Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори

Розділ шостий. З ВОГНЮ ТА В ПОЛУМ'Я

Більбо втік від гоблінів, але не знав, де опинився. Він позбувся каптура, плаща, харчів, свого коника, гудзиків і друзів. Брів він усе далі й далі, поки сонце почало хилитися до заходу — за гори, їхні тіні простяглися через стежку, і гобіт озирнувся. Тоді подивився вперед і побачив перед себе лише низькі кряжі, схили яких скочувалися до низин і рівнин, що проглядали між гілля дерев.

— О небо! — вигукнув він. — Здається, я вийшов з другого боку Імлистих гір, на самісінький край загірних земель! Де ж, о де поділися Гандальф і всі гноми? Ох, як би я хотів, щоб вони тільки не були досі там, в лабетах у гоблінів!

Та він усе брів, не зупиняючись; перейшов ту високогірну долинку й почав спускатися схилом, — і весь цей час у ньому зріла одна дуже тривожна думка. Чи не повинен він, маючи тепер чарівного персня, вернутися назад у ті страшні-престрашні тунелі й розшукати своїх друзів? Він якраз вирішив, що це його обов'язок, що він мусить вернутися назад (і вельми нещасним почувся при цьому), коли до його слуху долинули якісь голоси.

Став, прислухався. Голоси начебто не гоблінів — тож покрадьки рушив далі.

Ліворуч над кам'янистою стежкою, що гадючкою повзла вниз, височіла скельна стіна; праворуч відкривався положистий схил, і там, нижче рівня стежки, рясніли видолинки, прикриті кущами й низькорослими деревцями. В одному з таких видолинків і гомоніли якісь невідомі.

Він підкрався ближче й раптом побачив: з-поміж двох валунів виглядав голова в червоному каптурі. Це був Балін на чатах. Гобіт трохи не заплескав у долоньки й не закричав на радощах, але стримався. Боячись наскочити на щось несподіване й неприємне, він не зняв персня і тепер бачив, що Балін дивиться просто крізь нього і його не помічав. “Ось я з ними пожартую”,— подумав він, заповзаючи в навислі над видолинком кущі. А там Гандальф саме сперечався з гномами. Вони обговорювали все, що з ними сталося в тунелях, і намагалися вирішити, що діяти далі. Гноми бурчали, а Гандальф казав, що вони ніяк не можуть подорожувати далі, лишивши Злоткінса в руках у гоблінів, не спробувавши з'ясувати, живий гобіт чи мертвий, не спробувавши вирятувати його.

— Зрештою, він мій друг, — казав чарівник, — і непоганий малюк. Я почуваю себе відповідальним за нього. Ох, якби ж ви не загубили його в тунелях!

А гноми не могли взяти втямки, навіщо взагалі було запрошувати Злоткінса з собою, чого той не тримався друзів та не біг за ними й чому чарівник не вибрав когось кмітливішого.

— Досі він завдавав більше клопоту, ніж користі приносив, — заявив один. — Якщо нам треба зараз вертатися назад у ті осоружні тунелі, аби його там розшукати, то хай йому всячина, ось що я скажу!

— Я взяв його з собою, а я не беру того, що мені без пуття, — сердито відказав Гандальф. — Або ж ви допоможете розшукати Злоткінса, або я піду від вас, і ви тут, як хочете, так і виплутуйтеся з біди. Аби ми тільки розшукали його, ви б мені ще не раз подякували, поки все це скінчиться. І як це ти, Дорі, покинув його, навіщо тільки ти це зробив?

— І ви б його покинули, і ви б його впустили, — виправдувався Дорі,— якби несподівано в пітьмі гоблін схопив вас іззаду за ноги, та перечепив вас, та ще й стукнув у спину!

— То чого ти його знов не посадив на плечі?

— Матінко рідна! Ви ще питаєте? Гобліни билися й кусалися в тій пітьмі, всі через когось перечіпались і били один одного! Ви самі трохи голови мені не зняли своїм Гламдрінгом, а Торін штрикав на всі боки Оркрістом. Несподівано ви зробили один із тих ваших сліпучих спалахів, і ми побачили, як гобліни з вереском біжать назад. Ви крикнули: “Всі за мною!”— і всі мусили бігти за вами. Думалося, всі побігли. Ніколи було рахувати, ви ж самі добре знаєте, поки ми прорвалися крізь варту, вибігли через нижні двері й скотилися сюди. І немає тепер з нами Викрадача, хай йому абищо!

— А Викрадач тут! — сказав Більбо, знявши персня і ступивши в середину кола.

Леле, як вони попідскакували! А тоді закричали від подиву та радощів. Гандальф був вражений, як і всі гноми, та, мабуть, зрадів дужче за них усіх. Він покликав Баліна й сказав тому, що думає про вартового, який пропускає інших без попередження отак просто до гурту. Що й казати, після цього гноми стали куди більше поважати гобіта. Коли досі вони ще сумнівалися, чи той справді такий першорядний Викрадач, як твердить Гандальф, то тепер усі їхні сумніви розвіялися. З усіх гномів Балін був найдужче спантеличений; та всі погоджувалися, що гобіт утнув таки вельми хитру штуку.

