Хроніка заводного птаха

1 Щось якомога конкретніше Апетит у літературі

Увечері того дня, коли я проводжав лейтенанта Мамію до автобусної зупинки, Куміко додому не вернулася. Я чекав її, слухаючи музику й читаючи книжку, та коли стрілки годинника перейшли за дванадцяту, махнув рукою і ліг спати. Заснув, так і не вимкнувши світла. Прокинувся ще до шостої ранку. За вікном цілком розвидніло. По той бік тонких штор щебетали птахи. Дружини поряд не було. Біла подушка залишалася збитою — видно, вночі на неї ніхто не клав голови. На тумбочці коло ліжка лежала акуратно складена чиста літня піжама Куміко. Це я її виправ і склав. Загасивши лампу в узголів'ї, я глибоко вдихнув, ніби хотів відрегулювати плин часу.

Усе ще в піжамі, я обстежив усю нашу оселю. Спершу зайшов на кухню, оглянув вітальню, зазирнув у кімнату Куміко. Перевірив ванну й туалет, для певності відчинив стінну шафу. Дружини ніде не було. У домі панувала незвична тиша, і здавалось, ніби моє переміщення по кімнатах лишень дарма порушує цю безмовну гармонію.

Оскільки я не мав чого робити, то зайшов на кухню, налив у чайник води й поставив на газ. Коли вода скипіла, приготував каву й сів з чашкою за стіл. Підсмажив скибки хліба в тостері, закусив картопляним салатом з холодильника. Справді давно вже не снідав на самоті. Наскільки пам’ятаю, відтоді, як ми одружилися, завжди снідали разом. Часто окремо обідали, іноді окремо вечеряли. Але ні за яких обставин не пропускали спільного сніданку. Дотримувалися своєрідної мовчазної угоди, майже ритуалу. Хоч би як пізно лягали спати, але вставали якомога раніше, щоб приготувати нормальну їжу й без поспіху її спожити.

Однак того ранку Куміко вдома не було. На самоті я мовчки пив каву, їв підсмажений хліб і, поглядаючи на порожній стілець навпроти, думав про туалетну воду, якою вчора вранці дружина напахувалася. Спробував уявити собі чоловіка, який, можливо, подарував їй цю воду. Уявив собі, як вона лежить в його обіймах на постелі, як його руки гладять її голе тіло. Я пригадав її гладку, як порцеляна, спину, коли вчора вранці застібав блискавку на її сукні.

Хтозна-чому кава відгонила милом. Після першого ковтка в роті залишився неприємний присмак. Спочатку я подумав, що це мені здалося, але й після другого ковтка запах не змінився. Я вихлюпнув рештки в раковину й налив кави в іншу чашку. Але й цього разу кава відгонила милом. Я ніяк не міг зрозуміти, звідки взявся такий запах. Адже кавник я вимив добре, та й вода не викликала сумніву. Однак кава все-таки мала запах чи то мила, чи то лосьйону. Я вилив увесь кавник і вже збирався наново кип’ятити воду, але, полінившись, передумав. Налив води з-під крана й випив. Більше кави не хотілося.

Дочекавшись половини десятої, я подзвонив Куміко на роботу. Дівчину, що підійшла до телефону, попросив покликати Куміко Окаду. Вона відповіла: «Здається, Окада-сан ще не прийшла». Я подякував і поклав слухавку. Потім, як завжди, коли нервую, взявся прибирати. Зібрав старі газети та часописи й перев’язав їх мотузкою, старанно витер на кухні раковину й полиці буфету, підмів у туалеті й ванні. Протер дзеркало й віконні шибки склоочисною рідиною, відкрутив і вимив плафон лампи. Зняв і виправ простирадла, постелив замість них чисті.

Об одинадцятій знову подзвонив Куміко на роботу. Та ж сама дівчина знову відповіла: «Окада-сан ще не прийшла».

— А що, вона на сьогодні відпросилася? — запитав я.

— Ну, я не знаю, — байдужим голосом відповіла вона. Просто стверджувала факт.

Хоч би там що, але в тому, що навіть об одинадцятій Куміко не з’явилася в конторі, було щось негаразд. Здебільшого у видавництвах графік роботи безладний, а от у редакції Куміко все було по-іншому. Вони видавали журнал про здорове харчування, і всі, з ким вони співпрацювали, — автори, виробники харчових продуктів, фермери, медики — ставали до роботи рано-ранесенько й закінчували її увечері. Тому Куміко та її колеги, підладжуючись до такого порядку, одностайно з’являлися в редакції о дев’ятій ранку й до шостої йшли собі, якщо не залишалося невідкладних справ.

Поклавши слухавку, я попрямував до спальні й перевірив у шафі сукні, блузки та спіднички Куміко. Якщо вона пішла з дому, то мала б забрати і свій одяг. Звісно, я не пригадував усього, у що вона одягалася. Я власних речей як слід не пам’ятав, то що вже казати про гардероб іншої людини. Та оскільки я часто здавав і забирав із хімчистки речі Куміко, то загалом знав, що вона часто одягала й берегла. Якщо мене не зраджувала пам’ять, усе це начебто було на місці.

До того ж вона не могла забрати свого одягу. Я ще раз спробував точно пригадати, як учора вранці Куміко виходила з дому. Що було на ній, з якою сумкою вона пішла? Як завжди, коли йшла на роботу, тільки із сумочкою через плече, в якій ледве вміщалися записник, косметика, гаманець, хусточка, паперові серветки. Тож для переміни одягу жодного місця не залишалося.

Я відсунув шухляди комода. Жіночі прикраси, колготки, сонцезахисні окуляри, білизна, спортивні майки — усе лежало акуратно складене й не вказувало на те, що якась річ зникла. А втім, білизна й колготки могли вміститися в ту сумочку. Та, якщо подумати, хіба варто брати із собою щось таке, якщо будь-де його можна купити?

Потім я зайшов у ванну і ще раз перевірив шухляди з речами туалету Куміко. Там не виявив жодних змін: усе той самий косметичний дріб’язок і прикраси. Відкривши флакон фірми «Christian Dior», ще раз понюхав. Аромат був той самий, що й минулого разу, — так пахнуть уранці серед літа білі квіти. І я знову пригадав її вуха та білу спину.

Повернувшись у вітальню, я розлігся на дивані. Заплющив очі й прислухався, однак, крім цокання годинника, не почув нічого. Ні гуркоту автомобілів, ні щебету птахів. Я не знав, що ж мені тепер робити. Вирішив ще раз подзвонити дружині на роботу і вже набирав номер, але від самої думки про те, що відповість та сама дівчина, втратив охоту й поклав слухавку. Більше нічого я не міг робити. Залишалось тільки чекати. Можливо, Куміко мене покинула. Причини я не знав, але, зрештою, таке могло статися. Та навіть якщо це так, не така вона людина, щоб покинути мене, не сказавши ні слова. Якби вона збиралася піти від мене, то якомога точніше пояснила б причину свого вчинку. Я в цьому був упевнений майже на всі сто відсотків.

А що, як з нею щось сталося? Можливо, потрапила під автомашину й опинилася в лікарні. І тепер їй, непритомній, переливають кров. Від такої думки в мене закалатало серце. Але ж вона мала в сумці права водія, кредитну картку і записник з адресою. Тож якби стався нещасний випадок, мені, напевне, зателефонували б з лікарні або поліції.

Я вмостився на веранді й невидющими очима поглядав у сад. Спробував зібратися з думками, але не міг на чомусь одному зосередитися. Раз у раз згадував про спину Куміко, яку бачив, коли застібав блискавку її сукні, й запах туалетної води у неї за вухами.

Після першої задзвонив телефон. Я встав з дивана й узяв слухавку.

— Алло! Це дім Окади-сана? — Голос належав Мальті Кано.

— Так.

— Я — Мальта Кано. Дзвоню вам з приводу вашого кота.

— Кота? — перепитав я розгублено. Про нього я зовсім забув, але, звісно, відразу згадав. Як про щось з далекого минулого.

— Про кота, якого розшукує ваша дружина, — сказала Мальта.

— Так-так, звичайно, — відповів я.

На тому кінці лінії Мальта Кано мовчала — мабуть, щось обдумувала. Можливо, щось прочула з мого голосу. Я відкашлявся і переклав слухавку в іншу руку.

Незабаром вона сказала:

— Гадаю, вам не вдасться його побачити, якщо чогось особливого не станеться. На жаль, вам доведеться змиритися з такою втратою. Кіт пішов і, можливо, більше не повернеться.

— Чогось особливого? — повторив я слова Мальти Кано, але відповіді не почув.

Мальта Кано довго мовчала. Я сподівався, що вона заговорить знову, але, прислухавшись, навіть не чув її дихання. А коли подумав, що, може, телефон поламався, вона нарешті промовила:

— Окада-сан, вибачте за нав’язливість, але, можливо, крім кота, є ще якась проблема, у розв’язанні якої я могла б вам стати у пригоді?

Відповісти на це відразу я не зумів. Тримаючи слухавку в руці, прихилився спиною до стіни. Минув якийсь час, поки знайшлися потрібні слова.

— Багато чого все ще залишається неясним, — сказав я, — не до кінця зрозумілим. І не виходить з голови. Та, в усякому разі, я думаю, що дружина пішла від мене. — І я розповів Мальті Кано, що Куміко вчора ввечері не повернулася додому, а сьогодні вранці не вийшла на роботу.

Мальта, здавалось, на якийсь час задумалася.

— Ви, мабуть, занепокоїлися, — сказала вона. — Зараз я не можу вам чогось певного сказати, але незабаром дещо з’ясується. А тим часом доведеться почекати. Я розумію, що це важко, однак усьому свій час. Це — як відплив і приплив. Ніхто цього не може змінити. Коли треба чекати, нічого іншого не залишається.

— Послухайте, Кано-сан! Я вам дуже вдячний за турботу про кота, але, вибачте за відвертість, зараз у мене не такий настрій, щоб вислуховувати само собою зрозумілі загальні міркування. Я взагалі в скрутному становищі. Справді. З поганим передчуттям на душі. Зовсім не знаю, що мені робити. Навіть не уявляю собі, що робитиму після нашої розмови. Мені потрібні конкретні факти, хоч би найдрібніші й найнезначніші. Розумієте? Що можна побачити очима й помацати руками.

У слухавці почулося, ніби щось упало на підлогу. Щось легеньке, як латунна кулька. Потім почувся шурхіт — наче хтось, затиснувши між пальцями кальку, різко смикнув її. Усе це відбувалося не дуже далеко й не дуже близько від телефону, однак, здавалось, Мальта не звертала на ці звуки особливої уваги.

— Зрозуміло. Отже, вам потрібно щось конкретне, — сказала вона байдуже.

— Саме так. Якомога конкретніше.

— Тоді чекайте дзвінка.

— Та я його чекаю вже цілий день.

— Вам невдовзі подзвонить людина з прізвищем, яке починається на «О».

— Вона що-небудь знає про Куміко?

— Такі подробиці мені невідомі. Я розповіла вам про це тому, що ви хочете будь-яких конкретних фактів. І ще одне: скоро упродовж кількох днів на небі висітиме півмісяць.

— Півмісяць? — спитав я. — Той, що з’являється на небі?

— Так-так. Той, що з’являється на небі. В усякому разі, вам, Окада-сан, треба чекати. Чекання — це все. А я вам невдовзі знову зателефоную, — сказала Мальта Кано й поклала слухавку.

Я приніс зі стола телефонну книжку й розгорнув на сторінці з літерою «О». На ній дрібним акуратним почерком Куміко вписала чотири прізвища з адресою й номером телефону. Спочатку мій батько — Тадао Окада, за ним — Онода, мій університетський товариш, зубний лікар Оцука, а також Омура, власник найближчої винної крамнички.

Винну крамничку можна виключити відразу. Від нас до неї хвилин десять пішки, але за винятком рідкісних випадків, коли ми замовляли по телефону додому коробку пива, ми не мали з нею особливих стосунків. Так само, як і з Оцука, зубним лікарем. Два роки тому я лікував у нього кутнього зуба, а Куміко не була там ні разу. Вона взагалі не зверталася до зубних лікарів — принаймні після того, як вийшла заміж за мене. Із своїм товаришем Онодою я не зустрічався ось уже кілька років. Після університету він улаштувався на роботу в банку, через рік його перевели у філію в Саппоро, й відтоді він постійно жив на Хоккайдо. Ми лишень обмінювалися новорічними вітаннями. Я навіть не міг пригадати, чи взагалі він коли-небудь бачився з Куміко.

Залишався хіба що мій батько. Однак я не міг собі уявити, що вона мала з ним якісь глибокі стосунки. Після смерті матері він удруге одружився, і відтоді я з ним не бачився, не листувався й не розмовляв по телефону. А Куміко взагалі з ним ні разу не зустрічалася.

Поки я перегортав сторінки телефонної книжки, мені знову спало на думку, яким обмеженим було наше з дружиною спілкування з іншими людьми. Якщо не брати до уваги потрібних для роботи зв’язків із колегами, упродовж шести років, що минули після одруження, ми майже ні з ким не підтримували стосунків і вели удвох замкнутий спосіб життя.

На обід я знову вирішив приготувати спагеті. І не тому, що зголоднів. Навіть навпаки — я майже не хотів їсти. Але ж я не міг сидіти незворушно на дивані й без кінця чекати, поки не задзвонить телефон. Треба було поставити собі хоч якусь мету й ворушитися. Я налив у каструлю води, запалив газ, і поки вона не закипіла, слухаючи радіо, готував томатний соус. Передавали без акомпанементу скрипкову сонату Баха. Виконання було надзвичайно майстерним, але щось у ньому мене дратувало. Хто в цьому був винен — скрипаль чи мій теперішній душевний стан, не знаю, але, в усякому разі, я вимкнув радіо і готував їжу далі в тиші. Підігрів маслинову олію й почав обсмажувати в ній часник і дрібно покришену цибулю. Коли цибуля трохи підгнітилася, додав заздалегідь нарізані помідори. Я із задоволенням різав і смажив, а мої зусилля давали відчутний результат — звуки, запахи.

Коли вода закипіла, я кинув у каструлю щіпку солі й жменю спагеті. Поставив таймер на десять хвилин і взявся мити посуд у раковині. Однак апетит у мене не з’явився навіть тоді, коли тарілка з вареними спагеті стояла перед очима. Я насилу з’їв половину, а решту викинув. Соус перелив у банку й поставив у холодильник. Нічого не вдієш — апетиту не було від самого початку.

Я пригадав, що десь колись давно читав про чоловіка, який не міг наїстися, коли чогось очікував. Довго напружував пам’ять і нарешті згадав, що про це йшлося у «Прощай, зброє!» Гемінґвея. Головний персонаж — забув, як його звати, — зумів з великими труднощами перебратися на човні через кордон Італії до Швейцарії і в тамтешньому маленькому містечку чекав, поки дружина народить дитину. Впродовж усього того часу він сидів у кав’ярні навпроти і все щось їв та пив. Я майже не пам’ятав сюжету, але мені з голови не виходило, що той чоловік у чужій країні чекав пологів дружини й ніяк не міг наїстися. Ця сцена наприкінці роману запала мені в голову тому, що видалася напрочуд правдоподібною. Мені здалося, що з літературного погляду людина має реалістичніший вигляд, якщо у хвилини занепокоєння не відчуває огиди до їжі, а навпаки — напихається їжею.

Однак у дійсності, на відміну від героя з «Прощай, зброє!», я не відчував жодного апетиту, коли сидів у тихому домі й, поглядаючи на годинник, очікував чогось несподіваного. І я раптом подумав, чи брак апетиту часом не викликаний тим, що я позбавлений літературної реальності? Я уявив себе персонажем невміло написаного твору. Мені почувся чийсь осудливий голос: «Ти — абсолютно нереальний персонаж!» Можливо, так воно й було насправді.

Десь близько другої задзвонив телефон. Я схопив слухавку.

— Це дім Окади-сана? — спитав незнайомий чоловік молодим, низьким і приємним голосом.

— Так, — відповів я трохи напружено.

— Окади-сана з будинку 26 у кварталі 2?

— Саме так.

— Вас турбують із винної крамниці Омури. Ми вдячні вам за те, що ви користуєтеся нашими послугами. Я подзвонив, щоб запитати, чи вам зручно, якщо я зараз заїду по гроші?

— По гроші?

— Ага, за дві коробки пива й одну — соку.

— Гаразд, приїжджайте. Поки я ще дома, — сказав я. На цьому наша розмова закінчилася.

Поклавши слухавку, я спробував здогадатися, чи ця розмова містить якусь інформацію про Куміко. Та ні, як не крути, це був короткий прозаїчний дзвінок з винної крамнички, що хотіла отримати свої гроші. Бо я справді замовляв у них пиво й сік, і вони все це мені постачили. Через півгодини прийшов продавець із крамнички, і я розплатився з ним.

Молодий продавець променився люб’язністю і з усмішкою на губах виписав квитанцію.

— Окада-сан, ви чули про нещасний випадок, який стався сьогодні вранці перед станцією?

— Нещасний випадок? — спитав я злякано. — З ким?

— Пікап придушив маленьку дівчину, коли давав задній хід… Кажуть, вона у важкому стані. Я проходив там відразу після того нещастя. Так прикро на душі, коли від самого ранку таке побачиш! Я страшно боюся дітвори. Коли даєш задній хід, у дзеркальці їх не побачиш. Ви знаєте хімчистку біля станції? Так-от, це сталося прямо перед нею. Там стоять велосипеди, валяються картонні коробки, а тому нічого не видно.

Коли продавець пішов, я вже не міг більше залишатися дома. Раптом стало душно, темно й тісно. Я взувся і вийшов надвір. Дверей не замкнув, вікон не зачинив і світла в кухні не вимкнув. Посмоктуючи лимонну карамельку, без жодної мети блукав околицею. І поки відтворював у пам’яті розмову з продавцем з крамнички, то згадав, що забув забрати з хімчистки перед станцією блузку й спідничку Куміко. Квитанція залишилася дома, але я вирішив, що якось обійдеться і без неї.

Місто навколо мало трохи інший вигляд, ніж завжди. Зустрічні перехожі здавалися неприродними й штучними. Вдивляючись у їхні обличчя, я намагався вгадати, що вони за люди. В яких будинках мешкають? Які родини мають? Як живуть? Чи зраджують одне одного? Чи вони щасливі? Чи здогадуються, що здаються неприродними й штучними?

Перед хімчисткою ще залишалися сліди ранкової пригоди. На асфальті видніли лінії, прокреслені поліцією. Кілька чоловік, що вийшли робити покупки, із серйозним виразом обличчя обговорювали те, що сталося. Однак усередині хімчистки все було, як завжди. Знайома чорна магнітола грала музику під настрій, у глибині завивав старий кондиціонер, а з-під праски піднімалися до самої стелі клуби густої пари. Роберт Максвел виконував на арфі «Ebb Tide».[33] «От було б чудово поїхати на море!» — подумав я. Я уявив собі запах піску, шурхіт хвиль, що розбиваються об берег, чайки, банки холодного пива.

Власнику хімчистки я сказав, що забув квитанцію.

— Здається, минулої п’ятниці чи суботи я здав вам блузку і спідничку.

— Окада… Окада… — проказав він, перегортаючи зошит. — Так-так, знайшов. Блузка й спідничка. Але ж, Окада-сан, ваша дружина їх уже забрала.

— Невже? — здивувався я.

— Забрала вчора вранці. Я добре пам’ятаю, бо сам їй видавав. Мені здалося, що вона заглянула сюди по дорозі на роботу. І мала при собі квитанцію.

Мені відібрало мову, і я мовчки дивився на власника хімчистки.

— Спитайте потім у дружини. Я не помилився, — сказав він. Потім добув сигарету з пачки, що лежала на журналі для запису клієнтів, і закурив від запальнички.

— Учора вранці? — запитав я. — А не ввечері?

— Таки вранці. Годині о восьмій. Ваша дружина прийшла раніше за інших, а тому я добре її запам’ятав. Адже приємно, коли першим клієнтом зранку виявляється молода жінка.

Я навіть не зміг силувано всміхнутися, а власний голос здався мені чужим.

— Ну гаразд. Я просто не знав, що вона вже приходила.

Кивнувши й зиркнувши на мене, власник хімчистки погасив сигарету, якою затягнувся лише кілька разів, і знову взявся до праски. Здавалось, я його зацікавив, і він збирався щось сказати, але передумав. Я також хотів його про дещо запитати. Який вигляд мала Куміко, коли забирала свої речі? Що тримала в руках? Але я був розгублений і відчував сильну спрагу. Хотів десь присісти й випити чогось холодного. Бо, здавалось, інакше не зможу думати.

Після хімчистки я зайшов до сусідньої кав’ярні й замовив чаю з льодом. В її прохолодному приміщенні не було ні душі. З маленьких динаміків на стіні лилася мелодія «Eight Days а Week»[34] «Бітлз», аранжована для оркестру. Я знову подумав про море. Уявив собі, як іду босими ногами по піщаному пляжу до лінії прибою. Гарячий, мов жарини, пісок, вітер, наскрізь просяклий запахом морської води. Я глибоко, на всі груди, дихаю і дивлюся на небо. Піднімаю догори обидві руки й відчуваю ними тепло літнього сонця. Потім холодна вода обмиває мої ноги.

Як не крути, усе-таки дивно, що Куміко забрала свої речі з хімчистки по дорозі на роботу. Бо ж їй довелося б сідати в переповнену електричку з випрасуваним одягом і так само повертатися додому. Її речі, старанно випрасувані в хімчистці, геть-чисто зім’ялися б. Мені в голову не вкладалося, що Куміко, яку дратувала будь-яка складка або плямка, могла зробити такий беззмістовний вчинок. Адже було б набагато розумніше зайти до хімчистки по дорозі з роботи. Або мене попросити, якщо затримувалася. Залишався тільки один можливий висновок: цього разу Куміко не мала наміру повертатися додому. Забрала блузку та спідничку й кудись поїхала. Переміну одягу взяла із собою, а решту могла десь купити. У неї своя кредитна картка й рахунок у банку. Могла їхати куди заманеться.

І крім того, може, вона не сама, а з якимсь чоловіком. Бо інакше навіщо їй іти з дому?

Очевидно, справа була серйозною. Куміко зникла, залишивши увесь свій одяг та взуття. Вона любила добирати свій гардероб і завжди його берегла. Кинути все це й піти без нічого — для цього була потрібна рішучість. І все-таки Куміко без вагань, як мені здавалося, пішла з дому з однією блузкою та спідничкою. Можливо, про одяг вона тоді й не думала.

Відхилившись на спинку стільця у кав’ярні, я мимоволі слухав нестерпно стерильну приглушену музику й уявляв собі, як у переповненій електричці Куміко тримає в руках целофановий чохол з одягом на дротяних плічках. Згадав колір її сукні, запах туалетної води за вухами, її гладку бездоганну спину. Здавалось, я страшно втомився. Мав таке відчуття, ніби перенесуся звідси хтозна-куди, якщо на мить заплющу очі.

2 Розділ без жодних добрих новин

Вийшовши з кав’ярні, я знову без жодної мети побрів вулицями. Поступово від страшної полудневої спеки мій настрій зіпсувався. Навіть здавалось, ніби мене морозить. Однак повертатися додому я не мав охоти. Від самої думки про те, що доведеться сидіти в порожньому домі й безнадійно чекати телефонного дзвінка, я задихався.

Мені спало на думку лише одне — піти до Мей Касахари. Повернувшись додому, я переліз через стіну й доріжкою підійшов до її дому ззаду. Спершись об огорожу порожнього будинку навпроти, дивився на кам’яного птаха в саду. «Якщо тут постою, то, може, Мей мене помітить?» — подумав я. Крім тих днів, коли вона підробляла у фірмі перук, залишалася дома — приймала сонячні ванни або сиділа в кімнаті — й усе поглядала на доріжку.

Однак дівчина не показувалася. На небі не було жодної хмаринки. Літнє сонце щораз сильніше припікало потилицю. З-під ніг піднімався задушливий запах трави. Не відриваючи погляду від кам’яного птаха, я спробував згадати розповідь, почуту раніше від дядька, про долю колишніх мешканців того дому. Але на пам’ять приходило тільки море. Холодне й синє. Я зробив кілька глибоких вдихів, подивився на годинник. «Видно, сьогодні її не дочекаюся», — подумав я і вже збирався йти, як нарешті в саду з’явилася Мей Касахара й попрямувала до мене. На ній були бавовняні шорти, блакитна гавайська сорочка й червоні гумові сандалії. Зупинившись переді мною, вона всміхнулася крізь сонячні окуляри.

— Вітаю вас, Заводний Птаху! Ваш кіт Нобору Ватая знайшовся?

— Ще ні, — відповів я. — А до речі, сьогодні я довго ждав твоєї появи.

Запхавши руки в кишені шортів, Мей здивовано оглянулася.

— Послухайте, Заводний Птаху, у мене багато вільного часу, але це не означає, що я від ранку до вечора стежу, як вартовий, за доріжкою. Маю і свою роботу. А втім, вибачте. Невже ви так довго чекали?

— Та ні, не дуже. Тільки от запарився, стоячи на спеці.

Мей пильно видивилася на мене, а потім ледь-ледь насупила брови.

— Заводний Птаху, що з вами сталося? У вас такий жахливий вигляд… Ніби вас щойно викопали з-під землі. Зайдіть сюди в тінь і відпочиньте.

Узявши за руку, вона завела мене у свій сад. Посадила в брезентовий шезлонг, пересунувши його під дуб. Його густе зелене гілля відкидало живущу прохолодну тінь.

— Не турбуйтесь. Бо дома, як завжди, нікого нема. Трохи відпочиньте й ні про що не думайте.

— Послухай, маю до тебе одне прохання, — сказав я.

— Кажіть.

— Ти не могла б подзвонити замість мене?

Добувши з кишені записник і ручку, я написав телефонний номер редакції Куміко. Вирвав аркуш і передав дівчині. Пластикова обкладинка записника була теплуватою від поту.

— Ось телефон. Лише спитай, чи Куміко Окада вийшла сьогодні на роботу. Якщо ні, то чи була вчора.

Мей Касахара взяла аркуш і глянула на нього, стуливши губи. Потім перевела погляд на мене.

— Гаразд, спитаю. А ви викиньте все з голови й полежіть. Я скоро повернуся.

Вона пішла, а я, за її порадою, розлігся на шезлонгу й заплющив очі. Піт сочився з усіх пор мого тіла. Я спробував думати, але в голові закололо, а на дно шлунка почало опускатися щось схоже на клубок пачосів. До горла підступала нудота. Навколо панувала тиша. І я раптом подумав, що давно не чув заводного птаха. Може, днів чотири-п’ять. Точно не скажу. Про птаха я згадав, коли його вже не було чути. Можливо, він перелітний? До речі, я почув його вперше місяць тому. Відтоді цей невидимий птах щодня накручував пружину нашого маленького світу, в якому ми жили. Це була пора заводного птаха.

Мей повернулася хвилин через десять з великою склянкою в руці. Коли передавала її мені, шматочки льоду в ній легенько дзенькнули. Здавалось, ніби ці звуки долинали з дуже далекого світу, відгородженого від мого кількома воротами. Я почув їх, бо саме тоді ворота виявилися відчиненими. Але тільки на короткий час. Як тільки раптом хоч одні ворота зачиняться, до мене ці звуки більше не доходитимуть.

— Пийте, — сказала Мей. Від цієї води з лимонним соком голова відразу проясніє.

Я випив половину й повернув склянку. Холодна вода пройшла через горло й поволі опускалася вниз. Мене сильно занудило. Неперетравлений клубок пачосів у шлунку почав розмотуватись і підступив до самого горла. Заплющивши очі, я спробував побороти нудоту. Уявив собі, як Куміко сідає в електричку, тримаючи в руках блузку й спідничку. «Може, було б краще, якби я виблював», — подумав я. Однак цього не сталося. Поки я кілька разів глибоко дихав, нудота поволі ослабла й остаточно зникла.

— Усе нормально? — спитала Мей.

— Нормально, — відповів я.

— Я подзвонила. Назвалася родичкою. Правильно?

— Угу.

— Хто вона вам? Дружина?

— Так.

— Мені сказали, що й учора її не було, — повідомила Мей. — З редакцією зв’язку не підтримує, просто не прийшла. Тому її колеги також стривожені. Бо вони такого від неї не сподівалися.

— Ось так без попереджень не вийти на роботу — це справді не в її стилі.

— То вона пропала учора ввечері?

Я кивнув.

— Нещасний Заводний Птаху! — сказала Мей. Здавалось, ніби вона щиро співчуває. Простягла руку й поклала мені на чоло. — Може, вам у чомусь допомогти?

— Наразі нема в чому, — сказав я. — Дякую.

— Послухайте, можна ще запитати? Чи краще мовчати?

— Як хочеш, питай. Тільки от не знаю, чи зможу відповісти.

— А що, вона з іншим чоловіком утекла?

— Не знаю, — відповів я. — І таке могло статися.

— Але ж ви стільки років прожили разом! Як після цього ви не знаєте такої речі?

«Справді, — подумав я. — Чому я цього не знаю?»

— Нещасний Заводний Птаху! — повторила Мей. — Мені так хотілося б вам допомогти! Але я, на жаль, нічого не розумію в подружньому житті.

Я підвівся із шезлонга. Виявилося, що для цього потрібно більше зусиль, ніж я думав.

— Дякую тобі за все. Ти мені дуже допомогла. Але мені пора йти. Можливо, дома мене чекають якісь новини. Або хтось подзвонить по телефону.

— Як прийдете додому — відразу станьте під душ. Душ — передусім. Зрозуміло? Потім переодягніться в чисте й поголіться.

— Поголитися? — перепитав я і провів рукою по підборіддю. Я справді-таки забув поголитися. І не згадав про це від самого ранку.

— Заводний Птаху, такі дрібниці мають велике значення, — сказала Мей, дивлячись мені прямо в очі. — Як прийдете додому, подивіться уважно на себе в дзеркало.

— Так і зроблю.

— Можна мені заглянути до вас пізніше?

— Звичайно, — відповів я і додав: — Цим мені дуже допоможеш.

Мей Касахара мовчки кивнула.

Повернувшись додому, я подивився на себе в дзеркало. Я справді мав жахливий вигляд. Роздягнувся, скупався під душем, старанно вимив голову, поголився, почистив зуби, протер обличчя лосьйоном, а після того ще раз уважно оглянув себе. Начебто почувався краще, ніж раніше. Нудота вляглася. І тільки в голові ще залишався легкий туман.

Я надів шорти й нову теніску. Сів на веранді, спершись об стовп, і, поглядаючи в сад, сушив на повітрі волосся. І водночас намагався перебрати в пам’яті події, що сталися навколо мене останніми днями. Усе почалося з телефонного дзвінка лейтенанта Мамії. Учора вранці? Саме так. Після того з дому пішла Куміко. Я застібав блискавку на її сукні. Потім я знайшов коробочку від туалетної води. Приходив лейтенант Мамія, розповідав дивну історію про війну: як його спіймали монгольські солдати й укинули в колодязь. Приніс пам’ятний подарунок від Хонди-сана. Однак виявилося, що це порожня коробка. Куміко не прийшла додому. Вранці забрала свої речі з хімчистки біля станції й кудись зникла. На роботі про неї нічого не знають. Усе це сталося вчора.

Я не міг повірити, що за один день сталося стільки подій. Занадто багато.

Поки я все це прокручував у голові, на мене напала страшна дрімота. Незвичайна, нестримна, можна сказати, ґвалтівна. Вона зривала з мене притомність, як напасник одяг з тіла безборонної жертви. Я бездумно подався до спальні, роздягнувся і звалився на ліжко. Спробував глянути на годинник, що стояв на столику в узголів’ї, але навіть не зміг повернути голови. Я заплющив очі й умить занурився в бездонний сон.

Уві сні я застібав блискавку на сукні Куміко. Бачив її гладеньку білу спину. Та коли підняв застібку до самого верху, то зрозумів, що переді мною не Куміко, а Крита Кано. У кімнаті нас було тільки двоє.

Як і в минулому сні, кімната була готельним номером-люкс. На столі — пляшка «Cutty Sark» і дві склянки. Відерце з нержавіючої сталі, заповнене по вінця кубиками льоду. Хтось пройшов, голосно розмовляючи, коридором, мимо дверей. Я не міг розібрати слів, але, здається, говорили по-іноземному. Зі стелі звисала люстра, але вона не горіла. Кімнату освічували тільки тьмяні настінні бра. Вікна щільно закривали товсті гардини.

Крита Кано була в літній сукні Куміко — блакитнуватій, з ажурним візерунком у вигляді пташок, з подолом, що ледь-ледь виступав над колінами. І, як завжди, з макіяжем Жаклін Кеннеді. На лівому зап’ясті — два браслети.

— Звідки в тебе ця сукня? Вона твоя? — запитав я.

Крита глянула на мене й захитала головою. При цьому її кучерики приємно гойднулися.

— Ні, не моя. Я її позичила на короткий час. Та ви, Окада-сан, не турбуйтеся. Бо через це я не завдам нікому жодного клопоту.

— Власне, де ми? — спитав я.

Крита Кано не відповіла. Як і минулого разу, я сидів на ліжку. У костюмі й краватці з крапчастим візерунком.

— Окада-сан, вам не треба про щось думати, — сказала вона. — І турбуватися не варто. Усе буде нормально.

Як і колись, вона розстебнула на мені штани, добула прутня і взяла його в рот. Але, на відміну від минулого разу, сама не роздягалася. Залишилася в сукні Куміко. Я спробував ворухнутися, але не зміг — здавалось, мене зв’язували невидимі нитки. Мій прутень у роті Крити відразу затвердів.

Було видно, як погойдуються її накладні вії та кучерики. Сухо подзенькували браслети. Довгий і м’який язик, здавалось, обвивався навколо мене. Потім, майже довівши мене до оргазму, вона раптом відступила й почала повільно роздягати. Зняла піджак, розв’язала краватку, стягла штани, сорочку, труси й повалила мене голого на постіль. Сама ж не роздяглася, а, сівши на ліжко, взяла мою руку й потягла її собі під сукню. Трусів на ній не було. Моя рука відчула тепло й вологу між її ногами. Пальці проникали все глибше, не зустрічаючи опору, — здавалось, ніби їх щось засмоктує.

— Послухай! Але ж Нобору Ватая зараз сюди прийде, чи не так? Хіба не його ти чекала?

Нічого не сказавши, Крита Кано легенько поклала свою долоню на моє чоло.

— Окада-сан, ні про що не думайте. Ми самі все зробимо. Довіртеся нам.

— Кому це — нам? — спитав я.

Відповіді не було.

Дівчина вмостилася на мені верхи, схопила твердий прутень рукою і, завівши його собі між ноги, почала поволі крутити стегнами. Поділ розпластаної блакитнуватої сукні повзав по моєму животу й ногах у такт з її рухами. Сидячи на мені в такій позі, Крита Кано скидалася на велетенського м’якого гриба, який розрісся під покровом ночі й безшумно пробився з-під опалого листя. Її піхва була теплою і водночас — холодною. Вона огортала, засмоктувала мене в себе й водночас намагалася виштовхнути. Мій прутень ставав щораз твердішим і ладен був розірватися в будь-яку хвилину. Дивовижне відчуття — щось більше, ніж статева тяга і насолода від фізичної близькості. Здавалось, ніби через нього від неї до мене прокрадається щось особливе.

Заплющивши очі й піднявши підборіддя, Крита Кано повільно, ніби уві сні, погойдувалася назад і вперед. Було видно, як її груди у такт з диханням то піднімалися, то опускалися. Декілька волосків вибилися з-під зачіски й зависли над чолом. Я уявив собі, ніби гойдаюся на хвилях посеред безмежного моря. Заплющив очі і напружив слух, намагаючись почути шум брижів, що накочуються на моє обличчя. Мене огортала теплувата морська вода, а течія повільно несла з собою. Як радила Крита Кано, я вирішив не думати ні про що. Не розплющуючи очей, я розслабився і віддався течії.

Зненацька в кімнаті стемніло. Я оглянувся, але нічого не зміг побачити. Бра на стінах погасли разом. Я тільки помітив розпливчасті обриси блакитнуватої сукні, що коливалася наді мною.

— Забудьте, — сказала вона. Однак це не був голос Крити Кано. — Забудьте про все… Ви спите й бачите сон, валяючись у теплому болоті. Усі ми вийшли з теплого болота, усі до нього й повернемося.

Я впізнав голос загадкової жінки, що говорила зі мною по телефону. Це вона зараз сиділа на мені, злившись зі мною воєдино. На ній також була сукня Куміко. Непомітно для мене вона помінялася місцями з Критою Кано. Я хотів щось сказати, але не знав, що саме. Розгубившись, я спромігся видушити із себе тільки клубок гарячого повітря. Розплющивши очі, я спробував розгледіти обличчя жінки наді мною, але в кімнаті було надто темно.

Не сказавши більше ні слова, жінка заворушила стегнами ще звабливіше, ніж досі. Її м’яке тіло, як окрема жива істота, втягувало мене в себе. Я почув — а може, це мені причулося, — як за її плечима заскрипіла дверна ручка. У темряві щось яскраво зблиснуло. Може, це лід у відерці на столі замерехтів у світлі, що пробилося з коридору? Або ж гострий кинджал? Та я вже ні про що не міг думати.

Я вимився під душем, виправ руками мокру пляму на трусах. «От тобі на! — подумав я. — І чого це в такий скрутний час мені приснився еротичний сон?»

Перемінивши білизну, я знову вмостився на веранді й задивився на сад, де між густим зеленим листям стрибали сліпучі сонячні зайчики. Після кількаденних дощів земля заяскріла свіжими бур’янами й через це сад здавався трохи запущеним.

І знову ця Крита Кано. Уже двічі за короткий час я доходив уві сні до оргазму, й щоразу з нею, хоча досі ні разу не прагнув з нею переспати. Ні на мить про це не думав. Та все одно опинився з нею наодинці в цій кімнаті. Чому? І хто ця загадкова жінка з телефонної розмови, що замінила Криту Кано? Вона казала, що ми знаємося. Я перебрав у пам’яті всіх жінок, з якими мав статеві зв’язки, але серед них такої не виявив. Однак щось у голові зав’язло. І дратувало.

Здавалось, ніби якийсь спогад хоче вирватися назовні з тісної коробочки. Я відчував, як він незграбно ворушиться, наче мурашка. Досить було невеличкого натяку, щоб потягти за ниточку й легко розплутати весь клубок. Доводилося ждати. Але відшукати цю тонку нитку мені не вдавалося.

Урешті-решт я перестав думати. «Забудьте про все… Ви спите й бачите сон, валяючись у теплому болоті. Усі ми вийшли з теплого болота, усі до нього й повернемося».

Була вже шоста, однак усе ще ніхто не дзвонив. Тільки навідалася Мей Касахара й попросила ковток пива. Я добув з холодильника банку, і ми розпили її удвох. Відчувши голод, я зробив собі сандвіч — дві скибки хліба зі шматком шинки й листком салату між ними. Побачивши, як я наминаю сандвіч, Мей сказала, що також хоче їсти. Я приготував ще один і для неї. Ми мовчки жували й пили пиво. А ще іноді поглядали на настінний годинник.

— Ви що, не маєте телевізора? — спитала Мей.

— Не маємо.

Вона злегка прикусила губу.

— Я так і думала. Виходить, не любите телевізора?

— Не те що не люблю, а легко обходжуся без нього.

Мей на хвилю задумалася.

— Заводний Птаху, як давно ви оженилися?

— Шість років тому, — відповів я.

— І всі шість років жили без телевізора?

— Ага. Спочатку грошей не мали, щоб його купити. А потім звикли до життя без нього. Так добре, коли тихо.

— Ви, напевне, були щасливі?

— Чому ти так думаєш?

Мей скривилася.

— А от я без телевізора і дня не можу прожити.

— Бо ти нещасна?

Не відповівши на моє запитання, вона сказала:

— Однак Куміко-сан не прийшла додому. Тож ви, Заводний Птаху, вже не такі щасливі.

Я кивнув і ковтнув пива.

— Виходить, що так. — Це правда.

Мей взяла в рот сигарету й звичним рухом запалила сірника.

— Заводний Птаху, скажіть мені чесно: я осоружна, так?

Я поставив склянку з пивом і знову подивився на неї. Поки ми розмовляли, я подумки витав десь-інде. На ній була великувата чорна з бретельками майка, тож, злегка опустивши очі, я добре бачив половину її маленьких дівчачих грудей.

— Та ні, ти зовсім не осоружна. Це точно. Чому ти про це питаєш?

— Так завжди казав хлопець, з яким я зустрічалася. Мовляв, ти негарна й груди в тебе маленькі.

— Той, що тебе на мотоциклі покалічив?

— Ага.

Я спостерігав, як вона повільно випускає з рота дим.

— Хлопці такого віку часто кажуть подібні дурниці. Не вміють як слід висловити своїх почуттів, а тому навмисне говорять якісь недоречності. Тим самим дарма ранять і людей, і себе. Ніяка ти не осоружна. А дуже симпатична. Повір — це не брехня і не комплімент.

Задумавшись над моїми словами, Мей струсила попіл у порожню банку з-під пива.

— А ваша дружина гарна?

— Навіть не знаю, як тобі відповісти… Одні кажуть «гарна», інші — «ні». Усе залежить від смаку.

— Зрозуміло… — Дівчина розчаровано постукала нігтями об склянку.

— А що робить твій дружок з мотоциклом? Більше з ним не зустрічаєшся? — спитав я.

— Ні, — відповіла Мей і торкнулася пальцем шраму коло лівого ока. — І не зустрічатимусь. Це точно. На двісті відсотків. Даю маленький палець правої руки на відріз. Однак зараз мені не хочеться про це говорити. Бо іноді сказані слова обертаються неправдою, чи не так? Вам, сподіваюсь, зрозуміло?

— Та начебто, — відповів я. І саме тоді мій погляд раптом зупинився на телефоні у вітальні. Огорнутий на столі тишею, він скидався на підводну істоту, яка, прикинувшись мертвою, чатує на здобич.

— Заводний Птаху, я коли-небудь вам про нього розповім. Коли буде настрій. Тільки не зараз. Сьогодні не маю охоти.

Дівчина глянула на годинник.

— Ну, мені пора додому. А за пиво дякую.

Я провів її до стіни в нашому саду. Майже повний місяць заливав землю грубозернистим сяйвом. Подивившись на нього, я згадав, що в Куміко незабаром місячне. Та, зрештою, це, можливо, мене не стосується. Від такої думки тіло ніби наповнилося невідомою рідиною. Мене охопило дивне відчуття, що чимось нагадувало смуток.

Поклавши руку на стіну, Мей глянула на мене.

— Заводний Птаху, ви любите свою Куміко?

— Гадаю, що так.

— Навіть якщо вона втекла з коханцем? А що, якби вона захотіла повернутися? Ви прийняли б її назад?

Я зітхнув.

— Складне запитання. Якби так сталося — довелося б думати.

— Можливо, я зайвину базікаю, — сказала Мей, прицмокнувши язиком. — Але ви не сердьтеся. Просто я хотіла знати, що це таке, коли дружина тікає з дому. Бо я багато чого не розумію.

— Та я не серджуся, — відповів я і ще раз подивився на місяць.

— Ну, тоді будьте здорові! Було б добре, якби дружина повернулася і все пішло на лад, — сказала Мей і, з дивовижною легкістю перебравшись через стіну, зникла в літній ночі.

Залишившись на самоті, я вмостився на веранді й задумався над запитаннями, які поставила Мей. Якщо Куміко має коханця, з яким кудись поїхала, то чи я зможу її прийняти, якщо захоче повернутися додому? Відповіді я не знав. Справді не знав. Узагалі багато чого не знав.

Несподівано задзвонив телефон. Рука, ніби за умовним рефлексом, потяглася до слухавки.

— Алло! — пролунав голос Мальти Кано. — З вами говорить Мальта Кано. Окада-сан, вибачте, що я вас часто турбую, але дозвольте запитати, чи маєте якісь плани на завтра?

Я відповів, що жодних планів не маю. Зрештою, які в мене можуть бути плани?

— У такому разі ми могли б зустрітися завтра вдень?

— З приводу Куміко?

— Сподіваюсь, що так, — старанно добираючи слова, сказала Мальта Кано. — Крім того, можливо, до нас приєднається також Нобору Ватая.

Почувши такі слова, я мало не випустив з руки слухавку.

— Ви хочете сказати, що ми розмовлятимемо втрьох?

— Думаю, що так, — відповіла Мальта Кано. — Це потрібно в цьому випадку. На жаль, я не можу по телефону пояснити докладно…

— Зрозуміло. Я згоден.

— Вам підходить перша година дня для зустрічі там, де попереднього разу — в кав’ярні готелю «Пасифік» біля станції Сінаґава?

«Перша дня, кав’ярня готелю „Пасифік“ біля станції Сінаґава», — повторив я подумки і поклав слухавку.

О десятій вечора подзвонила Мей Касахара. Без жодної мети. Мовляв, просто захотіла з ким-небудь поговорити. Якийсь час ми побалакали про се про те, а наприкінці вона спитала:

— Ну що, є якісь добрі новини?

— Добрих новин нема, — відповів я. — Узагалі нема нічого.

3 Промовляє Нобору Ватая Історія про мавп з паскудного острова

Хоча до кав’ярні я зайшов за десять хвилин до призначеного часу, Нобору Ватая і Мальта Кано вже чекали мене за столом. В обідню пору відвідувачів було повно, однак Мальту я помітив відразу. Бо на світі мало хто сонячного літнього дня надіває червоний вініловий капелюшок. Напевне, це був той самий, в якому вона з’явилася на першу зустріч, якщо вона не колекціонує вінілових капелюшків однакової форми й кольору. Як і минулого разу, її одяг — полотняний жакет з короткими рукавами, бавовняна блузка з круглим вирізом — відзначався бездоганним смаком. І жакет, і блузка — білісінькі, без жодної складки. Ніяких прикрас і слідів гриму. І лише цей червоний капелюшок своїм фасоном і матеріалом зовсім не гармоніював з костюмом. Як тільки я підійшов до них, Мальта, ніби чекаючи мого приходу, зняла капелюшок і поклала на стіл. Поряд з ним лежала маленька сумочка із жовтої шкіри. Вона замовила якогось напою, схожого на тонік, але так його й не торкнулася, і він, залишений на самоті у великій склянці, даремно пускав маленькі бульбашки.

Нобору Ватая був у зелених сонячних окулярах. Коли я сів за стіл, він зняв їх, уважно оглянув скельця, а потім знову начепив на носа. Під його синьою спортивною курткою видніла новісінька біла теніска. Перед ним стояла склянка, наповнена чаєм з льодом, також майже не торкнута.

Я замовив кави й ковтнув холодної води.

Якийсь час ми мовчали. Здавалося, ніби Нобору Ватая навіть не помітив, що я прийшов. Щоб переконатися, що я не став прозорим, я поклав долоні на стіл і кілька разів поперевертав. Невдовзі підійшов офіціант, поставив переді мною чашку й налив кави. Коли він пішов, Мальта Кано тихенько, ніби перевіряючи мікрофон, кашлянула, однак нічого не сказала.

Першим розтулив рота Нобору Ватая:

— У мене обмаль часу, тож поговорімо якомога коротше й одвертіше.

Здавалось, ніби він звертається до цукорниці з нержавіючої сталі, що стояла посеред стола, а насправді, звісно, промовляв до мене. Просто цукорниця виявилася зручним предметом між нами, до якого він міг спрямувати свої слова.

— Про що говорити коротко й одверто? — спитав я напростець.

Нобору Ватая зняв нарешті окуляри й поклав на стіл, потім глянув мені в очі. Від нашої останньої зустрічі минуло понад три роки, але я не мав враження, що ми давно не бачилися. «Напевне, тому, що його обличчя іноді з’являлося в телевізорі й на сторінках часописів», — подумав я. Деякі види інформації залізають людям у голову й очі, як дим, незалежно від того, подобається вона їм чи ні.

Однак, опинившись перед ним так близько, я відразу помітив, як сильно змінилося його обличчя за цих три роки. Колишня болотна каламуть в його погляді відступила кудись углиб, а назовні вийшло щось завчене й штучне. Одним словом, Нобору Ватая надів на себе нову, майстерно зроблену маску, а можливо, й нову шкіру. Та незалежно від того, була це маска чи шкіра, мені — навіть мені — довелося визнати, що в цьому новому щось проглядала певна зваблива сила. «Таж я ніби дивлюся в телевізор!» — раптом подумав я. Він говорив і рухався так само, як це роблять люди на телевізійному екрані. Я завжди відчував, ніби між нами стояло скло: з одного боку перебував я, з іншого — він.

— Гадаю, ти розумієш, що розмова піде про Куміко, — сказав Нобору Ватая. — Про те, що тепер ви робитимете. Ти й Куміко.

— Що робитимемо? Можна конкретніше? — запитав я, взяв чашку й випив ковток.

Нобору Ватая витріщився на мене навдивовижу безвиразними очима.

— Якщо конкретніше, то річ у тому, що Куміко знайшла собі коханця, а тебе покинула. І я не думаю, що ти можеш вічно залишатися в теперішньому становищі. Через це всім погано.

— Знайшла коханця? — перепитав я.

— Почекайте-почекайте! — втрутилася Мальта Кано. — Ватая-сан, Окада-сан, дотримуйтесь порядку в розмові, будь ласка.

— Нічого не розумію. Нема тут жодного порядку, — млявим голосом сказав Нобору Ватая. — Який порядок може бути в цій розмові?

— Нехай він першим висловиться, — звернувся я до Мальти. — А чергу потім установимо. Якщо таке можливе.

Злегка стиснувши губи, Мальта якийсь час дивилася на мене, а потім кивнула.

— Гаразд. Ватая-сан, вам слово.

— Крім тебе, у Куміко є ще один чоловік. Вона пішла з ним. Це факт. А коли так, то ваше подальше подружнє життя втратило всякий сенс. На щастя, дітей у вас немає, а тому, враховуючи всі ці обставини, не доведеться вести переговори про компенсацію. Отже, справу вдасться залагодити швидко. Куміко досить виписатися з посімейного реєстру. Ти підпишеш документ, який підготовить адвокат, поставиш печатку — і на цьому кінець. Заздалегідь запевняю, що мої слова — це остаточне рішення всієї нашої родини.

Склавши руки на грудях, я трохи подумав над його словами й сказав:

— У мене є кілька запитань. По-перше, звідки ви знаєте, що Куміко має коханця?

— Безпосередньо від неї, — відповів Нобору Ватая.

Не знаючи, що сказати, я поклав руки на стіл і мовчав. Трохи не вірилось, що Куміко відкрила свою особисту таємницю Нобору Ватая.

— Куміко подзвонила мені тиждень тому й сказала, що хоче поговорити, — вів далі Нобору Ватая. — Отож ми побачились і мали розмову. І тоді вона призналася, що зустрічається з одним чоловіком…

Уперше за останні дні мені захотілося закурити. Сигарет, звісно, я не мав, а тому натомість ковтнув кави і зі стуком поставив чашку на тарілочку.

— І пішла від тебе.

— Зрозуміло, — сказав я. — Можливо, все так і є, як ви кажете. Отже, у Куміко є коханець, і вона звернулася до вас за порадою. Не дуже віриться, але я не думаю, що ви навмисне брешете.

— Звичайно, не брешу, — сказав Нобору Ватая, і в кутиках його рота навіть зблиснула усмішка.

