Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори

Розділ перший НЕСПОДІВАНІ ГОСТІ

У норі під землею жив собі гобіт. Не в бридкій загидженій мокрій норі, де повно дохлих червів і тхне багном, але й не в сухій та голій піщаній печері-вигрібанці, де ані сісти, ані попоїсти — нічогісінько немає. Була то гобітівська нора, а де гобіти, там і затишок.

До нори вели двері: круглі-круглісінькі, мов ілюмінатор на кораблі, ще й пофарбовані в зелений колір. Якраз посередині на тих дверях сяяла кругла ручка з жовтої міді. Відчинялися вони до передпокою, схожого на невеличкий — і дуже вигідний — тунель: ніякого тобі диму й чаду, кахляна підлога вистелена килимками, скрізь поліровані стільці, а в обшитих панелями стінах безліч кілочків для капелюхів та плащів — цей гобіт полюбляв вітати гостей. Тунелик звивався далі й далі, заглиблюючись, але не дуже, в гору, що її всі в окрузі називали просто Горою. В самому тунелику чи то передпокої теж були двері, чимало маленьких круглих дверей.

Спочатку, як увійти, вони траплялися лише з лівого боку, проте трохи далі гість бачив двері вже обабіч. Нашому гобітові не доводилося пихкати, чалапаючи сходами на другий поверх, бо все у нього: спальні, ванні кімнати, льохи, комірчини (безліч комірчин), гардероби (цілі кімнати призначалися під саму одежу), кухні, їдальні — було розташоване на одному поверсі, власне, при тому самому тунелику-передпокої. Найкращі кімнати були, звісно, ті, котрі з лівого боку (як увійдеш), адже тільки вони мали вікна, глибоко посаджені круглі вікна, які дивилися на гобітів садочок та на луки, що потроху спускалися ген аж до самої річки.

Гобіт цей був дуже заможний, і звали його Більбо Злоткінс. Злоткінси жили тут, під Горою, з давніх-давен, ніхто й не згадає відколи, і всі мали їх за вельми поважних людей — не тільки тому, що здебільшого вони були багаті, а й тому, що Злоткінси ніколи не вплутувалися ні в які пригоди й не робили нічого такого, чого б від них не сподівалися. Можна було наперед сказати, що відповість будь-який Злоткінс на те чи те запитання. А от ця повість — саме про те, як один із роду Злоткінсів зазнав пригоди і, собі на диво, почав робити й говорити зовсім несподівані речі. Він, може, й втратив повагу своїх сусідів, зате здобув… ну, та ви побачите самі, здобув він що-небудь урешті чи ні.

Мати нашого гобіта… Стривайте, а чи знаєте ви взагалі, хто такі гобіти? Ні? То я розповім вам, які вони з лиця та на вдачу, бо й справді тепер їх щось не видно. Може, тієї дрібноти ще й лишилося трохи, але ж вони бояться потикатись на очі великому людові — так гобіти називають нас із вами. Гобіти менші на зріст за гномів, і в них не буває борід, а гноми, як відомо, всі бородані. А от за ліліпутів гобіти куди більші. Чарувати вони якщо й уміють, то небагато; відомі їм тільки найпростіші буденні чари, що допомагають, скажімо, тихо й швидко щезнути, коли ми, здоровезний недоладний народ, вискочимо, бува, звідкілясь, тупочучи й галасуючи, мов слони, — а чують вони той галас за добру милю.

Вони люблять, коли у них кругляться животики; в одязі віддають перевагу яскравим кольорам (здебільшого зеленому й жовтому); взуття не носять, бо мають природні товсті шкіряні підошви і брунатну, теплу й густу на ногах вовну, що кучерявиться так само, як і чубчик у них на голові; мають іще довгі, вправні брунатні пальці й добродушні обличчя. Сміються гобіти глибоким оксамитовим сміхом, надто коли пообідають добре, а пообідати вони примудряються двічі на день — звісно, коли є чим. Ось тепер ви знаєте досить для початку. Так от, я кажу, мати цього гобіта — себто Більбо Злоткінса — була славетна Беладонна Тук, одна з трьох незрівнянних дочок старого Тука, який був за старшого в гобітів по той бік Водиці — річечки, що текла попід Горою. Подейкували, нібито давно колись хтось із Туків одружився був із феєю, а лихіші язики стверджували, що з відьмою. Чого тільки не наплещуть люди, але одне відомо напевне: таки прикинулося щось негобітівське до тих Туків, бо вряди-годи той чи той із їхнього роду зніметься, бувало, та й помандрує в чужі краї, пригод набереться. Тихенько щезне, а родина про те — нічичирк. Хай там що, а Туки, хоч і багатші, та не були такі поважані, як Злоткінси. Ні, з Беладонною Тук не трапилося жодної пригоди — принаймні після того, як вона стала пані Бунго Злоткінс. Бунго, батько Більбо, збудував для неї (за її гроші почасти) щонайрозкішнішу гобітів-ську нору — такої не знайти було ні під, ні за Горою, ні по той бік Водиці. В тій норі подружжя й дожило собі до самої смерті.

І все ж Більбо, єдинчик Беладоннин, дарма що й з лиця був гобіт як гобіт і поводився, мов точнісінька копія свого статечного та завжди вдоволеного батечка, мабуть-таки, перейняв щось чудне від туківської вдачі. Те “щось” ніби тільки чекало слушної нагоди, щоб вигулькнути назовні. Але нагода все десь барилася, поки Більбо Злоткінс ріс, а гобіти, до речі, доросліють десь років аж під п'ятдесят. Коли ж наш гобіт виріс, то вже ніхто не сумнівався, що він як жив безвиїзно в чудовій батьківській норі, так і вік свій там звікує.

Якось воно так склалося, що одного тихесенького ранку, давно-давно, ще коли на світі було менше гамору та більше зелені, а гобітівське плем'я було ще численне й багате, Більбо Злоткінс, поснідавши, курив біля своїх дверей довжелезну люльку, що трохи не торкалася вовнистого, дбайливо розчесаного. волоссячка на пальцях ніг. Аж гульк — іде Гандальф. Гандальф! Аби ви почули бодай трохи з того, що я чув про Гандальфа, — а чув я лише малу дрібку всього, що про нього можна розповісти, — то ви б уже нашорошили вуха, чекаючи найнеймовірніших історій. Скрізь, хоч би де він проходив, дивовижні історії та пригоди так і пурхали йому з-під ніг. Багатенько літ минуло відтоді, як Гандальф був востаннє завітав до гобітівського краю під Горою. Власне, Гандальфа гобіти не бачили, відколи помер його приятель — старий Тук, і вже й не пам'ятали гаразд, який-то він з виду. Всі вони були тоді ще малі гобітенята, а він весь цей час мандрував у своїх справах по далеких краях, що за Горою та по той бік Водиці.

