Хроніка заводного птаха

1 З погляду Мей Касахари

«Я вже давно-давно збиралася вам, Заводний Птаху, написати, але ніяк не могла згадати вашого справжнього імені, й через це довго не писала. Бо навіть найсумлінніший поштар не зумів би доставити листа на адресу: „Район Сетаґая, ***, 2-й квартал, Заводному Птаху“. Під час нашої першої зустрічі ви, напевне, сказали, як вас звати, але я геть-чисто все забула (адже таке ім’я, як Тору Окада, забувається легко — після двох-трьох дощів, хіба ні?). Та от недавно з якогось дрібного приводу я раптом його згадала. Так, наче подув вітер, і двері — бах! — відчинилися. Отже, вас, Заводний Птаху, насправді звуть Тору Окада.

Передусім годилося б пояснити, де я зараз перебуваю і що роблю, але це не так просто. Однак я не хочу сказати, що опинилася у скрутному становищі. Ні, усе здається простим і зрозумілим. І дорога, якою я сюди потрапила, зовсім не плутана. Досить узяти лінійку й олівець та провести лінію від однієї точки до іншої. Усе дуже просто! Однак… однак коли збираюся розповісти вам усе від початку, чомусь слів не вистачає. У голові утворилась якась пляма, біла, мов заєць узимку. Як би це сказати… іноді пояснити комусь просту річ не так просто. Візьміть для прикладу фразу: „Слон має страшно довгий хобот“. Якщо ви вживете її невпопад, то вона звучатиме зовсім фальшиво. Я відкрила це нарешті після того, як змарнувала стільки аркушів паперу на лист до вас. Наче Колумб — Америку.

Хоча, звісно, негоже говорити загадками, але я живу собі „десь“, як про це мовиться в казках: „Давним-давно колись жила собі десь…“ Пишу цього листа зараз у малюсінькій кімнатці. У ній — стіл, ліжко, книжкова поличка і стінна шафа. Усе маленьке, просте, без жодних прикрас. Так би мовити, відповідає „мінімальним потребам“. На столі — лампа денного світла, чашка, поштовий папір і словник. Правду кажучи, я майже не користуюся словником. Бо не люблю його. Не до душі мені його зовнішній вигляд і зміст. Коли беру його в руки, кривлюся і думаю: „Ну хіба не однаково, знаю я це слово чи ні?“ Такі люди, як я, не зносять словників. От, наприклад, у словнику написано: „Конверсія — перехід з одного стану в інший“. Ну й що з того? А тому, коли я бачу на столі словник, то в мене таке відчуття, ніби дивлюся на собаку, який ненароком забіг у наш двір і випорожнився на траву. Та все-таки довелося купити один словник, бо я подумала: не знатиму, що робити, якщо трапиться незнайомий ієрогліф.

А ще в мене з десяток ретельно підструганих олівців. Новісіньких, щойно куплених у крамничці канцтоварів. Ви нічим мені не зобов’язані — просто я їх купила, щоб написати вам, Заводний Птаху, листа. Приємно, коли олівці нові, щойно підстругані. Маю також попільничку, сигарети й сірники. Не курю так багато, як раніше. Іноді лише для зміни настрою (саме ось зараз закурила). Це все, що в мене є на столі. Стіл стоїть перед вікном, на ньому завіски, приємні, з квітчастим візерунком — зрештою, яке це має значення? Адже я їх не вибирала, вони від самого початку тут висіли. Якщо не брати до уваги завісок, кімната зовсім простенька. Більше схожа на камеру для юного злочинця, що вперше попав у в’язницю, спроектовану кимось з добрими намірами, ніж на кімнату для дівчини.

Про те, що видно за вікном, наразі не хочу розповідати. Відкладу на пізніше. І не тому, що це має якесь особливе значення, просто треба дотримуватися порядку. Сьогодні я розповідаю тільки про кімнату. Такий у мене графік на сьогодні.

Коли я перестала з вами зустрічатися, часто думала про пляму на вашому обличчі. Про ту синю пляму, що несподівано вискочила на вашій правій щоці після того, як одного дня ви крадькома, наче борсук, спустилися у колодязь у саду порожнього дому Міявакі, а через кілька днів вибралися наверх. Як згадую, то не йму віри, але ж усе це справді відбулося на моїх очах. Спочатку, коли її побачила, то подумала, що пляма — особливий знак. Що в ній є прихований глибокий зміст, мені незрозумілий. Бо інакше вона так швидко не з’явилася б.

Тому наприкінці я вирішила її поцілувати. Страшно захотіла її відчути, покуштувати на смак. Не подумайте, що я щотижня цілуюся з тутешніми хлопцями. А про те, що я тоді відчула й що сталося потім, докладно розповім коли-небудь іншим разом. (Щоправда, я не впевнена, наскільки вдало я вмію розповідати.)

Наприкінці минулого тижня, коли після довгої перерви я поїхала до міської перукарні, мені на очі потрапив тижневик зі статтею про порожній дім Міявакі. Звісно, вона мене страшно приголомшила. Узагалі-то я таких журналів не читаю, але цей випадково опинився перед моїми очима. Знічев’я розгорнула його, — і ось на тобі: про їхній дім написано. Стаття якась дивна, про вас — жодної згадки. Та, правду кажучи, я тоді раптом подумала: „А Заводний Птах з цим якось не пов’язаний?“ У голові виникла така думка, і я вирішила, що треба написати вам листа. Наче подув вітер, двері розчинилися, і я згадала ваше справжнє ім’я. „Так-так, Тору Окада!“

Якби я мала час, то, можливо, як колись, перемахнула б через огорожу на задвір’ї і заглянула б до вас, Заводний Птаху. Посідали б ми навпроти одне одного за столом в убогій кухні й спокійно поговорили б. Так, гадаю, було б найшвидше. Та, на жаль, через різні обставини це неможливо. А тому я сиджу за столом і, стискаючи олівця, пишу вам листа.

Останнім часом я часто думаю про вас, Заводний Птаху. Навіть кілька разів бачила вас у сні. Снився той самий колодязь. Але ви в цьому сні були не головним, а наче доважком. Сам сон не мав якогось глибокого змісту, але я страшно розхвилювалася. А після того, як і слід було сподіватися, у тижневику з’явилася стаття про порожній дім Міявакі (хоча зараз його порожнім уже не назвеш).

Мені чомусь здається, що Куміко-сан усе ще не повернулася. А ви часом не задумали чогось незвичного, щоб її повернути до себе? Так інтуїція мені підказує.

На все добре, Заводний Птаху! Як матиму настрій — напишу ще».

2 Загадка дому повішених

Тамтешні мешканці називають цю садибу в 2-му кварталі *** району Сетаґая «домом повішених». Ця ділянка, площею всього-на-всього 100 цубо,[44] розміщується в тихому житловому районі на узгір’ї, звернутому до сонячного півдня. Так би мовити, ідеальне місце для дому, але обізнані люди одностайно стверджують, що навіть задурно не хотіли б узяти цієї ділянки. Бо всіх, хто там оселявся, без винятку, спіткала нещасна доля. Розслідування показало, що серед людей, які купили цю землю і там жили, починаючи з епохи Сьова, семеро вчинили самогубство, причому більшість повісилася або була задушена.

(Подробиці самогубства опущено)

Найостаннішим випадком у низці трагічних подій, які навряд чи можна вважати випадковими, стало вбивство і самогубство в родині Кодзіро Міявакі (фото 1), власника давно відомої мережі ресторанів «Rooftop Grill» з головною конторою на Ґіндзі. Внаслідок невдалого управління Міявакі заборгував велику суму грошей і два роки тому продав усі ресторани й оголосив себе банкрутом, однак і після цього інші численні кредитори не переставали його переслідувати. Врешті-решт у січні цього року в готелі міста Такамацу Міявакі задушив власним ременем свою молодшу 14-річну дочку Юкіе під час сну, а потім разом з дружиною Нацуко повісився на принесеній із собою мотузці. Про долю його старшої дочки, тодішньої студентки, нічого не відомо. Купуючи ділянку в квітні 1972 року, Міявакі знав про зловісні чутки, що поширювалися навколо дому, але тільки посміявся з них, кажучи: «Усе це — чиста випадковість». Купивши землю, він розвалив старий порожній дім, розчистив ділянку, на всякий випадок покликав сінтоїстського священика, щоб вигнати злих духів, і натомість збудував новий двоповерховий будинок. За словами сусідів, Міявакі мав чудових дочок, а його родина начебто жила дружно. Та минуло одинадцять років, і несподівано на родину Міявакі звалилося страшне нещастя.

Міявакі втратив ділянку й дім, які заставив для отримання кредиту восени 1983 року, але через суперечку між кредиторами про порядок погашення боргів справу про погашення боргів було відкладено. Її вдалося залагодити за посередництва суду влітку минулого року. Ділянку купила за ціною, набагато нижчою від ринкової, відома токійська ріелторська фірма «…Нерухомість». Вона розвалила дім, в якому мешкали Міявакі, розрівняла ділянку з наміром перепродати її під забудову. Попит на таку першокласну ділянку в районі Сетаґая був великий, але всі розмови про купівлю землі припинялися, як тільки можливі покупці дізнавалися про погану славу цього місця. От що розповідає начальник відділу продажів фірми «…Нерухомість» пан М.: «Так, ми справді чули про ці неприємні історії. Однак, що й казати, місце там першокласне, і ми з оптимізмом вважали, що, встановивши досить низьку ціну, зможемо продати ділянку. Щоправда, коли її виставили на продаж, то виявилося, що торги ніяк не рухалися. Крім того, як на біду, у січні сталося це нещастя в родині Міявакі, й, чесно кажучи, ми хапалися за голову, бо не знали, що робити. Нарешті у квітні цього року ділянку продали». Оскільки пан М. ввічливо відмовився назвати покупця й ціну, то подробиці оборудки залишилися невідомими, але, за інформацією з ріелторських кіл, фірмі «…Нерухомість» хоч-не-хоч довелося продати ділянку за ціною, нижчою від раніше заплаченої. Як свідчить пан М., «ясна річ, покупець був повністю обізнаний з усіма обставинами. Оскільки ми не збиралися його обдурювати, то заздалегідь усе пояснили».

Хто, власне, захотів купити цю нещасливу ділянку? Знайти відповідь на це запитання було набагато важче, ніж нам здавалося. У реєстрі адміністративно-юридичного управління значиться, що ділянку придбала фірма «Akasaka Research» з офісом у районі Мінато — фірма, яка займається «економічними дослідженнями та консалтингом». Ділянку придбано з метою «будівництва житла для працівників фірми». Будівництво справді відразу почалося, але виявилося, що «Akasaka Research» — типова «паперова фірма». Коли ми навідалися за записаною в документах адресою в 2-му кварталі Акасака, то побачили тільки маленьку табличку на дверях кімнати в невеликому будинку на кілька квартир. На наш дзвінок ніхто не вийшов.

Тепер «колишня садиба Міявакі» обведена високою бетонною огорожею, набагато вищою, ніж сусідні будинки. За пофарбовані начорно міцні залізні ворота не можна заглянути (фото 2), зверху на їхньому стовпі встановлено відеокамеру для зовнішнього спостереження. За словами сусідів, ворота, що приводяться в рух електродвигуном, час від часу відчиняються, щоб пропустити у двір «Мерседес 500 SEL» з тонованими шибками, який в’їжджає і виїжджає з них кілька разів на день. Більше ніхто не входить і не виходить. Ніякі звуки з ділянки не долинають.

Будівництво почалося в травні, та оскільки відбувалося за високою огорожею, то навіть сусіди не знали, що там будується. Закінчилося воно надзвичайно швидко: приблизно за два з половиною місяці. Власник найближчої їдальні, яка постачала обіди на будівельний майданчик, розповів: «Сам будинок не дуже великий. Ззовні нічого особливого — чотирикутна бетонна коробка, зовсім не схожа на звичайну оселю, в якій мешкають звичайні люди. Тільки от приїжджали фахівці з планування садів і засадили ділянку чудовими деревами. На нашу думку, цей сад обійшовся господареві в кругленьку суму».

Ми обдзвонили в околицях Токіо всі головні фірми, що займаються садовим мистецтвом, і в одній з них нам повідомили, що вони справді працювали в «колишній садибі Міявакі». Однак про замовника власник фірми нічого не знає. Він отримав замовлення у письмовому вигляді й схему саду від знайомого підрядчика-будівельника і тільки розмістив на ділянці дерева, як було доручено. Він також повідомив, що під час їхньої роботи в саду на ділянку викликали майстрів, які викопали глибокий колодязь.

«У кутку саду майстри збудували поміст, на який скидали викопану землю. Я добре розгледів, як вони працюють, бо садив поблизу хурму. Копали на місці колишнього колодязя, раніше засипаного, так що робота здавалася неважкою. Дивує тільки, що води в колодязі так і нема. Колишній колодязь давно висох, та оскільки його лише відновили, то вода не з’явилася. Враження таке, ніби, як не дивно, це зроблено з якоюсь метою».

На жаль, знайти фірму, яка викопала колодязь, не вдалося. Але ми з’ясували, що «Мерседес 500 SEL», що заїжджав у двір цього дому, належить великій лізинговій компанії з головним офісом у районі Тійода. У липні за трирічним договором цей автомобіль брала в оренду для службових цілей одна фірма з району Мінато. Назву фірми стороннім повідомити відмовилися, але, судячи зі збігу подій, це, напевне, була та сама «Akasaka Research». До речі, вартість оренди автомобіля класу «500 SEL» — приблизно 10 мільйонів єн. Укладаючи договір про оренду, компанія пропонує також свого водія, однак невідомо, чи цього разу вона зробила так само.

З кореспондентом нашого журналу сусіди не мали бажання розводитися про «дім повішених». Враження складається таке, ніби в цьому районі сусіди рідко спілкуються між собою, і, можливо, не хотіли вплутуватися в ці справи. От що сказав нам пан А., що мешкає поблизу:

«Охорона там справді значна, але я не маю підстав на що-не-будь скаржитися. Сусідів, гадаю, це також не турбує. Бо тепер набагато краще, ніж коли стояв той порожній дім, оброслий дивними чутками».

І все-таки хотілося б знати, хто купив цей дім і з якою метою цей «пан X» його використовує. Загадка стає дедалі складнішою.

3 Заводний Птах узимку

Відколи скінчилося те дивне літо й до самої зими в моєму житті не сталося нічого, що можна було б назвати зміною. Дні починалися тихо й так само закінчувалися. У вересні часто йшов дощ, а в листопаді видалося кілька теплих днів, що аж тіло вкривалося потом. Та, якщо не брати до уваги погоди, дні майже не відрізнялися один від одного. Я намагався зосередитись на реальному й корисному — майже щодня довго плавав у муніципальному басейні, прогулювався, тричі на день готував їжу.

Та незважаючи на все це, я іноді відчував, як самотність різко коле в саме серце. Здавалось, ніби навіть вода, яку я пив, і повітря, яким дихав, містять довгі гострі голки, а краї сторінок книжки в моїх руках загрозливо виблискували, немов тонкі леза бритви. О четвертій годині серед ранкового безгоміння можна було чути, як самотність усе глибше пускає в мене своє коріння.

Однак усе ще залишалися люди, які мене не забували. Батьки Куміко. Вони неодноразово посилали мені листи. Писали про те, що Куміко більше не житиме зі мною, і вимагали, щоб я негайно погодився на розлучення. Мовляв, тоді всі проблеми легко вирішаться. Перші кілька листів були офіційно-вимогливими. Оскільки я на них не відповідав, то наступні стали погрозливими, аж поки нарешті не змінилися проханнями. Але їхня мета залишалася однаковою.

Згодом подзвонив її батько.

— Я не кажу, що категорично проти розлучення, — відповів я. — Але перед цим хотів би зустрітися з Куміко й поговорити наодинці. Якщо я переконаюся, що вона цього хоче, то погоджуся на розлучення. Якщо ж ні — розлучення не буде.

Обернувшись до вікна в кухні, я дивився на похмурі дощові хмари, що простягалися по всьому небу. Цього тижня дощ тривав чотири дні поспіль. Увесь світ почорнів і просяк вологою.

— Ми з Куміко вирішили одружитися після того, як усе докладно обговорили. Тож я хочу, щоб і розлучення відбувалося так само.

Розмова з тестем ішла вздовж двох паралельних ліній і ні до чого не привела. Точніше — закінчилася безрезультатно.

Без відповіді залишилися кілька запитань. Чи справді Куміко хоче розлучитися? І чи просила вона батьків умовити мене? «Куміко каже, що не бажає з тобою зустрічатися», — оголосив мені тесть. Те ж саме раніше казав Нобору Ватая під час нашої зустрічі. Можливо, що не все в їхніх словах неправда. Батьки Куміко тлумачили будь-яку справу з вигодою для себе, та, наскільки я знаю, принаймні не мали звички висмоктувати вигадки з пальця. Погано це чи добре, але вони були реалістами. Отже, якщо тесть сказав правду, то вони її десь переховують?

Однак повірити в це я не міг. Куміко від самого дитинства не відчувала особливої приязні до батьків і старшого брата й докладала відчайдушних зусиль, щоб ні в чому від них не залежати. Можливо, вона покинула мене тому, що обзавелася коханцем. Хоча зрозуміти пояснення, яке вона виклала в листі, мені не вдавалося, однак такої можливості повністю я не виключав. А проте я не міг збагнути, як це Куміко, пішовши з дому, подалася до своїх або в якесь місце, котре вони приготували для неї, і через них підтримує зі мною зв'язок.

Що більше я про це думав, то менше розумів. Може, Куміко психічно надірвалась і вже не здатна поправити своє здоров’я? Інша можливість: з якоїсь причини хтось її затримує силоміць. Я довго зіставляв факти, слова і спогади, вибудовуючи з них різні логічні ланцюжки, аж поки нарешті не махнув на все це рукою. Припущення нікуди мене не привели.

Осінь наближалася до кінця, і навколо відчувався подих зими. Як завжди в таку пору, я згрібав у саду опале листя і набивав ним пластикові мішки для сміття. Приставивши до покрівлі драбину, очистив ринви, забиті листям. У маленькому дворі мого дому дерева не росли, але під поривами вітру з крислатих сусідських дерев з обох боків злітало листя і щедро встелювало собою мій маленький садок. Однак така робота мене особливо не обтяжувала. Поки я неуважно споглядав, як у променях післяобіднього сонця кружляє листя, час збігав непомітно. У сусідньому саду праворуч росло високе дерево з червоними плодами. Іноді на нього сідали птахи з яскравим пір’ям і, ніби змагаючись, пронизували повітря різкими, уривчастими голосами.

Я не знав, що мені робити з літнім одягом Куміко, як його зберігати. Думав зібрати й викинути, як написала вона в листі, але згадав, як берегла вона кожну свою річ. «Місця вистачає, нехай ще трохи побуде», — подумав я.

Та щоразу, коли я відчиняв шафу, я мимоволі згадував, що Куміко немає. Її одяг — порожня шкаралупа колишнього життя. Я добре уявляв собі Куміко в ньому, з кількома її речами пов’язувалися мої конкретні спогади. Іноді я ловив себе на тому, що сиджу на ліжку й тупо дивлюся на ряд її суконь, блузок і спідничок. А скільки так просидів, не знаю. Може, десять хвилин, а може — годину.

Інколи, дивлячись на її одяг, я уявляв собі, як незнайомий чоловік роздягає Куміко. Як його руки стягують з неї сукню, як знімають білизну. Пестять груди, розсувають ноги. Я бачив перед собою її м’які груди, білі стегна, а на них — руки незнайомого чоловіка. Я не хотів про це думати, але мусив. Бо, напевне, усе це насправді відбувалося. Доводилося звикати до таких картин. Адже я не міг відсунути реальності кудись подалі від себе.

На початку жовтня помер дядько Нобору Ватая — депутат нижньої палати парламенту від префектури Нііґата. Після опівночі, перебуваючи в міській лікарні, він зазнав серцевого нападу й, незважаючи на всі зусилля лікарів, удосвіта вже був мертвим. Його смерті очікували, й оскільки незабаром мали відбутися загальні парламентські вибори, то прихильники покійного депутата надзвичайно швидко відреагували — давня домовленість про успадкування виборчого округу дядька племінником стала реальністю. Виборчий штаб покійного депутата працював ефективно й здавна вважався фортецею консервативної партії. Перемозі Нобору Ватая на виборах могли перешкодити хіба що якісь незвичайні обставини. Про ці події я прочитав у газеті, побувавши в бібліотеці, й відразу подумав, що невдовзі за новими клопотами родина Ватая не матиме часу думати про наше з Куміко розлучення.

Навесні наступного року парламент розпустили й призначили нові вибори. Як і передбачалося, Нобору Ватая з великим відривом переміг кандидата від опозиційної партії. За перебігом його виборчої кампанії — від висунення кандидатури до підрахунку голосів — я стежив, читаючи в бібліотеці газети, але успіх Нобору Ватая майже не викликав у мене емоцій. Мені здалося, ніби все було заздалегідь вирішено, а реальність лише переконливо підтвердила задумане.

Синювата пляма на обличчі не ставала ні більшою, ні меншою. Не пекла й не боліла. І я потроху почав забувати про неї — перестав надівати окуляри й насувати на очі кепку для маскування. Згадував про неї, коли, виходячи за покупками, помічав, як зустрічні люди позирали на моє обличчя або відверталися вбік, але, звикнувши, особливо цим не переймався. Моя пляма не завдавала нікому клопоту. Щоранку, коли я мився і голився, я пильно її розглядав, але жодних змін не помічав. І її розмір, і колір, і форма залишалися однаковими.

На раптову появу на моєму обличчі плями звернули увагу лише кілька людей, а саме — четверо: власник пристанційної хімчистки, перукар, в якого я стригся, продавець із винної крамнички Омура й знайома бібліотекарка. Тільки вони. На їхні запитання я з розгубленим виразом обличчя небагатослівно відповідав, що потрапив у невеличку аварію. Вони більше не допитувалися, а тільки, ніби виправдовуючись, співчутливо охали.

Мені здавалося, що з кожним днем я все більше віддаляюся від самого себе. Коли довго розглядав свою руку, іноді мав враження, ніби дивлюся крізь неї. Майже ні з ким не розмовляв. Ніхто мені не присилав листів і не дзвонив по телефону. У поштовій скриньці знаходив тільки рахунки за комунальні послуги і всяку рекламу — здебільшого каталоги дизайну й моди з фотографіями суконь, блузок і спідничок весняного сезону. Хоча зима видалася холодною, я іноді навіть забував вмикати опалення. Бо не міг зрозуміти, холод у кімнаті чи в мені. Запалював грубку лише після того, як, поглянувши на термометр, переконувався, що справді холодно, та хоч скільки кімната нагрівалася, тепліше не ставало.

Інколи, як і влітку, я перелазив через огорожу в саду й звивистою доріжкою доходив до місця, де раніше стояв порожній дім Міявакі. У короткому пальті й шарфі, намотаному до підборіддя, я ступав по сухій зимовій траві. Крижаний вітер уривчасто гудів в електричних дротах. Дім Міявакі повністю розвалили, а навколо поставили високий дощаний паркан. Через щілини я зазирав на ділянку, але там не було на що дивитися. Не залишилося нічого — ні дому, ні плиток стежки, ні колодязя, ні дерев, ні телеантени, ні статуї птаха. Крім плоского шматка чорної, щільно утрамбованої гусеницями бульдозера землі, з якої подекуди стирчали купки бур’яну. Я не міг повірити, що раніше тут був глибокий колодязь і я спускався в нього до самого дна.

Спершись об огорожу, я поглянув на дім Мей Касахари, на вікно її кімнати. Однак її тут більше нема. Вона більше не вийде й не скаже: «Добрий день, Заводний Птаху!»

Пополудні одного страшно холодного дня, у середині лютого, я вирішив навідатися у ріелторську контору «Сетаґая Дайіті», що навпроти станції, про яку мені казав дядько. Відчинивши двері, я побачив усередині співробітницю, жінку середнього віку. Біля входу стояв ряд столів, але за ними ніхто не сидів — видно, усі маклери розійшлися у своїх справах. Посеред кімнати стояв великий газовий обігрівач, що випромінював яскраво-червоне тепло. У невеличкій приймальні у заглибині кімнати на дивані сидів невисокий дідок і захоплено читав газету. Коли я запитав жінку, чи можу побачити Ітікаву-сана, старий повернувся обличчям до мене й промовив:

— Ітікава — це я. Яка у вас справа?

Я назвав прізвище свого дядька й пояснив, що доводжуся йому племінником й тепер мешкаю в його домі.

— A-а, зрозуміло. Так ви племінник Цурути-сана? — сказав старий і, поклавши газету на стіл, зняв окуляри й запхав у кишеню. Потім окинув поглядом моє обличчя й зовнішність. Яке враження я справив на нього, я так і не зрозумів. — Заходьте, заходьте! Може, вип’єте чаю?

Я подякував і попросив не турбуватися, але старий чи то не дочув, чи то знехтував мої слова і звелів співробітниці приготувати чаю. Вона послухалась, і незабаром ми вдвох сиділи за столом у приймальні один навпроти одного й пили чай. Обігрівач вимкнули, й у кімнаті ставало прохолодніше. На стіні висіла докладна карта забудови тутешнього району з помітками олівцем і фломастером. Поряд — календар якогось банку з репродукцією відомої картини Ван Ґоґа з мостом.

— Як мається Цурута-сан? Ми давно з ним не бачилися, — ковтнувши чаю, запитав старий.

— Здається, з ним усе гаразд. Як завжди, зайнятий справами. А тому я рідко з ним зустрічаюся, — відповів я.

— Радий чути, що в нього все в порядку. Скільки ж це років минуло? Здається, ніби ми так давно з ним востаннє зустрічалися, — промовив старий. Потім добув з кишені піджака сигарету й, ніби прицілюючись, чиркнув сірником. — Це я порадив вашому дядькові придбати цей дім, а згодом довго опікувався здачею його в оренду різним людям. От добре, що Цурута-сан не байдикує.

Сам старий Ітікава, здається, не був дуже зайнятий. Напевне, уже наполовину відійшов від справ і з’являвся в конторі тільки заради давніх клієнтів.

— Як вам живеться в тому домі? Може, щось не так?

— Ні-ні, з домом усе гаразд, — відповів я.

Старий кивнув.

— Це добре. Дім і справді гарний. Трохи малий, але зручний для проживання. У всіх його попередніх мешканців життя складалося в ньому непогано. А у вас як?

— Так собі, нічого, — сказав я і подумав: «Принаймні живу». — Я оце навідався до вас, щоб запитати про одну річ. Бо, за словами дядька, ніхто так добре не обізнаний з нашим районом, як ви, Ітікава-сан.

Старий хихикнув.

— Хоч би що хто казав, таки обізнаний. Як-не-як майже сорок років займаюся тут нерухомістю.

— Я прийшов, щоб розпитати про дім Міявакі, що стояв за нашим. Там тепер будівельний майданчик.

— Гм-м, — промимрив старий і стиснув губи так, ніби нишпорив у закутках пам’яті. — Його продали в серпні минулого року. Вирішили юридичні питання — залагодили справу з боргами і правом власності — й виставили на продаж. Витратили на це багато часу. Купила його одна фірма для перепродажу. Дім розвалили, ділянку розрівняли. У домі ніхто довго не жив, тож якби його залишили, для продажу він не годився б. Покупець чужий. Ніхто з тутешніх людей його не купив би. Ви про цей дім що-небудь чули?

— Дядько розповідав дещо.

— Значить, розумієте, про що йдеться. Обізнана людина такого не купила б. Ми також, хоча якби знайшли необізнаного покупця, то перепродали б з вигодою для себе. Та обман покупця погано пахне. Ми такими оборудками не займаємося.

Я згідливо кивнув.

— Так яка ж фірма його купила?

Старий нахмурив брови, похитав головою, а потім назвав відому ріелторську компанію.

— Вони, напевне, нічого не розізнали. Побачили ділянку, дізналися про ціну й відразу купили. Подумали, що так просто наживуться. Та нічого не вийшло.

— Що? Досі не можуть знайти покупця?

— От-от мали продати, але не вдалося, — згорнувши руки на грудях, промовив старий. — Земля коштує недешево, і коли людина збирається купити її на все життя, то докладно про все розпитує. А навколо цієї ділянки стільки застережливих розмов… І жодної приємної. Якщо звичайна людина їх наслухається, то землю не купить. Бо тутешні загалом знають про ці розмови.

— І скільки правлять?

— За що?

— За ділянку, де стояв дім Міявакі.

Старий кинув на мене начебто трохи зацікавлений погляд.

— Ринкова ціна за один цубо — півтора мільйона єн. Бо, що не кажіть, ділянка першокласна. Житловий район чудовий, багато сонця. Хоча на ринку нерухомості зараз застій, земля не дешевшає. Навіть якщо почекати, вона залишиться в певних межах. Та це стосується лише звичайної землі. А ця ділянка незвичайна. Хоч би скільки вони чекали, вона не подорожчає, а навпаки — подешевшає. Ціна й так уже знизилася — до мільйона ста тисяч за цубо. Усього там приблизно сто цубо, тож якщо поторгуватися, її можна придбати за сто мільйонів.

— Як на вашу думку, ділянка й далі дешевшатиме?

Старий упевнено кивнув.

— Звичайно. Легко спуститься до дев’ятисот тисяч за цубо. Бо саме стільки вони за неї заплатили. Тепер розуміють, що промахнулися, і були б, гадаю, незмірно щасливі, якби повернули собі витрати. Чи погодяться на нижчу ціну, не знаю. Якщо потребуватимуть готівки, то, можливо, хоч-не-хоч продадуть дешевше. Якщо ж не матимуть проблем з грішми — ділянку, гадаю, зберігатимуть. Бо мені невідомо, як ідуть справи в їхній фірмі. Одне можу твердо сказати: зараз вони шкодують, що купили її. З цією ділянкою краще не зв’язуватися, — сказав Ітікава-сан і струсив попіл із сигарети в попільничку.

— У дворі того дому був колодязь, чи не так? Ітікава-сан, ви що-небудь знаєте про нього? — спитав я.

— Так, був, — відповів старий. — Глибокий колодязь. Але недавно його начебто засипали землею. Бо висох. Тож яка з нього користь?

— А ви не знаєте, коли висох?

Старий, згорнувши руки на грудях, утупився у стелю.

— Так давно, що точно й не пригадаю. Але перед війною вода там була. А зникла після війни. Правда, коли саме — не знаю. Як актриса в цьому домі оселилася, води вже не було, і тоді колодязь збиралися засипати. Та все скінчилося самими розмовами, бо ніхто не хотів цим клопотатися.

— А поряд, де живе родина Касахари, і зараз, кажуть, є добра вода.

— Що ж, можливо. У тій місцевості здавна була добра вода завдяки ґрунту. Крім того, водяні жили — дивна штука: в одному місці вода є, а відійдеш трохи вбік — нема. А чому вас цікавить той колодязь?

— Правду кажучи, я хочу купити цю ділянку.

Старий підняв очі й видивився на мене. Узяв чашку, повільно ковтнув чаю.

— Купити цю ділянку?

Я мовчки кивнув.

Старий вийняв з пачки нову сигарету, постукав нею об стільницю, але не закурив, а затиснув між пальцями. Кінчиком язика притьмом лизнув губи.

— Як я вже казав, з цією ділянкою щось негаразд. Жодній людині, що там мешкала, у житті не щастило. Розумієте? Щиро кажучи, її не варто купувати, хоч би якою дешевою вона була. Чи вам це байдуже?

— Звичайно, я все це знаю… Та поки що я не маю грошей, щоб її купити, навіть якщо її ціна буде нижчою за ринкову. Але з часом я постараюся їх роздобути. А тому мені хотілося б знати все, що стосується ділянки: як змінюється її ціна, чи з’явилися покупці.

Задумавшись над чимось, Ітікава-сан довго дивився на незапалену сигарету. Злегка кашлянув і сказав:

— Не турбуйтесь. Ділянку швидко не продадуть. Ситуація зміниться тоді, коли вони вирішать збути її за безцінь. Але інтуїція підказує мені, що до цього ще далеко.

Я дав старому номер свого домашнього телефону. Він записав номер у засмальцьований записник і, засунувши його в кишеню піджака, спочатку подивився мені в очі, а потім перевів погляд на родимку на моїй щоці.

Коли скінчився лютий і наближалася половина березня, крижаний холод потроху слабшав, а з півдня подув теплий вітер. На деревах з’явилися зелені пагінці, а в саду — нові птахи. Погідними днями я сидів на веранді й гаяв час, споглядаючи сад. Одного вечора в середині березня подзвонив Ітікава і повідомив, що земельну ділянку Міявакі ще не продано, а її ціна знизилася ще трохи.

— Хіба я не казав, що її не так легко продати? — гордовито промовив він. — Можете не турбуватися, вона й далі дешевшатиме. А, до речі, як там у вас справи? Гроші збираєте?

Того ж вечора, годині о восьмій, умиваючись, я відчув, що пляма на щоці запекла. Торкнувся пальцем — відчув слабе тепло, раніше невідоме. Колір плями став яскравішим, ніж раніше, із фіолетовим відтінком. Затамувавши подих, я довго і так пильно вдивлявся в дзеркало, що аж власне обличчя поступово здалося мені чужим. Пляма наче щось настійно від мене вимагала. Я не відривав погляду від себе в дзеркалі, а моє відображення так само мовчки прикипіло очима до мене.

Мені будь-що треба придбати цей колодязь.

От якого висновку я дійшов.

4 Пробудження від зимової сплячки Ще одна візитна картка Анонімність грошей

Хоча я хотів мати земельну ділянку, та це, звісно, не означало, що вона негайно потрапить у мої руки. Сума грошей, яку я реально міг роздобути, майже дорівнювала нулеві. З материної спадщини дещо залишилося, але й цього невдовзі не стане — витрачу на прожиток. Ні роботи, ні майнової застави для отримання кредиту я не мав. Ніде в світі не знайшлося б жодного банку, який такій людині, як я, просто з доброти позичив би грошей. Коротко кажучи, гроші доведеться брати з повітря, як фокуснику. І то якнайшвидше.

Одного ранку я пішов на станцію й купив у кіоску серію з десяти лотерейних білетів, кожний з яких міг принести виграш у п’ятдесят мільйонів єн. Приколовши їх кнопками на стіні в кухні, я щодня сідав на стілець і дивився на них уважно, цілими годинами, ніби очікуючи появи на них таємничого ключа, зрозумілого тільки мені. Однак через кілька днів щось схоже на інтуїцію підказало мені:

У лотерею я ніколи не виграю.

Інтуїція швидко змінилася впевненістю. Прогулятися до станції, купити кілька лотерейних білетів і очікувати розіграшу — так просто розв’язати проблему абсолютно не вдасться. Треба роздобути гроші власними силами, використавши свої здібності. Порвавши й викинувши всі лотерейні білети, я знову став у ванній і вдивлявся в дзеркало над раковиною. «Напевне, має знайтися якийсь спосіб», — звертався я до власного відображення, але відповіді, звісно, не отримав.

Утомившись від сяких-таких думок, сидячи безвилазно дома, я вирішив вийти надвір і поблукати по околиці. Такі безцільні прогулянки тривали днів три-чотири, а коли й вони обридли, я сів на електричку й подався до Сіндзюку. Мені захотілося поїхати туди після довгої перерви, коли я опинився поблизу нашої станції. Адже зовсім непогано подумати в іншій обстановці. Та й в електричці, якщо згадати, я давно не їздив. Опускаючи дрібняки в касу-автомат, навіть зніяковів від незвички. Востаннє я був на станції Сіндзюку півроку тому — коли біля її західного виходу помітив того парубка з футляром гітари й пішов услід за ним.

Після довгої перерви вуличний натовп мене пригнічував. Від самого вигляду людського потоку мені перехопило подих, частіше закалатало серце. Оскільки година пік минула, штовханини не мало б бути. Спочатку я ледве пробивався крізь цю юрбу, яка швидше скидалася на велетенський бурхливий потік, що змітає гори й зносить будинки. Трохи пройшовши в цьому потоці, я зайшов у кав’ярню, щоб заспокоїтися, і сів біля вікна, що виходило на широку вулицю. У таку ранню пору відвідувачів виявилося небагато. Я замовив чашку теплого какао й відчужено спостерігав перехожих за вікном.

Скільки часу я просидів — не знаю. Можливо, хвилин п’ятнадцять-двадцять. Раптом я спіймав себе на тому, що пильно супроводжую очима відполіровані до блиску «мерседеси», «ягуари» і «порше», що помалу просувалися заповненою автомашинами вулицею. У променях уранішнього сонця, після дощу, їхні кузови надміру сліпили очі — так, ніби подавали мені якийсь знак. Вони були без жодної подряпинки, жодної плямки. «А їхні власники мають гроші», — подумав я. Така думка ніколи не приходила мені раніше. Я поглянув на своє відображення у вікні й поволі похитав головою. Уперше в житті гроші були потрібні мені до зарізу.

З настанням обідньої пори кав’ярню заповнили відвідувачі, і я вирішив пройтися вулицями. Ніякої мети я не мав — просто захотів поблукати містом після довгої перерви. Переходячи з однієї вулиці на іншу, я тільки думав про те, щоб не зіткнутися із зустрічними перехожими. Ішов, підкоряючись світлофору, куди ноги несли — праворуч, ліворуч, прямо. Засунувши руки в кишені, зосередився на ході як фізичному процесі. З головної вулиці з рядами вітрин універмагів і великих крамниць я пірнув у завулок з крикливо прикрашеними «порношопами», пройшов гамірний квартал з багатьма кінотеатрами, повз тихий сінтоїстський храм і знову повернувся на одну з центральних вулиць. День видався теплий, і більшість перехожих уже була без курток чи пальт. Подував приємний вітерець. Раптом я помітив, що опинився на знайомому місці. Побачив під ногами викладений плитками тротуар, невелику скульптуру і скляну стіну, що вивищувалася перед очима. Я стояв посеред площі перед велетенською будівлею — саме там, де, за дядьковою порадою, минулого літа я спостерігав за перехожими. Це тривало одинадцять днів, а після того я випадково помітив того дивного парубка з футляром гітари й у передній того незнайомого дому дістав битою по лівій руці. І от безцільно поблукавши по Сіндзюку, я знову опинився на тому ж місці.

Як і колись, купивши в «Данкін Донатс» кави й пампушок, я вмостився на лавку на площі. Їв і розглядав обличчя перехожих. Завдяки цьому я потроху заспокоювався. Не знаю чому, але мені стало затишно, наче я знайшов у стіні підходящу для себе нішу. Як давно я не дивився на людей! І не тільки на людей. Упродовж останніх півроку я насправді майже ні на що не дивився. Випроставшись на лавці, я дивився на людей, на хмарочоси, на ясне весняне небо, що прозирало в просвітах хмар, на різнокольорові рекламні щити, на газету, залишену поблизу. З наближенням вечора я почав відчувати, ніби до навколишніх предметів потроху поверталися барви.

Наступного ранку я знову вирушив на електричці до Сіндзюку. Знову сів на ту ж лавку й узявся розглядати обличчя перехожих. Ополудні випив кави, з’їв пампушку. До вечірньої години пік сів в електричку й повернувся додому. Наступного дня повторив те ж саме. Як я і сподівався, нічого не відбулося. Нічого я не відкрив. Загадки так і залишалися загадками, запитання — запитаннями. Однак у мене з’явилося невиразне відчуття, ніби я потроху до чогось наближаюся. Стоячи перед дзеркалом у ванній кімнаті, я власними очима міг упевнитися в цьому. Родимка ставала яскравішою, теплішою. «Вона живе», — подумав я одного разу. Живе так само, як і я.

Як і минулого літа, я щотижня, щодня повторював одне й те ж. По десятій вирушав на електричці на Сіндзюку, сідав на лавку на площі перед хмарочосом і цілісінький день, ні про що не думаючи, розглядав обличчя перехожих. Іноді, ні сіло ні впало, звуки реального життя навколо мене віддалялись і зникали. І тоді до моїх вух долинав тільки глибокий, тихий шум водяної течії. Я раптом пригадував Мальту Кано. Вона розповідала, що треба прислухатися до шуму води. Вода — її головна тема. Однак я не міг згадати, що ж вона конкретно розповідала. Не міг згадати її обличчя. Пам’ятав лише її червоний вініловий капелюшок. Чого це вона його завжди надівала?

Та помалу звуки повертались, і перед моїми очима знову виникали людські обличчя.

Пополудні восьмого дня мого перебування на Сіндзюку до мене озвалася жінка. Я тоді сидів з порожнім паперовим стаканчиком у руці й дивився в інший бік.

— Гей, послухайте!

Обернувшись, я побачив жінку середнього віку, з якою ми зустрілися минулого літа на цьому місці. За тих десять днів тільки вона тоді заговорила зі мною. Звичайно, я не сподівався знову її побачити, але почувши її голос, подумав, що така зустріч цілком природна.

Як і минулого разу, на ній був першокласний одяг. Вона вміла чудово одягатися. Темні окуляри в черепаховій оправі, блідо-синій жакет з накладними плечима, червона фланелева спідничка. Шовкова блузка, на комірі жакета маленька блискуча брошка тонкої роботи. Прості червоні туфлі на високих підборах, але на гроші, які вона на них витратила, можна було прожити кілька місяців. Порівняно з нею, як завжди, я мав страшно жалюгідний вигляд. Спортивна куртка, куплена того року, коли я вступив до університету, сірий трикотажний светр з розтягнутим коміром, потерті сині джинси й зношені тенісні тапочки, колись білі, а тепер невизначеного кольору.

Не звертаючи уваги на такий мій зовнішній вигляд, жінка сіла поруч, мовчки поклала ногу на ногу, відкрила сумочку й добула пачку «Virginia Slims». Як і минулого разу, запропонувала сигарету — я так само відмовився. Вона прикурила від золотої запальнички, завбільшки з гумку, потім зняла окуляри, поклала їх у нагрудну кишеню жакета й заглянула мені в очі — так, ніби шукала в неглибокому ставку впущену з рук монету. Наші погляди зустрілися. Її очі були дивні — глибокі, але без жодного виразу.

Вона ледь-ледь примружилась і сказала:

— Отже, ви повернулися.

Я кивнув.

Я дивився, як дим від її тонкої сигарети піднімався вгору й, гойдаючись під вітром, танув у повітрі. Жінка озирнулася навколо, ніби хотіла перевірити на власні очі, що я бачив, сидячи на лавці. Видно, ніщо її не зацікавило, і вона знову перевела свій погляд на мене. Довго розглядала мою пляму, очі, ніс, рот, потім знову пляму. Здається, якби могла, то оцінила б мене, як собаку на виставці: силоміць відкрила б рот, щоб перевірити зуби, заглянула б у вуха.

— Здається, мені потрібні гроші, — промовив я.

Жінка зробила коротку паузу й спитала:

— Скільки?

— Можливо, вистачило б вісімдесят мільйонів.

Жінка звернула погляд на небо, ніби в голові розраховувала: якщо взяти звідси, а інше перекласти туди… А я тим часом вивчав її макіяж — ледь-ледь підведені очі й м’який вигин вій, що ніби здавалися якимсь символом.

Вона злегка скривила губи.

— Немала сума.

— Як на мене, величезна.

Кинувши на землю сигарету, на дві третіх недокурену, жінка старанно роздушила її туфлею. Потім вийняла із плоскої сумочки шкіряний футлярчик для візиток і сунула мені в долоню одну картку.

— Завтра рівно о четвертій прийдіть за цією адресою.

На картці чорними ієрогліфами вказувалася тільки адреса — район Мінато, Акасака, квартал, номер будинку й офісу. Без імені й телефону. На звороті — узагалі нічого. Я підніс картку до носа — жодного запаху. Звичайний білий папір.

Я поглянув на неї.

— А де ж ім’я?

Жінка вперше всміхнулась і спокійно хитнула головою.

— Адже вам, здається, потрібні гроші. А хіба гроші мають ім’я?

Я також хитнув головою. Звичайно, гроші не мають імені. А якби й мали, то вже не були б грошима. Вони набувають значення завдяки своїй анонімності, схожій на темну ніч, і перевазі, що перехоплює подих, — здатності обмінюватися на що завгодно.

Жінка підвелася з лавки.

— Так ви зможете прийти о четвертій?

— І тоді я отримаю гроші?

— Побачимо, — відповіла жінка, і в кутиках її очей пробігла усмішка, як жмури на піску під вітром. Ще раз озирнувшись навколо, вона машинально обтрусила поділ спіднички.

Після того, як вона швидко зникла в людському натовпі, я зупинив свій погляд на роздушеному недокурку і яскраво-червоній губній помаді, що лишилася на фільтрі. І це відразу викликало в моїй пам’яті спогад про вініловий капелюшок Мальти Кано.

Якщо в мене й була якась перевага, то лише в тому, що я не мав що втрачати. Можливо.

5 Що відбувалося вночі

Цей різкий, виразний звук підліток почув серед ночі. Він прокинувся, намацав вимикач лампи й оглянув кімнату. Годинник на стіні показував майже другу. «Що може відбуватися у світі в таку пізню годину?» — здивувався підліток.

Незабаром звук повторився. Безперечно, він долинав знадвору. Хтось накручував десь велику пружину. Хто, власне, робить таке серед ночі? Та ні, це тільки здається, ніби хтось накручує пружину, а насправді це не її скрипіння. Напевне, десь птах кричить. Підліток підніс стілець до вікна, сів на нього і, розсунувши завіски, прочинив вікно. Посередині неба висів великий повний місяць, який буває наприкінці осені, й заливав увесь сад своїм майже денним світлом. Дерева у саду справляли на підлітка інше враження, ніж удень. Уже не здавалися такими привітними, як завжди. Дубове гілля, рясно вкрите листям, неслухняно погойдувалося під нечастими подувами вітру й неприємно скрипіло. Каміння в саду побіліло, стало гладеньким і безживно, немов обличчя мертвих, вдивлялося в небо.

Птах, здається, кричав на сосні. Підліток висунувся з вікна й подивився нагору, але розгледіти птаха знизу, що сховався за густим гіллям, не зміг. «Що це за птах? От би його побачити», — подумав підліток. Хотілося запам’ятати його забарвлення і форму, щоб завтра в атласі дізнатися його назву. Цікавість так його розібрала, що дрімота зовсім вивітрилася. Найбільше підліткові подобалося розглядати в атласі риб і птахів. Ці чудові книжки, які йому купили батьки, стояли рядами на книжковій полиці в його кімнаті. До школи він ще не ходив, але вже вмів читати.

Кілька разів покрутивши пружину, птах замовк. «Цікаво, чи хто-небудь, крім мене, чув його? — подумав підліток. — Тато або мама? А бабуся? Якщо не чули, то завтра вранці я зможу їм розповісти, як о другій годині ночі в саду на сосні сидів якийсь птах і кричав голосом, справді схожим на скрипіння пружини. От якби я хоч раз його побачив! Тоді я міг би всім сказати, яка його назва».

Птах більше не кричав. Мовчав, мов камінь, ховаючись в умитих місячним сяйвом гілках сосни. Потім, ніби попереджуючи про щось, у кімнату влетів холодний вітер. Підліток здригнувся і зачинив вікно. На відміну від горобця чи голуба, цей птах так просто людям не показується. В атласі підліток читав, що майже всі нічні птахи — розумні й обережні. «Він, напевне, знає, що я стежу за ним, а тому не покажеться, хоч би як довго я його підстерігав». Підліток вагався — йти в туалет чи ні. Туди доводиться йти довгим темним коридором. Ні, краще залізти в ліжко й заснути. А до ранку можна ще потерпіти.

Підліток вимкнув світло й заплющив очі, але, зацікавившись птахом, що сидів на сосні, ніяк не міг заснути. Хоча лампа й не горіла, знадвору, крізь завіску, струмувало манливе місячне сяйво. Коли заводний птах знову прокричав, підліток, не вагаючись, зіскочив з ліжка. Цього разу лампу не запалив, а, накинувши на піжаму кофту, сів на стілець перед вікном. Ледь-ледь відхиливши завіску, підліток крізь щілину глянув у бік сосни. «Тепер уже птах не здогадається, що я за ним стежу».

Однак тепер підліток помітив там дві людські постаті. І мимоволі затамував подих. Двоє чоловіків, немов тіні, сиділи навпочіпки під сосною. Обидва в чорному одязі. Один — простоволосий, інший — під м’якою кепкою з дашком. «Навіщо незнайомі люди пізно вночі забрели в наш сад? — здивувався підліток. — І чому собака не загавкав? Може, треба негайно сказати батькам?» Однак підліток не відходив од вікна — цікавість його не відпускала. «Подивлюся, що збираються робити в саду ці люди», — вирішив він.

Раптом, ніби похопившись, на дереві прокричав заводний птах. Кілька разів крутнув пружиною: крі-і-і-і… А проте незнайомі чоловіки не звернули уваги на його голос. Не підвели голів, не ворухнулися, а тихо сиділи навпочіпки, впритул один до одного, ніби про щось радячись. Гілки заслоняли місячне світло, й підліток не міг побачити їхніх облич. Незабаром чоловіки, наче домовившись, одночасно встали. Один був вищий за іншого сантиметрів на двадцять. Обидва худі, на високому (з кепкою на голові) — довге пальто. Одяг низького тісно облягав тіло.

Коротун підійшов до сосни й задивився на її верхівку. Погладив стовбур, поплескав обома руками, ніби щось перевіряючи, а тоді раптом обхопив його й без жодних зусиль (як здавалося підліткові) поліз угору. «Прямо як циркач», — захоплено подумав підліток. Адже він знав, як нелегко дряпатися по сосні. Стовбур гладкий, слизький, і до самого верху там нема за що зачепитися. Підліток добре знав сосну в саду — як друга. Тож навіщо тому чоловікові лізти вночі на дерево? Невже він збирається спіймати там заводного птаха?

Цибань стояв під сосною і пильно дивився вгору. Невдовзі коротун зник з поля зору. Тільки було чути, як шарудить соснова глиця. А це означало, що він, напевне, не перестає дертися нагору. Нема сумніву, що заводний птах почує його й полетить. Хоч би як спритно коротун лазив по деревах, так просто птаха не спіймає. Можливо, хоч удасться побачити того птаха, коли він спурхне із сосни. Затамувавши подих, підліток чекав, коли птах залопотить крилами. Та хоч скільки чекав, не почув ні лопотіння його крил, ні крику.

Потім надовго запала тиша, не було помітно жодного руху. Усе навколо купалося в нереальному сріблястому місячному сяйві, і сад видався дном моря, яке щойно зовсім висохло. Немов зачарований, підліток не ворушився і не відривав погляду від сосни й цибаня під нею. Від його дихання запітніла шибка. Напевне, надворі холодно. Цибань, руки в боки, пильно вдивлявся вгору. Не ворушився, ніби замерз. Мабуть, переживав, чи коротун свого досягне й спуститься вниз. Адже було чого переживати — спускатися з високого дерева важче, ніж дряпатися догори. Та зненацька цибань наче вирішив усе кинути — й кудись зник.

Підлітку здалося, ніби всі його покинули. Коротун виліз на сосну й пропав. Цибань кудись пішов. Заводний птах мовчить. Може, треба розбудити батька? Та він нізащо не повірить. А скаже: «Знову тобі щось приснилося». Підліток справді часто бачив сни й часто плутав їх з реальністю. Та цього разу, що не кажіть, усе було насправді — і заводний птах, і двоє чоловіків у чорному. Просто, ні сіло ні впало, вони кудись зникли. Можливо, батько зрозуміє, якщо йому пояснити як слід.

Та раптом підліток подумав: «А той коротун чимось схожий на батька. Може, трохи нижчий, але фігурою, рухами — викапаний батько. Е ні, батько не зміг би так спритно вилізти на дерево. Він не такий моторний і сильний». Що довше підліток думав про це, то дедалі більше нічого не розумів.

Незабаром цибань знову повернувся під сосну. Цього разу приніс у руках лопату й великий полотняний мішок. Тихенько поклав мішок на землю і взявся копати яму під самим деревом. Лопата вгрузала в землю і поширювала навколо уривчастий, сухий звук: гах, гах, гах… «От тепер усі, напевне, прокинуться», — подумав підліток. Бо таким чітким і гучним був той звук.

Однак ніхто не прокинувся. Цибань, ні на що не звертаючи уваги, мовчки, без жодної зупинки, й далі копав яму. Був худим, але сильнішим, ніж зовні здавалося. Це стало зрозумілим з того, як орудував лопатою. Працював розмірено, без зайвих рухів. Коли закінчив копати до потрібної глибини, приставив лопату до сосни і, стоячи на краю ями, оглядав її. Угору ні разу не глянув — невже забув про коротуна, який піднявся на дерево? Зараз в його голові була тільки яма. Підліткові це не сподобалося. «На його місці я потурбувався б про товариша».

Судячи з купи викопаної землі, підліток зробив висновок, що яма неглибока — йому десь по коліна. Та, здавалось, її глибина й форма загалом цибаня задовольняли. Він добув з мішка щось, загорнуте в чорну тканину. З його рухів було видно, що воно м’яке. «Можливо, чоловік збирається поховати в ямі чийсь труп?» Від такої думки серце в підлітка забилося. Своїм розміром предмет, загорнутий в тканину, не перевищував кота. «Якщо це людський труп, то хіба що немовляти. Та що змусило його закопувати це в моєму саду?» Підліток проковтнув слину, яка непомітно накопичилася в роті, і видав такий гучний звук, що навіть сам злякався. Його і цибань міг почути.

Після того, наче підстьобнутий цим звуком, закричав заводний птах: крі-і-і-і… крі-і-і-і… Здавалось, ніби він накручував ще більшу пружину.

Почувши цей крик, підліток інтуїтивно відчув, що зараз має статися щось дуже важливе. Він прикусив губу й почав машинально терти обидві руки. Було б краще, якби він усього цього не бачив. Та вже пізно. Він уже не міг відірвати очей від того, що відбувається в саду. Злегка розтуливши рота й притиснувшись носом до холодної шибки, він спостерігав дивну драму, що розгорталася в саду, й уже не сподівався, що хтось з домашніх прокинеться. «Навіть якщо зчиниться великий шум, ніхто з них не прокинеться, — думав підліток. — Крім мене, цього звуку ніхто не чує. Так було визначено від самого початку».

Нахилившись, цибань обережно поклав чорний згорток на дно ями. Випростався і довго дивився на нього зверху. Виразу його обличчя, що опинилося в тіні дашка кепки, не було видно, але здавалося, що він похмурий і навіть трохи врочистий. «Усе-таки це чийсь труп», — подумав підліток. Потім цибань рішуче взяв у руки лопату й почав засипати яму землею. Скінчивши цю роботу, він злегка утрамбував землю, приставив лопату до дерева й кудись пішов з мішком. Ні разу не обернувся й не дивився на верхівку сосни. Заводний птах більше не кричав.

Підліток обернувсь і подивився на годинник. Напруживши зір, зрозумів, що його стрілки показують половину третьої. Потім ще хвилин десять через щілину в завісках він стежив за сосною, сподіваючись помітити якийсь рух, але незабаром йому раптом захотілося спати — так, ніби його накрили зверху залізною кришкою. Підліток хотів дізнатися, що буде далі з коротуном на дереві й заводним птахом, але вже не міг розплющити очей. Нетерпляче знявши кофту, він забрався в ліжко й заснув як убитий.

6 Я купую нове взуття Що повернулося додому

Пройшовши від станції метро «Акасака» людною вулицею з рядами ресторанів і пивничок по обидва боки й піднявшись трохи вгору пологим схилом, я опинився перед шестиповерховою будівлею — не дуже новою й не старою, не дуже високою і не малою, не дуже пишною й не убогою. На її першому поверсі містилося туристичне агентство: в його просторій вітрині видніли рекламні плакати з краєвидом порту на острові Міконос і трамвайної лінії в Сан-Франциско. Троє службовців за вікном заклопотано перемовлялися по телефону й стукали по клавішах комп’ютера.

У зовнішньому вигляді будівлі не було нічого примітного. Здавалося, ніби така звичайнісінька споруда зведена за кресленням, скопійованим із малюнка, який зробив на уроці учень початкової школи. А ще складалося враження, наче їй зумисне надали такого вигляду, щоб вона нічим не вирізнялася серед інших. Через це навіть я, простежуючи по порядку номери будинків, мало не пройшов мимо. Поряд з дверима туристичного агентства я помітив скромний парадний вхід до будівлі. Проглядаючи таблички, я зрозумів, що в ній орендують приміщення дрібні фірми — юридичні контори, конструкторські бюро, імпортні представництва, зубні лікарі тощо. Деякі таблички все ще блищали новизною, і я виразно бачив у них своє відображення. А от табличка з номером 602 добряче постаріла й потьмяніла. Видно, жінка влаштувала тут свій офіс досить давно. На табличці було викарбувано: «Akasaka Fashion Design». Її потьмянілість мене трохи заспокоїла.

За скляними дверима в глибині фойє я побачив ліфт. Щоб ним скористатися, відвідувач мав подзвонити в офіс, який збирався відвідати, й почекати, поки звідти розблокують замок. Я натиснув на кнопку поряд з номером 602. Напевне, телекамера передавала моє зображення на їхній монітор. Я озирнувся і в кутку під стелею помітив щось схоже на мініатюрну телекамеру. Невдовзі загурчав розблокований замок, і я, відчинивши двері, зайшов усередину.

Піднявшись у непривабливому ліфті на шостий поверх і трохи поблукавши таким же непривабливим коридором, я помітив двері з номером 602. Впевнившись, що на них написано «Akasaka Fashion Design», я коротко, один раз, натиснув на кнопку дзвінка.

Двері відчинив стрункий, коротко підстрижений юнак з дуже правильними рисами обличчя — можливо, найвродливіший з тих, яких я досі зустрічав у житті. Однак насправді мою увагу більше привернув його одяг, ніж обличчя. Сліпучо-біла сорочка і краватка соковитого зеленого кольору з дрібним візерунком. Сама краватка не просто стильна, а ще бездоганно вив’язана. Кожна складка — як на фото з журналу моди для чоловіків. Я не зумів би так зав’язати краватку. І як це комусь вдається зробити? Можливо, дається взнаки вроджений талант або просто тренування до сьомого поту. А ще на юнакові були темно-сірі штани й брунатні черевики з декоративними шнурками. Усе новеньке, наче днів два-три тому куплене.

Юнак був трохи нижчий від мене. На губах — радісна усмішка. Настільки природна, що, здавалось, ніби він щойно почув веселий жарт. Не щось вульгарне, а витончене — таке, що здавна розповідають міністри закордонних справ на офіційному прийомі в саду принцам-спадкоємцям на втіху гостям. Я хотів відрекомендуватися, але юнак, злегка хитнувши головою, подав знак, що в цьому немає потреби. Притримуючи двері, відчинені досередини, він пропустив мене вперед і, мигцем глянувши в коридор, зачинив їх. Увесь той час не промовив ні слова, а, ледь-ледь примруживши очі, дивився на мене, ніби просячи вибачення, що не може говорити, бо поряд спить нервова чорна пантера. Хоча, звісно, її тут не було. Просто юнак справляв таке враження.

Я опинився в приймальні, де стояли шкіряний диван і крісла, на вигляд досить зручні, а поряд з ними старомодна вішалка і торшер. У стіні в глибині цього приміщення видніли двері, що, мабуть, вели до ще однієї кімнати. Поряд з дверима — звернутий до кімнати простий дубовий робочий стіл з великим комп’ютером на ньому. Перед диваном стояв маленький столик, на якому ледве вміщався телефонний довідник. Підлогу застеляв килим приємного салатового кольору. Із невидимих динаміків тихо струмували звуки квартету Гайдна. На стінах висіло кілька чудових гравюр із зображенням квітів і птахів. Кімната чиста, в ідеальному порядку. У вмонтованій шафі на одній стіні стояли альбоми із зразками тканин й журнали мод. Меблі були скромними й не новими, але в їхній помітній зношеності відчувалося заспокійливе тепло.

Юнак підвів мене до дивана, а сам сів за стіл. Злегка розвів руки й повернув їх долонями до мене — дав зрозуміти, щоб я почекав. Замість того, щоб сказати: «Вибачте, доведеться почекати», — юнак ледь-ледь усміхнувся, а замість «зовсім небагато» тільки підняв догори палець. Видно, умів передавати співрозмовнику те, що хотів сказати. Я тільки кивнув на знак того, що все зрозумів. Відкривати рот при ньому було б вульгарно й недоречно.

Обережно, ніби якусь крихку річ, юнак узяв книжку, що лежала біля комп’ютера, й розгорнув на закладеній сторінці. Ця груба чорна книжка була без суперобкладинки, а тому я не міг розібрати її назви. А юнак, розгорнувши її, відразу занурився в читання і, здавалось, забув про моє існування. Щоб згаяти час, мені теж хотілося щось почитати, але напохваті не було нічого. Хоч-не-хоч довелося сидіти на дивані, заклавши ногу на ногу, й слухати Гайдна (хоча я не був певен, що це Гайдн). Музика була непоганою, але, як мені здавалося, її звуки відразу після народження танули в повітрі. На столі перед юнаком, крім комп’ютера, був ще звичайний чорний телефонний апарат, пенал і настільний календар.

Я був одягнений майже так само, як учора: бейсбольна куртка, джемпер з каптуром, джинси, тенісні тапочки. Надів те, що потрапило під руки. У цій чистісінькій кімнаті й при охайному, вродливому юнакові мої тенісні тапочки здавалися особливо брудними й жалюгідними. А втім, ні, не просто здавалися, а насправді були такими — стоптаними, посірілими, з дірками по боках. Чого тільки не довелося їм зазнати! Адже я цілий рік щодня в них ходив. Не один раз перелазив через огорожу за домом, утелющувався в собачий кізяк на нашій доріжці, спускався в колодязь. Тож не дивно, що вони набули такого непривабливого вигляду. Відтоді, як я звільнився з роботи, я ні разу не подумав, у чому ходжу. І лише тепер, побачивши, що в мене на ногах, я гостро відчув, який я самотній, як далеко відірвався від людей. «Треба негайно купити щось нове, — подумав я. — Бо ці тапочки — просто сором».

Квартет Гайдна скінчився — мляво, ніби обірвався на півдорозі. Після короткої перерви зазвучав Бах — якась його п’єса для клавесина (а втім, я не певний на сто відсотків, що не помиляюся). Я раз у раз по-новому закладав ногу на ногу. Задзвонив телефон. Юнак заклав сторінку смужкою паперу, згорнув книжку й, відсунувши її набік, підняв слухавку. Притримуючи її біля вуха, злегка кивав головою. Потім глянув на календар, зробив у ньому олівцем помітку, підніс слухавку до стільниці, двічі стукнув по дереву, як у двері, й припинив зв’язок. Розмова тривала секунд двадцять, але за цей час юнак не промовив ні слова. Взагалі він не видав жодного звуку після того, як впустив мене в кімнату. Невже не вміє говорити? Правда, зі слухом у нього начебто все гаразд — адже прореагував на дзвінок і слухав, що йому казали.

Якийсь час, ніби над чимось задумавшись, юнак дивився на телефон, потім тихо встав з-за стола, підійшов до мене й сів поряд. Поклав рівно обидві руки на коліна. Як можна було здогадатися з вигляду обличчя, його пальці виявилися тонкими й делікатними. Звичайно, зі складками на суглобах. Адже не буває пальців зовсім без складок, які потрібні, щоб ними ворушити. Та в нього їх було небагато — не більше, ніж потрібно. Я мимоволі дивився на його руки й думав, що, напевне, він — син тієї жінки. Бо формою його та її пальці були дуже схожі між собою. Після такого здогаду я звернув увагу на інші елементи подібності: невеликий, трохи загострений ніс, кришталево-чисті очі. Юнак знову привітно всміхнувся. Усмішка на його обличчі з’являлась і зникала цілком природно — як грот на морському березі, що відкривається і заповнюється водою залежно від висоти хвиль. Потім юнак піднявся — так само різко, як сів, — і, повернувшись до мене, беззвучно заворушив губами, ніби хотів сказати: «Будь ласка, сюди». Я встав і подався вслід за ним. Він одчинив внутрішні двері і впустив мене досередини.

За дверима виявилася маленька кухня з раковиною, а за нею — ще одна кімната, дуже схожа на приймальню, в якій я досі перебував, але трохи менша. Тут був такий же досить потертий шкіряний диван і таке ж вікно. На підлозі — килим того ж кольору. Посередині кімнати — великий робочий стіл з акуратно розкладеними ножицями, коробками інструментів, олівцями, журналами викрійок. Стояли там також два манекени до пояса. На вікні — не жалюзі, а щільно закриті подвійні штори з тканини й тюлю. Плафон вимкнений, а тому в кімнаті панувала напівтемрява, як похмурого вечора. У торшері трохи віддалік від дивана горіла одна лампа. На столику перед диваном — скляна ваза з чистою водою, в ній білі гладіолуси, зовсім свіжі, ніби щойно зрізані. Музики не було чути, стіни голі — без картин і годинника.

Юнак жестом, без жодного слова, вказав, щоб я сів. Коли я послухався його і вмостився на дивані (такому ж зручному, як і той, що стояв у приймальні), він добув з кишені штанів щось схоже на окуляри для плавання й розкрив переді мною. Це справді були звичайні окуляри — з гуми й пластмаси. Майже такими я користувався під час плавання в басейні. Тільки от навіщо вони здалися тут, я не здогадувався.

— Нічого не бійтеся, — сказав юнак. Точніше, не сказав, а відповідно ворухнув губами й пальцем. Однак я все точно зрозумів і кивнув головою.

— Будь ласка, надіньте їх. І не знімайте, поки я сам не заберу. І не рухайте ними. Ви зрозуміли?

Я знову кивнув.

— Вам ніхто не завдасть шкоди. Усе буде гаразд. Не турбуйтеся.

Я кивнув.

Юнак зайшов за диван і надів мені окуляри. Поправив на потилиці гумовий ремінець, перевірив, чи щільно прилягають до очей бокові прокладки. Від моїх окулярів вони відрізнялися тим, що в них нічого не було видно. Прозору пластмасу чимось густо зафарбували, і я опинився в цілковитій — і штучній — темряві. Зовсім нічого не бачив. Навіть не знав, де торшер. Створилася ілюзія, ніби мене самого чимось замазали.

Ніби для підбадьорення юнак легенько поклав руки мені на плечі. Його тонкі пальці зовсім не були слабкими. Їхній дотик відчувався на диво чітко — як пальців піаніста на клавіатурі. Через них мені передавалася доброзичливість… точніше, щось близьке до неї. «Усе буде гаразд. Не турбуйтеся», — казали мені його пальці. Я кивнув, і юнак вийшов з кімнати. Було чути, як у темряві віддалялася його хода, як відчинились і зачинилися двері.

Після того, як юнак пішов, якийсь час я сидів незворушно в тій же позі. Темрява справляла дивне враження. Була такою ж непроглядною, як колись на дні колодязя, але водночас іншою. Не мала ні напряму, ні глибини, ні ваги, не відчувалася на дотик. Не темрява, а скоріше небуття. Мене технічно позбавили зору, тимчасово осліпили. М'язи скоротились і затверділи, горло пересохло. Що ж буде далі? Однак я згадав дотик пальців юнака. «Не турбуйтеся», — казали вони. Не знаю чому, але мені здалося, що його «словам» можна вірити.

У кімнаті було тихо-тихісінько, й коли я затамував подих, мене охопило відчуття, ніби світ завмер і незабаром зануриться навічно в морську глибінь. Та ні, світ начебто і далі рухався. Двері відчинились, і в кімнату навшпиньки зайшла жінка.

Я здогадався, що це жінка, бо відчув тонкий запах парфумів. Від чоловіків так не пахне. Парфуми, здається, були досить дорогими. Цей запах я намагався згадати, але не зумів. Раптово позбавлений зору, я, видно, почав втрачати і нюх. У всякому разі, парфуми охайної знайомої, яка запросила мене сюди, пахли інакше. Тихо шурхочучи одягом, жінка перетнула кімнату й тихо присіла праворуч коло мене. Судячи з того, як вона це робила, я зрозумів, що вона невисока й легка.

Сидячи поруч, жінка пильно дивилася на мене. Я шкірою ловив на собі її погляд. Подумав, що погляд іншої людини можна відчувати, навіть не бачачи її. Жінка довго не відривала від мене очей. Дихала тихо, зовсім нечутно. Не змінюючи пози, я втупився в темряву прямо перед собою. Пляма на щоці начебто почала злегка розігріватися й, напевне, яскравішати. Невдовзі жінка простягла руку й обережно, ніби якоїсь дорогої й крихкої речі, торкнулася її кінчиками пальців. І почала легенько гладити.

Я зовсім не знав, як реагувати і якої реакції вона сподівається від мене. Реальність залишилася десь далеко. Натомість з’явилося дивне відчуження — здавалось, ніби я на ходу намагаюсь перестрибнути з одного автомобіля на інший, що рухається з іншою швидкістю. У порожнечі цього відчуження я уявив себе покинутим домом — таким же, як дім Міявакі. А ця жінка зайшла у покинутий дім і з невідомої причини самовільно обмацує його стіни й стовпи. Та хоч би якою була причина, я — покинутий дім — не знав, що робити, а також не мусив. Від такої думки мені трохи полегшало.

Жінка не промовляла ні слова. Якщо не брати до уваги шурхоту її одягу, в кімнаті панувала глибока тиша. Жінка водила пальцями по моїй шкірі, ніби намагаючись прочитати дрібні таємничі письмена, закарбовані на ній у сиву давнину.

Потім, переставши гладити мою пляму, жінка підвелася з дивана й, зайшовши ззаду, торкнулася її язиком. А за мить вона вже лизала її, як Мей Касахара в саду минулого літа. Однак робила вона це набагато вміліше. Язик майстерно, з різною силою й під різним кутом, пробував її на смак, обсмоктував, дразнив. Відчувши в низу живота вологий гострий біль, я противився ерекції. Вона здавалася мені зовсім недоречною. Але стриматись я вже не міг.

Я спробував сумістити своє «я» з покинутим домом — уявляв себе стовпом, стіною, стелею, підлогою, дахом, вікном, дверима, каменем. Бо це мені здавалося цілком природним.

Я заплющив очі й відділився від свого тіла з брудними тенісними тапочками, химерними окулярами, недоречною ерекцією. Зробити це, як виявилось, не так уже й важко. Завдяки цьому мені стало легше — я зміг позбутися незручності. Я — зарослий бур’яном сад, нездатний до польоту кам’яний птах, висохлий колодязь. Я знав, що жінка перебуває в покинутому домі, а я — цей дім. Її не видно, але я цим не переймаюся. Якщо вона щось усередині шукає, то треба їй це дати.

Плин часу втратив точність. Я не знав, у якій системі часу з багатьох я зараз перебуваю. Свідомість помалу поверталася в тіло, а ніби навзамін жінка віддалялася. Вона залишала кімнату так само тихо, як зайшла. Шурхотів одяг, у повітрі плив запах парфумів. Було чути, як відчинялись і зачинялися двері. Одна частина моєї свідомості все ще залишалася там, у покинутому домі. Та водночас я сидів на цьому дивані. «Що ж робити далі?» — думав я. Я все ще не вирішив, яка реальність справжня. Мав відчуття, ніби слово «тут» розщеплювалося в мені надвоє. Ось я тут, але й тут також я. Обидва твердження здавалися мені правдивими. Сидячи на дивані, я занурився в цю дивовижну роздвоєність.

Трохи згодом двері відчинились і в кімнату хтось увійшов. Хода підказала, що це юнак. Я пам’ятав його кроки. Він зайшов ззаду й зняв окуляри. У кімнаті було темно — горіла лише одна лампочка в торшері. Я легенько протер долонями очі, щоб звикнути до реального світу. Тепер на юнакові був піджак — темно-сірий, із зеленим крапчастим візерунком, що дуже добре гармоніював з кольором краватки. Усміхаючись, він м’яко взяв мене за руку, щоб підняти з дивана, й підвів до дверей у глибині кімнати. За дверима виявилася ванна кімната з туалетом і кабінкою для душу. Посадивши мене на кришку унітаза, юнак відкрив кран, почекав, поки пішла гаряча вода, й жестом запропонував стати під душ. Подав мені шматок мила, зірвавши з нього паперову обгортку. Потім вийшов і зачинив за собою двері. Я ніяк не розумів, навіщо маю приймати душ. З якої речі?

