ГЧ

Розділ п’ятнадцятий «ПЛАВУЧИЙ БУДИНОК»

Ясного пекучого полудня на одній з вулиць уральського містечка Красноуфімська з’явилась група важко навантажених туристів. Вони тільки що вийшли з воріт готелю — дерев’яного одноповерхового будиночка — і, незважаючи на чималий вантаж і спеку, швидко крокували вузьким дощаним тротуаром, видно поспішаючи перетягти свій вантаж кудись недалеко.

Через кілька хвилин вони дійшли до кінця вулиці, яка обривалась крутим спуском. Унизу звивалася прозора стрічка річки Уфи. Протилежний низький берег відкривав широку панораму лук і синіючих вдалині лісистих відрогів Уральського хребта.

Проте величний ландшафт не привернув уваги прибулих. Тільки-но склавши на землю тюки, чемодани та ящики, вони спрямували погляди вниз: там до берега був причалений човен.

Обличчя туристів сяяли радістю. Усе, що було зроблено досі, — закупки провіанту і потрібних речей, переїзд залізницею з Москви до Красноуфімська та три дні життя в цьому мальовничому містечку, поки Федір з Миколою розшукували придатний човен, — усе це було лише підготовкою до мандрівки, яка тепер тільки починалась. Ще кілька хвилин, і вони стануть володарями неоціненних скарбів: чистого повітря, прозорої води, волі, сонця, дикої природи.

Стрімкою стежкою туристи обережно знесли речі до берега і поклали їх у човен, потім не гаючись зайняли місця за вказівками Федора, давно уже визнаного капітаном команди. Сам він став на корму за стернове весло. Ганна і Віклінг сіли гребти.

— Віддати кінці! — весело скомандував Федір.

По-морському, недбало розтягуючи слова, Микола відповів:

— Єсть віддати кінці! — і, відіпхнувши човен, скочив у нього.

Мандрівка почалася. Кілька змахів веслами, і, вийшовши на середину річки, туристи повернули вниз за течією.

Погода стояла чудова. Сонце нещадно пекло з безхмарного неба, але на воді було не жарко. Річка вабила прохолодою. У будь-яку хвилину можна було скинути з себе набридлу і вже просто непотрібну міську одежу, кинутись у воду й пливти за течією нарівні з човном, поки не надокучить…

Як і належить справжньому досвідченому капітанові, Федір зовні був спокійний. Але раз у раз він самозадоволено позирав на друзів, як автор на глядачів, підкорених його чудовим твором.

Незабаром місто зникло з очей. Правий берег трохи понижчав. Вдалині біля підніжжя невисокого пасма пагорбів ще деякий час миготіли телеграфні стовпи вздовж залізниці, проповз довгий товарний поїзд, і його різкий свисток був останнім відгомоном міського життя…

Туристи відпочивали після біганини по місту та перенесення важких речей. Вражені тишею і спокоєм, що раптово настали, вони мовчки стежили за мальовничими берегами. Гребці спрямували човен на саму середину досить швидкої течії. Проте капітан не дав команді довго байдикувати.

— Ну, досить відпочивати, друзі! — сказав він. — У нас ще багато справ сьогодні.

— Як, знову справи?

— Звичайно, і дуже важливі. Ми ще не скінчили підготовки. Адже нам доведеться не тільки грітись на сонечку, але й жити — готувати страву, спати, ховатися від негоди. До всього цього треба підготуватись. Не можна ж перед кожного їдою і кожною ночівлею розпаковувати тюки, діставати все потрібне, потім знову все це вкладати! Так не вистачить і двох місяців, щоб пройти весь маршрут.

— Що ж робити? Наказуйте, капітане!

— Альфред і Ганно, беріться за весла і гребіть як слід! Миколо, стеж за прибережною рослинністю і, як тільки побачиш зарості лозняка або сухе сіно де-небудь на лузі, сигналізуй. Наталю, дістаньте наш інструментальний ящик і розпакуйте його. Поки що все.

— Єсть, капітане!

Не минуло й години, як на лівому, низькому березі було помічено лозняк. Туристи пристали в мілкій затоці, поскидали з себе все зайве, вийшли на берег і взялися до роботи. Дівчата заходилися готувати сніданок. Усі вже добре зголодніли. Альфред відав паливом і вогнищем. Федір з Миколою обладнували човен.

— Хіба ми ночуватимемо не на березі в палатці? — поцікавився Микола, бачачи, як Федір щось розміряє в човні, відповідно до свого зросту.

— Ні, Колю, човен буде нашим плавучим будинком, добре захищеним від роси й дощу. Недоцільно кожного дня ставити палатку, влаштовувати постелі. Це забирало б у нас щоденно години дві дорогоцінного часу, і було б незручно. А в човні… От побачиш, як ми влаштуємось.

Човен був великий — вісім метрів завдовжки і близько двох завширшки в середній частині. Носове та кормове сидіння відкидались і відкривали сховище для речей. Майстер, в якого придбали човен, зробив його за вказівками Федора. Через отвір у середній балці можна було вставити щоглу в міцне гніздо на дні і при попутному вітрі йти з парусом.

Вздовж боргів Федір прибив кілька залізних скоб, заготовлених ще в Москві. Потім вставив у них довгі лозини, — над човном з борту на борт простяглися досить високі дуги, утворивши кістяк для покриття.

— Ну от. Тепер, лишається пристосувати покрівлю — і плавучий будинок буде готовий, — радів Федір, розгортаючи палатковий тюк.

Два великих полотнища, натягнуті на дуги і прикріплені кільцями до гвіздків, вбитих на краях бортів, наглухо закрили човен і зробили його схожим на дирижабль, що сів на воду. Микола опинився всередині.

— Чудово, Федю! — кричав він звідти. Тут просто кают-компанія!

— А як же виходити? — спитала Ганна з берега.

Микола просунув руку в щілину між двома полотнищами, зняв одне кільце з гвіздка і, відкинувши кінець парусини, вийшов просто у воду через трикутні «двері».

— Просимо оглянути квартиру, — сказав він, підтягаючи човен до берега.

Дівчата влізли всередину і висловили своє захоплення — там було просторо, затишно і ясно: тонка парусинова «покрівля» пропускала досить світла, на середніх балках можна було вільно сидіти не згинаючись.

— Тепер нам не страшна негода, — мовив Федір. — Лишається тільки дістати сіна, і ми будемо готові до подорожі.

— А тут сіна скільки завгодно, — повідомив Альфред, щойно повернувшись з невеликої екскурсії «в глиб країни». Він знайшов сінокіс зовсім недалеко від місця стоянки. Проте сніданок був готовий, і роботу довелося припинити. Мандрівники зібралися навколо паруса, розісланого на траві, в затінку біля високих кущів, і заходилися їсти. Варена картопля з яєчнею, з салом і помідорами здалася надзвичайно смачною. Навіть хліб, звичайний чорний хліб з чаєм і цукром вприкуску був схожий на торт. Словом, повітря та оточення вже мали свій вилив.

— Ну-ну! — дивувалась Наталя. — Якщо будемо з таким апетитом їсти півтора місяця, що з нами станеться?

— Так і будемо, Наталю, — впевнено підтвердив Федір. — А що станеться: зміцніємо, поздоровшаємо, повеселішаємо!

Після сніданку парусинову покрівлю зняли з човна. Чоловіки принесли три величезних оберемки сіна й поклали його на дно. Тим часом дівчата ліквідували похідну кухню, вимили посуд. Усе кухонне начиння склали в носовий трюм, основні запаси продуктів — у кормовий. М’яке сіно сховалось під новими парусиновими полотнищами. У «плавучому будинку» стало м’яко й чисто, дно човна перетворилось у велику постіль. Ясно визначились дві «спальні», розділені середньою лавкою: біля корми, ширша — чоловіча, а спереду, трохи вужча, — жіноча.

— Ну, тепер з брудними ногами до будинку не заходити! — наказала Ганна.

— З мокрими можна, — відповів Федір, сидячи на борту і струшуючи воду з босих ніг, — до вечора усе висохне.

— Доведеться і вам роззуватися, дорогий товаришу, — звернувся Микола до Альфреда, який заклопотано оглядав на березі свої великі туристські черевики, обліплені мокрою прибережною глиною. Один він ще не наважувався роззутися, тоді як всі інші ніби тільки й чекали, коли нарешті звільняться від взуття.

Є якась своєрідна принадність у цьому відчутті — вільно ходити босоніж біля річки. Лінія води понад самим берегом перестає бути кордоном, за який не може перейти взута людина. А за цим кордоном так приємно підійти просто по воді до корми човна, що вткнувся носом у берег, відчути, як прохолода все вище обіймає ногу, а м’який мулистий килим на дні так приємно лоскоче між пальцями.

Але треба вміти ходити босоніж. Це вміння набувається в дитинстві і потім ніколи не забувається, як мистецтво плавати. Тут починає вироблятись хода. Нога стає обережною та допитливою: раніш ніж ступати, вона швидко обмацує землю, перевіряє, чи немає чогось гострого, і лише потім приймає на себе вагу тіла. Колючки, скабки та каміння виховують ходу, нога під час ходьби піднімається вище, викидається далі вперед, і от уже людина йде м’яко й спритно, не падає відразу всією вагою тіла на виставлену п’яту і не човгає по-старечому, зачіпаючи носком за кожну нерівність.

Микола, Наталя і Федір щодо цього, можна сказати, пройшли «академію». У житті кожного з них був час, коли вони думали, що взуття треба носити лише взимку. Ридан ще з раннього дитинства привчав Ганну ходити босоніж. А Альфред виявився цілковитим неуком. Друзі весело кепкували з нього, коли він, нарешті, зважився роззутись і, розмахуючи черевиками, зашкандибав по хрящуватому березі.

Нарешті Віклінг забрався на своє місце, і «плавучий будинок» рушив у дорогу, покинувши гостинний берег першої стоянки. Федір, як і до цього, вів судно. Роль стернового він вирішив на перших порах виконувати сам незмінно, бо бачив, що доручити керування новачкові небезпечно.

І справді, річка обміліла, раз у раз траплялися стрімкі перекати, по яких човен мчав із швидкістю до чотирьох метрів на секунду. Величезні камені, оброслі яскраво-зеленим баговинням, немов якісь підводні істоти, прослизали повз них, майже біля самої поверхні води. Треба було вміти вчасно помітити небезпечне місце, вміти за характером хвилі й коловороту наперед визначити, чи глибоко лежить камінь, в разі потреби обійти його збоку.

А човен при такій швидкості течії погано слухається стернового. Весла підняті й лежать непорушно: було б небезпечно прискорювати рух.

Але ось кінчається перекат, річка ширшає, дно зникає в зеленкуватій глибині.

— Повний вперед! — командує капітан, і весла слухняно опускаються на воду.

На веслах — Микола та Альфред. Дівчата відпочивають після куховарства. Ганна лежить на носі, низько схилившись над прозорою водою, і з напруженою цікавістю дивиться у воду. Приємно паморочиться в голові від цього, і здається, що летиш з неймовірною швидкістю над невідомим світом, як у сні.

Федір установив порядок: двоє відпочивають, двоє гребуть через кожні півгодини. Один з відпочиваючих заступає одного з гребців.

Весь час змінюється краєвид. Річка, наче змія, звивається між пасмами гір, то стискується ними у вузьких ущелинах, і химерні скелі нависають тоді над самим її річищем, загрожуючи звалитися на принишклих мандрівників, то розливається в просторих лугових низинах, розкидаючи чисті струмені по піщаних мілинах.

Непомітно підкрадається вечір. Знову починаються шукання стоянки. Роботи чимало: треба нарубати палива для вогнища, приготувати обід, потім остаточно влаштувати постелі, натягти брезентову покрівлю.

Нарешті все зроблено. На зміну теплому вечорові надходить прохолодна ніч. Човен стоїть біля берега на мілині, якнайдальше від головної течії, щоб випадковий обривок плоту, що розбився де-небудь у верхів’ях об каміння, не налетів і не зірвав його з якоря. На березі ще димлять головешки загасаючого вогнища, виблискують спалахуючі світляки іскор.

Втомлені мандрівники тепло вкриваються й засинають здоровим, міцним сном, відчуваючи блаженство відпочинку та приємне ниття в напоєних утомою м’язах.

Перші два-три дні мандрівки Микола переживав, як сон. Після напруженого розумового життя протягом багатьох років уся ця обстановка здавалась йому нереальною.

А тим часом близькі вода, земля, ліс потроху пробуджували в ньому давно забуті відчуття дитинства. Він упізнавав ці могутні пахощі природи, її тихі нічні шерехи, і порухи, і сплески, як після довгої розлуки люди впізнають знайомий погляд, знайомий потиск руки.

Микола з надзвичайною гостротою відчував це повернення до природи, він мов скидав з себе вагу років і знову ставав юним.

Якось уранці, тільки-но мандрівники вирушили в дорогу, покинувши місце ночівлі в тихій звивині річки, вдалині з-за повороту показався великий пліт. Він швидко линув головною течією біля високого правого берега, де скелі, підійшовши до самого річища, вступили в боротьбу з водою, повертаючи непокірну течію ліворуч, майже під прямим кутом.

У цей куток нісся пліт. Вузький і довгий, зв’язаний з товстих стовбурів уральських ялин, він уже вигнувся дугою, бо два плотарі — один попереду, другий у хвості плоту, — побачивши небезпеку, з усієї сили працювали величезними веслами-стернами, намагаючись відвести пліт якнайдалі від берега. Налягаючи всією вагою тіла на довге плече важеля, кожний плотар піднімав стернове весло з води, бігом переводив його на другий бік і, зануривши лопать у воду, знову плечем штовхав важкий держак, упираючись босими ногами в колоди. Але не такі сили потрібні були, щоб подолати інерцію плоту, який нестримно мчав на скелю.

Безгучно і страшно він ткнувся рогом у виступ скелі. З човна туристи бачили, як скрутилася передня ланка, як вставали раптом сторчма з води і важко плюхались назад колоди, як шугнув у повітрі стерновий держак і зламався, немов сірник, навпіл. Передній гребець ледве встиг відскочити на сусідню, ще цілу ланку. Але й на ній уже лопалися снасті. Розв’язані колоди переверталися під вагою чоловіка. Він упав, відчайдушно силкуючись вибратися з води, щоб колоди не зімкнулись і не розчавили його.

Усе це тривало кілька секунд.

— Вперед! Швидше! — крикнув Федір, спрямовуючи човен до плоту. — Миколо, на ніс!

Ганна і Альфред налягли на весла.

Спритно лавіруючи між колодами, що вже проминули зрадницьку скелю, Федір підвів човен до плотаря, який борсався у воді. Микола схопив його за комір і, легко піднявши з води, втягнув у човен.

Блідий, знесилений, наковтавшись води, хлопець довго не міг вимовити й слова. Микола роздягнув його, накрив ковдрою, викрутив мокрий одяг і розвісив на дузі «плавучого будинку».

— Вперше, чи що, ведете пліт? — спитав він, коли той трохи заспокоївся.

Хлопець з досадою труснув мокрою головою.

— Де там уперше! Я цю Уфімку напам’ять знаю. Це все камінь. Раніше його тут не було, певно, нещодавно звалився.

Микола підвів очі на правий берег. Величезні кам’яні брили громадились одна на одній, вкриті товстим килимом світлого моху. На брилах і між ними росли дерева.

Федір причалив до хвоста плоту. Більша половина його залишилась цілою. Другий плотар, кремезний і рудобородий, бачачи, що товариш не потребує його допомоги, продовжував свою роботу і вже виводив пліт з небезпечного виру на спокійну течію до лівого берега.

— Причалювати будеш? — спитав Федір, знаючи, що без переднього стерна не можна рухатися далі, не ризикуючи знову налетіти на скелю.

— Причалювати, — похмуро відповів плотар.

— Давай кінець. — Федір підхопив веслом кинуту у воду петлю каната.

Вийшовши на положистий берег, чоловіки підтягли величезний пліт і закріпили канат. Рудобородий підійшов по воді до човна, де сидів його товариш, і спитав:

— Ну як, цілий?

— Та сам я цілий, — відповів той, — тільки тепер, мабуть, обженуть нас. Ось тобі й ударники! Ех, камінь клятий, усю справу зіпсував! Його ж не було тут раніше.

— Правда, не було, камінь новий… Та хто його знає, — додав рудий, загадково дивлячись угору проти течії, — може, і не обженуть. Василеві до нас години три ходу.

Хлопець похитуючись вийшов на берег. Сили швидко повертались до нього.

— Збирати ліс треба, а то і за добу не переловиш.

Вони взяли снасті, багри, поклали все це в легенький човен, прив’язаний біля корми плоту, і вирушили на ньому ловити колоди, що відпливли вже далеко. Федір багатозначно поглянув на Миколу.

— Зрозумів?

— Ясно. У них, очевидно, змагання — хто швидше прижене пліт і, звичайно, цілим.

— Еге. І за ними слідом іде пліт якогось Василя, який через три години повинен бути тут. Але за три години їм, мабуть, не впоратися з колодами… Тому…

— Тому, — усміхнувся Віклінг, — рудий сподівається на те, що Василь розіб’є собі носа об той самий камінь. Ось вам і ударники!

— Смішного тут мало, — насупилася Ганна.

— Не думаю, щоб у нас були підстави запідозрити їх у такому злочині проти товаришів, — вів далі Федір. — Тому нам треба допомогти їм зібрати ліс.

— Правильно! — схвалили дівчата.

Віклінг дивився здивовано. Йому здавалося, що старший плотар — справжній шахрай.

— Це буде чудова гімнастика для ваших м’язів, — весело уколов Микола.

Через кілька хвилин плотарі повернулись, повільно буксуючи за собою першу партію колод. Вони, видно, дуже втомились, були мовчазні й похмурі. Пропозиція Федора трохи підбадьорила їх. Рудий підійшов, хлюпаючи мокрими «поршнями», до «капітана» і сказав:

— За допомогу вам дякуємо! З лісом ми помаленьку впораємось. Є справа далеко важливіша. За нами йдуть чотири плоти, а цього каменя ніхто ще не знає. І місце там таке, що не звернеш, сильно тисне до берега. Треба завчасно зійти з течії ліворуч. Так от: якщо у вас є час і охота, піднімайтесь угору від каменя на півкілометра і там перехопіть перший пліт. Плотареві, дядькові Василю, про все й розкажіть. А то розіб’ються всі, вони майже один за одним ідуть.

Друзі не гаючись зайняли свої місця в човні.

— Ось вам ударники, — сказала Наталя, пильно дивлячись у вічі зніяковілому Віклінгу.

До полудня наслідки аварії були ліквідовані. Попереджені туристами, плотарі причалили свої плоти вище від небезпечного місця, обстежили річище на човниках, спустились до потерпілих і допомогли їм налагодити пліт. Вони зрозуміли, що завдяки рудому та його товаришеві зберегли цілими свої плоти, а може, і власне життя.

