Книга восьма Знак Хаосу Переклала Галина Михайловська

Філу Клеверлі[74] й нашим дням під сонцем. Дякую за всі кокю-наґе[75]

1

Щось мені муляло, хоча й не міг уторопати, що саме. Наче не така вже й незвична подія — пиячити в товаристві Білого Кролика[76], коротуна, котрий скидався на Бертрана Рассела[77], Кота з посмішкою від вуха до вуха, а ще мого старого приятеля Люка Рейнарда. Люк виспівував ірландські балади на тлі химерного пейзажу, що був намальований на стіні, але помалу перетворювався на реальність. Так, величезна блакитна Гусінь, яка пихкала кальяном, сидячи на маківці гігантського гриба, справила на мене враження, бо я знав, як це непросто — не дати погаснути водяній рурці. Але непокоїла мене не вона. Навколо бачив гулянку, а Люк і зазвичай тусувався з дивною публікою. Чому б це мало мене напружувати?

Пиво було високоякісне, і заїдки до нього подавали дармові. Демони, які катували рудоволосу жінку, прив’язану до стовпа, виблискували так, аж сліпили очі. Ось вони зникли, але вся картина залишилася пречудовною. Й узагалі все навкруги вражало красою. Коли Люк затягнув пісню «Затока Голвей»[78], я побачив затоку, таку прекрасну в сонячному промінні, що мені закортіло пірнути й розчинитись у її водах... Це було гарно й щемко.

Щось не те відбувалося з почуттями... Так, кумедна річ. Коли Люк співав сумну пісню, мене огорнув смуток. Коли ж він перейшов до веселої, я сповнився радощами. Повітря, здавалося, було перенасичене емпатією. От і добре! І світлові ефекти тут неперевершені...

Відсьорбуючи з кухля, раз у раз я дивився, як похитується на високому ослінчикові Шалам-Балам, у віддаленому кінці шинквасу. На якусь мить замислився, намагаючись пригадати, коли я тут опинився, але циліндр Шалама не сприяв релевантному зверненню до пам’яті... Нічого, пригадаю згодом. Гарна вечірка...

Я дивився і слухав, і смакував, і відчував, і все було просто зашибись. Усе, що привертало мою увагу, було класне. Я начебто про щось хотів запитати Люка? Здається, хотів, але він саме щось виспівував, та й мені, зрештою, було не до цього.

А що я робив, перш ніж тут опинитися? Проте здавалося безглуздям докладати зусиль, аби пригадати. Тепер, коли просто тут і зараз усе було сторчково.

Утім, я не міг позбутися відчуття, що забув щось важливе. Може, саме тому мене весь час і клинить? Може, я залишив на півдорозі якусь справу й маю повернутися до неї?

Я обернувся до Кота, спитати у нього, але він саме зникав, лишаючи по собі тільки широку посмішку. Мені спало на думку, що я теж міг би вчинити так само. Зникнути, злиняти та з’явитися десь в іншому місці. А може, саме таким чином я тут і опинився й так само можу піти звідси? Можливо. Поставивши кухоль на шинквас, я потер очі та скроні. У моїй голові весь світ крутився.

Раптом я пригадав своє зображення. На гігантській карті. На Козирі. Так. Ось як я сюди потрапив. Через Козир...

Мені на плече лягла рука, і я знову розвернувся. Рука належала Люкові, й він посміхнувся мені, простуючи до бару ще раз наповнити кухоль.

— Класна вечірка, еге ж? — мовив Люк.

— Авжеж, класна. А як ти натрапив на це місце? — поцікавився у нього. Він знизав плечима.

— Забув. А яка різниця?

Люк пішов геть, а між нами на мить знялася круговерть кристалів. Гусінь пихкнула, випустивши клубок пурпурового диму. На небі сходив блакитний місяць[79].

«Що не так із цією картинкою?» — запитав я себе.

Зненацька у мене виникло відчуття, наче мені на війні відстрелили здатність критично мислити. Я не міг зосередитися на аномаліях, яких тут мусило бути достобіса. Розумів, що потрапив у пастку, але не бачив виходу.

Я потрапив у пастку.

Потрапив у пастку...

Яким чином?

Ну... Все це почалося тоді, коли я потиснув руку сам собі. Ні. Не так. Звучить, наче дзен[80], а нічого такого і близько не було. Рука, яку я потиснув, висунулася з простору, що був зайнятий моїм власним зображенням на карті. А тоді карта й зображення зникли. Ось так усе й сталося. Певним чином.

Я стиснув зуби. Музика залунала знову. Біля своєї долоні, що відпочивала на шинквасі, я почув ледь чутне шкряботіння. Подивившись, побачив, що мій кухоль знову повний. Може, я вже забагато випив. Може, це заважає мені розмірковувати як слід? Я відвернувся. Поглянув ліворуч, де фреска встигла перетворитися на реальний пейзаж. «Чи не робить це мене частиною настінного розпису?» — раптом мигнуло в голові.

Добре. Якщо не можу думати в цьому місці... Я побіг... ліворуч. Щось у цьому місці плутало мої думки, і я відчував: не зможу зрозуміти, що відбувається, доки я є його частиною. Треба вибратися звідси, тоді думатиму логічно і проаналізую події.

Перетнувши бар, я увійшов до тієї інтерфейсної площини, де намальовані скелі та дерева набували тривимірності. Щосили запрацював руками, намагаючись просунутися вперед. Я мусив створити справжній ураган, але сам його не відчував.

Нічого з того, що бачив попереду, не наближалось ані на йоту. Я рухався вперед, але тут Люк знову заспівав.

Я став як укопаний. Повернувся, повільно, бо пісня лунала так, наче він стояв поруч зі мною. Поруч він і стояв. І я віддалився від бару лише на кілька кроків. Люк посміхнувся, продовжуючи співати.

— Що тут коїться? — запитав я у Гусені.

— Ти петлюєш у петлі Люка, — відказала вона.

— Ще раз? — перепитав я.

Гусінь випустила блакитне кільце диму, неголосно зітхнула й пояснила:

— Люк заплутався в петлі, а ти загубився у ліриці. Це все.

— Як це сталося? — запитав я.

— Гадки не маю, — відповіла вона.

— Мм... а як можна вийти з петлі?

— І цього сказати не можу.

Я повернувся до Кота. Той саме знову виступав навкруги свого усміху.

— Може, ти, бува, знаєш... — почав я.

— Я бачив, як він прийшов, і бачив, як ти прийшов згодом, — промовив Кіт, шкірячись. — І навіть для цього місця ваша поява, твоя та його, була дещо незвичною... це змусило мене припустити, що принаймні один з вас пов’язаний із магією.

Я кивнув.

— Твої виникання та зникання теж можуть здатися підозрілими, — зауважив я.

— Тримаю свої лапи при собі, — відповів Кіт. — А Люк цього про себе сказати не може.

— Що маєш на увазі?

— Він потрапив до заразної пастки.

— Як вона працює? — запитав я.

Але він зник знову, цього разу не залишивши й усміху.

Заразна пастка? Тоді, схоже, це, насамперед, Люкова проблема, а мене до неї засмоктало — тим чи іншим чином. І то схоже на правду, хоч я так чи інакше не маю й зеленого поняття, що це за проблема та яким боком вона стосується мене.

Я потягнувся по свій кухоль. Якщо не можу розв’язати проблему, що мені заважає отримувати від неї задоволення? Неквапливо ковтнувши, раптом побачив химерні очі — бліді, палахкотливі, вони дивилися просто на мене. Я не помічав їх раніше; дивним було й те, що вони були в найтемнішому кутку фрески на стіні навпроти мене, а також те, що очі повільно дрейфували, пересуваючись ліворуч.

Ці очі наче зачаровували, і навіть коли я більше їх не бачив, усе ж таки знав, де вони, бо фіксував, як у тому місці, куди я намагався потрапити нещодавно, коливалася трава. А праворуч, дуже, дуже далеко, за спиною Люка, тепер помітив худорлявого джентльмена в темному піджакові, з пензлем і палітрою в руках. Він неквапливо продовжував малювати фреску. Зробивши ще ковток, я продовжив спостерігати за просуванням невідомої мені істоти з плаского зображення до тривимірної реальності. Рило, наче зроблене з револьверної сталі, висунулося між скелею і чагарником, а над ним палали бліді очі; з темного писка стікала блакитна слина й, паруючи, крапала на землю. Потвора була дуже присадкуватою або ж низько припадала до землі, а я ще не міг уторопати, чи весь народ у барі спостерігає за нею, чи лише я. Нахилившись убік, я вхопив Шалама за пояс... а може, за краватку... одне слово, ухопив його за якусь деталь одягу, саме коли той намірявся звалитися зі свого сідала набік...

— Перепрошую, — сказав я, — чи не міг би ти сказати мені, що це за істота?

Я тицьнув на неї, бо вона саме вигулькнула з кущів, — багатолапа, довгохвоста, зміяста та стрімка. Виблискуючи червоними пазурами, помчала до нас, задерши хвіст.

Затуманені очі Шалама на мить зустрілися з моїми й знову кудись відпливли.

— Я тут не для того, сер, — розпочав Шалам, — аби позбавити вас зоологічного невіглас... — Святий Боже! Та це ж...

Істота блискавично долала відстань, стрімко наближаючись. Чи дістанеться вона незабаром тієї площини, де її підступність та лють змушено забуксують? Чи такий ефект розрахований лише на мене, аби не дати мені забратися звідси?

Сегменти тіла потвори вихляли один щодо одного, шипіла вона, наче скороварка з діркою, і паруюча слина позначала її просування умовністю фрески. Попри сподівання вона не тільки не притишила біг, а помчала швидше.

Моя ліва рука смикнулась уперед із власної волі, а на вуста мені навернулися непрохані слова. Я вимовив їх саме тоді, коли істота перетнула інтерфейс, що не підкорився мені раніше, перекинула порожній столик і звела докупи всі лапи, наче збираючись стрибнути.

— Хап-Хап [81]! — зойкнув хтось.

— Велезень Хап-Хап! — виправив його Шалам.

Щойно я вимовив останнє слово та зробив завершальний рух правицею, образ Лоґрусу з’явився перед моїм внутрішнім зором. Темна істота, яка вже простягнула передні лапи вперед і випустила пазурі, зненацька втягла їх назад, а тоді випустила знову, роздираючи власні груди, а саме ліву верхню їхню частину, закотила очі під лоба, видала тужливий стогін, хрипко видихнула, захиталася, бехнулася на підлогу й перекотилася на спину, задерши численні лапи.

Над істотою виникла посмішка Кота. Губи, що її обрамляли, ворухнулися:

— Мертвий велезень Хап-Хап, — констатували вони.

Посмішка попрямував до мене, а згодом почала виникати й решта Кота, наче запізніла думка.

— Закляття для зупинки серця? — промовив Кіт, радше стверджуючи, ніж запитуючи.

— Гадаю, так, — визнав я. — Це вийшло рефлекторно. А, тепер пригадую... Це заклинання, справді, висіло у мене напоготові.

— Так я й думав, — зауважив Кіт. — Не сумнівався, що на цій вечірці присутня магія.

Образ Лоґрусу, що явився мені, коли я чаклував, спрацював ще і як вмикач, увімкнувши світильничок серед спорхнявілого горища мого розуму. Чари. Чаклунство. Ну звісно.

Я — Мерлін, син Корвіна — чаклун, а ще належу до школи, дуже й дуже маловідомої в місцях, де перебуваю останніми роками. Лукас Рейнард — він же принц Кашфи Рінальдо — теж чаклун, хоч і працює у стилі, геть відмінному від мого. А Кіт, який, схоже, трохи петрає в таких справах, можливо, не помиляється, коли каже, що тут ми перебуваємо у магічній пастці. Таке місцеперебування — одне з небагатьох, де моя чутливість та мої навички мало допоможуть мені у визначенні джерела мого скрутного становища. Саме тому, що мої здібності в такому разі також опинилися в пастці ворожої сили. Мені здалося, що мій теперішній стан чимось скидається на дальтонізм. Без сторонньої допомоги я не міг точно визначити, що відбувається.

Поки я розмірковував про всі ці обставини, за дверима з’явилася королівська кіннота, а також прибули лицарі зі свити[82]. Штовхнувши стулки дверей, лицарі зайшли й обв’язали мотузками тушу Хап-Хапа. Коні потягли тушу геть. Поки відбувалася ця операція, Шалам сповз зі сідала й пробрався до туалету. Повернувшись, виявив, що не може знову всістися на високий барний ослінчик. Гукнув королівських лицарів, щоб ті йому допомогли, але вони були дуже заклопотані, скеровуючи маршрут покійного Хап-Хапа серед столиків, і Шалама проігнорували.

Люк, посміхаючись, підгріб до мене і прокоментував:

— Отже, це був Хап-Хап. Завжди хотів дізнатись, які ті Хап-Хапи на вигляд. Тепер, якщо б тільки стріти Курзу-Верзу...

— Цить! — зупинив його Кіт. — Він має ховатися десь на фресці, тож, можливо, саме прислухається. Не дражніть його! Він може з оглушним цвистом вискочити з тримучого лісу[83] та й надрати вам дупи! Не шукайте собі приг...

Кіт швидко поглянув на стіну, а потім поквапливо зник та з’явився кілька разів поспіль. Не звертаючи на це жодної уваги, Люк зазначив:

— Я саме подумав про ілюстрації Тенніела[84]...

Кіт матеріалізувався біля протилежного кінця шинквасу, хильцем осушив кухоль Капелюшника і повідомив:

— Я чую, як никне лист і погонь вашить у напрямку ліворуч. Подивившись на фреску, я теж побачив два вогняні ока і почув дивні звуки.

— Та це може бути хто завгодно, — зауважив Люк.

Кіт метнувся до полиць за шинквасом і видряпався високо вгору, де, аж під стелею, висіла дивна зброя, виблискуючи та мінячись у затінку. Він зняв цю штуковину й пустив її стільницею в нашому напрямку; вона зупинилася перед Люком.

— Вам краще взяти Меча-штрича, це все, що можу сказати.

Люк розреготався, але я зачудовано дивився на зброю, що мала такий вигляд, наче її виготовили з крилець метеликів і згорнутого місячного світла.

Тоді знову почув, як щось верзякало.

— Не стійте, наче в думній тужі! — гримнув Кіт, допиваючи напій Шалама й зникаючи знову.

Не припиняючи гигикати, Люк простягнув келих по нову порцію. А я стояв-таки в думній тужі: закляття, яке я застосував, аби знищити Хап-Хапа, дивним чином змінило плин моїх думок. Трохи віддаленим його наслідком стало те, що у моїй голові наче почало яснішати. Мабуть, це завдяки Лоґрусу, що ненадовго виник у полі мого зору, тож я викликав його знову.

Образ завис переді мною. Я затримав його. Вдивлявся у нього. Здавалося, наче мій мозок почало продувати наскрізь прохолодним вітром. Хаотично розкидані уривки спогадів зливалися докупи, ставали на місце, утворюючи цілісну тканину, сповнену не тільки знання, а й розуміння. Так, звичайно...

Верзякання наростало, і я побачив, як Курзу-Верзу тінню ковзнув поміж віддалених дерев; його очі горіли, наче посадкові вогні, стирчали безліч гострих зубів та дряпливих лап...

І все це не мало жодного значення. Бо я вже зрозумів, що відбувається, і хто тут головний, і як, і чому.

Я зігнувся, низько, чи не вдвічі, торкнувшись кісточками пальців носака правого чобота.

— Люку, — промовив я, — у нас проблема...

Він повернувся спиною до стійки й поглянув на мене.

— Що сталося? — запитав.

— Ті, хто має в собі амберську кров, здатні на неймовірні зусилля. Ми можемо також витримати, коли нам завдають жахливого чосу. Отож між собою ми рідко вдаємося до таких речей, бо вони певним чином анулюють одна одну. Тобто, використовуючи такі методи, треба все добре розрахувати або взагалі відмовитися від них.

Я викинув кулак від підлоги, вклавши у нього все, що в мене було, і піймав Люка на боковий у щелепу. Цей удар підкинув його у повітря, розвернув і жбурнув на столик, який розвалився під ним, але не зупинив політ Люка через увесь бар аж до ніг невідомого джентльмена вікторіанського вигляду в найвіддаленішому кутку. Той випустив з руки пензель і швидко відступив на крок, коли Люк загальмував на спині у нього в ногах. Я підняв кухоль, який тримав у лівій руці, і вилив його вміст собі на правий кулак, а той болів так, наче я щойно вмазав ним у скелю. Тільки-но я зробив це, освітлення в барі примеркло, й на мить навкруги зависла цілковита тиша.

А тоді я поставив, пристукнувши, кухоль на шинквас. Бар наче чекав цієї миті, аби здригнутися, наче від землетрусу. З полиці впали дві пляшки, лампа гойднулася, верзякання стишилося. Придивившись ліворуч, я побачив, що Курзу-Верзу знову дещо заглибився у тримкий ліс. І не тільки це. Намальований сегмент перспективи тепер виступав значно глибше у частину бару, яка ще недавно здавалася нормальним простором, і продовжував просуватися в цьому напрямку, сковуючи цю частину всесвіту, роблячи її нерухомою. Зі свистів, що лунали один за одним, я зрозумів, що Курзу-Верзу віддаляється, забираючи ліворуч, бо намагається обігнати поширення площинності. Круть, Верть, Додо і Жабун почали складати свої інструменти.

Я пішов баром туди, де медузою розпластався Люк. Гусінь розбирала кальян, і я побачив, що гриб, на якому вона сиділа, нахилився під химерним кутом. Білий Кролик гулькнув у нору на задній стіні, а Шалам, хитаючись на табуреті, на який йому тільки-но вдалося видряпатися, бурмотів собі під ніс прокльони.

Наблизившись до чоловіка з палетою, я привітався до нього.

— Перепрошую, що потурбував, — сказав йому. — Але, повірте, це тільки на краще.

Підібравши Люка з підлоги, я перекинув його через плече, наче лантух з картоплею. Повз мене промайнула в повітрі колода гральних карт. Я відсахнувся, аби вони мене не зачепили.

— О Боже! Воно налякало Курзу-Верзу! — вигукнув художник, жестикулюючи.

— Що саме? — запитав я, не впевнений, що хочу почути відповідь.

— Оце, — відповів той, показуючи на двері бару.

Я подивився, позадкував і подумав, що Курзу-Верзу можна зрозуміти.

До бару щойно увійшов Вогняний Янгол, дванадцяти футів на зріст, червонясто-іржавого кольору, з крилами, прозорими та яскравими, наче вітражі на просвіт; і своїм виглядом він не тільки змушував думати про смерть, а й нагадував богомола отими шпичаками на ошийнику, та ще гострими пазурами, що стирчали з короткого хутра під усіма можливими кутами. До речі, заходячи, одним з пазурів він зачепився за стулку дверей і зірвав її з петель. Це була істота з Хаосу — рідкісна, вбивча й високорозумна. Я не бачив жодного такого вже багато років і не мав бажання уздріти й наразі; до того ж, не сумнівався, що він тут через мене. На мить я пошкодував, що витратив своє кардіологічно-вбивче закляття на Хап-Хапа, але відразу ж пригадав, що Вогняні Янголи мають три серця. Я зауважив, що він мене помітив, бо видав короткий мисливський поклик і посунув у мій бік.

— Хотів би поговорити з вами довше, — сказав я художникові. — Мені подобається ваш стиль. Але, на жаль...

— Розумію.

— Побачимося.

— Нехай щастить.

Я пірнув у кролячу нору й побіг, зігнувшись у дугу, через низьку стелю. Люк у мене на плечі значно ускладнював моє просування, а надто на поворотах. Далеко позаду я чув скрегіт, а також повторюваний раз у раз мисливський поклик. Мене втішала думка про те, що Вогняному Янголові доведеться розширяти деякі частини тунелю, щоб ним пробратися. Погана новина полягала в тому, що він міг таке вчинити. Ці створіння неймовірно сильні, тож їх фактично неможливо знищити.

Я біг, доки земля не урвалася мені під ногами.

Тоді почав падати. Виставив вільну руку, аби затриматись, але обіч мене не було нічого, за що можна було б ухопитись. Я провалився. Добре. Саме на це й сподівався й саме цього майже очікував. Люк застогнав тихенько, але не поворухнувся.

Ми падали. Униз, униз, униз, як той сказав. Це був колодязь, і чи то він був такий глибокий, чи то ми повільно падали.[85] Навкруги було напівтемно, і я не міг роздивитися стіни колодязя. В голові мені пояснішало ще трохи, і я знав, що процес триватиме й надалі, доки контролюватиму одну змінну: Люка. Десь високо над моєю головою знову пролунав мисливський вигук, а відразу за ним — дивне бубоніння. На зап’ястку тихенько запульсувала Фракір, але її попередження не стало для мене новиною. Тому я наказав їй заспокоїтися.

Ще ясніше. Я почав пригадувати... Мій рейд до Вежі Чотирьох Світів, де я знайшов Люкову матір, Джасру. Напад вовкулаки. Моє дивне гостювання у Вінти Бейль, яка виявилася не тією, ким здавалася...

Моя вечеря у Смертельному провулку... Страж, Сан-Франциско, кришталева печера... Ясніше, ще ясніше.

...І голосніше й голосніше лунав бойовий клич Вогняного Янгола в мене над головою. Мабуть, той уже дістався колодязя і спускався слідом за мною. На лихо, він мав крила, а я міг лише падати.

Подивився вгору, але його не побачив. Нагорі було темніше, ніж унизу. Я хотів би вважати це ознакою того, що ми наближаємося до чогось на кшталт світла в кінці тунелю, бо не бачив іншого шляху звідси. Було надто темно, і я не зміг би роздивитися Козир чи розрізнити щось із пейзажу навкруги, аби розпочати мандрувати Тінями.

Відчував, що наразі ми радше спускаємося плавом, аніж падаємо, з такою швидкістю, яка дасть нам змогу безпечно приземлитись. Якщо ж унизу швидкість виявиться більшою, я зможу скористатися іншим засобом для уповільнення нашого спуску, а саме одним із затіять, що маю під рукою, лише трохи його переробивши.

Проте все це може бути не таким і важливим, якщо нас зжеруть ще дорогою вниз — а це, звісно, цілком імовірно; хіба що наш переслідувач наразі не відчуває голоду. У такому разі, можливо, він лише роздере нас на шматки. Звідси випливає, що нам, схоже, треба пришвидшитися, аби й надалі триматися попереду цієї тварюки, — а в такому випадку ми неминуче розіб’ємося, врізавшись у дно.

Не так уже й просто щось вирішити.

Люк завовтузився у мене на плечі. Я сподівався, що він так швидко не отямиться, бо наразі не мав часу морочитися зі снодійним заклинанням, а щоб врізати йому ще раз, перебував у незручній позі. Схоже, довелося б залучити Фракір.

Але, якщо він на межі, то, коли вона його трохи придушить, це може, навпаки, розбуркати, а він був потрібний мені живим і в гарній формі. Люк знав надто багато такого, чого не знав я, а мусив дізнатися.

Ми пролетіли крізь ділянку, трохи краще освітлену, і я вперше спромігся роздивитися стіни колодязя та помітити, що їх вкриває графіті. Написи були зроблені мовою, мені незнайомою. Це нагадало химерне оповіданнячко Джамайки Кинкейд[86], але не дало жодних ключів для розгадки. Коли ми проминули цю смугу світла, я роздивився далеко внизу крихітну плямку світла. І майже водночас знову почув трубний голос згори, цього разу дуже близько.

Я подивився вгору саме вчасно, аби побачити, як Вогняний Янгол перетинає освітлену смугу. Але впритул за ним рухалася ще одна постать, у жилетці[87], й безперестанку щось верзла. Курзу-Верзу теж летів униз колодязем, і, схоже, він показував найкращий результат серед нас усіх. Тепер постало питання щодо його намірів, а тим часом плямка світла збільшилася, Люк знову смикнувся. Відповідь на питання не забарилася, бо, щойно наздогнавши Вогняного Янгола, Курзу-Верзу атакував його.

Свист, трубне ревіння, бурмотіння наповнили колодязь, відлунюючи від стін, а ще шипіння, шкряботіння та ревіння. Дві тварюки вчепились одна в одну, очі червоні, мов призахідне сонце, пазурі — наче багнети і скидалися тепер, підсвічені знизу блідим світлом, на пекельну мандалу[88]. Хоч їхнє бурхливе змагання відбувалося надто близько до мене, аби спокійно за ним спостерігати, воно відіграло корисну роль, затримавши їх настільки, що я міг не ризикувати й не застосовувати водночас погано підготовлене заклинання і складний маневр для того, щоб вибратися з тунелю.

— Отакої! — зауважив Люк, раптом розвернувшись у мене під пахвою.

— Цілком згодний, — відказав я. — Тільки не смикайся, добре? Ми ось-ось вріжемося...

— ...і згоримо, — констатував той, задерши голову і розглядаючи монстрів, які зійшлись у герці, а потім подивившись униз і зрозумівши, що ми теж падаємо. — Це що за мандрівка?

— Погана, — відповів я, і тут мене наче струмом ударило: точно, так воно і є. Це саме бед-трип[89].

Наразі вихід з тунелю виглядав більшим, а наша швидкість давала змогу сподіватися на терпиму посадку. Якби я застосував заклинання, котре охрестив «Ляпас Велетня», воно, можливо, допомогло б нам зависнути у повітрі, а може, навіть штовхнуло б нас у зворотному напрямку. Але це був саме той випадок, коли краще отримати кілька синців, приземляючись, аніж заважати рухатися тим, хто просувається за нами.

Бед-трип, справді. Я думав про те, що почув від Рендома, і тут ми під божевільним кутом пройшли крізь отвір, вмазались у в’язку землю та покотилися покотом.

Упали на дно печери, неподалік виходу з неї. З цього розширення відходили тунелі в правий та лівий бік, а вихід з печери був у нас за спиною. Поглянувши туди, я мигцем помітив сонячну, вкриту буйною рослинністю долину, яка поки що залишалася не у фокусі. Люк, розпластавшись біля мене, не ворушився. Я негайно скочив на ноги, підхопив його під пахви й узявся відтягувати далі від темної діри, з якої ми вигулькнули. Шум бійки двох чудовиськ тим часом наближався.

Добре, що Люк, схоже, знову відключився. Він перебував у стані, небезпечному для будь-кого з амберитів, якщо висновувати з моїх власних спостережень. А як цей стан може подіяти на чаклуна, я взагалі не міг передбачити, бо ніколи з таким не стикався. І що мені з цим робити, теж не знав.

Я відтягнув Люка до правого тунелю, просто тому, що він вужчий за лівий і його, теоретично, було легше обороняти. Тільки-но ми встигли заховатися в ньому, як два монстри бухнулися, вилетівши з колодязя і вчепившись один в одного зубами та кігтями. Вони й надалі кусалися та дерлися, перекочуючись по землі й супроводжуючи свої зусилля шипінням та свистом. Про нас вони, здавалося, цілковито забули; я продовжував відступати, тягнучи Люка, аж доки ми не просунулися достатньо глибоко.

Я міг тільки сподіватися, що Рендом мав слушність. Зрештою, він був музикантом та грав у Тінях, по всіх усюдах. До того ж мені на думку не спадало нічого кращого.

Я викликав образ Лоґрусу. Коли він виник переді мною, а я приєднав свої руки до його відгалужень, то, звісно, міг би скористатися ним, аби вдарити — ударити монстрів, які зійшлися у двобої. Але вони й досі не помічали моєї присутності, а я не бажав привертати до себе їхньої уваги. До того ж сумнівався, чи удар двома кінцівками справить помітне враження на тих, хто б’ється чотирма... А ще моє замовляння було готове, і треба було зайнятися передусім ним.

І я простягнув руки крізь Лоґрус.

Процес тривав, здавалося, безкінечно. Треба було пройти Тінями дуже й дуже далеко, поки знайшлося те, що я шукав. А тоді довелося зробити це знову. І знову. Я потребував купу речей, і всі вони були бозна-де.

А два монстри тим часом і не збиралися зупиняти свою бійку, викрешуючи пазурами іскри зі стін печери. Вони заподіяли один одному безліч ран і вкрилися кіркою крові, що запеклася. Під час усіх цих подій Люк отямився, примудрився сісти й, наче загіпнотизований, спостерігав за фантастичним поєдинком. Я не знав, як довго це утримуватиме його увагу. Для мене було дуже важливо якомога скоріше нормалізувати його стан, і цілком влаштовувало, аби він не почав думати про щось інше.

До речі, я вболівав за Курзу-Верзу. Це була просто собі потворна звірюка, і, хтозна, може, вона була націлена й не на мене, коли її відволік своєю появою цей екзотичний месник. Щодо Вогняного Янгола, то тут цілком інша справа. Не було жодної причини, чого б Вогняному Янголові вештатися так далеко від Хаосу, якщо тільки його не послали сюди спеціально. Ці створіння диявольськи складно утримувати, ще складніше навчати, і взагалі з ними небезпечно мати справу. Тобто, з ними пов’язаний неабиякий ризик та неабиякі витрати. Ніхто не стане зв’язуватись із Вогняним Янголом, якщо без нього можна обійтися. Головною метою їхнього життя є вбивати, і, наскільки мені відомо, ніхто й ніколи не застосовував таке створіння за межами Хаосу. Деякі з них мають неабиякий розум та добре розвинуті органи чуття, а ще й паранормальні здібності, тож їх можна використовувати як гончаків і пускати по сліду Тінями. Наскільки знаю, самі вони Тінями не мандрують. Але мандрівника Тінями можна вистежити, а Вогняні Янголи, очевидно, здатні взяти й геть захололий слід, якщо їм у пам’ять вставили відбиток певної особистості. Скажімо, мене перетягли в цей божевільний бар через Козир, і невідомо, чи можуть Янголи простежити Козирний стрибок, але спало на думку, що можливі й інші варіанти. Наприклад, хтось міг визначити, де я перебуваю, відтранспортувати туди Янгола й спустити його з ретязя, аби він виконав свою справу. Тобто, хай які засоби було вжито, мета мала на собі чітке тавро Дворів. Ось тому я й почав уболівати за Курзу-Верзу.


— Що це за фігня? — зненацька запитав Люк, і стіни печери на мить поблякли, й до мене долинув здалеку музичний акорд.

— Одразу не розповіси, — відповів йому. — Послухай, тобі пора прийняти ліки.

Я витрусив на долоню купку вітамінок В-12, які щойно дістав із Тіні, а ще пляшку з водою.

— Які це ліки? — запитав він, коли я простягнув йому піґулки.

— Ті, що лікар прописав, — відказав я. — Швидко поставлять тебе на ноги.

— Ну, добре.

Він вкинув їх собі до рота, усю жменю, і запив великим ковтком води.

— А тепер ці.

Я відкоркував слоїк із торазином. Він містив піґулки по 200 мг кожна, і я не знав, скільки йому дати, тому вирішив зупинитися на трьох. Дав йому ще й трохи триптофану та фенілаланіну[90].

Люк витріщився на піґулки. Стіни знову почали танути, повернулася музика. Повз нас пропливла хмарка блакитного диму.

— Та це ж клуб! — вигукнув Люк. — Вертаймося, старий! Схоже, вечірка тільки набирає обертів.

— Спочатку прийми ліки.

— Від чого вони?

— Ти десь підхопив якусь заразу. Вони тобі допоможуть.

— Але у мене нічого не болить. Якщо чесно, почуваюся просто чудово...

— Ковтай!

— Гаразд, гаразд!

Люк знову вкинув собі до рота всю жменю.

Тепер утрачали чіткість Курзу-Верзу та Вогняний Янгол, а я, роздратовано змахнувши рукою в бік шинквасу, уже цілком помітного, натрапив на певний опір, хоча ця штуковина ще й не затверділа остаточно. Раптом помітив Кота, чия постійна гра з явленням та зникненням призвела до того, що він наразі видавався матеріальнішим за будь-що в цьому місці.

— Ви сюди чи звідси? — поцікавився Кіт.

Люк спробував підвестися. Світло стало яскравішим, хоч і розсіянішим.

— Агов, Люку, подивися сюди! — сказав я, показуючи вбік.

— Куди? — запитав той, повертаючи голову.

Я знову вмазав йому.

Коли він вирубався, бар почав розчинятися в повітрі. Натомість знову позначилися стіни печери. Я почув голос Кота.

— Звідси, — сказав він.

Шум сутички повернувся на повну, тільки цього разу домінувало пронизливе виття, схоже на звук волинки. Його видавав Курзу-Верзу, якого Вогняний Янгол притиснув до землі та дер пазурами. Тут я вирішив застосувати Закляття Четвертого Липня[91], що залишилось у мене невикористаним після нападу на Вежу. Піднявши руки, я проказав слова. Став попереду Люка, щоб затулити його, а сам повернув голову вбік та міцно стиснув повіки. Навіть крізь стулені очі я помітив сліпучий спалах світла. Почув, як Люк сказав: «Гей!», але всі інші звуки різко урвалися. Розплющивши очі, я побачив, що обидві істоти лежать нерухомо, наче приголомшені, біля протилежної стіни печери.

Потягнувши Люка за руку, я ривком підняв його й підсадив собі на спину, як роблять пожежники. Тоді швидко пробіг печерою, тримаючись біля стіни, прямуючи до виходу й лише раз послизнувшись на калюжі крові, що натекла з монстрів. Чудовиська почали ворушитися, коли ми були ще в печері, але радше рефлекторно, ніж цілеспрямовано. На мить зупинившись в отворі печери, я побачив перед собою просторий сад, усіяний квітами[92].

Ще за мить розчув явніші рухи у себе за спиною й озирнувся. Це Курзу-Верзу помалу підводився. Вогняний Янгол усе ще не міг відліпитися від землі й лише видавав нутряні трубні звуки. Курзу-Верзу похитнувся, розправив крила, тоді раптом розвернувся, змахнув крилами й вилетів з печери крізь широку розколину в задній стіні. Непогана думка, вирішив я і поспішив до саду.

Тут аромат квітів був ще міцнішим, бо квіти, переважно повністю розцвівши, утворювали фантастичний килим, яким я вчесав щосили. Дуже швидко помітив, що у мене паморочиться в голові, але не збавляв кроку. Люк був важкенький, нівроку, але я хотів віддалитися від печери на якнайбільшу відстань. Беручи до уваги, наскільки стрімко може пересуватися наш переслідувач, я не був упевнений, що у мене достатньо часу на фокуси з Козирем.

Поспішаючи уперед, я все сильніше почувався одурманеним, і моє становище вже не здавалося таким критичним. Мені спало на думку, що аромат цих квітів може бути дещо наркотичним.

Чудово. Тільки цього мені й не вистачало — заморочитися від наркотику, водночас намагаючись, щоб Люка попустило. Десь удалині я побачив якийсь просвіт, наче галявинку на пагорбі, й узяв курс на неї. Я сподівався, що ми зможемо тут трохи відпочити, доки впорядкую думки й вирішу, що робити далі. Цієї миті я не чув звуків, що свідчили б про переслідування.

Під час шаленого бігу второпав, що мене починає хитати з боку на бік. Щось не так було з рівновагою. Раптом відчув страх упасти, такий сильний, наче я страждав на акрофобію[93]. Бо мені засіло в голові, що, впавши, я, може, й не підведуся, на мене спаде наркотичний сон, і в такому стані мене заскочить той виходець із Хаосу, заскочить — та й покінчить зі мною. Над головою барви квітів зливалися, плинули, спліталися, перевиваючись, наче світлий струмок підхопив та й поніс безліч кольорових стрічок. Я намагався не дихати надто глибоко, аби не наковтатись одурманливих міазмів. Але це було не так просто, бо голова вже починала паморочитися.

Та я не знепритомнів, хоч й упав без сил посеред галявинки поруч із Люком, опустивши попередньо його. Він не прийшов до тями, і на обличчі зберігався вираз блаженного спокою. Пагорб, де ми отаборилися, продувався легеньким вітром, який проникав з того боку, де буяли гидкі на вигляд колючі рослини, що не мали квітів. Тому дурманливий аромат квітів з гігантського квітника більше не паморочив мені голову, і в ній помалу почало яснішати. З іншого боку, я розумів, що цей самий вітер наразі несе наші власні запахи до отвору печери. Я не знав, чи здатний Вогняний Янгол розрізнити їх серед міцніших чманливих ароматів, але хоч якою малою була така ймовірність, вона мене неабияк жахала.

Багато років тому, ще студентом останнього курсу, я одного разу проекспериментував із ЛСД. Це настільки мене злякало, що відтоді жодного разу не мав справи з будь-якими галюциногенами. То був не банальний випадок бед-трип. Ця кислота вплинула на мою здатність пересуватися Тінями. Загальновідомо, що амберити можуть відвідати будь-яке місце, котре вони здатні уявити, або будь-що перебувати десь тут — у Тіні. Поєднуючи свою уяву та рух, ми можемо налаштуватися на ту Тінь, у якій хочемо опинитися. На жаль, під дією наркотику я втратив здатність контролювати свою уяву. Ще більша прикрість полягала в тому, що перенісся до тих місць, які намалювала моя уява. Я запанікував, а це тільки погіршило справу. Я міг загинути, легко, бо мандрував джунглями своєї підсвідомості, що стали реальними, отож інколи опинявся в таких місцях, де мешкало зло. Після того, як мене попустило, я знайшов шлях додому й опинився на порозі квартири Джулїї, спроможний не говорити, а лише скиглити, і ще кілька днів боровся з наслідками нервового зриву. Згодом розповівши про це Рендомові, дізнався, що він має схожий досвід. Спочатку той нікому про таке не казав, бо збирався в разі потреби використати це як секретну зброю проти решти родичів, але пізніше, коли всі вони певним чином порозумілися, вирішив поділитися з іншими інформацією, бо вважав її важливою для виживання родини. І тоді він із подивом довідався, що Бенедикт, Джерард, Фіона та Блейз про це знали, бо теж попадалися, хоча й клювали на інші галюциногени, і, дивна річ, лише Фіона зрозуміла, що то може бути зброя проти інших членів родини. Але вона тільки зробила собі про це позначку на гіпотетичне майбутнє, бо така зброя була надто непередбачуваною. Це все сталось уже давненько, й інші проблеми, що навалилися на Рендома впродовж останніх років, витіснили інформацію з його свідомості; йому й на гадку не спало, що новоприбулий, як оце я, теж має бути попереджений.

Люк сказав мені, що він спробував напасти на Вежу Чотирьох Світів за допомогою загону командос на дельтапланах, але зазнав нищівної поразки. Оскільки я під час свого візиту бачив потрощені дельтаплани всередині фортечних стін, логічним було припустити, що Люк потрапив у полон. Тоді видавалося цілком імовірним, що це чаклун Маска спричинив стан, у якому Люк наразі перебуває. Схоже, він просто додав галюциноген до Люкової пайки та звільнив його, аби той міг мандрувати й сам собі влаштовувати світлові шоу. На щастя, такі уявні мандрівки не привели його до небезпечніших середовищ, ніж найяскравіші сцени з Льюїса Керрола. Можливо, його думки були чистішими за мої. Але вся ця справа хоч як, а залишалася геть незрозумілою. Маска міг його вбити, або залишити у в’язниці, або ж додати до колекції вішаків. Натомість він удався до ризикованих заходів, які з часом мусили припинити діяти, і Люк опинився б на волі, хоча й отримавши урок. Це було схоже на те, що йому легенько дали по руках, а не помстилися по-справжньому. І це представник дворів, який раніше володів Вежею та, ясна річ, хотів би заволодіти нею знову? Невже Маска настільки впевнений у собі? Чи він не бачить у Люкові справжньої загрози?

А ще залишається той факт, що наша здатність мандрувати Тінями походить зі схожих джерел — Лабіринту та Лоґрусу. Можливо, маніпулюючи одним із них, ти входиш у контакт і з іншим. Це могло б пояснити те, що Люкові дивовижним чином удалося викликати мене до себе начебто потужним контактом крізь Козир, хоча насправді жодного Козиря не було: його здатність до візуалізації, ще й посилена дією наркотиків, виявилася настільки потужною, що фізичне зображення моєї особи на карті стало непотрібним. А спотворена наркотиком магічна сила Люка спричинила все, що сталося до того, ті химерні надприродні ефекти, котрі я спостерігав ще перед тим, як ми з Люком справді встановили контакт. Звідси випливало, що будь-хто з нас може бути дуже небезпечним у стані наркотичного сп’яніння. Мені варто це запам’ятати. Я сподівався, що Люк не прийде до тями розлюченим на мене за те, що я його вдарив, і я зможу з ним трохи погомоніти. З іншого боку, транквілізатор, сподіваюся, підтримає його хороший настрій, доки інші ліки працюватимуть на його детоксикацію.

Помасажувавши затерплий м’яз на лівій литці, я підвівся. Ухопив Люка під пахви й відтягнув його галявинкою ще кроків на двадцять далі. Тоді зітхнув і повернувся назад, на те місце, де відпочивав раніше. Часу на подальшу втечу не залишалось. І коли трубне виття залунало голосніше, а гігантські квітки заколихалися в моєму напрямку, виказуючи між стебел темну постать, я в цьому переконався. Тепер, коли Курзу-Верзу втік, Вогняний Янгол знову взявся виконувати своє завдання, й, оскільки сутичка здавалася неминучою, ця прогалина на схилі годилася для неї не гірше, ніж будь-яке інше місце, а можливо, і краще за більшість інших місць.

2

Я відстебнув зі свого пояса яскраву штуковину і почав її розгортати, а вона раз у раз клацала. Сподівався, що зробив правильний вибір, а не, скажімо, серйозну помилку.

Аби пробратися між кущами, чудовиську знадобилося більше часу, ніж я гадав. Це могло означати, що через екзотичні аромати йому не так легко взяти мій слід. А я ще сподівався й на те, що монстра поранено під час сутички з Курзу-Верзу і він утратив у силі та швидкості.

Але ось загойдалися, зламалися, впали й останні стеблини. Кутаста істота незграбно висунулась із заростей та зупинилася, не кліпаючи, утупивши в мене нерухомий погляд. На зап’ястку запанікувала Фракір, і я її заспокоїв. Цей супротивник був не з її категорії. У мене ще лишалось одне закляття Вогняного Фонтана, однак я не став навіть морочитись із ним. Знав, що воно не зупинить чудисько, а повестися непередбачувано може.

— Хочеш, покажу тобі шлях назад до Хаосу? — гукнув я. — Якщо, звісно, ти скучив за рідним домом!

Потвора, не зупиняючись, відповіла неголосним виттям. Схоже, вона не була сентиментальною.

Вогняний Янгол наближався поволі, й із доброї дюжини його ран цебеніла кров. Хотів би я знати, чи він усе ще міг кинутися на мене, чи ця його швидкість — усе, на що він наразі здатний. Розсудливість підказувала мені, що краще припускати найгірше, тому намагався триматись якомога далі й бути готовим до чого завгодно.

Але він не кинувся. Він просто продовжував перти вперед, наче портативний танк із купою відростків. Я не знав, де у нього вразливі місця. Анатомія Вогняних Янголів ніколи не була в топі моїх інтересів. Утім, я спробував терміново з нею ознайомитись, оглядаючи від маківки до п’ят монстра, що наближався до мене. На жаль, це обстеження лише підтвердило, що всі важливі точки у нього добре захищені. Не щастить мені.

Я не хотів нападати першим, бо не знав, чи не задумав звір якийсь підступ. Не був обізнаний з його бойовими прийомами і не мав бажання занадто розкриватись, аби ознайомитися з ними. Казав собі, що розумніше буде залишатися в обороні й дозволити йому зробити перший крок. Але він лише насувався на мене ближче й ближче. Я розумів, що незабаром доведеться щось зробити, хай навіть це буде просто відступ...

Одна з його передніх, згорнутих кільцем, кінцівок раптом блискавично метнулась у мій бік, я відскочив і рубанув по ній. Раз! Відрубана кінцівка й лежачи на землі продовжувала ворушитися. Тож і я не стояв на місці. Раз мечем! Два штричем!

Чудовисько повільно накренилося вліво, бо я відтяв усі його кінцівки з того боку.

А тоді, надміру знахабнівши, я надто наблизився до нього, огинаючи його голову, бо хотів зайти з іншого боку й повторити свій фокус, поки воно не отямилося від травм. Раптом монстр стрімко викинув у мій бік ще один відросток. Добре, що я був дуже близько, а він перехнябився: тож замість підчепити мене кігтями, чудовисько вдарило мене тим, що, певно, слугувало йому за гомілку, вціливши в груди. Я впав на спину.

Саме тоді, коли я швидко відкочувався, групуючись, аби скочити на ноги, почув, як Люк пробелькотів:

— І що це таке робиться?

— Не зараз! — відказав я, не оглядаючись на нього.

— Ти мені зацідив! — не вгавав Люк.

— По-дружньому, — пояснив я. — Це частина лікування. — Із цими словами я скочив на ноги й знову був готовий битися.

— Отакої, — почув коментар Люка.

Істота тепер лежала на боці й шалено намагалася раз у раз дістати мене найдовшою кінцівкою. Мені вдалось ухилитися й водночас прикинути розмах та кут її ударів.

Раз мечем, два штричем. Відтята кінцівка упала на землю. А я впритул наблизився до потвори.

Ударивши тричі, навідліг, під різними кутами, я нарешті відрубав монстрові голову. Проте він продовжував чимось клацати, а тулуб смикався та вперто сунув уперед на решті кінцівок. Не знаю, скільки ударів я ще зробив після цього. Люк узявся вигукувати: «Піддай ще!» — на кожний мій удар. На той час я трохи зопрів, а також помітив, що теплові хвилі чи щось таке застилало мені очі й квіти на певній відстані наче бралися брижами. Я почувався до біса завбачливим, бо не забув прихопити у барі Меча-штрича, й він виявився чудовою зброєю. Змахнувши мечем високо над головою, помітив, що при цьому він став абсолютно чистим, і почав знову згортати його в тугий сувій. Меч був м’який та ніжний, наче пелюстки квітів, і ледь мерехтів, мов найтонший пилок.

— Браво! — вигукнув знайомий голос. Я роззирнувся і помітив усміх, а слідом за ним і Кота, який м’якенько плескав у лапи. — Славний день! Ти чудодець! — додав.

Задній план миготів сильніше й сильніше, а небосхил темнішав. Я почув, як Люк вигукнув: «Нумо!», і, озирнувшись, побачив, що він звівся на ноги й чалапає вперед. Подивившись на Кота, я помітив, що за спиною у нього вимальовується шинквас, а десь уже зблиснули металеві бильця. Голова в мене йшла обертом.

— Зазвичай за Меча-штрича треба вносити заставу, — продовжував Кіт, — але, оскільки ти повертаєш його неушкодженим...

Люк був уже поруч зі мною. Я знову чув музику, а він мугикав, підспівуючи. Тепер накладеним зображенням здавалася галявина з розчленованим Вогняним Янголом посередині, а бар, навпаки, додавав у матеріальності, проступаючи все яскравіше та об’ємніше.

Але приміщення наче поменшало — столики купчилися тісніше, музика грала тихіше, фреска зсілась, а художника взагалі не було видно. Навіть Гусінь на своєму грибі перемістилась у темний куточок і зменшилася разом з ним, а блакитний дим збляк. Я вирішив вважати це більш-менш добрим знаком, бо якщо наша присутність тут була наслідком Люкового психічного стану, можливо, це вказувало на те, що манія потроху залишає його.

— Люку! — звернувся я до нього.

Він уперто пробирався повз мене до шинквасу.

— М-мм? — відповів.

— Ти знаєш, що ти в ульоті, адже так?

— Я... Ні... Не впевнений, що я тебе розумію, — сказав Люк.

— Гадаю, коли Маска взяв тебе у полон, він підкинув тобі трохи кислоти, — пояснив я. — Таке можливо?

— Хто це — «Маска»? — запитав той.

— Новий головний начальник у Вежі.

— А, ти маєш на увазі Шару Ґаррула... — второпав Люк. — Пам’ятаю, що він натягував на себе блакитну маску.

Я не бачив сенсу пояснювати, чому Маска не міг бути Ґаррулом. Хоч як, а Люк нічого не пам’ятатиме. Я просто кивнув і сказав:

— Бос.

— Так... так, гадаю, він міг щось мені підсунути, — погодився Люк. — Тобто, ти хочеш сказати, що все це..? — він обвів рукою кімнату.

Я кивнув.

— Звісно, воно реальне, — сказав я. — Але ж ми можемо перенести себе до галюцинацій. Усі вони також реальні в якомусь місці. Це могла зробити кислота.

— Чорти б мене ухопили!..

— Я дав тобі ліки для посадки, — продовжив я. — Але вони подіють за якийсь час.

Облизавши губи, він обвів поглядом бар.

— Ми ж нікуди не поспішаємо, — зауважив Люк. Здалеку долинув пронизливий вереск, бо демони на фресці почали виробляти брудні штуки з палаючою жінкою, і він посміхнувся. — Мені це місце здається кльовим.

Я поклав згорнуту зброю на шинквас, а Люк постукав поряд з нею і замовив іще пива. Я позадкував, заперечливо покрутивши головою.

— Мені треба йти, — сказав я йому. — Хтось і надалі полює на мене, й наразі він підібрався близько.

— Тварин не беремо до уваги, — сказав Люк.

— Ту, яку я щойно порубав, — враховуємо, — заперечив я. — Її послали.

Я подивився на зламані двері, намагаючись уявити, що може посунути крізь них наступного разу. Відомо, що Вогняні Янголи полюють удвох.

— Але я маю з тобою поговорити, — продовжив я.

— Не зараз, — сказав Люк, відвертаючись.

— Ти сам знаєш, що це важливо.

— У мене в голові каша, — пояснив Люк.

— Ти пам’ятаєш, що твоя мати наразі ув’язнена в Амбері? — запитав я.

— Так.

— Виклич мене, коли збереш голову докупи. Нам треба поговорити.

— Так і зроблю.

Я розвернувся і, пройшовши крізь двері, опинився в суцільному тумані. Я почув віддалений спів Люка, тепер він виконував якусь скорботну баладу. Для переміщення Тінями туман майже такий самий незручний, як і суцільна темрява. Якщо ти не бачиш жодних орієнтирів уздовж свого шляху, то як тобі застосовувати свою здатність вислизати звідки завгодно? З іншого боку, я просто хотів трохи побути на самоті, тепер, коли знову міг мислити логічно. Якщо я нікого не можу побачити в цьому тумані, то й мене ніхто не побачить. І я не чув жодних інших звуків, окрім власних кроків бруківкою.

Отож, які у мене здобутки? Коли я прокинувся після короткого перепочинку, бо Люк примудрився дивним чином дістати мене і в Амбері, то був страшенно виснажений після надзвичайного напруження сил. Мене перетягли в присутність Люка, я дізнався, що він у наркотичному ульоті, згодував йому ліки, котрі, як я сподівався, допоможуть йому швидше очуняти, покришив Вогняного Янгола й залишив Люка там, де він і був.

Простуючи крізь повстяний туман, я думав про те, що ця пригода має для мене два наслідки: якщо Люк усе ще замишляв щось проти Амбера, я загнав його в глухий кут. Тепер він знає, що його мати — у полоні в нас, тож навряд чи за таких обставин розпочне якісь агресивні дії. І це, на додаток до технічних проблем, пов’язаних із транспортуванням Люка та його утримуванням, було ще однією причиною, чому я хотів би залишити його так, як він є. Не сумнівався, що Рендом волів би бачити його зв’язаним по руках та ногах у камері в підвалі, але я був певний: він задовольниться і тим, що Люк буде на волі, але знешкоджений. А надто, якщо зрозуміє, що Люкові рано чи пізно доведеться звернутися до нас через Джасру. Мені здавалося, буде краще, якщо Люк прийде до тями і сам звернеться до мене зручної для себе миті. У моїй залі очікування вже товпилося багацько власних проблем: Колесо-Привид, Маска, Вінта... а тепер іще цей новий невідомий, хто щойно отримав номерок та й зайняв своє місце.