Роздягаючись, я збагнув причину. Виявляється, я незчувся, як скінчив у труси. Стоячи під душем, я почав відмиватися шматком зеленого мила. Змив сперму, що прилипла на лобку. Вийшовши з-під душу, витерся великим рушником. Поряд з рушником лежали в целофановій упаковці труси «Калвін Кляйн» і майка. Обоє мого розміру. Можливо, вони заздалегідь запланували, щоб я тут еякулював? Якийсь час я дивився на своє відображення в дзеркалі, але не приходив до тями. Викинув забруднені труси у відро для сміття, натомість надів свіжі й чисту нову майку. Одягнув джинси й натягнув через голову джемпер. Надів шкарпетки, взув потерті тенісні тапочки й, накинувши спортивну куртку, вийшов з ванної кімнати.

Юнак чекав мене за дверима й відвів у знайому приймальню.

У ній нічого не змінилося. На столі лежала та сама книжка із закладеною сторінкою, поряд — комп’ютер. З динаміків лилася незнайома класична музика. Юнак посадив мене на диван і приніс склянку добре охолодженої мінеральної води. Я випив половину і сказав: «Здається, я втомився». Голос видався мені чужим. Крім того, я не мав наміру чогось такого казати. Слова з’явилися самі по собі, мимоволі. Щоправда, голос був мій.

Кивнувши, юнак добув із внутрішньої кишені піджака білісінький конверт і запхав у кишеню моєї куртки — так вставляють у речення точне означення. Потім ще раз легко кивнув. Я зиркнув за вікно. Надворі вже стемніло, місто сяяло неоновими вивісками, запаленими вікнами будинків та автомобільними фарами. Я мовчки підвівся з дивана, перетнув кімнату, відчинив двері й вийшов. Стоячи за столом, юнак стежив за мною, але нічого не сказав і не збирався мене затримувати.

На станції «Акасака-Міцуке» вирував натовп людей, що поверталися з роботи додому. Оскільки спускатися в задушливе метро я не хотів, то вирішив пройтися пішки, скільки вдасться. Пройшовши мимо Дому прийомів, біля станції «Йоцуя» я вийшов на проспект Сіндзюку-дорі й забрів у невеличку малолюдну кав’ярню. Попросив маленький кухоль бочкового пива. Ковтнувши його, я зрозумів, що зголоднів. Замовивши просту закуску, подивився на годинник: майже сьома. А втім, час зараз майже не мав для мене значення.

Поворухнувшись, я відчув, що у внутрішній кишені куртки щось лежить. Виявляється, я геть-чисто забув про конверт, який юнак передав мені на прощання. Звичайний білий конверт у руці виявився набагато важчим, ніж здавалося. Він був не просто важким, а дуже важким. Здавалось, у ньому зачаїлося щось масивне. Трохи повагавшись, я розкрив конверт, бо все одно це довелося б зробити. У ньому була пачка ретельно складених купюр по десять тисяч єн, новеньких, без жодного згину. Через це вони здавалися несправжніми, хоча я не мав причин сумніватися в їхній справжності. Усього двадцять купюр. Для певності я перерахував їх ще раз. Усе правильно, двадцять купюр — двісті тисяч єн.

Я поклав гроші назад у конверт і запхав у кишеню. Потім узяв зі стола виделку й безцільно взявся розглядати її. І тоді мені спочатку спало на думку: куплю за ці гроші нові черевики. Бо передусім вони мені потрібні. Розплатившись за рахунком, я вийшов з кав’ярні й попрямував до великої взуттєвої крамниці на Сіндзюку-дорі. Навіть не звертаючи уваги на ціну, вибрав найпростіші кросівки синього кольору, назвав продавцеві свій розмір.

— Якщо підійдуть, у них і повернуся додому.

Продавець (а може, власник крамниці) середнього віку спритно просунув у кросівки білі шнурки й запитав:

— А що зробимо зі старими?

Я відповів, що їх можна викинути, бо вони мені не потрібні, але передумав і сказав, що вирішив забрати із собою.

— Пара старого взуття, навіть якщо вона трохи стоптана, може іноді знадобитися, — промовив продавець, привітно всміхаючись, з таким виглядом, ніби щодня має справу з таким нікудишнім взуттям. Він запхав мої тенісні тапочки в коробку з-під нових кросівок і поклав у паперовий пакет з ручкою. Тапочки лежали в коробці як двоє маленьких мертвих звірят. Я розплатився за кросівки десятитисячною банкнотою, а решту отримав неновими тисячоєновими папірцями. Тримаючи в руці пакет зі старими тапочками, я сів в електричку на лінії Одакю й поїхав додому. Змішавшись з пасажирами, що поверталися з роботи, я тримався за поручні й думав про те, скільки обновок сьогодні придбав — нові труси, нову майку, нове взуття.

Повернувшись додому, я сів, як звичайно, на кухні за стіл, попивав пиво й слухав по радіо музику. Потім захотів з ким-небудь порозмовляти. Про погоду, про недолугість уряду — байдуже про що. Але з ким? На жаль, я не мав співрозмовника. Навіть кота.

Наступного ранку, голячись у ванній кімнаті, я за своїм звичаєм вивчав у дзеркалі пляму на щоці. Особливих змін не помітив. Сівши на веранді, я вперше після тривалої перерви розглядав наш садок і так, нічого не роблячи, згаяв цілий день. Ранок видався приємний, так само було й пополудні. Перший весняний вітер легенько погойдував листям на деревах.

Я добув з кишені куртки конверт з дев’ятнадцятьма десятитисячними купюрами й поклав його у шухляду стола, відчувши в руці дивну вагу, що, здавалось, приховувала в собі якийсь незрозумілий мені зміст. «Усе це на щось схоже», — раптом подумав я. Те, що я робив, дуже на щось схоже. Прикипівши очима до конверта в шухляді, я намагався згадати, на що саме. Та дарма — не зумів.

Засунувши шухляду, я пішов на кухню, приготував чай і, стоячи перед раковиною, сьорбав його. І тоді нарешті згадав. Те, що я вчора робив, було напрочуд схоже на роботу дівчат за викликом, про яку розповідала Крита Кано. Вони прибувають на певну адресу, сплять з незнайомим чоловіком й отримують винагороду. Щоправда, з тією жінкою я не спав (тільки скінчив, не знімаючи штанів), але загалом це те саме. Я потребую великої суми грошей і заради цього віддаю своє тіло іншій людині. Я пив чай і думав про це. Десь далеко загавкав собака. Трохи згодом прогудів гвинтовий літак. Однак ладу в думках усе ще не було. І тоді я вернувся на веранду і споглядав сад, залитий промінням пообіднього сонця. Коли й це набридло, я перевів погляд на долоні. Розглядаючи їх, я подумав: «Я став повією! Хто б міг подумати, що заради грошей я торгуватиму своїм тілом? І що за ці гроші куплю собі нові кросівки?»

Я захотів подихати свіжим повітрям, а тому вирішив податися кудись недалеко, щоб зробити покупки. Узув нові кросівки й вийшов у місто. Здавалось, ніби нове взуття перетворило мене в іншу, ніж досі, людину. Трохи іншого вигляду набули вулиці й обличчя перехожих. У найближчому супермаркеті я купив овочів, яєць, молока, риби і кави в зернах, розплатившись рештою, отриманою вчора ввечері у взуттєвій крамниці. Кортіло щиро розповісти круглолицій жінці середнього віку за касовим апаратом, що ці гроші я заробив продажем свого тіла. Отримав за це винагороду — двісті тисяч єн. Двісті тисяч єн! Хоча колись у юридичній конторі я за цілий місяць, смертельно втомлюючись, діставав усього сто п’ятдесят тисяч. От що хотілося їй сказати, але, звісно, я промовчав. Тільки віддав гроші й забрав паперовий пакет з продуктами.

«Хай там що, але справа рушила з мертвої точки, — казав я сам собі, йдучи з пакетом у руці. — А тепер треба лише міцно триматися, щоб не вилетіти на узбіччя. Якщо втримаюсь, то, може, кудись доберуся. Принаймні до іншого, відмінного від теперішнього, місця».

Моє передчуття справдилося. Дома мене зустрів кіт. Як тільки я відчинив вхідні двері, він, задравши догори трохи загнутий на кінчику хвіст, вийшов мені назустріч, голосно нявкаючи, ніби нарікаючи на моє запізнення. Це був Нобору Ватая, що пропав безвісти майже рік тому. Я поставив пакет з продуктами на підлогу й підхопив кота на руки.

7 Якщо добре-добре помізкуєте — здогадаєтеся (З погляду Мей Касахари. Частина 2)

«Добрий день, Заводний Птаху!

Ви, напевне, думаєте, що ось зараз я сиджу в якомусь класі перед розгорнутим підручником і щось зубрю, як звичайна школярка. Коли востаннє ми зустрічалися, я вам сказала, що „перейду в іншу школу“, тож нічого дивного в тому, що ви так подумали. Я справді пішла до школи, далеко-далеко звідси. До приватної школи-інтернату для дівчат. Без будь-яких ознак бідності: кімнати чисті, охайні, як у готелі; їжа в буфеті за власним вибором; тенісні корти, великий басейн — усе новеньке, усе блищить. А тому, природно, плата висока. Словом, місце для дочок багатіїв. Але не простих, а з невеличкими проблемами. Заводний Птаху, уявляєте собі, що це таке? Щось схоже на першокласну лісову школу в горах. З високою стіною навколо, а на ній — колючий дріт. Здоровенні металеві ворота, яких і Ґодзілла не подужав би, охоронці — немов роботи, вартують позмінно, цілодобово. Їхнє завдання: не сторонніх зупиняти, а нікого назовні не випускати.

Можливо, ви запитаєте: „Якщо ти наперед знала, що це таке страшне місце, то чого туди поїхала?“ Правильне запитання. Та, правду кажучи, я не мала іншого вибору. Я завжди створювала стільки проблем, що ніяка школа, крім цієї, не виявилася такою доброю, щоб мене взяти до себе. А мені так хотілося вирватися з дому! От я і зважилася: „Хоча місце жахливе, поїду, а там побачимо“. Однак там справді-таки був жах! Коли люди розповідають про щось страшне, то кажуть: „Кошмар!“, — але це було набагато гіршим від будь-якого кошмару. Мені там снилися такі страшні сни, що вся вкривалася потом, однак я завжди прокидалася від них з думкою: „Краще б я не просипалася“. Бо реальність була набагато гіршою, ніж ті сни. Ви розумієте, як я тоді почувалася? Заводний Птаху, вам доводилося коли-небудь потрапляти в таку моторошну безпросвітність?

Загалом я пробула в цьому першокласному готелі-в’язниці-лісовій школі півроку, а коли навесні приїхала додому на канікули, то заявила батькам: якщо мені доведеться туди повертатися, то я накладу на себе руки. Запхаю в горло три ватяних тампони й вип’ю відро води; переріжу вени на руках; кинуся сторч головою вниз із шкільного даху. Серйозно попередила, без жартів. У моїх батьків разом уяви — як у зеленої жаби, але до них дійшло (досвід став у пригоді), що я не просто лякала.

Тож у цю ненависну школу я не повернулася. Кінець березня і весь квітень просиділа дома — читала книжки, дивилася телевізор або взагалі байдики била. І щодня разів сто думала: „От би зустрітись із Заводним Птахом“. Хотіла вийти на нашу доріжку, перелізти через огорожу й поговорити з вами. Але не могла так просто цього зробити. Бо це було б лише повторенням того, що пережито минулим літом. Тому я просто дивилася з кімнати на доріжку й думала: що ви зараз робите? У світ непомітно прийшла весна, а як ви в ньому живете? Чи повернулася Куміко? Що сталося з тими дивачками — Мальтою і Критою Кано? Чи вернувся кіт Нобору Ватая? І чи зникла пляма на вашому обличчі?..

За місяць таке життя мені вкрай остогидло. Не знаю чому, але наша околиця стала для мене „світом Заводного Птаха“, а я — всього-на-всього його частиною. Усе сталося непомітно, само по собі. І не здавалося мені дрібницею. Звісно, ви в цьому не винні, але все-таки… Мені треба було шукати власне місце.

І от після довгих роздумів я нарешті придумала.

(Підказка) Ви здогадаєтеся, що це за місце, якщо добре-добре помізкуєте. Уявите собі, якщо постараєтеся. Це не школа, не готель, не лікарня, не в’язниця і не дім. Це особливе місце, до якого дуже-дуже далеко. Це… таємниця. Принаймні поки що.

Воно також у горах. І так само оточене огорожею (щоправда, не такою здоровенною). З воротами, при них — дідок-сторож, вхід і вихід цілком вільний. Територія простора, з дібровою і ставком, коли вдосвіта виходжу прогулятися, часто натрапляю на звірів усіляких — левів, зебр… та ні, жартую — борсуків, фазанів. Таких симпатичних, просто чудо. А ще там є гуртожиток, в якому я живу. Кімната одномісна, не така, як у першокласному готелі-в’язниці-лісовій школі, але охайна. Але стривайте, про свою кімнату, здається, я вже писала. На полиці — магнітола, яку я привезла з дому (така здоровенна, пам’ятаєте?). Зараз я поставила Брюса Спрінґстіна. Сьогодні неділя, і всі пополудні пішли гуляти, тож ніхто не дорікатиме, навіть якщо слухати на всю котушку.

Наприкінці тижня вирушаю до найближчого містечка, щоб підібрати собі в музичній крамничці касети із записами, які мені припадуть до душі. Тепер це моя єдина розвага. (Книжок майже не купую. Якщо захочеться щось почитати, можна взяти в бібліотеці.) Подруга із сусідньої кімнати купила старий автомобіль і підвозить мене до містечка. Признаюсь, я сама пробувала на ньому їздити. Тут стільки простору, що можна тренуватися скільки завгодно. Прав водія я ще не маю, але керувати автомобілем мені вже добре вдається.

Хоча, правду кажучи, якби я не купувала касет, то в цьому містечку не мала б чого робити. Усі кажуть, що можна здуріти, якщо хоч на тиждень туди не поїхати, а я душею відпочиваю, коли всі від’їжджають, — сиджу і слухаю улюблену музику. Одного разу ми з подругою — тою, що має автомобіль, — поїхали на побачення. Вона з тутешніх і має багатьох знайомих. Мій кавалер — непоганий хлопець, але… як би це сказати?., я все ще не можу розібратися у своїх почуттях. Таке враження, ніби вони стали в один ряд, як ляльки в тирі, але між ними й мною висить кілька рядів прозорих завіс.

Щиро кажучи, минулого літа, коли ми, Заводний Птаху, сиділи у вас на кухні, пили пиво й розмовляли, я все думала: „А що, як він зараз накинеться на мене й спробує зґвалтувати? Що тоді робити?“ Що робити — я не знала. Звичайно, я опиралася б і кричала: „Заводний Птаху, перестаньте! Не треба!“ Та поки я думала б, чому „не треба“, мені в голові все потьмарилося б, і врешті-решт ви мене таки зґвалтували б. Від таких думок серце шалено закалатало. „От попала б у халепу! За що така несправедливість?“ — не виходило з голови побоювання, про яке ви й не здогадувалися. Виходить, я дурепа, чи не так? Але тоді я сприймала все абсолютно серйозно. От чому я тоді драбину забрала й закрила вас у колодязі. Мовляв, Заводного Птаха тепер не буде, і я не сушитиму собі голову такими хитромудрими думками.

Тож вибачте, Заводний Птаху. Я не мала права так з вами (та з будь-ким також) поводитися. Іноді я не можу стриматися. Розумію, що чиню, але не можу зупинитися. Така в мене слабкість.

Гадаю, що ви не збиралися мене ґвалтувати. Тепер чомусь я в цьому впевнена. Це не означає, що ви взагалі на мене не накинулися б (адже ніхто не знає, що може статися), але принаймні не зважилися б цього зробити. Не знаю, як правильно сказати, але так мені здається.

Та годі про ґвалтування.

В усякому разі, про яке побачення з хлопцем може йтися, якщо я не можу ні на чому зосередитися. Сміюся, базікаю, а думки ширяють десь далеко, ніби повітряна кулька з обірваною ниткою. Думаю то про те, то про се. Хочу трохи побути на самоті й спокійно подумати. У цьому розумінні я, здається, перебуваю „на дорозі до одужання“.

Незабаром напишу ще одного листа. І тоді зможу розповісти вам ще трохи.

P.S. Спробуйте здогадатися до прибуття мого наступного листа, де я зараз і що роблю».

8 Мускат і Цинамон

Усього кота — від морди до кінчика хвоста — обліпила засохла грязюка, шерсть скуйовдилась і збилася клубками — так, наче він довго валявся на якомусь смітнику. Піднявши на руки кота, що збуджено муркотів, я старанно оглянув його з усіх боків. Він начебто трохи схуд, але його морда, тіло й шерсть майже не змінилися відтоді, як я бачив його востаннє. Очі чисті, жодних ран чи подряпин. З вигляду важко повірити, що майже цілий рік він десь блукав. Здавалось, ніби щойно повернувся після нічної розваги.

У тарілку на веранді я поклав для нього шматки макрелі, куплені в супермаркеті. Кіт, видно, страшно зголоднів, а тому ум’яв рибу за одну мить, захлинаючись і раз у раз відригуючи поглинуту поживу. Знайшовши під раковиною спеціальну котячу миску, я налив у неї по вінця холодної води. Кіт вихлебтав її майже всю й, нарешті віддихавшись, узявся вилизувати свою забруднену шерсть, але потім, ніби раптом згадавши про мене, виліз мені на коліна, згорнувся калачиком і заснув.

Він спав, підібгавши під себе передні лапи й уткнувшись мордою у власний хвіст. Спочатку муркотів голосно, потім тихіше, аж поки нарешті не розслабився остаточно і, втомлений, заснув як убитий. Я сидів на осонні веранди і легенько, щоб не розбудити, погладжував його пальцями. Зі мною сталося так багато, що, чесно кажучи, я геть-чисто забув про зникнення кота. Однак зараз, дивлячись на це маленьке м’яке створіння, що з повною довірою міцно спало на колінах, я відчув на душі тепло. Я поклав руку йому на груди й відчув ледь-ледь помітне швидке биття його серця. Як і моє, воно без утоми ретельно вицокувало час, відведений його маленькому тілу.

Власне, що він досі робив і де блукав? І чому раптом зараз повернувся додому? Про це я не здогадувався. «Якби-то я міг спитати в нього: де ти пробув майже цілий рік і що робив? — подумав я. — Де залишилися сліди часу, які ти змарнував?»

Я приніс на веранду старий дзабутон[45] і поклав на нього кота. Він був м’який, як купа брудної білизни. Коли я взяв кота на руки, він ледь-ледь розплющив очі й трохи відкрив рота, але не видав жодного звуку. Переконавшись, що він, змінивши позу й позіхнувши, знову заснув, я пішов на кухню розкладати куплені продукти. Тофу, овочі й рибу прибрав у холодильник, потім на всякий випадок зазирнув на веранду. Кіт спав усе ще в тій же позі. Оскільки виразом очей він чомусь скидався на брата Куміко, ми жартома називали його Нобору Ватая, але це не було його справжнє ім’я. Нам з Куміко так і не вдалося придумати іншого, хоча минуло аж цілих шість років.

Кличка «Нобору Ватая» зовсім не підходила нашому котові. Навіть жартома. Бо за останніх шість років справжній Нобору Ватая став надзвичайно великою персоною. Тож і далі називати так нашого кота не годилося. Треба придумати йому нове офіційне ім’я, поки не втік. Якомога швидше. Бажано просте, конкретне й реалістичне. Видиме, відчутне на дотик. Треба, щоб від клички «Нобору Ватая» не залишилося ні спогадів, ні відлуння, ні змісту.

Я підняв тарілку з рибою. Вона вилискувала чистотою, наче її вимили й витерли. Видно, пожива котові сподобалася. От добре, що я випадково купив макрель саме перед тим, як кіт повернувся додому. Я подумав, що це — щасливий знак і для мене, і для кота. І я вирішив дати котові ім’я: Макрель. Погладжуючи його за вухом, я оголосив йому: «Ну що ж, тепер ти не Нобору Ватая, а Макрель». Якби змога, я вигукнув би ці слова на весь світ.

До вечора я просидів на веранді поряд з Макреллю за читанням якоїсь книжки. Кіт спав міцним сном — так, ніби хотів надолужити щось утрачене. Його живіт піднімався й опускався в такт з повільним диханням, схожим на сопіння далекого ковальського міха. Я раз у раз протягував руку до його теплого тіла, щоб пересвідчитися, що він справді тут, зі мною. Як приємно протягнути руку, торкнутись і відчути чиєсь тепло! Як довго, сам того не помічаючи, я не зазнавав такого відчуття!

Наступного ранку Макрель нікуди не пропав. Коли я розплющив очі, він міцно спав поряд зі мною, витягнувши лапи. Мабуть, уночі прокидався і старанно себе облизав — став таким же, як колись, пухнастим красенем, без грязюки й ковтунів. Потримавши його трохи в руках, я почастував його сніданком і замінив воду в мисці. Потім, відійшовши вбік, покликав: «Макрель!» За третім разом кіт обернувся до мене й тихо нявкнув.

Треба було починати новий день. Я скупався під душем, випрасував свіжовипрану сорочку, одягнув бавовняні штани й узувся в нові кросівки. Хоча небо заволокли хмари, я не відчував особливого холоду, а тому вирішив обійтися без пальта й обмежився тільки товстим светром. Доїхавши на електричці до станції Сіндзюку, пройшов підземним переходом до площі перед західним її виходом і вмостився на облюбованій лавці.

Знайома жінка з’явилася відразу після третьої. Побачивши мене, вона особливо не здивувалася. Мене також не вразила її поява. Ніби заздалегідь домовившись, ми навіть не привіталися. Я тільки ледь-ледь підвів голову, а вона ворухнула губами.

Жінка була одягнена по-весняному: помаранчевий жакет з бавовняної тканини й вузька спідничка топазового кольору, у вухах — маленькі золоті сережки. Сівши поряд, як звичайно, добула із сумочки пачку «Virginia Slims», мовчки взяла сигарету й запалила її з маленької золотої запальнички. Цього разу закурити мені вже не пропонувала. Ніби задумавшись, двічі чи тричі повільно затяглася, а тоді раптом кинула сигарету на землю — здавалось, перевіряла, чи сьогодні діє закон всесвітнього тяжіння. Потім легенько ляснула по моєму коліну і, сказавши: «Ходімо», — встала з лавки. Я розтоптав ногою недокурок і слухняно пішов услід. Піднявши руку, жінка зупинила таксі, що проїжджало мимо, й сіла в автомашину. Я сів поряд. Вона чітко назвала водієві адресу на Аояма-дорі й, поки ми добиралися туди переповненими вулицями, не промовила ні слова. Я розглядав крізь вікно токійські краєвиди й по дорозі від західного виходу станції Сіндзюку до Аоями запримітив кілька нових будівель, яких раніше не бачив. Жінка вийняла із сумочки записник і щось у ньому записувала маленькою золотою ручкою. І водночас раз у раз позирала на годинник, ніби щось перевіряючи. Годинник — золотий, з браслетом. Здавалось, наче увесь цей дріб’язок при ній був із золота. А може, усе, чим вона користувалася, оберталося в золото?

Жінка завела мене в один бутик на Омотесандо, де продавався одяг, виготовлений за зразками відомих модельєрів, і вибрала для мене два костюми — синювато-сірий і темно-зелений, з тонкого матеріалу. Такі дорогі костюми не годилися для роботи в юридичній конторі — я це зрозумів одразу. Вона нічого не пояснила, а я не вимагав пояснень — слухався її вказівок. Це викликало в моїй пам’яті спогад про фільми «інтелектуального кіно», які я бачив у студентські роки. У них не було жодних пояснень, бо вважалося, що вони завдають шкоди сприйманню зображеної реальності. Можливо, так можна вважати і так дивитися на речі, але мені як живій людині такий світ насправді здавався досить дивним.

Оскільки загалом я пересічної статури, то підганяти одяг за розміром, крім довжини рукавів і штанів, не довелося. Жінка підібрала до обох костюмів відповідно три сорочки й три краватки, а також додала сюди два ремені й півдюжини шкарпеток. Розплатившись за все це кредитною карткою, вона попросила доставити куплені речі мені додому. Видно, в її голові вже склалося чітке уявлення про те, який одяг і як я маю носити, а тому вибір речей майже не забрав часу. Я довше вибирав би гумку в крамниці канцтоварів. При цьому я не міг не визнати, що в неї чудовий смак. Сорочки й краватки, вибрані майже навмання, за кольором і візерунком підходили одне одному якнайкраще — так, наче їх довго й ретельно добирали, — а їх поєднання не здавалося банальним.

Потім вона повела мене до крамниці взуття, де купила під костюми дві пари туфель. І це майже не забрало часу. І тут вона розплатилася кредитною карткою і розпорядилася відвезти покупки мені. Я подумав, що, можливо, не варто було замовляти доставку двох пар взуття, але, видно, вона завжди так робила: швидко вибирала товар, розплачувалася кредиткою і просила доставити додому.

Після цього ми пішли купувати годинник. Там повторилося те саме. Вона придбала першокласний модний годинник із ремінцем з крокодилячої шкіри, що добре підходив до моїх костюмів. І це також майже не забрало часу. Годинник коштував тисяч п’ятдесят-шістдесят. Досі я носив дешевий, з пластмаси, годинник, але, мабуть, він їй дуже не подобався. Звісно, доставити годинник додому вона не просила. Його запакували, а вона мовчки тільки передала коробочку мені.

Далі — відвідини салону краси для чоловіків. Приміщення, схожого на танцювальний клас, з просторою блискучою дерев’яною підлогою та великими дзеркалами на всіх стінах. Перукарі з ножицями і щітками для волосся, наче ляльководи, метушилися навколо п’ятнадцяти крісел. Тут і там стояли горщики з декоративними рослинами, із чорних динаміків «Боуз» лилася тиха музика — Кіт Джаррет вигравав на піаніно одне зі своїх досить хитромудрих соло. Мене відразу провели до одного крісла — напевне, ще перед приходом сюди жінка десь зробила попереднє замовлення. Сухорлявому майстру — видно, знайомому — вона докладно виклала свої побажання. Перукар узявся виконувати її інструкцію, поглядаючи на мене в дзеркало так, ніби бачив перед собою повну миску варених стебел селери, які мав з’їсти. Обличчям він скидався на молодого Солженіцина.

— Повернуся, коли закінчите, — сказала йому жінка й швидко вийшла надвір.

Перукар стриг майже мовчки. Коли мив мені голову, казав: «Сюди, будь ласка», — а як струшував обстрижене волосся: «Вибачте». Він раз у раз кудись відходив, і тоді я мацав пляму на правій щоці. У дзеркалах, що висіли на стінах, відбивалися постаті багатьох клієнтів. Серед них я бачив себе з яскраво-синьою плямою, яка вже не здавалася мені огидною і нечистою. Я мусив сприймати її як частину себе самого. Час від часу я відчував на ній, на її відображенні в дзеркалі чужий погляд, однак не розумів, хто дивиться, бо в дзеркалах мигтіло надто багато фігур. Я тільки ловив на собі чужі погляди.

Стрижка закінчилася через півгодини. Моє волосся, що поступово виросло після того, як я звільнився з роботи, знову стало коротким. Я пересів на одне із крісел під стіною і, слухаючи музику, перегортав якийсь журнал, поки не вернулася жінка. Здається, моя нова зачіска її загалом задовольняла. Добувши з гаманця десятитисячну купюру, вона розплатилась, і ми вийшли надвір. Тут вона зупинилася й оглянула мене з ніг до голови — так, як я це зробив з моїм котом, — ніби хотіла перевірити, чи чогось не забула. Та, видно, нічого такого не виявила. Зиркнула на свій золотий годинник і зітхнула. Була майже сьома.

— Повечеряємо? — запитала жінка. — Ви не проти?

На сніданок я з’їв тост, а вдень — пампушку. І більш нічого.

— Та начебто ні.

Вона повела мене в найближчий італійський ресторанчик. Видно, і там її знали, бо, не кажучи ні слова, провели за тихий столик у глибині залу. Коли ми посідали одне навпроти одного, жінка попросила мене вийняти з кишень штанів усе, що там містилося. Я мовчки послухався. Здавалось, ніби реальність відстала від мене й блукала десь недалеко. «Якби хоч вона змогла мене відшукати», — подумав я. У кишенях не знайшлося нічого особливого. Я виклав на стіл ключі, носовичок, гаманець. Вона якийсь час дивилася на них без жодної цікавості, потім узяла в руки гаманець і заглянула всередину. Там було п’ять з половиною тисяч єн, а також телефонна картка, банківська картка, перепустка в муніципальний басейн. І більш нічого. Нічого такого, що змушувало б нюхати, вимірювати, трусити, занурювати у воду або проглядати на світлі. З незмінним виразом обличчя вона повернула мені всі ці речі.

— Підіть, будь ласка, завтра до міста й купіть собі дюжину носовичків, новий гаманець і футлярчик для ключів, — сказала вона. — На свій вибір. До речі, коли востаннє ви купували спідню білизну?

Я задумався, але ніяк не міг пригадати.

— Точно не пам’ятаю, але, здається, досить давно. Та загалом я люблю чистоту, живу сам-один, але прати білизну не забуваю…

— І все-таки, будь ласка, купіть собі дюжину майок і трусів, — відрубала вона, ніби давала зрозуміти, що не хоче більше про все це говорити.

Я мовчки кивнув.

— Чеки віддасте мені — я оплачу. І купуйте тільки найкраще. За прання я також заплачу, а тому сорочку двічі не одягайте — віддавайте в хімчистку. Зрозуміли?

Я знову кивнув. От порадів би власник пристанційної хімчистки, якби почув цю розмову! «Але…» — подумав я, і цей простий сполучник, наче прилипнувши до віконної шибки завдяки поверхневому натягу, не розтягнувся в досить довге речення:

— Але чому ви купуєте мені одяг, платите за стрижку й хімчистку?

Жінка нічого не відповіла, а добула із сумочки пачку «Virginia Slims» і затиснула між губами одну сигарету. Невідомо звідки з’явився високий офіціант з правильними рисами обличчя і, звичним рухом руки чиркнувши сірником, що своїм приємним звуком, здавалось, збуджував апетит, підніс його до її сигарети. Після того офіціант протягнув нам меню, але жінка, навіть не глянувши на нього, сказала, що сьогоднішні головні страви нас не цікавлять.

— Принесіть мені овочевий салат, рогалик і що-небудь з білої риби. Салат приправте трошки перцем. А ще подайте мінеральної води з газом. Льоду не треба.

Меню передивлятися я лінувався, а тому замовив те саме. Уклонившись, офіціант пішов. Реальність, здавалось, усе ще не могла мене відшукати.

— Я просто запитую з цікавості, — зважився я знову сказати. — Без особливого наміру. Я не маю нічого проти того, що ви мені всього накупили, але чи варто на це стільки часу й грошей витрачати?

Як і раніше, відповіді не було.

— Мені просто цікаво, — повторив я.

Знову мовчанка. Байдужа до мого запитання, жінка зацікавлено розглядала картину олійними фарбами, що висіла на стіні. Як мені здавалося, картина зображала італійський сільський краєвид — старанно підстрижені сосни й кілька селянських домів з червонястими стінами вздовж пагорба. Доми невеликі, але привабливі на вигляд. «Цікаво, які там люди живуть? — подумав я. — Напевне, нормальні люди, в яких і життя нормальне. Загадкові жінки не купують ні сіло ні впало костюмів, туфель і годинників, їм не треба роздобувати силу-силенну грошей, щоб придбати висохлого колодязя». Я по-справжньому заздрив тим людям, що жили в такому нормальному світі. «От якби можна було зараз опинитися в цій картині! Зайти в який-небудь дім, випити вина, залізти під ковдру й, ні про що не думаючи, заснути».

Невдовзі з’явився офіціант і поставив перед нами склянки з газованою мінеральною водою. Жінка загасила сигарету в попільничці.

— А що, якби ви запитали мене про щось інше? — сказала вона.

Поки я думав над іншим запитанням, жінка пила воду.

— Юнак в офісі на Акасака — ваш син? — поцікавився я.

— Так, — відразу відповіла вона.

— Він що, німий?

Жінка кивнула.

— Він змалку не був балакучим, та коли йому ще не сповнилося й шести, раптом узагалі перестав говорити. Зовсім не подає голосу.

— А в чому причина?

Вона пропустила запитання повз вуха, а тому я вирішив запитати щось інше:

— Якщо він не говорить, то яким чином дає собі раду зі справами?

Жінка ледь-ледь насупила брови. Моє запитання вона почула, однак відповідати, здавалось, не мала охоти.

— Одяг, який він носить, ви йому вибираєте, чи не так? Як недавно мені?

— Не люблю дивитися на погано одягнених людей. Просто не зношу. Хочу, щоб принаймні люди з мого оточення мали якомога кращий зовнішній вигляд. Щоб усе в них — видно це чи ні — було гаразд.

— У такому разі, й моя дванадцятипала кишка вас турбуватиме? — спробував я пожартувати.

— А хіба у вас з нею якісь проблеми? — запитала вона цілком серйозно, пильно поглядаючи на мене. І я пошкодував, що пожартував.

— Та ні, наразі все нормально. Я просто так сказав. Для прикладу.

Жінка знову запитливо подивилася на мене. Можливо, думала про мою дванадцятипалу кишку.

— Я хочу, щоб усі мали охайний вигляд, навіть якщо за це доводиться платити. От і все. Нехай це вас не турбує. Я роблю так винятково для себе. Бо просто фізично не можу терпіти брудного одягу.

— Так само, як музикант з ідеальним слухом не переносить фальшивої гри?

— Та начебто.

— То невже ви купуєте одяг усім, хто вас оточує?

— Так. А втім, таких людей не так уже й багато. Однак усіх на світі не можна одягнути, навіть якщо вони мають неохайний вигляд.

— Усе має свої межі, — сказав я.

— Це правда, — погодилася вона.

Незабаром принесли салат, і ми взялися їсти. Приправи в ньому виявилося справді всього-на-всього кілька крапель.

— Ще якісь запитання маєте? — спитала жінка.

— Хотів би знати ваше ім’я. Це ж так зручно для спілкування.

Якийсь час вона мовчки хрумала редиску. Між її бровами утворилася глибока зморшка — здавалось, ніби вона помилково взяла в рот щось страшно гірке.

— Навіщо вам моє ім’я? Ви ж листів мені не збираєтесь писати. Узагалі імена — це дрібниця, що не має значення.

— Але ж як обійтися без нього, якщо, скажімо, треба покликати вас із-за спини?

Вона поклала виделку на тарілку й легенько витерла губи серветкою.

— Справді. А я про це зовсім забула. У такому випадку без імені таки не обійтися.

Жінка надовго задумалась, а я мовчки вминав салат.

— Виходить, що потрібне якесь ім’я, щоб покликати мене ззаду?

— Та начебто.

— І можна обійтися несправжнім?

Я кивнув.

— Ім’я, ім’я… яке найкраще підійшло б? — сказала жінка.

— Якесь просте, легке для вимови. Бажано конкретне, реальне, яке можна руками помацати й очима побачити. Таке легше запам’ятати.

— Що, наприклад?

— Наприклад, я свого кота називаю Макрель. Правда, тільки від учора.

— Макрель, — промовила вона вголос, ніби для того, щоб переконатись, як звучить це слово. Спочатку своїм поглядом вона прикипіла до підставки для солі та перцю, а потім підвела голову й сказала:

— Мускат.

— Мускат?

— Раптом спало на думку… Можете так мене називати. Якщо не заперечуєте.

— Ні, звичайно… А як назвати вашого сина?

— Цинамон.

— Петрушка, шавлія, розмарин і чебрець,[46] — протягнув я співучим голосом.

— Мускат Акасака й Цинамон Акасака… Досить непогано, чи не так?

Мускат Акасака й Цинамон Акасака… От, напевне, здивувалася б Мей Касахара, якби дізналася, що я познайомився з такими людьми! «Оце так, Заводний Птаху! Невже ви не могли зв’язатися з трохи нормальнішими людьми? Чому?» — «Зовсім не знаю, Мей, чому».

— До речі, рік тому я познайомився з двома дівчатами — Мальтою і Критою Кано, — сказав я. — І через це потрапляв у різні скрутні ситуації. Та зараз їх уже немає.

Мускат лише кивнула, але мої слова не справили на неї жодного враження.

— Кудись пропали, — додав я тихо. — Зникли, як роса на сонці.

Або як зорі на світанку.

Жінка настромила на виделку листок якоїсь зелені, схожої на цикорій, і понесла до рота. Потім, ніби раптом згадавши про давню обіцянку, узяла склянку води і випила ковток.

— Вам, напевне, хочеться дізнатись про гроші. Ті, що ви отримали позавчора. Так чи ні?

— Ще й як хочеться! — відповів я.

— Я готова розповісти, але може виявитися, що це буде довга історія.

— До десерту встигнете?

— Боюсь, що ні, — відповіла Мускат.

9 На дні колодязя

Коли я спускаюся металевою драбиною, прикріпленою до стіни, на дно темного колодязя, то зазвичай навпомацки шукаю бейсбольну биту, яка стоїть під стіною. Я майже підсвідомо забрав її в того парубка з футляром гітари. Як тільки в непроглядній темряві я беру її, стару, потріскану, в руки, то напрочуд заспокоююся. Крім того, вона допомагає мені зосередитися. А тому я весь час залишаю биту в колодязі. Зрештою, спускатись і підніматися з нею по драбині незручно.

Намацавши биту, я міцно, як гравець на бейсбольному майданчику, стискаю обома руками її рукоятку й переконуюся, що це моя бита. Потім ретельно перевіряю, чи не змінилося щось у цій непроглядній пітьмі. Напружую слух, набираю повітря у легені, підошвами тенісних тапочок обстежую землю під ногами, кінцем бити легенько обстукую стіну, перевіряючи на міцність. Цей звичний ритуал потрібен мені лише для заспокоєння. Дно колодязя — як морське дно. Усе тут застигло в первісному стані, ніби під великим тиском. Дні минають, але особливих змін немає.

Над головою пливе світляний кружок надвечірнього неба. Дивлячись на нього, я думаю про жовтневе надвечір’я і про світ, де живуть своїм життям люди. Під неяскравим осіннім світлом вони ходять вулицями, купують щось у крамницях, готують їжу, на електричці повертаються додому. І думають, що все це само собою зрозуміле, а може, взагалі не задумуються. Роблять це так само, як я колись. І я тоді був безіменною одиницею серед таких невизначених істот, яких називають «людьми». У промінні цього світла вони приймають одне одного, і незалежно від того, триває це вічно чи тимчасово, між ними встановлюється якась приязнь, огорнута світлом. Однак я вже до них не належу. Вони — там, на поверхні, а я — тут, на дні глибокого колодязя. Вони користуються світлом, а я його втрачаю. Іноді здається, що я не зможу повернутися в той світ, відчути спокій, який дарує світло, й узяти на руки свого м’якого кота. Від таких думок глибоко в грудях щемить тупий біль.

Поки я копирсаю гумовою підошвою тапочка м’яку землю, земні краєвиди від мене віддаляються. Відчуття реальності слабне, натомість мене огортає приязнь до колодязя. На його дні тепло й тихо, а м’якість цього підземного світу приємно діє на шкіру. Біль у грудях тане, як жмури на воді. Це місце приймає мене, а я — його. Я ще міцніше стискаю в руках биту. Зажмурюю очі, потім розплющую і піднімаю догори.

Потягнувши за мотузку, опускаю кришку колодязя (такий пристрій з блоком придумав кмітливий Цинамон), і темрява стає повною. Отвір колодязя затулено наглухо, і всередину не проникає жоден промінь світла. Не чути й вітру, що іноді сюди долинав. Тепер я остаточно відірваний від «людей». Я навіть не маю при собі кишенькового ліхтарика. Це схоже на визнання віри: я показую їм, що приймаю темряву такою, якою вона є.

Я сідаю на землю, притуляюся спиною до бетонної стіни й, затиснувши биту між ногами, заплющую очі. Прислухаюся до ударів власного серця. Звісно, немає потреби заплющувати очі в темряві. Все одно нічого не видно. Та все-таки я заплющую їх. Бо в цьому є свій сенс незалежно від того, яка навколо темрява. Я кілька разів глибоко вдихаю повітря, привчаючи тіло до темного простору, що має циліндричну форму. Тут завжди стоїть той самий запах, а повітря однаково холодить шкіру. Одного разу цей колодязь повністю засипали, але, як не дивно, повітря в ньому не змінилося — залишилося таким же вологим і так само відгонить пліснявою, як і тоді, коли я вперше сюди спустився. Тут немає ні пір року, ні навіть часу.

На ногах у мене зазвичай старі тенісні тапочки, на руці — годинник у пластмасовому корпусі — усе те саме, що й під час першого спуску в колодязь. Як і бейсбольна бита, тапочки й годинник заспокоюють мене. Я перевіряю, чи в цій темряві вони щільно прилягають до ніг і руки. Переконуюсь, що я невіддільний від самого себе. Розплющую очі й перегодом заплющую знову, щоб потроху тиск темряви в мені зрівнявся з тиском темряви навколо мене. Час минає, і невдовзі, як звичайно, я вже не можу розрізнити їх обох між собою. Я навіть не знаю, мої очі розплющені чи заплющені. Пляма на щоці поволі теплішає, і я відчуваю, як вона набирає яскраво-фіолетової синяви.

У темряві, злитій воєдино з двох різних її видів, я зосереджуюсь на плямі й думаю про ту кімнату. Намагаюсь відділитися від самого себе, як тоді, коли перебуваю наодинці з «тими жінками», вирватись зі свого незграбного тіла, що скоцюрбилося в темряві. Тепер я — лише порожній дім, запущений колодязь. Щосили стискаючи обома руками биту, я стараюсь вибратися назовні, перескочити в іншу реальність, що рухається з іншою швидкістю.

І от уже тільки одна стіна відділяє мене від тієї дивної кімнати. Я впевнений, що проникну крізь неї завдяки власним силам і за допомогою густої навколишньої темряви.

Коли я, затамувавши подих, зосереджую свою свідомість, то можу побачити, що є в тій кімнаті. Мене там нема, але я бачу готельний двокімнатний номер 208. Вікна в ньому щільно заслонено шторами, і в кімнаті дуже темно. У вазі — великий букет квітів, що наповнює приміщення важкими спокусливими пахощами. Біля входу — великий торшер. Однак лампочка в ньому погасла, як місяць з настанням ранку. Та коли я з усіх сил напружив зір, то у ледь помітному світлі, що хтозна-звідки пробилося до кімнати, проступили туманні обриси предметів. Так буває в кінотеатрі, коли звикаєш до темряви. На маленькому столику посеред кімнати — трошки надпита пляшка «Cutty Sark», там же у відерці — лід, щойно наколотий, з гострими кутами, і склянка, наповнена віскі з льодом. Холодно блищить на ньому таця з нержавіючої сталі. Котра година — невідомо. Ранок? Вечір? Чи глибока ніч? А може, тут узагалі не існує час? На ліжку в задній кімнаті лежить жінка — я чую, як шурхотить простирадло. Коли вона ворухне склянкою, я чую, як шматочки льоду стикаються між собою і видають чіткий, яскравий звук. Дрібний пилок квітів, змішаний з повітрям, зливаючись із цим звуком, тремтить і від поруху повітря відразу оживає. Пітьма тихо приймає пилок і стає від нього ще густішою. Жінка підносить склянку до рота, випиває ковток і збирається щось мені сказати. У спальні темно, і я нічого не бачу. Тільки ворухливу тінь. Вона хоче щось мені сказати. Затамувавши подих, я чекаю. Чекаю її слів.

Вони тут.

Я оглядаю кімнату згори, ніби уявний птах, що ширяє в уявному небі. Я розширюю краєвид, позираю на нього з пташиного польоту, потім знову наближую до себе. Безперечно, велике значення має спостереження подробиць. Їхньої форми, кольору, відчуття на дотик. Між ними майже немає зв’язку. Вони позбавлені тепла. Зараз я лише механічно ставлю їх у ряд. Та це непогана спроба. Непогано поступово творити реальність — так від тертя каменів або шматків дерева між собою кінець кінцем виділяється тепло й виникає вогонь. Так само від випадкового накладання начебто беззмістовних, одноманітно повторюваних звуків утворюються склади…

Я відчуваю, як у глибині темряви народжується цей слабкий зв’язок. От і добре! Навколо цілковита тиша, і вони все ще не помічають моєї присутності. Стіна, що відділяє мене від того місця, поволі м’якне, немов желе, й тане. Я тамую подих. Ось зараз станеться так, як тоді!

Однак у ту мить, коли я попрямував до стіни, пролунав різкий стук — так, ніби по той бік уже побачили, що я приготувався робити. Хтось сильно гримає кулаком у двері кімнати. Такий же стук, різкий, уривчастий, схожий на удари молотка, яким забивають у стіну цвях, я чув раніше. Стук такий самий: два удари, коротка пауза, потім ще два удари. Я відчуваю, що жінка затамувала подих. Тремтить завислий у повітрі квітковий пилок, хилитається пітьма. Раптово вторгнувшись, цей стукіт наглухо закрив прохід, який нарешті щойно починав відкриватися переді мною.

І так відбувається щоразу.

Я знову повернувся у своє тіло — сиджу на дні глибокого колодязя, притулившись спиною до стіни й стискаючи в руках бейсбольну биту. Долоні знову починають відчувати на дотик тутешній світ — так само повільно, як стає виразнішим зображення предмета, що опиняється у фокусі. Я відчуваю, як зволожилася від поту в моїх руках бита. Серце гупає під самим горлом, у вухах усе ще виразно бринить стукіт, здатний розколоти цей світ. Потім стало чути, як у пітьмі неквапливо повертається ручка дверей. Хтось (або щось) намагається відчинити з того боку двері й тихо зайти в кімнату. Та в цю мить всі образи зникають. Переді мною знову тверда стіна, що відкинула мене назад.

У глибокій темряві я гамселю битою по стіні, як завжди, твердій і холодній, з бетону. Я оточений з усіх боків стінами бетонного циліндра. «Залишилося зовсім мало», — подумав я. Поволі я підступаю щораз ближче. У цьому немає сумніву. Коли-небудь я пройду через цю перепону і проникну всередину. Прокрадуся до кімнати раніше, ніж пролунає стук у двері. Та скільки часу для цього буде потрібно? І скільки його в мене залишилося?

Та водночас мені стало страшно: а що, як це справді здійсниться? Я злякався зустрічі з тим, що, напевне, є там, по той бік стіни.

Якийсь час я сиджу навпочіпки в темряві. Мушу дочекатися, поки серце заб’ється в нормальному ритмі, і відпустити биту з обох рук. Щоб устати й піднятися нагору металевою драбиною, потрібно ще трохи часу, ще трохи сили.

10 Напад на зоопарк (або Невміла розправа)

Мускат Акасака розповіла мені історію про тигрів, леопардів, вовків і ведмедів, яких спекотного дня 1945 року розстріляв загін солдатів. Розповідала про ті події так послідовно й чітко, що складалося враження, ніби я дивлюся документальний фільм на білосніжному екрані. В її розповіді не було ні крихти неясності, та насправді вона нічого не бачила на власні очі. Бо в той час стояла на палубі транспортного судна, що прямувало до Сасебо, й стежила за американським підводним човном.

Коли, рятуючись від духоти у трюмі, схожому на парильню, Мускат разом з багатьма іншими пасажирами вибралася на палубу й, тримаючись за поруччя, насолоджувалася легким вітерцем та споглядала спокійну, без жодної хвильки, морську гладінь, раптом, без усякого попередження, цілком несподівано, як уві сні, виринув підводний човен. Спочатку над водою показалася антена, радар, перископ, потім морську поверхню збурила бойова рубка, а незабаром під проміння літнього сонця виставив свої голі боки весь мокрий металевий корпус. І хоча за своєю формою ця громада могла бути лише підводним човном, вона здавалася якимсь символічним знаком. Або якоюсь незбагненною алегорією.

Якийсь час, ніби приглядаючись до здобичі, підводний човен ішов паралельним курсом із транспортним судном. Невдовзі відчинився люк і на палубу човна один за одним, не кваплячись, майже мляво, почав вибиратися екіпаж. З палуби бойової рубки офіцери спостерігали за транспортним судном, користуючись великими біноклями, скельця яких іноді виблискували на сонці. Судно було повністю завантажене цивільними людьми — переважно жінками й дітьми, родинами японських урядовців, що працювали в Маньчжоу-Го, і високого начальства Південно-Китайської залізниці. Вони хотіли повернутися на батьківщину, щоб урятуватися від хаосу, що несла із собою воєнна поразка Японії. Ці люди покірно погодилися на ризик стати жертвою нападу американських підводних човнів, аби не зазнати всіляких жахів, перебуваючи в Китаї. Вважали, що так буде краще — принаймні поки такий підводний човен не виник перед їхніми очима.

Командир підводного човна пересвідчився, що на транспортному судні немає озброєння, а поблизу — конвою. Їм уже не було чого боятися. Крім того, американці мали тепер повну перевагу в повітрі. Окінава вже впала, і на японській території майже не лишилося винищувачів, здатних піднятися в небо. Їм не треба було спішити — час працював на них. Молодший офіцер віддав короткий наказ, і три матроси, навівши палубну гармату на транспортне судно, взялися готувати її до бою. Ще двоє відчинили люк на задній палубі й виносили звідти важкі снаряди. Інша група матросів звичними рухами подавала боєприпаси до кулемета, розміщеного на підвищенні коло рубки. Голови всіх матросів, що готувалися до бою, вкривали каски, але дехто з них залишався голим до пояса, а майже половина команди була в шортах. Уважно придивившись, Мускат побачила на руках американців яскраве татуювання. Вона взагалі багато чого помічала, якщо напружувала зір.

Хоча підводний човен мав на своєму озброєнні всього-на-всього гармату й кулемет, однак їх з надлишком вистачило б, щоб пустити на дно старезний суховантаж, переобладнаний на транспортне судно. Обмежена кількість торпед, розміщених на підводному човні, призначалася тільки на випадок зустрічі з бойовими кораблями супротивника, якщо вони в Японії ще залишилися. Таке було залізне правило.

Міцно тримаючись палубного поруччя, Мускат спостерігала, як чорний гарматний ствол повертається в її бік. Його, ще недавно мокрого, умить висушило літнє сонце. Таких величезних гармат вона досі ще не бачила. У Сіньцзіні їй кілька разів траплялися, але за своїми розмірами вони не витримували порівняння з гарматою на підводному човні. З нього подали транспортному судну світловий сигнал: «Негайно зупинитися! Відкриваємо вогонь! Пересадити пасажирів на рятувальні шлюпки!» (Звичайно, Мускат не могла зрозуміти сигналів, але ці накази чітко закарбувалися в її пам’яті.) На транспортному судні, нашвидкуруч переробленому із старомодного суховантажу в розпал воєнного лихоліття, рятівних засобів не вистачало. На понад п’ятсот пасажирів разом з членами команди припадало дві маленькі шлюпки. Майже не було також рятівних жилетів і навіть рятівних кругів.

Стискаючи руками поруччя, Мускат, як зачарована, прикипіла очима до обтічного корпусу підводного човна, що виблискував на сонці, наче щойно збудований, без жодної плямочки іржі. Вона дивилася на номер, намальований білою фарбою на рубці, на обертову антену радара зверху, на офіцера в темних окулярах з волоссям пісочного кольору. «Цей підводний човен виринув з морської глибини, щоб нас усіх убити, — думала Мускат. — Та в цьому немає нічого особливо дивного. Війна до цього непричетна, таке може статися з будь-ким де завгодно. Люди звалюють усю вину на війну. Та це неправда. Війна — це лише одна з багатьох речей, які відбуваються у світі».

Поглядаючи на підводний човен і націлену на неї велику гармату, Мускат не відчувала страху. Мати щось їй кричала, але ці слова до неї не доходили. Потім вона відчула, як хтось схопив її за зап’ястя і потягнув за собою. Але вона не відпускала руки від поруччя. Навколишній крик і галас поступово віддалялися — так, ніби хтось зменшував гучність радіоприймача. «Чому я так хочу спати?» — дивувалася вона. А коли заплющила очі, її свідомість раптом згасла й покинула палубу.

Мускат бачила картину того, як японські солдати, обшукуючи просторий зоопарк, одну за одною розстрілювали тварин, що могли напасти на людей. Коли офіцер подавав команду, куля із гвинтівки моделі «38» прошивала гладеньку шкуру тигра й рвала його нутрощі. Небо сяяло блакиттю, а з навколишніх дерев, наче бурхлива злива, спадало ненастанне сюрчання цикад.

Солдати діяли мовчки. Зі своїми засмаглими обличчями, що залишилися без жодної кровинки, вони здавалися зображеннями на старовинному керамічному посуді. Через кілька днів, найпізніше — через тиждень, в Сіньцзін мали прибути головні сили радянського Далекосхідного військового угруповання. Зупинити їхній наступ Квантунська армія не могла — більшу половину її добірних підрозділів, колись добре оснащених, на початку війни перекинули на південь для підтримки щораз ширшого фронту, і тепер вони лежали на морському дні або гнили в непрохідних джунглях. Майже не залишилося протитанкових гармат і самих танків. Не вистачало вантажівок для перевезення особового складу армії. Не було запасних частин. Хоча завдяки загальній мобілізації солдатів побільшало, не всіх їх удавалося озброїти навіть гвинтівками старого зразка. Бракувало також патронів. Квантунська армія, яку хвалькувато величали «незламною захисницею Півночі», перетворилася на «паперового тигра». Радянський Союз, розтрощивши німецьку армію, перекинув залізницею на Далекосхідний фронт потужні механізовані з’єднання, добре оснащені й з високим моральним духом. Розгром Маньчжоу-Го ставав неминучим.

Усі це розуміли, й штаб Квантунської армії — передусім. От чому він головні сили відвів у тил, а прикордонні гарнізони і японських селян-переселенців фактично залишив напризволяще. Більшість цих беззбройних селян знищили радянські війська, які наступали так швидко, що не мали часу морочитися з полоненими. Щоб уникнути ґвалтування, багато жінок самі вчиняли колективне самогубство або були змушені це робити. Прикордонні гарнізони, замкнувшись у бетонних бункерах, які вони самі називали «вічною фортецею», чинили шалений опір, але, позбавлені тилової підтримки, були знищені майже дощенту переважаючою вогневою потужністю супротивника. Генеральний штаб і більшість вищих командирів Квантунської армії «перемістилися» в нову ставку в Тонхуа, поблизу корейського кордону, а імператор Маньчжоу-Го Пу І зі своєю родиною поспішно спакувався і на спеціальному поїзді втік із столиці. Більшість китайських солдатів із армії Маньчжоу-Го, призначених для оборони столиці, почувши про вторгнення Радянської армії, відразу порозбігалися із своїх гарнізонів або, зчинивши бунти, убивали своїх японських командирів. Природно, вони не збирались боротися з переважаючими радянськими силами й віддавати своє життя за Японію. Унаслідок низки таких подій столиця Маньчжоу-Го, «особливе місто Сіньцзін», яке Японія побудувала в дикому степу задля підвищення власної репутації, опинилося в дивному політичному вакуумі. Щоб уникнути непотрібного безладу й кровопролиття, високі китайські урядовці Маньчжоу-Го наполягали на тому, що Сіньцзін треба оголосити демілітаризованою зоною і здати його без опору, але Квантунська армія відкинула таку пропозицію.

Солдати, послані в зоопарк, уважали, що, напевне, їм не вдасться уникнути гіркої долі — загинути в бою з радянськими військами (насправді ж після того, як вони склали зброю, їх відправили до Сибіру, на вугільні шахти, де троє з них померло). Їм нічого іншого не залишалось, як молитися, щоб смерть виявилася не такою болісною. Ніхто не хотів гинути під гусеницями танка, горіти в окопі під полум’ям вогнемета, довго мучитися від поранення в живіт. Краще вже вмерти від кулі в голову або серце. Але перед тим вони мусили вбити звірів у зоопарку.

Щоб заощадити цінні патрони, планувалося «ліквідувати» тварин за допомогою отрути. Молодий лейтенант, призначений керувати цією операцією, отримав від старшого начальника відповідний наказ. Мовляв, потрібну кількість отрути вже доставили в зоопарк, і він на чолі восьми повністю озброєних солдатів попрямував туди. Від штабу до зоопарку було хвилин двадцять ходьби. Відтоді, як почався наступ радянських військ, зоопарк зачинили — на вході стояли два солдати, тримаючи в руках гвинтівки з примкненими багнетами. Лейтенант показав їм наказ і зайшов зі своєю командою всередину зоопарку.

Директор зоопарку підтвердив, що отримав від військових розпорядження в крайньому випадку «ліквідувати» хижаків за допомогою отрути, але, мовляв, її так і не дістав. Од такої звістки лейтенант розгубився. Загалом він служив при штабі бухгалтером і практично ніколи не командував людьми, поки до цього його не змусили надзвичайні обставини. Лейтенант уже кілька років не тримав у руках пістолета й коли поспішно витягнув його з шухляди свого стола, то сумнівався в його справності.

— З бюрократами завжди так буває, пане лейтенант, — з жалем сказав директор-китаєць. — Потрібного ніколи немає.

Щоб з’ясувати цю справу, викликали головного ветеринара, і він пояснив, що останнім часом через недостатнє постачання в зоопарку лишилося так мало отрути, що, може, не вистачить навіть на одного коня. Ветеринару було під сорок. Високий, з правильними рисами обличчя, на правій щоці — темно-синя родимка, завбільшки з долоню немовляти. «Напевне, вона в нього від народження», — подумав лейтенант і з директорського кабінету зателефонував у штаб, щоб отримати від начальства нову вказівку. Однак після того, як кілька днів тому радянські війська перейшли кордон, командування Квантунської армії запанікувало: багато старших офіцерів утекло хтозна-куди, а решта офіцерів палили у внутрішньому дворі штабу купи важливих документів або командували загонами, що копали протитанкові рови на околиці міста. Майор, який вручив йому наказ, десь пропав, і де роздобути потрібну отруту, лейтенант не здогадувався. Власне, яке управління Квантунської армії розпоряджається отрутою? Лейтенанта посилали по телефону від одного штабного офіцера до іншого, аж поки, нарешті, полковник медичної служби, що взяв слухавку, вибухнув криком: «От дурень! Уся країна на краю прірви, а ви завели розмову про якийсь там зоопарк! Звідки мені знати про вашу отруту?»

«А мені звідки?» — подумав лейтенант і, розчаровано поклавши слухавку, махнув рукою на пошуки отрути. Вибирати можна було одне з двох: не вбивати звірів і забиратися геть звідси або розстріляти їх з гвинтівок. Строго кажучи, обидва випадки означали порушення наказу, однак лейтенант, урешті-решт, вибрав варіант з розстрілом. Можливо, потім йому вліплять догану за марну витрату боєприпасів, але принаймні завдання «ліквідувати» хижаків він виконає. А якщо ж звірів не знищити, то за невиконання наказу можна й під трибунал потрапити. Лейтенант, правда, сумнівався, що в такий непевний час трибунали взагалі існують, але наказ є наказ. Поки існує армія, накази треба виконувати.

«Якби була змога, я взагалі не вбивав би звірів», — казав сам собі лейтенант. Він справді так думав, хоча в зоопарку тваринам уже бракувало корму, а далі становище може ще погіршитися — у всякому разі, напевне не поліпшиться. Та й для самих тварин смерть від кулі може виявитися легшою, ніж від голоду. Крім того, якщо під час жорстоких боїв або повітряних нальотів вони вирвуться в місто, то це, безперечно, обернеться страшною трагедією.

Директор передав лейтенанту список тварин, що підлягали «ліквідації в критичний момент», а також схему зоопарку. До команди, призначеної для розстрілу тварин, залучили ветеринара з родимкою на щоці і двох робітників-китайців. Лейтенант зиркнув на отриманий список — на щастя, кількість тварин, що підлягали знищенню, виявилася меншою, ніж він сподівався. Натомість в ньому опинилися два індійських слони. «Слони? — і лейтенант скривився. — От тобі й на! Як же можна вбивати слонів?»

«Ліквідація» почалася з тигрів, оскільки вони виявилися на маршруті команди першими. У всякому разі, слонам випала остання черга. Табличка з поясненням на клітці свідчила, що тигрів виловили на території Маньчжурії, у горах Великого Хінґану. Тигрів було двоє, а тому лейтенант вирішив розділити команду на дві групи — по чотири солдати на кожного звіра і наказав цілитися в саме серце, хоча й сам точно не знав, де воно в тигрів. Як тільки восьмеро солдатів, одночасно відтягнувши назад затвори своїх гвинтівок, дослали патрони в патронник, від їхнього сухого клацання вмить усе навколо змінилося. Тигри стрепенулись і, вирячивши очі на солдатів, погрозливо заричали за ґратами. На всякий випадок лейтенант також добув із кобури свій автоматичний пістолет і спустив запобіжник. Щоб заспокоїтися, злегка відкашлявся. «Нічого особливого в цьому немає, — переконував він себе. — Усі таке роблять щодня».

Солдати вклякли на одне коліно, добре прицілились і за наказом лейтенанта натиснули на гашетки. Віддача настільки сильно вдарила їм у плече, що за одну мить їхні голови спорожніли. Гуркіт одночасних пострілів пронісся по безлюдному зоопарку — перелетів луною від однієї будівлі до іншої, від стіни до стіни, крізь гай і над водою, котячись немов далекий зловісний грім, що краяв серце кожному, хто його чув. Усі звірі затамували подих. Навіть цикади вщухли. Коли луна розтанула, навколо все затихло. Тигри підстрибнули, ніби від удару невидимого велетенського дрюка, і з шумом повалилися на підлогу. Вони забились в агонії, захекали, а з їхнього горла ринула кров. За першим залпом убити тигрів солдатам не вдалося. Тигри металися по клітці, а тому заважали солдатам прицілитися. Монотонним механічним голосом лейтенант наказав знову приготуватися до стрільби. Солдати опам’ятались, швидко відтягли назад затвори, викидаючи гільзи, і ще раз навели гвинтівки на ціль.

Лейтенант наказав одному з підлеглих зайти у клітку й перевірити, чи тигри мертві. Вони лежали, не ворушачись, із заплющеними очима й вишкіреними зубами. Але треба було переконатися, що їм справді настав кінець. Ветеринар відімкнув клітку, а молодий солдат, якому щойно сповнилося двадцять, виставивши вперед багнет на гвинтівці, боязко ступив туди. Він мав чудернацький вигляд, але ніхто з нього не сміявся. Він легенько штурхнув тигра в бік каблуком солдатського черевика. Тигр не ворухнувся. Солдат ще раз копнув у те саме місце, трохи сильніше. Тигр був мертвий. Інший звір (це була тигриця) також не ворушився. Молодий солдат зроду ніколи не бував у зоопарку і тигрів бачив уперше в житті. Тому-то не міг повірити, що от щойно вони вбили справжніх тигрів. Думав тільки про одне: його притягли в незнайоме місце й наказали робити таке, що його не стосується. Стоячи в морі чорної крові, він як зачарований поглядав на трупи звірів. Вони, мертві, здавалися набагато більшими від живих. «Чого це так?» — здивувався він.

Бетонна підлога клітки просякла особливим запахом сечі великої кішки, що бив у ніс і змішувався з теплуватим запахом крові. Із прострелених тіл усе ще дзюркотіла кров й утворювала під ногами солдата липку чорну калюжу. Гвинтівка в його руках, здавалось, раптом обважніла й охолола. Йому хотілося її кинути, нахилитись і виблювати геть-чисто все, що містилося в шлунку. Тоді, напевне, полегшало б. Ні, блювати він не міг. Якби так зробив, то командир потім так побив би його, що він сам себе не впізнав би. (Ясна річ, солдат не знав, що через сімнадцять місяців на шахті під Іркутськом радянський наглядач розчерепить йому голову лопатою.) Він витер піт з чола зворотним боком зап’ястя. Каска здавалася йому страшно важкою. Цикади, ніби нарешті прийшовши до тями, знову засюрчали одна за одною. Невдовзі до них домішався пташиний крик. Птах кричав якось дивно, по-особливому, ніби накручував пружину: крі-і-і-і… крі-і-і-і… Дванадцятирічним хлопчиком солдат разом з батьками переїхав з гірського села на Хоккайдо в Китай і допомагав їм обробляти землю в селі японських колоністів поблизу Бейану, поки рік тому його не забрали до війська. Тож він знав у Маньчжурії всіх птахів, а от цього, як не дивно, ні разу не чув. Може, це подає голос у клітці якийсь заморський птах? Та ні, крик, здавалось, линув з найближчого дерева. Солдат обернувся і, примруживши очі, подивився в той бік, але нічого не розгледів. Лише великий густолистий в’яз кидав на землю свою прохолодну, чітко окреслену тінь.

Солдат позирнув на лейтенанта, ніби очікуючи розпоряджень. Той кивнув — мовляв, виходь з клітки — й знову розгорнув схему зоопарку. З тиграми якось упоралися. Тепер черга леопардів, потім, напевне, вовків. А також ведмедів. «І нарешті слонів», — подумав лейтенант. І, зваживши на страшну спеку, дозволив солдатам перепочити й випити води. Усі ковтнули води з баклаг, а тоді, закинувши на плече гвинтівки, колоною мовчки попрямували до кліток з леопардами. Десь на дереві невідомий птах настирливо накручував пружину. Гімнастерки з короткими рукавами почорніли від поту на грудях і спині. Солдати йшли в повному обладунку, і металічний брязкіт розносився луною по безлюдному зоопарку. Мавпи, учепившись у залізні прути кліток, зчинили страшний ґвалт, ніби щось передчували й відчайдушно попереджували всіх тварин у зоопарку про небезпеку, а ті, кожне по-своєму, їх наслідували. Вовки протяжно завивали, птахи несамовито лопотіли крильми, а якийсь великий звір погрозливо кидався на ґрати. На небі зненацька, мовби щось згадавши, з’явилася хмара, схожа формою на кулак, і на короткий час заслонила сонце. Того серпневого дня всі — і люди, й тварини — думали про смерть. Сьогодні люди вбивали звірів, а завтра радянські солдати, можливо, убиватимуть їх.

Ми завжди розмовляли в тому самому ресторані, сидячи навпроти одне одного за тим самим столиком. Рахунок завжди оплачувала вона. Задній зал ресторану перегородки ділили на окремі кабіни, і відвідувачі за одним столиком не чули, про що говорять сусіди за іншим. Столики надавалися відвідувачам на цілий вечір, і ми могли спокійно й безперешкодно розмовляти аж до самого закриття ресторану. Офіціанти також уважали за потрібне триматися подалі й підходили до нас лише тоді, коли приносили нову страву. Щоразу вона замовляла пляшку бургундського, одного й того ж року, й завжди половину залишала недопитою.

— Птах накручував пружину? — спитав я, підвівши голову.

— Птах накручував пружину? — повторила за мною Мускат. — Не розумію, що ви кажете.

— А хіба ви щойно не розповідали про птаха, який накручував пружину?

Вона спокійно похитала головою.

— Не пам’ятаю. Здається, про птахів мова не йшла.

Я вирішив махнути рукою. У неї завжди така манера говорити. Про родимку я також не запитав.

— Виходить, ви народилися в Маньчжурії?

Вона знову похитала головою.

— Народилась я в Йокогамі, а в трирічному віці батьки забрали мене із собою в Маньчжурію. Батько вчителював у ветеринарному училищі. У Сіньцзіні вирішили заснувати зоопарк, і коли надійшло прохання прислати з Японії когось на посаду головного ветлікаря, батько сам зголосився туди їхати. Мати не хотіла покидати влаштоване життя на батьківщині й вирушати на край світу, але він наполіг на своєму. Можливо, батько хотів випробувати себе в більшій справі, ніж дозволяло життя в Японії. Я була ще маленькою, і де жити — в Японії чи Маньчжурії, — мені було все одно. Мені подобалося жити в зоопарку. Батько завжди приносив із собою суміш тваринячих запахів, щодня трохи іншу. Так по-різному пахнуть парфуми залежно від того, з чого вони складаються. Коли батько приходив додому, я вилізала до нього на коліна й вдихала цей запах.

А коли становище на фронті погіршилось і навколо запанував неспокій, батько вирішив відправити нас з матір’ю назад в Японію. Разом з іншими людьми ми поїхали поїздом із Сіньцзіня в Корею і потім пересіли там на спеціально приготовлений пароплав. Батько залишився сам. Востаннє я бачила його в Сіньцзіні, на станції: він на прощання махав нам рукою. Висунувши голову з вікна, я довго дивилася, як поступово його постать ставала щораз меншою, аж поки не зникла в людському натовпі на платформі. Що сталося з ним потім — ніхто не знає. Напевне, його схопили радянські війська, що вторглися в Маньчжурію, і відправили до Сибіру, де він разом з багатьма іншими вмер на примусових роботах. Його кістки, гадаю, лежать у холодному, самотньому клаптику землі без жодного надгробка.

Я досі добре пам’ятаю кожен закуток сіньцзінського зоопарку. Усе можу пригадати — кожну доріжку й кожну тварину. Ми жили в службовому приміщенні на території зоопарку, і всі його працівники знали мене й дозволяли ходити, куди мені заманеться. Навіть у вихідні дні.

Мускат заплющила очі, відтворюючи в пам’яті цю картину. Я мовчки чекав продовження її розповіді.

— І все-таки я чомусь не впевнена, що зоопарк справді був таким, яким я його пам’ятаю. Як би це сказати?.. Іноді здається, що все це надто виразне. І чим довше я про це думаю, тим більше сумніваюся в цій виразності: наскільки це правда, а наскільки — плід моєї уяви? Враження таке, ніби я потрапила в лабіринт. З вами таке буває?

Ні, зі мною такого не бувало.

— А зараз у Сіньцзіні є зоопарк?

— Не знаю, — сказала Мускат, доторкнувшись пальцем до сережки. — Я чула, що після війни зоопарк зовсім закрили, а що з ним зараз — не здогадуюсь.

Тривалий час Мускат Акасака залишалася моєю єдиною у світі співрозмовницею. Ми зустрічалися один-два рази на тиждень, сідали в ресторані за столик одне навпроти одного й розмовляли. Після кількох таких зустрічей я виявив, що Мускат — досвідчена слухачка. Вона вміла успішно вести розмову — швидко схоплювала, про що йшлося, вставляла доречні репліки й запитання.

Щоб не псувати їй настрою, я старався приходити на зустріч з нею охайно одягненим. Надягав свіжу, щойно з пральні, сорочку, підбирав відповідного кольору краватку, чистив взуття до блиску. Побачивши мене, вона поглядом кухаря, що вибирає овочі, з голови до ніг оглядала мій одяг. Якщо їй не подобалась якась дрібниця, навіть найменша, вона негайно вела мене в бутик й купувала потрібну річ, а коли була змога, то відразу змушувала мене переодягнутися в нове. У своєму ставленні до одягу вона була непоступлива — визнавала тільки досконалість.

Завдяки цьому моя шафа непомітно заповнювалася одягом. Нові костюми, піджаки й сорочки потроху, але впевнено відвоювали собі територію, яку раніше займав одяг Куміко. Коли в шафі стало тісно, я поскладав її речі в картонну коробку разом із засобами проти молі й прибрав в інше місце. «Якщо вона повернеться, то не зрозуміє, що, власне, сталося після того, як вона пішла з дому», — подумав я.

Я довго, потроху, розповідав Мускат про Куміко, про те, що її треба рятувати й повернути сюди. Підперши щоку рукою, вона якийсь час дивилася на мене.

— Так звідки ж ви збираєтеся визволяти Куміко-сан? Цікаво, як це місце називається?

Я спробував знайти в навколишньому просторі потрібні слова, та дарма — їх ніде не було: ні в повітрі, ні під землею.

— Воно десь далеко, — відповів я.

Мускат усміхнулася.

