ГЧ

Розділ тринадцятий ПРОФЕСОР ШУКАЄ ХВИЛЮ

Минуло вже більше тижня після того, як Ридан і Тунгусов потай від усіх домашніх, наче підлітки, що вирішили втекти з рідного дому в країну індійців, провели цілу ніч за випробуванням відбудованого, нарешті, «ГЧ».

Справді, це була ніч чудес. І почалася вона таким яскравим і несподіваним ефектом, що експериментатори відразу втратили будь-яке уявлення про час, про те, що Миколі небезпечно перевтомлюватися, і взагалі про всякі доводи розсудливості.

Перед тим, як увімкнути «ГЧ», об’єктив якого був спрямований на кролика, що сидів біля кормушки перед екраном, Ридан раптом відчув невпевненість; вона швидко наростала, межуючи з боязкістю. Він спіймав себе на тому, що посилено шукає причин, завдяки яким вплив променя не буде помічено.

Шансів на вдалі наслідки випробування справді було небагато. Впевненість Ридана, що грунтувалася на домислах з приводу випадку в Будинку вчених, тут піддалася цілком реальним сумнівам. Новий екземпляр «ГЧ» міг ховати в собі конструктивні помилки, які відрізняли б його від першого. Частоти хвиль навіть того старого генератора могла відрізнятися від хвиль мозку — адже невідомо, які саме випадкові обставини допомогли тоді передати потрібну хвилю від Миколи до Ридана. Нарешті, діапазон мозкових хвиль кролика міг взагалі бути іншим, ніж у людини, і не входити в частоти «ГЧ».

Словом, на той момент, коли Ридан уже з відчаєм («хай буде, що буде!») повернув важельок вимикача, він був майже певен, що випробування нічого не дасть…

Чи не такі самі сумніви охоплювали й Миколу, якщо він, втомлений монтажем, міг взагалі думати про що-небудь.

А в наступну мить кролик злетів угору… Це був гігантський стрибок, яких звичайно кролики не роблять — метра на півтора вгору і близько метра вбік від кормушки. Опинившись знову на підлозі, кролик спокійно повернувся і, наче нічого не сталося, знову попрямував до їжі.

Сам по собі стрибок цей міг і не означати перемоги Ридана. Конвульсивне скорочений м’язів легко викликати, наприклад, струмом від звичайної шкільної котушки Румкорфа, коли її електроди прикласти до тіла. Для цього не потрібні ніякі впливи на мозок. Могло статися, що й тут промінь генератора просто збудив нерви ножних м’язів і викликав цей різкий поштовх йогами.

Та ні! Хоч Ридан, як старший і вожак з цих двох «підлітків», і не втримався від честі першим самостійно ввімкнути промінь і, прийшовши сюди, насамперед досконально вивідав у Миколи нескладну техніку керування генератором, але з самого початку випробування, вже як досвідчений експериментатор, не зводив очей з кролика. І він бачив, що цей стрибок, незважаючи на всю його безглуздість і необгрунтованість у даних умовах, не був якоюсь автономною конвульсією кролячих ніг. Ні, це був рух організований, підготовлений, умисний; раніше ніж відштовхнутись од підлоги задніми лапами, кролик підгорнув під себе передні, потім витягнув їх, відкинувся весь назад, словом, зробив так, начебто якісь обставини, що виникли раптово, примусили його стрибнути — і саме так високо.

Усе це сталося в якісь частки секунди, але Ридан не пропустив жодної найдрібнішої деталі цього комплексу рухів, що свідчив про довгождану перемогу.

І Ридан, безмежно радіючи, кинувся до Миколи з обіймами й поцілунком — першим у їхньому житті і таким же значним та неминучим, як перший поцілунок кохання, бо тут було те саме: безмірне хвилювання душ, що знаходять щастя.

Ридан повторив дослід, не міняючи настройки. Кролик зробив той самий стрибок з точністю знову прокрученої кінострічки.

Йдучи сюди, професор не мав наміру займатись будь-якими дослідженнями, він хотів тільки перевірити «ГЧ». Але тепер, оскільки так точно визначилась дія на кролика цієї випадкової хвилі, навмання взятої десь на початку шкали настройки, безглуздо було б не записати її фізіологічного значення. Ридан це й зробив, — швидко, на клаптику паперу, олівцем.

Кінець, випробування закінчено, усе ясно, можна йти спати, головне, покласти Миколу, йому не можна перевтомлюватись…

Але, чорти б його вхопили… Ридан збагнув це, вже ховаючи запис у кишеню, — адже найголовніше не перевірено: чи містить у собі діапазон хвиль генератора всі хвилі мозку? А що як ця, тільки що випробувана на кролику хвиля, взята на початку шкали, одна з останніх хвиль мозку?! Тоді це означатиме, що «ГЧ» має в своєму розпорядженні тільки невеликий відрізок усієї смуги мозкових частот.

Неправильно почато випробування! Треба випробувати дві хвилі: першу і останню. Тільки так з’ясується, чи придатний взагалі генератор.

Вони вирішили виправити помилку.

Перша хвиля не дала ніякого видимого ефекту. Але він міг бути й невидимим — яка-небудь внутрішня функція, що одразу і безпосередньо не позначається на поведінці тварини. Щоб знайти її, треба інакше організувати дослід — з верстатом, приладами, які реєструють пульс, температуру, дихання, потрібні аналізи крові і т. д. Тепер про це пізно говорити, звичайно. Що робити далі?

Микола запропонував іти по шкалі вперед, поки помітить перший явний ефект на тому кроликові, а потім повторити те саме, почавши з другого кінця у зворотному порядку.

Професор назвав цей план кустарщиною, але не встояв і погодився, бо в противному разі довелося б просто відкласти все на завтра…

Випробовували, звичайно, тільки великі поділки шкали — двотисячні. Мікрометра не чіпали, хоч Риданові так і кортіло зсунути стрілку на одну двохсоттисячну від уже знайденої «хвилі стрибка» і подивитися, що буде…

Друга хвиля не дала нічого. Третя — теж. Четверта, п’ята, десята — теж.

Так перейшли за п’ятий десяток, коли, нарешті, кролик ліг набік і потягаючись простяг ноги.

Промінь вимкнули. Кролик лежав.

Знову постало питання: що робити?

Хоча щоразу, вимикаючи генератор, кормушку в кролика забирали, він все ж устиг непогано закусити за час дослідів, цілком міг наїстись і відчути природну потребу відпочити, навіть без впливу чергової хвилі. Могло бути й інше: позначилась дія хвилі, але вона або збіглася з потребою кролика, або викликала цілий комплекс функцій відпочинку, який і буде тепер, як заведений годинник, діяти доти, поки зв’язані реакції, пущені в хід, не завершаться самі собою.

— Не забувайте, Миколо Арсеновичу, — казав Ридан, усе більше проймаючись цікавістю до того, що відбувалося, — це вам не досліди старого Гальвані! Те, що в нас зараз відбувається, це не фізика, це біологія! Знаєте, що ми робимо? Ми штучно викликаємо природні явища в живому організмі. Ось що важливо! Це дуже важливо!..

Ридан, звичайно, одразу збагнув, як з’ясувати причину кролячого «відпочинку»: взяти другого кролика і поставити його під ту саму хвилю. Так він і зробив, але, вже випускаючи нове звірятко до кормушки, зрозумів, що тільки повторення того самого ефекту вирішить питання. Якщо цей кролик не ляже відразу, як його попередник, нічого не з’ясується. Виникла нова проблема: чи викликає кожна хвиля генератора однакові реакції в усіх тварин, — хоча б одного виду? Негативна відповідь призвела б до величезних ускладнень у майбутньому…

Так щохвилини у Ридана зринали нові думки. Досліди ці вже трохи відкривали широку перспективу майбутніх досліджень.

У наступну хвилину професор тріумфував: він увімкнув генератор, не змінивши попередньої настройки, і — другий кролик спокійно і м’яко ліг набік, потягаючись, наче навмисне демонструючи недоладну довжину своїх задніх ніг з розчепіреними пальцями.

Тут, захоплений новою перемогою, Ридан не втримався від диверсії, що явно порушувала намічений план. Швидко, нічого не кажучи Миколі, він забрав кролика, посадив на його місце морську свинку і знову дав той самий промінь.

Свинка відразу ж з люттю почала чухати спинку то однією, то другою задньою лапкою, смішно перевалюючись, іноді падаючи набік; вона, мабуть, ніяк не могла дістати потрібне місце. Ридан вимкнув промінь — свинка перестала чухатись, ввімкнув знову — почалося те саме. Так він повторив кілька разів.

— Бачите, Миколо Арсеновичу? — констатував він, поблискуючи своїми сірими очима. — Різні види — різні хвилі!.. Закономірність, звичайно, повинна бути… але… як її знайти!.. І як бути з найголовнішим — з людиною?.. Ой, яка робота попереду!

Ридан гарячково записував, гранично скорочуючи слова і фрази, все, що діялось, — хвилі, реакції тварин, висновки, нові думки. Уже третю сторінку довелося Миколі вирвати з записної книжки — паперу тут у нього не знайшлося.

Перейшли до другої частини випробування «ГЧ» — з другого кінця шкали. «Сама остання» хвиля не дала нічого. Передостання — теж. Повторилась майже точно картина, виявлена спочатку: тільки через кілька десятків поділок позначився влив променя на поведінку тварини. Тепер це був собака в станку. Він почав гавкати…

Мабуть, з усіх вражень тієї «ночі чудес» це було найсильнішим. Такого гавкання ніхто з експериментаторів ще не спостерігав. Дивлячись прямо у вічі тому, хто стояв ближче до нього, собака неголосно, чітко, з невеликими і точно однаковими паузами наче промовляв якесь своє собаче слово, повне таємничого значення, немов попереджав людину про щось важливе…

Як тільки вимикали генератор, ефект враз припинявся, зникав безслідно. З усієї поведінки собаки Ридан бачив, що в його мозку при цьому затухає цілий комплекс явищ, певно, рефлекторно зв’язаних з тим центром, який був збуджений променем. Це теж треба було з’ясувати.

Тут Ридан і припинив, нарешті, роботу тієї ночі…

Перше, що він зробив другого дня, почав серйозну розмову з Миколою наодинці у своєму кабінеті. Мета розмови, спочатку дуже проста, потім значно ускладнилась; ішлося про те, щоб усунути Миколу від роботи, принаймні до повернення з уфімської подорожі. Цього разу професор удався до аргументів, які примусили інженера серйозно насторожитись. Він говорив про загрозливу вузькість діапазону Миколиних інтересів. На цілому ряді історичних прикладів він показав Миколі, до яких трагічних наслідків у психіці людини призводить тривала концентрація думки на обмежених ділянках мозку.

— Ви ще молодий, — казав він. — У вашому віці це дуже небезпечно. Тим часом перші ознаки вже є. Нервова слабість, безсоння, втомлюваність, «чехарда думок» — все це симптоми психічного розладу, який уже почався. Ще не пізно відновити рівновагу: треба дати солідний відпочинок усім «радіотехнічним» клітинам вашого мозку, а всі інші, які вже почали хиріти від неробства, включити в роботу. Більше різноманітності думок, вражень, інтересів!.. А крім того… Ви вже дозвольте мені, Миколо Арсеновичу, на правах старшого закинути вам це… За останні роки ви явно відстали од культурного життя. Навіть у нашому родинному колі… вас починає обганяти Наталя своєю обізнаністю в політиці, в мистецтві… Порівняння з Віклінгом — явно не на вашу, користь, хоч, по суті, він за своїми якостями, звичайно, і в слід ваш не годен ступити. Буржуазне виховання допомагає йому зберігати й підтримувати тільки зовнішній лоск інтелігента. У вас цієї основи немає, але ви — інтелігент іншої формації — радянський інтелігент. Це ширше, вище поняття, Миколо Арсеновичу! Тут немає місця нічому зовнішньому, все повинно бути по суті. І радянський інтелігент повинен мати своє обличчя — обличчя, а не маску! — обличчя благородне й привабливе, позбавлене тих рис, які колись породили отаке собі зневажливе визначення — «напівінтелігент»…

Ридан влучив у ціль. Це була жорстока операція. Микола зрозумів усі прозорі натяки професора, він побачив себе збоку, пригадав свої ляпсуси під час вечірніх розмов у присутності Віклінга, відчув і глибший зміст риданівського зіставлення з Віклінгом, хоч про Ганну не було сказано жодного слова…

А крім того, перед Миколою з невблаганною ясністю визначився провал його «життєвої системи», його боротьби за Інженера. Адже саме про це говорив Ридан!

Хоч яким прикрим був зміст риданівської «операції», на Миколу він подіяв, як холодний, протверезний душ.

— Я зрозумів усе, — сказав він Ридану, вдячно стискуючи йому руку. — Ви маєте рацію. З цієї хвилини міняю курс. — Він вимовив це, як клятву, і з радістю, бо вже знав, що наступний крок його буде до Ганни; з ким же міг він обміркувати, намітити програму цього вирішального повороту, щоб потім — діяти!..

І ось потекли дні нового життя. Від попереднього лишились тільки «ефірні вахти», але й вони набули нового значення. Микола готував зміну — тренував Анатолія Ниркіна, передаючи йому свій «почерк» роботи на ключі.

У своїй майстерні-лабораторії Тунгусов не бував, та й робити там тепер нічого було.

Микола ще більше, ніж колись, захопився завоюванням культури. Але тепер це захоплення стало іншим — організованішим, дозрілішим. Внутрішньо звільнившись з полону своїх науково-технічних справ та ідей, Микола в розмові з Ганною постав раптом перед нею, як людина широких запитів і планів, до виконання яких він тільки тепер зміг перейти.

Його думки захопили Ганну. Вона відчула, що завдання самовдосконалення як особливе, усвідомлене завдання життя стоїть і перед нею, що самоплив, яким досі культура йшла до неї, уже не може та й не повинен її задовольняти! Треба йти вперед, завжди, невтомно, підніматися все вище… Це необхідно всім… Наталці… Федорові…

Уся четвірка була втягнена в цей новий рух за високу культуру. Вони складали списки своїх прогалин, які треба було заповнити насамперед: художньої і спеціальної літератури, тем рефератів і обговорень, екскурсій, відвідувань музеїв, концертів, лекцій і т. д. і т. ін. Складали програми й розклади… усі поринули в роботу тим більш захоплюючу, що кожний знаходив у ній те, що вважав для себе потрібним і цікавим. Мало який вечір проходив без спільного відвідування театрів, кіно, концертів, без розмов на різні теми. Усі щось записували, відмічали в заведених зошитах, щоб міцніше закріпити в пам’яті надбане.

Не забували і про підготовку до подорожі: купували потроху інвентар, одяг, різні припаси.

Микола багато читав, — грунтовно й захоплено, як робив усе, за що брався. Більшу частину дня він проводив у саду, в альтанці, обвитій плющем. Він був на становищі хворого, що одужував. Професор навіть подбав, щоб це було формально закріплено лікарняним листком.

Тим часом з Риданом діялося щось дивне.

Після цієї «ночі чудес» його звичайна весела експансивність стала ще помітнішою, відчуття великої перемоги позначалося на всій його поведінці. І хоча всякі розмови про риданські справи були тепер суворо заборонені, дівчата загалом розуміли, що сталося і чого професор, приходячи додому, так весело кидає дотепи, наспівує, кепкує з їхніх «культурних заходів». Вони були досить обізнані з риданівськими мріями й сподіваннями.

Через кілька днів, однак, усе це скінчилося. Ридан притих, замовк, почав замислюватись. З кожним днем він усе більше заглиблювався в себе й хмурнів, немов не знаходячи виходу з якихось нових серйозних ускладнень.

Ще ніколи він не працював так напружено, як тепер. Звичайний суворий розпорядок дня його був порушений. Після спільного вечірнього чаю Ридан уже не відпочивав у родинному колі протягом години, як звичайно, і не йшов потім у кабінет, щоб підбити підсумки дня, а відразу ж притьмом повертався знову в лабораторію. Підсумкам присвячувався початок ночі, і ніхто тепер не знав, коли професор лягає спати.

О восьмій ранку він завжди був на ногах, випивав свою склянку міцного чаю, приготованого тіткою Пашею, і зникав в інститутському коридорі. Тут він звичайно зустрічав Тирсу. Поволі, обережно, щоб не потривожити тварин, той приставляв до професорської лабораторії клітки з тваринами, піднімаючи їх знизу на ліфті і, за звичкою, щось бурмочучи, нібито розмовляв із своїми вихованцями їм одним зрозумілою мовою. Може, це було й так. Принаймні Ридан запевняв, що тварини розуміють Тирсу краще, ніж люди.

Спочатку професор розмовляв із співробітниками. Вони обговорювали наслідки вчорашньої роботи, вже обдуманої і оціненої; якщо потрібно — оглядали опромінених напередодні тварин. Уточнювали програму досліджень на сьогодні.

Потім Ридан з одним із головних своїх соратників-асистентів Іваном Лукичем, худорлявим, сивим дідком, дуже досвідченим анатомом і хірургом, або з Вікентієм Сергійовичем, талановитим фізіологом, спеціалістом по крові і внутрішній секреції, йшли в «свинцеву». Біля входу їх уже чекала гірка кліток. Тут стояли Тирса в білому халаті і ще один лаборант. Усі зникали за дверима, які відчиняв і потім знову після всіх защіпав професор.

Там починалось чаклунство, за яким закріпилася зручно-узагальнююча риданівська назва: «фізіологічне градуювання генератора». Суть його полягала в тому, щоб встановити, які фізіологічні функції викликає в організмі тварини кожна хвиля «ГЧ».