— І це все, що ви мені хотіли сказати? Куміко втекла з іншим, а тому я маю погодитися на розлучення з нею?

Ніби заощаджуючи сили, Нобору Ватая злегка кивнув.

— Гадаю, ти знаєш, що я був проти того, щоб Куміко виходила заміж за тебе. Однак я вважав, що це не моя справа, й тому відкрито не заперечував, але тепер шкодую, що не втрутився. — Він ковтнув води, обережно поставив склянку на стіл і вів далі: — Від першої нашої зустрічі я не мав жодної надії на те, що ти чогось у житті досягнеш. Я не побачив у тобі ніяких нахилів, що допомогли б тобі стати гідною людиною. Жодної іскри, жодного вогника. І я подумав: усе, до чого ти візьмешся, до кінця не доведеш. Так воно й сталося. Минуло шість років, як ви одружилися. І що ти робив увесь той час? Нічого. Звільнився з роботи і тільки ще більше ускладнив життя Куміко. Тепер ти без роботи, без планів на майбутнє, а в голові — якщо казати відверто — саме сміття.

Я досі ніяк не збагну, чому Куміко зійшлася з тобою. Можливо, її зацікавило те сміття у твоїй голові. Та врешті-решт, сміття — це сміття. Одним словом, вона від самого початку помилилася. Звісно, і вона не безгрішна. Ще в дитинстві у неї траплялися всякі заскоки. Напевне, через це вона й захопилася тобою на певний час. Однак зараз цьому настав кінець. В усякому разі, треба якнайшвидше ставити крапку в цій справі. Про Куміко потурбуюсь я з батьками. А ти більше не втручайся. І не шукай її. Це тебе не стосується. Бо інакше наживеш зайвих клопотів. Почни нове життя десь-інде. Так буде краще для всіх.

Щоб показати, що висловився до кінця, Нобору Ватая допив рештки води у склянці, покликав офіціанта й попросив його принести ще.

— Може, ще щось хочете сказати? — запитав я.

Нобору Ватая ледь-ледь хитнув головою.

— Так що? — звернувся я до Мальти Кано. — В якому порядку піде ця розмова?

Добувши із сумочки маленький білий носовичок, Мальта витерла кутики губ. Потім підняла зі столу червоний вініловий капелюшок і накрила ним сумочку.

— Можливо, це приголомшить вас, Окада-сан, — сказала вона. — Але, гадаю, ви зрозумієте, наскільки нам прикро казати про такі речі віч-на-віч.

Нобору Ватая зиркнув на годинника, ніби для того, щоб переконатися, що Земля все ще крутиться, а його дорогоцінний час марно витрачається.

— Ну гаразд, — вела далі Мальта. — Говоритиму відверто й коротко. Передусім скажу, що ваша дружина приходила до мене за порадою.

— За моїм посередництвом, — втрутився в розмову Нобору Ватая. — Куміко прийшла до мене поговорити про кота, і я обох познайомив.

— Це було до нашої зустрічі чи після? — запитав я у Мальти.

— До, — відповіла вона.

— Отже, якщо розставити все по порядку, то от що виходить, — сказав я, звертаючись до неї. — Куміко дізналася про вас через Ватая-сана й прийшла порадитися щодо зниклого кота. Потім, приховавши з невідомої причини, що бачилася з вами, влаштувала нам зустріч у цьому самому місці. Так усе проходило?

— Приблизно так, — неохоче підтвердила Мальта Кано. — Спершу ми з вашою дружиною говорили тільки про розшуки кота. Але я відчувала, що в цьому приховується щось набагато глибше. А тому мені захотілось зустрітися з вами. Зустрітись і поговорити віч-на-віч. Після того виникла потреба ще раз побачитися з нею, щоб з’ясувати деякі чисто особисті обставини.

— І тоді вона вам розповіла, що має коханця?

— Загалом, так. Однак моє становище не дозволяє вдаватися в подробиці.

Я зітхнув. Користі від мого зітхання не було, але не зітхати я не міг.

— Значить, Куміко вже давно знається з цим чоловіком?

— Думаю, місяців два з половиною.

— Два з половиною місяці… — повторив я. — Чого ж це я за такий час нічого не помітив?

— Це тому, що ви, Окада-сан, зовсім не сумнівалися у своїй дружині.

Я кивнув:

— Саме так. Ні разу не сумнівався. Я навіть не думав, що Куміко мене обманює. І зараз не можу повірити.

— І все-таки здатність повністю вірити комусь — одна з прекрасних людських рис, — відзначила Мальта.

— Досить рідкісна здатність, — додав Нобору Ватая.

Підійшов офіціант і наповнив мою чашку кавою. За сусіднім столом голосно сміялася дівчина.

— Так, власне, про що наша розмова? — запитав я у Нобору Ватая. — Для чого ми втрьох тут зібралися? Щоб я погодився на розлучення з Куміко? Чи з якоюсь іншою, глибшою метою? У ваших словах начебто є логіка, але найважливіше залишається в тумані. Ви сказали, що Куміко пішла з іншим чоловіком. Але куди? Куди пішла і що робить? Сама чи з ним? Чому зі мною не зв’яжеться? Якщо в неї хтось є, то нічого не вдієш. Однак я ні в що не повірю, якщо не почую цього від Куміко. Адже це стосується лише нас обох. Ми самі повинні поговорити одне з одним і вирішити. А вам нема чого втручатися.

Нобору Ватая відсунув убік свій чай з льодом, якого так і не торкнувся.

— Ми прийшли сюди з повідомленням. Я попросив Кано-сан піти зі мною. Бо подумав, що краще вести розмову при сторонній особі. Хто коханець Куміко і де вона зараз — не знаю. Вона доросла і може робити все, що їй до вподоби. Та якби я навіть знав, де вона перебуває, все одно не сказав би. А Куміко не дзвонить тобі, бо не хоче з тобою розмовляти.

— А про що вона з вами говорила? Наскільки я знаю, між вами немає особливої близькості.

— Ну, а якщо ж ти з Куміко був настільки близький, то чому вона спала з іншим?

Мальта Кано тихо кашлянула.

— Куміко сказала, що підтримує стосунки з іншим чоловіком і хоче почати життя з чистого аркуша. Я порадив їй розлучитися з тобою. І вона обіцяла подумати, — повідомив Нобору Ватая.

— І це все? — спитав я.

— А що ще може бути?

— Нічого не розумію, — сказав я. — Чесно кажучи, не думаю, що Куміко приходила до вас з такою важливою справою. Вибачте за відвертість, але навряд чи вона з вами радилася б. Сама б усе вирішила або ж поговорила безпосередньо зі мною. Можливо, йшлося про щось інше? І з цією метою вам обом довелось поговорити віч-на-віч?

На губах Нобору Ватая блимнула усмішка — слабка й холодна, як молодий місяць на досвітньому небі.

— От що означає «самому вибовкати правду», — сказав він тихо, але зрозуміло.

— Самому вибовкати правду… — повторив я, ніби випробовуючи ці слова.

— Саме так. Дружина наставила тобі роги й, на додачу, пішла з дому, а ти хочеш звалити вину на інших. Нечувана дурість! Знаєш, я прийшов сюди не для власної розваги, а з необхідності. Для мене це даремна трата часу.

Він замовк, і за нашим столом запала глибока тиша.

— Ви чули історію про мавп з паскудного острова? — запитав я Нобору Ватая. Той байдуже хитнув головою. — Десь, надзвичайно далеко звідси, лежить паскудний острів. Острів без назви. Бо він її не вартий. Паскудний острів надзвичайно паскудної форми. На ньому ростуть кокосові пальми паскудного вигляду, що родять кокоси з паскудним запахом. Там живуть паскудні мавпи, яким подобається їсти кокоси з паскудним запахом. Їхні паскудні кізяки падають на землю і перетворюються у паскудний ґрунт, з якого виростають ще паскудніші кокосові пальми. Виходить ось такий кругообіг.

Я допив каву й вів далі:

— Дивлячись на вас, я раптом згадав історію про цей паскудний острів. І ось що я хочу сказати: деякі види паскудства, болотної каламуті і мороку самі по собі швидко розмножуються за власним циклом, і на певному етапі ніхто вже не може їх зупинити. Навіть якщо цього хочуть зацікавлені особи.

Обличчя Нобору Ватая нічого не виражало. Усмішка зникла, але я не помітив і тіні роздратування. І тільки між бровами залягла маленька зморшка, однак я не міг пригадати, була вона там раніше чи ні.

— Так-от, — вів я далі, — мені добре відомо, яка насправді ви людина. Кажете, що я — сміття. Думаєте, що мене легко розчавите, якщо захочете. Однак не все так просто. Можливо, з вашого погляду я — сміття. Та я не такий дурний, як ви вважаєте. Я добре знаю, що у вас під маскою, приготовленою для лискучого телевізійного екрана. Знаю вашу таємницю. І Куміко знає. Як захочу — зможу розкрити. Щоб люди знали. Зумію, хоча, напевне, це забере багато часу. Можливо, я — нікчемна людина, але, принаймні, не мішок з піском. Я — жива людина. І якщо мене хтось ударить — дам здачі. Раджу це запам’ятати.

Нічого не кажучи, Нобору Ватая не відвертав від мене своїх очей на безвиразному обличчі, що нагадувало кам’яну брилу, повислу в повітрі. Майже все, що я сказав, було блефом. Жодної його таємниці я не знав. Я здогадувався, що ця людина має якийсь великий ґандж, але чогось конкретного дізнатися не міг. Однак мої слова, видно, щось у ньому зачепили. Я виразно прочитав це на його обличчі. На відміну від того, що завжди робив з опонентами під час телевізійних дебатів, він не насміхався з моїх тверджень, не прискіпувався до слів, не намагався захопити зненацька, а сидів мовчки, майже не ворушачись.

Та невдовзі з обличчям Нобору Ватая почало відбуватися щось дивне. Воно поволі червоніло, набираючи неприродного кольору. То тут, то там на блідому тлі проступали яскраво-червоні й тьмяно-червоні плями, викликаючи в моїй уяві образ осіннього лісу, розфарбованого мазками безладно перемішаних листяних і вічнозелених дерев.

Так і не сказавши ні слова, Нобору Ватая встав, добув з кишені сонячні окуляри і начепив на носа. Незвична строкатість не сходила з його обличчя і, здавалось, прилипла до нього назавжди. Мальта Кано мовчки застигла на своєму стільці. Я вдав, що мені все це байдуже. Нобору Ватая хотів щось сказати, але врешті-решт, видно, передумав, відступив від стола й вийшов з кав’ярні.

Коли він пішов, ми з Мальтою Кано якийсь час мовчали. Я почувався страшно втомленим. Підійшов офіціант і запитав, чи не хочу я ще кави. Я відповів, що ні. Мальта взяла зі стола свій червоний капелюшок і хвилини дві-три його уважно розглядала, а потім переклала на сусідній стілець.

У роті відчувалася якась гіркота. Щоб усунути її, я випив води, але гіркота не пропала.

Незабаром Мальта розтулила рот:

— Іноді почуттям треба давати вихід. Бо інакше внутрішня течія застоїться. От ви щойно висловили те, що хотіли, й, напевне, вам полегшало, правда?

— Трохи, — відповів я. — Та все одно нічого так і не вирішено. І нічого не закінчено.

— Ви не любите Ватая-сана?

— Щоразу, коли я з ним розмовляю, відчуваю страшну душевну порожнечу. Усі навколишні предмети втрачають свою суть, усе здається беззмістовним. Чому так стається — точно пояснити не можу. І через це я іноді кажу і роблю таке, що мені не властиве. А після того почуваюся гидко. Як я радів би, коли б його більше не побачив!

Мальта Кано кілька разів похитала головою.

— На жаль, вам ще не раз доведеться з ним зустрічатися. Уникнути цього неможливо.

«Напевне, вона має рацію, — подумав я. — Мабуть, з таким чоловіком не так просто порвати зв’язок».

Я взяв зі столу склянку й випив ще ковток води. «Звідки цей неприємний присмак?» — подумав я.

— До речі, я хотів би вас запитати тільки одну річ. Ви стоїте на моєму боці чи Нобору Ватая?

Мальта Кано сперлася ліктями на стіл і піднесла до обличчя долоні.

— Ні на чиєму, — відповіла вона. — Бо в цій справі немає боків. Вони просто не існують. Тут немає ні верху, ні низу, правого й лівого боку, лиця і звороту.

— Така відповідь ніби взята з діалогів дзен-буддійських монахів. Як система мислення, звичайно, цікава, але по суті нічого не пояснює.

Вона кивнула і розтулила сантиметрів на п’ять долоні перед обличчям так, що я їх побачив. Вони були маленькі, гарної форми.

— Я розумію, що мої слова не мають особливого змісту. І я не ображаюсь, що ви сердитеся. Та навіть якби я вас у чомусь наставляла, це не принесло б користі, а навпаки — обернулося б шкодою. Ви мусите досягти свого власними силами.

— Як у серіалі «Wild Kingdom»,[35] — сказав я, усміхаючись. — Тебе вдарили — давай здачі.

— Саме так, — відповіла Мальта Кано.

Після того вона обережно, ніби забирала речі небіжчика, узяла сумку і наділа на голову свій червоний вініловий капелюшок. І тоді мене охопило дивне, але виразне відчуття, немовби час добіг кінця.

Коли Мальта Кано пішла, я довго сидів на самоті, ні про що не думаючи. Не знав, куди йти і що робити, якщо встану з-за стола. Але ж я не міг вічно стовбичити в кав’ярні. Хвилин через двадцять я розплатився за трьох і вийшов надвір.

4 Втрачена небесна благодать Повія в думках

Повернувшись додому, я знайшов у поштовій скриньці товстий конверт з листом від лейтенанта Мамії, на якому знайомим гарним почерком чорною тушшю було написане моє прізвище й адреса. Переодягнувшись і вмившись, я пішов на кухню і випив дві склянки води. Після того, передихнувши, розірвав конверт.

Він містив аркушів десять тонкого поштового паперу, дрібно списаних авторучкою. Я перегорнув їх і знову вклав у конверт. Почувався надто втомленим і не міг зосередитися, щоб прочитати такого довгого листа. Коли я пробігав очима по рядах ієрогліфів, вони здалися мені роєм дивовижних синіх комах. А в голові все ще ледь-ледь відлунював голос Нобору Ватая.

Я розлігся на дивані й, ні про що не думаючи, заплющив очі. Зробити це в моєму тодішньому стані було зовсім неважко. Щоб ні про що не думати, треба зупиняти свою увагу коротко на різних дрібних речах. Коротко задуматись над якоюсь дрібницею — й відразу викинути її з голови.

Була майже п’ята година вечора, коли я нарешті зважився прочитати лист лейтенанта Мамії. Вмостився на веранді, спершись спиною об стовп, і добув з конверта аркуші паперу.

Першу сторінку заповнювали багатослівні побажання гарної погоди, подяка за недавню гостинність та вибачення за втому від його тривалого візиту й нецікавої розповіді. Лейтенант Мамія був великим знавцем етикету — реліктом епохи, коли правила пристойності вважалися важливим елементом повсякденного життя. Перебігши очима першу сторінку, я перейшов до наступної.

«Вибачте за надто довгу передмову, — писав лейтенант Мамія. — Я наважився потурбувати Вас цим листом з однією метою — хочу Вас запевнити: все, що я розповів Вам кілька днів тому, не вигадка, не безладні старечі спогади, а чиста сувора правда, до останнього слова. Як Ви знаєте, відколи скінчилася війна, минуло багато часу, а разом з ним, природно, змінилась і людська пам’ять. Пам’ять і думки старіють так само, як люди. Однак є думки, які ніколи не старіють, і є спогади, які не блякнуть.

Досі я нікому, крім Вас, не розповідав цієї історії. Можливо, переважній більшості людей вона здаватиметься нісенітницею. Усе, що виходить за межі їхнього розуміння, вони вважають абсурдом, не вартим жодної уваги. Я часто думаю: от було б добре, якби моя історія виявилася несосвітенною вигадкою! Усі ці роки я жив слабкою надією, що я помилився, що ця історія — марення або сон. Я неодноразово намагався себе переконати, що такого насправді не було. Та хоч як я старався загнати свої спогади в темряву, вони вперто поверталися назад і ставали щораз чіткішими. Немов ракові клітини, вони пустили коріння в моїй свідомості й угризлися в тіло.

Навіть зараз я можу до найменших подробиць згадати все, що тоді сталося, начебто це було вчора. Я стискаю руками пісок і траву, відчуваю їхній запах. Пам’ятаю обриси хмар, що пливли по небу. Відчуваю на обличчі сухий вітер, перемішаний з піском. Скоріше різні події, що сталися зі мною згодом, здаються мені маренням на межі сну та уяви.

У монгольському степу, в якому нема за що зачепитися погляду, замерзло й згоріло осердя мого життя — те, що можна назвати людським „я“. Потім, утративши руку в лютій битві з радянськими танками, що вторглися через кордон, я скуштував неймовірного лиха в холодних сибірських концтаборах, повернувся на батьківщину, майже тридцять років був скромним сільським учителем, а тепер на самоті обробляю землю. Усі ці роки здаються мені видивом на одну дію. Наче вони були й водночас — ні. Мої спогади перестрибують через часову руїну й повертаються назад, у степ Хулунбуїр.

Гадаю, причину того, чому моє життя зійшло нанівець, перетворившись на порожній кістяк, можливо, треба шукати у світлі, яке я побачив на дні того колодязя. У потоці яскравого сонячного світла, що заливало колодязь секунд на десять-двадцять. Воно з’являлося несподівано лише один раз на день і так само несподівано зникало. Але в цій миттєвій світляній повені я побачив таке, чого не бачив ніколи в житті. А побачивши, став зовсім іншою людиною — не такою, як раніше.

Я досі, через понад сорок років, не можу збагнути суті того, що сталося тоді на дні того колодязя, що це було. А тому те, що я зараз скажу, — це лише один з моїх здогадів, що не має під собою логічної підоснови. Однак я думаю, що моя гіпотеза зараз найточніше відображає реальну картину того, що я пережив.

Монгольські солдати кинули мене в глибокий темний колодязь посеред степу, і я, пошкодивши ногу й плече, залишившись без їжі та води, просто чекав смерті. А перед тим я бачив, як здирають шкіру з живої людини. У такому особливому стані моя свідомість надзвичайно зосередилась, і коли яскраве світло на мить залило колодязь, я наче проник в її серцевину. І тоді я побачив якісь обриси. Усе навколо мене заливало сліпуче світло, а я перебував у самій середині його потоку. Мої очі нічого не бачили. Але в осліплих на мить очах щось почало вимальовуватися, набирати форми. Щось живе. Як під час сонячного затемнення, воно напливало на світло чорною тінню. Однак я не міг визначити її форму. Воно рухалося до мене, щоб передати мені щось схоже на небесну благодать. Я, тремтячи, жду, але воно — чи то передумало, чи то часу забракло — не підійшло. За мить до того, як набрати обрисів, воно розчинилось і зникло в потоці світла, яке також згасло. Його час закінчився.

Так тривало цілих два дні. Повторювалося одне й те саме. Щось виринало з потоку світла і, не набравши форми, зникало. Я страждав на дні колодязя від голоду й спраги. Мук зазнав страшних, але в кінцевому рахунку не це було найважливішим. Найбільше я страждав через те, що в потоці світла не міг чітко побачити обрисів того чогось. Це був голод, спричинений нездатністю бачити те, що треба бачити, і жага зрозуміти те, що треба зрозуміти. Я ладен був умерти, аби тільки як слід це щось роздивитися. Справді так думав. Ладен був жертвувати будь-чим.

Однак воно покинуло мене назавжди. Усе закінчилося тим, що я не отримав небесної благодаті. І, як я вже казав, моє життя після виходу з колодязя стало схожим на порожню шкаралупу цикади. А тому, коли наприкінці війни радянські танки ввірвалися в Маньчжурію, я попросився добровольцем на передову. І в сибірському концтаборі я навмисне старався, щоб опинитися в найтяжчих умовах, але так і не вмер. Як тієї ночі пророкував капрал Хонда, я повернувся на батьківщину й прожив на диво довге життя. Пригадую, як тоді я зрадів, почувши його слова. Та пророцтво обернулося скоріше на прокляття. Бо я не лише не вмер, а не зумів умерти. Як казав Хонда, добре, що я цього не знав.

Не спізнавши одкровення і благодаті, я змарнував своє життя. Усе, що було в мені живого й тому мало якусь вартість, остаточно вмерло, згоріло дощенту в тому сліпучому світлі. Можливо, жар, який випромінювало одкровення і благодать, спопелив мою серцевину. Мені несила терпіти цей жар, а тому я не боюся смерті. Ба більше, фізична смерть була б для мене навіть порятунком. Вона назавжди позбавила б мене муки бути собою, звільнила б з в’язниці, з якої нема виходу.

Вибачте, що знову й знову втомлюю Вас своєю довгою розповіддю. Однак ось що я хочу Вам сказати: я — людина, що за випадкових обставин втратила життя і прожила без нього понад сорок років. І як людина з таким життєвим досвідом вважаю, що людське життя обмежене вужчими рамками, ніж думають люди, втягнені в його круговерть. Світло проливається на людину на короткий час — можливо, на кілька секунд. Коли воно зникає, а людині не вдається зловити одкровення, що міститься в ньому, то другої нагоди зробити це не буде. І тоді, можливо, їй доведеться решту життя провести в глибокій самотності і каятті. У такому похмурому світі вона не може чогось сподіватися. В її руках залишається тільки недовговічний кістяк того, що було.

Та хоч би там що, я радий, що зміг з Вами зустрітися і розповісти цю історію. Щоправда, не знаю, чи вона вам стане у пригоді, але завдяки цьому я, здається, досяг своєрідного порятунку. Хоч і слабкого, однак дорогоцінного, мов скарб. Я бачу знак провидіння в тому, що Хонда-сан привів мене до цього. І подумки молюся, щоб ви, Окада-сан, жили щасливо».

Я ще раз уважно перечитав листа від самого початку і поклав назад у конверт.

Хоча лист мене надзвичайно вразив, у моїй уяві залишив тільки далекі й туманні образи. Я вірив лейтенанту Мамії і міг сприймати за правду те, що він вважав фактом. Однак зараз такі слова, як «факт» або «правда», мене особливо не переконували. Найбільше в листі мене зацікавило його невдоволення тим, що він не може описати й пояснити все, як йому хотілося б.

Я подався на кухню випити води, потім трохи поблукав по дому. У спальні сів на ліжко й розглядав одяг Куміко, розвішаний у шафі. «Як, власне, я жив досі?» — подумав я. Добре розумів те, що сказав Нобору Ватая. Я розсердився на його слова, та, якщо добре подумати, він мав рацію.

«Минуло шість років, як ви одружилися. І що ти робив увесь той час? Нічого. Звільнився з роботи і тільки ще більше ускладнив життя Куміко. Тепер ти без роботи, без планів на майбутнє, а в голові — якщо казати відверто — саме сміття», — сказав він. І я мушу визнати, що це правда. Якщо бути об’єктивним, за цих шість років я справді не зробив нічого змістовного, а в моїй голові саме сміття. Я — ніщо. Як він сказав.

Та невже я справді ускладнив життя Куміко?

Я довго дивився на її сукні, блузки і спіднички у шафі. Тіні, що залишилися після неї. Втративши господиню, вони безсило висіли на плічках. У ванні я добув з шафки флакончик туалетної води фірми «Christian Dior», отриманий від когось як подарунок, зняв ковпачок і понюхав — запах був такий же, як і того ранку, коли Куміко виходила з дому. Повільно вилив його вміст у раковину. Рідина потекла у зливник, і сильний запах квітів (я ніяк не міг пригадати їхньої назви) заповнив ванну, несамовито розбудивши мою пам’ять. Умившись і почистивши зуби в цих різких пахощах, я вирішив навідатися до Мей Касахари.

Як завжди, я чекав Мей, стоячи на доріжці, позаду дому Міякави, але вона так і не з’явилася. Спершись об огорожу, я смоктав лимонну карамельку й думав про лист лейтенанта Мамії. А тим часом навколо стемніло. Прождавши марно десь з півгодини, я махнув рукою. Напевне, Мей кудись пішла.

Я повернувся доріжкою до нашого дому, переліз через стіну. Всередині дому витали тихі синюваті літні сутінки. І сиділа Крита Кано. Мені видалося, ніби я бачу сон. Та ні, це відбувалося наяву. У повітрі все ще плив запах туалетної води, яку я розлив. Крита Кано сиділа на дивані, поклавши руки на коліна. Я підійшов, але вона навіть не ворухнулася, ніби час у ній зупинився. Увімкнувши світло, я сів на стільці навпроти.

— Двері були незамкнені, — сказала вона нарешті. — От я і зайшла.

— Та нічого. Зазвичай я не замикаю дверей на ключ, коли виходжу з дому.

На дівчині була біла мережана блузка, пишна бузкова спідничка, у вухах — великі сережки, на лівій руці — два браслети, які мене ошелешили, бо такі ж були на ній, коли я бачив її уві сні. Зачіска і макіяж — як завжди. Волосся гарно укладене й закріплене лаком, наче вона щойно вийшла з перукарні.

— У мене обмаль часу, — сказала дівчина. — Уже пора вертатися. Та будь-що я хотіла б з вами поговорити. Ви зустрічалися сьогодні з моєю сестрою та Ватая-саном, чи не так?

— Так, зустрічався, але не сказав би, що наша розмова була приємною.

— А мене ні про що не хочете запитати?

«І чого це всі ставлять мені якісь запитання?» — подумав я.

— Хотів би знати більше про Нобору Ватая. Мені здається, що мушу знати про нього.

Крита кивнула.

— Я також хотіла б знати про Ватая-сана більше. Сподіваюсь, сестра, напевне, вам уже розповідала, що ця людина давно колись мене збезчестила. Я не можу говорити тут про це зараз, може, потім розкажу. В усякому разі, це сталося всупереч моїй волі. Звичайно, була домовленість, що я матиму з ним статеві стосунки, а тому це не було зґвалтування у звичному розумінні. Однак він мене збезчестив. І тим самим сильно змінив мене як людину. Та все одно я зуміла вистояти. Ба більше, внаслідок пережитого і завдяки допомозі сестри я піднялася на вищий рівень. І все ж факт залишається фактом: Нобору Ватая всупереч моїй волі зґвалтував мене й збезчестив. Це був неправильний і небезпечний вчинок. Адже я могла зовсім пропасти. Розумієте?

Звісно, я не розумів.

— Окада-сан, я мала і з вами статевий зв’язок, але він був правильним як за метою, так і за способом. Мене не опоганив.

Я дивився на її обличчя, як на стіну з різноколірними плямами.

— Зі мною?

— Так, — відповіла вона. — Спочатку я користувалася тільки ротом, а вдруге все пішло по-справжньому. Обидва рази в тій самій кімнаті. Пригадуєте? Першого разу було обмаль часу, тому довелося спішити. А от удруге я мала трохи більше часу.

Я не знайшовся, що відповісти.

— Другого разу я наділа сукню вашої дружини. Блакитну. На зап’ясті лівої руки мала ці самі браслети. Правда? — Крита Кано простягла до мене ліву руку з двома браслетами.

Я кивнув.

— Звичайно, насправді ми не кохалися, — сказала вона. — І досягали ви оргазму не в мені, а в думках. Розумієте? Придумана свідомість. І все-таки ми обоє переконані, що це між нами відбувалося.

— Навіщо все це здалося?

— Щоб знати, — відповіла Крита. — Знати більше й глибше.

Я зітхнув. Що й казати, безглузда розмова! Однак Крита Кано описала мій сон цілком точно. Проводячи пальцем по губах, я невідривно дивився на її браслети.

— Може, в мене не все гаразд з головою, але я так і не зрозумів, що ти сказала, — промовив я сухо.

— У вашому другому сні, Окада-сан, під час любовної гри замість мене з’явилася незнайома жінка, правда? Хто вона — я не знаю. Може, для вас це якийсь натяк. От що я хотіла сказати.

Я мовчав.

— Вам не треба почуватися винним через те, що мали зв’язок зі мною, — сказала дівчина. — Ви ж знаєте, Окада-сан, я — повія. Раніше торгувала тілом, тепер — свідомістю. Усе проходить через мене.

Після цих слів Крита Кано піднялася з дивана, стала навколішки біля мене і взяла мої руки у свої, м’які, теплі і маленькі.

— Окада-сан, обійміть мене, будь ласка, — сказала вона.

Обійнявши її, я, чесно кажучи, зовсім не знав, як поводитися, хоча не вважав, що зробив щось неправильно. Чому так вважав — пояснити не можу, просто так мені здалося. Я обхопив руками її струнку фігуру, ніби збирався танцювати. Крита була набагато нижчою від мене, тому її голова сягала до мого підборіддя, а груди притулилися до живота. Вона пригорнулася щокою до моїх грудей і беззвучно плакала. Мою теніску зволожували її теплі сльози. Старанно укладене волосся дівчини злегка хилиталося. Здавалось, усе це мені сниться. Та це не був сон.

Ми досить довго сиділи в такій позі, та раптом Крита Кано, ніби щось згадавши, відхилилася від мене.

— Окада-сан, дякую. Мені пора йти. — Хоча вона щойно гірко плакала, її грим майже не розплився. Дивовижне відчуття реальності пропало.

— Ти ще прийдеш коли-небудь до мене уві сні? — запитав я.

— Не знаю, — відповіла вона, ледь хитнувши головою. — Не знаю, але, будь ласка, довіряйте мені. Що б не сталося, не бійтесь і не остерігайтеся мене. Добре?

Я кивнув.

І Крита Кано пішла.

Нічна пітьма стала ще густішою. Теніска на грудях промокла наскрізь. Я не міг заснути до самого досвітку. Сон не брав, а крім того, я боявся заснути. Здавалось, як заплющу очі, то мене відразу поглине сипучий пісок і затягне в інший світ, з якого не буде вороття. Я просидів на дивані до ранку, попиваючи бренді й роздумуючи над розповіддю Крити Кано. Навіть коли розвидніло, її дух і запах туалетної води фірми «Christian Dior» витали в домі, немов ув’язнені тіні.

5 Краєвиди далеких міст Вічний півмісяць Закріплена драбина

Майже тієї миті, коли я заснув, задзвонив телефон. Спочатку я спробував знехтувати дзвінком й далі спати, але він, ніби вгадавши мій намір, не переставав уперто, безперестанно дзеленчати разів десять-двадцять. Я неквапливо розплющив одне око й глянув на годинник біля мого узголів’я. Минула шоста ранку. За вікном уже зовсім розвидніло. А що, як це Куміко телефонувала? Я встав з ліжка, пішов у вітальню і взяв слухавку.

— Алло! — сказав я. Однак відповіді не почув. Я здогадався, що на тому кінці лінії хтось був, але розтуляти рота не збирався. Я також мовчав. Приклавши слухавку до вуха, я почув чиєсь тихе дихання.

— Хто це?

Знову жодної відповіді.

— Якщо ви та сама, що мені завжди дзвонить, то, будь ласка, подзвоніть трохи пізніше, — сказав я. — Поки не поснідаю, про секс говорити не маю охоти.

— А хто це вам завжди дзвонить? — раптом почувся голос Мей Касахари. — З ким це ви ведете розмови про секс?

— Та ні з ким.

— З жінкою, яку обіймали вчора ввечері на веранді? Ви з нею по телефону про секс розмовляєте?

— Та ні. Це зовсім інша.

— Заводний Птаху, скільки жінок навколо вас крутиться? Крім дружини, га?

— Довго пояснювати, — відповів я. — А ти знаєш, уже шоста ранку, а вночі я погано спав. А хіба ти приходила сюди вчора ввечері?

— І бачила, як ви з тією жінкою обіймалися.

— Насправді це нічого не означає. Як би це сказати… Невеличка церемонія…

— Не треба переді мною виправдовуватися, Заводний Птаху! — холодно сказала Мей. — Бо я не ваша дружина. Та скажу вам відверто: ви маєте якусь проблему.

— Можливо, — сказав я.

— Я не знаю, в яку халепу ви вскочили — напевне, таки неприємну, — та мені здається, ви самі її накликали. Ви маєте якусь головну проблему, і вона, немов магніт, притягує до себе різноманітні клопоти. А тому будь-яка хоч трохи кмітлива жінка дала б від вас драла.

— Можливо, що так.

Мей Касахара трохи помовчала. Потім, прокашлявшись, вела далі:

— Здається, ви приходили вчора на доріжку? І довго стояли навпроти нашого задвір’я. Наче злодій-невдаха. Я все це добре бачила.

— І не вийшла?

— Іноді буває і так, що дівчата не хочуть виходити, — сказала Мей. — На них нападає така впертість. Мовляв, якщо хтось хоче ждати, то нехай жде.

— Угу.

— Однак потім я відчула докори сумління і подалася до вас. Як дурепа.

— І побачила, що я обіймаюся.

— Послухайте, а вона сповна розуму? — поцікавилася Мей. — Тепер уже ніхто так не одягається і не гримується. Якщо вона не прилетіла з інших часів, то їй варто було б піти до лікаря і голову перевірити.

— Не турбуйся. Голова в неї нормальна. Просто у людей різні смаки.

— Це правда, що кожен може мати свій смак. Але нормальна людина до такого не доходить. Вона з голови до ніг… як би це сказати… наче взята з фотографії старого ілюстрованого журналу.

Я мовчав.

— Заводний Птаху, ви з нею спали?

— Не спав, — завагавшись, відповів я.

— Справді?

— Справді. Ніяких фізичних стосунків з нею не мав.

— То чого ж ви обіймалися?

— Просто жінкам іноді хочеться, щоб їх обіймали.

— Можливо, але, як на мене, така думка небезпечна.

— Напевне, — погодився я.

— А як її звати?

— Крита Кано.

Мей Касахара знову на хвилю замовкла.

— Ви що, жартуєте?

— Зовсім ні, — відповів я. — А її старша сестра — Мальта Кано.

— Але ж це не справжнє ім’я.

— Не справжнє. Робочий псевдонім.

— Вони що, комічний дует? А може, якось пов’язані із Середземним морем?

— Так, вони справді мають якийсь стосунок до Середземного моря.

— А її старша сестра нормально одягається?

— Загалом нормально. Принаймні, набагато нормальніше, ніж Крита. Тільки от завжди носить червоний вініловий капелюшок.

— Мені здається, що й вона схибнута. І чому ви навмисне з такими водитеся?

— Надто довго розповідати, — відповів я. — Коли все вляжеться, я, можливо, тобі розкажу. А от зараз не можу. У мене в голові нечуваний розгардіяш, не збагну, що зі мною відбувається.

— Зрозуміло, — сказала Мей недовірливо. — А дружина все ще не повернулася?

— Ще ні, — відповів я.

— Послухайте, Заводний Птаху! Ви ж доросла людина, то чому б вам не думати головою? Що було б, якби ваша дружина передумала й, повернувшись учора ввечері додому, побачила, як ви притискаєте до себе цю жіночку?

— Справді, таке могло статися.

— А якби не я вам зараз подзвонила, а дружина? І якби ви заговорили про секс по телефону, то що тоді вона подумала б?

— Твоя правда.

— Отож я й кажу, що маєте велику проблему, — зітхнувши, сказала Мей.

— Здається, маю, — визнав я.

— Не треба так просто з усім погоджуватися. Бо не думайте, що геть усе розв’яжеться, якщо чесно визнаєте свою помилку й попросите вибачення. Визнаєте чи ні, а помилка залишиться помилкою.

— Це правда, — сказав я. Вона мала цілковиту рацію.

— Ну, досить! — роздратовано сказала Мей. — А що вас приводило до мене вчора ввечері? Щось було потрібне?

— Тепер уже це не має значення.

— Не має значення?

— Ага. Коротко кажучи, не має.

— Хочете сказати, що пообіймалися з нею, і до мене не маєте ніякого діла?

— Та ні! Я тоді лише подумав…

Мей Касахара обірвала розмову. «От тобі й на!» — подумав я. Мей, Мальта Кано, Крита Кано, жінка з телефону й Куміко… Здається, правильно сказала Мей, що останнім часом навколо мене крутиться забагато жінок. І в кожної свої незрозумілі проблеми.

Однак більше думати я не міг — страшно хотів спати. А як прокинуся — доведеться зробити одну справу.

Я вернувся на ліжко й заснув.

Прокинувшись, я вийняв із шафи рюкзак, в якому на випадок евакуації містилися баклага, сухарі, кишеньковий ліхтар і запальничка. Коли ми переселилися в цей дім, увесь цей набір десь купила Куміко, яка боялася великого землетрусу. Однак баклага виявилася без води, сухарі відсиріли й розм’якли, а батарейка в ліхтарику сіла. Я налив води, сухарі викинув, вставив у ліхтарик нову батарейку. Потім подався до найближчої крамниці господарчих товарів і купив мотузяну драбину, використовувану в разі пожежі. Подумав, що ще знадобиться, але, крім лимонних карамельок, нічого не згадав. Обійшовши зсередини дім, зачинив вікна, вимкнув світло. Замкнув на ключ вхідні двері, але потім передумав: а що, як хтось прийде? Може, Куміко повернеться. А крім того, у нашому домі не було нічого, що б злодій захотів украсти. На столі в кухні я залишив записку:

«Вийшов на короткий час. Скоро повернуся. Т.».

Я уявив собі, як Куміко, повернувшись додому, побачить мою записку. Що вона подумає, коли її прочитає? Я порвав її і написав нову:

«Вийшов ненадовго у важливій справі. Незабаром повернуся. Будь ласка, почекай. Т.».

У легких бавовняних штанах і тенісці з короткими рукавами, закинувши на спину рюкзака, я спустився з веранди в сад. Я оглянувся — навколо було справжнє літо. Сонячне сяйво, запах вітру, колір неба, обриси хмар, сюрчання цикад — усе це сповіщало про настання прекрасної літньої пори. З рюкзаком на спині я перебрався через стіну й спустився на доріжку.

Одного разу в дитинстві такого ж погідного літнього ранку я втік із дому. Чому — не пригадую, мабуть, розсердився за щось на батьків. У всякому разі, пішов з рюкзаком на спині, прихопивши гроші зі своєї скарбнички. Матір попросив приготувати бенто,[36] збрехавши, що зібрався в похід з товаришами. Недалеко від нашого дому були гори, придатні для туристичних походів, куди навіть дітям дозволялось підніматися без нагляду дорослих. Вийшовши з дому, я сів на заздалегідь вибраний автобус і доїхав до його кінцевої зупинки. Для мене це було «далеке незнайоме місто». Після того я пересів на інший автобус й добрався до іншого «далекого незнайомого міста». Я зійшов у цьому невідомому місті й безцільно прогулювався його вулицями. Воно виявилося нічим непримітним. Трохи багатолюднішим і бруднішим за моє рідне. З торговою вулицею, залізничною станцією і маленькою фабрикою. Через нього протікала річка, навпроти неї стояв кінотеатр з афішею ковбойського фільму. Опівдні я вмостився на лавці парку і з’їв бенто. Я пробув у місті до вечора, а коли почало смеркати, відчув себе самотнім. «Це остання нагода вернутися назад, — подумав я. — Як стемніє, я вже не виберуся звідси». Я повернувся додому на тих же автобусах, на яких поїхав, ще до сьомої, а тому ніхто не помітив, що я тікав з дому. Батьки думали, що я піднімався з товаришами в гори.

Про цей випадок я геть-чисто забув. Але в ту мить, коли з рюкзаком за плечима взявся перелазити через стіну, раптом у моїй пам’яті сплило ні з чим незрівнянне відчуття самотності, яке охопило мене, що стояв на незнайомій вулиці серед незнайомих людей і дивився, як поволі гасне надвечірнє сонце. І я згадав про Куміко, яка десь пропала, прихопивши із собою тільки сумочку через плече і блузку зі спідничкою з хімчистки. Вона пропустила останню нагоду повернутися додому і тепер, можливо, стоїть серед незнайомого далекого міста. Від такої думки мені стало кепсько.

«Та ні, вона не сама!» — подумав я потім. Мабуть, з коханцем.

І я перестав про неї думати.

Я проходив доріжкою.

Трава під ногами вже втратила свіжий дух зелені, напоєної весняними дощами, і тепер мала похмурий вигляд, характерний для літа. Коли я йшов, з трави іноді жваво вискакували коники-стрибунці. А інколи навіть жабки. Це був світ маленьких створінь, а я — порушник їхнього порядку.

Дійшовши до дому Міякави, я відчинив хвіртку і рушив через густу траву в глиб саду, повз забруднену статую птаха, який, як завжди, дивився в небо. «От було б добре, щоб Мей мене тут не побачила», — подумав, обходячи дім збоку.

Підійшовши до колодязя, я зняв камінь з кришки, прибрав одну з її дощаних половинок і кинув униз камінець, щоб ще раз переконатися, що там усе ще нема води. Як і минулого разу, камінець сухо стукнувся об дно. Води не було. Я зняв рюкзак, добув мотузяну драбину і прив’язав її до дерев’яного стовбура поруч. Потім кілька разів сильно смикнув драбину, щоб переконатися, що вона мене витримає. Обережність ніколи не буває надмірною. Якщо вона розв’яжеться або розірветься, вдруге поверхні мені не бачити.

Тримаючи скручену драбину обома руками, я заходився спускати її повільно в колодязь. Драбина повністю спустилася вниз, але я не відчув, що вона досягла дна. Її довжини, напевне, вистачало, адже була досить довгою. Однак колодязь виявився глибоким, і хоч скільки я світив ліхтариком униз, так і не розгледів, дійшла драбина до дна чи ні. Промінь світла, ніби задихаючись, танув і зникав у пітьмі.

Присівши на край колодязя, я прислухався. Кілька цикад несамовито сюрчали на деревах, ніби змагаючись гучністю своїх голосів та об’ємом легенів. А от птахів не було чути. Я згадав про рідного заводного птаха. Можливо, йому не сподобалося змагання із цикадами, і він кудись полетів.

Я підняв руки долонями до сонця, і вони одразу потепліли. Видно, сонячне проміння проникло в кожну зморшку і лінію. Тут було справжнє царство світла, що заливало все навколо літніми барвами. Літнє сонце благословляло навіть те, що, як час і пам’ять, не мало форми. Я сидів на краю колодязя і смоктав лимонну карамельку, поки вона не розтанула в роті. Потім ще раз, для певності, сильно смикнув драбину й пересвідчився, що вона міцно закріплена.

Спускатися в колодязь м’якою мотузяною драбиною виявилося набагато важче, ніж здавалося. Сама драбина, зроблена з переплетених між собою бавовняних і нейлонових ниток, не викликала сумнівів щодо її міцності, але під час спуску страшно гойдалася, а підошви тенісних тапочок ковзали, коли я намагався підніматися вгору. Тому мені довелось чіплятися за драбину так міцно, що аж долоні боліли. Я спускався обережно, переступаючи з одного щабля на інший, але дна все не було. Здавалось, спуск триватиме вічно. Я пригадав, як стукнув камінець, кинутий у колодязь. Дно повинно бути! Тільки доведеться довго спускатися цією недолугою драбиною.

Одначе коли я нарахував двадцять щаблів, мене охопив страх. Він наринув несподівано, немов удар струмом, і вмить заморозив мене. М’язи затверділи, як камінь. Тіло взялося потом. Ноги затремтіли. Невже бувають такі глибокі колодязі? Та ще й тут, у центрі Токіо? За моїм домом? Затамувавши подих, я нашорошив вуха. Але нічого не почув. Навіть сюрчання цикад. І тільки шалене калатання серця відлунювало у вухах. Глибоко зітхнувши, я застряв на двадцятому щаблі, неспроможний рухатися ні вниз, ні вгору. Повітря в колодязі було холодним, пахло землею. Це був світ, відірваний від землі, щедро залитої сонячним світлом. Я підвів очі догори — було видно маленький отвір колодязя. Половина дощаної кришки, залишеної на круглому отворі, ділила його навпіл. Знизу вона здавалася півмісяцем на нічному небі. «Скоро упродовж кількох днів на небі висітиме півмісяць», — сказала Мальта Кано. Так вона передбачила по телефону.

«От тобі й на!» — подумав я. І відразу тіло обм’якло: м’язи розслабилися, повернулося затамоване дихання.

Зібравши сили, я знову почав спускатися. «Ще трохи спущуся, — казав я собі. — Ще трохи. Не треба турбуватися. Дно таки буде». Нарешті на двадцять третьому щаблі моя нога торкнулася землі.

Насамперед, не відпускаючи драбини на випадок, коли щось станеться й доведеться тікати, я взявся обмацувати ногою дно. Переконавшись, що немає ні води, ні підозрілих предметів, я став на дно. Скинув рюкзак, навпомацки відкрив його і вийняв електричний ліхтарик. Його проміння освітило місце, де я опинився. На щастя, дно — не особливо тверде й не м’яке — виявилося сухим. Валялося кілька каменів, що, видно, кинули люди, й старий пакет від картопляних чіпсів. Освітлене ліхтариком дно скидалося на поверхню Місяця, яку колись показували по телевізору.

Стіни колодязя були із звичайного бетону, подекуди порослого мохом. Вони спиналися вгору, наче димар, — туди, де виднів маленький півмісяць світла. Дивлячись угору, я знову оцінив глибину колодязя. Ще раз сильно смикнув драбину — вона трималася міцно. Можна не турбуватися. Поки вона є, завжди можна повернутися на землю. Я глибоко вдихнув. Трохи відгонило пліснявою, але загалом повітря було нормальним. Саме воно найбільше мене тривожило. Бо у висохлих колодязях часто накопичується отруйний газ, що проникає з-під землі. Якось я читав у газеті статтю про те, що один робітник отруївся в колодязі метаном. Зітхнувши, я сів на дно спиною до стіни. Заплющив очі, щоб призвичаїтися до нового місця. «Ну от, — подумав я, — я вже на дні колодязя».

6 Успадкування власності Вивчення медуз Щось схоже на відчуженість

Я сидів у темряві. Наді мною, наче якийсь знак, як і раніше, висів півмісяць світла, акуратно відрізаний половиною кришки колодязя. Однак до мене, на дно, не доходив жоден промінь.

З плином часу очі поступово звикали до пітьми. І невдовзі, піднісши руку до очей, я міг розрізнити її невиразні обриси. Навколишні предмети почали проступати в чорноті, наче лякливі створіннячка, що забули про обережність. Та хоч скільки очі звикали, темрява залишалася темрявою. Як тільки я на чомусь зосереджував свій зір, його обриси розпливались і беззвучно зникали в пітьмі. Можливо, її можна було б назвати «легкою пітьмою», але зі своєю густиною. Та іноді вона справляла набагато сильніше враження, ніж непроглядний морок. У ній я наче щось бачив і водночас — нічого.

У такій дивовижно неоднозначній темряві на мене з небаченою досі силою наринули спогади. Уривки різноманітних образів, що раз по раз виринали в пам’яті, були настільки яскравими в усіх подробицях, що, здавалось, їх можна було схопити руками. Я заплющив очі й згадав, як майже вісім років тому вперше зустрівся з Куміко.

Це сталося в чекальні університетської лікарні в Канда.[37] Мені доводилося бувати там майже щодня у справі успадкування власності нашого клієнта, який опинився на лікарняному ліжку. Цей чоловік років шістдесяти восьми мав величезне багатство — численні ділянки лісу в горах та землі, головним чином у префектурі Тіба. Його прізвище якось фігурувало в газетах серед найбільших платників податку. Та була в нього одна, так би мовити, пристрасть: він любив регулярно переписувати свій заповіт. У нашій конторі через важкий характер і дивні звички того чоловіка всі його остерігалися, та він був дуже багатий і за переписування заповіту платив нашій конторі немалі комісійні. Оскільки саме переписування не було важким, то ніхто й не думав скаржитися. Тож доручили цю роботу безпосередньо мені як новачку.

Оскільки я не мав адвокатського диплома, то, хоча вважалося, що цю справу доручено мені, насправді я був простим хлопчиком на побігеньках. Вислухавши клієнта, я передавав його побажання нотаріусу, який давав практичні юридичні поради (заповіти складаються за певною формою, відповідно до суворих правил, бо інакше вони залишаться невизнаними), накреслював його план і друкував чернетку. Я відвозив заповіт клієнтові для прочитання. Якщо ніяких питань не виникало, він переписував його власною рукою, підписував і завіряв особистою печаткою. Юридичною мовою це називається «власноручно складений заповіт», а тому від початку до кінця його має написати сам заповідач.

Готовий заповіт, вкладений у конверт і запечатаний, я відвозив до контори, немов дорогоцінний скарб, і там його замикали в сейф. Зазвичай справа на цьому закінчувалася, однак із цим клієнтом так просто все не обійшлося. Бо він, перебуваючи на лікарняному ліжку, не міг написати заповіту за одним разом. Оскільки заповіт був довгий, його переписування забрало цілий тиждень. Увесь цей час я їздив до лікарні щодня і відповідав на його запитання (адже і я вивчав юриспруденцію і в межах здорового глузду міг пояснити що до чого). А як чогось не знав, дзвонив до контори і запитував. Оскільки всі ці тонкощі — страшна нудота, то доводилось старанно добирати кожне слово. І все ж справа потроху рухалася вперед, і якщо так — я міг сподіватися, що нарешті ця виснажлива робота дійде кінця. Та коли, здавалось, кінець уже було видно, клієнт раптом згадував, що забув щось, або змінював заповіт. Якщо зміни виявлялися малими, їх можна було записати у вигляді додатку, а якщо значними, то доводилося все починати заново.

У всякому разі, усій цій тяганині не було краю. До того ж клієнту робили операцію, аналізи тощо, а тому, навіть прийшовши в призначений час до лікарні, я не завжди міг з ним зустрітись і поговорити. Бувало також, що він викликав мене на таку-то годину, але потім казав, що почувається погано, і велів передати, щоб я прийшов іншим разом. Нерідко доводилося чекати зустрічі з ним дві-три години. Через те я впродовж двох-трьох тижнів майже щодня, марно гаючи час, просиджував у чекальні.

Як може здогадатися кожен, лікарняна чекальня — непривітне місце. Вінілова оббивка на диванах тверда, немов охололий труп, а повітря в ній таке, що, здається, захворієш, як вдихнеш його. По телевізору постійно показують саме дрантя, кава в автоматах — з присмаком вивареної газети. Обличчя всіх людей сумні, похмурі. Здається, ніби все це — ілюстрації Мунка до романів Кафки. Куміко також приходила щодня до лікарні — в перервах між лекціями в університеті відвідувала матір, яку поклали для того, щоб оперувати виразку дванадцятипалої кишки. Зазвичай на ній були джинси або коротка спідничка і светр, зачіска — «кінський хвіст». Почався листопад, а тому Куміко іноді одягала пальто. На її плечі висіла сумочка — завжди з кількома книжками, схожими на університетські підручники, та блокнотом.

Коли одного дня пополудні я вперше з’явився в лікарняній чекальні, Куміко вже сиділа на дивані й, схрестивши ноги в чорних черевичках, захоплено читала якусь книжку. Я сів навпроти й, поглядаючи на годинник через кожних п’ять хвилин, очікував зустрічі з клієнтом. Куміко майже не відривала від книжки очей. Пам’ятаю, я тоді відзначив, що в неї гарненькі ноги. Від споглядання її зовнішності мій настрій трохи посвітлішав. І я подумав: що, власне, відчуває молода дівчина з таким розумним обличчям та чарівними ніжками?