— Усе це трохи схоже на «Чарівну флейту» Моцарта. Там принцесу, ув’язнену в далекому замку, рятують за допомогою чарівної флейти й дзвіночків. Мені страшно подобається ця опера. Я її стільки разів слухала! Навіть слова з лібрето добре пам’ятаю: «Відомий всім я птахолов…» А ви її слухали?

Я похитав головою. Мовляв, не довелося.

— В опері принца й птахолова ведуть до замку три хлопчики, що пливуть на хмарі. Та насправді це — боротьба царства дня і царство ночі. Царство ночі намагається забрати принцесу в царство дня. Однак головні персонажі опери перестають розуміти, де правда — кого тримають в ув’язненні, а кого ні. Ясна річ, наприкінці принц сходиться з принцесою, Папагено з Папагеною, а лиходії провалюються в пекло.

Мускат провела пальцем по оправі окулярів.

— Однак зараз ви не маєте ні птахолова, ні чарівної флейти, ні дзвіночків.

— У мене є колодязь, — сказав я.

— Якщо ви зможете дістати його… — Мускат привітно усміхнулася, наче розгорнула переді мною шикарний носовичок, — …цей ваш колодязь. Але ж усе має свою ціну.

Коли я втомлювався розповідати про себе або не знаходив потрібних слів, Мускат, даючи мені перепочити, розказувала про своє дитинство, але її історії виявлялися набагато довшими й заплутанішими від моїх. Крім того, вона не дотримувалася певного порядку — залежно від настрою, перестрибувала з одного на інше, без жодних пояснень змінювала послідовність подій у часі або раптом виводила на сцену важливого персонажа, про якого я раніше нічого не чув. Щоб збагнути, до якого періоду її життя відноситься той чи інший епізод, доводилося щосили напружувати мозок, але й це не завжди допомагало. Вона розповідала про те, що бачила на власні очі, і водночас про те, свідком чого ніколи не була.

Солдати повбивали леопардів, повбивали вовків і ведмедів. Найбільше часу забрав розстріл двох здоровенних ведмедів. Навіть продірявлені кількома десятками куль з гвинтівок, ведмеді люто кидалися на залізне пруття клітки, шкірили зуби й ричали, бризкаючи слиною. На відміну від звірів з родини котів, що загалом примирилися з долею (принаймні так здавалося збоку), вони ніяк не могли зрозуміти того, що їх убивають. Можливо, тому розставання з тимчасовим станом, що називається життям, забрало надто багато часу. Коли нарешті солдати добили ведмедів, то падали з ніг від утоми. Лейтенант поставив пістолет на запобіжник і витер картузом піт, що скочувався по чолу. Серед глибокої тиші дехто з солдатів з досади голосно плював на землю. Під їхніми ногами валялися гільзи, схожі на недокурки. У солдатських вухах усе ще відлунювали постріли. Молодий солдат, якого через сімнадцять місяців заб’є до смерті на шахті під Іркутськом радянський наглядач, глибоко дихав, відвертаючись від ведмежих трупів, і з усієї сили стримував блювоту, що підкочувалася до горла.

Слонів вони все-таки не вбили. Бо побачивши їх на власні очі, зрозуміли, що вони надто великі. Перед слонами гвинтівки в солдатських руках здавалися маленькими іграшками. Після коротких роздумів лейтенант вирішив їх не чіпати. Дізнавшись про це, солдати полегшено зітхнули. Як не дивно — а може, й ні, — усі подумали: у бою людину вбити легше, ніж звіра в клітці. Навіть якщо, можливо, сам станеш убитим.

Щойно вбитих звірів робітники зоопарку витягли з кліток, завантажили на візки й відвезли в порожній склад. Там тварин, різного виду і розмірів, поскидали на підлогу. Простеживши за цією роботою, лейтенант зайшов у контору директора зоопарку й попросив підписати потрібні документи. Після того, вишикувавшись у колону, солдати покинули зоопарк, сповнюючи повітря залізним брязкотом так само, як тоді, коли йшли сюди. Робітники-китайці змили водою з шлангів чорні плями крові на підлозі кліток, зішкребли щітками зі стін подекуди прилиплі шматки м’яса. Упоравшись із цим, вони подалися до ветеринара із синьою плямою на щоці питати, що він збирається робити з мертвими звірами. Той не знав, що відповісти. За звичайних обставин, коли вмирала тварина, він звертався до спеціальної служби. Однак тепер, коли кровопролитні бої наближалися до столиці, ветеринар не сподівався, що за одним телефонним дзвінком хтось приїде й забере трупи. Літо було в розпалі, й навколо чорними роями вже літали мухи. Найкраще було б викопати яму й поховати в ній звірів, але зараз з такою великою ямою наявна кількість робітників не могла дати ради.

Тоді робітники сказали ветеринарові:

— Докторе, якщо ви віддасте нам убитих звірів, ми самі все зробимо. Вивеземо на візках за місто й розумно розпорядимося. Нам друзі допоможуть. Клопоту вам не завдамо. Але за це нам хотілося б дістати шкури й м’ясо. Особливо ведмеже м’ясо. З ведмедів і тигрів роблять ліки, а тому за них добре платять. Тепер уже пізно казати, але солдатам треба було цілитися тільки в голови. Тоді й шкури мали б порядну ціну. Та хіба ж так, по-дилетантському, годиться стріляти? Якби від самого початку нам доручили — ми впоралися б набагато краще.

Кінець кінцем, ветеринар пішов на таку угоду. Нічого іншого не залишалося. Що й казати, це їхня країна.

Невдовзі в зоопарку з’явилося з десяток китайців з порожніми візками. Убитих тварин вони виволікали зі складу, вантажили й прив’язували, накриваючи очеретяними матами. Усе це вони робили мовчки, з незмінним виразом обличчя. Скінчивши завантаження, китайці потягли кудись свої старі візки, які під вагою різко скрипіли, немов астматик. Ось так того спекотного серпневого дня закінчилася розправа — за словами китайців, вкрай невміла — над тваринами. Залишилося тільки кілька чисто прибраних порожніх кліток. Збуджені мавпи все ще викрикували свої незрозумілі слова. Несамовито метушилися в тісній клітці борсуки. Птахи відчайдушно лопотіли крильми, розкидаючи навколо пір’я. Безперестанку сюрчали цикади.

Коли після розстрілу солдати повернулися до свого штабу, а останніх два робітники-китайці зникли десь разом з візком, завантаженим трупами звірів, зоопарк спустів, наче дім, з якого вивезли меблі. Присівши на край уже давно висохлого фонтана, ветеринар звів очі до неба й споглядав білі хмари з чіткими обрисами. Прислухався до сюрчання цикад. Заводного птаха вже не було чути, але ветеринар не звертав на це уваги. Зрештою, він ніколи й не чув його. Його голос знав тільки нещасний молодий солдат, якого потім убили лопатою на шахті в Сибіру.

Ветеринар добув із нагрудної кишені промоклу потом пачку сигарет, узяв одну в рот і чиркнув сірником. Та, підносячи вогонь до сигарети, помітив, що в нього дрібно тремтять руки. Тремтіння ніяк не вгамовувалось, і закурити вдалося тільки з третього сірника. Однак це не означає, що остання подія в зоопарку стала для нього особливим емоційним потрясінням. Перед його очима майже за одну мить «ліквідували» стільки тварин, а він чомусь не відчував ні подиву, ні смутку, ні гніву. Він узагалі майже нічого не відчував. Просто вкрай розгубився.

Він якийсь час сидів, димлячи сигаретою, і намагався дати лад своїм відчуттям. Уважно подивився на руки, складені на колінах, потім знову перевів погляд на хмару, що плила в небі. Світ, що відображався в його очах, зовні здавався таким же, як завжди. Особливих змін у ньому він не помічав. Але все-таки це, напевне, був інший світ. Урешті-решт він сам належить цьому світові, де щойно «ліквідовано» ведмедів, тигрів, леопардів і вовків. Ще вранці всі вони жили, а зараз, о четвертій годині, їх уже немає. З тваринами розправилися солдати, і навіть їхніх трупів не залишилося.

Між цими двома різними світами, напевне, утворилася глибока розколина. «Вона, напевне, є», — думав ветеринар, та ніяк не міг збагнути, у чому вона полягає. Зовні світ мав той самий, як завжди, вигляд. Але ветеринара бентежила незнайома раніше байдужість.

Раптом він відчув страшну втому. Згадав, що минулої ночі майже не спав, і подумав: «От би лягти де-небудь під деревом, у прохолодному затінку, й поспати хоч трошки, ні про що не думати, занурившись у безмовну темряву». Ветеринар зиркнув на годинник. Треба нагодувати решту тварин, полікувати бабуїна з високою температурою. Роботи справді була ціла купа. Але наразі, що б там не було, йому треба поспати. Про решту можна подумати потім.

Ветеринар подався в гайок і ліг горілиць на траві, подалі від людського ока. Затінена деревами трава приємно холодила й пахла, як колись, у незабутньому дитинстві. Великі маньчжурські коники-стрибунці, жваво скрекочучи, стрибали через його обличчя. Лежачи, він ще раз закурив. На щастя, руки вже не тремтіли. Глибоко затягуючись димом, ветеринар уявив собі, як китайці здирають шкуру з убитих недавно тварин і шматують їхнє м’ясо. Раніше йому кілька разів доводилося спостерігати, як вони це роблять. Напрочуд спритно й уміло. Тварин розбирали миттю, відділяючи шкуру, м’ясо, нутрощі, кістки. Здавалось, усе це від самого початку існувало окремо і лише випадково з’єдналося водно. «Як тільки я прокинуся після короткого сну, — думав ветеринар, — м’ясо вже лежатиме на ринку. Оце так спритність!» Він зірвав жмутик трави й трохи насолоджувався її м’якістю. Потім загасив сигарету й, глибоко зітхнувши, випустив з легенів залишки тютюнового диму. Коли заплющив очі, шурхіт коників-стрибунців лунав набагато гучніше — здавалося, ніби коники, що стрибають навколо нього, великі, як жаби.

«Може, світ схожий на обертові двері? — раптом майнуло в його ослаблій свідомості. — У котру секцію ти потрапиш, залежить від того, куди ступила твоя нога. В одній секції тигри живуть, в іншій — ні. От і все. Жодної логічної послідовності в цьому немає. А якщо так, то вибір насправді нічого не означає. Мабуть, тому я ніяк не можу відчути розколини між світами». Однак далі його міркування не пішли. Заглиблюватися в такі нетрі він уже не міг. Тілесна втома була такою важкою і задушливою, наче мокра ковдра. Він уже ні про що не думав, а лише вдихав пахощі трав, слухав, як шурхочуть коники-стрибунці, і відчував, як густа тінь щільною плівкою огортає тіло.

І нарешті він занурився у глибокий пополудній сон.

Підкорившись наказу, транспортне судно зупинило двигуни й незабаром завмерло на поверхні моря. У нього не залишилося жодних шансів утекти від новітнього швидкохідного підводного човна, незмінно перебуваючи під прицілом його палубної гармати й двох кулеметів. Команда човна готувалася відкрити вогонь у будь-яку мить. Однак між цими двома кораблями все ще зберігалася дивна тиша. Моряки підводного човна стояли на палубі й дивилися на транспортне судно так, ніби не мали що робити. Чимало з них навіть не наділи касок. Була середина безвітряного літнього дня, корабельні двигуни заглухли, і тільки було чути, як мляво плюскочуться об борти невисокі хвилі. Підводному човну подали сигнал: «Ми — транспортне судно. Перевозимо цивільних осіб без зброї. Військового спорядження й персоналу на борту нема. Рятівних шлюпок мало». На це з підводного човна різко відповіли: «Це не наша проблема. Відкриваємо вогонь точно через десять хвилин незалежно від того, залишите ви судно чи ні». На цьому обмін сигналами закінчився. Капітан транспортного судна вирішив не повідомляти пасажирів про зміст переговорів. Бо яка з цього користь? Можливо, комусь пощастить вижити. Але більшість піде на дно разом із цією нещасною здоровенною посудиною. Капітан хотів наостанок ковтнути віскі, але взяти пляшку цього напою, яким так дорожив, із шухляди свого стола в каюті вже не мав часу. Він зняв головний убір і подивився на небо з надією, що раптом якимсь чудом там з’явиться ескадрилья японських винищувачів. Однак цього не сталося. Капітан зробив усе, що міг. Він знову подумав про віскі.

Коли минув час відстрочки відкриття вогню, на палубі підводного човна несподівано зчинилася дивна метушня. Офіцери, що стояли на підвищенні коло рубки, про щось квапливо заговорили, й один з них швидко спустився на головну палубу і заходився голосно передавати морякам якусь команду. Почувши її, моряки на вогневій позиції злегка заворушилися. Один рішуче труснув головою і кілька разів ударив кулаком ствол гармати. Інший зняв каску й подивився на небо. Що означала поведінка моряків підводного човна, важко було пояснити. Гнів, радість, розчарування чи збудження? Пасажири на транспортному судні не могли зрозуміти, що сталося або що може статися. Вони пильно, затамувавши подих, стежили за рухом моряків так, ніби дивилися пантоміму без певної програми, але з особливо важливим змістом, сподіваючись хоч трошки дізнатися про те, що відбувається. Та невдовзі хвилювання серед моряків почало поволі влягатись, і за наказом унтер-офіцера палубну гармату вмить розрядили. Орудуючи рукоятками, вони повернули в початкове положення гармату, націлену на транспортне судно, і закрили її зловісно чорне дуло. Снаряди спустили, а команда бігцем кинулася до люків. Тепер моряки пересувалися жваво, без зайвих рухів і слів.

На підводному човні низько й упевнено заревли двигуни, кілька разів загула сирена, подаючи сигнал: «Команді покинути палубу». Човен рушив уперед і почав занурюватися, здіймаючи велику білу піну, ніби нарешті дочекавшись, що моряки залишать палубу й задраять зсередини люки. Вода накрила продовгувату палубу, поглинула палубну гармату. Розтинаючи густу синяву моря, спускалася вглиб рубка, услід за нею, ніби ховаючи будь-які свідчення свого існування, зникли антена й перископ. Якийсь час поверхня моря взялася жмурами, але невдовзі також і їх не стало. Залишилося напрочуд спокійне того пополудня літнє море.

Підводний човен зник так само швидко, як і з’явився, а пасажири транспортного судна застигли на палубі в незмінній позі й не спускали очей з морської поверхні. Ніхто навіть не кашлянув. Прийшовши до тями, капітан віддав команду штурману, той передав її в машинне відділення, і стародавній двигун запрацював, протяжно заревівши, як собака, що дістав стусана від господаря.

Затамувавши подих, команда транспортного судна приготувалася до торпедної атаки. Можливо, з якоїсь причини американці вирішили не витрачати часу на гарматний обстріл, а замінили його швидкою торпедною атакою? Транспортне судно стало виписувати зиґзаґи, капітан і штурман, з біноклями в руках, удивляючись у сліпучу поверхню моря, шукали фатального білого сліду торпеди. Однак торпеда так і не з’явилася. І тільки через двадцять хвилин після зникнення підводного човна люди нарешті звільнилися від смертельного прокляття, що нависало над ними. Спочатку вони не вірили власним очам, але поволі впевнилися, що смерть їх оминула. І капітан не розумів, чому американці раптом відмовилися обстрілювати судно. Власне, що сталося? (Пізніше стало відомо, що тоді, коли підводний човен готувався до атаки, з американського штабу прийшов наказ не розпочинати бойових дій, якщо супротивник не нападе першим. 14 серпня японський уряд повідомив союзників, що приймає умови Потсдамської декларації і погоджується на беззастережну капітуляцію.) Коли напруження спало, дехто з пасажирів одразу розплакався, але більшість не могла ні плакати, ні сміятися. Упродовж кількох годин, а дехто — і днів, вони почувалися немов самі не свої. Гострі колючки кошмару, що вгризлися в їхні легені, серце, хребет, мозок і лоно, залишили свій невитравний слід назавжди.

Маленька Мускат Акасака впродовж цього часу міцно спала на руках у матері. Проспала як убита понад двадцять годин. Мати голосно озивалася до неї, ляскала по щоках, але марно — вона не прокидалася. Наче пірнула на морське дно. Дихання ставало щораз рідшим, пульс — усе повільнішим. Та коли судно прибуло до Сасебо, вона раптом пробудилася, наче якась потужна сила повернула її назад у цей світ. А тому Мускат не бачила, як американський підводний човен зупинив підготовку до атаки й зник. Про всі ці перипетії вона дізналася набагато пізніше від матері.

Транспортне судно сяк-так добралося до Сасебо вранці наступного дня, 16 серпня, після десятої. У порту панувала зловісна тиша, зустрічати пасажирів не прийшов ніхто. Навколо зенітної батареї при вході у гавань — також ні душі. І тільки літнє сонце немилосердно палило своїм промінням землю. Здавалось, ніби весь світ охопила глибока байдужість. А в пасажирів судна склалося враження, начебто вони помилково потрапили в країну мертвих. Після довгих років, проведених на чужині, вони мовчки споглядали рідну землю. Опівдні 15 серпня по радіо передавали імператорський указ про закінчення війни. Сім днів перед тим атомна бомба спалила дощенту Нагасакі. А через кілька днів піски історії проковтнули державу-привид — Маньчжоу-Го. Така ж доля мимоволі спіткала й ветеринара з родимкою на щоці, що опинився не в тій секції обертових дверей.

11 Ну, а тепер наступне запитання (З погляду Мей Касахари. Частина 3)

«Добрий день, Заводний Птаху!

Ви зробили те, що я просила наприкінці останнього листа? Думали про те, де я зараз і що роблю? Хоч щось уявили собі?

Припустімо, однак, що ні до чого не додумалися. Напевне, так воно й сталося. Ну, тоді я сама розповім.

Працюю я зараз на одній фабриці. Досить великій. У містечку на березі Японського моря, точніше, у горах на околиці містечка. Я сказала „на фабриці“, а ви, мабуть, уявили собі, що це могутній завод, де гуркочуть найсучасніші машини, повзуть конвеєри, а з димарів дим валить? Зовсім ні. Територія фабрики простора, світла й тиха. Диму нема. Ніколи не думала, що бувають у світі такі просторі фабрики. Досі я побувала один раз на фабриці — у початковій школі нас водили в місті на екскурсію туди, де виробляють карамельки. Пам’ятаю тільки шум, тісноту й людей, що працювали мовчки, з похмурими обличчями. От чому слово „фабрика“ пов’язується в моїй пам’яті з ілюстрацією в підручнику до теми „Промислова революція“.

На фабриці працюють майже самі дівчата. Трохи осторонь, в окремій будівлі, — лабораторія, де чоловіки в білих халатах із серйозним виразом обличчя розробляють щось нове, але їх порівняно небагато. Решта — дівчата віком від шістнадцяти до двадцяти шести. Відсотків сімдесят з них, як і я, мешкають у гуртожитку на фабричній території. Бо доїжджати з містечка на роботу на автобусі або автомашині важко, та й гуртожиток першокласний. Будівля нова, у всіх окремі кімнати, їжа смачна — на вибір, усе добре оснащено, а плата за проживання мала. Басейн з теплою водою, бібліотека, якщо хочеш, можеш займатися чайною церемонією, ікебаною (щоправда, це не для мене) або записатися у спортивний гурток. От чому деякі дівчата, що раніше їздили на роботу з дому, перебралися до гуртожитку. На суботу й неділю навідуються до батьків, ходять у кіно, з хлопцями зустрічаються. Тому по суботах — гуртожиток як пустка. Таких, як я, кому на вихідні нема куди їхати, мало. Та, як я вже писала, мені подобається безлюддя в гуртожитку наприкінці тижня. Я тоді читаю, слухаю голосну музику, прогулююся по горах або, як оце зараз, пишу вам листа.

Дівчата на фабриці тутешні, селянські дочки. Не всі, звісно, але більшість — міцні, здорові, життєрадісні й працьовиті. Великих підприємств у цьому краї майже немає, і досі дівчата після закінчення середньої школи звичайно подавалися до великих міст у пошуках роботи. Дівчата в містечку не залишалися, парубки не мали з ким одружитися, й населення зменшилося. Із цієї причини міська влада залучила підприємців до будівництва заводу або фабрики, виділивши для цього велику земельну ділянку. Тепер уже дівчатам не доводиться звідси виїжджати. Гадаю, зовсім непогано придумано. Адже сюди стали приїжджати навіть люди зі сторони — як-от я. Тутешні дівчата закінчують середню школу (або, як я, кидають навчання) і влаштовуються працювати на фабриці, а коли назбирають грошей і досягають відповідного віку — виходять заміж. Потім звільняються з роботи, народжують двоє-троє дітей і стають усі однаковими — повними, як тюлені. Звісно, бувають і такі, що заміж виходять, але роботи не полишають. Однак більшість звільняється.

Цікаво, ви здогадалися, де я перебуваю?

Ну, а тепер наступне запитання: що, власне, роблять на цій фабриці?

(Підказка) Ми з вами одного разу виконували роботу, яка має стосунок до цієї фабрики. Ходили на Ґіндзу й проводили дослідження, пригадуєте?

Ну, Заводний Птаху! Навіть ви мали б уже здогадатися!

Так, я працюю на фабриці, де виробляються перуки. Здивувалися?

Я вже розповідала, як через півроку втекла з цього першокласного готелю-в’язниці-лісової школи й байдикувала удома, мов собака з поламаною ногою. І саме тоді я раптом згадала про фабрику перук. „У нас на фабриці дівчат не вистачає. Як захочеш попрацювати — будь-коли приймемо“, — сказав мені колись напівжартома мій начальник з фабрики перук. Навіть показував розкішний буклет про неї. Пригадую, вона мені дуже сподобалася, і я навіть подумала, що було б непогано в ній попрацювати. За його словами, дівчата на фабриці виконують ручну роботу — вставляють волосся в перуки. Перука — штука делікатна, не те що алюмінієва каструля, яку штампують машиною. Як не закріпиш волосся голкою ретельно, жмутик за жмутиком, то першокласної перуки не зробиш. Вам не здається, що від такої роботи голова крутиться? А ви знаєте, скільки в людини волосинок на голові? Сотні тисяч! І всіх їх треба прикріпити руками. Посадити, як рис на полі. Але тутешні дівчата не нарікають. У цій провінції зима довга, випадає багато снігу, і дівчата в селі здавна звикли заробляти гроші рукоділлям. Така робота для них не тягар. Тому, кажуть, фірма вибрала саме цю місцевість для будівництва своєї фабрики.

Правду кажучи, мені здавна подобалося рукоділля. По мені не видно, але я вмію добре шити. У школі мене вчителі хвалили. Не вірите? Та це чиста правда! От я і подумала, чи не поїхати мені в гори, на фабрику, працювати руками з ранку до вечора й трохи пожити так, щоб не забивати собі голову зайвими думками? Школа мене до краю втомила, однак далі байдикувати й залежати від батьків також остогидло (можливо, як і їм), а взятися до чогось серйозного не хотілося… тож нічого іншого не залишалось, як податися на фабрику.

Заручившись підтримкою батьків та рекомендацією знайомого начальника (йому сподобалася моя колишня тимчасова робота на його замовлення), я пройшла в їхній головній токійській фірмі співбесіду, через тиждень зібрала своє добро — одяг і магнітолу, — сіла в „сінкансен“.[47] Потім перескочила в електричку й добралася до цього вбогого містечка. Мені тоді здалося, ніби я потрапила на край світу. Коли зійшла на станції, відчула таку безнадію, що подумала: помилилася. Та врешті-решт виявилося, що вчинила правильно. Минуло майже півроку, і я тут прижилася без жодних проблем і нарікань.

Сама не знаю чому, але я цікавлюся перуками давно. І не просто цікавлюся, а скоріше вони мене чимось приваблюють. Як деяких хлопців — мотоцикли. Раніше я цього не усвідомлювала, та коли зайнялася дослідженням стосовно кількості лисих на вулиці (у нашій фірмі їх називали „людьми з проблемами рідкого волосся“), то переконалася, що їх на світі справді багато. Не скажу, що вони мені особисто подобаються, але й проти них нічого не маю. Скажімо, якби у вас, Заводний Птаху, волосся було менше, ніж зараз (хоча, гадаю, незабаром так і буде), то моє ставлення до вас не змінилося б. Здається, я вже вам казала: може, люди бояться полисіти тому, що це нагадує їм про кінець життя? Страшно цікаво!

Я десь чула, що люди ростуть до певного віку (чи то до дев’ятнадцяти, чи то до двадцяти — забула), а потім тіло тільки зношується. А якщо так, то нема нічого дивного в тому, що волосся рідшає і випадає. Адже зношення тіла не припиняється. Тож можна сказати, що все це звичайний, природний процес. Тільки от що незрозуміло: одні люди лисіють ще в молодості, а інші старіють без лисини. Якби я була лисою, то нарікала б на несправедливість. Не хотіла б світити лисиною. Хоча така проблема мене не стосується, я добре розумію душевний настрій таких людей.

Крім того, у більшості випадків людина не винна в тому, скільки в неї випаде волосся — менше чи більше, ніж в інших. Мій начальник, коли я там підробляла, казав, що згідно з результатами наукових досліджень на дев’яносто відсотків гени визначають, полисіє людина чи ні. Хто отримав від батька чи від діда такий ген, той рано чи пізно полисіє. Цього разу вже не скажеш, що все залежить від людської волі. У певний час встане ген і скаже: „Ну що ж, пора до роботи!“ (правда, не знаю, чи ген на це здатний), тож волоссю нічого не залишається, як випадати. Хіба це справедливо? Звичайно, ні.

В усякому разі, тепер ви знаєте, що я щодня, не жалкуючи сил, працюю на далекій фабриці. Щодо перук маю глибоке особисте зацікавлення. Наступного разу напишу трохи докладніше, як працюю, як живу.

Ну, бувайте!»

12 Ця лопата справжня чи ні? (Що відбулося вночі. Частина 2)

Коли підліток міцно заснув, йому приснився дуже виразний сон. Він розумів, що це сон, і завдяки цьому відчував полегшення. «Я знаю, що це сон — отже, перед тим був не сон. Тоді все було справжнім. Я можу точно відрізнити одне від одного».

Уві сні підліток серед ночі вийшов у безлюдний сад, узяв лопату й почав розкопувати ту яму, яку засипав цибань. Лопата спиралася на стовбур дерева. Оскільки яму цибань засипав нещодавно, то копання виявилося не надто важким. Однак п’ятирічному підлітку досить було потримати в руках важку лопату, як він захекався. Крім того, підліток вийшов босим, і ступні страшно мерзли. Але він пихтів й орудував лопатою, аж поки не показався той згорток, який закопав цибань.

Заводний птах перестав кричати. Не з’являвся і коротун, що видряпався на сосну. Навколо панувала тиша, від якої дзвеніло у вухах. Цибань і коротун наче кудись зникли. «Але ж, урешті-решт, це сон, — подумав підліток. — Заводний птах і схожий на батька дядько, що виліз на дерево, — не сон, а ява. І ніякого зв’язку між тим і цим немає. Та от що дивно: зараз, уві сні, я розкопую яму, вириту насправді. Як відрізнити, де сон, а де не сон? Наприклад, ця лопата справжня чи тільки сниться?»

Що більше підліток думав, то менше розумів. Тому перестав сушити собі голову й з усієї сили копав. Нарешті лопата наткнулася на згорток.

Підліток обережно, щоб не пошкодити, обкопав згорток, опустився на коліна й вийняв його з ями. З ясного, безхмарного неба, не зустрічаючи жодної перешкоди, на землю лилося вологе світло повного місяця. Як не дивно, уві сні підліток не відчував страху. Понад усе ним заволоділа цікавість. Розкривши згорток, він виявив людське серце. Воно було такого ж кольору і форми, як на малюнку в атласі. Серце ще жило й ворушилося, наче щойно покинута дитина. І хоча кров не витікала з перерізаних артерій, воно енергійно пульсувало. У вухах підлітка гупало: бум! бум! бум! Це калатало його власне серце. Обидва серця — поховане і власне — билися в унісон, ніби про щось перемовляючись.

Переводячи подих, підліток рішуче сказав собі: «Нема чого боятися! Це ж просто людське серце. В атласі зображено таке ж. Кожна людина має серце. Я також». Заспокоївшись, він загорнув серце в ганчірку, поклав у яму й засипав землею. Потім затоптав землю босими ногами, аби ніхто не помітив, що яму розкопували, лопату притулив до дерева там, де вона раніше стояла. Уночі земля була холодна, немов лід. Після цього підліток видряпався на підвіконня і заліз назад у теплу, добре знайому кімнату. Обтрусив ступні над відром для сміття, щоб не забруднити простирадло, і, забравшись у ліжко, вирішив заснути, але помітив, що тут уже хтось лежить. Замість нього спав хтось, накрившись ковдрою.

Розгнівавшись, підліток щосили смикнув за ковдру. «Гей, ти! Забирайся! Це моє ліжко!» — спробував він крикнути, але голос кудись пропав. Бо в ліжку він побачив самого себе. Лежав у постелі й мирно уві сні посапував. Підліток, утративши дар мови, завмер як укопаний. «Якщо я вже сплю тут, то де ж спати мені іншому?» Підліток уперше по-справжньому злякався. Страх, здавалось, пронизував холодом до самих кісток. Підліток хотів закричати. Якомога голосніше й різкіше, аби розбудити себе, котрий спав, і всіх людей у домі. Та голосу не було. Хоч як він старався, а жоден звук не виходив з рота. Тоді підліток схопив себе сплячого за плече й щосили потряс. Однак сплячий не прокидався.

Хоч-не-хоч підліток зняв із себе кофту на ґудзиках, кинув її на підлогу й, силоміць відсунувши сплячого двійника, втиснувся на край вузького ліжка. Треба ж було забезпечити собі місце! Бо інакше його випхнуть із цього світу. Лежати було незручно, навіть подушки не вистачало, та як тільки він ліг, очі склепилися самі. Підліток уже ні про що не міг думати і наступної миті заснув.

Коли наступного ранку підліток прокинувся, то побачив, що лежить сам-один посеред ліжка. Як завжди, подушка була в нього під головою. Поруч — нікого. Він неквапливо підвівся й оглянув кімнату. З першого погляду в ній нічого не змінилося. Усе те саме — і стіл, і шафи, і торшер. Стрілки настінного годинника показували 6:20. Але підліток знав: щось тут негаразд. Хоча зовні нічого начебто не змінилося, але минулої ночі він заснув в іншому місці. Відрізнялося все — і повітря, і світло, і звуки, і запахи. Можливо, інша людина цього не помітила б, а от він відчув різницю. Він скинув ковдру й оглянув себе. По черзі ворухнув пальцями. Вони його слухалися — і на руках, і на ногах. Нічого не боліло, не свербіло. Підліток зліз з ліжка й подався до туалету. Справив малу нужду, став перед умивальником і поглянув у дзеркало. Зняв піжаму, виліз на крісло і оглянув своє біле маленьке тіло. Нічого особливого на ньому не помітив.

Та все-таки щось було не так. Підлітку здалося, ніби його помістили в іншу оболонку. Він зрозумів, що ще не звик до свого нового тіла. Відчував у ньому щось несумісне з його колишньою натурою. Підліток раптом відчув себе безпорадним і хотів гукнути: «Мамо!» Та голос пропав. Голосові зв’язки не могли викликати коливання повітря. Здавалось, слово «мама» зникло із цього світу. Однак невдовзі підліток збагнув, що зникло не слово.

13 Таємниче лікування М

…У більшості випадків відомості про окультні методи лікування, які останнім часом стали своєрідною модою в артистичному світі, поширюються усно, через знайомих людей, та інколи до цього долучаються і якісь таємні організації.

Візьмімо для прикладу 33-річну актрису М. Років десять тому вона здобула визнання, знявшись у другорядній ролі в одному телесеріалі, і відтоді виступала в провідних ролях на телебаченні та в кіно. Шість років тому М. вийшла заміж за одного «молодого бізнесмена», власника великої ріелторської фірми. Перші два роки подружнього життя пройшли начебто без жодних проблем. Справи в її чоловіка просувалися успішно, та й вона мала певні досягнення на артистичній ниві. Однак потім його побічний бізнес на Роппонґі — клуб і бутик, відкриті на її ім'я, — потрапив у скрутне становище й обріс боргами, які формально лягли на неї. М. ніколи не думала ставати діловою жінкою, але, видно, чоловік хотів розширити свій бізнес, а тому майже силоміць переконав її взяти в ньому участь. Подейкували, начебто чоловіка втягли в якусь аферу. До того ж, уже давно М. не знаходила спільної мови з чоловіковими батьками.

Пішли чутки, ніби за таких обставин між подружжям настав розлад. Невдовзі вони роз’їхалися, а два роки тому, залагодивши проблему боргів, нарешті розлучилися офіційно. Після того в М. з’явилися симптоми депресії, й вона перестала зніматися, бо потребувала постійного лікування. За словами одного співробітника студії, де працювала актриса, після розлучення її регулярно мучили нестерпні галюцинації. Приймаючи проти них заспокійливі засоби, вона підірвала своє здоров’я настільки, що про акторську кар’єру мусила б забути. «Вона втратила здатність зосереджуватися, так потрібну на знімальному майданчику. Уся її чарівність кудись пропала. Будучи зроду серйозною людиною, вона багато думала про те, що з нею відбувається, і через це її психічний стан тільки погіршився. На щастя, після розлучення її фінансове становище залишилося задовільним, тож М. якийсь час могла не думати про роботу».

М. була далекою родичкою дружини відомого політика, колишнього міністра, що любила її як рідну дочку. Два роки тому родичка познайомила М. з однією жінкою — екстрасенсом, яка, кажуть, лікувала небагатьох людей з вищого товариства. За рекомендацією родички М. майже цілий рік регулярно ходила до неї на сеанси, але ніхто не знає, у чому конкретно полягало це лікування. Бо сама М. розповідати про нього твердо відмовлялася. В усякому разі, завдяки постійному спілкуванню із цією жінкою здоров’я М. значно поліпшилося, і незабаром вона відмовилася від заспокійливих засобів. Зникла незвична набряклість, волосся знову стало густим, а сама вона — привабливою. Поправився її психічний стан, і М. поступово вернулася до роботи актрисою. А тому на цьому вона закінчила лікування.

Однак у жовтні цього року, коли спогади про пережитий кошмар почали розвіюватися, колишня хвороба раптом вернулася. Як на біду, це сталося за кілька днів до серйозної роботи, з якою впоратися в такому стані вона не могла. М. вирішила зв’язатися з жінкою, яка її лікувала, й попросити повторити лікування. Однак цього разу жінка чомусь відмовилася. «Вибачте, але я нічого не можу для вас зробити. Я більше такого лікування не практикую. Не маю ні сил, ні здатності. А втім, якщо обіцяєте зберігати таємницю, то я можу познайомити вас з однією людиною. Якщо скажете комусь про це хоч одне слово, то пожалієте. Зрозуміли?»

Жінка пояснила М., як дістатися до місця, де її зустрів чоловік років тридцяти, із синьою плямою на обличчі. Під час сеансу він не промовив ні слова. Але лікування виявилося «неймовірно ефективним». Назвати плату за сеанс М. відмовилася, але можна припустити, що «гонорар за консультацію» становив досить значну суму.

От що розповіла про загадкове лікування М. Її «дуже близька подруга», що заслуговує довіри. Спочатку актриса зустрілася в одному готелі в центрі міста з юнаком, який провів її до підземного VIP-паркінгу, звідки вони на «великому чорному автомобілі» прибули на місце. Про саме лікування так і не вдалось нічого дізнатися. М. сказала подрузі: «У цих людей потужна сила, і якщо я порушу обіцянку, то мені так не минеться».

М. відвідала це місце лише один раз, але після цього приступи припинилися. Ми хотіли розпитати саму М. про подробиці лікування і про ту загадкову жінку, але вона, як ми і сподівалися, відмовилась від зустрічі. За словами одного експерта, ця «організація», видно, уникає контактів з людьми з артистичного світу і надає перевагу політикам і фінансистам, що вміють тримати язик за зубами. Тому роздобути додаткової інформації від людей з артистичного світу наразі не вдалося…

14 Непроханий гість Чого не можна позбутися Людина — не острів

Коли після восьмої вечора стало зовсім темно, я тихенько відчинив хвіртку на задвір’ї й вийшов на доріжку. Хвіртка така вузька й низька, що протиснутися в неї ледве вдається. Заввишки з метр, вона так уміло замаскована в самому кінці огорожі, що ззовні її не побачиш очима і не намацаєш руками. Як завжди, доріжка проступає з темряви в холодному білому світлі ртутної лампи у дворі дому Мей Касахари.

Хутко зачинивши хвіртку, я квапливо йду доріжкою. Проходжу повз будинки вздовж неї і за огорожею мигцем бачу силуети людей, що сидять у вітальнях і їдальнях за вечерею або дивляться телесеріали по телевізору. З кухонних вікон і вентиляторів пливуть запахи страв. Приглушивши звук, хлопчина вправляється у виконанні якогось швидкого пасажу. У вікні другого поверху видно серйозне обличчя маленької дівчинки, яка вчить за столом уроки. Чути, як свариться жінка з чоловіком. Захлинається плачем немовля. Десь дзвонить телефон. Доріжка переповнюється реальністю — звуками, образами, вимогами, відповідями, — як посуд водою.

Аби заглушити кроки, як звичайно, я надіваю тенісні тапочки. Треба йти не надто швидко, але й не надто повільно. Важливо не привертати до себе уваги без потреби, не перечепитися ненароком об «реальність», що заповнює все навколо. Я пам’ятаю тут усі повороти й перепони. Навіть у пітьмі можу пройти доріжкою, ні на що не наштовхнувшись. Нарешті підходжу до задвір’я мого дому, зупиняюся й, озираючись навколо, перелажу через низьку огорожу.

У темряві дім пригнувся переді мною, немов кістяк велетенської тварини. Відчинивши чорний хід на кухню, вмикаю світло й замінюю воду в котячій мисці. Добуваю з буфета банку консервів, відкриваю. Почувши цей звук, хтозна-звідки з’являється Макрель. Потершись кілька разів об мою ногу, він з апетитом береться до їжі. А тим часом я виймаю з холодильника холодне пиво. Вечеряю завжди в «садибі», де страви готує Цинамон, а дома обходжуся простим салатом або шматком сиру. Сьорбаючи пиво, саджаю кота на коліна, щоб пересвідчитись, який він теплий і м’який. Провівши цілий день у різних місцях, ми переконуємося, що повернулися додому.

Однак цього разу, вернувшись додому й простягнувши, як звичайно, руку, щоб запалити світло в кухні, я раптом відчув чиюсь присутність. Рука завмерла в темряві, слух напружився, дихання стишилося. Цілковита тиша. Та в цю мить я вловив легкий запах тютюну. Очевидно, крім мене, в домі ще хтось був. Він чекав на мене й за хвилину до мого приходу не витримав і закурив. Зробивши кілька затяжок, відчинив вікно, щоб дим вивітрився. Однак запах усе-таки залишився. Напевне, в домі незнайомець. Двері були замкнені, а серед моїх знайомих, крім Мускат, ніхто не курить. Зрештою, якби вона хотіла зі мною зустрітися, то не чекала б у пітьмі.

Рука підсвідомо почала шукати в темряві биту. Але ж її тут немає. Я залишив биту в колодязі. Серце забилося неприродно голосно. Ніби вирвалося з грудей і калатає біля самого вуха. Я передихнув. Можливо, бита й не потрібна. Якщо хтось забрався сюди, щоб порішити мене, то не ждав би десь у кутку. Від цієї думки в мене засвербіли долоні. Руки прагли схопити биту. Звідкись прийшов кіт і, як звичайно, муркочучи, потерся головою об мою ногу. Однак цього разу він не просив їсти. Я по голосу здогадався. Моя рука намацала вимикач, і в кухні запалало світло.

— Вибачте, але я нагодував вашого кота, — невимушеним тоном почав чоловік, що сидів у вітальні на дивані. — Я давно на вас чекаю, Окада-сан, а він усе крутився мені під ногами й нявкав. Тож я дістав для нього з полиці їжу. Правду кажучи, я не знаюся на котах…

Чоловік усе ще сидів на дивані. Я мовчки дивився на нього.

— Напевне, ви здивувалися, що у ваш дім крадькома заліз якийсь непроханий гість і чекає. Пробачте. Чесне слово, пробачте. Можливо, ви остереглися б і не зайшли, якби я запалив світло. Тому я сидів у темряві. Ніякої шкоди я вам не завдам. Так що не бійтеся. Просто я захотів трошки побалакати з вами, Окада-сан.

Він був невисокий, у костюмі. Визначити його зріст, коли він сидів на дивані, було важко — напевне, метр п’ятдесят з гачком. Вік — від сорока п’яти до п’ятдесяти років, опецькуватий, немов жаба, і лисий. За класифікацією Мей Касахари, належав до категорії В. Щоправда, над вухами стирчали жмутики волосся, але їхній чудернацький вигляд і чорнота тільки підкреслювали лисину. Його великий ніс, видно, заклало — за кожним вдихом і видихом він із шумом стискався і роздувався, немов ковальський міх. На носі сиділи окуляри з товстими скельцями в металевій оправі. Коли чоловік говорив, на певних словах його верхня губа кривилася і з-під неї визирали нерівні прокурені зуби. Такого огидного типа мені досі не доводилося зустрічати. Він не просто був з відразливою зовнішністю, але мав у собі щось слизьке, неприємне, що не можна словами описати. Щось подібне відчуваєш, коли в темряві натикаєшся рукою на велику невідому гусінь. Він скоріше здавався частиною давно забутого кошмарного сну, ніж реальною людиною.

— Вибачте, можна закурити? — спитав він. — Я довго терпів, але сидіти й чекати без жодної сигарети — це справжня мука. Хоча визнаю, що куріння — погана звичка.

Я не знаходився, що відповісти, а тому мовчки кивнув. Чоловік із дивною зовнішністю добув з піджака пачку «Реасе» без фільтра, витягнув сигарету й, голосно чиркнувши сірником, закурив. Узявши під ногами банку з-під котячих консервів, кинув у неї сірника. Видно, звик використовувати таку банку замість попільнички. Зводячи кущасті брови в одну лінію, він смачно затягнувся і від задоволення аж забурмотів. За кожним його пихканням кінчик його сигарети спалахував яскраво-червоним вогником, неначе вуглина. Я відчинив скляні двері на веранду, аби впустити свіжого повітря. Надворі сіялася мжичка, нечутна й невидима. Я відчув її по запаху.

Усе на ньому — брунатний костюм, біла сорочка, блідо-червона краватка — мало дешевий, геть зношений вигляд. Своїм забарвленням костюм скидався на стару тарадайку, нашвидкуруч перефарбовану автолюбителем. Піджак і штани — з глибокими, як долини на аерофотознімку, складками, — здавалось, не піддавалися оновленню. Біла сорочка пожовкла, один ґудзик на грудях ледве тримався на одній нитці. Крім того, сорочка була замала для нього на один-два розміри, верхній ґудзик, видно, давно відірвався, а комір недбало загнувся. Краватку з дивним візерунком, схожим на погано сформовану ектоплазму, здавалось, зав’язали дуже давно — ще в часи гурту братів Осмонд. Будь-кому з першого погляду було ясно, що цей чоловік майже не приділяє жодної уваги одягу. Та оскільки для виходу між люди треба було щось одягати, то хоч-не-хоч він дотримувався цього правила, хоча, здається, ставився до нього вороже. Можливо, чоловік мав намір носити свій одяг щодня доти, доки він не перетвориться на ньому в дрантя. Так само, як селянин у горах їздить на своєму віслюкові з ранку до вечора, поки той під ним не здохне.

Засмоктавши в легені потрібну дозу нікотину, чоловік полегшено зітхнув, якось дивно посміхнувся і знову заговорив:

— Ой, та я забув відрекомендуватися. Вибачте, вибачте. Мене звати Усікава. Два ієрогліфи: «усі», тобто «бик», і «кава», тобто «ріка». Легко запам’ятовується, правда? Усі знайомі кличуть Усі: «Гей, Усі!» І от дивна штука: коли мене так називають, мені щораз більше здається, що я справді бик. Як бачу де-небудь бика, навіть приязнь до нього відчуваю. Дивна річ — прізвище. А як вам здається, Окада-сан? От у вас воно що треба — «пагорб» і «поле». Я іноді думаю: от би мені таке нормальне прізвище! Та, на жаль, ніхто сам прізвища не вибирає. Як народився Усікавою, так на все життя — хочеш чи не хочеш — Усікавою й залишишся. Від початкової школи й досі всі мене кличуть: «Усі! Усі!..» І нічого тут не вдієш. Якщо в людини прізвище Усікава, то всі його так і називають, правда? Кажуть, що прізвище часто свідчить про характер, а може, навпаки — характер щораз більше змінюється відповідно до прізвища. В усякому разі моє прізвище Усікава. Але можете називати мене Усі, я не проти.

Я пішов на кухню, відчинив холодильник і повернувся з пляшкою пива. Усікаві нічого не запропонував. Бо я його додому не запрошував. Я мовчки пив пиво, а Усікава також мовчав і глибоко затягувався сигаретою. Я не сів на стілець навпроти нього, а стояв, притулившись спиною до стовпа, й поглядав на нього згори вниз. Нарешті він загасив недокурок у банці з-під котячої їжі й підвів на мене очі.

— Окада-сан, ви, напевне, запитуєте себе, як це я відімкнув двері й опинився в цьому домі, чи не так? Мовляв, що за диво, адже ви замкнули двері, коли виходили з дому. Двері справді були замкнені. Але я маю ключ. Справжній ключ. Ось він. Подивіться.

Усікава запхав руку в кишеню піджака й, витягнувши ключ, що висів на ремінці, показав його мені. Здається, ключ таки справді від нашого дому. Однак мою увагу привернув не ключ, а ремінець. Такий, як у Куміко. Простий, із зеленої шкіри, з металевим кільцем, що по-особливому розкривалося.

— Справжній ключ. Як самі бачите. І ремінець — вашої дружини. Щоб не було жодних непорозумінь, я кажу: його дала мені ваша дружина, Куміко. Я його не вкрав і не відібрав.

— Де зараз Куміко? — спитав я не своїм голосом.

Усікава зняв окуляри, глянув на них, ніби перевіряв, чи не запітніли, й знову начепив на носа.

— Я добре знаю, де вона. Бо, правду кажучи, я за нею приглядаю.

— Приглядаєте?

— Так, але не в такому розумінні, як ви подумали. Будьте спокійні, — сказав Усікава, засміявшись. При цьому його обличчя скособочилося, окуляри з’їхали вбік. — Не дивіться на мене так підозріло. Я тільки де в чому допомагаю Куміко-сан. Така моя робота. Як у хлопця на побігеньках. Старший, куди пошлють. Бо ваша дружина надвір не може виходити.

— Не може виходити? — знову, як папуга, повторив я за ним.

Зробивши паузу, він облизав губи.

— Нічого страшного, якщо ви не знаєте, але я не скажу вам, вона не може виходити чи не хоче. Ви, можливо, хочете знати, але, будь ласка, мене не питайте. Подробиць я не знаю. Зрештою, вам нема чого турбуватися. Силоміць її ніхто не тримає. Це ж не кіно й не роман. Такого в дійсності не буває.

Я обережно поставив пляшку з пивом на підлогу.

— До речі, що привело вас сюди?

Усікава кілька разів ляснув долонями по колінах і рішуче кивнув головою.

— Ой, справді, я вам цього ще не сказав. От забудько! Поки відрекомендовувався, з голови випало. Маю здавна одну слабість: зайвого наговорю, а про головне забуваю. Тому часто даю маху. Я забув вам сказати, що працюю на старшого брата Куміко-сан. Звати мене Усікава… а втім, я вже це казав… коротко — Усі… Так от у пана Нобору Ватая я виконую роль, так би мовити, особистого секретаря. Ні, не такого секретаря, як у депутата парламенту. Там у них помічники вищого класу, особливі. Та загалом секретарі бувають різні, Окада-сан. Я, так би мовити, з низів. Якби я був привидом, то належав би до найбрудніших — таких, що забиваються десь у куток туалету або шафи. Однак я не нарікаю. Бо якби такий нечупара, як я, виліз на люди, то кинув би тінь на світлий образ Ватая-сенсея.[48] На видноту треба виставляти іншого — стрункого, з інтелігентним обличчям. Бо якби з’явився лисий карлик і сказав: «Привіт! Я — особистий секретар Ватая-сенсея», — усі попадали б зо сміху. Правду кажу чи ні, Окада-сан?

Я мовчав.

— А тому я перебрав на себе сенсеєві оборудки, які не можна виставляти людям напоказ… його, так би мовити, темні справи. Усе таке… неофіційне. Моя роль — скрипаль за сценою. Візьміть для прикладу справу Куміко-сан. Окада-сан, тільки, будь ласка, не подумайте, що мені важко приглядати за нею. Дуже шкода, якщо мої слова справили на вас таке враження. Навпаки — приглядати за нею для мене велика честь, адже сенсей так дорожить своєю єдиною сестрою. Чесне слово!.. Тільки не вважайте нахабством, якщо я попрошу у вас пляшку пива. Від цієї розмови в горлі пересохло. Якщо ви не проти, я сам візьму. Знаю, де воно. Бо, вибачте, поки чекав на вас, заглядав у холодильник.

Я кивнув. Усікава встав, подався на кухню і добув з холодильника пиво. Повернувшись на диван, він задоволено присмоктався до пляшки. Його адамове яблуко смикалося над вузлом краватки, наче жива істота.

— Правда, Окада-сан, що нема нічого кращого, як наприкінці дня випити пляшку добре охолодженого пива? А є у світі такі вередуни, яким надто холодне пиво не до душі. Та я до них не належу. Перша пляшка має бути настільки холодною, щоб смак не вдавалося розібрати. Другу можна так сильно не охолоджувати, а от перша має бути як лід, щоб аж у скронях ломило. От що мені подобається.

Усе ще притулившись спиною до стовпа, я ковтнув пива зі своєї пляшки. Усікава, випнувши стиснуті губи, обвів поглядом кімнату.

— Окада-сан, бачу, що у вас тут чисто й без дружини. Молодчина! А от я, соромно признатися, свій дім запустив. Перетворив на звалище, свинарник. Ванну вже понад рік не мив. Забув сказати, що моя дружина також мене покинула. П’ять років тому. Так що я вам співчуваю, Окада-сан. Точніше… можливо, я не так висловився… я вас добре розумію. Однак, на відміну від вашого випадку, втеча моєї дружини була зовсім природною. Бо такого поганючого чоловіка важко знайти. Тож скаржитися нема чого. Можна тільки захоплюватися тим, що вона так довго мене терпіла. Якби ви знали, який я нікудишній чоловік! Як ні сіло ні впало чогось сердився, то давав рукам волю — бив її немилосердно. Поза домом нікого й пальцем не чіпав. Бо слабодух. Блошина душа! На людях я тихий та сумирний, хоч у вухо бгай. Не ображався, навіть якщо мене обзивали Биком абощо. Вдавав, що так і треба. А коли приходив додому, злість зганяв на дружині. Хе-хе-хе! Гіршого годі придумати, чи не так? Сам розумів, що кою, але стриматися не міг. Це просто якась хвороба чи що? Бив дружину до невпізнання. І не просто бив, а стусав ногами, обливав гарячим чаєм, кидав у неї що під руку потрапляло. Як діти заступалися за матір, то й їм перепадало. Їм тоді років сім-вісім було. Бив їх з усієї сили, не шкодував. Як чорт! Хотів зупинитись, але не міг. Сам собою не володів. Думав: «Усе! Досить!» — але не знав, як угамуватися. Просто біда! І от п’ять років тому — дочці тоді сповнилося п’ять — я зламав їй руку. Дружина нарешті не стерпіла, забрала дітей і пішла з дому. З того часу я їх більше не бачив. І нічого про них не чув. Тепер уже нічим не зарадити. Що посіяв, те й пожав.

Я мовчав. Під ногами з’явився кіт і грайливо нявкнув.

— Вибачте, що втомив вас розповіддю про всякі дурниці. Ви питали, що мене сюди привело. Одна важлива справа. Адже я не прийшов, щоб просто з вами побалакати. А за дорученням сенсея, тобто пана Ватая. Послухайте, що я повинен вам передати.

По-перше, Ватая-сенсей вважає, що ви з Куміко-сан могли б переглянути ваші стосунки. Іншими словами, якщо помиритеся — він не заперечуватиме. Наразі в Куміко такого бажання нема, тож відразу нічого не вийде, та якщо ви, Окада-сан, розлучатися не хочете й готові чекати, поки Куміко-сан не передумає, то нехай буде по-вашому. На розлученні Ватая-сенсей більше не наполягатиме. Тож якщо хочете зв’язатися з Куміко-сан, то, будь ласка, через мене. Одним словом, дипломатичні стосунки відновлюються, суперечка припиняється. Це — перше. Що ви скажете, Окада-сан?

Я сів на підлогу, погладив кота по голові, але не сказав нічого. Усікава подивився на мене й кота, а тоді знову заговорив:

— Звичайно, ви нічого не можете сказати, поки мене не дослухаєте. Бо з того, що я розповів, не ясно, що далі буде, чи не так? Гаразд, викладу все до кінця. Так-от є ще одна справа. Правда, трохи загадкова. Річ у тому, що в одному тижневику надруковано статтю «Дім повішених». Не знаю, чи ви, Окада-сан, читали, але вона досить цікава. Добре написана. «Злощасне місце в першокласному житловому кварталі в Сетаґая. Упродовж багатьох років там неприродною смертю вмерло чимало людей. Хто та загадкова людина, що купила недавно цю ділянку? Що відбувається за високою огорожею? Одна загадка за іншою…»

Прочитав цю статтю Ватая-сенсей і раптом звернув увагу на те, що ця злощасна садиба поряд з домом, де ви, Окада-сан, мешкаєте. Тож подумав: а чи немає якогось зв’язку між цією садибою і вами. Спробував сам розвідати, у чому тут справа… точніше, насправді розвідував ваш покірний слуга на своїх коротеньких ніжках. І що ж виявилося? А те, що, як і слід було сподіватися, ви, Окада-сан, щодня заходите в цю садибу доріжкою на задвір’ї. Схоже, ви глибоко пов’язані з тим, що там відбувається. Я просто дивуюся, наскільки в сенсея проникливий розум!

Наразі з’явилася тільки одна стаття, без продовження. Однак випадково з цього може розкрутитися ціла історія. Бо дуже цікаво! Чесно кажучи, усе це Ватая-сенсея трохи бентежить. Якби у зв’язку з цією справою раптом виплило на поверхню ім’я його зятя, то для сенсея це обернулося б скандалом. Ватая-сенсей — відома особа, і журналісти відразу на нього накинулися б. Між сенсеєм і вами стосунки трохи складні — от хоч би через Куміко-сан абощо… і на нього можуть впасти несправедливі підозри. Але ж у кожного є щось таке, особливо щось особисте, чого не хочеться виставляти на публіку. У сенсея зараз, так би мовити, важливий момент у політичній кар’єрі, а тому йому краще підстрахуватися, щоб проскочити цей мостик. Коротко кажучи, нам треба домовитися. Ви пориваєте зв’язок з «домом повішених», а зате Ватая-сенсей готовий серйозно подумати, як вам помиритися з Куміко-сан. Ну то як? Зрозуміли, що до чого?

— Та начебто, — відповів я.

— І яка ваша думка про те, що я сказав?

Погладжуючи шию котові, я трохи подумав і сказав:

— А чому Нобору Ватая вважає, що я, можливо, маю якийсь стосунок до цього дому? Чому він так подумав?

Усікава знову розсміявся, жахливо скрививши обличчя, але його очі залишалися холодними, як скло. Він вийняв з кишені зім’яту пачку «Реасе», чиркнув сірником.

— Окада-сан, не ставте мені таких важких запитань! Повторюю: я — лише кур’єр. Хитромудрі міркування не для мене. Жалюгідний поштовий голуб: доставляю листи, приношу відповіді. От і все. Розумієте? Та от що я вам скажу: цей чоловік — не дурень, головою добре метикує. Інтуїція в нього надзвичайна. А крім того, він має в цьому світі набагато більшу реальну силу, ніж ви думаєте. І з кожним днем вона зростає. Це доводиться визнати. Здається, ви його не любите. Я не знаю чому, але це не має значення. Зараз питання не в тому, подобається чи не подобається. От що зрозумійте!

— Якщо Нобору Ватая має такий вплив, то міг би змусити цей журнал не друкувати подібних статей. Так було б простіше.

Усікава хихикнув і знову глибоко затягнувся сигаретою.

— Ех, Окада-сан, Окада-сан! Не треба казати таких не розважних речей! Ми ж з вами живемо в Японії, нормальній демократичній країні. Так чи ні? А не якійсь диктаторській державі, де самі бананові плантації та футбольні поля. У нас навіть найвпливовішому політику не так-то просто накласти руку на статтю в журналі. Надто небезпечно. Навіть якщо якось удасться вмовити журнальне начальство, то все одно невдоволені залишаться. Може вийти навпаки — тільки зайву увагу привернеш. Завжди, так би мовити, знайдеться потайна гадюка. Узагалі не варто грубо втручатися, коли йдеться про такий матеріал. Чесне слово!

А крім того, між нами кажучи, з цією справою можуть бути пов’язані круті типи, про яких ви нічого не знаєте. А якщо так, то вона зачепить не тільки Ватая-сенсея. І поверне зовсім в інший бік. Ситуація чимось схожа на лікування зуба. Поки що начебто допомагає локальна анестезія. Тому ніхто не скаржиться. Та як тільки бормашина дійде до живого нерва, хтось у кріслі підстрибне. А хтось, може, й розсердиться. Розумієте, що я кажу? Я не погрожую, але мені, Усікаві, здається, що ви, Окада-сан, непомітно втягуєтеся в небезпечну халепу.

Здається, він сказав усе, з чим прийшов.

— Ви хочете сказати, що мені краще поступитися, поки зі мною не сталося біди? — запитав я.

Усікава кивнув.

— Окада-сан, це все одно, що гратися в м’яч на автостраді. Справді небезпечно.

— Та й для Нобору Ватая клопіт. Тому, якщо я вийду з гри, він дозволить мені зв’язатися з Куміко?

Усікава ще раз кивнув.

— Загалом так.

Я ковтнув пива.

— По-перше, я поверну Куміко власними силами, — сказав я. — І в жодному разі не маю наміру користуватися допомогою Нобору Ватая. Можу обійтися без неї. Я справді не люблю його. Але ви маєте рацію: питання не в тому, хто кого любить, а хто кого — ні. Усе почалося раніше. Річ у тому, що я не можу погодитися із самим фактом його існування. А тому домовлятися з ним не буду. Так і передайте. І ще одне. Будь ласка, більше сюди не приходьте без попередження. Це ж усе-таки мій дім. А не фойє готелю і не станційний зал очікування.

Усікава, примруживши очі, дивився на мене з глибини своїх окулярів. Очі його застигли і, як раніше, не виражали жодних почуттів. Е ні, щось у них все-таки проглядало, але його, здавалось, приготували тимчасово, спеціально для цього випадку. Усікава підняв угору надто велику — як для його зросту — долоню правої руки, ніби перевіряючи, чи не падає дощ.

— Усе зрозуміло! — проказав він. — Від самого початку я думав, що з вами буде нелегко, а тому ваша відповідь мене особливо не здивувала. Мене взагалі важко здивувати. Я вас розумію, і добре, що наша розмова була щирою, без усяких вивертів, просто «так» або «ні». Усім зрозумілою. А от коли відповідь закрутять так, що не добереш, чи то біле, чи то чорне, я, голуб поштовий, заморюся, поки розжую, про що йшла розмова. До речі, у світі таких випадків трапляється сила-силенна. Я не скаржусь, але навіщо людині щодня загадки загадувати? Така робота шкодить здоров’ю, Окада-сан. Якщо так жити, то непомітно характер псується. Розумієте, Окада-сан? Стаєш недовірливим, в усьому бачиш підступ, перестаєш вірити в прості й зрозумілі речі. Просто біда! Справді.

Ну гаразд, Окада-сан. Отже, я передаю сенсею вашу чітку відповідь. Тільки не думайте, що на цьому розмова скінчилася. Навіть якщо ви захочете поставити на цьому крапку, так просто вам це не вдасться. А тому, гадаю, я, можливо, ще раз до вас навідаюся. Вибачте, що вам доводиться мати справу з таким неохайним коротуном, але прошу вас, спробуйте звикнути до мого існування. Особисто я проти вас, Окада-сан, нічого не маю. Правду кажу. Однак так легко ви мене не позбудетеся, подобається це вам чи ні. Може, мої слова здаються вам дивними, але спробуйте з цим примиритися. Зате я не буду більше нахабно залізати у ваш дім. Бо ви правильно кажете: так не годиться. Так-так, я мав би впасти на коліна й просити вибачення. Однак цього разу не можна було по-іншому, зрозумійте. Та це не означає, що я завжди поводжуся так нерозсудливо. Усупереч зовнішності я звичайнісінька людина. Наступного разу, як усі, спочатку подзвоню. Згода? Два дзвінки, кладу слухавку, потім знову — дзінь! дзінь! Ви відразу зрозумієте, що це я. Подумаєте: «Знову цей дурний Усікава!» — і візьмете слухавку. Тільки обов’язково беріть, інакше мені доведеться знову приходити без дозволу. Мені особисто цього робити не хочеться, але ж я отримую зарплату, тож треба хвостом крутити. Як кажуть: «Роби!» — я мушу вилізти зі шкіри, але зробити. Розумієте?

Я не відповів. Усікава роздушив недокурок у банці з-під котячих консервів і, ніби щось згадавши, зиркнув на годинник.

— Ой, як пізно! Вибачте, що заліз у чужий дім без дозволу, забалакав вас та ще й напився. Як я вже казав, у мене дома нема нікого, а тому коли трапиться співрозмовник, не можу від нього відірватися. Сумний факт! Окада-сан, самому жити довго не варто. Як це кажуть? «Людина — не острів» або «Неробство — причина зла».

Струшуючи з колін уявний пил, Усікава повільно встав.

— Можете не проводити. Якщо я сам сюди прийшов, то сам і піду. Двері замкну. Окада-сан, може, моя порада здаватиметься вам зайвою, але є на світі речі, про які краще нічого не знати. Та люди саме ними найбільше цікавляться. Дивно! Усе це, звичайно, загальні слова… Думаю, ми з вами ще зустрінемося. Радітиму, якщо до того часу все зміниться на краще. Добраніч!

Дощ падав тихо всю ніч і вщух тільки рано-вранці, коли надворі посвітліло. Але дивний коротун ще довго невидимим липким привидом залишався в домі разом із запахом сигарет і сирістю.

15 Дивовижна мова жестів Цинамона Музичний дарунок

— Цинамону відібрало мову перед самим днем народження, коли йому сповнилося шість років, — розповідала Мускат. — Того року він мав іти до школи. Та раптом у лютому онімів. Досить дивно, але ми тоді тільки надвечір помітили, що за цілий день він не сказав жодного слова. Щоправда, він зроду вдався небалакучим, але все-таки говорив. Коли нарешті до мене дійшло, що Цинамон мовчить від самого ранку, я спробувала його розговорити. Зверталася до нього, трясла — даремно. Він мовчав, як камінь. Сталося щось, і тому він втратив мову чи, може, сам вирішив не говорити? Я тоді цього навіть не знала. Та й тепер не знаю. Відтоді Цинамон не тільки перестав говорити, але також не подавав голосу. Розумієте? Від болю не зойкав, від лоскотання не сміявся.

Мускат водила сина до багатьох лікарів-отоларингологів, але причини вони не визначили. З’ясували тільки, що це не наслідок фізичної вади або хвороби. Не помітили жодної аномалії в його голосових зв’язках. Цинамон чув усі звуки, тільки не говорив. Усі лікарі одностайно заявили, що, можливо, причину треба шукати в психології. Мускат повела сина до знайомого психіатра, однак і йому не вдалося зрозуміти, чому підліток онімів. Визначили рівень його розумового розвитку — він виявився високим. Не помітили порушень і в емоціях. «Чи не зазнав ваш син якихось особливих потрясінь? — запитав лікар. — Постарайтесь згадати. Може, він бачив на власні очі щось незвичайне або його дома сильно покарали?» Однак Мускат нічого так і не згадала. Як звичайно, син повечеряв, розмовляв з нею, потім ліг у постіль і спокійно заснув. А наступного ранку занурився глибоко у світ мовчання. Удома проблем не було, Мускат зі своєю матір’ю його старанно доглядали й виховували. Ніхто ні разу не піднімав на нього руки. «Поки що залишається тільки спостерігати, що буде далі, — сказав лікар. — Бо поки причину не визначено, лікування не можна призначити. Навідуйтесь до мене щотижня. Можливо, з часом з’ясується, що з ним сталося. Або ж син заговорить, ніби зі сну проснувшись. Наразі нам доведеться терпеливо чекати. Він, звичайно, не говорить, але інших проблем зараз у нього нема…»

Та хоч скільки вони чекали, Цинамон так і не вибрався на поверхню з глибини океану мовчання.

О дев’ятій ранку під тихий гуркіт електродвигуна відчинилися досередини парадні ворота і у двір заїхав «Мерседес-Бенц 500 SEL» з Цинамоном за кермом. Антена автомобільного телефону стирчала позаду заднього скла, ніби щойно виросле щупальце. Я стежив крізь щілину між шторами на вікні. Автомобіль здавався мені безстрашною величезною рибою, що приплила з далеких морів. Новісінькі чорні шини безшумно описали дугу на бетонних плитах і зупинилися. Вони щодня описували однакову дугу й завмирали на однаковому місці — з відхиленням, що не перевищувало п’яти сантиметрів.

Я пив щойно зварену каву. Хоча дощ перестав, небо все ще заволікали попелясті хмари, земля була чорною, холодною і мокрою. Птахи, здіймаючи різкий крик, перепурхували туди-сюди в пошуках черв’яків. Після короткої паузи відчинилися дверцята водія і з автомобіля вийшов Цинамон у темних окулярах. Пильно оглянувшись і переконавшись, що все нормально, він зняв окуляри, запхав їх у внутрішню кишеню піджака і зачинив дверцята. Замок великого «Мерседеса» клацав трохи по-іншому, ніж в інших автомобілях. І для мене цей звук означав, що в «садибі» починається новий день.

Від самого ранку я думав про вчорашній візит Усікави, вагаючись, чи варто розповідати Цинамону, що той приходив як посланець від Нобору Ватая і вимагав припинити свою роботу в цьому домі. Врешті-решт я вирішив нічого йому не казати. Принаймні мовчати якийсь час. Цю справу треба залагоджувати між нами двома — мною і Нобору Ватая. Втягувати в неї когось третього я не хотів.

Як завжди, Цинамон красувався в гарному костюмі. Взагалі його костюми, першокласно пошиті, сиділи на ньому як улиті. Одягався він консервативно й неяскраво, але на ньому, немов чарами, будь-який одяг здавався по-молодіжному стильним.

Звісно, й краватка на ньому була новою, під колір костюма. Сорочка й туфлі змінилися. Напевне, усе це, як звичайно, вибирала й купувала йому мати. На його одязі й взутті, як на «мерседесі», на якому він їздив, не було жодної плямочки. Щоранку я щиро захоплювався його виглядом. Ні, можна навіть сказати — хвилювався. Думав, що, власне, може приховуватися за такою бездоганною зовнішністю?

Цинамон добув з багажника два паперових пакети з покупками — харчами й усякою всячиною — й, тримаючи їх в обох руках, зайшов у дім. В його руках навіть звичайнісінькі пакети із супермаркету мали вишуканий та артистичний вигляд. Видно, він умів носити їх по-особливому. А може, причина в чомусь іншому? Побачивши мене, Цинамон прямо-таки просяяв усміхом на всьому обличчі. Його усміх був чарівним — здавалось, ніби він довго блукав у темному лісі й раптом вибрався на яскраву галявину.

— Доброго ранку! — привітався я.

— Доброго ранку! — беззвучно відповів Цинамон. Я це зрозумів з ледве помітного руху його губ.

Цинамон вийняв з пакетів харчові продукти, уміло розставив їх у холодильнику, як здібний учень розкладає в пам’яті нові знання. Потім випив кави, яку я приготував. Ми сиділи за кухонним столом навпроти один одного. Як колись давно з Куміко.

— Врешті-решт вийшло так, що Цинамон жодного дня не ходив до школи, — розповідала Мускат. — У звичайні школи німих дітей не приймали, а віддавати сина на навчання разом з розумово відсталими я вважала неправильним. Адже причина його німоти — хоч би якою вона була — не збігалася з тією, що в інших дітей. До того ж Цинамон сам не хотів відвідувати школи. Він радше волів сидіти дома, спокійно читати книжки, слухати платівки з класичною музикою або гратися у дворі з псом, якого ми тоді тримали. Іноді він виходив прогулятися на вулицю, але робив це без особливої охоти, бо не любив спілкуватися із сусідськими однолітками.

Мускат навчилася говорити на мигах і так вела буденні розмови з Цинамоном. Коли ж мови жестів не вистачало, вони обмінювалися записками. Та одного дня вона помітила, що вони можуть передавати одне одному свої думки і почуття, не користуючись обхідними засобами. Вона здогадувалася, про що він думає, що йому треба, з ледве помітного жесту і виразу обличчя. І тоді вона вже не хвилювалася через те, що син німий. Завдяки цьому духовний контакт між нею і сином не переривався. Звичайно, відсутність словесного спілкування, уголос, створювала фізичну незручність. Однак це була тільки «незручність», бо в певному розумінні саме завдяки їй спілкування між сином і матір’ю набуло іншої якості — стало простішим.

У вільний від роботи час вона вчила Цинамона читати, писати й рахувати. Зрештою, їй не доводилось особливо старатися. Бо син любив читати й потрібні знання сам отримував з книжок. Обов’язок Мускат полягав не в тому, щоб учити, а підбирати для нього потрібну літературу. Він любив музику й хотів навчитися грати на піаніно. За кілька місяців від учителя музики Цинамон засвоїв основні елементи гри, а пізніше, користуючись лише навчальними посібниками й магнітофонними записами, досяг високої для свого юного віку виконавської техніки. Найбільше він любив грати Баха й Моцарта, а все, створене після «романтиків», за винятком Пуленка й Бартока, його майже не приваблювало. Шість років Цинамона цікавила музика й книжки, а коли його однолітки перейшли в середню школу, він захопився мовами — спочатку англійською, потім французькою. І за півроку вивчення кожної з них уже міг читати нескладні книжки. Звісно, говорити цими мовами не міг, але його мета не полягала в тому, щоб навчитися говорити, а читати книжки, написані цими мовами. А ще Цинамон любив вовтузитися з різними складними механізмами. Накупивши спеціальних інструментів, він збирав радіоприймачі і лампові підсилювачі, розбирав і лагодив годинники.

Найближчі люди — тобто люди, з ким він реально був пов’язаний: мати, батько й бабуся, — звикли до того, що він не говорить. Його німота вже не здавалася їм чимось неприродним і ненормальним. Минуло кілька років, і Мускат перестала водити сина до психіатра. Щотижневі відвідини лікаря ніяк не вплинули на Цинамона, бо, як на самому початку казали фахівці, крім проблеми з мовою, усе в нього було в порядку. У певному розумінні він був ідеальною дитиною. Мускат не пам’ятала жодного випадку, коли їй доводилося б веліти йому щось зробити або шпетити за якийсь вчинок. Він сам вирішував, що йому треба робити, й виконував задумане по-своєму до кінця. Цинамон настільки відрізнявся від звичайних дітей, що порівнювати його з ними не мало сенсу. Коли йому сповнилося дванадцять, померла бабуся (коли це сталося, він кілька днів поспіль беззвучно плакав). Після того він перебрав на себе домашні справи — готував їжу, прав, прибирав дім, поки мати була на роботі. Після материної смерті Мускат збиралася найняти домашню робітницю, але Цинамон рішуче затряс головою. Він заперечував проти появи сторонньої людини, бо не хотів зміни порядку в домі. Врешті-решт вийшло так, що Цинамон, узявши на себе більшу частину турбот у домі, підтримував його в ідеальному порядку.

Цинамон розмовляв, користуючись руками. Пальцями, тонкими і красивими, як у матері, й до міри довгими. Вони, як слухняні живі істоти, легко й безперестанно рухалися перед його обличчям, передаючи мені потрібні повідомлення.

