Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

1

Чекати, доки хтось спробує тебе вбити, — ще та скабка в дупі. Але оскільки на календарі — 30 квітня, це, звісно ж, обов’язково трапиться, як і завжди. Мені знадобилося трохи часу, щоб у всьому розібратися, але тепер я принаймні знаю, коли очікувати замаху. У минулому я був надто заклопотаним, аби щось із цим робити. Однак тепер, коли роботу завершено, я затримався винятково заради нападу — відчував: перш ніж вирушити далі, мушу остаточно прояснити ситуацію.

Я виліз із ліжка, поплентався до ванної, узяв душ, почистив зуби — ну й далі за списком. Оскільки я знову запустив бороду, голитися не довелося. Цього ранку мене не переймали дивні побоювання, як три року тому, 30 квітня. Тоді, прокинувшись із головним болем і лячними передчуттями, я прочинив навстіж вікна, кинувся на кухню і виявив, що всі газові конфорки увімкнені, але не горять. Не скидався цей день і на 30 квітня, що було два роки тому і в іншій квартирі, коли я прокинувся ще до світанку, зачувши легкий запах диму — помешкання було охоплене полум’ям. Тим не менш я вирішив, що сьогодні про всяк випадок триматимуся на віддалі від освітлювальних приладів — а раптом лампи наповнені якоюсь горючою речовиною? Замість того, щоб м’яко натиснути на вимикачі, я клацнув усіма відразу — нічого моторошного не трапилося.

Зазвичай я з вечора налаштовую таймер кавоварки, та сьогодні мені не хотілося пити напою, звареного без мого нагляду. Я засипав нову порцію запашної кави, і поки вона готувалася, перевірив свій багаж. Усе, що було тут для мене цінним, вмістилося в два ящики середнього розміру — одяг, книжки, картини, деякі інструменти, кілька сувенірів тощо. Змінний одяг, светр, цікаву книжечку та пачку дорожніх чеків склав у рюкзак. Ключ я залишив у господаря, щоби він міг поселити нових мешканців. Ящики ж рушать до сховища.

Пробіжку цього ранку я скасував.

Сьорбаючи каву, я переходив від вікна до вікна і зупинявся біля кожного з них, ретельно оглядаючи вулицю внизу та будинки навпроти (торік хтось намагався поцілити в мене з рушниці). Я замислився про те, як усе почалося сім років тому. Тоді я йшов собі вулицею ясним весняним пообіддям, аж раптом вантажівка, що проїжджала неподалік, різко взяла вбік, вискочила на узбіччя і мало не розмазала мене по цегляній стіні. Мені вдалося відскочити і відкотитися вбік. Водій так і не опритомнів. Той нещасний випадок здався мені одним із жахних збігів, які вряди-годи вриваються в життя кожного з нас.

Проте наступного року, того самого дня, коли я пізно ввечері повертався додому від подруги, на мене несподівано напали троє чоловіків. Один із ножем, двоє інших — з обрізками труби. І жоден навіть із ввічливості не попросив у мене гаманця.

Я залишив їх біля найближчого магазину грамплатівок, а сам спокійно пішов додому. А потім став, як укопаний: це ж трапилося на річницю тієї пригоди з вантажівкою. Хоча навіть тоді я вважав пригоду лише дивним збігом. Але бомба у поштовій скриньці, яка через рік розтрощила половину сусідської квартири, змусила мене замислитися: можливо, моя присутність впливає на статистичні ймовірності навколишньої реальності? Події наступних років обернули здогад на певність.

Комусь було до вподоби щороку намагатися вбити мене — це ясно як божий день. Після невдалого замаху наставала пауза тривалістю в рік, а потім спроба повторювалася. Це скидалося на якусь гру.

Однак і я був не проти погратися. Найбільше мене переймало те, що він, вона чи воно — ким там був той нападник — ніколи не з’являлися на місці події, довіряючи справу хитрощам, вивертам або найманцям. Позначмо цю особу літерою «Б» (у моїй особистій космогонії це абревіатура «боягуза» або «бевзя»), адже «X» і так перевантажений різними значеннями, а плутатися в займенниках, які посилаються на нечіткі антецеденти, мені не хотілося.

Я сполоснув кухлик й кавник і поставив їх на полицю. Тоді взяв рюкзак і вийшов. Містера Малліґана не було вдома або ж він ще спав, тож я залишив ключ у його поштовій скриньці, перш ніж вийти на вулицю і рушити поснідати до найближчої перекусної.

Рух транспорту був не дуже інтенсивним, а всі машини поводилися, як і належить. Я повільно йшов, прислухався і придивлявся. Ранок видавався приємним, та й день мав бути нівроку. Мені хотілося якомога швидше скинути з плечей усі клопоти, аби насолоджуватися дозвіллям.

До перекусної я дістався без будь-яких пригод. Вмостився біля вікна. Щойно підійшов офіціант, аби прийняти замовлення, я зауважив, що вулицею бреде знайома постать — мій колишній одногрупник і колега по роботі Лукас Рейнард. Він мав шість футів зросту, руду чуприну і, попри ефектно поламаний ніс (або завдяки йому), — певну привабливість. А ще голос і манери торгівця, яким, власне, він і був.

Я постукав у шибку. Люк мене помітив, а тому махнув у відповідь, розвернувся і зайшов.

— Мерлю, а я мав рацію, — сказав він і, підійшовши до столу, ляснув мене по плечу. Тоді вмостився і забрав у мене з рук меню. — Не знайшов тебе вдома, тож вирішив, що ти можеш бути тут.

Він опустив очі й зосередився на меню.

— Чому? — запитав я.

— Якщо вам потрібно ще поміркувати, я повернуся пізніше, — нагадав про себе офіціант.

— Ні-ні, — відказав Люк і зачитав йому величезне замовлення. Я додав і своє. Тоді друг звернувся до мене: — Бо ти — раб звички.

— Звички? — уточнив я. — Я тут їм не так часто.

— Знаю, — мовив на те Люк. — Але зазвичай ти ідеш сюди, коли на тебе щось тисне. Як, наприклад, перед екзаменами чи коли тебе щось хвилює.

— Гм, — буркнув я.

І справді, було в цьому щось таке, чого я сам раніше не усвідомлював. Я покрутив попільничку із зображенням голови єдинорога — зменшеної версії вітража, що прикрашав перегородку біля виходу.

— Гадки не маю, чому, — зрештою відповів я. — До речі, чому ти вважаєш, буцімто мене щось переймає?

— Я пригадав про твою параною щодо 30 квітня, пов’язану з кількома інцидентами.

— Аж ніяк не кількома. Я ніколи не розповідав тобі про всі.

— То ти досі в них віриш?

— Так.

Він знизав плечима. Підійшов офіціант і налив нам кави.

— Гаразд, — сказав Люк. — Сьогодні це вже трапилося?

— Ні.

— Прикро. Сподіваюся, тобі голова не макітриться від цього.

Я сьорбнув кави і відказав:

— Жодних проблем.

— Добре, — він зітхнув і потягнувся. — Слухай, я тільки вчора повернувся в місто...

— Відрядження видалося вдалим?

— Встановив новий рекорд із продажів.

— Чудово.

— Хай там як... Коли я повернувся, то дізнався, що ти звільнився.

— Так. Пішов близько місяця тому.

— Міллер намагався вийти з тобою на зв’язок. Але оскільки у тебе вимкнутий телефон, додзвонитися до тебе він не зміг. Він навіть заходив кілька разів, але тебе не було вдома.

— Прикро.

— Він хоче, щоби ти повернувся.

— Там для мене все скінчено.

— Зачекай, може, спершу вислухаєш його пропозицію? Брейді спекалися — випхали на якусь високу посаду. Тож ти — новий голова відділу розробок, ще й із двадцятивідсотковим підвищенням платні. Ось що він просив тобі переказати.

Я тихо гигикнув.

— Звучить вельми непогано. Та, як я вже сказав, усе скінчено.

— Он як, — Люкові очі зблиснули, і він хитро всміхнувся. — Ти точно надумав кудись перейти. Шеф і таке передбачив. Тоді він попросив мене запитати, скільки тобі пропонують конкуренти. Шеф щосили намагатиметься перескочити їх.

Я похитав головою.

— Гадаю, я не чітко висловився, — відповів я. — Усе скінчено. Цей період життя завершено. Я не хочу повертатися. І не збираюся працювати на когось іншого. І взагалі — я більше не бажаю цим займатися. Стомився від комп’ютерів.

— Але ж ти справді у цьому вправний. Може, плануєш викладати?

— Ні.

— Дідько! Щось же ти маєш робити! Успадкував трохи грошви?

— Ні. Гадаю, вирушу в мандри. Я надто довго засидівся на одному місці.

Він підняв горнятко з кавою і випив усе до останнього ковтка. А тоді відкинувся назад, склав руки на животі й опустив повіки. На певний час запала тиша. Потім він мовив:

— Ти сказав, що все скінчено. Ти маєш на увазі роботу і твоє життя тут чи щось іще?

— До чого ти хилиш?

— Ти мав звичку зникати — ще в коледжі. Зникав на певний час, а потім несподівано з’являвся знову. І завжди говорив про це лише побіжно. Здавалося, неначе ти ведеш подвійне життя. Твоє звільнення пов’язане з цим?

— Не розумію, про що ти.

Він усміхнувся.

— Авжеж, розумієш, — заперечив він. Коли я так і не відповів, він продовжив: — Гаразд, щасти тобі — чого б ти не спланував.

Оскільки Люк завжди перебував у русі, він мало що знав про спокій. Тепер, допиваючи другу чашку кави, він грався з брелоком і деренчав ключами з блакитною підвіскою. Нам нарешті принесли сніданок, і якийсь час ми їли в тиші.

Потім Люк запитав:

— У тебе досі є «Зоряний спалах»?

— Ні, продав яхту минулої осені, — відповів я. — Я був настільки заклопотаний, що не мав часу ходити під вітрилом. Прикро було дивитися, як вона стоїть без діла.

Він кивнув:

— Прикро. Ми чудово розважалися на ній ще в коледжі. Та й потім. Приємно було б знову вийти на ній у море, аби згадати старі часи.

— Так.

— Слухай, а ти останнім часом Джулії не бачив?

— Ні. Відколи ми розбіглися. Гадаю, зараз вона зустрічається з хлопом на ім’я Рік. А ти бачив її?

— Заїжджав учора ввечері.

— Навіщо?

Він знизав плечима.

— Вона ж була однією з нас, а потім ми всі розлетілися — хто куди.

— Як там вона?

— Має гарний вигляд. Запитувала про тебе. Попросила передати тобі ось це.

Він витягнув заклеєний конверт із внутрішньої кишені піджака і вручив мені. На ньому було моє ім’я, написане рукою Джулії. Розірвавши конверт, я прочитав:

— Дякую, — сказав я, сховавши лист у рюкзак.

Ситуація бентежила та спантеличувала мене. Необхідно було вирішити, що робити далі. Про Джулію я досі думав більше, ніж хотілося. Однак не був певен, чи прагну побачити її знову. Але що вона мала на увазі, коли писала, що знає, хто я насправді?

І знову я прогнав її зі своїх думок.

Якийсь час я дивився на потік машин за вікном, пив каву і міркував про першу зустріч із Люком, що трапилася у «Фехтувальному Клубі», коли ми були першокурсниками. Він був неймовірно вправним.

— Досі фехтуєш? — запитав я.

— Вряди-годи. А ти?

— Час від часу.

— Ми так і не з’ясували, хто з нас майстерніший.

— Зараз це вже й не на часі, — відказав я.

Він гигикнув і кілька разів махнув ножем у мій бік.

— Та певно що. Коли рушаєш?

— Можливо, завтра — саме збираю останні дрібниці. А тоді — одразу в дорогу.

— Куди завієшся?

— Туди... чи сюди. Ще не вирішив.

— Ти несповна розуму, — зробив висновок Люк.

— Угу. Це називається Wanderjahr[1], рік мандрів по закінченню навчання. Я свій проґавив, тож хочу надолужити зараз.

— О, це звучить досить принадно. Може, і мені варто б таке колись спробувати.

— Можливо. Та мені здається, що ти своє вже відгуляв.

— Ти про що?

— Не тільки я полюбляв зникати.

— А, ти про це, — відмахнувся від моїх слів Люк. — То все по роботі, а не для задоволення. Довелося зробити дещо, аби сплатити рахунки. Плануєш з родиною побачитися?

Дивне запитання. Ніхто з нас ніколи раніше не говорив про батьків, хіба що дуже загально.

— Гадаю, ні, — сказав я. — А ти зі своїми?

Він перехопив мій погляд, і здалося, що його звична усмішка ще трохи поширшала.

— Важко сказати. Ми якось не підтримуємо зв’язку.

Я також усміхнувся.

— Знайома картина.

Ми доїли і випили по останній чашці кави.

— То з Міллером ти не розмовлятимеш? — запитав він.

— Ні.

Він знову знизав плечима. Коли принесли рахунок, його схопив Люк.

— Цього разу плачу я, — заявив він. — Зрештою, робота ж є у мене.

— Дякую. Тоді з мене вечеря. Де ти зупинився?

— Стривай-но, — він витягнув з кишені сорочки коробку паперових сірників і кинув її мені. — Ось тут. Мотель «Нью-Лайн».

— Може, я заскочу близько шостої?

— Гаразд.

Він підвівся й подався на вулицю.

— До зустрічі, — гукнув він.

— Щасти.

Бувай, Люку Рейнарде. Диваче. Ми знайомі близько восьми років. Вряди-годи добре проводили разом час. Змагалися у багатьох видах спорту. Бігали разом мало не щодня. Обидва були в команді з легкої атлетики. Часом навіть зустрічалися з одними й тими самими дівчатами. Я знову міркував про нього — сильного, розумного і такого ж потаємного, як і я. Був між нами якийсь зв’язок, якого до кінця я так і не збагнув.

Я повернувся до своєї парковки і перевірив, чи все гаразд під кришкою капота та дном авто. Тоді закинув усередину рюкзак і завів двигун. Я їхав повільно, розглядаючи все, що видавалося таким новим і цікавим вісім років тому, та прощався з ним. За останній тиждень я попрощався з усіма людьми, які були мені не байдужі. З усіма, крім Джулії.

Я весь час відкладав це, але далі вже нема куди. Або зараз, або ніколи. Та ще й цікавість спокою не давала. Заїхавши на стоянку біля торгівельного центру, я скористався телефоном-автоматом, але Джулія не відповідала. Мені спало на думку, що вона, можливо, знову працює на повний день або ж просто бере душ чи пішла на закупи. Я вирішив під’їхати до неї додому і з’ясувати. Це неподалік. І що б вона там не приготувала для мене, це гарний привід, аби востаннє побачитися з нею.

Кілька хвилин я кружляв околицями, шукаючи, де припаркуватися. Тоді замкнув машину, трохи пройшов і повернув за ріг праворуч. День став помітно теплішим. Десь гавкали собаки.

Я пройшов кварталом до великого будинку у вікторіанському стилі, розділеному на окремі квартири. Із фасаду вікон Джулії не було видно. Вона мешкала на горішньому поверсі, її вікна виходили на інший бік. Наближаючись до будинку, я намагався погамувати спогади, однак це мені не вдавалося. Думки про час, коли ми були разом, заполонили мою свідомість разом із купою старих почуттів. Я спинився. Дарма я сюди прийшов. І навіщо перейматися тим, чого мені навіть не бракувало. Однак...

Трясця. Я хотів побачити її ще раз. Не відступатися ж мені тепер. Я піднявся сходами і переступив через поріг. Двері зі скрипом відчинилися, і я зайшов усередину.

Той самий вестибюль. Ті самі прив’ялі фіалки із запилюженими листочками на скрині перед тим самим дзеркалом у позолоченій рамі — дзеркалом, яке так часто відбивало наші обійми, хай і трохи викривлено. Моїм відображенням у ньому пройшли брижі.

Я піднявся вкритими зеленим килимом сходами. Десь удалині завив пес.

Перший сходовий просвіт не змінився. Я пройшов коротким коридором, повз тьмяні гравюри та старий журнальний столик, повернув і піднявся на другий сходовий майданчик. Піднімаючись нагору, я почув якийсь гуркіт — неначе пляшка або ваза, дзенькаючи, перекочувалася паркетною підлогою. Потім знову запала тиша — тільки вітер підвивав у ринвах. Мене охопив легкий страх, тому я пришвидшив крок. На сходовому майданчику я роззирнувся — здавалося, наче все добре. Але варто мені було вдихнути повітря, як я відчув дивний запах. Мені не вдавалося ідентифікувати його: може, піт, пліснява, вологий бруд — але точно щось органічне.

Тоді я підійшов до дверей Джулії та зачекав кілька секунд. Тут запах здавався насиченішим, але жодних нових звуків не долинало.

Я тихо постукав по темному дереву. На мить я почув якийсь рух усередині — але лише на мить. Я постукав знову.

— Джуліє? — гукнув я. — Це я, Мерль.

Мовчання. Я постукав гучніше.

Щось із брязкотом впало. Я перевірив дверну ручку. Замкнено.

Я викрутив ручку та смикнув, вириваючи і її, і пластинчастий стопор, і увесь механізм замка на додачу, а тоді відступив ліворуч, до петель, які з’єднували двері з одвірком. Я простягнув ліву руку й м’яко натиснув на верхню частину дверей кінчиками пальців.

Посунув двері на кілька дюймів уперед і завмер. Жодних нових звуків. У поле зору потрапив тільки шматочок стіни з акварелями, червоний диван і зелений килим. Тоді я ще трохи прочинив двері. Те саме. Але запах став ще насиченішим.

Я ступив пів кроку праворуч і продовжив поволі тиснути на двері.

Нічогонічогонічого...

Щойно побачивши її, я відсмикнув руку. Вона лежала там. Посеред кімнати. Скривавлена...

Кров вкривала підлогу й килим. Покропила куток ліворуч від мене. Перевернуті меблі, розірвані подушки...

Я погамував раптове бажання кинутися вперед.

Натомість повільно зробив один крок, потім інший. Переступив поріг. У кімнаті більше не було нікого/нічого. Фракір стиснула мені зап’ястя. Я щось мав сказати їй, але мої думки були далеко.

Я підійшов і став навколішки біля Джулії. Мене мало не знудило. З-за дверей я не бачив, що в неї бракувало обличчя і правиці. Вона не дихала, сонна артерія не пульсувала. Дівчина була вбрана у порвану і скривавлену персикову сукню. На шиї висів блакитний кулон.

Кров, що розлилася по той бік килимка на паркет, рясніла слідами. Однак то були відбитки не людської ноги, а широкої та видовженої трипалої лапи, м’якої і кігтистої.

Протяг з відчинених дверей спальні позаду мене, якого я раніше майже не помічав, раптом зменшився, а сморід посилився. Фракір на зап’ясті коротко запульсувала. Не було ані звуку. Та попри абсолютну тишу я знав — воно там.

Спершу я стояв навколішки, а тоді припав до підлоги, повернувся...

І побачив велетенську пащу, повну міцних зубів, обрамлених кривавими губами. Вони окреслювали морду схожої на собаку почвари, яка важила кілька сотень фунтів. Її тіло вкривала груба, запліснявіла жовта шерсть. Вуха скидалися на грибоподібні нарости, а шафранові очі палахкотіли диким вогнем.

Сумнівів щодо намірів тварюки в мене не було, тому я жбурнув у неї дверну ручку, яку напівсвідомо стискав уже з тридцять секунд. Вона ледь зачепила кістяний виступ над лівим оком створіння, не завдавши йому суттєвих ушкоджень. Почвара мовчки стрибнула на мене.

Не було навіть шансу шепнути слівце до Фракір...

Люди, що працюють на бойнях, знають: на лобі у тварини є точка, яку можна знайти на перетині двох уявних ліній: від правого вуха до лівого ока та від лівого вуха до правого ока. Вони намагаються завдати смертельного удару на дюйм чи два вище від цієї точки. Так вчив мене дядько. Ні, він не працював на бойні. Просто знав, як убивати почвар.

Я стрибнув уперед і вбік, а тоді завдав важкого удару в смертельну точку. Звір рухався швидше, ніж я очікував, тож коли мій кулак вцілив у нього, монстр уже летів на мене. Шийні м’язи допомогли йому пом’якшити силу мого удару.

Та все ж мені вдалося видобути з почвари перший звук — скавчання. Звір похитав головою, швидко розвернувся і знову посунув на мене. Тепер з його грудей виривалося низьке гуркітливе гарчання. Почвара високо стрибнула — я знав, що цього разу не встигну відскочити вбік.

Дядько також учив мене, як хапати собак за плоть по боках шиї і під щелепами. Якщо пес великий, тримати треба міцно, а хапати — правильно. Проте тієї миті вибору в мене не було. Якщо я спробую вдарити ногою і не влучу, звір може запросто її відгризти.

Я викинув руки вперед і підняв їх угору, а в мить зустрічі — напружився. Не сумнівався: почвара важить більше за мене, тому потрібно правильно розрахувати її імпульс сили.

Мені привиділося, наче я втрачаю пальці або руку, та все ж вдалося міцно схопити тварюку під щелепою і стиснути. Я тримав руки простягненими й подався вперед назустріч поштовху. Я заточився від його напору, але зміг не послабити хватки і втримати звіра.

Прислухаючись до гарчання і розглядаючи вкриту слиною морду, я збагнув, що й гадки не маю, як чинити далі. Якби це був пес, можна було б розбити його голову об щось пригоже і тверде — сонні артерії собак розташовані надто глибоко, щоб пошкодити їх, докладаючись лише на прямий тиск. Але ця істота була надто сильною, а моя хватка вже починала слабшати від гарячкового дриґання монстра. Доки я намагався відсунути його щелепи якомога далі від себе, то зауважив, що у вертикальному положенні звірюка вища за мене. Я міг би спробувати копнути її в м’яке незахищене черево, але в такому разі, найімовірніше, утратив би рівновагу і послабив хватку, наразивши свій пах на зубиська потвори.

Раптом звір вирвався з моєї лівої руки, тож у мене не було іншого варіанту, як скористатися правицею. Щосили відкинувши потвору, я відскочив назад і почав шукати зброю — будь-яку зброю, — але нічого придатного не траплялося.

Пес знову кинувся вперед, націлившись мені на горло. Він рухався надто швидко і зависоко для мене, не даючи можливості вдарити його по голові чи забратися з його шляху.

Коли його передні лапи опинилися на рівні моєї діафрагми, я скористався ще однією дядьковою порадою (я сподівався, що вона також слушна): схопивши собаку за передні лапи, я щосили вивернув їх назад і всередину та впав на одне коліно, аби уникнути його щелеп. Підборіддя опустив, щоб захистити горло, а тоді відсунувся назад. Кістки звіра тріснули й захрустіли, і тоді він миттю нахилив голову, щоб вгризтися у мої зап’ястя. Але в цей момент я вже підводився і, підстрибнувши, кинувся вперед.

Пес перевернувся, крутнувся і мало не став на ноги, але щойно лапи торкнулися підлоги, як з його горла вирвалося чи то скавучання, чи то гарчання. Звір гепнувся на підлогу.

Я саме хотів ще раз ударити його по черепу, але монстр несподівано звівся на лапи, проявивши спритність, якої я від нього не очікував. Він одразу ж підняв праву передню лапу і, балансуючи на трьох інших, продовжував гарчати. Його очі вп’ялися в мене, а слина рясно текла з нижньої щелепи. Я трішки відсунувся ліворуч, не сумніваючись, що звір знову кинеться на мене, а тоді розвернув корпус і зайняв таку позицію, якої мене ніхто не вчив, — часом і у мене бувають осяяння.

Тепер, нападаючи на мене, почвара рухалася повільніше. Напевно, я міг би вдарити її в череп і цього разу навіть влучив би. Не знаю, бо й не намагався. Я знову схопив собаку за шию, але тепер ми грали вже за моїми правилами. За ці кілька потрібних мені секунд звір не міг би вирватися. Не спиняючи імпульсу його сили, я розвернувся, потягнув пса і смикнув, трішки змінюючи траєкторію його польоту.

Звір беркицьнувся в повітрі і вдарився спиною об вікно. Із дзенькотом і тріском пролетів він крізь шибку, забираючи з собою раму, штору і карниз.

Трьома поверхами нижче почувся удар. Коли я піднявся і визирнув у вікно, то побачив, як монстр кілька разів конвульсивно здригнувся, а тоді завмер на бетоні патіо, де ми з Джулією часто пили пиво опівночі.

Я повернувся до Джулії і взяв її за руку. А тоді відчув, як у мені закипає гнів. Хтось має за цим стояти. Невже знову Б? Мій цьогорічний подаруночок на 30 квітня? Щось мені підказувало, що так воно й було, а тому мені хотілося зробити з Б те, що я щойно зробив зі звіром, який втілював у життя його волю. Має ж бути причина. Чи якась підказка...

Я підвівся, зайшов до спальні, узяв ковдру і вкрив нею Джулію. Механічно витер відбитки пальців з дверної ручки, а тоді взявся обшукувати квартиру.

Я знайшов їх на камінній поличці, між годинником і купою книжечок окультної тематики у м’яких палітурках. Коли я торкнувся до них і відчув їхню прохолоду, то збагнув, що все навіть серйозніше, ніж я гадав. Очевидно, вони й були тією річчю, якої, на думку Джулії, я потребував — от тільки вони не належали мені. На одному рівні я їх упізнавав, а на іншому — дивувався їм. Це були карти, Козирі, так схожі і водночас не схожі на ті, що я бачив раніше.

Колода була неповною. Усього декілька карт — і то вельми дивних. Я швиденько сховав їх у бічну кишеню, коли почув наближення сирени. Пасьянс розкладу згодом.

Я помчав сходами вниз і вийшов крізь чорний хід, ні на кого не натрапивши. Бровко досі валявся там, де й приземлився, а сусідські собаки тільки це й обговорювали. Перескакуючи паркани і топчучи квіткові клумби, я пробирався через двори до бічної вулиці, де припаркувався.

Через кілька хвилин я вже був далеко, намагаючись позбутися спогадів про криваві відбитки лап...

2

Я все далі й далі від’їжджав від затоки, аж доки не опинився серед тихої, засадженої деревами місцини. Я зупинив машину, щоб прогулятися пішки.

За деякий час я натрапив на безлюдний скверик. Умостився на одній із лав і витягнув Козирі, щоб пильно роздивитися їх. Деякі з карт видавалися мені трохи знайомими, інші ж геть зовсім збивали з пантелику. В одну з них я вдивлявся так довго, що мені навіть здалося, ніби я чую спів сирен. Я сховав колоду, так і не впізнавши стилю художника. Не дуже приємне відчуття.

Мені пригадалася історія про всесвітньо відомого токсиколога, що випадково ковтнув трунку, до якого не було протиотрути. Питання, яке понад усе хвилювало його, полягало ось у чому: «Чи прийняв я смертельну дозу?» Він зазирнув до класичного підручника, який сам же і написав багато років тому. Згідно з його власним довідником, доза справді була летальною. Тоді горе-вчений вирішив перевірити інформацію у книзі іншого, не менш компетентного спеціаліста. З прочитаного виходило, що, зважаючи на його вагу, він прийняв лише половину дози. Тож токсиколог сидів і чекав — у надії, що помилився саме він.

Я почувався так само, бо я ж експерт у цих штуках. Я гадав, що знаю роботи усіх, хто міг створити таку колоду. Витягнувши карту, що причарувала мене чимось дивним та водночас знайомим, я побачив там клапоть зелені перед озерною гладінню — тонкою, зникомою праворуч смужкою чогось яскравого, блискучого та незбагненного. Я важко зітхнув, і карта на мить затуманилася, тоді я вдарив по ній нігтем. Вона задзеленчала, наче скляний дзвоник, і налилася життям. Запульсували та затанцювали тіні на ній, а день посунув до вечора. Я провів рукою по Козирю — і все одразу завмерло: знову озеро, трава, день. Дуже далеко. Там часовий потік рухався швидше, ніж у моєму світі. Цікаво.

Я намацав стару люльку, якою часом балував себе, набив її тютюном, запалив, роздмухав і поринув у свої думки. Що ж, карти, як виявилося, чудово працюють — це не якась вдала підробка. І хоча я ще не до кінця розумів їхнє призначення, та мене це тоді не переймало.

Сьогодні 30 квітня — і я знову зустрівся зі смертю. Я ще тільки мав виступити супроти людини, яка гралася з моїм життям. Б укотре вдався до послуг посередника, щоб дошкулити мені. Убита мною почвара — це не справжній собака. Та ще й карти... Де Джулія їх узяла і навіщо вони були їй? Карти та пес вказували, що сила, яка за всім цим стоїть, належить надприродній істоті. А я весь час гадав, що став об’єктом надмірної уваги якогось психопата, з котрим легко впорався б. Однак ранкові події змусили мене інакше поглянути на все це. Виходило, що у мене десь є достобіса небезпечний ворог.

Я здригнувся. Хотілося знову поговорити з Люком, попросити ще раз пригадати вчорашню розмову — раптом Джулія сказала щось таке, що могло б стати зачіпкою для мене. А ще я волів би повернутися й уважніше перевірити її квартиру. Але про це не могло бути й мови. Коли я від’їжджав, перед її домом уже збиралися копи. Тож на деякий час про повернення краще забути.

Рік. Був ще Рік Кінскі, хлопець, з яким вона зустрічалася після того, як ми розійшлися. Я його бачив — худий вусатий розумака в окулярах із товстими скельцями. Він завідував книгарнею, куди я навідувався раз чи двічі. Більше я про нього нічого не знав. Можливо, він щось розкаже мені про карти і про те, як Джулія могла опинитися в ситуації, що коштувала їй життя.

Я ще трохи поміркував про це все, а тоді сховав карти. У мене більше не було бажання з ними бавитися. Не зараз. Спершу я хотів отримати якомога більше інформації.

Я повернувся до машини. Дорогою пригадав, що 30 квітня ще не закінчилося. А що як Б не планував ранкової сутички спеціально для мене? Тоді ще залишалася купа часу для нової спроби. Мені також здавалося, що варто підійти до Б впритул, як він забуде про дати і вчепиться в мою горлянку, щойно я відкриюся. Тому я вирішив більше не втрачати пильності і жити немов місто в облозі, доки це питання не вирішиться. Тепер я спрямую на це всі свої сили. Схоже, для мого добробуту треба якомога швидше знищити ворога.

Чи варто мені шукати порад? А якщо так, то в кого? Як же кепсько, що я так мало знаю про свій рід...

«Ні, ще зарано, — вирішив я. — Маю спробувати впоратися самотужки, зробивши для цього все можливе. А крім того, мені потрібна практика. Там, звідки я родом, прийнято давати раду халепі без сторонньої допомоги».

Я їхав, роззираючись у пошуках таксофону, і намагався не думати про те, якою була Джулія, коли я бачив її востаннє. Із заходу сунуло кілька хмар. На зап’ясті, зовсім поруч невидимої Фракір, цокав годинник. По радіо передавали гнітючі міжнародні новини.

Зупинившись біля аптеки, я скористався їхнім телефоном, щоб додзвонитися до Люка в мотель. Його не було на місці. Я поласував у кав’ярні клубним сандвічем[2] з молочним коктейлем і спробував зателефонувати ще раз. Знову глухо.

Гаразд. Упіймаю його пізніше. Я попрямував до міста. Книгарня, де працював Рік, називалася «Бравзері».

Я проїхав повз — магазин був відчинений. Припаркувавшись через кілька кварталів далі по вулиці, я повернувся. Увесь час мене не залишало відчуття тривоги. Однак не було жодних свідчень того, що мене переслідують.

Крокуючи, я відчув холодний вітерець — схоже, збиралося на дощ. Крізь шибку крамниці я побачив Ріка: він сидів за високим прилавком та читав книгу. Більше нікого не було.

Коли я зайшов, над дверима задзеленчав маленький дзвоник, і продавець поглянув у мій бік. Він раптом випростався і здивовано витріщився на мене.

— Здоров, — сказав я і зробив коротку паузу. — Ріку, не знаю, чи пам’ятаєте ви мене.

— Ви — Мерль Корі, — тихо констатував він.

— Правильно, — я обіперся на прилавок, а мій співрозмовник відсунувся. — Я хотів спитати, чи не могли б ви мені допомогти. Мене цікавить інформація.

— Яка саме?

— Про Джулію, — сказав я.

— Послухайте, — відповів він. — Відтоді, як ви розійшлися, я й близько до неї не підходив.

— Справді? Та ні, ви не так зрозуміли. Це мене не обходить. Мені потрібна свіжіша інформація. Джулія намагалася зв’язатися зі мною протягом останнього тижня, і...

Рік похитав головою.

— Я вже кілька місяців не маю від неї жодної звістки.

— Он як?

— Ага, ми перестали бачитися. Різні інтереси. Знаєте, певно, як це буває?

— З нею все було гаразд, коли ви... перестали бачитися?

— Гадаю, так.

Я пильно поглянув співрозмовникові у вічі — і той здригнувся. Не подобалося мені оце «Гадаю, так». Я бачив, що він мене побоюється, тож вирішив трохи натиснути на нього.

— Що ви маєте на увазі під «різними інтересами»?

— Ну, вона стала трохи дивною. Розумієте?

— Ні, розкажіть.

Він облизав губи та відвів погляд.

— Мені не потрібні проблеми, — заявив він.

— Мені вони теж ні до чого. То що трапилося?

— Ну, — почав Рік, — вона боялася.

— Боялася? Кого?

— Е-е... вас.

— Мене? Це смішно. Я ніколи не робив нічого, що могло б її налякати. Що вона казала?

— Багато вона не розповідала, але я відчував цей страх щоразу, коли згадувалося ваше ім’я. А потім у неї ще й з’явилися ті нові дивні інтереси.

— Щось ви мене заплутали, — зауважив я, — цілком заплутали. Вона стала дивною? У неї з’явилися дивні інтереси? Це ж які? Поясніть нарешті, що сталося. Я справді нічого не розумію, але повірте, дуже хочу все з’ясувати.

Рік встав і пішов до дальньої частини крамниці, озирнувшись на мене так, наче мені слід було йти за ним. Я так і зробив.

Він трохи затримався біля стелажа, забитого книжками про зцілення природою, органічне землеробство, лікування травами та домашні пологи. Тоді посунув у дальній закуток — до відділу окультної літератури.

— Ось тут, — сказав він. — Вона брала по кілька книжок звідси, потім повертала і брала нові.

Я знизав плечима.

— І все? Навряд чи це можна назвати дивним.

— Але вона по-справжньому пройнялася цим всім.

— Як і багато інших людей.

— Дайте мені договорити, — сказав Рік. — Вона почала з теософії, навіть відвідувала збори місцевого гуртка. Але дуже швидко припинила туди ходити, бо вже спізналася з людьми, що мали зовсім інші зв’язки. Джулія крутилася в компанії суфіїв, послідовників Гурджиєва[3]і навіть шаманів.

— Цікаво, — відзначив я. — І ніякої йоги?

— Ніякої. Коли я спитав її про це, вона сказала, що шукає силу, а не самадхі[4]. Хай там як, а вона все продовжувала заводити дивні знайомства. Наші розмови почали дедалі більше заходити у якісь нетрі, тож я не витримав і розійшовся з нею.

— Хм, цікаво... — замислився я.

— Ось, — сказав він. — Погляньте на це.

Рік кинув мені чорну книжечку і відступив убік. Я впіймав її. Це був примірник Біблії. Я розгорнув її на сторінці з технічними даними про видавця.

— Якесь особливе видання? — спитав я.

Він зітхнув.

— Ні, пробачте.

Рік забрав книгу і поставив її назад на полицю.

— Зачекайте хвильку, — промимрив він.

Рік повернувся до прилавка і витягнув із нижньої полички картонку. На ній був напис «ЩОЙНО ВИЙШОВ. МАГАЗИН ВІДЧИНЕТЬСЯ О...» та циферблат із рухомими стрілками під ним. Продавець виставив їх так, щоб від цієї миті у нього в запасі було пів години, і закріпив вивіску на дверях. Відтак він зачинив двері на засув і жестом вказав мені пройти до дальньої кімнати.

Там стояв стіл, кілька стільців і картонні коробки з книжками. Умостившись за столом, Рік кивнув на найближчий стілець. Я сів. Рік увімкнув на телефоні автовідповідач, забрав стос папірців та документів з-під прес-пап’є, висунув шухляду і дістав із неї пляшку «К’янті».

— Пропустимо по одній?

— Авжеж. Дякую.

Він знову підвівся і крізь прочинені двері вийшов до крихітної вбиральні, де сполоснув зняті з полиці дві склянки з готелю «Шератон». Потім повернувся, поставив їх на стіл, налив вино і підсунув одну зі склянок у мій бік.

— Даруйте, що кинув у вас Біблією, — сказав він і, піднявши склянку, зробив ковток.

— Ви дивилися на мене так, ніби очікували, що я розтану в клубку диму.

Рік кивнув.

— Я справді переконаний, що причина, через яку вона шукала могутності, якось пов’язана з вами. Ви практикуєте якийсь із різновидів окультизму?

— Ні.

— Вона щось казала, буцімто й ви самі якась надприродна істота.

Я засміявся.

Він також — через деякий час.

— Не знаю, — вів далі Рік. — Світ сповнений дивних речей. Правдивими всі вони бути не можуть, але...

Я знизав плечима.

— Хтозна... То ви вважаєте, що Джулія шукала систему, яка дала б їй силу захиститися від мене?

— У мене склалося саме таке враження.

Я ковтнув вина і відповів:

— Це повна нісенітниця.

Однак, промовляючи це, я подумав, що це і справді можливо. І якщо я таки підштовхнув Джулію на шлях, що вкоротив їй віку, то частково на мені лежить відповідальність і за її смерть. Раптом я відчув, як на плечі звалився важкий тягар.

— Завершуйте свою історію, — буркнув я.

— Це вже майже кінець, — відповів він. — Я втомився від людей, що повсякчас хотіли говорити лише про космічну туфту, тому й пішов.

— І це все? Вона знайшла правильну систему, правильного гуру? Що трапилося?

Рік добряче хильнув і пильно поглянув на мене.

— Вона мені справді подобалася.

— Не сумніваюся.

— Таро, Кабала[5], Золотий Світанок[6], вчення Кровлі[7], пророкування Долі — ось напрямки, якими вона захопилась потім.

— І загрузла в них?

— Точно не знаю. Але гадаю, що так. Я дізнався про це значно пізніше.

— Щось іще, крім ритуальної магії?

— Можливо.

— Хто цим займається?

— Безліч людей.

— Я маю на увазі, кого вона знайшла. Ви чули про них?

— Здається, то був Віктор Мелман.

Рік вичікувально дивився на мене. Я похитав головою.

— Даруйте, мені це ім’я невідоме.

— Дивний чоловік, — замислено промовив мій співрозмовник. Він відкинувся в кріслі і, зчепивши пальці на потилиці, виставив лікті вперед. Невидющим поглядом Рік дивився у бік вбиральні. — Я... я чув, що багато хто стверджує (і серед них є вельми розумні люди), ніби у нього справді щось виходить, буцімто він заволодів дечим... знайшов просвітлення чи був посвячений... що він здобув якусь силу і часом виступає в ролі великого вчителя. Але він також має проблеми з власним еґо, що, напевне, неминуче, коли займаєшся таким. Звісно, є ще й зворотна сторона медалі. До мене доходили плітки, що Віктор Мелман — не справжнє його ім’я, що він сидів і що в ньому більше від Менсона[8], ніж від Мага[9]. Формально він художник і, якщо чесно, доволі вправний. Його роботи добре продаються.

— Ви з ним бачилися?

Після паузи Рік кивнув:

— Так.

— Якими були ваші враження?

— Не знаю. Я... ммм... доволі упереджений. Тому нічого не можу сказати.

Я сколихнув вино у склянці.

— Це ж чому?

— Ну, я колись хотів у нього навчатися, але він мені відмовив.

— Отже, і ви цим займалися? Я гадав...

— Я нічим таким не займався, — огризнувся Рік. — Просто пробував усяке час від часу. Усі проходять через певні фази, хіба ні? Я хотів розвиватися, розширювати межі сприйняття, рости. Хто цього не прагне? Проте я так нічого і не знайшов, — випроставшись, він сьорбнув вина. — Іноді я відчував, що наблизився до чогось упритул. Мені здавалося, що існує якась сила, якась інша реальність, до котрої я майже можу доторкнутися чи осягнути її. Майже. А тоді все зникало. Залишалась тільки сама купа лайна. Це ніби дурити самого себе. Часом мені навіть здається, що я маю якісь надприродні сили. Але через кілька днів це минає, і я розумію, що це звичайнісінький самообман.

— Так було до того, як ви зустріли Джулію?

Рік кивнув:

— Ага. Може, ми саме через це на деякий час і зійшлися. Мені досі подобається теревенити про цю фігню, навіть коли я вже в неї не вірю. А потім Джулія надто серйозно почала до всього такого ставитися, а мені не хотілося знову проходити цим шляхом.

— Розумію.

Співрозмовник осушив склянку і налив собі ще.

— Звісно, то все дурниці, — зрештою сказав Рік. — Існує безліч способів дурити самого себе і доводити до абсурду логічні обґрунтування. Гадаю, мені хотілося магії, але в світі її нема.

— Це тому ви швиргонули в мене Біблію?

Рік фиркнув.

— Мабуть, я з таким самим успіхом міг кинути у вас Коран або Веди. Було б круто, якби ви розтанули у полум’ї. Та не судилося.

Я всміхнувся.

— Як мені знайти Мелмана?

— Десь у мене була його адреса, — відповів Рік і дістав щось із шухляди. — Ось.

Він витягнув маленького нотатника, написав адресу на каталожній картці і простягнув її мені. Тоді ще пригубив вина.

— Дякую.

— Там знаходиться його студія, але він у ній і мешкає, — додав Рік.

Я кивнув і поставив склянку.

— Дякую за все, що ви мені розповіли.

Він підняв пляшку.

— Хочете ще?

— Ні, дякую.

Рік знизав плечима і допив свою порцію. Я підвівся.

— Знаєте, а це справді сумно.

— Що саме?

— Що ніякої магії немає, не було і навряд чи вона буде.

— Кепсько, — погодився я.

— Тоді світ був би набагато цікавішим місцем.

— Ще б пак.

Я повернувся до виходу.

— Зробіть мені послугу, — озвався Рік.

— Яку?

— Коли будете виходити звідси, переведіть стрілки на 15:00 і дайте засуву захряснутися.

— Звісно.

Я облишив Ріка самого і виконав його прохання. Небо значно посіріло, а вітер став ще пронизливішим. Я знову спробував зв’язатися з Люком за допомогою телефону на розі, але він досі не відповідав.