Кругла шкала, сконструйована Віклінгом, охоплювала весь діапазон біологічних мікрохвиль, випромінюваних генератором. Вона давала змогу поділити цей діапазон на двісті тисяч часток, тобто одержати двісті тисяч різних, точно фіксованих хвиль. З погляду фізіології це не так уже й багато: самі тільки великі півкулі людського мозку містять у собі мільярди клітинок — центрів нервової діяльності. Правда, вони здебільшого сполучаються в групи, об’єднані спільним родом роботи. Це рятувало становище, бо двісті тисяч хвиль являли собою надзвичайно складне завдання. Ридан уже підрахував: щоб з’ясувати фізіологічне значення кожної хвилі, йому з одним «ГЧ», навіть маючи в розпорядженні великий штат співробітників-фізіологів і сотні піддослідних тварин, потрібно було б не менш як шість років при восьмигодинному робочому дню!

Деяку невелику частину шкали Ридан уже «відградуював» у перші ж дні. Йому пощастило: серед найнижчих частот, з яких він почав своє градуювання, виявилась ціла серія хвиль, що контролювали основні вегетативні функції — дихання, роботу серця, судин та інші.

Як і треба було чекати, на початку дослідження цієї невидимої сфери було особливо багато нових надзвичайно цікавих спостережень. Ридан робив одне відкриття за одним.

Насамперед виявилося, що найпримітивніші функції організму відповідають найнижчим частотам у діапазоні хвиль «ГЧ». Скидалося на те, що розвиток функцій, ускладнення їх у процесі еволюції відбувалися паралельно з виникненням чимраз вищих частот у нервовій системі. Потім підтвердилося спостереження, що дуже налякало професора в ту «ніч чудес»: відповідність між хвилями й функціями, встановлена для тварин одного класу, була непридатною для представників іншого класу. «Невже, — думав Ридан, — у кожному зоологічному класі призначення частот інше? Якщо так, то все це градуювання на тваринах виявиться непридатним для головного — для людини!»

Та незабаром професор заспокоївся: він з’ясував, що кожний клас потребує тільки деякої зміни шкали, введення певної поправки, сталої для всіх хвиль.

Тоді він почав визначати ці поправки для різних класів. У лабораторії, крім кроликів, собак та інших ссавців, з’явились найрізноманітніші тварини — молюски, риби, жаби, комахи, змії, птахи…

Були знайдені й інші дуже цікаві закономірності. Кожна з них потребувала спеціальної серії досліджень, і в ці перші дні роботи з «ГЧ» Ридан, не шкодуючи сил, виділяв їм певний час, раз у раз припиняючи своє градуювання.

Зараз пішло все інакше. Ридан уже не відривався, які б нові ідеї не спадали йому на думку. Він просто поспішав. Та й сама робота його набрала якихось незвичайних для професора спрощених форм. Він уже не чекав, як раніше, — іноді годину й більше, — коли дія нової хвилі ніяк не позначалася на поведінці тварини і, очевидно, ховалася в якихось внутрішніх процесах, що повільно протікали в організмі. Зовнішні реакції проявлялися майже раптово: після клацання вимикача «ГЧ» тварини покірно лягали, чухались, зазнавали різних видів збудження, напружували мимоволі окремі м’язи або цілі групи їх — і все це залежно від положення стрілки на шкалі: досить було найменшої зміни настройки генератора, щоб зразу ж змінився і вплив променя. Стан, викликаний опроміненням, тривав незмінно, поки діяв генератор; коли його вимикали — одні реакції зникали так само раптово, як і з’являлися, інші тривали деякий час. Потужність випромінювання, що регулювалася спеціальною ручкою, певно, аж ніяк не позначалась на виді реакції, але, можливо, трохи позначалася на інтенсивності її прояву. Цього Ридан поки що не з’ясовував.

Але якщо впливу чергової хвилі не було помічено через п’ять хвилин, Ридан пропускав запис у своєму зошиті: ці хвилі будуть розшифровані потім, у другому турі градуювання, тепер його цікавили тільки швидкі реакції організму.

— Чому? — спитав його якось Микола. Він частенько навідував професора, з великим інтересом стежачи за його справді чарівною роботою.

— Щоб визначити загальні закономірності, — ухильно відповідав Ридан, — треба ж переходити до людини. Якщо я вивчатиму дію всіх частот, мені не вистачить життя, щоб проградуювати шкалу до кінця. Зараз потрібно з’ясувати, на яких її ділянках розташовані ті чи інші групи функцій. От коли б у мене було двадцять «ГЧ»… Та ще рано…

Це було переконливо, але… незрозуміло. Навіщо потрібні ці «ділянки»? І чому Ридан з такою ретельністю все-таки перевіряє всі частоти, боячись пропустити найменший рух стрілки?

Створювалось враження, що саме серед швидких реакцій організму Ридан шукав чогось цілком певного.

Крім того, основні закономірності вже визначилися, і їх, на думку Миколи, було цілком досить, щоб перейти до людини хоча б на найпростіших функціях. Адже не збирається Ридан уже зараз, перед другим туром градуювання, взятися до лікування якоїсь певної хвороби! Така непослідовність була б зовсім невластива професорові.

Ні… Микола бачив, що Ридан своїм спрощеним градуюванням наполегливо шукає в шкалі «ГЧ» чогось дуже простого і дуже важливого… І, здається, не знаходить. Цим і пояснюється його зосередженість останнім часом. Микола добре знав, що означає в науковій роботі шукати і не знаходити того, що неодмінно треба знайти!

Але що саме і чому з такою напруженою поспішністю шукав тепер Ридан?

Одного разу він перехопив Миколу, привів його до себе в кабінет і почав плутану розмову, змісту якої Микола довго не міг збагнути.

— Зараз ви почуєте запитання профана, — почав він з розпачем у голосі. — Скажіть, чи можна… так… змінити промінь генератора, щоб він набув… протилежного значення?

— Якого протилежного значення?

— Ну, або негативне, чи що… Миколо Арсеновичу, любий, я розумію, що кажу якісь дурниці. Але що ж робити? Постарайтесь мене зрозуміти. Хвилі «ГЧ» викликають у нервових клітинах активний стан, збуджують їх, це ви знаєте. Але фізіологія організму грунтується не лише на збудженні тих чи інших нервів і функцій, а й на гальмуванні їх. Павлов дуже переконливо показав надзвичайно важливу роль цих гальмівних явищ у нервовій системі і в житті організму. Тепер ви розумієте? Щоб справді керувати функціями, мені треба опанувати й цей процес. Хвилі нашою «ГЧ» повинні мати здатність не тільки збуджувати, але й у міру потреби гасити збудження нервових клітин, начебто паралізувати їх тимчасово… Я не знаю, що означають такі терміни в радіології, як фази, форми коливань, лінійні й нелінійні — не знаю, що… Може, є можливість використати яке-небудь з цих явищ так, щоб, не змінюючи хвилі, змінити її якість, змінити її, так би мовити, значення на протилежне?..

Розмова ця закінчилася нічим.

Миколі здалося тільки, що професор так і не торкнувся того головного й важливого, що викликало у нього таку відверту розгубленість.

А Ридан зрозумів принаймні, що потрібне йому розв’язання не криється в радіотехніці. І це вже було добре.

— Виходить, — замислено зауважив він, — щоб одержати ці гальмівні реакції, потрібні… просто інші хвилі. Дивно. Поки що я їх не знайшов. Але коли знайду, то, можливо, наші уявлення про цей процес доведеться змінити, бо це означатиме, що гальмування насправді нема, а є тільки інша форма збудження. Що ж, шукатиму далі.

І от він шукає, шукає…

Він перечитує праці Павлова, — все, що стосується процесу гальмування, ним відкритого. Все це не дуже ясно. Гальмування — процес протилежний збудженню. Якийсь зовнішній вплив, прийнятий «антенними» — периферичними нервами (Ридан уже створює нову, радіо-фізіологічну термінологію), збуджує нервовий центр, клітину? Потім збудження припиняється, і в клітині починається протилежне явище — гальмування. Чим більше збудження, тим сильніше гальмування. Стомлення. Вичерпуються запаси енергії. Це зрозуміло. Але гальмування, доводить Павлов, може іррадіювати — поширюватись, охоплювати сусідні клітини, переходити на інші ділянки мозку. Що це означає? Як стомлення може захоплювати клітини, які до цього не працювали?! Як уявити собі стомлення без роботи? Може, це хімія? Отруєння? Робота нервових елементів породжує якісь токсини, вони просочуються в навколишні тканини і уражають сусідні нервові клітини, начебто отруюють і паралізують їх? Ні, це припущення вже спростоване. Навіть у Павлова є факти, які свідчать про те, що гальмування з’являється в деяких випадках відразу, ізольовано, без попереднього подразнення сусідніх ділянок мозку.

Усе це можна пояснити, коли ми маємо справу з умовними рефлексами, цебто якимись нервовими зв’язками, що утворюються між різними і спочатку незалежними один від одного центрами мозку. Ці зв’язки, природа й реальна форма яких так і лишились нез’ясованими, створюються в процесі життєдіяльності всякої тварини. Тільки завдяки їм тварина пізнає, як поводитись, як жити, щоб не загинути.

Але в Ридана зовсім інші завдання. Він не вивчає ні рефлексів, ні взагалі вищої нервової діяльності. Він ігнорує їх. Йому непотрібні ніякі природні або штучні сигнали — побічні подразники, щоб викликати в тварини дію якоїсь функції. Обминувши все це, він збуджує безпосередньо потрібний йому центр мозку. Собака в нього починає виділяти слину, не бачачи ніякої їжі, без будь-яких умовних сигналів, лише під впливом хвилі певної частоти.

Професор провадить такий дослід. Ставить «свіжого» собаку перед «ГЧ» і дає вже знайдену «слинну» хвилю максимальної потужності. Одразу ж слина починає текти цівкою в пробірку, прилаштовану до фістули на щоці собаки — за всіма правилами павловської техніки. За кілька секунд витікання припиняється, тепер краплі падають все рідше, нарешті встановлюється рівномірне виділення слини — близько тридцяти крапель на хвилину, мабуть, максимум того, що може виробляти залоза, яка витратила зібраний раніше запас.

Минає година, друга, третя… Ридан не змінює умов: досліду. На четвертій годині собака починає явно засинати. Гальмування? «Іррадіація його в корі мозкових півкуль», як твердив Павлов? Ні, контрольний собака, що стояв поруч у станку і не зазнавав опромінення, уже давно заплющив очі й похилив голову…

Професорові аж ніяк не хочеться плутати фізіологію з психологією, але він чудово розуміє, що така «робота» цих бідних «сірків» у станках, у тихій лабораторії не може не скінчитися сном…

Нарешті, через п’ять годин генератор вимикається. Виділення слини припиняється відразу. Собаці дають їсти. Слина з’являється в трохи зменшеній кількості проти норми. Ясна річ, клітини всього слинного апарат втомлені. Після кількох хвилин відпочинку вони працюють нормально. Де ж гальмування?!

Ридан шукає. Він випробовує всі ступені потужності випромінювання, усі зміни хвиль, поки вони не виходять за межі резонансу із слинним центром мозку. Він повинен знайти такі умови опромінювання, за яких виділення слини зовсім припинилося б або хоча б зменшилось навіть у голодного собаки під час їди. Ось що йому потрібно.

Таких умов він не знаходить.

Щодня професор занотовував у своєму розграфленому зошиті перебіг серій нових, викликаних ним, функцій. І щовечора, закінчивши останній запис, він незадоволено куйовдив волосся, з досадою згортав зошит та іноді бурмотів, настовбурчуючи вуса:

— Г-м, чортовиння, знову не добився!..

Чергова подія трохи розвіяла похмуру зосередженість Ридана. Сталося це так. Одного разу перед обідом до Ридана в лабораторію влетів Матуся.

— Сімка приїхав! — повідомив він.

Ридан радісно стрепенувся.

— Нарешті-таки! Ось хто зараз мені потрібен до зарізу. Ведіть його просто до мене в кабінет. Подивимось, чи не забув він мене.

За кілька хвилин у кабінет до Ридана постукали.

— Зайдіть!

Двері розчинились навстіж, і якась темно-бура істота, шкутильгаючи і перевалюючись по підлозі, м’яко вкотилася до кімнати.

— Сімка! — вигукнув Ридан.

У ту саму мить істота кинулася назустріч, стрибнула йому на груди; довгі волохаті руки обхопили шию, сумна мордочка шимпанзе притислася до плеча професора.

Сімка був найціннішим з експериментальних тварин у «звіринці» Ридана. Вперше він з’явився тут років п’ять тому зовсім ще молодим і виявився виключно здібним. Він уже побував у руках дресирувальника і всією своєю поведінкою настільки не був схожий на тварину, що професорові довелося створити для нього особливі умови. За кілька днів Сімка став загальним улюбленцем сім’ї. Він часто виходив із своєї великої клітки в мавпятнику й цілі години проводив у квартирі Ридана, граючись з Ганною і Наталею в м’яча, розважаючи їх своєю майже людською цікавістю до всякої нової речі і особливо до рухомих іграшок, які спеціально для нього купували і багато яких гинули в його допитливих руках.

Він легко навчився користуватися ложкою, пити з чашки, і з того часу почав сідати за обідній стіл разом з усіма, а потім потроху засвоїв деякі елементарні обов’язки слуги і виконував цю роль дуже старанно, з цікавістю. Сімку особливо приваблювало все, що зближало його з людиною. Часом здавалося, що він поставив на меті стерти останню межу, яка відокремлює людину від іншого тваринного світу.

Нічого й казати, що Ридану довелося звільнити Сімку від усіх небезпечних і болісних операцій, зв’язаних з вивченням мозку; Сімка був, головним чином, об’єктом для спостережень.

Проте два роки тому Сімка раптом засумував і почав виявляти ознаки якогось серйозного захворювання. Було схоже на туберкульоз — ця хвороба дуже часто уражає мавп у північних широтах. Ридан старанно оглянув пацієнта й вирішив, що найвірнішим методом лікування буде переселення Сімки в більш прийнятний для нього клімат і оточення. Сімку відправили в один з найкращих мавпячих розплідників на Закавказзі аж до видужання.

Майже полишений сам на себе і на своїх родичів серед дикого субтропічного лісу, обвитого ліанами, Сімка спочатку засумував ще більше. Годинами сидів він нерухомо де-небудь у затишному місці, в заростях, байдуже спостерігаючи політ барвистих метеликів. Співробітники цього мавпячого санаторію, пильно стежачи за поведінкою своїх пацієнтів, час від часу повідомляли Ридана про стан здоров’я Сімки.

Природа взяла своє. Поволі, потроху шимпанзе оживав, перестав кашляти, зав’язав знайомство із своїми родичами і, очевидно, забув людські навички й уподобання. Все-таки він був ще зовсім молодим.

І ось він повернувся знову до Москви.

Перша ж зустріч показала, що Сімка не забув професора. Матуся, який спостерігав цю сцену, був зворушений поривом ніжності мавпи. Невдовзі з’ясувалося, що Сімка взагалі нічого не забув. З кабінету всі троє пішли в їдальню обідати. Нікого з молоді в цей день не було: рано-вранці вони вирушили в якусь екскурсію за місто. Ридан, звичайно, не пропустив нагоди обставити появу Сімки з відповідним ефектом; вони сіли за стіл у той момент, коли тітка Паша вийшла на кухню. Незабаром вона повернулася назад. Сімка сидів праворуч від професора. Груди його були пов’язані серветкою, у руці він тримав чашку. Бородата потвора, обрамлена чорним волоссям, що стирчало в усі боки, очікувально і, здавалось, байдуже дивилась на тітку Пашу, людину ще незнайому.

Бідна жінка завмерла за кілька кроків од столу.

— Що це? — тихо пробурмотіла вона, не одриваючи погляду від страховиська, і почала поволі задкувати до дверей.

Ридан говорив щось Сімці, удаючи, що не помічає переляку тітки Паші. Нарешті, вона намацала за собою двері і з незвичайною спритністю шмигнула за них.

Через хвилину двері ледь-ледь прочинились і захлопнулися знову. Ридан, дражнячи згодом тітку Пашу, запевняв, що вона, запекла безбожниця, в цей момент хрестилася за дверима, а потім перевіряла, чи не зникла «примара».

Проте Сімка був істотою настільки миролюбною і схильною до дружніх відносин, що тітка Паша швидко полюбила його. Тільки вона ніяк не могла звикнути до його «людських» набутих звичок, які її глибоко вражали і здавались несумісними з його мавпячою природою.

Для Ридана повернення Сімки було важливою подією. В будь-який момент міг статися вирішальний злам у ході досліджень. І тоді йому негайно потрібен був би представник тваринного світу, який займає передостанній щабель на скалі еволюції.

Розмова з Риданом не минула безслідно для Миколи. Раз у раз він у думці повертався до неї і щодалі, то менше його задовольняли аргументи професора. Усі міркування про гальмувальні процеси, звичайно, були правильні, загадка, що виникла перед Риданом, уявлялась значною, і все ж Микола сприймав усю цю логіку, як ширму, яка давала змогу професорові щось не договорювати. В усякому разі, в його аргументах Микола не бачив підстав для тієї поспішності, з якою зараз працював Ридан.

Настав, проте, день, коли професор «видав себе». Принаймні, Микола був певен, що розгадав таємні задуми Ридана.

Вони були самі в цій глухій, оббитій свинцем лабораторії, коли Ридан раптом спитав інженера:

— Скажіть, Миколо Арсеновичу, є які-небудь новини із Заходу? Німець ваш повідомляє що-небудь?

— Ні, він тепер не з’являється в ефірі. Останні повідомлення ви знаєте.

— А що коли він догадався про підміну? Адже тепер вас імітує в ефірі Анатолій Васильович?

Анатолієм Васильовичем Ридан за своїм звичаєм величав Толю Ниркіна, який тепер акуратно чергував у Миколи в призначені дні й години. Зовсім молодий, тільки що скінчив школу, маленький, вихрястий, до комізму серйозний і безнадійно мовчазний юнак завоював симпатії професора своїми надзвичайними радіотехнічними здібностями, про які часто розповідав Микола.

— Здогадатись неможливо, — відповів Микола. — Ниркін артистично наслідує мене. Ніхто з наших любителів не помічає підміни.