«Сьогодні о другій приїде клієнтка. До її приїзду вам нічого не треба робити. Я попрацюю тут ще з годину, потім поїду й о другій повернуся разом з нею. За прогнозом, сьогодні цілий день буде похмурим, тож очі у вас, гадаю, не заболять, якщо завидна спуститеся в колодязь».

Мускат казала правду: я без труднощів розумів слова, якими говорили до мене пальці Цинамона. Мови німих я зовсім не знав, але легко вловлював зміст їхніх плавних складних рухів. Можливо, Цинамон настільки майстерно водив пальцями, що лише від уважного стеження за ними ставало ясно, про що йдеться. Так зворушує навіть незнайома чужомовна п’єса. А може, мені тільки здавалося, що я спостерігаю за рухом його рук, а насправді нічого там немає. Ану ж рух його пальців — це лише декоративний фасад будівлі, а насправді я, сам того не усвідомлюючи, бачу щось інше, приховане за цим фасадом? Щоразу, коли вранці, сидячи за столом навпроти один одного, ми спілкувалися, я намагався розгледіти межу між фасадом і тим, що лежить за ним, але нічого не виходило — здавалось, ніби лінія, яка могла пролягати там, безперестанку переміщувалась і змінювала свої обриси.

Після такої короткої розмови — точніше, передачі думок — Цинамон знімав піджак, вішав його на плічка, затикав краватку в сорочку між ґудзиками на грудях й заходився прибирати або готував на кухні якусь просту їжу. За роботою він умикав стереоплеєр і слухав музику. Одного тижня це могла бути церковна музика Россіні, іншого — концерти Вівальді для духових інструментів. Він стільки разів їх слухав, що ці мелодії я назавжди запам’ятав.

Працював Цинамон чудово — спритно й без зайвих рухів. Спочатку я пропонував йому свою допомогу, але він щоразу тільки всміхався і хитав головою. Стежачи за послідовністю його рухів, я переконався, що, напевне, краще покластися на нього самого. Тож поки Цинамон уранці з чимось порався, я вирішив йому не заважати — сидів на дивані у «примірювальній» і читав книжку.

Ця не дуже простора «садиба» була вмебльована лише найпотрібнішим. Оскільки в ній насправді постійно ніхто не мешкав, то її прибирання здавалося недоречним. Та все одно Цинамон щодня ретельно пилососив, проводив ганчіркою по меблях і полицях, чистив віконні шибки спеціальним засобом, полірував стіл, стирав пил з електричних лампочок, розкладав речі по своїх звичних місцях. Давав лад посуду в буфеті, розставляв каструлі й сковорідки за розмірами, акуратно складав білизну й рушники на полицях. Чашки для кави ставив так, щоб їхні ручки спрямовувалися в один бік, поправляв шматок мила на поличці у ванній, міняв рушники, навіть якщо ніхто ними не користувався. Сміття збирав у пакет, зав’язував його й кудись відносив. Настільний годинник звіряв зі своїм, який — б’юсь об заклад! — не відхилявся від точного часу навіть на три секунди. Як тільки він помічав, що якась річ стоїть не там, де їй належить, то своїми елегантними й точними рухами повертав її на своє місце. Коли, наприклад, одного разу я зсунув годинник, що стояв на шафі, на два сантиметри ліворуч, наступного ранку Цинамон пересунув його на два сантиметри праворуч.

Однак такою поведінкою Цинамон не справляв враження людини з порушеннями психіки. Вона здавалася природною і правильною. Можливо, в його голові закарбувалася картина того, яким має бути цей світ — або принаймні тутешній маленький світ, — й підтримувати його в такому стані було для нього таким же природним, як дихати. А може, він протягував руку допомоги речам, яких охоплювало непереборне внутрішнє бажання вернутися до своєї первісної форми?

Поклавши приготовлену їжу в холодильник, Цинамон дав зрозуміти, що буде на обід. Я подякував. Потім, зупинившись перед дзеркалом, він перев’язав краватку, перевірив сорочку й надів піджак. Усміхнувшись, ворухнув губами: «До побачення». І ще раз оглянувшись навколо, вийшов через парадний вхід. Сів у «мерседес», вставив у магнітофон касету з класичною музикою й, натиснувши на кнопку пульта дистанційного управління, відчинив ворота. Описавши таку ж саму дугу, як і під час в’їзду, автомобіль виїхав з двору, а ворота зачинилися. Із чашкою в руці я стежив за цією картиною крізь щілину між віконними шторами. Птахи більше не кричали так голосно. Вітер гнав по небу клапті низьких хмар, а над ними пливли інші, густіші.

Сидячи за кухонним столом перед чашкою, я обвів очима кімнату, яку Цинамон своїми руками так старанно прибрав. Вона здавалася великим натюрмортом у тривимірному зображенні. Тишу в ній порушувало тільки цокання настільного годинника. Його стрілки показували двадцять на одинадцяту. Поглядаючи на стілець, на якому щойно сидів Цинамон, я знову запитував себе, чи правильно зробив, що не розповів їм про візит Усікави вчора ввечері. Чи не завдасть це шкоди довір’ю, що встановилося в мене з Цинамоном та Мускат?

Та мені хотілося трохи простежити, як події розвиватимуться далі. Дізнатися, що в моїй поведінці так дратувало Нобору Ватая й чому. На який хвіст я йому наступив і які конкретні заходи протидії він збирається вжити? Може, таким чином мені вдасться хоч трохи наблизитися до таємниці. І завдяки цьому до місця, де перебуває Куміко.

Коли стрілки годинника (того, що Цинамон повернув на своє місце, пересунувши на два сантиметри праворуч) уже підбиралися до одинадцятої, я вийшов у сад, щоб спуститися в колодязь.

— Коли Цинамон був ще маленьким, я розповіла йому про підводний човен і зоопарк. Про те, що я бачила в серпні 1945-го з палуби транспортного судна. Про те, як японські солдати розстрілювали звірів у батьковому зоопарку, коли американський підводний човен націлював свою гармату на наше судно, щоб його потопити. Я довго не розповідала цієї історії нікому, тримала при собі. Мовчки блукала в напівтемному лабіринті між ілюзією та реальністю. Та коли народився Цинамон, я подумала, що можу розповісти лише йому. Він ще не розумів слів, а я вже розказувала йому тихим голосом подробиці того, що сталося, не один раз, і ці картини оживали переді мною так, ніби я знімала кришку й випускала їх назовні.

Навчившись трохи розуміти мову, Цинамон наполегливо домагався, щоб я розповідала про це не один раз. Я повторювала цю історію сто, двісті, а може, й п’ятсот разів. Але не просто повторювала. Цинамона цікавили невеличкі оповідання, які я долучала до чергової розповіді. Син хотів знати і про інші гілки дерева. А тому я відхилялася вбік, відповідаючи на його прохання. Таким чином моя розповідь розросталася щораз більше й більше.

Ось так ми вдвох створили свою власну міфологію. Розумієте? Щодня ми вели розмови, як несамовиті. Про те, як називалися звірі в зоопарку, як блищала в них шерсть, якого кольору були очі. Про запахи, які там пливли. Про те, як звали кожного солдата, й про їхній вигляд. Про їхнє народження і дитинство. Про тягар гвинтівок і патронів. Про страх і спрагу, від яких вони знемагали. Про форму хмар, що пливли небом… Коли я розповідала Цинамону, переді мною виникали виразні образи й кольори. Я надавала словесної форми тому, що бачила, й передавала синові. Відповідні слова відразу знаходила. Розповіді не було кінця. З’являлися нові подробиці, й розповідь розросталась і входила в глибину…

Згадуючи про той час, Мускат усміхалася. Я вперше бачив на її обличчі таку природну усмішку.

— Але одного дня все раптом скінчилося, — проказала вона. — Того лютневого ранку, коли Цинамон перестав говорити, наша спільна історія скінчилася.

Щоб зробити паузу, Мускат закурила.

— Тепер я все розумію. Його слова поглинув лабіринт того світу, який жив у моїй розповіді. У сина відібрало мову щось таке, що вийшло з неї. А через кілька років воно вбило мого чоловіка.

Вітер подув сильніше, ніж уранці, безперестанку відносячи на схід важкі сірі хмари, що здавалися мовчазними мандрівниками, що прямують на край світу. Іноді до мене долинало його завивання між гіллям безлистих дерев у саду. Я постояв трохи біля колодязя й, поглядаючи на небо, подумав: «Може, й Куміко зараз десь так само дивиться на ці хмари». Така думка з’явилася без жодної причини, зненацька.

Спустившись драбиною в колодязь, я потягнув за мотузку і затулив його отвір кришкою. Кілька разів глибоко вдихнув, міцно стиснув у руці бейсбольну биту й поволі опустився в темряві на дно. Цілковитий морок. От що найголовніше! Ключ у цій непроглядній темряві. «Трохи скидається на урок кулінарії по телевізору, — подумав я. — Отже, найголовніше в цьому рецепті — повна темрява. Треба щоб вона була якомога густішою… А бита якомога міцнішою», — додав я і всміхнувся в темряві.

Пляма на щоці потроху тепліла. Вона давала знати, що я поволі наближаюся до суті справи. Я заплющив очі. У вухах дзвеніла мелодія, яку цього ранку за роботою слухав Цинамон. «Музичний дарунок» Баха. Вона лунала в голові, як людський гомін у залі з високим склепінням. Та невдовзі на мене зійшла тиша — вона заповзала у звивини мозку, немов комаха, що відкладає яйця. Я розплющив очі, потім знову заплющив. Темрява перемішалася, і я почав поволі відділятися від своєї тілесної оболонки.

Як завжди.

16 Можливо, попереду — глухий кут (З погляду Мей Касахари. Частина 4)

«Добрий день, Заводний Птаху!

Минулого разу я написала про те, що стала працювати на фабриці перук далеко в горах разом з багатьма тутешніми дівчатами. А тепер поведу далі свою розповідь.

До речі, останнім часом я в душі обурююся, коли подумаю, що люди от так, з ранку до вечора, працюють не покладаючи рук. Дивно, хіба ні? Як би це сказати?.. Всю свою роботу я виконую, як скаже начальство. Думати ні про що не треба. Таке враження, ніби перед роботою замикаю свій мозок у шафку, а коли йду додому, можу забрати його назад. Щодня сім годин сиджу за робочим столом і втикаю в перуку волосся, потім обідаю в їдальні, миюся, а після того, як усім, доводиться лягати спати. Виходить, що впродовж двадцяти чотирьох годин вільного часу — як кіт наплакав. Робота настільки виснажує, що у „вільний час“ лежу на постелі з порожньою головою. Ніяка думка в ній не тримається. Наприкінці тижня, звісно, не працюю, але ж треба дещо випрати, в кімнаті прибрати, інколи поїхати до міста — от, дивлюсь, вихідні й скінчилися. Задумала вести щоденник, але не мала про що писати й через тиждень відмовилася від цього наміру. Адже день за днем повторюється одне й те саме.

Та все-таки — все-таки — мене зовсім не дратує, що я стала частиною цієї роботи. Не почуваюся особливо відірваною від життя. Навпаки — мені здається, ніби я наближаюся до „себе справжньої“ завдяки тому, що труджуся без перепочинку, немов мурашка. Як би це краще пояснити… але, видно, стаєш ближчим до себе, коли про себе не думаєш. От чому я сказала: „Дивно, хіба ні?“

На роботі я стараюся з усіх сил. Не хочу хвалитися, але мене назвали „Найкращою працівницею місяця“. Здається, я вже казала, що до ручної роботи я спритна, хоча по мені цього не видно. Ми працюємо в окремих бригадах, і бригада, до якої я належу, досягає більших успіхів. Бо як тільки я закінчую свою роботу, допомагаю іншим, хто відстав. Тому всі мене цінують. Не вірите? Мене цінують! Ну гаразд. В усякому разі, от що я хочу вам сказати: як тільки приїхала на цю фабрику, усе працюю і працюю, як мурашка, як коваль. Зрозуміли?

До речі, місце, куди я щодня ходжу на роботу, має дивний вигляд. Просторе приміщення з височенною стелею, схоже на ангар для літаків. Сидять у ньому рядами сотні півтори дівчат за роботою. Є на що подивитися! Я собі думаю: навіщо збудували таке велике приміщення, якщо ми не робимо підводних човнів? Краще б розгородили на окремі кімнати. Може, нас так легше переконати у спільній солідарності — мовляв, ось бачите, дівчата, скільки вас разом працює. Або ж начальству так простіше за нами наглядати, за всіма одночасно. Напевне, вони випробовують на нас „якусь психологію“. Столи розставлено так, що разом сидить група дівчат, як у кабінеті біології на розтині жаби. Скраю — найстарша з дівчат, староста. Якщо не переривається робота, то можна розмовляти (бо хто ж просидить мовчки за роботою цілий день), та як тільки голосно заговориш або засмієшся — староста підходить з невдоволеним виразом обличчя і каже: „Юміко-сан! Руками орудуй, а не язиком. Дивись, щоб не відстала“. Тому всі перешіптуються між собою, немов нічні злодії.

На роботі транслюють по радіо музику. Різну, залежно від того, котра година. Якщо ви, Заводний Птаху, фанат Баррі Манілова або гурту „Air Supply“, то, можливо, вам тут сподобалося б.

Щоб зробити одну перуку, я витрачаю кілька днів. Звичайно, це залежить від її якості, та все одно одного дня не вистачить. Основу перуки ділю на квадратики, як на шахівниці, і в кожний квадратик, почергово, вшиваю волосся. Однак моя робота — не конвеєр. У фільмі Чарлі Чапліна я бачила: як тільки одну гайку закрутять, під’їжджає наступна. А я перуку роблю сама, кілька днів. Коли вона готова, хочеться де-небудь на ній написати: „Такого-то дня, такого-то місяця. Мей Касахара“. Та я, звісно, цього не роблю. Бо знаю, висварять, якщо помітять. І все-таки приємно відчувати, що десь на цьому світі хтось носить на голові твою перуку. Відчувати, що я до чогось міцно прив’язана.

А взагалі життя — дивна штука. Бо якби три роки тому мені хтось сказав: „Через три роки ти разом із селянськими дівчатами робитимеш перуки на фабриці, в горах“, — я з нього посміялася б. Уявити собі такого не могла. А зараз? Хіба хтось знає, що я робитиму ще через три роки? А ви, Заводний Птаху, знаєте, що з вами буде через три роки? Напевне, не знаєте. Можу побитися об заклад — ставлю все, що тут заробила, — що навіть не знаєте, що з вами станеться через місяць, а не те що через три роки.

А от дівчата навколо мене загалом знають, що з ними буде через три роки. Або думають, що знають. Думають, що попрацюють, назбирають грошей і через кілька років, коли знайдуть нормального парубка, вийдуть щасливо заміж.

Їхні женихи — сини фермерів, крамарів або службовців маленьких тутешніх фірм. Як я вже писала, молодих дівчат тут хронічно не вистачає, їх розбирають нарозхват. Треба бути зовсім невдахою, щоб залишитися ні з чим. Тому врешті-решт усі знаходять собі пару й виходять заміж. І це щось значить! Бо як тільки обзаводяться сім’єю, роботу покидають. І про це я також писала. Для них робота на фабриці перук — лише проміжний кількарічний етап між закінченням школи й одруженням. Як прохідна кімната — зайдуть, постоять трохи й виходять.

Щоправда, фірма перук, якій належить ця фабрика, не проти того, що, попрацювавши кілька років, дівчата виходять заміж і звільняються. Навіть навпаки — вона тому рада. Їй вигідніше, коли робітниці змінюються, ніж клопотатися їхньою зарплатою, матеріальною допомогою та профспілками. Хто здібніший і може очолити бригаду — до того ставлення краще, а звичайні дівчата для неї — просто витратний матеріал. Між фірмою і дівчатами існує мовчазна угода, що вони звільняться, як тільки вийдуть заміж. А тому дівчата можуть уявити собі тільки два варіанти того, що станеться за три роки: або вони працюватимуть і пускатимуть бісики парубкам, щоб знайти собі жениха, або вийдуть заміж і кинуть роботу. Дуже просто, чи не так?

Та от таких, як я, що нишком думають: „Що ж буде зі мною через три роки?“ — тут немає. Усі старанно працюють. Ніхто не ліниться, на роботу не нарікає. Хіба що в їдальні комусь меню не сподобається. Бо робота — не розвага. Хоча декому й хотілося б десь погуляти, та доводиться працювати від дев’ятої до п’ятої, з двома годинами на перерву. Однак, здається, більшість з них задоволена. Тому, напевне, що знають: це тимчасова відстрочка переходу з одного світу до іншого. От і хочуть натішитися цим часом якнайкраще. Для дівчат фабрика — усього-на-всього перехідний пункт.

Та не для мене. Для мене це не тимчасова відстрочка й не перехідний пункт. Бо я не уявляю собі, куди я звідси піду. А що, як попереду — глухий кут? Розумієте? Тому, правду кажучи, задоволення від роботи я не маю. Просто намагаюся приймати її такою, якою вона є. Повністю. Коли роблю перуку, думаю тільки про неї. Ставлюся до цього настільки серйозно, що аж потом обливаюся.

Не знаю, як краще сказати, але останнім часом я часто думаю про того хлопця, який розбився на мотоциклі. Чесно кажучи, я досі про нього не згадувала. Може, через аварію в мене щось з пам’яттю сталося, бо в голову всякі нісенітниці лізли: як у нього під пахвами смерділо, який він був тупий, куди постійно намагався руками добратися… Та от тепер я чомусь щораз більше думаю, що він був непоганим хлопцем. Такі думки оживають раптом, без жодної причини, коли сиджу з порожньою головою і прикріплюю волосся до перуки. Так-так, він був таким. Видно, час не тече по порядку — „А“, „Б“, „В“ і т. д., — а робить вихиляси туди-сюди.

Я вам, Заводний Птаху, чесно-чесно скажу, що іноді мені стає дуже страшно. Прокидаюся серед ночі сама, на п’ятсот кілометрів від мене — нікого. Попереду, куди не глянь, — повна темрява. Так страшно, що хочеться закричати. З вами такого не буває, Заводний Птаху? І тоді я переконую себе, ніби до чогось або когось прив’язана. Перебираю в пам’яті знайомі імена та назви. Звісно, і ви в цьому переліку. І наша доріжка, і колодязь, і хурма в нашому саду й таке інше. І перуки, зроблені моїми руками. І спогади про загиблого хлопця. Завдяки цим дрібницям (ви, Заводний Птаху, звичайно не „дрібниця“, це я так, ненароком…) я поволі повертаюся „сюди“. Тепер я раптом починаю шкодувати, що не роздяглася перед ним і навіть не дозволяла торкнутися. Думаю, може, варто на все життя так і залишитися дівчиною? Всерйоз думаю. Що ви на це скажете?

Бувайте, Заводний Птаху! Бажаю, щоб Куміко-сан повернулась якнайскоріше».

17 Тягар і злигодні людського життя Чарівна лампа

О дев’ятій тридцять вечора задзвонив телефон. Після двох дзвінків примовк, а незабаром знову задзеленчав. Я згадав, що так обіцяв телефонувати Усікава.

— Алло! — почувся в слухавці його голос. — Добрий вечір, Окада-сан. З вами говорить Усікава. Я перебуваю недалеко від вашого дому. Тож чи не міг би я зараз зайти до вас? Знаю, що пізно, але хочу поговорити з вами особисто про одну річ. Ну, то як? Подумав, що вас це зацікавить, бо йдеться про Куміко-сан…

Почувши його голос, я уявив собі його обличчя на другому кінці лінії. Брудні випнуті зуби й крива усмішка, що ніби промовляла: «Знаю, що не зможеш відмовитися». І він не помилився — я таки не відмовився.

Усікава прийшов рівно через десять хвилин. У тому ж одязі, що й три дні тому. А може, у зовсім іншому, хоча й костюм, і сорочка, і краватка — усе було таким же. Брудним, зім’ятим, мішкуватим. Здавалось, ніби на його жалюгідний одяг несправедливо звалили весь тягар і злигодні людського життя. Якби завдяки якомусь перевтіленню в наступному житті мені гарантували рідкісну славу й пошану, я не хотів би зазнати долі його одягу. Попросивши дозволу, Усікава відчинив холодильник і витягнув звідти пляшку пива. Перевіривши, наскільки воно охололо, налив його у склянку, що опинилася перед його очима. Ми сіли за кухонним столом один навпроти одного.

— Аби не марнувати часу, я прямо перейду до справи, — почав Усікава. — Окада-сан, ви не хотіли б поговорити з Куміко-сан? Безпосередньо. Удвох. Ви давно цього прагнули, чи не так? Казали, що інакше діла не буде. Правильно?

Я задумався. Або зробив паузу, вдаючи, що думаю.

— Звичайно, хотів би, якщо це можливо.

— Нема нічого неможливого, — спокійно проказав Усікава, кивнувши головою.

— Та якщо ви ставите якісь умови…

— Ніяких умов, — відповів Усікава й ковтнув пива. — Однак сьогодні я прийшов до вас з новою пропозицією. Послухайте, що я скажу, і добре подумайте. Це ніяк не пов’язане з тим, будете ви говорити з Куміко-сан чи ні.

Я мовчки дивився на нього.

— Ну що ж, почнемо? Окада-сан, ви орендуєте ділянку в однієї фірми, чи не так? Ділянку з «домом повішених». Щомісяця сплачуєте за неї порядну суму. Але це не звичайна оренда, а особлива — з наступною можливістю купівлі. Так чи ні? Звісно, договір не оприлюднений, а тому ваше ім’я нікому на очі не потрапляє. Саме в цьому вся хитрість. Бо насправді ви, Окада-сан, — фактичний власник ділянки, а ваша орендна плата — це не що інше, як сплата позики. За все, включно з домом, ви маєте заплатити, якщо не помиляюсь, якихось вісімдесят мільйонів. Як будете розплачуватися в теперішньому темпі — земля і дім стануть вашими за неповних два роки. Як чудово! Оце так швидкість! Браво!

Усікава глянув на мене так, ніби очікував підтвердження своїх слів.

Однак я і далі мовчав.

— Будь ласка, не питайте мене, звідки я дізнався такі подробиці. Якщо завзято розслідувати, то можна багато чого дізнатися. Тільки треба вміти, як це робити. Загалом-то я здогадався, хто стоїть за цією підставною фірмою. Але заради цього добряче потрудився — наче крізь якийсь лабіринт пробирався. Це так само важко, як, скажімо, шукати викрадену автомашину, яку вже перефарбували, зіскоблили номер двигуна, замінили шини й оббивку сидінь. Акуратно зробили. Видно, професіонали. Та я загалом розібрався, що до чого. Не те що ви, Окада-сан. Бо, здається, ви навіть не знаєте, кому гроші віддаєте, чи не так?

— Бо гроші не мають імені, — відповів я.

Усікава засміявся.

— Це правда. Ви гарно сказали: «Гроші не мають імені». Знамениті слова! Так і хочеться записати їх собі у блокнот. А проте, Окада-сан, не все у світі йде так гладко, як вам хотілося б. Візьміть, наприклад, податкове управління. Працюють там не дуже тямовиті люди. Податки збирають лише з тих, хто в них записаний. А кого нема у списку, того намагаються силоміць записати. І не тільки записати, а ще номером наділяють. Спокійнісінько, без жодних емоцій. Але так уже побудоване сучасне капіталістичне суспільство, в якому ми живемо… Виходить, гроші, про які ми оце зараз балакаємо, мають досить гідне ім’я.

Я мовчки розглядав голову Усікави. Падаючи під певним кутом, світло виділяло на ній кілька дивних ум’ятин.

— Не турбуйтесь! Ніхто з податкового управління до вас не прийде, — сказав Усікава, сміючись. — А якби й прийшов, то набив би собі чимало ґуль, поки пробирався б по цьому лабіринту. Здоровенних ґуль. Для податківців це — лише робота, а зайві ґулі їм ні до чого. Якщо треба зідрати гроші, знайдуть простіший спосіб. Чим простіше, тим краще. Бо головне — результат, а в кого взяв, не має значення. А коли начальник скаже, що краще йти туди, де проблем менше, то нормальна людина так і зробить. Тільки я зумів до всього докопатися. Не буду хвалитися, але я в таких справах мастак: знаю, як уникнути ґуль. Не заблукаю серед темної ночі…

Однак зізнаюсь вам, Окада-сан: ніяк не доберу, що, власне, ви там робите. Люди, які до вас навідуються, платять великі гроші. Це точно. Виходить, ви робите для них щось особливе — таке, що варте цих грошей. Ясно як божий день. Але що конкретно ви там робите й чому так прив’язалися до цієї ділянки, не розумію. От що найголовніше в усій цій справі. І заховано воно так майстерно, як вивіска хіроманта. Саме це мене й непокоїть.

— Отже, й Нобору Ватая, — сказав я.

Замість відповіді Усікава посмикав залишки волосся над вухом.

— Окада-сан, між нами кажучи, я захоплююсь вами, — проказав він. — Правда-правда. Це не комплімент. Вибачте за відвертість, але ви по суті — звичайнісінька людина. Скажу навіть більше: я не бачу у вас чогось особливого. Вибачте за такі слова, не подумайте чогось поганого. Але в очах суспільства ви, так би мовити, — ніхто. Однак під час ось такої зустрічі та розмови віч-на-віч ви справили на мене сильне враження. Тим, як зіпсували життя не кому-небудь, а самому Ватая-сенсею. Тому-то мене й послано як нещасного поштового голуба для переговорів. Е ні, на таке звичайна людина не спроможна.

Ось за це, Окада-сан, ви мені особисто подобаєтеся. Чесне слово! Як самі бачите, я — неприємний тип. Нікудишній! Але в таких випадках не брехатиму. Я не вважаю вас зовсім чужою людиною. Як подивитися збоку, я — набагато нікчемніший від вас. Неосвічений, невихований. Батько виготовляв татамі у Фунабасі, до того ж з пияцтва не вилазив. Ще малим я хотів, щоб він якнайшвидше вмер, і так сталося — не знаю, добре це чи погано. А потім настали злидні, так би мовити, класичні, які описують у книжках. Про дитинство я не зберіг жодного приємного спогаду. Не почув від батьків ні одного доброго слова! Тому пустився берега. Сяк-так закінчив школу, а потім моїм університетом стали темні завулки. Жив своєю головою, ніхто мені не допомагав. Ось чому не зношу так звану еліту, усіляких чиновників. І не просто не зношу, а ненавиджу. Їм відчинено парадний вхід у суспільство, й дружини в них красуні. Мені до вподоби такі, як ви, Окада-сан, заповзятливі люди.

Усікава чиркнув сірником і закурив нову сигарету.

— А проте, Окада-сан, вічно так не може тривати. Людина все одно колись падає. Нема таких, що не падають. З погляду історії еволюції людина щойно встала на ноги, навчилася ходити й відразу придумала всякі хитрощі. Тож і ви, Окада-сан, спіткнетеся. Особливо в такому світі, з яким ви пов’язані. У ньому надто багато чого намішано. Я мав роботу в ньому ще з часів дядька Ватая-сенсея. Тепер його спадщиною, разом з виборчим округом, розпоряджається сенсей. Перед тим я брався за різні ризиковані справи. Якби діяв у такому ж дусі, то тепер сидів би у в’язниці або здох би де-небудь. Я не перебільшую. На щастя, мене підібрав дядько сенсея. Так що мої маленькі очі багато чого побачили. У цьому світі всі спотикаються і падають — аматори й професіонали, сильні і слабі. Тому всі підстраховуються. І така дрібнота, як я, також. Навіть якщо спіткнешся, то все одно виживеш. Та якщо ти сам по собі, один як палець, — тобі кінець. Упадеш і все — аут! Каюк.

І ви, Окада-сан, — вибачте за відвертість — також невдовзі покотитеся вниз. Це точно. Так у моїй книжці записано. Через дві-три сторінки, великими чорними літерами: «Окаді-сану невдовзі каюк». Правду кажу. Я не лякаю, ні. У цьому світі я точніший, ніж прогнози погоди по телевізору. А тому я хочу вам сказати: пора виходити із гри.

Усікава примовк і подивився на мене.

— А знаєте що, Окада-сан? Перестаньмо зондувати один одного й переходьмо до конкретики… Передмова вийшла довгувата, тож тепер викладу вам свою пропозицію, з якою прийшов.

Усікава поклав руки на стіл і кінчиком язика лизнув губи.

— Отже, Окада-сан, я сказав, що вам краще порвати зв’язки з цією ділянкою. Хоча, можливо, ви хотіли б це зробити, але обставини не дозволяють. Скажімо, ви щось обіцяли й не можете нічого зробити, поки не вернете боргу. — Він запнувся і допитливо глянув мені в очі. — Якщо проблема у грошах, можемо допомогти. Скажіть: «Мені треба вісімдесят мільйонів» — і я принесу. Вісім тисяч банкнот по десять тисяч єн. Розплатитеся з боргом, а решту покладете собі в кишеню. Справу залагоджено — і ви вільна людина. З чим вас і вітаю! Ну, то як?

— Тоді ділянка й дім перейдуть у власність Нобору Ватая? Так?

— Гадаю, так мало б статися. Та ще будуть, напевне, складні формальності…

Я трохи подумав.

— Послухайте, Усікава-сан! Я не зовсім розумію. Чому Нобору Ватая хоче усунути мене подалі від цієї ділянки? Що з придбаними ділянкою та домом збирається робити?

Усікава обережно провів долонею по щоці.

— Окада-сан, я про це абсолютно нічого не знаю. Я ж вам спочатку сказав: «Я всього-на-всього нещасний поштовий голуб». Що господар скаже, те покірно й роблю. А доручення здебільшого клопітні. Пам’ятаю, як у дитинстві читав книжку про Аладдіна та чарівну лампу й дуже співчував джину, якому не давали і вгору глянути. І не думав, не гадав, що зі мною таке станеться, коли виросту. Сумна історія. Дуже. В усякому разі, я передав вам те, що мені доручив Ватая-сенсей. А вам, Окада-сан, вирішувати, що вибрати. Ну, то що? З якою відповіддю дозволите повернутися?

Я мовчав.

— Звичайно, вам треба подумати. Я не проти. Маєте час для роздумів. Одразу вирішувати не треба. Я хотів би сказати: «Думайте, скільки завгодно», — але, правду кажучи, такої нагоди ви не маєте. Послухайте, Окада-сан, мою думку. Така щедра пропозиція на столі довго не лежить. Може статися так, що вона зникне, як тільки ви на хвильку одвернетесь. Умить зникне, як пара на запітнілому склі. А тому добре подумайте — і якомога швидше. Пропозиція непогана ж. Зрозуміло?

Усікава зітхнув і зиркнув на годинник.

— Ой-йой, мені пора йти. Знов у вас засидівся. Дякую за пиво. Як завжди, тільки я весь час говорив. Просто нахабство. Я не виправдовуюсь, але у вас я почуваюсь як удома. Дуже затишно.

Усікава підвівся, поставив у раковину склянку, пивну пляшку й попільничку.

— Окада-сан, невдовзі я вам знову подзвоню. Дещо приготуємо, щоб ви з Куміко-сан змогли поспілкуватися. Я ж обіцяв. До нової зустрічі!

Коли Усікава пішов, я відчинив вікно й провітрив кімнату від густого тютюнового диму. Налив води у склянку, випив і, вмостившись на дивані, посадив на коліна Макрель. І тоді уявив собі, як Усікава, вийшовши звідси, відразу скинув свій маскарад і побіг до Нобору Ватая. Дурнішого й не придумаєш.

18 «Примірювальна» Заміна

Мускат нічого не знала про жінок, котрі до неї приходили. Вони про себе не розповідали, а вона не розпитувала. Називали себе не справжніми, а видуманими іменами. Однак навколо них витала особлива атмосфера, породжена сумішшю грошей і влади. Вони цього явно не показували, але за одягом і манерою одягатися Мускат могла відразу визначити, якого вони походження.

Мускат орендувала приміщення в офісній будівлі в Акасака. Оскільки більшість клієнток ревно оберігали таємниці свого приватного життя, то вона вибрала якомога непримітнішу будівлю. І після довгих роздумів вирішила влаштувати там ательє мод. Раніше вона була модельєром, і тому ніхто не дивувався, що до неї навідується чимало замовниць. Тим паче що відвідувачки були такого віку — від тридцяти до п’ятдесяти, — коли жінки замовляють собі пошиття дорогого одягу. Мускат повісила в ательє зразки одягу, розклала ескізи, викрійки, журнали мод, придбала кравецькі інструменти, робочі столи й манекени, а для додаткової переконливості навіть дещо сама скроїла. В іншій, меншій, кімнаті містилася «примірювальна». Клієнток проводжали туди, й там на дивані Мускат улаштовувала їм «примірювання».

Список клієнток складала дружина власника одного універмагу. Особа з широким колом знайомих, вона підбирала клієнтуру з особливою обережністю — з обмеженого числа тих, кому можна було довіряти. Вона була твердо переконана, що треба утворити «клуб» із ретельно вибраних членів, щоб уникнути неприємних скандалів. Бо інакше почнуться всілякі розмови, поширяться зайві чутки. Жінок, членів «клубу», суворо попередили, щоб вони ніколи нікому не розповідали про «примірювання». Вибрані жінки вміли тримати язика за зубами і знали, що за порушення обіцянки їх виключать із «клубу» назавжди.

Про «примірювання» відвідувачки домовлялися по телефону і приходили в призначений час. Конфіденційність забезпечувалася повна, бо клієнтки ніколи не зустрічалися одна з одною. Винагороду сплачували відразу, готівкою. Її розмір, який встановлювала сама дружина власника універмагу, виявлявся набагато більшим, ніж сподівалася Мускат. Однак, побувавши один раз на «примірюванні», жінки обов’язково дзвонили і знову записувалися на процедуру. Усі без жодного винятку. «Вам не треба турбуватися про їхні гроші, — на самому початку сказала дружина власника універмагу. — Бо чим більше вони плататимуть, тим спокійнішими почуватимуться». Мускат бувала у своєму офісі тричі на тиждень і за день проводила тільки одне «примірювання». Більшого собі не дозволяла.

Цинамон почав допомагати матері, коли йому сповнилося шістнадцять. Давати собі раду з усім їй було важко, а наймати в помічники незнайому людину не годилося. Врешті-решт, добре подумавши, Мускат запропонувала синові допомогти їй, і він погодився, навіть не спитавши, що мати робить. Уранці, на десяту, він приїжджав на таксі в офіс (їздити в метро або на автобусі він зносити не міг), прибирав кімнати, розставляв усе по місцях, ставив у вази живі квіти, готував каву, робив потрібні покупки, неголосно слухав записи класичної музики, вів бухгалтерію.

Незабаром Цинамон став незамінною людиною в офісі. Незалежно від того, приходили клієнтки чи ні, він, у костюмі з краваткою, завжди сидів за столом у приймальні. Жодна з відвідувачок не скаржилася на те, що він мовчить. Через це вони не відчували ніякої незручності, скоріше навпаки — їм навіть подобалося, що хлопець не говорить. Замовлення по телефону приймав також Цинамон. Коли клієнтка називала бажаний день для приходу, він відповідав на її побажання стуком по столу: один удар — «ні», два удари — «так». Жінкам така лаконічність сподобалася. Цинамон мав настільки правильні риси обличчя, що міг замінити скульптуру і виставлятися в музеї, а крім того, на відміну від інших юнаків, не говорив нічого такого, що псує настрій. Приходячи й відходячи, відвідувачки пробували з ним говорити, а він, слухаючи їх, усміхався і кивав головою. Така «розмова» розслаблювала жінок, звільняла від напруження, принесеного із зовнішнього світу, розвіювала ніяковість, що залишалася після «примірювання». Та й Цинамона, що уникав контактів з іншими людьми, спілкування з жінками, які відвідували офіс, здається, ніяк не обтяжувало.

Досягнувши вісімнадцяти років, Цинамон отримав права водія. Мускат знайшла для німого сина доброго інструктора для індивідуального навчання, а сам Цинамон до того часу досконало вивчив правила водіння, порившись не в одному спеціальному посібнику. Набувши впродовж кількох днів за кермом практичних навичок, яких не може дати жодна книжка, він швидко став умілим водієм. Маючи на руках права, він понишпорив по журналах, присвячених уживаним автомобілям, і купив собі «Порше-Каррера» за гроші, які отримував щомісяця від матері за роботу (на прожиток Цинамон не витрачав нічого). Почистивши до блиску мотор, замінивши в автомобілі майже всі деталі новими, замовленими по пошті, й поставивши нові шини, він так його полагодив, що міг би хоч зараз виїжджати на перегони. Однак їздив він на ній щодня за одним маршрутом — забитою транспортом вулицею від свого дому в Хіроо до офісу на Акасака — зі швидкістю, яка не перевищувала шістдесяти кілометрів на годину. Таких «Порше-911», як у нього, у світі знайшлося б небагато.

Ось так, заробляючи на «примірюванні», Мускат прожила понад сім років. За цей час вона втратила трьох клієнток (одна загинула в автокатастрофі, іншу «виключили назавжди» з якоїсь причини, ще одна поїхала кудись далеко з чоловіком), а натомість придбала чотирьох нових — таких же привабливих жінок середнього віку, що дорого одягались і називалися вигаданими іменами. За сім років суть «роботи» Мускат не змінилася. Вона влаштовувала «примірювання» клієнткам, а Цинамон підтримував чистоту в офісі, вів бухгалтерію і їздив на своєму «порше». Ні прогресу, ні регресу — лише потроху всі старішали. Мускат наближалася до п’ятдесяти, Цинамону сповнилось двадцять. Йому, здавалось, така робота подобалась, а от Мускат поволі охоплювало безсилля. Упродовж тривалого часу вона «примірювала» щось, заховане всередині її клієнток, докладала усіх зусиль до цього, хоча сама не розуміла, що робить. Однак вилікувати від цього чогось ніяк не могла. Її лікувальних здібностей вистачало лише для того, щоб тимчасово послабити його дію. Минало кілька днів (звичайно, два-три дні, щонайбільше — десять), і це щось знов оживало, неухильно набирало сили й, то наступаючи, то відступаючи, розросталося, немов ракові клітини. Мускат відчувала руками, як воно розбухало й ніби промовляло: «Марно стараєшся! Нічого в тебе не вийде!» І це була правда. Мускат не мала шансів перемогти. Могла тільки трохи сповільнити його наступ, дати клієнткам тимчасовий перепочинок.

Мускат часто запитувала себе: «Невже не тільки ці, але й усі жінки на світі несуть у собі це щось? І чому приходять до мене тільки жінки середнього віку? Чи не сидить воно в мені також?»

А втім, відповідь на ці запитання не дуже її цікавила. Мускат розуміла, що якісь обставини замкнули її в цій «примірювальній». Поки люди мали в ній потребу, вона не могла з неї вибратися. Іноді її охоплювало нестерпне безсилля і відчуття порожнечі. Їй здавалося, наче вона тане й розчиняється у непроглядній темряві. У такі хвилини Мускат відкривала душу своєму синові. Мовчазний Цинамон слухав матір із захопленням, киваючи головою. І хоча вона не чула від нього жодного слова, сама розмова з ним напрочуд її заспокоювала. Відчувала, що не самотня, що не зовсім безсила. «От диво! — думала вона. — Я зцілюю людей. Цинамон зцілює мене. Але ж хто зцілює Цинамона? Невже він, як чорна діра, поглинає страждання і самотність?» Тільки одного разу Мускат спробувала дізнатися, що відбувається в душі сина, приклавши руку до його чола так само, як це робила зі своїми клієнтками, але долоня нічого не відчула.

Мускат всерйоз подумала про те, щоб припинити «практику». «Я вже не маю так багато сил. Якщо не перестану, то спалю себе дощенту». Однак люди мали потребу в її «примірюванні», тож так просто, заради власної зручності, вона не могла покинути своїх клієнток.

І от улітку того року Мускат знайшла собі заміну. Вона збагнула це, коли побачила родимку на обличчі парубка, що сидів на лавці перед висотним будинком в Сіндзюку.

19 Нерозумна дочка жабоподібних батьків (З погляду Мей Касахари. Частина 5)

«Доброго ранку, Заводний Птаху!

Зараз ніч, половина третьої. Навколо всі сплять як убиті, а мене сон не бере. Тому встала з ліжка й сіла писати цього листа. Правду кажучи, безсонна ніч для мене така ж рідкість, як борець сумо в беретці. Зазвичай, як надходить час, відразу засинаю і прокидаюсь сама, коли треба. Будильника маю, але майже ним не користуюся. Щоправда, іноді серед ночі раптом розплющую очі й потім ніяк не можу заснути.

Вирішила сидіти за столом і писати, поки сон не здолає. Може, так засну. Отож сама не знаю, який лист вийде — довгий чи короткий… Зрештою, зі мною завжди так — не знаю, що вийде, поки до кінця не допишу.

І от що мені спало на думку. Більшість людей вважає, що життя і світ, в основному, побудовані логічно й послідовно (або їм здається, що так має бути). Бувають і винятки, але я в цьому переконуюсь, як тільки порозмовляю із сусідками. Скажімо, коли сталося щось у суспільстві або в когось конкретно, люди кажуть: „Це сталося тому-то й тому-то“. І майже завжди всі погоджуються: „Ах, он воно що! Це ж природно“. Та я не розумію, чому „сталося тому-то й тому-то“. Це нічого не пояснює. Так само буває, коли готуєш тяванмусі[49] в мікрохвильовій печі. Ставиш в неї горщик, натискаєш кнопку, а коли почуєш „дзінь“, піднімаєш кришку — і їжа готова. А от що відбувається під кришкою після того, як натиснеш кнопку, ніхто не знає. Може, тоді, поки ніхто не бачить, тяванмусі перетворюється у макарони в панірувальних сухарях, а потім знову в тяванмусі? Ми думаємо, що само собою отримаємо після дзвінка тяванмусі, бо поставили в мікрохвильову піч тяванмусі. Та я вважаю, що це всього-на-всього припущення. Мені було б легше, якби я підняла кришку й побачила макарони в панірувальних сухарях. Звісно, здивувалася б, але відчула б полегшення. Принаймні не засмутилася б. Бо в певному розумінні такий варіант здається мені „реальнішим“.

Важко логічно, словами пояснити, чому здається реальнішим. Коли, скажімо, згадую про те, як я дійшла до теперішнього стану, то розумію, що в моєму житті не було ні крихти „послідовності“. Передусім залишається загадкою, як у таких нудних, жабоподібних батьків народилася така дочка, як я. Оце так загадка! Може, не годиться так казати, але я чесніша за батька й матір, разом узятих. Повірте, я не хвалюся. Не кажу, що я краща, але принаймні чесніша. Якби ви, Заводний Птаху, з ними зустрілися, то, напевне, зрозуміли б, що я маю на увазі. Вони вірять, що світ улаштований послідовно й логічно, що все в ньому можна пояснити, як розміщення кімнат у дорогому будинку, виставленому на продаж. І вважають, що врешті-решт усе закінчиться чудово, якщо дотримуватися логіки й послідовності. Тож коли я поводжуся не так, вони непокояться, переживають і сердяться.

Чому я народилася в таких тупих батьків? Чому не стала такою ж зеленою жабкою, незважаючи на їхнє виховання? Я стільки про це думала! Та не збагнула. Напевне, була якась причина, але я не знайшла. Зрештою, багато чого іншого не вдається пояснити логічно. Наприклад, чому всі навколишні люди так мене не зносять? Адже я їм нічого особливо злого не зробила. Жила собі звичайно. І зненацька одного дня помітила, що ніхто мене не любить. Я цього ніяк не розумію.

Один нелогічний вчинок потягнув за собою інший, такий же нелогічний, — і через це, гадаю, багато чого сталося. Наприклад, я познайомилася з тим хлопцем на мотоциклі й потрапила в цю прокляту аварію… Наскільки пам’ятаю, у моїй голові нема місця для логічного пояснення, що виражається словами „сталося тому-то й тому-то“. Щоразу, як почую „дзінь!“ і піднімаю кришку, з’являється щось нове, зовсім незнайоме.

Не розуміючи, що відбувається навколо мене, я покинула школу, байдикувала дома, поки нарешті не зустріла вас, Заводний Птаху. Та ні, перед тим я підробляла на фірмі перук. Чому перук? Ще одна загадка. Не пригадую. Можливо, щось у мозку зрушилося, коли я вдарилася головою під час аварії. Або від психічного шоку я взяла собі за звичку запихати бозна-куди все, що зберігала в пам’яті. Як білка, що ховає де-небудь горіхи, а потім знайти не може. (Ви такого ніколи не бачили? А я бачила. І насміхалася з такої дурненької білки. Не знаючи, що й зі мною таке станеться.)

В усякому разі, я взялася готувати звіти для фірми перук і так собі вподобала цю роботу, що подумала: перуки — моя доля. Несподівано, ні сіло ні впало. Чому перуки? А не панчохи? Не дерев’яні ложки? Якби панчохи або ложки, то я, напевне, зараз не працювала б запопадливо на фабриці перук. Правда? А якби через мене не сталася ця дурна аварія, того літа я не зустріла б вас на задвір’ї, на доріжці. А якби ми не зустрілися, ви не дізналися б про колодязь Міявакі, отже, не з’явилася б у вас на обличчі пляма, а вас самого не затягло б у вир таких дивних справ… Так могло статися. Як подумаю про це, то запитую себе: „Де ж тут логіка й послідовність?“

А може, у світі є різні породи людей. В одних життя логічне й послідовне, як у горщику з тяванмусі, а в інших повне недоладностей, коли виходять макарони в панірувальних сухарях. Мені, наприклад, здається: якби мої батьки поставили в мікрохвильову піч тяванмусі, а вийняли макарони в панірувальних сухарях, то все одно казали б: „Отакої! Видно, помилково поставили макарони в панірувальних сухарях!“ А може, наполегливо переконуватимуть себе, що насправді це тяванмусі, а макарони їм тільки привиділися. Якби ж я по-доброму пояснювала, що бувають випадки, коли тяванмусі перетворюються в макарони, вони нізащо не повірять, а навпаки — розсердяться. Заводний Птаху, ви розумієте, про що йдеться?

Я вже одного разу писала, що ще поговоримо про вашу родимку. Про те, як я її поцілувала. Здається, писала в першому листі. Пам’ятаєте? Відтоді, як улітку минулого року ми розсталися, я все згадую той час і думаю про те, що було, постійно, як кішка, що невідривно дивиться на дощ за вікном. Власне, що це було? Зізнаюсь, не вмію пояснити. Може, пізніше, років через десять або й двадцять, при нагоді, коли стану дорослішою й розумнішою, зумію, а зараз — ні. На жаль, зараз мені не вистачає здібностей або розуму, щоб знайти відповідні слова.

Можу чесно сказати: без плями ви мені більше подобалися. Е ні, я неправильно сказала. Несправедливо. Адже не ви собі її посадили. Може, краще сказати, що й без родимки ви мені приємні?.. Хоча й цим усього не пояснити.

От що я думаю, Заводний Птаху. Може, ця родимка дає вам щось дуже важливе. І, напевне, щось від вас забирає. Ніби навзамін. Але ж якщо кожен щось забиратиме у вас, то невдовзі від вас нічого не залишиться. Насправді я хочу сказати, що я не переймалася б тим, що у вас її немає.

Правду кажучи, я іноді думаю, що роблю тут щодня перуки тому, що поцілувала тоді вашу родимку. Через це вирішила поїхати з дому, якомога далі від вас. Може, такі слова вас ображають, але це правда. Зате я знайшла тут собі місце. Так що в певному розумінні я вам удячна, Заводний Птаху. Хоч, правда, не дуже приємно отримувати подяку „в певному розумінні“.

Здається, загалом написала все, що хотіла сказати вам, Заводний Птаху. Невдовзі четверта, о пів на восьму треба вставати. Може, посплю ще годин три. От би швидко заснути! В усякому разі, закінчую. До побачення, Заводний Птаху. Побажайте мені міцного сну».

20 Підземний лабіринт Двоє дверей Цинамона

— У вашій «садибі» є комп’ютер, чи не так, Окада-сан? Тільки от невідомо, хто ним користується, — сказав Усікава.

Була дев’ята вечора. Я сидів за столом на кухні, приклавши слухавку до вуха.

— Є, — відповів я коротко.

Усікава шморгнув носом.

— Як завжди, розвідав — дізнався, що є. Та, звісно, я не маю нічого проти комп’ютера. Ні-ні. Бо в наш час тямовитим людям він конче потрібний. Якщо є, то нічого дивного.

Так-от, коротко кажучи, я подумав, чи не можна було б встановити з вами зв’язок через цей комп’ютер. Дещо розізнав, але виявилось, що це не так легко зробити. Просто набрати телефонний номер і з’єднатися не можна. Треба знати пароль. Без нього доступу не буде. Двері не відчиняться. От у чому заковика.

Я мовчав.

— Тільки зрозумійте мене правильно. Я не збираюся залізати у ваш комп’ютер і робити які-небудь капості. Про таке й не думаю. Бо система зв’язку у вас настільки захищена, що жодної інформації з нього не добудеш, навіть якщо захочеш. Тому я відразу від цього відмовився. А думаю тільки, як влаштувати вам розмову з Куміко-сан. Як раніше обіцяв, пам’ятаєте? Що постараюся, щоб ви безпосередньо поговорили одне з одним. Відтоді, як Куміко-сан пішла з дому, минуло багато часу, й не годиться зупинятися на півдорозі. Бо інакше ваше життя, Окада-сан, зверне на хибну дорогу. Хоч би там що, людям завжди краще поговорити відверто, відкрити одне одному душу. Якщо ж цього не зробити, вийде непорозуміння, що обернеться для них нещастям… От у чому, як тільки міг, я намагався переконати Куміко-сан.

Однак вона ніяк на це не приставала. Казала, що не збирається з вами розмовляти. Навіть по телефону, а про зустріч й чути не хотіла. Навіть по телефону! Я розгубився — просто не знав, що ж далі робити. Як тільки її не переконував! Та вона не піддавалася. Стояла на своєму, немов скеля.

Усікава трохи почекав на мою реакцію, але я і далі мовчав.

— Не міг же я відстати від неї і сказати: «Ну що ж! Я зрозумів». Мені тоді від сенсея добряче перепало б на горіхи. Людина може бути немов скеля, немов стіна, та все одно треба досягти з нею компромісу. Така моя робота. Як не хочуть придбати холодильника, то нехай хоч лід куплять. От у чому її суть. І я почав сушити собі голову над тим, щоб знайти вихід. На те в людини голова, щоб мізкувати. І невдовзі в моїй темній голові, ніби зірка між хмарами, одна ідея зблиснула. Мовляв, чи не краще вам поспілкуватися за допомогою комп’ютера? Сісти за клавіатуру й надрукувати на екрані те, що хочете сказати. Ви ж це зможете зробити, чи не так?

В юридичній конторі я користувався комп’ютером для перевірки судових прецедентів, пошуку персональних даних клієнтів, а також пересилання листів електронною поштою. І Куміко, напевне, використовувала його в роботі. Бо редакція журналу про здорове харчування, де вона працювала, зберігала в комп’ютері аналізи поживності продуктів та рецепти приготування страв.

— Щоправда, звичайний комп’ютер для цього не годиться, але з допомогою нашого й вашого можна листуватися з пристойною швидкістю. Куміко-сан сказала, що готова з вами спілкуватися через комп’ютер. От чого я все-таки домігся. Листування буде в реальному часі, а це майже те саме, що розмова віч-на-віч. Такого остаточного компромісу я досяг. Усе-таки примудрився. Ну, що ви на це скажете? Може, такий варіант вам не до вподоби, та якби ви знали, як я вимучив свою безмозку голову!

Я мовчки переклав слухавку в ліву руку.

— Алло! Окада-сан, ви чуєте мене? — стривоженим голосом запитав Усікава.

— Чую, — озвався я.

— Отож якщо ви роздобудете мені пароль доступу до комп’ютера в «садибі», я зразу влаштую вам розмову з Куміко-сан. Як скажете, Окада-сан?

— Скажу, що тут є деякі заковики.

— Які саме? — запитав Усікава.

— Передусім як я знатиму, що розмовляю саме з Куміко. Листування з використанням комп’ютерного екрана не дозволяє побачити людину, якій пишеш, і почути її голоса. На тому кінці за клавіатурою замість Куміко може сидіти будь-хто.

— Справді! — сказав вражений Усікава. — А я про це й не подумав. Така річ цілком можлива. Не хочу вам казати компліментів, але ви правильно робите, що висловлюєте сумнів. «Я сумніваюсь — отже, існую». А що, як зробити ось так. Ви спочатку спитаєте Куміко-сан про щось, чого ніхто інший, крім неї, не знає. Якщо відповідь виявиться правильною — значить, з вами Куміко-сан розмовляє. Ви прожили разом з нею стільки років, що, напевне, є речі, про які відомо лише вам двом.

В його словах була логіка.

— Гаразд, але річ у тому, що я не знаю пароля. Я ні разу не торкався цього комп’ютера.

За словами Мускат, Цинамон пристосував комп’ютерну систему повністю для своїх потреб. Удосконалив її, створив складну базу даних і захистив доступ до її програм спеціальним кодом та іншими вигадливими пристроями так, щоб стороння людина не могла легко в неї проникнути. Своїми десятьма пальцями він повноправно господарював у цьому заплутаному тривимірному підземному лабіринті, тримав усе під своїм суворим контролем. В його голові були закарбовані всі маршрути цього лабіринту, завдяки чому він міг одним натисненням клавіші переміщатися туди, куди хотів. Не обізнаному з цим комп’ютерному зломщику (тобто будь-кому, крім Цинамона) довелося б блукати кілька місяців, щоб добратися до потрібної інформації, оминаючи розставлені сигнальні пристрої й пастки. Комп’ютер у «садибі» не був особливо потужним і належав до того самого класу, що й той, який стояв в офісі на Акасака. Однак вони обидва сполучалися з головною машиною, що містилася дома й дозволяла обмінюватися інформацією. У головному комп’ютері, напевне, Цинамон зберігав таємниці їхньої роботи — від списку клієнток до складної подвійної бухгалтерії. І, гадаю, не тільки це.

До такого припущення мене спонукала його глибока прив’язаність до комп’ютера. Прибувши в «садибу», Цинамон завжди зачинявся у своїй кімнатці. Однак іноді двері випадково залишалися відчиненими, і я краєм ока бачив його за роботою, водночас соромлячись того, що ніби підглядаю за ним. Бо мені здавалося, що Цинамон зливався водно з комп’ютером в еротичному пориві. Постукавши на клавіатурі, він читав написане на екрані, невдоволено кривив губи або ледь-ледь усміхався. То іноді в задумі неквапливо натискав на клавіші, то раптом його пальці нестримно бігали по клавіатурі, як у піаніста, що грає етюд Ліста. Ведучи мовчазну розмову з комп’ютером, Цинамон ніби вдивлявся через екран в інший, важливий і близький йому світ. Я мимоволі думав, що, можливо, справжня реальність, в якій він існує, належить не земному світові, а підземному лабіринту. І, може, там він чистим голосом красномовно говорить, гучно плаче й сміється.

— А чи не міг би я отримати доступу до вашого комп’ютера? — запитав я Усікаву. — Тоді вам пароль не буде потрібний.

— Нічого не вийде. Ваше повідомлення до нас дійде, а наше — ні. Проблема в паролі — Сезаме, відкрийся! Без нього нічого не вдасться зробити. Не відчиняться вовку двері, хоч би як він змінював голос. «Тук-тук-тук! Це я — твій друг кролик!» Як пароля не маєш — завертай голоблі.

На тому кінці телефонної лінії Усікава чиркнув сірником і закурив. І я відразу уявив собі його криві жовті зуби й відвислі губи.

— Пароль складається з трьох знаків — букв або цифр, а може, їхньої комбінації. Після появи напису «Введіть пароль» у вас буде десять секунд на роздуми. Якщо тричі підряд помилитеся, доступ закриється, а система зчинить тривогу. Звукового сигналу не почуєте, але буде ясно, що приходив вовк і наслідив. Ну що, добре придумано? Це стане зрозуміло, якщо підрахувати кількість перестановок і комбінацій двадцяти шести знаків абетки і десяти цифр — величину, близьку до безмежності. Хто не знає пароля, тому це завдання не по зубах.

Я мовчав у задумі.

— Ну що? Маєте якісь ідеї, Окада-сан?

Наступного дня пополудні, коли Цинамон повіз додому на «мерседесі» чергову клієнтку, я зайшов у його кімнатку, сів за стіл перед комп’ютером і ввімкнув його. Екран монітора залило холодне синювате сяйво й з’явився напис:

Я набрав на клавіатурі заздалегідь вибрані три літери.

Пролунало звукове попередження, система не відкрилася.

На екрані почався відлік часу. Я натиснув клавішу «зміна регістру» і ввів те ж слово великими буквами:

Комп’ютер знову відповів відмовою:

Почався відлік часу. Десять секунд. Я замінив першу літеру великою, інші дві залишив малими. Остання рятівна соломинка.

Пролунав бадьорий сигнал:

Відкрилося меню. Я повільно видихнув, заспокоївся і, переглянувши довге меню, вибрав програму «Зв’язок». На екрані беззвучно з’явилося нове меню.

Я клацнув мишкою по рядку «Обмін повідомленнями».

Напевне, це був важливий для Цинамона вузол, що закривав вхід до комп’ютера. Отже, і тут пароль мав велике значення. Я набрав на клавіатурі:

На екрані з’явилося повідомлення:

Почався відлік часу: 10, 9, 8… Я зробив те саме, що й раніше: спочатку набрав велику літеру, потім — дві маленькі.

Пролунав бадьорий сигнал:

Зчепивши руки, я прикипів очима до команди на екрані монітора. Непогано. Я зумів відчинити двоє дверей в лабіринті Цинамона. Зовсім непогано. «Зоопарк» і «Підводний човен». Я натиснув на кнопку «Вихід» і повернувся в початкове меню. Потім клацнув мишкою по прямокутнику «Скінчити роботу», і на екрані з’явився напис:

Я зробив так, як сказав Усікава, — клацнув мишкою у прямокутник з написом: «Не реєструвати».

Екран повільно згас. Я витер піт з чола й, простеживши за тим, щоб клавіатура й мишка не зсунулися навіть на два сантиметри, залишив за собою охололий монітор.

21 Розповідь Мускат

Про своє життя Мускат розповідала мені впродовж кількох місяців. Оповідь вийшла довжелезна, з численними відгалуженнями. Тому я викладаю тут її основний, але зовсім не короткий зміст, і хоча не впевнений, чи повністю передав її суть, сподіваюся, що принаймні висвітлив головні події, що сталися в житті цієї жінки.

Утікаючи з Маньчжурії до Японії, Мускат Акасака і її мати з усього свого майна забрали із собою тільки коштовності, що мали на собі, й знайшли притулок у батьківському домі матері в Йокогамі. Її родина вела торгівлю, головно з Тайванем, і до війни процвітала, але упродовж тривалої війни втратила більшість своїх партнерів. Материн батько, директор торговельної фірми, помер від серцевого удару, його другий син, що був йому головним помічником, загинув під час повітряного нальоту перед самим кінцем війни. Торговельну справу успадкував старший син, який покинув учителювати, та наладити її не зумів, бо в нього душа до неї не лежала. І хоча в родини ще залишилася велика садиба, жити в ній нахлібниками після війни, коли всього бракувало, було не дуже приємно. Мати з дочкою завжди намагалися триматися якомога непомітніше — їли менше за інших, раніше за всіх вставали, з власної волі брали на себе всю домашню роботу. З дитинства Мускат одягалася в недоноски, що — від рукавичок і панчіх до білизни — перепадали їй від двоюрідних сестер, і користувалася олівцями, які викинули інші діти. Прокидатися вранці було справжньою мукою — боліло в грудях від самої думки, що настав новий день. «От було б добре жити вдвох з матір’ю, не боячись комусь заважати, нехай навіть у злиднях!» Однак мати не могла виїхати з цього дому. «Раніше вона була жвавою і бадьорою, — казала Мускат, — але після повернення з Маньчжурії від неї залишилася одна оболонка. Усі життєві сили кудись зникли». Мати так і не змогла випростатися і тільки настирливо повторювала, як чудово їм колись жилося. Тож Мускат довелося самій думати про своє майбутнє.

Хоча не можна сказати, що вона не любила вчитися, шкільні предмети її майже не цікавили. Вона нізащо не вірила, що визубрені історичні дати, правила англійської граматики або геометричні формули стануть їй коли-небудь у пригоді. І прагнула навчитися якогось практичного ремесла й якнайшвидше стати самостійною. А безтурботних однокласниць, що втішалися шкільним життям, трималася осторонь.

Правду кажучи, їй з голови не виходила тільки мода. Вона думала про фасони одягу з ранку до вечора. Оскільки в житті сама не мала змоги чепуритися, то знову й знову розглядала хтозна-де роздобуті журнали мод і, наслідуючи їх, робила ескізи або заповнювала сторінки зошита зразками фасонів, витворених власною фантазією. Мускат сама не розуміла, чому одяг так сильно притягує її. Можливо, тому, що в Маньчжурії вона, мовляв, постійно рилася в материних уборах. Тоді її мати була справжньою чепурухою. Шафи ледве вміщали її сукні й кімоно, і коли випадала вільна хвилина, маленька Мускат виймала їх, щоб розглянути й помацати. Однак під час евакуації більшу частину одягу довелося залишити, а запаковані в рюкзаки й привезені речі — поступово обміняти на харчі. Щоразу, розлучаючись з ними, мати розгортала їх і зітхала.

— Створення нових фасонів стало для мене потаємними дверцятами в інший світ, — розповідала Мускат. — Я відчиняла їх, і переді мною відкривався світ, що належав тільки мені. Там усе підкорялося силі уяви. Чим краще мені вдавалося уявити те, що хотілося, тим далі я втікала від реальності. Найбільше я раділа з того, що все це обходиться задурно. Ото чудо! Видумування ошатного вбрання й перенесення його на папір не просто було втечею від реальності, не просто зануренням у мрію, а щоденною життєвою потребою. Такою ж природною, як дихання. І мені здавалося, ніби різною мірою з усіма таке відбувається. Та коли я збагнула, що не з кожним щось подібне трапляється, навіть якщо він захоче, то подумала: «У певному розумінні я відрізняюся від інших людей, а тому житиму не так, як вони».

Мускат покинула школу й вирішила вступити на курси крою та шиття. Щоб заплатити за навчання, умовила матір продати останні коштовності. За два роки вона навчилася шити, кроїти і створювати моделі одягу. Скінчивши курси, орендувала квартиру й почала жити самостійно. Підробляючи шиттям і в’язанням, а вечорами — офіціанткою в ресторані, влаштувалася у школу професійних модельєрів. Після того її прийняли на роботу у фірму модного жіночого одягу й зарахували, як вона того прагнула, у відділ дизайну нових моделей.

Безперечно, вона володіла оригінальним талантом. Не тільки вміла чудово накидати на папері стиль моделі, але й думала, й дивилася на світ по-своєму, не так, як інші люди. В її голові вимальовувався точний образ того, що вона хотіла створити, — без чужих запозичень, цілком народжений в її душі. Вона могла простежити за найменшими подробицями його від початку до кінця — так добираються до верхів’я ріки лососі, що йдуть на нерест проти течії. Мускат трудилася не складаючи рук, не мала навіть часу, щоб поспати. Робота приносила їй тільки радість, а в голові засіла думка про те, щоб якомога швидше стати справжнім модельєром. Про розваги вона не думала, зрештою, не знала, що це таке.

Невдовзі начальство оцінило її зусилля, зацікавилося плавними й сміливими лініями її моделей. Через кілька років її практичної роботи вона очолила невеликий відділ, відданий в її розпорядження. Такого підвищення у цій фірмі ніхто не мав.

З кожним роком її досягнення ставали щораз переконливішими. Її обдарованість та завзяття помітили не тільки у фірмі, але також у колах високої моди. Закритий світ моди до певної міри справедливий — у ньому править бал конкуренція. Здібності модельєра оцінюються за кількістю замовлень на його моделі. Тобто визначаються конкретними цифрами, які дозволяють ясно побачити, хто виграв, а хто програв. Мускат ні з ким особливо не змагалася, але її успіхи говорили самі за себе.

Майже тридцять років вона повністю віддавалася роботі. За цей час познайомилася з багатьма людьми. А кілька чоловіків зацікавилися нею, але стосунки з ними були короткочасними й неглибокими. Її не дуже приваблювали люди. Моделі одягу, що переповнювали голову своїми образами, викликали в неї жвавіші почуття.

Коли їй сповнилося двадцять сім, на новорічному вечорі, де зібралися вершки світу моди, її познайомили з чоловіком дивної зовнішності. З правильними рисами обличчя, але зі скуйовдженим волоссям, з гострим, як кам’яне знаряддя, підборіддям і носом. Через це він здавався скоріше фанатичним проповідником, а не модельєром. Був на рік молодший від Мускат, худющий, з бездонними очима, що позирали на присутніх з такою агресією, ніби мали за мету зіпсувати їм настрій. Однак Мускат побачила в них своє відображення. У той час вона тільки починала свою кар’єру модельєра і раніше з ним не зустрічалася. А втім, дещо про нього чула. Про його рідкісний талант, про репутацію людини зарозумілої, свавільної, здатної в будь-яку мить затіяти сварку, — людини, яку майже ніхто не любив.

— Ми були схожі одне на одного. Обоє народилися на континенті. Після війни його, без нічого, вивезли на кораблі в Японію з Кореї. Його батько був професійним військовим, і в повоєнні роки їхня родина зазнала великих злиднів. Мати померла від тифу, коли він був ще зовсім малим, а тому, видно, сильно зацікавився жіночим одягом. Людина обдарована, він, однак, не вмів знайти собі місця в житті. Хоча створював фасони одягу для жінок, в їхній присутності червонів і ставав грубим. Одним словом, ми з ним скидалися на тварин, що відбилися від свого стада.

Наступного, 1963 року вони одружилися, а через рік (тоді в Токіо відбувалися Олімпійські ігри), навесні, народився хлопчик. Цинамон. «Невже Цинамон — його справжнє ім'я?» Коли він з’явився на світ, Мускат викликала матір для догляду за ним. Сама вона не мала часу на це — з ранку до вечора мусила наполегливо працювати. Тому загалом Цинамона виховувала баба.

Мускат не знала, чи справді любила чоловіка як людину протилежної статі. Їй бракувало критеріїв для такої оцінки. Те ж саме можна сказати про чоловіка. Їх звела докупи випадкова зустріч і спільна пристрасть до моди. Та незважаючи на це, перші десять років їхнього подружнього життя виявилися плідними для обох. Відразу після одруження вони звільнилися з роботи й відкрили власне ательє, що містилося в Аояма, осторонь від головного проспекту, у маленькій кімнатці з вікнами на захід невеликого багатоповерхового будинку. Через погану вентиляцію і відсутність кондиціонера там влітку панувала така духота, що від поту олівець вислизав з руки. Звичайно, спочатку не все йшло гладко. Обом, Мускат і її чоловікові, украй бракувало практичної жилки, тож непорядні партнери легко їх обдурювали, незнання звичаїв світу моди позбавляло замовлень, а неймовірно елементарні помилки не дозволяли стати на ноги. Борги зростали, й одного разу навіть дійшло до того, що подружжя готувалося до таємної втечі. Однак зміна настала тоді, коли Мускат випадково знайшла здібного менеджера, який високо цінував їхні таланти й поклявся їм вірно служити. Після того справи пішли настільки добре, що недавні негаразди розвіялися, немов поганий сон. Виручка щороку подвоювалася, і 1970 року фірма, започаткована майже з нуля, досягла феноменального успіху — такого, якого не сподівалося самовпевнене, але необізнане з життям подружжя. Мускат з чоловіком найняли нових працівників, перебралися у велику будівлю на головному проспекті, відкрили свої крамниці на Ґіндзі, Аоямі, у Сіндзюку. Завдяки своїм оригінальним моделям одягу фірма стала широко відомою і часто згадувалася в газетах та журналах.

Коли фірма збільшилася, змінився характер роботи, яка лягала на їхні плечі. Хоча створення нових моделей — творчий процес, але, на відміну від роботи скульптора або письменника, це також бізнес, який зачіпає інтереси багатьох людей. Не можна самому замкнутися і творити, що заманеться. Комусь доводиться виходити на люди й представляти «обличчя» фірми. Така потреба зростає із збільшенням торгового обороту. Комусь доводиться з’являтися на прийомах і показах моди, виступати з промовами, вести світські розмови, давати інтерв’ю. Оскільки Мускат зовсім не хотіла брати на себе такої ролі, то на люди виходив її чоловік. Так само, як і Мускат, він не вмів спілкуватися з людьми, а тому спочатку надзвичайно мучився. Не вмів говорити в присутності незнайомих людей і після якихось прилюдних заходів повертався додому вкрай виснаженим. Однак через півроку він раптом відчув, що виступати перед людьми стало не так важко, як раніше. Як і перед тим, він не вирізнявся красномовством, але його груба й недорікувата манера говорити, що в молодості людей відштовхувала, тепер їх, здається, чимось притягувала. Його сухі, у двох словах, відповіді, спричинені його вродженою сором’язливістю, сприймалися людьми не як необізнаність із життям і зарозумілість, а як привабливість артистичного темпераменту. З часом він навіть відчув насолоду від своєї ролі й несподівано став тогочасною культовою постаттю.

— Мабуть, і вам доводилося чути його ім’я, — казала Мускат. — Хоча насправді в той час дві третини роботи модельєра виконувала я. Моя роль полягала в тому, щоб розвивати, розширювати й надавати форми надзвичайно сміливим та оригінальним ідеям чоловіка як комерційним проектам. Хоча фірма розросталася, модельєрів зі сторони ми не наймали. Помічників ставало більше, але найголовніше робили ми самі. Хотіли робити лише одне — те, що нам подобається, не думаючи, для якого класу людей призначений наш одяг. Не вивчали ринку, не розраховували витрата, не проводили нарад — нічого цього у нас не було. Якщо задумували щось зробити, створювали модель, брали найкращий матеріал, який могли знайти, й працювали, працювали, не шкодуючи часу. Те, що інші модельєри робили у два етапи, ми робили вдвічі довше. Вони витрачали три метри тканини, ми — чотири. Ретельно перевіряли кожну зроблену річ і випускали в продаж лише те, що нам подобалося. Непроданий товар викидали. Обходилися без розпродажу. Звичайно, наші вироби коштували дорого. Спочатку у світі моди з нас насміхалися — мовляв, у нас нічого не вийде. Однак наш одяг став одним із символів того часу, як картини Пітера Макса і Вудсток, Твіґі і фільм «Безтурботний їздець». Яку велику радість приносила нам у той час робота модельєра! Ми могли здійснювати найсміливіші задуми, а клієнти нас не полишали. Здавалось, ніби за плечима виросли великі крила і можна летіти, куди заманеться.

Однак саме тоді, коли їхня робота дістала визнання, вони почали віддалятися одне від одного. Навіть під час роботи Мускат мимоволі відчувала, що чоловікова душа блукає десь далеко. Здавалось, ніби в його очах погас колишній голодний блиск, перестав вириватися назовні бурхливий настрій, хоча раніше він міг шпурнути в будь-кого чим-небудь, якщо йому щось не подобалося. Тепер він часто сидів у задумі й невидющими очима дивився кудись у далину. Вони розмовляли хіба що на роботі. Щораз частіше чоловік не ночував дома. Мускат здогадувалася, що в нього з’явилися інші жінки, але від цього особливо не страждала. З його коханками вона змирилася, бо вже давно між ними не було фізичної близькості (передусім через те, що вона сама втратила до нього статевий потяг).

Чоловіка вбили наприкінці 1975 року Тоді їй було сорок, а Цинамону сповнилося одинадцять. Чоловік помер від ран у номері готелю в Акасака. Його труп об одинадцятій ранку виявила покоївка, яка відімкнута двері своїм ключем, щоб прибрати в номері. Ванна кімната була залита кров’ю, наче під час кривавої повені. З тіла витекла вся кров, до останньої краплі. Серце, шлунок, печінка, нирки, підшлункова залоза безслідно зникли. Мабуть, убивця вирізав внутрішні органи, поскладав їх у пластмасовий пакет абощо й кудись виніс. Голову, відрізану від тулуба, поставив на кришку унітаза, повернувши до дверей пошматованим обличчям. Видно, спочатку злочинець відрізав і спотворив голову, а потім узявся до нутрощів.