Плотарі, що зазнали аварії, вирушили в дорогу, як і до цього, на чолі флотилії з колод. Вони тепло попрощалися з туристами, а ті налягли на весла і через кілька хвилин випустили з поля зору нових друзів.

Час минав, позаду набиралася вже друга сотня кілометрів пройденого шляху. Річка ставала повноводнішою, небезпечні стрімкі перекати траплялись усе рідше.

Погода сприяла мандрівникам. Щедро сяяло сонце. Нечасті й короткі грозові дощі нічого, крім задоволення, не приносили. Туристи швидко натягали свою «покрівлю» і пливли далі.

Іноді здіймався свіжий попутний вітер. Над «плавучим будинком» вмить звивалося просте чотирикутне вітрило, щогла згиналась, вода за кормою починала клекотіти й дзюрчати. Стрімкий рух бадьорив, п’янив, змушував широко й вільно вдихати живлюще річкове повітря.

Раз у раз плавання переривалося екскурсіями на берег. Таємничі печери, лункі й прохолодні, сповнені шелесту води, що краплями спадала згори, і сполоханих кажанів, надовго заводили друзів у мокрі надра скель.

Зарості дикої малини, смородини, які примічала здалеку гострозора Наталя, давали приємне доповнення до звичайного раціону туристів. Завзята любителька збирати гриби Ганна уміла вгадувати грибні місця і так благально дивилась на «капітана», що він негайно спрямовував човен до берега. Грибів було мало в це засушливе літо, але тим більше захоплення викликав кожний знайдений червоноголовець чи боровик, що причаївся під сухим листям. Шукання грибів перетворювались у змагання, в якому Ганна незмінно виходила на перше місце.

Микола захоплювався рибальством і тому майже щодня вставав до світанку. На перший сніданок він уже звичайно приносив улов — десятка півтора окунів або головнів. Федір полював і частенько постачав кухні крижнів та чирок. Так визначались основні заняття кожного з мандрівників.

Ніхто не знає, як і чого виникає кохання. Коли-небудь люди розберуться в цьому краще… Іноді воно захоплює людину, як гроза в полі, і вражає її бурею, блискавкою, громом. Іноді скрадається тихо, непомітно, то тішить, то завдає суму своїми легесенькими дотиками.

Легенькі його дотики Микола відчував уже давно, ще з того часу; коли він працював над створенням «сушарки» на заводі. Але про кохання Тунгусов не думав. Він схилявся перед розумом, тактом, безпосередністю, хистом до музики, витонченістю та багатьма іншими якостями Ганни. Тепер його захоплювали нові — її розуміння природи, вміння плавати якось незвичайно легко, вільно, по-риб’ячому віддаючись воді, її влучна стрільба з подарованого їй батьком дрібнокаліберного пістолета «монте-крісто», який вона завжди носила з собою. І як було не захоплюватись, коли на змаганнях, що їх вони іноді влаштовували де-небудь на пустинному березі, меткий стрілець Федір влучав у яблуко на відстані десяти метрів двома кульками з п’яти, а Ганна незмінно клала чотири, а то і всі п’ять. Це викликало у Наталі велику радість, і вона душила Ганну в обіймах. Альфред тиснув їй руки і, грубувато жартуючи, висловлював жаль, що не може наслідувати приклад Наталі. А Микола тихо посміхався до неї, і серце його сповнювалось гордістю й повагою. Може, це й було кохання?..

Він не робив ніяких кроків до зближення з Ганною ще й тому, що помічав, як ці кроки настирливо робив Віклінг і як Ганна щоразу майже непомітно, але рішучо відкидала всі його наміри. Миколі здавалось, що він згорів би від сорому, коли б це сталося з ним, і ще впертіше тамував пориви ніжності.

А Ганна так порівну розподіляла свою увагу між друзями, що навіть найдосвідченіший психолог не догадався б, як напружено чекає вона Мнколиного кохання, які болісно-щасливі видіння бентежать її часом і як, засинаючи, боїться вона промовити у сні його ім’я. Ганна відчувала: найменша перевага кому-небудь з її боку могла порушити дружні стосунки, і тоді чудова мандрівка втратила б усю принадність.

Дуже рідко траплялось їм лишатися наодинці. Ой, як дивно створені люди. В такі хвилини, коли доля підштовхувала їх до самої межі щасливих, відвертих розмов, вони ніби лякались одне одного та й самих себе. Микола замикався в собі, втрачав дар слова. Ганна, навпаки, брала ініціативу в розмові, не допускала мовчання, вміло обираючи теми, досить інтимні для таких побачень, але… але… такі далекі від їхніх потаємних думок і почуттів. Вони обговорювали листи Ридана й Ниркіна, одержані в заздалегідь визначених пунктах на річці, робили здогади про долю невідомого німецького друга, який знову зник з ефіру, говорили про значення праць професора, про свої «культурні» плани після повернення додому.

Під час одного з таких випадкових побачень Ганна розповіла Миколі, як перед самим їхнім від’їздом з Москви Ридан увечері покликав її в лабораторію, посадив у крісло, надів їй на голову якусь круглу металеву сітку з проводами і довго порався біля «ГЧ», записуючи щось у свій зошит. При цьому він примушував Ганну розв’язувати в голові арифметичні приклади, читати вибрані ним уривки з різних книжок, розглядати креслення. Вона так і не встигла розпитати батька, що все це означає.

— Професор просив мене пристосувати «ГЧ» так, щоб він міг бути не тільки генератором, але й приймачем випромінювань мозку, — пояснив Микола. — От він, мабуть, і скористався з експериментів над вами, щоб подивитись, як змінюється картина мозкових імпульсів залежно від різних видів напруження думки, вражень.

— Навіщо це?

— Не знаю, Ганю. Я знаю деякі деталі, окремі ланки роботи професора. Ідеї його дуже глибокі й нові. Мені бракує знань, щоб осягнути все…

…Не так було у Федора з Наталею. Їхнє кохання перестало бути таємницею далеко раніше, ніж самі вони освідчилися в ньому одне одному. Всі щиро милувалися щасливою парою і ласкавими жартами та прозорими натяками дружньо узаконили те, що довго ще могло краяти сумнівами закохані серця.

Нарешті мандрівники досягли пункту, ще в Москві поміченого на карті хрестиком. Тут Віклінг повинен був залишити друзів днів на два-три, щоб за дорученням головкому відвідати новий завод, де він мав прийняти нещодавно встановлене електрообладнання. Завод, за даними Віклінга, знаходився кілометрів за п’ять від річки. Друзі вирішили отаборитися на березі й використати цю зупинку, щоб поблукати в околицях і відремонтувати «плавучий будинок.», який почав десь у «трюмі» протікати.

Місце, обране для стоянки, було дуже гарне. Високі пірамідальні гори обступали широкий розлив річки з трьох боків. З підточених водою скель на вузьку стрічку положистого берега в кількох місцях били сильні джерела крижаної води, утворюючи невеликі кришталево-прозорі озерця, що струмками стікали в річку. З одного боку скелясте пасмо зненацька обривалось, і мальовнича долина, вкрита листяним лісом, підходила до самого берега.

Тут і влаштували табір. На протилежному березі виднілися споруди сплавного пункту, який жив своїм звичним, напруженим життям, поспішаючи вчасно закінчити літній план. Там снували люди з баграми, пихкали плотов’язалки, поверхня річки біля берега була вкрита темною корою плотів, які чекали відправки. А тут, навколо табору, панував спокій, людей не було; тиша порушувалась тільки пташиними криками та дзюрчанням джерельної води. Коли-не-коли від сплавного пункту відпливав човен і хто-небудь переправлявся на тихий берег, пристаючи біля нижнього краю долини, край дороги, що вела від річки на південь.

Цією дорогою на другий день рано-вранці пішов Віклінг.

Провівши його, друзі взялися до роботи. «Плавучий будинок» витягли на берег і поставили на борт. Федір та Микола, набравши свіжої смоли в лісі, конопатили клоччям ненадійні місця обшивки й заливали їх розтопленою на вогнищі смолою. Дівчата порались коло речей: треба було провітрити постелі, висушити випрану білизну. Біля палатки простяглись вірьовки з розвішаними на них речами, задиміло вогнище під закуреним казанком, — табір набрав затишного, обжитого вигляду. Друзі квапились закінчити всі необхідні роботи, щоб встигнути наступного дня зайнятись поповненням харчових запасів. Зграйки диких качок, що раз у раз пролітали, не давали спокою Федорові, а листяний ліс оцінювався Ганною і Наталею в п’ять балів за грибно-ягідною шкалою.

Жаркий, безвітряний день застиг над долиною. Сонце, здавалось, застряло десь у зеніті і не могло зрушити з місця. В такий час задушно стає в лісі. Нерухоме повітря, насичене важким диханням рослин, наповнюється імлистим, блискучим пилком, немов кристалами, що випадають у яскраво освітленій колбі.

Ганна втомилася. Грибів було небагато, довгенько довелося ходити, щоб назбирати невеликий кошик. Обличчя вкрилося рясними краплями поту, якісь лісові смітинки неприємно лоскотали спину; захотілося додому, до води, до свіжої прохолоди річки. Вона повернула на захід і вийшла з лісу. Попереду розстилався відкритий лужок, обпалений спекою. Це та сама долинка, якою подався Альфред… Ось і дорога. Ганна пішла по ній, прямуючи до річки, але незабаром порівнялася з невеликою самотньою групою кущів, що витяглись ліворуч вздовж дороги. І відразу знайшовся привід зупинитись: треба перебрати гриби, вони злежались, у кошик нападало багато сміття… Шукаючи затінку, Ганна обійшла кущі й лягла в траву, біля самого підніжжя зеленої ширми — по той бік дороги.

Ноги налилися втомою. Ганна заплющила очі, і відразу ж у неї приємно запаморочилось у голові, як це буває, коли людина поринає в сон…

Навколо в траві цокотіли коники. Найголосніший з них через хвилину задзвенів десь серед листя зовсім над головою…

І коли б мимо дорогою проходила людина, вона нізащо не подумала б, що хтось ховається за цією самотньою групкою з невеликих зів’ялих від посухи кущиків.

…Навколо вода. Вона пестить ноги. Але яке яскраве світло! Небо сліпить, у воді відбивається сонце, не можна розплющити очей. Куди ж іти? Де берег?

Ганна хоче трохи розтулити повіки… Ні, неможливо, світло б’є гострим, колючим промінням. І не чути нікого навколо… Але ось вдалині — голос. Микола!.. Він говорить тихо, наче сам до себе, але Ганна чує кожне слово. Микола!..

«Не треба кричати, Ганю. Я все знаю. Зараз я буду з тобою…»

Плескіт води поруч, сильні кроки по воді. Він бере її на руки, як дитину, і несе, вона обнімає його плечі. Яке щастя! Як радісно б’ється серце. Він каже їй:

«Тепер ми будемо йти разом… Завжди разом… Ось і берег, полеж тут».

Він кладе її па траву, відходить убік, і вже здалеку лине його тихий голос:

— Тут ми розійдемось… До річки вже недалеко, і в лісі можна стріти кого-небудь з моїх «друзів». А в мене є ще одне дільце. Отже, Рено…

«Це не він!» — блискавкою майнуло в голові Ганни. Вона враз прокидається, серце стрибає біля самого горла, але вона не може розплющити очей. Сонце вийшло з-за верхівок кущів і світить просто їй в обличчя. Тінь падає тепер в бік дороги.

Кроки наближаються, вона чує кожне слово людини. Дивно, який знайомий цей голос, а впізнати вона ніяк не може.

— Давай сядемо, тут є невеликий затінок. Хай йому чорт, я втомився від цієї клятої спеки.

«Віклінг»! — впізнає нарешті Ганна. «Хай йому чорт» — його улюблений вислів. Вона вже робить зусилля, щоб підвестись, як раптом втямлює, що Альфред розмовляє незвично: ніякого акценту й сліду нема, вільно говорить чистою російською мовою. Що це значить? Може, то не він? Ганна чекає не ворушачись, і холодок страху потроху проймає її всю.

— Отже, Рено, з заводом, я вважаю, все ясно. Пуск призначено на п’ятнадцяте, і цей пуск повинен відбутися неодмінно — так би мовити, для заспокоєння верхів. Вам для розгону, для переходу на повну потужність дадуть декаду, не більше. І ось ваше основне завдання: ця декада повинна перетворитись на дві, може, на три, словом, до останнього моменту завод не повинен стати на повний хід, інакше, ви розумієте, що вийде? Уявіть собі, що наші хазяї там… затримаються з якихось причин. Тоді цей гігант до своєї загибелі встигне насипати стільки смертоносної продукції, що вся наша з вами робота виявиться майже безглуздою.

— Це ясно, — високим тенорком відповідає співрозмовник Віклінга, чиркаючи сірником. — Але й затримувати без кінця-краю не можна. Боюсь, що навіть ці дві декади викличуть велику підозру і ліквідація заводу у вирішальний момент може бути зірвана.

— Цього не можна допустити. А строк залежить не від нас.

— А від становища з цими іонізуючими апаратами? До речі, ви знаєте, як там ідуть справи?

— Звичайно. Три тижні тому була готова перша серія: п’ятдесят штук.

Тенор скептично чмихає.

— Надто точні відомості, гер Віклінг. Неймовірно! Особливо, коли взяти до уваги, що ці таємничі апарати — єдина обставина, яка дає право сподіватись на успіх. Та й то тільки тоді, коли Москва ще не пронюхала про нове відкриття.

— Ви скептик, Рено. Я стежу за цим. А втім, про дещо ми дізнаємось, може, зараз же, не сходячи з місця… — В руках Віклінга шелестить папір. — Бачите, в потрібний момент я виступаю в ролі поштаря… Листи з Москви, як домовлено заздалегідь, одержано в місцевій поштовій філії. І ось: «Миколі Арсеновичу Тунгусову», очевидно, від радиста Ниркіна, який стежить за повідомленнями з ефіру… Так і є. Ет, хай йому чорт, знову шифр!

— Звідки повідомлення? — питає Рено.

— Не сказано… «Твій таємничий друг, нарешті, з’явився сьогодні, дуже поспішав, дав тільки одне слово: «Приймайте», і потім цифровий текст, який я наводжу повністю».

— Ключа у вас немає, звичайно?

— Ключа нема, Рено… Чому «звичайно»? — раптом спалахнув Віклінг.

— Тому що ви неправильно дієте, дорогий колего. Ви полюєте на дівчину, щоб одержати шифр і все інше, так би мовити, на підносі, готовеньке, без клопоту й риску. Дівчина виявилась міцнішою, ніж ви гадали, і це треба було зрозуміти вже давно. Не знаю, чи не закохались ви в неї часом справді? Цю можливість теж треба було передбачити, ви не хлопчик. Замість того, щоб брати участь у веселій подорожі по цій дурній Уфі, ви повинні були взяти ключ ще в Москві, у Тунгусова. Взяти, а не чекати, що вам його піднесуть з поцілунками.

— Дурниці!.. Ви не знаєте конкретної обстановки.

Ганна каменем притискується до землі. Розмова відбувається за два кроки од неї. Кожний звук, подих можуть видати, і тоді… вони вб’ють її, щоб сховати кінці у воду, і ніхто не дізнається про злочин, який вони готують. Ага! Вона згадує про свій пістолетик, що лежить, як завжди, в спеціальній кишені. А хвилювання стискує груди, удари серця лякають своїм калатанням і сиплими звуками в горлі. Вона відчуває, що свідомість затьмарюється від цього страшного нервового напруження, шаленого стукоту серця. Ось запаморочилось у голові…

…Тиша. Що вони роблять? Може, помітили її крізь просвіти куща і тепер…

Минає п’ять, сім хвилин. Ні звуку за кущами… Невже пішли? Ганна лежить, як і до цього, ніби скам’яніла, відчуваючи, що тіло її заклякло від нерухомості. Несподівано гучний тріск лунає над самою головою, на мить завмирає серце. Це коник, стривожений приходом людей, знову веде свою пісню. Переляк змінюється спалахом вдячності до цього коника: він допомагає їй — очевидно, люди пішли.

Ганна обережно повертає голову, дивиться крізь траву і гілки на той бік. Потім підводиться поволі, на ліктях, бачить дорогу, що веде в ліс, у бік річки. Немає нікого. Вона обережно встає, оглядає весь відкритий простір, хапає кошик і біжить на північ, до табору.

Ні, не треба бігти. Небезпека минула. Тепер ролі змінились: доля Віклінга в її руках. Тільки б не видати себе передчасно. Зараз вона зустрінеться з ним, треба бути, як і завжди, рівною, тактовною, спокійною. Головне, спокійною. Вона розповість про все тільки Миколі, і не відразу, треба вибрати слушний момент.

Вузька смуга лісу біля самого берега рідшає: сонце, схиляючись на захід, виграє яскравими відблисками на річковому плесі.

Приємно пахне димком від табору.

Микола і Віклінг, уже переодягнений, у майці й трусах, тільки що спустили на воду «плавучий будинок». Вони помічають Ганну здалеку й вітають її, високо підносячи руки. Ганна силкується посміхнутись, бути звичайною, але обоє раптом швидко підходять до неї, з тривогою вдивляються в її обличчя.

— Що-небудь трапилось, Ганю?

— Що з вами, Анні?

«Ой, яке безглуздя! Уже помилка…» Ну, звичайно, вона не могла відразу отямитись після пережитого хвилювання, треба було погуляти ще години дві.

— А що? — питає вона, зустрічаючи насторожений, допитливий погляд Віклінга. І знову здіймається хвилювання в грудях. «Невже він підозрює що-небудь?»

— Ви дуже бліді. З вами щось трапилось у лісі?

— Я просто втомилась. Це від спеки. Там було так душно!

— Дивіться, Анні, може, це тепловий удар. Треба освіжитись.

— Авжеж, звичайно, зараз же у воду. Я мрію про це вже давно.

Віклінг раптом рішуче бере ініціативу в свої руки.

— Чудово, Анні! Поставте гриби, беріть рушник і сідайте сюди. — Він кидає в човен великий оберемок сіна, заготовленого на березі, і накриває його ковдрою. — Будь ласка, екіпаж готовий. Зараз я переправлю вас на чудове для купання місце. А тут, біля нашого берега, купатись не можна: дно огидне, мілко, і вода майже стояча.

— Навіщо, Альфред, мені треба лише пірнути, — нерішуче заперечує Ганна.

Лишитись на самоті з ним зараз — надто страшне випробування. Відмовитись категорично… немає аргументів. Цим вона видала б себе і провалила б усю справу. Ні, не можна відмовитись.

«Як би прихопити з собою і Миколу?» — думає вона, болісно шукаючи приводу для цього. Але Віклінг наче вгадує її думки.