От і все. Спочатку Микола не надав значення цій розмові, але вже вночі, у ліжку, він пригадав несподіване запитання Ридана, і раптовий здогад вразив його. Ридана хвилюють апарати Гросса, «проміння смерті»! Так ось у чім річ! От, очевидно, чого він шукає в спектрі променів «ГЧ» — смерть! Так, це, справді, реакція проста і яскрава. Раптова смерть… І ось чому він так поспішає!

Микола пригадував, підсумовував свої спостереження. Усі вони тепер підтверджували його здогад. Ці розмови про гальмування! Ну, звичайно… Припинити діяльність серця, наприклад, ось так само помахом променя, як він примушує собаку вмить піднімати лапу! Ох, Ридан! Яка послідовність, яка могутня логіка в цій геніальній голові! Усе вірно в його діях, навіть таємниця, якою він завуалював усю роботу з самого початку. Але коли він шукає «проміння смерті» з такою впевненістю, значить він його знайде! А тоді… нічого гаяти час. Смертоносні апарати Гросса в будь-який момент можуть змінити хід подій…

На другий же день Микола повитягав усі свої креслення, що стосувалися «ГЧ», уважно переглянув їх, деякі відібрав, став щось виправляти в них, накидати нові… Хай Ридан уперто мовчить! Це право великого вченого — мовчати доти, поки результати досліджень не примусять говорити. Але йому, Миколі, тепер усе ясно, нове відкриття професора не застане його зненацька. У нього все буде готове — і для необхідних польових випробувань, і для запуску у виробництво на якому-небудь оборонному заводі цілої серії «бойових» «ГЧ»…

Потяглися дні напруженого чекання. З кожним днем усе далі рухалась по своєму колу тонка стрілка «ГЧ», і чим менше лишалося не досліджених ще поділок шкали, тим помітніше хвилювався професор, підходячи ранком до генератора, тим заклоотанішим виходив увечері до чаю.

Мовчав, замикаючись у собі, Ридан, мовчав Микола, щоб не виказати професорові своїх здогадів і підготовки нового сюрпризу.

Два уривчастих тріскотливих сигнали примусили Миколу здригнутися, хоч нічого особливого не було в тому, що Ридан викликав інженера в свою лабораторію. Часто професор показував йому нові цікаві реакції тварин або просив перевірити роботу «ГЧ».

Але цього разу звук зумера схвилював Миколу. Він швидко вийшов. Коридор видався йому трохи довшим, ніж звичайно.

Ридан зустрів його на порозі, блискаючи очима, перебираючи скуйовджене волосся.

— Еврика! Еврика, рідний мій, готово! Микола ввійшов у лабораторію.

— Дивіться.

У кутку великої клітки, що стояла перед «ГЧ», безсило розкинувши свої довгі руки і схиливши голову на груди, темною застиглою опукою сидів Сімка.

— Помер! — вигукнув вражений Микола. Бурхлива зміна почуттів приголомшила його. Жалість пройняла серце: він дуже любив цього милого шимпанзе, майже людину. Як же міг Ридан так жорстоко святкувати перемогу? Ось те, чого добивався професор! Вій знайшов, нарешті, «хвилю смерті»! Мороз пішов у нього поза шкірою. Це грандіозно. Ридан має рацію. Він робив те, що зараз найважливіше за все.

Професор мовчав і усміхаючись стежив за Миколою. Він весело розсміявся, коли той глянув на нього, ладен висловити своє похмуре захоплення.

— Знаю все, що ви думаєте, любий мій. Але заждіть, я певен, що ви зробили правильний висновок з помилкової думки. Це буває. Так що дозвольте вас, передусім, заспокоїти: я зовсім не такий безнадійний вбивця, як ви гадаєте. Сімка живий!

— Живий! — зрадів Микола.

— Живий, шельма… Тільки… — Ридан багатозначно і урочисто скінчив: — Він спить.

Усі переживання Миколи промайнули в ньому знову в протилежному порядку: Сімка живий, професор не вчинив убивства, але… тоді, виходить, і «хвилі смерті» не існує. І вже майже байдуже він сказав спроквола:

— Спи-ить?

Ридан підніс руку до «ГЧ» і загасив генерацію.

Сімка зітхнув, хитнувся на бік і підвів голову, сонно кліпаючи очима. Потім став на ноги, підійшов до ґрат, високо підняв руки і схопився за прути, спокійно розглядаючи знайомих людей.

— Сімка! — Микола хотів, було підійти й погладити тварину.

— Зачекайте, Миколо Арсеновичу… Дивіться ще. — Він змінив настройку генератора і знову дав струм. — Я бачу, ви ще не зрозуміли, в чім річ.

Повіки Сімки знову почали стулятися, одна рук ковзнула вниз по пруту, потім друга… Він сів, повалився на бік і знову заснув. Усе це сталося протягом чотирьох-п’яти секунд.

Ридан вимкнув генератор.

— Тепер відчиніть дверцята і спробуйте розбудити його.

Микола ввійшов у клітку і схилився над бідолашним шимпанзе. Кликав його, гладив, торсав, перевертав… Нарешті, взяв на руки і виніс з клітки. Сімка сопів, серце спокійно, ритмічно билося в маленькій, зовсім дитячій грудній клітці. Але він не прокидався.

Раптом Микола зрозумів усе.

Він кинувся в клітку, поклав Сімку і щільно причинив дверцята. Все-таки Ридан знайшов саме те, що потрібно! «Проміння смерті» немає, але є «проміння сну». Це — те саме, ні, це далеко краще! Ось навіщо йому потрібно було гальмування!

— Костянтине Олександровичу, скільки часу триватиме цей сон?

Ридан, замість відповіді, змінив хвилю, дав струм. Сімка вмить прокинувся.

— Скільки завгодно, Миколо Арсеновичу. Як бачите, променем можна розбудити, коли хочете. Природне ж пробудження настає тим пізніше, чим більшу частоту на цій ділянці сну я даю. У даному випадку Сімка прокинувся б через кілька годин, може, через добу. Коли ще збільшити частоту, настане безпробудний, патологічний сон, щось подібне до летаргії. Але «ГЧ» завжди може вивести і з такого стану. Я вже перевірив усе це. Тепер ви, сподіваюсь, зрозуміли, чим тут пахне? Кажу, еврика!

— Це чудово! — шепотів Микола, захоплено дивлячись на Ридана. В його уяві миттю виникали картини майбутньої дивовижної війни. Ворог наступає. Його армія, озброєна найновішою винищувальною технікою, страшними машинами Гросса на вантажних машинах наближається до нашого кордону… Промінь «ГЧ» здалеку, з укриття, яке неможливо виявити, або з літака спокійно ширяє по фронту, заглиблюється в тил. Люди падають, охоплені раптовим, непереборним сном… Ворожа техніка мовчить, вона мертва. Не рвуться снаряди артилерії. Ніхто не вбитий. Смерті немає в цій війні… Руйнування немає… Наші війська виходять уперед, роззброюють сплячих ворогів, відбирають усю їхню смертоносну техніку і на ворожих машинах вивозять до себе в тил… Знову пробігає по сплячій армії промінь «ГЧ» — вже інший… Беззбройні солдати прокидаються, шикуються і під конвоєм ідуть теж у наш тил. Це вже полонені… Авіація не зможе навіть наблизитись до місця «бою», пілоти заснуть, тільки-но їхні літаки з’являться на обрії. Тут не обійтись без жертв. Але кілька таких, незрозумілих для ворога катастроф, і авіація противника буде паралізована…

— …Це перемога… грандіозного… історичного значення, — шепотів Микола.

— Авжеж, мабуть, так. — Ридан задоволено потер руки. — Лишається зробити тільки один, останній крок — перекласти все це на мову людського мозку. Але то вже дрібниці, техніка. Головне вирішено.

— Ви ж, певно, вже визначили величину поправки для людини!

Професор зам’явся.

— Так, але… поправки ці тільки теоретичні, експериментально не перевірені… Перевірити треба! А от як це зробити, я поки що й сам не знаю.

Микола занепокоївся. Він уявив собі цю перевірку в звичному для Ридана стилі, як нову тривалу, кропітку роботу, подібну до градуювання «ГЧ». Але тепер уже він сам вважав за неприпустиме зволікати. Якщо машини Гросса з’являться раніше, ніж Ридан перевірить свої поправки, це буде непростимим недоглядом!..

— Дозвольте, Костянтине Олександровичу, очевидно, я знову чогось не розумію. Ви самі казали, що ваші поправки виявилися правильними.

— На тваринах, Миколо Арсеновичу, тільки на тваринах, починаючи від рептилій і кінчаючи Сімкою. І до того ж то були рухові центри, серце, дихання… Вийшло, правда, здорово… Ви пригадуєте, яка виявилась закономірність: елементарні функції опинились па початку шкали, на нижчих частотах. Очевидно, мозок у своєму історичному розвитку оволодівав усе вищими частотами. Функції організму й керовані ними частоти мозкових клітин виникали і розвивались паралельно. Адже у вищих організмів функції дуже ускладнені, а багатьох з них зовсім немає у нижчих. Тому поправки на найбільш складно організований мозок людини можуть виявитись іншими… До того ж тут гальмівний процес, особливий, своєрідний.

— Загалом, прогресія ваших поправок уже визначилась на всіх класах тварин. Чому ж для людини вона повинна зламатися?

Ридан розвів руками.

— Не повинна, але може…

Микола бачив, що тільки педантизм заважає йому зробити останній, вирішальний дослід. Ридан сам не вірив у можливість помилки, це було ясно. А Микола вірив Риданові-вченому…

— Слухайте, Костянтине Олександровичу, — сказав він, узявши його за руки, — не треба гаяти часу. Перевірка може затягтись надовго.

— Що ж ви пропонуєте?

Микола замість відповіді рішуче підійшов до клітки з Сімкою, різким рухом відкотив її вбік і, схопивши стілець, сів перед свинцевим екраном.

— Починайте, Костянтине Олександровичу! Давайте промінь. Зараз же ми перевіримо хвилю, і все буде ясно…

Якусь мить Ридан стояв нерухомо, наче борючись сам з собою. Потім поволі відійшов до стіни, підніс руку до головного рубильника і вимкнув його.

— Ні, — сказав він, — я цього не зроблю… Не треба гарячкувати, Миколо Арсеновичу, так пуття не буде. Вставайте і підемо до наших дівчат святкувати перемогу й вечеряти. Завтра придумаємо що-небудь менш ризиковане. А Сімка хай спить… це не зашкодить.

Трохи зніяковівши від свого пориву, Микола слідом за Риданом вийшов з лабораторії.

Ганна прокинулась раніше, ніж звичайно. Ясний червневий ранок вривався крізь щілини між фіранками і полум’яніючими смугами освітлював кімнату. Сонячне полум’я й розбудило Ганну. Вона безмірно любила сонце, називала себе «сонцепоклонницею» і вважала за злочин спати в такі от яскраві, ясні ранки, що сповнювали її якоюсь особливою бадьорістю, сприйнятливістю; в такі ранки враз ставали простішими, приступнішими всі навчальні предмети, потрібні клавіші рояля наче самі підскакували під її тонкими пальцями, а в старих, давно, здавалось, вивчених і до кінця осмислених творах композиторів несподівано виявлялись нові відтінки почуттів, нові образи, новий зміст.

В такі ранки, якщо дозволяв час, Ганна зачинялась у вітальні і з насолодою віддавалась музиці: розучувала нові речі, опрацьовувала, шліфувала старі, щоб у найближчий вечір, коли батько вимагатиме «концерту», піднести йому свої знахідки. Та й не тільки йому, звичайно…

Останнім часом Микола став більше цікавитись її грою.

Після одного з таких «концертів», коли вони на хвилину лишилися самі в кімнаті, він з погано прихованим хвилюванням сказав їй:

— Дякую вам, Ганно Костянтинівно. Раніше я просто любив музику, а ви навчили мене розуміти її. Тепер я знаю, що це таке: це засіб висловлення тих складних і тонких емоцій, які не можна передати ніякими іншими засобами. Є такі… Адже жодна мова, жодна література не можуть так повно висловити відразу всю суму почуттів, думок з їхніми характерами, ступенем напруженості, глибиною, щирістю, як музика… як пісня, чавіть зовсім простенька, який-небудь наспів… Це — мова душі. Я починаю розуміти її… А ви, очевидно, чудово володієте нею.

Ганна дуже зніяковіла, і не так від похвали, як від побоювання, що Микола справді зрозумів її. Вона тоді імпровізувала на теми з Оффенбаха, і любовні муки Гофмана нестримно і дивно зливались у її музикальній фантазії з образом Миколи… Невже він відчув це? Але тоді, виходить, вона справді оволодіває «мовою душі» — найважчою вершиною мистецтва!

Після цього інциденту робота над своєю майстерністю набрала для Ганни особливого змісту і ще більше захопила її…

Сьогодні, цього чудового ранку, вона попрацює!

Наталя солодко спала, розкинувшись, як звичайно, на своєму ліжку, і Ганна вирішила не будити її так рано.

Вона швидко одяглася, вмилася і вийшла в їдальню.

Тітка Паша поралась біля паруючого самовара. Це була її вигадка. Тітка Паша глибоко зневажала електричний чайник, запевняла, що чай з нього ніякого смаку не має і навіть шкідливий. Ридан у свій час захоплено підтримав господиню і всі її аргументи, для яких, із своїм звичайним серйозним гумором, мало не щодня за столом вигадував найнеймовірніші «наукові» обгрунтування. Самовар ставився за всіма правилами, освяченими віками, — розпалювали вугіллям із скіпками; для цього на кухні зробили спеціальний пристрій із залізною трубою на подвір’я, і тільки Матуся, на долю якого припали, крім всього іншого, і стосунки з органами пожежної охорони, знав, чого варто було здійснити цю дивну старечу витівку…

А втім, і молодь, спочатку скептично зустрівши самоварну реформу, згодом почала виявляти в ній то одні, то інші позитивні якості. І накритий стіл з самоваром став набагато затишнішим і кращим, і чай був довше гарячим, і пара все ж трохи зволожувала надто сухе при центральному опаленні повітря… А головне — спогади дитинства, які раз у раз спалахували в них під тихе бурчання киплячої під покришкою води або під ні з чим не зрівнянні «розмови», мелодійний спів, пташине щебетання, «дзвіночки», «срібні молоточки» — усі ті чудові звуки, що їх видавав, як жива домашня істота, поволі холонучи, самовар, і для яких у тітки Паші завжди знаходилась готова назва.

Ось і зараз він стояв на блискучому підносі, шумів ображено й нетерпляче, мов сердячись, що люди не йдуть до столу. Ганна усміхнулась йому, господині… У кімнаті приємно пахло старовинним самоварним димком.

— Доброго ранку, тьотю Пашо!.. Невже всі ще сплять?

— Чоловіки, либонь, прокинулись давно… А от чай пити не йдуть. Клич-но. Та й Наталю буди.

Ганна подзвонила до батька в лабораторію. Відповіді не було. У кабінеті його теж не застала.

Побачивши його постіль, Гайна зрозуміла, що він і не лягав. Стривожена, вона подзвонила вниз, Миколі.

— Батько у вас, Миколо Арсеновичу?

— Ні, я його ще не бачив сьогодні.

— Він не лягав спати!.. Може, він поїхав уночі?

— Ви, здається, хвилюєтесь, Ганно Костянтинівно? Заспокойтесь, зараз я все з’ясую й прийду.

Спокійний тон вдався Миколі, але вмить його охопило хвилювання. Він швидко засунув руку в кишеню. Так! Ось ключ від лабораторії, який Ридан навіщось дав йому вчора, прощаючись. «На всяк випадок, у мене є другий», — сказав він тоді.

Микола вискочив у коридор і побіг.

Лабораторія професора була зачинена. Він постукав, прислухався; відповіді не було, але слух вловив якийсь рух. Він вставив ключ, розчинив двері і на мить застиг па порозі.

Просто перед «ГЧ», глибоко в шкіряному кріслі, очевидно принесеному з кабінету, сидів Ридан. Голова його безсило схилилась набік, ліва рука, посиніла й набрякла, ніби мертва, звисала на підлогу. Трохи праворуч, у клітці, яку відсунув учора Микола, стояв Сімка, вгорі обхопивши руками прути ґрат, і леді, чутно скиглив.

— Тату! — з жахом скрикнула Ганна за спиною Миколи, кидаючись уперед.

Микола встиг схопити її і стримати.

— Туди не можна, бачите — апарат працює. І заспокойтесь: він спить.

Справді, «ГЧ» дивився на них збоку великим круглим оком світної шкали.

Микола відразу все зрозумів: професор на собі ви рішив перевірити «хвилю сну», і от…

— Що ж робити? — тривожно спитала Ганна.

— Зараз зміркуємо…

Микола підійшов до «ГЧ». На аркуші паперу, прикріпленому до апарата, великими буквами було написано:

Поруч на столі, куди показувала стрілка, намальована внизу аркуша, лежала записка, написана чітким почерком Ридана:

Микола швидко вимкнув вхідний рубильник, глянув на годинник і, підійшовши до Ридана, обережно поправив йому голову, підняв і поклав зручніше його руку, зняв з пальця прив’язаний до нього обривок якогось тонкого шнурка.

Майже в ту саму мить професор зітхнув. М’язи злегка зарухались, важко піднялись і знову опустилися повіки. Потім усмішка заворушила вуса. Потягнувшись, Ридан сонно пробуркотів, майже не розтуляючи рота:

— Ч-чорт… рука затерпла…

Хвилини через дві він підвівся. Ганна кинулася цілувати батька. Очі її наповнились слізьми. Ридан усміхнувся.

— Ну чого ти, дурненька! Бачиш, як усе просто?

— Еге, просто!.. Але все-таки «щось не вийшло»? Ще добре, що так…

— Шнурок підвів? — спитав Микола, догадуючись, яку механіку спорудив професор.