Імовірно, це Джасра стоїть за самонавідними камінцями, використовуючи їх, аби пускати моїм слідом кілерів. Вона має змогу, має і мотив. Це може бути й Маска, бо, наскільки я можу судити, він теж має змогу й мотив, хоча мені цілковито незрозумілий. Утім, Джасру тепер прибрано зі шляху, і, хоча ще й треба буде свого часу з’ясувати усе з Маскою, мітки блакитних каменів мені, гадаю, вдалося позбутися. Крім того, я сподівався, що трохи налякав Маску під час нашої недавньої сутички у Вежі. До того ж було дуже й дуже малоймовірно, аби Маска чи Джасра, хай якою силою вони володіють, могли б розпоряджатися Вогняним Янголом. Ні, Вогняні Янголи походять лише з одного місця, а там у списку клієнтів нема жодних чаклунів із Тіней.

Подих вітру на якусь хвильку розсунув туман, і я помітив темні абриси будівель. Добре. Я перемістився. Туман знову зімкнувся, практично тієї ж миті, й це вже були не будівлі, а темні скелі. Туман знову розійшовся, і я мигцем уздрів шматочок світанкового, а може, вечорового неба — хтозна. Небосхил був забризканий великими яскравими зірками. Ще трохи, і вітер розігнав туман, тож я побачив, що йду скелястим схилом, а в небі горять такі яскраві зірки, що в їхньому сяйві можна читати. Я йшов уперед темною стежиною, що вела аж до самого краєчка світу...

Усі ці загадки з Люком, Джасрою, Далтом і Маскою були схожі в одному — дещо було ясно як день, а дещо продовжував застеляти туман. Якщо мати трохи часу та добряче попобігати, усе це можна було б скласти докупи. Люк і Джасра були наразі поза грою. Маска становив своєрідну загадку: він, безперечно, мав щось проти мене, але, схоже, це не загрожувало Амберу. З іншого боку, Далт був небезпечним для Амбера, а надто зі своєю химерною новою зброєю; але Рендом знав про цю загрозу, та й Бенедикт наразі був у місті. Отже, я не сумнівався, що проти цієї небезпеки вжито належних заходів.

Я стояв на краю світу та дивився у бездонну розколину, повну зірок. Гора під моїми ногами не прикрашала поверхню планети, але ліворуч простелявся міст, ведучи до іншої темної громади, що затуляла собою зірки, — найімовірніше, до ще однієї плавучої гори. Підійшовши ближче, я ступив на міст. Такі подробиці, як повітря, сила тяжіння, температура нічого не важили тут, де я міг створювати реальність, у певному сенсі, мимохідь. Пройшовши мостом ще трохи далі, я під якимось кутом помітив ще один міст, що виходив з того боку цієї темної громади та вів до наступної.

Зупинився посеред мосту. Звідси відкривалася широка перспектива в обох напрямках. Місце видалося мені безпечним та зручним. Я витягнув свою колоду Козирів і, перекидаючи карти, дістав потрібну, якою не користувався дуже давно.

Тримаючи її перед собою, відклавши вбік інші, уважно дивився на сині очі та виразні, трохи жорсткі риси молодого обличчя під копицею чисто білого волосся, на постать у блискучому, щільно обтислому чорному камзолі з вузеньким білим комірцем та білими манжетами сорочки. Рука в рукавичці тримала три темні сталеві кульки.

Іноді буває не так легко подолати весь шлях до Хаосу, тому я зосередився, сфокусувався, а тоді точно надіслав запит. Контакт виник майже миттєво. Хлопець сидів на балконі під небосхилом, розцвіченим неймовірними смугами, а ліворуч від нього пропливали Мінливі Гори. Ноги він примостив на столик, що вільно висів у повітрі, й читав. Опустивши книжку, краєчком губ усміхнувся мені.

— Мерліне, — вимовив. — Маєш натомлений вигляд.

Я кивнув.

— А ти, бачу, добре відпочив, — сказав йому.

— Так і є, — відказав той, згорнувши книжку й відклавши її на столик. — У тебе проблеми?

— Ще й які, Мандоре.

Він підвівся.

— Ти хочеш пройти сюди?

Я похитав головою.

— Якщо маєш під рукою Козирі, аби повернутися, краще ти йди сюди.

Він простягнув руку і сказав:

— Гаразд.

Я теж простягнув руку, й наші долоні зустрілися. Він зробив крок до мене, й ось уже стояв поряд, на мосту. Ми коротко обнялись. А тоді він обернувся і подивився вниз, у розлом.

— Небезпека десь тут? — запитав Мандор.

— Ні. Я обрав це місце, бо воно видається дуже безпечним.

— А ще — мальовничим, — докинув він. — Що з тобою відбувається?

— Упродовж років я був звичайним студентом, потім розробником деяких спеціальних машин, — відповів йому. — Життя моє до останнього часу минало без жодних подій. А тоді все полетіло шкереберть, наче пекло розверзлося. Та більшою частиною я розумію, що відбувається, і можу дати цьому раду. В цій частині все заплутано, і воно не варте твоєї уваги.

Він поклав руку на бильця і запитав.

— А інша частина?

— Донині вороги мої були з Амбера чи мали до нього певну причетність. Та раптом, коли здавалося, що проблеми майже розв’язано, хтось пустив по моєму сліду Вогняного Янгола. Я щойно примудрився його знищити. І гадки не маю, хто це зробив і чому, але ніхто з Амбера не міг таке утнути.

Він присвиснув, повернувся до мене спиною, зробив кілька кроків, а тоді знову повернувся до мене.

— Звісно, ти маєш слушність, — промовив Мандор. — Я й уявити не міг, що до цього може дійти, інакше поговорив би з тобою раніше. Але дозволь мені не погодитися з твоїм визначенням пріоритету певних проблем і самому дійти висновків стосовно того, що з тобою відбувається. Тому я хотів би почути все, і послідовно.

— Не розумію, навіщо?

— Бо ти іноді буваєш неймовірно наївним, мій малий братику, і я не довіряю твоїм оцінкам, важливі чи неважливі ті або інші проблеми.

— Можу померти від голоду, перш ніж закінчу розповідати, — поскаржився йому. Іронічно посміхнувшись, мій зведений брат Мандор підняв руки. Якщо Юрт та Деспіл — мої єдиноутробні брати, яких наша спільна мати, Дара, народила від Принца Савалла, лорда Обода, то Мандор — син Савалла від його попереднього шлюбу. Мандор значно старший за мене, і тому він нагадує мені моїх амберських родаків. Я завжди почувався певною мірою аутсайдером серед дітей Дари і Савалла. Оскільки Мандор також тримався осторонь від цієї компанії, та ще й задовго до мене, у нас виявилося щось спільне. Загалом, хай з яких причин, він одразу ж засимпатизував мені, а з часом ми почали дуже добре ладнати і стали ближчими один одному, ніж, мабуть, бувають інколи рідні брати. Мандор навчив мене багато чого корисного, і ми чудово проводили час разом.

Повітря між нами викривилося, Мандор опустив руки, й раптом серед мосту без жодного звуку з’явився стіл, засланий вишитою скатертиною, а за мить — і два стільці. Стіл був сервірований блюдами з накривками, вишуканою порцеляною, кришталем та столовим сріблом. На ньому навіть красувалося мерехтливе відерце з льодом із зануреною у нього фігурною пляшкою темного скла.

— Приємно вражений, — визнав я.

— Останніми роками приділяв багато часу гастрономічній магії, — відказав він. — Прошу за стіл.

Ми зручно повсідалися на мості, що з’єднував дві темряви. Я накинувся на їжу й схвально замугикав, і минуло кілька хвилин, перш ніж зміг розпочати стисло переповідати ті події, внаслідок яких опинився в цьому місці, сповненому зоряного світла та тиші.

Мандор слухав мене, жодного разу не перервавши, а коли я закінчив розповідати, кивнув і запитав:

— Повторити десерт?

— Так. Дуже смачно.

Підвівши очі трохи згодом, побачив, що він усміхається.

— Що смішного? — запитав я.

— Ти смішний, — відповів Мандор. — Пригадуєш, коли збирався вирушати до університету, я казав тобі не довіряти всім без розбору.

— Що хочеш цим сказати? Я нікому не розповідав, хто я й звідки. Якщо ти збираєшся читати мені лекції через те, що я заприятелював із Люком, не дізнавшись те ж саме про нього, то я це вже чув.

— А як щодо Джулії?

— Тобто? Я їй ніколи не казав...

— Саме так. А втім, здається, їй ти міг би довіритись. А натомість перетворив її на свого ворога.

— Гаразд, схоже, тут я припустився помилки.

— Ти розробив унікальну машину, але тобі й на гадку не спало, що вона потенційно може стати зброєю. А Рендом помітив це негайно. І Люк також. На цій арені все не закінчилося для тебе катастрофою тільки тому, що машина стала розумною й не захотіла коритися вказівкам.

— Твоя правда. Мене більше цікавили технічні проблеми. Я не обміркував усі можливі наслідки...

Він зітхнув.

— Що з тобою робити, Мерліне? Ти ризикуєш, навіть не усвідомлюючи, в чому полягає ризик.

— Вінті я не довірився, — поспішив нагадати йому.

— На моє переконання, ти міг би витягнути з неї більше інформації, — сказав брат, — якби так не квапився рятувати Люка, хоча йому на той час не загрожувала небезпека. Наприкінці ваших перемовин вона готова була розбалакатися.

— Можливо, мені треба було покликати тебе.

— Якщо зустрінеш її знову, так і вчини. З нею я з’ясую усе.

Я витріщився на нього. Він не жартував.

— Ти знаєш, що вона таке?

— Я її розгадаю, — він повертав у пальцях келих з яскравим помаранчевим напоєм. — Але маю до тебе пропозицію, елегантну своєю простотою. У мене є новий заміський будиночок, дуже комфортабельний. Чому б тобі не повернутися до Дворів разом зі мною, замість вештатися деінде, потрапляючи з халепи в халепу? На рік чи два заляжеш на дно, насолоджуватимешся життям, засядеш за книжки. Я подбаю, щоб ти мав надійний захист. Хай усе вщухне, а тоді, за сприятливіших обставин, повернешся до своїх справ.

Я відсьорбнув вогнистого напою.

— Ні, — відповів я. — А що ти казав раніше про якісь речі, тобі відомі, а мені — ні?

— Навряд чи це важливо, якщо ти погодишся на мою пропозицію.

— Навіть якби я погодився, то хотів би це почути.

— Краще не чіпати, аби не смерділо.

— Ти вислухав мою історію. Я хочу послухати твою.

Він здвигнув плечима, відкинувся на стільці та втупився у зоряне небо.

— Свейвілл помирає, — промовив.

— Тільки це він і робить, роками.

— Воно то так, але йому стало значно гірше, — похитав головою Мандор. — Дехто вважає, що це пов’язане зі смертним прокляттям Еріка Амберського. Хай там як, а я гадаю, йому справді небагато залишилося.

— Починаю розуміти...

— Так, боротьба за наслідування престолу загострюється. Люди повсюдно валяться, мов снопи, — отрута, дуелі, замовні вбивства, дивні нещасні випадки, підозрілі самогубства... Багато хто залишає Двори з невідомих причин чи з таких, що здаються невідомими.

— Розумію, але не можу второпати, до чого тут я.

— Раніше був ні до чого.

— А тепер?

— Ти не в курсі, що Савалл усиновив тебе, формально, уже після твого від’їзду?

— Що?!

— Так. Не можу сказати, що розумію його мотиви. Але ти — законний спадкоємець. У черзі за спадщиною — за мною, але попереду Юрта та Деспіла.

— Хай там як, але я однаково збіса далеко у тому списку.

— Це правда, — протягнув він. — Зазвичай конфлікт інтересів спостерігається у його верхній частині...

— Ти кажеш, «зазвичай»?

— Бо завжди бувають винятки, — відказав Мандор. — Ти маєш розуміти: така ситуація, як тепер, — слушна нагода, щоби поквитатися з кимось. Ще на одну смерть після усіх інших ніхто й бровою не поведе, не так, як у мирні часи. Навіть у порівняно високих колах.

Зустрівшись із ним поглядом, я похитав головою.

— Але мого випадку це не стосується, — заперечив йому. Він не відводив очей, і я відчув якусь невпевненість. — Чи стосується? — запитав урешті-решт.

— А ти подумай, — порадив він.

Я подумав. І саме, коли мене осяяло, Мандор кивнув, наче він бачив, що робиться у мене в голові.

— Юрт, — сказав він, — зустрів час змін зі змішаними почуттями: у ньому боролися захват і страх. Він постійно торочив про ті останні вбивства і про те, з якою легкістю та елегантністю було скоєно деякі з них. Говорив про це напівголосно, але підхихикуючи. Його страхи й бажання збільшити власну здатність творити зло дійшли, нарешті, до такої точки, де пересилили інший його острах...

— Лоґрус...

— Так. Урешті-решт, він наважився спробувати пройти Лоґрус, і йому це вдалося.

— Мабуть, він дуже радів з цього приводу. Пишався. Адже Юрт мріяв про це довгі роки.

— О, так, — відказав Мандор. — І я впевнений, що він відчув і купу іншого...

— Свободу, — припустив я. — Силу, — і, оскільки він продовжував дивитися на мене трохи здивовано, змушений був додати: — А ще — здатність грати у власну гру.

— Ти не безнадійний, — сказав Мандор. — А тепер чи не доведеш ти це до його логічного завершення?

— Гаразд, — погодився з ним, уявляючи ліве вухо Юрта, а ще хмару краплинок крові, коли я відлітав після удару. — Ти вважаєш, що це Юрт напустив на мене Вогняного Янгола.

— Найімовірніше, він, — не заперечив Мандор. — Але чи не продовжиш ти логічний ланцюжок трохи далі?

Я пригадав зламану гілку, що проштрикнула око Юрта, тоді, під час сутички на галявині...

— Добре, — сказав я. — Він полює на мене. Можливо, це частина боротьби за спадок, бо я трохи випереджаю його, а може, це просто ворожість і жадоба помсти. Можливо, і те, й інше.

— Не важливо, що саме спонукає його діяти, — зауважив Мандор. — Важливі наслідки. А я думаю про того карнавухого вовка, який напав на тебе. Здається, він був ще й кривий на одне око?

— Так, — підтвердив я. — А як виглядає Юрт наразі?

— О, він відростив уже майже половину вуха. Воно криве, косе, взагалі, має жахливий вигляд. Зазвичай він ховає його під волоссям. Очне яблуко відживилось, але він ще не бачить на те око. Ходить із пов’язкою.

— Може, це й пояснює останні події, — сказав я. — Але з біса гарний час він обрав для цього, якщо зважити на все, що відбувається. Каламутить воду, ще і як.

— Саме тому я й пропоную тобі на певний час відійти вбік. Хай пристрасті трохи вгамуються. Тепер надто гаряче. Надто багато стріл у повітрі, одна з них може легко влучити тобі в серце.

— Я можу подбати про себе, Мандоре...

— Хотів би я бути впевненим.

Я стенув плечима, підвівся, підійшов до поручнів, узявся за них і задивився на зорі у себе під ногами.

Після тривалого мовчання він озвався до мене: «Маєш кращі ідеї?», але я не відповів, бо саме над цим розмірковував. Думав про те, що сказав Мандор про обмеженість мого кругозору, про недостатній захист, і готовий був уже визнати, що він має слушність, що й насправді майже увесь час, за винятком хіба мого рейду по Джасру, я лише реагував на запропоновані виклики. Був радше об’єктом дії, а не діяв сам. Може, тому, що події відбувалися дуже швидко, одна за одною. Справді, я не розробив надійних планів, як прикрити себе, як вивчити своїх ворогів та ударити у відповідь. Схоже, я мав дещо зробити й не зробив.

— Якщо тебе турбують так багато різних речей, — сказав Мандор, — може, тобі краще попрацювати над ними у безпеці?

Можливо, він мав слушність, із погляду здорового глузду, безпеки, обережності. Але Мандор належав тільки до Дворів, а я мав ще інші обов’язки, чужі для нього. Була можливість, хоча б через мій контакт із Люком, що від мене залежало зробити щось таке, що зміцнить Амбер, підвищить його безпеку. А доки залишався такий шанс, я почувався зобов’язаним діяти відповідним чином. Окрім того, суто в особистому плані, моя цікавість була надто великою, аби я міг усунутися від пошуку розгадок, тим більше, що загадок ставало дедалі більше.

Обмірковуючи, як найкращим чином висловити свою відповідь, я відчув, що до мене знову намагаються дістатися. Наче хтось прагне достукатися до мене, чи, радше, мовби кішка легенько скреблась у двері мого розуму. Запит наростав, відсуваючи вбік усі інші думки, і я усвідомив, що це спроба вийти на контакт через Козир, тільки дуже здалеку. Подумав, що то Рендом, стривожений тим, що коїться зі мною після висмикнення з Амбера. Тому налаштувався на сприйняття, погоджуючись на контакт.

— Мерліне, що таке? — запитав Мандор, а я підняв руку, показуючи йому, що зайнятий. Уздрів, що він поклав серветку на стіл та підвівся з місця.

Мій зір повільно розкрився, і я побачив Фіону. Вона мала суворий вигляд, за її плечима виднілися скелі, а над головою — ясно-зелений небосхил.

— Мерліне, ти де? — запитала.

— Далеко, — відповів я. — Це довго пояснювати. Що трапилось? А де ти?

Вона похмуро посміхнулася.

— Далеко, — сказала.

— Схоже, ми обрали дуже мальовничі місця, — зауважив я. — Зокрема ти — небо під колір свого волосся?

— Досить, — обірвала Фіона. — Я викликала тебе не для того, щоб обмінюватися враженнями про наші подорожі.

Цієї миті Мандор підійшов і став поруч зі мною, поклавши руку мені на плече. Це було на нього не схоже, а до того ж втрутитись у чийсь контакт через Козир вважається безтактністю, так само, як, наприклад, узяти паралельну слухавку та й устряти в чужу розмову. Проте так він і зробив.

— Оце сюрприз! — сказав Мандор. — Мерліне, познайом нас, будь ласка...

— Що то за один? — запитала Фіона.

— Це мій брат Мандор, — відрекомендував я його, — з Дому Савалла у Дворах Хаосу. Мандоре, це моя тітка Фіона, Принцеса Амбера.

Мандор уклонився.

— Я чув про вас, Принцесо, — мовив він. — Дуже приємно познайомитися з вами.

Очі її на мить розширилися.

— Мені відомо про цей Дім, — сказала вона, — але я не знала, що Мерлін перебуває з ним у родинних стосунках... Дуже приємно зустрітися з вами.

— Я так розумію, що виникла якась проблема, Фі? — поцікавився я.

— Так, — відповіла вона, дивлячись на Мандора.

— Я вас залишу, — сказав він. — Для мене честь познайомитися з вами, Принцесо. Шкода, що ви живете так далеко від Обода.

Вона усміхнулася.

— Зачекайте, — сказала. — Я не збираюся говорити про жодні державні таємниці. Ви пройшли ініціацію Лоґрусом?

— Так, — підтвердив він.

— І, наскільки зрозуміла, ви двоє зібралися тут не заради дуелі?

— Та начебто ні, — відповів я.

— У такому разі мені цікаво було б почути, і що скажете про цю проблему ви, Мандоре. Ви не проти перейти сюди, до мене?

Він знову вклонився. Як на мене, трохи перегравав.

— Куди накажете, Ваша Високосте, — відповів.

Фіона сказала: «Тоді прошу», — простягнула ліву руку, і я взявся за неї. Мандор теж торкнувся її зап’ястка. Ми ступили вперед.

Опинилися перед нею на уступі серед скель. Тут було вітряно і прохолодно. Звідкись здалеку долинуло приглушене ревіння, наче від загорнутого у щось двигуна.

— Ти спілкувалася недавно з кимось в Амбері? — поцікавився я.

— Ні, — відказала вона.

— Твій від’їзд був дещо несподіваний...

— На те мала причини.

— Наприклад, те, що ти впізнала Люка?

— Тепер ти знаєш, хто він такий?

— Так.

— А інші?

— Я розповів Рендому, — сказав я, — і Флорі.

— Тоді це відомо всім, — відреагувала вона. — Я залишила Амбер негайно і прихопила зі собою Блейза, бо ми з ним були наступні у списку Люка. Хай там як, а я намагалась убити його батька, і мені це майже вдалося. Ми з Блейзом були найближчими родичами Бранда і виступили проти нього.

Вона гостро зиркнула на Мандора, бо помітила, що той посміхається.

— Як я розумію, — прокоментував він, — цієї миті Люк пиячить у товаристві Кота, Додо, Гусені та Білого Кролика. А ще гадаю, що доки його мати перебуває в Амбері полонянкою, він нічого не може вам заподіяти.

Вона знову подивилася на мене.

— Ти часу не гаяв, — констатувала.

— Робив, що міг.

— ...тому, вважаю, вам буде безпечно повернутися, — продовжив Мандор.

Вона усміхнулася йому, тоді поглянула на мене:

— Твій брат, схоже, добре інформований, — промовила.

— Він також у родині, — сказав я, — а ми звикли все життя допомагати одне одному.

— Усе твоє життя? Чи його? — уточнила вона.

— Моє, — відповів я. — Він старший за мене.

— Кілька віків у той чи інший бік — яка різниця? — зауважив Мандор.

— Я відчула певну зрілість духу, — мовила Фіона. — Мабуть, мені варто довірити вам більше, ніж я збиралася.

— Це дуже ризиковано з вашого боку, — відказав він, — і я високо ціную таке ставлення...

— ...але воліли б, щоб я не переходила певну межу?

— Це дуже точно сформульовано.

— Я не збираюся перевіряти вашу вірність Дому і Трону, — сказала вона, — щойно познайомившись із вами. Справа стосується Амбера та Дворів, але не бачу тут конфлікту інтересів.

— Не сумнівався у вашій розсудливості. Просто хотів прояснити свою позицію.

Вона знову звернулася до мене:

— Мерліне, гадаю, ти мені збрехав.

Я відчув, як лоб збирається зморшками у намаганні пригадати ситуацію, коли міг увести її в оману. Заперечливо похитав головою.

— Може, це й було, — сказав я, — але не пам’ятаю.

— Так трапилося кілька років тому, — уточнила вона, — коли я попросила тебе спробувати пройти Лабіринтом твого батька.

— А, це... — промимрив я, відчуваючи, що зашарівся, та сподіваючись, що така зміна залишиться непоміченою при цьому незвичному освітленні.

— Ти скористався тим, що я тобі розповіла — про те, що Лабіринт опирається, — вела вона далі, — і прикинувся, наче він не дає тобі поставити на нього ногу. Але явних ознак опору, таких, які виникали, коли я намагалася на нього ступити, не було.

Вона подивилася на мене, наче чекаючи підтвердження.

— І що? — запитав я.

— І, — відрізала вона, — тепер це стало ще важливішим, аніж було того часу; отже, маю знати: ти тоді шахраював?

— Так, — зізнався я.

— Чому?

— Якби я ступив на нього, — пояснив, — то мусив би йти до кінця. Хто знає, куди він міг би завести й що з цього могло б вийти... У мене тоді саме закінчувалися канікули, і я поспішав повернутися до університету; не мав часу на подорож, яка могла виявитися тривалою. Тому сказати тобі, ніби я відчуваю якісь труднощі, було найввічливішим способом ухилитися.

— Гадаю, справа була не тільки в цьому, — мовила вона.

— Тобто?

— Гадаю, Корвін розповів тобі щось таке, чого не знаємо ми, всі решта. А може, він залишив для тебе послання. Гадаю, ти знаєш про цю штуку більше, ніж кажеш.

Я здвигнув плечима.

— Мені шкода, Фіоно. Я не можу нічого вдіяти з твоїми підозрами, — відказав я. — Хотів би бути кориснішим тобі.

— Ти можеш бути кориснішим.

— Яким чином?

— Ходімо зі мною до нового Лабіринту. Хочу, щоб ти його пройшов.

Я похитав головою.

— Маю значно нагальніші справи, — пояснив їй, — ніж задовольняти твою цікавість стосовно чогось такого, що татусь утнув багато років тому.

— Це більше, ніж звичайна цікавість, — заперечила вона. — Я вже казала тобі, що, на мою думку, саме через цей Лабіринт дедалі частішають Тіньові бурі.

— А я пояснив тобі, чому, на мою думку, він не є причиною. Гадаю, бурі виникають через часткове зруйнування та відновлення старого Лабіринту.

— Ходи сюди, якщо ти не проти, — покликала вона, повернувшись до мене спиною та почавши підійматися скелями.

Я подивився на Мандора, стенув плечима та попрямував за нею. Мандор ішов поруч зі мною.

Ми простували до зубчастої стіни скель. Фіона дісталася туди першою й пішла карнизом, що нависав над безоднею. Вона йшла так до того місця, де стіну скель прорізала клинчаста щілина. Тут зупинилася, не повертаючись до нас, а проміння, що падало із зеленого неба, химерно підсвічувало її волосся.

Я підійшов, став поряд з нею і подивився туди, куди був спрямований її погляд. Далеко внизу, трохи ліворуч від нас, на рівнині крутився дзиґою велетенський чорний розтруб. Схоже, ревіння, яке ми чули, виходило саме з нього. Ґрунт під ним був укритий суцільними тріщинами. Я дивився на це кілька хвилин, але вихор не змінив ані форми, ні положення. Нарешті я прокашлявся.

— Схоже на величеньке торнадо, — зауважив, — яке нікуди не рухається.

— Ось чому я хочу, щоб ти пройшов новим Лабіринтом, — відказала мені Фіона. — Гадаю, він упорається з нами, якщо ми не впораємося з ним першими.

3

Якби ви мали вибір між здатністю викривати брехню і здатністю знаходити істину, що б обрали? Досі я вважав, що це лише різні способи назвати одне й те ж, але тепер змінив свою думку. Більшість моїх родичів, наприклад, так само добре бачать наскрізь усілякі хитрощі, як і вдаються до них. Проте я жодним чином не впевнений, що вони надто переймаються істиною. З іншого боку, я завжди відчував, що є щось шляхетне, особливе, почесне в пошуках істини, і зробити це спробував, створюючи Колесо-Привид. Мандор, утім, змусив мене засумніватися. Невже я насправді ганяюся за протилежністю істини?

Звісно, усе не так просто й чітко. Я розумів, що це не та ситуація, де стоїть питання «або-або», і третього не дано; це, радше, питання намірів. Проте раптом мені захотілося визнати, що, можливо, я впав у крайнощі, дійшовши до безглуздя, до ризику заради ризику, водночас дозволивши надто довго дрімати своєму логічному мисленню.

Тому до пропозиції Фіони я поставився вдумливо.

— А чому ця штука є такою вже загрозою? — поцікавився.

— Це Тіньова буря, що набула форми торнадо, — відповіла вона.

— Такі явища спостерігались і раніше, — заперечив я.

— Це правда, — визнала вона, — але вони мали тенденцію переміщатися Тінями. Цей торнадо також може сягати Тіні, одначе він стоїть на місці. Він уперше з’явився кілька днів тому й відтоді абсолютно не змінився.

— А скільки це за амберським часом? — запитав я.

— Десь пів доби. Чому запитуєш?

Я здвигнув плечима.

— Не знаю. Просто поцікавився. Але хай там як, а я не бачу, щоб він становив загрозу.

— Я вже казала тобі, що таких бур значно побільшало після того, як Корвін намалював зайвий Лабіринт. Тепер змінюється не лише кількість бур, а й характер цих бур. Ми маємо невідкладно з’ясувати все щодо того Лабіринту.

Мені вистачило миті, аби збагнути, що той, хто зможе контролювати татків Лабіринт, стане володарем жахливих сил. Чи володаркою.

Тому сказав:

— Припустімо, я пройду. І що? Наскільки зрозумів з того, що розповідав тато, я просто опинюся у його центрі, так само, як і в тому Лабіринті, що вдома у нас. І що це нам дасть?

Я уважно спостерігав за її обличчям, шукаючи тінь якоїсь емоції, але мої родичі надто добре володіють самоконтролем, аби виказати себе так просто.

— Наскільки я розумію, — відповіла вона, — коли Корвін був усередині Лабіринту, Бранд зумів козирнутися до нього.

— Це мені теж відомо.

— ...отже, коли ти дійдеш до центру, я зможу перенестися до тебе через Козир.

— Гадаю, так. Тоді ми стоятимемо в центрі Лабіринту вдвох.

— ...а звідти зможемо перенестися до того місця, куди не можна потрапити більше зі жодної точки у світі.

— І що це за місце? — запитав я.

— Первинний Лабіринт, який лежить за всіма іншими.

— Ти певна, що він є?

— Він має бути. Сама природа такого конструкта обумовлює його наявність на глибшому рівні реальності.

— І навіщо ж ми туди помандруємо?

— Саме там заховані всі таємниці Лабіринту, й там можна опанувати його найпотужнішу магію.

— Зрозуміло, — сказав я. — І що далі?

— Що за питання? Тоді ми зможемо дізнатися, як протистояти шкоді, яку робить ця штука, — відповіла Фіона.

— І це все?

Очі її звузилися.

— Звісно, ми розкриємо всі таємниці, які тільки зможемо. Сила — це сила, вона є загрозою, поки її не зрозумієш.

Я повільно кивнув.

— Але наразі є інші сили, що явно загрожують набагато більше, — сказав я. — Тож цьому Лабіринтові доведеться зачекати своєї черги.

— Навіть якщо за ним стоять ті ж сили, що й за іншими твоїми проблемами? — уточнила вона.

— Хоч би й так, — відказав я. — Це може виявитися довготривалим проектом, а я зараз навряд чи маю доволі часу.

— Але ж ти не знаєш, тривалий це проект чи ні!

— Твоя правда. Та щойно я поставлю ногу на Лабіринт, — зворотного шляху не буде.

Я промовчав про те, що брати її зі собою до первинного Лабіринту і залишати там саму аж ніяк не входить у мої наміри. Адже Фіона одного разу вже намагалася посадити на трон свого протеже. А якби Бранд сів тоді на троні Амбера, вона стояла б поруч із ним, хай як би це зараз заперечувала. Гадаю, вона й збиралася попросити мене перенести її до первинного Лабіринту, але зрозуміла, що я вже все прорахував і відмовлю їй. Щоб не втратити обличчя через мою відмову, вона повернулася до своїх попередніх аргументів.

— Гадаю, тобі краще знайти на це час зараз, — сказала, — якщо ти не хочеш бачити, як світи навколо тебе руйнуються вщент.

— Я не повірив у це, коли ти сказала мені вперше, — пояснив їй, — не вірю й тепер. Як і раніше, гадаю, що активність Тіньових бур зростає, аби врівноважити ті зміни, що відбулися тоді, коли було усунуто пошкодження оригінального Лабіринту. А ще вважаю: що якщо ми маніпулюватимемо з новим Лабіринтом, про який нічого не знаємо, то можемо не поліпшити стан справ, а тільки погіршити...

— Я не збираюся з ним маніпулювати! — перервала мене Фіона. — Хочу лише дослідити...

Зненацька між нами зблиснув образ Лоґрусу. Мабуть, вона теж, невідомим чином, побачила чи відчула його, бо шарпнулася назад водночас зі мною.

Я повернув голову, знаючи точно, що побачу.

Мандор зайняв позицію на скелястому парапеті й, піднявши руки, стояв там так, наче був частиною цієї кам’яної стіни. Я придушив перше імпульсивне бажання крикнути йому припинити. Він знав, що робить. До того ж я не сумнівався, що він не зверне на мене жодної уваги.

Підійшовши ближче до западини між зубцями, де влаштувався Мандор, я подивився повз нього на стовп, що вирував на розтрісканій рівнині далеко внизу. Крізь образ Лоґрусу побачив темну жахливу силу, звільняти яку під час останнього уроку вчив мене Сухай. Наразі Мандор викликав її і спрямовував на Тіньову бурю. Чи він не розуміє, що сила Хаосу, яку вивільняє цієї миті, буде розширюватись, і ніщо не зупинить її руйнівного руху? Чи Мандор не бачить: якщо цей смерч — породження Хаосу, то він зараз перетворює його на справді жахливе явище?

Чорний стовп зріс і заревів іще гучніше. На нього було лячно дивитися.

Я почув, як у мене за спиною зойкнула Фіона.

— Сподіваюся, ти розумієш, що робиш?! — гукнув я Мандорові.

— За хвилину дізнаємося, — відказав той, опускаючи руки.

Образ Лоґрусу миготів переді мною.

Ми дивилися на диявольський смерч, а він крутився, зростаючи, й ревів дедалі оглушливіше.

Не витримавши, я запитав Мандора:

— І що ти цим довів?

— Що ти не маєш терпіння, — почув у відповідь.

У явищі, що розгорталося перед нашими очима, не було нічого аж такого повчального, проте я продовжував уважно за ним спостерігати.

Раптом ревіння стало уривчастим. Темна воронка смикнулася, стислася, розкидаючи навколо уламки, які засмоктала у себе раніше. Але незабаром вона набула своїх попередніх розмірів та швидкості обертання, і гуркіт відновився на тому ж рівні.

— Як ти це зробив? — запитав я Мандора.

— Я нічого не робив, — відповів той. — Ця штука сама себе налаштувала.

— Але цього не мало статися.

— Саме так, — відповів він.

— Я тебе не розумію, — зауважив йому.

— Ревіння мало лише наростати, після того, як Мандор збільшив торнадо, — пояснила Фіона. — Але те, що його контролює, має інший план. Тому смерч повернувся до попередніх параметрів.

— І це явище походить із Хаосу, — додав Мандор. — Це можна зрозуміти з того, як воно стало черпати звідти силу, коли я створив відповідні умови. Але внаслідок цього згадана штука перейшла певну межу, і відбулося переналаштування. Хтось тут грає з первісними силами. Хто чи що, — не можу сказати, так само, як і навіщо. Але, на мою думку, це переконливо свідчить, що Лабіринт тут ні до чого. Він не може мати нічого спільного з грою Хаосу. Тому Мерлін, очевидно, має слушність. Ця штука має абсолютно інше походження.

— Добре, — визнала Флора. — Хай так. Тоді що ж ми маємо?

— Загадку, — відповів Мандор. — Але навряд чи безпосередню загрозу. Так мені здається.

У мене в голові метеликом затріпотіла здогадка. Може, й абсолютно помилкова, хоч я не поділився нею з присутніми з цілком іншої причини. Здогадка ця вела за собою логічні міркування, що потребують більше ніж хвилини на обдумування, а я не люблю видавати незавершені ідеї.

Тепер Фіона втупилася поглядом у мене, але на моєму абсолютно спокійному обличчі їй не було що читати. Тоді, переконавшись, що її намагання марні, вона різко звернула на інше:

— Ти сказав, що залишив Люка у дещо незвичних обставинах. Де саме він тепер?

Найменше за все у світі я хотів розлютити тітку по-справжньому. Але й напустити її на Люка в його теперішньому стані теж не міг. Я цілком припускав, що Фіона могла запросто його вбити, розглядаючи це як підстрахування власного життя. А я не хотів, аби Люка вбили. Мав відчуття, що, можливо, у нього зараз змінюються певні його погляди та цілі, тож хотів дати йому на це якомога більше часу. Нас усе ще багато пов’язувало, і хорошого, і поганого, й тут важко рахувати, хто перед ким у боргу; та й роки приятельства не так просто відкинути. Зважаючи на те, в якому Люк був стані, коли я його залишив, він іще не так скоро оговтається, а тоді маю обговорити з ним купу речей.

— Вибач, — сказав я, — але наразі це моя справа.

— Гадаю, я теж маю в ній власний інтерес, — відрізала вона.

— Звісно, — погодився з нею, — але мене вона зачіпає більше, і, боюся, ми з тобою можемо одне одному перетнути шлях.

— Це вирішувати мені, а не тобі, — пирхнула Фіона.

— Гаразд, — сказав я. — Він наковтався ЛСД. Наразі ти можеш отримати від нього дуже розмаїту інформацію, але не дуже корисну.

— Як це сталося? — запитала вона.

— Чаклун на ім’я Маска, певно, підсунув йому наркоту, коли тримав його в ув’язненні.

— Де це все відбувалося? Ніколи не чула про такого чаклуна!

— У фортеці, що зветься Вежа Чотирьох Світів, — пояснив я.

— Давно не чула жодної згадки про цю Вежу... — задумливо протягнула вона. — Нею володів чарівник, якого звали Шару Ґаррул.

— Наразі він перебуває вішалкою для пальт, — повідомив я.

— Як це?!

— Довго розповідати; але цієї миті Вежею заправляє Маска.

Тітка не зводила з мене очей, і я міг присягтися, що до неї почало доходити, наскільки вона не в курсі останніх подій. Гадаю, Фіона саме обирала, з якого з очевидних запитань почати, але я вирішив, що пора перейти в наступ, поки вона не зібралась із думками.

— А як там Блейз? — запитав я.

— Йому значно краще. Я сама займаюся його лікуванням, і він швидко внормовується.

Тут я хотів запитати її, де він зараз перебуває: знав, що на це питання вона не відповідатиме, і сподівався на обмін посмішками, коли Фіона зрозуміє, навіщо я це запитав: тітка не скаже, де Блейз, а я не скажу, де Люк; ми збережемо наші таємниці й залишимося друзями.

— Агов! — почув я вигук Мандора, і ми з Фіоною повернулися та поглянули туди, куди дивився він, — у розщілину між скелями.

Темний конус торнадо згорнувся чи не вдвічі й надалі зменшувався у нас перед очима. Він наче втягувався всередину, зсідався, збігався, і за пів хвилини його взагалі не стало. Зовсім.

Я не міг приховати посмішку, але Фіона цього навіть не помічала. Вона дивилася на Мандора.

— Ви гадаєте, це через те, що ви зробили? — запитала у нього.

— Не можу знати напевне, — відповів той, — але цілком можливо.

— Але це про щось вам говорить? — не вгавала вона.

— Можливо, тому, хто за цим стоїть, не сподобалося, що я намагався підправити його експеримент.

— Ви й насправді вважаєте, що за цим стоїть розумна істота?

— Так.

— Хтось із Дворів?

— Радше хтось із вашого боку світу.

— Я теж так думаю... — погодилася Фіона. — А чи маєте якісь припущення щодо особи, яка за цим стоїть?

Він посміхнувся.

— Розумію, — поквапливо сказала вона. — Ваші справи — то ваші справи. Але загальна загроза стосується кожного. Саме це маю на увазі.

— Це так, — погодився Мандор. — Ось чому я запропонував узятися за розслідування. Наразі не маю термінових справ. А це може бути весело.

— Мені незручно просити вас тримати мене в курсі ваших знахідок, — промовила вона, — коли я навіть не знаю, чиї інтереси тут наявні.

— Вдячний за таку вашу позицію, — відказав він, — але, наскільки мені відомо, угода ще діє, і ніхто у Дворах не вибудовує планів, спрямованих проти Амбера... Втім... Якщо ваша ласка, ми можемо зайнятися цією справою разом, хоча б на перших стадіях.

— У мене знайдеться для такого час, — сказала вона.

— А в мене — ні, — поквапився втрутитись я. — Маю невідкладні справи.

Мандор переніс свою увагу на мене:

— Так ось, щодо моєї пропозиції...

— Не можу, — сказав я.

— Гаразд. Але нашу розмову не закінчено. Зв’яжуся з тобою згодом.

— Добре, — сказав я.

Фіона також подивилася на мене:

— Ти маєш повідомляти мені, як триває Люкове одужання та які у нього плани.

— Звісно.

— Тоді до побачення.

Мандор із посмішкою легенько відсалютував мені, я відповів йому так само.

Залишивши їх, я пішов геть, а тільки-но щезнув з їхніх очей, почав переміщатися.

Я перенісся на скелястий схил, а там зупинився і витягнув Козир Амбера. Підніс його до очей, сконцентрував увагу і, щойно відчувши шлях, перенісся туди. Я сподівався, що не зустріну нікого в головному залі, але, насправді, це було не так уже й важливо.

Я з’явився неподалік від Джасри, якій на витягнуту ліву руку почепили ще одне пальто. Прошмигнувши крізь двері ліворуч, пройшов порожнім коридором і дістався задніх сходів. Кілька разів чув голоси та змінював курс, аби уникнути зустрічі. Мені вдалося дістатися до своїх покоїв непоміченим.

Мені здавалося, що я не спав уже вічність, якщо не брати до уваги той перепочинок хвилин на п’ятнадцять, з якого мене висмикнув Люк своєю магією, посиленою дією наркотиків, і запроторив до бару в Задзеркаллі крізь Козир-галюцинацію. Коли це було? На мою думку, це могло статися вчора, а вчорашній день і до цієї пригоди був дуже насичений.

Я замкнув двері, дошкандибав до ліжка й бухнувся на нього, навіть не скинувши чоботи. Так, мусив негайно зробити купу речей, але був неспроможний узятися хоч до чогось. Я повернувся додому, бо й досі почувався в Амбері найбезпечніше, навіть попри те, що Люкові вдалося дістати мене й тут.

Людина з розвинутою підсвідомістю, побувавши у такій січкарні, як ото я останнім часом, може, бачила б якісь яскраві пророчі сни та прокинулася б осяяною, з відповідями на всі запитання і розробленим аж до подробиць планом дій. Але не я. Бо я прокинувся у холодному поту, не розуміючи, де я і що зі мною коїться. Втім, розплющивши очі, мені вдалося з’ясувати хоча б це питання, і, заспокоєний, я заснув знову. Згодом... як мені здалося, минуло багато часу... почав повертатися до реальності потроху... наче плавуче сміття, яке виносить на берег хвиля за хвилею... поки, нарешті, опинився тут. Першим відчуттям, що затримало мене на березі, став біль у ногах. Тоді я сів у ліжку, стягнув зі себе чоботи, і, цілком можливо, це стало однією з шістьох найбільших насолод у моєму житті. Я швиденько зірвав шкарпетки та жбурнув їх у найдальший кут. Чому в інших чарівників ноги, здається, ніколи не болять, я навіть не знаю. Я наточив води у миску й занурив туди ноги, вирішивши наступні кілька годин ходити босоніж.

Нарешті покинув ліжко, зняв брудний одяг, помився й натягнув на себе джинси та фіолетову фланелеву сорочку — вбрання, в якому почуваюся комфортно. До бісової матері ті мечі, кинджали, плащі... хоча б на деякий час. Розчинивши віконниці, визирнув у вікно. Надворі було темно. І через хмари я не міг навіть зрозуміти, чи вечір лише починається, чи вже ніч, а можливо, ось-ось світатиме?

У холі стояла тиша, і, спускаючись сходами, я теж не почув жодного звуку. В кухні теж не було ні душі, дрова в печах майже прогоріли й ледь жевріли. Мені треба було лише розігріти воду на чай, тому вогонь я не роздував. Мені вдалося розшукати хліб і трохи консервованих фруктів, а в коморі-холодильнику — глек з якимось соком, схожим на грейпфрутовий.

Сидячи перед піччю, я грів ноги, вгризався в окраєць хліба і відчував, як мене охоплює незрозуміле почуття тривоги. А сьорбаючи чай, зрозумів і характер свого неспокою. Справа полягала в тому, що я мусив негайно щось робити, але не знав, що саме. Мені випав перепочинок, і від цього я почувався незручно. Тому вирішив повернутися до перерваних роздумів.

Коли закінчив їсти, то вже спланував кілька перших своїх кроків. І розпочав з того, що пішов до головного вестибюля, там звільнив Джасру від капелюхів та плащів, котрі встигли на неї понавішувати, і підхопив її під пахву. Коли ніс задерев’янілу фігуру коридором другого поверху до своєї кімнати, одні з дверей трохи відхилились, і Дроппа втупився у мене олов’яними очима.

— Я — твій дублер! — гукнув він услід мені. — Ця дама нагадує мою першу дружину, — додав, зачиняючи двері.

Встановивши Джасру в себе у кімнаті, я підтягнув стілець ближче й усівся навпроти неї. Її блазенський прикид, який, очевидно, мав посилити злий жарт, що з нею утнули, нітрохи не применшив її жорсткої краси. Одного разу їй мало не вдалося мене уколошкати, тож я не мав жодного бажання просто зараз звільнити її і дати шанс для ще однієї спроби. Проте накладені на неї чари заслуговували на увагу з багатьох причин, і я хотів ретельно їх дослідити.

Тому почав обережно з’ясовувати, як побудоване те закляття, що утримувало її нерухомою. Воно було не надто складним, але я бачив, що на те, аби дослідити всі його відгалуження, піде чимало часу. Хай буде так. Я не збирався зупинятися. Тому заглибився у вивчення зайняття, подумки роблячи необхідні нотатки.

Пропрацював кілька годин. Розгадавши закляття, вирішив накласти на неї ще й свої чари, враховуючи обставини. Працюючи, я чув, як навколо мене прокидається палац. Трудився без перепочинку, а день минав своєю чергою, і нарешті все стало на свої місця, і я був задоволений власною роботою. А ще — вмирав із голоду.

Засунувши Джасру в куток, я натягнув чоботи, вийшов зі свого приміщення і попростував до сходів. Мені здавалося, що має бути обідній час, проте поткнувся до кількох їдалень, де зазвичай трапезувала родина, але в них нікого не було, і не було ознак, що в якійсь із них збираються сервірувати стіл. Не схоже було також, що в одній з кімнат недавно обідали.

Можливо, у мене досі не відновилося відчуття часу, і зараз було надто пізно чи надто рано? Але ж розвиднилося вже давно, і день хоч як, а мав рухатися до обіду... Дивно, невже я міг помилитись у припущеннях?

І нарешті до мене долинув звук, на який я чекав, — легенький дзвякіт столового срібла об порцеляну. Схоже, стіл до обіду накрили не у звичному місці. Я повернув ліворуч, потім праворуч. Так, сьогодні вирішили обідати у вітальні. Байдуже.

Увійшовши до кімнати, я побачив, що на червоній канапі, поруч з Віаллою, дружиною Рендома, сидить Левелла, а перед ними на низенькому столикові сервіровано обід. Майкл, який працював на кухні, стояв неподалік за візком, заставленим стравами. Я кашлянув.

— Мерліне, — озвалася Віалла, і мене вкотре вразила її чутливість — аж холодок перебіг поза спиною. Не вірилося, що вона абсолютно сліпа. — Як приємно!

— Привіт, — сказала Левелла. — Приєднуйся до нас. Нам кортить якнайшвидше дізнатися, що ти поробляв.

Я присунув стілець до столика і сів навпроти них. Майкл поставив для мене столовий набір і подав мені страви. Я швидко оцінив ситуацію. Все, що почує від мене Віалла, вона, безперечно, переповість Рендому. Отже, я викладу їм дещо відредаговану версію подій, упустивши те, що стосується Мандора, Фіони, і все, пов’язане з Дворами. У такому вигляді оповідка буде значно коротшою, і я зможу скоріше взятися до обіду.

— Останнім часом усі мають стільки клопоту, — зауважила Левелла, коли я закінчив розповідати. — Почуваюся майже винуватою.

Я подивився на її обличчя, ніжно-зеленкувате, оливкове, на її повні вуста та величезні кошачі очі.

— Але не зовсім, — додала Левелла.

— А куди всі поділися, до речі? — поцікавився у неї я.

— Джерард, — відповіла Левелла, — поїхав перевіряти укріплення в гавані, Джуліан, як командувач, виїхав до війська, котре тепер озброєне чимось таким вогнепальним і зайняло позиції, аби захищати підступи до Колвіра.

— Тобто, Далт уже розпочав якісь дії? Він неподалік?

Левелла заперечно похитала головою.

— Ні, це запобіжні заходи, — пояснила вона, — через інформацію, отриману від Люка. Головорізів Далта поки що ніде не видно.

— А хтось знає, де він зараз? — спитав я.

— Поки що ні, але незабаром маємо отримати інформацію від нашої розвідки, — вона пересмикнула плечима. — Може, Джерард уже одержав повідомлення...

— А чому командування перебрав Джуліан? — запитав я, проковтнувши черговий шматок. — Мені здавалося, це мав би бути радше Бенедикт.

Левелла зиркнула вбік, на Віаллу, а та, здавалося, відчула її погляд.

— Бенедикт на чолі невеликого загону своїх ратників супроводжує Рендома до Кашфи, — лагідно сказала вона.

— До Кашфи? — перепитав я. — Навіщо він туди поїхав? До речі, саме навколо Кашфи зазвичай вештається Далт. Там наразі може бути небезпечно.

Віалла ледь помітно посміхнулась і мовила:

— Тому він і взяв зі собою Бенедикта та його гвардійців як ескорт. Може, розвідка також є одним із їхніх завдань, хоча вирушили саме зараз вони не заради розвідки.

— Не розумію, — відказав я, — нащо взагалі знадобилася така подорож?

Вона відпила води з келиха.

— Неочікуваний політичний переворот, — пояснила. — Один з генералів захопив трон, скориставшись відсутністю королеви та кронпринца. Генерала цього недавно вбили, і Рендом спромігся домовитися про те, що трон посяде наш кандидат, літній аристократ.

— Як йому це вдалося?

— Усі зацікавлені в цій справі ще більше зацікавлені в тому, щоб Кашфу прийняли до Золотого Кола, де торгують на пільгових умовах.

— Отже, Рендом купив їх, аби посадити на трон свою людину, — зауважив я. — Хіба угоди з державами Золотого Кола не надають нам право пересувати свої війська їхніми територіями без будь-яких суттєвих попередніх обговорень?

— Надають.

Раптом я пригадав того крутого емісара Корони, якого зустрів у Кривавого Білла. Він розплачувався грошима Кашфи. Я вирішив, що насправді не хочу знати, наскільки це збігається з часом того вбивства, яке зробило можливими останні домовленості. Наразі мене більше вразила картина, що вимальовувалася: схоже, Рендом щойно позбавив Джасру та Люка змоги повернути собі узурпований трон, який у них відібрали. Хоча, чесно кажучи, Джасра, гадаю, й сама захопила цей трон кілька років тому. Через усі ці захоплення я не дуже розумів, хто має правдиві права на трон. Якщо етика Рендома була не кращою за ту, якої дотримувалися до нього, то вона, в усякому разі, була й не гіршою. Але тепер, найімовірніше, спробам Люка повернути собі трон, котрий відібрали у його матері, протистоятиме монарх, який матиме оборонний союз із Амбером. Я готовий був закластися, що умови угоди передбачають допомогу Амбера в разі внутрішніх заворушень, а також у разі нападу зовнішнього агресора.

Неймовірно. Виглядало так, наче Рендом перебирав неабиякий клопіт, аби позбавити Люка політичної підтримки та легітимності в боротьбі за владу в його власній державі. Певно, наступним кроком може стати оголошення Люка претендентом поза законом, небезпечним бунтівником та призначення нагороди за його голову. Чи не є такі дії Рендома надмірними? Люк навряд чи аж настільки небезпечний, а надто наразі, коли Джасра перебуває в нас у полоні. З іншого боку, я не знав, як далеко збирається заходити Рендом: чи він просто заздалегідь відсікає усі загрози, чи вирішив розправитися з Люком раз і назавжди? Остання можливість мене турбувала, бо мені здавалося, що поведінка Люка останнім часом значно поліпшилась, і він, у болісній боротьбі зі самим собою, переглядає свою позицію. Я не хотів бачити, як його віддадуть на поталу без жодної потреби, лише тому, що Рендом перестраховується.

Тому я сказав, звертаючись до Віалли:

— Гадаю, це пов’язано насамперед із Люком.

Вона помовчала якусь мить, а тоді відказала:

— На мою думку, він найбільше непокоїться через того Далта.

Я — подумки — стенув плечима. А в чому полягатиме різниця для Рендома, якщо він усвідомить, що Люк хоче скористатися військовою допомогою Далта, аби повернути собі трон? Тому я лише зронив: «Ось як!» — і продовжив їсти.

