерські штучки.

— Дай мені лише хвилинку, добре? І ти зрозумієш, чому не можеш відкинути мою пропозицію.

— На це я не клюну, Люку...

— Лише одну хвилину. Шістдесят секунд. А коли закінчу говорити, можеш відмовитися.

— Добре. Я слухаю.

— Так ось. Я маю певну інформацію, життєво важливу для безпеки Амбера, і певен, що ніхто тут про неї й не здогадується. Допоможи мені, — і вона твоя.

— Чого б це ти раптом захотів ділитися з нами такою інформацією? Це ж наче на шкоду твоїм власним позиціям...

— Я не хочу, і це справді мені на шкоду. Але то все, що я маю, аби укласти з тобою угоду. Допоможи мені злиняти звідси до місця, яке я обрав, бо там час плине настільки швидко, що за місцевим часом Вежі я оклигаю за якусь добу.

— І за амберським часом — теж, наскільки розумію.

— Точно. Ну, тоді... Ой... от лайно...

Він упав на ліжко, вчепившись у груди здорового рукою, й застогнав.

— Люку!

Підвівши голову, він підморгнув мені, скосив очі на двері й застогнав іще голосніше.

За мить у двері постукали.

— Заходь, — сказав я.

Вінта ступила до кімнати й обвела поглядом нас обох. Якусь мить, здалося мені, вона дивилася на Люка зі справжньою турботою. Потім підійшла до ліжка та поклала руки йому на плечі. Так простояла близько пів хвилини, а тоді виголосила:

— Ти житимеш.

— Наразі, — відповів Люк. — Навіть не знаю, добре це чи погано. — Раптом обійняв її здорового рукою, притягнув до себе й поцілував. — Привіт, Ґейл, — сказав. — Давно не бачилися.

Вона забрала руки не так швидко, як могла б.

— Тобі, здається, вже краще, — зауважила, — і, бачу, Мерль про тебе добре турбувався. — Легка посмішка ковзнула по її губах, а тоді вона мовила: — Й справді, давно, сліпий і глухий спортсмене... Ти все ще любиш окату яєчню?

— Еге ж, — підтвердив Люк. — Але не з шістьох яєць. Мабуть, сьогодні вистачить двох. Кепсько почуваюся.

— Гаразд, — сказала вона. — Ходімо, Мерлю, мені потрібні твої поради.

Люк виразно подивився на мене, без сумніву, побоюючись, що вона захоче погомоніти зі мною наодинці саме про нього. Я сумнівався, чи варто залишати його без нагляду, навіть попри те, що всі його Козирі були у мене в кишені. Не знав точно, на що він спроможний, а його наміри для мене й узагалі були загадкою. Тому не пішов за нею.

— Може, комусь варто залишитися біля пораненого, — зауважив я.

— Нічого з ним не станеться, — сказала вона. — Тимчасом мені потрібна твоя допомога, якщо не хочу лякати слуг.

З іншого боку, може, вона хоче повідомити мені щось важливе...

Я знайшов сорочку і натягнув її, пригладив рукою волосся.

— Добре, ходімо, — сказав. — Ми ненадовго, Люку.

— Агов! — озвався він. — Подивися там, чи не знайдеться для мене ціпок абощо... чи, може, виріж мені якусь тростину...

— Ти не надто квапиш події? — застерегла Вінта.

— Ніколи не можна знати напевне, — відказав Люк.

Отже, прихопивши свій меч, я пішов за Вінтою. Коли ми спускалися сходами, мені спало на думку, що будь-хто з нас, залишившись удвох з одним із нашої трійці, зможе сказати щось про відсутнього.

Щойно ми відійшли настільки, що Люк не міг нас почути, Вінта зауважила:

— Він ризикував, звернувшись до тебе.

— Так.

— Тобто, справи у нього були кепські, якщо тільки від тебе він міг чекати допомоги.

— Погоджуюся.

— Але, гадаю, йому потрібно ще щось, окрім місця, де він може переховатися.

— Можливо.

— Якого чорта — «можливо»?! Він уже мав попросити тебе про щось.

— Може, й так.

— То попросив чи ні?

— Вінто, очевидно, ти уже розповіла мені все, чим мала намір зі мною поділитись. Я зробив так само. Ми квити. Я не мушу тобі нічого пояснювати. Якщо захочу повірити Люкові, то так і зроблю. Але я ще нічого не вирішив.

— Отже, він уже торував дорогу до тебе. Можливо, я б допомогла тобі вирішити, якби ти розповів мені, про що йдеться.

— Ні, дякую. Ти нічим не краща за нього.

— Дбаю про твою безпеку. Не розкидайся союзниками.

— Я й не розкидаюся, — відказав я. — Але якби ти забажала помислити над цим, то зрозуміла б, що я знаю Люка значно краще, ніж тебе. Мені відомо, де не можу на нього покластися, а де можу.

— Сподіваюся, ти не поставиш на кін своє життя.

Я посміхнувся.

— Ні, щодо цього я консервативний.

Ми зайшли до кухні, і там Вінта поговорила з жінкою, якої я ще не бачив, схоже, з кухаркою. Розпорядившись щодо нашого сніданку, вивела мене крізь бічні двері у патіо. Звідти вона показала на гайок трохи на схід від будинку.

— Там зможеш знайти палицю для Люка, — сказала.

— Сподіваюся, — відповів я, і ми вирушили в тому напрямку. — Отже, ти й насправді була Ґейл Лампрон, — раптом порушив я мовчання.

— Так.

— Я геть не розумію цієї чортівні зі зміною тіл.

— А я й не збираюся тобі нічого пояснювати.

— А чому, можеш сказати?

— Нє-а.

— Не можеш чи не хочеш?

— Не можу.

— Але якщо я вже дещо знаю, ти можеш мені трохи підказати?

— Можливо. Кажи.

— Коли ти була Леном Мартінесом, то стріляла в одного з нас. У кого саме?

— У Люка.

— Чому саме в нього?

— Я переконалася, що він не той... що він становить загрозу для тебе...

— ...а ти, насамперед, хотіла мене захистити, — завершив я замість неї.

— Так і було.

— Що маєш на увазі, кажучи: «Він не той...»?

— Я просто обмовилася. Дивись, он там придатне дерево.

— Надто дебеле, — хмикнув я. — Гаразд, пішли туди.

Я попрямував углиб запусту. Праворуч від мене було наче багато таких деревець, як треба.

Рухаючись крізь мереживо чітких ранкових тіней, ступаючи по вологому від роси листю, що налипало мені на чоботи, раптом праворуч від себе помітив незрозумілі відбитки... ланцюжок відбитків, що тягнувся ще далі праворуч, а там...

— Що це таке? — запитав дещо риторично, бо не вважав, що Вінта має відповідь, і попрямував до темної купи, котра зливалася з густим затінком біля підніжжя старого дерева.

Я підійшов першим. Це був один із собак Бейля, великий каштановий пес. Йому розірвали горлянку. Темна кров уже встигла запектись, і по тілу снували перші комахи. Ще правіше побачив рештки меншого собаки, з вирваними нутрощами.

Я обстежив галявинку навколо собачих тіл. У вологу землю вкарбувалися відбитки велетенських лап. Але це були не трипалі відбитки тих собакоподібних убивць, з якими мені вже доводилося стикатися. Ці скидалися на відбитки хоч і величезної, але звичайного виду собаки.

— Мабуть, саме це я чув уночі, — зауважив. — Іще подумав, що то схоже на собачі бої.

— Коли це було? — спитала вона.

— Трохи згодом після того, як ти пішла. Я вже починав засинати.

Раптом вона повелася дивно. Стала на коліна, нахилилась низько і взялася обнюхувати слід.

Коли підвелася, я побачив, що Вінта дещо здивована.

— Що ти знайшла? — запитав її.

Вона покрутила головою, дивлячись на північний схід.

— Точно не знаю, — мовила після невеличкої паузи, — але, здається, воно пішло в той бік.

Я обстежив землю в напрямку, який вказала Вінта, рухаючись уздовж ледь помітного сліду. Справді, сліди й далі тягнулися на північний схід, але за кількасот футів я їх загубив, бо гай закінчився. Довелося повернутися назад.

— Гадаю, один із псів напав на інших, — припустив я. — Нам краще знайти палицю та вирушати назад, поки наш сніданок не вистиг.

Коли ми повернулися до будинку, я дізнався, що Люкові вже віднесли їжу. Я вагався, як мені вчинити. Хотілося, прихопивши сніданок, теж піднятися нагору та приєднатися до Люка, щоби продовжити нашу з ним розмову. Але, в такому разі, Вінта піде зі мною, а в її товаристві така розмова, хоч би там як, не відбудеться. Тоді й із нею за сніданком мені також не переговорити. Тому доведеться поснідати вдвох із Вінтою, а це означатиме, що Люк перебуватиме наодинці довше, ніж я хотів.

Тому я пішов за нею, коли вона сказала: «Поїмо ось тут», — і завела мене до великої зали. Я здогадався, чому Вінта обрала саме це приміщення: бо відчинене вікно моєї кімнати виходило на патіо, і Люк міг почути нашу розмову, якби ми влаштувалися на сніданок там.

Ми сіли скраєчку довгого столу з темного дерева, і нам подали сніданок.

Коли знову залишилися самі, Вінта спитала:

— Що ти збираєшся робити тепер?

— Ти про що? — перепитав я, смакуючи виноградним соком.

Вона подивилася нагору.

— Про нього, — мовила. — Забереш його до Амбера?

— Це здається логічним вчинком, — відповів я.

— От і добре, — погодилася вона. — Мабуть, тобі варто незабаром переправити його туди. У палаці є пристойні фахівці з медицини.

Я кивнув.

— Так, є.

Ми трохи поїли мовчки, тоді вона уточнила:

— Ти так і збираєшся зробити, правда ж?

— Чому питаєш?

— Бо вчинити інакше було б дурістю. Зрозуміло, що Люк не хоче потрапити до Амбера. Отже, намагатиметься вмовити тебе на щось інше — таке, що дасть йому певну свободу, доки він одужуватиме. Ти ж знаєш, як він уміє вішати локшину на вуха. Будь-яку маячню зможе подати так, наче це чудова ідея. Ти маєш пам’ятати, що він ворог Амбера, і коли Люк зможе знову діяти, він тебе позбудеться.

— У цьому є сенс, — мовив я.

— Я ще не закінчила.

— Хіба?

Вона посміхнулась і знову поклала собі до рота щось, аби змусити мене чекати на продовження. Нарешті сказала:

— Він навмисне прийшов саме до тебе. Міг заповзти в будь-яку з безлічі схованок і зализувати там рани. Але він обрав тебе, бо йому щось від тебе потрібно. Так, він ризикує, але все прорахував. Не ведися на це, Мерлю. Ти йому нічого не винен.

— Не розумію, чому ти вважаєш мене неспроможним подбати про себе, — відповів я.

— Я такого ніколи не казала, — заперечила вона. — Але деякі рішення мають бути дуже точно збалансованими. Будь-яка зайва дрібка, покладена на терези, може змінити геть усе. Ти знаєш Люка, однак я теж його знаю. Наразі не резон давати йому лазівку.

— Це в тебе пунктик, — відповів я.

— Отже, ти вирішив надати йому те, чого він прагне!

Я посміхнувся й відсьорбнув кави.

— Чорт забирай, він тільки недавно отямився і ще не встиг нічого мені запропонувати. Я в курсі того, про що ти кажеш, але хочу знати, що він замислив.

— Я ж не кажу, що ти не мусиш спробувати дізнатись якомога більше. Лише хотіла нагадати тобі, що розмовляти з Люком — інколи те ж саме, що спілкуватися з драконом.

— Ще б мені не знати...

— І що більше ти чекаєш, то важче воно буде, — додала Вінта.

Я зробив великий ковток, а вже тоді запитав:

— Він тобі подобався?

— Подобався? — перепитала вона. — Так. Він і досі мені подобається. Але зараз це неважливо.

— Не впевнений, — кинув я.

— Що хочеш сказати?

— Ти не нашкодиш йому без вагомої на те причини.

— Так, я цього не зроблю.

— Наразі він не є для мене загрозою.

— Схоже, так.

— Припустимо, я залишу його тут, під твоєю опікою, а сам вирушу до Амбера — пройти Лабіринт та підготувати там усіх?

Вона енергійно крутнула головою:

— Ні! Я не візьмуся... Не можу цього разу перебрати на себе відповідальність.

— Чому?

Вона завагалася.

— І, будь ласка, не кажи знову, що ти не можеш мені відповісти, — продовжив я. — Знайди спосіб сказати те, що ти можеш сказати.

Вона почала говорити, дуже повільно, наче ретельно добираючи кожне слово.

— Тому, що для мене важливіше наглядати за тобою, а не за Люком. Тобі все ще загрожує небезпека, незрозуміла для мене, хоча, схоже, вона більше не виходить від нього. Охороняти тебе від цієї незнаної небезпеки — завдання, що має вищий пріоритет, аніж пильнувати його. Ось чому не можу залишатися тут. Якщо ти повернешся до Амбера, я теж повернуся туди.

— Вдячний тобі за турботу. Але не хочу, щоб ти висіла у мене на хвості.

— Ніхто з нас не має вибору.

— А якщо я просто козирнуся звідси до якоїсь віддаленої Тіні?

— Мені доведеться перенестися туди слідом за тобою.

— У цьому вигляді чи в якомусь іншому?

Вона відвела очі. Потикала виделкою у тарілку.

— Адже ти вже визнала, що можеш ставати іншою людиною. Розшукаєш мене за допомогою певного чаклунства, а тоді заволодієш кимось поблизу моєї особи.

Вона зробила ковток із горнятка з кавою.

— Може, щось не дозволяє тобі зізнатися, — вів я далі, — але знаю, що це так.

Вона кивнула, майже непомітно, і взялася за їжу.

— Припустимо, козирнуся просто зараз, — продовжив я, — а ти перенесешся слідом, як умієш це робити, — я знову пригадав свою телефонну розмову з Меґ Девлін та місіс Генсен. — Тоді справжня Вінта Бейль прокинеться у власному тілі з провалом у пам’яті, так?

— Так, — неголосно відповіла вона.

— І Люк опиниться в товаристві жінки, яка з радістю його знищить, якщо тільки здогадається, хто він такий.

Вона легенько посміхнулася:

— Це так.

Ми продовжували їсти мовчки. Вона спробувала вплинути на мій вибір, змусити мене козирнутися назад до Амбера й прихопити Люка з собою. Я не люблю, коли мною маніпулюють чи змушують мене щось робити. Це викликає у мене рефлективне бажання вчинити не так, як від мене очікують.

Доївши, я ще раз налив кави Вінті й собі. Роздивляючись колекцію собачих портретів на стіні навпроти, зробив ковток. Чудовий аромат. Я нічого не казав, бо не міг вигадати, що ще мовити.

Урешті-решт заговорила Вінта:

— То що ж ти збираєшся робити?

Я допив каву й підвівся.

— Збираюся віднести Люкові цей ціпок.

Присунувши стілець на місце, я попростував до кутка кімнати, де залишив палицю.

— А далі? — запитала вона. — Що робитимеш далі?

Зважуючи на руці палицю, я подивився на Вінту. Вона сиділа дуже прямо, поклавши долоні на стіл. Крізь її риси знову проступала маска Немезиди, а повітря між нами здавалося наелектризованим.

— Те, що мушу робити, — відказав я і попрямував до дверей.

Щойно опинившись поза кімнатою, наддав ходи. Коли ступив на сходи і переконався, що вона не йде за мною, помчав нагору, перестрибуючи через сходинки. На бігу я витягнув свою колоду й відшукав потрібну карту.

Люк відпочивав, відкинувшись на подушки, коли я забіг до кімнати. Таця, на якій йому сервірували сніданок, стояла на невеличкому стільці біля ліжка. Я замкнув двері.

— Що трапилося, старий? На нас напали, чи що? — запитав Люк.

— Підіймайся, хутко!

Я прихопив його зброю й наблизився до ліжка. Посадив Люка, смикнувши за руку, і дав йому ціпок та меч.

— На мене тиснуть, — сказав йому, — а я не збираюся передавати тебе Рендому.

— Приємно чути.

— Але ми маємо вшиватися. Просто зараз.

— Мене це цілком влаштовує.

Опершись на ціпок, він повільно підвівся з ліжка. У холі почувся шум. Але було вже пізно. Я підніс карту до очей і сконцентрувався на ній. У двері загупали.

— Ти щось намислив, і я боюся, що це якась дурня, — гукнула Вінта крізь двері.

Я не відповів. Картинка проступала вже чіткіше.

Під потужним ударом одвірок тріснув, і замок вирвався. Люк, здається, нарешті зрозумів, що коїться, коли я схопив його за руку.

— Вперед, — сказав я.

Вінта увірвалась у кімнату, але я вже вів Люка за собою. Очі у неї горіли полум’ям, вона витягнула руки вперед, намагаючись нас затримати.

— Ти дурень! — заволала, і мені здалося, що крик цей перейшов у виття, коли її постать розтанула в райдужному сяянні, узявшись брижами.

Ми стояли на клаптику трави, і Люк, якому відібрало дух, нарешті глибоко видихнув.

— Любиш ти екстрим, друзяко, — зауважив він, а тоді роззирнувся навкруги й упізнав місцевість. Криво посміхнувся.

— Хто б міг подумати... — протягнув Люк. — Кришталева печера.

— Із власного досвіду можу сказати, — мовив я, — що плин часу тут приблизно такий, як ти замовляв.

Він кивнув, і ми помаленьку попростували до високого синього пагорба. — Там залишилася купа пайків, — додав я, — і спальник має бути на місці.

— Він знадобиться, — визнав Люк.

Йому не вистачило дихання, і він зупинився перепочити на півшляху. Я бачив, як Люк ковзнув поглядом по розкиданих кістках ліворуч од нас. Тут минули місяці відтоді, як двійко найманців, які відсунули кам’яну брилу, полягли трупом, і падлоїди добре виконали свою роботу. Люк пересмикнув плечима, ледь поточився вперед, ухопився за синю скелю. Обережно сів на камінь.

— Доведеться трохи зачекати, — сказав, — перш ніж зможу піднятися схилом, навіть із твоєю допомогою.

— Звісно. Можемо тим часом договорити. Наскільки я пригадую, ти збирався зробити мені пропозицію, від якої я не зможу відмовитись. Я мав доправити тебе у місце, таке, як це, де ти зможеш одужати швидко, якщо порівняти з тим, як плине час у Вежі. Ти ж, своєю чергою, мав поділитися зі мною життєво важливою для безпеки Амбера інформацією.

— Так, — погодився він, — але ти ще не чув продовження моєї історії. Вона стосується справи.

Я присів навпочіпки навпроти нього.

— Ти зупинився на тому, що твоя мати втекла до Вежі, там, очевидно, вскочила у рахубу і звернулася до тебе по допомогу.

— Правильно, — підтвердив Люк. — Тому я облишив свої спроби щодо Колеса-Привида й кинувся її рятувати. Зв’язався з Далтом, і він погодився взяти Вежу приступом.

— Корисно мати знайомою банду найманців, здатних будь-якої миті надати послуги, — зауважив я.

Люк дивно поглянув на мене, але я сидів з невинним виразом обличчя.

— Отже, ми провели військо Тінями й пішли штурмувати Вежу, — він продовжив. — Це нас ти мав бачити, коли був там.

Я задумливо кивнув.

— Мені здалося, що ви зуміли взяти штурмом мури. Що далі пішло не так?

— Я й досі не знаю, — відказав Люк. — Усе йшло добре. Їхня оборона сипалася, ми тиснули, і раптом Далт напав на мене. Ми деякий час билися нарізно; тоді він виринув з натовпу й атакував мене. Спочатку я подумав, що він не впізнав мене, бо ми були вкриті кіптявою та кров’ю, і гукнув йому, що це я. Але він і надалі насідав на мене. Ось чому йому вдалося мене так розмалювати. Я деякий час не завдавав ударів у відповідь, бо вважав, що це непорозуміння й він за мить побачить свою помилку.

— Гадаєш, він продався за гроші? Чи давно планував тебе вбити?

— Не хотів би так думати...

— То він діяв під закляттям?

— Можливо. Не знаю.

Дивна думка промайнула в мене.

— Він знав, що це ти вбив Каїна? — запитав я.

— Ні, я взяв собі за правило нікому не розповідати, що роблю.

— Ти мене не дуриш, бува?

Він розреготався і зробив рух, схоже, бажаючи, поплескати мене по плечі, але пересмикнувся від болю й передумав.

— Чому ти питаєш? — буркнув Люк.

— Не знаю. Просто з цікавості.

— Зрозуміло... Може, ти поможеш мені видряпатися на схил та спустися всередину, аби я подивився, що за припаси ти мені лишаєш?

— Чому б і ні? — я підвівся, допоміг звестися на ноги й Люкові. Ми пішли вгору, тримаючись правого боку, де підйом був не такий крутий. Потихеньку я дотягнув його до маківки.

Щойно ми опинилися нагорі, він кинув ціпок і зазирнув до отвору.

— Непросто буде для мене туди спуститися, — констатував. — Гадав, що ти притягнеш із комори барило, і я ступну на нього... Але тепер бачу, що глибина більша, ніж мені здавалось. От чорт! Це ж рани знову відкриються...

— Так-так... — пробурмотів я. — Зачекай. Маю ідею.

Залишивши його біля входу, я збіг схилом униз і пішов праворуч, огинаючи пагорб, доки мене закрили від Люкових очей аж два сині відроги.

Я не хотів без потреби користатися Лоґрусом у його присутності. Не бажав, аби він бачив, як і що я роблю, і не хотів, аби він розумів, на що я здатний, а на що ні. Не дуже люблю дозволяти людям дізнаватися щось про мене.

Лоґрус з’явився за моїм викликом, і я увійшов у нього, видовжив руки крізь нього. Моє побажання сформулювалось і стало метою. Я послав свою думку на пошуки... Далі, ще далі...

Мені довелося подовжувати свої руки в Лоґрусі до біса далеко. Це місце, де ми зараз, схоже, справді якась глухомань для Тіней...

Є.

Я не став смикати, а потягнув, повільно, але наполегливо. Відчув, як вона посунулася до мене крізь Тінь.

— Агов, Мерлю! З тобою все в порядку? — почув я голос Люка.

— Ага, — відповів я, не прискорюючи своїх рухів.

Ближче, ще ближче...

Ось вона!

Я похитнувся, коли витягнув її сюди, бо ухопився за неї надто близько до одного кінця. Другий кінець ударився об землю й підскочив. Отож я перехопив її посередині, підняв та поніс.

Я приставив її до схилу, там, де підйом був крутий, і вибрався вгору дуже швидко. Далі я тягнув її за собою.

— Так, а де ти взяв драбину? — запитав Люк.

— Знайшов, — відповів я.

— А що це на ній отут, збоку? Схоже на свіжу фарбу!

— Може, хтось загубив її нещодавно.