— Та ні, шнурок досить міцний! Це все Сімка, шельма. Ось послухайте, як було діло. Я прив’язав один кінець шнурка до важільна вимикача, а другий — до пальця. Розрахував довжину так, щоб можна було сісти в крісло з витягнутою рукою. Як засну, рука опуститься, потягне і вимкне генератор, я й прокинусь… Разів десять репетирував без струму. Сімка з цікавістю стежив за мною, я навіть звернув на це увагу… Нарешті я пустив струм, увімкнув генератор, націлився в крісло з витягненою рукою і швидко опинився в зоні променя. В той самий момент я побачив, що Сімка, вирішивши, очевидно, за моїм прикладом клацнути вимикачем, раптом далеко просунув руку з клітки і на льоту перехопив шнурок біля самої моєї руки. Я за інерцією смикнув, шнурок обірвався, але Сімка впустив його і вже не міг дістати з підлоги. Я це все зміркував відразу, але вже було пізно. Промінь діяв. Плюхнувшись у крісло, я так захотів спати, що не міг не те що підвестись, але навіть прибрати відповідної пози…

Ну, друзі мої, це був сон! Справжнісінький, нормальний, але штучно викликаний! Я навіть бачив якісь сни. Моя прогресія виявилась правильною, Миколо Арсеновичу, як я й думав. Усе виявилось вірним! Навіть сумнів щодо надійності моєї хитрої механіки із шнурком, через що я й написав записку на всяк випадок. Ви як будили мене, просто вимкнули генератор?

— Лише вимкнув. За хвилину ви вже почали ворушитись.

— Чудово! Так і повинно бути. Це був градус нормального легкого сну… Однак я дуже зголоднів. Котра зараз година?

— Та ми оце тільки прокинулись і збиралися пити чай. Ходімо швидше!

— От і чудово. Я тільки вмиюсь. Цього троглодита теж нагодувати треба. Молодець усе-таки, він свою місію виконав навіть з перевищенням. Ходімо, Сімко, чай пити, давай руку! — додав Ридан, відчиняючи клітку.

Шимпанзе проворно викотився і, серйозно глянувши на професора, простягнув свою волохату лапу.

За столом Микола так кумедно розповідав про подію сьогоднішнього ранку Наталі і тітці Паші, що всі аж качалися від сміху. Навіть Сімка пронизливо пищав і вищиряв зуби, наслідуючи людей. Але ще гучніше сміявся Ридан, наче він уперше чув цю незвичайну історію.

Наприкінці сніданку Ридан раптом замовк, став серйозним, як у лабораторії перед дослідом. Через кілька хвилин він підвівся.

— Тепер слухайте уважно, друзі мої. Сьогоднішній інцидент випадково, всупереч моїм намірам, зробив для вас очевидним те, що повінню було лишатися таємницею. Сподіваюсь, ви розумієте, що без дуже серйозних підстав ми з Миколою Арсеновичем не приховували б що-небудь від вас… Отже, запам’ятайте добре: жодна жива душа не повинна знати нічого про це! Ну, от. А тепер — хто куди, а ми — до мене…

Пропустивши Миколу в кабінет, Ридан щільно замкнув за собою двері.

— Ну, Миколо Арсеновичу, давайте руку. Ось так… Тепер, коли не лишилось уже жодних сумнівів, ми можемо поздоровити один одного. Не будемо скромничати, наша з вами перемога… Як ви сказали вчора? «Історичного значення»? Може, це надто урочисто сказано… але, по суті, мабуть, так і є. Завдяки вашому чудовому генератору, ми здобули, нарешті, владу над власним, людським мозком, а значить, і організмом! Над людиною, Миколо Арсеновичу!.. А крім того, ми знайшли засоби захисту нашої країни від будь-якої воєнної загрози.

Ридан стискав руку інженерові, і Микола відчував у цьому потиску, міцному, енергійному, дещо більше, ніж саме задоволення вченого від перемоги.

Тунгусов зніяковів. Сьогодні він уже не поділяв так беззастережно, як учора, цієї впевненості Ридана. Вчора, після епізоду з Сімкою, вражений несподіваною для нього ідеєю професора про «проміння сну», він весь поринув у мрії про могутність цієї пової сили, винайденої радянською людиною. Він воював, відбивав атаки, переходив у наступ, створював і вдосконалював іншу тактику «бою», він винайшов засіб насильної посадки ворожих літаків. Для цього використовується хвиля «легкого сну»: Микола ловить літак, що тільки показався, в окуляр візира і дає цю хвилю на дві-три секунди, скільки потрібно, щоб пілот на мить втратив керування машиною. Ручка настройки «ГЧ» повертається, пілот опановує себе і вирівнює літак. Він тільки трохи збентежений. Але тут знову промінь кидає його на кілька секунд у незрозумілий сон. Пілот переконується, що він не спроможний продовжувати політ: це загрожує йому загибеллю. І якщо він не посадить машину одразу ж, Микола повторює свій маневр утретє, вчетверте… А коли він сяде, Микола присипляє його міцним сном надовго, до приходу наших… Цей маневр можна застосувати і для цілої ескадрильї, навіть якщо місця посадки не видно! Екіпаж іде в полон, машини цілісінькими переходять до нас… Це все було чудово!

Однак близько півночі бойова фантазія Миколи вичерпалась. Він уже був у ліжку, коли в мозок його врізалась холодна, як лезо ножа, думка: а чи справді «ГЧ» має такі можливості?.. В експерименті, в лабораторії це було так. Але тут відстань всього якихось три-чотири метри. Випромінювання концентроване. Перевірка дала поки що тільки якісний результат, визначила частоту хвилі, настройку. Ридан гадає, що це — все. Але ж практика вимагатиме інших віддалень на кілометри, на десятки кілометрів. А це вже інше. Тут можуть позначитися кут променя, розсіювання, ефект Комптона; максимальна потужність випромінювання «ГЧ» виявиться недостатньою, і дія хвилі сну зведеться до нуля! Дивно, проте, що Ридан, всупереч своєму звичаєві, вважає перемогу досягнутою, не провівши цього останнього випробування на дальність… Ідея про дифракцію променя повинна була спасти йому на думку.

Сумніви не давали спокою Миколі і вранці, з тієї хвилини, як він прокинувся. Потроху вони перетворювались у певність того, що Ридан помиляється, що робота над «ГЧ» ще далеко не завершена. А втім, Ридан має підстави радіти й справляти перемогу: для основної його мети, фізіологічної, генератор цілком готовий. Тут не потрібні великі віддалі…

Тепер Микола стояв перед Риданом, тримав його руку в своїй і мучився, уявляючи, якої прикрості він завдасть зараз професорові своїми сумнівами.

— По-перше, — обережно почав він, — не називайте «ГЧ» моїм апаратом. Ви добре знаєте, що це моя помилка, що я створював цей генератор для іншої мети. Тільки ваша чудова ідея перетворила його в те, про що ви кажете.

— Моя ідея лишилася б мертвою схоластичною гіпотезою, коли б ви не знайшли способу відтворювати біологічне проміння. Не варто сперечатися про це, Миколо Арсеновичу. Ваш апарат і моя теорія нарізно безплідні, а поєднані разом, дають дещо дуже цінне. Погодимось на тому, що наша участь у цій перемозі однакова. А що по-друге?

— Ну, гаразд, — усміхнувся Микола, і далі вважаючи все ж свою участь перебільшеною. — Тепер друге: повинен визнати, Костянтине Олександровичу, мені не зовсім зрозуміла ваша впевненість у такій високій досконалості «ГЧ». Може, чогось я знову не розумію або не знаю. У ваших дослідженнях завжди була якась частка таємниці. Особливо в останніх. Я це відчував, але… міг тільки припускати і, звичайно, помилятися. Тому до вчорашнього вечора, до того моменту, коли ви пояснили мені свою «евріку» я думав, що у вас… трохи інша мета.

— Цікаво, — стрепенувся Ридан, — що ж ви думали?

— Що ви шукаєте… а може, це так і було?.. «Хвилю смерті».

Ридан розсердився.

— «Проміння смерті»! — злісно сказав він. — Психоз воєнізованої науки сучасного капіталізму… Ото вже ні за що б не взявся за цю безглузду справу!

— Як це безглузду!? Чому?

— Насамперед тому, що шукати серед функцій мозку хвилю смерті безрозсудно, бо її там не може бути. Ви ж знаєте мій погляд на це. Некробіотичне випромінювання — не хвиля, а потік дуже багатьох і різних хвиль. Щоб його відтворити, потрібна була б одночасна робота, може, тисячі або мільйонів генераторів. Крім того, «проміння смерті», наскільки я розумію, вже винайдено і може опинитися в руках наших ворогів. Припустімо, що й ми озброїмось «промінням смерті». Які ж переваги дасть нам у війні ця зброя? Аж ніяких! Ні, любий мій, коли вже вигадувати щось нове, то таке, проти чого ворог міг би тільки руки догори підняти. Оце ми й зробили, до вашого відома.

Микола зрозумів, що настав момент, коли він повинен піднести Ридану свою гірку пілюлю. Він розвів руками.

— Якщо «ГЧ» виявиться сильнішим за апарат Гросса…

— Як? — здивовано перебив Ридан, — Ви ще в цьому сумніваєтесь?

— Але ж ми цього ще не знаємо! Не знаємо, як поводитиметься «ГЧ» на полі бою, у воєнній обстановці. Потужність його мізерна, навіть порівняно з любительським радіопередавачем. На якій відстані діятиме промінь? Чи довго діятиме?.. — і Микола стисло виклав Ридану всі фізичні перепони, які чекають енергію «ГЧ» на більш-менш великому шляху її в земній атмосфері.

Ридан відкинувся в кріслі, слухав, зануривши руку у волосся і здивовано поглядаючи на Миколу.

— Так ось що вас бентежить! — промовив він, нарешті. — Тепер я розумію ваш скепсис, такий невластивий вам. От уже ніяк не чекав, що ваш фізичний зір такий недосконалий, що ви могли прогавити одну з найважливіших властивостей нашого проміння! Ха-ха, голубе мій, біологія знову бере гору! Я не знаю ваших «ефектів Комптона», але ще задовго до появи «ГЧ», до нашого з вами знайомства, Миколо Арсеновичу, і навіть до того, як я сам зрозумів природу цього явища, я вже знав, що випромінювання біологічного генератора — мозку — здатне перемагати величезні — так, так, величезні за нашими земними масштабами — відстані, і до того ж у звичайній, природній обстановці — безперешкодно! Як я міг знати це наперед, ви спитаєте? Дуже просто. Адже я цього проміння не вигадав, Миколо Арсеновичу, я його знайшов. Був час, коли я, як уся наша наука ще й тепер, навіть гадки не мав про те, що воно існує. Але я бачив факти якогось таємничого і своєрідного зв’язку між організмами на відстані, зв’язку без участі відомих нам органів відчуттів. Я почав шукати, збирати і вивчати ці факти і, природно, намацав деякі основні властивості мого невідомого агента. Вони й привели мене до думки про променисту енергію біологічного походження і, нарешті, до мозку-генератора. А серед цих властивостей була і дальність їх дії. Тепер ви піддаєте її сумніву… Але тоді доведеться визнати, що і вся моя концепція помилкова, що я нічого не знайшов. Жодних випромінювань мозку не існує, і ми з вами просто спимо, Миколо Арсеновичу, а всі чудеса, які ми з вами проробляємо над тваринами перед свинцевим екраном, усе моє градуювання, вчорашній сон Сімки і сьогоднішній мій власний — усе це нам тільки сниться!.. З цим досить важко погодитись, чи не так?..

— Усе або нічого, — зауважив, нарешті, Микола. Це повинно було означати, що його дивує впевненість Ридана. Помилки, і до того найнесподіваніші, завжди можливі!.. На щастя, Ридан не чув цього зауваження. Він далі викладав свою думку.

— Я розумію, все це не аргументи для вас. Інших, солідніших, фізичних, не знаю… Проте ваші сумніви для мене — несподіванка. Учора їх не було, і я гадав, що ви вже якось обгрунтували для себе всі особливості поширення енергії «ГЧ». Виявляється — ні! Це тим дивніше, що ви ж самі були одним з тих небагатьох безпосередніх свідків дії проміння мозку на досить великій відстані…

Впевненість Ридана ще більше засмутила Миколу. Гірку пілюлю проковтнув він сам. Справді, аргументи професора не були переконливі, а останнє зауваження його навіть нагадало Миколі єхидні характеристики, якими нагороджували Ридана його супротивники — світила біології: «гаряча, необачна, схильна до захоплень людина»…

Справді, як міг учений обгрунтовувати своє переконання, будувати важливі прогнози на таких випадкових, до того ж експериментально не перевірених фактах, як цей знаменитий інцидент у Будинку вчених!

— Якщо мати на увазі оборонне застосування «ГЧ», — заговорив він, нарешті, бачачи, що Ридан чекає відповіді на свій прямий докір, — то нам потрібні принаймні десятки кілометрів, Костянтине Олександровичу. А не метрів! А там було менш як півкілометра.

— Де це «там»?

— Між моєю квартирою і Будинком учених.

— Ах, ось ви про що! — Ридан усміхнувся, похитав головою. — Як люди можуть забувати такі речі… «Там», про що кажу я, було сто кілометрів! — люто закричав він, схоплюючись з місця. — Влаштовує вас така відстань?!

— Але ви сказали, що я був свідком… Я не знаю іншого…

— Ні, знаєте! Повинні знати, або я доведу, що ви кажете неправду, голубе мій!.. Перевіримо. Ви добре пам’ятаєте обставини смерті вашого брата… Ничипора, якщо не помиляюсь?

— А-а! — втямив, нарешті, Микола. — Звичайно, пам’ятаю! Галюцинація матері…

— Ото ж бо воно. Ви розповіли цей епізод, здається, в перший день нашого знайомства. І запевняли тоді, що ці два моменти — смерть брата і «видіння» вашої матері збіглися в часі. Адже так? Ви й зараз можете це підтвердити? Об’єктивно, без усяких знижок на красне слівце, таке корисне лише на початку знайомства.

Микола замислився. Ридан нагадав йому один з найгостріших моментів дитинства, тих, що запам’ятовуються назавжди з безліччю деталей — з їхніми характерними для тієї пори особливостями відчуттів, смаків, запахів, рухів…

Рідна хата… Вечірня зірниця згасає за Волгою… Сутінки, в яких майже губиться волосінь у руках, заплутаний вузлик на чорному поводку (на чорну волосінь краще клює риба)… Різкий рух матері… Страшний зойк: «Ничипоре!..»

Потім — пішки до Москви, Федір, а вже в Москві — його батько, який дізнався про все і приніс недобру звістку. І дата, позначена на якомусь лікарняному друкованому бланку, що назавжди лишився в Федорового батька: помер 13-го серпня цього року о 8-ій годині 30 хвилин вечора… Пригадалося, ще в селі молодиці-сусідки просторікували, що тринадцяте число «нещасливе», — це Микола почув тоді вперше і тому запам’ятав.

Так встановлювався збіг моментів. Точніших даних, звичайно, не було. Але не було і підстав сумніватись у вірогідності реєстрації смерті, це обов’язок персоналу лікарні. Не виникли б і сільські пересуди, коли б «видіння» Миколчиної матері не сталося саме цього числа. В середині серпня сонце заходить о восьмій годині… Отже, на початку дев’ятої в приміщенні настає та півтемрява, коли важко навіть десятирічним метким очам розгледіти чорну кінську волосину в далеко не білих пальцях хлопчини-рибалки.

— Отож, можна констатувати збіг з точністю до… ну, хоч би до двох годин? — спитав Ридан.

— Певно, навіть точніше…

— А мені точніше не потрібно. У моїй колекції подібних фактів багато, ваш — один з найбільш вдалих за збереженими прикметами часу. Звичайно розходження більші, в той чи інший бік, але статистична картина ясна: моменти ці збігаються. А точна реєстрація часу — важка справа: ніхто не дивиться на годинник або на календар, коли йому що-небудь видасться, причується, привидиться або присниться. Час подій взагалі дуже погано запам’ятовується. Через рік, якщо не лишилось якихось об’єктивних прикмет, ви навряд чи пригадаєте навіть той місяць, коли вам спала на думку вдала ідея, яку ви, проте, пам’ятаєте чудово!.. Але ми відхилилися… Словом, ось мої положення: моменти спалаху випромінювання і його приймання іншим мозком збігаються. Є всі підстави вважати, що ми маємо справу з електромагнітною енергією і з швидкістю її поширення, що дорівнює швидкості світла. У тому випадку, свідком якого ви були, вплив випромінювання мозку виявився на відстані близько ста двадцяти трьох кілометрів по прямій, — це я встановив за допомогою циркуля й масштабу, по карті Московської області. В інших випадках ця відстань була в десятки разів більшою. Метикуйте, як хочете. Частоту коливань ви знаєте краще за мене…

Розмова ставала все важчою, і Микола вже шкодував, що почав її. Позиція того, кого брали сумніви щодо успіху, така незвичайна в їхній спільній праці, вносила якийсь неприємний душок розладу, здавалась упередженою; Микола відчував це і все ж не міг виставити проти логічних доказів Ридана нічого, крім своїх «фізичних законів», які професор зараз просто ігнорував. Та й не варто було сперечатись, адже все одно доведеться випробовувати «ГЧ», перш ніж випускати його в світ.

Одне сумнівне місце в своїй позиції — спершу, як лазівку, щоб припинити суперечку, — Микола все ж знайшов. Його напоумили слова Ридана про частоту коливань. Частота… Справді, які властивості має ця божевільна частота, що ллється з об’єктива «ГЧ»? Адже, створюючи свій генератор, він знав, що бореться за цю маленьку ділянку спектра променистої енергії, яка зовсім ще не досліджена. І це зрозуміло, для нього не існувало хоч трохи сталого генератора. Ці хвилі не можна було одержати звичайними засобами елементарної радіотехніки, як не можна створити, користуючись лише ними, генератор інфрачервоного проміння або просто проміння світла. Для кожного діапазону частот — свій принцип генерації. Ось чому, щоб одержати «хвилі речовини», Миколі довелося будувати свій прилад на нових принципах і як початкові випромінювачі використати просто чисті хімічні елементи. Радіотехніка потрібна була лише для того, щоб зібрати, сконцентрувати, оволодіти їхніми випромінюваннями, про існування яких можна було тільки здогадуватись.