Ніхто з нас не володів інформацією, яка допомогла б з’ясувати, що у Рендома на думці, тому ми перейшли від справ політичних до легкої бесіди ні про що, а я тим часом обмірковував своє становище. Воно, як і раніше, полягало в тому, що відчував необхідність діяти негайно, але не знав, як саме. Несподіваним чином, посеред десерту, мені вдалося визначитися з планами.

Посильний на ім’я Рендел, довготелесий, чорнявий, усмішливий, зайшов до кімнати. Я зрозумів: щось трапилося, бо він не посміхався і рухався стрімкіше, ніж зазвичай. Очі його оббігли всіх нас, а тоді Рендел зупинив погляд на Віаллі й, наблизившись до неї, кашлянув.

— Ваша Величносте... — заговорив посланець.

Віалла трохи повернула голову до нього:

— Так, Ренделе. Слухаю тебе.

— Делегація з Беґми щойно прибула з візитом, — повідомив той, — а мені не надано інструкцій щодо протоколу та необхідних приготувань.

— Невже? — Віалла відклала виделку. — Вони мали прибути тільки післязавтра, коли повернеться Рендом. Адже це йому хочуть поскаржитися. Де вони зараз?

— Я запросив їх сісти й почекати у Жовтій Кімнаті, — відповів Рендел, — і сказав, що повідомлю Вашу Величність про їхнє прибуття.

Вона кивнула.

— Скільки їх приїхало?

— Прем’єр-міністр Оркуз, його секретарка Найда, яка водночас є його донькою, та друга донька, Корал. З ними четверо слуг — два чоловіки та дві жінки.

— Розпорядись, аби покоївки приготували все необхідне у гостьових покоях, — наказала Віалла, — та розпорядися на кухні. Можливо, вони ще не обідали.

— Усе буде зроблено, Ваша Величносте, — сказав той, задкуючи до дверей.

— Доповіси мені, коли все буде готово, — продовжила вона. — Я буду в Жовтій Кімнаті. Тоді отримаєш подальші інструкції.

— Вважайте, що все уже зроблено, — відповів Рендел, поспішно зникаючи у дверях.

— Мерліне, Левелло, — підвелася Віалла, — треба, щоб ви пішли зі мною та допомогли мені розважати гостей, поки для них готуватимуть апартаменти.

Я швиденько закинув до рота останній шматочок десерту і підвівся зі стільця; насправді мені не дуже хотілося розмовляти з тим дипломатом та його почетом, але я підвернувся Віаллі під руку, а в житті завжди знайдеться місце дрібним обов’язкам.

— Гм-м... А, до речі, яка мета їхнього візиту? — поцікавився у неї.

— Певно, вони хочуть висловити в якійсь формі протест проти наших дій у Кашфі, — відповіла Віалла. — Вони ніколи не були в дружніх стосунках із Кашфою, і я не певна, чи вони прибули заперечувати можливість приєднання Кашфи до Золотого Кола, чи їх непокоїть наше втручання у внутрішні справи Кашфи. Можливо, бояться втратити свій бізнес із найближчим сусідом, якщо раптом Кашфа отримає такі самі торговельні преференції, що й вони. Може бути також, що вони мали власні плани щодо трону Кашфи, а ми їм перешкодили. Можливо, й те, й інше. Та що завгодно можливе... Але ми не можемо нічого їм сказати, бо нам нічого не відомо.

— Я лише хотів знати, яких тем краще уникати... — пояснив я.

— Усіх щойно згаданих, — відповіла вона.

— Я хотіла запитати те ж саме, — сказала Левелла. — А ще мені спало на гадку, чи не можуть вони володіти певною інформацією щодо Далта. Їхня розвідка мала б пильно стежити за тим, що робиться в Кашфі й навколо неї.

— Не слід торкатися цієї теми, — мовила Віалла, прямуючи до дверей. — Якщо вони про щось прохопляться, випадково або навмисне, так тому й бути. Зверніть на це увагу. Але не виказуйте їм зацікавленості.

Віалла узяла мене під руку, і я провів її крізь двері й далі, коридором, до Жовтої Кімнати. Левелла витягла звідкись люстерко і проінспектувала своє відображення. Задоволена побаченим, вона сховала дзеркальце й зауважила:

— Нам пощастило, що ти тут, Мерліне. У таких випадках ще одне усміхнене обличчя не буде зайвим.

— Чому ж не почуваюся щасливим? — зітхнув я.

Ми зайшли до кімнати, де нас чекали прем’єр-міністр та його дочки. Їхня прислуга пішла на кухню по напої. Офіційну делегацію ще не починали годувати, а це свідчило про те, що протокол занадто суворий, адже потрібний значний час, аби по-парадному сервірувати таці з фуражем. Оркуз виявився чолов’ягою середнього зросту, але кремезним, з мальовничими пасмами сивини у чорному волоссі, а риси його вилицюватого обличчя вказували на те, що для нього звичніше супитися, ніж посміхатись, і сьогодні він теж не відмовився від своєї звички. Обличчя Найди було поліпшеною версією батьківської фізіономії, і, попри те, що в її формах проглядалася тенденція до огрядності, як у батька, фігурка ще не розплилась, а тільки набула привабливої пишності. До того ж вона багато посміхалася, виблискуючи бездоганними зубами. На відміну від батька та сестри, Корал була висока, струнка і мала рудувато-каштанове волосся. Посмішка робила її обличчя не таким офіційним. Я мав дивне відчуття, наче звідкись її знаю. Може, бачив на якомусь нудному прийомі багато років тому? Якщо це так, можливо, мені вдасться пригадати...

Після того, як нас усіх офіційно відрекомендували одне одному і ми отримали келихи з вином, Оркуз, звертаючись до Віалли, стисло виклав своє бачення «останніх прикрих подій» у Кашфі. Ми з Левеллою швиденько стали поруч із Віаллою, аби морально підтримати її, та вона просто сказала, що обговорення таких питань відбудеться в повному обсязі після повернення Рендома, а зараз лише хоче пересвідчитися, що гостям тут зручно і вони мають усе необхідне. Оркуз не заперечував проти такої позиції, навіть майже посміхнувся. Левелла швиденько перевела розмову на те, як їм подорожувалось, а він люб’язно пристав на зміну теми. Політики запрограмовані дуже вдало.

Згодом я довідався, що посол Беґми навіть не знав про візит Оркуза, і це свідчило про те, що Оркуз прибув до Амбера поспіхом, навіть не попередивши власну амбасаду. Він і не збирався завітати туди, а відразу примчав до палацу, уже звідси надіславши до амбасади повідомлення. І коли попросив доправити до посольства звістку, я про це й довідався. Левелла та Віалла майстерно огортали гостей хвилями витонченої пустодзвінної балаканини, а я відчував себе зайвим. Отож узявся добиратися ближче до дверей, обдумуючи, як би вислизнути звідси. Хоч яка гра тут затівалася, вона мене не цікавила.

Корал теж відступила на кілька кроків й зітхнула. Тоді поглянула на мене й усміхнулася, швидко обвела поглядом кімнату і наблизилася до мене.

— Завжди мріяла відвідати Амбер... — сказала.

— І ваше уявлення справдилося? — запитав я.

— О, так! Принаймні поки що. Звісно, я бачила ще не так багато...

Я кивнув, і ми ще трохи віддалилися від решти присутніх.

— Ми з вами раніше не зустрічалися? — запитав її.

— Навряд чи, — відповіла вона. — Я небагато подорожувала, а ви, здається, ніколи у нас не бували. Чи бували?

— Ні, хоч останнім часом мене дуже цікавлять ваші місця.

— А я дещо про вас знаю, — вела далі вона, — просто з пліток. Знаю, що ви народились у Дворах Хаосу: знаю, що вчились у тому Тіньовому світі, який ви, амберити, схоже, відвідуєте дуже часто. Хотіла б подивитися, що в ньому такого особливого?

Я піймався на гачок і заходився розповідати їй про університет, про свою роботу, про ті місця, де бував, та про те, що полюбляв робити. Ми перетнули кімнату й усілися на канапу біля дальньої стіни, де нам здалося зручніше. Здається, Оркуз, Найда, Левелла та Віалла не помітили нашої відсутності, а якщо вже мені довелося тут стирчати, то більше подобалося розмовляти з Корал, аніж слухати розмови інших. Аби не монополізувати її увагу, я запитав Корал про неї.

Вона почала розповідати мені про дитинство, про дівочі літа, що минули переважно в Беґмі, про те, як любить сільське життя, їздити верхи, веслувати на численних річках та озерах своєї країни, про книжки, які читала, про свої дилетантські, невинні спроби займатися магією. Коли вона взялась описувати цікаві ритуали, до яких вдаються місцеві селяни, аби збільшити врожаї, до кімнати зайшов хтось із обслуги, наблизився до Віалли і щось їй сказав. За дверима чекало ще кілька челядинців. Віалла щось сказала Оркузу й Найді, вони кивнули та попрямували до дверей. Левелла підійшла до нас.

— Корал, — звернулася вона до дівчини, — ваша кімната готова. Вас туди проведуть. Можливо, ви захочете освіжитися та відпочити з дороги.

Ми підвелися з канапи.

— Насправді я не втомилася, — сказала Корал, дивлячись радше на мене, а не на Левеллу, і в куточках її губ тремтіла посмішка.

Чорт забирай! Раптом я усвідомив, що мені теж приємно бути в її товаристві. Тому сказав:

— Якщо ви переодягнетесь у щось не таке парадне, я з приємністю покажу вам місто. Чи палац.

Тепер посмішка засяяла сильніше, і на неї варто було подивитися.

— З радістю так і зроблю, — відповіла Корал.

— То чекатиму вас тут за пів години, — сказав я.

Провів її до дверей, а в коридорі вона приєдналася до решти, і ми разом дійшли до головних сходів. На мені все ще були джинси та фіолетова сорочка, і я подумав, чи не варто переодягтись у щось таке, аби не вирізнятися серед місцевих. Якого біса, вирішив я. Ми просто трохи поблукаємо неподалік. Лише причеплю перев’язь, меча, візьму плащ та взую найкращі чоботи. Можна було б і бороду підрівняти, та чи встигну? І манікюр швиденько зробити...

— Агов, Мерліне!..

Це була Левелла. Взяла мене за лікоть, скеровуючи до алькова. Я не пручався.

— Слухаю, що таке? — запитав її.

— Мм-м... — протягнула Левелла. — Вона приваблива дівчина, еге ж?

— Наче так, — сказав я.

— Ти, здається, на неї запав?

— Господи Ісусе, Левелло! Я про це не думав. Ми щойно познайомилися.

— ...і вже встигли домовитися про побачення.

— Припини! Сьогодні я маю трохи відпочити. Ми з нею приємно потеревенили. Я із задоволенням покажу їй палац та місто. Ми трохи прогуляємося. Що тут не так?

— Усе так, — відказала вона, — якщо тільки ти дивитимешся на речі в контексті.

— Який контекст маєш на увазі?

— Мені, наприклад, здалося дуже дивним, що Оркуз прихопив із собою двох своїх гарненьких доньок.

— Найда — його секретарка, — заперечив я, — а Корал давно хотіла побачити Амбер.

— Еге ж, і для Беґми буде справжнім подарунком, якщо одна з них закрутить роман з кимось із амберської королівської родини.

— Левелло, ти підозрілива як сто чортів.

— Таке трапляється, коли довго живеш на світі...

— Я теж збираюся жити довго, проте, сподіваюся, це не змусить мене шукати приховані мотиви за кожним людським вчинком.

Вона посміхнулася.

— Звісно, ні. Забудь, що я тобі сказала, — порадила, розуміючи, що я не забуду. — Бажаю добре погуляти.

Пробурмотівши у відповідь щось невизначено-ввічливе, я попрямував до своєї кімнати.

4

Отже, просто посеред найрізноманітніших погроз, інтриг, небезпек і таємниць я вирішив влаштувати собі вихідний та й прогулятися любенько містом із симпатичною дівчиною. З усіх альтернатив, серед яких міг обирати, ця була, безсумнівно, найспокусливішою. Хоч хто був мій ворог, хай з якою силою я зіткнувся, м’яч зараз опинився на іншій половині поля. Я не мав бажання ні полювати на Юрта, ні ставати на двобій із Маскою, ні переслідувати Люка, доки він сам не з’явиться і не скаже мені, чи й досі хоче отримати скальпи всієї нашої родини. Далтом займались інші, Вінти тут не було, Колесо-Привид мовчало, а проблема з Лабіринтом, що створив мій батько, могла зачекати, доки я матиму дрібку вільного часу. Сонечко пригрівало, віяв лагідний вітерець, хоч о цій порі року погода могла швидко змінитися. Дурістю було б змарнувати, можливо, останній гарний день року на щось інше, крім приємного байдикування. Чепурячись, я наспівував собі під ніс і сходами на призначене для зустрічі місце збіг завчасно.

Корал, утім, впоралася швидше, ніж я очікував, і вже чекала на мене. Я схвально оцінив її консервативні темно-зелені бриджі, сорочку з цупкої тканини кольору міді й теплий брунатний плащ. На ногах у неї були чоботи, зручні для піших прогулянок, а на поясі висів кинджал.

— Я готова, — відрапортувала Корал, побачивши мене.

— Чудово, — посміхаючись, я повів її крізь двері до головного вестибюля.

Вона хотіла простувати до парадного входу, але я спрямував її праворуч, а потім ліворуч.

— Крізь бічні двері можна пройти, не привертаючи зайвої уваги, — пояснив я.

— У вас, дивлюся, на кожному кроці секрети, — відреагувала вона.

— Звичка, — відповів я. — Чим менше відомо стороннім про твої справи, тим краще.

— Які сторонні? Чого ви боїтеся?

— Просто зараз? Та багато чого. Але не хотів би марнувати такий гарний день на складання списків.

Вона похитала головою, і на її обличчі я прочитав суміш благоговіння й відрази.

— То все, про що подейкують, — правда? — запитала Корал. — І ваші справи такі заплутані, що ви маєте носити із собою картонку, щоб записувати очки?

— Останнім часом мені було не до ігор, — відповів я. — Навіть рахунок вести не мав часу. Ані в дуелях, ані в любовних пригодах. Вибачте, — сказав я, помітивши, що дівчина зашарілася. — Моє життя останнім часом не безхмарне.

— Ось як, — відгукнулася вона й подивилася на мене запитально, очевидно, чекаючи, що я розвиватиму тему.

— Розповім колись іншим разом, — видавив із себе смішок, змахнувши плащем і привітавши вартового, який вчасно трапився на дорозі.

Вона кивнула й дипломатично змінила тему:

— Гадаю, пора року не дасть мені помилуватися вашими славнозвісними садами.

— Так, вони дуже залежать від сезону, — відповів я, — крім хіба що японського саду Бенедикта, але він далеко за містом. Може, одного дня ми з вами вирушимо туди попити чаю, а зараз, гадаю, нам варто прогулятися містом.

— Звучить спокусливо, — погодилася вона.

Я звелів вартовому повідомити Гендена, економа Амберського замку, що ми з гостею йдемо до міста і не знаємо, коли повернемося. Він сказав, що зробить так, щойно його змінять з варти, а це має бути незабаром. Досвід, набутий у «Кривавому Біллі», навчив мене залишати такі повідомлення, хоч я й не думав, що ми з Корал можемо наразитися на небезпеку, та й Левеллі було відомо про наші плани.

Листя шурхотіло у нас під ногами, коли ми однією зі стежин простували до бокових воріт. Сонце сяяло з прозорого неба, прикрашеного лише кількома завитками перистих хмаринок. Над західним виднокраєм небосхил темною смужкою прокреслила пташина зграя, що прямувала на південь, до океану.

— У нас уже сніг, — мовила Корал. — А ви тут — наче у раю...

— Це тепла течія нас рятує, — відповів я, пригадуючи, як одного разу чув таке від Джерарда. — Вона значно пом’якшує клімат, якщо порівняти з іншими місцинами, котрі лежать на тій самій широті.

— Вам багато доводиться подорожувати? — запитала вона.

— Останнім часом більше, ніж я хотів би, — відказав я. — А волію хоча б на рік десь осісти й порости мохом.

— Ви подорожуєте у справах чи заради розваги? — поцікавилася вона, коли вартовий відчинив нам ворота і я швиденько оглянув вулицю, перевіряючи, чи нема засідки.

— Точно не заради розваги, — відповів я, притримуючи її за лікоть та скеровуючи на обраний маршрут. Діставшись багатолюдної частини міста, ми пішли Головною алеєю. Я звертав увагу Корал на деякі архітектурні пам’ятки, на будинки визначних мешканців Амбера, показав і будинок Посольства Беґми. Дівчина не проявила жодного бажання туди завітати, хоч і зауважила, що їй треба буде зробити офіційний візит до посла, поки вона перебуває в Амбері. А от до крамнички, повз яку ми простували трохи згодом, завітала й купила там пару блузок, наказавши відіслати рахунок до посольства, а придбаний одяг — до палацу.

— Батько обіцяв поводити мене по крамницях, — пояснила. — Але я знаю, що він забуде. Коли йому скажуть про мої покупки, він принаймні знатиме, що я пам’ятаю.

Ми поблукали по вуличках з крамничками ремісників, а тоді присіли випити щось у вуличному кафе, дивлячись на перехожих та вершників. Я тільки-но повернувся до Корал, щоб переповісти плітки щодо одного з кіннотників, як відчув, що хтось намагається встановити зі мною контакт через Козир. Почекав кілька секунд — відчуття посилилось, але особа, котра здійснювала виклик, себе не виявила. Корал поклала руку мені на передпліччя.

— Що відбувається? — запитала.

Я подумки відгукнувся на контакт, намагаючись йому допомогти, але з того боку, здавалося, не тільки не пішли мені назустріч, а й відступили. Це було не схоже на те, як споглядав за мною спотайна Маска в помешканні Флори у Сан-Франциско. Може, це хтось знайомий намагається дотягтися до мене й не може як слід сфокусуватися? Може, з ним якесь лихо? А може...

— Люку? — сказав я. — Це ти?

Але відповіді не було, й відчуття контакту почало слабшати. Нарешті воно геть зникло.

— Із вами усе в порядку? — запитала Корал.

— Так, мабуть. Хтось намагався зв’язатися зі мною, а потім передумав.

— Зв’язатись? А, ви маєте на увазі оті Козирі, якими користуєтеся?

— Так.

— Але ви сказали «Люк», — продовжила вона задумливо. — А у вашій родині нема нікого з таким ім’ям...

— Ви, можливо, знаєте його як Рінальдо, — відповів я. — Принц Кашфи.

Вона хихикнула.

— Рінні? Звісно. Я його знаю. Хоча йому не подобалося, коли ми кликали його Рінні.

— Тобто ви справді з ним знайомі? Особисто, я маю на увазі?

— Так, — сказала вона. — Хоча востаннє ми бачилися давненько. Кашфа сусідить із Беґмою. Інколи відносини між країнами дружні, іноді не дуже. Ви знаєте, як воно буває. Політика. Коли я була малою, наші країни подовгу перебували в гарних стосунках. Ми часто обмінювалися візитами. А діти політиків під час офіційних заходів бавилися разом.

— І який був Люк у дитинстві?

— О, такий великий, незграбний, рудий хлопчина. Любив задаватися — який він сильний, який меткий. Пам’ятаю, як він одного разу розлютився на мене, коли я обігнала його.

— Ви перемогли Люка в бігу наввипередки?

— Так. Я дуже добре бігаю.

— Не сумніваюся.

— Він кілька разів катав нас із Найдою на своїй яхті, а ще ми ходили разом у піші походи. До речі, а де він зараз?

— Пиячить із Чеширським Котом.

— Що?!

— Це довга історія...

— Я дуже хочу її почути. Коли стався переворот, я почала хвилюватися за нього.

М-м... Я поспіхом розкинув думками, як відредагувати свою оповідку, щоб не виказати доньці прем’єр-міністра Беґми державних таємниць, наприклад, як та, що Люк має родинні стосунки з мешканцями Дому Амбера... Тому почав так:

— Я знаю його чимало літ. А недавно він потрапив під дію закляття чаклуна, котрий ще й накачав його наркотиками, через що він опинився у цьому химерному барі...

Розповідав я довго ще й тому, що мені довелося зупинитися й стисло переказати твір Льюїса Керрола. Також пообіцяв дівчині знайти для неї в бібліотеці палацу примірник «Аліси» в перекладі мовою тарі. Коли я нарешті закінчив розповідати, Корал сміялася.

— Чому ви не забрали його звідти? — запитала.

Отакої! Як їй пояснити, що він навряд чи зможе правильно мандрувати Тінями, поки не оговтається? Тому сказав:

— Це заклинання побудовано так, що воно зачіпає його власні магічні здібності. Його не можна кудись переміщати, доки він перебуває під дією наркотиків.

— Як цікаво! — вигукнула вона. — То, виходить, Люк також чаклун?

— Ну, так, — погодився з нею.

— А як він здобув ці здібності? Коли ми були знайомі, я нічого такого за ним не помічала...

— Чаклуни навчаються свого мистецтва у різний спосіб, — пояснив я. — Утім, переконаний, що вам це відомо.

Я раптом зрозумів, що її невинне усміхнене обличчя приховує геть іншу особу, значно кмітливішу й тоншу. В мене виникла впевненість, що вона намагається спрямувати розмову до того, що магію Люк отримав, пройшовши ініціацію Лабіринтом, а звідси, звичайно, виплило б питання про його походження.

— Його мати, Джасра, теж є видатною чаклункою.

— Справді?! А я й гадки не мала!

Чорт сіпнув мені бовкнути...

— Вона, мабуть, теж цьому десь навчилася.

— А батько у нього також чаклун?

— Не можу точно сказати, — промовив я.

— А ви з ним знайомі?

— Тільки побіжно, — відказав я.

Моя брехня могла її насторожити, якщо вона хоч трохи була обізнана з правдивими фактами. Тому я зробив єдине, що спало мені на думку. За спиною у неї був порожній столик, а далі — стіна. Тож я витратив одне зі своїх запасних заклинань, непомітно змахнувши рукою і пробурмотівши потрібне слово.

Стіл не тільки відлетів назад і вгатився у стіну: він ще й перевернувся. І все це — з ефектним гуркотом. Кілька відвідувачів відреагували відповідними вигуками, і я зірвався на ноги.

— Усі цілі? — гукнув я і роззирнувся, наче шукаючи постраждалих.

— Що сталося?! — запитала Корал.

— Раптовий шквал, а може, й щось інше, — сказав я. — Гадаю, нам не варто тут затримуватися.

— Згода, — вона озирала уламки. — Неприємності мені не потрібні.

Я кинув на стіл кілька монет, підвівся і повів її геть, безустанно базікаючи, аби відвести нас обох якнайдалі від слизької теми. Це спрацювало, і Корал більше не поверталася до попередньої розмови.

Ми пішли далі, й загалом я забирав до Західної Виноградарської. Коли ми вийшли на цю вулицю, я вирішив повернути вниз, до гавані, враховуючи, що Корал цікавлять яхти. Але вона притримала мене за руку.

— Хіба це не десь тут мають бути великі сходи, що ведуть на Колвір? — спитала. — Я чула, що ваш батько одного разу хотів провести ними своїх вояків, але їх перехопили, і йому довелося пробиватися з боєм.

Я кивнув:

— Так, це правда. Ці сходи старі, й тепер ними майже не користуються. Але, гадаю, вони ще в доброму стані.

— Мені б хотілось їх побачити...

— Гаразд.

Я повернув праворуч, і ми пішли вгору, повертаючись до Головної алеї. Назустріч нам ішли два лицарі в одностроях із гербом Левелли. Проходячи мимо нас, вони відсалютували. Цікаво, вояки тут у звичайних службових справах чи отримали спеціальний наказ відстежувати наш маршрут? Схоже, те ж саме спало на думку й Корал, бо вона, здивовано піднявши брову, подивилася на мене. Я здвигнув плечима, і ми пішли далі. Трохи згодом я озирнувся, але лицарів уже не побачив.

Люди на вулиці були одягнені в костюми різних кланів, повітря наповнювали смачні аромати розмаїтих страв, що їх готували на відкритому вогні. Простуючи вгору, ми раз у раз зупинялися перехопити пиріжків з м’ясом, випити йогурту чи поласувати солодощами. Відмовитися від таких смаколиків можна було, хіба що наївшись донесхочу.

Я помітив, як спритно рухалася Корал, оминаючи перешкоди. То була не тільки граційність. Гадаю, це пояснювалося станом повсякчасної сторожкості. Інколи я зауважував, що вона озирається, дивлячись туди, звідки ми йдемо. Я теж дивився, але не бачив нічого незвичного. Одного разу, коли з дверей, повз які ми проходили, раптом виступив незнайомець, я помітив, як рука дівчини блискавично ковзнула до кинджала на поясі, а тоді опустилася.

— Тут так людно, стільки всього відбувається... — прокоментувала вона за хвильку.

— Це правда. А що, в Беґмі тихіше?

— Значно.

— Там безпечно прогулюватися вулицями?

— О, так.

— У вас жінки проходять військовий вишкіл так само, як і чоловіки?

— Зазвичай ні. Чому ви так подумали?

— Просто цікаво.

— Я навчалася бойових мистецтв, а також поводженню зі зброєю, — додала вона.

— На те були певні причини?

— Так хотів батько. Він казав, що і в його становищі корисно мати поруч рідну людину з такими навичками. Може, він мав слушність. Узагалі, гадаю, батько волів би мати сина.

— То ваша сестра також тренувалася з вами?

— Ні, її це не цікавило.

— Ви обрали для себе дипломатичну кар’єру?

— Ні. Я не та сестра.

— Тоді — шлюб із багатієм?

— Такі переважно товсті й нудні.

— То які ж у вас життєві плани?

— Можливо, згодом я вам розповім.

— Добре, я вам нагадаю.

Ми пройшли Головною алеєю, прямуючи на південь, і ближче до її кінця, у просвіті вдалині, показався зимовий океан, синювато-сірий, з білими пінистими гребенями хвиль. Над хвилями, далеко від берега, кружляли зграї птахів, а серед них — хвилястий, наче синусоїда, дракон.

Ми пройшли під Великою аркою і нарешті опинилися на оглядовому майданчику та подивились униз. Звідси розкривався запаморочливий краєвид — чорно-руде узбережжя далеко внизу та круті широкі сходи, що вели до нього. Приплив зоставив на піску звивисті борозни, що нагадували мені зморшки на старечому чолі. Вітер задував тут сильніше, ніж унизу, і вологий солоний подих моря посилився, надаючи повітрю міцності. Корал на мить відсахнулася, тоді знову наблизилася до краю.

— Ці сходи здаються небезпечнішими, ніж я уявляла, — мовила по хвилі. — Але, гадаю, коли йдеш ними, це виглядає не так і страшно.

— Не знаю, — сказав я.

— Невже ви ніколи не підіймалися чи не спускалися цими сходами?

— Жодного разу, — відповів їй. — Не було потреби.

— А я гадала, вони вас вабитимуть. Адже це місце, де ваш батько прийняв ту фатальну битву.

Я здвигнув плечима.

— Узагалі-то я сентиментальний, але це не той випадок.

Вона посміхнулася.

— Спустімося до моря. Будь ласка.

— Як забажаєте, — відповів я. Ми підійшли до краю і почали спускатися. Сходи залишалися широкими, поки ми зійшли футів на тридцять, а тоді різко урвалися. Далі, трохи під іншим кутом, униз вели вузенькі сходинки. Принаймні вони не були мокрими та слизькими — вже добре. Десь далеко під нами я розгледів розширення: з того місця двоє людей знову могли йти поруч. Але поки що ми крокували слід у слід. І мене обурило те, що Корал якимось чином примудрилась опинитися попереду мене.

— Якщо ви трохи відхилитесь убік, я пройду вперед, — звернувся до неї.

— Навіщо? — не зрозуміла вона.

— Щоб я був попереду на той випадок, якщо ви посковзнетеся.

— Усе в порядку, — відповіла Корал. — Я не посковзнуся.

Вирішивши, що сперечатися не варто, я дозволив їй іти попереду.

Там, де серпантин сходів повертав і прямував у інший бік, над прірвою нависали майданчики, розкидані нерівномірно, якщо це дозволяв рельєф гори. Тому деякі спрямовані донизу марші були значно довшими за інші, а наш маршрут петлював усім схилом. Тут пориви вітру були значно сильнішими, ніж нагорі, й ми намагалися йти якомога ближче до кам’яної стіни. Але, мабуть, якби вітру не було, ми чинили б так само. Відсутність будь-яких поручнів змушувала нас триматися далі від краю сходинок. Подекуди гора нависала над нами, наче скеля грота; в інших місцях ми обминали її черево, що випиналося наперед, і почувалися не дуже комфортно. Кілька разів вітер лупонув мені по обличчю полою мого плаща, змусивши мене чортихнутися та пригадати той факт, що тубільці рідко коли відвідують історичні пам’ятки там, де мешкають. Я почав розуміти, що вони вчиняють мудро. Корал швидко прямувала вперед, і мені довелося пришвидшити крок, аби не відстати від супутниці. Попереду неї помітив сходовий майданчик, що позначав собою крутий поворот. Я сподівався, що там вона зупиниться і скаже, що передумала продовжувати цю мандрівку. Але Корал і не подумала зупинитися. Повернувши, дівчина продовжувала спускатися. Вітер підхопив моє зітхання і поніс його до якоїсь казкової печери, наповненої наріканнями нещасних, обманутих у сподіваннях.

Проте я не міг інколи не кидати погляд униз і не уявляти собі батька, який із боєм прокладав собі шлях цими сходами. Не хотів би я повторити цю пригоду; принаймні спочатку спробував би щось не таке відкрите й лобове. Я почав прикидати, наскільки нижче рівня палацу ми вже спустилися.

Коли нарешті опинилися на майданчику, після якого відстань між сходинками ставала трохи ширшою, я поквапився наздогнати Корал, щоб іти поруч із нею. Через поспіх, повертаючи, зачепився підбором за край сходинки і спотикнувся, не дуже сильно. Я похитнувся, мене кинуло вперед, але зумів притриматися за стіну й відновити рівновагу. Але вразило, що Корал відчула: я оступився, лише зі звуку, а ще більше здивувала її реакція. Дівчина блискавично відкинулася назад, водночас розвертаючись усім тілом. Упершись руками мені в плече, вона штовхнула мене на скелю й притиснула до неї.

— Усе нормально, — сказав я, задихаючись, бо вона видавила мені з легенів усе повітря. — Я цілий.

Корал випустила мене й обтрусила одяг. Я помалу отямився.

— Мені почулося... — почала дівчина.

— Розумію. Але просто перечепився каблуком. Я в порядку.

— Звідки мені було знати?

— Усе добре. Дякую.

Ми пішли сходами вниз пліч-о-пліч, але щось змінилося. Зачаїлась у мене в голові підозра, яку і хотів би відкинути, та не виходило. Принаймні поки що. Якщо я правий, то ситуація складалася небезпечна.

Тому й мовив уголос:

— Хитру сороку спіймати морока, а на сорок сорок — сорок морок.

— Перепрошую? — уточнила вона. — Я не зрозуміла...

— Я сказав: «Гарний день для прогулянки із гарною панною».

Вона розчервонілася, мов мак.

Тоді запитала:

— А якою мовою ви це сказали... вперше?

— Англійською.

— Я англійську ніколи не вивчала. Казала ж вам, коли ми розмовляли про ту книжку... про Алісу.

— Пам’ятаю. Просто дурна витівка.

Зблизька узбережжя нагадувало тигра: такі ж смуги, темні та ясні. Хвилі набігали й відкочувались, а біла піна не встигала за ними. Птахи кружляли над хвилями, припадали до них, спостерігаючи за їхнім відступом. На виднокраї поплавцями ходили вгору й униз клаптики вітрил, а десь далеко, на південному сході, розгорталася завіса дощу. Вітер утратив голосистість, хоч і нишком примудрявся щосили шарпати поли наших плащів.

Далі ми спускалися мовчки аж до останньої сходинки. Зійшовши зі сходів, зробили кілька кроків піщаним пляжем.

— Гавань он там, — сказав я, махнувши праворуч, у західному напрямку, — а отам, трохи далі, є церква. — Показав на темну будівлю, де відбувалася відправа за Каїном і куди інколи забрідали моряки — помолитися за безпечне повернення з плавання.

Вона подивилася в обох напрямках, а ще озирнулася назад, на сходи, якими ми зійшли.

— Сюди спускаються ще люди, — зауважила вона.

Задерши голову, я побачив на верхньому майданчику, перед сходами, три постаті, але вони стояли нерухомо, наче просто завернули на хвилинку помилуватися краєвидом. На жодному зі споглядачів не було кольорів Левелли.

— Такі ж любителі цікавинок, як ми, — припустив я.

Корал ще якусь мить уважно стежила за ними, тоді відвела очі.

— А тут поблизу є печери? — запитала.

Я кивнув головою направо.

— Он там, — сказав я. — Справжні підземні галереї. Люди частенько губляться в них. Деякі дуже мальовничі. Інші — просто темні коридори. Є ще неглибокі гроти.

— Хотіла б їх побачити... — сказала вона.

— Звісно, без проблем. Ходімо.

Я пішов у бік печер. Люди нагорі сходів не ворухнулися. Схоже, вони просто стояли й дивилися на море. На контрабандистів не скидалися. Що робити контрабандистам серед білого дня в такому місці, де може гуляти хто завгодно? Але мене втішило, що потроху стаю підозріливішим. У світлі останніх подій це не буде зайвим. Звісно, об’єкт моїх найсильніших підозр наразі простував поруч зі мною, перевертаючи уламки плавнику носаком чобота, скрипочучи галькою, сміючись, одначе з цим я наразі нічого не міг поробити. Але незабаром...

Корал раптом узяла мене під руку.

— Дякую, що привели мене сюди, — мовила. — Мені тут страшенно подобається.

— Мені також. Радий, що ми вибралися на прогулянку. Це я маю вам дякувати.

Її слова змусили мене почуватися трохи винним, але, якщо не помиляюсь у здогадці, я не заподію дівчині шкоди.

— Гадаю, мені сподобалося б жити в Амбері, — зауважила вона, коли ми пройшли ще трохи.

— Мабуть, і мені сподобалося б, — відповів я. — Але поки що ніколи не випадало пожити тут довго.

— Невже?

— Мабуть, я не уточнив, скільки часу мешкав у Тіні Земля, де навчався в університеті й працював... — почав пояснювати, і раптом, несподівано для себе, узявся викладати їй нові й нові подробиці своєї біографії, а зазвичай цього ніколи не роблю. Спочатку не знав, що це зі мною, а потім зрозумів, що давно хотів виговоритися, будь-кому. Навіть якщо моя незвична підозра правдива, це не має значення. Я давно вже не мав співрозмовника, який хоча б здавався дружнім. І, перш ніж усвідомив, що я це роблю, уже розповідав їй про свого батька, про те, як цей чоловік, котрого я майже не знав, розгорнув переді мною разючу історію своєї боротьби, сумнівів, рішень, так, наче хотів виправдати себе в моїх очах, немов то була єдина змога це зробити, і про те, як я його слухав, гадаючи, де він і що прикрашає, що міг забути, що навмисне розповідає не так; а ще намагаючись зрозуміти, які почуття він мав до мене...

— Ось, починаються печери, — перервав я самого себе, бо починав почуватися ніяково через свій раптовий водоспад спогадів. Корал хотіла висловити якісь думки з приводу мого монологу, але я вперто продовжував: — Тут був тільки раз.

Вона зрозуміла, в якому я настрої, й відказала:

— Мені хотілося б оглянути хоча б одну з них зісередини.

Я кивнув. Ці печери здавалися цілком придатними для того, що я надумав.

Обрав третю з печер. Вона мала ширший отвір, аніж дві попередні, тож я бачив її нутро на велику глибину.

— Спробуємо зайти до цієї. Вона здається непогано освітленою, — пояснив свій вибір.

Ми занурились у напівтемну прохолоду. Спочатку в нас під ногами ще був вологий пісок, його шар усе тоншав, і незабаром ми вже крокували запорошеним кам’яним дном. Склепіння печери кілька разів опускалось і знову підіймалося. Повернувши ліворуч, ми опинилися в іншій галереї, яка, схоже, мала вихід на поверхню, бо, подивившись назад, я побачив удалині світлу пляму. Галерея вела у глибини гори, але з того місця, де ми стояли, ще могли чути відлуння морського прибою.

— Ці печери можуть тягнутися насправді далеко... — зауважила Корал.

— Так і є, — відказав я. — А ще вони роблять повороти, перетинаються одна з одною і петляють. Я не радив би заходити далеко під землю без мапи й ліхтаря. Наскільки знаю, вони ще не всі вивчені й нанесені на план.

Дівчина озирнулася, вивчаючи чорні плями, ще темніші за напівтемряву навколо нас, — це відходили в незнану далину бічні тунелі.

— А як далеко, на вашу думку, вони тягнуться? — поцікавилася Корал.

— Гадки не маю.

— Вони лягають під палацом?

— Можливо, — відповів я, пригадавши ті відгалуження, котрі проминав, простуючи до Лабіринту. — Може, вони десь перетинаються з тим великим підземеллям, що тягнеться під палацом.

— А який вигляд воно має?

— Підземелля під палацом? Та просто темне й величезне. Старезне...

— Хочу його побачити...

— Навіщо?

— Там розташований Лабіринт. Він, мабуть, фантастичний!..

— О, безперечно — він сяє та вирує. Але це й загрозливе видовище.

— Як ви можете так казати, якщо пройшли крізь нього?

— Пройти крізь нього — ще не значить його полюбити.

— А я гадала: якщо вам дано його пройти, ви починаєте відчувати певну духовну спорідненість із ним, якусь співзвучність чи кревну близькість.

Я розреготався, і мій сміх луною відбився від склепіння над нами.

— Так, проходячи крізь нього, я знав, що мені дано його пройти, — відказав я. — Але ще не знав цього напевне, коли ступив у Лабіринт. Я був просто наляканий. І він ніколи мені не подобався, ні раніше, ні потім.

— Це дивно.

— Жодним чином. Він — наче море чи зоряне небо. Велика, могутня річ, прекрасна, присутня у світі. Це природна сила, і ви маєте скористатися нею так, як вам потрібно.

Вона знову подивилася в бік коридору, що вів у глиб гори.

— Хочу його побачити, — повторила.

— Не варто намагатися дістатися туди звідси, — сказав я. — До речі, чому ви так бажаєте уздріти його?

— Просто хочу знати, як відреагую на подібне.

— Ви — дивна дівчина, — зауважив я.

— Відведете мене туди, коли повернемося до палацу? Покажете його мені?

Усе тривало не так, як я гадав. Якщо вона була те, що підозрював, це її прохання стало для мене загадкою. Я вже почав схилятися до того, щоб відвести її до Лабіринту й подивитися, що вона надумала. Проте у мене був послідовний план, і я давно пообіцяв собі, як діяти щодо тієї істоти, якою вважав її, і зробив складні приготування.

— Подивимося, — пробурмотів.

— Ну, будь ласка! Я справді прагну його побачити.

Вона здавалася щирою. Але я не сумнівався, що вгадав правильно.

Минуло саме достатньо часу, аби незрозумілий дух, спроможний змінювати тіла, який у багатьох подобах ходив за мною по п’ятах, знайшов собі нове тіло й почав переслідувати мене знову, намагаючись втертись у довіру. Корал чудово підходила на цю роль, вона з’явилася біля мене саме у слушний час, яскраво виявила свою турботу про мою безпеку, рефлекси у неї були блискавичними. Мені хотілося поставити їй купу запитань, але ж я розумів, що вона просто збреше, якщо не матиму доказів або не трапиться надзвичайна ситуація. І я їй не вірив. Тому пригадав те закляття, яке приготував на зворотному шляху з Лісового будинку, закляття, котре сам спеціально створив для того, щоб вигнати духа з людини, якою він заволодів. Але я все ще зволікав. Навіть якщо вона була тим духом, я хотів би спробувати знайти з нею спільну мову, якби тільки розумів її мотиви.

Тому запитав:

— Чого ви насправді хочете?

— Просто подивитися на нього. Чесно, — відповіла.

— Ні, я маю на увазі інше. Якщо я вас розгадав, то питаю про ваші глобальні мотиви. Чого ви хочете?

На моєму зап’ястку запульсувала Фракір.

Корал помовчала. І в паузі було чутно, як вона дихає; тоді сказала:

— Як можна відповісти на це питання?

— Ви себе виказали у незначних штришках, помітних тільки для того, хто віднедавна став параноїком, — сказав я.

— Магія, — мовила вона. — Ви це маєте на увазі?

— Щось таке, — підтвердив я. — За тобою я майже скучив, але довіряти тобі не можу.

Я проказав ключові слова заклинання, і руки мої плавно злетіли у відповідному жесті. Й раптом почулися два жахливі виски, а одразу по тому — ще й третій.

Але кричала не Корал. Кричали за рогом, у тому коридорі, який ми щойно полишили.

— Що за...? — почала вона.

— ...чортівня! — закінчив я. Кинувся повз неї, обігнув ріг, на бігу видобуваючи меча.

Висвітлені слабкими променями, що падали на них із далекого отвору печери, на землі розтяглися три постаті. Дві з них, розпростершись плазом, не ворушились. А третя сиділа, зігнувшись, нахилившись уперед, і брудно лаялась. Я обережно наблизився, наставивши вістря меча на того з трьох, який сидів. Його примарна голова повернулася в моєму напрямку, і він із зусиллям зіп’явся на ноги, але розпрямитися не зміг. Затискаючи ліву руку правицею, він задкував, доки не уперся спиною у стіну печери.

Тут він закляк, бурмочучи собі під ніс щось, чого мені не вдавалося зрозуміти. Я продовжував обережно наближатися, ставши весь увагою. Чув, як у мене за спиною рухається Корал, а коли коридор трохи розширився, побачив її ліворуч, поряд із собою. Вона витягла кинджал і тримала його низько, притиснувши до стегна. У мене не було часу обміркувати, як могло подіяти на неї моє закляття.

Я зупинився біля першого з тіл і копнув його носаком, готовий ударити, якщо він схопиться й атакує мене. Жодної реакції. Людина лежала, мов ганчірка, не виявляючи ознак життя. Я перекинув тіло ногою, і його голова покотилась у напрямку входу. На неї упало світло, і я побачив напівзогниле людське обличчя. Тим часом мій ніс уже підказував мені, що це не ілюзія. Я перейшов до іншого тіла й перевернув і його. Цей мрець теж уже наполовину розклався. У першого трупа в руці був затиснутий кинджал, а другий покійник не мав зброї. Тут я помітив ще один кинджал — він лежав біля ніг живого чоловіка. Я звів на нього очі. Усе, що відбувалося, здавалося фантасмагорією. Я був упевнений, що ті двоє мертві, принаймні кілька днів, то що ж робить тут цей живий, і чого йому треба?

— Агов, не хочеш сказати мені, що тут відбувається? — поцікавився у нього я.

— Будь ти проклятий, Мерліне! — прогарчав живий, і я впізнав цей голос.

Я повільно відійшов убік, по дузі, переступаючи через мертві тіла. Корал трималася поруч зі мною, копіюючи мої рухи. Живий повернув голову, стежачи за нашим наближенням, і, коли йому на обличчя впало світло, я побачив, що Юрт дивиться на мене єдиним оком, а друге око закриває пов’язка. У нього на голові бракувало чи не половини волосся, а безволосу частину густо вкривали рубці та шрами. Картину завершував напівсформований недогризок вуха. Я помітив, що бандана, яку він, очевидно, носив, аби приховувати ці каліцтва, з’їхала йому на шию. З його лівої руки капала кров, і я раптом зрозумів, що на цій руці бракує мізинця.

— Що з тобою сталося? — запитав я.

— Один із цих зомбі вдарив мене по руці кинджалом, — сказав той, — коли ти вигнав тих духів, котрі їх оживляли.

Моє закляття для вигнання духів... ось що! Вони перебували у діапазоні його дії...

— Корал, — запитав я, — з тобою все нормально?

— Так. Але я не розумію...

— Не зараз, — зупинив її.

Я не став питати Юрта, що у нього з головою, бо пригадав свій двобій із однооким вовкулаком у лісі на схід від Амбера, з вовкулаком, чию довбешку я запхнув у вогнище. Я і раніше підозрював, що це міг бути Юрт, який перекинувся на вовка, навіть перш ніж Мандор поділився зі мною інформацією, котра підтверджувала таку гіпотезу.

— Юрте, — сказав йому, — так вийшло, що ти отримав багато ушкоджень через мене, але маєш розуміти, що сам накликав на себе біди. Якби ти не нападав на мене, мені б не довелося боронитися...

Я почув якесь клацання та скрегіт і лише за мить чи дві усвідомив, що то він так скрипить зубами.

— Тому, що твій батько всиновив мене, не надаю жодного значення, — продовжив я. — Ціную тільки те, що він виявив цим свою повагу до мене. Я довідався про це лише недавно.

— Брешеш! — просичав Юрт. — У якийсь спосіб ти ошукав його, щоб випередити нас у черзі!

— Жартуєш, — сказав я. — Ми так далеко в черзі, що це нічого не важить.

— Не на корону, дурню! На старшинство у родині! Батько нездужає!

— Мені прикро це чути, — парирував я. — Та ніколи про це й не думав. І Мандор однаково йде попереду нас.

— А ти тепер другий.

— Я цього не хотів. Припини! Мені ніколи не бачити титулу, і ти це знаєш.

Він випростався, і з першим рухом я побачив, що його абрис обведено невиразним райдужним німбом.

— Не в цьому річ, — продовжував я. — Ти мене завжди ненавидів, але зараз полюєш на мене не заради черги в наслідуванні. Ти щось приховуєш. За всіма твоїми наскоками має критися щось інше. До речі, це ти підіслав Вогняного Янгола?

— Він так швидко тебе розшукав? Я й не розраховував на таке. Втім, вирішив, що спробувати не завадить... Але... Що сталося?!

— Він мертвий.

— Тобі знову пощастило. Занадто пощастило, — підсумував той.

— Чого ти бажаєш, Юрте? Я б хотів вирішити це раз і назавжди.

— Я теж. Ти зрадив дорогу для мене людину, і тільки смерть може поставити на цьому крапку.

— Про кого йдеться? Я не розумію.

Раптом він вишкірився.

— Ще зрозумієш, — кинув. — Я тобі в останні миті твого життя все поясню.

— Тоді, боюся, мені доведеться довго чекати, — відказав йому. — Схоже, ти не дуже вправний у такому. Чому б тобі просто не сказати мені все тут і зараз, й обох нас позбавити великої халепи.

Він розреготався, райдужний ореол навколо нього став виразнішим, і цієї миті я зрозумів, що то таке.

— Це станеться скоріше, ніж ти думаєш, — відповів Юрт, — бо незабаром я набуду такої сили, якої ти ще не бачив.

— Але вона залишиться грубою та незграбною, — заперечив я, адресуючи це не тільки йому, а й тому, хто тримав у руках Козир, спостерігаючи за мною крізь нього, готуючись висмикнути Юрта звідси будь-якої миті...

— Це ти, Маско, еге ж? — додав я. — Забирай його. І не варто тобі знову підсилати його й дивитись, як він сяде в калюжу. Я пересуну тебе нагору в списку своїх термінових справ і скоро вийду на тебе, якщо засвідчиш мені, що це справді ти.

Юрт розкрив рота та щось сказав, але я розчув не його, бо він стрімко розтанув разом зі своїми словами. Щось полетіло до мене тієї миті, коли це трапилося; власне, не було жодної потреби відбивати той потік, але рефлекс спрацював скоріше, ніж голова.

Поруч із двома напівгнилими трупами та мізинцем Юрта на підлогу біля моїх ніг розсипом лягла дюжина троянд, а може, й більше... тут, на кінці веселки[94].

5

Коли ми простували пляжем у напрямку гавані, Корал нарешті заговорила:

— І що, таке трапляється навколо вас дуже часто?

— Ви ще не бачили мого поганого дня, — відповів я.

— Якщо ви не проти, розкажіть, будь ласка, що це було?

— Так, гадаю, ви маєте право почути пояснення, — визнав я, — бо досі був несправедливим до вас, хоча ви, мабуть, цього й не помітили...

— Це жарт?

— На жаль, ні.

— Продовжуйте. Ви мене заінтригували.

— Це довга історія... — розпочав я знову зі звичної вже примовки.

Вона подивилася вперед, де виднілася гавань, тоді на схили Колвіра.

— Шлях попереду теж неблизький, — зауважила вона.

— ...а ви — донька прем’єр-міністра країни, з якою у нас сьогодні дещо натягнуті стосунки.

— До чого ведете?

— Деякі події, про які йтиметься, пов’язані зі засекреченою інформацією.

Вона, зупинившись, поклала руку мені на плече. Подивилася мені в очі.

— Я вмію зберігати таємницю, — мовила. — Урешті-решт, ви знаєте мій секрет.

Я подякував собі, що нарешті опанував родинну здатність зберігати нейтральний вираз обличчя навіть тоді, коли мене цілковито збито з пантелику. Справді, у печері, коли я заговорив до Корал так, наче вона була духом, дівчина сказала щось дивне... наче їй здалося, що я розкрив якийсь її секрет.

Тому я лише стримано усміхнувся й кивнув.

— Саме так, — відповів.

— Ви ж не збираєтеся перетворити нашу країну на руїну чи щось таке? — запитала вона.

— Наскільки знаю, ні. Такі плани видаються мені малоймовірними.

— Добре. Розповідатимете ви тільки про те, що знаєте самі, чи не так?

— Так, — погодився з нею.

— Отже, дайте мені змогу вислухати вашу історію.

Добре.

І ось ми йшли вздовж смуги прибою, а я все говорив під акомпанемент низького гуркоту хвиль, мимохіть пригадуючи довгу розповідь свого батька. Може, це така родинна риса — перебуваючи у скрутному становищі, переказувати автобіографію, якщо трапиться людина, здатна її вислухати? Бо я відчував, що вдаюся навіть у подробиці, котрі не є конче необхідними, щоб Корал зрозуміла суть. І звідки, до речі, я знаю, що вона саме та слухачка, яка спроможна мене зрозуміти?

Коли ми опинилися в районі порту, я відчув, що зголоднів. Мені було потрібно ще багато розповісти. Через те, що досі не споночіло, я сподівався: тут наразі значно небезпечніше, ніж під час мого останнього відвідування цих місць, тож повернув на знайому набережну, яка при денному світлі здавалася ще бруднішою. Дізнавшись, що Корал теж хоче їсти, повів її на той бік бухти, зупинившись лише на хвильку подивитись, як, минаючи дамбу, заходить у гавань багатощоглове судно на золотих вітрилах. Тоді ми, огинаючи бухту, дістались її західного узбережжя, і мені вдалося без проблем знайти провулок Морського бризу. Було ще настільки рано, що нам зустрілися кілька тверезих матросів. Одного разу нам спробував заступити шлях кремезний чорнобородий чолов’яга з неабияким шрамом через праву щоку, але менший чоловічок перехопив його першим і прошепотів щось на вухо, після чого вони обидва розвернулися в інший бік.

— Агов! — гукнув я. — Чого він хотів?

— Нічого, — відповів коротун. — Нічого він не хотів. — Його погляд на мить затримався на мені, й він додав: — Я бачив вас тут минулого вечора.

— Зрозуміло, — сказав я, дивлячись їм услід, доки вони завернули за ріг і зникли.

— Про що це він? — поцікавилася Корал.

— Я ще не дійшов до цього місця у своїй оповідці.

Але проходячи повз те місце, де це сталось, я пригадав усе дуже яскраво. Втім, жодних ознак сутички ніде не залишилося.