Їхня похвала так потішила Більбо, що він лише, посміявся в душі, а про персня не сказав анічогісінько. Коли ж його спитали, як він це зробив, сказав лише:

— О, просто підкрався — ну, самі знаєте, — обережненько, тихенько.

— Ну, то це перший раз таке сталося у мене, — бо досі в моє чатування і миша не могла обережненько, тихенько проповзти під самим моїм носом, щоб я її не помітив, — заявив Балін. — І я зніму перед вами свого каптура.

І зробив це з поклоном:

— Балін до ваших послуг.

— Ваш слуга Більбо Злоткінс, — відповів гобіт.

Тут усі захотіли почути про всі його пригоди, відколи вони його загубили. І гобіт сів на землю й розповів їм усе — окрім того, як знайшов персня. (“Розкажу потім, не зараз”,— подумав.) Особливо гномів зацікавила гра в загадки, і всі здригнулися співчутливо, коли він змалював їм Гам-гама.

— А коли він усівся біля мене, я вже не міг придумати ніякої загадки, — розповідав Більбо, — і я спитав: “Що у мене в кишені?” І він не вгадав за три рази. Тоді я сказав: “Пам'ятаєш свою обіцянку? Іди й покажи мені вихід звідси!” Та він кинувся до мене, щоб мене з'їсти, а я — навтікача, але перечепився через виступ і впав, а він проминув мене в темряві. Тоді тихенько пішов за ним і почув, що він розмовляє сам з собою. На його думку, я знав, де вихід із підземелля, і він вирішив, що знайде мене там. Тоді сів перед отвором так, що я не міг його минути. Тоді я його перескочив і так від нього врятувався, а потім поспішив до брами.

— А сторожа? — спитали гноми. — Хіба там не було сторожі?

— Ого! Там тієї сторожі було повно, та я втік від них. Але застряг у дверях — вони були тільки трішки прочинені — й погубив там стільки гудзиків, — мовив гобіт, сумовито дивлячись на свою подерту одежину. — Але я таки протиснувся У двері — і ось я тут.

Коли він розповів про те, як утік від сторожі та протиснувся у двері,— так ніби то не було надто тяжко чи небезпечно, — гноми дивилися на гобіта вже зовсім іншими очима: вони його поважали.

— А що я вам казав? — засміявся Гандальф. — Золотко Злоткінс вартий більшого, ніж вам здається.

І, сказавши так, подивився на гобіта чудним поглядом з-під кущистих брів, аж той подумав, чи не відгадав чарівник ту частину розповіді, яку він замовчав.

Потім Більбо почав розпитувати Гандальфа: адже він не чув того, що чарівник розповів гномам. Йому цікаво було знати, як їх усіх розшукав чарівник і як їм велося до останньої миті.

Чарівник, сказати правду, був зовсім не від того, щоб ще раз переповісти свої подвиги. Тож він сказав гобітові, що вони з Елрондом, звичайно, добре знали про лихих гоблінів у цій частині гір. Але раніше їхня головна брама була на іншому перевалі, який легше було долати, і там гобліни часто хапали мандрівників, котрим траплялося заночувати біля входу в їхні володіння. Напевно, ходити через той перевал перестали, і гобліни, мабуть, відкрили свій новий вхід на вершині того перевалу, через який ішли гноми, — і то зовсім недавно відкрили, бо ж досі цей перевал був цілком безпечний.

— Треба буде мені якось пошукати більш-менш порядного велетня, котрий би завалив камінням той їхній вихід, — сказав Гандальф, — а то скоро зовсім неможливо стане ходити через ці гори.

Почувши гобітів зойк, Гандальф одразу зрозумів, що скоїлося. Вбивши спалахом тих гоблінів, що кинулися його схопити, він проскочив у щілину в дверях, перш ніж вони зачинилися. Слідом за погоничами й бранцями він пройшов аж до того місця, де починалась велика зала; там він присів і витворив найкращий чарівний фейєрверк, який можна було зробити в тих сутінках.

— Ризиковане то було діло, — зауважив він. — Усе висіло на волосині!

Але ж хто не знав, що Гандальф — великий майстер світляної та вогняної магії (навіть Більбо не забув, якщо ви пригадуєте, тих чарівних фейєрверків на купальські бенкети старого Тука)! Решта всім нам відома — окрім того хіба, що Гандальф добре знав про запасну браму, як він її називав, — ті нижні двері, де Більбо розгубив свої гудзики. Насправді про нижні двері знали всі, хто бував у цій частині гір; але в тих ходах-переходах таки треба було чарівницької голови, щоб вивести всіх де слід.