Це він зробив. «ГЧ» дає стале випромінювання, яке добре регулюється. Що воно таке? Які його властивості, як воно діє, поширюється? Тепер, нарешті, можна вивчати його! Ридан знайшов головне: це — промені мозку. А він, Микола, звичайно, спасував, зазнавши невдачі із своєю алхімічною ідеєю і зайнявшись сушаркою, замість того, щоб шукати фізичні закони, яким ці хвилі підлягають.

Чому не може статися, що промені «ГЧ» поширюються так, як запевняє Ридан на підставі своїх біологічних міркувань?! Адже було ж щось схоже, і зовсім недавно, з короткими радіохвилями, хоча генерація їх тоді вже не становила ніяких труднощів. Їх віддали любителям, бо закони радіології твердили, що короткі хвилі непридатні для далекого зв’язку, бо вони поширюються лише в межах видимого горизонту. А любителі відкрили, що на коротких хвилях простіше, ніж на довгих і середніх, можна досягти найдальшого міжконтинентального зв’язку. Лише тоді, пояснюючи це відкриття любителів, наука в свою чергу відкрила властивість коротких хвиль відбиватись од іонізованих шарів атмосфери і від поверхні землі…

— Ну от бачите! — розсміявся Ридан, коли Микола, нарешті, здаючись, виклав йому ці нові міркування. — Ніколи не треба сліпо вірити законам, для вченого це — загибель. Ними можна керуватись, але істинність їх завжди треба брати під сумнів! Неодмінно брати під сумнів! — гаряче додав він, розмахуючи в повітрі рукою з довгим вказівним пальцем.

Микола підвівся з крісла, вважаючи, що тема вичерпана. Та ні, Ридан розбалакався, як це частенько з ним бувало.

— І ще одну помилку вашу я хотів би підкреслити, Миколо Арсеновичу. Ну як ви могли подумати, що метою моєї багаторічної праці було «проміння смерті»?! Відверто кажучи, цією підозрою ви… могли б образити мене, коли б я не знав вас і не був упевнений, що це саме помилка, хоч і дуже… прикра. Принципово хибний погляд, на жаль, досить поширений у наш час! Ми не маємо морального права піддаватись цьому психозу і підпорядковувати нашу науку ідеям знищення та руйнування. «Проміння життя» — в найширшому розумінні цього терміну, як символ розквіту і прогресу науки, — ось що нам треба шукати, щоб бути сильними й непереможними в будь-якій сутичці! Це здається парадоксом, але поміркуйте самі… Ми вивчаємо атом, виводимо нові сорти рослин і породи тварин, досліджуємо причини північних сяйв і сонячних плям — усе це не для знищення, а для створення, для розквіту людства. Але все може служити і цілям війни. І чим більше ми вивчаємо й знаємо, тобто чим сильніша наша наука, тим більша наша військова могутність. За прикладом недалеко йти! Ми з вами створювали «ГЧ» зовсім не для воєнних цілей. Ви вирішували важливу фізичну проблему, я — не менш назрілу біологічну. В результаті ми маємо апарат, сповнений найбільш творчих, найбільш життєтворних перспектив. За допомогою «ГЧ» ми переможемо смерть, принаймні в тих випадках, коли вона передчасно вривається в організм, ще здатний жити, знищимо небезпеку хвороб, усуватимемо природні дефекти організму, зробимо людину більш довговічною… І це тільки незначна частина з того, що вже тепер не підлягає для мене сумніву. Коли я думаю про перспективи трохи більш віддалені, в мене голова паморочиться, Миколо Арсеновичу… А ось тепер дивіться, що сталося! — нам негайно став потрібний хороший козир проти сильної карти ворога. Що ж, чи довго ми його шукали? Він опинився в наших руках! Треба було тільки вибрати його серед інших карт. І так буде завжди, якщо ми не відхилятимемось від наших прямих завдань, нашого обов’язку — оволодівати природою, пізнавати її закони, її мову, її так звані таємниці, про які вона сама нагадує нам на кожному кроці… Їх так багато!

Якусь хвилину Ридан мовчав, спрямувавши погляд кудись далеко, поверх Миколи, очевидно у вікно, в небо Москви, що виблискувало сліпучим блакитнуватим серпанком. Якимись світлішими і яскравішими стали його очі, облямовані вузькою смужкою чорних вій, білішим сильне чоло, що ніби випромінювало думку…

Тільки тепер Микола зрозумів, що в привабливості Ридана чималу роль відігравала його зовнішність, він був дуже вродливий усім: обличчям, постаттю, рухами, тією незвичайною гармонією, з якою ці зовнішні риси відображали його багатий внутрішній світ, його живу експансивну вдачу мислителя і творця. Микола вперше побачив і зрозумів це, і вперше, не маючи сили відірвати погляд, одверто милувався ним; своєрідна скромність, звичайно, не дозволяла йому розглядати свого співбесідника, він одводив очі.

Ридан замислився, відблиски думок тріпотіли на його обличчі, видно, не встигаючи виливатись у слова.

А Миколі вже ввижалося інше обличчя. Теж сірі очі, тільки більші, лагідніші, довірливіші, з золотими цяточками біля самого краю зіниці. Такий самий витончений, але не гостро відточеним олівцем, а прозорою акварельною тінню, злегка накреслений контур профілю, ледь припухлої верхньої губи, трохи довгуватого кирпатого носика… Обличчя це наче плавало в тумані, і Микола ніяк не міг охопити, зібрати докупи всі знайомі риси, уявити собі його відразу все, цілком. Воно начебто гралось, ховалося від погляду Миколи і кликало до себе…

Як дивно… Уже який раз Микола робив цю спробу в думці відтворити образ Ганни перед собою, зовсім близько, так, щоб можна було розгледіти кожну рису, посмішку, блиск очей… Він легко викликав так усіх добре знайомих йому людей. Але викликати найближчий, найжаданіший образ не вдавалося. А чи може вона так само побачити його? Але тут перед Миколою постало третє — його власне обличчя, і на душі його стало похмуро. Грубе, вилицювате, по-теслярськи вирубане сокирою, прямокутне, з якимись гулями по обидва боки чоло, зеленкуваті невеличкі очі, гудзиком, завжди чомусь червонуватий носик, рівне білясте, як у пастушка, волосся. Хіба міг хто-небудь серйозно зацікавитись таким «видом»?!

Микола був дуже невисокої думки про свою зовнішність. Він соромився її і уникав приваблювати до себе увагу чужих очей навіть власним поглядом. В цьому виявлялась його хвороблива самокритичність, властива всім справді скромним людям.

А насправді Микола зовсім не був таким потворним, яким він себе уявляв, хоча формально його оцінка своїх рис була майже точною. Кінець кінцем усе залежало від позиції, від підходу: так само, як і Микола, зробив би і карикатурист, підкресливши його слабкі сторони. Художник-реаліст відобразив би в тих самих рисах Миколи і богатирську фізичну силу, і незвичайну допитливість розуму, і нехтування благами земними, і чарівну лагідність, і чистоту його довірливої до людей душі…

Ні, нічого цього не бачив, не знав за собою Микола. І похмурою здавалася йому доля такого ніжного, всезростаючого почуття, яке він уже насилу таїв у собі…

— Та-ак… — заговорив знову Ридан, приборкуючи, нарешті, свої розбурхані думки. — Не треба тішити себе надіями, Миколо Арсеновичу, наука ще в колисці, в пелюшках. Ми погано, дуже погано знаємо природу. В будь-якій області — чи це буде наш власний живий організм, чи світ мертвих речовин або космос, що оточує нас, — всюди, на будь-якій стежці пізнання ми натрапляємо на невідоме. Сучасне людство уявляється мені немовлям, яке запізнилось у своєму розвитку і якого мати-природа ще не відлучила від своїх грудей. Хіба не так? Адже це факт, що все, чим ми харчуємось, результат таємничої роботи зеленого листка рослин, що самі ми ще не створили ні грама їжі для себе за всю історію! Навіть не знаємо, як це зробити. А найгірше, що ми не дуже й дбаємо про те, щоб це узнати, бо звикли жити на утриманні природи і вважаємо таке становище цілком нормальним.

Микола вже здивовано слухав Ридана.

— Хіба треба вважати ненормальним, що природа нас годує? — спитав він.

— Бачте, поки ми не вийшли з дитячого віку, це нормально, звичайно. Але ця стадія розвитку трохи затягнулася, і людство вже почало виходити з неї. Та й пора, адже нам уже близько мільйона років! Першою незаперечною ознакою і фактором наступаючого зламу я вважаю наш соціалізм. Так, Миколо Арсеновичу, ми перші почали ставати на власні ноги, у нас у перших почали прорізуватися зубки! А це й значить, що людство почало виходити з дитячої стадії. Ось тут уже як хочете, але молочко матері нас не дуже влаштовує, хоча ми й досі ним харчуємось. Проте… облишмо метафори. Перейдімо до фактів. Ви замислювались коли-небудь над тим, скільки коштує сучасному людству добування цієї самої «природної», «материнської» їжі? Давайте подивимось!

І тут Ридан намалював картину, яка вразила Миколу. Професор сипав цифрами, перераховував звичайні людські справи, що набували враз нового, приголомшливого змісту. Шістдесят процентів населення Землі займається безпосередньо сільським господарством. Воно виконує титанічну роботу: приблизно з однієї шостої частини всього суходолу щороку здирають, як шкурку з апельсина, верхній шар грунту завтовшки близько двадцяти сантиметрів і перевертають його шкереберть. Потім прочісують усю цю територію в 25 мільйонів квадратних кілометрів — і неодноразово! — боронами, культиваторами, сівалками, угноюють, підживлюють, опилюють і зрошують отрутами, щоб урятувати врожай від бур’янів, хвороб і шкідників. Усе це робиться за допомогою машин. Технологія така, що кожна операція повинна бути виконана в найкоротший строк, тому машин потрібно відразу багато. Кожна з них працює всього кілька днів на рік, решту часу вони лежать мертвим вантажем. Ніде не використовуються машини так невигідно, як у сільському господарстві…

Врожай зібрано. Мільярди тонн харчової сировини, створеної природою на полях, плантаціях, просто в лісах, повинні тепер переселитися в інші місця, часом дуже далекі. І от зерно, коренеплоди, всілякі овочі або інші частини рослин — стебла, листя, квіти, коріння — вантажать на автомашини, у вагони, трюми кораблів, навіть у кабіни літаків, і вони течуть грунтовими, шосейними, залізними, водними артеріями континентів і між континентами, до місць переробки, до млинів і заводів, які перетворюють цю сировину на борошно, хліб, крупу, макарони, цукор, масло, крохмаль, спирт, чай, каву, маслини і багато, багато на що інше. До них приєднуються продукти тваринництва і мисливського промислу. Жива худоба й птиця, м’ясо в різних холодильниках, рефрижераторах, молоко, масло, сир, яйця, дичина… Рибальські флоти рискають по морях та океанах і теж женуть цими артеріями свою продукцію — рибу — заморожену, солону, копчену, сушену, в’ялену, ікру, риб’ячий жир, продукти китобійного, тюленячого, дельфінового промислів, крабів, устриць… Промисловики везуть з лісів «дикі» продукти — різноманітні горіхи, ягоди, гриби…

Але це лише основне ядро «харчової» діяльності людей. Адже її скрізь супроводжують машини, починаючи з обробітку землі і кінчаючи зважуванням готової продукції в магазині. Трактори, сільськогосподарські знаряддя, вантажні машини, вагони, судна, незліченна кількість машин, що працюють у борошномельній, макаронній, круп’яній, кондитерській, консервній, ковбасній, рибообробній, цукровій, крохмально-паточній, спиртовій, пивній, винній, соляній та інших галузях промисловості… Усі ці машини треба зробити. Для них добувається руда, плавиться метал, будуються заводи, робляться верстати, інструменти. А щоб вони працювали, добувається паливо — вугілля, нафта, торф, виробляється бензин, будуються електростанції, і для них теж створюються машини, машини, машини… А промисловість, що постачає сільському господарству мінеральні, хімічні добрива! А виробництво тари, адже це мільйони мішків для зерна, борошна, цукру, солі, добрив, бочки для риби, вина й пива, солінь і маринадів, ящики для фруктів, макаронів, яєць, битої птиці, бакалії, сила-силенна скляного посуду — пляшок, банок і т. д., металевих банок для консервів, молочних бідонів, коробок для чаю, кави, цукерок, паперу, пакетів, шпагату, фольги, целофану, гвіздків…

— Ось, Миколо Арсеновичу, що значить добувати й виробляти їжу в нашу цивілізовану епоху! Ось що значить жити на утриманні матері-природи! До шістдесяти «сільськогосподарських» процентів треба, очевидно, додати ще не менш як тридцять; разом на все це йде близько дев’яноста процентів творчої людської діяльності! Вдумайтесь, Миколо Арсеновичу, що це означає. Що люди, в основному, продовжують жити, щоб жити! Як первісні! Майже як тварини й рослини — за законами виду… Хіба не прикро? Скільки творчої енергії, талантів і геніїв поглинає турбота про їжу! Який стрибок у прогресі культури зробило б людство, коли б ця система відпала хоча б наполовину!

— Але поки що вона не може відпасти. Іншого способу добування їжі ми ще не знаємо. Мабуть, цей етап потрібен саме для того, щоб дійти до… таблеток, які замінюють їжу.

— Таблетки — дурниця! Гола фантазія. Організм не може харчуватись готовими речовинами, він повинен сам брати їх з їжі. Інакше він почне перетравлювати свої власні нутрощі… Ні… Я бачу, ви не уявляєте собі майбутнього… А воно таке зриме! Скоро ми оволодіємо атомною енергією, ви це знаєте. Без неї синтез білка, жирів і вуглеводів практично нездійсненний, вона замінить нам непевну сонячну енергію, мізерні крихти якої — всього близько двох процентів — ми тепер з великими труднощами виловлюємо рослинами. Вона ж і здійснить цей грандіозний переворот… Ми перестанемо калічити землю плугами, розводити тварин. Відмовимось од сільського господарства! Замість нього створимо харчові заводи, — гранично автоматизовані підприємства, де їжа вироблятиметься з тих самих матеріалів, з яких її створюють рослини — з повітря, води, солей, причому не раз на рік, літом, як тепер, а безперервно, щохвилинно, зиму й літо, незалежно від погоди, від клімату, широти й довготи… Синтетична їжа, Миколо Арсеновичу! Не треба боятися цього слова, хоча звучить воно для нас… не дуже привабливо… Звичайно, вона буде добра, різноманітна, смачна — іншою ми не будемо її робити, — а головне те, що вперше у своїй історії людина дістане їжу, яка справді потрібна її організмові. Адже наша теперішня «природна» їжа містить у собі не лише корисні, потрібні нам речовини, але й чимало шкідливих і просто зайвих. Організм змушений постійно витрачати якусь енергію на боротьбу з ними, хворіє, псується, старіє. Синтетична їжа принципово не може мати цих вад, вона складатиметься лише з того, без чого організм справді не може обійтись, і, звичайно, зробить людину дужчою, здоровшою, довговічнішою… Бачите, як це важливо?..

Звичайно Ридан під час розмови ходив, жестикулював; зараз він був якось особливо зосереджений, зібраний, скупий у рухах.

— Але найголовніше, звичайно, діалектичний стрибок, перехід у новий якісний стан, яким розв’яжеться цей мільйоннорічний етап нашого дитинства, етап нагромадження знань, — вів далі професор. — Стрибок уже почався у сімнадцятому році. Що казати, без соціалізму це все — химери, марні мрії. На жаль, ми схильні до всього звикати. Втрачаємо перспективу, забуваємо про своє місце в історії. Але ж ми завдяки соціалізму вже відірвались від минулого, летимо навально, набираємо висоту! Справа йде до того, що країна наша нестримно перетворюється в державу суцільної інтелігенції, і це незважаючи на те, що сільське господарство і вся «харчова» діяльність народу залишає по суті мізерне місце для науки, культури. Чи те буде, коли ми завершимо стрибок і звільнимо процентів тридцять-сорок людської творчої енергії! Але ще багато треба зробити… Багато таємниць природи розкрити — і в живому організмі, і поза ним… Це завдання лежить на нас, Миколо Арсеновичу, на нашому сумлінні. Адже ми, люди науки, належимо до числа тих небагатьох, хто звільнений від усяких «харчових» турбот і звільнений саме для цього… Не знаю, як ви, але я завжди відчуваю цю відповідальність перед тими, хто годує нас, і, кажучи правду, рідко буваю задоволений собою. І вже, звичайно, я почував би себе справжнісіньким злочинцем, коли б серйозно зайнявся шуканням «проміння смерті». Прагнення володіти ним є, по суті, ознакою слабкості, нікчемності фізичної й моральної. Перемога належить не тому, хто сіє смерть і руйнування, а тому, хто творить і стверджує життя. Не треба про це забувати.

Ридан замовк, замислився, тиша, що настала в кабінеті, одразу наповнилась приглушеними, легкими звуками рояля, що ледь долинали з вітальні. Прості арпеджіо, перемагаючи стіни і щільно зачинені двері, тут чудово перетворювались у неясний, багатоголосий клич пташиних зграй, що одна за одною злітали все вище, вище…

На хвилину обоє злилися в єдиний слух, віддаючись цим принадним, підкоряючим звукам, поки не розтанула срібляста мелодія десь далеко у вишині.

Ридан раптом різко обернувся, ніби чогось злякавшись, і спитав:

— А ви не гніваєтесь на мене, Миколо Арсеновичу?

— Що ви, чого?

— Здається… я зловживаю напучуваннями останнім часом. Не завжди це буває приємно… і потрібно.

