Хроніка заводного птаха

1 Заводний птах у вівторок Шість пальців і четверо грудей

Коли задзвонив телефон, я варив на кухні спагеті, насвистуючи увертюру із «Сороки-злодійки» Россіні, що лилася з радіоприймача. Як на мене, така музика якнайкраще підходить для приготування спагеті.

Я завагався: чи не пропустити дзвінок повз вуха? Тим паче що спагеті ось-ось мали зваритися, а Клаудіо Аббадо саме тоді намагався підвести Лондонський симфонічний оркестр до музичного апогею. Однак я таки здався: зменшив вогонь на плиті, зайшов у вітальню й підняв слухавку. Бо згадав, що, може, хтось із знайомих запропонує нову роботу.

— Приділіть мені десять хвилин, — раптом сказала жінка у слухавці. Я добре запам’ятовую людські голоси, але цього я собі не пригадував.

— Вибачте, а кому ви дзвоните? — ввічливо поцікавився я.

— Вам, звичайно. Приділіть мені лише десять хвилин, і ми зможемо порозумітися, — відповіла жінка. Її голос звучав низько й м’яко, але невиразно.

— Порозумітися?

— Зрозуміти настрій одне одного.

Я витягнув шию і крізь двері зиркнув у кухню — з каструлі підіймалася біла пара, а Аббадо не переставав диригувати «Сорокою-злодійкою».

— Пробачте, але я зараз варю спагеті. То чи не могли б ви передзвонити пізніше?

— Спагеті? — здивувалася жінка. — Ви варите спагеті вранці о пів на одинадцяту?

— А яке вам до того діло? — сказав я роздратовано. — Я сам вирішую, коли й що мені їсти.

— Ваша правда, — відповіла вона сухим, байдужим голосом. Дивна річ — як різко змінився тембр її голосу при найменшій зміні настрою. — Ну гаразд, я подзвоню пізніше.

— Постривайте! — поспішив я сказати. — Якщо ви задумали якусь хитрість, аби щось рекламувати, то дарма дзвоните до мене. Я — безробітний і нічого не купую.

— Не турбуйтесь. Я знаю.

— Знаєте? Що знаєте?

— Знаю, що ви безробітні. Це мені відомо. Отож негайно йдіть і доварюйте свої дорогоцінні спагеті.

— Слухайте, чого ви, власне… — Зв’язок на цьому обірвався. Надто раптово.

Якийсь час, завмерши на місці, я розгублено дивився на слухавку в руці, аж поки не згадав про спагеті. Вернувшись на кухню, я вимкнув газ і пересипав вміст каструлі в бамбуковий кошичок. Через цей дзвінок спагеті трохи розварилися, але не настільки, щоб від цього впадати у відчай.

«Порозумітися? — думав я, уминаючи спагеті. — Зрозуміти настрій одне одного за десять хвилин?» Я не міг збагнути, що вона збиралася сказати. Може, це просто хтось пожартував? Або випробовував новий трюк, щоб нав’язати свій товар? Так чи інакше, це мене не обходить.

Повернувшись у вітальню, я вмостився на дивані й, читаючи книжку з бібліотеки та раз у раз поглядаючи на телефон, занепокоївся: «Про що можна порозумітися за десять хвилин?» Власне, що можна дізнатися людям одне про одного за десять хвилин? Якщо добре подумати, то виходить, що жінка від самого початку начебто була впевнена, що їй вистачить десяти хвилин. Ніби дев’ять хвилин було замало, а одинадцять — забагато. Так поводилася, немов варила спагеті.

Від таких роздумів мені розхотілося читати і я вирішив випрасувати сорочку. Завжди так роблю, коли в голові розгардіяш. За давньою звичкою. Процес прасування сорочки ділю на дванадцять етапів. Починаю від зовнішньої сторони комірця (1) й закінчую манжетою лівого рукава (12). Прасую в певному порядку, відраховуючи номер кожної операції. Бо інакше нічого путнього не вийде.

Випрасувавши три сорочки і впевнившись, що не залишилося складок, я повісив їх на плічка. А коли вимкнув праску й заховав її разом з прасувальною дошкою у шафу, то відчув, начебто в голові трохи проясніло.

Та як тільки я подався на кухню, щоб випити води, телефон знову задзвонив. Я трохи завагався, але все-таки вирішив узяти слухавку. Подумав: якщо подзвонить та сама жінка, скажу, що прасую, і поставлю на цьому крапку.

Однак цього разу дзвонила Куміко. Стрілки годинника показували половину дванадцятої.

— Як маєшся?

— Чудово.

— Що робиш?

— Щойно закінчив прасувати.

— Щось сталося? — В її голосі вчувалося легке напруження. Вона добре знала, що я беруся до прасування, коли в мене щось негаразд.

— Нічого. Просто сорочки випрасував. — Я сів на стілець і переклав слухавку з лівої руки в праву. — А чого ти дзвониш?

— Ти вірші вмієш писати?

— Вірші? — здивовано перепитав я. Вірші? Які там ще вірші?

— Я знаю одного видавця, що випускає часопис для дівчат. Так-от, вони шукають когось, хто вибирав би й правив вірші, прислані до редакції. А ще він мав би щомісяця писати коротенького вірша для титульної сторінки. За таку просту роботу непогано платять. Звичайно, працювати доведеться не весь день, а якщо робота йтиме добре, то, можливо, вони підкинуть щось відредагувати…

— Проста робота? — перепитав я. — Постривай! Я шукаю чогось юридичного. Хіба коли-небудь заходила розмова про те, що я вмію правити вірші?

— А хіба ти не казав, що начебто щось писав у середній школі?

— Звичайно, писав. Для шкільної стінгазети: чий клас виграв у футбол або як учитель фізики впав зі сходів і потрапив у лікарню. Загалом, усякі дрібниці. Але не вірші. Віршів я не вмію писати.

— Це правда, але я не кажу про високу поезію, а про простенькі віршики для школярок. Ніхто не вимагає, щоб вони залишилися в історії літератури. Якщо постараєшся, вони в тебе вийдуть. Зрозумів?

— Та ніяких віршів я не напишу, навіть якщо постараюся! Ніколи не писав їх і не збираюся писати, — відрізав я.

— Гаразд, — із жалем сказала дружина. — А хіба ти не знаєш, що знайти якусь юридичну роботу важко?

— Знаю. Ось чому почав усюди розсилати запити. Скоро мають надійти відповіді. Якщо нічого путнього не прийде, знову почну думати.

— Нехай буде по-твоєму. До речі, який сьогодні день?

Я задумався.

— Вівторок?

— Ну то, може, зайдеш у банк — заплатиш за газ і телефон?

— Зайду. І водночас куплю що-небудь на вечерю.

— Що збираєшся готувати?

— Ще не вирішив. У супермаркеті щось придумаю.

— Слухай, — мовила вона серйозно, — я от гадаю, що тобі не варто спішити з пошуком роботи.

— Чому? — здивовано спитав я. Схоже на те, ніби всі жінки на світі дзвонять по телефону, щоб приголомшити мене. — Страховка від безробіття скоро закінчиться. Вічно байдикувати, мабуть, не годиться.

— Це правда, але ж мені підвищили зарплату, та й шанси на побічну роботу добрі. А ще ж у нас є заощадження, тож цілком проживемо, якщо не шикуватимемо. Тобі що, набридло сидіти дома й поратися на кухні? Таке життя тобі не до вподоби?

— Не знаю, — чесно відповів я. Я справді не знав.

— Тоді як слід над цим подумай, — сказала дружина. — До речі, кіт повернувся?

Кіт. Про нього я зовсім не думав від самого ранку.

— Ні, ще не повернувся.

— Може, пошукаєш у сусідніх дворах? Його нема вже цілий тиждень.

Я промимрив щось невизначене й знову переклав слухавку в ліву руку.

— Мабуть, вештається коло порожнього будинку в кінці доріжки. У дворі, де стоїть кам’яна статуя птаха. Бо я його там кілька разів бачила.

— У кінці доріжки? — запитав я. — Коли це ти туди ходила? Ти мені про це ні разу не казала…

— Ой, вибач, мушу бігти! Робота чекає. Не забудь про кота.

Розмова урвалася. Я знову подивився на слухавку й поклав її на місце.

«І чого це Куміко заманулося туди ходити?» — подумав я. З нашого двору можна було потрапити на доріжку, лише якщо перелізти через стіну з бетонних блоків. Але навіщо це робити?

Я зайшов на кухню напитися води, потім подався на веранду — перевірити, чи залишилася в мисці їжа для кота. Купка сушених анчоусів не зменшилася ні на одну штуку з минулого вечора. Кіт не приходив. Я стояв на веранді й споглядав наш садок у променях раннього літа. Садок не з тих, що заспокоюють душу. Сонце зазирало сюди на зовсім короткий час, а тому земля там завжди була чорна й волога. З кущів у кутку росли тільки дві чи три непоказні гортензії, цвіт яких мені дуже не подобався. По сусідству видніло кілька дерев, і звідти долинав скрипучий крик якогось птаха, схожий на скрегіт накручуваної пружини. Ми прозвали його заводним птахом. Таке ймення дала йому Куміко. Справжнього імені ми не знали. Так само, як і його вигляду. Однак заводний птах щодня прилітав на сусідські дерева й накручував пружину нашого спокійного маленького світу.

«Ой, треба шукати кота!» — подумав я. Я завжди любив котів. І нашого також. Але коти живуть своїм, котячим життям. Вони зовсім не дурні тварини. Якщо кіт пропав, значить, захотів кудись навідатися. Якщо зголодніє і втомиться, повернеться додому. Урешті-решт все-таки треба пошукати нашого кота, щоб заспокоїти Куміко. Усе одно зайнятися не було чим.

На початку квітня я звільнився з юридичної контори, в якій пропрацював досить довго. Звільнився без особливих причин. Не скажу, що робота мені не подобалася. Вона мене не захоплювала, але за неї добре платили, та й атмосфера в конторі була дружня.

Якщо казати коротко, у цій конторі я виконував роль професійного хлопчика на побігеньках. Та я, здається, добре з нею справлявся. Можливо, я здаватимусь самовпевненим, але скажу, що маю талант до виконання практичних обов’язків. Схоплюю все на льоту, дію енергійно, не скаржуся, а до того ж, я — реаліст. От чому, коли я сказав, що хочу звільнитися, мій начальник (власник адвокатського бюро типу «Батько й син») навіть запропонував мені невелику прибавку до зарплати.

Однак я все-таки звільнився. І не тому, що пов’язував із цим якісь осмислені надії або плани. Ще менше хотів замикатися дома й готуватися до іспитів з юриспруденції. Тепер я ще більше впевнився, що не збираюся ставати адвокатом. Але залишатися в конторі й далі виконувати попередню роботу не мав наміру. «Якщо звільнятися, то лише зараз», — вирішив я. Якщо б я довше тут затримався, то це було б до кінця життя. Зрештою, мені вже тридцять.

За вечерею я відкрився Куміко, що збираюся кидати роботу.

— Зрозуміло, — відповіла вона і на якийсь час замовкла. Та я не зрозумів, що вона хотіла сказати.

Я також мовчав, поки Куміко не сказала:

— Якщо ти вирішив звільнитися, то звільняйся. Розпоряджайся своїм життям, як тобі подобається. — По цих словах вона заходилась вибирати паличками кістки з риби й складати їх на край тарілки.

Дружина досить пристойно заробляла в редакції журналу про здорове харчування, а іноді отримувала від друзів з інших журналів замовлення на оформлення, що також приносило незайвий дохід. (У коледжі вона вивчала дизайн і мріяла стати вільним художником-ілюстратором.) Крім того, якби я звільнився, то якийсь час міг би отримувати страховку від безробіття. А це означало, що якби я сидів дома на господарстві, то нам вистачило б грошей на їжу, хімчистку та інші витрати, і наше життя не сильно змінилося б.

Ось так я кинув роботу.

Я запихав у холодильник куплені продукти, коли пролунав дзвінок. Цього разу дзенькіт здавався мені страшно нетерпеливим. Я саме відкривав пластикову упаковку тофу.[1] Поклав її на стіл у кухні, зайшов у вітальню і підняв слухавку.

— Ну що, уже доїли спагеті? — спитала жінка.

— Доїв, — відповів я. — Але тепер мені треба шукати кота.

— Із цим, гадаю, можна почекати хвилин десять. Бо це не те, що спагеті варити.

Я чомусь не міг перервати розмови. Щось у голосі жінки притягувало мою увагу.

— Гаразд, але тільки десять хвилин.

— Тепер ми зможемо порозумітися, правда? — спокійно запитала жінка. Я відчув, як вона зручно вмостилася на кріслі й поклала ногу на ногу.

— Як же це так, — спитав я, — що десять хвилин вистачить?

— Можливо, що десять хвилин — це більше, ніж ви думаєте.

— Ви впевнені, що ми знайомі?

— Звичайно. Ми багато разів зустрічалися.

— Де? Коли?

— Десь, колись, — відповіла вона. — Та якби я зараз про це докладно згадувала, десять хвилин не вистачило б. Для нас важливим є теперішній час, чи не так?

— Можливо. Але я хотів би мати доказ, що ви мене знаєте.

— Наприклад?

— Скільки мені років?

— Тридцять, — відразу відповіла вона. — Тридцять років і два місяці. Досить?

Я замовк від подиву. Виходить, вона знає мене, але її голосу я собі не пригадую.

— Тепер ваша черга, — сказала вона спокусливо. — Спробуйте уявити мене. З мого голосу. Уявіть собі, яка я з вигляду. Якого віку? Де я? Як одягнена?

— Не уявляю.

— Ну, спробуйте.

Я зиркнув на годинник. Минула тільки хвилина і п’ять секунд.

— Ніяк не уявляю, — повторив я.

— Ну, то я вам підкажу. Я — в ліжку. Щойно з душу, й на мені нема нічого.

Я замовк і захитав головою. Невже це секс по телефону?

— Може, краще, щоб я одягла сорочку? Або натягнула панчохи? Це на вас подіє?

— Та мені до цього байдуже. Робіть, що вам заманеться. Можете що-небудь надіти. Або залишитися голою. Вибачте, але такі розмови по телефону мене не цікавлять. У мене багато справ і…

— Десять хвилин. Нічого смертельного з вами не станеться, якщо витратите на мене десять хвилин. У всякому разі, відповідайте на моє запитання: що краще, щоб я була голою чи щось одягла на себе? У мене багато речей. Скажімо, чорна мережана білизна…

— Можете залишатися голою.

— Ну, добре. Ви хочете, щоб я була голою?

— Так. Голою, — сказав я. Минуло чотири хвилини.

— Волосся на лобку в мене ще мокре, — сказала жінка. — Я ще як слід не витерлася. О, я така волога! Тепла і волога. Волосся таке м’яке. Чорне і м’яке. Погладьте.

— Вибачте, але…

— І внизу тепло. Зовсім як розігрітий крем. Дуже тепло. Справді. А як ви думаєте, в якій я позі? Праве коліно підняте, ліва нога відхилена вбік. Мовою стрілок годинника це означає десята година п’ять хвилин.

Судячи з її голосу, я зрозумів, що вона каже правду. Вона справді розкинула ноги на 10:05, а її лоно тепле й вологе.

— Погладьте губи. Пові-і-льно… І розкрийте їх. Пові-і-льно… Погладьте пучками пальців. Пові-і-льно… А тепер однією рукою пограйтеся моєю лівою груддю. Гладьте ніжно, знизу. Легенько стисніть сосок. Повторіть ще раз, ще раз… Поки я не скінчу…

Не сказавши ні слова, я поклав слухавку на місце. Розлігшись на дивані, я не відривав очей від телефону й глибоко зітхнув. Розмова з жінкою тривала хвилин п’ять-шість.

Через хвилин десять знову задзеленчав телефон, але цього разу я не брав слухавки. Продзвонивши п’ятнадцять разів, дзвінок замовк, і в кімнаті запала глибока, холодна тиша.

Незадовго до другої я переліз через бетонну огорожу нашого двору і спустився на доріжку. Ми так її називали, але це не була доріжка у своєму первісному значенні. Правду кажучи, навіть невідомо, якими словами її означити. Це навіть не була дорога. Бо в дороги є вхід і вихід. Вона кудись вас приведе, якщо ви по ній підете. А от наша доріжка не мала ні початку, ні кінця. З обох боків закінчувалася глухим кутом. Однак і глухим кутом її не назвеш. Адже у глухого кута є принаймні вхід. Сусіди для зручності назвали її просто доріжкою. Вона тяглася метрів триста між задвір’ям будинків. Її, завширшки один метр, можна було пройти лише боком у тих місцях, де витикалася вперед чиясь огорожа або лежало яке-небудь дрантя.

Мій дядько, який майже задурно здав нам в оренду свій дім, розповідав, що колись ця доріжка мала два кінці й служила провулком, що з’єднував вулиці. Однак у часи бурхливого економічного розвитку на вільних ділянках виросли ряди нових будинків і сильно звузили її. Людям не сподобалося, що хтось ходить у них попід вікнами або на задвір’ї, а тому в одному кінці її перегородили. Спочатку це був простенький паркан, але пізніше один мешканець, розширюючи свій двір, наглухо закрив один кінець доріжки бетонними блоками. Наче у відповідь на це на іншому кінці з’явилася огорожа з колючого дроту, через яку не могли пробратися навіть собаки. Оскільки люди перестали користуватися нею для проходу, то ніхто із сусідів не скаржився, що вона перегороджена. Вони навіть раділи, що це стане на перешкоді зловмисникам. Зрештою, доріжка не тільки стала схожою на покинутий канал, але й перетворилася на буферну зону між двома рядами будинків. Серед густого бур’яну на ній павуки снували своє липке павутиння.

Я ніяк не міг збагнути, чого це дружина туди вчащала. Сам я проходив тією доріжкою тільки разів два, а Куміко до того ж боялася павуків. «Ну гаразд, — подумав я. — Якщо вже Куміко сказала, що треба шукати кота на доріжці, то шукатиму». Адже набагато краще погуляти надворі, ніж сидіти дома й чекати телефонного дзвінка.

Страшенно яскраве сонце раннього літа поцяткувало доріжку тінями від гілля дерев, що нависали над головою. При повному безвітрі тіні мали вигляд плям, яким судилося бути навічно вкарбованими в поверхню землі. Сюди не проникав жоден звук, і здавалося, ніби чути, як під промінням сонця дихають травинки. По небу плило кілька хмаринок з виразними й простими обрисами, як на середньовічній гравюрі. Усе навколо в моїх очах набрало такої дивовижної ясності, що власне тіло наче розпливалося в безмежному просторі. Стояла страшна спека.

На мені була футболка, тонкі бавовняні штани й тенісні тапочки, але від тривалої ходьби під палючим сонцем у мене під пахвами й на грудях злегка виступив піт. Саме того ранку я вийняв футболку і штани з коробки, набитої літніми речами, а тому мені в ніс ударяв різкий запах нафталіну.

Сусідські будинки вздовж доріжки чітко ділилися на два види: старі й побудовані недавно. Нові загалом були меншими, із скромнішими земельними ділянками, так що жердини, на яких сушилася білизна, витикалися аж на доріжку, а тому мені доводилося пробиватися крізь ряди рушників, сорочок і простирадл. Звідкись долинав звук телевізора, десь спускали воду в туалеті, пахло стравами, приправленими кері.

Старі будинки, навпаки, майже не подавали ознак життя. Від доріжки їх відділяли живоплоти з різноманітних, майстерно посаджених кущів та ялівцю, крізь які прозирали дбайливо доглянуті садки.

У кутку одного саду стояла одна-однісінька брунатна засохла різдвяна ялинка. В іншому саду валялися найрізноманітніші дитячі іграшки як спогад про дитинство не однієї людини: триколісні велосипеди й кільця для кидання в ціль, пластикові мечі і гумові м'ячі, ляльки-черепахи й маленькі бейсбольні битки. У третьому саду висіло баскетбольне кільце, у четвертому стояли чудові садові стільці й керамічний столик. Стільці, колись білі, були так густо запилені, що здавалось, ніби ними ніхто не користувався вже кілька місяців, а може, й років. Стільницю обліплювали світло-фіолетові пелюстки магнолії, збиті дощем.

Крізь скляні двері з алюмінієвою рамою одного дому я добре бачив обстановку загальної кімнати. Оббитий шкірою диван із кріслами, великий телевізор, буфет (на якому розмістився акваріум з тропічними рибками та якісь спортивні кубки) й декоративний торшер. Кімната скидалась на сцену для постановки телеспектаклю. В іншому саду стояла велетенська буда з відчиненою дротяною сіткою, без собаки. Сітка випиналася вперед настільки, що здавалось, ніби зсередини на неї хтось тиснув упродовж не одного місяця.

Порожній дім, про який казала Куміко, містився трохи далі, за будинком із конурою. З першого погляду я зрозумів, що він порожній, і то давно — місяців зо два-три. Це був порівняно новий двоповерховий будинок, однак його наглухо зачинені дерев’яні віконниці постаріли, а металеве поруччя перед вікном другого поверху взялося червоною іржею. У маленькому саду стояла кам’яна статуя птаха. Вона містилася на постаменті, що доходив до грудей, щільно оточеному бур’янами. Високі стебла золотушника досягали його ніг. Птах — я не знав, до якого виду його можна віднести, — розправив свої крила так, немов збирався якнайшвидше злетіти з цього неприємного місця. Крім птаха, в саду не було жодних прикрас. Під стіною будинку лежало кілька старих пластикових садових стільців, а поряд кущ азалії красувався своїм червоним цвітом, навдивовижу фантастичним і яскравим. Усе інше, що потрапляло в поле зору, було бур’яном.

Я сперся на дротяну огорожу, що доходила мені до грудей, і якийсь час розглядав сад. Кращого місця для кота, напевне, не знайшлося б, але його я тут не бачив. І тільки самотній голуб, що вмостився на вершині телевізійної антени, нагадував про своє існування одноманітним туркотінням. Тінь від кам’яного птаха, розпавшись на окремі частини, лежала на густій зелені навколо статуї.

Я добув з кишені лимонну карамельку й, розірвавши обгортку, кинув у рот. Скориставшись звільненням з роботи, я перестав курити, а натомість не міг розлучитися з лимонними карамельками. Дружина застерігала, що я стану залежним від карамельок і зіпсую собі зуби, але я не міг без них обійтися. Поки я розглядав сад, голуб на антені воркував безперестанку — скидався на клерка, що ставить номер на купці документів. Я не знаю, як довго спирався я об дротяну огорожу. Пам’ятаю лише, що виплюнув карамельку на землю, коли вона, наполовину зменшившись, наповнила рот солодкістю. Після того, як я перевів погляд знову на кам’яного птаха, мені здалося, начебто ззаду хтось до мене озвався.

Я обернувся — навпроти в саду стояла дівчина. Маленького зросту, із зачіскою «кінський хвіст». На ній були темні окуляри з бурштиновою оправою і світло-голуба майка без рукавів. Хоча сезон дощів ще не закінчився, на її тонких руках лежала рівна приємна засмага. Одна її рука була в кишені шортів, а інша спиралася на низеньку, до пояса, бамбукову хвіртку. Нас розділяла метрова відстань.

— Спека, правда? — сказала дівчина.

— Правда, — погодився я.

Після короткого обміну думок вона якийсь час стояла й дивилася на мене. Потім добула з кишені шортів пачку «Short Hope», вийняла сигарету й затиснула її між губами. Верхня губа її маленького рота ледь-ледь задиралася догори. Дівчина звичним рухом чиркнула сірником і закурила. А коли нахилила голову, то з-під її волосся показалося гладеньке, наче щойно виготовлене, вухо досконалої форми. Уздовж його тонких країв світився м’який пушок.

Вона кинула сірника на землю і, витягнувши губи, випустила дим. Потім глянула на мене так, ніби згадала про мою присутність. За темними дзеркальними окулярами її очей не було видно.

— Ви живете поблизу? — спитала вона.

— Ага, — відповів я і вже хотів показати рукою на наш дім, але не знав, де він, бо зробив стільки дивних поворотів, що втратив орієнтацію. А тому показав навмання. — Шукаю нашого кота, — пояснив я, витираючи об штани спітнілу долоню. — Уже тиждень, як пропав. Десь тут його бачили.

— Який він?

— Здоровенний такий. З брунатними смугами і трошки загнутим хвостом.

— Як його звати?

— Нобору, — відповів я. — Нобору Ватая.

— Надто шикарне ім’я для кота!

— Узагалі-то так звуть мого свояка. Кіт чимось на нього схожий. От ми й назвали його так, жартома.

— Чим же кіт на нього схожий?

— Та начебто чимось схожий. От хоч би ходою або сонними очима.

Дівчина вперше усміхнулась і завдяки цьому стала схожою на дитину набагато більше, ніж здавалося мені спочатку. Їй було, напевне, років п’ятнадцять-шістнадцять. Верхня губа якось дивно задерлася догори, коли дівчина всміхнулася. Мені здалося, ніби чую голос: «Погладьте», — голос жінки в телефоні. Зворотом долоні я витер піт з чола.

— Кіт з брунатними смугами й трохи загнутим хвостом, — повторила дівчина ніби для підтвердження. — А ошийник у нього є?

— Чорний ошийник від бліх.

Усе ще поклавши руку на хвіртку, вона думала секунд десять-п’ятнадцять. Потім кинула недокурок і розтоптала його сандалією.

— Здається, я такого бачила. Про його хвоста нічого не можу сказати, але це був смугастий котяра, можливо, з ошийником.

— Коли ти його бачила?

— Коли? Гм-м. Днів три-чотири тому. Наш двір став прохідним для сусідських котів. Вони тут постійно швендяють. Через наш двір від Такітані до Міявакі.

І дівчина показала рукою на порожній дім навпроти, де кам’яний птах розправляв свої крила, високий кущ золотушника грівся на літньому сонці, а голуб на вершку антени не переставав одноманітно воркувати.

— А що, як ви почекаєте в нашому саду? — сказала дівчина. — Адже всі коти проходять через наш двір до Міявакі. А якщо ви будете ось так тут крутитися, то хтось подумає, що ви — злодій, і зателефонує в поліцію. Таке було вже не один раз.

Я завагався.

— Та ви не турбуйтеся. Дома нікого нема. Чого б нам удвох не посидіти на сонечку й не почекати, поки покажеться ваш кіт? Я стану вам у пригоді — у мене чудовий зір.

Я зиркнув на годинник. Була друга тридцять шість. На сьогодні, поки смеркне, мені залишилося зробити дві справи — випрати білизну й приготувати вечерю.

Я зайшов у хвіртку й рушив услід за дівчиною через газон. І тоді помітив, що вона злегка накульгувала на праву ногу. Пройшовши кілька кроків, вона спинилась й обернулася до мене.

— Мене викинуло з мотоцикла, бо я сиділа ззаду, — сказала вона майже байдужим тоном. — Зовсім недавно.

Скраю — там, де закінчувався газон, — ріс здоровенний дуб. Під ним стояли два брезентові шезлонги. На спинці одного висів синій пляжний рушник, на другому лежала нова пачка «Short Hope», попільничка, якийсь журнал і велика магнітола, яка тихенько бубоніла хард-рок. Дівчина вимкнула музику й звільнила для мене шезлонг, переклавши всі речі на траву. Звідси у просвіті між деревами по той бік доріжки проглядав порожній будинок, кам’яний птах, золотушник і сітчаста дротяна огорожа. Мабуть, сидячи тут, дівчина досі стежила за мною.

Садиба була просторою. Газон на пологому схилі, подекуди купки дерев. Ліворуч від шезлонгів досить великий ставок з бетонним берегом, що виставив сонцю своє, очевидно, вже давно висохле, позеленіле дно. Позаду мене, за деревами, старий будинок європейського стилю, загалом невеликий. Зовсім не розкішний. І тільки просторий, ретельно доглянутий сад справляв особливе враження.

— Напевне, доглядати такий просторий сад — великий клопіт, — сказав я, оглядаючись навколо.

— Ви так вважаєте?

— Колись давно я підробляв в одній фірмі — підстригав газони.

— Ого… — сказала вона явно байдужим тоном.

— Ти завжди тут сама? — запитав я.

— Так. Удень завжди сама. Тільки зранку і ввечері приходить домашня робітниця. Решту часу зі мною нема нікого. Може, вип’єте чогось холодного? Є пиво.

— Та ні, не хочу.

— Справді? Та ви не соромтеся, будьте як удома.

Я похитав головою.

— Ти що, до школи не ходиш?

— А ви що, на роботу не ходите?

— Не маю роботи.

— Ви що, безробітні?

— Щось подібне. Нещодавно звільнився.

— А ким ви досі працювали?

— Був помічником адвоката — щось на зразок хлопця на побігеньках, — сказав я. — Їздив до муніципалітету та урядових установ по різноманітні документи, давав лад паперам, перевіряв судові прецеденти й процедури — щось у такому роді.

— І звільнилися?

— Ага.

— Дружина працює?

— Працює.

Голуб, що воркував на даху протилежного будинку, раптом начебто кудись зник. І я відразу відчув, ніби навколо мене запала глибока тиша.

— Он там є котячий прохід. — Дівчина показала пальцем на далекий край газону. — Вам видно сміттєспалювач у дворі Такітані? Так-от звідти вони виходять, перетинають газон, пролізають під хвірткою і перебираються у сад на тому боці. Проходять завжди тим самим маршрутом.

Вона підсунула окуляри на чоло, примруженими очима озирнулася навколо, опустила окуляри знову на ніс і випустила з рота клубок диму. За цей час я встиг помітити біля її лівого ока глибоку рану завдовжки сантиметрів два, яка, напевне, залишить шрам на все життя. Мабуть, для того, щоб приховати її, вона надівала темні окуляри. Обличчя дівчини не вирізнялося особливою красою, але було в ньому щось привабливе. Можливо, жваві очі й незвична форма верхньої губи.

— Ви знаєте про Міявакі? — спитала вона.

— Ні, а що?

— Вони жили в тому порожньому будинку. Як кажуть, були порядними людьми. Обидві їхні дочки відвідували приватну школу для багатих. Міявакі мали декілька родинних ресторанів.

— І чого ж вони виїхали?

Дівчина закопилила губки: мовляв, хіба я знаю?

— Може, залізли в борги. Зникли раптово, ніби вночі повтікали. Мабуть, рік тому. Мати постійно скаржиться — мовляв, усе там бур’яном позаростало, коти розвелися, і стало небезпечно.

— Невже там так багато котів?

Не випускаючи з рота сигарети, дівчина глянула в небо.

— Різних мастей. І вилинялих, й однооких… У таких замість ока шматок м’яса. Просто жах!

Я кивнув.

— У мене є родичка із шістьма пальцями на обох руках. Трохи старша за мене. Поряд з мізинцем у неї ще один палець, маленький, як у немовляти. Вона завжди так уміло його підгинає, що ніхто нічого й не помічає. А сама така гарненька!

Я тільки мугикнув.

— Як ви думаєте, це щось генетично успадковане? Як це називається?.. Родове?

Я сказав, що не дуже знаюся на генетиці.

Якийсь час дівчина мовчала. Я смоктав карамельку і пильно вдивлявся в котячу стежку. Але на ній жоден кіт не з’являвся.

— Ви справді нічого не вип’єте? — спитала дівчина. — Я принесу коли.

— Мені нічого не треба, — відповів я.

Коли вона піднялася із шезлонга й, злегка накульгуючи на ногу, зникла в тіні дерев, я підняв з трави її журнал й перегорнув його. На мій подив, він виявився місячним журналом для чоловіків. Жінка, зображена на розвороті, сиділа на стільці в неприродній позі, широко розставивши ноги так, що крізь тонкі трусики виразно проглядали її жіночі принади. Я поклав журнал на місце й, схрестивши руки на грудях, знову зосередив увагу на котячій стежці.

Минуло досить багато часу, поки дівчина повернулася зі склянкою коли в руці. Дошкуляла післяобідня спека. Просидівши довго на шезлонгу під палючим сонцем, я відчув, як голова настільки стуманіла, що поволі відхотілося навіть думати.

— Скажіть, що б ви робили, якби виявилося, що у вашої коханої дівчини шість пальців на руках? — відновила вона раніше розпочату розмову.

— Продав би її в цирк.

— Справді?

— Та ні, я пожартував, — сказав я. — Гадаю, я цим не переймався б.

— Навіть якби це могло передатися дітям?

Я трохи подумав.

— Гадаю, я цим не переймався б. Бо від одного зайвого пальця шкоди не було б.

— А якби вона мала четверо грудей?

Я знову трохи задумався.

— Не знаю.

Четверо грудей? Така розмова могла тривати без кінця, а тому я вирішив змінити тему.

— Скільки тобі років?

— Шістнадцять, — сказала вона. — Щойно сповнилося. Перейшла в підвищену середню школу.

— Давно на уроки не ходиш?

— Усе ще нога болить, коли багато ходжу. Та й оця рана біля ока. У нашій школі вміють добре допікати. Тож якби дізналися, що я звалилася з мотоцикла, то були б у мене неприємності… А так уважається, що я відсутня через хворобу. Один рік можна пропустити. Бо в наступний клас я не кваплюся.

— Зрозуміло.

— Отже, ви сказали, що могли б одружитися з дівчиною, в якої шість пальців на руках, а от дівчина з чотирма грудьми вам не до душі.

— Я не казав, що не до душі. Я сказав: не знаю.

— Чому не знаєте?

— Бо не можу собі уявити.

— Не можете уявити собі із шістьма пальцями?

— Щось у тому роді.

— Яка різниця? Шість пальців чи четверо грудей?

Я подумав, але переконливого пояснення не знайшов.

— Я ставлю надто багато запитань?

— Про тебе так кажуть?

— Іноді.

Я знову перевів погляд на котячу стежку. «Що з біса я тут роблю?» — подумав я. За весь цей час не показався жоден кіт. Усе ще схрестивши руки на грудях, я на півхвилини заплющив очі. І тоді відчув, що запливаю потом. Усе моє тіло обливали дивовижно обважнілі сонячні промені. Коли дівчина ворушила склянкою, шматки льоду дзеленчали, як дзвіночок на шиї корови.

— Можете поспати, якщо хочеться, — сказала вона тихо. — Як тільки кіт з’явиться, я вас розбуджу.

Не розплющуючи очей, я мовчки кивнув.

Вітру не було, навколо панувала цілковита тиша. Голуб, видно, полетів бозна-куди. Я знову подумав про жінку, що подзвонила мені. Невже ми справді знайомі? Ні своїм голосом, ні манерою говорити вона нікого мені не нагадувала. Однак вона точно мене знає. Зовсім як на картині Де Кіріко, довга тінь жіночої постаті тяглася через безлюдну вулицю до мене, однак сама вона перебувала далеко за межами моєї свідомості. Біля вуха безперестанку дзеленчав дзвоник.

— Ви спите? — запитала дівчина ледь-ледь чутним голосом.

— Ні, не сплю.

— Можна підсунутися ближче? Мені приємніше говорити тихо.

— Я не проти, — сказав я, все ще не розплющуючи очей.

Вона пересувала свій шезлонг доти, доки той своєю дерев’яною спинкою не стукнувся об мій.

«Дивина та й годі!» — подумав я. Голос дівчини звучав по-різному — залежно від того, заплющив я очі чи розплющив.

— Можна говорити? — спитала дівчина. — Робитиму це зовсім тихо, а вам дозволяю не відповідати. Можете навіть спати.

— Гаразд.

— Як це здорово, коли люди вмирають.

Дівчина говорила мені майже у вухо, і її слова проникали в мене разом з теплим вологим подихом.

— Чому? — спитав я.

Вона торкнулася пальцем моїх губ — так, ніби запечатувала їх.

— Не треба запитань, — сказала вона. — А очей не розплющуйте. Зрозуміло?

Мій кивок був таким же слабким, як і її голос. Вона зняла свій палець з моїх губ і переклала його на моє зап’ястя.

— Я так хотіла б мати скальпель! Я ось тут різонула б і заглянула б усередину. Там не просто мертве тіло, а щось схоже на згусток самої смерті. Щось темне і м’яке, як м’ячик для софтболу, з паралізованими нервами. Хотілося б добути його з мертвого тіла, розрізати й роздивитися, що це таке. Може, воно тверде, як засохла зубна паста в тюбику. Як ви гадаєте? Ну гаразд, не відповідайте. Зовні м’яке, драглисте, воно, що глибше, стає твердішим. Спочатку я розріжу шкірку, витягну цю драглисту штуку і скальпелем та лопаточкою нарешті доберуся до малюсінької твердої серцевини. Такої малюсінької і надзвичайно твердої, як кульковий підшипник. А як вам здається?

Дівчина кілька разів кашлянула.

— Останнім часом я тільки про це й думаю. Напевне, тому, що в мене щодня так багато вільного часу. Коли нема чого робити, думки біжать кудись далеко-далеко — так далеко, що я за ними не встигаю.

Дівчина забрала палець з мого зап’ястя й допила колу. Дзенькіт льодинок у склянці свідчив, що вона порожня.

— Про кота не турбуйтеся, бо я за ним стежу. Як тільки Нобору Ватая покажеться, я вам дам знати. Напевне, він зараз десь тут блукає. У будь-яку хвилину може з’явитися. Ось він пробивається крізь траву, пролізає під хвірткою, зупиняється, щоб понюхати квіти. Він підходить до нас щораз ближче і ближче. Спробуйте уявити собі, що він там робить.

Я намагався уявити собі кота, але в моїй уяві спливало тільки дуже розпливчасте зображення, як на фотографії, знятій проти світла. Проникаючи крізь повіки, сонячне світло розганяло темряву в мені, але, незважаючи на наполегливі зусилля, я не зумів точно пригадати вигляд нашого кота. Натомість виходив невдалий, спотворений портрет, в якому головні риси збігалися з оригіналом, але бракувало найголовнішого. Я навіть не міг згадати, як він ходить.

Дівчина знову торкнулася мого зап’ястя і накреслила на ньому кінчиком пальця якийсь дивовижний малюнок. Незабаром, ніби відгукуючись на нього, в мою свідомість проникла якась інша темрява, відмінна від тієї, що я відчував раніше. «Мабуть, засинаю», — подумав я. Я не хотів цього робити, але мусив. Моє обважніле тіло лежало нерухомо на брезентовому шезлонгу, немов чужий труп.

У цій темряві я побачив тільки чотири лапи Нобору Ватая. Чотири безшелесні брунатні лапи на м’яких, немов гума, подушечках, що безгучно десь ступали по землі.

Але де?

«Лише десять хвилин», — казала жінка по телефону. «Ні, цього не досить», — подумав я. Іноді десять хвилин — це не десять хвилин. Вони можуть і скорочуватись, і розтягуватися. Я це добре розумів.

Коли я прокинувся, навколо нікого не було. Шезлонг дівчини, як і раніше, стояв упритул з моїм, але за нею самою і слід прохолов. Рушник, сигарети і журнал лежали на місці, а склянка і магнітола зникли.

Сонце поволі хилилося до заходу, і тінь дуба дотягувалася до моїх колін. Наручний годинник показував чверть на п’яту. Випрямившись на шезлонгу, я оглянувся навколо. Просторий газон, висохлий ставок, огорожа, кам’яний птах, кущі золотушника, телевізійна антена. Та ні кота, ні дівчини.

Не встаючи із шезлонга, я зупинив погляд на котячій стежці й чекав, коли повернеться дівчина. Минуло десять хвилин, однак ні кіт, ні вона не з’явилися. Навколо ніщо не ворушилося. Мені здалося, ніби я страшно зістарівся, поки спав.

Піднявшись, я подивився на дім. Однак і там я не побачив жодних ознак життя. І тільки сліпучий блиск призахідного сонця відбивався у вікнах еркера. Мені нічого іншого не залишалось, як перетнути газон і, вийшовши на доріжку, податися додому. Кота я не знайшов, але принаймні намагався шукати.

Повернувшись додому, я виправ білизну й приготував сяку-таку вечерю. О пів на шосту задеренчав телефон разів дванадцять, але я не підійшов до нього. Навіть після того, як він замовк, його відлуння плило в надвечірніх сутінках, наче дрібний пил. Кінчиками своїх твердих лапок настільний годинник стукав об прозору дошку, що зависла в повітрі.

«А що, як написати вірш про заводного птаха?» — раптом подумав я. Однак перші його рядки ніяк не зринали в голові. Зрештою, я не уявляв собі, що такі вірші сподобаються школяркам.

Куміко повернулася додому о пів на восьму. Упродовж останнього місяця вона приходила все пізніше й пізніше. Нерідко поверталася о восьмій, а інколи навіть — і після десятої. Видно, тепер, коли я залишався дома й клопотався на кухні, їй не треба було квапитися. Цього разу вона пояснила своє запізнення тим, що в їхній редакції не вистачає робочих рук і, крім того, захворіла одна співробітниця.

— Вибач, — сказала Куміко, — але засідання редакції дуже затяглося, а від дівчини, яку найняли на півставки, ніякої користі.

Поки я на кухні готував смажену рибу, салат і суп з місо,[2] дружина у задумі сиділа за кухонним столом.

— Ти кудись виходив о пів на шосту? — запитала вона. — Я дзвонила, щоб сказати, що трохи спізнюся.

— Масло скінчилося. Ходив до крамниці, — збрехав я.

— А в банку був?

— Звичайно.

— А кіт?

— Не знайшов. Як ти казала, ходив доріжкою до порожнього дому, але там і тіні його не було. Напевне, подався кудись дальше.

Куміко нічого не сказала.

Коли після вечері я вийшов з ванни, Куміко сиділа самотньо у вітальні при погашеному світлі. У сірій блузці, зіщулившись у темряві, вона скидалася на багаж, залишений не на своєму місці.

Витираючи рушником волосся, я сів на диван навпроти неї.

— Кіт, напевне, помер, — промовила вона тихо.

— Не кажи дурниць, — відповів я. — Гадаю, він десь добряче розважається. Як зголодніє, то повернеться. Так уже було одного разу, хіба ні? Коли ми жили в Коендзі…

— Тепер не вернеться. Цього разу ти помиляєшся. Я знаю. Кіт помер. І гниє де-небудь у траві. Ти шукав його у дворі порожнього дому?

— Ні. Навіть якщо дім порожній, він усе одно комусь належить. Не годиться просто так туди залазити.

— Де ж тоді ти його шукав? — спитала дружина. — Гадаю, ти навіть не пробував його шукати. А тому не знайшов.

Я зітхнув і ще раз узявся витирати рушником волосся. Хотів щось сказати, але запнувся, бо побачив, що Куміко плаче. «Її можна зрозуміти», — подумав я. Вона любила цього кота, який з’явився в нас відразу після одруження. Я кинув рушник у плетений кошик у ванні, пішов на кухню, вийняв з холодильника пляшку пива і почав пити. Який безглуздий випав день! Безглуздий день безглуздого місяця безглуздого року.

«Де ж ти, Нобору Ватая? — подумав я. — Невже заводний птах забув накрутити твою пружину?»

Ці слова звучали, немов рядки вірша:

Коли я випив половину пива, задзвонив телефон.

— Візьми слухавку! — гукнув я в темну кімнату.

— Сам візьми! — сказала Куміко.

— Не хочу.

Телефон деренчав, збовтуючи пил, що плив у кімнаті. Ніхто з нас — ні я, ні Куміко — не говорив ні слова. Я пив пиво, а Куміко не переставала безгучно плакати. Я нарахував двадцять дзвінків і хоч-не-хоч зупинився. Рахувати далі не було сенсу.

2 Повний місяць і сонячне затемнення Про коней, що вмирають у конюшнях

Чи здатна одна людина повністю зрозуміти іншу?

Іншими словами, ми можемо витратити багато часу й зусиль на те, щоб спізнати іншу людину, але чи вдасться нам таким чином наблизитися до її суті? Ми забираємо собі в голову, що знаємо людей, та чи відомо нам про них щось справді важливе?

Я серйозно задумався над такими речами через тиждень після того, як звільнився з роботи в юридичній фірмі. Перед тим я ні разу в своєму житті не ставив собі подібного запитання. Цікаво: чому? Мабуть, тому, що досі був зайнятий тим, як пробитися в житті. Настільки, що навіть не мав часу подумати про себе.

Так само, як часто в житті важливі речі починаються з дрібниць, до роздумів мене підштовхнула одна незначна подія. Одного ранку, після того, як Куміко проковтнула сніданок і подалася на роботу, я закинув білизну у пральну машину, застелив ліжко, помив посуд і почистив підлогу пилососом. Потім умостився разом з котом на веранді й узявся переглядати газетні оголошення про прийом на роботу та розпродажі. Опівдні сяк-так пообідав і подався до супермаркету, де купив продуктів на вечерю і на розпродажу придбав мийних засобів, паперових серветок і туалетного паперу. Повернувшись додому, приготував вечерю і приліг на диван з книжкою — очікувати повернення Куміко.

Оскільки безробітним я став недавно, то таке життя було для мене новинкою. Можна не їхати на роботу в переповненій електричці, не треба зустрічатися з людьми, яких не хочеться бачити. Та найголовніше — я будь-коли міг читати улюблені книжки. Я не знав, доки триватиме таке привільне життя, але принаймні впродовж останнього тижня воно мені подобалося, і я з усіх сил намагався не думати про майбутнє. Для мене начебто настала відпустка. Колись вона закінчиться, але до того часу я вирішив нею насолоджуватися.

Однак того вечора я не зміг насолодитися читанням, як раніше. Бо Куміко затрималася на роботі. Зазвичай вона поверталася додому не пізніше ніж о пів на сьому й обов’язково попереджувала, якщо спізнювалася навіть на десять хвилин. Мала таку пунктуальну, навіть занадто пунктуальну вдачу. А от того дня навіть після сьомої Куміко не повернулася і не подзвонила. Я завчасно все приготував, щоб узятися до вечері, як тільки вона прийде. Вечеря не мала бути особливою: я хотів обсмажити разом тонкі шматочки яловичини, цибулю, стручковий перець і пророщені боби, додати трохи солі, перцю, соєвого соусу і, нарешті, збризнути все це пивом. Я часто так робив, коли жив одинаком. Рис був готовий, суп з місо підігрітий, покришені овочі, як завжди, лежали на великій тарілці. Не вистачало тільки Куміко. Я зголоднів, а тому подумав, чи не приготувати й з’їсти свою порцію самому, але чомусь вагався. Мені здалося, що так чинити не годиться.

Я сидів за столом на кухні, сьорбаючи пиво і хрумаючи відвологлі содові крекери, що залишилися в кухонній шафі. Водночас спостерігав, як маленька стрілка годинника наблизилася до половини восьмої і повільно пересувалася далі.