— Ні, ні, Анні… Все одно вам треба охолонути перед купанням. Давайте руку. Ось так. Відпочивайте. Можете, до речі, прочитати листа, очевидно, від Костянтина Олександровича. А Микола поки що закінчить готувати обід. Наталя з Федором пішли, а вам зараз же після купання треба буде добре поїсти.

Він поспіхом відпихає човен, сідає па корму і, загрібаючи одним веслом, відчалює од берега.

— Більше нікому не було листів, Альфред?

— Ні, Анні, нікому.

Вона напівлежить обличчям до нього, майже на дні човна, тільки голова її підноситься над середньою банкою. Берег віддаляється. Микола махає їй рукою і прямує до палатки. З кущів виходять Федір з рушницею і Наталя, піднімають над головою трофеї — двох качок — і щось весело кричать Ганні. Але вона їх не чує.

«Листів більше немає», — настирливо свердлить у її мозку одна й та сама фраза. Виходить, повідомлення Ниркіна він вирішив залишити в себе, просто вкрав листа, негідник… Небезпечне становище! Складна боротьба відбувається в душі Ганни. Зненависть до людини, яка сидить перед нею, вдаючи з себе турботливого друга, то шалено вирує, то стихає, заглушена припливом надзвичайного спокою.

Ганна розриває конверт, і з листа батька їй на груди падає невеликий папірець, вкритий цифрами. «Копія радіограми!» — радісно догадується вона й відразу ж перехоплює напружений, колючий погляд Віклінга, звернений на папірець. Їй хочеться посміхнутись йому, прогавили, мовляв, знову «гер Віклінг», цей Рено мав рацію…

У кінці листа приписка Ридана: «Посилаю копію радіограми, одержаної Ниркіним сьогодні (він теж посилає). Це на випадок, коли у вашій глушині який-небудь з листів загубиться».

Віклінг схвильований. Це відчувається з різких поштовхів весла в його руках, з його тривалого мовчання. Якщо він упізнав цифри, він може вчинити зараз що-небудь… Згорнувши листа, Ганна ховає його у свою потайну кишеню і при цьому трохи витягає звідти револьвер, на всякий випадок.

Іноді Ганні здається: все, що тут відбувається, — важкий, моторошний сон. Чи може бути, щоб вона справді брала участь у цих страшних, фантастичних подіях?.. Її рука стискує револьвер. Невже вона може вистрелити в людину? Так, може… Це станеться само собою.

— Анні, — каже, нарешті, Віклінг, явно нерішуче і вже не приховуючи хвилювання, — ви, певно, помітили, що я прагну лишитися з вами на самоті… Ви здогадуєтесь, для чого це…

— Ні, Альфред, не знаю, — відповідає Ганна, почуваючи, що настав вирішальний момент.

— Мені дуже шкода, що ви так відповідаєте, Анні, слухайте… Ці два дні, проведені без вас, були дуже тяжкими для мене. Я сам не уявляв, що так… кохаю вас…

Крок розрахований тонко. Ганна здригається, як від удару батогом. Жар обурення кидається їй в голову і остаточно позбавляє її самовладання.

— Негідник ви! Зрадник! — глухо скрикує вона, забувши про всяку обережність, і рука її немов сама собою блискавично вихоплює револьвер.

Очі Віклінга круглішають, обличчя стає сірим. Кілька секунд триває мовчанка. На мить Ганна усвідомлює, яку небезпечну помилку вона зробила, не витримавши своєї ролі. Але…

— Я нічого не розумію, Анні… Надто неймовірно, щоб моє освідчення… — каже Віклінг, і нова хвиля гніву охоплює дівчину.

«Тепер усе одно», — думає вона.

— Облиште прикидатися, Віклінг! Можете говорити без цього безглуздого акценту. Тепер відповідайте, куди ви поділи лист Ниркіна?

— Який лист Ниркіна? — як і раніше, з акцентом питає той.

— Я стрілятиму, якщо ви не припините цю гру. Ви дуже добре розумієте, що я кажу про лист, який ви розкрили і не передали Миколі. Я знаю більше, ніж досить, щоб не вірити зараз жодному вашому слову. Я знаю, навіщо ви ходили на завод. Знаю, як вам хочеться розшифрувати деякі радіограми… Цього досить?.. А тепер повертайте човен до табору.

Віклінг підводить голову і роздивляється навколо, начебто для того, щоб взяти потрібний напрямок. Тепер він оволодів собою, обличчя його стало спокійним. Це здається Ганні підозрілим, і вона додає:

— Дивіться… один зайвий рух — і я вистрілю. Ви знаєте, як я стріляю…

— Гаразд, Ганно Костянтинівно, — поволі вимовляє Віклінг чистою російською мовою, — я бачу тепер, що моя роль скінчилась. Здаюсь… Сказати правду, я давно втомився від цієї ролі. Але ви не все знаєте. Я міг би розповісти вам дещо цікавіше, ніж моя диверсійна робота. Хочете?

— Чого ви не повертаєте човна?

— Заждіть, Анні. Я хочу урвати ще кілька хвилин до того часу, який мені лишилося жити. Ви тільки що винесли мені вирок. Я маю право сказати останнє слово… Правда, воно мені вже не принесе користі, але вам знадобиться. Хоч як це і парадоксально, я хотів би бути корисним вам хоч чим-небудь.

Очі Віклінга шастають по річковому плесу, раз у раз зупиняються на чомусь, що лежить попереду човна за спиною Ганни. Може, він хоче змусити її обернутись, щоб ударити веслом по голові. Ні, вона не відведе очей од нього…

Тим часом човен виходить на бистрину, мчить вниз і, підхоплений течією, знову відхиляється од берега, на якому розташований табір. А попереду — трохи нижче — якийсь випадковий широкий пліт, причалений до берега товстим канатом. Струмінь течії зникає під ним, дзюркочучи біля передньої лінії зв’язаних колод.

— Отже, слухайте, Анні, — повільно говорить Віклінг, — через два, щонайбільше через три місяці Радянський Союз перестане існувати…

— Не говоріть дурниць!..

— Ні, ні, на цей раз це серйозно. Я й сам не повірив би в успіх, коли б не знав про нову страшну зброю боротьби, якої ще не знає Червона Армія.

— Апарати Гросса?

— Так… Ви знаєте про них?

— Це не ваше діло… Нісенітниця все, що ви кажете. Завертайте човен.

— Гаразд, завертаю. Підхоплений швидкою течією, човен став поперек течії саме в ту мить, коли до плоту лишалося не більш як три метри. Почувся глухий удар у борт. Човен немов схлипнув, відкинувши хвилю, нахилився бортом, зачерпнув води…

В наступну мить він перекинувся і разом з Ганною, яка не встигла навіть втямити, що сталося, зник під плотом.

Наперед розрахованим стрибком Віклінг плиском упав на воду і відразу ж вибрався на пліт.

Виринаючи на поверхню, Ганна широко розплющила очі, побачила над собою темну запону, пересічену світлими пунктирами тонких щілин між колодами.

«Кінець!» — промайнуло в свідомості.

Відчайдушними змахами вона кинулась уперед, проти течії, до зеленкуватої смуги освітленої води. Край плоту не наближався. Тому вона шугнула вгору, схопилась за пов’язь між колодами, що випадково потрапила їй під руку, і відчайдушним ривком викинула тіло вперед. Пальці її намацали зріз колоди. Вона перевернулась на спину. Світло вдарило у вічі.

Ще зусилля, щоб підтягтися на м’язах… Спазми вже стискають груди…

…Віклінг стоїть навкарачки, непорушно схилившись над водою, як звір, що чигає на здобич. Пальці, білі, наче папір, з’являються з-під колоди праворуч від нього. Він кидається до них і швидкими рухами спихає їх із слизької поверхні дерева.

Потім знову чекає…

Минає хвилина, друга…

Пальці не з’являються більше.

Віклінг схоплюється, бере весло, відламує його гребну лопать у щілині плоту, потім підводиться на весь зріст і кричить жахливим, нелюдським голосом у бік табору, розмахуючи руками.

Його почули. Три постаті відокремлюються од табору й швидко рухаються по мілині біля самої лінії води.

…Микола зрозумів, що сталося, далеко раніше, ніж він і Федір, пробігши вузьку смугу води, скочили на пліт. Крики Віклінга, його поза, відсутність човна і самої Ганни — усе говорило про те, що трапилося щось жахливе.

Віклінг сидів на плоту, розставивши ноги, ліва рука підпирала ззаду його тулуб, права, куйовдячи мокре волосся, робила якісь нестямні безупинні рухи навколо голови. Широко розплющені очі, здавалось, нічого не бачили перед собою. Він був схожий на божевільного.

— Що таке?! Альфред! — крикнув Микола, підбігаючи до нього.

Віклінг мовчав, нижня щелепа його стрибала, звуки, схожі на здавлене ридання, виривалися з його грудей.

Федір, підскочивши, сильно трусонув його за плечі.

— Що з Ганною? Швидше!

— Вона… там… — Слова Віклінга важко було розібрати. Він показав рукою вниз. — Весло зламалось… човен пішов на дно. Анні… теж… ось тут… — Зламане весло, прибите течією до плоту, плавало в тому місці, куди показав Віклінг.

Першим рухом Миколи було кинутись під пліт. Федір рвонув його за руку.

— Миколо, не роби дурниць! Це марно. Вона вже там. — Він махнув рукою в напрямку протилежного кінця плоту. — Біжімо!

Спотикаючись і падаючи, роблячи величезні стрибки, вони стрімголов побігли по колодах. Пліт протягся метрів на п’ятдесят. Добігши до хвоста, вони побачили Наталю, яка мчала берегом поруч з ними. Вони стрибнули у воду. Тут було мілкіше, ще трохи нижче струмінь виходив на мілину, далі починався перекат. Коли б течія вже винесла Ганну з-під плоту, вони побачили б її світло-синє з білими горошинками плаття у прозорій воді.

Бліда, із міцно стуленими губами й мокрим від сліз обличчям, Наталя теж кинулась шукати. Вони втрьох рухались зигзагами, напружено вдивляючись у воду, від мілини до середини плоту. Ганни не було.

Глибоко вдихнувши кілька разів підряд, Микола пірнув під пліт. Темна зеленкувата імла розступилась перед ним. Як привиди, біля самого дна виразно ворушились довгі коси водоростей, вихоплені слабким світлом, що падало із щілин між колодами. З хвилину Микола рухався вперед, стримуючи дихання. Судорожні поштовхи діафрагми примусили його повернутись назад. І в цей момент зовсім недалеко попереду показалась розпливчаста ясно-синя пляма…

Микола виринув біля Федора, що стояв по пояс у воді. Мало не задихнувшись, не маючи сили що-небудь сказати, жадібно ковтаючи повітря широко відкритим ротом, він жестом наче крикнув другові:

— Тут!

І знову кинувся під пліт. Федір пірнув слідом за ним. Через кілька секунд вони підняли над водою неживе, ще тепле тіло Ганни.

Усе, що сталося потім, назавжди лишилось у пам’яті друзів, огорнутих тяжкою пеленою безмежного горя й свідомістю безсилля допомогти непоправному лиху.

Виразно, наче крізь збільшувальне скло, запам’яталося те, що відбувалося перед очима. Весь світ ніби заволікся туманом, у якому зникли сонце, далина, краса гір, що обступили річку. З туману з’явились люди — два плотарі, що днювали на березі, в туман поплив один з них на човнику по лікаря із сплавного пункту. А тут у величезному збільшенні лежало на піску тіло Ганни, рухалось, переверталося, змахувало руками в розпачливих і невмілих спробах друзів примусити його дихати й пульсувати.

У тумані з-під плоту несподівано, з шумом і плескотом, як живий, виринув боком порожній потемнілий «плавучий будинок» — єдиний свідок злочину Віклінга.

З туману вийшов лікар — певно, фельдшер з пункту — і тут, у збільшеному полі зору й слуху, просто сказав, повернувши в повітрі витягнені пальці.

— Так… кінець.

Ганну перенесли до табору, загорнули в парусину, поклали на м’яку постіль із сіна. Сонце зайшло за гори. Стемніло. Наталя сховалась у палатці і там віддалася горю, закрившись ковдрою, щоб заглушити ридання.

Микола з Федором мовчки розпалювали вогнище, аби тільки щось робити. Потім вони підійшли до Ганни, відкрили їй обличчя. Відблиски од багаття немов надали обличчю якогось руху, груди, здавалось, тихо піднімались диханням. Микола приторкнувся губами до чола дівчини. Холодне тіло змусило його відсахнутися. Він припав до друга, і вперше сльози бризнули з його очей.

— Це неможливо, Федю, — насилу прошепотів він. — З цим не можна змиритися! Як же тепер…

Думка про Ридана, страшна, як сама загибель Ганни, одночасно промайнула в них у голові. Вони вернулись до багаття.

З другого боку, з густої темряви, вийшов Віклінг, синій, тремтячий, з тим самим виглядом божевільного і мовчки сів біля вогнища. Ніхто не сказав йому нічого.

Швидко спускалась над річкою коротка літня ніч.

Раптом на річці почулись удари весла, і за хвилину, зашарудівши галькою, висунувся на берег піднятий ніс човна. Чоловік перестрибнув через нього й швидко підійшов до вогнища.

— Товариш Тунгусов є тут? — спитав він.

— Я Тунгусов, — відповів Микола, підводячись.

— Я радист із сплавного пункту. Вам радіограма з Москви. Блискавка. Просили негайно приставити.

Микола схопив папірець і, схилившись над вогнищем, прочитав:

«Начальникові Караїдельського сплавпункту № 64. Негайно, незалежно від часу доби, розшукайте туриста Тунгусова на річці біля вашого пункту. Передайте йому таке: потонулу тримати в якнайхолоднішому місці, якщо немає льоду — в холодній проточній воді. На світанку розпалити сигнальні вогнища на човнах для посадки двох гідропланів. Ридан».

— Ви повідомляли що-небудь у Москву про нас? — спитав Микола радиста.

— Ні, нічого.

Миколі здалося, що він божеволіє.

Льоду не знайшлося на пункті. Тіло Ганни щільно загорнули в парусину й занурили в найближче джерельне озерце.

Розділ шістнадцятий ЩО ТАКЕ СМЕРТЬ

У риданівському особняку тече тихе, розмірене життя. Багато лабораторій закрито: співробітники роз’їхались на відпочинок. Коли б не гавкіт, скавчання, гарчання, які періодично чулися внизу, у «звіринці», і свідчили про появу там Тирси, можна було б подумати, що інститут перестав існувати.

Але ні, життя йде, інститут працює. Щодня два лаборанти на чолі з Матусею входять у «теплицю», щоб узяти на аналіз чергові проби опроміненого м’яса. Тут жарко й сиро. Щільно закриті ящики різних розмірів акуратно розставлені на стелажах. Деякі з них відкривають щоденно, коли беруть проби, і знову закривають. Мікробам надається цілковита можливість оселитися на тушах, на окремих шматках м’яса.

А проте м’ясо не розкладається.

Лаборанти беруть проби, йдуть у свою лабораторію і надвечір здають усі аналізи Ридану. Розпад білка в м’ясі дорівнює нулю. А ящики лежать у цьому тропічному «морзі» вже близько місяця!

Матуся, який ніколи досі не цікавився науковим змістом інститутських робіт, цього разу був зовсім спантеличений. М’ясо, звичайне сире м’ясо, ним же самим привезене з бойні, лежить у цій спеці й не розкладається. Чому? З ним нічого не зробили. Поставили на хвилинку на конвейєр і пропустили крізь поле високої частоти. Що ж від цього може бути? Матуся неспроможний збагнути загадку. Він звертається до Ридана.

— Ну, гаразд, електричне поле вбило бактерії, які сиділи на м’ясі і в ящиках. Але ми знову їх відкриваємо. Чого бактерії більше не заводяться? Хіба їх мало в повітрі?

Ридан здивовано дивиться на нього: Матуся цікавиться наукою!

— Що ж, не у всякому м’ясі бактерії «заводяться», — відповідає професор.

— Мг… Хотів би я побачити, яке м’ясо не зіпсується в теплому приміщенні через два дні.

— Як, а хіба ваше м’ясо псується?

— Яке моє? — дивується Матуся.

— Ваше власне, ось це! — Ридан тицяє пальцем у його круглий живіт.

Матуся починає реготати.

— То це ж живе…

Ридан нахиляється до вуха Матусі і, показуючи в бік «теплиці», тихо каже:

— Те м’ясо теж майже живе…

Розмова на цьому уривається, бо Матуся раптом перестає сміятися, одскакує від Ридана, як м’ячик, і потім швидко зникає. Професор жартує, звичайно… Але… Хтозна, що це за жарти. Він іще скаже, що ці м’ясні туші можна примусити бігати. Хай йому чорт, краще не лізти не в своє діло!

А Ридан сприймає цей випад Матусі, як прообраз нових потрясінь у науковому світі. «І тут, у процесі розпаду тканини, — думає він, — мікроби відступають на другий план. Із збудників процесу вони стають його «показниками». Вони саме «заводяться», а не викликають розпад. Багатьом доведеться переглянути свої позиції…»

У квартирі професора панує суворий порядок, чистота, тиша; відвідувачі бувають рідко. Тітка Паша керує цією тишею, нечутно з’являючись там, де потрібна її присутність, завжди вчасно, завжди точно. Вигляд у неї солідний, хазяйновитий: вона в своїй стихії. Ридан блаженствує: ніхто й ніщо не відвертає його од роботи. Він то зникає в надрах інституту, то сидить у себе в кабінеті, а приходячи в їдальню, як завжди, жартує з тіткою Пашею або заводить з нею розмови, уміло вивідуючи в неї таємниці народної мудрості.

З того часу, як поїхала молодь, населення особняка трохи змінилося. В перші дні Анатолій Ниркін приходив тільки вечорами, в години «ефірної вахти» Миколи, і потім зникав, хоч як намагався Ридан його затримати. Проте через деякий час він освоївся, почав приходити до чаю, потім залишався вечеряти й навіть ночувати, коли, захопившись своїми мандрами в безмежному світовому просторі, він, як і Микола, забував про час і затримувався далеко запівніч.

Через півтора тижня Анатолій Ниркін вирішив, нарешті, послухатись поради Ридана й переселився на час відсутності Миколи в його кімнату.

Дивно все-таки поводиться професор. Якісь нові справи, що їх важко було б назвати роботою, з’явились у нього останнім часом. Ось закінчується градуювання, тварин розносять по місцях, скрізь наводиться порядок, співробітники розходяться. Ридан обідає. Тепер він має відпочивати, такий порядок заведено здавна.

Але він знову йде в свою лабораторію і замикає двері.

Тут у нього є дещо нове. Біля самої стіни від підлоги до стелі простягся довгий вертикальний шток, схожий на звичайну водопровідну трубу. Приблизно на рівні грудей на штоку, як на осі, укріплено невелике колесо-штурвал. Поруч, на поличці, — компас з двома стрілками; одна — звичайна, магнітна. Друга накреслена на склі зовні.