Небагато слів, як завжди повільних, але точних і щирих, а тепер навіть схвильованих, довелось підшукати Миколі, щоб переконати професора в безпідставності його побоювань. Навпаки, Миколі так потрібні його уроки! Яка там образа, він відчуває тільки величезну вдячність, адже це допомагає йому вдосконалюватись, вийти із стану «напівінтелігента», що його так вірно визначив у ньому Ридан. Звичайно, йому, Миколі, не піднятися до рівня Ридана — пізно, та й… закваска не та… Але в кожній розмові Ридан уміє дати йому що-небудь таке важливе, що допомагає піднятися на щабель вище…

— І ось зараз — теж? — перебив професор.

— Звичайно!

— Цікаво. Що ви винесли з цієї розмови?

— Я завжди думав, що висока принциповість, це — властивість натури, так би мовити, дар природи, талант. Тепер, коли ви показали мені на конкретному прикладі джерела однієї з ваших принципових позицій, я зрозумів, що це моє уявлення треба перевернути з голови на ноги… Наша марксистська принциповість насамперед засіб для досягнення мети, знаряддя успіху в будь-якій творчій роботі. Тактична основа її. І вона доступна кожному, хто зрозуміє це… І друге. Мене й раніше вражала широта ваших думок, розмах… Тепер я бачу, що це… теж «знаряддя» і найсильніше. Всяке явище сучасності ви уявляєте собі в русі, в його розвитку від минулого до мислимого майбутнього. І тому правильно оцінюєте його… Не знаю, чи можна цього навчитись… потрібні величезні знання. Але це — метод… і, певно, навіть маючи хоч якісь знання, про нього не можна забувати.

Ридан був захоплений аналізом Миколи. Він зовсім не прагнув вкласти в свої слова й думки такий глибокий повчальний зміст. І навряд чи хто-небудь, крім Миколи, міг би так схопити цей зміст — це вже його специфічна й дуже цінна здатність. Щоправда, Ридан давно вже помітив її, але тепер він зрозумів, що вона розвинулась, зміцніла. Тут теж є чогось повчитись!

Ця зустріч, що почалася так неясно для Миколи, ще більше зблизила їх. Кінець її був «діловим».

— А щодо нашого проміння сну, — сказав Ридан, — то ви, звичайно, маєте рацію: випробовувати треба, і негайно. Сподіваюсь, ви не дорікнете мені за непослідовність: відносно необхідності випробування у мене ніколи не було сумніву… Але от як випробовувати — ніяк не втямлю. Потрібно в польових умовах на значній віддалі і, звичайно, на людях, на досить великій кількості людей. Одним словом, повинна бути обстановка, подібна до справжньої воєнної. Але людей нам ніхто не дасть, хоч би як я запевняв, що це їм не шкідливо. Експериментувати на людях не дозволяється. Тим часом, без такого випробування, — з участю представників армії, звичайно, — наше проміння не може перетворитися в засіб оборони…

Микола слухав, бачив, що Ридан по-справжньому розгубився, і ледве стримував усмішку: от як може помилятися навіть така мудра людина! Вихід із становища був йому давно ясний: звичайно, вони не можуть влаштувати таке випробування, та й не їхня то справа; хай про це подбають ті, хто користуватиметься зброєю, яку вони створили. Зараз треба тільки повідомити про це кого слід.

— Правильно! Через наркома! — зрадів Ридан. — Ідіть до нього сьогодні ж. Розкажіть усе, викладіть наші вимоги. Але глядіть… будьте обережні. Розмова повинна бути сам на сам!.. Цікаво, що він придумає.

Розділ чотирнадцятий НА ПІВНІЧНОМУ КОРДОНІ

Темної безмісячної ночі, навесні або восени, коли на Балтиці гуляють люті шторми і тумани щільною в’язкою масою повзуть над морем та берегом, проскочити на радянську землю неважко. Зустріч з «морським мисливцем» в таких умовах — цілковита випадковість, та й локатор попередить про неї вчасно: катер устигне вийти за прикордонну зону, а шлюпку сховають хвилі. Далі — холодна ванна біля лінії прибою — з ніг до голови, коротка боротьба з відпливною хвилею, слизькі, рухливі під ударами «дев’ятих валів» гранітні валуни, неминучі падіння… Це дрібниці, звичайно. Потім вузька — метрів двадцять-тридцять — тверда піщана смужка, за нею — невеликий виступ і — ліс! Таких місць на естонському узбережжі багато.

Так принаймні запевняли всі викладачі в школі.

Усю обстановку, техніку висадки і багато чого іншого Юханнес Ріккерт досконало вивчив із спеціальної секретної літератури і з розповідей досвідчених розвідників. Він мав гостру ділову уяву і на заняттях так майстерно розв’язував будь-які оперативні варіанти, що керівникам самим кортіло якнайшвидше випустити його на справжнє діло. Тим більше, що такого «діла», солідного й неодмінно вдалого, настійливо вимагали обставини: престиж школи дуже похитнувся після кількох провалів її вихованців, а престиж і гроші, які текли з «центру» і осідали в кишенях керівників цієї таємничої організації, було одне й те ж.

Так «Юхо» безсумнівно подавав надії. Чудовий радист і радіотехнік — цього не довелося його навчати, навпаки, він сам проводив практичні заняття в школі з іншими вихованцями. Злий на Радянську владу, що розорила його тітку, в якої він виховувався після смерті матері протягом кількох років у її чудовому маєтку біля озера Виртс-Ярві, недалеко під Тарту. От після цього батько-німець і забрав свого Ганса назад на батьківщину, в Німеччину. А тітка-естонка, позбувшись свого маєтку, почала жити на відлюдному лісовому хуторі біля Ринга, який тепер можна використати як базу: тітка ставилася дуже прихильно до небожа Юханнеса. Крім цього всього, він вільно володіє естонською мовою. Правда, «Юхо» не відзначається фізичним розвитком, він худорлявий, блідий, у гімнастиці поступається перед багатьма іншими. По-справжньому, його слід було б потримати на санаторному режимі ще місяців два-три. Але тепер це неможливо, звичайно. Та й не так уже необхідно — спритність, кмітливість, швидкість реакцій набагато важливіші за фізичну силу.

Коли на шкільних уроках викладачі докладно розписували, як легко їм вдавалося подолати морський кордон Радянської держави, Юханнес в душі усміхався. Він розумів справжню ціну і цій науці, і цим спеціалістам. Якщо не брати до уваги таких «дисциплін», як радіо, стрільба з пістолетів різних систем, шифрування донесень, засоби проти службових собак, найновіші прийоми «джіу-джитсу» і т. д., все інше, що стосувалося поведінки, тактики, було облудою. Ніякої «науки розвідника», принаймні тут, у цій школі, не було.

Так, справді, темної туманної ночі на випадок удачі — якщо не наскочити відразу на сторожовий катер або патруль на березі, можна порівняно просто й швидко опинитися в лісі. Але що далі?

Далі викладачі відразу обривали розповідь про конкретні випадки і починали теоретизувати. Можна вчинити так, можна отак. Так орієнтуватись, так повідомити про себе резидентові, так міняти місця, потім вийти в заздалегідь намічений пункт.

Усе — дурниці. Юханнес чудово уявляв собі: саме тут, у цьому начебто рятівному лісі, і починається найнебезпечніше, найстрашніше. І недаремно з цього моменту розповіді про дійсні події перетворювалися в теорію: саме тут, очевидно, більшість розвідників знаходили свій кінець.

Це й зрозуміло, досить «увійти» в обстановку. Ніч, туман. Куди саме занесло вітром і морською течією шлюпку або гумовий човен — невідомо. Детальна карта узбережжя не допоможе, тим більше, що нічого не видно, ніяких орієнтирів немає. Як сліпе цуценя, людина майже навпомацки кидається до лісу. При цьому треба не залишити слідів на береговій смузі. Майже нездійсненне завдання!.. Кожний валун на березі, кожний кущ здається, — і так справді може бути, — прикордонником. Де там уже «замітати сліди»!.. А через якусь годину берегом пройде дозор з собакою…

Нарешті ліс.

Радянська охорона, звичайно, чудово знає цей «геніальний» спосіб висадки і відповідно будує систему спостережень. Яка ж це система? Яку смугу лісу треба пройти, щоб опинитися за межами регулярного обходу з собаками? І куди, власне, йти? Компас, як відомо, не помічник, якщо не знаєш точно по карті, звідки почав шлях. Світна стрілка покаже, звичайно, «на південь», у глиб країни, бо висадка відбудеться на північному узбережжі, далеко за Талліном, де вже мало островів-вартових, що пильно охороняють радянське узбережжя Балтики. Але там, як зуби старої пилки, стирчать криві півострови, великі й малі, і якщо потрапити на один з них, а це цілком імовірно, то можна, йдучи на південь, опинитися в найнебезпечнішій береговій зоні і навіть вийти знову до моря.

Але, припустімо, вдалося випадково вгадати напрямок і «благополучно» провести решту ночі, притаївшись у лісі, під неминучим у цей час дощем. Настав ранок. Змучена, мокра, до краю змерзла, забруднена людина повинна вийти з лісу, опинитися серед людей, перетворитися в нічим не примітного місцевого жителя. Не можна ані помитися, ані розпалити вогнища… Орієнтуватися можна по звуках: гудках пароплавів, заводів, автомобілів, по шуму поїздів. Якщо їх немає, до них треба дійти, дотримуючись найбільш вірогідного напрямку. У поєднанні з картою й компасом це може дати деякі вказівки. Їх треба обережно перевірити, уточнити, щохвилини ризикуючи бути викритим. Перед тим, як виходити до людей, треба знайти місце для тайника, підготувати його, налагодити антену, передавач, у певний час зв’язатись із резидентом, закопати передавач і все компрометуюче майно й швидко піти геть від цього місця, бо його, можливо, вже запеленгували сторожові радіоспостерігачі… Може, навіть це місце вже оточене прикордонниками…

Ні… Усе це дуже наївно й примітивно. Від дотепності класиків розвідки таких, наприклад, як Томас Лоуренс, тут і сліду немає!

Юханнес уважно слухає «викладачів» і потроху схоплює головне: ніхто з них і сам не вірить у цей «легкий» спосіб переходу кордону. Якщо вони й побували в справжньому ділі, то вціліли тільки завдяки щасливій випадковості. Це просто випливає з їхніх розповідей, якщо добре вдуматись.

А найцінніше спостереження полягає в тому, що вся ця організація — і школа, і зовсім уже таємничий «центр» — чекають, прагнуть, щоб хто-небудь знайшов інший, новий, вірніший і надійніший спосіб.

У Юханнеса є свої потаємні цілі й завдання. Йому за всяку ціну треба відзначитись у школі, щоб, закінчивши її, відразу дістати солідне «діло». В цьому Юханнес уже досяг успіхів, він — один з перших учнів. Треба стати першим.

І ось він починає потай створювати свій новий, оригінальний проект. Основна ідея йому давно ясна: «шкільний» план хибний у самій основі, бо відносна надійність його першої частини — висадка під покровом ночі, туману, бурі — визначає неминучі й майже непереборні на наступному, «лісовому» етапі перешкоди, пов’язані з труднощами орієнтування в цих умовах. Адже завдання розвідника — опинитися серед людей, не викликаючи з їхнього боку ніяких підозр. Навіщо ж створювати цей зайвий і такий ризикований етап? Ні, хай буде складним, важким і, може, дорогим перший етап, але зате він повинен відразу, без особливого риску і цього безглуздого лісу приводити до людей вдень, коли навколо все видно і легко зрозуміти, як поводитися далі, куди податися.

Як це зробити?

А ось як…

Проект був готовий після кількох днів напруженої роботи думки.

За три тижні до закінчення курсу, коли мали відбутися випускні іспити, з’явився інспектор з «центру» для чергової, тепер уже останньої перевірки роботи школи. Це був своєрідний екзамен для її керівників.

Юханнес Ріккерт врахував ситуацію і, вибравши момент, мимохідь повідомив одного з викладачів, що в нього є деякі нові думки про тактику розвідувальної роботи. Як він і чекав, наслідки позначилися негайно і з помітним ефектом. Того ж дня Юханнеса викликали в кабінет директора, де зібралась уся верхівка школи, на чолі з представником «центру».

…План Ріккерта був визнаний оригінальним, сміливим; він заслуговував на негайну практичну перевірку.

— Очевидно, вам, як авторові проекту, було б бажано і здійснити першу таку операцію? — чи то спитав, чи то запропонував інспектор.

— Буду радий виправдати ваше довір’я, пане інспектор, — шанобливо відповів Юханнес, намагаючись приховати свою радість. Тепер він бачив, що потаємна мета його наблизилась.

З цього ж дня Ріккерта звільнили від навчання в школі і зарахували у штат «центру» з відповідною платнею. Його проект зарахували як випускний екзамен. Тепер Юханнес повинен був у найкоротший строк підготувати докладний, абсолютно конкретний план операції і забезпечити виготовлення деяких необхідних для неї технічних засобів, які він сам запропонував.

Балтика — країна дощів, вітрів і туманів. У Фінській затоці часом випадає до тисячі міліметрів опадів на рік, так доповідають метеорологічні зведення. А туманних днів в середньому нараховується близько шістдесяти.

Щоправда, більшість цих сумних, гнітючих для незвичної людини днів припадає на зиму, весну й осінь, але і в розпал короткого північного літа, в липні — серпні, коли ночі пробігають над Балтикою, як тіні від великої хмари, гнаної вітром, і морська вода, нагріта за довгий день сонцем до 17–18 градусів, вабить до себе купальників і плавців, — навіть у цей блаженний час раз у раз зриваються і дощові дні, і туманні, от уже справді білі, як молоко, ночі.

Однієї такої ночі невідома рибальська шхуна, мабуть, одна з тих, що звичайно борознять води Фінської затоки, шукаючи косяків салаки, підійшла до самого кордону територіальних вод Радянської Естонії зі сходу, далеко від Талліна. Кордону ця шхуна не перетнула, але, зменшивши швидкість, розвернулась і попрямувала вздовж берегової зони далі на схід, вправно додержуючи всіх вигинів і поворотів невидимого берега. Через годину шхуна лягла в дрейф, двигуни затихли. Свіжий північно-західний вітер почав відносити її до берега; ось уже вона опинилась у внутрішніх водах… Ще хвилин десять тривав цей дрейф, потім раптово запрацювали гвинти, шхуна зробила різкий поворот і на найбільшій швидкості зникла в нейтральних водах моря.

Того, що сталося з самого початку, коли судно вперше наблизилось до дванадцятимильної смуги територіальних вод, ніхто і ніщо не могло помітити. З корми на воду було спущено людину в одязі, трохи схожому на скафандр водолаза. Людина плиском лягла на воду спиною догори і так і лишилася лежати на поверхні. Вона тримала перед собою, вхопившись за дві рукоятки, якусь дивну річ, схожу на сигару чи торпеду довжиною близько півметра. Попереду ця торпеда закінчувалась невеликим гребним гвинтом. Шхуна пішла, щоб відвернути увагу, а людина з торпедою якийсь час ще лежала нерухомо.

Туман, усе більше освітлюючись сонцем, що саме сходило, ставав білішим і, здавалось, густішим. Нарешті людина зробила якийсь рух руками й ногами, і на мить стала у воді вертикально, як поплавець. Це дало їй можливість підвести голову над гребенями хвиль і визначити межі видимості. Так, туман починав рідшати. Тепер у її розпорядженні щонайбільше півтори години. А до берега, як відомо, дванадцять морських миль, тобто понад двадцять два кілометри.

Пора.

Людина натиснула стартер, і «торпеда» рвонулась уперед. За нею, міцно стискуючи витягнутими руками поручні, пронизуючи хвилі, мчала людина.

…Приблизно за кілометр від берега вона вимкнула двигун і почала спостерігати. Уже добре було видно пляж, що виблискував білим піском, освітлений сонцем, з поодинокими в цей ранковий час постатями людей.

Юханнес знав усе, що йому треба було знати. Години через три цей відомий навіть за межами Естонії пляж стане весь строкатим від людей, які на ньому загоряють. Отоді, за його планом, і слід було діяти далі, виждавши тут потрібний час.

Але йому вже набридло гратися. Та й «план» цей, певно, відслужив своє. Тепер можна було переходити до іншого плану, справжнього, без лапок.

«Торпеда» плавала тут, поруч. Затерплі, закляклі від напруження пальці вже відійшли й рухались нормально у вільних, непромокальних рукавицях.

Він зробив кілька складних рухів руками, потягнув за якісь кульки, що виступали на зап’ястях, плечах і шиї. Холодна вода потекла струменями всередину комбінезона, обпалюючи руки, груди, живіт, а тепле повітря, свистячи і булькаючи біля шиї, почало виходити назовні. Тіло його поволі занурювалось у воду.

Юханнес взявся за ручки «торпеди» і запустив її. Передня частина комбінезона під тиском води раптом розкрилась, як паща кашалота, і «торпеда» витягла з нього голу людину; на ній були тільки плавки, як у справжнього спортсмена-плавця; за нею на шнурі тягся, здувшись зверху пухирем, напівзанурений у воду мішок-рюкзак з якимсь майном.

Скафандр-комбінезон пішов на дно.

Через кілька хвилин Юханнес знову зупинив свого слухняного морського коня і перевів важельок біля рукоятки. Швидко занурюючись і випускаючи струминками пузирі, «торпеда» теж зникла в жовтувато-зеленій глибині. Юханнес з жалем простежив за нею і поплив до берега, насилу тягнучи за собою мішок.

Зайнятий усіма цими маніпуляціями, він тільки тепер побачив моторний човен з червоним прапорцем на носі, що наближався до нього. Один з двох пасажирів човна, стоячи, розглядав плавця в бінокль.

«От і все!» — усміхаючись, подумав Юханнес.

— Хіба ви не знаєте, громадянине, що в нас заборонено запливати так далеко? — сказав по-естонському чоловік у човні, коли плавець опинився біля борту. — Лінія загородки чітко позначена буйками. Прошу сюди!