Щоб вирізати внутрішні органи людини, потрібні надзвичайно гострі інструменти й неабияка майстерність. Убивця мусив перерізати пилкою навіть ребра, не пошкодувавши часу на таку криваву операцію. Ніхто не розумів, навіщо той потратив стільки зусиль.

Через передноворічну метушню черговий адміністратор готелю лише згадав, що напередодні десь о десятій вечора чоловік Мускат зареєструвався в номер на дванадцятому поверсі разом з якоюсь жінкою — вродливою, років тридцяти, у червоному плащі, невисокою, з маленькою сумочкою в руках. На ліжку залишилися сліди бурхливої ночі. Волоски і плями сперми на простирадлі належали чоловікові Мускат. У номері знайшлися відбитки пальців — надто багато, щоб почати розслідування. У маленькій шкіряній валізці вбитого лежала переміна білизни, туалетне причандалля, папка з робочими документами та якийсь журнал. Сто тисяч єн у гаманці й кредитних карток ніхто не чіпав, але пропав записник, що мав бути при ньому. Слідів боротьби в номері не виявили.

Поліція перевірила всіх його знайомих, однак жінки з прикметами, які описав адміністратор, серед них не було. Під час розслідування на поверхню сплили імена кількох жінок, але у всіх було алібі, а причин ненавидіти його або ревнувати — ніяких. Навіть якщо у світі моди хтось його й не любив (звісно, такі люди були, адже в цьому світі не панує атмосфера доброти й дружби), то все одно важко повірити в те, що він зважився б на вбивство. А ще більше в те, що володів майстерністю, потрібного для того, щоб вирізати шість внутрішніх органів.

Оскільки йшлося про відомого модельєра, то про цей випадок писали в газетах і журналах. Вибухнув немалий скандал, але поліція, не бажаючи привертати увагу до такого сенсаційного вбивства, з якихось технічних причин приховала інформацію про те, що вбивця забрав із собою нутрощі жертви. Подейкували, що до цього приклав руку й сам відомий готель, щоб не заплямувати своєї репутації. Врешті-решт оголосили тільки те, що чоловік Мускат загинув від ран, завданих ножем в одному з номерів готелю. Після того ходила чутка, що «тут щось не так», але на цьому все скінчилося. Поліція провела докладне розслідування, але злочинця так і не спіймали, не вдалось установити навіть мотивів убивства.

— А той номер, напевне, й досі тримають замкненим, — сказала Мускат.

Наступного року після вбивства чоловіка, навесні, Мускат продала все — фірму, крамниці, залишки товарів — одному великому дому моделей. Коли адвокат, який вів переговори про продаж, приніс їй документи, вона мовчки поставила на них свою печатку, навіть не глянувши на зазначену ціну.

Позбувшись фірми, вона виявила, що її пристрасть до моди повністю зникла. Струмінь невгамовної пристрасті, що раніше був сенсом життя, раптом висох. Лише іноді на чиєсь прохання вона бралася до роботи модельєра і виконувала її першокласно, але радості від цього не відчувала. Їй здавалося, що вона жує щось несмачне. І що вони вийняли з неї всі нутрощі. Для людей, що знали про її колишню енергію та оригінальний талант модельєра, вона була легендою, і від них замовлення надходили безперестанку, але вона їм відмовляла. Виняток становили випадки, коли відмовити було неможливо. За порадою податкового бухгалтера за гроші від продажу фірми вона придбала акції і нерухомість, і її багатство в період економічного буму з кожним роком тільки зростало.

Невдовзі після продажу фірми померла від серцевої недуги мати Мускат. Спекотного серпневого дня поливала водою перед входом у дім, і раптом їй стало погано. Вона лягла, сильно хропіла — й не прокинулася. Мускат і Цинамон залишилися вдвох. Після того цілий рік вона просиділа дома, майже не виходила в місто. Днями сиділа на дивані, поглядаючи в сад, ніби намагалася вернути собі тишу й спокій, яких так бракувало досі в житті. Майже нічого не їла, спала щоденно понад десять годин. А Цинамон, який досяг такого віку, що міг би ходити в середню школу, господарював дома замість неї, а в перервах грав сонати Моцарта і Гайдна, учив одразу кілька мов.

Коли минув цей тихий, майже порожній рік, Мускат чисто випадково виявила, що володіє якимись особливими здібностями — незвичайним даром, про існування якого й не здогадувалася. «Невже це народилося в мені замість зниклої пристрасті до моди?» — гадала вона. І справді ці здібності стали її новою професією, хоча вона цього зовсім не прагла.

Її першою пацієнткою була дружина власника одного великого універмагу, жінка розумна, енергійна, в молодості оперна співачка. Вона звернула увагу на талант Мускат як модельєра ще до того, як та стала відомою. Якби не підтримка цієї жінки, їхня фірма, напевне, зазнала б краху на самому початку. От чому Мускат взялася підбирати одяг на весілля її дочки, що, зрештою, виявилося не особливо важким.

Коли, очікуючи наречену з примірювання, Мускат розмовляла з жінкою, та раптом схопилася за голову, захиталась і сповзла на підлогу. Злякавшись, Мускат підхопила її і взялася масажувати праву скроню. Вона робила це несвідомо, чисто машинально, але за першим доторком відчула щось під долонею — так, ніби намацувала якийсь предмет у матер’яній сумці.

Розгубившись, Мускат заплющила очі й спробувала думати про щось зовсім інше. У пам’яті виринув зоопарк у Сіньцзіні. Вихідний день, без відвідувачів. Тільки їй одній — дочці головного ветеринара — дозволялося туди заходити. Можливо, це був найщасливіший час в її житті, коли її оберігали, любили, утішали. Перший образ, що сплив у пам’яті. Безлюдний зоопарк. Згадалися запахи, сліпучо-яскраве світло, обриси хмар у небі. Вона йде сама від клітки до клітки. Осінь. Небо високе-високе, маньчжурське птаство збирається у зграї і перелітає з одного лісу до іншого. Це первісний світ її дитинства, багато в чому втрачений назавжди. Невідомо, скільки часу минуло, поки нарешті жінка підвелась і попросила вибачення у Мускат. Вона ще не зовсім отямилася, але нестерпний головний біль начебто відступив. Через кілька днів Мускат отримала від неї винагороду за роботу набагато більшу, ніж сподівалася.

Коли минув десь місяць після того випадку, подзвонила дружина власника універмагу. Вона запросила Мускат на ленч, а потім, привівши додому, попросила:

— Ви не могли б прикласти руку до моєї голови, як минулого разу? Хочу дещо перевірити.

Оскільки причин відмовити не було, Мускат погодилася — зробила так, як жінка просила. Сіла поряд з нею і, приклавши долоню до її скроні, знову щось відчула, як і минулого разу. Зосередившись, намагалася точніше визначити його форму, але воно звивалось і змінювалося. Воно жило! Мускат охопив легкий страх. Вона заплющила очі й почала думати про зоопарк у Сіньцзіні. Було неважко. Досить було згадати те, що розповідала Цинамону. Свідомість покинула її тілесну оболонку і повернулася назад, поблукавши між спогадами та розповіддю. Коли вона опам’яталася, жінка взяла її за руку і почала дякувати. Мускат нічого не питала, жінка — не пояснювала. Як і минулого разу, Мускат відчувала легку втому, чоло вкрилося потом. «Дякую, що прийшли», — сказала жінка на прощання і спробувала сунути їй конверт з винагородою, але Мускат увічливо й водночас твердо відмовилася брати. «Це не робота, тим паче що минулого разу ви надто щедро заплатили», — сказала вона. Жінка не наполягала на своєму.

Через кілька тижнів перша пацієнтка звела Мускат ще з однією жінкою — років сорока, невисокого зросту, з гострими, глибокими очима. На ній був дорогий одяг, але, крім срібної обручки, ніяких прикрас вона не носила. Увесь її зовнішній вигляд свідчив: не проста людина. Дружина власника універмагу заздалегідь натякнула:

— Вона хоче, щоб ви зробили їй те саме, що й мені. Не відмовляйтеся. І мовчки беріть винагороду. Бо це в майбутньому стане вам і мені у пригоді.

Мускат пішла з відвідувачкою у задню кімнату й приклала руку їй до скроні. Цього разу щось було іншим, не таким, як у дружини власника універмагу, — сильнішим і рухливішим. Заплющивши очі й затамувавши дихання, Мускат спробувала втихомирити його. Сильніше зосередилася й зробила яскравішими спогади. Проникаючи в їхні закутки, вона спрямовувала на нього їхнє тепло.

— Ось так непомітно це стало моєю роботою, — сказала Мускат. Вона знала, що її підхопив і поніс із собою якийсь могутній потік. Пізніше, подорослішавши, Цинамон став допомагати матері.

22 Загадка дому повішених. Частина 2

Як ми писали в нашому журналі від 7 грудня, в тихому житловому кварталі в Сетаґая міститься дім, прозваний тамтешніми мешканцями «домом повішених». Усі, хто в ньому будь-коли мешкав, через нещасливі обставини, ніби змовившись, укоротили собі життя — здебільшого повісилися.

(Зміст вищезгаданої статті випущено)

Наше дотеперішнє розслідування показало лише одне: всі спроби дізнатися щось про особу нового власника «дому повішених» завжди наштовхувалися на міцну стіну навколо нього. Хоча нам удалося відшукати будівельну компанію, що звела його, у ній рішуче відмовилися давати будь-яку інформацію. З фіктивною фірмою, через яку куплено земельну ділянку, юридично все чисто, тож на цьому напрямі нема за що зачепитися. Договір про купівлю укладено з повним знанням справи — ретельно і вміло. Тож можна припустити, що для цього існували вагомі підстави.

Увагу привернула до себе також бухгалтерська контора, яка сприяла створенню фіктивної фірми, що виступила посередником при купівлі ділянки. Як показало розслідування, її заснували п’ять років тому як тіньову субпідрядну структуру однієї фінансової компанії, добре відомої в політичних колах. У ній є кілька подібних «субпідрядників», кожний з яких призначений для вирішення своїх завдань. Як тільки виникає якась проблема, такий «субпідрядник» зникає — його позбуваються так само, як ящірка свого хвоста. Хоча прокуратура ще не провела свого безпосереднього розслідування цієї бухгалтерської контори, за словами співробітника відділу політики однієї газети, «вона не один раз згадувалася у зв'язку з політичними скандалами і, звичайно, перебуває в полі зору правоохоронних органів». Тож з повним правом можна припустити, що новий власник «дому повішених» якимсь чином пов’язаний з одним впливовим політиком. Високі стіни, сувора система безпеки з використанням найновішої електронної апаратури, орендований чорний «мерседес», вміло організована фіктивна фірма… Таке ноу-хау мимоволі наштовхує нас на думку про причетність до цього якогось політичного діяча.

Відділ розслідувань нашого тижневика, зацікавившись виявленими фактами, простежив за «мерседесом», що відвідує «дім повішених». Упродовж десяти днів автомобіль здійснив двадцять один рейс — приблизно один раз заїжджав й один раз виїжджав через ворота. Робив це з певною регулярністю. Заїжджав о дев’ятій ранку, від’їжджав о пів на одинадцяту. Водій надзвичайно пунктуальний — відхиляється від графіка не більше ніж на п’ять хвилин. Однак точності дотримується тільки вранці, а потім регулярність порушує. Найбільше поїздок зафіксовано між першою і третьою годинами дня, хоча час простоювання «мерседеса» у дворі значно різниться — може становити як двадцять хвилин, так і годину.

На підставі цих фактів можна припустити таке:

1. Регулярні поїздки зранку.

Вони означають, що хтось їздить у цей дім на роботу. Усі шибки в автомобілі тоновані, тому встановити, що це за особа, неможливо.

2. Нерегулярні поїздки вдень. Можливо, це візити гостей. «Мерседес», видно, здійснює рейси так, щоб їм було зручно. Скільки гостей — один чи кілька, — невідомо.

3. Ночами життя в домі начебто завмирає. Неясно, чи хтось у ньому постійно мешкає. Горить там світло чи ні, з’ясувати не вдається через огорожу навколо дому.

Ще одне хочеться підкреслити: протягом десяти днів, крім чорного «мерседеса», на ділянку не заїжджав жоден автомобіль, не заходила жодна людина. Як на здоровий глузд, то це досить дивно. Значить, мешканці цього дому не виходять ні за покупками, ні на прогулянки. Вони переміщаються тільки на великому «мерседесі» із затемненими шибками. Іншими словами, з якоїсь причини вони вирішили ніколи не показувати свого обличчя стороннім людям. Цікаво, з якої? Навіщо їм витрачати стільки часу і грошей, щоб накинути покров таємничості на все, що в них відбувається?

Треба додати, що на ділянку можна зайти тільки через ворота. За домом є вузька доріжка, але вона нікуди не веде. Вибратися на неї можна лише з чужого двору. Сусіди кажуть, що тепер нею ніхто не користується. Напевне, тому туди із цього дому немає виходу. Там тільки огорожа, висока, як фортечний мур. Кілька разів за цих десять днів під воротами з’являлися люди — на вигляд шукачі передплатників газет або комівояжери, натискали кнопку переговорного пристрою на воротах, але, здається, відповіді не дочікувалися, а ворота, ясна річ, не відчинялися. Навіть якщо в домі були люди, вони, напевне, спостерігали за непрошеними гістьми через відеокамеру й без потреби не відповідали. Ні пошта, ні посилки в дім не надходили.

Таким чином, розслідуючи цю справу, нам нічого іншого не залишалось, як простежити, куди їздить той «мерседес». Тягтися хвостом за лискучим автомобілем, що повільно рухався вулицями, було неважко, однак тільки до того часу, поки він не заїхав у підземну стоянку одного першокласного готелю в Акасака. На в’їзді стояв охоронець в уніформі й нікого без спеціальної перепустки не пропускав, тож далі ми не змогли проїхати. У цьому готелі часто проводилися міжнародні конференції, отже, зупинялися поважні персони, а також закордонні знаменитості з мистецького світу. Задля їхньої безпеки й спокою в готелі окремо від автостоянки для звичайних клієнтів установили спеціальний VIP-паркінг і кілька ліфтів без зовнішніх покажчиків їхнього руху. Тобто поважні гості могли непомітно для сторонніх очей вселитися і так само виїхати. Водій «мерседеса» гарантовано користувався тим VIP-паркінгом. На запитання нашого тижневика надмірно обережний представник адміністрації готелю лише сказав, що місця в ньому «після суворої перевірки» здаються в оренду «звичайно» за спеціальним тарифом юридичним особам з відповідною репутацією. Отримати докладні відомості про умови оренди й користувачів нам не вдалося.

У готелі є ряд крамниць, кілька кав’ярень і ресторанів, чотири зали для справляння весільного обряду, три конференц-зали. Усюди з ранку до пізнього вечора вештаються гості, тож, не маючи особливих повноважень, знайти в такому місці людей, що приїхали на «мерседесі», неможливо. Вони могли вийти з автомобіля, сісти у спеціальний ліфт, зупинитися на потрібному поверсі й розтанути в юрбі. Сподіваємось, наші читачі зрозуміють, як у готелі старанно дотримуються конфіденційності. За всім цим проглядаються великі гроші і політичний вплив. Як виходить з пояснень адміністрації готелю, укласти договір про користування VIP-паркінгом непросто. Можливо, що «сувора перевірка» якось пов’язана з планами спец-служб, відповідальних за безпеку поважних іноземних гостей, і тим самим з політикою. Самих грошей не досить, хоча сміливо можна сказати, що без їхніх великих сум не обходиться.

(Випущено здогад, що садибу в Сетаґая, може, використовує якась релігійна організація, за плечима якої стоїть один впливовий політик.)

23 Медузи з усього світу Метаморфоза

У визначений час я сів за комп’ютер Цинамона, використав пароль для доступу до програми «Обмін повідомленнями». Потім увів телефонний номер, який дав мені Усікава. Минуло п’ять хвилин, поки з’єднання встановилося. Я ковтнув заздалегідь приготованої кави, передихнув. Кава, однак, не мала смаку, а повітря, яким я дихав, здавалося шорстким, як наждачний папір.

Комп’ютер подав неголосний сигнал, що зв’язок нарешті встановився, і на моніторі з’явився напис, що система обміну повідомленнями готова до роботи. Я вибрав режим виклику, оплаченого абонентом на тому кінці лінії. Якщо я постараюся, щоб у комп’ютері не залишилося запису про мої операції, то Цинамон не дізнається, що я ним користувався. (Хоча я не мав у цьому певності, адже це його лабіринт, а я в ньому — лише безпорадний чужинець.)

Минув досить довгий час, — більший, ніж я думав, — поки нарешті на екрані не з’явилося повідомлення, що оплачений виклик прийнято. Десь по той бік екрана, куди в темряві токійського підземелля тягнувся довжелезний кабель, могла перебувати Куміко. Напевне, сиділа перед монітором, як я, поклавши руки на клавіатуру. Однак тут перед собою я бачив тільки екран монітора, що одноманітно шипів. Вибравши режим «Відправлення повідомлень», я набрав на клавіатурі текст, неодноразово повторюваний раніше подумки:

Написавши запитання («Що там найбільше тебе зацікавило?»), я клацнув мишкою на опції «Відправлення» і перемкнувся на «Отримання повідомлень». Після недовгої паузи надійшла коротка відповідь:

Я прикипів очима до рядків на екрані — мого запитання та її відповіді на нього. Медузи з усього світу. Так, безперечно, це Куміко. Однак від того, що це була справжня Куміко, мені стало, навпаки, гірко. Здавалось, ніби з мене вийняли всі нутрощі. Чому ми можемо розмовляти одне з одним лише так? Зрештою, іншого способу зараз не було. Я вистукав на клавіатурі такі слова:

Настала пауза. Я не міг зрозуміти, таке запізнення нормальне під час обміну повідомленнями, чи Куміко замовкла.

Я ковтнув кави, щоб змочити пересохлий рот. Після того ще раз застукав по клавішах.

Прочитав написане й друкував далі:

Відповідь прийшла не відразу. Я уявив собі, як Куміко сидить перед комп’ютером і, кусаючи губи, думає. Невдовзі курсор забігав на екрані, підкорившись руху її пальців.

Курсор завмер і, мигаючи, шукав слів. П’ятнадцять секунд, двадцять… Я не відривав очей від нього. Чекав, коли на екрані з’являться нові слова. Зазнавши метаморфози, стати ні до чого не придатним?

Я кілька разів перечитав її слова. У них відчувалося не вагання, а, навпаки, майже болісна переконаність. Напевне, вона досі повторювала їх подумки не один раз. Та все одно якось треба розгойдати цю тверду стіну її переконаності. Хоч трошки. І я застукав по клавіатурі.

Настала тривала пауза. Я занепокоївся: куди пропала Куміко? Та незабаром на екрані знову з’явилися слова Куміко:

Знову настала глибока мовчанка. Куміко обережно добирала слова, наче витягуючи їх із шухляди.

Я довго вдивлявся у ці слова на екрані, очікуючи появи напису «Повідомлення відправлено». Мій комп’ютер усе ще залишався в режимі «прийому». Отже, Куміко думала написати ще щось. Щоб стати «ні до чого не придатною», потрібно більше часу. Що, власне, вона хотіла цим сказати? Я прикипів очима до монітора, але переді мною наче постала невидима стіна. Нарешті з’явилися нові рядки:

Невиліковна хвороба.

Перевіривши, що комп’ютер перейшов у режим «передачі», я застукав по клавіатурі.

Мовчанка. Здавалось, її гнітючий тягар можна відчути руками. Сплівши пальці, я поклав руки на стіл і глибоко вдихнув. На екрані з’явилася відповідь:

Куміко, здавалось, на мить затамувала подих, а потім її пальці забігали по клавіатурі.

Я відповів:

Знову настала пауза. Монітор допомагав мені гостро відчувати мовчання Куміко. Воно просочувалося з кутків екрана і, немов важкий дим, розпливалося по кімнаті. Я добре знав, як вона мовчить. За роки спільного життя я не раз відчув його на собі. Куміко сиділа, затамувавши подих і насупивши брови, зосереджено вдивлялася в екран. Я простягнув руку до чашки, ковтнув охололої кави. Потім, не випускаючи чашки з рук, так само, як Куміко, затамував подих і вп’явся в монітор. Гнітюча мовчанка міцно зв’язувала нас через стіну, що розділяла наші світи. Ми були потрібні одне одному понад усе на світі. Це точно.

Я поставив чашку й квапливо застукав по клавішах, наче хотів схопити швидкоплинний час за хвіст.

Усе ще тримаючи руки на клавіатурі, я очікував відповіді Куміко.

Розмова скінчилася, коли вона надрукувала:

На екрані з’явилося повідомлення, що зв’язок припинився. Розмова урвалася. Та я все одно втупився в монітор, сподіваючись появи на ньому чогось нового. Можливо, Куміко згадає, що забула щось сказати. Але вона не поверталася. Хвилин через двадцять я махнув на все рукою. Зберігши файл, я встав і пішов на кухню випити холодної води. Зупинившись перед холодильником, якийсь час я стояв з порожньою головою і вирівнював дихання. Навколо панувала мертва тиша. Здавалось, увесь світ прислухається до того, про що я думаю. Однак я не міг ні про що думати. Не міг, от і все.

Я повернувся до комп’ютера, сів на стілець й уважно, від початку до кінця, перечитав збережену на екрані переписку: що сказав я, що — Куміко, хто кому що відповів. Залишена на моніторі наша розмова дивним чином оживала в мене на очах. Пробігаючи по рядках, я чув голос Куміко, впізнавав його інтонацію, ледве помітні відтінки, манеру вставляти паузи між словами. Курсор, зупинившись наприкінці останнього рядка, регулярно миготів, ніби підладжуючись до биття серця, і з затамованим подихом чекав, коли на екрані з’явиться наступне слово. Однак слів не було.

Закарбувавши собі в голові усю розмову (вирішив, що краще її не роздруковувати), я натиснув мишкою на вихід з програми «Обміну повідомленнями». Постарався, щоб не залишити слідів у пам’яті комп’ютера, й, переконавшись, у виконанні моєї команди, я вимкнув його. Монітор коротко писнув і згас. Одноманітний механічний звук проковтнула тиша — так само, як тоне в небутті яскрава мрія.

Не знаю, скільки часу збігло після цього. Опам’ятавшись, я помітив, що сиджу за столом, уп’явшись очима у свої руки. На них залишилися сліди від мого тривалого пронизливого огляду.

Щоб стати «ні до чого не придатною», потрібно більше часу.

Власне, скільки?

24 Як рахували овець У центрі замкнутого кола

Кілька днів після першого візиту Усікави я попросив Цинамона привозити мені щодня газети. «Здається, пора дізнатися, що відбувається в навколишньому світі, — подумав я. — Хоч би як я намагався його уникати, та настане час, і від нього не сховаюся».

Цинамон кивнув і відтоді щоранку привозив у «садибу» три різні газети.

Я став переглядати їх після сніданку. Газети, яких я не тримав уже давно, справили на мене дивне враження. Здалися чужими й пустопорожніми. Від різкого запаху друкарської фарби боліла голова, зграї дрібних чорних ієрогліфів разили мене в очі. Розташування тексту, шрифти заголовків і самі матеріали здавалися страшно нереальними. Я кілька разів відкладав газету, заплющував очі й зітхав. Раніше зі мною такого не було. Тоді я читав газети набагато простіше. А що, власне, у них змінилося? Ні, газети залишилися такими ж. Змінився я сам.

Начитавшись газет, я чітко зрозумів один факт: становище Нобору Ватая в суспільстві ставало щораз міцнішим. З одного боку, наполегливою політичною діяльністю він утверджував свою репутацію молодого члена палати представників, а з другого — постійно вів колонку в журналі, друкував свої думки й погляди, виступав з коментарями на телебаченні. Я весь час наштовхувався на його ім’я, але ніяк не міг збагнути, чому люди щораз начебто зацікавленіше прислухаються до його висловлювань. Хоча Нобору Ватая з’явився на політичній сцені недавно, його вже зараховували до великонадійних молодих політиків, а за опитуванням, яке провів один жіночий журнал, він виявився найпопулярнішим політиком. Його вважали діяльним інтелігентом, розумним політиком нового типу, небаченого досі в суспільному житті.

Я попросив Цинамона купити журнал, куди дописував свої статті Нобору Ватая, а щоб не привертати до нього уваги, додав до списку кілька інших журналів, що не мали жодного стосунку до брата Куміко. Цинамон без жодного зацікавлення переглянув список і запхав його в кишеню піджака. Наступного дня журнали разом з газетами лежали на столі, а Цинамон, як завжди, слухаючи музику, узявся прибирати.

Вирізуючи із журналів та газет статті як самого Нобору Ватая, так і інших авторів про нього, я склав на нього досьє, що незабаром розбухнуло від зібраного матеріалу. За допомогою цих вирізок я спробував зрозуміти Нобору Ватая як політика. Зрозуміти, так би мовити, з нуля — як звичайний читач, забувши про неприязнь, яку ми відчували один до одного, й відкинувши будь-яке упередження.

Однак збагнути суть Нобору Ватая виявилося нелегко. Заради справедливості треба сказати, що його статті були непоганими, добротно написаними, логічними, а деякі з них навіть просто чудовими. Вони містили багато вміло обробленої інформації і навіть деякі висновки. Порівняно з тим, як вигадливо й наукоподібно він писав раніше, тепер його тексти були на кілька ступенів простішими й відвертішими. Принаймні зрозумілими для таких людей, як я. Однак за цією ясністю і доброзичливістю його опусів я не міг не помітити зарозумілості людини, яка ніби бачить інших наскрізь. Від затаєної в ньому злості в мене мороз ішов поза шкірою. Це тому, що я знав, що він за людина, який у нього пронизливий холодний погляд, яка манера говорити, а звичайна людина й не здогадувалася, що приховується за його словами. Через це я вирішив ні про що не думати, а простежити тільки за ходом думок в його статтях, що опинилися під рукою.

Та хоч як я в них вчитувався, скільки пробував бути неупередженим, не зміг зрозуміти, що він насправді хоче сказати. Кожний його аргумент, кожне твердження здавалися по-своєму логічними, але, взяті разом, урешті-решт заводили мене в глухий кут. Навіть підсумувавши всі подробиці, я не бачив виразної цілісної картини його світогляду. І не тому, що йому не вистачало чітких і ясних висновків. Вони були. Але він їх приховував. Нобору Ватая здавався мені людиною, яка в зручний момент відчиняє потрібні двері й, висунувшись назовні, голосно щось проголошує, а потім, хряснувши дверима, знову ховається.

Скажімо, в одній своїй журнальній статті він написав, що ніякі політичні та інші людські сили в сучасному світі не можуть стримати руйнівну енергію, породжену велетенською різницею економічного розвитку різних регіонів, і що згодом це призведе до лавиноподібних структурних змін у світі.

«Якщо зняти обруч з цієї бочки, світ перетвориться на велетенську купу й міжнародна мова моралі (хочеться назвати її „спільними принципами“), раніше самозрозуміла, перестане або майже перестане функціонувати. А щоб з цього безладу народилися „спільні принципи“ нового покоління, напевне, доведеться чекати довше, ніж думає більшість людей. Словом, ми стоїмо перед такою глибокою, довготривалою духовною кризою, що аж дух перехоплює. Тож, природно, внаслідок таких крутих змін Японія опиниться перед необхідністю докорінної перебудови повоєнного політичного, суспільного й духовного устрою. У багатьох галузях — політиці, економіці й культурі — доведеться починати з чистого аркуша, переглядати й закладати нові основи. Те, що раніше вважалося самоочевидним і не викликало жодних сумнівів, раптово втратить свою законність. Звичайно, у цьому разі з’явиться також добра нагода для перетворення Японії як держави. Однак, за іронією долі, у такий рідкісний момент ми не маємо напохваті „спільних принципів“, що потрібні як орієнтири для цієї „перебудови“. Можливо, зіткнувшись з таким фатальним парадоксом, ми розгубимось і замремо, коли помітимо, що нагальна потреба в „спільних принципах“ спричинена не чим іншим, як їхньою втратою».

Ось так коротко можна передати суть цієї досить довгої статті.

«У житті людина не може діяти без жодних орієнтирів, — писав Нобору Ватая. — Вона потребує принаймні тимчасової, гіпотетичної моделі принципів. У наш час Японія може запропонувати хіба що модель, що ґрунтується на принципі „ефективності“. Якщо „економічна ефективність“ упродовж багатьох років завдавала комунізму ударів і привела його до краху, то, можливо, тепер, коли ми переживаємо хаос, варто взяти її на озброєння як практичний критерій. Поміркуймо: що треба зробити для підвищення ефективності? Чи народили ми, японці, у повоєнні роки яку-небудь іншу філософію або щось подібне до філософії? Однак ефективність має силу, поки існує спрямованість зусиль. Якщо спрямованість пропадає, то ефективність умить стає безсилою. Так само навіть треновані веслярі нічого не вдіють, якщо човен, зазнавши аварії посеред моря, втрачає напрям руху. Рухатися ефективно в неправильному напрямі — це гірше, ніж узагалі не рухатися. Визначення правильного курсу — принцип вищого ступеня керівництва. Та саме його нам зараз не вистачає. Різко не вистачає».

Аргументація Нобору Ватая була по-своєму переконливою і проникливою. Довелось і мені це визнати. Та хоч скільки я її перечитував, не зміг зрозуміти, чого, власне, він домагається як людина і як політик. Може, тому й питає: що робити?

Ще в одній статті Нобору Ватая торкнувся Маньчжоу-Го, і я прочитав її з глибоким зацікавленням. Він писав, що в другій половині 1920-х років, готуючись до повномасштабної війни з СРСР, імператорська армія розглядала можливість забезпечення особового складу теплим одягом. Оскільки сухопутним військам ще не доводилося по-справжньому воювати в таких надзвичайно холодних районах, як Сибір, то підготовка до бойових дій суворою зимою була невідкладним завданням. Якби прикордонний конфлікт несподівано переріс у справжню війну з СРСР (таке могло статися), то взимку армія просто не була б готова вистояти. Тому при Генеральному штабі утворили групу підготовки до гіпотетичної війни з СРСР, а її відділ матеріального постачання по-справжньому зайнявся спеціальним зимовим обмундируванням. Щоб відчути на собі, що таке холод, співробітники відділу вирушили серед зими на Сахалін і на солдатах бойових частин випробовували якість теплого взуття, шинелей та білизни. Вони докладно вивчили обмундирування тогочасної Радянської армії і навіть військ Наполеона під час російської кампанії. Висновок був таким: «У теперішньому зимовому спорядженні японська армія сибірської зими не витримає». За їхніми прикидками, дві третини солдатів на передовій стали б небоєздатними через обмороження. Їхній теплий одяг було приготовано з урахуванням трохи м’якшої зими Північного Китаю, але навіть його вкрай не вистачало. Передусім відділ підрахував, скільки потрібно овець, щоб пошити теплу форму на десять дивізій (у відділі тоді ходив жарт, що через підрахунок овець нема часу поспати), і склав доповідь з оцінками кількості обладнання, потрібного для переробки овечої вовни.

В Японії явно бракувало овець, щоб вести з СРСР тривалу війну на півночі за умов економічних санкцій і фактичної блокади. А тому, писалося в доповіді, необхідно налагодити в Маньчжурії і Монголії стабільне постачання вовни (а також хутра кроликів та інших тварин) і забезпечити обладнанням її переробку. У 1932 році, відразу після утворення Маньчжоу-Го, туди для інспекції вирушив дядько Нобору Ватая. Йому доручили підрахувати, скільки потрібно часу для організації такого постачання на території Маньчжоу-Го. Це було перше справжнє велике завдання для молодого технократа, що закінчив військове училище за спеціальністю «тилове забезпечення». Узявшись за проблему зимового спорядження, він уважав її моделлю тилового забезпечення і провів повний кількісний її аналіз.

У Мукдені за посередництва одного знайомого він зустрівся з Кандзі Ісіварою,[50] з яким цілу ніч провів за випивкою. Об’їздивши увесь Китай, Ісівара обґрунтовано й гаряче доводив, що повномасштабна війна з СРСР неминуча, а ключ до перемоги полягає у зміцненні тилу або, іншими словами, у швидкій індустріалізації і створенні самодостатньої економіки в новоствореній державі Маньчжоу-Го. Переконував, що для організації сільського господарства і тваринництва, підвищення їхньої продуктивності треба переселяти в Маньчжоу-Го японських селян, але дотримувався думки, що не слід перетворювати Маньчжоу-Го в явну колонію, як Корею і Тайвань, а зробити прообразом азійської держави нового типу. Водночас цілком реалістично визнавав, що врешті-решт Маньчжоу-Го стане базою тилової підтримки у війні проти СРСР, а пізніше — і проти Англії та Америки.

Він уважав, що в Азії тільки Японія здатна воювати із Заходом (цю війну він називав «останньою»), а інші країни зобов’язані їй допомагати заради власного звільнення від гніту західних держав. У всякому разі, серед офіцерів імператорської армії ніхто так сильно не цікавився питаннями тилового забезпечення і не мав такої глибокої ерудиції, як Ісівара. Більшість військових сприймали науку про тилове забезпечення як щось «немужнє», а вважали, що солдат Імператора повинен відважно битися, не думаючи про себе, навіть якщо погано вдягнений, узутий і озброєний. Справжня воїнська доблесть — у перемозі над супротивником, що переважає тебе кількістю та озброєнням. Атакувати ворога стрімко й переслідувати, залишаючи обоз позаду, — тільки таким чином можна здобути славу. Першокласному технократу, яким був дядько Нобору Ватая, така філософія здавалася дурницею. На його думку, починати тривалу війну без тилової підтримки рівнозначно самогубству. Завдяки сталінським п’ятирічкам інтенсивного економічного розвитку Радянський Союз різко підсилив і модернізував свою військову машину. П’ять кривавих років Першої світової війни зруйнували цінності старого світу, а механізована війна докорінно змінила в Європі уявлення про стратегію і роль тилу. Проживши в Берліні два роки в ролі військового аташе, Йосітака Ватая добре це засвоїв, а от більшість японських офіцерів усе ще п’янила перемога в російсько-японській війні.

На батьківщину Йосітака Ватая повернувся цілком зачарований чіткою логікою і світоглядом Ісівари, його харизматичною особистістю. Їхня дружба тривала й після повернення Ватая в Японію. Ватая кілька разів відвідував Ісівару в Майдзуру, куди того через кілька років перевели з Маньчжурії командиром фортеці. Ретельна доповідь Ватая про розведення овець і переробку вовни в Маньчжоу-Го, подана в Генеральний штаб відразу після повернення, дістала високу оцінку. Однак унаслідок болісної поразки біля Номонхана 1939 року і посилення економічних санкцій Англії та Америки військове командування поступово звернуло свій погляд на південь, а діяльність групи, зайнятої підготовкою до війни з СРСР, зупинилася на півдорозі, але її доповідь з висновком, що «за нинішнього рівня оснащення військ воювати взимку з радянською армією неможливо», зіграла свою роль у тому, що військові дії біля Номонхана на початку осені швидко скінчилися й не переросли у велику війну. Коли подули осінні вітри, Імператорська військова ставка, що завжди дорожила престижем армії, на диво легко вийшла з війни й після дипломатичних переговорів віддала монгольським і радянським військам частину безплідного степу Хулунбуїр.

Навівши у своїй статті спочатку цей епізод, почутий від покійного дядька, а потім спираючись на ідею про роль тилового забезпечення, Нобору Ватая перейшов до геополітичних міркувань про регіональну економіку. Але мене більше зацікавило те, що його дядько-технократ колись служив у Генеральному штабі й мав стосунок до Маньчжоу-Го та конфлікту біля Номонхана. Після війни він потрапив під чистку, організовану окупаційними військами на чолі з генералом Макартуром, позбувся права займати державні посади і на деякий час усамітнився на своїй батьківщині, у Нііґаті. Та коли указ про чистки був скасований, його вмовили податися в політику. Від консервативної партії він двічі обирався до палати радників, а потім — до палати представників.

На стіні його кабінету висів сувій з каліграфічним написом Кандзі Ісівари. Яким він був депутатом і що робив як політик, я не знаю. Одного разу займав посаду міністра, напевне, користувався великим впливом на своїй батьківщині, але політичним лідером національного масштабу не став. І от тепер його політичні здобутки дісталися його племіннику — Нобору Ватая.

Я закрив папку з досьє, сунув її в шухляду стола й, заклавши руки за голову, неуважно поглядав з вікна на ворота. Незабаром вони відчиняться і з’явиться «мерседес» Цинамона, як завжди, з «клієнткою». Мене пов’язувала з ними пляма на щоці. Вона ж з’єднувала мене з дідом Цинамона (батьком Мускат). Діда Цинамона з лейтенантом Мамія пов’язував Сіньцзін, а Мамію з провидцем Хондою — спеціальне завдання на маньчжурсько-монгольському кордоні. З Хондою ми з Куміко познайомилися через родину Нобору Ватая. З Мамією нас поєднували колодязі: його — у Монголії, мій — у саду «садиби». Колись там мешкав командир японського експедиційного корпусу в Китаї. Усе це утворювало своєрідне замкнуте коло з довоєнною Маньчжурією, Китаєм і війною під Номонханом 1939 року в центрі. Я не міг збагнути, з якого дива нас з Куміко затягли в це коло історичні причини й наслідки. Адже все це сталося задовго до нашого народження.

Я сів за стіл Цинамона й поклав руки на клавіатуру. На пальцях ще залишилося відчуття з того часу, коли я спілкувався з Куміко. Напевне, Нобору Ватая стежив за нашою розмовою і намагався щось із неї дізнатися. Адже не з людської доброти він нам її влаштував. А можливо, він зі своїми людьми, підключившись до Цинамонового комп’ютера, хотів проникнути в нього й вивідати таємниці «садиби». Та це мене не турбувало. Бо глибина комп’ютера — це глибина душі самого Цинамона, і їм не дізнатися її незглибимості.

Я зателефонував у контору Усікави. Він був там і відразу взяв слухавку.

— О, це ви, Окада-сан? Як добре, що вчасно подзвонили. Я тільки що, хвилин десять тому, повернувся з відрядження. Їхав з аеропорту Ханеда на таксі, по дорозі потрапив у здоровенний затор, часу обмаль, забіг забрати папери і рушу далі. Навіть таксі не відпустив. Удало вибрали час. Як задзвонив телефон, я подумав: «Хто ж це такий щасливчик?» Так чим же я, негідний Усікава, можу вам прислужитися?

— Чи не можна сьогодні ввечері поговорити по комп’ютеру з Нобору Ватая? — запитав я.

— Із сенсеєм? — стишеним голосом, обережно перепитав Усікава.

— Так.

— Не по телефону, а через комп’ютер? Як з Куміко-сан?

— Саме так, — сказав я. — Бо, гадаю, так буде простіше для обох. Думаю, він не відмовиться.

— Ви впевнені?

— Не впевнений, але так мені здається.

— Так здається, — тихо повторив Усікава. — Вибачте за несподіване запитання, Окада-сан. Часто виходить так, як вам «здається»?

— Та як вам сказати… — промовив я немов про щось чуже.

Усікава, задумавшись, мовчав. Мабуть, щось швидко вираховував у голові. Добра ознака. Змусити Землю обертатися в протилежному напрямі, ясна річ, нелегко, але й цьому типові закрити пельку хоча б на мить так само важко.

— Усікава-сан! Ви ще на лінії? — покликав я.

— Так, на лінії. А де ж іще? — поспішно озвався Усікава. — Як кам’яні пси біля входу до храму. Ні на крок нікуди не відходжу. Чи дощ падає, чи коти нявкають — усе одно. Стою, пожертви на храм оберігаю. — Він знову заговорив своєю звичною манерою. — Так, я зрозумів. Гаразд, спробую якось натиснути на сенсея. Але сьогодні ввечері ніяк не вдасться. Якщо завтра вам підходить, то все організую, присягаюсь лисиною. О десятій вечора покладу перед комп’ютером дзабутон і посаджу сенсея. Що ви на це скажете?

— Нехай буде завтра, — відповів я, трохи помовчавши.

— Отже, довіртеся мені, хитрому Усікаві. Бо я — майстер на всі руки, з усім як слід упораюсь. Не подумайте, що я скаржуся, але змусити сенсея щось робити неможливо. Це все одно що зупинити супершвидкісний поїзд на станції, де нема зупинки. Бо він, що й казати, страшно зайнятий. Для телебачення знімається, пише статті, дає інтерв’ю, збирає потрібний матеріал, з виборцями зустрічається, в парламенті засідає, з ким-небудь обідає або вечеряє. І хвилин десяти вільних не має. Щодня переїзди, переодягання. Стільки шуму! Роботи більше, ніж у якого-небудь міністра. Ви що думаєте? Я скажу йому: «Сенсей! Завтра о десятій телефон задзвонить. Посидьте, будь ласка, перед комп’ютером, почекайте». А він мені: «Невже, Усікава-кун? От і чудово! Поп’ю чаю, почекаю». Ні, Окада-сан, так не вийде.

— Він не відмовиться, — повторив я.

— Вам просто так здається?

— Так.

— Чудово-чудово! Кращого заохочення й не придумати, — бадьорим голосом сказав Усікава. — Значить, вирішено. Чекаю на вас завтра, о десятій вечора. Як завжди, не забудьте пароля. Вибачте, але мені треба йти. Таксі жде. Часу справді не маю.

Розмова урвалася. Я поклав слухавку і знову торкнувся пальцями клавіатури. Спробував уявити собі, що ховається за темним екраном монітора. Хотів ще раз порозмовляти з Куміко, але перед тим будь-що віч-на-віч поспілкуватися з Нобору Ватая. Як напророчила Мальта Кано, що пропала хтозна-де, нам не жити один без одного. «До речі, чи досі вона щось добре мені провіщала?» — подумав я. Хоча багато чого, що вона сказала, я вже не міг пригадати. Хтозна-чому мені здалося, що вона залишилася в далекому минулому.

25 Сигнал стає червоним Довга рука, простягнута здалека

Наступного ранку, о дев’ятій, Цинамон приїхав у «садибу» не сам. Поряд з ним сиділа його мати — Мускат Акасака. Востаннє вона показувалася тут понад місяць тому. І тоді з’явилася без попередження. Ми поснідали, поговорили з годину про всяку всячину, і вона поїхала.

Знявши піджак, Цинамон поставив касету з «Concerto grosso» Генделя (він слухав його третій день поспіль), приготував на кухні чай і підсмажив тости для матері, яка ще не снідала. Він умів їх смажити на відмінно — наче напоказ. Поки він, як звичайно, прибирав на кухні, ми з Мускат пили чай за маленьким столиком. Вона з’їла тільки один тост з тонко намазаним маслом. За вікном падав холодний дощ зі снігом. Ми майже не розмовляли, тільки обмінювалися враженнями від дощу. Хоча, здавалося, Мускат хоче щось сказати. Я помітив це з виразу її обличчя і манери говорити. Відламуючи від тоста шматочки завбільшки з поштову марку, Мускат поволі підносила їх до рота. Ми раз по раз поглядали за вікно, на дощ, ніби на давнього свого знайомого.

Коли Цинамон, попоравшись на кухні, взявся за прибирання кімнати, Мускат повела мене у «примірювальну», облаштовану так само, як в офісі на Акасака. На вікнах подвійні штори, а тому навіть удень у кімнаті висіла напівтемрява. Цинамон відсував їх хвилин на десять, коли там підмітав. Шкіряний диван, скляна ваза з квітами на столі, високий торшер. Посередині — широкий робочий стіл, на ньому — ножиці, шматки тканин, коробочка з нитками і голками, олівці, альбом (кілька сторінок у ньому заповнені ескізами) та інше знаряддя, назву й призначення якого я не знав. На стіні — велике, заввишки з людину, дзеркало, один куток «примірювальної» відгороджений ширмою для переодягання. Відвідувачок «садиби» приводили саме в цю кімнату.

Я ніяк не розумів, чому Мускат і Цинамон мусили робити копію «примірювальної», що на Акасака. Адже в цьому домі таке маскування було зайвим. Можливо, вони (як і клієнтки) так звикли до тієї «примірювальної», що іншого інтер’єра не спромоглися придумати. Або ж могли сказати: «А що в ній поганого?» Мені особисто вона подобалася. Справжня «примірювальна». В оточенні різноманітного кравецького знаряддя я почувався на диво спокійно. Інтер’єр досить сюрреалістичний, але не протиприродний.

Мускат посадила мене на шкіряний диван і присіла поруч.

— До речі, як почуваєтеся?

— Непогано, — відповів я.

На ній був яскраво-зелений костюм. Коротка спідничка, великі шестигранні ґудзики на жакеті застебнуті під саме горло, як на кітелі Неру, накладні плічка завбільшки з булочку. Мені згадався один давній науково-фантастичний фільм про найближче майбутнє. У ньому майже всі жінки у футуристичному місті так одягалися.

Вуха Мускат прикрашали величезні пластмасові кліпси такого ж кольору, як і костюм, — яскраво-зеленого, ніби змішаного з кількох барв спеціально під костюм. А втім, може, все було навпаки: костюм пошили спеціально під кліпси. Так само, як роблять у стіні таку нішу, щоб помістився холодильник. «Що ж, і це непогана ідея», — подумав я. Незважаючи на дощ, Мускат була в окулярах — звичайно, із зеленими скельцями. Панчохи на ній теж були зелені. Видно, сам день сьогодні виявився зеленим.

Як завжди, плавними рухами Мускат добула із сумочки сигарети й, ледь-ледь скрививши губи, прикурила від запальнички. Принаймні запальничка не була зеленою, а, як завжди, золотою, пласкою, на вигляд дорогою, що добре підходила до зеленого кольору. Мускат заклала ноги в зелених панчохах одну на одну, уважно оглянула коліна й, обсмикавши спідничку, перевела погляд на мене.

— Непогано, — повторив я. — Як завжди.

Вона кивнула.

— Не дуже втомилися? Трохи відпочити не хочеться?

— Та ні, не втомився. Потроху звик. Зараз набагато легше, ніж раніше.

Мускат нічого на це не сказала. Дим від її сигарети піднімався прямовисно до стелі, як мотузка під заклинанням індійського факіра, й витягувався вентилятором. Наскільки я знаю, це був, напевне, найтихіший і найсильніший вентилятор у світі.

— А як ви? — запитав я.

— Я?

— Не втомилися?

— А що, видно? — Мускат поглянула на мене.

Вона справді відразу здалася мені втомленою. Я сказав, що так, і вона коротко зітхнула.

— У тижневику, що сьогодні вранці надійшов у продаж, знову написано про нашу «садибу». Із серії «Загадка дому повішених». Заголовок — як для фільму жахів, чи не так?

— Уже друга стаття? — запитав я.

— Так, друга, — сказала Мускат. — Щоправда, недавно ще один журнал надрукував подібний матеріал. На щастя, ніхто не помітив зв’язку між ними. Принаймні наразі.

— І щось нове відкрилося? Про нас?

Вона потяглася рукою до попільнички, старанно погасила сигарету і ледь-ледь похитала головою. Зелені кліпси злегка хитнулися, немов крильця метеликів напровесні.

— Нічого особливого, — відповіла вона і після короткої паузи вела далі: — Хто ми і що робимо — ще ніхто не знає. Тижневик залишу, можете прочитати потім, якщо цікаво. До речі, мені шепнули, що маєте шуряка, відомого молодого політика. Це правда?

— Правда. На жаль, — сказав я. — Старший брат моєї дружини.

— Тієї, що пропала? — уточнила Мускат.

— Саме тієї.

— Він здогадується, що ви тут робите?

— Знає, що я щодня сюди приходжу. Знає, що я щось тут роблю. Його людина вислідила. Схоже, що він непокоїться через те, що я тут щось роблю. Гадаю, нічого більше не знає.

Мускат задумалася над моєю відповіддю, потім підвела очі й запитала:

— Ви його не дуже любите?

— Справді, не дуже.

— І він вас недолюблює?

— Не сумніваюсь.

— І він зараз непокоїться через те, що ви тут щось робите? Чому?

— Якщо його родич виявиться замішаним у якусь сумнівну справу, то для нього це може обернутися скандалом. Адже він, так би мовити, — впливова людина і, природно, повинен непокоїтися через такі речі.

— А він не може навмисне організувати витік інформації про нас у засоби інформації? Як ви думаєте?

— Чесно кажучи, не знаю, що він має на думці. Та якщо міркувати на здорову голову, таким чином він нічого не доб’ється. Скоріше захоче зберегти в таємниці, не привертаючи сторонніх людей.

Мускат довго вертіла пальцями маленьку золоту запальничку. Здавалось, ніби під вітерцем крутиться золотистий вітряк.

— А чому ви досі нічого нам не розповіли про свого шуряка? — спитала Мускат.

— Не тільки вам. Узагалі нікому не розповідаю, — відповів я. — Між нами від самого початку все складалося невлад, а тепер дійшло майже до взаємної ненависті. Я нічого від вас не приховував. Просто не думав, що про нього треба розповідати.

Мускат знову зітхнула, цього разу трохи довше.

— Усе-таки треба було.

— Можливо, — погодився я.

— Гадаю, ви догадуєтеся, що серед наших клієнтів трапляються люди з політичних і фінансових кіл. Досить впливові люди. Різні знаменитості. Конфіденційність їхнього особистого життя треба оберігати. Заради цього ми так стараємося. Розумієте?

Я кивнув.

— Цинамон витратив стільки часу й зусиль, щоб створити таку складну й вигадливу систему збереження таємниці — лабіринт кількох фіктивних фірм, складна, подвійна-потрійна, бухгалтерія, анонімний паркінг у готелі на Акасака, бездоганна робота з клієнтурою, контроль за доходами і витратами, облаштування цієї «садиби». Досі система працювала майже досконало — так, як він розрахував. Звісно, для її підтримки потрібні гроші, але не в них справа. Важливо, щоб наші клієнтки почувалися спокійно — були впевнені, що надійно захищені.

— Ви хочете сказати, що зараз цій системі щось загрожує?

— Так, на жаль, — сказала Мускат.

Вона взяла пачку сигарет, добула одну, але довго не закурювала, м’яла в пальцях.

— І що, на додачу, у мене з’явився шуряк, досить добре відомий політик, унаслідок чого може вибухнути скандал?

— Саме так. — Її губи злегка скривилися.

— А як Цинамон оцінює ситуацію? — запитав я.

— Мовчить. Як велика устриця на дні моря. Замкнувся в собі, щільно зачинив двері й серйозно про щось думає.

Мускат пильно подивилася мені в очі й нарешті, ніби згадавши про сигарету, закурила й вела далі:

— Я й досі про це думаю. Про вбивство мого чоловіка. Навіщо було комусь його вбивати, заливати кров’ю готельний номер, виривати нутрощі й забирати із собою? Мені це в голову не вкладається. Мій чоловік був не з тих, кого треба було вбивати таким незвичним способом.

Але чоловікова смерть — ще не все. Досі в моєму житті сталося кілька речей, які не мають пояснення: як-от, моя раптова пристрасть до нових фасонів і бажання стати модельєром, що так само несподівано згасло; втрата мови Цинамоном і втягнення в теперішню дивну роботу. Здається, ніби хтось від самого початку ретельно запрограмував, щоб я опинилася тут. Ніяк не можу позбутися такої думки. Відчуття таке, ніби мною управляє страшно довга рука, простягнута здалека, а моє життя — лише зручний маршрут, яким проходять усі ці події.

Із сусідньої кімнати долинав ледве чутний шум — Цинамон орудував пилососом. Як завжди, він виконував свою роботу старанно й методично.

— У вас ніколи не було такого відчуття? — запитала Мускат.

— Я не вважаю, що мене щось затягло. Я тут, бо так було потрібно.

— Щоб подути у чарівну флейту й відшукати Куміко-сан?

— Так.

— Вам є що шукати. — Вона поволі перемінила місцями ноги у зелених панчохах. — І все має свою ціну.

Я мовчав.

Нарешті вона підсумувала.

— Наразі клієнтки сюди не приїжджатимуть. Так вирішив Цинамон. Статті в тижневику, поява вашого шуряка призвели до того, що сигнал став червоним. Учора ми скасували прийом, починаючи від сьогодні.

— І як довго триватиме це «наразі»?

— Поки Цинамон не залатає діри в системі й ми не переконаємося, що небезпека минула. Вибачте, але ми не можемо нехтувати навіть найменшою загрозою. Цинамон приїжджатиме сюди, як завжди. Але клієнток не буде.

Коли Цинамон і Мускат зібралися від’їжджати, дощ, який падав від самого ранку, зовсім перестав. У калюжі на автостоянці зграйка горобців чистила пір’я. «Мерседес» Цинамона поїхав, автоматичні ворота зачинились, а я, сидячи біля вікна, поглядав поверх дерев на зимове небо. Згадав слова Мускат про довгу руку, простягнуту здалека. Уявив собі, як вона тягнеться з повислих над землею темних хмар. Щось схоже на страшну ілюстрацію у книжці.

26 Шкідлива особа Стиглий плід

Увечері, о дев’ятій п’ятдесят, я сів перед комп’ютером Цинамона і ввімкнув його. Використавши паролі, почергово пройшов усі перепони й дістався до програми «Обмін повідомленнями». Почекавши десять хвилин, набрав телефонний номер і послав запит на «оплачений виклик». Через кілька хвилин на екрані з’явилося повідомлення, що протилежна сторона готова оплатити зв’язок. І от тепер я опинився перед Нобору Ватая, що перебував по той бік екрана. Востаннє я говорив з ним торік, улітку, коли разом з Мальтою Кано зустрічався в готелі на Сінаґаві. Розмова тоді йшла про Куміко, і розійшлися ми, глибоко зненавидівши один одного. Відтоді ми не обмінялися жодним словом. Тоді він ще не став політиком, а на моїй щоці ще не було плями. Усе це здавалося таким далеким, ніби з попереднього життя.

Я вибрав режим «Відправлення повідомлень» і, вирівнявши дихання, немов тенісист перед подачею м’яча, поклав пальці на клавіатуру.

Я натиснув клавішу «Введення», щоб відправити написаний текст. Невдовзі надійшла відповідь. На екрані швидко лягали рядки ієрогліфів.

Я перемкнувся на режим «Відправлення повідомлень»:

Нобору Ватая відповів коротко і ясно:

Я відповів:

Відповідь надійшла негайно:

Саме так. Я маю право думати що завгодно.

І я друкував далі:

Немов щоб подражнити мене, Нобору Ватая надовго замовк. Здавалось, хотів похизуватися своїми перевагами.

Ні, розмова ще не закінчилася.

Тепер настала черга говорити Нобору Ватая. Зчепивши пальці, я стежив за рядками ієрогліфів, що лягали на екран.

Настала моя черга відповідати. Ковтнувши води зі склянки, я кілька разів перечитав текст Нобору Ватая і поволі почав орудувати пальцями.

Мовчанка Нобору Ватая, наче магніт, притягувала мене до монітора. Напруживши до краю свої відчуття, я прикипів очима до екрана, щоб у його глибині вловити найменшу зміну настрою опонента. Та це було неможливо.

Нарешті на екрані з’явилися нові рядки:

Я відповів:

Я дав рукам відпочити, вдихнув і повільно видихнув. І ще раз перечитав написане. Пошукав слів для продовження. Відчував, що в пітьмі за екраном, як у мішку, хтось безшумно копошиться. Комп’ютер наближав мене до того місця.

Я натиснув клавішу «Введення», щоб відправити цей текст, і майже водночас Нобору Ватая перервав зв’язок.

27 Трикутні вуха Сани з дзвіночками

Спішити додому не було потреби. Виходячи вранці з дому, я подумав, що, може, затримаюся, а тому насипав Макрелі сухих харчів на два дні. «Можливо, він не радітиме, але принаймні не голодуватиме», — подумав я, і мені відхотілося проходити по доріжці й перелазити через огорожу. Чесно кажучи, я не був певен, що мені це вдасться. Розмова з Нобору Ватая геть-чисто мене висотала. Тіло страшно обважніло, голова перестала нормально працювати. Чого завжди він мене так виснажує? Мені захотілося прилягти і трохи поспати. Думав відпочити, а потім можна й додому.

Добувши із шафи ковдру й подушку, я вмостився на дивані в «примірювальній», загасив світло, заплющив очі. Засинаючи, думав про Макрель. Хотів заснути, думаючи про нього. Адже він таки повернувся до мене. Зумів повернутися звідкись здалека. Це, напевне, якесь добре знамення. Лежачи із заплющеними очима, я згадував м’які котячі лапки, прохолодні трикутні вуха й рожевий язичок. Уявляв собі, як Макрель тихо спить, згорнувшись калачиком. Долоня відчувала його тепло, слух уловлював спокійне дихання. Хоча цього вечора я добряче перенервував, заснув дуже швидко. Глибоко й без снів.

Однак серед ночі я раптом прокинувся. Мені причулося, ніби десь далеко на санях задзвеніли дзвіночки, ніби створивши тло для різдвяної музики.

Сани з дзвіночками?

Я підвівся на дивані, наосліп намацав годинник, що лежав на столі. Фосфоресцентні стрілки показували половину другої. Видно, я заснув міцніше, ніж сподівався. Я уважно прислухався, але почув тільки, як глухо б’ється серце. Можливо, мені причулося? Або приснилося? Для певності вирішив оглянути дім. Натягнувши штани, навшпиньки подався на кухню. За межами кімнати звук став виразнішим. Справді — як дзвіночки на санях. Звук начебто долинав з кімнатки Цинамона. Я постояв трохи перед дверима, напруживши слух, а потім постукав. Можливо, поки я спав, Цинамон повернувся. Однак відповіді не було. Я ледь-ледь відхилив двері й заглянув усередину.

У темряві, на висоті пояса, плавав білий квадрат світла, яке випромінював увімкнений монітор. А дзенькіт дзвіночків виявився сигналом комп’ютера, новим, досі невідомим, що кликав мене. Ніби послухавшись його, я сів перед засвіченим екраном і прочитав:

Хтось увімкнув комп’ютер і відкрив доступ до документів «Хроніки заводного птаха». Крім мене, у цьому домі нікого не мало бути. Невже хтось іззовні запустив систему? Якщо так, то це міг зробити лише Цинамон.

«Хроніки заводного птаха»?

Легкий, світлий передзвін, схожий на переливи дзвіночків на санях, не припинявся. Як уранці на Різдво. Здавалось, він спонукав мене вибирати. Трохи повагавшись, я вибрав «вісімку» — просто так, без особливої причини. Комп’ютер одразу затих, і на екрані, немов сувій, розгорнувся вибраний документ.

28 Хроніка заводного птаха № 8 (або Друга невміла розправа)

Ветеринар прокинувся вранці ще перед шостою, умився холодною водою і приготував сніданок. Улітку розвиднювалося рано, і більшість звірів у зоопарку вже проснулися. З відчиненого вікна, як завжди, долинали їхні голоси, а вітер доносив запахи. Цього було досить, щоб ветеринар, не визираючи надвір, міг точно визначити, яка сьогодні погода. Передусім прислухатися, вдихнути повітря — це стало звичкою, приготуванням до нового дня.

Та сьогодні — не такий день, як досі. Звісно, він не може не бути іншим. Адже стільки голосів замовкло, стільки запахів розвіялося. Тигри, леопарди, вовки, ведмеді — їх учора пополудні знищили солдати. Тепер, після того як ветеринар переспав ніч, учорашня подія здавалася частиною побаченого дуже давно виснажливого кошмарного сну. Та все це сталося насправді. У вухах усе ще відбивалися легким болем постріли гвинтівок. Ні, це не був сон. Зараз серпень 1945 року, він у Сіньцзіні, з години на годину сюди нагрянуть радянські танки, що прорвалися через кордон. Це така ж реальність, як умивальник або зубна щітка перед його очима.

Коли затрубив слон, ветеринар полегшено зітхнув. Так, це правда — слони вціліли. «На щастя, командир загону, молодий лейтенант, виявився нормальною людиною — на свій розсуд викреслив їх зі списку на знищення», — думав він, умиваючись. За час перебування у Маньчжурії він зустрічав немало твердолобих фанатичних молодих офіцерів, що завжди його приголомшували й лякали. Здебільшого вони були селянського походження, виростали у 30-ті роки, час депресії, серед жахливих злиднів заражені манією великодержавництва, утовкмаченою в їхні голови. Готові виконувати, ні в чому не сумніваючись, будь-який наказ начальства. Досить від імені імператора звеліти таким парубкам прокопати діру до Бразилії, як вони відразу схоплять лопати й візьмуться до роботи. «Свята простота», — казав дехто, але ветеринар, якби міг, назвав би це іншими словами. А застрелити двох слонів набагато простіше, ніж копати діру до Бразилії. Він, син лікаря, що виховувався в місті й дістав освіту у відносно ліберальні 20-ті роки, їх зовсім не розумів. Однак лейтенант, що командував загоном, незважаючи на провінційний акцент в його мові, був людиною набагато нормальнішою, освіченішою і розумнішою, ніж інші молоді офіцери. Ветеринар збагнув це з того, як той говорив і поводився.

«Принаймні слонів не повбивали — уже за це треба їм подякувати», — переконував себе ветеринар. І солдатам, певне, на душі полегшало. А робітники-китайці, можливо, й пошкодували, бо стільки м’яса й слонової кості дістали б, якби слонів усе-таки застрелили.

Ветеринар скип’ятив воду в чайнику, розпарив обличчя гарячим рушником і поголився. Потім на самоті поснідав: випив чаю і з’їв тост з маслом. Хоча не можна сказати, що з постачанням продуктів у Маньчжурії труднощів не було, їх поки що більш-менш вистачало — на щастя, для ветеринара та його тварин у зоопарку. Скорочення раціону тваринам не подобалося, але порівняно із зоопарками в самій Японії, де продовольство вже вичерпувалося, їхнє становище тут було набагато кращим. Що станеться далі — ніхто не знав, та принаймні зараз ні тварини, ні люди від голоду ще не страждали.

«Що ж зараз роблять дружина й дочка?» — подумав він. Якщо все пішло за планом, то їхній поїзд уже мав прибути до Пусана. Там жив його двоюрідний брат, що працював на залізниці, тож вони побудуть у нього, поки не пересядуть у транспортне судно, яке перевезе їх до Японії. Прокинувшись уранці й не побачивши їх поряд, ветеринар засумував. Не стало бадьорих голосів на кухні, коли, як завжди, вони готували сніданок. Дім стояв пусткою. Був уже не тим, який він любив і якому належав. Та водночас він мимоволі відчував якусь дивну радість, що залишився сам-один у службовій квартирі. Тепер він гостро відчував на собі непереборну силу того, що називається долею.

Доля була для ветеринара хворобою, яку спричинила його карма. Ще в дитинстві він на диво виразно відчував, що врешті-решт його життя визначається якоюсь невідомою зовнішньою силою. Можливо, виною цьому яскрава синя пляма на його правій щоці. Він змалку люто ненавидів це тавро, що відрізняло його від інших людей. Щоразу, коли друзі з нього насміхалися, а незнайомі люди витріщалися на пляму, йому хотілося вмерти. «От було б добре, якби я міг вирізати її ножем!» — думав він. Та з часом, стаючи дорослішим, він поволі навчився ставитися до неї спокійно — як до своєї частини, якої не можна позбутися. Можливо, зокрема, з цього і сформувалася його покірність долі.

Зазвичай доля була тихою, одноманітною, як неперервна басова нота, забарвлювала собою лише краї його життя і рідко нагадувала про своє існування. Та щоразу, коли за невідомим збігом обставин (яких саме — він не знав, бо майже не знаходив у них якоїсь закономірності) ця сила наростала й доводила його до глибокої смиренності, схожої на параліч. У таку хвилину нічого іншого не залишалось, як усе кинути й віддатися на волю течії. Бо з досвіду він знав: хоч би що робив, хоч би що думав — ніщо змінити не вдасться. Доля будь-що вимагала своєї частки й не заспокоювалася, поки її не отримувала. Він твердо цьому вірив.

Однак це не означає, що він був пасивним і позбавленим життєвих сил. Скоріше навпаки — рішучим, наполегливим у досягненні поставленої мети, високопрофесійним ветеринаром, старанним учителем. Хоча йому бракувало творчої іскри, у дитинстві він учився відмінно, вважався у класі лідером. І на роботі посідав перші ролі, молодь його поважала. Не був так званим «фаталістом», але від самого народження ні разу не мав певності, що сам щось вирішив. Завжди відчував, що доля змусила його те чи інше робити. Як тільки подумав, що сам на щось зважився, то невдовзі спадала думка, що насправді за нього все заздалегідь вирішила якась стороння сила, спритно замаскована під його «власну волю», — звичайнісінька принада, підкинута для того, щоб приручити його й зробити слухняним. Самостійно він вирішував дрібниці, які насправді ніякого вирішення не потребували. Він ніби почувався номінальним королем, який лише ставить на документах державну печатку за вказівкою регента, що тримає у своїх руках реальну владу в королівстві. Чимось схожим на імператора Маньчжоу-Го.

Ветеринар щиро любив дружину й дочку. Вважав їх найкращим скарбом, який досі подарувало йому життя. Особливо дочка припадала йому до душі. За них він готовий був віддати життя. Ветеринар багато разів уявляв собі, як жертвуватиме собою. Якою солодкою здавалася йому така смерть! І водночас, повернувшись з роботи й побачивши дружину та дочку, він іноді думав, що врешті-решт вони — окремі люди, ніяк з ним не пов’язані. Вони існували десь далеко від нього і залишалися чимось справді невідомим. І, мовляв, вибирав їх не він. Та всупереч таким думкам, ветеринар любив їх, безумовно й беззастережно. У цьому полягав для нього великий парадокс, нерозв’язна (так йому здавалося) внутрішня суперечність, велетенська пастка, яку поставило йому життя.

Тепер, коли він залишився сам-один у службовій квартирі зоопарку, світ, до якого він належав, став набагато простішим і зрозумілішим. Він мав турбуватися лише доглядом тварин. Дружина й дочка поїхали, тож про них наразі не треба було думати. Тепер ніхто не заважав ветеринару побути наодинці зі своєю долею.

У серпні 1945-го місто Сіньцзін опинилося під владою долі, її велетенської сили. Саме доля, а не Квантунська чи Радянська армії, не комуністи і не Гоміндан, відігравала головну роль. Кожен бачив, що окрема особа майже не має жодного значення. Саме доля поховала напередодні тигрів, леопардів, вовків й оберегла слонів. Кого вона ще поховає, кого обереже? Ніхто не міг цього передбачити.

Ветеринар вийшов з дому, щоб приготувати тваринам ранкового корму. Він думав, що на роботу вже ніхто не вийде, але помилився — у конторі його чекали двоє незнайомих китайських хлопчаків років тринадцяти-чотирнадцяти, смаглявих, худих, з витріщеними, як у тварин, очима. «Нам сказали прийти й допомогти вам», — заявили хлопчаки. Ветеринар кивнув і спитав, як їх звати, але відповіді не почув. Вираз їхніх облич анітрохи не змінився — здавалось, вони глухі. Було ясно, що їх послали китайці, що працювали тут до вчорашнього дня. Заглядаючи в майбутнє, вони порвали всі зв’язки з японцями, але, видно, вважали, що дітям за це нічого не буде. З їхнього боку це був прояв дружнього ставлення до ветеринара. Робітники знали, що йому самому доглянути всіх тварин не вдасться.

Він дав хлопчакам по два печива й разом з ними взявся годувати звірів. Використовуючи запряжений мулом візок, вони пересувалися від клітки до клітки, давали кожній тварині свій корм і свіжу воду. До очищення кліток руки не доходили. Вони могли тільки змити екскременти водою зі шланга. Зрештою, зоопарк було закрито, і на сморід ніхто не скаржився.

Як з’ясувалося, через відсутність тигрів, леопардів, ведмедів і вовків робота стала набагато легшою. Доглядати великих хижаків було дуже важко і, до того ж, небезпечно. Проходячи повз спорожнілі клітки, засмучений ветеринар у глибині душі водночас мимоволі відчував полегшення.

Робота почалась о восьмій і скінчилася по десятій. Ветеринар почувався страшно втомленим нею. Хлопчаки відразу зникли, не сказавши ні слова, а він пішов назад у контору — доповідати директорові зоопарку про закінчення вранішньої роботи.

Незадовго до полудня в зоопарк повернувся вчорашній лейтенант з вісьмома солдатами. Вони прийшли в повному обладунку — ще здалека було чути, як бряжчить метал. Їхні мундири потьмяніли від поту. На навколишніх деревах, як і вчора, несамовито тріскотіли цикади. Цього разу вони не прийшли вбивати. Лейтенант віддав честь директору і спитав:

— Скажіть, в якому стані ваші вози й тяглова сила?

Директор відповів, що залишилися тільки мул і візок.

— Два тижні тому ми здали нашу вантажівку і двох коней, — сказав він.

Лейтенант кивнув і заявив, що негайно за наказом командування Квантунської армії реквізує мула і візок.

— Почекайте! — поспішив уставити своє слово ветеринар. — Мул і візок потрібні нам для того, щоб двічі на день розвозити тваринам корм. Усі місцеві робітники зникли. Без мула і візка тварини з голоду поздихають. Бо й так нам важко.

— Зараз усім важко, — сказав лейтенант. Його очі почервоніли, обличчя заросло щетиною. — Найголовніше — захистити столицю. Тварин можете випустити, якщо треба. Небезпечних хижаків ми вже прибрали, а решта нічого нікому не зробить, навіть якщо опиниться на волі. Це військовий наказ. Далі ви маєте діяти відповідно до обставин.

Більше не давши ветеринару й рота розтулити, лейтенант і солдати забрали мула і візок. Коли вони пішли, ветеринар і директор перезирнулися. Директор сьорбнув чаю, похитав головою, але нічого не сказав.

Через чотири години солдати повернулися з мулом, запряженим у візок. На візку лежав якийсь вантаж, прикритий брудним армійським брезентом. Від спеки і вантажу мул задихався, обливаючись потом. Вісім солдатів вели під багнетами чотирьох китайців — молодих, років двадцяти, одягнених у бейсбольну фор-му, з руками, пов’язаними за спиною. Їхні обличчя були в синяках — видно, їх жорстоко били. В одного праве око так опухло, що його не було видно, в іншого кров з розбитих губ зачервонила форму. Жодних написів на грудях, залишилися тільки сліди від одірваних шматків з іменами. У кожного на спині видніла одна цифра: один, чотири, сім і дев’ять. Ветеринар не міг збагнути, чому в такий критичний час китайці наділи бейсбольну форму й чому солдати так жорстоко побили їх і привели до зоопарку. Така картина, здавалось, не існувала в цьому світі, а була витвором уяви душевнохворого художника.

Лейтенант попросив у директора зоопарку позичити кирки й лопати. Він здавався ще блідішим і змордованішим, ніж минулого разу Ветеринар відвів солдатів у склад за конторою. Лейтенант вибрав дві лопати й дві кирки для свого загону. Потім сказав ветеринару йти за ним і, залишивши своїх людей, попрямував до чагарнику осторонь дороги. Ветеринар послухався і пішов за ним. З-під ніг лейтенанта з шурхотом вистрибували здоровенні коники-стрибунці. Повітря навколо пахло літніми травами. Раз у раз до оглушливого сюрчання цикад домішувався здалека різкий трубний рев слонів, що ніби когось попереджав.

Не промовляючи ні слова, лейтенант якийсь час ішов між деревами, аж поки не вийшов на галявину. Колись тут планували закласти майданчик, де діти могли б гратися з маленькими звірятами. Та оскільки становище на фронті погіршувалося, будівельних матеріалів забракло й цей план довелося відкласти на невизначений строк. І от зараз лише цей кружок голої землі, очищений від дерев, сонце освічувало так, ніби прожектори сцену. Стоячи в його центрі, лейтенант оглянувся навколо й копирснув землю каблуком армійського черевика.

— Ми трохи побудемо в зоопарку, — проказав він, нахилившись, щоб узяти жменю землі.