Ридан насамперед прямує до столу, розглядає на ньому географічну карту, щось визначає з допомогою транспортира. Потім, уважно дивлячись на компас, обережно повертає штурвал.

Коли б хто-небудь простежив дальший шлях «водопровідної труби» вгору, виявилося б, що шток закінчується високо над дахом будинку, і там, на кінці його, пристосовано щось таке, що дуже нагадувало параболічний відбивач старого тунгусівського генератора.

У найдальшому кутку стоїть м’яке шкіряне крісло. Ніколи раніше його тут не було, воно стояло звичайно в кабінеті. Ридан висуває його з кутка і ставить коло «ГЧ». Потім відкриває оболонку генератора, щось обережно перемикає в ньому, затискує в клеми якісь проводи, нарешті, сідає в крісло й надіває на голову дивної форми споруду, схожу на ковпак з дротяних кілець і дрібної металевої сітки. Професор відкидається назад, заплющує очі. Права рука, спираючись на широку ручку крісла, простягається до «ГЧ», і довгі пальці професора натискують невеликий пружинний важільок на панелі генератора.

Так сидить професор зовсім нерухомо десять, двадцять хвилин, іноді ще довше. Скидається на те, що він спить. Нарешті, настає момент, коли рука його опускається, наче нежива, вниз, і пальці сповзають з вимикача, важельок відскакує вгору.

Ридан підводиться, задоволено потираючи руки. Це повторюється тепер щодня.

Сьогодні сеанс чогось затягся. Ридан сидить перед «ГЧ» уже понад годину. Спочатку він був спокійний, як завжди, але коли пальці його випустили важельок, він не підвівся з крісла, а знову схопився за вимикач. Цей рух повторив кілька раз.

Тепер уже професор поводиться зовсім незвичайно. Він увесь нахиляється вперед, тіло його конвульсивно напружується, здригається, начебто у сні людина силкується схопитись, кинутися вперед. Дихання частішає, обличчя спотворюється гримасою, немов від яскравого світла.

Глухий болісний стогін раптом виривається з його грудей, рука здіймається вгору й падає на голову. Важільок вільний. Поволі розплющуються повіки, в очах жах, відчай… Ридан важко підводиться з крісла, хитаючись кидається геть з лабораторії і кілька хвилин бігає схвильований по кабінету з кутка в куток, шепочучи в розпачі:

— Що робити? Що робити?..

Потроху він опановує себе. Замість розгубленості, з’являються точні, швидкі, риданівські рухи. На столі в стосі паперів він розшукує листа, одержаного вчора, пробігає його, знаходить потрібне місце. Потім бере трубку телефону.

— Авіабаза невідкладної допомоги? Говорить професор Ридан… Так, так. Товаришу, треба негайно відправити літак на Урал, у Свердловську область. Є машини?.. Гаразд. Скільки місць?.. Мало. Тоді потрібно два літаки. І на поплавках! Посадочної площадки там немає. Сідати доведеться на річку Уфу, біля Караїделя. Ні, лікаря не потрібно, я полечу сам. Приготуйте ящик з льодом… Так, так, хворий весь буде покладений у лід… Гаразд, хвилин через двадцять буду у вас.

Ридан кладе трубку й відразу ж знову бере її.

— Міжміська? З’єднайте мене негайно із Свердловськом позачергово… Це говорить лікар, професор Ридан. Мова йде про врятування життя людини. Номера не знаю, мені потрібна радіостанція Свердловського лісового тресту. Будь ласка, мій телефон…

Через п’ять секунд професор вривається в кімнату Тунгусова. Ниркін, здригнувши від несподіванки, обертається й скидає навушники.

— Ось що, Анатолію Васильовичу, — каже Ридан тоном, яким ще ніколи не говорив з Ниркіним. — Трапилося велике нещастя… у них там… на Уфі… Здається, Галя… потонула. Я зараз лечу туди на літаку. Тільки що я замовив зв’язок із Свердловськом і дав ваш телефон. Сюди подзвонять і з’єднають вас з радіостанцією Свердловського лісового тресту. Накажіть цій радіостанції негайно зв’язатись з Караїдельським сплавним пунктом № 64 і передайте па цей пункт радіограму, яку я вам зараз складу… Дайте-но паперу.

Ридан сів до столу й написав текст.

— Ось. Крім того, узнайте там позивні пункту — я гадаю, що в них зв’язок на коротких хвилях, — і постарайтесь самі зв’язатись і передати цю радіограму за призначенням.

Ниркін не встигає вимовити ані звуку. Тільки-но Ридан скінчив, лунає телефонний дзвінок.

— Ну от, уже, — каже професор, простягаючи руку Ниркіну. — Беріться за діло!

Знову він біжить у свій кабінет, знову дзвонить по телефону.

— Славо, виводь швидше машину, їдьмо…

— Гроза, Костянтине Олександровичу? — намагається догадатися шофер.

— Гроза, Славо, страшна гроза! Такої ще не було в нас… Ну, швидше, я вже виходжу.

Легке пальто, географічна карта — це все, що Ридан бере з собою. Постать тітки Паші, рішуча, завзята, виростає перед ним.

— Костянтине Олександровичу, то чого ж це?

На секунду Ридан розгублюється: що їй сказати?/

— Завтра вранці наші приїдуть, тітко Пашо, — каже він похмуро. — Тільки… з Ганею нещастя якесь. От поїду до них, довідаюсь.

Через двадцять хвилин на яскраво освітленому прожекторами аеродромі авіаційної бази дві сталеві амфібії, широко розставивши короткі ноги, ковзнули по бетонній доріжці і одна за одною злетіли вгору, в темну синяву зоряного неба.

Ридан сидить сам у кабіні біля вікна і всією істотою своєю прагне вперед, на схід. Повільно, ой, як повільно йде літак! Якщо дивитися вгору, в небо, стає нестерпно: здається, що літак стоїть на місці. Тільки вогні населених пунктів, які пропливають унизу, кажуть, про швидкість, з якою наближається Уфа.

Уфа! Що там зараз? Настирливо, мимоволі уява малює картини, від яких болісно стискається серце. Ридан фізично силкується пригасити уяву, щулячись і здригаючись усім тілом. Це мало допомагає. Тоді він мобілізує сумнів. Чи правильно це, чи так воно насправді? Чому він беззаперечно повірив цьому диявольському генераторові? Мало які невідомі ще атмосферні або космічні причини могли інсценувати «некробіотичний спалах» і потім взагалі припинити випромінювання! Можливо, навіть у самому апараті, в підсилювачі, сталося щось непередбачене, адже ще так мало вивчене все це…

Ні, ні! Були думки, які не могли належати йому, професорові Ридану, навіть у сні, якщо він просто заснув під час сеансу. І хай генератор у цій ролі недосконалий, хай він — тільки перше, кустарне наближення до якоїсь майбутньої довершеності, — хіба не його, Ридана, ідеї, яким він віддав усю віру, знання, фантазію вченого, втілені в цьому апараті і… підтверджені тепер так трагічно?! Втішатися сумнівами може лише той, хто мало знає. Ох, Галю, Галю!

«Копійка ціна, — в думці кричить Ридан, впинаючись пальцями в бильця сидіння, — копійка ціна всім моїм ідеям і знанням, якщо всупереч ним знову, другий раз у житті, я втрачаю найдорожче, що маю!»

Уже дві години триває політ. Коротка, всього чотиригодинна ніч кінчається. Через півгодини почне світати. Тисяча двісті кілометрів ляжуть тоді між Риданом і Москвою. Буде річка, табір, спотворені горем обличчя — і Галя…

Вогняні розсипи внизу стають рідшими й блідішими. Люди на землі погасили вогники у своїх житлах. На небі теж мерхнуть блакитнуваті алмази передранкових зірок. Просто перед літаком поступово вимальовується нерівна лінія обрію, і небо над нею починає яснішати. Земля ще темна, але раз у раз на ній з’являються білясті відблиски неба, відбитого у річках і озерах.

Річка Уфа показалася раптом праворуч, ніби слід велетенського дощового черв’яка, який проповз у видолинках серед гір. Літаки круто повертають і летять далі, вслід звивинам річки, вкритої рідким ранковим туманом. Ридан вдивляється вниз, стежить за стрілкою годинника. Час, розрахований льотчиком на дорогу, кінчається. Ще дві-три хвилини…

Он вони!

Смуги диму, змішані з туманом, червоні вогні багать на воді, на човнах вказують місце й напрямок посадки. Ридан не дивиться на ці вогні. Його погляд спрямований на берег; він уже бачить палатку, рухомі постаті людей біля води.

Більше нічого не бачить там Ридан…

Тихе міжгір’я сповнюється оглушливим рокотанням моторів. Льотчики описують коло, спускаються нижче, ще коло, третє, заходять знову, вивчаючи важке місце посадки… Один літак раптом круто пірнає у вузьке ложе річки, виходить на розширення й сідає, розганяючи хвилі лапами поплавків.

Ридан стрибає в човен, що миттю підійшов, і через хвилину виходить на берег. Наталя з розгону кидається йому на груди, Федір і Микола мовчки підходять до професора. Якась людина із дивно спотвореним обличчям, у якій Ридан насилу впізнає Віклінга, поволі, як побитий пес, відходить убік.

— Де? — коротко кидає Ридан.

Його ведуть до джерела. Холодні струмені, що б’ють з-під землі, гойдають складки парусини. Тіло піднімають, відкривають обличчя… Друзі в німому мовчанні стоять навколо, і зненацька божевільна надія на мить спалахує в серці кожного. Чудо! Чудо! Горе породжує безумство хоча б на мить. Ось зараз Ридан змахне рукою, скаже якесь владне слово… і все, що було досі, виявиться сном. Ганна здивовано розплющить очі, підведеться…

Ридан опускається на пісок, простягає руку вбік і ледь махає нею назад. «Відійдіть. Залиште нас», — каже цей жест. Голова Ганни в нього на руці, він схиляється над нею усе нижче, нижче. Друзі відходять до. палатки.

Губи професора сіпаються, кривляться, їдкі батьківські сльози збігають з очей і падають на дороге мокре обличчя.

— Доню, донечко моя… — шепоче Ридан. Чуда немає.

Ридан обертається і кивком голови підкликає друзів.

— Кличте швидше санітарів, — наказує він твердо і, знову прикривши Ганну парусиною, занурює її у воду.

Кілька секунд він тримає руку в джерелі. Рука починає клякнути.

— Добре, — шепоче він підводячись, потім питає Миколу. — Давно вона тут?

— З десятої години вечора.

— Виходить, до того минуло?..

— Близько… двох годин, — насилу пригадує Микола.

Санітари на носилках заносять тіло в човен, переправляють до літака, потім обережно піднімають носилки і засовують їх у люк, усередину фюзеляжу. Там тіло Ганни перекладають у цинковий холодильник, камери якого наповнені льодом.

Ридан висовується з вікна кабіни; обличчя його сіре, глибокі тіні пролягли під очима. У нього майже такий самий вигляд, як і в тих, хто зустрів його тут, у таборі. Але в голосі вже звучить влада людини, яка знає, що треба робити.

— Миколо Арсеновичу, — каже він голосно, схиляючись над човном, — піднімайтесь сюди, ви полетите зі мною зараз же. Всі інші — за нами, на другій машині.

Літак важко відривається од води і, поволі набираючи висоту над руслом річки, зникає за поворотом ущелини. Піднявшись над вершинами гір, бере курс прямо на захід.

Микола сидить у зручному, м’якому кріслі і вперше починає відчувати неймовірну втому. Нервове напруження, яке тримало його на ногах до останнього моменту, спадає. Ридан знаходить в аптечці літака якісь ліки й дає Миколі випити.

— Тепер відхиліться назад, Миколо Арсеновичу, отак… і спіть. Мені ще потрібна буде сьогодні ваша допомога.

Слово «спіть» діє магічно. Микола засинає майже вмить і вже не чує останніх слів професора.

О п’ятій годині сорок хвилин ранку літак приземляється в Москві. Санітарна карета приймає холодильник просто з літака і мчить слідом за машиною Ридана на Ординку.

Особняк спить. Важкий цинковий ящик піднімають нагору, ставлять у просторій кімнаті «консерватора». Санітари виходять.

Через двадцять хвилин Микола, насилу втямлюючи, чого від нього вимагає професор, вмикає аноди свого «консерватора», перевіряє настройку на «вузол умов» і піднімає рубильник конвейєра.

Тіло Ганни в чохлі з тонкої прогумованої тканини пронизує потік променистої енергії…

Так почалася одна з найсміливіших спроб людини відкинути закони природи, непохитність яких освячена тисячоліттями.

Ридан став іншим. Він замкнувся в собі, був мовчазний, на запитання відповідав не зразу, очевидно, насилу відриваючись од складних, важких думок. І горе, глибоке, гнітюче, прозирало в кожному незвично обережному його русі.

Ні про Ганну, ні про свої задуми він не казав нічого. Кімната «консерватора» була зачинена для всіх, крім кількох працівників інституту — їх професор часто викликав до себе. Вони мовчали теж. Було ясно, що Ридан не хоче, щоб про його наміри знали й говорили. І ніхто не питав його про це.

Федір, Наталя та Віклінг повернулися того самого дня, через три години після приїзду Ридана. Похмуре це було повернення. Вони мовчали цілу дорогу: говорити не було про що.

Чуда не сталося. Сам Ридан плакав над тілом дочки…

Легше, ніж іншим, було Наталі. Горе її перетворювалось у сльози і в них тонуло, ними якоюсь мірою поглиналося.

Почуття Федора ускладнювались гнітючим усвідомленням відповідальності й провини. Він був ініціатором, мандрівки, був керівником, «капітаном», він повинен був запобігти можливості аварії! Він — винуватець катастрофи і горя друзів, батька!..

Повернувшись до себе додому, Федір побачив повістку, в якій його просили зайти до військкомату. Такі виклики траплялись і раніше. Звичайно, вони кінчались тим, що Федорові ставили кілька питань — про місце роботи, посаду або адресу і відпускали додому. Це називалось таємничим словом «перереєстрація».

Тепер час був інший. Тривожні чутки доносились від далеких кордонів — і на заході, і на сході.

Федір ухопився за повістку, як потопаючий за рятівний круг. Він одразу ж пішов до військкомату і звернувся там до комісара з проханням призначити його на найвідповідальнішу, найнеспокійнішу ділянку кордону.

Через день він поїхав на Далекий Схід, сповнений відчайдушної рішучості жертвувати собою, робити подвиги. Наталя навіть не наважилась утримувати його.

Віклінг пішов з аеродрому не попрощавшись, не промовивши жодного слова, і сів у перше-ліпше таксі. Ні у Федора, ні в Наталі не вистачило сили сказати йому щось підбадьорливе, хоча він, видно, був, як і раніше, на межі божевілля.

Коли машина відійшла вже далеченько, Віклінг почав отямлюватися. Мляво опущені плечі випросталися, глибокі зморшки, що перетяли лоб угору від перенісся, розправилися. Лягли на місце скорботно зведені брови. Брудними, вимащеними в смолу руками він пригладив скуйовджене волосся, глибоко зітхнув. Потім швидко, немов пригадавши щось важливе, засунув руку в бокову кишеню й витяг конверт. Лист… аркушик, помережаний цифрами. Усе в порядку. Конверт сховав знову в кишеню. Усе в порядку… І злочину немає, бо немає доказів, немає навіть підозрінь. Єдиний свідок мертвий. Бліді, зеленкуваті пальці, що піднімались до поверхні води, раптом знову — який уже раз! — постали перед очима… Віклінг пересмикнув плечима, і судорога страждання пробігла по його обличчю.

…Життя в риданівському будинку порушилось. За якимись новими, хаотичними й суперечливими законами почали відбуватися в ньому всі процеси, з яких складаються побут, поведінка людей, їх заняття.

Ридан поводився так, наче він зібрався виїжджати й боїться запізнитися на поїзд. Йому ніколи прийти на сніданок або на обід. Він раз у раз дивиться на годинник. Уночі його піднімає будильник, і він іде, напіводягнений, в лабораторію.

Тирса цілий день возить тварин то нагору, то вниз. Матуся евакуює одні кімнати, переобладнує інші, приводить нових людей, які втягають в операційну якісь важкі, великі речі, там щось споруджується, чути удари молотка об метал…

Усе це почалося через годину-півтори після повернення професора. Так минула доба, розрахована Риданом по хвилинах.

Микола розумів, що ця гарячкова діяльність розгортається навколо Ганни, і складні почуття виникали в його збентеженій душі. Професор мовчав, він діяв. Два-три рази він звертався до Миколи за порадою: в операційній спішно встановлювали нові електроприлади. Ганна лежала тепер там.

Що це все означало? Коли б Ридан сподівався оживити, воскресити Ганну, він повинен був би поділитися цією надією з Миколою, відкрити йому принаймні таку неймовірну можливість. Але він мовчить. І не видно, щоб якась надія прозирала крізь цю незвичайну його похмурість. Виходить, немає такої можливості. Та й не може бути її, звичайно! Але тоді… Професор вирішив скористатись тілом власної дочки для якогось експерименту?.. Яким же страшенно бездушним треба бути, щоб зважитись на це!

Микола повставав проти Ридана. Ні… Хоча б які були великі й важливі наукові завдання професора, він не повинен був приносити їм у жертву Ганну. Це — кощунство!

Затьмарений горем мозок Миколи вже не міг виплутатися з цих думок. Що більше він думав, то сильніше весь сповнювався гнівом, обуренням.

Нарешті Микола не витримав. Він рішуче вийшов із своєї кімнати й почав шукати професора, щоб поговорити з ним і, якщо доведеться, вимагати…

Розшуки привели його в операційну. Випадково двері були відчинені. Микола ввійшов і завмер.

Просто перед ним у закритому циліндричному футлярі з якогось прозорого блискучого матеріалу поволі поверталось тіло Ганни. Воно було схоже на привид і ніби тануло на очах, ховаючись за спітнілою від внутрішнього холоду поверхнею футляра. Циліндр, закріплений всередині великого металевого кільця, що стояв вертикально, обертався рівномірно і тихо навколо своєї осі і одночасно — в площині кільця, подібно до стрічки гігантського компаса.

Микола застиг, неспроможний відірвати погляд од безмежно коханого привида. Постать Ридана зненацька виросла перед ним.

— Я вам потрібен, Миколо Арсеновичу? — тихо спитав він, обнімаючи Миколу за плечі й ведучи його за собою. — Все ж краще, коли ми вийдемо звідси.

Вони вийшли в «свинцеву» кімнату, і Микола різко звільнився з-під, як здалося йому, важкої руки професора.

— Я… хочу знати, що все це означає? — хвилюючись, промовив Микола. — Мені здається, я маю право…

Вони стояли один проти одного, обоє пригнічені горем, але один — мудрий, стриманий, другий — охоплений хвилюванням, гнівний. Щось подібне до співчуття промайнули на обличчі Ридана. Він зрозумів, що гнів Миколи — перше почуття, якому він інстинктивно віддається, щоб затамувати в собі нестерпний біль.