Куміко повернулася після дев’ятої. Мала втомлений вигляд. Очі почервоніли, наче налилися кров’ю. Це була погана ознака. Коли в неї червоніли очі, обов’язково ставалося щось неприємне. «Зберігай спокій, — наказав я собі, — й не кажи зайвого. Поводься спокійно і природно. Не збуджуй».

— Пробач, — сказала Куміко. — Ніяк не могла закінчити роботи. Збиралася тобі подзвонити, але завжди щось перешкоджало.

— Та нічого, усе гаразд. Не турбуйся, — сказав я якнайспокійніше. Я справді не мав підстави сердитися. Зі мною самим не раз таке траплялося. Ходити на роботу — річ нелегка. Це не те, що зірвати в саду найгарнішу троянду і віднести її за два квартали від свого дому до постелі своєї застудженої бабусі. Інколи доводиться мати неприємні справи з неприємними людьми. І часто зовсім нема часу подзвонити додому. Досить усього-на-всього півхвилини, щоб сказати: «Сьогодні повернуся пізно». Навколо багато телефонів, але все одно цього зробити не вдається.

Я взявся куховарити: увімкнув газ, налив олії на сковороду. Куміко добула з холодильника пиво, взяла з буфета склянку. Оглянувши продукти, які я використовував, вона мовчки сіла за стіл і ковтнула пива. Судячи з виразу її обличчя, воно їй не дуже смакувало.

— Ти міг би повечеряти без мене, — сказала вона.

— Та нічого. Я не дуже зголоднів.

Поки я смажив м’ясо з овочами, Куміко встала з-за стола й пішла до ванни.

Було чути, як вона миє обличчя й чистить зуби. Невдовзі вона вийшла, тримаючи щось в обох руках. Це був туалетний папір і серветки, які я купив у супермаркеті.

— Навіщо ти оце купив? — запитала вона втомленим голосом.

Тримаючи в руках сковороду, я глянув на дружину. Потім перевів погляд на коробку з серветками і рулон туалетного паперу. Я ніяк не здогадувався, що вона має на увазі.

— Не зовсім розумію, — відповів я. — Це просто серветки й туалетний папір. Без них не можна обійтися. Звичайно, невеликий запас у нас є, але вони не згниють, якщо полежать трохи.

— Я зовсім не проти серветок і туалетного паперу. Я питаю, чому тобі захотілося саме блакитних серветок і паперу з квітками?

— Усе ще не розумію, — наполягав я. — Я справді купив блакитні серветки й папір з квітками. На розпродажу, дешево. Від блакитних серветок твій ніс не посиніє. Невже в цьому є щось погане?

— Є! Я не зношу блакитних серветок і туалетного паперу з квітками. Хіба ти не знав?

— Не знав, — сказав я. — З якої причини ти їх не зносиш?

— Сама не можу пояснити чому, — відповіла вона. — От, скажімо, тобі не до вподоби чохли на телефон, термоси з квітчастим візерунком, поцвяховані розкльошені джинси, а я люблю робити манікюр. Усе це пояснити не можна. На любов і смак товариш не всяк.

Насправді я міг би пояснити причини всього перерахованого, але, звісно, не зробив цього.

— Я згоден, — сказав я, — що на любов і смак товариш не всяк. Я все зрозумів. Та хіба впродовж шести років, відколи ми одружилися, ти ні разу не купувала блакитних серветок і туалетного паперу з квітчастими візерунками?

— Не купувала, — відрізала Куміко.

— Справді?

— Так, справді, — сказала вона. — Якщо купую серветки, то лише білі, жовті або рожеві. І, звичайно, беру туалетний папір без жодного малюнка. Просто дивуюсь, як ти прожив зі мною шість років і не помітив цього.

Мене також здивувало, що за шість років я ні разу не користувався блакитними серветками й туалетним папером з квітчастим візерунком.

— І ще дозволь мені сказати, — вела далі Куміко. — Я ненавиджу яловичину, засмажену із стручковим перцем. Це ти знав?

— Ні, не знав.

— В усякому разі, не люблю. І не питай чому. Просто не переношу запаху, коли вони разом смажаться на одній сковороді.

— А хіба за тих шість років ти ні разу не смажила яловичини разом із стручковим перцем?

Вона похитала головою.

— Стручковий перець я їм у салаті. Яловичину смажу з цибулею. Але ні разу не смажила м’яса із стручковим перцем.

— Отакої! — сказав я.

— І це тобі ніколи не здавалося дивним? — запитала вона.

— Я просто цього ніколи не помічав, — відповів я і спробував згадати, чи за тих шість років після одруження я коли-небудь їв яловичину, засмажену разом із стручковим перцем. Однак не зумів.

— Хоча ти й жив разом зі мною, але майже не звертав на мене уваги, хіба ні? Думав тільки про себе, — сказала вона.

— Постривай, — сказав я, вимкнувши газ і поставивши сковороду на плиту. — Я не хотів би, щоб ти змішувала різні речі в одну купу. Можливо, я поставився неуважно до серветок і туалетного паперу або до яловичини й стручкового перцю. Я це визнаю. Але, гадаю, це не означає, що я не приділяв уваги тобі. Мені байдуже, якими серветками я користуюся. Звісно, якби на стіл поклали чорні, я, може, здивувався б. А от білі, блакитні… мені все одно. Те ж саме можу сказати про яловичину і стручковий перець. Смажити їх разом чи ні — яке це має значення? Навіть якби смаження яловичини із стручковим перцем узагалі зникло зі світу, я нітрохи не переживав би. Бо воно не має жодного стосунку до твоєї людської суті, чи не так?

На це Куміко нічого не відповіла, а двома ковтками випила решту пива й мовчки видивилася на порожню пляшку.

Я викинув геть усе, що було на сковороді, у відро для сміття. У ньому опинилися і яловичина, і стручковий перець, і цибуля, і пророщені боби. «От дивина, — подумав я. — Щойно це була їжа, а тепер — просто сміття». Я відкрив пиво й став пити прямо з пляшки.

— Навіщо ти викинув? — запитала Куміко.

— Бо тобі ж було гидко.

— Міг би сам з’їсти.

— Відхотілося, — сказав я. — Відхотілося яловичини, смаженої разом із стручковим перцем.

Дружина здвигнула плечима.

— Як хочеш.

Вона поклала руки на стіл, опустила на них обличчя і завмерла. Було видно, що не плаче й не спить. Я глянув на порожню сковороду на плиті, потім на Куміко й за одним махом допив пиво. «Отакої! — подумав я. — Власне, навіщо стільки галасу з приводу якихось там серветок, туалетного паперу і стручкового перцю?»

Я підійшов до дружини й поклав руку їй на плече.

— Послухай, я все зрозумів. Ніколи більше не купуватиму блакитних серветок і туалетного паперу з квітчастим візерунком. Обіцяю. Завтра віднесу все назад у супермаркет й обміняю на щось інше. Якщо ж не поміняють, спалю у дворі. А попіл викину в море. З яловичиною і стручковим перцем я покінчив. Назавжди. Запаху ще трохи залишилося, але скоро його не стане. Тож про все це забудьмо.

Куміко все ще мовчала. «От було б добре, якби я зараз вийшов на часинку прогулятися і, повернувшись, побачив дружину в гарному настрої!» — подумав я, але знав, що такого не станеться. Проблему доведеться розв’язувати самому.

— Бачу, ти втомилася, — сказав я. — Відпочинь трохи, а потім підемо куди-небудь посмакувати піцою, однією на двох. З анчоусами й цибулею. Ми давно цього не робили. Адже не гріх іноді сходити куди-небудь перекусити.

Куміко мовчала. Як і раніше, сиділа, зануривши голову в руки.

Я не знав, що ще сказати. А тому сів за стіл навпроти і став дивитися на її голову. З-під її короткого волосся визирало вухо. Із сережкою, якої я ніколи не бачив. У вигляді маленької золотої рибки. Коли й де Куміко її купила? Хотілося закурити. Відколи я кинув, не минуло й місяця. Я уявив собі, як добуваю з кишені пачку і запальничку, виймаю сигарету з фільтром і закурюю. Потім вдихнув повітря на повні груди й відчув, як у ніс ударив різкий запах яловичини, смаженої з овочами. Правду кажучи, я страшно зголоднів.

Раптом мені в очі впав настінний календар з позначками місячних фаз. Наближалася пора повного місяця. «Так це ж у Куміко скоро почнеться місячне!» — подумав я.

Правду кажучи, тільки після одруження я вперше чітко усвідомив, що належу до мешканців Землі, третьої планети Сонячної системи. Я живу на Землі, Земля крутиться навколо Сонця, а навколо Землі обертається Місяць. Незалежно від того, подобається це мені чи ні, але так триватиме вічно (вічно, ясна річ, у порівнянні з тривалістю мого життя). Так думати мене змусила абсолютна точність двадцятидев’ятиденних менструальних циклів моєї дружини, що відповідали фазам Місяця. Свої цикли Куміко переносила важко. За кілька днів до початку ставала страшенно неврівноваженою, часто роздратованою. Тож і для мене, хоч і посередньо, її цикли ставали важливими. Щомісяця доводилось готуватися до них, щоб не створювати зайвих клопотів. До одруження я майже не помічав фаз Місяця. Навіть якщо я іноді поглядав на небо, то все одно його формі я не надавав жодного значення. А от одружившись, я почав стежити, як змінюється Місяць.

І до Куміко я зустрічався з кількома дівчатами. Звісно, у кожної з них був свій цикл. В одних проходив важко, в інших — легко, в одних тривав лише три дні, а в інших — цілий тиждень. Бувало, що проходив регулярно, але траплялося й так, що запізнювався днів на десять, чим наганяв на мене страх. В одних псував настрій, в інших майже ніяк не проявлявся. Оскільки до одруження з Куміко я не жив сімейним життям із жінкою, то природні цикли сприймав як зміну пір року. Взимку одягав пальто, влітку взував сандалії. От і все. Однак коли одружився, то разом із співмешканкою дістав нове уявлення про фази Місяця. Тільки одного разу її цикл змістився на кілька місяців. Тоді, коли Куміко завагітніла.

— Вибач, — сказала вона, підвівши голову. — Я не збиралась на тебе накидатися. Просто втомилась і трохи зіпсувала собі настрій.

— Та нічого, — сказав я. — Не переймайся цим. Коли втомишся, раджу зігнати злість на комусь. Відразу на душі полегшає.

Куміко повільно вдихнула повітря, на хвильку затримала його в легенях і так само повільно видихнула.

— А як ти? — запитала вона.

— Що я?

— Ти ж ніколи не зганяєш злості на комусь, коли втомишся. А от я зганяю. Чому це так?

Я похитав головою.

— Я цього не помічав.

— Напевне, у тобі є глибокий колодязь. Ти крикнеш у нього: «У короля ослячі вуха!» — і все розв’язується.

— Можливо, — відповів я, трохи подумавши над сказаним.

Куміко знову глянула на порожню пляшку. Роздивилася етикетку, зазирнула в шийку, покрутила в пальцях.

— У мене скоро місячне, — сказала вона. — Мабуть, тому я така роздратована.

— Знаю, — сказав я. — Але ти цим не переймайся. Воно впливає не лише на тебе. Чимало коней вмирає, коли настає повний місяць.

Вона відпустила з руки пляшку й, розтуливши рота, подивилася на мене.

— Звідкіля це ти взяв? Чого ти раптом заговорив про коней?

— У газеті недавно прочитав. Усе думав розповісти тобі, але забув. Інтерв’ю з одним ветеринаром. Виявляється, на коней надзвичайно сильно впливають фази Місяця. Як фізично, так і емоційно. Коли наближається повний місяць, коні втрачають контроль над собою і навіть фізично страждають. А вночі, коли настає повний місяць, багато коней захворює і вмирає. Ніхто точно не знає причини, але статистика це підтверджує. Кажуть, що в таку ніч ветеринари не сплять — стільки роботи.

— Ого! — здивувалася дружина.

— А от від сонячного затемнення ще більша шкода. Для коней це справжня трагедія. Гадаю, ти навіть не уявляєш собі, скільки їх гине в день повного затемнення. Я хочу сказати, що ось зараз десь у світі вмирають коні. А те, що ти зганяєш злість на комусь, — просто дрібниця порівняно з цим. Тож не треба особливо засмучуватися. Уяви собі, як вони вмирають. Подумай про коней, що в ніч повного місяця лежать на соломі у стайні, хекаючи в агонії запіненими ротами.

Здавалося, ніби Куміко на мить задумалася про приречених на смерть коней.

— Доводиться визнати, що ти справді маєш дивовижну здатність переконувати, — ніби скорившись, сказала вона.

— У такому разі переодягайся і ходімо їсти піцу.

Лежачи тієї ночі поряд з Куміко в темній кімнаті і дивлячись у стелю, я допитував себе, що, власне, я знаю про цю жінку. Годинник показував другу годину ночі. Вона міцно спала. Я думав про блакитні серветки, квітчастий туалетний папір, яловичину й стручковий перець. Я жив з Куміко, не підозрюючи, з якою огидою вона ставиться до цих речей. Само по собі — це дрібниця. Дурниця, з якої можна посміятися. Над нею не варто зчиняти стільки шуму. Через кілька днів про таку нікчемну сутичку ми забудемо.

Однак ця подія, як не дивно, засіла в моїй голові. Псувала мені настрій, як маленька риб’яча кістка в горлі. «Можливо, це мало важливіше значення, ніж здавалося, — подумав я. — Може, навіть фатальне. Або було лише початком чогось більшого і трагічнішого. Можливо, я стою на порозі широкого незнайомого світу, який належить тільки Куміко». Він здавався мені величезною темною кімнатою. Я стояв у ній із запальничкою в руках, і її малюсіньке полум’я освічувало тільки невелику частину приміщення.

Чи зможу я колись побачити решту? Чи мені судилося постаріти й умерти, так і не дізнавшись усього про неї? Якщо це так, то чого варте таке моє подружнє життя? Чого варте моє життя, якщо я сплю в одному ліжку з невідомою жінкою?

Ось про що я думав тоді й раз по раз пізніше. І лише згодом я збагнув, що саме тоді я підступив до суті проблеми.

3 Капелюшок Мальти Кано Шербетовий тон, Аллен Ґінзберг і хрестоносці

Я стояв у кухні й готував ленч, коли знову задзеленчав телефон.

Я відрізав дві скибки хліба, намазав їх маслом і гірчицею, помістив між ними шматочки помідора й сиру. Поклав усе це на кухонну дошку і вже збирався розрізати надвоє, як почулося деренчання.

Після трьох дзвінків я розрізав сандвіч навпіл. Переклав його на тарілку, витер і засунув кухонний ніж у шухляду. Після того налив собі чашку теплої кави.

Телефон усе деренчав. Здається, разів п’ятнадцять. Хоч-не-хоч я здався і взяв слухавку. Якби можна було, я волів би не брати. Ану ж це дзвонить Куміко?

— Алло! — промовив жіночий голос, якого я ніколи раніше не чув. Ні моєї дружини, ні тієї дивної жінки, що недавно мені дзвонила, коли варив спагеті. Голос іншої, незнайомої особи.

— Скажіть, будь ласка, я не могла б поговорити з Тору Окада-саном?[3] — сказала жінка так, ніби читала заздалегідь написаний на папері текст.

— Можете, — відповів я.

— Ви чоловік пані Куміко Окади?

— Так. Куміко Окада — моя дружина.

— А Нобору Ватая — старший брат вашої дружини?

— Так, — відповів я стримано. — Нобору Ватая — справді старший брат моєї дружини.

— Мене звати Кано.

Я мовчки чекав, що вона скаже далі. Несподівана згадка про старшого брата Куміко мене вельми насторожила. Я пошкріб потилицю тупим кінцем олівця, що лежав біля телефонного апарата. Секунд п'ять-шість жінка мовчала. У слухавці не було чути нічого. Можливо, прикривши її рукою, вона з кимсь поряд розмовляла.

— Алло! — сказав я занепокоєно.

— Пробачте, будь ласка, — раптом сказала жінка. — Я передзвоню вам пізніше, якщо ви не проти.

— Та постривайте, — сказав я. — Це…

Зв’язок обірвався. Якийсь час я дивився на слухавку в моїй руці, а потім ще раз приклав її до вуха. Сумніву не залишилося: розмова скінчилася.

Усе ще відчуваючи невиразне невдоволення, я повернувся за кухонний стіл, випив каву і з’їв сандвіч. Я ніяк не міг пригадати, про що думав перед тим, як пролунав дзвінок. Коли, тримаючи ніж у руці, я збирався розрізувати сандвіч, то, напевне, про щось думав. Про щось важливе. Що довго й безуспішно намагався був згадати. Воно раптом сплило в моїй голові тоді, коли я хотів розділити сандвіч надвоє. Та от зараз зовсім не пам’ятав, що ж це було. Жуючи сандвіч, я з усієї сили намагався воскресити його в своїй голові. Та марно. Воно вже повернулося в темні закамарки моєї свідомості, де жило досі.

Перекусивши, я прибирав тарілки, коли раптом знову пролунав дзвінок. Цього разу я взяв слухавку відразу.

— Алло, — промовив жіночий голос. Голос дружини.

— Я слухаю, — сказав я.

— Як почуваєшся? Ти вже поїв?

— Так. А ти що-небудь їла?

— Нічого, — відповіла вона. — Від самого ранку була настільки зайнята, що навіть не мала часу перекусити. Трохи пізніше десь тут поблизу куплю сандвіча. А ти що їв?

Я докладно розповів їй, що з’їв.

— Ого, — сказала вона без особливих заздрощів. — А ти знаєш, я забула вранці попередити, що сьогодні тобі подзвонить жінка на ім’я Кано.

— Уже дзвонила, — сказав я. — Щойно. Тільки назвала наші імена — моє, твоє і твого старшого брата — й поклала слухавку. А чому дзвонила — ні мур-мур. Як це розуміти?

— Поклала слухавку?

— Сказала, що передзвонить.

— Так-от, якщо вона подзвонить, роби так, як вона скаже. Бо це дуже важлива справа. Гадаю, може, тобі навіть доведеться з нею зустрітись.

— Зустрітися? Сьогодні?

— Чому ж ні? Може, ти на сьогодні щось запланував? Домовився з кимсь про зустріч?

— Ні. Нічого не планував. Ні вчора, ні сьогодні, ні завтра. Але, може, ти мені поясниш, хто вона, ця Кано, й що їй, власне, від мене треба? Я хотів би про це хоч щось знати. Якщо йтиметься про роботу, то з твоїм братом я не хочу мати жодних справ. Здається, я тобі вже казав про це раніше.

— Роботи це не стосується, — роздратовано сказала вона. — А нашого кота.

— Кота?

— Ой, пробач. Спішу. На мене люди чекають. Я взагалі не мала права дзвонити. Бо, як уже казала, навіть не встигла перекусити. Знову подзвоню, як тільки трохи звільнюся.

— Я знаю, як ти зайнята, але навіщо нав’язуєш мені з доброго дива якусь незрозумілу річ? Що сталося з котом? А ця Кано…

— В усякому разі, будь ласка, зроби так, як вона скаже. Зрозумів? Це серйозна справа. Побудь дома й почекай її дзвінка. Ну, я кінчаю.

Розмова урвалася.

Коли о пів на третю задзвонив телефон, я дрімав на дивані. Спочатку я подумав, що це будильник надривається. Я простягнув руку, щоб натиснути на кнопку й зупинити його деренчання. Але будильника там не намацав. Я спав не на ліжку, а на дивані. І був не ранок, а день. Я встав і підійшов до телефону.

— Я слухаю, — сказав я.

— Алло, — відповів жіночий голос. Голос жінки, яка дзвонила зранку. — Це Тору Окада-сан?

— Так. Це я. Тору Окада.

— Мене звати Кано.

— Отже, це ви дзвонили недавно?

— Так. Вибачте за те, що я повелася так неввічливо. Однак скажіть мені, пане Окада, чи маєте на сьогодні якісь плани?

— Та начебто ні.

— У такому разі чи не могли б ми зустрітися? Я розумію, це так раптово, але ви не думаєте, що це можна зробити сьогодні?..

— Сьогодні? Зараз?

— Так.

Я зиркнув на годинник. У цьому не було потреби, бо півхвилини тому я вже дивився на нього. Але для певності ще раз глянув. Як і раніше, було пів на третю.

— Розмова буде довгою?

— Гадаю, не дуже. А втім, я можу помилитися. Зараз точно не знаю. Вибачте, будь ласка.

Однак хоч би скільки часу ця розмова забрала, у мене не було вибору. Я згадав недавні слова Куміко: роби, як скаже ця жінка, це серйозна справа. Тож нічого іншого не залишалось, як слухатися, що скажуть. Якщо Куміко сказала, що справа серйозна, то так воно і є.

— Зрозуміло. У такому разі де нам краще зустрітися? — запитав я.

— Ви знаєте готель «Пасифік» перед станцією Сінаґава?

— Знаю.

— На першому поверсі є кав’ярня. Я чекатиму там о четвертій. Ви не проти?

— Гаразд.

— Мені тридцять один рік. Я буду в червоному вініловому капелюшку.

«Отакої!» — подумав я. У тому, як жінка говорила, було щось дивне. Щось таке, що вмить мене збентежило. Але я ніяк не міг собі пояснити, що незвичайне прозвучало в її словах. Зрештою, не було жодних підстав забороняти жінці тридцяти одного року надівати червоний вініловий капелюшок.

— Зрозуміло, — сказав я. — Мабуть, зможу вас упізнати.

— Окада-сан, а чи не були б ви такі ласкаві й назвали якісь характерні особливості своєї зовнішності?

Я задумався: власне, які в мене «характерні особливості» зовнішності?

— Мені тридцять років. Зріст — сто сімдесят два сантиметри, вага шістдесят три кілограми. Окулярів не ношу. — Перераховуючи ці дані, я подумав: «Та які це в біса характерні особливості зовнішності!» У кав’ярні готелю «Пасифік» навпроти станції Сінаґава знайдеться чоловік п’ятдесят з такою зовнішністю. Я одного разу туди заходив — приміщення надто велике. Потрібно те, що привертає людську увагу. Однак ніщо не спадало на думку. Звичайно, не можна стверджувати, що в мене немає характерних особливостей. Скажімо, я тепер сиджу без роботи, пам’ятаю імена всіх братів Карамазових. Але ззовні цього не видно.

— У чому будете одягнені? — спитала жінка.

— Та як вам сказати… — Про це я і не подумав. — Не знаю. Ще не вирішив. Бо це так несподівано.

— У такому разі надіньте, будь ласка, крапчасту краватку, — рішуче звеліла вона. — Маєте таку?

— Здається, маю, — відповів я. У мене була краватка з маленькими кремовими цятками на темно-синьому тлі. Два чи три роки тому дружина подарувала мені її на день народження.

— Будь ласка, надіньте її. Сподіваюсь на ласкаву зустріч з вами о четвертій, — промовила жінка і поклала слухавку.

Я відчинив гардероб і став шукати крапчасту краватку. Однак на вішалці її не виявилося. Тоді я перерив усі шухляди і коробки для одягу в стінній шафі. Краватки з крапчастим візерунком ніде не було. Якщо вона дома, то я неодмінно її знайду. Бо Куміко дуже ретельно стежила за порядком у нашому гардеробі, і краватка мала бути лише там, де їй належало бути.

Тримаючись рукою за дверцята гардероба, я намагався згадати, коли востаннє надівав цю краватку. Та все марно. Краватка свідчила про вишуканий смак, але для роботи в юридичній фірмі не годилася через свою трохи надмірну яскравість. Якби я надів її, то, гадаю, в обідню перерву до мене обов’язково підійшов би хто-небудь із співробітників і почав би вихваляти — мовляв, яка вона чудова, з яким вдалим поєднанням кольорів і так далі в такому ж дусі. І це було б своєрідним попередженням. У фірмі, де я служив, не вважалося великою честю, коли хтось похвалить твою краватку. Тому на роботу я в ній не ходив, а надівав лише з особистих, порівняно офіційних приводів: скажімо, на концерт або вечерю в ресторані, коли дружина казала: «Нам треба одягтися належним чином». У таких нечастих випадках я пов’язував краватку з крапчастим візерунком, бо вона добре підходила до мого темно-синього костюма, та й Куміко подобалася. Тільки от біда — я зовсім не пам’ятав, коли надівав її останній раз.

Я ще раз переглянув речі в гардеробі й здався. З якоїсь невідомої причини краватка з крапчастим візерунком кудись пропала. Не було ради, і я вирішив надіти темно-синій костюм з блакитною сорочкою і смугастою краваткою. Нічого, мабуть, якось обійдеться. Можливо, вона мене не впізнає. Тоді доведеться мені самому шукати тридцятиоднорічну жінку в червоному вініловому капелюшку.

Упродовж цілих двох місяців після звільнення з роботи я ні разу не одягав цього костюма. Тож тепер, коли надів, я відчув, начебто мене з усіх боків обхопила чужорідна субстанція, важка й тверда настільки, що зовсім не відповідала обрисам мого тіла. Я трохи пройшовся по кімнаті, став перед дзеркалом і обсмикав рукави та поли піджака — щоб краще прилягав. Витягнув руки, глибоко вдихнув, нагнувся, перевіряючи, чи не змінилася за останні два місяці моя фігура. Потім сів на диван, але все одно не заспокоївся.

До весни я щодня їздив на роботу в костюмі й не відчував особливої незручності. В юридичній фірмі, де я працював, до одягу співробітників ставилися досить вимогливо, так що навіть такі, як я, клерки невисокого рангу мусили з’являтися на роботу в костюмі. А тому я сприймав таку вимогу як щось само собою зрозуміле.

Однак тепер я сидів на дивані з таким відчуттям, ніби вчинив щось неправильне, непристойне — скажімо, з корисливою метою підробив свою автобіографію або потайки переодягнувся жінкою. Я відчув щось схоже на докори сумління, а дихати ставало щоразу тяжче й тяжче.

Я вийшов у передпокій, добув із шафки брунатні черевики й узувся, допомагаючи собі лопаточкою. На черевиках лежав тонкий шар білого пилу.

Розшукувати жінку не довелося. Вона сама першою мене знайшла. Зайшовши в кав’ярню, я оглянувся в пошуках червоного капелюшка. Однак жінки в такому капелюшку не побачив. Мій наручний годинник показував, що до четвертої залишилося ще десять хвилин. Я сів за столик і, надпивши принесеної води, замовив каву. Та саме тоді за плечима до мене озвався жіночий голос: «Якщо не помиляюсь, ви — Тору Окада-сан?» Я з подивом обернувся. Відтоді, як я оглянув кав’ярню і сів за столик, не минуло й трьох хвилин.

На жінці був білий жакет і жовта шовкова блузка, на голові — червоний вініловий капелюшок. Я машинально встав з-за столу й опинився віч-на-віч з нею. Загалом її можна було назвати вродливою. В усякому разі, була набагато привабливішою, ніж я уявляв собі, коли почув її голос. Струнка постать, скромний макіяж. Уміла одягатися: жакет і блузка майстерного крою, на комірі жакета виблискувала золота брошка у вигляді пташиного пера. Вона могла зійти за секретарку якої-небудь першорядної компанії. Тільки от червоний капелюшок був явно недоречним. Я ніяк не розумів, чому, приділяючи стільки уваги одягу, вона зумисне наділа на голову цей безглуздий капелюшок. Можливо, використовує його щоразу, коли домовляється з кимсь про зустріч, як розпізнавальний знак. Якщо це так, то ідея непогана. На загальному тлі такий капелюшок справді впадає в очі.

Вона сіла за столик навпроти мене, а я знову зайняв своє місце.

— Як це ви мене так легко впізнали? — поцікавився я. — Адже крапчастої краватки я не знайшов, а тому хоч-не-хоч надів смугасту. Збирався вас шукати. Як це ви здогадалися, що це я?

— Зрозуміла, от і все, — відповіла жінка, поклавши на стіл білу лаковану сумочку, яку тримала в руці, й накрила її знятим червоним капелюшком. Мені здалося, ніби ось зараз почнеться фокус: вона підніме капелюшок, а сумочки під ним не буде.

— Але ж краватка на мені інша, — сказав я.

— Краватка? — Жінка здивовано подивилася на мою краватку. Так, наче питала: «Власне, що каже цей чоловік?» Потім кивнула. — Яке це має значення? Будь ласка, не звертайте на це уваги.

«Які дивні очі!» — подумав я. Їм чомусь бракувало глибини. Вони були гарні, але, здавалось, нічого не бачили. Плоскі, немов скляні. Ні, вони, звісно, не були зі скла. Ворушилися і кліпали повіками.

Як вона могла з першого разу впізнати незнайому людину в переповненій кав’ярні, зовсім незрозуміло. У просторому приміщенні майже всі місця зайняті, серед відвідувачів багато чоловіків мого віку. Я хотів запитати її, як вона зуміла вмить упізнати мене серед інших людей, але, здається, краще було не казати зайвого.

Жінка підкликала заклопотаного офіціанта й замовила «пер’є».[4] Той сказав, що «пер’є» нема, й запропонував тонік. Жінка мить подумала й погодилася. Очікуючи, коли принесуть тонік, вона не вимовила ні слова. Я також мовчав.

Урешті-решт жінка підняла червоний капелюшок, відкрила застібку сумочки і добула футляр, трохи менший від магнітофонної касети, для візитних карток із лискучої чорної шкіри. На ньому також була застібка. Я вперше побачив футляр для візиток із застібкою. Жінка обережно, як щось дорогоцінне, вийняла звідти картку й передала мені. Я хотів зробити те ж саме, але, засунувши руку в кишеню піджака, згадав, що в мене візиток немає.

Від її картки, виготовленої з тонкого пластика, здавалось, ширилися пахощі. Я підніс картку до носа — запах став виразнішим. Безсумнівно, ладан. На картці один рядок, надрукований дрібним чорним шрифтом:

Мальта?

Я зиркнув на зворот — там було порожньо.

Поки я роздумував про зміст цієї картки, підійшов офіціант, поставив перед моєю співрозмовницею склянку з льодом і наполовину налив у неї тоніка. У склянці плавала скибочка лимона. Незабаром з’явилася офіціантка із сріблястим кавником на таці. Поставила переді мною чашку й налила кави. А потім крадькома, ніби нав’язуючи відвідувачам храму нещасливі «омікудзі»,[5] підсунула мені рахунок і пішла.

— Там нічого не написано, — сказала Мальта Кано. Та я все ще неуважно розглядав зворот її візитки. — Тільки ім’я. Ні телефонний номер, ні адреса мені не потрібні. Бо мені ніхто не дзвонить. Будь-кому дзвоню сама.

— Авжеж, — сказав я. Ця беззмістовна відповідь якийсь час висіла над столом, немов острів у небі з «Мандрів Ґулівера».

Тримаючи склянку обома руками, вона зробила один ковток через соломинку. Потім трохи насупилась й відсунула склянку набік, наче втративши до неї будь-яку цікавість.

— Мальта — не справжнє моє ім’я, — сказала Мальта Кано. — Кано — справжнє, Мальта — робочий псевдонім. Походить від острова Мальта. Окада-сан, ви коли-небудь бували на Мальті?

— Ні. Я ніколи не був на Мальті і найближчим часом туди не збирався. Навіть ніколи про це не думав. А про острів Мальту знав лише одне — без усякого перебільшення нікудишню джазову композицію Херба Альперта[6] під назвою «Піски Мальти».

— А от я була на Мальті. Прожила там три роки. На Мальті вода несмачна. Зовсім не для пиття. Здається, ніби п’єш розведену морську воду. І хліб пересолений. Не тому, що в нього кладуть сіль, просто у воді, яку використовують, надто багато солі. Однак на смак тамтешній хліб непоганий. І мені подобається.

Я кивав і пив каву.

— Як я вже казала, вода на Мальті дуже погана, але там є особливе джерело, з якого б’є вода, що має чудодійний вплив на структуру людського організму. Ця незвичайна, можна навіть сказати, містична вода витікає тільки в одному місці на острові. Для того щоб піднятися із села біля підніжжя гори до її джерела в горах, треба витратити кілька годин, — вела далі Мальта Кано. — Цієї води не можна переносити — вона втрачає свою силу. Щоб її напитися, доводиться іти до самого джерела. Згадка про неї збереглася у хроніках часів Хрестових походів. Тоді її називали священною. Пити її приїжджав Аллен Ґінзберґ. І Кіт Річардс[7] також. Я жила там три роки в маленькому селі біля підніжжя гори. Вирощувала городину, вчилася ткати. І щодня ходила до джерела пити цю воду. Від 1976 до 1979 року. Одного разу я цілий тиждень пила воду й нічого не їла. Крім води, мені не дозволялося нічого іншого в рот брати. Таке випробування треба було пройти. Гадаю, це можна назвати «гартуванням духу». Таким чином очищається тіло. Для мене це стало надзвичайним досвідом. А тому, повернувшись в Японію, для своєї професійної діяльності я вибрала ім’я Мальта.

— Вибачте, а яка у вас професія?

Вона похитала головою.

— Строго кажучи, це не професія. Бо я не беру грошей за те, що роблю. Моє завдання — консультувати людей. Вести з ними розмову про структуру організму. Крім того, я досліджую воду, яка сприятливо діє на структуру організму. З грошима не маю проблем. Мій батько — лікар, директор лікарні — виділив для мене й молодшої сестри частину акцій і нерухомості — своєрідну спадщину ще за життя. Цими активами завідує мій податковий бухгалтер. Щорічний дохід у мене пристойний. Я також написала кілька книжок, які приносять мені додатково невелику суму грошей. Моя ж діяльність, що пов’язана з питаннями структури організму, від початку до кінця безкоштовна. Тому на моїй картці немає ні телефонного номера, ні адреси. Я дзвоню людям сама.

Я кивнув. Просто машинально кивнув. Бо хоча розумів кожне окреме слово, загальний зміст сказаного залишався для мене незбагненним.

Структура організму?

Аллен Ґінзберґ?

Я дедалі більше непокоївся. Я не з тих людей, які володіють особливо гострою інтуїцією, але я передчував, що запахло новими проблемами.

— Вибачте, будь ласка, та чи не могли б ви пояснити все по порядку? — запитав я. — Нещодавно дружина сказала по телефону, щоб я зустрівся з вами з приводу кота. А тому, чесно кажучи, я не розумію, про що йдеться. Хіба ваша розповідь якось стосується нашого кота?

— Стосується, — сказала жінка. — Але спочатку, Окада-сан, я хотіла б дещо повідомити вам.

Мальта Кано знову клацнула застібкою сумочки й добула з неї білий конверт. Конверт містив фотографію, яку жінка простягнула мені й сказала: «Моя молодша сестра». На кольоровій фотографії було зображення двох жінок. Одна — Мальта Кано, знову в капелюшку, цього разу — плетеному, жовтого кольору, що знову страшно не гармоніював з рештою одягу. Її молодша сестра — про це можна було здогадатися з нашої розмови — була в пастельному костюмі, популярному на початку шістдесятих років, і в капелюшку відповідного кольору. Здається, колись таку кольорову гаму люди називали «шербетовим тоном». Я подумав, що, напевне, сестрам подобається носити капелюшки. Зачіска молодшої сестри дуже скидалася на ту, що робила собі Жаклін Кеннеді, коли була дружиною президента. Видно, чимало лаку для волосся було витрачено. Її обличчя, навіть при певному надмірі косметики, можна було назвати гарним. Їй було років двадцять-двадцять п’ять. Я віддав фотографію Мальті Кано. Вона помістила її знову в конверт, а його поклала в сумочку і клацнула застібкою.

— Сестра молодша за мене на п’ять років, — сказала вона. — Її збезчестив Нобору Ватая. Зґвалтував.

«Отакої!» — подумав я. Мені захотілося мовчки встати й піти додому. Але так не годилося робити. Я витягнув з кишені піджака носовичок, витер рот і поклав назад. Відкашлявся.

— Я про це нічого не знаю. Дуже шкода, якщо ваша сестра зазнала такої наруги, — почав я. — Однак хочу довести до вашого відома, що з братом дружини я не підтримую дружніх стосунків. А тому якщо у зв’язку з цим…

— Окада-сан, я вам нічим не дорікаю, — рішуче сказала Мальта Кано. — Якщо когось і треба звинувачувати, то передусім — мене. За недостатню увагу. За те, що не оберегла її, хоча мала б. На жаль, деякі обставини перешкодили мені це зробити. Зрештою, Окада-сан, такі речі завжди можуть трапитися. Ви ж знаєте, в якому жорстокому й хаотичному світі ми живемо. І в цьому світі є місця, де жорстокості й хаосу ще більше. Ви мене розумієте? Що сталося, того не відвернути. Можливо, моя сестра поправиться від завданої травми, очиститься від скверни. Вона мусить це зробити. На щастя, це не смертельно. Я вже казала сестрі: могло бути й гірше. Найбільше мене непокоїть структура її організму.

— Структура організму, — повторив я за нею. Видно, «структура організму» — це постійна тема її розмов.

— Я не можу зараз докладно вам усе пояснити. Це була б довга і складна розмова. Пробачте, Окада-сан, але гадаю, що на нинішньому етапі вам буде важко зрозуміти її справжню суть. Бо вона стосується світу, з яким ми маємо справу як професіонали. Я запросила вас зовсім не для того, щоб скаржитися. Звісно, ви не несете жодної відповідальності за те, що сталося. Про це не може бути й мови. Просто я хотіла довести до вашого відома, що Ватая-сан осквернив — хай лише на короткий час — структуру сестриного організму. Сподіваюся, що, можливо, незабаром ви встановите контакт з моєю сестрою. Бо, як я вже казала, вона допомагає мені в роботі. У такому разі, гадаю, вам варто знати, що сталося між нею та Ватая-саном. Мені хотілося, щоб ви знали: такі речі трапляються.

Запала коротка мовчанка. Мальта Кано замовкла, а вираз її обличчя начебто промовляв: «Задумайтесь, будь ласка, над тим, що я сказала». І я задумався. Над тим, що Нобору Ватая зґвалтував сестру Мальти Кано. Над зв’язком між цим випадком і структурою організму. І над зв’язком усього цього із зникненням нашого кота.

— Тобто ви хочете сказати, — почав я несміливо, — що ні ви, ні ваша сестра не розголосите цієї справи і не звернетеся до поліції?

— Звичайно, ні, — спокійно відповіла Мальта Кано. — Точніше кажучи, ми не збираємося когось звинувачувати. Ми тільки хочемо як слід з’ясувати причини того, що сталося. Поки цього не вдасться зробити, може статися щось страшніше.

Почувши це, я трохи заспокоївся. Я нітрохи не переживав би, якби Нобору Ватая арештували за зґвалтування, засудили й посадили у в’язницю. Так йому й треба! Однак жінчин брат уважався помітною фігурою в політичних колах, і така новина потрапила б на перші сторінки газет. І, звичайно, стала б страшним ударом для Куміко. Що ж стосується мене, то заради душевного здоров’я мені не хотілося б, щоб так розвивалися події.

— Сьогодні я зустрілася з вами винятково з приводу кота, — сказала Мальта Кано. — Ватая-сан попросив допомогти в цій справі. Ваша дружина, пані Куміко Окада, звернулася до свого старшого брата, Ватая-сана, з приводу зниклого кота, а той, у свою чергу, попросив консультації в мене.

Ну, тепер усе зрозуміло! Ця жінка, мабуть, ясновидиця чи що, і з нею стали консультуватися про те, куди запропастився кіт. Родина Ватая давно захоплюється передбаченням майбутнього, визначенням удалого місця для закладення дому й подібними речами. Звичайно, кожен може робити, що хоче. Хочеш вірити — вір. Та навіщо треба було гвалтувати сестру своєї консультантки? Навіщо створювати зайві труднощі?

— Так, значить, ви спеціалізуєтеся на пошуку пропалих речей? — запитав я.

Мальта Кано видивилася на мене своїми позбавленими глибини очима. Здавалось, наче вона заглядає у вікно порожнього дому. Судячи з їхнього виразу, вона зовсім не розуміла суті мого запитання.

— Ви живете в якомусь дивному місці, — сказала вона, знехтувавши моїм запитанням.

— Невже? Як це — в дивному?

Нічого не відповідаючи, вона відсунула склянку з тоніком, якого майже не торкнулася, ще на сантиметрів десять.

— А ви знаєте, коти — надзвичайно чутливі істоти.

На якийсь час між нами запала мовчанка.

— Я зрозумів, що місце, де ми живемо, дивне, а коти — чутливі тварини, — сказав я. — Але ж ми живемо тут досить давно. Разом з котом. То чого ж він раптом зараз пропав? Чому не пішов звідси раніше?

— Точно не можу сказати. Можливо, течія змінилася. Щось їй стало на заваді.

— Течія?..

— Я не знаю, живий ваш кіт чи ні. Але я впевнена, що поблизу вашого дому його немає. А тому, хоч би скільки ви його тут шукали, — не знайдете.

Я підняв чашку й ковтнув охололої кави. За вікнами кав’ярні сіявся дрібний дощ. У небі низько висіли темні хмари. Люди з невтішно розкритими парасольками пересувалися вверх-униз пішохідним мостиком.

— Дайте, будь ласка, вашу руку, — сказала вона.

Я поклав на стіл праву руку долонею догори. Думав, що вона погадає на її лініях. Однак Мальту Кано, видно, не цікавили мої лінії. Негайно витягнувши руку, вона накрила мою долоню своєю. Заплющила очі й завмерла. Наче тихенько докоряла невірному коханцеві. Підійшла офіціантка і знову налила мені кави, удаючи, ніби не помічає, як ми, не промовляючи ні слова, з’єднали наші руки на столі. Відвідувачі за сусідніми столами крадькома на нас позирали. А я прагнув одного: щоб серед них не виявилося кого-небудь із знайомих.

— Я хотіла б, щоб ви пригадали якусь одну річ, яку бачили перед тим, як прийти сюди, — сказала Мальта Кано.

— Одну?

— Так, лише одну.

Я пригадав коротку квітчасту сукню, яку бачив у коробці з одягом Куміко. Навіть не знаю, чому раптом вона сплила в моїй пам’яті.

Ми просиділи так, торкаючись одне одного руками, хвилин п’ять, що здалися мені цілою вічністю. І не лише тому, що я відчував на собі пильні погляди навколишніх людей. У дотику її руки було щось таке, що не давало заспокоїтися. Її рука була дуже маленькою. Не гарячою і не холодною. У ній не відчувалося ні інтимності коханки, ні професійності лікаря. Вона діяла на мене, як її погляд. В обох випадках я ніби перетворювався на порожній дім — без меблів, без гардин, без килимів. На порожній контейнер. Нарешті Мальта Кано прибрала руку й глибоко вдихнула. Потім кілька разів кивнула.

— Окада-сан, — сказала вона. — Сподіваюсь, незабаром у вашому житті станеться багато різних подій. А зникнення кота — це тільки початок.

— Різних подій? — запитав я. — Добрих чи поганих?

Вона задумано схилила голову набік.

— Буде добре, буде й погане. Погане, що на перший погляд здаватиметься добрим, і добре, що спочатку матиме вигляд поганого.

— Вибачте, пані Кано, але це звучить для мене надто загально, — сказав я. — Якоїсь конкретнішої інформації у вас немає?

— Мабуть, як ви кажете, мої слова сприймаються як щось загальне, — відповіла вона. — Але, Окада-сан, дуже часто про природу речей можна висловитися лише загальними твердженнями. Будь ласка, зрозумійте це. Ми не ворожбитки і не пророчиці. Можемо говорити лише дуже невизначено. Часто це самоочевидні, а іноді навіть банальні речі. Та, щиро кажучи, по-іншому просуватися вперед не вдається. Звісно, конкретика притягує увагу. Однак у більшості випадків це другорядні явища. Так би мовити, непотрібні бокові стежки. Що далі намагаєшся заглянути, то дедалі загальнішого характеру набувають речі.

Я мовчки кивнув, але, ясна річ, зовсім не розумів ходу її думок.

— Ви не проти, якщо я вам ще раз подзвоню? — запитала вона.

— Звичайно, — відповів я. Хоча, правду кажучи, більше не хотів, щоб мені дзвонили. Але нічого іншого, крім «звичайно», відповісти не міг.

Мальта Кано хутко схопила зі стола свій червоний вініловий капелюшок і, взявши сумочку, що ховалася під ним, встала. Усе ще не знаючи, як на це реагувати, я незворушно сидів.

— Скажу вам одну дрібницю, — сказала Мальта Кано, надівши капелюшок і дивлячись на мене зверху вниз. — Ваша крапчаста краватка знайдеться. Але не у вашому домі.

4 Високі вежі й глибокі колодязі, або Далеко від Номонхана

Повернувшись додому, я застав Куміко в гарному настрої. Можна сказати, навіть у дуже гарному. Оскільки після розмови з Мальтою Кано я прийшов майже о шостій, то не мав часу, щоб приготувати для дружини щось смачне на вечерю. А тому обійшовся тим, що зберігалося в морозильнику. Ми повечеряли, запиваючи їжу пивом. Як завжди, коли в неї був гарний настрій, Куміко розповідала про роботу. З ким зустрічалася цього дня в офісі, хто з її колег здібний, а хто — ні.

Я слухав і підтакував, але не чув і половини того, що вона розповідала. І не тому, що не любив її слухати. Просто, незалежно від змісту її розповіді, мені подобалося спостерігати, як за столом вона запально вдавалася в подробиці своєї роботи. «Оце і є дім», — думав я. У ньому кожен виконує покладені на нього обов’язки. Дружина розповідає про свою роботу, а я, приготувавши вечерю, слухаю. Такий образ дому досить сильно відрізнявся від того, який я малював у своїй уяві до одруження. Хоч би там що, а цей дім я сам обрав. Звичайно, у дитинстві я також мав свій дім. Але я його не обирав. Я апріорі в ньому народився й отримав його, так би мовити, примусово. А от тепер, апостеріорі, я жив у світі, який обрав собі з власної волі. Це мій дім. Звичайно, важко назвати його ідеальним, але я вважав, що його треба сприймати разом з його проблемами. Врешті-решт, це ж мій вибір, і якщо проблеми з’являються, то їхні корені слід шукати в мені самому.

— Ну, так що з котом? — запитала Куміко.

Я коротко розповів їй про зустріч з Мальтою Кано в готелі Сінаґави. Про крапчасту краватку, якої чомусь не виявилося в гардеробі. Про те, що, однак, Мальта Кано відразу мене впізнала в переповненій кав’ярні. Розповів, який вона мала вигляд і як розмовляла. Куміко з радістю слухала про червоний вініловий капелюшок, але дуже засмутилася, коли дізналася, що я не дістав чіткої відповіді на запитання про зниклого безвісти нашого кота.