Ветеринар мовчки кивнув. «Чого вони тут побудуть?» — дивувався він, але утримався від запитання. Військових краще не запитувати. Цього правила він навчився тут, у Сіньцзіні, на власному досвіді. Здебільшого запитання їх тільки сердить, а нормальної відповіді від них ніколи не дочекаєшся.

— Спочатку викопаємо велику яму, — сказав лейтенант ніби сам до себе. Випроставшись, добув з нагрудної кишені пачку сигарет, взяв одну, а іншу запропонував ветеринарові. Вони прикурили від одного сірника і якийсь час курили, щоб заповнити тишу, яка настала. Лейтенант знову копирснув черевиком землю, накреслив каблуком якусь фігуру й стер.

— Звідкіля ви родом? — нарешті запитав він ветеринара.

— Із префектури Канаґава. Місто Офуна, неподалік моря.

Лейтенант кивнув.

— А ви де народилися? — поцікавився ветеринар.

Лейтенант не відповідав, а, примруживши очі, тільки стежив за сигаретним димом, що піднімався з-під пальців. «Даремна справа — ставити запитання військовим», — знову подумав ветеринар. Самі вони часто запитують, а відповідати не люблять. Навіть якщо запитаєш, котра година, і то, напевне, не скажуть.

— Там є кіностудія, — сказав лейтенант.

Ветеринар не одразу здогадався, що йдеться про Офуна.

— Так, це правда. Велика кіностудія.[51] Та я там ні разу не бував.

Лейтенант кинув недокурок на землю й роздушив черевиком.

— От було б добре повернутися додому. Та для цього довелося б море перепливти. А може, ми всі тут і загинемо? — сказав він, усе ще опустивши очі вниз. — А ви, доктор, боїтеся смерті?

— Напевне, це залежить від того, як умирати, — трохи подумавши, відповів ветеринар.

Підвівши голову, лейтенант зацікавлено подивився на співрозмовника. Видно, сподівався іншої відповіді.

— Таки так, усе залежить, як умирати.

Вони знову замовкли. Здавалось, лейтенант засинав стоячи від перевтоми. Здоровенний коник-стрибунець перепурхнув над ними, як пташка, і з голосним шелестом зник далеко в густій траві. Лейтенант зиркнув на годинник.

— Ну що ж, пора починати, — проказав він, ніби звертаючись до когось, а потім, обернувшись до ветеринара, додав: — Попрошу вас побути трохи зі мною. Може, матиму до вас ще якесь прохання.

Ветеринар кивнув.

Солдати привели китайців на галявину, розв’язали їм руки. Капрал бейсбольною битою (ветеринарові здавалося загадкою, навіщо вона солдатам) накреслив велике коло й по-японському наказав копати яму такого діаметра. Четверо китайців у бейсбольній формі, узявши в руки лопати й кирки, мовчки почали роботу. Одна половина загону тим часом стерегла їх, а друга розляглася в повному обладунку в затінку дерев. Видно, страшно не виспалися, бо як тільки лягли на траву, відразу захропіли. Вартові, розташувавшись неподалік з багнетами гвинтівок напоготові, стежили за роботою китайців. Лейтенант і капрал також почергово дрімали під деревами.

Не минуло й години, як яма була готова: метрів чотири в діаметрі, глибиною — китайцям по шию. Один з китайців по-японському попросив води. Лейтенант кивком дозволив, і солдат приніс відро води. Китайці жадібно пили, передаючи з рук у руки черпак. Випили майже ціле відро. Форма на них почорніла від крові, поту й грязюки. Після того лейтенант наказав двом солдатам прикотити візок. Капрал зняв з нього брезент, під яким лежало чотири трупи в такій же бейсбольній формі, на вигляд — теж китайці. Видно, їх застрелили, уся їхня форма почорніла від крові, а навколо почали роїтися великі мухи. Судячи з того, як засохла кров, смерть настала приблизно добу тому.

Лейтенант наказав китайцям, які закінчили копати яму, опустити в неї трупи. Китайці мовчки, з пустим виразом обличчя, спустили вбитих з візка і зіпхнули в яму. Трупи один за одним гупали об дно. Ветеринар запам’ятав номери на їхніх спинах: два, п’ять, шість, вісім. Після того як китайці поскидали в яму мертвих, солдати міцно прив’язали їх до найближчих дерев.

Лейтенант підняв руку і з суворим виразом обличчя поглянув на годинник. Потім, ніби чогось шукаючи, перевів погляд на шматок неба над головою. Він скидався на начальника станції, що стоїть на платформі й очікує безнадійно запізнілий поїзд. Та насправді лейтенант нічого не виглядав. А просто зволікав. Нарешті він обернувся до капрала й віддав короткий наказ: заколоти багнетами трьох полонених — з номерами один, сім, дев’ять. Три солдати, вибрані для розправи, стали перед своїми жертвами. Їхні обличчя були блідішими, ніж у китайців, настільки замучених, що вже ні на що не сподівалися. Капрал запропонував їм закурити, але вони відмовилися, тож він заховав сигарети в нагрудну кишеню.

Лейтенант разом з ветеринаром стояли осторонь солдатів.

— Варто й вам це побачити, — сказав він. — Бо й така смерть буває.

Ветеринар мовчки кивнув. «Він не мені, а собі говорить», — майнуло в його голові.

Лейтенант спокійно пояснив:

— Найлегший і найпростіший спосіб убити — це розстріляти, але нам наказано берегти патрони. Берегти для росіян, а не витрачати марно на китайців. Однак багнетом заколоти — не так просто, як сказати. До речі, вас в армії вчили, як орудувати багнетом?

Ветеринар відповів, що служив ветеринаром в кавалерії і не вчився рукопашного бою.

— Щоб убити людину напевно, треба колоти от сюди, під ребра. — Лейтенант тицьнув себе пальцем над животом. — Устромляєте багнет глибоко й прокручуєте його в кишках. Потім штовхаєте багнет угору, щоб утрапити в саме серце. Просто кольнути — замало. Солдатам постійно втовкмачують це в голову. Рукопашний бій з використанням багнетів, поряд з нічними вилазками, — це гордість імператорської армії. До того ж, обходиться дешевше, ніж танки, літаки, гармати. Та хоч би скільки тебе тренували, солом’яне опудало не жива людина — кров з нього не тече, зойків не чути, кишки не вилазять. Моїм солдатам ще не доводилося нікого вбивати. І мені також.

Лейтенант поглянув на капрала й кивнув. Капрал скомандував, солдати завмерли на місці, потім, відступивши на півкроку назад, виставили вперед багнети, націлившись на полонених. Один китаєць (№ 7) пробурмотів щось по-своєму — напевне, прокляття — і сплюнув. Але плювок не долетів до землі, а безсило повис на грудях.

Пролунала друга команда, й солдати рішуче встромили багнети китайцям під ребра. Потім, як казав лейтенант, багнети в їхніх руках, прокрутившись у нутрощах, смикнулися догори. Китайці закричали, але неголосно. Не зойкали, а скоріше схлипували — здавалось, крізь невидимі щілини з них виходив останній подих. Солдати вийняли багнети, відступили крок назад. Ще раз пролунала команда капрала, і вони точно повторили все знову — удар, поворот багнета, ривок догори, багнет до себе. Ветеринар байдуже дивився на цю картину з таким відчуттям, ніби в нього роздвоєння особистості. Він устромляв багнет у людину й водночас зазнавав сам удару багнетом. Одночасно відчував, як багнет входить у жертву і як болять його розірвані кишки.

Китайці вмирали довше, ніж він сподівався. Їхні пошматовані тіла, з розпоротими нутрощами, стікаючи величезною кількістю крові, ще кілька хвилин здригалися в конвульсії. Капрал перерізав своїм багнетом мотузки, якими китайців прив’язали до дерев, і разом із солдатами, що не брали участі в розправі, відволік мертві тіла по землі до ями і штовхнув їх униз. Знову почулися глухі удари об дно ями, але, як здалося ветеринару, не зовсім такі, коли туди скидали перші трупи. «Бо, може, вони ще живі», — подумав він.

Залишився останній китаєць з номером чотири на спині. Троє блідих солдатів зривали під ногами жмутки трави і витирали ними закривавлені багнети. До їхніх лез прилипла ще якась рідина незвичного кольору і шматки м’яса, тож довелося використати немало трави, щоб їх очистити до блиску.

«Чого вони залишили живим полоненого з номером чотири?» — дивувався ветеринар, але вирішив більше ні про що не розпитувати. Лейтенант добув ще сигарети, закурив і запропонував ветеринару. Той мовчки взяв її, запхав у рот і запалив свого сірника. Руки не тремтіли, а наче затерпнули. Здавалось, ніби він чиркає сірника в грубих рукавицях.

— Оці типи були курсантами офіцерського училища армії Маньчжоу-Го. Відмовилися обороняти Сіньцзін, учора вночі вбили двох японських інструкторів і спробували втекти. Ми їх виявили під час нічного патрулювання, чотирьох застрелили на місці, а інших чотирьох спіймали. Тільки двоє під покровом ночі вшилися. — Лейтенант погладив долонею зарослу щоку. — Намагались дати драла у бейсбольній формі. Напевне, думали, що у військовій їх спіймають як дезертирів. А може, побоювалися потрапити в руки комуністів у формі армії Маньчжоу-Го. В усякому разі, у казармах училища, крім бейсбольної форми, не було у що переодягтися. Тож вони її одягли, таблички з іменами поодривали — і пустилися навтікача. А ви знаєте, у них була досить сильна бейсбольна команда. Їздили на товариські змагання на Тайвань і в Корею. А оцей, — лейтенант показав пальцем на китайця, прив’язаного до дерева, — капітан команди, відбивач. Здається, він і був вожак, організатор утечі. Забив битою на смерть двох інструкторів. Вони знали, що в казармах неспокійно, і вирішили не давати курсантам зброї до останньої хвилини. А про бейсбольні бити не подумали. От він і розчерепив їм голови так, що вони, напевне, умить опинилися на тому світі. Добре вмів відбивати м’яча! Ось вона, ця бита.

Лейтенант звелів капралу принести биту і передав її ветеринару. Той взяв її двома руками й підняв навпроти очей, ніби готувався ударити. Звичайна бита, нічого особливого, грубої роботи. Але важка, часто вживана. З почорнілою від поту рукояткою. Не вірилося, що зовсім недавно нею вбито двох людей. Відчувши в руках її вагу, ветеринар віддав її лейтенанту. Той звичним рухом кілька разів розмахнувся.

— Ви граєте в бейсбол? — спитав лейтенант ветеринара.

— У дитячі роки грав.

— А в дорослому віці?

— Ні, не граю. — Ветеринар мало не спитав: «А ви, лейтенанте?» — та похопився і промовчав.

— Мені наказали порішити його цією ж битою, — сухо проказав лейтенант, постукуючи нею по землі під ногами. — Око за око, зуб за зуб. Між нами кажучи, такий наказ з душі верне. Навіть якщо ми зараз їх усіх повбиваємо, що ж далі? Літаків нема, кораблів також, найкращі війська полягли. Хіросіма в мить зникла від вибуху якоїсь спеціальної нової бомби. З дня на день нас виженуть з Маньчжурії або перестріляють, і Китай знову стане китайським. Ми стільки китайців перебили, що додатково кілька трупів нічого не змінять. Але наказ є наказ. Як солдат я повинен виконувати його. Сьогодні доведеться чинити розправу над оцими типами, як раніше над тиграми та леопардами. Дивіться добре. От як ще можна вмирати. Ви — лікар, і, напевне, для вас не дивина скальпель, кров, кишки. Та навряд чи ви коли-небудь бачили, як убивають людину бейсбольною битою.

Він наказав капралові підвести номер 4, відбивача, до краю ями. Йому знову зв’язали руки за спиною, зав’язали очі й поставили на коліна. Китаєць був високий і кремезний, з товстими руками — як стегна звичайної людини. Лейтенант покликав молодого солдата й передав йому биту зі словами:

— Убий його цим.

Солдат виструнчився перед лейтенантом, віддав честь і взяв биту, але застиг з нею в руках, наче сам не свій. Видно, не розумів, що це таке — убити китайця битою.

— Ти коли-небудь грав у бейсбол? — запитав лейтенант солдата (того самого, якого потім радянський наглядач приб’є лопатою на шахті поблизу Іркутська).

— Ні, не грав, — голосно відповів солдат. І в його рідному селі на Хоккайдо, де він народився, і в Маньчжурії, на поселенні, де виріс, панували такі злидні, що ні одна родина не могла купити дітям м’яча або биту для бейсболу. Змалку він гасав полями, бився палкою, ніби мечем, з іншими хлопчаками, ловив бабок. У бейсбол тоді ніхто не грав, тож він ні разу не бачив цієї гри і биту, звісно, тримав у руках уперше в житті.

Лейтенант навчив його, як треба її тримати і як розмахуватися. І кілька разів сам показав, як це робиться.

— Так-от, найголовніше — поворот попереку, — процідив він крізь зуби. — Коли замахуєшся, відводиш корпус назад. Повертаєш таз, і кінець бити, природно, йде за ним. Розумієш? Про те, що замахуєшся битою, не думай, бо інакше удар вийде слабким. Працюй корпусом, а не руками.

Здавалось, солдат не зрозумів інструкцій лейтенанта, але все-таки зняв свій важкий обладунок і почав вправлятися в розмахуванні битою. Усі стежили за ним, а лейтенант поправляв, коли треба, своїми руками. Він виявився досить умілим учителем. І хоча солдат рухався незграбно, бита в його руках невдовзі вже зі свистом розтинала повітря. Він з дитинства загартувався щоденною роботою на фермі, а тому мав міцні руки.

— Ну гаразд, годиться, — сказав лейтенант, витираючи головним убором піт з чола. — Постарайся відразу, одним ударом. Щоб не мучився.

Йому кортіло сказати: «І я не хочу вбивати людини бейсбольною битою. Хто до такої дурниці додумався?» Але ж не міг офіцер у цьому признатися підлеглому.

Солдат став позаду зв’язаного китайця, що стояв на колінах, і підняв над ним биту. Яскраве надвечірнє сонце кинуло на землю продовгасту тінь від бити. «Химерне видовище! — подумав ветеринар. — Правду казав лейтенант: я ніколи не бачив, як людину вбивають бейсбольною битою». Солдат довго тримав биту в повітрі. Ветеринар помітив, як вона тремтить в його руках.

Лейтенант кивком подав команду солдатові. Той розмахнувся, глибоко вдихнув і щосили вперіщив китайця по голові. Удар виявився на диво точним — солдат різко розвернувся і вдарив позаду вуха тим місцем бити, де стояв фабричний знак. Почувся тупий хруст розбитого черепа. Китаєць навіть не зойкнув. На мить завмер у якійсь дивній позі і потім важко повалився вперед. З вуха ринула кров. Китаєць, припавши щокою до землі, не рухався. Лейтенант глянув на годинник. Молодий солдат, затиснувши в руках биту, з роззявленим ротом дивився в простір перед собою.

Лейтенант був обережною людиною. Почекавши хвилину й пересвідчившись, що китаєць не ворушиться, сказав ветеринару:

— Вибачте, ви не могли б перевірити, мертвий він чи ні?

Ветеринар кивнув, підійшов до китайця і, нахилившись, зняв пов’язку з його очей. Вони були широко розплющені, чорні зіниці дивилися вгору, з вуха витікала яскраво-червона кров. У напіврозтуленому роті виднів запалий вглиб язик. Від удару шия неприродно скрутилася, згустки крові, що котилися з ніздрів, спадали на суху землю й розпливалися чорними плямами. Велика завбачлива муха вже залізла в ніс — мабуть, збиралася відкласти там яйця. На всякий випадок ветеринар взяв руку китайця і великим пальцем помацав пульс. Його не було — принаймні там, де мав би бути, зовсім не прослуховувався. Один удар бити (перший у житті молодого солдата) — і дужий китаєць спустив дух. Глянувши на лейтенанта, ветеринар кивнув — мовляв, можете бути спокійні, помер — і вже вставав, коли раптом відчув, що сонце за плечима ще більше припекло.

І саме тоді китаєць з номером 4, ніби прокинувшись зі сну, зненацька підвівся і без жодних вагань — так здалося всім — схопив ветеринара за руку. Усе це сталося за одну мить. Ветеринар нічого не розумів. Адже цей чоловік був мертвий, без жодних сумнівів. А проте китаєць, зібравши останні краплини життєвих сил, ніби сталевими лещатами стиснув ветеринарові зап’ястя й, вип’явши очі із звернутими догори зіницями, звалився в яму, тягнучи за собою ветеринара. Той упав на китайця і почув, як під ним затріщали ребра. Однак і після того китаєць не відпускав його руки. Усе відбувалося на очах солдатів, але від приголомшення вони навіть не ворухнулися. Першим отямився лейтенант. Стрибнув у яму, вихопив з кобури пістолет і, приставивши його до голови китайця, двічі натиснув на гашетку. Вистріли, злившись водно, розійшлися навколо луною, а в скроні китайця утворилася велика чорна діра. Тепер життя остаточно покинуло його, але руки ветеринара він не відпустив. Лейтенант нахилився і, не випускаючи з руки пістолета, взявся один за одним розгинати пальці вбитого. А тим часом ветеринар сидів на дні ями, оточений трупами чотирьох китайців у бейсбольній формі. Наверху сюрчали цикади, але в ямі їхній спів звучав по-іншому.

Як тільки ветеринар нарешті звільнився з рук мертвого, солдати витягли його та лейтенанта з могили. Ветеринар присів на траву, кілька разів глибоко вдихнув і подивився на свою руку. На зап’ясті видніло п’ять яскраво-червоних плям, залишених пальцями вбитого. Того спекотного серпневого пополудня ветеринар відчув, ніби промерз до самих кісток. «Тепер я вже ніколи не зможу позбутися цього холоду, — подумав він. — А цей китаєць справді хотів потягти мене із собою».

Лейтенант поставив пістолет на запобіжник й обережно сунув у кобуру. Сьогодні вперше він застрелив людину. Але спробував про це не думати. Адже війна все одно триватиме, люди і далі вмиратимуть. Краще потім про це подумати. Він витер спітнілу праву долоню об штани й наказав солдатам, які не брали участі в розправі, засипати яму з убитими. Над нею вже повновладно кружляли рої мух.

А молодий солдат стояв як зачарований, усе ще не здатний випустити биту з рук. Ні лейтенант, ні капрал не звертали на нього уваги. Перед його невидющими очима постала знову картина того, як мертвий китаєць хапає ветеринара за руку, як вони разом падають у яму, як лейтенант стрибає туди за ними, щоб пристрелити китайця, як потім його товариші беруть лопати й закидають яму землею. Але він нічого не бачив, а тільки чув голос заводного птаха. Як і вчора пополудні, звідкись з дерев долинав його крик: крі-і-і… крі-і-і… крі-і-і… Так наче хтось накручував пружину. Він підвів голову, оглянувся навколо й прислухався, намагаючись визначити, звідки ці звуки, але птаха ніде не побачив. Його злегка в глибині горла занудило, правда, не так сильно, як учора.

Поки солдат слухав, як накручують пружину, перед ним миготіли уривчасті картини. З’являлись і зникали… Він бачив їхнього молодого командира-лейтенанта, якого після роззброєння японської армії радянськими військами передадуть китайцям і ті його повісять за сьогоднішню розправу. Капрал помре в сибірському таборі від чуми. Його кинуть умирати в окремий барак, хоча насправді він не захворіє на чуму, а просто звалиться від недоїдання. Ветеринар з родимкою загине через рік. Його, цивільного, радянська влада арештує за співпрацю з військовими, відправить до Сибіру, в табір, на примусову роботу на шахті. Там у глибокий штрек прорветься вода, й він разом з іншими солдатами втопиться. А він сам… ні, власного майбутнього молодий солдат не бачив. І не тільки майбутнього. Чомусь він не бачив навіть того, що відбувалося перед ним. Заплющивши очі, він слухав заводного птаха.

Раптом він подумав про океан — океан, який він бачив з палуби корабля, пливучи з Японії в Маньчжурію. Бачив уперше і востаннє. Це було вісім років тому. Він і досі пам’ятає, як пахне просолене морське повітря. Нічого чарівнішого у своєму житті він не бачив. Океан такий просторий і глибокий — в усьому незмірний. Завжди різний — і кольором, і виглядом, і характером. Залежно від часу, погоди й місця. Океан навіював на душу смуток і водночас лікував. «Чи зможу я його ще раз побачити?» — думав солдат. І тоді з його рук вислизнула бита, зі стуком ударившись об землю. Випустивши биту, солдат знову відчув, що його нудить, цього разу трохи сильніше.

А заводний птах не вгавав, хоча ніхто інший не чув його голосу.

Так закінчувалася «Хроніка заводного птаха № 8».

29 Відсутні ланки Цинамона

Так закінчувалася «Хроніка заводного птаха № 8».

Я закрив документ, повернувся в меню і вибрав зі списку «Хроніку заводного птаха № 9». Кортіло прочитати продовження цієї історії. Однак файл не відкривався, а на екрані з’явилося таке повідомлення:

Я вибрав № 10. Результат той самий:

З № 11 вийшло те саме. Було зрозуміло, що доступ закрито до всіх документів. Що це за код R24? Видно, з якоїсь причини або принципу він повністю блокує доступ до всіх документів. Коли відкрилася «Хроніка заводного птаха № 8», мені дозволявся доступ до всіх файлів, але після того, як я відкрив і закрив № 8, вхід до них було перекрито. А може, ця програма не дає безперервного доступу до документів.

Сидячи перед комп’ютером, я задумався: що ж тепер робити? Ні, нічого тут не вдієш. Бо ця тонка система, своєрідний світ, народилася в голові Цинамона й функціонує за його принципами. Мені ж невідомі правила гри. Я махнув рукою і вимкнув комп’ютер.

Я не сумнівався, що автор «Хроніки заводного птаха № 8» — Цинамон. Він помістив у комп’ютер шістнадцять історій під загальною назвою «Хроніки заводного птаха», а я випадково вибрав й прочитав восьму. Якби вони всі були такі ж довгі, то в надрукованому вигляді з них вийшла б досить товста книжка.

Цікаво, що означає № 8? Судячи з назви, історія побудована у хронологічному порядку. За № 7 іде № 8, потім — № 9 і т. д. Начебто логічне припущення. Та не зовсім. Адже події в ній можуть розгортатися і по-іншому. Скажімо, навпаки — від теперішнього часу в минуле. А якщо набратися сміливості, то можна припустити, що шістнадцять варіантів однієї історії розповідаються паралельно. У всякому разі, № 8, який я вибрав, — продовження розповіді Мускат про серпень 1945 року і сіньцзінський зоопарк, в якому солдати перестріляли звірів. Той самий зоопарк, куди наступного дня приходять солдати, головний персонаж історії — батько Мускат і дід Цинамона, безіменний ветеринар.

Мені важко судити, наскільки ця історія правдива. Може, Цинамон просто сам усе придумав — від початку до кінця, а може, щось відбувалося насправді. Мускат казала, що після останньої зустрічі їй зовсім нічого невідомо про батька. Тому не все в цій історії правда. Хоча деякі подробиці спираються на історичні факти. Серед тодішнього загального сум’яття могло статися будь-що — і розправа над курсантами офіцерського училища армії Маньчжоу-Го, і їхній похорон в ямі, і страта японського офіцера, який цим командував, після війни. Втеча й заколот в армії Маньчжоу-Го траплялися нерідко, та й убиті китайці також могли переодягатися в бейсболістів. Знаючи про таке, Цинамон міг придумати всю історію, уставивши в неї свого діда.

Однак навіщо він це зробив? Навіщо придумав оповідання і назвав його «хронікою»? Я сидів на дивані в «примірювальній», крутив пальцями кольоровий олівець і думав.

Мабуть, довелося б прочитати всі шістнадцять історій, щоб отримати відповідь на ці запитання. Прочитавши лише № 8, я все-таки зміг здогадатися хоч трошки, чого домагався Цинамон. Можливо, він шукав сенсу свого існування в подіях, що відбувалися ще до його народження.

Для цього потрібно було заповнити кілька прогалин у минулому, йому недоступних. Тож Цинамон власним оповіданням спробував видумати ці відсутні ланки. На основі неодноразових материних розповідей він створював свої, в яких спробував відновити образ свого загадкового діда в нових обставинах. Нічого не змінюючи, він перейняв у матері стиль її оповідань, що полягав от у чому: факт може й не бути правдою, а правда може й не бути фактом. Можливо, для Цинамона не мало значення, що в його оповіданнях спирається на факти, а що — ні. Мало значення не те, що вчинив, а що міг учинити його дід. Хлопець дізнавався про це з власних історій.

Оповідання у вигляді хронік (чи чогось іншого) з ключовими словами «заводний птах», напевне, сягають наших днів. Однак ці ключові слова не Цинамон придумав. Ще раніше в ресторані на Аояма про цього птаха ненароком згадала Мускат.[52] Тоді вона ще не знала мого прибраного імені — Заводний Птах. А це означає, що за випадковим збігом обставин я пов’язав своє життя з їхніми історіями.

Хоча я не зовсім у цьому впевнений. Можливо, Мускат якось дізналася про моє прибране ім’я, і ці слова на підсвідомому рівні вплинули на її (точніше, на їхню із сином) історію, так би мовити, угніздилися в неї. А може, ця історія не має певної, закінченої форми, а живе, змінюючись і розростаючись, як буває з усними легендами.

Незалежно від того, за випадковим збігом обставин чи ні «заводний птах» в історії Цинамона володів могутньою силою. Не всі, а тільки особливі люди чули його голос, що вів їх до неминучої загибелі. Людська воля, як відчував завжди ветеринар, була безсилою. Люди, немов заводні ляльки на столі, не мають вибору — з накрученими на спині пружинками вони рухаються так, як їм велено. Майже всі, до кого долинав голос цього птаха, зазнавали різних нещасть. Більшість умирала. Просто падала зі стола.

Цинамон, напевне, знав про мою розмову з Нобору Ватая. Простежив також за тим, про що кілька днів раніше ми говорили з Куміко. Не міг не знати, що відбувалося в його комп’ютері. Дочекавшись кінця моєї розмови з Нобору Ватая, підсунув мені «Хроніки заводного птаха». Ясно, що зробив це не випадково. Цинамон запустив свій комп’ютер з певною метою — щоб показати одну історію і водночас натякнути, що в нього їх багато.

Я приліг на диван і втупився очима у стелю напівтемної «примірювальної». Глуха навколишня ніч до болю гнітила мене своєю тишею. Біла стеля здавалася товстою сніговою шапкою, що нависала над кімнатою.

Між мною та безіменним ветеринаром, що доводився Цинамону дідом, було багато чого спільного — синя родимка на щоці, бейсбольна бита, крик заводного птаха. Крім того, лейтенант в історії Цинамона викликав у моїй пам’яті образ лейтенанта Мамії. Мамія в той час служив у штабі Квантунської армії в Сіньцзіні. Щоправда, ніким не командував, а працював у картографічному відділі, після війни його не повісили (доля відмовила йому в смерті) — утративши на фронті одну руку, повернувся до Японії. Та все одно я не міг позбутися відчуття, що розправою над китайцями насправді командував лейтенант Мамія. Принаймні не було б нічого дивного в тому, якби це робив він.

А ще проблема бейсбольних бит. Цинамон знав, що на дні колодязя я зберігаю биту. Виходить, що бита, як і заводний птах, так би мовити, угніздилася в його історію. Нехай так, та однаково з битами не все так просто. Парубок з футляром гітари, що накинувся на мене з битою в покинутому домі… У барі, в Саппоро, він обпалював собі свічкою долоні, потім побив мене битою і нею ж дістав від мене здачі. І позбувся її.

І чому в мене на обличчі відбилася така ж пляма, як у Цинамонового діда? Невже я знову, так би мовити, угніздився в їхню історію? Може, насправді у ветеринара ніякої плями не було. Однак яку потребу мала Мускат, щоб розповідати вигадки про свого батька? Адже вона помітила мене в Сіндзюку завдяки цій плямі — такій же, як у її батька. Усе переплуталося, як у стереоскопічній головоломці, де правда не обов’язково факт, а факт не завжди правда.

Я встав з дивана і ще раз зайшов у кімнату Цинамона. Сів перед екраном комп’ютера, обіпершись ліктями на стіл. Можливо, Цинамон був поряд. Його слова, ніким не почуті, перетворювалися на історії, жили, дихали. Вони могли думати, прагнути, рости, випромінювати тепло. А от екран, мертвий, як Місяць, зберігав мовчанку, ховаючи їх у своєму лабіринті. Ні квадратний скляний екран, ні Цинамон, що, напевне, за ним ховався, більше нічого не збиралися мені казати.

30 Ні, такому дому не можна довіряти (З погляду Мей Касахари. Частина 6)

«Як поживаєте? В останньому листі я написала, що загалом сказала вам усе, що хотіла. Досить, щоб написати: „Кінець“. Пам’ятаєте? Та невдовзі я подумала, й мені здалося, що треба ще щось додати. А тому я встала, заворушившись, як тарган, і сіла за стіл листа писати.

Останнім часом я чомусь усе частіше думаю про Міявакі. Про ту нещасну родину, що колись мешкала в домі, тепер порожньому, і ніби змовившись, учинила самогубство, коли їй стали допікати кредитори. Десь писали, що живою залишилася тільки старша дочка, але й вона пропала безвісти… Вони стоять мені перед очима завжди — за роботою, в їдальні, коли музику в кімнаті слухаю або книжку читаю. Не скажу, що їхні образи мене переслідують, але як тільки в голові знаходиться вільне місце (узагалі-то його там повно), то відразу туди думки пролізають, як дим крізь віконну щілину. Так триває вже тиждень-два.

Від народження я жила в нашому домі й по той бік доріжки постійно бачила сусідське обійстя. Бо вікно в моїй кімнаті виходило прямо на їхній дім. Коли я пішла до школи, батьки виділили мені окрему кімнату, а Міявакі до того часу вже новий будинок збудували на своїй ділянці. Щоразу хтось з них потрапляв мені на очі. Погідного дня в їхньому дворі завжди сушилася білизна. Двоє дівчаток завжди кричали — велику чорну вівчарку кликали (правда, ніяк не можу згадати її клички). Коли надходив вечір, у домі запалювали приємне, тепле світло, а трохи пізніше воно, одне за одним, гасло. Старша дочка вчилася грати на піаніно, молодша — на скрипці (перша була старшою від мене, друга — молодшою). На дні народження, на Різдво приходили юрбою друзі, веселилися. Хто бачив тільки їхній порожній дім, не зможе уявити собі, як було тоді.

У вихідні дні господар часто доглядав дерева в саду. Схоже, так любив чистити ринви, вигулювати собаку, натирати до блиску автомобіль, що не жалів на це часу. Ніколи не збагну, чому людям подобається така морока. А втім, це їхня справа, зрештою, добре, коли у домі є така людина. А ще всі вони любили на лижах кататися. Щозими прив’язували лижі зверху на великому автомобілі та їхали кудись з радістю (а от я лиж не люблю, але це не має значення).

Словом, здавалося, що це звичайна щаслива родина. І не просто здавалося — такою насправді вона й була. Ніщо в ній не змушувало вас насуплювати брови, осудливо хитати головою і казати: „Ой, що ж це таке?“

Позаочі сусіди шептали, що нізащо навіть дарма не хотіли б жити на такому злощасному місці. А Міявакі жили тихо-мирно, як на картині в рамочці, без жодної пилинки. Щасливо, як у казці. Принаймні порівняно з нами вдесятеро щасливіше. І дочки їхні справляли на мене приємне враження, коли ми іноді зустрічалися. Я часто думала: „От було б добре, якби я мала таких сестер!“ В усякому разі, у цьому домі, здавалось, завжди всі сміються, навіть собака.

Я не могла собі й уявити, що зненацька всьому настане кінець. Але так сталося — одного дня вся родина (разом з німецькою вівчаркою) зникла, наче її вітром здуло. Залишився тільки дім. Якийсь час — десь тиждень — ніхто із сусідів не помічав зникнення Міявакі. Я звернула увагу, що вечорами в домі світла не запалюють, але подумала, що, напевне, як було раніше, кудись поїхали всією родиною. Потім мати від когось почула, що вони „втекли під покровом ночі“. Пригадую, я питала, що означає „втекли під покровом ночі“. Тепер сказали б — „пропали безвісти“.

Незалежно від того, Міявакі „втекли під покровом ночі“ чи „пропали безвісти“, та як тільки їх не стало, їхній дім почав справляти навдивовижу інше враження. Раніше я не бачила покинутих домів і не уявляла собі, який вони мають вигляд. Я думала, що вони жалюгідні, нещасні, схожі на бездомного пса або порожню шкаралупу цикади. Однак дім Міявакі зовсім не здавався жалюгідним. Як тільки господарі виїхали, він набрав байдужого вигляду — мовляв, ніяких Міявакі не знаю. Принаймні так мені видалося. Він скидався на невдячного дурного пса, от і все. У всякому разі, без господарів він перетворився на „порожній дім сам по собі“, якому нема діла до щастя Міявакі. І це мене розсердило. Бачте, коли Міявакі в ньому мешкали, усім було добре — і дому, і його мешканцям. Його тоді старанно щодня прибирали. Та й узагалі його не було б на світі, якби Міявакі не побудували. Правда? Ні, такому дому не можна довіряти.

Як самі знаєте, більше в ньому ніхто не мешкав, він стояв, закаляний птахами. Кілька років я спостерігала з вікна цю картину. Сиділа за столом, робила уроки або вдавала, що роблю, і раз по раз поглядала на нього. За ясної погоди, в дощ або сніг, у сезон тайфунів — дім завжди був там, за вікном, досить було підвести очі — і він переді мною. І як це не дивно, я не могла відірвати від нього очей. Обіпершись ліктями на стіл, я могла півгодини дивитися на нього. Ще недавно там лунав голосний сміх, розвівалася на вітрі випрана білизна, немов на рекламі прального порошку в телевізорі. (Не скажу, що господиня дому була несповна розуму, але схибнулася на пранні — нормальні люди стільки не перуть.) І от несподівано все кудись поділося, сад заріс бур’янами, а про щасливі дні родини Міявакі ніхто й не згадує. Справді дивно!

Хочу, щоб ви знали: я особливо не дружила з родиною Міявакі. Правду кажучи, майже ні з ким з них не розмовляла. Тільки віталася, коли зустрічала на вулиці. Але я стільки на них надивилася з вікна, що їхнє щасливе життя немов стало частиною мого. Так у кутку родинної фотографії обов’язково хтось чужий приліпиться. Відчуття було таке, ніби разом з Міявакі частина мого „я“ „втекла під покровом ночі“. Досить дивне відчуття — втекти з людьми, яких майже не знаєш!

Загалом, дивина та й годі. Але це ще не все. Зараз я вам скажу ще не таке!

Правду кажучи, останнім часом мені інколи здається, ніби я стала Куміко. Що я — ваша дружина, Заводний Птаху, що невідомо чому втекла від вас і ховаюся в горах, на фабриці перук. Живу під чужим іменем, називаюся Мей Касахара і вдаю, що не Куміко. А ви сидите на своїй похмурій веранді й чекаєте на мене… От що мені привиджується.

Послухайте, Заводний Птаху! На вас ніколи не находила подібна маячня? А от на мене, не хвалюсь, часто находить. Коли мені особливо погано, я цілий день сиджу на роботі в її полоні. Добре, що робота нескладна, тому на неї не впливає, але іноді я помічаю, що люди на мене косо поглядають. А може, я щось уголос кажу. Причепилася, та я не можу її спекатись, як місячного. Її не зустрінеш на порозі і не скажеш: „Вибачте, я сьогодні зайнята. Загляньте іншим разом“. В усякому разі, гадаю, ви не ображаєтеся, що я вдаю із себе Куміко. Я ж роблю це ненавмисно.

Ох, дрімота вже напала. Зараз посплю години три-чотири, потім устану і піду на роботу. Робитиму перуки разом з іншими дівчатами під невинну музику. Про мене не турбуйтеся. У мене все гаразд. Навіть коли маячня находить. Чого й вам, Заводний Птаху, бажаю. Щоб Куміко повернулася й ви зажили спокійно й щасливо, як колись.

Ну що ж, бувайте!»

31 Народження порожнього дому Заміна коней

Наступного ранку — ні о пів на десяту, ні о десятій — Цинамон не з’явився. Щось нечуване. Відколи я почав тут «працювати», він не пропустив жодного дня — щоранку, точно о дев’ятій, відчинялися ворота й показувався сліпучий капот «мерседеса». З появою Цинамона, звичною і водночас трохи театральною, для мене починався новий день. Я звик до такого твердого щоденного розпорядку, як люди — до сили тяжіння та атмосферного тиску. У такій його пунктуальній регулярності було щось більше за механічну передбачуваність, щось заспокійливе й підбадьорливе. Тому ранок без Цинамона скидався на майстерно- намальований посередній пейзаж без осердя, що притягувало б увагу глядача.

Я махнув рукою, відступив од вікна і замість сніданку очистив і з’їв яблуко. Потім заглянув у кімнату Цинамона, сподіваючись побачити на комп’ютері які-небудь повідомлення. Однак екран нічого не показував. Хоч-не-хоч довелося робити так, як завжди робив Цинамон, — під барокову музику прибирати на кухні, пилососити підлогу, протирати вікна. Щоб згаяти час, я навмисне все робив повільно і ретельно. Я навіть почистив лопаті кухонної витяжки. Та все одно час повз, немов слимак.

До одинадцятої я зробив усе, що міг придумати, а тому вирішив прилягти на дивані в «примірювальній» і віддатися млявому плинові часу. «Напевне, Цинамон з якоїсь причини запізнюється, — міркував я. — Може, по дорозі автомашина поламалася? Або потрапив у неймовірний затор? Та ні, це неможливо. Можу побитися об заклад. Автомобіль у Цинамона не ламається, а сам він наперед вираховує, наскільки може затриматися через затори на вулиці. Навіть якби сталося щось непередбачуване, він обов’язково подзвонив би. Адже має в автомобілі телефон. Та ні, він не приїхав, бо так вирішив».

Незадовго до першої я подзвонив в офіс Мускат на Акасака, але ніхто не озвався. Спробував ще раз, ще… марно. Зателефонував у контору Усікави й почув записаний на плівку голос, який повідомив, що номер відключено. Дивно. А ще два дні тому я розмовляв з Усікавою за цим номером. Махнувши рукою, я повернувся на диван у «примірювальній». За один-два дні всі люди, ніби змовившись, вирішили порвати зі мною зв’язок.

Я знову підійшов до вікна й крізь щілину між завісами глянув надвір. Туди прилетіли дві жваві зимові пташки, сіли на гілку і закрутили головами, оглядаючись. Потім зненацька, ніби розчарувавшись у побаченому, спурхнули й кудись полетіли. Після того все завмерло. Здавалось, ніби дім щойно спорожнів.

Після того впродовж п’яти днів я ні разу не побував у «садибі». Чомусь відпала охота спускатися в колодязь. Як казав Нобору Ватая, невдовзі я залишуся без нього. Якщо клієнтів не стане, за наявні гроші я зможу втримувати «садибу» щонайбільше два місяці. А тому поки колодязь у моїх руках, я мав би якомога частіше користуватися колодязем. Мені перехопило подих. Так несподівано все в домі стало чужим і неприродним.

Я безцільно блукав по місту, але в «садибу» не заходив. Перед полуднем вирушав до Сіндзюку, сідав на свою лавку на площі перед західним виходом станції і бездумно гаяв час. Однак Мускат не з’являлася. Я подався до її офісу на Акасака. Натиснув кнопку поряд з ліфтом і пильно вдивлявся в окуляр відеокамери, але відповіді так і не дочекався. Довелось махнути рукою. Напевне, Мускат і Цинамон вирішили порвати зі мною. Видно, ця дивна мати й такий же синок покинули корабель, що почав тонути, і перебралися кудись у безпечніше місце. Через це мене охопив несподіваний смуток. Наче мене зрадила власна родина.

Пополудні п’ятого дня я навідався у кав’ярню готелю «Пасифік» перед станцією Сінаґава, де минулого літа зустрічався з Мальтою Кано й Нобору Ватая. Про ту зустріч я не згадував з приємністю, та й кав’ярня мені не подобалася. І все ж без жодної причини й мети, майже підсвідомо я сів у Сіндзюку на електричку й по лінії Яманоте доїхав до станції Сінаґава. Перейшовши віадуком у готель, я сів у кав’ярні за столик біля вікна. Замовив пляшку пива і запізнілий ленч. Перекусивши, я неуважно поглядав на людей, що снували віадуком, як на беззмістовний довгий ряд цифр.

Повертаючись із туалету, я помітив у глибині переповненого залу червоний капелюшок. Вініловий і такого ж кольору, як у Мальти Кано. Ніби притягнений магнітом, я рушив до того столика, але вже зблизька переконався, що помилився. Жінка виявилася іноземкою, молодшою і огряднішою від Мальти. Та й капелюшок був не вініловим, а шкіряним. Я розплатився за ленч і вийшов з кав’ярні.

Запхнувши руки в кишені короткого пальта, якийсь час я йшов вулицею. На голові в мене була вовняна шапка під колір пальта, на носі темні сонячні окуляри — щоб приховати родимку. У місті панувало пожвавлення, характерне для грудня, у торговельному центрі перед станцією юрмилися тепло одягнені покупці. Був спокійний зимовий день. В яскравому світлі різноманітні шуми здавалися виразнішими й коротшими, ніж завжди.

Усікаву я побачив, коли на платформі станції Сінаґава чекав своєї електрички. Він стояв навпроти, по той бік колії, і також ждав поїзда на лінії Яманоте, що мав їхати в протилежний бік. Як завжди, у чудернацькому одязі, з крикливою краваткою, схиливши набік лису ґулясту голову, він захоплено читав якийсь журнал. Помітити його в юрбі на станції вдалося тому, що він явно відрізнявся від інших людей. Досі я бачив його тільки в себе на кухні. Зустрічались ми наодинці і завжди — пізно ввечері. Тоді він здавався мені надзвичайно ірреальним. Однак і тепер, надворі, серед дня, у людському натовпі, він мав такий же ірреальний і химерний вигляд, що яскраво вирізняв його й не давав злитися з навколишнім реальним світом.

Розштовхуючи людей і наражаючись на їхні прокльони, я побіг сходами на протилежну платформу шукати Усікаву. Однак забув, де він досі стояв. Бо станція велика, платформи довгі, а людей чимало. Тим часом під’їхала електричка, двері відчинилися, викинувши безіменну людську масу і поглинувши нову порцію таких же безіменних пасажирів. Я ще не встиг розшукати Усікави, як прозвучав сигнал до відправлення. Я вскочив у цей поїзд, що проходив через район Юракутьо, й вирішив пройти з вагона у вагон, щоб знайти його. Усікава стояв біля дверей у другому вагоні й не відривався від журналу. Віддихавшись, я підійшов до нього, але він, здається, нічого навколо себе не бачив.

— Усікава-сан! — покликав я.

Усікава підвів голову, глянув на мене крізь товсті скельця окулярів ніби на щось сліпуче. При денному світлі, зблизька він здавався набагато втомленішим, ніж звичайно. Втома безперестанку сочилася з нього, як липкий піт на шкірі. В очах плавала якась каламуть, схожа на брудну воду, жмутики рідкого волосся стирчали над вухами, немов бур’ян, що пробився крізь черепицю покинутого дому. Зуби за підкоченими губами пожовтіли й перекосилися ще більше, ніж досі. Його піджак залишився таким же зім’ятим, як і раніше. Враження було таке, ніби Усікава досі спав, згорнувшись калачиком, у закутку якогось складу й щойно прокинувся. Плечі вкривав порох, схожий на тирсу. Я зняв свою вовняну шапочку, запхав у кишеню пальта окуляри.

— Окада-сан? Це ви? — сухо запитав Усікава, зосереджено випрямився, поправив окуляри й легенько кашлянув. — Ой, кого я бачу! Та ще й у такому місці. А чого ви сьогодні той… не там?

Я мовчки похитав головою.

— Ну-ну… — сказав Усікава й більше ні про що не запитував.

В його голосі не відчувалося звичної твердості. Говорив набагато повільніше, ніж колись, характерна для нього балакучість кудись зникла. Може, тому, що при денному світлі з нього вроджена енергія виходить? Або ж він справді перевтомився? Ми стояли поряд, і я дивився на нього зверху вниз. З такої позиції я помітив, що при доброму освітленні виступи на його голові ставали ще виднішими. Вона скидалася на фрукт, перенасичений добривами й забракований, бо втратив форму. Я уявив собі, як хтось за одним разом розбиває її битою. Мимоволі ця картина вкарбувалася в мозок, ставала щораз чіткішою та об’ємнішою.

— Послухайте, Усікава-сан, — сказав я. — Якщо ви не проти, я хотів би з вами поговорити наодинці. Може, зійдемо й посидимо в затишному місці?

Усікава трохи нахмурився — мабуть, вагався. Потім підняв коротеньку товсту руку й подивився на годинник.

— Так-так… Я також хотів би з вами побалакати. Неквапом… Правду кажу. Та, знаєте, мені треба заїхати в одне місце. Словом, маю невідкладну справу. Тому сьогодні не вдасться. То, може, іншим разом, га?

Я коротко хитнув головою.

— Зовсім недовго, — проказав я, не спускаючи з нього очей. — Розмова багато часу не забере. Я розумію, що вам ніколи. Однак «іншого разу» може й не бути. Ви так не думаєте?

Усікава легенько кивав головою, ніби розмовляв сам із собою, потім згорнув журнал у трубку і запхав у кишеню пальта. Секунд тридцять він обраховував щось у голові й нарешті сказав:

— Гаразд. Домовилися. Зійдемо на наступній станції, вип’ємо кави й півгодини поговоримо. А з невідкладною справою якось викручуся. Виходить, нам судилося тут зустрітися.

Ми зійшли з електрички на станції Таматі й, опинившись на вулиці, заглянули в першу-ліпшу маленьку кав’ярню.

— Правду кажучи, я не мав наміру з вами ще раз зустрічатися, — почав Усікава, коли принесли каву. — Бо, що не кажіть, усі справи вже закінчено.

— Закінчено?

— Річ у тому, що чотири дні тому я перестав працювати для Ватая-сенсея. Сам попросив звільнити, і він одпустив мене. Я вже давно про це думав.

Знявши шапку й пальто, я поклав їх на сусіднє крісло. Хоча в кав’ярні було душно, Усікава не роздягався.

— Он чому ніхто не озвався, коли я вчора подзвонив вам у контору, — сказав я.

— Правильно. Телефон відключили, контору закрили. Якщо виходити, то краще якнайшвидше. Страх не люблю зволікати. Тож я тепер вільна, нікому не підвладна людина. Так би мовити, поза штатом, або, іншими словами, — безробітний, — проказав Усікава, усміхаючись, як завжди, самими губами. Очі залишалися холодними. Додавши в чашку вершків і цукру, він розмішав каву ложечкою.

— Ну що, Окада-сан? Хочете, напевне, спитати про Куміко-сан? Де вона й, що робить? Правильно кажу?

Я кивнув:

— Але спочатку хотів би запитати, чому ви раптом пішли від Нобору Ватая.

— Вас справді це цікавить?

— Цікавить.

Ковтнувши кави, Усікава насупився і глянув мені в очі.

— Невже? Ну гаразд, розповім, якщо вже так хочете. Хоча нічого цікавого не почуєте. Правду кажучи, я від самого початку не збирався назавжди пов'язувати свою долю із сенсеєм, бігати за ним як собачка. Як я вже вам казав, коли сенсей виставив свою кандидатуру в парламент, до нього перейшов увесь виборчий округ і разом з ним — я. І це був непоганий перехід. Якщо судити об’єктивно, Нобору-сан мав набагато кращі перспективи, ніж його дядько. «Якщо й далі його справи підуть так само добре, то він стане великою людиною», — думав я.

А проте я чомусь не мав такого відчуття — сказати б, вірності, — що готовий піти за ним у вогонь і воду. Може, це звучить дивно, але зберігати вірність я вмію. Чого тільки не витворював зі мною старий Ватая-сенсей! Бив, ногами стусав, мав за ніщо. Молодий порівняно з ним — добра душа. І все-таки… як не дивно, Окада-сан, за старим я ходив куди завгодно, а от з молодим так не склалося. А знаєте чому?

Я здвигнув плечима.

— Скажу вам чисту правду: це тому, що ми з Ватая-сенсеєм у своїй основі схожі як дві краплини води, — сказав Усікава, добув з кишені сигарети, чиркнув сірником і закурив. Неквапливо затягнувся і так само повільно випустив дим. — Звісно, ми відрізняємось один від одного — і зовнішністю, і походженням, і головою. Нас навіть жартома не можна порівнювати. І все-таки, все-таки… Якщо нас трошки пошкребти, то стане зрозуміло, що ми — одного поля ягоди. Я відразу це збагнув — ніби в сонячний день наді мною раптом розкрилася парасолька: «Ой, та він прикидається інтелігентом, а насправді незрівнянний шахрай, якого світ не бачив!»

Е ні, не можна казати, що він ні на що не годиться, якщо шахрай. Окада-сан, світ політики — це своєрідна алхімія. Я не один раз бачив, як безглузді ниці бажання приносили чудові результати. Був свідком також протилежних випадків, коли велика благородна мета оберталася продажністю. А тому, чесно кажучи, невідомо, який із цих двох випадків кращий. У політиці головну роль відіграє не аргументація, а результат. Але Нобору Ватая навіть у моїх очах — повний негідник. До чого вже я шельма — і то перед ним як ліліпут. Мені його не перемогти. Я з першого погляду зрозумів, що ми один одного варті. Вибачте за грубість, що він, що я — один хрін. Розумієте?

Окада-сан, як ви гадаєте, що найбільше дратує людину, коли вона когось ненавидить? Коли бачить, як хтось легко отримує те, чого сам прагне, але не має. Коли заздрісно поглядає, як хтось заходить туди, куди йому — зась. І чим ближче такий щасливчик, тим сильніша до нього ненависть. Ось так. Для мене така людина — Нобору Ватая. Якби він це почув — можливо, здивувався б. А ви, Окада-сан, коли-небудь відчували таку ненависть?

Я справді ненавидів Нобору Ватая, але не так, як описав Усікава, а тому похитав головою.

— Так-от, нарешті, ми поговоримо про Куміко-сан. Одного разу сенсей викликав мене й доручив турбуватися про неї. Обіцяв віддячити, але про її складне становище не сказав нічого. Лише те, що вона — його сестра, що в неї не склалося життя з чоловіком і що живе окремо, сама. І що нездужає. Я довго виконував усе, що сенсей наказував. Щомісяця через банк оплачував оренду її квартири, підшукав нахожу служницю. Загалом усілякими дрібницями клопотався. Інших справ було чимало, а тому спочатку Куміко-сан мене майже не цікавила. Іноді говорив з нею по телефону, як була потреба. Та вона здебільшого мовчала. Як би це сказати… Здавалось, ніби забилася у куток кімнати й носа звідти не показує.

Усікава перервав розповідь, щоб випити води, зиркнув на годинник й обережно закурив нову сигарету.

— Але на цьому справа не скінчилася. Зненацька на горизонті виринули ви, Окада-сан. Виплила історія з домом повішених. Коли з’явилася ця стаття в журналі, занепокоєний Ватая-сенсей викликав мене й попросив розізнати, чи немає якогось зв’язку між вами й домом, згаданим у ньому. Він знав, що в таємних розслідуваннях я мав досвід, то, природно, цю справу доручив мені. Я взявся відчайдушно копати і докопався. Що було далі, ви самі знаєте. Знахідка виявилася дивовижною. Звичайно, я націлювався на політиків — мовляв, може, хтось із них попадеться, — але ніколи не сподівався, що така велика риба на гачок потрапить. Вибачте на слові, виходить, що на дрібну креветку я наловив окунів. Правда, сенсеєві цього не сказав, а приберіг собі.

— Отже, зібрали докази й замінили коней? — запитав я.

Усікава випустив у стелю струмінь диму і глянув на мене.

Його очі, як ніколи раніше, дивно зблиснули.

— Окада-сан, у вас чудова інтуїція! Коротко кажучи, так і сталося. І от що я собі сказав: «Гей, Усікава! Якщо вже змінювати роботу, то найкраще — зараз». Якийсь час побуду роніном,[53] хоча вже майже вирішено, де працюватиму. Але спочатку трохи охолону, перепочину, бо, що не кажіть, надто різка зміна.

Усікава добув з кишені піджака пачку паперових серветок і висякався. Згорнувши використану серветку в кульку, запхнув її в кишеню.

— Ну, а що сталося з Куміко?

— Так-так, ми ж про Куміко-сан розмовляли, — похопився Усікава. — Щиро зізнаюсь, що я так ні разу Куміко-сан і не бачив. Так би мовити, не мав такої честі. Ми з нею спілкувалися тільки по телефону. Окада-сан, вона ні з ким не зустрічається, не лише зі мною. Не знаю, чи навіть бачиться з Ватая-сенсеєм. Це для мене загадка. Ні з ким не бачиться, навіть зі служницею, яка до неї приходить прибирати. Це я чув безпосередньо від служниці. Між собою вони спілкуються записками — Куміко-сан пише, якщо їй треба щось купити або зробити. Одного разу я туди заглянув, щоб подивитися на квартиру. Куміко-сан, напевне, була дома, але мені здалося, ніби там ніхто не мешкає. Було надто тихо. Інші мешканці також, здається, її ні разу не бачили. А вона ж там живе понад рік. Точніше, рік і п’ять місяців. І надвір не виходить. Видно, є причини.

— А де її дім? Може, скажете?

Усікава повільно похитав головою.

— Вибачте. Будь-що інше, тільки не це. Світ такий маленький! А я не хочу ризикувати своєю репутацією.

— Що ж сталося з Куміко? Хоч щось про це знаєте?

Усікава, видно, вагався. Я мовчки стежив за його очима. Мені здалося, що час сповільнив свій плин. Усікава ще раз голосно висякав носа. Потім злегка піднявся і знову сів на крісло. Зітхнув.

— Гаразд, але це лише припущення. Мені здається, що колись давно в родині Ватая була якась складна проблема. Яка конкретно — не знаю. В усякому разі, Куміко-сан від самого початку чи то знала про неї, чи то відчувала й збиралася піти з дому. І саме тоді нагодилися ви, Окада-сан. Ви полюбили одне одного, одружились і зажили щасливо. Та не так сталось, як жадалось. З якоїсь причини Ватая-сенсей не захотів відпускати від себе Куміко-сан. Ну що, ви нічого не пригадуєте із цього приводу?

— Трохи пригадую, — сказав я.

— Ну що ж, тоді дамо волю своїм припущенням. Ватая-сенсей намагається відвоювати у вас Куміко-сан. Можливо, тоді, коли вона виходила за вас заміж, він нею не дорожив, але з плином часу вона стала йому вкрай потрібною. І сенсей вирішив її вернути, доклав зусиль і домігся свого. Якими засобами — не знаю. Та я припускаю, що поки ви з ним перетягували канат, у Куміко-сан щось надламалося. Опора, на яку вона спиралася, раптом тріснула. Та це лише мої припущення.

Я мовчав. З’явилася офіціантка, долила у склянки води й понесла порожні чашки з-під кави. Усікава розглядав стіни й курив.

Я глянув на нього:

— То ви хочете сказати, що Нобору Ватая мав з Куміко статевий зв’язок?

— Та що ви! Я такого не кажу. — Усікава замахав запаленою сигаретою. — І ні на що не натякаю. Було між ними щось чи ні — про це я нічогісінько не знаю. І не уявляю. Та мені здається, що якесь відхилення тут є… Тим паче що Ватая-сенсей не жив зі своєю дружиною, з якою розлучився, нормальним статевим життям… Однак це тільки чутки.

Він узяв було чашку з кавою, але передумав і надпив води зі склянки. Потім провів рукою по животі.

— Останнім часом зі шлунком у мене погано. Зовсім погано! Щось коле. Видно, успадковане. У нашій родині всі з хворим шлунком. Така ДНК. Успадковується тільки сама погань — лисина, каріозні зуби, нетравлення шлунка, короткозорість. Ціла купа нещасть. До лікарів звертатися — марна справа, вони тільки неприємності вміють говорити.

Окада-сан, може, я зайве скажу, але відібрати Куміко-сан у сенсея вам буде нелегко. По-перше, на даному етапі вона сама не хоче повертатися. Крім того, може виявитися, що вона не та Куміко, яку ви раніше знали. Вона могла змінитися. Та навіть якщо ви її знайдете і вернете додому, то, боюсь, не зможете втримати при собі. А отже, ніякої користі з ваших зусиль не буде. Можливо, тому Куміко-сан до вас не повертається.

Я мовчав.

— Окада-сан, незважаючи на те, що наші думки не збігалися, мені було цікаво з вами зустрічатися. Ви для мене — загадкова особа. Як писатиму автобіографію — присвячу вам окремий розділ. Жаль тільки, що не доведеться. Ну що ж, розійдімось як добрі друзі.

Усікава втомлено відкинувся на спинку крісла й повільно похитав головою.

— Я трохи забалакався. Вибачте, заплатіть і за мою каву. Бо, що не кажіть, я таки безробітний… Окада-сан, ви також були безробітним. Ну, щоб нам обом добре велося! Бажаю щастя! Побажайте й мені його, як буде настрій.

Усікава встав, звернув до дверей і вийшов з кав’ярні.

32 Хвіст Мальти Кано Борис Шкуродер

Уві сні (хоча, звісно, я не знав, що це сон) ми з Мальтою Кано сиділи навпроти одне одного й пили чай. Прямокутний зал був настільки широкий і довгий, що я не міг охопити його поглядом з одного кінця до іншого. Рівними рядами там тяглися квадратні столики — можливо, понад п’ятсот. Ми сиділи за столом посередині. Навколо нас не було нікого. Під високою, як у буддійському храмі, стелею пролягали незчисленні грубі балки, з яких, наче рослини в горщиках, звисало щось схоже на перуки. Та, добре придивившись, я зрозумів, що це справжні людські скальпи, коли помітив на них зсередини прикипілу чорну кров. Мабуть, їх щойно зняли і повісили на балках сушити. Я нервував: ану ж ще невисохла кров накапає нам у чай. І справді було чути, ніби повсюди зі стелі, немов краплі дощу, спадає кров, відлунюючи в порожньому залі надмірним гулом. Та, видно, скальпелі над нашими головами вже висохли, бо на нас начебто ніщо не капало.

Чай був гарячий, як окріп. На тарілочках, поряд з ложечками, лежало по три кубики цукру яскраво-зеленого кольору. Мальта Кано поклала два кубики в чашку, повільно розмішала чай ложечкою, але цукор ніяк не розчинявся. Хтозна-звідки з’явився собака і сів за сусіднім столиком. Я придивився — собака мав голову Усікави. Був великим, чорним, з міцним тулубом, але тільки від шиї починався Усікава. Щоправда, його голову та обличчя вкривала така ж волохата, коротка чорна шерсть, як і тулуб. «Ой, кого я бачу! Це ви, Окада-сан? — промовив собакоподібний Усікава. — Гляньте-но, яка в мене шерсть на голові! Умить виросла, як тільки я став собакою. Оце так несподіванка! Тепер і яйця більші, і шлунок не болить. Не треба ні окулярів, ні одягу. Дивно, чому ж я раніше про це не подумав? Ото було б добре, якби став ним раніше! Окада-сан, може, й ви спробуєте стати собакою?»

У цю мить Мальта схопила останній зелений шматок цукру й щосили жбурнула в голову собаці. Цукор хряснув об голову Усікави, і з неї потекла кров, чорна, немов туш. Однак Усікава начебто не відчув особливого болю. Глузливо посміхаючись, він підняв хвіст і мовчки подався геть. Його собача гордість справді виявилася надзвичайно великою.

На Мальті було тепле напівпальто із щільно запнутим коміром, але ледь відчутний запах її тіла давав зрозуміти, що під пальтом у неї нічого немає. Звісно, голову прикрашав червоний вініловий капелюшок. Я ковтнув чаю, але смаку не відчув. Він лише був гарячим, і більше нічого.

— Як чудово, що ви прийшли! — радо почала Мальта. Після довгої перерви її голос видався мені набагато бадьорішим. — Останніми днями я стільки разів вам дзвонила, та ніяк не могла вас застати дома. Занепокоїлася, чи з вами часом щось не сталося. Тепер я рада, що з вами все гаразд. Почула ваш голос, і на душі полегшало. Вибачте, що довго не давала про себе знати. Про те, як жила, докладно не розповідатиму, бо вийшла б довга розмова. А по телефону скажу коротко: я довго подорожувала. Нарешті повернулася тиждень тому. Алло, Окада-сан! Ви мене чуєте?

— Алло!.. — сказав я і тільки тепер помітив, що тримаю біля вуха телефонну слухавку. Мальта сиділа навпроти за столиком також із слухавкою в руці. Її голос ніби долинав здалека, з-за кордону.

— Увесь цей час я жила за кордоном, на острові Мальта в Середземному морі. Одного дня раптом я відчула: «Так, треба повернутися на Мальту й опинитися біля того джерела. Настав час». Це сталося після нашої останньої телефонної розмови, Окада-сан. Пам’ятаєте? Я тоді сказала вам, що пропала Крита. Чесно кажучи, я не мала наміру надовго покидати Японію. Думала повернутися тижнів через два. А тому не подзвонила вам перед від’їздом. Майже нікому нічого не сказавши, у чому була, сіла в літак і полетіла. А приїхавши туди, вже не могла повернутися. Ви коли-небудь були на Мальті?

— Ні, — відповів я і згадав, що кілька років тому ми вже з нею про це говорили.

— Алло! — сказала Мальта.

— Алло! Я вас слухаю! — озвався я і подумав, що мав їй щось сказати, але не міг пригадати, що саме. Трохи помізкував і нарешті згадав. Переклав слухавку в другу руку. — От що! Я вже давно хотів вам подзвонити і сказати, що кіт повернувся.

Кілька секунд Мальта мовчала.

— Повернувся?

— Так. Це ж ми з вами колись зустрічалися з приводу його пошуків. І я подумав, що треба вам про це сказати.

— Коли повернувся?

— Напровесні. І відтоді з дому не вилазить.

— Зовні особливо не змінився? Порівняно з тим, яким був перед зникненням?

Чи змінився?

— Та начебто хвіст трошки не такий, як раніше… — відповів я. — Коли я його гладив відразу після повернення, то раптом подумав, що хвіст загнутий сильніше. А втім, може, мені просто так здалося. Як-не-як майже рік його не було.

— А ви впевнені, що це той самий кіт?

— Звичайно. Ні з яким іншим не переплутаю, бо давно його тримаю.

— Зрозуміло, — сказала Мальта. — Вибачте, але справжній хвіст вашого кота ось тут.

Сказавши це, вона поклала слухавку на стіл і легким рухом скинула із себе пальто. Під ним справді не було ніякого одягу. Своїми грудьми й трикутником волосся між ногами вона скидалася на Криту. Вінілового капелюшка не зняла. Обернулася до мене спиною — і над сідницями в неї я побачив котячий хвіст. Набагато більший, ніж у звичайних котів, він відповідав розмірам його володарки, а за формою був копією хвоста Макрелі. Так само різко загнутий догори й набагато справжніший, ніж у теперішнього Макрелі.

— Добре придивіться. Це ж справжній хвіст того кота, який пропав. А те, що в нього зараз, — підробка. Його потім приробили. На вигляд вони однакові, та якщо придивитися, відразу видно, що різні.

Я спробував помацати її хвіст, але Мальта, махнувши ним, ухилилася від моєї руки й, гола, вистрибнула на один із столиків. На мою простягнуту долоню зі стелі капнула кров — така ж яскраво-червона, як капелюшок Мальти Кано.

— Окада-сан! Немовля Крити звати Корсикою, — проголосила Мальта зі стола, різко махнувши хвостом.

— Корсикою?

— «Людина — не острів». Пам’ятаєте? — звідкілясь долинув голос собакоподібного Усікави.

Немовля Крити Кано?

Я прокинувся увесь мокрий від поту.

Такого яскравого, довгого і зв’язного сну я вже давно не бачив. І настільки дивного. Навіть прокинувшись, я ще довго відчував, як шалено калатає серце. Я прийняв гарячий душ, замінив піжаму. Минула перша година ночі, але сон уже не брав. Щоб заспокоїтися, я розшукав у глибині кухонної шафи пляшку старого бренді, налив у склянку і випив.

Потім подався до спальні шукати Макрель. Кіт, згорнувшись калачиком, міцно спав під ковдрою. Відкинувши її, я уважно розглядав котячий хвіст, намагаючись згадати, як він загинався раніше. Макрель невдоволено потягнувся і знову заснув. Тепер я вже не мав певності, чи його хвіст у той час, коли його звали Нобору Ватая, був таким же, як тепер. А от хвіст Мальти Кано точно скидався на тогочасного. Кольором, формою — усім. Усі ці подробиці, побачені уві сні, так і стояли перед моїми очима.

«Немовля Крити звати Корсикою», — сказала у сні Мальта Кано.

Наступного дня я не виходив далеко з дому. Вранці накупив продуктів у супермаркеті на станції, приготував на кухні ленч. Нагодував кота великими свіжими сардинами. Пополудні вирішив після довгої перерви піти в муніципальний басейн. Напевне, тому, що наближався Новий рік, людей там було мало. З динаміків під стелею лилися різдвяні мелодії. Я повільно проплив тисячу метрів і вирішив на цьому скінчити — заболіла нога. На стінах басейну висіли різдвяні прикраси.

Повернувшись додому, у поштовій скриньці я знайшов надзвичайно товстий лист і відразу, навіть не дивлячись на адресу відправника, здогадався, від кого він. Бо ніхто, крім лейтенанта Мамії, не вміє виводити пензликом на конверті таких гарних ієрогліфів.

«Вибачте, що так довго не давав про себе знати. — Лейтенант писав настільки ввічливо й шанобливо, що я готовий був просити вибачення в нього. — Я все думав розповісти Вам свою історію до кінця, але різні життєві обставини не дозволили мені сісти за стіл і взяти в руки пензлик. А тим часом, поки я зволікав, ще один рік підійшов до кінця. З кожним роком я стаю щораз старішим і, можливо, невдовзі помру, а тому довше відкладати не можу. Боюсь, що лист вийде довший, ніж я сподівався. Буду щасливий, якщо він Вас не втомить.

Торік улітку, привізши Вам прощальний подарунок від Хонди-сана, я довго розповідав про перебування в Монголії, але, правду кажучи, ця розповідь має продовження. Тож дозвольте її доповнити. Було кілька причин, чому минулого разу цю частину своїх спогадів я випустив. По-перше, уся ця історія тоді була б задовгою. Не знаю, чи Ви, Окада-сан, це пам’ятаєте, але, на жаль, у мене були невідкладні справи і я не мав часу, щоб розповісти все до кінця. А крім того, тоді я ще не був готовий, щоб сказати всю правду.

Однак, попрощавшись з Вами, я зрозумів, що повинен був відкинути всі буденні справи й чесно, нічого не приховуючи, Вам відкритися.

13 серпня 1945 року під час жорстокого бою в околиці Хайлара, коли я лежав на землі, поранений кулеметною кулею, радянський танк Т-34 гусеницею розчавив мені ліву руку. Непритомного мене відвезли у радянський військовий шпиталь у Читі, оперували — і якось врятували життя. Як я вже розповідав, я служив у топографічній команді Генштабу в Сіньцзіні. Нам наказали негайно передислокуватися в тил, якщо СРСР вступить у війну. Однак я тоді вважав, що краще вмерти, і попросився до хайларського гарнізону поблизу кордону, щоб на чолі загону кинутися на радянський танк з міною в руках. Однак передбачення Хонди-сана на березі ріки Халхін-Гол справдилося — умерти легкою смертю я не зміг. Утратив руку, але не життя. Гадаю, що весь мій загін, напевне, загинув. Звичайно, ми діяли за наказом, але насправді це було беззмістовне самогубство. Бо велетенські Т-34 виявилися не по зубах нашим іграшковим мінам.

Єдина причина того, чому Радянська армія надала мені таку щедру медичну допомогу, полягала в тому, що в непритомному стані я марив по-російському. Про це мені потім сказали. Як я вже розповідав, я мав певні знання з російської мови. Служба при штабі в Сіньцзіні дозволяла її вдосконалювати, тож наприкінці війни я вже вільно нею міг говорити. У Сіньцзіні жило чимало білогвардійців, працювали російські офіціантки, отже, не бракувало умов для розмовної практики. От чому в непритомному стані з мене вихопилися російські слова.

Радянська армія від самого початку планувала окупувати Маньчжурію, а полонених японських солдатів та офіцерів відправити до Сибіру на примусові роботи. Так само вона зробила з німецькими полоненими після закінчення воєнних дій в Європі. СРСР здобув перемогу, але тривала війна поставила його економіку на край глибокої кризи і всюди відчувалася нестача робочої сили. Брак дорослих чоловіків вирішили передусім компенсувати за рахунок військовополонених. У цьому вбачали найголовніше завдання. Щоб його виконати, було потрібно багато перекладачів, а їх катастрофічно не вистачало. І коли їм здалося, що я розмовляю по-російському, мене негайно відправили до Чити, у шпиталь, щоб я не помер. Якби під час марення вони не почули від мене російських слів, то лежав би я під Хайларом і, напевне, помер би. Закопали б мене де-небудь біля річки в безіменній могилі — і все. Доля — справді дивовижна річ!

Згодом мене суворо перевіряли, чи годжуся я на перекладача, кілька місяців піддавали ідеологічному перевихованню і відправили в Сибір, на шахту. У подробиці з цього періоду мого життя не вдаватимуся. У студентські роки я потай прочитав кілька робіт Маркса й не можу сказати, що в принципі не погоджувався з комуністичними ідеями, але тепер уже не сприймав їх, бо побачив надто багато. Завдяки зв’язку нашої команди з розвідкою я добре знав, яку криваву тиранію встановили в Монголії Сталін та його маріонеткові диктатори. Після революції десятки тисяч людей — ламаїстських монахів, землевласників, противників нового режиму — опинилися в концтаборах і зазнали жорстокої розправи. Те ж саме відбувалося і в СРСР. Навіть якщо я міг повірити в теорію, то люди й система, що втілювали ці ідеї та принципи в життя, уже не викликали довіри. Так само, як і те, що ми, японці, чинили в Маньчжурії. Ви не уявляєте, скільки робітників-китайців було знищено під час побудови оборонних укріплень у Хайларі й після її закінчення, щоб затулити їм рот і берегти в таємниці план цих укріплень.

А ще я був свідком пекельного видовища, коли російський офіцер і монголи здирали шкіру із живої людини. Після того мене кинули у глибокий колодязь в монгольському степу, де в дивовижно яскравому потоці світла я остаточно втратив жагу до життя. То хіба така людина, як я, може повірити в ідеї та політику?

Як перекладач я допомагав радянській владі контактувати з японськими військовополоненими, що працювали на шахті. Я не знаю, яке становище складалося на інших сибірських шахтах, але там, де я перебував, люди вмирали щодня. Умирали від недоїдання, від виснаження працею, гинули під завалами, тонули під час прориву води в забої. Через антисанітарію поширювалися заразні хвороби, взимку лютував неймовірний мороз. Охорона вдавалася до насильства, найменший опір придушувався. Бувало, що полонених лінчували самі японці. Іноді люди ненавиділи один одного, підозрювали, боялися і втрачали надію.

Щораз більше людей вмирало, робочих рук не вистачало, і тоді залізницею звідкись привозили нову партію полонених. Відсотків двадцять з них, одягнених в якесь дрантя, украй виснажених, у перші кілька місяців умирали, не витримавши суворих умов праці на шахті. Трупи викидали в запущені шахти. Могил не копали — земля так промерзла, що лопата не брала її майже в будь-яку пору року. Так що запущені шахти якнайкраще для цього підходили. Глибоко, темно і ніякого запаху, бо холодно. Раз у раз ми підкидали туди вугілля. Коли яма заповнювалася, її закидали землею та гравієм і переходили до іншої.

У шахти скидали не лише мертвих, але іноді навіть живих — для залякування інших. Як тільки японський солдат у чомусь опирався, охорона його хапала, била, ламала руки й ноги, а потім жбурляла в чорну яму. Я ще й досі чую жалібний стогін цих нещасних. То було справжнє пекло.