— Ту браму вони зробили ще хтозна-коли, — пояснив він, — почасти як запасний вихід, коли треба порятуватися від небезпеки, і почасти як вихід у землі, що лежать по той бік гір. Гобліни досі ночами роблять набіги на східні землі, завдаючи їм великої шкоди. Запасну браму вони завжди охороняють, і нікому ще не вдавалося її закидати. Після цієї пригоди поторочі подвоять сторожу, — засміявся він.

Усі теж засміялися. Хоч і втратили багато, зате ж вони вбили Великого Гобліна і ще багатьох почвар і всі врятувалися, — тож, можна сказати, вийшли з халепи звитяжцями. Але чарівник нагадав їм, що небезпека ще не минула.

— Ми трохи відпочили, тож рушаймо хутчій, — сказав він. — Коли споночіє, сотні їх вирядяться за нами навздогін; а вже довшають тіні. Після того, як ми пройдемо, гобліни ще багато годин чутимуть наші сліди. До сутінків нам треба пройти чимало миль. Якщо не зіпсується погода, нам трохи посвітить місяць, і це добре. Не те, що поторочі не люблять місяця, чи що, — просто нам легше буде знаходити дорогу.

— Саме так! — відповів він на ще деякі гобітові запитання. — В тих гоблінських тунелях ти загубив лік часу. Сьогодні четвер, а нас захопили в полон у понеділок вночі або у вівторок на світанку. Ми пройшли багато-багато миль, пройшли попід найвищими горами і вигулькнули тепер з другого боку Імлистих гір — ніби навпростець. Але ми перебуваємо не там, куди нас мала вивести дорога через наш перевал; ми надто збочили на північ, і попереду в нас важка дорога. А ми ще досі в горах. Рушаймо!

— Я помираю з голоду, — простогнав Більбо, який раптом збагнув, що це ж він не їв з поза-позавчорашнього вечора.

Отаке знести гобітові! Ви тільки уявіть. Шлунок був у нього порожній-порожнісінький, і тепер, коли минулося хвилювання, тремтіли ноги.

— Нічим не можу зарадити, — відказав Гандальф. — Хіба що піди назад, коли хочеш, і гарненько попроси гоблінів, щоб віддали твого поні з поклажею.

— Ні, красно дякую!

— Ну, тоді нам просто слід міцніше затягти пояси й чимчикувати далі — або ж із нас самих зроблять вечерю, і це буде куди гірше, ніж коли ми не повечеряємо сьогодні.

Дорогою Більбо все роззирався обабіч, чи не трапиться щось їстівне. Та ожина досі ще тільки цвіла, і, звісно ж, тут не було ніяких горіхів, навіть глоду не було. Він пожував трохи щавлю та напився з гірського потічка, що перетинав стежку. З'їв ще три сунички, що їх знайшов на березі потічка, але наїдку з того було небагато.

Вони все йшли і йшли. Кам'янистої стежки не стало. Кущі, висока трава поміж валунами, випасені кролями зелені галявинки, чебрець, шавлія, майоран, жовті гірські троянди — все це зникло, і мандрівники опинилися на вершині широкого й крутого схилу, всіяного камінням, — рештками кам'яної лавини. Почали спускатися тим схилом, і з-під ніг покотилися дрібні камінчики, поповзла всяка потеруха; скоро вже більші шматки битого каменю поторохтіли вниз, зрушуючи інші камінці, змушуючи все те сунутись і котитись; далі зрушилися справжні брили, і поскакали, гупаючи та здіймаючи пилюку. Незабаром чи не увесь схил вище й нижче від наших подорожан поповз і заворушився, і всі вони, збившись докупи, їхали вниз посеред жахливої мішанини брил і каменів, що сунулись, гуркотіли, розбивалися в друзки.

Врятували їх дерева на дні долини. Вони “наїхали” на край соснового бору, що здирався на узвишшя, а в долинах ген-ген далі темніли густіші ліси. Хто зачепився за стовбур і, вхопившись за нижню гілляку, підтягнувся і виліз на неї, а хто (як-от малий гобіт) заховався за деревом від кам'яної навали. Скоро небезпека минула, лавина зупинилась, і чулися тільки останні глухі удари найбільших зрушених брил, що далеко внизу котилися, підскакуючи, серед папороті по сосновому корінню.

— От і добре! — сказав Гандальф. — Спасибі лавині, що підвезла нас трохи. Навіть гоблінам, що підуть по нашому сліду, навряд чи вдасться пройти тут без шуму.

— Може бути, — пробурчав Бомбур, — та зате їм легко буде скочувати камені на наші голови.

Гноми (і Злоткінс теж) аж ніяк не раділи, потираючи свої позбивані та подряпані ноги.

— Дурниці! — заявив Гандальф. — Тут ми повернемо вбік, зійдемо лавині з дороги. І то мерщій! Гляньте на світло!