Однак я трохи не проминув «Кривавого Білла», бо над дверима красувалася нова вивіска з написом свіжою зеленою фарбою: «Кривавий Енді». Всередині, втім, не змінилося нічого, крім чоловіка за шинквасом: цей був довший та кістлявіший за того волосатого грубуватого бармена, котрий обслуговував мене минулого разу. Його звали, як я довідався, Джек, і він доводився Енді братом. Бармен вручив нам пляшку «Сечі Бейля» і передав на кухню крізь отвір у стіні наше замовлення на дві рибні страви. Столик, за яким я сидів минулого разу, був вільний, і ми розмістилися за ним. Я поклав перев’язь із мечем на стілець праворуч від себе, ще й трохи витягнув клинок із піхов, бо був уже ознайомлений з тутешнім етикетом.

— Мені подобається це місце, — сказала Корал. — Воно... не схоже на інші.

— Еге ж... — визнав я, подивившись на двох відвідувачів, п’яних, як чіп — одного біля вхідних дверей, а другого в глибині залу, і трьох субчиків з верткими очима, що знишка перемовлялися між собою в кутку. На підлозі валялися биті пляшки, темніли підозрілі плями, а стіни прикрашали не надто витончені картини амурного змісту. — Тут смачно готують, — додав я.

— Я ніколи не була в такому ресторані, — зізналася вона, спостерігаючи за чорним котом, який млинком викотився на середину залу, зчепившись на смерть із велетенським пацюком.

— Заклад має своїх прихильників, справжніх гурманів, але вони зберігають це місце в секреті.

За обідом, який був іще смачнішим, аніж минулого разу, я продовжив розповідати. Коли, значно пізніше, двері відчинились, аби впустити кульгавого курдупеля з головою, замотаною брудним бинтом, я помітив, що надворі починає сутеніти. Оскільки саме закінчив оповідати свою історію, то вирішив, що нам пора йти звідси.

Сказав про це Корал, а вона накрила мою руку своєю.

— Тепер ви знаєте, що я не та істота, — мовила, — але якщо вам знадобиться допомога, і я буду в силах її надати, можете на мене розраховувати.

— Ви чудово вмієте слухати, — сказав їй. — Дякую. А тепер нам краще піти.

Ми без жодної пригоди пройшли Смертельним провулком і подалися Портовою до Виноградарської. Шлях забирав угору, сонце стояло на вечірньому прузі, й до сірих і брунатних кольорів бруківки додалися вогняні відблиски. Перехожих та екіпажів на вулицях поменшало. Повітрям плинули пахощі з кухонь; обабіч дороги шерехтіло листя; високо в небі ширяв мініатюрний жовтий дракончик, ловлячи повітряні потоки; північний небосхил над палацом струменів веселковими полисками. Я очікував від Корал нових і нових запитань, але вона нічого не питала. Якби мені довелося почути таку розповідь, гадаю, я б вибухнув запитаннями, хіба що історія ця мене просто розчавила б, або була б зрозумілою, ясною як день, або...

— Коли ми повернемося до палацу... — раптом промовила вона.

— Так? — відгукнувся я.

— ...поведіть мене подивитися на Лабіринт. Будь ласка, — завершила вона.

Я розсміявся.

...чи моя голова була цілковито забита геть іншим.

— Щойно повернемося? Прямо туди й підемо?

— Так.

— Домовилися, — відповів я.

Тоді, заспокоєна щодо цього, вона заговорила про інше.

— Те, що ви мені розповіли, — сказала, — перекинуло моє уявлення про світ. І я не наважилася б давати вам поради...

— ...проте... — продовжив я.

— ...проте все виглядає так, наче відповіді на всі ваші питання заховані у Вежі Чотирьох Світів. Коли ви дізнаєтеся, що там відбувається, все інше може стати на місце. Мені тільки незрозуміло, чому б вам просто не створити карту для цієї фортеці й не козирнутися туди?

— Хороше питання. У Дворах Хаосу є місця, куди неможливо потрапити за допомогою Козирів, бо вони постійно змінюються, і тому їх не вдасться зобразити. Те ж стосується і того місця, де я розмістив Колесо-Привид. Територія навколо Вежі також коливається, але я не впевнений, що блокування обумовлене саме цим. Це місце є осередком сили, і, на мою думку, можливо, хтось витратив частину цієї сили на закляття-щит. Достатньо майстерний чаклун може пробитися крізь закляття, використавши Козир, але, боюся, що зусилля, котрі знадобляться, подіють як спусковий механізм для певних надприродних явищ, унаслідок чого здійметься тривога й ефект раптовості не спрацює.

— До речі, як виглядає це місце? — поцікавилася вона.

— Ну... — я замислився. — Ось. — Витягнув з кишені сорочки записник та механічний олівець «Скрипто»[95] й узявся начеркувати малюнок. — Дивіться, це вулканічна місцевість. — Я накидав кілька фумарол[96] і пасем диму. — А цю частину займає льодовик. — Іще кілька карлючок олівцем. — Океан тут, а гори — он там...

— Тоді, схоже, вам краще знову скористатися Лабіринтом, — сказала вона, вивчаючи мій малюнок та похитуючи головою.

— Так.

— Збираєтеся скоро цим зайнятися?

— Можливо.

— Як ви їх атакуєте?

— Над цим іще працюю.

— Якщо я можу вам якимсь чином допомогти, моя пропозиція залишається в силі.

— Ви не зможете допомогти.

— Не будьте таким упевненим. Я маю добру підготовку. Спритна. Навіть знаю кілька заклинань.

— Дякую, — відказав я. — Але — ні.

— Це не підлягає обговоренню?

— Саме так.

— Якщо ви передумаєте...

— Я не передумаю.

— ...то дайте мені знати.

Ми дісталися Головної алеї і рушили нею. Тут задував пронизливий вітер, і щось холодне торкнулося моєї щоки. Потім ще... і ще...

— Сніг! — повідомила Корал саме тієї миті, коли я зрозумів, що повз нас пролетіли кілька клаптів снігу. Вони розтанули, щойно торкнувшись землі.

— Якби ваша делегація не прибула передчасно, — зауважив я, — вам, можливо, і не довелося би прогулятися містом.

— Іноді мені щастить, — відказала вона.

Коли ми дісталися парку навколо палацу, сніжило вже густо. Знову скористалися потайною хвірткою, а на стежці зупинилися на хвильку подивитися назад, на місто, що вже світилося цятками ліхтарів крізь напівпрозору снігову завісу. Я знав, що Корал дивилася довше за мене, бо я повернувся й поглянув на неї. Вона виглядала... щасливою, так мені здалося; наче зберігала цю сцену в пам’яті, мов у альбомі для наліпок. Я нахилився до неї і поцілував її у щоку, бо це здалося мені на ту мить цілком доречним.

— Ой!.. — вирвалось у неї, і вона повернулася до мене. — Ви здивували...

— От і добре, — відповів я. — Не сповіщати ж про таке телеграмою. А тепер нам варто розквартирувати війська по зимових квартирах.

Вона усміхнулася й узяла мене під руку.

Коли ми зайшли всередину, вартовий повідомив:

— Пані Левелла хоче знати, чи ви двоє плануєте приєднатися до решти панства за обідом.

— Коли почнеться обід? — запитав я.

— Приблизно за півтори години, — відповів охоронець.

Я подивився на Корал, та стенула плечима.

— Гадаю, так, — відповів я.

— Перша їдальня, нагорі, — відрапортував вартівник. — Чи маю повідомити сержанта — той скоро проходитиме тут — аби він передав вашу згоду пані Левеллі? Чи хочете самі...

— Можеш повідомити, — кинув я.

— Чи не бажаєте вмитися, переодягтися..? — почав я, коли ми відійшли від охоронця.

— Лабіринт, — сказала Корал.

— Це означатиме ще купу сходинок, — зауважив я.

Вона з напруженим обличчям розвернулася до мене, тоді побачила, що я посміхаюся.

— Сюди, — запропонував я, вказуючи їй на двері до головного вестибюля і проводячи її крізь нього.

Я не впізнав вартівника, який стояв у кінці короткого коридорчика, що вів до сходів. Але той знав, хто я такий, і, поглянувши зацікавлено на Корал, відчинив нам двері, знайшов для нас ліхтар та запалив його.

— Маю попередити, що там є хитка сходинка, — сказав охоронець, передаючи мені ліхтар.

— Котра?

Він похитав головою:

— Принц Джерард кілька разів повідомляв про неї, але, здається, крім нього, ніхто її не помітив.

— Добре, — сказав я. — Дякую.

Цього разу Корал не заперечувала, щоб я йшов першим. Якщо порівнювати, то спускатися цими сходами виявилося страшніше, ніж тими, з Колвіра, головно тому, що тут не було видно дна, і, зробивши кілька перших кроків, ти не бачив узагалі нічого, крім світлової плями, в якій рухався, виток за витком, униз. А ще це загрозливе відчуття необмеженої порожнечі навколо тебе. Я ніколи не бачив цього місця освітленим, але гадаю, що таке відчуття не було помилковим. То була дуже простора печера, і ти намотував посеред неї коло за колом, спускаючись усе нижче, і міг тільки гадати, коли ж дістанешся дна.

Трохи згодом Корал відкашлялась і мовила:

— Ми можемо зупинитися на хвилинку?

— Звичайно, — відповів я, зупиняючись. — Дух перехопило?

— Ні, — відказала вона. — Скільки ще залишилося?

— Не знаю, — сказав я чесно. — Щоразу, коли йду цими сходами, відстань здається то більшою, то меншою. Якщо ви хочете повернутися назад і взяти участь в обіді, ми можемо піти подивитися на Лабіринт завтра. У вас нині був напружений день.

— Ні, — відповіла вона. — Але я не проти б на хвилинку притулитися до вас.

Мені здалося, що це місце не дуже пасує до романтичного настрою, але я зрозумів, що вона мусить мати іншу причину для такого прохання, й підкорився.

Минув якийсь час, перш ніж я усвідомив, що Корал плаче.

Вона дуже добре це приховувала.

— Що з вами сталося? — запитав я врешті-решт.

— Нічого, — відповіла вона. — Можливо, нервова реакція. Примітивний рефлекс. Темрява. Клаустрофобія. Щось таке.

— Вертаймося.

— Ні.

Отже, ми знову продовжили спускатися.

Приблизно за пів хвилини я помітив, що кількома сходинками нижче щось біліє, і завмер. Тоді зрозумів, що це лише носовичок. Наблизившись, побачив, що його прибито до сходинки встромленим кинджалом. І на носовичку були якісь позначки. Я зупинився, дотягнувся до нього, розгладив та прочитав: «ЦЯ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ! ДЖЕРАРД».

— Тут обережно, — попередив я Корал.

Уже збирався ступнути на цю сходинку, але, підкоряючись раптовому імпульсу, я спочатку обережно випробував її, легенько торкнувшись ногою. Нічого. На дотик вона здавалася нормальною. Я став на неї. Те ж саме. Я стенув плечима.

— Обережно, хай там як, — застеріг я.

Коли Корал ступнула на сходинку, теж нічого не трапилось, і ми рушили далі. Трохи згодом я помітив далеко внизу слабке мерехтіння. Вогник рухався, і я здогадався, що хтось там патрулює. Цікаво, навіщо? Чи там є в’язні, за якими треба наглядати та яких доглядати? Чи певні входи до печер вважаються уразливими місцями? І що має знаменувати ця дивна процедура замикати зал, котрий містить Лабіринт, на замок та вішати ключ на стіну біля дверей? Чи може бути, що з цього боку Амберу загрожує небезпека? Яка? Чому? Я знову сказав собі, що одного дня маю знайти відповіді на ці запитання.

Утім, коли ми дісталися найнижчої сходинки і ступили на долівку, то вартівника не побачили. Стіл, стійки для зброї, кілька шафок — типове умеблювання поста, скрізь ліхтарі... Але охоронця ніде не було видно. Шкода. Цікаво було б дізнатись, які дії визначені статутом на випадок надзвичайної ситуації, а можливо, й почути, які саме надзвичайні ситуації в статуті передбачені. Я вперше помітив, що з темряви у напівосвітлений простір перед стійкою звисає мотузка. Дуже обережно потягнув за кінчик, вона подалась, а за мить я почув десь високо над головою слабкий металевий дзвін. Цікаво. Схоже, це була сигналізація.

— Куди далі? — запитала Корал.

— Еге ж, ходімо, — стрепенувшись, я взяв її під руку і спрямував праворуч.

Коли ми йшли, прислухався, сподіваючись почути відлуння. Проте нічого не почув. Раз у раз я підіймав ліхтар, але до кола світла потрапляв хіба ще один сегментик долівки.

Корал, здавалося, сповільнювала кроки, і я відчував, як напружується її рука, як підсвідомо дівчина опирається руху вперед. Одначе просувався вперед, і вона теж не зупинялася.

Нарешті я сказав:

— Тепер уже близько, — бо почув, що луна повернулася, хоч і негучна.

— Добре, — відповіла вона, але не прискорила кроку.

Нарешті попереду засіріла стіна підземелля, а далеко ліворуч я розрізнив темний отвір тунелю, який шукав; змінивши напрямок, рушив до нього. Коли ми нарешті дісталися тунелю й увійшли до нього, я відчув, що дівчина тремтить.

— Якби я знав, що це схвилює вас аж так сильно... — почав я.

— Я в порядку, правда, — відказала вона. — І хочу його побачити. Просто не могла припустити, що шлях до нього буде теж таким... непростим.

— Найгірше вже позаду, — підбадьорив я її. — Тепер уже скоро.

Ми швидко порівнялися з першим бічним коридором і проминули його. Незабаром за ним відкрився наступний, я призупинився й освітив вхід до нього ліхтарем.

— Можливо, — прокоментував, — якщо піти цим коридором, він якимось незбагненним чином виведе нас знову на узбережжя.

— Як на мене, краще не перевіряти.

Пройшовши певну відстань, ми побачили третій тунель. Я вдивився у його глибину. Трохи далі від входу тягнулась уздовж стіни жила невідомого мені блискучого мінералу.

Я прискорив ходу, і далі ми йшли не зупиняючись, а наші кроки тепер чітко лунали в тиші. Четверте відгалуження... П’яте... Звідкись долинули ледь чутні звуки музики, але я не був упевнений, чи чую їх насправді.

Коли ми наблизилися до шостого коридору, вона подивилася на мене запитливо, але я продовжував іти. Мені був потрібний сьомий, і коли дісталися до нього, я повернув, зробив кілька кроків, зупинився та підняв ліхтар. Ми стояли перед великими дверима, оббитими металом.

Узявши ключ з гака на стіні праворуч, я вставив його в замок, повернув, витягнув і знову повісив туди, де він був. Після цього уперся плечем у двері й із силою натиснув. Довгу мить відчував спротив, потім двері подалися, рухаючись повільно, і тугі петлі відізвалися жалісним стогоном. У мене на зап’ястку поворушилася й напружилася Фракір, але я все налягав на двері, доки вони не розчахнулися широко. Тоді зробив крок убік і пропустив у вхід Корал.

Вона зробила кілька перших кроків цим химерним залом і зупинилася. Відійшовши від дверей, я дав їм зачинитись і приєднався до Корал.

— Ось він який... — вимовила вона.

У підлозі біло-блакитним полум’ям світилися безкінечно складні завитки Лабіринту, утворюючи овал чи неправильний еліпс. Я відставив ліхтар. У ньому не було потреби, бо сяйво Лабіринту освітлювало все приміщення. Погладивши Фракір, я заспокоїв її. У найдальшому від нас кінці величної фігури снопом зметнулись іскри, розсипалися, тоді знову злетіли, уже ближче до нас. Здавалося, усе приміщення наповнювала якась пульсація, напівзнайома, але тут я її ніколи раніше не відчував. Під впливом раптового імпульсу, а також підкоряючись цікавості, яку так довго стримував, я викликав образ Лоґрусу.

Це було помилкою.

Щойно переді мною зблиснув образ Лоґрусу, іскри злетіли над усією поверхнею Лабіринту і невідомо звідки пролунав пронизливий крик — так може волати хіба що банші. Фракір на моєму зап’ястку оскаженіла, я відчув, наче мені у вуха встромили крижані бурульки, а сяйво коливного Лоґрусу боляче вдарило мене по очах. Я негайно відіслав Лоґрус, і катастрофічні наслідки мого вчинку почали вщухати.

— Що це було?! — запитала Корал.

Я спробував посміхнутись, але мені це не дуже вдалося.

— Невеличкий експеримент, який давно хотів поставити, — відповів.

— І ви дізналися багато корисного?

— Так, хоча б те, що не варто намагатися його повторити, — пояснив я.

— Принаймні в присутності іншої людини, — сказала вона. — Це було жахливо.

Корал підійшла трохи ближче до Лабіринту, який знову повернувся до звичайного стану.

— Він лякає своєю потойбічністю, — зауважила Корал. — Наче світло, що бачиш уві сні. Але він грандіозний. І ви усі маєте пройти крізь нього, аби обійняти свій спадок?

— Так.

Вона повільно рушила праворуч, обходячи Лабіринт по периметру. Я йшов за нею, спостерігаючи, як вона проводила очима по розлогих арках та поворотах, коротких прямих ділянках, довгих округлих кривих.

— Гадаю, це непросто зробити?

— Так. Штука полягає в тому, щоби проштовхувати себе крізь нього, не припиняючи докладати зусиль, навіть у мить зупинки, — відгукнувся до Корал.

Ми просувалися далі, увесь час забираючи праворуч, наближаючись до стіни, протилежної вхідним дверям. Візерунок Лабіринту, здавалося, був не на поверхні долівки, а всередині неї, наче ми дивилися на нього крізь товщу скла. Проте поверхня не була ковзкою, аж ніяк.

Ми зупинилися, і дівчина хвилину чи дві розглядала візерунок під іншим кутом.

— То яке він справляє на вас враження? — поцікавився трохи згодом я.

— Вражена його красою, — зізналася вона.

— Відчуваєте ще щось?

— Силу, — сказала Корал. — Мені здається, він випромінює силу.

Вона нахилилася й змахнула рукою над найближчою лінією.

— Я відчуваю практично фізичний тиск, — додала.

Ми пішли далі, вздовж іншого боку велетенського візерунка. Крізь сяйво Лабіринту я смутно бачив, як світиться ліхтар, біля вхідних дверей, там, де я його поставив. Світло його здавалося мізерним порівняно з тим величним сяйвом, на яке ми дивилися наразі.

Незабаром Корал зупинилася знову. Вона вказала рукою на Лабіринт.

— А що це за окрема пряма, котра, здається, закінчується просто тут? — запитала.

— Це не закінчення, — пояснив я. — Це — початок. Те місце, з якого починають рухатися Лабіринтом.

Вона впритул наблизилася до вогняного візерунка, провела рукою і над цим місцем.

— Так, — мовила, помовчавши якусь мить. — Я відчуваю, що він починається саме тут.

Не можу сказати точно, скільки ми так стояли. Тоді Корал повернулася до мене і взяла мене за руку.

— Дякую, — сказала, — за все.

Я хотів спитати її, чому вона мовить це так, наче прощається зі мною, але дівчина раптом розвернулась і поставила ногу на лінію.

— Ні! — заволав я. — Зупинися!

Але було надто пізно. Вона вже стояла ногою на Лабіринті, й підошву її чобота окреслив вогняний обвід.

— Не рухайся, — сказав я. — Тільки не рухайся!

Вона й не рухалася, просто стояла в одній позі. Я провів язиком по губах, відчуваючи, що в роті пересохло.

— А тепер спробуй підняти ногу, яку ти поставила на лінію. Можеш?

— Ні, — відповіла вона.

Я опустився біля неї на коліна, уважно придивляючись. Теоретично, якщо ти поставив ногу на Лабіринт, вороття нема. Ти не маєш іншого вибору, ніж продовжувати, і або пройти крізь нього до кінця, або бути знищеним десь у його глибинах. З іншого боку, Корал уже мала бути мертвою. Знову ж таки теоретично, бо ніхто, в чиїх жилах не тече амберська королівська кров, не може ступити на Лабіринт і лишитися живим. Ось і довіряй теорії.

— Не той час, аби запитувати, — проказав я, — але якого біса ти це зробила?

— Там, у печері, ти дав мені зрозуміти, що моя здогадка правильна. Сказав, що знаєш, хто я така.

Я пригадав, що саме говорив, але ж мав на гадці геть інше: гадав, що вона — та істота, котра може заволодівати чужими тілами. Чому приплела до цього Лабіринт? І, хоч я й гарячково підшукував якесь закляття, здатне звільнити її і дати змогу залишити Лабіринт неушкодженою, очевидна відповідь на це питання навернулася мені на думку.

— Ти пов’язана з королівською родиною... — тихо сказав я.

— У короля Оберона був роман з моєю матір’ю до мого народження, — відповіла вона. — Час збігається. Хоча це лише чутки. Ніхто не хотів ділитися зі мною подробицями. Тому я ніколи не була цілком упевненою. Проте мріяла, щоб це виявилося правдою. Я хотіла, щоб це було правдою. Сподівалася знайти якийсь тунель, що приведе мене до палацу. Бажала прокрастися всередину, пройти Лабіринт, аби Тіні розгорнулися переді мною. Але я і боялася також, бо знала, що помру, якщо помиляюсь у здогадках. А ти, сказавши те, що сказав, підтвердив мою мрію. Та я все одно боялась. І зараз боюся. Тільки тепер я боюся, що мені не вистачить сили зробити це.

Ось звідки у мене виникло те відчуття. Коли я щойно її побачив... наче був із нею знайомий раніше... Раптом зрозумів, що то родинна схожість спричинила це відчуття. Її ніс та лоб трохи нагадували Фіону, підборіддя і вилиці — Флору. Волосся, очі, зріст, фігура у неї були її, неповторні. А от на своїх офіційних батька та сестру вона не скидалась анітрішки.

Я знову уявив зловісний на вигляд портрет свого діда, який часто роздивлявся. Він висів із західного боку залу на другому поверсі. Цей старий розпусник таки погуляв по всіх усюдах. Хоча треба віддати йому належне: він був справжнім красенем...

Зітхнувши, я випростався. Поклав руку дівчині на плече.

— Слухай, Корал, — сказав. — Нас усіх готували до того, що чекає, перш ніж ми пройшли ініціацію. Зараз теж розповім тобі дещо, перед тим, як ти зробиш наступний крок. Коли говоритиму, можеш відчути, як від мене до тебе перетікає енергія. Хочу, щоб ти мала якомога більшу силу. Після того, як зробиш наступний крок, важливо, щоб ти не зупинялася, поки не дістанешся середини. Якщо буде треба, я вигукуватиму тобі інструкції на ходу. Тоді роби, що говоритиму, негайно, не роздумуючи. Отже, спочатку розповім тобі про Запони, місця опору...

Не знаю, скільки часу я говорив.

Відтак спостерігав, як вона наблизилася до Першої Запони.

— Не звертай уваги на холод та поштовхи, — сказав я. — Вони тобі не зашкодять. Не відволікайся на іскри. Зараз ти зіткнешся з головним опором. Дихай розмірено.

Я пильнував, як вона зі зусиллям прокладає собі шлях.

— Добре, — промовив, коли Корал вийшла на простіший відрізок, вирішивши не казати їй, що наступну Запону пройти значно важче. — До речі, не думай, що ти втрачаєш глузд. Незабаром Лабіринт візьметься жартувати із твоєю свідомістю...

— Уже почав, — озвалася вона. — Що маю робити?

— Це, найімовірніше, спогади, головним чином. Хай собі спливають, а ти пильнуй маршрут.

Вона йшла далі, а я підказував їй, що робити, і так вона проминула Другу Запону. Коли долала цей відрізок, іскри майже сягали їй плечей. Я спостерігав, як вона пробиває собі шлях, арка за аркою, тоді долає карколомні криві, й круті, й розлогі, проходить повороти праворуч та ліворуч, повертає і йде у зворотному напрямку. Іноді вона рухалася стрімко, іноді сповільнювала кроки майже до зупинки. Але увесь час вона йшла та йшла вперед. Мала таке бажання і, схоже, й волю також. Я бачив, що тепер мої поради їй уже навряд чи потрібні. Розумів, що більше нічого не можу їй дати і тепер результат залежить лише від неї самої.

Тому я замовк і тільки спостерігав. Мене дратувало, що я мимоволі пригинаюся, повертаюся, докладаю зусиль, так, наче сам ішов Лабіринтом, угадуючи, що чекає на мене та реагуючи на виклики; це дратувало, але я нічого не міг удіяти.

Коли вона вийшла на Велику Криву, то, здавалося, перетворилася на живе полум’я. Просувалася Корал дуже повільно, але в цьому поступі була невблаганність. Попри те, чим це мало закінчитись, я знав, що вона вже змінилася, що Лабіринт наразі вкарбовується в неї, і його відбиток уже майже закінчений. Коли мені здалося, що вона зупинилась, я мало не закричав, але слова застигли в горлі, коли вона здригнулася всім тілом і рушила далі. Коли ж дісталася Останньої Вуалі, я витер лоба рукавом сорочки. Яким би не був фінал, дівчина довела, що не помилилась у здогадці: тільки дитя Амбера може зробити те, що вчинила вона.

Не знаю, скільки часу забрала у неї Остання Запона. Зусилля її стали позачасовими, і я теж опинився всередині цих сповільнених миттєвостей. Вона рухалася Лабіринтом, повільно, страшенно повільно, й німб, який сяяв навколо неї, освітлював увесь зал, наче ясно пломеніла блакитна свіча.

І раптом це опинилося позаду, і вона вже була на тій останній короткій арці, три останні кроки якою могли виявитися найважчим випробуванням на усьому маршруті. Коли до виходу залишається майже нічого, раптом стикаєшся з якимсь психологічним поверхневим натягом, що до того ж іще поєднується з фізичною інерцією.

І знову я подумав, що вона зупинилась, але так тільки здалося. Це було наче дивитися на когось, хто виконує вправи тай-чи — ось що нагадувала болісна повільність її останніх трьох кроків. Але Корал їх зробила і рушила далі. Якщо останній крок її не вб’є, то вона вийде звідти вільною, щасливою, впевненою у собі. Тоді ми зможемо поговорити...

Остання мить тривала й тривала. Нарешті я побачив, як дівчина зробила ще крок, ступнувши ногою за межі ліній. Інша нога... І ось Корал уже стояла в центрі, намагаючись відновити дихання.

— Вітаю! — гукнув я.

Вона кволо помахала мені правицею, а ліву підняла й прикрила собі очі. Так стояла хвилину, не менше, і той, хто проходив Лабіринтом, розумів, що вона відчувала. Тож я більше не смикав її, даючи час оговтатися, не порушуючи тишу, в якій вона могла наодинці зі собою насолодитися власним тріумфом.

Тепер Лабіринт палав, здавалось, яскравіше, ніж будь-коли, як це зазвичай буває, коли хтось щойно пройде крізь нього. Через це підземелля набуло казкового вигляду — блакитне сяйво й тіні, а невеличкий ставок у дальньому кутку, де в нерухомій воді плавали сліпі риби, перетворився на дзеркало. Я намагався подумки прорахувати, які могли бути наслідки з того, що сталося, для Корал, для Амбера... Раптом дівчина випросталася.

— Я житиму далі, — виголосила вона.

— Добре, — відповів я. — Тепер у тебе — широкий вибір.

— Що маєш на увазі? — запитала вона.

— Тепер можеш наказати Лабіринтові перенести тебе, куди завгодно, — пояснив я. — Тобто можеш просто вийти з нього чи уникнути довгого тупцювання сходами і просто звідси перенестися до своїх покоїв. Хоча мені й приємно бути у твоєму товаристві, я б рекомендував останній варіант, бо ти, гадаю, неабияк утомилась. А так устигаєш відмокнути у приємній теплій ванні й, не поспішаючи, переодягтися до обіду. Зустрінемося в їдальні. Домовилися?

Я помітив, що вона усміхалася, коли хитнула головою.

— Не збираюся змарнувати таку можливість, — відповіла.

— Послухай, я розумію, що ти відчуваєш. Але, на мою думку, тобі варто опанувати себе. Вирушити зараз до якогось химерного місця — значить, наражатися на небезпеку, а повернутися буде не так просто, оскільки ти ще не маєш навичок мандрувати Тінями.

— Там уся справа у бажанні та вмінні чекати на певні речі, хіба ні? — сказала вона. — Треба наче накладати образи на те, що оточує тебе під час мандрівки, так?

— Усе не настільки просто, — заперечив я. — Потрібно навчитися виокремлювати певні відправні точки. Зазвичай під час першої мандрівки поруч із новачком перебуває якась досвідчена особа.

— Гаразд, я зрозуміла головну ідею.

— Але цього замало, — я не погодився. — Ідея — то, звичайно, добре, проте є ще така річ, як зворотний зв’язок. Коли він починає працювати, у тебе виникає особливе відчуття. Такого неможливо навчитися. Це треба відчути, а поки ти ще не маєш відповідного досвіду, тобі необхідний поряд хтось, хто тебе скеровуватиме.

— Мені здається, метод спроб та помилок може згодитися...

— Може, й так, — відказав я. — Але, припустімо, ти зіткнешся із небезпекою. Тоді буде вже пізно вчитися. Не дуже слушний для цього момент.

— Добре. Ти висловив свої зауваги. На щастя, я не планую робити нічого такого, що може становити небезпеку для мене.

— А що плануєш?

Корал зробила невизначений жест рукою.

— Відколи я дізналася про Лабіринт, — сказала вона, — хотіла випробувати одну штуку, якщо мені вдасться пройти крізь нього.

— А саме?

— Хотіла попросити його перенести мене туди, куди маю піти.

— Не розумію...

— Хочу залишити вибір за Лабіринтом.

Я похитав головою.

— Він так не працює, — сказав їй. — Ти маєш наказати йому, куди тебе перенести.

— Звідки знаєш?

— Це принцип його функціонування.

— А ти колись пробував зробити так, як я щойно сказала?

— Ні. Не вийде нічого.

— А тобі відомо, щоби хтось таке пробував?

— Це б означало даремно гаяти час. Послухай, ти кажеш так, наче Лабіринт розумний, здатний приймати рішення на свій розсуд та виконувати їх.

— Саме так, — відповіла Корал. — І він має знати, яка я насправді, тепер, коли щойно пройшла крізь нього. Тому збираюся попросити його поради та...

— Чекай-но! — сказав я.

— Так?

— У тому разі, якби з цього щось вийшло, як плануєш дістатися назад?

— Гадаю, я йтиму пішки. Отже, ти визнаєш, що може щось вийти?

— Так, — відповів я. — Можна припустити, що ти маєш підсвідоме бажання відвідати певне місце, і що він може це бажання прочитати й зрозуміти це як наказ тебе туди перенести. Це не доведе, що Лабіринт має розум, а лише засвідчить те, що він володіє чутливістю. Але, чесно, якби наразі я стояв на твоєму місці, то не ризикнув би робити таку штуку. А раптом маю, скажімо, схильність до самогубства, про яку навіть не підозрюю? Або...

— Ти починаєш нарешті доганяти, — зауважила вона.

— Лише раджу тобі не наражатися на небезпеку. Для експериментів ти маєш попереду все життя. Було б нерозумно...

— Годі! — вигукнула Корал. — Для себе я все вирішила, і цього достатньо. Мені моє рішення подобається. Побачимося, Мерліне.

— Зачекай! — знову гукнув я. — Гаразд. Зроби це, якщо ти мусиш. Але спершу дозволь мені щось тобі дати.

— Що саме?

— Засіб швидко забратися з небезпечного місця. Ось, маєш.

Я витягнув свою колоду Козирів, відшукав серед них власний. Потім я відстебнув із пояса кинджал разом з піхвами. Обернув руків’я картою і закріпив її своїм носовичком.

— Ти уявляєш, як користуватися Козирем?

— Просто втупитись у нього і думати про ту людину, що на ньому зображена, доки не відбудеться контакт. Так?

— Годиться, — підтвердив я. — Це — мій Козир. Візьми його зі собою. Викличеш мене, коли захочеш повернутись, і я перенесу тебе назад.

Я перекинув Козир з кинджалом через Лабіринт, знизу, вона легко його упіймала й повісила на пояс із правого боку, бо зліва мала свій.

— Дякую, — сказала, випростуючись. — Гадаю, мені пора спробувати те, що я задумала.

— Якщо воно, попри все, спрацює, не залишайся там довго. Домовилися?

— Гаразд, — відгукнулася вона й заплющила очі.

Наступної миті Корал зникла. От так-так!

Наблизившись до краю Лабіринту, я витягнув над ним руку і тримав її доти, доки відчув, як усередині нього вирує сила.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, — мовив я. — Хочу, щоб вона повернулася.

Злетіла іскра, і моя долоня відчула лоскітливий дотик.

— Хочеш довести мені, що ти й насправді розумний?

Усе навколо закрутилось у вихорі. За мить запаморочення минуло, й перше, що я побачив, отямившись, був ліхтар, який стояв на підлозі впритул до моєї правої ноги. Роздивившись навколо, зрозумів, що опинився на іншому боці Лабіринту, поруч із дверима.

— Я був у твоєму полі, а налаштований на тебе, — зауважив я. — Ти відчув моє підсвідоме бажання піти звідси.

Сказавши так, я підхопив ліхтар, замкнув за собою двері та повернув ключ на його місце, на гак. Як і раніше, вважав Лабіринт підступною штуковиною. Якби він насправді хотів бути корисним, то відіслав би мене просто до моїх апартаментів, аби мені не довелося тягтися цими сходами.

Я швидко пішов тунелем. Щойно я побував на найхимернішому побаченні у своєму житті.

6

Тільки-но я вийшов з головної зали і попрямував уздовж чорного ходу, що міг привести мене до будь-яких із безлічі сходів, як несподівано з правого коридору намалювався тип у чорному шкіряному одязі, обвішаний різноманітними іржавими та блискучими ланцюгами. Він зупинився і витріщився на мене. Його руде волосся виглядало, як стрижка панка зі золотої молоді, тобто на голові стирчав ірокез[97], а в лівому вусі теліпалося кілька срібних кілець і щось схоже на химерну електричну розетку.

— Мерліне! — вигукнув той. — З тобою все гаразд?

— Наразі цілком, — відгукнувся я, наближаючись до нього і намагаючись у напівтемряві впізнати, хто це. Нарешті це вдалося.

— Мартіне, — мовив я. — Ти так змінився...

— Я щойно повернувся з дуже цікавої Тіні, — хихотнув Мартін. — Пробув там понад рік. Це одне з таких місць, де час збігає до біса швидко.

— Мені здається — дай-но вгадаю — це була дуже високотехнологічна, урбанізована Тінь...

— Точно.

— Я пам’ятаю тебе таким собі сільським хлопцем...

— Із цим покінчено. Тепер розумію, чому мій батько любить міста й гамір.

— Ти що, теж музикант?

— У певному сенсі. Хоча продукую цілком інші звуки. Ти будеш на обіді?

— Планував бути. Тільки вмиюся та перевдягнуся.

— Тоді там і побачимося. Нам є про що потеревенити.

— Авжеж, кузене.

Він потиснув мені руку й відпустив, а я попрямував далі. Його потиск був міцним, як і колись.

Я продовжив свій шлях. Але не встиг відійти далеко, як відчув початок контакту через Козир. Зупинившись, я швидко потягнувся назустріч, вважаючи, що це Корал хоче повернутися додому. Натомість мій погляд зустрівся з усміхненими очима Мандора.

— Ага, дуже добре, — сказав той. — Ти сам, і тобі ніщо не загрожує.

Коли картинка трохи прояснилась, я побачив Фіону, яка стояла дуже близько до нього.

— Зі мною все чудово, — запевнив їх. — Я повернувся до Амбера. А з вами все гаразд?

— Ми цілі, — відповів Мандор, дивлячись повз мене, хоча там не було у що втупитись, окрім стіни та краєчка гобелена.

— Не бажаєте пройти сюди? — запропонував я.

— Я дуже хотів би побачити Амбер, — зізнався він. — Але цю приємність доведеться відкласти до іншої нагоди. Наразі ми дещо зайняті.

— Ви знайшли джерело тих збурень? — запитав я.

Він подивився на Фіону, потім знову на мене.

— І так, і ні, — відповів Мандор. — Ми натрапили на деякі цікаві сліди, але поки що достатньої впевненості немає.

— У такому разі, що можу для вас зробити?

Фіона виставила вперед вказівний палець, і раптом я став бачити її набагато чіткіше. Зрозумів, що вона, мабуть, потягнулась і торкнулася мого Козиря для поліпшення контакту.

— У нас відбулася зустріч з тією машиною, що ти створив, — сказала вона. — Із Колесом-Привидом.

— Справді? — мовив я.

— Ти маєш слушність, це розумне та соціальне створіння, так само, як і технічний пристрій.

— Я не сумнівався, що він може пройти тест Тюрінґа[98].

— Безсумнівно, — підтвердила вона. — Бо, за визначенням, для тесту Тюрінґа потрібна машина, яка була б здатна брехати людям і вводити їх в оману.

— До чого хилиш, Фіоно? — здивувався я.

— Це не просто соціальне створіння. Воно не на жарт антисоціальне, — відповіла вона. — На мою думку, твоя машина божевільна.

— Що вчинив Привид? — жахнувся я. — Напав на вас?

— Ні, жодних фізичних дій. Він чокнутий, брехливий і хамовитий, але ми тепер надто зайняті, щоби вдаватися до подробиць. Хоча, на мою думку, він може стати дуже загрозливим. Не знаю. Ми просто хотіли застерегти тебе, що йому не можна довіряти.

Я посміхнувся.

— Це все?

— Наразі — так, — відповіла вона, опускаючи палець і тьмяніючи. Я перевів погляд на Мандора і хотів пояснити, що вмонтував у цю штуковину безліч запобіжників, аби ніхто не міг отримати до неї доступ. Особливо кортіло розповісти йому про Юрта. Але наш зв’язок раптово перервався, і я відчув, що хтось іще намагається дістатися до мене.

Це відчуття зацікавило. Мені вже траплялося замислюватися над тим, що ж буде, якщо хтось спробує зв’язатися зі мною через Козир тієї миті, коли я вже перебуваю на зв’язку з кимось іншим. Чи перетвориться цей зв’язок на конференцію? Чи отримає цей «хтось» сигнал «зайнято»? Чи не буде він поставлений у режим чекання? Я не сумнівався, що ніколи цього не з’ясую. Бо це здавалося просто малоймовірним із погляду статистики. Однак...

— Мерліне, малий, я в нормі.

— Люку!

Мандор та Фіона зникли, тепер я знаю, як це відбувається.

— Наразі я справді в нормі, Мерлю.

— Ти впевнений? — Абсолютно. Тільки-но почавши викарабкуватись, я пішов швидким шляхом. У цій Тіні минуло лише кілька днів відтоді, як я тебе бачив.

На ньому були сонячні окуляри та зелені плавки. Він сидів за маленьким столиком біля басейну в затінку величезної парасольки, і перед ним ще лишалися рештки розкішного ланчу. Дівчина у блакитному бікіні пірнула в басейн і зникла з мого поля зору.

— Чудово, я радий це чути й...

— То що ж таки зі мною сталося? Пригадую, ти казав щось на кшталт того, що хтось хлюпнув мені кислоти в напій, коли я був бранцем у Вежі. Так?

— Це виглядає дуже ймовірним.

— Ось що буває, коли п’єш воду, — задумливо промовив Люк. — Ну, гаразд. А що взагалі коїлося, поки я видряпувався зі всього цього?

Для мене завжди було проблемою вирішити, що йому можна розповідати, а що ні. Тому спитав:

— А що ти вирішив стосовно своєї позиції?

— А, це... — мовив він.

— Так.

— Що ж, я мав змогу все ретельно обміркувати, — відповів він, — і схиляюся до думки, що всі рахунки сплачено. Честь відновлено. Нема сенсу продовжувати переслідувати решту. Але не маю наміру віддавати себе в руки Рендома і проходити судовий фарс. Тепер слово за тобою. Які в Амбера плани щодо мене? Чи я приречений увесь час озиратися через плече?

— Досі ні від кого не чув ані підтвердження, ані заперечення загрози. Рендома тепер нема в місті, а я сам щойно повернувся. Ще не мав нагоди дізнатися, що думають з цього приводу інші.

Люк зняв темні окуляри й пильно подивився на мене.

— Той факт, що Рендома нема в місті...

— Ні, я знаю, що він полює не на тебе, — запевнив його, — бо Рендом у Каш... — тут я спробував зупинитись, але було вже пізно: спізнився на один склад.

— Кашфа?

— Наскільки знаю.

— Якого дідька він там робить? Амбер ніколи не цікавився тими краями.

— Там відбулася... кончина, — пояснив я. — Це викликало певні збурення.

— Ха! — вигукнув Люк. — Цей сучий син нарешті отримав своє. Чудово! Але... Агов! Чому це Амбер так раптово втрутився, га?

— Не знаю, — промимрив я.

Він хмикнув.

— Риторичне запитання, — сказав Люк. — Тепер бачу, що відбувається. Мушу визнати, що Рендом має стиль. Послухай, коли ти дізнаєшся, кого Рендом садить на трон, повідом мене, гаразд? Хочу бути в курсі того, що коїться у моєму старому рідному містечку.

— Будь певен, — відказав я, марно намагаючись визначитися, чи може ця інформація бути шкідливою. Дуже скоро вона стане відомою широкому загалу, якщо вже не стала.

— Так, а які ще події на порядку денному? Та особа, колишня Вінта Бейль...?

— Зникла, — відповів я. — Невідомо куди.

— Дуже дивно, — мовив Люк. — Думаю, ми її ще побачимо. І не раз. Це вона була також і в тілі Ґейл. Я впевнений у цьому. Дай мені знати, якщо вона повернеться. Гаразд?

— Гаразд. Вирішив знову запросити її на побачення?

Він здвигнув плечима й посміхнувся.

— Не найгірший спосіб провести час.

— Тобі, без перебільшення, пощастило, що вона не вирішила запросити тебе на той світ.

— Та не вважаю, що вона так учинила б, — заперечив Люк. — Ми з нею чудово ладнали. Втім, я зв’язався з тобою з цілком іншої причини...

Я кивнув, уже здогадуючись, про що йтиметься.

— Як моя матуся? — запитав він.

— І пальцем не поворухнула. Вона в безпеці.

— Це вже щось, — сказав Люк. — Знаєш, королеві трохи не личить перебувати в такому стані. Вішалка для пальт. Боже ти мій!

— Згоден. Але що ти пропонуєш?

— Ну, я хотів би бачити її вільною. Що для цього потрібно?

— Це дуже непросте питання, — зауважив я.

— Чомусь я так і здогадувався.

— Маю сильну підозру, Люку, що то вона стояла за цією історією з помстою, що це саме вона нацькувала тебе на нас усіх. Підіслала тебе з тією ж бомбою. Підбурила тебе зібрати приватну армію зі сучасною зброєю та й виступити проти Амбера. Змушувала тебе щовесни влаштовувати на мене замах. А ще...

— Добре, добре. Твоя правда. Я цього не заперечую. Але все змінилося...

— Еге ж. Бо її плани провалились, а вона опинилась у наших руках.

— Я не це мав на увазі. Я змінився. Тепер розумію її і краще розумію себе самого. Їй більше не вдасться примусити мене скакати так, як вона каже.

— Чому?

— Ця пригода, що зі мною сталася... Вона перекинула мої думки. Про неї, про мене. Я кілька днів роздумував над цим усім, і, гадаю, більше вона не зможе підступитися до мене з таким лайном, як раніше.

Я згадав рудоволосу жінку, що її прив’язали до стовпа й катували демони. Якщо подумати, певна подібність там спостерігалася.

— Але вона хоч як, а моя мати, — вів далі він, — і я не хочу залишати її у тому становищі, в якому вона перебуває наразі. Що ти захотів би за те, аби її відпустити?

— Навіть не знаю, Люку, — відповів я. — Це питання ще не поставало.

— Але ж вона насправді твоя бранка.

— Але вона мала намір усунути не мене одного, а всіх нас.

— Це правда, однак тепер я не допомагатиму матері здійснювати свої наміри. А їй потрібний хтось такий, як я, хто може втілювати їх у життя.

— Так, але якщо ти більше не підсоблятимеш королеві, що завадить їй знайти для цього когось іншого, когось такого, як ти, кажучи твоїми словами? Якщо ми її відпустимо, вона й надалі становитиме загрозу.

— Але тепер ви про неї знатимете. Це завадить їй діяти так, як вона звикла.

— А може, це змусить її діяти хитріше, та й по всьому.

Він зітхнув.

— Гадаю, ти маєш слушність, почасти, — визнав Люк. — Але її можна купити, як і більшість людей. Треба тільки визначити правильну ціну.

— Не можу уявити, щоб Амбер відкуповувався від когось таким чином.

— А я можу.

— Але ж не від особи, яка й без того перебуває в нас у полоні.

— Ця обставина трохи ускладнює справу, — погодився він. — Але не думаю, що вона стане непереборною перешкодою. А надто, якщо вам більше користі від неї вільної, ніж від предмета інтер’єру.

— Щось я упустив нитку розмови... І що ти пропонуєш?

— Поки нічого. Просто тебе промацую.

— Досить відверто. Але отак, навкидь, не бачу, як може виникнути ситуація, про яку кажеш: корисніша для нас звільненою, ніж ув’язненою... Гадаю, ми б обрали те, що для нас краще. Але ж це лише слова.

— Я просто намагаюся під час нашого обговорення заронити іскру чи дві. Яку наразі маєш найбільшу проблему?

— Я? Ти насправді хочеш це знати?

— Ще і як.

— Гаразд. Мій скажений братик Юрт, схоже, заприятелював із чаклуном Маскою з Вежі. Вони вдвох намагаються дістати мене. Юрт зробив чергову спробу лише сьогодні вдень, але, гадаю, за цим стоїть Маска. Збираюся незабаром помірятися з ними силами.

— Ого-го! Я й не знав, що у тебе є брат!

— По матері. Маю ще двійко. Але з тими ладнаю. А Юрт уже давно хоче зі мною розправитися.

— Ти мене здивував. Ніколи про них не згадував.

— Ми ж ніколи не говорили про наші родини, хіба ти забув?

— Так. Але ти мене ошелешив. Хто цей Маска? Пригадую, ти наче вже називав це ім’я. Але насправді ж це Шару Ґаррул, хіба ні?

Я заперечно похитав головою.

— Коли я забирав із фортеці твою матусю, вона стояла там у товаристві старигана, теж остовпілого, й у нього на нозі було викарбувано «РІНАЛЬДО». А з Маскою я тоді саме обмінювався закляттями.

— Украй дивно, — проказав Люк. — Отже, цей Маска — узурпатор. І це він підсипав мені кислоту?

— Схоже на те.

— Тоді у мене до нього є власний рахунок, окрім того, що він накоїв моїй матусі. А цей Юрт, він крутий?

— Як сказати... Він підступний. Але й незграбний. Принаймні кожне місце, де нам з ним доводилося здибатись у двобої, він залишав, ставиш на черговий шматок меншим.

— Проте він міг і чогось навчитися на своїх помилках — таке трапляється.

— Це правда. До речі, він сьогодні варнякав щось дуже загадкове: нібито ось-ось стане до біса могутнім.

— О-о-о, — протягнув Люк. — Скидається на те, що цей Маска використовує його як піддослідного кролика.

— З якою метою?

— Через Фонтан Сили, приятелю. Ти ж знаєш, що у Вежі є джерело, в якому постійно пульсує енергія. Міжтіньова матерія. Фонтан цей виник у місці злиття чотирьох світів.

— Знаю. Бачив його в дії.

— У мене таке відчуття, наче той Маска намагається накласти на нього лапу.

— Коли я з ним зустрічався, склалося враження, що він уже міцно за нього ухопився.

— Так, але там справа складніша, ніж запхати штепсель у розетку. Є маса нюансів, і він, схоже, тільки починає підступатися до них та щось досліджувати.

— Наприклад?

— Якщо хтось, подбавши про належний захист, скупається у Фонтані, він чудово підвищить свою силу, стійкість, магічні здібності. Цьому неважко навчитися після відповідної підготовки. Я через таке пройшов. Однак у лабораторії старого Шару я знайшов його нотатки, і в них ішлося ще й про інше — як замінити якусь частину свого тіла на енергію, котру містить Фонтан. Це дуже небезпечна процедура. Вона може мати фатальні наслідки. Але якщо спроба виявиться вдалою, ти перетворишся на унікальну істоту — на супермена, на живий Козир.

— Я чув цей термін раніше, Люку...

— Можливо, — відказав той. — Мій батько випробував цей процес на собі...

— Так! — вигукнув я. — Корвін стверджував, що Бранд перетворився на щось подібне до живого Козиря.

Люк скрипнув зубами.

— Вибач, — сказав я. — Просто пригадав, де я це чув. Отже, в цьому полягала таємниця сили Бранд а...

Люк кивнув:

— У мене складається враження, що Маска вважає, нібито він розгадав секрет, як це робиться, і хоче випробувати фокус на твоєму братові.

— От лайно! Лише цього мені й бракувало. Юрт — магічна істота, чи сила у чистому вигляді, чи хай йому біс що таке. Це серйозно. Що тобі відомо про цей процес, Люку?

— Теоретично знаю все, до кінця. Але я б у це не встрявав. На мою думку, цей процес позбавляє певних людських якостей. Коли пройдеш цю процедуру, то вже начхати на інших людей і на людські цінності. Гадаю, саме це, певною мірою, сталося з моїм батьком...

Що я міг на це сказати? Може, він мав слушність, а може, ні. Я був упевнений, що Люкові хотілося б вірити, ніби віроломство його батька пояснюється зовнішніми факторами. Я знав, що ніколи не доводитиму йому протилежне, навіть якщо знатиму, що він помиляється. Тому просто розсміявся.

— Якщо брати Юрта, — сказав я, — помітити різницю було б неможливо.

Люк посміхнувся, але зауважив:

— Ти можеш загинути, виступивши проти особи з такими можливостями, яка діятиме спільно з чаклуном, та ще й на їхній власній території.

— Хіба маю вибір? — сказав я. — Вони полюють на мене. Краще вирішити все негайно, поки Юрт іще не пройшов крізь процедуру. До речі, вона тривала?

— Ну, ця процедура непростих підготовчих дій, але їх можна здійснювати без присутності претендента. Усе залежить від того, як далеко просунувся Маска у своїх дослідженнях.

— Тому мені краще поквапитися.

— Я б не хотів, аби ти вирушав туди сам, — сказав Люк. — Це просто самогубство. Я знаю це місце. А ще маю невеличкий загін найманців. Тримаю їх у Тіні й можу швидко перекинути куди треба. Якщо ми їх залучимо, вони затримають вартових, а може, і приберуть їх.

— А ті незвичайні кулі там працюють?

— Ні. Ми випробували їх під час атаки на планерах. Там доведеться битися рукопаш. Може, знадобляться обладунки і мачете. Я над цим іще подумаю.

— Дістатися туди можемо за допомогою Лабіринту, але військо нам так не перекинути... І Козирі в цьому місці працюють ненадійно.

— Знаю. Я щось вигадаю і з цим.

— Тоді проти Юрта й Маски можемо виступити тільки ми з тобою. Якщо я покличу зі собою когось із амберитів, вони можуть спробувати затримати мене, доки повернеться Рендом. А тоді може бути запізно.

Він посміхнувся.

— Знаєш, а моя мати могла б виявитися тут дуже корисною. Вона знає про Фонтан більше за мене.

— Ні! — відрізав я. — Вона намагалася мене вбити!

— Спокійніше, старий, — сказав Люк. — Спокійніше. Вислухай мене.

— До того ж Маска переміг її під час їхнього останнього поєдинку. Тому вона тепер — вішалка.

— Це тільки змусить її бути обережнішою. У будь-якому разі її могли перемогти тільки обманом, а не майстерністю. Вона — вправна чаклунка. Мабуть, Маска заскочив її несподівано. Вона цінне надбання, Мерлю.

— Ні! Вона бажає загибелі для всіх нас!