Нас тоді переповнювало щастя. День видався просто чудовим. Погода була ідеальною, і все, що ми планували, вдавалося. Пізніше ми вирушили на веселу вечірку, а потім, глупої ночі, ще потрапезували у славній місцинці, на яку натрапили цілком випадково. Ми смакували напої, шкодуючи, що день уже добігає кінця. Тоді вирішили подовжити нашу щасливу смугу й помчали на пустельний пляж. Там ми сиділи, хлюпалися у воді, милувалися місяцем і раділи легкому бризу. Це тривало доволі довго, а тоді я зробив те, що обіцяв собі ніколи не робити. Хіба Фауст не вирішив, що чарівна мить вартує душі[10]?

— Ходімо, — сказав я, кинув банку з-під пива у смітник і взяв Джулію за руку. — Пройдімося.

— Куди? — спитала дівчина, коли я звівся на ноги.

— До чарівної країни. У королівство «колись давно». Едем. Ну, ходімо!

Сміючись, Джулія дозволила мені повести її вздовж пляжу, туди, де він звужувався через дамбу, що тіснила його до моря. Шляхетний місяць жовтів у небі, а море ніби виспівувало мою улюблену пісню.

Тримаючись за руки, ми гуляли вздовж кручі, а потім крутий поворот повів нас убік від піску. Я шукав високу та вузьку печеру, що мала ось-ось з’явитися...

— Печера, — оголосив я через секунду. — Ходімо до неї.

— Там же темно!

— От і чудово, — сказав я, і ми ввійшли.

Місячне світло прослизнуло за нами кроків на шість. Однак я встиг помітити поворот ліворуч.

— Сюди, — вказав я.

— Там так темно!

— Авжеж. Тримайся за мене, ще трохи. Усе буде добре.

Ми ступили кроків п’ятнадцять-двадцять і побачили десь праворуч слабенький промінчик світла. Я повів Джулію у тому напрямку, і поки ми йшли, навколо все світлішало й світлішало.

— Ми заблукаємо, — тихо промовила вона.

— Такого ще ніколи не траплялося, — відповів я.

Усе надовкола продовжувало вияснюватися. Був іще один поворот, і ми, проминувши останній коридор, вийшли біля підніжжя гори перед низеньким лісом. Над деревами здіймалося ранкове сонце. Джулія застигла на місці, її блакитні очі розширилися.

— Це ж день!

— Tempus fugit[11], — відказав я. — Ходімо.

Деякий час ми йшли лісом, наслухаючи пташок та вітерець — темноволоса Джулія та я. Я вів її крізь каньйон із різнокольоровим камінням і травою, повз струмочок, що впадав у річку.

Ми пройшли берегом до місця, де раптово розчахнулася прірва, в яку, виблискуючи веселками і туманами, пірнала річка. З того місця ми побачили величну долину, що розкинулася внизу. Було там сповнене шпилями та куполами, кришталем і сяйвом місто, оповите серпанком ранкового туману.

— Де ми? — запитала Джулія.

— Просто повернули за ріг, — відказав я. — Ходімо.

Я повів її ліворуч, а тоді стежкою вниз, що вивела нас до скель за каскадами води. Тіні та діамантові намистинки... ревіння, що межує із силою тиші...

Нарешті ми опинилися в тунелі. Земля там була вогкою, але поки ми піднімалися, вона сухішала. Ми пройшли галереєю, що відкривалася ліворуч, і дивилися на ніч та зорі, зорі, зорі... Неймовірне видовище сяяло новими сузір’ями, настільки яскравими, що наші постаті відкидали тіні на стіни позаду нас. Джулія перехилилася через низенький парапет (шкіра її була подібною до полірованого мармуру) і поглянула вниз.

— Вони й під нами також, — вигукнула вона. — Й по обидва боки від нас! Під нами нема нічого, окрім зірок. І обабіч...

— Так. Мило, правда ж?

Ми доволі довго стояли там, милуючись краєвидом, поки я не зміг переконати її повернутися і продовжити рух тунелем. Він знову вивів нас назовні до зруйнованого класичного амфітеатру під вечірнім небом. Простір між лавами та порепаними колонами вкривав плющ. Тут і там лежали розбиті статуї. Здавалося, ніби вони повалилися від землетрусу. Дуже мальовничо. Я припускав, що Джулії це має сподобатися, і мав рацію. Розташувавшись у різних місцях, ми по черзі щось промовляли одне до одного. Акустика була надзвичайною.

Потім, тримаючись за руки, ми пройшли міріадами шляхів під небесами різних кольорів, поки зрештою не опинилися біля тихого озера з вечірнім сонцем, що застигло над протилежним берегом. Праворуч виблискувало кам’яне громаддя. Ми вибралися на невеличку галявину, вимощену мохом та папороттю.

Я обійняв Джулію, і ми стояли так довго-довго. Вітер у кронах дерев награвав мелодію для лютні, якій вторили невидимі птахи. Потім я розстібнув її блузку.

— Прямо тут? — запитала вона.

— Мені тут подобається. А тобі?

— Тут красиво. Добре. Зажди хвильку.

Ми опустилися на траву і кохалися, доки тіні не сховали нас. Після цього, як я і хотів, Джулія заснула.

Я наклав на неї чари, аби вона продовжувала спати, бо вже почав сумніватися, що вчинив мудро, влаштувавши мандрівку сюди. Потім я одягнувся сам і вдягнув Джулію та, взявши її на руки, поніс назад, тепер крокуючи навпростець.

На пляжі, звідки почалася наша пригода, я поклав Джулію на пісок і вмостився поруч. Невдовзі я також заснув.

Ми спали, аж доки не зійшло сонце і гамір відпочивальників не оточив нас.

Джулія сіла й уважно поглянула на мене.

— Минула ніч, — сказала вона, — не була лише сном. Але й реальністю вона також бути не могла. Чи могла?

— Гадаю, так, — відповів я.

Джулія здивовано підняла брову.

— З чим саме ти погоджуєшся?

— З тим, що я хочу снідати, — сказав я. — Їдьмо додому. Ну ж бо.

— Зажди хвилинку, — вона поклала долоню на мою руку. — Трапилося дещо незвичне. Що це було?

— Навіщо розвіювати чари поясненнями? Ходімо їсти.

Упродовж кількох наступних днів Джулія ставила мені безліч запитань, але я вперто відмовлявся відповідати. Дурощі, усе це було справжніми дурощами. Не варто було влаштовувати для неї тієї прогулянки. Цей учинок значною мірою спричинився до нашої останньої сварки, після якої ми розійшлися назавжди.

Зараз я вів машину, обдумуючи ті події, і збагнув дещо більше за власну дурість. Я збагнув, що кохаю Джулію, що досі її кохаю. Якби я не взяв її туди чи якби визнав опісля її закиди, що я й справді чарівник, можливо, вона б не стала на ту стежинку, не шукала б сили — ймовірно, для самозахисту. І зосталася б живою.

Я прикусив губу і заплакав. Об’їхав машину, що загальмувала прямісінько переді мною, і збив ліхтар. Якщо я вбив те, що любив, то не певен, що і воно мене не вб’є.

3

Мій світ стиснувся від горя та гніву, але я намагався відкинути ці почуття. Здавалося, вони паралізували мої спогади про щасливіші часи — про друзів, місця, речі, можливості. Охоплений незрозумілою тривогою, я втратив значну частину впевненості. Ймовірно, через те, що, відкинувши низку можливостей, я обмежив власну свободу волі. Мені таке не дуже до вподоби, але часом просто неможливо опанувати свої емоції. Я почуваюся так, неначе здаюся на милість якогось детермінізму, а це дуже дратує. А тоді я потрапляю в замкнене коло: роздратування тільки послаблює впевненість, що ще більше впливає на мої дії. Найпростіший вихід із такої ситуації — негайно усунути проблему. Складніший вихід передбачає філософський підхід: відступитися і відновити контроль. Краще, звісно, обрати складніший шлях: божевільна гонитва як результат має зламану шию.

Я припаркувався на вільному місці, яке першим впало мені в око, прочинив вікно і запалив люльку. Заприсягнувся не їхати далі, доки не заспокоюся. Усе життя я надто бурхливо реагував на будь-що. Здається, в нашій родині це спадкове. Але мені не хотілося бути таким, як інші, адже саме так вони лиш морочили собі голову. Реакція на кшталт пан або пропав можлива, тільки якщо ти завжди перемагаєш. Але на такому шляху чекає висока трагедія або принаймні опера, коли на герць із вами стане щось надприродне. І все мені підказувало, що саме з такою силою я й маю справу. А отже, я дурень. Я повторював собі це доти, доки нарешті не повірив у власні слова.

Тоді я прислухався до спокійнішої іпостасі себе, яка погодилась, що я справді поводився як дурень, бо не розумів власних почуттів, коли ще міг щось із ними зробити, бо вдався до сили і відмовився відповідати за її наслідки, бо за всі ці роки навіть не запідозрив надприродної суті свого ворога, бо надто легковажно ставився до прийдешньої зустрічі... Я відмовився від ідеї просто схопити Віктора Мелмана і вибити з нього правду. Натомість вирішив діяти обережно, повсякчас дбаючи про прикриття. «Життя ніколи не буває простим, — сказав я собі. — Сиди спокійно, міркуй і набирайся сил».

Я відчував, як напруга повільно залишає мене. Так само повільно світ знову почав набувати чітких обрисів. Я побачив імовірність того, що Б справді міг знати мене, і знати добре, і що саме він міг підлаштувати усе так, аби я відкинув зайві міркування та піддався хвилюванням того моменту. Ні, я не стану таким, як інші...

Я довгенько сидів там і міркував, перш ніж знову завести двигун і повільно поїхати далі.

То була похмура цегляна чотириповерхова будівля, що розташувалася на розі. Всілякі непристойності вкривали як її стіну з боку провулка, так і ту, що виходила на ще вужчу вуличку. Повільно наближаючись до будинку й оглядаючи його, я натрапив на графіті, кілька розбитих вікон і пожежні сходи. Саме тоді почалася мжичка. Два нижні поверхи будівлі займала компанія «Склади Брута» — про це свідчила вивіска біля сходів у маленькому коридорі, до якого я потрапив. Те місце смерділо сечею, а на запиленому підвіконні праворуч від мене валялася порожня пляшка «Джек Деніелс»[12]. На облуплених стінах висіли дві поштові скриньки. На одній було зазначено «Склади Брута», іншу прикрашали ініціали «В. М.» Обидві виявилися порожніми.

Я піднімався сходами, гадаючи, що вони заскриплять. Однак вони мовчали.

У коридор на другому поверсі виходило четверо дверей без ручок — усі зачинені. Щось схоже на картонні ящики бовваніло за матовими шибками у верхній частині дверей. Звідти не долинало жодних звуків.

Я налякав чорну кішку, яка дрімала на наступному сходовому майданчику. Вона вигнула дугою спину, вищирилася і зашипіла, а тоді відвернулася, сходами пострибала вгору і зникла з поля зору.

На наступному поверсі також було четверо дверей — троє з яких явно неробочі. На четвертих же, вкритих темними плямами і блискучим шелаком[13], висіла маленька мідна табличка з написом «Мелман». Я постукав.

Ніхто не відповів. Я спробував постукати ще кілька разів, однак це було безрезультатно. Жодних звуків зсередини не долинало. Здається, саме тут Мелман і мешкав, а на четвертому поверсі, де можна пробити вікно в стелі, він облаштував свою студію. Тож я розвернувся і рушив на останній поверх.

Я піднявся нагору й помітив, що одні з чотирьох дверей зачинені нещільно. Я спинився і з хвильку послухав. Із глибини долинав якийсь шурхіт. Я підійшов і кілька разів постукав. Раптом усередині хтось гучно втягнув повітря. Тоді я штовхнув двері.

Він стояв за двадцять футів від мене під великим вікном у стелі, повернувшись до дверей обличчям, — високий кремезний чолов’яга з темними очима та бородою. У лівій руці тримав пензлик, а в правій — палітру. На ньому був вкритий плямами від фарби фартух, накинутий на лівайси, а також картата футболка. На мольберті позад чоловіка проглядалися обриси чогось схожого на мадонну з дитиною. У майстерні стояло багато полотен, та всі вони — повернуті лицем до стіни або ж накриті тканиною.

— Вітаю, — сказав я. — Ви — Віктор Мелман?

Він кивнув, не всміхнувшись, але й не насупившись, поставив палітру на найближчий столик, а пензлик встромив у банку з розчинником. Тоді взяв вологу на вигляд ганчірку і витер нею руки.

— А ви хто? — запитав він, відкладаючи ганчірку і знову дивлячись на мене.

— Мерль Корі. Ви були знайомі із Джулією Барнз.

— Я і не заперечую цього, — відказав художник. — Ви використовуєте минулий час, що вказує на те, що...

— Саме так, вона мертва. Про це я й хочу з вами поговорити.

— Гаразд, — відповів господар, розв’язуючи фартух. — Тоді ходімо вниз. Тут нема де сидіти.

Він повісив фартух на цвях біля дверей і вийшов. Я рушив за ним. Перш ніж спуститися сходами, чоловік розвернувся і замкнув студію. Його рухи були плавними, навіть граційними. Я почув, як краплі дощу б’ються об дах.

Віктор скористався тим самим ключем, щоб відчинити темні двері на третьому поверсі. Він прочинив їх і відступив, пропускаючи мене всередину. Я зайшов і перетнув коридор, що вів повз кухню, стільниці якої були завалені порожніми пляшками, купами тарілок і коробок від піци. Попід шафами тулилися переповнені пакети зі сміттям. Підлога то там, то сям видавалася липкою, а все приміщення смерділо, наче це була фабрика прянощів біля бойні.

Вітальня, до якої я зайшов, виявилася просторою. Там стояли два зручні на вигляд дивани, які розташувалися один навпроти одного, а між ними — розмай східних килимів та різноманітних столиків, на кожному з яких стояло кілька переповнених попільничок. У дальньому кутку, біля стіни, вкритої червоним драпіруванням, стояв прекрасний концертний рояль. Чимало невисоких книжкових шаф було переповнено окультними матеріалами, а біля них, на них і вздовж крісел височіли стопки журналів. Щось схоже на кутик пентаграми виднілося з-під найбільшого килима. Усе просочував легкий запах фіміаму та марихуани. Арка праворуч від мене вела до іншої кімнати, а двері ліворуч виявилися зачиненими. На кількох стінах висіли полотна напіврелігійної тематики — певно, його роботи. Щось у них було від Шагала[14]. Доволі гарно.

— Сідайте.

Мелман вказав на м’яке крісло, куди я і вмостився.

— Хочете пива?

— Ні, дякую.

Віктор сів на найближчий диван, склав руки і подивився на мене.

— Що трапилося? — запитав він.

Я глянув на нього у відповідь.

— Джулія Барнз цікавилася окультними практиками, — почав я. — Вона прийшла до вас, аби дізнатися про них більше. Сьогодні зранку вона померла за вельми незвичних обставин.

Лівий кутик його рота ледь смикнувся. Більше жодних порухів він не зробив.

— Так, її справді цікавили такі питання, — відказав художник. — Вона просила розповісти про це, тож я так і вчинив.

— Я хочу знати, чому вона померла.

Він не зводив з мене очей.

— Її час вичерпався, — мовив нарешті він. — Це з усіма трапляється, раніше чи пізніше.

— Її вбила тварина, яка просто не може тут існувати. Що ви про це знаєте?

— Усесвіт — значно дивніше місце, ніж більшість із нас може уявити.

— То ви знаєте чи ні?

— Я знаю вас, — сказав він, уперше всміхнувшись. — Вона, звісно ж, розповідала.

— І що це означає?

— А це означає, — вів далі Мелман, — що я знаю: ви і самі вельми непогано на всьому цьому знаєтеся.

— І що?

— Мистецтво саме здатне збирати докупи потрібних людей у правильну мить — коли здійснюється важлива робота.

— Гадаєте, справа саме в цьому?

— Я знаю.

— Звідки?

— Так було обіцяно.

— Тож ви чекали на мене?

— Так.

— Цікаво. Може, ви мені розкажете трішки більше про це?

— Краще покажу.

— Ви кажете, дещо було обіцяно. Як? І ким?

— Скоро ви про все довідаєтеся.

— І про смерть Джулії?

— Так, і про це також.

— І яким же чином ви пропонуєте мені досягнути осяяння?

Він знову всміхнувся.

— Я лише хочу, щоб ви поглянули на дещо, — відказав він.

— Гаразд. Я готовий. Показуйте.

Віктор кивнув і підвівся.

— Це тут, — пояснив він і рушив до зачинених дверей.

Я підвівся та посунув за ним.

Мелман витягнув з-під футболки ланцюжок і одразу ж зняв його через голову. Саме тоді я й вгледів, що на ньому висить ключ. Художник відімкнув двері.

— Заходьте, — сказав він, прочиняючи двері й відступаючи вбік.

Я зайшов. Кімната була невеличкою і темною. Віктор клацнув вмикачем — і слабке блакитне світло полилося з простого плафона на стелі. Тоді я побачив навпроти себе вікно, усі шибки якого були зафарбовані чорним кольором. Жодних меблів, окрім розкиданих по підлозі там і сям подушок, не було. Частину стіни праворуч від мене вкривало чорне драпірування. Інші стіни були голими.

— Ну, я дивлюся.

Віктор гигикнув.

— Хвилинку, зачекайте хвилинку, — порадив він. — Чи здогадуєтеся ви, що мене найбільше цікавить в окультних мистецтвах?

— Ви кабаліст, — констатував я.

— Так, — визнав він. — А як ви дізналися?

— Люди, що цікавляться східними дисциплінами, — надзвичайно педантичні, — пояснив я. — А кабалісти завжди видаються неохайними.

Він фиркнув.

— Питання лише в тому, що справді важливо для тебе, — зауважив він.

— Точно.

Художник копнув подушку, і вона полетіла в центр кімнати.

— Сідайте, — сказав господар.

— Я постою.

Він знизав плечима.

— Гаразд, — відказав Віктор і почав тихо бурмотіти.

Я чекав. Через деякий час, досі щось примовляючи, Мелман підійшов до чорної штори. Різким, швидким рухом він відкинув її — і я вражено витріщився.

Переді мною постало зображення кабалістичного Дерева Життя, що складалося з десяти сефірот — деякі у вигляді двійників кліпот[15]. Картину було майстерно виконано — і мені стало не по собі, коли я впізнав її. То не була звичайна штука з якогось наркоманського магазинчика, а оригінальна робота. Однак стиль відрізнявся від робіт, що висіли в іншій кімнаті. А втім, він здавався мені знайомим.

Детальніше розглянувши картину, я вже не сумнівався: її створила та сама людина, що й намалювала Козирі, які я знайшов у квартирі Джулії.

Мелман і далі читав своє заклинання, доки я розглядав зображення.

— Це ваша робота? — поцікавився я.

Він не відповів. Натомість наблизився і вказав на третю сефіру, знану як Біна[16]. Я придивився. Здавалося, на ній зображено чарівника перед темним вівтарем і...

Ні! Я не міг у це повірити. Це не може...

Я відчув зв’язок з тією постаттю. Вона була не просто символічною, а реальною, і вона кликала мене. Чарівник ставав більшим, набуваючи водночас тривимірності. Кімната навколо мене почала тьмяніти. Я був майже...

Там.

У тім місці панували сутінки — маленька галявина серед покручених дерев. Світло, що заливало кам’яну плиту переді мною, здавалося майже кривавим. Чарівник, обличчя якого приховували сутана і тінь, маніпулював предметами на камені — його руки рухалися надто швидко, тож встежити за ними я не міг. Звідкілясь продовжував долинати слабкий монотонний спів.

Нарешті чаклун підняв правицею один із предметів і завмер. То був чорний, обсидіановий кинджал. Ліву руку він поклав на вівтар і змів усе з нього на землю.

Тепер він уперше поглянув на мене.

— Підійди, — наказав він.

Я навіть усміхнувся на дурну простоту цієї вимоги.

Та раптом відчув, як ноги супроти моєї волі підкорилися наказу. Я знав: темна тінь наклала на мене закляття.

Тоді я подякував іншому дядькові, який мешкав у найдальшому з можливих світів, — завдяки йому я заговорив на тарі, накладаючи власне закляття.

Пронизливий крик, схожий на хижий клич нічного птаха, розірвав повітря.

Чаклун не втратив концентрації, а мої ноги не звільнилися, проте я зміг випростати перед собою руки. Я підняв їх до потрібного рівня, а коли вони торкнулися переднього краю вівтаря, я допоміг собі закляттям виклику, посилюючи кожен свій механічний, як у робота, крок. Я дозволив ліктям зігнутися.

Чаклун замахнувся клинком і спрямував його на мої пальці, але це вже не мало значення. Доклавши всіх своїх зусиль, я навалився на камінь.

Вівтар упав назад. Чаклун сіпнувся, аби уникнути удару, проте його ногу таки зачепило, а може, й обидві. Щойно він гепнувся на землю, я відчув, як закляття відпускає мене. Я знову міг вільно рухатися, а свідомість стала ясною.

Чоловік притягнув коліна до грудей і покотився по землі, поки я перескакував через зруйнований вівтар і намагався дотягнутися до нього. Перевертаючись, він скотився з невисокого схилу між двома каменями і зник у темному лісі. Я поквапився за ним.

Та щойно я сягнув краю галявини, як побачив очі: сотні диких очей палахкотіли в пітьмі лісу на різних рівнях. Монотонні співи посилилися і наблизилися — здавалося, вони долинають звідкілясь іззаду.

Я швидко озирнувся.

Вівтар досі лежав у руїнах. Позаду нього стояла вбрана в сутану постать, значно більша за попередню. Саме їй належав знайомий чоловічий голос, який виспівував заклинання. На зап’ясті пульсувала Фракір. Я відчув, як на мене знову накладають закляття, однак цього разу був готовий. Я викликав із протилежного боку крижаний вітер, який розвіяв закляття, наче дим. Одяг зашелестів на мені, змінюючи форму та колір. Пурпуровий, сірий... світлі штани і темний плащ, маніжка. Чорні черевики та широкий пасок, за який застромлено цупкі рукавиці-краги. Срібна Фракір, що спліталася в браслет на лівому зап’ястку, стала видимою і засяяла. Я підняв ліву руку, а правицею прикрив очі, щоб захистити їх від яскравого спалаху, який викликав.

— Замовкни, — сказав я. — Ти мене дратуєш.

Спів припинився.

Коли каптур упав назад, я побачив перелякане обличчя Мелмана.

— Гаразд. Тобі потрібен був я — ось я тут, і хай допоможе тобі небо. Ти сказав, що мені все стане зрозуміло. Щось не стало. Поясни.

Я підступив на крок.

— Говори! — гарикнув я. — Можна по-доброму або по-злому. Вибір за тобою. Але ти все одно заговориш.

Він закинув голову назад і заволав:

— Володарю!

— Так, виклич свого володаря, байдуже як, — вів далі я. — Я зачекаю. Він теж мусить відповісти.

Мелман знову закричав, та відповіді не було. Тож він кинувся навтьоки, але я передбачив це, тому промовив закляття виклику. Ліс перетворився в прах ще до того, як Віктор добіг до нього, а потім і попіл здимів, розвіяний вітром, що зірвався там, де мала панувати непорушність. Червоно-сірий буревій оточив галявину, вибудовуючи нездоланну стіну між нею та навколишнім безміром. Ми стояли на острові посеред ночі. Його діаметр сягав кількох сотень метрів, а краї повільно розсипалися.

— Він не прийде, — сказав я, — а ти не підеш звідси. Він не може допомогти тобі. Ніхто не зможе. Це місце повниться вищою магією, а ти поганиш його своєю присутністю. Знаєш, що лежить поза вітрами? Хаос. Я тебе віддам йому просто зараз, якщо не розкажеш мені про Джулію та свого володаря, а також не поясниш, як наважився привести мене сюди.

Віктор відсахнувся від Хаосу і повернувся до мене.

— Забери мене назад до квартири — і я все тобі розкажу, — благав він.

Я похитав головою.

— То убий мене — і не дізнаєшся ніколи.

Я знизав плечима.

— У такому разі ти все розкажеш мені, аби припинити біль. А тоді я віддам тебе Хаосу.

Я рушив до нього.

— Зачекай! — він підняв руку. — Подаруй мені життя за те, що я тобі розповім.

— Я не торгуюсь. Кажи.

Навколо нас завивали вітри, а острівець стискався. З буревію долинали напівзрозумілі голоси, фрагменти, що набували форми. Мелман відскочив від непевного краю.

— Гаразд, — викрикнув він. — Так, Джулія приходила до мене, як я вже й казав, і я навчив її дечого. Не того, що я пояснював би їй рік тому, а дечому зовсім новому, про що я й сам нещодавно дізнався. Мені наказали навчати її у такий спосіб.

— Хто наказав? Назви свого володаря.

Він скривився.

— Він не настільки дурний, аби називати мені своє ім’я, — відказав Мелман. — Так би я міг намагатися якось його контролювати. Як і ти, він не людина, а істота з іншої планети.

— Це він дав тобі зображення Дерева?

Мелман кивнув.

— Так, і саме воно переносило мене до кожної з сефірот. Там діяла магія, де я здобував силу.

— А Козирі? Він і їх створив? Він дав їх тобі, щоби передати Джулії?

— Нічогісінько не знаю про жодні Козирі, — відповів Мелман.

— Ось ці! — закричав я, витягуючи колоду з-під плаща. Виставивши карти, наче віяло фокусника, я підніс їх ближче. Показав йому і дав подивитися кілька секунд — а тоді забрав, перш ніж Мелман зрозумів, що це може бути шляхом до втечі.

— Я ніколи не бачив їх раніше, — заперечив він.

Земля навколо нас і далі розпадалася. Ми підступили ближче до центру.

— Це ти послав тварюку, яка вбила її?

Він гарячково захитав головою.

— Ні. Я знав, що вона помре, адже він казав, що саме її смерть приведе тебе сюди. А ще він казав, що вб’є її звір з Нецах[17] — та я ніколи не бачив його і не брав жодної участі у його викликанні.

— А чому він хотів зустріти мене і привести сюди?

Мелман дико зареготав.

— Чому? — перепитав він. — Звісно, щоб убити тебе. Він сказав, що коли я зможу принести тебе в жертву тут, то отримаю твої сили. Він говорив, що ти — Мерлін, син Пекла і Хаосу, а я стану наймогутнішим магом, якщо вб’ю тебе тут.

Наш світ стиснувся у кращому разі до сотні метрів, а швидкість його руйнування тільки зростала.

— Це правда? — запитав він. — Чи справді я був би переможцем, якби мені все вдалося?

— Сила подібна до грошей, — відказав я. — Зазвичай ти можеш здобути її, якщо маєш достатньо навичок, і це насправді єдине, чого ти хочеш у житті. Але чи зміг би ти здобути силу отак? Гадаю, ні.

— Я кажу про сенс життя, ти ж розумієш?

Я похитав головою.

— Тільки дурень вірить, що життя має лише один сенс, — зауважив я. — Годі про це! Опиши свого володаря.

— Я ніколи не бачив його.

— Що?

— Тобто бачив, але який він має вигляд — не знаю. Він завжди носив каптур і чорний плащ. А ще — рукавиці. Я навіть не знаю, до якої раси він належить.

— Як ви зустрілися?

— Одного дня він з’явився у моїй майстерні. Я озирнувся — а він стоїть. Тоді він запропонував мені силу і пообіцяв багато чого навчити в обмін на послугу.

— Звідки ти знав, що він на таке здатен?

— Він повів мене у подорож по нетутешніх світах.

— Ясно.

Тепер острівець нашого буття був не більшим за велику вітальню. Голоси, якими виспівував вітер, насміхалися, співчували, лякали... Вони були сумними і злими водночас. Довколишні краєвиди постійно змінювалися. Земля безупинно тремтіла, осяяна моторошним світлом. Якась частина мене дуже хотіла вбити Мелмана просто тут і зараз, але якщо насправді це не він завдав шкоди Джулії...

— Твій володар не казав, чому хоче мене вбити? — поцікавився я.

Він облизав губи й зиркнув на наближення Хаосу.

— Він казав, що ти його ворог, — пояснив Віктор, — але ніколи не розповідав, чому. А ще він казав, що це має трапитися сьогодні, бо він хотів, аби це відбулося саме сьогодні.

— Чому сьогодні?

Він ледь усміхнувся.

— Гадаю, тому, що сьогодні — Вальпургієва ніч, — відказав художник. — Хоча сам він про це ніколи не казав.

— Це все? — запитав я. — А він ніколи не згадував, звідки прийшов?

— Якось він говорив про щось схоже на Вежу Чотирьох Світів, і здавалося, що це важливо для нього.

— І ти ніколи не здогадувався, що він просто використовує тебе?

Віктор різко всміхнувся.

— Звісно, він використовував мене, — відповів художник. — Ми всі когось використовуємо. Так влаштований світ. Але він платив за це знаннями та силою. І я гадаю, що його обіцянка ще може бути виконаною.

Здавалося, ніби він дивився кудись позаду мене. Певно, це був найстаріший трюк у світі, але я озирнувся. Там нікого не було. Я відразу повернувся назад, щоб стати обличчям до ворога.

Він уже стискав чорний кинджал. Мабуть, ховав його в рукаві. Мелман кинувся на мене, бурмочучи нові закляття.

Я відступив і закрутив його у своєму плащі. Віктор вивільнився, ступив убік, розвернувся і знову кинувся на мене. Тепер він присів, намагаючись обійти мене. Його вуста досі рухалися. Я вдарив його по тій руці, що тримала ніж, але він устиг відвести її. Тоді я схопив лівий край свого плаща і намотав на руку. Коли художник знову напав, я заблокував удар і схопив його за біцепс. Нахилившись, правицею я взяв його за ліве стегно, а тоді, випроставшись, високо підняв і швиргонув.

Тільки коли я розвернувся, відкинувши суперника, то збагнув, що ж накоїв. Запізно. Зосередивши всю увагу на ворогові, я не стежив за швидким наближенням руйнівних вітрів. Край Хаосу виявився значно ближчим, ніж я гадав раніше, тому Мелману вистачило часу лише на найкоротші із проклять, перш ніж смерть забрала його туди, звідки він більше не зможе заклинати.

Я також вилаявся, адже не сумнівався, що міг би витягнути з нього більше інформації. Тоді я похитав головою у центрі свого світу, що постійно зменшувався.

День ще не добіг кінця, а вже встиг стати найбільш вікопомною Вальпургієвою ніччю в моєму житті.

4

Шлях назад виявився тривалим. Дорогою я переодягнувся. Вихід з лабіринту привів мене до вузької алеї між двома брудними цегляними будинками. Дощило, день хилився до ночі. У світлі одного з нерозбитих ліхтарів я побачив свою машину, припарковану біля басейну. З легким смутком я згадав про сухий одяг у багажнику і попрямував до вивіски «Склади Брута».

В офісі на першому поверсі тьмяно горіла самотня лампочка, що розвіювала загуслий навколо входу морок. Мокрий до рубця та небезпідставно насторожений, я почав підніматися сходами вгору. Коли повернув ручку та штовхнув її, двері прочинилися. Я ввімкнув світло та зайшов, замкнувши за собою двері на ключ.

Побіжно оглянувши приміщення, я зрозумів, що воно закинуте, тож перевдягнувся в чисту сорочку, яку взяв із шафи Мелмана. Штани його були широкі в поясі та й узагалі задовгі на мене. Я переклав Козирі до нагрудної кишені, аби вони не змокли.

Тепер крок номер два. Я заходився систематично обнишпорювати кімнату. Через кілька хвилин у замкнутій шухлядці тумбочки біля ліжка я знайшов окультний щоденник господаря. Він був таким само неохайним, як і решта приміщення, — орфографічні помилки, закреслені слова та плями від пива й кави. Поміж вторинною маячнею у щоденнику були пересічні суб’єктивні нотатки про сни та медитації. Гортаючи сторінки, я шукав місце, де б Мелман описував зустріч зі своїм навчителем. Знайшовши потрібний уривок, я взявся детально його читати. Він був довгим і переважно містив сповнені ентузіазмом вигуки щодо можливостей подарованого Мелману Дерева. Я вирішив відкласти щоденник на потім і вже збирався сховати його, аж раптом, востаннє перегортаючи сторінки, натрапив на короткий вірш. У цих переповнених алюзіями та захватом рядках в стилі Свінберна[18] я звернув увагу на такий уривок: «...тіней Амбера нескінченних підступності пляма торкнулась». Як на мене, забагато алітерацій, але в першу чергу я замислився над закладеною в словах думкою. Вона поновила в мені колишнє відчуття вразливості і змусила пришвидшити обшуки. Раптом єдиним моїм бажанням виявилося вибратися звідси, утекти якнайдалі і подумати.

Більше я не знайшов у кімнаті нічого цікавого. Я вийшов, зібрав купу розкиданих газет, кинув їх у ванну, підпалив і, прочинивши вікно, пішов геть. Після цього у святеє святих Мелмана я зірвав полотно з Деревом Життя і докинув його до полум’я. Я вимкнув світло у ванній, зачинив двері й пішов. Нікудишній із мене вийшов мистецтвознавець.

Я попрямував до купи паперів на книжкових полицях та продовжив свої безрезультатні пошуки там. Коли половину другої стопки вже було проглянуто, задзеленчав телефон.

Світ навколо наче завмер, а думки навпаки — закрутилися зі скаженою швидкістю. Звісно. Сьогодні ж був той день, коли я мав знайти це місце і загинути. Найімовірніше, якби це справді трапилося, то до тепер все мало закінчитися. Отже, телефонувати міг Б, аби дізнатися, чи не час публікувати некрологи. Я обернувся і побачив телефон, що стояв біля зануреної в тінь стіни поряд із входом до спальні. Я миттю зрозумів, що на дзвінок відповім. Підійшовши до апарата, я почекав, доки той продзвенить два чи три рази (десь дванадцять-вісімнадцять секунд), щоб вирішити, відповідати мені глумливим дотепом, образою або погрозою чи ж варто видати себе за Мелмана і дізнатися щось цікаве. Хоча перші варіанти були дуже привабливими, кайфоломна обережність змушувала мене обрати останнє. Я вирішив обмежитися односкладовими словами, прикинувшись, ніби я поранений і не маю чим дихати. Піднявши слухавку, я вже був готовий почути голос Б і визначити, чи я його знаю.

— Так?

— Ну? Справу зроблено? — пролунало запитання.

Клятий займенник. Телефонувала жінка. Неправильна стать, але правильне запитання. Одне з двох. «Непогано», — подумав я.

Я важко зітхнув:

— Ага.

— У чому справа?

— Мене поранено, — кавкнув я.

— Рана серйозна?

— Певно. У мене тут дещо є... Приходь і подивися.

— Що саме? Щось із його речей?

— Ага. Не можу говорити... Голова паморочиться... Приходь.

Я кинув слухавку й усміхнувся. Здається, я дуже гарно зіграв свою роль і мені вдалося її надурити.

Узявши з однієї з тумбочок велику попільничку, я пройшов вітальнею до того крісла, на якому сидів раніше, вмостився і витягнув люльку. Час відпочити, набратися терпіння та трохи поміркувати.

За якусь мить я відчув знайоме, мало не електричне поколювання. Я відразу скочив на ноги і, вкотре лаючи себе за тупість, так швидко схопив попільничку, що бички залітали навколо мене, наче кулі. Я почав дико роззиратися кімнатою.

Там! Перед червоними завісами біля піаніно. Набуває форми...

Я почекав, доки обриси набудуть чіткості, і з усієї сили швиргонув попільничку.

Через секунду жінка вже була в кімнаті — висока, темноока, з коричнево-рудим волоссям. Вона тримала у руках щось дуже схоже на автоматичний пістолет 38 калібру.

Попільничка влучила їй у живіт, і жінка зі стогоном зігнулася навпіл.

Я опинився поряд раніше, ніж вона змогла випростатися.

Вирвавши пістолет, я жбурнув його через усю кімнату. Тоді схопив жінку за зап’ястя, розвернув її і з силою посадив у найближче крісло. У лівій руці вона досі стискала Козир. Я і його висмикнув. На ньому було зображено цю квартиру, а сам малюнок було виконано у тому ж стилі, що й Дерево та карти в моїй кишені.

— Хто ти? — гарикнув я.

— Джасра, — процідила у відповідь жінка, — покійнику!

Вона широко розкрила рот, а її голова опустилася вперед. Я відчув вологий дотик її губ до внутрішнього боку лівої руки, якою притискав зап’ястя жінки до бильця крісла. Майже миттєво мене пронизав жахливий біль. Це не було схоже на укус. Здавалося, вона загнала у мою плоть розжарений цвях.

Я відпустив її зап’ястя і відсмикнув руку. Рух виявився, на диво, повільним та кволим. Холодне поколювання промчало від плеча до пучок пальців. Рука безвільно впала і наче вже й не належала мені. Джасра невимушено вивільнилася з моїх лабетів, посміхнулася і ледь відчутно штовхнула мене пальцями в груди.

Я впав назад, адже відчував дивну слабкість і не міг контролювати власних рухів. Упавши, я не відчув болю, але щоб повернути голову і побачити, як Джасра зводиться на ноги, я мав докласти значних зусиль.

— Насолоджуйся, — виголосила вона. — Коли ти прокинешся, решта твого короткого життя буде сповнена болем.

Джасра зникла з мого поля зору, а за секунду я почув, як вона підняла телефонну слухавку.

Я не сумнівався, що жінка телефонує Б, і вірив у щойно сказане нею.

Принаймні я зустрінуся з таємничим художником...

Художник! Я порухав пальцями правої руки. Вони ще слухались мене, хоча і дуже повільно. Напруживши кожну частинку своєї волі та тіла, я повернув собі контроль над ними і підняв руку до грудей. Рухалася вона повільними ривками. Тоді я перевернувся на лівий бік, заступаючи спиною свої дії від жінки.

Мої руки тремтіли і, схоже, рухалися ще повільніше, ніж коли піднімалися до грудей. Минули століття, перш ніж я торкнувся країв цупких картонок. Нарешті я витягнув якусь карту та примудрився підняти її достатньо високо, щоб роздивитися. Щоправда, у мене запаморочилося в голові і зір погіршав. Я не мав певності, чи зможу здійснити перехід. Я чув, як неподалік від мене Джасра з кимось говорить, але розібрати слова мені було не до снаги.

Я зосередив усю свою увагу на карті. Там був сфінкс, що влігся на блакитному кам’яному виступі. Я потягнувся до нього. Нічого. Неначе вата й надалі обгортала розум. Я напружив останні рештки свідомості для ще однієї спроби.

Відчув знайомий холод і, здається, побачив, як сфінкс на виступі ворухнувся. Я пірнув назустріч чорній хвилі, що неслася вгору.

На цьому все завершилося.

Отямлювався я повільно. Свідомість поступово поверталася, але кінцівки досі були налиті свинцем, а зір — затуманеним. Жало тієї панни точно містило в собі нейротропний токсин. Я спробував поворушити пальцями рук та ніг, але не був упевнений, чи мені це вдалося. Тоді я напружився і глибоко вдихнув. Принаймні таке мені було до снаги.

Через певний час я почув щось схоже на рев. Трохи згодом шумовиння вщухло, і я збагнув, що це гупала у вухах моя власна кров. Потім почув, як стукає серце. Повернувся зір. Позбавлені форми світло та темрява обернулися на пісок та скелі. Усім тілом я відчув холод, задрижав і лиш тоді збагнув, що можу рухатися. Я почувався надто виснаженим, тому завмер. Хоча б на трохи.

Дивні звуки (шурхіт та ворушіння) долинали звідкілясь спереду і згори. Також я вловив незвичний аромат.

— То ти вже прокинувся? — слова прийшли з того боку, де було ворушіння.

Зрозумівши, що в такому стані ствердно відповісти на запитання мені не до снаги, я вирішив промовчати. Чекав, поки ще трохи життя не затече назад у мої кінцівки.

— Мені справді хотілося б, аби ти дав знати, чуєш мене чи ні, — знову пролунав той самий голос. — Було б непогано перейти до справи.

Моя допитливість переважила обережність, тож я підвів голову.

— Нарешті! Я так і знав!

Наді мною на синьо-сірому виступі примостився сфінкс, також синій і з левиним тілом, великими пір’їстими крилами, щільно притиснутими до боків, та обличчям невизначеної статі, що дивилося на мене. Істота облизнула губи і показала ряд страшних зубів.

— Перейти до якої справи? — поцікавився я і зробив, повільно сідаючи, кілька вдихів.

— Загадувати загадки, — відповів звір. — Те, що я люблю робити найбільше.

— Краще ми це перенесемо на пізніше, — сказав я, чекаючи, доки минуть судоми в руках та ногах.

— Даруй, але я змушений наполягти.

Я потер вколоте передпліччя і зиркнув на створіння. Майже всі відомі мені історії про сфінксів передбачали пожирання людей, що не змогли правильно відповісти на поставлені запитання. Я похитав головою.

— Я не хочу грати в твою гру.

— Тоді це технічний програш, — відповів сфінкс, і його плечові м’язи напружилися.

— Зажди! — вигукнув я, піднімаючи руку. — Дай мені кілька хвилин перепочити, може, тоді я відповім інакше.

Сфінкс умостився на місце і сказав:

— Добре. Тоді гратимемо за всіма правилами. Маєш п’ять хвилин. Дай мені знати, коли будеш готовий.

Я зіп’явся на ноги, порозмахував руками і потягнувся. Займаючись цим, я швидко оглянув місцину. Ми знаходилися у піщаному пересохлому річищі, по якому то там, то сям було розкидано жовтогарячі, сірі та сині камені. Кам’яна стіна, на виступі якої застиг сфінкс, круто піднімалася переді мною вгору приблизно на двадцять п’ять футів; інша стіна такої ж висоти знаходилася позаду мене. Праворуч звивався крутий яр, а от ліворуч місцевість була пологішою. У тріщинах та розломах стриміли якісь бур’яни. Поступово западали сутінки. Небо було світло-жовтим, а сонця ніде не було видно. Я чув далеке завивання вітру, але не відчував його. Тут було зимнувато, але не холодно.

Неподалік від себе я побачив камінь завбільшки з гантелю. Два короткі кроки — я досі продовжував розмахувати руками та потягуватися, — і він опинився біля моєї правої ноги.

Сфінкс прочистив горлянку.

— Ти готовий? — запитав він.

— Ні, — відповів я. — Але певен, що тебе це не зупинить.

— Маєш рацію.

У мене виникло непереборне бажання позіхнути — я так і зробив.

— Схоже, тобі бракує належного настрою, — зауважила істота. — Але я все одно починаю: Полум’ям здіймаюсь я із землі. Вітер шарпає мене, а вода батожить. Скоро я наглядатиму за всіма речами.