Сонце давно сіло за горами. Сутінки вже густіли кругом них, хоч поміж стовбурів і понад вершинами тих дерев, що росли нижче, мандрівники могли бачити осяяні вечірнім світлом далекі рівнини. Швидко, як тільки могли, пошкандибали вони пологим схилом бору і вийшли на стежку, що навкіс, не відхиляючись, вела вниз, на південь. Часом їм доводилося пробиватись крізь зарості папороті, високі віяла якої здіймались якраз вище гобітової голови; часом ішли тихо-тихо по килимі з соснової глиці,— але весь час лісовий морок злягав дедалі важче і глибшала лісова тиша. Того вечора не було навіть вітерця, який би позітхав у гіллі дерев.

— Чи далеко нам ще йти? — спитав Більбо, коли стало вже так темно, що він тільки й бачив, як коливалася поряд Торінова борода, і так тихо, що гномове дихання здавалося йому гучним шумом. — Пальці на ногах у мене геть позбивані, покорчені, ноги ниють, а шлунок теліпається, мов порожня торбинка.

— Ще трохи, — відказав Гандальф.

Після того “трохи”, яке здалося цілою вічністю, вони вийшли несподівано на прогалину, де не росли дерева. Зійшов місяць і залив галяву світлом. Усім чогось це місце дуже не сподобалося, хоч нічого підозрілого й не було видно.

Зненацька знизу долинуло виття — протягле, від якого мороз дер поза шкірою. У відповідь завило праворуч, набагато ближче до галяви, а тоді завило й ліворуч недалечко. Це вили на місяць вовки — вовки, що збираються в зграю!

Біля Злоткінсової оселі не жили ніякі вовки, але він знав, як вовки виють. Часто про вовче виття розповідалося в казках. Один із старших його двоюрідних братів (з туківського боку) був великим мандрівником, і він часто лякав Більбо, виючи по-вовчому. Почути вовче виття в лісі при місяці — це було надто велике випробування для гобіта. Навіть чарівні персні не дуже помічні проти вовків — особливо проти лихих зграй, що гніздилися в затінку засмічених гоблінами гір, за межею Дикого краю, на рубежі невідомого. Ці вовки мають гостріший нюх, ніж гобліни, і, щоб спіймати когось, їм не потрібно того когось бачити.

— Що ж нам робити, що робити? — закричав він. — Від гоблінів та вовкам у пащу! — сказав він, і цей вислів став прислів'ям, хоч нині, коли хто потрапляє з однієї прикрості в іншу, звичайно кажуть: “Із вогню та в полум'я”.

— Хутчій на дерева! — крикнув Гандальф, і всі побігли до найближчих дерев на краю галявини, вибираючи ті, що мали над землею гілля або тонкі стовбури, на які можна було видертися. Звичайно, ж, вони ті дерева познаходили дуже швидко і повилазили так високо, як тільки могли довіритися гіллячкам та вершечкам. Ви б посміялися (з безпечної відстані), якби побачили гномів, що сиділи, позвішувавши бороди, на деревах, — от ніби старі дідки, змалівши, граються в маленьких хлопчиків, Філі й Кілі сиділи на вершині високої модрини, схожої на величезну новорічну ялинку. Дорі, Норі, Орі, Оїн і Глоїн прилаштувалися зручніше — на могутній сосні, гілки якої росли ярусами й на однаковій віддалі одна від одної, мов шпиці в колесах. Біфур, Бофур, Бомбур і Торін були на іншій сосні. Двалін та Балін видерлися на високу струнку ялину з кількома гілками й намагалися примоститись аж у зеленому вершечку. Гандальф, набагато вищий за всіх інших, знайшов собі дерево, на яке тільки він міг вилізти, — розкішну велику сосну, що стояла на самому краї галявини. Його всього ховало гілля, тільки очі блищали в місячному світлі, коли він виглядав звідти.

А Більбо? Гобіт не міг вилізти на жодне дерево й перебігав від стовбура до стовбура, мов кріль, що втікає від собаки й ніяк не втрапить до своєї нори.

— Ти знову загубив нашого Викрадача? — сказав Норі до Дорі, подивившись униз.

— Не можу ж я весь час носити Викрадачів на своїх плечах — вниз по тунелях і вгору по деревах! — огризнувся Дорі.— За кого ви мене маєте? За носильника?

— Його з'їдять вовки, як ми не зробимо що-небудь, — сказав Торін, бо виття вже лунало зусібіч і все наближалося до поляни.

— Дорі! гукнув ватажок гномів, бо Дорі сидів найнижче на найзручнішому дереві.— Хутко подай руку панові Злоткінсу!

Дорі, дарма що любив побурчати, був добрим товаришем. Він зліз на найнижчу гілку й, скільки міг, простяг униз руку, та бідолаха Більбо все одно не діставав до тієї руки. Тож довелося Дорі злізти на землю й підсадити Більбо собі на плечі.