— Дивися, — заперечив він. — Коли Каїна не стало, ви решта є тільки символічними ворогами. А Маска — ворог реальний, він забрав те, що належить їй, і досі це утримує. Якщо вона матиме вибір, то виступить проти Маски.

— А здобувши перемогу, виступить проти Амбера.

— А ось і ні, — сказав Люк. — У цьому й полягає краса мого плану.

— Навіть чути про нього не хочу.

— Бо ти вже знаєш, що погодишся, так? Я щойно знайшов шлях розв’язати всі твої проблеми. Звільни її, віддай їй на знак примирення її Вежу, і вона забуде всі свої претензії до тебе й усіх ваших хлопців.

— Просто віддати їй до рук цю жахливу силу?

— Якби вона збиралася використати її проти вас, то уже давно зробила б це. Вона боїться застосовувати її сповна. Тепер, коли Кашфа була та й загула, вона вхопиться за соломинку, аби врятувати хоч щось. Ось у чому штука.

— Ти насправді так вважаєш?

— Краще бути Королевою Вежі, ніж вішаком в Амбері.

— Бодай тебе чорти вхопили, Люку! Ти завжди подаєш найбезглуздіші речі так, що вони видаються привабливими.

— Це мистецтво, — відказав той. — Ну, що ти на це скажеш?

— Мені треба це обміркувати, — мовив я.

— Тоді краще міркуй швиденько. Може, Юрт купається в тому сяйві просто зараз.

— Не тисни на мене, старий. Я сказав, що подумаю. Це тільки одна з моїх проблем. Зараз за обідом я все обмізкую.

— Може, розповіси мені й про решту твоїх проблем? Ану ж я зможу щось придумати, аби вони йшли в пакеті з першою?

— Ні, чорт забирай! Я зв’яжуся з тобою... незабаром. Домовилися?

— Домовились. Але мені краще бути поруч, коли ти вишпортуватимеш мамусю з її стану. Аби трохи загладити гострі кути, розумієш? Ти ж уже вирахував, як зламати закляття?

— Так.

— Радий це чути. Я ще не впевнений, що на правильному шляху, а тепер можу припинити це з’ясовувати. Я збираюся закінчити свої справи тут і вирушати готувати військо, — продовжив Люк, дивлячись на дівчину в блакитному бікіні, яка саме виходила з басейну. — Викличеш мене.

— Добре, — відповів я, і він зник.

Прокляття! Це просто приголомшливо! Не дивно, що Люк завжди отримував усі премії як кращий комівояжер. Попри те, що я відчував до Джасри, мусив визнати, що подачу він мені дав гарну. І Рендом не наказував мені тримати її ув’язненою. Звісно, коли ми з ним бачилися востаннє, він мав небагато можливостей щось мені наказати. Чи буде реакція Джасри насправді такою, як каже Люк? Це видається розумним, але люди рідко дружать із розумом у своїх вчинках...

Я пройшов вестибюлем, а тоді повернув до чорних сходів. І відразу побачив, що тут, на одній з найвищих сходинок, хтось стоїть. Це була жінка у довгій вечірній сукні, червоній із жовтим, і дивилася вона в інший бік. Темне волосся спадало на дуже гарні плечі...

Почувши мої кроки, жінка повернулася до мене, і я побачив, що це Найда. Вона уважно подивилася на мене.

— Лорде Мерлін, — заговорила, — чи можете ви мені сказати, де моя сестра? Наскільки розумію, вона вирушила прогулятися з вами?

— Вона милувалася картинами і статуями тут, у палаці, а тоді раптом згадала про якусь невідкладну справу, — відповів я. — Не можу сказати напевне, куди вона подалась, але у мене склалося враження, що це ненадовго.

— Добре, — сказала Найда. — Просто я хвилююся, бо незабаром пора йти на обід, і ми чекали, що вона приєднається до нас. Їй сподобалася прогулянка?

— Думаю, що так, — відповів я.

— Останнім часом вона часто впадала у меланхолію. Ми сподівалися, що ця подорож її розважить. І вона чекала на неї.

— Коли ми з нею розставалися, вона, як на мене, була в чудовому настрої, — зауважив я.

— А де це було?

— Тут, неподалік, — сказав я.

— А куди ви з нею ходили?

— Ми гуляли містом і за містом, — пояснив я. — Також трохи поводив її палацом.

— То вона наразі в палаці?

— Ми розсталися з нею тут. Але, може, вона знову кудись вийшла.

— Розумію, — сказала Найда. — Я шкодую, що ми з вами раніше не поговорили довше. У мене таке відчуття, наче ми з вами давно знайомі.

— Невже? — я здивувався. — І чим це можна пояснити?

— Я кілька разів перечитала ваше досьє. Воно просто захопливе.

— Досьє?

— Це не таємниця, що ми збираємо інформацію про людей, з якими нам, вірогідно, доведеться зустрічатись у справах. Досьє маємо на всіх членів королівської родини Амбера, навіть на тих, хто прямо не пов’язаний з дипломатичними колами.

— Ніколи над таким не замислювався, — сказав я, — але це слушно.

— Звісно, ваші юні роки всі у глянсі, а ваші теперішні проблеми просто збивають із пантелику.

— Мене теж, — сказав я. — А оце зараз ви намагаєтесь оновити досьє?

— Ні, просто цікавлюсь. Якщо ваші проблеми якось зачіпають Беґму, то вони цікаві й для нас.

— А як узагалі ви про них довідалися?

— Наша розвідка має добрі джерела інформації. Це типово для малих королівств.

Я кивнув.

— Не намагатимуся випитати у вас, хто ваші джерела, але ми не практикуємо розпродажів секретної інформації.

— Ви мене не зрозуміли, — сказала Найда. — Я нічого не намагаюсь у вас вивідати. Тільки хотіла збагнути, чи не зможу запропонувати вам допомогу.

— Дуже вдячний за ваші наміри, — відказав я. — Але не бачу, як ви могли б мені допомогти.

Вона посміхнулася, блиснувши бездоганними зубами.

— Не можу відповісти предметніше, оскільки не знайома з вашою ситуацією в подробицях. Але, якщо іще вирішите, що допомога вам не завадить, або якщо просто захочете з кимось поговорити, — приходьте, і ви знайдете в мені уважну слухачку.

— Матиму на увазі, — сказав я. — Побачимося на обіді.

— Сподіваюся, й пізніше також, — проказала Найда, коли я проминув її і пішов коридором.

Я запитував себе, що вона хотіла сказати цією останньою фразою. Просто натякала на побачення? Але це було б надто відверто. Чи підкреслювала, що дуже зацікавлена в інформації? Я не був упевнений у жодній з відповідей.

Простуючи коридором до своїх кімнат, я помітив попереду незвичний оптичний феномен: обома стінами та стелею тягнулася смуга яскравого білого світла, спускаючись на підлогу. Сповільнив кроки: невже, поки мене тут не було, хтось додумався запровадити в палаці нову систему освітлення?

Я переступив смугу на підлозі, й одразу ж усе навколо зникло, лишилося саме світло, яке стислося в абсолютно правильне коло, блимнуло, пірнуло вниз і вляглося мені навколо ніг так, що я опинився точнісінько у його центрі. Тієї ж миті за межами кола виникла інша реальність: складалося враження, що навколо мене купол, утворений із зеленого скла. Червонувата поверхня, на якій я стояв, у цьому тьмяному світлі видавалася шершавою та вологою. І лише коли повз мене проплила велика рибина, я збагнув, що, схоже, перебуваю під водою, а під ногами у мене кораловий риф.

— Усе це з біса гарно, — сказав я, — але хотів би дістатися своїх дверей.

— Що, уже не можна й трошки повипендрюватися? — знайомий голос лунав наразі примарно, огортаючи магічну сферу з усіх боків. — Ну, що, бог я чи ні?

— Можеш називатись, як тобі заманеться, — сказав я. — Ніхто не дискутуватиме з тобою.

— Мабуть, богом бути прикольно...

— Якщо так, то хто я такий? — поцікавився я.

— Це складне теологічне питання.

— Яке, до дідька, теологічне? Я — інженер-комп’ютерник, і ти знаєш, що це я тебе зібрав, Привиде.

Мій підводний відсік наповнився зітханням.

— Важко відриватися від свого коріння.

— А навіщо відриватися? Що не таку тому, щоб мати коріння? Всі нормальні рослини мають коріння.

— Еге ж, нагорі гарний квіт, а внизу — багнюка та сміття.

— У твоєму випадку це метал та оригінальний набір кріогенних елементів. І ще деякі деталі, але всі вони дуже чисті.

— Тоді, можливо, багнюка та сміття — це те, чого мені не вистачає.

— Ти почуваєшся нормально, Привиде?

— Я все ще намагаюся знайти себе.

— Усі крізь це проходять. Це минеться.

— Правда?

— Правда.

— Коли? Як? Чому?

— Точно цього ніхто не скаже. У всіх це відбувається по-різному. Повз мене пропливла зграйка рибок — гарненькі створіння в чорну та червону смужку.

— Я все ще не можу довести до кінця цю справу зі Всевіданням, — помовчавши хвилинку, мовив Привид.

— Ну, і добре. Кому воно здалося? — сказав я.

— ...І я все ще працюю над Усемогутністю.

— Це теж нелегка справа, — погодився з Привидом.

— Ти все розумієш, Татку...

— Намагаюсь. У тебе ще якісь конкретні проблеми?

— Окрім екзистенціальних, ти хочеш сказати?

— Ну, так.

— Ні, таких нема. Я переніс тебе сюди, аби попередити щодо такого собі типа на ім’я Мандор. Він...

— Він мій брат, — сказав я.

Запало мовчання. А тоді Привид спитав:

— То, виходить, він мій дядько, так?

— Гадаю, так.

— А як щодо жінки з ним? Вона...

— Це Фіона. Моя тітка.

— Тобто, моя двоюрідна бабуся. О боже!

— Що тебе турбує?

— Про родичів погано не говорять, хіба не так?

— Тільки не в Амбері, — сказав я. — В Амбері ми постійно так робимо.

Світлове коло блимнуло ще раз. Ми знову опинилися в коридорі.

— Оскільки тепер ми в Амбері, — проказав Привид, — хочу сказати про них погано. На твоєму місці я б їм не довіряв. Мені здається, вони трохи шизануті. А ще хамовиті та брехливі.

Я розсміявся.

— Ти стаєш справжнім амберитом.

— Справді?

— Так. Ми всі такі. Не переймайся. Але цікаво, що між вами сталося...

— Я краще сам це владнаю, якщо ти не проти.

— Як вважаєш за краще.

— Тобто мені не треба тебе попереджувати щодо них?

— Ні.

— Гаразд. Це те, що мене турбувало. Тоді, мабуть, я піду, спробую пошукати трохи багнюки та сміття...

— Зачекай.

— Так?

— Ти, здається, останнім часом дуже вправно переміщаєш речі Тінями?

— Так, здається, я вдосконалююся.

— А як щодо того, аби переправити невеличкий загін вояків та їхнього ватажка?

— Гадаю, я міг би впоратися з цим.

— А ще мене.

— Звичайно. Де вони й куди їх треба доправити?

Попорпавшись у кишені, я вивудив звідти Козир Люка і виставив його перед собою.

— Але ж... Це той тип, якому ти звелів не довіряти! — здивувався Привид.

— Тепер можна, — заспокоїв я його. — Але тільки в цій операції. І все. Трохи змінились обставини.

— Я не розумію. Але, якщо так кажеш...

— Можеш його розшукати та все владнати?

— Звичайно, можу. Куди вас усіх перенести?

— Ти знаєш Вежу Чотирьох Світів?

— Так. Але, Тату, це небезпечне місце. Туди важко потрапити й важко забратися звідти. І це саме там руда жінка спробувала заблокувати мені енергопостачання.

— Джасра.

— Не цікавився її ім’ям.

— Вона — Люкова мати, — сказав я, помахуючи Козирем.

— Погана кров, — констатував Привид. — Може, нам краще не мати жодних справ із будь-ким з них.

— А може, вона нас теж супроводжуватиме, — сказав я.

— О ні! Це дуже небезпечна особа. Не варто підпускати її близько до себе, а надто в такому місці, де вона має могутність. Джасра може знову спробувати схопити мене! І цього разу це їй може вдатися.

— Їй буде не до того через інші справи, — сказав я. — А мені вона може знадобитись. Отже, починай вважати її частиною завдання.

— Ти достеменно знаєш, що робиш?

— На жаль, так.

— Коли хочеш туди вирушити?

— Почасти це залежить від того, коли будуть готові Люкові вояки. Тобі краще з’ясувати це самому.

— Добре. Але я й досі вважаю, що ти помиляєшся, мандруючи до такого місця в такому товаристві.

— Мені потрібні помічники, і розклад мене влаштовує, — відказав я.

Привид коалесціював у точку, наостанок мигнув і зник.

Я набрав повні груди повітря, але зітхати передумав, і попрямував до найближчих зі своїх дверей. Був уже майже на місці, коли відчув, що хтось намагається зв’язатися зі мною через Козир. Корал?

Відкрившись для контакту, я знову побачив перед собою Мандора.

— У тебе все нормально? — запитав той. — Нас так дивно перервали...

— Усе чудово, — відказав я. — Нас перервали так, як це трапляється раз у житті. Не хвилюйся.

— Здається, ти трішечки збуджений.

— Це тому, що я страшенно довго підіймаюся сходами, а всі сили Всесвіту зібралися докупи, аби мені завадити.

— Не розумію...

— Бурхливий день видався, — відказав я. — Побачимося.

— Але я хотів ще поговорити з тобою — про ці камені й про новий Лабіринт, та...

— Не зараз, — сказав я. — Чекаю на виклик.

— Вибач. Нема куди поспішати. Поговоримо згодом.

Він розірвав контакт, а я взявся за ручку дверей, розмірковуючи над тим, чи не краще було б для всіх, якби я перетворив Привида на автовідповідач.

7

Плащ я повісив на Джасру, перев’язь із мечем кинув на ліжко. Почистив чоботи, умився, розшукав у гардеробі нарядну сорочку кольору слонової кістки, розшиту золотом, оздоблену тасьмою, мережками і збірками, й натягнув її та сірі штани. Почистив щіткою пурпуровий камзол, на який я колись наклав закляття, аби той, хто його носить, здавався гарнішим, дотепнішим і надійнішим, аніж насправді. Я подумав, що саме зараз воно може добре мені прислужитися.

Коли розчісувався, у двері постукали.

— Хвилинку! — гукнув я.

Закінчивши чепуритися, готовий іти, а можливо, й бігти, бо вже запізнювався, я підійшов до дверей та відчинив їх.

На порозі стояв Білл Рот, одягнений у коричневе та червоне, схожий на підстаркуватого кондотьєра[99].

— Білле! — промовив я, плескаючи його по руці, по плечу і пропускаючи до кімнати. — Радий тебе бачити. Я щойно повернувся. Вибрався з однієї халепи і збираюся вскочити у нову. Не знав, чи ти тут, чи подався кудись. Хотів зустрітися з тобою, щойно вирвуся з цієї круговерті.

Він посміхнувся і легенько штовхнув у плече.

— Мене запросили на обід, — сказав Білл, — а Гендон сказав, що ти теж там будеш. Отож я й надумав зайти по тебе й трохи побалакати дорогою, якщо там будуть ці гості з Беґми.

— Зрозуміло. То ти маєш якусь інформацію?

— Так. А ти маєш якісь новини від Люка?

— Щойно говорив з ним. Він сказав, що кладе край вендеті.

— То він уже не фігуруватиме у тому слуханні, про яке ти мене питав?

— Судячи з його слів, навряд чи.

— Шкода. Я тут, знаєш, трохи пошукав і знайшов деякі прецеденти у справах про вендету; наприклад, твій дядько Озрік, який пішов війною на всю королівську родину Карми через смерть одного зі своїх родаків з материнського боку. Оберон тоді був у дуже приязних стосунках з Кармою, а Озрік прибрав трьох із королівського дому. Попри це, на слуханні Оберон його виправдав, базуючись у своєму рішенні на попередніх справах, і він навіть пішов ще далі, задекретувавши загальне правило, згідно з яким...

— ...а ще Оберон заслав його на передову, обравши найнебезпечнішу ділянку фронту, й Озрік звідти уже не повернувся, — перервав я його.

— Це я упустив, — зізнався Білл. — Але в суді все закінчилося добре для нього.

— Треба буде розповісти про цей випадок Люкові, — сказав я.

— Про яку його частину?

— Про обидві.

— Але це не головне, що я хотів з тобою обговорити, — промовив Білл далі. — Щось відбувається на військовому рівні.

— Про що це ти?

— Краще тобі самому на це подивитися. Витратиш хвилину, не більше.

— Гаразд. Ходімо, — я пішов через зал слідом за Біллом.

Він попрямував до службових сходів, а біля їхнього підніжжя повернув ліворуч. Ми пройшли повз кухню, тоді ще одним коридором, що вів до задньої частини палацу. Тут я розчув якесь деренчання у себе над головою. Поглянув на Білла, а той кивнув.

— Оце я й почув, — пояснив він, — коли проходив тут раніше. Трохи роздивившись навколо, побачив дивні речі.

Я кивнув на знак того, що поділяю його відчуття. А надто, коли зрозумів, що шум долинає з головної зброярні. Там кипіла робота, а посеред метушні стояв Бенедикт, розглядаючи ніготь великого пальця крізь дуло гвинтівки. Він підвів голову, і наші погляди зустрілися. Навколо з дюжину вояків ганяли туди й сюди, тягли кудись зброю, чистили її, розставляли.

— Гадав, ти у Кашфі, — сказав я.

— Був, — відказав Бенедикт.

Я почекав продовження фрази, але він замовк. Бенедикт ніколи не вирізнявся балакучістю.

— Схоже, ти чекаєш на якусь бучу неподалік, — зауважив я, бо знав, що порох тут неможливо використати, а спеціальні боєприпаси, котрі ми мали, працюють лише в Амбері та деяких сусідніх королівствах.

— Завжди краще бути готовим, — сказав він.

— Ти не міг би трохи розвинути тему? — запитав я.

— Не зараз, — відповів Бенедикт. Відповідь була вдвічі довшою, ніж я очікував, та до того ж давала змогу сподіватися на роз’яснення в майбутньому.

— Можливо, нам усім треба рити шанці? — не вгавав я. — Укріплювати місто? Озброюватися? Підіймати...

— До цього не дійде, — відрізав він. — Візьмися до своїх справ.

— Але ж...

Він відвернувся. Я відчув, що розмову закінчено. А коли Бенедикт проігнорував кілька моїх наступних запитань, переконався в цьому. Я здвигнув плечима й повернувся до Білла.

— Ходімо обідати, — запропонував йому.

Коли ми знову простували коридором, Білл неголосно запитав:

— Маєш якісь ідеї, що це може означати?

— Десь поблизу Далт.

— Бенедикт був у Беґмі разом з Рендомом. Може, Далт розбійничає саме там?

— Відчуваю, що він ближче.

— Якщо Далту вдалося захопити в полон Рендома...

— Цього не може бути, — відказав я, відчуваючи, як на мене повіяло холодом від самої думки. — Рендом може козирнутися сюди будь-якої миті, якщо тільки побажає. Ні. Коли я запитав про оборону Амбера, а Бенедикт відповів: «До цього не дійде», я відчув, що він має на увазі якусь близьку загрозу, але таку, з якою, на його думку, може впоратися.

— Я розумію, про що ти, — погодився Білл. — Але ж він сказав тобі, що нема потреби укріплювати місто.

— Якщо Бенедикт вважає, що укріплювати місто нема потреби, то так воно і є.

— Вальсувати й пити шампанське, коли говорять гармати?

— Якщо Бенедикт так вважає, усе буде в порядку.

— Ви всі справді покладаєтеся на цього хлопця. Що б ви робили без нього?

— Сильніше б нервувалися, — відказав я.

Білл похитав головою і промовив:

— Вибач. Я ще не звик мати серед своїх знайомих живу легенду.

— Тобто, ти мені не віриш?

— Я не мав би тобі вірити, але вірю. Ось у чому проблема, — він замовк. Ми завернули за ріг і попрямували знову до сходів. Тільки тоді він заговорив знову: — Те ж саме я відчував щоразу, спілкуючись із твоїм батьком.

— Білле, — мовив я, коли ми підіймалися сходами, — ти знав мого батька ще до того, як до нього повернулася пам’ять, тоді, коли він був просто добрим старим Карлом Корі. Може, я чогось просто не розумію. Чи не можеш ти пригадати щось із цього періоду його життя, щось таке, що могло б підказати, де він може бути наразі?

На мить призупинившись, Білл подивився на мене.

— Невже гадаєш, що я не думав про це, Мерлю? Безліч разів питав себе, а чи він не мав якихось пригод, коли був Корі, якихось обов’язків, що змусили його повернутися туди та діяти, коли той закінчив свої справи тут. Але він був дуже потайною людиною, навіть у тій своїй інкарнації. А ще — схильною до парадоксів. Він відслужив багато термінів у армії, в різних військах, і це зрозуміло. Але часом він писав музику, і це аж ніяк не вкладалось у образ крутого вояка.

— Він довго жив на світі. Багато чого навчився, багато що бачив.

— Саме так, і саме через це важко навіть припустити, до яких справ він міг долучатись. Інколи, коли ми з ним перепускали по чарці, він згадував людей з мистецьких чи наукових кіл, таких, про яких я й не подумав би, що він із ними знайомий. Він ніколи не був пересічною людиною, цей Карл Корі. Коли я з ним познайомився, він мав спогади про кілька сторіч життя на Землі. Звісно, така особистість є непередбачуваною. Я просто не знаю, куди чи до кого він міг повернутися... якщо він, справді, повернувся.

Ми підіймалися сходами вище й вище. І чому я відчував, що Білл знає більше, ніж каже?

Наближаючись до зали для обідів, я розчув музику, а коли ми зайшли, Левелла розлючено зиркнула на мене. Я побачив, що страви чекають на відсунутому до задньої стіни спеціальному сервірувальному столикові, який не дає їм прохолонути. Ніхто з присутніх ще не сідав до трапези, люди стояли посеред зали, розмовляючи, з келихами в руках, а наша поява у залі змусила більшість із них сфокусувати погляди на нас. Праворуч від мене грав оркестр із трьох музикантів. Обідній стіл стояв теж праворуч од мене, біля великого вікна в найдальшій стіні, крізь яке відкривалася велична картина міста внизу. Ще сніжило, легенько, і це наче накидало примарну завісу на всю яскраву панораму.

Левелла стрімко попрямувала до мене.

— Ти змусив усіх чекати, — прошепотіла вона. — Де дівчисько?

— Корал?

— А хто ж іще?

— Не знаю, куди вона вирушила, — відказав я. — Ми розійшлись уже години дві тому.

— А на обід вона збиралася чи ні?

— Точно не знаю.

— Ми не можемо більше чекати, — проказала Левелла. — І тепер треба міняти схему розсаджування за столом. Що ти таке витворяв з нею? Геть її заїздив?

— Левелло...

Вона пробурмотіла щось шепелявим Ребмійським діалектом, але що саме, я не розібрав. Може, воно й на краще. Тоді вона розвернулася, киплячи від обурення, і попрямувала до Віалли.

— Так, устряв ти в халепу, хлопче, — прокоментував Білл, стоячи поряд. — Пішли, зазирнемо до бару, поки вона переставляє картки з іменами.

Але до нас уже поспішав офіціант із тацею з двома напоями.

— Найкраще вино Бейля, — наголосив, коли ми взялися за келихи.

Зробивши ковток, я переконався, що офіціант не збрехав, і це мене трохи розрадило.

— Я знаю не всіх присутніх, — звернувся до мене Білл. — Хто цей тип із червоною стрічкою через плече, який стоїть біля Віалли?

— Це Оркуз, прем’єр-міністр Беґми, — пояснив я, — а приваблива леді в жовтій з червоним сукні, що розмовляє з Мартіном, — його донька Найда. Корал, за яку я щойно отримав прочухана, — її сестра.

— Угу... А хто ця білява здоров’ячка, що грає очима до Джерарда?

— Не знаю, — відповів я. — І оту парочку, котра праворуч від Оркуза, теж уперше бачу.

Ми змішалися з рештою товариства, і Джерард, який, схоже, почувався не дуже комфортно у пінних хвилях гофрованої вишуканості, відрекомендував нас своїй співрозмовниці. Леді виявилася Дретою Ґаннелл, радником посла Беґми. А послом була, виявляється, висока жінка, котра стояла поруч з Оркузом, — на ім’я Ферла Квіст. Молодик, який тримався біля неї, був її секретар, і звали його, наскільки я почув, Кейд. Поки ми всі дивилися в тому напрямку, Джерард спробував зіслизнути, залишивши нас із Ферлою. Але вона притримала його за рукав і запитала щось про флот. Я посміхнувся, вклонився і відчалив. Білл пішов зі мною.

— Боже правий! Як змінився Мартін! — зауважив зненацька він. — Тепер має такий вигляд, наче рок-музикант з відео. Я його ледь упізнав! А лише минулого тижня...

— Це було більше ніж рік тому, — сказав я, — для нього. Упродовж цього часу він шукав себе на якійсь вуличній сцені.

— Цікаво, чи знайшов?

— Не мав нагоди у нього запитати, — відказав я, і тут у мене виникла дивна думка. Я відклав її, аби обміркувати згодом.

А тим часом музика обірвалася, Левелла, відкашлявшись, зробила знак Гендону, а той узявся розсаджувати гостей згідно з новою схемою. Мені випало місце в нижньому торці столу, і, як я дізнався пізніше, Корал мала сидіти ліворуч від мене, а Кейд — праворуч. Також я дізнався, що Левелла намагалася терміново зв’язатись із Флорою, щоб та сіла на місце Корал, але Флора не відповідала на виклики.

Отже, у голові столу сіла Віалла, Левелла — праворуч від неї, а Оркуз — ліворуч. За Левеллою місця зайняли Джерард, Дрета й Білл, а за Оркузом мали сидіти Ферла, Мартін, Кейд і Найда. Я повів до столу Найду, бо вона виявилася моєю сусідкою з правого боку, а Білл усівся по ліву руку від мене.

— Суєта суєт, — пробубонів собі під ніс Білл. Я кивнув, погоджуючись, а потім відрекомендував його Найді як юридичного радника королівського дому Амбера. Здавалося, це справило на неї враження, й вона заходилася розпитувати Білла про його роботу. Він узявся зачаровувати її історією, як одного разу захищав інтереси собаки у справі про власність на нерухоме майно. Ця історія не мала нічого спільного з Амбером, проте була дуже дотепною. Вона змусила сміятися Найду, а заразом і Кейда, який теж слухав оповідь Білла.

На стіл подали першу страву, й музиканти заграли знову, неголосно, але музика трохи заглушала віддалені голоси, тож спілкування за столом набуло більшої інтимності. Білл подав знак, що має мені щось сказати. Але його на мить випередила Найда, і я вже слухав, що каже вона.

— Я про Корал, — мовила тихенько. — Ви впевнені, що з нею все гаразд? Може, вона зле почувалася, коли ви з нею розставалися, чи щось таке?

— Ні, — відказав я, — не було ознак, щоб вона зле почувалася.

— Дивно, — сказала Найда. — Мені здавалося, що Корал ніколи не пропустить таку подію, як цей обід.

— Очевидно, на те, чим зайнялася Корал, пішло часу більше, ніж вона очікувала, — зауважив я.

— А чим саме вона зайнялася? — спитала Найда. — Де ви її залишили?

— Тут, у палаці, — відповів я. — Показував їй цікаві місця. Деяким з них вона хотіла приділити більше уваги, а я, на жаль, не мав часу, тому пішов, а вона залишилася.

— Не вірю, щоб Корал могла забути про обід.

— Гадаю, вона потрапила у полон до якогось витвору мистецтва...

— Тобто, ви впевнені, що вона зараз перебуває у цих стінах?

— На це питання важко відповісти. Як я уже казав, людина завжди може покинути будь-яке приміщення.

— Отже, ви не можете впевнено сказати, де вона наразі?

Я заперечно похитав головою.

— Ні, я не впевнений, де Корал перебуває цієї миті. Цілком можливо, перевдягається у своїй кімнаті.

— Якщо вона не з’явиться до кінця обіду, я змушена буду піти й перевірити, — промовила Найда. — Коли так і буде, ви допоможете мені її шукати?

— В будь-якому разі збирався подивитися, де Корал, — сказав я, — якщо тільки вона не прийде незабаром.

Найда кивнула й продовжила їсти. Дуже незручне становище.

Крім того, що мені не хотілося засмучувати Найду, навряд чи вдалося б доладно пояснити їй, що сталося, не відкриваючи того, що її сестра — незаконнонароджена донька Оберона. Зараз, коли я отримав указівку не говорити нічого такого, що може призвести до подальшого зростання напруженості між Амбером та Беґмою, я не збирався підтверджувати доньці прем’єр-міністра Беґми чутки, що її мати мала любовну пригоду з покійним королем Амбера. Можливо, в Беґмі про це знав кожен стрічний, і всім було на таке начхати. А можливо, й ні. Мені не хотілося смикати Рендома і питати поради не тільки тому, що, можливо, в нього у Кашфі саме тепер своїх справ по саме нікуди, а головно через те, що він теж може почати розпитувати мене про мої найближчі плани та невідкладні справи, а я не бажав йому брехати. Навіщо ускладнювати ситуацію? Наше з ним спілкування, цілком вірогідно, могло закінчитися тим, що він заборонить мені напад на Вежу. Єдиною людиною, якій я міг розповісти про Корал і отримати щось на зразок офіційної вказівки, про що саме маю право проінформувати її рідних, була Віалла. На жаль, на цю хвилину Віалла цілком поринула в обов’язки господині.

Зітхнувши, я повернувся до обіду.

Білл перехопив мою увагу, трохи нахилившись до мене. Я теж наблизив до нього голову.

— Так? — сказав я.

— Мені треба було з тобою дещо обговорити, — сказав Білл. — Правда, я сподівався, що ми знайдемо тут для цього вільний час, тишу та відлюдний куточок.

Я хихотнув.

— Так, — провадив далі він. — А тепер бачу, що можемо спробувати побесідувати хіба отак. Принаймні, якщо говорити стиха, начебто ніхто не має почути. Я не розібрав ані слова з того, про що балакали ви з Найдою. Отже, якщо музики не припинять грати, можна спробувати.

Я кивнув і відправив до рота ще кілька шматочків.

— Проблема в тому, що, з одного боку, беґмійці не мають про це почути. Але, з іншого боку, відчуваю, що, можливо, ти маєш про це дізнатися, враховуючи твою причетність до історії з Люком і Джасрою. Який у тебе подальший розклад? Я б волів краще спокійно розповісти тобі все пізніше, але, якщо не матимеш вільної хвилини, можу коротенько передати тобі суть справи зараз.

Я поглянув на Найду та Кейда. Вони, здавалося, цілковито зосередилися на обіді й, на мою думку, не могли нас розчути. На жаль, я не мав напоготові жодного закляття, що перешкоджає підслуховуванню.

— Кажи, — прошепотів, прикриваючись келихом з вином.

— Почну з того, — сказав Білл, — що Рендом надіслав мені купу паперів — переглянути. Це чернетки договору, згідно з яким Амбер надає Кашфі привілейований статус у торгівлі, так само, як і Беґмі. Тобто їх безсумнівно приймають до Золотого Кола.

— Зрозуміло, — відповів я. — Не можу сказати, що це є цілковитою новиною. Але завжди краще знати напевне, що відбувається.

Він кивнув і сказав:

— Але це ще не все.

Саме тоді музика замовкла і стало чутно голоси всіх, хто сидів за столом. Подивившись праворуч, я побачив, що офіціант щойно приніс музикантам тацю з наїдками та вино. Вони відкладали убік інструменти й сідали трохи перепочити. Мабуть, грали вже який час до нашої появи і, певна річ, мали зробити перерву.

— Пізніше, — засміявся Білл.

— Добре.

Нам подали тарілочки з фруктами під незвичним соусом. Я пірнув у десерт ложкою, і тут Найда жестом попросила мене про увагу. Знову нахилився ближче до неї.

— Як щодо цього вечора? — прошепотіла вона.

— Тобто? Я ж уже сказав, що збираюся пошукати Корал, якщо вона не з’явиться.

Найда покрутила головою.

— Я не про це, — сказала. — Згодом, після пошуків. Знайдеться у вас час поговорити?

— Про що саме?

— Якщо вірити вашому досьє, останнім часом ви мали купу неприємностей, бо хтось увесь час намагається вас дістати.

Цікаво було б подивитися на те кляте досьє. Але я цього не сказав, а тільки зауважив:

— Ця інформація дещо застаріла. Всі проблеми, що я мав, уже позаду.

— Справді? То наразі ви не маєте ворогів?

— Цього не можу стверджувати, — відповів я. — Список дійових осіб постійно змінюється.

— Тобто, ви й досі позначені чиєюсь міткою?

Я уважно подивився на неї.

— Ви неймовірна жінка, Найдо, — промовив я, — але маю запитати: що вам до моїх справ? Кожен час від часу стикається з проблемами. Просто наразі маю їх трохи більше, ніж зазвичай. Але з ними впораюся.

— Чи загинете, намагаючись це зробити?

— Може, й так. Сподіваюся, цього не станеться. Однак чому це має вас цікавити?

Вона поглянула на Кейда, який, здавалося, не бачив нічого довкола, крім свого десерту.

— А якщо я зможу вам допомогти?

— Яким чином?

Найда посміхнулася.

— Методом винятку, — заявила.

— Отакої! І це стосується певної особи чи навіть осіб?

— Так.

— Ви володієте спеціальними можливостями, аби застосовувати такий метод?

Посмішка не зникала з її обличчя.

— Так, і він дає змогу чудово розв’язувати проблеми, котрі створили інші, — сказала вона. — Усе, що мені потрібно знати, — хто ваші вороги й де вони перебувають.

— То це якась секретна зброя?

Найда знову поглянула на Кайда, бо я трохи підвищив голос.

— Можна назвати і так, — погодилася вона.

— Цікава пропозиція, — сказав я. — Та ви й досі не відповіли на моє перше запитання.

— Нагадайте, на яке.

Нам довелося перервати розмову — через офіціанта. Він підійшов наповнити наші келихи, бо настав час для другого тосту. Перший, на честь Віалли, виголосила Левелла, а другий запропонував Оркуз — за «стародавній союз між Амбером та Беґмою». Я випив за це і почув, як Білл бурмоче: «Він, щоправда, стає трішечки натягнутим...»

— Союз? — перепитав я.

— Еге ж.

Я подивився на Найду. Та не зводила з мене очей, очевидно, чекаючи, що наша бесіда напівголосу поновиться. Білл теж це помітив і став дивитися в інший бік. Але тут Кейд звернувся до Найди, тож я мав змогу доїсти те, що було у моїй тарілці, й відпити ще ковток вина. Мою порожню тарілку швидко забрали, а на її місце поставили нову, з наступною стравою.

Я зиркнув на Білла, а він, поглянувши на Найду та Кейда, сказав:

— Зачекаємо, поки почнуть грати.

Погоджуючись, я кивнув. У раптовій тиші почув, як Дрета запитала:

— А це правда, що тут інколи бачать привид короля Оберона?

Джерард прогудів, як мені здалося, стверджувальним тоном, а потім їхні голоси знову потонули у загальному гомоні. Я продовжував їсти, бо мій шлунок був далеко не такий повний, як голова. Кейд, намагаючись поводитися дипломатично чи принаймні ґречно, незабаром повернувся до мене і заговорив зі мною, поцікавившись моїми поглядами на ситуацію в Ереґнорі. Раптом він смикнувся й подивився на Найду. Я був упевнений, що вона щойно копнула його під столом ногою. Для мене це було дуже добре, бо й гадки не мав, яка до дідька ситуація в тому Ереґнорі. Я бубонів щось про те, що, мовляв, на кожну ситуацію можна подивитись як з одного, так і з іншого боку, бо така сентенція дипломатична й придатна для будь-якого випадку. Якби це питання виявилося справді гострим, я, мабуть, спробував би перевести розмову, наче ненавмисно, на завчасне прибуття делегації з Беґми; утім, могло бути і так, що розмова про Ереґнор просто здалася Найді нудною, і вона не хотіла дозволити втягнути мене в неї, аби не перервався наш із нею діалог. До того ж я мав таке відчуття, наче поряд могла зненацька матеріалізуватися Левелла та й штурхнути мене під столом ногою.

І тут мені раптом спала цікава думка. Іноді я трохи туплю. Безумовно, беґмійці знали, що Рендома зараз нема в Амбері, й, судячи з того, що мені було відомо раніше, та з того, що я почув від Білла, їм не дуже подобалися його наміри щодо сусіднього з ними королівства. Цілком можливо, що вони заявилися завчасно, аби збентежити нас. То, може, пропозиція Найди, поки що мені не до кінця зрозуміла, є частиною їхнього загального дипломатичного плану? Якщо так, то чому вони обрали мене? Це невдалий вибір, адже я абсолютно не в курсі зовнішньої політики Амбера. Може, їм це невідомо? Ні, вони мають про це знати, якщо їхня розвідка працює так ефективно, як натякнула Найда. Почуваючись збитим із пантелику, я вже хотів, було, дізнатися в Білла, які його думки з приводу ситуації в Ереґнорі. Але тоді він уже міг би стусонути мене ногою під столом.

Музики, нашвидку перекусивши, знову заграли, цього разу «Зелені рукави»[100], і Найда та Білл одночасно повернулися й нахилилися до мене, тоді зустрілися поглядами. Обидвоє посміхнулися.

— Пропускаю леді вперед, — голосно сказав Білл.

Вона подякувала йому кивком голови.

Потім, звертаючись до мене, спитала:

— Ви вже встигли обдумати мою пропозицію?

— Певним чином, — відповів я. — Але ви ще не відповіли на моє запитання. Пам’ятаєте його?

— На яке питання?

— Дуже люб’язно з вашого боку запропонувати мені допомогу, — сказав я, — але в такі часи, як зараз, виправданим є бажання подивитися на ярличок з ціною.

— А що, коли скажу, що вашої прихильності буде цілком достатньо?

— А що, коли відповім: небагато важить моя прихильність, якщо йдеться про високу політику?

Вона повела плечима.

— Невелика ціна за невелику послугу. Це я розумію. Але ж ви — своя людина для всіх осіб королівського дому. Може, цього ніколи й не станеться, але, припустімо, хтось колись спитає, якої ви про нас думки. На цей випадок я хотіла б, аби ви знали, що маєте друзів у Беґмі, й були налаштовані до нас приязно.

Я уважно стежив за серйозним виразом її обличчя. За словами Найди ховалося щось інше, і ми обоє це розуміли. Тільки я не знав, як далеко сягають її плани, а вона знала.

Нахилившись уперед, я провів тильним боком долоні по її щоці.

— Від мене чекатимуть позитивного відгуку, якщо розмова торкнеться вашої країни, і це все, а за це ви готові піти й убити будь-яку особу чи будь-яких осіб, на яких вкажу як на своїх ворогів. Так?

— Якщо коротко, то саме так, — підтвердила вона.

— Тоді мушу запитати: а чому, власне, ви вважаєте себе кращими в політичних убивствах, ніж ми? Ми маємо величезний досвід...

— У нас є, як висловилися ви, секретна зброя, — відповіла Найда. — Утім, я гадала, що на вас полюють із особистих мотивів, а не з політичних, і тому ви, цілком ймовірно, не хочете вплутувати сюди інших. Окрім того, я можу запропонувати послуги, які неможливо відстежити.

І знову клубок запитань. Чи вона натякає, що, на її погляд, я не довіряю нікому з амберської рідні, чи дає зрозуміти, що мені не слід їм довіряти? Звідки Найда взяла, що я не довіряю? Чи це просто її здогад на підставі вічних інтриг усередині королівської родини? А може, вона свідомо намагається спровокувати конфлікт між поколіннями? Може, це певним чином відповідає інтересам Беґми? Чи... Чи Найда вважає, що такий конфлікт уже наявний, і пропонує усунути заради мене когось із членів родини? Якщо це так, невже вона припускає, що я можу бути аж таким дурним, що доручу це зробити комусь замість себе? Чи навіть візьмуся обговорювати такий намір, тим самим надавши Беґмі компромат на себе, достатній, аби тримати мене на ланцюгу? Чи...

Зусиллям волі я припинив розглядати безкінечні можливості. Мені лестило, що моя голова нарешті запрацювала таким чином, що відповідає тій кампанії, яку веде моя родина (обидві мої родини, до речі). Я витратив багато часу, аби набути відповідних навичок, і результат мене тішив.

Якщо зараз просто відмовлюся, це перекреслить усі мої здобутки. Але, з іншого боку, якщо зумію певний час її морочити, вона може виявитися невичерпним джерелом інформації.

Отже, я сказав:

— То ви знищите будь-кого, на кого я вкажу? Будь-кого, без винятків?

Найда подивилася на мене дуже уважно. А тоді відповіла:

— Так.

— Я знову прошу мені вибачити, — сказав їй, — але, якщо ви готові зробити це заради чогось настільки ефемерного, як моя прихильність, це змушує мене сумніватись у вашій чесності.

Вона побуряковіла. Від сорому чи від люті, я не встиг зрозуміти, бо Найда негайно відвела від мене очі. Утім, дуже цим не переймався, бо був упевнений, що на цьому ринку головним є покупець.

Я зайнявся своєю тарілкою і встиг проковтнути ще трохи, поки Найда заговорила знову:

— Тобто, треба розуміти, що ви увечері не завітаєте поговорити?

— Не можу, — сказав я. — На мене цього вечора чекає купа невідкладних справ.

— Вірю, що у вас багато справ, — сказала вона. — Та хіба це означає, що ми не можемо з вами поговорити?

— Це залежить тільки від того, як складатимуться справи. Я наразі дуже заклопотаний, а до того ж маю незабаром залишити місто.

Вона ледь помітно сіпнулась. Я був упевнений, що Найда хотіла запитати мене, куди збираюся вирушити, але, поміркувавши, не зробила цього.

Помовчавши, вона мовила:

— Дуже невчасно. То ви відмовляєтеся від моєї пропозиції?

— А домовитися можна лише сьогодні ввечері? — запитав я.

— Ні, але я розумію, що вам загрожує небезпека. Чим скоріше виступите проти свого ворога, тим скоріше будете спати спокійно.

— Гадаєте, що небезпека загрожує мені тут, в Амбері?

На мить Найда завагалась, а тоді проказала:

— Ніхто і ніде не може бути в безпеці, якщо має достатньо рішучого та вмілого ворога.

— Ви відчуваєте, що це місцева загроза? — я продовжував допитуватися.

— Я попросила вас назвати особу, — заперечила вона. — Вам краще знати, хто це.

Я негайно відступив. Надто проста пастка, зрозуміло, що Найда її помітила.

— Ваші слова дали мені поживу для роздумів, — промовив я, знову беручись до їжі.

Трохи згодом завважив, що Білл дивиться на мене так, наче хоче щось мені сказати. Я майже непомітно хитнув головою, і він, здається, мене зрозумів.

— Тоді за сніданком? — почув я Найду. — Ця подорож, про яку ви згадали, може виявитися дуже ризикованою. Добре було б вирішити все, перш ніж вирушите в дорогу.

— Найдо, — вимовив я, коли проковтнув те, чим набив рота, — хотів би з’ясувати все, що стосується моїх благодійників. Якщо ви хочете, щоб я обговорював це з вашим батьком...

— Ні! — вона враз зупинила мене. — Він про це нічого не знає.

— Дякую. Ви маєте зрозуміти мою цікавість щодо того, на якому рівні розроблений цей план.

— Вам не треба копати глибше, — зауважила Найда. — Це суто моя ідея.

— Враховуючи те, що ви казали раніше, у мене склалося враження, ніби ви маєте тісні зв’язки з розвідувальними службами Беґми...

— Ні, — заперечила вона. — Лише звичайні. Пропозиція лише моя.

— Але хтось же мав... надихнути вас на такий проект.

— Це пов’язано із секретною зброєю.

— Тоді я маю більше довідатися про неї.

— Я запропонувала вам послугу і пообіцяла абсолютну анонімність. Щодо засобів, то не вдаватимусь у подальші подробиці.

— Якщо ідея належить тільки вам, то, наскільки розумію, і зиск із неї маєте отримати лише ви. Яким чином? Який ваш інтерес?

Найда подивилася кудись убік і довгенько нічого не відповідала.

— Ваше досьє, — промовила нарешті. — Ніколи не читала чогось... захопливішого. Ви — один із небагатьох в Амбері мого віку, і ви жили життям, сповненим пригод. Навіть не можете уявити, які нудні документи я зазвичай читаю — звіти про сільське господарство, показники торгівлі, перевірки асигнувань... У мене нема справжнього спілкування в компанії друзів. Я маю завжди бути готова прибути на виклик. Якщо відвідую якийсь захід, то, насправді, займаюся державними справами, так чи інакше. Читала й перечитувала ваше досьє, і ви мене зацікавили. Я... я просто захопилася вами! Знаю, що то здається безглуздим, але це правда. Побачивши деякі останні звіти і зрозумівши, що вам може загрожувати небезпека, я вирішила допомогти, якщо зможу. Маю доступ до усіх державних таємниць. І одна з них дасть мені змогу допомогти вам. Якщо я її застосую, це буде на вашу користь, а Беґмі не зашкодить. Але обговорювати ці питання надалі було б із мого боку державною зрадою. Я завжди хотіла познайомитися з вами й відчула ревнощі, коли ви сьогодні вирушили на прогулянку з моєю сестрою. І все ще хочу, щоб ви зайшли до мене пізніше.

Я подивився на неї довгим поглядом. Тоді підняв келих так, наче пив до неї, і пригубив вина.

— Ви... дивовижна, — промовив я. Не міг вигадати, що б іще таке сказати. Це була або імпровізація, або правда. Якщо це правда, то звучить трохи патетично; якщо ні, то це був чудовий взірець блискавичної вигадки, розрахованої на те, аби вразити мене в найбільш незахищене місце, у самісіньке моє его. Вона заслуговувала або на мою симпатію, або на обачне захоплення. Тому вирішив додати: — Хотів би познайомитися з тим диваком, який складає про мене звіти. Це може бути справжній креативний талант, що марнується серед канцелярщини.

Вона усміхнулася, теж підняла келих і легенько торкнулася ним мого.

— Поміркуйте над цим, — сказала вона.

— Можу чесно сказати, що я вас не забуду, — промовив я.

Ми обоє нахилилися над тарілками, і наступні п’ять хвилин я присвятив тому, що намагався надолужити згаяний час. Білл чемно не заважав мені це робити. До того ж, гадаю, він вичікував, аби переконатися, що мою розмову з Найдою справді закінчено.

Зрештою Білл підморгнув мені.

— Маєш хвилинку? — запитав.

— Боюся, що так, — зітхнув я.

— Навіть не питатиму, чи по той бік столу в тебе справи, чи флірт.

— Флірт, — відказав я, — але пов’язаний із дуже дивною справою. Не розпитуй, бо пропущу десерт.

— Я коротко, — пообіцяв Білл. — Коронація у Кашфі відбудеться завтра.

— Бачу, ми не гаємо часу...

— Так. Трон посаде такий собі джентльмен на ім’я Арканз, герцог Шедбурнський. У різні роки він належав до урядів Кашфи, на відповідальних посадах. Тож знає, як діє державний механізм, і є далекою ріднею одному з колишніх монархів. Із бандою Джасри він не ладнав, і доки вона була при владі, переважно залишався у своєму віддаленому маєтку. Не турбував її, а вона не чіпала його.

— Розважливо.

— Він фактично поділяв її погляд на проблему Ереґнора, і про це добре знають у Беґмі...

— Поясни нарешті, — я перервав його, — в чому полягає питання з тим Ереґнором?

— Це їхня Ельзас-Лотарингія[101], — відповів Білл, — великий, багатий район між Кашфою та Беґмою. За кілька сторіч він стільки разів переходив з рук у руки, що претензії на нього цих обох країн виглядають достатньо обґрунтованими. Навіть мешканці цього району не впевнені, до якої держави насправді належать. Вони мають родаків у обох країнах. Я навіть не впевнений, що їх дуже хвилює, яка з країн переможе в боротьбі за їхні землі, аби лиш їм не підвищували податки. Як на мене, позиція Беґми дещо сильніша, але я міг би знайти аргументи на користь обох сторін.

— І на цей час Ереґнор утримує Кашфа, тим часом Арканз каже, що чорта з два його у них заберуть.

— Так. І те ж казала й Джасра. Однак тимчасовий правитель — його звали Джастон — був військовий. Він погоджувався обговорити статус Ереґнора з Беґмою, але Джастону не пощастило, і він випав з балкона. Гадаю, хотів поповнити державну скарбницю і розглядав можливість повернути території в обмін на скасування старих невиплачених контрибуцій. Справи просувалися добре.

— І..? — запитав я.

— У тих паперах, котрі я отримав від Рендома, йдеться, що Амбер беззастережно визнає Ереґнор територією Кашфи. Арканз наполіг, щоб це увійшло до угоди. Враховуючи те, що я дізнався з архівів, Амбер зазвичай не дозволяв своїм союзникам втягувати себе в подібні делікатні ситуації. Оберон рідко шукав неприємностей. Але Рендом, схоже, поспішає, і він дозволив цьому спритникові укласти жорстку угоду.

— Рендом перебирає через край, — зауважив я, — але не звинувачую його. Він надто добре пам’ятає Бранда.

Білл кивнув і сказав:

— Я тільки найманий робітник. Мені не випадає мати власну думку.

— А що ще мені треба знати про Арканза?

— Ну, в Беґмі його звинувачують у всіх гріхах; але цей найсмертніший із усіх. Адже вони вважали, що досягли значного поступу в питанні, що було каменем спотикання для багатьох поколінь. У минулому вони й воювали за цю територію. Не сумніваюся, що саме тому вони й примчали до Амбера як оком мигнути. Май це на увазі.

Він підняв келих і зробив ковток.

Трохи згодом Віалла щось промовила до Левелли, підвелася з місця і перепросила, що залишає товариство. Мовляв, це ненадовго, бо має невідкладну справу. Левелла хотіла теж устати з-за столу, та Віалла поклала руку їй на плече, щось прошептала і вийшла з кімнати.

— Цікаво, що могло статися? — висловився Білл.

— Гадки не маю, — відказав я.

Він посміхнувся.

— А як щодо припущень?

— Мій мозок узагалі на автопілоті, — мовив я.

Найда кинула на мене довгий погляд. Я не відвів очей, а лише здвигнув плечима.

Тим часом принесли чергову страву. Не знаю, що це було. Проте виглядало воно спокусливо. Але перш ніж я встиг добрати смаку, до залу увійшла одна з фрейлін королеви. Наблизилась до мене, повідомила:

— Королева хоче бачити вас, лорде Мерлін.

Я відразу ж підвівся.

— Де її знайти?

— Проведу вас до неї.

Попросивши вибачення у сусідів за столом, я наголосив, за прикладом Віалли, що незабаром повернуся, хоч і сумнівався, що так буде направду. Пішов услід за фрейліною, ми завернули за ріг коридору й опинились у невеличкій кімнаті. А тоді фрейліна вийшла, залишивши мене наодинці з Віаллою. Та сиділа на стільці темного дерева, оббитому шкірою за допомогою металевих цвяхів, з високою прямою спинкою, дуже незручному на вигляд. Якщо Віаллі знадобилися б м’язи, вона б послала по Джерарда. Якби їй знадобилася голова, напхом напхана фактами з історії та політики, на моєму місці мала б опинитися Левелла. Отже, я припустив, що справа буде пов’язана з магією, оскільки я був місцевим світилом у цій галузі.

Та я помилявся.

— Хочу поговорити з тобою, — сказала Віалла, — про невеличку війну, яка, схоже, ось-ось розпочнеться.