Я чекав. Минула хвилина.

— Ну? — зрештою запитав сфінкс.

— Що «ну»?

— Ти маєш відповідь?

— На що?

— На загадку, звісно ж!

— Я чекаю. Тут немає запитання, лише низка тверджень. Я не можу відповісти на запитання, якщо не знаю, про що воно.

— Це давня шанована форма загадки. Запитання зумовлюється контекстом. Очевидно, що воно таке: «Що я?»

— З таким же успіхом питання могло б бути: «Хто похований у мавзолеї Ґранта?» Але гаразд. Що це таке? Звісно ж, фенікс — він гніздиться на землі, здіймається в небо з язиками полум’я, летить крізь повітря та хмари до далеких висот...

— Неправильно.

Посмішка істоти стала блякнути.

— Стривай, — сказав я. — Відповідь не неправильна. Вона підходить. Можливо, це не та відповідь, яку ти хотів почути, але вона задовольняє всі вимоги.

Звір похитав головою.

— Це я уповноважений визначати правильність відповідей. Вирішую тільки я.

— Тоді ти ошуканець.

— Я не такий!

— Я випив пів фляги. Вона наполовину повна чи наполовину порожня?

— І те, й інше.

— Правильно. Тут так само. Якщо підходить більше, ніж одна відповідь, ти повинен враховувати їх усі. Це як з хвилями й часточками[19].

— Мене такий підхід не влаштовує, — виголосив сфінкс. — Це відкриває двері для двозначностей. Так можна зіпсувати загадки.

— Я в цьому не винен, — відповів я, стискаючи та розтискаючи кулаки.

— Однак ти порушив справді цікаве питання.

Я рішуче закивав головою.

— Але правильною має бути лише одна відповідь.

Я знизав плечима.

— Ми живемо далеко не в ідеальному світі, — виголосив я.

— Гм.

— Можемо сказати, що все завершилося нічиєю, — запропонував я. — Ніхто не виграв, і ніхто не програв.

— Мені це видається естетично неприємним.

— А у багатьох інших іграх такий результат вважають прийнятним.

— А ще я доволі голодний.

— Ось правда і випливла на чисту воду.

— Проте я не хочу бути безчесним. Я служу правді на свій манір. Згадавши про нічию, ти підказав мені можливі шляхи до розв’язання нашої проблеми.

— Добре. Радий, що ти розумієш...

— Хай буде додатковий матч. Загадай мені свою загадку.

— Це якось по-дурному, — відповів я. — Я не знаю жодних загадок.

— Тоді раджу хутко придумати одну. Бо це єдиний для нас спосіб зійти з мертвої точки. Інакше я оголошу, що ти програв.

Я помахав руками і зробив кілька глибоких присідань. Усе тіло неначе палало вогнем. А ще я відчував, як до мене повертається сила.

— Добре, — сказав я. — Добре. Зажди хвильку.

Що за чорт...

— Що це — зелене, а потім червоне і все кружляє, кружляє, кружляє?

Сфінкс двічі блимнув і насупив брови. Я витратив цей час на кілька додаткових вдихів, а ще побігав на місці. Полум’я вщухало, голова проясніла, а пульс вирівнявся...

— Отже? — сказав я за кілька хвилин.

— Я думаю.

— Можеш не поспішати.

Я трохи побоксував з тінню. Виконав кілька статистичних обчислень. На той час небо вже потемнішало і праворуч від мене замиготіло кілька зірок.

— Ем-м, не хотілося б тебе квапити, — сказав я. — Але...

Сфінкс фиркнув.

— Я ще думаю.

— Може, нам варто встановити обмеження по часу?

— Я вже скоро.

— Не заперечуватимеш, якщо я відпочину?

— Вперед.

Я витягнувся на піску, заплющив очі і, перш ніж заснути, пошепки наказав Фракір охороняти мене.

Прокинувся я від холоду, світла, що било в очі, та вітру, який дмухав в обличчя. Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти — уже ранок. По ліву руку від мене небо світліло, а по праву тьмяніли зорі. Мене мучила спрага. А ще голод.

Я потер очі. Зіп’явся на ноги. Знайшов гребінець, провів ним по волоссю і глянув на сфінкса.

— ...кружляє, кружляє, кружляє, — бурмотів він.

Я прочистив горлянку. Жодної реакції. Звір дивився повз мене. Я замислився, чи зможу непомітно змитися...

Ні. Пильний погляд ковзнув на мене.

— Доброго ранку, — весело сказав я.

Сфінкс коротко скрипнув зубами.

— Гаразд, — сказав я, — ти думав значно довше за мене. Якщо ти й досі нічого не придумав, я не бачу потреби грати далі.

— Мені не до вподоби твоя загадка, — зрештою вимовив сфінкс.

— Мені шкода.

— Яка відповідь?

— Ти здаєшся?

— Я мушу. Яка відповідь?

— Зажди, — сказав я, піднявши руку. — Подібне треба робити у належному порядку. Спершу скажи відповідь на своє запитання, а тоді я повідомлю відгадку на своє.

Істота кивнула.

— Здається, це справедливо. Згода. Вежа Чотирьох Світів.

— Що?

— Відповідь. Вежа Чотирьох Світів.

Я згадав Мелманові слова.

— Чому? — запитав я.

— Вона стоїть на перетині світів чотирьох стихій, полум’ям здіймається вона із землі, вітер її шарпає, а вода батожить.

— А як щодо того, ніби вона наглядатиме над усіма речами?

— Це може стосуватися як краєвиду, що відкривається з неї, так й імперіалістичних задумів її господаря. Або це і про те, і про інше.

— Якого ще господаря?

— Не знаю. Ця інформація не є необхідною для відповіді.

— А все ж, звідки ти дізнався про цю загадку?

— Від мандрівника, кілька місяців тому.

— Чому з усіх відомих тобі загадок ти обрав саме цю?

— Я застряг з нею, отже, вона гарна.

— Що сталося з мандрівником?

— Він пішов своїм шляхом нез’їдений. Він розгадав мою загадку.

— У нього було ім’я?

— Він не назвався.

— Опиши мені його, будь ласка.

— Не можу. Він був добре закутаним.

— І він більше нічого не казав про Вежу Чотирьох Світів?

— Ні.

— Гаразд, — кивнув я. — Гадаю, я піду звідси, наслідуючи його.

Я повернувся і зібрався йти до схилу праворуч від мене.

— Зажди!

— Що? — запитав я.

— Твоя загадка, — наголосив сфінкс. — Я сказав відгадку до своєї. Тепер твоя черга розказати мені, що це: зелене та червоне і все кружляє, кружляє, кружляє?

Я зиркнув вниз і оглянув землю. О, так, він тут — мій камінь у формі гантелі. Я зробив кілька кроків і став біля нього.

— Жаба в «Квізінарті»[20].

— Що?

М’язи на плечах сфінкса напружилися, щілинки очей звузилися, а назовні вилізло безліч зубів. Я промовив кілька слів до Фракір і відчув, як вона заворушилася, коли я присів і схопився правицею за камінь.

— Ось така відповідь, — підвівся я. — Одна з тих візуальних штук...

— Це погана загадка, — виголосив сфінкс.

Вказівним пальцем лівої руки я зробив у повітрі перед собою два швидкі рухи.

— Що ти робиш? — запитала істота.

— Креслю лінії від твоїх вух до твоїх очей, — сказав я. Тієї ж миті Фракір стала видимою і, ковзнувши з лівого зап’ястя на долоню, обвилася навколо пальців. Погляд сфінкса метнувся до неї. Я підняв камінь на висоту правого плеча. Один кінець Фракір вивільнився і повис, звиваючись на моїй випростаній руці. Вона стала яскравішати, а тоді засяяла, наче розжарений срібний дріт.

— Сподіваюся, нашу суперечку вирішено внічию, — сказав я. — Як ти гадаєш?

Сфінкс облизав губи.

— Так, — зітхаючи, зрештою вимовив він. — Здається, ти маєш рацію.

— Тоді бажаю тобі гарного дня.

— Дякую. Шкода. Добре. Гарного дня. Але перш ніж ти підеш, можна дізнатися твоє ім’я — для протоколу?

— Чому б ні? Я Мерлін із Хаосу.

— Он як, — кивнув звір. — Тоді хтось прийде помститися тобі.

— Таке можливо.

— Тоді нічия й справді найкращий вихід. Іди.

Я доволі довго задкував, а тоді, повернувшись, поліз схилом, що лежав праворуч. Я лишався насторожі, аж доки не виліз звідти. Ніхто мене не переслідував.

Я побіг, страждаючи від голоду та спраги. Схоже було, що в цій спустошеній кам’янистій місцині під лимонним небом я навряд чи знайду сніданок. Фракір зсунулася назад і зникла. Рухаючись від світанкової зорі аж дотепер, я захекався.

Вітер у волоссі, пилюка в очах... Я посунув до купи каменюк і пронісся крізь них. Через тіні, які вони відкидали, небо наді мною стало зеленим. Зрештою я опинився в долині. Далеко попереду щось спалахувало, а ліворуч від мене пливло кілька хмар.

Тримаючи рівний темп, я дістався до невеличкого пагорба, виліз на нього і спустився з протилежного боку, що де-не-де заріс травою. Неподалік виднівся гайок, де верхівки дерев нагадували розпатлане волосся... Я повернув до них, налякавши маленьке пухнасте руде звіреня, що, вибігши мені навперейми, кинулося кудись ліворуч. За мить у тому самому напрямку пурхнула якась темна пташка. Я біг далі, а небо темнішало й темнішало.

Зелене небо й товщ зеленої трави... Вряди-годи налітають важкі пориви вітру... Дерева вже близько... З їхніх гілок лине спів... а хмари котяться далі...

Втома полишала мої м’язи, поверталася знайома легкість... Я пробіг повз перше дерево, наступаючи на довге опале листя... Пробіг між стовбурами з кошлатою корою... Дорога, якою я біг, перетворилася на добре витоптану стежку, вкриту дивними слідами... Вона йшла вниз, звивалася, розширювалася і знову звужувалася... Земля з обох боків від мене піднімалася... Дерева басили, наче віолончелі... Небо кольору рябої бірюзи клаптями виднілося крізь листя... Стрічки хмар лилися вперед, наче срібні ріки... Маленькі острівці блакитних квітів зринали на довколишніх схилах... Хмари обабіч мене росли все вище і вище... Шлях було вистелено каменями... Я біг далі...

Моя дорога розширювалася і розширювалася, поступово спускаючись униз... Ще до того, як я побачив чи почув воду, я унюхав її... Тепер обережно, повз камені... А тут трохи повільніше... Я озирнувся і побачив струмок з високими кам’яними берегами і метром чи двома берегової лінії перед узвишшям...

Повільніше, повз булькотливий та блискучий потік... уздовж його вигинів... Дуги, звивини, дерева високо над головою, оголені корені в стіні праворуч від мене, сіро-жовті завали вздовж шаруватого підніжжя...

Шельф розширюється, а стіни нижчають... Безмір піску та кілька каменів під ногами... Усе нижче і нижче... стіна на рівні голови, на рівні плеча... ще один вигин та поступовий спуск униз... стіна по пояс... Дерева з зеленим листям довкола, синє небо над головою, протоптана стежка праворуч від мене... Я дряпаюся схилом, іду ним...

Дерева та кущі. Пташки співають, дме холодний вітер... Я вдихаю повітря, пришвидшую крок... Переходжу кладку, кроки відлунюють у повітрі, струмок впадає до закритої від моїх очей річки, зарослі мохом каменюки поряд... Низенька кам’яна стіна праворуч від мене... Сліди від фургонів на дорозі попереду...

Польові квіти зусібіч... Луна розносить віддалений сміх... Іржання коня... Скрип возу... Поворот ліворуч... Дорога стає ширшою... Тіні та сонячне світло... тіні та сонячне світло... Строката строкатість... Річка ліворуч розростається і виблискує... Дим над наступним пагорбом...

Наближаючись до вершини, я сповільнився. Виліз нагору, обтрусив одяг, пригладив волосся. Кінцівки тремтять, легені качають повітря, смужки поту охолоджують тіло. Я випльовую пісок. Справа і знизу від мене — сільський шинок; кілька столів на широкому, грубо витесаному ґанку перед річкою; ще кілька — в саду поряд. Бувай, теперішній часе. Я прийшов.

Я спустився вниз, знайшов біля дальньої стіни будинку водяну колонку, вмив обличчя та руки. Ліве передпліччя досі боліло і трохи набрякло там, де мене вкусила Джасра. Я пройшов на ґанок і, махнувши офіціантці всередині будівлі, вмостився за одним зі столиків. Трохи згодом шинкарка принесла мені кашу, сосиски, яйця, суничне варення та чай. Я швидко все з’їв і замовив те саме ще раз. На другому колі до мене повернулося відчуття реальності, і я став смакувати їжею, милуючись річкою.

Як дивно все повернулося. Я прагнув спокійної мандрівки, такої собі лінивої відпустки, тепер, коли мою роботу завершено. На заваді стояли лише дрібні негаразди з Б. Я був певен, що дуже швидко з усім упораюся. Але тепер я посеред чогось мені незрозумілого, небезпечного та гротескного. Поки я сьорбав чай і грівся в теплі дня, мене заколисувало скороминуще відчуття спокою. Я розумів, що це ненадовго. Нема мені спокою ані серед дерев, ані іншого безпечного місця, поки цю справу не вирішено. Прокручуючи в пам’яті минулі події, я збагнув, що в доланні проблеми не можу більше покладатися винятково на власну реакцію. Час скласти план.

Визначення особи Б та його усунення перебували на вершині переліку того, що треба дізнатися і зробити. Вище стояло тільки визначення мотивів Б. Припущення, буцімто я маю справу зі звичайнісіньким психопатом, відкинуто. Б був надто добре організованим, а ще проявив деякі абсолютно незвичні здібності. Я почав відшукувати кандидатів, порпаючись у своєму минулому. І хоч я знав багатьох, хто міг би влаштувати подібне, жоден з цих людей не був так вороже налаштованим проти мене. Хоч Амбер і згадувався в дивному щоденнику Мелмана. Теоретично цей нюанс перетворював мою проблему на справу всієї родини, що, певно, мало б змусити мене повідомити родичам. Але це означало б, що я прошу про допомогу, здаюся, кажу, що не можу дати ради власним негараздам. Загроза моєму життю — моя справа, Джулія — моя справа. Помста за неї також стосується тільки мене. Отже, потрібно ще подумати.

Колесо-Привид?

Я покрутив цю думку туди-сюди, відкинув і знову повернувся до неї. Колесо-Привид... Ні. Воно невипробуване. Досі в розробці. Єдина причина, чому я про нього згадав, — це те, що Привид був для мене своєрідним домашнім улюбленцем, моїм головним досягненням у житті, моїм сюрпризом для решти. Я просто шукав легкого способу вирішення проблеми. Мені ще треба буде перевірити купу інформації. Після всього цього я, звісно ж, повернуся до нього.

Колесо-Привид...

Саме зараз мені й потрібна додаткова інформація. У мене є карти і щоденник. Відтоді, як один із Козирів виявився чимось на кшталт пастки, мені більше не хотілося з ними бавитися. Невдовзі я уважніше роздивлюся щоденник, але, на перший погляд, він був надто суб’єктивним і не зміг би мені сильно допомогти. Я вирішив, що варто знову повернутися до Мелмана і все перевірити ще раз. Раптом я щось там пропустив? Потім мені потрібно буде знайти Люка. Може, він мені розкаже щось, хай навіть трохи, що може виявитися цінним для мене. Так...

Я зітхнув і потягнувся. Не зводячи очей із річки, допив свій чай. Провів Фракір над жменею грошей, вибрав достатньо змінених монет належної чеканки і заплатив за обід. Після цього я знову вийшов на дорогу. Час повертатися.

5

У світлі пізнього пообіддя, пробігаючи вулицею, я спинився біля своєї машини. Мені ледве вдалося її упізнати. Автомобіль вкривали пил, попіл і водяні патьоки. То скільки ж мене не було? Я не намагався вирахувати часового коефіцієнта між там і тут, але машина мала такий вигляд, неначе вона простояла під відкритим небом понад місяць. Проте вона видавалася неушкодженою. Її не розтрощили і...

Я перевів погляд з капота вгору. Будівлі, де розташовувалася компанія «Склади Брута» і мешкав покійний Віктор Мелман, більше не існувало. На розі височів тільки обгорілий і зруйнований каркас споруди. Вціліли ще дві стіни. Я попрямував туди.

Наближаючись, я розглядав те, що лишилося. Обвуглені рештки будівлі — остиглі та непорушні. Сірі смуги та напівпрозорі кола кіптяви свідчили, що вода, яку вилили пожежники, уже встигла випаруватися. Запах попелу здавався слабким.

«Невже це я розпочав пожежу, з того вогника у ванній?» — запитував себе. Але ж моє полум’я було маленьким і мало чіткі межі. Жодних ознак поширення також не спостерігалося.

Доки я розглядав руїни, повз мене прошмигнув хлопчисько на зеленому велосипеді. За кілька хвилин він повернувся і зупинився за десять футів від мене. На вигляд йому було років десять.

— Я бачив це, — заявив він. — Я бачив, як воно горіло.

— А коли це трапилося? — запитав я.

— Три дні тому.

— Чи відомо, як почалася пожежа?

— Щось на складі, щось легко...

— Легкозаймисте?

— Ага, — погодився він і беззубо всміхнувся. — Певно, підпал. Щось там зі страхуванням.

— Справді?

— Угу. Тато казав, що справи у них, певно, йшли кепсько.

— Таке часто трапляється, — мовив я на те. — Чи ніхто не постраждав від пожежі?

— Кажуть, що художник, який мешкав нагорі, засмажився живцем, бо ніхто його не може знайти. Але й кісток нема. Гарна видалася пожежа. Довго горіла.

— А це трапилося вдень чи вночі?

— Уночі. Я дивився звідтіля, — він вказав назад через дорогу — у напрямку, звідки я прийшов. — Багацько води вилити довелося.

— А ти не бачив, щоб хтось вибігав з будівлі?

— Ні, — відказав малий. — Я почав дивитися вже після того, як вона добряче вигоріла.

Я кивнув і повернувся до машини.

— Як гадаєте, у тій пожежі набої вибухнули б, правда? — запитав він.

— Так, — відказав я.

— Але цього не трапилося.

Я розвернувся.

— Що ти маєш на увазі?

Він уже порпався в кишені.

— Ми з друзями гралися тут учора, — пояснив він, — і знайшли жменьку патронів.

Він розкрив долоню і показав кілька металевих предметів. Коли я рушив до нього, хлопчик присів навпочіпки й поклав один із набоїв на тротуар. Раптом він простягнув руку, схопив найближчу каменюку та замахнувся.

— Ні! — заволав я.

Каменюка вдарила гільзу, але нічого не трапилося.

— Ти ж міг так поранитися... — почав я, але він мене перервав.

— Та нє. Це гівно нізащо не вибухне. Ту рожеву штуку навіть підпалити неможливо. Маєте сірник?

— Рожева штука? — перепитав я, коли хлопчик забрав камінця, демонструючи розбиту гільзу й тоненький потічок рожевого порошку.

— Ось це, — вказав він. — Дивно, правда? Я гадав, що порох — сірий.

Я став навколішки і доторкнувся до речовини. Розтер її між пальцями. Понюхав. Навіть скуштував. Але не міг сказати, що це в біса таке.

— Гадки не маю, — відказав малому. — Навіть не горить, кажеш?

— Нєа. Ми насипали трохи на газетку і підпалили. Воно розплавилося та витекло, ось і все.

— А маєш кілька запасних?

— Ну... так.

— Я дам тобі за них бакс, — запропонував я.

Він знову вищирився беззубим ротом, щойно його рука зникла в кишені джинсів. Я прогнав Фракір по дріб’язку з усіляких Тіней і витягнув з купи долар. Забравши гроші, малий дав мені два посмуговані сажею патрони калібру .30-30[21].

— Дякую, — сказав він.

— Прошу. Тут є ще щось цікаве?

— Нєа. Решта — тільки попіл.

Я сів у машину і поїхав. Відігнав її до першої ж автомийки, адже двірники тільки розвозили бруд по вітровому склу. Доки гумові мацаки тягнулися до мене крізь море піни, я перевірив, чи лишилася в мене коробка з сірниками, яку дав Люк. Лишилася. Добре. Я бачив на вулиці таксофон.

— Вітаю. Мотель «Нью-Лайн», — відповів молодий чоловічий голос.

— Кілька днів тому у вас зупинявся Лукас Рейнард, — сказав я. — Хочу дізнатися, чи не залишав він для мене повідомлення. Мене звати Мерль Корі.

— Хвилинку, — пауза. Шурхіт. А тоді: — Так, лишав.

— Про що там ідеться?

— Це запечатаний конверт. Мені б не хотілося...

— Гаразд, я заїду.

Я знайшов власника голосу за столом у вестибюлі. Представився і попросив конверт. Адміністратор, худорлявий блондин з колючими вусами, з хвильку дивився на мене, а тоді мовив:

— Ви побачитеся з містером Рейнардом?

— Так.

Він відкрив шухлядку і витягнув маленький, але пухкий коричневий конверт. На ньому було зазначено ім’я Люка і номер його кімнати.

— Він не залишив нам адреси, — пояснив адміністратор, відкриваючи конверт. — Прибиральниця знайшла цей перстень на поличці у ванній, коли він уже виїхав. Передасте йому?

— Звісно, — відказав я, взявши перстень.

Я вмостився ліворуч, у зоні відпочинку. Перстень, прикрашений синім каменем, виблискував рожевим золотом. Я не міг пригадати, чи бачив його на руці Люка. Я вирішив поносити перстень, доки не віддам його Люку, тож надів прикрасу на підмізинний палець лівої руки — вона бездоганно сіла.

Я розгорнув лист, написаний на готельному бланку, і прочитав:

Гм. Я зателефонував своєму турагенту і дізнався, що зможу сісти на післяобідній літак до Альбукерке, якщо покваплюся. Оскільки мене цікавила розмова віч-на-віч, а не телефонний дзвінок, я віддавав перевагу цій ідеї. Зупинився біля агентства, забрав квиток, розрахувався за нього готівкою, поїхав до аеропорту, де припаркував машину і подумки попрощався з нею. Навряд чи ми ще колись побачимося. Зваживши у руці рюкзак, я попростував до термінала.

Переліт минув легко й м’яко. Дивлячись, як зникає земля піді мною, я знав, що певний етап мого життя підійшов до завершення. Як і багато чого іншого, він виявився зовсім не таким, як мені хотілося б. Я гадав, що або швиденько владнаю справу з Б, або взагалі забуду про неї. Потім я планував навідати людей, яких давно хотів побачити, і побувати в кількох цікавих місцях. Після цього я мав помандрувати крізь Тінь, щоб запустити фінальну перевірку Колеса-Привида, і вирушити до приємнішого полюса свого буття. Але тепер мої пріоритети змінилися: все тому, що Б і смерть Джулії якось пов’язані між собою, а ще тому, що звідкілясь із Тіні втрутилася сила, якої я не розумів.

Остання думка найбільше ятрила мені душу. Невже я копав собі могилу і наражав друзів та родичів на небезпеку винятково через власну пиху? Мені хотілося владнати все самостійно, та чим більше я міркував, тим більше вражався силам, з якими зіткнувся, і переймався через брак знань про Б. Нечесно приховувати інформацію від інших — особливо якщо вони також у небезпеці. Та мені б хотілося розібратися з усім самостійно і вручити розгадку як подарунок. Можливо, я так і зроблю, але...

Дідько. Я мав розповісти їм. Якщо Б дістанеться до мене, а тоді переорієнтується на рідню, то її потрібно попередити. І хоча це мені абсолютно не подобалося, та сказати це я мусив.

Я нахилився вперед, і моя рука зависла над рюкзаком під сидінням переді мною. Я вирішив, що шкоди не буде, якщо я зв’яжуся з ними після розмови з Люком. Я ж тепер не в місті, тому, можливо, небезпека мені не загрожує. Існувала ймовірність отримати підказку чи дві від Люка. Якщо вже розповідатиму їм цю історію, то варто знати якомога більше. Можна трішки й зачекати.

Я зітхнув. Замовив у стюардеси чогось випити. Машиною дорога до Альбукерке зайняла б надто багато часу. Не вдалося б і рушити навпростець через Тінь, адже я не бував у тому місці раніше, а тому просто не зміг би його знайти. Прикро. Мені б там знадобилася машина, бо Люк, напевно, уже в Санта-Фе.

Зробивши кілька ковтків, я поглянув на обриси хмар. Їхні силуети цілком відповідали моєму настрою, тому я просто дістав книжку та занурився в читання, аж доки літак не пішов на зниження. Коли я знову зиркнув в ілюмінатор, краєвид обмежували гірські хребти. Тріскучий голос запевнив мене, що погода приємна. Я подумав про батька.

Я вийшов з термінала, проминув подарункову крамницю, переповнену індіанськими прикрасами, мексиканськими горщиками та яскравими сувенірами, знайшов телефон і зв’язався з місцевою філією «Гілтона». Дізнався, що Люк уже виписався звідти. Тоді я зателефонував до «Гілтона» в Санта-Фе — там друзяка вже зареєструвався. Але коли адміністратор набрав його для мене, старого знайомця не було в номері. Потім я забронював кімнату для себе і повісив слухавку. Жінка за інформаційною стійкою повідомила, що за пів години я можу сісти на автобус до Санта-Фе, і відправила мене в напрямку каси — купити квиток. Я десь читав, що Санта-Фе — одна з небагатьох столиць штатів, де нема великого аеропорту.

Доки ми прямували на північ по трасі 1-25, десь поміж видовжених тіней неподалік від гір Сандія[22], Фракір ледь стиснула моє зап’ястя, а потім за мить відпустила. Знову. І ще раз. Я швидко роззирнувся невеличким автобусом, вишукуючи джерело потенційної небезпеки, про яке мене щойно було попереджено.

Я сидів у задній частині автобуса. Попереду вмостилася пара середнього віку, яка розмовляла з техаським акцентом. Вбрання цих людей рясніло величезною кількістю срібних прикрас із бірюзою. Посередині розташувалися три літні пані, які теревенили про нью-йоркські справи. По інший бік проходу сиділа молода пара, яку не цікавив ніхто, крім них самих; двоє юнаків з тенісними ракетками сиділи по діагоналі позаду від закоханих, базікаючи про коледж; позаду розташувалася черниця, яка читала. Я знову визирнув у вікно, але ні на дорозі, ні на узбіччі нічого особливо загрозливого не помітив. А привертати до себе увагу, неминучу при застосуванні будь-якого методу сканування простору, мені не хотілося.

Тож я промовив єдине слово на тарі й потер зап’ястя. Попередження припинилися. І хоча решта мандрівки минула без жодних пригод, поведінка Фракір непокоїла мене. Та я знав, що іноді трапляється й хибна тривога, закладена в саму суть нервової системи. Я дивився на червоний глинистий сланець, на червоно-жовті смуги землі обабіч нього, на мости понад ярами, далекі гори й близькі схили, поцятковані їстівними соснами, — і міркував. Б? Невже Б десь тут, причаївся, спостерігає і вичікує? А якщо й так, то чому? Чи не могли б ми просто посидіти за келихом пива й обговорити проблему? Певно, це ґрунтується на якомусь непорозумінні.

Я, звісно, підозрював, що справа зовсім не в непорозумінні. Але було б значно комфортніше просто знати, що відбувається, навіть якщо не можна всього й одразу владнати. Я б навіть за пиво заплатив.

Світло призахідного сонця злилося з яскравими спалахами на снігових вершинах Санґре-де-Крісто[23], коли ми в’їхали до міста. Тіні ковзали сіро-зеленими схилами. Більшість будинків були вкриті штукатуркою. Коли я вийшов з автобуса перед готелем «Гілтон», то здавалося, що температура впала градусів на десять порівняно з Альбукерке. А втім, я ж піднявся на дві тисячі футів та на годину і ще п’ятнадцять хвилин наблизився до вечора.

Я зареєструвався і знайшов свій номер. Спробував зателефонувати Люку, але відповіді не було. Узяв душ і переодягнувся у змінне вбрання. Ще раз зателефонував до кімнати друга, але без відповіді. Я зголоднів і сподівався повечеряти з Люком.

Відшукавши бар, я вирішив пожлуктити трохи пива, а потім знову спробувати зв’язатися з Люком. Сподіваюся, нічого романтичного на ніч він не запланував.

Містер Бразда, до якого я підійшов у вестибюлі, щоб уточнити дорогу, виявився менеджером. Він розпитав про мою кімнату, ми обмінялися кількома дотепами, і він показав на коридор, що вів до кімнати відпочинку. Я рушив у тому напрямку, але не дійшов до кімнати.

— Мерлю! Що ти в дідька лисого тут робиш? — долинув знайомий голос.

Я обернувся і побачив Люка, який щойно зайшов до вестибюля. Спітнілий і усміхнений, вбраний у запилюжену військову форму і черевики, він стояв із капелюхом на голові й патьоками бруду на обличчі. Ми потиснули один одному руки, і я мовив:

— Я хотів поговорити з тобою. А ти що, пішов у військо добровольцем?

— Ні, я весь день блукав біля Пекоса[24], — відповів Люк. — Завжди гуляю там, коли буваю в Санта-Фе. Це чудово.

— Треба буде і мені якось спробувати, — сказав я. — Здається, сьогодні моя черга платити за вечерю.

— Так і є, — погодився Люк. — Дай-но тільки заскочити в душ і переодягнутися. Зустрінемося в барі за п’ятнадцять-двадцять хвилин, згода?

— Звісно. Бувай.

Я рушив далі по коридору і відшукав потрібне місце. То була тьмяна прохолодна зала середнього розміру, ще й вельми людна. Вона поділялася на дві пов’язані між собою кімнатки з низькими, зручними на вигляд стільцями і маленькими столиками.

Молода пара щойно залишила кутовий столик ліворуч від мене і, тримаючи напої в руці, пішла слідом за офіціанткою до сусідньої обідньої зали. За тим столиком вмостився я. Невдовзі підійшла офіціантка, і я замовив пиво.

Кілька хвилин по тому, коли я посьорбував пиво, дозволивши мозку блукати химерним плетивом подій останніх днів, я зауважив, що одна з постатей, що вешталися навколо, більше не метушилася. Вона зупинилася збоку від мене — достатньо далеко, щоб я міг зауважити її присутність лише краєм ока.

Людина тихо мовила:

— Даруйте. Можна дещо запитати?

Я повернув голову і побачив низенького, худорлявого іспанця, волосся й бороду якого вже помережала сивина. Він був непогано вбраним і чепурним, що видавало в чоловікові місцевого бізнесмена. Гість усміхнувся, оголивши надламаний передній зуб, — лише на мить, ніби щоб продемонструвати знервованість.

— Мене звати Ден Мартінес, — сказав він, не пропонуючи потиснути руки. Він зиркнув на стілець навпроти мене. — Чи можу я присісти на хвилинку?

— Навіщо? Якщо ви щось продаєте, то мені це нецікаво. Я чекаю на одну людину і...

Він похитав головою.

— Ні, нічого такого. Я знаю, що ви чекаєте на одну людину — на містера Лукаса Рейнарда. Власне, це щодо нього.

Я вказав йому на стілець.

— Гаразд. Сідайте і ставте своє запитання.

Він так і зробив, зчепивши руки і поклавши їх на стіл між нами, потім нахилився вперед.

— Я краєм вуха почув вашу розмову у вестибюлі, — почав він, — і у мене склалося враження, що ви непогано його знаєте. Чи могли б ви сказати, наскільки давно ви знайомі?

— Якщо це все, що вам потрібно знати, — відказав я, — то приблизно вісім років. Ми разом ходили до коледжу, а тоді кілька років працювали на одну компанію.

— «Ґранд Дизайн», — констатував він. — Комп’ютерна фірма із Сан-Франциско. А до коледжу ви не були знайомі?

— Здається, вам і самому чимало відомо, — зауважив я. — Чого ви все ж таки хочете? Ви що, якийсь коп?

— Ні, — заперечив він, — нічого такого. Запевняю вас, я не намагаюся втягнути вашого друга в халепу. Я лише прагну трохи розібратися з власними клопотами. Дозвольте запитати...

Я похитав головою.

— Халяви більше не буде, — відказав я. — Я не розмовляю з незнайомцями про друзів без достатньої на те причини.

Він розчепив руки і поклав їх на значній відстані одна від одної.

— Жодного крутійства, — відказав він. — Я ж знаю, що ви розкажете про цю розмову йому. Якщо чесно, я хочу, щоб ви саме так і вчинили. Ми знайомі. Я б хотів, аби він знав, що я розпитую про нього. Це тільки на користь йому і піде. Дідько, я ж навіть розпитую його друга, хіба ні? Людину, яка готова збрехати, аби допомогти йому. І мені потрібно лише кілька дрібних фактів...

— А мені потрібна лише одна дрібна причина: навіщо вам ця інформація?

Він зітхнув.

— Гаразд, — погодився він. — Він запропонував мені — суто для проби, зауважте — дуже цікаву інвестиційну можливість. Вона передбачає залучення доволі великої суми грошей. Наявний елемент ризику, як і в будь-яких справах з новими компаніями на високо-конкурентному ринку, але потенційні прибутки роблять справу привабливою.

Я кивнув.

— І ви хочете знати, чи він чесний.

Він гигикнув.

— Насправді мені байдуже, чи чесний він. Мене цікавить лише, чи зможе він доставити продукцію, оминувши підводне каміння.

Щось у його манері розмовляти нагадало мені іншу людину. Я спробував згадати, кого саме, але не зміг.

— А, — сказав я, ковтнувши пива. — Я сьогодні повільно кумекаю. Вибачте. Звісно, справа стосується комп’ютерів.

— Звісно.

— І ви хочете знати, чи не підріже йому крильця роботодавець, якщо дізнається, що він має справи на стороні.

— Коротко кажучи, так.

— Здаюся, — сказав я на те. — Для цього потрібен хтось кращий, ніж я. Інтелектуальна власність — дуже хитра галузь права. Я не знаю, що він продає і звідки це походить — він багато де буває. Та навіть якби я про щось довідався, то все одно не міг би знати, яким був би ваш юридичний статус.

— На більше я і не сподівався, — сказав він, усміхнувшись.

Я всміхнувся у відповідь.

— Тож ви своє повідомлення надіслали, — промовив я.

Він кивнув і почав підводитися.

— О, іще одне, — сказав він.

— Так?

— Чи не згадував він коли-небудь місць, знаних як Амбер та Двори Хаосу? — Мартінес говорив це, дивлячись мені просто у вічі.

Навряд чи мені вдалося приховати здивування від його уважного погляду, а тому він, схоже, абсолютно неправильно інтерпретував мою реакцію. Я певен: він не сумнівався, що я брешу, хоча моя відповідь була абсолютно щирою:

— Ні, я ніколи не чув, щоб він згадував про них. Чому ви запитуєте?

Поставивши стілець на місце, Мартінес похитав головою і відступив від столу. Він знову всміхався.

— Байдуже. Дякую, містере Корі. Нус а дабжун дуілша.

А потім він практично втік за ріг.

— Зачекайте! — вигукнув я так гучно, що в барі запала тиша, а всі голови повернулися в моєму напрямку.

Я звівся на ноги і рушив було за ним, як раптом почув своє ім’я.

— Гей, Мерлю! Не тікай! Я вже тут!

Я озирнувся. Люк щойно зайшов до зали позаду мене, а його волосся досі було вологим від душу. Він підійшов, поплескав мене по плечу і сів на крісло, яке щойно звільнив Мартінес. Тільки-но я вмостився, він кивнув на моє недопите пиво.

— Мені теж треба кухоль, — сказав він. — Господи, як же я хочу пити! А куди це ти так квапився, коли я зайшов?

Мені не хотілося говорити про останню зустріч, і не лише через її дивний фінал. Очевидно, Люк не бачив Мартінеса.

— До туалету.

— Але ж він з іншого боку, — сказав Люк, кивнувши в напрямку, звідки прийшов. — Я проминув його по дорозі сюди, — він потупив погляд. — Слухай, а цей перстень, що в тебе на...

— Ну звісно, — перервав я. — Ти лишив його в готелі «Нью-Лайн». Я забрав його разом з твоїм повідомленням. Зачекай-но, зараз...

Я потягнув перстень, але він не хотів зніматися.

— Здається, застряг, — зауважив я. — Дивно. Надівся він надзвичайно легко.

— Можливо, у тебе набрякли пальці, — припустив Люк. — Здається, це якось пов’язано з висотою над рівнем моря. Ми ж доволі високо.

Доки я намагався стягнути перстень, Люк уже встиг привернути увагу офіціантки і замовити пиво.

— Закладаюся, мені доведеться продати його тобі, — сказав він. — Багато не візьму.

— Побачимо, — відповів я. — Зараз повернуся.

Він підняв руку і безвільно опустив її, коли я рушив до туалету.

Оскільки там нікого не було, я промовив слова, що звільнили Фракір від пригнічувального заклинання, яке я наклав ще в салоні автобуса. Фракір одразу заворушилася. І перш ніж я встиг озвучити інший наказ, вона заблищала, переповзла по руці й обкрутилася навколо підмізинного пальця. Я зачаровано спостерігав, як палець потемнів і почав боліти від тривалого стискання.

Тиск скоро припинився, а на моєму пальці лишилося щось на кшталт різьби. Ідею я зрозумів. Я стягнув перстень, ведучи його вздовж ліній, витиснутих на шкірі. Фракір знову ворухнулася, аби підштовхнути його, і я погладив її.

— Добре, — мовив я. — Дякую. Повертайся.

Фракір на мить завагалася, але підкорилася моєму бажанню — формальних наказів не знадобилося. Вона сповзла вниз по долоні, скрутилася навколо зап’ястя і потьмяніла.

Завершивши відвідини туалету, я повернувся до бару. Сів, передав Люкові перстень і ковтнув ще пива.

— Як ти примудрився його зняти? — запитав Люк.

— Взяв трохи мила, — відказав я.

Він загорнув перстень у носову хустинку і поклав у кишеню.

— Певно, мені не вдасться виманити з тебе гроші за нього.

— Мабуть, ні. Ти не надіватимеш його?

— Ні, це подарунок. Знаєш, я не сподівався, що ти об’явишся тут, — сказав він, узявши жменьку арахісу з мисочки, яка з’явилася за час моєї відсутності. — Я гадав, що ти просто зателефонуєш, коли отримаєш моє повідомлення, щоб ми домовилися про зустріч. Але я радий, що ти приїхав. Хто його знає, що там пізніше трапиться. У мене тут певні справи почали розвиватися швидше, ніж я планував, — і саме про це я хотів з тобою поговорити.

Я кивнув.

— Є кілька питань, які і я хотів би обговорити з тобою.

Він кивнув у відповідь.

Ще в туалеті я остаточно вирішив утриматися від згадування про Мартінеса і того, про що він говорив чи на що натякав. І хоча вся викладена Мартінесом справа, здавалося, зовсім не зачіпала моїх інтересів, я завжди почуваюся спокійніше, коли розмовляю з будь-ким — хай навіть з друзями, — маючи хоча б трохи більше інформації, ніж вони. Наразі я вирішив приберегти ці новини.

— Тож пропоную бути цивілізованими і залишити все важливе до кінця вечері, — він говорив, повільно розриваючи серветку і згрібаючи її шматочки, — а тоді підемо кудись, де зможемо поговорити віч-на-віч.

— Чудова ідея, — відповів я на те. — Хочеш поїсти тут?

Він похитав головою.

— Я вже тут їв. Смачно, але хочеться чогось нового. Я вирішив повечеряти в ресторанчику за рогом. Піду-но гляну, чи є у них вільний столик.

— Згода.

Він вижлуктив своє пиво і пішов.

...Ця згадка про Амбер. Хто в біса цей Мартінес? Понад усе треба, щоб я це з’ясував, адже очевидно, що він не той, за кого себе видає. А останні слова чоловік промовив на тарі, моїй рідній мові. Як таке можливо і чому — я й гадки не мав. Я проклинав власну інертність, адже сам дозволив ситуації з Б зайти аж так далеко. Це через мій гонор. Я й уявити собі не міг, що все обернеться таким заплутаним безладом. Добряче він мене взув, от тільки взувачка мені не до смаку.

— Гаразд, — сказав Люк, з’явившись раптом з-за рогу. Він покопирсався в кишені і витягнув на стіл трішки грошей. — Столик я забронював. Допивай і ходімо.

Я закінчив з пивом, підвівся і рушив за другом. Він вивів мене коридорами до вестибюля, а потім до виходу з іншого боку. Ми вийшли у духмяний вечір, проминули парковку та пішли тротуаром уздовж Ґваделупа-стрит. Звідти трохи пройшли до перехрестя з бульваром Аламеда. Ми двічі переходили вулицю, а потім прогулялися біля великої церкви. Згодом повернули за наступним рогом. Люк вказав на ресторан під назвою «Ла Тертулія», що розташувався через дорогу неподалік від нас.

— Туди, — мовив він.

Ми перетнули вулицю і знайшли вхід. То була невисока старовинна будівля з адобе[25] в іспанському стилі, доволі елегантна всередині. Ми випили глечик санґрії, з’їли тушковане курча й хлібні пудинги, а також вицмулили достобіса кави, дотримуючись домовленості не розмовляти ні про що серйозне під час вечері.

Протягом трапези Люк двічі вітався з різними хлопцями, що проходили залою. Обидва зупинялися біля столика й обмінювалися з ним жартами.

— Ти знаєш у цьому місті всіх? — запитав я трохи пізніше.

Він гигикнув.

— Я часто буваю тут у справах.

— Серйозно? Це містечко здається дуже маленьким.

— Угу, але таке враження хибне. Це столиця штату. Тут водиться багацько людей, які купують те, що ми продаємо.

— Тож ти частенько тут буваєш?

Він кивнув.

— Це одна з найгарячіших точок мого маршруту[26].

— Як же тобі вдається займатися справами, якщо ти вештаєшся лісами?

Він підвів очі з маленького поля бою, яке вибудував з наявних на столі речей, та усміхнувся.

— Мені потрібно було трішки відновитися, — сказав Люк. — Я стомився від міст та офісів... Я мусив піти на природу і поблукати трохи, поплавати на каное чи каяках — а інакше я скоро з’їду з глузду. Насправді це одна з причин, чому я веду справи у цьому містечку: швидкий доступ до багатьох рекреаційних ресурсів.

Він ковтнув кави.

— Знаєш, — продовжував друг, — сьогодні така гарна ніч, що ми просто мусимо проїхатися на авто. Ти повинен зрозуміти, що за відчуття я маю на увазі.