Того ранку Більбо побачив перед себе просто дідка та й годі: високий, гостроверхий синій капелюх, довгий сірий плащ, довга біла борода поверх сріблястого шарфа, величезні чорні черевики на ногах — одне слово, нічого незвичайного.

— Доброго ранку! — перший привітався Більбо, і він справді сказав те, що думав.

Сонце сяяло, а трава так зеленіла!

Але Гандальф тільки зиркнув на гобіта з-під довгих кущуватих брів, що стриміли далі, ніж сягали криси його тінявого капелюха.

— Що ви цим хочете сказати? — запитав він нарешті.— Чи ви зичите мені доброго ранку, чи хочете сказати, що сьогодні добрий ранок, — байдуже, хочеться мені, щоб він був добрий, чи ні? Чи, може, що вам добре цього ранку? Чи що слід бути добрим у такий ранок?

— Усе це зразу, — відказав Більбо. — А ще такого прегарного ранку добре викурити люлечку надворі.

Як є у вас при собі люлька, то сідайте, почастуйтеся моїм тютюнцем! Поспішати нікуди — у нас цілий день попереду!

І Більбо вмостився на стільчику під дверима, схрестив ноги та й пустив чудове сизе кільце диму, яке не розпалось, а піднялося високо в повітря і попливло за Гору.

— Дуже мило! — похвалив Гандальф. — Тільки ніколи мені сьогодні пускати димові кільця. Я саме намислив одну пригоду й шукаю, хто б це пристав до мене, а знайти на таке охочого ой як нелегко.

— Ще б пак — у цих краях! Ми прості тихі люди, і нам ті пригоди зовсім ні до чого. Пригоди — це ж докука, турботи, дурний клопіт! На обід через них спізнюєшся! Не доберу, що в них взагалі дехто бачить хорошого! — гнівно вирік пан Злоткінс і, засунувши великого пальця за шлейку, пустив із рота ще більше димове кільце. Тоді видобув з кишені свою ранкову газету і почав читати, удаючи, ніби вже й не помічає дідка. Собі він зміркував, що той, мабуть, трохи не його поля ягода, а як так, то хай забирається геть. Але дідок і не думав нікуди рушати. Він сперся на свою патерицю і мовчки втупився у гобіта, поки тому аж моторошно стало. Більбо навіть трохи розсердився.

— Доброго ранку! — сказав він нарешті.— Не треба нам тут ніяких пригод, красненько дякую! Пошукайте собі охочих десь за Горою чи по той бік Водиці.

Цим він хотів сказати, що розмову закінчено.

— І для чого лишень не вживаєте ви оте “доброго ранку”! — здивувався Гандальф. — Тепер ви маєте на думці, що хочете позбутися мене і що добра не буде, поки я не піду звідси геть.

— Та що ви, що ви, добродію! Стривайте-но, я, здається, не знаю, як вас звати?

— Еге ж, еге ж, добродію! А як звати вас, я таки достеменно знаю, пане Більбо Злоткінс. І ви теж, безперечно, знаєте моє ім'я, тільки забули, що воно належить мені. Я Гандальф, а Гандальф — це я! Подумати лишень — дожився, що син Беладонни Тук відбрикується від мене “добрими ранками”, так наче я припхався до нього під вікно гудзики продавати!

— Гандальф! Гандальф! Чи це ж не той мандрівний чарівник, що подарував старому Тукові пару діамантових запонок, які самі застібались і не розстібалися, поки їм не накажеш? Той самий, що завжди розповідав такі чудові казки вечорами — все про драконів, та лихих гоблінів, та велетнів, та як визволяли принцес, та як несподівано таланило вдовиним синам — удовиченкам? Той самий, що робив такі навдивовижу гарні фейєрверки? Я їх пам'ятаю! Старий Тук щоліта влаштовував фейєрверки на Купала! Яка то була розкіш! Вони злітали вгору, мов величезні вогняні лілеї, чи ротики-собачки, чи золотий дощик, і так і висіли в сутіні цілий вечір!

(Ви, певне, помітили досі, що Більбо Злоткінс був не такий вже й прихильник прози, за якого себе мав, і що він кохався у квітах.)

— Матінко рідна! — не вгавав він. — Чи не той Гандальф, хто заморочив голови стільком тихим хлопцям та дівчатам, і вони погналися в синю далину за божевільними пригодами? Спочатку вони лазили по деревах, а кінчали тим, що “зайцями” забиралися на кораблі, які пливли на край світу! Слово честі, життя тоді було таке ціка… себто я хотів сказати, що свого часу ви тут добряче побаламутили. Даруйте, але я й гадки не мав, що ви досі при ділі.

— А при чім же мені ще бути? — здивувався чарівник. — Та все одно мені втішно чути, що ви хоч щось пам'ятаєте про мене. Принаймні ви ласкаво пригадали мої фейєрверки, а це вже дає якусь надію. Отож заради вашого дідуся Тука та заради бідолашки Беладонни я подарую вам те, чого ви просили.

— Прошу пробачення, я нічого не просив!

— Е ні, просили. Аж двічі. Пробачте. І дарую обіцяне. Так, справді, я не поскуплюся: пошлю вас по ту саму пригоду. Мені забавка, вам користь, а то, чого доброго, й зиск, — якщо, звісно, ви ту пригоду переживете.

— Даруйте! Не хочу я ніяких пригод, красненько дякую. Може, іншим разом? Бувайте здорові! Але заходьте на чай — коли завгодно! Чом би й не завтра? Зайдіть завтра! До побачення!

З цими словами гобіт крутнувся і, шаснувши у свої круглі двері, зачинив їх так швидко, як лише смів, щоб не видатися нечемним. Бо хтозна, чого можна сподіватися від чарівника.

— І навіщо я запросив його на чай? — картав він сам себе, прямуючи до найближчої своєї комірчини. Хоч Більбо й поснідав недавно, але думав, що два-три коржики та ковток чогось добренького допоможуть йому заспокоїтись після переляку.