Я почав спускати драбину крізь отвір. Вона сягнула дна, і ще кілька футів залишилися виступати над отвором. Трохи пересунув її, щоб не хиталася.

— Полізу першим, — сказав я, — і підхоплю тебе, якщо треба.

— Спустиш спочатку ціпок і мій меч?

— Звісно.

Я спустив Люкову амуніцію драбиною. Поліз угору за ним, але він уже став на драбину і почав спускатися.

— Ти маєш колись навчити мене цього фокуса, — проказав Люк, важко дихаючи.

— Не знаю, про що це ти, — відказав я.

Він спускався повільно, зупиняючись перепочити на кожній сходинці, й, коли ми спустилися до печери, геть побуряковів і засапався. Важко опустився на землю, притискаючи долоню правиці до лівого боку, до ребер. Посидівши так кілька секунд, він трохи відкинувся назад, обпершись спиною об стіну.

— Ти як, нормально? — запитав я.

Він кивнув.

— За кілька хвилин оговтаюся. Коли тебе прохромлять наскрізь, сил тобі це не прибільшує.

— Дати тобі ковдру?

— Ні, дякую.

— Тоді посидь тут, а я піду перевірю комору, чи досить там харчів. Принести тобі щось?

— Принеси води, — попросив Люк.

Припаси виявилися в порядку, а спальник і досі лежав там, де я його залишив. Я повернувся з питвом для Люка, з іронією згадуючи, як він так само приніс води мені.

— Схоже, ти стаєш на відгодівлю, — сказав я. — Харчів тут купа.

— Ти не все вино випив? — запитав Люк, сьорбаючи воду.

— Ні.

— От і добре.

— Ти сказав, що маєш надзвичайно важливу для Амбера інформацію, — нагадав я. — Не хочеш розповісти, що мав на увазі?

Він посміхнувся.

— Не зараз, — відказав.

— Я гадав, ми домовилися...

— Ти не дослухав мене до кінця. Нас перервали.

Я похитав головою. Втім...

— Добре, нас перервали, — визнав я. — А тепер докажи до кінця.

— Маю оклигати, щоб вирушити до Вежі та врятувати свою матусю...

Я кивнув, погоджуючись.

— ...а інформацію ти отримаєш, коли ми разом з тобою її звільнимо.

— Ні! Зачекай! Ти, чорт забирай, забагато хочеш!

— Те, що я скажу, того варте.

— Схоже, я маю купити кота в мішку.

— Так, боюся, що тобі доведеться це зробити. Але повір мені, ти маєш про це довідатися.

— А що, як ти запізнишся зі своєю інформацією?

— Ні, я розрахував час. Одужаю за пару днів за Амберським часом. Так скоро події не зможуть відбутися.

— Люку, це починає нагадувати якийсь трюк...

— Це і є трюк, — погодився він, — але такий, який принесе зиск Амберу і мені також.

— І це також підозріло. Не можу уявити, що ти хочеш поділитися чимсь таким зі своїм ворогом.

Він зітхнув.

— Може, це навіть допоможе мені зіскочити з гачка, — додав Люк.

— Ти хочеш припинити свою вендету?

— Не знаю. Але я багато над цим розмірковую, і, якщо вирішу припинити, це буде непоганий початок.

— А якщо вирішиш не припиняти, ти сам себе заженеш у глухий кут. Що, неправда?

— Це не фатальний крок. Так, я ускладню собі завдання. Але його все ще можна буде виконати.

— Не знаю, — промовив я. — Якщо про це хтось довідається, а я не зможу показати щось таке, за що варто було б тебе відпускати, мені буде непереливки.

— Я нікому нічого не скажу; мовчи й ти.

— Є ще Вінта.

— Яка стверджує, що головна мета її життя — захищати тебе. До того ж, якщо ти повернешся до маєтку Бейлів, Вінти там не буде. Тобто, буде справжня Вінта, що прокинеться від кошмару.

— Звідки у тебе така впевненість?

— Але ж ти полишив маєток. Вона, мабуть, уже теж забралася звідти й розшукує тебе по всіх усюдах.

— Ти знаєш, що вона таке насправді?

— Ні, але колись я допоможу тобі над цим поміркувати.

— Не зараз?

— Ні, мені треба поспати. Мене знову починає лихоманити.

— Тоді обговорімо нашу угоду ще раз. Що та яким чином ти збираєшся робити й що пропонуєш мені?

Він позіхнув.

— Лишуся тут, доки не видужаю. — Коли буду готовий атакувати Вежу, зв’яжуся з тобою. Це нагадує мені, що в тебе мої Козирі.

— Знаю. Продовжуй. Як ти збираєшся взяти Вежу?

— Я над цим працюю. Розповім згодом. До речі, ти зможеш і відмовитися брати участь у штурмі, якщо захочеш. Хоча мені б не завадило мати поруч іще одного чаклуна. Щойно ми захопимо Вежу і звільнимо матусю, я розповім тобі те, що обіцяв, і ти зможеш передати цю інформацію в Амбер.

— А що, як ти не переможеш? — запитав я.

Він подивився вбік.

— Гадаю, така ймовірність завжди є, — визнав він нарешті. — Гаразд, як тобі такий варіант? Я запишу цю інформацію і носитиму запис із собою. Перед штурмом я передам нотатки тобі, через Козир або особисто. Тоді, переможемо ми чи програємо, а я з тобою розрахуюся.

Він простягнув мені неушкоджену руку, і я її потиснув.

— Домовилися, — сказав я.

— Тоді віддай мені мої Козирі, а я зв’яжуся з тобою, щойно почну рухатися самостійно.

Я вагався. Урешті-решт я витягнув свою колоду, наразі товстезну. Відібрав власні Козирі та значну кількість його, а те, що залишилося, простягнув йому.

— А решта?

— Хочу дослідити їх, Люку. Ти ж не проти?

Він обережно знизав плечима.

— Я завжди можу виготовити ще. Але віддай мені Козир моєї матусі.

— Візьми.

Він узяв карту і мовив:

— Не знаю, що ти намислив, але хочу дати тобі добру пораду: не водися з тим Далтом. Він не янгол і тоді, коли нормальний, а наразі, гадаю, з ним щось не те. Тримайся від нього подалі.

Кивнувши, я підвівся.

— Ідеш? — запитав Люк.

— Так.

— Залиши мені драбину.

— Вона твоя.

— Що збираєшся казати в Амбері?

— Нічого, поки що, — відповів я. — Послухай, принести сюди трохи їжі, перш ніж я піду? Тобі не доведеться плентатися самому.

— Ага, слушна думка. Прихопи й пляшку вина.

Я сходив до комори, приніс йому їсти, а ще притягнув спальник.

Уже підіймаючись драбиною, я зупинився.

— Ти ще сам нічого не вирішив, хіба ні? — запитав його.

Він усміхнувся.

— Не дуже на це сподівайся.

Коли я вибрався на поверхню, мені на очі потрапила велика брила, якою був завалений вхід до печери, коли я був там бранцем. Раніше мені на думку спало відплатити Люкові такою самою монетою. Я міг розрахувати час і прийти по нього, коли він стане на ноги. Тоді йому не вдасться зіграти зі мною поганий жарт і зникнути. Але я вирішив так не робити, і не тільки тому, що лише я знав, що він тут, і, якщо б зі мною щось сталося, він би помер у цій печері, а, головно, тому, що Люк не зміг би зв’язатися зі мною через мій Козир, якби я його ізолював тут цілковито. Принаймні так я собі казав.

Хай там як, але я нахилився, ухопився за брилу й підштовхнув її ближче до отвору.

— Мерлю! Що ти робиш? — пролунало з печери.

— Шукаю черв’яків, рибалити, — відказав я.

— Агов! Послухай! Припини...

Я засміявся і підкотив брилу ще трохи ближче.

— Мерлю!!!

— Подумав, що ти захочеш, аби двері були зачинені. На випадок дощу, — сказав я. — Але ця штука надто важка. Тож забудь про це. Не переймайся.

Я повернувся й побіг геть. Як на мене, трохи адреналіну йому не завадить.

8

Збігши з кручі, я пішов уздовж підошви пагорба, не зупиняючись, доки не дістався того місця, закритого валунами від сторонніх очей, де викликав драбину.

Тут витягнув одну з чистих карт. Я дуже поспішав.

Коли добув собі олівець, виявилося, що у нього зламаний кінчик. Довелося дістати з піхов меча — а він завдовжки як моя рука — не менше, і застосувати його за новим призначенням.

За хвилину чи дві я вже сидів перед картою, поклавши її на плескувату каменюку, і малював кімнату, в якій зупинявся у Лісовому будинку, дозволивши силам Лоґрусу рухати моєю рукою. Малювати треба було натхненно, вкладаючи в малюнок своє сприйняття цієї кімнати й свої відчуття. Нарешті малюнок було завершено, і я підвівся із землі. Готово, й непогано вийшло. Я відкрив свій розум і дивився на власний витвір, доки він ставав реальністю. Тоді я зробив крок уперед і опинився в кімнаті. Саме тут згадав, що ще хотів запитати у Люка, але було вже пізно.

За вікном тіні від дерев витягнися на схід. Очевидно, я був відсутній довго, майже увесь день.

Повернувшись, я помітив на своєму ліжку, вже засланому, аркуш, під куточком подушки, аби його не здмухнув бриз. Я підійшов, узяв цидулку, прибравши спочатку блакитний ґудзик, що лежав на ній.

Текст було написано англійською. Я прочитав: «Заховай ґудзик у безпечному місці, і хай лежить, поки не знадобиться. Не раджу носити його на собі без потреби. Сподіваюся, що ти вчинив правильно, а ще надіюся незабаром про це дізнатися. Побачимося».

Підпису не було.

Небезпека чи ні, але я не міг залишити цей ґудзик валятися тут. Отже, я загорнув ґудзик в аркуш і поклав собі до кишені. Потім дістав зі шафи плащ, перекинув його через руку.

Тоді вийшов з кімнати. Оскільки клямка була вирвана, залишив двері розчахнутими. Посеред вестибюля зупинився та прислухався, але не почув ані голосів, ані кроків.

Діставшись сходів, я почав спускатись. Її помітив чи не з останньої сходинки, так тихо вона сиділа, праворуч від мене, біля вікна, а на столику біля неї стояли таця зі сиром та хлібом, а ще келих і пляшка вина.

— Мерліне, — зойкнула вона, напівпідвівшись. — Слуги сказали, що ви тут, я хотіла вас знайти, але не змогла...

— Мене терміново викликали у справі, — пояснив я, подолавши останню сходинку й наближаючись до неї через усю кімнату. — Як ви почуваєтеся?

— Звідки ви... Що вам відомо про мій стан? — запитала вона.

— Мабуть, ви не пам’ятаєте нічого з того, що відбувалося з вами впродовж двох останніх днів, — відповів я.

— Ви маєте слушність, — сказала вона. — Сідайте, будь ласка.

І вказала мені на вільний стілець з іншого боку столика.

— Приєднуйтесь, будь ласка, — запросила. — Дозвольте мені запропонувати вам вина.

— Не відмовлюся, — сказав я, побачивши, що вона п’є біле.

Вона підвелася, пройшла кімнатою до шафки, відчинила дверцята й узяла ще один келих. Повернувшись до столу, налила добрячу порцію «Сечі Бейля» й поставила келих біля мене. Я здогадався, що добре вино вони, найімовірніше, притримують для себе.

— Що ви можете сказати про цей мій провал у пам’яті? — запитала вона. — Я була в Амбері, а тоді раптом отямилася тут, а кілька днів зникли, як здиміли.

— Зрозуміло, — мовив я, беручи з тарілки крекер і шматочок сиру. — О котрій годині, приблизно, ви вернулися до пам’яті?

— Сьогодні вранці.

— Вам наразі нема чого хвилюватися, — запевнив її. — Таке більше не повториться.

— Але що це було?

— Просто інколи таке трапляється, — сказав я, пригублюючи вино.

— Це більше скидалося на магію, ніж на грип.

— Може, не обійшлось і без крапельки магії, — погодився з Вінтою. — Ніколи не можна знати, що раптом може навіяти Тінь. Однак для практично усіх моїх знайомих, з якими таке траплялося, все минулося добре, без наслідків.

Вона наморщила брови.

— Але це було дуже дивно...

Я взяв іще кілька крекерів і ковтнув вина. Точно, пристойні напої вони залишають для себе.

— Нема через що перейматись, абсолютно, — повторив.

Вінта посміхнулася й кивнула.

— Я вам вірю. А що ви, до речі, тут робите?

— Зупинився погостювати. Повертаюся до Амбера з далеких місць, — сказав я. — І це нагадало, що мені потрібний кінь. Можете позичити на деякий час?

— Звісно, — відповіла вона. — Коли ви збираєтесь їхати?

— Щойно здобуду коня.

Вона підвелася.

— Перепрошую, я не зрозуміла, що ви поспішаєте. Ходімо, проведу вас до стаєнь просто зараз.

— Дякую.

Відходячи від столу, я прихопив ще кілька крекерів, шматочок сиру й одним ковтком допив вино. Бажав би я знати, де цієї миті літає блакитний туман! Знайшовши непоганого коника, якого Вінта дозволила мені залишити в стайнях Бейлів у Амбері, я осідлав його і взяв за вуздечку. Коник був сірий, а ім’я мав Дим. Надягнувши плаща, я потиснув Вінті обидві руки.

— Дякую за гостинність, — сказав, — навіть якщо ви її не пам’ятаєте.

— Зачекайте прощатися, — мовила вона. — Обігніть патіо та під’їдьте до дверей кухні. Я дам вам зі собою пляшку води і трохи їжі в дорогу. У нас із вами не було бурхливого роману, що випав мені з пам’яті?

— Джентльмен завжди зберігає таємницю, — відповів я.

Розсміявшись, вона штовхнула мене у плече.

— Колись заходьте, якщо будете з візитом в Амбері, — мовила. — Допоможете мені пригадати...

Я приторочив до сідла кілька саков, торбу із сіном для Дима, прихопив довгу мотузку, щоби прив’язувати його. Вінта попрямувала до будинку, а я вивів Дима за огорожу, сів на нього і кружним шляхом поїхав услід за Вінтою. Кілька собак ув’язалися за нами, стрибаючи на мене. Я обігнув будинок і, натягнувши повід, спішився біля кухонних дверей. Дивився на патіо, відчуваючи, що теж хочу мати таке саме, де я вранці міг би сидіти й пити каву. А може, мені просто не вистачало товариства?

Трохи згодом двері відчинились, із них вийшла Вінта й винесла мені вузлик з харчами та флягу. Коли я приторочував усе це до сідла, вона попросила:

— Будь ласка, надішліть моєму батькові звістку, що я повернуся за кілька днів. Скажіть: поїхала до заміського будинку, бо не дуже добре почувалась, але тепер у мене все гаразд.

— Виконаю це з приємністю, — відповів я.

— Не маю поняття, чому ви тут опинились... А якщо це якось пов’язане з політикою чи ще якимись інтригами, навіть і знати не хочу.

— Добре, — кивнув головою.

— Якщо служниця каже, що носила сніданок рудоволосому богатиреві, який, схоже, був тяжко поранений, про це, мабуть, краще забути?

— Гадаю, так.

— Тоді забудемо про це. Але колись я хотіла б почути від вас цікаву оповідку...

— Я б не заперечував. Побачимо, що можна буде зробити.

— Отже, щасливої дороги.

— Дякую. Сподіваюся, все буде добре.

Я потиснув їй руку, повернувся до коня і скочив у сідло.

— До побачення!

— До побачення в Амбері, — попрощалася вона.

Знову вирушивши довкола будинку, я незабаром удруге порівнявся зі стайнями. Проминувши їх, повернув на стежину, що вела в потрібному напрямку. Позаду мене, біля будинку, почав валувати пес, до нього приєднався ще один — із дзвякотом і скавчанням. З півдня задував вітер, він проніс повз мене жмут сухого листя. Я тішився тим, що перебуваю в дорозі, далеко від дому, наодинці з собою. Ціную періоди самотності, бо саме тоді мені найкраще думається, а я мав багато чого обміркувати.

Тримав шлях на північний захід. Ще десять хвилин, і я виїхав на гостинець, який ми перетинали вчора. Цього разу вирушив цією дорогою на захід, і, врешті-решт, вона вивела мене на перехрестя, де стояв дороговказ. Він підтверджував, що Амбер лежить просто попереду. Я взяв курс на Амбер.

Жовту ґрунтову дорогу, якою їхав, геть посмугували колії від коліс фургонів. Дорога наслідувала абриси місцевості, пролягаючи між перелоговими ланами, розгородженими невисокими кам’яними стінками, й обабіч неї лише подекуди височіли окремі дерева. Удалині виднілися чіткі силуети гір, їхні верховини виступали над лісовим масивом, до якого я мав незабаром вступити. Пустив Дима легким алюром, а сам перебирав у голові події кількох останніх днів.

Я не сумнівався, що у мене є ворог. Люк запевнив, що це давно вже не він, і його аргументи здалися мені цілком переконливими. Він не мав потреби з’являтись у мене, аби гоїти тут свої рани, на що вказали мені й він сам, і Вінта. Чудово міг зробити це сам, у кришталевій печері чи в якійсь іншій схованці. І прохання допомогти йому звільнити Джасру теж могло зачекати. Я схилявся до думки, що він намагався поліпшити стосунки зі мною, терміново, бо тільки через мене міг вийти на Двір Амбера, а фортуна наразі повернулася до нього спиною. Здавалося мені, що насправді Люк прагнув, аби Амбер офіційно визнав його статус, і про важливу інформацію він згадав, сподіваючись використати її як жест доброї волі, а ще як козир, аби торгуватися. Дуже я сумнівався, що можу бути необхідним у його планах порятунку Джасри. Він чудово знав Вежу і зовні, й зсередини, був непоганим чаклуном і мав під рукою банду найманців, яку міг переправити з Тіні Земля. Наскільки я розумів, його химерні боєприпаси працюватимуть у Вежі не гірше, ніж в Амбері. І, хай там як, чому Люк просто не міг перенести через Козирі свої штурмові сили куди треба? Йому навіть не потрібно здобувати справжню перемогу; достатньо лише потрапити всередину, підхопити Джасру й забратися геть. Ні, я не мав відчуття, що він насправді потребує мене для тієї операції, на якій вирішить зупинитися. Гадаю, Люк просив про допомогу лише тому, щоб відвернути мою увагу, сподіваючись згодом, коли ситуація поліпшиться, укласти угоду, обговоривши зі мною, що він має та чого хоче.

Здавалося мені також, що Люк може хотіти припинити свою вендету, тепер, коли він уже помстився Каїнові, захистивши таким чином родинну честь. Найімовірніше, тут перепоною для нього виступала Джасра. Хоч я й не знав, наскільки міцно вона тримала його в руках, мені спало тепер на думку, що, можливо, інформація, про яку згадував Люк, могла містити певний засіб нейтралізувати Джасру. Якщо Люкові вдасться передати мені цю інформацію таємно й ми удамо, що діємо за власною ініціативою, він зможе не засвітитися перед Джасрою і водночас купити собі мир у відносинах з Амбером. Моє завдання полягало наразі в тому, аби найкращим чином викласти все це Рендому та іншим і не дати їм звинуватити мене у зраді за те, що я відпустив Люка. Тобто, я мав показати, що шкурка варта вичинки.

Тепер обабіч шляху дерева траплялися частіше, бо я наближався до лісу. Переїхав дерев’яний місток через прозорий струмок, і плюскіт води ще деякий час супроводжував мене. Ліворуч буріли осінні лани із селищами на обрії, а праворуч я побачив фургон зі зламаною віссю...

А що, як помилково тлумачу Люкові мотиви? Чи не мав я змоги натиснути на нього та дізнатися, в яку гру він грає? У мене почала вимальовуватись ідея. Не дуже спокуслива, але варта того, щоб над нею поміркувати. Її втілення потребувало ризику та швидких дій. Проте ця ідея могла дати свої плоди. Я обмізкував її у подробицях, до часу відклав убік і повернувся до попереднього плину думок.

Десь ховається мій ворог. Якщо це не Люк, то хто ж тоді?

Найочевиднішим кандидатом здавалася Джасра. Під час обох наших зустрічей вона недвозначно виявила свої почуття до мене. Джасра могла надіслати тих убивць, з якими я зіткнувся у Смертельному провулку. В такому разі, я, мабуть, тимчасово перебуваю в безпеці, оскільки її ув’язнено у Вежі... якщо, звісно, вона не встигла скерувати до мене ще кількох кілерів раніше. Хоча це було б уже занадто: витрачати на мене стільки живої сили, якщо я тільки другорядна дійова особа у тих подіях, за які вона прагне помститися. До того ж, головорізи, яких вона підіслала до мене, мали б упоратися зі своїм завданням.

А що, коли це не Джасра? Тоді на мене й надалі чатує небезпека. Чаклун у синій масці, а це, як підозрюю, був Шару Гаррул, наслав на мене торнадо, і це видається куди менш дружнім учинком, аніж злива квітів, яка сталася потім. Той квітковий дощ, звісно, пов’язує чаклуна в масці з особою, яка стояла за дивною подією, що сталася зі мною у квартирі Флори в Сан-Франциско. Тоді він знайшов нагоду придивитися до моєї особи, бо, очевидно, мав щодо мене якісь плани. Що він тоді казав? Щось про те, що наші цілі можуть увійти в конфлікт. Якщо поглянути на ці слова тепер, вони видаються дуже цікавими. Бо тепер я бачу змогу виникнення такої ситуації.

Але чи справді це Шару Гаррул підіслав до мене тих убивць? Звідки таке випливає? Хіба з того, що він має бути в курсі дії блакитних каменів, які навели на мене вбивць, судячи з того блакитного ґудзика, що лежить наразі в моїй кишені. По-перше, у нас із ним не виникало конфлікту цілей. А по-друге, це не вписується у стиль загадкового Володаря стихій, який полюбляє кидатися букетами. Може, й помиляюсь, але від нього я б очікував чогось іншого, наприклад, чаклунської дуелі або чогось подібного.

Я наближався до узлісся, і лани помалу поступалися місцем глушині. А під багатобарвним наметом лісу вже панували сутінки. Цей ліс відрізнявся від величного пралісу, яким був ліс Арденський; на очі мені раз у раз потрапляли віддалені прогалини й просвіти. Шлях і тут залишався широким та второваним. Відчувши прохолоду в затінку дерев, я щільніше загорнувся у плащ. Якщо нічого не зміниться, подолати шлях додому верхи буде неважко. А я не поспішав. Надто багато мені треба було передумати...

Якби ж тільки міг більше дізнатися про цю химерну, безіменну істоту, котра на якийсь час заволоділа Вінтою. Я й досі не мав жодного поняття щодо її справжньої природи. «Її», так. Незбагненним чином я відчував, що в цій істоті більше жіночого, ніж чоловічого, хоча вона на певні проміжки часу й контролювала Джорджа Генсена та Дена Мартінеса. Може, це пояснюється тим, що я кохався з нею, коли вона була Меґ Девлін. Важко сказати. Але з Ґейл я був знайомий, і Озерна Панна здавалася справжньою леді...