— Звучить цікаво, — погодився я, розминаючи плечі і шукаючи нашого офіціанта. — Та чи не надто зараз темно, аби розгледіти хоча б щось?

— Ні. Місяць високо в небі, і повітря по-справжньому чисте. Ти побачиш.

Я взяв рахунок, розплатився, і ми вийшли на вулицю. Місяць і справді уже зійшов.

— Машина на готельній парковці, — сказав він, коли ми вийшли на свіже повітря. — Сюди.

Щойно ми опинилися на парковці, Люк вказав на «універсал», відчинив його і кивнув мені, щоб я заскакував. Він виїхав на вулицю, повернув за найближчий ріг і поїхав уздовж бульвару Аламеда до Пасео, повернув праворуч і вгору, на вулицю під назвою Отеро, а потім на іншу, Гайд-Парк-роуд. Дорога не була перевантажена транспортом. Ми проминули знак, де повідомлялося, що ми рухалися до лижних доріжок.

Ми проїжджали гірським серпантином, рухаючись переважно вгору, і я відчував, як мене залишала напруга. Скоро всі ознаки житлових помешкань лишилися позаду, а ніч і тиша заполонили увесь простір. Тут не було вуличних вогнів. Крізь відчинене вікно я відчував запахи соснових дерев. Повітря повнилося прохолодою. Я відпочивав, далеко від Б та всього решта.

Я кинув погляд на Люка. Він дивився вперед, насупивши чоло. Але ніби відчувши мій погляд, він розслабився і всміхнувся до мене.

— Хто починає? — запитав Люк.

— Вперед, — заохотив я.

— Гаразд. Коли ми розмовляли того ранку про твоє звільнення з «Ґранд Д», ти казав, що не збираєшся працювати деінде і не плануєш викладати.

— Такі є.

— Ти казав, що просто хочеш вирушити в мандри.

— Ага.

— Пізніше мені спало на думку дещо інше.

Я мовчав, доки він дивився на мене.

— Я подумав, — сказав він через певний час, — а чи не через бізнес ти тут: збираєш грошенята для заснування власної компанії або розшукуєш покупця, бо маєш дещо на продаж. Ти розумієш, про що я?

— Ти гадаєш, що я створив дещо — якийсь винахід, — і не хочу, аби «Ґранд Дизайн» отримав це.

Люк поплескав по сидінню біля себе.

— Завжди знав, що ти не дурень, — сказав він. — Тож тепер ти вештаєшся тут, байдикуєш і просто тягнеш час, аби розвинути цю ідею. А потім підшукаєш покупця, який побільше заплатить.

— У цьому є сенс, — погодився я, — якби мої наміри були саме такими. Але ти помиляєшся.

Він гигикнув.

— Усе добре, — сказав він. — Те, що я працюю на «Ґранд Д», ще не робить мене їхнім посіпакою. Ти маєш знати про це.

— Знаю.

— І запитував я не з простої цікавості. Насправді у мене були протилежні наміри. Я б хотів, щоб тобі це все вдалося, і вдалося по-справжньому.

— Дякую.

— Я навіть міг би запропонувати допомогу — цінну допомогу — у цьому питанні.

— Люку, я починаю розуміти, та...

— Просто вислухай мене, гаразд? Але спершу, якщо таки вислухаєш, скажи мені одну річ: ти ще ні з ким нічого не підписував у цій галузі?

— Ні.

— Я так і думав. Це було б надто передчасно.

Дерева обабіч дороги стали вищими, а нічний вітерець — прохолоднішим. Місяць здавався більшим і яскравішим, аніж у містечку внизу. Ми ще кілька разів повернули, кружляючи все вище і вище гірським серпантином. Час від часу я помічав круті прірви ліворуч від себе. Захисної огорожі не було.

— Слухай, — вів далі він. — Я не намагаюся урвати для себе ласого шматка за ніщо. І не прошу в тебе частки заради спогадів про старі добрі часи. Ностальгія — то одне, але бізнес — зовсім інше. Разом з тим ніколи не завадить вести справу з людиною, якій можеш довіряти. Дозволь мені розповісти дещо важливе. Якщо ти маєш якусь фантастичну розробку, певен, ти можеш продати її за шалені гроші багатьом людям у цій галузі — звісно, якщо ти обережний, до біса обережний. Але на цьому все і скінчиться. Ти втратиш свій золотий шанс. Якщо ти справді хочеш зірвати великий куш, розпочинай власну справу. Поглянь на «Еппл». Якщо бізнес виявиться вдалим, зможеш продати винахід пізніше і набагато дорожче, аніж просту ідею. Нехай ти геній комп’ютерного дизайну, але я знаю ринок. І знаю людей — по всій країні, — які достатньо мені довіряють, аби підтримати нас фінансово, доки ми не станемо на ноги. Трясця! Я ж не збираюся лишатися з «Ґранд Д» усе життя. Дозволь мені долучитися — і я знайду нам фінансування. Ти займатимешся розробками, а я — продажами. Це єдиний спосіб досягнути чогось великого.

— Господи помилуй, — зітхнув я. — Друже, це справді звучить добре. Але ти йдеш хибним слідом. У мене нема чого продавати.

— Ну ж бо! — не вгавав він. — Ти знаєш, що можеш бути чесним зі мною. Навіть якщо ти зовсім відмовляєшся від моєї пропозиції, я про це не базікатиму. Я своїх друзів не здаю. Лише гадаю, що це буде величезною помилкою, якщо ти не розпочнеш власної справи.

— Люку, я мав на увазі саме те, що сказав.

Певний час він мовчав. Тоді я знову відчув на собі його погляд. Зиркнувши на друга, я побачив, що той посміхається.

— Яке, — сказав я, — наступне запитання?

— Що таке Колесо-Привид? — мовив він.

— Що?

— Надсекретний проект Мерля Корі. Колесо-Привид, — відповів він. — Проектування комп’ютера, нашпигованого таким лайном, якого ще світ не бачив. Рідкі напівпровідники, кріогенні резервуари, плазма...

Я розреготався.

— Господи! — вигукнув я. — Це жарт, ось і все. Просто божевільне хобі. То була інженерна гра — машина, якої ніколи не можна буде побудувати на Землі. Гаразд, в принципі побудувати можна. Але функціонувати вона не буде. Це як картини Ешера[27] — мають неймовірний вигляд на папері, але відтворити в реальності їх неможливо, — хвильку подумавши, я запитав: — А звідки ти взагалі про це знаєш? Я ніколи нікому про це не розповідав.

Повертаючи кермо, Люк прочистив горло. Верхівки дерев укрили місяць візерунком з тріщин. На лобовому склі з’явилося кілька вологих крапель.

— Насправді ти не дуже все й приховував, — відповів Люк. — Проекти, графіки та нотатки було розкидано по всьому твоєму робочому столі, на кресленнях, і я бачив їх щоразу, як навідувався до тебе. Складно було не помітити. На більшості з них навіть висіли позначки «Колесо-Привид». А оскільки нічого схожого в розробках «Ґранд Д» не траплялося, я дійшов висновку, що це якийсь твій особистий проект і такий собі квиточок до безхмарного майбутнього. Ти ніколи не видавався мені непрактичним мрійником. Ти певен, що нічого не приховуєш від мене?

— Якщо ми собі вмостимося тут і побудуємо стільки, скільки взагалі можливо тут побудувати, машина просто стоятиме, матиме дивний вигляд і нічогісінько не робитиме, — чесно відповів я.

Люк похитав головою.

— Звучить дико, — сказав він. — Це не схоже на тебе, Мерлю. Чому б ти в біса витрачав свій час на розробку машини, яка навіть не працює?

— То було звичайнісіньке вправляння в теорії проектування, — почав я.

— Вибач, але це якась нісенітниця, — відрізав він. — Хочеш сказати, що у всенькому світі немає місця, де твоя клята машина увімкнулася б?

— Я такого не казав. Лише намагався пояснити, що розробив машину, яка б функціонувала за дивних гіпотетичних умов.

— Он як. Іншими словами, якщо я знайду таке місце в іншому світі, ми можемо зірвати великий куш?

— Ну, якось так.

— Дивак ти, Мерлю. Ти знаєш про це?

— Угу.

— Іще одну мрію змішано з гівном. Ну, гаразд... Слухай, невже жодної частини тієї чудернацької штукенції не можна адаптувати до тут і зараз?

— Ні. Тут вона не виконуватиме своїх функцій.

— Але що це взагалі за функції?

— Багато теоретичної фігні щодо простору, часу та інших понять, якими оперують хлопи на ім’я Еверетт і Вілер[28]. Це все зводиться до математичних пояснень.

— Ти певен?

— Яка, зрештою, різниця? У мене немає продукту, у нас немає компанії. Вибач. Скажи Мартінесу та іншим, що це тупик.

— Що? Хто такий Мартінес?

— Один з твоїх потенційних інвесторів у «Корі та Рейнард, Інк.», — відказав я. — Ден Мартінес — коротун середнього віку, імпозантний, з надламаним переднім зубом...

Люк насупив чоло.

— Мерлю, я взагалі не розумію, про кого ти мелеш.

— Він підійшов до мене, коли я чекав на тебе в барі. Страшенно багато знає про тебе. Почав розпитувати про те, що, як я тепер розумію, є описаною тобою потенційною ситуацією. Діяв так, наче ти вже звертався до нього з інвестиційною пропозицією.

— Он як, — зауважив Люк. — Я його не знаю. Чому ж ти не розповів мені раніше?

— Він накивав п’ятами, а ти сам казав, що всі ділові розмови — лише після вечері. У будь-якому разі це здалося мені зовсім неважливим. Більше того, він навіть сам просив повідомити тебе про ці розпитування.

— А що саме він хотів дізнатися?

— Чи можеш ти доставити йому певний комп’ютер без юридичних наслідків і судових проблем з інвесторами. Принаймні я так зрозумів.

Люк ляснув по керму.

— У цьому нема жодного сенсу, — сказав він. — Жоднісінького.

— Мені спадає на думку, що люди, до яких ти звертався за інвестиціями, найняли його, щоби порозпитувати — просто аби налякати тебе трохи і змусити грати за правилами.

— Мерлю, невже ти гадаєш, що я настільки дурний, що витрачатиму купу часу на пошук інвесторів, доки не переконаюся, що справді є в що вкладати гроші? Я ні з ким не розмовляв про це, окрім тебе, і гадаю, що ні з ким і не буду. Як думаєш, ким він може бути? Чого він хотів?

Я похитав головою, але тоді пригадав ті слова на тарі.

Чому б і ні?

— Він також запитував, чи не чув я від тебе про місце під назвою Амбер.

Коли я говорив це, Люк подивився у дзеркало заднього виду і різко шарпнув кермо, щоб вписатися у раптовий поворот.

— Амбер? Ти жартуєш.

— Ні.

— Дивно. Певно, це збіг...

— Що?

— Я чув згадку про казкове місце під назвою Амбер минулого тижня. Але я ніколи про це не розмовляв. То було просто п’яне базікання.

— Хто? Хто про нього згадував?

— Знайомий художник. Справжній псих, але дуже талановитий хлоп. Прізвище Мелман. Мені подобається його стиль, тож я купив кілька картин. Востаннє, коли я був у місті, то заскочив до нього — подивитися, чи нема нових творінь. Нових картин не було, але я все одно затримався в нього до ночі. Ми пили, базікали і курили щось із його запасів. Він уже був добряче під кайфом і почав теревенити про магію. Не про фокуси з картами, ні. Про ритуали, розумієш?

— Ага.

— Так от, через певний час він перейшов до практики. Якби я не був п’яним як чіп, то міг би заприсягнутися, що все спрацювало — що він левітував, заклинав язики полум’я, викликав і проганяв низку монстрів. Він точно підсипав мені ЛСД. Але чорт забирай! Усе здавалося таким реальним.

— Он як?

— У будь-якому разі, — продовжував Люк, — він згадував щось на кшталт міста-архетипа. Не можу стверджувати, що воно не було Содомом, Гоморрою чи Камелотом — адже всі ці слова вживалися. Але Мелман назвав те місце Амбером і казав, що ним керує напівбожевільна сімейка, а саме місто заселене їхніми байстрюками і людьми, предків яких перенесено з інших країв багато років тому. Тіні родини і міста, імовірно, фігурують в основних легендах чи що там він мав на увазі. Не казатиму напевно, чи не говорив він метафорами, адже Мелман полюбляє їх. Та й що він узагалі мав на увазі... Але саме у нього вдома я і чув згадку про це місце.

— Цікаво, — зауважив я. — Мелман мертвий. Його помешкання згоріло кілька днів тому.

— Я не знав про це, — Люк знову зиркнув у дзеркало. — Ви були знайомі?

— Я зустрівся з ним після того, як ти поїхав з міста. Кінскі розповідав, що Джулія бачилася з ним, тож я заскочив до того хлопа, аби дізнатися, що він може розповісти про Джулію. Розумієш... Джулія мертва.

— Як це трапилося? Я ще минулого тижня бачив її.

— Дуже дивно. Її вбила якась чудернацька тварина.

— Господи!

Люк різко загальмував і з’їхав з дороги на широкий виступ ліворуч, що закінчувався крутим, порослим деревами урвищем. Понад деревами я міг розгледіти крихітні вогники міста, що миготіли вдалині.

Він вимкнув двигун і фари. Витягнув з кишені кисет «Дургем» і взявся скручувати цигарку. Я помітив, що він дивиться вперед і вгору.

— Ти доволі часто дивився у дзеркальце.

— Так, — відказав Люк. — Я майже впевнений, що ледь не цілу дорогу від «Гілтона» нас переслідувала машина. Практично весь час вона трималася на кілька поворотів позаду. А тепер, здається, зовсім зникла.

Він запалив цигарку і прочинив дверцята.

— Подихаймо трохи свіжим повітрям.

Я вийшов за ним, і ми кілька секунд стояли, вдивляючись у широкі простори. Місячне світло було настільки яскравим, що дерева біля нас відкидали тіні. Люк кинув цигарку і розтоптав її.

— Лайно! — вигукнув він. — Усе заходить надто далеко! Я знав, що Джулія бачилася з Мелманом, ясно? Я прийшов до неї тієї ночі, коли вийшов від нього, розумієш? Я навіть передав невеликий пакунок, який він просив.

— Карти, — сказав я.

Він кивнув.

Я витягнув їх з кишені і показав Люку. Той блимнув на карти у тьмяному світлі і знову кивнув.

— Саме ці карти, — погодився він, а тоді додав: — Вона досі подобалася тобі?

— Гадаю, так.

— От дідько, — зітхнув він. — Гаразд. Є дещо, про що я змушений буду розповісти тобі, старий друже. І не все буде приємним. Дай мені хвилинку зібратися з думками. Щойно ти створив для мене одну велику проблему — або я сам її створив, бо надумав дещо зробити.

Люк копнув по купці гравію — і камінці з гуркотом покотилися з кручі.

— Гаразд, — почав він. — По-перше, дай мені ті карти.

— Навіщо?

— Я порву їх на конфеті.

— Ага, вже. Навіщо?

— Вони небезпечні.

— Я це знаю. Триматиму їх у себе.

— Ти не розумієш.

— То поясни.

— Це не так просто. Я маю вирішити, що розповідати тобі, а що — ні.

— Чому б не розповісти все?

— Не можу. Повір...

Я впав на землю, щойно почув перший постріл, який рикошетом відбився від валуна праворуч від нас. А Люк — ні. Він побіг зиґзаґом до дерев, що скупчилися ліворуч, — і там прогриміло ще два постріли. Люк щось тримав у руці, а тоді підняв.

Люк вистрелив тричі. Наш ворог — один раз. Після другого Люкового пострілу я почув стогін. Звівшись на ноги й стискаючи в руці камінь, я побіг до друга. Після його третього пострілу я почув, як тіло впало.

Я добіг до Люка тоді, коли він перевертав тіло — саме вчасно, щоб побачити, як слабка хмаринка чи то сірого, чи то блакитного туману здійнялася з чоловікового рота, проминула надламаний зуб і полетіла геть.

— Що це за чортівня? — запитав Люк, коли хмаринка відлетіла.

— І ти це бачив? Я не знаю.

Він опустив погляд на тіло. Темна пляма на футболці мертвого чоловіка все збільшувалася. Люк досі стискав у правиці пістолет 38 калібру.

— Не знав, що ти носиш пістолет, — зауважив я.

— Коли проводиш у мандрах так багато часу, як я, доводиться озброюватися, — відказав він. — У кожному місті я купую собі новий пістолет, а потім продаю його, коли виїжджаю. Безпека на авіалініях. Гадаю, цей продавати не буду. Мерлю, я ніколи не бачив цього типа. А ти?

Я кивнув.

— Це Ден Мартінес, чоловік, про якого я тобі розповідав.

— О боже, — зітхнув він. — Ще одне кляте ускладнення. Певно, я мушу податися в якийсь дзен-буддистський монастир і переконати себе, що це все не має значення. Я...

Раптом він підняв пальці лівої руки до лоба.

— Ох, — видавив він. — Мерлю, ключі в запалюванні. Заскакуй в машину і негайно їдь до готелю. Лиши мене тут. Хутко!

— Що відбувається? Що...

Він підняв зброю — пістолет з коротким ходом дула — і спрямував на мене.

— Зараз! Стули пельку і йди!

— Але...

Він опустив цівку і вистрелив у землю поміж моїх ніг. А тоді спрямував зброю мені в живіт.

— Мерліне, сину Корвіна, — процідив він крізь стиснуті зуби, — якщо не побіжиш просто зараз, ти мрець!

Я скористався його порадою, здіймаючи бурю гравію. Розвернувши машину на 180 градусів, я лишив на дорозі смуги від гуми. З гуркотом з’їхав зі схилу, ледь вписавшись у різкий поворот праворуч. Натиснув на гальма, повертаючи ліворуч, а тоді сповільнився.

Від’їхавши ліворуч, до підніжжя кручі, в чагарі, я вимкнув двигун і фари й поставив авто на ручник. Тихенько відчинив дверцята й не зачиняв їх повністю, коли вислизнув назовні. У таких місцях звуки поширюються надзвичайно швидко.

Я відійшов назад, тримаючись правого, темнішого боку дороги. Панувала тиша. Я повернув один раз, а потім рушив до другого повороту. Щось перелетіло з одного дерева на інше. «Сова», — подумав я. Наближаючись до другого повороту, я рухався повільніше, ніж хотілося, адже намагався зберігати тишу.

Повернув за останній ріг навкарачки, користуючись перевагами землі, вкритої камінням і листям. Тоді зупинився, ретельно вивчаючи територію, де опинився. Навколо — нічого. Я наближався повільно й обережно, ладний завмерти, припасти до землі, кинутися навтьоки чи поїхати геть будь-якої миті, якщо ситуація вимагатиме того.

Але нічого не ворухнулося, окрім гілок на вітрі. Ніхто не з’явився в полі зору.

Я припіднявся і рушив далі, іще повільніше, досі притискаючись до землі.

Нема. Він зник кудись. Я підійшов ближче, знову спинився, прислухаючись понад хвилину. Жодних звуків, які б видавали чиїсь рухи.

Я підійшов до місця, куди впав Мартінес. Тіла не стало. Трішки потупцявши околицями, я не знайшов нічого, що дало б мені підказку про те, що трапилося після моєї втечі. Жодної причини подавати голос я не бачив, тому й не став цього робити.

Тоді без жодних халеп повернувся до машини і поїхав до міста. Я навіть гадки не мав, що відбувалося.

Я лишив «універсал» на готельній парковці, біля того місця, де він стояв раніше. Тоді зайшов до готелю, наблизився до кімнати Люка й постукав у двері. Я і не сподівався на відповідь, проте вважав, що, перш ніж виламувати двері, варто постукати.

Діючи дуже обережно, я зламав лише замок, а двері й одвірок лишив неушкодженими, адже містер Бразда здався непоганим хлопцем. Часу на таку маніпуляцію знадобилося більше, але в полі зору нікого не було. Я увірвався всередину й, увімкнувши світло, швидко оглянувся кімнатою, а тоді хутко прослизнув до номера. Кілька хвилин постояв, прислухаючись, але жодних ознак руху з холу не долинало.

Комар носа не підточить. Валіза на поличці для багажу — порожня. У гардеробі висів одяг. У кишенях — нічого, окрім двох коробок сірників, олівця і ручки. Ще трохи одягу та спідньої білизни в ящику, але більше — нічого. Туалетне приладдя у несесері й охайно поставлене на столику. Нічого особливого. Екземпляр «Стратегії» Б. Г. Ліддела Гарта[29] лежав на столику біля ліжка, а закладка підказувала, що книга прочитана на три чверті.

Люкова форма валялася на стільці, а поруч стояли запилюжені черевики, біля яких лежали шкарпетки. У черевиках не було нічого, окрім пари шнурків. Я перевірив кишені сорочки, які спершу здавалися порожніми, але згодом мої пальці натрапили на маленькі кульки з білого паперу в одній з них. Здивувавшись, я розгорнув кілька. Чудернацькі таємні повідомлення? Ні... Нема сенсу впадати в параною, тим більше, що кілька коричневих плям відповіли на моє запитання. Тютюн. Це шматочки цигаркового паперу. Очевидно, він зібгав недопалки, коли гуляв на природі. Я пригадав, як ходив з ним якось у мандри. Таким охайним він тоді не був.

Далі я понишпорив у його штанях. В одній задній кишені лежала волога бандана, а в іншій — гребінець. Нічогісінько у правій передній кишені, у лівій — єдиний патрон. Інстинктивно я сховав у кишеню набій, а тоді понишпорив під матрацом і за шухлядами. Я навіть зазирнув до зливного бачка унітаза. Нічого, що б пояснило його дивну поведінку.

Лишивши ключі від машини на столику коло ліжка, я вийшов з Люкового номера і повернувся до власного. Мене не переймало, чи дізнається він, що я вдерся до нього. Насправді думка про це мені навіть подобалася. Дратувало, що він ошивався коло моїх паперів про Колесо-Привид. Крім того, він винен мені до біса хороше пояснення про поведінку в горах.

Я роздягнувся, узяв душ і вимкнув світло. Я б написав для нього записку, але мені не до вподоби залишати докази. До того ж я не сумнівався: Люк не повернеться.

6

Він був низеньким, але кремезним чоловічком з дещо червоним обличчям та темним, ріденьким волоссям на маківці, уже помережаним сивиною. Я сидів у кабінеті його напівсільського будинку в північній частині штату Нью-Йорк. Сьорбав пиво та розповідав про свої неприємності. Дув вітер, за вікном мерехтіла зоряна ніч, а мій співрозмовник був гарним слухачем.

— Кажеш, Люк не з’явився наступного дня? — поцікавився чоловік. — Він залишив якесь повідомлення?

— Ні.

— Чим саме ти займався того дня?

— Вранці я перевірив його номер. З останнього мого візиту нічого не змінилося. Поцікавився у портьє. Як я й казав, нічого. Тоді поснідав і перевірив ще раз. Потім влаштував собі довгу прогулянку містом. Повернувся десь після опівдня, з’їв ланч і знову зазирнув до його номера. Жодних змін. Я взяв ключі від машини та поїхав на місце нашої зупинки минулої ночі. При світлі дня нічого незвичного там не було. Я навіть спустився схилом і понишпорив навкруги. Ані тіл, ані зачіпок. Повернувшись у місто, я віддав ключі, повештався готелем до вечері й зателефонував вам. Коли ви сказали мені приїжджати, я забронював квитки і рано ліг спати. Доїхав на автобусі «Шатлджек»[30] до Альбукерке, а звідти прилетів сюди.

— І перевірив його номер ще й сьогодні, так?

— Так. Нічого нового.

Він похитав головою і знову закурив люльку.

Звали чоловіка Білл Рот, і він був другом та повіреним мого батька, коли той мешкав у цих краях. Він, імовірно, був єдиною людиною на Землі, якій батько довіряв, і я також довіряв Біллу, За вісім років я навідувався до нього кілька разів — востаннє десь півтора року тому. Привід був сумним — похорон його дружини Аліси. Я переповів Біллу історію мого батька, яку почув від нього самого неподалік від Дворів Хаосу, бо у мене виникло відчуття, ніби тато хоче, аби той знав про його пригоди. Схоже, батькові здавалося, що він винен пояснення за всю надану допомогу. А Білл ніби все зрозумів і повірив. Зрештою, він знав мого тата набагато краще, ніж я.

— Я вже згадував, як сильно ти схожий на батька?

Я кивнув.

— Питання не лише у зовнішній подібності, — продовжив Білл. — Певний час у нього була звичка поводитися як пілот збитого літака перед ворогами. Ніколи не забуду тої ночі, коли він прискакав на коні та з мечем на поясі і змусив мене відшукати для нього зниклу компостну купу, — Білл зареготав. — А тепер ти приходиш до мене з історією, через яку доводиться вірити, буцімто скриньку Пандори відчинили знову. Чому тобі не потрібне розлучення, як будь-якому порядному юнакові? Чому тобі не потрібен заповіт чи документи для створення трастового фонду? Угода про партнерство? Щось таке? Ні, твоя історія більше схожа на проблеми Карла. Навіть інші справи, які я розв’язував для Амбера, здається, були спокійнішими за твої пригоди.

— Інші справи? Ви про Договір... про той випадок, коли Рендом прислав до вас Фіону з копією Договору, укладеного після Падіння Лабіринту між ним та королем Хаосу Свейвілом? Щоб вона переклала його, а ви пошукали приховані пастки?

— Так, я саме про це, — сказав він. — Мені довелося навіть вивчити вашу мову, щоб завершити роботу. Потім Флора захотіла, аби я домігся повернення її бібліотеки. Нелегка, знаєш, справа. А ще забажала, щоб я відшукав її колишнє кохання. Гадки не маю, для возз’єднання чи для помсти. Платила вона золотом, тож я купив собі ділянку на Палм-Біч. Опісля... ох, чорт, певний час я навіть думав, чи не написати на своїй візитівці: «Радник Амберського двору». Та частина роботи була цілком зрозумілою. Саме цим я і займався на Землі все своє життя. А от твоя проблема повниться чорною магією та раптовими смертями — просто як у твого батька. Це достобіса лякає мене, і я навіть не уявляю, що саме тобі порадити.

— Що ж, гадаю, чорна магія та раптові смерті — моя справа, — зауважив я. — Вони, може, занадто забарвлюють хід моїх думок. Певно, ви дивитеся на справи інакше, ніж я. Сліпа пляма, за визначенням, — це щось, чого ти не помічаєш. Що я пропустив?

Білл відсьорбнув пива і роздмухав люльку.

— Добре, — мовив він. — Цей твій друг Люк — звідки він?

— Звідкілясь із Середнього Заходу. Здається, він згадував чи то про Небраску, чи то Айову, чи Огайо — якесь із цих місць.

— Гм-м-м. А чим займається його батько?

— Він ніколи не згадував про це.

— У нього є брати чи сестри?

— Не знаю. Він ніколи не говорив про таке.

— Тобі не видавалося трохи дивним, що за всі вісім років, поки ви знайомі, він ніколи не згадував про свою родину і не розповідав про рідне місто?

— Ні. Зрештою, про своє сімейство я теж нічого не казав.

— Мерлю, це не природно... Ти виріс у дивних краях, тож просто не міг говорити про сім’ю. У тебе було безліч причин змінювати тему розмови, уникаючи цього питання. У нього, очевидно, також. Крім того, коли ти прибув сюди, то не знав, як більшість людей тут поводиться. Але хіба Люк тебе ніколи не дивував?

— Звісно, дивував. Але він поважав мою замкнутість, і я платив йому тією самою монетою. Ви б сказали, що ми уклали тактичну угоду не обговорювати цих питань.

— Як ви з ним познайомилися?

— Ми обидва були першокурсниками, багато предметів у розкладі збігалися.

— І ви обидва були чужинцями в тому місті, не мали друзів. Ви заприятелювали від самого початку?

— Ні. Попервах ми заледве один з одним говорили. Він був для мене зарозумілим виродком, який вважає себе в десять разів кращим за будь-якого свого знайомого. Він мені не подобався, а я йому — ще більше.

— Це ж чому?

— Бо так само він думав про мене.

— Отже, ви лише поступово зрозуміли, що помиляєтеся?

— Ні. Ми обидва мали рацію. Ми познайомилися, коли намагалися вивести один одного на слизьке. Коли я робив щось, якщо можна так сказати, вражаюче, він прагнув обійти мене. І навпаки. Тож ми займалися одними і тими самими видами спорту, зустрічалися з одними і тими самими дівчатами, намагалися перевершити один одного в оцінках.

— І?..

— Поступово у процесі цього змагання ми, схоже, пройнялися один до одного повагою. Коли ми вдвох увійшли в олімпійський фінал, щось трапилося. Ми стали плескати один одного по спині, сміятися, а потім разом повечеряли і пробазікали всю ніч. Люк сказав, що чхати хотів на Олімпійські ігри, я теж зі свого боку зізнався, що байдужий до них. Він сказав, що просто хотів довести, що кращий за мене, а тепер йому на це наплювати. Він вирішив, що ми обидва вельми вправні хлопці, і хай так і буде. Я відчував те саме і сказав йому про це. Відтоді ми й стали друзями.

— Ясно, — сказав Білл. — Це своєрідний різновид дружби. Ви друзі лише у певних сферах.

Я зареготав і ковтнув пива.

— Хіба у решти не так?

— Зазвичай саме так усе й починається. Іноді такі стосунки тривають і надалі. У цьому немає нічого неправильного. Просто ваша дружба видалася мені дещо особливішою, ніж у решти.

Я повільно кивнув.

— Може, й так.

— Хоча це все одно якась нісенітниця. Двоє хлопців, що стали такими близькими друзями, — і ніколи не розповідають про своє минуле.

— Певно, ви маєте рацію. І що це означає?

— Ти ж не звичайна людина.

— Ні.

— У мене також певні сумніви щодо Люка.

— А хто він тоді?

— Це вже твоя парафія.

Я кивнув.

— Окрім цього, — продовжив Білл, — мене ще дещо непокоїть.

— Що саме?

— Цей Мартінес... Він переслідував вас до самих нетрів, зупинився, коли зупинилися ви, підкрався — і лише тоді відкрив вогонь. Кого він вистежував? Вас обох? Тільки Люка? Чи тільки тебе?

— Не знаю. Я не впевнений, кому мала дістатися перша куля. Потім він уже стріляв у Люка — бо той відкрив вогонь у відповідь, і Мартінес захищався.

— Саме так. Якби він був Б або ж його агентом, навіщо йому було б витрачати час на ту розмову з тобою в барі?

— У мене таке враження, ніби вся розмова була лишень своєрідним приводом запитати, чи знає щось Люк про Амбер.

— А твоя реакція ще більше, ніж твоя відповідь, змусила його повірити, що знає.

— Тоді, мабуть, Люкові щось відомо — зважаючи на те, що він сказав мені наприкінці. Гадаєте, це було полювання на когось із Амбера?

— Можливо. А Люк, бува, не амберит?

— Я ніколи не чув про когось схожого на нього, коли бував там після війни. А генеалогічних лекцій я вислухав удосталь. Мої родичі дуже нагадують гурток швачок-пліткарок: коли доходить до упорядкування подібних штук, вони далеко не такі акуратні, як мешканці Хаосу. Вони навіть не можуть визначитися, хто з них старший, бо дехто народився в інших часових потоках. Однак вони дуже прискіпливі...

— Хаос! Ось воно! У тебе ж і з родичами по тій лінії не все гаразд? Що як?..

Я похитав головою.

— Не варіант. Про тамтешні родини я знають навіть більше, ніж про амберські. Гадаю, мені відомо про всіх, хто вміє маніпулювати Тінню й мандрувати нею. Люк до таких не належить і...

— Зажди! При тих Дворах також є люди, що вміють мандрувати Тінню?

— Так. Або ж залишатися на одному місці і перетягувати речі з Тіні до себе. Своєрідний обмін...

— Я гадав, вам треба пройти Лабіринтом, щоб отримати цю силу.

— У Дворах є своєрідний аналог, що називається Лоґрус. Такий собі хаотичний лабіринт. Він постійно змінюється. Дуже небезпечний. Може на деякий час навіть розбалансувати свідомість. Невесело.

— Ти пройшов його?

— Так.

— Ти також пройшов і Лабіринт?

Я облизав губи, пригадуючи.

— Так. Трясця, він ледь не вбив мене. Сухай гадав, що я провалюся, але Фіона стверджувала, що з її допомогою я впораюся. Я був...

— Хто такий Сухай?

— Майстер Лоґрусу. А ще мій дядько. Йому здавалося, що Лабіринт Амбера та Лоґрус Хаосу — несумісні, тому я не зможу втримати в собі обидвох образів. Рендом, Фіона та Джерард спустилися зі мною вниз і показали Лабіринт. Я зв’язався з Сухаєм і дав йому поглянути на нього. Майстер сказав, що це протилежні одна одній речі, тож мене або буде знищено, або Лабіринт спробує видерти з мене образ Лоґрусу, хоча перше ймовірніше. Проте Фіона запевнила, що Лабіринт може охопити все, навіть Лоґрус, і що, як вона зрозуміла, Лоґрус має здатність обходити все, навіть Лабіринт. Тож вони дійшли висновку, що вирішувати мені, а я знав, що мушу пройти його. Так я і зробив. Мені все вдалося, тож я досі спираюся і на Лоґрус, і на Лабіринт. Сухай визнав, що Фі мала рацію, і стверджував, що це через моє змішане походження. Фі не погоджувалася, хоча...

Білл підняв руку.

— Зажди. Я не розумію, як ти доправив дядька Сухая у підвал амберського замку за миттєвим побажанням.

— О, у мене є також колода Козирів Хаосу, схожих на амберські, — для зв’язку з родичами з Дворів.

Білл похитав головою.

— Усе це вражає, але ми відхилися від теми. Чи вміє хтось іще мандрувати Тінню? Чи існують також інші способи робити це?

— Так, є два способи. Існує кілька магічних істот, на кшталт Єдинорога, що здатні опинитися там, де тільки забажають. Можеш прямувати за тим, хто йде Тінню, або за магічним створінням, доки бачиш його, і байдуже, хто ти. Як Томас-Римач із балади[31]. Один мандрівник Тінню може провести за собою цілу армію. А ще є мешканці різноманітних тіньових королівств неподалік від Амбера та Хаосу. Ці краї породжують могутніх чаклунів просто завдяки своїй наближеності до двох центрів сили. Деякі білі чарівники стають справжніми спеціалістами в цьому питанні, однак їхні образи Лабіринту чи Лоґрусу є недосконалими, тож вони не можуть створювати копій, домірних оригіналу. Однак, з іншого боку, щоб мандрувати, їм не потрібно проходити ініціації. Межі між тінями в тих місцях тонші. Ми з цими краями навіть ведемо торгівлю. Встановленими шляхами з часом стає все легше й легше проходити. Хоча виходити через них назовні складніше. Але, як відомо, нас часто атакують ворожі сили, що приходять ззовні. Ось чому ми встановили патрулі. Джуліан в Арденах, Джерард на морі тощо.

— А інші способи?

— Хіба що Тіньова буря.

— Що це таке?

— Це природний, однак не до кінця зрозумілий феномен. Найкраще його порівняти, як на мене, з тропічною бурею. Згідно з однією з теорій, вона виникає через певне коливання хвиль, що виходять з Амбера та Дворів, змінюючи природу Тіней. Чим би воно не було, коли така буря здіймається, вона може прокотитися крізь величезну кількість Тіней, аж доки не вщухне. Часом вона завдає великої шкоди, а часом ні. Але доки буря наповнена силою, вона завжди переносить речі.

— А людей?

— І такі випадки відомі.

Білл, як і я, допив своє пиво.

— А як щодо Козирів? — запитав він. — Чи може хтось навчитися ними користуватися?

— Так.

— А скільки всього колод кружляє світами?

— Не знаю.

— Хто їх створює?

— При Дворах є кілька спеціалістів. Там я цьому вчився. А в Амбері є ще Фіона та Блейз — і, гадаю, вони навчили Рендома.

— Ці чарівники, про яких ти згадував... з прилеглих королівств... Чи міг хтось із них виготовити колоду Козирів?

— Так, але їхні карти були б далекими від ідеалу. Наскільки я розумію, треба пройти ініціацію або Лабіринтом, або Лоґрусом, щоб зробити їх якісно. Дехто з таких штукарів може наспіх зробити колоду, використавши яку, ти маєш усі шанси або померти, або опинитися в якомусь лімбі, або й прибути туди, куди прямував.

— А та колода, яку ти знайшов у квартирі Джулії?..

— Вона справжня.

— Як ти гадаєш, звідки взялися ті Козирі?

— Хтось знав, як їх зробити, і навчив когось, хто зміг запам’ятати урок, — але я про нього нічого не чув. Це все.

— Розумію.

— Боюся, від моїх відповідей користі мало.

— Проте вони потрібні мені, щоб усе обдумати, — відказав Білл. — Як мені інакше поєднати лінії реальності? Хочеш іще пива?

— Заждіть, — я заплющив очі й візуалізував образ Лоґрусу — він усе мінявся й мінявся. Я сформулював бажання, і дві звивисті лінії всередині видіння стали яскравішими та тоншими. Я повільно ворухнув руками, повторюючи тремтіння та ривки побачених ліній. Зрештою, вони злилися з моїми руками в одне, і я, розімкнувши руки, поширив ці лінії далі, далі, далі крізь Тінь.

Білл прочистив горло.

— Що ти робиш, Мерлю?

— Шукаю дещо, — відказав я. — Зачекайте трохи.

Лінії поширюватимуться безкінечністю Тіні, аж доки не зіткнуться з предметом мого бажання, — або ж я втрачу зосередженість. Нарешті я відчув схожі на удари ривки — немов лінії наклалися одна на одну.

— Ось воно, — сказав я і швидко потягнув їх назад.

У моїх руках опинилося по пляшці крижаного пива. Схопивши здобич, я простягнув одну пляшку Біллу.

— Ось що я називаю зворотною мандрівкою Тінню, — сказав я через деякий час, важко дихаючи. — Я подався в Тінь по пару пляшок пива. Щоб вам не треба було йти на кухню.

Білл поглянув на помаранчеву етикетку зі специфічним зеленим написом на ній.

— Я не впізнаю марки цього пива, — відповів адвокат. — Про мову я взагалі мовчу. Ти певен, що його можна пити?

— Так, я замовляв справжнє пиво.

— Угу, а ти, бува, відкривачки з собою не прихопив?

— Ой, — вигукнув я. — Вибачте. Я зараз...

— Не переймайся.

Білл підвівся, пройшов на кухню і за мить повернувся вже з відкривачкою. Щойно він відкоркував першу пляшку, та почала пінитися, тож старому адвокату довелося трохи потримати її над смітниковим відром. Те саме він зробив і з другою пляшкою.

— Якщо речі діставати так швидко, як це зробив я, їх може добряче потрясти, — пояснив я. — Зазвичай я не дістаю собі пива таким робом, тож трохи забув...

— Усе добре, — сказав Білл, витираючи руки об нашийну хустинку.

Він скуштував напій.

— Принаймні це пиво смачне, — зауважив Білл. — Мені от що цікаво... Хоча ні.

— Що?

— А ти піцу міг би дістати?

— З чим замовляєте? — запитав я.

Наступного ранку ми вирушили у довгу прогулянку вздовж звивистого струмка, який знайшли на задній частині присадибної ділянки сусіда, що водночас був Білловим клієнтом. Ми йшли повільно, Білл тримав у руках палицю, з рота у нього стирчала люлька, а сам він продовжував учорашнє розпитування.

— На дещо зі сказаного тобою я не звернув належної уваги, бо мене цікавили інші аспекти цієї ситуації. То, за твоїми словами, ви з Люком дісталися аж до фіналу Олімпіади?

— Так.

— У якій сфері?

— Кілька різних змагань та легка атлетика. Ми обидва були бігунами і...

— Його результати майже дорівнювали твоїм?

— Ми йшли ніс у ніс. Часом це мої результати майже дорівнювали його.

— Дивно.

— Що саме?

Берег різко став крутішим. Ми перейшли по камінцях на інший бік струмка, де дорога була на кілька футів ширшою, добре протоптаною та відносно рівною.

— Мені видався чимось більшим за простий збіг той факт, — сказав Білл, — що цей хлоп міг бути тобі рівнею у спорті. З усього, що я знаю, випливає, що ви, амберити, у кілька разів сильніші за звичайних людей. Ваш унікальний метаболізм дає вам неймовірну міць, а також відновлювальні та регенеративні здібності. Як так сталося, що Люк під час змагань зміг протистояти тобі на найвищому рівні?

— Він чудовий атлет, ще й постійно підтримує себе в гарній формі, — відповів я. — Бувають й інші схожі на нього люди — дуже швидкі та сильні.

Мій співрозмовник похитав головою, і ми пішли далі.

— Я нічого не стверджую, — продовжив Білл, — однак мені здається, що збігів забагато. Цей хлопець так само, як і ти, приховує своє минуле, а потім виявляється, що він справді знає, хто ти. Слухай, а він дійсно великий поціновувач мистецтва?

— Що?

— Мистецтво. Він справді настільки переймається мистецтвом, що навіть колекціонує картини?

— Так. Ми зазвичай регулярно відвідували відкриття галерей і музейні виставки.

Білл фиркнув і підштовхнув тростиною камінь до струмка.

— Що ж, — відзначив він. — Це трохи послаблює один з моїх пунктів, але навряд чи руйнує загальну картину.

— Я не розумію...

— Було трохи дивно, що він знає і того божевільного окультного художника. Стало менш дивно, коли ти сказав, що то був гарний художник, а Люк справді колекціонував картини.

— Він не був зобов’язаний говорити мені, що знає Мелмана.

— І то правда. Але все це плюс його фізичні здібності... Наразі я вибудовую версію, засновану на непрямих доказах, але відчуваю, що цей тип — дуже дивний.

Я кивнув.

— З минулої ночі я кілька разів міркував про це, — відказав я. — Якщо він дійсно не звідси, тоді, трясця його бери, я не знаю, звідки він насправді.

— Тоді цю лінію розслідування вичерпано, — підсумував Білл, ведучи мене повз вигин струмка і зупинившись, щоб подивитися, як злітають з болота птахи над водою. Він зиркнув туди, звідки ми прийшли, а тоді запитав: — Скажи, хоч це й зовсім не по темі, а який у тебе... ем-м-м... статус?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти син Принца Амбера. І ким це тебе робить?

— Ти про титули? Я герцог Західного Прикордоння і граф Колвірський.

— І що це означає?

— Це означає, що я не Принц Амбера. Ніхто не переймається щодо моїх інтриг чи затіяних мною вендет заради престолу.

