ГЧ

Розділ восьмий ЗУСТРІЧ

У п’ятницю, як було домовлено, Федір вранці подзвонив Миколі. Тепер Микола чекав його дзвінка навіть трохи нетерпляче. Минуло вже два дні після того злополучного випробування, коли пропали його надії на «ГЧ». Микола був тоді приголомшений невдачею. Горе його межувало з відчаєм. Надто багато енергії, напруження, надій вкладав він у створення апарата, в саму його ідею.

А втім, відчай тривав недовго. Гострота переживання, така незвична для спокійної і врівноваженої вдачі Тунгусова, злякала його. Він зрозумів, що це наслідок перевтоми, і швидко оволодів собою. Уже наступного ранку, прокинувшись після міцного, освіжаючого сну, він вирішив припинити роботу з «ГЧ», кинути навіть думати про нього. Він знав: десь у глибині свідомості все одно виношуватиметься і дозріватиме ідея, яка вже зародилася. Рано чи пізно думка знайде помилку, і ідея знову вийде на поверхню, зміцніла і оформлена. А тепер трохи відпочити, почитати, погуляти — і за іншу роботу! От хоча б за сушіння дерева. Задум непоганий і може справді зробити переворот не тільки в музичній, але і в усій деревообробній промисловості.

Правда, це була далеко не нова думка. Вона народилася давно, ще чи не в ті роки, коли з’явилися перші лампові генератори високочастотного поля в лабораторіях різних дослідників та й просто радіолюбителів. Це була пошесть, епідемія захоплених шукань. Чого тільки не пхали тоді допитливі люди в цей дивовижний проміжок між двома мідними або навіть просто бляшаними — від консервних коробок — дисками саморобних «повітряних» конденсаторів: чи не станеться щось, надзвичайне! Пробували все метали, всяку хімію, клали туди їжу, проросле насіння, культури бактерій на скельцях, комах, мух і блощиць, мишей (більші об’єкти звичайно не вміщалися між дисками), — все, що потрапляло під руку.

Та і як було не шукати, не пробувати, коли простий градусник, вміщений у цей проміжок, навіть при найвищій, напрузі струму не виявляв щонайменшого підвищення температури, а сира котлета засмажувалася там за кілька секунд!

Отоді-то і з’явилися серед різних інших — їх було чимало — перші винахідники сушіння дерева цим способом.

Але до промисловості справа не дійшла, хоча в теорії все було правильно і технічно цілком здійсненне. Спосіб виявився надто дорогим. Виходило так, що при найекономнішому витрачанні енергії висушений брусок деревини коштував дорожче, ніж будь-який виріб з нього. Метод був офіціально забракований, а нових відкривачів цієї принадної «Америки» стали прирівнювати до винахідників вічного двигуна, — в промислових і технічних установах їх уже, так би мовити, гнали з порога.

Ця чудова ідея не проминула і Тунгусова. Свого часу він проробив необхідні досліди сушіння, розрахунки і пересвідчився, що діагноз поставлено правильно: спосіб непридатний.

Однак тоді ж він зрозумів і іншу важливу обставину: діагноз цей, прийнятий у технічних колах, мов якась вічна істина, насправді був тимчасовим, перехідним. Генератори високої частоти безперервно вдосконалюються, кількість корисної роботи, яку вони виконують, збільшується, неминучі в них втрати дорогої електроенергії скорочуються. Та й сама електроенергія, яку все ширше добувають за допомогою дарової сили води, що падає через греблі, дешевшає з кожним роком. Хіба можна сумніватися, що через кілька років сушіння дерева електрикою стане вигідним, єдино вигідним способом для нашої нетерпеливої і всезростаючої промисловості!

От про це зразу ж і згадав Микола, коли Федір розповів йому про свої турботи. А лампи! його лампи, які дають можливість загнуздати всю до останку енергію найвищих частот, — саме те, що потрібно для сушіння! Ніхто навіть не пробував шукати розв’язання проблеми в таких високих частотах, а тепер ясно, що саме в них і ховається це розв’язання!

Виходить — можна. Настала ця хвилина!

А втім… треба спершу все підрахувати на нових основах…

День Микола обчислював. На другий день читав. У Ленінській бібліотеці за допомогою бюро обслуговування він розшукав і переглянув усе, що вийшло в світовій пресі за останні роки на цю тему. Дещо цікаве йому там переклали з англійської…

На третій день Федір привіз йому гостей — директора Храпова і головного інженера Вольського.

Микола просто розповів про суть і переваги високочастотного методу, про його прогресивність, показав кілька дослідів сушіння дерева.

Федір спостерігав. Він не сумнівався в результатах цього побачення і з самого початку вирішив з’ясувати, в чому секрет того мистецтва переконувати, яким так добре володів його друг і якого так бракувало йому самому. Він бачив, як ввічлива, насторожена увага його шефів потроху тепліла, нагрівалася все помітнішими струмочками довір’я, цікавості, іноді навіть захоплення…

Федір стежив за кожним жестом, за кожною фразою Миколи. Він міг би заприсягтися, що Микола не робить ні найменшого зусилля, щоб переконати чи бодай зацікавити співбесідників. Просто пояснює, показує. Він помічав «помилки» Миколи: то одне, то інше можна було б подати гостям набагато ефектніше. Саме він неодмінно скористався б такою можливістю… Чи не в цьому секрет? У тому, що в його розповіді нема ніякої тенденції переконати. В чесності? І в знанні об’єкта…

Тим часом його шефи почали «плавитися». Замріяні посмішки розпливлися на обличчях, — сама перспектива не залежати від «сирого» лісу, який поставляли фабриці, — викликала в них захоплення…

Їм не потрібно було ні обмірковувати, ні обговорювати те, що вони дізналися і побачили. Вони тільки переглянулися і запропонували Миколі укласти з ним, як з винахідником, договір на проектування і монтаж дослідної установки на фабриці. Микола погодився, але з однією умовою: якщо вони зуміють накинути електропромисловості замовлення на спеціальні електронні лампи його конструкції для високочастотного генератора. Без цих ламп не було рації взагалі братися за цю справу.

Вирішили так: ідея створення високочастотної сушарні буде обговорена на технічній нараді з представниками головкому електропромисловості. Тут же буде вирішено питання про лампи.

«Музиканти» негайно побігли в наркомат і почали там осаду головкому за добре відомими їм стратегічними законами. Через п’ять днів головком здався: на музичну фабрику вирушив сам заступник начальника Вітковський — «хазяїн» електролампових заводів. Начальство з «свого» наркомату не примусило себе чекати.

Технічна нарада почалася в атмосфері загального піднесення. Всі були в курсі подій і накреслену реформу приймали, як можливий початок нової ери в житті підприємства. Нарада з представниками двох наркоматів повинна була санкціонувати цей знаменний крок.

Директор надав слово Вольському. У невеликому вступі, спрямованому головним чином на те, щоб ввести в курс справ Вітковського, головний інженер розповів про труднощі, яких зазнавала фабрика, про об’єктивні причини цих труднощів і про їх неминучість найближчими роками. Потім, пославшись на загальні висновки інженера Тунгусова про переваги високочастотного методу сушіння, він змалював картину райського життя підприємства, якщо цей метод буде реалізовано.

Представник наркомату місцевої промисловості заявив, що він розглядає ініціативу фабрики як цінний досвід, що в разі удачі відіграє величезну роль у розвитку всього народного господарства.

Федір слухав ці виступи, і в ньому боролися два почуття — гордості і образи. Все, що вони говорили, належало йому. Це був його план, його винахід. Вони не додали нічого до тих думок, які він посилено підказував їм протягом останніх днів. Але його виступу не значилося в повістці дня… А втім, він добре розумів, що зараз, на цій нараді, потрібні більш авторитетні голоси.

Доповідь інженера Тунгусова була вислухана з особливого увагою. Микола майже повторив те, що він розповідав тоді Храпову і Вольському, але вже не взагалі, а орієнтуючись на конкретний проект сушарки, яку треба було створити. Федір зрозумів, що Микола встиг грунтовно обміркувати цей проект — він навів факти, яких у нього раніше напевно не було. Виявилося, наприклад, що сушіння в електричному полі ультрависокої частоти не тільки надає деревині високих механічних якостей — міцності, твердості, але й значно поліпшує її резонансну характеристику. Навіть проста, ділова деревина стає «музикальною» (тут Микола пустив по руках кілька березових брусків власного виробу; постукуючи по них, можна було видобути чисті, надзвичайно звучні тони). Дуже можливо, що найкраще, добірне дерево після сушіння цим способом набуває властивостей витриманого протягом десятиліть матеріалу, з якого робили свої шедеври такі великі майстри скрипок, як Страдіваріус…

Наприкінці доповіді Микола, уже прямо звертаючись до Вітковського, поставив питання про електронні лампи для установки.

Вітковський сидів поруч з директором. Усі знали, що від нього залежить доля проекту, безліч очей запитливо свердлили його обличчя з самого початку зборів. З кожним новим аргументом на користь проекту погляди всіх знову зверталися до Вітковського. Як він? Що думає? Чи переконався?

Очі представника головкому були опущені вниз до столу на пальці, які повільно крутили то срібний портсигар, то сірники, то попільницю. Іноді здавалося, що очі його заплющені. Може, він дуже стомлений? Може, думки його зайняті якими-небудь іншими, важливішими справами? Чоловік переживає особисту трагедію? Чи все, про що йдеться тут, йому добре відоме і він давно визначив своє ставлення?.. Ні. Будь-яка думка, будь-який стан якось позначається на поведінці людини. А тут… Це була дивовижна здатність нічого не показувати. Можна було подумати, що весь він тільки ввижається, що його нема тут…

Докази промовців були такі переконливі, що, здавалося, не поділяти їх не міг і Вітковський, тим паче, що анінайменшого натяку на негативне ставлення до проекту Тунгусова він не виявив.

Та ось директор попросив представника головкому висловити свій погляд.

— Думка сушити деревину у високочастотному полі не нова, заявив той авторитетним тоном, як і раніше ні на кого не дивлячись. — В Америці такі спроби робилися років п’ять тому і не мали успіху, бо високочастотний спосіб виявився менш рентабельним, ніж звичайний, термічний. Робили ці досліди і в нас у Фізичному інституті, в академіка Бєлишева, і в лабораторії професора Флерова — і теж прийшли до негативних висновків…

Далі він висловив сумнів у тому, чи варто знову братися за ці дорогі експерименти, тим більше, що електропромисловість зараз навряд чи могла б виконати нові спеціальні замовлення.

Директор розгубився. Федір зблід і дивився на Тунгусова, немов шукаючи в нього захисту від цієї холодної промови, що руйнувала всі надії.

Микола зовні був спокійний, але кров ударила йому в голову і роздратування розпирало його всього.

«От, починається, — думав він. — Що за чортівня! Це тупе опудало намагається поховати явно добру справу. Ну, гаразд, воювати так воювати!»

Він попросив слова.

— Я хотів би задати кілька запитань товаришеві Вітковському, — почав він бездоганно коректним тоном. — Скажіть, товаришу Вітковський, про які саме досліди американців ви говорили? Мене цікавить, які фірми і коли пробували застосувати високочастотне сушіння дерева і на скільки цей спосіб виявився дорожчим від термічного?

Вітковський невдоволено засовався на стільці.

— В американських журналах про це писали років п’ять тому, як я й казав. Подробиць я зараз, звичайно, не пам’ятаю, але знаю, що в Америці нема жодної такої діючої установки. Мені здається, цього досить.

Тунгусов ледве помітно усміхнувся.

— Для мене досить, — сказав він. — Тепер друге запитання. Скажіть, будь ласка, чому нічого не вийшло ні в Фізичному інституті, ні в професора Флерова?

— Ну, цього вже я, даруйте, не знаю! Це була наукова робота. А я господарник, і мене цікавили тільки практичні результати її.

— Так, — відрубав Тунгусов. — Отже, констатуємо: даних американських дослідів ви не пам’ятаєте, а наших вітчизняних не знаєте. Тоді дозвольте, товариші, розповісти вам ці дуже істотні подробиці.

Чотири роки тому в контору американської мебльової фірми Спайєра в Чікаго прийшов якийсь Гемфрі Давідсон, радіолюбитель, і запропонував купити в нього патент на високочастотне сушіння дерева. Спайєр зацікавився винаходом, витратив чимало грошей на його перевірку і, переконавшись у рентабельності нового способу, купив патент Давідсона за півтори тисячі доларів. На цей час і припадає поява статей у технічних журналах, у яких Спайєр почав рекламувати «свій» спосіб сушіння, сподіваючись монополізувати сушильну справу в Сполучених Штатах. Звичайно, технічні подробиці методу зберігалися в таємниці.

Через три місяці була пущена в дію невелика дослідна установка, яка давала на добу двісті двадцять кубофутів готової деревини цінних порід, висушеної до одинадцяти процентів вологості. Це майже стільки, скільки давала вся сушильна фабрика Спайєра. Справді, експлуатація нової установки виявилася страхітливо дорогою…

— Про це я, здається, і говорив, — вставив Вітковський, переможно глянувши на директора.

— Але, — спокійно вів далі Тунгусов, — у зв’язку з величезним прискоренням процесу і майже повним зникненням браку вартість сушіння вийшла на сорок два проценти меншою, ніж при термічному способі.

Храпов глянув на Вітковського, але той, як і раніше, був байдужий.

— Спайєр міг стати «сушильним королем» Штатів, — говорив Тунгусов. — Але йому треба було розірвати контракт з могутньою «Компанією сушильного обладнання», яка постачала йому термічні шафи та іншу апаратуру. Ця компанія, передбачаючи повний крах своєї справи в разі розвитку високочастотного способу, пішла на великі фінансові жертви, підкупила ще могутнішу фірму «РСА», змусивши її не прийняти від Спайєра замовлення на лампи для високочастотної сушарки, і зажадала величезної неустойки, якщо буде розірвано контракт. З другого боку, компанія пропонувала Спайєру перекупити у нього патент на винахід Давідсона за вісімсот тисяч доларів. Як бачите, американці досить високо оцінили цю іграшку… Спайєр спершу відмовився — це було б загибеллю для його нових планів. Але незабаром він переконався, що боротьба безнадійна і навіть небезпечна. Тоді він погодився знищити патент Давідсона. В присутності представника «Компанії сушильного обладнання» він спалив патент і розібрав дослідну установку, одержавши за це півмільйона доларів. На тому все й скінчилося.

Сподіваюсь, товаришу Вітковський, ви тепер розумієте, чому і для кого високочастотний спосіб сушіння виявився «нерентабельним» і чому, як ви правильно сказали, в Америці нема жодної такої установки.

І знову, незважаючи па паузу, навмисне зроблену Тунгусовим, Вітковський промовчав.

— Тепер про досліди у нас в СРСР. Академік Бєлишев з чисто науковою метою досліджував закони розподілу електромагнітного поля високої частоти в різному середовищі і, зокрема, користувався для цього деревиною. Він мав справу з короткими хвилями, саме з частотою близько п’ятнадцяти мегациклів. Більша частота і не потрібна була для його наукової мети. А при п’ятнадцяти мегациклах, звичайно, господарського ефекту не досягнеш. Бєлишев це добре розумів і ніколи не пропонував сушити дерево в короткохвильовому полі. Однак знайшлися профани, які зробили такий висновок з його роботи, чому він і змушений був виступити в пресі із спростуванням цих безглуздих пропозицій.