Годі. Зі займенником я таки визначився. Варто поміркувати над питаннями важливішими. Наприклад, чому вона, хай хто вона таке, переслідує мене скрізь, уперто стверджуючи, що бажає захистити. Хоч я і ціную це її ставлення, але ж мотиви його залишаються для мене незрозумілими.

Але є дещо важливіше, ніж її мотиви. Чому вона вважає за потрібне мене захищати, може лишатись її особистою справою. Головне питання в іншому: від якої небезпеки Вінта вважає за необхідне мене захищати? Схоже, вона має на увазі конкретну загрозу, але не прохопилася мені жодним натяком, яка саме це загроза.

То, може, вона і є цим ворогом? Справжнім ворогом? Ота істота, яка в образі Вінти спілкувалася зі мною?

Я спробував зібрати докупи все, що знав про неї, і все, про що здогадувався.

Отже, існує химерна істота, яка інколи набуває форми легенького блакитного туману. Вона спроможна знаходити мене та переміщуватися до мене Тінями. Має здатність заволодівати тілами людей, цілковито придушуючи їхню особистість. Вона вештається поблизу мене вже багато років, а я про це нічого не знав. Найпершим її втіленням, про яке мені тепер стало відомо, була Ґейл Лампрон, колишня подружка Люка.

Чому вона обрала Ґейл? Якщо охороняла мене, навіщо проводити час у товаристві Люка? Чому не стати однією із жінок, з якими я зустрічався? Наприклад, Джулією? Але ні. Вона чомусь обрала все-таки Ґейл. Може, тому, що Люк становив для мене загрозу, і вона хотіла зблизька спостерігати за ним? Але фактично дозволила Люкові зробити кілька замахів на моє життя. Чи взяти Джасру. Ця істота визнала: їй було відомо, що за пізнішими замахами стояла Джасра. Чому вона просто не усунула Люка та Джасру? Могла ж заволодіти тілом Люка, змусити його кинутися під автомобіль, тоді вислизнути з останків, перебратися до тіла Джасри й вчинити так само. Вона не боїться помирати в чужому тілі. Я бачив, як двічі це робила.

Хіба що вона звідкись знала: всі їхні замахи на моє життя приречені на невдачу. Може, це вона знешкодила бомбу в поштовій скриньці? Може, то вона, незрозумілим чином, змусила мене відчинити вікна того ранку, коли газові конфорки виявились увімкненими? І, може, це вона доклала рук також до того, що не спрацювали всі інші спроби вколошкати мене? Але мені, як і раніше, здавалося, що значно простіше звернутися до джерела проблем і, таким чином, усунути саму проблему. Я знав, що вона не має жодних упереджень щодо вбивства. Це вона наказала вбити останнього з моїх нападників у Смертельному провулкові.

Тоді що?

На думку спадали дві можливості. Вона могла й насправді закохатися в Люка і тому знаходила змогу нейтралізувати його, не вбиваючи. Але тоді я пригадав, як вона діяла, перебуваючи Мартінесом, і ця версія відпала. Ця істота справді стріляла в Люка тієї ночі в Санта-Фе. Гаразд. Тоді залишається інша можливість: Люк не становив справжньої загрози, а їй він подобався настільки, що вона лишала його жити, якщо він відмовився від своїх спроб, пристосованих до 30 квітня, і взагалі почав ставитися до мене як до приятеля. А от у Нью-Мексико трапилося щось таке, що змусило її передумати. Що це могло бути, я навіть не уявляв. Опісля вона перенеслася за мною до Нью-Йорка і заволоділа Джорджем Генсеном, а потім, майже відразу, Меґ Девлін. На той час Люк був поза грою, оскільки зник у горах. Він більше не становив загрози, але вона докладала титанічних зусиль, аби зв’язатися зі мною. Щось насувалося? Справжня загроза?

Я напружував мозок, але не міг вирахувати, яка загроза то могла бути. Може, я взагалі йду хибним шляхом у міркуваннях?

Вона, це факт, знала далеко не все. Заманила мене до Лісового будинку не лише для того, аби заховати від подальших можливих нападів, а й бажаючи викачати з мене всю інформацію, якою володію. І те, про що саме вона хотіла дізнатися, не менш цікаво, ніж те, що вона знала.

Я швидко перемотав стрічку спогадів. Яким було її перше запитання?

Подумки я знову опинився в будинку Білла Рота. Починаючи звідти, чув це питання кілька разів. Перебуваючи Джорджем Генсеном, вона вперше поставила мені це питання, наче мимохідь, і я збрехав; вона запитала про це, коли була голосом у слухавці, й тоді я не відповів; коли вона була Меґ Девлін і ми з нею були в ліжку, вона нарешті змусила мене відповісти їй чесно на запитання: «Як звати твою матір?»

Коли я сказав їй, що мою матір звуть Дара, вона, нарешті, почала говорити зі мною відверто. Попередила мене щодо Люка. Гадаю, вона хотіла сказати мені ще більше, але тут з’явився чоловік справжньої Меґ, і наше спілкування закінчилося.

Навіщо вона це питала? Моя відповідь засвідчила, що я походжу з Дворів Хаосу, але про них вона не згадувала. Однак це було чомусь важливо.

Я мав відчуття, що вже знаю відповідь, але не зможу припасувати її кудись, поки не поставлю правильного запитання.

Досить. Я не зможу просунутися далі. Те, що вона знає про моє походження з Дворів Хаосу, нікуди мене не веде. Мабуть, вона знає і про те, що я пов’язаний з Амбером, але я теж не бачу, як це може впливати на події.

Отже, варто відкласти цей факт і повернутися до нього згодом. Я маю обдумати ще купу важливих речей. Принаймні тепер у мене виникло чимало нових питань, які можна буде поставити їй, коли ми зустрінемося наступного разу. А я не сумнівався, що ми з нею ще зустрінемося.

Тоді мені на думку спало ще дещо. Якщо вона й насправді захищала мене, я цього не помічав. Отримав від неї купу інформації, можливо, й правдивої, але перевірити яку я був не в змозі. Починаючи з того часу, як вона телефонувала й чатувала на мене в Нью-Йорку, і закінчуючи вбивством мого єдиного джерела інформації у Смертельному провулку, від неї було більше клопоту, ніж користі. Можна було припустити, що вона з’явиться знову й ускладнить мені життя своєю допомогою у найневчасніший момент.

Тому, замість готувати вступне слово для звіту Рендомові, я упродовж наступної години розмірковував над природою істоти, здатної переселятися в інших людей і заволодівати ними. Схоже, є не так багато способів це робити, і я швидко звузив поле пошуків, пригадавши все, що мені відомо про неї, та застосувавши прийоми, яких мене навчив мій дядько. Потім звернувся до сил, які могли стати мені в пригоді.

Мене цікавили тонічні вібрації, що супроводжують різні аспекти цих сил. Звісно, діяти в лоб ефектно, але марнотратно й дуже виснажує оператора, не кажучи вже про естетичний бік. Краще підготуватися заздалегідь.

Після кількох спроб мені вдалося виявити ключові звуки і скласти з них заклинання. Сухай, мабуть, зробив би його ще коротшим, проте тут також діє закон спадної віддачі[59], тож я розрахував необхідний мінімальний обсяг, аби заклинання діяло, якщо я не помилився зі самого початку. Отже, перевірив його та відредагував. Вийшло воно довгеньким — відразу таке не відтарабанити, а надто поспіхом; а я, найімовірніше, поспішатиму. Перевіряючи його, вирішив, що трьох ключових слів мені вистачить, але додати четверте не буде зайвим.

Викликавши Лоґрус, я вставив свій язик у його рухливий орнамент. Після цього промовив заклинання, повільно й чітко, пропустивши чотири ключові слова, які сам обрав. Доки лунали слова, дерева навколо мене завмерли, а заклинання повисло переді мною зім’ятим метеликом зі звуків та кольорів, який потрапив у павутиння мого бачення Лоґрусу. Тепер заклинання прийде до мене, коли я промовлю чотири пропущені слова.

Я відігнав бачення й відчув, як розслабився мій язик. Тепер не тільки вона здатна на прикрий сюрприз.

Відтак зупинився ковтнути води. Небо почало темнішати, навколо ожили лісові шерехи. Міркуючи про те, чи виходили на контакт з Рендомом Фіона та Блейз і що поробляє Білл у місті, я прислухався до скрипу та перестуку одна об одну гілок у кронах. Зненацька відчув, що за мною спостерігають. Це не було холодне уважне придивляння крізь Козирі, ні; чітке усвідомлення, що на мене дивляться очі. Я здригнувся. Після всіх цих роздумів про ворогів...

Поклавши руку на ефес меча, я простував далі. Ніч ледь розпочалась, і попереду чекало більше миль, аніж залишилося позаду.

Насторожено протинав я темряву, але не чув і не бачив нічого підозрілого. Може, я помилився, оцінюючи наміри Джасри, Шару й навіть Люка? І просто зараз мене переслідує зграя найманих убивць? Час від часу я натягував повіддя і мить чи дві сидів нерухомо, прислухаючись. Але жодного разу не почув чогось незвичного, чогось такого, що видавало б переслідування. Згадав про блакитний ґудзик, що лежав у моїй кишені. Може, це він діє як маяк для зловорожих посланців чаклуна? Не хотів викидати цю річ, бо відчував, що його використання можуть бути цікавими. Крім того, якщо ґудзик уже залишив на мені свою мітку, що цілком можливо, я нічого б не виграв, позбувшись його тепер. Мав намір сховати його десь, а вже потім звільнитися від його вібраційного сліду. А доти робити щось із ним було б нерозумно.

Небосхил дедалі темнішав, і на ньому замиготіли перші зірки. Тепер ми з Димом просувалися ще повільніше, хоча шлях залишався досить уторованим і я добре розрізнював його бліду смугу та міг не боятися раптової завади. Праворуч від мене проухкала сова, а за мить я побачив, як її темний силует промайнув між деревами, не дуже високо. Це була б чудова ніч для мандрівки верхи, якби я сам не вигадував собі привидів та не пускав їх собі по п’ятах. Запахи осені та лісу завжди приваблювали мене, і я вирішив, що коли пізніше розкладатиму невеличке вогнище, неодмінно підкину до вогню трохи сухого листя заради незрівнянного гіркого аромату.

Повітря було чистим та прохолодним. Навколо панувала тиша, порушувана хіба що стукотом копит, нашим диханням та гудінням вітру. Так тривало, доки ми не сполохали оленя, і певний час я чув тріск гілок та шурхіт опалого листя, що позначали його панічний відступ, але незабаром цей шум стихнув. Трохи згодом ми перетнули струмок, проїхавши невеличким, проте міцним дерев’яним містком, і жодний троль не спитав у нас мита. Після цього шлях почав забирати вгору, повільно, однак безперестанно. Тепер крізь мереживо верховіття просвічували численні зірки, і жодної хмаринки я не помічав. Ми піднялися вище, й листяні дерева почали поступатися місцем хвойним. Тут вітер сильніше давався взнаки.

Я почав частіше зупинятися — дати відпочити Димові, прислухатися, перехопити щось із припасів. Зупинитися на нічліг вирішив не раніше, ніж зійде місяць, появу якого спробував розрахувати, згадуючи попередню ніч. Якщо зможу їхати верхи аж до того часу і лише потім зроблю перепочинок на ніч, уранці мені залишиться до Амбера не так уже й багато.

Фракір раптом запульсувала у мене на зап’ястку, але легенько. Та, чорт забирай, вона так часто робила, скажімо, коли я підрізав якесь авто на трасі. А тепер це могла бути, наприклад, голодна лисиця, котра вийшла на полювання, помітила мене й пошкодувала, що вона не ведмідь. Проте я все ж таки зробив трохи довшу зупинку, чекаючи нападу, але намагаючись не дати ворогові помітити цього.

Проте нічого не сталося, Фракір більше не озивалась, і трохи згодом я попростував далі. Повернувся до своєї ідеї загнати на слизьке Люка і, як на те пішло, Джасру. Цю ідею ще важко було назвати планом, бо вона не мала майже нічого конкретного. Чим більше я її обдумував, тим божевільнішою вона виглядала. Втім, ідея здавалася й дуже спокусливою, бо давала змогу розв’язати з одного маху купу проблем. Шкода, що я ніколи не подумав намалювати Козир для Білла Рота. Раптом відчув бажання порадитися з мудрим юристом. Мені був потрібний хтось, хто висунув би аргументи проти задуму, який я ще не втілив у життя. На жаль, було надто темно для малювання... та в цьому й не мав справжньої потреби. Насправді мені просто хотілося зустрітися з правником, поговорити з ним, почути думку людини, якої ці справи безпосередньо не стосувалися.

Упродовж наступної години від Фракір більше не було попереджень. Тепер ми спустилися трохи нижче і незабаром зайшли в закритішу улоговину, де аромат соснової глиці став густішим. Я роздумував про чарівників, квіти, Колесо-Привида та його проблеми, про те, як може зватися істота, котра недавно заволодівала Вінтою. Перебирав у думках і багато інших речей та подій, інколи дуже віддалених у часі...

Зробивши ще багато коротких зупинок, я побачив, як місячне світло цідиться крізь гілля у мене за спиною, й вирішив, що пора підшукати собі місце для ночівлі. Напоїв Дима у черговому струмку. Ми проїхали ще хвилин п’ятнадцять, і праворуч від себе я помітив місце, що здалося мені придатним для моєї мети. Отже, ми зійшли з дороги та попрямували туди.

Обране місце виявилося зблизька не таким привабливим, як мені здалося здалеку, тому ми ще трохи проїхали крізь хащу, поки невеличка галявинка не здалася мені підхожою. Я спішився, розсідлав Дима, прив’язав його, обтер ковдрою, дав йому поїсти. Після цього очистив від трави невеличке коло, викопав у центрі ямку і розклав багаття. Я зробив це за допомогою чар, бо вручну було лінь. Потім підкинув туди трохи листя, бо згадав, що мені раніше хотілося цього.

Я сів спиною до стовбура дерева, не дуже великого, але й не малого, підмостивши під себе плащ. Лаштуючись стягнути чоботи, з’їв хліба зі сиром та попив води. Меча я поклав біля себе.

Потроху до моїх отерплих м’язів почало повертатися життя. Ароматний дим навіював ностальгічні думки. Наступний сандвіч я підсмажив на вогні.

Довгенько сидів без жодних думок, відчуваючи, як помалу розслабляються натомлені руки й ноги. Хотів, було, зібрати хмизу, перш ніж лягти, але насправді у тому не було потреби. Ніч стояла тепла. З багаттям було просто веселіше.

Проте... Хай там що, а я змусив себе підвестися й заглибитись у хащу. А тоді неквапно роздивитися прилеглу місцевість. Хоча, насправді, відійшов від вогнища головно тому, що мені потрібно було відлити. Свій обхід завершив тоді, коли помітив слабке віддалене мерехтіння на північний схід від себе. Що це було? Ще одна ватра? Відблискував місяць на воді? Ліхтар? Світло сяйнуло лише раз, а потім я його загубив, хоча й крутив головою на всі боки, повернувся назад і трохи пройшов у тому напрямку, де бачив зблиск.

Але я не бажав ганятися цілісіньку ніч за облудним вогником, продираючись крізь чагарник. Перевірив, чи може хтось побачити моє багаття. Його було важко помітити навіть з невеликої відстані. Обійшовши довкола свій табір, я повернувся на старе місце і знову зручно усівся. Вогонь уже догоряв, і я вирішив не заважати йому погаснути. Загорнувся у плащ і дав вітру себе заколисати.

Заснув я швидко. Не знаю, скільки проспав. Не пам’ятаю, чи бачив сни.

Розбудило мене шалене пульсування Фракір. Ледь-ледь розплющивши очі, я поворухнувся, наче уві сні, зронивши правицю поруч з руків’ям меча. Дихав я так само повільно. Почув та відчув порив вітру й уздрів, що він знову роздув жаринки, які заледве жевріли. Але нікого перед собою я не побачив. Нашорошивши вуха, ловив кожний звук, але чув тільки вітер та потріскування вогню.

Здавалося безглуздим схоплюватися на ноги і ставати у захисну позицію, коли я навіть не знав, звідки наближається небезпека, але залишатися мішенню було не менш безглуздо. З іншого боку, я навмисне розстелив плащ так, що спину мені захищала пишна сосна, котра низько опустила свої лапи. Підкрастися до мене ззаду було б непросто, а надто зробити це нечутно. Отже, я міг не боятися негайного нападу з цього боку.

Скосивши очі, подивився на Дима: кінь, здавалося, почав виказувати перші ознаки хвилювання. Фракір і надалі смикала за мій зап’ясток, тепер лише заважаючи мені спостерігати, тому я подумки наказав їй заспокоїтися.

Дим уже стриг вухами, поводив головою, роздуваючи ніздрі. Я помітив, що його тривожить щось праворуч від мене. Він почав задкувати, тягнучи за собою довгу мотузку.

До мене долинув звук, що перекрив шелест трави під копитами Дима, наче хтось наближався до мене з правого боку. Цей звук стих, а тоді я почув його знову. Це не скидалося на звук кроків, радше, наче чиєсь тіло зачепило гілку, і та тихенько рипнула, протестуючи.

Прикинувши, як розташовані дерева та кущі з того боку, я вирішив не рухатись, а дати підкрадачеві наблизитись. Я відкинув ідею викликати Лоґрус і застосувати магічну атаку. Це потребувало б трохи більше часу, ніж я, на мою думку, мав. Окрім того, судячи з поведінки Дима і тих звуків, які розчув, припускав, що до мене наближається тільки одна істота. Втім, я був готовий застосувати в разі потреби деякі заклинання — і наступальні, й захисні, — на додаток до того, якими я захистив себе, лягаючи спати. Але проблема в тому, що на розроблення пристойної серії заклинань може піти кілька днів усамітненої праці, а треба ж їх іще скомпонувати і підготувати так, щоби були напоготові, й тільки тоді потрібної миті матиму їх під рукою. Хоча за тиждень чи два вони почнуть потроху втрачати силу. Інколи заклинання діють довше, інколи менше. Це залежить від тієї енергії, яку ти готовий на них витратити, а також від магічного клімату в тій Тіні, де відбувається дія. Це дуже клопітка справа, якщо ти не впевнений, що вони тобі точно знадобляться за короткий час. З іншого боку, кожний серйозний чаклун мусить мати напохваті хоча б одне заклинання для нападу, одне для захисту і ще одне — для втечі. Але я за натурою ледачкуватий, а ще трохи безтурботний, тому донедавна не потребував таких приготувань. А знедавна у мене не було часу до них вдаватися.

Тому викликати наразі Лоґрус і спробувати захистити себе його межами означало б витратити неймовірні обсяги грубої сили. А це завжди дуже виснажливо для того, хто так діє.

Хай він підійде до мене, і йому доведеться зустрітися з холодною сталлю та зашморгом.

Тепер я відчував, як невідомий наближається, чув м’яке рипіння соснової глиці. Ну, вороже, ще кілька футів... Ходи ближче. Це все, що мені потрібно. Перетни межу...

Він зупинився. Тепер я міг чути рівне, тихе дихання.

А тоді почув шепіт:

— Ти вже маєш знати про мене, магу. В кожного з нас свої трюки, і мені відомі всі твої.

— Хто ти такий?! — вигукнув я, стиснувши ефес меча, перекотившись та прийнявши низьку стійку, вдивляючись у темряву й описуючи коло вістрям клинка.

— Я ворог, — почув у відповідь. — Той, на якого ти ніколи не чекав.

9

Сила.

Я пригадав той день, коли стояв на вершині скелястого уступу.

Фіона, одягнена в лавандові кольори, підперезана срібним паском, стояла на іншій скелі, праворуч і вище за мене. У правиці вона тримала срібне люстерко й дивилася вниз крізь туман, туди, де височіло велике дерево. Навколо стояла абсолютна тиша, навіть наші голоси лунали наче крізь вату. Верхівка дерева розчинялась у хмарі густого туману. Стовп світла, що пробився крізь хмару, чітко висвічував стовбур на тлі ще однієї туманної завіси, що підіймалася й ось-ось мала злитися з тією, котра звисала згори. Біля підніжжя дерева пролягала яскрава лінія, що, очевидно, світилася власним світлом. Вкарбована у землю, лінія вигиналася, зникаючи в тумані. Ліворуч від себе я роздивився ще сегмент кола, що світився з тією ж інтенсивністю; лінія виринала з білої стіни туману й знову поверталася до неї.

— Що це, Фіоно? — запитав я. — Навіщо ти привела мене до цього місця?

— Ти чув про нього, — відповіла вона. — Я хотіла, щоб і побачив його.

Я похитав головою.

— Ніколи про нього не чув. Гадки не маю, що це таке.

— Ходімо, — мовила вона і почала спускатися.

Я простягнув їй руку, але вона її проігнорувала, рухаючись стрімко і граційно. Ми зійшли зі скель та підійшли ближче до дерева. Це місце здавалося наче знайомим, але я не міг пригадати, звідки воно мені відоме.

— Ти чув про нього від свого батька, — нарешті сказала Фіона. — Він витратив багато часу, розповідаючи тобі свою історію. Батько точно не забув розповісти й про це.

Я зупинився, бо нарешті зрозумів, а радше, здогадався.

— Це дерево... — вимовив я.

— Корвін встромив у землю свою палицю, коли почав створювати новий Лабіринт, — сказала вона. — Палиця була свіжа й пустила коріння.

Мені здавалося, що я відчуваю, як земля під моїми ногами легенько тремтить.

Фіона повернулася спиною до напрямку нашого руху, піднесла до очей люстерко, повернувши його так, щоби бачити віддзеркалення через своє праве плече.

— Так, — промовила після невеличкої паузи. Відтак простягнула дзеркальце мені. — Подивися, — наказала вона, — так, як дивилась я. — Узявши дзеркальце, я відповідно розвернув його й зазирнув до нього.

Відбиток у дзеркалі відрізнявся від тієї картини, яку я раніше уважно вивчав неозброєним оком. Тепер бачив те, що було позаду дерева, за білою завісою туману, і розрізнив іще частину незнайомого Лабіринту. Розкинувшись по землі, вогняні візерунки зміїлися, ведучи до кінцевої точки в лівій його частині, але сама вона залишалася прихованою за нерухомою вежею з туману, крізь яку ледь помітно просвічувалися крихітні вогники, що скидалися на зірки.

— Він не схожий на Лабіринт в Амбері, — зауважив я.

— Ні, — погодилася вона. — Може, він нагадує Лоґрус?

— Ні. Насправді, Лоґрус увесь час змінюється. Але залишається кутастим, а тут переважно криві та вигини.

Я ще трохи роздивився цю картину, а тоді повернув Фіоні люстерко.