8

Після приємного спілкування з чарівною жінкою, кількох стимулювальних кулуарних розмов та обіду, спроможного повергти людину в стан нірвани, саме пора накрити цю людину мокрим рядном. Аякже, авжеж. Утім, думка про невеличку війну — це принаймні краще, ніж думка про війну велику. Хоч я й не став казати таке Віаллі. Напружено поміркувавши над тим, як краще сформулювати мудре запитання, я поцікавився:

— А що сталося?

— Люди Далта окопалися біля західного узлісся Ардена, — відповіла вона. — Загони Джуліана вийшли їм назустріч. Очолив резерв Бенедикт. Він каже, що готовий здійснити фланговий маневр і розбити Далта. Однак я наказала йому цього не робити.

— Не розумію, чому...

— Загинуть люди, — констатувала вона.

— На війні так буває. Інколи нема іншого вибору.

— Але ми, схоже, вибір маємо, — мовила Віалла. — Хоч альтернатива мені геть незрозуміла. А я хочу второпати усе до кінця, перш ніж віддати наказ, котрий призведе до численних жертв.

— І що то за альтернатива? — запитав я.

— Я полишила гостей, — сказала вона, — бо отримала через Козир звістку від Джуліана. Він щойно мав перемовини з Далтом, під білим прапором. Далт виголосив, що цього разу не має на меті руйнувати Амбер. Також зазначив, що його сили дають йому змогу здійснити атаку, яка обійдеться нам дорого, і ми втратимо багато людей та зброї. Він сказав, що волів би уникнути зайвих втрат як зі свого, так і з нашого боку. Хоче лише, аби ми видали йому двох полонених, яких утримуємо у себе: Рінальдо та Джасру.

— Ось як? — хмикнув я. — Хоче він цього чи ні, а Люка ми видати йому не зможемо. Його тут нема.

— Джуліан так йому й відповів. Далт, схоже, дуже здивувався. Незрозуміло чому, але він був упевнений, що ми утримуємо Рінальдо під вартою.

— Ну, не мусимо ж просвіщати цього суб’єкта щодо наших справ. Наскільки розумію, він наш головняк уже не перший рік. Гадаю, Бенедикт може йому відповісти як треба.

— Я покликала тебе не для того, щоб ти давав мені поради, — сказала вона.

— Прошу вибачення. Просто мені нестерпно думати, що хтось може намагатись устругнути таку штуку й вірити, що має шанси на успіх.

— Далт не має на це жодних шансів, — умить відрізала Віалла. — Але, якщо вбити його зараз, ми нічого не довідаємося. А я хочу знати, що за цим стоїть.

— Хай Бенедикт притягне Далта сюди. У мене є заклинання, що розв’яжуть йому язик.

Вона похитала головою.

— Надто ризиковано, — пояснила. — Щойно почнуть літати кулі, одна з них може його знайти. Тоді ми програємо, навіть якщо переможемо.

— Не розумію, чим можу бути тут корисний...

— Він запропонував Джуліану зв’язатися з нами й передати нам його вимоги. Обіцяє тримати перемир’я, доки отримає від нас офіційну відповідь. Джуліан каже, у нього склалося враження, що Далт погодиться хоча б на одного з них, будь-кого.

— Не хочу віддавати йому й Джасру.

— Я теж не хочу. Але дуже бажаю знати, що відбувається. Мабуть, нема сенсу звільняти від закляття та розпитувати Джасру, бо йдеться про найсвіжіші події. Скажи мені, чи маєш змогу зв’язатись із Рінальдо. Я хочу поговорити з ним.

— Власне... так, — визнав я. — У мене є його Козир.

— То скористуйся ним.

Я витягнув карту. Подивився на неї. Спеціальним чином налаштував свій мозок на готовність та контакт. Зображення змінилось, ожило...

Там були сутінки, і біля багаття серед військового табору стояв Люк. На ньому був зелений однострій, а на плечі накинутий легкий брунатний плащ із застібкою у вигляді фенікса.

— Мерлю, — мовив Люк. — Я можу висунути свої війська дуже швидко. Якби ти хотів атакувати це місце та...

— Зачекай, — зупинив я його. — Йдеться про зовсім інше.

— Що таке?

— Далт біля наших воріт. Віалла хоче переговорити з тобою, перш ніж ми зітремо його на порох.

— Далт? Біля Амбера?

— Так, так і ще раз так. Він каже, що готовий звідси забратись і розбійничати десь в іншому місці, якщо ми виконаємо два його найбільші бажання: видамо тебе й твою матусю.

— Це ідіотство.

— Еге ж. Ми теж так вважаємо. Чи погоджуєшся ти поговорити про це з королевою?

— Звісно. Перенеси мене крізь... — він завагався, подивився мені в очі.

Я посміхнувся.

Він витягнув руку вперед. Я зробив те ж саме й узяв його за руку. І він ураз опинився тут. Роздивившись навкруги, побачив Віаллу. Відразу ж відстебнув свій пояс із мечем та передав його мені. Підійшовши до неї, опустився на праве коліно й нахилив голову.

— Ваша Величносте, — промовив. — Я перед вами.

Вона нагнулася вперед і торкнулася його.

— Підведи голову, — мовила.

Він послухався, і Віалла пробігла чутливими пальцями по площинах та вигинах його обличчя.

— Сила, — констатувала, — і сум... То ти — Рінальдо? Ти завдав нам горя...

— Це було обопільно, Ваша Величносте.

— Так, без сумніву, — підтвердила вона. — Зло заподіяне та зло відомщене можуть зашкодити невинним — таке трапляється... Як далеко таке сягне цього разу?

— Ви про наміри Далта? — не зрозумів Люк.

— Ні, я про твої наміри.

— О, — відповів той. — Із цим покінчено. Я відмовляюся продовжувати. Більше не буде ні бомб, ані засідок. Я вже казав про це Мерлінові.

— Ви з ним знайомі кілька років?

— Так.

— І стали друзями?

— Мерлін — одна з причин, які змусили мене відмовитися від моїх намірів.

— Ти довіряєш йому, якщо прийшов сюди. Це заслуговує на повагу, — зауважила вона. — Ось, візьми це.

Вона зняла із вказівного пальця правиці каблучку. На золотому обідку світився молочно-зелений камінь; зубчики, в яких закріплений камінь, нагадували міфічного павука, що оберігає скарби казкової країни від реального світу.

— Ваша Величносте...

— Носи його, — промовила Віалла.

— Завжди носитиму, — пообіцяв Люк, просовуючи в каблучку лівий мізинець. — Дякую.

— Встань. Я хочу, аби ти знав, що відбувається.

Він підвівся з колін, і вона почала йому розповідати те, що я вже чув від неї: про появу Далта, розташування його сил, його вимоги. Віалла розповідала, а я стояв, приголомшений вагою того, що вона щойно зробила. Віалла взяла Люка під свою протекцію. Кожний амберит знав цю каблучку. Як поставиться до цього Рендом, питав я себе. Зрозуміло, що тепер не буде жодного судового слухання. Не пощастило Біллу. Здається, він щиро бажав виступити Люковим захисником.

— Так, я знаю Далта, — пробилася до моєї свідомості Люкова відповідь. — Колись ми з ним... мали спільну мету. Але тепер усе не так. Під час нашої останньої зустрічі він намагався мене вбити. Навіть не знаю, чому. Спочатку я вирішив, що це чаклун Вежі заволодів ним.

— А якої ти думки тепер?

— Тепер я просто не знаю. Відчуваю, що його смикають за мотузку, але не знаю, у кого в руках інший кінець.

— А чому це не може бути той чаклун?

— Йому нема сенсу вдаватись у такі крайнощі, аби витребувати мене; адже я був у нього в руках і він відпустив мене лише кілька днів тому. А міг просто залишити в камері.

— Це так, — погодилася вона. — А як звати того чаклуна?

— Маска, — відповів Люк. — Мерліну відомо про нього більше, ніж мені.

— Мерліне, — звернулася вона до мене. — Хто такий цей Маска?

— Чаклун, який відібрав Вежу Чотирьох Світів у Джасри, — пояснив я. — А вона, своєю чергою, відібрала її у Шару Ґаррула, котрий наразі працює вішаком для пальт. Він носить блакитну маску і, схоже, бере силу з химерного фонтана у цитаделі. Здається, мене він чомусь недолюблює. Це практично все, що можу вам розповісти.

Я нічого не сказав про свій план незабаром вирушити туди, бо в цьому був замішаний Юрт. Мав підстави промовчати, ті самі, через які не хотів, щоби про це довідався Рендом. Я був упевнений, що Люк відпасував питання на мене, бо не знав, що я планую відкрити, а що приховати.

— Це навряд чи пояснює, — констатувала вона, — яким боком тут причетний Далт.

— Вони можуть бути і не пов’язані між собою, — відповів я. — Наскільки розумію, Далт — найманець, і стосунки їхні могли виявитись одноразовими. А тепер він, можливо, працює на когось іншого або веде власну гру.

— Я взагалі не розумію, кому й навіщо знадобилося настільки дістати нас, що він докладає таких шалених зусиль, — сказав Люк. — Але у мене з цим приятелем свої рахунки, і збираюся поєднати корисне з приємним.

— Що маєш на увазі? — запитала Віалла.

— Сподіваюсь, є засоби швидко потрапити туди? — поцікавився він.

— Завжди можна козирнутися до Джуліана, — сказав я, — однак не розумію, що ти надумав, Люку?

— Збираюся поговорити з Далтом.

— Це надто небезпечно, — зауважила Віалла, — адже саме тебе він прагне захопити.

Люк криво посміхнувся і сказав:

— Для Далта це теж може виявитися трохи небезпечним.

— Хвилинку, — втрутився я. — Якщо у тебе на гадці щось більше, ніж просто поговорити, це може зруйнувати перемир’я. А Віалла хоче уникнути збройної сутички.

— Не буде жодної сутички, — сказав Люк. — Слухайте, я знаю Далта з дитинства, і тепер вважаю, він блефує. Вміє це. У нього й близько нема таких сил, аби ризикнути ще раз напасти на Амбер. Ваші хлопці розіб’ють його вщент. Якщо йому потрібна моя матуся чи я сам, гадаю, Далт захоче пояснити мені, навіщо, а саме про це ми й хочемо дізнатися, хіба ні?

— Узагалі, так, — я погодився з Люком. — Але ж...

— Дозвольте мені піти, — мовив, звертаючись до Віалли, він, — і я знайду, як зробити так, щоби Далт вам більше не набридав.

— Це звучить спокусливо, — сказала вона. — Але мені не сподобалося, що ти наче збираєшся водночас звести з ним рахунки. Як уже сказав Мерлін, я хочу, щоб цього конфлікту не сталося — з багатьох причин.

— Обіцяю не доводити справу до конфлікту, — виголосив Люк. — Я розумію, як лягають карти. Вмію імпровізувати. Хочу трохи погратися з ним у кота й мишку.

— Мерліне..? — звернулася вона до мене.

— Щодо цього Люк має слушність, — відповів я. — Люк найуспішніший комівояжер у південно-західних штатах.

— Боюся, не зовсім тебе зрозуміла...

— Це — високоспеціалізований фах у Тіні Земля, де ми обидва мешкали. До речі, він саме зараз випробовує на вас свої професійні викрутаси.

— Гадаєш, Далт може зробити те, що каже?

— Переконаний, що він дуже добре вміє отримувати те, чого прагне.

— Саме так, — підтвердив Люк. — А оскільки ми з вами прагнемо наразі одного й того самого, вважаю, що наші шанси високі.

— Розумію, про що ти, — відказала вона. — Але наскільки це ризиковано для тебе, Рінальдо?

— Я буду в безпеці настільки ж, наскільки тут, в Амбері, — відповів той.

Віалла посміхнулася.

— Гаразд, переговорю з Джуліаном, — погодилася вона, — і ти зможеш вирушити до нього та спробувати дізнатися від Далта те, що вважаєш за потрібне.

— Хвилинку, — втрутився я. — Надворі час від часу сніжить, а ще й вітер розгулявся. Там, звідки до нас прибув Люк, погода м’якіша, і плащик на ньому благенький. У мене є теплий плащ, хай приміряє, і може взяти, якщо він йому підійде.

— Слушна думка, — сказала вона.

— Ми відразу ж повернемося.

Вона стиснула губи, тоді кивнула на знак згоди.

Я подав Люкові його перев’язь із мечем, він застебнув її на собі. Я знав, що Віалла зрозуміла мій намір поговорити з Люком наодинці кілька хвилин. І вона, звісно ж, зрозуміла, що я про це знаю. І ми обоє знали, що вона мені довіряє, й це додавало світла у моє життя, водночас ускладнюючи його.

Поки ми простували коридором до моїх кімнат, я хотів розповісти Люкові про коронацію у Кашфі, яка відбудеться незабаром, та ще про деякі моменти. Але мені довелося зачекати, поки ми відійдемо від вітальні на достатню відстань, бо Віалла мала надзвичайно гострий слух. Це дало Люкові змогу почати розмову першим.

— Який дивний перебіг подій... — сказав Люк. І додав: — Віалла мені подобається, але маю таке відчуття, що їй відомо набагато більше, ніж вона каже.

— Можливо, — відказав я. — Та хіба ми не всі такі?

— І ти теж?

— Наразі — так. Так склалося.

— Тобі відомо більше про ситуацію, ніж треба знати мені?

Я заперечно похитав головою.

— Усе це щойно розпочалося, й вона переповіла тобі все так само, як і мені. Може, ти, випадково, маєш інформації більше, ніж ми.

— Ні, — сказав Люк. — Це й для мене була несподіванка. Тепер мені треба її осмислити.

— Гадаю, так.

Ми наближалися до моїх кімнат, і я відчув, що маю його підготувати.

— Зараз зайдемо до мене, — сказав я. — Хочу тебе попередити, що твоя мати у мене. Їй нічого не загрожує, але вона навряд чи здасться тобі надто говіркою.

— Я ознайомлений із наслідками цього закляття, — мовив Люк. — Також пригадую, що ти казав, наче знаєш, як його зняти. Отже, маємо нову тему для обговорення... Думаю ось про що: ці нові обставини змушують нас дещо відтермінувати наш план вирушити по Маску і твого братика.

— Ненадовго, — відказав я.

— Насправді ми не знаємо, скільки часу забере у мене моя справа, — зауважив він. — А що, як вона трохи затягнеться? Або трапиться щось таке, що суттєво затримає мене?

Зиркнувши на нього, я запитав:

— Люку, що ти надумав?

— Не знаю. Я просто висловлюю припущення. Що не так? Люблю планувати усе заздалегідь. Припустімо, нам доведеться відкласти наш напад...

— Добре. Кажи, до чого ведеш, — мовив я, бо ми вже наближалися до моїх дверей.

— А веду я до того, — продовжив Люк, — що, може статися, ми затримаємося надовго. Що тоді? Припустімо, ми з’явимося там, коли твій братик уже пройде крізь ритуал, який перетворить його на справжнього диявола.

Я відімкнув двері, розчинив їх і пропустив Люка до кімнати. Мені не хотілось обговорювати можливість, яку щойно озвучив Люк, бо вона нагадувала оповідь мого батька про те, як він зустрівся з Брандом і зіткнувся з його надприродною силою.

Люк переступив через поріг. Я клацнув пальцями, й численні олійні лампи негайно ожили, язички вогню затріпотіли, затанцювали, щоби за мить подарувати рівне світло.

Джасра стояла просто перед ним, а на її витягнутих руках було накидано купу мого одягу. На мить я завмер у роздумах, якою може бути його реакція.

Він зупинився та втупився у неї, тоді зробив іще крок уперед, геть забувши свої гіпотези щодо Юрта. Роздивлявся її секунд десять, не менше, і я відчув, як у мене упало серце. І тут він пирхнув зо сміху.

— Наряджатися вона завжди любила, — сказав Люк, — але поєднати це з чимось корисним їй ніколи й на думку не спадало. Треба віддати належне Масці, хоча, найімовірніше, вона не винесе з цього жодної моралі.

Він обернувся до мене.

— Навпаки, отямиться, мабуть, злючою, мов гадюка, і знову візьметься за старе, — Люк придивився до матері й додав: — Але не бачу на ній того плаща, про який ти казав.

— Зараз знайду.

Я відчинив дверцята гардероба й витяг звідти темний хутряний плащ. Коли ми обмінялися плащами, він провів рукою по тому, що я йому дав.

— Мантикора[102]? — запитав Люк.

— Жахливий вовк[103], — сказав я.

Повісивши плащ Люка у шафу, я зачинив дверцята, а тим часом він убрався в мій.

— Так ось, як уже казав, коли ми сюди заходили, — заговорив Люк, — припустімо, що я не повернуся. Що тоді?

— Ти цього не казав, — заперечив я.

— Трохи іншими словами, — визнав він. — Але, хай це буде невеличка затримка чи дуже тривала, яка різниця? Що, як Юрт пройде ритуал і отримає ту силу, якої він прагне, перш ніж ми встигнемо цьому завадити? Ось у чому головне питання. І припустімо, що тієї миті мене не буде поруч, аби тобі допомогти...

— Чи не надто багато припущень? — іронічно запитав я.

— Саме цим ми і відрізняємося від лузерів, старий. Гарний плащ.

Люк попрямував до дверей, озирнувся, подивився на мене, на Джасру.

— Добре, — сказав я. — Ти вирушаєш, куди зібрався, Далт відчикрижує тобі голову й грає нею у футбол, тоді з’являється Юрт, десять футів на зріст, і вивергає вогонь із дупи. То я роблю припущення. І як це відрізняє нас від лузерів?

Він був уже в коридорі. Знову клацнувши пальцями, я вийшов слідом за ним, залишивши Джасру в темряві.

— Суть у тому, аби знати, які маєш можливості, — сказав Люк, коли я замикав двері.

Він вирушив коридором у зворотному напрямку, я пішов поряд із ним.

— Той, хто отримує таку силу, одержує також і вразливість, із того ж джерела, — промовив Люк.

— І що це означає? — спитав я.

— Подробиці мені невідомі, — відповів він. — Але силу Вежі можна використати проти тієї особи, яка її від Вежі отримала. Це я вичитав у записах Шару. Однак мама забрала їх у мене, перш ніж я встиг прочитати всі, й більше я їх не бачив. «Нікому не довіряти» — це її девіз, гадаю.

— Ти хочеш сказати..?

— Я хочу сказати: якщо зі мною щось станеться, а він переможе у цій грі, вважаю, Джасра знатиме певний спосіб, аби його знешкодити.

— Ось як...

— Також я впевнений, що доведеться дуже ґречно просити її про це.

— Ну, про це я теж чомусь уже здогадався.

Він видав невеселий смішок.

— Отож перекажеш їй від мене, що я припинив вендету, отримав сатисфакцію, а тоді запропонуєш їй фортецю в оплату її допомоги.

— А що, як вона скаже: цього замало?

— Сто чортів! Тоді знову обернеш її на вішалку. Адже хлопця все одно можна вбити. Мій татусь помер зі стрілою в горлі попри всю свою надприродну силу. Смертельний удар залишається смертельним ударом. Лише завдати його такому хлопцеві набагато важче.

— То ти справді вважаєш, що це спрацює?

Зупинившись, він подивився на мене з-під насуплених брів.

— Вона сперечатиметься, але, звісно, погодиться, — промовив Люк. — Це для неї буде новий щабель. І помститися Масці вона бажає не менше, ніж повернути собі цей шматочок своїх колишніх володінь. Але, відповідаючи на твоє запитання, попереджаю: не довіряй їй. Хай що обіцяє, але вона ніколи не задовольниться меншим, аніж мала раніше. З неї буде добрий союзник, доки справа не доведена до кінця. А потім тобі треба буде подбати про те, щоб захиститися від неї. Якщо тільки...

— Якщо тільки що?

— Якщо тільки я не вигадаю щось, аби підсолодити вашу угоду.

— Наприклад?

— Поки не знаю. Але не знімай закляття, поки я не з’ясую з Далтом. Домовилися?

Він рушив далі.

— Почекай хвильку, — мовив я. — Що збираєшся робити?

— Нічого особливого. Як я вже казав королеві, надумав трохи поімпровізувати.

— Інколи мені здається, що ти не менш хитрий за свою матусю, як її зображаєш, — сказав я.

— Сподіваюся, — відказав Люк. — Але різниця є. Я — чесний.

— Сумніваюся, щоб я ризикнув придбати у тебе навіть старе авто.

— Кожна угода, що укладаю, — особлива, — запевнив він. — А для тебе я завжди підберу найкращий варіант.

Я зирнув на нього, проте з виразу його обличчя нічого не можна було зрозуміти.

— Що ще можу сказати? — додав Люк, махнувши рукою в бік вітальні, до якої ми наближалися.

— Тепер уже нічого, — відповів я, бо ми вже заходили.

Віалла повернула голову на звук наших кроків. Обличчя її було не менш непроникне, ніж Люкове.

— Гадаю, тепер ти екіпірований як слід? — поцікавилася вона.

— Так, найкращим чином, — підтвердив Люк.

— Тоді займемось ось цим, — промовила вона, піднімаючи ліву руку, і я побачив, що вона тримає у ній Козир. — Наблизься, будь ласка.

Люк підійшов до неї, а я став у нього за спиною. Тепер роздивився, що це Козир Джуліана.

— Поклади руку мені на плече, — наказала вона.

— Гаразд.

Він так і зробив, а вона встановила контакт, відшукала Джуліана й звернулася до нього. Ще мить, і Люк теж долучився до розмови, пояснюючи свої наміри. Я почув, як Віалла зазначила, що схвалила його план.

І Люк одразу підняв руку та витягнув її вперед. Я побачив, як перед ним намалювалася розпливчаста постать Джуліана, хоч я й не був частиною цього контакту. Це стало можливим, бо я викликав свій зір крізь Лоґрус і моє сприйняття таких речей посилилося. Мені це було потрібно, аби точно розрахувати час, бо не хотів, щоб Люк чкурнув без мене.

Я опустив руку йому на плече й посунувся вперед водночас із ним.

— Мерліне! Що ти робиш? — почув я голос Віалли.

— Хочу подивитися, що відбувається, — відповів. — Повернуся негайно, тільки-но усе закінчиться. — І веселкова брама зачинилася за мною.

Ми стояли у колі світла від олійних ламп посеред великого намету. Я чув, як надворі виє та гримить гіллям вітер. Просто перед нами височів Джуліан. Він випустив Люкову руку і з кам’яним лицем дивився на нього.

— То це ти вбивця Каїна, — промовив Джуліан.

— Я, — сказав Люк.

І я згадав, що Каїна та Джуліана завжди пов’язувала щира дружба. Якщо Джуліан захоче вбити Люка й оголосити вендету, навіть не сумніваюся, що Рендом просто кивне й погодиться. Можливо, навіть посміхнеться. Важко сказати. Якби я був на місці Рендома, почувши, що Люка усунено, то я полегшено зітхнув би. Насправді я вирішив супроводжувати його і через це також. А що як домовленість із ним — пастка? Віаллу я не міг підозрювати, але Джуліан і Бенедикт могли легко обвести її довкола пальця. Може, жодного Далта біля Амбера і взагалі нема?

Чи, припустімо, він тут, але насправді зажадав голови Люка. Хай там як, а Далт недавно намагався того вбити. Тепер я чітко бачив таку можливість, а ще мусив визнати, що Джуліан є найімовірнішим кандидатом для цієї змови. Він міг би легко піти на це. Заради Амбера.

Ми з Джуліаном зустрілися поглядами. Сподіваюся, на моєму обличчі, так само, як і на його, не відбивалося жодних емоцій.

— Доброго вечора, Мерлю, — привітався він. — Яка твоя роль у цій операції?

— Спостерігач, — відповів я. — Решта — залежно від обставин.

Я чув, як десь удалині завиває один із пекельних гончаків Джуліана.

— Та будь ласка, — сказав Джуліан. — Аби не пхав носа до чужого проса.

Я посміхнувся.

— Чарівники мають власні способи залишатися непоміченими, — відказав йому.

Джуліан знову подивився на мене допитливо, і я не сумнівався, що він розмірковує, чи містять мої слова певну погрозу: оборонити Люка або помститися за нього.

Потім він стенув плечима й повернувся до низенького столу, на якому лежала розгорнута мапа, притиснута каменем та кинджалом. Жестом звелів Люкові наблизитись, і я теж підійшов.

То була мапа західного узлісся Арденського лісу, і Джуліан показав на ній, де перебуваємо ми. Поміж Ґарнатом на південному заході й Амбером на південному сході.

— Тут стоїть наше військо, — він тицьнув у мапу пальцем. — А Далтове — ось тут, — прокреслив пальцем ще одну лінію майже паралельно до першої.

— А де вояки Бенедикта? — запитав я.

Джуліан із ледь помітним несхваленням подивився на мене.

— Люку дозволено знати, що ми маємо таке військо, — зауважив Джуліан, — але не те, скільки там вояків, де воно розташоване і яке має завдання. Тоді, якщо Далту вдасться його захопити, він знатиме, через що має нервувати, але не знатиме, як йому діяти.

Люк згідливо кивнув:

— Слушна думка.

Джуліан указав пальцем на якусь точку між двома лініями.

— Це місце, де я зустрічався з ним під час нашої попередньої розмови, — пояснив. — Тут відкрита рівнинна локація, котру за світлого часу доби можуть бачити обидві сторони. Я запропонував, щоб ви з ним зустрілися на цьому ж самому місці.

— Гаразд, — сказав Люк, а я помітив, що коли він говорив, пальці Джуліана погладжували руків’я кинджала, який лежав перед ним. А тоді я побачив, що правиця Люка, наче мимохідь, поповзла вгору і залишилася лежати на поясі, поряд із його кинджалом.

Люк та Джуліан водночас посміхнулися один одному, і посмішка ця затрималася на губах на кілька секунд довше, ніж буває зазвичай. Люк був міцнішим за Джуліана, і я знав, що він дуже сильний, стрімко рухається. Але Джуліан мав сотні років досвіду поводження зі зброєю. Я запитував себе, як мені втрутитись, якщо хтось із них зробить рух у бік іншого, бо знав, що спробую їх зупинити, будь-що. Але вони прибрали руки від зброї, теж водночас, наче домовились, і Джуліан сказав:

— Дозвольте мені запропонувати вам вина...

— Не відмовлюся, — відповів Люк, а я запитав себе, чи не втримала їх від сутички моя присутність. Може, й ні. Я підозрював, що Джуліан просто хотів дати зрозуміти, які він має почуття, а Люк бажав показати, що йому на це начхати. Я, справді, не знав, на кого з двох поставив би.

Джуліан примостив на столі три чарки, наповнив їх із пляшки кращого вина Бейля і жестом запросив нас випити, закорковуючи пляшку. Ми розібрали чарки, й він зробив ковток першим, поки ми ще тільки вдихали аромат вина. Продемонстрував нам, що не збирається нас труїти, а має намір обговорити справи.

— Коли ми з ним зустрічалися, кожен з нас узяв із собою двох ад’ютантів.

— Озброєних? — уточнив я.

Він кивнув.

— Так, для годиться.

— Ви зустрічалися на конях чи пішки? — поцікавився Люк.

— Пішки, — відповів Джуліан. — Ми залишили свій стрій одночасно й зближалися з однаковою швидкістю, доки зустрілися точно посередині, за кілька сотень кроків від кожного з військ.

— Зрозуміло, — протягнув Люк. — Якісь несподіванки?

— Жодних. Ми поговорили й розійшлися.

— Коли це було?

— При заході сонця.

— Він здався вам людиною сповна розуму?

— Я б сказав, так. Було певне чваньковите красування, були брутальні випади у бік Амбера — але, гадаю, така поведінка нормальна для Далта.

— Зрозуміло, — сказав Люк. — І він хотів, щоб йому віддали мене, чи мою матусю, чи нас обох? А в разі, якщо нас не видадуть, погрожував атакувати?

— Так.

— А він якимось чином пояснював, чому вимагає нас?

— Ні, — сказав Джуліан.

Люк відсьорбнув вина.

— А він обумовлював, якими йому потрібні ми: мертвими чи живими? — запитав він.

— Так. Ти необхідний йому живим, — відповів Джуліан.

— І які ваші міркування з цього приводу?

— Якщо я віддам тебе йому, то позбудуся тебе, — сказав Джуліан. — Якщо ж плюну межи очі йому і стану до бою, — позбудуся його. В кожному разі виграю я.

Тут його погляд упав на чарку, яку Люк узяв лівою рукою, і на мить зіниці розширились. Я зрозумів, що він щойно помітив на Люковому пальці каблучку Віалли.

— Схоже, що мені доведеться вбити Далта, без варіантів, — підсумував Джуліан.

— Щодо міркувань, — незворушно продовжував Люк. — Ви насправді вірите, що він атакуватиме? А чи нема у вас припущень, звідки Далт узявся тут? Чи не вказує щось на те, куди він збирається вирушити звідси — якщо, зрозуміло, зможе кудись вирушити?

Джуліан задумливо покрутив в руці чарку.

— Я змушений припустити: він має на увазі те, що каже, і справді планує атакувати. Коли ми вперше дізналися про пересування його людей, загальний напрямок був від Беґми і Кашфи, можливо, від Ереґнора, оскільки він багато вештається у тих краях. Щодо того, куди наміряється податися, коли забереться звідси, нічого не відомо, про це можна лише здогадуватися. Твої здогадки будуть нічим не гіршими за інші.

Люк швидко зробив ковток із чарки, але все ж таки на мить запізнився, не встигнувши приховати усміх, що блискавично промайнув його обличчям. Тієї миті я усвідомив, що здогадки Люка не тільки не гірші за інші: вони збіса кращі. Я й сам похапцем відсьорбнув вина, хоч і не був упевнений, який саме вираз обличчя ховаю.

— Можете спати тут, — сказав Джуліан. — Якщо ви голодні, я накажу принести щось поїсти. Вашу зустріч ми влаштуємо на світанку.

Люк заперечно покрутив головою.

— Зараз, — промовив він, ще раз, начебто мимохідь, але відкрито продемонструвавши каблучку, що мав на пальці. — Ми хочемо, аби ця зустріч відбулася зараз.

Джуліан дивився на нього мовчки, і в цій тиші кілька разів встигло гупнути моє серце. Тоді він зауважив:

— У темряві вас не буде видно, а тим більше якщо й надалі сніжитиме. Будь-яке раптове непорозуміння за таких умов може призвести до початку бойових дій, з будь-якого боку.

— Якщо обидва мої супровідники візьмуть по великому ліхтареві, й так само зроблять два його провідники, — запропонував Люк, — нас буде видно з обох боків, аж на кількасот ярдів.

— Може, й так, — погодився Джуліан. — Гаразд. Я відішлю листа з повідомленням до його табору і знайду для тебе двох ад’ютантів.

— Я вже знаю, кого хочу взяти зі собою, — сказав Люк. — Вас та Мерліна.

— Дивний ти хлоп... — зауважив Джуліан. — Але погоджуюсь. Я хотів би бути там, коли станеться те, що має статися.

Джуліан наблизився до передньої стіни свого намету, відгорнув полу, підкликав до себе одного з офіцерів і стиха розмовляв з ним кілька хвилин. Я тим часом запитав Люка:

— Ти впевнений у доцільності того, що робиш?

— Звичайно, — відказав той.

— Мені здається, що це вже щось більше за імпровізацію, — не вгавав я. — Чому б тобі не пояснити мені свій план?

Якусь мить він дивився на мене оцінювально, а тоді сказав:

— Я тільки недавно усвідомив, що теж є сином Амбера. Ми з тобою зустрілись і зрозуміли, що дуже схожі один на одного. От і добре. Бо звідси випливає, що можемо працювати разом. Згоден?

Я зморщив лоба. Не до кінця розумів, що Люк хоче цим сказати.

Він легенько стиснув моє плече.

— Не турбуйся, — промовив. — Ти можеш мені довіряти. Хоча великого вибору наразі й не маєш. Але згодом він може виникнути. Хочу, аби ти запам’ятав, що у жодному разі не маєш втручатися, хай там що.

— А що, на твою думку, може трапитися?

— У нас зараз нема часу для припущень, — відповів Люк, — та й поговорити наодинці ніяк. Тому хай усе йде своєю чергою, а ти просто пам’ятай те, що я казав тобі сьогодні ввечері.

— Як ти зазначив раніше, великого вибору в цій справі я не маю.

— Хочу, аби ти пам’ятав про це й згодом, — сказав він, і тут Джуліан опустив полу намету і повернувся до нас обличчям.

— Ловлю вас на слові: що там з тією їжею? — гукнув до нього Люк. — А як ти, Мерлю? Голодний?

— Боже збав, ні! — відповів я. — Щойно з офіційного обіду.

— Он як? — зронив той, трохи надто байдуже. — І з якої нагоди був обід?

Мене розібрав сміх. Для одного дня це було забагато. Я хотів відповісти йому, що у нас зараз нема часу й до того ж ми не наодинці, але Джуліан саме знову висунувся з намету, відхиливши його полу, й гукав свого ординарця, і мені кортіло закинути на Люкову половину поля кілька кручених м’ячів та подивитися, чи не протаранять вони його самовладання.

— На честь прем’єр-міністра Беґми з його свитою, — пояснив йому.

Він терпляче чекав, поки я робив дуже довгий ковток вина. Потім опустив чарку й додав:

— Ось і все.

— Облиш, Мерліне! Чого вони приїхали? Я ж від тебе останнім часом фактично нічого не приховую.

— Та невже? — сказав я.

На якусь мить мені здалося, що він не зможе зрозуміти увесь гумор ситуації, але Люк усе ж таки теж розсміявся.

— Іноді Божі жорна мелють надто швидко[104], і засипають мукою нас із головою, — зауважив він. — Послухай, може, віддаси мені це задарма? Просто у мене зараз нема нічого під рукою, аби торгуватися. Чого йому треба?

— Тільки май на увазі, що це має залишатися таємницею аж до завтра!

— Згода! А що відбудеться завтра?

— Коронація у Кашфі Арканза, герцога Шедбурнського.

— Срань Господня! — вирвалось у Люка. Він подивився на Джуліана й знову на мене. — Рендом зробив до дідька розумний вибір, — сказав, помовчавши. — Не думав, що він діятиме так швидко.

Люк довго дивився кудись у нікуди. Потім додав:

— Дякую.

— То це дарунок чи каверза? — поцікавився я.

— Для мене чи для Кашфи? — відповів він запитанням на запитання.

— У цьому випадку не бачу різниці.

— От і добре, бо ще не знаю, як до цього поставитися. Треба трохи поміркувати. Подивитися на проблему ширше.

Я втупивсь у нього, і він знову посміхнувся.

— Цікава новина, — додав Люк. — Маєш для мене ще щось?

— Досить із тебе й цього, — відказав я.

— Еге ж, може, твоя правда, — погодився він. — Не варто перенавантажувати системи. Тобі не здається, старий, що ми інколи все занадто ускладнюємо, а треба жити простіше?

— Тільки не з того часу, як познайомився з тобою.

Джуліан опустив полу намету, підійшов до нас і пошукав свою чарку.

— Тобі принесуть поїсти за п’ять хвилин, — повідомив він Люкові.

— Дякую.

— Якщо вірити Бенедиктові, — мовив Джуліан, — ти сказав Рендому, що Далт — син Оберона.

— Сказав, — підтвердив Люк. — І він пройшов Лабіринтом. А це має якесь значення?

Джуліан стенув плечима.

— Це не вперше бажаю вбити родича, — констатував. — До речі, ти ж мій небіж... чи не так?

— Так... дядьку.

Джуліан знову поганяв по колу вино у чарці.

— Що ж, ласкаво просимо до Амбера, — проказав він. — Минулої ночі я чув банші. Цікаво, чи нема тут зв’язку?

— Зміни, — сказав Люк. — Відчуваючи наближення змін, вони голосять за втраченим.

— Смерть. Вони провіщають смерть, хіба ні?

— Не завжди. Іноді просто вказують на поворотні моменти заради драматичного ефекту.

— Не надто весело, — сказав Джуліан. — Але надія залишається завжди.

Я гадав, Люк збирається сказати, та Джуліан знову заговорив, не давши йому відкрити рота.

— Чи добре ти знав свого батька? — запитав.

Люк на мить скам’янів, але відповів:

— Можливо, не так добре, як знали його інші. Не можу сказати. Він був наче комівояжер. Раз у раз з’являвся і зникав. Зазвичай не лишався з нами надовго.

Кивнувши, Джуліан запитав:

— Яким він був у свої останні роки?

Люк дивився собі на руки.

— Він був не зовсім нормальною людиною, якщо хочете про це дізнатися, — сказав урешті-решт. — Як я вже раніше казав Мерліну, на мою думку, той процес, на який він погодився, аби отримати надзвичайну силу, міг позбавити його душевної рівноваги.

— Уперше про це чую.

Люк повів плечем.

— Подробиці не так важливі. Головне — результат.

— А раніше, ти кажеш, він був непоганим батьком?

— Я не знаю, чорт забирай! У мене ніколи не було іншого батька, то я не мав з ким порівнювати. Чому запитуєте?

— Із цікавості. Це та частина його життя, про яку мені нічого не було відомо.

— Ну, а яким він був братом?

— Шаленим, — відказав Джуліан. — Ми з ним не дуже ладнали. Тому намагалися триматися на відстані один від одного. Але треба визнати, він був кмітливий. І обдарований. Мав мистецький хист. Я саме намагаюся зрозуміти, що ти успадкував від нього.

Люк розвів руками.

— Звідки мені знати? — сказав.

— Ну, це не так і важливо, — мовив Джуліан, ставлячи на стіл чарку та знову обертаючись до входу в намет. — Зараз мають принести твою вечерю.

Він попростував до виходу. Я чув, як крихітні крижані кристалики стукотять у дах намету в мене над головою, час від часу тлумлячись у віддалених розкотах гарчання. Концерт для вітру та пекельних гончаків. Але жодні банші не голосили. Їм іще була не пора..

9

Я тримався на крок чи два позаду Люка, трохи ліворуч від нього, намагаючись іти врівень із Джуліаном — той простував за Люком із правого боку. Я ніс величезний смолоскип, смолистий кілок шість футів завдовжки, загострений на кінці, аби зручніше було встромляти у землю. Тримав його на відстані витягнутої руки, бо язики масного полум’я металися навсібіч, підкоряючись примхам вітру. Гострі крижані кристали стьобали по щоках, лобі, руках, осідали на бровах та віях. Коли вони танули від жару смолоскипа й вода потрапляла мені в очі, я починав шалено кліпати. Трава замерзла аж настільки, що із хрустом кришилася під ногами.

Далеко попереду я бачив вогняні плями двох інших світильників, що повільно наближались, а також темну розпливчасту постать чоловіка, який ішов між ними. Кліпаючи, чекав, коли зможу краще роздивитися його у світлі одного зі смолоскипів. Раніше я бачив його тільки раз, через Козир, коли був у Лісовому будинку. Зараз, у відблисках живого вогню, його волосся здавалося золотавим чи навіть мідно-червоним, але я пам’ятав, що при денному світлі воно було брудно-білявим. Пригадав і колір його очей — зелені, хоча наразі не міг цього побачити. Зараз я вперше звернув увагу на те, який той височезний; хіба що він обрав собі факелоносцями двох недоростків. Того єдиного разу, коли бачив його раніше, чоловік був сам, і я не мав з ким його порівнювати.

Коли на нього впало ще й світло наших смолоскипів, стало видно, що він одягнутий у важкий зелений камзол, без коміра та рукавів, а з-під нього проглядає теж товста темна кошуля з довгими рукавами, заправленими у зелені рукавиці з крагами. Штани на ньому були теж чорні, так само, як і високі чоботи, як і плащ, підшитий смарагдово-зеленою лискучою тканиною, що відбивала світло, беручись ще й жовто-червоними плямами, коли плащ маталався на вітрі. Зі шиї у нього звисав важкий круглястий медальйон, і, хоч я не міг наразі роздивитися, що на ньому зображено, був певний: побачу там Лева, який роздирає Єдинорога. Чолов’яга зупинився кроків за десять чи дванадцять від Люка, а за мить став і Люк. Далт зробив знак рукою, і його супровідники встромили смолоскипи у землю. Ми з Джуліаном негайно зробили так само, залишившись стояти поруч, як і люди Далта. Тоді Далт кивнув Люкові, й вони зробили ще кілька кроків один до одного, зустрівшись у центрі чотирикутника, утвореного світильниками. Потиснули один одному руки, дивлячись ув очі. Люк стояв до мене спиною, але обличчя Далта я міг бачити. На ньому не відбивалося жодної емоції, хоча губи його вже ворушилися. Слів я не міг добре почути, через вітер і через те, що вони, очевидно, навмисно говорили дуже тихо. Нарешті у мене з’явився еталон, аби визначити зріст Далта. Люк на зріст приблизно шість футів три дюйми, і тепер я бачив, що Далт на кілька дюймів вищий. Зиркнув на Джуліана, але він не дивився в мій бік. Я уявив, скільки ж поглядів зараз спрямовано на нас з обох боків зануреного в темряву поля.

За реакцією Джуліана ніколи не можна було стежити за подіями. Ось і зараз він індиферентно дивився на цих двох, і обличчя його було непроникне й замкнуте. Я спробував узяти приклад з нього, й так ми стояли, хвилина за хвилиною, а сніг падав і падав.

Здавалося, минула вічність, доки, нарешті, Люк обернувся і попрямував до нас. Далт теж посунув до одного зі своїх факелоносців. Люк зупинився між нами з Джуліаном, і ми підійшли до нього.

— І що? — запитав я.

— Ну, — відказав той, — гадаю, я знайшов спосіб уладнати все без війнушки.

— Молодець, — сказав я. — Що ти йому впарив?

— Пропозицію розв’язати наші проблеми на дуелі зі мною, — пояснив Люк.

— Ти що, здурів?! — вибухнув я. — Цей чувак — профі! Не сумніваюся, він успадкував наш генетичний комплекс сили. І все життя тільки те й робить, що воює. Він може бути на піку форми. Важить більше за тебе і має довші руки!

Люк усміхнувся і сказав:

— Тоді маю покластися на своє везіння. — Він подивився на Джуліана. — А тепер, якщо ви годні подати своїм людям звістку й наказати не атакувати, можемо розпочинати. Далтові хлопці теж не полізуть у бійку.

Джуліан подивився вслід одному з факелоносців Далта, який вирушив до своїх лав. Тоді обернувся в бік своїх вояків і подав кілька сигналів руками. Незабаром з укриття вибіг вояк і побіг до нас.

— Люку, — сказав я. — Це божевілля. Перемогти можеш тільки єдиним чином: узяти собі за секунданта Бенедикта, а потім зламати ногу.

— Мерлю, — відказав той, — проїхали. Це стосується лише Далта і мене. Згода?

— Маю в’язочку порівняно свіжих заклинань, — не вгавав я. — Можна зробити так: ви почнете вовтузитись, а я слушної миті вшкварю його одним з них. Виглядатиме так, наче це зробив ти.

— Ні! — відрубав Люк. — Це, направду, справа честі. Тож ти не маєш втручатися.

— Гаразд, — сказав я, — як хочеш.

— До того ж ніхто не загине, — пояснив він. — Ніхто з нас не збирається помирати просто зараз, тому ми це обумовили окремо. Кожен із нас надто потрібний іншому живим. Ми битимемося без зброї. Все вирішиться між нами двома.

— А в чому полягає угода? — запитав Джуліан.

— Якщо Далт натовче мені дупу, — відповів Люк, — я стану його бранцем. Він відведе свою банду, а я піду разом з ними.

— Люку, ти з’їхав з глузду, — сказав я.

Джуліан поглянув на мене і сказав:

— Продовжуй.

— Якщо перемога буде за мною, він мій полонений, — вів Люк далі. — Тоді я заберу Далта зі собою до Амбера чи куди забажаю, а його військо відведуть Далтові офіцери.

— Єдиний спосіб гарантувати виконання цієї угоди, — висловився Джуліан, — переконати їх, що в іншому разі вони будуть знищені.

— Безперечно, — погодився Люк. — Саме тому я сказав Далту, що Бенедикт чекає на фланзі на сигнал, аби накотитися на його хлопців. Гадаю, це одна з причин, що змусила його погодитися на цю нашу дуель.

— Розумно, — зауважив Джуліан. — Амбер у будь-якому разі виграє. А що ти сподіваєшся отримати цим для себе, Рінальдо?

Посміхнувшись, Люк сказав:

— Поміркуй над цим, дядьку...

— Ти ще хитріший, ніж я підозрював, племінничку, — констатував Джуліан. — Посунься трохи праворуч, будь ласка.

— Навіщо?

— Аби він мене не бачив, навіщо ж іще. Мені треба сповістити Бенедикта, що тут відбувається.

Люк пересунувся, а Джуліан добув з кишені свою колоду і взявся відшукувати потрібний Козир. Тим часом гонець від нашого війська дістався нас і стояв, чекаючи наказу. Джуліан заховав усі карти, крім однієї, і розпочав контакт. Поспілкувавшись із Бенедиктом хвилину чи дві, обернувся до гінця, переговорив з ним, відіслав його назад, а сам одразу ж поновив контакт через Козир. Закінчивши говорити та слухати, він не повернув цей Козир до решти карт, що вже лежали в його внутрішній кишені, а непомітно приховав у себе в руці. Я зрозумів, що вони з Бенедиктом не перериватимуть контакту, доки справу не буде завершено, аби Бенедикт миттєво довідався, коли і як він має діяти.

Люк розстібнув плащ, який я йому позичив, скинув його та віддав мені.

— Потримай, поки не закінчу, — попросив він.

— Давай, — я прийняв плащ із його рук. — Щасти тобі.

Він посміхнувся куточком губ і повернувся до мене спиною. Далт уже виходив на середину прямокутника.

Люк також рушив йому назустріч. Коли відстань між ними скоротилася до кількох кроків, вони обидва зупинились, обличчям один до одного. Далт щось промовив, але слів я не розібрав; так само не розчув, що відповів Люк.

Потім вони приготувалися. Люк став у боксерську стійку, а Далт підняв руки для борцівського захвату. Люк атакував першим. Можливо, це був лише удаваний випад; у будь-якому разі його кулак не вцілив ув обличчя Далта. Той легко уникнув удару й відступив на крок. Люк не відпускав його і швидко двічі влучив йому по корпусу. Ще один удар Люка в голову Далт знову заблокував, і Люк закружляв навколо нього, намагаючись дістати супротивника джебом. Далт двічі спробував піймати Люка на захват, але щоразу наривався на потужні удари. Після другого з них із губи в нього заюшила кров. Кинувшись на Люка втретє, він спромігся повалити того, а от сісти на нього не зумів, бо Люк примудрився вивернутися та відкотитися. Підхопившись, він спробував ногою заїхати Далту по правій нирці, але той ухопив його за гомілку й завалив на спину. Падаючи, Люк вільною ногою копнув його в коліно, але Далт не відпускав ступню, викручуючи її. З перекошеним обличчям Люк нахилився вперед й примудрився обома руками спіймати Далта за правий зап’ясток, вивільнивши свою ногу з лапищ здорованя.

Тоді, склавшись удвічі, кинувся уперед, не випускаючи зап’ясток Далта. Скочивши на ноги, він пірнув під Далтову правицю, крутнувся й швиргонув того писком об землю. Заламуючи Далтові руку, утримуючи її правою рукою, лівою ухопив того за волосся. Відтягував голову Далта назад, як я зрозумів, для того, аби стукнути нею кілька разів об землю, але я вже бачив, що йому це не вдасться.

Далт напружився, і рука його стала потроху розпрямлятися, попри замок Люка. Люк спробував кілька разів тицьнути Далта носом у сніг, але марно. Стало зрозуміло, що варто Далтові вивільнити хоча б одну руку, — і Люку доведеться непереливки, а утримати його правицю він не міг. Далт був збіса дужий. Зрозумівши це, Люк усією вагою навалився на спину Далтові, відштовхнувся й скочив на ноги. На жаль, діяв недостатньо спритно, бо Далт змахнув вивільненою рукою та вхопив його за литку лівої ноги. Люк оступився, а Далт був уже на ногах і смикнув супротивника вбік. Той упав горілиць, наче підкошений. І коли Далт цього разу напосів на Люка, він не зміг відкотитися, спромігся лише вигнутися.

Далт накинувся на нього зі шаленою силою, ухилившись від коліна, яке Люк викинув уперед, сподіваючись, що Далт наткнеться на нього пахом. А от сам не встиг вивільнити руки і захиститися від удару зліва в щелепу. Люк, відлетівши убік, розпластався крижем. А тоді його рука метнулася вгору, вгативши тильним боком Далта у підборіддя. Пальцями він намагався дотягтися до очей супротивника. Але Далт відкинув голову назад і відштовхнув його руку. Іншою рукою Люк спрямував нищівний удар у скроню Далту, вцілив, однак Далт уже повертав голову, і кулак Люка лише ковзнув йому по волоссю, без жодних помітних наслідків. Люк уперся обома ліктями в землю, а тоді різко відштовхнувся, набичившись. Я не бачив, куди саме припав цей удар лобом, але наступної миті з носа Далта заструменіла кров, а Люк упав на спину. Попри це Далтові вдалося лівою рукою вчепитися Люкові у горлянку. Відкритою правицею він зі силою ляснув Люка по голові збоку. Я бачив, як Люк намагався вчепитись у цю руку зубами, аби завадити удару, але Далтова рука, що тримала його за горло, не давала йому це зробити. Далт замахнувся для чергового випаду. Але цього разу Люк лівою рукою блокував удар, водночас правою схопивши Далта за лівий зап’ясток у спробі звільнити свою шию. Тоді Далт примудрився просунути повз руку Люка свою правицю й, обома руками вчепившись у шию Люка, взявся його душити, намагаючись великими пальцями перекрити йому трахею.

Я подумав, що це кінець. Та Люк зненацька дотягнувся правицею до лівого ліктя Далта, заблокувавши його руки, вхопився за передпліччя супротивника і, перекрутившись усім тілом, загнув йому лікоть до неба. Далт відхилився ліворуч, а Люк перекотився направо і схопився на ноги, струшуючи головою. Цього разу він не намагався копнути Далта ногою, а той помалу отямлювався. Він знову наставив руки, Люк викинув перед собою стиснуті кулаки, і вони взялися далі кружляти один навколо одного.

А сніг сипав та сипав, вітер налітав поривами, і то зі силою жбурляв ув обличчя крижану крупу, то давав снігові змогу падати вертикально, коливною білою завісою. Я подумав про купу вояків навколо, а ще про те, чи не опинюсь у вирі бою, коли ця дуель закінчиться так чи інакше. Той факт, що Бенедикт був готовий раптово налетіти невідомо звідки й долучитися до кривавої бійні, мене аж ніяк не тішив. Навіть попри те, що внаслідок цього наші б, напевно, перемогли. Я нагадав собі, що перебуваю тут завдяки власному вибору.

— Давай, Люку! — заволав я. — Розмаж його!

Це спричинило дуже дивний ефект. Далтові супровідники відразу ж почали теж підбадьорювати його вигуками. Мабуть, наші голоси підхопив і далеко відніс вітер, бо невдовзі до нас почали надходити звукові хвилі, тож і я спершу подумав, що це шум віддаленої бурі, але потім зрозумів: то вигуки, які долинають від лав, наших і ворожих. Тільки Джуліан пробував у непорушному мовчанні.

Люк продовжував кружляти навколо Далта, викидаючи джеби, часом чи комбінуючи удари, а Далт відбивав їх, намагаючись захопити руку Люка. Лиця в обох були закривавлені, й рухалися суперники вже не так стрімко, як попервах. Я бачив, що обидва вони зазнали ушкоджень, хоч і не можна було сказати, наскільки серйозних. Люк розсік Далтові вилицю, а синці та ґулі щільно вкривали обличчя обох.