Шахта вважалася важливим стратегічним об’єктом, яким керував представник, присланий з ЦК. Її старанно охороняли війська. Казали, що на чолі цієї справи стояв член Політбюро, земляк Сталіна, ще молодий, честолюбний, але суворий і жорстокий. Його турбувало тільки одне — збільшення видобутку вугілля, а тому не звертав уваги на виснаження робочої сили. Поки видобуток зростав, ЦК визнавав шахту зразково-показовою і в нагороду присилав туди більше робітників, ніж куди-інде. Тож хоч би скільки людей гинуло, на їхнє місце привозили багато інших. Щоб підвищити виробничі показники, поступово розроблялися поклади, робота на яких за звичайних умов вважалася небезпечною. На шахті почастішали нещасні випадки, але начальство не звертало на це уваги.

Жорстокістю вирізнялося не тільки начальство. Більшість охоронців на шахті були колишніми в’язнями. Людьми неосвіченими, мстивими, нещадними, що не знали ні співчуття, ні любові. Здавалось, ніби, живучи на краю землі, серед сибірського морозу, вони перетворилися на інших, ніж люди, істот. Відсидівши у в’язницях Сибіру багато років за вчинені злочини, вони не мали до кого повернутися. А тому залишилися в Сибіру, обзавелися новими дружинами й дітьми.

На шахті працювали не лише японські військовополонені, але також багато росіян — політичних в’язнів, жертв сталінських чисток, і колишніх офіцерів Радянської армії. Серед них траплялися високоосвічені, благородні люди. Було кілька жінок і дітей — напевне, члени розлучених родин політичних злочинців, їх змушували працювати на кухні, прибирати, прати. З молодих дівчат часто робили повій. Крім росіян, залізницею привозили поляків, угорців, людей зі смаглявою шкірою (можливо, вірмен або курдів). Табір ділився на три зони. У першій, найбільшій, містилися полонені японці, у другій — інші в’язні й полонені. У третій зоні жили вільні люди — шахтарі, фахівці, офіцери охорони й наглядачі з родинами та інші росіяни. Поблизу залізничної станції розмістилася велика військова частина. Полоненим і в’язням заборонялося покидати відведені їм зони. Табірні зони розділяла міцна огорожа з колючого дроту, яку обходили солдати з автоматами.

Як перекладачеві мені доводилося щодня відвідувати шахтоуправління, а тому завдяки перепустці я міг переміщуватися із зони до зони. Дирекція містилася поряд зі станцією, а перед нею тягнувся ряд будівель — кілька убогих крамничок, пивничка, гуртожиток для приїжджих чиновників та армійських начальників. На площі з напувалкою для коней майорів великий червоний прапор СРСР. Під ним стояла бронемашина, біля якої постійно із знудженим виразом обличчя, обіпершись на кулемет, чергував безтурботний солдат у повному бойовому обладунку. На іншому кінці площі стояв недавно побудований військовий шпиталь. Біля його входу височіла велика скульптура Йосифа Сталіна.

Із цим чоловіком я випадково зустрівся навесні 1947 року — можливо, на початку травня, коли нарешті розтанув сніг. Відтоді, як мене сюди прислали, минуло вже півтора року. Він був одягнений так само, як і десяток інших в’язнів, зайнятих ремонтом на станції. Вони дробили молотами каміння і мостили їхніми обломками дорогу. Їхні удари розліталися навколо гучною луною. Я саме повертався повз станцію із шахтоуправління після доповіді, коли мене зупинив сержант, що наглядав за роботою, й велів показати перепустку. Я вийняв її з кишені і передав йому. Здоровенний сержант довго розглядав її з підозрою, хоча було ясно, що він неграмотний. Він покликав одного в’язня з бригади ремонтників і наказав прочитати, що написано на перепустці. Цей в’язень явно відрізнявся від інших — мав вигляд освіченої людини. Це був він. Побачивши його, я відчув, як у мене кров відійшла з обличчя і перехопило подих — так, ніби я справді тону.

Це був російський офіцер, який тоді на березі річки Халхін-Гол наказав монголам зідрати шкіру з Ямамото. Схудлий, полисілий, без одного переднього зуба. Бездоганну чисту уніформу замінила брудна арештантська роба, лискучі чоботи — діряві валянки. Подряпані, заляпані скельця окулярів, зігнуті дужки. І все-таки це був той самий офіцер. Помилитись я не міг. Він також пильно подивився на мене. Напевне, я видався йому дивним тому, що, проходячи мимо, раптом завмер на місці. За дев’ять років я так само, як і він, схуд і постарів. У волоссі з’явилася сивина. Та, здається, він мене також упізнав — на його обличчі зблиснув подив. І було чого! Бо він, напевне, думав, що я зогнив у колодязі в Монголії. Та й мені не могло навіть приснитися, що в сибірському шахтарському селищі зустріну цього офіцера в арештантській робі.

Він швидко подолав розгублення і спокійним голосом прочитав неграмотному сержанту з автоматом на шиї, що було написано в перепустці: як мене звати, що я перекладач, що мені дозволено вільно переміщатися між табірними зонами. Сержант віддав перепустку і кивком підборіддя дав знак, що можу йти. Пройшовши кілька кроків, я обернувся. Офіцер дивився мені вслід, на його обличчі, здавалось, майнула усмішка. А втім, може, це мені привиділося. Я довго не міг спокійно йти — так тремтіли ноги. За одну мить перед моїми очима постало колишнє жахіття.

Я уявив собі, що цей чоловік з якоїсь причини потрапив у немилість й опинився в сибірському концтаборі. У тогочасному СРСР таке траплялося часто. Всередині уряду, партії та армії точилася жорстока боротьба, і Сталін з його патологічною підозрілістю переслідував таких невдах. Позбавивши посад і звань, їм влаштовували неправедні суди й негайно розстрілювали або висилали в концтабори. Що краще — тільки Бог знає. Бо, уникнувши страти, вони були приречені до самої смерті каторжно працювати. Ми, японці, ще мали надію повернутися на батьківщину, якщо виживемо. А от російські в’язні не мали й цього. Тож і цьому офіцеру, напевне, судилося зогнити в сибірській землі.

Тільки от одне мене непокоїло. Тепер він знав, як мене звати й де я перебуваю. До війни я мимоволі брав участь з Ямамото в розвідувальній операції на монгольській території, переправившись туди через Халхін-Гол. Якщо хтось від нього про це дізнається, то моє становище буде плачевним. Однак він на мене не доніс. Як я пізніше дізнався, він мав щодо мене набагато серйозніші плани.

Через тиждень я знову побачив його перед станцією. У такій самій брудній робі, зі скованими ногами, офіцер розбивав молотом каміння і також мене помітив. Поклав молот на землю і, витягнувшись, як колись в офіцерському мундирі, обернувся до мене. Цього разу він таки усміхався, але в його усміху таїлася така жорстокість, що в мене поза спиною пішов мороз. А в очах проглядав вираз, з яким він стежив, коли з Ямамото здирали шкіру. Я мовчки пройшов мимо.

У радянському військовому штабі при таборі був один офіцер, з яким я міг по-дружньому розмовляти. За освітою також географ, він учився в Ленінградському університеті, приблизно мого віку. Нас пов’язувала цікавість до картографії, і на цьому ґрунті ми часто вели професійні розмови. Його цікавили оперативні карти Маньчжурії, складені Квантунською армією. Звісно, при його начальстві ми таких речей не торкалися, та як тільки залишалися на самоті, розмова про картографію приносила нам тільки радість. Іноді він приносив мені щось поїсти, показував фотографії дружини і дітей, що залишилися в Києві. За час перебування у полоні серед росіян він був єдиною людиною, з якою я хоч трошки здружився.

Одного разу, наче між іншим, я запитав у нього про в’язнів, зайнятих ремонтом на станції, — мовляв, серед них я помітив одного, що, можливо, колись займав високу посаду. Коли я докладно описав його зовнішність, Ніколай — так звали мого знайомого — похмуро глянув на мене.

„Це, напевне, Борис Шкуродер, — сказав він. — Тобі краще ним не цікавитися“.

„Чому?“ — запитав я.

Ніколаю не дуже хотілося розводитися на цю тему, та оскільки він знав, що я можу стати йому в пригоді, хоч-не-хоч розповів, як Борис Шкуродер опинився на шахті.

„Тільки не смій передати кому-небудь, що я тобі скажу, — попередив Ніколай. — Без жартів, він — небезпечна людина. Я не хотів би з ним знатися“.

І от що розповів Ніколай. Бориса Шкуродера насправді звати Борисом Громовим. Як я і здогадувався, він був майором НКВС. У 1938 році, коли Чойбалсан захопив у Монголії владу, а потім став прем’єр-міністром, Громова послали до Улан-Батора військовим радником — організувати держбезпеку за зразком беріївського НКВС і справно придушувати контрреволюційні елементи. Він зі своїми посіпаками влаштовував облави, кидав людей у табори, катував і при найменшій підозрі без жодних сумнівів знищував.

Після закінчення боїв під Номонханом, коли криза на Далекому Сході минулася, його відкликали до Москви й негайно послали у Східну Польщу, окуповану СРСР, з метою чистки польської армії. Там він і дістав кличку Шкуродер. Бо, використовуючи чоловіка, привезеного з Монголії, катував людей, здираючи з них шкіру. Природно, що поляки смертельно його боялися. Людина, перед якою здирають з когось шкіру, готова у всьому зізнатися. Коли ж унаслідок несподіваного прориву кордону німецькими військами між Німеччиною та СРСР почалася війна, він повернувся з Польщі до Москви. У той час, коли за підозрою у таємних зв’язках з гітлерівським режимом відбувалися масові арешти, людей без будь-якого суду знищували або відправляли в концтабори, Шкуродер став правою рукою Берії і, використовуючи улюблений спосіб катування, широко розгорнув свою діяльність. Щоб зняти із себе відповідальність за неспроможність передбачити напад нацистів і для утвердження своєї влади, Сталіну і Берії довелося сфабрикувати теорію внутрішньої змови. Від жорстоких тортур невинно загинула сила-силенна людей. Не знаю, це правда чи ні, але казали, що Борис зі своїм напарником-монголом обідрали шкіру принаймні з п’яти чоловік. Подейкували, що він гордився розвішаною в його кабінеті людською шкірою.

Борис був жорстоким і водночас — надзвичайно обережним, а тому пережив усі інтриги і чистки. Берія любив його, немов сина. Однак він, здається, трохи переоцінив себе й одного разу перестарався. Ця помилка виявилася для нього фатальною. Борис арештував і допитав командира танкового батальйону, звинувативши його в таємному співробітництві з одним механізованим підрозділом німецької армії під час боїв в Україні. Комбата замучили до смерті, катуючи гарячою праскою. Спалили вуха, ніс, задній прохід, геніталії. Однак потім з’ясувалося, що цей офіцер доводився племінником якомусь високому партійному діячеві. Крім того, Генштаб Червоної армії провів ретельне розслідування, яке показало, що комбат ні в чому не винен. Звичайно, партійний орган розлютився, а принижене військове командування теж не захотіло мовчати. Цього разу навіть сам Берія не зміг допомогти Борису. Його позбавили всіх звань, віддали під суд і разом з напарником-монголом присудили до смерті. Але НКВС зробило все, щоб пом’якшити його долю — Бориса відправили в табір на каторжні роботи (а монгола все-таки повісили). Кажуть, начебто Берія таємно переслав Борису в концтабір записку, в якій обіцяв витягти його на волю і попросив протриматися хоч один рік, поки він сам не розбереться з військовим і партійним керівництвом. Принаймні так розповідав Ніколай.

„Тепер вам усе ясно, Мамія? — приглушеним голосом сказав Ніколай. — Тут усі вважають, що Борис коли-небудь повернеться до Москви, що Берія невдовзі його звідси вирятує. Хоча навіть Берії треба бути обережним, бо в таборі зараз порядкують партійна і військова влада. Так що нам не можна заспокоюватися. Будь-коли вітер може змінити напрям. Тож якщо зараз хтось його зажене на слизьке, він йому добряче відомстить. У світі є багато дурнів, але серед них не знайдеться такого, хто сам підписав би собі смертельний вирок. А тому тут усі обходяться з ним обережно, як з фурункулом. Звичайно, слуг йому дати й влаштувати в готель не можемо, але для годиться навіть кайдани йому надіваємо і даємо молотом трохи помахати. У нього окрема кімната і вдосталь горілки та курива. По-моєму, він — не людина, а отруйна гадюка. Від такого ні країні, ні людям жодної користі. От було б добре, якби хтось уночі відважився перерізати йому горло!“

Ще одного дня я знову проходив поблизу станції, і мене знову зупинив той самий здоровенний сержант. Я вийняв перепустку, щоб показати йому, але він, хитнувши головою, навіть не глянув на неї, а натомість сказав, щоб я негайно зайшов до начальника станції. Нічого не розуміючи, я заглянув у кабінет начальника — там його не було, а чекав мене Громов в арештантській робі. Він сидів за столом і пив чай. Я так і завмер на порозі. На його ногах не було кайданів. Він подав мені знак рукою, щоб я зайшов.

„О, лейтенант Мамія! Як давно ми не бачилися!“ — добродушно всміхаючись, сказав Громов і запропонував мені сигарету.

Я похитав головою.

„Минуло вже років дев’ять чи, може, вісім? — провадив він далі, закурюючи. — Зрештою, це не має значення. Найголовніше — ти живий і здоровий. Яка радість — зустріти давнього друга! Особливо після такої жорстокої війни. Правда? До речі, як же ти зумів вибратися з того проклятого колодязя?“

Я мовчав, ніби води в рот набрав.

„Ну гаразд. Добре, що звідти вибрався. Бачу, й руку десь втратив. І по-російському несподівано забалакав. Просто чудово! А без однієї руки можна обійтися… Найголовніше — що ти живий“.

Я відповів, що вижив не тому, що дуже цього хотів.

Громов голосно зареготав.

„Лейтенанте Мамія, ти — досить цікава людина. Не хотів вижити, а вижив. Справді цікаво. Та мене так просто не обдуриш, ні! Звичайна людина сама з такого глибокого колодязя ніколи не вилізе. А крім того, не переправиться через ріку й не добереться до Маньчжурії. Але ти не турбуйся. Я нікому не скажу.

До речі, як сам бачиш, я тепер звичайний в’язень, позбавлений усіх звань. Однак я не збираюся вічно дробити тут, на краю землі, молотом каміння. У мене і зараз там, у Центрі, своя рука, завдяки їй і тут щодня набираю сили. Скажу тобі відверто: хочу мати добрі стосунки з японськими полоненими. Що не кажи, виробничі показники шахти залежать від того, скільки вас і як ви будете старатися на роботі. Я так думаю: з вами треба рахуватися. Хочу, щоб у цьому ти мені допоміг. Ти служив у Квантунській армії, у розвідці. Сміливий, по-російському говориш. Як станеш посередником, то, по змозі, полегшу життя і тобі й твоїм землякам. По-моєму, непогана пропозиція, га?“

„Я досі ні разу не шпигував і не збираюся тепер цього робити“, — чітко відповів я.

„Та я ж не кажу, щоб ти став шпигуном, — заспокоював Борис. — На жаль, ти неправильно мене зрозумів. Я сказав, що, по змозі, полегшу життя і тобі й твоїм землякам. Пропоную встановити добрі стосунки з вами, а тобі, так би мовити, стати посередником, от і все. Послухай, лейтенанте! Я зможу виперти звідси цього грузинського лайняка, члена Політбюро. Правда! Ви всі його люто ненавидите. Якщо ми його випремо, ви зможете отримати часткове самоврядування, створювати комітети, мати свою організацію. Принаймні охорона не знущатиметься з вас, як тепер. Ви ж давно цього прагнули, чи не так?“

Борис казав правду. Ми давно виставляли ці вимоги перед табірним начальством, але завжди діставали різку відмову.

„І що ти вимагаєш навзамін?“ — запитав я.

„Нічого особливого, — сказав він, усміхаючись і розводячи руками. — Мені потрібні тісні, добрі стосунки з японцями. Потрібна їхня допомога, щоб спровадити звідси групу товаришів, з якими важко знайти спільну мову. Багато в чому наші інтереси збігаються. То чому б нам не об’єднатися? Як кажуть американці, give and take, тобто ти мені — я тобі. Ти мені допомагаєш — я тобі нічого поганого не роблю. Обшахровувати не збираюся. Не прошу, щоб ти мене любив. Була між нами прикра неприємність, це правда. Але слова дотримую. Коли щось пообіцяв, то так воно й буде. А те, що було, за водою попливло.

За кілька днів я хотів би отримати від тебе чітку відповідь на цю пропозицію. Гадаю, варто спробувати, адже ви нічого не втрачаєте. Згоден? І ще одне: ця розмова має залишитися між нами. Можеш розповісти про неї тільки особливо довіреним людям. Правду кажучи, серед вас затесалося кілька донощиків, що співпрацюють з членом Політбюро. Гляди, щоб до їхніх вух це не дійшло. Якщо вони дізнаються — нам буде швах. Наразі я тут не всесильний“.

Повернувшись у зону, вирішив потай поговорити про пропозицію Бориса з однією людиною — колишнім підполковником, сміливим і рішучим, з розумною головою. Він командував військами, що захищали гірську фортецю на Хінґані до останку й відмовлялися підняти білий прапор навіть тоді, коли Японія вже капітулювала. У таборі серед японських військовополонених він уважався головним авторитетом, рахувалися з ним також росіяни. Приховавши те, що сталося на Халхін-Голі з Ямамото, я розповів йому про Громова — про те, що раніше він був офіцером держбезпеки і яку пропозицію зробив. Підполковник, видно, зацікавився можливістю позбутися партійного начальника, який керував шахтою, і домогтися для японців створення хоч якогось самоврядування. Я попередив: Борис украй небезпечний, справжній хижак, майстер плести інтриги, якому не можна безоглядно довіряти. „Можливо, він таким і є, — відповів підполковник. — Але він правильно сказав, що нам втрачати нема чого“. Я не знайшовся, що відповісти на такі слова. Я подумав, що коли справді щось із цієї домовленості й вийде, то гірше, ніж зараз, не буде. Але я страшно помилився. Правильно кажуть: пекло не має дна.

Через кілька днів я влаштував підполковнику таємну зустріч з Борисом і був на ній перекладачем. Після півгодинних переговорів вони про все домовилися і потиснули один одному руки. Як справа пішла далі — не знаю. Прямих контактів вони уникали, щоб не привертати до себе уваги, видно, обмінювалися зашифрованими повідомленнями. На цьому моє посередництво скінчилося. І підполковник, і Громов дотримувалися суворої конспірації. І мене це задовольняло. Бо якби я міг, то не хотів би мати з Громовим ніяких стосунків. Та, як з’ясувалося пізніше, це було неможливо.

Приблизно через місяць, як і обіцяв Борис, грузинського члена Політбюро усунули з посади за розпорядженням Центру, а через два дні прислали іншого партпрацівника. Минуло ще два дні, і за одну ніч хтось задушив відразу трьох японських полонених. Їх повісили на балках під стелею — мовляв, вони вчинили самогубство, але ніхто не сумнівався, що з ними розправилися самі японці. Напевне, це були донощики, про яких згадував Борис. Справу не розслідували, винуватців не знайшли. А тим часом влада в таборі майже повністю перейшла до рук Бориса».

33 Пропала бита Повернення «Сороки-злодійки»

Одягнувши светр і коротке пальто, насунувши на очі вовняну шапочку, я перебрався через огорожу на задвір’ї і тихо спустився на безлюдну доріжку. Ще не розвидніло, і люди навколо спали. Я крадькома рушив доріжкою до «садиби».

За останніх шість днів у домі нічого не змінилося. У раковині лежав немитий посуд. Жодних записок на столі й жодних повідомлень на автовідповідачеві. Холодний, мертвий екран комп’ютера в кімнаті Цинамона. Як завжди, кондиціонер підтримував установлену температуру. Я зняв пальто, рукавички, скип’ятив воду й приготував чай. Замість сніданку з’їв кілька сирних крекерів, вимив посуд і поставив на полицю. Настала дев’ята година, а Цинамон усе не з’являвся.

Вийшовши в сад, я відхилив кришку колодязя і, нагнувшись, глянув униз. Там, як завжди, панувала густа темрява. Я настільки знав колодязь, що він здавався продовженням мене самого. Його пітьма, запах, тиша стали частиною мого єства. У певному розумінні я знав про нього докладніше, ніж про Куміко. Звичайно, я ще добре пам’ятав про неї. Заплющивши очі, міг згадати її обличчя, тіло, жести. Як-не-як жив з нею в одному домі цілих шість років. Та водночас мені здавалося, що дещо я вже не пригадую так яскраво, як раніше. А може, я втратив упевненість у картинах, збережених у пам’яті. Так само я не міг точно згадати, як загинається хвіст кота, що повернувся додому.

Я присів на край колодязя, запхнувши руки в кишені пальта, й оглянувся навколо. Скидалося на те, що от-от випаде дощ або сніг. Вітру не було, але повітря холодило. У небі, виписуючи складні візерунки, схожі на закодовані піктограми, кружляли зграйки маленьких пташок і зненацька кудись зникали. Потім прогугнів великий реактивний літак і заховався за щільним шаром хмар. Спустившись у колодязь такого похмурого дня, можна не боятися сліпучого сонця, коли виберуся нагору.

Однак я сидів, нічого особливо не роблячи. Спішити не мав чого. День тільки починався, до полудня було ще далеко. Не злізаючи з краю колодязя, я мимоволі віддався думкам, що раз у раз спливали в голові. Власне, куди відвезли птаха, що колись тут стояв? Невже зараз він прикрашає інший сад, завмерши назавжди у марному пориві знятися в небо? А може, його викинули на звалище, коли торішнього літа розвалювали дім Міявакі? Із цим птахом пов’язані мої дорогі спогади. Здавалось, немов без нього сад утратив свою колишню хистку рівновагу.

Коли після одинадцятої голова отупіла, я спустився в колодязь. Опинившись на дні, я за своїм звичаєм глибоко вдихнув, перевіряючи, чи з повітрям усе гаразд. Змін ніяких. Трохи затхле, але кисню вистачало. Я взявся напомацки шукати биту. Однак бити ніде не знайшов. Пропала. Зникла безслідно.

Я сів на дно, прихилившись спиною до стіни.

Кілька разів зітхнув. Зітхання скидалися на примхливий вітер, що безцільно гуляє безіменною висохлою долиною. Коли зітхати втомився, взявся розтирати щоки обома руками. Власне, хто забрав биту? Невже Цинамон? Більше ніхто, крім нього, не спав мені на думку. Він один знає про її існування, та й ніхто інший не міг сюди спуститися. Але навіщо вона йому здалася? Я розгублено похитав головою. Незрозуміло. Ще одна загадка серед багатьох інших.

«Ну що ж, сьогодні обійдемося без бити, — подумав я. — Нема іншої ради». Зрештою, бита була лише чимось схожим на талісман. Нічого. Можна й без неї. Адже я раніше проникав у цю кімнату і без неї. Переконавши себе, я потягнув за мотузку й затулив кришкою колодязь. Опинившись у цілковитому мороку, я обхопив руками коліна й поволі заплющив очі.

Однак, як і минулого разу, я ніяк не міг зосередитися. У голову закрадалися різні непрошені думки. Аби прогнати їх, я починаю думати про басейн — той самий, двадцятип’ятиметровий муніципальний, куди ходжу плавати. Уявляю собі, як раз за разом пропливаю доріжку з кінця в кінець, туди й назад. Про швидкість забуваю, лише повільно плаваю сюди-туди. Без зайвих звуків, без зайвого плюскоту — лікті, виринаючи з води, рухаються плавно, руки працюють безшумно. Набираю в рот води і повільно випускаю, ніби під водою дихаю. Незабаром я відчуваю, що пливу легко, ніби підштовхуваний слабким вітром. До вух долинає тільки моє розмірене дихання. Я пливу за вітром, наче птах у небі, поглядаючи вниз на землю. Бачу там далекі міста, малюсіньких людей, нестримні ріки. Мене огортає спокій, схожий на захоплення. Я понад усе люблю плавання. Воно не розв’язувало жодних проблем, але й шкоди не завдавало. От що таке плавання.

«Щось чути», — раптом подумав я.

З темряви долинало низьке одноманітне гудіння, схоже на шум комашиних крил. Ні, тільки не справжніх комах, а штучних. Його частота злегка змінювалася — так, наче хтось здійснював тонку настройку короткохвильового радіоприймача. Я затамував подих і прислухався — спробував збагнути, звідки долинає цей звук. Здавалося, він виходив з однієї точки в темряві і водночас народжувався в моїй голові. Визначити межу між цими двома варіантами в навколишній пітьмі було вкрай неможливо.

Зосередившись на цьому звуку, я незчувся, як заснув. Заснув одразу, не дрімаючи. Заснув раптово, ніби йшов собі коридором і несподівано хтось затягнув мене в незнайому кімнату. Як довго я перебував у цьому забутті, схожому на трясовиння, — не знаю. Гадаю, недовго. Може, одну мить. Та прийшовши до тями, я відразу зрозумів, що темрява навколо мене стала іншою. Змінилося все — повітря, температура, щільність і якість темряви. До неї домішалося тьмяне світло. У ніздрі вдарив знайомий різкий запах квіткового пилку. Я опинився в цьому дивному готельному номері.

Підвівши голову, я оглянувся і затамував дихання.

Я пройшов крізь стіну.

Я сидів на підлозі, застеленій килимом, притулившись спиною до стіни, оббитої тканиною, і поклавши руки на коліна. Пробудження виявилося настільки ж яскравим, наскільки глибоким був сон. Відмінність була такою різкою, що я не відразу звик до нового стану. Серце сильно гупало, то скорочуючись, то розширюючись. Сумніву не було. Я перебував у цій кімнаті. Нарешті зумів сюди проникнути.

У темряві, ніби вкритій кількома шарами прозірчастого серпанку, кімната мала такий же вигляд, як і колись. Так коли очі звикли до неї, я побачив у ній деякі відмінності. По-перше, телефон змінив положення — зі столика біля ліжка перемістився на подушку, утонувши в ній під своїм тягарем. Крім того, значно поменшало віскі в пляшці — залишилося трошки, на самому денці. Лід у відерку розтанув, перетворившись у несвіжу каламутну воду. Склянка зсередини висохла і вкрилася білим пилом — я в цьому переконався, коли торкнувся його пальцями. Підійшовши до ліжка, я взяв телефон і приклав слухавку до вуха. Телефонна лінія німувала. Видно, кімнату давно покинули й забули. У ній не лишилося ознак присутності людини. І тільки квіти у вазі так само дивно зберігали свіжість.

До мого приходу на ліжку хтось лежав — простирадло, укривало й подушка були зім’яті. Я відгорнув укривало й переконався, що постіль охолола. Запаху парфумів ніяких. Очевидно, відколи хтось звідси пішов, минуло багато часу. Сівши на край ліжка, я ще раз уважно оглянув кімнату, напружив слух. Але нічого не почув. Кімната скидалася на стародавню гробницю, з якої грабіжники винесли поховану людину.

У цю мить зненацька задеренчав телефон. Моє серце завмерло, наче зляканий кіт. Коли повітря дрібно затремтіло, квітковий пилок заворушився, а пелюстки піднялися трошки догори. Телефон? Але ж щойно він лежав мертвий, як закопаний глибоко в землю камінь. Вирівнявши дихання і вгамувавши серцебиття, я переконався, що все ще перебуваю в тій же кімнаті. Простягнув руку до телефонної слухавки й, трохи повагавшись, підняв її. Телефон продзвонив три чи чотири рази.

— Алло! — Слухавка завмерла, як тільки я підняв її. Тягар безповоротної смерті скидався на мішок з піском у руці. — Алло! — повторив я, але мій хрипкий голос повернувся назад, ніби відбившись від грубої стіни. Я поклав слухавку на своє місце, потім знову притулив до вуха. Тиша. Я присів на край ліжка й, затамувавши подих, чекав, коли телефон задзвонить знову. Але він мовчав. Я спостерігав, як пилинки завмирали й розчинялися в темряві. Спробував відтворити в голові телефонний дзенькіт. Та чи справді він звучав? Я в цьому сумнівався. І якщо далі так робитиму, то кінця-краю цьому не буде. Треба десь уже підвести риску. Бо інакше навіть моя присутність у цій кімнаті буде під запитанням. Телефон справді дзвонив. Це точно. Подзвонив, але вмить завмер. Я кашлянув, однак і цей звук розтанув у повітрі.

Уставши з ліжка, я обійшов кімнату. Обдивився підлогу, поглянув на стелю, присів на стіл, притулився спиною до стіни. Знічев’я спробував покрутити ручкою дверей, поклацав вимикачем торшера. Ручка, звісно, не ворушилася, лампочка не запалювалася. Вікно було забите ззовні дошками. Я прислухався, але тиша оточувала мене звідусіль високою гладкою стіною. І все ж мені здавалося, ніби хтось тут намагається мене обдурити. Затамувавши подих, він притискається до стіни, маскується, щоб я його не помітив. А тому я вдавав, що нічого не помічаю. Ми спритно обманювали один одного. Я ще раз легенько кашлянув і приклав пальці до губ.

Я вирішив ще раз оглянути кімнату. Клацнув вимикачем торшера — світло не спалахнуло. Відкрив пляшку віскі, понюхав. Запах той самий. «Cutty Sark». Пляшку закрив і поставив назад на стіл. На всякий випадок ще раз підняв слухавку, приклав до вуха. Гробова мовчанка. Пройшовся по килиму, приклав вухо до стіни і зосередився — чи не чути чогось. Звісно, дарма. Підійшов до дверей і, нічого не сподіваючись, взявся за ручку. Вона легко повернулася вправо. Та я ще довго не розумів, що сталося. Адже ще недавно вона не ворушилася, ніби залита цементом. Я спробував повторити все спочатку. Відпустив ручку, знову взявся за неї, покрутив ліворуч-праворуч. Вона вільно поверталася. Я мав дивне відчуття — ніби язик розбухав у роті.

Двері відчинені.

Я злегка потягнув ручку до себе, й крізь щілину до кімнати ввірвалася смужка сліпучого світла. Я згадав про бейсбольну биту. З нею зараз було б спокійніше. Та годі! Треба забути про неї. Я рішуче відчинив двері. Глянув ліворуч, потім праворуч і, переконавшись, що нікого нема, вийшов з номера в довгий, покритий килимом коридор. Трохи спереду видніла велика ваза, повна квітів, — та сама, за якою я ховався, коли коридорний, безтурботно посвистуючи, стукав у двері. Пригадую, що коридор був довгий, з поворотами і відгалуженнями. Завдяки випадковій зустрічі із свистуном я тоді й потрапив до кімнати з табличкою № 208.

Обережними кроками я рушив до вази. «От було б добре дістатися до фойє, де тоді зібралося багато людей, щоб дивитися в телевізорі на Нобору Ватая, — подумав я. — Може, я знайду там ключ до всіх загадок». Та зважитися на таке — це все одно що мандрувати без компаса безмежною пустелею. А що, як я, не знайшовши фойє, загублю дорогу до номера 208 й, опинившись у готельному лабіринті, ніколи не вернуся в реальний світ? Однак нема часу для вагань. Можливо, що для мене це останній шанс. Півроку щодня я спускався в колодязь і чекав. І от нарешті двері відчинилися переді мною. Та й колодязь незабаром у мене заберуть. Тож якщо я зараз відступлю — усі мої зусилля і витрачений час пропадуть намарно.

Я йшов коридором, кілька разів звертаючи вбік. Мої брудні тенісні тапочки безшумно ступали по килиму. Ні людських голосів, ні музики, ні звуків телевізора. Не гули кондиціонери, не шуміли вентилятори, не було чути й ліфтів. У готелі, як на забутих часом руїнах, панувала глибока тиша. Я кілька разів завертав, проходив повз багато дверей. Кілька разів коридор розгалужувався, і я завжди звертав праворуч. Думав, що повернуся в кімнату, якщо захочу, коли звертатиму увесь час ліворуч. Однак орієнтацію я вже втратив. Відчуття, що наближаюся до чогось, я вже не мав. Нумерація готельних номерів була безладною, ні для чого не придатною. Цифри, не встигнувши запам’ятатися, відразу випадали з голови. Іноді здавалося, що деякі з них мені вже траплялися. Я зупинився посеред коридору, щоб віддихатися. Невже я заблудився й ходжу по колу, як у лісі?

Я стояв розгублений і думав, що ж робити, коли раптом удалині почув добре знайомий звук. Свист коридорного. Без жодної фальшивої ноти. Так свистіти ніхто не вміє. Як і минулого разу, він виконував увертюру із «Сороки-злодійки» Россіні. Легко давав собі раду з такою складною мелодією. Я пішов коридором на свист, що ставав дедалі голоснішим і чистішим. Схоже, коридорний рухався мені назустріч. Я заховався за колоною.

Коридорний тримав у руках срібну тацю, а на ній — пляшку «Cutty Sark», відерце з льодом і дві склянки. Він квапливо пройшов повз мене, ніби зачарований власним свистом. На мене навіть не зиркнув — так спішив, щоб не змарнувати ні секунди. «Усе так само, як тоді», — подумав я. Здавалось, моє тіло перенеслося в часі назад.

Я відразу подався вслід за коридорним. Срібна таця погойдувалася в його руках у такт мелодії, розкидаючи навколо відбиті промені світильників під стелею. Коридорний повторював увертюру, немов замовляння. «Цікаво, про що ця опера?» — подумав я. Я знав лише її загадкову назву і просту увертюру. Пригадую, у дитинстві в нашому домі була платівка із записом під орудою Тосканіні. На відміну від плавного сучасного виконання Клаудіо Аббадо, увертюра в руках Тосканіні розбурхувала кров, перевертала все в душі, ніби після смертельного двобою з потужним супротивником, притискала його до землі й поволі душила. Невже сама опера справді про сороку-злодійку? «Якщо все вляжеться, треба піти в бібліотеку і заглянути в музичну енциклопедію, — подумав я. — А може, краще купити платівку з усією оперою? Та ні, до того часу вона вже мені не буде потрібна».

Коридорний, усе ще насвистуючи, крокував, немов робот, уперед. Я тримався за ним на певній відстані і вже знав, куди він прямує. Нова пляшка «Cutty Sark», лід склянки призначалися для номера 208. Коридорний таки справді там зупинився. Перехопивши тацю в ліву руку, переконався, що перед ним потрібні двері, випростався і по-діловому постукав. Три рази, потім ще стільки ж.

Чи хтось озвався — я недочув. Я стояв за вазою і стежив за коридорним. Час збігав, а він усе стояв перед дверима, як укопаний, ніби випробовував мою терпеливість. Більше не стукав, а лише спокійно чекав, коли йому відчинять. Нарешті, почувши його благання, двері всередину прочинилися.

34 Нехай інші фантазують (Продовження розповіді про Бориса Шкуродера)

«Борис дотримав свого слова. Нам надали часткове самоврядування, дозволили вибрати зі своїх представників комітет, на чолі якого став підполковник. Табірній охороні заборонили знущатися з полонених, а відповідальність за порядок у таборі лягла на комітет. Якщо все було тихо й виробнича норма виконувалася, то за розпорядженням нового начальства (іншими словами, Бориса) до нас ніхто не втручався. Таку начебто демократичну реформу ми, японські військовополонені, сприйняли з великою радістю.

Однак усе виявилося не таким простим. Від надмірної радості з таких змін ми всі, серед них і я, необачно прогледіли хитру пастку, яку приготував Борис.

Маючи за собою підтримку держбезпеки, Борис підпорядкував собі новопризначеного „члена Політбюро“ і встановив у таборі та шахтарському селищі свої закони. Інтриги й терор відразу стали буденною справою. Борис вибрав із в’язнів й охоронців найсильніших і найжорстокіших (такого матеріалу там не бракувало), тренував їх і створив своєрідну особисту гвардію. Озброєні пістолетами, ножами, сокирами, ці горлорізи залякували й били непокірних. За його наказом кількох чоловік вони замучили до смерті. Втручатися в їхні справи ніхто не смів. Навіть солдати караульної роти, прислані для охорони шахти, вдавали, ніби не помічають їхніх безчинств. Військові також уже нічого не могли вдіяти з Борисом і трималися осторонь, охороняючи тільки станцію і свої казарми. На те, що творилося на шахті й у таборі, вони воліли не звертати уваги.

У гвардії Борис мав улюбленця — колишнього в’язня, монгола, якого всі називали Татарином. Він немов тінь ходив за Громовим. Казали, що колись Татарин був чемпіоном з монгольської боротьби. На його правій щоці залишився слід від опіку — начебто наслідок катування. Борис арештантської роби більше не одягав, жив у доглянутому службовому приміщенні, яке прибирала ув’язнена жінка.

За словами Ніколая (щоправда, останнім часом він ставав щораз мовчазнішим), кілька його знайомих кудись уночі зникли. Офіційно їх визнали пропалими безвісти або загиблими під час нещасного випадку, але ніхто не сумнівався, що з ними розправилися Борисові поплічники. Людині досить було не послухатися його волі або наказу, щоб піддати себе смертельній небезпеці. Траплялися випадки, коли невдоволені скаржилися прямо в ЦК, але безслідно зникали. „Я чув, що з метою залякування вони вбили навіть семирічну дитину, — шепотів зблідлий Ніколай. — Забили її до смерті на очах батьків“.

Спочатку Борис особливо грубо не втручався в життя зони, в якій перебували японці. Передусім зосередив свої зусилля на повному підкоренні російських в’язнів. Видно, мав намір передати вирішення своїх справ самим японцям. Тож упродовж кількох місяців після проведених змін ми могли насолоджуватися коротким спокоєм. Для мене це були мирні дні, схожі на морський штиль. На вимогу нашого комітету трохи пом’якшився режим роботи. Уже не доводилось боятися жорстокості охорони. Уперше, відколи ми опинилися в таборі, у людей навіть з’явилася хоч якась надія. Вони думали, що життя потроху стало змінюватися на краще.

Однак це не означає, що, поки тривав цей „медовий місяць“, Борис забув про нас. Просто він поволі й упевнено готувався до гри, так би мовити, розставляючи на шаховій дошці свої фігури. Окремих членів комітету непомітно підгинав під себе — кого залякуванням, а кого підкупом. Грубого насильства уникав, діяв украй обережно, а тому ми не здогадалися про його задум. А коли здогадалися, було вже пізно. Словом, приспавши нашу пильність розмовами про самоврядування, Борис тим часом запровадив залізний порядок. У своїх розрахунках був по-диявольському точним і холоднокровним. Беззмістовне, непотрібне насильство над японськими полоненими припинилося, щоб змінитися новим — холодним й обачливим.

Приблизно через півроку, утвердивши своє панування в таборі, Борис змінив свій курс і взявся до нас, японських полонених. Першою його жертвою став підполковник — головна фігура в комітеті. Він кілька разів зіткнувся з Борисом, захищаючи інтереси земляків, а тому його прибрали. На той час у комітеті залишалося всього кілька чоловік, які не підкорялися Борису. Це були підполковник та його прибічники. Однієї ночі йому зв’язали руки й ноги, заткнули рот і задушили, накинувши на обличчя мокрий рушник. Звісно, його знищили за наказом Бориса. Хоча він сам рук не забруднив. Комітет виконав його команду, от і все. Смерть підполковника приписали невиліковній хворобі. Усі знали, хто це вчинив, але тримали язика за зубами. Було відомо, що серед нас є Борисові донощики, а тому доводилось остерігатися прилюдних висловлювань. Після вбивства підполковника комітет обрав головою людину, яка слухняно виконувала накази Бориса.

Змінився комітет — і відразу почали погіршуватися умови праці для японських полонених. Урешті-решт усе стало так само, як було перед тим. В обмін на самоврядування ми обіцяли Борисові виконувати норму, й це нам обійшлося дорого. Під різними приводами норму постійно підвищували, і робота перетворилася в каторгу. Почастішали нещасні випадки, і багато японців лягли кістьми в чужій землі, ставши жертвою нестримної гонитви за новими тоннами вугілля. Таким чином, самоврядування обернулося тим, що замість росіян за роботою стали наглядати японці.

Звісно, серед полонених наростало невдоволення. У маленькому табірному світі, де раніше порівну ділилися злигодні, зародилося відчуття несправедливості, глибокої ненависті й підозри. Прислужникам Бориса давали легшу роботу й наділяли пільгами, а іншим випадало нестерпне життя, що межувало зі смертю. Голосна скарга означала загибель. Можна було потрапити в карцер, умерти з холоду або від недоїдання. Непокірного могли вночі задушити мокрим рушником, розчерепити в шахті голову киркою й скинути в шурф. Ніхто не цікавився, що відбувається в темній шахті. Просто зникала одна людина, от і все.

Я постійно відчував відповідальність за те, що звів підполковника з Борисом. Звичайно, і без мене Громов тим чи іншим способом проліз би в наші ряди, і рано чи пізно наслідок був би таким же. Однак від цього мені не ставало легше. Я тоді страшно прорахувався.

Раптом одного дня мене викликали в контору Бориса. Після нашої останньої зустрічі минуло досить багато часу. Він сидів за столом і пив чай — як тоді, у начальника станції. За його плечима, як завжди, стояв Татарин з великим автоматичним пістолетом за поясом. Коли я зайшов, Борис обернувся і жестом наказав монголові вийти. Ми залишилися наодинці.

„Ну що, лейтенанте Мамія? Дотримав я обіцянку, чи не так?“

„Так“, — відповів я. Справді дотримав. На жаль. А я наче уклав договір із самим дияволом.

„Ви дістали самоврядування, я — владу, — проказав усміхнений Борис, широко розвівши руками. — Ми обидва отримали те, що хотіли. Видобуток вугілля зростає, Москва радіє. Що ще треба? Ти мені дуже допоміг, і я повинен тобі якось віддячити“.

„Мені нічого не треба“, — відповів я.

„Ми ж давно знаємося, тож не варто так різко відмовлятися, — усе ще усміхаючись, вів далі Борис. — Коротко кажучи, я хотів би, щоб ти був при мені, допомагав у роботі. На жаль, тут украй мало кмітливих людей. А ти хоч і без руки, але, бачу, головастий. Якщо станеш моїм секретарем, то я віддячу тобі тим, що житимеш набагато краще. Та й, напевне, виживеш і, можливо, повернешся у свою Японію. Тримайся коло мене — від цього тільки користь матимеш“.

Звичайно, я мав би відразу припинити цю розмову. Адже я не збирався ставати підручним Громова, продавати своїх товаришів, щоб самому добре жити. Та якби я відмовився від його пропозиції, Борис убив би мене. І це мене влаштувало б. Але саме тоді в моїй голові народився план.

„А що мені доведеться робити?“ — запитав я.

Робота, яку мені доручив Борис, не була легкою. Справ, що вимагали впорядкування, назбиралася сила-силенна, та найголовніше — треба було розібратися з багатством, яке накопичив Ґромов. Він присвоював частину (відсотків сорок) продовольства, одягу, медикаментів, присланих з Москви і від Міжнародного товариства Червоного Хреста, ховав усе це у таємних складах і збував на стороні. А ще він відправляв вагонами на чорний ринок вугілля. Палива хронічно не вистачало, і попит на нього був великий. Підкупивши залізничників і начальника станції, Борис міг вільно розпоряджатися вагонами. Солдати, що охороняли залізницю, за продукти й гроші заплющували на все очі. Завдяки своїй заповзятливості Борис нагромадив величезне багатство. Мені він пояснював, що все воно перейде в розпорядження держбезпеки. Мовляв, для роботи органам потрібні великі суми грошей, не враховані в офіційних документах, і він тут таємно їх збирає. Однак він брехав. Якісь гроші до Москви, звичайно, доходили. Та більшу частину Борис залишав собі. Подробиць я не знав, але, здається, він таємними каналами пересилав гроші в іноземні банки або обмінював на золото.

Хтозна-чому від самого початку Борис начебто довіряв мені. Як це не дивно, він і не думав, що я видам його таємниці. До росіян і взагалі до білих людей він завжди ставився з крайньою підозрою, а монголам та японцям, здавалося, сліпо вірив. Можливо, вважав, що особливої шкоди від мене не буде, навіть якщо вибовкаю його секрети. Зрештою, кому я міг їх відкрити? Мене оточували тільки Борисові поплічники та підлегла дрібнота, яким також дещо перепадало від його незаконних операцій. А безпорадні в’язні й полонені тяжко страждали й гинули через нестачу харчів, одягу та ліків, які Борис для власної користі збував на чорний ринок. Крім того, уся поштова кореспонденція проходила через цензуру і будь-які контакти із зовнішнім світом заборонялися.

У всякому разі, я старанно й сумлінно виконував обов’язки його секретаря. Заново переписав усю його бухгалтерію, доведену до повного безладу, і склав новий перелік матеріальних цінностей на складах. Систематизував і налагодив оборот товарів і грошей, запровадив окремі зошити, які дозволяли відразу дізнатися, скільки і де чого є, як коливаються їхні ціни. Склав довгий список людей, яких Борис підкупив, і підрахував „потрібні витрати“. Працював на нього без перепочинку, з ранку до вечора, унаслідок чого позбувся і тих небагатьох товаришів, що ще мав. Звісно, вони небезпідставно зневажали мене, вважаючи вірним прислужником Бориса (як це не прикро, може, й досі так про мене думають). Перестав розмовляти зі мною і Ніколай. Кілька японців, з якими я досі дружив, тепер трималися мене осторонь. Водночас були й такі, що — навпаки — намагались зі мною зблизитися, побачивши, що я в Бориса на доброму рахунку, але я з такими не хотів мати справи. Отже, я невдовзі опинився в ізоляції. А не вбили мене тому, що за мною стояв Борис. Він мною дорожив, тож мого вбивцю очікувала тільки смерть. Про жорстокість Бориса знали всі. У таборі ходили легенди про те, як він здирав з людей шкіру.

Що далі я віддалявся від людей, то більше Борис мені довіряв. Був задоволений моєю роботою, цінував її систематичність і не шкодував похвальних слів.

„Лейтенанте Мамія, ти — молодчина! Якби серед японців було багато таких, як ти, то ваша Японія відродилася б з повоєнної розрухи. А от СРСР приречений. На жаль, не має жодних перспектив. Навіть за царя було краще. Цареві, принаймні, не доводилось морочити собі голову якимись теоріями. Ленін зрозумів щось у Маркса й запозичив, що йому було вигідно. Так само Сталін — взяв у Леніна (зовсім мало), що йому було треба. У нас так виходить: чим менше людина розуміє, тим більше влади захоплює. Чим менше розумієш, тим краще. Тільки так у нас удається вижити, лейтенанте. І ніяких фантазій! Як тільки почнеш давати волю уяві — тобі обов’язково кінець! Звісно, я не фантазую. Моє завдання — дати іншим фантазувати. На цьому я живу. Запам'ятай це як слід. Принаймні поки будеш тут і захочеш фантазувати, згадуй про мою золоту пораду: „Ні, нізащо! Через фантазії можна життя позбутися“. Нехай інші фантазують“.

Так непомітно збігло півроку. Наприкінці осені 1947 року я став для Бориса незамінним. Я перебрав на себе всі його справи, а Татарин й „особиста гвардія“ чинили розправу над непокірними. До Москви держбезпека його все ще не відкликала. Зрештою, у той час він уже начебто й не прагнув туди повертатися. Табір і шахту він перетворив на свою тверду вотчину — жив з усіма зручностями під захистом власної гвардії й нагромаджував усе більше багатства. А втім, московське начальство, напевне, воліло тримати його в Сибіру, тим самим зміцнюючи там свою владу, ніж відкликати до столиці. Між Москвою і Борисом тривав безперервний обмін листами — ясна річ, не поштою, а залізницею за допомогою спеціальних кур’єрів високого зросту, з холодними як лід очима. Коли така людина заходила до кімнати, температура в ній, здавалось, відразу знижувалася.

А тим часом в’язні, зайняті роботою на шахті, незмінно вмирали, і їхні мертві тіла, як і раніше, опинялися в шурфах. Борис суворо перевіряв спроможності кожного в’язня, фізично слабких відразу нещадно експлуатував, зменшував раціон їхнього харчування, щоб позбутися зайвих їдців, і швидко спроваджував на той світ. Забрані у слабих продукти він віддавав сильним і тим самим підвищував продуктивність праці на шахті. У таборі запанував „закон джунглів“: сильні забирали собі все, а слабі мерли один за одним. Як тільки робочої сили не вистачало, у товарних вагонах, наче худобу, звідкись привозили інших в’язнів. Іноді відсотків двадцять нових в’язнів умирало в дорозі, але на це ніхто не звертав уваги. Більшість новачків — росіян і мешканців Східної Європи — прибувала із заходу. На щастя для Бориса, сталінська примхлива політика насильства не зменшувала там своїх обертів.

Я задумав убити Бориса. Звичайно, навіть якби я порішив його, не було б жодної гарантії, що наше становище поліпшиться. Все одно пекло, мабуть, триватиме. Та хоч би там що, я не міг допустити, щоб така людина існувала в цьому світі. Правильно казав Ніколай: він — отруйна гадюка. І хтось мусить відрубати їй голову.

Я не боявся смерті. І ладен був заплатити життям за смерть Бориса. Однак промаху я не допускав. Доводилося чекати миті, коли зможу порішити його відразу, одним пострілом. Очікуючи такої нагоди, я вдавав, що виконую роль відданого секретаря. Проте, як я вже казав, Борис був надзвичайно обережний. І вдень, і вночі Татарин ходив за ним, як тінь. Та навіть якби Борис залишився сам, хіба я, однорукий, беззбройний, зумів би його вбити? І все-таки я терпеливо чекав свого часу. Вірив, що нагода трапиться, якщо на світі є Бог.

На початку 1948 року по табору пішла чутка, що японських військовополонених нарешті відпустять на батьківщину. Начебто навесні за нами прийде судно. Я спитав Бориса, чи це правда.

„Усе правильно, лейтенанте Мамія, — відповів він. — Ця чутка — чиста правда. Невдовзі усіх вас репатріюють до Японії. Світова громадськість невдоволена, і ми не можемо вас вічно тут тримати на каторжних роботах. Але в мене є для тебе пропозиція, лейтенанте. Ти не хотів би залишитися тут — уже не полоненим, а вільним радянським громадянином? Ти для мене добре працював, і коли поїдеш — де ж я заміну знайду? Тобі зі мною було б набагато краще, ніж в Японії. Ти ж вернешся туди без гроша в кишені й будеш мучитися… Кажуть, там у вас нема чого їсти, люди з голоду вмирають. А тут у тебе все буде — і гроші, і жінки, і влада“.

Борис зробив серйозну пропозицію. Я знав надто багато його таємниць, і він, очевидно, боявся мене відпускати. Якщо я відмовлюсь, він мене знищить, щоб затулити рот. А проте я не злякався. Подякував йому, сказав, що турбуюся про батьків і сестру, а тому хотів би повернутися додому. Борис здвигнув плечима і більше нічого не сказав.

Ідеальна нагода відправити Бориса на той світ випала одного березневого вечора, коли до репатріації залишалося зовсім мало. Ми опинилися з ним наодинці — Татарин, що ніколи не покидав його, відлучився з кімнати. Ще не було дев’ятої, я за своїм звичаєм наводив порядок у бухгалтерській книзі, Борис, що рідко коли засиджувався допізна в конторі, писав за столом листа. Потягуючи зі склянки бренді, він водив авторучкою по паперу. На вішалці разом з його шкіряною курткою і картузом висів пістолет у шкіряній кобурі — не великий радянський, а німецький „вальтер-ППК“. Казали, що Борис забрав його у нацистського підполковника, узятого в полон після форсування Дунаю. На рукоятці „вальтера“, завжди начищеного до блиску, було викарбувано дві схожі на блискавку літери — SS. Я часто уважно спостерігав, як Борис чистив свій пістолет, і знав, що в його обоймі завжди вісім бойових патронів.

Було дивно, що того разу Борис повісив кобуру з пістолетом на вішалку. Завжди обережний, працюючи за столом, він тримав пістолет під рукою, у правій шухляді. Того вечора він чомусь був у піднесеному настрої, багато говорив і тому, напевне, забув про пильність. Кращого шансу я не сподівався. Я стільки разів по-думки повторював, як однією рукою знімаю пістолет із запобіжника, швидко досилаю набій у патронник. Нарешті я зважився, устав зі свого місця і пройшов мимо вішалки, вдаючи, що пішов за якимось документом. Борис, поринувши в написання листа, не звертав на мене уваги. Не зупиняючись, я на ходу витягнув пістолет з кобури. Невеличкий, він зручно вміщався в долоні, і я зрозумів, яка це прекрасна зброя. Вставши навпроти Бориса, я зняв пістолет із запобіжника, затиснув його між колінами і правою рукою відтягнув затвор. Патрон з легким брязкотом зайшов у патронник. Від цього сухого звуку Борис підвів голову, а я спрямував на неї цівку пістолета.

Він похитав головою і зітхнув.

„Мені шкода тебе, але в пістолеті нема патронів, — проказав Борис, надіваючи ковпачок на ручку. — За вагою можна оцінити, що не заряджений. Досить легко в руці погойдати. Вісім патронів калібру 7,65 мм, чиста вага приблизно вісімдесят грамів“.

Та словам Бориса я не повірив, а швидко націлив пістолет йому в лоб і без жодних вагань натиснув на гашетку. Однак почув тільки сухе клацання. Як і казав Борис, патронів у пістолеті не було. Опустивши зброю, я прикусив губи. Думати ні про що не міг. Відсунувши шухляду, Борис вийняв звідти жменю патронів і показав мені. Він заздалегідь вийняв патрони з обойми і тим самим, видно, поставив мені пастку. Усе це було схоже на фарс.

„Мені вже давно стало ясно, що ти хочеш мене вбити, — спокійно вів далі Борис. — Постійно уявляв собі, як це робитимеш. Хіба ні? Я ж тебе попереджував: як фантазуватимеш — життя позбудешся. Та байдуже. Бо, як не крути, ти не зможеш мене вбити“.

І тоді Борис взяв два патрони й кинув на підлогу. Вони покотилися мені під ноги.

„Бойові патрони, — сказав він. — Не брешу. Можеш зарядити і стріляти в мене. Це твій останній шанс. Якщо справді хочеш убити, то добре прицілюйся. А якщо ж промахнешся, то обіцяй, що нікому на світі не розкажеш моєї таємниці, того, що я тут роблю. Ось така угода“.

Я кивнув — мовляв, обіцяю.

Я знову затиснув пістолет між колінами, вийняв обойму і вставив у неї два патрони. Однією рукою це вдавалося робити непросто. До того ж, вона дрібно тремтіла. Борис холоднокровно стежив за моїми рухами. На його обличчі навіть майнуло щось схоже на усмішку. Вставивши обойму, я навів пістолет точно між очі Бориса й, вгамувавши тремтіння пальців, натиснув на курок. У кімнаті прогримів постріл, але куля пролетіла повз його вухо і застрягла у стіні. Дрібний пил від штукатурки розлетівся навколо. Я промахнувся, хоча стріляв усього з відстані заледве двох метрів. Я не був поганим стрільцем — адже в Сіньцзіні радо тренувався на стрільбищі. Однією рукою стріляти, звичайно, важче, але моя права рука була сильнішою, а „вальтер“ — зручним для прицілювання. Я не йняв віри, що промахнувся. Я знову звів курок і прицілився. Зробив глибокий вдих, сказавши собі: „Його треба вбити!“ Убивши таку людину, я зможу вважати, що прожив недаремно.

„Прицілюйся добре, лейтенанте! Бо цей патрон — останній“. — Борис усе ще всміхався.

У цю мить, почувши постріл, до кімнати влетів Татарин з великим пістолетом у руці.

„Не заважай! — гримнув на нього Борис. — Нехай навмання стріляє! Як уб’є — роби з ним, що хочеш“.

Татарин слухняно кивнув і спрямував на мене свій пістолет.

Я виставив уперед руку із затиснутим у ній „вальтером“ і, прицілившись у холодну усмішку Бориса, спокійно вистрілив. Рука твердо витримала віддачу. Постріл вийшов досконалий. Однак куля пролетіла мимо — на волосок від голови, ущент розбивши годинник за спиною Бориса. А він навіть бровою не ворухнув. Відкинувшись на спинку стільця, він не спускав з мене своїх гадючих очей. Пістолет з гучним стуком упав на підлогу.

Кілька секунд усі мовчали, не ворушилися. Нарешті Борис підвівся і, неквапливо нахилившись, підняв „вальтер“, що випав з моєї руки. Задумано подивившись на пістолет у своїй руці, злегка похитав головою і запхнув його в кобуру на вішалці. Потім два рази поплескав мене по руці, ніби хотів заспокоїти.

„Я ж тобі казав, що ти не зможеш убити мене. — Борис вийняв з кишені пачку „Сатel“ і прикурив одну сигарету від запальнички. — Стріляв непогано. Але вбити мене не зможеш. Ти до цього не готовий. Тому проґавив такий шанс. На жаль, доведеться тобі повертатись додому з цим прокляттям. Ти ніде не будеш щасливим. Нікого не любитимеш і ніхто тебе не любитиме. Я тебе проклинаю. Убивати не буду. І не тому, що я тебе так люблю. Досі я багато людей відправив на той світ і, напевне, ще немало відправлю туди ж. Але я не вкорочую нікому життя без потреби. Бувай, лейтенанте Мамія! Через тиждень ти вже поїдеш до Находки. Bon voyage![54] Більше ми з тобою, непевне, не зустрінемося“.

Таким було моє останнє побачення з Борисом Шкуродером. Через тиждень я залишив табір, і на поїзді мене відвезли до Находки, де мене також чекало кілька лихих пригод. І тільки на початку 1949 року я повернувся в Японію.

Правду кажучи, я не впевнений, чи має для Вас моя довга й дивна розповідь якесь значення. Можливо, вона здасться Вам суцільною старечою скаргою. Але я обов’язково хотів розповісти Вам цю історію. Я відчував, що мушу це зробити. Прочитавши цей лист, Ви зрозуміли, що я програв, усе втратив. Став ні на що не придатним. Справдилося передбачення і прокляття: я нікого не люблю і ніхто мене не любить. Ходяча шкаралупа — от що від мене залишилося. Настане час — і я зникну в пітьмі. Мені здається, що, переповівши Вам, Окада-сан, історію свого життя, я можу спокійно покинути цей світ.

Будь ласка, живіть з миром, ні за чим не жалкуючи».

35 Небезпечне місце Люди перед телевізором «Порожній чоловік»

Двері прочинилися всередину кімнати. Коридорний, злегка поклонившись, зайшов з тацею в руках. Заховавшись за вазою в коридорі, я чекав, поки він вийде з номера, й обмірковував, що ж робити далі. Можна зайти туди, як коридорний звідти піде. За дверима з номером 208 хтось є. Якщо події і далі розвиватимуться так, як минулого разу (наразі так було), то двері, напевне, не замкнені. А може, пропустити цей номер і піти вслід за коридорним? Тоді, можливо, я доберуся туди, звідки він виходить.

Я вагався, не знав, котрий варіант вибрати, але врешті-решт вирішив піти вслід за коридорним. У номері 208, мабуть, причаїлась якась небезпека, здатна призвести до фатальних наслідків. Я добре запам’ятав той різкий стук у двері в темряві й гострий, мов лезо ножа, зухвалий блиск. Треба бути обережним. Спочатку простежу, куди прямує коридорний. А сюди можна повернутися потім. Тільки от як? Обмацавши кишені штанів, я виявив гаманець, дрібні гроші, носовичок і маленьку кулькову ручку. Провів лінію на долоні — перевірити, чи є в ній паста. «Можна ставити нею позначки на стіні», — подумав я. Орієнтуючись по них, я зможу віднайти дорогу назад. Напевне, зможу.

Двері відчинились, і на порозі з’явився коридорний. Без нічого в руках — тацю залишив у номері. Зачинивши двері, він випростався і, знову насвистуючи «Сороку-злодійку», швидко пішов назад. Я вийшов з-за вази і подався за ним. На розгалуженнях коридору я малював кульковою ручкою на кремового кольору стінах невеликі сині хрестики. Коридорний жодного разу не озирнувся. Він ішов по-особливому — наче брав участь у Світовому конкурсі зразкової ходи. Ніби показуючи, як повинен ходити готельний коридорний, він підняв голову догори, підборіддя випнув уперед, спину випрямив, руками розмахував у такт музики із «Сороки-злодійки» й ступав широкими кроками. Він проходив один поворот за одним, піднімався і спускався короткими сходами. Світло в коридорі то яскравіло, то тьмяніло. Натикаючись на численні западини в стіні, воно витворювало чудернацькі тіні. Щоб залишатися непоміченим, я тримався від нього на достатній відстані, але загубити його не боявся, навіть якщо він зникав за рогом — його видавав голосний свист.

Так само як риба, піднімаючись до верхів’я ріки, нарешті випливає на спокійну воду, коридорний вийшов, у просторе фойє. Те саме, де я колись бачив по телевізору Нобору Ватая. Тоді переповнене людьми, воно тепер було майже порожнім: перед величезним екраном сиділи кілька людей і дивилися новини каналу «NHK». Підійшовши ближче, коридорний перестав свистіти, щоб не заважати людям перед телевізором, перетнув фойє і зник за дверима з написом: «Тільки для персоналу».

Удаючи, ніби гаю час, я став прогулюватися по фойє. Пересідав з одного дивана на інший, розглядав стелю, перевіряв, наскільки м’який килим під ногами. Потім підійшов до телефону-автомата й опустив у нього монету, але він, як і в номері, не виявляв ознак життя. Тоді я підняв слухавку внутрішнього телефону готелю і на всякий випадок набрав номер 208. Результат був той самий.

Сівши на стілець осторонь людей перед телевізором, я знічев’я почав їх вивчати. Серед дванадцяти глядачів я нарахував дев’ять чоловіків і три жінки. Здебільшого тридцяти-сорокарічного віку, і тільки двоє мали вигляд понад п’ятдесятирічних. Чоловіки у піджаках або куртках, з краватками неяскравих кольорів, у черевиках. Якщо не брати до уваги зріст і вагу тіла, вони нічим особливим між собою не відрізнялися. Усі жінки були старші за тридцять, добре одягнені й акуратно нафарбовані. Вони справляли враження однокласників, що зібралися після врочистої зустрічі, хоча сиділи окремо одне від одного і начебто не були знайомі. Та, можливо, вони зійшлися сюди чисто випадково, щоб мовчки дивитися в телевізор. Ніхто не обмінювався думками від побаченого, не позирав на сусіда й не кивав.

Сидячи трохи віддалік людей, я стежив за програмою новин. Нічого особливо цікавого. Десь відкрили дорогу — губернатор перерізав стрічку. У кольорових олівцях для дітей, що надійшли в продаж, виявили отруйні речовини, а тому їх вилучили з крамниць. В Асахікаві випав сильний сніг, через погану видимість та ожеледицю туристичний автобус зіткнувся з вантажівкою, унаслідок чого водій вантажівки загинув, а кілька туристів, що їхали на мінеральні води, зазнали травм. Диктор стриманим голосом по порядку читав новини так, ніби видавав табель з низькими оцінками. Я згадав телевізор у домі ясновидця Хонди, до речі, завжди настроєний на канал «NHK».

Кадри новин у телевізорі здавалися мені живими і водночас — нереальними. Я співчував водієві вантажівки, що загинув у цій аварії. Ніхто не хоче вмерти в засніженій Асахікаві від страждань, спричинених розривом нутрощів. Однак я не знав цього водія, а він — мене. Тому моє співчуття не стосувалося особисто його. Я співчував не йому, а просто людині, яку спостигла така жахлива смерть. У такій загальності реальність співіснувала з нереальністю. Відірвавшись від телевізора, я ще раз оглянув просторе фойє, але не помітив нічого, вартого уваги. Персоналу не видно, маленький бар ще зачинений. Інтер’єр скрашувала тільки велика картина на стіні із зображенням гори.

Я перевів погляд знову на екран телевізора і побачив крупним планом знайоме обличчя — обличчя Нобору Ватая. Я випростався на стільці і прислухався. З Нобору Ватая щось сталося. Але я пропустив початок повідомлення. Замість фотографії на екрані з’явився репортер. У пальті і краватці, він стояв з мікрофоном у руці перед входом до великої будівлі.

— …доставили в лікарню Токійського жіночого медичного університету і помістили у відділення інтенсивної терапії, але відомо тільки те, що з проламаним черепом він перебуває у важкому стані, непритомний. На запитання, чи немає загрози його життю, лікарі лише повторюють, що наразі не можуть сказати чогось певного. Докладну інформацію про стан його здоров’я буде оголошено пізніше. Лікарня Токійського жіночого медичного університету, центральний вхід…

Камера повернулася у студію. Дивлячись в об’єктив, диктор зачитав принесений йому аркуш:

— На депутата палати представників Нобору Ватая напав хуліган. За щойно отриманою інформацією, цей випадок стався сьогодні о пів на дванадцяту ранку в офісі депутата, що в столичному районі Мінато, — під час його зустрічі з відвідувачами туди ввірвався молодий чоловік і кілька разів ударив Ватая-сана по голові бейсбольною битою… (На екрані з’явилося фото будівлі, де міститься офіс Нобору Ватая.)… і завдав йому важких травм. Той чоловік напав на Ватая-сана, прикинувшись відвідувачем і пронісши биту в офіс у довгому футлярі, призначеному для креслення. За свідченням очевидців, він накинувся на Ватая-сана, не сказавши ні слова. (На екрані — приміщення, де стався злочин. На підлозі лежав перекинутий стілець, поряд — калюжа чорної крові.) Усе сталося так несподівано, що ні депутат, ні присутні в офісі люди не змогли чинити опору. Переконавшись, що Ватая-сан знепритомнів, нападник покинув місце злочину, забравши із собою биту.

За словами очевидців, злочинець був у темно-синьому півпальті й вовняній лижній шапочці такого ж кольору, із темними сонячними окулярами. Зріст — приблизно 175 сантиметрів, на правій щоці щось схоже на родимку, вік — років тридцять. Поліція розшукує злочинця, але на його слід не натрапила — він утік, змішавшись з людським натовпом. (Показали, як поліція обстежує місце злочину, а потім — багатолюдні вулички Акасаки.)

Бейсбольна бита? Родимка? Я прикусив губу.

— Нобору Ватая — відомий учений-економіст нової генерації і політичний оглядач. Навесні цього року був обраний депутатом палати представників від виборчого округу покійного дядька, Йосітака Ватая, і відтоді став впливовим молодим політиком і полемістом. Його високо цінували і як молодому членові парламенту провіщали велике майбутнє. Поліція розглядає дві версії причини злочину: перша пов’язана з його політичною діяльністю, друга — з особистою помстою. Повторюємо останню новину: сьогодні, перед полуднем, здійснено напад на депутата палати представників Нобору Ватая. Він доставлений у лікарню з важкою травмою голови, яку завдав йому хуліган бейсбольною битою. Жодних подробиць про стан його здоров’я наразі немає. Переходимо до наступних новин…

Хтось начебто вимкнув телевізор. Голос диктора обірвався, і у фойє запанувала тиша. Люди перед телевізором трохи розслабилися, щоб зняти з себе напругу. Складалося враження, ніби вони навмисне зібралися тут, щоб почути новину про Нобору Ватая. Навіть коли телевізор вимкнули, ніхто не піднімався з місця. Ніхто навіть не зітхнув і не кашлянув.

Хто, власне, лупонув битою Нобору Ватая? За зовнішніми прикметами, злочинець — викапаний я. Темно-синє пальто, темно-синя шапка, сонячні окуляри. Пляма на обличчі. Зріст, вік… І бейсбольна бита. Але ж я зберігав свою биту в колодязі, і вона кудись зникла. Якщо Нобору Ватая розчерепили голову саме тією битою, то, напевне, хтось спеціально її поцупив для цього з колодязя.

Раптом одна з жінок — худа, з риб’ячими щелепами — обернулась і глянула на мене. Її білі сережки звисали із самої середини довгих мочок. Обернувшись, вона довго не відривала від мене своїх очей. Наші погляди зустрілися, та все одно вона витріщилася на мене, нітрохи не змінюючись на обличчі. Лисий чоловік біля неї, схожий на власника пристанційної хімчистки, ніби простеживши за її поглядом, також видивився на мене. Услід за ними на мене звернули увагу й інші люди — так, наче нарешті помітили, що я сиджу тут, з ними. Під їхніми пильними поглядами я мимоволі усвідомив, що на мені темно-синє півпальто, така ж шапочка, зріст — 175 сантиметрів, вік — понад тридцять років. І на правій щоці родимка. Мабуть, вони вже якось дізналися, що я доводжуся шуряком Нобору Ватая і не відчуваю до нього приязні (а може, навіть ненавиджу). Це я прочитав в їхніх очах. Не знаючи, що далі робити, я міцно вчепився руками за бильця стільця. Я не бив Нобору Ватая бейсбольною битою. Я на таке не здатний і, крім того, бити вже не маю. Вони вірять на слово, що кажуть по телевізору.

Я повільно встав зі стільця й подався до коридору, який привів мене до фойє. Краще звідси якнайшвидше забиратися. Ніхто мене тут радо не зустрічатиме. Трохи відійшовши, я озирнувся — кілька людей підвелось і пішло за мною. Приспішивши ходу, я перетнув фойє і попрямував до коридору. Треба вертатися назад до 208-го номера! У роті пересохло.

Щойно я перетнув фойє й опинився в коридорі, як у всьому готелі безгучно погасло світло. Непроглядна пітьма запала без жодного попередження, ніби від сильного удару сокирою звалилася важка чорна завіса. Ззаду, набагато ближче, ніж я думав, хтось скрикнув голосом, сповненим твердої, немов камінь, ненависті.

Я просувався крізь темряву вперед, сторожко обмацуючи стіни. Треба хоч трохи віддалитися від них. Але я наштовхнувся на маленький столик, щось перекинув — здається, вазу, яка з гуркотом покотилася підлогою. Відскочивши, я притьмом опинився рачки на підлозі, але відразу зірвався на ноги і вздовж стіни знову пішов далі, та саме тоді щось смикнуло мене за полу пальта — так, ніби я за цвях зачепився. Однак за мить я зрозумів: хтось схопив мене за пальто. Я без жодного вагання скинув його й побіг крізь темряву. Навпомацки повернув за ріг, спотикаючись, піднявся сходами і ще раз звернув убік. По дорозі я щоразу об щось ударявся — то головою, то плечем, — аж поки, перечепившись на сходах, не налетів обличчям на стіну. Однак болю не відчув. Тільки очі зсередини затопила тьмяна пелена. Вони не повинні мене тут схопити.

Навколо зовсім не було світла. Не горіло навіть аварійне світло на випадок знеструмлення. Пробившись у нестямі крізь темряву, коли не знаєш, де ліве, а де праве, я зупинився і, перевівши подих, прислухався. Тихо. Чути лише, як б’ється власне серце. Я присів навпочіпки, щоб перепочити. Видно, вони махнули на мене рукою. Іти далі в темряві не варто — можна ще більше заплутатися в цьому лабіринті. Я вирішив притулитися спиною до стіни й трохи заспокоїтися.

Хто, власне, вимкнув світло? Я подумав, що це сталося невипадково. Світло погасло саме тоді, коли я зайшов у коридор, переслідуваний людьми. Може, хтось спробував урятувати мене від небезпеки. Я зняв вовняну шапку, витер носовичком піт з обличчя, знову надів шапку. Нагадали про себе болем суглоби, але жодних ран на собі я не відчував. Я глянув на люмінесцентні стрілки годинника і згадав, що вони зупинилися о пів на дванадцяту, коли я спустився в колодязь. Тоді ж хтось пробрався в офіс Нобору Ватая на Акасака й довбонув його по голові битою.

А може, насправді це я зробив?

У глибокій навколишній темряві така думка здавалася єдиною теоретичною «можливістю». Можливо, там, у реальному світі, я справді побив Нобору Ватая бейсбольною битою і завдав йому важких травм. І може, тільки мені одному про це невідомо. Невже накопичена до нього ненависть змусила мене мимохіть піти туди й пустити в хід грубу силу? «Та ні, я не міг туди піти», — подумав я. Бо щоб дістатися до Акасаки, треба сісти в електричку на лінії Одакю і в Сіндзюку зробити пересадку в метро. Хіба міг би я це зробити, сам того не знаючи? Це неможливо. Якщо тільки на світі немає ще одного мого «я».