— Цікаві чари на цьому дзеркалі, — зауважив, бо встиг приглянутись і до нього, поки воно було у мене в руках.

— І набагато складніші, ніж можна подумати, — відгукнулася вона, — бо це не простий туман. Дивися.

Фіона підійшла до початку Лабіринту, неподалік могутнього дерева, і зробила рух, наче намагаючись поставити ногу на яскраву доріжку. Перш ніж вона опустила ногу, невеличкий електричний розряд, спрямований угору, блиснув із Лабіринту й поцілив їй у підошву черевика. Вона швидко відсмикнула ногу.

— Він мене відкидає, — пояснила. — Не дає ступнути. Спробуй ти.

Щось у її погляді мені не сподобалось, але я підійшов ближче.

— А чому крізь твоє дзеркало не можна побачити весь Лабіринт, аж до центру? — запитав я.

— Схоже, опір зростає в напрямку до центру, і там він найбільший, — відповіла вона. — Але чому так відбувається, не знаю.

Я все ще вагався.

— А ще хтось спробував це зробити? — запитав.

— Я приводила сюди Блейза, — сказала вона. — Лабіринт його теж відкинув.

— Окрім нього, ніхто цей Лабіринт не бачив?

— Сюди я приводила ще й Рендома. Але він відмовився спробувати. Сказав, що не збирається просто зараз марнувати на це час.

— Виявив обережність, я думаю. А він мав із собою Камінь?

— Ні. А чому питаєш?

— Просто цікаво.

— Подивимось, як Лабіринт сприйме тебе.

— Гаразд.

Піднявши праву ногу, я обережно наблизив її до лінії. Десь за фут від неї зупинився.

— Щось не пускає мене далі, — сказав я.

— Дивно. Електричного розряду не було.

— Спасибі й на цьому, — відказав я, із зусиллям опустивши ногу ще на дюйм чи два. Нарешті зітхнув. — Марна справа, Фі. Нічого не виходить.

Із виразу обличчя Фіони я зрозумів, що вона розчарована.

— А я сподівалася, — мовила вона, коли я відступив від Лабіринту, — що хтось іще зможе пройти ним. Не лише Корвін. А на тебе, як на його сина, сподівалася найбільше.

— А чому так важливо, аби хтось пройшов крізь нього? Просто тому, що він тут є?

— На мою думку, він є загрозою, — сказала вона. — Треба його дослідити й щось із ним зробити.

— Загрозою? Чому?

— Амбер і Хаос — це два полюси життя, як ми його уявляємо, — пояснила вона, — і містять Лабіринт та Лоґрус, відповідно. Віками між ними була така-сяка рівновага. А тепер цей незаконнонароджений Лабіринт твого таточка руйнує цю рівновагу.

— Яким чином?

— Між Амбером і Хаосом завжди діяв хвилеподібний обмін. А ця штука, схоже, йому заважає.

— Мені здається, це так, наче до склянки з напоєм вкинули зайвий кубик льоду, — сказав я. — Мине певний час, і все владнається.

Вона похитала головою:

— Не владнається. Відтоді, як твій батько створив цю штуку, Тіньові бурі значно почастішали. Вони шматують тканину Тіней. Впливають на саму природу реальності.

— Навряд чи, — заперечив я. — Адже водночас відбулася ще одна, набагато важливіша, подія. Первинний Лабіринт Амбера був пошкоджений, і Оберон його полагодив. Спричинена цим хвиля Хаосу прокотилася всіма Тінями. Вона зачепила геть усе. Але Лабіринт витримав, і все знову ввійшло у норму. Я схиляюся до думки, що усі ці додаткові Тіньові бурі — просто афтершоки[60], та й годі.

— Цікавий аргумент, — сказала вона. — Але що, як ти помиляєшся?

— Я так не вважаю.

— Мерлю, за цим стоїть сила. Величезна сила.

— Не сумніваюся.

— Ми завжди намагалися наглядати за цією силою, розуміти її, контролювати. Бо одного дня вона може перетворитися на загрозу. Чи розповідав тобі Корвін щось, бодай щось, про цю штуку і як нам керувати нею?

— Ні, — відповів я. — Нічого, крім того, що він зробив його поспіхом, аби замінити старий Лабіринт, бо неабияк боявся, що Оберонові, можливо, не вдалося його полагодити.

— Якби ж тільки нам вдалося його розшукати!

— Від нього все ще нема жодної звістки?

— Дроппа каже, ніби бачив його в казино, у Тіні Земля, яку ви з ним обидва полюбляєте. Каже, він був разом із привабливою жінкою, вони випивали та слухали виступ музичного гурту. Дроппа помахав йому рукою і почав прокладати шлях крізь натовп. За словами Дроппи, Корвін його теж побачив. Але коли він дістався потрібного столика, їх там уже не було.

— Це все?

— Усе.

— Небагато.

— Знаю. Але якщо лише він може пройти цією чортовою штуковиною і якщо вона справді становить загрозу, одного дня ми можемо мати страшну халепу.

— Гадаю, ти схильна панікувати, тітонько...

— Сподіваюся, що маєш слушність, Мерлю. Ходімо, доправлю тебе додому.

Я ще раз уважно придивився до цього місця, до всіх подробиць. А також прислухався до своїх відчуттів, бо хотів бути впевненим, що зможу створити для нього Козир. Ні тоді, ні пізніше я не зізнався, що не відчув жодного опору, коли наближав ногу до цього Лабіринту, бо якщо ти ступиш хоч на Лабіринт, хоч на Лоґрус, вороття вже не буде. Або ти пройдеш крізь них до кінця, або вони тебе знищать. І хоч як я полюбляв різні загадки, мої канікули тоді добігали кінця, тож я мав повертатися до університету.

Сила.

Ми були разом у лісі всередині Чорного кола, тієї частини Тіней, з якою Хаос торгує. Ми полювали на жинда — лютого хижака, чорного, присадкуватого, рогатого. Я не фанат полювання, бо не люблю вбивати будь-що живе, якщо цього можна уникнути. Але піти на полювання запропонував Юрт, і, оскільки це був, можливо, мій останній шанс налагодити стосунки з братом до мого від’їзду, я вирішив скористатися його пропозицією. Ми обоє не належали до вправних лучників, а жинд — дуже прудкий звір. Тому, якщо все складеться добре, ніхто нікого не вб’є, а ми матимемо змогу поспілкуватись, і, можливо, це полювання допоможе нам краще порозумітися.

Коли ми знову загубили слід і зробили привал, то справді довго розмовляли про мистецтво стрільби з лука, про придворну політику, про Тіні та погоду. Останнім часом Юрт поводився зі мною не так вороже, і я сприймав це як добрий знак. Він відростив волосся, аби непомітно було, що в нього нема лівого вуха. Вуха погано регенерують. Ми не згадували про нашу дуель, про суперечку, що призвела до неї. Незабаром я мав піти з його життя і думав, що, можливо, через це він хоче завершити цей етап свого існування, налагодивши зі мною хоча б більш-менш добрі стосунки, щоби кожний із нас міг піти далі своїм шляхом, не згадуючи іншого лихим словом. Але тут я мав слушність лише наполовину.

Ще згодом, коли ми зупинились, аби щось нашвидкуруч перехопити, він запитав мене:

— Ну, і як воно? Яке відчуття?

— Ти про що? — не зрозумів я.

— Про силу, — відповів Юрт. — Про силу, яку дає Лоґрус: мандрувати Тінями, працювати з магією, що перевищує природні можливості.

Я не хотів удаватися в подробиці, бо знав, що він уже тричі збирався пройти крізь Лоґрус і щоразу відступав останньої миті, уже зазирнувши всередину. Можливо, кістяки невдах, які Сухай не поспішав прибирати, змушували його нервуватись. Я гадав, Юртові невідомо, що я в курсі двох останніх його провалів. Тому я вирішив применшити свої досягнення.

— Насправді, жодної різниці не відчуваєш, — відповів йому, — доки не почнеш цю силу застосовувати. А що відбувається тоді, важко висловити.

— Збираюся незабаром і сам це зробити, — мовив Юрт. — Непогано буде пошвендяти Тінями; може, навіть, знайти десь королівство для себе. Щось порадиш мені?

Я кивнув.

— Не оглядайся, — сказав йому, — не зупиняйся й не роздумуй. Просто йди вперед.

Він розреготався.

— Це звучить, наче наказ для війська.

— Гадаю, певна подібність є.

Він знову розсміявся.

— Ходімо вже й застрелимо того жинда, — сказав Юрт.

Опівдні ми заблукали в непролазній хащі, засипаній галуззям.

Чули, як жинд із тріском прокладає собі шлях крізь бурелом, але поки що не могли зрозуміти, в який він подався бік. Я стояв спиною до Юрта й озирав край гущавини перед собою, намагаючись помітити бодай якусь ознаку його просування, як раптом Фракір щосили стиснула мій зап’ясток, а тоді розкрутилася й упала на землю.

Я нахилився її підняти, не розуміючи, що сталося. Несподівано щось пробриніло мені над головою. Глянувши вгору, побачив стрілу, котра стирчала зі стовбура переді мною на такій висоті, що якби я стояв, вона поцілила б мені у спину.

Навіть не розігнувшись, я швидко обернувся до Юрта. Він саме клав на тятиву наступну стрілу.

— Не оглядайся. Не зупиняйся й не роздумуй. Просто йди вперед, — сказав Юрт і засміявся.

Я пірнув униз і до нього, коли він підіймав лук. Уміліший лучник, мабуть, убив би мене. Гадаю, коли я зробив стрибок, Юрт запанікував і передчасно випустив стрілу. Тому вона застрягла в моєму шкіряному жилеті, а я навіть не відчув болю.

Коли врізався йому вище колін, він випустив з рук лука й упав навзнак. Вихопивши мисливський ніж, відкотився убік і змахнув рукою, цілячись мені в горло. Я перехопив його зап’ясток лівою рукою, і мене силою інерції відкинуло на спину. Зацідивши йому в обличчя правим кулаком, лівою рукою відштовхнув лезо далі від себе. Він заблокував мій удар і коліном влупив мене по яйцях.

Я зупинив кінчик леза лише за кілька дюймів від свого горла, бо цей його удар майже знищив мою оборону. Усе ще сам не свій від болю, я примудрився розвернути стегно так, щоб захистити пах. Водночас заслонився від його руки з ножем правицею, при цьому порізавши собі кисть. А тоді штовхнув його правою рукою, водночас смикнувши лівою, а сам відкотився вліво. Він вивільнив руку з мого захвату, бо я все ще не міг зібратись із силами, і також відкотився убік. Я гарячково намагався відновити сили і тут почув, як він закричав.

Звівшись на коліна, побачив, що Юрт зронив ніж там, куди докотився, а сам заплутався в колючому жмутті сухого гілля і повис на ньому лівим боком. Притиснувши долоні до обличчя, волав без слів, наче поранений звір.

Я побіг до нього подивитися, що сталося, тримаючи напоготові Фракір. Якщо це якийсь трюк із його боку, вона відразу ж обмотає йому горлянку.

Та це був не трюк. Добігши до нього, я побачив, що гострий сук зламаної гілки встромився йому в праве око. Кров сльозилася щокою і переніссям.

— Не смикайся! — гукнув я. — Ти робиш тільки гірше. Дай мені витягти сучок.

— Забери від мене свої кляті руки! — загорлав Юрт.

Зціпивши зуби, зі жахливо перекривленим обличчям він ухопився правицею за сук та відсмикнув голову назад. Я відвів погляд. За мить він заскавчав і впав на землю, утративши свідомість. Я відірвав від своєї сорочки лівий рукав, а від нього смужку, згорнув як подушечку та поклав на поранене око. Ще однією смужкою тканини закріпив тампон на місці. Фракір повернулася на своє місце на моєму зап’ясткові.

Тоді я витяг Козир, який мав доправити нас додому, й підняв Юрта на руки. Мамі це точно не сподобається.

Сила.

Була субота. Ми з Люком цілісінький ранок літали на дельтапланах. Потім зустрілися з Джулією та Ґейл, щоб пообідати разом, опісля усі вийшли на «Зоряному Спалаху» в море й аж до вечора ходили під вітрилами. Приставши до берега, ми пішли у гриль-бар просто в гавані, й там, доки чекали на стейки, я замовив пива, бо ми з Люком влаштували невеличке змагання з армрестлінгу[61], щоб вирішити, кому платити за напої, і він миттєво уклав на стіл мою ліву руку, гримнувши нею об стіл.

Хтось біля сусіднього столика мовив:

— Якби у мене була тисяча доларів, з якої не треба було б сплачувати податок, я б тоді... — а Джулія почула це й розреготалася.

— Із чого смієшся? — запитав я її.

— Кумедний список бажань, — відказала вона. — Я б, мабуть, побажала шафу, повнісіньку дизайнерських суконь, а ще — вишукані прикраси до них. А шафу розмістити в гарному будинку, а будинок — у такому місці, де я була б важливою особою...

Люк посміхнувся.

— Я вбачаю тут перехід від грошей до сили, — зауважив він.

— Може, й так, — відгукнулася вона. — Та, насправді, хіба різниця між ними така вже велика?

— За гроші можна купити все, що хочеш, — промовив Люк. — А якщо маєш силу, то з тобою станеться все, чого захочеш. Якщо є вибір, завжди варто обирати силу.

Звична легка усмішка Ґейл зникла з її обличчя, і воно набрало надзвичайно серйозного виразу.

— Я не вважаю, що сила сама собою важлива, — сказала вона. — Нею треба просто користуватися певним чином.

Джулія розсміялася:

— А що поганого в тому, щоб насолоджуватися своєю силою? Мені це здається прикольним.

— Лише доти, доки твоя сила не стане занадто великою, — докинув Люк.

— Тоді треба мати відповідні амбіції, — мовила Джулія.

— Це неправильно, — заперечила Ґейл. — Кожний має свій обов’язок, і найважливіше — виконувати його.

Уважно подивившись на неї, Люк на знак згоди кивнув.

— Ой, тільки не треба приплітати сюди мораль! — обурилася Джулія.

— Саме треба, — заперечив Люк.

— Я не погоджуюся, — відрізала Джулія.

Люк стенув плечима.

— Але Джулія має слушність, — раптом промовила Ґейл. — Я теж гадаю, що обов’язок і мораль — різні поняття.

— Але ж, якщо у тебе є певний обов’язок, — сказав Люк, — щось таке, що ти повинен у будь-якому разі зробити, скажімо, з міркувань честі, він і стає твоєю мораллю.

Джулія подивилася на Люка, потім на Ґейл.

— Я не зрозуміла, — сказала вона, — ми щойно дійшли згоди? Чи ні?

— Ні, — відказав Люк. — Не думаю.

Ґейл відпила пива.

— Ти кажеш про особистий кодекс, який може не мати нічого спільного з традиційною мораллю.

— Саме так, — підтвердив Люк.

— Тобто, це не мораль. Це просто те, що ти маєш зробити.

— Твоя правда, обов’язок — це те, що людина має зробити, — сказав Люк. — Але водночас це і є мораль.

— Мораль — головна цінність цивілізації, — мовила вона.

— Такої реалії, як цивілізація, не існує, — парирував Люк. — Під цим словом мають на увазі лише мистецтво жити у містах.

— Хай буде так. Тоді це — головна цінність культури, — сказала вона.

— Культурні цінності — поняття відносне, — відповів Люк, посміхаючись. — Судячи з тих, які сповідую я, я правий.

— А яке першоджерело твоїх цінностей? — запитала Ґейл, уважно придивляючись до Люка.

— Не варто нам виходити з чисто філософської площини, добре? — сказав він.

— Тоді, можливо, краще геть відмовитися від цього терміна, — зауважила Ґейл, — і зосередитися тільки на обов’язку.

— А куди ви поділи силу? — спитала Джулія.

— Вона десь тут, але прихована, — сказав я.

Раптом обличчя Ґейл спантеличилося, наче у диспуті ми не повторювали мовлене-перемовлене втисячне, хіба що трохи іншими словами, а, справді, наштовхнули її на якусь нову думку.

— Якщо це дві різні реалії, — протягнула вона, — то яка з них важливіша за іншу?

— Це не різні реалії, — сказав Люк. — Це те ж саме.

— А я так не вважаю, — заперечила Джулія. — Проте обов’язки зазвичай бувають чітко окресленими, а мораль, схоже, можна обирати на власний розсуд. Отже, мене більше приваблює мораль.

— А мені подобаються чітко окреслені реалії, — сказала Ґейл.

Люк сьорбнув пива, ще й легенько відригнувши.

— Та біс із ним! — вигукнув. — Семінар із філософії лише у четвер. А сьогодні у нас вікенд. Хто платить за наступне коло, Мерлю?

Я вмостив лівий лікоть на стіл і наставив долоню.

Коли кожен з нас щосили намагався укласти руку супротивника на стіл, а напруга між нами дедалі зростала, він просичав крізь зціплені зуби:

— Слушність маю я, хіба ні?

— Так, — відказав я за мить до того, як припечатати його руку до столу.

Сила.

Відімкнувши замочок, я витягнув пошту з маленької скриньки у вестибюлі й поніс її сходами нагору до свого помешкання. Там було два рахунки, кілька рекламних проспектів і об’ємний конверт без зворотньої адреси, терміновий.

Зачинивши за собою двері, я поклав ключі до кишені, а дипломат на стілець. Саме прямував до канапи, коли на кухні задзвонив телефон.

Кинувши пошту на кавовий столик, я розвернувся й попростував до кухні. Не знаю, чи був вибух, який стався позаду, достатньо потужним, щоби збити мене з ніг. Не знаю, бо рибкою пірнув уперед у мить вибуху, з власної ініціативи. Я вдарився головою об ніжку кухонного столу. Це мене трохи ошелешило, але все інше у мене залишилося цілим. Усі ушкодження припали на кімнату. Коли я зумів звестися на ноги, телефон припинив дзвонити.

Я й тоді не сумнівався, що є значно простіші способи позбуватися непотрібної пошти, але ще довго загадувався над питанням, хто це зателефонував мені так вчасно.

Іноді я згадував і перший номер зі серії, а саме вантажівку, що вилетіла прямо на мене. Я бачив обличчя водія лише краєм ока, лише мить, перш ніж відскочив убік: безвольне, позбавлене будь-яких емоцій, наче він був мертвий, чи під дією гіпнозу, наркотиків, а може, заклинань. Я вирішив, що правильним може виявитися будь-який із цих варіантів. А може, й усі вони водночас.

Потім був іще нічний напад грабіжників. Вони накинулися на мене без жодного слова. Коли все було позаду і я йшов геть, то, аби оглянути ще раз місце сутички, озирнувся. Мені здалося, що я помітив нечіткий силует людини, яка швиденько заскочила назад до під’їзду — розумний вчинок, зважаючи на те, що тут тільки-но сталося. Проте, цілком ймовірно, це міг бути і хтось, пов’язаний із нападом. Я гризся сумнівами. Ця людина перебувала надто далеко, щоб у разі чого надати поліції мій опис. Якщо я повернуся, а це виявиться ні в чому невинний перехожий, то сам створю свідка, здатного мене ідентифікувати. Щоправда, я не сумнівався, що це безсумнівний випадок самозахисту і справу закриють, ледь відкривши, але матиму неабияку тяганину. Отже, я вирішив послати все під три чорти і пішов собі далі. Ще одне веселе 30 квітня.

А день гвинтівки? Я йшов вулицею, поспішаючи у справах, коли раптом пролунало два постріли. Обидві кулі пролетіли повз мене, і я, ще не розуміючи, що відбувається, побачив, як вони відкололи шматочки цегли на стіні будинку ліворуч від мене. Третього пострілу не було, але з будинку на тому боці вулиці долинув шум, наче щось упало й розтрощилося. На третьому поверсі вікно було розчахнуте.

Я помчав туди. Це був старий багатоквартирний будинок, і двері під’їзду виявилися замкненими, але я не став гальмувати заради умовностей. Знайшовши сходи, злетів ними нагору. Дістався дверей, що, на мою думку, вели до потрібної кімнати, вирішив спробувати старомодний спосіб відчиняти двері, й він подіяв. Двері були незамкнені.

Тримаючись збоку від них, я штовхнув їх, розчинивши навстіж. Побачив порожню кімнату — ні меблів, ні душі. Здавалося, тут ніхто не живе. Чи не міг я помилитись? Але раптом я помітив відчинене вікно, яке дивилося на вулицю, і побачив, що лежить на підлозі. Я зайшов усередину, зачинивши за собою двері.

У кутку лежала зламана гвинтівка. Із подряпин на ложі я здогадався, що, перш ніж відкинути її вбік, нею з розмаху вдарили об найближчу батарею. Потім я помітив на підлозі й дещо інше, мокре й червоне. Небагато. Лише кілька крапель.

Нашвидкуруч обшукав помешкання. Воно виявилося невеликим. Там була ще спальня, тільки одна, і вікно в спальні теж розчинене. Я підійшов до нього. За вікном тягнулася пожежна драбина, і я вирішив, що й мені буде незле відступати саме таким чином.

На чорному металі я знайшов ще кілька крапель крові, й це все. Ніде нікого, і на вулиці теж.

Сила.

Вбивати. Охороняти. Люк, Джасра, Ґейл. Хто стояв за ними?

Чим більше я над цим розмірковував, тим імовірнішою ставала здогадка, що був ще один телефонний дзвінок, того ранку, коли всі газові конфорки виявилися відкритими. Може, це саме він розбудив мене і змусив помітити небезпеку? Щоразу, коли я замислювався над усім цим, акцент наче легко зміщувався. Події поставали в дещо іншому світлі. Як стверджують Люк та псевдо-Вінта, у пізніших епізодах мені не загрожувала справжня небезпека, однак, на мою думку, кожний із цих випадків міг легко загнати мене на той світ. Кого я мав звинувачувати? Нападника? Чи рятівника, який ледь устигав мене врятувати? А як розпізнати, хто з них хто? Пригадую, як ускладнювала історію мого батька згадка про ту кляту автомобільну катастрофу, бо вона нагадувала «Торік у Марієнбаді»[62]. Але, коли порівняти з тим, що коїлося та коїться навколо мене, це все були квіточки. Принаймні він більшість часу знав, що має робити. Може, я успадкував родове прокляття, пов’язане із заплутаними фабулами?

Сила.

Пригадую останній урок дядька Сухая. Після того як я пройшов ініціацію Лоґрусом, він іще деякий час навчав мене того, до чого раніше я не мав доступу. Потім настав час, коли я вирішив, що моє навчання завершено. Я оволодів мистецтвом магії, довів це і більше не перебував у статусі учня. Здавалося, засвоїв усі основи, а далі могло йтися лише про вдосконалення. Я почав готуватися вирушити у подорож до Тіні Земля. І тут одного ранку Сухай прислав по мене. Я подумав, що він просто хоче попрощатися й дати мені кілька дружніх порад.