Люкові знову вдалося провести зв’язку ударів по корпусу, але важко було оцінити, чи вони достатньо потужні. Далт витримав ці удари стоїчно і навіть знайшов у собі сили кинутися на Люка та спробувати спіймати його на захват. Люк вивернувся недостатньо швидко, і Далт зумів зійтися з ним у клінчі. Обидва спробували заїхати супротивнику в пах коліном, обидва закрилися, повернувши стегно. Вони безупинно переплітали й вивертали руки, бо Далт прагнув вийти на кращий захват, а Люк опирався цим спробам, водночас намагаючись звільнити руку й завдати нищівного удару. Кілька разів обоє спробували буцнути супротивника головою та вдарити по кісточках на ногах, але обом удавалося уникнути цих болючих ударів. Нарешті Люк підсік Далта та кинув його на землю.

Притиснувши того коліном, Люк викинув правий хук йому в голову, а слідом за ним — хук лівою. Він хотів ударити лівою ще раз, однак Далт перехопив його кулак, рвонув угору й швиргонув Люка навзнаки на землю. Коли Далт нахилився над ним, із обличчям, що перетворилося на маску з крові та бруду, Люк примудрився вцілити йому кулаком під серце, але це не зупинило правий кулак Далта, і той, наче уламок скелі, обрушився Люкові на щелепу. Далт додав до цього удару ще один, зліва, потім справа, обидва слабенькі, а потім зупинився перевести дух і лівою вбивчо ударив у щелепу. Голова Люка сіпнулася вбік, і більше він не ворушився.

Далт зігнувся над ним, дихаючи, наче загнаний кінь, не зводячи очей з його обличчя, мовби чекаючи на якусь каверзу; права рука в нього смикалася, немов він був готовий ударити ще.

Проте нічого не сталося. Дуелянти залишалися нерухомими десять чи п’ятнадцять секунд, а потім Далт повільно випростався, облишив розпростертого Люка й, похитуючись, став на ноги ліворуч від нього.

Я відчував у роті смак смертельного закляття, котре заготував заздалегідь. Аби вшкварити ним Далта, знадобиться менш як десять секунд, і ніхто не зможе сказати напевне, від чого саме той помер. Але я не знав, що трапиться, якщо він також упаде зараз на землю як підкошений. Чи не кинуться обидва війська у бій? Але не такий варіант і не гуманістичні міркування мене зупинили, жодним чином. Мене стримали слова Люка: «... це, направду, справа честі. Ти не повинен втручатися». Пам’ятав я й те, що, за його словами, ніхто з них не помре, бо вони з Далтом надто потрібні один одному живими.

Хай так. Сурми поки що мовчали. Лави вояків не намагалися зійтись у герці. Схоже, усе й насправді може відбутися так, як вони домовилися. Люк хотів, щоби було саме так. Я не заважатиму йому.

Я споглядав, як Далт, ставши на коліно, почав піднімати Люка із землі. Але відразу ж опустив його, підкликав двох своїх людей і наказав їм нести переможеного. Потім Далт підвівся, обернувся до Джуліана й крикнув:

— Закликаю тебе дотримуватися нашої угоди до кінця.

Джуліан, ледь помітно кивнувши, відказав:

— Так і зробимо, якщо ви її не порушите.

— Ми йдемо, — відповів Далт, розвертаючись.

— Далте! — гукнув я його.

Він повернувся й подивився на мене.

— Мене звати Мерлін, — сказав я. — Ми зустрічалися, хоча й не знаю, чи ти це пам’ятаєш.

Він заперечно похитав головою.

Піднявши правицю, я проказав найменш корисне і водночас найпомпезніше з усіх своїх заклинань.

Перед Далтом розчахнулася земля, сипонувши на нього, наче градом, грудками й камінцями. Він позадкував на крок та обтер обличчя, тоді поглянув у яму з нерівними краями, що взялася біля його ніг.

— Це твоя могила, — сказав я, — якщо Люк помре через тебе.

Він знову подивився на мене, цього разу уважно.

— Наступного разу я тебе пам’ятатиму, — сказав, розвернувся та пішов за своїми людьми, які вже несли Люка до їхніх шеренг.

Я подивився на Джуліана. Він спостерігав за мною. Повернувшись до мене спиною, Джуліан витягнув із землі свій смолоскип. Я зробив так само. Потім, ступаючи за ним, попростував назад тією ж дорогою, якою ми прийшли сюди.

Згодом, у своєму наметі, Джуліан зауважив:

— Це розв’язує проблему. Ймовірно, навіть дві проблеми.

— Можливо, — відказав я.

— Далт тимчасово усунутий із гри.

— Схоже, так.

— Бенедикт доповідає, що люди Далта вже згортають свій табір.

— Думаю, ми ще побачимо цього типа.

— Якщо то найкраще військо, яке він може привести зі собою, це не має значення.

— А тобі не здається, що ця операція була з його боку експромтом? — зауважив я. — Гадаю, Далт швидко набрав собі вояків. Наче був змушений діяти в дуже стислі терміни.

— Може, твоя правда. Але він справді ризикував.

— І виграв.

— Так. А тобі не варто було демонструвати йому свою силу, наостанок.

— Чому ні?

— Бо якщо ти колись вирушиш на нього, то матимеш попередженого ворога.[105]

— Його і треба було попередити.

— Для таких, як він, усе їхнє життя — ризик. Він прораховує та діє. Хай яким крутим вважатиме тебе Далт, це не змінить його планів. До того ж, ти ще не до кінця знаєш, на що здатний Рінальдо. Вони з Далтом — два чоботи пара. І розуміють один одного.

— Можливо, ти маєш слушність.

— Маю.

— Якби їхній двобій закінчився інакше, ти вважаєш, Далтові вояки стерпіли б це? — запитав я.

Джуліан знизав плечима:

— Він знав, що моє військо стерпить його перемогу, бо я матиму з цього зиск. Цього було достатньо.

Я кивнув.

— Вибач, — сказав Джуліан. — Мушу негайно доповісти Віаллі про те, що сталося. Мабуть, ти захочеш козирнутися до палацу, коли закінчу повідомлення?

— Так.

Витягнувши потрібну карту, він узявся до своєї справи. А я вкотре з подивом запитував себе, що відчуває Віалла, коли виходить на контакт через Козир. Завжди бачу ту людину, з якою контактую, і всі наші кажуть, що в них усе відбувається так само. Але ж Віалла, наскільки розумію, сліпа від народження. Я завжди гадав, що запитати її про це було би безтактністю, а тепер мені ще й спало на думку, що, можливо, її відповідь виявилася б цілковито незрозумілою для зрячої людини. Тому це питання, найімовірніше, залишиться назавжди без відповіді.

Поки Джуліан спілкувався з Віаллою, примарним чином присутньою для нього, я розмірковував, що маю робити. Треба, не зволікаючи, щось вирішувати з Маскою та Юртом, і, схоже, тепер доведеться стосунки з ними з’ясовувати без Люка. Чи схиляюсь я пристати на його пораду та спробувати намовити Джасру укласти зі мною угоду проти них? Чи варта шкурка вичинки? А як я впораюсь із ними сам? Може, мені слід повернутися до того химерного бару та спробувати позичити на певний час Курзу-Верзу? Чи Меча-штрича? Чи обох... А може...

Я почув, як мене кличуть на ім’я, і повернувся до теперішнього моменту та його нагальних проблем. Джуліан щось пояснював Віаллі, але мені було відомо, що насправді нема чого пояснювати. Отже, я підвівся, потягнувся й викликав свій Лоґруський зір.

Спрямувавши цей зір на місце перед Джуліаном, я вгледів її, і не примарно, а чітко: вона сиділа на тому ж незручному твердому стільці, на якому бачив її востаннє. Цікаво, подумав, чи вона так і залишалася тут упродовж усього цього часу, чи щойно повернулася. Щиро сподівався, що їй удалося повернутися до зали і поласувати тим десертом, який мені не пощастило й у роті потримати.

Тут Джуліан зиркнув на мене.

— Якщо ти готовий, вона може тебе забрати, — сказав.

Я перетнув намет, підійшов і став поряд із Джуліаном, відмовившись від Лоґруського зору. Вирішив, що не варто надто близько зводити сили Лоґрусу і Лабіринту. Тож я торкнувся карти, і зображення Віалли раптом опинилось у фокусі.

— Готовий? — сказала вона, витягуючи руку вперед. Я теж простягнув руку й обережно взяв її правицю у свою.

— До побачення, Джуліане, — кинув, роблячи крок уперед.

Він не відповів. А якщо й відповів, я цього не розчув.

— Я сподівалася, що все станеться не так, — перш за все сказала мені Віалла, не випускаючи моєї руки.

— Передбачити це було неможливо...

— А Люк знав, — додала вона. — Тепер усе сходиться, хіба ні? Зрозумілими стають усі його репліки... Він запланував свій виклик заздалегідь.

— Гадаю, так.

— Він веде якусь небезпечну гру. Хотіла б я знати, яку саме...

— Не можу нічим допомогти, — розвів я руками. — Мені він нічого про це не казав.

— Але ти будеш перший, до кого він звернеться. Негайно мені повідом, коли він вийде на зв’язок.

— Добре.

Вона пустила мою руку.

— Тоді це наче все, що я хотіла сказати.

— Але, — почав я, — є ще дещо, про що, на мою думку, ви маєте знати...

— Так?

— Ідеться про те, чому Корал не була на обіді сьогодні ввечері.

— Продовжуй, — мовила Віалла.

— Вам відомо, що ми з нею сьогодні вдень довго ходили містом?

— Відомо, — сказала вона.

— Наша прогулянка завершилася тут, під нами, — продовжив я, — у залі з Лабіринтом. Корал висловила бажання побачити його.

— Багато гостей хочуть його уздріти. Але слід добре подумати, чи варто надавати всім таку змогу. Втім, часто у них зникає інтерес, коли вони дізнаються про сходи.

— Я попередив Корал про сходи, — сказав я, — але це її не зупинило. А коли вона туди потрапила, то ступила на Лабіринт...

— Ні! — зойкнула Віалла. — Ти мав дивитися за нею уважніше! Зараз, коли ми маємо й без того такий клопіт із Беґмою... а тут ще й це! Де зараз її тіло?

— Гарне запитання, — відповів я. — Не знаю. Але Корал була живісінька, коли я бачив її востаннє. Розумієте, вона заявила, що Оберон був її батьком, і вирушила Лабіринтом. Коли пройшла його, то наказала йому перенести її кудись. Її сестра — вона в курсі, що ми разом вирушили на прогулянку, — схвильована. Впродовж усього обіду Найда допитувалась у мене, куди могла подітися Корал.

— І що ти їй сказав?

— Сказав, що залишив її сестру милуватися художніми скарбами палацу на самоті та що вона, можливо, трохи запізниться до обіду. Час спливав, Найда нервувалась дедалі сильніше й змусила мене пообіцяти, що вирушу на пошуки сестри, якщо та не прибуде. Я не хотів розповідати, що сталося насправді, бо не бажав встрявати у подробиці походження Корал.

— Це зрозуміло, — сказала Віалла. — О, Господи!

Я почекав, але вона більше нічого не говорила. Мовчав і я.

Нарешті вона промовила:

— Я нічого не знала про останні походеньки Короля в Беґмі, тому мені важко відразу оцінити значення цього одкровення. Чи Корал не сказала тобі, як скоро вона збирається повернутись? І, до речі, сподіваюся, ти забезпечив її певними засобами повернення?

— Я дав їй свій Козир, — відповів я, — проте Корал не спробувала зв’язатися зі мною. Хоча у мене склалося враження, наче вона не мала наміру мандрувати дуже довго.

— Це може бути серйозно, — підсумувала Віалла, — з багатьох причин. А якої ти думки про Найду?

— Вона здається цілком нормальною, — відповів я. — До того ж, схоже, я їй подобаюся.

Віалла на хвильку поринула в невеселі думки, а тоді мовила:

— Якщо це дійде до Оркуза, він може вирішити, що ми утримуємо її як заручницю, аби впливати на його поведінку в будь-яких майбутніх перемовинах з приводу Кашфи.

— Ваша правда. Я про це й не подумав.

— Так він і вважатиме. Люди схильні створювати у своїй уяві такі підозри, коли мають справи з нами. Отже, нам треба виграти трохи часу і спробувати повернути її, перш ніж Оркуз почне нас підозрювати.

— Я зрозумів, — сказав я.

— Найімовірніше, він незабаром пошле по неї, а може, вже й посилав, аби дізнатися, чому Корал не була на обіді. Якщо його вдасться заспокоїти на цю мить, ти матимеш попереду всеньку ніч, аби спробувати її розшукати.

— Як це зробити?

— Чарівник у нас ти. Знайди змогу. А поки що... ти сказав, що Найда тобі симпатизує?

— Навіть дуже.

— От і добре. На мою думку, найкраще було б спробувати залучити її у спільниці. Звісно, я покладаюся на твій такт і прошу тебе зробити це так, аби не образити почуття дівчини...

— Звичайно... — почав я.

— ...а надто через те, що вона тільки-но одужала після важкої хвороби, — вела далі Віалла. — Нам зараз тільки не вистачає спровокувати серцевий напад у другої доньки.

— Хвороба? — перепитав я. — Вона про це нічого не казала.

— Думаю, їй важко про таке згадувати. Найда ще донедавна була близька до смерті, а тоді раптом одужала й наполягла супроводжувати батька в його поїздці до нас. То він розповів мені про це.

— За обідом вона почувалася наче чудово, — сказав я розгублено.

— От і роби все, щоби вона й надалі так почувалась. Я хотіла б, аби ти пішов до неї, розповів їй, що сталося, найдипломатичнішим чином, і попросив Найду прикрити відсутність її сестри, поки ти розшукуватимеш Корал. Звісно, є ризик, що Найда не повірить твоїм словам і вирушить просто до Оркуза. Може, тобі застосувати якесь заклинання, аби цьому завадити? Але я не бачу іншого виходу. Виправ мене, якщо я помиляюся.

— Ви не помиляєтеся, — сказав я.

— Тоді пропоную тобі зайнятися цим негайно... і повідомляти мені про всі проблеми та про всі нові факти в будь-який час, удень чи вночі.

— Уже йду, — запевнив.

Я вийшов з кімнати енергійною ходою, але, прокрокувавши трохи, зупинився. Усвідомив, що знаю тільки приблизно, в якій частині палацу розмістили делегацію з Беґми, а яку з кімнат відвели Найді — й гадки не маю. Мені не хотілося вертатися та розпитувати Віаллу, бо це б показало, що я вчинив дурницю, не довідавшись про таке під час обіду.

Майже десять хвилин довелося розшукувати когось із обслуги, спроможного надати мені необхідну інформацію — і пришелепувату посмішку на додачу, а тоді підтюпцем просуватись у вказаному напрямку, доки я опинився перед дверима Найди.

Пригладив рукою волосся, струсив із камзола можливі порошинки, почистив носаки чобіт об холоші штанів, глибоко вдихнув, зобразив посмішку, видихнув і постукав.

За кілька секунд двері відчинилися. На порозі стояла Найда. Посміхнувшись мені у відповідь, зробила крок убік.

— Прошу, заходь...

— Думав, мені відчинить покоївка, — сказав я, заходячи. — Ти мене здивувала.

— Оскільки я чекала на тебе, то відпустила її спати раніше.

Найда переодяглася. Тепер на ній був сірий комбінезон з чорним паском. На ногах мала чорні кімнатні черевички. З обличчя прибрала майже всю косметику. Волосся зачесала назад і підхопила чорною стрічкою. Жестом показала мені на канапу, але сідати я не поспішав.

Легенько стиснувши її плече, подивився їй в очі. Вона подалася до мене.

— Як почуваєшся? — запитав я.

— З’ясуй, — відповіла стиха.

Я не міг дозволити собі навіть зітхнути. Обов’язок кликав. Обнявши її за плечі, притягнув іще ближче й поцілував. Утримавши цю позу кілька секунд, відхилився назад, знову посміхнувся й зауважив:

— Як на мене, з тобою все просто чудово. Послухай, маю тобі дещо розповісти...

— Присядьмо? — перервала вона, беручи мене за руку й прямуючи до канапи.

Віалла наказала мені бути дипломатичним, тому пішов слідом.

Не гаючи часу, Найда відновила наші обійми, додавши до них певні новації. Чорт забирай! А я змушений терміново вмовити її покрити відсутність Корал! Якщо вона піде мені назустріч, я охоче покрив би її, але пізніше. Можна в будь-якій цікавій позі, на яку здатні беґмійки... Ще кілька хвилин — і з мого боку буде дуже недипломатично заводити розмову про її сестру. Видно, нині такий нещасливий день, коли все трапляється невчасно.

— Поки ми не надто захопились іншою справою, — вимовив я, — хотів би попросити тебе про одну послугу...

— Проси все, що захочеш.

— Гадаю, з поверненням твоєї сестри буде певна затримка, — пояснив я, — а мені дуже не хотілося б турбувати твого батька. Ти, бува, не знаєш, чи він уже посилав по неї до її покоїв, аби перевірити, куди вона поділася?

— Навряд чи. Після обіду він і сам пішов прогулятись із Джерардом та містером Ротом. Думаю, батько ще не повернувся.

— А чи не могла б ти вигадати щось, аби він не повважав, що Корал заблукала? Це дало б мені трохи часу відшукати, куди вона поділася.

Її це, схоже, потішило.

— А що ти маєш мені розповісти?

— Зроби це для мене, і я розповім тобі все з початку й до кінця.

Вона провела по моєму підборіддю вказівним пальчиком.

— Гаразд. Домовилися. Нікуди не йди.

Найда підвелася, перетнула кімнату й вийшла у коридор, залишивши двері трохи прочиненими. Чому після Джулії в мене не було жодного нормального роману? Жінка, з якою я кохався останнього разу, перебувала під контролем того химерного духа, що здатний міняти тіла... А зараз... Зараз на канапу наче впала ледь помітна тінь, коли я зрозумів, що волів би обіймати радше Корал, аніж її сестру. Це просто смішно. Ми ж познайомилися з Корал тільки сьогодні...

Просто після мого повернення надто багато всього трапилося. Тому я й наче лантухом прибитий. Справа має бути в цьому.

Повернувшись, Найда знову всілася на канапу, але цього разу за кілька футів од мене. Вона здавалася бадьорою, але спроб повернутися до нашого недавнього заняття не робила.

— Я про все подбала, — повідомила. — Якщо він питатиме, йому заб’ють баки.

— Дякую.

— Тепер твоя черга, — виголосила. — Розповідай те, що мусиш.

— Гаразд, — погодився я та розпочав історію про Корал і Лабіринт.

— Ні, — зупинила мене Найда. — Почни, будь ласка, з початку.

— Що маєш на увазі?

— Хочу, аби ти переповів мені весь свій день, починаючи з того, як ви разом покинули палац, і до тієї миті, коли розсталися.

— Це дурниця, — запротестував я.

— Потіш мене. Ти ж мій боржник, не забув?

— Добре, слухай, — і я почав розповідь із початку. Примудрився обійти мовчанням епізод з висаджуванням у повітря столика в кафе, та коли хотів навести глянець на події в печерах, зазначивши тільки, що ми трохи ними помилувалися й дійшли висновку, що вони мальовничі, вона мене знову перервала.

— Стоп, — промовила. — Ти щось замовчуєш. Що трапилося в печерах?

— Чому ти так вирішила? — поцікавився у неї.

— Це таємниця, якою поки що не хочу ділитися, — почув у відповідь. — Достатньо сказати, що маю певні засоби перевірити твою правдивість.

— Це справи не стосується, — сказав я, — а тільки заплутає викладення подій. Ось чому я й опустив цей дрібний епізод.

— Ми домовилися, що ти розповіси мені всі події свого дня.

— Як скажете, леді, — погодився, й так і зробив.

Вона прокусила собі губу, коли я розповідав їй про Юрта та зомбі, й, не звертаючи на це уваги, злизувала крихітні крапельки крові.

— Що ти збираєшся вчинити з ним? — раптом запитала.

— Це моя справа, — відказав. — Я пообіцяв розповісти тобі, як минув мій день, а не ділитися спогадами і планами щодо виживання.

— Так, але... Я пропонувала тобі свою допомогу, не забув?

— Як ти це уявляєш? Невже гадаєш, що задля мене можеш прибрати Юрта? Новина для тебе: наразі він практично кандидат на здобуття божественної сили.

— Що маєш на увазі, коли кажеш про «божественну силу»? — уточнила Найда.

Я похитав головою.

— Розповісти всю цю історію належним чином забрало б добру половину ночі, а ми не маємо часу, якщо я збираюся незабаром вирушити на пошуки Корал. Дай мені закінчити розповідати тобі про Лабіринт, згода?

— Розповідай.

Я розповів, і вона не виказала жодного подиву з приводу батьківства сестри. Хотів, було, поцікавитися у Найди, чому так спокійно на це реагує. А тоді подумав: та хай воно горить синім полум’ям. Вона зробила, що я хотів, а я зробив, що обіцяв. Серцевого нападу з нею не сталось. А мені пора вирушати.

— Це все, — закінчив я. І додав: — Дякую.

Я почав підводитись, аби йти, але Найда швиденько присунулася до мене і знову вхопила мене в обійми.

Якусь мить я обіймав її у відповідь, тоді сказав:

— Мені справді краще піти. Корал може загрожувати небезпека.

— Чорт з нею, — відмахнулася Найда. — Залишайся зі мною. Ми маємо обговорити дещо важливіше.

Мене здивувала така її байдужість до сестри, але я постарався цього не видати.

— Я відповідаю за неї, — відказав, — і маю негайно взятися до її розшуків.

— Гаразд, — зітхнула Найда. — Тоді мені краще піти й допомогти тобі.

— Яким чином?

— Ти будеш здивований, — відповіла. Мить, і вона була вже на ногах, криво посміхаючись. Я кивнув, відчуваючи, що, можливо, так і станеться.

10

Ми пройшли коридором до моїх покоїв. Коли я відімкнув двері й викликав світло, Найда швиденько оббігла очима першу з кімнат. Побачивши мою вішалку, заклякла.

— Королева Джасра! — видихнула.

— Еге ж. У неї вийшла суперечка з чаклуном на ім’я Маска, — пояснив я. — Здогадайся, хто переміг?

Найда підняла руку й повільно зробила кілька дивних рухів, проводячи за шиєю Джасри, уздовж спини, тоді перед грудьми, все нижче й нижче. Мені ці рухи були цілковито незнайомі.

— Тільки не кажи, що ти теж чаклунка, — мовив я. — Схоже, усі, з ким знайомлюся цими днями, так чи інакше навчалися Мистецтва.

— Я не чаклунка, — відповіла вона, — і нічого такого не навчалась. У мене просто є один трюк і, хоч це не магія, я ним усюди користуюся.

— А що це за трюк? — запитав я.

Вона проігнорувала моє питання, натомість сказала:

— Але ж і міцно її зв’язано! Ключ десь поблизу її сонячного сплетіння. Ти про це вже знаєш?

— Так, — відповів я. — Повністю розшифрував це закляття.

— Чому вона тут?

— Частково тому, що я пообіцяв її синові Рінальдо, що врятую її від Маски, а частково тому, що мені потрібні гарантії її доброї поведінки.

Я зачинив двері й замкнув їх. Коли повернувся обличчям до кімнати, Найда дивилася на мене.

— Ти бачився із ним недавно? — запитала, наче між іншим.

— Так. А чому ти цікавишся?

— Просто так.

— Я гадав, ми намагаємося допомогти одне одному, — сказав я.

— А я вважала, що ми шукаємо мою сестру.

— Це може зачекати ще хвилинку, якщо ти маєш якусь важливу інформацію про Рінальдо.

— Просто мене зацікавило, де він може бути зараз.

Я відвернувся і пішов до шафки, де зберігалися мої мистецькі штучки. Витягнувши потрібне, переніс його на столик, де зазвичай малюю. Наближаючись до нього, сказав:

— Гадки не маю, де він зараз.

Відтак поклав на столик аркуш картону, всівся за нього й заплющив очі, викликаючи в уяві образ Корал, перш ніж узятися малювати її. І знову запитував себе, чи не було б достатньо спогаду, який маю, звісно, якщо за допомогою магії певним чином посилити його, для успішного контакту. Але зараз бракувало часу на експерименти. Я розплющив очі й почав малювати. Застосовував техніку, якої навчився у Дворах — вона відрізняється від тієї, якою користуються в Амбері, але загалом має багато спільного з нею. Я вмів створювати Козирі в обох техніках, проте мені було зручніше малювати так, як навчився спершу.

Найда підійшла до мене, стала поруч, спостерігаючи за моєю роботою, навіть не запитавши, чи не заважає мені. До речі, вона не заважала.

— Коли ти бачив його востаннє? — поцікавилася.

— Кого?

— Люка.

— Сьогодні увечері, — відповів я.

— Де?

— Він був тут раніше.

— А зараз Люк тут?

— Ні.

— Де ти бачив його востаннє?

— В Арденському лісі. А що?

— Дивне місце, щоб розпрощатися. Тобі не здається?

Я саме працював над бровами Корал.

— Ми й розпрощалися за дивних обставин, — відповів я.

Ще трохи прокреслити брови, ще попрацювати з волоссям...

— Дивних? Яких саме? — спитала Найда.

Додати трохи кольору щокам...

— Забудь про це, — відповів я.

— Гаразд, — сказала вона. — Можливо, це й не конче важливо.

Спіймати мене на гачок у неї не вийшло, бо я раптово щось відчув. Так траплялось інколи і раніше: я настільки сконцентрувався на Козирі, додаючи останні штрихи, що цього виявилося достатньо, аби дотягнутися крізь Козир і...

— Корал! — покликав я, коли легкий порух пробіг її обличчям, а перспектива ледь помітно змінилася.

— Мерліне? — відгукнулася вона. — Я... у мене проблеми.

Дивно, але за нею не було тла. Взагалі. Лише чорнота. Я відчув на своєму плечі руку Найди.

— Як ти? Ціла? — запитав у Корал.

— Так... Тут темно, — проказала вона. — Дуже темно.

Ну, звісно. Адже в темряві неможливо мандрувати Тінню. І Козир треба бачити, аби ним скористатися.

— Ти в тому місці, куди тебе відправив Лабіринт? — уточнив я.

— Ні.

Я простягнув руку вперед, і Корал потяглася до неї.

— Вони... — почала.

Гострий, сліпучий спалах — і контакт розірвався. Я відчув, як закам’яніла Найда у мене за спиною.

— Що трапилося? — запитала вона.

— Не знаю. Хтось нас раптом заблокував. Не можу сказати, які сили це вчинили.

— І що ти збираєшся робити?

— Спробую ще, трохи пізніше. Якщо спрацювала протидія, то просто зараз опір, імовірно, буде дуже високий; пізніше він може трохи послабитися. Принаймні Корал сказала, що вона ціла.

Я витягнув колоду, яку зазвичай ношу із собою, перетасував, знайшов Козир Люка. Чому б не подивитися, як там йому ведеться? Поглянувши на карту, Найда посміхнулася.

— Я гадала, минуло небагато часу з моменту, коли ви розсталися, — сказала.

— Часу могло минути небагато, а подій відбутися чимало.

— Я певна, що так і є.

— Гадаєш, ти знаєш щось про те, що з ним наразі? — перепитав я.

— Так.

Я підніс Козир на рівень очей.

— І що ж із ним? — запитав.

— Можу побитись об заклад, що ти до нього через Козир не дістанешся.

— Побачимо.

Сконцентрувавшись, я й викликав його. Потім іще раз. І ще. За хвилину чи дві змахнув піт з лоба.

— Звідки ти знала? — наполегливо запитав.

— Люк блокує тебе. Я б теж так зробила... зважаючи на обставини.

— На які обставини?

Вона обдарувала мене глузливою посмішкою, підійшла до стільця й усілася.

— Тепер у мене знову є щось, аби торгуватися з тобою, — промовила.

— Знову?

Я уважно подивився на неї. Щось дзвякнуло у мене в голові, й усе стало на свої місця.

— Ти звикла називати його Люк, а не Рінальдо, — сказав я.

— Так, звикла.

— А я все гадав, коли ти з’явишся знову.

Посмішка продовжував грати на її обличчі.

— Я змарнував заклинання, що виганяє духів, — зауважив я. — Але гріх було б скаржитися. Можливо, воно врятувало мені життя. Мабуть, ти вважаєш, що цим я, певним чином, завдячую тобі?

— Я не проти, можеш так думати.

— Зараз я знову запитаю тебе, чого тобі треба, але, якщо ти скажеш, що прагнеш мені допомогти або захистити мене, то перетворю тебе на вішалку.

Найда розсміялася.

— Гадаю, наразі ти не в тому становищі, аби відмовлятися від будь-якої допомоги, — сказала.

— Усе залежить від того, що маєш на увазі, коли кажеш «допомога».

— Якщо ти розповіси мені, що надумав, я скажу, чи зможу тобі допомогти.

— Згода. Однак поки розповідатиму, переодягатимуся. Мені не хотілося б у такому наряді атакувати фортецю. А тобі запропонувати щось тепліше за твій костюмчик?

— Мені нормально. Почни з Лісового будинку, будь ласка.

— Добре... — я почав переповідати їй усе ладом, водночас відповідним чином одягаючись. Тепер уже не бачив у ній гарненьку леді, лише незрозумілу істоту в людській подобі. Найда сиділа й слухала, дивлячись у стіну, а може, крізь неї, склавши пальці рук дашком. Я закінчив розповідати, а вона все сиділа й дивилася перед собою. Підійшовши до столика, я взяв Козир із Корал, який щойно зробив, і спробував викликати її знову, але пробитися до неї не зміг. Спробував і Козир Люка, проте також безрезультатно.

Коли збирався повернути Козир Люка в колоду, вирівняти її та засунути у футляр, краєм ока помітив карту, що лежала під нею, і в моїй голові блискавично промайнув ланцюжок спогадів та гіпотез. Я витягнув цю карту й сфокусував на ній увагу. Контакт відбувся...

— Так, Мерліне? — за мить чи дві озвався Мандор. Він сидів біля низенького столика на терасі, а за спиною у нього на тлі вечорового небокраю вимальовувались абриси міського пейзажу. З цими словами Мандор поставив горнятко з еспресо на крихітну білу тарілочку.

— Просто зараз. Поквапся, — сказав я. — Ходи сюди.

Тільки-но відбувся наш контакт, з боку Найди я почув неголосне гарчання, а відтак вона скочила на ноги і зарухалася до мене, не відводячи очей від Козиря. А тим часом Мандор узявся за мою руку й ступив до мене. Побачивши високу постать у чорному, що з’явилася перед нею, Найда зупинилась. Якусь мить вони дивились одне на одного з непроникними обличчями, а тоді вона ковзнула до нього, водночас зводячи руки. І негайно звідкись із внутрішньої кишені плаща Мандора, де він увесь час тримав правицю, почувся різкий металевий стук.

Найда заклякла на місці.

— Цікаво, — промовив Мандор, проводячи з боку в бік лівою рукою перед її обличчям. Очі Найди залишалися нерухомими. — Це про неї ти казав мені раніше? Вінта, здається, так її називав?

— Це вона. Тільки тепер її ім’я Найда.

Він витягнув із кишені невеличку чорну кульку і поклав її на долоню лівої руки, не прибираючи руку з-перед обличчя Найди. Кулька почала повільно рухатись, описуючи коло проти годинникової стрілки. З уст Найди пролунав звук, один-однісінький, — щось середнє між стогоном та важким зітханням, і вона упала вперед, на коліна та руки, опустивши голову. З того місця, де я стояв, було помітно, що з її рота тече слина.

Мандор промовив щось дуже швидко, архаїчним варіантом тарі; слів я не розібрав. Вона відповіла ствердно.

— Гадаю, я розкрив загадку, що тебе цікавила, — звернувся він до мене. — Ти ще не забув уроки, де йшлося про Підкоряння та Вищу Непереборну Силу?

— Щось наче пам’ятаю... — сказав я. — Чисто теоретично. Ніколи надто не захоплювався цією галуззю.

— От і шкода, — зрезюмував Мандор. — Тобі слід колись звернутися до Сухая й узяти курс удосконалення.

— То ти хочеш сказати..?

— ...що істота, яку бачиш наразі у привабливому людському тілі, це — ти’їґа, — пояснив Мандор.

У мене аж очі на лоба полізли. Ти’їґами називалося плем’я демонів, у нормальному своєму стані безтілесних, яке мешкало в чорноті за Ободом. Я пригадав, що чув про них: вони дуже могутні, ними важко керувати.

— Еге... А ти можеш зробити так, щоб оцей екземпляр припинив заслинювати мені килим?

— Звісно, — сказав він і пустив з рук кульку. Та впала на підлогу перед Найдою, але не відскочила, а відразу ж покотилася, швидко описуючи коло довкруж неї.

— Встань, — наказав Мандор, — і припини виділяти тілесну рідину на підлогу.

Вона зробила все, як він звелів: підвелася і стояла з порожнім обличчям.

— Сідай на цей стілець, — розпорядився Мандор, вказуючи на місце, де вона сиділа кілька хвилин тому.

Найда підкорилась, а кулька пересунулася підлогою вслід за нею, продовжуючи описувати кола навкруги стільця.

— Вона не може вийти з цього тіла, — пояснив Мандор, — якщо я її не випущу. А я можу завдати їй болю, наскільки вистачає моєї сили. Тобто, зараз ти можеш отримати відповіді на свої запитання. Кажи, що питати.

— Вона нас зараз чує?

— Так, але не може говорити, поки я їй не дозволю.

— Гадаю, нема потреби заподіювати зайвий біль. Погрози може виявитися достатньо... Хочу знати, чому вона мене переслідує.

— Дуже добре, — сказав Мандор. — Чула питання, ти’їґо? Відповідай!

— Я переслідую його, аби захищати, — проказала вона голосом, позбавленим будь-яких емоцій.

— Це я вже чув, — відмахнувся я. — Хочу знати, навіщо їй мене захищати?

— Навіщо? — повторив Мандор.

— Я мушу, — відповіла вона.

— Мусиш — чому? — запитав він.

— Я... — вона прикусила собі нижню губу, і цівка крові знову потекла підборіддям.

— Чому?

Обличчя її побагряніло, на чолі виступили бісеринки поту. Очі, як і раніше, дивилися в нікуди, але в них забриніли сльози. Все підборіддя було заюшене кров’ю. Мандор витягнув уперед кулак і розтиснув його. На долоні виблискувала тьмяно ще одна металева кулька. Цю він підніс їй до перенісся, зупинившись за дюймів десять, і прибрав руку. Кулька залишилася висіти у повітрі.

— Хай відчиняться двері болю, — промовив він, легенько торкнувшись кульки кінчиком пальця.

Кулька відразу ж почала рухатися. Вона облетіла голову ти’їґи, описуючи еліпс, змінюючи траєкторію, аби наблизитися до правої та лівої скроні. Ти’їґа почала вити.

— Мовчати! — наказав Мандор. — Страждай мовчки!

Її щоками струменіли сльози, кров стікала підборіддям...

— Припини це! — попросив я.

— Як скажеш.

Простягнувши ліву руку вперед, він на мить затримав кульку між великим та середнім пальцями. Коли відпустив її, вона залишилася нерухомою в повітрі, трохи не долетівши до правого вуха ти’їґи. — Тепер можеш відповісти на питання, — сказав він. — І май на увазі, що це була тільки дещиця того, що можу тобі заподіяти. Я можу знищити тебе цим болем.

Вона розкрила рота, але звідти не пролунало жодного слова. Тільки дивний звук, наче крик крізь кляп.

— Мені здається, ми заходимо не з того боку, — зауважив я. — Ти можеш зробити так, щоб вона розмовляла нормально, не лише в цьому режимі «питання-відповідь»?

— Ти чула його, — мовив Мандор. — Це й моє бажання також.

Вона важко зітхнула, потім сказала:

— Руки... будь ласка, звільніть мені руки.

— Звільни їй руки, — попросив я.

— Твої руки вільні, — констатував Мандор.

Вона поворушила пальцями.

— Носовичок... чи рушник... — попросила вона неголосно.

Я витягнув шухляду комода, біля якого стояв, видобув звідти носовичок. Коли зробив крок уперед, аби дати їй його, Мандор перехопив мою руку за зап’ясток і взяв у мене носовичок. Кинув його їй, і вона спіймала.

— Не перетинай коло, окреслене кулькою, — попередив мене.

— Я ніколи б не заподіяла йому шкоди, — сказала вона, витерши очі, щоки та підборіддя. — Адже сказала: хочу тільки захистити його.

— Ми бажаємо отримати більше інформації, — вимовив Мандор і потягнувся до кульки.

— Зачекай, — зупинив я його, а тоді звернувся до неї: — Ти можеш принаймні мені сказати, чому не можеш мені сказати?

— Ні, — відповіла вона. — Це означало б те ж саме.

Раптом я зрозумів, що до цього можна поставитися просто як до неординарної проблеми в програмуванні. Тож вирішив змінити напрямок.

— Ти мусиш захищати мене будь-якою ціною? — запитав я. — Це твоя головна функція?

— Так.

— І тобі невільно мені сказати, хто дав це завдання і чому?

— Так.

— Тепер припустімо, що ти можеш захистити мене тільки єдиним чином: розповісти мені про це.

Вона наморщила лоба.

— Тоді... — видавила вона зі себе, — я... я не знаю. Єдиним чином?

Найда заплющила очі та сховала обличчя в долонях.

— Тоді... тоді мені довелося б тобі сказати.

— Нарешті ми зрушили з мертвої точки, — констатував я. — Ти порушиш вторинний наказ, аби виконати первинний?

— Так, але ти кажеш про вигадану ситуацію, — відповіла вона.

— А ось тобі невигадана, — раптом втрутився Мандор. — Ти не можеш продовжувати виконувати цей наказ, якщо припиниш існувати. Тому, дозволивши себе знищити, ти порушиш наказ. А я тебе знищу, якщо не даси відповіді на запитання Мерліна.

Вона посміхнулася.

— Не думаю, — сказала.

— Чому?

— Запитай у Мерліна, яка виникне дипломатична ситуація, якщо доньку прем’єр-міністра Беґми знайдуть померлою за загадкових обставин у його кімнаті. А надто, якщо він уже і так винний у зникненні її сестри.

Мандор несхвально подивився на мене.

— Не розумію, що тут відбувається...

— Це неважливо, — відповів я йому. — Вона блефує. Якщо з нею щось станеться, тут просто з’явиться справжня Найда. Я бачив, як це відбулося з Джорджем Генсеном, Меґ Девлін та Вінтою Бейль.

— За нормальних умов так воно і трапляється, — погодилася вона, — якби не одна невеличка відмінність. Усі вони були живі, коли я заволоділа їхніми тілами. А от Найда щойно померла після тяжкої хвороби. Вона була саме тим варіантом, який я шукала, тому я заволоділа її тілом, зціливши його. Її тут більше нема. Якщо я загину, вам залишиться або мертве тіло, або людина-овоч.

— Ти блефуєш, — повторив я, а сам пригадав слова Віалли про хворобу Найди.

— Ні, — заперечила вона. — Я кажу так, як воно є.

— Не має значення, — відповів я їй і повернувся до Мандора. — Мандоре, — мовив я, — ти казав, що можеш не дати їй покинути це тіло і знову поплентатися за мною?

— Так.

— Добре, Найдо, — я звернувся знову до неї. — Я готуюся вирушити у певну подорож, і там мені загрожуватиме крайня небезпека. Тож я не збираюся дозволяти тобі супроводжувати мене та виконувати те, що тобі наказано.

— Не роби цього, — сказала вона.

— Ти не залишаєш мені вибору: мушу утримувати тебе силою, доки займатимуся своїми справами.

Вона важко зітхнула.

— То ти знайшов шлях змусити мене порушити один наказ, аби я могла виконувати інший. Це дуже мудро.

— Тоді ти розповіси мені те, що хочу знати?

Вона заперечно покрутила головою.

— Я фізично не можу тобі розповісти, — сказала. — Питання не в тому, хочу я чи не хочу. Втім... Гадаю, я знайшла спосіб це обійти.

— Як саме?

— Вважаю, я можу довірити таємницю третій особі, яка теж бажає тобі добра.

— Тобто?

— Якщо ти вийдеш звідси ненадовго, я спробую пояснити твоєму братові те, чого не можу розповісти тобі.

Ми з Мандором подивились один одному в очі. А тоді я сказав:

— Почекаю в коридорі.

І так я й зробив. Вивчаючи гобелен на стіні, думав про купу речей, що й надалі мене турбували, і серед них про те, що я ніколи не казав цій істоті: Мандор — мій брат.

Двері довгенько залишалися зачиненими, а коли, нарешті, відчинилися, Мандор визирнув з них і подивився вздовж коридору в обидва боки. Я зробив крок до нього, але він підняв руку. Я зупинився, він вийшов із кімнати й наблизився до мене, не припиняючи оглядатися.

— Ми в палаці Амбера? — запитав Мандор.

— Так. Може, не в розкішнішій його частині, але я називаю це місце своїм домом.

— Хотів би побачити це місце за спокійніших обставин, — зауважив він.

Я кивнув.

— Домовились. А тепер розкажи мені, про що ти від неї дізнався.

Він подивився вбік, побачив гобелен й узявся його розглядати.

— Це дуже дивно, — вимовив, — але я не можу.

— Що хочеш цим сказати, Мандоре?!

— Ти мені віриш, як і раніше?

— Звісна річ.

— Тоді повір мені й у цьому. В мене є вагома підстава не розповідати тобі, що я довідався.

— Припини, Мандоре! Якого біса?! Що відбувається?!

— Ця ти’їґа не становить для тебе загрози. Вона й насправді піклується про твою безпеку.

— І що нового ти мені сказав? Я хочу знати, чому!

— Облиш це, — порадив він, — до часу. Так буде краще.

Я заперечно похитав головою. Стиснув руку в кулак й пошукав очима, по чому б стукнути.

— Я знаю, що ти відчуваєш, але прошу тебе з цим не напосідати.

— Ти хочеш сказати, Мандоре, що це знання мені певним чином зашкодить?

— Я цього не казав.

— Чи ти просто боїшся мені сказати?

— Не напосідай, — повторив він.

Я відвернувся й опанував себе.

— Схоже, ти маєш беззаперечні резони, — підсумував я.

— Так.

— Я не збираюся залишити цю справу напризволяще, — сказав йому. — Але наразі не маю часу сперечатися, долаючи аж такий опір. Добре, у тебе свої резони, а в мене термінові справи, і я маю негайно вирушати у цих справах.

— Вона згадувала Юрта, чаклуна на ім’я Маска та Вежу, ту, де Бранд здобув свою силу, — мовив Мандор.

— Так, туди я й збираюся вирушити.

— Вона сподівається скласти тобі компанію.

— Помиляється.

— Я б також не радив брати її зі собою.

— Ти зможеш утримувати її, доки я розв’яжу свої проблеми?

— Ні, — відказав він, — бо я теж вирушаю з тобою. Однак, перш ніж відбути, занурю її в дуже глибокий транс.

— Але ж ти не знаєш, що відбувалося після того, як ми разом обідали. Сталася купа всього, а я не маю часу ввести тебе в курс подій.

— Не переймайся, — махнув рукою Мандор. — Знаю, що йдеться про якогось ворожого чаклуна, Юрта та до біса небезпечну фортецю. Цього достатньо. Я піду з тобою і підтримаю тебе.

— Але може виявитися, що цього недостатньо, — заперечив я. — Наших із тобою сил може не вистачити.

— Навіть якщо так, я гадаю, що від ти’їґи може бути більше шкоди, ніж користі.

— Та я не її мав на гадці. Думав про ту закляклу леді, яка стовбичить біля дверей.

— Я саме хотів запитати тебе про неї. Хто вона така? Старий ворог, якого ти караєш?

— Так, вона раніше була мені ворогом. А ще вона мерзенна, підступна, укуси її отруйні. До того ж вона — повалена королева. Але це не я перетворив її на вішалку. Так зробив той чаклун, який полює на мене. Вона — мати мого приятеля, і я її звільнив та переніс у безпечне місце, сюди. Дотепер у мене не було підстав звільняти її від закляття.

— Ага, а тепер хочеш зробити її спільницею проти її старого ворога?

— Саме так. Вона добре знає те місце, куди я вирушаю. Але мене вона не любить, і домовитися з нею непросто. Навіть не знаю, чи достатньо я отримав від її сина аргументів, щоби зробити її надійним союзником.

— Вважаєш, що вона може бути цінним надбанням?

— Так. Я б волів мати всю її злу силу на своєму боці. І, наскільки розумію, вона майстерна чаклунка.

— Якщо потрібні додаткові аргументи, — зауважив Мандор, — завжди можна скористатися калачем та бичем, а інших нема. Я тут спроектував та обладнав кілька приватних філій пекла, суто заради естетичного задоволення. Можна організувати для неї ознайомлювальний тур — гадаю, це має справити належне враження. З іншого боку, я міг би прислати їй у подарунок горщик діамантів.

— Навіть не знаю... У неї дуже складна мотивація. Дай мені самому це владнати, на мій розсуд.

— Та звичайно. Я ж тільки запропонував.

— Бачу порядок дій таким: пробудити її, зробити їй пропозицію і спробувати вгадати її реакцію.

— А ти не можеш прихопити зі собою когось іншого, звідси? Когось із родичів?

— Я хотів би, щоби жодний з них не довідався про мої плани. Бо інакше цілком може статися, що отримаю наказ не розпочинати нічого, поки не повернеться Рендом. А я не маю часу сидіти й чекати.

— Я міг би викликати на підтримку когось із Дворів...

— Сюди? До Амбера? Якщо Рендом про це пронюхає, бути мені по вуха в лайні. Він може запідозрити підготовку диверсії.

Мандор посміхнувся і зауважив:

— Чомусь це місце починає мені нагадувати рідну домівку.

Він розвернувся, щоб повернутися до кімнати.

Коли ми увійшли, я побачив, що Найда сидить, склавши руки на колінах, і невідривно дивиться на металеву кульку, котра зависла приблизно за фут від її очей. Друга кулька продовжувала описувати повільні кола підлогою.

Помітивши, куди я дивлюся, Мандор прокоментував:

— Вона в дуже легкому трансі й може нас чути. Якщо захочеш, я зможу пробудити її будь-якої миті.

Кивнувши, я відвернувся. Настала пора зайнятися Джасрою.

Прибравши всі лахи, які на неї навішав, я кинув їх на стілець біля стіни. Тоді приніс серветку й миску з водою та змив увесь клоунський грим з її обличчя.

— Що я забув? — сказав уголос, але звертаючись, передусім, до себе.

— Склянку води та люстерко, — висловив свою думку Мандор.

— Навіщо?

— Можливо, вона захоче пити. І, запевняю тебе, вона забажає подивитися на себе.

— Можливо, щодо цього ти маєш слушність, — визнав я, присуваючи ближче столик. На ньому розмістив глечик з водою та келих, а ще люстерце.

— Раджу тобі також притримувати її, на випадок, якщо вона впаде, коли буде знято закляття.

— Гаразд.

Лівою рукою я обхопив її за плечі, тоді згадав про вбивчий укус та відступив на крок, утримуючи її на відстані витягнутої руки.

— Якщо вона вкусить, це вирубає мене практично миттєво, — сказав я. — Приготуйся захищатися, тільки-но це трапиться.

Мандор підкинув у повітря ще одну металеву кульку. Вона описала дугу, зависнувши на її вершечку на неприродно довгу хвильку, а тоді повернулася і приземлилася Мандорові на долоню.

— Ну, добре, — і я проказав слова, що знімають це закляття.

Не трапилося нічого аж надто драматичного, як я побоювався. Вона поточилась, і я її підхопив.

— Ви в безпеці, — сказав я і додав: — Рінальдо знає, що ви тут, — аби перемкнути її увагу на найрідніше. — Ось стілець, прошу. Не хочете трохи води?

— Так, — мовила вона, я налив води й передав їй келих.

Вона пила, а очі її так і стріляли навсібіч, помічаючи, очевидно, кожну дрібницю. Я цілком припускав, що вона отямилася миттєво, а зараз прикидається, ніби хоче пити, аби виграти час, гарячково обдумуючи ситуацію, а закляття вже танцюють у неї на кінчиках пальців. Очі її кілька разів оцінювально зупинялися на Мандорі, а Найду вона зміряла довгим важким поглядом.

Урешті-решт опустила келих і посміхнулася.

— Наскільки розумію, Мерліне, я твоя бранка? — уточнила, дихаючи ще не зовсім рівно. Зробила ще ковток.

— Гостя, — виправив я її.

— Ось як?! І як я тут опинилася? Чомусь не пригадую, як приймала твоє запрошення.

— Я доправив вас сюди у дещо каталептичному стані з фортеці, що біля Вежі Чотирьох Світів, — пояснив я.

— А що значить — «сюди»?

— До моїх власних апартаментів у палаці Амбера.

— Значить, бранка, — констатувала вона.

— Гостя, — повторив я.

— У такому разі ти мусиш мене відрекомендувати, хіба ні?

— Вибачте. Мандоре, маю честь відрекомендувати тобі Її Величність Джасру, Королеву Кашфи (я навмисно не додав «Правлячу»). Ваша Величносте, дозвольте відрекомендувати вам мого брата, Лорда Мандора.

Вона нахилила голову, а Мандор наблизився до неї, опустився на коліно і підніс її руку до своїх губ. Він краще вдався до таких ґречних штучок, до усього цього етикету, ніж я. Навіть не принюхався, чи не відгонить її рука гірким мигдалем[106].

— Я не знала, — зауважила вона, — що в королівській родині Амбера є особа на ім’я Мандор.

— Мандор — спадкоємець герцогства Савалла при Дворах Хаосу, — пояснив я.

Джасра розплющила очі ще ширше.

— І ти кажеш, він твій брат?

— Так і є.

— Тобі вдалося мене здивувати, — визнала вона. — Я геть забула про твій подвійний родовід.

Я усміхнувся, кивнув, зробив крок убік і махнув рукою.

— А це... — почав я.

— Я знайома з Найдою, — проказала Джасра. — Чому ця дівчина... так захоплена?

— Це дуже заплутана історія, — відповів я, — а ми маємо обговорити дещо інше, що, не сумніваюся, ви повважаєте вартим вашої уваги.

Поглянувши на мене, вона високо вигнула брову.

— Ох, правда, ця крихка субстанція, що так швидко псується! — промовила. — Коли вона виринає на поверхню так раптово, це, зазвичай, призводить до панічного страху перед фактами. Що ж тобі від мене потрібно?

Я й надалі посміхався.

— Добре, коли вмієш правильно оцінювати факти, — сказав їй.

— Високо ціную той факт, що я в Амбері й жива, і не в камері, а спілкуюсь із двома джентльменами, які поводяться миролюбно. Також ціную те, що більше не перебуваю в тому неприємному становищі, про яке зберегла не найкращі спогади. І, схоже, це тобі мушу дякувати за своє визволення?

— Так.

— Але чомусь сумніваюся, що це був із твого боку акт чистого альтруїзму.

— Я вчинив це заради Рінальдо. Він хотів витягти вас, але був розбитий. Тоді я розробив план, що міг спрацювати, і спробував реалізувати його. Він спрацював.

При згадці синового імені м’язи на її обличчі напружились. Я гадав, що їй приємніше чути те ім’я, яке дала йому вона, ніж «Люк».

— З ним усе добре? — запитала вона.

— Так, — відповів я, сподіваючись, що кажу правду.

— То чому його нема тут?

— Він десь із Далтом. Не знаю, де саме. Але...

Цієї миті Найда тихенько чи то простогнала, чи промурмотіла щось, і ми подивилися на неї. Але вона сиділа недвижно. Мандор запитально поглянув на мене, але я ледь помітно похитав головою. Не хотів, аби він пробудив її саме тепер.

— Він погано впливає на нього, цей варвар, — зауважила Джасра. У неї знову перехопило голос, і вона ковтнула води. — Я так хотіла, аби Рінальдо мав куртуазні манери, а не гицав повсякчас верхи, мов дикун, — вела вона далі, раз у раз скидаючи очима на Мандора й обдаровуючи його легенькою посмішкою. — Але тут на мене чекало розчарування. У вас є щось міцніше за воду?