— Гм.

— І що означає оце «Гм»?

Він знизав плечима.

— Я перечитався історичних книг. Ніхто не буває в безпеці.

Я стенув плечима у відповідь.

— Згідно з останніми новинами, на домашньому фронті все спокійно.

— Це вже гарні новини.

Ще кілька поворотів вивели нас на простору ділянку, вкриту галькою та піском. Спершу — повільний підйом десь на тридцять футів, що раптово упирався в греблю, яка сягала семи чи восьми футів заввишки. Я зміг розгледіти позначку рівня повної води та кілька вилізлих на поверхню коренів дерев, насаджених на гребені загати. Білл вмостився на валун в їхній тіні й закурив люльку. Я присів поруч, ліворуч від нього. Вода затишно плюскотіла й мерехтіла, тож ми певний час просто милувалися її відблисками.

— Красиво, — сказав я за певний час. — Затишне місце.

— Угу.

Я зиркнув на Білла. Старий юрист озирався в той бік, звідки ми прийшли.

Я стишив голос.

— Що там таке?

— Я ще раніше зауважив краєм ока, — прошепотів він, — як хтось тут прогулюється, тримаючись на певній відстані від нас. Але ми стільки разів повертали, що я загубив його з поля зору.

— Можливо, мені варто про всяк випадок прогулятися назад?

— Гадаю, не треба. Чудовий же день. Багатьом людям подобається ходити тут. І якщо ми зачекаємо кілька хвилин, то або він з’явиться, або ми зрозуміємо, що він пішов деінде.

— Можеш описати його?

— Ні. Кажу ж, побачив його лише краєм ока. Гадаю, нема насправді через що перейматися. То просто твоя розповідь зробила мене надміру обачною людиною — чи параноїком. Я ще не визначився.

Я знайшов свою люльку, набив її і закурив. Ми зачекали хвилин з п’ятнадцять, але ніхто не прийшов.

Врешті Білл підвівся і випростався.

— Хибна тривога, — усміхнувся він.

— Твоя правда.

Він знову рушив, і я підлаштувався під його кроки.

— А ще мене непокоїть та леді Джасра, — продовжував Білл. — Ти казав, що вона ніби перенеслася через Козир, а крім того, мала в роті жало, яким уразила тебе наповал?

— Саме так.

— Чи зустрічав ти кого-небудь схожого на неї?

— Ні.

— Маєш якісь здогади?

Я похитав головою.

— А як щодо метушні навколо Вальпургієвої ночі? Здається, вона надзвичайно важлива для того психопата. Багато адептів примітивних релігій наділяли особливим значенням зміну сезонів. Але Б видається надто організованим, аби бути душевно хворим. А ось щодо іншого...

— Мелман вважав, що це важливо.

— Так, але він був схибленим на езотериці. Мене б радше здивувало, якби така закономірність не спала йому на думку, навмисно чи ні. Але ж він визнав, що його володар ніколи не підтверджував такого здогаду. Це ж його власна ідея. Щоправда, у тебе є певні фонові знання. Чи справді можна здобути якусь особливу силу, якщо вбити людину твоєї крові в особливий час року?

— Я про таке не чув. Але, звісно, існує багато такого, чого я не знаю. Я ще дуже молодий порівняно з більшістю чарівників. Але куди ти намагаєшся зайти цим шляхом? Ти не вважаєш його божевільним, але водночас відкидаєш версію з Вальпургієвою ніччю.

— Не знаю. Просто міркую вголос. Обидві версії видаються мені хисткими, ось і все. До речі, Французький іноземний легіон 30 квітня дозволяв усім напиватися, а потім іще давав кілька вихідних, щоб протверезіти. То була річниця битви при Камероні, один із найбільших тріумфів[32]. Однак сумніваюся, що і це має стосунок до справи.

Він трохи помовчав.

— І до чого тут сфінкс? — раптом запитав він. — Чому Козир переносить тебе в місце, де ти мусиш відгадувати дурні загадки, бо інакше тобі відкусять голову?

— У мене таке відчуття, що передбачалося радше останнє.

— Я теж так подумав. Але все одно це дивно. Знаєш що? Ладен закластися, що вся колода веде до таких ось пасток.

— Можливо.

Я поклав руку в кишеню й доторкнувся до Козирів.

— Облиш їх, — сказав Білл. — Не треба нам шукати проблем. Може, варто закинути ті Козирі подалі, хоча б ненадовго. Що як сховати їх до сейфу, який стоїть у кабінеті?

Я розсміявся.

— Сейфи не такі вже й безпечні. Ні, дякую. Нехай карти будуть зі мною. Має ж бути спосіб перевірити їх без особливого ризику.

— Це ти експерт у таких питаннях. Однак скажи: чи може що-небудь прослизнути з карти до нас без твоєї участі?

— Ні. Так вони не працюють. Для роботи з картами необхідна увага. Майже вся.

— Це уже щось. Я...

Він знову озирнувся: хтось наближався. Я мимоволі зігнув пальці.

А тоді почув, як Білл гучно зітхнув.

— Усе гаразд, — мовив він. — Я знаю його. Це Джордж Генсен, син чолов’яги, ферма котрого розташована перед нашою. Привіт, Джордже!

Постать, що наближалася до нас, махнула рукою. То був юнак середнього зросту й кремезної статури. Мав волосся піщаної барви, носив лівайси та футболку з «Ґрейтфул Дед»[33]. А з кишені в нього стирчала пачка цигарок. На вигляд йому було трохи за двадцять.

— Привіт, — відказав він, підходячи ближче. — Класний деньок, правда?

— Це точно, — відгукнувся Білл. — Тому ми й гуляємо, а не стирчимо вдома.

Джордж перевів погляд на мене.

— От і я так, — сказав він, випнувши зуби над нижньою губою. — Справді чудовий день.

— Це Мерль Корі, він гостює в мене.

— Мерль Корі, — повторив Джордж і простягнув мені руку. — Привіт, Мерлю.

Я потиснув її. Долоня юнака була трохи вологою.

— Упізнаєш прізвище?

— Гм... Мерль Корі, — промимрив він.

— Ти знав його батька.

— Справді? Ох, звісно!

— Сема Корі, — завершив Білл і зиркнув на мене через Джорджеве плече.

— Сем Корі, — повторив Джордж. — От тобі й на! Радий знайомству. Надовго тут затримаєшся?

— Гадаю, на кілька днів, — відповів я. — Не знав, що ти знайомий з моїм батьком.

— Хороша людина, — відказав Джордж. — А ти сам звідки?

— З Каліфорнії. Проте настав час змінити місцевість.

— Куди прямуєш?

— Щиро кажучи, за кордон.

— У Європу?

— Далі.

— Звучить класно. Я б теж хотів колись помандрувати.

— Можливо, так і трапиться.

— Можливо. Гаразд, я ітиму собі. Насолоджуйтеся прогулянкою. Радий познайомитися, Мерлю.

— Навзаєм.

Він позадкував, кивнув на прощання, розвернувся й пішов геть.

Я зиркнув на Білла і зауважив, що він тремтить.

— Що трапилося? — прошепотів я.

— Я знаю цього хлопця все його життя, — пояснив Білл. — Гадаєш, він на наркотиках?

— Принаймні не на таких, які лишають по собі дірки в руках. Жодних слідів я не помітив. До того ж він не видавався надто загальмованим.

— Так, але ж ти не знаєш його так, як я. Він здавався дуже... інакшим. Я мимовільно назвав твого тата Семом, бо щось мені видалося дивним. Змінилася його манера говорити, постава, хода... Дрібниці — але вони визначають усе. Я чекав, що він виправить мене і навіть заготував жарт про передчасну старість. Але він цього не зробив. Натомість підхопив і повторив неправильне ім’я! Мерлю, це лячно! Він справді добре знав твого батька — як Карла Корі. Твій тато любив, аби садиба була охайною, проте ніколи не мав натхнення до прополювання, косіння чи згрібання листя. Доки Джордж навчався в школі, він багато років поспіль виконував для Карла роботу по двору. Він точно знав, що його ім’я — не Сем.

— Я не розумію.

— Я теж, — відказав Білл, — але мені це не подобається.

— Отже, він дивно поводився — і, гадаєш, стежив за нами?

— Тепер я не сумніваюся в цьому. Надто вже багато як для збігу, особливо зважаючи на твій приїзд.

Я повернувся.

— Я піду за ним і з’ясую, в чому справа, — запропонував я.

— Ні, не треба.

— Я не завдам йому шкоди. Існують же й інші способи.

— Можливо, краще дозволити йому вважати, що він нас надурив. Це може заохотити його пізніше сказати або зробити щось таке, що виявиться корисним. З іншого боку, що б ти не зробив — хай навіть щось делікатне чи магічне, — це може натякнути, що ми його підозрюємо. Нехай усе буде, як є. Дякуй, що тебе попередили, і будь обачним.

— Ти маєш рацію, — відповів я. — Згода.

— Повернімося назад. Треба поїхати в місто пообідати. Хочу заскочити в офіс, забрати деякі папери й зробити кілька телефонних дзвінків. А потім о другій маю зустрітися з клієнтом. А ти тим часом можеш узяти машину й поїздити околицями.

— Гаразд.

Доки ми поверталися назад, я розмірковував. Є багато чого, про що я Біллу не розповів. Наприклад, я не бачив потреби розповідати йому, що ношу на лівому зап’ясті невидиму гароту, наділену певними незвичними властивостями. Одна з таких властивостей полягає в тому, що Фракір попереджає мене про будь-які злі наміри інших людей щодо мене, як це постійно було в присутності Люка протягом двох років, доки ми не подружилися. Якою б не була причина дивної поведінки Джорджа Генсена, а Фракір не зауважила жодних ознак того, що юнак хотів завдати мені шкоди.

І все ж, якось дивно... Було щось у тому, як він говорив, як вимовляв слова...

Доки Білл вирішував ділові питання, я поїхав на прогулянку. Вирушив туди, де багато років тому жив мій батько. Я бував тут не раз у минулому, але всередину будинку ніколи не зазирав. Певно, тому, що ніколи не було справжньої потреби. Я припаркувався біля пагорба на узбіччі й поглянув на дім. Білл розповів, що тепер там мешкає молода пара з дітьми — я і сам це бачив, судячи з розкиданих по двору іграшках. Я замислився: як воно, вирости в такому місці? А зі мною таке могло трапитися... Будинок мав доглянутий, навіть веселий вигляд. Мені здалося, що люди там були щасливими.

Тоді я замислився: а де ж батько, якщо він досі серед живих? Ніхто не міг зв’язатися з ним через Козир, хоча це насправді ще нічого не доводить. Існує безліч способів заблокувати зв’язок через Козирі. Ходили чутки, буцімто щось таке і трапилося, але мені не подобалося думати про це.

Пліткували, наче тато збожеволів у Дворах Хаосу через прокляття, яке наклала моя матір, тому тепер він вештався Тінню без цілі. Дара взагалі відмовлялася коментувати цю ситуацію. Інша версія така: тато увійшов у власноруч створений всесвіт і ніколи з нього не повертався. Тому й опинився поза зоною досяжності Козирів. Є і третя версія: нібито батько пропав ні за цапову душу після того, як виїхав з Дворів. Дехто з родичів бачив, як він від’їжджав після гостин. Тож якщо плітки про його смерть були правдивими, це трапилося не в Дворах Хаосу. Були й інші, які свідчили, що, мовляв, бачили його потім у різних місцях — і поводився він завжди надзвичайно дивно. Одні повідомляли, неначе він подорожував у компанії глухонімої танцівниці — тендітної гарненької панянки, з якою він спілкувався мовою жестів, — та й сам розмовляв небагато. Інші казали, що він напивався і горланив у барі, перед тим вигнавши звідти всіх інших клієнтів, аби ті не заважали насолоджуватися грою музиків. Однак я не можу бути певним щодо надійності всіх цих свідчень. Мені й так довелося докласти чимало зусиль, аби розшукати ці крихти інформації. За допомогою Лоґрусу визначити його місце розташування мені не вдавалося, хоч я і намагався зробити це багато разів. Але якщо він перебував далеко, то сил моєї концентрації просто могло не вистачити.

Іншими словами, я поняття зеленого не мав, де носить мого батька, Корвіна Амберського, і, здається, ніхто інший також нічого не знав. Я дуже сумував через це, адже моя єдина нормальна зустріч із батьком відбулася після битви в день Падіння Лабіринту. Тоді, неподалік від Дворів Хаосу, він розповів мені свою довгу історію. Зустріч з батьком змінила моє життя. Вона надихнула мене залишити Двори, щоби вирушити на пошуки знань і досвіду в тіньовому світі, де він так довго жив. Я відчував, що мушу вивчити той світ, якщо прагну краще зрозуміти батька. Гадаю, певних успіхів мені вдалося досягнути — може, навіть більше. От тільки батька поруч не було, щоби продовжити розмову.

Я вірив, що ось-ось випробую новий засіб для встановлення його місцезнаходження — тепер, коли проект Колесо-Привид був майже готовим до запуску, — але я знову опинився по вуха в лайні. Після мандрівки через усю країну, яка мала б привести мене до Білла на місяць чи два пізніше, ніж це реально трапилося, я б вирушив до власної зони аномалій і взявся за роботу.

А тепер... Багато всього іншого звалилося мені на голову. Перш ніж повернутися до досліджень, потрібно було дати раду нагальним проблемам.

Я настільки повільно проїхав повз будинок, що навіть зміг розчути музику зі стереопрогравача, яка долинала крізь відчинене вікно. Краще й не знати точно, як воно там всередині. Іноді наявність маленької таємниці — найкращий варіант.

Після вечері ми з Біллом сиділи на ґанку, і я намагався згадати, що ще варто віддати на аналіз його критичному мозку. Мені нічого не спадало на думку, тож Білл сам повернувся до нашої розмови:

— Іще одне, — почав він.

— Так?

— Ден Мартінес зав’язав з тобою розмову, натякнувши на Люкові спроби відшукати інвесторів для якоїсь комп’ютерної компанії. Пізніше ти відчув, що все це — лишень привід. Він приспав твою пильність, а тоді заскочив зненацька питанням про Амбер і Хаос.

— Саме так. Однак Люк наполягав, що досі не виходив на зв’язок з потенційними інвесторами й ніколи не чув про Дена Мартінеса. Коли він потім побачив його труп, то продовжував стверджувати, буцімто ніколи з ним не зустрічався.

— Але ж Люк і справді заговорив про те, аби зайнятися чимось таким.

Я кивнув.

— Тоді або Люк брехав, або Мартінес якось довідався про його плани.

— Не думаю, що Люк брехав, — відказав я. — Я все це недавно ще раз обмізкував. Якщо знати Люка так добре, як його знаю я, то неможливо повірити, що він справді шукав би інвесторів, доки не переконався б, що дійсно є куди вкладати гроші. Тому гадаю, що він не брехав і щодо цього. Найімовірнішим мені видається те, що це єдиний справжній збіг у всій історії. Відчуваю, що Мартінес багато знав про Люка, але йому бракувало тільки останньої деталі — відомо Люкові про Амбер і Хаос чи ні. Думаю, він дуже навіть метиковитий, тому й вигадав щось правдоподібне, знаючи, що я працював у тій самій компанії, що й Люк.

— Гадаю, це можливо, — сказав Білл. — Але коли Люк справді запитав...

— Я починаю вірити, — перервав його я, — що Люкова історія також липа.

— Не встигаю за твоїми думками.

— Гадаю, він склав усе докупи так само, як і Мартінес, та ще й із тих самих причин — аби звучати правдоподібніше і випитати цікаву для нього інформацію.

— Ти мене остаточно заплутав. Яку інформацію?

— Моє Колесо-Привид. Він хотів дізнатися, що воно таке.

— І він дуже розчарувався, коли дізнався, що ти просто вправляєшся в екзотичному дизайні, а не прагнеш заснувати компанії?

Коли я кивнув, Білл зауважив мою усмішку.

— Насправді це щось більше? — перепитав він і додав: — Зачекай. Не кажи. Ти також брехав. Ця штука — реальна.

— Так.

— Можливо, я навіть не мусив запитувати — хіба що ти сам вважаєш, що це важливо, і хочеш розповісти мені. Якщо це щось значне і надзвичайно серйозне... З мене легко можна витягнути інформацію, сам знаєш. Маю дуже низький больовий поріг. Поміркуй про це.

Я так і зробив. Кілька хвилин сидів і міркував.

— Певен, що коли це й важливо, — зрештою мовив я, — то лише опосередковано. Але я й гадки не маю, яке значення мій винахід може, як ти кажеш, мати. Ні для Люка, ні для когось іншого — адже ніхто, крім мене, нічого не знає. Ні. Я не бачу, як воно вписується в загальну картину, окрім як ілюструє цікавість Люка. Тож, гадаю, я скористаюся твоєю порадою і просто відкину це питання.

— Мене все влаштовує, — відказав Білл. — І ще нюанс із Люковим зникненням...

У будинку задзеленчав телефон.

— Вибач, — мовив старий друг.

Він подався на кухню.

За кілька секунд я почув його вигук:

— Мерлю, це тебе!

Я підвівся і, щойно переступивши поріг, кинув на Білла запитальний погляд. Він лише знизав плечима і похитав головою. Швидко зметикувавши, я пригадав розташування двох інших телефонів у будинку. Тоді спершу вказав рукою на самого Білла, а потім — у напрямку його робочого кабінету, жестами імітуючи знімання слухавки і прикладання її до вуха. Він ледь усміхнувся і кивнув. Я взяв слухавку й трішки зачекав, аж доки не почув тихого клацання, сподіваючись, що співрозмовник гадатиме, ніби я взяв слухавку паралельного телефона.

— Вітаю, — почав я.

— Мерль Корі?

— Так, це я.

— Мені потрібна інформація, яка, гадаю, у вас є.

Лунав трохи знайомий чоловічий голос.

— З ким я розмовляю? — поцікавився я.

— Вибачте. Не можу цього сказати.

— Можливо, я так само відповім на ваше запитання.

— Принаймні хоч дозвольте запитати.

— Вперед.

— Гаразд. Ви з Люком Рейнардом — друзі.

Він витримав паузу.

— Можна й так сказати, — відповів я, аби заповнити тишу.

— Ви чули, як він говорив про місця під назвою Амбер і Двори Хаосу.

І знову твердження, а не запитання.

— Можливо, — відказав я.

— Чи знаєте ви самі щось про ці місця?

Ну нарешті, запитання.

— Можливо, — повторив я.

— Будь ласка. Це серйозно. Мені потрібне щось чіткіше, ніж «можливо».

— Вибачте. «Можливо» — це все, що ви отримаєте, якщо тільки не скажете, хто ви і чому хочете про це знати.

— Я можу стати вам у нагоді, якщо ви будете чесним зі мною.

Я втримався від відповіді саме вчасно і відчув, як мій пульс пришвидшився. Останнє речення було промовлено на тарі. Я продовжував мовчати. А тоді почув:

— Гаразд, це не спрацювало, тож я досі цього не знаю.

— Чого? Чого ви не знаєте? — запитав я.

— Чи це він з тих місць, чи ви.

— Скажіть якомога чіткіше, навіщо це вам, — попросив я.

— Тому що один із вас може бути у великій небезпеці.

— Той, хто з тих місць, чи той, хто ні?

— Не можу вам цього повідомити. Це буде ще одна помилка.

— Що ви маєте на увазі? Якою була ваша попередня помилка?

— Ви не даєте мені відповіді — заради самозахисту чи щоб допомогти другові?

— Можливо, — відповів я. — Якби я знав, що справа дійсно в цьому. Але з того, що я знаю, небезпека може походити від вас.

— Запевняю вас, що я лише намагаюся допомогти правильній людині.

— Слова, слова, слова[34], — відказав я. — А якщо припустити, що ми обоє з таких місць?

— Господи! — вигукнув він. — Ні. Це неможливо.

— Чому ж ні?

— Байдуже. Що мені зробити, аби переконати вас?

— Гм. Зачекайте хвилинку, треба подумати, — відказав я. — Гаразд. А як щодо такого? Зустріньмося в якомусь місці. Місце обираєте ви. Я подивлюся на вас, і ми обміняємося інформацією, шматочок за шматочком, аж доки не викладемо всіх карт на стіл.

Запала тиша. А тоді:

— Це єдиний спосіб переконати вас?

— Так.

— Дозвольте мені подумати. Скоро я знову вийду на зв’язок.

— Єдине що...

— Що?

— А якщо це саме я, то чи загрожує мені небезпека просто зараз?

— Гадаю, так. Так, імовірно, ви в небезпеці. Бувайте.

Співрозмовник від’єднався. Вішаючи слухавку, я примудрився зітхнути і вилаятися водночас. Кількість людей, що знали про нас, росла, як гриби після дощу.

Білл зайшов на кухню з отетерілим виразом обличчя. Першими його словами були такі:

— Як же хто-б-це-в-біса-не-був дізнався, що ти взагалі тут?

— Це було моє запитання, — відказав я. — Придумай інше.

— Гаразд. Але якщо він і справді щось надумає, ти дійсно підеш?

— Звичайно. Я запропонував це, бо щиро хочу зустрітися з цим типом.

— Як ти сам зауважив, небезпека може іти саме від нього.

— Як на мене, жодних проблем. Він же і сам опиниться у значній небезпеці.

— Не подобається мені це все.

— Та я і сам не в захваті. Але кращої пропозиції поки що нема.

— Ну гаразд, тобі вирішувати. Шкода, що немає іншого способу знайти його раніше.

— Я також про це подумав.

— Слухай, а може, трохи спровокуємо його?

— Як?

— Його голос здавався трохи знервованим, і я не думаю, що твоя ідея йому сподобалася більше, ніж мені. Пропоную, щоб нас не було вдома, коли він зателефонує знову. Нехай не думає, що ти просто сидиш і чекаєш, коли ж задзеленчить телефон. Нехай трішки похвилюється. Вберися в чистий одяг, і ми на кілька годин повіємося до заміського клубу. Це краще, ніж просто нишпорити холодильником.

— Чудова ідея, — погодився я. — Колись я планував влаштувати собі канікули. А заміський клуб — найкраще місце для відпочинку. Звучить класно.

Витягнувши все необхідне з Тіні, я освіжив гардероб, підстриг бороду, узяв душ та одягнувся. Ми поїхали в клуб і неквапливо повечеряли на терасі. То був гарний вечір, духмяний і зоряний, а місячне сяйво лилося, наче молоко. За спільною згодою ми вирішили відкласти обговорення моїх проблем. Схоже, Білл знав кожного в клубі, а тому заклад видавався доброзичливим. Давно вже в мене не було такого затишного і спокійного вечора. Потім ми замовили собі попити в клубному барі. Підозрюю, що мій батько дуже полюбляв собі тут хильнути. З сусідньої кімнаті долинала мелодія танцювальної музики.

— Так, це була чудова ідея, — сказав я. — Дякую.

— De nada[35], — відповів Білл. — Ми часто приємно гаяли тут час з твоїм старим. А ти випадково не чув?..

— Ні, жодних новин про нього.

— Вибач.

— Щойно він з’явиться, я тобі повідомлю.

— Звісно. Вибач.

Додому ми дісталися без пригод, та й ніхто за нами не стежив. Ми повернулися трохи після опівночі, побажали один одному добраніч, і я попрямував до своєї кімнати. Знявши новий піджак, я повісив його в гардеробній, куди закинув і нові черевики. Повернувшись до кімнати, я зауважив білий прямокутник на подушці.

Діставшись до ліжка двома великими кроками, я схопив аркуш.

ШКОДА, ЩО ВАС НЕ БУЛО ВДОМА, КОЛИ Я ТЕЛЕФОНУВАВ, — повідомлялося великими літерами. — АЛЕ Я БАЧИВ ВАС У КЛУБІ І ЦІЛКОМ МОЖУ ЗРОЗУМІТИ ВАШЕ БАЖАННЯ ПРОВЕСТИ ВЕЧІР ЗА МЕЖАМИ ДОМУ. ЦЕ НАШТОВХНУЛО МЕНЕ НА ІДЕЮ. ЗУСТРІНЬМОСЯ В ТОМУ БАРІ ЗАВТРА ВВЕЧЕРІ, О ДЕСЯТІЙ. МЕНІ БУДЕ КОМФОРТНІШЕ В ОТОЧЕННІ БАГАТЬОХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ НЕ НАМАГАЮТЬСЯ ПІДСЛУХАТИ.

А цур йому. Моїм першим покликом було піти й розповісти про все Біллу. Але цей поклик наздогнала думка: адвокат не може нічого зробити з цією запискою, окрім як утратити через неї сон — а той старому другові значно потрібніший, ніж мені. Тож я склав записку і сховав її в кишеню сорочки, а саму сорочку повісив на вішак.

Навіть нічні жахіття не збентежили мого сну. Я спав глибоко і міцно, знаючи, що Фракір розбудить мене в разі небезпеки. По суті, я заспав, проте почувався чудово. Ранкове сонце сяяло, а пташки співали.

Умившись і причесавшись, я витягнув із Тіні чисті слакси й сорочку, а тоді спустився вниз. На кухонному столі лежала записка. Останнім часом записки мене стомили, проте ця була від Білла. Ішлося про те, що він мав ненадовго поїхати до міста, в офіс, а мені варто не соромитися і тягнути з холодильника все, що я побажаю на сніданок. Він невдовзі повернеться.

Понишпоривши у холодильнику, я надибав кілька англійських мафінів[36], шматок канталупи[37] і склянку помаранчевого соку. Каву я поставив варитися заздалегідь, тож вона була готова невдовзі після того, як я впорався зі сніданком. Чашку я взяв з собою на ґанок.

Я сидів там і розмірковував, чи не варто й мені самому лишити записки та вирушати в дорогу. Мій таємничий кореспондент — можливо, Б — раз телефонував сюди і раз вдерся. Несуттєво, як він дізнався, що я тут. Це ж дім друга, а оскільки я не мав наміру ділитися проблемами з друзями, мені зовсім не подобалася ідея наражати їх на небезпеку. Але ж зараз день був у повні, а зустріч призначено лише на вечір. Не так уже й довго чекати, доки я отримаю хоча б якусь розгадку. Тікати просто зараз — досить безглуздо. Може, навіть буде краще, якщо я повештаюся тут до призначеного часу. Зможу тримати руку на пульсі подій і захистити Білла, якщо сьогодні щось трапиться...

Раптом у моїй свідомості постало видіння, як хтось під дулом пістолета силує Білла написати записку, а тоді забирає його як заручника, щоби змусити мене відповідати на запитання.

Я поквапився на кухню і зателефонував йому в офіс. Слухавку підняв секретар, Горацій Крейпер.

— Привіт, це Мерль Корі, — сказав я. — Містер Рот на місці?

— Так, — відповів секретар. — Але саме зараз він з клієнтом. Сказати, щоби він перетелефонував?

— Ні, це не настільки важливо, — відказав я. — Ми однаково побачимося згодом. Не відволікайте його. Дякую.

Я налив собі ще одну чашку кави й повернувся на ґанок. Таке очікування діяло на нерви. Я вирішив, що коли сьогодні ввечері все не проясниться, то я одразу ж вирушу далі.

З-за рогу будинку вигулькнула постать.

— Привіт, Мерлю.

Переді мною стояв Джордж Генсен. Фракір легенько запульсувала, наче хотіла попередити про небезпеку, а тоді передумала. Незрозуміло і незвично.

— Привіт, Джордже. Як життя?

— Непогано. Містер Рот удома?

— Боюся, що ні. Він ненадовго пішов у місто. Гадаю, він повернеться до ланчу або невдовзі після нього.

— Он як. Кілька днів тому він просив мене забігти у вільний час. Казав, що має для мене роботу.

Він підійшов ближче і поставив ногу на сходинку. Я похитав головою.

— Нічим не можу допомогти. Мені він нічого такого не казав. Тобі доведеться впіймати його пізніше.

Він кивнув, розкрив пачку цигарок, витрусив звідти одну й запалив її, а тоді заховав пачку назад. Тепер на ньому була футболка з «Пінк Флойд»[38].

— Тобі подобається відпочинок тут? — запитав він.

— Дуже. Бажаєш чашку кави?

— Не відмовлюся.

Я підвівся і зайшов усередину.

— З вершками і цукром! — гукнув він мені навздогін.

Я приготував для Джорджа каву, а коли повернувся на ґанок, то зауважив, що юнак уже вмостився в інше крісло.

— Дякую, — скуштувавши кави, він додав: — Я знаю, що твого батька звати Карл, хоч містер Рот і назвав його Семом. Мабуть, у нього трохи дірява пам’ять.

— Або язик заплітається, — відказав я.

Він усміхнувся.

Що ж не так із його манерою розмовляти? Його голос цілком міг бути тим самим, який я чув по телефону минулої ночі. Попри те, що той голос був надзвичайно виваженим і сповільненим саме так, аби прибрати будь-які мовленнєві маркери. Однак не це порівняння мене хвилювало.

— Він був відставним військовим офіцером, чи не так? І чимось на кшталт урядового радника?

— Так.

— Де він зараз?

— Багато подорожує — за океаном.

— Ти плануєш зустрітися з ним під час подорожі?

— Сподіваюся.

— Це було б непогано, — він затягнувся цигаркою і ковтнув ще кави. — Ох, чудовий напій! А я не пригадую тебе тут, — несподівано додав він. — Ти не жив з батьком, так?

— Ні, мене виховала мати та інші родичі.

— Далеко звідси, еге ж?

Я кивнув.

— За океаном.

— А як її звати?

Я мало не зізнався йому. Не знаю чому, але я встиг змінити ім’я на «Дороті» за мить до того, як вимовив його.

Зиркнувши на Джорджа, я помітив, як той стиснув губи. Доки я говорив, він ретельно вивчав моє обличчя.

— А чому ти запитуєш? — поцікавився я.

— Так, без жодних причин. Назвімо це спадковою допитливістю. Моя матір була міською пліткаркою.

Він розсміявся і ковтнув кави.

— Надовго тут затримаєшся? — зрештою запитав він.

— Важко сказати. Гадаю, не дуже надовго.

— Сподіваюся, ти добре тут проведеш час, — Джордж допив каву й поставив чашку на поручень. Тоді підвівся, випростався й додав: — Приємно було поговорити.

Спускаючись сходами, він завмер і озирнувся.

— Відчуваю, що ти далеко підеш, — сказав він. — Щасти.

— І тобі, — відповів я. — Маєш хист до слів.

— Дякую за каву. Ще побачимося.

— Так.

Він повернув за ріг і зник. Я навіть не знав, як розуміти його, а тому після кількох спроб осмислити Джорджеву поведінку здався. Коли натхнення мовчить, розум швидко стомлюється.

Я саме робив собі сандвіч, коли повернувся Білл, тому довелося зробити два. Доки я займався кулінарією, адвокат переодягнувся.

— Цього місяця я мав би відпочивати, — почав він під час перекусу, — але то був старий клієнт із нагальною справою, тож я не міг відмовити. Ти не проти після обіду прогулятися вздовж затоки на інший бік?

— Із задоволенням.

Коли ми йшли через поле, я розповів йому про візит Джорджа.

— Ні, — заперечив він. — Я не казав, що маю для нього якусь роботу.

— Інакше кажучи...

— Гадаю, він забігав побачитися з тобою. З їхньої садиби не складно було підстерегти, коли я піду.

— Хотілося б знати, що ж йому потрібно.

— Якщо це достатньо важливо, він, либонь, за слушної нагоди запитає у тебе, що хоче.

— Але час спливає, — відказав я. — Я вирішив рушати завтра вранці чи навіть сьогодні ввечері.

Під час прогулянки вздовж затоки я розповів йому про записку з минулої ночі та призначену на вечір зустріч. Також поділився своїми страхами — що я підставляю його під випадкові кулі (гіпотетичні).

— Навряд чи це серйозно, — відказав він.

— Я вже ухвалив рішення, Білле. Ненавиджу так різко все обривати, особливо коли ми давно не бачилися, але я ж не планував усієї цієї мороки. А якщо я зникну, то й неприємності також зникнуть — ти ж і сам це знаєш.

— Може, і так, але...

Ми й далі розмовляти про все це, насолоджуючись прогулянкою вздовж затоки. Зрештою, ми облишили це питання як вирішене і повернулися до марних міркувань над моїми загадками. Я повсякчас озирався, проте так і не побачив нікого позаду нас. З кущів на іншому березі долинав якийсь шум, але то могла бути тварина, стривожена нашими голосами.

Ми блукали вже понад годину, аж раптом я відчув, як хтось бере до рук мій Козир. Я закляк.

Білл зупинився і повернувся до мене.

— Що?..

Я підняв руку й відказав:

— Міжтіньовий дзвінок.

Уже за мить я відчув встановлення контакту, а також знову зауважив ворушіння в кущах на іншому боці.

— Мерліне.

До мене звертався голос Рендома. Уже за кілька секунд я побачив його за столом у бібліотеці Амбера.

— Так? — відповів я.

Зображення стало повновимірним і стабільним, неначе я дивився крізь арку в сусідню кімнату. Водночас я продовжував спостерігати за місциною навколо себе, хоча б периферійним зором. І недаремно — я побачив Джорджа Генсена, який вискочив з кущів по той бік бухти й витріщився на мене.

— Я хочу, щоб ти негайно повернувся до Амбера, — заявив Рендом. Джордж тим часом рушив уперед і вже кинувся у воду.

Рендом підняв руку і простягнув її:

— Проходь.

Коли мої обриси вже почали мерехтіти, я почув крик Джорджа:

— Зупиніться! Зачекайте! Я мушу піти з...

Я простягнув руку й схопив Білла за плече.

— Не можу лишити тебе з цим божевільним. Ходімо! — вигукнув я і стиснув іншою рукою долоню Рендома.

— Гаразд, — мовив я до короля і рушив уперед.

— Зупиніться! — кричав Джордж.

— Не верзи нісенітниць! — відповів я, і переслідувач уже не встиг схопити нічого, окрім веселки.

7

Коли ми вдвох зайшли до бібліотеки, Рендом мав шокований вигляд. Він звівся на ноги, досі лишаючись нижчим за нас, і зосереджено подивився на Білла.

— Мерліне, хто це? — запитав він.

— Твій юрист Білл Рот, — сказав я. — У минулому ти завжди вів із ним справи через посередників. Я подумав, що ти хотів би...

Білл почав опускатися на одне коліно, промовляючи «Ваша Величносте», але Рендом схопив його за плечі.

— Годі дурниць, — сказав він, — ми ж не при Дворі, — говорячи це, король потиснув Біллу руку. — Називайте мене Рендом. Я завжди хотів особисто подякувати вам за роботу над тією угодою, але ніяк не випадало нагоди. Радий зустрітися з вами.

Я ніколи не бачив, щоби Біллу бракувало слів, але тепер він просто витріщався на Рендома, на кімнату і на далеку вежу, що виднілася за вікном.

За кілька секунд він прошепотів:

— Усе справжнє...

— За тобою хтось гнався? — звернувся до мене Рендом, причісуючи рукою неслухняне коричневе волосся. — Схоже, твої останні слова там були звернені не до мене?

— У нас була дрібна халепа, — відказав я. — Насправді саме через це я і забрав з собою Білла. Розумієш, хтось намагався вбити мене і...

Рендом підняв руку.

— Деталі поки що залиш при собі. Потім вони знадобляться, але — потім. Наразі в нас і так більше проблем і горя, ніж зазвичай, і твій клопіт може бути частково пов’язаний з цим. Але мені треба хвильку перепочити.

Тільки тоді я помітив, що на його зазвичай молодому обличчі з’явилися глибокі зморшки, і усвідомив: дядько надзвичайно напружений.

— Що трапилося? — запитав я.

— Каїн мертвий. Убитий, — відповів Рендом. — Сьогодні зранку.

— Як це трапилося?

— Він був у тіні Дейґа — це віддалений порт, з яким ми ведемо торгівлю. Помандрував туди із Джерардом, щоб наново обговорити стару торгівельну угоду. Його застрелили — просто в серце. Помер на місці.

— Лучника спіймали?

— Лучника? Дзуськи! Стріляли з рушниці, з даху. Стрілець утік.

— Я гадав, що порох тут не працює.

Рендом розвів руки долонями догори.

— Можливо, Дейґа розташована так далеко в Тіні, що там це працює. Ніхто з нас не пригадує, щоби в тих місцях проводилися випробування. До речі, твій батько якось роздобув суміш, яка вибухала навіть тут.

— І то правда. Я мало не забув.

— У будь-якому разі похорон завтра...

— Білле! Мерліне!

До кімнати увійшла моя тітонька Флора, яка відкидала пропозиції самого Росетті[39] (наприклад, відмовилася стати його натурницею). Висока і струнка, вона стрімко рушила вперед і поцілувала Білла в щоку. Я ще ніколи не бачив, щоб старий червонів. Так само тітка вчинила і зі мною, але я менше зворушився, не забуваючи, що саме Флора колись була тюремницею мого батька.

— Коли ви прибули? — голос вона мала також приємний.

— Щойно, — відповів я.

Вона одразу схопила нас за руки і спробувала повести геть.

— Нам так багато чого потрібно обговорити, — почала вона.

— Флоро! — гукнув Рендом.

— Так, брате?

— Можеш провести для містера Рота повну екскурсію, але Мерлін мені поки що потрібен тут.

Вона насупилася на мить, а тоді відпустила мою руку.

— Тепер ви знаєте, що таке абсолютна монархія, — пояснила вона Біллу. — Бачите, як псує влада.

— Я був зіпсованим ще до того, як отримав владу, — зауважив Рендом. — Багатим бути краще. Дозволяю тобі облишити мене, сестро.

Вона фиркнула і вивела Білла геть.

— Тут завжди спокійніше, коли вона вештається в Тіні з черговим хлопцем, — сказав Рендом. — На жаль, більшу частину року Флора провела вдома.

Я цикнув на дядька.

Він жестом вказав на стілець, куди я і сів. Рендом підійшов до шафки.

— Вина? — запитав він.

— Не відмовлюся.

Він наповнив два келихи і дав мені одного, а тоді вмостився на стілець ліворуч. Між нами стояв маленький столик.

— Хтось також стріляв у Блейза, — мовив дядько. — Сьогодні по обіді, в іншій Тіні. Поранив його, але не дуже серйозно. Стрілець утік. Блейз просто прибув з дипломатичною місією до дружнього королівства.

— Гадаєш, це та сама людина?

— Певен. У наших околицях снайпери не водяться. А тут несподівано вигулькнули цілих два? Це має бути та сама людина. Або та сама змова.

— Якісь зачіпки?

Рендом похитав головою і ковтнув вина.

— Я хотів поговорити з тобою сам на сам, — вів далі він, — перш ніж інші зустрінуться з тобою. Хотів би, щоб ти знав про два факти.

Я ковтнув вина і чекав.

— Перший. Ситуація справді лякає мене. Після замаху на Блейза це більше не видається особистою образою на Каїна. Схоже, хтось має на нас зуб — або принаймні на декого з нас. Тепер ще й ти кажеш, що хтось переслідує тебе.

— Не знаю, чи є між нападами зв’язок...

— Я також. Але те, що відбувається, зовсім мені не до вподоби. Найбільше я боюся, що за цим може стояти хтось із нас.

— Чому?

Він напружено зиркнув на свій келих.

— Протягом багатьох століть особиста ворожнеча була нашим улюбленим способом розв’язувати суперечки. Звісно, вона не обов’язково вела до смерті — хоча й не виключала такої можливості, — та завжди характеризувалася інтригами, завданням клопотів, шкоди чи каліцтва або ж навіть вигнанням іншого для зміцнення власних позицій. Найбільшого загострення справа досягла нещодавно через метушню з престолонаступництвом. Я гадав, що все вже владналося, коли отримав посаду, якої зовсім не прагнув. Зла я ні на кого не тримав і правити намагався справедливо. Я ж знаю, які тут усі чутливі. Не думаю, що проблема в мені чи навіть у престолонаступництві. Ні від кого з наших я не відчував негативу. У мене склалося враження, ніби вони вирішили, що я — найменше зло, а тому навіть допомагали. Ні, не думаю, що хтось із наших настільки божевільний, аби хотіти мою корону. Насправді після мого сходження на трон встановилися дружба і злагода. Та мені цікаво, чи не вирішив хтось діяти за шаблоном і підхопити стару гру, щоб звести порахунки. Мені б дуже не хотілося, аби все почалося знову — підозри, недомовки, упередження, недовіра й облудні домовленості. Це послаблює нас, а оскільки завжди існує потенційна зовнішня загроза, ми мусимо бути сильними. Я поговорив з кожним сам на сам. Звісно ж, усі заперечують, що знають про якісь поточні змови, інтриги чи вендети, але я ж бачу, як у них пробуджуються підозри одне до одного. Це входить у звичку. І зовсім не складно відкопати стару образу — зуб, який кожен міг би мати на Каїна, попри те, що всі, крім Бранда, врятувалися. Те саме і з Блейзом — кожен може знайти гарний мотив для інших.

— Отже, ти хочеш якомога швидше відшукати вбивцю, бо він підриває моральний дух?

— Саме так. Мені не потрібне усе це лихослів’я та буркотіння. У нас іще все настільки неспокійно, що різноманітні змови, інтриги та вендети можуть з легкістю відродитися, якщо цього ще досі не трапилося. І найменше непорозуміння може знову призвести до насилля.

— Ти гадаєш, що це робота когось із них?

— Лайно! Я такий самий, як вони. Рефлективно стаю підозріливим. Таке цілком імовірно, але насправді я не бачу жодних доказів.

— Але хто б іще це міг бути?

Рендом схрестив ноги, тоді поставив їх рівно, але знову повернув у попереднє положення. Налив собі ще вина.

— Дідько! Ім’я нашим ворогам — легіон[40]. Але більшості з них забракло б духу. Вони всі знають, яка розправа чекає на них, якщо ми їх викриємо.

Він склав руки на потилиці й поглянув на ряди книжок.

— Не знаю, як це сказати, — промовив він, — але я мушу.

Я знову зачекав. А він швидко сказав:

— Ходять чутки, буцімто це Корвін, але я не вірю.

— Ні, — тихо заперечив я.

— Я ж сказав тобі, що не вірю в це. Твій батько багато означає для мене.

— А чому ж тоді хтось повірив би в таке?

— Ходять чутки, буцімто він збожеволів. Ти ж чув про це. А що як він повернувся до якогось минулого стану свідомості, у часи, коли його стосунки з Каїном і Блейзом були не надто щирими, як і з більшістю з нас? Ось про що вони базікають.

— Я не вірю в це.

— Я лише хотів, аби ти був у курсі, що й така тема тут мусолиться.

— Краще б їм не обговорювати таке зі мною.

Він зітхнув.