— Отже, виходить, і вона не знає, що з ним? — невдоволено спитала дружина. — Сказала, що в нашій околиці його більше нема?

— Загалом, так, — відповів я, вирішивши промовчати про слова Мальти Кано — мовляв, те, що ми живемо в поганому місці, де щось завадило течії, має стосунок до зникнення кота. Подумав, що Куміко може цим занепокоїтися. Не вистачало нам і ще однієї турботи. Дізнавшись, що це місце погане, дружина, як на біду, наполягала б на негайному переїзді. З нашими теперішніми фінансами нам нема чого про це навіть думати.

— Так і сказала: «Кота поблизу більше нема».

— Тобто що він не повернеться додому?

— Не знаю, — відповів я. — Вона так туманно висловлювалася… самими натяками. Сказала, що повідомить, якщо дізнається якісь подробиці.

— Їй можна довіряти?

— Та як тобі сказати… Я в таких справах цілковитий профан.

Я долив собі пива у склянку і стежив, як осідає піна. Куміко поставила лікоть на стіл і підперла рукою підборіддя.

— Вона нічого не бере за свої послуги, — сказала дружина. — Ні грошей, ні подарунків.

— Це ж чудово, — сказав я. — Проблем нема. Грошей вона не візьме, душу не забере, а принцеса залишиться дома. І ми нічого не втратимо.

— Але зрозумій: кіт мені справді дорогий, — сказала вона. — Я б сказала: нам дорогий. Адже ми його знайшли через тиждень після одруження. Пам’ятаєш, як ми його надворі підібрали?

— Звісно, пам’ятаю.

— Він був тоді ще кошенятком. Промоклим до кісток. Того дня була злива. Я ходила зустрічати тебе на станцію. Під парасолькою. І от дорогою додому ми знайшли це мале створіння у коробці з-під пива біля пивнички. Хтось його туди підкинув. Це перший у моєму житті кіт. Він для мене важливий символ. Я не маю права його втратити.

— Я все добре розумію, — сказав я.

— І хоч скільки я його шукала, скільки ти шукав, усе даремно! Уже минуло десять днів, як він пропав. А тому я хоч-не-хоч подзвонила братові. Спитала, чи не знає якоїсь ворожбитки або ясновидиці, що могли б його віднайти. Я знаю, тобі неприємно про щось просити брата, але ж він успадкував від батька чимало знань про такі речі.

— Справді, родинна традиція, — сказав я голосом, холодним як вечірній вітер над затокою. — Та все ж таки що пов’язує Нобору Ватая з цією жінкою?

Дружина стенула плечима.

— Напевне, десь познайомилися. Останнім часом у брата з’явилося широке коло знайомих.

— Та мабуть.

— Він каже, що ця жінка має надзвичайні здібності, але досить-таки дивакувата. — Куміко механічно копирсалася виделкою у підсмажених макаронах. — Як, ти сказав, її звати?

— Мальта Кано, — відповів я. — Мальта Кано, що духовно самовдосконалювалась на острові Мальта.

— Так-так, це вона, Мальта Кано. Що ти про неї думаєш?

— Важко сказати. — Я глянув на свої руки, що лежали на столі. — У всякому разі, з нею не занудьгуєш. Це вже добре. У світі багато чого незрозумілого, тож хтось має заповнювати цей вакуум. Нехай уже краще це роблять ті, з ким не нудно. Правда? Скажімо, як Хонда-сан.

Куміко радісно засміялася.

— Який це був гарний чоловік! Він мені так подобався.

— Мені також, — сказав я.

Десь через рік після одруження ми з Куміко стали раз на місяць навідуватися до старого на прізвище Хонда. Родина Ватая високо цінувала його як одного з тих, що наділені даром «божественного навіювання». Щоправда, він був зовсім глухий — настільки, що навіть за допомогою слухового апарата майже нічого не чув. Нам доводилося так голосно кричати, що, здавалось, от-от лусне папір, яким обклеєні сьодзі.[8] «Як це він може почути, що кажуть духи, якщо такий глухий?» — думав я. А можливо, слова духів легше сприймають глухі? Хонда оглух на війні. Він служив капралом у Квантунській армії, і під час боїв з радянсько-монгольськими військами біля Номонхана на маньчжурсько-монгольському кордоні 1939 року від вибуху гарматної кулі чи гранати в нього тріснули барабанні перетинки.

Ми відвідували його зовсім не тому, що вірили в його спіритичне обдаровання. Я ніколи не цікавився такими речами, а віра Куміко в надприродні здібності була набагато меншою, ніж її батьків і старшого брата. Будучи трохи марновірною, вона непокоїлася від поганих передбачень, але сама в такі справи не втягувалася.

Ми відвідували Хонду-сана тому, що цього вимагав від нас батько Куміко. Точніше, таку умову він поставив перед тим, як погодитися на наше одруження. Це була досить дивна умова, але ми вирішили його послухатися, щоб уникнути зайвих клопотів. Чесно кажучи, ми не сподівалися, що легко вдасться домогтися згоди її батьків. Батько Куміко був державним службовцем. Молодший сину незаможній селянській родині в префектурі Нііґата, він, отримавши стипендію, закінчив з відзнакою Токійський університет і дістав престижну посаду в міністерстві транспорту. На мою думку, це велике досягнення. Але, як часто трапляється з такими людьми, він виявився людиною зарозумілою й самозакоханою. Звикнувши наказувати, він анітрохи не сумнівався у цінностях світу, до якого належав. Ієрархія означала для нього все. Він легко гнувся перед будь-яким начальством і без найменшого вагання топтав нижчих за себе. Ні я, ні Куміко не сподівалися, що така людина з охотою віддасть дочку за двадцятичотирирічного юнака без гроша в кишені, без посади і пристойного походження, без успіхів у навчанні й майбутньої службової перспективи. Ми збирались одружитися, навіть якщо батьки відмовляться дати згоду, і жити окремо від них. Ми були молодими, кохали одне одного і вважали, що і без батьків, і без грошей будемо щасливими.

Коли ж я все-таки пішов у дім Куміко просити її руки, то реакція батьків була надзвичайно холодною. Здавалось, ніби враз відчинилися дверцята всіх холодильників світу.

Тоді я працював у юридичній фірмі. Тож мене запитали, чи збираюсь я складати іспити, щоб стати адвокатом. Я відповів, що збираюся. Хоча мене тоді й гризли сумніви, я все ще мав намір напружитись і спробувати свої сили на іспиті. Однак мої успіхи в університеті не залишали надії на те, що я чогось досягну. Одне слово, виходило, що я не до пари їхній дочці.

Однак батьки Куміко все-таки хоч-не-хоч погодилися на наше одруження. І цим справжнім чудом ми завдячували Хонді-сану. Дізнавшись, хто я такий, він рішуче заявив, що коли вони хочуть видати свою дочку заміж, то кращого жениха, ніж я, не знайдуть. І якщо вже Куміко обрала мене, то їм не слід цьому противитися, бо інакше їх усіх ждуть погані наслідки. Батьки Куміко повністю довіряли Хонді, а тому не посміли йому перечити. Вони не мали іншої ради і визнали мене чоловіком власної дочки.

Однак я так і залишився для них чужаком, непрошеним гостем. Спочатку після одруження ми з Куміко двічі на місяць майже обов’язково приходили на спільний обід. Це було виснажливе випробування — щось середнє між беззмістовним умертвінням плоті й жорстоким катуванням. Під час обіду мені здавалося, ніби ми сидимо за таким довгим столом, як перон на станції Сіндзюку. На одному кінці стола вони щось їли й про щось розмовляли, а я перебував від них так далеко, що вони мене ледве бачили. Через рік після одруження я добряче посварився з батьком Куміко, й ми зовсім перестали з ним зустрічатися. Нарешті я зміг полегшено зітхнути. Ніщо так не висотує людину, як беззмістовні й непотрібні зусилля.

Якийсь час після одруження я намагався на свій лад хоч трохи підтримувати добрі стосунки з родиною Куміко. І серед цих намагань найменш болісними виявилися щомісячні зустрічі з Хондою-саном.

Наші візити до нього оплачував батько Куміко. А нам залишалося тільки щомісяця відвідувати дім Хонди в Меґуро,[9] прихопивши велику пляшку саке, й вислуховувати його розповіді. От і все. Простішого й не придумаєш.

Хонда-сан відразу нам сподобався. Якщо не брати до уваги його нестерпної звички через глухоту вмикати телевізор на повну гучність, то він був дуже симпатичним дідком. Він любив випити і нашу появу з пляшкою саке зустрічав радісною усмішкою.

Ми приходили до нього завжди перед обідом. І взимку, і влітку він сидів, опустивши ноги в заглиблення котацу.[10] Взимку він накривав коліна й вогонь з гарячими вуглинами ковдрою, влітку обходився без вогню й ковдри. Його вважали відомим ворожбитом, але жив він надзвичайно просто, можна навіть сказати — відлюдником. Дім був маленький, а в передній ледве вистачало місця, щоб роззутися або взутися. Мати на підлозі протерлися до дірок, тріщини на шибках були заклеєні липкою стрічкою. В авторемонтній майстерні, що містилася навпроти дому, постійно хтось голосно верещав. Хонда-сан одягався у щось середнє між піжамою та робочою курткою, на чому не було жодних ознак того, що його прали. Він жив сам. Але щодня до нього приходила хатня робітниця прибирати й варити їжу. Однак з невідомих причин прати своє кімоно Хонда-сан їй не дозволяв. Його запалі щоки постійно вкривала сива щетина.

З домашньої обстановки Хонди ніщо так не вражало, як величезний кольоровий телевізор з постійно ввімкненим каналом «NHK».[11] Я так і не дізнався, чи то Хонда-сан особливо любив програми «NHK», чи то лінився перемикати канали, чи то телевізор приймав тільки «NHK».

Коли ми приходили, Хонда-сан завжди сидів обличчям до телевізора, встановленого в токонома,[12] перебираючи на кришці котацу палички для ворожіння, а «NHK» безперестанку й на великій гучності передавала то кулінарну програму, то поради щодо догляду за карликовими деревцями, то новини, то політичні дебати тощо.

— Гадаю, що закони не для тебе, — сказав одного разу Хонда-сан, звертаючись до мене. А може, до когось іншого, що стояв за мною на відстані метрів двадцяти.

— Невже?

— Коротко кажучи, закон керує усіма явищами земного світу. Світу, в якому інь — це інь, а ян — це ян.[13] Світу, в якому я — це я, а він — це він.

Але ти не належиш цьому світові. А тому, що лежить над або під ним.

— А що з них краще? — запитав я з чистої цікавості. — Верх чи низ?

— Річ не в тому, що краще, — відповів Хонда-сан. Відкашлявшись, він сплюнув на серветку грудку мокроти й, уважно розглянувши її, зім’яв серветку і жбурнув у відро для сміття. — Ідеться не про те, що краще, а що гірше. Головне — не йти проти течії. Якщо треба йти вгору — йди вгору, якщо вниз — іди вниз. Якщо доведеться підніматись угору, то шукай найвищу вежу і вилізай на її вершину. Якщо доведеться спускатись униз, то шукай найглибший колодязь й спускайся на дно. Як нема течії — нічого не роби. Як підеш проти течії — усе висохне. А коли все висохне — у цьому світі запанує морок.

Як відмовишся від себе, то ти — це ти.

— А тепер такий час, коли нема течії? — запитала Куміко.

— Що?

— А тепер такий час, коли нема течії? — прокричала вона.

— Так, — відповів Хонда-сан, киваючи сам собі. — А тому сидіть спокійно й нічого не робіть. Тільки от будьте обережні з водою. У майбутньому вам доведеться терпіти через воду. Води не буде там, де вона має бути. Зате вона буде там, де не треба. Хоч би там що, будьте обережні з водою.

Сидячи біля мене, Куміко кивала із серйозним виразом обличчя, але я знав, що вона ледве стримує сміх.

— З якою водою? — поцікавився я.

— Цього я не знаю. Просто водою, — відповів Хонда-сан. — Правду кажучи, я сам також натерпівся через воду, — провадив він далі, знехтувавши моїм запитанням. — Біля Номонхана зовсім не було води. На передовій — безлад, постачання — перерване. Ні води. Ні продовольства. Ні бинтів. Ні боєприпасів. Просто жах! Начальників, що сиділи в тилу, цікавило одне: як найшвидше захопити територію. Про постачання ніхто й не думав. Бувало так, що я три дні води в роті не мав. Розстеляв уранці рушник, який набирав у себе трохи роси, потім викручував з нього кілька крапель вологи. От і все. Іншої води не було. Я тоді навіть думав, що краще вмерти, ніж так мучитися. У світі немає нічого страшнішого за спрагу. Через неї хотілося потрапити під кулі й умерти. Навіть солдати, поранені в живіт, кричали й просили води. Дехто божеволів. Справжнє живе пекло. Просто перед нами текла велика ріка. Там було скільки завгодно води. Але ми туди не могли дістатися. Між нами й рікою — ряд велетенських радянських танків з вогнеметами. Позиції противника обтикані кулеметними гніздами, як подушечки голками. На висотах — натреновані снайпери. Серед ночі вони палили освітлювальними ракетами. А в нас — тільки піхотні гвинтівки моделі «38» і по двадцять патронів на брата. Багато моїх товаришів пробиралися до ріки, щоб води зачерпнути. Бо вже не могли терпіти. Жоден назад не вернувся. Усі загинули. Тому я кажу: якщо сидиш тихо, то не рипайся.

Хонда-сан добув серветку і голосно висякався. Перевіривши результат, зім’яв її й викинув.

— Звичайно, чекати, поки течія відновиться, прикро. Та якщо треба — то доведеться. А тим часом удавай, що ти вмер.

— Тобто ви хочете сказати, що мені краще певний час побути мертвим? — спитав я.

— Що?

— Тобто ви хочете сказати, що мені краще певний час побути мертвим?

— Саме так, — підтвердив він.

Після того Хонда-сан ще добру годину розповідав про Номонхан, а ми тільки слухали. Цілий рік ходили до нього щомісяця, але жодних «вказівок» від нього не отримали. При нас він майже ніколи не ворожив. Геть усі його розповіді стосувалися номонханського інциденту. Того, як уламок гарматної кулі зірвав півчерепа в лейтенанта, що був з ним поряд; як він вистрибнув на радянський танк і підпалив його пляшкою із запалювальною сумішшю; як вони догнали й застрелили радянського льотчика, що зробив вимушену посадку в пустелі. Усі ці історії були цікаві й захопливі, але, як завжди у світі ведеться, втрачали свою привабливість після семи-восьмикратного повторення. До того ж голос, яким він їх розповідав, через надмірну гучність не годився для цієї мети. Відчуття було таке, наче вітряного дня він стоїть на краю прірви й кричить комусь на протилежному боці. Здавалось, ніби сидиш у першому ряді приміського кінотеатру й дивишся старий фільм Акіри Куросави. Вийшовши з дому старого, ми якийсь час почувалися глухими.

Однак ми — або, принаймні, я — радо слухали Хонду-сана. Більшість його розповідей, повних крові, виходили за межі нашої уяви, але в устах неохайно одягненого старого, що доживав свого віку, подробиці боїв втрачали реальність і здавалися казками. Майже півстоліття тому загін Хонди запекло воював на безплідній, без жодної травинки, смузі землі на кордоні Маньчжурії та Монголії. Я нічого не знав про війну поблизу Номонхана, поки не наслухався розповідей старого. А була це неймовірно героїчна битва. Майже беззбройні, вони вступили у протиборство з добірними радянськими механізованими військами й зазнали повної поразки. Багато військових частин виявилися розбитими й знищеними. Офіцерів, які самовільно відвели солдатів з передової, щоб урятувати їх від неминучої смерті, командування змусило покінчити життя самогубством. Більшість солдатів, які потрапили в радянський полон, після війни відмовились повертатися на батьківщину, коли це стало можливим, побоюючись, що їх звинуватять у дезертирстві. Тож їхні кістки залишилися в монгольській землі. А Хонда, якого через глухоту демобілізували, став хіромантом.

— Зрештою, усе вийшло на добре, — сказав старий Хонда. — Якби я не втратив слуху, то мене, напевне, послали б умирати кудись на південні острови. Так сталося з більшістю солдатів, які залишилися живими після Номонхану. Для імператорської армії Номонхан став живою ганьбою, а тому всіх, хто там вижив, послали на найжорстокіші бої. Їм ніби казали: «Ідіть туди і вмирайте!» Штабісти, що допустили під Номонханом такий безлад, досягли нових військових щаблів, а деякі з них після війни навіть стали політиками. А от хлопці, що за їхнім наказом ішли в бій, майже всі загинули.

— А чому армія так соромилася Номонхана? — поцікавився я. — Солдати мужньо воювали, чимало з них загинуло. Чому ж тоді так безсердечно поставилися до тих, хто вижив?

Однак Хонда, здавалось, не почув мого запитання. Ще раз зі стуком перемішав ворожильні палички.

— Будь обережний з водою, — сказав він.

На цьому того дня наша розмова скінчилася.

Після сварки з батьком Куміко ми перестали ходити до Хонди-сана. Відвідувати його, як і раніше, знаючи, що послуги старого оплачує тесть, я не міг, а платити (скільки, я так і не з’ясував) зі своєї кишені не дозволяло наше фінансове становище. Адже тоді, після одруження, ми ледве зводили кінці з кінцями. Ось так ми врешті-решт забули про Хонду — так само, як більшість зайнятої собою молоді забуває про старих.

Лежачи того дня в ліжку, я все думав про старого Хонду. Намагався зіставити його слова про воду з тим, що казала про неї Мальта Кано. Хонда попереджав: будь обережний з водою. Мальта Кано духовно вдосконалювалася на острові Мальта для того, щоб досліджувати воду. Збіг, можливо, випадковий, але обоє водою страшно переймалися. І це мене трохи занепокоїло. Після того я уявив собі картину боїв коло Номонхана: радянські танки, кулеметні гнізда і за ними ріку. І нестерпну спрагу. У темряві я виразно чув, як шумить ріка.

— Тору! — тихо озвалася Куміко. — Ти не спиш?

— Не сплю.

— Я хочу сказати про краватку. Щойно згадала. Ту крапчасту я у грудні віддала в хімчистку. Вона зім’ялася, треба було попрасувати. А забрати назад забула.

— У грудні? — здивувався я. — Так це ж півроку тому!

— Такого зі мною ще не було. Ти ж мене знаєш, правда? Я нічого не забуваю. От тобі й на! Така чудова краватка. — Куміко простягла руку й торкнулася мого плеча. — Це та хімчистка, що біля станції. Як ти гадаєш, краватка ще в них?

— Завтра зайду туди. Гадаю, що вона там.

— Чому ти так гадаєш? Адже минуло півроку. Звичайно в хімчистках списують речі, на які ніхто не претендує, через три місяці.

— Мальта Кано сказала, що краватка знайдеться. Але не в нашому домі.

У темряві я відчув на собі погляд Куміко.

— Значить, ти віриш її словам?

— Хочеться вірити.

— Незабаром ти і з моїм братом почнеш розмовляти, — з радістю сказала дружина.

— Можливо, — відповів я.

Після того, як Куміко заснула, я знову подумав про поле битви під Номонханом. Усі солдати спали. Зірки засівали небо над головою, голосно сюрчали міріади цвіркунів. Шуміла ріка. Слухаючи, як плюскотить її течія, я заснув.

5 Нездоланна пристрасть до лимонних карамельок Птах, нездатний літати, й висохлий колодязь

Прибравши начиння після сніданку, я подався на велосипеді до хімчистки, що поблизу станції. Її власник — худющий чоловік років під п’ятдесят, з глибокими зморшками на чолі — слухав запис оркестру Персі Фейта, що лунав з магнітоли на полиці — великогабаритної, виробництва фірми «JVC», з додатковими динаміками для підсилювання низьких частот. Поряд з нею стояла ціла купа касет. Оркестр виконував «Тему Тари»,[14] використовуючи блискуче звучання струнних інструментів. Власник, насвистуючи під музику, у глибині приміщення жваво прасував сорочку. Я підійшов до прилавка й вибачливо пояснив, що наприкінці минулого року ми здали в чистку краватку, але забули взяти назад. Моя поява о пів на десяту ранку в цьому спокійному маленькому світі, напевне, скидалася на прибуття гінця з поганою звісткою в грецькій трагедії.

— Квитанції, звісно, не маєте? — промовив власник байдужим голосом, звертаючись не до мене, а до календаря на стіні поряд з прилавком. Червневий листок календаря заповнював альпійський краєвид: зелена долина, стадо корів на привільному лузі, а далі — білі, чітко окреслені хмари над Монбланом, Маттергорном чи якоюсь іншою гірською вершиною. Потім він глянув на мене — так, наче хотів сказати: «Якщо вже ти забув, то навіщо приперся?» Його погляд був досить прямий і красномовний.

— Кажете, наприкінці минулого року? Оце так так! Уже півроку минуло. Гаразд, піду пошукаю, але…

Він вимкнув праску, поставив її на дошку і, насвистуючи мелодію з фільму «Summer Place», зашурхотів, перебираючи щось на полиці.

Цей фільм з Троєм Донег’ю та Сандрою Ді в головних ролях я дивився у шкільні роки разом з подружкою на сеансі повторного фільму, на якому водночас показували «Follow the Boys» з Конні Френсіс. Фільм був так собі, але, почувши тринадцять років по тому в хімчистці музику з нього, я зрозумів, що згадую той час з приємністю.

— Так ви кажете: блакитний, з крапчастим візерунком? — запитав власник хімчистки. — Прізвище — Окада?

— Так, — відповів я.

— Вам пощастило.

Повернувшись додому, я відразу зателефонував Куміко на роботу.

— Краватка збереглася.

— Щось неймовірне! — відповіла дружина.

Її відповідь прозвучала трохи штучно — як у матері, що хвалить дитину за отримані гарні оцінки, й залишила в душі неприємний осад. Видно, треба було подзвонити під час обідньої перерви.

— Я так рада, що краватка знайшлася! Та пробач, у мене зараз на лінії ще одна людина. Передзвони в обід.

— Гаразд, — сказав я.

Поклавши слухавку, я взяв газету й вийшов на веранду. Як завжди, ліг на живіт, розгорнув сторінку з оголошеннями про роботу й неквапом прочитав від початку до кінця колонки, заповнені незрозумілими значками й підказками. Яких тільки професій у світі немає! Усі вони розставлені в акуратних рамочках, як могили на схемі нового цвинтаря. Та мені здалося, що знайти для себе підхожу роботу майже неможливо. Бо якщо в рамочках і містилися уривчасті відомості й факти, вони не створювали цілісного образу. Ряди прізвищ, знаків і чисел дрібно розсипалися на сторінці й скидалися на кістяк тварини, яку вже не вдасться оживити.

Щоразу, коли я пильно вдивлявся в газетне оголошення, мене охоплювало щось схоже на заціпеніння. Я все менше й менше розумів, що, власне, шукаю, куди йду або не збираюсь іти.

Як завжди, на вершечку якогось дерева прокричав заводний птах: «Крі-і-і-і!..» Я відклав газету, встав і, спершись об стовп на веранді, подивився в сад. Незабаром птах знову подав свій скрипучий голос з верхів’я сусідської сосни. Я напружив зір, але побачити його не зміг. Чув лише його крик. Як завжди. У всякому разі, пружину нашого світу на сьогодні було накручено.

Незадовго до десятої почався дощ. Настільки дрібний, що важко було зрозуміти, падає він чи ні. Та коли я напружив зір, то побачив, що дощ таки сіється. Світ ділиться на дві частини — з дощем і без нього. Десь між ними має пролягати межа. Я ще трохи посидів на веранді, наполегливо шукаючи її очима.

Після того, дивлячись на мжичку в саду, я задумався: що робити до ленчу — піти поплавати в наш муніципальний басейн чи податися на доріжку шукати кота?

Басейн чи кіт?

Урешті-решт я таки вирішив шукати кота. Мальта Кано казала, що в нашій околиці його більше немає. Однак того ранку мені чомусь дуже хотілось податися на пошуки кота. Вони вже стали частиною мого повсякденного життя. Крім того, якщо Куміко дізнається, що я знову його розшукував, то, можливо, зрадіє. Я надів тонкого дощовика, але парасольки не взяв. Узувся в тенісні кеди, поклав у кишеню дощовика ключі від дому та жменьку лимонних карамельок і вийшов надвір. Коли, пройшовши через сад, схопився рукою за огорожу, то почув телефонний дзвінок. Завмерши, я нашорошив вуха. Але не міг розрізнити, де дзвонять — у нас чи в сусідів. Бо як тільки я виходжу з дому, усі телефони звучать однаково. Я махнув рукою, переліз через огорожу й опинився на доріжці.

Через тонкі гумові підошви тенісних тапочок відчувалось, яка м’яка під ногами трава. Навколо панувала особлива тиша. Я на хвилину зупинився і, затамувавши подих, прислухався — жодного звуку. Телефонні дзвінки припинилися. Не було чути ні пташиного крику, ні міського шуму. Небо суцільно замазала сіра фарба. У такі дні, здавалось, хмари поглинають усі земні звуки. І не тільки їх. Поглинають набагато більше. Наприклад, навіть відчуття.

Запхавши руки в кишені дощовика, вузькою доріжкою я добрався до порожнього дому. Як і раніше, він, безлюдний, стояв на місці. Двоповерховий, із забитими віконницями, він сумовито височів під низько навислими сірими хмарами й скидався на покинуте торговельне судно, що напередодні вночі під час бурі наскочило в затоці на рифи. Якби порівняно з минулим разом трава в саду не підросла, то можна було б повірити, що з невідомої причини час тут зупинився. Завдяки кількаденному дощу трава яскраво зеленіла, ширячи навколо себе щедрі запахи, на які здатне все, що вгризається корінням у землю. Посеред цього трав’янистого моря в тій же позі, як і минулого разу, стояв кам’яний птах, розправивши крила так, ніби збирався ось зараз злетіти в небо. Та, звісно, він цього зробити не міг. Це було ясно і мені, і йому. Йому нічого іншого не залишалось, як чекати, що його в такому вигляді кудись перевезуть або розіб’ють. По-іншому покинути цей сад він не міг. Над травою пурхав тільки маленький білий метелик, що з’явився на світ запізно. Своїми рухами він скидався на людину, яка забула, чого шукає. Після п’яти хвилин безнадійних погуків метелик кудись зник.

Посмоктуючи лимонну карамельку, я сперся на дротяну огорожу й дивився в сад. Ніяких слідів кота. Взагалі нічого. Сад був схожий на затон, що виник під дією якоїсь могутньої сили, яка перегородила природну течію.

Нараз мені здалося, ніби за плечима хтось є. Обернувся — нікого. По той бік доріжки видніла огорожа й маленька хвіртка, перед якою минулого разу стояла дівчина. Однак зараз хвіртка була замкненою, а сад — безлюдним. Стояла тиша, злегка просякнута вологістю. Пахло травою і дощем. І моїм дощовиком. Під язиком танула решта лимонної карамельки. Я глибоко вдихнув, і всі запахи злилися водно. Ще раз озирнувся — ніде ні душі. Добре прислухався і почув, як десь далеко гурчать вертольоти. Видно, летіли над хмарами. Поволі їхній звук віддалявся, і невдовзі навколо знову запала тиша.

У дротяній огорожі навколо порожнього будинку була хвіртка, також із дроту. Я спробував штовхнути її — вона легко відчинилася, наче запрошувала зайти. «Нічого страшного, усе просто, можеш заходити!» — закликала хвіртка. Але ж самовільно вторгатися в чужу садибу, навіть якщо в ній ніхто не живе, — порушення закону. Щоб це зрозуміти, навіть не треба мати юридичних знань, які я накопичив за якихось вісім років. Якщо хто-небудь із сусідів помітить мене в порожньому домі, то, запідозривши у злому намірі, повідомить поліції, а вона негайно прибуде й допитає мене. Я скажу, що шукаю нашого кота. Мовляв, десь пропав, і тепер доводиться повсюди за ним нишпорити. Поліція поцікавиться моєю адресою та роботою. Доведеться зізнатися, що я безробітний. Це, напевне, її насторожить. Останнім часом поліції надто псують нерви терористи-ліваки. Вона вбила собі в голову: у Токіо багато їхніх підпільних груп, що мають склади гвинтівок і саморобних бомб. Можливо, щоб перевірити правдивість моїх слів, подзвонять на роботу Куміко. Якщо до цього дійде, то Куміко, напевне, страшно засмутиться.

Та я все одно зайшов у чужий двір. І відразу зачинив за собою хвіртку. «Що буде, те й буде!» — подумав я. Якщо щось станеться, то нехай стається. Мені байдуже.

Озираючись навколо, я перетнув сад. Мої тенісні тапочки безшумно ступали по траві. У саду росло кілька незнайомих мені невисоких фруктових дерев і простягався досить просторий газон. Але зараз усе так позаростало травою, що нічого не можна було розрізнити. Два фруктових дерева, обвиті огидним плющем, здавалось, задихнувшись в його цупких обіймах, умерли. Кущі османтуса вздовж огорожі вкрилися хворобливою білястою пліснявою. Біля мого вуха набридливо крутився маленький листоїд.

Пройшовши повз кам’яного птаха, я попрямував до білих пластикових стільців, звалених на купу під дахом. Верхній виявився дуже забрудненим, нижчий, під ним, — менше. Я стер з нього рукою пилюку і сів. Тепер за заростями бур’яну мене не вдасться побачити з доріжки. Від дощу мене захищало піддашшя. Я поглядав на сад, що ловив дрібні краплі дощу, й тихенько насвистував. Що саме — спочатку навіть не помічав. А це ж була увертюра із «Сороки-злодійки» Россіні. Та сама, яку, готуючи спагеті, я наспівував, коли подзвонила дивна жінка.

Я сидів у безлюдному саду, поглядав на траву і кам’яного птаха, фальшиво насвистував, і мені здавалося, ніби я повернувся в дитинство. Ніхто не знав про мою схованку. Ніхто не міг мене побачити. Від таких думок я повністю заспокоївся.

Я підтягнув ноги, зігнув коліна й підпер щоки долонями. Заплющив на хвилину очі. Як і раніше, навколо стояла тиша. Темрява під заплющеними очима скидалася на вкрите хмарами небо, тільки сіра барва була трохи густішою. Раз по раз хтось підходив і додавав нового відтінку. Золотого. Зеленого. Червоного. Мене просто вразило таке багатство відтінків сірого кольору. «Дивне створіння людина, — подумав я. — Досить їй на десять хвилин заплющити очі, як відкривається їй стільки різноманітних відтінків».

Ні про що не думаючи, я перебирав у голові зразки сірого кольору й насвистував.

— Гей! — озвався хтось.

Я вмить розплющив очі. Висунувся боком уперед і глянув поверх бур’яну на хвіртку. Вона була відчинена. Розчахнута навстіж. Видно, услід за мною хтось сюди зайшов. Серце шалено загупало.

— Гей! — повторив хтось знову. З-за кам’яної статуї з’явилася дівчина, яка минулого разу в саду навпроти приймала сонячні ванни. На ній була світло-блакитна майка фірми «Адідас» і шорти. Вона злегка накульгувала на ногу. І тільки темних окулярів не мала.

— Власне, що ви тут робите? — запитала вона.

— Розшукую кота, — відповів я.

— Справді? — здивувалася вона. — Мені так не здається. Та хіба знайдете кота, якщо сидітимете тут із заплющеними очима й насвистуватимете?

Я відчув, що червонію.

— Мені байдуже, — вела далі дівчина. — Ану ж вас побачить невідома людина й подумає, що ви збоченець? Будьте обережні. А ви таки не збоченець?

— Думаю, що ні.

Дівчина підійшла до мене й, старанно оглянувши звалені під дахом стільці, довго вибирала один, що здався їй менш брудним. Після того ще раз його перевірила, поставила на землю і сіла.

— Я не знаю, що ви насвистували, але ніякої мелодії я не почула. Ви часом не голубий?

— Та начебто ні, — відповів я. — А чому ти так подумала?

— Бо чула, нібито голубі не вміють свистіти. Це правда?

— Та хто його знає.

— Зрештою, мені байдуже, хто ви — голубий, збоченець чи ще хтось, — сказала дівчина. — До речі, як вас звати? Важко з кимсь говорити, коли не знаєш його імені.

— Тору Окада.

Дівчина кілька разів повторила моє ім’я.

— Ім’я так собі, правда?

— Можливо, — відповів я. — Але мені чомусь здається, начебто перед війною був міністр закордонних справ Тору Окада.

— Я нічого в цьому не розумію. Історія для мене — темний ліс. Ну гаразд. А може, маєте якесь-прізвисько, Тору Окада-сан? Яке легше вимовляти.

Я старався, але не міг пригадати жодного прізвиська. Ні разу в житті не мав його. Цікаво: чому?

— Нема в мене прізвиська.

— Ну, скажімо, Ведмідь? Або Жаба?

— Нема.

— Отакої! — здивувалася вона. — Тоді придумайте що-не-будь.

— Заводний Птах, — сказав я.

— Заводний Птах? — Дівчина витріщилася на мене, розтуливши рота. — А що це таке?

— Заводний Птах, — сказав я. — Щоранку сидить на дереві й накручує пружину нашого життя. Крі-і-і-і…

Дівчина все ще не спускала з мене очей.

Я зітхнув.

— Я щойно придумав. Цей птах щодня прилітає до нас і кричить із сусідського дерева: «Крі-і-і-і…» Однак ніхто його досі не бачив.

— Ого! Гаразд. Так і зватиму вас Заводним Птахом. Також язика можна зламати, але все-таки набагато краще звучить, ніж Тору Окада.

— Дякую.

Дівчина підтягла ноги на стілець й увіткнулася підборіддям у коліна.

— А тебе як звати? — спитав я.

— Мей Касахара. Мей… від місяця травня.

— Ти народилась у травні?

— Хіба це не очевидно? От було б дивно, якби я народилася у червні, а мене назвали Мей!

— Це правда, — сказав я. — А до школи, бачу, ти так і не ходиш?

— Я вже давно за вами спостерігаю, Заводний Птаху, — сказала Мей, знехтувавши моїм запитанням. — З кімнати в бінокль бачила, як ви зайшли у дротяну хвіртку. Завжди при собі маю маленький бінокль, щоб стежити за доріжкою. Ви, мабуть, знаєте, що тут вештаються дуже різні люди. І не тільки люди, але й тварини. А що ви тут робили весь цей час, поки сиділи самі?

— Просто байдики бив, — відповів я. — Згадував минуле, свистів.

— Ви трохи дивак, хіба ні? — сказала Мей Касахара, кусаючи нігті.

— Зовсім ні. Всі так роблять.

— Можливо, але ніхто інший навмисне для цього не заходить у порожній дім. Якщо хочеться посвистіти й згадати минуле, то можна це робити й у власному дворі.

Вона мала рацію.

— Так що, Нобору Ватая все ще не повернувся додому? — запитала Мей.

Я похитав головою.

— А ти після нашої зустрічі його не бачила?

— З брунатними смугами і трошки зігнутим хвостом? Ні разу. Хоча відтоді також його виглядала.

Мей добула з кишені шортів пачку «Short Hope», прикурила від сірника. Мовчки кілька разів затяглася, пильно глянула мені в обличчя.

— Послухайте, у вас волосся не рідшає?

Я мимоволі провів рукою по волоссю.

— Та не там, — сказала дівчина. — Над чолом. Вам не здається, що воно занадто відступає назад?

— Якось не помічав.

— Звідти й почнете лисіти. Це я добре бачу. Волосся відступатиме все вище й вище. — Мей цупко схопила себе за волосся, відтягла назад і показала мені своє оголене біле чоло. — Зверніть на це увагу.

Я торкнувся краю волосся на чолі. Начебто справді воно відступило назад, а може, так мені тільки здалося після її слів. І я трохи занепокоївся.

— Ти кажеш: зверніть увагу. Але як це краще зробити?

— Насправді ж тут нічого не можна зробити, — сказала Мей. — Проти облисіння нема засобів. Кому судилося облисіти — облисіє, коли прийде його час. І нічим цього не зупиниш. Часто кажуть: як дбайливо доглядатимеш волосся, не матимеш лисини. Але все це брехня. Чиста брехня. Підіть-но на станцію Сіндзюку і подивіться на волоцюг, які там сплять. Жодного лисого серед них не знайдете. Гадаєте, вони щодня миють голову шампунем «Clinique» або «Vidal Sasoon»? Чи щодня втирають у голову який-небудь лосьйон? Чого тільки не скажуть косметичні фірми, щоб витягти якомога більше грошей з кишені людей з ріденьким волоссям!

— Твоя правда, — сказав я захоплено. — Та звідки ти набралася таких повних знань про облисіння?

— Я вже давно підробляю в одній фірмі — виробнику перук. Бо до школи не ходжу й не знаю, як згаяти час. Розсилаю анкети, проводжу опитування й таке інше. Тому докладно все про лисих знаю. У мене про них повно інформації.

— Ого!

— Але от що, — сказала дівчина, кинувши на землю недокурок і загасивши його ногою, — у цій фірмі заборонено вживати слово «лисий». Натомість треба казати «людина з проблемою рідкого волосся». «Лисий» — це дискримінаційний термін. Ось так! Коли одного разу я жартома бовкнула «людина з вадами волосяного покриву», то відразу дістала прочухана. Мовляв, насміхатися не треба! Бо вони там такі серйо-о-озні. До речі, ви знаєте, що здебільшого люди на світі страшно серйо-о-озні?

Я добув з кишені карамельок, кинув одну собі в рот, а іншу запропонував Мей. Вона похитала головою і вийняла з пачки нову сигарету.

— Послухайте, Заводний Птаху! Ви все ще безробітні?

— Так.

— А збираєтеся серйозно працювати?

— Звичайно, — відповів я, але відразу засумнівався. — А втім, не знаю. Здається, потрібен час на роздуми. Сам точно не знаю, а тому не можу нічого добре пояснити.

Покусуючи нігті, Мей Касахара не спускала з мене очей.

— А знаєте, Заводний Птаху, чого б вам не підробляти разом зі мною в цій фірмі? Платять сяк-так, але робота легка й графік досить вільний. Довго не думайте! Якщо побудете на тимчасовій роботі, то, можливо, легше розберетесь у багатьох своїх справах. Спробуйте, хоч би для зміни обстановки.

«Непогана ідея», — подумав я і сказав: — Непогана ідея.

— От і добре! Наступного разу я зайду по вас. Де ваш дім?

— Трохи важко пояснити, але якщо підеш доріжкою і звернеш кілька разів, то ліворуч побачиш дім, де стоїть червона «Хонда-Сівік» з наліпкою на бампері: «Хай живе мир між народами світу!». Наступний дім — наш, без виходу на доріжку, а тому доведеться перелазити через бетонну огорожу, щоправда, трохи нижчу за мене.

— Не турбуйтесь. Бо через таку огорожу я можу легко перебратися.

— Нога вже не болить?

Дівчина з присвистом зітхнула й випустила струмок тютюнового диму.

— Та нічого. Я навмисне кульгаю, щоб до школи не ходити. Прикидаюся перед моїми стариками. Непомітно звикла. Вдаю, що з ногою негаразд, навіть тоді, коли сиджу сама в кімнаті. Я страшна акуратистка. Якщо хочеш когось обдурити, то спочатку обдури самого себе. А ви, Заводний Птаху, сміливі?

— Гадаю, не дуже, — відповів я.

— А цікаві?

— Трохи.

— А ви не вважаєте, що сміливість і цікавість між собою чимось схожі? — запитала Мей. — Де сміливість, там і цікавість, і навпаки — де цікавість, там і сміливість, хіба ні?

— Ну що ж, можливо, справді чимось схожі, — сказав я. — А буває і так, — що сміливість і цікавість зливаються водно, як ти сказала.

— Скажімо, коли нишком залазиш у чужий дім?

— Саме так, — сказав я, перекочуючи на язиці карамельку. — У такому випадку цікавість і сміливість начебто діють разом. Іноді цікавість тягне за собою сміливість і підганяє її. Однак здебільшого цікавість швидко зникає, на відміну від сміливості. Цікавість скидається на веселого приятеля, якому не можеш довіритися. Вона запалює тебе, але в будь-яку мить може кинути тебе. І тоді доводиться діяти самому, зібравши докупи всю мужність.

Мей трохи задумалася над цим.

— Справді… Можна й так вважати. — Вона піднялася зі стільця, обтрусила пил із шортів і глянула на мене згори. — Послухайте, Заводний Птаху, ви не хотіли б подивитися на колодязь?

— Колодязь? — поцікавився я. — Який ще колодязь?

— Тут є висохлий колодязь, — сказала Мей. — Він мені до певної міри подобається. Хочете подивитися?

Ми перейшли через сад й обійшли дім збоку. Колодязь, півтора метра діаметром, закривався круглою кришкою з товстих дощок. Зверху кришку придавлювали два бетонні блоки. Біля його стінки, що виступала над землею приблизно на метр, ніби насторожі, стояло старе дерево. Начебто фруктове, але з невідомою мені назвою.

Колодязь, як і все інше в цьому домі, здавався вже давно покинутим і запущеним. У ньому відчувалося щось таке, що можна назвати «цілковитою втратою чутливості». Можливо, неживі предмети стають ще більше неживими, коли людина відвертає від них очі.

Коли ж я зблизька старанно обстежив колодязь, то зрозумів, що його викопали набагато раніше, ніж звели сам будинок. Про це свідчила зовсім стара дерев’яна кришка. Стінки колодязя були зацементовані — видно, для зміцнення первісної конструкції. Навіть дерево біля нього наче підкреслювало, що з’явилося тут набагато раніше від інших у цьому саду.

Я опустив на землю бетонні блоки, зняв одну з половинок дощаної кришки і, спершись руками об край, нагнувся і зазирнув усередину, але дна не побачив. Колодязь, видно, був досить глибокий — його нижня частина тонула в цілковитій темряві. Я принюхався — трохи відгонило пліснявою.

— Води нема, — сказала Мей. — Колодязь без води.

«Птах, нездатний літати, й висохлий колодязь, — думав я. — Доріжка без входу і виходу. І ще…»

Дівчина підняла з-під ніг шматок цеглини й кинула його в колодязь. Невдовзі почувся слабкий сухий звук. От і все. Настільки сухий, що, здавалось, його можна розтерти на порошок.

Випроставшись, я глянув на Мей і запитав:

— Чому нема води? Висохла? А може, хтось його засипав?

Дівчина здвигнула плечима.

— Якби його хотіли засипати, то засипали б по вінця, хіба ні? Бо навіщо залишати діру в землі? Небезпечно — може хтось упасти. Правда?

— Мабуть, що так, — погодився я. — Мабуть, колодязь з якоїсь причини висох.

Раптом я згадав слова Хонди: «Якщо доведеться підніматись угору, то шукай найвищу вежу і вилізай на її вершину. Якщо доведеться спускатись униз, то шукай найглибший колодязь і спускайся на дно». Виходить, колодязь я вже знайшов.

Я ще раз нагнувся і, ні про що не думаючи, глянув у темряву. «От тобі й на! У такому місці, серед дня, існує така глибока темрява!» — подумав я. Я відкашлявся і проковтнув слину. Мені здалося, ніби в темряві колодязя хтось інший кашлянув. У роті залишився присмак лимонних карамельок.

Я накрив колодязь кришкою і поклав на неї блоки. Зиркнув на годинник. Майже пів на дванадцяту. В обідню перерву треба подзвонити Куміко.

— Мені пора додому.

Мей трохи насупилася.

— Гаразд! Вертайтеся додому, Заводний Птаху.

Коли ми перетинали сад, кам’яний птах, як і раніше, дивився на небо своїми висохлими очима. Небо все ще суцільно заволікали сірі хмари, але дощ припинився. Мей Касахара зірвала жмутик трави й підкинула вгору. Вітру не було, й травинки розсипались під її ногами.

— До смерку ще багато часу, — сказала дівчина, не дивлячись на мене.

— Справді досить багато, — погодився я.

6 Про Куміко Окаду й Нобору Ватая

Я ріс у сім’ї одинаком, а тому ніяк не міг собі уявити, що почувають брат і сестра одне до одного і як спілкуються між собою, ставши дорослими і почавши самостійне життя. Щоразу, коли заходила мова про Нобору Ватая, обличчя Куміко набирало дивного виразу — наче помилково їй у рот потрапило щось незвичне на смак. Однак що ховалося за цим виразом, я не здогадувався. Куміко знала, що до її старшого брата я зовсім не відчуваю чогось схожого на прихильність, і вважала це само собою зрозумілим. Зрештою, і вона сама не була ним до краю захоплена. Якби не їхня кревна спорідненість, то, гадаю, майже неможливо було б уявити собі їх за дружньою розмовою. Але вони доводилися одне одному близькими родичами — братом і сестрою, і це трохи ускладнювало їхнє становище.

Тепер Куміко майже не мала нагоди зустрічатися з Нобору Ватая, а я зовсім перестав бувати в домі її батьків. Як я вже казав, після досить бурхливої сварки з її батьком я порвав з ним усякі стосунки. Досі я нечасто — можна на пальцях порахувати — вступав з людьми в перепалку, але якщо вже я заводився, то йшов до самого кінця. Тож коли я виклав тестю геть усе, що накипіло на душі, мій гнів, як не дивно, кудись пропав. Ні ненависті, ні зла не залишилося. Здавалося тільки, ніби я звільнився від тягаря, який довелося довго нести на собі. Я навіть подумав, що цьому чоловікові випало нелегке життя, навіть якщо воно здається мені непривабливим і дурним. «З твоїми батьками більше не зустрічатимусь, — сказав я Куміко. — А ти можеш, якщо захочеш, це мене не стосується». Однак вона навіть не пробувала з ними побачитися. «Мені цього також не треба. Невже ти думаєш, що досі я до них навідувалася тому, що дуже хотіла?» — сказала Куміко.

Нобору Ватая жив тоді разом з батьками, однак у сварку між мною і батьком не втручався, а тримався зверхньо осторонь. У цьому не було нічого особливо дивного. Бо він не виявляв до мене жодної цікавості й уникав особистих стосунків, якщо в цьому не було конечної потреби. Тому після розриву з батьками дружини я не мав приводу для зустрічі з ним. Не мала його також Куміко. І він, і вона були зайняті. Крім того, вони ніколи не почувалися особливо близькими.