А Гандальф тим часом стояв під дверима і тихо сміявся. Коли ж насміявся досхочу, то підступив ближче до дверей і гостряком патериці нашкрябав якийсь чудний знак на гобітових прегарних зелених дверях. І подався геть, а Більбо в цю хвилю саме доїдав коржика, і йому вже здавалося, ніби він щасливо відкараскався від усіх пригод на світі.

Назавтра Більбо майже цілком забув про Гандальфа. Пам'ять у нього була не дуже тривка, тому він усе записував на своїй Дощечці справ. Було б йому й занотувати десь так: “Гандальф — чай у середу”. Проте напередодні, у вівторок, він був зовсім спантеличений і забув навіть, що треба занотовувати, щоб не забувати.

Якраз перед тим часом, коли п'ють чай, гучно-гучно задзеленчав дзвоник на вхідних дверях, і враз він згадав! Метнувся в кухню, миттю поставив чайника на вогонь, а на столі з'явилися ще одна чашка, блюдце й кілька коржиків. І вже тоді кинувся до дверей.

Він хотів сказати: “Дуже перепрошую за те, що змусив вас чекати!” — та побачив, що то зовсім не Гандальф. На порозі стояв гном із блакитною бородою, заткнутою за золотий пояс, і з дуже ясними очима, що світилися з-під темно-зеленого каптура. Як тільки двері відчинилися, він упхався в помешкання, так ніби тут на нього чекали.

Почепивши на найближчому кілочку свого відстібного каптура, гном низько вклонився:

— Двалін до ваших послуг!

— Більбо Злоткінс — до ваших! — відказав гобіт, надто здивований, щоб допитуватися. Запала ніякова мовчанка, і тоді господар додав: — Я саме збирався чаювати — прошу, ходімо почаюємо разом.

Запросини ці були, може, трохи стримані, зате щирі. Та й що було робити, коли прийшов до тебе непроханий гном і, не мовивши тобі ні слова, ні півслова, почепив свої лахи у тебе в передпокої?

Вони не засиділися за столом — ну взяли ще тільки по третьому коржику, — коли це знову, ще гучніше, задзеленчав дзвоник.

— Даруйте! — вибачився гобіт і поспішив до дверей.

“Нарешті ви прийшли!” — ось що хотів він сказати Гандальфові цього разу. Але то був не Гандальф. Замість чарівника на порозі стояв старий-старезний гном із білою бородою та ясно-червоним каптуром на голові; цей теж, ледь відчинилися двері, ускочив досередини — от ніби його запрошували.

— Бачу, вони вже почали прибувати, — мовив гість, угледівши Двалінів зелений каптур на кілочку. Почепивши поруч свого каптура, він приклав руку до грудей: — Балін до ваших послуг!

— Красненько дякую! — роззявивши рота з подиву, тільки й мовив Більбо. Не це годилося б сказати, але оте “вони почали прибувати” надто вже його збило з пантелику. Він любив вітати гостей, тільки волів знати того, хто до нього прийде, ну й, звичайно, мав сам його запросити. Гобітові блиснула жахлива думка:

а що, як не стане коржиків? Чим він тоді пригощатиме гостей? Хоч і впали вони йому як сніг на голову, та Більбо знав свій обов'язок і не хотів осоромитися.

— То заходьте, випийте чайку! — хапнувши ротом повітря, спромігся він видавити з себе.

— Трохи пива було б мені більше до душі, якщо вам це все одно, пане господарю, — сказав Балін з білою бородою. — Але я не проти якихось там коржиків — з кмином абощо, — коли у вас воно знайдеться.

— У мене такого добра повно! — сам собі дивуючись, похвалився Більбо і, знову сам собі дивуючись, шаснув до льоху — наточити пива у чималий кухоль, — а тоді до комірчини — по два чудові круглі коржі з кмином, які він спік після обіду, щоб мати що перехопити по вечері.

Коли Більбо вернувся до столу, Балін і Двалін гомоніли, мов давні друзі (насправді вони були рідні брати). Ледве встиг він поставити перед гостями пиво та коржі, як знову задзеленчав дзвоник, а тоді й ще раз.

“Цього разу вже напевне Гандальф”,— подумав гобіт, засапано біжучи коридором.

Але знову помилився. Перед ним стояли ще два гноми, обидва з синіми каптурами, срібними поясами і жовтими бородами, і кожен мав мішок з інструментом і лопату.

Двері ще тільки прочинились, а вони вже повскакували досередини — Більбо наче й не здивувався цього разу.

— Чим я можу бути вам корисним, мої гномики? — запитав він.

— Кілі до ваших послуг! — мовив один.

— І Філі! — додав другий. І обидва, поскидавши свої сині каптури, схилилися в поклоні.

— До послуг ваших і вашої рідні! — відказав Більбо, пригадавши нарешті свої добрі манери.

— Бачу, Двалін і Балін уже тут, — зауважив Кілі.— Нумо всі до гурту!

“Гурту! — подумки повторив Злоткінс. — Не подобається мені, як це звучить. Таки треба присісти на хвильку — обдумати все це та випити чогось добренького”. Він тільки встиг сьорбнути в куточку — поки четверо гномів, посідавши кругом столу, вели мову про копальні, та про золото, та про клопоти з гоблінами, та про спустошливі нальоти драконів, та про безліч інших речей, яких він не тямив і тямити не хотів, бо все воно бриніло надто по-пригодницькому — коли це — дзень-дзелень-дзелелень! — зайшовся його дзвоник, от ніби яке зухвале хлопчисько-гобітисько силкувалося відірвати дзвоникову ручку.

— Хтось на порозі! — сказав він, кліпаючи очима.

— І не один “хтось”, а, мабуть, четверо “хто-сів” — як судити по звуку, — виправив Філі.— До речі, ми бачили, як вони йшли оддалік за нами.

Бідолашний малий гобіт так і сів у передпокої, обхопивши голову руками й чудуючись, що ж це воно сталося і що має статися, і чи залишаться всі вони на вечерю. Тоді дзвоник задзеленчав так, як не дзеленчав іще ніколи, і мусив гобіт стрімголов бігти до дверей. А там було навіть не четверо — цілих п'ятеро! П'ятий надбіг, поки Більбо роздумував у передпокої. Ледве повернув ручку, а прибульці вже й у приміщенні, кланяються одне за одним і приказують своє “до ваших послуг”. Звали їх Дорі, Норі, Орі, Оїн і Глоїн, і в змиг ока два ясно-червоні, сірий, коричневий та білий каптури вже висіли на кілочках, а гноми, заклавши свої широкі ручиська за золоті й срібні пояси, подалися до світлиці. Це вже був майже гурт. Хто замовляв елю, хто портеру [Ель, портер — різновиди пива. ], хто кави, але всі хотіли коржиків, — тож гобітові довелося трохи попобігати.