— Так, ви маєте право: я знаю це навіть краще, ніж ви самі… — відповів професор.

Микола не звернув уваги на його слова.

— Це якийсь експеримент? — перебив він запально.

Ридан рвучко підвів голову, суворо примружив очі, подивився на Миколу, потім на годинник.

— Хвилин десять ми можемо поговорити, Миколо Арсеновичу. Ходімо до мене.

І він рішуче попрямував у кабінет, там посадив Миколу в крісло й кілька разів мовчки пройшовся по килиму.

— Я зрозумів, що вас хвилює, — сказав він, нарешті: — «Експерименти над трупом власної дочки… Кощунство, жорстокість». «Вчений-маніяк, що втратив людський образ!» Усе це я добре знаю, Миколо Арсеновичу, надто добре. Тепер слухайте… Я був у вашому віці, коли втратив батька. Він умирав повільно, довго, кілька місяців від нещадного й невпинного процесу в легенях. З кожним днем життя відходило від нього, незважаючи на те, що все робилося для його врятування: чудовий догляд, окрема палата в найкращій лікарні Москви, нагляд відомого й дуже авторитетного спеціаліста професора Курнакова. Він оглядав батька майже щодня, і всі його вказівки виконувалися лікарями надзвичайно точно. Я сам майже не виходив з лікарні й стежив за лікуванням. Спочатку тільки стежив. Потім мені сказали, що стан безнадійний…

Я ще не був тоді лікарем, але глибоко цікавився медициною, її найновішими відкриттями, дещо розумів у ній і вірив у невичерпні можливості цієї науки. Думаю й тепер, Миколо Арсеновичу, що я мав. рацію… Яким жалюгідним здалося мені тоді все оте «класичне» лікування, за яким люди, точно дотримуючись букви підручника, приховували відсутність ініціативи і своє цілковите безсилля справитися з хворобою. І от я кинувся сам діяти. Я ганяв по столиці, розшукуючи серед медиків новаторів, передових людей, винахідників, людей, які шукають і знаходять щось нове, не завжди поясниме з точки зору канонів класичної, університетської науки. Ці люди робили так звані «чудеса», тобто зціляли хворих, визнаних безнадійними. Один з них акумулював енергію сонячної радіації в хімічних реакціях речовин, які потім вводили в організм хворого, щоб підвищити його опірність проти руйнівної недуги. Інші досягали цього впливом радіоактивних мінералів. Треті практично доводили справедливість ідеї про дію нервових впливів на хворого. Я уважно вислуховував їхні теоретичні обгрунтування, збирав поради, приходив у лікарню й вимагав застосувати ці нові методи лікування, бо бачив, що там лікарі на чолі з професором уже склали зброю перед неминучим, на їх думку, кінцем. Мені відмовляли. «Ми робимо все, що в таких випадках наука вважає за необхідне, — казали вони. — І ми не можемо дозволити в клініці застосування недостатньо перевірених методів». — «Але ж ваші добре перевірені методи не допомагають?!»: — обурювався я.

Тим часом життя невпинно завмирало в зовсім уже немічному тілі батька. У розпачі я ще наполягав. Нарешті, в мене відбулася рішуча розмова з професором Курнаковим — хай буде прокляте це ім’я, що стало для мене синонімом казенщини, реакційності, обмеженості в медицині! «Що ж, — скрикнув він тоном благородного обурення, — невже ви хочете, щоб я почав експериментувати над вашим умираючим батьком?»

Я не зміг тоді відповісти йому… Батько помер. І тільки пізніше я зрозумів усю брехливість цього «благородного» професорського аргументу. Так, Миколо Арсеновичу, саме експериментувати повинен був він, коли б справді хотів врятувати людину так, як цього хотів я, і, може, хотів би він сам, коли б помирав його батько, а не мій…

Ридан замовк на кілька секунд, наче насилу звільнюючись від тяжких спогадів.

— У розпорядженні медицини — колосальний арсенал засобів і методів. Лікар, який опускає руки й визнає стан пацієнта безнадійним, тому що він вичерпав якусь програму лікування і не досяг звичайного в таких випадках ефекту, — тільки поганий ремісник. У медицині немає безнадійних випадків і немає універсальних готових рецептів лікування, їх треба шукати, пробувати, підбирати. Час! Ось що звичайно обмежує наші можливості знайти знаряддя боротьби, яке може врятувати людину. То невже ви гадаєте, що тепер, коли ви ж самі дали мені можливість приборкати цей час, я повинен відмовитись од експерименту?!

Микола не зводив з Ридана очей. Професор говорив, як завжди, ясно, переконливо, і все ж Микола не розумів… Коли б мова йшла про хворобу…

— Але ж… Галя померла, — пробурмотів він, і якийсь маленький м’яз затріпотів на його щоці.

Ридан схилив голову.

— Може, — відповів він тихо, — може… не знаю… Я не впевнений у цьому. Смерть — складний і досить тривалий процес, він вражає різні органи поступово і в різний час. Хай припинилося дихання, хай спинилося серце — це ще не справжня смерть, і якщо весь організм цілий, досить перевести його тимчасово на штучний кровообіг, і він знову житиме.

В науці раніш панувало переконання, що з першими ж звичайними симптомами смерті — припиненням дихання й кровообігу мозок паралізується назавжди. Звідси головним чином робили висновок, що смерть необоротна. Потім виникло уявлення про так звану «клінічну смерть», оборотну, яка триває нібито кілька десятків хвилин, після чого клітини мозку остаточно втрачають здатність жити. А знаєте, що мені вдалося довести? Що центральна нервова система, тобто мозок — найміцніший, найстійкіший з усіх органів, що він хоч і припиняє свою роботу в момент «смерті», але потенціально зберігає здатність функціонувати довше за всі інші органи. Він помирає останнім. А кожний орган умирає по-справжньому тільки тоді, коли його тканина, його речовина, білки зазнали необоротного розпаду. Тепер поміркуйте: ми маємо «консерватор», який припиняє розпад органічної речовини; у нашому розпорядженні є «ГЧ», що має владу над мозком… Що ви, Миколо Арсеновичу?

Микола сидів, затуливши обличчя руками, і з-під долонь його швидкими краплями збігали сльози. Він і сам не міг би сказати, що з ним. Це була буря почуттів, змішаних у якомусь могутньому вихорі. Надія, що спалахнула знову, захоплюючі ідеї Ридана, гірке каяття за гнів, який привів його сюди, — усе сплуталося в цьому живлючому пориві. Микола припав до Ридана, що сів біля нього, стиснув його руки своїми мокрими долонями.

— Коли б ви знали… — тільки й міг він промовити.

— Я знаю, — відповів Ридан. — Знаю про ваше кохання. Знаю те, про що ви й гадки не маєте… — він глянув на годинник. — Заспокойтесь, Миколо Арсеновичу, але… не треба надто сподіватись. Я сказав вам тільки про принципові можливості. На практиці ще багато труднощів і невідомих перешкод, які майже неможливо передбачити.

Виходить, ви все-таки думаєте…

— Я боротимусь, екс-пе-ри-мен-туватиму, — сердито перебив Ридан, — поки не побачу, що дальші спроби марні. — Він знову подивився на годинник. — Час іти, там уже готові аналізи. От що, посидьте тут хвилин десять, постарайтесь заспокоїтись як слід. Мені треба поговорити з вами про дещо.

Він прийшов через півгодини. Микола міцно спав у м’якому кріслі. «От і чудово», — пробурмотів Ридан і знову тихо вийшов, його зустріла Наталя з якимсь пакунком у руках.

Пригнічена горем, вона знайшла нарешті собі заняття: треба було розібрати і впорядкувати речі, привезені з Уфи. Перше, що потрапило їй на очі, був довгастий пакунок, загорнутий, очевидно, поспіхом, в одне із простирал і міцно перев’язаний вірьовкою. Він був засунутий під ремінці палаткового тюка. Наталя згадала, що Федір просив її передати пакунок Миколі, як тільки той трохи заспокоїться.

— Микола у вас, Костянтине Олександровичу? — спитала вона.

— Тут, Наталочко, він заснув, чекаючи мене. Хай поспить, не треба будити. А що?

— Ось Федір просив передати йому пакунок.

— Що в ньому?

— Не знаю.

Ридан узяв пакунок, помацав його, обдивився. Під вірьовкою лежав ретельно складений аркушик паперу, на якому було написано: «Особисто Миколі».

— Гаразд. Прокинеться — тоді.

Обережно поклавши пакунок на диван, Ридан щільно причинив двері в кабінет і майже бігом попрямував в операційну.

Багато гострих моментів довелось пережити професорові в цій кімнаті, багато разів за останнє десятиліття тут вирішувалась доля людей, доля його самого як ученого, його сміливих ідей і дивовижних операцій. Але ніколи ще він не входив сюди з таким непереборним хвилюванням.

Хірург мусить бути твердим. Він повинен уміти затамовувати в собі жалість, переборювати нерішучість, не допускати найменшого відхилення в русі скальпеля від раптового болісного крику. Пацієнт, який лежить на операційному столі, теплий і сповнений трепету, повинен перетворитись для нього в препарат з анатомки. Ридан досконало володів цією здатністю. Але зараз він відчував, що може втратити її. Синювато-білий труп, що повільно обертався в прозорому циліндрі, з усіх боків охоплений ремінцями, лапками, розтяжками, із вставленими всередину зондами й гумовими рурками, з тампонами, які стирчали всюди, — труп цей і тепер був для Ридана тілом дочки. Химерне оснащення, що охопило це тіло, створене й прилаштоване самим Риданом, тепер лякало його, як морг лякає людину, коли та вперше входить до нього.

Два досвідчених асистенти безперервно чергували в операційній і вели спостереження. Ніхто, крім них і професора, не заходив туди.

Чергові аналізи та спостереження, фіксовані щогодини, були готові, і Ридан заглибився в їх вивчення. Ознак розпаду білків не було. Велетенський «компас» — система, що підтримувала тіло в безперервному й складному обертанні, — виправдовував своє призначення: кров, яка в утоплеників не скипається, як і раніше, рівномірно розподілялась по всьому тілі. Коли б не було цього руху, кров під впливом власної ваги почала б стікати вниз, переповнюючи й руйнуючи одні судини та спорожняючи інші. Те саме відбувалося б і з іншими рідинами, які наповнюють різні органи.

Блідо-рожевувата піна в бронхах зникла. Вода, що задушила Ганну і щільно залила альвеоли верхньої частини легенів, помітно стекла. Через кілька годин, якщо не порушиться процес розсмоктування та вилучення води через трахеї, можна буде вважати підготовку закінченою. Але в цей час відбуватимуться найпростіші й найстрашніші тепер фізико-хімічні процеси: незліченні рідкі речовини всередині організму, точно розділені природою спеціальними оболонками та перегородками, почнуть проникати одна в одну, змішуватись. Це — осмос. Перегородки бездіяльні й інертні, втратять пильність і перестануть затримувати їх. Органи наповнюватимуться чужими для них соками й можуть втратити здатність працювати. Наскільки далеко може зайти цей процес, важко сказати і неможливо простежити.

Ще аналіз. Аналіз фізіологічного розчину, який саме циркулює у травному тракті. В цій рідині під час першого промивання виявилось багато крові. Очевидно, шлунковий сік, що зібрався в шлунку та кишечнику, став руйнувати їхні стінки, почалося самоперетравлення, з’явились виразки, Ридан впустив фізіологічний розчин, який містив у собі речовину для скипання крові, і тепер цей розчин вбирав зрадницький сік, що в живої людини так тісно пов’язаний з появою апетиту. Зараз крові в рідині стало менше. Очевидно, виразки загоювались. Все ж слід було трохи посилити циркуляцію.

Ридан поділився своїми міркуваннями з асистентами, збільшив тиск рідини й повернувся в кабінет.

Микола вже не спав. Він тримав у руках записку, яка була прикріплена до пакунка, принесеного Наталею. Вигляд у Миколи був приголомшений: якесь нове хвилювання опанувало його. Ридан відразу помітив це.

— Що сталося? — спитав він. Микола простягнув йому записку.

— Читайте! Федір писав:

— Та-ак! — задоволено сказав Ридан. — Чудово! Як це до речі!

Поки професор читав, Микола розгорнув пакунок і уважно оглянув уламки весла. Наслідки огляду, видно, приголомшили його ще більше, ніж зміст записки.

— Костянтине Олександровичу! — вигукнув він, — Весло не могло б зламатися в цьому місці об воду… Дивіться: злам проходить трохи нижче середини лопаті. Коли б усе сталося справді так, як пояснив Віклінг…

— Усе сталося не так, як пояснив Віклінг, — перебив його Ридан. — Слухайте, Миколо Арсеновичу, ми маємо справу не з нещасним випадком, як ви думали до цього часу, а із злочином.

— Злочином?!

— Так, Віклінг утопив Ганну навмисне, я знав про це ще тоді. В той самий момент. Більше того, я знав раніше, години за дві, що може трапитись нещастя.

— Дозвольте… це неймовірно, Костянтине Олександровичу! За дві години, навіть за півтори години перед тим Галя була в лісі, збирала гриби. І потім, хто міг вас повідомити?

— Вона сама. Точніше — її мозок. «ГЧ», пристосований вами для приймання мозкових імпульсів, виявився здатним діяти не лише в лабораторному масштабі. Це одне з найбільших наукових завоювань нашого часу, Миколо Арсеновичу! Але про це потім… — Ридан знову вийняв годинник. — Словом, «ГЧ» підсилив і передав мені деякі емоції Ганни. Правда, ця передача була дуже недосконала. Але я щодня робив спроби її ловити і, нарешті, пристосувався розрізняти імпульси навіть не дуже збудженого мозку. Досить ясно до мене доходили іноді — ви вже пробачте мені, але це тільки тішило мене, — її пориви кохання до вас.

— До мене?! Вона… кохала… мене?!

— Як, ви не знали цього?

— Ні. — Микола ладен був заридати.

— Тримайте себе в руках, — суворо сказав Ридан, щоб виправити невмисну помилку. — Наша розмова не закінчена, а час мій уже минає. Отож, найчіткіші сигнали пішли в день катастрофи. Постараюсь передати вам коротко те, що я зловив з уявлень Ганни, які долітали до мене, ніби видіння.

В момент особливо гострих напружень її мозку ці уявлення досягали такої ясності й сили, що ставали моїми власними. Я просто втрачав свою свідомість, бачив, думав і відчував те, що бачила, думала й відчувала вона. Потім імпульси слабшали, починали плутатись з моїми, періодично зникали, виникали прогалини…

Не знаю, чи збирала вона гриби, але години за дві до останнього сигналу, — можливо, це було в лісі, — вона опинилася поруч з Віклінгом та ще якоюсь людиною і слухала їхню розмову, з якої можна було зрозуміти, що Віклінг — не той, за кого він себе видає. Тут фігурували машини Гросса, шифрована радіограма.

Ганна сховалася, пройнята жахом, і боялась поворушитись. Тут прогалина, — може, вона знепритомніла. Через деякий час я знову відчув вторгнення її емоцій. Вона сама. Короткий порив радості, торжество звільнення від небезпеки. Вона поривається до вас. Тут знову досить тривала прогалина. І ось вона знову з Віклінгом, уже в човні… Спалах гніву, відраза до нього… Потім раптовий переляк, падіння у воду, жах загибелі, страшенні зусилля вибратися з-під плоту і, нарешті, спалах некробіотичного випромінювання — жахливий, ні з чим не зрівнянний сигнал смерті… Ось коротко те, про що я дізнався тоді. З усього цього ясно, що Віклінг стежив за вами і щось замишляв із своїм спільником. До речі, ви одержали лист від Ниркіна, посланий одночасно з моїм листом Ганні? Ні? Ну от! Віклінг, очевидно, перехопив його. Ганна дізналась про це, викрила його, і він, щоб врятувати свою шкуру, інсценував нещасний випадок.

Ридан підійшов до свого стола, пересунув на ньому якісь речі, намагаючись відігнати тривожні спогади й заглушити хвилювання.

— Падлюка! — шепотів Микола. — Ех, коли б я не був такий сліпий!

— Так, він маскувався вміло, — вів далі професор. — Тепер, Миколо Арсеновичу, треба діяти. Досі я не міг вжити ніяких заходів: у мене не було доказів. Уявляєте, що могло б вийти, коли б перед слідчими органами я обвинуватив Віклінга у вбивстві й шпигунстві лише на підставі даних, повідомлених мені імпульсами мозку загиблої дочки? Мабуть, мене запроторили б у будинок божевільних. Тепер у нас є докази. Уламки весла, приставлені цим славним хлопцем-плотарем, зникнення листа…

— Є ще доказ, — пригадав раптом Микола. — Галя, йдучи в ліс, узяла з собою револьвер. Повернувшись, вона не переодягалась, навіть не заходила в палатку: Віклінг одразу посадив її в човен, і вони відпливли. Потім… револьвера не знайшлося в її кишеньці, яку вона спеціально для цього зробила на платті, під поясом.

— Так, так, — підтвердив Ридан. — Перед падінням у воду вона мала намір стріляти у Віклінга, це я добре пам’ятаю, виходить, тримала револьвер у руці. Доказів більше, ніж досить. Дійте, друже мій. Я не можу цим зайнятись, та й ви краще за мене справитесь. Але заклинаю: будьте обережні, ви тепер розумієте, що ворог небезпечний і підступний. Адже це війна, не забувайте. Наталі, мабуть, нічого поки що не кажіть. Ці шматки весла заховайте, бережіть, як зіницю ока. А Віклінга треба взяти так, щоб ніхто про це не міг догадатися протягом кількох днів, поки не буде виловлено всю зграю. Тут я вам, певно, зможу допомогти. Він, звичайно, прийде до мене, і, гадаю, дуже скоро, інакше його поведінка стала б підозрілою. Крім того, моя радіограма і всі дальші маніпуляції з Галею не могли не викликати в ньому деяких побоювань. Ось що… Зв’яжіться з ким належить і організуйте надійну групу людей, які в перший-ліпший момент за умовним сигналом можуть прибути сюди, не викликаючи підозріння, хоча б під виглядом наших співробітників. А я беру на себе ізолювати Віклінга тут хоч на тиждень, він сам з радістю на це погодиться й навіть попередить своїх спільників, щоб про нього не турбувались. Так буде виграно час для слідства. Ну, то я йду… Починайте зараз же.

Передбачення Ридана збулося скоріше, ніж він сам чекав.

Як тільки Микола пішов з дому, у передпокої пролунав боязкий, нерішучий дзвінок. Відчинила Наталя. Віклінг увійшов мовчки, невпевнено почекав, поки вона простягне йому руку, потім схопив цю руку з вдячністю.

— Здрастуйте, Наталю.

— Здрастуйте, Альфред.

