Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори

Розділ сімнадцятий. БУРЯ

Наступного дня рано-вранці заграли сурми в таборі людей та ельфів. Незабаром гноми побачили гінця, що сам-один поспішав вузькою стежкою. Зупинившись віддалік, він окликнув гномів і спитав, чи вислухає Торін нове посольство, оскільки надійшли свіжі вісті, які міняли становище.

— Напевне, почули про Даїна, — сказав, почувши ці слова, Торін. — Дійшли й до них вісті про його наближення. Я так і знав, що вони стануть лагідніші від цього. — І крикнув гінцеві:—Нехай прийдуть невеликим гуртом, та без зброї, і я вислухаю їх!

Близько полудня знову замайоріли, винесені наперед, знамена Лісу й Озера. Потім показався загін із двадцятьох воїнів. Там, де починалася вузька стежка, загін склав на землю мечі й списи й підійшов до брами. Вражені гноми побачили серед посланців Барда й короля ельфів, а попереду виступав якийсь дідок: закутаний у плащ, із насунутим на чоло каптуром, він ніс в руках важкеньку дерев'яну скриньку, окуту залізом.

— Вітаю, Торіне! — гукнув Бард. — Ти досі не змінив свого рішення?

— Моє рішення не міняється від того, що зійшло й зайшло кілька разів сонце, — відказав Торін. — Невже ти прийшов, щоб ставити пусті запитання? І військо ельфів досі не відійшло, як я бажав! Поки цього не буде, ти марно ходиш на переговори до мене.

— І немає нічого, за що ти відступив би частину свого золота?

— Нічого, що ти чи твої друзі можуть запропонувати.

— А що ти скажеш про Гори-камінь Траїна? — спитав Бард, і тієї самої миті старий відчинив скриньку й підніс самоцвіт угору. З його долоні бризнуло навсібіч сяйво, біле та яскраве навіть при світлі дня.

Вражений і спантеличений, Торін онімів. Довго ніхто не порушував мовчанки.

Нарешті Торін заговорив, і голос його був здушений від гніву.

— Той камінь належав моєму батькові, отже він мій. Чому це я маю купувати свою власність? — Але подив охопив ватажка гномів, і він додав: — Але як ви добралися до цієї спадщини мого роду — коли варто взагалі питати про те, про що питають злодіїв?

— Ми не злодії,— відказав Бард. — Твоя власність буде віддана тобі за те, що належить нам.

— Як ви добралися до нього? — закричав Торін, якого вже охоплювала лють.

— Це я віддав їм камінь! — писнув Більбо, що визирав через мур і на ту хвилину був уже страшенно переляканий.

— Ти! Ти! — загримів Торін, обертаючись до гобіта й хапаючи його обома руками. — Ти, жалюгідний гобіте! Ти, куций… злодію!

Ватажкові гномів забракло слів, і він трусив бідолашного Більбо, мов кролика.

— Клянуся Дуріновою бородою! Хотів би я, щоб тут був Гандальф! Хай він буде проклятий, що вибрав тебе! Хай йому борода вилізе! А тебе я скину вниз на каміння! — закричав він і високо підняв гобіта.

— Стривай! Твою волю уволено! — мовив голос. Старий, що ніс скриньку, відкинув геть свого плаща з каптуром. — Ось Гандальф! І, як видно, прийшов я саме вчасно.

Якщо тобі не подобається мій Викрадач, то, прошу тебе, не завдавай йому шкоди.

Постав його на землю й вислухай, що він має сказати!

— Ви, бачу, всі в спілці проти мене! — сказав Торін, впустивши гобіта на верх муру. — Щоб я ще коли мав справу з яким чарівником чи його друзями! Ну, то що ти маєш сказати, пацючий нащадку?

— Леле! Леле! — мовив Більбо. — Я певен, усе це дуже прикра історія. Може, ви пам'ятаєте, як казали, що я можу вибрати сам свою чотирнадцяту частку? Можливо, я зрозумів вас надто дослівно — чував я, що гноми бувають чемніші на словах, ніж на ділі. А проте був же час, коли ви нібито вважали, що я вам даю якусь користь.