Однак іноді Куміко телефонувала братові в університетську лабораторію, а він їй — на роботу (але ніколи — до нас додому). «Я сьогодні дзвонила братові» або «сьогодні брат мені дзвонив» — ось усе, що я від неї чув, але про що вони розмовляли, я не знав. Зрештою, я особливо не допитувався, а Куміко без потреби не вдавалася в подробиці. Зміст їхніх розмов мене не цікавив. Та це не означає, що вони мене дратували. Чесно кажучи, я просто не розумів, про що, власне, можуть говорити такі різні люди, як Куміко й Нобору Ватая. Чи, може, це стає здійсненним завдяки особливому фільтру їхньої кревної спорідненості?

Куміко була на дев’ять років молодшою від Нобору Ватая і, крім того, у дитинстві вона кілька років жила з бабусею. Мабуть, і внаслідок цього між ними не склалися приязні, як звичайно у брата й сестри, стосунки.

Від самого початку в їхній родині було троє дітей — крім них обох, ще одна дочка, на п’ять років старша від Куміко. У трирічному віці Куміко забрали з Токіо до Нііґати, до батьківського дому, де її виховувала бабуся. Пізніше батьки пояснювали, що змалку вона часто хворіла, а тому вони вирішили, що їй краще рости в селі, на свіжому повітрі, але Куміко не могла в це повірити. Бо насправді не була такою кволою, ні на що не слабувала і не пригадує, щоб у Нііґаті дорослі особливо турбувалися її здоров’ям. «Мабуть, це була просто відмовка», — казала мені Куміко.

Уже згодом від одного родича вона почула, що її бабуся і мати довго ворогували, тож від’їзд Куміко до Нііґати був, так би мовити, умовою тимчасового перемир’я між ними. Віддавши на деякий час дочку, батьки Куміко вгамували гнів бабусі, а вона, отримавши під свою опіку внучку, запевнила собі зв’язок із сином, батьком Куміко. Виходило, що дитина начебто стала заручницею.

«Оскільки в батьків уже було двоє дітей, — розповідала Куміко, — то мій від’їзд не мав особливого значення. Звісно, вони не збиралися мене покидати, але віддали мене з легкою душею — мовляв, я ще маленька і довго там не затримаюся. Видно, з усякого погляду таке рішення для всіх було зручним. Ти можеш у це повірити? Не знаю чому, але ніхто з них не розумів, як це погано вплине на малу дитину».

Куміко жила в бабусі від трьох до шести років. За ці три роки нічого прикрого, незвичного з нею не сталося. Бабуся упадала всією душею коло неї, а їй самій приємніше було гратися з однолітками, двоюрідними братами й сестрами, ніж з набагато старшими братом і сестрою. Куміко привезли назад до Токіо, коли настав час іти до школи. Відчуваючи дедалі більший неспокій через розлуку з дочкою і побоюючись, щоб не було пізно, батьки наполягли на її поверненні додому. Але в певному розумінні вже було таки пізно. Після того, як було вирішено, що Куміко повернеться до Токіо, бабуся страшно занервувала. Перестала їсти, майже не могла спати. Плакала, сердилась і надовго замовкала. То міцно стискала Куміко в обіймах, то била її по руках лінійкою так сильно, що синяки залишала. Неподобними словами лаяла її матір. То казала, що не відпустить її і помре, якщо вона поїде, то заявляла, що не хоче її більше бачити — мовляв, нехай забирається світ за очі. Пробувала навіть перерізати собі вени ножицями. Куміко зовсім не розуміла, що, власне, навколо неї коїться.

І тоді вона відгородилася від зовнішнього світу. Перестала думати, перестала бажати. Її становище виходило за межі розуміння. Куміко заплющувала очі, затикала вуха, відмовлялася думати. Після того кілька місяців майже випало з її пам’яті. Пізніше не пригадувала нічого з того, що тоді з нею відбувалося. Отямилася тоді, коли була в іншому домі. Там, де мала жити. З батьками, братом і сестрою. Та це не був її дім. А просто нове середовище.

Куміко не знала, через що її розлучили з бабусею і привезли в новий дім, але інстинктивно здогадувалася, що не буде вороття до життя в Нііґаті. Світ, в якому опинилася вона, шестирічна дівчина, не вкладався в її розуміння. Її колишній світ відрізнявся від цього багато в чому, а те, що здавалося схожим, поводилося цілком по-іншому. Вона не розуміла, на яких світоглядних цінностях і принципах він побудований, і навіть не могла брати участі в розмовах, що велися в новій родині.

У новій обстановці Куміко стала мовчазною і відлюдькуватою дівчиною. Не знала, кому може довіряти, на кого покладатися. Навіть, зрідка опиняючись на колінах батька чи матері, не почувалася спокійною. Не пам’ятала їхнього запаху й тому страшно нервувала. Іноді навіть ненавиділа цей запах. І тільки старшій сестрі потроху відкривала свою душу. Батьки не знали, що робити з такою норовливою дочкою, а старший брат відтоді навіть перестав звертати на неї увагу. І тільки сестра розуміла, якою розгубленою і самотньою почувається Куміко. Вона терпеливо її доглядала: спала з нею в одній кімнаті, намагалась потроху розмовляти, читала їй книжки, разом ходила до школи, допомагала виконувати домашні завдання. Коли Куміко годинами плакала в кутку, сестра сиділа поруч, міцно обійнявши її. Вона старалася знайти принаймні вузеньку стежку до її серця. І якби через рік після повернення Куміко додому сестра не вмерла від харчового отруєння, все, можливо, склалося б по-іншому.

«Якби сестра жила, то, гадаю, життя нашої сім’ї було б трохи кращим, — казала Куміко. — Вона вчилася тільки в шостому класі, але вже вважалася, так би мовити, її стрижнем. Якби вона залишилася жити, усі ми, можливо, були б поряднішими людьми, ніж зараз. Принаймні я, гадаю, була б урятована. Розумієш? Відтоді мене не покидає відчуття провини. Чому я не вмерла замість неї? Чому залишилася жити я, від якої немає нікому ні користі, ні радості? І батьки, й брат здогадувалися про такі мої думки, але не знайшли для мене жодного теплого слова. Ба більше — при нагоді завжди пригадували покійну сестру: яка вона була гарна, розумна й чуйна, як усі її любили, як добре грала на роялі! Мене також учили грати! Бо, мовляв, після смерті сестри залишився рояль. Та я не мала до цього охоти. Я розуміла, що не зумію грати так, як вона, й не хотіла ще раз засвідчувати свою недолугість. Я не могла нікого замінити й не хотіла ставати кимсь іншим. Але вони мене просто не слухали. Ніхто й не збирався слухати, що я кажу! Тому я все ще дивлюся на піаніно з огидою. І так само на людей, що на ньому грають».

Слухаючи розповідь Куміко, я кипів гнівом проти її родини. За те, що вони зробили і не зробили для неї. Пригадую, це було ще до одруження. Місяців два після нашого знайомства. Був тихий недільний ранок, ми лежали в ліжку. Ніби розмотуючи заплутану тасьму, Куміко поволі розповідала про своє дитинство. Розповідала так довго вперше. Досі я майже нічого не знав про її родину та виховання. Я знав лише, що вона неговірка, любить малювати, що має довге гарне волосся і дві родимки на правій лопатці. І що я — перший в її житті чоловік, з яким вона переспала.

Розповідаючи про себе, Куміко сплакнула. Я добре розумів, чому їй захотілося плакати. Я обійняв її і погладив по волоссю.

— Якби сестра жила, то, гадаю, й тобі сподобалася б. Вона всім подобалася з першого погляду.

— Можливо, — сказав я. — Однак мені сподобалася ти. Це ж так просто. Ти і я, а твоя сестра тут ні до чого.

Куміко на хвилину замовкла й задумалася. О пів на восьму недільного ранку всі звуки були м’якими й приглушеними. Я чув, як дибають по даху голуби, як хтось далеко кличе собаку. Куміко довго вдивлялася в одну цятку на стелі, а потім запитала:

— Ти любиш котів?

— Люблю, — відповів я. — Дуже. Змалку їх тримав. Завжди з ними грався. І навіть разом спав.

— Як це чудово, правда? Я також з дитинства хотіла обзавестися котом. Та мені не дозволили. Мати їх не зносила. Досі в житті я ні разу не отримала того, чого дуже хотіла. Ні разу. Не віриш? Ти, напевне, не розумієш, що означає таке життя. Коли звикаєш до життя, під час якого не отримуєш нічого, чого хочеш, то поступово взагалі перестаєш навіть розуміти, що тобі потрібне.

Я взяв її за руку.

— Можливо, так раніше й було. Але ти вже не дитина й маєш право жити так, як забажаєш. Хочеш обзавестися котом, обери собі таке життя, де буде кіт. Це ж так просто. Маєш право так робити. Я правду кажу?

Куміко пильно дивилася на мене.

— Так, — сказала вона. Через кілька місяців після того ми заговорили про одруження.

Якщо дитячі роки Куміко, проведені в цьому домі, були понівеченими й складними, то дитинство Нобору Ватая виявилося спотвореним по-іншому. Єдиного свого сина батьки любили безтямно, і не просто любили, а водночас вимагали від нього надзвичайно багато. Батько твердо вірив: щоб гідно жити в японському суспільстві, треба домагатися найкращих успіхів у навчанні та роботі й відштовхувати кожного, хто стоїть на твоїй дорозі. Він у цьому ні на мить не сумнівався.

Ці слова я почув безпосередньо з його уст незабаром після одруження з Куміко. «Люди зроду не створені рівними, — казав він. — Про рівність людей формально, для годиться, говорять учителі в школі, але це чиста нісенітниця. За своєю структурою Японія — демократична держава, але водночас це — жорстоке класове суспільство, де сильний пожирає слабкого. Якщо не проб’єшся нагору, то майже нема ніякого сенсу жити в цій країні. Інакше тебе перемелють, як у жорнах. Тому людина має підніматися по сходинках життя щораз вище й вище. Це надзвичайно здорове прагнення. Якби люди його втратили, країна загинула б». Я ніяк не реагував на твердження тестя. А втім, він не потребував моїх оцінок. Він тільки проголошував власне переконання, якому судилося вічне життя.

Мати Куміко була дочкою державного службовця високого рангу. Виросла в Яманоте, фешенебельному районі Токіо, не відчуваючи ні в чому нестачі, й не мала ні власних поглядів, ні характеру, щоб перечити чоловікові. Наскільки я помітив, вона не могла нічого сказати про речі, які не потрапляли в поле її зору (до того ж, вона була страшенно короткозора). А коли виникала потреба висловитися про щось з набагато ширшого світу, то вона завжди обходилася думкою, запозиченою в чоловіка. Якби тільки це, то, можливо, вона нікому не завдавала б жодного клопоту. А то вона мала одну ваду: як часто трапляється у жінок такого типу, була вкрай марнославною. Не маючи власних світоглядних цінностей, утверджувалася позиченими поглядами й принципами. Вона постійно сушила собі голову тільки одним запитанням: «Який вигляд я маю в чужих очах?» Ось таким чином вона стала обмеженою, психічно неврівноваженою особою, заклопотаною тільки службовим становищем чоловіка й успішністю сина. Усе, що не вміщалося в ці вузькі рамки, втрачало для неї будь-який сенс. Вона наполягла, щоб син вступив у найпрестижнішу школу, потім — у найпрестижніший університет. А чи щасливе в сина дитинство? Які погляди на життя в нього складаються? Такі запитання були дуже далеко за межами її уяви. І якби хтось хоч трохи в цьому засумнівався, вона, напевне, розгнівалася б. Можливо, навіть сприйняла б це як незаслужену особисту образу.

Ось так батьки забивали голову юного Нобору своєю сумнівною філософією і викривленим світоглядом. Уся їхня увага зосереджувалася тільки на старшому синові. Вони абсолютно не допускали, щоб він задовольнявся в житті місцем позаду когось. «Якщо людина нездатна стати першою в такому вузькому колективі, як клас чи школа, то хіба зможе досягти першості у ширшому світі?» — казав батько. Вони спонукали його до навчання, запрошуючи для нього завжди найкращих репетиторів. У нагороду за отримані високі оцінки йому купували все, що йому хотілося. Так що його дитинство минало за умов, надзвичайно сприятливих з матеріального погляду. Та коли настала пора бурхливих почуттів і болісних переживань, то він не мав часу на дівчат і на веселі розваги з товаришами. Усі свої сили доводилося віддавати тому, щоб утримувати першість — головну свою мету. Ні я, ні Куміко не знали, чи подобалося йому таке життя. Бо Нобору Ватая не належав до тих, хто схильний щиро звірятися іншим — сестрі, батькам чи ще кому. Зрештою, він не мав іншого вибору, навіть якщо таке життя було йому й не до душі. Як на мене, деякі системи поглядів через їхню односторонність і спрощеність не піддаються спростуванню. В усякому разі, з елітної приватної середньої школи Нобору Ватая вступив на економічний факультет Токійського університету й закінчив його майже відмінно.

Батько сподівався, що, закінчивши університет, син стане державним службовцем або влаштується в якусь велику компанію, але той віддав перевагу науковій кар’єрі. Нобору Ватая не був дурнем. Він розумів, що йому підходить не реальний світ, в якому доведеться займатися практичними справами спільно з іншими людьми, а світ, який потребує систематичного розширення знань і понад усе цінує індивідуальні інтелектуальні здібності. Провчившись два роки в аспірантурі Єльського університету, він повернувся до Токійського університету для підготовки до захисту докторської дисертації. Невдовзі після повернення в Японію за порадою батьків одружився, але через два роки розлучився і став жити разом з ними в рідному домі. І от коли я з ним уперше зустрівся, то побачив досить дивну й неприємну особу.

Три роки тому, коли йому сповнилося тридцять чотири, Нобору Ватая написав й опублікував грубезну книгу на спеціальну економічну тему. Я також брав її в руки й пробував читати, але, чесно кажучи, нічогісінько не второпав. Можна сказати, жодної сторінки. Хоч як я старався, а тексту не зумів витлумачити. Навіть незрозуміло чому — через трудність змісту чи поганий стиль. Однак серед фахівців вона стала популярною. Один рецензент захоплено писав, що в ній «з абсолютно нового погляду викладено абсолютно нову економічну теорію». Щоправда, я навіть не зрозумів, що цей рецензент хотів сказати. Та незабаром ЗМІ почали вихваляти автора книги як «героя нашого часу». З’явилося навіть кілька книжок з тлумаченням книги Нобору Ватая. Навіть стали модними слова «сексуальна економіка» та «екскреторна економіка», ужиті в його монографії. Часописи й газети присвячували Нобору Ватая окремі випуски як одному з інтелектуалів нової епохи. Та я не думаю, що хто-небудь з авторів таких статей розумів, про що йшлося в його книзі. Я навіть сумніваюся, чи хоч раз вони її розгортали. Та це їх не обходило. Для них Нобору Ватая був молодим, неодруженим парубком з ясною головою, здатним написати таку незрозумілу й складну книгу.

Так чи інакше, книга зробила його знаменитим. Він почав писати критичні статті для часописів, коментувати економічні й політичні проблеми на телебаченні, а згодом став постійним учасником телевізійних дискусій. Ніхто з його оточення (включно зі мною та Куміко) ніколи й не думав, що він годиться для такої показної ролі. Загалом його вважали нервовою вченою людиною, цілком зосередженою на своїй професії. Та коли він вийшов у світ ЗМІ, то виконував доручену йому роль з подиву гідною майстерністю. Анітрохи не бентежився перед телекамерою. Навіть здавалося, ніби перед нею він розслаблювався більше, ніж у буденному житті. Нас усіх приголомшила запаморочлива зміна його зовнішності. На телеекрані Нобору Ватая з’являвся в дорогих, вишуканого крою костюмах, зі смаком дібраних краватках й елегантних окулярах у черепаховій оправі. Зачіска теж була за останньою модою. Гадаю, модельєр добре над ним попрацював. Бо раніше я ні разу не бачив його в такому шикарному одязі. І навіть якщо дещо з цієї уніформи йому видавали в студії, усе одно вона сиділа на ньому як улита — так, ніби він здавна її одягає. «Що це за людина? — думав я тоді. — Яка його справжня суть?»

Перед камерою він здавався небагатослівним. Коли хтось цікавився його думкою, він давав чітку відповідь простими словами, використовуючи зрозумілу логіку. Коли ж дискусія у студії переходила на крик, Нобору Ватая завжди зберігав спокій. На провокацію не піддавався, дозволяв опонентові висловитися і наприкінці однією фразою розбивав його доводи. Оволодів мистецтвом завдавати удару в спину спокійним голосом, з усмішкою на обличчі. Не знаю чому, але на екрані він здавався набагато розумнішим і надійнішим, ніж у житті. Був не особливо вродливим, але високим, струнким і добре вихованим. Словом, на телебаченні Нобору Ватая почувався як удома. ЗМІ радо прийняли його як свого, а він віддячив їм взаємністю.

Однак я почував огиду як до його писанини, так і до фізіономії на екрані. Він справді був здібною, обдарованою людиною. Цього я не заперечую. Він міг за короткий час кількома словами збити опонента з ніг. Мав звірине чуття вмить визначати, куди вітер дме. Та, уважно прислухавшись до його висловлювань й почитавши, що він писав, я зрозумів, що йому бракує послідовності. Його світогляд не опирався на глибоких переконаннях, а складався із зібраних докупи кількох одновимірних систем мислення. Якщо виникала потреба, він умить міг перетасувати їх так, як йому хотілося. Усе це було дивовижною й, можна сказати, мистецькою комбінацією та перестановкою різних ідей. Але, як на мене, просто грою. І якщо в його думках помічалась якась послідовність, то лише в тому, що її взагалі в нього не було. А його світогляд зводився до твердження: «Світогляду не маю». Однак, як не дивно, саме відсутність цілісного світогляду стала інтелектуальним капіталом Нобору Ватая. Послідовність і тверді погляди виявилися непотрібними під час короткочасних маневрених боїв у ЗМІ. Тож він здобув велику перевагу, коли позбувся такого тягаря.

Він не мав чого обороняти, а тому міг зосередитися повністю на чистих бойових діях. Йому треба було тільки нападати. Збивати опонента з ніг. У цьому розумінні Нобору Ватая був інтелектуальним хамелеоном. Він змінював свій колір залежно від опонента, вміло вибудовував аргументацію і підсилював її різноманітною риторикою, здебільшого в когось запозиченою й іноді просто беззмістовною. Однак Нобору Ватая, як управний штукар, завжди спритно витягав з повітря потрібні доводи, на порожнечу яких майже не можна було відразу вказати. Навіть якби люди й помітили його логічне шахрайство, воно все одно мало набагато свіжіший і привабливіший вигляд, ніж чужі справедливі міркування (які, можливо, були переконливими, але вимагали багато часу для розуміння їхньої суті й могли здаватися слухачам банальними). Я навіть не уявляю собі, де, власне, він навчився мистецтва безпосередньо впливати на почуття масової аудиторії. Але він досконало знав, яка логіка рухає більшістю. Зрештою, логічні доводи й не потрібні, досить того, щоб вони такими здавалися. Головне — розбудити людську масу.

Інколи Нобору Ватая хизувався незрозумілими технічними термінами. Звичайно, майже ніхто не знав, що вони означають, але тоді він умів вимовляти їх з таким виглядом, ніби хотів сказати: «Якщо ви цього не розумієте, то тим гірше для вас». І ще раз по раз наводив статистичні дані. Усі ці числа, які він закарбував у голові, надавали його висловлюванням більшої переконливості. Однак після дискусії ставало ясно, що ніхто з її учасників ні разу не засумнівався в їхніх джерелах та обґрунтованості. Усім відомо, як можна маніпулювати цитованими цифрами. Однак стратегія Нобору Ватая була настільки витонченою, що більшість людей просто не могла розгледіти такої небезпеки.

Його спритна стратегія мене нестерпно дратувала, але я не міг нікому пояснити причини мого роздратування. Це скидалося на боксерський двобій з безтілесним привидом: хоч скільки його лупцюй, а твої удари лише розсікають повітря. Мене дивувало, що на його агітацію клювали навіть досить досвідчені інтелектуали.

Ось таким чином Нобору Ватая здобув репутацію одного з видатних інтелектуалів. Видно, його непослідовність нікого не обходила. Усіх цікавив двобій на телеекрані й потоки крові. А до того, що та сама людина в понеділок каже одне, а в четвер — прямо протилежне, нікому не було діла.

З Нобору Ватая я познайомився, коли ми з Куміко вирішили одружитися. Вважав за краще поговорити з ним до зустрічі з тестем. Бо ми з ним майже однакового віку, і я сподівався на його сприяння в цій справі.

— Гадаю, тобі не варто на нього розраховувати, — якось неохоче проказала Куміко. — Не знаю, як тобі пояснити, але він — не з таких людей.

— Але ж все одно колись доведеться з ним зустрітись.

— Мабуть, що так.

— Ну, тоді треба спробувати. Бо в будь-якій справі годі щось зрозуміти, поки не спробуєш.

— Справді.

Коли я подзвонив Нобору Ватая, він погодився на зустріч зі мною, видно, без особливого запалу. Мовляв, якщо я будь-що хочу зустрітися, то він може вділити мені півгодини. Ми домовилися побачитися в кав’ярні поблизу станції Отяномідзу. Тоді він був звичайним асистентом в університеті, книги ще не написав і мав скромний вигляд. Кишені його куртки відстовбурчилися, напевне, через його звичку тримати надто довго в них свої руки, а волосся очікувало стрижки вже тижнів два. Його темно-жовта теніска ніяк не пасувала до блакитно-сірої куртки. Він мав вигляд молодого, зовсім небагатого асистента, якого можна зустріти в будь-якому університеті. І сонні очі людини, яка від самого ранку просиділа в бібліотеці над книжками й щойно вирвалася надвір. Та коли я придивився до них пильніше, то побачив в їхній глибині гостре холодне світло.

Відрекомендувавшись, я сказав, що найближчим часом збираюсь одружитися з Куміко. Пояснив йому все якомога відвертіше. Що працюю тепер в юридичній фірмі, але що ця робота мені не дуже до душі. Що все ще шукаю себе. Що, можливо, для такої людини, як я, одруження — нерозсудливий вчинок, але я люблю його сестру і думаю, що зможу зробити її щасливою. Що ми зможемо одне одного берегти й підтримувати.

Однак мої слова, здавалось, Нобору Ватая майже не зрозумів. Сидів склавши руки і мовчки слухав мою розповідь. І навіть коли я скінчив говорити, він якийсь час не ворушився. Здавалося, наче думав про щось інше.

Спочатку я почувався перед ним страшно незручно. Думав, виною цьому моє становище. Бо таки незручно на першій же зустрічі сказати людині, що хочеш одружитися з його сестрою. Та поки я сидів віч-на-віч з Нобору Ватая, незручність поступово переросла в неприязнь. Відчуття було таке, ніби на дні мого шлунка поступово накопичується якась кисло-смердюча чужорідна маса. Мене дратували не його слова й поведінка, а обличчя. Я відчув тоді інстинктивно, що воно під чимось заховане. Щось тут не те. Я відчував, що це не його справжнє обличчя.

Якби можна було, я хотів встати й піти геть. Та оскільки розмова тільки почалася, то переривати її не годилося. Я залишився і, попиваючи охололу каву, чекав, коли він заговорить.

— Чесно кажучи, — почав він слабким і тихим голосом, ніби заощаджував енергію, — те, що ти сказав, мені здається не зовсім зрозумілим і нецікавим. Я переймаюся трохи іншими справами, які, можливо, незрозумілі й нецікаві тобі. Мій висновок загалом такий: якщо хочеш одружитися з Куміко, а вона готова вийти за тебе заміж, то в мене немає права й причин противитися цьому. Тому я цього не робитиму. Навіть подумки. Але більшого від мене не сподівайтеся. І найголовніше: не забирай у мене більше часу.

Нобору Ватая поглянув на годинник і підвівся з місця. Може, він трохи по-іншому казав, бо я не всі його слова запам’ятав, але в одному я впевнений: суть його висловлювання я передав точно. Загалом, він висловився лаконічно й по суті. Нічого зайвого й нічого недоговореного. Я повністю зрозумів, що він хотів сказати, й догадався, яке враження справив на нього.

На тому ми й розійшлися.

Після одруження з Куміко Нобору Ватая став моїм шуряком, і таким чином я дістав нагоду іноді обмінюватися з ним словами. Однак назвати це розмовою не можна було. Як він сам казав, ми не мали між собою нічого спільного, а тому хоч би скільки слів ми вимовили, справжня розмова із цього не виходила. Здавалось, ми говорили зовсім різними мовами. Якби Далай-ламі перед смертю Ерік Дольфі[15] намагався пояснити, як важливо вибрати мастило для автомобіля відповідно до зміни тембру його бас-кларнета, то від цього, можливо, було б набагато більше користі, ніж від моїх діалогів з Нобору Ватая.

Від спілкування з іншими людьми я майже ніколи довго не страждаю. Звичайно, я можу відчувати до когось неприязнь, а тому сердитись і нервувати. Але це триває недовго. Я здатний побачити відмінність між собою та іншою людиною як особами, що належать до зовсім різних сфер. (Гадаю, що таку здатність можна назвати даром, бо, не буду хвастатися, це справді непроста справа.) Іншими словами, коли хтось мене дратує, я переміщую такий об’єкт на певний час кудись в окрему зону, що не має до мене ніякого стосунку. Я собі тоді так міркую: «Гаразд! Мені неприємно, я роздратований, але причину цих почуттів уже усунуто, її більше тут немає. Потім, коли матиму час, я спокійно все перевірю і поставлю на своє місце». Тобто на короткий час я заморожую свої почуття. Іноді душевний спокій не відновлюється після розмороження почуттів, але це трапляється вкрай рідко. Як правило, з плином часу більшість речей втрачає свою отруту й стає нешкідливою. І я рано чи пізно про причину забуваю.

Завдяки застосуванню такої системи контролю почуттів досі мені вдавалося уникати численних зайвих клопотів і зберігати відносну стабільність у моєму внутрішньому світі. Я немало гордився тим, що вмію підтримувати таку ефективну систему.

Однак щодо Нобору Ватая моя система, так би мовити, повністю відмовилася функціонувати. Мені не вдалося так просто відсунути його в зону, що не має жодного стосунку до мене. Скоріше навпаки — він відсунув мене туди. І це мене роздратувало. Батько Куміко, звичайно, був зарозумілою і неприємною особою. Однак, урешті-решт, він належав до дрібних людців з вузьким кругозором, що вперто чіпляються своїх примітивних переконань. А тому про нього я міг забути повністю. З Нобору Ватая все було по-іншому. Він чітко усвідомлював свої людські якості. І досить точно уявляв собі, хто я такий. Тож якби захотів, міг би розтерти мене на порох. А не зробив цього лише тому, що зовсім мною не цікавився. В його очах я був людиною, не вартою того, щоб витрачати на неї час та енергію. Мабуть, через це я на нього злився. Він був підлою особою, егоїстом до самих кісток. Однак набагато здібнішим від мене.

Ще довго після нашої зустрічі я не міг позбутися неприємного осаду. Здавалося, ніби мені в рот напхали цілу жменю смердючих комах. Хоч я їх виплюнув, відчуття огиди залишилося. Упродовж не одного дня Нобору Ватая не виходив мені з голови. Я намагався думати про щось інше, але не міг. Ходив на концерти, дивився фільми. Навіть вирушав разом з колегами по роботі на бейсбольні змагання. Пив, читав книжки, які давно збирався прочитати, як тільки буде вільний час. Але Нобору Ватая завжди перебував у моєму полі зору: стояв, схрестивши руки, і дивився на мене злими очима так, ніби засмоктував, як бездонне болото. Це мене нервувало й стрясало землю під моїми ногами.

Коли ми зустрілися з Куміко, вона спитала, яким здався мені її брат. Однак я не міг відповісти чесно. Хотів розпитати її про маску на його обличчі, про неприродно перекручене щось, яке, напевне, ховалося під нею. Хотів щиро зізнатися, що неприємно вразило мене в ньому, й розповісти про сум’яття почуттів, яке мене охопило. Але так нічого й не сказав. Бо подумав, що не зумію всього передати словами, хоч би скільки пояснював. А якщо не зумію, то краще нічого не казати.

— Він і справді трохи дивак, — сказав я. Хотів ще щось додати, але не знайшов потрібних слів. Куміко також більше нічого не питала. А тільки мовчки кивнула.

Відтоді моє ставлення до Нобору Ватая майже не змінилося. Як і раніше, він мене й далі дратував. Немов легка гарячка. Дома в нас не було телевізора, та щоразу, коли десь мені на очі потрапляв телеекран, на ньому якимось дивним чином з’являвся Нобору Ватая і щось проголошував. Щоразу, коли я де-небудь брав у руки часопис і гортав його, то обов’язково виявляв у ньому його фото або статтю. Мені навіть здавалося, ніби Нобору Ватая чатує на мене за кожним рогом по всьому світу.

Гаразд, чесно зізнаюся: видно, я його ненавидів.

7 Щаслива хімчистка На сцену виходить Крита Кано

Я взяв блузку і спідничку Куміко й подався до хімчистки, що біля станції. Зазвичай я здавав речі в чистку за рогом, неподалік нашого будинку. І не тому, що вона мені більше подобалася — ні, просто до неї було ближче. Хімчисткою біля станції іноді користувалася Куміко. Заносила туди що-небудь по дорозі на роботу, а на зворотному шляху забирала. Казала, що там дорожче, але чистять ретельніше. Тому свої дорогі речі здавала біля станції, хоча це було трохи незручно. Тож я того дня поїхав туди на велосипеді, бо подумав, що, напевне, Куміко віддала б чистити свою блузку і спідничку саме туди.

Я вийшов з дому в тонких зелених бавовняних штанах, незмінних тенісних тапочках і жовтій майці, випущеній однією фірмою звукозапису для реклами Ван Халена (її Куміко у свій час десь дістала), з блузкою та спідничкою дружини в руках. Як і минулого разу, цього ранку з магнітоли фірми «JVC» власника хімчистки голосно лунала музика — записи Енді Вільямса. Коли я відчинив двері, саме закінчувалася «Hawaiian Wedding Song» і починалася «Canadian Sunset». Весело насвистуючи в такт мелодії, власник щось квапливо вписував у блокнот кульковою ручкою. Серед купи касет на полиці я помітив Серхіо Мендеса, Берта Кемпферта і «101 Springs». Можливо, він був любителем легкого жанру. «А от чи міг би він стати власником пристанційної хімчистки прихильник „важкого джазу“ — Альберта Ейлера, Дона Черрі, Сесіла Тейлора?» — раптом подумав я. Можливо, що так. Але його хімчистка навряд чи була б щаслива.

Коли я виклав на прилавок зелену, з квітчастим візерунком блузку і спідничку кольору шавлії, власник розгорнув речі, швидко оглянув і ретельно написав на квитанції: блузка і спідничка. Мені сподобався його акуратний почерк. А якщо до того ж він любить Енді Вільямса — тим краще.

— Окада-сан? — запитав він. Я підтвердив. Власник записав моє прізвище, відірвав копію квитанції й дав мені. — Приготуємо до наступного вівторка. Не забудьте забрати. Це речі вашої дружини?

— Так.

— Гарні кольори, правда?

Небо заволокло темними хмарами. За прогнозом погоди мав випасти дощ. Уже минуло пів на десяту, а люди з портфелями й парасольками в руках усе ще спішили до сходів на станційну платформу. Мабуть, запізнілі службовці? Ранок видався задушливим, але це ніяк не вплинуло на їхній зовнішній вигляд: вони були в акуратних костюмах, акуратних краватках, акуратних чорних черевиках. Серед них я помітив багато чоловіків мого віку, але на жодному з них не було майки з Ван Халеном. У кожного на вилозі піджака красувався значок фірми, під пахвою стирчала газета «Ніхон кейдзай сімбун».[16] На платформі пролунав дзвінок, і кілька чоловіків кинулися сходами догори. Таких людей я вже досить давно не бачив. Упродовж останнього тижня я снував тільки між домом, супермаркетом, бібліотекою та найближчим муніципальним басейном. Зустрічав тільки домогосподарок, стариків, дітей і кількох власників крамниць. Я трохи постояв і неуважно дивився на людей у костюмах і краватках.

Потім мені в голові сплила думка: «Якщо вже я тут опинився, то чи не випити мені чашку ранкової кави у пристанційній кав’ярні?» Але полінувався й не пішов туди. Зрештою, я не дуже хотів тієї кави. Я подивився на себе у вітрині крамнички квітів. Хтозна-коли на майці з’явилася плямка від томатного соусу.

Дорогою додому на велосипеді я мимоволі насвистував «Canadian Sunset».

Об одинадцятій зателефонувала Мальта Кано.

— Алло! — сказав я, узявши слухавку.

— Алло! — сказала вона. — Це дім Тору Окади-сана?

— Так, Тору Окади. — Я з перших слів упізнав голос Мальти Кано.

— З вами говорить Мальта Кано. Передусім щиро дякую вам за те, що так люб’язно погодилися недавно на зустріч зі мною. До речі, ви нічого не запланували на сьогодні пополудні?

— Ні, — відповів я. Бо справді не мав ніяких планів — так само, як перелітний птах не має майна під заставу.

— У такому разі сьогодні до вас навідається моя молодша сестра Крита Кано.

— Крита Кано? — перепитав я сухо.

— Так. Здається, я вам недавно показувала її фотографію.

— Звичайно, пам’ятаю, але…

— Мою сестру звати Крита Кано. Вона — моя заступниця. Перша година дня вам підходить?

— Цілком.

— Тоді дозвольте попрощатися, — сказала Мальта Кано й поклала слухавку.

Крита Кано?

Я почистив пилососом підлогу й прибрав у домі. Зібрав газети, зв’язав їх мотузкою і закинув у шафу, повкладав у футляри розкидані аудіокасети, перемив на кухні посуд. Потім прийняв душ, помив голову, переодягнувся в чисте. Приготував свіжу каву, з’їв сандвіч з шинкою і варене яйце. А тоді, вмостившись на дивані з журналом для домогосподарок, узявся думати, що ж приготувати на вечерю. Зупинившись на рецепті салату з морської капусти і тофу, я вписав у блокнот потрібні для цього продукти. Увімкнув радіо — Майкл Джексон співав пісню «Billie Jean». Я почав думати про Мальту і Криту Кано. Оце так імена у цих сестричок! Справжній дует коміків! Мальта Кано й Крита Кано.

Моє життя справді зробило крутий поворот. Утік кіт. Телефонувала якась химерна жінка. Познайомився з дивною дівчиною й занадився у двір порожнього дому біля доріжки. Нобору Ватая збезчестив Криту Кано. Мальта Кано напророкувала, що знайдеться моя краватка. Дружина сказала, що я можу обійтися без роботи.

Я вимкнув радіо, поклав журнал на книжкову полицю і випив ще одну чашку кави.

Крита Кано подзвонила у двері якраз о першій. Вона мала точно такий же вигляд, як на фотографії: невисока, тихої вдачі жінка років двадцяти з лишком. Її зовнішність прекрасно передавала стиль початку шістдесятих років. Якби «American Graffiti»[17] знімався в Японії, то Крита Кано могла б стати постійною статисткою і без гриму. Та ж сама, як і на фотографії, зачіска: розпушене волосся із закрученими вгору кінцями. З чола воно було стягнене назад і закріплене великою блискучою шпилькою. Чорні брови акуратно підведені олівцем, накладні вії таємничо відтінювали очі, губна помада вміло відтворювала колишню моду. Здавалось, досить дати їй у руки мікрофон, і вона заспіває «Johnny Angel».

Однак її одяг був набагато простішим і непримітнішим від макіяжу. Можна сказати, робочим: проста біла блузка і вузька зелена спідничка. Жодних прикрас. Вона тримала під пахвою білу лаковану сумочку, на ногах — гостроносі білі туфельки-човники. Малюсінькі, з тонкими, як грифель олівця, каблуками, вони здавалися іграшковими. Я просто здивувався, як вона змогла в них дійти до нашого дому.

Я запросив її зайти, посадив на диван і запропонував підігрітої кави. Запитав, чи вона вже їла, бо здалася мені голодною. Відповіла, що ні, ще не обідала.

— Та ви не турбуйтесь, — поспішила вона додати. — Зазвичай на обід я їм дуже мало.

— Справді? — сказав я. — Не соромтесь. Бо сандвіч я приготую запросто. Давно звик умить робити такі дрібниці.

Крита Кано похитала злегка головою.

— Дякую за люб’язність. Та ви справді не завдавайте собі клопоту. Досить кави.

На всякий випадок я таки приніс тарілку з шоколадним печивом. Крита Кано з’їла з охотою чотири штуки. Я з’їв дві й випив кави.

Покінчивши з печивом і кавою, вона начебто трохи заспокоїлася.

— Я прийшла сьогодні як заступниця моєї старшої сестри, Мальти Кано, — сказала вона. — Мене звати Крита. Звісно, це не справжнє моє ім’я. Справжнє — Сецуко. Я назвалася Критою, коли стала допомагати сестрі. Це, так би мовити, мій робочий псевдонім. До острова Крит я не маю жодного стосунку й ніколи туди не їздила. Це сестра так вибрала псевдонім, щоб підходив до її імені. А ви, Окада-сан, часом не бували на Криті?

Я відповів, що, на жаль, ні. Не бував і найближчим часом туди не збираюся.

— А от я хотіла б коли-небудь поїхати на острів Крит, — сказала вона і з серйозним виразом на обличчі кивнула. — Крит — найближчий до Африки грецький острів. Великий острів, на якому колись процвітала стародавня цивілізація. Моя сестра Мальта бувала там і каже, що це чарівна місцевість. Там сильні вітри й надзвичайно смачний мед. А я дуже люблю мед.

Я кивнув, хоча не дуже охочий до меду.

— Я прийшла до вас сьогодні з одним проханням, — сказала гостя. — Якщо ви не проти, я хотіла б узяти у вашому домі пробу води.

— Води? — спитав я. — З водогону?

— Це мене цілком задовольнило б. Та якщо десь тут поблизу є колодязь, то я хотіла б набрати води й звідти.

— Зовсім поблизу, здається, немає. Точніше, є, але на чужому дворі, до того ж уже давно без води.

Крита Кано спантеличено глянула на мене.

— Справді без води? Точно?

Я згадав глухий звук, який почув тоді, коли дівчина кинула камінь у колодязь порожнього дому.

— Колодязь справді висох. Це точно.

— Ну гаразд. Тоді з вашого дозволу візьму пробу з водогону.

Я провів її на кухню. Вона добула з білої лакованої сумочки дві маленькі пляшечки, як для ліків. Одну наповнила водою з-під крана й ретельно закрутила кришечку. Потім сказала, що хотіла б зайти у ванну. Я завів її туди. Там сушилася білизна й панчохи Куміко, але Крита Кано, не звертаючи на них уваги, відкрила кран і набрала води в іншу пляшечку. Закрутивши на ній кришечку, перевернула її догори дном, щоб перевірити, чи не протікає. Кришечка на кожній пляшечці мала свій колір: синій для води з ванни, зелений — з кухні.

Повернувшись у вітальню, вона помістила обидві пляшечки у пластмасовий контейнер-холодильник, застебнула на ньому блискавку й дбайливо вклала в білу лаковану сумочку. Застібка на ній закрилася, сухо клацнувши. Стежачи за рухом її рук, я зрозумів, що Крита Кано робила це не один раз.

— Дуже вам дякую, — сказала вона.

— Це все? — запитав я.

— Ні, але наразі цього досить, — відповіла вона. Осмикнувши поділ спіднички, вона взяла сумочку під пахву й збиралася вставати з дивана.

— Почекайте, — сказав я. Не сподіваючись, що вона так швидко піде, я трохи розгубився. — Затримайтесь, будь ласка, на хвильку. Моя дружина хотіла би дізнатися, що ж усе-таки сталося з нашим котом. Скоро буде два тижні, як зник. Якщо про нього хоч щось знаєте, то розкажіть, будь ласка.

Дбайливо тримаючи сумочку під пахвою, Крита Кано якийсь час дивилася на мене, а потім кілька разів злегка кивнула. І тоді її кучерики загойдалися так само, як було заведено на початку шістдесятих років. Коли вона кліпала очима, її чорні накладні вії повільно піднімались та опускалися, наче віяло з довгим держаком у руках рабів-негрів.

— Чесно кажучи, уся ця історія, на думку сестри, може виявитися довшою, ніж спочатку здавалося.

— Довшою, ніж спочатку здавалося?

Ці слова викликали в моїй уяві високий стовп серед пустелі, де, наскільки сягало око, нічого іншого не було. Сонце хилилося до заходу, і тінь від стовпа щораз довшала, а його вершечка вже не було видно неозброєним оком.

— Так. І може статися так, що справа не закінчиться лише зникненням кота.

Я трохи розгубився.

— Але ж ми просимо тільки розшукати пропалого безвісти кота. І більше нічого. Було б добре, якби він знайшовся. А якщо помер, то хотіли б це точно знати. Чого ж тоді вся ця історія може виявитися довшою? Не розумію.

— Я також, — сказала Крита Кано й підняла руки до блискучої шпильки, щоб відсунути її назад. — Однак повірте, будь ласка, моїй сестрі. Звичайно, я не хочу сказати, що вона все на світі знає. Та якщо вже каже: «Історія може виявитися довшою», — то так воно й буде.

Я мовчки кивнув. Більше не мав чого сказати.

— Окада-сан, ви зараз маєте час? Може, у вас якісь справи? — запитала вона офіційним тоном.

Я відповів, що жодних справ не маю.

— Ну, тоді можна вам розповісти трохи про себе? — сказала вона. Поклала сумочку на дивані, а руки — на коліна під вузькою зеленою спідничкою. На нігтях обох рук був гарний рожевий манікюр. На пальцях — жодного персня.

— Будь ласка, розповідайте, — сказав я. І таким чином, як я й передбачав у ту мить, коли Крита Кано натиснула на кнопку дзвінка біля дверей, моє життя поплило в дивному напрямі.

8 Довга розповідь Крити Кано Роздуми про різновиди болю

— Я народилася двадцять дев’ятого травня, — почала розповідати Крита Кано, — і ввечері того дня, коли мені виповнилося двадцять років, вирішила накласти на себе руки.

Я поставив перед нею чашку зі свіжою кавою. Вона додала до неї вершків і повільно розмішала ложечкою. Від цукру відмовилася. Як завжди, я пив чорну каву без цукру і вершків. Настільний годинник сухо постукував.

Пильно вдивляючись мені в очі, Крита Кано спитала:

— Можна розповідати по порядку, від самого початку? Іншими словами, де народилася, в якій родині жила…

— Розповідайте, будь ласка, як вам хочеться. Як зручніше.

— У батьків я була наймолодшою з трьох дітей, — почала вона. — Крім сестри Мальти, у мене є ще старший від неї брат. Батько володів лікарнею в префектурі Канаґава. Родина не мала якихось особливих домашніх проблем. Я росла у звичайній родині, яких можна зустріти будь-де. Батьки, дуже серйозні люди, з повагою ставилися до праці. Виховували нас строго, але дозволяли нам певну свободу у дрібних справах, якщо це не завдавало шкоди іншим людям. Ми не відчували матеріальних нестатків, але надмірної розкоші в домі не було. Батьки дотримувалися думки, що дітей не слід псувати зайвими грошима. Я сказала б, що ми жили навіть скромно.

Мальта старша за мене на п’ять років і від самого малечку відрізнялася від інших дітей: могла вгадувати різні речі. Скажімо, знала, що в такій-то палаті лікарні щойно помер пацієнт, або де лежить загублений гаманець. Спочатку всі цікавилися такими здібностями, вважали її цінним даром, але незабаром стали побоюватися. Батьки заборонили сестрі розводитися перед людьми про «речі без надійної основи». Батько дорожив своєю репутацією директора лікарні й не хотів, щоб сторонні люди почули про такі надприродні здібності його дочки. Відтоді Мальта тримала свій рот на замку. Вона не тільки не говорила про «речі без надійної основи», але й не брала участі у звичайних розмовах про повсякденне життя.

Тільки мені вона відкривалася. Ми виростали у дружбі одна з одною. Попередивши, щоб я нікому більше не казала, вона нишком розповідала, що скоро по сусідству спалахне пожежа або що захворіє наша тітка, яка живе в районі Сетаґая. І її слова завжди справджувалися. Мені, ще маленькій, це було надзвичайно цікаво. Нічого страшного й зловісного я в цьому не вбачала. Відколи себе пам’ятаю, я постійно ходила за нею і слухала її «одкровення».

Що старшою ставала Мальта, то сильнішими були прояви її особливих здібностей. Але вона не знала, як ними розпорядитись, як розвивати, а тому безперервно страждала. Порадитися не мала з ким. Просити настанови не мала в кого. Ще підлітком спізнала самотність. Мусила власними силами розв’язувати свої проблеми, на все шукати свої відповіді. Ясна річ, у нашому домі вона не почувалася щасливою. Не могла ні хвилини відпочити душею. Бо їй доводилося приглушувати свої здібності, приховувати від чужих очей. Вона почувалася потужною рослиною, яку посадили в маленький горщичок. Це було протиприродно, неправильно. Мальта знала, що їй треба якнайшвидше звідси забиратися. Вона переконала себе, що десь на землі є правильний світ, придатний саме для її життя. Однак для цього їй довелося потерпіти до закінчення середньої школи.

Після закінчення школи вона вирішила не вступати до університету, а в пошуках власної дороги в житті виїхати за кордон. Та оскільки наші батьки — люди здорового глузду, то не могли так просто її відпустити. А тому Мальта постаралася заробити сякі-такі гроші й потай від батьків утекла з дому. Спочатку поїхала на Гаваї і прожила два роки на острові Кауаї. Бо десь прочитала, що на його північному березі є джерела з чудовою водою. Відтоді в неї виникло надзвичайно глибоке зацікавлення водою. Сестра дотримувалася погляду, що людське життя великою мірою залежить від структури води. Через те вирішила залишитися на острові Кауаї. Тоді в глибині цього острова жила велика комуна хіпі, і Мальта приєдналася до неї. Тамтешня вода помітно вплинула на її духовні здібності. Завдяки їй Мальта змогла досягти «повноцінної гармонії» між своїм тілом і своїми здібностями. Вона писала мені, як це чудово, тож, читаючи її листи, я почувалася щасливою. Однак згодом її перестала задовольняти ця земля. Острів справді був прекрасною, мирною землею, де люди, подалі від світських пристрастей, шукали душевного спокою. Однак вони надто піддалися наркотикам і сексуальній розпусті. А моя сестра цього не потребувала. Тож через два роки вона покинула цей острів.