У професора Флерова справа стояла інакше. Він добивався саме практичного, господарського ефекту. Йому пощастило сконструювати такий ультракороткохвильовий генератор, який в лабораторному масштабі давав дуже добрі результати: процес сушіння прискорювався у тисячу разів, а вартість його падала на тридцять п’ять процентів. Це вже були результати, близькі до давідсонівських. Лишилося спорудити промислову установку. І тут вийшов конфуз. Заводи вашого головкому, товаришу Вітковський, два роки воловодилися з виконанням замовлення на електронні лампи для установки, зробили не те, що потрібно, і зрештою відмовилися од замовлення.

Генератор, який пропоную я, повинен бути ще ефективніший і рентабельніший. Але… для нього теж потрібні спеціальні лампи. І, судячи з того, що говорив тут товариш Вітковський, перед нами стоять такі самі труднощі, яких зазнав професор Флеров…

Обізнаність і впевненість Тунгусова остаточно покорили збори. Було ясно, що заперечення Вітковського безпідставні і що справу треба довести до кінця за всяку ціну. Але як бути з лампами? Це — основа всієї установки і єдина деталь, яку ніяк не можна виготувати кустарним способом. А Вітковський — «хазяїн» лампових заводів.

Директор висловив надію, що товариш Вітковський все-таки допоможе їм просунути замовлення, маючи на увазі принадні перспективи нового методу сушіння для багатьох галузей промисловості. Вітковський обіцяв зробити все, що можна, але відповідальність з себе зняв, вказавши, що електротехнічна промисловість перевантажена роботами оборонного значення і що відривати її від цієї роботи перед лицем воєнної загрози — державний злочин. По суті це була відмова.

Раптом з-за спини засмученого Федора підвелася струнка дівоча постать.

— Будь ласка, Ганно Костянтинівно, — сказав директор.

— Запитання товаришу Вітковському, — почала вона. — Скажіть, замовлення професора Флерова проходило через головком?

— Так, через головком, як і всі замовлення на оригінальну продукцію.

— Персонально через вас?

— Персонально у нас замовлення не проходять. Є для цього спеціальний відділ.

— Його рішення санкціонуєте ви?

— Дивлячись у якому питанні…

— В даному питанні. Ми говоримо про замовлення на генераторні лампи для професора Флерова. Адже заводами електронних ламп відаєте ви?

— Ну, я санкціоную.

— Чому ж ви вирішили анулювати замовлення професора Флерова і тим самим звести нанівець усю його роботу? Адже це була дуже цінна пропозиція для промисловості.

— Тому ж ми й прийняли його замовлення. Але коли я побачив, що люди б’ються над цими лампами протягом двох років і не можуть їх зробити, я вирішив, що це надто дорога розвага…

— Товаришу Вітковський, двадцять хвилин тому, відповідаючи на запитання товариша Тунгусова, ви сказали, що вам невідомо, чому проект Флерова не був здійснений, і що ви вважаєте його роботу «ненауковою». Тепер виявляється, що ви добре знали про господарське значення проекту і самі ж перешкодили його здійсненню.

«Молодець!» — похвалив Тунгусов і тихо спитав директора: — Хто це?

— Представниця нашої шефської організації. Чудова дівчина. Дочка професора…

— Я вам можу все пояснити! — роздратовано крикнув Вітковський, клацаючи портсигаром. Але я не розумію, яке це має підношення до питання, що його ми сьогодні обговорюємо.

— Пряме! — твердо відповіла Ганна. — Адже це цілком аналогічний випадок, і нам зовсім не хочеться потрапити в становище професора Флерова. Тепер ясно, що нам доведеться шукати інший шлях для здійснення проекту товариша Тунгусова…

Храпов уже знав Ганну, її м’якосердість, тактовність. Її виступ підказав йому, що далі проводити збори небезпечно, і він оголосив перерву. Розрахунок був правильний. Вітковський попрощався і поїхав.

І одразу велика директорська кімната перетворилася на трюм корабля, в якому відкрито кінгстони… Обурення вирвалося назовні, перетворилося на рух, звуки, слова. Ніхто не слухав, майже всі говорили. Раз у раз лунали гострі, як колючки, епітети.

— Бюрократ справжнісінький…

— От дурень, аж світиться… Так брехати перед зборами…

— Як тільки тримають таких на керівних…

— Просто боягуз, боїться відповідальності…

— Шкідник очевидний…

Микола був одним з небагатьох, хто зберігав спокій. Він по-хазяйськи відчинив вікно, закурив, користуючись тим, що всі в цьому переполосі диміли не гірше за Вітковського, і з цікавістю спостерігав, як по-різному проявляється в людей одне й те саме почуття. Недалеко від нього, в групі комсомольців, стояла Ганна. Він чув уривки їх розмови і раз у раз стрічав погляд її великих сірих очей.

Підійшов Федір. Він був розгублений.

— Ну що ж це таке, Колю?

— Як що? Нічого особливого. Звичайна історія. Адже ми з тобою уже говорили…

— Так, але це ні в які ворота не лізе!.. І що ж тепер робити?

— На жаль, лізе, як бачиш. І дуже вперто. А що робити…

До них підійшла Ганна.

— Познайомте нас, Федоре Івановичу, — сказала вона, дивлячись на Миколу. — Я теж хочу знати, що думає товариш Тунгусов, — вона подала йому руку.

— Це наш ангел-покровитель з музичного світу… — похмуро сказав Федір.

— Ваша доповідь, — не приймаючи його жарту, промовила Ганна, — всіх нас запалила. Дивіться, що робиться. А все через вас.

— Ну що ви… — знітився чомусь Микола. — Це — ви! Ви здобули перемогу, ви змусили його втекти!

— Та йому ж того й треба було, — розсміялася Ганна. — Він і прийшов, щоб накапостити і втекти… Дивний все-таки тип… Ну, добре, що ж далі?

— А це нам зараз скаже начальство, — як і раніше, похмуро кинув Федір.

Справді, за директорським столом, очевидно, закінчилася якась дискусія. Храпов підвівся, постукав товстим олівцем по склянці, потім по графину, потім знову по склянці… Всі зайняли свої місця.

Підвівся Полікарпов, секретар парткому.

— Ми заслухали доповіді, — сказав він. — Тепер мають бути дебати. А навіщо власне вони потрібні? Щодо цього… Вітковського — все ясно, з ним сперечатися — марна справа. Є пропозиція. Перше. Записати в резолюції: «Технічна нарада рекомендує будувати нову сушарню за проектом інженера Тунгусова» (Вигуки: «Правильно!» Одностайні оплески). Підвівся Храпов.

— Товариші, якщо хто сумнівається в правильності нашої рекомендації, прошу висловитися. Ніхто не взяв слова.

— Так, — зробив висновок секретар. — Виходить, будемо добиватися. Друге: незважаючи на відмову Вітковського, направити в головком офіційну вимогу на лампи. Одночасно добре було б товаришам Храпову і Вольському скласти доповідну записку і звернутися особисто до начальника головкому, пояснити, розповісти про Вітковського… Коли це не допоможе…

— Не допоможе, — тихо сказав Микола, і Храпов одразу ткнув олівцем у його бік. Тунгусов підвівся.

— Що б ми не робили в головкомі — нічого не доб’ємося. Там Вітковський. Начальник головкому буде радитися з ним, а той тепер не посоромиться в засобах, щоб нам допекти. Я знаю, як це робиться. Можу сказати заздалегідь: він організує наукову консультацію, яка цілком відкине наш проект. Отже, з нього нічого не візьмеш, і цю чорну справу він зробить чужими руками. А начальник головкому в такому разі відповідальності на себе, звичайно, не візьме. І спокійно відмовить нам. Треба діяти інакше, зовні…

Микола говорив спокійно, у своїй звичайній оригінальній манері вимовляти кожне слово до кінця, не поспішаючи, нічого в ньому не ковтаючи, не підвищуючи голосу, — немов розмовляв з друзями за чаєм.

І як він сам, стежачи за думкою Полікарпова, не стримався і з місця заявив «не допоможе», так тепер Ганна, яка давно уявила собі найпростіший на її думку шлях, невимушено сказала:

— А чому б нам…

Микола не закінчив своєї думки, але, почувши Ганну, замовк, подивився на неї, кивнув підбадьорливо, немов запрошуючи її доказати за нього те, що їм обом уже ясно. Ганна відчула цю довіру і трохи зніяковіла — а що як помилиться!

— Ніхто начебто не сумнівається, — сказала вона, — що наш проект важливий для багатьох галузей промисловості. Виходить, треба звернутися до наркома, зустрітися з ним, поговорити, розповісти про наші труднощі з лампами, про Вітковського…

— Ну, от і добре, — схвально кивнувши в її бік, сказав Микола і сів одночасно з нею.

— Правильно! Звичайно, до наркома! — загули голоси.

«Музиканти» за директорським столом перезирнулися.

— Як, подужаємо, Тимофію Павловичу? — спитав Вольський, підморгуючи директорові. Він уже відчував спортивний інтерес до цього плану. Головним артистом високого мистецтва брати, обходити всякі адміністративні бастіони і застави був, звичайно, Храпов. Це був психолог. Найстійкіших секретарок-церберів він приручав, перетворював на однодумців дуже просто. План кампанії почав визрівати у нього вже через кілька секунд після пропозиції Ганни. Він уже бачив себе у великому шкіряному кріслі в кабінеті наркома…

— А що ж… — посміхаючись, відповів він Вольському. Так і вирішили.

Делегація до наркома складалася з трьох чоловік: директора, головного інженера і Тунгусова.

Невідомо, якими хитромудрими шляхами вони добилися свого, але вже на четвертий день після технічної наради було призначено прийом. Успіхові цьому дивувалися самі секретарі: зустрічі з діячами свого ж відомства ледве втискувалися в тісно упаковані на два тижні вперед робочі дні наркома, а тут «музиканти», і — нате вам! Правда, були всі ознаки того, що нарком зацікавився проблемою, викладеною в листі, де мотивувалося прохання про прийом. Але ж у кожного, хто йде до наркома, — проблема. Треба вміти написати листа. Треба вміти добитися, щоб його прочитали негайно…

О третій годині вони сиділи в приймальні.

Велика група відвідувачів вийшла з кабінету і мовчки пішла. Секретар зник за дверима, одразу вийшов і сказав:

— Будь ласка, товариші.

Микола хвилювався. Це було своєрідне хвилювання, якого він ще не знав. Ось зараз він, Микола Тунгусов, зустрінеться з цією великою людиною, старим революціонером, визначним організатором, творцем, а тепер керівником радянської промисловості, в руках якого була доля багатьох справ, подій, людей. До нього приходять люди з своїми різноманітними «питаннями». Приходять по рішення, бо самі не можуть його знайти, сперечаються між собою, борються… Хтось неправий. Хто цей неправий? Хто може наважитися принести сюди свою неправду — особисту чи відомчу, неуцьку чи корисливу?..

Тепер Микола усвідомив свій трепет, як відповідальність за правду перед державою. Він вмить оглянув у думці, немов з великої висоти, свій проект, свої лампи. Ні… все гаразд. Усе — чисто.

Ще крок, і… Микола в думці уже бачив монументальну постать наркома, що зійшла з святкових плакатів — статичних, немов створених раз і назавжди, — домальовану уявою: високий зріст, суворі холодні риси, суворий тон високого начальника…

Він увійшов останнім.

З-за великого письмового столу підвівся невеликий літній чоловік, привітно потиснув руки гостям. Храпов відрекомендувався сам і віл рекомендував своїх супутників.

— Сідайте, друзі.

«Он він який!» — думав Микола, спостерігаючи, як уважно нарком розпитує, слухає директора. Одразу зникло хвилювання, зробилося легко. Перед ним був простий і дбайливий господар, якому дороге все, що може принести користь його величезній, складній справі.

Храпов і Вольський коротко ввели наркома в курс подій. Тунгусов виклав суть своєї пропозиції. Нарком довго розглядав, зважував на руках невеликі брусочки сирого і висушеного дерева, розкладені на столі Миколою, розпитав його про принцип високочастотного сушіння, про конструкцію генератора… Потім, глянувши на Тунгусова, просто сказав:

— Ну, що ж, товариші, я вважаю, що ідея чудова. Дійте! Що, власне, вам перешкоджає?

Коли йому розповіли історію з Вітковським, з лампами для професора Флерова, він невдоволено ворухнув своїми сивіючими вусами, потім усміхнувся.

— Так, у Вітковського були недавно якісь справи з винаходами, які змушують його тепер бути обережним. Гаразд, я з ним поговорю, лампи будуть. Подавайте ваші заявки. Все?

Тунгусова нарком попросив затриматися «на кілька хвилин». Коли вони лишилися вдвох, він знову уважно подивився на виахідника.

— Я бачу, що ви добре обізнані з питанням, над яким працюєте, — сказав він. — Я вам вірю. Вірю, що ваш лабораторний апарат справді дає такі результати. Але скажіть, ви самі твердо впевнені, що те саме дасть і велика промислова установка? Адже тут, наскільки я розумію, справа не тільки в тому, щоб просто збільшити масштаб, тут розміри пов’язані з новою якістю.

— Звичайно, ви цілком праві, — відповів Тунгусов. — Але я маю це на увазі. Промислова установка значно відрізнятиметься своєю конструкцією від мого маленького генератора. Як вам сказати… Певний елемент риску, звичайно, є. Висока частота дуже примхлива річ. Можливо, і виникнуть які-небудь труднощі. Але я певен, що подолаю їх, бо основні, принципові питання уже розв’язані і перевірені.

— Мене цікавить зараз ось що, — сказав нарком. — Останнім часом у деяких науково-дослідних інститутах були одержані дуже ефективні результати застосування ультракоротких хвиль, наприклад, для знищення зернових шкідників, для підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Я сам бачив кілька таких дослідів, вони прямо дивовижні. І в мене нема підстав підозрювати авторів цих дослідів у, недобросовісності. Чому ж, скажіть, досі жоден з цих способів не здобув остаточного визнання і не ввійшов у практику нашого господарства?

Микола знову відчув усю відповідальність свого становища. Він повинен ознайомити наркома з цією складною і важливою справою, в яку він вірить, якій присвятив життя!.. Так, нарком задав найістотніше запитання, треба бути гранично правдивим, об’єктивним в оцінці становища.

Нічого не вийшло з об’єктивністю. Всією силою свого гніву Микола напав на косність деяких учених авторитетів, на те, що вони замкнулись у рамках власної науки, що в багатьох господарників немає необхідних наукових даних, що деякі вчені бояться відповідальності і риску, що в них бракує розмаху. З властивою йому обізнаністю Микола для ілюстрації розповів до найменших подробиць, як ганебно була погублена дуже цінна робота в Зерновому інституті, де люди вже створили напіввиробничу установку для дезинсекції зерна. Лишалося тільки налагодити і пустити її в хід. Коли автор проекту, двічі зустрівши несподівані труднощі в процесі налагоджування, не дотримався ним же встановлених строків, його зовсім безпідставно звинуватили в шахрайстві, припинили роботу і розібрали установку. Микола сів на свого коника. Захопившись, він бив i трощив своїх ворогів направо і наліво, і чим безпосередніше лютувало його обурення, тим більше подобався він наркомові своєю прямотою, щирістю і обгрунтованістю суджень.