Пацючий нащадок — отак! Оце й є всі ті послуги ваші й вашої рідні, що їх ви обіцяли мені, Торіне? Вважайте, що я розпорядився своєю часткою, як хотів, та й ділу кінець!

— Я так і вважатиму, — похмуро відказав Торін. — 3 тим я тебе й відпущу — і хай ми більш ніколи не здибаємося з тобою! — Тоді одвернувся й заговорив через мур — Мене зраджено! Ви добре вгадали, що я не знесу втрати Гори-каменя, що викуплю цей скарб мого дому. За нього я віддам чотирнадцяту частку всього багатства сріблом і золотом, не рахуючи коштовних каменів. Але все це буде в рахунок частки, обіцяної цьому зрадникові, і з тим він і піде, а ви розподілите одержане, як захочете! Не сумніваюся, що він дістане мізерію.

Забирайте його, коли бажаєте, щоб він жив, — віднині він мені не друг, а ворог.

— Спускайся до своїх приятелів! — обернувся він до Більбо. — А то я скину тебе додолу.

— А як же золото й срібло? — спитав Більбо.

— Видамо тоді, як усе розподілимо, — заявив Торін. — Злазь!

— А доти ми затримуємо Гори-камінь у себе! — крикнув Бард.

— Не вельми гарним показуєш ти себе королем Самітної гори, — сказав Гандальф. — Та все ще може змінитися.

— А може, — відгукнувся Торін. Скарб так затуманив йому голову, що вже цієї хвилини він прикидав, чи не вдасться з Даїновою допомогою відвоювати Гори-камінь, щоб не віддавати обіцяної винагороди.

Тож гноми спустили Більбо на мотузці з муру, й гобіт пішов собі, не діставши нічогісінько за свої заслуги. Ото тільки, що зостався на ньому обладунок, якого Торін подарував раніше. Не один із гномів відчував сором і жаль від того, що так повівся з гобітом їхній ватажок.

— Прощавайте! — гукнув їм Більбо. — Може, ще зустрінемося друзями.

— Вшивайся! — крикнув Торін. — На тобі обладунок, зроблений руками гномів, і ти його недостой-ний. Його не пробити стрілою, але, якщо ти не поквапишся, я пронижу тобі нікчемні твої ноги.

— Не жени так! — порадив йому Бард. — Ми дамо тобі час до завтра. Опівдні повернемося і подивимося, чи виніс ти ту частину скарбу, яку пообіцяв віддати за свій камінь. Якщо це буде зроблено без обману, тоді ми підемо звідси, а військо ельфів повернеться назад до лісу.

Тим перемовини й скінчилися, і люди з ельфами вернулися до свого табору. Але Торін негайно через Роака послав гінців до Даїна — із звісткою про те, що сталося, і з проханням прийти якомога швидше. Минув той день і ніч. Назавтра вітер перемінився — повіяв із заходу, і небо спохмурніло. Ще був ранній ранок, коли в таборі почувся гамір. Прибігли гінці із звісткою, що потуга гномів

обійшла східну відногу Самітної гори й швидко наближається до Долу. Прийшов Даїн. Він ішов, не зупиняючись, цілу ніч і тому наспів швидше, ніж сподівалися люди й ельфи. Воїни його були в довгих, до колін, кольчугах із сталевих кілець, а на ногах мали панчохи з тонкої і гнучкої металевої сітки, таємницю виготовлення якої знали тільки Даїнові зброярі. Гноми взагалі неймовірно дужі, як на їхній невисокий зріст, але ці здебільшого були ще дужчі за гномів з інших племен. Звичайним їхнім озброєнням були важкі кайла з двома гостряками, але кожен з них мав також короткого широкого меча при боці й круглого щита, перевішеного через плече. Бороди, роздвоєні й заплетені в коси, були запхані за пояси. Шапки в них були залізні й черевики залізні, а обличчя випромінювали суворість і рішучість.