Він поставив на вогонь чималого кавника; коржі з кмином уже щезли, а гноми саме заходилися коло ячних перепічок з маслом, коли щось загрюкало у двері. Не дзвоник задзвонив, а просто бух-бух! — у гобітові чудові зелені двері. Хтось гатив палицею!

Більбо помчав звивистим передпокоєм — вельми сердитий і взагалі ошелешений та сприкрений: такої досадної середи він зроду не пригадував. Сіпнув двері до себе, і всі прибулі “малою купою” попадали в передпокій. Ще четверо гномів! А за ними був уже Гандальф — чарівник сміявся, спершись на патерицю. Він добряче-таки вколупнув прегарні гобітові двері й, до речі, збив тим ударом таємний знак, якого надряпав там напередодні вранці.

— Обережніш! Обережніш! — мовив він. — Це, Більбо, не схоже на тебе: змушуєш друзів чекати на порозі, а тоді сіпаєш двері, наче з пугача палиш!..

Дозволь відрекомендувати Біфура, Бофура, Бомбура і особливо Торіна!

— До ваших послуг! — мовили одночасно Біфур, Бофур і Бомбур, вишикувавшись рядочком. Тоді почепили два жовті й один блідо-зелений каптури та ще один — блакитний з довгою срібною китицею. Останній каптур належав Торінові — страшенно поважному гномові, що був насправді не хто інший, як сам великий Торін Дубощит.

Славетному ватажкові гномів зовсім не припало до вподоби те, що він простягся на гобітовій маті, а зверху на нього попадали Біфур, Бофур і Бомбур. Тим паче, що Бомбур був надзвичайно гладкий і важкий. А був Торін таки вельми пихатий — він нічого не сказав про “послуги”; зате бідолашний Злоткінс перепрошував його стільки разів, що нарешті він буркнув “та дарма” і перестав супитись.

— Оце вже ми і всі! — мовив Гандальф, оглянувши почеплені рядком тринадцять каптурів — щонайкращих відстібних святкових каптурів — і свого власного капелюха. — Веселеньке збіговисько! Сподіваюся, для припізнілих гостей знайдеться ще щось попоїсти й випити? Що це? Чай? Ні, дякую! Собі я попрошу трохи червоного вина.

— І мені,— докинув Торін.

— І ще малинового варення та яблучного пирога, — додав Біфур.

— І ще мигдалевого пирога й сиру, — попросив Бофур.

— І ще пирога з свининою та салату, — замовив Бомбур.

— І ще коржиків… ще елю… ще кави! — загукала решта гномів із світлиці.

— І ще засмаж кілька яєць, будь ласкав! — гукнув Гандальф навздогін гобітові, що потюпав до своїх комірчин. — Та винеси-но тієї холодної курятини й томатів!

“Здається, він знає, що лежить у моїй коморі, незгірш від мене самого!” — подумав геть розгублений Злоткінс. Він почав уже питати себе, чи не закралася щонайрознещасніша з пригод у самісіньку його оселю. Поки подіставав усі пляшки, страви, ножі, виделки, склянки, тарілки, ложки та всяку всячину, поки поскладав усе це на великі таці, наш гобіт добряче впрів, і розпашівся, і насердився.

— А щоб їм трясці й болячки, цим гномам! — лайнувся він уголос. — Чом би не прийти та не підсобити мені?

Гульк! — і вже стали перед кухонними дверима Балін і Двалін, а за ними Філі та Кілі, і, не встиг Більбо й слова мовити, як гноми внесли ті повні таці й два столики до світлиці та повиставляли, порозкладали все для бенкету.

Гандальф сидів на чільному місці, а навколо нього — тринадцять гномів; Більбо примостився на стільчику біля каміна, гризучи сухарика (йому геть пропав апетит) і силкуючись триматися так, ніби все-все було як завжди, а пригодою і не пахло.

Гноми собі їли та й їли, гомоніли та гомоніли, а час помалу спливав. Нарешті гості повідсувалися на своїх стільцях від столу, і Більбо намірився поприбирати тарілки й склянки.

— Гадаю, ви всі залишитеся повечеряти? — спитав він якнайчемнішим, ненав'язливим тоном.

— Авжеж! — запевнив Торін. — І ще побудемо. Ми засидимося допізна, поки обговоримо всі справи. Але спочатку — трохи музики. Ану прибрати зі столу!

І дванадцять гномів — тільки без Торіна, він був надто статечний і провадив розмову з Гандальфом, — скочили на ноги й поскладали весь посуд високими стосиками. Тоді, не чекаючи, поки дадуть таці, рушили до кухні, тримаючи на одній руці стосики тарілок ще й поставивши пляшку зверху, а гобіт біг за ними й просив, мало не пищав з переляку:

— Будь ласка, обережно! — та: — Будь ласка, не клопочіться! Я сам упораюсь…

Але гноми тільки завели пісні:

Ну, звісно, нічого такого жахливого вони не скоїли; вмить весь посуд був вимитий і поставлений на місця, а гобіт усе крутився й крутився посеред кухні, намагаючись устежити за гномами. Потім усі вернулися до світлиці, де Торін уже курив люльку, поклавши ноги на гратки каміна. Він пускав величезні кільця диму, і, куди велів, туди вони й пливли: вгору димарем, чи за годинник на поличці каміна, чи під стіл, чи колами попід стелею; та куди б не пливли Торінові кільця, їм не втекти було від Гандальфових. Пух! — і менше кільце, пущене з куценької череп'яної люльки Гандальфа, проходило крізь кожне Торінове кільце.

Тоді Гандальфове кільце зеленіло з утіхи і верталось до чарівника, зависаючи в нього над головою. Вже тих димових кілець він зібрав коло себе цілу хмару і мав тепер вигляд справжнісінького чаклуна. Більбо закляк, спостерігаючи, — він-бо так любив пускати кільця диму, — а тоді зашарівся, згадавши, як учора вранці пишався тими кільцями диму, що посилав з вітром за Гору.