— Справа в тому, — зробив висновок Микола, — що, незважаючи на всі досліди, ми ще не пояснили до кінця механізму дії променевої електроенергії. Чому підвищується врожай від опроміненого насіння? Чому гинуть бактерії в полі високої частоти? Цього ми ще не знаємо. Але хіба не означає, що треба відмовитися від спроб практично використати могутню дію променевої енергії? Звичайно, ні! Саме розв’язуючи практичні завдання, ми й знайдемо ті ланки теорії, яких ще не вистачає. І якщо лабораторні досліди дають такі чудові результати — хай навіть не завжди, — цього вже досить, щоб приступити до практики.

Нам, фізикам, доводиться переборювати великі труднощі. Щоб створити, наприклад, дезинсекційну установку, треба бути водночас і фізиком, і біологом. Щоб застосувати променисту енергію для підвищення врожайності хлібних культур, треба знати — і дуже глибоко знати! — фізіологію рослин. Такі поєднання дуже рідкісні, а колективна робота людей, що мають такі різнорідні знання, в даному випадку теж не розв’язує питання. Щоб творити, винаходити, треба мати ці різнорідні знання в одній голові.

Ось і відповідь на ваше запитання, товаришу нарком. Наша наука про променисту енергію робить лише перші кроки. Труднощів багато, а довір’я і допомоги мало. Зрештою, я розумію і господарників. Серед нас є, звичайно, і такі, що захоплюються, і не досить компетентні люди. Буває важко розібратися в нашій «тонкій механіці» — кому тут можна, а кому не можна довіряти…

Нарком підвівся, доброзичливо дивлячись на Тунгусова.

— Нічого, розберемося. — Він узяв трубку. — Товариш Вітковський? Так, так, доброго дня! От що, шановний, зараз до вас прийде інженер Тунгусов… Так, він, він… Займіться ним як слід, усі його претензії, треба задовольнити. І якнайшвидше. Складіть разом з ним заявку, копію дайте мені. — А ви, — сказав він, знову звертаючись до Тунгусова, — не соромтесь, вимагайте все, що треба для роботи. Замовлення викопаємо, грошей дамо, скільки потрібно буде. Сушарню треба зробити за всяку ціну. А потім підемо і далі. Дуже прошу вас держати мене в курсі справи. Ось вам мої телефони. Якщо зустрінуться які-небудь труднощі і потрібна буде допомога, дзвоніть безпосередньо мені в будь-який час.

— Спасибі, — заїкаючись від хвилювання, пробурмотів Микола. — Спасибі за довір’я, товаришу нарком! — він схопив папірець з номерами телефонів, міцно стиснув наркомові руку і швидко вийшов.

— Професор Ридан, — доповів секретар, входячи до кабінету.

— Ридан? Фізіолог? — здивувався нарком.

— Очевидно, він.

— Просіть… просіть…

Вони зустрілися, як давні знайомі, хоча навряд чи коли-небудь зустрічалися. Нарком добре знав ім’я Ридана, одного з перших учених, який без вагань примкнув у свій час до соціалістичної революції, знав його славу визначного хірурга, чув про недавній виступ професора, перерваний несподіваним приступом хвороби.

— Вас, мабуть, дивує поява людини, такої далекої за своєю спеціальністю від питань промисловості… — почав Ридан.

— От і помиляєтеся, — сміючись відповів нарком. — Анітрохи я не здивований. До нас тепер усі йдуть, і я думаю, що зараз не знайдеться жодного відомства, жодної галузі знань, які не були б кровно зацікавлені в нашій промисловості. Знаєте, хто у мене зараз був? Музиканти! — обидва весело розсміялися. — Однак як ви себе почуваєте, професоре? Я чув, ви хворіли.

— Ви чули про мій провал у Будинку вчених?

— Чому «провал»? Кажуть, доповідь була дуже цікава.

— Можливо… Але я виступав не лише для того, щоб зробити цікаве повідомлення. Моя доповідь мала певну, дуже важливу для моєї дальшої роботи мету, якої я так і не досяг. Якась хвилинна слабість, незрозумілий шок, що не підходить під визначення «хвороба», змусив мене припинити доповідь. І саме провал, а не хвороба, — основне значення цього інциденту. Він, власне, і привів мене до вас.

Нарком уважно подивився на бліде обличчя вченого. Ридан ще не зовсім видужав від потрясіння, викликаного невдачею з фізиками і незрозумілістю самого «шоку», для якого він не знайшов ніяких підстав у своєму організмі. Занепокоєність промайнула в живих глибоких очах наркома.

— Скажіть, скільки годин на день ви працюєте? — спитав він. — Або краще, скільки ви відпочиваєте?

Легка усмішка ворухнула вуса Ридана.

— А ви, товаришу нарком? — запитав він замість відповіді.

Нарком одвів погляд і теж посміхнувся. Всі знали його звичку виходити після роботи в наркоматі на прогулянки «для відпочинку», причому місцем таких прогулянок завжди виявлялися заводи, які вимагали в той час особливої уваги наркомату.

— Нам з вами приблизно по піввіку, — вів далі Ридан. — Відпочивати, кажете? Як це відпочивати? Тільки голова може змусити нас відпочивати, вона керує людиною. Я можу дати відпочинок рукам, шлунку, навіть серцю. Але ми з вами працюємо головою. Як же бути з нею, коли вона сама не хоче… не може відпочивати?!

Вони сиділи один навпроти одного, літні, міцні ще, уважні, і мовчали кілька секунд.

— Ви маєте рацію, — сказав, нарешті, нарком. — Нам цього зробити не можна. Ніякий відпочинок не змусить наші голови припинити роботу… Чим же — я можу допомогти вам?

Ридан коротко розповів про своє відкриття, про «конфлікт з фізикою». Розв’язання серйозної фізіологічної проблеми ховається в недоступній йому галузі. Потрібна допомога. Промисловість об’єднує всі кращі технічні сили країни. Вона, звичайно, знає видатних радіотехніків, конструкторів-винахідників.

— Назвіть мені людину, якій я міг би доручити розробку генератора. Якщо така людина скаже, що завдання не безнадійне і погодиться взятися за його розв’язання, дайте мені її. От і все, що я прошу.

Нарком вирішив, що задовольнити прохання — справа зовсім нескладна. Він направить його до представника одного з головкомів, який і назве йому потрібну особу. Товариш Вітковський чудово знає людей радіопромисловості. Нарком одразу ж подзвонив йому і попередив про прихід професора Ридана.

— До речі, — спитав він Вітковського, — інженер Тунгусов пішов? Ні? Чудово, хай зайде до мене зараз же.

В цю мить загув інший телефон. Наркомові нагадали, що через кілька хвилин почнеться засідання Ради Народних Комісарів. Запізнюватися не можна. Він дуже шкодує, що доводиться перервати розмову. Але, здається, все, що треба, зроблено?

Вони вже готові були вийти з кабінету, коли увійшов Тунгусов.

— От, товариші, — сказав нарком, — познайомтесь і поговоріть. Мені здається, це буде корисно вам обом.

І він пішов.

Ридан і Тунгусов з деяким ваганням подали один одному руки, назвали прізвища. Кілька секунд тривала ніякова мовчанка. Обидва не знали, як почати розмову.

— Ви… з головкому? — догадався нарешті Ридан. Тунгусов посміхнувся.

— Я щойно хотів задати вам це саме запитання. Очевидно, ми обидва «відвідувачі»?

— Очевидно. Про що ж нам говорити? — Незрозуміло.

— Я думаю ось про що, — сказав Ридан, дивлячись на годинника. — Скоро вже закінчиться службовий час, а мені ще треба встигнути до представника головкому. Наша з вами розмова наче не дуже спішна, а та, що буде в головкомі, не терпить зволікання. Але ж якщо нарком наказує познайомитися і поговорити, треба слухатися. Ви б не могли завітати до мене додому сьогодні або в один з найближчих вечорів?

Микола погодився, записав адресу професора, і вони попрощалися. Зробивши кілька кроків, Ридан раптом зупинився, обернувся і, гукнувши інженера, знову підійшов до нього.

— Тільки ви неодмінно прийдіть, — сказав він. — І не відкладайте.

— Ні, ні, звичайно, відповів той.

Дізнавшись у секретаря, як пройти до Вітковського, Ридан вийшов з приймальної.

Розмова з Вітковським несподівано виявилася набагато складнішою і довшою, ніж розмова з наркомом.

— Професорові потрібен висококваліфікований конструктор? О, у нас є всякі спеціалісти! Головком подбав про те, щоб підібрати і взяти на облік людей — самі розумієте, які відповідальні роботи доводиться виконувати електротехніці! Але треба знати, які саме завдання доведеться розв’язувати. Високочастотний генератор? Ну, по генераторах у нас ціла армія! Але який саме генератор, для якої мети? Очевидно, потрібна спеціальна конструкція. Мабуть, медичний?

Ридан дивився на балакучого співрозмовника, на його одутле, бліде обличчя. Представник головкому немовби жваво зацікавився розмовою, але професор, сам не знаючи чому, неохоче видавлював з себе подробиці своїх задумів.

Довго і нудно, незважаючи на те, що робочий день уже закінчився, незважаючи на наполегливі пропозиції Ридана відкласти вирішення питання, Вітковський порпався у якихось списках, «уточнював профіль» потрібного спеціаліста…

— Ось хто вам підійшов би! — замріяно вигукнув він нарешті. — Віклінг! Це один з кращих молодих конструкторів Сіменса. Винахідник. Антифашист. Емігрував до нас років зо три тому… Між нами кажучи… не з пустими руками. Людина надійна, безумовно талановита. Але, на жаль, він зайнятий зараз, виконує урядове завдання. Без санкції згори я не маю права…

— Ну що ж, зачекаємо, поки він звільниться, — сказав Ридан, рішуче підводячись.

— Добре. Тоді я поговорю з наркомом і направлю Віклінга до вас.

— Будь ласка, будь ласка, — сказав Ридан і, попрощавшись, поспішно вийшов.

Власне кажучи, все йшло поки що добре. Схоже, що справа злагоджена. Конструктор славнозвісної фірми, винахідник і якраз високочастотник, — удача!

Але якийсь неприємний осадок залишився в Ридана від цього побачення. Вітковський змусив, так, так, саме змусив його розповісти більше, ніж цього вимагала ділова розмова із зовсім незнайомою, до того ж не дуже приємною людиною. Правда, ніяких таємниць тут нема, але… не так уже це було необхідно. Те, що можна сказати наркомові, зовсім не обов’язково знати цьому дяді.

Події останніх днів порушили той стан міцної внутрішньої рівноваги, яка була властива професорові Ридану. Все почалося з цього клятого «шоку». Що ж це, зрештою, могло бути? Сотні разів професор пригадував найдрібніші деталі незвичайного випадку, намагаючись знайти в них хоч яку-небудь нитку до пояснення. Він добре пам’ятав почуття глибокого відчаю, який раптово охопив його в ту мить. Чи були які-небудь підстави для цього в його думках, у логічному ланцюзі його теорії? Ніяких! Ніяких сумнівів у правильності його концепцій не було ні тоді, ні раніше, не було й тепер. Чи були підстави фізіологічного характеру для таких «заскоків» у його психіці? Професор з обуренням відкидав і це припущення: він знав, почував, що нема таких підстав.

Ні, тут було інше. Якась стороння сила несподівано ввірвалася зовні, оволоділа на мить його волею, підкорила думку своєму ворожому впливові. Але такої сили не знала наука.

Ридан губився в догадках. А тут ще вимушена розмова з неприємним Вітковським, поява на сцені зовсім не відомої людини, рекомендованої наркомом, наступні відвідини конструктора-іноземця, який повинен вирішити долю його відкриття. Нові люди залучалися в орбіту риданівського життя. Все це турбувало вченого.

А події розвивалися. Через день після побачення з наркомом, коли невелика сім’я професора сиділа в їдальні за вечірнім чаєм, у передпокої пролунав дзвінок.

Дівчата схопилися одночасно. Але цього разу Ганна не дала більш рухливій Наталі випередити її. Дівчина знала про майбутні відвідини нових, незнайомих людей, відчувала неспокійний стан батька і вирішила бути в курсі цих побачень, щоб, наскільки це можливо, запобігти новим хвилюванням, від яких вона тепер старанно оберігала Ридана.

Ганна вийшла і відчинила вхідні двері.

— Товариш Тунгусов?! — вигукнула вона.

— От бачите… — Микола зніяковів од несподіванки. — А я вашого прізвища тоді так і не спитав.

Ну, звичайно, він одразу пізнав цю «чудову дівчину», як сказав про неї директор заводу на нараді.

— Заходьте ж, заходьте! Я дуже рада.

— А я, власне, до професора Ридана… Дозвольте, ви часом не дочка його? — Микола згадав, що директор сказав тоді «дочка професора».

— Ну, звичайно! Мене звуть Ганна. Зараз буде вам і професор… Так це вас з ним познайомив нарком? От випадок! Ідіть сюди…

Вона схопила його за руку і втягла за собою в їдальню, як велику дитину.

— Тату, це, виявляється, Тунгусов: той самий, що у нас на фабриці знамениту сушарку будуватиме!

— От і чудово! — підтримав її Ридан. — Виходить, у нас є тепер з чого розпочати розмову.

Безпосередність Ганни спершу спантеличила Миколу, але потім вона швидко створила атмосферу простоти і невимушеності. Микола відчув себе серед друзів. Ридан, підготовлений розповідями дочки про винахідника, побачивши інженера, забув про свої хвилювання. Таке знайомство зацікавило його.

Говорили, звичайно, про сушарку. Повільно, за звичкою добираючи потрібні слова, Микола розповів, як вдало пішла справа після того, як вони, за порадою Ганни, звернулися безпосередньо до наркома. Так, це саме їй завод повинен бути вдячний, якщо справа закінчиться успішно. Замовлення на лампи уже передано. Вітковський, збувшись відповідальності, став надзвичайно люб’язний і активний. Ці боягузи завжди такі.

Щоб зробити розмову цікавішою для батька, Ганна попросила Тунгусова пояснити суть його винаходу.

Микола охоче почав пояснювати. Ридан, почувши знайомі терміни, які часто траплялися йому в електротехнічній літературі, насторожився. Ось коли він, нарешті, довідається про практичний зміст багатьох понять, що лишилися для нього незрозумілими! Трохи перебільшуючи свою необізнаність, Ридан поспішив попередити співрозмовника, що він цілковитий неук у питаннях електротехніки. Тунгусов здивувався:

— Он як! А я, правду кажучи, думав, що ви працюєте в цій галузі.

— Ні. Моя стихія — живий організм, фізіологія. Точніше — нервова система. Мозок.

Микола сумно посміхнувся.

— А я в цих питаннях профан… про що мені і доводилося шкодувати… Але, що ж тоді означає пропозиція наркома? Чим ми можемо допомогти один одному?