Залунали сурми, кличучи людей та ельфів до зброї. Скоро й показалися гноми, що швидко бралися вгору долиною. Ось вони зупинилися між річкою і східною відногою, але декілька гномів пішли далі й, перебрівши річку, наблизилися до табору; тут вони поклали свою зброю на землю й піднесли руки догори на знак миру. Назустріч їм вийшов Бард і з ним Більбо.

— Нас послав Даїн, син Наїна, — відповіли посланці, коли Бард запитав, хто вони й чого їм треба. — Ми поспішаємо до наших родичів, що сидять у Самітній горі, бо почули, що відвойовано наші давні володіння. А хто ви такі, що, як вороги, облягли захищені мури?

Ця чемна й трохи старомодна мова, якої вживали на переговорах, означала, звичайно: “Нічого вам тут робити. Ми йдемо далі, тож дайте дорогу, а то ми вдаримо на вас!” Гноми гадали пробитися між відногою гори й коліном річки — по тій вузькій смужці землі, де, як їм здавалося, заслін був не дуже сильний.

Бард, звісна річ, відмовився пропустити Даїнове військо. Спочатку він хотів дочекатися, поки з гори буде винесено золото й срібло в обмін на Гори-камінь, бо не вірив, що Торін дотримає обіцянки, хай-но зміцнить свою фортецю такою численною і войовничою залогою. Даїнове плем'я принесло чимало припасів: чи не кожен воїн, окрім зброї, ніс ще й великого клунка за плечима — гноми можуть переносити дуже важкі тягарі. Тоді б вони витримали облогу не одного тижня, а на той час надійшло б іще й ще більше гномів: адже Торін мав багато родичів. А ще обложені могли відкрити знову інші брами, тож людям і ельфам довелося б тоді облягати цілу гору, для чого вони мали замало війська.

І справді — саме такі, точнісінько, й були плани гномів (бо ж круки-гінці безперестанку снували поміж Торіном і Даїном); але поки що дорога була заслонена, й гноми-посланці, обмінявшися з Бардом сердитими словами, вернулися назад, буркочучи собі в бороди. А Бард негайно послав людей до брами, але там не було ні золота, ні якої іншої плати. Стріли полетіли в озерян, коли ті підійшли на відстань пострілу; налякані посланці поспішили назад до табору. А там уже все заворушилося, мов перед битвою; адже Даїнові гноми рушили далі понад східним берегом.

— Дурні! — засміявся Бард. — Підійшли під саму відногу! Може, вони й тямлять щось у підземних битвах, але не знають, як воювати на поверхні землі. Серед скель заховано багато наших лучників і списоносців, і вони щомиті готові ударити в їхній правий фланг. Може, й міцні гномівські кольчуги, але й вони їх не порятують. Нападімо на них з обох боків, поки вони стомлені з дороги!

Але король ельфів заявив:

— Я зволікатиму до останку, перш ніж почну цю війну за золото. Гноми все одно не пройдуть, дюки ми не захочемо їх пропустити, і не зроблять нічого такого, чого б ми не помітили. Ще сподіваймося — може, щось та принесе замирення. За нами чисельна перевага, тож, коли все-таки дійде до лиха й почнеться бій, ми однаково переможемо.

Але він не врахував бойового запалу гномів.

Думка про те, що Гори-камінь перебуває в руках у обложників, просто не давала їм спокою. А ще вони здогадувалися про вагання Барда і його союзників — тож і вирішили напасти, поки ті радяться.

Несподівано, без ніякого сигналу до бою, вони кинулися вперед. Забриніли тятиви, засвистіли стріли — ось-ось мала початися битва.

Та ще несподіваніше, з жахливою швидкістю, насунула пітьма! Небом котилася чорна хмара. Налетів вихор, загримів грім, озвавшись луною в підземеллях гори, і блискавка осяяла вершину. Але попід хмарою клубочилася інша чорнота, і не вітер її гнав — з півночі, мов неосяжна пташина зграя, мчала вона, така щільна, що крізь неї не прозирав жоден промінчик світла.