— Хоч ти не починай. Будь ласка. Не треба шукати проблем.

Я ковтнув вина.

— Так, маєш рацію, — погодився я.

— А тепер мені доведеться вислухати твою історію. Вперед, ускладни мені життя ще більше.

— Згода. Принаймні спогади ще свіжі.

Тож я почав коротко переказувати усе спочатку. На це знадобилося трохи часу, і коли я завершив, уже стемніло. Рендом переривав мене лише зрідка для уточнень і, на відміну від Білла, не відволікався на обмірковування ймовірностей.

Коли я завершив, дядько підвівся і запалив кілька каганців. Я майже чув його думки.

Зрештою він мовив:

— Ну, з Люком ти мене спантеличив. Це ім’я взагалі ні про що мені не каже. Проте та леді з жалом трохи мене непокоїть. Здається, я щось чув про таких людей, але за яких обставин — пригадати не можу. Пізніше згадаю. Я б хотів знати більше про твій проект Колесо-Привид. Чимось воно мене бентежить.

— Звісно, — відповів я. — Проте є ще дещо, про що я мушу тобі розповісти.

— Що саме?

— Я виклав тобі історію практично так само, як і Біллові. По суті, розмова з ним була для мене ледь не репетицією промови перед тобою. Та я не все розповів Біллові, бо тоді не вважав це важливим. Я, певно, навіть забув про це у світлі всього іншого, аж доки не вигулькнула справа зі снайпером. А потім ти нагадав мені, що Корвін якось розробив замінник пороху, який працює тут.

— Усі пам’ятають про це, повір.

— Я забув про два набої у моїй кишені. Вони з руїн складу, де розташовувалася студія Мелмана.

— І?

— Вони не містять пороху. Натомість усередині якась рожева речовина — і вона навіть не горить. Принаймні в Тіні Земля...

Я витягнув з кишені одного.

— Скидається на калібр .30-30, — сказав Рендом.

— Схоже на те.

Рендом підвівся і смикнув за переплетену мотузку, яка висіла біла однієї з книжкових полиць.

Щойно він повернувся в крісло, у двері постукали.

— Заходьте, — гукнув він.

Зайшов ліврейний лакей — білявий молодик.

— Швидко ти, — мовив Рендом.

Хлопець видавався спантеличеним.

— Ваша Величносте, я не розумію...

— А що тут розуміти? Я подзвонив. Ти прийшов.

— Сір, я не чергую в покоях. Мене відрядили повідомити, що вечеря вже готова і її буде подано, коли забажаєте.

— Ясно. Скажи їм, що я скоро прийду. Щойно поговорю з людиною, по яку дзвонив.

— Дуже добре, сір.

Швидко поклонившись, лакей вийшов.

— Я й подумав, що це надто добре, аби бути правдою, — пробурмотів Рендом.

Трохи пізніше з’явився інший чоловік, старший і не так елегантно вбраний.

— Рольфе, ти міг би збігати в арсенал і поговорити з черговим? — запитав Рендом. — Попроси його переглянути колекцію рушниць із тих часів, коли лорд Корвін прибув з ними до Колвіра. Коли помер Ерік. Перевір, чи знайдеться для мене одна тридцятого калібру в робочому стані. Нехай черговий почистить її і відправить нагору. Зараз ми спускаємося вечеряти, тому можеш просто лишити зброю в куточку он там.

— .30-30, сір?

— Точно.

Рольф пішов, а Рендом підвівся й потягнувся. Він сховав у кишеню набій, який я йому віддав, і вказав на двері.

— Ходімо їсти.

— Непогана ідея.

За вечерею нас зібралося восьмеро: Рендом, Джерард, Флора, Білл, Мартін, якого викликали протягом дня, Джуліан, який щойно прибув з Ардену, Фіона, що теж недавно повернулася з якогось віддаленого краю, і я сам. Бенедикт мав прибути зранку, а Левелла — пізніше увечері.

Я сидів ліворуч від Рендома, а Мартін — праворуч від нього. Мартіна я давненько не бачив, а тому мені було цікаво, яким він став. От тільки атмосфера зовсім не сприяла розмовам. Варто було комусь заговорити, як усі інші відразу ж звертали на нього дивно загострену увагу — далеко за межами того, що вимагала проста ввічливість. Мене це дратувало, та й Рендома, певно, також, бо він відправив по Дроппу МаПанца, палацового блазня, аби заповнити важку тишу.

Спершу Дроппі було сутужно. Почав він із жонглювання їжею, яку поїдав під час рухів, аж доки вона не закінчилася. Потім витер рота серветкою і ображав нас по черзі. А опісля розпочав стендап-монолог, який видався мені дуже смішним.

Білл, який сидів ліворуч від мене, тихо зауважив:

— Я достатньо володію тарі, щоб зрозуміти головне, і запевняю тебе — це номер Джорджа Карліна[41]! Як...

— О, коли жарти Дроппи втрачають гостроту, Рендом відсилає його до всіляких клубів у Тіні, — пояснив я, — щоб запастися новим матеріалом. Як я розумію, він частенько буває у Вегасі. Іноді Рендом навіть супроводжує його, щоб пограти в карти.

Блазню таки вдалося видобути з нас трохи сміху, і тоді напруга поступово почала спадати. Дроппа відійшов промочити горлянку, а за столом нарешті почалися тихі розмови. Щойно це трапилося, за Біллом промайнула велетенська рука, що впала мені на плече. Джерард відхилився на стільці боком до мене.

— Мерліне, — привітався він. — Радий знову тебе бачити. Слухай, як випаде нагода, я б хотів поговорити з тобою сам на сам.

— Звісно, — погодився я, — але одразу після вечері нам з Рендомом треба подбати про дещо.

— Як випаде нагода, — повторив дядько.

Я кивнув.

Кілька секунд по тому я відчув, як хтось намагається зв’язатися зі мною через Козир.

— Мерліне!

Співрозмовницею виявилася Фіона. Але ж вона сиділа лишень по інший бік столу...

Проте її образ проступав усе чіткіше, тож я відповів.

— Так? — відповів я, а тоді зиркнув на протилежний край столу і зауважив, що Фіона дивиться вниз на носову хустинку. Тоді вона поглянула на мене, усміхнулася й кивнула.

Досі втримуючи ментальний образ тітки, я водночас чув у голові її голос:

— З багатьох причин мені не подобається підвищувати голос. Упевнена, що після вечері ти кудись поквапишся, тому просто хотіла сказати, що нам потрібно прогулятися, поплавати в одному зі ставків, перенестися через Козир до Кабри або ж вирушити подивитися на Лабіринт. Розумієш?

— Розумію, — відказав я. — Триматимемо контакт.

— Чудово.

Тоді зв’язок обірвався, і коли я зиркнув на тітку, вона вже складала хустинку й уважно розглядала свою тарілку.

Рендом не засиджувався, а доїв десерт і хутенько підвівся. Побажавши усім добраніч, він жестом запросив Мартіна й мене йти за ним.

Повз мене прошмигнув Джуліан, намагаючись виглядати не так зловісно, як зазвичай, — і йому це майже вдалося.

— Нам потрібно проїхатися верхи в Ардені, — сказав він. — Скоро.

— Чудова ідея, — погодився я. — Триматимемо зв’язок.

Коли ми вийшли з їдальні, Флора перехопила мене в холі. Білла вона досі не відпускала.

— Заскоч до мене на чарчину перед сном, — запропонувала вона, — перш ніж лягатимеш спати. Або заходь на чай завтра.

— Дякую, — відповів я. — Зустрінемося. Усе залежатиме від того, як розгортатимуться події.

Вона кивнула і подарувала мені усмішку, яка колись спричинила безліч дуелей та Балканську кризу[42]. А тоді тітонька рушила далі, та й ми теж. Коли ми піднімалися сходами в бібліотеку, Рендом запитав:

— Уже всі?

— Ти про що? — не второпав я.

— Чи всі вже домовилися про зустріч з тобою?

— Ну, всі вони радше говорять про гіпотетичну ймовірність, але загалом так.

Рендом засміявся:

— Не думаю, що вони б марно витрачали час. Скоро ти будеш у курсі всіх їхніх маленьких підозр. Починай збирати колекцію. Пізніше деякі можуть стати в нагоді. Певно, всі вони зараз підшукують союзників, і ти видаєшся їм безпрограшним варіантом.

— Я б і хотів побачитися з усіма ними. Прикро, що це відбудеться саме за таких умов.

Коли ми досягай останньої сходинки, він показав рукою, куди йти. Ми повернули в коридор і рушили до бібліотеки.

— Куди прямуємо? — записав Мартін.

Хоч Мартін і був дуже схожий на Рендома, вигляд він мав не такий хитрий. Попри те, що зростом він був вищим за батька, великим його назвати теж було складно.

— Забрати гвинтівку, — відказав король.

— Що? Навіщо?

— Хочу випробувати один патрон, який привіз Мерлін. Якщо він спалахне, в нашому житті з’явиться додаткове ускладнення.

Ми зайшли до бібліотеки. Каганці досі горіли. Гвинтівка стояла у кутку. Рендом підійшов до неї, витягнув набій із кишені і вставив його в зброю.

— Добре. На чому ж випробувати? — задумався король.

Він вийшов назад у коридор і роззирнувся.

— О! Те, що треба!

Він приклав до плеча гвинтівку, націливши її на лицарську броню посеред коридору, а тоді натиснув на спусковий гачок. Пролунав гучний постріл, а метал задзеленчав. Обладунок захитався.

— От халепа! — застогнав Рендом. — Спрацювало! Єдиноріжко, ну чому я? Я ж сподівався на мирне правління.

— Дозволь мені спробувати, батьку, — попросив Мартін. — Мені завжди хотілося.

— Чом би й ні? — знизав плечима Рендом. — Мерліне, у тебе лишився інший набій?

— Так, — відповів я і, понишпоривши в кишені, витягнув інші два. Передав їх Рендому. — Один із них точно не спрацює, — пояснив я. — Він просто лежав разом з усіма.

— Гаразд.

Рендом узяв обидва набої і зарядив одним гвинтівку. Передавши зброю Мартіну, король заходився пояснювати сину, як вона працює. На віддалі долинув тривожний галас.

— Скоро до нас злетиться вся палацова гвардія, — зауважив я.

— Добре, — відказав Рендом, коли Мартін приклав гвинтівку до плеча. — Трохи справжнього переляку ніколи не зашкодить.

Гвинтівка заревіла, і броня задзеленчала вдруге. Мартін мав вражений вигляд і швидко віддав зброю Рендому. Той, зиркнувши на останній набій, що лежав на долоні, мовив:

— А бодай тобі!

А тоді він вставив набій і вистрелив, не прицілюючись.

Щойно гвардійці вискочили на верхню сходинку, пролунав третій постріл, за ним — рикошет.

— Гадаю, я просто якось неправильно живу, — зауважив Рендом.

Після того як Рендом подякував гвардійцям за швидку реакцію на тренувальну вправу, я почув їхнє перешіптування, буцімто король хильнув зайвого за вечерею. Тоді ми з дядьком повернулися до бібліотеки, і він поставив мені одне запитання.

— Третій я знайшов у кишені Люкової польової куртки, — відказав я і взявся пояснювати обставини.

— Більше я не можу собі дозволити не знати, хто такий Люк Рейнард, — зрештою зауважив Рендом. — Як ти можеш пояснити останні події?

— Згоріла будівля, — почав я. — Нагорі мешкав Мелман, який намагався принести мене в жертву. А внизу знаходилася компанія «Склади Брута». Очевидно, той Брут зберігав ці боєприпаси. Люк визнав, що знайомий із Мелманом. Та я й гадки не мав, що може бути якийсь зв’язок між Брутом та боєприпасами. Але самого того, що вони розташовувалися в одному будинку, більше ніж достатньо.

— Якщо їх настільки багато, що потрібен аж цілий склад для зберігання, то у нас великі проблеми, — зауважив Рендом. — Я хочу знати, кому належала будівля, а кому — компанія, якщо власники — різні люди.

— Гадаю, це нескладно перевірити.

— І кого ж мені відрядити з’ясувати це? — замислився він, а тоді клацнув пальцями й усміхнувся. — Флора скоро виконає важливу місію для Корони.

— Геніально, — прокоментував я.

Мартін усміхнувся, а тоді похитав головою.

— Боюся, я не розумію, про що йдеться, — сказав він. — А хотілося б.

— Знаєш що, — запропонував мені Рендом, — розкажи йому все, а я піду оголошувати Флорі її доручення. Вона може вирушити просто після похорону.

— Так, — мовив я на те, коли король пішов, і взявся вкотре переповідати свою історію, час від часу скорочуючи її.

Жодних свіжих ідей чи нової інформації Мартін не запропонував, та я цього від нього й не сподівався. Я дізнався, що останні кілька років він провів у вельми пасторальній атмосфері. У мене склалося враження, що села йому подобаються значно більше, ніж міста.

— Мерліне, — сказав він, — ти мав раніше повідомити Амбер про цю чортівню. Справа стосується нас усіх.

«А як щодо Дворів Хаосу?» — подумав я. Чи вистрелила б гвинтівка там? Але ж мішенями стали саме Блейз та Каїн. Ніхто не викликав мене у Двори, щоби повідомити про нещастя. І все ж таки... можливо, до певної міри варто залучити й інших родичів?..

— Ну, до останніх подій усе видавалося значно простішим, — заперечив я. — А коли ситуація почала розвиватися надто швидко, то я вже був втягненим у неї по самі вуха.

— Але всі ці роки... усі замахи на твоє життя...

— Я не телефоную додому щоразу, як вляпаюся в халепу, — віджартувався я. — Та й інші теж. Увесь цей час я не бачив жодного зв’язку.

Проте я чудово знав, що Мартін мав рацію, а я помилявся. На щастя, саме тоді повернувся Рендом.

— Мені не вдалося переконати Флору, що це велика честь, — повідомив він, — але вона все одно допоможе.

Ми ще трохи потеревенили на загальні теми, а саме про те, чим займалися останні кілька років. Я, пригадавши Рендомів інтерес до Колеса-Привида, обмовився про цей проект. Та він негайно змінив тему, показуючи, що хотів би лишити це для розмови тет-а-тет. Невдовзі Мартін почав позіхати, і це виявилося заразним. Рендом побажав нам доброї ночі і викликав слугу, який мав показати мою кімнату.

Я попросив Діка, який проводив мене до покоїв, відшукати якісь знаряддя для малювання. За десять хвилин він повернувся з усім, що було мені потрібно.

Дорога назад була б довгою і виснажливою, а я втомився. Тому я вмостився за стіл і взявся створювати Козир для заміського клубу, куди Білл водив мене минулого вечора. Я працював близько двадцяти хвилин, поки мене не задовольнила якість.

Тепер лишалося тільки питання різниці у часі, вельми плинної штуки. Співвідношення становило 2,5 до 1 — єдине золоте правило між Амбером і Тінню, де я нещодавно мешкав. Цілком можливо, що я вже пропустив зустріч із безіменним зламувачем.

Я відклав убік все, окрім Козиря, і підвівся.

Раптом у двері постукали. Мене долала спокуса не відповідати, але цікавість узяла гору. Я перетнув кімнату, відімкнув двері, а тоді прочинив їх.

На порозі стояла Фіона. Вона вбралася в привабливу зелену вечірню сукню, а розпущені пасма прикрасила маленькою шпилькою, оздобленою дорогоцінним камінням, що бездоганно пасувало до її волосся.

— Привіт, Фі, — сказав я. — Яким вітром?

— Я відчула, що ти маніпулюєш певними силами, — відповіла вона, — і не захотіла, аби з тобою щось трапилося до того, як ми поговоримо. Можна зайти?

— Звісно, — мовив я, відступаючи, — але у мене обмаль часу.

— Знаю, та, можливо, я стану в нагоді.

— Яким чином? — запитав я, зачиняючи двері.

Вона роззирнулася кімнатою і помітила щойно завершений Козир. Замкнувши двері, тітка підійшла до столу.

— Дуже добре, — зауважила вона, оцінюючи моє малювання. — То ось куди ти намилився? Де це?

— Бар у заміському клубі в Тіні, з якої я прийшов, — відповів я. — О десятій за місцевим часом я маю зустрітися з незнайомцем. Сподіваюся роздобути інформацію про те, хто і чому намагається мене вбити, а можливо, й про інші питання, які непокоять мене.

— Іди, — сказала вона, — і лиши Козир тут. Так я зможу скористатися ним, аби шпигувати за тобою, і якщо тобі раптом знадобиться допомога, я зможу її надати.

Я простягнув руку і стиснув долоню Фіони, а тоді став біля столу, зосередившись.

За кілька секунд обриси набули кольору і глибини. Я пірнув у об’ємні текстури, і все наблизилося до мене, збільшуючись і заповнюючи простір довкола. Одразу ж знайшов поглядом настінний годинник праворуч від бару...

21:48.

Здається, саме вчасно.

Тепер я вже бачив відвідувачів і чув їхні голоси. Пошукав найкраще місце для прибуття. У правому кутку бару, під тим годинником, нікого не було. Гаразд.

Тепер я був там. Намагався виглядати так, наче сиджу вже давно. Троє відвідувачів зиркнули в мій бік. Я усміхнувся й кивнув. Минулого вечора Білл познайомив мене з одним із чоловіків. Іншого я бачив, але не розмовляв з ним. Обидва кивнули мені у відповідь, і це переконало третього в тому, що я реальний, тож він одразу перевів увагу на жінку, з якою сидів.

Невдовзі до мене підійшов бармен. Він також пригадав мене з минулого вечора, бо запитав, чи не прийде Білл.

Я взяв пива і рушив до найвіддаленішого столика, де й посьорбував його, притулившись спиною до стіни. Час від часу я позирав на годинник та на два входи в бар. Напружившись, міг відчути присутність Фіони.

Десята година вечора прийшла і пішла. Так само вчинив дехто з відвідувачів, нових і старих. Здавалося, ніхто з них особливо не цікавиться мною, тоді як мою увагу привернула самотня молода жінка з білявим волоссям і профілем, наче з камеї. От тільки на цьому схожість завершувалася, адже камеї не усміхаються — ще й так, як вона, коли вдруге подивилася на мене і хутко відвела погляд. Дідько, думав я, ну чому я маю зараз бути в ситуації на межі життя і смерті? За будь-яких інших умов я б допив пиво, пішов по другий кухоль, обмінявся з нею кількома жартами і запитав би, чи не хоче вона приєднатися до мене. До речі...

Я зиркнув на годинник.

22:20.

Скільки ще часу дати таємничому голосу? Може, мені просто варто припустити, що то був Джордж Генсен, але він відмовився від своїх намірів, коли побачив, як я зникаю? Чи довго ще ця леді сидітиме тут?

Я тихо буркнув. Відволікатися не можна. Тим часом я розглядав її тонку талію, округлість стегон, напружені плечі...

22:25.

Я зауважив, що мій кухоль порожній. Відніс його бармену і добросовісно спостерігав, як той наливає мені новий.

— Я бачила, як ви сиділи там, — почув я жіночий голос. — Чекаєте на когось?

Від неї сильно пахло незнайомими парфумами.

— Так, — відповів я. — Але починаю думати, що ніхто не прийде.

— У мене така сама проблема, — мовила жінка, і я повернувся до неї. Вона знову всміхнулася. — Ми б могли зачекати разом, — запропонувала вона.

— Прошу, складіть мені компанію, — сказав я. — Значно приємніше провести час із вами.

Вона забрала свій келих і пішла за мною до столика.

— Мене звати Мерль Корі, — відрекомендувався я, щойно ми сіли.

— А я — Меґ Девлін. Не бачила вас тут раніше.

— Я тут проїздом. А ви, підозрюю, ні?

Вона ледь хитнула головою.

— Боюся, що ні. Я мешкаю в новому житловому комплексі за кілька миль звідси.

Я кивнув, неначе знав, де це.

— Звідки ви? — поцікавилася вона.

— Із центру всесвіту, — мовив я, а тоді квапливо додав: — Із Сан-Франциско.

— О, я багато часу провела там. Чим ви займаєтеся?

Я ледь втримався від раптової спокуси сказати їй, що я чарівник. Натомість розповів про мою останню роботу в «Ґранд Дизайн». А я своєю чергою дізнався, що вона була моделлю, завідувачкою відділу в супермаркеті, а потім менеджером бутика.

Я зиркнув на годинник. 22:45. Меґ перехопила мій погляд.

— Гадаю, нас обох продинамили, — зауважила вона.

— Можливо, — погодився я, — але варто дати їм час до одинадцятої, щоб уже не мучили докори сумління.

— Я теж так вважаю.

— Ви вже їли?

— Раніше.

— Голодні?

— Трохи. Так. А ви?

— Угу, і я бачив, що вечері тут бувають. Піду з’ясую.

Я дізнався, що можна перекусити сандвічами, тож ми взяли собі по одному, а на додачу — салат.

— Сподіваюся, ваше побачення не передбачало пізньої вечері, — раптом зауважив я.

— Про це не йшлося, та мені й байдуже, — відповіла вона, відкушуючи шматочок.

Вже й прийшла одинадцята година. Я впорався з їжею і напоями, тож справді більше нічого не хотів.

— Принаймні вечір не було змарновано, — мовила вона, зібгавши серветку і відклавши її вбік.

Я роздивлявся її вії — приємне заняття. На ній було мало макіяжу або ж він — дуже блідий. Та це не мало значення. Я вже готовий був простягнути руку, щоб вкрити нею її долоню, але вона випередила мене.

— А що ви планували робити ввечері? — запитав я в неї.

— О, трішки потанцювати, випити кілька келихів, можливо, погуляти під місячним сяйвом. Та інші схожі дурнички.

— Я чув музику в сусідній залі. Може, підемо туди?

— Добре, — погодилася вона. — Чому б і ні?

Коли ми залишали бар, я почув у голові злий шепіт Фіони:

— Мерліне! Якщо ти залишиш намальовану на Козирі місцину, то опинишся поза зоною досяжності для мене.

— Зачекай хвилинку, — відповів я.

— Що? — перепитала Меґан.

— Гм... Я б хотів спершу заскочити до вбиральні, — сказав я на те.

— Непогана ідея. Я також. Зустрінемося в холі за кілька хвилин.

Туалет виявився порожнім, але я про всяк випадок зайшов до кабінки — раптом хтось сюди забреде. Відшукав у колоді Козир Фіони і за кілька секунд зв’язався з тітонькою.

— Послухай, Фі, — сказав я, — очевидно, що ніхто не з’явиться. Але решта вечора обіцяє бути приємною, тож чому б мені не розважитися, якщо вже я тут. Дякую за допомогу. Пізніше я просто повернуся додому.

— Не знаю, — вагалася вона. — Не подобається мені, що ти йдеш кудись із незнайомкою, особливо зважаючи на обставини. Десь навколо тебе досі має чаїтися небезпека.

— Немає тут нічого, — відказав я. — У мене є засіб дізнатися про це, і він не реєструє жодної загрози від цієї жінки. Крім того, я певен, що мав зустрітися тут із чоловіком, але він відмовився від свого плану, коли я перенісся через Козир. Зі мною все буде гаразд.

— Мені це не подобається, — наполягала вона.

— Я дорослий хлопчик. І здатен про себе подбати.

— Сподіваюся. Негайно викликай мене, якщо будуть проблеми.

— Їх не буде. Можеш спокійно лягати спати.

— І зв’яжися зі мною, коли будеш готовим повернутися. Не переймайся, що розбудиш мене. Я хочу особисто доправити тебе додому.

— Згода, так і зроблю. Добраніч.

— Будь обачним.

— Завжди.

— Тоді добраніч.

Вона обірвала зв’язок.

Вже за кілька хвилин ми були на танцполі — слухали музику, кружляли і торкалися одне до одного. Меґ мала схильність вести. Та яка в біса різниця? Я не проти, щоб мене вели. Час від часу я навіть намагався бути обачним, але нічого загрозливішого за гучну музику та раптовий сміх не помітив.

Об одинадцятій тридцять ми перевірили бар. Там було кілька пар, та її кавалера не спостерігалося. А мені ніхто навіть не кивнув. Ми повернулися до танців.

Після опівночі ми знову зазирнули туди — і з таким самим результатом. Зрештою, ми вмостилися в барі й востаннє замовили собі випити.

— Що ж, це було весело, — сказала вона, поклавши руку там, де я міг накрити її своєю долонею. Так я і зробив.

— Точно, — погодився я. — Хотілося б робити це частіше. Але вже завтра я їду.

— Куди прямуєш?

— Назад до центру всесвіту.

— Шкода, — сказала вона. — Тебе кудись підвезти?

Я кивнув.

— Будь-куди, куди прямуєш сама.

Вона усміхнулася й стиснула мою долоню.

— Гаразд, — погодилася вона. — Зайдеш у гості, і я зроблю тобі чашку кави.

Випивши свої напої, ми рушили до парковки, зупиняючись кілька разів по дорозі, щоб поцілуватися. Я навіть знову спробував поводитись обачно, але здавалося, що на парковці єдині люди — ми. Знайшли її автомобіль, маленький охайний червоний кабріолет «Порше» з опущеним верхом.

— Ось і прийшли. Хочеш за кермо? — запитала вона.

— Ні, кермуй ти, а я видивлятимуся вершників без голови.

— Що?

— Сьогодні чудова ніч, а я завжди мріяв про такого водія, як ти.

Ми сіли в машину. За кермом — вона. Звісно ж, їхали швидко. І знову здавалося, буцімто мене вели. Дороги були порожніми, а мене охопило веселе збудження. Я підняв руку і прикликав з Тіні запалену цигарку. Кілька разів затягнувся, а тоді викинув недопалок, коли наше авто пролітало над мостом. Я розглядав сузір’я, з якими зріднився за останні вісім років. Глибоко вдихнув і повільно видихнув. Спробував проаналізувати свої емоції і збагнув, що я — щасливий. Дуже давно не почувався так.

Попереду, за деревами, мерехтів калейдоскоп вогнів. За хвилину ми повернули, і я побачив, що світло лилося з маленького житлового комплексу праворуч від нас. Щойно ми доїхали, моя супутниця сповільнилася і повернула.

Вона припаркувалася на пронумерованому місці, звідки ми рушили обрамленою кущами доріжкою до входу в будівлю. Вона відчинила двері, й ми, проминувши вестибюль, пішли до ліфтів. Дуже швидко піднялися до її квартири, і Меґ справді взялася робити каву.

Я був зовсім не проти. Кава виявилася смачною, і ми разом випили її. Часу ще вдосталь...

Одне поступово перейшло в інше. Трохи згодом ми опинилися в спальні, наш одяг лежав на найближчому стільці, а я вітав себе з тим, що зустріч, заради якої я повернувся, не відбулася. Меґ була теплою, м’якою і ніжною, з красивими формами саме там, де треба. Оксамитові тенета, з медом... аромат її парфумів...

Значно пізніше ми лежали у мирній солодкій млості, на яку я не витрачатиму метафор. Я саме гладив волосся Меґ, коли вона потягнулася, ледь повернула голову й поглянула на мене напівзаплющеними очима.

— Скажи мені дещо, — попросила вона.

— Звісно.

— Як звати твою матір?

Я відчув, як щось колюче прокотилося по моїй спині. Але хотілось подивитися, куди це заведе.

— Дара, — відказав я їй.

— А батька?

— Корвін.

Вона усміхнулася.

— Я так і думала, — мовила вона, — але мала переконатися.

— Можна тепер мені щось запитати? Чи граємо в одні ворота?

— Позбавлю тебе необхідності робити це. Ти хочеш знати, чому я запитала.

— Схоплюєш на льоту.

— Вибач, — сказала вона, поворушивши ногою.

— Я так розумію, що їхні імена щось означають для тебе?

— Ти — Мерлін, — констатувала вона. — Герцог Колвірський і Принц Хаосу.

— Дідько! — гарикнув я. — Здається, у цій Тіні кожна собака мене знає! Ви всі належите до якогось клубу чи що?

— А хто ще знає? — швидко запитала вона, і її очі зненацька розширилися.

— Хлоп на ім’я Люк Рейнард, мрець на ім’я Ден Мартінес, місцевий тип на ім’я Джордж Генсен і, можливо, ще один мрець на ім’я Віктор Мелман... Ці імена тобі про щось говорять?

— Так. Небезпечний — Люк Рейнард. Я привела тебе сюди, аби попередити щодо нього, якщо ти виявишся саме тим.

— Що ти маєш на увазі, коли кажеш «саме тим»?

— Якщо ти виявишся тим, ким ти є — сином Дари.

— То попереджай мене.

— Я вже це зробила. Не довіряй йому.

Я сів і поправив за спиною подушку.

— І що йому потрібно? Моя колекція марок? Дорожні чеки? Можеш пояснити конкретніше?

— Кілька років тому він намагався вбити тебе, і то не раз...

— Що? Як?

— Уперше це було щось із вантажівкою, яка мало тебе не вбила. Наступного року...

— О боже! Ти справді про це знаєш! Назви мені дати, дати його замахів!

— 30 квітня. Завжди 30 квітня.

— Чому? Ти знаєш чому?

— Ні.

— Лайно... Як ти взагалі про це дізналася?

— Я була неподалік і спостерігала.

— А чому ж нічого не зробила?

— Не могла. Я не знала, хто з вас хто.

— Пані, ви мене остаточно заплутали, — сказав я. — Хто ти в біса така, і яка твоя роль у цьому всьому?

— Як і Люк, я не та, ким здаюся, — почала вона.

Раптом у сусідній кімнаті почулося гучне дзижчання.

— О боже! — видихнула вона і зіскочила з ліжка.

Я рушив за нею до передпокою, де вона вже натискала на кнопку біля маленьких ґратів і казала:

— Так?

— Люба, це я, — прозвучало у відповідь. — Я повернувся додому на день раніше. Впусти мене, добре? Я маю купу пакетів.

Гай-гай.

Вона відпустила одну кнопку і натиснула на іншу, а тоді повернулася до мене.

— Чоловік, — сказала вона, затамувавши подих. — Тобі потрібно піти зараз. Будь ласка! Скористайся сходами!

— Але ж ти ще нічого мені не розповіла!

— Я розповіла достатньо. Прошу, не створюй проблем!

— Гаразд, — відказав я і поквапився назад до спальні, де швиденько натягнув штани і встромив ноги в мокасини.

Запхавши шкарпетки і білизну в кишеню штанів, я одягнув сорочку.

— Я дуже незадоволений, — протестував я. — Ти знаєш більше, і мені це потрібно.

— Це все, що тобі потрібно?

Я швидко поцілував її в щоку.

— Не зовсім. Я повернуся, — відказав я.

— Не варто, — заперечила вона. — Все буде не так. Ми зустрінемося знову, в потрібний час.

Я рушив до дверей.

— Це не надто обнадійливо, — зауважив я, відчиняючи їх.

— Усе має бути саме так.

— Побачимо.

Я вискочив у коридор і рушив до дверей під написом «ВИХІД». Збігаючи сходами, я застібнув сорочку і заправив її в штани. Внизу спинився, щоб одягнути шкарпетки. Пригладивши рукою волосся, я прочинив двері у вестибюль.

Нікого не видно. Добре.

Щойно я вийшов з будинку і налаштувався на прогулянку, як переді мною пригальмував чорний «седан». Я почув гудіння склопідйомника і побачив червоний спалах.

— Застрибуй, Мерліне, — пролунав знайомий голос.

— Фіоно!

Я відчинив дверцята і прослизнув усередину. Ми негайно рушили.

— Ну, це вона? — запитала тітонька.

— Що «вона»? — не допетрав я.

— Та, з ким ти мав зустрітися в клубі.

Доки вона не сказала цього, я навіть не обдумував зустрічі під таким кутом.

— Знаєш, — сказав я трохи пізніше, — гадаю, це могла бути саме вона.

Тітка розвернулася на дорозі й поїхала назад у тому напрямку, звідки ми спочатку прибули.

— У яку гру вона грає? — запитала Фіона.

— Я б віддав багато, щоб це дізнатися, — відповів я.

— Розкажи мені про зустріч, — наполягала вона, — і не вагайся, якщо треба поцензурувати певні аспекти.

— Гаразд, — погодився я і переповів головне.

Не встиг я завершити розповіді, як ми повернулися на парковку заміського клубу.

— Чому ми знову тут? — запитав я.

— Це тут я взяла машину. Імовірно, вона належить Білловому другові. Я подумала, що було б люб’язно її повернути.

— Ти скористалася Козирем, який я намалював, щоби пройти сюди через бар? — запитав я, розводячи руками.

— Так, щойно ти пішов танцювати. Я спостерігала за тобою близько години, здебільшого з тераси. А я ж казала тобі бути обачним.

— Вибач, мене зачарували.

— Я забула, що тут не пропонують абсенту. Довелося задовольнятися «Замороженою Маргаритою»[43].

— Вибач і за це. Потім ти завела машину без ключа запалювання і поїхала за нами, щойно ми вийшли?

— Так. Я чекала на її парковці і підтримувала з тобою максимально віддалений контакт через Козир. Якби я відчула небезпеку, то зайшла б по тебе.

— Дякую. Наскільки віддалений?

— Я не вуаєристка, якщо ти про це. Отже, ми дісталися до теперішнього моменту твоєї розповіді.

— Це ще геть не вся історія, а тільки скорочений виклад.

— Вистачить, — перервала вона, — наразі. Поки що мене цікавить тільки один нюанс. У тебе, бува, немає фотографії цього Люка Рейнарда?

— Можливо, — відповів я, простягнувши руку по гаманець. — Так, гадаю, є.

Я витягнув з кишені боксерки і взявся нишпорити далі.

— Принаймні ти не носиш плавок, — зауважила вона.

Тоді я увімкнув верхнє освітлення й витягнув гаманець. Щойно розкрив його, як Фіона нахилилася до мене, поклавши долоню на мою руку. Нарешті я знайшов кольорову пляжну світлину, де, крім нас із Люком, були Джулія та дівчина на ім’я Ґейл — Люк тоді з нею зустрічався.

Я відчув, як тітка міцніше стиснула мою руку і хапливо вдихнула.

— Що трапилося? — запитав я. — Ти знаєш його?

Вона надто швидко похитала головою.

— Ні, ні, — заперечила вона. — Ніколи раніше не бачила.

— З тебе нікудишня брехуха, тітонько. Хто це?

— Я не знаю, — наполягала вона.

— Ну ж бо! Ти мало руку мені не зламала, коли побачила його.

— Не тисни на мене, — застерегла вона.

— Це стосується мого життя.

— Гадаю, це стосується не тільки твого життя.

— Отже?

— Наразі облишмо це питання.

— Боюся, я не можу зробити цього. Мушу наполягати.

Вона повернулася до мене, виставивши між нами обидві руки. З її наманікюрених кінчиків пальців почав куритися дим. У мене на зап’ясті запульсувала Фракір, а це свідчило, що Фіона достатньо розгнівана, аби напасти на мене, якщо до цього дійде.

Я відгородився від неї руками і вирішив пригальмувати.

— Гаразд, вважаймо тему закритою — і нумо додому.

Вона зігнула пальці, і дим зник. Фракір завмерла. Фіона витягнула колоду Козирів із гаманця і дістала карту Амбера.

— Та раніше чи пізніше, але я все одно мушу дізнатися, — додав я.

— Пізніше, — відрубала вона, і перед нами забовванів образ Амбера.

Це у Фіоні мені завжди подобалося: вона ніколи не намагалася приховати своїх почуттів.

Я простягнув руку і вимкнув верхнє освітлення, коли навколо постав Амбер.

8

Гадаю, мої думки на похороні були доволі типовими. Неначе Блум[44] з «Улісса», я пригадував найбуденніші речі про покійного і міркував про поточні справи. Решту часу мозок перебував у вільному блуканні.

На широкій береговій смузі край південного підніжжя Колвіра знаходилася маленька капличка, присвячена Єдинорогу, — одна з кількох, поставлених у місцях, де його бачили. Здавалося, саме це місце найкраще пасувало для проводів Каїна в останню путь, адже він — як і Джерард — якось висловив бажання знайти вічний спочинок в одній із морських печер у підніжжі гори, щоби милуватися водами, які він так довго і часто перетинав. Для нього вже приготували грот, тож після церемонії заплановано ще й процесію з перенесення тіла туди. Ранок був вітряним, туманним і по-морському прохолодним. На воді, пів ліги на захід від нас, бовваніло лише кілька кораблів, які рухалися в порт чи з нього.

Гадаю, саме Рендом мав би головувати на церемонії, адже королівський скіпетр автоматично робив його й головним священником, але він, прочитавши перший і заключний абзаци про Відхід Принців із Книги Єдинорога, передав свої повноваження Джерарду, бо з усієї нашої родини Каїн мав найкращі стосунки саме з ним. Глибокий голос дядька, який зачитував довгі уривки про море й плинність, виповнив маленьку кам’яну будівлю. Казали, що Дворкін сам написав книгу, коли ще був здоровим, і що ті довгі уривки — промовлені самим Єдинорогом. Не знаю. Мене там не було. Кажуть також, що всі ми пішли від Дворкіна та Єдинорога, хоча це викликає в голові трохи незвичні образи. Але походження будь-чого завжди тоне у міфі. Хто знає? Мене там не було.

— «І все повертається в море»[45], — читав Джерард. Я роззирнувся. Окрім членів родини, на похорон прийшло сорок чи п’ятдесят осіб: здебільшого міська знать, кілька торгівців, до яких Каїн ставився доброзичливо, представники королівств із кількох прилеглих Тіней, де Каїн бував у ділових та особистих справах, і, звісно ж, Вінта Бейль. Білл також висловив бажання бути присутнім, тож стояв ліворуч від мене. Мартін — праворуч. Ні Фіони, ні Блейза не було. Блейз поскаржився на поранення і вибачився, що не зможе відвідати церемонії. Фіона просто ж зникла. Зранку Рендом не зміг встановити її місцеперебування.

Джуліан вийшов просто посеред церемонії, щоб проконтролювати вартових, яких виставив уздовж дороги, бо хтось зауважив, що можливий убивця може мати гарний улов — так багато з нас зібралося в одному місці. Тому Джуліанових лісників, озброєних короткими мечами, кинджалами, луками або списами, поставили навколо у стратегічних місцях — і час від часу ми чули гавкіт одного з його пекельних псів, на який миттєво відповідали інші. Було щось жаске і трагічне в тому витті — хвилі, що б’ються одна об одну, стугоніння вітру й думки про неминучу смерть. «Куди ж поділася Фіона?» — міркував я. Боїться пастки? Чи це пов’язано з подіями минулої ночі? І Бенедикт... він надіслав співчуття і вітання, але згадав про термінові справи, через які не встигне прибути вчасно. Левелла просто не прийшла, та й через Козир до неї годі було достукатися. Флора стояла попереду і трохи ліворуч від мене, знаючи, що темні кольори також їй личать. Можливо, я несправедливий до неї. Не знаю. Але вона, здається, більше метушилася, ніж споглядала.

Наприкінці церемонії ми вийшли з каплички і скорботною процесією рушили за чотирма моряками, що несли Каїнову труну, до печери і саркофага. Частина Джуліанового загону оточила нас і рухалася поруч як озброєний супровід.

Доки ми йшли, Білл ледь штовхнув мене ліктем і вказав угору, на Колвір. Я поглянув туди й зауважив убрану в чорний плащ з каптуром постать, що стояла на виступі в тіні скелі. Білл нахилився дуже близько, тож я зміг почути його попри гру сопілок і струнного оркестру.

— А той тип — також частина церемонії? — поцікавився старий адвокат.

— Якщо й так, то ця частина мені невідома, — відповів я.

Я вийшов з колони і рушив уперед. Десь за хвилину ми мали проходити просто під тією постаттю.

Наздогнавши Рендома, я поклав руку йому на плече. Коли дядько озирнувся, я вказав угору. Він зупинився й, примружившись, почав вдивлятися туди.

Його правиця піднялася до грудей, де висів Камінь Правосуддя, — дядько вдягав його на більшість офіційних заходів. Тієї ж миті здійнялися вітри.

— Спиніться! — закричав Рендом. — Зупиніть процесію! Усі лишайтеся на місці!

Таємнича постать ворухнулася й повернула голову, неначе хотіла поглянути на Рендома. У небі над Колвіром хмари з’єдналися і почали рости, неначе при комбінованих зйомках. З-під Рендомової долоні лилося й вібрувало червоне світло.

Раптом постать зиркнула вгору, а її рука майнула під плащ, звідки швидким, квапливим рухом повернулася знову. Крихітний чорний предмет завис у повітрі, а тоді посунув униз.

— Усі на землю! — закричав Джерард.

Ми всі впали на землю. Тільки Рендом не ворухнувся. Він стояв і дивився, як з хмари з’явилася блискавка, сяйнувши над скелею.

За нею прогримів грім — практично водночас із вибухом над головою. Відстань була завеликою, тож бомба вибухнула ще до того, як досягла нас, — але вона, цілком імовірно, влучила б у ціль, якби ми рухалися далі і пройшли під тим виступом, бо тоді нападник скинув би її просто на нас. Коли вогники перед очима зникли, я знову зиркнув на скелю. Темна постать зникла.

— Ти дістав його? — запитав я в Рендома.

Він знизав плечима, опускаючи руку. Камінь більше не пульсував.

— Усі підводьтеся! — вигукнув він. — Продовжуймо похорон!

Так ми і зробили. Оскільки жодних інцидентів більше не було, церемонія завершилася так, як і планувалося.

Коли труну опускали в печеру, мої думки, як і, певно, думки всіх інших, уже гралися в улюблені родинні ігри. Чи може бути нападником хтось із відсутніх родичів? А якщо й так, то хто? Які мотиви штовхали їх на такі дії? Де вони тепер? А якими були їхні алібі? Чи могли вони утворити коаліцію? А може, це чужинець? Коли й так, то як він отримав доступ до місцевого арсеналу з вибухівкою? Чи, може, то завезена штукенція? Чи міг хтось із місцевих віднайти потрібну формулу? Якщо то був чужинець, які в нього мотиви і звідки він сам? Чи міг хтось із нас привести найманого вбивцю? Навіщо?

Доки ми низкою проходили повз печеру, я мимовільно думав про Каїна — але не як про окрему особистість, а як про частину загальної мозаїки. Я не дуже добре його знав. Але інші мені розповідали, що він видавався не найдоброзичливішою людиною. Був цинічним і впертим, а ще доволі жорстоким. За довгі роки він набув собі чимало ворогів і, схоже, навіть пишався цим. До мене він ставився непогано, але наші інтереси ніколи не перетиналися. Тож я не мав до нього таких глибоких почуттів, як до більшості родичів. Джуліан був такої самої породи, але зовні видавався привітнішим. От тільки ніхто не знав напевно, що ховалося під тією зовнішністю. Каїне... Хотілося б мені краще знати тебе. Я певен, що твоя смерть послаблює мене, хоча досі не можу навіть збагнути, як саме.