Потім Мальта перебралася в Канаду, подорожувала по півночі Сполучених Штатів, а відтак переїхала до Європи. І всюди, куди попадала, перевіряла якість води. Знайшла кілька місць з чудовою водою, яка, однак, не була ідеальною. Ось так Мальта мандрувала світом. Коли не ставало грошей, згадувала, що вміє віщувати — допомагала знаходити пропалі речі або людей. За це їй платили. Хоча вона й не любить брати грошей. Бо зовсім не годиться обмінювати небесний дар на матеріальні цінності. Але тоді довелося це робити, щоб просто вижити. Мальта прославилася своїми передбаченнями й легко могла заробити на прожиток. В Англії вона співпрацювала з поліцією — допомогла знайти місце, де був захований труп пропалої безвісти дівчинки, й поблизу загублену рукавичку вбивці. Арештований злочинець відразу зізнався у скоєному. Про це писали навіть газети. При нагоді я вам покажу вирізки з них. Ось так вона подорожувала Європою, поки не опинилася на Мальті. На той час минуло майже п’ять років, як вона покинула Японію. Цей острів став кінцевим пунктом її пошуків води. А втім, ви, напевне, про це чули від неї самої, чи не так?

Я кивнув.

— Під час мандрів по світу Мальта постійно писала мені листи. Якщо, звісно, не перешкоджали якісь обставини, я щотижня отримувала від неї довгого листа. Вона повідомляла, де зараз перебуває і що робить. Як я вже казала, ми завжди дружили, тож, навіть розділені відстанню, могли листовно ділитися своїми почуттями. Це були справді чудові листи. Якби ви їх прочитали, то зрозуміли б, яка незвичайна в мене сестра. Завдяки її листам я спізнала стільки світів! Дізналася про стількох цікавих людей! Сестрині листи мене підбадьорювали. Допомагали зростати. І за це я їй глибоко вдячна. Але ж листи — це тільки листи. У важкому підлітковому віці, коли мені так була потрібна старша сестра, вона була десь далеко. Поруч її не виявилося. А в родині я була одна як палець. Моє життя минало в самотності. Тоді мені не давав спокою біль — про це я розповім пізніше. Я не мала з ким порадитися. У цьому розумінні я почувалася такою ж самотньою, як і Мальта. Якби вона тоді жила зі мною, то, мабуть, моє життя склалося б трохи інакше. Вона давала б мені добрі поради й допомагала. Та чи варто зараз про це говорити? Як і Мальті, мені самій довелося шукати власну дорогу в житті. А коли мені виповнилося двадцять, я вирішила вчинити самогубство.

Крита Кано взяла чашку в руку й допила каву.

— У вас така смачна кава, — сказала вона.

— Дякую, — відповів я якомога спокійніше. — Може, перекусите? Я щойно зварив яйця.

На мить завагавшись, вона сказала, що з’їла б одне. Я приніс з кухні яйця і сіль. Налив їй ще кави. Ми поволі очистили і з’їли яйця, випили каву. А тим часом задзвонив телефон, та я не взяв слухавки. Після п’ятнадцяти-шістнадцяти дзвінків телефон замовк. Здавалося, ніби Крита Кано їх не чула.

З’ївши яйце, вона добула із сумочки маленький носовичок і витерла губи. Осмикнула спідничку.

— Зважившись на самогубство, я вирішила написати передсмертного листа. Цілу годину просиділа за столом, щоб пояснити, чому залишаю цей світ. Хотіла написати, що в моїй смерті ніхто не винен, що її причина в мені самій. Бо не хотіла, щоб потім, як мене не стане, хтось помилково відчував свою провину.

Однак дописати такого листа не змогла. Кілька разів переписувала, але щоразу новий варіант здавався мені дурнішим і смішнішим. Що серйознішим я збиралася його написати, то безглуздішим він ставав. Урешті-решт я вирішила нічого не писати.

І я подумала, що все просто. Я розчарувалась у житті. Я вже не могла більше зносити різні болі, які мене не відпускали. Я терпіла їх двадцять років. Упродовж цього часу в моєму житті не було нічого іншого, крім безперервного болю. Досі я намагалася його витримати й абсолютно впевнена, що це мені вдавалося. Можу з гордістю стверджувати, що не здавалась і з бою не втікала. Але на двадцятий день народження я дійшла висновку, що насправді життя не варте того, щоб витрачати на нього стільки сил.

Крита Кано на мить замовкла й тільки розгладжувала ріжки носовичка на колінах. Коли опускала очі, її довгі накладні вії кидали на обличчя м’які тіні.

Я відкашлявся. Здається, хотів щось сказати, але не знав що, а тому мовчав. Здалека долинав крик заводного птаха.

— Саме біль став причиною мого рішення накласти на себе руки, — провадила вона далі. — Я маю на увазі не душевний чи метафоричний біль, а чисто фізичний. Простий, звичайний, прямий, а тому ще гостріший. Конкретно — головний, зубний біль, страждання від місячного, простріл у попереку, тупий біль у плечах, жар, біль у м’язах, опік, обмороження, вивих, перелом, удар… Я страждала частіше й набагато сильніше від інших людей. У зубах, скажімо, наче від самого народження була якась вада. Вони боліли цілий рік. Хоч як старанно, кільки разів на день, я їх чистила, хоч як утримувалася від солодкого — усе намарно. До того ж на мене майже не діяла анестезія. Тому візити до зубного лікаря ставали для мене кошмарним сном. Такого страшного болю не можна описати. А якими важкими були страждання під час менструацій! Цілий тиждень боліло в низу живота так, ніби хтось там свердлом вертів. А як при цьому гупало в голові! Мабуть, вам важко собі уявити, але від болю я плакала. Таке катування повторювалося щомісяця й тривало цілий тиждень.

А коли я сиділа в літаку, то від зміни атмосферного тиску, здавалось, голова от-от розколеться навпіл. Лікарі пов’язували це з будовою моїх вух — мовляв, їхні раковини надто чутливі до перепадів тиску. Те ж саме я часто відчувала в ліфті. Тому не можу користуватися ним у висотних будівлях. Здається, ніби от-от голова в окремих місцях трісне й з неї бризне кров. Принаймні раз на тиждень шлунок так різко болів, що я не могла вранці встати з постелі. Кілька разів мене обстежували в лікарні, але причини так і не знайшли. Казали, що, може, це пов’язано із психікою. Але від їхніх слів не ставало легше. До того ж треба було ходити до школи. Бо якби я пропускала уроки щоразу, коли в мене щось боліло, то мене майже не бачили б у школі.

Якщо я об щось ударялася, то на тілі обов’язково залишався синяк. Щоразу, коли я дивилася на себе в дзеркалі ванної, мені хотілося плакати. Бо тіло вкривалося чорними плямами, схожими на гниле яблуко. Показуватися людям у купальнику страшно соромилась, а тому, відколи себе пам’ятаю, майже ніколи не плавала. Завдавало мук — натирало шкіру — й нове взуття, бо мої ноги відрізняються за розміром.

Із цих причин я майже не займалася спортом. Якось у школі мене настирливо вмовили піти кататися на ковзанах. Там я впала і так сильно забила поперек, що відтоді, як наставала зима, відчувала в ньому різкий біль. Здавалося, ніби туди з усієї сили встромляють товсту голку. Часто бувало так, що, намагаючись встати зі стільця, я падала.

Страшно мучили мене також запори, а кожне випорожнення через три-чотири дні не обходилося без болю. Боляче затерпали плечі й немов перетворювались у камінь. Боліло так, що я не могла стояти, однак біль не вщухав і тоді, коли я лягала. В одній книжці я прочитала, як колись у Китаї людей карали тим, що садовили на декілька років у тісну дерев’яну коробку. І тоді подумала, що моє страждання схоже на їхнє. Інколи від болю в плечах я не могла навіть дихати.

Я могла б довго перераховувати болі, яких зазнала, але боюсь вам, Окада-сан, наскучити й тому обмежуся сказаним. Я хочу тільки, щоб ви зрозуміли, що моє тіло наче було альбомом різних видів болю. На мене звалилося їх стільки, що я подумала: «Мене хтось прокляв. Хоч би там що хтось казав, а життя до мене несправедливе. Біль можна було б терпіти, якби всі люди на світі так само страждали». Але ж так не було. Біль — страшно несправедлива річ. Я розпитувала про нього багатьох людей. Та, виявляється, ніхто не знає, що таке справжній біль. Більшість людей на світі живе, майже не відчуваючи його щодня. А коли я це зрозуміла (до мене це дійшло після переходу в середню школу), то до сліз на очах засмутилася. Чому тільки я маю нести такий важкий тягар? І мені відразу захотілося вмерти.

І водночас я подумала: «Ні, це не може тривати вічно! Одного ранку я прокинусь, і біль раптом, без усяких пояснень, зникне, а переді мною відкриється нове, спокійне й безболісне життя». Однак певності, що так станеться, я не мала.

Я зважилась відкритися Мальті: «Мені несила жити в таких муках. Що ж робити?» Вона трохи подумала і так відповіла: «З тобою справді щось негаразд. Але що саме, я сама не знаю. І що тобі робити, також не знаю. Я ще не спроможна зробити остаточний висновок щодо цього. Можу сказати тільки одне: краще почекай до двадцяти років. Потерпи до цього часу, а потім уже щось вирішуй».

Із цієї причини я вирішила дожити до двадцяти. Однак час збігав, а моє становище нітрохи не поліпшувалося. Навпаки, біль тільки посилювався. І тоді я зрозуміла лиш одне: біль загострюється з ростом тіла. Однак я терпіла його вісім років і намагалася бачити тільки світлі сторони життя. Нікому не скаржилася. Навіть у прикрий час завжди старалась усміхатися. Навчилася зберігати спокійний вираз обличчя навіть тоді, коли від болю не могла стояти. Ні сльози, ні скарги не зменшують болю. Від цього тільки почуваєшся ще нещаснішою. Завдяки таким зусиллям багато людей мене полюбило. Вони вважали мене тихою і приємною дівчиною. Я викликала довіру у старших і подружилася з багатьма однолітками. Якби не біль, то, мабуть, я не могла б нарікати на своє життя і свою молодість. Однак біль мене не покидав. Переслідував мене, немов тінь. Як тільки я на мить забувала про нього, він одразу з’являвся і завдавав удару де-небудь по тілу.

В університеті я закохалася в одного хлопця і на першому курсі, влітку, втратила незайманість. Але, як можна було сподіватися, я не відчула нічого, крім болю. «Потерпи трохи, звикнеш. А як звикнеш, перестане боліти», — заспокоювали подруги. Та насправді біль не проходив. Щоразу, коли я спала з цим хлопцем, від болю в мене сльози текли з очей. І я вирішила, що з мене досить. Одного дня я сказала йому: «Ти мені подобаєшся, але я більше не можу зносити такого болю». Він здивувався і сказав, що це якась дурниця. «Очевидно, в тебе якась психологічна проблема, — заявив він. — Трохи розслабся. Тоді біль зникне й тобі навіть стане приємно. Усі ж цим займаються. І в тебе нема підстав від цього відмовлятися. Просто ти не дуже стараєшся. Пестиш себе. На біль звалюєш усі свої проблеми. Оце твоє ниття нічого не варте».

Коли я це почула, мені терпець урвався, і я дослівно вибухнула: «А що ти знаєш про біль? Те, що я відчуваю, — не простий біль. Якого тільки болю я не зазнала! І коли я скаржуся, що болить, значить, мені справді боляче». Я пояснила йому докладно, що я досі пережила, але він майже нічого не зрозумів. Людина, яка не зазнала справжнього болю, абсолютно не спроможна збагнути, що це таке. І ми розійшлися.

І от надійшов мій двадцятий день народження. Цілих двадцять років я терпіла, сподіваючись, що одного дня настане світла переміна в моєму житті. Однак цього не сталося. Я занепала духом. Треба було вмерти раніше. Пішовши обхідною дорогою, я тільки продовжила свої муки.

Після цих слів Крита Кано глибоко вдихнула. На столі перед нею стояла тарілочка з яєчною шкаралупою і порожня чашка. На колінах лежав ретельно складений носовичок. Раптом, наче щось пригадавши, вона зиркнула на настільний годинник.

— Вибачте, — сказала вона тихим сухим голосом. — Я так заговорилася. І забрала у вас стільки дорогоцінного часу. Мені справді незручно.

Із цими словами вона стиснула в руці ремінець білої лакованої сумочки й підвелася з дивана.

— Почекайте хвильку, — поспішив я сказати. Мені не хотілося, щоб розповідь обірвалася на половині. — Про мій час не турбуйтеся. Я до самого вечора вільний. Може, розкажете все до кінця? Адже ваша розповідь на цьому не закінчилася, правда?

— Звісно, не закінчилася, — проказала Крита Кано. Вона стояла і дивилася на мене згори вниз, міцно стискаючи обома руками ремінець сумочки. — Те, що я вам досі розповіла, — це, так би мовити, лише передмова.

Попросивши її трошки почекати, я подався на кухню. Стоячи перед раковиною, двічі глибоко вдихнув, вийняв з буфета дві склянки, поклав у них шматочки льоду й налив помаранчевого соку з холодильника. Потім поставив склянки на маленьку тацю і вернувся з нею у вітальню. Я навмисне робив ці рухи повільно, та, зайшовши в кімнату, застав Криту Кано в тій самій позі. Коли я поставив перед нею склянку з соком, вона, наче передумавши, знову присіла на диван й поклала сумочку біля себе.

— Ви справді хочете, щоб я розповіла до кінця? — для певності спитала вона.

— Звичайно.

Випивши півсклянки соку, Крита Кано розповідала далі:

— Ясна річ, мені не вдалося накласти на себе руки. Бо інакше я не сиділа б тут із вами й не пила б помаранчевого соку. — Вона пильно глянула мені в очі. Я всміхнувся, щоб показати свою згоду з нею. — Якби я вмерла так, як задумала, то остаточно розв’язала б свої проблеми. Назавжди втратила б свідомість й, отже, позбулася б усякого болю. От чого я прагла. Та, на жаль, вибрала неправильний спосіб померти.

О дев’ятій годині вечора двадцять дев’ятого травня я зайшла до брата й попросила дати напрокат машину. То була новісінька, недавно куплена «Тойота MR2», а тому брат невдоволено скривився, але я не звернула на це уваги. Відмовити він мені не міг, бо я позичила йому гроші для її купівлі. Я отримала ключі й хвилин тридцять ганяла на ній вулицями. Пробіг у неї нараховував лише тисячу вісімсот кілометрів. Вона була легкою і вмить набирала швидкості, як тільки я натискала на педаль газу. Для мого задуму вона підходила якнайкраще. Наблизившись до берега ріки Тамаґави, я помітила велику, на вигляд міцну кам’яну стіну, що огороджувала висотний житловий будинок. Перед нею вулиця вигідно розгалужувалася на два боки. На значній відстані від неї я з усієї сили натиснула на педаль газу й на швидкості сто п’ятдесят кілометрів за годину врізалася автомашиною в стіну. І в цю ж мить знепритомніла.

Однак, на нещастя, стіна виявилася набагато слабшою, ніж здавалося. Можливо, робітники абияк працювали й не закріпили як слід фундаменту. Вона просто завалилась, а перед машини сплющився до невпізнання. От і все. Слабка стіна зм’якшила удар. Крім того, я була настільки сама не при собі, що забула відстебнути ремінь безпеки.

Ось так я уникла смерті. І нітрохи не покалічилася. Та найдивніше — я навіть не відчувала болю. Мене відвезли до лікарні, вдало полагодили одне зламане ребро. Приїжджала для розслідування поліція, але я сказала, що нічого не пам’ятаю. Можливо, переплутала педалі й замість гальма натиснула на газ. Поліція повірила. Адже мені щойно виповнилося двадцять, а права водія я отримала півроку тому. Та й не здавалася людиною, здатною вчинити самогубство. І ще: хіба на світі хтось захоче це робити, застебнувши ремінь безпеки?

Однак, виписавшись з лікарні, я стала перед кількома важкими практичними проблемами. Передусім довелось розплачуватися за кредит на машину, що перетворилася на брухт. На нещастя, через недогляд при оформленні страховки машина була її позбавлена.

Якби я наперед знала, що так станеться, то мала б узяти напрокат автомашину з нормальною страховкою. Але тоді мені було не до цього. Мені навіть на думку не спадало, що, може, брат не застрахував автівку, а крім того, що моя спроба самогубства закінчиться невдачею. Адже сталося диво: я врізалася у стіну на швидкості сто п’ятдесят кілометрів за годину і залишилася живою.

Невдовзі надійшов рахунок від домоуправління за відновлення стіни на суму 1364 294 єни.[18] Сплатити її я мала негайно і готівкою. Хоч-не-хоч довелося позичати гроші в батька. Він ставився до грошей дуже відповідально, то сказав, що борг мушу повернути йому до останньої єни, бо сама винна, що стався такий нещасний випадок. Насправді йому самому грошей бракувало. Він сушив собі голову, де б їх роздобути, бо саме тоді будував ще один флігель лікарні.

Тож я знову почала думати про самогубство. І придумала безвідмовний спосіб: стрибнути з п’ятнадцятого поверху головного університетського корпусу. Я провела кілька разів обстеження вікон і вибрала одне з них, що гарантувало успіх. Ще трохи — і я вистрибнула б униз.

Та раптом щось мене зупинило. Щось дивне, що застряло в голові. В останню мить це «щось» дослівно потягло мене назад і зупинило. Та поки я зрозуміла, що це за «щось», минуло досить багато часу.

Біль зник.

Опинившись після нещасного випадку в лікарні, я майже не відчувала болю. За швидким перебігом подій я й не помітила, як він зовсім покинув моє тіло. Справляла нужду легко, не мучили менструації, не боліли голова й шлунок. Майже не давало про себе знати навіть зламане ребро. Чому так сталось, я не здогадувалася. В усякому разі, біль зник.

І тоді я вирішила ще трохи пожити. У мене з’явилося зацікавлення. Захотілося хоч трошки відчути, що таке життя без болю. Вмерти завжди можна встигнути.

Однак продовження життя означало, що доведеться виплатити борги. А їх сума перевалила за три мільйони єн. І от щоб розплатитися, я стала повією.

— Повією? — спитав я здивовано.

— Так, — сказала Крита Кано спокійно, ніби йшлося про щось пусте. — Щоб віддати борги, мені були потрібні гроші негайно, а іншого способу їх роздобути я не знала. Я пішла на це без жодних вагань. Адже я всерйоз надумала померти, рано чи пізно. І тільки цікавість мене повернула до життя: хотілось трохи пожити без болю. А торгівля тілом — дрібниця порівняно зі смертю.

— Справді, — погодився я.

Вона перемішала соломинкою помаранчевий сік, в якому лід уже розтанув.

— Можна вас ще запитати? — поцікавився я.

— Звичайно. Питайте, будь ласка.

— Ви радилися із сестрою щодо свого наміру?

— Вона тоді вела на Мальті аскетичний спосіб життя й не хотіла, щоб її відволікали. Тому й не дала мені своєї адреси. Мої листи могли б завадити їй зосередитися. Три роки, поки вона там жила, я майже їй не писала.

— Зрозуміло, — сказав я. — Хочете ще кави?

— Так, якщо ваша ласка.

Я подався на кухню підігріти каву. Поглядаючи на вентилятор, зробив кілька глибоких вдихів і видихів. Коли кава зігрілася, я налив її в чисті склянки і разом з тарілочкою шоколадного печива відніс до вітальні.

— Коли ви намагалися вкоротити собі життя? — запитав я.

— Мені тоді сповнилося двадцять. Шість років тому, у травні тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого.

У травні того року я одружився з Куміко. Саме тоді Крита Кано задумала самогубство, а її сестра на острові Мальта була зайнята своїм духовним самовдосконаленням.

— Я вирушила у квартал розваг й окликнула першого чоловіка, який мені сподобався. Ми домовилися про ціну й пішли до найближчого готелю, — розповідала Крита. — Під час сексу я вже не відчувала фізичного болю. Його більше не було. А втім, я зовсім не відчувала насолоди. Для мене це були тільки тілесні рухи. Я не відчувала жодних докорів сумління через те, що займалася сексом за гроші. Мене охопило глибоке, майже бездонне оніміння відчуттів.

Я заробляла дуже добрі гроші. За перший місяць я отримала майже мільйон єн. Якби так тривало далі, то за три-чотири місяці я легко могла б розрахуватися з боргами. Зазвичай я подавалася до міста після занять в університеті й поверталася додому не пізніше десятої вечора. Батькам казала, що працюю офіціанткою в ресторані. І вони мені вірили. Щоб не викликати підозри великою сумою грошей, я вирішила віддавати батькові щомісяця лише по сто тисяч єн, а решту клала в банк.

Та от одного вечора, коли, як завжди, я готувалася заговорити біля станції з клієнтом, мене раптом схопили ззаду за руки два ґевали. Я подумала, що це поліцаї. Та коли добре придивилась, то побачила, що на мене напали місцеві якудза.[19] Вони відтягли мене у завулок і, погрожуючи ножем, завели поблизу у свою «контору». Заштовхнувши мене в задню кімнату, роздягли, зв’язали й довго ґвалтували. І від початку до кінця все знімали на відео. Увесь цей час я не розплющувала очей і намагалася ні про що не думати. Це не було важко, бо я не відчувала ні болю, ні насолоди.

Потім показали мені плівку й звеліли працювати на їхню організацію, якщо не хочу, щоб вони її оприлюднили. Добули з мого гаманця студентське посвідчення й пригрозили послати копію касети моїм батькам і здерти з них усі гроші, якщо надумаю відмовитися. Я не мала вибору — сказала, що згідна на все й робитиму, що мені накажуть. Тоді мені справді було до всього байдуже. «Якщо ти співпрацюватимеш з нашою організацією, то, можливо, менше зароблятимеш, — сказали вони. — Бо сімдесят відсотків грошей, отриманих від клієнтів, відійде нам. Але натомість тобі не доведеться шукати клієнтів і боятися поліції. Забезпечимо тебе першокласною клієнтурою. Якщо ж ти й далі на свій розсуд заговорюватимеш з чоловіками, то одного дня тебе знайдуть задушеною в якому-небудь готелі».

Тепер уже мені не треба було ловити клієнтів на розі вулиці. Вечорами я приходила в їхню «контору» й вирушала до готелю, який мені вказували. Вони справді-таки постачали мені добрих клієнтів. Не знаю чому, але до мене було особливе ставлення. Зовні я здавалася недосвідченою, набагато вихованішою за інших дівчат. Видно, такий тип подобався більшості клієнтів. Як правило, інші дівчата приймали щодня трьох і більше клієнтів, а я обходилася одним-двома. Інші дівчата носили в сумочках сигналізатори й, отримавши вказівку з «контори», спішили до сякого-такого готелю, щоб переспати з бозна-яким суб’єктом. Мене ж замовляли заздалегідь для зустрічі в першокласних готелях, а іноді також у помешканнях. Клієнтами були здебільшого чоловіки середнього віку, іноді траплялися й молодики.

Раз на тиждень у «конторі» я отримувала гроші. Не стільки, як раніше, але якщо врахувати чайові від клієнтів, то виходила непогана сума. Звісно, траплялися люди з дивними вимогами. Але це мене не бентежило. Що дивнішими були вимоги, то більшими ставали чайові. Кілька клієнтів вибирали саме мене й добре платили. Свої заробітки я клала на рахунки в окремих банках. Але вже тоді гроші мене не цікавили. Так собі — ряди цифр… Тепер я, здавалось, жила тільки для того, щоб переконатися в онімінні моїх відчуттів.

Прокидаючись уранці, я трохи лежала в постелі й перевіряла, чи не відчуваю чогось, що можна назвати болем. Розплющувала очі, поволі збиралася з думками і перебирала відчуття по всьому тілу — від голови до пальців на ногах. Ніде не боліло. Я не могла зрозуміти, справді болю не було чи, може, я його не відчуваю. В усякому разі, біль зник. І разом з ним будь-які відчуття. Тоді я вставала і йшла у ванну чистити зуби. Знімала піжаму й приймала гарячий душ. Тіло ставало надзвичайно легким. Настільки, що здавалося чужим. Здавалося, ніби моя душа вселилася в чуже тіло. Поглядаючи на його зображення в дзеркалі, я відчувала, що я страшенно далека від нього.

Життя без болю… Я мріяла про нього так довго, та коли мрія здійснилася, я не могла знайти собі місця в ньому. Між ним і мною була помітна відмінність, і це мене бентежило. Здавалось, наче я ніяк не пов’язана з цим світом. Світом, який я раніше люто ненавиділа й далі ненавиділа за несправедливість і нечесність. Та раніше я принаймні знала, що я — це я, а світ — це світ. А от тепер навіть світ перестав бути світом, а я — собою.

І я стала часто плакати. Приходила вдень у парк Сіндзюку-ґьоен або Йойоґі, сідала на траву й плакала. Іноді плакала годину-дві. Бувало, навіть уголос. Перехожі здивовано позирали на мене, але я не звертала на них уваги. І тоді думала: «От було б добре, якби я вмерла тоді, ввечері двадцять дев’ятого травня!» Однак тепер я вже не могла вмерти. Разом з онімінням відчуттів пропала навіть сила, яка потрібна, щоб відібрати собі життя. Не було ні болю, ні радості. Залишилася порожнеча. Я навіть перестала бути собою.

Крита Кано глибоко вдихнула і, взявши чашку з-під кави, зазирнула в неї. Потім, злегка похитавши головою, поставила її назад на тарілочку.

— Ось тоді я й зустріла Нобору Ватая.

— Зустріли Нобору Ватая? — здивувався я. — Як свого клієнта?

Вона мовчки кивнула.

— Але ж… — почав я, однак запнувся, шукаючи потрібних слів. — Чогось не розумію… Ваша сестра казала мені, що Нобору Ватая вас зґвалтував. Це що, якась інша історія?

Крита Кано взяла з колін носовичок і легенько витерла губи. Потім глянула мені прямо в очі. Щось в її погляді мене стривожило.

— Вибачте, будь ласка. Ви не могли б принести мені ще одну чашку кави?

— Чого ж ні. — Я поставив її чашку на тацю і пішов на кухню готувати каву. Засунувши руки в кишені штанів й опершись на сушарку, чекав, коли закипить кава. Коли ж я повернувся у вітальню з чашкою в руках, Крити Кано на дивані не було. Зникла і сумочка, і носовичок. Я заглянув у передпокій — її туфлі також зникли.

9 Гостра нестача електрики й підземні водостоки Дослідження Мей Касахари про перуки

Зранку, провівши Куміко на роботу, я пішов поплавати в муніципальний басейн. Уранці там найменше людей. Коли, повернувшись додому, приготував каву і сів пити на кухні, мої думки закрутилися навколо незакінченої химерної розповіді про себе Крити Кано. Я став згадувати по порядку одну за одною всі її подробиці, але що більше думав, то химернішою вона здавалася. А тим часом я щораз повільніше й повільніше ворушив мозком, що аж захотів спати. Здавалось, непритомнів. Я приліг на диван, заплющив очі й відразу заснув. І мені приснився сон.

Приснилася Крита Кано. Точніше, спочатку з’явилася Мальта Кано в тірольському капелюшку з великим яскравим пером. Навколо юрмилося багато людей (місце скидалося на простору залу), але я відразу впізнав її під таким чепурним капелюшком. Вона сиділа сама за шинквасом бару. Перед нею стояла велика склянка з якимсь тропічним напоєм. Та от чи пригублювалася вона до нього, я не знаю.

На мені був костюм і та сама краватка з крапчастим візерунком. Як тільки я помітив Мальту Кано, то відразу рушив до неї, але не міг швидко пробитися через людський натовп. Коли ж нарешті добрався до шинквасу, Мальти Кано вже не застав. Залишилася тільки склянка з напоєм. Я вмостився на сусідньому табуреті й замовив віскі з льодом. Коли бармен запитав, яку марку віскі я волів би, я відповів, що «Cutty Sark». Зрештою, марка мене особливо не цікавила — просто віскі «Cutty Sark» першим спало на думку.

Та бармен ще не встиг подати мені замовлене віскі, як ззаду хтось мене схопив за руку, обережно, немов щось крихке. Я обернувся — переді мною стояв чоловік без обличчя. Чи справді він виявився без лиця — я не можу сказати, бо те місце, де йому належало бути, вкривала густа тінь, і розгледіти щось під нею не вдавалося. «Окада-сан, прошу сюди, — сказав чоловік. Я збирався щось сказати, але не встиг, бо він провадив далі: — Ходіть, будь ласка, зі мною. У нас обмаль часу. Мерщій». Усе ще тримаючи мене за руку, він швидкою ходою пробився через переповнену залу й вийшов у коридор. Особливо не опираючись, я пішов услід за ним. Цей чоловік принаймні знав моє прізвище. Отже, вибрав мене не навмання. А, напевне, з якоїсь причини і з якоюсь метою.

Пройшовши трохи коридором, чоловік без обличчя зупинився перед дверима з номером 208. «Двері не замкнено. Відчиняйте». Я зробив, як він велів. За дверима відкрилася простора кімната, схожа на апартаменти старомодного готелю. З високої стелі звисала старовинна люстра, яка, однак, не горіла. Приміщення освітлювали тільки маленькі настінні бра. Гардини на вікнах були щільно запнуті.

«Віскі тут скільки завгодно. Волієте „Cutty Sark“? Пийте, будь ласка!» — промовив безлиций, показуючи на шафу біля дверей. Потім, залишивши мене самого, зачинив за собою двері. Я довго стояв, завмерши, серед кімнати, не знаючи, що сталося.

На стіні висіла велика картина олійними фарбами. І щоб прийти до тями, якийсь час я її розглядав. Місяць над рікою настільки тьмяно освітлював протилежний берег, що я не міг розрізнити краєвиду. У слабому місячному світлі ледь-ледь проступали тільки якісь невиразні обриси.

А тим часом мені страшенно захотілося віскі. Я подумав, що відчиню шафу і вип’ю хоч один ковток, як радив чоловік без обличчя. Однак її дверцята ніяк не відчинялися. Вони виявилися не справжніми, а майстерно виконаною імітацією. Я так і сяк натискав на їхні виступи, тягнув до себе, але дарма — дверцята все одно не подавалися.

«Окада-сан, вони так просто не відчиняються, — пролунав голос Крити Кано. Я раптом помітив, що вона стоїть поряд у своїй подобі початку шістдесятих років. — Мине досить багато часу, поки вони відчиняться. Сьогодні на це не сподівайтеся. Так що махніть рукою, будь ласка».

Без жодних передмов і пояснень вона скинула із себе одяг — так, ніби лущила горох — і стала переді мною гола. «Окада-сан, це не забере багато часу. Поспішімо із цим покінчити. Вибачте за поспішність, але для цього є причини. Навіть прибути сюди було вкрай важко». Вона підійшла до мене, розстебнула блискавку на моїх штанах і спокійно, ніби робила щось звичайне, вийняла мого прутня. Опустивши вниз очі з накладними віями, Крита взяла його в рот, який виявився набагато більшим, ніж я думав. Прутень відразу напружився. Коли вона заворушила язиком, кучерики її волосся загойдалися, наче від легкого вітерця, й лоскотали стегна. Я бачив тільки її волосся і накладні вії. Я сів на ліжко, а вона, опустившись на коліна, увіткнулася обличчям мені між ноги. «Не треба! — сказав я. — Бо сюди зараз може прийти Нобору Ватая. А я не хотів би з ним тут зустрітися».

«Не турбуйтесь, — відповіла Крита Кано, випустивши прутня. — На це нам ще вистачить часу, будьте спокійні».

Вона знову ковзнула язиком по моєму прутню. Я стримувався з останніх сил. Здавалось, що мене кудись засмоктують. Губи та язик Крити Кано обхопили мене, ніби слизькі живі істоти. Більше стримуватися я не зміг. І прокинувся.

«Отакої!» — подумав я і подався у ванну. Виправ забруднені труси й довго мився під гарячим душем, щоб позбутися липкого відчуття, що залишив по собі сон. Скільки років тому я мав полюцію уві сні? Я намагався згадати, та не зміг. У всякому разі, дуже давно.

Саме тоді, коли я, обтираючись рушником, вийшов з ванної, задзвонив телефон. Дзвонила Куміко. Я трохи занервував, коли відразу після такого сну з іншою жінкою довелося розмовляти з Куміко.

— У тебе голос якийсь дивний. Щось сталося? — запитала Куміко. Вона страшно чутлива до таких речей.

— Нічого особливого, — відповів я. — Трошки задрімав, а ти мене щойно розбудила.

— Справді? — сказала вона недовірливо. Її недовіра передалася мені через слухавку, і я ще більше занервував.

— Вибач, але я сьогодні трохи запізнюся. Можливо, до дев’ятої. Перекушу десь у місті.

— Добре. Повечеряю сам.

— Пробач, — додала вона, ніби щось пригадавши, й після короткої паузи поклала слухавку.

Я хвильку дивився на слухавку, потім подався на кухню, почистив яблуко і з’їв.

За шість років після нашого одруження я ні разу ні з ким, опріч Куміко, не спав. Однак це не означає, що я зовсім не відчував статевого потягу до інших жінок або для цього не мав нагоди. Просто я її не шукав. Не можу пояснити чому, але, напевне, в житті я не ставив секс на перше місце.

І тільки одного разу, за випадковим збігом обставин, я провів ніч з іншою жінкою. Я ставився до неї прихильно, а вона, гадаю, готова була б переспати зі мною. Однак цього не сталося.

Вона кілька років працювала разом зі мною в юридичній конторі. Була молодша за мене на два чи три роки. Відповідала на телефонні дзвінки, узгоджувала робочі графіки співробітників. І робила це справді вправно. Вирізнялася кмітливістю і чіпкою пам’яттю. Легко відповідала на запитання, хто де і що зараз робить, який матеріал в котрій шафі лежить. Призначала всі ділові зустрічі. Співробітникам вона подобалась і користувалася в них довірою. Між нами були особисті дружні стосунки, ми навіть кілька разів ходили після роботи разом у бар. Назвати її красунею було важко, але її обличчя мені подобалося.

Коли, готуючись до майбутнього одруження, вона мусила звільнитися (її нареченого переводили працювати на Кюсю), ми з кількома колегами запросили її вечором останнього робочого дня випити на прощання. По дорозі додому ми їхали електричкою вдвох, й оскільки було вже пізно, то я провів її додому. Перед дверима своєї квартири вона запропонувала зайти випити кави. Хоч я й боявся, що запізнюся на останню електричку, але вирішив від її пропозиції не відмовлятися, бо, можливо, ми більше не побачимось, а крім того, випивши кави, я хотів трохи протверезитися. Квартира була типовою оселею самотньої жінки. Невеликий стереомагнітофон на книжковій етажерці й холодильник, правда, завеликий і надто шикарний для однієї людини, що, як вона сказала, їй залишила подруга. В сусідній кімнаті вона переодяглася у щось зручніше й приготувала на кухні каву. Ми сіли на підлогу й завели розмову.

— Скажи мені, ти чогось особливо боїшся? — запитала вона, ніби раптом щось згадавши, коли в розмові настала коротка пауза.

— Та начебто ні, — відповів я, трохи подумавши. Я багато чого в житті боявся, але нічого особливого на думку не спадало. — А ти?

— Я боюся підземних водостоків, — сказала вона, обхопивши коліна обома руками. — Мабуть, знаєш, що це таке? Прикриті землею труби, по яких несуться у темряві водяні потоки.

— Зрозуміло.

— Я народилась і виросла в префектурі Фукусіма. Повз наш будинок протікала маленька річечка — така, яку використовують для зрошення рисових полів, — і на півдорозі входила в трубу, під землю. Здається, це сталося, коли я — мені тоді було років два-три — гралася там зі старшими дітьми. Вони посадили мене в човник і пустили за водою. Звичайна дитяча забава. Але того разу, після рясних дощів, води в річці побільшало. І течія понесла човник прямісінько до труби. Якби там випадково не проходив сусід, то човник затягло б під землю й ніхто б уже не дізнався, куди я поділася.

Вона провела пальцями лівої руки по губах, ніби хотіла ще раз пересвідчитися, що залишилася живою.

— Я ще й досі добре пам’ятаю, що тоді бачила. Лежу горілиць, а вода несе мене із собою. Обабіч — береги, схожі на кам’яну огорожу, над головою — ясне блакитне небо. А течія щораз швидша й швидша. Що ж буде? І раптом я розумію, що попереду морок. Справжній морок. Він наближається й от-от мене проковтне. Я відчуваю, що ось зараз мене огорне холодна тінь. Це — перший спогад у моєму житті.

Вона ковтнула кави.

— Окада-сан, мені страшно, — сказала вона. — Так страшно, що не витримаю. Як тоді, в дитинстві. Мене знову несе туди. Звідти я вже не зможу втекти.

Вона добула із сумочки сигарету, прикурила від сірника і повільно випустила дим. Я вперше побачив, що вона курить.

— Ти маєш на увазі одруження?

Вона кивнула:

— Так, одруження.

— А що, є якісь конкретні проблеми з цим?

Вона похитала головою.

— Начебто нічого особливого. Хіба що всякі дрібниці…

Я не знав, що їй на це відповісти, але треба було щось сказати.

— Зрештою, кожен зазнає таких переживань, коли збирається з кимсь одружитися. Сумнівається: «А що, як роблю велику помилку?» І таке побоювання цілком природне. Адже вибір людини, з якою житимеш усе життя, — це серйозне рішення. Однак його не треба боятися.

— Легко тобі казати, що всі люди однакові й мають подібні проблеми…

Минула одинадцята. Я подумав, що треба якось закінчувати розмову й забиратися додому. Та я ще не встиг і слова сказати, як вона попросила, щоб я її обійняв.

— Для чого? — здивувався я.

— Хочу підзарядитися, — сказала вона.

— Підзарядитися?

— Електрики не вистачає, — відповіла вона. — Останнім часом я майже не сплю. Трошки задрімаю, але відразу прокидаюсь і не можу більше заснути. І думати ні про що не можу. І тоді мені треба від когось підзарядитися. Бо інакше помру. Правду кажу!

Я подумав, що вона все ще п’яна, й зазирнув їй в очі. Як звичайно, вони знову були розумними й спокійними.

— Але ж послухай, наступного тижня ти вийдеш заміж. І чоловік обійматиме тебе скільки захочеш. Навіть щовечора. Для цього люди й одружуються. І нестачі електрики вже не буде.

Вона нічого не відповіла. Стиснувши губи, розглядала свої ноги. Маленькі, білі, з гарними нігтями.

— Ідеться про сьогодні, — промовила вона. — А не про завтра, не про наступний тиждень чи наступний місяць. Мені зараз її не вистачає.

Видно, вона справді хотіла, щоб хтось її обійняв, і я відразу це зробив. Її затія видалася мені надзвичайно дивною. Для мене вона була здібною, приємною колегою. У конторі ми сиділи в одній кімнаті, перекидалися жартами, інколи разом випивали. А от зараз, поза роботою, тримаючи її в обіймах в її ж кімнаті, я сприймав її як теплий шматок м’яса. І я подумав, що взагалі на роботі кожен з нас виконував відведену йому роль. Та як тільки ми спускалися із цієї сцени й позбавлялися цього тимчасового образу, то перетворювалися на невпевнені, незграбні шматки теплого м’яса, доповненого кістками, органами травлення, серцями, мізками й дітородними органами. Я обіймав її за плечі, а вона міцно тулилася до мене грудьми. Її груди виявилися більшими й м’якішими, ніж я думав. У такій позі, не кажучи ні слова, ми просиділи в обіймах досить довго.

— Ну, так добре? — спитав я, не впізнаючи свого голосу. Здавалось, ніби це хтось за мене говорив. Я відчув, що вона кивнула.

На ній був трикотажний спортивний светр і тонка спідничка до колін. Та незабаром я збагнув, що під ними нічого іншого не було. І тоді майже автоматично я відчув ерекцію. Здається, що й вона це помітила. Мою шию обдало її теплим подихом…

Я так з нею і не переспав, хоча «заряджав» до другої години ночі. Вона просила не покидати її саму, а обіймати, поки не засне. Я довів її до ліжка й поклав спати. Але вона не заснула. Я ще довго «заряджав» її, тримаючи її, переодягнену в піжаму, в обіймах. Відчував, як палають її щоки і шалено б’ється серце. Я не знав, правильно я роблю чи ні. Але не здогадувався, як краще виплутатися з такого становища. Найпростіше — лягти з нею в ліжко, але таку можливість я проганяв з голови. Інстинкт підказував, що так не треба робити.

— Окада-сан, не гнівайся на мене за це. У мене така нестача електрики, що я не витримала.

— Та нічого, — сказав я. — Я все розумію.

Я подумав, що слід було подзвонити додому. Але що я сказав би Куміко? Брехати я не любив, а якби навіть пояснював усе від початку до кінця, то однаково вона не зрозуміла б. Зрештою, це вже не мало значення. «Нехай буде, що буде», — подумав я. Я пішов від неї о другій, а дістався додому о третій. Довелось довго чекати таксі.

Ясна річ, Куміко розгнівалася. Бо не спала, сиділа за столом у кухні й чекала на мене. Я пояснив, що випив з приятелями, а потім грав у мадзян.[20] Вона спитала, чому ж хоч не подзвонив. Я відповів, що якось на пам’ять не прийшло. Звісно, вона не повірила, й брехня вилізла назовні. Адже в мадзян я не грав ось уже кілька років, а брехати взагалі не навчився. Тому розповів усю правду — від початку до кінця, крім, звичайно, епізоду з ерекцією. Але наполягав на тому, що з цією дівчиною нічого не мав.

Після того цілих три дні Куміко зі мною не розмовляла. Зовсім. Спала в іншій кімнаті, їла наодинці. Це була, можна сказати, найбільша криза в нашому подружньому житті. Вона по-справжньому на мене сердилась, і я добре розумів її настрій.

— Що б ти подумав, якби опинився на моєму місці? — спитала мене Куміко після трьох днів мовчанки. — Якби я повернулася додому в неділю, о третій ранку, навіть не попередивши по телефону, й сказала, що пролежала досі в ліжку з чужим чоловіком, але нічого з ним не мала? Мовляв, повір мені, я його тільки «заряджала». Тож поснідаймо й лягаймо спати. Якби я такого наговорила, то ти спокійнісінько повірив би?

Я мовчав.

— А ти зробив ще гірше, — сказала Куміко. — Спочатку збрехав! Сказав, що з кимсь випивав, а потім грав у мадзян… Але ж це чиста брехня! Як я можу повірити, що ти з нею не спав? Як можу повірити, що ти правду кажеш?

— Вибач, що спочатку збрехав. Бо не уявляв собі, як пояснити правду. Але повір: я справді не зробив нічого поганого.

Куміко схилила голову над столом. Мені здалося, ніби навколишнє повітря поволі рідшає.

— Не знаю, що ще сказати. Іншого пояснення в мене немає. Залишається тільки просити, щоб ти мені повірила.

— Гаразд, повірю, якщо ти цього так хочеш, — сказала Куміко. — Але запам’ятай: можливо, і я коли-небудь з тобою так учиню. І тоді ти також мені повір. Я маю на це право.

Досі Куміко ще не користувалася своїм правом. Але я часто пробував уявити собі, як реагуватиму, коли вона ним скористається. Можливо, я їй повірю. Однак, мабуть, нестерпно переживатиму. Мовляв, навіщо навмисне так робити? Напевне, так думала про мене того дня й Куміко.

— Заводний Птаху! — гукнув хтось з двору. Це була Мей Касахара.

Витираючи волосся рушником, я вийшов на веранду. Вона сиділа на її краю і кусала ніготь на великому пальці. На ній були такі ж темні окуляри, як і під час нашої першої зустрічі, кремові бавовняні штани й чорна спортивна майка. У руці вона тримала папку.

— Он там перелізла, — мовила вона, показуючи на бетонну стіну, й обтрусила штани від пороху. — Прикинула на око, куди лізти. І добре, що вгадала. От була б халепа, якби я залізла не у ваш двір!

Мей добула з кишені пачку «Short Hope» і закурила.

— До речі, як поживаєте, Заводний Птаху?

— Так собі.

— А я от сьогодні йду на роботу. Може, підемо разом, га? Робота розрахована на двох, а тому мені було б набагато краще зі знайомою людиною. Незнайома набридатиме різними запитаннями — мовляв, скільки мені років, чому до школи не ходжу? А ще ж може трапитись і збоченець. І таке буває. А тому ви, Заводний Птаху, мені дуже допомогли б, якби пішли зі мною!

— Це та робота, про яку ти раніше казала? Дослідження для виробника перук?

— З першої до четвертої рахуємо лисих на Ґіндзі.[21] От і все. Гадаю, і вам це стане у пригоді. Рано чи пізно самі полисієте, тож не завадить зараз побачити на власні очі й дослідити те, що вас очікує.

— А тебе не відведуть куди слід, як побачать, що ти серед білого дня прогулюєш уроки й на Ґіндзі вештаєшся?

— Скажу, що проводжу позакласні дослідження із соціології чи щось у такому дусі. Я завжди так обводжу їх навколо пальця. Будьте спокійні!

Оскільки на сьогодні я не мав якихось особливих планів, то вирішив скласти їй компанію. Мей подзвонила в майстерню і дала знати, що ми вже йдемо. По телефону говорила цілком нормально: «Так… я хотіла б попрацювати з ним… так, добре… дякую… все зрозуміла… зробимо, як ви кажете… будемо після дванадцятої…» На той випадок, якщо Куміко прийде з роботи раніше, я залишив записку, що повернуся до шостої, і разом з Мей вийшов з дому.

Фірма — виробник перук містилася на Сімбасі. У метро дівчина коротко пояснила, у чому полягає наше дослідження. За її словами, ми повинні стати на розі вулиці й рахувати перехожих з лисиною або з рідким волоссям. Залежно від ступеня облисіння їх треба розділити на три категорії: А) легке порідіння; Б) значна втрата волосся і В) справжня лисина. Мей відкрила папку, добула звідти спеціальний буклет і показала мені конкретні приклади згаданих трьох стадій.

— Гадаю, ви в основному зрозуміли, яка голова відноситься до котрої категорії. У подробиці не будемо влазити, бо на це часу не вистачить. Зрештою, приблизне уявлення що до чого маєте.

— Та ніби, загалом… — невпевнено сказав я.

Поряд з Мей сидів досить відгодований чоловік, на вигляд службовець компанії, що явно досяг стадії Б. Видно, почувався незручно і позирав на буклет, але Мей не звертала на нього уваги.

— Я беру на себе поділ на категорії, а ви стоятимете коло мене і записуватимете в анкету, що я скажу. Правда, просто?