Фраза, промовлена мимохіть, не пройшла повз увагу Ганни.

— А чому, скажіть, вам доводилося шкодувати?

— Бачите, я вивчаю дію ультракоротких хвиль на різні об’єкти, до речі, і на біологічні. Отут мені і знадобилися деякі відомості з фізіології.

Ридан схопився за борідку.

— А… з більш високими частотами вам не доводилося мати справу? — спитав він, чекаючи відповіді, як глядач чекає пострілу на сцені.

— Ви маєте на увазі рентген? — вирішив угадати Микола, добираючи найпопулярніший у медицині вид променистої енергії.

— Ні.

— Кварц?

— Так, приблизно…

Ридан ще не наважувався відкрити співрозмовникові точне місцезнаходження своєї «заповітної країни». Але цього «приблизно» було досить, щоб Микола насторожився. Саме десь тут, у спектрі променистої енергії, була знайдена ним маленька «біла плямочка», яку він намагався зняти, як більмо, з карти електромагнітних хвиль за допомогою свого дітища «ГЧ».

— Доводилося. Ще б пак! Саме цьому я віддаю всі свої знання, весь досвід… У високих частотах заховані таємниці, ще не розкриті людиною. Я сконструював, генератор для таких хвиль…

— Як?! Генератор?! — вигукнув Ридан у нестямі від хвилювання. — Ви здобули ці промені?

— Я здобув… не те, що треба. Поки що справа закінчилася невдачею. Але це, зрозуміло, не кінець. Власне кажучи, робота тільки почата, але основне зроблено: знайдено принцип… лишається знайти помилку.

— Слухайте, Миколо Арсеновичу, — Ридан уже стояв, зігнувшись над столом, як величезний знак запитання, — так це ж чудово! Якщо ви розв’яжете це завдання, тим самим буде розв’язане і моє завдання — най величніша проблема влади над організмом. Тепер зрозуміло… Ви говорили наркомові про цю свою роботу?

— Так, трохи торкнувся її в розмові.

— Дивна річ! Надзвичайна прозорливість!.. Однак за позику — віддяка. Тепер я повинен вам розповісти про свою роботу, про те, як я зайшов у тупик, з якого ви, Миколо Арсеновичу, повинні мене вивести.

Ганна сяяла, бачачи, як піднісся духом батько, з яким інтересом стежив він за думкою Тунгусова, і як з кожною хвилиною нестримно зближалися ці двоє.

Чоловіки перейшли в кабінет. Тут на просторому письмовому столі в Ридана з’явилися його діаграми, криві, довгі стрічки цереброграм — результати експериментів і спостережень, що ілюструють електричну сферу життя живого організму. Тисячі нових думок вихором крутилися в голові Миколи. З деякою ніяковістю він згадував про свої примітивні «фізіологічні» досліди.

Але ось Ридан озброївся в’язкою ключів і повів гостя в лабораторії, щоб показати йому апаратуру.

Вперше в житті Микола опинився в майстерні фізіолога. Заходячи сюди, він сподівався побачити складні, незнайомі йому прилади, за допомогою яких вчений реєстрував глибокі, ледве помітні процеси життя. Однак майже всі ці посилювачі, катодні осцилографи, гальванометри та інші електроапарати й прилади інженер давно знав. Він немов бачив їх наскрізь і безпомилково угадував призначення цих витончених ящичків, що сяяли нікелем і полірованим ебонітом. Микола був здивований.

— Признатись, я сподівався побачити у вас оригінальнішу апаратуру. Хіба фізіологи не мають своїх специфічних приладів? Адже завдання їх дуже своєрідні, я гадаю, і техніка повинна бути особлива. А тут я бачу майже виключно те саме, що застосовується всюди в промисловості.

Ридан розвів руками.

— Очевидно, так. Адже я не знаю іншого застосування цих приладів. Отут і позначається те, що між нами і технікою нема єдності. Талановиті конструктори в наші інститути не йдуть, їм чужа фізіологія, вони її не знають. А серед нас нема фізиків, техніків. Біологічні науки більше ніж інші, одірвані від фізики і техніки, і в цьому справжня трагедія, Миколо Арсеновичу! Ми рухалися б уперед значно швидше, якби нам вдалося органічно поєднати ці дві різнорідні сфери знань, створити свою біотехніку, не ту, звичайно, яку ми маємо тепер — пристосовницьку і кустарну, — а свою власну, самостійну, яка саме в біологічному плані розвивала б сучасні досягнення фізики і хімії. Поки що ми хапаємо від готової техніки те, що більш-менш випадково виявляється придатним для нас. Згадайте, яку грандіозну роль відіграли у розвитку біологічних наук мікроскоп, рентгенівське проміння… Але це ж, власне, те, що «перепало» нам від фізики. Ми самі нічого визначного в техніці дослідження не зробили і зробити не зможемо, бо погано знаємо фізику. От нам і доводиться пристосовувати чужу техніку і викручуватися за допомогою «дотепності» та «витонченості» наших експериментів. Це — сізіфова робота, Миколо Арсеновичу. Мало хто знає про неї. Та нічого, ми все ж ідемо вперед, обходячи фізику. Ось вам приклад: мітогенетичне випромінювання. Ви, звичайно, знаєте, що це проміння супроводжує багато біологічних процесів і хімічних реакцій. Його відкрили ми, фізіологи, і як: користуючись корінцем цибулі як генератором і другим корінцем як детектором цього проміння… Яка техніка! — Ридан добродушно розсміявся. — А потім ми почали вивчати це проміння, зробили спектральний аналіз — теж ціла епопея спритності і мудрування! — і знайшли йому місце в гамі електромагнітних хвиль… Так, ми йдемо вперед, незважаючи на нашу технічну несамостійність. Очевидно, іноді навіть випереджаємо фізику. І тоді ми змушені чекати, поки вона наздожене нас, щоб використати її досягнення для дальшого руху вперед…

Ридан підійшов до теми, яка його хвилювала.

Нікому ще не відомими шляхами люди пізнають одне одного, іноді зразу, з першої зустрічі, з першої розмови. Пролунає слово, промайне жест, усмішка, погляд — нічого цього не помітить свідомість і нічого, можливо, не утримає в пам’яті його «офіціальна частина». Але вже прослизнули кудись глибше від свідомості, у темні підвали мозку, невловимі знаки, сигнали, враження. І вже якийсь механізм тут же розсортував їх, зважив і оцінив. І навіть підбив підсумок: «прийняти» або «відкинути».

Так народжуються відносини. Так виникає неприязнь або дружба.

Так виникає любов.

А все дальше часто служить тільки для того, щоб ставлення, яке вже виникло, проявити, реалізувати. Або — придушити.

Ридан, власне кажучи, вперше говорив з Тунгусовим. Побачення в наркоматі не береться до уваги. Але й тоді, сам не знаючи чому, попрощавшись з інженером, він вернувся і сказав: «Прийдіть неодмінно».

А зараз він уже насилу стримував бажання розповісти і показати інженерові все, запропонувати його привабливій увазі кращі плоди своїх шукань.

Тунгусов говорив мало. Але з того, як уважно він оглядав прилади, піддослідних тварин, усе, що показував професор, як він схоплював саму суть того, що бачив і чув, Ридан угадував у ньому не просто ввічливого відвідувача, який зацікавився справою. То була дійова увага людини, що жадібно вбирає в себе нові знання і розуміє смисл і значення цих знань. Тунгусов вникав, оцінював і в тих випадках, коли відчував себе компетентним, давав поради, що розширювали можливості дослідження.

Як довго Ридан чекав зустрічі з такою людиною! Усі ці техніки, які приходили в його інститут, щоб встановити новий прилад і навчити професора та його співробітників володіти ним, милостиво пояснювали будову приладу, оперуючи незрозумілими термінами, — щоб швидше відкараскатися від розпитування, — чого варті були ці люди порівняно з його новим знайомим!

І Ридан захопився, розповів Тунгусову, як виникли його давні догадки про існування якихось невідомих науці сил, що діють у живому організмі, про те, як він почав шукати і знайшов нову — електричну — основу життя організму і як, нарешті, відкрив спосіб нею оволодіти.

Новий світ, невиразний, але привабливий і захоплюючий, відкривався перед Миколою. Мов зачарований Тунгусов мовчки слухав професора, і в його допитливому мозку вже зароджувалися своєрідні узагальнення; фізика мертвих тіл, з якою він досі мав справу, оживала, набувала нового значення.

— Ми те дуже мало знаємо про те, яку роль відіграє електрика в житті організму, — говорив Ридан. — Але я певен, що саме електрика становить головну основу всіх біологічних процесів. Це вона керує розвитком і всіма функціями кожного живого організму… мабуть, і кожної рослини. Подивіться хоча б на процес ділення клітин.

Співрозмовники в цей час увійшли до цитологічної лабораторії — великої кімнати, чудово обладнаної найкращими сучасними приладами мікроскопії та мікрофотографії, електричними термостатами, апаратами для забарвлення препаратів, мікротомними приладами для виготовлення найтонших зрізів.

Тут вивчалися клітини — молекули тих тканин, з яких збудований організм. Щодня шість цитологів приходили сюди і сідали до своїх робочих столиків, схожих більше на складні пристосування точної механіки. Через удосконалені мікроскопи можна було спостерігати не тільки мертву матерію, але й живі процеси в тканинах, на оперованих органах тварин.

Натиском кнопки в будь-яку мить приводився в дію механізм кіно-фотоапарата, що заглядав у другий окуляр того самого мікроскопа, і процес фіксувався на плівці. Зрізи мертвих препаратів витримувалися у складних хімічних барвниках. І тоді хитромудрі формою, зовсім прозорі і тому невидимі ні в який мікроскоп тільця набирали кольору і контурів, ставали видимими.

Ридан витяг з шухляди пачку фотографій і рядами розклав їх на столі.

— Ось, подивіться, — сказав він. — Це збільшені мікрознімки основних моментів ділення клітин. Ви, звичайно, знаєте, що є клітини, які можуть розмножуватися так званим простим діленням. З цих фотографій ми пересвідчуємося, що це далеко не просте ділення, а надзвичайно складний процес, механізму якого ми ще зовсім не знаємо.

Вперше перед Миколою одна за одною розгорталися картини цього чудового таємничого акту. Ось клітина напередодні ділення: неправильної форми, наче пом’ятий яйцеподібний мішечок, наповнений каламутнуватою рідиною. В ній плаває другий маленький пухирчик, як жовток у яйці, — це ядро. У його прозорій рідині плавають якісь зжужмлені обривки ниток. Це — атоми тіла. Все спокійно.

Але ось у клітині виникає рух. Дивну еволюцію проробляють ці обривки ниток у ядрі: вони раптом з’єднуються кінчиками в одну зім’яту в грудочку нитку. Потім знову нитка розривається на шматочки вже більшого розміру. Далі кожен шматочок розщеплюється вздовж. Так вони і плавають парами. А оболонка, яка їх тримає, тане і зникає.

Ридан заглядає в очі Тунгусова і бачить, як жадібно вони стежать за цими рухами, наче намагаються помітити десь тут, за нитками, в каламуті протоплазми, прихований зміст процесу.

— Ось починається головне — пояснює професор. Він ставить вказівні пальці на протилежні кінці клітини. — Дивіться… бачите ці місця? Тут, власне, нічого нема. Мабуть, можна помітити лише невелике згущення каламуті довкола них. Дивіться далі. Каламуть починає розташовуватися по радіусах від цих двох центрів. Це полюси. Клітина поляризується. Радіуси зустрічаються, з’єднуються, наче притягаються один до одного…

— Силові лінії електричного поля, — повільно каже Микола.

— Ну, звичайно! Дивіться далі. Полюси притягають цей клубок ниток-кожний до себе. Кожна пара шматочків ядра під впливом цього притягання розташовується н середині міжполюсного простору, в площині екватора, і, як тільки це відбулося, пари розходяться, дві рівні групи ниточок відходять до полюсів, перетворюються на нові ядра, і вся клітина розрипається навпіл по екватору. Полюси, зробивши свою справу, зникають. З однієї клітини стало дві. Ну, що скажете, Миколо Арсеновичу? Хіба не схоже на електричний процес?

Тунгусов здивовано глянув на професора.

— А хіба можна сумніватися в цьому? Є для цього які-небудь дані? — спитав він.

Ридан захвилювався.

— Ніяких даних нема. Та я не сумніваюсь. Але що я знаю? Тільки те, що тут діють електричні сили. А як вони діють, звідки беруться, цього я з своїми убогими знаннями фізики пояснити не можу. Навіть не можу добре зрозуміти, як відбувається це притягання, відштовхування часток, поляризація.

— Скажіть, Костянтине Олександровичу, а от у проміжку між двома діленнями в клітині що-небудь відбувається?

— Вважають, що нічого. Вона спершу трохи росте, збільшується до нормального розміру, потім «перебуває в спокої». А чого вас цікавить цей період?

— Бачите, оте, що ви мені зараз показали, очевидно, вже результат якогось процесу, котрий приводить до появи в середині клітини двох одноіменних електричних зарядів. Все інше більш-менш зрозуміло: заряди одного знака відштовхуються один від одного і тому розташовуються у протилежних кінцях клітинного простору. В ядрі, що міститься між ними, внаслідок індукції виникає заряд протилежного знака. І як тільки це сталося, між полюсами і ядром виникають сили взаємного притягання, бо різноіменні заряди завжди намагаються з’єднатися. От полюси і розривають ядро на дві половини. Це, звичайно, загальна схема процесу, і в ній ще багато невідомого. Але насамперед, мені здається, треба було б з’ясувати, як виникли заряди. Тут повинен бути якийсь рух, що викликає їх.

— От бачите, у вас уже намічається шлях дослідження, — з деякою заздрістю сказав Ридан, збираючи знімки. — Отже, уже в клітині починається електричне життя. Його потенціали тут, очевидно, мізерні. Але їх кількість безмежно велика, вони складаються, ростуть. Нема такого органу, де б я за допомогою посилювача не знаходив електричного биття, яке вже порівняно легко можна вимірювати гальванометром. А в деяких випадках організм виявляє особливу здатність мобілізувати великі запаси електроенергії. Електричний скат, наприклад, може виробляти такі розряди, які вбивають навіть великих тварин на відстані кількох метрів. У цих випадках електрична система тварини проявляється і, очевидно, розвивається, як специфічний засіб боротьби за існування. І тварина керує ним якимись органами, залежно від зовнішніх впливів — появи здобичі, загрози нападу.

Таку ж властивість має електричний вугор.

Це лише найяскравіші приклади прояву електричної діяльності тварини.

Вивчаючи нервову систему, я впевнився, що це і є та система, по якій ллється електроенергія. Разом з нервами вона пронизує весь організм, приводить у дію кожний мускул, кожний орган.

Потоки цієї енергії безмежно різноманітні за частотою: кожен мускул приводиться в рух лише однією певною групою хвиль, що їх посилає мозок. Нерв може проводити лише певну гаму частот, кожна з яких визначає ступінь скорочення мускула, ступінь будь-якої реакції.

Ридан виклав Миколі свою теорію, розповів про славнозвісний дослід з кроликами.