Дядько мав сиве волосся, трохи горбився, і траплялися дні, коли він ходив, спираючись на ціпок. Це був один із таких днів. На ньому був жовтий каптан, котрий я завжди розглядав радше як робу, а не одяг для виходу.

— Готовий для невеличкої подорожі? — запитав мене він.

— Насправді це буде довга подорож, — відповів я. — Але, так, я майже готовий.

— Ні, — заперечив дядько Сухай. — Я маю на увазі іншу подорож.

— А! Хочеш сказати, що ми з тобою вирушимо кудись просто зараз?

— Ходімо, — сказав той.

Отже, я пішов за ним, і Тіні розступалися перед нами. Ми рухались, а простір навколо нас ставав дедалі похмурішим, і нарешті ми опинилися в таких місцях, що взагалі не мали жодних ознак життя. Навкруги були тільки чорні скелі, голі, безплідні, що заклякли в мідно-червоних променях тьмяного доісторичного сонця. Тут, куди прийшли, повітря було сухе й прохолодне, і коли ми зупинилися та роздивилися навкруги, у мене спиною пішли дрижаки.

Я чекав, що він висловить свою думку. Але Сухай заговорив тільки після тривалого мовчання. Здавалося, він забув про мою присутність; просто стояв і дивився на пустинну місцевість.

Нарешті він озвався.

— Саме я навчив тебе, як мандрувати Тінями, — мовив він. — А ще, як складати заклинання та як вони працюють.

Я промовчав. Це його твердження не потребувало відповіді.

— Отже, ти знаєш дещо про те, що таке сила, — продовжив дядько. — Ти черпаєш її в образі Хаосу, Лоґрусі, й застосовуєш різним чином.

Він уперше поглянув на мене, і я кивнув, погоджуючись.

— Наскільки знаю, ті, які носять у собі образ Порядку, Лабіринт, діють таким само чином, хоча наслідки можуть бути й іншими, — вів далі Сухай. — Не знаю напевне, бо я не проходив ініціації Лабіринтом. Сумніваюся, що якась душа може витримати тягар знати обидві ці сили. Але ти маєш розуміти, що є інший різновид сили, прямо протилежний тій силі, яку маємо ми.

— Розумію, — вимовив я, бо він, мабуть, чекав на відповідь.

— Але ти можеш звернутися до ресурсу, — сказав Сухай, — недоступного підданим Амбера. Дивися сюди!

Кажучи цю останню фразу, він не мав на увазі, що я маю просто дивитись, як він прислонив свій ціпок до скелі й наставив долоні перед собою. Він хотів, аби я викликав Лоґрус і дивився крізь нього, аби бачити на іншому рівні все, що він збирається робити. Я так і вчинив: спостерігав за його діями своїм Лоґруським зором.

Тепер той образ, що висів перед ним, витягуючись усе далі та звиваючись, здавався продовженням того, крізь який я дивився. Побачив та відчув, як він з’єднав з Лоґрусом руки, а тоді витягнув уперед два хвилясті відростки, аби торкнутися ними кам’яної брили, що лежала на схилі значно нижче нас.

— Тепер сам увійди в Лоґрус, — наказав він, — але нічого не роби. Залишайся поруч зі мною і дивись, що робитиму я. В жодному разі не спробуй утрутитися.

— Зрозуміло, — відповів я.

Вставивши руки у свій образ Лоґрусу, я ворушив ними, відшукуючи гармонію, доки вони не стали його частиною.

— Добре, — промовив Сухай, коли я знайшов відповідну позицію. — Тепер маєш тільки спостерігати на всіх рівнях, що робитиму я.

Якісь імпульси пройшли від нього до брили тими відростками, якими він маніпулював. Але до того, що відбулося опісля, я не був готовий.

Образ Лоґрусу, що був переді мною, зчорнів, перетворившись на чорнильну ляпку, і вона вирувала бурхливо. Я відчув хвилю руйнівної сили, що прокотилася крізь мене, неймовірної нищівної сили, що могла накрити, підхопити, понести за собою у блаженну порожнечу безладу, доведеного до кінцевої межі. Частина мого «я», здавалося, бажала цього, а інша частина беззвучно волала, намагаючись припинити руйнацію. Проте Сухай контролював це явище, я бачив, як він це робить, так само, як бачив, як дядько спричинив його.

Ляпка торкнулася брили, злилася з нею, і брила щезла. Не було жодного вибуху, ні експлозивного, ні імплозивного; лише несамовитий холодний вітер і какофонічний шум. Тоді мій дядько трохи розвів руки, і лінії, створені з киплячої чорноти, повторили його рух, спрямувавшись ув обидва боки від осередку хаосу, на який перетворилася кам’яна брила. Я дивився на довгі темні сліди, відчуваючи, що в них парадоксальним чином поєднані небуття і творча енергія.

Дядько Сухай завмер, зафіксувавши процес в одному стані. За мить пояснив:

— Я можу зараз просто вивільнити силу і дозволити їй діяти неконтрольовано. Або можу надати їй напрямок, і тільки після цього її вивільнити.

Він нічого більше не казав, тому запитав я:

— А тоді що станеться? Чи буде сила діяти, доки не знищить усю Тінь?

— Ні, — відказав Сухай. — Є обмежувальні фактори. Якщо Хаос почне зростати, збільшиться й опір Порядку. Вони діятимуть і досягнуть точки утримування.

— А якщо ти не зупинишся, а й надалі викликатимеш сили Хаосу?

— Буде завдано великої шкоди.

— А якщо ми з тобою діятимемо вдвох?

— Шкода буде ще більшою. Але я хотів присвятити цей урок іншому. Тепер спостерігатиму, а ти контролюватимеш ці сили.

Отже, користуючись образом Лоґрусу, я перебрав контроль і описав силами руйнації коло, що оточило нас, наче темний фортечний рів.

— Тепер відмовся від них, — наказав Сухай.

Я так і зробив.

Але вітри наростали й надалі, так само, як і шум, і я нічого не бачив за темною стіною, яка, здавалося, повільно насувалася на нас зусібіч.

— Очевидно, обмежувального фактора треба ще досягти, — зауважив я.

Він розсміявся.

— Маєш слушність. Хоча ти й зупинився, однак перевищив певну критичну величину, отже, ці сили вийшли з-під контролю.

— Зрозуміло, — сказав я. — А як скоро ті обмежувальні фактори, про які ти казав, угамують цей процес?

— Іноді це може трапитися не раніше, ніж місцевість, де ми з тобою наразі стоїмо, буде цілковито знищено.

— А ці сили зменшують свою дію в інших напрямках, коли вони націлені сюди?

— Так.

— Цікаво. А якою є критична маса?

— Я тобі це покажу. Але нам краще спочатку знайти нове місце. Це зникає. Візьми мене за руку.

Я зробив, як сказав дядько, і він переніс мене до іншої Тіні. Цього разу я викликав Хаос і маніпулював силами, а Сухай спостерігав. І тепер я утримав силу під контролем.

Коли закінчив операцію і стояв, приголомшено роздивляючись невеличкий кратер, що утворився, дядько Сухай поклав руку мені на плече й сказав:

— Теоретично ти знав, що за твоїми заклинаннями стоїть величезна сила, стоїть сам Хаос. Працювати з цією силою напряму дуже небезпечно. Але, як ти наразі побачив, цілком можливо. Тепер, коли ти це усвідомив, твоє навчання завершено.

Я був не просто глибоко вражений. Відчував справжній жах. Для більшості ситуацій, які міг уявити, застосування цієї сили скидалося б на застосування ядерної зброї для стрільби по тарілочках. Отак, експромтом, я не міг уявити собі обставин, за яких мені захотілося б удатися до цієї техніки, і я не вдавався до неї, доки Віктор Мелман не розлютив мене по-справжньому.

Сила, в усіх формах, різновидах, обсягах та стилях, продовжує мене причаровувати. Вона вже так довго є частиною мого життя, що здається мені доброю знайомою, хоч маю певні сумніви, що колись зрозумію її до кінця.

10

— Мабуть, уже пора, — сказав я, звертаючись до того, що причаїлось у темряві. Відповів мені не людський голос. До мене долинуло низьке гарчання. «З якою ж це звірюкою стикнувся?» — подумав я. Був упевнений, що зараз вона нападе, але нападу все ще не було. Натомість гарчання стихло, і невідома істота заговорила знову.

— Відчуй свій страх, — прокотився шепіт.

— Відчуй свій, — відповів я, — поки ще можеш.

Дихання в темряві стало гучнішим. У мене за спиною затанцювали язики вогню.

Кінь шарпнувся так далеко, як тільки дозволяла йому довга прив’язь.

— Я міг убити тебе, поки ти спав, — повільно проказала істота.

— Дурістю було не зробити цього, — відгукнувся до неї. — Ти ще пошкодуєш.

— Хочу дивитися на тебе, Мерліне, — почув я. — Хочу бачити тебе спантеличеним, наляканим. Хочу бачити, як ти страждаєш, ще до того, коли проллється твоя кров.

— Треба розуміти так, що у тебе особисті мотиви, а не бізнес?

Пролунали дивні звуки, і тільки за мить чи дві я зрозумів, що це мав бути здавлений сміх, який виходив із нелюдської горлянки.

Тоді істота відповіла:

— Можна сказати і так, магу. Спробуй викликати свій Образ — і втратиш концентрацію. Я відчую це й розірву тебе, перш ніж ти зможеш ним скористатися.

— Дуже люб’язно з твого боку — попередити мене.

— Просто хотілося заздалегідь прибрати зайву опцію з твоєї голови. Й ота штука, що намотана у тебе на лівому зап’ясткові, теж тобі не допоможе.

— Маєш гострий зір.

— На такі речі — так.

У чагарнику почувся тріск. Щось присувалося ближче до мене. А я все ще не міг побачити свого ворога. Тоді я зробив крок уліво, аби світло від вогнища розсіяло темряву переді мною. Щось зблиснуло, низько над землею. Це вогонь відбився у єдиному, жовтому та лютому, оці.

Я опустив вістря меча, націливши його на це око. Якого біса?! Всі відомі мені істоти намагаються захистити свої очі.

— Банзай! — З цим криком я кинувся вперед. Наша бесіда зайшла в глухий кут, і я хотів перевести її на інше.

Створіння миттєво схопилося на весь зріст і блискавично й потужно ринулося до мене, незважаючи на мою зброю. Це виявився величезний чорний вовк з обрізаними вухами. Я вдарив мечем навідліг, але хижак примудрився ухилитися і націлився мені на горло.

На автоматі я скинув угору ліву руку й сунув передпліччя вперед, у роззявлену пащу. Водночас перехопив меча і вдарив руків’ям по вовчій голові збоку. Сила, з якою він учепився в мене зубами, ослабла, коли я впав на спину, але щелепи не розімкнулися до кінця, і зуби прохромили мені сорочку й шкіру на руці. Падаючи, я повертався й тягнув його за собою, бо хотів упасти так, аби підім’яти вовка під себе; хотів, хоч і знав, що мені це не вдасться.

Я впав на лівий бік, намагаючись котитися й далі, примудрившись іще раз вмазати ефесом тварюці по черепу. Тут мені трохи пощастило, задля різноманіття, бо я зрозумів, що ми докотились аж до багаття і ще продовжуємо рухатися в потрібному напрямку. Я облишив меча, намагаючись правицею намацати його горло. Горло захищали міцні м’язи, і в мене жодного шансу передавити йому сонну артерію не було. Але я мав на меті інше.

Перехопивши руку якомога вище, аж під його нижню щелепу, я щосили вчепився у звіра. Водночас сукав ногами, шукаючи точку опори, а коли знайшов, то уперся й штовхнув тварюку і руками, і ногами. Ми обоє просунулися вперед, на відстань достатню, аби я міг спрямувати вовчу довбешку просто в полум’я.

Якусь мить нічого не відбувалося, лише цівка крові з мого передпліччя стікала вовкові в пащу і, виливаючись звідти, прокладала собі шлях його шерстю. Щелепи хижака все ще міцно й боляче стискували мою руку.

Але за кілька секунд він випустив її, бо його шию та голову охопило полум’я. Вовк заборсався, намагаючись вихопитися з вогню. Відкинувши мене вбік, він вивільнився й схопився на лапи. Пронизливе виття вирвалося з його горла. Перекотившись, я підвівся на коліна й наставив перед собою руки, але він більше не нападав. Натомість кинувся до лісу, в бік, протилежний тому, звідки з’явився.

Схопивши меча, я побіг за ним. Ніколи було зупинятись і натягувати чоботи; я тільки спромігся трохи видозмінити собі п’яти, аби вони стали жорсткішими й не відчували гострих сучків та грудок землі. Я бачив свого ворога, бо шерсть на ньому ще тліла; втім, міг переслідувати його, орієнтуючись на скавуління, що лунало практично безперестанку. Дивно, але висота та інтонація висків змінювалися, дедалі більше нагадуючи людський крик, а не вовче скавчання. Дивним було й те, що звір біг не так швидко й спритно, як можна було б передбачити. Я чув, як він продирався навпростець крізь чагарник і врізався на бігу в дерева. Мені навіть здалося, що кілька разів я розчув щось схоже на лайку. Тому вдавалося не відставати надто далеко, навіть навпаки, трохи наблизитися до нього.

А тоді я раптом зрозумів, куди він прямує. Я знову побачив те тьмяне світло, яке помічав раніше. Тільки тепер вогник був яскравішим та збільшився, бо ми наближалися до нього. Джерело світла мало прямокутні абриси, і було вісім-дев’ять футів заввишки й футів п’ять завширшки, прикинув я. Забув намагатися вперіщити вовка мечем, а натомість припустив до світла. Зрозумів, що вовк прямує саме туди, тому хотів будь-що дістатися першим.

Я мчав щодуху. Вовк біг попереду й трохи ліворуч від мене. Шерсть на ньому вже не палала, хоча він ще гарчав і вищав, біжучи. Світло попереду нас усе яскравішало, і я вже міг зазирнути до того освітленого прямокутника і роздивитися щось із того, що було всередині. Побачив схил пагорба з низькою кам’яною будівлею на ньому, до якої вів хідник, вимощений плитами. Усе це вимальовувалось у прямокутнику, наче картина в рамі, з кожним кроком дедалі чіткіше. Там, у цьому прямокутникові, була середина хмарного дня, картина ясніла серед галявини, і мені залишалося бігти до неї метрів двадцять чи біля того.

Побачивши, як вовк вискочив на галявину, я зрозумів, що не встигну дістатися того місця вчасно, не встигну підхопити ту річ, яка, знав, мала лежати десь неподалік. Проте все ще сподівався, що встигну вчепитись у вовкулаку і не дати йому пройти.

Але він, опинившись на вільному від дерев просторі, побіг швидше. Я бачив місце, до якого мчав хижак, ясніше, ніж будь-що навколо. Закричав, щоб відволікти його, але це не спрацювало. Моєму фінальному спурту не вистачило швидкості. Раптом на землі, біля порога, я побачив те, що шукав. Надто пізно. Саме цієї миті звір нахилив голову й схопив у зуби пласку прямокутну річ, навіть не зупинившись.

Коли він зробив стрибок уперед, я вмить розвернувся і пірнув назад, теж у стрибку, випустив меча, впав, покотився і котився, не зупиняючись.

Відчув беззвучний вибух, спершу спрямований назовні, а потім усередину; далі наді мною прокотилася серія ударних хвиль. Я лежав нерухомо, подумки брудно лаючись, аж поки земля припинила труситися. Після цього встав та підібрав зброю.

Ніч навколо мене знову стала звичайною. Зоряне світло. Сосни. Розвертатися й дивитися назад не було жодної потреби, але я розвернувся й пересвідчився, що штука, до якої я мчав щодуху ще хвилину назад, зникла, не залишивши й сліду. Наче їх і не було ніколи — яскравих дверей, що вели до іншого світу.

Я добрів до свого бівуаку, де мусив довго заспокоювати Дима. Надягнувши чоботи і плащ, закидав мокрою землею жаринки у багатті й повів коня, тримаючи за вуздечку, назад до дороги.

Там скочив у сідло, і ми поїхали в напрямку Амбера. Їхали десь із годину, і тільки після цього я знову зупинився на ночівлю під білим, наче кістка, місячним серпиком.

Решта ночі минула спокійно. Розбудили мене сонячне світло і вранішній пташиний перегук у соснах. Я нагодував Дима, швиденько поснідав залишками припасів, дав собі ладу, скільки зміг, і за пів години ми вже знову вирушили в дорогу.

Ранок видався прохолодний, ліворуч над виднокраєм купчилися хмари, але небосхил над нами залишався чистим. Я не поспішав. Не перенісся додому через Козир, а поїхав верхи, головно для того, щоби краще ознайомитися з цією місциною, яка сусідила з Амбером, а ще для того, аби мати змогу трохи подумати на самоті. Тепер, коли Джасру захопили в полон, Люк у лазареті, Привид закопався у власні проблеми, Амберу, і мені також, схоже, не загрожує нагальна небезпека, можна трохи перевести дух. Я відчував, що справді наблизився до того, аби особисто з’ясувати усе з Люком і Джасрою, варто лише пропрацювати ще кілька деталей. Стосовно того, що наступним кроком зможу впоратись із Колесом-Привидом, я не мав жодних сумнівів, хоча наша остання з ним розмова здавалася мені обнадійливою.

Це щодо важливих проблем. Хвости я можу підчистити й потім. Копійчаний чаклун, такий, як Шару Гаррул, міг завдати клопоту тільки в поєднанні з іншими халепами, що мене обсіли. Дуель із ним узагалі не була жодною проблемою, треба тільки знайти вільну хвилинку. Хоч я мав визнати, що мене інтригувало питання, чому він зацікавився моєю персоною.

Ще було питання з істотою, котра на якийсь час заволоділа Вінтою. Хоч я й не вбачав у ній справжньої загрози, тут, безперечно, залишалася певна таємниця, що порушувала мою душевну рівновагу і, врешті-решт, стосувалася й моєї безпеки. Це також треба було з’ясувати, коли матиму омріяну хвильку вільного часу.

Мене хвилювала й пропозиція Люка надати мені певну інформацію, начебто життєво важливу для безпеки Амбера. В обмін на допомогу в звільненні Джасри. Я вірив йому. Вірив, що він дотримає слова. Проте я мав підозру, що Люк не відкрив би таємницю, якби у нас іще був час щось зробити. Звісно, про це можна тільки здогадуватись, адже неможливо дізнатись, яких саме заходів потребуватиме ця небезпека. А може, і його пропозиція, хай навіть і правдива, є частиною психологічної війни? Люк насправді значно хитріший, аніж можна подумати, судячи з його простакуватого вигляду. Я зрозумів це не відразу, але, засвоївши такий урок, уже не збирався про нього забувати.

Щодо загадки блакитних каменів, то відчував, що її можна відкласти на певний час; до того ж планував невдовзі позбутися всіх слідів, які могли залишити на мені їхні вібрації. Тут нема жодної проблеми, хіба додатковий вузлик на носовичку — не забути про ще одну причину виявляти обережність — а я й без того останнім часом постійно перебував у такому стані.

Залишається знайти місце у загальній картині для нічного епізоду з вовком.

Зрозуміло, що це була не звичайна тварина, очевидними були також і її наміри. Втім, незрозумілими залишаються деякі інші аспекти візиту хижака. Цей вовк — хто він такий чи що воно таке? Він — головна дійова особа чи агент? Якщо агент, то хто його послав? І, нарешті, чому?

Його незграбність підказувала мені — бо я сам у минулому вдавався до таких експериментів — що це був радше вовкулака, тобто людина, що перекинулася на вовка, а не справжній вовк, якого за допомогою магії наділили мовою. Більшість людей, що сплять і бачать, як перетворюються на якогось хижого звіра та перегризають людям горлянки, рвуть їх на клоччя, а може, й пожирають, зазвичай зациклюються на тому, яка чудова це буде розвага, і мало звертають увагу на практичні аспекти. Коли ти раптом стаєш на чотири лапи, у тебе передусім змінюється центр мас, ти отримуєш інші сигнали від органів чуття, і тобі тривалий час не так уже й легко рухатися невимушено та граційно. Ти стаєш значно уразливішим, ніж можна здогадатися з твого вигляду. І, звичайно, ти далеко не та вбивча та вправна істота, що справжній вовк, який вчиться своєму мистецтву цілісіньке життя. Ні, я завжди вважав, що це радше засіб для залякування супротивника, а не щось суттєвіше.

Та хай там як, але найбільше мене непокоїло те, яким чином ця потвора з’явилася біля мене і як зникла. Вона скористалася Козирною Брамою, а це не та річ, яку створюють мимохідь. Правду кажучи, цю Браму взагалі не створюють, якщо можна такого уникнути. Це скидається на дешеву показуху — встановити контакт за допомогою Козиря з певним віддаленим місцем, а тоді перекачати неймовірний обсяг енергії, аби реалізувати отакий ось портал і якийсь час підтримувати його. На те, щоб такий портал діяв п’ятнадцять хвилин, піде стільки енергії та зусиль, що це тебе виснажить сильніше, ніж Пекельний забіг[63], на значний час позбавить сили. Але хтось пішов на це! Мене не хвилювали причини, які спонукали когось це зробити, — вражав сам факт, що це сталося. Бо таким рівнем Мистецтва може володіти лише той, хто пройшов ініціацію Козирями. Це не може зробити хтось, кому в руки випадково потрапила карта.

А це значно звужувало коло пошуків.

Я спробував зрозуміти, яке завдання міг мати цей вовкулака. По-перше, він мав знайти мене та...

Ну звичайно! Я раптом пригадав мертвих собак у лісочку поблизу Лісового будинку, а також гігантські сліди, схожі на собачі, що бачив там. Тобто, цей монстр вистежив мене ще тоді, а потім спостерігав за мною та вичікував. Коли я минулого вечора вирушив у дорогу, він пішов слідом за мною, а коли я зупинився на ніч, вирішив діяти.

Монстр цей забезпечив собі — чи йому забезпечили — Козирну Браму для того, щоб його не можна було переслідувати в разі відступу. А тоді прийшов, аби вбити мене. І я не можу сказати, чи цей вовкулака пов’язаний із Шару Гаррулом, таємницею, яку має в рукаві Люк, блакитними камінчиками або з місією, котру виконує істота, що вміє міняти тіла. Тому наразі ця проблема має просто повиснути у повітрі, без розв’язання, а я тим часом зосереджуся на головному.

Наздогнавши караван фургонів, що прямував до Амбера, я об’їхав його. Назустріч мені трапилося кілька вершників. Жодного я не знав, але дехто з них махав мені рукою. Ліворуч від мене й надалі нагромаджувалися хмари, але на бурю начебто не повертало. День залишався прохолодним і сонячним. Ми долали численні спуски та підйоми, а загалом дорога потроху вела вгору. На обід я зупинився у шумному, велелюдному заїжджому дворі, швидко поїв, натоптавшись під саму зав’язку, однак більше там не затримався. Невдовзі після цього шлях ще поліпшився, і незабаром я вже помітив удалині вежі Амбера на верхівці Колвіра. Вони виблискували під сонцем у зеніті.