— Та начебто, — сказав я. — Однак, власне, кому потрібне таке дослідження?

— Не знаю. Вони збирають такі дані усюди — у Сіндзюку, у Сібуї, в Аоямі.[22] Можливо, хочуть довідатися, де найбільше лисих. Або з’ясовують відсоток людей з різними стадіями облисіння. В усякому разі, у них грошей хоч греблю гати. Тому пускають їх на такі справи. Бо на перуках стільки заробляють! Знаєте, чому премії в таких фірмах більші, ніж у торговельних компаніях?

— Кажи.

— Бо перука довго не служить. Од сили років два-три. Може, ви не знаєте, але останнім часом її дуже старанно виробляють, а тому вона з шаленою швидкістю зношується. Минає років два-три, й доводиться її міняти й купувати нову. Перука так щільно прилягає до голови, що волосся під нею стирається і стає рідшим, ніж раніше. Тому треба міняти її на іншу, що краще прилягає. Якби, скажімо, ви носили перуку і через два роки мусили її міняти, то подумали б ось так: «Ну от, перука стала непридатною. Але ж на нову потрібна сила грошей. А тому від завтра я ходитиму на роботу без неї».

Я похитав головою:

— Мабуть, ні.

— Звісно, не подумали б. Іншими словами, якщо людина один раз наділа перуку, то приречена користуватися нею завжди. А тому виробники перук загрібають такі високі прибутки. Хоч і не хочеться так казати, але вони — як торговці наркотиками. Як попадеш їм у руки, не відпустять до самої смерті. Ви коли-небудь чули, що в лисого раптом виросло чорне-чорнісіньке волосся? Пересічна перука коштує півмільйона єн, а найшикарніша й на мільйон потягне. А міняти ж треба через кожних два роки. Просто жах! На автомашині можна проїздити років чотири-п’ять, та ще й враховується її вартість, коли міняєш її на нову. А от з перуками так не виходить!

— Справді, — погодився я.

— Крім того, виробники перук завели спеціальні салони, де клієнтам миють перуки й стрижуть власне волосся. Ти вже не можеш прийти до звичайного перукаря, сісти перед дзеркалом, скинути перуку й попросити, щоб тебе підстригли! Лише з таких салонів вони мають нечуваний зиск!

— У тебе стільки знань! — сказав я захоплено. Сусід Мей, що досяг стадії Б, уважно прислухався до нашої розмови.

— Мене у фірмі люблять і багато чого розповідають, — сказала Мей. — Прибутки від такого бізнесу величезні. Перуки виробляють у Південно-Східній Азії або інших країнах, де праця обходиться дешево. Там же скуповують і волосся. У Таїланді або на Філіппінах. Тамтешні дівчата обрізають своє волосся і продають цим фірмам, щоб зібрати гроші собі на посаг. Світ такий дивний! Скажімо, ось тут в якого-небудь дядька на голові волосся індонезійської дівчини!

Після цих слів я і службовець на стадії Б мимоволі обвели поглядом вагон.

Ми зайшли у контору фірми — виробника перук на Сімбасі й отримали пакет з анкетами й олівці. У своїй сфері виробництва фірма посідала друге місце на ринку, але біля її вхідних дверей без жодної вивіски було тихо — наче для зручності постійним клієнтам. Ні на пакеті, ні на анкетах назва фірми не значилася. Вписавши в реєстраційну карточку тимчасового працівника своє ім’я та прізвище, домашню адресу, дані про освіту й вік, я здав її у відділ опитування. Контора виявилася справді тихим робочим місцем. Ніхто не кричав у телефонну слухавку, не стукав несамовито по клавішах комп’ютера, засукавши рукава. Кожен, в охайному одягу, спокійно зосереджувався на своїй роботі. Як і належало такій фірмі, серед її працівників не було видно лисих. Можливо, декотрі й носили на голові перуки власної фірми, але відрізнити їх від тих, хто не носив, мені не вдавалося. З усіх фірм, які мені досі випало відвідати, ця справляла найдивніше враження.

Звідти ми поїхали метрополітеном до Ґіндзи. У нас залишалося трохи часу, і ми зайшли в кав’ярню «Dairy Queen» з’їсти гамбургера, бо вже зголодніли.

— Послухайте, Заводний Птаху, — сказала Мей. — Ви будете носити перуку, якщо облисієте?

— Та що тобі сказати? — відповів я. — Узагалі-то я не люблю зайвого клопоту, а тому, напевне, лисину не чіпав би.

— І це правильно! — сказала вона, витираючи паперовою серветкою залишки кетчупу на губах. — Бо лисина не така страшна, як здається лисому. Гадаю, не варто нею перейматися.

— Гм, — промимрив я.

Потім ми посідали біля входу в метро перед офісом компанії «Вако» і впродовж трьох годин рахували лисих. Із цього місця нам удавалося точно встановити ступінь облисіння людей, що піднімались та спускалися сходами. Мей називала категорію — А, Б або В, а я записував це в анкету. Здавалось, вона добре звикла до такої роботи. Бо ні разу не запнулась і не поправилася. Швидко й точно розділяла перехожих за ступенем облисіння на три категорії. І щоб не привертати до себе уваги, тихим голосом коротко називала мені. Коли іноді проходило мимо кілька лисих, їй доводилося торохтіти: «А, А, Б, В, Б, А». Один літній чоловік елегантної зовнішності з пишною сивиною, постеживши за нами, спитав:

— Вибачте, а що це ви робите?

— Збираємо дані, — коротко відповів я.

— Для чого? — допитувався він.

— Для соціології.

— А, В, А, — тихо називала мені Мей.

Чоловік, видно, залишившись непереконаним, якийсь час усе ще стежив за нашою роботою, але врешті-решт махнув рукою і пішов.

Годинник на будівлі універмагу «Міцукосі» по той бік вулиці вибив четверту. Ми закінчили роботу й ще раз зайшли в кав’ярню «Dairy Queen» випити кави. Хоча робота й не вимагала особливих фізичних зусиль, але мене якось дивно затерпли плечі й шия. Можливо, через те, що, рахуючи лисих потайки, ми відчували щось схоже на докори сумління. Уже в метро, по дорозі до контори на Сімбасі, я машинально розподіляв лисих, які мені потрапляли на очі, за категоріями А, Б, В. Від цього мені ставало неприємно, але я не міг зупинитися — давалася взнаки інерція. Ми передали анкети у відділ опитування й отримали грошову винагороду — досить пристойну за витрачений час і сили. Я розписався у відомості і заховав гроші в кишеню. Ми знову спустилися в метро, доїхали до Сіндзюку, пересіли там на лінію Одарю і подалися додому. Починалася година пік, і людей у вагоні було чимало. Тому я особливо не сумував, що давно не їздив у переповненій електричці.

— Непогана робота, правда? — спитала Мей в електричці. — Легка й нормально оплачувана.

— Непогана, — погодився я, смокчучи лимонну карамельку.

— Ще раз поїдемо? Можна щотижня.

— Чого ж ні?

— Послухайте, Заводний Птаху, — сказала Мей після короткої паузи, ніби щось пригадавши. — Я от подумала: може, люди бояться полисіти тому, що це нагадує їм про кінець життя? Іншими словами, коли людина втрачає волосся, то, може, їй здається, що власне життя потроху зникає. Можливо, вона відчуває, що впритул наблизилася до смерті.

Я задумався над її словами.

— Можливо, хтось так і вважає.

— Я от іноді думаю: що відчуває людина, коли довго, поволі й потроху вмирає?

Я не зовсім добре розумів суть її запитання, а тому, не відпускаючи поруччя, обернувся і глянув їй в очі:

— Поволі й потроху вмирати… Що ти конкретно маєш на увазі?

— Ну, скажімо… людину замикають у повну темряву саму й не дають ні пити, ні їсти. От вона поволі там умирає.

— Це справді тяжка смерть, — сказав я. — Не хотів би я такої.

— Ну, а хіба людське життя не таке саме? Адже нас усіх замкнули десь у темряві, не дають ні їсти, ні пити, й ми поволі, потроху вмираємо.

Я засміявся.

— У твоєму віці такі слова звучать надто песимістично.

— Песи… як-як?

— Песимістично. — Я вимовив це слово англійською. — Тобто коли бачиш у житті тільки темну сторону.

— Песимістично, песимістично… — Мей кілька разів повторила це слово, а тоді пильно видивилася на мене. — Мені тільки шістнадцять, і я небагато знаю про життя, але впевнена в одному: якщо мої думки песимістичні, то непесимістичні дорослі люди — просто дурні.

10 Легка рука Смерть у ванні Посланець з дарунком на пам'ять

У наш теперішній дім ми переїхали на другий рік після одруження, восени. Колишня наша оселя підлягала перебудові, й нам довелося звідти вибиратися. Тому ми заходились шукати дешеву й зручну квартиру, однак знайти щось таке з нашими фінансами було не так-то просто. Коли про це довідався мій дядько, то запропонував негайно переселитися в його дім у Сетаґая. Він придбав його ще в молодості й прожив там років десять. Збирався зносити цей старий будинок, а натомість побудувати трохи функціональніше й сучасніше житло, однак через те, що його намір не узгоджувався з нормами забудови, зробити цього йому не вдалося. Ходили чутки, що найближчим часом ці норми зм’якшаться. Дядько готовий був чекати, та якби залишив дім порожнім, то мусив би платити податок на нерухомість, а якби здав в оренду чужим людям, то пізніше мав би клопіт з їх виселенням. Тому, щоб зменшити податок, він погодився брати з нас за надане житло таку саму невисоку плату, яку ми досі платили за квартиру. Зате вимагав, щоб ми зобов’язалися звільнити дім за три місяці, коли попросить. Ми не заперечували. Справа з податком залишалася не зовсім зрозумілою, але ми почувалися щасливими, що зможемо хоч якийсь час жити в окремому будинку за невеликі гроші. До станції на лінії Одакю було далекувато, зате дім містився в тихому житловому районі й навіть мав невеликий сад. І хоча він нам не належав, ми відчули себе майже «домовласниками», як тільки в ньому оселилися.

Дядько, молодший брат моєї матері, нічим нам не докучав. Прямий і щирий, він, однак, діяв без зайвих слів, а тому здавався трохи непередбачуваним. З усієї нашої рідні я любив його найбільше. Він закінчив університет у Токіо й влаштувався диктором на радіо, але через десять років звільнився, як він сам казав, з обридлої роботи й відкрив бар на Ґіндзі. Цей скромний маленький заклад прославився своїми чудовими коктейлями, і через кілька років дядько вже став власником ряду барів і ресторанів. І всі вони процвітали — видно, дядько мав дар, потрібний для такого діла. Одного разу, ще у студентські роки, я запитав, чому всі його заклади успішно розвиваються. Чому, скажімо, на Ґіндзі один такий заклад процвітає, а інший банкрутує. Я ніяк цього не розумів. І тоді дядько протягнув переді мною руки долонями догори і з поважним виразом на обличчі сказав: «У мене легка рука». І більше нічого не пояснив.

Можливо, він справді мав легку руку. Але, крім того, він умів збирати звідусіль здібних людей. Він виплачував їм високу зарплату і добре до них ставився, а вони віддячували йому повагою і старанністю в роботі. «Якщо я довіряю людині, то даю їй змогу проявити свій талант і плачу добрі гроші, — казав мені дядько. — Якщо ти щось купуєш, то не думай про витрати або прибутки. А от енергію бережи для того, чого не можна купити за гроші».

Дядько одружився пізно — обзавівся нарешті родиною років під сорок п’ять, коли вже досяг економічних успіхів. Його дружина, років на три-чотири молодша за нього, була розлучена й принесла із собою значний маєток. Дядько ніколи не розповідав, де і як із нею познайомився. На вигляд — тиха і з доброї родини. Від дядька дітей вона не мала. Як, здається, і від попереднього чоловіка. Можливо, це й стало причиною розпаду її першого шлюбу. Так чи інакше, хоча в свої сорок з лишком років дядько й не став капіталістом, але більше не мусив працювати як віл, щоб забезпечити себе. Крім доходу від барів і ресторанів, він отримував ренту від зданих в оренду будинків і квартир, а також сталі дивіденди від укладених капіталів. Наше сімейство, відоме своїм скромним способом життя і повагою до солідного бізнесу, дивилося на дядька з його сумнівними барами й ресторанами холодними очима, та й він сам від самого початку не дуже спілкувався з ріднею. І тільки про мене, свого єдиного небожа, здавна турбувався. А особливо після смерті моєї матері — я тоді вступив до університету, — коли з батьком, який одружився удруге, у мене не складалися добрі стосунки. За час мого бідного й самотнього студентського життя він мене неодноразово годував безплатно у своїх ресторанах на Ґіндзі.

Життя в окремому будинку він уважав обтяжливим, а тому мешкав з дружиною у квартирі в районі Адзабу. Не любив особливо розкошувати, але мав одну слабину — купував рідкісні автомобілі. В його гаражі, виблискуючи первісною красою, стояли, дбайливо доглянуті, майже антикварні дві моделі — «Ягуар» та «Альфа-Ромео».

Розмовляючи якось з дядьком по телефону в одній справі, я з цікавості запитав про родину Мей Касахари.

— Касахара, кажеш? — Він трохи задумався. — Такого прізвища не пам’ятаю. Бо тоді, коли я там жив, був одинаком і з сусідами зовсім не спілкувався.

— Навпроти їхньої садиби, по той бік доріжки, стоїть порожній дім, — сказав я. — Раніше там начебто жили Міявакі, а зараз він пустує, віконниці дошками забиті.

— О, цього Міявакі я добре знаю, — відповів дядько. — Колись він мав кілька ресторанів, один на Ґіндзі. Кілька разів зустрічався з ним і розмовляв у справах. Між нами кажучи, його ресторани були так собі, нічого особливого, але містились у гарних місцях, і, гадаю, справи в них ішли на лад. Міявакі був досить приємною людиною, але, здавалось, виростав матусиним синком. Чи то ніколи тяжко не працював, чи то до такої роботи не звик, але з роками не дорослішав — до такого типу людей належав. Хтось йому порадив пограти на фондовому ринку. Купив якісь сумнівні акції і втратив усе — і гроші, і землю, і дім, і ресторани. І, як на лихо, виявилося, що саме тоді він заставив дім і землю, щоб відкрити новий ресторан. Як кажуть, забрав підпору з огорожі саме тоді, коли налетів боковий вітер. Здається, він мав двох дочок на виданні.

— І відтоді в цьому домі ніхто не живе.

— Невже? — здивувався дядько. — Тож, напевне, його право власності під запитанням, а всі активи заморожені. Але краще цього дому не купувати, навіть якщо продадуть дешево.

— Та я навіть запівдарма не зміг би його купити. — Я засміявся. — Але чому?

— Коли я там купував свій, то дещо дізнався і про цей дім. З ним щось негаразд.

— Там що, привиди ходять?

— Про привиди нічого не знаю, але нічого доброго про цю садибу не чув, — сказав дядько. — До кінця війни там жив якийсь відомий полковник з армійської еліти, який під час війни перебував у Північному Китаї. Війська під його командуванням відзначилися подвигами і водночас накоїли жахливих речей — за одним разом знищили п’ятсот полонених і забрали на примусові роботи десятки тисяч селян, де більша половина з них від знемоги вмерла. Не знаю, правда це чи ні, але такі розмови ходили. Перед самим кінцем війни його відкликали з Китаю, і її останні дні він зустрів у Токіо. Навколишня обстановка підказала, що його, напевне, віддадуть під суд за підозрою у вчиненні воєнних злочинів. Американська військова поліція одного за одним забирала генералів та старших офіцерів, які лютували в Китаї. Ставати під суд він не збирався. Не хотів, щоб його виставили на ганьбу, а потім повісили. І тому вирішив укоротити собі життя, якщо по нього приїдуть. І от одного дня біля його дому зупинився військовий джип, з якого вийшов американський солдат. Коли полковник його побачив, то без жодного вагання прострелив собі голову з пістолета. Волів би розпороти собі живіт, але на це не мав часу. Від пістолета смерть настала набагато швидше. Його дружина пішла разом з ним на той світ — повісилася в кухні.

— Ого!

— А виявилося, що це рядовий солдат шукав дім своєї подружки й ненароком заблудився. Зупинив свого джипа, щоб у когось дорогу розпитати. Бо, як сам знаєш, там сторонньому легко заплутатися. Людині справді непросто визначити, коли настав час умирати.

— Авжеж.

— Якийсь час після того дім стояв порожнім, але згодом його купила одна кіноактриса. Напевне, ти її не знаєш, бо вона грала досить давно й не була особливо знаменитою. Так от прожила вона там років десять абощо. Без чоловіка, лише із служницею. Однак через кілька років, як вона туди перебралася, захворіла на якусь очну хворобу. Очі затуманилися настільки, що вона навіть зблизька нічого не бачила. Але ж грати в окулярах вона не могла. А контактні лінзи тоді не були такої якості, як тепер, та й мало хто ними користувався. Тому вона вирішила завжди перед зніманням обстежувати майданчик, щоб запам’ятати, скільки кроків ступити сюди чи туди. Вона з цим якось давала собі раду, адже грала у старих фільмах — сімейних драмах — кіностудії «Сьотіку». Та от одного разу, коли, як завжди, обстеживши сцену, вона зі спокійною душею пішла у гримувальню, молодий оператор, що не був у курсі справи, трохи перемістив декорації.

— От тобі й на!

— Словом, вона спіткнулась, упала й після того вже не могла ходити. Крім того, потім — мабуть, через цей випадок — її зір дедалі слабшав і слабшав, аж поки вона мало не осліпла. Усі її жаліли, адже була ще молодою і вродливою. Про роботу на кіностудії не могло бути й мови. Довелось їй сидіти дома. А тим часом служниця, якій вона повністю довіряла, утекла з якимось молодиком, прихопивши із собою і гроші. Усе забрала — банківські заощадження й акції. Просто жах! І що, ти гадаєш, вона зробила?

— Судячи з вашої розповіді, усе закінчилося плачевно.

— Звичайно, — сказав дядько. — Вона налила у ванну води, запхала в неї голову і втопилася. Гадаю, ти розумієш, що треба мати сильну волю, щоб так укоротити собі життя.

— Похмура історія.

— Ще б пак! — сказав дядько. — Незабаром після того цю садибу купив Міявакі. Ділянка простора, гарна, на пагорбі, багато сонця. Багатьом вона подобалася. Але Міявакі чув темні історії, що стосувалися її попередніх мешканців, а тому старий будинок разом з фундаментом він завалив і побудував новий. Попросив сінтоїстського священика очистити дім від злих духів. Та, здається, марно старався. Ніхто там не може прижитися. Бувають на землі такі місця. Я відмовився б од цього дому, навіть якби мені давали його задурно.

Повернувшись з продуктами з найближчого супермаркету, я підготувався до вечері. Приніс білизну, ретельно поскладав її і поклав у шухляду. Приготував каву. День видався спокійний — телефон не дзвонив. Я розлігся на дивані і читав якусь книжку. Ніхто мені не заважав. Раз по раз у саду скрикував заводний птах. Більше ніщо не порушувало тиші.

Десь о четвертій хтось подзвонив у двері. Це був поштар. Він сказав: «Вам рекомендований лист» — і вручив мені грубий конверт. Я взяв його і поставив свою печатку на квитанції про отримання.

На конверті з чудового рисового паперу чорними ієрогліфами, пензликом, були написані моє прізвище й адреса. На звороті я прочитав прізвище та ім’я відправника разом з його адресою — Токутаро Мамія, префектура Хіросіма й так далі. Ні ім’я, ні адреса мені абсолютно нічого не говорили, а от з почерку я зробив висновок, що Токутаро Мамія — уже немолода людина.

Присівши на диван, я розкрив конверт ножицями. Сам лист було написано на старовинному рисовому папері — не на окремому аркуші, а на згортку — також легким і плавним рухом пензлика, видно, освіченою людиною. Оскільки саме такої освіти мені не вистачало, то я прочитав його з надзвичайно великими труднощами. Його стиль теж був досить старомодним й офіційним. І все-таки за якийсь час мені вдалося його розшифрувати й принаймні приблизно збагнути його зміст. За словами автора, два тижні тому в своєму домі в Меґуро від серцевого нападу помер ясновидець Хонда-сан, якого ми з Куміко колись відвідували. За висновком лікарів, він переставився на той світ швидко, без особливих страждань. «З огляду на те, що він жив сам, — зазначалося в листі, — йому, можна сказати, пощастило хоч у цьому». Вранці прийшла служниця прибирати кімнату й побачила, що він, мертвий, лежав обличчям на столику над котацу. Токутаро Мамія в чині лейтенанта перебував у Маньчжурії і під час війни за чисто випадкових обставин розділив тяготи війни з капралом Оісі Хондою. І от тепер згідно з останньою волею покійного і за відсутності спадкоємців він узяв на себе роздачу дарунків на пам’ять про нього. Стосовно цього покійний залишив надзвичайно докладні інструкції. «Судячи з ґрунтовного заповіту, він передчував свою близьку смерть. У ньому сказано, що він почувався б щасливим, якби Ви, Окада-сан, прийняли на пам’ять одну річ від нього, — писав Мамія. — Можу здогадатися, як Ви, Окада-сан, зайняті, але якщо Ви вволите волю покійного й приймете скромний дарунок, що нагадуватиме Вам про нього, то ще більше порадуєте мене, його бойового товариша, якому залишилося жити зовсім недовго». Наприкінці листа стояла адреса оселі, де він тимчасово зупинився в якогось свого далекого токійського родича, теж Мамія: район Бункьо, Хонґо, 2-й квартал і так далі.

Я написав йому відповідь за кухонним столом. Збирався написати її коротко на листівці. Та як тільки взяв ручку, не знаходив відразу потрібних слів. «Я мав щастя познайомитися з Хондою-саном і багато чим йому зобов’язаний. Вістка про те, що його більше немає, розбудила в моїй душі не один спогад. Ми сильно різнилися віком, а наше спілкування тривало всього один рік, але я відчував у ньому щось таке, що зворушує людське серце. Щиро кажучи, я не сподівався, що Хонда-сан залишить мені пам’ятний дарунок. Я навіть не впевнений, чи заслуговую його. Та якщо така воля покійного, то я з повагою прийму цей дарунок. Буду радий, якщо Ви зв’яжетеся зі мною у зручний для Вас час».

Написану листівку я опустив у найближчу поштову скриньку й промовив сам до себе:

Куміко повернулася додому майже о десятій. Подзвонила ще до шостої й сказала, щоб я сам вечеряв, а вона перекусить десь у місті, бо й сьогодні, мабуть, прийде пізно. Я не заперечував і приготував собі щось нашвидкуруч. Після вечері читав книжку. Потім прийшла Куміко, захотіла пива, і ми разом випили пляшку. Вона здавалася виснаженою. Сіла за кухонний стіл і, підперши щоку рукою, слухала мене й майже не відповідала. Наче думала про щось своє. Я сказав, що помер Хонда-сан.

— Що, Хонда-сан помер? — перепитала Куміко, зітхаючи. — А втім, він уже був у літах і майже глухий. — Однак почувши, що Хонда залишив мені подарунок, вона так здивувалася, ніби з ясного неба грім ударив. — Він тобі щось залишив?

— Так. Сам не збагну, чому мені.

Насупивши брови, Куміко на хвильку задумалася.

— Напевне, ти йому сподобався.

— Але ж я з ним по суті й не розмовляв. Принаймні майже нічого не казав. Та якби й пробував, він однаково не почув би. Раз на місяць ми з тобою сиділи в нього і тільки з повагою вислуховували його розповіді. Майже всі вони були про війну, про Номонхан. Про те, як вони кидали в танки пляшки із запальною сумішшю, а танки спалахували чи не спалахували. От і все.

— Не знаю. Але щось у тобі йому сподобалося. Напевне. А загалом я не уявляю собі, що було в голові такої людини.

Куміко знову замовкла. Настала якась напружена тиша. Я зиркнув на календар: до місячного було ще далеко. І я подумав: «Може, якісь неприємності на роботі?»

— Роботи по горло? — запитав я.

— Трохи є, — сказала Куміко, випивши ковток і поглянувши на рештки пива у склянці. В її голосі вчувалася задирлива нотка. — Вибач, що затрималася допізна. Робота в журналі така, що запарка трапляється. Однак я не завжди приходжу так пізно, правда? Я вже не раз просила, щоб мене не перевантажували. Бо я вийшла заміж.

Я кивнув:

— На роботі буває так, що треба затриматися. Проти цього я нічого не маю. Але боюся, щоб ти не перевтомилася.

Куміко довго милася під душем. А я перегортав тижневик, який вона принесла.

Раптом я запхав руку в кишеню і намацав гроші, отримані від виробника перук. Досі я їх з конверта так і не виймав і про цей підробіток Куміко нічого не сказав. Я не збирався його приховувати, а просто пропустив нагоду розповісти й промовчав. Минав час, і я не уявляв собі, як про це заговорити. Якби сказав, що, познайомившись з дивною шістнадцятирічною дівчиною, що мешкає по сусідству, пішов з нею збирати дані про лисих і непогано — більше, ніж сподівався — заробив, то, можливо, Куміко відповіла б: «От і добре!» — і на цьому все скінчилося б. А може, й ні. Ану ж вона захотіла б дізнатися більше про Мей Касахару? І занепокоїлася б тим, що я познайомився з дівчиною шістнадцяти років? І тоді довелося б розповісти докладно від самого початку, коли, де і як ми зустрілися. А я не мастак пояснювати щось подібне по порядку.

Я добув гроші з конверта й переклав у гаманець, конверт зім’яв і викинув у відро для сміття. «Ось так, потроху, люди створюють таємниці», — подумав я. Я не збирався навмисне щось приховувати від Куміко. Бо, зрештою, не мало значення, скажу я про Мей чи ні. Та незалежно від мого початкового наміру вся ця справа на якомусь делікатному етапі, врешті-решт, опинилася під непрозорим покровом таємниці. Те ж саме сталося з Критою Кано. Я розповів Куміко, що до нас приходила молодша сестра Мальти на ім’я Крита. Що була одягнена за модою початку шістдесятих. Що взяла у нас з-під крана пробу води. Але промовчав, що після того ні сіло ні впало взялася викладати свої незрозумілі зізнання, але на півдорозі, не сказавши ні слова, зникла. Бо розповідь Крити Кано виявилася настільки дикою, що я не зміг би її в усіх подробицях відтворити. А можливо, дружині було б неприємно чути, що Крита Кано, закінчивши свою справу з водою, ще довго сиділа у нас і відкривала мені свої загадкові особисті таємниці. Ось так у мене з’явилася ще одна невелика таємниця.

«Можливо, що й Куміко має від мене таємниці», — подумав я. Якщо так, то я не міг їй ні в чому дорікнути. Зрештою, кожна людина їх має. А я, можливо, маю більшу схильність до таємниць, ніж вона. Загалом Куміко говорить те, що думає. Вона з тих людей, що говорять і думають одночасно. А от я зовсім інший.

Занепокоївшись від таких роздумів, я попрямував до ванної. Зупинився перед відчиненими дверима й дивився на Куміко ззаду. Вона, переодягнувшись у блакитну піжаму, стояла перед дзеркалом і витирала волосся рушником.

— А знаєш, я все про роботу думаю, як тільки можу, — сказав я. — До приятелів звертався та й сам дещо надибав. Загалом робота є, хоч зараз берися до неї. Хоч завтра починай, якщо вирішив. Та от я ще не визначився. Ніяк не збагну, чи можна таким чином вибирати собі роботу.

— Тому-то я тобі вже раніше казала: роби так, як вважаєш за потрібне, — сказала Куміко, поглядаючи на моє обличчя в дзеркалі. — Ніхто не змушує тебе сьогодні чи завтра ставати на роботу. Якщо ти переймаєшся фінансовою стороною, то дарма. Якщо ж ти маєш психологічні проблеми через те, що не працюєш, якщо тобі важко залишатися дома на господарстві в той час, коли я на роботі, то шукай собі якусь роботу. Я на все згідна.

— Звісно, мені таки доведеться знайти собі роботу. Це абсолютно зрозуміло. Не можу ж я все життя отак байдики бити. Рано чи пізно я її знайду. Але, чесно кажучи, зараз я не знаю, де влаштовуватися. Коли звільнився з попередньої роботи, якийсь час думав, що варто шукати роботу, пов’язану з юриспруденцією. Бо залишилися сякі-такі зв’язки. Та от тепер такого настрою вже нема. Що дальше я від юриспруденції, то менше вона мене цікавить. Мені здається, що така робота не для мене.

Дружина знову глянула на мене в дзеркало.

— Однак якби мене спитали, що я хочу робити, я відповів би, що нічого. А от якби наказали, то, гадаю, будь-що зробив би. А так не знаю, на що орієнтуватися. Для мене тепер це — найголовніша проблема.

— Слухай, — сказала вона, опустивши руку з рушником і обернувшись до мене, — якщо вже юриспруденція тобі набридла, то викинь її з голови. І про іспити на адвоката забудь. З роботою не спіши, якщо не знаєш, на що орієнтуватися. Почекай, поки в голові не проясниться, чого ти хочеш. Правду кажу, чи не так?

Я кивнув:

— Просто хотілося пояснити тобі, як думаю.

— Ага, — відповіла Куміко.

Я подався на кухню мити склянки. Куміко вийшла з ванної і присіла за кухонним столом.

— А знаєш, мені сьогодні дзвонив брат.

— Та невже?

— Схоже на те, що він збирається виставити свою кандидатуру на виборах. Можна сказати, це вже майже вирішено.

— Виставити кандидатуру на виборах? — Від здивування я на мить утратив голос. — Ти маєш на увазі вибори до парламенту?

— Саме це. Кажуть, начебто його просять виступити кандидатом від виборчого округу в Нііґаті, де раніше балотувався наш дядько.

— А хіба округ не успадкує дядьків син, твій двоюрідний брат? Він начебто збирається залишити посаду директора фірми «Денцу» і повернутися до Нііґати…

Куміко добула ватяні палички й узялася чистити вуха.

— Спочатку був такий план, але двоюрідний брат навідріз від нього відмовився. Мовляв, у Токіо має родину, гарну роботу й не хоче повертатися в Нііґату, щоб стати депутатом парламенту. Та головна причина — дружина проти того, щоб він висував свою кандидатуру на виборах. Словом, він не хоче заради цього жертвувати родиною.

Старшого брата батька Куміко чотири чи п’ять разів вибирали від того округу депутатом нижньої палати від Нііґати. Політичним важковаговиком він не вважався, але по службових щаблях піднявся досить високо — одного разу навіть став міністром, щоправда, другорядного міністерства. Однак через похилий вік і хворобу серця йому було важко йти на вибори наступного разу. Треба було шукати заміну. З двох його синів старший від самого початку не збирався ставати політиком, отож вибір випав на молодшого.

— Однак люди з цього округу нікого не хочуть, крім мого брата. Хочуть молодого, кмітливого й заповзятливого. Такого, хто міг би працювати депутатом упродовж кількох каденцій і стати впливовою фігурою в Токіо. Брат — відома людина, та й молодь за нього віддасть свої голоси, можна не сумніватися. Щоправда, з місцевими він особливого контакту не має, але в нього є потужна група підтримки, яка цим займеться, а брат може жити в Токіо, якщо захоче. Буде досить того, якщо він з’явиться там на виборах.

Я не міг уявити собі Нобору Ватая депутатом парламенту.

— А що ти про це думаєш? — запитав я Куміко.

— Його справи мене не стосуються. Мені однаково, стане він депутатом парламенту чи космонавтом.

— А чого ж він з тобою радився?

— Не сміши мене, — сухо відповіла дружина. — Та не радився він зі мною. Навіщо воно йому? Він лише повідомив мене. Як члена родини.

— Зрозуміло, — сказав я. — А чи не виникнуть проблеми з тим, що він розлучений і неодружений?

— Не знаю, — відповіла Куміко. — Я в політиці й виборах нічого не тямлю. Мені вони не цікаві. Але вдруге він не одружиться. Ні з ким. Йому взагалі не треба було одружуватися. Йому потрібне щось зовсім інше. Не те, що нам з тобою. Я це добре зрозуміла.

— Справді?

Куміко загорнула в паперову серветку дві використані ватяні палички й викинула у відро для сміття. Підвела голову й глянула мені в очі.

— Колись давно я випадково побачила, як він мастурбував. Я подумала, що в кімнаті нікого нема, відчинила двері й застала його за цим.

— З будь-ким таке буває, — сказав я.

— Та річ в іншому, — сказала вона й зітхнула. — Це було через три роки після смерті сестри. Здається, він уже був студентом, я вчилася в четвертому класі. Після смерті сестри мати довго вагалася — не знала, що робити з її одягом. Урешті-решт вирішила залишити — мовляв, може, знадобиться для мене, як підросту. Усе поскладала в картонну коробку й поклала в шафу. Так-от брат добув сестрин одяг і, нюхаючи його, робив це.

Я мовчав.

— Я тоді була ще маленька і нічого не знала про секс, тому й не розуміла, що він робить. Однак здогадалася, що це щось непристойне, протиприродне, набагато серйозніше, ніж здавалося, — сказала Куміко й похитала головою.

— А він знає, що ти його тоді бачила?

— Звичайно. Ми зустрілися поглядами.

— А що сталося з одягом сестри? Ти ним користувалася, коли підросла?

— Ні в якому разі!

— Так що, сестра йому подобалася?

— Не знаю, був у нього статевий потяг до неї чи ні, — відповіла Куміко. — Та, напевне, щось було, і мені здається, що він досі цього не може позбутися. От чому я кажу, що йому не треба було одружуватися.

Потім Куміко надовго замовкла. Не говорив ні слова і я.

— У цьому розумінні в нього якісь психологічні проблеми. Звісно, в тій чи іншій мірі вони є в кожного. Але його проблеми — зовсім не те, що мої або твої. Вони набагато глибші й серйозніші. Свої вади й слабості він ні за яких обставин не виставлятиме перед іншими людьми. Ти розумієш, що я кажу? Та й майбутні вибори викликають у мене тривогу.

— Яку тривогу? Про що?

— Не знаю. Про щось… — сказала вона. — Та годі про це. Чогось я втомилася. Більше думати не можу. Лягаймо спати.

Я зайшов у ванну кімнату й, чистячи зуби, розглядав своє обличчя. За три місяці після звільнення з роботи я майже не виходив у зовнішній світ. Снував між сусідніми крамницями, муніципальним басейном і домом. Якщо не брати до уваги поїздки на Ґіндзу та відвідин готелю перед станцією Сінаґава, я не ходив від дому дальше, ніж до хімчистки біля станції. За ці три місяці я зустрічався, крім Куміко, тільки із сестрами Кано та Мей Касахарою. Тісний, майже нерухомий світ. Та що тіснішим і нерухомішим він ставав, то, здавалося, щораз більше наповнювався дивними речами та людьми. Вони наче підстерігали, коли я зупинюся. І щоразу, коли заводний птах прилітав у сад і накручував пружину, світ дедалі більше занурювався у хаос.

Я прополоскав рот і ще якийсь час розглядав своє обличчя в дзеркалі.

«Не знаю, на що орієнтуватися, — сказав я сам собі. — Мені вже тридцять, а я зупинився і не знаю, на що орієнтуватися».

Коли я зайшов у спальню, Куміко вже спала.

11 Поява лейтенанта Мамії Що вийшло з теплого болота Туалетна вода

Через три дні зателефонував Токутаро Мамія. О пів на восьму ранку, коли ми з дружиною снідали.

— Вибачте, що так рано вам подзвонив. Сподіваюсь, не розбудив? — сказав Мамія справді вибачливим тоном.

Я заспокоїв його — сказав, що завжди встаю рано, відразу після шостої.

Він подякував за листівку і сказав, що будь-що хотів зв’язатися зі мною ще до того, як я піду на роботу. І що був би надзвичайно щасливий, якби міг зустрітися зі мною на хвилину сьогодні в обідню перерву. Бо хотів увечері повернутися на суперекспресі до Хіросіми. Раніше планував побути в Токіо довше, але через термінові справи змушений сьогодні-завтра від’їжджати.

Я повідомив, що наразі не працюю і цілий день вільний, а тому можемо зустрітися, коли йому зручно — зранку, вдень чи ввечері.

— А на сьогодні ви не маєте ніяких інших планів? — ввічливо спитав він.

Я відповів, що не маю жодних.

— Якщо так, то можна завітати до вас сьогодні о десятій ранку?

— Звичайно!

— Ну тоді до скорої зустрічі, — сказав він і поклав слухавку.

Та коли я поклав слухавку, до мене дійшло, що я забув пояснити Мамія-сану, як добиратися до нашого дому від станції. «Та нічого, — подумав я. — Якщо захоче, то якось дістанеться сюди, адже адресу знає».

— Хто це? — спитала Куміко.

— Чоловік, що розносить дарунки на пам’ять про Хонду-сана. Сказав, що до обіду принесе сюди і мій.

— Невже? — Дружина пила каву і намазувала масло на тост. — Дуже люб’язна людина, правда?

— Безперечно.

— А може, варто сходити до Хонди-сана й поставити поминальні свічки? Хоч би тобі.

— Та мабуть. Запитаю у Мамії-сана.

Перед відходом на роботу Куміко попросила застебнути на її сукні блискавку. Сукня міцно прилягала до її тіла, і на блискавку я потратив трохи часу. За її вухами я вловив приємний запах, що дуже підходив для літнього ранку.

— У тебе нова туалетна вода? — запитав я.

Куміко нічого не відповіла, а зиркнула на годинник і поправила рукою волосся.

— Ну, треба йти, — сказала вона й взяла зі стола сумочку.

Прибравши маленьку — на чотири з половиною татамі[23] — кімнату, що слугувала Куміко робочим кабінетом, і витрушуючи сміття з відра, я помітив жовту стрічечку. Одним кінчиком вона визирала з-під списаних аркушів паперу і рекламних оголошень. Яскрава, блискуча, вона відразу привернула мою увагу. Такими стрічками користуються для упакування подарунків — обкручують навколо коробочки й зав’язують у вигляді квітки. Я витягнув стрічку з відра. Куміко викинула її разом з паперовою обгорткою з універмагу «Мацуя», під якою лежала коробочка з етикеткою фірми «Christian Dior». Усередині коробочки було заглиблення у вигляді флакона. З вигляду коробочки можна було здогадатися, що там містилася досить дорога річ. Я зайшов з коробочкою у ванну кімнату і відчинив шафку з косметикою Куміко. І там помітив недавно відкритий флакончик туалетної води «Christian Dior», що ідеально збігався із заглибленням у коробочці. Я відкрутив позолочений ковпачок і понюхав. Пахло так само, як недавно за вухами Куміко.

Я сів на диван і, допиваючи рештки кави, спробував зібратися з думками. Напевно, хтось подарував Куміко цю туалетну воду. Нічого й казати, дорога річ. Хтось купив у «Мацуя» і попросив начепити стрічечку. Якщо чоловік, то виходить, що Куміко з ним у досить дружніх стосунках. Бо просто жінкам (особливо заміжнім) туалетної води не дарують. Якщо ж це подруга… та хіба жінки дарують одна одній туалетну воду? Цього я не знав. Знав тільки одне: у цей час не було приводу отримувати подарунки. День народження в неї в травні. Річниця нашого одруження — також у травні. А може, вона сама купила собі туалетну воду й попросила в універмазі обв’язати гарною стрічечкою? Але навіщо?

Я зітхнув і подивився на стелю.

А може, треба запитати безпосередньо в Куміко: «Хто подарував тобі цю воду?» І тоді вона, можливо, відповість: «Ах, цю! Одна наша дівчина подарувала. Я допомогла їй в особистій справі. Про це довго довелося б розповідати, але вона потрапила в халепу, і я з доброї волі дещо для неї зробила. Чудовий запах, правда? І коштує дорого».

Що ж, у цьому є логіка. І розмові кінець. Тож навіщо ставити такі запитання? І навіщо хвилюватися?

Однак щось мені з голови не виходило. Куміко мала б розповісти мені про цю туалетну воду. Якщо дружина, повернувшись додому, мала час зайти у власну кімнату, розв’язати стрічечку, зняти паперову обгортку, відкрити коробочку, викинути все у відро для сміття і поставити флакон у шафку ванної кімнати, то могла б сказати: «Подивись, що мені сьогодні одна дівчина з роботи подарувала!» Але вона промовчала. Можливо, вважала це не вартим уваги. Але якщо навіть це так, то зараз цей випадок опинився під покровом таємничості. Ось що мене непокоїло.

Я довго в задумі дивився на стелю. Намагався думати про щось інше, але голова як слід не працювала. Я згадував, як застібав на Куміко сукню: її гладеньку білу спину, духмяний запах за вухами. І вперше за довгий час мені захотілося курити. Узяти в рот сигарету, запалити її і вдихнути диму на повні груди. «Якби я так зробив, то, може, трохи заспокоївся б», — подумав я. Але сигарет не було. Нічого іншого не залишалось, як смоктати лимонну карамельку.

За десять до десятої задзвонив телефон. «Може, Мамія?» — подумав я. До нашого дому справді важко знайти дорогу. Навіть люди, які в нас побували вже кілька разів, блудили. Однак це не був він. Зі слухавки долинав голос загадкової жінки, що доймала мене недавно незрозумілими розмовами.

— Добридень! Давно вас не чула, — сказала жінка. — Ну, то як? Сподобалося того разу? Трохи розворушилися? Та чому кинули слухавку? Хоча попереду мало бути найцікавіше.

На мить мені здалося, ніби жінка нагадує про той сон, коли Крита Кано довела мене до оргазму. А насправді йшлося про її розмову по телефону, коли я варив спагеті.

— Вибачте, але я не маю часу, — сказав я. — За десять хвилин до мене прийде гість, і мені треба дещо приготувати.

— Чи не здається вам, що як безробітний ви надто зайняті? — насмішкувато зауважила вона. Як і минулого разу, інтонація її голосу швидко змінювалася. — То варите спагеті, то очікуєте гостя. Та нічого, нам вистачить десяти хвилин. Поговорімо десять хвилин, а як прийде гість, можете покласти слухавку.

Мені хотілося мовчки обірвати розмову. Але зробити цього я не зміг. Туалетна вода Куміко трохи вивела мене з рівноваги, і мені хотілося поговорити з будь-ким.

— Я не уявляю собі, хто ви такі, — сказав я і, взявши олівець біля телефону, почав ним крутити між пальцями. — А ви впевнені, що я вас знаю?

— Звичайно. Я вас знаю, а ви — мене. Чого б я мала брехати? Я не маю стільки часу, щоб розбалакувати із зовсім незнайомими людьми. Напевне, у вашій пам’яті є «біла пляма».

— Нічого не розумію. Іншими словами…

— Досить! — різко обірвала вона мене. — Не сушіть собі даремно голови. Ви знаєте мене, а я — вас. Ось що головне: я буду з вами лагідна. А вам робити нічого не треба. Чудово, чи не так? Можете нічого не робити і ні за що не відповідати. Усе робитиму я. Усе. Прекрасно, правда? Перестаньте мучити себе важкими запитаннями. Викиньте все з голови. Уявіть собі, ніби теплого весняного дня лежите пополудні у м’якому болоті.

Я мовчав.

— Уявіть собі, ніби ви спите, вам сниться сон, ви лежите у теплому болоті… Забудьте про дружину. Забудьте, що ви безробітні. Забудьте про майбутнє. Забудьте про все. Усі ми вийшли з болота і колись до нього повернемося. Коротко кажучи… Гей, Окада-сан! Коли ви востаннє спали з дружиною? Пам’ятаєте? Мабуть, давно? Тижнів два тому?

— Вибачте, але вже гість прийшов, — сказав я.

— Насправді ще давніше? Вас голос видає. Три тижні тому?

Я мовчав.

— Та нічого. — Її голос скидався на шурхіт щіточки, якою змітають пил із жалюзі. — Зрештою, це ваша з дружиною проблема. А я зроблю для вас усе, чого захочете. І ні за що не відповідатимете. Повернете за ріг — і будете там. У світі, якого ніколи не бачили. Я ж казала, що у вас є «білі плями». Але ви цього все ще не розумієте.

Як і раніше, я мовчав, міцно стискаючи слухавку.

— Озирніться навколо, — вела далі жінка. — Озирніться і скажіть: що ви бачите?

У цю мить у передпокої пролунав дзвінок. Полегшено зітхнувши, без жодних слів я поклав слухавку.

Лейтенант Мамія виявився високим стариком з легкою залисиною і в окулярах із золотою оправою. Смаглявий, із здоровим кольором обличчя, він справляв враження людини, яка не цурається фізичної праці. Без зайвої ваги. У кутиках обох очей — три глибокі, наче ретельно вирізьблені зморшки. Через це здавалося, що він от-от зажмурить очі від яскравого світла. Визначити, скільки йому років, я не міг, але, напевне, понад сімдесят. Видно, у молодості вирізнявся міцним здоров’ям. Про це свідчила пряма постава і стримані рухи. Його чемна поведінка й манера говорити були водночас позначені непоказною ґрунтовністю. Відчувалося, що лейтенант Мамія звик усе вирішувати власними силами і брати на себе відповідальність. На ньому був непримітний світло-сірий костюм, біла сорочка й краватка із сірими та чорними смужками. Для душного й вологого червневого ранку такий справді пристойний костюм був із занадто цупкої тканини, але на обличчі гостя я не побачив жодної краплини поту. Ліву руку заміняв протез з тонкою рукавичкою, як і костюм, світло-сірого кольору. Порівняно із засмаглою, густо порослою волоссям правою рукою протез, обтягнутий сірою рукавичкою, здавався занадто холодним і неприродним.

Я посадив гостя на диван у вітальні й запропонував зеленого чаю.

Він попросив вибачення, що не має візитної картки:

— У префектурі Хіросіма я викладав у сільській школі суспільствознавство, потім вийшов на пенсію. І тепер нічого не роблю. Щоправда, маю земельну ділянку і дещо на ній вирощую — більше для розваги. Ось чому не маю картки. Так що пробачте.

Я також не мав картки.

— Пробачте, Окада-сан, скільки вам років?

— Тридцять, — відповів я.

Він кивнув. І ковтнув чаю. Я зовсім не здогадувався, яке враження справило на нього те, що мені тридцять.

— Ви живете в такому надзвичайно тихому домі, — промовив гість, щоб змінити тему розмови.

Я розповів, як запівдарма винайняв у свого дядька цей дім. І додав, що в іншому разі з нашими доходами ми не могли б поселитися навіть у вдвічі меншому будинку. Киваючи, він стримано обвів поглядом нашу оселю. Я також оглянувся. «Озирніться навколо», — казав жіночий голос. Я ще раз оглянувся і відчув у повітрі якийсь холодок.

