Повільно й стомливо збігали дні. Гноми збували свій час, розбираючи скарб та складаючи на окремі купки. І тут Торін заговорив про Траїнів Гори-камінь і настійно попросив їх шукати самоцвіт по всіх закапелках.
— Бо Гори-камінь мого батька, — сказав він, — сам собою вартий річки золота, а для мене він — понад усяку ціну. З усього скарбу я беру собі лише той камінь, і я помщуся кожному, хто його знайде й залишить собі.
Почувши ці слова, Більбо злякався й почав гадати, що станеться, коли знайдуть Гори-камінь, — а славетний самоцвіт був загорнутий в купку всякого дрантя, яке правило гобітові за подушку. Але все-таки він не признався, бо одного з тих нескінченно довгих, стомливих днів у його маленькій голові замрів ніби план.
Якийсь час усе так і тривало, коли це круки сповістили, що Даїн із більш ніж п'ятьмастами гномів, спішно вирушивши від Залізних гір, перебуває на відстані дводенного переходу від Самітної гори.
— Але вони не зможуть підійти до гори непоміченими, — зауважив Роак, — і я боюся, що буде битва в долині. А від того не буде добра. Даїнові гноми відважні й добре озброєні, але навряд чи вони переможуть військо, що вас облягло. А якщо й переможуть, що ви матимете з того? По п'ятах за Даїном ідуть, зима й сніг. Як ви прогодуєтеся, не маючи дружби й підтримки сусідніх земель? Дарма що немає дракона — сам скарб може стати вашою погибеллю!
Але Торін лишався незворушний.
— Зима й сніг насядуть і на людей та ельфів, — сказав він, — і непереливки їм стане в тому таборі серед пустки. Коли вдарять на них із тилу мої друзі, та ще зима з морозами, вони, може, й лагідніше заговорять.
Того вечора Більбо надумав здійснити свій план. Небо було темне, безмісячне.
Коли споночіло, він подався до свого куточка в комірчині біля самої брами, дістав із клуночка мотузку, а також Гори-камінь, загорнутий у ганчірку. Тоді видряпався на мур. Там був сам Бомбур — відбував своє чатування, оскільки гноми чатували по одному.
— Та й холодно ж! — поскаржився Бомбур. Як жаль, що ми не можемо розпалити вогнище. як оті у своєму таборі в долині!
— Всередині тепліше, — сказав Більбо.
— Авжеж, тепліше, та я мушу стовбичити тут до опівночі,— пробурчав гладкий гном. — І взагалі кепські справи. Не те, щоб я смів виступати проти Торіна — хай борода його росте все довша й довша, — але він завжди був твердолобий гном.
— Та, мабуть, не такий твердолобий, як я став твердоногий, — поскаржився й гобіт. — Ноги мої гудуть від ходіння по сходах і кам'яних переходах. Багато я віддав би, аби відчути під підошвами м'якеньку травицю.
— А я багато віддав би, аби відчути горлянкою міцний трунок, а повечерявши добре, лягти в м'яку постіль.
— Нічого такого я не можу тобі дати, поки триває ця облога. Але це вже давненько я не чатував, то початую за тебе, якщо хочеш. Бо мені чогось не спиться.
— Ти просто золотко, Злоткінсе, і я залюбки приймаю цю твою послугу. Коли щось запримітиш, гляди розбуди мене першого! Я ляжу в тій комірчині, що ліворуч, недалеко звідси.
— Та йди вже! — вирядив товстуна Більбо. — Я розбуджу тебе опівночі, а ти буди того, хто тебе змінить.
Як тільки Бомбур спустився з муру, Більбо надягнув свого перстеника, прив'язав мотузку, ковзнув з муру додолу й рушив. Часу в нього було близько п'яти годин.
Він знав, що Бомбур спатиме (товстун міг спати коли завгодно, а відколи з ним трапилася та лісова пригода, завжди намагався вловити знову чудові сни, які йому тоді снилися); а решта всі клопоталися коло Торіна. Навряд чи хто-небудь з гномів, навіть Філі чи Кілі, надумав би дертися на мур, поки не настане його черга.