Після кількох зустрічей у лікарняній чекальні ми поступово завели сяку-таку розмову, обмінювалися прочитаними часописами, їли фрукти, що залишилися у матері від гостей, що її відвідували. Нам було страшно нудно там, а тому ми відчували потребу в спілкуванні з однолітками.

Здається, від самого початку ми з Куміко якось розуміли настрій одне одного. Наше знайомство відбувалося не раптово, імпульсивно, з першого погляду, а досить стримано й повільно. Було таке враження, ніби два вогники поступово зближувалися, пливучи в безмежній пітьмі паралельно один одному. Що частіше я зустрічався з Куміко, то моє відвідування лікарні ставало щоразу менш обтяжливим. Виявивши це, я трохи здивувався — мені здалося, наче я випадково зустрівся з кимсь рідним, а не з чужою людиною.

Я часто думав, що було б добре побувати десь наодинці вдвох і докладно про все поговорити, а не перемовлятися кількома словами в лікарні в перерві між справами. І от одного дня я нарешті відважився і запропонував Куміко побачення.

— Здається, нам треба трохи розвіятися, правда? — сказав я. — Ходімо звідси куди-небудь, де немає ні хворих, ні клієнтів!

На мить задумавшись, Куміко відповіла:

— Може, до акваріума?

Це було перше наше побачення. У неділю вранці Куміко принесла матері до лікарні переміну білизни, і ми зустрілися з нею в чекальні. Стояв теплий погідний день. На Куміко була порівняно проста біла сукня, поверх неї — довгий світло-блакитний жакет. Із того часу я не переставав дивуватися, як вона вміло одягається — як простий одяг завдяки якійсь винахідливій дрібниці — підгорнутому рукаву або стоячому комірцю — набував особливої привабливості. Куміко ставилася до свого одягу з любов’ю і дбайливо берегла його. Прогулюючись поруч з нею під час побачення, я захоплювався, з яким смаком вона одягається. На блузці — жодної складки, спідничка — рівненько випрасувана, білизна — білосніжна, мовби щойно виготовлена, взуття — лискуче, без однієї-однісінької плямочки. Дивлячись на її одяг, я уявляв собі, як у шухляді комода лежать старанно складені її блузки і светри, як у шафі висять у вінілових чохлах її спіднички та сукні. (Саме таку картину я побачив після одруження.)

Тієї неділі після обіду ми півдня провели разом у зоопарку Уено. Я думав, що при такій гарній погоді було б приємно просто прогулятися парком, і натякнув на це Куміко, поки ми їхали до Уено електричкою, але вона, напевне, від самого початку вирішила відвідати саме акваріум. Звичайно, я не заперечував, якщо вона цього хотіла. Бо саме тоді там відбувалася спеціальна виставка медуз, і ми почали оглядати одних за одними дивовижних медуз, зібраних з усього світу, — від маленьких, з палець, пухнастих, як вата, до чудовиськ, схожих на парасольку завширшки з метр, що, гойдаючись, плавали у своїх скляних баках. Хоча була неділя, відвідувачів налічувалося небагато. Можна навіть сказати, що акваріум був порожній. Мабуть, люди воліли подивитися у зоопарку на слонів і жираф, а не на медуз в акваріумі.

Хоча я не казав цього Куміко, та насправді я відчував огиду до медуз. У дитинстві я плавав у морі неподалік від дому і не раз натикався на їхні колючки, а відпливаючи від берега й непомітно опиняючись у круговерті цих слизьких холодних створінь, відчував шалений страх, наче мене затягло в якусь глибоку темряву. Та от саме тоді медузи мене не жалили, але в паніці я чимало води нахлебтався. А тому, якби моя воля, я облишив би виставку медуз, а натомість подивився б на звичайних тунців і палтусів.

Та, видно, медузи повністю зачарували Куміко. Вона зупинялася перед кожним скляним баком, нахилялася над ним і, немов забуваючи, що час спливає, була готова стояти там вічно.

— Гей, подивися-но! — зверталася вона до мене. — Ти бачиш, які яскраво-рожеві медузи бувають на світі! А до того ж, як вони гарно плавають, чи не так? Усе своє життя ось так ширяють морями цього світу. Правда, вони чудові?

— Ага, — відповідав я, та поки в товаристві Куміко проти власної волі приглядався до кожної медузи, то поступово почав відчувати, що задихаюся. Я непомітно замовк, кілька разів перерахував дрібні гроші в кишені й кілька разів витер рота хусточкою. А з моїх уст не сходила молитва: «От було б добре, якби ці скляні баки з медузами скінчилися!» Однак їм не було кінця-краю. Виявляється, у морях усього світу їх видів водиться сила-силенна! Хвилин тридцять я терпів, і від напруження в голові замакітрилося. Тож урешті-решт, спершись об поруччя, я так знесилів, що сів на найближчу лавку. Куміко підійшла до мене і стривожено запитала, що зі мною сталося. Я чесно признався, що мені погано, що поки я дивився на медуз, мені голова закрутилася.

Куміко пильно глянула мені в очі.

— Справді. В тебе очі посоловіли. Щось неймовірне! Невже таке може статися, коли людина дивиться на медуз? — здивувалася вона й, потягнувши за руку, вивела мене з похмурого вологого акваріума на сонце.

Просидівши хвилин десять у парку й поволі глибоко віддихавшись, я поступово прийшов до тями. Приємно сяяло сліпуче осіннє сонце, раз по раз з тихим шелестом під вітром ворушилося сухе листя гінкго.

— Ну що, тобі краще? — невдовзі спитала Куміко. — Яка ти дивна людина! Чого ти відразу не сказав, що не зносиш вигляду медуз — настільки вони тобі огидні? — І вона засміялася.

Того недільного дня з чистим, бездонним небом і лагідним вітерцем обличчя людей, що прогулювалися парком, світилися радістю. Вродлива струнка дівчина вигулювала здоровенного кудлатого пса, старий у м’якому капелюсі стежив за внучкою, що гойдалася на гойдалці. Кілька парочок, схожих на нас, сиділи на лавках. Десь далеко хтось управлявся на саксофоні.

— Чого тобі так подобаються медузи? — запитав я.

— Та як тобі пояснити? Може, тому, що вони такі милі, — відповіла Куміко. — Коли оце недавно я на них дивилася, то раптом от про що подумала. Те, що ми зараз бачимо, — це лише невелика частина світу, чи не так? Ми звикли вважати: ось він, наш світ! А насправді світ набагато темніший, глибший — його більшу половину займають такі істоти, як медузи, хіба ні? Дві третини земної поверхні — океан, і неозброєним оком видно тільки його поверхню, так би мовити, його шкіру. А що ховається під нею — майже нічого не знаємо.

Потім ми ще довго прогулювалися парком, аж поки о п’ятій годині Куміко не сказала, що їй треба навідатися до матері в лікарню, і я провів її туди.

— Щиро дякую тобі за сьогоднішню прогулянку! — сказала вона на прощання.

Її усмішка світилася небаченим досі спокоєм. Помітивши це, я зрозумів, що за цей день трохи зблизився з нею. «Можливо, завдяки медузам!» — подумав я.

Після того ми ще кілька разів зустрічалися. Коли ж її мати, одужавши, виписалася з лікарні, а тяганина із заповітом мого клієнта вгамувалася й відпала потреба навідуватися до лікарні, ми зустрічалися щотижня — ходили в кіно, на музичні концерти або просто прогулювалися містом. При кожній зустрічі звикали одне до одного. Перебування з нею приносило мені радість, а коли ненароком ми торкалися одне одного, у мене тьохкало серце. Під кінець тижня робота переставала клеїтися. Я не сумнівався, що подобаюся Куміко. Бо інакше хіба щотижня зі мною зустрічалася б?

Однак форсувати наші стосунки я не спішив, бо помітив у Куміко якесь вагання. Конкретної причини в цьому я не вбачав, але в її словах і поведінці раптом проглядала якась невпевненість. Коли я щось запитував, вона на один подих спізнювалася з відповіддю. У таку мить я мимоволі відчував, що між нами мигала якась «тінь».

Настала зима, за нею — Новий рік. Увесь той час ми щотижня зустрічалися. А про це «щось» я в неї не розпитував, а вона сама нічого не казала. Зустрічаючись, ми куди-небудь ходили, сиділи в кав’ярні, вели невимушені розмови про всяку всячину.

— Послухай, ти маєш коханця? — зважився я спитати одного разу.

Куміко глянула мені у вічі:

— А чому ти так думаєш?

— Просто чомусь так здається, — відповів я. У цей час ми прогулювалися безлюдним зимовим Імператорським парком Сіндзюку.

— Як це так здається?

— Мені здається, ніби ти хочеш щось сказати. Якщо можеш — кажи.

Вираз обличчя Куміко ледь-ледь, майже непомітно, змінився. Можливо, вона все ще вагалася. Але від самого початку було зрозуміло, що вона відповість.

— Дякую, але, в усякому разі, мені нема чого сказати, вартого уваги.

— Але ж ти ще не відповіла на моє запитання.

— Про коханця?

— Ага.

Куміко зупинилася, зняла рукавичку й засунула в кишеню пальта. Потім узяла мою голу руку і стиснула у своїй теплій і м’якій долоні. Я відповів легким потиском своєї руки, і мені здалося, ніби пара, яку вона стримано видихнула, побілішала.

— Зараз можна поїхати до тебе на квартиру? — спитала вона.

— Звичайно, можна, — трохи здивувавшись, відповів я. — Я не проти. Тільки вона така, що нею не похвалишся.

Я тоді мешкав у районі Асаґая. Моя однокімнатна квартира на другому поверсі — невеличка кухня, туалет і душова завбільшки з телефонну будку — виходила вікнами на південь, за якими виднів склад якоїсь будівельної фірми. Нічим особливим непримітна, вона мала одну-єдину перевагу — у ній було багато сонця. Зіпершись спинами об стіну, ми з Куміко довго сиділи, гріючись в його промінні.

Того дня я вперше обійняв її. Як тепер згадую, вона того дня прагла моїх обіймів. У певному розумінні спокусила мене. І не конкретно якимись словами. Просто коли я обхопив її за плечі, то зрозумів, що від самого початку вона цього хотіла. Відчувалося, що її тіло розм’якло й не чинило жодного опору.

Виявилося, що до мене Куміко ні з ким не мала фізичної близькості. Після любощів вона довго мовчала. Я намагався почати розмову, однак вона не відповідала. Прийняла душ, вдяглась і знову сіла під сонячним промінням. Не знаю чому, але сидячи поряд з нею, я також тривалий час мовчав. Сонце пересувалося по небу, а ми разом з ним — під стіною. Надвечір Куміко сказала, що їй пора вирушати. Я провів її до самого дому.

— Ти справді нічого не хочеш мені сказати? — ще раз спитав я її в електричці.

Куміко хитнула заперечливо головою.

— Та облиш це, — сказала вона тихо.

Більше на цю тему я її не допитувався. Урешті-решт, вона сама віддалася мені, і навіть якщо не може висловити чогось про мене, то з плином часу все природним чином уладнається.

І після того ми щотижня зустрічалися. Зазвичай вона заходила до мене в гості, і ми займалися любов’ю. Коли обіймалися, тулилися голими тілами одне до одного, вона потроху розповідала мені про себе. Про різні події, які досі пережила, і що про них сама думає. Мало-помалу я починав розуміти світ, який вона бачила власними очима. І потроху навчився розповідати, яким здається цей світ мені. Я глибоко закохався в Куміко, а вона сказала, що не уявляє собі життя без мене. Дочекавшись, поки вона закінчить університет, ми одружилися.

Після одруження ми жили щасливо, без особливих проблем. Однак іноді я відчував, що в її душі є закуток, куди я не можу проникнути. Скажімо, посеред якої-небудь розмови — звичайної або серйозної — Куміко раптом замовкала. Без особливої причини (принаймні я про неї не здогадувався) і зовсім несподівано. Здавалось, наче йшла-йшла й раптом — бах! — падала в яму. Така мовчанка тривала недовго, але після неї все ще здавалося, ніби думками вона десь далеко. Минало багато часу, поки вона нарешті знову ставала собою. На мої запитання вона навмання відповідала: «ага», «справді», «можливо». Здавалось, її голова думала про щось інше. Невдовзі після одруження, коли вона занурювалася в себе, я запитував, що сталося, і губився, бо побоювався, що своїми словами завдаю їй болю. Однак Куміко тільки відповідала з усмішкою: «Та нічого особливого» й через якийсь час верталася у свій попередній стан.

Пригадую, що така ж дивна розгубленість охопила мене при нашій першій фізичній близькості. Куміко, напевне, не відчувала тоді нічого, крім болю, і тому все її тіло напружилося. Але я розгубився не лише з цієї причини. Сюди домішувалося щось таке, що не вдається виразити словами, — дивне просвітлення, відчуття відчуженості. Я ловив себе на неймовірній думці, що тіло, яке обіймаю, належить не тій жінці, з якою ми, пригорнувшись одне до одного, щойно розмовляли, а іншій, яку мені непомітно підмінили. Обіймаючи, я гладив долонею її тендітну гладку спину і від цього дотику втрачав розум. Водночас здавалося, ніби Куміко страшно далеко від мене — десь в іншому місці й думає про щось зовсім інше, а я обіймаю чуже тіло, що випадково опинилося біля мене. Можливо, через це, незважаючи на збудження, я довго не міг скінчити.

Але таке відчуття залишилося тільки після першого разу. Потім виникла справжня близькість. Куміко стала чуйніше відгукуватися на мої пестощі. А перед тим усе для неї було вперше, а тому, напевне, я відчував щось схоже на відчуженість.

Перегортаючи в пам’яті спогади, я раз по раз протягав руку до стіни і сильно смикав драбину, щоб перевірити, чи вона тримається. Здавалося, що вона може зникнути в будь-яку мить, і я ніяк не міг подолати страху. Думаючи про це, я не міг заспокоїтися. Я відчував, як лунко б’ється серце. Перевіривши драбину смиканням разів двадцять-тридцять, я нарешті втихомирився. Вона була прив’язана до дерева міцно й просто так не відв’яжеться.

Я глянув на годинник. Його фосфоресцентні стрілки показували майже третю годину. Третю годину пополудні. Над головою все ще плив півмісяць світла. Наверху, напевне, сяяло сліпуче літнє сонце. Я уявив собі блискучу річкову бистрінь, зелене листя, що тремтіло під подувом вітру. Там панувало світло, а тут, під ногами, — морок. Досить трохи спуститися по драбині, як опинишся у такій глибокій темряві.

Я ще раз смикнув драбину й переконався, що вона тримається міцно. Прихилившись головою до стіни, заплющив очі й поволі поринув у сон, схожий на приплив.

7 Спогади й розмови про вагітність Експериментальне дослідження болю

Коли я прокинувся, півмісяць отвору колодязя заволокло густими синюватими сутінками. Стрілки годинника показували половину восьмої. Половину восьмої вечора. Виходить, я проспав чотири з половиною години.

На дні колодязя стало прохолодно. Спускаючись сюди, я, видно, так хвилювався, що навіть не звернув уваги на температуру. А от зараз навколо похолодніло. Розтираючи передпліччя долонями, я подумав, що треба було кинути в рюкзак щось тепле, щоб натягти зараз на сорочку. Я зовсім не здогадувався, що температура на дні колодязя інша, ніж назовні.

Звідусіль мене оточувала густа темрява. Хоч як я напружував зір, нічого не бачив. Навіть власних рук. Водячи руками по стіні, намацав драбину й потягнув до себе. Вона все ще була міцно прив’язана. Я ворухнув рукою, і мені здалося, ніби темрява злегка колихнулася. А втім, можливо, це був просто обман зору.

Дивно, що я не можу бачити власного тіла. Що довше я сидів у темряві, то щораз менше усвідомлював, що існую. А тому раз у раз покашлював і погладжував обличчя власними долонями. Таким чином вуха підтверджували, що в мене ще є голос, руки — що обличчя нікуди не ділося, а обличчя — що руки на своєму місці.

Незважаючи на мої зусилля, моє тіло ставало рідшим і легшим — немов пісок, який відносить із собою водяний потік. Було таке відчуття, ніби в мені відбувається жорстока боротьба, щось схоже на мовчазне перетягування каната — свідомість поступово перетягувала до себе моє матеріальне «я». Темрява сильно порушила первісну рівновагу між цими двома силами. Я раптом подумав, що тіло врешті-решт — лише тимчасова оболонка, приготовлена для того, щоб його поглинула свідомість. Якби хромосоми, з яких складається моє тіло, були переставлені в іншому порядку, то, напевне, я набув би іншого вигляду. Крита Кано назвала себе «повією в думках». Тепер я легко сприйняв її слова. Справді можна віддаватися любощам у думках, а досягти оргазму — в реальності. У такій непроглядній пітьмі може статися що завгодно.

Я труснув головою і постарався вернути свідомість назад у своє тіло.

У темряві я зчепив пальці рук — великий з великим, вказівний із вказівним. Пальці правої руки переконалися в існуванні пальців лівої, а пальці лівої — в існуванні пальців правої. Потім я повільно й глибоко вдихнув. Про свідомість перестану думати! Переключуся на щось реальніше. На реальний світ, якому належить моє тіло. Я ж заради цього сюди забрався. Щоб подумати про реальний світ. Мені здалося, що для цього треба перебувати далеко від нього. Скажімо, на дні глибокого колодязя. «Якщо доведеться спускатись униз, то шукай найглибший колодязь й спускайся на дно», — так сказав Хонда-сан. Прихилившись спиною до стіни, я поволі вдихав повітря, що відгонило пліснявою.

Весілля ми не влаштували. Не мали для цього фінансових можливостей, а просити допомоги в батьків не хотіли. Заздалегідь вирішили жити удвох, покладаючись лише на свої заробітки. Це важливіше за будь-яку формальність. У неділю вранці ми прийшли в районну управу, розбудили чергового службовця, натиснувши кнопку дзвінка біля прийомного віконця, й подали заяву. А ввечері подалися до першокласного французького ресторану — замовили пляшку вина й повечеряли за повною програмою. І це замінило нам весілля.

Коли ми одружилися, то майже не мали жодних заощаджень (моя покійна мати залишила мені трохи грошей, але я вирішив приберегти їх на чорний день), меблів — також. Перспективи на майбутнє годі було назвати світлими. Хоча я і працював в юридичній конторі, без адвокатського посвідчення я не мав на що сподіватися. Куміко значилася у штаті маленького, маловідомого видавництва. Закінчивши університет, вона могла скористатися батьковими зв’язками і влаштуватися набагато краще, але така думка була їй не до душі, і Куміко власними силами підшукала собі цю роботу. Таке життя удвох цілком нас задовольняло.

І все-таки починати життя удвох з нуля було непросто. Я зроду вдався замкнутий — як це буває у родинах з однією дитиною. Серйозні справи завжди любив робити самостійно. Адже легше зробити мовчки все самому, ніж, витрачаючи час і сили, комусь щось пояснювати і переконувати. Куміко після смерті старшої сестри також відгородилася від батьків і жила, так би мовити, незалежно від них. У жодному випадку не зверталася до рідні за порадою. У цьому розумінні ми були схожі одне на одного.

Однак мало-помалу ми пристосували своє тіло й душу до нового поняття: «наш дім». Навчилися думати й відчувати разом. Намагалися ставитися до того, що з нами відбувалося, як до чогось спільного. Звісно, іноді це вдавалося, іноді — ні. Але, гадаю, такий процес проб і помилок здавався нам новим і незвичним. Будь-які суперечки, навіть найбурхливіші, забувалися, як тільки ми пригорталися одне до одного.

На третій рік після одруження Куміко завагітніла. Оскільки ми старанно уберігалися, то для нас — принаймні для мене — це було як грім з ясного неба. Видно, хтось з нас допустився необережності. Хоч би там що, але наші фінанси не дозволяли обзаводитися дитиною. Куміко щойно призвичаїлася до видавничої роботи й при змозі не збиралася з нею розлучатися. Видавництво було невеличке, а тому про відпустку з приводу вагітності не могло бути й мови. Хто збирався народжувати дитину, мусив звільнятися з роботи. Якби ми на таке зважилися, нам довелося б якийсь час жити на мою заробітну плату, а це практично було майже неможливо.

— Мабуть, про дитину цього разу доведеться забути, — сказала Куміко після того, як у лікарні їй повідомили результати обстеження.

«Схоже, що нема іншої ради», — подумав і я. Як не крути, а це був найрозумніший висновок. Ми були ще молодими і зовсім не готовими вирощувати дітей. Хотіли пожити для себе. Першочерговим питанням для нас було якось улаштувати власне життя. А народити дітей, здавалось, завжди встигнемо.

Правду кажучи, я не хотів, щоб Куміко робила аборт. Коли я вчився на другому курсі, одна моя подруга, з якою я познайомився, підробляючи після лекцій, завагітніла від мене. Добра, молодша за мене дівчина, з якою ми знаходили спільну мову й подобалися одне одному, хоча нічого серйозного між нами не було й не могло бути в майбутньому. Просто почувалися самотніми й відчували потребу в близькій людині.

Як вона завагітніла? Дуже просто. Коли ми займалися любов’ю, я завжди користувався презервативами, та от того разу їх запас вичерпався. Я сказав їй про це, а вона, завагавшись на секунду-дві, відповіла: «Та нічого. Гадаю, сьогодні можна й так». Однак вона таки завагітніла.

Мені в голову не вкладалося, що хтось від мене завагітнів, але, як не крути, іншого виходу, крім аборту, не було. Я роздобув грошей і поїхав з нею до лікарні. Сівши на електричку, ми добралися до одного містечка в префектурі Тіба. Там звернулися до лікарні, яку порадила її подруга. Зійшовши на станції, про яку раніше я ніколи не чув, ми побачили ряди будиночків, що тулилися один коло одного уздовж пологих гір аж до самого небокраю, — житловий масив, побудований останніми роками для порівняно молодих конторських службовців, які не могли придбати собі оселю в Токіо. Станція нова, прямо перед нею ще залишилися рисові поля, щедро залиті водою. На вулиці впадали в очі рекламні щити фірм, що торгують нерухомістю.

Лікарняна чекальня була до краю переповнена молодими жінками з великими животами. Більшість з них вийшли заміж років чотири-п’ять тому й, нарешті отримавши кредит у банку, придбали будиночок у передмісті й, на цьому заспокоївшись, вирішила обзавестись дітьми. Я виявився єдиним молодим парубком, що серед робочого дня опинився в чекальні пологового відділу лікарні. Вагітні жінки, усі як одна, позирали на мене зацікавлено й водночас недружньо. Бо всім було ясно, що студент молодших курсів, напевне, спокусив дівчину й тепер приплівся з нею на аборт.

Після операції ми на електричці повернулися до Токіо. У такий надвечірній час вагон був майже порожнім. Я попросив вибачення за те, що вона так натерпілася через мою необережність.

— Не переймайся, — сказала вона. — Принаймні ти привіз мене до лікарні й заплатив за операцію.

Невдовзі так вийшло, що ми перестали зустрічатися. А тому я не знаю, що з нею сталося, де вона зараз і що робить. Та все-таки ще довго після цього випадку, вже не зустрічаючись з нею, я відчував неприємний неспокій. Як тільки я згадував той день, перед моїми очима спливали впевнені молоді вагітні жінки, що заповнювали лікарняну чекальню. І я щоразу дорікав собі на скоєний вчинок.

В електричці, дорогою додому, щоб заспокоїти мене — щоб заспокоїти мене! — вона докладно пояснювала, що операція виявилася не такою вже й страшною:

— Це не така страшна операція, як ти думаєш. Швидка й зовсім безболісна. Просто треба роздягтись і лежати… Звичайно, соромно, але лікар був добрим і медсестри такі приязні. Насварили мене трохи, сказали, що треба краще оберігатися. Так що не бери собі цього до голови. Бо я сама винна — сказала, що можна. Хіба ні? Тож не опускай носа!

Однак поки ми їхали на електричці до того містечка в префектурі Тіба й поверталися назад, у певному розумінні я став іншою людиною. Провівши її додому й повернувшись у свою кімнату, я звалився на постіль і вп’явся очима в стелю, розуміючи, що став іншим, «новим я», якому вороття назад немає. Я тоді відчув, що втратив невинність.

Як тільки я дізнався, що Куміко завагітніла, у моїй пам’яті знову сплили ті жінки з животами в лікарняній чекальні. І ще — якийсь особливий запах. Не пригадую, чим там пахло. Та й чи пахло взагалі? Може, лише мені так здалося? Коли медсестра викликала тоді мою подругу в кабінет, та повільно встала з твердого оббитого дерматином стільця і попрямувала до дверей. Перед тим як підвестися, вона зиркнула на мене, і на її губах з’явилася легка усмішка, що, на мить спалахнувши, згасла.

Звісно, я добре розумів, що обзаводитись зараз дитиною — річ нездійсненна, але все-таки запитав Куміко, чи не можна уникнути аборту.

— Слухай, ми вже з тобою стільки про це говорили. Якщо народиться дитина, моїй роботі — кінець, а тобі, щоб нас утримувати, доведеться шукати роботу з більшою платнею. Грошей не вистачить на життя, і ми не зможемо зробити нічого, що хотіли б. Усі наші можливості звузяться практично до нуля. Таке тебе влаштувало б?

— Мені здається, влаштувало б.

— Справді?

— При бажанні роботу можна знайти. Наприклад, у дядька — йому потрібні робочі руки. Він хоче відкрити новий ресторан, але ніяк не підбере людини, якій можна його довірити. Там, гадаю, я заробляв би набагато більше, ніж тепер. Така робота не пов’язана з юриспруденцією, але це не має значення, бо, чесно кажучи, мені не дуже подобається те, чим я зайнятий зараз.

— Отже, управлятимеш рестораном?

— А чом би й ні? Гадаю, що зумію. На крайній випадок залишилися гроші від моєї матері. Так що з голоду не помремо.

Куміко довго мовчала, задумавшись. По краях її очей пролягли невеличкі зморшки, й на обличчі з’явився вираз, який мені так подобався.

— Ти справді хочеш дитини?

— Не знаю, — відповів я. — Звичайно, нам потрібно багато часу для нас двох, але ж з появою дитини нам відкриється новий світ. Не знаю, що краще. Та мені не хочеться, щоб ти робила аборт. Однак я ні в чому не впевнений. Не бачу, яке рішення було б найкращим. Ось таке в мене відчуття.

Куміко задумалась, раз по раз погладжуючи долонями живіт.

— Послухай, як це я завагітніла? Тобі нічого на думку не спадало?

Я захитав головою.

— Я завжди був обережним. Бо не хотів мати зайвого клопоту в разі невдачі. І як це сталося, ніяк не здогадуюсь.

— А що, як я переспала з кимсь іншим? Ти не думав?

— Ні.

— Чому?

— Я не відрізняюся особливою інтуїцією, але в цьому я впевнений.

Ми сиділи за столом у кухні й пили вино. Було вже пізно, навколо панувала повна тиша. Примруживши очі, Куміко розглядала залишки вина в склянці. Зазвичай вона майже не вживала хмільного і лише іноді, коли не могла заснути, наливала собі вина. Для цього їй вистачало однієї склянки. У таких випадках і я складав їй компанію. Вишуканих келихів для вина ми не мали, а тому пили з маленьких пивних склянок, отриманих як подарунок у сусідній винній крамничці.

— А хіба ти мала з кимсь роман? — наважився я запитати.

Засміявшись, Куміко кілька разів захитала головою.

— Та ні! Я, здається, до такого не схильна. Просто теоретично подумала про таку можливість. — Вона підперла голову руками, її обличчя стало серйозним. — Хоча, правду кажучи, іноді я багато чого не розумію. Що правда, а що ні? Що насправді сталося, а чого не було? Іноді…

— І зараз саме такий час?

— Та як тобі сказати… А з тобою такого не буває?

Я трохи задумався.

— Ні, чогось такого не можу пригадати.

— Як би це пояснити… Між тим, що здається мені реальністю, і справжньою реальністю існує якийсь розрив. Інколи в мене таке відчуття, начебто в мені криється щось маленьке… ніби в дім забрався злодій і ховається в шафі. Час від часу воно вилазить назовні й порушує весь порядок і всю логіку. Так магніт вносить розлад у механізми.

Я уважно подивився на Куміко.

— Ти вважаєш, що між твоєю вагітністю і цим чимось маленьким існує певний зв’язок?

Вона похитала головою.

— Не має значення, існує такий зв’язок чи ні. Просто іноді я перестаю розуміти справжній порядок речей. От що я хотіла сказати.

Потроху в її словах почало з’являтися роздратування. Стрілки годинника перейшли за другу ночі. «Пора закінчувати розмову», — подумав я і, потягнувшись через вузенький столик, взяв її за руку.

— Дозволь мені самій розібратися в усій цій справі, — сказала Куміко. — Я добре розумію, що ця серйозна справа стосується нас обох. Ми докладно її обговорили, і твоя думка загалом мені відома. Тож дай мені подумати. Маємо в запасі ще принаймні місяць. Так що на певний час перестаньмо про це говорити.

Я перебував на Хоккайдо, коли Куміко зробила аборт. Таку, як я, конторську дрібноту у відрядження не посилали, але того разу їхати було нікому, тож відправили мене, щоб відвезти портфель з документами, дати короткі пояснення нашим партнерам, взяти в них папери й повернутися назад. Документи вважалися дуже важливими, а тому їх не довірили ні пошті, ні сторонньому кур’єрові. Зворотного авіаквитка до Токіо не вдалося дістати, і я переночував у Саппоро, у бізнес-готелі. Куміко тим часом поїхала до лікарні, перервала вагітність, а після десятої вечора подзвонила мені в готель:

— Я сьогодні пополудні зробила аборт. Вибач, що телефоную постфактум. Просто мені несподівано призначили час, і я подумала, що нам обом буде краще, якщо я сама, поки тебе нема, усе вирішу.

— Можеш не турбуватися, — сказав я. — Якщо ти вирішила, то нехай так і буде.

— Хотілося б розповісти тобі все, але наразі не можу. Хоча, гадаю, треба.

— Як повернуся в Токіо — тоді й поговоримо про все.

Поклавши слухавку, я одягнув пальто, вийшов з готелю і без жодної мети побрів вулицями Саппоро. Березень тільки починався, і на узбіччі лежали високі кучугури снігу. Було страшно холодно, білі клубочки пари від дихання перехожих піднімалися в повітря і відразу зникали. Люди в теплих пальтах і рукавицях, закутані шарфами по саме підборіддя, обережною ходою рухалися по заледенілих тротуарах. Мимо проїжджали таксі, лунко шурхочучи шипованими шинами. Коли вже мені стало нестерпно холодно, я зазирнув у перший-ліпший бар, випив кілька порцій нерозведеного віскі й знову вийшов на вулицю.

Я досить довго вештався містом. Раз по раз у повітрі то падав, то переставав дрібний недовговічний сніг, що скидався на давні спогади. Другий бар, куди я заглянув, містився у підвалі й виявився набагато просторішим, ніж мені здавалося з дверей. Збоку від шинквасу була невелика сцена, де худий чоловік в окулярах співав щось під гітару. Він сидів на металічному стільці, поклавши ногу на ногу. Поряд на підлозі лежав футляр від гітари.

Я сидів за шинквасом, пив і мимоволі слухав музику. У перервах співак розповідав, що всі пісні, слова й мелодію, пише сам. Він мав років тридцять, обличчя без особливих прикмет, на носі окуляри в брунатній пластмасовій оправі. У джинсах, високих шнурованих черевиках і крапчастій фланелевій сорочці навипуск. Які це були пісні, важко пояснити. Нічого особливого — одноманітні акорди, прості мелодії, невигадливі слова.

За звичних обставин я таку музику не слухав би, а випив би віскі, розплатився б і подався б до готелю. Але того вечора я промерз до самих кісток і нізащо не збирався йти, поки як слід не зігріюся. Я випив порцію віскі й відразу замовив ще. Пальта і шарфа тим часом не знімав. Бармен спитав, чи не принести чогось на закуску, і я попросив сиру, з’їв тільки шматочок. Спробував зібратися з думками, але голова відмовлялася працювати. Зрештою, про що мав думати? Я наче перетворився на порожню кімнату, де музика звучала сухим відлунням.

Коли чоловік закінчив співати, пролунали ріденькі оплески — не захоплені, але й не байдужі. Відвідувачів у барі було небагато — гадаю, чоловік десять-п’ятнадцять. Співак встав зі стільця й уклонився. Кинув якийсь жарт, і кілька чоловік засміялися. Я підкликав бармена й попросив третю порцію віскі. І нарешті зняв шарф і пальто.

— На цьому сьогоднішня пісенна частина програми скінчилася, — оголосив співак і, зробивши паузу, оглянувся навколо. — Та оскільки тут, напевне, перебувають люди, яким мої пісні не сподобалися, то для них я приготував невеличку розвагу. Зазвичай я її не влаштовую, так що вважайте, що вам дуже пощастило.

Він поклав гітару біля ніг і добув із футляра товсту білу свічку. Запалив її від сірника й поставив на тарілку, накапавши туди воску. Потім з виглядом грецького філософа підняв тарілку над головою.

— Можна зменшити світло? — попросив співак. Один з офіціантів трохи пригасив його. — Будь ласка, ще. — У барі стало темно, полум’я свічки в його руках заяскріло. Зігріваючи долонями склянку з віскі, я стежив за співаком та його свічкою.

— Як ви знаєте, — провадив він тихим, але виразним голосом, — у житті людині доводиться зазнати різного болю. Фізичного, душевного… Мені випало зазнати його різноманітних проявів, і всім вам, гадаю, також. Щоправда, у багатьох випадках пояснити його словами надзвичайно важко. Люди кажуть, що тільки вони самі можуть відчути свій біль. Та чи це правда? Я про це іншої думки. Скажімо, якщо хтось перед нашими очима страждає, то ми сприймаємо його страждання і біль як свої власні. Дається взнаки співчуття. Ви мене зрозуміли?

Він зробив паузу й ще раз оглянув приміщення.

— І пісні люди співають, щоб зазнати співчуття, щоб вибратися з власної шкаралупи й поділитися з іншими своїм болем і радістю. Однак досягти цього, ясна річ, не просто. А тому я хочу, щоб зараз, так би мовити, експериментально ви пережили співчуття на простішому, фізичному рівні.

Усі присутні в барі, затамувавши подих в очікуванні того, що ж, власне, зараз відбудеться, прикипіли очима до сцени. Співак мовчки втупився у простір перед собою, ніби хотів витримати паузу або зосередити всі свої душевні сили. Потім, так само мовчки, підніс свою ліву долоню над полум’ям і повільно почав її опускати щораз нижче й нижче, до самого вогню. У когось вирвався дивний звук — чи то стогін, чи то зітхання. Незабаром стало видно, як язичок полум’я лиже долоню. Мені навіть причулося, ніби шипить на вогні шкіра. Якась жінка тихо зойкнула. Інші, заціпенівши, спостерігали це видовище. Співак, із страшно перекошеним обличчям, терпів цей біль. «Що тут відбувається? — подумав я. — Навіщо здався цей дурний, беззмістовний спектакль?» Я відчув, як у мене в роті пересохло. Секунд через п’ять-шість він так само повільно відвів руку від полум’я, поставив тарілку зі свічкою на підлогу й міцно стиснув долоні.

— Панове, як ви щойно бачили, біль буквально палить людське тіло, — сказав співак. Його голос звучав так само спокійно і твердо, як і раніше. На обличчі — жодних слідів страждання, навіть слаба усмішка. — Ви могли відчути біль, напевне, присутній в експерименті, як свій власний. У цьому й полягає співчуття.

Він неквапливо розвів долоні, між якими виявився тонкий червоний шарфик. Співак розгорнув його і показав відвідувачам, потім простягнув перед ними обидві розкриті руки. На руках — жодних опіків! На мить усі замовкли, а потім з усієї сили заплескали в долоні. Запалало світло, і люди, звільнившись від напруження, заговорили навперебій. Співак, мов і не було нічого, вклав гітару у футляр, зійшов зі сцени і зник.

Розплачуючись, я поцікавився у касирки, чи часто виступає цей чоловік в їхньому барі з піснями і, крім того, показує такі фокуси.

— Точно не скажу, — відповіла вона, — але, наскільки мені відомо, він у нас побував сьогодні вперше. Раніше я про нього не чула. І про його фокуси також. А було дивовижно, правда? Цікаво, як це йому вдається? От би його показати на телебаченні!

— Авжеж, — погодився я. — Здавалось, ніби він справді себе підсмажує.

Як тільки я, повернувшись до готелю, ліг у постіль, ніби цього дочекавшись, на мене напав сон. Засинаючи, я згадав про Куміко, але її постать мріла десь дуже далеко. Я вже не міг ні про що думати. Раптом перед очима сплило обличчя чоловіка, який палив свою долоню. «Здається, він робив це насправді», — майнуло в голові. І через мить я заснув.

8 Джерело бажання У номері 208 Перехід крізь стіну

Удосвіта на дні колодязя мені приснився сон. Однак це був не сон, а щось інше, що випадково набуло вигляду сну.

Я ішов сам-один. На великому телеекрані в центрі просторого фойє відображалося обличчя Нобору Ватая. Він щойно почав свою промову. У твідовому костюмі, смугастій сорочці і темно-синій краватці, позираючи в камеру і склавши руки на стіл, щось виголошував. На стіні за його плечима висіла велика карта світу. У фойє юрмилося понад сто людей, і всі вони, завмерши, слухали його із серйозним виглядом обличчя. Здавалося, ніби от-от прозвучить важливе оголошення, що визначить людську долю.

Я також зупинився і глянув на екран. Завченим і водночас надзвичайно щирим тоном Нобору Ватая звертався до мільйонів людей, яких не бачив. Щось нестерпно неприємне, що я відчував щоразу, коли опинявся з ним віч-на-віч, зараз ховалося десь глибоко, за межею видимості. Він промовляв з притаманною йому переконливістю. Завдяки невеликим паузам, умілій зміні голосу та міміки він досягав дивовижної правдивості. Було видно, що його ораторські здібності з кожним днем зростали. Хоч-не-хоч мені довелося це визнати.

— Отже, усе на світі складне й водночас дуже просте. Такий основний закон, що править світом, — казав він. — Цього ніколи не треба забувати. Складні на вигляд речі — звісно, вони справді-таки складні — дуже прості за своєю суттю, якщо збагнути мотиви, які ними рухають. Усе залежить від того, чого ви домагаєтеся. Мотив — це, так би мовити, джерело бажання. Важливо добратися до джерела. Докопатися до нього крізь поверхню складнощів, що називається реальністю. Копати й копати, аж поки докопаєтеся до самого джерела. І тоді, — Нобору Ватая вказав пальцем на карту за плечима, — усе кінець кінцем стане ясним. Так побудований світ. Нерозумні люди не можуть вибратися з-під таких показних складнощів. Вони блукають у пошуках виходу з темряви і вмирають, так нічого й не зрозумівши в будові світу. Вони наче перебувають у лісових хащах або на дні глибокого колодязя і не знають, як звідти вибратися. Бо не розуміють принципів, яким підлягають речі. Їхні голови переповнені сміттям. Вони нічого не тямлять. Не можуть навіть розрізнити верх і низ, північ і південь. От чому вони не здатні добутися із цієї темряви.

Нобору Ватая зробив паузу, щоб його слова запали в голову слухачів, і вів далі:

— А втім, забудьмо про таких людей. Не заважатимемо їм збитися з дороги, якщо вони цього хочуть. Нам треба зробити багато чого важливішого.

Слухаючи його промову, я щораз більше закипав гнівом. Настільки, що аж задихався. Він удавав, що промовляє до світу, а насправді звертався тільки до мене. Безперечно, за цим стояв якийсь підступний, протиприродний задум. Крім мене, ніхто про це не знав. Саме тому Нобору Ватая зміг використати таку велетенську систему, як телебачення, щоб передати мені якесь закодоване послання. Я міцно стиснув кулаки в кишенях. Бо не міг дати виходу злості, поділитися нею з кимсь, а тому почувався в цілковитій самотності.

Я перетнув фойє, заповнене людьми, що слухали Нобору Ватая, не пропускаючи жодного слова, й попрямував коридором, що вів до номерів. Там стояв уже знайомий мені чоловік без обличчя. Коли я підійшов ближче, він повернув до мене своє безлике обличчя й безшумно перегородив мені дорогу.

— Зараз неслушний час. Зараз вам не можна тут перебувати.

Однак гострий біль, наче від глибокої рани, яку завдав мені Нобору Ватая, підстьобував мене вперед. Витягнувши руку, я відсторонив чоловіка без обличчя. Він захитався, немов тінь, і відступив убік.

— Я ж про вас турбуюся, — пролунав позаду його голос. Кожне його слово вгризалося мені у спину, як гострий осколок шрапнелі. — Якщо ви пройдете далі, то вороття назад не буде. Вас це влаштовує?

Не звертаючи на нього уваги, я, однак, швидким кроком рухався вперед. Я мушу знати. Не можу бозна-доки тут блукати.

Я йшов начебто знайомим коридором, побоюючись, щоб безликий чоловік мене не зупинив, але, озирнувшись, нікого позаду не побачив. Обабіч довгого звивистого коридору тяглися однакові двері. На кожному з них висіла табличка з номером, але в які з них провели мене минулого разу, ніяк не міг пригадати. Тоді пам’ятав, а тепер зовсім забув. Відчиняти ж усі двері поспіль не годилося.

Якийсь час я безцільно блукав коридором сюди-туди, поки не натрапив на коридорного з тацею в руках. На таці стояла повна пляшка «Cutty Sark», відерце з льодом і дві склянки. Я пропустив його і непомітно подався вслід за ним. Срібляста полірована таця раз у раз поблискувала відбитим світлом плафонів. Коридорний ні разу не обернувся. Випнувши підборіддя, він прямував кудись розміреним кроком та іноді насвистував увертюру із «Сороки-злодійки» — те місце, де в гру вступають барабани. Його свист звучав майстерно.

Коридор виявився довгим, та більше нікого я не зустрів. Нарешті парубок зупинився перед однією кімнатою і тричі тихенько постукав. Через кілька секунд хтось відчинив двері, й парубок зайшов усередину. Я притулився до стіни, намагаючись сховатися за великою китайською вазою в коридорі, й чекав, коли він вийде. Номер кімнати був 208. «Так, 208! — подумав я. — І чого це я досі не міг його пригадати?»

Парубок довго не виходив. Я поглянув на годинник — стрілки невідомо коли зупинилися. Я взявся розглядати й нюхати одну за одною квіти у вазі. Надзвичайно свіжі, вони зберігали запах і колір, наче їх щойно зрізали в якомусь саду. Можливо, вони ще не помітили, що їх відділили від коренів. Маленька крилата комашка залізла в середину бутона червоної троянди із соковитими товстими пелюстками.

Хвилин через п’ять коридорний нарешті вийшов, з порожніми руками, як і раніше, з випнутим підборіддям. Пішов тією ж дорогою, що й прийшов, і як тільки зник за рогом, я вже стояв перед дверима. Затамувавши подих, я нашорошив вуха: чи не почую чогось ізсередини. Однак там — нічичирк! Тоді я рішуче постукав. Як і коридорний: тихо, тричі. Відповіді не почув. Трохи почекавши, постукав сильніше, знову тричі — також без відповіді.

Я сторожко повернув ручку, і двері безшумно відчинилися. У кімнаті панувала непроглядна темрява, але крізь щілину у щільних завісках проникала вузька смужка світла, й, уважно придивившись, я зміг розгледіти обриси вікна, стола і дивана. Так, це був номер, де я минулого разу зустрівся з Критою Кано. Готельний люкс: вітальня, за нею — спальня. На столику вітальні ледь-ледь видніла пляшка «Cutty Sark», склянки й відерце з льодом. Коли я відчинив двері, світло з коридору, відбившись від сріблястого металу відерця, зблиснуло, немов вістря гострого ножа. Я зайшов у цю темряву й зачинив за собою двері. У номері було тепло, у повітрі висіли густі пахощі квітів. Затамувавши подих, я прислухався. Рука трималася за ручку дверей — на випадок, якщо доведеться звідси забиратися. У номері напевне хтось був. Хтось же попросив принести віскі, лід, склянки й відчинив двері коридорному.

— Світла не вмикайте, — почувся жіночий голос зі спальні. Я відразу його впізнав. Він належав загадковій жінці, що кілька разів дзвонила мені по телефону. Я відпустив ручку дверей і повільно, навпомацки рушив крізь темряву в напрямі голосу. У задній кімнаті пітьма була густіша, ніж у вітальні. Зупинившись у проймі між двома кімнатами, я напружив зір.

Почулося щось схоже на шурхіт простирадла, у темряві злегка хитнулася чиясь тінь.

— Нехай буде темно, — промовила жінка.

— Гаразд. Світла не вмикатимемо, — сказав я і міцно схопився за одвірок.

— Ви самі прийшли? — запитала вона якось утомлено.

— Авжеж, — відповів я. — Я так і думав, що зустріну тебе тут. А якщо не тебе, то Криту Кано. Мені треба знати, куди пропала Куміко. Адже все почалося з твого дивного дзвінка. Після того, наче з перевернутої коробки, посипалися химерні речі, одна за одною. І нарешті зникла Куміко. Ось чому я прийшов сюди. Сам. Не знаю, хто ти така, але в тебе є якийсь ключ до цієї історії. Правда?

— Крита Кано? — обережно поцікавилася жінка. — Ніколи не чула цього імені. А що, вона також тут?

— Не знаю. Але я кілька разів тут з нею зустрічався.

Вдихнувши повітря, важке, застояне, я знову відчув сильні пахощі. Напевне, десь у кімнаті стояла ваза з квітами. Десь у темряві вони дихали й коливалися. У цій задушливій атмосфері я почав утрачати зв’язок зі своїм тілом. Здавалось, ніби я став крихітною комашкою, що намагається проникнути між велетенські пелюстки. Там на мене чекає солодкий нектар, пилок і ніжні тичинки. Вони потребують мого вторгнення і втручання.

— Послухай, передусім я хотів би знати, хто ти. Ти сказала, що знаєш мене. А от я ніяк не можу пригадати, хто ти. Хто ж ти така?

— Хто я така? — повторила за мною жінка, однак без тіні насмішки. — Знаєте, я хотіла б чогось випити. Ви не могли б приготувати дві порції віскі з льодом? Гадаю, ви також вип’єте зі мною.

Я зайшов у вітальню, відкоркував нову пляшку, кинув шматки льоду в склянки й налив дві порції віскі. У темряві я витратив на це досить багато часу. Повернувся зі склянками до спальні.

— Поставте на столику в узголів’ї, — сказала жінка. — А самі сідайте на кріслі при кінці ліжка.

Я зробив, як було сказано: одну склянку поставив на столик в узголів’ї, а з власною склянкою сів віддалік на кріслі з бильцями, оббитими тканиною. Очі, здавалось, трохи звикли до темряви. Було видно, як у ній повільно ворушилися якісь тіні. Жінка начебто підвелася на ліжку. Дзвякнув лід у склянці, і я зрозумів, що вона п’є. Я також ковтнув свого віскі.

Вона довго нічого не казала. Поки тривала мовчанка, запах квітів здавався ще сильнішим, ніж перед тим.

— Ви справді хочете знати, хто я? — спитала жінка.

— Я ж заради цього сюди прийшов, — відповів я, але мій голос прозвучав у темряві невпевнено.

— Ви справді прийшли дізнатися, як мене звати?

Замість відповіді я кашлянув, але цей звук пролунав також дивно.

Жінка кілька разів потрусила шматками льоду в склянці.

— Ви хочете знати моє ім’я, та, на жаль, я не можу нічого вам сказати. Вас я знаю дуже добре. І ви мене також. Однак я не знаю, хто я.

Я похитав у темряві головою.

— Я не зовсім добре розумію, що ти кажеш. Уже втомився від твоїх загадок. Мені потрібне щось конкретне, за що я міг би вхопитися. Тверді факти, якими я скористався б як важелем для того, щоб силоміць відімкнути двері. От чого я хочу.

Здавалось, жінка видушила із себе глибоке зітхання.

— Тору Окада-сан, відгадайте моє ім’я. А втім, не треба. Ви його вже знаєте. Вам досить його пригадати. Якби ви його пригадали, я могла б звідси вибратися. І тоді, гадаю, зуміла б допомогти вам відшукати вашу дружину Куміко. Якщо ви хочете знайти її, то постарайтесь пригадати моє ім’я. Це важіль, який вам потрібен. Ви не маєте часу, щоб нічого не робити. Кожен день запізнення віддаляє від вас Куміко.

Я поставив склянку з віскі на підлогу.

— Скажи мені, де ми перебуваємо. А ти давно тут? Що робиш?

— Вам уже пора йти, — раптом, наче отямившись, сказала жінка. — Якщо той чоловік вас побачить, то, гадаю, матимете неприємності. Він набагато небезпечніший, ніж ви думаєте. Може вас убити. І нічого дивного в цьому не буде.

— А, власне, хто він такий, той чоловік?

Жінка нічого не відповіла. А я не знав, що ще сказати. Здавалось, ніби я зовсім утратив орієнтацію. У кімнаті запанувала глибока, задушлива тиша. Я відчув, що мене охопила гарячка. Можливо, під дією квіткового пилу? Його малюсінькі частки, змішуючись з повітрям, проникали мені в голову й розладнували нерви.

— Послухайте, Окада-сан! — знову озвалася жінка. Її голос звучав тепер по-іншому: раптово змінився, злившись водно з в’язким повітрям кімнати. — Ви не хотіли б ще раз мене обняти? Заволодіти моїм тілом? Усю обцілувати? Можете робити зі мною все, що захочеться. А я зроблю вам навіть таке, чого не зробить ваша дружина Куміко. Почуватиметеся таким щасливим, що на все життя не забудете… Якщо ви…

Раптом хтось зловісно постукав у двері — впевнено, наче забивав цвях у щось тверде.

Рукою, простягнутою з темряви, жінка схопила мене за зап’ястя.

— Ідіть сюди, — прошепотіла вона. Її голос тепер набув природного звучання. Ще раз пролунав стукіт у двері: двічі, з однаковою силою. «Напевне, я не замкнув дверей», — подумав я.

— Ну, швидше! Вам треба звідси забиратися. Для цього є тільки один спосіб, — сказала вона.

І я пішов крізь темряву туди, куди жінка потягла мене за руку. Почувся повільний скрип ручки дверей. Від цього звуку мені спину обдало морозом. Майже в ту мить, коли в темну кімнату з коридору увірвалося світло, ми прослизнули у стіну — холодну, драглисту, як велетенське желе. Щоб воно не потрапило в рот, я міцно стулив губи. «Я проходжу крізь стіну! — майнуло в моїй голові. — Для того, щоб перебратися з одного місця на інше». Однак така дія — проходження крізь стіну — здалася мені надзвичайно природною.

Я відчув, що язик жінки проник мені в рот. Теплий і м’який, він обмацував мене зсередини і переплітався з моїм язиком. Задушливі пахощі квіткових пелюсток гладили поверхню моїх легенів. Унизу живота проклюнулася статева жага. Та, міцно заплющивши очі, я стримав її. І невдовзі відчув, що сильно палає права щока. Це було дивне відчуття. Жодного болю, тільки жар. Я навіть не зрозумів, звідки він узявся — ззовні чи зсередини мене самого. Потім усе зникло: і язик, і запах пелюсток, і статева жага, і жар на щоці. Я пройшов крізь стіну й, розплющивши очі, опинився на другому боці — на дні глибокого колодязя.

9 Колодязь і зорі Як зникла драбина?