— Стійте! — крикнув Гандальф, що зненацька з'явився і став з піднесеними руками — поміж гномами, які наступали, й супротивними їм лавами.

— Стійте! — гукнув він громовим голосом, і його патериця спалахнула ніби блискавкою. — Страшна небезпека спіткала вас усіх! Лихо вам! І прийшло воно швидше, ніж я передбачав. Гобліни сунуть на вас! Болг іде з півночі, о Даїне!

Той Болг, чийого батька ти вбив у Морії. Гляньте! Кажани летять над його полчищами, як море сарани. Гобліни їдуть на вовках, і за ними теж мчать вовчі зграї!

Подив і сум'яття охопили три війська. Поки промовляв Гандальф, пітьма ставала все чорніша. Гноми зупинились і задивилися на небо. Багатого-лосо закричали ельфи.

— Прийдіть! — закликав Гандальф. — Ще є час для ради. Хай Даїн, син Наїна, негайно прийде до нас!..

Отак розпочалася битва, якої ніхто не сподівався; дістала вона назву Битви п'яти військ, і дуже була вона жахлива. З одного боку були гобліни й дикі уорги, а з другого — ельфи, люди і гноми. Ось як воно все склалося. Відколи загинув Великий Гоблін з Імлистих гір, одвічна ненависть тих потороч до гномів спалахнула знову з небувалою силою — вони аж казилися з люті. Туди-сюди забігали гінці між усіма їхніми містами, селищами й твердинями, бо ж надумали гобліни заволодіти всіма північними землями. Таємно збирали вони відомості й скрізь по всіх горах кували зброю та озброювались. Далі почали гуртуватися в єдине військо, їхні загони йшли по горах, збиралися в долинах і все тунелями чи під покриттям ночі, аж поки довкола Гундабада, великої гори півночі, де була гоблінська столиця, скупчилося незліченне військо, готове з першою бурею навалитися на південний край. Тут вони довідалися про смерть Смауга, і серця їхні переповнилися радістю. З ночі в ніч поспішали вони горами, й зненацька вигулькнули з півночі, мало не наздогнавши Даїна. Навіть круки не знали про їхнє наближення, поки гобліни не виринули в горбистій місцевості, яка відділяла Самітну гору від північних гір. Не можу сказати, скільки про це знав Гандальф, але зрозуміло, що й він не сподівався такого раптового нападу.

Ось який план запропонував чарівник на раді, де були Бард і лісовий король, а також Даїн, бо проводир гномів нині пристав до них: гобліни були спільним ворогом ельфів, людей і гномів, і з їхньою появою всі чвари було забуто. Єдиною надією союзників було заманити гоблінів у долину поміж двох відног Самітної гори, а вони самі мали зайняти великі південну й східну відноги. Цей план мав одну слабинку: якщо потороч дуже-дуже багато, вони можуть видертися й на гору і, отже, напасти на союзників ззаду і згори. Але ніколи було придумувати інші плани чи кликати ще когось на допомогу.

Гроза скоро відгриміла, покотилася на південний схід, але кажаняча хмара перелетіла через схил гори й, спустившись нижче, завихрила над головами воїнів, затуливши світло й сповнивши жахом серця.

— До гори! — закричав Бард. — До гори! Всі хай займуть свої місця, поки ще є час!

На південній віднозі, по її нижчих схилах і поміж скель при долині стали ельфи; на східній віднозі були озеряни й гноми. Бард і ще дехто з найметкіших людей та ельфів вилізли на вершину східної відноги, щоб глянути на північ. Там щось чорне, покриваючи всю землю біля підніжжя Самітної гори, нестримно котилося вперед. Скоро передні лави обтекли край відноги й ринули в Діл. То мчали найзавзятіші гобліни на найпрудкіших вовках-уоргах, і їхнє гейкання й виття роздирало повітря, лунало по всій долині. Жменька хоробрих воїнів-озерян розсипалася перед ними, щоб справити враження шаленого опору, і чимало з них там загинуло, поки решта відступила й розбіглася — хто до однієї відноги, хто до другої. Як і сподівався Гандальф, гоблінське військо скупчилося позад чільних лав, що наштовхнулися на опір, і нині в сліпій люті посунуло вперед, заповнюючи простір між відногами гори й шукаючи ворога. Незліченні були їхні чорно-багряні прапори. Безладна й несамовита, розкочувалась ворожа лавина.