Саме в цю мить вовки, виючи, вибігли на галяву. Сотні хижих очей враз втупилися у втікачів. Проте Дорі не залишив гобіта в біді. Він зачекав, поки той з його плечей перелізе на гілля, і тільки тоді підскочив сам, щоб учепитися за гілляку.

І дуже вчасно! Гном саме розгойдувався на гілляці, коли вовк учепився зубами в крайчик його плаща і трохи не стяг його вниз. За хвилину вже ціла зграя, з палючими очима й висолопленими язиками, стрибала й гавкала довкола дерева.

Але навіть дикі уорги (саме так звуться лихі вовки Дикого краю) не можуть лазити по деревах. На якийсь час утікачі були в безпеці. На щастя, стояв теплий і не вітряний вечір. В будь-яку пору на деревах не м'яко сидіти й довго не насидишся, а ще як холод і вітер та вовки внизу чигають на тебе? Отоді непереливки!

Ця облямована деревами поляна була, очевидно, місцем зустрічі вовків. Сіроманці все ще плавом пливли. Залишивши сторожів під тим деревом, на якому сиділи Дорі з Більбо, вони пішли нюшити по всій поляні, поки винюшили кожне дерево, де був хоч хто-небудь. Під цими деревами теж лишилася сторожа, а тим часом решта (здавалося, їх там було сотні сотень) повсідалася великим колом на галяві, а посередині кола сів величезний сірий вовк. Він заговорив до своїх товаришів жахливою мовою уоргів. Гандальф цю мову розумів. Більбо вовчої мови не розумів, та вона йому здавалася страхітливою, от ніби говорилося все про жорстокі та підступні діла (а так воно насправді й було). Час від часу уорги, що сиділи колом, усі разом відповідали своєму сірому ватажкові, й щоразу гобіт так жахався їхнього моторошного виття, що трохи не падав зі своєї сосни.

Так, Більбо не розумів вовчої мови, але я розповім вам, що почув Гандальф. Уорги й гобліни часто допомагали одні одним у своїх лихих справах. Звичайно гобліни не зважуються заходити далеко від своїх гір, хіба хто вижене їх звідти й вони шукають нової домівки чи хіба коли йдуть війною (чого, на щастя, давно вже не траплялося). Але в ті часи вони іноді робили набіги на сусідні краї — щоб захопити їжі та полонених-рабів. Тоді й брали уоргів собі на поміч, за яку ділилися з ними здобиччю. Бувало, гобліни сідали на уоргів верхи і мчали на них, як ото люди на конях. Скидалося на те, що якраз на цю ніч гобліни задумали великий набіг. Уорги прийшли на поляну, щоб з'єднатися з гоблінами, але гобліни спізнювались. Вони спізнювалися, безперечно, через загибель Великого Гобліна та через весь той переполох, який зчинили гноми, Більбо й чарівник і за якими вони, можливо, дові гналися.

Попри всі небезпеки цього дикого краю, хоробрі люди почали останнім часом пробиватися сюди з півдня, рубаючи дерева й будуючи собі оселі серед світліших лісів у долинах та по берегах річок. Тих лісовиків було багато, й вони були хоробрі та добре озброєні. Навіть уорги не осмілювались нападати на них, коли лісовиків було багато разом або серед білого дня. Але нині вони задумали з допомогою гоблінів поночі напасти на найближчі до гір села. Якби їхній задум здійснився, на ранок у тих селах не зосталося б живої душі: всі загинули б і лише небагатьох гобліни не віддали б вовкам на з'їжу — погнали б їх у свої печери, в рабство. Страшно було Гандальфові чути цю мову. Потерпав він не лише за хоробрих лісовиків з їхніми дружинами й діточками — небезпека загрожувала також його друзям і йому самому. Заскочивши їх на своїй галявині, уорги спантеличились і розлютилися. Вони подумали, ніби то друзі лісовиків прийшли сюди пошпигувати за ними, щоб розповісти про заміри уоргів людям у долинах, і тоді гоблінам та вовкам, замість пожирати сонних, безборонних людей і гнати їх у рабство, довелося б витримати жорстоку битву. Отож уорги зовсім не збиралися йти геть і дозволити втікачам позлазити з дерев та втекти. А якби й відпустили їх взагалі, то не раніше світанку. Бо ж задовго до світанку, говорили вони, з гір повинне спуститися гоблінське військо, а гобліни вміють лазити по деревах. І зрубати дерево можуть.

Тепер ви розумієте, чому Гандальф, слухаючи вовче виття й гарчання, почав дуже й дуже непокоїтися, хоч який він був могутній чарівник. Так, вони попали у вельми погане місце й зовсім не втекли від небезпеки. Та все одно він не дозволив би, щоб усе сталося так, як того бажали вороги, хоча, загнаний на дерево уоргами, небагато міг зарадити. Чарівник нарвав чималеньких шишок із гілки, на якій сидів. Тоді запалив одну яскравим голубим полум'ям і жбурнув у вовче коло. З шипінням упала шишка котромусь на спину, й кудлата вовкова кожушина тут-таки зайнялась. Як же він застрибав, завив — просто жах! Далі полетіли шишка за шишкою: одна в голубому полум'ї, друга в червоному, третя — в зеленому. Шишки стріляли посеред кола, розсипаючись кольоровими іскрами, й випускаючи барвистий дим. А найбільша влучила ватажкові в ніс — той аж підскочив угору на десять футів, а тоді як закрутиться по колу, кусаючи та клацаючи зубами на своїх же товаришів, так-бо розлютився й нажахався.