— А тепер — музики! — розпорядився Торін. — Принесіть інструменти!

Кілі і Філі метнулися до своїх мішків і принесли по скрипочці; Дорі, Норі та Орі видобули флейти десь із своїх плащів; Бомбур сходив у передпокій по барабана; Біфур з Бофуром теж вийшли й повернулися з кларнетами, що їх лишили в кутку разом із ціпками. Двалін з Баліном сказали: “Даруйте, я залишив свою на ганку!” — “То внесіть і мою!” — попрохав Торін. Два гноми вернулися з віолончелями

завбільшки з них самих і з Торіновою арфою, загорненою в зелену тканину. То була чудова золота арфа, і коли Торін торкнув струни, враз полилася музика — така несподівана й ніжна, що Більбо забув усе на світі й полинув у темнотні землі під дивними місяцями, далеко за Водицю і геть-геть далеко від гобітівської нори під Горою.

У віконечко, видовбане в схилі Гори, до кімнати полилася пітьма; полум'я в каміні замиготіло — був квітень, — а гноми все грали, й тінь Гандальфової бороди коливалася на стіні.

Пітьма залила всю кімнату, вогонь погас, тіні щезли, а вони все грали. І раптом, не перестаючи грати, хтось один, а тоді ще хтось заспівав; то були глибокі, гортанні співи гномів, звиклих співати у глибоких підземеллях, прадавніх своїх домівках. Ось приблизний уривок їхньої пісні, якщо без музики це можна назвати піснею:

Отак вони співали, а гобіт відчував, як росте, шириться в ньому любов до речей, зроблених руками, вмінням і чарами, — любов люта і ревнива, жадоба гном'ячих сердець. І тоді прокинулося в ньому щось туківське, і закортіло йому помандрувати, щоб побачити ті великі гори, почути шум тих сосон і водоспадів, і сходити, обстежити ті печери, взявши в дорогу меч, а не ціпок. Він виглянув у вікно. Там, у темному небі над деревами висипали зорі. Більбо подумав: так сяють діаманти гномів у темних печерах. Зненацька в лісі за Водицею спалахнуло полум'я (хтось, мабуть, розпалював багаття), а йому уявилося, як грабіжники-дракони сідають на його затишну Гору, спалюючи все дотла. Він здригнувся і за хвилю був уже таким собі Злоткінсом із Золотого кутка під Горою.

Більбо підвівся, весь трусячись. Він не так збирався піти принести лампу, як хотів це удати, аби сховатися за пивними барилами в льоху та й не виходити звідти, аж поки гноми заберуться геть. Раптом він збагнув, що музика й співи припинилися, і всі гості втупилися в нього очима, що блищали в пітьмі.

— Куди це ви? — спитав Торін таким тоном, ніби вгадував і прихований, і явний гобітів намір.

— Може, засвітити світло? — запропонував, мовби виправдовуючись, Більбо.

— Нам подобається темрява, — водно заявили гноми. — Темрява — для темних справ! До світанку у нас ще багато часу.

— Авжеж! — погодився Більбо й сів. Та спрожогу не потрапив на стілець, а на гратки каміна й наробив брязкоту, зваливши совок і кочергу.

— Тихо! — звелів Гандальф. — Хай Торін скаже слово.

І Торін розпочав.

— Гандальфе, гноми і пане Злоткінс! Ми зібралися в домі нашого друга і співучасника змови, цього прекрасного й дерзновенного гобіта — хай ніколи не повипадає вовна на пальцях його ніг! Хай благословенне буде вино його й пиво!..

Тут Торін зупинився — звести дух і дати гобітові вставити чемне слово. Та ватажок гномів тільки даремно витрачав похвали на бідолашного Більбо, який ворушив губами, намагаючись висловити обурення тим, що його назвали “дерзновенним” і, що найгірше, “співучасником змови”, та не спромігся вичавити з себе жодного звука, такий був спантеличений.

Тож Торін повів далі:

— Ми зустрілися, щоб обговорити наші плани, шляхи, тактику, засоби і способи.

Скоро, вдосвіта, ми вирушаємо в далеку мандрівку — мандрівку, з якої, може, дехто з нас чи й ніхто не повернеться (окрім нашого друга й порадника, винахідливого чарівника Гандальфа). Це урочиста мить. Наша мета, гадаю, відома всім нам. Для шановного пана Злоткінса і, може, для одного-двох молодших гномів (думаю, що не помилюся, коли назву Кілі й Філі) точний стан речей, як він є на даний момент, може потребувати короткого пояснення…

Такий був Торінів стиль. Торін був поважний гном. Якби йому дозволили, він би розводився, поки стало б йому духу, не повідомивши нічого такого, чого б не знали присутні. Та його нечемно урвали. Цього бідолаха Більбо не міг стерпіти.

При словах “ніхто не повернеться” він відчув, як горлом йому почав підійматися зойк, і дуже скоро той зойк вихопився назовні, мов гудок локомотива, що виходить із тунелю. Всі гноми посхоплювалися зі своїх місць, перекинувши стола. Гандальф викресав сине світло на гостряку своєї чарівної патериці, і при цьому фейєрверку всі побачили бідолашного малого гобіта, що трусився навколішках на маті біля каміна, мов танучий холодець. Тоді він простягся на підлозі, вигукуючи знову й знову: “Блискавка вдарила! Блискавка вдарила!” — і довгенько від нього більш нічого не могли добитися. Тож його взяли й перенесли, щоб не заважав, до вітальні, поклавши на диван і поставивши питво поруч, а самі повернулися до своїх “темних справ”.

— Вразливий чоловічок, — мовив Гандальф, коли всі повмощувалися знову. — Бувають у нього кумедні чудернацькі напади, проте він — один з найкращих, еге ж, один з найкращих, а що вже лютий — мов роздраконений дракон!

Якщо ви бачили коли-небудь роздраконеного дракона, то зрозумієте, що то було просто поетичне перебільшення, до кого б із гобітів його не прикласти — хоч би й до Рикобика, прапрадядька старого Тука, а той Рикобик був такий велетень (як на гобіта), що міг їхати верхи на коні. В Битві на зелених полях Рикобик як налетів на лави гоблінів із гори Грам та києм так і збив голову королю гоблінському Гольфімбулу. Голова Гольфімбулова пролетіла в повітрі метрів сто і потрапила в кролячу нору, і в такий-от спосіб одним нападом була виграна битва і винайдена гра в гольф.