Він подивився на знайомі речі, розкидані по всьому передпокою, сів на ріг одного з ящиків, схилив голову на руки.

— Я не витримав самотності, Наталю, і от прийшов… Скажіть, коли ховатимуть?

— Не знаю.

— А де вона?

— Не знаю… Десь там. — Вона кивнула в бік інституту. — І ніхто нічого не знає, крім Костянтина Олександровича. Він щось робить з нею… Дуже зайнятий, ми майже не бачимо його.

Віклінг підвів голову.

— Що тепер можна зробити? — з тугою промовив він. — Я прийшов, щоб поговорити з ним. Ви не можете сказати про мене?

Наталя мовчки зняла трубку внутрішнього телефону, натиснула одну з кнопок на диску апарата.

— Костянтине Олександровичу, прийшов Альфред, хоче вас бачити… Гаразд. — Вона поклала трубку на місце. — Він просить вас зачекати, зараз прийде.

Минуло не менш як півгодини гнітючої непотрібної розмови, поки нарешті прийшов Ридан. З тим самим виразом вдячності потис Віклінг простягнену йому руку.

Вони ввійшли в кабінет. Ридан причинив двері, посадив Віклінга, глухо поцікавився його самопочуттям. Той не відповів. Здавалось, він не чув запитання; зморшки страждання знову поборознили його обличчя.

— Я не знаю, чого прийшов до вас, — сказав він. — Дуже важко переносити горе, мені — особливо, бо я винуватець того, що сталося. Ось… я хотів просити… Дайте мені можливість хоч як-небудь спокутувати свою провину. Я готовий…

— Зачекайте, Віклінг, — перебив Ридан. — Я розумію ваш стан і постараюсь полегшити його при одній умові: якщо все, про що ви дізнаєтесь зараз, залишиться таємницею, абсолютною таємницею для всіх.

Віклінг подивився на професора мутним поглядом.

— Це надто легкі умови. Мені потрібне випробування найважче, труднощі, нездоланні для…

— Пробачте, що перебиваю вас. Я дуже поспішаю, в моєму розпорядженні зараз буквально лічені секунди. Труднощі теж будуть. Але перша умова — таємниця. Згодні?

— Звичайно, Костянтине Олександровичу. Клянусь, що я збережу таємницю й виконаю будь-які ваші умови!

— Гаразд. Слухайте! Я намагаюсь повернути життя Ганні. Гадаю, що мені це вдасться…

Віклінг зірвався з місця. Скорботні зморшки раптом змінились виразом жаху на його обличчі.

— Це неможливо, — швидко прошепотів він.

— Ні, можливо. — Голос професора звучав цілком спокійно. — Але це важке завдання, і відразу здійснити його навряд чи вдасться. На це потрібен тривалий час. Крім того, мені потрібна допомога відданих людей, що не рахуватимуться ні з часом, ні з затратою енергії, людей, на яких я міг би покластися цілком і з допомоги яких міг, би скористатися в будь-яку хвилину дня і ночі. Микола Арсенович уже допомагає мені, ви будете другим. Якщо час дозволяє вам…

— Моя відпустка триватиме ще два тижні. А якщо потрібно буде…

— Чудово, вистачить поки що. Отож, друга умова: принаймні на тиждень ви переселяєтесь сюди. Ніхто не повинен знати про це. Всякі ваші зносини з зовнішнім світом припиняються. Пошта, телефон перестають існувати для вас. Можете повідомити всіх друзів і знайомих, що ви виїжджаєте, скажімо в Ленінград, за моїм дорученням. От, якщо згодні, приходьте завтра рівно о дев’ятій вечора… А тепер, пробачте, я повинен іти.

Віклінг схопив руку професора обома руками, з жаром потряс її і з приголомшеним виглядом вилетів з кабінету. Ридан з хвилину стояв біля вікна й стежив, як він зигзагами йшов через палісадник, потім вулицею усе з тим самим виглядом людини, збентеженої і вкрай заглибленої у свої думки.

До вечора набряклі легені Ганни стислись до норми. Груди, що зупинилися в спазматичному, надмірно широкому віддиху, нарешті опустилися. Мікрорентген показав, що бронхи та альвеоли тепер набули майже правильної форми. Сухе повітря, що вводилося рурками під дуже слабким тиском, проходило все далі й прискорювало витіснення зайвої вологи.

За розрахунками Ридана, через дві години можна буде розпочати останню, вирішальну операцію.

Ридан дуже хвилювався. Через дві години або з’явиться надія на щастя, ні з чим не зрівнянне, неймовірне, або… буде удар — останній, найнещадніший, після якого вже не лишиться ніякої надії. Думаючи про можливість щасливого кінця, Ридан часом мало не втрачав самовладання. Думки про крах, навпаки, примушували його сковувати почуття, що вислизали з-під волі, перетворювати їх енергію в роботу. Ридан помітив і зрозумів цей парадокс і вже намагався не допускати розслаблюючих думок про щасливий кінець.

Він думав, що треба ще зробити, чого не можна випустити з уваги. У думці проникав всередину тіла, що оберталося в «компасі», обдивлявся, обмацував кожний орган, перевіряв його колір, консистенцію, його працездатність. Іноді в якому-небудь куточку цього складного господарства виникала неясність. Тоді він кликав на допомогу Івана Лукича або Вікентія Сергійовича, які з самого початку були втаємничені в усе те, що відбувалося. І от вони разом розбирали за найменшими зрушеннями, за невловимими хімічними реакціями ділянку, що не піддавалась ясному аналізові, сперечалися, спільно встановлювали, як вона повинна була б поводитися.

Ці троє та Микола, якого обсипало жаром, коли він бачив страшну споруду Ридана, тепер майже не виходили з операційної, і ніхто, крім них, не заходив до неї.

Цього вечора нові, нікому не знайомі люди прийшли в будинок, під керівництвом Матусі зайняли пости на всіх входах і виходах в особняку.

Настала ніч.

Останні хвилини минали в зосереджених, обережних думках, у напруженій роботі. Поставили операційний стіл. Навколо нього, як мовчазні свідки, насторожились уважні, чутливі прилади. Вони були готові вловити й зафіксувати кожний рух, віддих, биття пульсу й тепло, які можуть виникнути в тілі. Вони могли послужливо подати в будь-який момент усе, що потрібно буде організмові: готову кров, кисень, лікарські рідини.

Бокову стіну операційної покрили квадратним свинцевим листом. Біля протилежної стіни Микола встановив «ГЧ» на тринозі.

Опівночі були зроблені останні аналізи. Ридан переглянув їх.

— Усе гаразд, — сказав він, стримуючи хвилювання. — Почнемо… Вікентію Сергійовичу, вмикайте підігрівання крові в термостаті.

Консервована кров у шестилітровому термостаті була приготована на той випадок, якщо в судинах тіла виявляться згустки закипілої крові. Вони могли закупорити серце, що почне битися. План Ридана — уникнути складної операції розтину грудей — тоді зривався. У дію вступав інший план. Ридан на деякий час виключає серце. В цьому випадку в розітнуті артерії по рурках линутиме зігріта, вже насичена киснем кров з автожектора — дивовижного приладу, який стояв трохи осторонь. Витвір геніальної думки радянського вченого, цей прилад міг замінити людині її власне серце і легені на той час, поки, хірург вилікує ці органи і знову введе їх у роботу.

Ридан підійшов до «компаса». Збоку, на невеликому розподільному щитку, він повернув якісь краники й сказав:

— Вимикаю охолодження й рідину. Циліндр обертався ще з хвилину.

— Досить, — сказав Ридан. — Припиніть обертання. Витягайте всі шланги… проводи… Знімаємо циліндр.

Люди в білих халатах узяли важкий футляр, швидко винесли його в сусідню кімнату і обережно поклали на нерухомий конвейєр «консерватора», просто під його рефлектор. Микола став до пульта.

— Консервуючі умови непотрібні, — сказав йому Ридан. — Дайте слабку хвилю для нагрівання тіла, потім плавно підвищуйте потужність потоку.

Червона лінія на стрічці термографа, що реєстрував температуру тіла, швидко поповзла вгору.

Поверхня циліндра почала прояснюватись. Через три хвилини термограф показав тридцять дев’ять градусів.

За знаком Ридана Микола вимкнув генератор. Циліндр знову внесли в операційну, зняли з нього кришку.

Надія, ледь спалахнувши було в душі Миколи, знову померхла, коли він побачив близько перед собою це обличчя з напіврозплющеними очима, затягненими каламутною свинцевою пеленою. Це було дивно схоже на Ганну, але чуже обличчя, не те, яке він так знав і кохав. І він не знайшов у цьому обличчі нічого, що могло б обіцяти життя.

— Переносимо на стіл. Беремо всі четверо… Миколо Арсеновичу, тримайтесь, або я вас попрошу звідси.

Ганну поклали на стіл, на товстий шар вати, вкритий простинею.

Реєстраційні прилади швидко простягли свої гнучкі щупальця до тіла і ніби присмоктались до нього.

— Увімкніть «ГЧ», Миколо Арсеновичу, і перевірте. Так… Мікрофон, підсилювач, репродуктори? Все, здається, Іване Лукичу?

— Все, — відповів хірург.

— Все, — тихо повторив Вікентій Сергійович.

— Пускайте кімограф. — Ридан підійшов до «ГЧ» і почав настроювати його.

Широка стрічка кімографа тим часом зарухалась, і кілька тонких важільків почали креслити на ній лінії. Дві з них відразу ожили: лінія, що фіксувала час у секундах, і лінія температури, яка повільно знижувалась. Решта важільків повинна була відмічати на стрічці пульс, дихання, тиск крові. Вони були нерухомі і залишали за собою рівні горизонтальні лінії. Ридан зволікав, йому лишалось тепер зробити тільки один маленький рух: повернути вимикач «ГЧ», настроєний на ту хвилю мозку, яка збуджувала діяльність серця. Чимало праці й винахідливості доклав професор, щоб знайти цю хвилю, і Сімка ледве не став жертвою шукань. Адже для того, щоб перевірити дію хвилі на мозок вищого ссавця, треба було перед цим спинити його серце. А втім, ще й тепер Ридан не був цілком упевнений, що хвиля знайдена правильно: на людині він ще не перевіряв її.

І ось він стояв біля генератора, торкався пальцями вимикача… і не наважувався його натиснути. Ще й ще раз він схилявся до візира, перевіряв, чи точно скерується промінь на голову й груди Ганни.

Нарешті, зусиллям волі він затамував сумніви.

— Даю хвилю серця, — сказав він глухо й натиснув важільок.

Мертва тиша запанувала в кімнаті. Було чути тільки шарудіння тоненьких штифтиків по стрічці кімографа, на яку всі спрямували погляди.

Минула хвилина. Повільно потяглася друга.

Лінія серця повзла, як і досі до цього, рівно.

Микола, до болю в грудях стримуючи дихання, дивився на таке дороге і вже зовсім чуже обличчя. Чомусь виринула згадка про перше випробування «ГЧ», коли він чекав, скерувавши промінь на мідний брусок, що мідь перестане бути міддю…

Ще болісніше проповзла третя хвилина.

Ридан різко порушив загальну нерухомість, нахилившись до генератора, і всі повернули до нього голови. Він підсилив потужність випромінювання, знову випростався й застиг, мов статуя.

Ще два хвилинних інтервали протяглася мертвотно рівна лінія серця, і знову на стільки ж поділок Ридан повернув регулятор потужності.

І раптом важільок серця ледь помітно здригнувся і почав підніматися… Обережний шерех виник у репродукторі.. Усі здригнулися од дзвінкого голосу Ридана:

— Почалося стиснення!

Важільок кімографа впав і знову завмер: по стрічці від нього повільно відсувалась одна нерівна хвиля…

Знову томливе чекання: що це було — перший удар серця, яке насилу пробуджувалося, чи… Ні, це пробудження! Ось знову піднявся важільок, уже швидше й вище, потім ще раз, іще… Напруження застигло на обличчях людей: вони ще боялися повірити… Ні, це пробудження! Все рівніші хвилі йшли по стрічці…

— Заждіть, генератор ще не ввімкнений, — промовив Ридан, сам не вірячи у свої сумніви. Він лунко клацнув вимикачем, а важільок і далі робив свої веселі змахи вгору і вниз, угору і вниз!

Серце Ганни почало битися!..

Раптом гучне шипіння й булькання, наче каскад води, що спадав зі скелі, ринуло з репродуктора, і вже не треба було стежити за лініями кімографа, бо всі побачили, як заворушився блискучий кружок мікрофона, що припав до грудей Ганни.

Перший короткий важкий віддих…

— Сухе повітря! — майже крикнув Ридан, підскакуючи до стола.

Та вже Вікентій Сергійович пригнув розтруб респіратора на гнучкому штативі впритул до рота Ганни. Більш як дві хвилини минуло, перш ніж знову, вдруге, важко піднялися груди. Обезводнене повітря швидко вбирало в себе зайву вологу в легенях і виносило її назовні…

— Кисень, — сказав Ридан.

Ганна дихала слабко й рідко, але вже рівно,

Микола бачив усе, але ніяк не міг повірити у ці ознаки життя, що здавалися йому штучними.

Справді, серце б’ється, легені дихають. Але чи означає це, що Ганна живе? Ось вона лежить перед ним, ледве прикрита краєм простирала, з-під якого все ще виходять шланги й проводи, нерухома, з невидющими, як і до цього, очима… Де ж життя? Справжнє, живе, а не це лабораторне життя — з приладами, шлангами, проводами… Чи не завчасно радіє Ридан?

Поволі, намагаючись не привертати до себе уваги, Микола вийшов у сусідню кімнату, потім у коридор. Там сів на підвіконня й закурив.

До нього долинав торжествуючий голос професора, і він силкувався уявити собі, що тепер робиться в цій кімнаті, наповненій машинами, апаратами, приладами. Це вони, машини, примушували тіло дихати. Може, вони ж змусять його бачити, чути, думати, сміятися… Що ж це значить?

Висновку Микола зробити не міг. Він відчув знову втому, голова відмовлялась од усього складного.

— Зіниця — дві, товариші! — дзвеніло в операційній. — Кофеїн у вену… Рогівковий рефлекс!

Микола повернувся до кімнати.

Підійшовши до стола, він здригнувся й зупинився. Що це? Вже не та Ганна лежить перед ним, щось змінилося. Її груди тріпочуть, сповнені життєдайними ударами серця. Як порожевіла шкіра!

— Дивіться!

Ридан спрямував в око промінь операційного рефлектора. Микола схилився до самого обличчя Ганни,

Крізь рогівку, що виблискувала вологою, немов в усмішці, звужувалась зіниця, і навколо неї грали золоті іскорки.

— Живе! — вихопилось у Миколи. Радість завирувала в ньому. Він кинувся до Ридана, обхопив його своїми ведмежими лапами…

Розділ сімнадцятий КРИВА ЗДІЙМАЄТЬСЯ ВГОРУ

Серед приладів, що брали участь в оживленні Ганни, був один, робота якого стала зрозумілою Миколі тільки через деякий час. Це був звичайний електрокардіоскоп — прилад, що вловлював струми серця. Невеликий ящичок, у передній стіні його — кругле вічко із зеленим світлом, і в ньому темна тінь, яка своєю формою нагадувала метелика. Стежачи за рухами «метелика», за тріпотінням його крилець, можна було судити про те, що Ридан називав «струмами дії» серця.

Сам по собі цей апарат не був для Миколи загадкою; його конструкція, грунтуючись на принципі катодного осцилографа, була ясна: струми серця підводились до нього провідничками від електродів, прилаштованих з обох боків грудної клітки.

Прилад увімкнули, як тільки Ганну вийняли з циліндра й поклали на операційний стіл. До цього часу минуло вже більш як три доби з моменту смерті дівчини, і зараз же «метелик» кардіоскопа почав складати й розправляти свої тріпотливі крильця. У мертвому, нерухомому серці йшло напружене електричне життя. Виходить, не зовсім мертвим було серце! Виходить, якесь життя ще жевріло в ньому!

Тепер Микола почав розуміти риданівські міркування про «справжню» та «несправжню» смерть. Те, що заведено називати смертю, — не смерть. Це — зупинка. Мав рацію видатний учений Бахметьєв, який працював над анабіозом: цілий організм, уражений смертю, подібний до годинника, маятник якого зупинили рукою. Штовхнути маятник — і годинник піде знову. Ридан ішов далі.

— Справжня, необоротна смерть настає тоді, коли розпадуться білки живої тканини, — повторював він. — Якщо це ще не сталося, життя може бути відновлене! І коли причина смерті — зруйнування якогось органу, хай це будуть легені, серце або шлунок, то цей орган можна видалити, замінити новим, здоровим, у багатьох випадках узятим у тварини, — і знову організм житиме. Така теорія. І ми вже підійшли до її практичного використання. Цю можливість нам дав ваш «консерватор». Незабаром настане час, коли люди не вмиратимуть од «випадкових причин», від хвороб окремих органів. Ми будемо створювати запаси готових, працездатних, живих органів і користуватись ними в потрібних випадках так само, як зараз користуємось консервованою трупною кров’ю для переливання її живим. Більше того, Миколо Арсеновичу, я певен, що ця сама зупинка, яка досі називалася смертю і під час якої ми поспішали людину поховати або спалити, використовуватиметься як одне з наймогутніших лікувальних засобів.

— Як?! — здивувався Микола, приголомшений цим градом риданівських прогнозів. — Лікувати смертю?

— Так, лікувати смертю. Мертвий не може хворіти. Усі хвороби живляться функціями живого організму. Тимчасова смерть, зупинивши за дуже незначним винятком усі його функції, припинить і живлення хворобливого процесу і тим самим обірве його.

— А коли людина оживе, функції відновляться, і хвороба знову знайде собі грунт?

— Ні. Якщо хворобливий процес справді перервався, то знову потрібен вплив зовнішньої причини, щоб його відновити, бо самі по собі функції тільки підтримують і ведуть процес, але не можуть почати його.

Розмови ці завжди глибоко вражали Миколу новизною ідей Ридана, захоплювали його фанатичною вірою в могутність людського розуму. Підбадьорлива віра потрібна була тепер Миколі, як ніколи, бо, залишаючись на самоті, він ладен був знову піддатися тривозі і, може, знову втратити надію.

Минула ніч, минув день після того, як знайомі золоті промінчики бризнули щастям прямо в серце змученого сумнівами Миколи. Він чекав тоді, що ось ще трохи — і Ганна подивиться на нього, усміхнеться, дізнається про його кохання, яке він так глибоко й так довго ховав від неї і від самого себе…

Нічого цього не сталося. Ось уже цілу добу Ганна лежала на операційному столі нерухома, наче мертва, хоч серце її билося і рівно дихали груди. Як і раніше були розплющені її повіки, що здригалися лише від дотику до них. Жодних ознак свідомості не було.

— Що ж це? — питав Микола, з тугою дивлячись на Ридана.