Відразу після п’ятої ранку небо вже посвітліло, але над головою все ще видніло кілька зірок. Справдилися слова лейтенанта Мамії: з дна колодязя навіть удень видно зорі. На шматочку неба, вирізаного у формі півмісяця, вони тьмяно красувалися, немов зразки рідкісних самоцвітів.

Коли у п’ятому чи шостому класі ми з кількома товаришами одного разу піднялися в гори й поставили намет, то я вперше побачив, яка сила-силенна зірок укриває небо. Здавалось, що воно, не витримавши їхньої ваги, розламається і впаде на землю. Такого чудового зоряного неба я не бачив ні раніше, ні пізніше. Як тільки всі товариші поснули, а мене сон не брав, я вибрався з намету, ліг горілиць на землю і взявся споглядати цю небесну красу. Іноді метеор прокреслював на небі світляну лінію. І поступово мені ставало страшно. Зірок було так багато, а нічне небо таке просторе й глибоке! Це велетенське чужорідне тіло, що оточувало мене звідусіль, збуджувало в душі неспокій. Я досі вважав, що Земля, на якій стою, — це вічна твердь. Та ні, скоріше я про це ніколи не думав. Вважав це само собою зрозумілим. А насправді Земля — це просто кам’яна брила, що літає в одному із закутків Всесвіту. Досить невеликої зміни енергії Всесвіту або миттєвого спалаху світла, щоб наступного дня її — разом з нами — не стало. Під зоряним небом, від якого перехоплювало подих, я до запаморочення відчув свою мализну й непевність власного існування.

Вранішні зірки, побачені з дна колодязя, на відміну від зоряного неба, спостережуваного на вершині гори, справляли надзвичайне враження. Здавалось, ніби моє єство тісно пов’язане із зірками особливими нитками, що протяглися через вузеньке віконце. Я відчував до них щось схоже на глибоку приязнь. Можливо, вони відкривалися тільки мені, що сидів на дні темного колодязя. Я сприймав їх як щось особливе, а вони навзамін наділяли мене силою і теплом.

З плином часу небо заповнювалося щораз більше яскравим вранішнім світлом літнього сонця, і разом з цим з мого поля зору одна за одною, поволі, непомітно, зникали зірки. Я пильно стежив за їхнім зникненням. Та це не означає, що світло літнього сонця стерло всі зорі з небесної бані. Кілька найяскравіших з них усе ще залишилося. Хоча сонце піднімалося все вище й вище, вони вперто стояли на своєму місці. Мені на радість. Бо якщо не брати до уваги хмарок, що інколи пропливали по небу, я міг бачити лише їх.

Під час сну я спітнів, і тепер цей піт мало-помалу почав холонути. Я кілька разів здригнувся. Піт нагадав мені про темну кімнату в готелі і загадкову, з телефонної лінії, жінку. У моїх вухах усе ще звучали всі її слова і стукіт у двері. У ніздрях усе ще зберігалися задушливі пахощі квітів. А Нобору Ватая промовляв з телевізійного екрана. Час минав, але всі ці спогади анітрохи не слабшали. «Бо це не був сон», — свідчила пам’ять.

Навіть уже прокинувшись, я все ще відчував сильний жар на правій щоці. До нього домішувався легкий біль — так, наче щоку потерли грубим наждаком. Я притиснув до цього місця, зарослого щетиною, долоню, але ні жар, ні біль анітрохи не вгамувалися. На дні темного колодязя, без дзеркала, я, звичайно, не міг перевірити, що сталося з моєю щокою.

Простягнувши руку, я спробував торкнутися колодязної стіни. Спочатку пройшовся по ній кінчиками пальців, а потім приклав до неї долоню і виявив, що вона з бетону. Ударив по ній злегка кулаком. Стіна була твердою і ледь-ледь вологою. Я добре пам’ятав, якою на диво слизькою вона була, коли я проходив крізь неї. У мене залишилося враження, ніби я справді проникав крізь желатин.

Вийнявши навпомацки баклагу, я ковтнув води. Майже цілісінький день не мав ні ріски в роті. Від такої думки я відчув страшний голод, але невдовзі таке відчуття потроху ослабло й перетворилося на глухе заціпеніння. Я ще раз обмацав рукою обличчя — оцінив, наскільки воно обросло щетиною. На підборідді вона досягала одноденної висоти. Справді-таки, минув один день. Однак моя відсутність, напевне, нікого не обходить. Видно, ніхто не помітив, що мене не стало. Навіть якби я зник, світ рухався б своїм звичайним трибом. Моє становище справді вельми ускладнилося. Ясно лише одне: ніхто мене не розшукує.

Я ще раз підвів догори голову, глянув на зорі. Від споглядання їх серце поволі заспокоювалося. Потім я зненацька згадав про драбину, яка мала б висіти на стіні колодязя, й узявся її шукати в темряві, але не знайшов. Уважно, зосереджено провів руками по стіні. Однак ніде її не намацав. Її не було там, де мала б бути. Я глибоко вдихнув, зробив коротку паузу й засвітив електричний ліхтарик, добутий з рюкзака. Драбина пропала. Вставши, я освітив ліхтариком і дно колодязя, і стіну над головою. Ніде, куди сягало його світло, драбини я не побачив. З-під пазухи, боками живота, ніби щось живе, стікав піт. Ліхтарик раптом вислизнув з руки, упав на землю і від удару погас. Це був якийсь знак. У цю мить моя свідомість розтанула — стала схожою на дрібний пісок і злилася з навколишньою пітьмою. Я завмер, наче моє тіло позбавили електричної енергії. Мене огорнула цілковита порожнеча.

Усе це тривало, можливо, кілька секунд, поки я не прийшов до тями. Функції мого тіла мало-помалу відновлювалися. Нагнувшись, я підняв ліхтарик з-під ніг, трусонув його кілька разів і знову ввімкнув. Він, на щастя, відразу спалахнув. Я спробував заспокоїтись і дати лад своїм думкам. Поспішність і страх нічим не допомагали. Коли востаннє я перевіряв драбину? Учора, пізно вночі, перед тим, як ліг спати. Переконався, що вона є, і заснув. Ні, я не помилився. Виходить, що драбина пропала, поки я спав. Хтось підняв її нагору й забрав із собою.

Вимкнувши ліхтарик, я сперся об стіну. Заплющив очі. І відразу відчув, що хочу їсти. Голод напливав на мене здалека, хвилями, безшумно омивав тіло й котився далі. І тоді я ставав порожнім, наче оббілована тварина без нутрощів. Та коли перша паніка минула, я вже не відчував ні страху, ні відчаю. Як не дивно, я начебто справді з усім змирився.

Повернувшись із Саппоро, я обійняв Куміко й узявся заспокоювати. Вона здавалася розгубленою і збентеженою. На роботу не пішла — відпросилася. Сказала, що напередодні вночі зовсім не спала.

— Знаєш, саме того дня все так зійшлося — прийом у лікарні й мій вільний день… А тому я вирішила поїхати туди сама, — розповіла вона й схлипнула.

— Усе вже скінчилося, — промовив я. — Ми багато про це говорили, і тепер уже нічого не зміниш. Тож не варто більше про це думати. Забудьмо. Ти казала по телефону, що маєш щось мені сказати, чи не так?

Куміко хитнула головою.

— Уже все позаду. Ти маєш рацію. Забудьмо.

Після того якийсь час ми жили, цілковито уникаючи розмови про аборт. Зробити це було непросто. Іноді за будь-якою іншою розмовою ми обоє ні з того ні з сього раптом замовкали. У вихідні дні ми часто ходили дивитися кіно. У темряві намагались зосередити увагу на кінофільмі, а думали про щось інше, ніяк з ним не пов’язане, або давали голові досхочу відпочити. Іноді я інтуїтивно відчував, що, сидячи поряд зі мною, Куміко роздумує над чимось своїм.

Після кіно ми заходили кудись перекусити й випити пива, однак інколи не знали, про що розмовляти. Таке життя тривало тижнів шість. Справді довгих шість тижнів, наприкінці яких Куміко сказала:

— Слухай, а що, якби ми вдвох узяли завтра відпустку й кудись майнули? Оскільки сьогодні четвер, то до кінця тижня ми могли б десь відпочити, правда? Іноді такі речі треба ж робити.

— Я знаю, що треба, однак сумніваюся, чи в моїй конторі знають таке чарівне слово, як «відпустка», — відповів я, сміючись.

— А хіба через хворобу не можна взяти відпустки? Скажи, що в тебе грип абощо.

Ми сіли в електричку й вирушили до Куруїдзави.[38] Бо Куміко казала, що не завадило б досхочу прогулятися де-небудь у гірській тиші. У квітні в Куруїдзаві ще не курортний сезон, у готелях порожньо, більшість крамниць замкнена, та саме це нас найбільше влаштовувало. Там ми тільки те й робили, що цілими днями, від ранку до вечора, гуляли.

Минуло аж півтори доби, коли нарешті Куміко дала волю своїм почуттям. Сидячи на кріслі в готельному номері, вона проплакала майже дві години. Я тримав її у своїх обіймах і не казав ні слова — просто дав їй виплакатися.

Після того поволі Куміко почала, ніби пригадуючи, розповідати. Про операцію. Про свої тодішні переживання. Про щемке відчуття втрати. Про те, якою самотньою почувалася, коли я перебував на Хоккайдо. І про те, що лише в такій самотності змогла здійснити задумане.

— Однак я ні за чим не жалкую, — сказала вона нарешті. — Бо не було іншої ради. Це точно. Та найприкріше те, що я не можу розповісти тобі геть-чисто все, що я відчуваю.

Куміко підгорнула догори волосся і відкрила свої маленькі вуха. А тоді злегка хитнула головою.

— Це не означає, що я щось приховую від тебе. Гадаю, що одного дня я тобі це відкрию. Сказати таке я зможу лише тобі. Тільки не зараз. Ще не знаходжу відповідних слів.

— Це стосується минулого?

— Ні.

— Якщо треба, я можу почекати, поки в тебе не з’явиться бажання розповісти. Часу маємо ще багато. Я буду з тобою, тож можемо не спішити, — сказав я. — Я хочу, щоб ти запам’ятала одне: усе, що належить тобі, я сприймаю як своє. Можеш у цьому не сумніватися.

— Дякую, — відповіла Куміко. — Я така рада, що ми разом!

Однак ми не мали стільки часу, як нам раніше здавалося. Власне, для чого Куміко не знаходила відповідних слів? Невже це було якось пов’язане з її майбутнім зникненням? Можливо, якби я силоміць видобув з неї це «щось», то не втратив би її. Та, обдумавши це з усіх боків, я дійшов висновку, що нічого не вийшло б з таких намагань. Куміко сказала, що для цього ще не знаходила відповідних слів. Виходить, що їй бракувало сили.

— Гей, Заводний Птаху! — гучно покликала мене Мей Касахара. Я тоді дрімав, а тому, почувши її голос, подумав, що це мені сниться. Та це не був сон. Я звів голову догори — там видніло маленьке обличчя Мей. — Гей, Заводний Птаху, я знаю, що ви там! Якщо це правда, відгукніться!

— Я тут!

— Власне, що ви там робите?

— Думаю.

— Не зовсім розумію. А хіба треба обов’язково спускатися на дно колодязя, щоб думати? Це забирає стільки сил і часу, чи не так?

— Бо таким чином можна краще зосередитися. Тут темно, прохолодно й тихо.

— Ви часто так робите?

— Ні, зовсім не часто. Уперше в житті спустився на дно колодязя, — відповів я.

— Успішно думається? Перебування там сприяє?

— Ще не знаю. Бо зараз тільки пробую.

Вона кашлянула, і той звук голосно долинув до самого дна колодязя.

— Заводний Птаху, ви помітили, що драбина зникла, га?

— Угу, недавно помітив.

— Здогадалися, що це я її витягла?

— Ні, не здогадався.

— А на кого подумали?

— Не знаю, — щиро признався я. — Точно не можу сказати, але я навіть не подумав, що хтось забрав драбину. Вважав, що вона просто зникла. Чесне слово!

Якийсь час Мей мовчала.

— Просто зникла? — спитала вона обережно — так, наче в моїх словах таїлась якась хитра пастка. — Що значить оте «просто зникла»? Що раптом пропала сама собою?

— Можливо.

— Послухайте, Заводний Птаху! Не ображайтеся на мене, але ви трохи дивакувата людина. На світі небагато таких диваків, як ви. Ви про це знаєте?

— А я не вважаю себе таким.

— Тоді чого думаєте, що ні сіло ні впало драбина мала б зникнути?

Я потер обличчя долонями і спробував зосередитися на розмові з Мей.

— Отже, це ти її підняла, хіба ні?

— Звичайно, я, — відповіла вона. — Якби трохи помізкували, то, здається, могли б легко до цього додуматися. Я це зробила. Тихенько підкралася вночі до колодязя і витягла драбину нагору.

— Навіщо?

— Учора я кілька разів підходила до вашого дому. Думала запросити на тимчасову роботу зі мною. Але вас не застала. У кухні побачила записку. Тому довго чекала. Однак ви ніяк не поверталися. Тож я подумала, що, можливо, у тому порожньому будинку. Зайшла в той двір і побачила, що кришка колодязя напіввідкрита і висить у ньому драбина. Я тоді й не здогадувалася, що ви на дні колодязя. Подумала, що просто приходили робітники щось лагодити й повісили драбину. Бо навряд чи є на світі люди, які зумисне спускаються на дно колодязя, щоб віддатися роздумам.

— Авжеж, — погодився я.

— Однак після того уночі я ще раз пробралася у ваш дім і переконалася, що ви не повернулися. І тоді мені спало на думку, що, може, ви часом на дні колодязя. Я не уявляла собі, що ви там робите, але знала, що ви трохи дивна людина. Тому ще раз підійшла до колодязя і витягла драбину наверх. Ви злякалися?

— Звичайно, — сказав я.

— Харчі й воду маєте?

— Маю трохи води. А харчів не взяв із собою. Залишилося тільки три лимонні карамельки.

— І давно там сидите?

— Від учорашнього ранку.

— Голодні?

— Аякже!

— А як нужду справляєте?

— Якось обходжуся. Проблем нема, бо не напиваюсь і не наїдаюся.

— Заводний Птаху! А ви знаєте, що могли б там умерти залежно від того, який у мене настрій? Я одна знала, що ви там, і заховала драбину. Ви це розумієте? Тож якби я пішла кудись, ви там дали б дуба. Хоч би скільки кричали, ніхто вас не почув би. Ніхто й не подумав би, що ви на дні колодязя. А крім того, якби ви пропали, ніхто цього не помітив би, хіба ні? Ви ніде не працюєте, і навіть дружина втекла від вас. А якби навіть хтось і звернув увагу на те, що вас немає, й повідомив у поліцію, у той час вас уже не було б на цьому світі й навіть труп не знайшовся б.

— Правду кажеш. Я міг померти залежно від твого настрою.

— І що ви про це думаєте?

— Мені страшно, — відповів я.

— У вашому голосі цього не відчувається.

Я все ще тер обличчя долонями. «Це мої руки, це мої щоки», — подумав я. Невидиме в темряві, моє тіло все ще існувало.

— Бо, здається, до мене ще не дійшло.

— А от до мене дійшло, — сказала Мей Касахара. — Як на мене, немає нічого простішого, як убити людину.

— Напевне, усе залежить від способу.

— Просто! Досить залишити вас у колодязі. І більше нічого не треба робити. Заводний Птаху, спробуйте уявити собі, як від голоду і спраги вмиратимете у темряві! Це буде нелегка смерть.

— Мабуть, — відповів я.

— Послухайте, Заводний Птаху! Невже ви справді мені не вірите? Вважаєте, що я не здатна на таку жорстокість?

— Не знаю. Річ не в тому, вірю чи не вірю. Будь-яка можливість існує — я так гадаю.

— Ідеться не про можливість, — сказала Мей страшно холодним тоном. — Послухайте, мені щойно прийшла в голову чудова думка. Оскільки ви забралися туди, щоб віддатися роздумам, то, може, я зроблю так, щоб ви ще краще зосередилися?

— Як? — запитав я.

— А ось так! — відповіла Мей і опустила другу половину кришки над колодязем. Настала цілковито непроглядна темрява.

10 Міркування Мей Касахари про смерть та еволюцію Не від світу цього

У цілковитій темряві я сидів навпочіпки на дні колодязя. Навколо себе міг бачити лише порожнечу. Став її частиною. Заплющивши очі, слухав, як калатає власне серце, як шумить, циркулюючи в жилах, кров, як стискаються, немов ковальський міх, легені, як, вимагаючи поживи, здригаються у конвульсіях слизькі нутрощі. У цій непроглядній пітьмі будь-який рух, будь-яке коливання набирало неприродно великих розмірів. Так, це моє тіло. Але в темряві воно відчувалося надто гостро і натуралістично.

Та от знову свідомість потроху почала залишати мене.

Я уявив себе заводним птахом, що летить по літньому небу і, сівши десь на гілку високого дерева, накручує пружину світу. Навіть якби його насправді не стало, хтось мав би перебрати на себе його обов’язки. Хтось мав би накручувати пружину світу. Бо інакше вона ослабла б і витончений механізм світу невдовзі повністю зупинився б. Однак здається, що ніхто, крім мене, не здатний помітити зникнення заводного птаха.

Я намагався видати з власного горла звук, схожий на його крик. Але це мені не вдавалося. Я спромігся лише на беззмістовний, неприємний скрегіт, як від тертя одного твердого тіла об інше. Напевне, тільки справжній заводний птах може прокричати своїм голосом. І тільки він уміє як слід накручувати пружину світу.

А проте я вирішив якийсь час літати по літньому небу в ролі безголосого заводного птаха, нездатного накручувати пружину світу. Літати по небу насправді виявилося не так і важко. Для цього досить один раз піднятися вгору і, помахуючи крильми під відповідним кутом, вибирати напрям і висоту польоту. Моє тіло вмить засвоїло таке мистецтво й без жодних труднощів переносилося туди, куди мені хотілося, поглядаючи на світ очима заводного птаха. А коли іноді летіти набридало, я сідав на гілку якогось дерева і крізь зелене листя позирав на дахи будинків і вулиці. Спостерігав, як люди пересуваються по земній поверхні й влаштовують своє щоденне життя. Та, на жаль, я не міг бачити свого тіла власними очима. Бо жодного разу не зустрічав такого створіння, як заводний птах, і не знав, який у нього вигляд.

Я довго — навіть не знаю, скільки часу — пробув заводним птахом. Та завдяки цьому я нікуди не добрався. Звісно, було приємно почуватися заводним птахом і літати по небу. Але ж не годилось насолоджуватися цим до безвіку. Треба було щось робити на дні темного колодязя. Тож я відмовився від ролі заводного птаха і знову став самим собою.

Мей Касахара вдруге прийшла після третьої пополудні. Коли вона відкинула половину колодязної кришки, зверху над головою зблиснуло світло — сліпуче проміння післяобіднього літнього сонця. Щоб не уразити очей, звиклих до темряви, я на якийсь час заплющив їх й опустив голову. Від самої думки про світло наверху на моїх очах виступили сльози.

— Гей, Заводний Птаху! — гукнула Мей. — Ви ще живі? Відповідайте!

— Живий! — озвався я.

— Мабуть, голодні?

— Та начебто.

— Усе ще «начебто»? Ну, то до голодної смерті вам ще далеко. Без їжі люди не скоро вмирають, якщо є вода.

— Можливо, — відповів я. Мій голос, гучно відбиваючись від стін колодязя, звучав страшно невиразно — напевне, відлуння підсилювало будь-який його нюанс.

— Сьогодні вранці я відвідала бібліотеку й дещо з’ясувала, — сказала Мей. — Прочитала кілька книжок про такі речі, як голод і спрага. А знаєте, одна людина прожила на самій воді, без крихти їжі в роті, впродовж двадцяти одного дня. Колись, під час російської революції.

— Та ти що? — здивувався я.

— Напевне, сильно помучилася.

— Звичайно.

— Вона вижила, однак залишилася без жодного зуба й волоска на голові. Геть-чисто все в неї повипадало. Навіть якщо й урятувалася, та все одно, мабуть, почувалася нещасною, хіба ні?

— Авжеж.

— Навіть якщо зуби й волосся повипадали, гадаю, можна нормально жити, якщо користуватися перукою і вставити собі штучні зуби.

— Це правда. Адже техніка виготовлення перук і штучних зубів пішла значно вперед від часу російської революції. Тепер із цим, здається, стало легше.

— Послухайте, Заводний Птаху! — і Мей кашлянула.

— Що таке?

— От якби люди жили вічно, ніколи не старіли й не вмирали, залишалися бадьорими й здоровими, то хіба ставилися б так серйозно до всього, як оце ми робимо зараз? Я хочу сказати, що люди — хто більше, хто менше — задумуються над різними речами, як-от: філософія, психологія, логіка. Або релігія, література. Якби не було смерті, то хіба на землі з’явилися б хитромудрі філософські системи чи поняття? От що я хочу сказати…

Раптом Мей запнулась і довго мовчала. І поки мовчала, у темряві колодязя, наче силоміць обірваний шматок думки, висіли її слова «я хочу сказати». Видно, їй відхотілося вести далі розмову або потрібен був час, щоб обдумати її продовження. Я мовчки, понуривши голову, чекав, коли вона знову заговорить. «Якби Мей Касахара ось зараз схотіла мене вбити, то могла б зробити це надзвичайно просто! — раптом спало мені на думку. — Вистачило б принести звідкись кілька каменюк й кинути згори вниз. Напевне, одна з них улучила б мені в голову».

— Я хочу сказати… що люди мали б серйозно задуматися над сенсом життя, якщо знають, що колись їм таки доведеться померти, хіба ні? Бо навіщо роздумувати над життям, коли знаєш, що воно триватиме вічно? Яка в цьому потреба? І навіть якби й була така потреба, люди так міркували б: «Маю вдосталь часу. Ще зможу подумати». Однак насправді відкладати надалі не можна. Треба ось зараз, у цю мить думати. Завтра пополудні я можу попасти під колеса вантажівки й загинути. А ви, Заводний Птаху, вранці через три дні можете вмерти з голоду на дні колодязя, хіба ні? Ніхто не знає, що з ним станеться. От чому я вважаю, що смерть потрібна для нашої еволюції. Смерть — це щось величезне й яскраве, й чим більше воно та яскравіше, тим відчайдушніше ми повинні про нього думати.

Мей зробила коротку паузу.

— Послухайте, Заводний Птаху!

— Що таке?

— Ви думали там, у темряві, про власну смерть? Про те, як помиратимете?

Я трохи задумався.

— Та ні, — відповів я. — Не дуже.

— Чому? — спитала Мей з огидою в голосі, наче зверталася до якоїсь недолугої істоти. — Чому не думали? Адже зараз ви стоїте перед загрозою смерті. Я зовсім не жартую. Як я вже казала, від мого бажання залежить, жити вам чи ні.

— Можеш кинути камінь, — сказав я.

— Камінь? Який ще камінь?

— Принесеш звідкись каменюку і кинеш мені на голову.

— Звичайно, можна зробити й так, — сказала Мей. Але, видно, така думка їй не сподобалася. — Вас усе одно, напевне, мучить голод. І далі буде ще гірше, коли вода скінчиться. То чого ж ви не можете думати про смерть? Просто дивно.

— Може, й дивно, — відповів я. — Але я постійно думав про інші речі. А коли голод більше допікатиме, тоді, напевне, подумаю про власну смерть. Бо до смерті, здається, ще далеко — цілих три тижні.

— У тому разі, якщо вода буде, — сказала Мей. — Так сталося з тим росіянином, начебто поміщиком, який вижив на воді. Під час революції його кинули у глибоку стару шахту. Та він зумів урятуватися, бо облизував її стіни, з яких сочилася вода. Як і ви, він перебував у цілковитій темряві. Тільки от води у вас обмаль, правда?

— Правда. Її залишилося дуже мало, — чесно признався я.

— Тому раджу вам пити ощадливо, — сказала вона. — Маленькими ковтками. І поволі думайте про смерть. Про власну смерть. Бо маєте вдосталь часу.

— А чому ти хочеш, щоб я думав про смерть? Не розумію. Яку користь матимеш, якщо я серйозно про неї думатиму?

— Жодної, — відрізала Мей. — Не матиму жодної користі. А чому ви думаєте, що матиму користь, якщо ви думатимете про свою смерть? Ідеться ж про ваше життя! А воно мене не стосується, хіба ні? Мені просто цікаво!

— Цікаво? — перепитав я.

— Саме так. Цікаво дізнатись, як люди вмирають, що тоді відчувають. От що цікаво.

Мей Касахара замовкла. Розмова урвалась, і навколо мене запанувала глибока, ніби давно очікувана тиша. Я хотів підвести голову і глянути догори. Хотів перевірити, побачу її постать чи ні. Однак світло виявилося надто яскравим. Воно могло спалити мені очі.

— Послухай, я хочу тобі щось сказати, — промовив я.

— Кажіть.

— У моєї дружини, гадаю, був коханець, — сказав я. — Я нітрохи про це не здогадувався, але впродовж кількох останніх місяців, поки ми жили разом, вона з ним зустрічалась і спала. Спочатку я цьому не вірив, та чим більше думав, тим більше в цьому переконувався. Тепер, оглядаючись назад, я згадую різні дрібниці, й усе стає зрозумілим. Вона поверталася додому не в однаковий час і здригалася від мого доторку. Але я не звертав уваги на ці сигнали. Бо довіряв їй. Не підозрював, що вона завела з кимсь роман. Мені таке ніколи й на думку не спадало.

— Гм-м, — промимрила Мей.

— І от раптом одного дня вона залишила наш дім і не повернулася назад. Того ранку ми разом снідали. Вона пішла на роботу, як завжди, у звичному одязі. Мала при собі сумочку і по дорозі забрала з хімчистки свою блузку і спідничку. От і все. Не попрощалась і не залишила жодної записки. Увесь свій одяг та інші речі — усе кинула. І, напевне, вже не повернеться. Принаймні з власної волі. Я так уважаю.

— Куміко-сан зараз з тим чоловіком?

— Не знаю, — відповів я, злегка похитавши головою. І тоді мені здалося, ніби навколишнє повітря схоже на невідчутну на дотик важку воду. — Та, мабуть, тепер вони живуть разом.

— А тому ви занепали духом і спустилися на дно колодязя?

— Безперечно, занепав. Але не тому спустився сюди. Не заховався, щоб утекти від дійсності. Як я вже казав, мені було потрібне місце, де я наодинці міг би спокійно зосередитись і подумати. Де і як наші стосунки зіпсувались і пішли в хибному напрямі? От чого я не можу збагнути. Звісно, я не хочу сказати, що досі все в нас ладилося якнайкраще. Чоловік і жінка, яким перейшло за двадцять, з різними характерами, випадково зустрілись і почали жити разом. На світі немає подружжя без проблем. Однак я думав, що в головному у нас все добре складеться і що дрібні проблеми самі собою розв’яжуться. Та я прорахувався. Здається, прогледів щось велике й припустився суттєвої помилки. От саме над цим мені захотілося подумати.

Мей Касахара мовчала. Я ковтнув слину й провадив далі:

— Я не впевнений, чи ти зрозумієш, але, одружившись шість років тому, ми вдвох намагалися створити зовсім новий світ — так, наче збиралися побудувати новий дім на пустирі. Ми чітко уявляли собі, чого хочемо. Не прагнули мати якусь казкову оселю. Нам досить було чогось, де ми вдвох могли б сховатися від негоди. Нічого особливого не потребували. А тому все здавалося нам надзвичайно простим. Послухай, ти ніколи не хотіла податися хтозна-куди й стати зовсім іншою?

— Звісно, хотіла, — відповіла Мей. — Постійно про це думаю.

— От що ми хотіли зробити після одруження. Я прагнув вибратися із шкаралупи того «я», яким був досі. Подібного бажала й Куміко. У цьому новому світі ми намагалися досягти такого стану, який відповідав би вродженій суті нашого «я». Ми думали, що тоді зможемо жити таким способом, який підходив би нам найкраще.

Здавалось, Мей ворухнулася в потоці світла. І начебто очікувала продовження моєї розповіді. Однак зараз я не знав, що їй сказати. Нічого не пригадував. Відлуння власного голосу в бетонній трубі колодязя втомило мене.

— Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Розумію.

— І що ти про це думаєш?

— Я ще неповнолітня й не знаю, що таке подружнє життя, — відповіла Мей, — і тому, звичайно, не знаю, з якої причини ваша дружина зв’язалася з іншим чоловіком, а вас покинула й пішла з дому. Та з вашої розповіді я зрозуміла, що ви, здається, від самого початку хибно думали. Бо хіба можна робити так, як ви щойно казали. Мовляв, я «тепер створю новий світ або створю себе нового». От що я думаю. Ви можете вважати, що зробили новий світ або нове власне «я», але ж унизу під цим залишилося ваше колишнє «я», і якщо щось станеться, воно висуне свою голову й скаже: «Привіт!» А ви, здається, цього не розумієте. Ви не від світу цього. І ваш намір змінитися не від світу цього. Навіть я це розумію. А чого ж ви, доросла людина, цього не втямили? Гадаю, саме ваша необізнаність — найбільша проблема. Тому вам доведеться за все розплачуватися — за світ, який ви намагалися покинути та за своє «я», яке намагалися змінити. Розумієте, що я кажу?

Я мовчав, утупившись у темряву, що огорнула мої ноги. Не знав, що відповісти.

— Послухайте, Заводний Птаху! — сказала Мей спокійним голосом. — Думайте. Думайте. Думайте.

І з цими словами вона щільно затулила колодязь кришкою.

Я вийняв з рюкзака баклагу й потрусив нею — у темряві пролунав легкий плюскіт. Води залишилося приблизно чверть. Я сперся головою об стіну й заплющив очі. «Напевне, Мей сказала правду», — подумав я. Очевидно, така людина, як я, не від світу цього. Звідти все прийшло й туди піде. А я — лише доріжка для людини, відомої як «я».

«Заводний Птаху, навіть я це розумію! А чого ж ви, доросла людина, цього не втямили?»

11 Страждання від голоду Довгий лист від Куміко Віщий птах

Я кілька разів засинав і стільки ж прокидався. Сон був короткий, уривчастий і неспокійний, як у літаку. Як тільки він ставав глибоким, я раптом здригавсь і прокидався; коли ж мало настати повне пробудження, я знову непомітно занурювався в дрімоту. І так повторювалося без кінця. За відсутності світла час котився, немов віз з розхитаним колесом. Незручна, неприродна поза не дозволяла мені заспокоїтися. Прокидаючись, я щоразу перевіряв час на годиннику. Він протікав важко й нерівно.

Знічев’я я брав у руку ліхтарик і його світло спрямовував навмання то сюди, то туди — на землю, на стіну, на кришку колодязя. Та завжди знаходив там ту саму землю, ту саму стіну, ту саму кришку. Тіні, які відкидав при переміщенні промінь, то видовжувалися, то скорочувалися, то розширювалися, то звужувалися. Коли таке заняття мені набридло, я витрачав час на те, щоб старанно обмацати своє обличчя — знову перевірити його обриси. Досі я ні разу не переймався формою власних вух. Якби мене попросили намалювати їх хоча б ескізно, я, напевне, не зумів би. А от зараз я міг точно й докладно відтворити кожен їхній край, усі западинки й вигини. І от що дивно: коли я все перемацав, то виявив, що праве й ліве вуха значно відрізняються одне від одного. Як таке могло статися і який наслідок випливав з такої асиметрії (а якийсь наслідок, напевне, таки випливав), я не здогадувався.

Стрілки годинника показували 7:28. «Відтоді, як я сюди спустився, я, мабуть, уже тисячі дві разів поглядав на годинник», — подумав я. В усякому разі, зараз 7:28 вечора. На бейсбольному матчі в таку пору закінчується розіграш третьої подачі й починається четверта. У дитинстві я любив залазити на верх трибуни й спостерігати, як поволі гасне літній день. Сонце вже сховалося за обрієм, але на небі все ще зберігалася чарівна яскрава заграва. Щогли освітлення, ніби на щось натякаючи, кидали на землю свої довгі тіні. Гра почалася, і поволі, несміливо, один за одним, спалахували прожектори. Однак навколо все ще було настільки світло, що можна читати газету. Згадка про денну спеку стояла на порозі й перешкоджала приходу літньої ночі.

Однак штучне освітлення спокійно й водночас наполегливо перемагало сонячне сяйво, заповнюючи все навколо святковими барвами. Яскрава зелень трави на бейсбольному полі, чітко окреслені чорні майданчики, новенькі білі лінії на них, блиск лаку на бітах гравців, що очікують своєї черги бити м’яч, тютюновий дим у потоках світла (який у безвітряну погоду здавався мені неприкаяними душами, що не знаходять собі прихистку) — усе це починало виразно проявлятися. Підлітки, що розносили пиво, розглядали на світлі банкноти, затиснувши їх між пальцями, уболівальники зривалися з місць, щоб, простеживши за траєкторією високого м’яча, голосно скрикувати або розчаровано зітхати. Повертаючись у свої гнізда, у бік моря пролітали невеликі пташині зграї. От що можна було побачити на бейсбольному стадіоні о пів на восьму вечора.

У пам’яті почали спливати бейсбольні матчі, які мені довелося бачити. Пригадую, ще в дитинстві до Японії на товариські ігри приїжджала команда «Saint Louis Cardinals», і ми з батьком ходили дивитися її гру. Перед початком матчу її гравці вишикувалися вздовж периметра майданчика і почали кидати на трибуни підписані м’ячі, принесені в кошиках. Ошалілі глядачі один поперед одного намагались їх спіймати, а я, не встаючи з місця, й не помітив, як один з м’ячів упав мені на коліна. Це була несподівана, дивовижна подія, схожа на чаклунство.

Я знову глянув на годинник. Була 7:36. Минуло вісім хвилин відтоді, як я востаннє дивився на циферблат. Лише вісім хвилин. Зняв годинник, приклав до вуха. Він ішов справно. Я здвигнув плечима у темряві. З відчуттям часу поступово діялося щось дивне. Я вирішив якийсь час не звертати уваги на годинник. Хоча мені нічого іншого не залишалося, як дивитися на нього, робити це щохвилини — просто якась хвороба. Та щоб противитися цій спокусі, доводилося докладати значних зусиль. Такої ж муки я зазнав, коли кидав курити. Як тільки я вирішив не згадувати про час, ні про що інше я вже не міг думати. Таке своєрідне суперечливе відчуття скидалося на роздвоєння особистості. Що наполегливіше я старався забути про час, то щораз більше про нього думав. Я підсвідомо повертався очима до годинника на зап’ясті лівої руки. І тоді я щоразу відвертав обличчя, заплющував очі, щоб не бачити його. Врешті-решт я зняв його з руки й закинув у рюкзак. Але й тоді я в думках тягнувся до нього там, де він не переставав вицокувати секунду за секундою.

Ось так у темряві спливав час, позбавлений переміщення стрілок, неподільний і невимірний. Утративши свої покази одного разу, час перестав бути неперервною лінією, а перетворився у безформну рідину, що за власним бажанням то розширювалася, то стискалася. У потоці такого часу я засинав, прокидався, потім знову засинав і знову прокидався. І поволі я звик до того, що не бачу годинника. Я переконував себе, що час уже мені не потрібен. Та невдовзі мене охопила нестерпна тривога. Ясна річ, я звільнився від нервозної звички поглядати на годинник через кожних п’ять хвилин. Однак, повністю втративши часову координату, я почувався викинутим уночі в море з палуби корабля. Хоч як голосно я кричав, ніхто мене не чув, а корабель, лишивши мене напризволяще, рухався вперед і, швидко віддаляючись, от-от мав зникнути з мого поля зору.

Не витримавши спокуси, я добув з рюкзака годинник і надів знову на ліве зап’ястя. Його стрілки показували 6:15. Мабуть, 6:15 ранку. Коли востаннє я дивився на його циферблат, стрілки показували 7:30 вечора. Тож логічно вважати, що відтоді збігло одинадцять годин. А, звісно, не двадцять три. Однак певності в цьому я не мав. Зрештою, яка різниця, скільки годин — одинадцять чи двадцять три? Так чи інакше, незалежно від того, минуло одинадцять чи двадцять три години, я відчував щораз сильніший голод, зовсім відмінний від того, яким я уявляв собі невиразно досі. Я думав, що голод — це, по суті, відчуття порожнечі у шлунку, а насправді він виявився чимось близьким до чисто фізичного болю — так, наче мене різали або душили. Іноді цей біль наростав, як морський приплив, досягав вершини, коли я мало не непритомнів, а потім помалу відступав.

Щоб відвернути увагу від такого болю, спричиненого голодом, я намагався зосередитись на чомусь іншому. Однак думати про щось серйозно я більше не міг. Іноді в голові спливали уривки якихось думок і відразу кудись зникали. Коли я пробував їх схопити, вони прослизали між моїми пальцями, наче якісь слизькі безформні істоти.

Я встав, випростався і глибоко вдихнув. Боліли всі частини тіла. Кожен м’яз і суглоб виказували невдоволення неприродною позою, в якій я перебував тривалий час. Я поволі потягся догори, спробував згинатись і розгинатися. Повторивши таку вправу разів десять, я раптом відчув запаморочення. Я сів на дно колодязя, заплющив очі. У вухах дзвеніло, по обличчю стікав піт. Я хотів за щось вхопитися, але не мав за що. Занудило, однак блювати не було чим. Я кілька разів глибоко вдихнув, щоб набрати в легені чистого повітря, оживити кровообіг й освіжити свідомість. Але нічого не вийшло — свідомість залишалася затьмареною. «Здається, я добряче охляв!» — подумав я. І не тільки подумав, а спробував уголос сказати: «Здається, я добряче охляв!» Однак рот не слухався мене. «Якби принаймні було видно зорі!» — подумав я. Та зірок не було видно. Бо Мей Касахара щільно затулила кришкою колодязь.

Я сподівався, що, може, до полудня Мей знову прийде, але вона не з’являлася. Спершись об стіну колодязя, я терпеливо чекав її приходу. Поганий вранішній настрій все ще не покидав мене, і я не мав сили, щоб зосередитися на чомусь навіть упродовж зовсім короткого часу. Як і раніше, відчуття голоду то приходило, то відступало. Темрява навколо мене то густішала, то рідшала. І разом з цим останні крихти моєї здатності зосередитися пропадали, як меблі, викрадені з безлюдного дому.

Минув полудень, а Мей Касахара не прийшла. Я заплющив очі й спробував заснути. Бо думав, що, може, уві сні з’явиться Крита Кано. Але дрімота виявилася неглибокою, і мені нічого не приснилося. А невдовзі після того, як я перестав докладати зусиль, щоб на чомусь зосередитися, мені в голову полізли уривки-різноманітних спогадів. Вони приходили до мене тихо — як вода, що заповнює печеру. Я згадував місця, де бував досі, людей, з якими зустрічався, рани, подряпини на тілі, розмови, речі — куплені і загублені — так чітко й з такими яскравими подробицями, що сам аж дивувався. Згадував доми й кімнати, де мешкав, їхні вікна, шафи, меблі, лампи, що там були, учителів і викладачів — від початкової школи до університету. Здебільшого ці спогади, дрібні й хронологічно розрізнені, не мали між собою жодного зв’язку й раз по раз переривалися різкими нападами голоду, але відрізнялися такою дивовижною яскравістю, що стрясали мною наче буревій, який невідомо звідки налетів.

Мимоволі простежуючи колишні події, я згадав один беззмістовний і нікчемний випадок, який стався зі мною на роботі років три-чотири тому, та поки я відтворював його в пам’яті, щоб згаяти час, мій настрій поступово псувався й нарешті перейшов у явну злість — таку, що заглушила все — і втому, і голод, і неспокій. Я тремтів усім тілом, часто дихав. Серце голосно калатало в грудях, злість наганяла адреналіну в кров. Сталося так, що між мною та одним співробітником нашої контори з дріб’язкового непорозуміння виникла суперечка — він сказав мені кілька прикрих слів, а я відповів йому тим же. Однак урешті-решт ми зрозуміли, що посварилися через якусь дрібницю, і потім помирилися. Коротко кажучи, інцидент не мав наслідків — ніхто з нас не тримав зла один проти одного. Адже буває так, що в людини, втомленої терміновою роботою, раптом злітають з язика грубі слова. Тож цей випадок геть-чисто забувся, та от у непроглядній темряві колодязя, у повному відриві від реальності він сплив у пам’яті з незвичною яскравістю і розпалив свідомість. Я шкірою відчув цей жар, чув, як шипить від нього моє тіло. «І чого це я вислуховував такі несправедливі слова? Чому не дав відкоша?» — думав я, зціпивши зуби, а в голову одні за одними лізли слова, які треба було сказати тоді кривднику. Я шліфував, відточував їх, і чим гостріші вони ставали, тим сильніше я злився.

Раптом, наче відступила мара, усе, про що я думав, утратило будь-яке значення. Навіщо тепер ворушити колишнє? Цей співробітник, напевне, забув про нашу суперечку. Та й я про неї досі не згадував. Я глибоко вдихнув, опустив плечі, і моє тіло знову пірнуло у знайому темряву. Я спробував щось інше згадати, але безглузда злість кудись пропала, а разом з нею і спогади. У голові стало порожньо, як у шлунку.

Потім я незчувся, як спіймав себе на тому, що розмовляю сам із собою. Сам того не усвідомлюючи, мимрив якісь розрізнені уривки думок і не міг дати собі із цим ради. Чув це бурмотіння, але майже нічого не розумів. Губи мимоволі, автоматично ворушилися, нанизуючи в темряві одне за одним незрозумілі слова. Вони випливали з однієї стіни мороку і вмить поглиналися іншою. Моє тіло наче перетворилося у порожній тунель для транспортування слів з одного пункту до іншого. Так, це були уривки думок, але народжувалися вони поза моєю свідомістю.

Власне, що відбувається? Невже нерви поволі почали розладнуватися? Я поглянув на годинник. Стрілки показували 3:42. Напевне, 3:42 пополудні. Я уявив себе в яскравих променях літнього сонця, яке світить у таку пору дня. Напружив слух, але не почув жодного звуку: ні сюрчання цикад, ні пташиного щебетання, ні дитячих голосів. Може, поки я усамітнився на дні колодязя, заводний птах перестав накручувати свою пружину й весь світ зупинився? Пружина поступово ослабла, й раптом усе завмерло — течія річок, шелест листя, політ птахів у небі.

«Власне, що сталося з Мей? Чому вона не йде? Стільки часу минуло, а вона все не з’являється! — раптом подумав я. — Може, десь потрапила під машину? Якщо так, то ніхто на цьому світі не знатиме, що я тут. І тоді справді доведеться повільно вмирати на дні цього колодязя».

Потім я вирішив подивитися на все це по-іншому. Мей Касахара не така легковажна людина, щоб так просто попасти під колеса автомобіля. Напевне, ось зараз сидить у своїй кімнаті, спостерігає у бінокль за садом та уявляє собі, що я роблю в колодязі. Навмисне зволікає, щоб я занепокоївся — подумав, що звідси вже ніколи не виберуся. Якщо моє припущення правильне й Мей навмисне зволікає, то її задум вдався на сто відсотків, бо я справді злякався, що мене кинули тут напризволяще. Від самої думки про те, що я можу зігнити у цій непроглядній темряві, мені дух перехопило. Що довше я тут сидітиму, то більше слабнутиму, аж поки страшний голод не доведе мене до смерті. А перед тим я не зможу рухатися, і навіть якщо хтось скине мені драбину, я не зумію вибратися нагору. Можливо, випаде волосся і зуби, геть-чисто все…

«А як бути з повітрям? — раптом подумав я. — На дні цієї глибокої вузької бетонної ями я вже кілька днів, до того ж щільно закупорений зверху кришкою. Циркуляції повітря майже ніякої». Як тільки я про це подумав, навколишнє повітря раптом стало задушливим — чи то від гри уяви, чи то справді від нестачі кисню. Щоб перевірити, в чому причина, я кілька разів глибоко вдихнув і видихнув. З кожним вдихом дихати ставало щораз важче. Зі страху все тіло взялося потом. Разом з думкою про повітря в голові засіла у всій своїй неминучості смерть. Як каламутна вода, вона безшумно затопила свідомість. Досі я думав про голодну смерть, до якої все ще залишалося багато часу. Та от якщо не вистачатиме кисню, кінець настане набагато швидше.

«Як умирають від задухи? — подумав я. — Як довго триває агонія? Чи, може, людина поволі втрачає свідомість і ніби засинає?» Я уявив собі, як Мей Касахара прийде і виявить, що я вмер. Гукне до мене кілька разів і, не дочекавшись відповіді, кине в колодязь кілька камінців, думаючи, що я сплю. Та я не прокинусь. І тоді вона зрозуміє, що мені настав кінець.

Мені захотілося голосно закричати й кого-небудь покликати. Закричати, що мене тут замкнули, що я голодний, що скоро не матиму чим дихати. Я почувався безпомічною маленькою дитиною, що з якоїсь примхи пішла з дому й, заблудившись, забула дорогу. У дитинстві мені часто снився кошмарний сон про те, як я заблукав і не можу знайти дорогу назад. Усі ці сни давним-давно забулися, та от тепер, на дні глибокого колодязя, вони знову сплили в пам’яті в усьому своєму яскравому жахітті. У пітьмі час рухався назад, поглинаючись іншим часовим виміром.

Вийнявши з рюкзака баклагу, я відкрутив кришку, обережно, щоб не розлити жодної краплі, ковтнув вологи, довго протримавши її в роті. Коли ковтав, з глибини горла пролунав гучний звук — здавалося, щось тверде й важке звалилося на підлогу. А я ж проковтнув мізерну кількість води.

— Окада-сан! — Крізь сон я почув, як хтось мене кличе. — Окада-сан! Окада-сан! Прокиньтеся, будь ласка.

Це був голос Крити Кано. Я насилу розплющив очі, але навколо себе, як і раніше, нічого не побачив. Межа між сном і пробудженням була хисткою. Я спробував підвестися, але пальці так ослабли, що вже не слухалися мене. Тіло скоцюрбилось, охололо, стало млявим, наче забутий у холодильнику огірок. Свідомість затьмарилася від виснаження і безсилля. «Гаразд! Роби, як сама хочеш. А я в думках напружусь і скінчу по-справжньому. Якщо хочеш — будь ласка». Із затьмареною свідомістю я чекав, коли вона розстебне ремінь на моїх штанах. Та голос Кано долітав звідкись здалека, згори. «Окада-сан! Окада-сан!» — кликала вона. Я підвів голову — половина кришки була відкинута і над нею видніло чарівне зоряне небо. Шматок неба, вирізаний у формі півмісяця.

— Я тут! — Я насилу підвівся, встав на ноги і, поглядаючи догори, крикнув ще раз: — Я тут!

— Окада-сан! — Голос належав реальній Криті Кано. — Ви тут?

— Так-так, я тут!

— Чого ви там опинилися?

— Довго пояснювати.

— Пробачте, вас погано чути. Голосніше, будь ласка.

— Я ж вам кажу: це довга історія, — закричав я. — Як виберуся звідси — докладно про все розповім. Зараз не можу говорити голосно.

— Тут ваша драбина лежить?

— Моя.

— Як вона тут опинилася? Ви що, закинули її сюди?

— Та ні! — відповів я. «Навіщо я мав би це робити? І чи міг би?» — подумав я. — Ні! Не закинув. Це хтось таємно від мене витягнув.

— Якщо так, то ви не можете звідти вилізти?

— Аякже! — терпеливо погодився я. — Правду кажете. Не можу вилізти. А ви не спустили б мені драбину? Тоді я вибрався б нагору.

— Так, звичайно. Зараз спущу.

— Гей, спочатку перевірте, чи прив’язана вона міцно до дерева. Бо інакше…

Відповіді я не почув. Наверху, видно, нікого вже не було. В усякому разі, хоч як я напружував зір, біля отвору колодязя нікого не розгледів. Добувши ліхтарик з рюкзака, я спрямував його промінь угору, але замість людського силуету наткнувся ним на драбину. Вона висіла там же — так, наче її ніхто не піднімав. Я глибоко зітхнув і відчув, як м’якне й тане твердий клубок у грудях.

— Гей! Крита-сан! — гукнув я.

Знову ніхто не відповів. Стрілки годинника показували 1:07. Звісно, ночі. Бо над головою мерехтіли зорі. Закинувши рюкзак на плечі, я глибоко вдихнув і почав дряпатися вгору. Підніматися по хисткій драбині було нелегко — від найменшого напруження всі м’язи, кістки і суглоби скрипіли, стогнали від болю. Однак з кожним обережно пройденим щаблем повітря потроху теплішало й змішувалося з виразним запахом трави. Долинало комашине дзижчання. Ухопившись за край колодязя і зібравши всі сили, я перебрався через нього й скотився на м’яку землю. Нарешті земля! Якийсь час я лежав на спині, ні про що не думаючи. Дивився в небо, глибоко вбираючи легенями повітря — густе тепле повітря літньої ночі, напоєне свіжими пахощами життя. Я вдихав запах землі, запах трави. Самих запахів було досить, щоб відчути долонями м’якість землі й трави. Кортіло хапати їх руками і жадібно, до останку їсти.

На небі вже не залишилося жодної зірки — вони видніли тільки з колодязя. Висів лише масивний повний місяць. Не знаю, як довго я пролежав так, прислухаючись тільки до ударів серця. Здавалось, ніби можна жити вічно, тільки слухаючи, як воно б’ється. Однак згодом я таки встав на ноги й озирнувся навколо. Нікого. Лише нічний сад і статуя птаха, що, як завжди, втупився в небо. У домі Мей Касахари не світилося, тільки в саду горіла самотня ртутна лампа, кидаючи невиразне бліде світло на безлюдну доріжку. Куди ж ділася Крита Кано?

Хоч би там що, я вирішив іти додому. Повернутися, попити, закусити чим-небудь, а потім залізти під душ і як слід помитися. Від мене, напевне, страшно відгонило неприємним запахом. Тож передусім треба було його позбутися. І наповнити порожній шлунок. А решта — потім.

Я рушив додому звичним маршрутом. Але доріжка здалася мені чомусь іншою, незвичною. Під дивовижно свіжим місячним сяйвом явні ознаки запустіння і розкладу виступали особливо помітно. Відгонило смородом, наче від розкладеного трупа тварини, й нечистотами. Такої пізньої пори в деяких домах люди ще не спали й, дивлячись у телевізор, розмовляли та щось їли. З одного вікна ширився запах чогось смаженого, і в мене від нього закололо в голові й шлунку. Коли я проходив повз гуркотливий кондиціонер, мене обдало потоком нагрітого повітря. З ванної кімнати долинав шум води в душі, за скляним віконцем невиразно проглядала людська тінь.

Насилу перелізши через огорожу власного дому, я опинився в саду. Звідси наша оселя здавалася темною, тихою, наче принишклою. У ній не відчувалося жодного тепла, жодної приязні. Дім, в якому проходило моє щоденне життя, був тепер порожньою, безлюдною будівлею. Та іншого місця, куди я міг повернутися, я не мав.

Піднявшись на веранду, я тихенько відчинив скляні двері. Вони довго залишалися замкненими, і тому повітря усередині було важким і застояним. Пахло перестиглими фруктами й інсектицидами. На кухонному столі лежала моя коротка записка. У сушилці стояв у незмінному порядку вимитий посуд. Я взяв звідти склянку і, наповнюючи її раз по раз з-під крана, напився води. У холодильнику нічого особливого не було — випадковий набір продуктів і різних залишків: яйця, шинка, картопляний салат, баклажани, латук, помідори, тофу, вершковий сир. Я налив у каструлю банку овочевого супу, підігрів його, залив молоком кукурудзяні пластівці й усе це з’їв. Хоча я мав би почуватися голодним, їжа у відчиненому холодильнику майже не викликала апетиту. Навпаки, мене злегка занудило. Однак я таки зжував кілька крекерів, щоб заспокоїти біль у порожньому шлунку.