Тим часом, однак, Рикобиків тендітніший нащадок приходив до тями у вітальні.

Десь трохи згодом, ковтнувши питва, Більбо підкрався, хвилюючись, до дверей світлиці. І ось що він почув.

— Пхе! — сказав чи, скоріше”, пирхнув Глоїн. — І ви гадаєте, він упорається?

Добре Гандальфові говорити про лютість цього гобіта, але одного такого зойку в тривожну мить вистачить, щоб розбудити дракона з усією його ріднею і тим погубити нас усіх. Здається мені, то в нього був швидше переляк, ніж запал!

Сказати правду, коли б не знак на дверях, я з самого початку ладен був подумати, що ми втрапили не до того дому. Я вже тоді засумнівався, коли побачив, як той малий недоросток вискочив засапаний на поріг. Він же схожий більше на бакалійника, ніж на Викрадача!

Тут золотко Злоткінс відчинив двері і ввійшов до світлиці. Туківська половина перемогла в ньому. Раптом він відчув, що хоче подорожувати без сну і їжі, аби тільки його мали за лютого. Не раз опісля злоткінсівська половина жалкувала за тим, що він вчинив тепер, і він казав сам собі: “Більбо, ти пошився в дурні: ввійшов тоді — із головою вліз у халепу”.

— Даруйте, — заявив він, — що я підслухав вашу мову. Не осмілюся стверджувати, ніби я втямив, про що ви говорите чи чому натякаєте на Викрадачів, та не помилюся, коли скажу, що ви маєте мене за нікчему. (Отакі звороти — це було те, що він називав “захищати свою гідність”.) Я вам доведу! Що ж до знаків на дверях (я пофарбував їх тиждень тому), то ніяких знаків там немає, і я певен, що ви справді втрапили не до того дому. Я вже тоді засумнівався, коли побачив на порозі ваші кумедні обличчя, — та вважайте, що це той дім, якого вам треба.

Скажіть, що я маю робити, і я постараюсь виконати ваше бажання, хай навіть доведеться йти пішки звідсіля до найдальшого сходу і битися з дикими чудовиськами-перевертнями в Останній пустелі. Я мав колись пра-пра-пра-прадядька, Рикобика-Тука, то він…

— Так, так, але то було давно, — заперечив Глоїн. — А я говорю про вас. І запевняю вас: на ваших дверях таки є знак — звичайний знак у цьому ремеслі, чи принаймні колись він був звичайним. “Викрадач шукає доброї роботи, купи тривог і пристойної винагороди” — ось як тлумачиться цей знак. Можете, як хочете, казати “Досвідчений Мисливець за скарбами”, замість Викрадач. Дехто з них називав себе так. Та для нас це все байдуже. Гандальф сказав нам, що в цих краях є чоловік цього фаху, якому негайно потрібна така Робота, і що він домовився про зустріч тут у середу, в час чаювання.

— Звісно, знак є,— ствердив Гандальф. — Я сам накреслив його на дверях. Ви просили мене знайти чотирнадцятого для цієї подорожі, і я вибрав пана Злоткінса.

Хай-но хто з вас посміє сказати, що я вибрав не того чоловіка чи не той дім, — тоді можете зупинитися на числі 13 і зазнати якого хочете лиха чи вернутися назад — добувати вугілля.

І чарівник так зиркнув на Глоїна, аж той втиснувся у своє крісло, а коли Більбо розтулив рота щось запитати, обернувся і так насупився на нього, так наставив свої кущуваті брови, що гобіт стулив рота, клацнувши зубами.

— Отак і треба, — мовив Гандальф. — Припинімо суперечки. Я вибрав пана Злоткінса, і це має задовольняти всіх вас. Коли я кажу, що він Викрадач, то Викрадач він і є чи ним стане, як приспіє час. У ньому таїться куди більше, ніж ви можете здогадуватися, і набагато більше, ніж він сам про себе знає. Може, ви всі ще доживете до того, що дякуватимете мені. А тепер, Більбо, мій хлопче, принеси-но лампу, та пролиймо трохи світла на ось це!

При світлі великої лампи з червоним дашком він розгорнув на столі карту — не карту, а швидше шмат пергаменту.

— Зробив її твій, Торіне, прадід, — сказав чарівник у відповідь на схвильовані запитання гномів. — Це план Самітної гори.

— Навряд чи ця штука нам дуже допоможе, — розчаровано протяг Торін, кинувши погляд на карту. — Я досить добре пам'ятаю нашу гору і землі навколо неї. І я знаю, де Чорний ліс, де Сухе пустище, на якому виводяться дракони.

— На горі намальований червоний дракон, — докинув Балін, — але ми й без цього легко його знайдемо, якщо взагалі дістанемося туди.

— Тут є одна річ, якої ви не помітили, — зауважив чарівник. — Це — таємний вхід.

Бачите оту руну [Руни — літери давньогерманського письма. ] на західному схилі й руку, що показує на неї від інших рун? Так позначено прихований прохід до нижніх зал.

— Може, той вхід і був колись таємним, — міркував далі Торін, — але звідки нам знати, чи й досі він лишається таємним? Старий Смауг прожив там досить довго, щоб вивідати геть усе, що можна знати про ті печери.

— Хоч би й знав, то вже давно-давно мав би забути, як користуватися тим входом.

— Чому ж?

— Бо вхід надто малий. П'ять футів [Фут — міра довжини; дорівнює 30,48 см. ] заввишки і “троє можуть увійти попліч”, як кажуть руни, але Смауг не проліз би в таку дірку навіть замолоду — а де вже йому тепер, пожерши стільки дівчат з долини.

— Як на мене, то це здоровенна нора! — писнув Більбо, що не знав нічого про драконів, а все про гобітівські нори. Він знову зацікавився і захвилювався, аж забув, що треба тримати язика за зубами. Він любив карти, і в передпокої у нього висіла велика Карта навколишньої місцевості з усіма його улюбленими стежками, позначеними червоним чорнилом.

— Як можна таємницю таких великих дверей вберегти від усіх сторонніх, не кажучи вже про дракона? — спитав він. Золотко Злоткінс був усього лиш малим гобітом — не забуваймо про це.