Гноми й Більбо загукали, затюкали на нього. Вовки шаленіли, аж страх було дивитись, і зчинили такий шарварок, що чути було по всьому лісі. Всі вовки бояться вогню, а це був найнезвичайніший з вогнів, підступний і моторошно-жахливий. Досить було іскрі потрапити у вовчу вовну, як вона вже звідти не витрушувалась, а спалахувала полум'ям. Котрий зразу покотився по землі, той і врятувався; коли б не качалися, то скоро всі запалали б. Незабаром скрізь по галяві уже качалися вовки, намагаючись погасити іскри, а ті, що зайнялись, гасали довкола, виючи й підпалюючи інших, аж поки їхні ж товариші не прогнали їх геть, і вони помчали вниз по схилу, скиглячи й шукаючи рятівної води.

— Що то за ревище зчинилося в лісі цього вечора? — спитав повелитель орлів.

Чорний проти місяця, сидів він на самотньому гостроверхому шпилі серед східних відног Імлистих гір. — Я чую вовче виття! Чи не намислили гобліни якогось лиха в лісі?

Він знявся в повітря, і тут-таки двоє з його охорони злетіло з вершин по праву й по ліву руч. Високо вгорі ширяли вони колами, вдивляючись у маленьку цятку далеко внизу, якою було коло уоргів. Та орли мають гострі очі; з великої висоти вони можуть бачити щонайдрібніші речі. Повелитель орлів з Імлистих гір мав такі очі, що могли дивитися просто на сонце, не заплющуючись; ці очі могли при місяці з висоти однієї милі розгледіти дикого кроля, що біжить на землі. Отож хоч він і не розгледів би втікачів на деревах, зате добре роздивився вовчий переполох і малесенькі спалахи вогню і розчув слабеньке з далекої низини виття і гавкання уоргів. А ще він роздивився місячні полиски на гоблінських списах і шоломах — лихе поріддя довгими рядами виповзало зі своєї брами і, звиваючись по схилах, зникало в лісі.

Орли — не добросерді птахи. Бувають вони полохливі й жорстокі. Але стародавній рід орлів з північних гір був найвеличніший серед усіх птахів — дужі, горді, шляхетні велетні. Вони не любили гоблінів — і не боялися їх теж. Коли взагалі помічали потороч (а траплялося це рідко, бо ж орли такої нечисті не їдять), то заганяли їх, верескливих, назад до печер, змушуючи припинити враз будь-які капості. Гобліни ж ненавиділи й боялися орлів, та не могли добутися до їхніх високих гнізд чи якось прогнати їх з гір.

Цього вечора повелитель орлів був сповнений цікавості: що ж то воно за рух у горах та в лісі? І він прикликав ще багатьох орлів до себе, й вони полетіли з гір до лісу. Повільно, все кружляючи та кружляючи, вони дедалі знижувались до вовчого кола, куди прямували й гобліни.

І дуже добре вчинили! Бо там діялися таки страхітливі речі. Ті вовки, що зайнялися й повтікали в ліс, підпалили його в кількох місцях. Літо було в розпалі, а в цій, східній частині гір якийсь час випадало мало дощів. Пожовкла папороть, сухе опале гілляччя, грубий шар глиці й подекуди всохлі дерева — все це спалахувало вмить. Полум'я гуготіло довкола всієї галяви уоргів. Але вовки-сторожі не полишали своїх дерев. Розлючені, ошалілі, стрибали вони, виючи, довкола стовбурів та, висолопивши язики й світячи вогненно-червоними очима, знай проклинали гномів жахливою своєю уоржою мовою.

Коли це на галявину з криком вибігли гобліни. Спочатку вони думали, що тут точиться битва з лісовиками, але скоро довідалися, що діялося насправді. Декотрі гобліни так і покотилися зо сміху. А інші замахали списами, застукали ратищами об щити. Гобліни не бояться вогню, і незабаром вони вже мали дуже дотепний, як їм здавалося, план.

Одні гобліни зігнали усіх вовків в один гурт. Другі назносили сухої папороті й хмизу під дерева, на яких сиділи втікачі. Треті кинулися затоптувати, гасити вогонь, поки погасили майже скрізь. Лишили полум'я тільки біля дерев, де сиділи гноми. В той вогонь вони підкидали сухого листу, хмизу й папороті. Скоро гноми опинилися в кільці з диму й вогню. Гобліни стежили, щоб кільце не ширилося далі; поволі воно звужувалось, аж поки вогонь лизнув паливо, складене купами під тими деревами. Дим щипав гобітові очі; Більбо вже відчував жар. Крізь пасма диму він бачив, як гобліни танцювали довкола вогню, наче ото люди водять танок навколо купальського вогнища. За колом воїнів, що танцювали зі списами й сокирами, стояли на шанобливій відстані вовки, спостерігаючи й чекаючи, що ж буде.