Було дуже темно. Гобіт ішов упевнено, поки позаду лишилася стежка, що огинала недавно утворене плесо, а далі почав навпомацки спускатися в долину. Добувся нарешті до закруту, де треба було брести через воду. Річище Бистрої тут було мілке, але досить широке, й малому гобітові нелегко було перейти її вбрід. Він був уже біля самого протилежного берега, коли підсковзнувся на круглому камінці й з плюскотом упав у холодну воду. Більбо ледве видряпався на крутий берег, обтрушуючись і ловлячи дрижаки, як із мороку наспіли ельфи з яскравими ліхтарями — вони хотіли з'ясувати, що то був за плюскіт.
— Ні, то була не риба! — сказав один. — Тут шпиг бродить. Заховайте світло! Воно поможе йому більше, ніж нам. Це ж, мабуть, оте чудне створіннячко, яке буцімто у них за слугу.
— За слугу, аякже! — пирхнув Більбо, та ще посеред того пирхання гучно чхнув, і ельфи враз прибігли на звук.
— Посвітіть лишень! — озвався до них. — Я тут, якщо ви мене шукаєте!
І, скинувши перстеника, вийшов з-за скелі. Ельфи, хоч і вражені були, зараз же його схопили.
— Хто ти? Той гобіт, що в гномів? Що ти тут робиш? І як ти зайшов так далеко повз наших вартових? — сипонули вони запитаннями.
— Якщо ви хочете знати, я — пан Більбо Злоткінс, Торінів товариш, — відказав він. — Я знаю вашого короля в обличчя, хоча він навряд щоб знав мене. Але Бард мене пам'ятає, і я, власне, саме Барда й хочу бачити.
— Он як! — мовили ельфи. — І яка ж у тебе до нього справа?
— Хоч яка, та моя власна, добрі мої ельфи. Але якщо ви хочете коли-небудь вибратися з цього холодного, моторошного місця й вернутися до свого лісу, — відповів він, тремтячи, — то відведіть мене хутчій до вогнища, де б я обсушився, а тоді якомога швидше допустіть мене до ваших проводирів. У мене години дві часу — не більше.
Отак за дві години після своєї втечі з Торінової твердині Більбо опинився біля великого вогнища перед великим наметом, і тут-таки сиділи, допитливо його розглядаючи, Бард і лісовий король. Гобіт в ельфійському обладунку, закутаний в стару ковдру, був для них обох неабиякою цікавинкою.
— Ви ж самі розумієте, — промовляв Більбо своєю найвишуканішою діловою мовою, — це не може тривати довго. Мені особисто вся ця справа давно обридла. Хотів би я скоріше потрапити додому, на захід, де розважніший люд. Але я маю інтерес у цьому ділі — чотирнадцяту частку, якщо говорити точніше, згідно з листом, якого я, на щастя, зберіг, здається.
І він видобув з кишені свого старого плащика (якого досі носив, накинувши поверх обладунку) перегнутого багато разів і пожмаканого Торінового листа, що його ватажок гномів поклав під гобітів годинник на поличці каміна ще в кінці квітня!
— Частку прибутків, розумієте? — провадив він. — Я це усвідомлюю. Особисто я ладен негайно розглянути уважно всі ваші вимоги, виділивши те, що в них є справедливого, а вже тоді домагатися своїх власних прав. Одначе ви не знаєте Торіна Дубощита так добре, як я його знаю. Запевняю вас, він сповнений рішучості сидіти на своїй купі золота й голодувати стільки часу, скільки ви просидите тут.
— Що ж, хай голодує! — мовив Бард. — Так йому, дурневі, й треба.
— Авжеж, — погодився Більбо. — Я розумію ваш погляд на цю справу. Але тим часом швидко насувається зима. Скоро все покриється снігом, ударять морози, й стане сутужно з харчами — навіть ельфам, як я гадаю. Виникнуть ще й інші труднощі. Ви не чули про Даїна й гномів із Залізних гір?
— Чули, і давно, — відповів король ельфів. — Але що йому до нас?
— Так я і думав. Бачу, я маю відомості, яких ви не маєте. Даїн, скажу я вам, нині за два дні дороги звідсіля, а з ним іде щонайменше п'ятсот відважних гномів — більшість із них мають досвід жахливої гномо-гоблінської війни, про яку ви, безперечно, чули. Коли вони прибудуть, може вийти чимала халепа.