У ванній я роздягнувся, одяг кинув у пральну машину. Новим шматком мила вимив усе тіло й голову. У ванній ще висіла нейлонова шапочка Куміко, лежали її шампунь, ополіскувач, щітка для волосся, зубна щітка й нитка для чищення зубів. Після її зникнення в домі начебто нічого не змінилося. Не було тільки самої Куміко.

Ставши перед дзеркалом, я заходився розглядати власне обличчя, густо обросле чорною щетиною. Трохи повагавшись, я вирішив не голитися — щоб не порізатися. Відклав до завтра. Бо ні з ким не збирався зустрічатись. Почистивши зуби і кілька разів прополоскавши рот, я вийшов з ванни. Відкрив банку пива, вийняв з холодильника помідори й латук, приготував простенький салат. Від нього апетит трохи пробудився, і я добув з холодильника картопляний салат, намазав його на шматок хліба, накрив іншим шматком і також з’їв. За увесь цей час я тільки один раз поглянув на годинник. І подумав: «Власне, скільки годин пробув я у колодязі?» Від самої думки про час тупо заболіла голова. Ні, не хочеться про це думати. Про що завгодно, тільки не про час.

Я зайшов у туалет і довго-довго справляв малу нужду. Ніколи не повірив би, що це може тривати так довго. Ще трохи, і я знепритомнів би. Після того я звалився на диван у вітальні й уп’явся очима в стелю. Почувався дивно: тіло болить від утоми, а свідомість ясна й спати зовсім не хочеться.

Раптом я стрепенувся, встав з дивана й вирішив заглянути в поштову скриньку. Подумав, що, може, за тих кілька днів, поки я сидів на дні колодязя, від когось щось прийшло. У скриньці я справді виявив лист. На конверті не було імені відправника, але з того, як було написано адресу, я відразу збагнув, що лист від Куміко. З характерним для неї дрібним почерком. Ієрогліфи, один за одним, виписані каліграфічно. Щоб так писати, Куміко витрачала багато часу, однак по-іншому не вміла. Передусім я подивився на нечіткий штемпель і насилу зумів розгледіти один ієрогліф — «така». Схоже, що йдеться про «Такамацу». Такамацу, що в префектурі Каґава? Та наскільки я знаю, Куміко не мала там знайомих. Ми з нею до Такамацу не їздили, та й вона ні разу не казала, що бувала там. Про Такамацу ніколи не було згадки і в наших розмовах. Тож, мабуть, Такамацу сюди не підходить.

Так чи інакше, я пішов на кухню, сів за стіл й обережно розрізав конверт ножицями, намагаючись часом не зачепити поштового паперу всередині. У мене затремтіли пальці, й щоб заспокоїтися, я одним духом допив пиво.

«Гадаю, ти здивувався і злякався, коли я несподівано зникла, не сказавши ні слова», — писала Куміко своїм улюбленим «монбланівським» чорнилом. Папір був звичайним — тонкі білі аркуші, що продаються усюди.

«Я хотіла написати тобі листа раніше й усе як слід пояснити, та поки сушила собі голову над тим, як точніше висловити свої почуття, як описати становище, в якому я опинилася, час минав і минав. Пробач, я справді винна перед тобою.

Напевне, ти вже здогадався, що я зв’язалася з іншим чоловіком. Я з ним спала майже три останні місяці. Познайомилася з ним на роботі. Ти його зовсім не знаєш, зрештою, це не має жодного значення. Я все одно з ним більше не побачуся. Між нами все скінчилося — принаймні для мене. Правда, не знаю, чи тебе це хоч якось утішить.

Чи любила я його? Не знаю, що відповісти. Бо таке запитання тут недоречне. Якби мене запитали, чи любила я тебе, я відразу відповіла б, що любила. Я справді вважала себе щасливою, що вийшла за тебе заміж. І зараз так думаю. Мабуть, ти запитаєш, чому ж тоді я з ним завела роман і до того ж втекла з дому? Я сама не раз ставила собі таке запитання. Навіщо це мені здалося?

Однак пояснити цього я не можу. Я ніколи не прагла обзавестися коханцем або з кимсь стрибнути в гречку. Тож коли ми познайомилися, я ні про що таке й не думала. Спочатку ми кілька разів зустрічалися в робочих справах. Знайшли спільну мову, іноді по телефону розмовляли на позаслужбові теми. Він старший від мене, жонатий, має дітей, та й як чоловік — не особливо привабливий. Тому мені й на думку не спадало, що між нами можуть скластися глибокі стосунки.

Та це не означає, що я не хотіла відплатити тобі тією ж монетою. Адже мені з голови не виходило те, що ти якось переночував в однієї жінки. Я тобі тоді повірила, що між вами нічого не було, але не могла заспокоїтися — мовляв, гаразд, якщо все так обійшлося. Уся причина в настрої. Однак я зв’язалася з тим чоловіком не для того, щоб тобі відомстити. Пам’ятаю, щоправда, я тоді сказала, що так зроблю, але це була просто погроза. Я почала з ним спати, бо цього захотіла. Не могла тоді стримати своєї жаги.

Через деякий час ми зустрілися в якійсь справі, потім пішли пообідати, а після того — трохи випити. Оскільки я хмільного не п’ю, то обійшлася помаранчевим соком. Так що алкоголь ні в чому не винен. Ми просто сиділи й розмовляли, та коли в якусь мить випадково торкнулися одне одного, мені раптом страшно захотілось опинитися в його обіймах. При цьому я інтуїтивно відчула, що він хоче мене і, здається, знає, що я хочу його. Між нами проскочило щось схоже на непоясненний потужний електричний розряд. Здавалось, ніби мені на голову впало небо. Щоки раптом запалали, серце закалатало, низ живота обважнів. Я насилу втрималася на стільці. Спочатку я не розуміла, що зі мною діється. Та невдовзі до мене дійшло, що я хочу переспати з ним. Жага була настільки сильною, що мені перехопило подих. Наче підсвідомо змовившись, ми подалися до найближчого готелю і жадібно віддалися любощам.

Тобі, напевне, боляче читати такі подробиці, але, гадаю, в кінцевому рахунку краще написати про все чесно. А тому потерпи й дочитай до кінця цього листа, хоча це й важко.

Мій зв’язок з ним не має нічого спільного з коханням. Просто я хотіла бути в його обіймах, відчувати його в собі. Вперше в житті я так нестримно хотіла чоловіка. Раніше я читала у книжках про „нестерпну жагу“, але до того дня конкретно не уявляла собі, що означають ці слова.

Чому раптом у мені таке спалахнуло? І чому не з тобою, а з іншим? Сама не збагну. В усякому разі, я тоді ніяк не могла опиратися такому почуттю і, зрештою, не намагалася цього робити. Будь ласка, зрозумій: мені тоді й на думку не спадало, що я зраджую тебе. Я немов божевільна віддавалася йому на готельному ліжку. Чесно зізнаюсь: мені ніколи не було так добре. Ні, не просто „добре“. Моє тіло звивалося в гарячому болоті, а свідомість ненаситно, до крайньої межі поглинала насолоду. Це було щось схоже на чудо, одне з найчарівніших відчуттів у моєму житті.

Як ти тепер знаєш, я весь час це приховувала. А ти не помічав мого захоплення, ні в чому не підозрював, навіть коли я пізно поверталася додому. Напевне, від самого початку вірив мені, думав, що я не зможу тебе зрадити. І хоча я обманювала тебе, ніякої вини не відчувала. Телефонувала з готельного номера й казала, що затримаюсь допізна на роботі. Брехня накладалася на брехню, однак совість мене не мучила — моя поведінка здавалася мені цілком природною. Серцем я хотіла бути з тобою. Наш дім кликав до себе. Я належала цьому світові. А от тіло жадібно прагло того чоловіка. Одна моя половина була тут, з тобою, інша — там, з ним. Було ясно, що рано чи пізно настане катастрофа. Але тоді мені здавалося, що таке життя триватиме вічно. Я жила подвійним життям: тут тихо-мирно з тобою, там — у його палких обіймах.

Зрозумій одне: це не означає, що ти поступаєшся йому як чоловік, що тобі бракує сексуальної привабливості або що мені набрид секс з тобою. Ідеться не про це. Просто я тоді відчувала нездоланно сильну сексуальну жагу. Опиратися їй не могла. А чому так сталося, не знаю. Можу тільки сказати: так вийшло. Поки я підтримувала з ним зв’язок, не раз думала про секс з тобою. Бо вважала несправедливістю те, що з ним сплю, а з тобою — ні. Однак у твоїх обіймах я зовсім нічого не відчувала. Гадаю, ти сам це помітив. Тому впродовж майже двох місяців я шукала різних приводів, щоб уникати фізичної близькості з тобою.

Аж от одного дня він запропонував, щоб я розлучилася з тобою і пішла до нього. Мовляв, ми так підходимо одне одному, тож нема причин, щоб не жити разом. Сказав, що також покине свою сім’ю. Я попросила трохи часу на роздуми. Та коли ми з ним попрощалися, в електричці по дорозі додому я раптом зрозуміла, що вже не відчуваю до нього нічого. Не знаю чому, але як тільки він завів розмову про спільне життя, щось особливе, що я відчувала в собі, відразу зникло, наче його здув сильний порив вітру. Від жаги до нього не залишилося ні крихти.

Після того я почала відчувати вину перед тобою. Як я вже писала, поки я палала до нього нестримною жагою, чогось такого у себе я не помічала. Раділа, що ти ні про що не здогадуєшся. Навіть думала, що в такому разі можу робити, що мені заманеться. Начебто мій зв’язок з ним і наші з тобою стосунки належали різним світам. Та коли моя жага до нього розтанула, я перестала розуміти, де опинилася.

Я завжди вважала себе чесною людиною. Звісно, я маю чимало вад, та коли йдеться про щось важливе, я нікому не брехала й себе не обманювала. Від тебе ніколи нічого не приховувала. І цим навіть трохи гордилася. Та от кілька місяців я тобі нахабно брехала і не відчувала жодних докорів сумління.

Тепер я від цього страждаю. Відчуваю, що я нічого не варта, нікчемна людина. Можливо, так воно насправді є. Та незалежно від цього мені не дає спокою одне: чому це я раптом відчула такий сильний, майже ненормальний сексуальний потяг до людини, якої я навіть не кохала? Ніяк цього не розумію. Якби не цей потяг, ми жили б з тобою зараз щасливо, а той чоловік був би приятелем, з яким приємно побалакати. Однак ця нерозумна пристрасть зруйнувала підвалини нашого дотеперішнього життя, звела його нанівець. Вона позбавила мене всього: тебе, нашого спільного дому, роботи. Власне, чому так мало статися?

Три роки тому, коли я зробила аборт, я казала, що маю тобі щось розповісти. Пам’ятаєш? Можливо, треба було тоді все щиро висловити. І в такому разі, може, нічого не сталося б. Однак навіть тепер я навряд чи зважилася б на таке зізнання. Здається, ніби все геть-чисто зійде нанівець, коли таке зробиш. Тож, напевне, краще мені зникнути разом з тим, чого не сказала.

Пробач, але ні перед одруженням, ні після я не отримувала з тобою сексуального задоволення. Мені було приємно у твоїх обіймах, але відчуття мої тоді здавалися розмитими й відстороненими, ніби зазнавала їх не я, а якась інша людина. Ти не винен у тому, що я не могла повнокровно відчувати. Усередині мене був якийсь блокатор, який глушив мої сексуальні пориви на самому початку. Та коли я запізналася з тим чоловіком, цю перепону, незрозуміло чому, наче вітром здуло завдяки сексу з ним, і я перестала розуміти, що тепер робити.

Від самого початку між нами було щось дуже близьке й делікатне. Але тепер ми його втратили назавжди. Досконале зчеплення в механізмі, схожому на міф, зіпсувалося. Я його зіпсувала. Точніше, щось у мені змусило це зробити. Я дуже жалкую, що так сталося. Бо не кожному в житті випадає така щаслива нагода, як мені. Я ненавиджу те, через що все це відбулося. Навряд чи ти уявляєш собі, як я це ненавиджу. Я хочу точно знати, що це таке. Я повинна знати. Повинна знайти його корені й винести вирок. Та я не певна, чи вистачить мені для цього сил. В усякому разі, це — моя проблема, яка тебе ніяк не стосується.

Прошу тебе: не турбуйся більше про мене й не шукай. Забудь про мене й подумай, як розпочати нове життя. Своїм родичам я напишу й поясню, що в усьому сама винна, а ти до цього не причетний. Думаю, вони тобі не завдадуть клопоту. Найближчим часом маю намір подати заяву про розлучення. Так буде краще для нас обох. А тому, будь ласка, не заперечуй. З моїм одягом та іншим дріб’язком роби що хочеш. Усе це вже належить минулому. Я вже не зможу користуватися речами, взятими з часу нашого спільного життя.

Бувай!»

Я довго перечитував листа й поклав назад у конверт. Добув з холодильника ще одну банку пива і випив.

Якщо подає заяву про розлучення, то це означає, що вона не збирається чинити самогубства. І це мене трохи заспокоїло. Потім я згадав, що майже два місяці ні з ким не мав фізичної близькості. Як і писала Куміко, увесь цей час вона відмовлялася спати зі мною. Бо, мовляв, у неї легкі симптоми запалення сечового міхура, а тому лікар порадив їй упродовж певного часу утриматися від сексу. Звісно, я повірив. Бо вважав, що не маю жодних підстав не вірити.

Протягом цих двох місяців я мав зв’язок з жінками тільки уві сні або у світі, який я в межах свого словника називав сном, — з Критою Кано й жінкою, що дзвонила мені по телефону. А от з реальною жінкою в реальному світі я спав востаннє два місяці тому. Я лежав на дивані й, поглядаючи на складені на грудях руки, згадував тіло Куміко, коли бачив його останній раз. М’який вигин її спини, що відкривався, коли я застібав блискавку на її сукні, запах туалетної води у неї за вухами. Якщо все, що вона написала в листі, чиста правда, то, можливо, ми вдруге ніколи разом не спатимемо. Оскільки Куміко про все чітко написала, то можна не сумніватися, що так воно й буде.

Що більше я думав про те, що наші стосунки з Куміко, можливо, уже в минулому, то миліше згадував про тепло її тіла, яке раніше належало мені. Близькість з Куміко приносила мені насолоду. І до одруження, звичайно, і потім, через кілька років, коли гострота перших відчуттів ослабла, секс з Куміко мені подобався. Як наяву, я бачив перед собою її струнку спину, шию, ноги, груди. Згадував усе, що робили я і вона, коли віддавалися любощам.

Однак Куміко зійшлася з кимсь, мені зовсім невідомим, і несамовито з ним злягалася. До того ж, як призналася, отримувала від цього насолоду, якої не відчувала зі мною. Скрикувала, напевне, так, що в сусідньому номері було чути, й корчилася так, що ліжко під нею тряслося. Мабуть, таке з ним виробляла, чого мені й не снилося. Я встав, добув з холодильника пиво й випив. З’їв картопляного салату. Захотів послухати музику й увімкнув радіо, знайшов на УКХ класику і приглушив звук. «Я так сьогодні втомилася, — казала Куміко, — що зовсім не хочеться. Пробач». — «Гаразд, не має значення», — відповідав я. Після того, як скінчилася струнна серенада Чайковського, зазвучала невеличка п’єса для фортепіано — щось знайоме із забутою назвою. Коли її звуки замовкли, дикторка оголосила, що передавали «Віщого птаха» — сьому п’єсу із «Лісових сцен» Шумана. Я уявив собі, як Куміко ворушить стегнами під коханцем, задирає ноги, вгризається нігтями в його спину, залишаючи плями від слини на простирадлі. Дикторка пояснила, що Шуман змалював фантастичний образ лісу, де живе чарівний птах, що передбачає майбутнє.

«Власне, що я знав про Куміко?» — подумав я. Повільно зім’явши в руці порожню пивну банку, я кинув її у відро для сміття. Невже Куміко, яку я начебто розумів і з якою спав як з дружиною впродовж кількох років, насправді була тільки зовнішньою оболонкою? Так само, як майже увесь світ, в якому ми живемо, належить медузам? Якщо так, то, власне, що таке шість років, прожитих з нею разом? Який їх сенс?

Коли я черговий раз перечитував лист Куміко, украй несподівано пролунав телефонний дзвінок. Цей звук буквально зірвав мене з дивана. Власне, кому заманулося дзвонити після другої години ночі? Невже Куміко? Ні, вона в жодному разі сюди не дзвонитиме. Може, Мей Касахара? Побачила, як я йду із саду навколо порожнього дому, і зателефонувала. Або Крита Кано вирішила пояснити, куди вона пропала. А втім, це могла б бути і та загадкова жінка з телефону. Може, збирається щось передати. Правду сказала Мей: навколо мене забагато жінок. Я витер піт з обличчя рушником, що опинився під рукою, і повільно підняв слухавку.

— Алло? — сказав я.

— Алло! — почулася відповідь. Голос був не Мей Касахари. І не Крити Кано, й не загадкової жінки з телефону. Це була Мальта Кано. — Алло! — проказала вона. — Окада-сан? Це Мальта Кано. Ви мене пам’ятаєте?

— Звичайно! Добре пам’ятаю, — відповів я, намагаючись угамувати серцебиття. Ну хіба я міг її забути?

— Вибачте, що телефоную вам так пізно. Бо маю до вас невідкладну справу. Ви, звичайно, сердитеся, що вас турбую. Я знаю, але все-таки вирішила подзвонити. Ще раз вибачте.

Я попросив її цим не перейматися, сказавши, що все одно не сплю і вона мене нітрохи не потривожила.

12 Що я виявив, коли голився Що я виявив, коли прокинувся

— Я подзвонила вам так пізно, бо вирішила, що треба якомога швидше зв’язатися з вами, — вела далі Мальта Кано. Слухаючи її, я мав враження, що вона вибирає кожне слово й ставить його на своє місце в суворому логічному порядку. — Якщо ви не проти, я хотіла б дещо у вас розпитати.

Я присів на диван із слухавкою у руці.

— Будь ласка. Питайте що завгодно.

— Окада-сан, протягом останніх двох днів ви часом нікуди не виїжджали? Я кілька разів телефонувала, але вас не заставала дома.

— Так, мене не було, — відповів я. — На якийсь час відлучився з дому. Бо захотів побути на самоті, заспокоїтись і над дечим подумати. Багато чого треба обдумати.

— Звичайно, я вас добре розумію. Якщо хочеться щось як слід обдумати, то бажано змінити місце перебування. Однак, Окада-сан… вибачте за недоречне втручання… ви, здається, від’їжджали кудись дуже далеко, чи не так?

— Ну, я не сказав би, що дуже далеко… — ухильно відповів я й, переклавши слухавку з лівої руки у праву, вів далі: — Як би вам сказати? Просто місце трохи ізольоване. Але про нього я зараз не можу докладно розповідати. Обставини так склалися… Я щойно повернувся і дуже втомився, а тому не готовий довго пояснювати.

— Звичайно! У кожного свої обставини. Вам не треба зараз нічого пояснювати. Звучання вашого голосу виразно підказує мені, що ви втомилися. Не турбуйтесь, будь ласка. Мені не слід вам докучати розпитами в таку пору. Поговоримо пізніше, в більш підходящий час. Вибачте за настирливість, але я хвилювалася, чи не сталося з вами чогось поганого цими днями.

Я збирався тихо підтакнути, але натомість видав звук, схожий на вдих морської тварини, що захлинулася водою. «Чогось поганого?» — подумав я. А що, власне, в тому, що зі мною відбувається, можна вважати поганим, а що — непоганим? Що правильно, а що — неправильно?

— Спасибі вам за турботу, але зараз у мене все гаразд, — сказав я, поправивши голос. — Не вважаю, що сталося щось добре, але чогось особливо поганого також не було.

— Чудово.

— Просто втомився, от і все, — додав я.

Мальта Кано тихо кашлянула.

— До речі, Окада-сан, ви не помітили у собі за ці дні яких-небудь значних фізичних змін?

— Фізичних змін? У собі?

— Так. Змін у вашому тілі.

Я підвів голову й глянув на своє зображення у вікні, що виходило в сад. Нічого, що можна назвати «фізичною зміною», не виявив. Коли під душем старанно відмивався, також нічого не помітив.

— А які ви, наприклад, зміни маєте на увазі?

— Я сама не знаю, але це мала б бути явна зміна, яка відразу впадала б у вічі будь-кому.

Я поклав ліву долоню на стіл, розчепіривши пальці, й уважно придивився до неї. Долоня — така, як завжди. На ній нічого не змінилося. Позолотою не вкрилася, перетинки між пальцями не виросли. Не гарна і не потворна.

— Ви сказали: «явна зміна, яка відразу впала б будь-кому у вічі». Так що, може, крильця на спині повинні вирости, чи що?

— Можливо, й так, — спокійно відповіла Мальта Кано. — Але, звичайно, це лише одна з можливостей.

— Звичайно, — відповів я.

— Так ви що-небудь помітили?

— Ні. Принаймні наразі. Якби виросли крильця за спиною — мимоволі помітив би.

— Можливо, — погодилася вона. — І все-таки, Окада-сан, будьте обережними. Знати свій стан не так-то просто. Скажімо, людина не може безпосередньо бачити свого обличчя. Доводиться покладатись на відображення в дзеркалі. Емпірично вірити в те, що відображення правдиве.

— Буду обережним.

— До речі, ще одне, останнє, запитання, Окада-сан. Я недавно втратила зв’язок з Критою. Так само, як з вами. Можливо, це випадковий збіг, але загалом дивний. Тож я подумала: ви часом не знаєте про неї що-небудь?

— Про Криту Кано? — здивувався я.

— Так, — сказала вона. — Може, здогадуєтеся, де вона?

Я сказав, що не маю уявлення. Не знаю, на якій підставі, але мені здалося, що на якийсь час краще приховати від Мальти Кано, що я недавно розмовляв з Критою і вона відразу після того кудись зникла.

— Крита хвилювалася, що не може додзвонитися до вас, а тому пішла до вас учора ввечері, щоб з’ясувати, у чому справа. Уже стільки часу минуло, а її все немає. У мене якесь погане передчуття: а що, як з нею щось сталося?

— Розумію. Якщо вона з’явиться, я відразу попрошу її вам подзвонити.

Після короткої мовчанки Мальта Кано вела далі:

— Чесно кажучи, я переживаю за Криту. Як ви знаєте, наша з нею робота — не зовсім звична. Однак сестра ще не так добре обізнана в цій сфері, як я. Не хочу сказати, що вона не має до цього дару. Вона його має. Однак вона до нього ще як слід не звикла.

— Розумію.

Мальта Кано знову замовкла. Цього разу надовше. Здавалось, вона розгубилася.

— Алло! Ви чуєте? — спитав я.

— Так, Окада-сан, — відгукнулася Мальта Кано.

— Як побачу Криту-сан, обов’язково передам, щоб зв’язалася з вами, — повторив я.

— Дякую, — сказала Мальта Кано й, попросивши вибачення за пізній дзвінок, поклала слухавку. Зробивши те саме, я знову поглянув на своє відображення у віконній шибці. І раптом подумав: можливо, я говорив з нею востаннє і вона назавжди зникне з мого життя. Чого це я так подумав? Адже для цього не було жодних підстав. Я просто зненацька так передчув.

Після того я раптом згадав про драбину, яку залишив висіти в колодязі. Треба її прибрати негайно, бо як хтось побачить, можуть виникнути неприємності. До того ж несподівано Крита Кано зникла. Востаннє я бачив її саме біля колодязя.

Запхавши ліхтарик у кишеню й узувшись, я вийшов у сад і знову переліз через огорожу. Пройшов доріжкою до порожнього дому. У домі Мей Касахари, як і раніше, не світилося. Стрілки годинника показували майже третю. Зайшовши у сад порожнього дому, я попрямував до колодязя. Як і перед тим, драбина, прив’язана до дерева, звисала в колодязь. Кришка була наполовину відхилена.

Я чомусь ненароком зазирнув у колодязь і неголосно, майже пошепки, гукнув: «Гей, Крита-сан!» Відповіді не було. Я вийняв ліхтарик і посвітив униз. Самого дна промінь не сягнув, зате долинув чийсь ледве чутний голос, схожий на стогін. Я ще раз покликав Криту Кано.

— Усе гаразд. Я тут, — озвалася вона.

— Що ти там робиш? — спитав я тихо.

— Питаєте, що роблю?.. Те саме, що й ви тут робили, Окада-сан, — відповіла вона збентеженим тоном. — Думаю. Адже тут чудове місце для роздумів.

— Це правда, — погодився я. — Та мені щойно дзвонила твоя сестра. Страшно хвилюється, що ти зникла. Уже пізня ніч, а тебе все нема дома й невідомо, коли будеш. Просила сказати, щоб ти відразу дала про себе знати, якщо я тебе зустріну.

— Зрозуміло. Дякую за турботу.

— Гей, Крита-сан, може, усе-таки вилізеш звідти? Хочу з тобою поговорити.

Вона не відповіла.

Я вимкнув ліхтарик і запхав його в кишеню.

— А що, якби ви, Окада-сан, сюди спустилися? Посиділи б удвох, поговорили.

«О, справді було б непогано спуститися на дно колодязя і поговорити з Критою», — подумав, але від самої згадки про затхлу пітьму в ньому відчув тягар у животі.

— Е ні, вибач, мені туди більше не хочеться. І ти там довго не затримуйся. А то хто-небудь знову витягне драбину. Та й повітря там застояне.

— Знаю. Та я все одно хочу ще трохи тут побути. Не турбуйтеся про мене.

Ну що я міг зробити, якщо вона не хотіла вилізати?

— Коли, я говорив з твоєю сестрою по телефону, я не сказав, що недавно тебе тут зустрів. Я правильно зробив? Бо мені здалося, що про це краще промовчати.

— Правильно. Будь ласка, не кажіть сестрі, що я тут, — сказала Крита Кано й, зробивши коротку паузу, додала: — Не хочу її тривожити, але ж іноді хочеться подумати. Як закінчу — відразу вилізу. Залиште мене, будь ласка, трохи на самоті. Я вам не завдам жодного клопоту.

Я вирішив залишити її і піти додому. Що буде, побачу вранці. Навіть якщо вночі прийде Мей Касахара й витягне драбину, я все-таки якось зможу врятувати Криту Кано. Повернувшись додому, я роздягнувся і звалився на ліжко. Узяв книжку, що лежала в узголів’ї, розгорнув на закладеній сторінці. Здавалось, що збудження не дасть заснути, та, не прочитавши й двох сторінок, я відчув, що дрімаю. Згорнувши книжку, погасив світло й наступної мить поринув у сон.

Прокинувся я о пів на десяту. Занепокоєний становищем Крити, я хутко одягнувся і, навіть не вмившись, попрямував доріжкою до порожнього дому. Хмари висіли низько над землею, і вологе ранкове повітря в будь-яку хвилину могло пролитися дощем. Драбина в колодязі не висіла. Видно, хтось відв’язав її від дерева й забрав. Обидві половини кришки були щільно закриті, зверху лежав камінь. Відхиливши одну половину, я зазирнув у колодязь і покликав Криту. Однак відповіді не почув. Покликав ще кілька разів. «Можливо, спить?» — подумав я і кинув жменю дрібних камінців. Та, здається, в колодязі нікого не було. Удосвіта Крита, напевне, вибралася назовні, відчепила драбину й кудись пішла. Я опустив кришку й подався додому.

Вийшовши з двору порожнього дому, я трохи постояв, зіпершись об огорожу і поглядаючи на дім Мей Касахари. Можливо, вона, як звичайно, помітить мене й покажеться. Однак я її не дочекався. Навколо панувала цілковита тиша. Не було видно людей, не лунали жодні звуки — навіть сюрчання цикад. Я стояв і копирсав землю носаком черевика. Мене охопило дивне відчуття, ніби за кілька днів, проведених у колодязі, колишню реальність замінила інша й поселилася тут назавжди. Воно не покидало мене відтоді, як тільки я вибрався з колодязя і повернувся додому.

Повернувшись доріжкою додому, я вирішив почистити у ванній зуби й поголитися. За цих кілька днів усе обличчя обросло чорною щетиною, і тепер я скидався на врятовану жертву корабельної катастрофи. Я вперше відпустив таку бороду. Хотів залишити, але, трохи подумавши, вирішив усе-таки поголитися. Мені здалося, що буде краще, якщо обличчя залишиться таким, яким було, коли з дому пішла Куміко.

Розпаривши обличчя гарячим рушником, я щедро вимазав його кремом для гоління й повільно, щоб не порізатися, взявся голити щетину — спочатку на підборідді, на лівій щоці, потім на правій. Поголивши праву щоку, я раптом зиркнув у дзеркало — і мимоволі відчув, як мені перехопило подих. На щоці видніла якась синювато-темна пляма. «Невже щось прилипло?» — подумав я спочатку. Я зняв з обличчя залишки крему, як слід умився з милом і спробував стерти пляму рушником. Але вона не зникла, а наче глибоко проникла у шкіру. Я провів по ній пальцем, але нічого, крім легкого жару, не відчув. Родимка! Вона з’явилася на щоці саме там, де я відчув жар, коли сидів у колодязі.

Наблизившись впритул до дзеркала, я заходився уважно розглядати пляму. Вона була відразу за щелепою, завбільшки з долоню немовляти. Синювато-темна, майже чорна, вона скидалася на «монбланівське» чорнило, яким користувалася Куміко.

Спочатку я подумав, що це — алергія на шкірі. Можливо, я отруївся чимось на дні колодязя. Скажімо, лаком. Та хіба там щось таке могло бути? Адже я освітив у колодязі ліхтарем кожну тріщину і нічого, крім землі та бетонних стін, не виявив. Зрештою, хіба від алергії чи чогось подібного з’явиться така чітка пляма?

Невдовзі мене охопила легка паніка: я розгубився, втратив орієнтацію — так, наче на мене накотилася велика хвиля й поволокла за собою. Випустивши рушник з рук, я перекинув відро для сміття, ударився об щось ногою і забурмотав якусь нісенітницю. Потім узяв себе в руки й, зіпершись об раковину, намагався спокійно обдумати, що ж робити далі.

«Ще трохи почекаю і подивлюся, що ж буде далі», — подумав я. До лікаря завжди встигну. Можливо, пляма сама зійде, як висипка, спричинена лаком. Можливо, так само швидко зникне, як і з’явилася. Я пішов на кухню і приготував кави. У шлунку було порожньо, та як тільки збирався щось з’їсти, апетит щезав, як вода, побачена в міражі.

Я ліг на диван і задивився на дощ, який щойно припустив. Раз у раз ходив до ванної і розглядав себе в дзеркалі, але ніяких змін у плямі не помічав. Вона красувалася на щоці своєю густою синявою.

Я здогадувався: єдиною причиною появи цієї плями було те, що в тому передсвітанковому видінні, схожому на сон, побаченому на дні колодязя, моя телефонна знайома провела мене за руку крізь стіну, щоб урятувати від небезпечного когось, який відчинив двері й зайшов у номер. І от тоді, коли я проходив крізь стіну, я виразно відчув жар на щоці — там, де тепер була пляма. Та, звісно, причинно-наслідковий зв’язок між проходженням крізь стіну та появою плями на щоці залишався нез’ясованим.

Чоловік без обличчя у готельному фойє сказав: «Зараз неслушний час. Зараз вам не можна тут перебувати». Він мене попередив, але я знехтував його попередженням і пішов уперед, сердитий на Нобору Ватая і на свою розгубленість. І, можливо, тому отримав цю відмітку.

А може, це тавро наклав на мене той дивний напівсон-напіввидіння. «Це не просто був сон, — казали вони за допомогою цієї плями. — Усе справді відбулося. І тобі доведеться згадувати про це щоразу, коли дивитимешся в дзеркало».

Я труснув головою. В усьому цьому надто багато непоясненного. Ясно тільки одне: я нічого не розумію. Голову знову охопив тупий біль, і я вже не міг більше думати. Нічого робити не хотілося. Ковтнувши холодної кави, я знову видивився на дощ за вікном.

Пополудні я подзвонив дядькові. І трохи з ним побалакав про се про те. Мені здавалося, що відірвуся від реального світу невідомо куди, якщо з ким-небудь не порозмовляю.

Дядько поцікавився, як почувається Куміко. Я відповів, що добре. Поїхала кудись у справах. Слід було б усе йому чесно викласти, але я не міг розповісти по порядку сторонній людині про те, що сталося зі мною останнім часом. Я ж не міг пояснити комусь того, чого сам не розумів. А тому наразі вирішив приховати від дядька правду.

— Ви довго жили в цьому домі, чи не так? — запитав я.

— Авжеж. Років шість-сім, напевне. Але постривай… мені було тридцять п’ять, коли я його купив, і прожив там до сорока двох. Виходить, сім років. Сюди переїхав, коли одружився. А до того часу постійно жив там.

— Я хотів би спитати… Тоді з тобою не відбувалося нічого поганого?

— Поганого? — здивувався дядько.

— Ну… часом не хворів або з жінкою не розлучався?

На тому кінці телефонної лінії почувся веселий дядьків сміх.

— Правда, була така історія з однією жінкою. Таке ж саме сталося і після переїзду. Та нічого поганого в цьому не бачу. І, чесно кажучи, я за ними не жалію. А хворіти… Не пригадую, що хворів. Хіба що ззаду на шиї якийсь наріст з’явився. Довелось вирізати. Помітили його в перукарні й порадили на всякий випадок вирізати. Я пішов до лікаря, але виявилося, що нічого страшного нема. Поки я там жив, це був перший та останній випадок, коли я звертався до лікаря. Їй-бо, хоч вимагай медичну страховку!

— І жодних поганих спогадів у вас не залишилося?

— Жодних, — трохи подумавши, відповів дядько. — А чому ти про це питаєш?

— Просто так. Недавно Куміко ходила до ворожбита, і той наговорив їй всякої всячини — мовляв, цей дім стоїть на поганому місці й таке інше, — збрехав я. — Звісно, я не вірю в такі дурниці, але Куміко попросила дізнатися у вас…

— Гм-м… Я також не розуміюся на ворожінні. Погане чи добре місце — не знаю. Але я там жив і думаю, що з домом усе гаразд. А от у Міявакі, може, щось не так, однак від їхнього дому наш стоїть досить далеко.

— А хто в ньому жив після того, як ви переїхали?

— Після мене років три жив шкільний учитель з родиною, потім п’ять років — молоде подружжя. Чоловік, здається, мав якесь діло, а яке — не пам’ятаю. А от як вони жили — щасливо чи ні, — не знаю. Бо управління домом я передав одній ріелторській фірмі. Самих пожильців я у вічі не бачив, і чому вони виїхали — також не здогадуюсь. Чогось поганого про них не чув. Гадаю, їм стало тісно й вони побудували власний дім.

— Хтось мені одного разу сказав, що в цьому місці якусь течію перегороджено. Вам це ні про що не говорить?

— Течію перегороджено? — перепитав дядько.

— Я й сам не доберу, що це означає. Просто мені так сказав той чоловік.

Дядько на мить задумався.

— Ні, ніщо не спадає на думку Але, здається, перегородити з обох боків нашу доріжку — не дуже вдала ідея. Бо, якщо подумати, дивно, коли дорога не має ні початку, ні кінця. І в дороги, і в ріки головний принцип — протікати. Якщо перегородити таку течію — усе зупиниться.

— Справді, — сказав я. — Тоді я хотів би спитати про ще одну річ. Ви коли-небудь чули, як співає заводний птах?

— Заводний птах? — спитав дядько. — А що це таке?

Я коротко розповів йому про заводного птаха. Про те, як він сідав на дерево в саду і щодня кричав таким голосом, ніби накручував пружину.

— Не знаю. Ніколи не бачив і не чув. Я взагалі люблю птахів і з насолодою їх слухаю, як вони співають, але про такого птаха чую вперше. Він має якийсь стосунок до дому?

— Та ні, не має. Просто мені цікаво, знаєте ви про нього чи ні.

— Знаєш, що я тобі пораджу? Якщо хочеш більше дізнатися про людей, що жили в домі після мене, зайди в ріелторську контору «Сетаґая-дайіті», поряд зі станцією. Там, пославшись на мою рекомендацію, поговори зі старим Ітікавою. Він кілька років опікувався нашим домом. Живе там здавна і, можливо, розповість тобі чимало цікавого. Це я від нього дізнався про Міякаву. Старий любить побалакати, тож піди до нього.

— Дякую. Піду, — сказав я.

— До речі, як у тебе з пошуком роботи? — спитав дядько.

— Ще не знайшов. Правду кажучи, я не дуже її шукаю. Куміко працює, я пораюся дома. Якось зводимо кінці з кінцями.

Дядько начебто над чимось задумався, а потім сказав:

— Матимеш проблеми — дай знати. Може, чимось зараджу.

— Дякую. Коли що, прийду за порадою, — відповів я. І на цьому розмова скінчилася.

Я збирався подзвонити в ту дядькову ріелторську фірму, розпитати про дім і людей, які тут до мене проживали, але врешті-решт відмовився від такого наміру, бо вважав його безглуздим.

І пополудні дощ і далі безшумно мжичив. Усе навколо стало мокрим — дахи будинків, дерева в саду, земля. На обід я з’їв суп із банки разом з тостом. І до самого вечора пролежав на дивані. Хотів піти за покупками, але згадав про пляму — і полінився вийти з дому. Пожалів, що поголився. У холодильнику ще залишилося трохи овочів, а на полиці — кілька банок консервів. Був ще рис і яйця. Небагато, але прожити днів два-три можна.

На дивані я майже ні про що не думав, а читав, слухав касети з класикою, байдуже поглядав на дощ, що сипався на сад. Здатність мислення опустилася до найнижчого рівня — видно, я перенапружив мозок, коли так довго просидів на дні темного колодязя. Як тільки я намагався про щось думати, голову схоплював тупий біль, ніби її стискали м’якими лещатами. А при спробі що-небудь пригадати всі м’язи і нерви скрипіли. Здавалось, я став Залізним Дроворубом із «Чарівника країни Оз», заржавілим від нестачі мастила.

Раз у раз я вставав і йшов до ванної, щоб у дзеркалі подивитися на пляму. Вона нітрохи не змінилася — ні розміром, ні кольором. А ще я помітив, що не поголився до кінця — на верхній губі залишилося волосся. Я забув про нього, коли, виголюючи праву щоку, побачив пляму й запанікував. Довелося ще раз умиватися гарячою водою, намазатися кремом і поголити залишки щетини.

Поглядаючи не один раз на своє відображення в дзеркалі, я згадав, що сказала по телефону Мальта Кано: «Скажімо, людина не може безпосередньо бачити свого обличчя. Доводиться покладатись на відображення в дзеркалі. Емпірично вірити в те, що відображення правдиве. Будьте обережними». На всякий випадок я пішов у спальню і поглянув на себе в трюмо, перед яким Куміко зазвичай одягалася. Пляма нікуди не ділася. Отже, дзеркало ні в чому не винне.

Крім плями, інших аномалій на собі я не виявив. Виміряв температуру — нормальна. За винятком того, що я, цілих три дні проголодувавши, майже не мав апетиту і раз у раз відчував нудоту — видно, це було продовження її приступів, які мучили мене в колодязі, — мій організм був у повному порядку.

Друга половина дня пройшла тихо. Без телефонних дзвінків, без листів. Ніхто не показався на доріжці, сусідів також не було чути. Коти по саду не пробігали, птахи не літали і не співали. Іноді сюрчали цикади, але не так наполегливо, як завжди.

Перед сьомою я відчув, що трохи зголоднів, а тому приготував просту вечерю з консервів та овочів. Послухав вечірні новини по радіо, чого давно не робив — у світі нічого особливого не відбувалося. Загинули на автомашині молоді хлопці — на автостраді когось невдало обганяли і врізалися у стіну. Поліція веде розслідування у справі, пов’язаній з видачею незаконних кредитів начальником відділення одного великого банку та його підлеглими. Якийсь хлопець прямо на вулиці вбив молотком тридцятишестирічну домогосподарку з Матіди. Та все це відбувалося десь в іншому, далекому світі. А в моєму лише падав дощ. Безшумно, тихо.

Коли стрілки годинника показали дев’яту, я перебрався з дивана на ліжко, дочитав розділ у книжці, погасив світло і заснув.

Мені щось снилося, та раптом я прокинувся. Сну я не міг пригадати, але, здається, було в ньому якесь напруження. Тож коли я розплющив очі, серце несамовито калатало. У кімнаті все ще панувала темрява, і я не міг згадати, де я. Минуло багато часу, поки збагнув, що я у себе дома, на ліжку. На будильнику — початок третьої. У колодязі погано спалося, за незрозумілим циклом — то невідомо коли засинав, то раптом прокидався. Як тільки я прийшов до тями, захотілося в туалет. Бо перед сном випив пива. Якби була змога, хотілося ще раз лягти й заснути, але не було іншої ради — я сів на ліжку і несподівано торкнувся рукою шкіри когось, хто лежав біля мене. Однак особливо не здивувався. Бо на цьому місці завжди спала Куміко, і я до цього звик. Та враз я згадав: Куміко вже немає! Покинула мене. Поряд спав хтось інший.

Я рішуче ввімкнув лампу в узголів’ї. І побачив Криту Кано.

13 Крита Кано розповідає далі

Крита Кано, повернувшись до мене, спала гола-голісінька, без ковдри. Видніли груди гарної форми, рожеві соски, чорний лобок під плоским животом, схожий на заштриховану частину ескізу. Біла шкіра блищала так, ніби дівчина щойно народилася. Нічого не розуміючи, я вп’явся в неї очима. Вона спала, звівши докупи коліна й підігнувши під себе ноги. Розкуйовджене волосся закривало половину обличчя, а тому її очей я не бачив. Та, здається, вона спала міцно, бо навіть коли я засвітив лампу при узголів’ї, вона нітрохи не ворухнулась, дихала тихо й рівно. Ясна річ, сон мене остаточно покинув. Вийнявши з шафи легку літню ковдру, я прикрив нею дівчину. Погасив лампу і пішов у піжамі на кухню, щоб посидіти трохи за столом.

Після того я згадав про родимку. Торкнувся щоки — усе ще відчув на ній невеликий жар. У дзеркало не дивився, бо все одно було ясно, що пляма нікуди не ділася. Така штука просто так за одну ніч не зникне. Як розвидниться, можливо, доведеться пошукати в телефонному довіднику найближчого дерматолога. Та коли лікар мене спитає, звідки вона, на мою думку, взялася, що я відповім йому? «Я майже три дні просидів у колодязі? Ні, з роботою це ніяк не пов’язане. Просто мені захотілося подумати, і я вирішив, що колодязь для цього підходить найкраще. Ні, їжі з собою не брав. І колодязь не мій. Він у чужому саду. Коло порожнього дому. Заліз у нього без жодного дозволу».

Я зітхнув. Та хіба я міг таке комусь сказати?

Поки я сидів бездумно, спершись ліктями, за столом, у моїй голові надзвичайно яскраво сплило голе тіло Крити Кано. Вона міцно спала на моєму ліжку, а я згадував сон, в якому я займався сексом з нею, що з’явилася в сукні Куміко. Я все ще виразно відчував дотик до її шкіри й вагу її тіла. А проте не міг чітко розділити, де закінчується дійсність і починається нереальність. Стіна між цими двома сферами починала поступово танути. Принаймні в моїй пам’яті реальне й нереальне, здавалось, співіснували поруч, майже однаково вагомі та яскраві.

Щоб вигнати з голови ці безладні сексуальні образи, мені довелося підійти до умивальника й сполоснути обличчя холодною водою. Потім я подивився на Криту. Вона, як і раніше, міцно спала, зсунувши ковдру до пояса. Видніла тільки її спина, що нагадала мені про спину Куміко в останній день. Тепер, коли я подумав про це, Крита своєю фігурою здалася мені навдивовижу схожою на Куміко. Раніше, коли вона відрізнялася зачіскою, манерою одягатися і макіяжем, я цього особливо не помічав. Вони обидві, здавалось, мали приблизно однакову вагу й однаковий зріст. Та й розмір одягу в них, видно, був приблизно той самий.

Прихопивши свою ковдру, я перейшов у вітальню, ліг на диван і розгорнув історичну книжку, яку приніс недавно з бібліотеки. Вона була про те, як до війни Японія управляла Маньчжурією і як воювала з Радянським Союзом під Номонханом. Після розповіді лейтенанта Мамії я зацікавився тодішніми подіями в Китаї і тому взяв у бібліотеці кілька книжок на цю тему. Та коли впродовж десяти хвилин пройшовся очима по докладних історичних описах, раптом відчув, що дрімаю. Поклавши книжку на підлогу, я заплющив очі, щоб дати їм трохи перепочити, але відразу поринув у сон, так і не погасивши світла.

Прокинувся я від шуму з кухні. Я пішов туди й побачив Криту, що готувала сніданок. На ній були біла майка й блакитні шорти — все з Куміко.

— Послухай, а де твій одяг? — спитав я, стоячи у дверях.

— Ой, вибачте! Ви спали, і я насмілилась узяти на час дещо з одягу вашої дружини. Це, звичайно, нахабство, та я не мала у що одягтися, — сказала Крита, повернувши голову до мене. Невідомо коли вона встигла напудритися і зачесатися під 60-ті роки. Бракувало тільки накладних вій.

— Особливо цим не переймайся. Та, власне, що сталося з твоїм одягом?

— Загубила, — просто відповіла вона.

— Загубила?

— Так, десь загубила.

Я зайшов у кухню і, спершись об стіл, спостерігав, як вона готує омлет — спритно розбила яйця, додала спецій і швидко все розмішала.

— Ти хочеш сказати, що прийшла сюди голою?

— Ага, — відповіла Крита так, ніби немає в цьому нічого дивного. — Зовсім голою. Ви ж самі знаєте. Адже накрили мене ковдрою.

— Справді, — промимрив я. — Та все-таки я хотів би знати, де і як ти загубила одяг та як добралася без нічого сюди.

— Сама не розумію, — відповіла Крита, струшуючи сковорідкою, щоб перемішати яйця.

— Сама не розумієш… — повторив я.

Крита розклала омлет на тарілках, додала вареної капусти брокколі. Підсмажила тости, поставила їх разом з кавою. Я добув масло, сіль і перець, і ми, немов молодята, сіли одне навпроти одного снідати.

Після того я раптом згадав про пляму. Крита, поглядаючи на мене, анітрохи не здивувалась і ні про що не запитувала. Я торкнувся плями — вона все ще була теплою.

— Окада-сан, не боляче?

— Зовсім ні.

Якийсь час Крита не спускала з мене очей.

— Начебто родимка.

— Мені також так здається, — сказав я. — Усе вагаюся: йти до лікаря чи ні.

— У мене таке враження, що лікар тут не зарадить.

— Можливо. Але ж не годиться залишати її в такому вигляді.

Тримаючи виделку в руці, Крита трохи задумалася.

— Я замість вас ходитиму продукти купувати або в якихось справах. Можете сидіти дома, якщо вам незручно виходити в місто.

— Дякую, звичайно. Але ж у тебе є свої справи, а я не можу тут вічно сидіти.

Крита знову трохи подумала й сказала:

— У такому разі, можливо, Мальта знає, що з плямою робити.

— Ти не могла б їй подзвонити?

— Мальта сама телефонує, а дзвінків ні від кого не приймає, — сказала Крита, хрумаючи брокколі.

— Але ж ти можеш з нею зв’язатися?

— Звісно. Ми ж сестри.

— Отже, можеш спитати в неї про пляму? Або попросити, щоб вона мені подзвонила?

— Вибачте, але я цього не можу зробити. Не можу в неї просити про когось. У нас таке правило.

Намазуючи маслом тост, я зітхнув.

— Виходить, якщо в мене до Мальти якась справа, то я маю чекати, поки вона сама зателефонує?

— Саме так, — кивнула Крита. — А якщо ваша пляма не болить і не свербить, то краще на якийсь час забути про неї. От я на такі речі не звертаю уваги. Тому і вам раджу не звертати. З людьми іноді таке буває.

— Невже?

Якийсь час ми мовчки жували сніданок. Я вже давно не їв у компанії, тож усе було смачним. Я сказав про це Криті, і мені здалося, що їй було приємно це почути.

— Та все-таки що сталося з твоїм одягом?

— Вам, мабуть, неприємно, що я без дозволу наділа речі вашої дружини? — стривожено запитала Крита.

— Та ні. Я не маю нічого проти, що ти це зробила. Усе одно Куміко їх залишила. І все-таки я не второпаю, де і як ти загубила свій одяг.

— Не тільки одяг, але також туфлі.

— То як же ти все це загубила?

— Не можу пригадати, — сказала Крита. — Знаю тільки, що прокинулась у вашій постелі зовсім голою. А що було до того — зовсім не пам’ятаю.

— Пам’ятаєш, що спускалася в колодязь? Після того, як я звідти вибрався.

— Це пам’ятаю. І ще — що там заснула. А що ж було потім — не пригадую.

— Тобто ти зовсім не пам’ятаєш, як вибралася з колодязя?

— Анітрохи. У моїй пам’яті посередині розрив. Ось такий, — і Крита розставила вказівні пальці обох рук сантиметрів на двадцять. Скільки часу це означало, я не здогадувався.

— А що сталося з драбиною, що висіла в колодязі? Також не пам’ятаєш? Адже вона пропала.

— Про драбину взагалі нічого не знаю. Не пам’ятаю навіть, вилізала по ній з колодязя чи ні.

— Можеш показати п’ятки? — запитав я, уважно розглядаючи чашку з кавою, яку тримав у руці.

— Так, звичайно, — сказала Крита. Сівши поряд на стілець, вона витягнула ногу й показала п’ятки. Тримаючи її за кісточки, я оглянув їх. Вони були абсолютно чисті й гарної форми. Без подряпин і грязюки.

— Нема ні грязюки, ні подряпин, — сказав я.

— Так.

— Учора цілий день падав дощ, і якщо ти йшла звідти боса, ноги твої, гадаю, мали б забруднитися. Оскільки ти проходила через сад, то на веранді мали б залишитися твої сліди, чи не так? Однак п’ятки в тебе чисті, а на веранді жодних слідів.

— Так.

— А це означає, що ти не йшла босоніж.

Наче вражена таким відкриттям, Крита на мить задумалася.

— У ваших словах є логіка.

— Можливо, є, але поки що ми ні до чого не прийшли, — сказав я. — Так де ж ти загубила одяг і туфлі та як сюди добралася?

— Не маю уявлення, — і Крита похитала головою.

Поки Крита старанно мила в раковині посуд, я сидів за кухонним столом і про все це думав. Та, звісно, ні до чого не додумався.

— З тобою таке часто відбувається? Скажімо, ти не можеш пригадати, куди ходила, — спитав я.

— Це вже не вперше. Не часто, але іноді таке буває. Ніяк не можу пригадати, куди ходила й що робила. Якось одного разу я десь забувала свій одяг. І тільки цього разу загубила все — і одяг, і туфлі.

Крита вимкнула воду, витерла ганчіркою стіл.