Небесне світило почало потроху спускатись, а дорожній рух ставав дедалі жвавішим. Я їхав собі, продовжуючи вибудовувати плани та обмірковуючи усі питання, що спадали мені на думку. Підіймаючись схилом, дорога зробила кілька поворотів, але панорама Амбера майже постійно залишалась у мене перед очима.

Не зустрівши нікого знайомого, надвечір я дістався Східної Брами у старій фортифікаційній стіні. Піднявшись Східною Виноградарською, зупинився біля дверей міського будинку Бейлів, де одного разу був на вечірці. У стайні позаду будинку передав Дима конюхові, й мені здалося, що вони обоє зраділи, побачивши один одного. Тоді пішки я пройшов до передніх дверей і постукав. Служник повідомив, що барона нема вдома, тож я назвав своє ім’я і передав те, про що просила Вінта. Він обіцяв переказати звістку господареві, щойно той повернеться.

Виконавши обіцянку, я попростував Східною Виноградарською пішки. Майже на верхівці, але ще не подолавши стрімку частину вулиці, почув запах їжі. Це змусило мене відмовитися від свого плану повечеряти вже у Палаці. Я зупинився, озираючись, аби відшукати джерело спокусливих ароматів. Запах долинав з бокової вулички праворуч, де вона розширялася, утворюючи площу. Посеред площі я побачив водограй: мідний дракон, укритий мальовничою зеленою патиною, мирно дзюрив у чашу з рожевого мармуру. Дракон дивився на півпідвальний ресторанчик з вивіскою «Яма». За огорожею з гострих мідних кілків просто неба стояв десяток столиків, а зсередини огорожу декорували рослини у вазонах. Я перетнув площу. Проходячи повз водограй, помітив під водою розсип екзотичних монет, і серед них четвертак, викарбуваний до двохсотріччя США. Наблизившись до огорожі, я зайшов усередину й збирався збігти сходами вниз, коли почув, як хтось кличе мене:

— Мерлю! Сюди!

Я подивився у той бік, звідки лунав голос, але не впізнав нікого з тих, які сиділи за чотирма зайнятими столиками. Обвівши столики поглядом удруге, я побачив, що літній чоловік за столиком у правому кутку всміхається до мене.

— Білле! — вигукнув я.

Білл Рот підвівся зі стільця, радше для того, щоб я його помітив, а не з міркувань етикету.

Я зрозумів, чому не впізнав його відразу. Він почав відрощувати бороду, що пролискувалася сріблом, і вуса також. А ще на ньому були коричневі штани зі срібними смужками по зовнішніх швах, заправлені у високі коричневі чоботи. Сорочку мав срібну з коричневою оторочкою, а на стільці праворуч від нього лежав згорнутий чорний плащ. Поверх плаща — широка чорна портупея, а на ній висів у піхвах меч, не дуже великий, середньої довжини.

— Ти геть перетворився на тубільця. І схуднув.

— Еге ж, — сказав той. — Маю намір після виходу на пенсію осісти тут. Місце мені подобається.

Ми сіли за столик.

— Ти вже зробив замовлення? — запитав я.

— Так, але он мій офіціант, на сходах, — відповів Білл. — Зараз покличу для тебе.

Він гукнув офіціанта й замовив вечерю і для мене.

— Ти тепер значно краще розмовляєш тарі, — зауважив я трохи згодом.

— Багато практикуюся, — пояснив він.

— Що робив останнім часом?

— Ходив на вітрильнику разом із Джерардом. Був у Дейзі та в одному з таборів Джуліана в Ардені. Побував у Ребмі. Неймовірне місце. Брав уроки з фехтування. А Дроппа ознайомлював мене з містом.

— Мабуть, насамперед, із барами.

— Так, але не тільки. Власне, саме тому я тут вечеряю. Він володіє половиною акцій «Ями», і мені довелося пообіцяти йому, що харчуватимуся тут якнайчастіше. До речі, непоганий заклад. А ти коли повернувся?

— Щойно, — відповів я, — й у мене знову є довга історія для тебе...

— Чудово, — сказав Білл. — Твої історії завжди химерній заплутані. Саме пасують до холодного осіннього вечора. Послухаю із задоволенням.

Я розповідав упродовж усієї вечері та продовжив розповідь, коли ми вийшли на вулицю. Ввечері стало холодно й не дуже затишно, тому ми попрямували до Палацу. Тут я нарешті закінчив розповідати за склянкою гарячого сидру перед каміном в одній з кімнаток у східному крилі.

Білл похитав головою.

— Ти вмієш знайти собі заняття, — констатував. — Маю до тебе лише одне запитання.

— Яке?

— Чому ти не доставив Люка сюди?

— Я тобі вже казав.

— Це не тягне на пояснення. Через якусь туманну інформацію, яка, стверджує він, може бути важливою для Амбера? І, щоб її отримати, тобі ще треба буде розстаратися?

— Це зовсім не так.

— Мерлю, Люк торгаш, і він втюхав тобі ще те лайно. Ось що я думаю.

— Помиляєшся, Білле. Я його знаю.

— Давно знаєш, — погодився він. — Але чи добре? Ми це вже проходили. Те, чого ти не знаєш про Люка, набагато переважує те, що ти про нього знаєш.

— Він міг утекти будь-куди, але прийшов до мене.

— Бо ти — частина його плану, Мерлю. Він має наміри за твоєю допомогою підібратися до Амбера.

— Не думаю, — заперечив я. — Це на нього не схоже.

— Гадаю, він скористається будь-чим, що підвернеться йому під руку. Чи будь-ким.

Я стенув плечима.

— Я довіряю йому. А ти — ні. От і все.

— Вважаю, це так, — мовив Білл. — А що ти збираєшся робити тепер? Зачекати і побачити, що з цього вийде?

— У мене є план, — відповів я. — Те, що я йому вірю, ще не означає, що не підстрахуюсь. Але маю дещо запитати тебе.

— Так?

— Якщо я приведу його сюди, і Рендом вирішить, що справа ця не досить очевидна, і захоче, аби справу розглядали в суді, ти погодишся захищати Люка?

Очі Білла округлилися від подиву, а потім він посміхнувся.

— Судова справа? — перепитав. — Я не знаю, як тут відбуваються такі процеси.

— Він — внук Оберона, — пояснив я, — тому підпадає під Династичне Право. Головою династії наразі є Рендом. Йому вирішувати, чи забути про всю цю історію, чи винести одноосібно остаточне рішення, чи передати справу до суду. Наскільки розумію, судове слухання може бути формальним або неформальним, то вже як забажає Рендом. З цього питання мають бути книжки в бібліотеці. Але раніше звинуваченим завжди дозволяли мати захисника в суді.

— Звісно, я взявся б за цю справу, — сказав Білл. — Це унікальний юридичний досвід. Але тут може виникнути конфлікт інтересів, адже я працював на Корону.

Допивши сидр, я поставив склянку на камінну поличку і позіхнув.

— Мені пора йти, Білле.

Він кивнув головою і, помовчавши, запитав:

— Але ж усе це тільки гіпотетична розмова, адже так?

— Звичайно, — відказав я. — Може статися так, що в суді слухатимуть мою справу. На добраніч.

Він уважно подивився на мене.

— Мм... ця підстраховка, про яку ти згадав, — мовив. — Мабуть, вона пов’язана з певним ризиком, чи не так?

Я посміхнувся.

— І, треба думати, тобі тут ніхто не може допомогти?

— Боюся, ні.

— Тоді що ж... Хай щастить.

— Дякую.

— Завтра побачимося?

— Можливо, ближче до вечора...

Я пішов до своєї кімнати й завалився у ліжко. Мусив трохи відпочити, перш ніж узятися до тієї справи, що замислив. І жодних сновидінь, ані за, ні проти, я не замовляв.

Коли прокинувся, було ще темно. Добре знати, що будильник у мене в голові працює, як і раніше.

Справжнім кайфом було б повернутися на інший бік та й заснути знову, але я не міг дозволити собі такої розкоші. День, що чекав на мене, мав бути розписаний по хвилинах. Тому встав, умився й переодягнувся в чисте.

Після цього попрямував до кухні, де приготував собі чай, грінки та яєчню з цибулею й чорним і червоним перцем. На кухні знайшлось і трохи тропічних фруктів з теплиці, а мені давно вже не траплялось їх скуштувати.

Поївши, я вийшов крізь задні двері й попрямував до саду. Було темно, ніч безмісячна й волога, над невидимими доріжками стелився туман. Я пішов тією з них, що вела на північний захід. Тихо було в світі. І я змусив думки плинути так само тихо. Сьогодні все треба було робити за порядком, тому бажав розпочати цей день із того, щоб упорядкувати свій розум.

Доріжка вивела мене зі саду крізь просвіт у живоплоті й перетворилася на горбкувату стежку. Перші кілька хвилин вона полегеньку піднімалася, тоді зробила крутий поворот, після чого підйом став насправді стрімким. Я зупинився на одному з виступів і подивився назад. Я побачив темний силует палацу. Світилося лише кілька вікон. Високо у небі стояли пір’ясті хмари, наче хтось згрібав граблями зоряне світло у небесному саду Амбера. Постоявши тільки мить чи дві, я пішов далі. Йти було ще далеко.

Коли дістався гребеня над лісом, яким щойно йшов, заясніла вузька смуга. Не зупиняючись, я проминув три масивні сходинки меморіалу й почав спускатися північним схилом. Він був покотистим, далі уривався стрімко в бік північного сходу, а тоді йшов знову положистіше. Коли стежка вдруге повернула на північний захід, довелося подолати ще один крутосхил, потім іще один. Після цього стежина стала майже рівною, і я знав, що такою вона тепер і буде. Високе плече Колвіра у мене за спиною затуляло всі ознаки близького світанку, які помітив раніше, і над моєю головою та попереду розстилалися тільки зоряна ніч та чорні силуети скель. Утім, я приблизно знав, де йду, бо ж уже проходив цією стежиною раніше, хоча тоді й зупинявся тут дуже ненадовго.

Після перевалу подолав іще дві милі, й тепер, наближаючись до мети подорожі, притишив кроки, роздивляючись навкруги. Шукав простору галявину на схилі, що абрисами нагадувала підкову. Коли я вийшов на неї, мене охопило дивне відчуття. Не те, щоб я свідомо аналізував свої почуття та передчуття, але щось таке коїлося в моїй душі. Галявина лежала між високих скелястих стін, наче в каньйоні. Знайшовши стежку, я пішов нею, трохи вниз, до двох дерев, що чорними тінями вимальовувалися крізь пітьму. Пройшов між ними й наблизився до приземкуватої кам’яної будівлі, геть зарослої чагарником та високою травою. Я зрозумів, що ґрунт був завезений сюди, аби насадити рослини, але з часом про це місце забули, і все тут стало занедбаним.

Сівши на одну з кам’яних лав біля стіни, чекав світанку. Це була гробниця мого батька, точніше, мавзолей, зведений дуже давно, тоді, коли тата вважали мертвим. Опісля він вважав дуже кумедним мати змогу відвідувати це місце. Можливо, тепер статус цього місця знову змінився. Тепер, цілком можливо, це й справді мавзолей. Прибирає це іронію з цього місця чи, навпаки, посилює її? Я не міг вирішити. Але, хоч як, а це місце схвилювало мене сильніше, ніж очікував. Я прийшов сюди не на прощу.

Я прийшов сюди в пошуках миру і тиші. Такий чаклун, як я, конче потребує їх, аби створити певні чари. Я прийшов сюди, аби...

Можливо, я надто раціоналізую. Обрав саме це місце, бо ця гробниця, справжня вона чи фейк, має на собі ім’я «Корвін», і тут відчуваю присутність батька. Я хотів би знати його краще, і, можливо, в цьому місці перебуваю найближче до нього. Раптом зрозумів, чому я повірив Люку. Тоді, у Лісовому будинку, він мав слушність. Якби я дізнався, що Корвін мертвий, і знав, хто винний у його смерті, я б облишив усі інші справи й вирушив би пред’явити рахунок і отримати оплату, змусивши винного розписатися кров’ю. Навіть якби я не знав Люка, як його знав, легко уявив би себе в таких обставинах, тому й не міг його осуджувати.

Прокляття! Чому ми маємо малювати один одного якимись монстрами, якщо за нашими діями стоять справжній біль, відчай, конфлікт обов’язків?

Я підвівся. Розвиднилося достатньо, аби міг бачити, що я роблю.

Зайшовши всередину, я наблизився до ніші у стіні, де стояв порожній кам’яний саркофаг. Він здавався ідеальним сейфом, але я стояв перед ним і вагався, і руки у мене тремтіли. Це просто смішно. Я знав, що його там нема, що це просто порожня скриня, на якій вирізьблено напис. Але лише за кілька довгих хвилин зміг змусити себе взятися за кришку й підняти її...

Звісно, саркофаг був порожній, як бувають порожніми мрії та острахи. Я вкинув усередину блакитний ґудзик і опустив кришку на місце. Якого біса?! Якщо Шару захоче його повернути, хай зрозуміє натяк: граючи в такі ігри, він копає собі могилу.

Під чисте небо я вийшов, залишивши у склепі свої сумніви й почуття. Пора починати. Мені треба начаклувати купу заклинань, хай будуть напоготові. Я не збирався тихо й мирно з’явитися в місці, де гуляють шалені вітри[64].

11

Я стояв на пагорбі, що здіймався над садом, і милувався осіннім різнобарв’ям. Вітер грав моїм плащем. Палац купався в медовому полудневому світлі. Повітря було прохолодним. Сухе листя жмуттям прокотилося повз мене, зашарудівши, наче мишача зграйка, вітер підхопив його та здмухнув із доріжки, закрутивши вихором.

Проте я спинився не для того, аби насолодитися красою краєвиду. Мені довелося зупинитися, бо треба було заблокувати контакт через Козир, уже вдруге впродовж цього дня. Перша спроба увійти зі мною в контакт сталася, коли я саме готував заклинання, навішуючи його, наче гірлянду з мішури, на образ Хаосу. Я вирішив, що це або Рендом, роздратований, бо я повернувся до Амбера, але й не подумав відзвітувати перед ним про свої останні кроки та про свої плани, або Люк одужав і чекає від мене допомоги в штурмі Вежі. Мені спали на гадку саме вони, бо уникнути спілкування з ними я бажав найсильніше — адже їм обом не сподобалося б те, що я збираюся робити, хоч і з різних причин.

Виклик ослабнув, зник, і я спустився стежкою, пройшов крізь живопліт та увійшов до саду. Не хотів витрачати заклинання на те, щоб маскувати своє переміщення. Тому обрав стежину, що повертала ліворуч і пролягала під наметом дерев. Тут мене ніхто не помітив би, визирнувши з вікна. Можна було, звісно, просто козирнутися до Палацу, але карта завжди переносить мене до головного вестибюля, а я не знав, з ким можу там зіштовхнутися.

Тому я просто пішов, куди мені треба.

Я зайшов, як і виходив, крізь кухню, заразом зробивши собі канапку та випивши склянку молока. Потім піднявся чорними сходами на один поверх, роззирнувся навколо й потрапив до своїх кімнат непоміченим. Тут підперезався поясом із мечем, який залишав висіти у головах свого ліжка, перевірив клинок, розшукав короткий кинджал, мій сувенір з Хаосу, подарунок Борквіста, нирця в Безодню, котрому я одного разу посприяв із вступним словом (він був поет середньої руки), і це вилилось у протекцію, та причепив кинджал до пояса з іншого боку. Пришпилив Козир зсередини свого лівого рукава. Вимив руки та обличчя, почистив зуби. Ще якихось виправдань для зволікання знайти не міг. Мусив іти та робити те, що мене лякало. Це був необхідний етап мого плану. Раптом я відчув приголомшливе бажання йти морем під вітрилами. Втім, просто лежати на пляжі мене теж влаштувало б.

Натомість я вийшов зі своїх апартаментів і спустився сходами, повторюючи маршрут, яким дістався сюди. Я попрямував у західному напрямку службовим коридором, прислухаючись до кроків та голосів. Одного разу мені довелося сховатися в прикомірку, бо назустріч простували, перемовляючись, якісь люди. Я був готовий на що завгодно, аби приховати свою присутність хоча б іще ненадовго. Нарешті повернув ліворуч, пройшов ще трохи, а тоді з хвилину вичікував на слушний момент, аби пройти головним коридором повз великий мармуровий бенкетний зал. Нікого не було видно. Добре. Схоже, зал був порожній. Ним не користувалися щодня, але я не знав, чи не відбувається там якийсь офіційний захід. Хоча це й малоймовірно, бо час був необідній.

Я зайшов у зал, перетнув його. Задніми дверима він виходив у вузький темний коридор, і зазвичай неподалік чатував вартовий. Тут могли вільно пересуватися члени родини, але вартовий занотовував у журналі ім’я кожного, хто проходив. Одначе старший отримає від вартового рапорт тільки тоді, коли у того закінчиться чергування. А в той час це вже не матиме для мене жодного значення.

На варті стояв кремезний бородатий коротун. Побачивши мене, він узявся за алебарду, яка за мить до того мирно відпочивала, притулена до стіни.

— Вільно! Ти зайнятий? — запитав я.

— Правду кажучи, ні, сер.

— Я маю спуститися до підземелля. Сподіваюся, тут є ліхтарі? Я знаю ці сходи не так добре, як інші...

— Коли я заступав на варту, сер, то перевірив більшість ліхтарів. Запалю для вас один.

Це збереже мені трохи енергії, яку інакше довелося б витратити на заклинання. Жодна дрібничка не зайва.

— Дякую.

Він відчинив двері. Зваживши на руці три ліхтарі, що стояли в ряд праворуч від дверей, обрав другий із них. Виніс його назад до коридору і запалив від великої свічки, що горіла в підставці трохи віддалік.

— Мушу попередити, що затримаюся, — сказав я, беручи у нього ліхтар. — Можливо, коли я закінчу, тебе вже змінять...

— Так точно, сер. Дивіться собі під ноги.

— Дивитимуся, навіть не сумнівайся.

На довжелезних гвинтових сходах, що робили оберт за обертом, розгледів небагато. Видко було тільки центральну шахту, освітлену смолоскипами, свічками та ліхтарями, і ця напівзрима перспектива посилювала страх висоти сильніше, ніж цілковита темрява. Під собою я бачив лише цятки світла. Я не міг угледіти ні віддалених Дверей, ані стін. Притримуючись рукою за поручень, в іншій руці я ніс перед собою ліхтар. Тут, унизу, було сиро. А ще — тхнуло цвіллю. Не кажучи вже про холод.

Я знову намагався рахувати сходинки. І, як завжди, втратив лік десь посередині. Може, наступного разу...

Мої думки повернулися до того давнього дня, коли я йшов цими ж сходами, впевнений, що йду на смерть. Той факт, що тоді я не помер, не дуже втішав мене наразі. Хоч як, а на мене чекало важке випробування. І цілком може статися, що цього разу я лажануся й підсмажуся або перетворюся на клуб диму.

По колу, по колу... Вниз, униз. Нічні думки у розпалі дня...

З іншого боку, пам’ятаю, як Флора казала, що вдруге це робити легше. За мить до цього вона згадувала про Лабіринт, тому, сподіваюся, ця її репліка стосувалася саме його.

Великий Лабіринт Амбера, Емблема Порядку. Порівнянний силою з Великим Лоґрусом Дворів, образом Хаосу. Все, що є суттєвого у цьому світі, схоже, народжується саме з тієї напруги, що існує між ними. Коли маєш справу з будь-котрим із цих Знаків, варто лише зробити неправильний крок, як тут тобі й капець. Пощастило мені мати справу з ними обома. Не знаю нікого, з ким міг би обмінятися враженнями стосовно того, наскільки це круто... хоча моє самолюбство й тішить думка про те, що позначка однієї з цих Сил ускладнює спілкування з іншою... а вони, і Лабіринт, і Лоґрус, позначають тебе, ще і як. На певному рівні тебе розриває на шматочки, а потім складає наново, за космічними загальними лекалами, і ти зазнаєш неймовірних випробувань. І все це звучить шляхетно, імпозантно, метафізично, духовно й прекрасно, але насправді найбільше це схоже на скабку в дупі. Так, це ціна, яку треба сплатити за те, що набуваєш певних здібностей, але жодний космічний принцип не змусить мене сказати, наче мені це подобається.

І Лабіринт, і Лоґрус надають нам, хто пройшов ініціацію, здатність самостійно мандрувати Тінями; під Тінями йдеться про послідовність варіантів реальності, якими можемо оперувати. Можливо, безкінечна. Вони наділяють нас й іншими здібностями...

Поворот, і вниз. Я трохи уповільнив кроки. Відчував легке запаморочення, як і першого разу. Добре, що мені не треба буде повертатися цими сходами...

Нарешті побачивши долівку, я знову став спускатися швидше. Угледів лаву, стіл, кілька стелажів та скринь, усе освітлене. Зазвичай тут чатував вартовий, але зараз я нікого не уздрів. Може, він не стоїть тут постійно, а робить обхід. Десь там ліворуч мають бути камери, в яких політичні в’язні, котрим не пощастило більше за інших, мордуються, наче звірі у клітці, потроху божеволіючи. Не знаю, чи є там хтось цієї миті. Сподіваюся, що ні. Колись таким в’язнем був мій батько, і з його оповіді я зрозумів, що примусово мешкати тут не так уже й приємно.

Діставшись долівки, я зупинився й двічі гукнув вартового. Єдиною відповіддю мені була моторошна луна.

Підійшовши до стелажа, прихопив у вільну руку ще один заправлений ліхтар. Він може знадобитись: а раптом заблукаю. Після цього я повернув праворуч. Потрібний мені тунель був саме з того боку. Я йшов довгенько, а тоді зупинився й підняв ліхтар, бо мені здалося, що опинився задалеко. Вхід до тунелю ще не трапився мені на очі. Я озирнувся. Пост вартового було видно й досі. Я пішов далі, пригадуючи, як усе було минулого разу.

Якоїсь миті звуки змінилися — тепер мої кроки голосно відлунювали.

Здавалося, що я наближаюся до стіни, до якоїсь перепони. Знову підняв ліхтар.

Так. Попереду — суцільна чорнота. А над нею — сіра кам’яна кладка. Я пірнув у темряву.

Темно. Темряві не видно краю. Я йшов серед безперервного театру тіней — світло мого ліхтаря ковзало виступами скель, змушувало гостро зблискувати вкраплення на кам’яних стінах. Ліворуч відкрилося відгалуження тунелю. Проминувши його, я попростував далі. Здається, незабаром має бути ще одне. Так. Перше, друге...