Коли все скінчилося і ми поверталися до палацу, де на нас чекали напої та наїдки, я міркував — уже не вперше, — як мої проблеми пов’язані з клопотами інших: я певен, що зв’язок між цим усім існував. На дрібні збіги я не зважаю, а ось у великі — не вірю.

А Меґ Девлін? Чи знала вона щось і про ці справи? Таке видавалося цілком імовірним. Чоловік чи не чоловік, вирішив я, а ми мусимо побачитися. І скоро.

Пізніше, поміж гамору розмов і дзенькоту столових приборів у великій обідній залі, одна примарна імовірність спала мені на думку, тож я вирішив негайно її перевірити. Попрощавшись із холодною, але привабливою Вінтою Бейль, третьою донькою когось із дрібної знаті та, очевидно, останньою коханкою Каїна, я пробрався в дальній кінець зали до маленького гурту людей, що оточував Рендома. Постояв там кілька хвилин, міркуючи, як би втрутитися, аж раптом дядько побачив мене. Він одразу ж, вибачаючись, попрощався з іншими, наблизився і схопив мене за рукав.

— Мерліне, — сказав король, — зараз у мене обмаль часу, але я хочу, щоб ти знав: я не вважаю нашу розмову завершеною. Я б хотів знову зустрітися з тобою пізніше, після обіду або ввечері — щойно я звільнюся. Тож не тікай нікуди, доки ми не поговоримо, гаразд?

Я кивнув.

— Малесеньке запитання, — сказав я, коли він уже почав повертатися до інших.

— Кажи.

— Чи мешкає зараз хтось із амберитів у Тіні Земля, яку я щойно залишив? Може, якісь агенти?

Він похитав головою.

— У мене там нікого нема, і не думаю, що в когось іншого є. Я маю кілька знайомих у різних місцях, але всі вони місцеві — як Білл.

Його очі звузилися.

— Щось іще трапилося? — врешті запитав він.

Я знову кивнув.

— Серйозне?

— Можливо.

— Якби ж тільки я мав удосталь часу, щоб вислухати, але наразі можу лише відкласти все до нашої пізнішої розмови.

— Розумію.

— Я відряджу когось по тебе, — сказав він і повернувся до співрозмовників.

Відповідь Рендома нівелювала єдине ймовірне пояснення появи Меґ Девлін. А крім того, вона перекреслила для мене перспективу навідати цю жінку, щойно я зможу полишити родинні збори.

Нічого не залишалося, як втішатися ще однією тарілкою з їжею. Трохи згодом до зали увійшла Флора, поглянула на всі групки людей, а тоді пройшла повз них і сіла на крісло біля вікна поруч зі мною.

— Поговорити з Рендомом без попереднього запису зараз неможливо, — зауважила вона.

— Маєш рацію, — відповів я. — Тобі принести щось попоїсти чи попити?

— Не зараз. Але ти, можливо, здатен допомогти. Ти ж чаклун.

Початок мені не сподобався, але я все одно перепитав:

— Щось трапилося?

— Я пішла до Блейзових покоїв, щоб дізнатися, чи не хоче він спуститися і приєднатися до нас. Але він зник.

— А хіба двері не були зачиненими? Більшість місцевих мешканців за таким стежить.

— Звісно, зачинені зсередини. А отже, він перенісся через Козир. Коли він не відповідав, я зламала двері — на його життя і так уже здійснювали замах.

— І чого ж ти хочеш від чаклуна?

— Ти можеш його відстежити?

— Козирі не лишають слідів, — відказав я. — Але навіть якби я міг його відстежити, то не певен, що дійсно шукав би. Він знає, що робить, і зараз, очевидно, хоче побути на самоті.

— А що як він причетний? Вони з Каїном були по різний бік барикад у минулому.

— Якщо він причетний до чогось небезпечного для решти з нас, то ти б мала радіти, що він пішов.

— То ти не можеш допомогти — чи не хочеш?

Я кивнув.

— Гадаю, і те, й інше. Рішення про його пошуки має іти від Рендома, чи не так?

— Можливо.

— Тож пропоную тримати це все при собі, поки не поговориш із Рендомом. Нема потреби сіяти між нами безпідставні підозри. Або, якщо хочеш, я можу сказати. Трохи пізніше якраз маю з ним поговорити.

— Про що?

Ось тобі й на.

— Ще не знаю, — спробував ухилитися я. — Він хоче щось розповісти чи запитати.

Флора уважно поглянула на мене.

— А ми з тобою так ще й не поговорили, — нарешті сказала вона.

— Здається, саме це ми зараз і робимо.

— Гаразд. Може, розкажеш мені про свої негаразди в одній із моїх улюблених Тіней?

— Чом би й ні? — погодився я і взявся знову переказувати ту кляту історію. Втішало лиш те, що тепер уже востаннє: щойно Флора про все дізнається, інші також знатимуть подробиці.

Флора нічого цікавого не сказала щодо моїх пригод — принаймні жодною корисною інформацією вона не поділилася. Ми трішки потеревенили — обговорили місцеві плітки, — і вона нарешті вирішила роздобути собі щось поїсти. Тітонька рушила в напрямку наїдків і не повернулася.

Я ще трохи потеревенив з іншими — про Каїна і про батька. Нічого, чого б я ще не знав, почути не вдалося. Мене познайомили з багатьма новими людьми. Я запам’ятовував купу імен і ступенів спорідненості гостей, оскільки нічого цікавішого вигадати не міг.

Я не випускав Рендома з поля зору, і коли трапеза нарешті скінчилася, примудрився вийти з зали водночас із ним.

— Пізніше, — кинув дядько, коли ми виходили, а тоді продовжив розмову зі своїми супутниками.

Тож я повернувся до своїх покоїв і простягнувся на ліжку. Коли ситуація розвивається так стрімко, відпочиваєш, коли тільки можеш.

Невдовзі я заснув і бачив сни...

Я блукав мальовничим парком за палацом. Зі мною був хтось іще, але я не знав, хто саме. Здавалося, що це не має значення. Я почув знайоме виття. Раптом неподалік щось загарчало. Роззирнувшись, я нічого не зауважив, але раптом їх стало аж троє — троє величезних, схожих на собак, почвар, подібних до тієї, яку я вбив у квартирі Джулії. Вони мчали до мене через сад. Виття тривало, але воно лунало не від псів. Наближаючись до мене, ті обмежилися гарчанням і пусканням слини. Я одразу ж зрозумів, що це сон, і то такий, який я бачив уже декілька разів, встигаючи забувати його щоразу перед пробудженням.

Але усвідомлення того, що все навколо — тільки сон, жодним чином не зменшувало загрози, яку випромінювали собаки, кинувшись до мене. Усіх трьох оточувало своєрідне світло — бліде і розсіяне. Коли я дивився повз них, крізь світляні німби, то бачив не сад, а ліс. А коли потвори наблизилися і стрибнули, щоб напасти, то здалося, що вони вдарилися об скляну стіну. Вони гепнулися, підвелися, знову скочили на мене — і знову їх відкинуло. Вони стрибали, гарчали, скімлили — і починали спочатку. Неначе я стояв під скляним ковпаком чи посередині магічного кола. Вони не могли дістатися до мене. А тоді виття посилилося й наблизилося, а тварини втратили до мене цікавість.

— Ого! — тільки й зміг сказати Рендом. — Ти дещо винен мені за те, що я витягнув тебе з нічного жахіття.

Я прокинувся на ліжку. За вікном панувала темрява. Тоді я збагнув, що Рендом викликав мене через Козир і під’єднався до мого сну, коли ми встановили контакт.

Я позіхнув і сказав подумки: «Дякую».

— Прокидайся вже і поговорімо, — сказав він.

— Так. Де ти?

— Внизу. У маленькій вітальні на південь від головної зали. П’ю каву. Кімната у нашому розпорядженні.

— Зустрінемося о п’ятій.

— Домовилися.

Рендом потьмянів. Я сів, звісив ноги з краю ліжка і встав. Пройшовся спальнею до вікна і прочинив його навстіж. Удихнув свіже повітря осіннього вечора. Весна в Тіні Земля та осінь в Амбері — мої улюблені пори року. Мені мало відлягти від серця й полегшати. Натомість — ось така нічна химера, шлейф сну — на мить мені здалося, що я почув останню ноту моторошного виття. Здригнувшись, я зачинив вікно. Наші сни надто сильно чіпляються до нас.

Я спустився до потрібної кімнати і вмостився на один із диванів. Рендом дав мені час випити пів чашки кави, а тоді мовив:

— Розкажи мені про Колесо-Привид.

— Це своєрідний парафізичний прилад для стеження і водночас бібліотека.

Рендом відставив свою чашку і схилив голову набік.

— Можеш уточнити?

— Спробую. Робота з комп’ютерами підштовхнула мене до міркувань про те, що базові принципи обробки даних можна застосувати для отримання цікавих результатів у місці, де самі по собі обчислювальні механізми не функціонуватимуть, — почав я. — Інакше кажучи, я мусив знайти тіньове середовище, де самі операції лишатимуться практично незмінними, проте матеріальне втілення, усі зовнішні прилади, методи програмування та енергоносії матимуть іншу природу.

— Ох, Мерліне, — перервав мене Рендом. — Ти мене вже заплутав.

— Я розробив і побудував пристрій для обробки даних у Тіні, де жоден інший комп’ютер не функціонуватиме, — відповів я, — бо використав інші матеріали, абсолютно новий дизайн та інше джерело енергії. Також я обрав місце, де панують інакші закони фізики, тож мій прилад може діяти в чужій для нас системі координат. Я зміг написати програми, які б не працювали в Тіні Земля, де я мешкав. Гадаю, мені вдалося створити унікальний артефакт. Я назвав його Колесом-Привидом через певні аспекти зовнішнього вигляду.

— А ще це прилад для спостереження і бібліотека. Що ти маєш на увазі?

— Колесо-Привид перегортає Тінь, наче сторінки книжки або ж колоду карт, — відказав я. — Запрограмуй його на стеження за будь-чим — і воно наглядатиме за вибраним об’єктом. Я планував зробити з нього сюрприз. Приладом можна скористатися, щоб з’ясувати, чи не мобілізується хтось із наших потенційних ворогів або щоб простежити рух Тіньової бурі чи...

— Зачекай-но хвильку, — сказав він, піднявши руку. — Як? Як комп’ютер перегортає Тіні? На основі чого він працює?

— По суті, — почав пояснювати я, — він за мить створює еквіваленти багатьох Козирів, а тоді...

— Стоп. Пригальмуй. Як можна написати програму для створення Козирів? Я гадав, що їх може намалювати тільки людина, яка пройшла ініціацію Лабіринтом або Лоґрусом.

— У нашому випадку, — відказав я, — сама машина належить до такого класу магічних об’єктів, як татів клинок, Ґрейсвандір. Я включив у дизайн певні елементи Лабіринту.

— І ти хотів здивувати нас цим?

— Так, щойно завершу його.

— А коли це трапиться?

— Не певен. Колесо-Привид має накопичити певну суму даних, перш ніж його програми запрацюють на повну. Я наказав йому почати роботу не так давно, а останнім часом не мав змоги оцінити успіхи.

Рендом налив собі ще кави і зробив ковток.

— Не розумію, як це зможе зекономити час і зусилля, — зауважив він трохи пізніше. — Скажімо, мене цікавить щось у Тіні. Я іду туди й досліджую питання — або ж посилаю когось іншого. А тепер, скажімо, я хочу натомість скористатися цією штукою, щоб усе з’ясувати. Мені все одно потрібно витрачати час на те, щоб дійти туди, де ти її поставив.

— Ні, — відказав я. — Ти викликаєш дистанційний термінал.

— Викликаєш? Термінал?

— Саме так.

Я витягнув з футляра амберські Козирі й дістав один з самого низу. На ньому було зображено срібне колесо на темному тлі. Я передав його Рендому, і той узявся розглядати карту.

— А як ним користуватися? — запитав Рендом.

— Так само, як іншими. Хочеш викликати Колесо-Привид до себе?

— Ні, зроби це сам, — відказав король. — А я подивлюся.

— Чудово, — погодився я. — Але оскільки я лишень нещодавно відрядив його в Тіні накопичувати дані, воно досі мало що знає, а тому не дуже корисне.

— Я не хочу допитувати його — лише подивитися.

Я підняв карту і дивився на неї внутрішнім оком. За кілька секунд зв’язок встановився. Я покликав комп’ютер до себе.

Долинуло легке потріскування, а повітря іонізувалося, коли осяйне колесо, що сягало в діаметрі восьми футів[46], матеріалізувалося переді мною.

— Зменшити розмір терміналу, — наказав я.

Колесо стиснулося до третини свого початкового розміру, і я наказав йому зафіксуватися в цьому стані. Воно було схоже на бліду раму для картини, в якій витанцьовували іскри. Якщо дивитися крізь колесо, то простір кімнати постійно вкривався брижами.

Рендом потягнувся рукою.

— Не роби цього, — відказав я. — Тебе може вдарити струмом. Я досі ще не зробив його повністю безпечним.

— Воно може передавати енергію?

— Чому б і ні. Нічого особливого.

— Якби ти наказав передавати енергію?..

— О, так. Воно мусить передавати енергію сюди, аби підтримувати термінал, а також транслювати її через Тінь, щоб керувати сканерами.

— Я маю на увазі, чи може машина передати заряд сюди?

— Якби я наказав накопичити енергію і передати її, то так.

— Чи є обмеження по відстані?

— Будь-куди, доки може сягнути термінал.

— А скільки це?

— У теорії, в межах цілої планети. Але...

— Припустімо, ти наказав з’явитися терміналу біля якоїсь людини, створити великий заряд і вдарити ним по людині. Чи здатне Колесо-Привид вбити струмом?

— Гадаю, так, — сказав я. — Не бачу перешкод. Але це не є метою...

— Мерліне, твій сюрприз — і справді сюрприз. Однак я дуже сумніваюся, що мені це до вподоби.

— Машина безпечна, — пояснив я. — Ніхто не знає, де вона розташована. Ніхто туди не ходить. У мене тільки один такий Козир. Більше ніхто не може зв’язатися з моїм комп’ютером. Я планував зробити ще одну карту, тільки для тебе, і показати, як користуватися машиною, коли вона буде готова.

— Мені потрібно поміркувати про це...

— Привиде, скільки тіньових бур відбувається зараз серед п’яти тисяч тіньових запон?

З кола долинуло слово:

— Сімнадцять.

— Звучить, як...

— Я дав Привиду свій голос, — пояснив я. — Привиде, покажи зображення найбільшої з них.

Колесо виповнила сцена хаотичного гніву.

— Дещо інше спало мені на думку, — зауважив Рендом. — Чи може комп’ютер переносити речі?

— Звісно, як звичайний Козир.

— А початковий розмір колеса — максимальний?

— Ні, його можна суттєво збільшити, якщо хочеш. Або зменшити.

— Не хочу. Але припустімо, ти збільшив його — і наказав перенести бурю або настільки велику її частину, наскільки це буде можливо.

— Отакої! Не знаю. Привид спробував би. Найімовірніше, це скидалося б на відкриття велетенського вікна туди.

— Мерліне, вимкни його. Це небезпечно.

— Як я вже казав, ніхто, крім мене, не знає, де він розташований, а єдиний спосіб дістатися туди...

— Знаю, знаю. Скажи, а хто-небудь може дістатися туди з правильним Козирем або просто випадково натрапивши на те місце?

— Ну, так. Я не переймався кодами безпеки через його недоступність.

— Та штука може бути неймовірною зброєю, малий. Вимкни Привида. Просто зараз.

— Не можу.

— Що ти маєш на увазі?

— Неможливо стерти його пам’ять чи вимкнути живлення через дистанційний термінал. Мені довелося б самостійно вирушити до місця його перебування, аби зробити це.

— Тоді я хотів би, щоб ти так і вчинив. Вимкни його, доки не встановиш більшої гарантії безпеки. І навіть тоді — поживемо-побачимо. Не вірю я в такі сили. Не тоді, коли я не знаю, як від них захищатися. Машина може вдарити без попередження. І про що ти взагалі думав, коли конструював її?

— Про обробку даних. Слухай, ми єдині, хто...

— Завжди існує імовірність, що хтось пронюхає про машину і знайде спосіб дістатися до неї. Знаю, знаю, ти обожнюєш своє творіння — і я ціную твої шляхетні наміри. Але машина має зникнути.

— Я ж нічим не образив тебе, — промовило Колесо моїм голосом.

Рендом здивовано зиркнув на Привида, потім на мене, потім знову на Привида.

— Гм... Не в тому справа, — звернувся він до комп’ютера. — Я переймаюся через твій потенціал. Мерліне, вимкни термінал!

— Завершити трансляцію, — наказав я. — Прибрати термінал.

Колесо завагалося на мить, а тоді зникло.

— Чи передбачав ти такий коментар від свого творіння? — запитав Рендом.

— Ні. Я здивувався.

— Починаю не любити сюрпризів. Можливо, тіньове середовище делікатно змінює твій винахід. Моє бажання тобі відоме. Згорни поки цей проект.

Я похилив голову.

— Як накажете, сер.

— Вимкни його. І не вдавай мученика. Просто зроби це.

— Я досі вважаю, що все вирішить упровадження кількох заходів безпеки. Нема жодної причини нищити весь проект.

— Якби ситуація була спокійнішою, — відказав він, — то я, можливо, і погодився б з тобою. Але на нас просто зараз і так сиплеться забагато всілякого лайна, усі ці снайпери, терористи і розказані тобою штуки. Мені не треба зайвого клопоту.

Я звівся на ноги.

— Гаразд. Дякую за каву, — відказав я. — Я повідомлю тобі, коли все буде зроблено.

Він кивнув.

— Добраніч, Мерліне.

— Добраніч.

Виходячи з великого вестибюля, я побачив вбраного в зелене Джуліана. Він розмовляв з двома своїми людьми. На підлозі між ними лежала велика вбита тварина. Я зупинився і поглянув. То був один із тих клятих псів, які нещодавно наснилися мені, — як у квартирі Джулії.

Я підійшов.

— Привіт, Джуліане. Що це? — запитав я, вказуючи на здобич.

Він похитав головою.

— Не знаю. Але мої цербери щойно вбили трьох таких в Ардені. Я переніс через Козир цих хлопців і одну з туш, щоб показати Рендому. Ти не знаєш, де він?

Я вказав великим пальцем через плече:

— У вітальні.

Джуліан рушив у тому напрямку. Я підійшов ближче і копнув тварину. Чи варто мені повернутися назад і розповісти Рендому, що я вже таких бачив?

А грець із ним, з тим дядьком, вирішив я. Гадки не маю, чому ця інформація мала б бути життєво необхідною для нього.

Я повернувся до своїх покоїв, умився й переодягнувся. Тоді заскочив на кухню й наповнив рюкзак їжею. Бажання з кимось попрощатися в мене не виникло, тож я просто рушив до заднього ходу і спустився великими сходами в сад.

Темно. Зоряно. Прохолодно. Коли я підійшов до місця, де уві сні з’явилися пси, мене пройняв раптовий холод. Ні виття, ні гарчання. Нічого. Я проминув ту ділянку і помандрував далі з доглянутих територій до місця, де кілька стежин вели до природніших ландшафтів. Я ступив на другу доріжку зліва. Вона була трішки довшою за іншу, яку я теж міг обрати і на яку в будь-якому разі потім вийду, але крокувати нею було легше, а мені цієї ночі дуже бракувало легкості. Я досі не звик до аномалій іншої стежини.

Майже з годину я піднімався на гребінь Колвіра, а тоді натрапив на узвіз, якого саме й шукав. Там спинився, ковтнув води і кілька хвилин відпочив, перш ніж починати спуск.

На Колвірі дуже складно йти крізь Тінь. Необхідно встановити певну відстань між собою та Амбером, аби правильно маніпулювати нею. Тож наразі я міг тільки йти — і це мене влаштовувало, адже то була гарна ніч для прогулянок.

Я вже здолав частину дороги, коли в небі сяйнув місяць, здіймаючись над гребенем Колвіра і проливаючи світло на звивисту доріжку. Після цього я пришвидшив крок. Хотілося спуститися з гори до світанку.

Я гнівався на Рендома, адже він навіть не дав мені шансу захистити свою роботу. Я ще не був готовий розповідати йому про все. Якби не похорон Каїна, я б не повернувся до Амбера, доки не довів би свого комп’ютера до пуття. Я навіть не збирався згадувати про Колесо-Привид, якби воно не фігурувало в таємниці, що огорнула мою історію, і якби Рендом не захотів дізнатися про нього, аби мати уявлення про все. Ну гаразд. Йому не сподобалося побачене, але й демонстрація була завчасною. Якщо я тепер вимкну його, як наказав Рендом, то зруйную значну частину роботи, що саме зараз здійснювалася. Колесо-Привид досі сканувало Тінь і займалося самоосвітою. У будь-якому разі я погляну на нього, оціню прогрес і виправлю очевидні вади, що закралися в систему.

Доки я міркував про це, стежина стала крутішою і повернула на західний схил Колвіра. Рендом же не наказав мені буквально знищити все, що комп’ютер устиг накопичити. Він просто сказав мені вимкнути його. Обравши саме таку, приємнішу для мене, точку зору, я вирішив, що можу сам обирати заходи, яких вживатиму. Отже, я мав поле для маневрів: спершу все добре перевірю, проаналізую системні функції й програми, аж поки не переконаюся, що мене все влаштовує. Я зможу закріпити результат і надати змінам постійного статусу, перш ніж вимкну комп’ютер. Якщо так, то нічого не втратиться: пам’ять лишиться неушкодженою, аж доки не настане час знову відновлювати функціонування.

Можливо...

А що як я доведу машину до досконалості, додам кілька — непотрібних, на мою думку — заходів безпеки, щоби Рендом втішився? А тоді, міркував я, зв’яжуся з Рендомом, покажу йому, що зробив, і запитаю, чи задоволений він. Якщо ні, вимкнути комп’ютер я завжди встигну. Але ж він, можливо, передумає. Варто про це помізкувати...

Я програвав у голові уявні розмови з Рендомом, аж доки місяць не опинився ліворуч від мене. Я вже здолав половину спуску з Колвіра, і йти ставало дедалі легше. Відчував, як послаблюється сила Лабіринту.

По дорозі вниз я спинявся ще кілька разів, щоб ковтнути води й з’їсти сандвіч. Чим більше я про це думав, тим більше відчував, що Рендом тільки розлютиться, якщо я продовжуватиму гнути свою лінію, і, можливо, навіть не вислухає мене до кінця. З іншого боку, я також гнівався.

Та на мене чекала довга подорож з кількома переходами навпростець. Удосталь часу, аби все обмізкувати.

Коли я перетнув останній скелястий схил і підійшов до широкого шляху, який вів на північ від підніжжя Колвіра, небо розвиднілося. Я вдивлявся в ряд дерев, що перетинали шлях. Це був великий і знайомий орієнтир...

Сліпучий спалах, що його супроводжувало шипіння, та громовий удар, подібний до вибуху бомби, — і вже дерево, розташоване за сотню метрів від мене, розщепилося навпіл. Я підняв руки, щоб захиститися від блискавки, але у вухах ще кілька секунд стояв тріск дерева та відлуння вибуху.

Тоді пролунав голос:

— Повертайся!

Я подумав, що звертаються все ж таки до мене.

— Може, обговоримо все? — поцікавився я.

Відповіді не було.

Я причаївся на пологому схилі край стежини, а тоді поповз уздовж неї кілька метрів, аби дістатися до кращого укриття. Я прислухався й уважно роззирався довкола, сподіваючись, що той, хто б не завдав того удару, все ж таки видасть своє місцезнаходження.

Нічого не відбувалося, але я витратив пів хвилини на спостереження за гаєм і частиною схилу, яким спустився. Цей ракурс трохи надихнув мене.

Я викликав образ Лоґрусу, і дві його лінії стали моїми руками. Тоді я простягнув їх — не крізь Тінь, а вгору по схилу — туди, де чималий валун лежав на купі інших.

Міцно вчепившись у нього, я потягнув. Він був надто важким, аби легенько впасти, тому я почав розгойдувати його. Спершу повільно. Зрештою я сягнув переломної точки — і каменюка впала. Вона гепнулася, розпочавши невеликий каменепад. Я потягнув далі, скидаючи одні камінці й розхитуючи інші. Кілька великих каменів покотилося. Лінія розлому відступила, коли вони падали на її край у найкрутіших місцях. Цілий пласт каменю почав сповзати зі стогоном і тріском.

Тягнучи далі, я відчував вібрацію ґрунту. Я й не передбачав, що запущу такий видовищний процес. Уламки скель гойдалися, ковзали й летіли в гай. На моїх очах дерева згиналися, а частина з них падала. До вух долинав тріск, свист і гуркіт.

Я не послаблював тиску ще з пів хвилини після закінчення. У повітря здійнялося багато пилу, а половину гаю було повалено. Тоді я звівся на ноги; з лівої руки звисала Фракір. Я попрямував до гаю.

Ретельно все обдивившись, я нікого там не побачив. Тоді видерся на стовбур поваленого дерева.

— Повторюю, чи не хотів би ти обговорити це? — вигукнув я.

Жодної відповіді.

— Гаразд, нехай так і буде, — відказав я і попрямував на північ, в Арден.

Мандруючи прадавнім лісом, я час від часу чув іржання коней. Та навіть якщо мене і переслідували, то вершники зовсім не виявляли бажання наблизитися. Найімовірніше, я проходив повз один із Джуліанових патрулів.

А втім, це не мало значення. Невдовзі я вийшов на потрібну стежину і взявся вносити дрібні корективи, які мали відвести мене все далі й далі від Амбера.

Світліша Тінь — жовта, а не коричнева, — трохи нижчі дерева... Менше просвітів у листяному шатрі... Спів незвичайної пташки, дивний гриб...

Поступово характер лісу змінювався, а чим далі я перебував від Амбера, тим легше було здійснювати переходи.

Час від часу мені траплялися сонячні галявинки. Небо стало блідо-синім. Усі дерева були зеленими, більшість із них — ще зовсім молоді деревця...

Я перейшов на біг.

З’явилося багато хмар, а нерівний ґрунт ставав твердішим і сухішим...

На спуску я прискорився. Усюди буяли трави. Тепер дерева, розділені на купки, скидалися на острівці у плинному морі блідих трав. Охопивши поглядом широкі простори, я зауважив мінливу, перлисту завісу праворуч — дощ.

До мене долинав гуркіт грому, хоча мій шлях і надалі осявало сонце. Я глибоко вдихнув чистого, вологого повітря і знову побіг.

Трава пожухла, ґрунт потріскався, небо почорніло... Вода текла каньйонами і пересохлими річищами... Потоки лилися з небес на кам’янисту землю.

Я почав ковзати, лаючись щоразу, коли доводилося підводитися, і кляв себе за надмірну любов до міжтіньових пересувань.

Хмари розділилися, наче театральна завіса, відкривши погляду жовте, аж лимонне, сонце, яке лило тепло і світло з помаранчево-рожевих небес. Грім змовк посеред ноти, здійнявся вітер...

Я піднімався схилом пагорба й поглянув униз на зруйноване селище. Давно залишене, воно частково поросло зеленню, і дивні пагорби височіли вздовж руйновищ центральної вулиці.

Я пройшов по вулиці під аспідного кольору небом, а тоді повільно рушив через льодовий став, під кригою якого виднілися обличчя замерзлих людей, і очі їхні сліпо дивилися навсібіч...

Посмуговане сажею небо різко контрастувало з утрамбованим снігом. Важко дихаючи, я увійшов до скелетоподібного лісу, в якому птахи примерзли до гілок, — справжній офорт.

З’їжджаю схилом униз, кочуся і ковзаю у відлигу та весну... Знову світ навколо мене заворушився... Брудна земля й острівки зелені... Дивні машини на далекій автостраді...

Звалище, сморід, патьоки, іржа, тління... Прокладаю собі шлях крізь акри завалів... Метушаться щури...

Геть... Швидше перескакую між Тінями, важче дихаю... Небокрай під ковпаком зі смогу... Дельта ріки... Морське узбережжя... Золоті стовпи вздовж ріки... Коричневі трави під зеленим небом...

Сповільнююся... Кочуся травами до рік і озер... Сповільнююся... Бриз і трава, приморські краї... Витираю чоло рукавом... Вдихаю повітря... Тепер іду...

Через поле я ішов нормальним кроком, узявши за правило відпочивати у спокійній місцині на кшталт цієї, де я чудово можу бачити на далеку відстань. Коли я проходив крізь трави, тихо підсвистував вітер. У найближчому озері хлюпотіла вода глибокої лаймової барви. Солодко пахло повітря.

На мить мені здалося, що я помітив краєм ока світляний спалах праворуч, проте коли поглянув туди, то не побачив нічого незвичайного. Трохи пізніше я вже не сумнівався, що чую в далині стукіт копит. Але я знову нічого не побачив. З Тінями завжди така проблема — ти ніколи не знаєш, що тут природне, а тому гадки не маєш, що варто шукати.

І лише за кілька хвилин я спершу дещо внюхав, а вже потім побачив.

Дим.

Наступної миті там здійнялося полум’я. Вогняна стіна стала мені поперек дороги.

І знову пролунав голос:

— Я ж казав тобі повертатися!

По той бік полум’я здійнявся вітер, штовхаючи його до мене. Я повернувся, щоб рушити в іншому напрямку, але зауважив, що вогонь уже охоплює мене з усіх флангів. Для пересування між Тінями необхідне специфічне налаштування свідомості. Гуляючи полем, я втратив подібне зосередження, і не був певен, що встигну його повернути.

Тому просто кинувся навтьоки.

Полум’яна стіна заокруглювалася навколо мене, неначе окреслювала величезне коло. Однак я не спинявся, щоби помилуватися геометричною точністю об’єкта, адже вже відчував жар і бачив, як густішає дим.

Крізь потріскування вогню мені досі здавалося, що я чую удари копит. Мої очі сльозилися, а димова завіса погіршувала зір. І знову я не помітив ні найменшого знаку людини, яка захопила мене у цій пастці.

Тепер — жодних сумнівів не лишалося — земля дрижала від швидкого наближення великої копитної істоти. Полум’я здійнялося ще вище, а коло почало стискатися.

Я саме міркував про те, що ж це за нова загроза наближається, коли крізь проріз у вогненній стіні в коло скочив кінь з вершником на спині. Вершник потягнув на себе віжки, але гнідий скакун не дуже тішився від близького вогню, тому щирився, кусав вудила й кілька разів намагався задкувати.

— Хутко! Стрибай за спину! — вигукнув вершник, і я поквапився сісти на коня.

Вершником виявилася темноволоса жінка. Лише краєм ока я зміг зауважити її риси. Жінці вдалося розвернути коня обличчям туди, звідки вона прибула, а тоді вершниця трусонула віжками. Гнідий рушив уперед, але різко позадкував. Я ледве втримався.

Щойно передні копита скакуна торкнулися землі, кінь повернувся і помчав до світла. Він мало не вскочив у полум’я, коли розвернувся ще раз.

— Трясця! — вигукнула вершниця, гарячково керуючи віжками.

Знову повернувшись, кінь гучно заіржав. З його рота текла кривава слина. До того часу коло вже замкнулося, дим густішав, а омахи полум’я наближалися. Я не багато чим міг допомогти — хіба що дати кілька копняків у боки тварині, яка знову побігла по прямій.

Кінь мало не закричав, коли заскочив у полум’я ліворуч. Я й гадки не мав, наскільки широкою була та вогненна смуга, лише відчував опіки на ногах і запах паленого волосся.

Тоді кінь знову позадкував, вершниця крикнула до нього, а я збагнув, що більше не втримаюся. Тільки-но ми вирвалися з полум’яного кола на обвуглену, зотлілу ділянку, я відчув, що сповзаю назад. Я приземлився посеред гарячих чорних заростів, а навколо здіймався попіл. Гарячково перекотившись на лівий бік, я закашлявся й примружився, щоб захиститися від хмари попелу, яка атакувала моє обличчя.

Почувши крик жінки, я зіп’явся на ноги, протираючи очі. Мій зір був достатньо чітким, щоб побачити: гнідий лежав, здіймаючись над вершницею, на яку він, очевидно, упав. Кінь одразу ж зник, розтанувши у хмарах диму. Жінка лежала нерухомо, а я кинувся до неї. Ставши навколішки, позмітав іскорки з її одягу і перевірив пульс та дихання. Доки я порався, вона розплющила очі.

— Спина... Зламана... Гадаю, — крізь кашель сказала вона, — не відчуваю... багато... Тікай, якщо можеш. Облиш мене. Я помру... в будь-якому разі.

— Байдуже, — відказав я. — Все одно мушу перенести тебе. Якщо я не помиляюся, неподалік є озеро.

Я зняв закріплений на поясі плащ і розстелив його біля жінки. Обережно, наскільки це було можливо, переклав бідолашну на тканину і вкрив її, щоб захистити від полум’я. Тоді потягнув свою рятівницю в напрямку, який, я сподівався, був правильним.

Ми простували крізь динамічну мозаїку вогню та диму. Горло в мене боліло, з очей лилися сльози, а штани горіли. Коли я ступив чималий крок назад, то відчув, як потрапив п’яткою у вогке багно. Та я не зупинявся.

Нарешті я опинився по пояс у воді, над якою тримав поранену жінку. Я нахилився вперед і відкинув каптур плаща з її обличчя. Очі жінки досі були розплющеними, проте тепер вони здавалися розфокусованими і не рухалися. Перш ніж я перевірив пульс на сонній артерії, вона зашипіла, а тоді назвала мене на ім’я.

— Мерліне, — хрипко мовила вона. — Мені... шкода...

— Ти допомогла мені, а я тобі допомогти не зміг, — відказав я. — Це мені шкода.

— Вибач... що не протрималася... довше, — продовжила вона. — Я не дуже вправна... з кіньми. Вони... переслідують тебе.

— Хто? — запитав я.

— Я відволікла... собак. Але... полум’я... то інших рук... справа. Не знаю... чиїх.

— Не розумію, про що ти говориш.

Я хлюпнув трішки води їй на щоки, щоб охолодити. Через сажу й обпалене, скуйовджене волосся складно було роздивитися її риси.

— Хтось... позаду... тебе, — сказала вона, і її голос слабнув. — Хтось... також... попереду. Не... знала... про нього. Вибач.

— Хто? — знову запитав я. — І хто — ти? Звідки ти мене знаєш? Чому...

Вона слабко всміхнулася.

— ...Спала з тобою. Зараз не можу. Відходжу...

Вона заплющила очі.

— Ні! — заволав я.

Обличчя жінки викривила передсмертна гримаса, і вона затамувала останній подих. А тоді віддала його, прошепотівши слова.

— Просто... дай мені... потонути тут. Прощавай...

Хмарка диму пролетіла над її обличчям. Я затримав дихання і заплющив очі, адже за нею ішла, огортаючи нас, велика димова хвиля. Коли повітря зрештою очистилося, я уважно поглянув на жінку. Вона більше не дихала. Ні пульсу, ні серцебиття. Навкруги навіть не було жодної незаболоченої ділянки, де б досі не тліла трава, щоб я міг спробувати зробити їй штучне дихання і непрямий масаж серця. Вона відійшла у засвіти. Знала, що відходить.

Я обережно обгорнув її плащем, роблячи з нього саван. Останнім я прикрив її обличчя, а тоді все надійно зафіксував застібкою, яка колись тримала плащ біля моєї шиї. Потім зайшов глибше у воду. «Просто дай мені потонути тут». Часом мерці швидко тонуть, а часом їх кидає між хвилями...

— Прощавайте, леді, — сказав я. — Хотілося б мені знати ваше ім’я. Дякую ще раз.

Я послабив хватку. У воді утворився вир. Жінка зникла. Невдовзі я відвів погляд, а тоді рушив геть. Забагато питань і жодних відповідей.

Десь кричав оскаженілий кінь...

9

Кілька годин і багато Тіней по тому я знову відпочивав — у місцині, де небо було чистим, а дров для розпалу не водилося. Я покупався в мілкому потічку, а тоді прикликав з Тіні чистий одяг. Помившись та обсохнувши, я відпочивав на березі і готував для себе перекус.

Здавалося, що тепер кожен день перетворився на 30 квітня. Неначе всі, кого я зустрічав, знали мене і грали в хитромудру подвійну гру. Люди навколо мене вмирали, а катастрофи ставали звичною справою. Я вже почувався персонажем відеогри. «Що трапиться далі? — запитував себе я. — Метеоритний дощ?»

Мала ж бути якась підказка. Безіменна леді, що віддала життя, аби витягнути мене з полум’я, сказала, що мене хтось переслідує — а дехто й чекає попереду. І що це означає? Чи варто мені зачекати на переслідувача, перехопити його чи її і просто запитати, що ж це в біса коїться? Або ж навпаки — мені слід пришвидшитися, наздогнати іншого ворога і вже тоді влаштовувати допит? А їхні відповіді будуть однаковими? Чи ж йдеться про два різні питання? Можливо, дуель принесе комусь сатисфакцію? Тоді я готовий прийняти виклик. Якщо питання в хабарі, заплачу і його. Усе, що мені потрібно, — це відповідь і трохи миру та спокою. Я гигикнув. Сказане мною чудово пасує до опису смерті, але я й гадки не мав, які відповіді отримаю.

— Лайно! — буркнув я в простір, а тоді кинув камінчик у потік.

Я підвівся й перетнув потічок убрід. На протилежному піщаному березі було написано слово: ПОВЕРТАЙСЯ. Я ступив на нього, а тоді кинувся бігти.

Світ закружляв навколо мене, коли я торкнувся до Тіней. Рослинність зникла. Камінці перетворилися на валуни, стали світлішими і засяяли...

Я мчав крізь долину призм під незвичайним пурпуровим небом... Вітер свистів між веселковими камінцями, виспівуючи еолові мотиви...

Вітровій зриває одяг... Пурпур у небесах обертається на лавандове море... У вітрових поривах вчуваються пронизливі крики... Земля тріщить...

Швидше.

Я гігант. Той самий краєвид, але надзвичайно дрібненький. Циклопічний, я чавлю ногами блискучі камінці... Веселковий пил вилітає з-під черевиків, здіймаючись хмаркою до плечей...

Атмосфера стає все щільнішою і щільнішою, мало не рідкою — і зеленою... Вихор... Сповільнений рух, прикладаю максимум зусиль...

Пірнаю в неї... Повз пропливають підводні замки... У мене летять яскраві ракети, схожі на світлячків... Я нічого не відчуваю...

Зелене перетворюється на синє... Тоншає, тоншає... Блакитний дим і подібне до ладану повітря... Невпинна луна мільйонів невидимих гонгів... Я стискаю зуби.

Швидше.

Блакить обертається на рожеве марево, летять іскри... Фонтан вогню... Ще один... Язики холодного полум’я танцюють, наче водорості... Вище, здіймаються вище... Вогненні стіни вигинаються і тріщать...

Кроки позаду мене.

Не озирайся. Перестрибуй.

Сонце, що мчить, наче комета, розбиває небо навпіл... Пролетіло і зникло... Знову. Знову. Три дні проминули — як три удари серця... Вдихаю пряне повітря... Кружляє полум’я, спускаючись до пурпурової землі... Призма у небі... Мчу наввипередки з осяйною рікою, що тече крізь поля, вкриті пористим лишайником кольору крові... Спори обертаються на дорогоцінне каміння і падають, наче кулі...

Ніч на латунній рівнині, і луна від кроків дзвенить у вічність... Дзенькають вкриті шишками механічні рослини, металеві квітки переходять у металеві ніжки, ніжки у консолі... Дзень, дзень — зітхання... Чи ж тільки луна позаду мене?

Один раз озираюся.

Чи то не темна постать сховалася за схожим на вітряк деревом? А чи ж тільки танець тіней у моїх очах, що змінюють тіні?

Уперед. Крізь пісок і шліфувальний папір, помаранчевий лід і краєвид барви блідої плоті...

Сонця немає — тільки блідаве сяйво... І землі немає... Тільки тоненькі мости й острівці у повітрі... Світ — це кристалічна матриця...

Вгору, вниз, навколо... Крізь діру в повітрі і вниз крутим спуском...

Ковзаю... До кобальтового пляжу край непорушного мідного моря... Сутінки без зірок... Усюди слабке мерехтіння... Мертве, мертве це місце... Блакитні скелі... Розбиті статуї нелюдських істот... Ніщо й не ворухнеться...

Спиняюся.

Я намалював навколо себе магічне коло і зміцнив його силами Хаосу. Посередині розстелив новий плащ, ліг і заснув. Мені наснилося, що води здійнялися і змили частину кола, а зелена луската почвара з пурпуровим волоссям і гострими зубами вилізла з морських глибин, щоб напитися моєї крові.

Коли я прокинувся, то побачив, що коло і справді порушене, а зелена луската почвара з пурпуровим волоссям і гострими зубами лежала мертвою на пляжі за пів дюжини ярдів від мене — її шию міцно стискала Фракір, на піску виднілися сліди боротьби. Схоже, я дуже міцно спав.

Забравши мотузку-зашморг, я ступив на черговий місточок над безміром.

Наступна частина моєї подорожі ознаменувалася тим, що я мало не потрапив у раптовий паводок, коли вперше спинився перепочити. Однак тепер я був насторожі, тому випередив повінь достатньо, аби вчасно втекти геть. Я отримав ще одне попередження: вогнисті літери на поверхні обсидіанової гори, які радили відійти, відступити, повернутися... Моє запрошення на розмову проігнорували.

Я ішов, аж доки не настав час знову спати, тож я поставив табір у Зчорнілих Землях — спокійній, сірій і туманній місцині. Відшукав для себе зручну розколину, де легко оборонятися, наклав на неї захист проти магії та заснув.

Пізніше — наскільки пізніше, я не певен — пульсування Фракір на зап’ясті вирвало мене із забуття без сновидінь.

Я миттєво прокинувся, але не міг збагнути чому. Я не чув і не бачив нічого жахливого в межах доступного мені поля зору. Але Фракір, хоч і не бездоганна на 100 відсотків, ніколи не здіймає тривоги без причини. Я чекав і тим часом викликав у пам’яті образ Лоґрусу. Коли він повністю постав переді мною, я запхав у нього руку, наче в рукавичку, і потягнувся до...