— Послухай, Крита-сан! — сказав я. — Минулого разу я так і не дослухав до кінця твоєї розповіді. Тоді ти перервала її на півдорозі й кудись зникла. Пам’ятаєш? Може, розкажеш до кінця? Про те, що сталося з тобою після того, як тебе спіймали якудза, змусили займатися проституцією, як ти зустрілася з Нобору Ватая і переспала з ним.

Спершись на умивальник, Крита глянула на мене. Краплі води скапували з її рук і падали на підлогу. З-під білої майки на її грудях чітко випиналися соски. Позираючи на них, я знову виразно уявив собі її голе тіло, побачене вночі.

— Гаразд. Розповім усе, що потім сталося.

Вона знову сіла навпроти.

— Минулого разу я раптом утекла посеред нашої розмови, бо не була готова все вам розповісти. Вважала, що треба вам, Окада-сан, усе чесно викласти, якщо вдасться, але не змогла дійти до кінця. Ви, напевне, здивувалися, що я зникла так несподівано?

Поклавши руки на стіл, Крита дивилася мені прямо в очі.

— Звичайно, здивувався, але серед того, що сталося останнім часом, це не було найдивнішим.

— Як я вам уже казала, моїм останнім «фізичним клієнтом» як повії був Нобору Ватая. Коли за робочим дорученням Мальти я зустрілася з ним удруге, то відразу його впізнала. Навіть якби намагалася забути, все одно не змогла б. Однак чи згадав він мене, не знаю. Бо Ватая-сан не з таких, чиї почуття можна прочитати на обличчі.

Та, гадаю, краще розповісти все по порядку. Спочатку про те, коли Нобору Ватая став моїм клієнтом. Це було шість років тому.

Як я вже казала, тоді я зовсім перестала відчувати біль. І не лише біль — я взагалі нічого не відчувала, абсолютно нічого не сприймала. Звісно, це не означає, що я не відчувала жару, холоду, болю… Але всі ці відчуття, здавалось, належали іншому, далекому світові, ніяк зі мною не пов’язаному. А тому ніщо в мені не чинило опору, коли я спала з чоловіками за гроші. Хоч би що зі мною робили, мені було байдуже, бо все, що я відчувала, мене не стосувалося. Бо моє оніміле тіло мені навіть не належало. У той час якудза повністю втягли мене в проституцію. Вони змушували мене спати з чоловіками — я це робила, давали мені гроші — я брала. Ми на цьому минулого разу зупинилися?

Я кивнув.

— Того дня мене послали на шістнадцятий поверх одного готелю в центрі. Номер було зарезервовано на прізвище Ватая. Прізвище рідкісне — з тих, що не часто трапляються. Постукавши, я відчинила двері й побачила чоловіка, що, сидячи на дивані, пив замовлену в номер каву й начебто щось читав. На ньому була зелена теніска і брунатні бавовняні штани. Волосся коротко стрижене, на носі — окуляри в брунатній оправі. На низькому столику перед диваном стояв кавник і чашка, лежала книжка. Видно, він зосереджено читав, бо в його очах ще не погасло збудження. Обличчя без особливих прикмет, тільки очі світилися небуденною енергією. Побачивши ці очі, я на мить подумала, що зайшла не в той номер. Та ні, я не помилилася. Чоловік сказав, щоб я зайшла й замкнула двері.

Усе ще сидячи на дивані, він мовчки розглядав мене з ніг до голови. Так завжди буває, коли приходиш до клієнта. Вибачте, Окада-сан, ви коли-небудь купували повію?

— Ні, — відповів я.

— Це як купівля товару. До такого погляду швидко звикаєш. Бо клієнт купує тіло за гроші й, природно, перевіряє товар. Але цей чоловік дивився якось особливо — ніби розглядав крізь моє тіло щось поза мною. Я почувалася незручно: начебто стала напівпрозорою.

Здається, я розгубилась і випустила з рук сумочку. Вона легко стукнулась об підлогу, але я так збентежилася, що відразу цього не помітила. Урешті-решт я все-таки нагнулась і підняла її. Впавши, вона розстебнулася, і з неї висипалася моя косметика. Підібравши олівець для брів, крем для губ і маленький флакончик туалетної води, я поклала їх назад у сумочку. Увесь цей час він не спускав з мене очей.

Коли я зібрала в сумочку всі свої речі, він велів мені роздягтися. «Можна спочатку прийняти душ? Бо я спітніла», — спитала я. День був спекотний, і в метро по дорозі до готелю я вкрилася потом. Він сказав, що його це не хвилює, що в нього обмаль часу і щоб я негайно роздягалася.

Коли я роздяглася, він сказав, щоб я лягла на ліжко долілиць. Я послухалася. Він наказав не ворушитися, заплющити очі й мовчати, поки не запитає.

Одягнений, він сів поряд — тільки сів, не торкнувшись мене пальцем. Просто сидів і споглядав моє оголене тіло. Так тривало хвилин десять. Я до болю відчувала його пронизливий погляд на потилиці, на спині, на сідницях, на ногах. Подумала, може, він імпотент. Іноді трапляються такі клієнти. Куплять повію, роздягнуть і просто дивляться. А деякі з них роздягають дівчат і кінчають у них перед очима. Різні люди з різних причин купують повій. Тож я подумала, що, може, цей з таких.

Та незабаром він простягнув руку і почав мене обмацувати. Його пальці чогось шукали, неквапливо переміщаючись від плечей до спини, від спини до попереку. Це було не загравання і, звісно, не масаж. Його пальці рухалися сторожко, ніби прокладаючи маршрут на карті. Торкаючись мене, він, здавалось, постійно про щось думав. Не просто думав, а міркував зосереджено й серйозно.

Пальці, що досі невпевнено блукали по тілу, раптом зупинялись і завмирали. Було таке враження, ніби вони то збивалися з дороги, то знову знаходили її. Ви розумієте, що я кажу? Мені здавалося, наче кожен палець жив і думав сам по собі, підкоряючись власній волі. Від такого дивного відчуття на душі ставало моторошно.

А проте дотик його пальців збуджував мене. Уперше в житті. Перед тим, як я стала повією, статевий акт завдавав мені тільки біль. Від самої думки про нього мене переповнював страх, що буде боляче. Та все різко змінилося, коли я звикла до нового заняття, — я взагалі перестала будь-що відчувати. Біль пропав, і разом з ним пропали інші відчуття. Щоб задовольнити клієнта, я стогнала і вдавала, що шаленію від збудження. Та все це було обманом, професійним трюком. А от під його пальцями я стогнала по-справжньому. Цей стогін виривався невимушено з глибини мого єства. Я зрозуміла, що в мені щось заворушилося — здавалось, начебто центр ваги тіла переміщався то сюди, то туди.

Невдовзі його пальці перестали рухатися. Обхопивши мене за талію обома руками, він, здавалося, про щось думав. Через кінчики його пальців я відчула, що він намагається вирівняти дихання. Потім він почав повільно роздягатися. Заплющивши очі, я занурила обличчя в подушку й чекала, що буде далі. Оголившись, він розсунув мені руки й ноги.

У кімнаті панувала глибока тиша. І тільки слабо шумів кондиціонер. Чоловік не видавав жодного звуку. Навіть його дихання я не чула. Він поклав долоні мені на спину. Я обм’якла. Його прутень торкнувся моїх сідниць, але все ще залишався м’яким.

У цю мить в узголів’ї ліжка задзвонив телефон. Я розплющила очі й зиркнула на обличчя клієнта. Однак він наче й не чув дзвінка. Продзвонивши разів вісім-дев’ять, телефон затих, і в номер знову повернулася тиша.

Повільно зітхнувши, якийсь час Крита мовчки дивилася на власні руки.

— Вибачте, — сказала вона, — дозвольте перепочити. Ви не проти?

— Звичайно. — Я долив собі кави й зробив ковток. Крита випила холодної води. Хвилин десять ми сиділи мовчки.

— Його пальці знову взялися обгладжувати мене геть-чисто всю, — вела далі Крита. — Не було місця, якого б вони не торкнулися. Я вже ні про що не думала. Серце калатало під вухами на диво рідко й голосно. Я вже не могла себе стримувати й раз по раз скрикувала під його руками. Намагалась приглушити той крик, але замість мене стогнав і кричав хтось інший. Здавалось, ніби всі гвинтики мого тіла ослабли. Згодом, через досить довгий час, я, все ще лежачи долілиць, відчула, як щось увійшло в мене ззаду. І зараз не знаю, що це було. Щось тверде і величезне, але, в усякому разі, не його прутень. Це точно. Я тоді подумала: «А все-таки він справді імпотент».

Незалежно від того, що це було, я відчула біль — уперше після невдалої спроби накласти на себе руки. Відчула сама, а не хтось інший. Неймовірний біль — такий, ніби щось розривало мене зсередини надвоє. Але разом із страшним болем на мене наринула насолода. Насолода й біль злилися воєдино. Ви розумієте? Біль викликав насолоду, а насолода — біль. Ці два відчуття я сприймала як щось одне. Моє тіло, занурене в біль і насолоду, швидко розколювалося, але я вже не могла цього зупинити. А потім сталася дивна річ. Зсередини мого розірваного тіла, проштовхуючись, вирвалося щось, чого я раніше не бачила й не торкалася. Невідомо, велике чи мале, воно було мокре й слизьке, як щойно народжена дитина. Зовсім не уявляю собі, що це було. Воно здавна жило в мені, але я про нього не знала. І от цей чоловік витягнув його назовні[39].

Я хотіла дізнатися, що це таке. Дуже хотіла. Хотіла побачити власними очима. Адже це — частина мене самої! Я маю на це право! Однак нічого так і не побачила. Я потонула в бурхливому потоці болю й насолоди. Раз у раз скрикуючи, я несамовито рухала стегнами й, захлинаючись слиною, навіть не могла розплющити очей.

Нарешті я досягла вершини сексуального екстазу. Та ні, відчуття було інше — ніби мене скинули вниз з високої кручі. Я зойкнула, і все, що було в кімнаті зі скла, здавалось, ущент розбилося. І не тільки здалося, а насправді я помітила, як віконні шибки й склянки, розлетівшись на шматки, посипалися дощем на мене. Після того мені стало зле. Свідомість покидала мене, тіло похололо. Вам може видатися дивним таке порівняння, але я відчула себе каструлею з охололою кашею — клейким, липким місивом, що судомно здригається за кожним ударом мого серця. Я пригадала цю судому — на це пішло небагато часу. Цей тупий фатальний біль я відчувала перед тим, як учинити спробу самогубства. Біль, який, немов важелем, силоміць виламував кришку свідомості й всупереч моїй волі витягував з мене пам’ять, схожу на желе. Як це не дивно, я почувалася людиною, що стежить за розтином власного трупа. Ви розумієте, що значить бачити збоку власними очима, як розпанахують твоє тіло й поступово витягують нутрощі?

Я здригалася в конвульсіях, захлинаючись слиною. Навіть підмочилася. Знала, що треба стриматися, але не змогла. Усі гвинтики, що з’єднували моє тіло, розгойдались і повипадали. А в затьмареній свідомості настирливо звучало: яка я самотня, яка я слабка й безпорадна! Тіло швидко зменшувалося. Усе в ньому — що мало й не мало форми — перетворювалось у рідину й, крапля за краплею, випливало назовні, як слина або сеча. «Ні, так більше не можна, — думала я. — Інакше все з мене витече, і я перестану бути собою». Однак спинити таку течію я не спромоглася. Нічого іншого не залишалось, як безсило дивитися на неї. Як довго це тривало — не знаю. Здавалось, пам’ять і свідомість покинули мене. Усе, що було в мені, вийшло назовні. Потім наче опустилася важка завіса, і в одну мить мене огорнула пітьма.

І коли я прийшла до тями, то була вже іншою людиною.

Крита замовкла й поглянула на мене.

— От що тоді сталося, — тихо промовила вона.

Нічого не відповівши, я чекав, що вона скаже далі.

14 Крита Кано готується до від'їзду

Крита Кано розповідала далі.

— Кілька днів після того я жила з відчуттям, ніби моє тіло розпалося на частини. Коли йшла, не відчувала землі під ногами, їла — не розуміла, що жую, а як спокійно сиділа, то опинялася в лабетах страху — ніби без кінця провалююсь у безодню або, як повітряна куля, піднімаюся кудись угору. Власні рухи і відчуття ніяк не пов’язувалися з моєю фізичною суттю. Вони, здавалось, жили самі по собі, без жодного зв’язку з моєю волею, без жодного порядку і напряму, а я не знала, як угамувати такий страшний безлад. Залишалося одне — чекати відповідного часу, коли все вляжеться. Я казала домашнім, що почуваюся погано, і з ранку до вечора сиділа, замкнувшись, у своїй кімнаті й майже нічого не їла.

У такому сум’ятті збігло кілька днів — гадаю, три-чотири. А потім усе заспокоїлось, уляглося, наче після шаленого буревію. Я озирнулася навколо, подивилася на себе й збагнула, що стала новою, не такою, як раніше, людиною. Одним словом, це було моє третє «я». Перше мучилося від нестерпного безперервного болю. Друге не відчувало болю і взагалі втратило будь-які відчуття. Перше було моїм первісним «я», яке ніяк не могло позбутися важкого ярма — болю. Коли ж я намагалася силоміць його скинути, тобто вчинити невдалу спробу самогубства, народилося моє друге «я», так би мовити, проміжна форма. Фізичний біль, що мучив мене, справді зник, але разом з ним відступили й потьмяніли всі інші відчуття. Разом з болем мене покинула воля до життя, фізичні й душевні сили. І от коли минув цей дивний перехідний період, з’явилося нове моє «я». Я ще не знала, повинна я бути такою чи ні. Однак я відчувала, нехай і невиразно, що рухаюся у правильному напрямі.

Крита Кано підвела голову й пильно глянула мені в очі — здавалось, хотіла дізнатися, яке враження справила на мене її розповідь. Її руки все ще лежали на столі.

— Отже, ти хочеш сказати, що цей чоловік зробив тебе новою особистістю? — запитав я.

— Можливо, — відповіла Крита й кілька разів кивнула. Її обличчя залишалося безвиразним, немов дно висушеного ставка. — Завдяки тому, що від його пестощів і доторку пальців я вперше в житті зазнала неймовірної сексуальної насолоди, у мені відбулася якась велика фізична зміна. Я не розумію, чому так сталося і чому саме цей чоловік спричинився до цього. Хоч би там що, але врешті-решт я опинилася в цілком новій оболонці. І коли жахливе сум’яття, про яке я вам розповідала, минулося, я постаралась сприйняти своє нове «я» правильнішим. Як-не-як, мені вдалося вибратись із глибокого оціпеніння, схожого на задушливу в’язницю.

Однак після того ще довго неприємний осад лежав на моїй душі темною тінню. Щоразу, коли я згадувала його пальці, згадувала, як він запихав щось у мене, як вилізав назовні (або мені так здавалося) слизький клубок, я ніяк не могла заспокоїтися. Мене охоплював непозбутній гнів і відчай. Я хотіла стерти з пам’яті той день, але не змогла. Бо цей чоловік розкрив щось у мені. І це відчуття пов’язувалося в моїй пам’яті назавжди зі згадкою про нього. І ще я відчувала на собі сліди скверни. Ось таке суперечливе почуття, розумієте? Зміна, що сталася зі мною, можливо, правильна. Але, з іншого боку, вона принесла із собою щось брудне, неправильне. Я довго мучилась, розриваючись від такої суперечності.

Крита знову глянула на свої руки, що лежали на столі.

— Після того я перестала продавати своє тіло. Сенсу в цьому вже не було, — сказала Крита. Її обличчя все ще залишалося безвиразним.

— І ти так просто зуміла із цим покінчити? — спитав я.

Вона кивнула.

— Покінчила — от і все. Нічого нікому не казала… Перестала торгувати собою, та це не створило жодних проблем. Усе обійшлося просто. Сподівалася, що мої «опікуни» подзвонять, але вони мене більше не чіпали, хоча знали мою адресу й номер телефону. Могли погрожувати, однак цього врешті-решт не сталося.

Ось так я знову стала зовні звичайною дівчиною. У той час я віддала батькам усе, що в них позичила, й навіть дещо відклала. Брат на ці гроші купив собі нову тарадайку. Напевне, він і не уявляв собі, як я натерпілася, щоб повернути свій борг.

Потрібен був час, щоб звикнути до своєї нової особистості. Довелося з’ясовувати, яка вона, як функціонує і що відчуває. Зрозуміти це на досвіді, запам’ятати й накопичити в собі. Розумієте? Адже в мені нічого не залишилося, усе ніби витекло. Моє «я» було новим і водночас майже порожнім. Я мусила потроху заповнювати цю порожнечу. Довелося власними руками ліпити саму себе, тобто те, з чого складається моє «я».

Формально я ще вважалася студенткою, але повертатися до університету не мала бажання. Вранці виходила з дому, йшла в парк і сиділа там на лавочці, нічого не роблячи, або прогулювалася його доріжками. Коли падав дощ, заходила в бібліотеку, клала на стіл перед собою яку-небудь книжку і вдавала, що читаю. Іноді цілий день сиділа в кінотеатрі або сідала в міську електричку і їздила по кільцевій лінії Яманоте. Здавалось, ніби плаваю на самоті в непроглядному космічному мороку. Навіть порадитися не мала з ким. Якби Мальта була поряд, розповіла б їй усе, нічого не приховуючи, але сестра, як я вже казала, жила тоді на далекому острові Мальта й гартувала свій дух. Її адреси я не знала й зв’язатися з нею не могла. Мусила покладатися на власні сили. У жодній книжці немає пояснення того, що я пережила. Та незважаючи на самотність, нещасною я не почувалася. Я міцно вхопилася за власне «я». Принаймні тепер, я мала за що триматися.

Моє нове «я» відчувало біль, але не так гостро, як раніше. І водночас я навчилася уникати його. Тобто відійти від фізичної оболонки, яка відчуває біль. Розумієте? Я можу відділити свою фізичну суть від нефізичної. З мого пояснення може видатися, що це важко зробити, а насправді, коли засвоїш цей метод, — зовсім нескладно. Коли біль приходить, я відділяю свою фізичну суть. Це все одно, що тихенько вийти в сусідню кімнату, коли приходить непрошений гість. Усе відбувається дуже природно. Я усвідомлюю, що в мене щось болить, але перебуваю тоді в іншому місці. Так би мовити, в сусідній кімнаті. Тому ярмо болю на мене не лягає.

— І ти завжди, коли заманеться, можеш так розділятися?

— Ні, — трохи подумавши, сказала Крита. — Спочатку це мені вдавалося лише тоді, коли тіло відчувало фізичний біль. Іншими словами, біль — ключ для роздвоєння свідомості. А потім за допомогою Мальти я до певної міри навчилася керувати цим процесом. Та це було набагато пізніше.

А тим часом від сестри прийшов лист. Вона писала, що три роки гартування її духу на Мальті нарешті скінчились і через тиждень вона повернеться до Японії. І нікуди звідси більше не поїде. Я зраділа, що зможу знову з нею зустрітися. Адже ми з нею не бачилися років сім-вісім. Як я вже казала, Мальта — єдина в світі людина, якій я можу в усьому звіритися.

Того ж дня, коли вона приїхала, я розповіла їй геть-чисто все, що зі мною досі відбувалося. Мальта вислухала мовчки мою довгу дивну історію до самого кінця, не задаючи жодного запитання. А коли я замовкла, вона глибоко зітхнула й сказала: «Видно, мені треба було залишатися дома й оберігати тебе. А я чомусь не помітила, що в тебе такі складні проблеми. Можливо, тому, що ти надто близька мені людина. А втім, я мусила щось робити. Мусила сама декуди їздити. Іншого вибору не було».

Я попросила її особливо не турбуватися. Адже це мої проблеми, які врешті-решт поволі вдасться розв’язати. Трохи задумано помовчавши, Мальта сказала:

«Усе, що ти пережила відтоді, як я поїхала з Японії, — це гірко й страшно. Але, як сама кажеш, ти потроху, крок за кроком, наближаєшся до нормального стану. Найприкріше вже минулось і ніколи не повернеться. Нічого подібного з тобою більше не станеться. Це непросто, але з плином часу багато чого ти забудеш. Однак без справжнього власного „я“ людина не може жити. Бо це — як земля під ногами. Без неї нічого не побудуєш…

Однак про одне треба пам’ятати — цей чоловік осквернив твоє тіло. Цього взагалі не мало статися. Ще трохи — і ти була б утрачена назавжди. Можливо, тобі довелося б блукати в цілковитій порожнечі. Але, на щастя, випадково вийшло так, що в той час твоє „я“ відрізнялося від первісного, вродженого, а тому ефект виявився протилежним — тобі вдалось звільнитися з цього перехідного стану. Тобі справді пощастило. Однак ця скверна залишилася в тобі, і її треба якось позбутися. Я не можу змити її з тебе — не знаю, як це зробити. Тобі самій доведеться шукати способу, щоб собі в цьому зарадити».

Сестра дала мені нове ім’я — Крита. Наново народившись, я потребувала нового імені. Воно сподобалося мені відразу. І Мальта використовувала мене в ролі медіума. Під її керівництвом я навчилася управляти своїм новим «я», розділяти тіло й душу. Нарешті вперше в житті я змогла зажити тихо й спокійно. Однак моє справжнє «я» все ще залишалося недосяжним. Для цього багато чого не вистачало. Але тепер поруч була Мальта, на яку я могла спертися. Вона розуміла мене й сприймала такою, якою я є. Вела мене й захищала.

— І потім ти знову зустрілася з Нобору Ватая?

Крита кивнула.

— Так. Знову зустрілася з Нобору Ватая. Це сталося на початку березня цього року. Відтоді, як я, побувавши в його руках, переродилася і почала працювати з Мальтою, минуло понад п’ять років. А з ним я зіткнулася, коли він прийшов до нас додому на зустріч із сестрою. Він не заговорив, а я мовчала. Зиркнувши на нього в передпокої, я застигла на місці так, наче мене струмом ударило. Бо це був він — останній мій клієнт.

Я покликала Мальту й сказала, що саме цей чоловік мене збезчестив. «Зрозуміло. Залиши це на мій розсуд. Не хвилюйся і не показуйся йому на очі», — мовила сестра. Я послухалась, а тому не знаю, яка розмова була тоді між ними.

— А, власне, чого Нобору Ватая приходив до твоєї сестри?

Крита здвигнула плечима.

— Сама не знаю, Окада-сан.

— Але ж люди звичайно приходять до вас з якоюсь метою, чи не так?

— Авжеж.

— І чого їм треба?

— Різного.

— Що значить — різного?

Крита прикусила губу й сказала:

— Пошук загубленого, передбачення долі, майбутнього… будь-що.

— І що, ви на цьому розумієтеся?

— Розуміємося. Правда, не на всьому. Але більшість відповідей — ось тут, — і Крита вказала пальцем на скроню. — Можна сюди заглянути.

— Так само, як спуститися в колодязь?

— Ага.

Спершись ліктями на стіл, я поволі й глибоко зітхнув.

— Якщо можеш, то поясни мені одну річ. Ти кілька разів являлася мені уві сні. Ти це навмисне робила? Так?

— Так, — відповіла вона. — Це справді відбувалося з моєї волі. Я проникала у вашу свідомість і віддавалася вам, Окада-сан.

— Невже ти так можеш?

— Можу. Це один з моїх обов’язків.

— Виходить, що ми віддавалися одне одному в підсвідомості, — сказав я. Коли я вимовив ці слова, мені здалося, ніби я вішаю на білу-білісіньку стіну якусь сміливу сюрреалістичну картину. І ніби відступивши від неї назад, щоб перевірити, чи не криво висить, повторив: — Ми віддавалися одне одному в підсвідомості. Але ж я не просив у вас обох нічого. І нічого не хотів дізнатися, чи не так? Тож навіщо ти все це робила?

— Бо Мальта наказала.

— Виходить, що Мальта використала тебе як медіума, щоб залізти мені в голову й пошукати відповіді на щось? На прохання Нобору Ватая? Чи Куміко?

Крита якийсь час мовчала. Видно, вагалася.

— Я про це нічого не знаю. Докладної інформації про це я не отримую. Так мені як медіуму працюється набагато природніше. Я — лише передавач. А Мальта розшифровує зміст того, що я знаходжу в головах. Однак я хочу, щоб ви, Окада-сан, зрозуміли: сестра загалом на вашому боці. Бо я ненавиджу Нобору Ватая, а сестра передусім дбає про мене. Гадаю, що Мальта робила це задля вас.

— Послухай, Крито! Не знаю, у чому причина, але з вашою появою навколо мене почались відбуватися дивні події. Я не хочу сказати, що в усьому винні ви з Мальтою. Можливо, ви щось робили задля мене, але я не вважаю, що завдяки цьому став щасливим. Скоріше навпаки — я багато чого втратив. Спочатку зник кіт, потім дружина. Куміко прислала листа й зізналася, що вже давно спить з іншим чоловіком. А в мене немає ні друзів, ні роботи, ні засобів існування. Немає перспективи і мети, заради якої варто жити. Так що, це все задля мене? А, власне, що ви зробили для нас з Куміко?

— Звичайно, я вас розумію. Природно, що сердитесь на нас. Мені так хотілося б вам усе пояснити…

Зітхнувши, я помацав рукою родимку на правій щоці.

— Та нічого. Не звертай особливої уваги на мою скаргу.

Пильно дивлячись на мене, вона сказала:

— Це правда, що за останні місяці навколо вас відбувалися дивні події. Можливо, що до певної міри й ми в цьому винні. Але гадаю, що рано чи пізно все це мало колись статися. А якщо так — можливо, краще, що сталося раніше. У мене справді таке відчуття. Бо інакше все могло виявитися ще страшнішим, Окада-сан.

Крита пішла до найближчого супермаркету купувати продукти. Я дав їй грошей і порадив одягтися пристойніше, якщо вирішила йти надвір. Кивнувши, вона зайшла в кімнату Куміко й одяглася у білу бавовняну блузку і спідничку із зеленим квітчастим візерунком.

— Вас не бентежить, що я насмілилась нап’ясти на себе одяг вашої дружини?

Я хитнув головою.

— Вона написала, щоб я усе викинув. Так що одягай, нікого це не бентежить.

Як я і сподівався, усі речі Куміко були Криті якраз. Дивно, що й розмір взуття в них збігався. Крита вийшла з дому в сандаліях Куміко. Дивлячись на неї в одязі Куміко, я відчував, ніби в реальності знову відбувається якийсь зсув. Здавалось, велетенський пароплав повільно лягав на інший курс.

Крита пішла, а я, лігши на диван, знічев’я поглядав у сад. Через півгодини вона повернулася на таксі з трьома великими паперовими пакетами, повними харчових продуктів. Приготувала шинку з яйцями й салат із сардинами.

— Окада-сан, вас цікавить острів Крит? — раптом спитала вона після того, як ми перекусили.

— Острів Крит? — запитав я. — Той, що в Середземному морі?

— Ага.

Я похитав головою.

— Не знаю, цікавить чи ні. Я взагалі про нього не думав.

— А ви не хотіли б поїхати зі мною на Крит?

— З тобою на Крит? — повторив я.

— Правду кажучи, мені кортить виїхати на певний час з Японії. Саме про це я весь час думала в колодязі, коли ви пішли. Я давно збираюся поїхати на Крит — відтоді, як Мальта дала мені таке ім’я. З цією метою перечитала багато книжок про цей острів. Навіть узялася вчити грецьку мову, щоб у майбутньому там жити. Трохи накопичила грошей, тож якийсь час не відчуватиму скрути. Про це не турбуйтеся.

— А Мальта знає, що ти їдеш на Крит?

— Ні. Я їй цього ще не відкрила, але, гадаю, вона не буде проти. Гадаю, вона вважатиме таку подорож для мене корисною. Упродовж цих п’яти років сестра використовувала мене як медіума, але це не означає, що розглядала мене лише як інструмент. У певному розумінні вона сприяла моєму одужанню. Здається, вона вважала, що, пропускаючи через мене свідомість та еґо різних людей, дасть змогу здобути власне «я». Розумієте? Для мене це, так би мовити, взірець чужого досвіду, щоб відчути власне «я».

Як подумати, то я ні разу в житті нікому прямо не сказала: «Я будь-що хочу це зробити». Не те що не сказала, а навіть не подумала такого! Від самого народження моє життя зосереджувалося на болю. Я жила з однією метою — якось співіснувати з цим нестерпним стражданням. Та от після того, як у двадцятирічному віці я вчинила невдалу спробу самогубства, біль зник, але разом з ним пропали будь-які відчуття. Я стала схожою на ходячого трупа. Мене огорнула товста пелена несприйняття всього на світі й покинули останні крихти того, що можна назвати волею. А потім, коли Нобору Ватая збезчестив мене, силоміць проник у мою свідомість, я набула третього «я». Однак я все ще не стала собою, а залишалася тільки оболонкою мого справжнього «я» — своєрідним контейнером мінімально потрібного об’єму, через який під контролем Мальти пропускала не одне чуже «я». Уявіть собі: упродовж двадцяти років я була ніким. Я раптом збагнула це, коли сиділа сама в колодязі й думала. Я, людина, такий тривалий час була повним нулем. Усього-на-всього повією. Фізичною і в думках.

Але тепер я намагаюся оволодіти своїм новим «я». Я не контейнер і не передавач. Хочу утвердитися на цій землі.

— Я тебе розумію. Але чому ти хочеш їхати зі мною на Крит?

— Бо це може виявитися корисним як для мене, так і для вас, — сказала Крита. — Мені здається, що нам тут не треба залишатися, а краще поїхати звідси. Окада-сан, ви не маєте жодних особливих планів на найближчий час?

Я мовчки похитав головою.

— Нам обом треба почати десь щось нове, — промовила Крита, зазираючи мені в очі. — І, гадаю, для початку було б непогано податися на Крит.

— Можливо, — погодився я. — Для початку, може, й непогано, але надто несподівано…

Крита усміхнулася до мене. Як мені здалося, вперше. Усміхнулася — отже, історія поволі почала рухатися у правильному напрямі.

— Часу ще маємо, — сказала Крита. — Навіть якщо спішити, на підготовку до подорожі піде тижнів два. А ви, Окада-сан, тим часом добре подумайте. Я не знаю, чи зможу вам щось дати. Бо, здається, зараз нічого не маю. У мені буквально порожнеча. Зараз я потрошку її заповнюю. Та якщо ви не проти, можу віддати вам себе. Гадаю, нам удасться допомогти одне одному.

Я кивнув.

— Але перед тим мені треба дещо обдумати, де в чому навести лад.

— Навіть якщо відмовитеся їхати на Крит, я не ображуся. Звичайно, пожалкую, та я хотіла б, щоб ви сказали чесно.

І тієї ночі Крита залишилася в мене. Увечері вона запропонувала прогулятися в найближчому парку. Я вирішив забути про родимку й піти. Подумав, що не варто постійно про неї думати. Був приємний літній вечір, ми годинку погуляли, потім вернулися додому й повечеряли.

Під час прогулянки я докладно переповів Криті зміст листа Куміко. Сказав, що, напевне, вона більше не повернеться. Завела собі коханця і спала з ним понад два місяці. Тепер вони начебто розійшлися, але повертатися до мене вона не збирається. Крита вислухала мою розповідь мовчки, жодних вражень про почуте не висловила. Мені здалося, ніби про всі ці перипетії вона вже знала. Видно, я був останнім, хто про це дізнався.

Після вечері Крита сказала, що хотіла б переспати зі мною. Зазнати зі мною фізичної близькості. Я здивувався — настільки це було несподіваним.

— Не знаю, що робити, бо ніяк такого не сподівався, — сказав я чесно.

Пильно дивлячись мені в очі, вона відповіла:

— Не має значення, поїдете ви зі мною на Крит чи ні, але я хотіла б побути з вами повією. Лише один раз продатися вам. Тут, сьогодні вночі. І покінчити з проституцією — фізичною і в думках — назавжди. Я навіть від цього імені — Крита — відмовлюся. Хочу поставити на цьому жирну крапку — мовляв, кінець.

— Щодо крапки все зрозуміло, але навіщо тобі зі мною спати?

— Розумієте, завдяки фізичній близькості з вами, реальною людиною, я пройду через вас й очищуся від скверни. Поставлю остаточну крапку.

— Вибач, але я не маю звички купувати людське тіло.

Крита закусила губу.

— Тоді ось що зробімо. Замість грошей ви дасте мені щось з одягу дружини. Або взуття. Формально сприйматимемо це платою за моє тіло. Гаразд? І тоді я врятуюся.

— Врятуєшся? Тобто позбудешся бруду, який залишив у тобі Нобору Ватая?

— Саме так.

Я уважно подивився на неї. Без накладних вій її обличчя мало зовсім дитячий вигляд.

— Послухай, що, власне, являє собою цей Нобору Ватая? Він старший брат моєї дружини, та якщо подумати, я майже нічого про нього не знаю. Про що він думає? Чого йому треба?.. Нічого не доберу. Знаю тільки одне: ми не зносимо один одного.

— Ви з ним належите до різних, протилежних світів, — відповіла Крита. На мить замовкла, підшукуючи слова, й вела далі: — У світі, де ви втрачаєте, він тільки наживається. Світ, який вас відкидає, його визнає. І навпаки. Ось чому він так вас ненавидить.

— Я чогось не розумію. Я ж для нього ніщо, не вартий уваги. А він — знаменита, впливова людина. Порівняно з ним я — повний нуль. Навіщо йому тратити час, щоб ненавидіти мене?

Крита похитала головою.

— Ненависть — це щось схоже на довгу тінь, яка невідомо звідки на людину падає. Це щось схоже на двосічний меч. Піднімаєш його на когось — і себе раниш. Чим сильніше рубаєш когось, тим більше потерпаєш сам. Навіть смертні випадки бувають. Хоч би як старався, а позбутися її не так просто. Так що, Окада-сан, будьте обережні. Це справді небезпечно. Якщо ненависть проросла у вашому серці, її вкрай важко струснути з себе.

— Адже ти її відчула, чи не так? Ту ненависть, що звила гніздо у Нобору Ватая?

— Відчула, — сказала Крита. — Вона розірвала мене надвоє й осквернила. Тому я не хочу, щоб він залишався моїм останнім клієнтом. Розумієте?

Уночі ми злилися тілами. Я роздягнув Криту і ввійшов у неї. Повільно і обережно. Усе це скидалося на продовження сну — здавалось, ми повторювали те, що робили уві сні. Я обіймав її справжнє живе тіло. Однак при цьому чогось не вистачало: відчуття реальності — того, що я справді кохаюся з цією дівчиною. Іноді мені здавалося, начебто зі мною Куміко, а не Крита. Думав, що прокинусь, як тільки все скінчиться, але цього не сталося. Усе відбувалося насправді. Та чим більше я впевнювався в реальності, тим менше воно скидалося на реальність. Поволі реальність відступала, віддалялася. І все-таки залишалася реальністю.

— Окада-сан, — промовила Крита, обіймаючи мене ззаду. — Їдьмо разом на Крит. Нам тут більше нема чого робити. Треба їхати на Крит. Як залишитеся — з вами обов’язково станеться щось погане. Повірте.

— Щось погане?

— Дуже погане, — пророкувала Крита тихим, але виразним голосом, як лісовий віщий птах.

15 Правильне ім’я Що згоріло літнім ранком від олії Неточна метафора

Коли настав ранок, Крита залишилася без імені.

Як тільки розвиднилося, вона тихенько розбудила мене. Розплющивши очі, я побачив ранкове світло, що соталося крізь щілину у шторах, потім Криту, яка поглядала на мене, сидячи на ліжку. Замість нічної сорочки на ній була тільки моя стара майка. У промінні ранкового сонця ледь-ледь відсвічувало її волосся на лобку.

— Окада-сан, я вже без імені, — сказала вона. — Уже не повія, не медіум і не Крита Кано.

— О’кей! Ти вже не Крита, — проказав я, протираючи пальцями очі. — Вітаю. Тепер ти нова людина. Але ж як тебе називати? Як до тебе озиватися, коли стоїш до мене спиною?

Дівчина, яка до вчорашнього вечора була Критою Кано, здвигнула плечима.

— Не знаю. Мабуть, доведеться підшукати якесь нове ім’я. Колись я мала справжнє ім’я. А коли стала повією, мені дали тимчасову робочу кличку, про яку й чути не хочу! Потім, коли я кинула це заняття, Мальта придумала для мене як медіума «Криту Кано». Та оскільки тепер я всього цього позбулася, я стала іншою людиною, то мені потрібне зовсім нове ім’я. Окада-сан, вам нічого не спадає на думку? Якесь ім’я, що мені підійшло б?

Я трохи подумав, але нічого розумного не придумав.

— Можливо, тобі самій доведеться його шукати. Бо ти тепер нова, самостійна людина. Так, гадаю, буде краще, навіть якщо на це потратиш багато часу.

— Але ж це важко — знайти для себе правильне ім’я.

— Звісно, непросто. Бо іноді ім’я все виражає, — сказав я. — А може, й мені разом з тобою змінити своє ім’я? Як ти вважаєш?

Сидячи на ліжку, сестра Мальти Кано простягла руку й кінчиками пальців торкнулася моєї правої щоки з родимкою завбільшки з долоню немовляти.

— Окада-сан, як же я вас зватиму, якщо залишитеся без імені?

— Заводним Птахом, — відповів я. Принаймні я мав нове ім’я.

— Заводний Птах, — повторила дівчина. Вона ніби розглядала це ім’я, повісивши його в повітрі. — Чудове ім’я! А що це за птах?

— Заводний птах справді існує. Але і я не знаю, який у нього вигляд. Бо не бачив його. Тільки чув, як він кричить. Сідає на гілку якого-небудь дерева біля нашого дому й — крі-і-і-і! — починає накручувати пружину нашого світу. Якби він цього не робив — наш світ зупинився б. Та про це ніхто не знає. Усі люди думають, що світом рухає якийсь надзвичайний, велетенський і складний механізм. Однак вони помиляються. Насправді це робить заводний птах — літає сюди-туди і підкручує то тут, то там маленькі пружинки. І завдяки цьому світ рухається. Пружинки прості — як у заводних іграшках. Але їх досить. А бачить їх лише заводний птах.

— Заводний птах, — ще раз повторила дівчина. — Заводний птах, що накручує пружину світу.

Я підвів голову й озирнувся навколо. Звична, давно знайома кімната, де я спав уже років чотири чи п’ять. Однак зараз вона видалася мені на диво порожньою і просторою.

— На жаль, я не знаю, де ці пружини. І який у них вигляд.

Вона торкнулася пальцем мого плеча й узялася малювати на ньому маленькі кільця.

Лежачи горілиць, я довго розглядав невелику пляму на стелі, формою схожу на шлунок. Якраз над моєю подушкою. Раніше я її не помічав. «Відколи вона тут з’явилася?» — подумав я. Напевне, ще перед тим, як ми вселилися в цей дім. Поки ми з Куміко спали, вона, затамувавши подих, притаїлася над нашими головами. І от одного ранку я раптом її помітив.

Я відчував поряд теплий подих і ніжний запах тіла дівчини, що раніше називалася Критою. Вона все ще малювала кільця на моєму плечі. Мені кортіло простягти руку і знову обійняти її, але я не міг збагнути, чи це доречно. Верх і низ, праворуч і ліворуч — усе переплуталося. Я перестав сушити собі голову й мовчки далі розглядав стелю. І тоді сестра Мальти Кано нахилилася наді мною і легенько поцілувала в праву щоку. Коли її м’які губи торкнулися родимки, я відчув щось схоже на гостру спазму.

Заплющивши очі, я прислухався до зовнішніх звуків. Десь настирливо туркотали голуби, наповнюючи добром навколишній світ. Птахи вітали настання літнього ранку, сповіщали людей про початок нового дня. «Та цього замало», — подумав я. Адже хтось ще повинен накручувати пружину.

— Заводний Птаху! — промовила колишня Крита. — Мені здається, що ви колись таки відшукаєте цю пружину.

Не розплющуючи очей, я запитав:

— Та чи вернеться до мене нормальне життя, якщо я справді віднайду колись пружину й зможу її накрутити?

Вона ледь-ледь здвигнула плечима, а в її очах проплила легенька тінь зажури.

— Не знаю.

— І ніхто не знає, — сказав я.

Як казав лейтенант Мамія, є на світі речі, про які краще не знати.

Сестрі Мальти Кано захотілося відвідати косметичний салон. Вона не мала жодної єни, бо з’явилася в мене зовсім гола, і я дав їй грошей. Надівши блузку Куміко, її спідничку і взувшись в її сандалії, вона подалася до салону неподалік від станції. Куміко також завжди туди ходила.

Коли вона пішла, я пропилососив підлогу, чого давненько не робив, закинув брудну білизну в пральну машину. Потім висунув зі свого столу всі шухляди і пересипав їх вміст у картонну коробку. Збирався вибрати потрібні речі, а решту спалити, але майже нічого корисного там не знайшов. Майже все виявилося непотребом. Старі щоденники, листи, які не дочекалися відповіді, записники з докладним переліком намічених справ, блокнот з адресами людей, які траплялися в моєму житті, вицвілі газетні та журнальні вирізки, прострочена перепустка в басейн, інструкція та гарантійний талон до магнітофона, півдюжини не до кінця використаних кулькових ручок та олівців, чиїсь телефонні номери (чиї — уже невідомо), записані на окремих аркушах. Усі старі листи, що зберігалися в шухлядах, я поскладав у коробку й спалив. З них майже половина — листи Куміко. До одруження ми часто з нею листувалися. Конверти були заадресовані її звичайним, дрібним й старанним почерком. За сім років він майже не змінився. Навіть чорнило було того ж кольору.

З коробкою в руках я вийшов у сад, добряче плюснув на неї олії й підпалив сірником. Коробка зайнялася відразу, але чекати, поки вона вся обернеться на попіл, довелося довше, ніж я думав. День був безвітряний, і білий дим здіймався стовпом прямо в небо, немов велетенське дерево із казки про Джека та бобове дерево,[40] яке сягало хмар. Можливо, там, високо-високо, якщо видряпатися по тому дереву, зібралось і щасливо живе моє минуле? Спітнівши, я присів на камінь і довго дивився на дим. Ранок видався спекотний, а пополудні, за прогнозом, мало бути ще гарячіше. Просякла потом майка прилипла до тіла. В одному російському романі листи спалювали зимовим вечором, у грубці. Але ніколи зранку в літньому саду, обливши олією. А от у нашій непривабливій реальності можна палити їх, обливаючись потом, уранці. Іншого вибору не залишається, і зими ждати не можна.

Коли все згоріло, я приніс відро води й залив вогонь, а рештки попелу затоптав ногами.

Упоравшись із цим, я зайшов у кімнату Куміко, щоб перевірити, що залишилося в шухлядах її столика. Після того, як вона пішла з дому, я туди не заглядав. Бо вважав це вельми непристойним. Але ж Куміко сказала, що більше не повернеться, а тому, гадаю, не ображатиметься, якщо я так зроблю.

У шухлядах майже нічого не було — видно, вона сама все прибрала перед тим, як пішла з дому. Залишилися дрібниці: новий поштовий папір і конверти, коробочка скріпок, лінійка, ножиці, штук шість кулькових ручок та олівців. Напевне, заздалегідь дала усьому лад, щоб можна було втекти будь-коли. У столику не залишилося нічого, що нагадувало б про її існування.

Цікаво, що Куміко зробила з моїми листами? Їх мало бути в неї стільки, скільки її в мене. Десь вона їх мала зберігати. Але де — я не знав.

Потім я зайшов у ванну кімнату й поскидав у коробку з-під солодощів усю косметику — губну помаду, очищувальний крем, парфуми, засіб для зміцнення волосся, олівець для брів, прокладки, лосьйон та інші речі, про призначення яких я не здогадувався. Загалом набралося усього цього небагато. Куміко особливо не захоплювалася косметикою. Її зубну щітку й нитку для чищення зубів я викинув. Те ж саме зробив із шапочкою для душу.

Від такої роботи я геть-чисто заморився. Сів на стілець у кухні, випив склянку води. З інших речей Куміко залишилася невелика полиця з книжками та одяг. Книжки можна зв’язати у пачки й здати в букіністичну книгарню. А що робити з одягом? Куміко написала, щоб я «розпорядився ним відповідним чином». Бо вона його більше не надіватиме. А що конкретно означає «відповідним чином» — не повідомила. Віднести в «секонд-хенд»? Чи скласти все в пакет і викинути на смітник? Віддати комусь бідному? А чи подарувати Армії порятунку? Жоден із способів не здавався мені «відповідним». «Ну гаразд. Нема чого квапитися, — подумав я. — Нехай речі поки що полежать. Може, Крита (точніше, колишня Крита) одягатиме. Або, може, Куміко передумає і забере їх собі. Це неймовірно, але хто може так стверджувати? Ніхто не знає, що завтра станеться. Тим паче післязавтра. Та що там казати — невідомо навіть, що сьогодні пополудні буде».

Колишня Крита повернулася із косметичного салону до полудня. Її нова зачіска мене здивувала. Коротко підстрижене волосся, завдовжки три-чотири сантиметри, було змазане гелем й старанно укладене. Косметику з обличчя вона змила, так що спочатку я не впізнав її. В усякому разі, тепер вона не здавалася схожою на Жаклін Кеннеді.

— Так ти маєш природніший і молодший вигляд. Здаєшся трохи іншою людиною, — похвалив я її нову зачіску.

— Я справді-таки інша, — сказала вона всміхнувшись.

Я запропонував разом пообідати, але вона похитала головою і сказала, що їй треба зробити ще багато інших справ.

— Окада-сан… Заводний Птаху, — вела вона далі. — Наразі я зробила перший крок як нова людина. Тепер я піду додому, спокійно поговорю із сестрою і почну готуватися до подорожі на Крит. Отримати паспорт, придбати авіаквиток, зібрати потрібні речі. Я не маю досвіду в таких справах і не знаю, як це робиться. Я ж ніколи нікуди не їздила, навіть за межами Токіо не бувала.

— Ти все ще хочеш, щоб я з тобою поїхав? — запитав я.

— Звичайно, — відповіла вона. — Гадаю, так буде краще і мені, і вам. Тож, Окада-сан, добре над цим подумайте. Це надзвичайно важливо.

— Добре. Подумаю.

Після того, як колишня Крита пішла, я одягнув нову теніску й штани. Нап’яв сонячні окуляри, щоб родимка нікому не впадала в очі. Пройшовши під спекотним сонцем до станції, дістався на електричці, порожній в післяобідню пору, до Сіндзюку. Купив у книгарні «Кінокунія» двотомний путівник по Греції, а в «Ісетане» — невелику валізку, після чого вирішив пообідати в найближчому ресторанчику. Офіціантка виявилася грубою, в поганому настрої. Я, звичайно, знався на офіціантках, але таку невиховану зустрів уперше. Їй було байдуже до моєї особи й до мого замовлення. Поки я переглядав меню, роздумуючи над тим, що б з’їсти, вона витріщилася на мою родимку з таким виразом на обличчі, ніби витягла у ворожбита нещасливе передбачення. Я відчував її погляд на щоці. Замість маленької пляшки пива через кілька хвилин вона принесла велику. Я не дорікнув їй. Пиво з піною, холодне — варто було подякувати. Якщо забагато — можна випити половину, а решту залишити.

Сьорбаючи пиво в очікуванні замовлення, я взявся читати путівник. Із усіх грецьких островів Крит лежить найближче до Африки й має продовгувату форму. Залізниці там немає, і туристи переміщаються переважно на автобусах. Найбільше місто — Іракліон, неподалік від нього — руїни замку кноських володарів, що славиться своїм лабіринтом. Головна галузь народного господарства — вирощування оливкових дерев, вина також знамениті. На острові сильні вітри, тому багато вітряних млинів. З різноманітних політичних причин Крит звільнився з-під турків пізніше від інших грецьких територій, а тому своїми звичаями і традиціями відрізняється від решти Греції. Народ на Криті войовничої вдачі, і під час Другої світової війни німці зіткнулися там із завзятим опором. На Криті відбувається дія роману Казандзакіса «Грек Зорба». От які відомості вдалося вичитати про Крит з путівника. А от про життя людей на острові я нічого не дізнався. Зрештою, в цьому нема нічого дивного. Адже путівник розрахований на туристів, а не на людей, що збираються поселитися надовго.

Я спробував уявити собі, як ми житимемо в Греції удвох з колишньою Критою Кано. Яким буде наше життя? Де ми замешкаємо? Що їстимемо? Коли вранці прокинемося, то що робитимемо? Про що цілий день говоритимемо? Власне, скільки місяців, а може, років це триватиме? Про все це я не мав ні найменшого уявлення.

«Однак так чи інакше, а я справді можу поїхати на Крит, — подумав я. — І жити там разом з колишньою Критою». Я поглянув спочатку на путівник, що лежав на столі, потім на новеньку валізку під ногами. Ось конкретна форма такої можливості. Щоб вона була видимою, я й купив цей путівник і валізку. І що довше я на них дивився, то щораз привабливішою здавалася така можливість. Можна все кинути й поїхати з однією валізою. Це ж так просто!

Якщо залишуся в Японії, то що зможу робити? Хіба що сидіти безвилазно дома й очікувати повернення Куміко. Та ні, навряд чи вона повернеться. Адже чітко написала в листі: «Не чекай і не шукай мене». Але хоч би що вона казала, я, звісно, маю право й далі чекати. Однак від цього я швидко знесилію. Мене доконає ще більша самотність, безнадія і безсилля. Річ у тому, що я тут нікому не потрібен.

Мабуть, усе-таки треба їхати на Крит із сестрою Мальти Кано. Як вона казала, так буде краще й для мене, й для неї. Я ще раз поглянув на валізку під ногами. Уявив собі, як з нею сходжу з літака в аеропорту Іракліон. Як ми спокійно живемо в якомусь селі, їмо рибу, плаваємо в блакитному морі. Та поки такі чарівні картинки, схожі на кольорові листівки, вимальовувалися в голові, на душу поступово наче лягала густа хмара. Крокуючи з новою валізкою в руці вулицями Сіндзюку крізь юрбу людей, що спішили щось купувати, я відчував, що задихаюся — так, ніби не стало повітря. Здавалось, ноги й руки ледве ворушаться.

Вийшовши з ресторану, я поплівся якоюсь вулицею і ненароком зачепив валізкою здоровенного парубка, який стрімко рухався назустріч. Він був високий, у сірій майці й бейсбольній кепці, з навушниками на вухах від «вокмена». Я сказав йому: «Вибачте!» — однак він, мовчки поправивши на голові кепку, витягнув уперед руку й рішуче заїхав мені кулаком у груди. Оскільки я такого не сподівався, то заточився і впав, ударившись головою об стіну. Переконавшись, що я впав, парубок незворушно пішов своєю дорогою. Спочатку я хотів кинутися за ним, але передумав. Яка з цього користь? Я встав і, зітхнувши, обтрусив штани, підняв валізку. Хтось подав мені книжки, що висипалися на землю. Виявилося — приземкувата стара жінка в дуже дивному круглому капелюшку майже без крисів. Передаючи мені книжки, вона нічого не сказала, а лише легенько похитала головою. Дивлячись на її капелюшок і співчутливе обличчя, я раптом, незрозуміло чому, згадав про заводного птаха, що живе десь у лісових хащах.

Голова трохи боліла, але не розбилася, лише на потилиці вискочила невелика ґуля. «Чого я тут вештаюся? Краще якнайшвидше повертатися додому, — подумав я. — На свою тиху доріжку».