— Якщо імпульси, котрі виникають у мозку, є не що інше, як коливання високої частоти, схожі на радіохвилі, — додав він, — то це означає, що, створивши штучний генератор таких хвиль, ми, нарешті, вперше зможемо повністю оволодіти всіма функціями організму, керувати ними…

— На основі резонансу?

— Звичайно. Камертон починає вібрувати, коли до нього доходить певна звукова хвиля. В мозку — мільярди електричних «камертонів». Спрямовуючи на мозок електромагнітний промінь нашого генератора, ми зможемо, змінюючи настройку, збуджувати будь-який з цих «камертонів», тобто приводити в дію будь-яку функцію в організмі.

— Ви маєте рацію, — повільно сказав Микола, намагаючись привести у відповідність із звичними поняттями з радіотехніки нове для нього коло явищ. — Виходить, що фізика мозку полягає, головним чином, у прийомі і збудженні електромагнітних хвиль різної частоти. Я зовсім не знаю мікроструктури мозку і взагалі нервового апарата, але, судячи з того, що ви кажете, явища електричного резонансу лежать, очевидно, в основі його роботи. А в такому разі в нервовому апараті неодмінно повинні бути якісь дуже рухливі органи настройки. Знайти їх було б надзвичайно важливо і для фізики: можливо, ми виявили б тут якийсь новий принцип високочастотного резонансу, крім єдиного відомого нам «коливального контура», на якому грунтується вся наша радіотехніка. А для створення генератора «мозкових хвиль», про який ви кажете, це, мабуть, і необхідно. Треба ж знати, як мозок передає по нерву саме дану частоту, щоб привести в дію певний орган.

Обидва співрозмовники хвилювалися. Микола входив у країну, відкриту Риданом, з трепетом сподіваючись побачити в ній нові форми уже відомих йому явищ. Ридан відчував, що Тунгусов може наблизити здійснення його ідеї. Він готовий був пояснювати, показувати без кінця.

— Органи настройки… — говорив він. — Як же їх знайти? Ось вам фотографії мікроструктур мозку. Ось іще… Їх можна навести безліч. Ось клітини мозку… Ось їх волокна… Ну, що тут може бути органом настройки? Кожна клітина, кожна волокнина можуть виявитися цим органом, адже ми не знаємо принципу, за яким тут здійснюється настройка.

— Так… — замислився інженер, розглядаючи фотографії зрізів мозку. — Очевидно, тут важко що-небудь придумати. Тоді, значить, треба інакше підійти до питання. Скажіть, Костянтине Олександровичу, чи всі органи тварини зв’язані безпосередньо з мозком? Чи нема таких, які хоча й приводяться в дію від мозкових імпульсів, але не зв’язані з мозком безперервним нервовим шляхом?

— Бачите… Коли ми кажемо, що всі без винятку органи зв’язані з мозком нервами, то цим лише констатуємо, що певна хвиля подразнення з мозку завжди потрапляє до певного органу. Виходить, зв’язок безперечний. Але це зовсім не означає, що хвиля йде по безперервному шляху. Навпаки, шлях її весь час переривається, і це у свій час викликало цілу епопею досліджень та суперечок серед фізіологів на тему про те, як перескакує збудження через ці перериви нервового шляху. Але коли я пересвідчився в електромагнітній природі нервового струму і навіть спіймав його хвилю на деякій відстані від мозку, мені стало ясно, що нічого дивного в цих «перескоках» нема…

— Дозвольте, дозвольте! — зацікавився Тунгусов. — А що це за перериви у нервах?

— А ось що. Будь-який нерв являє собою ланцюжок з ряду розташованих одна за одною нервових клітин, так званих нейронів. Кожен нейрон складається з ядра з маленьким ядерцем всередині. Від ядра відходить різна кількість відростків, що мають форму волокон, витких ниток, гілок з багатьма відростками і т. д. Але один з відростків завжди довший за інші, він переходить у нервове волокно, яке своєю структурою дуже схоже на добре ізольований провід, швидше навіть кабель, вміщений у кілька оболонок-ізоляторів. Ось із таких нейронів і складається нерв, причому два сусідніх нейрони ніколи не зростаються між собою, але тонесенькі волокна, що відходять від одного з них, розташовуються навколо ядра другого, не торкаючись його поверхні. Це так званий синапс. Отут хвиля збудження і перескакує з нейрона на нейрон…

— А в мозку теж є нейрони? — спитав Тунгусов.

— Так. Вони скрізь, де є нервова тканина.

— Виходить, тут, у місці зближення нейронів, і треба шукати органи настройки.

— Чому? — не розумів Ридан.

— Ну, звичайно. Ви ж самі казали, що кожен нерв може проводити певну гаму частот. Виходить, він повинен бути настроєний в резонанс з випущеною з мозку хвилею. А як би інакше хвиля перескочила на другий нейрон, коли б не було якогось пристосування для настройки наступного нейрона в резонанс? Це ж те саме, що в радіоприймачі: хвиля з антени іде, але вона не приводить у дію репродуктор доти, поки ви не настроїте приймач у резонанс з цією хвилею. Адже і в приймачі теж робиться такий синапс — перерив на шляху хвиль, що йдуть від антени в землю. Але там настроює людина, обертаючи пластинки конденсатора, а нейрон, очевидно, має здатність сам настроюватися під дією хвилі, що приходить до нього.

— Блискуче! — вигукнув захоплено Ридан. — От що значить володіти предметом! Знаєте що? Ви зараз спростували одне з основних заперечень моїх противників. Вони міркують так: електромагнітні хвилі поширюються з швидкістю триста мільйонів метрів на секунду, а нервові збудження — з швидкістю всього кілька десятків метрів; виходить, нервове збудження не може бути електричним явищем. Але тепер зрозуміло, чому відбувається уповільнення: на настройку кожної ланки нерва потрібен час! О-о, це дуже важливе відкриття, запевняю вас! Виходить, у синапсах треба шукати органи настройки… Стривайте, що ж це я! У нас же є знімки нейронів! І якраз сьогодні мали сфотографувати препарати, забарвлені новим способом. Справа в тому, що ці тонесенькі волокнини, які оточують тіло нервової клітини, надзвичайно погано піддаються забарвленню і тому здебільшого майже не помітні. — Він кинувся до столу і почав ритися в його шухлядах. — Що за чорт! Нема цих знімків. Доведеться подзвонити Муттеру.

Матуся серед багатьох інших обов’язків відав усією фотографічною справою в інституті. В його розпорядженні була фотолабораторія і фототеки всіх дослідних лабораторій. У красивому бюро з безліччю шухляд з номерами і написами в алфавітному порядку лежали тисячі знімків, старанно розсортованих по конвертах. Сувора система, зручний порядок з’являлися скрізь, до чого доторкався цей великий артист організаційних справ. Муттер жив у цьому ж провулку, навпроти інституту.

— Нема сьогоднішніх знімків? — відповів він Риданові. — Зрозуміло, вони сохнуть у фотолабораторії. Ключ у мене, зараз прийду і знайду.

Огляд інституту був припинений. Ридан і Тунгусов, обидва збуджені цікавою розмовою, повернулися у квартиру професора.

— Ну, дівчата, — радісно вигукнув професор, входячи до їдальні, — здається, мої справи налагоджуються! Микола Арсенович на ходу робить одне відкриття за одним і скоро вже напевне винайде генератор біопроміння! Я думаю, що для цього йому варто лише напитися чаю, закусити…

Дівчата сміялися, прибираючи зі столу книжки і зошити.

— Що це ви вивчаєте? — спитав Микола.

— Німецьку мову, — засмучено зітхнула Наталя. — Страх яка важка! Якби не Галя, нічого б не засвоїла.

Нова думка раптом виникла в голові Миколи.

— А ви добре знаєте німецьку мову, Ганно Костянтинівно?

— Вона вільно говорить по-німецьки, — із заздрістю відповіла за неї Наталя, виходячи з книжками з кімнати.

Ридан у кабінеті говорив з кимось по телефону.

— У мене є до вас серйозне прохання, — тихо сказав Микола Ганні.

Та мовчки звела на нього трохи здивовані очі, і Микола мало не знітився під цим поглядом. Він вийняв блокнот.

— Зараз я напишу вам сім літер латинським шрифтом. Це ключ до шифру, який треба розгадати… — Він коротко розповів історію таємничих літер. — Можливо, вам допоможе знання німецької мови, хоча це сумнівно. Мій кореспондент — очевидно, друг, а не ворог, — сказав, нібито це щось усім нам добре знайоме. Я зрозумів так, що для розшифрування ніяких спеціальних знань не потрібно, треба тільки догадатися.

— Розумію, — серйозно відповіла Ганна. — Давайте, подумаю.

Микола написав на аркушику літери, що мучили його, і передав Ганні. В цей час у кабінеті залунали голоси.

— Це Матуся, татів помічник. Ми його так прозвали: його прізвище Муттер. Я думаю, особливо ховати цей напис не варто?

— Звичайно. Навпаки, хай угадує, хто хоче. Не треба тільки говорити, в чому справа.

Ганна поклала папірець на стіл. Ридан влетів у їдальню, розмахуючи пачкою фотографій. За ним, як кулька, вкотився Матуся.

— От, Миколо Арсеновичу, познайомтесь. — Він відрекомендував їх одного одному. Дивіться, які прекрасні результати. Оце забарвлення! Вийшли волокна, яких я раніше не бачив. Тепер у їх розташуванні немовби і якась закономірність…

Микола уважно розглядав одну фотографію за одною. Тут були зображені у збільшеному вигляді нейрони різних форм, сплетені між собою.

— Мабуть, оце — ядро нейрона, а ці нитки, що обплутали його, волокнини другого нейрона?

— Так, сусіднього. Це якраз місце, де відбувається перескік хвилі збудження, синапс…

— А що це за кружечки, ось тут, біля самої основи головного відростка?

— Це диски, призначення їх невідоме. Бачите, вони розташовані парами — один проти одного. Ними закінчуються тонесенькі волокнинки, що виходять з тіла нейрона. Спершу їх знаходили тільки в периферійних нервових закінченнях, і тому вважалося, що це дотикові апарати нервів. Але тут якраз нейрон із зрізу мозку.

Деякий час усі мовчали. Ридан напружено чекав, що скаже інженер. Нарешті той підвів голову.

— По-моєму, все зрозуміло, — просто сказав він.

— Що, органи настройки?!

— Так… Костянтине Олександровичу, ви пам’ятає: схему коливального контура? Це проста комбінація ємкості і самоіндукції, тобто конденсатора і котушки.

Микола взяв папірець і намалював на ньому схему:

— Ось бачите, зліва — дві пластинки конденсатора, справа — котушка. Змінний струм, який може мат в собі скільки завгодно різних частот, іде з антені зверху, але через цей контур піде лише та частота, в резонанс з якою контур настроєний. А настройка його залежить од відстані між пластинками конденсатора і від кількості витків у котушці. Такий контур — основа всякого приймача і всякого генератора електромагнітних хвиль.

Тепер дивіться, що тут, на ваших знімках. Бачите, оцей довгий відросток одного нейрона спірально обкручується навколо ядра другого. Це і є котушка самоіндукції. А диски, про які ви щойно говорили, — мікроскопічні конденсатори. Це ж безсумнівно! А крім того, в самому ядрі я бачу теж ледь помітні волокнинки, розташовані спіралеподібно, і це, очевидно, те, що в радіотехніці називається котушкою зворотного зв’язку. Шляхом індукції в цій котушці збуджуються електричні коливання тієї самої частоти, яка виникає в коливальному контурі. Я не знаю, як саме відбувається перестройка нейрона під впливом хвилі, що приходить, — на те тут біологія, а не фізика, — але ясно, що тут ми маємо у принципі той самий прилад, що і в будь-якому генераторі високої частоти.

— Це геніально! — вигукнув Ридан. — Виходить, я маю рацію: якщо вже ви знайшли в мозку конденсатори і котушки, то генератор мозкових хвиль буде збудований! Браво, Миколо Арсеновичу! Ви знову зробили блискуче відкриття.

— Ні, — замислено промовив Микола, — я тільки переконався в тому, що відкриття для фізики тут зробити не можна: ніякого іншого принципу електричного резонансу, крім цієї схеми, очевидно, не існує, якщо сама природа користується тими самими котушками і конденсаторами. Геніально, що людина осягнула силами свого розуму те, що становить основу діяльності цього самого розуму…

Розмова тривала за чаєм. Матуся не брав у ній участі і лише зрідка перекидався дотепами з дівчатами. Коли схема, намальована Тунгусовим, перестала цікавити співрозмовників, Матуся непомітно взяв аркуш і почав уважно вдивлятися в літери, написані з другого боку. Потім витяг свою маленьку записну книжку і, щось знайшовши в ній, раптом замислився.

Ганна вирішила відновити звичайний порядок за столом.

— По-моєму, ви і досі працюєте, професоре, — сказала вона, скориставшись зручною паузою. — А тим часом ми всі сидимо за столом і майже нудьгуємо. Ось чи не хочете розгадати, що це означає? Хто відгадає, тому приз… — Вона простягла батькові шифр Тунгусова.

Ні, Ридан ніяк не міг зупинити бурхливого потоку думок: Тунгусова треба залучити до спільної роботи за всяку ціну! Він бездумно подивився на аркуш, прочитав літери.

— Ні, Галю, нічого не розумію, здаюсь. — Він знову обернувся до Тунгусова. — Так от, Миколо Арсеновичу, давайте об’єднаємо наші голови, давайте разом розв’яжемо це велике завдання.

— А я знаю, — тихо сказав Матуся Ганні.

Тунгусов, незважаючи на всю урочистість звертання Ридана, ясно почув ці слова. Увага його роздвоїлась.

— Знаєте? — зраділа Ганна. — Ну, кажіть.

— А який приз?

— Вам… скляночку коньяку!

— А якщо я відгадаю тільки половину?

— Як це так?

— Так. Я знаю, що це, але не знаю, що воно означає. Тунгусов насторожився. Як, цей чоловік знає те саме, що й він сам?! Він робив страшні зусилля, щоб не показати Риданові, що майже не чує його.

— Ну, все одно, говоріть наполовину і одержите половину.

— Зараз не можу, — відповів Матуся, показуючи очима, що йому заважає присутність Ридана.

— Добре, тоді одержуйте авансом, — Ганна налила півскляночки коньяку, і Матуся урочисто і з очевидним задоволенням випив. — Тільки глядіть, сьогодні ж!

Було вже пізно, гості зібралися йти. Ридан торжествував: Тунгусов погодився з ним працювати.

— Ми організуємо електротехнічну лабораторію, добре обладнаємо її, дамо вам людей. І ніхто не заважатиме вам продовжувати в ній свою роботу. Тільки, Миколо Арсеновичу, любий, швидше як-небудь влаштовуйте це.

Ганна погрозила батькові пальцем.

— Спершу сушарка. Дивіться, Миколо Арсеновичу!

— Звичайно, звичайно! Сушарка скоро буде готова. Отоді й почнемо нове життя.

Ганна зійшла вниз провести гостей. Вони вийшли в сад, що оточував особняк.

— Ну, тепер виправдовуйте аванс, товаришу Матуся, — сказала вона.

— Так це ж дуже просто, я тільки не хотів говорити в присутності професора. Ви ж самі просили не торкатися цієї теми при ньому.