Юханнес слухняно вхопився за борт.

Через хвилину він витягнув із свого мішка рушник, білизну, костюм, мовчки витерся і вдягнувся.

Човен ішов кудись убік від пляжу.

«От і все! — в думці радіючи, повторював Юханнес. — Завдання полегшується!»

Допит наближався до кінця.

Так, це був надзвичайний випадок, «НВ», надзвичайний навіть для органів державної безпеки.

Фашистський розвідник, захоплений береговою охороною, не тільки не чинив опору, а почав з того, що сам попросив доставити його «куди слід». З його поведінки, та й просто з виразу обличчя, ледь помітної усмішки, від якої вперто піднімались куточки губів, блиску спокійних, глибоко посаджених очей було видно, що він почуває себе щасливим, виконавши, нарешті, свою важку місію, про яку щойно розповів, опинившись у Радянському Союзі. Далеко не такий вигляд мали шпигуни й диверсанти, які раніше побували в цій кімнаті і сиділи на цьому ж стільці.

Майор і два капітани державної безпеки, що провадили допит, з цікавістю вислухали його довгу, докладну розповідь. Це була ціла епопея складної і дуже небезпечної боротьби за виконання дорученого йому завдання. Він говорив сухо, лаконічно про факти й події, а з них створювався образ сміливого, самовідданого антифашиста-підпільника. Усе, що він розповідав, уявлялось принаймні ймовірним. Деякі факти секретного характеру були відомі офіцерам, інші — могли бути перевірені. Але основну мету розвідника — передати відомості про винахід, який мав важливе оборонне значення, можна було оцінити лише після тривалої перевірки і вивчення спеціалістами приставлених ним даних.

Вірити чи не вірити?.. Хіба не може все це виявитись новим, талановито розіграним трюком?

— Чого все-таки ви обрали такий складний шлях — через шпигунську організацію, щоб виконати своє завдання? — спитав майор. — Можна було просто перейти кордон де-небудь і здатися прикордонникам.

— Спочатку я так і думав зробити, — відповів розвідник. — Потім пересвідчився, що це дуже небезпечно. Мене могли схопити свої ж. Або просто вбити. Мета не була б досягнута. Розвідка принаймні гарантує безпеку переходу з одного боку… А потім, уже в школі, я зрозумів, що можу здобути з неї більше користі…

— Тобто…

— Ось про це я й хотів зараз розповісти. План, який я запропонував розвідувальному центрові, стосувався не тільки техніки, як пробратися на територію Радянського Союзу. Я переконав їх, що мені легко вдасться організувати надійну базу на хуторі біля Рингу, в моєї тітки, про яку ви вже знаєте, і переправити туди відразу цілу групу диверсантів і шпигунів. Операція розроблена з усіма деталями. Висадка групи відбудеться після того, як у мене тут усе буде готове.

— Висадка за вашим способом?

— Не зовсім так. Це ще експеримент. Будуть використані тільки «торпеди» для переправки із шхуни на берег, вважається, що вони врятовують від небезпеки бути виявленими локатором. Але це вирішено проробити вночі, в туман і з проникненням у ліс — за старим звичаєм, — звідки я повинен допомогти їм вибратись. За таких умов вони вважають цей спосіб надійним… Таким чином, вам надається можливість узяти всю цю групу і, тим самим, значно послабити їхню розвідку. Якщо, звичайно… ви повірите мені…

— Події самі покажуть, наскільки правдиво те, що ви розповіли, — сказав один з офіцерів.

— Бачте… одна обставина ускладнює це. Уся група прибуде на промисловій шхуні «Ервалла» — тій самій, що привезла й мене. Вона зафрахтована в Стокгольмі для розвідки риби, а насправді обслуговує центр. Як тільки я повідомлю про закінчення підготовки, шхуна вийде у Фінську затоку. Мені наказано перетворитися в рибалку, на парусному човні зустріти її у відкритих водах і перейти на неї. Тут я повинен буду доповісти начальству про свою висадку і про все, що мені вдалося зробити в Естонії. Очевидно, тут відбудеться нарада з представниками центру. Обговорюватимуть мій досвід. Потім я повернуся на берег, щоб першої туманної ночі зустріти десант в уже визначеному місці й вивести групу з лісу. На жаль, у мене не було ніякої змоги відмовитись од цієї безглуздої наради в морі, хоча вона, на мою думку, являє собою найнебезпечнішу для операції помилку… Тепер ви бачите, що ніякі події не допоможуть вам перевірити мою щирість. Їх просто не буде. Якщо я не з’явлюсь на шхуну, це означатиме, що я провалився, і десант не висадиться. А повірити й відпустити мене туди… у вас немає підстав, це я добре розумію.

Деякий час тривало мовчання. Майор дивився прямо перед собою, в простір і думав про те, як дивно збудована людина. Вона може знати, вірити, але якщо треба реалізувати цю впевненість, перетворити її у вчинки — як жадібно вона шукає яких-небудь зовнішніх, хоча б незначних і чужих їй зачіпок, щоб ними ці вчинки підкріпити, обгрунтувати…

— Скажіть, чи немає в Радянському Союзі кого-небудь, хто знав би вас в останні роки? — спитав він.

— Ні, нікого…

І несподівано спохмурніле обличчя розвідника прояснилось.

— Коли не брати до уваги… одного знайомства в ефірі, — додав він. — Але я не знаю ні імені його, ні хто він, крім хіба того, що це досвідчений короткохвильовик-любитель. У нас з ним був досить тривалий зв’язок, — він розповів докладніше про цей зв’язок.

— Позивні його не пам’ятаєте?

— Пам’ятаю, звичайно. Eu2bd.

— А він що знає про вас?

— Мабуть, ще менше, ніж я про нього… А втім, він завжди згадає про мене ось по цьому… шифру… дозвольте… — Він підвівся, узяв простягнену майорм ручку і написав на аркуші паперу:

Коли Ганс, пришвартувавши свого човна біля корми, піднімався по штормтрапу на борт шхуни, його зненацька охопило гнітюче почуття нерішучості, якогось неусвідомленого неспокою. Защеміло під грудьми. У свідомості промайнуло неприємне слово: передчуття. Він здивувався з того і з іншого.

Справді, усе йшло за наміченим планом, жодних промахів він за собою не знав. Щоправда, таки треба було б за ці дні поїхати до тітки на хутір, так би мовити, освіжити враження, адже доведеться доповідати про цю поїздку… Ну, та все можна вигадати. Ніхто з тих, з ким він зараз зустрінеться, не міг знати, за яких обставин йому довелось вийти на радянську землю і що він там робив ці кілька днів. Він сам розповість їм про це так, як визнає за потрібне.

Звичайно, неприємно було знову занурюватись у цю огидну атмосферу суцільної брехні, злочинів, маскування, особливо після того, як він з такою радістю ковтнув волі на цій землі. А воля була ж тільки відносна: він і далі лишався під суворим наглядом, кожний крок його контролювався, але зате вперше за всі останні роки він міг вільно говорити правду, нічого не приховувати про себе, не вдавати з себе когось іншого… Яке ж це було блаженство!

Сьогодні він відчув це особливо гостро після того, як йому дозволили вийти в море на це побачення без провідника, йому повірили! Але ж у них, певно, не було для цього ніяких підстав.

Тепер треба було враз внутрішньо перебудуватись, зняти всі сліди цього блаженства — і з душі, і з обличчя, знову перетворитися у ворога своїх нових друзів…

Ступивши на знайому палубу «Ервалли», Ганс уже цілком оволодів собою.

Тут було порожньо й тихо, як звичайно вночі, у спокійну погоду. Матрос, який спускав трап, згорнув його і, не промовивши жодного слова, зник за ходовою рубкою. Ганс чекав озираючись, швидко за звичкою конспіратора вивчаючи обстановку. Усе тут було так само, як тієї ночі, коли його з «торпедою» спустили на воду.

Вітер трохи посилився і став теплішим, а туман помітно погустішав. «Погано», — подумав Ганс. Якщо розгуляється шторм, йому не пощастить сьогодні ж повернутись на берег.

Через хвилину якась постать у незграбному брезентовому плащі з капюшоном з’явилася з-за тієї самої рубки і підійшла впритул, пильно вдивляючись в його обличчя. Ганс відразу впізнав маленькі колючі очі інспектора і з його міцного потиску руки, з усмішки зрозумів, що все гаразд, ним задоволені, його цінують вище, ніж рядового, початкуючого розвідника. Враження це підтвердилося, коли вони ввійшли в невелике приміщення кают-компанії. За столом сиділо три чоловіки; Ганс бачив їх уперше.

— Оце він і є, той самий, — відрекомендував його інспектор: очевидно, тільки що про нього йшла мова. Вони не підвелись, не назвали себе, але привіталися з ним за руку, через стіл, розглядаючи його з явно доброзичливою цікавістю. З їхньої поведінки, а головне, з обережної догідливості інспектора Ганс зрозумів, що тут зібралися якісь «кити» з розвідувального центру. Принаймні, в одного з них був вигляд шефа, який має необмежені повноваження. «Десантники», певно, де-небудь у каютах відсипалися перед наступними небезпечними випробуваннями.

На столі стояла пляшка коньяку, трохи почата, вазочки з тоненько нарізаним лимоном, цукровою пудрою, невеликі чарки і один обідній прибор, перед яким і посадили гостя. На дзвінок з’явився кок з шиплячими на сковороді біфштексами. Усе було дуже люб’язно, швидко й доречно: Ганс зголоднів. Поки він квапливо їв, господарі тягли коньяк невеликими ковтками, курили й невимушено патякали на теми, що аж ніяк не стосувалися справи, заради якої вони не спали тут цієї нічної пори. Розмовляли вони чистою німецькою мовою, тільки в мові шефа відчувалися якісь чужі, англоподібні інтонації.

Ганс їв з насолодою і в межах пристойності брав участь у розмові — поглядами, мімікою, усмішками. Здавалося, цим була цілком захоплена його увага.

Насправді думки його напружувались, шукаючи пояснення для того, що тут відбувається. Пильна увага ловила факти, які свідчили, що не все так просто й безтурботно навколо нього, як здається. Недарма то один, то інший із співрозмовників поглядав на годинник. Двічі до каюти, крім кока, заходив чоловік з папірцем, який він передавав головному з «китів». Аркуш прочитувався й передавався з рук в руки, й разу не дійшовши до Ганса і не повернувшись до нього навіть віддалік лицьовим боком. Прислухаючись до кроків цієї людини, Ганс встановив, що вони ведуть у радіорубку, розташування якої він знав. Виходить, це були радіограми, але, судячи з міміки тих, що читали, не ті, які їм зараз були потрібні.

І чому ця компанія не спить, адже можна було звеліти розбудити їх, коли він з’явиться. Так, мабуть, вони чекають якогось повідомлення, зв’язаного з його прибуттям на шхуну, з планом висадки розвідників. Усе це не віщувало нічого доброго і непокоїло Ганса.

Коли він скінчив їсти, «хазяїн» урвав розмову, знову наповнив його чарку коньяком і запропонував перейти до справи.

Для початку кілька питань. Чи вважає він, що його спосіб висадки загалом виправдав себе на практиці. («Безперечно», — впевнено відповів Ганс). Чи потрібні які-небудь зміни в його початковому проекті («Так, дещо не було враховано внаслідок неточного знання радянської дійсності»). Чи вважає він, що план висадки групи, яка перебуває зараз на борту шхуни, лишається в силі і операція може бути проведена в будь-який момент?

— На жаль, операція розрахована не цілком за моїм планом, і тому може бути здійснена залежно від погоди, — відповів Ганс.

— На жаль, — іронічно повторив «хазяїн», — це було необхідно з деяких міркувань. Ваш план дуже цікавий, але він потребує ще практичної перевірки — і неодноразової. Ви ж самі знайшли якісь недоліки. Ось обміркуємо їх, усунемо, знову спробуємо… Ну, доповідайте все по порядку.

Ганс упевнено розповів, як відбувся його рейс з «торпедою», як він спокійно й безтурботно, при світлі ранкового сонця вибрав відповідне місце на пляжі, де було менше людей, потім вийшов на пісок, розмотуючи за собою капроновий шнур з котушки, схованої в плавках, як підтягнув за цей шнур ближче до берега напівзатоплений рюкзак… А з плавок він дістав, відпочиваючи на березі, майстерно складений мішок з найтоншого шовку, непомітно надув його, удаючи, що вирив його з піску, — і з цією копією свого рюкзака (демонстративно несучи його на виду у купальників) пішов знову у воду, щоб його помити. Тут уже неважко було замінити фальшивий рюкзак справжнім, повернутись, відкрито дістати білизну, костюм, одягтись…

Уся ця фантазія, рясно насичена дрібними фокусами й технікою, вигаданою Гансом і відомою слухачам тільки з його знаменитого «проекту», виглядала в цій жвавій розповіді захоплююче й переконливо. Вона одвертала увагу, відводила од небезпечних питань.

Потім він з тим самим захопленням виклав заздалегідь ним вигадану і детально продуману розповідь про організацію бази для підготовленої групи розвідників. Авжеж, він навідав свою тітку Лайне Тооп на хуторі Вооркіле, біля Ринга. Вона, як і раніше, ненавиділа Радянську владу, хоч і не показувала цього, до Юханнеса, небожа і приймака, ставилася дуже ніжно. Вийшло досить вдало: вона задумала побудувати невеликий будинок дачного типу для своєї дочки, яка одружилася в минулому році. Ділянку тут саме, на хуторі, вже одержано, навіть будівельні матеріали заготовлено. Юханнес обіцяв їй цими днями повернутись, підшукати артіль будівельників, допомогти грішми. На час роботи «артіль» розміститься в тітки, місця цілком досить, звичайно, без особливого комфорту, але пора літня. Так що нікому не доведеться навіть ховатися принаймні тижнів три-чотири…

Знову шеф подивився на годинник, і «кити» перезирнулися. Краєчком ока Ганс перехопив жест одного з них, що сидів збоку від нього: він ствердно, начебто схвально кивнув головою.

Шеф підвівся і підійшов до телефону. Ганс замовк.

— Як там з погодою, Ервін?

Мембрана зазвучала з такою силою, що шеф одвів трубку од вуха. Тепер усім у каюті було чутно, що відповідали шефові.

— Погода напрочуд рибальська, ваша честь, — грайливо вирікав низький, прокурений голос морського вовка. — Тепло, сиро й туманно. Саме слушний час поставити мережу. Накажете?

— Точніше, точніше, Ервін. І без жартів, будь ласка.

— Будь ласка: вітер три бали, зюйд-ост, інакше кажучи, радянський, але, незважаючи на це, ласкавий і теплий. Температура вісімнадцять і п’ять десятих, кімнатна. Хвиля — чотири бали, колискова… Наче і все…

— Не стройте дурня, Ервін! Туман?!

У трубці залунав добродушний сміх.

— Пробачте, ваша милість, я забув, що ви волієте пити молочко з-під корови, замість чистого віскі. Можу почастувати, виходьте на палубу. На жаль, метеорологи не придумали бальної системи для туману, так що точніше не можу…

— Виходить, прогноз справджується?

— Якнайточніше, ваша світлість. Я ж кажу — можна ставити мережу.

Ганс уже зрозумів усе, так принаймні йому здавалось. Та й наступні події зміцнили його впевненість у цьому. Тепле повітря, що ринуло на Балтику з півдня, викликало туман, і операція почнеться зараз же… На погляд «китів», не так уже й важливо, чи зустріне він розвідників на березі, чи вийде на цей самий берег разом з ними і далі діятиме за планом.

Йому ж цей несподіваний варіант загрожував майже напевно провалом його власного плану, можливо загибеллю. Попередити своїх нових друзів він уже не зможе. Звичайно, вони виявлять висадку, бо знають місце її, бачать обстановку і чекатимуть. Але чи висадиться з ними Ганс? Хіба не може статися, що його затримають на шхуні, а розвідники діятимуть самостійно і зовсім не так, як передбачалося. Нарешті, чому «там» повинні настільки вірити йому, щоб не допустити, що він, потрапивши їм до рук, просто видав їм план висадки, щоб ушитися самому!.. За цих нових обставин вони не пустять, не мають права пустити групу в ліс. Буде бій… У таких випадках той, хто кидає зброю і піднімає руки, буває вбитий своїми ж. Завжди знаходиться людина, готова виконати «обов’язок», згідно з найсуворішим законом розвідників, і в останню мить розкусити ампулу з ціаністим калієм…

«Що ж, — подумав Ганс, — хай навіть так. Я своє головне завдання виконав». Ця думка втішила й заспокоїла його. Він підняв чарку й випив свій коньяк одним духом.

Розмова по телефону закінчувалась.

— Ведіть судно до призначеного місця, — наказав шеф. — Коли ми там зможемо бути?

— Адже ми шукаємо рибу, ваша світлість! Але коли це боговгодне заняття вам набридло, то хвилин через тридцять можемо лягти в дрейф.

— Гаразд. Дійте не гаючись.

— Чули? — спитав шеф, сідаючи в своє крісло. — Доведеться скористатися з цього туману, Юхо, і, виходить, трохи змінити план. Ви вирушите разом з ними. Сподіваюсь, це не внесе особливих ускладнень?

Юханнес погодився, що інакше вчинити не можна: така нагода може трапитись не скоро.

…На шхуні почався рух. Судно ніби прокинулось, стривожене серед ночі. На палубі команда налагоджувала якусь техніку для спуску людей на воду. Шість розвідників, підняті з койок начальством, квапливо одягались, упаковували свої рюкзаки, припасовували на собі зброю, готуючись до бою, яким могли ознаменуватися їхні перші кроки на березі.

Усі прилади спостереження, котрими шхуна була обладнана, як належить найновішому військовому кораблю — локатори, радіопеленгатори, акустичні вловлювачі звуків у воді, насторожено провадили свою кругову вахту, щоб вчасно попередити про небезпеку, хоча б з якого боку вона не з’явилася.