Аби заспокоїтись, у пристанційному кіоску я купив газету й лимонних карамельок. Коли, вийнявши з кишені гаманець і розплатившись, з газетою в руках я рушив до турнікета, ззаду пролунав жіночий голос:

— Гей, парубче! Високий, з плямою на обличчі!

До мене озвалася продавщиця з кіоску. Нічого не второпавши, я повернув назад.

— Решту забув! — сказала вона. І передала мені залишок із тисячі єн. Подякувавши, я взяв гроші.

— Вибач, що про пляму сказала. Не знала, як тебе звати, от і вихопилося з язика.

Усміхнувшись, я здвигнув плечима — мовляв, нічого страшного.

Вона подивилася на мене.

— Чого це ти спітнів, га? Тобі погано?

— Спека. Йшов, а тому спітнів. Дякую, — сказав я.

Сівши в електричку, я розгорнув газету. Тільки зараз помітив, що вже справді давно не брав газет у руки. Дома ми їх не передплачували. По дорозі на роботу Куміко іноді купувала ранковий випуск газети в станційному кіоску й приносила для мене додому. І наступного ранку я її читав. Прочитував оголошення про прийом на роботу. Та як тільки Куміко зникла, купувати й приносити газети було нікому.

У газеті я не побачив нічого, що могло б мене зацікавити. Переглянув її геть-чисто всю — від першої до останньої сторінки, — але не помітив нічого, вартого уваги. Однак коли, згорнувши газету, розглядав афіші тижневиків, розвішані у вагоні, то зупинив свій погляд на написі — НОБОРУ ВАТАЯ. Досить великими ієрогліфами було написано: «Сенсація в політичних колах — Нобору Ватая балотується в депутати». Я довго вдивлявся в написане. Ішлося справді про нього. Про його намір стати політиком. «Тільки через це вже варто покинути Японію», — подумав я.

З порожньою валізкою в руці я пересів на станції в автобус і повернувся додому. Хоча дім здавався порожнім, як шкаралуща цикади, я полегшено зітхнув. Трохи перепочивши, зайшов у ванну, прийняв душ. У ванній кімнаті вже не лишилося нічого від Куміко. Її зубна щітка, шапочка для душу і косметика — все зникло. Не сушилися ні її панчохи, ні сорочки. Не було й спеціального шампуню. Вийшовши з ванної кімнати й витираючись рушником, я раптом згадав, що треба було купити тижневик, який містив статтю про Нобору Ватая. Мене щораз більше цікавило, що ж там, власне, про нього написано. Потім я здвигнув плечима — зрештою, нехай Нобору Ватая стає політиком, якщо хоче. Адже в нашій країні кожен має на це право. Крім того, Куміко покинула мене, а тому мої стосунки з Нобору Ватая фактично обірвалися, тож мені не треба знати, як тепер складеться його доля. Так само, як не потрібно знати йому, що буде далі зі мною. Це ж чудово! Так мало бути від самого початку.

А проте цей заголовок не виходив мені з голови. Пополудні я довго прибирав у шафі й на кухні, думав про інші речі, але перед моїми очима виразно спливало огидне ім’я з тижневика «НОБОРУ ВАТАЯ», розвішане у вагоні електрички. Воно скидалося на телефонний дзвінок, що проникає крізь стіну із сусіднього чужого помешкання. Цей дзвінок, залишаючись без відповіді, ніяк не переставав лунати. Я намагався переконати себе, що його немає. Спробував удавати, що не чую його. Та дарма. Врешті я змирився — пішов до найближчої цілодобової крамниці й купив цей тижневик.

Умостившись на стільці за кухонним столом і сьорбаючи чай з льодом, я взявся читати. Відомий вчений-економіст й оглядач, писав тижневик, серйозно розглядає питання про виставлення своєї кандидатури на наступних виборах у нижню палату парламенту по округу N в префектурі Нііґата. Тижневик наводив докладну біографію Нобору Ватая — відомості про освіту, друковані праці та багаторічну співпрацю із засобами масової інформації. Його дядько, Йосітака Ватая, депутат парламенту від того ж округу, заявив, що за станом здоров’я більше не братиме участі у виборах. Та оскільки інших впливових спадкоємців, що мали б шанси на успіх, немає, то вважається, що за сприятливих умов його округ перепаде небожеві депутата, Нобору Ватая. А якщо так, писав автор статті, то, враховуючи міцність позицій в окрузі нинішнього депутата пана Ватая, а також відомість і молодість Нобору Ватая, останньому практично забезпечено обрання до парламенту. «Імовірність того, що Нобору-сан висуне свою кандидатуру, становить, напевне, відсотків дев’яносто п’ять. Конкретні умови ще будуть предметом перемовин, та оскільки він сам запалився цією ідеєю, то вже, мабуть, не заспокоїться», — сказав один «місцевий авторитет».

Тижневик надрукував також досить довгу розмову з Нобору Ватая. «Офіційно я ще не вирішив, буду висуватися чи ні, — розповідав він. — Розмови про це справді ведуться, але я маю свої міркування з цього приводу. Адже йдеться не про таке питання, коли відразу погоджуєшся, коли тобі пропонують висунути твою кандидатуру. Можливо, між тим, що я шукаю у світі політики, і тим, що він від мене вимагатиме, є певна відмінність. А тому постійно триватимуть перемовини в пошуках компромісу. Однак коли обидві сторони дійдуть згоди і я справді піду на вибори, то збираюся будь-що перемогти. Якщо ж мене виберуть, то я не маю наміру відсиджуватись, як новачок на задній лавці. Мені всього-на-всього тридцять сім, і якщо я піду в політику, то попереду в мене ще багато часу. Маю чіткі плани й силу, щоб донести їх до людей. Збираюся діяти на основі далекоглядної перспективи й стратегії. Для досягнення мети я потребую п’ятнадцять років. Як політик готуюся посісти таке становище, з якого можна було б домогтися, щоб у XX столітті Японія утвердилася як держава. Це моє першочергове завдання. Хочу витягти Японію з її теперішнього становища — перебування на політичному узбіччі — й привести до єдиної політико-культурної моделі. Іншими словами, йдеться про те, щоб перебудувати державну систему. Покласти край лицемірству, утвердити логіку й мораль. Нам потрібні не розпливчасті слова, не беззмістовна риторика, а виразний образ, який можна показати й помацати руками. Настане час, і нам доведеться сприйняти такий образ, а від сучасних політиків вимагатимемо дотримуватися цієї народної, національної згоди. Наша теперішня безідейна політика перетворить нашу країну на велетенську медузу, що колишеться, пливучи за течією під час припливу. Мене не цікавлять ідеалістичні теорії та фантазії. Я просто кажу: „Це треба зробити“, — і це за всяку ціну буде зроблено. Для цього я маю конкретну політичну програму. Про неї поступово стане відомо відповідно до розвитку ситуації».

Видно, автор статті писав про Нобору Ватая загалом доброзичливо. За його словами, Нобору Ватая — здібний, з гострим розумом політик і компетентний оглядач з економічних питань, відомий своїм красномовством. Молодий, з відомої родини, багатонадійний політик. У цьому розумінні його «довготривала стратегія» — це ніяка не пустопорожня фантазія, а цілком реалістична справа. Багато виборців вітає його участь у виборах до парламенту. Хоча в його консервативному окрузі можуть виникнути проблеми у зв’язку з тим, що він розлучився і тепер живе одинаком, його молодість і здібності переважать ці вади. Чимало жінок також голосуватимуть за нього. Загалом, «кандидат хоч куди» — трохи насмішкувато підсумував автор. «Висловлюються також думки, що критикою „безідейної політики“ він намагається отримати у спадок виборчий округ дядька й виставити там свою кандидатуру на виборах. Його благородні політичні погляди по-своєму переконливі, але тільки майбутній розвиток подій дозволить оцінити, наскільки ефективними вони виявляться в практичній політичній діяльності».

Прочитавши статтю про Нобору Ватая, я викинув тижневик у відро для сміття на кухні й почав складати у валізку одяг та інші речі, потрібні для поїздки на Крит. Я зовсім не знав, чи холодно там узимку. На карті Крит — дуже близький до Африки, але ж і в Африці подекуди буває досить холодно. Я поклав у валізку шкіряну куртку, два светри, двоє штанів. Дві сорочки з довгими рукавами й три з короткими. Твідовий піджак. Майку й шорти. Шкарпетки й труси. Кепку й сонячні окуляри. Плавки. Рушник. Набір умивального причандалля. І все одно валізка заповнилася тільки наполовину. А що мені ще треба, я не здогадувався. Обійшовшись наразі цим, я закрив валізку й нарешті усвідомив, що справді збираюся виїхати звідси. Із цього дому й з цієї країни. Посмоктуючи лимонну карамельку, якийсь час я дивився на нову валізку і враз згадав, що Куміко пішла з дому навіть без неї. Того погідного ранку з нею була лише сумочка через плече та блузка зі спідничкою, які вона взяла із хімчистки на станції. Виходить, її багаж був ще менший від мого.

Потім я подумав про медуз. «Наша теперішня безідейна політика перетворює нашу країну на велетенську медузу, що колишеться, пливучи за течією під час припливу», — стверджував Нобору Ватая. Та чи доводилося йому бачити зблизька справжню медузу? Мабуть, ні. А от мені доводилося. У тому залі з акваріумами, куди я зайшов усупереч власній волі з Куміко й де бачив медуз, зібраних з усього світу. Куміко переходила від одного до іншого акваріума з медузами й, не промовляючи ні слова, як зачарована, стежила за їхніми спокійними, пластичними рухами. Хоча це було перше наше побачення, Куміко, здається, геть-чисто забула, що я стояв біля неї.

Яких тільки медуз різної величини та форми там не було! Куміко ними марила. Пізніше я купив ілюстрований атлас медуз і подарував їй. Можливо, Нобору Ватая цього не знав, але деякі види медуз мають кістки й м’язи. Вони дихають киснем і викидають із себе перетравлену поживу. Мають молочко та ікру. Медузи гарно рухаються, ворушачи своїми щупальцями й парасольками. Вони не просто слухняно пливуть за течією. Я не збираюсь їх захищати, але вони також мають власну волю до життя.

«Послухайте, Нобору Ватая! — сказав я подумки. — Мені байдуже, станете ви політиком чи ні. Це ваша особиста справа. Я в неї не втручатимусь. Але дозвольте сказати: не треба ображати медуз неточними метафорами».

Після дев’ятої вечора раптом задзеленчав телефон. Та я довго не брав слухавки. Не спускав з нього очей і думав, хто б це міг бути. Кому я зараз потрібен?

Та от зненацька я здогадався: це ж моя телефонна знайома! Не знаю чому, але я був у цьому впевнений. Вона шукала мене з тієї довгої темної кімнати, де все ще висить важкий запах пелюсток, сповнена невситимої сексуальної жаги. «А я зроблю вам навіть таке, чого не зробить ваша дружина Куміко». Врешті-решт я таки не взяв слухавки. Після десяти дзвінків телефон замовк, потім продзеленчав ще дванадцять разів. І тоді стало тихо. Тихіше, ніж перед дзвінками. Серце голосно калатало. Я довго дивився на кінчик пальця й уявляв собі, як від серця кров рухається до нього. Потім обома руками легенько затулив обличчя й глибоко зітхнув.

Цілковиту тишу в кімнаті порушувало тільки сухе цокання годинника. Зайшовши у спальню, я сів на підлогу й видивився на нову валізку. «На Крит? — сказав я. — Вибачте, але я таки вирішив їхати на Крит. Я навіть утомився жити під іменем Тору Окада. Тому й поїду на Крит з колишньою Критою Кано». Я справді так сказав уголос. Та кому — сам не знаю. Комусь.

Годинник вибивав своє «цок, цок, цок», здавалось, в унісон з ударами мого серця.

16 Єдина неприємність у домі Мей Касахари Її міркування про драглисте джерело тепла

— Гей, Заводний Птаху! — пролунав жіночий голос. Приклавши слухавку до вуха, я глянув на годинник. Була четверта пополудні. Своїм дзенькотом телефон розбудив мене, спітнілого, на дивані з короткого сну. Я мав таке відчуття, ніби поки я спав, хтось на мені сидів. Той хтось сів на мене, дочекавшись, коли я засну, але за мить до того, як я прокинувся, він піднявся й пішов кудись.

— Алло! — майже шепотів жіночий голос, що, здавалось, долинав крізь розріджене повітря. — Це я, Мей Касахара.

— Що-о?.. — запитав я. Мої губи ледве ворушились, і я не знаю, чи моя співрозмовниця щось почула. Може, подумала, що я стогну.

— Що зараз робите? — поцікавилася вона.

— Нічого, — відповів я. Після того відхилив убік слухавку й одкашлявся. — Нічого не роблю. Просто спав.

— Виходить, я вас розбудила?

— Атож, розбудила, але це не має значення. Сон післяобідній.

— Послухайте, Заводний Птаху! Ви не могли б зайти зараз до мене? — ніби на мить завагавшись, сказала вона.

Я заплющив очі. У пітьмі сплили світляні плями різного кольору та форми.

— Чого ж ні?

— Я приймаю в саду сонячні ванни, тож заходьте із задвір’я.

— Зрозуміло.

— Гніваєтесь на мене?

— Не знаю, — відповів я. — В усякому разі, прийду, тільки спочатку прийму душ й переодягнуся. Хочу з тобою поговорити.

Передусім я постояв під холодною водою, щоб прийти до тями, а потім під гарячою. Наприкінці облився знову холодною. Завдяки цьому зовсім пробудився, але обважнілості тіла все ще не позбувся. Іноді тремтіли ноги, й під душем довелося кілька разів хапатися за вішалку для рушника або присідати на край ванни. Видно, добряче втомився — набагато більше, ніж самому здавалося. Намилюючи шампунем голову, на якій ще залишилася ґуля, я думав про того парубка, що збив мене з ніг у Сіндзюку. Я ніяк не розумів, чому так сталося? Власне, що спонукало його на такий вчинок? Цей випадок стався тільки вчора, а видавалося, ніби відтоді минув тиждень-два.

Вийшовши з ванни й витершись рушником, я почистив зуби й поглянув на себе в дзеркало. На правій щоці — темно-синя пляма, нітрохи не темніша, не блідіша. На очному яблуці — тонка червона смужка, під очима — синяки. Обидві щоки позападали, волосся відросло. Геть-чисто свіжий труп, викопаний з могили й щойно ожилий.

Я переодягнувся в нову майку й шорти, надів кепку, сонячні окуляри й вийшов на доріжку. Денна спека ще не вгамувалася. Усе живе на землі — без винятку, — задихаючись, прагло дощу, але на небі ніде не було видно жодної хмарки. Вітер ущух, а над доріжкою висіло застояне гаряче повітря. Як завжди, на доріжці — ні душі. У такий спекотний день не хотілось ні перед ким з’являтися з такою страшною фізіономією.

У саду порожнього дому кам’яний птах все так само, піднявши догори дзьоба, вдивлявся в небо. За останній час він, здається, помітно потемнів й облупився. Його погляд чомусь напружився — так, наче наткнувся на якесь особливо похмуре видовище. Якби птах міг, то відвернувся б від нього, але зробити це не мав сили. Його очі, прикипівши до чогось у небі, мусили туди дивитися. Високий бур’ян навколо кам’яної статуї птаха стояв, немов хор у давньогрецькій трагедії, що, затамувавши подих, очікує одкровень оракула. Телевізійна антена на даху незворушно стирчала своїми сріблястими щупальцями в задушливому повітрі. Під палючим літнім сонцем усе на землі сохло й знемагало.

Окинувши поглядом порожній дім, я зайшов у двір Мей Касахари. Вона розмістилася на пекучому осонні, уникаючи прохолодної тіні, яку кидав на землю дуб. Лежала горілиць у шезлонгу в неймовірно вузькому бікіні шоколадного кольору — смужечці тканини із шнурочками. «Невже людина може плавати в чомусь такому?» — засумнівався я. На Мей були ті ж самі окуляри, що й під час першої зустрічі, обличчя вкрилося великими краплями поту. Під шезлонгом лежав великий білий рушник, крем для засмаги й кілька журналів. Валялися також порожні банки з-під «спрайту», одна з яких правила за попільничку. На траві я помітив пластиковий шланг, недбало кинутий після попереднього користування.

Коли я підійшов, Мей підвелась і, простягнувши руку, вимкнула радіо. Порівняно з попереднім разом вона мала набагато засмагліший вигляд — так, ніби щоразу наприкінці тижня їздила на море. Усе її тіло — від мочок вух до кінчиків пальців на ногах — щільно засмагло. Напевне, вона щодня тільки те й робила, що пеклася на сонці. Можливо, й тоді, коли я сидів на дні колодязя. Я озирнувся навколо. У саду майже нічого не змінилося: той самий, дбайливо підстрижений просторий моріжок і ставок, усе ще без води, від самого вигляду якого пересихало в горлі.

Присівши на сусідньому з Мей шезлонгу, я вийняв з кишені лимонні карамельки. Від спеки вони розм’якли й прилипли до паперової обгортки.

Якийсь час Мей мовчки придивлялася до мене, а потім сказала:

— Заводний Птаху, що це за пляма на вашому обличчі? Родимка?

— Мабуть. Та, правду кажучи, сам не знаю, що це таке. І не помітив, як вона з’явилася.

Мей підвелася вище й пильно дивилася на моє обличчя. Стерла пальцем краплю поту біля носа й підсунула догори окуляри. Тепер її очей за темними лінзами майже не було видно.

— І не здогадуєтеся, де і як вона з’явилася?

— Зовсім.

— Зовсім?

— Побачив у дзеркалі після того, як вибрався з колодязя. Правду кажу.

— Болить?

— Не болить і не свербить. Лише трошки тепла.

— До лікаря зверталися?

Я похитав головою.

— Подумав, що не варто.

— Можливо, — сказала Мей. — Мені також лікарі не до вподоби.

Я зняв кепку, сонячні окуляри й витер хусточкою піт з чола. Моя сіра майка під пахвами потемніла від поту.

— Чудовий у тебе купальник, — сказав я.

— Дякую.

— Ніби виготовлено з відходів виробництва. Ефективно використано обмежені ресурси.

— Коли вдома нікого немає, я бюстгальтер завжди знімаю.

— Ну-ну!..

— Бо нема особливо чого прикривати, — сказала вона, ніби виправдовуючись.

Груди під бюстгальтером і справді були ще маленькі, без опуклостей.

— І ти в цьому коли-небудь плавала?

— Ніколи. Я взагалі не вмію плавати. А ви, Заводний Птаху?

— Умію.

— Скільки пропливаєте?

Я перевернув язиком карамель у роті.

— Скільки заманеться.

— Навіть десять кілометрів?

— А чому б ні? — відповів я й уявив собі, як плаваю на Криті в морі. «Чистісінький білий пісок і море, густого, як виноградне вино, кольору», — було написано в путівнику. Я не здогадувався, що таке море, густого, як виноградне вино, кольору. Мабуть, непогане. Я знову витер піт з обличчя.

— Дома нема нікого?

— Усі махнули на дачу в Ідзу.[41] Кінець тижня — поїхали купатися. Усі — це батьки й молодший брат.

— А ти не поїхала?

Мей тільки ледь-ледь здвигнула плечима. З-під рушника вийняла пачку «Short Hope», сірники й закурила.

— Який у вас страшний вигляд, Заводний Птаху!

— А чого б йому таким не бути, якщо я кілька днів сидів на дні темного колодязя і майже нічого не їв і не пив?

Мей зняла окуляри й повернулася обличчям до мене. Глибокий шрам біля її ока все ще залишався.

— Заводний Птаху, гніваєтесь на мене?

— Не знаю. Мені треба стільки передумати, що нема часу для гніву на тебе.

— Дружина повернулася?

Я похитав головою.

— Недавно листа прислала. Вона більше не повернеться. Якщо написала, що не повернеться, то так і буде.

— Коли щось вирішила, то вже свого наміру не змінить?

— Ні.

— Як мені вас жаль, Заводний Птаху! — сказала Мей і, підвівшись, легенько торкнулася рукою мого коліна. — Як мені вас жаль! Може, ви мені не повірите, але я збиралася наприкінці витягти вас із колодязя. Я просто хотіла вас трохи налякати, помучити. Настрашити, щоб ви закричали. Хотіла перевірити, наскільки ви здатні володіти собою й не панікувати.

Я не знав, що відповісти, а тому мовчки кивнув.

— А ви повірили в те, що я сказала? Що збираюся вас там заморити?

Я довго скручував у кульку обгортку лимонної карамельки.

— Не знаю. Мені здалося, що ти правду кажеш, і водночас — що лякаєш. Я не міг збагнути змісту твоїх слів, бо коли сидиш у колодязі й розмовляєш з кимось наверху, голос звучить дуже незвично. Зрештою, не важливо, що ти мала на увазі. Розумієш? Реальність складається, так би мовити, з кількох шарів. Так що в тій реальності ти, можливо, й справді збиралася мене вбити, а в цій — може, й ні. Гадаю, усе залежить від того, в котрій реальності перебуваєш ти, а в котрій — я.

Я запхав скручену в клубок обгортку карамельки в порожню банку з-під «спрайту».

— Заводний Птаху, я хочу вас попросити, — сказала Мей, вказуючи рукою на поливальний шланг, кинутий на траву. — Облийте мене водою. Бо від спеки голова наче дуріє, якщо час від часу не сполоснуся.

Я встав із шезлонга й підняв з трави синій пластиковий шланг, м’який і ще теплий від сонця. Повернув кран у затінку кущів і пустив воду. Спочатку із шланга пішла нагріта вода, майже окріп, а потім вона потроху остигала, аж поки не стала зовсім холодною. Тоді я спрямував її на Мей, що розляглася на траві.

Міцно зажмурившись, вона підставила тіло під струмінь.

— О, як приємно від холоду! А що, якби ви облилися?

— Але ж я не маю плавок! — відповів я. Однак побачивши, що Мей від такого душу отримує справжню насолоду, і відчуваючи, що несила терпіти спеку, я скинув майку, промоклу потом, нагнувся і, підставивши голову під шланг, ненароком ковтнув води. Вона виявилася холодною і смачною.

— Послухай, це підземна вода?

— Так, звичайно. Її добувають з-під землі помпою. Холодна і смачна, правда? Придатна для пиття. Недавно приходив службовець з відділу охорони здоров’я і перевіряв її якість. Підтвердив, що вода нормальна. Кажуть, що тепер у Токіо така чиста вода — рідкість. Той службовець навіть дивувався. Але ми її не п’ємо. Чогось боїмося. Тут стільки будинків, тож ніхто не знає, що до неї домішується.

— Та якщо подумати, це якась дивина. У Міявакі, навпроти, колодязь зовсім висох, а у вас повно свіжої води. Досить доріжку перейти, і така велика різниця. Чому?

— Справді, чому? — сказала Мей, задумавшись. — Можливо, ґрунтові води чомусь потекли по-іншому. Тому їхній колодязь висох, а наш — ні. Хоч, правда, точно пояснити я не можу.

— У вас дома нічого поганого не ставалося? — запитав я.

Мей, нахмурившись, похитала головою.

— Упродовж останніх десяти років у нас погана одна річ — страшна нудьга.

Витершись рушником після такого добрячого душу, Мей запропонувала випити пива. Я погодився. Вона принесла з дому дві банки холодного «Хайнекена». Вона випила одну, я — іншу.

— Заводний Птаху, що ж тепер збираєтесь робити?

— Ще остаточно не вирішив, — сказав я. — Можливо, поїду звідси. Або навіть з Японії.

— Куди з Японії?

— На Крит.

— На Крит? Через ту… як її там… Криту?

— Частково.

Мей на мить задумалася.

— І з колодязя вас витягла та Крита?

— Крита Кано, — відповів я. — Так, саме вона.

— Заводний Птаху, у вас багато друзів?

— Не дуже. Загалом я відомий тим, що в мене їх мало.

— А як та Крита дізналася, що ви на дні колодязя? Ви ж нікому не сказали, що туди спуститеся, правда? Як же вона здогадалася, де ви?

— Не знаю, — відповів я. — Не маю уявлення.

— Так ви все-таки поїдете на Крит?

— Ще не вирішив, поїду чи ні. Просто є така можливість.

Мей добула сигарету й закурила. Потім помацала кінчиком пальця шрам коло ока.

— А знаєте, Заводний Птаху, поки ви сиділи в тому колодязі, я приймала тут сонячні ванни. Дивилася на порожній дім і думала про вас — як у непроглядній пітьмі вас мучить голод, як мало-помалу до вас підступає смерть. Лише я одна знала, що ви там і не зможете вибратися звідти. Думала про це й надзвичайно чітко уявляла собі, що ви відчуваєте… біль, розгубленість, страх. Розумієте? Через це мені здавалося, що я поряд з вами. Я не збиралася вас заморити. Чесне слово! Та мені хотілося піти далі — коли ви дійдете до краю, як голова запаморочиться, як одурієте від страху. І більше не витримаєте. Думала, так буде краще й для мене, й для вас.

— А от що мені здається. Якби ти справді дійшла до такої крайності, то, можливо, захотіла б зробити ще один крок. І це виявилося б набагато простішим, ніж здається. Бо тоді досить було б останнього поштовху, щоб ти подумала: врешті-решт, так краще й для мене, й для тебе, — сказав я і ковтнув пива.

Мей, покусуючи губи, задумалася.

— Може, так і сталося б, — сказала вона нарешті. — Я сама цього не знаю.

Допивши пиво, я встав. Начепив на носа сонячні окуляри, натягнув через голову мокру від поту майку.

— Дякую за пиво.

— Послухайте, Заводний Птаху! — сказала Мей. — Цієї ночі, коли всі домашні поїхали на дачу, я спустилася в той колодязь і просиділа там загалом годин п’ять-шість.

— Виходить, це ти забрала драбину?

— Так, я, — відповіла Мей, насупившись.

Я кинув погляд на порослий травою двір. Над землею, що просякла водою, здіймалася пара, схожа на міраж. Мей опустила недокурок у банку з-під «спрайту».

— Перші дві-три години я нічого особливого не відчувала. Звичайно, у такій темряві я почувалася самотньою, але не злякалася. Бо я не з таких дівуль, що всього бояться. Ідеться не лише про темряву. Адже ви кілька днів просиділи в колодязі й не мали підстав для страху. Та минуло дві чи три години, і я перестала розуміти, що зі мною відбувається. Я сиділа тихо в темряві й відчувала, що в мені щось розростається. Здавалось, ніби воно щораз більшає і більшає — настільки, що от-от лусне, як горщик, в якому посадили молоде деревце. Поки я лежала на сонці, воно не давало про себе знати, а в темряві росло з такою страшною швидкістю, ніби насмокталося особливих поживних речовин. Я намагалася його стримати, але не змогла. Уперше в житті. Цей білий драглистий сальний клубок заліз усередину мого тіла й збирався мене зжерти. А спочатку ця драглиста маса була така малюсінька, Заводний Птаху.

Мей трохи помовчала й, ніби згадуючи ту ніч, дивилася на свої руки.

— Я справді злякалася, — сказала Мей. — Хотіла, щоб і ви це відчули. Хотіла, щоб почули, як воно вас пожирає.

Я присів на шезлонг і дивився на її тіло, ледь-ледь прикрите вузенькою смужкою тканини. У шістнадцять вона мала вигляд тринадцятирічної дівчини з нерозвинутими грудьми та стегнами. Скидалася на надзвичайно реалістичний малюнок з мінімальною кількістю ліній. І водночас в її постаті відчувалося щось старече.

— Ти ніколи не відчувала, що тебе збезчестили? — спитав я ні сіло ні впало.

— Збезчестили? — Мей подивилася, примруживши очі. — Як це розуміти? Фізично зґвалтували чи що?

— Фізично або психічно.

Оглянувши себе, Мей перевела погляд на мене.

— Фізично — ні. Бо я ще дівчина. Дозволяла хлопцеві торкатися грудей, але тільки через одяг.

Я мовчки кивнув.

— А психічно… Навіть не знаю, що це означає.

— І я не знаю. Просто питаю, чи ти відчувала щось таке чи ні. Якщо ні, то, гадаю, з тобою не сталося нічого.

— А чому ви про це питаєте?

— Бо дехто з моїх знайомих зазнав такого. І це призвело до серйозних проблем. Та от що я хотів би тебе запитати: чому ти так часто думаєш про смерть?

Вона сунула в рот сигарету і спритно, однією рукою, чиркнула сірником. Нап’яла сонячні окуляри.

— А хіба ви не думаєте про смерть?

— Думаю, звичайно. Але не завжди. Тільки іноді. Як усі звичайні люди.

— От що я думаю, Заводний Птаху, — сказала Мей. — Усі люди народжуються з чимось, що сидить усередині їхнього єства й робить їх різними. І це щось, що відрізняє їх одне від одного, схоже на джерело тепла, яке зсередини ними рухає. Звісно, і в мене воно є, але іноді я не можу дати собі з ним ради. Воно на свій розсуд то розбухає, то стискається, і тоді мені хочеться розповісти людям, як воно мною трусить. Та вони мене не розуміють. Може, я не вмію як слід висловитися, але люди до моїх слів не прислухаються. Удають, ніби слухають, але насправді нічого не чують. А тому я іноді стаю страшно несамовитою і зриваюся з припону.

— З якого припону?

— Ну, скажімо, я вас закрила на дні колодязя, а коли їхала з хлопцем на мотоциклі ззаду, обома руками затулила йому очі.

Сказавши це, Мей помацала шрам коло ока.

— І тоді стався нещасний випадок?

Вона недовірливо глянула на мене, ніби недочула запитання. Хоча я певен — до неї дійшло кожне моє слово. Виразу її очей за темними окулярами я не бачив, але на її обличчі, як олія по рівній поверхні води, розлилася байдужість.

— І що сталося з тим хлопцем? — запитав я.

Затиснувши сигарету між губами, Мей дивилася на мене. Точніше, на мою родимку.

— Я повинна відповідати на це запитання?

— Якщо не хочеш — можеш не відповідати. Ти ж сама завела цю розмову. Якщо ж не хочеш говорити — не говори.

Мей мовчала — так, наче ще не вирішила, що далі робити. Глибоко затягнулася, набравши в легені диму, й поволі видихнула. Потім мляво зняла окуляри й, міцно заплющивши очі, звернула обличчя до сонця. Стежачи за її рухами, я відчув, ніби плин часу потроху сповільнюється. «Схоже, його пружина ослабла», — подумав я.

— Він помер, — сказала вона нарешті невиразним голосом, ніби з чимось примирившись.

— Помер?

Мей струсила на землю попіл. Узяла рушник і кілька разів витерла піт з обличчя. А потім, ніби щось згадавши, скоромовкою діловито пояснила:

— Бо ми мчали тоді на досить великій швидкості. Це сталося недалеко від Еносіми.

Я мовчки дивився на неї. Вона тримала в руках білий пляжний рушник і притискала його до обох щік. Із сигарети, затиснутої між пальцями, вився білий дим. На безвітрі він піднімався прямо вгору, як із мініатюрного сигнального вогню. Здавалось, Мей вагалася — плакати чи сміятися. Принаймні я мав таке враження. Вона довго балансувала у цьому хисткому стані, так і не схилившись на жоден бік. Надавши обличчю суворого виразу, вона поклала рушник на землю і затягнулася сигаретою. Наближалася п’ята година, а спека ніяк не спадала.

— Я вбила його. Звісно, я не мала такого наміру. Просто хотіла дійти до крайньої межі. Ми й до того часто так робили. Наче гралися. Їхали на мотоциклі, і я ззаду затуляла йому очі або лоскотала боки… І нічого не ставалося. Та от того разу випадково…

Мей підвела на мене очі.

— Ні, Заводний Птаху, я не почуваюся збезчещеною. Я тільки хотіла наблизитися до того драглистого клубка, що сидить у мені. Витягти його назовні й розчавити. А для цього треба дійти до крайньої межі. Інакше нічого не вийде. Потрібна смачна приманка. — Вона повільно захитала головою. — Я не думаю, що мене збезчестили. Але також не врятували. Тепер ніхто мені не зарадить. Світ видається мені зовсім порожнім. А все навколо — фальшивим. Справжнє — тільки драглистий клубок, що в мені засів.

Мей довго сиділа, дихаючи неглибоко й рівномірно. Навколо не було чути нічого — ні птахів, ні цикад. У дворі панувала мертва тиша. Так, наче світ і справді вимер.

Раптом, ніби щось згадавши, Мей обернулася до мене. На її обличчі не лишилося жодного виразу, ніби його щось злизало.

— А ви спали з тією Критою?

Я кивнув.

— Як поїдете на Крит, то напишете мені листа? — запитала вона.

— Обов’язково напишу. Якщо поїду. Та я цього остаточно ще не вирішив.

— Але збираєтеся?

— Мабуть, таки поїду.

— Підійдіть сюди, — сказала Мей, підвівшись на шезлонгу.

Я послухався і сів поряд.

— Покажіть мені своє обличчя.

Якийсь час вона уважно розглядала мене спереду. Потім поклала одну руку на моє коліно, а долонею іншої торкнулася родимки на щоці.

— Як мені вас жаль, Заводний Птаху, — промовила вона майже пошепки. — На вас стільки навалилося! Неждано-негадано, без жодного вибору. Раптово, як дощ, що падає у полі… А тепер заплющіть очі. Міцно-міцно, ніби їх намазали клеєм.

Я міцно зажмурився.

Мей Касахара торкнулася губами моєї родимки. Тонкими й маленькими губами, наче штучно зробленими. Потім кілька разів провела по плямі язиком. Її рука, як і раніше, лежала на моєму коліні. Відчуття від її вологого теплого дотику прийшло до мене з далеких місць, що лежать за найдальшими на світі полями. Вона взяла мене за руку й приклала її до шраму біля ока завдовжки сантиметр. Я легенько погладив його, і стан її душі, що ледь-ледь затремтіла, передався мені через кінчики пальців, ніби чогось просячи. Напевне, хтось мав би міцно обійняти цю дівчину. Тільки не я, а хтось інший. Той, хто міг би їй щось дати.

— Заводний Птаху, напишіть мені листа, якщо поїдете на Крит. Я люблю довгі-предовгі листи. Тільки от ніхто мені їх не пише.

— Обов’язково напишу, — сказав я.

17 Найпростіша річ Витончена помста Що виявилося у футлярі гітари

Наступного ранку я пішов фотографуватися на паспорт. Коли сів у студії на стілець, фотограф довго, професійним поглядом вдивлявся в моє обличчя, а потім, нічого не сказавши, відійшов у підсобну кімнатку, приніс звідти пудру й замазав нею пляму на моїй правій щоці. Після того відступив назад і старанно відрегулював освітлення — яскравість та кут падіння променів, щоб родимка не впадала в очі. Дивлячись в об’єктив, я за вказівкою фотографа вдав, що злегка всміхаюся. «Післязавтра вдень буде готова, приходьте забрати», — сказав фотограф. Я повернувся додому, подзвонив дядькові й сказав, що через кілька тижнів, можливо, покину його дім. Попросивши вибачення за таку поспішність, я зізнався, що Куміко несподівано пішла з дому. Мовляв, потім прислала листа, в якому написала, що більше не повернеться, а я хочу тимчасово — наскільки, сам не знаю — звідси поїхати. Вислухавши моє пояснення, дядько, мабуть, задумався і замовк.

— А мені досі здавалося, що ви між собою ладите, — сказав він нарешті з легким зітханням.

— Правду кажучи, й мені так здавалося, — признався я.

— Якщо не хочеш, можеш не казати, але з якої причини вона пішла?

— Гадаю, обзавелася коханцем.

— Ти здогадувався?

— Та де там! Вона сама мені написала. У листі.

— Отакої! — здивувався дядько. — Ну, якщо так, то вже нічого не вдієш.

— Та мабуть.

Дядько знову зітхнув.

— Зі мною все гаразд, — сказав я бадьорим голосом, щоб заспокоїти дядька. — Тільки на короткий час я хочу звідси виїхати. Змінити обстановку, настрій і неквапливо подумати, як далі жити.

— І куди ти збираєшся їхати?

— Думаю податися до Греції. Бо там живе мій приятель, який уже давно запрошує мене до себе в гості, — збрехав я, але на душі від цього стало ще огидніше. Та, як не крути, я не міг зараз розповісти дядькові все, пояснити, щоб було правдиво, точно й зрозуміло. Краще було збрехати.

— Гм! — промимрив він. — Роби, як хочеш, — я не проти. Дім в оренду я поки що не здаватиму, так що свої речі можеш залишити. Ти молодий і переробити своє життя ще зумієш. А поїхати кудись далеко й побайдикувати — не завадить. Кажеш, Греція? Нехай буде Греція.

— Вибачте, — сказав я. — А якщо, поки мене не буде, ви все-таки здасте дім комусь в оренду, то з моїми теперішніми манатками не панькайтеся. Серед них нема нічого вартісного.

— Гаразд, потім щось придумаю. До речі, ота «перегороджена течія», про яку ти мені нещодавно казав по телефону, часом не має стосунку до Куміко?

— Та як вам сказати?.. Трохи має. Бо я також захвилювався, коли почув такі розмови.

Дядько, здавалось, трохи задумався.

— Ти не проти, якщо найближчим часом я до тебе загляну? І власними очима подивлюся, як там справи. Бо вже давно в тебе не був.

— Не заперечую, приїжджайте будь-коли. Я все одно нічим не зайнятий.

Поговоривши з дядьком, я відчув, як мені все остогидло. І куди тільки занесла мене ця дивна течія! Тепер між дядьковим світом і моїм наче постала невидима стіна, товста й висока. Стіна, що відділяла один світ від іншого. Дядько залишився в тому світі, а я — в цьому.

Дядько навідався до мене через два дні. Побачивши пляму на моєму обличчі, нічого не сказав. Видно, не знав, що сказати. Тільки здивовано примружив очі — от і все. Приніс подарунок — пляшку першокласного шотландського віскі й коробочку камабоко[42] з Одавари. Ми посідали на веранді, пили віскі й закусували камабоко.

— А все-таки веранда — добра річ, — сказав дядько, кілька разів кивнувши. — У будинку європейського типу її, звісно, немає, і я іноді скучаю за нею. Що там казати, на веранді і настрій стає іншим.

Якийсь час дядько дивився на місяця-молодика у небі. Його білий серпок наче хтось щойно наточив. Неймовірно, як така штука може плавати в небесах.

— До речі, звідки взялася в тебе оця пляма? — ніби ненароком запитав дядько.

— Сам не знаю, — відповів я і ковтнув віскі. — Якось несподівано з’явилася. Десь тиждень тому. Хотілося б докладніше пояснити, та от біда — не знаю як.

— До лікаря звертався?

Я похитав головою.

— Я ще одного не розумію: це якось пов’язане із зникненням Куміко?

Я знову похитав головою.

— Так чи інакше, але ця пляма з’явилася після того, як Куміко пішла з дому. Тобто порядок подій такий, однак чи існує між ними причинно-наслідковий зв’язок — не знаю.

— Я ніколи не чув, щоб такі плями з’являлися раптово.

— І я не чув, — сказав я. — Не можу пояснити чому, але мало-помалу начебто звикаю до неї. Звичайно, спочатку злякався, був у шоку. Від самого вигляду обличчя настрій псувався. Я все думав, що ж робити, якщо вона назавжди залишиться? Збігали дні за днями, і я чомусь перестав про неї турбуватися. Навіть подумав, що нічого такого поганого в ній нема. Сам не знаю чому.

— Гм, — промимрив дядько й з недовірою довго придивлявся до плями на моїй правій щоці. — Ну, якщо так, то це, звичайно, твоя проблема, але в разі потреби можу познайомити тебе з одним лікарем.

— Дякую. Поки що я не маю наміру показуватися лікареві. Бо, гадаю, користі з цього не буде ніякої.

Згорнувши руки на грудях, дядько якийсь час дивився на небо. Як і раніше, зірок на ньому не було видно. Красувався тільки місяць-молодик.

— Я давно з тобою так спокійно не розмовляв. Бо думав, що ви з Куміко живете в повній злагоді. А крім того, я не люблю пхати свого носа в чужі справи.

Я сказав, що розумію його.

Трохи потрусивши кусниками льоду, що стукалися один об одного, у склянці, дядько ковтнув віскі й поставив склянку на підлогу.

— Ніяк не доберу, що коїться останнім часом навколо тебе. Течію перегороджено, дім якось не так стоїть, Куміко зникла, раптом одного дня на обличчі вискочила пляма, а сам ти зібрався їхати на Крит… Зрештою, це непогано. Твоя дружина пішла з дому, а на твоєму обличчі з’явилася пляма. Може, це звучить грубо, але не моя дружина пішла з дому і не на моєму обличчі з’явилася пляма, чи не так? А тому нічого не пояснюй, якщо не хочеш. І я зайвий раз не збираюся втручатись. Тільки от що пораджу: тобі треба добре подумати, що для тебе найголовніше.

Я кивнув.

— Та я вже давно про це думаю. Але все так ускладнилось і переплелося, що ніяк не можу розплутати, відділити одне від одного. Що робити — не знаю.

Дядько всміхнувся.

— Для цього треба знати один секрет. Більшість людей, які його не знають, приймають неправильне рішення. І коли зазнають невдачі, скаржаться або звалюють вину на інших. Я стільки таких випадків бачив, що аж огидно. Чесно кажучи, дивитися на таке надзвичайно неприємно. Може, це звучатиме надто пишномовно, але я скажу: секрет полягає в тому, щоб не починати з найголовнішого. Іншими словами, якщо встановлюєш порядок своїх дій від А до Я, то починай десь з кінця — коло Я. Ти кажеш: усе ускладнилось і переплелося так, що ти ніяк не можеш його розплутати. А це часом не тому, що ти намагаєшся вирішити свої проблеми від самого верху? Якщо ти надумав зробити щось важливе — починай з якої-небудь дрібниці. Дрібниці, яку кожен бачить і розуміє. І з цією дрібницею довго пововтузься.

Я, звичайно, не великий бізнесмен. Маю на Ґіндзі якихось чотири-п’ять крамниць. Як порівняти з багатіями — злидень, якому нема чим похвалитися. Та якщо говорити тільки про успіх чи невдачу, то можна сказати, що я ні разу не зазнав краху. Бо я на практиці користуюся згаданим секретом. Інші намагаються будь-що вирватись якнайшвидше вперед. А я так не роблю. Найбільше часу я витрачаю на дрібниці. Бо розумію: чим більше на них витрачатиму, тим легше потім справа піде.

Дядько ще раз ковтнув віскі.

— Скажімо, ти збираєшся відкрити десь ресторан чи бар — байдуже. Уяви собі, що тобі така ідея прийшла в голову. Треба вибрати місце з кількох можливих варіантів. А доведеться зупинитись на одному. Що ти робитимеш?

Я трохи задумався.

— Ну, треба спочатку все прорахувати для кожного варіанта. Скільки платити за приміщення, який кредит узяти, скільки щомісяця виплачувати за кредит, скільки місць потрібно для клієнтів, яка їхня відвідуваність, який дохід з кожного клієнта, скільки платити працівникам, які витрати, які прибутки… Приблизно так, гадаю.

— Більшість зазнає невдачі, бо саме так робить, — сміючись, промовив дядько. — Та от послухай, як я роблю. Якщо знаходжу підходяще місце, стою там щодня години три-чотири й спостерігаю, які люди ходять цією вулицею, які в них обличчя. Не треба ні про що думати, нічого рахувати. Досить дивитись, які люди ходять і що написано на їхніх обличчях — от і все. За цей час повз мене пройде тисячі три людських облич. Іноді доводиться стояти набагато довше. Але тоді раптом стає ясно — наче туман розсіюється. Стає зрозуміло, що це за місце і що там люди потребують. Якщо їхні потреби одні, а мої — інші, я ставлю на цьому крапку. Якщо ж між їхніми та моїми потребами вдається знайти точку дотику або компроміс — значить, я спіймав успіх за хвіст. Далі треба його міцно тримати й не відпускати. Та щоб його спіймати, доводиться стояти там, як дурню, і в дощ, і в сніг, вдивляючись у людські обличчя. А прорахувати все можна пізніше. Я загалом реаліст. Вірю лише тому, що бачу власними очима. Міркування, самореклама, підрахунки, ізми та всякі теорії — це головне для людей, які навіть очима нічого не здатні розгледіти. Чому — сам не знаю. Адже кожен мав би це вміти, якби спробував.

— Виходить, що річ не тільки в легкій руці?

— Звісно, й вона до цього причетна, — сказав дядько, усміхаючись. — Та не лише вона. Я вважаю, що тобі треба почати з найпростішого. Наприклад, стати десь на розі вулиці й щодня пильно вдивлятися в людські обличчя. І нічого поспішно не вирішувати. Мабуть, це важко, але іноді треба зупинитись і витратити на це час.

— Ви хочете сказати, що мені варто ще залишитися тут?

— Та ні, я не сказав, що ти повинен їхати або залишитися. Якщо хочеш їхати в Грецію — їдь. Хочеш залишитися тут — залишайся. Тобі вирішувати, що робити. Тільки от що я тобі скажу. Я довго думав, що ти правильно вчинив, коли одружився з Куміко. Вважав, що й їй це на користь. Та ніяк не можу збагнути однієї речі: чому раптом у вас усе пішло шкереберть? А ти розумієш?

— Ні.

— А якщо так, то поки все не з’ясується, тобі краще навчитись дивитися на світ своїми очима. Не бійся витратити на це час. Коли не жалієш на щось часу — це в певному розумінні витончена помста.

— Помста? — трохи здивувався я. — Яку помсту ви маєте на увазі? Кому?

— Невдовзі зрозумієш, — промовив дядько з усміхом.

Ми просиділи вдвох на веранді за пляшкою десь з годину. Потім дядько встав і, сказавши, що засидівся, пішов. Залишившись наодинці, я прихилився до стовпа й, неуважно поглядаючи на сад і місяць, ще довго вдихав атмосферу реальності, яку приніс дядько. Завдяки цьому я вперше за багато днів зміг полегшено зітхнути.

Однак через кілька годин така атмосфера почала розсіюватись, і все навколо мене огорнув легкий серпанок смутку. Врешті-решт я залишився в цьому світі, а дядько — в тому.

Дядько сказав, що передусім треба думати про найпростіші речі, але ж я не міг відрізнити просту річ від складної. А тому наступного ранку, коли минула година пік, я вийшов з дому й на електричці вирушив до Сіндзюку. Вирішив і справді там стати й пильно розглядати людські обличчя. Яка з того користь — я не знав. Але подумав, що краще щось робити, ніж нічого. Якщо до одуріння розглядати людські обличчя — це одна з простих речей, то варто спробувати. Принаймні шкоди від цього не буде. Якщо ж усе піде на лад, то, можливо, щось мені підкаже, що таке «проста річ».

Першого дня я дві години сидів на бордюрі квіткової клумби перед станцією Сіндзюку й придивлявся до облич людей, що проходили мимо. Однак перехожих було так багато і йшли вони так швидко, що мені не вдавалося розгледіти кого-небудь як слід. Крім того, поки я там сидів, підійшов якийсь бродяга й причепився з розмовами. Кілька разів проходив мимо поліцай, пильно приглядаючись до мене. Через це я покинув пристанційну площу й вирішив пошукати зручнішого місця для спокійного спостереження за перехожими.

Пройшовши тунелем під залізничною колією до західного виходу станції, я трохи поблукав і помітив невелику площу перед висотною будівлею. Там виявилася пристойна лавка, з якої я міг досхочу надивитися на людей, що проходили повз мене. Перехожих тут було набагато менше, ніж перед станцією, і не траплялися волоцюги з пляшечкою віскі, що стирчала з кишені. Я просидів там цілий день, пообідав пампушками в кав’ярні «Данкін Донатс» і повернувся додому ще перед тим, як почався вечірній наплив пасажирів.

Спочатку мені впадали в очі люди з рідким волоссям. Очевидно, дався взнаки досвід дослідження, проведеного разом з Мей Касахарою на замовлення фірми, що виготовляла перуки. Очі мимоволі вистежували голомозих і класифікували їх за категоріями А, Б, В. Через це я навіть подумав, що було б добре зателефонувати Мей і ще раз взятися разом до знайомої спільної роботи.

Однак минуло кілька днів, і я навчився дивитись на людей, ні про що не думаючи. Більшість перехожих були службовцями, що заходили й виходили із цього хмарочоса, — чоловіки в білих сорочках і краватках, з портфелями в руках, жінки здебільшого на високих каблуках. Інші люди заходили в ресторани й крамниці, що містилися в будівлі. На оглядовий майданчик на верхньому поверсі піднімалися сім’ї з дітьми. Проходили мимо також люди, які йшли хтозна-звідки й хтозна-куди. Та загалом вони не дуже квапилися. А я просто, без жодної мети, дивився на них, і якщо іноді якась людина чомусь привертала мою увагу, я зосереджувався на її обличчі й супроводжував поглядом.

Так тривало поспіль цілий тиждень. Коли після десятої спадав людський потік, я сідав в електричку і їхав до Сіндзюку, сідав на лавку й до четвертої години, майже не ворушачись, пильно вдивлявся в людські обличчя. За таким заняттям, проводжаючи їх одне за одним, я відчув, що моя голова порожніє, немов пляшка, з якої вийняли корок. Я не розмовляв ні з ким, і ніхто — зі мною. Я нічого не відчував, ні про що не думав. Іноді мені здавалося, що я став частиною кам’яної лавки.

І тільки одного разу до мене заговорила людина — охайно вдягнена худа жінка середніх літ. В яскраво-рожевій тісній сукні, темних окулярах з черепаховою оправою, білому капелюшку, з білою сумочкою-макраме. На гарних ногах — білісінькі шкіряні босоніжки, з вигляду досить дорогі. Сильно нафарбована, але не надміру. Вона спитала, чи мені чогось не треба. Я відповів: «Особливо нічого». — «Я бачу вас тут щодня. Що ви робите?» — спитала вона. — «Вдивляюся в людські обличчя», — відповів я. — «З якою метою?» — спитала жінка. — «Без особливої мети», — відповів я.

Жінка вийняла із сумочки пачку «Virginia Slims» і закурила від маленької золотої запальнички. Запропонувала одну сигарету мені, але я похитав головою. Після того вона зняла темні окуляри й, нічого не кажучи, видивилася на моє обличчя. Точніше, на мою родимку. У свою чергу я глянув їй у вічі. Але не прочитав у них жодного почуття. Побачив лише двійко чорних зіниць, що належно функціонували. Ніс маленький, загострений. Губи тонкі, старанно нафарбовані. Вік було важко визначити — можливо, років сорок п’ять. На вигляд молода, але у зморшках біля носа проглядала якась утома.

— Гроші маєте? — звернулася вона до мене.

— Гроші? — здивувався я. — Про які гроші ви питаєте?

— Просто поцікавилася. Може, у вас труднощі з ними?

— Та ні, поки що все нормально, — відповів я.

Жінка, не спускаючи з мене очей, трошки скривила губи, ніби хотіла спробувати на смак мої слова. Потім кивнула, наділа окуляри, кинула на землю сигарету й, не озираючись, пішла. Збитий з пантелику, я стежив, як вона зникає в юрбі. Може, вона несповна розуму? Та ні, надто охайно вдягнена. Я роздушив ногою кинуту сигарету й поволі оглянувся. Навколо мене простягався той самий реальний світ. Усі люди з якоюсь метою звідкись кудись прямували. Я не знав, хто вони, а вони — хто я. Глибоко вдихнувши, я знову, ні про що не думаючи, взявся розглядати людські обличчя.