Іти до третього було далі. А ось і четверте. Я запитав себе, втім, без гострої цікавості: куди вони всі ведуть? Ніхто мені ніколи про це не казав. Можливо, ніхто цього й не знав. Може, за ними химерні гроти неймовірної краси? Інші світи? Глухі кути? Скарбниці? Може, одного дня, якщо матиму водночас вільний час та відповідний настрій...

П’яте відгалуження...

І ще одне.

Мені був потрібний сьомий бічний тунель. Наблизившись до нього, я зупинився. Тунель був не надто довгий. Я подумав про тих людей, які проходили тут раніше, а тоді рушив уперед, до великих важких дверей, обшитих металом. Праворуч від них у стіну був убитий сталевий гак, на ньому висів великий ключ. Я зняв його, відімкнув двері й повісив ключа на місце, бо знав, що вартовий, роблячи тут обхід, перевірить двері й замкне їх знову. Я вже не вперше запитав себе: навіщо замикати ці двері, якщо ключ висить поруч із ними? Це виглядало так, ніби щось небезпечне могло проникнути до Палацу звідти, крізь Двері. Я запитував про це, але жоден з тих, кого я питав, не мав відповіді. Традиція, відповідали вони мені. Джерард і Флора порадили, щоб я поцікавився у Рендома та Фіони. Обоє вони гадали, що про це може знати Бенедикт, але я так і не зібрався його запитати.

Я добряче натиснув на двері, але нічого не сталося. Поставив ліхтарі на підлогу й натиснув щосили. Двері заскреготіли й повільно подалися всередину. Я увійшов, прихопивши зі собою ліхтарі.

Двері самі зачинилися за мною, і Фракір, дитя Хаосу, шалено засмикалась у мене на руці. Я згадав, за яких обставин був тут минулого разу, і зрозумів, чому тоді ніхто не брав із собою зайвого ліхтаря: Лабіринт сам світився блакитним сяйвом на чорній підлозі, освітлюючи грот достатньо, щоби можна було роздивитися, куди йти.

Я запалив другий ліхтар. Перший поставив біля Лабіринту там, де стояв сам, а з другим у руках обійшов круг Лабіринту та поставив світильник із протилежного боку. Мене не обходило, що Лабіринт начебто давав достатнє освітлення для наміченої справи. Я вважав, що ця клята штука безжальна, непрогнозована та й просто схильна до справжнього шантажу. Отож, якщо я, попри її присутність, матиму додатковий власний світильник, то почуватимуся значно впевненіше.

Підійшовши до того кута, звідки починався Лабіринт, я уважно вивчав заплутаний візерунок кривих ліній. Наказав Фракір заспокоїтись, але власні страхи подолати до кінця не міг. Якщо це була реакція Лоґрусу, який я мав у собі, то чи не може статися так, що й Лоґрус опиратиметься мені, тепер, коли я ношу в собі ще й образ Лабіринту? Та все це безплідні міркування...

Я спробував розслабитися. Глибоко вдихнув й видихнув. Заплющив на мить очі. Зігнув коліна. Опустив плечі. Зволікати далі нема сенсу...

Розплющивши очі, я поставив ногу на Лабіринт. Тієї ж миті з-під ноги вилетіли іскри. Я зробив іще крок. Ще більше іскор. Тихе потріскування. Ще крок. Я відчув легенький опір своїм подальшим рухам...

Тепер пригадав, пригадав усе, що відчував першого разу: холод, слабкі розряди, легкі й складні ділянки. Десь усередині мене була мапа Лабіринту, і я ніби зчитував з неї маршрут, коли проходив першу криву, а опір зростав, іскри здіймалися вище, волосся моє потріскувало й ставало дибки, усе тіло вібрувало...

Підійшовши до Першої Запони, відчув себе в аеродинамічній трубі. Кожний рух потребував величезних зусиль. Точніше сказати, рішучості. Продовжуючи напирати, я просуватимусь уперед, хоча й повільно. Фокус полягав у тому, аби не зупинятися. Розпочати знову було б неймовірно важко, а подекуди й неможливо. Наразі потрібно було тиснути, тиснути наполегливо. Ще кілька секунд, і я подолаю цей відрізок. Далі йти буде легше, деякий час. Друга Запона — ось справжній убивця...

Поворот, ще один...

Я пройшов. Тепер, знав, йти буде певний час не так важко. Я пішов широкими кроками, упевненіше. Може, Флора мала слушність. Принаймні ця частина здалася трохи легшою, ніж минулого разу. Я подолав довгу криву, тоді крутий розворот. Іскри вже сягали і халяв чобіт. Мій мозок заполонили думки про те кляте 30 квітня, про родинну політику в Дворах, де билися на дуелях та помирали, і таким чином покоління за поколінням прокладало собі шлях за допомогою заплутаних та кривавих ритуалів, здобуваючи статус, домагаючись його підвищення. З мене досить. Не хочу й згадувати... Може, діють вони вишуканіше, але крові там пролито більше, ніж в Амбері, й усе заради того, аби здобути хай яку крихітну перемогу над своїми родаками...

Я заскрипів зубами. Важко було утримати свій мозок зосередженим на дуже нагальному завданні. Це штучки Лабіринту, певна річ. Тепер я пригадав і цей його трюк. Ще один крок... Поколювання наразі піднялось аж до стегон... Потріскування стало гучним, наче ревіння бурі... Поставити ногу, тоді другу... Підняти, поставити... Волосся дибки... Поворот... Уперед... Завести «Зоряний Спалах» до гавані, осінній шторм наближається, Люк порається біля вітрил, а вітер дме нам у спину, наче подих із драконячої пащі... Ще три кроки, а опір усе зростає...

Я дістався Другої Запони, і раптом накотило відчуття, ніби намагаюся виштовхати автомобіль з баюри, заповненої багнюкою... Я докладаю усіх сил, аби рухатись уперед, а результат надто малий. Рухаюся з повільністю льодовика, а іскри танцюють мені коло пояса. Я і сам став блакитним полум’ям...

Усі думки, що відволікали мене, вилетіли з голови. Навіть Час кудись щезнув, залишивши мене самого. Зосталася тільки істота, без минулого, без імені, на яку я перетворився, котра всім своїм нутром бореться проти інерції власних минулих днів, і співвідношення це так збалансоване, так врівноважене, що я навіки застиг би тут, на пів-кроці, якби маси та сили з обох боків занулилися, дуже просто, коли б не була присутня ще й воля... Вона виступає тут у чистому вигляді, тому здається, що просування вперед залежить тепер головно від неї, а не від фізичних зусиль...

Ще один крок, тоді ще один, і я пройшов. Я постарішав на століття, і рухаюсь знову, і знаю, що зроблю це, попри те, що наближаюся до Великої Кривої — важкої, небезпечної, довжелезної. Ні, тут усе не так, як у Лоґрусі. Тут сила синтетична, а не аналітична...

Всесвіт, здається, обертається навколо мене колесом. Із кожним кроком тут відчуваю, наче розпливаюся, а тоді знову фокусуюся, розпадаюся на частини й знову збираюся докупи, розпорошуюся й відновлююся, помираю й оживаю...

Поворот назовні... ще один... Потім три криві, а за ними прямий відрізок. Я просуваюся вперед. Запаморочення, нудота. Я мокрий до рубчика. Кінець прямої лінії. Тепер низка дуг. Поворот. Поворот. Ще поворот...

Я зрозумів, що наближаюся до Останньої Запони, коли іскри піднялися так високо, що утворили клітку з блискавок, а ноги мої знову обважніли. Тиша й неймовірні зусилля, аби рухатись уперед...

Але цього разу я наче відчував приплив сил і просувався, упевнений, що мені вдасться пробитися...

Я пройшов. Мене бив дрож, але попереду лишалася тільки коротенька дуга. Проте три останні кроки можуть виявитися найважчими. Це схоже на те, що Лабіринт, дізнавшись про тебе усе, не хоче непроханого гостя відпускати. Я пробивався, а литки у мене боліли, наче перед фінішем довгого марафону. Два кроки... Три.

Я зробив це. Стояв недвижно, намагаючись віддихатись, угамувати тремтіння. Спокій. Статичні розряди вщухли. Іскри зникли. Якщо те, крізь що я пройшов, не змиє з мене вібрації блакитних каменів, навіть не знаю, що ще може їх прибрати.

Тепер... або хай це буде за хвилину... я можу йти, куди завгодно. Звідси, у цю мить надбання сили, можу наказати Лабіринтові перенести мене будь-куди, і він це виконає. Навряд чи варто витрачати цю можливість на те, щоб оминути зворотний шлях гвинтовими сходами й знову опинитись у себе в кімнаті. Ні, я маю інший план. Ось зачекаю ще хвилинку...

Я поправив на собі одяг, пробігся п’ятірнею по волоссю, перевірив зброю та Козир, прихований у мене в рукаві, та ще трохи зачекав, поки заспокоїться серце.

Люк отримав рани під час битви за Вежу Чотирьох Світів, у поєдинку з колишнім приятелем та союзником Далтом — найманцем, сином Дизакратрікс. Далт мене мало цікавив, хіба що як можлива перешкода, бо наразі він, здається, служив володарю Вежі. Але навіть якщо зробити поправку на різницю в часі, а вона не мала бути надто великою, я бачив його невдовзі після його сутички з Люком. І це свідчить, що тоді, коли вийшов на контакт із ним через Козир, він мав перебувати саме у Вежі.

Чудово.

Спробував викликати спогад про ту кімнату, в якій був Далт, коли я вийшов з ним на контакт.

Дуже схематичний спогад. Який мінімум даних задовольнить Лабіринт, і він спрацює? Я пригадав текстуру кам’яної стіни, форму віконця, частину потертого гобелена на стіні, вкриту очеретом підлогу. Коли Далт поворухнувся, побачив у нього за спиною низьку лаву та ослінчик, тріщину на стіні над ними... а ще павутиння...

Уявив собі все це якомога чіткіше. Я побажав перенестися туди. Хотів опинитися в цьому місці...

І я опинився.

Я швидко обернувся на всі боки, поклавши руку на ефес меча. У кімнаті нікого, крім мене, не було. Побачив ліжко і гардероб, малий письмовий стіл, комод, яких не вгледів, коли вперше дивився на цю кімнату в Козирі. Крізь віконце до кімнати лилося денне світло.

Перетнувши кімнату, я наблизився до єдиних дверей і постояв там, прислухаючись. З того боку дверей була тиша. Я прочинив двері на вузеньку шпарину і визирнув у довгий порожній коридор. Просто навпроти себе побачив сходи, що вели вниз. Ліворуч була глуха стіна. Я вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. Вниз чи праворуч? Із обох боків коридору були вікна. Я підійшов до найближчого, на правій стіні, й визирнув.

Побачив, що перебуваю в кутку прямокутного подвір’я, обведеного з усіх боків будівлями, з’єднаними між собою стіною. Стіна була суцільна, за винятком проходу в протилежному кутку, і прохід цей, схоже, вів до ще одного двору, де стояла дуже висока споруда, визираючи з-понад дахів тих будівель, що стояли просто навпроти мене. У дворі вгледів десь біля дюжини вояків, розставлених біля входів та виходів; однак вони, схоже, не надто пильнували, а натомість чистили і лагодили свою амуніцію. Двоє з них були перев’язані з ніг до голови. Але все ж таки більшість із них могла дуже швидко схопитися за зброю.

У віддаленому кутку я помітив купу дивних уламків, що скидалися на поламаний повітряний змій. Щось у цих рештках видалося мені знайомим. Я вирішив пробратися коридором, який тягнувся паралельно подвір’ю, до найвіддаленіших від мене будівель, сподіваючись побачити звідти, що робиться на іншому дворі.

Відтак попрямував коридором, прислухаючись, чи не почую звуків, що свідчили б про чиюсь присутність. Але всюди панувала тиша, і я без перешкод дістався до рогу. Тут затримався, прислухаючись.

Нічого не почувши, завернув за ріг і — закам’янів. Така ж реакція була й у чолов’яги, який сидів на підвіконні, праворуч від мене. Він був у кольчузі, шкіряних штанах і чоботях. На голові мав шкіряний капелюх, а на поясі висів важкий меч. У руці він тримав кинджал і, схоже, саме чистив ним нігті. Він здавався не менш здивованим, аніж я. Смикнувши головою в моєму напрямку, він запитав:

— Ти хто такий?

Розпрямивши плечі, він обперся долонями об підвіконня, наче збираючись зіскочити зі сідала й стати на ноги.

Ми обоє опинилися в скрутному становищі. Схоже, це був вартовий. Якби він проявив бойову готовність чи військову хитрість, то неминуче наразився б на Фракір або на мене самого. Але натомість охоронець віддавався тут лінощам, і це його могло врятувати, хоча й поставило мене перед дилемою. Обдурити його мені навряд чи вдалося б, принаймні надовго і надійно. Напасти на нього я не міг, бо це спричинило б надто багато шуму. Отже, вибір у мене був невеликий. Я міг вбити його швидко й акуратно, застосувавши заклинання, що зупиняє серце — ці чари саме висіли у мене напоготові. Та я надто ціную життя і не хочу забирати його без потреби. Отже, хоч як мені не хотілося витрачати закляття, приготовлене про всякий випадок, я все ж таки вимовив потрібне слово і зробив відповідний жест рукою, помітивши, як заструменіли крізь мене Лоґрус та його сила. Вартовий заплющив очі й відкинувся на віконну раму. Я трохи змінив його позу, щоб він не гепнувся на підлогу, й залишив його мирно похропувати. До того ж закляття, що зупиняє серце, могло ще пригодитися мені.

Далі коридор упирався в галерею, що вела в обидва боки. З цієї точки я міг бачити тільки її невеличку частину, тому зрозумів, що мені доведеться витратити ще одне замовляння раніше, ніж збирався. Проказав слово, що робило мене невидимим, і світ навколо потемнішав на кілька градацій. Я сподівався ще трохи пройти, не звертаючись до нього, бо воно добре діяло хвилин двадцять, не більше, а я гадки не мав, де може бути те, по що я сюди прийшов. Поспішив до галереї. Вона виявилася порожньою.

Але звідси я дещо роздивився географію цього місця. Побачив другий двір, і він здався мені величезним. Там стояла гігантська споруда, яку я мигцем угледів із першого вікна. Це була фортеця, висока, міцна. Схоже, вона мала тільки один вхід, і його добре охороняли. З іншого боку галереї я побачив іще один фортечний двір, зовнішній, звідки можна було вийти на високий, добре захищений мур.

Залишивши галерею, взявся шукати сходи. Я був майже впевнений, що це незграбне громаддя із сірого каменю — саме те місце, яке мені потрібне. Навколо нього була магічна аура, яку відчував усією шкірою.

Пробігши коридором, я завернув за ріг і побачив сходи, біля котрих стояв вартовий. Якщо він і відчув щось, коли я проминав його, це був тільки рух повітря, спричинений моїм плащем. Кинувшись сходами вниз, я потрапив до горизонтального коридору, звідки ліворуч відходив ще один, темний. Тут, просто перед собою, побачив важкі, забрані в метал двері, у тій стіні, що виходила на внутрішнє подвір’я. Розчахнув їх, проскочив крізь них і швидко зробив крок убік, бо за ними стояв вартовий. Він повернувся, витріщився на двері й пішов до них. Ухилившись від нього, я рвонув до цитаделі. Це місце, де сходяться сили, казав Люк. Так. Я відчував це. І тим сильніше, чим ближче був до місця. Не мав часу роздумувати, як мені з ними бути, як їх опанувати. До того ж я прихопив із собою сякий-такий власний інвентар.

Наблизившись до муру, повернув ліворуч. Треба було пробігти навколо й подивитися, що тут до чого. Невдовзі побачив, що моя здогадка щодо одного входу підтверджується. Перший ярус вікон починався лише на висоті тридцяти футів. Навколо вежі була ще висока металева огорожа з вістрями, а з внутрішнього боку огорожі — рів. Але найбільш мене здивували не ці укріплення. Біля стіни я побачив два зламані повітряні змії і ще три, що на вигляд здавалися справними. Тепер, коли вгледів не уламки, а цілі штуковини, нарешті зрозумів, що то таке. Це були дельтаплани. Мені хотілося краще їх роздивитись, але час моєї невидимості збігав, і я не міг дозволити собі відхилитися від маршруту. Швиденько закінчив огляд території і зосередився на воротах огорож.

Вони були зачинені, й на варті біля них стояли два охоронці. За кілька кроків від воріт я побачив перекинутий через рів звідний дерев’яний місток із металевим каркасом. По кутах містка стирчали великі болти з провушиною, а над воротами в стіну було вбудовано лебідку, оснащену чотирма ланцюгами з гаками на кінцях. Я намагався прикинути, скільки важить цей міст. Двері до цитаделі, високі, широкі, оббиті металом, були заглиблені у стіну футів на три і, схоже, могли довго витримувати удари тараном.

Наблизившись до воріт в огорожі, я уважно їх роздивився. Жодного замка, лише металевий засув, який відчиняють вручну. Я міг би відчинити ці ворота, проскочити крізь них, стрілою промчати містком й опинитися біля головних дверей, перш ніж вартові збагнуть, що тут відбувається. З іншого боку, зважаючи на характер цієї фортеці, вони, цілком можливо, отримали певні інструкції щодо можливості надприродного нападу. Якщо так, то відреагують швидко і, навіть не маючи змоги побачити моє тіло, притиснуть мене до дверей. А я відчував, що ці важкі двері навряд чи стоять незамкненими.

Кілька секунд витратив на те, щоб перебрати свої заклинання. Також оцінив позиції тих шістьох чи сімох вояків, які перебували на подвір’ї. Жодний із них не був надто близько, і жодний не рухався у напрямку до мене...

Підкравшись до вартових, я поклав Фракір на плече солдатові ліворуч від мене з наказом удавити швиденько. Три стрімких кроки вбік, — і я вдарив другого охоронця ребром долоні зліва по шиї. Підхопив його під пахви, аби попередити брязкіт від падіння, і посадив, притуливши спиною до огорожі праворуч від воріт. Позаду себе я відчув металевий скрегіт — це піхви першого охоронця шкрябнули по огорожі, коли він осів на землю, хапаючись за горлянку. Я поквапився до нього, тихенько примостив і його на землі й забрав із нього Фракір. Озирнувшись, побачив, що двоє охоронців дивляться в цей бік зі середини двору. Прокляття!

Я відтягнув засув, прослизнув крізь ворота і знову зачинив їх за собою на засув. Бігом перетнувши місток, подивився назад. Ті двоє, на яких звернув увагу раніше, прямували до воріт. Тому я знову опинився перед вибором. Що ж, подивимося, наскільки важким є стратегічно кращий варіант.

Присівши навпочіпки, я вхопився за найближчий до мене кут містка. Рів, що він перекривав собою, був приблизно дванадцять футів завглибшки, а завширшки здався мені вдвічі більшим.

Я почав розпрямляти ноги. Ця штука була до біса важкою, але вона хруснула, і мій кут піднявся на кілька дюймів. Я потримав місток кілька секунд, віддихався, а тоді зробив наступну спробу. Знову рипіння, — і ще кілька дюймів. Іще раз... Долоні мої страшенно пекли там, де в них врізалися гострі ребра. Передпліччя наче хтось повільно вивертав із суглобів. Коли я випрямив ноги й потягнув цю штуковину догори зі ще більшим зусиллям, мені стало цікаво, скільки людей раптом зазнають невдачі у найвідповідальніших своїх справах через проблеми з попереком. Мабуть, їх не так мало, просто ви про них не чули. Серце у мене гупало так, наче воно заполонило собою всю грудну клітку. Кут, за який я тримався, піднявся над поверхнею на фут, але інший кут, лівий, усе ще торкався землі. Я знову зробив зусилля, відчуваючи, як у мене на лобі й під пахвами, наче за помахом чарівної палички, виступає піт. Набрати в груди повітря... Рвонути!

Мені вдалося підняти міст на рівень колін, потім іще вище. Нарешті пішов вгору й лівий кут. Я почув голоси двох вояків, гучні, схвильовані. Вони швидко наближались. Я став пересуватися вліво, тягнучи за собою всю споруду. Кут навпроти мене пішов у зворотному напрямку. Добре. Я тягнув далі. Кут ліворуч від мене піднявся й навис над ровом. Руки, плечі та шия пекли вогнем. Іще трохи...

Вояки зупинилися біля воріт подивитися, чому їхні товариші впали та лежать на землі. І це добре... Я все ще не був упевнений, що місток не стане на місце, якщо пущу його зараз. Я маю скинути його в рів, інакше даремно ризикував стати пацієнтом костоправів. Ліворуч...

Місток захитався у мене в руках, вивертаючись праворуч. Я розумів, що за кілька секунд мені доведеться його пустити, довше не втримаю. Вліво... ще... майже... Солдати перенесли увагу з вартових на міст, що рухався незрозумілим чином: вони побігли до воріт і почали смикати засув. Іще двоє бігли їм на допомогу, я чув голосні вигуки. Я зробив ще крок. Споруда справді вислизала мені з рук. Більше її не втримати... Ще крок...

Я пустив місток та відстрибнув назад.

Кут, що був у мене в руках, вдарився об край рову, почувся тріск дерева, край рову обвалився, а я все задкував. Міст перекинувся, двічі вдарився об протилежний укіс, а тоді зі страшенним гуркотом упав на дно. Руки висіли мені по боках, і якусь мить я не міг поворухнути ними.

Розвернувшись, помчав до дверей. Заклинання, що робило мене невидимкою, все ще діяло, і це принаймні давало мені змогу стати мішенню для метальних снарядів з того боку рову.

Добігши до дверей, мусив зібрати усі сили, що в мене були, аби підняти руки й узятися за велике металеве кільце на правій стулці. Я навіть спромігся потягнути за нього, але нічого не сталося. Двері були міцно замкнені. Цього я очікував, але все ж таки хотів упевнитися. Ніколи не вдаюся до магії без зайвої потреби.

Вимовив потрібні слова, цього разу аж три — не так елегантно, бо заклинання було трохи сирувате, але силу мало величезну.

Мене аж затрясло, коли двері висадило вибухом усередину, наче їх вибив ударом кованого чобота якийсь велетень. Я заскочив крізь отвір і зупинився на місці, не в змозі рухатися, доки очі не звикнуть до напівтемряви. Опинився у холі на два поверхи. Праворуч та ліворуч від мене півколом підіймалися сходи, що закінчувалися обнесеним бильцями балконом на рівні другого поверху. З балкона двері вели у коридор. Під цим коридором, навпроти мене, починався інший, що вів до приміщень першого поверху. Позаду тих сходів, що тягнулися нагору, починалися ще двоє сходів, які вели кудись униз. Ось і вирішуй, куди прямувати...

У центрі холу височів фонтан із чорного каменю, тільки він бив у повітря не струменями води, а полум’ям; вогонь падав у чашу, де кружляв у вирі, танцював язиками — червоними та помаранчевими у повітрі, миготливими білими й жовтими в чаші. Усе приміщення було пронизане силою, я відчував її. Той, хто спроможний контролювати сили, що, вивільнені, гуляють цією фортецею, буде грізним супротивником. Добре, якщо мені пощастить і я не довідаюся, наскільки грізним.