— Я просила?!

— Атож! Ідеться… про його виступ у Будинку вчених.

— Не розумію, до чого тут це?

— Невже ви не пам’ятаєте, що тоді було! Тоді професор несподівано замовк, підійшов до дошки і почав писати на ній крейдою. Я потім подивився і переписав собі в книжечку про всяк випадок. Ось подивіться.

Він вийняв записну книжку і при світлі сірника знайшов потрібну сторінку. Внизу на ній було написано: LMRWWAT.

Тунгусов здригнувся, побачивши знайомі букви.

— А що це було з професором? — спитав він.

Ганна докладно розповіла йому про інцидент у Будинку вчених.

— Коли це сталося?

— Можу точно сказати, — обізвався Матуся, — двадцять четвертого червня о десятій годині п’ятнадцять хвилин вечора.

Микола раптом страшенно захвилювався. Цю дату він добре запам’ятав.

— У Будинку вчених?! На Кропоткінській?!

— Так, так.

— Дозвольте, невже це можливо! Але ж тоді… виходить, професор мав рацію. Здається, генератор променів мозку справді готовий! Треба ще перевірити… зараз же… Прощайте! Не кажіть поки що нічого професорові…

Не звертаючи уваги на здивування Ганни, він майже вибіг на вулицю.

— Лови його, Славо! — крикнула Ганна шоферові, який за непохитною звичкою всіх водіїв лагодив щось у своїй машині. Слава почув, і за хвилину риданівський лімузин заревів і зник за рогом провулка.

Розділ дев’ятий КЛЮЧ ЗНАЙДЕНО

Микола наче скам’янів, спрямувавши нерухомий погляд уперед. Вогні ліхтарів, громаддя будинків, що мерехтіли різнобарвними вікнами, суворі обриси мосту поволі виступали здалеку, збільшувалися в розмірах, а наблизившись, раптом кидалися назустріч і, набираючи швидкість, проносилися мимо.

Так само навально змінювалися схвильовані, розхристані думки в голові Миколи. І чим більше він думав про минуле, тим менше розумів і тим безглуздішим здавався йому зв’язок усієї цієї риданівської історії з його генератором.

Так, ці дати збігаються. 24 червня увечері, близько десятої години, він остаточно переконався, що його «генератор чудес» не може робити чудес. Це був відчай. Крах. Загибель надій.

Щось схоже на це пережив і Ридан у той самий момент, судячи з розповідей Ганни й цього Матусі. Гаразд…

Через двадцять хвилин він збіг східцями у свою напівпідвальну кімнату. Кістяк «ГЧ», накритий чохлом, трохи виступав над одним із столів; деталі, зняті й розібрані, лежали коло генератора. Все-таки Микола не міг відмовитись од думки знайти свою помилку і продовжував морочитися із злощасним генератором.

Увійшовши в кімнату, він мигцем подивився на це підступне звалище. Ні, в ньому тепер ніякої розгадки не знайти!

Він поставив стіл проти вікна, як тоді, 24 червня. Знайшов ящик, який правив за підставку. Скинув бязевий чохол з кістяка «ГЧ» і поставив каркас генератора туди, де він і стояв. Отут, на самому краю підвіконня, лежали зразки металів.

Микола взяв нитку, прикріпив один кінець її до свинцевого об’єктива «ГЧ», другий притис на підвіконні бруском червоної міді. Отак ішов промінь…

Тепер потрібен компас. Ось він. Скельце його знизу торкнулося нитки. Так… Кінці стрілки зупиняються проти позначок «Пд» і «Пвн», нитка перетинає лімб, відхиляючись праворуч. Виходить, промінь був спрямований тоді на південний захід.

Микола бере детальний план Москви, транспортир, лінійку, ставить червоним олівцем крапку на тому місці, де знаходиться його квартира, і від неї проводить лінію на південний захід.

Червона лінія перетинає Кропоткінську вулицю на самому початку. Вона проходить через будинок № 16. Справді, саме десь тут має бути Будинок учених.

Микола взяв телефонну трубку, викликав бюро обслуговування.

— Скажіть, будь ласка, адресу Московського Будинку вчених… Кропоткінська? Так, а номер? Шістнадцять?! Шістнадцять!

Виходить, 24 червня, близько десятої години вечора, він, стоячи біля генератора, відчув себе надзвичайно пригніченим і невпевненим.

24 червня, в той самий час, приблизно такий же стан раптово пережила інша людина, на яку впав промінь генератора.

Висновки ясні: «ГЧ» випромінює хвилі, які гнітюче діють на психіку людини. В цьому немає нічого дивного. Якщо ультракороткі хвилі викликають головний біль у людей, що обслуговують генератори, то тут, при такій високій частоті, можуть виникати й далеко серйозніші впливи. Адже Микола був біля самого генератора. Ридан, очевидно, потрапив під дію променя.

Усе це зрозуміло й природно.

Але звідки ж взялися у професора ці букви! Професор писав їх на дошці в самий момент дії променя. Виходить, він знав їх?!

Ні, коли Ганна за столом показала йому шифр, Микола уважно стежив за виразом обличчя Ридана: він їх не знав, це було очевидно. Або не пам’ятав — забув. Але він міг їх скласти сам у той момент. Адже німець сказав, що в основі шифру лежить щось загальновідоме, отже, відоме й Риданові. А коли так, то, щоб розгадати шифр, треба попросити професора відновити в пам’яті хід його думок тоді, біля дошки. У всякому разі слід поговорити про це спочатку з Ганною.

Другого ж дня, прийшовши на фабрику, Микола насамперед розшукав Ганну. Погляд, швидка усмішка, яка раптовою радістю освітила її обличчя, промовляли, що Ганна чекала Миколу після вчорашньої історії.

— Ну що? Як? — квапливо спитала вона, подаючи йому руку.

Микола докладно розповів їй про наслідки своєї перевірки. Одна хвиля, яку він тоді викликав у своєму генераторі, очевидно, діє на якісь нервові центри… Таким чином, цілком можливо, що генератор, про який мріє професор, справді вже існує. Його тільки треба зібрати знову. Для Ридана це буде величезним сюрпризом. Але шифр… шифр лишається таємницею. Слід було б поговорити з професором про це відверто. Може, він відновить у пам’яті те, що пригадав або уявив собі в момент цього дивного стану.

Ганна думала. Подзвонити зараз же батькові, повідомити радісну звістку про генератор? Але тоді доведеться розповісти й про шифр, а лікарі категорично заборонили нагадувати йому про інцидент у Будинку вчених. Крім того, генератор зараз розібраний. Скільки часу потрібно, щоб його знову скласти? Тижнів зо два? А сушарка? Її треба пустити в строк, це справа честі їхнього колективу, нарком чекає. Тунгусову не можна відриватися.

Вирішили Ридану поки що нічого не казати про генератор. Ганна постарається зацікавити батька розгадкою шифру, не згадуючи про його виступ у Будинку вчених.

Буває, наприклад, так. Люди фотографують місцевість, вивчають падіння річки, рельєф, геологічну будову надр. Потім бурять породу, закладають тонни амоналу і висаджують її в повітря. Земля зрушується зі свого місця. Відразу міняється вигляд місцевості, річка вливається в нове русло і тече вже по-іншому.

Таким вибухом було побачення з наркомом. І життя наших героїв потекло теж інакше.

Микола відчув себе стрижем, що у вільному польоті лине вгору. Перед ним відкривалася далина, в якій плавала тільки одна темна хмарка — відпустка його закінчувалася. З допомогою того самого Храпова Микола легко добився звільнення з інституту й відразу ж був зарахований у штат фабрики. Йому дали конструкторське бюро — все, цілком. Хмарка розвіялась. Ніщо більше не затьмарювало обрію. Вдалині, за туманними ще контурами сушарки, привабливо маячив інститут Ридана, — майбутнє уявлялось ясним і захоплюючим.

Усю свою енергію Микола, як звичайно, спрямував на творчу роботу. Офіціально її очолював Федір — за правом ініціатора, тонко врахованим директором. Основне робоче ядро — «армію Решеткова» — становила невелика бригада молоді, підібрана з колективу фабрики. Ганна в порядку громадської безкорисливої допомоги взяла на себе документацію, зв’язок з контрагентами, облік роботи — словом, усі малоцікаві, але потрібні справи, від яких часом залежить успіх задуму.

За мовчазною згодою сповнених ентузіазму учасників будівництво було розпочате як захід надзвичайний, ударний, штурмовий. На високих темпах наполягав Храпов. Відчувалося, що він надає їм якогось особливого значення. А втім, ніхто над цим не замислювався — поспіх здавався цілком природним і всіх влаштовував. Храпов щодня відвідував «сушарчину бригаду», підбадьорював, цікавився, чи не треба чимсь допомогти…

Роль керівника не перетворила Федора в «начальство». Керівні функції — розподіл, приймання і оцінку роботи — він виконував між ділом, на ходу. А в усьому іншому, анітрохи не турбуючись про престиж, він ставав рядовим членом своєї веселої бригади; замазаний металевим пилом і маслом, гасав по цехах та коморах, вишукував відповідні внутрішні ресурси та інструменти, точив, свердлив, паяв, зварював деталі за кресленнями та вказівками Тунгусові, а часом і брався разом з усіма за лопату або відбійний молоток. Федір чудово розумів, що автор концерту, яким він диригує, — Тунгусов.

Загалом справа йшла добре, але бували і труднощі, причому це траплялося щоразу, коли питання вирішувалося за межами фабрики. До наміченого строку був готовий котлован для трансформаторної підстанції, а двадцятиметровий кусок кабеля, що його мав дати кабельний завод, як виявилося, помилково було передано якомусь іншому підприємству. До того ж завод взагалі відмовився дати кабелі, понад свій план, посилаючись на якісь «нові» розпорядження зверху.

Головне, чого всі чекали з хвилюванням, — генераторні лампи були зроблені з невеликим запізненням. Шикарно упаковані, перевірені технічним контролем, з паспортами, вони здавалися бездоганними. Одначе під час випробування, яке проводив Тунгусов, лампи «дали газ». Після довгої тяганини з заводом і ретельних досліджень Микола встановив, що причина появи газу крилася в неправильному складі скла, з якого були зроблені балони. Довелося відіслати лампи назад для заміни балонів.

Всілякі ускладнення поки що налагоджувались або своїми силами, або за допомогою Вітковського, який тепер став надзвичайно чуйним і доброзичливим. Тому Тунгусов і Храпов не дзвонили наркомові. Але історія з лампами неабияк занепокоїла їх. Надто вже вона була схожа на інцидент з професором Флеровим. Проте і цього разу вирішили зачекати.

— З цим поспішати не треба, — казав директор, розмовляючи з Тунгусовим віч-на-віч. — Пам’ятаєш, що сказав нарком? «Лампи будуть». Значить, будуть, хоч би що вони тут витворяли… Чи… можна сумніватись?

Микола зрозумів натяк, але не збентежився, не образився, а навіть зрадів йому. Цей чудовий чоловік Храпов просто повірив у його лампи, нічого в них не тямлячи. А він мав право сумніватися, він ризикував.

— Не бійтеся, Тимофію Павловичу, я вже перевірив. Лампи добре працювали і цілком виправдали мої конструктивні розрахунки.

— А газ? — здивувався Храпов.

— Газ з’явився на високому режимі і не відразу. Тут розрахунок тонкий.

— Думаєш, це зроблено спеціально?

— А дідько його знає… Може, й випадково, помилилися, а може й свідомо. Ось, мовляв, знову та сама історія, виходить, недарма тоді перешкодили цьому заходові. Усе закономірно, Тимофію Павловичу, єдине, що в нас нове, — це лампи, от по них і б’ють.

Храпов замислився, похитав головою.

— І що це таке завжди: як нове, так і починається…

— Закон природи, Тимофію Павловичу, нове завжди входить у життя з тертям…

— Теорія, Микола Арсеновичу… яке тут «тертя»! Я розумію, коли є підстави не вірити, сумніватись у методі, в розрахунках. Але він навіть не робив спроби перевірити. Шкодить, щоб підняти свій престиж, вислужитись. Шахрайство звичайне, більш нічого.

— Шахрайство, справді. Але не так усе просто, Тимофію Павловичу. Я знаю ці справи. Вітковський тут пішак, виконавець. Керують ним інші, солідніші сили з наукових сфер, які, повірте, давно розібралися в цінності нашого нового. Не люблять вони, коли щось варте уваги з’являється не від них — визнаних стовпів теорії, — а від якихось нікому не відомих Тунгусових… Та й — що казати — прикро, звичайно.

— Он воно що! Хто ж це?

— Не знаю. І не варто нам навіть цікавитися ними. Досить з нас Вітковського — головного виконавця.

— Ох, суч-чий син… А яким хорошим став! Тепер зрозуміло — маскується… Слухай, Миколо Арсеновичу, — Храпов раптом усміхнувся, — мабуть, козирі зараз усі в нас. Ми їхню гру знаємо, ну й пошиємо їх у дурні, їй-богу. Тепер тільки треба точно грати. Гра буде така: ми боязкі, наївні, до наркома знову йти не збираємось і Вітковському віримо. Вони певні, що завалять нас на лампах. Ну й нехай! Тут ми удамо, нібито піддаємося, щоб вони не вигадали якоїсь нової, несподіваної каверзи, не стали б на перешкоді в чомусь іншому. А поки вони мудруватимуть з лампами, ми спокійненько, але не дуже гаючись, добудуємо всю машину. Отоді й підемо до наркома, покажемо йому всі каверзи, які вони встигнуть вигадати. Ох, і торохне ж він тоді по цьому дяді — мокрого місця не залишиться! І лампи будуть відразу. Напевне будуть, він нам повірить!

— З-звичайно, повірить, ми ж не обдурюємо, — згодився Микола, прояснівши. Перед ним знову розіслалася голуба далина.

— Поспішати треба з машиною, — закінчив директор. — Темпи вирішують усе!

Через кілька днів сталася подія, яка, очевидно, визначила наперед результат боротьби.

Десь опівдні Храпову подзвонив секретар наркома і попросив негайно послати до нього інженера Тунгусова, по можливості, з усіма матеріалами про його генераторні лампи.

Хвилин через двадцять після цієї розмови Микола ввійшов у приймальну. Секретар зразу ж підвівся, сказав: «Ходімо» — і без попередження відчинив перед ним двері в кабінет. Було ясно, що він діє за інструкціями. Уже це насторожило Миколу.

— Будь ласка, Миколо Арсеновичу, — сказав нарком таким нейтральним, буденним тоном, наче запрошував одного з своїх постійних співробітників, з яким тільки що бачився.

Микола все помітив і врахував; нарком був не сам. З-за спинки крісла стирчала голова з круглою, мов циркулем обведеною лисиною на маківці і вузькі обвислі плечі.