— Я пробув у Токіо загалом два тижні, — сказав лейтенант Мамія, — і ви, Окада-сан, останній, кому я маю передати пам’ятний дарунок. Після того я зможу зі спокійною душею повернутися до Хіросіми.

— А я от подумав, чи не можна було б навідатися у дім Хонди-сана і поставити поминальну свічку.

— Це благородно з вашого боку, але Хонда-сан родом з Хоккайдо, з міста Асахікава. Там його й поховано. Оце недавно рідня приїжджала, щоб розібрати речі в його домі в Меґуро, й уже повернулася до себе.

— Зрозуміло, — сказав я. — Так що ж виходить? Хонда-сан мав родину, а жив сам у Токіо?

— Саме так. Його старший син, що мешкає в Асахікаві, переживав, що покинув старого батька самого в Токіо, й боявся людського осуду, а тому неодноразово запрошував переїхати до нього, але той уперто відмовлявся.

— А хіба він мав сина? — здивувався я. — Бо мені чомусь здавалося, що Хонда-сан залишився на світі сам-один. А його дружина вже раніше померла?

— Та це трохи заплутана історія. Річ у тому, що його дружина незабаром після війни познайомилася з іншим чоловіком, і вони разом вчинили самогубство. Здається, це сталося десь року п’ятдесятого чи п’ятдесят першого. Усіх перипетій цієї справи я не знаю. Сам Хонда-сан про це не розводився, а я не смів допитуватися.

Я кивнув.

— Після того сам виховував дітей — сина й дочку, а коли вони стали самостійними, переїхав до Токіо і, як ви знаєте, став ворожбитом.

— А що він робив в Асахікаві?

— Разом зі старшим братом володіли друкарнею.

Я спробував уявити собі, як Хонда-сан у комбінезоні стоїть перед друкарським верстатом і перевіряє якісь відбитки. Та мені він запам’ятався неохайним стариком у бруднуватому кімоно з поясом, що годився б скоріше для нічного халата, — стариком, який і взимку, і влітку сидить перед котацу й перебирає палички для ворожіння.

А тим часом лейтенант Мамія спритно, однією рукою розв’язав фуросікі[24] й вийняв щось схоже на коробочку із солодощами. Її було обгорнуто грубим папером і туго перев’язано стрічкою. Гість поклав згорток на стіл і підсунув до мене.

— Ось цю річ Хонда-сан доручив передати вам на пам’ять.

Я взяв згорток у руки. Він майже нічого не важив. А що в ньому, я не догадувався.

— Можна його зараз розгорнути?

Лейтенант Мамія похитав головою:

— Ні. Вибачте, але покійний просив, щоб ви розкрили його на самоті.

Я кивнув і поклав згорток на стіл.

— Правду кажучи, — вів далі лейтенант Мамія, — я отримав листа від Хонди-сана за день до його смерті. У ньому він писав, що, напевне, скоро помре. «Смерті я зовсім не боюся. Така небесна воля. І я їй корюся. Однак одну справу я не завершив. У шафі мого дому лежать деякі речі, які я вже давно збирався передати різним людям. Та, видно, цього мені не вдасться зробити. А тому я був би Вам дуже вдячний, якби Ви самі роздали ці подарунки за доданим окремо списком. Я розумію, як це зухвало з мого боку, але сподіваюсь, що Ви не пошкодуєте зусиль, щоб виконати моє передсмертне прохання». Цей лист став для мене великою несподіванкою, бо наше листування вже давно обірвалося — років шість чи сім тому. Я відразу написав відповідь на його адресу, але пошта прислала мого листа назад з повідомленням його сина, що Хонда-сан помер.

Гість узяв у руки чашку й ковтнув чаю.

— Хонда-сан знав, коли помре. Видно, досяг такого стану душі, якого я, скажімо, не можу сподіватися. Як ви писали в листівці, щось у ньому сильно потрясало людей. Я відчув це ще восени тридцять восьмого, коли вперше з ним зустрівся.

— Ви були з ним в одній військовій частині під Номонханом?

— Та ні, — відповів лейтенант Мамія і прикусив губи. — Ми служили в різних частинах і різних дивізіях. Але брали участь в одній невеликій операції перед боями під Номонханом. Потім під Номонханом капрал Хонда зазнав поранення і, був відправлений на батьківщину. У боях під Номонханом я не брав участі. Я… — Лейтенант Мамія підняв ліву руку в рукавичці. — Руку я втратив у серпні сорок п’ятого під час наступу радянських військ. Коли ми відбивали танкову атаку, мені в плече влучила куля із важкого кулемета. Я знепритомнів, і саме тоді радянський танк своєю гусеницею розчавив мені руку. Потрапив у полон, мене лікували у шпиталі в Читі, а згодом відправили в сибірський табір, де я перебував до сорок дев’ятого року. Відтоді, як мене послали до Маньчжурії тридцять сьомого року, я провів на материку загалом дванадцять років і за цей час ні разу не побував на батьківщині. Родичі вважали, що я загинув у боях з радянськими військами, і навіть зробили для мене могилу в рідному селі. Перед від’їздом з Японії я начебто освідчився одній дівчині, а коли повернувся, вона вже вийшла заміж за іншого. Нічим тут не зарадиш. Адже дванадцять років — тривалий час.

Я кивнув.

— Напевне, такому юнакові, як ви, Окада-сан, нецікаво слухати розповіді про минуле, — промовив гість. — Але мені хочеться сказати, що ми тоді були звичайними парубками, як ви зараз. Я ніколи не думав, що стану військовим. Хотів учителювати. Але відразу після закінчення університету мене призвали до війська і майже силоміць зарахували на офіцерські курси. І все скінчилося тим, що я надовго залишився на континенті. Моє життя схоже на короткий сон.

Після цих слів лейтенант Мамія замовк.

— А чи не могли б ви розповісти, як познайомилися з Хондою-саном? — поцікавився я. Мені справді хотілося знати, яким він був колись.

Лейтенант Мамія, все ще тримаючи руки на колінах, про щось думав. Він не вагався, задовольнити моє прохання чи ні, а просто щось обдумував.

— Та, можливо, це буде надто довга розповідь.

— Та нічого, — відповів я.

— Досі я про це не розповідав нікому, — сказав гість. — І Хонда-сан, напевне, також. Бо ми вирішили мовчати. Однак Хонда-сан помер. Залишився тільки я. Тож якщо і розповім вам, нікому не зашкоджу.

І лейтенант Мамія почав свою розповідь.

12 Довга розповідь лейтенанта Мамії (частина 1)

— Я опинився в Маньчжурії на початку 1937 року — як молодший лейтенант прибув у розпорядження Генерального штабу Квантунської армії в Сіньцзіні, — почав розповідати лейтенант Мамія. — Оскільки в університеті я спеціалізувався на географії, то мене зарахували в команду військових топографів, що мали складати карти. І це мене втішало, бо у війську такі мої обов’язки були, чесно кажучи, досить легкі.

Крім того, у Маньчжурії тоді було порівняно спокійно — принаймні стабільно. Після «китайського інциденту»[25] театр воєнних дій перемістився з Маньчжурії на основну китайську територію, і військові частини, що брали участь у боях, уже не належали до Квантунської армії, а до нашого експедиційного корпусу в Китаї. Зачистка території від антияпонських партизанів, звичайно, тривала, але здебільшого у глибинних районах, а тому найгірше, здавалось, було вже позаду. Потужна Квантунська армія, залишаючись у Маньчжурії й недовірливо поглядаючи на північ, ставила собі за мету підтримувати порядок і безпеку в щойно утвореній незалежній державі Маньчжоу-Го.

І хоча навколо начебто панував спокій, війна, звісно, тривала, а тому військові маневри проходили безперестанку. Але, на щастя, я не мусив брати в них участі. Вони відбувалися у страшний холод — сорок-п’ятдесят градусів морозу, — коли проста необережність могла закінчитися смертю. Щоразу після маневрів сотні солдатів зазнавали обмороження й потрапляли на лікування до шпиталю або на гарячі джерела. Сіньцзін, звичайно, не можна було назвати великим містом, але воно справляло враження цікавого екзотичного місця, де кожен, хто хотів, міг досхочу розважитися. Ми, новоприбулі офіцери-одинаки, жили разом, але не в казармах, а в чомусь схожому на пансіон. Усе це скидалося на продовження вільного студентського життя, і я безтурботно собі думав, що не мав би нічого проти, якби й далі один за одним проходили такі мирні дні, а моя військова служба закінчилася без жодних подій.

Ясна річ, це був позірний спокій. Відразу за межами нашої сонячної оази точилися жорстокі бої. Більшість японців — принаймні ті, хто мав здоровий глузд, — розуміла, що війна в Китаї перетвориться у трясовину, з якої не буде виходу. Хоч би скільки битв місцевого значення Японія виграла, їй не вдасться надовго окупувати й управляти такою величезною країною. Це ставало ясним кожному, хто холоднокровно над цим думав. Як і можна було сподіватися, що довше тривала війна, то щораз більшою ставала кількість убитих і поранених. Крім того, стрімко погіршувалися відносини з Америкою. І на саму Японію падала дедалі густіша тінь війни. Настала епоха похмурих років — тридцять сьомого, тридцять восьмого… Але живучи безтурботним офіцерським життям у Сіньцзіні, ми, чесно кажучи, запитували себе: «А де ж, власне, точиться війна?» Ми щовечора засиджувалися за випивкою й пустою балаканиною або відвідували кав’ярню, де розважалися з дівчатами із сімей російських білоемігрантів.

Та от одного дня наприкінці квітня тридцять восьмого року мене викликав старший офіцер Генерального штабу і познайомив із чоловіком у цивільному на прізвище Ямамото. Він був невисокого зросту, коротко стрижений, з вусами, на вигляд тридцятип’ятирічного віку. Ззаду на шиї в нього виднів шрам від удару кинджалом або мечем. Старший офіцер сказав: «Ямамото-сан — цивільна особа. За дорученням командування вивчає життя і звичаї монголів, що живуть у Маньчжоу-Го. Цього разу він має вирушити на кордон із Зовнішньою Монголією, у степ Хулунбуїр, і для його охорони ми посилаємо кілька чоловік. Ви будете одним з них». Однак його словам я не повірив. Бо хоча цей Ямамото був у цивільному одязі, я відразу зрозумів, що він професійний військовий. Його погляд, манера говорити та військова виправка видавали його. «Напевне, офіцер високого рангу і, можливо, з розвідувальним завданням, — оцінив я. — А тому приховує свою належність до армії». Така підозра викликала зловісні передчуття.

Ямамото супроводжували, крім мене, ще два чоловіки. Для охорони це було замало, але численніша група за тодішніх умов привернула б до себе увагу монгольських військ, розгорнутих неподалік від кордону. Я зовсім не хочу сказати, що ми були жменькою добре вишколених людей. Навпаки — єдиним офіцером у групі був я, та й то без бойового досвіду. Боєздатним можна було вважати тільки сержанта Хамано. Я його добре знав як військового, прикріпленого до Генерального штабу. Як наполегливого сержанта, що вибився вгору власними силами й відзначився під час боїв у Китаї. Високий зростом, відважний, він був людиною, на яку можна покластися у найскрутнішу хвилину. Однак я ніяк не міг збагнути, на якій підставі до нашої групи залучили капрала на прізвище Хонда. Він, як і я, зовсім недавно переведений сюди з Японії, звісно, був необстріляний. З вигляду тихий і мовчазний, він, здавалось, не міг бути корисним у бою. Та оскільки був приписаний до сьомої дивізії, то, видно, Генеральний штаб спеціально вибрав його для підготовленої місії. А от у чому полягала його цінність, я дізнався набагато пізніше.

Мене призначили командиром охорони тому, що я відповідав за топографічний опис місцевості на західному кордоні Маньчжоу-Го, у басейні ріки Халхін-Гол. Моє головне завдання зводилося до того, щоб перевірити точність і повноту карт цього району. Декілька разів я навіть облітав його на літаку. Мабуть, вважалося, що я можу виявитися корисним. Разом з тим мені поставили ще одне завдання — зібрати докладніші топографічні дані про цю місцевість для складення точніших карт. Хотіли, так би мовити, одним ударом убити двох зайців. Правду кажучи, карти Хулунбуїрського степу на кордоні з Монголією, які ми мали, були надзвичайно грубими і не сильно відрізнялися від карт часів Цінської династії.[26] Після створення Маньчжоу-Го Квантунська армія неодноразово проводила топографічні зйомки, щоб створити точні карти, але, на жаль, територія виявилася завеликою. До того ж, західна частина Маньчжурії являла собою безкрайню пустелю, де кордон не мав жодного значення. І жили там з давніх-давен кочівники-монголи, які не потребували кордонів і навіть не знали, що це таке.

Складенню точних карт перешкоджала й політична обстановка. Бо якби ми провели лінію кордону на свій розсуд і створили офіційну карту, то це могло б викликати великомасштабний конфлікт. Радянський Союз і Монголія, що межували з Маньчжоу-Го, надзвичайно нервово реагували на порушення кордону — через це досі відбулося кілька запеклих збройних зіткнень. У той час наше командування не збиралося воювати проти СРСР, бо головні сили було спрямовано проти Китаю, і на великомасштабні операції проти СРСР нічого не залишалося. Бракувало дивізій, танків, артилерії, літаків. Найпершим завданням було забезпечити стабільність у зовсім молодій державі Маньчжоу-Го. А визначення кордонів на півночі й північному заході, на думку командування, можна було відкласти на пізніше. Воно задумало виграти час, поки ситуація залишається неясною. Потужна Квантунська армія в основному дотримувалася такої стратегії, зайнявши очікувальну позицію. Ось чому навколо панувала цілковита невизначеність.

Та якби незалежно від намірів командування війна таки спалахнула (що насправді сталося наступного року біля Номонхана), без карт ми не могли б воювати. Потрібні були не звичайні цивільні карти, а спеціальні військові. На війні потрібні карти з докладною інформацією — де краще розмістити війська, де встановити гармати, щоб від них була найбільша користь, за скільки днів можна дістатися пішки до певного пункту, де джерела питної води, скільки фуражу треба запасти для коней. Без таких карт сучасна війна неможлива. Оскільки наші функції багато в чому перекривалися із завданнями розвідки, то ми постійно обмінювалися інформацією з відділом розвідки Квантунської армії та органом особливого призначення[27] в Хайларі. Так що ми загалом знали одні одних, та от цього Ямамото я бачив уперше.

Після п’яти днів підготовки ми поїздом виїхали із Сіньцзіня до Хайлара. Пересівши там на вантажівку, проїхали повз ламаїстський монастир Канчуермяо й прибули на спостережний пункт армії Маньчжоу-Го на кордоні поблизу ріки Халхін-Гол. Точно не пам’ятаю, але, здається, ми проїхали кілометрів триста-триста п’ятдесят. Навкруги, куди тільки сягало око, стелився безлюдний степ. По дорозі я мав постійно звіряти карту з рельєфом місцевості. Однак звіряти не було чого — я ніде не бачив нічого такого, що могло б називатися орієнтиром. Перед очима тяглися один за одним невисокі пагорби, порослі сухою травою, відступав щораз далі небокрай і плили по небу хмари. Точно вказати на карті місце, де ми перебуваємо, я не міг. Його можна було приблизно визначити, підрахувавши час, витрачений на дорогу.

Людині, яка безмовно переміщується такою пустелею, іноді здається, ніби вона втрачає свою людську сутність і розпливається в навколишньому просторі, настільки широкому, що стає важко втримати своє «я». Ви розумієте, що я маю на увазі? Свідомість розростається, як навколишній краєвид, і вже не можна прив'язати її до власного тіла. Ось що я відчував посеред монгольського степу. «Який він безкрайній!» — думав я. Він здавався мені не сушею, а скоріше морем. Сонце вставало на сході, неквапливо пересувалося небосхилом і пірнало за небокраєм на заході. Це була єдина зміна навколо нас. І в переміщенні сонця я відчував щось таке, що можна назвати велетенською, космічною любов’ю.

На спостережному пункті ми зійшли з вантажівки й пересіли верхи на коней. Нам приготували четверо верхових коней і двох для перевезення продовольства, води, спорядження та зброї. Зброя в нас була досить легка. Я й чоловік на прізвище Ямамото мали тільки пістолети, а Хамано та Хонда — крім пістолетів, також гвинтівки моделі «38» і по дві ручні гранати.

Командиром нашого загону фактично був Ямамото. Він сам усе вирішував і віддавав накази. Оскільки він був цивільною людиною, то за військовим статутом я мав би командувати. Однак ніхто з нас не піддавав сумніву його права розпоряджатися нами. Усі розуміли, що саме він годиться для виконання такої функції. А я в чині молодшого лейтенанта був лише штабістом, що не мав бойового досвіду. Солдати безпомильно вгадують такі здібності інших і мимоволі підкоряються. А крім того, перед нашою відправкою старший офіцер штабу дав мені зрозуміти, щоб я беззаперечно виконував вказівки Ямамото. Іншими словами, я мав слухатися його наказів, які виходили за рамки військового статуту.

Ми під’їхали до ріки Халхін-Гол і рушили вздовж берега на південь. Ріка розбухла від талої води. У ній плюскотіла велика риба. Іноді далеко в степу видніли вовки. Можливо, це були не вовки чистої породи, а якась помісь з дикими собаками. Та в обох випадках вони були небезпечними. І щоб захистити від них коней, довелося щоночі виставляти вартового. Ми бачили також чимало птахів. Видно, більшість з них перелітала до Сибіру. Ми з Ямамото обговорювали різні особливості місцевого рельєфу і, звіряючи з картою наш маршрут, записували їх у зошит. Але крім цього професійного обміну інформацією, Ямамото ні про що інше зі мною не розмовляв. Він мовчки поганяв коня вперед, сідав їсти окремо й, не кажучи ні слова, лягав спати. У мене склалося враження, що він прибув у ці краї не вперше. Він навдивовижу добре знав тутешній рельєф і напрям, в якому ми рухалися.

Після двох днів подорожі на південь, яка минула без подій, Ямамото покликав мене і сказав, що завтра вдосвіта ми переправлятимемося на той бік ріки Халхін-Гол. Мене це приголомшило, бо по той бік ріки була територія Монголії. Навіть її правий берег, на якому ми зараз перебували, вважався небезпечною спірною прикордонною зоною. Монголи стверджували, що це їхня земля, а Маньчжоу-Го виставляли свої претензії на неї, через що між ними постійно виникали збройні сутички. Якби монгольський загін затримав нас на цьому, правому, березі, то, зважаючи, так би мовити, на такі розходження в поглядах обох держав на цю проблему, нас можна було б виправдати. Правда, тепер, коли танув сніг, монголи майже не переходили через ріку, а тому небезпека зіткнутися з ними була невелика. Та от якби це сталося на лівому березі, розмова вийшла б зовсім інша. Там, напевне, снують їхні патрулі. Тож якби вони нас там упіймали, то наші пояснення не допомогли б. Якби ненароком ми явно порушили кордон, то справа набрала б політичного характеру. Якби навіть нас пристрелили на місці, протести були б даремними. Крім того, старший офіцер не казав, що можна переходити кордон. Я отримав вказівку слухатися розпоряджень Ямамото, але не міг відразу збагнути, чи вона стосувалася також такої важливої дії, як порушення кордону. По-друге, як я вже казав, ріка розбухла від талої води і для переправи не годилася — течія була надто стрімкою та страшно холодною. Ріку в таку пору року не переходили навіть кочівники. Зазвичай вони це робили взимку, коли ріка замерзала, або влітку, коли швидкість течії спадала, а вода теплішала.

Коли я це сказав, Ямамото якийсь час пильно дивився на мене, а потім, кілька разів кивнувши, заговорив повчальним тоном: «Я добре розумію, що вас турбує порушення кордону. Це природно для офіцера, якому довірили солдатів, пам’ятати про відповідальність. Очевидно, ви не хочете піддавати їх безглуздій небезпеці. Але я хотів би, щоб ви довірили цю справу мені. Бо цього разу я за все відповідаю. Я всього вам не можу пояснити, але повірте, що цю справу узгоджено з командуванням на найвищому рівні. З переправою ніяких технічних проблем не буде: є такі місця, мало кому відомі, де можна перебратися на той бік. Монгольські війська забезпечили себе кількома такими переправами. Мабуть, і ви про це знаєте. Я вже раніше кілька разів переходив ріку в цьому місці. Скажімо, як торік, у цей самий час. Так що можете не турбуватися».

Монгольські війська, добре обізнані з тутешньою місцевістю, справді навіть під час танення снігу кілька разів збройними загонами проникали на правий берег ріки Халхін-Гол. Виходить, що переправи існували, тож їхні загони, в разі потреби, могли перейти ріку. А якщо це вдавалося монголам, то міг переправитися як сам Ямамото, так і ми разом з ним.

Ми опинилися перед однією з таких таємних переправ, побудованих, здається, монгольськими військами. Її так уміло закамуфлювали, що помітити з першого погляду було важко. Між перекатами у воді перекинули міст з дощок, закріплений туго натягненими канатами, щоб його не знесла стрімка течія. Якби вода трохи спала, по ньому спокійно могли б проїхати вантажівки із солдатами, бронемашини й танки. Оскільки міст укривала вода, то розвідувальні літаки навряд чи помітили б його. Ухопившись за канат, ми перетнули потік. Першим перейшов Ямамото й пересвідчився, що не видно монгольських патрулів. За ним пішла решта. Вода була настільки холодна, що німіли ноги, але все-таки ми зуміли перебратися на лівий берег разом з кіньми. Лівий берег виявився набагато вищим за правий, і з нього відкривався далекий пустельний краєвид на правому березі. Зокрема й тому радянські війська займали вигіднішу позицію під час боїв під Номонханом. Різниця висот дуже впливає на точність артилерійського вогню. Пригадую, мене тоді вразило, як помітно відрізняються обидва береги. У крижаній воді я так перемерз, що дуже довго відходив, деякий час навіть голосу не міг звести. Та як тільки згадував, що ми на ворожій території, то, чесно кажучи, від напруження геть-чисто забував про холод.

Після того ми рушили уздовж берега на південь. Ріка, звиваючись немов змія, текла внизу, ліворуч від нас. Незабаром Ямамото сказав, що нам краще зняти знаки розрізнення, й ми його послухалися. «Якби ми потрапили у ворожі руки, то через ці знаки мали б клопіт», — подумав я… А тому я зняв свої офіцерські чоботи й замінив їх гетрами.

Того ж дня ввечері, коли ми облаштовували свій бівуак, до нас під’їхав якийсь монгол. Зазвичай монголи їздять на високих сідлах, і їх здалека можна помітити. Сержант Хамано, побачивши незнайомця, схопив гвинтівку, але Ямамото зупинив його: «Не стріляй!» Хамано, не кажучи ні слова, повільно опустив дуло гвинтівки. Ми всі четверо застигли на місці й чекали, коли під’їде вершник. За плечима в нього висіла гвинтівка радянського виробництва, на поясі висів маузер. Заросле обличчя, на голові шапка з повислими вухами. На ньому був такий же засмальцьований одяг, як на кочівниках, але його постава зразу видавала, що він — професійний військовий.

Чоловік спішився і заговорив з Ямамото, здається, по-монгольському. Я трохи розумів і російську, і китайську мови, але та була іншою. Ось чому я подумав, що це була монгольська. Ямамото відповідав тією ж мовою, а тому я ще більше впевнився, що він — офіцер розвідки.

«Молодший лейтенанте Мамія! — сказав Ямамото. — Я вирушаю з цим чоловіком, на скільки — не знаю, але хочу, щоб ви чекали на мене тут. І, звичайно, постійно ставте вартового. Якщо ж я не повернуся через тридцять шість годин, то повідомте про це у штаб. Пошліть когось на той берег, на спостережний пункт армії Маньчжоу-Го». Я відповів, що все зрозумів. І Ямамото, сівши на коня, рушив разом з монголом на захід.

Залишившись утрьох, ми влаштували бівуак і сяк-так повечеряли. Готувати щось на вогні ми не могли. Навколо, наскільки око сягало, простягався дикий степ, на якому, крім піщаних барханів, не було видно нічого, за чим можна сховатися, і будь-який димок міг навести на нас ворога. Тому ми поставили намет внизу, за барханом, і підкріпилися сухарями та холодними м’ясними консервами. Як тільки сонце спустилося за обрій, усе навколо огорнула пітьма, а на небі заяскріли незчисленні зірки. Крізь шум води у ріці було чути, як десь завивали вовки. Ми лежали на піску, відпочиваючи від денної втоми.

«Пане молодший лейтенант, ми влипли в небезпечну історію», — сказав Хамано. «Та начебто», — відповів я.

До цього часу ми — я, сержант Хамано й капрал Хонда — уже добре пізнали один одного. Оскільки я був новопризначеним необстріляним офіцером, то такий досвідчений сержант, як Хамано, мав би сторонитися і глузувати з мене. Та от у нас із Хамано так не сталося. Він відчував до мене щось схоже на повагу за те, що я отримав університетську освіту, а я не надавав значення військовим рангам і високо цінував його військовий досвід та практичну кмітливість. До того ж, він народився в Ямаґуті, а я по сусідству — в Хіросімі. Тож мимоволі ми знайшли спільну мову й здружилися. Він розповідав мені про війну в Китаї. Хамано, уроджений солдат з початковою освітою, мав свої сумніви щодо цієї набридливої, нескінченної війни і щиро ділився ними зі мною. «Я — військовий і готовий воювати, — казав він. — Я готовий вмерти за батьківщину. Бо це — моя робота. Але ця війна, пане молодший офіцер, якою ми ось зараз зайняті, що не кажіть, нечесна. Ця війна без лінії фронту, й ти не можеш стати у відкритий бій з ворогом. Ми наступаємо. А ворог, майже не воюючи, тікає. Розбиті китайські війська скидають свою військову форму й змішуються з цивільними. А коли так, то нам навіть незрозуміло, хто ворог. А тому ми вбиваємо багатьох невинних людей і називаємо це „полюванням на бандитів“ або „на ворожих недобитків“. Грабуємо продовольство. Нічого іншого не залишається, бо лінія фронту швидко посувається вперед, а постачання запізнюється. Полонених нам доводиться вбивати, бо нема куди їх помістити й нема чим нагодувати. Усе це неправильно. А якого страхіття в Нанкіні[28] ми натворили! Наша частина також у тому брала участь. Десятки людей позвалювали у колодязь і закидали гранатами. Язик не повертається сказати, що ще вони накоїли. У цієї війни немає якоїсь великої ідеї. Це просто взаємознищення, от і все. Кінець кінцем, найбільшої наруги зазнають бідні селяни, яким байдуже до всіх цих ідей. Ніщо їх не цікавить — ні Гоміндан, ні маршал Чжан,[29] ні 8-ма армія,[30] ні ми. Їм би тільки поїсти. Я сам з бідної рибацької родини і знаю, як бідняки живуть. Вони зранку до вечора надриваються на роботі й ледве-ледве заробляють на прожиток. Я не можу повірити, що ми заради Японії вбиваємо їх тут без усякого розбору».

На відміну від Хамано, капрал Хонда багато про себе не розповідав. Узагалі був мовчазним і завжди тільки уважно слухав наші розмови. Незважаючи на свою мовчазність, не здавався похмурим. Просто ніколи першим не розкривав рота. Через це я іноді ловив себе на думці, що зовсім не знаю, про що він думає, але неприязні до нього не відчував. Скоріше навпаки — його спокійність зм’якшувала людські серця. Хоч би що сталося, він зберігав цілковиту незворушність і майже не змінювався на обличчі. Хонда народився в Асахікаві, де його батько володів невеличкою друкарнею. На два роки молодший за мене, він після закінчення середньої школи разом зі старшим братом допомагав батькові в роботі. Він був наймолодшим із трьох братів, найстарший з них два роки тому загинув на війні в Китаї. Хонда любив читати — як тільки траплялася вільна хвилина, прилягав де-небудь з книжкою про буддизм у руках.

Як я вже казав, Хонда не мав бойового досвіду, але був здібним солдатом, хоча пройшов в Японії тільки однорічну військову підготовку. У кожному взводі обов’язково знайдеться один чи два таких, як він. Вони витривалі, ні на що не скаржаться, свої обов’язки виконують беззаперечно. Фізично здорові, мають кмітливий розум. Швидко сприймають те, чого їх навчають, і вміють як слід застосовувати його на практиці. Хонда був одним з таких. Крім того, він пройшов підготовку як кавалерист, а тому краще від усіх нас знався на конях і дбайливо доглядав шістьох, яких ми мали. І не просто доглядав. Нам навіть здавалося, ніби він розуміє їхній настрій до найменших дрібниць. Сержант Хамано зразу визнав здібності капрала і зі спокійною душею йому багато чого доручав.

Тому, незважаючи на різношерстість нашого загону, ми добре розуміли один одного. Оскільки ми не становили регулярної частини, то не дотримувалися педантично ніякої формальності. Нас, так би мовити, сама доля звела чи що. Тому-то Хамано міг вести зі мною досить відверті розмови, неприпустимі між сержантом та офіцером.

«Що ви думаєте про цього Ямамото, пане молодший лейтенант?» — запитав сержант.

«Здається, він з органів особливого призначення, — відповів я. — Справжній спеціаліст, якщо так добре по-монгольському балакає. І знає тутешню місцевість, як своїх п’ять пальців».

«І я так вважаю. Спочатку гадав, що він з тих бандитів, що втерлися в довіру військового начальства. Та цей не такий. Бо я їх добре знаю. Вони тільки те й роблять, що безперестанку базікають — що було й чого не було. А коли що, то відразу хапаються за пістолет. А наш Ямамото — не такий легковажний. Нічого не скажеш, сміливий. Видно, офіцер високого рангу. Я десь чув, начебто наше командування створює диверсійні загони з монголів, які служили на Хінгані.[31] Для цього викликали кількох спеціалістів з диверсійних операцій. Можливо, Ямамото з цим пов’язаний».

Капрал Хонда стояв віддалік з гвинтівкою на варті. Я поклав браунінг поряд на землю, щоб мати його напохваті. Сержант Хамано, знявши гетри, розминав ноги.

«Це лише моє припущення, — вів далі Хамано. — Може, той монгол — насправді антирадянський офіцер монгольської армії, що хоче встановити таємний зв’язок з нашими».

«І таке можливе, — сказав я. — Але ти б краще не казав зайвого при сторонніх. Бо голови позбудешся».

«Та я не такий дурень. Це я лише тут таке собі дозволяю, — відповів Хамано, посміхаючись, але відразу посерйознішав. — Але якщо це так, то нас справді очікує небезпека. Бо навіть може статися війна».

Я кивнув. Монголія вважалася незалежною, а насправді була сателітом СРСР, який повністю тримав її у своїх лещатах. У цьому розумінні вона нічим не відрізнялася від Маньчжоу-Го, де реальна влада належала японській армії. Однак було добре відомо, що в Монголії діяли підпільні антирадянські групи, які мали таємні зв’язки з нашими військовими в Маньчжоу-Го й досі вчинили кілька заворушень. Ядро цих груп становили військові, в яких викликало опір свавілля Радянської армії, землевласники, невдоволені насильницькою колективізацією, і ламаїстські монахи, яких налічувалося понад сто тисяч. За межами країни ці групи могли спиратися лише на японські війська, розміщені в Маньчжурії. І взагалі вони ставилися до нас, також азіатів, набагато приязніше, ніж до росіян. Минулого тридцять сьомого року було викрито план великомасштабного заворушення в Улан-Баторі й проведено масові чистки. Кілька тисяч військових і монахів було страчено як контрреволюціонерів за зв’язок з японською армією, та однаково антирадянські настрої подекуди все ще тліли. А тому не дивно, що офіцери японської розвідки переходили через ріку Халхін-Гол і таємно зустрічалися з антирадянськими монгольськими офіцерами. Щоб запобігти цьому, монгольські сторожові загони патрулювали кордон з Маньчжоу-Го й оголосили забороненою зоною прилеглу до нього територію завширшки десять-двадцять кілометрів. Однак простежити за таким величезним районом не могли.

Навіть якби заворушення виявилося успішним, радянські війська негайно втрутилися б, щоб придушити його. І тоді повстанці звернулися б по допомогу до японської армії. Якби так сталося, то Квантунська армія мала б підстави для військового втручання. Бо захопити Монголію — це все одно що всадити ножа в бік СРСР в Сибіру. Верховна ставка в Токіо, кажуть, намагалася стримати такі наміри, але штаб Квантунської армії, переповнений амбіційними особами, такого шансу не пропустив би. У такому разі справа не закінчилася б прикордонним конфліктом, а перейшла б у справжню війну. Якби справжня японсько-радянська війна почалася на маньчжурсько-радянському кордоні, то, можливо, у відповідь на це Гітлер вторгнувся б у Польщу та Чехословаччину. Саме це хотів сказати Хамано.

Уже розвиднилось, а Ямамото не повернувся. Останнім вартував я. Сидячи з гвинтівкою, взятою у Хамано, на невисокому піщаному пагорбі, я невідривно споглядав небо на сході. Світанок у Монголії — незвичайне видовище. На небокраї раптом серед темряви виплила тьмяна лінія і посунула щораз вище і вище. Здавалося, ніби з неба простяглася велетенська рука й почала неквапливо знімати із Землі нічне покривало. Яка велична картина! Як я вже казав, велич цього світу набагато перевищувала мою здатність збагнути її. Поки я дивився, мене не покидало відчуття, ніби моє власне життя поступово тоншає і зникає. Там, де немає місця таким дрібницям, як людські справи і клопоти. Така картина повторювалася мільйони, мільярди разів, з давніх-давен, коли ще на Землі не було того, що зветься життям. Забувши, що стою на варті, я заворожено дивився, як народжується новий день.

Коли сонце зовсім виплило над небокраєм, я закурив, надпив води із баклаги і справив малу нужду. І згадав про Японію. Уявив собі моє рідне село на початку травня — пахощі квітів, жебоніння річки, хмари в небі. Згадав давніх товаришів і рідню. Солодкий смак рисових коржиків, загорнутих у дубові листки. Я не дуже люблю солодощі, але того разу мені до смерті захотілося коржиків. За них я віддав би половину моєї піврічної платні. Подумавши про Японію, я відчув себе покинутим на краю світу. Я не міг збагнути, чому ми повинні, ризикуючи життям, воювати за цю неосяжну безплідну землю, непотрібну ні військовим, ні промисловцям, де немає нічого, крім потолоченої брудної трави та блощиць. Я був готовий воювати й загинути за батьківщину, але віддати своє єдине життя за голу пустелю, що не родить жодного зернятка, — повна нісенітниця.

Ямамото повернувся удосвіта наступного дня. Того ранку я знову стояв на останній варті й знічев’я поглядав на ріку, як раптом почув щось схоже на кінське іржання, й, квапливо обернувшись, спрямував дуло гвинтівки туди, звідки доносилися звуки. Ковтнув слину — так голосно, що сам здригнувся. Палець на гашетці тремтів — досі я ні разу ні в кого не стріляв.

Однак за кілька секунд, ніби переваливши через бархан, з’явився кінь з Ямамото в сідлі. Усе ще тримаючи палець на гашетці, я оглянувся навколо, але, крім Ямамото, нікого більше не помітив — ні монгола, який зустрічав його перед тим, ні ворожих солдатів. Лише в небі на сході, немов зловісна кам’яна брила, висів великий білий місяць. Схоже, що Ямамото був поранений у ліву руку — про це свідчила пов’язка з просякнутого кров’ю носовика. Я розбудив Хонду і звелів йому доглянути коня. Видно, кінь пробіг довгу дорогу, бо важко дихав і стікав потом. Хамано став замість мене на варту, а я добув аптечку й узявся обробляти рану Ямамото.

«Куля пройшла навиліт, кровотеча припинилася, — сказав Ямамото. Куля справді прошила тільки м’ясо, не зачепивши кістки. Я зняв пов’язку з носовика, продезінфікував рану спиртом і по-новому перев’язав. За весь цей час Ямамото навіть не скривився. Тільки над верхньою губою в нього виступили ледве помітні краплі поту. Змочивши горло водою з баклаги, він закурив і з насолодою затягнувся. Потім вийняв браунінг, затиснув його під пахвою і, вийнявши обойму, спритно, однією рукою зарядив її трьома патронами. — Молодший лейтенанте Мамія, негайно забираймося звідси. Переберемося через ріку й попрямуємо на спостережний пункт маньчжурської армії».

Притьмом, майже без жодних слів, ми згорнули бівуак, сіли на коней і рушили до переправи. Я не питав у Ямамото, що з ним сталося і хто в нього стріляв. У моєму становищі я не мав права розпитувати, а якби й мав, то все одно він, можливо, не відповів би. Так чи інакше, а мені з голови не виходила тільки одна думка: якнайскоріше вибратися з ворожої території і переправитися через ріку Халхін-Гол на порівняно безпечний лівий берег.

Ми поганяли коней степом. Усі мовчали й думали тільки про одне: чи зможемо безпечно переправитися на той бік. Якщо монгольський патруль дістанеться до мосту раніше — нам каюк. Перемогти в бою шансу не буде. Пам’ятаю, як під пахвами виступив піт.

«Молодший лейтенанте Мамія, у вас коли-небудь стріляли?» — запитав Ямамото після довгої мовчанки. Я відповів, що ні. «А самі в когось стріляли?» Я повторив, що також ні.

Яке враження справила на нього моя відповідь, я не знав. Як і того, чому він ставив мені такі запитання.

«Ось тут документи, які треба доставити в штаб, — проказав Ямамото, поклавши руку на сумку при сідлі. — Якщо цього не вдасться зробити, то їх треба знищити — спалити або закопати в землю. Вони нізащо не повинні потрапити у ворожі руки. Нізащо. Це — найголовніше завдання. Я хочу, щоб ви це зрозуміли. Це дуже, дуже важливо».

«Я все зрозумів».

Ямамото пильно глянув мені в очі.

«Якщо ми опинимося у безвихідному становищі, передусім убийте мене. Без жодних вагань, — сказав він. — Я сам застрелюсь, якщо зможу. Але якщо через поранену руку не зможу вкоротити собі життя, то стріляйте самі. Але обов’язково на смерть».

Я мовчки кивнув.

Коли ще завидна ми дісталися переправи, то стало ясно, що мої побоювання, які мучили мене дорогою, мали підстави. Там уже розмістився невеликий загін монгольської армії. Вибравшись на невисокий бархан, ми з Ямамото взялися по черзі спостерігати в бінокль. Їх було небагато — усього вісім чоловік, але мали вони надто важке для прикордонного патруля озброєння. В одного солдата був автомат. На невисокому пагорбі стояв станковий кулемет, обкладений навколо мішками з піском і повернутий дулом до ріки. Очевидно, вони засіли на цьому місці для того, щоб нас не пустити на той берег. Над рікою поставили намет, у землю забили стовпи, до яких прип’яли десять коней. Видно, не мали наміру йти, поки нас не спіймають.

«А чи нема іншої переправи?» — спитав я.

Відірвавшись від бінокля, Ямамото глянув на мене і похитав головою. «Є, але надто далеко. Добрих дві години верхи на коні. Але стільки часу ми не маємо. Тож доведеться переправлятись лише тут».

«Тобто під покровом ночі?»

«Саме так. Нема іншої ради. Коней залишимо тут. Як тільки приберемо вартового, решта, напевне, міцно спатиме. Не турбуйтеся — через шум ріки майже нічого не буде чути. Вартового я беру на себе. Ну, а тим часом, поки нам нема чого робити, краще зараз поспати й добре відпочити».

Переправу ми призначили на третю годину ночі. Капрал Хонда познімав з коней усе спорядження, відвів їх подалі і випустив. Зайві боєприпаси і провізію ми закопали у глибоку яму. Залишили при собі тільки баклаги з водою, їжі на один день, зброю і трохи патронів. Якби монгольські солдати нас захопили, ми не мали б жодних шансів відбитися з будь-якою кількістю патронів, бо вони переважали нас вогневою потужністю. Після того ми вирішили поспати до призначеної години. Бо якби ми переправилися, то вже не мали б часу перепочити. Першим на варту став Хонда, заступити його мав Хамано.

Ямамото ліг у намет і першим заснув. Видно, досі майже не спав. В узголів’ї поклав шкіряну сумку з важливими документами. Невдовзі заснув і Хамано. Усіх зморила втома. Але від напруження я довго ніяк не міг задрімати, хоча смертельно хотів спати. Уявив собі, як убиваємо монгольського вартового, як їхній кулемет обдає нас своїм вогнем на переправі, й нерви щораз більше почали здавати. Долоні змокріли, закололо у скронях. Я не був певен, що своїми діями не осоромлюсь як офіцер. Вибравшись з намету, я підійшов до Хонди, що стояв на варті, й присів поряд з ним.

«Ну що, Хондо? Може, нам доведеться тут померти?»

«Усе може бути», — відповів капрал.

Ми трохи помовчали. Однак у його словах «усе може бути» щось мені не сподобалося. В його відповіді вчувалася невизначеність. Я не дуже догадливий, але все-таки зрозумів, що за його невиразною відповіддю щось ховається. А тому вирішив розпитати. Мовляв, як хочеш щось сказати, не соромся — викладай, що в тебе на душі. Бо, може, ми останній раз ось так розмовляємо.

Міцно стиснувши губи, Хонда якийсь час погладжував пальцями пісок під ногами. Видно, в його душі відбувався якийсь двобій. «Пане молодший лейтенант, — сказав він нарешті, дивлячись мені прямо в очі. — З нас чотирьох найдовше проживете ви й умрете в Японії. Ваше життя буде набагато довшим, ніж самі сподіваєтеся».

Тепер настала моя черга пильно дивитися на нього.

«Ви, мабуть, думаєте: звідки це відомо? Я сам собі не можу пояснити. Просто знаю, і все».

«Це що, небесний дар?»

«Можливо. Але такі слова не зовсім відповідають моїм відчуттям. Усе набагато простіше. Я просто знаю, от і все».

«У тебе давно такі здібності?»

«Давно, — чітко відповів Хонда. — Але відколи себе пам’ятаю, я приховував це від інших. А тепер, коли йдеться про життя або смерть і стосується вас, я наважився сказати».

«А про інших ти також знаєш?»

Він похитав головою.

«Про дещо я здогадуюся, а про дещо — ні. Але вам, пане молодший лейтенант, мабуть, краще не знати про це. Можливо, з мого боку це зухвальство говорити про такі важливі речі вам — людині, що отримала університетську освіту, але на долю треба оглядатися тоді, коли вона вже звершилася. А забігати вперед не годиться. Я вже до цього звик. А ви — ні».

«Так ти кажеш, що я тут не помру?»

Хонда зачерпнув жменьку піску під ногами й дивився, як він з шурхотом сиплеться між пальцями.

«Так, це я можу сказати. Тут, у Китаї, на материку ви не помрете, пане молодший лейтенант».

Я хотів ще трохи поговорити, але Хонда замовк. Здавалось, поринув у свої думи. Не випускаючи з рук гвинтівку, він удивлявся в степ. І ніби не чув моїх слів.

Я повернувся в намет під барханом, ліг поруч із Хамано й заплющив очі. Цього разу сон прийшов. Настільки глибокий, що мені здалося, наче мене схопили за ноги й потягли на дно океану.

13 Довга розповідь лейтенанта Мамії (частина 2)

— Я прокинувся від металічного клацання запобіжника, — розповідав далі лейтенант Мамія. — Жоден солдат на війні не пропустить повз вуха цей звук, хоч би як міцно спав. Це особливий звук. Важкий і холодний, немов сама смерть. Я майже машинально протяг руку до браунінга в узголів’ї, але від чийогось удару чоботом у скроню мені на мить потемніло в очах. Перевівши подих, я ледь-ледь розплющив очі й побачив, що чоловік, який, видно, щойно вдарив мене, нахилився і підібрав мій пістолет. Я поволі підвів голову — на мене цілилися дула двох гвинтівок. За ними проглядали постаті двох монгольських солдатів.

Я заснув у наметі, але він раптом зник, і над головою в небі сяяли міріади зірок. Ще один солдат спрямував дуло ручного кулемета на голову Ямамото, що лежав поряд. Той лежав спокійно — може, думав, що чинити опір немає сенсу, або заощаджував сили. На солдатах були довгі шинелі й військові шоломи. Двоє з них освітлювали нас з Ямамото сліпучими кишеньковими ліхтариками. Спочатку я не розумів, що сталося. Напевне, тому, що міцно спав, а отриманий шок виявився надто сильним. Та побачивши постаті монголів й глянувши на Ямамото, я нарешті збагнув наше становище: нас помітили раніше, ніж ми почали переправлятися через ріку.

Відразу після цього я подумав: а що сталося з Хондою та Хамано? Я поволі повернув голову й оглянувся навколо — їх ніде не було видно. Невже монголи їх убили? А може, вони встигли втекти?

Видно, солдати належали до того патрульного загону, який ми помітили на переправі. Кілька чоловік з двома ручними кулеметами та гвинтівками. Командував ними здоровенний сержант, лише в нього на ногах були справжні чоботи. Це він стусонув мене одним таким чоботом у голову. Нахилившись, сержант підняв шкіряну сумку, що лежала біля Ямамото, відкрив її й зазирнув усередину. Потім перевернув і почав трясти. Однак на землю випала тільки пачка сигарет. Я здивувався — адже бачив, як Ямамото клав туди папери: вийняв з мішка при сідлі, переклав у сумку й примостив в узголів’ї. Ямамото, як завжди, намагався зберегти незворушність, але я помітив, що вмить вираз його обличчя перемінився. Видно, й він не здогадувався, куди ділися документи. В усякому разі, це його втішило. Бо, як він сам казав, найголовніше наше завдання полягає в тому, щоб ці документи не потрапили у ворожі руки.

Солдати поперевертали всі наші манатки й ретельно обшукали. Однак нічого важливого в них не знайшли. Тоді наказали нам повністю роздягтись і перевірили всі кишені. Порозривали багнетами одяг і речові мішки, але документів ніде не знайшли. Забрали наші сигарети, авторучки, гаманці, записники, годинники й позапихали їх у свої кишені. По черзі переміряли наше взуття і залишали собі те, що їм підходило. Коли ділили здобич, бурхливо сперечалися. Сержант спостерігав усе це з байдужим виразом обличчя. Видно, у Монголії привласнення особистих речей полонених або загиблих солдатів ворога вважалося цілком природним. Сам сержант узяв собі тільки годинник Ямамото, а решту його речей віддав солдатам. Наше спорядження — пістолети, боєприпаси, карти, компаси й біноклі — вони поскладали в мішок, напевне, для того, щоб відіслати до штабу в Улан-Баторі.