Ось гобліни завели однієї зі своїх жахливих пісень:

Тут вони урвали спів і загукали:

— А киш, пташечки! Летіть собі, якщо можете! Злазьте, пташечки, додолу, а то підсмажитеся у своїх гніздечках! Защебечіть, пташечки, защебечіть! Чому ж ви не щебечете?

— Ідіть собі, хлоп'ята! — гукнув їм у відповідь Гандальф. — Тепер не пора, щоб птахи вили гнізда. А поганих хлоп'ят, що граються з вогнем, за те карають.

Він сказав це, щоб подратувати гоблінів і показати, що не боїться їх. Звісно ж, він боявся, хоч і був чарівник. Та поторочі не звернули на його слова ніякої уваги й заспівали нової:

І водночас із тим “та ой-я гей!” полум'я стрибнуло під Гандальфове дерево. За мить воно вже було й під іншими деревами. Спалахнула кора, затріскотіли нижні гілки.

Тоді Гандальф виліз на вершечок своєї сосни. Чарівник наготувався скочити з тієї висоти вниз, поміж гоблінські списи, і враз його патериця спалахнула, мов блискавка небаченої величі. Так він би й загинув, хоч і знищив би при цьому чимало ворогів, упавши на них згори громовицею. Але він так і не стрибнув.

Цієї самої миті згори до чарівника шугнув повелитель орлів і, схопивши його своїми пазурами, зник у темряві.

Гобліни завили з подиву й досади. Гандальф щось сказав повелителю орлів, і той голосно крикнув. Його товариші вернулися назад і шугнули донизу, мов величезні чорні тіні. Вовки заскиглили, заскреготали зубами; гобліни заревли, затупотіли люто, даремно шпурляючи в повітря свої важкі списи. Орли налетіли на них; чорна навала могутніх крил прибила їх до землі. Дехто з гоблінів кинувся тікати.

Орлині пазури роздирали обличчя лихим створінням. У цей же час інші птахи підлетіли до верхівок дерев і похапали гномів, що видерлися на самісінькі вершечки.

Бідолашного Злоткінса замалим знову не покинули самого. Він тільки встиг учепитися за ноги Дорі, якого забрали останнього; і понеслися гном із гобітом угору понад пожежу і метушню. Більбо гойдався туди-сюди в повітрі, відчуваючи, що йому от-от повідриваються руки.

А далеко внизу гобліни й вовки розбігалися скрізь по лісі. Кілька орлів досі ширяли над бойовищем. Раптом язики полум'я скочили на найвищі гілки дерев. З низу до верху спалахнули дерева тріскотливим полум'ям, закуріли димом; навсібіч сипонули іскри. Добре, що Більбо не став чекати “свого” орла!

Скоро вогонь унизу ледь мрів — мов мерехтлива іскринка на чорній підлозі. Вони були вже високо-високо в небі, здіймаючись ще вище широкими сягнистими колами.

Більбо той політ запам'ятав навіки — як він летів, учепившись за ноги Дорі.

— Ой рученьки, мої рученьки! — стогнав він; але Дорі тільки нарікав — Ой мої ніженьки, бідолашні мої ніженьки!

Навіть за добрих часів гобіт не терпів висоти — від неї в нього голова йшла обертом. Він мінився на виду, тільки заглянувши за край невисокої кручі; не любив лазити по драбині, не кажучи вже про дерева (досі ж бо йому не доводилося

втікати від вовків). То можете собі уявити, як нині наморочилася йому голова, коли він зважувався глянути туди, де теліпалися його ноги й де відкривалися широкі темні простори, позначені то тут, то там місячними відблисками: на струмку в долині, на ребрі скельної стіни.

Білі вершини гір дедалі ближчали до рятованих утікачів; із чорноти стриміли залиті місячним сяйвом шпилі скель. Хоч стояло літо, на цій висоті було вельми холодно. Більбо заплющив очі й подумав: “Чи витримаю я ще хоч трохи?” Йому стало млосно.

Політ закінчився дуже вчасно для гобіта: ще б мить — і його пальці розчепилися б. Задихаючись,

він випустив ноги Дорі й повалився на грубу площинку, де було орлине гніздо. Він лежав, неспроможний і слова мовити, а в голові плуталася мішанина думок: подив, що врятувався від вогню, і страх — коли б не зсунутися з того вузького прискалка в глибоку чорноту з одного чи з другого боку. Після всіх жахливих пригод останніх трьох днів та ще майже нічого не ївши, почувався він якось дуже химерно й сам здивувався словам, що вирвалися йому з вуст:

— Отепер я знаю, як воно тому шматкові шинки, коли його раптом підчеплять виделкою із сковорідки й покладуть назад на поличку!