— Оце і є той інженер, про якого я говорив, — сказав нарком голові. — Ламповик. Познайомтесь, Микола Арсенович, це професор Акулов, чули, звичайно…

— Аякже… Читав, знаю праці професора… — Тепер Микола зрозумів майже все. Чоловік, що підвівся з крісла, довгий, весь витягнений, наче прокатаний під валками блюмінга, був відомим авторитетом в електроніці. Правда, власних творчих досягнень у нього не було, але ім’я його часто мелькало в спеціальній пресі, — він діяльно «брав участь», рецензував, реферував, виступав, консультував, компілював, популяризував…

— Товариш Акулов був на ламповому заводі у своїх справах, — вів далі нарком, — і випадково ознайомився там з одним замовленням на генераторні лампи, які, на його думку, спроектовані неграмотно. Професор вважав своїм обов’язком застерегти мене, оскільки ми зустрілися в його справі. От я й вирішив викликати вас… До речі, професоре, хто там звернув вашу увагу на помилку? І чому вони не опротестували замовлення?

— Помилку знайшов я сам, випадково, — низько в ніс загудів, як з бочки, професор. — Побачив на столі робочі креслення, ну, око набите, помітив одразу… Проконсультував. Прізвищ, на жаль, не запам’ятав, люди незнайомі… Здається, тепер збираються протестувати.

Миколі стало ясно: нарком піддав йому цього професора на розправу. Гаразд!

— Про які, власне, лампи йде мова? — спитав він.

— Генераторні, ультрависокочастотні. Микола дістав з портфеля синьку, розгорнув.

— Ці?

— Дозвольте… здається… так, вони самі.

— Так. Що ж ви тут знаходите?

— Як!? — професор майже обурено вп’явся очима в Миколу. — Ви хочете, щоб ми зайнялися розглядом тут, зараз, заважаючи народному комісарові?! — він витяг з кишені годинник. — Нарешті, я не маю часу…

— Нічого, нічого, — перебив його нарком. — Я прошу ваб трохи затриматись. Для мене дуже важливо з’ясувати це питання зараз.

— Отже, професоре?.. — спокійно сказав Микола.

— Гаразд, — прогудів той, нервово знову надіваючи окуляри. — Я тільки сформулюю основне. Така лампа не працюватиме. А якщо й працюватиме, то лише при слабкому режимі і з наймізернішим ККД. Профан, який її конструював, допустив елементарну помилку. Ну ось гляньте. Погодьтеся, що при такому розташуванні електродів, як тут, — довгі, наче сосиски, пальці обох рук професора химерно сплелися над схемою, зображаючи електроди, — неминуче виникне так звана паразитна ємкість.

— Безперечно, професоре. Ви маєте цілковиту рацію, — з перебільшеним захопленням підтакнув Микола.

— Ну, от бачите! А паразитна ємкість — шкідливе явище, що паралізує генерацію. Боротьба з ним становить основне завдання в сучасній електроніці.

— Так… А знаєте, професоре, є така рослина — блекота. Дуже шкідливе явище природи, викликає отруєння, галюцинації, запаморочення, навіть смерть. Або, скажімо, пліснява. Або отруйна змія, — що є шкідливіше! А от люди вивчили, опанували ці шкідливі явища її перетворили їх у джерела могутніх засобів для лікування хвороб. А тертя! Адже боротьба з ним «становить основне завдання» протягом усієї історії техніки. Але якби не було тертя, ми не мали б транспорту, та й ніжками не змогли б пересуватися по землі…

Нарком сидів, одкинувшись у своєму кріслі, і з очевидним зацікавленням стежив за поєдинком. Професор Акулов відчував, що його б’ють, що нарком заохочує це побиття, і земля під ним тремтіла. Він болісно шукав способу вийти з гри, в якій збирався зробити всього один, не зовсім чистий, але вигідний хід, що здавався йому таким простим і безпечним…

— Природа не знає ні шкідливих, ні корисних явищ, — вів далі Микола, — Шкідливим ми вважаємо все те, чого ще не освоїли, не поставили собі на службу, так же, професоре?

— Гаразд, — з зусиллям вдаючи, що йому нудно слухати, заперечив, нарешті, Акулов, — але паразитна ємкість тому й названа паразитною, що вона існує за рахунок нормальної роботи контура. Так же, любий мій?

— А я не називаю її паразитною. У мене вона взята до уваги, розрахована й поставлена на службу процесові генерації як величина, кратна ємкості ідеального контура. Більше того, моя лампа тільки тому й може працювати, що…

— Ваша лампа?..

— Так, моя. Я й є той самий профан, який її сконструював.

— Пробачте… — професор роблено засміявся, холодіючи всередині, тепер він зрозумів, що рятунку немає — Я не знав…

— Дарма. — Микола вже бачив, що пора кінчати. — Скажіть, професоре, ви, очевидно, не ознайомилися з технічним розрахунком цієї лампи? Ось він. Тут все пояснено. Як бачите — математика. На пальцях це важко зобразити…

— Ні… мені не показували…

Нарком вийшов з-за столу.

— Як же так, товаришу Акулов, — сказав він, — негаразд виходить… побачили десь на столі якесь креслення, зопалу осудили, не поговорили з автором, навіть не ознайомилися з матеріалом, влаштували на заводі консультацію, збили їх з пантелику, тепер вони, звичайно, припинять цю роботу, опротестують замовлення… А тут же принципово нове технічне вирішення, як я розумію.

— Гадаю, все ж таки помилкове. Покладатись на думку самого тільки автора, мені здається…

— Я вже одержав авторське свідоцтво, — зовсім тихо, байдужим тоном вставив Микола.

Акулов повернувся до нього й застиг. Це був «нокаут». Нарком добродушно розсміявся.

— От бачите, — сказав він. — У таких випадках думка одного опонента варта далеко менше, ніж думка автора. Давайте краще діяти за системою товариша Тунгусова: будемо перетворювати шкідливе явище в корисне. Візьміть з собою цей технічний розрахунок, — можна, Миколо Арсеновичу? — от… і гарненько обмізкуйте його. Домовимося так: якщо знайдете помилку, завтра подзвоните мені. Якщо помилки не знайдете — завтра ж так чи інакше поставте до відома завод чи главк, що ви помилились і що замовлення мусить бути виконане. Перевірку виконання цієї програми беру на себе. Вибачте, що затримав, але… як бачите, ви самі поставили під удар свою репутацію…

Миколі дуже не хотілося подавати руку Акулову, але той сам прямував до нього, попрощавшись з наркомом. Микола миттю знайшов вихід, рушив назустріч і гаряче потряс йому руку.

— Дозвольте, до речі, подякувати вам, професоре…

Акулов похмуро усміхнувся.

— Не думаю, щоб я приніс вам… — почав він.

— Ні, я про інше… Я нещодавно прочитав вашу книжку про майбутнє сучасної електроніки. Захопливо написано, такі сміливі думки…

— Ну, що там… особливого… — гудів уже в дверях Акулов,

— Ні, чудово! Особливо мені сподобались ідеї Гарднера… Віланда… Надзвичайно!..

Акулов задкуючи зник у щілині дверей, прочинених ним не більше, ніж на чверть. Двері грюкнули.

І тут нарком почав реготати. Він похитувався, витирав хусткою сльози, сякався, знову реготав…

— Ну й комедія!.. Так вишпетити людину… Пліснява!.. Блекота-a! Змія-я!.. Запоморочення… — заливався він згадуючи. — Та і я піддав: «шкідливе явище»!.. Ой, налякали бідного… Гляньте… там… у кріслі — не мокро?.. Нічого… Буде шовковий.

Сміх наркома хоч і передався Миколі, але злість ще сиділа в ньому.

— Не думаю, — сказав він. — Такого могила виправить… Це він прийшов до вас кинути тінь на лампи?

— Ну, звичайно! «Між іншим». Я одразу відчув… Еге!.. Чого це ви заходилася хвалити його твори ні з того ні з сього? Теж, мабуть, пілюля якась?

— Це я вирішив йому вліпити ще з другого боку… — Микола промовисто стиснув у кулак ліву руку. — Він з-зрозумів!.. Адже що зробив, собака: жодної власної думки, все нахапав з іноземної літератури. А подав як своє, не посилаючись на авторів. Плагіат.

— Ну й тип… — нарком похитав головою, — Гаразд, матимемо на увазі… Тепер розкажіть, як ідуть справи у нас…

Незабаром після зустрічі з Тунгусовим на риданівському обрії з’явився новий персонаж. Захоплений знайомством з Миколою, професор забув про обіцянку Вітковського прислати до нього якогось виняткового конструктора. І от одного разу увечері Наталя повідомила, що професора хоче бачити інженер Віклінг.

У кабінет увійшов високий, трохи незграбний чоловік років тридцяти п’яти. Він був гарно, зі смаком одягнений, але ні костюм, ні темно-русяве волосся, акуратно зачесане назад, не могли приховати дивовижної недбалості, з якою природа поставилась до цього свого витвору. Все в ньому було утрироване, незграбне — і крупні риси обличчя з великим ротом, і широкі, рідко поставлені зуби, і довгі, розлаписті руки, і ноги у величезних черевиках. Від усієї його кремезної постаті віяло чимсь первісним, диким, і в той же час привабливим. У темних уважних очах відбивалися риси складної, багатої натури. Інженер розмовляв по-російському досить вільно, але з дуже помітним німецьким акцентом.

Дізнавшись, з ким він має справу, згадавши рекомендацію Вітковського, Ридан трохи розгубився. Він залишив інженера в кабінеті і кинувся до Ганни порадитись. Хай йому біс, він зовсім забув про цю історію! Йому не потрібен ніякий Віклінг після того, як він домовився про роботу з Тунгусовим. Але й відмовитися тепер незручно, бо він своєчасно не попередив Вітковського. Невже знову пояснювати свої ідеї, розповідати?

Ганна інакше подивилася на справу. Хтозна, може, цей іноземець виявиться справді цінною людиною. Пояснювати все зовсім необов’язково. Треба поставити перед ним конкретне фізичне завдання, — створити цей самий генератор мікрохвиль, поговорити, — може, він уже має що-небудь. А якщо він зацікавиться сам, хай працює. Все-таки не варто покладати всі надії на самого Тунгусова. Ганна вирішила, що в усякому разі Віклінг відверне увагу батька од Тунгусова, поки той зайнятий сушаркою.

Так і сталося. Розмова з Віклінгом виявилась цікавою і змістовною. Він одразу зрозумів суть завдання і, уникаючи розпитувань про мету професора, захопив його своїм умінням просто говорити про складні проблеми, розповівши про деякі маловідомі спроби вчених за кордоном застосувати нові принципи генерації ультрависоких частот.

— Я певен, закінчив він, — що можна знайти правильне розв’язання. Я навіть намагався використати деякі нові методи… На жаль, умови, які склалися зараз у Німеччині, особливо в колах технічної інтелігенції… ніяк не заохочують до серйозної творчої праці. Тепер ви розумієте, що примусило мене залишити батьківщину… до кращих часів.

Смуток, який пробринів у цих словах, зворушив Ридана. До відвідувача одразу поставились, як до гостя. Уже в їдальні, за чаєм, він розповів багато цікавого про життя в фашистській Німеччині, про долю багатьох видатних учених, з якими він зустрічався і імена яких знав Ридан.

Альфред Віклінг пішов рано. Його настійливо запрошували заходити, незалежно від справ, зв’язаних із завданням професора.

А справи вирішувалися так: Віклінг негайно приступає до розробки одного з нових методів генерації мікрохвиль. У його розпорядженні є досить обладнана лабораторія, та, в якій він виконував останню свою роботу, що, на жаль, не підлягала обговоренню. Умови й договір він оформить сам у головкомі.

Звичайно, прийшовши на фабрику, Микола насамперед прямував у «сушарчину бригаду», розмовляв з Федором, разом з ним налагоджував роботу; потім у нього виникала яка-небудь справа до Ганни, і він заходив до неї.

А коли справи не було і Микола не з’являвся, майже завжди виникало невідкладне питання у Ганни, і вона або приходила в цех, або дзвонила йому, прохаючи зайти в комітет комсомолу, де вона влаштувалась.

Побачення ці були короткі й ділові, проте обоє вже не могли без них обійтись.

На цей раз Микола просто з вулиці ранком заскочив до Ганни.

— Є новини, — сказав він, нібито вибачаючись за ранні відвідини.

— І в мене новини, — привітно відповіла вона. Микола насторожився.

— Ви розмовляли з професором? — з надією спитав він.

— Про шифр? Авжеж, розмовляла. Але новини не в цьому. Тут нічого не вийшло. Він зацікавився вашим таємничим зв’язком з німцем і дуже уважно розбирав букви. Проте нічого придумати не міг, на жаль. Дуже дивно все це. Сам писав їх на дошці, а тепер начебто вперше їх бачить. Очевидно, в той момент у нього і правді було запаморочення. Мее це все більше хвилює.

Микола замислився.

— Еге ж, дивно. А я, правду кажучи, дуже розраховував на вашу розмову. Тепер не знаю, що робити… А щось робити треба: вчора я одержав нову радіограму від німця. Там щось відбувається… здається, дуже серйозне. Може, навіть трагічне. Ось дивіться…

Він вийняв із записної книжки аркуш паперу. Ганна прочитала:

«Основні перешкоди усунено. Прискорте перевірку за переданою раніше схемою розташування диполів. Тоді повідомлю нову схему. Антену зірвано вітром».

— «Антену зірвано вітром», — повторила вголос Ганна. Добре сказано. Сильно… І що ж, ніяких нових вказівок він не дав?

— Ніяких. Та ні, я розумію, що він і не може їх дати, не ризикуючи провалити весь цей задум. Того, що він сказав раніше, досить. Це якесь затьмарення на нас найшло! Ви знаєте, я довго не сплю ночами, все думаю. Відчуваю, що не вистачає якогось маленького стрибка думки кудись убік від тих напрямків, у яких ми всі шукаємо цього вирішення. І я не маю сумніву, що стрибок буде зроблено. Але коли?.. Будемо думати. А які у вас новини, Ганно Костянтинівно?

— Заждіть, Миколо Арсеновичу… — Ганна замислилась, мовчки зробила кілька кроків по кімнаті, потім стала просто перед Миколою.

— А що коли це провокація? Коли вас хочуть втягнути в якусь брудну шпигунську справу? Ви думали про це?

— Признатись, не спадало на думку… А що вони можуть зробити?! Ну, запропонують мені що-небудь таке, пошлю їх під три чорти — і все.

Ганна знову пройшлась, подумала.

— Ні. Не так це просто. Я читала дещо про такі справи. Це — сфера особливих, дуже витончених методів і прийомів. Вас можуть обплутати так, що ви цього навіть не помітите. Чи варто ризикувати? Чи не краще повідомити про все куди слід, там люди досвідчені, зв’яжуться самі з вашим німцем, усе з’ясують. Та й шифр вони розберуть, звичайно, далеко швидше, ніж ми з вами.

— До того ж я й зобов’язаний це зробити, — погодився Микола. — Справді, з того моменту, коли я зрозумів, що наші розмови вийшли за межі звичайної любительської радіотехніки, я повинен був за існуючими законами припинити цей зв’язок. Але тепер просто припинити не можна, я відчуваю, що це друг, а не ворог. Він діє на нашу користь, до того ж у важких, небезпечних умовах підпілля… Так, повідомити про це справді треба. Інакше мене можуть притягти до відповідальності за порушення правил любительського зв’язку і заборонить користуватися передавачем. Дякую, Ганно Костянтинівно, що напоумили. Я зроблю це, як тільки закінчимо сушарку, — зараз ніколи.