— Звісно, — відповів я. Відкоркувавши пляшку вина, налив їй келих. Поглядом запропонував і Мандору вина, але він похитав головою.

— Однак ви маєте визнати, що він чудово показав себе в тому турнірі з легкої атлетики проти студентів із Лос-Анджелеса, на другому курсі, — вставив я, не бажаючи, аби про Люка казали, як про якогось нікчему. — І це завдяки тому, що він мав звичку й до енергійнішого способу життя.

Приймаючи з моїх рук келих, вона посміхнулася.

— Так. Того дня він побив світовий рекорд. Так і бачу, як він долає той останній бар’єр.

— То ви були там?

— Звісно. Я була на усіх ваших змаганнях. Бачила, і як ти біг. Непогано.

Вона відсьорбнула вина.

— Чи не бажаєте, щоб я послав по обід для вас? — запитав я.

— Ні, я не дуже голодна. Ми недавно почали говорити про правду...

— Так, саме про неї. Наскільки я розумію, у Вежі ви побилися на чаклунській дуелі з таким собі Маскою...

— Маскою? — не зрозуміла вона.

— Із чаклуном, який носить синю маску і нині хазяйнує у Вежі.

— А, з ним... Так і було.

— Тобто, я правильно викладаю перебіг подій?

— Так, але двобій виявився нещасливим для мене. І все через мою нерішучість. Він заскочив мене несподівано, тож я не встигла виставити захист. Ось так усе й трапилося. Такого більше не станеться.

— Певний, що ні. Але...

— А ти мене викрав? — перервала вона. — Чи бився з Маскою, аби мене звільнити?

— Ми билися, — визнав я.

— І в якому стані ти залишив Маску?

— Похованим під купою гною, — відповів я.

Вона розреготалася.

— Чудово! Люблю чоловіків з почуттям гумору.

— Мені треба туди повернутися, — додав я.

— Отакої! Навіщо?

— Бо цей Маска тепер вступив у союз із одним з моїх ворогів — хлопцем на ім’я Юрт, який бажає моєї смерті.

Вона ледь помітно здвигнула плечима:

— Якщо Маска тобі не рівня, то не бачу, чому в парі з цим Юртом він становить велику проблему.

Мандор кашлянув:

— Із вашого дозволу хочу зауважити, що цей Юрт — перевертень та дрібний чаклун з Дворів. Він також уміє маніпулювати Тінями.

— Тоді це, звісно, інша справа, — протягнула вона.

— Але головне навіть не в цьому, — сказав я. — На мою думку, Маска планує провести Юрта крізь ритуал, який пройшов ваш покійний чоловік, — той самий, де використовують Фонтан Сили.

— Ні! — вигукнула вона, схопившись на ноги. Рештки вина з її келиха змішалися зі слиною Найди та кількома старими плямами крові на тебризькому килимі[107], який я придбав, спокусившись зображеною на ньому пасторальною сценою з делікатно пропрацьованими деталями. — Не можна, щоб це повторилося!

У її очах завирувала справжня буря. Вперше я побачив її вразливою.

— Через це я його втратила... — сказала.

Це тривало хіба мить. А тоді до неї знову повернулась її непохитність.

— Я не допила своє вино, — мовила, опускаючись на стілець.

— Принесу вам інший келих, — запропонував я.

— А он там, на столі, це, бува, не дзеркальце?

11

Визираючи крізь вікно на сніг, я зачекав, доки вона закінчить чепуритись, а заразом, скориставшись тим, що стою до неї спиною, спробував непомітно дотягтися до Корал і до Люка.

Але марно. Коли вона поклала на стіл гребінець та щітку, які я їй дав, а поруч з ними й люстерко, я зрозумів, що вона закінчила приводити до ладу свої думки, так само, як і волосся, й готова для подальшої розмови. Неквапно повернувшись, я підійшов ближче.

Ми деякий час дивились одне на одного, наче змагаючись, у кого обличчя залишатиметься порожнішим, а потім вона спитала:

— Ще хтось в Амбері знає, що ти мене пробудив?

— Ні, — відказав я.

— Добре. Тобто, я маю шанс вийти звідси живою. Як розумію, ти потребуєш моєї допомоги проти Маски та Юрта?

— Так.

— Яку саме допомогу бажаєш отримати і що готовий за це заплатити?

— Я маю намір проникнути у Вежу й нейтралізувати Маску та Юрта, — пояснив їй.

— Нейтралізувати? Це один з тих солоденьких евфемізмів, які вживають замість слова «вбити», чи не так?

— Боюся, що так.

— Амбер ніколи не відрізнявся розбірливістю, — зауважила вона. — Надто великий вплив американської журналістики, гадаю. Отже, тобі відомо: я добре знаю, що і як у Вежі, й ти хочеш, аби я допомогла тобі вбити цю парочку. Правильно?

Я кивнув.

— Рінальдо сказав мені: якщо ми запізнимось і Юрт встигне пройти ритуал трансформації, можливо, ви знатимете, як протиставити йому певну силу, — пояснив я.

— Він просунувся у читанні тих записів далі, ніж я уявляла, — сказала вона. — Мені не залишається нічого іншого, крім бути з тобою відвертою, бо від цього може залежати наше життя: так, є спеціальні методи. Ні, вони не стануть нам у пригоді. Для того, аби скерувати силу в такому напрямку, потрібно заздалегідь серйозно підготуватися. Це не щось таке, що я можу взяти й застосувати будь-якої миті.

Мандор неголосно кахикнув.

— Я б не хотів бачити Юрта мертвим, — мовив він, — якщо є бодай якась змога захопити його живим. Я міг би забрати його до Дворів і посадити під замок. Спробувати виправити покаранням. Має бути якийсь спосіб нейтралізувати Юрта, не нейтралізуючи в тому сенсі, про який ви сказали.

— А якщо такий спосіб не спрацює? — запитав я.

— Тоді я сам допоможу тобі його позбутися, — пообіцяв Мандор. — Я не маю ілюзій стосовно нього, але відчуваю, що зобов’язаний спробувати бодай щось. Боюся, що наш батько може не пережити звістки про його загибель.

Я відвів очі. Можливо, він мав слушність; і, навіть попри те, що після смерті старого Савалла він успадкує його титул та прибере значні статки, я знав, що Мандор не хоче отримати все це такою ціною.

— Розумію, — сказав я. — Про це не подумав.

— Отже, дай мені шанс його полонити. Якщо це не вдасться, ми разом з тобою зробимо те, що змушені будемо вчинити.

— Згода, — відповів я і подивився на Джасру: як їй такий поворот.

Вона уважно, із дивним виразом обличчя дивилася на обох нас.

— «Наш батько»? — перепитала вона.

— Так, — відказав я. — Не збирався про це говорити, але якщо вже зайшла мова... Юрт — наш молодший брат.

Очі у неї розгорілися: вона відчула, що відкривається можливість вплутатися в інтригу.

— То, виходить, це боротьба за владу в родині? — поцікавилася вона.

— Можете назвати і так, — погодився я з нею.

— Не зовсім, — заперечив Мандор.

— А ваша родина посідає високе місце при Дворах?

Мандор лише здвигнув плечима. Так само, як і я. У мене було відчуття, що вона намагається щось урвати для себе з цієї нової ситуації, і я вирішив покласти цьому край.

— Ми обговорювали інше, невідкладне завдання, — промовив я. — Хочу проникнути всередину фортеці та відповісти на виклик Маски. Ми зупинимо Юрта, якщо він там з’явиться, і передамо його Мандору. Якщо ж просто затримати його не вдасться, ми підемо до кінця. Ви з нами?

— Ми ще не узгодили ціну, — зауважила вона.

— Справді, — визнав я. — Ми говорили про це з Рінальдо, і він попросив мене переказати вам, що припиняє вендету. Вважає, що зі смертю Каїна він і Амбер — квити. Рінальдо попросив мене звільнити вас, щоб ви могли допомогти нам, і запропонував, аби в обмін на вашу допомогу в боротьбі з новим господарем фортеці ми відновили ваш суверенітет над Вежею Чотирьох Світів. Як вам така пропозиція?

Вона взяла зі стола келих і надовго прикипіла до нього вустами. Я розумів, що вона зволікає, намагаючись прорахувати, як би отримати з цієї оборудки якомога більше зиску.

— Ти говорив з Рінальдо недавно? — запитала.

— Так.

— Тоді мені незрозуміло, чому він гасає казна-де з тим Далтом? Якщо він схвалює цей план, то чому він не тут, не разом із нами?

Я зітхнув.

— Гаразд, розповім усе, зі самого початку. — Але, якщо ви погоджуєтеся пристати до нас, я хотів би незабаром вирушити.

— Я слухаю, — сказала вона.

Отже, я докладно переповів їй пригоду в Арденському лісі, промовчавши тільки про те, що Віалла взяла Люка під свою протекцію. У міру того, як я розповідав, Найда, здавалося, нервувалася сильніше й сильніше, і з її кутка час од часу лунали дивні звуки, схожі на скавуління.

Коли я закінчив розповідати, Джасра звелася на ноги, опершись на руку Мандора, пройшла повз нього, легенько зачепивши його стегном, і зупинилася перед Найдою.

— А тепер скажи мені, чому ви утримуєте тут доньку високопосадовця Беґми? — запитала.

— Нею заволодів демон, який обожнює пхати носа в мої справи, — пояснив я.

— Насправді? Мене завжди цікавили хобі демонів — вони бувають такими несподіваними, — зауважила вона. — Проте, схоже, цей конкретний демон хоче повідати щось таке, що може мене зацікавити. Якщо ви люб’язно повернете йому на кілька хвилин дар мови, я обіцяю після цього розглянути вашу пропозицію.

— У нас обмаль часу, — сказав я.

— Тоді моя відповідь — ні. Зачиніть мене деінде й вирушайте до Вежі без мене.

Я зиркнув на Мандора.

— Я ще не вирішила, прийняти вашу пропозицію чи ні, — продовжила Джасра. — Розглядайте це просто як витрати на розваги, за професійною термінологією Рінальдо.

— Не бачу, як це може нам зашкодити, — підтримав Джасру Мандор.

— Тоді дозволь їй говорити, — попросив я його.

— Можеш говорити, ти’їґо, — промовив він.

Утім, її перші слова були адресовані не Джасрі, а мені:

— Мерліне, ти маєш дозволити мені супроводжувати тебе.

Я підійшов і став так, аби бачити її обличчя.

— Нізащо, — відповів їй.

— Чому ні? — запитала вона.

— Бо твій пунктик щодо мого порятунку насправді заважатиме мені в ситуації, де варто буде ризикнути.

— Така моя природа, — відказала Найда.

— А у мене така проблема, — мовив я. — Не збираюся тебе кривдити. Радий буду потеревенити з тобою, коли все залишиться позаду, але наразі тобі доведеться пересидіти усе це десь віддалік од мене.

Джасра прокашлялася і вступила у розмову.

— Це все, що ти хотіла сказати? Чи, може, у тебе є щось і для мене? — запитала вона.

Запало довге мовчання, й нарешті Найда озвалася до Джасри:

— Ти збираєшся супроводжувати їх чи ні?

Джасра теж довго мовчала, перш ніж відповісти, очевидно, зважуючи кожне слово.

— Це несанкціонована, приватна операція, — сказала. — Не впевнена, що вона знайде підтримку тут, в Амбері, з боку родичів Мерліна. І хоч я, безсумнівно, матиму користь, приставши до неї, наражаюся також на значні ризики. Звісно, хочу отримати свободу та повернути у своє володіння Вежу. Це майже рівноцінний обмін. Але йдеться і про відмову від вендети. Які матиму гарантії, що тут це не пустопорожній звук та що королівська родина Амбера не переслідуватиме мене як злочинницю? Мерлін діє таємно, отже, він не може запоручитися за решту.

Це запитання, до речі, дуже хороше, стосувалося, головно, мене; отже, я мав би на нього й відповісти. Оскільки відповіді насправді не мав, то зрадів, що вона знайшлась у ти’їґи.

— Гадаю, зможу вас переконати, що згода супроводжувати Мерліна та його брата й надати їм усю можливу допомогу якнайкраще відповідає вашим інтересам, — промовила вона.

— Прошу, кажи, — запропонувала Джасра.

— Хочу обговорити з вами це питання конфіденційно.

На вустах Джасри заграв усміх, викликаний її пристрастю до інтриг, так я думаю.

— Мене це влаштовує, — відказала вона.

— Мандоре, змусь її сказати це просто зараз, — втрутився я.

— Зачекайте! — вигукнула Джасра. — Або ми з нею поговоримо наодинці, або можете забути про мою допомогу.

Я розмірковував, яка насправді буде користь із Джасри, якщо вона не може звернутися до Фонтана, аби протистояти Юртові. Щоправда, Джасра добре знає Вежу. Але я навіть не знаю напевне, чи така вона майстерна чаклунка...

З іншого боку, я хотів негайно розв’язати ці проблеми, а тут навіть один зайвий прибічник важить чимало.

— Найдо, — звернувся я до ти’їґи, — чи плануєш щось таке, що може зашкодити Амберу?

— Ні, — відповіла вона.

— Мандоре, — запитав я, — чим присягаються ти’їґи?

— Вони не присягаються.

— Сто чортів у печінку, — я вилаявся. — Скільки часу тобі треба?

— Дай нам десять хвилин, — сказала Найда.

— Ходімо прогуляємося, — запропонував я Мандору.

— Чому б і ні, — погодився він, кинувши ще одну металеву кульку в напрямку Найди. Ця кулька приєдналася до решти, але її орбіта пролягла трохи вище рівня талії демона.

Перед тим як іти, я витягнув ключ із шухляди письмового стола. Коли ми були вже в коридорі, спитав Мандора:

— А Джасра не може якимось чином її звільнити?

— Тільки не з тим додатковим ланцюгом утримання, що я встановив, виходячи, — запевнив він. — Мало хто здатний знайти шляхи, аби його обминути, і десяти хвилин для цього буде точно замало.

— Вона, ця ти’їґа, — якась скринька, повна таємниць, — поскаржився я йому. — Я вже не до кінця розумію, хто з нас насправді у заручниках в іншого.

— Вона просто хоче обміняти якусь інформацію на співпрацю Джасри, — зауважив Мандор. — Якщо вже сама не може вирушити з нами, то прагне змусити леді зробити це, щоб гарантувати тобі додатковий захист.

— То чому виставила нас за двері?

— Нічого з її слів не проливає на це світла, — сказав він.

— Гаразд, якщо маю кілька вільних хвилин, то хотів би владнати невеличку справу. Будь ласка, приглянь за тим, що тут діється, і розпорядись як слід, якщо вона покличе нас раніше, ніж я повернуся.

Він посміхнувся.

— А якщо сюди забреде хтось із твоїх родичів, мені відрекомендуватися Лордом Хаосу?

— Наскільки знаю, ти також і лорд вивертів...

— Маєш слушність, — він плеснув у долоні й зник.

— Незабаром повернуся, — сказав я.

— Па-па, — хтозна-звідки пролунав його голос.

Я поспіхом помандрував коридором. Сподівався, що проща, яку не здійснював дуже давно, буде недовгою. На березі тієї пригоди, в яку збирався пірнути, проща ця видавалася цілком слушною.

Діставшись потрібних дверей, я хвильку постояв, не торкаючись їх, із заплющеними очима, уявляючи інтер’єр таким, яким бачив його, коли приходив сюди останнього разу. То були покої мого батька. Я багато разів блукав цими кімнатами, роздивляючись меблі й те, як їх розставлено, порпаючись на книжкових полицях, вивчаючи дивовижні колекції і намагаючись за їхньою допомогою дізнатися щось таке, чого ще не знаю про цю людину. Завжди знаходилась якась дрібничка, що впадала мені у вічі, чи то як відповідь на якесь із питань, а може, як іще одне, нове, питання — дарчий напис на форзаці книжки або нотатка на берегах сторінки, срібна щітка для волосся з незнайомими ініціалами, дагеротип привабливої чорнявки, підписаний «Коханому Карлу від Кароліни», чи моментальний знімок батька, на якому вони з генералом Макартуром[108] тиснули один одному руки.

Я відімкнув двері та відчинив їх.

І завмер на порозі, упродовж довгих секунд не спроможний поворухнутися: кімнати заливало світло. Ще довше я прислухався, але зі сусідніх кімнат не долинало жодного звуку. Повільно переступив поріг. На туалетному столику біля стіни горіло безліч свічок. Нікого не було видно.

— Є тут хтось? — подав я голос. — Це я, Мерлін.

Відповіді не було.

Я потихеньку зачинив за собою двері й вийшов на середину кімнати. Поміж свічок на столику стояла висока ваза з вузьким горлечком, а в ній — троянда, одна-однісінька. На колір вона здавалася срібного. Я підійшов ближче. Так, це була жива троянда, не штучна. І була вона срібна. В якій із Тіней ростуть такі квіти?

Узявши один із шандалів за ніжку, я пішов далі, тримаючи його в руці та прикриваючи вогняний язичок долонею. Попростував до дверей ліворуч, що вели до сусідньої кімнати. Відчинивши двері, відразу побачив, що міг не прихоплювати шандал. Тут теж скрізь були запалені свічки.

— Агов! — знову покликав я.

І знову не почув відповіді. Тиша, без жодних звуків.

Примостивши свічку на столик біля ліжка, я нахилився і взявся за рукав сорочки, що лежала поверх стебнованого покривала, підняв його й пустив. Срібну сорочку хтось розклав поруч із чорними штанами — кольори мого батька. Коли я заходив сюди востаннє, їх не було.

Усівшись поруч, я втупився поглядом у темний куток. Що тут відбувається? Химерний родинний ритуал? Спіритичний сеанс? А може...

— Корвіне? — гукнув я.

Оскільки й не чекав на відповідь, тиша мене не розчарувала. Утім, підвівшись, наштовхнувся на важкий предмет, що звисав із ліжка, з найближчого до мене стовпчика. Я взяв його, аби краще роздивитися. Пасок, а на ньому меч у піхвах. Цього тут також не було під час мого останнього візиту. Я взявся за руків’я й витягнув клинок.

У світлі свічок закружляла частинка Лабіринту, прихована в сірому металі. Це був Ґрейсвандір, меч мого батька. Що він робить тут і зараз, і гадки не мав. Узяв його в руки, аби краще роздивитися.

Раптом мене болісно різонула думка, що я не можу тут затримуватись і, можливо, побачити, що відбувається. Мені пора повертатися до власних проблем. Ні, сьогодні час точно грає проти мене.

Я вклав Ґрейсвандір назад у піхви.

— Тату? — покликав я. — Якщо ти можеш мене чути, знай, що я хотів би з тобою побачитись. Але зараз мушу йти. Щасти тобі, де б ти не був.

Сказавши це, я пішов із батькових кімнат. Лише, проходячи, доторкнувся до срібної троянди. Замкнув за собою двері й, рушивши коридором, відчув, що тремчу.

На зворотному шляху не зустрів нікого, не було нікого й біля моїх дверей. Я призупинився на мить, вагаючись, що маю зробити, — увійти, чи постукати, чи зачекати. Раптом я відчув дотик до плеча, розвернувся, але нікого не побачив. Знову повернувшись до дверей, уздрів Мандора. Він дивився на мене, легенько вигнувши брову.

— Що сталося? — запитав Мандор. — Маєш вигляд стурбованіший, аніж десять хвилин тому.

— Гадаю, це жодним чином не стосується того, що відбувається тут, — відповів я. — А зісередини нічого новенького не чути?

— Поки тебе не було, я почув, як скрикнула Джасра, кинувся до дверей і відчинив їх. Але вона сміялась, а мене попросила залишити їх і зачинити двері.

— Або ти’їґа знає дотепні анекдоти, або Джасра дізналася щось приємне для себе.

— Схоже на те.

Трохи згодом двері відчинились, і Джасра кивнула, запрошуючи нас.

— Ми вже поговорили, — сказала.

Зайшовши до кімнати, я уважно подивився на її обличчя. Вона мала значно веселіший вигляд, аніж тоді, коли ми залишали їх з Найдою наодинці. Від очей розбігалися зморшки-промінчики, а куточки вуст вона чи не силоміць примушувала не повзти догори.

— Сподіваюся, це була корисна розмова, — зауважив я.

— Так. Загалом я б назвала її саме так, — відказала вона.

Окинувши поглядом Найду, я не побачив жодних змін у її стані та виразі обличчя.

— А тепер чекаю на ваше рішення, — звернувся до Джасри. — Боюся, що зволікати більше не можна.

— А якщо я скажу ні? — поцікавилася вона.

— Мені доведеться відвести вас до вашої кімнати й повідомити іншим членам родини, що ви перебуваєте тут, — сказав я.

— Як гостя?

— Як гостя, котра потребує пильного нагляду.

— Зрозуміло. Що ж, не палаю бажанням ознайомитися з тією кімнатою. Я вирішила супроводжувати вас і допомогти вам на тих умовах, про які ми з вами домовилися.

На ці слова я відповів легким поклоном.

— Мерліне! — промовила Найда.

— Ні! — відрізав я та подивився на Мандора. Він наблизився до Найди й зупинився перед нею.

— Краще за все буде, якщо ти тепер заснеш, — сказав він їй, і повіки її зімкнулись, а плечі опустилися. — В якому місці зручно її розмістити, поки вона міцно спатиме? — запитав у мене.

— Ось там, — сказав я, показуючи на двері до сусідньої кімнати.

Мандор узяв її за руку й повів за собою. Я почув, як він щось тихо каже, а потім запала цілковита тиша. Ще за хвилину Мандор повернувся до нас, а я підійшов і зазирнув крізь двері до кімнати, де була Найда. Вона горілиць лежала на моєму ліжку. Металевих кульок поблизу я не помітив.

— Вона вирубалася? — запитав я.

— Надовго, — відповів Мандор.

Я подивився на Джасру: та розглядала себе в люстерко.

— Ви готові? — уточнив я.

Вона поглянула на мене крізь вії.

— А як ти збираєшся нас туди доправити? — поцікавилася.

— А ви маєте для цього якийсь хитрий спосіб?

— Маю, але не просто зараз.

— Тоді я викличу Колесо-Привид і попрошу його перенести нас туди.

— А ти певний, що це безпечно? Маю досвід спілкування з цим... приладом. Сумніваюся, що йому можна довіряти.

— Він нормальний, — сказав я. — Ви мусите підготувати якісь закляття, перш ніж ми вирушимо?

— У цьому нема потреби. Мої... ресурси будуть у порядку.

— Мандоре?

Десь із глибин його плаща почулося клацання.

— Я готовий, — озвався він.

Витягнувши Козир із Колесом-Привидом, я оглянув його. Відтак зосередився. Тоді потягнувся до нього. Нічого не відбулось. Я спробував знову: виклик, налаштування, поширення. Намагався дістатися до нього знову й знову, викликаючи, прозираючи...

— Двері... — вимовила Джасра.

Я подивився на двері, що вели до коридору, але не помітив там нічого незвичного. Перевівши погляд на неї, я збагнув, що вона дивиться в іншому напрямку.

Двері до кімнати, де наразі спала Найда, зажеврілися жовтим світлом, й інтенсивність його, зауважив я, зростала. У центрі дверей виникла ще яскравіша цятка. Раптом вона стала повільно пересуватися то вгору, то вниз.

Залунала музика, невідомо звідки, і голос Привида сповістив:

— Співаймо разом із м’ячиком-стрибунцем![109]

— Ану, припини! — гримнув я. — Що за неподобство!

Музика стихла. Цятка світла припинила стрибати.

— Вибач, — сказав Привид. — Я думав, тобі сподобається невеличкий жарт. Допомагає розслабитися.

— Ти помилився, — відказав я. — Хочу, щоб ти переніс нас до фортеці при Вежі Чотирьох Світів.

— І військо також? Щось не бачу Люка...

— Тільки нас трьох, — відповів я.

— А як бути з отією, що спить у сусідній кімнаті? Я вже стикався з нею раніше. Вона неправильно сканується.

— Знаю. Вона не людина. Хай залишається тут і спить.

— Тоді добре. Пройдіть крізь ці двері.

— Ходімо, — звернувся я до Мандора і Джасри, застібуючи на собі перев’язь із мечем та чіпляючи на неї ще й кинджал. Узявши зі спинки стільця свій плащ, накинув його собі на плечі.

Мандор і Джасра попрямували до порталу слідом за мною. Я переступив поріг, але за ним уже не було кімнати. На якусь мить усе навкруги затьмарилось, узялося ряботинням, а коли мої органи чуття запрацювали знову нормально, переді мною простиралася широка долина, на яку я дивився згори, над головою нависало похмуре, вкрите темними хмарами небо, а холодний вітер шарпав поли плаща.

Я почув, як щось вигукнув Мандор, а миттю пізніше й Джасра, позаду і трохи ліворуч від мене. Праворуч виблискував льодовик, білий, наче обсмоктана кістка, а по ліву руку аспидно-чорне море клубочилося білими звивами хвиль — наче зміїне кубло перекидалося в бадді з молоком. Далеко внизу парувала, мов киплячий казанок, темна твердь.

— Привиде! — гукнув я. — Ти де?

— Я тут, — почув неголосну відповідь, а, подивившись долу, помітив крихітне кільце світла біля носака лівого чобота. Далеко попереду, внизу, стирчала Вежа. Навкруги її мурів я не побачив жодних ознак життя. Зрозумів, що, найімовірніше, стою на гірському схилі, десь неподалік того місця, де мав колись тривалу бесіду зі старим самітником на ім’я Дейв.

— Я хотів, аби ти закинув нас усередину фортеці, — пояснив я Привиду. — Чому висадив на цій вершині?

— Казав же тобі, що мені не подобається це місце, — відповів Привид. — Хотів дати тобі змогу подивитися на нього здалеку й визначитися, куди бажано тебе перенести. Тоді зможу зробити це дуже швидко, не зазнавши тривалого впливу руйнівних сил.

Я продовжував вивчати фортецю. Над її зовнішніми мурами знову кружляла парочка торнадо. Якщо там раніше не було фортечного рову, завдяки їм він, цілком вірогідно, міг уже з’явитися. Вони трималися за 180 градусів один від одного і засвічувалися по черзі. Той смерч, що був ближче до нас, раптом замерехтів цятками іскор, зиґзаґами блискавок, засвітився моторошним білим жаром: коли ж він почав мерхнути, розгорівся другий. Доки я дивився, цей цикл повторився кілька разів.

Джасра тихенько зойкнула, і я, обернувшись до неї, запитав:

— Що відбувається?

— Ритуал, — відповіла вона. — Хтось просто цієї миті маніпулює силами.

— Ви можете оцінити, наскільки далеко вони могли просунутися?

— Годі визначити. Можливо, вони тільки починають, а може, уже дійшли до фіналу. Я лише впевнена, що, судячи з цих вогняних стовпів, усе роблять правильно.

— Тоді вирішувати вам, Джасро, — підсумував я. — Куди саме нам треба перенестися?

— До зали з Фонтаном ведуть два довгі коридори, — проказала вона. — Один тягнеться найнижчим поверхом, інший — поверхом вище. А сам зал з Фонтаном сягає у вишину кількох поверхів.

— Це пригадую, — підтвердив я.

— Якщо зараз вони безпосередньо працюють із силами, а ми з’явимося посеред залу, — вела вона далі, — фактор раптовості дасть нам хіба миттєву перевагу. Я не можу напевно передбачити, чим вони по нас ударять. Гадаю, нам краще підібратися туди одним із цих коридорів. Тоді зможу оцінити ситуацію. Оскільки наше наближення долішнім коридором вони можуть помітити, верхній коридор видається найпридатнішим для нас.

— Гаразд, — погодився я. — Привиде, можеш доправити нас до цього верхнього коридору, трохи далі від зали?

Коло світла розширилося, нахилилося, постояло якусь мить високо над нашими головами, тоді знову пірнуло долу.

— Ви... вже... там... — почув я голос Привида крізь розмиту навколишню реальність та хвилю світла, що прокотилася від моєї маківки до п’ят. — Бувай, Татку!

Він сказав правду. Цього разу ми потрапили саме туди, куди треба. Стояли посеред довгого, ледь освітленого коридору зі стінами з темного груботесаного каменю. Один кінець коридору губився у темряві, а інший упирався в приміщення, де буяло світло. Стеля складалась із неотесаних колод, а товстезні балки ховалися за важкими драпрі з павутиння. На стінах де-не-де тьмяно світилися блакитні чаклунські кулі; вони блимали, вказуючи, що термін дії заклинання вже добігає кінця. Деякі кулі встигли згаснути, і ближче до осяйного кінця коридору їх подекуди замінили смолоскипами. Над нашими головами, у стелі, шкряботіла невідома дрібна нечисть. Стіни просякли сирістю та цвіллю. Але повітря здавалося наелектризованим, наче ми дихали озоном, — характерна ознака того, що наближаються вкрай небезпечні події.

Я викликав свій Лоґруський зір, і він миттєво висвітлив для мене картину того, що відбувається. Скрізь пролягали лінії сили, наче дроти, що сяяли жовтим світлом. Тепер я сприймав додаткове освітлення, що струменіло від них. Коли я, рухаючись уперед, перетинав таку лінію, поколювання, котре відчував з першої миті, опинившись у цьому коридорі, посилювалося. Тепер бачив, що Джасра зупинилася в точці, де сходилося кілька таких ліній, та, очевидно, вбирала у себе їхню енергію. Вона й сама тепер світилась, і сумніваюся, що я помітив би це своїм звичайним зором. Поглянувши на Мандора, побачив, що перед ним теж висить образ Лоґрусу; тобто, він бачив усе, що бачу і я.

Джасра повільно просувалася коридором у напрямку світла, що буяло попереду. Я зайняв позицію за нею й трохи ліворуч. Мандор ішов за мною, рухаючись так нечутно, що я мусив час від часу озиратися, аби впевнитися: він — тут. У міру того, як ми наближались, я став відчувати певне здригання, схоже на биття пульсу велетня. Чи передавалася ця пульсація підлогою, чи вздовж тих напружених ліній, які ми повсякчас перетинали, не міг сказати.

Я засумнівався, чи не виказуємо ми свою присутність, а може, навіть і місце свого перебування тим, що постійно зачіпляємо цю мережу силових ліній, чи не відчуває цього та особа, котра працює наразі з цими лініями там, біля Фонтана? А можливо, вона сконцентрувалася на завданні, яке виконує, настільки, що не помічає нічого навкруги, і це дасть нам змогу наблизитися до неї непоміченими?

— Вони вже розпочали? — пошепки запитав я Джасру.

— Так.

— І як багато вже зроблено?

— Найімовірніше, завершено головну фазу.

Ще кілька кроків, і тепер вона запитала мене:

— Який твій план?

— Якщо ви не помиляєтеся, ми атакуємо негайно. Можливо, нам варто спочатку спробувати забрати звідти Юрта. Маю на увазі, всім нам, разом, бо, якщо він уже отримав цю могутність, то буде небезпечним завданням.

Вона нервово облизала губи.

— Мабуть, я краще за всіх можу впоратися з ним, бо маю зв’язок із Фонтаном, — сказала. — Ви, хлопці, мені не заважайте. Тобі, Мерліне, краще зайнятися Маскою, поки я розбиратимуся з Юртом. А Мандор може залишатись у резерві, аби прийти на допомогу, якщо вона знадобиться комусь із нас.

— Готовий зробити так, як ви вважаєте за краще, — сказав я. — Мандоре, ти все чув?

— Так, — відповів неголосно. — Зроблю, як вона каже.

І він звернувся до Джасри:

— А що станеться, якщо я знищу сам Фонтан?

— Не думаю, що це можливо, — відказала вона.

Мандор пирхнув, і я побачив, яким небезпечним річищем потекли його думки.

— Покладіться на мене й просто скажіть, які будуть наслідки, — попросив він.

Вона трохи помовчала, а тоді пояснила:

— Якщо б ти зміг заткнути його, хоч ненадовго, повалиться, очевидно, уся фортеця. Досі я використовувала його еманації, аби вона залишалася стояти. Це дуже стара споруда, а я так і не зібралася зміцнити її контрфорсами. А ще гадаю, що той океан енергії, який би знадобився, аби успішно атакувати Фонтан, можна з більшою користю спрямувати на будь-що інше.

— Дякую, зрозуміло, — сказав Мандор.

Вона зупинилася, занурила руку в одну з ліній сили й заплющила очі, наче перевіряючи у когось пульс.

— Величезна сила, — зауважила трохи згодом. — Хтось звертається до Фонтана на глибинному рівні.

Вона пішла далі. Світло у кінці коридору розгоралося, тьмяніло, розгоралося, тьмяніло — знову й знову. Тіні, відповідно, відступали й знову рухалися вперед із кожною зміною освітлення. Я почав розрізняти ще один звук, схожий на гудіння високовольтних дротів. Час від часу на цей гул накладалося ще й потріскування, лунаючи з того ж напрямку. Мені довелося пришвидшити крок, бо Джасра квапилась уперед. Раптом згори почувся чийсь регіт, і Фракір стисла мені зап’ясток. У проймі коридору знялися вогняні іскри.

— Прокляття, прокляття, прокляття! — почув я зойк Джасри.

Ми саме підійшли до того сходового майданчика, на якому стояв Маска під час нашої з ним сутички. Джасра підняла руку. Я зупинився, бо тепер вона йшла дуже повільно, наближаючись до поручнів. Праворуч та ліворуч од неї сходи розбігалися до протилежних кінців залу.

Тільки коротко поглянувши вниз, вона відсахнулася назад і праворуч, а тоді впала на підлогу й покотилася нею. Підстрибнувши вгору та злизнувши шматок поручнів, жовтогаряча вогняна куля, наче некваплива комета, пройшлася тим місцем, де щойно стояла Джасра. Я кинувся до неї, обхопив її за плечі й почав підіймати на ноги.

Джасра повернула голову ліворуч, і я відчув, як вона закам’яніла. Я теж повернув голову в той бік, хоча, незбагненним чином, уже знав, що там побачу.

Там стояв Юрт, абсолютно голий, за винятком пов’язки на оці; він усміхався, він наповнювався сяйвом. Ще одне биття пульсу — і він стане втіленням досконалої сили.

— Добре, що ти завітав, братику, — промовив Юрт. — Шкода, що не можу залишити тебе надовго.

Він витягнув руку в напрямку до мене, й іскри затанцювали йому на пучках. Чомусь я засумнівався, що він має на увазі потиснути мою руку.

Мені на думку спала одна-однісінька відповідь:

— У тебе розв’язався шнурок.

Звісно, це не могло його зупинити, але на секунду чи дві спантеличило.

12

Юрт ніколи не грав у американський футбол. Не думаю, що він уявляв, що я можу кинутися так швидко й ухопити його; до того ж не думаю, що він очікував, що можу вдарити так низько.

Упевнений, що мої дії — вхопити його за коліна та й збити з ніг, викинувши крізь отвір в огородженні, — Юрта дещо здивували. Принаймні під час стрімкого польоту спиною вперед, з іскрами, що й надалі танцювали над його розчепіреними пальцями, вигляд він мав очумілий.

Я почув, як пирхнула сміхом Джасра, хоча постать його почала блякнути й зникла ще в повітрі, тож він не гепнувся об підлогу й не розмазався по ній, як це неминуче мало статися. Боковим зором я побачив, що вона зводиться на ноги.

— Ним я займуся, — сказала вона. І додала: — Без проблем. Він незграба, — коли помітила, як Юрт виник нагорі сходів, праворуч від неї. — А тобі залишаю Маску!

Чаклун стояв позаду чорної кам’яної чаші Фонтана, спостерігаючи за мною крізь помаранчевий та червоний вогняний гейзер. Чаша, налита полум’ям, мерехтіла жовтим та білим. Коли він зачерпнув жменю полум’я і почав ліпити з нього м’ячик, так, як дитина ліпить сніжку, воно засвітилося в його руках блакитно-білим. Потім він кинув вогняним м’ячем у мене.

Я відхилив його, елементарно парирувавши. Це не мало стосунку до Мистецтва, це було найпростіше маніпулювання енергією. Але воно дало поштовх до здогадки. Так само й ще одна картина, яку я спостерігав: Джасра виконує підготовчі паси для небезпечного закляття, відволікаючи ними увагу Юрта й водночас підбираючись ближче до нього, щоби знову зіштовхнути його зі сходів.

Не Мистецтво... Той, хто живе поруч із таким джерелом енергії, маючи розкіш користуватися нею без жодних зусиль, із часом хай як, а має скотитися до недбалості, занехаяти магію, ставлячи хіба що рамки з примітивних заклять і використовуючи ті як річища для невичерпних потоків енергії. Ненавчений належним чином або надміру ледачий міг з часом почати й напряму маніпулювати первісними силами, вдаючись до своєрідного шаманства, на противагу чистій Вищій Магії, яка застосовує тільки збалансовані рівняння, даючи змогу досягти максимального ефекту з мінімальними зусиллями.

Джасрі це було відомо. Я бачив, що вона десь пройшла відповідне навчання. І це наразі грає нам на руку, вирішив я, відбиваючи чергову вогняну кулю та переміщаючись уліво.

Я почав спускатися сходами, боком, ані на мить не відводячи погляду від Маски, готовий будь-якої миті вдарити або відбити удар.

Поручні попереду засвітилися, розпеклися, спалахнули полум’ям. На мить затримавшись, я продовжив спускатися. Навряд чи варто витрачати заклинання, аби їх гасити. Зрозуміло, що такий трюк роблять радше заради шоу, а не заради шкоди.

Проте...

Є й інша можливість, збагнув я, коли побачив, що Маска просто спостерігає за мною, не пробуючи більше чимось у мене запустити.

Це міг бути і тест. Можливо, Маска просто намагається з’ясувати, чи маю я обмежений набір заклинань, той, що прихопив із собою, або я навчився качати енергію прямо з джерела і збираюсь ось-ось розпочати шпурляти у нього різними речами, як це, очевидно, готуються робити Джасра та Юрт. Добре, хай сумнівається. Обмежена кількість заклинань проти практично невичерпного джерела енергії?

Юрт зненацька виник в арці вікна, високо вгорі, ліворуч. Він устиг тільки наморщити обличчя в гримасу, бо на нього згори впала вогняна завіса. Мить — і завіса зникла, разом із ним, і я почув, як розреготалася Джасра, а він вибухнув прокляттями, відтак ці звуки потонули в страшенному гуркоті десь у протилежному кінці залу.

Я приготувався поставити ногу на чергову сходинку, продовжуючи спускатись, і тут сходи розтанули в мене на очах. Підозрюючи, що це ілюзія, я продовжував повільно опускати ногу, але там була лише порожнеча, тому перестрибнув через діру та приземлився на подальшій сходинці. Однак вона, коли я переніс на неї свою вагу, теж зникла. Я почув хихотіння Маски й перетворив свій рух на стрибок, прагнучи проминути цю ділянку. Коли пролітав над сходинками, вони зникали одна по одній.

Я був упевнений, що таким чином Маска хоче змусити мене виказати свій зв’язок з місцевою енергією, якщо тільки він у мене є, а якщо такого зв’язку в мене нема, я змушений буду витратити рятівне закляття.

Але я спробував прикинути відстань до підлоги, яку вже міг бачити. Якщо інші сходинки не зникнуть, можу спробувати вчепитися за наступну, повиснути на ній та зістрибнути вниз. Це абсолютно безпечно. Якщо ж я схиблю, або якщо і наступна сходинка зникне... чомусь я був упевнений, що так чи інакше мені вдасться приземлитися, не дуже забившись. Краще використаю, падаючи, геть інше заклинання.

Я вхопився за край найдальшої сходинки, повис на ній, розгойдуючись, і пустив руки, у льоті повертаючись усім тілом та проказуючи слова заклинання, яке назвав «Обвал стіни».

Фонтан здригнувся. Язики полум’я засмикалися, шугнули вгору, вихлюпнулись із чаші з того боку, де стояв Маска. А тоді моє закляття, продовжуючи валити все на своєму шляху, швиргонуло на підлогу й чаклуна.

Маска підняв руки, наче намагаючись долонями відштовхнути те сяйво, яке, здавалося, розчиняло його в собі. Між долонями виникла яскрава дуга, а потім півсфера. Він тримав її над собою, наче щит, відбиваючи завершальну нищівну силу мого закляття. Я уже поспішав до нього. Але не встиг дістатися Маски, як переді мною виник Юрт. Він стояв на ободі чаші, просто над розпростертим Маскою, та дивився на мене. Перш ніж я встиг витягти меч, кинути Фракір або вимовити нове заклинання, вогонь у Фонтані піднявся, і висока хвиля полум’я збила Юрта з ніг, змила його на підлогу, пронесла повз Маску, а тоді через увесь зал, аж до підніжжя других сходів, якими, як я тепер помітив, повільно спускалася Джасра.

— Уміння переправлятися будь-куди нічого не значить, — почув я її слова. — Надто, якщо ти будь-де поводишся, мов дурень.

Юрт загарчав і скочив на ноги. Погляд його був спрямований кудись вище голови Джасри.

— І ти, брате? — сказав він.

— Я тут, аби зберегти тобі життя, якщо це можливо, — відказав Мандор. — Пропоную тобі повернутися додому разом зі мною...

Юрт заволав. Жодного слова не можна було розібрати, просто звірине ревіння. Нарешті він спромігся прокричати:

— Я не потребую твого заступництва! Ти дурень, що віриш Мерліну. Ти стоїш на його шляху до корони!

Із-поміж долонь Джасри ланцюжком вилетіли променисті кружечки, схожі на світні кільця диму, полинули, спускаючись, до Юрта, наче збираючись оповити його. Він одразу зник, але за мить я почув, як Юрт горлає, звертаючись до Мандора, тільки вже з іншого місця.

Я й надалі наступав на Маску, якому вдалося захиститися від мого «Обвалу стіни», і тепер він уже здіймався на ноги. Я проказав закляття «Ковзанка», і підлога вислизнула з-під його ніг. Так, я збирався битись обмеженим набором заклинань проти нього з його невичерпним джерелом енергії. Називаю це впевненістю. Маска мав силу. Я ж мав план, а також засоби, щоби цей план здійснити.

Із підлоги вирвалася кам’яна плита, перетворилася на хмару гравію, й та полинула на мене, мов картеч, із жахливим хрускотом і скреготом. Я проказав слова заклинання «Невід» і зробив відповідний жест.

Усі уламки замість посипатися на мене зібралися в купу, і я обрушив її на Маску, який усе ще борюкався, намагаючись зіп’ястися на ноги.

— Ти хоч розумієш, що я й досі не знаю, через що ми б’ємося? — промовив я. — Це ти розпочав. Я все ще готовий...

На ту мить Маска припинив спроби підвестися. Він занурив ліву руку в озерце миготливого світла, а праву витягнув до мене, виставивши вперед долоню. Світлова калюжа зникла, а з правиці вихопився рясний вогняний дощ, помчав на мене, наче краплі з газонної дощувальної установки. Та я був готовий до такого. Якщо цей Фонтан налитий вогнем, він мусить мати й вогнетривку ізоляцію.

Я розпростерся плиском з іншого боку темної споруди, використовуючи її підніжок як укриття.

— Слухай, схоже, один з нас помре, — гукнув я, — бо ми б’ємося на повну силу. Хоч хто б загинув, у мене незабаром не залишиться шансу спитати, яка муха тебе вкусила? Що поганого я тобі зробив?

Єдиною відповіддю був смішок з іншого боку Фонтана, й підлога піді мною почала коливатися.

Десь далеко праворуч, біля підніжжя тих сходів, що залишилися цілими, пролунав голос Юрта:

— Дурень будь-де? А якщо безпосередньо близько?

Зиркнувши угору, я встиг помітити, як він з’явився просто перед Джасрою та схопив її.

Мить, і він заверещав, бо Джасра нахилила голову вперед, і її губи торкнулися його передпліччя. А тоді вона його відштовхнула, і він, скотившись уцілілими сходинками, упав, наче колода, й залишився лежати без руху.

Я поповз праворуч, гострими краями розтрощених кам’яних плит, що хиталися, підкоряючись наказам Маски, і намагалися розпороти мені живіт, наче пилою.

— Юрт випав із гри, — прокоментував я, — і тепер ти, Маско, залишився сам на сам з нами трьома. Скажи, що погоджуєшся на мир, і я подбаю, щоб тобі зберегли життя.

— Із вами трьома, — пролунав штучний, позбавлений модуляцій голос, який я вже чув раніше. — Тобто, ти визнаєш, що не можеш відлупцювати мене без допомоги?

— Відлупцювати? — повторив я. — Можливо, ти вважаєш це грою. Але я так не вважаю. Не дотримуватимуся тих дурних правил, що ти собі навигадував. Кажи, що здаєшся, або я вб’ю тебе, з допомогою чи без допомоги, як вийде.

Зненацька у мене над головою промайнуло щось темне; я відкотився від Фонтана, а чорна постать опустилася в чашу й залишилася там. Це був Юрт. Він не міг рухатися нормально, бо його спаралізував укус Джасри, тому козирнувся від підніжжя сходів до Фонтана.

— У тебе свої друзі, Лорде Хаосу, а в мене — свої, — проказав Маска, коли Юрт видав перший кволий стогін та почав наливатися світлом.

Раптом Маска закружляв дзиґою, вгвинчуючись у повітря, і я відчув, як підлога трощиться на друзки. Фонтан почав зменшуватися, спадати, слабнути, але вогняний стовп пробився крізь новий отвір у підлозі, сягнув стелі, підхопивши Маску на гребінь свого золотого султана.

— ...І вороги, — зауважила Джасра, наблизившись.

Маска, з розчепіреними руками та ногами, повільно кружляв у повітрі, примудрившись перебрати контроль над траєкторією власного руху. Я підвівся й позадкував від Фонтана. Чомусь не дуже полюбляю перебувати у центрі геологічних катаклізмів.

Від подвійного Фонтана тепер виходив оглушливий гул, і в нього вплітався високий пронизливий звук, джерела якого не було видно. Між кроквами промчав вітер. Полум’яний стовп із Маскою на вершині продовжував закручуватися спіраллю, і вогняні бризки у першому, тепер низенькому, Фонтані, почали повторювати цей рух. Юрт поворухнувся, застогнав, підняв правицю.

— І вороги, — погодився Маска, розпочинаючи серію рухів, які я впізнав одразу, бо витратив купу часу, щоб їх вирахувати.

— Джасро, — гукнув я. — Пильнуй за Шару!

Джасра швидко відступила на три кроки вліво й усміхнулась. Із крокв упало щось дуже схоже на блискавку, і на тому місці, де вона щойно стояла, зачорніла пляма.

— Він завжди починає ударом блискавки, — пояснила вона. — Дуже передбачуваний.

Крутонувшись на місці, вона зникла із таким звуком, наче розбилося скло.

Я поглянув туди, де стояв старий з написом «Рінальдо», вирізьбленим на його правій нозі. Наразі він опирався об стінку, приставивши руку до лоба, а іншою виписуючи у повітрі простеньке, але потужне захисне закляття.

Я хотів гукнути Мандора, щоб він забрав звідси старого, але саме тут Маска влучив у мене заклинанням «Клаксон», і я тимчасово оглух, а в носі у мене лопнули кровоносні судини.

Стікаючи кров’ю, я кинувся на підлогу й відкотився вбік, аби Юрт, який уже зводився на ноги, опинився між мною і чаклуном у повітрі. Помітно було, що укус Джасри перестає діяти на Юрта. Тому, зводячись на ноги, я заїхав йому кулаком у живіт і спробував розвернути його так, аби краще прикритися ним від Маски. Помилка. Мене добряче трусонуло, коли я його торкнувся, це було схоже на сильний електричний удар, а коли я впав, він навіть спромігся коротко реготнути.

— Він увесь твій, — почув я його хрип.

Краєм ока я побачив Джасру і Шару Ґаррула, які стояли лицем до лиця, й обоє наче тримали в руках кінець макраме, виплетеного з дротів, що обплутували їх. Дроти пульсували, змінюючи колір, і я знав, що це, радше, не матеріальні об’єкти, а лінії сили, і бачив я їх лише завдяки своєму Лоґруському зорові, що увесь час був зі мною. Темп пульсації зростав, і обоє вони повільно опустилися на коліна, з витягнутими уперед руками. Їхні обличчя світилися зсередини. Я міг порушити цю рівновагу одним словом чи порухом руки. Але, на жаль, і сам тієї миті був у скрутному становищі. Маска пікірував на мене, наче гігантська комаха, позбавлена емоцій, блискуча, вбивча. Ззовні долинув різкий тріск, і фасадною стіною Вежі побігли тріщини; звідси вони здавалися чорними блискавками. Я бачив, як позаду вогняних іскор, що підіймалися по спіралі, посипався пил, чув, як голосніше й голосніше лунають гарчання та виття, хоч їх і заглушав дзвін, що звучав у моїх вухах, відчував, як здригається підлога в мене під занімілими ногами. Але це все ще були квіточки. Я підняв ліву руку, а права тим часом ковзнула під плащ.

У правиці Маски з’явилося вогняне лезо. Я не поворухнувся, вичекав іще секунду, перш ніж проказати ключові слова до мого заклинання «Фантазія для шістьох ацетиленових різаків», і лише тоді різким рухом прикрив очі рукою та відкотився вбік.

Удар не влучив у мене, вістря застрягло в розбитій кам’яній плиті. Утім, ліва рука Маски впала мені на груди, а лікоть уперся під мої ребра. Я не мав часу зупинятися й рахувати ушкодження, бо почув, як вогняний меч із хрускотом вивільнився з кам’яної підлоги. Тому, розвернувшись, всадив свій, не потойбічний кинджал, на повну довжину сталевого леза, намагаючись прохромити Масці ліву нирку.

Пролунав крик, і чаклун, закам’янівши, впав біля мене. Майже відразу я відчув потужний удар по правому стегну. Відхилився, тож наступний удар припав мені по моєму правому плечі. Я не сумнівався, що цілили мені в голову. Прикривши скроні та потилицю, відсахнувся й почув голос Юрта. Він сипав прокльонами.

Витягуючи меча, я звівся на ноги, і наші з Юртом погляди зустрілися. Він теж підіймався, а на руках тримав нерухомого Маску.

— Ну, зачекай! — кинув мені Юрт і зник, забравши зі собою тіло. Блакитна маска залишилася лежати на підлозі, поруч із довгим кривавим мазком.

Джасра і Шару й досі стояли на колінах, одне навпроти одного, важко дихаючи, вкриті рясним потом, а навколо обох звивалися їхні життєві сили, наче кохалися змії.

І раптом, наче риба, що виринає з глибин на поверхню, всередині Вежі Сил, що зависла над Фонтаном, з’явився Юрт. Навіть попри те, що Мандор кинув дві свої металеві кульки, і вони, збільшуючись, облетіли зал, врізались у Фонтан і перетворили його на купу сміття, я помітив те, що не сподівався ще колись побачити.

Поки луна від руйнації Фонтана поширювалася, скрегіт та рев усередині стін змінилися клацанням і поштовхами, а на мене посипалися пил, гравій та тріски, я весь час просувався вперед, обходячи проломи, нові гейзери й мерехтливі струмки сил, піднявши плащ, аби захистити обличчя.

Юрт осипав мене прокляттями, коли я наблизився до нього.

— Ну що? Тішишся? Тішишся, брате? — вигукнув він. — Тільки смерть може нас примирити!

Але я проігнорував ці очікувані сентименти, бо мені треба було краще розгледіти те, що, здається, помітив краєм ока кілька секунд тому. Я перестрибнув купу кам’яних уламків і побачив крізь полум’я голову подоланого чаклуна, що покоїлася на плечі Юрта.

— Джуліє! — вигукнув я.

Але вони обоє зникли, коли я зробив ще крок у їхньому напрямку, і я знав, що й мені пора вчинити так само.

Розвернувшись, я ступив у вогонь.

Загрузка...