Я рідко ношу з собою клинки, більші за середній кинджал. Тягати на боку кілька футів сталі — достобіса обтяжливо. Меч постійно б’є по ногах, чіпляється за кущі. А іноді через нього можна навіть гепнутися. Мій батько, як і багато інших в Амбері та Дворах, просто шаленіють від цих важких і незграбних штук, але, певно, мої родичі зроблені з жорсткішого матеріалу, ніж я сам. Насправді я нічого проти мечів не маю. Люблю фехтування і навіть багато вправлявся у використанні клинків. Просто вважаю, що тягати їх з собою постійно — ще та морока. А пояс через певний час починав боляче натирати стегно. Зазвичай я надаю перевагу Фракір та імпровізації. Однак...

Визнаю, зараз саме час розжитися мечем. Адже ліворуч ззовні долинають ревіння, шипіння і ґвалт.

Я тягнувся рукою крізь Тінь, шукаючи клинок. Тягнувся, тягнувся...

Дідько. Я зайшов далеко від будь-якої металообробної культури, представники якої мали б відповідну анатомію й перебували б на потрібному етапі історичного розвитку.

Я й далі простягав руку — аж піт виступив на лобі. Далеко, дуже далеко. А зловісні звуки швидко наближалися й гучнішали.

Потім долинуло бряжчання, стукіт і шипіння. Ревіння.

Є контакт!

Я відчув у долоні руків’я зброї. Схопив його і прикликав! Тягнув клинок до себе так сильно, що мене аж відкинуло назад. Довелося побути там з хвильку, перш ніж я зміг витягнути меч з піхов, у яких він досі лежав. Тієї миті назовні запала тиша.

Я зачекав десять секунд. П’ятнадцять. Пів хвилини...

Нічогісінько.

Витерши долоні об штани, я продовжував прислухатися. Нарешті наважився вийти вперед. Просто перед виходом не було нічого, окрім легкого туману. І хоча межі мого поля зору розширювалися, досі нічого не було видно.

Ще один крок.

Ні.

Іще один.

Тепер я стояв просто на порозі. Нахилившись уперед, я швидко роззирнувся навсібіч.

Так. Щось ховалося ліворуч від мене — низьке, темне і нерухоме, наполовину сховане туманом. Припало до землі? Ладне кинутися на мене?

Чим би це не було, а воно не ворушилося і мовчало. Я також. Трохи згодом я зауважив інший, дуже схожий темний силует позаду першого. І, можливо, третій, ще далі. Жоден не демонстрував наміру піднімати пекельний гамір, який я чув кілька хвилин тому.

Я досі був напоготові.

Перш ніж я вийшов назовні, минуло, певно, кілька хвилин. Ніщо не відреагувало на мій рух. Я ступив ще крок і зачекав. Потім ще один.

Зрештою, повільною ходою наблизився до першого силуету. То була огидна потвора, вкрита лускою кольору засохлої крові. Істота важила з дві сотні фунтів і була довгою та покрученою. Коли я розкрив її пащу вістрям клинка, то побачив страхітні зуби. Я знав, що робити це цілком безпечно, адже голова була майже повністю відірвана від тіла. Дуже точний удар. Жовто-помаранчева рідина досі витікала з рани.

Зі свого місця я бачив, що інші силуети — такі самі почвари. І вони теж були мертві. Другого оглянутого мною звіра було проштрикнуто кілька разів, і йому бракувало однієї ноги. Третього порубали на шматки. З усіх них витікала рідина і трохи відгонило гвоздикою.

Я оглянув добряче втоптану ділянку. У суміші дивної крові та роси можна було розгледіти часткові відбитки людських черевиків. Я пошукав ще і натрапив на один неушкоджений слід. Він вказував у тому напрямку, звідки я прийшов.

Мій переслідувач? Можливо, Б? Той, хто знешкодив собак? Ішов мені на допомогу?

Я похитав головою. Я надто втомився вишукувати сенс там, де його нема. Продовжив розвідку, але більше цілих слідів не знайшлося. Я повернувся до розколини і забрав піхви. Сховав у них зброю і приторочив до пояса. Закріпив його на плечах, щоб меч висів на спині. Руків’я стирчатиме над рюкзаком, коли я одягну його. Просто не уявляю, як можна бігти, коли ця штука висить на боку.

Я з’їв хліб і рештки м’яса, випив трохи води і ковтнув вина. А тоді вирушив далі.

Наступного дня я багато бігав, хоча слово «день» — неправильна назва для незмінного буття під розкресленим пунктиром небом, картатим небом, небом, осяяним невпинними коліщатами та фонтанами світла. Я біг, доки не стомився, тоді відпочив і побіг далі. Я економив харчі, адже відчував, що по інші припаси доведеться тягнутися дуже далеко, а це також вимагає від тіла значної енергії. Я утримався від мандрівок навпростець, адже пекельні гонитви крізь Тіні мають свою ціну, а мені б не хотілося бути геть виснаженим, коли я нарешті прибуду на місце. Я часто озирався назад. Зазвичай нічого підозрілого не помічав. Час від часу, однак, здавалося, що я бачив переслідувача. Проте можливі й інші пояснення, зважаючи на фокуси, які можуть показувати Тіні.

Я мчав, доки не збагнув, що нарешті наближаюся до свого місця призначення. Здається, досі жодних нових катастроф і наказів повернутися назад не спостерігалося. Я мимохідь міркував, чи був це гарний знак, а чи найгірше ще попереду. У будь-якому разі я знав: ще раз посплю, трохи помандрую — і нарешті прибуду туди, куди хочу. Крихта обережності, крапля уважності — і вже є привід для оптимізму.

Я летів крізь широку галявину, порослу лісом із кристалічних форм. Чи справді вони були живими, а чи становили геологічний феномен, я не знав. Вони викривлювали перспективу й ускладнювали пересування. Та я не бачив жодних ознак життя у тому блискучо-глянцевому місці; саме тому й вирішив розбити там свій останній табір.

Я наламав кілька кристалічних гілок і встромив їх у рожевий ґрунт, що за консистенцією скидався на наполовину застиглу мастику. Вибудував коло з паль, які сягали мені десь до плеча, і став посередині. Зняв Фракір із зап’ястя, проговорив необхідні інструкції, а тоді поклав мотузку на свою блискучу стіну.

Фракір видовжилася і розтягнулася, ставши завтовшки з волосину, а тоді обплела павутинкою кристалічні гілки. Я почувався в безпеці. Якось не вірилося, що хто-небудь здатен перетнути магічний бар’єр — і щоб Фракір не стрибнула на нього й не задушила до смерті.

Я розстелив плащ, ліг і заснув. Чи довго я спав — не знаю. Жодних снів не пригадую, але й нічого мене не турбувало.

Щойно прокинувся, покрутив головою, аби зорієнтуватися, але куди б я не глянув, краєвид був однаковим. Усюди виднілися переплетені кристалічні гілки. Я повільно звівся на ноги і випробував ґрунт на міцність. Твердий. Мій частокіл обернувся на крижану клітку.

Хоч мені і вдалося обламати маленькі гілочки, та всі вони розташовувалися згори, а це не дуже сприяло моєму звільненню. Патички, встромлені мною спочатку, потовщали й міцно вкоренилися. Вони не ламалися навіть від найпотужніших ударів.

Клята перешкода розгнівала мене. Я замахнувся клинком — і навколо посипалися крижані пластівці. Прикрив обличчя плащем і ще кілька разів махнув клинком. Тоді я зауважив, що моя долоня — мокра. Глянув на неї і побачив, що вона кривавить. Деякі уламки виявилися дуже гострими. Я відмовився від меча й продовжив копати клітку. Час від часу стіни тріскалися й дзенькали, але все одно трималися.

Зазвичай я не страждаю на клаустрофобію. І хоча моє життя не перебувало в небезпеці, щось у блискучій в’язниці дратувало мене, незалежно від самої ситуації. Хвилин з десять я лютував, а потім змусив себе вгамуватися, аби мислити чітко.

Я розглядав блискуче мереживо гілок, аж доки не впізнав барви й текстури Фракір, що перепліталася з ними. Я доторкнувся кінчиками пальців до неї і промовив наказ. Мотузка засяяла ще яскравіше, спалахнула всіма барвами веселки і зупинилася на червоному сяйві. Кілька секунд потому пролунав скрип.

Я квапливо відступив до центру клітки й щільніше загорнувся в плащ. Якщо я сяду навпочіпки, то шматочки згори пролетять більшу відстань, а отже, ударять мене сильніше. Тож я стояв рівно, захистивши голову й шию руками, а руки — плащем.

Скрип перетворився на тріск, за яким почувся гуркіт, ляскіт і торохтіння. Раптом я відчув удар у плече, але не впав.

Із дзенькотом і скрипом споруда почала сипатися на мене. Я досі стояв на ногах, хоча й отримав іще кілька ударів.

Коли звуки припинилися і я знову роззирнувся, то помітив, що дах — зник, а я стою по литки в уламках кристалічних гілок з твердого, схожого на корал матеріалу. Деякі з бічних пагонів розкололися мало не на рівні ґрунту, а інші опинилися під неприродними кутами, тож цього разу кілька добрих копняків повалили їх на землю.

Мій плащ порвався в багатьох місцях, а Фракір, обплутавшись навколо моєї лівої щиколотки, почала підніматися до зап’ястя. Крижані пластівці тріщали під ногами, коли я ішов геть.

Я витрусив плащ і спробував заспокоїтися. Потім ішов з півтори години, лишивши небезпечну місцину далеко позаду, і тільки згодом спинився і поснідав у спекотній похмурій долині, яка трохи відгонила сіркою.

Уже завершуючи трапезу, я почув гуркіт: праворуч від мене гірським гребенем мчала рогата, озброєна бивнями істота, а за нею — лиса почвара з помаранчевою шкірою, довгими кігтями й роздвоєним хвостом. Обидві вили, але в різних тональностях[47].

Я кивнув. Просто одна бісова тварюка переслідує іншу.

Я продирався крізь замерзлі землі й палючі краї, під дикими й мирними небесами. А потім, через багато годин, я зауважив низьку гряду темних пагорбів і північне сяйво, що мерехтіло позаду них. Ось і воно. Мені лишалося тільки наблизитися, пройти крізь пагорби — і за найскладнішим з усіх бар’єрів я вже бачитиму свою ціль.

Я рушив уперед. Було б непогано владнати цю справу і зайнятися важливішими питаннями. Коли я впораюся тут, перенесуся назад до Амбера через Козир — нема потреби повторювати цей божевільний шлях. На жаль, перенестися до місця призначення одразу я не міг, адже те місце неможливо зобразити на карті.

Оскільки я біг, то спершу подумав, що то вібрації мого власного тіла. Однак я втратив усі ілюзії, щойно побачив, як маленькі камінці самі по собі покотилися по землі переді мною.

Чому б і ні? Неначе мій дивний супостат проглядав перелік усіляких нещасть і тепер дійшов до «Землетрусу». Гаразд. Принаймні поблизу не видно нічого високого, що могло б упасти на мене.

— Насолоджуйся, сучий сину! — вигукнув я. — Одного дня — і вже скоро — тобі буде зовсім не смішно!

Неначе у відповідь розхитування стало різкішим, тож я мусив спинитися, щоб не впасти. Я помітив, що ґрунт у певних місцях почав просідати й провалюватися. Квапливо роззирнувся, намагаючись вирішити: іти вперед, відступати чи стояти на місці. Навколо з’явилися дрібні тріщинки, а повітря виповнилося гуркотом і скреготом.

Земля піді мною різко просіла — десь на шість дюймів, — і найближчі тріщини розширилися. Я повернувся і почав відступати туди, звідки прийшов. Здавалося, там ґрунт трохи спокійніший.

Очевидно, це рішення виявилося хибним. Земля дуже сильно задрижала, збиваючи мене з ніг. Перш ніж я встиг підвестися, зовсім поруч розверзлася велика тріщина. Вона й далі розширювалася просто на очах. Звівшись на ноги, я перескочив її, заточився, підвівся знову й опинився перед новою тріщиною, яка розширювалася ще швидше, ніж попередня.

Я знову стрибнув на похилену поверхню. Здавалося, що вся земля рясніла урвиськами, схожими на темні блискавки. Вони постійно розширювалися під акомпанемент жахних стогонів і висків. Величезні ділянки землі падали геть з очей — у прірву. Скоро мала настати черга й мого маленького острівця.

Я стрибав знову і знову, намагаючись дістатися до площини, яка видавалася хоч трохи стабільнішою.

Але виходило це у мене кепсько. Я не досягнув точки опори і впав, проте зміг схопитися за край. Повисівши так мить, я поліз угору. Виступ почав кришитися. Міцно вчепившись у нього, я знову спробував закріпитися. А тоді ще раз повис, кашляючи й лаючись.

Я шукав опору для ніг у глинистій стіні, біля якої гойдався. Від ударів моїх черевиків у ґрунті утворилися невеличкі впадини, які я щосили поглиблював. Крім того, я намагався міцніше вчепитися руками, часто моргаючи при цьому запилюженими очима. Я відчув, як хватка Фракір послабилася і мотузка скрутилася в маленьку петлю, один кінець якої розташувався у мене над кісточками пальців, — вона намагалася відшукати надійну опору, немов якір допомагаючи мені.

Марно. Лівиця знову зірвалася. Тепер я хитався на правій руці, пробуючи намацати якусь опору лівою. Мені це не вдалося, посипалася земля, а права рука теж почала ковзати.

Раптом крізь пил і залиті слізьми очі я вгледів над собою темну тінь.

Правиця зісковзнула. Я відштовхнувся ногами, щоби спробувати востаннє.

Щойно моя рука здійнялася вгору, як чиясь велика долоня міцно схопила мене за зап’ястя. За мить до неї приєдналася й інша, і мене легко та швидко витягнули нагору. Я перекинувся через край провалля, намагаючись негайно стати на ноги. Моє зап’ястя відпустили, і я протер очі.

— Люку!

Старий друг вбрався в зелене, а на правому боці в нього висів велетенський клинок — мечі, схоже, зовсім не заважали йому так, як мені. Замість рюкзака у нього був складений плащ, а застібку Люк носив як прикрасу на грудях — то була вельми елегантна річ у вигляді золотої пташки.

— Сюди, — повертаючись, сказав він. Я рушив слідом.

Він повів мене назад і ліворуч — дорогою, суміжною тій, яку я обрав, щоб потрапити в долину. Ґрунт став стабільнішим, тож ми поквапилися, піднявшись зрештою на невисокий пагорб, який, здавалося, перебував поза зоною землетрусу. Тут ми спинилися й озирнулися.

— Не підходьте ближче! — пролунав звідти громовий голос.

— Дякую, Люку, — видихнув я. — Не знаю, як ти тут опинився і чому, але...

Він підняв руку.

— Просто зараз я б хотів дізнатися одну річ, — сказав друг, потираючи коротку бороду, яку йому вдалося відростити за надзвичайно короткий час. Я також помітив, що він носив перстень з блакитним каменем.

— Кажи, що саме, — відповів я.

— Яким чином та штука, чим би вона не була, отримала твій голос? — запитав він.

— Ох, я ж знав, що чую щось знайоме, — простогнав я.

— Ну ж бо! — наполягав він. — Ти мусиш знати. Щоразу, коли тобі погрожують і воно наказує тобі повертатися додому, я чую саме твій голос — наче луну.

— До речі, як довго ти йдеш за мною?

— Чимало.

— Ті мертві почвари біля розколини, де я зупинився...

— Я прибрав їх для тебе. Куди ти прямуєш і що то за штука?

— Ну, зараз у мене є тільки підозри відносно того, що саме відбувається, та й довга це історія. Але розгадка може бути за наступною грядою пагорбів, — я вказав на північне сяйво.

Він глянув у тому напрямку, а тоді кивнув.

— Ходімо далі, — сказав він.

— Зараз розгулявся землетрус, — зауважив я.

— Здається, він не виходить за межі цієї долини, — мовив він. — Можемо обійти і продовжити шлях.

— І, цілком імовірно, натрапити на продовження стихії.

Він похитав головою.

— Мені здається, що б не намагалося перегородити тобі шлях, воно виснажується після кожної спроби, тож йому потрібен певний час, аби достатньо відновитися для нового нападу.

— От тільки спроби повторюються все частіше, — зауважив я, — і щоразу стають дивовижнішими.

— Тому що ми наближаємося до їхнього джерела? — запитав Люк.

— Можливо.

— Тоді поквапмося.

Ми спустилися з дальнього боку пагорба, тоді піднялися на інший і спустилися з нього. До того часу поштовхи вже перетворилися на періодичне тремтіння землі, та й те невдовзі вщухло.

Ми зайшли в іншу долину, яку також подолали. Спершу вона трохи відвела нас праворуч від цілі, а потім м’яко повернула в потрібному напрямку, до останнього хребта голих пагорбів. За ними мерехтіли вогники на тлі нерухомої, схожої на хмари лінії під небом, барви якого мінилися від лавандового до фіолетового. Жодних нових загроз не було помітно.

— Люку, — запитав я через певний час, — що трапилося на горі, тієї ночі в Нью-Мексико?

— Я зник. Швидко, — відказав він.

— Що з тілом Дена Мартінеса?

— Забрав із собою.

— Навіщо?

— Не люблю розкидатися доказами.

— Це небагато що пояснює.

— Знаю, — відказав він і перейшов на біг.

Я наздогнав його.

— І ти знаєш, хто я, — продовжив я.

— Так.

— Звідки?

— Не зараз, — відповів Люк. — Не зараз.

Він пришвидшив ходу. Я порівнявся з ним.

— І чому ти переслідував мене?

— Я врятував твою дупу, хіба ні?

— Ага, і я вдячний. Та це все одно не відповідь на запитання.

— Побігли наввипередки до он того похиленого каменя, — сказав він і відразу вирвався вперед.

Я також помчав щодуху, аби наздогнати його. Але, як не старався, випередити його не міг. А ще ми надто важко дихали, аби ставити запитання чи давати відповіді.

Витиснувши з себе все, я побіг швидше. Люк також не пас задніх. До похиленого каменя ще було далеченько. Ми летіли ніс у ніс, і я накопичував сили для фінального спринту. Божевілля, та я бігав з ним наввипередки безліч разів. Тепер це лише питання звички. А також старої цікавості. Він побіг трішки швидше? Чи я? Трохи повільніше?

Мої руки гнали повітря, наче насоси, а ноги глухо тупотіли. Мені вдалося вирівняти дихання і підтримувати потрібний ритм. Я трохи вирвався вперед, та Люк ніяк не відреагував на це. Камінь ураз опинився набагато ближче.

Дистанція між нами трималася секунд з тридцять, а тоді він рвонув уперед. Люк опинився поруч зі мною, а тоді й випередив мене. Час докласти сил.

Мої ноги запрацювали швидше. Кров гупала у вухах. Я вдихав повітря і видихав його. Відстань між нами знову скоротилася. Похилений камінь видавався все більшим і більшим...

Я наздогнав Люка ще до того, як ми сягнули цілі, проте як не намагався, а вирватися вперед не зміг. Ми пробігли повз ціль пліч-о-пліч і разом упали.

— Потрібен фотофініш, — видихнув я.

— Назвімо це нічиєю, — відповів він. — Ти завжди дивуєш мене — наприкінці.

Я намацав пляшку з водою і простягнув Люкові. Він сьорбнув і повернув її мені. Невдовзі ми все допили.

— Прокляття, — видихнув він, повільно зводячись на ноги. — Погляньмо, що по той бік пагорбів.

Я підвівся і рушив уперед.

Коли мені нарешті вдалося відновити дихання, то перш за все я сказав:

— Чорт забирай, а ти, здається, знаєш про мене набагато більше, ніж я про тебе.

— Гадаю, так, — погодився він після довгої паузи. — А хотілося б не знати.

— Що це означає?

— Не зараз, — відрізав Люк. — Пізніше. «Війну і мир» не читають під час перерви за чашкою кави.

— Не розумію.

— Час, — відповів він. — Часу завжди або забагато, або недостатньо. Зараз — недостатньо.

— Ти мене заплутав.

— Якби ж то я міг.

Пагорби наближалися, а земля в нас під ногами досі лишалася твердою. Ми впевнено рухалися вперед.

Тоді я подумав про здогади Білла, підозри Рендома й попередження Меґ Девлін. І про дивний патрон, який знайшовся в кишені Люкового піджака.

— Штука, до якої ми рухаємося, — промов Люк, перш ніж я встиг поставити нове запитання, — це ж твоє Колесо-Привид, правда?

— Так.

Він розсміявся:

— Отже, тоді, в Санта-Фе, ти казав мені правду, коли стверджував, що твоя машина потребує особливого довкілля. От тільки ти не казав, що знайшов таке довкілля і навіть побудував свій винахід.

Я кивнув.

— А як щодо твоїх планів з компанією? — поцікавився я.

— То просто щоб змусити тебе говорити про це.

— А як щодо Дена Мартінеса і всього, що він казав?

— Гадки не маю. Я справді не знаю його. І досі не розумію, чого він хотів або чому вирішив стріляти в нас.

— До речі, Люку, а чого хочеш ти?

— Просто зараз — побачити ту кляту штукенцію, — відповів він. — Те, що ти побудував машину тут, серед джунглів, надало їй особливих властивостей?

— Так.

— Наприклад?

— Таких, про які я навіть не думав — на жаль, — відповів я.

— Назви хоч одну.

— Вибач, — заперечив я. — Питання і відповіді — це гра на двох.

— Гей, я ж саме той, хто щойно витягнув тебе з діри в землі.

— Підозрюю, ти також саме той, хто намагався вбити мене кілька тридцятих квітня поспіль.

— Останнім часом — ні, — відповів він. — Чесно.

— Тобто ти справді намагався?

— Ну... так. Але в мене були причини. Це довга історія і...

— Господи, Люку! Чому? Що я взагалі тобі зробив?

— Усе не так просто, — відказав він.

Ми підійшли до підніжжя найближчого пагорба, і Люк подерся на нього.

— Не роби цього! — гукнув я до нього. — Ти не перейдеш.

Він спинився.

— Чому ж ні?

— Атмосфера закінчується на висоті тридцяти чи сорока футів.

— Знущаєшся?

Я похитав головою.

— А з того боку ще гірше, — додав я. — Потрібно знайти прохід внизу. Є тут один, ліворуч.

Я розвернувся і рушив у тому напрямку, а невдовзі почув і Люкові кроки.

— То ти дав машині свій голос, — констатував він.

— І що?

— Отже, тепер я розумію, що ти хочеш зробити і що взагалі відбувається. Комп’ютер розвинув свідомість у божевільному місці, де ти його побудував. Він здурів, і ти хочеш вимкнути його. Він знає про це і має достатньо сили, аби завадити тобі. Це ж твоє Колесо-Привид намагається повернути тебе назад, так?

— Можливо.

— А чому ти просто не перенісся через Козир?

— Неможливо створити Козир для місця, яке постійно змінюється. І взагалі, що ти знаєш про Козирі? — поцікавився я.

— Достатньо, — пролунала відповідь.

Попереду я побачив прохід, який саме шукав.

Я наблизився до нього і спинився, перш ніж увійти.

— Люку, — сказав я. — Не знаю, чого ти хочеш і чому та як дістався сюди, а ти не надто переймаєшся тим, щоб мені це повідомити. Проте скажу тобі дещо просто так, задарма. Мандрівка може виявитися дуже небезпечною справою. Можливо, тобі варто повернутися туди, звідки ти прийшов, і дозволити мені самостійно владнати проблему. Нема жодної причини наражати тебе на ризик.

— Гадаю, причина є, — відказав він. — Крім того, я можу стати в нагоді.

— Як?

Він знизав плечима.

— Ходімо вже, Мерліне. Я хочу побачити машину.

— Згода. Ходімо.

Я рушив вузьким коридором — розколиною в скелі.

10

Коридор був довгим і темним. Час від часу він звужувався, а до всього ще й поступово ставав холоднішим, коли ми просувалися всередину. Нарешті ми вийшли на широкий скелястий виступ, що упирався в яму, з якої здіймався дим. Повітря просочилося запахом аміаку. У мене, як завжди, мерзли ноги і пашіло обличчя. Я кілька разів важко кліпнув, щоб розгледіти контури лабіринту в рухомому тумані. Сріблясто-сіра пелена заволокла увесь простір. Час від часу морок пронизували помаранчеві спалахи.

— Гм... І де ж воно? — запитав Люк.

Я вказав прямо, на останній спалах.

— Десь там.

Тієї миті туман розсіявся, відкриваючи нашим очам острівець на озері темних, гладеньких гребенів, розділених чорними схилами. Гребені зиґзаґами підходили до схожого на фортецю острівця. Його оточувала низька стіна, а за нею виднілися металеві конструкції.

— Це лабіринт, — зауважив він. — Ми спустимося вниз, у коридори, чи рухатимемося по стінах?

Я усміхнувся, вивчаючи місцину.

— По-різному, — сказав я. — Часом угорі, часом унизу.

— Ну, а яким шляхом підемо?

— Ще не знаю. Щоразу потрібно наново вивчати його. Розумієш, він постійно змінюється. Тут і криється підступ.

— Підступ?

— Насправді не один. Уся ця клята штукенція плаває в озері рідкого водню та гелію. Лабіринт рухається навколо неї. Він щоразу різний. І знову ж таки, питання щодо атмосфери. Якщо йтимеш по гребенях, у кількох місцях опинятимешся вище за її рівень. Довго не протягнеш. А ще температура коливається від крижаного холоду до палючої спеки — і це все в межах кількох футів увись. Потрібно знати, коли повзти, коли дертися вгору, а коли робити щось інше, а ще — яким шляхом піти.

— І як же дізнатися?

— Ні-ні, — гмикнув я. — Я візьму тебе з собою, але таємниці не розкриватиму.

Тумани знову почали здійматися з глибин і збиратися в маленькі хмаринки.

— Тепер я розумію, чому для цього місця неможливо зробити Козир, — почав він.

Я продовжував ретельно вивчати лабіринт.

— Добре, — сказав я тоді. — Сюди.

— А що як комп’ютер нападе, коли ми будемо в лабіринті? — запитав він.

— Можеш лишитися тут, якщо хочеш.

— Ні. Ти справді збираєшся вимкнути його?

— Не певен щодо цього. Ходімо.

Я ступив кілька кроків уперед і праворуч. У повітрі переді мною виникло коло світла, яке ставало все яскравішим. Я відчув долоню Люка на плечі.

— Що? — почав він.

— Ні кроку далі! — промовив голос, який я тепер упізнав як свій власний.

— Гадаю, ми можемо щось вигадати, — відповів я. — У мене є кілька ідей і...

— Ні! — відповів комп’ютер. — Я чув, що сказав Рендом.

— Я готовий знехтувати його наказом, — сказав я. — Якщо є краща альтернатива.

— Ти намагаєшся мене надурити. Ти хочеш вимкнути мене.

— Уся ця демонстрація сили тільки погіршує справу, — відказав я. — Зараз я заходжу і...

— Ні!

Важкий порив вітру вирвався з кола і вдарив мене. Я захитався, а тоді побачив, як мій рукав спершу стає коричневим, а тоді помаранчевим. Він розсипався просто у мене на очах.

— Що ти робиш? Я маю поговорити з тобою, пояснити...

— Не тут! Не зараз! Ніколи!

Мене відкинуло назад, на Люка, який упіймав мене, приземлившись на одне коліно. Нас ударило крижаним поривом, а перед очима почали витанцьовувати кристалики льоду. Яскраві кольори спалахнули, мало не засліпивши мене.

— Годі! — крикнув я, але нічого не відбулося.

Здавалося, земля під нами захиталася, а потім і зовсім зникла. Однак відчуття, буцімто ми падаємо, не було. Скидалося на те, що ми зависли посеред світлової завірюхи.

— Годі! — знову закричав я, але слова розвіялися в бурі.

Коло світла зникло — неначе відступило в глибину довгого тунелю. Та попри сенсорне перевантаження я збагнув, що насправді це ми з Люком віддаляємося від світла. Нас відкинуло настільки далеко, що ми б уже мали опинитися десь посередині пагорба, але ніде навколо нас не було нічого твердого.

Щось тихо загуло. Гудіння перетворилося на дзижчання, а тоді — на монотонний гуркіт. У далині я, здається, побачив крихітний паровий локомотив, який їхав гірським схилом під неможливим кутом. Далі — перевернутий догори дриґом водоспад і обрій під зеленими водами. Повз нас швидко промайнула паркова лавка, на якій із переляканим обличчям сиділа, вчепившись руками в опору, синьошкіра жінка.

Я гарячково копирсався в кишені, знаючи, що ми можемо загинути щомиті.

— Що це таке? — прокричав Люк мені у вухо. Він так міцно вчепився мені в руку, що мало не відірвав її.

— Тіньова буря! — вигукнув я у відповідь. — Тримайся міцніше! — додав я, хоча в цьому й не було потреби.

Мені в обличчя швиргонуло схожу на кажана тваринку, яка вже наступної миті зникла, лишивши мокрий слід на правій щоці. Щось ударило мене в ліву ногу.

Повз нас пролетіла, вигинаючись і вкриваючись брижами, перевернута гірська гряда. Ревіння посилилося. Здавалося, світло проходить крізь нас широкими кольоровими стрічками, мало не фізично торкаючись до шкіри. Інфрачервоні лампи та повітряні дзвіночки...

Я почув, як Люк кричить, немов від удару, але не міг повернутися, щоб допомогти йому. Ми перетнули зону подібних до блискавок спалахів, де моє волосся стало дибки, а шкіру кололо.

Я намацав у кишені колоду карт і витягнув її. Цієї миті нас закрутило, тож я боявся, щоб їх не вирвало в мене з рук. Я тримав карти надзвичайно міцно і близько до тіла, тож боявся навіть переглядати їх. Тоді повільно й обережно підняв їх догори. Нашим виходом стане та, яка лежить наверху колоди.

Навколо нас утворювалися і лускали чорні кульки, лишаючи по собі отруйні випари.

Піднявши руку, я побачив, що моя шкіра стала сірою, вкритою мерехтливими флуоресцентними спалахами. Люкова долоня, що стискала моє плече, була блідою, наче у мерця. А коли я озирнувся, то зустрівся поглядом з усміхненим черепом.

Я відвернувся і знову перевів увагу на карти. Було складно зосередити погляд через сіру поволоку і дивний ефект далини. Але видіння нарешті прояснилося: переді мною постав вкритий травою берег, на який я дивився — чи ж давно? Навколо — спокійні води. Праворуч в око впало щось кристалічне і яскраве.

Я втримував зображення силами уваги. Звуки з-за плеча свідчили: Люк силується звернутися до мене, але слів розібрати було неможливо. Я продовжив вдивлятися в Козир, що ставав усе чіткішим. Але повільно-повільно. Щось боляче вдарило мене під ребрами справа. Я змусив себе не зважати на біль і продовжив зосереджуватися.

Нарешті пейзаж на карті почав наближатися до мене і збільшуватися. З’явилося знайоме відчуття прохолоди, коли сцена поглинула мене, а я — її. Над тим маленьким озерцем панувала елегійна непорушність.

Я впав на траву і важко дихав; серце гупало, а бік — болів. Відчуття того, як множинні світи пролітають крізь мене, досі не минало — неначе залишкові образи автострад, які зринають, коли ти заплющуєш очі після довгого дня водіння.

Відчувши запах солодкої води, я знепритомнів.

Краєм свідомості я відчував, що мене тягнуть, несуть, а потім допомагають плентатися вперед. Далі — період абсолютної безтями, що межувала зі снами і мареннями.

...Я блукав вулицями зруйнованого Амбера під навислим небом. Скалічений янгол з вогнистим мечем крокував небесами, завдаючи ударів. Там, де падав його меч, здіймалися дим, пил і полум’я. Німбом йому слугувало моє Колесо-Привид, навсібіч розкидаючи могутні вітри, на хвостах у яких мчали страшні почвари. Вони облямовували обличчя янгола, наче темна жива вуаль, і сіяли хаос та руїну всюди, куди влучали. Палац було наполовину зруйновано, а неподалік височіли шибениці, на яких висіли, гойдаючись на вітрі, мої родичі. В одній руці я стискав клинок, а на іншій тремтіла Фракір. Тепер я дерся вгору, аби зійтися в герці зі смолянисто-чорним супостатом. Доки я дерся на кам’янисті кручі, ніяк не міг позбутися похмурого відчуття, що моя неминуча поразка — передбачена заздалегідь. Хай навіть так, думав я, але почвара полишить це місце з численними ранами, які їй доведеться зализувати.

Коли я наблизився, ворог помітив мене. Його обличчя лишалося прихованим, навіть коли він підняв зброю. Я кинувся вперед, шкодуючи лише про те, що не встиг отруїти клинка. Двічі повернувшись, я зробив фальшивий випад і вдарив кудись у ліве коліно ворога.

Потім спалахнуло світло — і я падав, падав... Шматочки полум’я спускалися навколо мене, неначе вогненна буря.

Я падав, здавалося, півтора століття і приземлився нарешті на чорний кам’яний стіл, розкреслений наче сонячний годинник. Мене мало не простромив ґномон посередині циферблата — вельми божевільно, навіть як на сон. У Дворах Хаосу не було сонячних годинників, адже там немає сонця. Я лежав на краю внутрішнього замкового двору під високою чорною вежею і збагнув, що не можу поворухнутися — не те що встати. Вгорі на низенькому балконі стояла моя матір Дара у справжній подобі. Вона дивилася на мене у своїй жахній могутності й красі.

— Мамо! — кричав я. — Звільни мене!

— Я послала тобі допомогу, — відповіла вона.

— А що з Амбером?

— Я не знаю.

— А з моїм батьком?

— Не розмовляй зі мною про мерця.

Вістря неквапливо повернулося, розташувавшись у мене над горлом, а тоді почало повільно, але невпинно спускатися.

— Допоможи мені! — кричав я. — Мерщій!

— Де ти? — вигукнула вона, повертаючи голову й блискаючи очима. — Куди ти зник?

— Я досі тут! — волав я.

— Де ти?

Я відчув, як вістря торкнулося моєї шиї...

Видіння порушилося і розпалося на шматки.

Мої плечі спиралися на щось тверде, а ноги витягнулися вперед. Хтось щойно стиснув моє плече і провів рукою по шиї.

— Мерлю, все гаразд? Хочеш випити? — запитав знайомий голос.

Я глибоко вдихнув і видихнув. Кілька разів кліпнув. Світло було синім, а весь світ став комбінацією ліній та кутів. Ковшик з водою опинився біля мого рота.

— Ось, — промовив голос Люка.

Я випив усе.

— Хочеш іще?

— Так.

— Хвилинку.

Я відчув, як Люк відступив, а його кроки — подаленіли. Тоді поглянув на дифузно-освітлену стіну за шість чи сім футів від мене. Потім провів долонею по підлозі. Здавалося, вона зроблена з того самого матеріалу.

Невдовзі Люк повернувся, усміхнувся і дав мені ще один ківш. Я випив і його, а тоді повернув Люкові.

— Хочеш іще? — запитав він.

— Ні. Де ми?

— У печері — великій і приємній.

— Де ти взяв воду?

— У сусідньому гроті, ось там, — він кивнув. — Там кілька діжок. А ще багато їжі. Хочеш перекусити?

— Ще ні. З тобою все добре?

— Я трохи поскубаний, але неушкоджений, — відповів він. — Здається, кістки в тебе не зламані, а порізи на обличчі більше не кривавлять.

— Уже щось, — усміхнувся я.

Я повільно звівся на ноги, водночас проганяючи рештки марень. Тоді я побачив, що Люк відвернувся і йде геть. Я просто ішов за ним, а потім таки запитав:

— Куди ти йдеш?

— Туди, — вказав він ковшем.

Я ішов за ним через отвір у стіні до холодного гроту розміром з вітальню у моїй старій квартирі. Чотири великі дерев’яні діжки стояли вздовж стіни ліворуч від мене. Люк підійшов до найближчої з них і почепив ківш на її верхній край. Уздовж дальньої стіни було розкладено стопки ящиків і купи пакетів.

— Консерви, — оголосив він. — Фрукти, овочі, шинка, лосось, печиво, цукерки. Кілька ящиків вина. Портативна плита. Удосталь сухого спирту. Навіть пляшка чи дві коньяку.

Він розвернувся і, швидко прошмигнувши повз мене, знову рушив до вестибюля.

— Куди тепер? — запитав я.

Але Люк рухався швидко і нічого не відповів. Довелося поквапитися, щоб наздогнати його. Ми пройшли ще кілька відгалужень та отворів, перш ніж він спинився перед одним і кивнув.

— Убиральня там. Просто дірка з кількома дошками. Я б радив тримати її накритою.

— Що це все в біса таке? — запитав я.

Він підняв руку.

— За хвилину зрозумієш. Сюди.

Він завернув за сапфіровий ріг і зник. Повністю дезорієнтований, я рушив у тому ж напрямку. Після кількох поворотів і одного сліпого завулку я остаточно загубився. Люка ніде не було видно.

Я зупинився і прислухався. Жодного звуку, окрім мого дихання.

— Люку! Де ти? — вигукнув я.

— Тут, — відповів він.

Здавалося, голос долинає звідкілясь згори і праворуч. Я пірнув під низьку арку й опинився у яскраво-синій кімнаті, виготовленій з такої ж кристалічної речовини, як і все решта. Там я у кутку побачив спальний мішок та подушку. Світло лилося з маленького отвору на вісім футів вище.

— Люку? — запитав я.

— Я тут, — почулося у відповідь.

Я став просто під діркою, примружившись від сліпучого світла вгорі. Тоді прикрив очі долонею і побачив голову та плечі Люка. Його волосся скидалося на вінець мідного полум’я у сяйві чи то світанку, чи то надвечір’я. Він знову усміхався.

— Підозрюю, це вихід назовні, — зауважив я.

— Для мене, — відповів Люк.

— Що ти маєш на увазі?

У відповідь долинув гуркіт, і поле зору частково закрив край великого каменя.

— Що ти робиш?

— Ставлю цей камінь так, щоб можна було швидко закрити вихід, — відповів він. — А потім встромлю кілька клинків.

— Навіщо?

— Лишається достатньо крихітних отворів для повітря, щоб ти не задихнувся, — продовжував він.

— Чудово. До речі, а навіщо я тут?

— Не занурюймося в питання буття, — відказав він. — Ми ж не на семінарі з філософії.

— Люку! Трясця! Що взагалі відбувається?

— Хіба не очевидно, що я беру тебе в полон? — зауважив він. — До речі, сині кристали блокують зв’язок через Козирі, а також твої магічні здібності, якщо ти спробуєш поширити їх за межі цих стін. Наразі ти потрібен мені живим, але беззубим. Ще й там, де я швидко можу дістатися до тебе.

Я вивчав отвір і стіни.

— І не намагайся, — відрізав він. — У мене вигідніша позиція.

— Ти не думаєш, що винен мені пояснення?

З хвильку він подивився на мене, а тоді кивнув.

— Я мушу повернутися, — нарешті сказав він, — і спробувати взяти під контроль Колесо-Привид. Маєш ідеї?

Я розсміявся.

— Ми з ним зараз не в найкращих стосунках. Боюся, нічим не можу тобі допомогти.

Він кивнув.

— Я просто маю побачити, що можу зробити. Господи, яка зброя! Якщо не зможу підкорити його сам, то буду змушений повернутися і покопирсатися у твоєму мозку в пошуках ідей. Поміркуй про це, згода?

— Я багато про що міркуватиму, Люку. І частина з цього тобі не сподобається.

— Наразі у тебе, м’яко кажучи, зв’язані руки.

— Поки що, — зауважив я.

Він узяв камінь і почав його совати.

— Люку! — закричав я.

Він завмер, ретельно вивчаючи мене, і вираз його обличчя змінився, ставши враз незнайомим.

— Насправді це не моє ім’я, — зауважив він за мить.

— А яке ж тоді твоє?

— Я твій двоюрідний брат Рінальдо, — повільно сказав він. — Я вбив Каїна і практично впорався з Блейзом. Із бомбою на похороні прогадав. Хтось помітив мене. Я знищу Дім Амбера з твоїм Колесом-Привидом чи без нього — але з такою силою здійснити все було б набагато простіше.

— Яка муха тебе вкусила, Люку?.. Рінальдо? Навіщо ця вендета?

— Я почав з Каїна, — продовжив він, — адже саме він убив мого батька.

— Я... не знав, — мовив я, вдивляючись у застібку-фенікса, що палахкотіла в нього на грудях. — Не знав, що у Бранда був син.

— Тепер знаєш, друзяко. Це ще одна причина, чому я не можу відпустити тебе і мушу тримати в такому місці. Не хочу, щоб ти попередив інших.

— Ти не зможеш усе це провернути.

Кілька секунд він помовчав, а тоді знизав плечима.

— Пан або пропав — а спробувати мушу.

— А чому 30 квітня? — зненацька запитав я. — Скажи мені.

— Саме того дня я дізнався про батькову смерть.

Він узявся за камінь і затулив ним діру, тепер остаточно. Пролунало кілька ударів молотком.

— Люку!

Він не відповів. Крізь прозорий камінь я бачив його тінь. Трохи згодом він випростався, а тоді зник з поля зору. Я чув, як його черевики стукали об землю надворі.

— Рінальдо!

Він знову не відповів, а мені лишалося тільки слухати його подаленілі кроки.

Я лічив дні, спостерігаючи за освітленням і потьмаренням синіх кристалічних стін. Уже проминув місяць від миті мого ув’язнення, але я не знав, як швидко чи повільно плине тут час порівняно з іншими Тінями. Я обійшов кожен вестибюль чи кімнату цієї великої печери, але виходу не знайшов. Мої Козирі тут не працюють — навіть Козирі Долі. Моя магія позбавлена для мене жодного сенсу, адже не виходить за межі стін барви Люкового персня. Я вже відчуваю, що з радістю шукав би притулку в стані афекту, але мій розум уперто відмовляється здаватися йому. Надто вже багато загадок тривожать мене: Ден Мартінес, Меґ Девлін, моя Озерна Панна... Чому? І чому ж він провів стільки часу в моїй компанії — Люк, Рінальдо, мій ворог? Необхідно знайти спосіб попередити інших. Якщо йому вдасться налаштувати Колесо-Привид проти них, тоді Брандова мрія — а моє нічне жахіття про помсту — здійсниться. Тепер я бачу, що припустився багатьох помилок... Пробач мені, Джуліє... Я знову виміряю кроками межі своєї камери. Має ж бути тріщина десь у крижаній синій логіці, що оточує мене. Супроти неї постають мій розум, мої крики, мій гіркий сміх. До цього коридору, вниз тунелем. Синява повсюди. І Тіні не віднесуть мене геть, адже тут немає Тіней. Я Мерлін-бранець, син Корвіна-зниклого, і мою світлу мрію обернули проти мене. Я стережу власну в’язницю, неначе привад самого себе. Не можна дозволити, аби все закінчилося саме так. Можливо, в цьому тунелі чи в наступному...