«Ервалла», огорнута щільним, мокрим туманом, повільно, обережно, наче кішка, підкрадалася до берегових вод Радянської держави.

У кают-компанії теж ішла гарячкова підготовка: Ганс одержував останні. інструкції, розвідувальні завдання, вивчав напам’ять адреси явок, імена розвідників, про існування яких в Естонії він досі і гадки не мав, строки зустрічей і зв’язку по радіо з центром. Усе це він повторював по кілька разів уголос, потім, щоб краще запам’ятати, записував на маленьких блокнотних аркушиках, які відразу ж у нього відбирав і спалював у попільничці інструктор, що сидів навпроти нього.

Майже все вже було закінчено, коли в каюту знову. ввійшов радист з папірцем у руці. Під цілковиту мовчанку аркуш цей, як і раніше, обійшов усіх, крім Ганса, і повернувся до шефа. Тільки реакція тепер була інша. Раніше їхні обличчя досить відверто виражали: «не те!» Тепер вони зовсім нічого не виражали. Нібито вони просто подивилися на завідомо чистий аркуш паперу.

І Ганс збагнув: це було «те». І відчув, ніби якась незрозуміла глуха стіна одразу відокремила їх усіх від нього й порвала всі людські ниточки, що потроху протяглися від них до нього за час цієї зустрічі.

А зовні все було так, як і раніше. Шеф знову підлив коньяку собі й Гансу, і Ганс поволі випив, щоб заповнити чимсь цю хвилину страшної непевності.

Зненацька настала тиша: зупинились машини «Ервалли». Це було дуже добре чути, і означало, що судно прийшло й стало на вказаному місці, але ніхто наче й не помітив цього.

Інструктор, що сидів навпроти, вишукував щось у своїй записній книжці. Шеф недбало простягнув йому одержаний аркуш і тоді вперше спокійно назвав його на ім’я. І в цьому було щось загрозливе.

— Ну, що ж, Герхард… Дійте відповідно, — сказав він.

— Лишилось небагато, — пробурмотів той. — Я тільки відмічу в себе деякі дані. Отже, Юхо, як звати вашу тітоньку?

— Лайне Тооп.

— Лай-не То-оп, — повторив Герхард, записуючи. — Вік її?.

— Сорок три роки.

— Живе вона де?

— На хуторі Вооркіле, біля містечка Ринга.

— Там ви з нею і зустрілися?

— Так.

— Коли?

— П’ять днів тому. Двадцять четвертого липня. Ганс відповідав з твердістю приреченого, бо тепер, нарешті, він справді все зрозумів.

— Ну от і все, — бадьоро сказав Герхард, ховаючи свою записну книжку в задню кишеню, а лівою рукою простягаючи через стіл аркуш, принесений радистом. — Тепер прочитайте ось це.

І все ж таки Ганс не чекав того, що там було написано.

«…Учора відвідав хутір Вооркіле близько Ринга. Привіт Ріккерта передавати нікому. Лайне Тооп померла в квітні цього року запалення легенів — 852».

У першу мить думки Ганса з шаленим напруженням шукали виходу із становища. Знову й знову він перечитував текст, щоб протягти час. Не підводячи очей, він усе ж побачив, як права рука Герхарда повернулася з-за спини і над краєм стола з’явилось дуло пістолета.

Дзенькнув, телефон, шеф схопив трубку.

— Чи не поснули ви там, ваша світлість… — забасив голос з трубки.

— До дідька! — роздратовано закричав шеф. — Усе до дідька, чуєте, Ервін?! Повертайте негайно на північ і — повний вперед! Самий повний!..

Незвичайний спокій раптом обійняв Ганса. Він зрозумів, що всі його плани й надії загинули, що нічого більше вдіяти не можна. Можна лише чекати, коли настане кінець. Чекати і, мабуть, найкраще просто мовчати.

— А тепер, Ріккерт, — промовив тихим, свинцевим голосом Герхард, — розповідайте, як усе було насправді.

Ганс звів очі, зустрів холодний, загрозливий погляд… і раптом відчув легке запаморочення. В наступну мить усе його тіло охопила непереборна кволість, голова почала хилитись до стола, повіки нестримно стулялись. Свідомість швидко віддалялась кудись геть від нього.

Встигла промайнути думка: «Отруїли… в останній чарці — отрута». І більше вже не було думок.

Ніхто з людей, що перебували на «Ерваллі», не знав і ніколи не дізнався про те, що сталося далі.

Хвилин через сорок після того, як судно лягло в дрейф, увійшовши в берегові води Естонії, туман, що оточував його, освітився сильними прожекторами двох радянських сторожових катерів. Один з них зупинився на деякій віддалі, другий підійшов ближче і сигналами запитав судно про його національну приналежність. Шхуна не відповідала. Вона здавалася мертвою. Суднові вогні були погашені, люди не з’являлись.

Катер підійшов впритул до борту, і в той самий момент загін озброєних прикордонників, як зграйка птахів, перенісся на «Ерваллу».

Дивну картину побачили вони там.

Освітлений прожекторами туман кидав сіре, похмуре світло на палубу, і крізь нього тут і там видно було на ній розплатані тіла людей. Відразу ж з’ясувалося, що всі вони живі й навіть, очевидно, здорові. Про це свідчив здоровий колір обличчя, відсутність будь-яких зовнішніх ушкоджень. Скидалося на те, що вони сплять, але всі спроби розбудити їх, привести до пам’яті, до притомності, виявились марними.

У такому самому стані були знайдені штурман у своїй рубці, вахтовий за штурвалом, радист, частина команди, яка відпочивала в кубрику, словом — усі люди на шхуні.

Увагу лейтенанта — командира загону особливо привернула картина, на яку вони натрапили в кают-компанії. Там було чотири чоловіки. Один з них, на вигляд наймолодший, у простому рибальському одязі, сидів за столом, схиливши голову на складені руки. Прямо навпроти нього навалився грудьми на стіл другий, гарно зодягнений, як і інші двоє. З правої руки його, притисненої грудьми до столу, вивалився пістолет. Третій, літній, сидів у капітанському кріслі, закинувши голову назад, і гучно хропів, четвертий простягся на підлозі, біля обох теж лежали пістолети, які вони, здавалося, тільки-но випустили з рук.

Тут уже очевидним було якесь насильство, злочин, і командир вирішив поки що не чіпати сплячих. Він тільки зібрав їхні пістолети і, залишивши в каюті посилений наряд охорони, побіг на палубу.

Тим часом до другого борту «Ервалли» підійшов ще один катер, і з нього на шхуну перейшла група, яка складалася з майора, двох капітанів державної безпеки і одного цивільного. Командир загону рапортував їм про стан справ: на шхуні виявлено всього двадцять вісім чоловік, усі живі, але… перебувають у стані, схожому на сон. Розбудити, проте, нікого поки що не вдалося…

Лейтенант був дуже спантеличений. І не тільки тим, що сталося на шхуні. На обличчях прибулих, які відбивали і здивування, і захоплення, він бачив, що ці люди розуміли, в чому тут річ. І перше, що вони зробили після його рапорту, — почали гаряче вітати цивільного з якимсь надзвичайним успіхом!

Потім, немов згадавши про чергове важливе завдання, офіцери кинулись до «живих трупів», які лежали на палубі, швидко оглянули їх, зазираючи кожному в обличчя, неначе розшукуючи серед них когось, але, мабуть, не знаходили. Лейтенант зметикував, що тут кают-компанія може стати в пригоді, і повів їх туди.

Офіцери перезирнулись, коли впізнали Ганса, який спокійно спав у компанії явних «хазяїнів», за пляшкою коньяку. Проте «мирна» сцена набрала іншого вигляду, коли лейтенант доповів про пістолети, знайдені тут. Майор обережно підвів голову Ганса, послухав його дихання, помацав пульс… Погляд його привернув аркуш паперу, що виглядав з-під складених на столі рук молодого чоловіка. Він пробіг очима текст, передав аркуш капітанам. Знову перезирнулись вони… Підійшовши до одягненого в цивільне високого темноволосого чоловіка, який уважно стежив за тим, що тут відбувалося, майор сказав:

— Знаєте, професоре, що тут зараз трапилось? Крім усього іншого, ви врятували життя ось цьому… дуже хорошому хлопцеві…

Той з усмішкою розвів руками. Він і не збирався збагнути суть подій, надто далеких від того, що його тут цікавило.

— Така вже природа цього… явища, — відповів професор. — Воно покликане нищити погане і врятовувати хороше.

…Операція була закінчена на світанку; людям з катерів довелося чимало попрацювати на «Ерваллі». Усіх сплячих якнайретельніше обшукали, особливо тих, хто, безсумнівно, був приналежний до розвідки. У шести шпигунів-диверсантів, які лежали на кормовій частині палуби впереміжку з їхніми «торпедами» і комбінезонами-скафандрами, що їх вони не встигли надіти, прикордонники, тепер під керівництвом капітана, знайшли і вилучили навіть маленькі ампули з отрутою, сховані в ріжках комірців, у вилогах піджаків, у манжетах і носових хусточках… Рюкзаки із складним і добре продуманим шпигунським спорядженням — портативними короткохвильовими раціями, мініатюрними фотоапаратами, зробленими у вигляді портсигарів, сірникових коробок і авторучок, шифрувальними блокнотами, наборами снотворних і отруйних цигарок та сигарет, чорнилом для невидимого письма, предметами маскування — накладними вусами, бородами і з багато дечим іншим; фальшиві, а почасти і справжні документи — паспорти, посвідчення, довідки в непромокальних кишенях костюмів; нарешті, ті засоби захисту від людей і собак — хімікати та бойова зброя, — які могли знадобитися в перші ж хвилини після виходу на берег, — усе це було зібрано, складено й позначено відповідно до номерів, проставлених хімічним олівцем просто на тілі розвідників, «на потилицях», «за коміром», — як казали веселі й заінтриговані цією подією бійці-прикордонники.

Невдах-десантників зв’язали, перенесли наниз, в одну з кают, і залишили під конвоєм. Весь екіпаж судна на чолі з капітаном-штурманом Ервіном зібрали в кубрику.

«Китами» в кают-компанії зайнялися майор і другий капітан — досвідчені слідчі. Обшук дав багатий «улов». Організатори антирадянської розвідки, видно, почували себе на цьому зовні непоказному «риборозвідувальному» судні, як удома.

Тут, користуючись усіма перевагами ізоляції і недоторканності судна в нейтральних водах, вони спокійно жили, скільки треба було, звідси керували по радіо агентами, які вже раніше пробралися в Естонію. Ні ампул з отрутою, ні зброї, крім тих пістолетів, які вони вихопили, викривши Юхо, у них не знайшли. Ні, вони були певні, що небезпека їм не загрожує. Тому і тримали в своїх кишенях плани операцій, розклад радіозв’язку, адреси, імена, дати зустрічей, явки і багато такого, що викликало у слідчих справжнє захоплення. Мабуть, тут було все, що давало їм можливість знищити навіть саме коріння ворожої розвідки, завбачливо насаджене ще до недавнього встановлення в Естонії Радянської влади.

Повернувся другий капітан і доповів майорові, що «прибирання» на судні закінчене.

Усім сплячим, крім Ганса, наділи наручники й залишили їх на своїх місцях. Погляди офіцерів звернулися до чоловіка в цивільному, що як і до цього, мовчки стежив за їхньою роботою.

— Пора будити? — зрозумів він. — Тоді зв’яжіть мене з маяком… І коли це можливо — звідси.

Після недовгих переговорів з радистом, який тепер орудував у радіорубці шхуни, зв’язок було налагоджено.

Передаючи телефонну трубку цивільному, майор спитав його:

— Нам що ж… доведеться перейти на катер?

— Ні, не треба. Нам це не завдасть шкоди. І навіть не зачепить нас. Так що розташовуйтесь, як вам зручніше… Алло! Маяк Стеншер? Мені потрібен інженер. Це ви? Миколо Арсеновичу, негайно давайте чергову хвилю, як ми домовились… Так, тут усе готово… Усі до одного! Не забудьте зафіксувати відстань. Отож, дійте.

Він одійшов до стіни, так, щоб бачити відразу всіх сплячих.

— Довго доведеться чекати? — спитав майор.

— Чекати не доведеться. Дивіться!

У першу мить те, що сталося зразу за цим вигуком «дивіться», було сприйняте всіма як щось чаклунське і страшне, що виходило від цієї спокійної, неквапливої людини.

Тим часом нічого особливого не сталося. Почалось пробудження. Припинилося розкотисте хропіння «шефа», нерухомі до цього тіла помітно заворушилися, якийсь рух пробіг по очах, смикнулися куточки рота, пальці, плечі… Враження страшного, чаклунського йшло від одночасності цих ознак пробудження, які говорили про те, що тут діяла якась могутня зовнішня сила, незрозуміла й нездоланна.

Далі картина різко змінилася. Вони почали розплющувати очі і вже по-різному, кожний по-своєму, входити в реальну обстановку. Загальним для всіх було лише мовчазне остовпіння й жах в очах, що зростав у міру того, як вони починали усвідомлювати своє становище. Усі мовчали.

Одного тільки Ганса не торкнулася ця еволюція. Ледь розплющивши очі, він підвів голову і одразу ж побачив знайомі і такі бажані обличчя майора й двох капітанів — єдиних поки що справжніх друзів у цьому новому його житті.

У ньому ще жили почуття, з якими він поринув у сон: провал, загибель, цілковита неможливість виправдати довір’я цих друзів… І ось тепер якимсь незрозумілим чудом вони з’явилися, щоб урятувати його… Він побачив наручники на зап’ясті тих рук, які щойно націлювали на нього дуло пістолета… у шефа і того третього — теж. Його руки — він глянув на них, поворушив ними — були вільні!

Він знову повернув голову туди, де стояли друзі, зустрів дружелюбний погляд майора… Це було вже надто багато для нього.

Не знаючи, чи можна підвестись, чи треба й далі вдавати роль розвідника, як поводитися взагалі в цій незрозумілій, ще не розгаданій ним обстановці, він схилив голову й затулив обличчя руками, не в силі стримати щасливих, полегшуючих сліз.

Ополудні шведське риборозвідувальне судно «Ервалла», що порушило територіальні води Естонської Радянської республіки і, згідно з міжнародними правилами, було заарештоване прикордонною охороною, під конвоєм сторожового катера увійшло в бухту Кунда, потім пришвартувалося в порту.

Другий катер, який брав участь у затриманні судна, ще ранком підійшов до маленького острівця Стеншер, де височів один з багатьох радянських маяків Фінської затоки, і, піднявши на борт одну людину, після хвилинної зупинки взяв курс на Таллін.

Ридан і Микола сиділи поруч.

Очі в обох були червоні, обличчя сірі, втомлені.

Та й не дивно: за ці дві доби після несподіваного виклику по телефону і потім вильоту з Москви їм вдалося поспати в цілому не більш як три години. А скільки подій, переміщень з однієї обстановки в іншу, скільки незвичайних вражень відбулося за цей час!

На таллінському аеродромі перед вильотом вони покуняли хвилин двадцять, а ось тепер, коли можна було поспати добрих дві години, сон не брав їх.

Ридан обережно, збоку зазирнув в обличчя Миколи, побачив, що той теж не спить, і легенько штовхнув його ліктем.

— Здорово все-таки вийшло, — сказав він. — Скільки, ви кажете? Тридцять один кілометр?.. Замало, звичайно… Але ви тепер розумієте, що я мав рацію.

— Мабуть, що так.

— Мабуть! Не мабуть, а точнісінько так… Адже жодної осічки, усі двадцять вісім чоловік, як один…

Деякий час обоє мовчали. Потім знову заговорив професор.

— В усій цій фантасмагорії мені незрозуміло одне… Нас викликали в Наркомат державної безпеки позавчора ввечері. Вони лише ознайомилися з нашою пропозицією про випробування апарата, з його можливостями… Пам’ятаєте, про що нас розпитували? Чи можемо ми пустити в хід апарат у морі, вночі, в туман, а що коли об’єктом будуть люди на судні, чи не перешкодить обшивка і так далі. Розумієте? А вчора ввечері нас прямо-таки, наче на пожежу, перекинули на цей маяк з локатором. Ніякого туману тоді ще не було, так? Як же вони могли знати заздалегідь, що саме цієї ночі раптово насуне туман і якийсь шведський корабель завітає до нашого берега, і саме в цьому місці?!

— Авжеж, незрозуміло… У них… своя наука… ми її не знаємо… Але як дотепно вони вирішили завдання щодо випробування «ГЧ»… Правда ж?..

Микола говорив повільніше, ніж звичайно, глухим, беззвучним голосом. Крізь гул літака його майже не було чутно. Ридан скоса глянув на нього, трохи подумав, стрепенувся.

— Слухайте, Миколо Арсеновичу, — заговорив він рішуче, твердо, мов нарочито протиставляючи свій дзвінкий баритон його безбарвному голосу. — Через… дві години ми будемо вдома. Ось яка буде програма життя. Ви відразу ж підете у ванну, потім за стіл, добре повечеряєте, і — спати. Ніяких балачок, тим більше, що ми й не можемо нічого розповісти нашим. Спати будете досхочу. Про це вже я подбаю… Я сьогодні даю розпорядження дівчатам терміново збиратися на Уфу. Дзвоню Федорові Івановичу. Через два дні ви повинні виїхати.

— Але ж… тепер… «ГЧ» уже знають. У будь-яку хвилину нас можуть…

— Так, знаю, що «нас можуть», — різко перебив Ридан. — Але вас «не зможуть»! Я знаю напевно, що коли ви залишитесь у Москві, вам не дадуть спокою, і це погано скінчиться. Якщо я й сам раз у раз порушую ваш відпочинок, то чого ж чекати від тих, хто нічого про вас не знає! Зараз я беру всю відповідальність на себе, і, повірте, жодна душа не знатиме, де ви!

— Ну… г-гаразд, — відповів Микола.