Так я просидів загалом одинадцять днів. Щодня пив каву, з’їдав пампушки і тільки пильно вдивлявся в обличчя перехожих. Якщо не брати до уваги короткої беззмістовної розмови з охайно вдягненою жінкою, упродовж цих одинадцяти днів я ні з ким не прохопився жодним словом. Нічого особливого не робив, і нічого не сталося. Однак навіть після одинадцяти пустопорожніх днів ні до чого путнього я все ще не дійшов. Як і раніше, блукав у складному, заплутаному лабіринті. Навіть не зміг розмотати найпростішого клубка.

А проте надвечір одинадцятого дня стався дивний випадок. Була неділя, і я, засидівшись там на лавці трохи довше, ніж звичайно, приглядався до людських облич. На відміну від будніх днів, у неділю на Сіндзюку проходили інші люди й не було години пік. І от зненацька мені в око впав парубок із чорним футляром гітари. Середнього зросту, в окулярах з чорною пластмасовою оправою, з довгим, до плечей, волоссям, у синіх джинсах, джинсовій сорочці й білих стоптаних кросівках. Він пройшов повз мене, зосереджено дивлячись прямо перед себе. Його поява мене просто приголомшила. Серце закалатало, і я подумав: «Я ж знаю цього парубка». Я десь його бачив. Але впродовж кількох секунд я не міг пригадати, де саме. Та це ж він співав у барі в Саппоро того вечора. Безсумнівно, він.

Зірвавшись з лавки, я поспішив за ним. Парубок ішов загалом неквапливо, а тому догнати його було неважко. Підладившись під його ходу, я відставав від нього метрів на десять. Мені дуже кортіло озватися до нього. «Вибачте, це ви, напевне, три роки тому співали в Саппоро? Я там слухав ваші пісні». — «Невже? — сказав би він. — Дякую». А що далі? «Ви знаєте, того вечора моя дружина зробила аборт. А недавно пішла з дому. Уже давно спала з іншим чоловіком». Може, таке я міг би сказати? Так чи інакше, я вирішив пустити все на самоплив і піти вслід за ним.

Парубок ішов усе далі від станції. Залишив позаду ряди хмарочосів, перетнув шосе Косюкайдо і попрямував у бік парку Йойоґі, над чимось глибоко задумавшись. Видно, дорогу знав добре — йшов упевнено, без жодних вагань, не озираючись. Крокував в однаковому темпі, дивлячись прямо вперед. Я йшов услід за ним, згадуючи про той день, коли Куміко зробила аборт. Саппоро. Початок березня. Тверда промерзла земля, іноді в повітрі кружляє лапатий сніг. Я знову опинився на тих вулицях, вдихав грудьми остуджене повітря. Бачив перед собою білу пару від людського дихання.

Та раптом я подумав, що, може, саме з того часу все почало змінюватися. Напевне. Це був вирішальний момент, коли течія подій навколо мене почала змінювати свій напрям. Якщо подумати, озираючись у минуле, то аборт для нас обох став подією надзвичайно важливого значення. Але тоді її важливості я не усвідомлював. Я найбільше зосередився на аборті, а може, найголовніше полягало зовсім в іншому.

Я мусила це зробити. Думаю, що так краще для нас обох. Але є в цьому щось, чого ти не знаєш. Щось таке, для чого наразі не знаходжу слів. Це не означає, що я щось приховую від тебе. Я все ще не впевнена, чи це правда. А тому поки що не можу висловити цього словами.

У той час Куміко не мала певності, що це щось насправді існувало. Звичайно, воно більше було пов’язане з вагітністю, а не з абортом. А може, з дитиною в її утробі. Що ж це могло бути? Що призвело її до такого сум’яття? Може, вона мала з кимось зв’язок і не захотіла від нього народити дитину? Та ні, це неймовірно. Вона сама так стверджувала. Насправді дитина була від мене. А проте було щось таке, чого вона не могла мені сказати. І воно тісно пов’язане з недавнім зникненням Куміко. Усе звідси почалося.

Однак я ніяк не здогадувався, яка, власне, таємниця за цим ховається. Мене залишили самого блукати в темряві. Я тільки зрозумів одне — Куміко не повернеться до мене, поки я не відкрию для себе таємницю, що стоїть за цим щось. Невдовзі я відчув, як у мені почала наростати злість. Злість проти чогось, невидимого моїм очам. Я випростав спину, глибоко вдихнув і спробував угамувати калатання серця. Однак злість безшумно, як вода, розпливалася по всіх частинах мого тіла. Злість, перемішана зі смутком. А я не міг розбити її об що-небудь і якимось чином позбутися її назавжди.

Парубок ішов і далі в такому ж темпі. Перетнув колію лінії Одакю, пройшов торговою вулицею, повз сінтоїстський храм і через кілька заплутаних провулків. Аби не потрапити йому на очі, я намагався зберігати достатню відстань до нього. А він навіть не підозрював, що я стежу за ним. Бо ні разу не оглянувся. Я подумав, що цей парубок, безперечно, чимось відрізняється від звичайних людей. Він не лише не озирався, але навіть не поглядав по боках. Про що він так зосереджено думав? А може, навпаки — ні про що не думав?

Згодом парубок звернув з людних вулиць у тихий квартал двоповерхових дерев’яних осель. Вулички вже були вузькі, звивисті, обабіч, впритул одне до одного, забудовані справді старими будівлями. Я здивувався — навколо ні душі. Більша половина навколишніх будинків стояла порожньою. На їхніх дверях, забитих дошками, висіли таблички: «Під забудову». Подекуди, ніби вирвані зуби, проглядали пустирі, зарослі бур’яном й обгороджені дротяною сіткою. Можливо, планується найближчим часом увесь цей квартал знести й натомість побудувати нові хмарочоси. Перед одним будинком, де ще мешкали люди, стояли горщики з повійкою та іншим зіллям. Валявся триколісний велосипед, а у вікні другого поверху сушився дитячий купальник. Кілька кішок, лежачи на підвіконні й на порозі, ліниво позирали на мене. Хоча вже вечоріло, надворі було світло, але вулиця вже спорожніла. Я ніяк не розумів, де опинився. Не уявляв собі, де північ, а де південь. Здогадувався, що перебуваю у трикутнику, який з’єднує три станції — Йойоґі, Сетаґая і Харадзюку. Але не був у цьому впевнений.

Так чи інакше, а виявилося, що в самому центрі міста є таке запущене місце. Здавна в цьому районі вулички були настільки вузенькими, що люди й автомашини не могли розминутися, і, мабуть, тому сюди тривалий час не доходили руки будівельних компаній. Ступивши сюди ногами, я мав таке відчуття, ніби час повернувся назад років на двадцять-тридцять. І відразу мені здалося, ніби набридливий автомобільний гуркіт щойно кудись зник. Парубок з футляром гітари, пробившись крізь плетиво вуличок, зупинився перед дерев’яним багатоквартирним будинком. Відчинив вхідні двері й, зайшовши всередину, зачинив їх за собою. Двері начебто залишилися незамкненими.

Трохи постоявши, я подивився на годинник. Його стрілки показували 18:20. Зіпершись на огорожу з дротяної сітки навколо пустиря навпроти, я взявся оглядати будинок. Звичайний двоповерховий, яких чимало. Про це свідчив вхід і розташування кімнат. У студентські роки я також якийсь час проживав у подібному. Окрема кімната в ньому з коробкою для взуття в передній, спільний туалет і маленька кухня — типове житло для студентів або службовців-одинаків. Та відчувалося, що тут ніхто не мешкає. З нього не долітали жодні звуки, не було видно жодних рухів. Табличка з прізвищами мешканців на дверях, оздоблених пластиком, видно, давно відірвалася, а на її місці залишилася продовгувата біла смуга. Хоча надворі все ще панувала післяобідня спека, усі вікна було щільно зачинено й зсередини зашторено.

Можливо, цей будинок, разом з іншими, заплановано зруйнувати і в ньому ніхто не живе? Якщо так, то що тут робить парубок з футляром гітари? Після того, як він зайшов, я сподівався, що, може, хоч одне вікно відчиниться, але, як і раніше, ніщо не ворухнулося.

Оскільки гаяти час у безлюдному провулку не годилося, то я підійшов до цього будинку й спробував відчинити двері. Залишившись незамкненими, вони легко розчинилися досередини. Я постояв трохи на порозі, щоб оцінити обстановку, але в напівтемряві нічого добре не розгледів. При зачинених вікнах тут було гаряче й душно. Відгонило пліснявою, як на дні того колодязя. Від духоти під пахвами наскрізь спітніла сорочка. Піт краплями стікав за вуха й падав на землю. Я рішуче зайшов усередину й тихо зачинив за собою двері. Спробував за табличками на поштових скриньках або коробці для взуття (якби їх виявив) перевірити, чи хто-небудь тут ще мешкає. Але несподівано помітив там когось. І той хтось не спускав з мене очей.

Праворуч, відразу за дверима, стояла висока коробка для взуття, а за нею начебто хтось ховався. Затамувавши подих, я вдивлявся в задушливу напівтемряву. Там я помітив парубка з футляром гітари, за яким я стежив. Зайшовши всередину, він одразу причаївся за коробкою. Серце в мене закалатало так, ніби десь під горлом хтось забиває цвяха. Власне, що цей парубок там робить? Чекає на мене? А може…

— Добрий день! — відважився я сказати. — Я хотів запитати…

І в цю мить зненацька щось із страшною силою луснуло мене по плечу. Я не зрозумів, що сталося. Лише відчув удар, від якого в очах потьмарилося. Усе ще нічого не збагнувши, я завмер на місці. Та наступної миті до мене дійшло. Бита. Спритно, як мавпа, парубок вистрибнув зі своєї криївки і бейсбольною битою щосили рубонув мене по плечу. Збивши мене з пантелику, він знову підняв биту й кинувся на мене. Я спробував ухилитися, але було вже запізно. Цього разу бита влучила в ліве передпліччя. Вмить уся рука заніміла. Болю не було. Просто я перестав його відчувати, неначе ліва рука розтанула в повітрі.

І тоді, майже машинально, я завдав своєму супротивнику удар ногою. У старшому класі середньої школи один мій товариш, що мав якийсь дан з карате, навчив мене особисто найпростіших прийомів цієї боротьби. Щодня тренував мене завдавати ударів ногою. Нічого особливого — просто треба було якнайсильніше ударяти ногою, викидаючи її зблизька вперед якомога вище. Товариш казав, що в скрутній ситуації це найкорисніший прийом. Його слова таки справдилися. Коли мій супротивник несамовито розмахував битою, йому й на думку не спадало, що його можуть стусонути ногою. Як і він, я у нестямі не знав, куди б’ю. Хоча удар був не дуже сильний, парубок, здається, таки охляв. Перестав розмахувати битою й дивився на мене осклянілими очима, ніби час зупинився. У цю мить я ще раз, влучніше й сильніше, ударив його ногою в низ живота. Поки він корчився від болю, я вирвав у нього биту й щосили врізав йому ногою в бік. Парубок хотів схопити мене за ноги, а тому я дав йому нового стусана. Потім ще одного в те саме місце. Після того лупонув битою по стегну. Здушено зойкнувши, парубок звалився на підлогу.

Спочатку я стусав його ногою й лупив битою від страху й збудження, щоб оборонитися від його ударів. Та як тільки парубок упав, страх перетворився у справжню лють. Тиха злість, що закипала в мені, коли я йшов і думав про Куміко, нікуди не ділася. Але тепер вона, уже близька до ненависті, вирвалася назовні, розбухла й спалахнула, як вогонь. Я ще раз луснув парубка битою по стегну. З кутиків рота в нього потекла слина. Моє плече й ліве передпліччя, куди він улучив битою, потроху почали боліти. І від цього болю я ще більше розлютився. Обличчя парубка спотворив біль, та все одно він намагався підвестись, спираючись на руки. Оскільки своєю лівою рукою я не володів, то, відклавши биту, накинувся на нього й лупцював його обличчя правою рукою. Раз за разом. Бив так, що пальці моєї правої руки заніміли й заболіли. Мені хотілося побити його до непритомності. Схопивши парубка за шию, я бив його головою об дерев’яну підлогу. Досі я ніколи не встрявав у таку бійку. Ніколи так люто нікого не бив. Однак цього разу ніяк не міг зупинитися. «Досить! — майнуло в голові. — Досить! Це вже занадто. Він же тепер не зможе встати на ноги». А проте не міг стриматися. Зрозумів, що в мене роздвоєння особистості. Цей я не міг угамувати того я. Від цієї думки мене почало морозити.

Та саме тоді я помітив, що парубок сміється. Битий, він сміявся мені в очі. І що більше я його бив, то голосніше він сміявся. Аж поки нарешті в нього з носа, з розбитих губ не потекла кров. Захлинаючись власною слиною, він голосно захихотів. «Видно, несповна розуму», — подумав я й, залишивши його, підвівся на ноги.

Озирнувшись навколо, я побачив, що чорний футляр гітари стоїть біля коробки для взуття. Я махнув рукою на парубка, що все ще сміявся, підійшов до футляра й, поклавши його на підлогу, відкрив замок і відкинув кришку. Всередині не було нічого. Цілковита порожнеча — ні гітари, ні свічок. Парубок глянув на мене, заходячись кашлем і сміхом. Раптом я відчув, що стало важко дихати — духота в будинку стала нестерпною. Сморід плісняви, спітнілість власного тіла, запах крові й слини, злість, що кипіла в мені, й ненависть — усе це годі було знести. Я вибіг надвір і хряснув за собою дверима. Як і раніше, навколо — ні душі. Тільки великий рудий котяра, не звертаючи на мене уваги, повільно переходив пустир.

Я хотів якнайшвидше звідси вибратися, щоб ніхто мене не запримітив. Не знаючи, куди йти, я пішов навмання і невдовзі помітив автобусну зупинку з табличкою: «До станції Сіндзюку». Очікуючи автобуса, я спробував сяк-так віддихатися і зібратися з думками, та дарма — дихання не внормувалося, а в голові панував безлад. «Я ж тільки хотів подивитися на людські обличчя», — подумки повторював я. За дядьковою порадою на розі вулиці тільки розглядав обличчя перехожих. І лише думав про те, як розплутати найпростіший клубок. Коли я сів в автобус, пасажири одностайно повернулися в мій бік. Якийсь час вони здивовано позирали на мене, а потім чомусь ніяково відвернули від мене очі. «Може, винна в цьому родимка», — подумав я. І тільки згодом я помітив, що моя біла сорочка забризкана кров’ю того парубка (головно з носа), а рука стискала бейсбольну биту, яку я мимоволі прихопив із собою.

Врешті-решт я приніс биту додому й закинув її у шафу.

Тієї ночі я не міг заснути до самого досвітку. З часом плече й ліве передпліччя, куди мене вперіщив парубок битою, розпухло й нестерпно боліло, а правий кулак, здавалось, все ще лупцював супротивника. Зненацька я помітив, що усе ще міцно стискаю кулак, готовий до бою. Спробував його розтулити, але рука не слухалася. Я не засинав не тому, що не міг, а тому, що не хотів. Бо якщо зараз засну, обов’язково присниться якась гидота. Аби заспокоїтися, я сів за кухонним столом і, допиваючи віскі, яке приніс дядько, слухав тиху музику з магнітофона. Хотілося з кимось порозмовляти. Почути від когось хоч одне слово. Я поставив телефонний апарат на стіл і кілька годин не відривав від нього очей. «Подзвоніть мені! Хоч хто-небудь! — подумав я. — Навіть та загадкова жінка з телефону. Будь-хто! Я згоден говорити про будь-що. Навіть про щось беззмістовне й брудне. Про щось неприємне й зловісне». Хотілося, щоб принаймні хтось завів зі мною розмову.

Однак телефон мовчав. Я допив рештки віскі й ще завидна ліг спати. А перед тим, як заснути, подумав: «Будь ласка, не треба поганих снів. Дайте хоч сьогодні просто поспати».

Та сон усе-таки приснився. Як я і сподівався, страшно огидний. Про того парубка з футляром гітари. Уві сні я робив те саме, що в реальному житті, — йшов услід за ним, відчинив двері в тому домі, скуштував удару битою, потім бив сам, бив, бив, бив… Але далі все набрало іншого вигляду. Я перестав дубасити і встав, а парубок, пускаючи з рота слину, з диким реготом добув з кишені ножа — маленького й гострого. Його лезо зблиснуло, як біла кістка, у пригаслому надвечірньому світлі. Однак парубок не кинувся з ним на мене, а, роздягнувшись догола, взявся знімати з себе шкіру так, ніби чистив яблуко. І при цьому не переставав сміятися. Кров спливала з нього, утворюючи на підлозі жахливі калюжі. Правою рукою він здирав шкіру на лівій, а обідраною та закривавленою лівою робив те саме з правою. Нарешті парубок перетворився у шматок яскраво-червоного м’яса, однак і тоді сміявся розтуленим, як чорна яма, ротом. І тільки білки очей шалено оберталися в орбітах закривавленого тіла. Потім, ніби підладжуючись до цього неприродного сміху, шкіра, здерта з нього, поповзла з шурхотом підлогою до мене. Я спробував утікати, але ноги не ворушилися. Діставшись до моїх ніг, шкіра наповзала на мене й щільно вкривала моє тіло. Просочена кров’ю, вона, поволі прилипаючи, утворювала новий шар. Усе навколо пропахло кров’ю. Незабаром його шкіра лягла тонкою оболонкою на мої ноги, тіло, обличчя. Потім у моїх очах потьмарилося, а в темній порожнечі лунав тільки сміх. І я прокинувся.

Пробудившись зі сну, я не на жарт злякався. Якийсь час навіть не міг прийти до тями. Пальці моїх рук дрібно тремтіли. Та водночас я дійшов одного висновку.

Я не можу й не повинен нікуди тікати. От що я вирішив. Хоч би куди я поїхав, воно обов’язково мене дожене. Будь-де.

18 Звістка з Криту Що впало з краю світу Добрі новини приходять до нас тихо

Я довго, до останку, думав поїхати на Крит, але так і не поїхав. За тиждень до від’їзду колишня Крита Кано прийшла до мене з паперовим пакетом, повним продуктів, й приготувала вечерю. За вечерею ми майже не розмовляли, а після того, як тарілки було прибрано, я сказав, що, здається, ніяк не зможу поїхати з нею на Крит. Такі слова, видно, не стали для неї несподіванкою. Скоріше навпаки — вона сприйняла їх як щось зовсім природне. Затиснувши пальцями коротенький чубчик над лобом, вона промовила:

— Звичайно, дуже шкода, що ви, Окада-сан, не можете поїхати зі мною, але що тут вдієш. Поїду на Крит сама. Усе буде гаразд. Про мене особливо не турбуйтеся, будь ласка.

— Уже приготувалася до подорожі?

— Гадаю, що потрібні речі загалом зібрала. Паспорт, дорожні чеки й валізу, авіаквиток забронювала… Та й багаж у мене простенький.

— А що сестра сказала?

— Нас із сестрою поєднує щира дружба. А тому нам дуже тяжко розлучатися. Та оскільки Мальта сильна й розумна, то добре розуміє, що для мене корисно. — І вона глянула на мене, лагідно всміхнувшись. — А ви вважаєте, що вам краще тут залишитися?

— Та мабуть, — відповів я і, вставши, закип’ятив воду в чайнику для кави. — Мені так здається. Останнім часом я раптом подумав, що можу звідси піти, але не втекти. Хоч би як далеко поїхав. А от тобі, гадаю, варто поїхати на Крит. Бо ти багато в чому розрахувалася з минулим і маєш намір почати нове життя. А в мене все інакше.

— Через Куміко-сан?

— Можливо.

— Чекатимете тут, поки вона повернеться?

Спершись на раковину, я ждав, коли закипить чайник. Однак вода ніяк не закипала.

— Чесно кажучи, я не знаю, що робити. Нема за що зачепитися. Але потроху я починаю дещо розуміти. Треба щось робити. Сидіти тут і чекати повернення Куміко — справа невдячна. Якщо я хочу, щоб вона повернулася, мені самому треба розібратися в багатьох речах.

— Так ви ще не знаєте, що робити?

Я кивнув.

— Я відчуваю, що поволі навколо мене щось окреслюється. Деякі речі залишаються неясними, але між ними мусить бути якийсь зв’язок. Силоміць його схопити й розірвати я не можу. Гадаю, доведеться чекати, поки все ще трохи з’ясується.

Сестра Мальти Кано, рівно склавши руки на столі, задумалася над моїми словами.

— Але ж чекання не приносить радості.

— Правду кажеш, — відповів я. — Можливо, воно виявиться набагато гіркішим, ніж я зараз сподіваюся. Просто чекати тут самому, залишатися з багатьма невирішеними проблемами, не знаючи, приїде вона чи ні… Чесно кажучи, якби я мав змогу, кинув би все й подався б з тобою на Крит. Усе забув би й почав би нове життя. Для цього я й купив валізку й сфотографувався на паспорт. І речі склав. Справді збирався поїхати з Японії. Однак не можу позбутися передчуття чи то відчуття, що тут від мене чогось хочуть. От чому я сказав, що не можу втекти.

Сестра Мальти Кано мовчки кивнула.

— З першого погляду це надзвичайно проста справа. Моя дружина знайшла собі коханця й пішла з дому. Написала, що хоче розлучитися. Як стверджує Нобору Ватая, таке часто буває. Можливо, без зайвих роздумів було б добре махнути з тобою на Крит, забути про все й розпочати нове життя. Та насправді ця справа не така проста, як здається. Я це розумію. І ти розумієш. Правда? І Мальта Кано. І, мабуть, Нобору Ватая. Але в ній приховується щось таке, чого я не знаю. Я хочу якимось чином вивести його на світло.

Я передумав готувати каву, погасив вогонь під чайником і, повернувшись за стіл, глянув на сестру Мальти Кано.

— Якби була змога, я хотів би вернути Куміко додому. Хотів би сам повернути її назад у цей світ. Бо інакше я й далі втрачатиму своє «я», хіба ні? Я потроху почав це розуміти, хоча дещо все-таки залишається незбагненним.

Сестра Мальти Кано подивилася на свої руки, складені на столі, потім підвела голову й глянула мені в очі. Міцно стиснувши непофарбовані губи й трохи помовчавши, вона сказала:

— Тому-то я хотіла забрати вас, Окада-сан, із собою на Крит.

— Щоб я тут нічого не робив?

Вона легенько кивнула.

— А чому?

— Бо це небезпечно, — відповіла вона тихо. — Тут небезпечне місце. Зараз ще можна зробити задній хід і поїхати на Крит. Там нам ніщо не загрожуватиме.

Неуважно дивлячись на нове — без фарби й накладних вій — обличчя Крити, я на мить перестав розуміти, де я. Несподівано мою свідомість огорнуло щось схоже на густий туман. Я подумав: «Де я? Що, власне, тут роблю? Хто ця жінка?» Та відразу прийшов до тями. Я сидів за столом у кухні свого дому. Витер піт кухонним рушником. Відчував легке запаморочення.

— Окада-сан, з вами все гаразд? — стурбовано запитала колишня Крита Кано.

— Так, гаразд, — відповів я.

— Я не впевнена, зможете ви повернути Куміко чи ні. Але навіть якщо вам це вдасться зробити, немає гарантії, що ви з нею житимете щасливо, як раніше. Усе так само, гадаю, не буде. Ви про це подумали?

Я уткнув обличчя у сплетені пальці рук, потім розчепив їх. Навколо — жодного звуку. Я знову став самим собою.

— Ще й як думав! Усе так зіпсувалося, що, може, уже не вдасться його виправити, хоч би як старався. Така можливість і ймовірність, напевне, немала. Але є речі, які їм не підлягають.

Сестра Мальти Кано простягла свою руку й легенько торкнулася моєї, що лежала на столі.

— Якщо ви щось знаєте й хочете залишитися, то, можливо, вам треба так зробити. Звичайно, вам самому це вирішувати. Жаль, що ви не можете поїхати зі мною на Крит, але я вас добре розумію. Гадаю, з вами ще багато чого трапиться, та, будь ласка, не забувайте мене. Згадуйте, коли що. Бо я вас також згадуватиму.

— Обов’язково тебе пам’ятатиму, — відповів я.

Знову стиснувши губи, колишня Крита Кано довго шукала слів. Потім тихо сказала:

— Окада-сан, ви ж знаєте, що ми живемо в жорстокому, просяклому кров’ю світі. Треба бути сильним, щоб вижити. І водночас важливо прислухатися до найслабшого звуку, щоб нічого не пропустити. Розумієте? У більшості випадків добрі новини приходять до нас тихо. Будь ласка, запам’ятайте це.

Я кивнув.

— Бажаю вам знайти свою пружину, Заводний Птаху, — сказала колишня Крита Кано. — До побачення!

Наприкінці серпня я отримав листівку з Криту. На ній була грецька марка й штемпель з грецькими літерами. Напевне, від колишньої Крити Кано. Бо іншої людини, яка могла б прислати мені звідти кольорову листівку, я не пригадував. Однак прізвища відправника на ній я не побачив. «Мабуть, вона ще не придумала нового імені», — міркував я. Зрештою, що людині написати, якщо в неї нема імені? Не було не тільки імені, але й жодного рядка. Лише моє ім’я та адреса, написані синьою кульковою ручкою. І штемпель поштового відділення на Криті. На звороті — кольорове фото морського краєвиду. Вузька смуга білісінького пляжу, обрамленого скелями, й дівчина з оголеними грудьми, що засмагає на осонні. Море — синє й глибоке, на небі — білі, ніби намальовані, хмари. А над ними — ще одні, що начебто крокують зверху.

Виходить, що колишня Крита Кано таки добралася до Криту. Я порадів за неї. Згодом вона там, можливо, підшукає собі нове ім’я. А разом з тим нове «я» й нове життя. Але мене не забуває. Засвідчила тим, що прислала листівку без жодного рядка.

Щоб згаяти час, я написав їй листа. Хоча не знав ні її імені, ні адреси. А тому не збирався його відсилати. Просто захотілося написати кому-небудь.

«Уже дуже давно нічого не чути від Мальти Кано, — писав я. — Вона наче просто зникла з мого світу. Мені здається, ніби люди одні за одними непомітно випадають зі світу, що навколо мене. Щойно всі йшли поруч — і раптом зникли. Можливо, десь тут поблизу є край світу. Мої дні минають одноманітно — будь-який день не відрізняється від наступного. Газет я не читаю, телевізора не дивлюся, надвір майже не виходжу. І тільки іноді ходжу в басейн плавати. Страховка на випадок безробіття скінчилася, і тепер я проїдаю заощадження. На прожиток мені потрібно небагато (можливо, трохи більше, ніж на Криті), але я певний час протягну на грошах, які у спадок залишила мені мати. Пляма на обличчі помітно не змінилася. Та, правду кажучи, з кожним днем я щораз менше нею переймаюся. Якщо мені доведеться жити з нею далі, то нехай так і буде. Може, мені судилася така доля. Не знаю чому, але я так думаю. В усякому разі, уважно прислухаюся до всього».

Іноді я згадував ніч, коли спав з Критою Кано. Однак ці спогади були на диво туманними. Тієї ночі ми не випускали одне одного з обіймів. Так відбувалося насправді. Та минуло кілька тижнів, і враження від тієї зустрічі почали згасати. Я вже не міг пригадати точних обрисів її тіла і наших любощів. Спогад про фізичну близькість, що мала місце раніше в моїй свідомості, в ірреальному світі, став для мене набагато яскравішим, ніж про реальну ніч. Той дивовижний готельний номер і Крита в блакитній сукні на мені — усе це раз у раз поставало перед моїми очима. Дзвінко бряжчали два браслети на її лівому зап’ясті. Пригадувався власний прутень, твердий і великий, як ніколи. Крита брала його рукою і, встромляючи між ноги, повільно крутила стегнами. Я добре пам’ятав, як поділ сукні Куміко на Криті ковзав по моєму тілу. Та раптом пізніше Криту замінила, осідлавши мене, незнайома загадкова жінка, що не один раз дзвонила мені по телефону. Я зрозумів, що злився з нею — інше тепло, інше відчуття. Немов потрапив в іншу кімнату. «Забудьте про все, — шепотіла жінка. — Уявіть собі, ніби ви спите, вам сниться сон, ви лежите у теплому болоті». І я скінчив.

Ясно, що цей сон щось означав. Саме тому своєю яскравістю він перевищив реальність. Але його змісту я не міг збагнути. Відтворюючи цю картину незчисленну кількість разів, я заплющив очі й зітхнув.

На початку вересня подзвонили з пристанційної хімчистки. Повідомили, що речі готові й бажано їх забрати.

— Які речі? — спитав я. — Здається, я не здавав жодних речей.

— Та ні, ось вони лежать переді мною. Будь ласка, заберіть їх. Бо за них уже заплачено. Це ви — Окада-сан, чи не так?

— Так, — відповів я. Телефонний номер також був мій. Охоплений сумнівами, я подався до хімчистки. Її власник, як завжди, під тиху музику, що линула із здоровенної магнітоли, прасував сорочки. У маленькому світі цієї хімчистки нічого не змінилося. Жодних мод, жодних змін. Ні авангарду, ні ар’єргарду. Ні прогресу, ні регресу. Ні похвали, ні осуду. Нічого не додалося, нічого не зникло. Коли я зайшов, звучала незабутня мелодія «Way to San José»[43] Берта Бакара.

Коли я з’явився, власник хімчистки, не випускаючи з рук праски, розгублено витріщився на мене. Я спочатку не зрозумів чому. Але враз догадався — винна в цьому пляма на моєму обличчі. Будь-хто здивувався б, якби у знайомої людини раптом вискочила на щоці така штука.

— Потрапив у невелику аварію, — пояснив я.

— Який жах! — сказав власник, очевидно, щиро співчуваючи. Перевівши погляд на праску в руці, він поставив її обережно на підставку з таким виглядом, ніби підозрював, що сам винен у моєму лихові. — А ця штука загоїться?

— Не знаю, — відповів я.

Власник хімчистки передав мені блузку й спідничку Куміко, вкладені в целофановий пакет. Ті самі, які я дав Криті. «Їх принесла дівчина з коротким волоссям», — сказав власник. «Такої довжини?» — запитав я, розставивши пальці сантиметрів на три. «Ні, не такої, а більшої, — сказав власник і показав рукою на плече. — Вона була в брунатному костюмі й червоному вініловому капелюшку. Заплатила за роботу й попросила подзвонити вам, коли все буде готове». Я подякував і з блузкою та спідничкою в руці повернувся додому. Я збирався подарувати ці речі Криті як «плату» за її тіло. Тепер вони були мені не потрібні. Навіщо Мальта Кано віднесла їх у хімчистку, я не розумів. І все-таки старанно поскладав ці речі й помістив у шухляду, поряд з іншим одягом Куміко.

Я написав листа лейтенанту Мамії. Коротко розповів йому, що сталося в моєму житті. Передусім я попросив у нього вибачення за те, що, напевне, завдаю йому клопоту, але не знаю нікого іншого, до кого міг би звернутися. Після того я повідомив, що того самого дня, коли він навідався до нас, Куміко пішла з дому. Що досі впродовж кількох місяців вона спала з іншим чоловіком, що після її зникнення я майже три дні сидів на дні колодязя й думав, що тепер живу сам-один і що подарунок на згадку від Хонди-сана виявився порожньою коробкою з-під пляшки віскі.

Через тиждень прийшла відповідь.

«Правду кажучи, й мене відтоді якимсь дивним чином не полишали думки про Вас, — писав лейтенант Мамія. — Мені здається, що тоді нам слід було набагато більше поговорити, і дуже шкода, що цього не сталося. Через якусь нагальну справу того дня я мав обов’язково повернутися в Хіросіму. Тому, отримавши зараз Вашого листа, я в певному розумінні втішився. І от що я думаю: мабуть, Хонда-сан уважав, що наша зустріч корисна і мені, і Вам. А тому під приводом передачі дарунка на пам’ять він звів мене з Вами. А те, що коробка виявилася порожньою, гадаю, пояснюється тим, що справжнім його подарунком стало наше з Вами знайомство.

Ваш спуск у колодязь справив на мене незабутнє враження. Бо й мене досі сильно приваблюють колодязі. Якщо згадати про ту небезпечну скруту, в якій я колись опинився, то могло б здатися, що я про них і чути не хочу. Але це не так. Я й тепер, коли десь побачу колодязь, то неодмінно в нього зазираю. Ба більше, коли в колодязі нема води, мені навіть хочеться в нього спуститися. Можливо, я сподіваюся щось там випадково зустріти. Звичайно, така зустріч не поверне мені життя. Я вже надто зістарівся, щоб на таке сподіватися. Я тільки хочу відшукати сенс життя, яке втратив. Як це вийшло й чому? Хочу сам докопатися до істини. І якщо це мені вдасться, то, гадаю, здаватиметься ще більш утраченим, ніж досі. Але я і на це згоден. Не знаю, скільки ще років судилося мені жити, але я готовий і далі нести на собі цей тягар.

Звістка про те, що Ваша дружина пішла з дому, мене глибоко засмутила. Але в такій справі я не можу Вам чогось порадити. Я надто довго живу сам-один, без любові й родини, а тому не маю права розводитися на таку тему. Та якщо Ви хоч трохи впевнені, що варто чекати повернення дружини, то, гадаю, Ви робите правильно. Ось що я сказав би, якби мене спитали. Я знаю, як гірко жити самому там, де Вас покинули. Та найжорстокіша річ у світі — це відчуття самотності, коли людині нема на що сподіватися.

Якщо буде змога, я хотів би знову навідатися до Вас у Токіо. Та, на жаль, у мене заболіла нога, і для її лікування потрібен певний час. Бережіть себе й бувайте здорові».

Мей Касахара надовго зникла з моїх очей і прийшла до мене наприкінці серпня звичним шляхом — через огорожу й сад. Покликала мене, й ми сіли на веранді погомоніти.

— А ви знаєте, Заводний Птаху, що завтра цей порожній дім знесуть? Дім, де мешкали Міявакі, — повідомила вона.

— Ти хочеш сказати, що його хтось купив?

— Не знаю.

Ми з Мей пройшли доріжкою із задвір’я до порожнього дому. Та і справді робітники почали його розбирати. Чоловік шість у касках знімали віконниці й вікна, виносили раковину і електроприлади. Ми трохи подивилися на їхню роботу й зрозуміли, що до неї вони звикли — працювали надзвичайно методично, майже не перемовляючись. Високо в небі тяглося кілька білих хмар, віщуючи настання осені. «Цікаво, яка осінь на Криті? — подумав я. — І там по небу пливуть такі ж хмари?»

— Вони й колодязь засиплють землею? — спитала Мей.

— Можливо, — відповів я. — А якби й залишили, то яка з нього користь? Тільки небезпека.

— Може, хтось захотів би в нього спуститися, — сказала вона цілком серйозно. Я глянув на її засмагле обличчя і яскраво згадав той спекотний день, коли в саду вона поцілувала мене в родимку.

— Ви так і не поїхали на Крит?

— Вирішив залишитися тут і почекати.

— Але ж ви казали, що Куміко вже не повернеться, хіба ні?

— Ну, це інша справа, — відповів я.

Мей, примружившись, глянула на мене. І тоді шрам біля ока став глибшим.

— Чому ви спали з Критою Кано?

— Треба було.

— Це також інша справа?

— Саме так.

Мей зітхнула.

— Ну, тоді бувайте! До нової зустрічі!

— Бувай, — сказав я.

— Послухайте, Заводний Птаху! — І трохи вагаючись, вона додала: — Мабуть, я знову піду до школи.

— Захотіла таки вернутися?

Вона злегка здвигнула плечима.

— Але до іншої школи. Бо до попередньої нізащо не піду. Правда, до нової добиратися далеко. А тому наразі я не зможу з вами зустрічатися.

Я кивнув. Потім вийняв з кишені лимонні карамельки й поклав одну в рот. Мей, озирнувшись навколо, закурила сигарету.

— Заводний Птаху, вам приємно спати з різними жінками?

— Та не в цьому справа.

— Я вже це чула.

— Угу, — промимрив я. А що казати далі — не знав.

— Гаразд, нехай буде по-вашому. А ви знаєте, я захотіла знову піти до школи завдяки зустрічі з вами. Правду кажу.

— А чому?

— Чому? — перепитала Мей і, знову примруживши очі так, що коло них зібралися зморшки, глянула на мене. — Мабуть, я захотіла вернутися у нормальний світ. А знаєте, Заводний Птаху, мені з вами було страшно цікаво. Повірте, я не брешу. Іншими словами, хоча ви цілком нормальна людина, але насправді витіваєте абсолютно ненормальні штуки. Ви поводитеся… як би це сказати… непередбачувано чи що. А тому з вами ніколи не занудьгуєш. Таким чином ви мені страшно допомогли. Не нудьгувати — це не вдаватися в зайві роздуми, чи не так? А тому я така рада, що познайомилася з вами! Хоча, чесно кажучи, іноді ви дієте мені на нерви…

— Як це?

— Як би вам пояснити… Дивлюсь я на вас, і здається мені іноді, ніби ви з усіх сил боретеся з чимось заради мене. Це звучить дивно, та коли я про це думаю, то переживаю разом з вами. Розумієте? У вас завжди холоднокровний вигляд — хоч би що сталося, вас це ніби не обходить. Та насправді це не так. Ви з усіх сил з чимось боретеся, однак інші цього не помічають. Бо інакше хіба ви полізли б у колодязь? Правильно? Насправді ви боретеся чорт-зна з чим не заради мене, а заради того, щоб віднайти Куміко. Так навіщо мені за вас переживати? Я це розумію, але все одно мені здається, наче ви стараєтеся для мене. А може, коли ви боретеся за Куміко, то водночас і за інших людей, га? І, напевне, тому у вас тоді такий майже придуркуватий вигляд? Так мені здається. Та знаєте, Заводний Птаху, коли я іноді дивлюся на вас, мої нерви не витримують. Правду кажу. Адже шанси на виграш у вас — практично нульові. Скажімо, якби мені довелося робити ставку, то, вибачайте, я поставила б на ваш програш. Ви мені подобаєтеся, але я не хочу через вас розоритися.

— Усе зрозуміло.

— Я не хочу бачити, як ви сходите на пси, і не хочу більше переживати. От чому я вирішила повернутися у хоч трошки нормальний світ. Та якби я не зустріла вас тут, біля порожнього дому, то, гадаю, нічого й не було б. Я й не подумала б вертатися до школи. Напевне, так би й досі зволікала, не знаючи, що робити. Виходить, що саме завдяки вам, Заводний Птаху, я нарешті зважилася, — сказала Мей. — Та й вам, гадаю, від цього нема шкоди.

Я кивнув. Уже давно мене ніхто не хвалив.

— Потисніть мені руку, — попросила Мей.

Я потиснув її засмаглу долоню й ще раз відзначив для себе, яка вона маленька. «Як у малої дитини», — подумав я.

— До побачення, Заводний Птаху, — знову сказала Мей. — Чому ви не поїхали на Крит? Чому не втекли звідси?

— Бо не можу вибрати, на кого зробити ставку.

Мей прибрала руку й витріщилася на мене, наче на якусь дивовижу.

— До побачення! Може, ще зустрінемося.

Днів десять по тому порожній дім повністю розвалили, і на його місці виник рівний пустир. Будинок наче корова злизала, не лишилося й сліду від колодязя — його засипали землею. Вирвали з корінням дерева й квіти, а статую птаха кудись вивезли — напевне, викинули на звалище. Можливо, для нього це й краще. Просту огорожу, яка відділяла доріжку від саду, замінили настільки високим і міцним дощаним парканом, що за ним нічого не було видно.

Одного дня пополудні в середині жовтня, плаваючи в муніципальному басейні, я побачив якесь видиво. Як завжди, у басейні звучала тиха музика — цього разу стара пісня Френка Сінатри «Dream» чи «Little Girl Blue». Особливо не прислухаючись до неї, я повільно, раз за разом, пропливав двадцятип’ятиметрівку туди й назад. І саме тоді я побачив якесь видиво. А може, зійшло на мене якесь одкровення.

Я раптом помітив, що перебуваю у велетенському колодязі. Плаваю не в муніципальному басейні, а на дні колодязя з важкою і теплою водою. Навколо — ні душі, плюскіт води відлунює якось дивно — не так, як завжди. Я перестав гребти руками й, спокійно лежачи на воді, поволі озирався довкола й, перевернувшись на спину, глянув угору. Завдяки підйомній силі води я тримався на поверхні, не докладаючи жодних зусиль. З усіх боків мене огортала глибока темрява, а зверху виднів різко окреслений кружок неба. Та, як не дивно, я не відчував страху. Те, що я плаваю тут, на дні колодязя, здавалося мені цілком природним. Скоріше мене дивувало, що я раніше не помітив ось чого. Що це один з багатьох колодязів у світі, а я — один з незчисленної кількості людей, кожен з яких зі своїм «я».

У кружку неба яскраво сяяла безліч зірок — здавалося, ніби всесвіт розтріскався на дрібні шматочки. Їхні гострі промені пронизували темряву, що накладалася шарами одна на одну. До мене долинав шум вітру, що гуляв над колодязем. Крізь нього проривався чийсь голос, що кликав когось. Колись давно я вже чув його. Я хотів відгукнутися, але не зумів. Мабуть, у цьому світі мій голос просто глухне.

Колодязь — страшно глибокий. Коли подивився догори, верх і низ несподівано помінялися місцями — здавалося, наче я поглядаю вниз з вершини височенного димаря. А проте, як ніколи раніше, я відчував на душі спокій і мир. Розкинувши у воді руки й ноги, я глибоко дихав. Зсередини розтікалося тепло, й тіло стало легким, ніби його щось підтримувало знизу. Воно мене оточувало, підтримувало й захищало.

Через хтозна-скільки годин непомітно настав світанок. Тьмяна бузкова облямівка, що з’явилася на кружку наді мною, змінювала своє забарвлення й поволі розширювалась, а зірки блякли. Кілька найяскравіших з них усе ще залишалися на небі, але й вони врешті-решт померкли й згасли. А я, лежачи на спині у важкій воді, вдивлявся в сонце. Воно мене не сліпило — якась сила, ніби надівши на мене темні окуляри, захищала мене від яскравого сонячного проміння.

Незабаром, коли сонце повисло прямо над самим колодязем, його велетенська куля стала ледь-ледь, але все-таки помітно змінюватися. А за мить перед тим сталося щось дивне — вісь часу наче здригнулася. Затамувавши подих і напруживши зір, я спробував з’ясувати, що ж відбувається. Нарешті на правому краю сонячного диска з’явилася чорна пляма, схожа на родимку. Так само, як щойно сонце розмивало нічну темряву, так і ця маленька пляма пожирала сонячне світло. «Сонячне затемнення», — подумав я. Сонце темніло прямо перед моїми очима.

Та це не було справжнє затемнення. Бо як тільки чорна пляма закрила приблизно половину сонячного диска, воно раптом припинилося. Пляма не мала таких чітких обрисів, як під час звичайного затемнення. Насправді йшлося про явище, яке скидалося на затемнення, але не могло так називатися. Однак яку назву йому дати, я не знав. Примруживши очі, як і під час тесту Роршаха, я пробував прочитати зміст, захований у формі плями. Вона мала форму і водночас не мала, була чимось і водночас нічим. Придивляючись до форми плями, я все більше сумнівався у власному існуванні. Кілька разів глибоко вдихнувши й угамувавши калатання серця, я поволі ворухнув пальцями рук і ще раз переконався, що існую в темряві. Усе гаразд. Немає сумніву, що, перебуваючи тут, у муніципальному басейні і водночас на дні колодязя, я власними очима спостерігаю сонячне затемнення, а може, й не затемнення.

Я заплющив очі, й десь здалека до мене долинув приглушений звук. Настільки приглушений, що спочатку я не міг сказати, чую його чи ні. Наче невиразні людські голоси за стіною. Та невдовзі звук став виразнішим — так, ніби хтось налаштовував радіоприймач на потрібну хвилю. «Добрі новини приходять до нас тихо», — казала колишня Крита Кано. Я зосередився, напружив слух, намагаючись розібрати слова. Та це не був людський голос, а іржання кількох коней. Десь у темряві вони, збуджені, пронизливо іржали, пирхали носами, сильно стукотіли копитами. Здавалось, різноманітними шумами й рухами вони пробували передати мені якесь повідомлення. Та я їх не розумів. Узагалі звідки взялися тут коні? І що вони хочуть мені сказати?

Відповіді я не знаходив. Усе ще заплющивши очі, я спробував уявити собі, які вони — ці коні. У моїй уяві вони билися в конвульсії, лежачи на соломі в якійсь стайні й пускаючи з рота білу піну. Щось їх страшно мучило.

І тоді я згадав історію про коней, що вмирають під час сонячного затемнення. Воно їх убиває. Про це я прочитав у газеті й розповів Куміко. Того вечора вона повернулася додому пізно, і я викинув приготовану вечерю. З настанням сонячного затемнення коней охоплює сум’яття і страх. Можливо, деякі з них і справді зараз умирають.

Коли я розплющив очі, сонце зникло. На його місці вже не було нічого. Лише над головою висів старанно окреслений кружок неба. Тепер на дні колодязя запанувала тиша. Така глибока, що, здавалось, поглинула все навколо. Мені забракло повітря. Я глибоко вдихнув і відчув якийсь запах. Так пахнуть квіти. Темряву переповнювали чарівні пахощі безлічі квітів — пахощі, що скидалися на уривок силоміць обірваного сну. Та наступної миті, наче під дією сильного каталізатора, вони стали різкими й швидко наростали, наповнюючи собою легені. Пилок своїми тонкими голочками пронизував горло, ніздрі й тіло.

«Такий же запах стояв у темряві 208-го номера», — подумав я. На столі — велика ваза для квітів, у ній квіти. До їхніх пахощів домішується ледь відчутний запах шотландського віскі. І дивна жінка з телефону, що сказала: «Усередині вас якась фатальна недосяжна зона». Я машинально озирнувся. У непроглядній пітьмі нічого не розгледів, але виразно відчув: вона щойно тут була, але вже нема. Трохи побула зі мною тут, у темряві, й зникла, залишивши за собою пахощі квітів як свідчення свого існування.

Затамувавши подих, я легко погойдувався на воді, яка підтримувала моє тіло, ніби хотіла підбадьорити мене в цій пітьмі. Я повільно зчепив пальці рук на грудях, знову заплющив очі і зосереджено прислухався до того, як серце калатало у вухах так голосно, що, здавалось, належало комусь іншому. Та ні, це — моє серце. Просто його удари долинають до мене звідкись, з іншого місця. «Усередині вас якась фатальна недосяжна зона», — сказала та жінка.

Так, це правда, в мені є якась фатальна недосяжна зона.

Я щось пропустив, не помітив.

Хто ж та жінка, що так добре мене знає?

Враз наче все стало з голови на ноги — я зрозумів. Умить усе стало ясним як день. Ясним і простим. Я неглибоко вдихнув і поволі видихнув. Повітря, яке я видихнув, було твердим і гарячим, як розжарений камінь. Нема сумніву. Та жінка — Куміко. Як я не догадався про це раніше? Я занурив голову у воду й добряче потрусив нею. Якщо подумати, то це ж зрозуміло. Зовсім зрозуміло. Із тієї дивної кімнати Куміко відчайдушно посилала мені одне-єдине повідомлення: «Постарайся дізнатись, як мене звати».

Куміко хотіла, щоб її звільнили з темної кімнати, в якій її хтось замкнув. Ніхто, крім мене, не в змозі цього зробити. У цьому неозорому світі лише я можу її врятувати. Бо я люблю її, а вона — мене. І якби я раніше якимось таємничим чином дізнався, як її звати, то зміг би врятувати її зі світу темряви. Та мені не вдалося цього зробити. Ба більше — я навіть не відповідав на її дзвінки. Хоча такий шанс, можливо, більше не трапиться.

Через якийсь час збудження, що трусило мене, поволі вляглося, а натомість непомітно, без жодного звуку, наринув страх. Вода навколо мене швидко охолола, і мене з усіх боків оточили слизькі, як медузи, химерні створіння. Серце так сильно калатало, що його биття відлунювало аж у вухах. Я чітко пригадав, що пережив у 208-му номері. У пам’яті закарбувався різкий звук, коли хтось постукав у двері. Від миттєвого зблиску світла, що проникло з коридору, мене ще й досі морозить. Можливо, уся ця картина таїлася десь у самій Куміко, а темна кімната — це пітьма, яку вона в собі носила. Я ковтнув слину й почув лункий звук — так, наче хтось бив по порожній бочці. Я боявся і цієї порожнечі, і того, що її заповнить.

Страх так само швидко розвіявся, як і наринув. Я поволі видихнув охололе повітря і вдихнув свіжого. Вода навколо мене потроху тепліла, і разом з цим ізсередини піднімалося свіже відчуття, схоже на радість. Куміко сказала: «Напевне, ми більше не побачимося». Невідомо чому Куміко несподівано пішла від мене, та це не означає, що вона покинула мене назавжди. Навпаки — насправді я їй потрібен, і вона кликала мене. Тільки чомусь не могла виразити це словами. А тому різними способами відчайдушно намагалася передати мені якусь важливу таємницю.

Від таких думок у грудях потепліло, і я відчув, як розсипались і танули крижинки, що в мені застряли. Спогади, думки, відчуття, злившись в один потік, змили згустки почуттів, що накопичилися в моїй душі. Усе це, змішавшись з водою, огорнуло мене в темряві тонкою плівкою. «Воно тут», — подумав я. Воно тут і чекає, коли я зможу простягнути до нього свою руку. Невідомо, скільки на це потрібно часу й сил. Треба знайти спосіб і встановити з тим світом контакт. Я мушу це зробити. «Якщо треба чекати — значить, треба», — казав Хонда-сан.

Почувся глухий сплеск води. Хтось легко, немов риба, підплив до мене й підхопив мене міцною рукою. Це був доглядач басейну. Досі ми кілька разів обмінювалися з ним незначущими словами.

— З вами все гаразд? — спитав він.

— Гаразд, — відповів я.

Велетенський колодязь зник, а залишився звичний муніципальний басейн завдовжки двадцять п’ять метрів. Миттю повернувся запах дезінфекції і сплеск води, що відбивався від стелі. На краю басейну стояло кілька людей і дивилися в мій бік — мовляв, що сталося? Я пояснив доглядачеві, що раптом звело корчем ногу. Ось тому я, мовляв, завмер на поверхні. Доглядач витягнув мене з басейну і порадив трохи перепочити.

— Щиро дякую, — сказав я.

Присівши на краю басейну, я зіперся об стіну й заплющив очі. Від видива залишилося радісне відчуття, як від перебування на осонні. І серед цього світла я подумав: «Воно тут, зі мною». Не випало з рук, не потонуло в темряві, а залишилося тут. Щось тепле, гарне й дорогоцінне. Воно тут. Я знав це.

А може, я зазнаю невдачі. Може, сам пропаду. Не доберуся до мети. Можливо, уже пізно — нічого не поверну, хоч би як старався? Може, тільки розгрібаю попелище і лише сам не помічаю цього? І навряд чи хто-небудь зробив би ставку на мене. «Байдуже, — промовив я тихо, але рішуче, ніби звертаючись до когось біля себе. — Та от що я можу твердо сказати: принаймні я маю кого чекати й кого шукати».

Затамувавши подих, я напружив слух, намагаючись розібрати якийсь слабий голос. За сплеском води, музикою і людським сміхом моє вухо спіймало ледве чутний інший звук. Хтось когось кликав. Безголосим голосом. Безсловесними словами.