А якщо Нобору Ватая помре або залишиться безпомічним інвалідом, то виходить, що Усікава далекоглядна людина — вчасно зійшов з корабля. Я мимоволі захопився його звіриним відчуттям. І ніби почув його голос: «Не хочу хвалитися, Окада-сан, але в мене нюх просто чудовий!»

— Окада-сан! — озвався до мене хтось поруч.

Серце підстрибнуло до самого горла, наче відпущена пружина. Звідки цей голос, я не здогадувався. Я напружився, удивляючись у темряву, але, звісно, нічого не побачив.

— Окада-сан! — повторив той же голос. Низький, чоловічий. — Не турбуйтесь. Я на вашому боці. Ми з вами тут уже зустрічалися. Пригадуєте?

Так, я пригадав. Це був голос «безликого чоловіка». З обережності я не спішив відповідати.

— Вам треба негайно звідси вибиратися. Як тільки ввімкнеться світло, вони прийдуть сюди вас шукати. Йдіть за мною, бо я знаю найкоротшу дорогу.

Він увімкнув маленький, схожий на олівець, кишеньковий ліхтарик. Промінь слабенький, але достатній, щоб присвітити під ногами.

— Сюди, — квапив він.

Піднявшись з підлоги, я поспішив за ним.

— Це ви погасили світло? — запитав я його в спину.

Чоловік нічого не відповів: не підтвердив і не заперечив.

— Дякую. Ви мене просто врятували.

— Це небезпечні люди, — проказав безликий чоловік. — Набагато небезпечніші, ніж ви думали.

— А що, Нобору Ватая справді сильно побили? — запитав я.

— Так по телевізору казали, — відповів він, обережно вибираючи слова.

— Але я до цього не причетний. Я тоді перебував у колодязі.

— Ну, якщо ви так кажете, отже, так воно і є, — відповів він як щось само собою зрозуміле, відчинив двері і, присвічуючи ліхтариком під ноги, став підніматися поволі сходами. Я пішов услід за ним. Сходи виявилися такими довгими, що я вже не розумів, піднімаємось ми чи спускаємося. Та чи взагалі це сходи?

— А хто-небудь може посвідчити, що ви тоді перебували в колодязі? — запитав безликий чоловік, не обертаючись.

Я мовчав. Таких людей не було.

— У такому разі вам краще, нічого не кажучи, тікати звідси. Вони вже вирішили, що злочинець — ви.

— Хто це — вони?

Досягнувши останньої сходинки, безликий чоловік звернув праворуч і, пройшовши кілька кроків, відчинив двері і вийшов у коридор. Зупинившись, прислухався.

— Поспішаймо. Тримайтеся за мене.

Я слухняно вхопився за полу його піджака.

— Вони невідривно стежать за тим, що показує телевізор, тож, природно, ненавидять вас, — провадив він далі. — А от старшого брата вашої дружини обожнюють.

— Ви знаєте, хто я?

— Авжеж.

— То, може, знаєте, де зараз Куміко?

Він мовчав. Я ніби брав участь в якійсь грі, учепившись за його піджак: ми звернули за ріг, швидко спустилися вниз на кілька сходинок, зайшли в маленькі потаємні двері й переходом з низькою стелею добралися до наступного коридору. Дивна, заплутана дорога, якою мене вів безликий чоловік, скидалася на нескінченне борсання в материнській утробі.

— Окада-сан, я знаю не все, що тут відбувається. Мені підвладне лише фойє. Я багато чого не знаю.

— А коридорного, що гарно свистить, знаєте?

— Ні, — відразу відповів чоловік. — Тут узагалі нема жодних коридорних — ні свистунів, ні інших. Якщо ви когось такого побачите, то знайте, що це не коридорний, а щось, що прикидається ним. Почекайте, забув спитати: вам номер 208 потрібен чи ні?

— Так, потрібен. Маю зустрітися з однією жінкою.

На це безликий чоловік нічого не сказав. Не запитав, ні що це за жінка, ні яка справа в мене до неї. Він ішов коридором упевненою ходою людини, якій відомі всі входи й виходи, і тягнув мене, як буксир, складним маршрутом у темряві.

Нарешті, без жодного попередження, він раптом зупинився перед дверима. Я наштовхнувся на нього ззаду, мало не збивши з ніг. Його тіло здалося мені на диво легким, схожим на порожній кокон цикади. А проте він утримався на ногах і посвітив ліхтариком на табличку дверей. Це був номер 208.

— Двері не замкнені, — сказав він. — Ось, візьміть ліхтарик. А я повернуся і в темряві. Як зайдете, замкніться на ключ і нікому не відчиняйте. Якщо маєте справу, швидко її закінчуйте й повертайтеся до себе, звідки прийшли. Тут небезпечно перебувати. Ви вторглися на чужу територію, і лише я один — ваш союзник. Запам’ятайте це.

— Хто ви?

Безликий чоловік передав мені ліхтарик, наче естафету, й промовив:

— Я — «порожній чоловік».

Він обернувся до мене в темряві своїм безликим обличчям і чекав відповіді, але я не знаходив правильних слів. Не дочекавшись, він безшумно зник прямо на моїх очах. Щойно був тут, а наступної миті його поглинула пітьма. Я посвітив туди, де він перед тим стояв, але промінь ліхтарика вихопив з темряви тільки шматок білої стіни.

Як і сказав безликий чоловік, двері 208-го номера справді виявилися незамкненими. Ручка безшумно повернулася під рукою. На всякий випадок я вимкнув ліхтарик і нечутно зайшов у кімнату, намагаючись розгледіти щось у темряві. Як і раніше, тут панувала тиша, ніщо не ворушилося. До вуха долинало тільки постукування льоду об стінки відерця. Я засвітив ліхтарик і замкнув за собою двері. По кімнаті прокотилося сухе, неприродно дзвінке металеве клацання. На столі посеред кімнати стояла невідкрита пляшка «Cutty Sark», чисті склянки і відерце зі свіжим льодом. Притулена до вази срібляста таця, ніби нарешті дочекавшись забави, вигравала відбитим промінням ліхтарика. Наче відгукнувшись на таку можливість, пилок умить заповнив кімнату пахощами квітів. Повітря загусло, а сила тяжіння трохи збільшилася. Притулившись спиною до дверей, якийсь час я спостерігав за рухом повітря у промені світла.

Тут небезпечно перебувати. Ви вторглися на чужу територію, і лише я один — ваш союзник. Запам’ятайте це.

— Не світи на мене, — долинув з глибини кімнати жіночий голос. — Обіцяєш, що не світитимеш?

— Обіцяю, — відповів я.

36 «Дружба минулих днів» Як розвіяти злі чари Світ, де вранці дзвенять будильники

— Обіцяю, — сказав я, але мій голос прозвучав відчужено, ніби записаний на магнітофонну стрічку.

— Скажи, що не світитимеш мені в очі.

— Не світитиму тобі в очі. Обіцяю.

— Справді обіцяєш? Не обманюєш?

— Правду кажу. Дотримаю обіцянки.

— Ну гаразд, може, тоді приготуєш нам віскі з льодом? Мені трохи більше льоду.

Голос належав чарівній зрілій жінці, хоча звучали в ньому нотки дівчачого кокетства. Я поклав ліхтарик на стіл і, передихнувши, при його світлі взявся готувати напій. Відкрив пляшку, щипцями наклав у склянки льоду й налив віскі. Мусив стежити в голові за всім, що робили руки. На стіні в такт рухам гойдалися великі тіні.

Тримаючи дві склянки в правій руці й освічуючи дорогу ліхтариком у лівій, я зайшов у задню кімнату. Повітря в ній здалося мені холоднішим, ніж минулого разу. Сам того не помітивши, я спітнів і тепер, видно, почав відчувати холод. Згадав, що пальто скинув по дорозі.

Не забувши про свою обіцянку, я загасив ліхтарик і запхнув його в кишеню. Намацав столик коло ліжка, поставив на нього одну склянку і сів віддалік на стільці з бильцями, тримаючи в руці свою порцію віскі. У повній темряві я приблизно пригадував, де що стояло.

Начебто зашурхотіло простирадло. Жінка неквапливо підвелася в ліжку й, обіпершись спиною об спинку ліжка, взяла склянку. Легенько потрусивши кубиками льоду, зробила ковток. Наче створювала звуковий ефект для радіоспектаклю. Я понюхав віскі, але не пив.

— Давно з тобою не зустрічався, — почав я. Цього разу голос звучав природніше, звичніше.

— Невже? — сказала жінка. — Не знаю. Що значить «давно»?

— Наскільки я пригадую, рівно рік і п’ять місяців тому.

Вона байдуже гмикнула й сказала:

— Точно не пригадую…

Я поставив склянку на підлогу й закинув ногу на ногу.

— То що, минулого разу, коли я приходив, тебе тут не було?

— Та ні, була. У тому самому ліжку. Адже я завжди тут.

— Але ж я точно був у номері 208. Це 208-й?

Вона потрусила лід у склянці й хихикнула.

— Гадаю, ти, напевне, тоді помилився. Був в іншому 208-му номері. Це точно.

В її голосі вчувалася якась невизначеність, і я трохи занепокоївся. Можливо, вона сп’яніла? У темряві я зняв вовняну шапочку й поклав на коліна.

— Телефон не відповідає, — сказав я.

— Знаю, — мляво відповіла жінка. — Вони його відключили. Хоча знали, що я люблю розмовляти по телефону.

— Це вони тримають тебе під замком?

— Не знаю, що й сказати, — відповіла вона й коротко засміялася. У розтривоженому сміхом повітрі її голос тремтів.

— Побувавши тут, я потім довго про тебе думав, — сказав я, повернувшись в її бік. — Хотів зрозуміти, хто ти й що тут робиш.

— Цікаво, правда?

— Чого тільки я не уявляв собі… Та все одно ніякої певності ще не маю. Самі здогади.

— Гм… — Мої слова начебто її зацікавили. — Отже, не маєш певності? Самі здогади?

— Так, — сказав я. — І знаєш, що я тобі скажу? Я думаю, ти — Куміко. Спочатку не здогадався, а тепер усе більше в цьому переконуюсь.

— Невже? — зробивши коротку паузу, радісно спитала вона. — Отже, я — Куміко?

На мить я втратив орієнтацію. Здавалось, ніби я прийшов не туди, куди треба, і кажу щось не те й не тому, кому слід. Даремна трата часу, беззмістовні манівці. Змінивши позу, я стиснув обома руками шапочку на колінах, щоб переконатися в реальності того, що зі мною відбувається.

— Так, ти — Куміко. Бо в такому разі нитки всіх дотеперішніх розмов з’єднуються в одне. Ти постійно звідси мені дзвонила, хотіла відкрити якусь таємницю, що належала Куміко. Ту саму, якою реальна Куміко не могла поділитися зі мною. І ти намагалася це зробити звідси, користуючись словами, схожими на код.

Жінка трохи помовчала. Потім узяла склянку, знову ковтнула віскі й сказала:

— Ну що ж, якщо ти так думаєш, може, так воно і є. Може, я справді — Куміко. Хоча не впевнена… Та якщо це правда, то я мала б говорити з тобою її голосом. Хіба ні? Від цього справа ускладнюється, але якщо ти не проти…

— Не проти, — відповів я і знову відчув у своєму голосі неспокій і неприродність.

Жінка в темряві кашлянула.

— Так от, чи вдасться? — Вона знову хихикнула. — Це ж так непросто. Ти квапишся? А можеш іще побути?

— Не знаю. Можу.

— Постривай хвильку. Вибач. Гм… Зараз приготуюся.

Я трошки почекав.

— Отже, ти прийшов сюди. Прийшов, щоб побачити мене? — пролунав у темряві серйозний голос Куміко.

Востаннє я чув її голос того літнього ранку, коли застібав блискавку на її спині. За її вухами пахло незнайомими парфумами — чиїмось подарунком. Тоді вона пішла й пропала. Голос у темряві — незалежно від того, був він справжнім чи підробленим — повернув мене в ту ранкову мить. Я відчував пахощі її парфумів, бачив її спину, білу шкіру. У пітьмі спогади набрали більшої ваги, густіших барв, ніж у реальності. Я сильно стиснув у руках шапочку.

— Якщо бути точним, то я прийшов сюди не для того, щоб побачити тебе. Я прийшов забрати тебе звідси.

У темряві вона тихо зітхнула.

— Чому ти так хочеш повернути мене?

— Бо люблю, — відповів я. — І знаю, що ти мене так само любиш. Я тобі потрібен.

— Ти впевнений? — спитала Куміко або хтось її голосом. У ньому не було жодної насмішки. Але так само не відчувалося тепла.

У сусідній кімнаті кубики льоду дзенькнули, змінюючи положення у відерці.

— Але щоб повернути тебе, я мушу розгадати кілька загадок, — сказав я.

— Думаєш, що зараз це просто зробити? — спитала вона. — Чи вистачить тобі часу?

Вона казала правду: часу залишалося обмаль, а запитань, що вимагали відповіді, було надто багато. Я витер піт на чолі тильним боком долоні. «Можливо, це останній шанс. Треба думати!» — сказав я сам собі.

— Я хочу, щоб ти допомогла мені в цьому.

— Як? — спитав голос Куміко. — Навряд чи мені вдасться. А втім, спробуймо.

— Перше запитання: що змусило тебе покинути наш дім? Я хочу знати справжню причину. Із твого листа я дізнався, що ти мала зв’язок з іншим чоловіком. Я перечитував цей лист не один раз. Частково цим можна пояснити те, що сталося. Та я нізащо не повірю, що це справжня причина. Мені таке в голові не вкладається. Я не кажу, що це брехня… мені просто здається, що це якась метафора.

— Метафора? — украй здивовано спитала вона. — Може, я чогось не розумію, але спати з іншим… Яка ж це метафора?

— Я хочу сказати, що це пояснення заради самого пояснення. Воно ні до чого не веде… Своєрідне ковзання по поверхні. Чим глибше я вчитуюся у твій лист, тим більше схиляюся до цієї думки. Мусить бути якась інша причина — поважніша, справжня. І, напевне, пов’язана з Нобору Ватая.

У темряві я відчув на собі її погляд. Може, вона мене бачить?

— Пов’язана? Як? — запитав голос Куміко.

— Коротко кажучи, ряд останніх подій так страшно переплутався, з’явилися нові люди, одне за одним відбувається щось настільки дивне, що важко зрозуміти. Та якщо трохи відступити й подивитися збоку, то суть справи з’ясовується. Річ у тому, що з мого світу ти перемістилася у світ Нобору Ватая. Найголовніше — саме такий перехід. І навіть якщо ти справді мала фізичну близькість з кимсь іншим, то це — вторинна справа. Лише сама видимість. От що я хочу сказати.

У пітьмі вона нахилила склянку до рота. Я напружив зір, і мені здалося, ніби її тіло ворушиться. Але це, звісно, була ілюзія.

— Окада-сан, не завжди людина посилає комусь повідомлення тільки для того, щоб сказати правду, — почув я. Однак цей голос уже не належав Куміко. І не тій кокетливій дівчині на початку розмови, а зовсім незнайомій жінці. Звучав спокійно, упевнено — як у розумної людини. — Так само не завжди люди зустрічаються для того, щоб відкрити одне одному душу. Зрозуміло, що я кажу?

— І все-таки Куміко намагалася щось мені повідомити. Незалежно від того, правду чи ні. Зверталася з чимось до мене. Оце для мене правда.

Навколишній морок начебто поволі густішав і важчав, як вечірній приплив, що безшумно затоплює береги. Треба спішити. Часу залишається обмаль. Якщо освітлення знову спалахне, вони, напевне, прийдуть сюди шукати мене. Повільно сформовані думки я нарешті перетворив у слова:

— Це лише моє припущення, але в родоводі сім’ї Ватая є якась спадкова схильність. У чому вона полягає — не скажу. Точно не знаю. Але напевне є. Щось таке, що викликає в тебе страх. От чому ти побоялася мати дитину. Завагітнівши, злякалася, що спадковість відіб’ється на ній, але відкрити мені свою таємницю не змогла. Звідси усе й почалося.

Нічого не кажучи, вона тихо поставила склянку на столик. Я вів далі:

— А твоя старша сестра не померла від харчового отруєння. Гадаю, з іншої причини. До смерті її довів Нобору Ватая, і ти це знаєш. Сестра, напевне, щось сказала тобі перед смертю, про щось попередила. Можливо, Нобору Ватая володів особливою здатністю виявляти піддатливих людей і щось у них забирати. Такої наруги від нього зазнала і Крита Кано. Крита якось змогла одужати після того, а твоя сестра не зуміла. Адже вона мешкала з братом в одному домі й тікати не мала куди. Не витерпіла й обрала смерть. Твої батьки приховували, що вона наклала на себе руки. Хіба ні?

Відповіді я не почув. Вона мовчала, ніби хотіла розтанути в темряві.

— Не знаю, яким чином, — вів я далі, — але на якомусь етапі його насильницька здатність раптово зросла. За допомогою телебачення та інших засобів масової інформації він зумів поширити свій вплив на суспільство й тепер використовує свою здатність для того, щоб витягти на поверхню все, що ховається у темних закутках підсвідомості безлічі людей, заради своєї особистої політичної мети. Це справді небезпечно. Усе, чого він домагається, фатальним чином пов’язано з насильством і кров’ю — з найтемнішими сторінками історії. Від цього постраждає багато людей.

У темряві почулося зітхання.

— Можна ще віскі? — тихо попросила вона.

Я встав, підійшов до столика коло ліжка й узяв порожню склянку. Таке завдання я виконував у темряві вже легко. Зайшов у кімнату з дверима і при світлі ліхтарика налив віскі, поклав у склянку кілька кубиків льоду.

— Це твоє припущення?

— Припущення, побудоване на з’єднаних докупи окремих думках, — відповів я. — Довести цього я не можу. Підстав стверджувати, що це правда, також не маю.

— І все-таки я хотіла б почути продовження. Якщо, звісно, є що додати.

Повернувшись у спальню, я поставив склянку на столик, погасив ліхтарик і знову сів на стілець. Зібрався з думками й вів далі:

— Ти не знала точно, що сталося з твоєю сестрою. Перед смертю вона тебе про щось попереджала, але ти була надто малою, щоб усе зрозуміти. Але про щось таки здогадувалася. Що якимсь чином Нобору Ватая збезчестив сестру. Що у вашому роду ховається якась зловісна таємниця і що, можливо, вона зачіпає й тебе. От чому дома ти почувалася самотньою, жила в напрузі, у незбагненній тривозі. Як медуза в акваріумі.

Після закінчення університету ти нарешті вийшла за мене заміж і покинула дім Ватая. Життя наше проходило спокійно, і ти потроху забувала про колишній душевний неспокій. З’явилися нові знайомі, ти стала іншою людиною. Здавалося, що все піде добре. Але, на жаль, усе так просто не скінчилося. Одного дня ти мимоволі відчула наближення темної сили, яка, здавалось, залишилася в минулому. А коли збагнула, що відбувається, напевне, розгубилася. Не знала, що робити. І щоб узнати правду, вирішила поговорити з Нобору Ватая, зустрілася з Мальтою Кано, сподіваючись на її допомогу. Тільки мені не могла відкритися.

Мабуть, усе почалося, коли ти завагітніла. Так мені здається. Це був поворотний пункт. Перше попередження я отримав увечері в Саппоро від гітариста того самого дня, коли ти зробила аборт. Можливо, вагітність розбудила те, що в тобі причаїлося. А Нобору Ватая тільки чекав, коли воно прокинеться. Напевне, він лише на такий сексуальний зв’язок з жінкою здатний. От чому він постарався відірвати тебе від мене, коли помітив, що воно в тобі виходить на поверхню. Ти йому була вкрай потрібною. Щоб зіграти для нього ту ж роль, яку зіграла твоя старша сестра.

Коли я закінчив, запала глибока тиша. Усі припущення я висловив. Одна частина з них спиралася на невиразні думки, що досі крутилися в моїй голові, а інша виникла під час розмови в темряві. Можливо, сила темряви заповнила порожнечу в моїй уяві. Або допомогла мені сама жінка. Так чи інакше, мої здогади не мали під собою жодних підстав.

— Цікаво! — промовила вона знову кокетливим тоном. Її голос швидко перемикався з однієї інтонації на іншу. — Он воно що! Виходить, я, збезчещена, покинула тебе, щоб заховатися від сторонніх очей. Усе це схоже на міст Ватерлоо в тумані, «Дружбу минулих днів», Роберта Тейлора з Вів’єн Лі…[55]

— Я заберу тебе звідси, — урвав я її. — Поверну в наш світ, де живуть коти із загнутими кінчиками хвостів, де маленькі садки, де вранці дзвенять будильники.

— Як? — спитала вона. — Як ти забереш мене звідси, Окада-сан?

— Так, як буває в казках. Розвію злі чари.

— Он як! — промовив її голос. — Але ж ти вважаєш, що я Куміко, і забрати хочеш саме її. Ану ж раптом не Куміко. Що тоді? Може, ти зовсім іншу збираєшся рятувати. Ти впевнений, що все так, як ти думаєш? А чи не краще тобі сісти й подумати ще раз?

Я стиснув у руці ліхтарик, що лежав у кишені. «Нікого, крім Куміко, тут не може бути», — подумав я. Але довести цього не міг. Урешті-решт, усе це — лише припущення. Рука в кишені змокріла від поту.

— Я заберу тебе, — повторив я стримано. — Для цього я сюди прийшов.

Ледь-ледь зашурхотіло простирадло — напевне, вона змінила позу на ліжку.

— Точно?

— Точно. Я заберу тебе.

— Не передумаєш?

— Не передумаю. Твердо вирішив, — сказав я.

Вона довго мовчала, ніби щось перевіряла. Потім глибоко зітхнула, мовби ставила крапку.

— Маю для тебе подарунок, — сказала вона. — Нічого особливого, але, може, стане в пригоді. Світла не вмикай. Простягни сюди руку. Тут, на столику.

Вставши на ноги, я обережно простягнув у темряву праву руку, мовби вимірюючи глибину навколишньої порожнечі. Повітря поколювало кінчики пальців. Наступної миті я нарешті торкнувся її. У мене перехопило подих. Бейсбольна бита!

Схопивши за рукоятку, я підняв її над головою. Так, та сама бита, яку я відібрав у парубка з футляром для гітари. Напевне вона! Рукоятка, вага… Та коли я ретельно обмацав її, то виявив, що до неї над фабричним тавром щось присохло. Жмутик волосся, густий і жорсткий. На дотик пальців — волосся людське. Кілька волосків, що склеїлися докупи закипілою кров’ю. Невже хтось комусь — можливо, Нобору Ватая — лупонув по голові? Я насилу видихнув клубок повітря, що застряв у горлі.

— Це твоя бита?

— Може, — відповів я, стримуючи збудження. У непроглядній пітьмі голос знову зазвучав незвично — ніби замість мене говорила інша людина, що ховалася від мого зору. Я відкашлявся і, переконавшись, що голос усе-таки мій, додав: — Але, видно, хтось нею когось бив.

Жінка мовчала. Я опустив биту, затиснув її між колінами й сказав:

— Ти, напевне, знаєш… Цією битою хтось провалив голову Нобору Ватая. У телевізійних новинах передавали. Він зараз у лікарні, непритомний, у важкому стані. Можливо, помре.

— Не помре, — проказала Куміко байдужим голосом, ніби читала текст з підручника історії. — Однак, може, не опритомніє, а блукатиме в темряві. В якій — ніхто не знає.

Я намацав під ногами склянку, випив решту не задумуючись. Несмачна рідина потрапила в горло, пройшла стравоходом. Чомусь стало холодно, і з’явилося неприємне відчуття, ніби щось на мене накочується. Від такого передчуття загупало серце.

— Часу вже обмаль. Скажи, де ми, якщо знаєш, — сказав я.

— Ти був тут не раз і знаєш, як сюди потрапити і вижити. Так що маєш знати, що це за місце. Хоча тепер це вже не має великого значення. Важливо…

У цю мить почувся стук у двері — гучний і різкий, наче забивали цвях у стіну. Два удари, потім ще два. Такий же стук, як і минулого разу. Вона затамувала подих.

— Біжи! — Цього разу це був голос Куміко. — Ще встигнеш пройти крізь стіну.

Не знаю, правильно я думав чи ні, але я вирішив, що мушу перемогти це. Бо це моя війна.

— Нікуди я не побіжу, — сказав я Куміко. — Я заберу тебе звідси.

Я поставив склянку на підлогу, надів вовняну шапочку і, взявши в руки биту, затиснуту між ногами, поволі рушив до дверей.

37 Просто справжній ніж Давнє пророцтво

Присвічуючи собі ліхтариком під ногами, я тихенько попрямував до дверей. Права рука стискала биту. Поки я йшов, знову застукали — два удари, ще два, цього разу сильніше й різкіше. Я притиснувся до стіни біля самих дверей і, затамувавши подих, чекав.

Коли стук затих, у номері запала глибока тиша, мовби нічого не сталося. А проте я відчував, що за дверима хтось є. Він стояв так само, як я, затамувавши подих і напруживши слух, намагаючись уловити чуже дихання, биття серця або порухи думки. Я дихав тихо-тихісінько, щоб анітрохи не розворушити повітря. «Мене тут немає, — казав я собі. — Мене тут немає, мене взагалі ніде нема».

Незабаром двері відімкнулися. Незнайомець поводився сторожко, зволікав. Його звуки дробилися на маленькі беззмістовні скалочки. Ручка повернулася, ледве чутно скрипнули дверні завіси. Серце в грудях калатало дедалі частіше. Я спробував якось утихомирити його, але нічого не виходило.

У кімнату хтось зайшов, і повітря злегка колихнулося. Я зосередився — усі п’ять відчуттів нагострилися, щоб упіймати чужий запах — теплого одягу, стримуваного дихання і збудження, зануреного в тишу. А що, як у нього є ніж? Цілком можливо. І я згадав яскравий сріблястий блиск у темряві. Майже не дихаючи й причаївшись, я міцно стискав биту в руках.

Зайшовши, незнайомець зачинив двері на ключ. Ставши до дверей спиною, він намагався розгледіти в кімнаті хоч щось. Мої руки, стискаючи биту, змокріли від поту. Кортіло витерти долоні об штани, якби була змога, але будь-який зайвий рух міг мати смертельні наслідки. Я згадав скульптуру птаха в саду покинутого дому Міявакі й, щоб не видати себе, злився з ним — перенісся в залитий сліпучим сонцем сад і спрямував у небо свій нерухомий сердитий погляд.

Незнайомець мав із собою ліхтарик. Він засвітив його, розрізавши вузьким променем темряву. Ліхтарик світив слабо. Видно, маленький, як і мій. Я чекав, коли незнайомець пройде мимо, але він і не думав рухатися з місця. Промінь почергово вихоплював з темряви предмети — вазу для квітів, срібну тацю на столі (що знову звабливо блиснула), диван, торшер… От він пройшов повз мій ніс, вихопив шматок підлоги за кілька сантиметрів від моїх ніг. Здавалось, очікування триватиме вічно. Страх і напруга гострим болем пронизували мою свідомість.

«Ні про що не треба думати, — вирішив я. — І не фантазувати. Бо, як написав лейтенант Мамія, „через фантазії можна життя позбутися“».

Нарешті промінь ліхтарика почав повільно просуватися вперед. Незнайомець начебто хотів пройти в задню кімнату. Я ще сильніше стиснув биту і раптом помітив, що долоні враз висохли, навіть пересохли.

Незнайомець поволі, крок за кроком, перевіряючи підлогу під ногами, наближався до мене. Ще кілька кроків — і він буде поряд. Два кроки — і я зможу покласти край цьому кошмару. Та саме в цю мить погасло світло, і пітьма поглинула все навколо. Він вимкнув ліхтарик. Я спробував змусити голову працювати швидше в темряві, однак вона не слухалася. По тілу пробіг незнайомий досі холод. Невже незнайомець мене помітив?

«Треба ворушитися, — подумав я. — Не можна стирчати на місці». Я спробував відскочити вбік, але ноги не рухалися, ніби приросли до підлоги, як у того птаха, що ніяк не міг одірватися від землі. Я нагнувся і насилу відхилив ліворуч задубіле тіло. І саме тоді щось тверде й холодне, немов град, ударило мене в праве плече й штрикнуло в кістку.

Шок наче розбудив мене, і занімілі ноги відразу ожили. Я відстрибнув ліворуч і, пригнувшись, взявся шукати в темряві незнайомця. Кровоносні судини в усьому тілі то розширювалися, то звужувалися. Кожен м’яз і кожна клітина вимагали кисню. Праве плече німіло, але болю я не відчував. Він прийде пізніше. Я застиг на місці. Не ворушився і мій супротивник. Затамувавши подих, ми стояли один навпроти одного в пітьмі, нічого не бачачи й нічого не чуючи.

Незнайомець без попередження знову пустив у хід ножа. Лезо, немов настирлива бджола, мигнуло біля самого обличчя і черконуло гострим кінчиком праву щоку — саме там, де була родимка. Рана, здається, не була глибокою. Він мене не бачив. Бо інакше давно б уже порішив. Я щосили розмахнувся битою з наміром лупонути противника з виставленим ножем, і промахнувся. Бита лише просвистіла в повітрі, але від цього приємного свисту на душі трошки полегшало. Наші сили наразі були однакові. Він різонув мене двічі, але несмертельно. Ми не бачили один одного. У нього — ніж, у мене — бита.

Гра в кота-мишку тривала. Ми обидва сторожко вдивлялися в темряву, щоб запримітити будь-який порух супротивника. По моїй щоці стікала кров, але, як не дивно, страху я більше не відчував. «Це просто ніж, — подумав я. — Він тільки поранив мене». Я вичікував. Коли він знову кинеться на мене з ножем? Я нетерпеливився. Скільки можна чекати? Я беззвучно вдихнув і так само видихнув. «Ну, наступай! — думав я. — Я тебе жду. Як хочеш штрикнути ножем — штрикай. Я тебе не боюся!»

Та от знову ніж різонув комір мого светра. Кінчик леза промайнув біля самого горла, але жодного сліду на тілі не залишив. Я сахнувся вбік, випростався і, розмахнувшись битою, вдарив навмання… і, здається, утрапив у ключицю. Правда, таким ударом кісток не поламаєш, але значного болю він таки завдає. Я відчув, як супротивник смикнувся і голосно вхопив ротом повітря. Коротко розмахнувшись, я вдарив знову — у тому ж напрямі, але трохи вище, звідки долинало його дихання.

Ударив що треба! Напевне, бита втрапила по шиї. Почувся неприємний хруст кісток. Третій удар улучив прямо в голову. Супротивник відлетів убік, дивно скрикнув і гепнувся на підлогу. Похрипів трохи й замовк. Я заплющив очі й, не роздумуючи, завдав ще одного, остаточного удару туди, звідки долітав хрип. Ударив мимоволі — просто не мав іншої ради. Не від ненависті і страху, а тому, що мав ударити. У темряві щось луснуло — наче кавун. Я стояв, усе ще тримаючи биту перед собою, і дрібно тремтів усім тілом. Зупинити це тремтіння я ніяк не міг. Відступивши крок назад, я вийняв з кишені ліхтарик.

— Не дивись! — зупинив мене чийсь гучний голос. Це вигукнула з темряви задньої кімнати Куміко. Але я не випускав ліхтарика з лівої руки — хотів знати, що це було, побачити власними очима, що лежить у темряві. Те, що я знищив. У глибині свідомості я розумів, чому Куміко не хоче цього. Мені не треба на це дивитися. Однак рука з ліхтариком сама потяглася вперед.

— Не роби цього! Прошу! — знову вигукнула вона. — Не дивись, якщо хочеш забрати мене звідси!

Я зціпив зуби й повільно випустив повітря з легенів — ніби насилу відчинив важке вікно. Тремтіння все не вгамовувалося. Навколо плив огидний запах — розбитого мозку, насилля, смерті. І все це я натворив. Я звалився на диван, що виявився поряд, борючись з нападами блювоти. Та дарма — усе, що було в шлунку, опинилося на килимі. Наостанок з мене виривався шлунковий сік, повітря і слина. Бита випала з рук і зі стуком покотилася кудись у темряві.

Коли шлунок заспокоївся, я спробував обтерти рот носовиком, але не зміг ворухнути рукою. Піднятися з дивана також не мав сили.

— Пора вертатися, — сказав я в темряву. — Кінець. Ходімо.

Вона не відповіла.

У номері вже не було нікого. Умостившись на м'якому дивані, я заплющив очі.

Сили полишали мене, витікаючи з пальців, плечей, шиї, ніг. Водночас зникав біль у ранах. Тіло невпинно втрачало вагу, свою матеріальну суть. Однак я не відчував ні неспокою, ні страху, а, не заперечуючи, віддавався на волю чогось величезного, теплого й м’якого. Передавав йому власне тіло. Усе відбувалося цілком природно. Я незчувся, як почав проходити крізь ту желеподібну стіну. Для цього довелось тільки довіритися повільній течії. «Більше я сюди не повернуся, — подумав я, проникаючи щораз далі. — Усе скінчилося. Але куди ділася Куміко? Я мав її забрати. З цією метою я вбив його. Так, саме заради цього я розбив йому битою голову, немов кавуна. Заради цього я…» Думати більше я не міг. Невдовзі мою свідомість проковтнула калюжа порожнечі.

Коли я прийшов до тями, то сидів у темряві на землі, як звичайно, притулившись спиною до стіни. Я знову опинився в колодязі.

Однак зараз дно колодязя було не таким, як завжди. З’явилось щось нове, незнайоме. Зосередившись, я спробував зрозуміти своє становище. Тут щось не так. Але що саме? Я не відчував майже нічого навколо себе — як паралізований. Мені здавалося, ніби мене помилково запхали в якусь невідому оболонку. Та минуло небагато часу, і я збагнув.

Вода! Навколо вода.

Це вже не був колишній висохлий колодязь. Я сидів по пояс у воді. Аби заспокоїтися, кілька разів глибоко вдихнув. Що ж це таке? Вода прибувала. Не холодна — скоріше трохи тепла, як у басейні з підігрівом. Раптом мені захотілося перевірити кишені: ліхтарик зі мною чи ні? А що, як я прихопив його з того світу? Чи є зв’язок між тим, що сталося там, і теперішньою реальністю? Однак руки не рухалися. І навіть пальці не ворушилися. У руках і ногах не лишилося ні крихти сил. Я ніяк не міг підвестися.

Я спокійно почав міркувати. По-перше, вода доходила мені тільки до пояса, тож не варто боятися, що втону. Правда, я зовсім ослаб і не можу ворухнутися. Бо витратив усі сили. Через певний час вони повернуться. Ножові рани начебто неглибокі, а оніміння тіла пішло на користь — принаймні, нема болю. Кров на щоці, здається, зупинилась і присохла.

Притиснувши голову до стіни, я казав собі: «Усе гаразд. Нема чого турбуватися». Мабуть, усе вже скінчилося. Тепер треба перепочити й вибратися нагору, повернутися у свій світ, залитий сонячним світлом… Та чому раптом пішла вода? Колодязь висох дуже давно. І от зараз несподівано ожив. Чи це якось не пов’язане з тим, що я зробив там? Можливо. Видно, зненацька щось відкрило кран, який перепиняв дорогу ґрунтовим водам нагору.

Згодом я звернув увагу на один зловісний факт. Спочатку я ніяк не хотів його визнавати і шукав підстав для його заперечення. Пробував переконати себе, що це — ілюзія, викликана темрявою і втомою. І все ж факт довелося визнати. Як не крути, а від нього нікуди не дінешся.

Вода прибувала.

Щойно, здавалось, вона ледве доходила до пояса, а тепер уже сягала зігнутих колін. Піднімалася повільно, але невпинно. Я знову захотів підвестися, напруживши всі свої сили. Та дарма. Зумів лише ледь-ледь нахилити голову. Підвів очі. Кришка, як завжди, наглухо затуляла колодязь. Спробував поглянути на годинник — не вдалося.

Вода просочувалася в колодязь крізь якусь щілину. І, здається, дедалі швидше й швидше. Спочатку проникала зовсім нечутно, а зараз уже била джерелом. Добралася мені до грудей. Цікаво, наскільки ще підніметься?

«Тільки от будьте обережні з водою», — казав мені Хонда-сан. Ні тоді, ні згодом я не звертав уваги на його пророцтво. Його слів я не забув (вони прозвучали настільки незвично, що їх важко було забути), але не сприймав серйозно. Зустріч з Хондою для нас з Куміко залишилася «невинним епізодом». Я часто полюбляв жартувати з Куміко: «Будь обережна з водою». І ми сміялися. Ми були молодими і пророцтв не потребували. Саме життя було немов пророцтво. Та врешті-решт Хонда мав рацію. Вода підступає, і мене спіткає лихо.

Я подумав про Мей Касахару. Уявив собі, як вона знімає з колодязя кришку. Зовсім як наяву. Настільки реально, що, здавалось, можу ввійти в цю уявну картину, стати її частиною. Тіло не ворушилося, але уява працювала. Бо що ще я міг робити?

— Гей, Заводний Птаху! — гучно відлунював у колодязі голос Мей Касахари. Я не знав, що луна звучить голосніше, коли в колодязі є вода. — Що ви там робите? Знову думаєте?

— Нічого особливого не роблю, — відповів я, піднявши голову догори. — Довго пояснювати. Ворухнутися не можу, а крім того, вода звідкись пішла. Раніше колодязь був сухий, а тепер у ньому повно води. Можу втопитися.

— Як мені вас жаль! — сказала Мей Касахара. — Ви стільки надривалися, щоб Куміко-сан урятувати, аж самі знесиліли. Можливо, ви її врятували. І разом з нею багатьох інших людей. Тільки от себе самого не зуміли. І ніхто інший вас не врятує. Ви розтратили всі свої сили, власну долю поставили на карту, щоб їх урятувати. Усе своє насіння — до останнього зернятка — на чужому полі висіяли. Так що в сумці нічого не лишилося. Яка несправедливість! Як я вам співчуваю, Заводний Птаху! Правду кажу. Але ж урешті-решт ви самі зробили такий вибір. Ви мене розумієте?

— Розумію.

Праве плече раптом тупо занило. «Виходить, усе відбувалося насправді, — подумав я. — Він таки вдарив мене справжнім ножем».

— А вам страшно вмирати? — запитала Мей Касахара.

— Звичайно, — відповів я. Я чув, як відбивається луною мій голос — мій і водночас не мій. — Умирати тут, на дні темного колодязя… Звичайно, страшно.

— Прощавайте, бідолашний Заводний Птаху! — сказала Мей Касахара. — Вибачте, але нічим не можу вам допомогти. Бо я дуже-дуже далеко.

— Прощай, Мей, — сказав я. — Ти була така чарівна у своєму бікіні.

— Прощавайте, бідолашний Заводний Птаху! — долетів до мене ледве чутний голос дівчини.

Кришка щільно закрилася. Видіння зникло, але нічого не сталося. Воно ні з чим не пов’язувалося.

— Мей Касахара! Де ти, що робиш тепер, коли так мені потрібна? — прокричав я щосили вгору.

Вода вже підступила до шиї, стягуючи її, немов мотузяна петля, приготована для приреченого на смерть. У передчутті кінця я важко дихав. Вода тиснула на серце, що невтомно відстукувало решту часу. Якщо вода підніматиметься так швидко, то хвилин через п’ять затопить рот, ніс, легені. І тоді шансів уже не залишиться. Я воскресив цей колодязь і сам стану жертвою його воскресіння. «Не така вже погана смерть», — сказав я собі. Зрештою, у світі безліч набагато страшніших способів умерти.

Я заплющив очі, готовий прийняти смерть, що мене настигала, якомога спокійніше. Намагався побороти страх. Після мене принаймні щось залишиться. Хоч це буде якоюсь доброю новиною. А добрі новини приходять до нас тихо. Згадавши ці слова, я спробував усміхнутися, але не вдалося. І я шепнув собі: «А вмирати все-таки страшно». Такими були мої останні слова. Вони не дуже вражали, але змінити щось уже було неможливо. Вода залила рот, потім добралася до носа. Я перестав дихати, а легені відчайдушно вимагали повітря. Але повітря вже не було. Залишилася тільки теплувата вода.

Я вмирав. Як усі люди, що живуть на цьому світі.

38 Розповідь про качине плем’я Тінь і сльози (З погляду Мей Касахари. Частина 7)

«Привіт, Заводний Птаху!

Чи доходять до вас мої листи?

Правду кажучи, я написала вам стільки листів, але не впевнена, чи ви їх отримуєте. Бо сумніваюся у вашій адресі, а свою взагалі не пишу. Тож, мабуть, мої запорошені листи валяються зараз на пошті, на полиці з написом: „Незапитана кореспонденція. Адресат невідомий“, — і нікому нема до них діла. Досі я так собі думала: „Дійде чи не дійде — байдуже“. Я писала вам листа і тим самим викладала на папері свої думки. Коли я звертаюся до вас, пишеться легко, без зупинок. Сама не знаю чому. Справді, чому?

А от цей лист… я хочу, щоб він до вас дійшов. Дуже-дуже хочу.

Ви здивуєтеся, але передусім я розповім про качине плем’я.

Як я вже писала, у нашої фабрики надзвичайно простора територія — з лісом, ставом. Там дуже приємно прогулюватися. Ставок досить великий, і в ньому живуть качки — десь штук дванадцять. Як у їхньому племені складаються стосунки — не знаю. Може, в них хтось з одним приятелює, а з іншим — ні, але досі я не бачила, щоб вони чинили бійку.

Уже грудень, і ставок починає вкриватися кригою, щоправда, не дуже товстою, так що навіть у холодну погоду він замерзає не весь, і качкам є де плавати. А під час сильних морозів, кажуть, коли крига товста, наші дівчата катаються там на ковзанах, і качиному племені (дивно, мабуть, я їх називаю, але вже так звикла) доводиться переходити кудись-інде. Я ковзанів не люблю, то, як на мене, було б краще, якби ставок узагалі не замерзав, але так не буває. Та якщо вже качкам випало жити в такому холодному краю, то до всього мусять бути готовими.

Останнім часом наприкінці тижня я завжди підходжу до ставка, щоб поспостерігати за ними. Дивлячись на них, можу непомітно просидіти дві-три години. Одягаюсь, як на лови білого ведмедя — теплі колготки, шапка, шарф, чоботи, пальто, підбите хутром. Сідаю на камінь і годинами поглядаю на це плем’я. Іноді підгодовую його черствим хлібом. Звісно, крім мене, ніхто з цікавості не приділяє йому свого часу.

Можливо, ви не знаєте, але вони, ці качки, такі гарненькі! Можна довго на них дивитися, і ніколи не обридне. Ніяк не збагну, чому це ніхто не звертає на них уваги? Навіщо кудись далеко ходити й гроші платити, щоб якийсь дурний фільм дивитися? От, скажімо, іноді вони летять, лопочуть крильми, а коли на кригу сідають, ковзають і — бац! — перекидаються догори ногами. Сміхота! Прямо як у комедії на телебаченні. Я тоді сміюся на все горло. Звісно, вони це роблять не навмисно, щоб мене розсмішити. Живуть серйозно, стараються з усіх сил, але іноді падають. Такі вони милі!

Качки так забавно чалапають рожевими, як дитячі гумові чобітки, лапками, але не пристосовані ходити по кризі. Щоразу ковзають і падають. Вони ж калош проти ковзання не мають. Тож, напевне, зима для них — не найрадісніша пора року. Цікаво, що вони думають про лід і таке інше? Мабуть, непогано. Так мені здається, коли за ними спостерігаю. Хіба, може, бурчать: „Знову цей лід! Та нема ради“. Та, видно, їм і взимку досить добре живеться. От що мені в них подобається.

Ставок міститься в лісі, дорога до нього недалека. У таку пору року, якщо тільки день не випав теплий, туди ніхто не ходить (крім мене, звісно). Іду доріжкою, прокладеною між деревами, під ногами хрустить примерзлий сніг. Навколо пташки. Закутуюсь у комір пальта, обмотую шарфом шию, від дихання в повітря вириваються струмені пари, у кишенях хліб… Крокую лісовою доріжкою, думаю про качине плем’я, а на душі тепло й радісно. Ловлю себе на думці, що я вже давно не почувалася такою щасливою.

Та годі про качок.

Правду кажучи, я прокинулася годину тому — ви, Заводний Птаху, мені приснилися. Я сіла за стіл і вирішила вам написати. Зараз… (почекайте, на годинник гляну) 2:18 ночі. Лягла я спати, як завжди, десь о десятій, побажала доброї ночі своїм качкам і міцно заснула. Та зненацька — раз! — і прокинулася. Так і не знаю, був це сон чи ні. Що снилося — не пригадую. Може, й не снилося нічого. Та все одно я почула ваш голос біля самого вуха. Ви голосно кликали мене. Ось тому я прокинулася.

Розплющила очі: у кімнаті напівтемрява. У вікно місяць світить. Величезний, схожий на сріблясту тацю з нержавіючої сталі, він висів над пагорбом, і його світло у вікні скидалося на білу калюжу, розлиту на підлозі. Я підвелася на ліжку й щосили почала думати, що сталося. Навіщо ви кликали мене? Ваш голос я виразно чула. Серце несамовито забилося й довго не могло втихомиритися. Якби я була дома, то серед ночі одяглася б і побігла до вас нашою доріжкою. А звідси, із цих гір, за тисячі кілометрів від вас, хіба можна добігти?

І що, ви думаєте, я зробила?

Роздяглася догола. Так-так. Чому? Не питайте. Бо сама не знаю. Тож мовчіть і слухайте. Так-от, роздяглася догола, устала з ліжка і опустилася коліньми на підлогу, залиту сріблястим місячним світлом. Опалення не працювало, але холоду я не відчувала, У місячному світлі, що лилося з вікна, було щось особливе. Здавалось, воно обтягувало мене тонкою захисною плівкою. Якийсь час я просто стояла, а потім почала підставляти себе почергово з різних боків місячному світлу. Це, так би мовити, відбувалося надзвичайно природно. Світло було таким неймовірно прекрасним, що я не могла втриматися. Повертала до світла шию, плечі, руки, груди, живіт, ноги, сідниці і таке інше… Ніби під душем купалася.

Якби хтось мене побачив, то подумав би: „Зовсім ненормальна!“ Вважав би, що від місячного світла я з глузду з’їхала. Та, звичайно, ніхто мене не бачив. Хіба що той хлопець-мотоцикліст поглядав на мене. Та не будемо про це. Помер він, але якби захотів подивитися, я йому дозволила б. З радістю.

Ні, ніхто мене тоді не бачив. Я сама була в місячному світлі. Заплющила очі й думала про качок, які спали, напевне, десь біля ставка. Як мені було приємно й радісно з ними вдень! Словом, качки для мене тепер — як амулет.

Я ще досить довго стояла на колінах. Зовсім гола, сама в місячних променях. Вони забарвили все моє тіло дивовижною фарбою і кидали на підлогу довгу, до самої чорної стіни, тінь. Однак тінь не здавалася моєю, а якоїсь іншої жінки. Незнайомої, зрілої, а не такого незграбного дівчиська, як я. З круглішими формами, з набагато більшими грудьми і сосками. Та все-таки тінь належала мені — вона тільки витяглась і змінила форму. Як тільки я ворушилася — тінь повторювала мої рухи. Я крутилася в різні боки — хотіла дізнатися, який зв’язок між мною і тінню. Звідки взялася така разюча відмінність? Але я так нічого й не зрозуміла. Що довше дивилася, то дивнішим усе здавалося.

А от зараз, Заводний Птаху, я підійшла до місця, яке важко пояснити. Не впевнена, удасться мені це зробити чи ні.

Коротко кажучи, я зненацька розплакалася. Вийшло так, як у кіносценарії: „Мей Касахара: Несподівано затулює обличчя руками й, голосно ридаючи, падає в сльозах на землю“. Не дивуйтеся, але я справді страшна плакса, хоча від вас це довго приховувала. Через будь-яку дрібницю відразу плачу. Це моя потаємна слабкість. Тож нема нічого дивного, якщо без жодної причини я раптом заплачу. Правда, трохи поплачу, але негайно кажу собі: „Ну, досить рюмсати!“ Можу легко розплакатись, але так само швидко перестати. Ворона плаксива! Однак цієї ночі я ніяк не могла зупинитися. Так, наче з мене корок вийняли. Чого розревілася — не розумію, а тому не знала, як угамуватися. Сльози лилися, немов кров з великої рани. Навіть не віриться, скільки з мене їх витекло. Я вже всерйоз захвилювалася, щоб не перетворитися в мумію через обезводнення організму.

Сльози — кап! кап! кап! — падали прямо в сріблясту калюжу місячного світла і розчинялися в ній. Мені здавалося, ніби сльозинки виблискували в промінні, як кристалики. І раптом я помітила, що тінь моя також плаче і кожна сльозинка кидає на землю свою тінь. Ви коли-небудь бачили тіні від сліз, Заводний Птаху? Вони не такі, як звичайні. Зовсім ні. Вони приходять з якогось іншого, далекого світу в наші серця. Або ні. Мені спало на думку, що, може, сльози, які проливає моя тінь, справжні, а ті, що ллються з моїх очей, — просто тіні. Гадаю, ви нічого не зрозуміли. Бо може статися будь-що, коли серед ночі гола сімнадцятирічна дівчина плаче під місяцем. Це правда.

От що сталося годину тому в цій кімнаті. А зараз я сиджу за столом і пишу олівцем цей лист (звісно, одягнена).

Ну, бувайте, Заводний Птаху! Як би це краще сказати… Разом з лісовим качиним племенем бажаю вам тепла й щастя. Якщо з вами щось станеться, кличте мене голосніше, не соромтесь.

На добраніч!»

39 Два різновиди новин Що пропало безслідно

— Цинамон притягнув вас сюди, — сказала Мускат.

Отямившись, я передусім відчув біль у неймовірно різноманітних видах. Боліли ножові рани, кожна кісточка, кожний м’яз. Видно, тікаючи від переслідувачів, у пітьмі я кілька разів на щось сильно натикався. Та це був неправильний біль — щось близьке до звичайного болю, але точно назвати так його не можна було.

Потім я збагнув, що перебуваю в «садибі», лежу на дивані в «примірювальній», одягнений в незнайому нову темно-синю піжаму й накритий ковдрою. Крізь розсунуті штори через вікно в кімнату лилося яскраве проміння ранкового сонця. Я здогадався, що була година десята. Свіже повітря, час і далі плив… Тільки от усе це в голові не вкладалося.

— Цинамон притягнув вас сюди, — повторила Мускат. — Рани не дуже серйозні. На плечі одна досить глибока, але, на щастя, судин не зачепила. А на обличчі — взагалі дрібниця, подряпина. Щоб не лишилося шраму, Цинамон їх зашив голкою і ниткою, що була напохваті. Це йому вдається. Нитку можете самі витягти через кілька днів або навідатися до лікарні.

Я розтулив рот — хотів щось сказати, але язик заплітався. Я зумів тільки вдихнути повітря і видихнути, видавши різкий, неприємний звук.

— Вам краще поки що не ворушитись і не говорити, — вела далі Мускат, сидячи поряд на стільці й закинувши ногу на ногу. — Цинамон сказав, що ви надто довго просиділи в колодязі й були під великою загрозою. Мене ні про що не розпитуйте. Я докладно нічого не знаю. Посеред ночі пролунав дзвінок, я викликала таксі й негайно прибула сюди. А що відбувалося до цього, не знаю. Одяг на вас був увесь мокрий і в крові. Ми його викинули.

Видно, Мускат справді спішила, бо одяглася по-простому — не так, як завжди. Кремовий кашеміровий светр, під ним — смугаста чоловіча сорочка, вовняна спідничка оливково-зеленого кольору. Жодних прикрас, волосся квапливо зібране ззаду в жмутик. Трохи заспане обличчя. Та все одно вона мала вигляд, як на фотографії в каталогу. Мускат узяла в рот сигарету, прикурила, як звичайно, різко клацнувши золотою запальничкою, і, примруживши очі, затяглася. Почувши клацання запальнички, я пересвідчився, що справді не вмер. Мабуть, в останню мить Цинамон урятував мене з колодязя.

— Цинамон усе розуміє і відчуває, — сказала вона. — І, на відміну від нас з вами, завжди уважно обдумує всі можливості розвитку подій. Але навіть він не сподівався, що вода так несподівано затопить колодязь. Такої можливості він не врахував. А тому ще мить — і ви загинули б. Син страшно запанікував. Я його ніколи таким не бачила.

Мускат злегка усміхнулася.

— Я впевнена — він вас любить.

Вона ще щось сказала, але я вже не чув. Закололо в очах, обважнівши, заплющились повіки, і я, немов на ліфті, почав занурюватися в темряву.

Одужання тривало цілих два дні. Увесь цей час Мускат доглядала мене. Я не мав сили підвестися, говорити і їсти. Лише випив трошки помаранчевого соку і з’їв кілька шматочків персика з банки. Увечері вона від’їжджала додому, а вранці поверталася. Бо вночі я спав як убитий. І не тільки вночі — також більшу частину дня. Напевне, для одужання сон мені був потрібен понад усе.

За цей час Цинамона я так і не побачив. Мені чомусь здавалося, що він навмисне уникає зустрічі зі мною. Я чув, як у ворота в’їжджав його автомобіль — крізь вікно долітало особливе басовите гурчання мотора, характерне для «порше». На «мерседесі» він більше не їздив, а привозив і відвозив матір, доставляв одяг і продукти на власній автомашині. Але в дім не заходив, передавав привезене Мускат у передній і від’їжджав.

— «Садиби» ми незабаром позбудемося, — заявила вона. — А моїми жінками знову доведеться турбуватись мені. Що ж, нехай так і буде. Нічого іншого не залишається. Поки матиму сили, буду продовжувати цю роботу. Видно, така моя доля. Гадаю, надалі вам нема чого з нами мати справу. Як поправитеся, то якнайшвидше постарайтеся про нас забути. Бо… Одне забула вам сказати. Про вашого брата — точніше, про брата вашої дружини. Про Нобору Ватая.

Мускат принесла з іншої кімнати газету й поклала на стіл.

— Недавно Цинамон привіз. Учора ввечері в Нагасакі ваш шуряк звалився на землю. Його відвезли до лікарні, але він і досі непритомний. Газети пишуть, що невідомо, одужає він чи ні.

Нагасакі? Я майже не розумів, що вона сказала. Хотів щось спитати, але не знаходив слів. Нобору Ватая мав би впасти на Акасака. До чого тут Нагасакі?

— Ватая-сан виступав у Нагасакі з лекцією перед численною аудиторією, але після неї на обіді з організаторами несподівано звалився на підлогу як підкошений і був відвезений до найближчої лікарні. Начебто стався крововилив у мозок. Кажуть, начебто від народження в нього проблеми із судинами головного мозку. Газети пишуть, що, напевне, якийсь час буде прикутий до ліжка. Навіть якщо прийде до тями, мова навряд чи відновиться. Якщо так станеться, то його політичній кар’єрі кінець. Шкода, ще такий молодий. Я вам газети залишу, поправитесь — самі почитаєте.

Я не відразу сприйняв цей факт. Бо в моїй свідомості надто яскраво закарбувалися кадри телевізійних новин, побачених у фойє готелю. Офіс Нобору Ватая на Акасака, юрба поліцаїв, центральний вхід у лікарню, напружений голос репортера… Та поступово я пояснив, переконав себе: «То були новини того світу». А в цьому, реальному світі я не бив його битою. Отже, у реальності поліційного розслідування не буде й мене не арештують. У нього стався крововилив у мозок на очах багатьох людей. І про злочин зовсім не йдеться. Усвідомивши це, я полегшено зітхнув. Бо чоловік, який, за словами телевізійного диктора, накинувся на Нобору Ватая, — викапаний я, а алібі я не мав.

А все-таки між тим, що я забив когось у тому світі до смерті, й непритомністю Нобору Ватая, напевне, був якийсь зв’язок. Мабуть, я вбив щось у ньому або щось з ним міцно пов’язане. І видно, він передчував це — його постійно мучили кошмарні сни. Але я своїм вчинком не позбавив його життя. Він якось вижив, утримався на крок від прірви. А треба було його доконати. Що ж тепер буде з Куміко? Невже, поки він живий, вона не зможе звідти вирватися? Звільнитися від закляття, що тягнеться з його несвідомої темряви?

Після того я перестав думати. Свідомість поволі тьмяніла, і я, заплющивши очі, поринув у тривожний, уривчастий сон. Приснилася Крита Кано — вона притискала до грудей немовля, обличчя якого не було видно. З короткою зачіскою, без жодної косметики. Крита сказала, що немовля звати Корсикою, а його батько складається із двох половин: одна — це я, інша — лейтенант Мамія. Мовляв, вона не поїхала на Крит і залишилася в Японії, щоб народити й виховувати дитину. Нарешті недавно знайшла собі нове ім’я і тепер тихо-мирно живе, вирощуючи городину разом з лейтенантом Мамією десь у горах префектури Хіросіма. Така новина мене особливо не здивувала. Принаймні уві сні все сталося так, як я в душі сподівався.

— А що сталося з Мальтою? — запитав я.

Крита Кано не відповіла. Лише сумно глянула на мене й кудись зникла.

На третій день уранці я власними силами якось піднявся. Ходити все ще було важко, але мова потроху верталася. З’їв кашу, яку приготувала Мускат, і трохи фруктів.

— Що з моїм котом? — спитав я. Це мене давно турбувало.

— Усе гаразд. Його доглядає Цинамон. Щодня ходить до вас і годує, змінює воду. Вам нема про що турбуватися. Думайте тільки про себе.

— Коли ви намірились позбутися «садиби»?

— Якнайскоріше. При першій же нагоді. Можливо, наступного місяця. Гадаю, ви також отримаєте невелику суму. Мабуть, доведеться продати за нижчу ціну, ніж ми купили, тож грошей буде не так багато. Ви отримаєте свою частку, що виплачена за кредит, так що на якийсь час вам вистачить. Тому про гроші не хвилюйтеся. Ви заслужили їх старанною роботою.

— А що станеться з домом? Його знесуть?

— Мабуть. Дім розвалять, колодязь засиплють. Шкода, звичайно. Бо вода з’явилася. Але в наші дні такі великі старомодні колодязі нікому не потрібні. Тепер бурять свердловини і воду помпують електродвигуном. Зручно, і місця не забирає.

— І знову буде звичайна земляна ділянка, — сказав я. — Без «дому повішених».

— Можливо, — відповіла Мускат і, зробивши паузу, прикусила губи. — Однак це вже не стосується ні вас, ні мене. Правда? В усякому разі, не забивайте собі голову зайвими думками і добре відпочиньте. Гадаю, невдовзі зовсім поправитеся.

Вона показала мені замітку про Нобору Ватая в ранковій газеті, яку принесла з собою. Замітка була коротенька. У непритомному стані Нобору Ватая перевезли з Нагасакі до Токіо, у лікарню при медичному університеті, й помістили в палату інтенсивної терапії. Стан здоров’я не змінився. І все, жодних подробиць. А я в цей час подумав про Куміко. Де вона? Мені треба вертатися додому. Але ж я не дійду, сил бракує.

Наступного ранку я дістався до ванної і вперше за останні три дні глянув на себе в дзеркало. Вигляд мав страшний. Не просто замученої людини, а живого трупа. Рана на щоці, як казала Мускат, уміло зашита — біла нитка акуратно стягувала її краї. Розріз був завдовжки два сантиметри й не дуже глибокий. Коли я ворухнув обличчям, шкіра на щоці натяглася, але болю я не відчув. Почистив зуби і почав голитися електробритвою — не був певен, що дам собі раду із звичайною. І саме тоді я помітив… Рука з бритвою опустилась, і я ще раз пильно глянув у дзеркало. Пляма зникла. Він розітнув мені щоку з правого боку. Саме там, де була пляма. Рана залишилась, а пляма пропала безслідно.

Уночі п’ятого дня я знову почув, як удалині дзвенять на санях дзвіночки. Був початок третьої. Уставши з дивана, я накинув поверх піжами джемпер і вийшов з «примірювальної». Поминувши кухню, попрямував до кімнатки Цинамона — відчинив двері й зайшов. Цинамон знову викликав мене до комп’ютера. Я сів на стілець перед монітором і прочитав на екрані повідомлення:

Я клацнув на цифрі 17, і документ відкрився.

40 Хроніка заводного птаха № 17 (Лист Куміко)

«Мені багато чого треба тобі розповісти. Та це, мабуть, забрало б чимало часу. Можливо, навіть кілька років. Мені вже давно слід було відкритися перед тобою, але, на жаль, не вистачало сміливості. Марно сподівалася, що, може, до такого жаху не дійде. І от наслідок: настав кошмар для нас обох. Це я у всьому винна. Пояснювати вже запізно. Часу нема. Тому зараз я хочу сказати найважливіше.

Я маю вбити свого брата, Нобору Ватая.

Зайду в палату, де він спить, і висмикну з розетки штепсель системи підтримки його життєдіяльності. Як сестра я зможу почергувати вночі біля постелі брата замість медсестри. Вони не відразу помітять, що я її виключила. Учора лікар пояснив мені, як ця система функціонує. Почекаю, поки він умре, а потім одразу здамся поліції, зізнаюся, що зробила це навмисне. Нічого не пояснюватиму. Скажу тільки, що вважаю свій вчинок правильним. Мене, звичайно, тут же арештують, звинувативши в убивстві, й віддадуть під суд. Збіжаться журналісти, підуть різні розмови — гідна це смерть чи ні. Але я мовчатиму. Нічого не пояснюватиму, не виправдовуватимусь. Я просто хотіла вкоротити життя одній людині — Нобору Ватая. От уся правда. Можливо, мене ув’язнять. Не страшно. Бо найстрашніше для мене вже позаду.

Якби не ти, то я давно збожеволіла б. Віддалася б кому-небудь чужому й упала б так низько, звідки вже неможливо вибратися. Мій брат, Нобору Ватая, багато років тому те саме зробив із сестрою, і вона вкоротила собі життя. Він збезчестив нас обох. Ні, не фізично, а ще гірше.

Позбавлена свободи будь-що робити, я безвилазно сиділа сама в темній кімнаті. Ланцюгом ніхто мене не прикував, вартового не поставив, але втекти звідти я не могла. Брат мав міцніші ланцюги і суворішу варту — мене саму. Я була і ланцюгом, що сковував мої ноги, і суворою, недремною вартовою. Десь у душі, звичайно, жила надія на порятунок, але водночас існувала ще одна я — легкодушна, спустошена особа, що зреклася мрії про втечу, — і те я, що хотіло втікати, не могло перебороти того, другого я. Бо душа й тіло моє вже були збезчещені. Я втратила право повернутися до тебе. І не лише тому, що мене збезчестив брат. Ще до того я сама зганьбила себе назавжди.

Я тобі писала, що спала з іншим, але це не вся правда. Зараз мушу зізнатися, що спала не з одним, а з багатьма — їх не злічити. Не знаю, що спонукало мене це робити. Згадую зараз і думаю: може, це вплив брата? Він самовільно відкрив у мені якусь шухляду і витягнув з неї щось таке незрозуміле, що змушувало мене без кінця віддаватися іншим чоловікам. Брат на це спроможний, і я хоч-не-хоч мушу визнати, що ми пов'язані з ним десь там, у темряві.

Так чи інакше, коли брат прийшов, я вже вивалялася в грязюці так, що не могла відмитися. Дійшла до того, що заразилася венеричною хворобою. І все ж, як я тобі писала, я чомусь не відчувала, що завдаю тобі зла. Мої вчинки тоді здавалися мені цілком природними. Хоча, напевне, тоді я не була собою. А що ж мені залишається думати? Та чи це правда? Невже все так просто? Хто ж тоді справжня я? І де гарантія, що цього листа пише „справжня я“? Я не впевнена, що я — це я.

Ти мені часто снишся. Сон дуже виразний, усе в ньому пов’язане одне з одним. Уві сні ти мене завжди відчайдушно шукаєш. Ми в якомусь лабіринті, і ти зовсім поряд зі мною. „Ну, ще трошки! Я тут!“ — пробую голосно кричати. Якби ти помітив мене і притиснув до себе, кошмару настав би кінець і все було б, як раніше. Та я ніяк не можу крикнути, хоч як стараюся. У темряві ти мене не помічаєш, проходиш повз і десь пропадаєш. Сон завжди однаковий, але він мене підтримує, підбадьорює. Принаймні я не втратила здатності бачити сни. Брат не зміг позбавити мене цього. Я відчувала, як ти щосили намагаєшся наблизитись до мене, сподівалася, що зумієш відшукати мене, міцно обіймеш, струсиш з мене налиплу грязь і назавжди визволиш мене з цього полону. Думала, що ти знімеш з мене закляття і поставиш пломбу, щоб справжня я нікуди не пішла. А тому я могла підтримувати в холодному, безвихідному мороку вогник надії, зберегти свій ледве чутний голос.

Сьогодні пополудні я отримала пароль доступу до цього комп’ютера. Хтось прислав його експрес-поштою. Використавши його, я посилаю тобі повідомлення з комп’ютера в братовому офісі. Сподіваюсь, воно дійде до тебе.

Часу обмаль. Таксі чекає надворі. Я їду до лікарні, щоб убити свого брата й зазнати покарання. Як не дивно, не відчуваю до нього ненависті. Просто спокійно думаю про те, що його життя мусить зникнути з цього світу. Я маю це зробити — і заради нього самого. Зробити за всяку ціну, щоб моє життя набуло сенсу.

Доглядай кота. Я так рада, що він повернувся! Макрель! Яке гарне ім’я! Адже він — знак того доброго, що було між нами. Не треба було втрачати його тоді.

Більше писати не можу. До побачення».

41 До побачення

— Шкода, що я не змогла вам показати качине плем’я, Заводний Птаху, — із щирим жалем сказала Мей Касахара.

Сидячи над ставком, ми поглядали на товстий шар білої криги, що його вкривала. Ставок був великий, і на його поверхні залишилася сила-силенна слідів від лез ковзанів. Була друга половина понеділка. Спеціально для мене Мей взяла відгул. Я мав намір приїхати в неділю, але через аварію на залізниці запізнився на день. Мей куталась у підбите хутром пальто, на голові — яскраво-синя вовняна шапочка з геометричним візерунком, вишитим білими вовняними нитками, і круглим помпоном на маківці. Вона вив’язала її сама й обіцяла до наступної зими зробити таку ж і для мене. Її щоки почервоніли, очі стали ясними й прозорими, як повітря. Я радів за неї: їй тільки сімнадцять, у неї все ще попереду.

— Ставок замерз, і все качине плем’я кудись-інде перебралося. Вони вам, напевне, сподобалися б, Заводний Птаху. Приїдьте сюди ще навесні. Я вас познайомлю.

Я всміхнувся. На мені було не дуже тепле байкове пальто, шия обмотана по саме підборіддя шарфом, руки в кишенях. У лісі холод проймав до кісток. Земля вкрилася панциром примерзлого снігу, і кросівки забавно ковзали по ньому. Треба було купити спеціальне взуття на жорсткій підошві.

— Так ти ще тут побудеш? — спитав я.

— Та, мабуть. Пройде час, і мене, можливо, знову потягне до школи. А може, ні. Або ж раптом вийду за когось заміж… Та навряд. — Мей розсміялася, з її рота вирвалася хмарка білої пари. — В усякому разі, поживу тут ще трохи. Мені потрібен час, щоб подумати. Про те, що хочу робити, куди хочу їхати. Про таке хочеться думати неквапливо.

Я кивнув:

— Можливо, це й правильно.

— А ви, Заводний Птаху, в мої роки думали про такі речі?

— Та хто його знає… Якщо казати чесно, то не дуже багато про це думав. Звісно, трошечки думав, але, здається, глибоко не копирсався… Узагалі-то я вважав, що все складеться нормально, якщо житимеш, як усі, звичайно. Та, видно, із цього нічого не вийшло. На жаль.

Мей спокійно глянула мені в очі і поклала руки в рукавичках на коліно.

— Так що, Куміко-сан не випустили на поруки?

— Вона відмовилася виходити на поруки, — пояснив я. — Боїться, що на неї тоді клопоти зваляться, тому воліє лишитися у в’язниці, у тиші й спокої. І зі мною не хоче зустрічатися. Взагалі нікого бачити не хоче, поки все не вляжеться.

— А коли суд?

— Мабуть, навесні. Куміко визнає свою вину і готова прийняти будь-який вирок. Суд, напевне, довго не триватиме. Є великий шанс, що вирок буде умовним, а якщо навіть її засудять, то не надовго.

Мей підняла камінь з-під ніг і кинула його на середину ставка. Він зі стуком ударився об кригу й покотився аж до протилежного берега.

— Будете сидіти дома й чекати, коли повернеться Куміко-сан?

Я кивнув.

— Добре, що так сталося?.. Так?

З мого рота також вилетіла велика біла хмарка:

— Та начебто. Врешті-решт, так у нас вийшло.

«Але ж могло статися набагато гірше», — подумав я.

Удалині, в лісі, що обступив звідусіль ставок, закричав птах. Я підвів голову, озирнувся навколо, але крик більше не повторився. Навколо ні душі. Тільки десь сухо довбає дятел дерево.

— Якщо в нас з Куміко буде дитина, я назву її Корсика, — промовив я.

— Чудове ім’я! — сказала Мей Касахара.

Ми йшли лісом рука об руку. Мей зняла праву рукавичку і засунула руку в кишеню мого пальта. Поводилась, як Куміко, що так само робила, коли взимку ми виходили на прогулянку. У холодний день ділили на двох одну кишеню. Я потиснув у кишені руку Мей, маленьку й теплу, наче самотня замкнена душа.

— Заводний Птаху! Усі, напевне, думають, що ми коханці.

— Можливо, — відповів я.

— А ви всі мої листи читали?

— Твої листи? — перепитав я, нічого не розуміючи. — Вибач, але я жодного листа від тебе не отримав. Про тебе нічого не було чути, а тому подзвонив твоїй матері, і вона дала мені твою адресу і телефон. Заради цього довелося трохи прибрехати.

— Отакої! А я ж вам листів п’ятсот написала, — звівши очі догори, сказала Мей.

Увечері вона поїхала проводжати мене на станцію. На автобусі ми доїхали до містечка, з’їли піцу в пристанційному ресторанчику і стали чекати, коли прибуде дизель-електровоз з трьома вагонами. У залі чекання стояла велика розпалена піч, навколо якої товклися два-три чоловіка. Але ми туди не пішли і стояли удвох на холодній платформі. У небі висів наче обледенілий зимовий місяць з різко окресленими краями, як китайський меч. Стоячи під місяцем, Мей піднялась навшпиньки і ледве чутно поцілувала мене в праву щоку. Я відчув її холодні тонкі губи там, де раніше була родимка.

— До побачення, Заводний Птаху! — прошепотіла вона. — Дякую, що спеціально приїхали сюди до мене.

Усе ще не виймаючи рук з кишень, я стояв і дивився на неї. Треба було щось сказати, але я не знав що.

Коли підійшла електричка, Мей стягла з голови шапочку, відступила крок назад і сказала:

— Якщо з вами щось станеться, Заводний Птаху, голосно покличте мене. Мене і качине плем’я.

— До побачення, Мей Касахара.

Електричка рушила, а молодий місяць усе ще висів над головою, то зникаючи, то з’являючись щоразу, коли вона повертала вбік. Коли місяць заховався, я перевів погляд за вікно — на миготливі вогники містечок і селищ, що залишалися позаду. Я уявив собі Мей у своїй синій вовняній шапочці: сидить сама в автобусі, що везе її в гори, назад на фабрику. Уявив собі також, як качки дрімають у тіні трав. А потім подумав про світ, в який повертаюся.

— До побачення, Мей Касахара, — повторив я. — До побачення Мей, і нехай тебе завжди хто-небудь надійно захищає.

Я заплющив очі і спробував задрімати. Але заснути по-справжньому я зміг набагато пізніше. Десь далеко від усього і всіх я тихо й миттєво занурився в сон.