Жахлива то була битва. Найстрахітніша з усіх гобітових пригод і найосоружніша йому в ті хвилини — а це означає, що нею він найдужче пишався і що про неї найбільше любив згодом розказувати, хоч сам він у тій січі не відіграв аніякісінької ролі. Скажу лише, що він надягнув свого перстеника ще напочатку і сховався від усіх очей, — але не від усієї небезпеки. Такий перстень не може захистити повністю під час гоблінського наскоку, ані відвернути заблукану стрілу чи списа, що випадково летить у тебе, але він не дозволить якому-небудь рубаці-гобліняці вибрати твою голову ціллю для замашного удару мечем.

Перші вдарили на ворога ельфи, їхня ненависть до гоблінів люта й нещадна, їхні списи й мечі сяяли серед мороку холодним полум'ям, такий смертоносний гнів був у руках, що їх стискали. Коли від ворожого війська стало тісно в долині, ельфи послали в нього град стріл, і кожна з них миготіла в польоті жалючим вогнем. За стрілами в долину скочила тисяча списоносців і напала на гоблінів. Залунали оглушливі зойки потвор. Скелі поплямилися чорною гоблінячою кров'ю.

Гобліни ще тільки почали отямлюватись і стримувати натиск ельфів, коли з протилежного краю долини почувся горловий рев. З криками: “Морія!” і “Даїн, Даїн!”— в гущу ворогів уклинилися гноми із Залізних гір, завдаючи удари своїми кайлами; поруч них озеряни косили потороч довгими мечами.

Сум'яття пойняло гоблінів. Ледве обернулися, щоб відбити напад гномів і людей, як ельфи напосіли із свіжими силами. Уже чимало потвор тікало назад, униз за течією річки, щоб вислизнути з пастки, а їхні ж вовки-уорги накидалися на них, роздираючи і мертвих, і поранених. Близька вже нібито була перемога, коли це з висоти залунав крик.

Частина гоблінів видерлася на гору з другого боку, й чимало їх було вже на схилі над передньою брамою, а ззаду безтямно напирали на передніх, не звертаючи уваги на тих, що з вереском зривалися в урвище, — і потоками ринули вниз, щоб напасти на відноги згори. На кожен з тих кряжів можна було зійти згори стежками, що спускалися з головного громадища гори. Захисників там було надто мало, щоб вони могли довго стримувати ворога. Надія на перемогу розвіялась. Поки що вони вистояли тільки перший натиск чорної навали.

День почав хилитися до вечора. Гобліни знову згуртувалися в долині. Наперед вискочила, лютуючи, величезна зграя уоргів, а за ними — особиста охорона Болга, здоровезні гобліняки з кривими шаблями. Скоро буряне небо ще дужче стемніло, а великі кажани досі кружляли над головами, коло вух ельфів і людей, впивалися, як вампіри, в тіла загиблих. Бард тепер захищав східний кряж, поволі відступаючи, в той час як ельфи-ватажки скупчилися навколо свого короля, притиснуті до скель південної відноги, неподалік від Крукового бескиду.

Несподівано почувся гучний крик, і від брами долинув звук сурми. Всі забули про Торіна! Частина муру, підважена важелями, похилилася наперед і з гуркотом упала в плесо. Із брами вискочив король Самітної гори, а за ним вибігли його товариші.

Ніяких тобі каптурів та плащів — нащадки Дуріна були в сяйливих обладунках, багряним полум'ям жаріли їхні очі. Серед мороку Торін виглядав таким величним і осяйним, неначе золото в меркнучому вогнищі.