— Багатьма способами, — відказав Гандальф. — Але яким саме способом засекречено ці двері, ми не можемо знати, поки не прийдемо та не глянемо. З написаного на карті я припускаю, що там є замкнені двері, замасковані під схил Гори. Це у гномів звичайний спосіб маскувати двері — чи не так?

— Саме так, — підтвердив Торін.

— А ще, — вів далі Гандальф, — я забув згадати, що до карти додається ключ — малесенький і цікавий ключик. Ось він! — І чарівник вручив Торінові довгий срібний ключ із хитромудрими виямками. — Збережіть його!

— Та вже збережу, — запевнив його Торін, чіпляючи ключ до гарного ланцюжка, що звисав з шиї і ховався під курткою. — Тепер, я бачу, у нас більше надій на успіх.

Ця новина міняє все на краще. Досі ми не уявляли як слід, що маємо робити.

Думали йти на схід, якомога тихіше та обачніше, аж до Довгого озера. А далі почався б клопіт…

— Набагато раніше він почався б, той клопіт, коли я знаю хоч щось про дороги на схід, — перепинив його Гандальф.

— Звідти ми могли б піднятися вгору по річці Бистрій, — вів далі Торін, не звернувши уваги на Гандальфові слова, — аж до руїн Долу, стародавнього міста в тамтешній долині, під Самітною горою. Але всім нам осоружна була сама думка про те, щоб увіходити в передню браму. Саме з цієї брами, долаючи великий бескид на східному схилі гори, витікає річка, і з цієї самої брами вилітає дракон — занадто часто вилітає, коли не змінилися його звички.

— В передню браму вам не ввійти, — підтвердив Гандальф, — принаймні без могутнього воїна чи навіть героя. Я пробував знайти когось такого, але воїни б'ються з воїнами в далеких краях, а героїв у цій окрузі мало чи й просто немає. Мечі в цих землях здебільшого тупі, сокирами тут тільки дрова рубають, а на щитах колисають немовлят чи накривають ними казани. Ось чому я зупинився на викраденні — надто коли згадав, що є ще бічні двері. З нами тут Більбо Злоткінс, цей Викрадач, вибраний і обраний з-поміж багатьох. Тож нумо далі та складімо якийсь план.

— Що ж, дуже добре, — погодився Торін. — То, може, досвідчений Викрадач висловить якісь думки чи пропозиції?

І ватажок гномів обернувся з глузливою чемністю до Більбо.

— Спочатку я хотів би трохи більше довідатися про все це, — сказав гобіт, почуваючись геть збентеженим і трошки наляканим у душі, але все ще по-туківськи сповнений рішучості вести гру далі.— Себто про золото й того дракона та як те золото туди потрапило і чиє воно і все таке.

— Матінко! — вигукнув Торін. — Та чи ти не бачиш карти перед собою? Чи не чув нашої пісні? І чи не про все це ми тут говорили стільки часу?

— Однаково я хотів би, щоб усе було мені ясне й зрозуміле, — затявся Злоткінс, прибравши діловитого вигляду (до якого вдавався тоді, коли хтось хотів видурити в нього гроші) й з усієї сили показуючи себе мудрим, розсудливим фахівцем, гідним Гандальфової рекомендації.— А ще я хотів би знати, який буде ризик, які дорожні витрати, скільки це забере часу, яка буде винагорода і таке інше. — Його слова означали: “Що я матиму з цього? І чи вернуся живий?”

— Ну, то гаразд, — піддався Торін. — Давно-давно, ще за часів мого діда, вороги потіснили один гном'ячий рід з далекої півночі. Тож ті гноми й прийшли з усіма своїми статками та знаряддям до цієї гори, що на карті. Вони вгризлися, закопалися в гору, поробили тунелі, великі зали та чималі майстерні, а ще ж, так я думаю, знайшли там багато золота й розсипища самоцвітів. Так чи так, а вони неймовірно розбагатіли, і мій дід був королем Самітної гори, і до нього з вельми великою шаною ставилися смертні люди, що жили далі на південь і поступово розселялися вгору по річці Бистрій, дійшовши аж до долини, над якою височіє гора. В ті дні вони збудували там веселе місто Діл. Їхні королі завше посилали по наших ковалів і навіть найнезугарніших винагороджували якнайщедріше. Батьки просили нас узяти в науку їхніх синів і добре нам платили, особливо харчами, вирощуванням чи пошуками яких ми зроду не клопоталися. Загалом для нас то були добрі часи, і найубогіші з нас мали неабиякі гроші, а ще — досить дозвілля, щоб заради втіхи виробляти прегарні речі, не кажучи вже про найдивовижніші чарівні іграшки, рівних яким не знайти в теперішньому світі. Тож палати мого діда стали повні чудових самоцвітів, різьблень і чаш, а в крамницях Долу було на що подивитися.

Безперечно, саме це й привабило дракона. Адже дракони, всяк знає, крадуть, де тільки спопадуть, золото й коштовності в людей, ельфів і гномів і стережуть награбоване, поки й життя їхнього (тобто, вважайте, вічно, якщо їх не вб'ють), а не споживуть із того й мідної каблучки. Насправді вони не дуже відрізняють майстерний виріб від поганого, хоч завжди знають, де що й почім. Зробити задля самих себе хоч що-небудь вони не здатні — навіть закріпити розхитану бляшку на своєму панцері. В ті часи на півночі було повно драконів, і золото, мабуть, ставало там рідкістю; адже гноми або тікали на південь, або гинули, й усе більшала загальна пустка та руїна, яку з собою приносять дракони. Був серед них один особливо жадібний, дужий і лихий змій на ім'я Смауг. Одного дня він знявся в повітря й полетів на південь. Спочатку ми почули такий шум, ніби з півночі мчав ураган; знявся вітер, і сосни на горі заскрипіли, застогнали. Трапилося так, що дехто з гномів був саме в долині,— серед них, на щастя, був і я — хвацький, сміливий в ті дні хлопець, що все блукав довкола, і це й врятувало мені життя в ту годину… Отож із чималої відстані ми бачили, як дракон сів на нашу гору, вивергаючи полум'я. Потім він почав спускатися по схилах, і, коли досяг лісу, всі дерева спалахнули. На той час уже калатали всі дзвони в Долі, там озброювались воїни. Гноми висипали зі своєї великої брами, але там уже чекав на них дракон. Через той вихід живим не вийшов ніхто. Річка випарувалась, і густий туман упав на Діл; у тому тумані заскочив їх дракон і понищив більшість воїнів, — звичайна сумна історія, яких було так багато в ту пору. Тоді він вернувся до гори, заліз у передню браму і винюшив усі зали, галереї, тунелі, коридори, комори, покої та переходи. Після цього всередині гори не лишилося жодного живого гнома, і Смауг загріб собі все їхнє багатство. Напевно, як

ведеться воно у драконів, склав його все на велику купу глибоко в надрах гори і спить на тій купі, мов на ліжку. Помалу він узяв звичку вилазити великою брамою і поночі летіти в Діл — хапати там людей, особливо дівчат, собі на з'їжу, аж поки Діл геть спустошився, а люди — хто загинув, хто покинув місто. Що там діється нині, я не знаю напевне, але не думаю, щоб хтось жив ближче до гори, ніж на дальньому краї Довгого озера.