— Нічого, — відповідав той, і Микола відчував тривогу в його голосі. — Чекатимемо… — Ридан був радий з нагоди одірватися від сумнівів, що безперервно напосідали на нього, і говорив, говорив… — У тварин, яких я оживляв після десятихвилинної смерті, мозок відновлював свої функції через сім-вісім годин. Сімка був мертвий теж десять хвилин і опритомнів тільки через двадцять годин.

Думаю, чим складніше організований мозок, тим глибше уражаються його клітини, отруєні вуглекислотою. Адже смерть настала від того, що припинився доступ кисню, який приносить кров з легенів до клітин мозку. Цілком можливо, що мозок людини відновлює свої функції далеко повільніше. Чекатимемо…

О дев’ятій вечора Наталя по телефону повідомила в операційну, що прийшов Віклінг.

— А, Віклінг! — відповів Ридан. — Проведи його в їдальню, я зараз прийду.

Микола чекав цього дзвінка й стежив за професором.

— Ви справді думаєте піти до нього? — спитав він.

— Звичайно.

— Ні, Костянтине Олександровичу, ви туди не підете. Вибачте вже, ця операція доручена мені. Там усе готово, і ваша поява в програму не входить. Було б безумством наражати вас на небезпеку. Адже Віклінг чудово розуміє, що життя Ганни у ваших руках, і в останній момент, побачивши, що йому вже не врятуватись, може вчинити щось несподіване.

— Що ж, хай буде й так, — зітнув плечима Ридан, — побачення з ним мене зовсім не приваблює…

Тим часом у їдальні вже починався цей небагатослівний акт.

Ще напередодні Наталю, нарешті, ввели в курс усіх таємничих подій. До того часу вона вже майже перестала плакати, але ще більше спохмурніла. Її горе посилювалося почуттям образи: чого Ридан ховає від неї те, що він робить з Ганною?..

Коли Микола пояснив їй усе й розповів, що Ганна вже дихає, вона недовірливо звела на нього свої темні, допитливі очі, повірила, засміялась, кинулась до Миколи й заридала в нього на грудях. Це була радість, і з тієї хвилини горе щезло для неї. Без жодних вагань та сумнівів вона відразу повірила, що Галя повернеться до життя і все буде, як і раніш.

Так само бурхливо заклекотіло в ній обурення, коли Микола розповів про Віклінга.

— Я почувала це! Я завжди, з самого початку ненавиділа його! І як ви всі могли вірити, адже в кожному його русі, в кожному слові була фальш!..

Вона урочисто поклялася Миколі, що жодним жестом не викаже себе, приймаючи Віклінга. І от вона привела його в їдальню.

— Сідайте, Альфред.

Він сів, усе так само пригнічений сумом, насторожено зазираючи Наталі в очі.

— Як Анні, Наталю? Ви, певно, вже знаєте що-небудь…

Ой, як важко втриматись від спокуси! Бажання помучити цю ненависну людину, погратися з нею, як кіт з мишею, було дуже велике; почати б з ним розмову, повну невинних, але страшних для нього натяків!.. Адже так легко примусити його зараз відчути власну загибель, помститися йому за обман, за злочин, за все… Ні, вона не мала права, вона обіцяла.

— Нічого не знаю, — несподівано голосно відповіла вона.

Це було сигналом. Віклінг раптом побачив, як відчинилися просто перед ним двері до кімнати дівчат і з них швидко вийшла і стала біля стіни людина в гімнастьорці захисного кольору з малиновими петлицями. Віклінг упізнав їх, і мороз пройшов у нього поза шкірою. Потім він помітив револьвер у руці…

Віклінг швидко озирнувся. У кімнаті було троє дверей. Біля кожних стояла озброєна людина. Потім з кімнати Миколи вийшов ще один і попрямував просто до Віклінга, спокійно й упевнено.

— Альфред Віклінг, якщо не помиляюсь? — спитав він ввічливо.

— Так, це я! Що за безглузда містифікація?! — визивно крикнув Віклінг, пополотнівши.

— Я з оперативного відділу Наркомату державної безпеки. Маю розпорядження заарештувати вас. Будь ласка, підніміть руки… Обшукайте, — наказав чоловік.

— Дозвольте! — усе ще гарячкував Віклінг. — Це якась помилка. На якій підставі?..

— На якій підставі? Можу сказати. Ви обвинувачуєтесь у замаху на вбивство Ганни Ридан.

— Яка нісенітниця! Наталю, ви ж знаєте, як усе справді було. Покличте професора…

— Професор зайнятий, — сказав Микола, заходячи в їдальню, — і він просив мене передати, що нічим не може бути вам корисним. Він сам підтримує обвинувачення на підставі відомостей, одержаних безпосередньо від Ганни Костянтинівни.

Останні слова Миколи вразили Віклінга, як удар блискавки. Очі його розширились, ноги підкосились, і було видно, яких величезних зусиль коштувало йому зробити перший крок у напрямку до дверей…

Минуло ще три дні тривожного чекання. Ганна лежала в тому самому стані — так принаймні здавалось Миколі, — і знову його надії змінились розпачем.

Ридан тим часом робив і далі свої спостереження, аналізи, дослідження і щодня вловлював нові ознаки пробудження життя в організмі дочки. Вегетативна система вже відновилась. Органи травлення почали діяти й постачали крові продукти таємничих перетворень білків, вуглеводів, жирів, які Ридан у складних розчинах вводив у шлунок. Напіврозплющені повіки Ганни, які найбільше лякали Миколу, нарешті склепились. Усе тіло готове було до руху. Окремі периферичні м’язи починали мимоволі сіпатися, наче випробовуючи свої сили перед наступними скороченнями.

Але жодних «розпоряджень» з вищих органів управління не надходило. Найскладніші відділи мозку, які ховали в собі таємницю думки, загадку свідомості, мовчали. Це був глибокий, безпам’ятний сон.

— Нічого, нічого, Миколо Арсеновичу, почекаємо, будемо сподіватись, діяти далі, — тільки й казав Ридан, як звичайно не подаючи великих надій змученому Миколі.

Трохи заспокоївшись, Микола, нарешті, згадав про зв’язок з німцем, про останню шифровану радіограму, переслану на Уфу. Розібравши текст, Микола переконався, що «ефірна охорона» поставлена в фашистів зразково. Щоправда, вони ще не засікли німецького друга, не так це просто; досвідчений «ом», знаючи, що на нього полюють, завжди може збити з пантелику своїх переслідувачів. Але передачу його знову заглушили, майже з самого початку. Він устиг тільки повторити з тривожною впевненістю своє попередження про підготовку фашистами нападу на Радянський Союз і передати кілька слів, які продовжували початий раніше виклад методу Гросса. Ясності все ще не було. Про відбудову фашистськими інженерами машини Гросса німець не повідомляв ні слова, і Микола починав переконуватися, що мюнхенський вибух досяг мети.

Віклінг знав про це не більше від того, що повідомлялось у пресі. Він повинен був лише здобути ключ до шифрованих повідомлень з Мюнхена. Як з’ясувалося з розмови із слідчим, якому Микола давав показання, Віклінг, очевидно, приголомшений думкою про воскресіння Ганни, втратив надію вийти сухим з води. Він, звичайно, не повірив би в це чудесне воскресіння, коли б воно не підтверджувалось обережно пущеними в хід під час першого ж допиту риданівськими відомостями, здобутими через «ГЧ». Ніхто не міг знати цих фактів, крім його самого та Ганни!

У слідчого створилося враження, що Віклінг щиро розкаювався у своїй шпигунській та диверсійній роботі, так охоче він викривав і себе, і всіх, хто був причетний до неї і в Москві, і на уральському заводі.

Він, як виявилося, був сином московського фінансиста, який емігрував у перші дні революції. Маскування під німця «Альфреда Віклінга» допомогло йому без особливих труднощів «утекти» в Радянський Союз з Німеччини ще в 1936 році. Це був трюк гестапо: справжнього Альфреда Віклінга, досить відомого тоді в колах німецької інтелігенції молодого антифашиста, таємно схопили і, певно, знищили. Розкрити цей трюк розвідки було майже неможливо, тим більше, що справжній і удаваний Віклінги мали одну й ту саму спеціальність і були дуже схожі один на одного. Так що в документах справжнього Віклінга, переданих розвідникові, гестапівцям навіть не довелося міняти фотографії. До того ж «Віклінгові» призначалася роль резидента «уповільненої дії», тому він протягом кількох років ніяких розвідувальних функцій не виконував, і єдине його завдання полягало в тому, щоб укріпитись у радянському суспільстві, завоювати належне становище і довір’я, в чому він і досяг неабияких успіхів.

Так, він мав намір «завоювати» й Ганну Ридан. І не тільки з ділових міркувань…

Участь в організації диверсії на уральському заводі і стеження за радіозв’язком Тунгусова були першими завданнями хазяїв. Але впали вони на далеко не сприятливий грунт. «Віклінг» був уже не той, діяв він неохоче, його колишні антирадянські переконання потьмяніли за час життя на батьківщині.. Та страх смерті був сильнішим. Убивство Ганни, заподіяне в приступі цього божевільного страху, а потім викриття й арешт виявились для нього надто тяжким вантажем. Він здався і щиро виклав усе, що тільки могло бути корисним для тих, хто охороняв безпеку Радянської держави.

Нічого цього Микола не розповів професорові, щоб не відвертати його від напруженої праці. Не дізналася про це й Наталя. Навіщо було б Миколі затьмарювати страшними спогадами цю безмежну світлу радість, яка відразу прийшла на зміну її глибокому горю, коли вона побачила свою милу, єдину сестру вже сплячою, а не мертвою! Щаслива натура! Наталя вміла просто любити, просто страждати і так само просто радіти, не спотворюючи своїх почуттів непотрібними сумнівами. Тепер вона просто вірила, що Ганна житиме, і стала найретельнішою помічницею Ридана.

Зате Микола… Бідний Микола! Дуже важко доводилось цій сильній стриманій людині, вперше зігрітій коханням і так трагічно позбавленій його. В який страшний вир переживань втягла його доля й шарпала, кидаючи з одного боку в другий; то манила близькою радістю, то завдавала дошкульних ударів…

Він зовсім вибився з колії. Минали дні — довгі, порожні й похмурі. Ніколи ще він не відчував себе таким непотрібним, спустошеним. Працювати він не міг. Ніякої допомоги Риданові, крім чергування біля Ганни, коли він заступав Наталю або самого професора, не потрібно було. Він намагався читати. Сумлінно прочитував сторінку й переконувався, що не може навіть пригадати, про що там ішла мова…

Інколи він починав думати про самого себе, про свою поведінку й не міг зрозуміти, що з ним коїться. Чому він неспроможний зайнятися нічим, що не стосувалось Ганни? Чому Наталя могла, сидячи тут, працювати над своїми підручниками, щось розв’язувати, вивчати, або читати, або шити? Чому тітка Паша взяла на себе всі турботи про сім’ю і все робила, нічого не забуваючи, завжди точно, завжди вчасно? Лише кілька хвилин, прибираючи кімнату, вона дозволяла собі мовчки постояти біля Ганни, підперши рукою підборіддя, уважно дивлячись в її обличчя, усе ще скуте мертвим спокоєм… Микола помічав інколи, як скочувалися сльози, ховаючись у зморшках широкого обличчя тітки Паші…

«Видно, справді щось негаразд у мене з нервами, має рацію професор, — думав Микола. — Або вдача така дурна…»

Ранок десятого дня займався каламутною смугою хмар на сході. Сірий світанок надходив повільно й пізно. Барометр падав.

Ридан відіслав Наталю спати і залишився з Ганною. Сьогодні вночі в її організмі відбувався якийсь бурхливий процес пробудження. Поодинокі здригання, посіпування окремих м’язів стали раптом інтенсивнішими й охопили майже все тіло. М’язи немов тріпотіли від бажання вільно рухатись. Це тривало півтори години. Потім відразу припинився всякий рух. І знову Ганна лежала в непорушному, глибокому сні, здавалось, навіть глибшому, ніж раніше…

Ридан сидів біля неї і силкувався зрозуміти, що сталося. Чи був пройдений якийсь етап на шляху до відновлення діяльності мозку, чи, навпаки, спалах пробудження, подібно до агонії, — і шлях назад, до смерті…

Близько десятої години ранку хмари нависли над столицею, небо прорізали перші стріли блискавок, у саду зашуміли знеможені курявою дерева, вітаючи жадану грозу. Ринула злива, з блискавкою, громом і вітром.

Похмурий, зарослий, Ридан раптом одірвався від тривожних думок, випростався, підійшов до вікна і навстіж розчинив його. Гострі пахощі грози ввірвались в операційну.

З сухим тріском розлігся важкий громовий залп, і золотом освітилася струмениста завіса дощу. Ридан знову підійшов до Ганни.

Він побачив… Може, це знову видалося йому: останнім часом втомлені очі так часто зраджували його… Ні, він побачив, він почув глибокий віддих, що вперше порушив надто правильний ритм надто спокійного дихання. Потім здригнулись уста, ледь розтулились…

Микола прокинувся від телефонного дзвінка і, ще не опам’ятавшись, схопив трубку.

— Сюди! Наталю теж! — з безмежною радістю продзвеніла мембрана.

Микола зрозумів. Одягаючись на ходу, він влетів в операційну. Наталя, боса, в халатику, наздогнала його біля порога. Ридан, не кажучи й слова, відійшов убік, ніби поступаючись для них місцем біля стола.

Вони схилились над Ганною, тривожно вдивляючись в її обличчя, уста, тільки що стулені вологі вії…

— Галю, — тихо, але чітко промовила Наталя. Раптом трохи розплющились повіки, ледь звелися брови. Ганна подивилась, перевела погляд на Миколу, знову втомлено заплющила очі.

— Колю… — ледве чутно прошепотіла вона.

Не тямлячи себе від щастя, забувши про все на світі, Микола припав до її щоки першим гарячим поцілунком.

Наталя злякалась цього руху — може, не можна? — і, обхопивши його голову обома руками, ласкаво відсторонила його.

Вони озирнулись. Ридана в кімнаті не було. Микола вибіг у сусідню, «свинцеву» лабораторію. У глибині її, спершись на підвіконня, стояв Ридан, зігнувшись, притуливши обома руками до обличчя носову хусточку. Плечі його здригалися.

Люди завжди прагнуть щастя.

Кожний по-своєму розуміє його і по-своєму добивається, шукає або чекає його. Та ось воно приходить, — і за кілька днів, навіть годин, людина звикає до нього, як до биття свого серця, і перестає його відчувати. Це — особисте, власне щастя. Воно скороминуще. Здавалося б, що може бути дорожчим за життя, яке дає нам можливість і радість творити, будувати щастя інших, поглиблювати його, — скільки разів щастило майже кожному з нас так або інакше ухилитися від згубного, нещадного удару долі, врятувати, відстояти життя, але чи надовго вистачало цього відчуття щастя врятованого життя? На мить!..

Щастя риданівців було широким, безмежним, як світовий океан, що охопив їх владно й надовго. Кожний з них відчував його, як особисте щастя. Ганна живе, Ганна житиме! Немає більше страшного горя, яке щойно гнітило їх!.. Риданівці цілком змінились: вони начебто самі повернулись до життя, обличчя їхні випромінювали світло. Вони вже не уникали поглядів одне одного, як люди, пригнічені горем, навпаки, зустрічаючись раз у раз, вони жадібно ловили ці погляди, щоб знову й знову засяяти радістю, обнятися, потиснути руки. Вони почали більше й щиріше любити одне одного.

Але до цього приєднувалось усвідомлення чуда. Воно все-таки сталося. Неможливе раніше тепер стало можливим. Розум здобув нову владу над природою, і чудо Ридана ставало надбанням людства. Ось звідки йшов цей океан.

Ганна підвелася не відразу.

У першому проблиску свідомості ще не було всієї її складності, керованої пам’яттю. Було тільки просте сприймання, видіння. І безмежна кволість — м’язова, нервова. Після першого слова, не стільки почутого, скільки вгаданого Миколою, Ганна знову поринула в забуття і в сон. Через шість годин вона знову розплющила очі. Тепер у них відбивався страх, дихання виказувало хвилювання.

— Де… він… — ось усе, що схопив батько, схилившись над нею.

Він зрозумів. Стисло, двома-трьома фразами він розповів усе головне про Віклінга. Ганна заспокоїлась.

Ридан ні на хвилину не послаблював пильності. Він не міг допустити ніяких промахів і помилок, ніяких ускладнень. Чергування не припинялись ні вдень ні вночі. Він заборонив залишати Ганну саму. Як і раніше, щоденно робились усі аналізи, кожного ранку Ридан і його незмінні соратники Вікентій Сергійович та Іван Лукич провадили огляд, вистукували, вислухували, тисли, згинали, лоскотали кволе тіло Ганни, осягаючи найтоншу складність його внутрішніх процесів і вживаючи заходів, коли виявляли, що якийсь орган не в порядку.

Через тиждень після пробудження Ганна почала вчитися ходити. Через два тижні — вперше спустилась у сад. Аналізи й огляди були припинені. Відновлення організму йшло енергійно й швидко.

Як тільки Ганна трохи зміцніла, Ридан викликав слідчого, який давно чекав цього моменту, щоб почути потрібні йому показання потерпілої. І тут вперше риданівці дізнались від Ганни про всі подробиці страшних подій на Уфі.

З нетерпінням чекав Микола свого чергування після цього побачення Ганни із слідчим. Він знемігся, він уже більше не мав сили тримати себе в руках. Адже досі жодного слова не було сказано між ними про найголовніше. Він намагався ховати від неї навіть погляди, які так непокірно спалахували ніжністю. Але чи потрібно це було, Микола не знав. Він просто боявся хвилювати її. Адже заборонив Ридан на самому початку нагадувати їй про Віклінга, про катастрофу на Уфі…

Виходить, тепер можна!

Вечір тягся повільно. Микола сидів у їдальні сам, тримав перед собою газету, а думав про те, що скаже Ганні.

Близько десятої Наталя вийшла від неї в халаті з рушником і здивовано подивилась на Миколу.

— Ви чекаєте? Але вже не треба чергувати, хіба Костянтин Олександрович не сказав вам?

— Ні, нічого не казав, — відповів Микола, і Наталя помітила його смуток. Вона посміхнулась до нього підбадьорливо.

— Ідіть. Півгодини у вашому розпорядженні. Я — у ванну.

Микола мовчки підійшов до ліжка, пильно вдивляючись у вічі Ганни. Йому здавалось, що вони бачать його думки й кличуть його. Ганна теж мовчала. Потім вона простягла йому руку, і це був той самий рух, якого він чекав. Він узяв цю безсилу, худеньку руку з довгими; тонкими пальцями, припав до неї щокою, всім обличчям і поцілував. Очі Ганни — великі, потемнілі, дивилися серйозно й відкрито, нібито насилу вміщували щось неосяжне. Вона підвелась і сіла на ліжку, підібгавши коліна.