Я ледь не змарнував закляття для спеціальної атаки, коли раптом помітив у кутку дві постаті — праворуч від себе, на значній відстані. Вони ж навіть не поворухнулися. Стояли собі незвичайно тихо. Ну, звісно, це ж статуї!

Намагаючись вирішити, куди мені йти — вгору, вниз чи прямо уперед, я вже майже надумав спуститись у підвали, базуючись на міркуваннях, що ворогів ув’язнюють у темних підземних приміщеннях, але щось у двох цих статуях знову заволоділо моєю увагою. Очі почали звикати до напівмороку, і тепер я бачив, що одна з них була статуєю блондина, а друга — статуєю брюнетки. Я протер очі й не відразу усвідомив, що побачив при цьому абриси своєї руки. Чари, що давали мені невидимість, почали розсіюватися...

Я посунув у напрямку фігур. Того факту, що на фігурі старого висіло кілька плащів і капелюхів, було достатньо, аби все зрозуміти. Але я, про всякий випадок, усе ж таки задер полу його темно-синьої мантії. Полум’я у фонтані саме спалахнуло яскраво, і я прочитав напис «Рінальдо», вирізьблений на його правій литці. От малий шибеник!

Жінка поряд з ним була Джасра, і це звільняло мене від потреби розшукувати її в підземеллях серед пацюків. Руки вона мала також витягнуті вперед, наче в заперечному жесті, й хтось повісив на лівицю ніжно-блакитну парасольку, а на правицю світло-сірий дощовик фірми «Лондон Фоґ». На голову Джасрі криво наплюснули непромокальний капелюх відповідного кольору. Обличчя в неї було розмальоване, наче у клоуна, а до її зеленої блузки хтось пришпилив парочку жовтих китиць.

Спалах світла за моєю спиною озорив усю картину, і я обернувся глянути, що відбувається. Побачив, що фонтан наразі викидає полум’я, схоже на струмені рідини, на двадцять футів у вишину, не менше. Вогонь переповнив чашу фонтана і виливався через вінця, розтікаючись підлогою, вимощеною плитами. Найбільший струмок котився у напрямку до мене. Цієї миті я почув тихий смішок і підвів голову.

Чаклун, якого раніше бачив у темно-синій масці, стояв на сходовому майданчикові нагорі, вдягнений у темний плащ з каптуром, у високі рукавиці. Однією рукою він тримався за поруччя, а іншу націлив на фонтан. Я підозрював, що ми з ним можемо зустрітися під час цієї моєї подорожі, тож підготувався заздалегідь. Коли омахи полум’я здійнялися ще вище, утворивши високий сліпучий стовп, верхівка якого почала хилитися в мій бік, а тоді, відірвавшись, покотилася на мене, я широко розкинув руки й промовив слово, обравши найвідповідніше з трьох захисних заклинань, які приготував заздалегідь. Сила Лоґрусу відразу ж змусила повітряні потоки збуритися, наче під час урагану, й віднести полум’я геть від мене. Поворухнувши руками, я змусив ураган спрямувати вогняні язики на чаклуна на сходах. Тієї ж миті він зробив жест у відповідь, і полум’я обвалилося назад, втягнулося до чаші, осіло, вгамувалося, перетворившись на тоненькі вогняні струмочки.

Гаразд. Нічия. Я приперся сюди не для того, щоб з’ясовувати стосунки з цим чуваком. Я прийшов, щоб обійти Люка, урятувавши Джасру без нього. Якого чорта! Коли вона опиниться в моїх руках, Амберу буде начхати на те, що намислив собі Люк. Але ось яка думка щодо цього чаклуна мене занепокоїла, коли вихорі, що я викликав, вляглися, а той знову захихикав: чи він, подібно до мене, користується заклинаннями? Або ж, живучи тут, в осередку сили, чаклун здатний керувати цими стихіями напряму, маніпулюючи ними на свій розсуд? Якщо правдивим є останнє припущення, то він має практично невичерпне джерело різних трюків, і будь-який повномасштабний двобій з ним на його території закінчиться тим, що я змушений буду або рятуватися втечею, або залучити ядерну зброю — викликати сюди Хаос, який знищить тут усе до цурки. А саме цього я й не хотів, аж ніяк не бажав, аби було знищено всі загадки, і серед них таємницю особистості Синьої Маски. Я волів розгадати їх, отримати відповіді, важливі для процвітання Амбера.

Блискучий металевий спис матеріалізувався в повітрі між чаклуном та мною і, зависши на якусь мить, метнувся до мене. Я витратив своє друге захисне заклинання, аби створити екран, що відбив його вбік.

Єдина альтернатива тому, щоби битися з чаклуном на заклинаннях або висадити в повітря цей замок за допомогою Хаосу, полягала для мене в тому, щоб навчитися самому контролювати сили, які діють тут, і перемогти цього чарівника в його ж грі. Але часу, щоб попрактикуватись, у мене не було: я мав зробити те, для чого прийшов, а для цього мені треба було знайти кілька вільних хвилин.

Але хай там як, а нам із ним, рано чи пізно, доведеться битися по-справжньому, оскільки він, здається, має мене за ворога й, цілком можливо, стоїть за нападом на мене в лісі того неоковирного вовкулаки.

А я не горів бажанням досліджувати тутешню силу просто зараз, надто якщо взяти до уваги, що Джасра зуміла перемогти колишнього володаря цієї фортеці, Шару Гаррула, а чаклун, який стоїть отут, спромігся перемогти Джасру. Але я багато віддав би за те, щоб дізнатися, чого він зі мною заїдається.

Тому я гукнув:

— Отже, що тобі, власне, потрібно?

І металевий голос негайно відказав:

— Твоя кров, твоя душа, твій розум і твоє тіло.

— А як щодо моєї колекції марок? — крикнув я у відповідь. — Можна мені залишити собі конверти Першого дня погашення?

Пересунувшись до Джасри, я поклав правицю їй на плече.

— А вона тобі навіщо, бовдуре? — запитав чаклун. — Вона — найнікчемніша річ серед усього, що тут є.

— Тоді чи не варто тобі радіти, що ти можеш її позбутися?

— Ти колекціонуєш марки. Я колекціоную знахабнілих чаклунів. Вона уже у мене. Тепер — твоя черга.

Я відчув, як підіймається в мені сила, коли я закричав:

— А що ти маєш проти своїх побратимів та посестер по Мистецтву?

Відповіді не було, але в повітрі раптом виникла хмара гострого мотлоху, що ринув на мене: ножі, сокири, метальні зірки, розбиті пляшки. Я промовив слово, використавши своє останнє заклинання, і між нами впала Завіса Хаосу... Метальне знаряддя, натикаючись на димчастий та бренькливий щит, миттєво розсипалося на космічний порох.

Перекриваючи цю гуркотнечу, я гукнув:

— Як мені тебе називати?

— Маска! — притьмом відізвався чаклун; не дуже оригінальне ім’я, як на мене. Мабуть, я підсвідомо чекав на щось у стилі Джона Д. Мак-Дональда: «Бузковий Каптур» чи «Кобальтова Машкара»[65], наприклад... Та хай уже як знає.

Щойно я використав своє останнє захисне заклинання. Тому підняв ліву руку, таким чином, аби бачити куточок Козиря, захованого в моєму лівому рукаві. Звісно, часу в мене було обмаль, і я трохи ризикував, але ще не використав свою останню карту. Досі переважно оборонявся, а мав про запас й інше закляття, яким міг пишатися.

— Тобі це не допоможе, — промовив, мабуть, готуючись ударити знову, чаклун Маска, коли дія наших із ним чар закінчилася.

— А тобі доброго дня, — озвався до нього я, покрутивши зап’ястками, наставивши вказівні пальці, аби спрямувати потік у потрібний бік, а тоді проказав слово, щоб вгатити по ньому як слід. — Око за око! — ще вигукнув я навздогін, коли на Маску хвилею обрушився увесь асортимент квіткової крамниці, цілковито поховавши його всередині найбільшого чортового букета, який мені доводилося бачити. Аромат стояв просто вбивчий.

У пошуках контакту я вдивлявся у Козир, а навколо все затихало, сили спадали. Саме тієї миті, коли я встановив Контакт, квіткова експозиція захвилювалась і з-під неї виринув Маска — викапана алегорія Весни.

Мабуть, моя постать уже блякнула у нього перед очима, коли він спромігся на репліку:

— Я тебе ще дістану!

— «Хай квіти ляжуть з квіткою»,[66] — відповів я і проказав слово, що завершувало заклинання. На мого супротивника впала згори ще й купа гною.

Я увійшов до головної зали Амбера, тримаючи на руках Джасру. Мартін стояв біля буфета зі склянкою вина в руці, розмовляючи з Борсом, сокольничим. Побачивши, як Борс вибалушив очі на моє появлення, він замовк на півслові, а тоді й собі розвернувся подивитися, що там таке.

Я встановив Джасру біля вхідних дверей. Був не в настрої морочитися просто зараз із тим, щоб її розчаклувати; та ще й не вирішив, що мені з нею робити, коли вона звільниться від чар. Тому повісив на неї власний плащ, підійшов до буфета і налив собі вина, привітавши кивком голови Борса й Мартіна, коли проходив повз них.

Я осушив склянку, поставив її й звернувся до них:

— У жодному разі не дряпайте на ній свої ініціали.

Попростував до сусідньої кімнати, знайшов там зручну софу, витягся на ній і заплющив очі. Я — наче міст над бурхливою водою[67]. Є дні, мов діаманти[68]. Куди поділися всі квіти?[69]

Щось на зразок цього.

12

Дим клубочився у повітрі, забарвлюючи гігантського черв’яка в усі кольори. Кожний звук народжувався об’ємним, досягав свого піку, а тоді блякнув і стихав. Кинджальні удари дійсності виходили з Тіней і туди ж верталися. Безсмертний черв’як царював навіки. Квіти роззявляли на мене свої собачі пащеки, але потім виляли листям. Дим підіймався догори, але зависав перед світлофором, що ширяв у повітрі. Черв’як — ні, стій, це ж гусінь[70]! — так от, він чи вона посміхнулося... Пішов сліпий дощ, і гранчасті краплини блищали, наче фасеткові очі...

«Що не так у тому, що я бачу?» — прийшло запитання з незвіданих глибин.

Я не міг відповісти, тому здався. Хоча й відчував підсвідомо, що незрозумілий ландшафт не має кудись веслувати... а саме це він і робив...

— Божечки! Мерлю!

Що від мене треба Люкові? Чому він не дасть мені спокій? Знову з ним якась халепа!

— Подивіться на це, заради бога!

Я і так дивлюся... бачу, як купка стрибучих м’ячиків... а може, це комети... плетуть мереживо з променів світла. А тоді все це падає в парасольковий ліс.

— Люку, — починаю я, але одна з песиголових квіток кусає мене за руку, про яку я геть забув, і все навкруги береться тріщинами. Так, наче воно було намальовано на склі, яке пробила куля. А позаду веселка...

— Мерлю! Мерлю!

Дроппа трусив мене за плече, це підказали мені мої очі, бо вони раптом розплющилися.

На софі, там, де лежала моя голова, залишилася вогка пляма. Я підвівся на лікті. Протер очі.

— Дроппо, це ти? А що...?

— Не знаю, — відповів той.

— Не знаєш що? Тобто... Чорт забирай! Що трапилося?

— Я сидів на цьому стільці, — він повів рукою, показуючи мені, де саме, — і чекав, доки ви прокинетеся. Мартін сказав, що ви тут. Я мав повідомити, що Рендом хотів вас бачити, щойно ви повернетеся.

Кивнувши, я помітив, що у мене сочиться кров із руки, з того місця, де вкусила квітка.

— Скільки я спав?

— Може, хвилин двадцять.

Я ривком опустив ноги на підлогу, сів.

— Ну, і якого дідька ти вирішив мене розбудити?

— Ви почали розкозирюватися, — відповів Дроппа.

— Розкозирюватись? Уві сні? Так воно не працює. Ти впевнений, що...?

— Цієї миті я, на жаль, тверезий. Навкруги вас виникло характерне райдужне сяйво, і контури почали розмиватися й танути. Тому вирішив вас розбудити й пересвідчитися, чи ви насправді цього бажаєте. Може, ви пили Плямознищувач?

— Ні, — відказав я.

— Одного разу я випробував його на моєму собаці...

— Сон, — сказав я, розтираючи собі скроні. — Щось наснилося.

— Сон, який можуть бачити й інші? Щось наче біла гарячка на двох?

— Я не це мав на увазі.

— Краще нам піти до Рендома, — Дроппа хотів попрямувати до дверей.

Я похитав головою.

— Не зараз. Мені треба посидіти тут і зібрати себе докупи. Щось я не в порядку.

Поглянувши на нього, я побачив, що він дивиться, витріщивши очі, кудись мені за плече. Я обернувся.

Стіна у мене за спиною, здавалося, танула, наче була зроблена з воску, а десь поруч бушувала пожежа.

— Здається, пора здіймати тривогу та вирушати на екскурсію, — швиденько проказав Дроппа. — Допоможіть! — Із цими словами він промчав кімнатою й вискочив за двері, не припиняючи волати.

Не встиг я оком змигнути, як стіна знову стала нормальною, але тепер замість неї тремтів я. Що в біса відбувається? Може, Маска встиг накласти на мене закляття, поки я ще не роз’явився? І, якщо так, куди воно націлене?

Підвівшись, я уважно роздивився навкруги. Здавалося, наразі все було на своїх місцях. Я розумів, що це не може бути простою галюцинацією, спричиненою недавніми стресами, бо Дроппа теж бачив таку саму картину. Отже, у мене не їде дах. Ні, тут було ще щось, і хай що це таке, я відчував, що воно й наразі ховається неподалік. Повітря було незвично прозорим, і кожна річ вирізнялася неприродно чітко.

Я швидко обійшов усю кімнату, не уявляючи, що, власне, шукаю. Тож нічого дивного, що так нічого й не знайшов. Вийшов у коридор. Чи можливо, що я приніс із собою цю проблему, в чому вона б не полягала? Може, це Джасра, нерухома й зневажена, виявилася троянським конем?

Я попростував до головної зали. Тільки-но зробив кроків із десяток, як попереду виникли навкісні світлові ґрати. Я присилував себе не зупинятись, і з моїм наближенням решітка відкотилася назад, попередньо змінивши форму.

— Мерлю, ходи сюди!

Голос належав Люкові. Самого Люка не було видно.

— Куди? — відгукнувся до нього, не притишуючи ходи.

Відповіді не було, але решітка розійшлася посередині, й половинки гойднулися вбік, наче віконниці, а за ними відкрилося сліпуче світло; мені здалося, наче я помітив у цьому світлі кролика. Тоді видиво раптово зникло, і могло б здатися, що все знову стало нормальним, якби не сміх Люка, який іще кілька секунд лунав невідомо звідки.

Я побіг. Невже це Люк насправді є моїм ворогом, як мені казали, а я не вірив? Може, всі ці події, що відбулися останнім часом, — тільки засіб маніпулювати мною, і він усе це підлаштував, аби я звільнив його матусю з Вежі Чотирьох Світів? А тепер, коли вона в безпеці, чи не вистачить йому зухвальства захопити з її допомогою Амбер, а мене викликати на чаклунський двобій на незрозумілих для мене умовах?

Ні, я не міг у це повірити. Був упевнений, що він не мав потрібної для цього могутності. Але навіть якщо й мав, він не насмілиться таке утнути, доки Джасра є моєю полонянкою.

На бігу я знову почув його голос, нізвідки й звідусіль. Цього разу Люк співав. У нього був непоганий баритон, і він виспівував на повне горло «За молоді літа»[71]. Який іронічний підтекст у це вкладав?

Я увірвався до головної зали. Мартіна й Борса там уже не було. Залишилися тільки порожні склянки на шинквасі, біля якого вони пили. А біля протилежних дверей... Так, біля протилежних дверей стояла Джасра, як я її поставив, пряма, нерухома, і на ній усе ще висів мій плащ.

— Добре, Люку! Закінчуй із цим! — гукнув я. — До біса це лайно! Чому б нам усе не перетерти й не порішати?

— Га?

Спів різко обірвався.

Я повільно підійшов до Джасри, придивляючись до неї. Нічого в ній не змінилося, хіба що хтось засунув їй в іншу руку свого капелюха. У віддалених кімнатах палацу пролунав крик. Може, це все ще репетував Дроппа.

— Люку, де б ти не був, — промовив я, — якщо можеш мене чути, якщо можеш бачити, подивися добре й послухай: вона тут, у мене. Бачиш? Що б ти не надумав, май це на увазі.

Усе навколо взялося брижами, так, неначе я стояв посередині картини без рами, якусь хтось зім’яв, а тоді знову туго натягнув.

— Що скажеш?

Пролунав смішок.

— Моя матуся — вішалка для капелюхів... Так, так. Дякую тобі, старий. Добре зроблено. Не міг зв’язатися з тобою раніше. Не знав, що ти туди сунешся. Вони нас розбили дощенту. Прихопив кілька найманців на дельтапланах, ми осідлали повітряні струмені. Але вони були готові. Всипали нам перцю. Далі я нічого не можу пригадати... Чорт забирай, як же болить!

— Із тобою все гаразд?

Я почув щось схоже на схлип, і саме цієї миті Рендом та Дроппа вбігли до зали, а за їхніми спинами маячив довгань Бенедикт, мовчазний і наляканий.

— Мерлю, — гукнув до мене Рендом. — Що тут коїться?

Я похитав головою:

— Не знаю.

— Звісно, з мене випивка, — почувся голос Люка, цього разу дуже стиха.

Серединою зали промчала вогняна віхола. Це тривало лише секунду, а тоді на її місці виник великий прямокутник.

— Ти ж чарівник, — сказав Рендом. — Зроби щось!

— Не маю жодного поняття, що воно в біса таке, — відповів я. — Схоже на те, що магія сказилася.

У центрі прямокутника намалювався силует людини. Його контури стали чіткішими, уже можна було розрізнити риси обличчя, одяг... Це був Козир, гігантський Козир... висів у повітрі, стаючи дедалі матеріальнішим... Це був...

...я.

Я впізнав своє обличчя, що дивилося на мене. І помітив, що я посміхаюся.

— Ходи сюди, Мерлю. Ласкаво просимо на вечірку, — почув голос Люка, а Козир став повільно обертатися навколо вертикальної осі.

Зал наповнився дзенькотом, наче озвалися скляні дзвіночки.

Велетенська карта поверталася, доки не стала до мене ребром, що здавалося чорним розрізом. Тоді ця вузька темна смужка розширилася, заколихалася, розсунулася, наче завіса, і я побачив, як за нею кружляють надзвичайно яскраві плями кольорового світла. А ще я уздрів гусінь, котра пихкала кальяном, дивні товсті парасольки та блискучі бильця. З розрізу виткнулася рука.

— Сюди.

Я почув, як Рендом із шумом втягнув повітря.

Раптом Бенедикт наставив вістря свого меча на картинку. Але Рендом поклав йому руку на плече:

— Ні.

У повітрі лунали дивні, не поєднані між собою звуки музики: якимось чином вони пасували решті антуражу.

— Ходімо, Мерлю!

— А ти туди чи звідти? — поцікавився у нього.

— І те, й інше.

— Ти пообіцяв мені, Люку; важлива інформація в обмін на звільнення твоєї матері, — сказав я. — Ось, вона тут. Що в тебе за секретна інформація?

— Ти хочеш отримати інформацію, життєво важливу для твоєї долі? — запитав, подумавши, він.

— Життєво важливу для Амбера — так ти сказав.

— А, ти про цю таємницю...

— Я не проти почути й іншу.

— Вибачай. Але я розкрию тільки один секрет. Який обираєш?

— Той, що стосується безпеки Амбера, — відповів я.

— Далт, — зронив Люк.

— Що з ним?

— Його матір’ю була Діла Дізакатрікс...

— Це мені відомо.

— ...а за дев’ять місяців до його народження вона була у полоні в Оберона. Він її зґвалтував. Ось чому, хлопці, Далт має на вас зуб.

— Лайно собаче! — вигукнув я.

— Саме так я йому й сказав, вислухавши цю історію всоте. Я порадив йому тоді пройти тим небесним Лабіринтом.

— І?..

— І він пройшов.

— Чорт забирай!

— Я лише недавно дізнався про це, — сказав Рендом, — від агента, якого сам надіслав до Кашфи. Але мені було невідомо те, що він пройшов Лабіринтом.

— Якщо ти це знав, то я залишаюся тобі винним, — сказав Люк, і мені почулася стурбованість у його голосі. — Тоді ось що ще: Далт після цього відшукав мене в Тіні Земля. Це він пограбував мій склад, забрав зброю, що там зберігалася, разом зі спеціальним боєзапасом. А потім, щоб замаскувати крадіжку, спалив будівлю. Але я знайшов свідків. Він з’явиться тут; і може з’явитися будь-коли. Ніхто не знає, коли саме.

— Ще один родачок збирається до нас у гості, — прокоментував Рендом. — І чому тільки я не єдина дитина?

— Робіть як знаєте, — сказав Люк. — Тепер ми квити. Давай сюди руку!

— Ти йдеш сюди?

Він розсміявся, і весь зал, здається, заходив ходором. Отвір у повітрі завис переді мною, а Люкова рука стиснула мою. Щось тут було дуже й дуже не так.

Я докладав неймовірних зусиль, аби підтягнути його до себе, але натомість відчував, що він тягне мене.

Сила була просто божевільна, і я не міг їй опиратися. Всесвіт, здається, перекрутився, коли ця сила заволоділа мною. Сузір’я розступались, і я знову побачив ті сліпучі бильця. На них стояла Люкова нога в чоботі.

Звідкись дуже далеко ззаду я чув, як волає Рендом:

— «В-12!» «В-12»![72] І на вихід!

...А тоді я раптом забув, у чому проблема. Місце, в якому я опинився, здавалося чудовим. Хоча така дурість із мого боку — переплутати гриби з парасольками...

Я й собі задер ноги на баляси, і Капелюшник хлюпнув мені вина та долив вина в склянку Люкові. Люк показав на сусіда ліворуч, і Шалений Заєць теж отримав свою порцію. Шалам-Балам поводився просто чудово, балансував тут, на краю всього. Круть, Верть, Додо і Жабун не давали музиці замовкнути. А Гусінь не давала погаснути кальяну.

Люк ляснув мене по плечі, я відразу ж захотів щось пригадати, але воно й надалі вислизало з поля зору.

— Тепер я в порядку, — сказав Люк. — Узагалі, все в порядку.

— Ні, є щось... Не можу пригадати...

Він підняв пивний кухоль, цокнувся зі мною.

— Забий! — сказав Люк. — Життя — це кабаре[73], старий!

Кіт, який умостився на високому сидінні поруч зі мною, увесь час посміхався від вуха до вуха.