— Навіщо ти нам це говориш? Ти зраджуєш своїх друзів чи погрожуєш нам? — похмуро спитав Бард.
— Мій дорогий Барде! — схвильовано писнув Більбо. — Не будьте такі квапливі! Я ще не зустрічав такого підозріливого люду! Просто я намагаюся відвернути біду від усіх нас. І тому хочу дещо запропонувати.
— Послухаймо! — сказали Бард і король.
— Ні — подивіться! — сказав Більбо. — Ось воно! І, діставши Гори-камінь, відкинув ганчірку, в яку був загорнутий самоцвіт.
Навіть король ельфів, чиї очі звикли бачити чудовні й прекрасні речі, підвівся вражений. Мовчки, зачудовано дивився на незрівнянний самоцвіт Бард. Мовби куля, повна місячного сяйва, повисла перед ними в сітці, сплетеній з блиску холодних зір.
— Це — Гори-камінь Траїна, — пояснив Більбо, — серце Самітної гори, а також серце Торіна. Він оцінює цей самоцвіт понад річку золота. Я даю цей камінь вам. Він поможе вам досягти угоди.
І, з зусиллям відірвавши погляд від самоцвіта, тремтячою рукою подав його Бардові. Той добру хвилину, мовби приголомшений, тримав Гори-камінь на долоні.
— Але як цей камінь став твоїм, що ти його нам даєш? — нарешті запитав він, схаменувшись.
— Ну, він не зовсім мій, — знітився гобіт. — Але, знаєте, я волію заставити його проти всієї моєї частки. Може, я і Викрадач, як вони кажуть (хоча особисто мене ніколи не тягло красти), та, сподіваюся, Викрадач із мене більш-менш чесний. Так чи так, а нині я вертаюся назад, і нехай гноми що хочуть, те зі мною і зроблять.
Сподіваюся, що Гори-камінь принесе вам користь.
Лісовий король вражено подивився на Більбо.
— Більбо Злоткінсе! — сказав він. — Ти достойніший носити обладунок ельфійських принців, ніж багато хто, кому він більше був би до лиця. Але навряд чи й Торін Дубощит буде такої думки. Я, мабуть, краще знаю гномів, ніж ти. Раджу тобі лишитися з нами — будеш нашим дорогим і шанованим гостем.
— Я, звісно, дуже вам дякую, — відповів Більбо з поклоном. — Але я не зможу покинути отак моїх друзів — після всього, що ми зазнали разом. До того ж я пообіцяв старому Бомбурові, що розбуджу його опівночі! Мені справді треба йти, і якнайхутчій.
Ніякі їхні умовляння не могли його затримати; отож, доручивши кільком — воїнам провести гобіта, Бард і король шанобливо з ним попрощалися. Коли проходили через табір, якийсь дідусь, закутаний у темний плащ, підвівся з порога одного з наметів і підійшов до них.
— Молодець, Злоткінсе! — мовив старий, поплескавши гобіта по плечах. — Ти, як завжди, перевершуєш усі сподівання!
То був Гандальф.
Уперше за стільки днів Більбо зрадів по-справжньому. Та не було часу для всіх тих запитань, що зринули одразу йому в голові.
— Май терпець і дізнаєшся про все помалу! — заспокоїв його Гандальф. — Події наближаються нині до загальної розв'язки, якщо я не помиляюся. На тебе чекають прикрощі, але ти не занепадай духом! Цілком може бути, що тобі все минеться щасливо. Заповідаються вісті, про які й круки не чули. На добраніч!
Спантеличений, але й підбадьорений, гобіт поспішив далі. Ельфи провели його до безпечного броду й, не намочивши, переправили на другий берег. Там він попрощався зі своїми провідниками й подався обережно назад до брами. Відчуваючи дедалі більшу втому, встиг усе-таки задовго до півночі видертися на мур по мотузці — вона висіла там, де він її залишив. Тоді відв'язав мотузку й сховав і, сівши на мурі, став гадати тривожно, що ж то воно буде.
Опівночі Більбо розбудив Бомбура й собі скрутився калачиком у своєму куточку, не слухаючи, як старий гном дякує не надякується, — розумів, що навряд чи заслуговував на подяку. Скоро й заснув міцним сном, забувши до ранку всі свої гризоти. І знаєте, що йому снилося? Яєчня з шинкою.