Жменька нас, що були на безпечній віддалі від гори, сиділи й плакали в криївці, проклинаючи Смауга, і там до нас несподівано приєдналися батько мій та дід із обсмаленими бородами. Вигляд у них був дуже похмурий, і говорили вони дуже мало.

Коли я спитав, як вони врятувалися, батько з дідом звеліли мені тримати язика за зубами і сказали, що колись у належний час я про це дізнаюся. Потім ми подалися геть, поневірялися по різних краях і мусили заробляти собі на прожиття всякою роботою, досить часто опускаючись до простого ковальства чи навіть до видобування вугілля. Але ми ніколи не забували про вкрадений у нас скарб. І навіть тепер, коли, признаюся, ми заощадили дещо й не такі вже злиденні,— Торін погладив золотий ланцюжок у себе на шиї,— ми досі прагнемо повернути скарб і, можливо, помститися проклятому Смаугу.

Я часто міркував над тим, як батькові й дідові пощастило врятуватись. Тепер я розумію, що в них мали бути потаємні бічні двері, про які знали тільки вони двоє. Але, очевидно, карту склали теж вони, і хотів би я знати, як заволодів нею Гандальф та чому вона не дісталась у спадок мені, законному спадкоємцеві.

— Я не “заволодів” нею, — мені її дали, — пояснив чарівник. — Ти ж пам'ятаєш, діда твого вбив у копальнях Морії гоблін…

— Так, будь він проклятий, — поквапливо вставив Торін.

— А твій батько подався в мандри третього березня (минулого четверга якраз було сто років), і відтоді ти його ніколи не бачив…

— Правда, правда, — підтвердив Торін.

— Ну, то твій батько дав мені оце, щоб я передав тобі; і, якщо я вибрав зручний для мене час і спосіб передачі, то навряд чи ти маєш осуджувати мене за це, зваживши, як нелегко було мені тебе розшукати. Батько твій, передаючи мені цей папір, не міг пригадати свого імені й твого при цьому не назвав, — отож, думаю, в цілому я заслужив на похвалу й подяку! Ось вона, ця карта, — мовив Гандальф, вручаючи карту гномові.

— Я не розумію, — сказав Торін, і Більбо сказав би те саме. Пояснення ніби нічого не пояснювало.

— Твій дід, — повільно й сердито заговорив чарівник, — вирушаючи до копалень Морії, віддав карту на збереження своєму синові. Після загибелі твого діда той вирушив сам спробувати щастя з картою, і його спіткало багато щонайприкріших пригод, та тільки він і близько не дістався до гори. Не знаю, як він попався в'язнем до темниць Некромансера, але я знайшов його саме там.

— А що ви там робили? — запитав Торін, здригнувшись, і всі гноми затремтіли.

— Байдуже, що я там робив. Як завжди, вивідував, що й до чого. Препаскудна, небезпечна то була справа! Навіть я, Гандальф, ледве звідти вирвався. Хотів я врятувати твого батька, та було запізно. Він був без тями і забалакувався, забувши майже все, крім карти й ключа.

— Ми давно відплатили гоблінам Морії,— сказав Торін, — а тепер слід подумати про Некромансера.

— Пусте! Ця справа понад сили всіх гномів, навіть якби їх знову зібрати докупи з усіх чотирьох сторін світу. Єдине, чого бажав для тебе твій батько, — це щоб ти прочитав карту і скористався ключем. Аби ви впоралися з драконом і горою — цього для вас більш ніж досить.

— Слухайте, слухайте! — вихопилось у Більбо.

— Слухайте — що? — запитали всі, обернувшись раптом до нього, а гобіт так збентежився, що відповів:

— Слухайте, що я маю сказати!

— Що ж саме? — спитали.

— Ну, я хотів би сказати, що вам слід піти туди, на схід, і там обдивитися.

Зрештою, є ті бічні двері, й драконам, гадаю, треба ж колись спати. Як посидите на порозі, то, напевне, й придумаєте щось. Ну, а ще, знаєте, мені здається, для однієї ночі ми тут розмовляли досить — якщо ви розумієте, що я хочу сказати. Що ви скажете про те, щоб полягати спати, раненько встати і таке інше? Поки вам вирушати, я приготую для вас добрий сніданок.

— Поки нам вирушати — сподіваюся, хотіли ви сказати, — виправив Торін. — Чи ви не Викрадач? І чи не ваша це робота — посидіти на порозі, не кажучи вже про те, щоб пройти в двері? Але щодо сну й сніданку, то я згоден. Коли я вирушаю в дорогу, то люблю з'їсти шестеро яєць із шинкою — смажених яєць, та глядіть, щоб жовтки були цілі!

Після того, як решта позамовляла свої сніданки (без ніякого там “будь ласка” чи “прошу”, що прикро вразило Більбо), усі повставали з-за столу. Гобітові довелося шукати, де б їх усіх обложити; він постелив на кріслах і диванах у всіх своїх вільних кімнатах. Поки-то всі обляглися, і гобіт, дуже стомлений і не зовсім щасливий, ліг у своє маленьке ліжечко. Тільки одне він знав напевне: не буде він уставати так рано, щоб приготувати кожному з них ті нещасні сніданки. Туківський настрій десь розвіювався, і Більбо вже й не був такий певний, що вранці вирушить у якусь там подорож.

У ліжку він ще почув, як Торін наспівує собі в суміжній, найкращій спальні:

Під цю мелодію Більбо й заснув, і через це йому снилися дуже незатишні сни. Коли він прокинувся, був пізній ранок.