— Я сьогодні не все розповіла слідчому, — сказала вона. — Найголовніше утаїла, бо йому це не потрібно… Та й нікому не потрібно… крім нас… Коли я заснула там, за кущами, ще до появи Віклінга, мені приснився сон. Наче я стою у воді, а світло таке сліпуче, що я не можу розплющити очей і не знаю, куди йти. Мені стає страшно, я кличу вас… Ви приходите, берете мене на руки, несете до берега… і кажете: «Отак ми будемо йти разом… завжди разом…» Я пригадала це, як тільки опам’яталася.

— Ганнусю, люба, адже це саме я й хотів сказати вам зараз!

Він схопився, безтямним рухом підняв її на руки разом з ковдрою, міцно пригорнув до себе і, цілуючи, поніс по кімнаті. Вона здавалась йому невагомою.

— Ось так це було, Галю?

— Так… так, Колю!.. Значить, назавжди?

— Назавжди, Ганнусю!

— І я… назавжди!.. А тепер поклади мене знову на берег і йди. Більше нам сьогодні ні про що говорити не треба. Правда?.. Колю, я щаслива!

— Я теж, Галю. На добраніч… Спи спокійно… якщо це можливо.

Він майже вибіг з кімнати, відчуваючи, що йому справді треба зараз побути самому.

Розділ вісімнадцятий ВОНИ ЙДУТЬ ДАЛІ

Життя потроху налагоджувалось.

Величезне щастя, міцно заволодівши всіма риданівцями, творило свої звичайні чудеса: упорядковувало нерви, породжувало нові джерела енергії й сили, робило світ чудовим і трохи, немов жартуючи, плутало думки й справи людей.

Матуся відновив колишній порядок у лабораторії, виніс усе обладнання, зв’язане з оживленням Ганни. Ридан «пройшовся» по інституту, влаштував кілька нарад співробітників, налагодив і спрямував їхню роботу і вже знову взявся за своє «градуювання», далеко ще не закінчене.

У Миколи знайшлося чимало турбот, пов’язаних з випуском серії нових «ГЧ», пристосованих для оборонних цілей. Внаслідок того досвіду, який Микола набув під час операцій на маяку Стеншер, в апарат було внесено конструктивні зміни. Працював він, як і раніш, із захопленням і бездоганною точністю, але в оформленні, в необхідній тепер документації своїх нововведень раз у раз помилявся, плутав… У цьому саме відбивалася «гра» його щастя. Тепер він уже розумів, чим відрізняється любов до Ганни, яка захопила його з такою надзвичайною силою, від любові до неї всіх близьких людей…

Гірше було Наталі. Вона раніше за інших звикла до повернення Ганни з небуття, а Федір був так далеко! Звичайно, Федір уже знав усе, але як нестерпно довго йшли листи до нього і від нього!..

Незабаром Риданові подзвонив нарком. Йому треба було влаштувати негайну консультацію з Тунгусовим з приводу одного «дуже цікавого» винаходу. Але він просив дозволу самому приїхати разом з винахідником на Ординку.

— Хочу, нарешті, побачити вас усіх, — сказав він. — Приїду ввечері на годинку відпочити, подихати вашим живлючим повітрям. Можна?

Професор негайно зібрав усіх і оголосив аврал. «Це щось воно неспроста», — подумав він.

Увечері, ледве риданівці встигли підготуватись до зустрічі, внизу пролунав енергійний, короткий дзвінок.

Нарком увійшов разом із худорлявим білявим юнаком. Риси обличчя юнака свідчили про те, що йому довелося чимало пережити на своєму недовгому віку. Увага господарів, які вийшли назустріч гостям, збентежила його.

— Привіт чаклунам двадцятого століття. Оце тільки зараз я знайшов для вас влучну назву, — весело говорив нарком, міцно потискуючи всім руки. — Знайомтеся з новим товаришем. Доручаю його вам, Ганно Костянтинівно, він розмовляє тільки німецькою мовою і треба, щоб Микола Арсенович обмізкував ідею, яку він пропонує. Так що будете перекладачем.

— Він німець? — тривожно спитала Наталя. Нарком розсміявся.

— Ну й що ж, що німець? Німці різні бувають. Тиснучи руку професорові, юнак пильно вдивлявся в нього, ніби пригадуючи.

За порадою Ридана, Ганна запросила його в кабінет до Миколи, щоб там без перешкод швидко закінчити справу. Наталя рішуче приєдналась до них. Стривожена похмурими спогадами, вона пильно стежила за іноземцем.

— Десь я бачив його… — пробурмотів Ридан, коли вони вийшли. — Цінний винахід?

Нарком не поспішав з відповіддю.

— Зараз справа не так у винаході, як у самому цьому юнакові, — сказав він. — А втім, зачекайте, зараз там усе з’ясується, і вони прибіжать сюди. Це я вашим хлопцям вирішив піднести сюрприз. Давайте поки що поговоримо про інше. Скажіть, ви дуже зайняті зараз?

…Тим часом у кімнаті Миколи відбувалося ось що. Молоді люди розташувалися біля письмового стола. Перед німцем поклали папір, олівці.

— Треба б з ним познайомитися спершу, — сказав Микола, — цікаво, що за людина. Спитай, Галю, де він працює.

— Поки ще ніде, — відповів він. — Я тільки недавно прибув до Радянського Союзу. Я антифашист.

— Ви винахідник? Інженер?

— Ні. Я радіотехнік. Але я знаю про один винахід, який може дуже стати в пригоді Радянському Союзові.

Друзі перезирнулись. Щось подібне говорив і Віклінг.

Насторожена увага присутніх явно бентежила й гнітила гостя. Він сидів, видно, у звичній позі, затиснувши долоні між колінами, і намагався ні на кого не дивитись.

Раптом обличчя його змінилося. Він швидко підвівся з крісла і, перехилившись через стіл, подивився на стіну: там висіли куесель-картки Миколи, найяскравіші докази його «ефірних» перемог.

— Ви короткохвильовик?! — вигукнув він, звертаючись до Миколи.

— Так, — відповів той.

— Eu 2 bd?

— Це мої позивні…

Німець схвильовано провів долонею по чолу. Потім схопив олівець.

— Ви знаєте це? — і він написав великими літерами на аркуші паперу:

— Так це ви?! — Микола схопив його за руку. Очі юнака сяяли. Дівчата заплескали в долоні: відразу все стало зрозумілим.

Наталя навстіж розчинила двері і вибігла в їдальню з криком:

— Це він! Костянтине Олександровичу, це наш німець! Той самий!

…І ось уже вони сидять за столом, над яким немало попрацювали тітка Паша з Наталею та Ганною, за бокалами ароматної імеретинської «Ізабелли», привезеної наркомом. Він жвавий, веселий, видно, що він, справді, відпочиває душею серед нових друзів, які припали йому до серця.

Пильно вдивляється він в обличчя Ганни.

— Ось заради кого я головним чином приїхав… Лазар воскреслий! Адже це справжнісіньке чудо! Ви відчуваєте?

— Не так відчуваю, як розумію, — посміхається Ганна.

— Виходить, ніяких наслідків?

— Професор запевняє, — серйозним тоном повідомляє Микола, — що смерть взагалі трохи… «підбадьорює» людину.

Нарком сміється.

— Виходить, так воно і є. Повинні вірити: він — чудотворець, він знає.

Поступово розмова стала спокійнішою, стриманішою. Нарком непомітно спрямовує її в потрібне русло. Обережними питаннями він змушує Ганну вперше так жваво й докладно розповісти про власну загибель. Микола і Наталя з хвилюванням пригадували і час від часу доповнювали та виправляли одне одного, тільки тепер вони зрозуміли деякі подробиці того страшного вечора й ночі на Уфі; Ридан захопився на кілька хвилин своїми ідеями про владу людини над власним організмом і розкривав таємниці «воскресіння» дочки, нікому ще не розказані…

І от, уже не бачачи, не відчуваючи ні своїх напружених поз, ні судорожно стиснених рук, вони слухали одне одного, ніби стежили за самими собою на кадрах фільму, що вперше відтворював життя без помилок, без перекручень,

Ганс Ріккерт сидів між Ганною і Риданом. Вони, як уміли, тихенько передавали йому зміст розповідей. Тепер черга дійшла до Ганса.

У нього був свій, особливий стиль розповіді: факти, лаконічні, стримані повідомлення, немов вирізані з газетних заміток. Після жвавих, яскраво забарвлених особистими настроями, переживаннями розповідей риданівців його мова здалася спочатку сухою, нуднуватою.

Але вже за кілька хвилин стало ясно, що це тільки манера оповідача: факти пов’язувались, породжували все більш оживаючі образи людей — Гросса, Мюленберга, націстів, самого Ганса; наче між рядками зростав і вже психологічно забарвлювався в кольори трагедії зміст таємничого «мюнхенського вибуху».

Тепер риданівці довідались, нарешті, як у голові ось цього молодого робітника виник одчайдушний план зв’язку по радіо з невідомим, лише «відчутим» і вгаданим радянським другом, як народилися ці дивні літери — LMRWWAT, що відіграли таку велику роль у всіх подіях їхнього життя за останні роки.

І справді! Адже коли б Ганс не придумав цього «ключа» і не передав його Миколі, можливо, Ридан не одержав би «Генератора чудес». А тоді не було б ні риданівських наукових перемог, ні злочину Віклінга, ні його викриття, ні загибелі і врятування Ганни. Нічого не було б!

— Розкажіть ще, як ви пробралися до нас, у Союз, — підказав нарком.

Ганс розповідає, Ганна перекладає…

Минуло майже два місяці з того моменту, коли, сидячи за столом у кают-компанії «Ервалли», він зрозумів, що провалився, загинув, отруєний і, втрачаючи свідомість, схилив голову, щоб, не підвести її вже ніколи.

Потім він підвів голову, пересвідчився, що живий, здоровий і врятований друзями.

Ніхто не пояснив йому, що тут сталося: це була державна таємниця. Але допитливий розум його не міг заспокоїтись; деякі спостереження, зроблені відразу ж після повернення свідомості, переконували його, що це був сон, що всі, хто перебував тоді на «Ерваллі», піддалися йому, що сон цей викликаний був штучно на відстані і, виходить, мав на меті захоплення шпигунського судна радянськими прикордонниками. Але як саме та чим можна усипляти людей на відстані?!

Прийшовши сьогодні сюди, він упізнав у професорові того, хто був тоді серед друзів. А тепер із прослуханих щойно розповідей він збагнув, що існує генератор випромінювань, який діє на мозок; створений він цими чудовими радянськими вченими, що перемогли навіть смерть.

Ридан тепер пригадав, де він бачив це обличчя, ці глибоко посаджені очі. І пригадав фразу, сказану там майором: «Ви врятували життя цьому хорошому хлопцеві…» Тепер про це дізнався і Микола, який сидів тоді на маяку…

Ганс Ріккерт, скінчивши свою розповідь, підвівся, повернувся до Ридана та Миколи, який сидів за ним, і сказав:

— Я розумію, що ваш апарат, який викликає сон, велика таємниця Радянської держави. Я догадався про його існування із сьогоднішніх розмов. Але прошу вас не тривожитись. Повірте, що жодна людина ніколи ні про що не дізнається від мене. А тепер дозвольте від усього серця, — він приклав руку до грудей, — подякувати вам. Коли б не ви, я не зміг би виконати того, що вважав за свій обов’язок. І мене можна було б знайти зараз де-небудь на дні Балтійського моря… з тягарем на ногах. А життя… все-таки дуже хороша річ!

— Дозвольте… — немов насилу осягаючи думку, яка зненацька вразила його, сказав Микола, звертаючись до Ганса. — Два місяці тому ви вже були в нас і передали властям те, що заповідав вам товариш Мюленберг. А знаєте, що сталося через… два тижні після того, коли ми були вже на Уфі? Ми одержали від вас радіограму з текстом опису винаходу Гросса! Навіщо це? І звідки ви передавали?

Ганс замислився.

— Ви одержали весь текст розрахунків Гросса? — спитав він.

— Ні. Тільки початок. Потім передачу заглушили.

— Як добре, що ви мені це сказали! Тепер я спокійний. Виходить, його не спіймали. Річ у тім, що я доручив одному вірному товаришеві продовжувати без мене ці спроби передавати текст. На всяк випадок. Адже я міг. і не дістатись до вас!.. Але як же ви, мандруючи в човні, одержали його повідомлення? Невже брали з собою рацію?

— Ні, — розсміявся Микола, — я теж виїхав, залишивши товариша за своїм передавачем… Він і переслав нам текст…

— Знаєте, — сказав нарком несподівано. — Ви і не уявляєте собі, яка чиста тут атмосфера, як приємно бути серед вас, відчувати цю міцну дружбу…

— І не тільки дружбу, — підказав Ридан.

— Справді?! — нарком простяг руки, показуючи відразу на Ганну й Миколу. — Вони? Щиро кажучи, я це помітив… Що ж, давайте наповнимо келихи… Отже…

— За любов! — тихо, але твердо, без усмішки, промовила Наталя. Нарком примружившись глянув на неї і поставив келих.

— Стривайте лиш, тут щось негаразд.

— Не зовсім гаразд, — підтвердив Ридан. — Бачте, за нашим столом не вистачає Федора Івановича. Він приїде у відпустку, тоді буде все гаразд.

— Хто це?

— Інженер Решетков, ви його знаєте, ініціатор «сушарки», пам’ятаєте?

— Аякже. Схвалюю, Наталю! Де ж він?

— У Примор’ї. Лейтенант прикордонних військ. Виїхав відразу після Уфи.

— Що ж, Наталю, не журіться, усе в свій час. І в наших силах цей час наблизити, — сказав нарком. — А дружба — найголовніше… навіть у коханні… Тому — за любов і дружбу!.. Ну, а тепер дозвольте мені слово для невеликого повідомлення. Сьогодні відбулося засідання Президії Верховної Ради, на якому ухвалено кілька цікавих для нас рішень. Перше — таке.

Нарком вийняв з верхньої кишені френча складений навпіл папірець і прочитав:

«За надзвичайно важливі наукові відкриття в галузі фізіології і виключні заслуги в справі оборони країни нагородити професора Ридана Костянтина Олександровича і керований ним інститут експериментальної фізіології орденом Леніна…»

Ридан схопився з місця. Схопилися всі, і грім оплесків розірвав напружену тишу. Нарком підніс руку.

— Заждіть, друзі, тепер друге: «За наукові відкриття та винаходи в галузі радіотехніки, які мають велике промислове й оборонне значення, нагородити інженера Тунгусова Миколу Арсеновича орденом Леніна…» Є ще також нагороджені по інституту. Дозвольте мені поздоровити вас із заслуженою нагородою!..

Молодь зібралася в кімнаті Тунгусова: Ганс з цікавістю знайомився з деякими удосконаленнями короткохвильової техніки, придуманими Миколою.

«Старі» залишилися самі в їдальні. Ридан чекав цього. Він давно помітив сліди якоїсь стурбованості, що проривалась у поведінці наркома.

— Ви чимсь занепокоєні? — спитав Ридан. — Може, в зв’язку із справою Віклінга?..

— Ні, лише частково. Просто, як завжди, багато роботи. Трохи втомився.

Ридан не зважився наполягати на більшому.

— А яка доля Віклінга?

— Поки що провадиться слідство, вона ще не з’ясована.

Ридан уважно подивився на наркома, але промовчав. Той зітхнув, трохи розвів руками.

— Не будемо більше говорити про це, Костянтине Олександровичу… Ось і молодь іде. Пора! — Нарком підвівся. — Збирайтесь, Ганс. Я гадаю, що цими днями ви зможете почати роботу тут, в інженера Тунгусова. Перекладіть, будь ласка, Ганно Костянтинівно… Він вам допоможе, Миколо Арсеновичу: адже доведеться розібратись у цій машині Гросса. Нічого не вдієш, сама доля поклала на вас це завдання — правда ж?.. Та й з підготовкою до серійного випуску вашого генератора буде чимало роботи. Пам’ятайте: треба поспішати.

— А що, є які-небудь тривожні відомості?

— Дещо є, — ухильно відповів нарком.

— Машина Гросса?

— Е, ні… Від неї вони, мабуть, відмовились. Мова йде про набагато солідніші знаряддя знищення. Але хай це вас не турбує, не відвертає вашої уваги. Здавайте всі матеріали для серії на завод і займайтесь своєю справою, ідіть далі. Нам треба йти далі… І якнайшвидше.

— А не зволікатимуть там, на заводі? Коли ми запізнимось з нашою серією… — насупившись, почав Микола.

— Що ж, — безтурботним тоном перебив його Ридан, — тоді ми скористаємось іншими, ще досконалішими «генераторами чудес».

— Якими?!

— Та ось цими, справжнісінькими, — Ридан засміявся і поляскав Миколу по чолу. — А їх у нас немало…

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА

От і все, що можна було розповісти про ті дивовижні події, які означають, може, початок нової епохи в житті людей.

Вона ще не настала, не є реальною дійсністю, ця епоха. Що ж із того? Початок усього, що створює людина, ховається в глибинах її розуму, в надрах її науки. Далеко не завжди це нове відразу стає доступною для всіх реальністю сьогоднішнього дня. З різних і складних причин для цього інколи потрібно немало часу.

Нічого. Час іде, історія робить свої невідворотні кроки, і все те нове, те майбутнє, з яким ми ознайомились тепер, обов’язково стане дійсністю. І кожний пізнає тоді це колишнє майбутнє.

Дивно, справді, — «колишнє майбутнє». Виходить, майбутнє може бути минулим? Виходить, воно є й зараз, у сучасному житті, те майбутнє, яке ще не настало?!

Так, так, так! Є й зараз. Воно живе в серцях, у гарячих мріях і холодних розрахунках, в уяві тих, хто вміє зазирати вперед.

Такі люди є. Для нас вони звичайні люди, творці сучасності, вони живуть поряд з нами, щось вивчають, щось роблять, замислюються, інколи поводяться якось дивно, незрозуміло. А може, так треба? Адже ми не знаємо їхніх таємничих мандрівок у минуле й майбутнє, не знаємо, як звідти, з майбутнього, вони здобувають те нове, що ми потім спокійно включаємо в своє життя.

Авжеж, є такі провидці. Звичайно кожний з них бачить одну якусь деталь майбутнього. Він простежив її шлях від самого джерела, усвідомив закони її розвитку і зрозумів її долю, бо ніщо у світі не падає з неба, не виникає відразу, вмить, воно виростає повільно й поступово з коріння, яке сягає у глибини минулого.

Так з’являється все: будь-яке наукове відкриття, винахід, подія суспільного життя, нова форма рослини, — Усе — результат попереднього й основа наступного. Якщо знайти ці ланцюжки в минулому, збагнути закони появи ланок, можна побачити речі та явища, які ще мають виникнути. Про це й розповідають події нашого роману.