Згори гобліни жбурляли в них камінням, але Торінові гноми не злякалися; ось вони збігли до підніжжя водоспаду і рвонулися до бою. Вовк і вовчий вершник падали або втікали перед ними. Торін завдавав могутніх ударів бойовою сокирою, і здавалося, ніщо не здатне зупинити чи уразити його.

— До мене! До мене, ельфи й люди! До мене, о мої родичі! — гукав він, і голос його розлягався в долині, мов гук ловецького рога.

Безладно сипонули вниз йому на поміч усі Даїнові гноми. Вниз, слідом за гномами, збігло чимало озерян, яких Бард не зміг утримати. А з другого боку долини до Торіна перейшло багато ельфів-списоносців. І ще раз купно вдарили на гоблінів посеред долини, й скоро Діл потемнів від огидних ворожих трупів. Уоржа зграя розбіглась, і Торін пішов просто на особисту охорону Болга. Але не здолав пробитися крізь той заслін.

Уже позад короля Самітної гори поміж забитих гоблінів лежало багато мертвих озерян, і чимало гномів, і не один гожий ельф, що мав би ще жити довго-довго й весело у своєму лісі. Долина далі ширшала, і Торінів наступ уповільнювався помалу. Надто нечисленний був його загін. Фланги його були не прикриті.

Незабаром від наступу вони перейшли до оборони — до кругової оборони, бо зусібіч їх тіснили гобліни й вовки-уорги. Завиваючи, налетіла на них Болгова особиста охорона, б'ючись об їхні лави, неначе хвилі об піщані пагорби. Друзі не могли прийти їм на поміч, адже з подвійною міццю вдарили знову гобліни зі схилу гори, і коло обох відног люди й ельфи помалу відступали, втрачаючи на силі.

З жалем дивився на все це Більбо. Він вибрав собі місце на Круковому бескиді серед ельфів — почасти тому, що з того поста легше було втекти, а почасти тому, що волів (туківською половиною серця) захищати лісового короля, коли дійде до останньої відчайдушної сутички. Гандальф теж був там — сидів на землі, ніби поринувши в глибоку задуму, й ладнав, певне, який-небудь останній чарівний спалах перед остаточною поразкою.

І здавалося, що та поразка, той кінець уже й недалеко.

“Скоро гобліни вдеруться до брами, а нас усіх переб'ють чи візьмуть у бран, — сумно думав Більбо. — Просто хоч сядь та й плач! І це після всього того, що довелося зазнати! Краще б уже старий Смауг лежав собі живий на своєму триклятому скарбі, аніж його загребуть оті підлі поторочі, а бідолашний старий Бомбур, а Балін, а Філі й Кілі і вся решта загинуть, і з ними Бард, і озеряни, й веселі ельфи! Лихо мені! Я чув багато пісень про битви і знав з тих пісень, що поразка може бути славною. Д це ж так невтішно, так невесело! Хотів би я нічого цього не бачити й не чути…”

Раптом вітер розірвав запону хмар, і пурпурова заграва розтяла крайнебо на заході. Вражений тим раптовим проблиском серед мороку, Більбо роззирнувся і голосно скрикнув. Він побачив щось таке, від чого його серденько стрепенулося:

темні обриси птахів, малі ще, але величні проти далекої заграви.

— Орли! Орли! — закричав він. — Орли летять!

Гобітові очі рідко помилялися. Орли летіли за вітром, ключ за ключем, і їх було так багато — мабуть, зібралися від усіх гнізд півночі.

— Орли! Орли! — вигукував Більбо, танцюючи й махаючи руками. Ельфи не могли його бачити, але могли чути. Скоро й вони підхопили той крик, і луна полинула над долиною. Не один воїн звів очі до неба, але поки що благородних птахів можна було бачити лише від південної відноги Самітної гори.

— Орли! — ще раз вигукнув Більбо, але тієї миті камінь, кинутий згори, важко вдарив по його шоломі; гобіт гримнувся на землю і не пам'ятав більше нічого.