— Нічого ти не знаєш, — почув він голос Дорі,— адже шинка знає, що вона рано чи пізно опиниться знов на сковорідці, а треба сподіватися, з нами такого не буде.

Та й орли ніякі не виделки!

— Авжеж, ні! Вони зовсім не схожі на веселки — на виделки тобто, — відказав Більбо, сідаючи й тривожно поглядаючи на орла, що сидів поруч. Чи не наговорив він ще якихось дурниць і чи не подумає орел, що він — нечема? Адже з орлом не можна бути нечемним, надто коли ти маленький гобіт і ночуєш у його гнізді!

Та орел тільки гострив дзьоба об камінь і перебирав своє пір'я, не звертаючи уваги на розмову гостей.

Незабаром підлетів інший орел.

— Повелитель наказує тобі перенести полонених на Великий Залом, — прокричав посланець і полетів геть.

Господар схопив Дорі у свої пазурі й зник з ним у пітьмі, залишивши гобіта зовсім самого. А в того тільки й зосталося снаги подумати, що мав на увазі посланець, сказавши “полонені”. Йому ввижалося, що ось зараз настане черга, і його, мов дикого кроля, орли роздеруть собі на вечерю.

Орел повернувся, схопив Злоткінса за плащик і злетів у повітря. Цього разу політ був зовсім короткий. Дуже скоро тремтячий від страху гобіт опинився на широкому заломі високої гори. Знизу туди не вела жодна стежка — на залом можна було тільки залетіти; і вниз не можна було спуститися, хіба стрибнути в безодню.

Решта всі були вже там — сиділи, спершись об кам'яну стіну. Повелитель орлів теж був там; він розмовляв з Гандальфом.

Скидалося на те, що, може-таки, гобіта не з'їдять. З'ясувалося, що чарівник і орлиний ватажок трохи знайомі, ба навіть приятелі. Колись Гандальф, що часто бував у цих горах, зробив орлам послугу: вилікував їхнього ватажка, якого поранили стрілою. Тож “полонені” означало “полонені, відбиті в гоблінів” і не більш, тобто не “бранці орлів”. Прислухавшись до Гандальфової мови, Більбо збагнув, що оце вже нарешті вони й справді втечуть із цих страхітливих гір.

Чарівник саме обговорював з Великим Орлом, як би перенести гномів, гобіта і його самого далеко через рівнини й посадити їх так, щоб позаду лишилась чимала частина їхньої дороги.

Та повелитель орлів не згоджувався перенести їх близько до людських осель.

— Люди почнуть стріляти в нас зі своїх великих луків, зроблених з тисового дерева, — пояснив він, — бо подумають, ніби ми прилетіли по їхні вівці. Іншим разом це б не була й помилка. Ні! Ми залюбки перебили гоблінам їхню забаву, залюбки віддячимо тобі, але заради гномів ми не ризикнемо летіти на південні рівнини.

— Гаразд, — погодився Гандальф. — Перенесіть нас, куди хочете, і завдалеки, як зможете. Ми вже й так завдячуємо вам наші життя. Але тим часом ми помираємо з голоду.

— Я вже майже вмер, — пропищав Більбо тоненьким голоском, якого ніхто не почув.

— Спробуємо цьому зарадити, — сказав повелитель орлів.

Трохи згодом можна було побачити яскраве вогнище на кам'яному заломі, а довкола нього постаті гномів, що куховарили. Приємно пахло смаженею. Орли назносили сухого гілляччя на паливо, а ще принесли диких кролів, зайців і невелику вівцю.

Гноми справувалися з усіма необхідними приготуваннями. Більбо занадто ослаб, щоб допомагати, та й небагато було з нього пуття при білуванні кролів чи нарізанні м'яса, адже гобіт звик одержувати від різника все готовеньке — тільки смаж чи вари. Гандальф теж, зробивши свою роботу — розпаливши вогонь, приліг собі відпочити. А мусив чарівник узятися до цього діла тільки тому, що Оїн та Глоїн погубили свої коробочки-трутниці (гноми й досі не визнають сірників). Отак закінчилися їхні пригоди в Імлистих горах. Скоро Більбо знову почув себе добре — його шлунок наповнився їжею. Тепер гобіт міг спокійно заснути, хоча, сказати правду, замість смажених на шпичках шматочків м'яса він би краще ум'яв хлібинку з маслом. І він заснув, скрутившись калачиком, на твердому камені — заснув куди міцніше, ніж будь-коли вдома, на перині у своїй затишній норі. Але всю ніч йому снилася його власна оселя: нібито він блукав по ній з кімнати в кімнату, шукаючи й не знаходячи чогось такого, чого й сам не знав, яке воно на вигляд.