Потім солдати нас, голих, цупко зв’язали тонкими й міцними мотузками. Зблизька від них відгонило так, як від давно нечищеного хліва. Їхня надзвичайно груба форма була неохайна — вся в болоті, поросі і плямах від їжі. Навіть важко було визначити її первісний колір. Взуття порване, діряве — здавалось, от-от розвалиться. Тож не дивно, що їм захотілося нашого. У більшості — обличчя грубі, зарослі, зуби брудні. З вигляду вони більше скидалися на конокрадів або розбійників, ніж на солдатів, але зброя радянського виробництва й знаки розрізнення свідчили, що це армія Монгольської Народної Республіки. Їхня дисципліна й бойовий дух не справили на мене приємного враження. Монголи — витривалі й стійкі солдати, але для сучасної війни, де треба діяти бойовими групами, вони не дуже годяться.

Я бачив, як у темряві цієї крижано-холодної ночі з’являються і зникають білі хмарки пари від дихання солдатів, і мені здавалося, ніби я помилково потрапив у кошмарний сон. Я ніяк не міг зрозуміти, що все це — реальність. Бо це справді був кошмарний сон. Але, як я зрозумів пізніше, лише його початок.

А тим часом з темряви з’явився солдат, який щось волочив за собою. Посміхаючись, він жбурнув коло нас свою здобич. Це був труп Хамано, вже босого — видно, хтось забрав собі його взуття. Солдати роздягли його, перевірили все, що було в його кишенях. Забрали наручний годинник, гаманець і сигарети. Сигарети відразу розділили й, риючись у гаманці, задиміли. У гаманці було кілька банкнот Маньчжоу-Го й фотографія жінки — мабуть, матері Хамано. Сержант, командир загону, щось сказав і забрав гроші собі. Фотографія матері впала на землю.

Напевне, монгольський солдат нишком підкрався ззаду до Хамано, коли той стояв на варті, й перерізав ножем горло. Вони першими зробили з нами те, що ми збиралися зробити з ними. З відкритої рани Хамано стікала яскраво-червона кров. Її було небагато для рани такого розміру — видно, уся вже витекла. Один із солдатів вийняв з піхов при боці кривий ніж завдовжки п’ятнадцять сантиметрів і показав мені. Ножа такої дивної форми я ще ніколи не бачив. Він, напевне, мав особливе призначення. Удаючи, ніби перерізає комусь горло, солдат свиснув. Кілька інших солдатів зареготали. Ніж, видно, не належав до військового спорядження, а був його власністю. У всіх були при боці довгі багнети, і лише в цього солдата — кривий ніж. Можливо, саме цим ножем він і перерізав горло Хамано. Спритно повертівши ножем у долоні, солдат запхав його знову в піхви.

Ямамото мовчки ледь-ледь повів очима в мій бік. Це тривало одну мить, але я відразу зрозумів, що він хотів сказати. «Чи зміг утекти Хонда?» Розгублений і заляканий, я думав про те ж саме: «Куди, власне, подівся капрал Хонда?» Якщо йому вдалося дременути під час несподіваного нападу монгольських солдатів, то, можливо, у нас залишився якийсь шанс. Та коли я подумав, що такого може зробити сам-один Хонда, то мимоволі втратив надію. Але шанс — це таки шанс. Усе ж краще, як нічого.

Нас тримали зв’язаними на піску до самого світанку. Стерегло нас двоє: один з ручним кулеметом, інший — з гвинтівкою, а решта солдатів, зібравшись трохи осторонь, курили, розмовляли, сміялися — наче розслаблялися після того, як спіймали нас. Ми з Ямамото мовчали як риба об лід. Хоча був травень, уранці температура спускалася нижче нуля, і я навіть побоювався, що ми, роздягнені, замерзнемо до смерті. Але тодішній холод не витримував порівняння зі страхом, який я відчував. Я не здогадувався, яке лихо нас очікує згодом. Ці монгольські солдати — лише патрульний загін і нашу долю, напевне, не вирішуватимуть. Ждатимуть наказу зверху. А тому якийсь час нас, мабуть, не вбиватимуть. А от що буде потім — не вгадаєш. Ясна річ, Ямамото — шпигун, мене спіймали разом з ним, отже, я його спільник. У всякому разі, із цієї халепи так просто нам не вибратися.

Невдовзі після того, як розвиднилося, у небі почувся начебто гуркіт літака. А потім показався сріблястий фюзеляж розвідувального літака радянського виробництва з монгольськими розпізнавальними знаками. Він закружляв над нашими головами, а всі солдати замахали йому руками. Відповідаючи на це, літак кілька разів похитав крилами і приземлився, здійнявши хмари піску, поблизу на відкритому місці. Ґрунт навколо був твердий і рівний, а тому там можна було без злітної смуги приземлюватися й злітати порівняно легко. Можливо, вони використовували це місце як аеродром і раніше неодноразово. Один солдат стрибнув на коня і помчав до літака, ведучи на поводі ще двох коней.

Назад солдат повернувся з двома чоловіками — видно, офіцерами високого рангу — верхи на конях. Один — росіянин, інший — монгол. «Мабуть, командир патрульного загону повідомив по рації у штаб, що нас спіймано, й офіцери спеціально прилетіли з Улан-Батора нас допитувати», — припустив я. Напевне, офіцери розвідки. Я чув, що за торішніми масовими арештами й чистками антиурядових груп стояло ДПУ.[32]

Обидва офіцери були в бездоганно чистій уніформі й акуратно поголені. На росіянинові була тепла напівшинеля з портупеєю, з-під якої визирали лискучі, без жодної плямочки чоботи. Як для росіянина він був невисокого зросту, сухорлявий, років тридцяти-тридцяти п’яти. Широке чоло, тонкий ніс, блідо-рожева шкіра, окуляри з металевою оправою. Загалом нічим непримітне обличчя. Монгольський офіцер — на відміну від росіянина, оцупкуватий чорнявий коротун — скидався на ведмежа.

Монгол покликав сержанта, і вони втрьох, осторонь від решти, про щось заговорили. «Мабуть, вислуховують докладну доповідь», — припустив я. Сержант показав мішок з речами, забраними в нас. Росіянин уважно оглянув кожну з них і поклав назад у мішок. Щось сказав монголові, а той — сержантові. Потім росіянин вийняв з нагрудної кишені цигарницю і запропонував монгольському офіцерові та сержантові закурити. Затягуючись сигаретами, вони далі про щось розмовляли. Росіянин, кілька разів ударяючи кулаком правої руки по лівій долоні, у чомусь їх переконував. Здавався трохи роздратованим. Монгольський офіцер стояв з похмурим виразом обличчя, схрестивши на грудях руки, а сержант раз у раз кивав.

Потім російський офіцер поволі підійшов до місця, де були ми з Ямамото, й зупинився. «Закурите?» — звернувся він до нас по-російському. Я вчив російську в університеті й, як уже казав раніше, трохи розумів її, але, уникаючи зайвих клопотів, удав, що нічого не розумію. «Дякую, не треба», — відповів Ямамото досить пристойною російською мовою. «Чудово, — сказав радянський офіцер. — Розмова піде швидше, якщо зможемо говорити по-російському».

Він зняв рукавички і запхав їх у кишеню шинелі. На безіменному пальці його лівої руки виднів невеликий золотий перстень. «Гадаю, ви догадуєтеся, що ми щось шукаємо. Ноги відбігали. І знаємо, що ця річ у вас. Звідки знаємо — не питайте. Просто знаємо. Однак при вас її не виявилося. Отже, якщо міркувати логічно, то ви її десь заховали перед тим, як вас піймали. Туди, — він показав рукою в бік Халхін-Голу, — ви її не переправили. Ріку ніхто ще не встиг перейти. Значить, лист заховано десь на цьому березі. Ви зрозуміли, що я сказав?»

Ямамото кивнув: «Зрозуміли. Але про лист ми нічого не знаємо».

«Гаразд, — спокійно проказав росіянин. — Тоді я поставлю вам маленьке запитання: що ви тут робили? Адже ви добре знаєте, що це територія Монгольської Народної Республіки. З якою метою ви проникли на чужу землю? Що ви на це скажете?»

Ямамото пояснив, що ми збирали матеріал для складання карт: «Я цивільний, працюю в картографічній фірмі. Ось цього чоловіка й того, кого ви вбили, мені дали для охорони. Ми знаємо, що цей берег ваш, і просимо вибачення за те, що перейшли кордон. Але порушувати його ми не мали наміру. Просто хотіли оглянути рельєф місцевості звідси, з височини».

Російський офіцер усміхнувся, скрививши свої тонкі губи, наче йому розповідали щось нецікаве.

«Просите вибачення, — повільно повторив він слова Ямамото. — Ясно. Хотіли з височини оглянути рельєф місцевості? Зрозуміло. Якщо вилізти на гору, то завжди краще видно. Зовсім логічно».

Якийсь час він мовчки розглядав хмари на небі. Потім знову перевів погляд на Ямамото й, повільно хитнувши головою, зітхнув:

«Як було б добре, якби я міг повірити твоїм словам! Поплескати тебе по плечу й сказати: „Ну, переправляйся через ріку й повертайся туди! А наступного разу будь обачнішим!“ Я справді хотів би так зробити. Повір. Та, на жаль, не можу. Бо добре знаю, хто ти такий насправді. І що ти тут робиш, знаю. Ми маємо друзів у Хайларі так само, як ви в Улан-Баторі».

Росіянин добув з кишені рукавички, склав їх по-новому й запхав назад. «Чесно кажучи, мені особисто не цікаво вас мучити або вбивати. Якби ви віддали листа, я не мав би до вас жодних претензій. На свій розсуд одразу відпустив би вас. І ви могли б спокійно перебратися на той берег. Гарантую вам це, слово честі. Решта — наші проблеми. Вони вас не стосуються».

Нарешті проміння сонця зі сходу почало зігрівати шкуру. Вітру не було, по небу пливло кілька густих білих хмар.

Запала довга-предовга мовчанка. Мовчали всі — росіянин, монгольський офіцер, солдати патрульного загону, Ямамото. Потрапивши в руки ворога, Ямамото, видно, приготувався до смерті. Його обличчя зовсім нічого не виражало.

«Інакше ви обидва… тут… помрете, — повільно, ніби повчаючи дітей, промовив росіянин. — Помрете жахливою смертю. Ось вони… — Він подивився у бік монгольських солдатів. Здоровань з ручним кулеметом витріщився на мене, посміхаючись своїми брудними зубами. — Вони люблять убивати — і роблять це витончено. Вони, так би мовити, мастаки цієї справи. Монголи ще від часів Чингісхана отримували насолоду від жорстоких звірств. І добре зналися на способах, як умертвити людину. Ми, росіяни, добряче від них натерпілися. Про це нам розповідають на уроках історії. Чого тільки не витворяли монголи давно колись на Русі! Коли вторглися туди, убили мільйони людей. Без жодного сенсу. Ви чули про те, як одного разу в Києві вони захопили кілька сотень бояр і всіх знищили? Зробили поміст із грубих дощок, поставили його на бранців і влаштували на ньому бенкет. Люди вмирали, розчавлені тягарем. Хіба звичайній людині спаде таке на думку, га? А ви як гадаєте? Стільки часу витратили! Як готувалися! Це ж непросто зробити. А от вони змогли. Чому? Бо для них це насолода. Вони й тепер цим не гребують. Я сам недавно був свідком такого. Я вважав, що у своєму житті досі бачив багато чого страшного, але тієї ночі, пригадую, зовсім утратив апетит. Ви мене розумієте? Може, зашвидко говорю?»

Ямамото похитав головою.

«От і чудово! — сказав росіянин, але, закашлявшись, зробив паузу. — Звісно, для мене це буде вдруге, але, можливо, до вечора апетит повернеться, якщо все пройде гладко. Та, як на мене, краще було б уникнути зайвого смертовбивства».

Заклавши руки за спину, росіянин якийсь час дивився на небо. Потім добув рукавички й глянув у бік літака.

«Прекрасна погода! — сказав він. — Весна. Трохи прохолодно, але в міру. А от як настане спека, комарі з’являться. Страшно набридливі створіння. Звичайно, весна набагато приємніша, ніж літо. — Офіцер знову витягнув цигарницю, добув сигарету й прикурив від сірника. Поволі затягнувся і так само поволі випустив струмок диму. — Востаннє запитую: ти справді нічого не знаєш про листа?»

«Нєт», — коротко відповів Ямамото.

«Чудово, — проказав росіянин. Потім ще раз повторив: — Чудово», — й, обернувшись до монгольського офіцера, щось сказав йому по-монгольському. Той кивнув і передав наказ солдатам. Вони притягли звідкись колоди, спритно обтесали їх багнетами і зробили з них чотири гострих коли. Потім відміряли кроками потрібну відстань і каменем забили коли глибоко в землю приблизно у вершинах чотирикутника. Уся ця підготовка, як мені здалося, забрала хвилин двадцять. А що буде після того, я не здогадувався.

«Для них вишукана розправа — однаково що вишуканий обід, — сказав росіянин. — Що довша підготовка, то більша радість. Якщо треба когось порішити, досить одного пострілу — бах! — і готово. Для цього досить однієї миті. Але так… — він поволі провів кінчиками пальців по гладкому підборіддю, — нецікаво».

Солдати зняли з Ямамото мотузки й, підвівши до колів, прив’язали його до них за руки й ноги. Він лежав розпластаний на спині, і на його оголеному тілі видніло кілька свіжих ран.

«Як ви знаєте, монголи — кочівники, — сказав офіцер. — Вони розводять овець, їдять їхнє м’ясо, стрижуть вовну й обдирають шкуру. Іншими словами, вівці для них — ідеальні тварини. Вони з ними нерозлучні все життя. Надзвичайно вправно здирають з них шкуру. І будують зі шкур юрти та шиють одяг. Ти коли-небудь бачив, як монголи здирають шкуру?»

«Якщо хочете мене вбити, то робіть це швидше», — сказав Ямамото.

Росіянин, повільно потираючи долоні, кивнув.

«Будь спокійний, ми тебе обов’язково вб’ємо. Не турбуйся. Щоправда, доведеться витратити багато часу, але тобі нема чого переживати. Спішити нема куди. Навколо, куди око сягає, лише самий степ. І часу в нас скільки завгодно. А крім того, я хотів би тобі дещо розповісти. От хоч би про те, як монголи здирають шкуру. У будь-якій їхній громаді є, так би мовити, фахівець із цієї справи. Професіонал, який справді майстерно здирає шкуру. Можна сказати, дивовижно. Те, що він робить, — просто мистецтво. За одну мить справляється. Так швидко, що істота, з якої живцем здирають шкуру, навіть не встигає нічого відчути. Однак… — він знову витягнув з нагрудної кишені цигарницю і, тримаючи в лівій руці, застукав по ній пальцями правої, — це, звісно, не так. Насправді істота, з якої живцем здирають шкуру, зазнає страшного болю. Неуявленного болю. Та поки настане смерть, мине багато часу. Вона, звичайно, настає від величезної втрати крові, але не відразу».

Він клацнув пальцями. Монгольський офіцер, з яким росіянин прилетів, вийшов наперед і добув з кишені шинелі ніж у піхвах — такий же, як у солдата, що недавно показував, як перерізують горло. Монгол витяг його з піхов і підняв угору. Його сталеве лезо тьмяно забіліло в промінні вранішнього сонця.

«Ось цей чоловік і є таким фахівцем, — оголосив росіянин. — Поглянь лишень на цього ножа! Це спеціальний ніж, призначений для здирання шкури. Прекрасний виріб! Його лезо тонке й гостре, як у бритви. А яка висока техніка в цих майстрів! Бо вони впродовж тисячі років білують тварин. А з людей вони шкіру здирають так, ніби чистять персик. Акуратно, гарно, без жодного розриву! Може, зашвидко говорю?»

Ямамото мовчав.

«Роблять це поступово, — вів далі росіянин. — Щоб здерти шкіру чисто, без розривів, найголовніше — не спішити. Якщо тим часом захочеш щось сказати, кажи — і ми все зупинимо. І тоді тобі не доведеться вмирати. Він уже не раз робив таку процедуру, і до кінця жодна людина не витримувала — розв’язувала свого язика. Я хотів би, щоб ти це запам’ятав. Бо що раніше ми зупинимо, то краще буде для нас обох».

Монгольський офіцер, схожий на ведмедя, з ножем у руках, поглянув на Ямамото й посміхнувся. Я досі добре пам’ятаю цю посмішку. Бачу її уві сні. І ніяк не можу забути. Після того монгол взявся до роботи. Солдати притиснули коліньми й руками Ямамото до землі, а офіцер ножем старанно здирав з нього шкіру — справді так, ніби чистив персик. Мені несила було на це дивитися. Та як тільки я заплющив очі, солдат стусонув мене прикладом гвинтівки. Стусав доти, доки я не розплющив очей. Та в обох випадках я чув голос Ямамото. Спочатку він стійко терпів, але потім почав стогнати. Цей стогін, здавалося, долинав з іншого світу. Спочатку монгол швидким рухом зробив надріз на правому плечі Ямамото й почав здирати шкіру з руки. Робив це повільно, старанно, майже з любов’ю. Як казав раніше росіянин, його вправність межувала з мистецтвом. Якби не стогін, то можна було б подумати, що болю взагалі немає. Однак стогін видавав, що біль — жахливий.

Незабаром шкуродер стягнув з правої руки Ямамото тоненьку смужку шкіри й передав солдатові, що стояв поблизу. Солдат узяв її кінчиками пальців, розтягнув і, повертаючи в руках, показував усім іншим. Зі шкіри раз у раз скапувала кров. А тим часом офіцер-шкуродер взявся до лівої руки й повторив з нею те саме. Потім поздирав шкіру з обох ніг, оскопив жертву, відрізав вуха. Обдер голову, обличчя, а потім усе тіло. Ямамото непритомнів, приходив до тями і знову втрачав свідомість. Коли непритомнів — замовкав, коли приходив до тями — знову стогнав. Однак голос дедалі слабшав, аж поки нарешті не пропав. Увесь цей час росіянин каблуком чобота креслив на піску беззмістовні фігури. Монгольські солдати мовчки поглядали на це видовище. На їхніх обличчях не було видно нічого — ні ненависті, ні хвилювання, ні переляку. З Ямамото відривалися одна за одною смужки шкіри, а вони дивилися на це, як ми на ремонтні роботи під час прогулянки.

За цей час я кілька разів блював. Наприкінці вже не мав чим, та все одно не переставав. Нарешті офіцер-монгол, схожий на ведмедя, розгорнув шкіру, зідрану з тулуба Ямамото. Зідрав акуратно, навіть не пошкодивши сосків. Такого жахіття я ні до, ні після того не бачив. Хтось узяв цю шкіру в руки й повісив сушити, немов простирадло. На землі лежав труп Ямамото — закривавлений кусень м’яса, без жодного клаптика шкіри. Найболючіший вигляд мало його обличчя з великими білими очними ямами у червоному місиві. Широко розтулений рот, виставивши зуби, наче щось викрикував. На місці відрізаного носа залишилися тільки маленькі отвори. На землі було море крові.

Офіцер-росіянин сплюнув на землю й подивився мені в обличчя. Добув носовик з кишені й витер губи. «Мабуть, він справді нічого не знав, — проказав він і знову запхав носовик у кишеню. Його голос звучав сухіше, ніж перед тим. — Якби знав, обов’язково сказав би. Шкода, що так сталося. Але він був професіоналом і все одно рано чи пізно сконав би не своєю смертю. І нічим тут не зарадиш. Що ж, якщо він не знав, то ти й поготів».

Офіцер знову витягнув сигарету й чиркнув сірником.

«Виходить, ти нам більше не потрібен. Тебе не варто катувати, щоб про щось дізнатися. Так само не варто залишити живим як полоненого. Правду кажучи, нам хочеться зберегти у великій таємниці сьогоднішній випадок. Не хочеться ніякого розголосу. Бо якщо відвезти тебе до Улан-Батора, будуть зайві розмови. Найкраще було б ось зараз продірявити тобі голову кулею і закопати де-небудь або спалити, а попіл пустити за водою. І поставити на цьому крапку, чи не так? — Росіянин пильно глянув мені в очі. Однак я і далі вдавав, що нічого не розумію. — Ти, видно, російської не розумієш, а тому розводитися на цю тему — тільки час марнувати. Ну гаразд. Вважай, що я розмовляю сам із собою. Але послухай. До речі, маю для тебе гарну новину. Я вирішив не вбивати тебе. Можеш трактувати це, як невелике вибачення за те, що я ненароком загнав на той світ твого товариша. На сьогодні досить нам одного вбивства. Тож я тебе не вбиватиму. Натомість дам тобі шанс вижити. Як усе піде добре — врятуєшся. Щоправда, шанс невеликий. Можна сказати, його майже немає. Але шанс — це все-таки шанс. Принаймні це набагато краще, ніж залишитися без шкіри, чи не так?»

Піднявши руку, він покликав монгольського офіцера. Той, старанно вимивши водою з баклаги ніж, яким здирав шкіру Ямамото, саме закінчив точити його об маленький брусок. Солдати розклали шматки здертої шкіри й про щось перемовлялися. Можливо, обмінювалися думками про тонкощі шкуродерної майстерності. Монгольський офіцер запхав ножа у піхви, а піхви у кишеню й підійшов до нас. Подивився на мене, а потім перевів погляд на росіянина. Росіянин щось коротко сказав йому по-монгольському, той незворушно кивнув. Солдати підвели до них двох коней.

«Ми зараз відлітаємо назад до Улан-Батора, — сказав до мене росіянин. — Жаль, що повертаємося з порожніми руками, але нічого не вдієш. Адже іноді щастить, а іноді — ні. Було б добре, якби до вечері вернувся апетит, однак я дуже в цьому сумніваюся».

Вони посідали на коней і поїхали. Літак знявся, перетворився на маленьку сріблясту цяточку і зник у небі на заході, залишивши мене з монгольськими солдатами та їхніми кіньми.

Солдати міцно прив’язали мене до сідла й вервечкою рушили на північ. Солдат, що їхав переді мною, тонким голосом затягнув якусь одноманітну мелодію. Крім неї, було чути тільки шурхіт піску під кінськими копитами. Я не здогадувався, куди вони мене везуть і що, власне, для мене приготували. Тільки одне знав: я для них непотрібна, зайва морока. З голови не виходили слова росіянина: «Я тебе не вбиватиму. Не вбиватиму… Але шансу вижити майже немає». Але що конкретного він мав на увазі, я не знав. Бо він висловився так неясно. Може, збираються використати мене в якійсь страхітливій грі? Задумали не просто вбити, а ще дістати насолоду від своєї затії?

Однак я полегшено зітхнув від думки про те, що вони не вбили мене відразу і не зідрали живцем з мене шкіру, як з Ямамото. А якщо потім навіть доведеться загинути, то лиш би не такою страшною смертю. Хоч би там що, а я все ще живу й дихаю. І якщо вірити росіянину, зразу вбивати мене вони не збираються. Є ще час до смерті, отже, є можливість вижити. Хоч вона й невелика, але нічого іншого не залишається, як за неї чіплятися.

Раптом у закамарках пам’яті сплили слова капрала Хонди. Його дивне пророцтво, що я не помру тут на материку, в Китаї. Цупко прив’язаний до сідла, голий під палючим степовим сонцем, я не раз повторював кожне його слово. Згадував вираз його обличчя, інтонацію. І я вирішив щиро в них повірити. «Ні, я не помру тут такою ганебною смертю! Обов’язково виберуся звідси живим і повернуся додому!»

Ми їхали на північ години дві-три. Зупинилися біля ламаїстського кам’яного пам’ятника, що називається «обо» і, вважаючись божеством, яке оберігає подорожніх, слугує цінним орієнтиром у пустелі. Біля нього солдати спішились і розв’язали на мені мотузки. Двоє, підтримуючи під руки, відвели мене трохи осторонь. І я тоді подумав: «Ось тут мені настане кінець». Мене підвели до колодязя, обкладеного навколо метровою кам’яною стіною. Солдати поставили мене на коліна перед нею, схопили ззаду за шию і змусили заглянути всередину. Колодязь, напевне, був глибокий — внизу стояла густа пітьма. Сержант у чоботах підняв камінь завбільшки з кулак і кинув його в колодязь. Невдовзі почувся глухий удар. Видно, у колодязі води не було. Колись ним користувалися в пустелі, але вода з підземної жили кудись пішла, й він давно висох. Судячи з того, як довго камінь летів до дна, його глибина була немала.

Сержант зиркнув на мене й засміявся. Потім добув із кобури на поясі великий автоматичний пістолет, зняв із запобіжника й, голосно клацнувши, загнав патрон у патронник. І тоді дуло пістолета приставив мені до голови.

Однак монгол довго не натискав на гашетку, а поволі опустив дуло вниз і, піднявши ліву руку, показав на колодязь. Облизуючи язиком пересохлі губи, я не відривав очей від пістолета. Он воно що! Я міг вибрати собі долю — одну з двох: або отримати кулю в голову і відразу померти, або стрибнути в колодязь. Колодязь глибокий, і якщо невдало впаду, то, можливо, помру. Якщо ж ні, то вмиратиму повільно на дні цієї чорної ями. Ось про який шанс казав росіянин! Сержант показав на годинник, забраний в Ямамото, і виставив переді мною п’ять пальців. Це означало, що на роздуми мені дано п’ять секунд. Коли він дорахував до трьох, я піднявся на край колодязя і рішуче стрибнув униз. Іншого вибору не мав. Думав зачепитися за стіну, щоб спустися на дно, але не встиг. Руки ковзнули по ній, і я полетів униз.

Колодязь виявився глибоким. Здавалось, минуло досить багато часу, поки я вдарився об землю. А насправді падіння тривало декілька секунд. Однак пригадую, що поки падав униз у темряві, я багато чого передумав. Згадав про свою далеку батьківщину. Про дівчину, яку встиг один-єдиний раз обійняти перед відправленням на фронт. Згадав про батьків і тішився тим, що маю молодшу сестру, а не брата. Навіть якщо я тут помру, принаймні вона залишиться з ними й не боятиметься мобілізації. Згадав про рисові коржики, загорнуті в дубове листя. Після того я так сильно вдарився об висохлу землю, що від шоку на мить знепритомнів. Здавалось, ніби все повітря вирвалося назовні з мого тіла. Воно гепнулося на дно колодязя, немов мішок з піском.

Знепритомнів я від шоку лише на одну мить. Коли прийшов до тями, зверху на мене падали якісь бризки. «Невже дощ?» — подумав я спочатку. Та ні, це не був дощ, а сеча. Я лежав на дні колодязя, а монгольські солдати, один за одним, обливали мене своєю сечею — їхні силуети видніли високо вгорі, навколо круглого отвору. Як на мене, відбувалося щось страхітливо нереальне, схоже на наркотичні галюцинації. А проте це була реальність. Я перебував на дні колодязя, а на мене лилася справжня сеча. Коли вони вже все скінчили, хтось посвітив на мене електричним ліхтариком. Почувся регіт, і їхні постаті на краю ями зникли. Як тільки вони пішли, все поглинула глибока тиша.

Я вирішив полежати долілиць і почекати, чи не повернуться вони. Минуло двадцять хвилин, потім тридцять (звісно, я не мав годинника, а тому кажу тільки приблизно), а солдати не верталися. Напевне, зовсім забралися. І залишили мене напризволяще самого на дні колодязя, серед пустелі. Коли я зрозумів, що монголи вже не повернуться, то вирішив перевірити, що сталося з моїм тілом. Зробити це в темряві було важкувато. Адже свого тіла я не бачив і не міг на власні очі переконатися, що з ним. Я мусив довіритися своїм відчуттям. Але не був певен, чи можна на них покластися в такій темряві. Мені здавалося, що вони вводять мене в оману, дурять. Дуже дивно я почувався.

Однак поволі й уважно я почав усвідомлювати становище, в якому опинився. Передусім я зрозумів, що мені справді пощастило — дно колодязя вкривав доволі м’який пісок. Бо інакше, падаючи з такої висоти, я поламав би собі більшість кісток. Я глибоко вдихнув і спробував ворухнутися. Спочатку заворушив пальцями рук. Вони послухалися, хоча й неохоче. Потім спробував підвестися, але не зміг. Здавалось, тіло нічого не відчувало. Зі свідомістю було все в порядку, але з тілом вона не мала зв’язку. І хоч я старався з усіх сил, власних команд не міг передати м’язам. Я змирився з цим і на деякий час заціпенів у темряві.

Як довго я так пролежав — не знаю. Та згодом відчуття поволі поверталися, а разом з ними, природно, й біль. Досить сильний біль. Мабуть, я зламав ноги. А може, вивихнув або, на біду, зламав плече.

Я лежав у незмінній позі, намагаючись перетерпіти біль. Мимоволі по щоках стікали сльози. Від болю, а ще більше від безнадії. Гадаю, вам важко зрозуміти, що означає залишитися самому серед пустелі на краю світу, на дні глибокого колодязя, у непроглядній темряві з нестерпним болем, відчуваючи самотність і відчай. Я навіть пожалів, що той сержант мене не пристрелив. Тоді принаймні монголи знали б про мою смерть. А от якщо я тут пропаду, то ця смерть буде в цілковитій самотності, нікому невідомою. Така собі тиха смерть.

Іноді до мене долинав шум вітру. Коли він пролітав над землею, в колодязному отворі утворювався якийсь дивний звук — здавалося, ніби в якомусь далекому світі когось оплакує жінка. Той далекий світ сполучався з моїм за допомогою вузького отвору, через який доходив до мене її голос. А я залишався сам-один у глибокій пітьмі й тиші.

Пересилюючи біль, я легенько обмацав навколо себе землю. Дно було рівним і нешироким — метр шістдесят-сімдесят у діаметрі. Ковзаючи по землі, рука раптом наткнулася на щось тверде й гостре. Злякавшись, я машинально відсмикнув руку, але потім ще раз обережно протягнув її до цього гострого предмета. Спочатку я подумав, що це гілка, однак виявилося — кістки. Не людини, а невеликої тварини. Вони розсипалися по землі — може, тому, що довго-довго лежали, або тому, що я на них упав. Крім кісток і сухого піску, на дні колодязя більше не було нічого.

Потім я обмацав долонею стіну. Видно, її склали з невеликих плескатих каменів. Удень земля в степу нагрівалась, але в цей підземний світ спека не проникала, й камені залишалися холодними, немов лід. Проводячи рукою по стіні, я перевірив щілини між каменями — думав, що, може, вдасться знайти опору для ніг і вибратися наверх. Однак щілини були надто вузькими, тож, враховуючи мої травми, я майже не міг на щось таке сподіватися. Я підвівся, волочучи тіло, й нарешті сперся об стіну. При кожному поруху тіла плечі й ноги так боліли, ніби в них впивалися десятки товстих цвяхів. А при диханні було таке відчуття, наче тіло от-от розпадеться на частини. Торкнувся плеча — воно розпухло й палало.

Скільки часу збігло після того — не знаю. Та раптом сталося щось несподіване. Сонячне проміння освітило колодязь, наче якесь одкровення. І в цю мить я зміг побачити все навколо. Яскраве світло переповнювало колодязь. Наче повінь. Від його яскравості мені перехопило горло. Пітьма й холод миттю кудись ділися, а моє голе тіло ніжно огортало сонячне тепло. Здавалося, ніби сонячне проміння благословляло навіть мій біль. Осявало воно своїм теплом і білі кістки невеликої тварини, що лежали коло мене, і вони, такі зловісні, наче складали зі мною дружню компанію. Я зміг роздивитися кам’яну стіну навколо мене й при світлі навіть забув про страх, біль і відчай. Приголомшений, я сидів, занурившись у сяйво. Однак світло не тривало довго. Воно так само миттєво зникло, як і з’явилося, і пітьма знову закрила все навколо. Світло справді тривало короткий час — щонайбільше секунд десять-п’ятнадцять. Сонячне проміння досягало колодязного дна, можливо, один раз на день, коли падало під певним кутом до землі. Світляна повінь зникла так швидко, що я навіть не встиг збагнути її суті.

Коли світло зникло, я опинився у ще густішій темряві — настільки густій, що не міг ворухнутися. Не було нічого — ні води, ні їжі, ні шматка тканини, щоб загорнутися. Скінчився довгий день, настала ніч. Температура повітря швидко знижувалася. Я майже не міг заснути. Тіло вимагало сну, але холод упивався в нього незчисленними колючками, що, здавалось, проникали в саму душу, яка щораз твердішала й поволі вмирала. Наді мною видніло безліч зірок, наче примерзлих до небосхилу. Я невідривно стежив, як вони повільно пересуваються по небу. І завдяки цьому впевнювався, що час таки не стоїть на місці. Я на хвильку засинав, але прокидався від холоду й болю, потім знову засинав і знову прокидався.

Нарешті настав ранок. Зірки, чітко видимі в отворі колодязя, поволі меркли на тлі слабкого ранкового сяйва, однак не зникали. Щоб втамувати спрагу, я лизав краплі ранкової роси, що осіла на кам’яній стіні. Звичайно, вологи було дуже мало, але я сприймав її, як небесну благодать. Я згадав, що цілий день нічого не пив і не їв, але голоду не відчував.

Я сидів на дні ями і нічого не міг робити. Відчай і самотність були такими глибокими, що я навіть не міг думати. Просто сидів, нічого не роблячи й ні про що не думаючи. Однак підсвідомо очікував того потоку світла. Сліпучого світла, що проникало на дно глибокого колодязя один раз на день хоч на коротку мить. Оскільки світло падає на землю прямовисно тоді, коли сонце перебуває в зеніті, то, можливо, це трапляється опівдні. Я очікував саме такого світла. Адже більше чекати не було чого.

Здається, після того минуло досить багато часу. Непомітно я задрімав. Коли, ніби щось почувши, прокинувся, світло вже сяяло. Я знову відчув на собі його нестримний потік. Я підсвідомо широко розкрив руки й підставив їх долонями до сонця. Цього разу його промені були набагато яскравішими й довше огортали мене. Принаймні так мені здавалося. При такому світлі у мене з очей закапали сльози. Здавалося, ніби всі мої життєві соки перетворилися на сльози й потекли з очей. Було таке враження, що саме тіло от-от розтане й попливе. Я подумав, що під таким благодатним сяйвом можна й померти. Навіть захотів померти. Цього разу я вперше відчув тут єдність з усім навколишнім світом. «Так, — подумав я. — Справжній зміст людського життя саме в цьому світлі, що триває кілька секунд! Тож я повинен тут умерти».

Однак світло швидко зникло. Отямившись, я побачив, що, як і раніше, сиджу на дні цього нещасного колодязя. Пітьма й холод обхопили мене так, ніби хотіли сказати, що ніяке світло ніколи сюди не заглядало. Після того я довго сидів, скоцюрбившись, із заплаканим обличчям. Наче збитий на землю велетенською силою, я не міг ні думати, ні щось робити. Я навіть не відчував власного тіла. Здавалось, від мене залишився висохлий кістяк або шкаралупа. Потім у моїй голові, схожій на порожню кімнату, сплило ще раз пророцтво капрала Хонди про те, що я не помру на континенті, у Китаї. Тепер, коли з’явилося і зникло це світло, я по-справжньому повірив у його пророчі слова. Бо я не міг померти там і тоді, де й коли мав померти. Я не просто не помер, я не міг померти. Ви мене розумієте, Окада-сан? Таким чином я втратив небесну ласку.

По цих словах своєї розповіді лейтенант Мамія зиркнув на годинник.

— І от, як самі бачите, я тут, — сказав він тихо й, ніби відганяючи невидимі нитки спогадів, злегка похитав головою. — Як і сказав Хонда-сан, я не помер на материку, у Китаї. А прожив найдовше з усіх нас чотирьох.

Я кивнув.

— Вибачте, що так довго розповідав. Мабуть, надокучив вам своїми старечими спогадами. — Мамія випростався. — Та якщо я ще трохи затримаюся, то спізнюся на поїзд.

— Почекайте, — занервував я. — Не зупиняйте на цьому своєї розповіді. Що ж сталося потім? Я хочу дослухати її до кінця.

Лейтенант Мамія перевів погляд на мене.

— Що ж нам робити? Я справді не маю часу. То, може, ви проведете мене до автобусної зупинки? І за цей час я коротко розповім вам, що було потім.

Ми разом вийшли з дому й попрямували до автобусної зупинки.

— Уранці третього дня мене врятував капрал Хонда. Тієї ночі, коли монголи нас спіймали, він здогадався, що вони прийдуть, а тому вислизнув з намету й довго переховувався. Тоді ж він і нишком витягнув документи із сумки Ямамото. Бо наше головне завдання полягало в тому, щоб ці документи нізащо не потрапили у ворожі руки. Можливо, ви спитаєте: якщо Хонда знав про напад монгольських солдатів, то чому втік сам, а не розбудив нас, щоб і ми врятувалися? Навіть якби він нас розбудив, то все одно ми не мали жодних шансів перемогти. Монголи знали, де ми перебуваємо. Були на своїй території і переважали нас кількістю та озброєнням. Вони б нас легко вислідили й усіх знищили, а документи забрали б собі. Іншими словами, у такій ситуації Хонді треба було тікати самому. На фронті такий вчинок вважався б дезертирством, але під час виконання спеціальних завдань найважливіше — діяти відповідно до обставин.

Хонда-сан бачив, як прибули офіцери — росіянин і монгол, — як здирали шкіру з Ямамото, як потім мене забрали монгольські солдати. Однак він залишився без коня і не міг відразу поїхати за ними. Йому довелося йти пішки. Він добув припаси, закопані в землі, заховав там документи й подався вслід за монголами. Та як важко було йому добиратися до колодязя! Бо він навіть не знав, у якому напрямі вони поїхали.

— То як же Хонда-сан усе-таки знайшов цей колодязь? — спитав я.

— Не знаю. І він сам багато про це не розповідав. Гадаю, він просто знав, куди йти. От і все. Коли він мене розшукав, то порвав на шматки свій одяг, зв’язав з них довгу мотузку і насилу витягнув мене майже непритомного наверх. Потім він десь роздобув коня, посадив мене на нього і через бархани, через ріку доставив на спостережний пункт армії Маньчжоу-Го. Там мені підлікували рани й на вантажівці, присланій зі штабу, відправили до Хайлара, у шпиталь.

— А що сталося з документами чи листом?

— Може, й досі лежать зариті у землю біля ріки Халхін-Гол. Бо ми з Хондою не мали часу повернутися туди й викопати їх, а крім того, не бачили в цьому потреби. Ми дійшли висновку, що, можливо, було б краще, якби від самого початку ці документи не існували, й домовилися при розслідуванні командування відповідати, що нічого про них не чули. Бо інакше нас могли звинуватити в безвідповідальності тому, що ми їх назад не принесли. Під приводом лікування нас тримали в різних палатах під суворим наглядом і щодня допитували. Приходили офіцери високого рангу, і нам довелося повторювати те саме. Вони випитували нас про все докладно, удаючись до всіляких хитрощів. Та врешті-решт начебто нам повірили. Я докладно розповідав про все, що пережив. Але уникав лише одного — згадки про документи. Вони задокументували мої покази і попередили, що все це — таємні відомості, які не залишаться в офіційних архівах армії й, отже, не підлягають розголошенню. Вони нагадали, що мене суворо покарають, якщо я це зроблю. Через два тижні мене відправили до попередньої частини. Гадаю, що Хонда також повернувся у свою.

— Я от чого не розумію: чому Хонду спеціально відкликали з його військової частини? — запитав я.

— І про це Хонда-сан мені майже нічого не розповідав. Можливо, йому заборонили таке робити, і він уважав, що мені краще нічого не знати. Але, судячи з наших розмов, Хонда мав якісь особисті стосунки з тим чоловіком на прізвище Ямамото. Гадаю, через свої особливі здібності. Бо мені доводилося чути, що в армії є спеціальний підрозділ, який досліджує такі особливі здібності — збирає з усієї країни людей зі здібностями ясновидця або сильною волею й проводить з ними різні експерименти. Я припускаю, що, може, на цьому ґрунті Хонда-сан познайомився з Ямамото. Бо якби й справді він не мав таких здібностей, то мене не знайшов би й не привіз би на спостережний пункт армії Маньчжоу-Го. Адже він прямо й безпомильно дістався до мене без карти й без компаса. Як на здоровий розум, це неможливо. Я — картограф і трохи обізнаний з тамтешньою географією, але все одно не зміг би чогось подібного зробити. Мабуть, Ямамото сподівався на такі його здібності.

Ми підійшли до зупинки й стали чекати автобус.

— Звісно, ця загадка й тепер залишається загадкою, — вів далі лейтенант Мамія. — Я досі багато чого не розумію. Скажімо, ким був той монгольський офіцер, що чекав нас у степу? Що сталося б, якби ми доставили ці документи у штаб? Чому Ямамото не залишив нас на правому березі ріки Халхін-Гол і не переправився сам? Тоді йому легше було б діяти. А може, він збирався використати нас як приманку для монгольських солдатів, щоб самому втекти? Цілком можливо. А може, Хонда-сан від самого початку знав про його намір і тому залишив Ямамото напризволяще.

В усякому разі, після того ми з Хондою довго не бачилися. Як тільки прибули до Хайлара, нас розділили й заборонили зустрічатись і розмовляти. Я навіть не зміг наостанок йому подякувати. Потім його поранили під Номонханом й відправили в Японію, а я залишився в Маньчжурії до кінця війни й опинився в сибірському полоні. Відшукати його я зумів через кілька років після того, як повернувся на батьківщину. Після того ми кілька разів зустрічались, іноді листувалися. Здавалося, що Хонда-сан уникає розмов про подію, що сталася тоді біля ріки Халхін-Гол, та й мені не хотілося про неї згадувати. Бо вона була для нас обох особливо важливою. Нас об’єднувало те, що ми про неї нічого не говорили. Ви мене розумієте?

Вийшла ось така довга історія, але я хотів вам сказати, що, можливо, моє життя скінчилося там, у монгольському степу, в глибокому колодязі. Мені здається, ніби я спалив свою душу дощенту в яскравому світлі, що падало на дно колодязя впродовж десяти-п’ятнадцяти секунд. Воно справило на мене такий містичний вплив, що відтоді, зізнаюсь, чомусь уже нічого глибоко не відчував, коли щось бачив або зазнавав. Навіть перед велетенськими радянськими танками, навіть втративши ліву руку, навіть у сибірському таборі, схожому на пекло, я нічого не відчував. Дивно, але все це для мене нічого не важило. Щось у мені вже вмерло. Можливо, я мав померти тоді, згаснути в тому світлі. То був час смерті. Але, як пророкував Хонда, я там не вмер. Або, краще сказати, не міг умерти.

Я повернувся в Японію без руки, втративши дванадцять дорогоцінних років. Коли я приїхав у Хіросіму, батьків і молодшої сестри вже не було на цьому світі. За трудовою повинністю сестра працювала на заводі й загинула під час атомного бомбардування. Батько саме тоді навідався до неї й також став жертвою. Від такого шоку мати надовго злягла й померла сорок сьомого року. Дівчина, з якою, як я вам казав, ми потай заручилися, вийшла заміж за іншого й народила двоє дітей. На кладовищі була моя могила. У мене нічого не залишилося. У душі — сама порожнеча. Здавалось, я не мав сюди повертатися. Як я жив після того — добре не пам’ятаю. Викладав у школі суспільні науки — географію та історію, але по-справжньому не жив. Лише виконував одні за одними свої повсякденні обов’язки. Я не мав нікого, кого можна було б назвати другом, з учнями також не підтримував людських зв’язків. Нікого не любив і перестав розуміти, що це означає. Як тільки заплющував очі, переді мною з’являвся Ямамото, з якого живцем здирають шкіру. Я бачив уві сні цю картину не один раз. З Ямамото здирали шкіру знову й знову, і він перетворювався на кусень червоного м’яса. Я чув його несамовитий стогін. Багато разів снилося мені також, як я живцем гнию на дні колодязя. Іноді мені здавалося, що це — реальність, а моє теперішнє життя — просто сон.

Коли на березі ріки Халхін-Гол Хонда-сан сказав, що на материку, у Китаї, я не помру, я зрадів. Незалежно від того, вірив я чи ні, мені хотілося за щось зачепитися. Можливо, Хонда-сан розумів мій настрій і хотів заспокоїти. Та насправді підстав для радості не було. До Японії повернувся не я, а моя порожня оболонка. І хоч би скільки я прожив у такому вигляді, життям це годі назвати. Серце і тіло порожньої оболонки народжують лише порожню оболонку. Ось що я хотів би, щоб ви, Окада-сан, зрозуміли.

— Отже, після повернення додому ви так і не одружилися? — запитав я.

— Звичайно, ні, — відповів лейтенант Мамія. — Не маю ні дружини, ні батьків, ні сестри. Сам-один як палець.

— А чи не вважаєте ви, що було б краще, якби ви не чули від Хонди-сана такого пророцтва? — запитав я після певного вагання.

Лейтенант Мамія якийсь час мовчав, а потім пильно глянув на мене.

— Можливо, — сказав він. — Можливо, Хонді-сану не слід було цього казати. Можливо, мені не треба було цього чути. Бо, як казав тоді він сам, на людську долю оглядаються потім, заздалегідь її не можна знати. Однак зараз я думаю, що це не має значення. Тепер я виконую лише один свій обов’язок — продовжую жити.

Коли під’їхав автобус, лейтенант Мамія низько вклонився і попросив вибачення за те, що забрав у мене час.

— Ну що ж, бувайте, — сказав він. — Дякую вам за все. Хоч би там що, а я радий, що зміг вручити вам дарунок від Хонди-сана. Тепер я можу, так би мовити, поставити крапку. І спокійно повернутися додому. — Спритно орудуючи протезом і правою рукою, він добув дрібні гроші й опустив у касу.

Я стояв і дивився вслід автобусу, поки той не зник за рогом вулиці. І тоді в моїй душі залишилося відчуття порожнечі. Невтішність дитини, яку кинули напризволяще в невідомому місті.

Повернувшись після того додому й сидячи на дивані у вітальні, я розпакував згорток, який залишив мені Хонда-сан на пам’ять. Коли я насилу розгорнув шар за шаром обгортковий папір, то побачив тверду картонну коробку. Подарункову коробку для віскі «Cutty Sark». Однак, судячи з її ваги, пляшки там не було. Я відкрив коробку — вона була зовсім порожньою. Хонда-сан залишив мені тільки порожню коробку.