Ганна погодилась неохоче. Все це їй здавалось далеко серйознішим. Вона боялася за долю Миколи і, коли б не сушарка, звичайно, наполягала б, щоб Микола зробив це негайно, сьогодні ж…

Тепер вона розповіла про появу Віклінга, про те, як Ридан, очарований Миколою, мало не відмовився од досвідченого конструктора і як, за її порадою, прийняв його.

— Ну, от і чудово! — зауважив Тунгусов. — Так і треба було зробити. Тепер професор не витрачатиме часу даремно, чекаючи, коли я зможу йому допомогти.

Час ішов. Наближався призначений строк пуску нової сушарки.

Строку цього, незважаючи на всякі затримки, вирішили додержати за всяку ціну: виправдати довір’я й допомогу наркома кожний вважав своїм незаперечним обов’язком.

Потроху «сушарчина бригада» стала центром уваги всього колективу фабрики. Від неї залежала дальша доля підприємства. Комсомольці це добре розуміли i працювали з вогником, прагнучи перевершити один одного. Захоплені Тунгусовим, вони намагались в усьому наслідувати його і запозичували не тільки його діловитість і цілеспрямованість, але й його спокій, зовнішню повільність, за якою ховалися блискавичні зльоти думки й точність роботи.

Ганна добре бачила, яким авторитетом користується Тунгусов, і теж усе більше піддавалась його впливові.

Монтаж сушарки тим часом наближався до кінця. У світлому високому приміщенні вже вимальовувалися контури оригінальної споруди.

З невеликого отвору в стіні виповзав ребристою змією вузький жолобок конвейєрної стрічки. Спочатку він ішов через довге приміщення на висоті близько метра від кафельної підлоги, обгороджений лише гарними поручнями, що були схожі на палубні поруччя корабля. Потім ця огорожа відразу розширювалась в обидва боки, охоплюючи вже не тільки конвейєр, але й сигнальні пристрої автоматики, розташовані по обидва боки. Тут стрічка раптом круто опускалась униз, захоплена з боків напрямними пазами, і, описавши півколо, знову піднімалася на попередній рівень і вже до кінця — до вихідного отвору в протилежній стіні — йшла горизонтально.

Тут, над цим провалом стрічки, і мало відбуватися найголовніше: стос дощок, брус, навіть колода, які ніс конвейєр, повисали в просторі, наповненому невидимими вихорами потужних сил високочастотного поля, що пронизували дерево наскрізь.

Дві алюмінієві пластини — лапи величезного конденсатора, немов націлились з обох боків, щоб схопити деревину, яка почне переповзати через провал і опиниться якраз між лампами. І тоді вони тремтітимуть, наче від нетерпіння, ці хижі лапи.

Мало хто знав, чого коштувало Тунгусову добитися цього тремтіння. Воно було потрібне: від положення пластин залежало поле високої частоти, яке виникало між ними. Він добре знав, наскільки вибагливе це поле. Не один конструктор зазнав поразки, борючись з його примхами. Хай воно навіть точно розраховане, хай за приладами старанно настроений генератор, відрегульовано розжарення катодів, напруги на анодах, частоту. Але якщо раптом у проміжку між пластинами конденсатора тіло, що зазнає впливу поля, змінило об’єм, положення — в той самий момент змінюється ємкість, порушується налагоджений режим… і знову треба настроювати всю систему.

Хіба встигнеш підстроювати й налагоджувати, коли крізь це поле безупинно рухається товста, нерівна, грубо очищена від кори колода.

І ось Тунгусов оточив увесь простір поля складною системою тонких, невидимих промінців. Вони ковзали по поверхні дерева, обмацуючи його мінливі обриси, а фотоелементи ловили їхні сигнали і залежно від форми й об’єму матеріалу; що надходив у робочий простір, міняли настройку, положення конденсаторних ламп, змушуючи їх «тремтіти» — розходитись або зближатися, щоб зберегти потрібний для сушіння режим поля. Навіть швидкість руху стрічки змінювалася залежно від об’єму деревини, що вступала в робочий простір.

Колода сама керувала генератором!

Усе було гранично автоматизовано в цій чудовій установці. Тунгусов запевняв, що тільки на перший час потрібна буде людина, щоб остаточно перевірити правильність монтажу, а потім приміщення можна буде замкнути, вологий матеріал сам себе обслуговуватиме, проходячи на конвейєрі з одного отвору в другий і висушуючись на ходу.

З кожним днем споруда ставала більш завершеною, суворою, витонченою. Окремі частини її виготовляли у другій половині приміщення, перетвореній на слюсарну майстерню. Спочатку деталі займали багато місця, люди тіснили одне одного. Тепер, оброблені остаточно, відшліфовані, блискучі, вони займали свої місця, начебто арифметично складалися, входили одна в одну, перетворювались у щось нове, ціле, в суму.

Ставало просторо. Майстерня потроху зникала.

Конвейєр був уже перемірений. Кілька десятків колод проповзли через цех, переступивши півколо провалу.

Микола орієнтував усю споруду саме на колоди — найбільш ризикований об’єкт сушіння. Усі інші форми деревини сушити було б тоді неважко. Він, як і Федір, дивився на широке майбутнє цієї установки.

Нарешті привезли лампи. Усе, що залежало від «зовнішніх зносин», було вже одержано, перевірено, заприбутковано.

Микола зразу ж поставив лампи на стенд, що стояв у майстерні, і почав «ганяти» їх у різних умовах, на різних режимах. Перевірка тривала з ранку до вечора, і в цей день не тільки вся бригада, але Храпов, і Вольський, і Ганна майже не виходили з цеху. Микола, як завжди в таких випадках, працював мовчки, нікого не підбадьорюючи. Загальне тривожне хвилювання зростало, і ввечері, досягнувши максимуму, раптом впало до нуля, змінившись безмежною радістю, — Микола сказав своє звичне: «Все гаразд». Ніякої каверзи цього разу не знайшли. Очевидно, нарком зробив відповідні висновки і з інформації Тунгусова, і з красномовного інциденту з професором Акуловим.

І от генератор, оповитий густими металевими сітками для захисту людей від його небезпечних випромінювань, здобув, нарешті, своє високочастотне серце. Воно ще не билося. Воно ще не було навіть теплим. Але вже відчувало на собі дзюркотливий душ водяного охолодження.

Ранком, приходячи в новий цех фабрики, Микола вже не поспішав, як раніше, до чергової деталі споруди, що в цей момент народжувалася з металу в гудінні верстатів. Він одходив у куток до високої шафи трансформатора і звідти дивився на всю споруду уважно і з хвилюванням, як художник дивиться на свою картину, в якій ще бракує кількох мазків. Виходить чи ні?

Так, вийшло те, чого хотів Тунгусов. Це буде не лише машина, яка почне працювати, ні, це буде втілення його думки, свідчення перемоги людини над непокірними силами природи. І всіма своїми зовнішніми формами, рухами, навіть звуками вона повинна відбивати цю витончену могутність людської думки!..

На мережчаній кахлі підлоги біля машини вже не було густого нальоту металевого пилу, масла, бруду. Світлий простір розширювався. Комсомольці перестали курити біля конвейєра. В кутках з’явились урни.

Тунгусов чудово знав, що через три дні все буде готове, і тоді можна випробувати машину. Але він мовчав, і ніхто не питав його про це. Якась мовчазна згода змушувала бригаду не говорити про кінець, про випробування. Тільки директор, який заходив тепер щодня помилуватися спорудою, тривожно питав Тунгусова, чомусь відводячи його вбік:

— Ну, як із строком? Впораєтесь?

— Впораємось, — лаконічно відповідав Тунгусов.

— Коли ж гадаєте?.. Адже перевірити треба заздалегідь, а то мало що…

— Нічого не буде, Тимофію Павловичу. І перевіримо вчасно, і пустимо в строк.

Це сталося несподівано для всіх. Одного разу вдень, коли бригада здавала Решеткову тільки що закінчений монтаж вентиляційної системи, Тунгусов підійшов до них, узяв Федора за плечі і сказав просто:

— Ну, що ж, хлопці, давайте спробуємо!

Усі зрозуміли його відразу й затихли. Одну із заготовлених заздалегідь колод було покладено на лоток конвейєра зовні приміщення.

Тунгусов і Решетков востаннє уважно оглянули всю установку.

— Треба подзвонити Ганні, — стиха напівзапитливо сказав Федір.

— Звичайно, подзвони, — швидко відповів Микола: він теж у цей момент думав про Ганну і чомусь не наважувався сам викликати її.

Увійшовши в цех, дівчина відразу зрозуміла все з урочистого вигляду робітників бригади, що розтяглися групою вздовж установки, і з пози Тунгусова, який стояв біля пульта генератора по другий бік конвейєра.

— Хочемо випробувати, що в нас вийшло, — якось зніяковіло промовив Тунгусов і ввімкнув рубильник.

Усе інше сталося само собою. Поступово почали наповнюватись вогнем лампи, заховані за решітками екранів: загули, як вулики, трансформатори, зашуміла вода, унизу, в провалі, над самою стрічкою конвейєра задзижчав пропелер вентилятора.

Микола, заклавши руки в кишені, стежив за стрілками приладів, на яких червоними рисочками були вказані наперед визначені режими роботи генератора. Стрілки одночасно підійшли до заданих меж.

У ту саму мить, тихо зашурхотівши роликами, рушив конвейєр. Дверцята, що закривали вхідний отвір у стіні, відскочили вгору, і з-за них швидко виплив окоренок колоди. Але, підійшовши до провалу, колода, наче злякавшись, майже зупинилась і почала поволі, з острахом заходити у простір між тремтячими пластинами конденсатора.

Біла хмаринка пари, підхоплена потоком повітря вгору, в розтруб витяжної труби, заструменіла над кутастим зрізом і попливла, розширяючись і згущаючись, охоплюючи все нові ділянки колоди, що входила в електричне поле. В кінці провалу пара зникла, і товстий окоренок дерева знову ліг на ланки конвейєра, що послужливо шмигнули під нього.

Люди мовчки стежили за всіма цими рухами. Микола, з вигляду спокійний, переживав страшенне напруження. Він настільки добре уявляв собі, відчував роботу своєї машини, що в цей вирішальний момент начебто перевтілився в неї: у ньому самому щось напружувалось, стискувалося, силкуючись допомогти генераторові впоратись із завданням — пронизати, обплутати силовими лініями деревну масу, що проходила в ньому.

Ганна, Федір, комсомольці схвильовано стежили то за колодою, то за виразом обличчя Тунгусова, намагаючись по ньому вгадати, чи все йде так, як треба.

Нарешті Микола відірвав очі од зникаючого стовбура і, зустрівши напружені запитливі погляди, усміхнувся. Це була відповідь, якої всі чекали.

Федір не витримав. Він зірвався з місця, оббіг кругом через місток, вискочив на площадку пульта і схопив Миколу в обійми. Дружне «ура» оглушило їх. І коли Ганна, нарешті, пробилася до Миколи крізь шеренгу комсомольців, які насідали на нього, прагнучи потиснути йому руку, вона ясно відчула, що одного тільки потиску руки надто мало, щоб висловити всі поривання її серця…

Отже, високочастотна сушарка була створена і вже працювала! Вологі, щойно обчищені колоди до восьми метрів завдовжки, дошки і бруски, куски і стоси відібраної «резонансної» деревини спокійно пропливали крізь робочий простір генератора і виходили з цеху вже сухими.

Процес, який вимагав звичайно багатьох діб, тепер відбувався на очах у людей протягом кількох хвилин.

Перед колективом фабрики, який ще так недавно перебував у безнадійному тупику, тепер відкрився небувалий виробничий простір.

От чому в ці дні обличчя всіх учасників цієї оригінальної будови сяяли такою завзятою й гордою радістю. Переможцем почував себе кожний. Справді, кому належала перемога? Ну, Тунгусов вирішив науково-технічну проблему. Але ж це Решетков викопав Тунгусова й придумав почати справу на їхній фабриці і «підстьобував» потім адміністрацію. Нічого, звичайно, не вийшло б, коли б Храпов та Вольський не почали діяти енергійно і не скликали тієї знаменитої наради з Вітковським, де Ганна Ридан запропонувала звернутися прямо до наркома. А комсомольці — члени бригади?.. О, кожний з них добре знав, яка частина машини зроблена його руками!

Перемога була спільна, колективна.

Ганна розуміла її велике суспільне значення. Перемога має народжувати інші перемоги. Відкриття нового цеху повинно бути урочистим святом. Хай прийде багато гостей, представників інших підприємств, наукових кіл, преси. Хай знають усі, як треба перемагати, хай подивляться, що вони зробили!

Урочистий пуск нового сушильного цеху відбувся за тиждень до строку, який Тунгусов обіцяв наркомові.

Сотні три гостей, не рахуючи своїх, зібрались у театральному залі клубу. Директор відкрив засідання, Вольський виступив з доповіддю про науково-технічне й промислове значення тунгусовського генератора.

Тунгусов з частиною своєї бригади був у цеху, готувався до демонстрації. Під час доповіді Вольського на фабрику прибув нарком у супроводі Вітковського та ще кількох товаришів з наркомату. Ганна зустріла їх і привела просто в цех.

Тут відбулася третя зустріч Тунгусова з наркомом.

Увійшовши в яскраво освітлений цех, нарком зупинився здивований і красномовно розвів руками. Він сподівався побачити тут звичайну дослідну установку заводського винахідника, скромну й кустарну, яка була цікава своїм задумом, але потребувала ще відповідного оформлення, щоб її пустити в масове виробництво.

А тут перед ним красувався витонченою композицією частин, добре оброблений великий, досконалий витвір інженерного мистецтва. У ньому ясно відчувалася гармонія між виробничим змістом машини, де основну роботу виконувала безпосередньо й незримо сама енергія без грубих механічних зусиль, натужних звуків та інструментів, які щось розтрощували, і зовнішніми формами її компактного тіла з його пульсуючою енергією, гнучкими рухами конвейєра й ніжним дзюркотінням водяних струменів.

Якусь хвилину нарком стояв мовчки, трохи примруживши очі, відверто милуючись небаченою машиною. Він знав уже — йому розповів по телефону Храпов — про те, що всі розрахунки інженера цілком виправдались, знав виробничі показники роботи машини, автоматику, тепер він бачив її.

Усі замовкли. Нерухомий Тунгусов у далекому кінці конвейєра стежив за виразом обличчя наркома.

Нарешті, погляди їх зустрілися.

Швидко і одночасно пішли вони назустріч один одному. Потиснувши руку інженерові, нарком притягнув його до себе і міцно поцілував.

— Я був певен, що так і вийде, — сказав він. — Спасибі, товаришу Тунгусов!

— Ні, це вам спасибі! Коли б не ви, товаришу нарком, нам не вдалося б нічого зробити. Половина успіху належить вам, а половина — усім нам…

Розмова урвалася, гості знайомилися з Тунгусовим, з Решетковим, який відрекомендував їм свою бригаду, зніяковілу від виявленої до неї уваги.

Трохи згодом прийшли професор Ридан з Наталею. Дівчина непомітно прошмигнула в цех за професором, але її встиг помітити Федір. Ганна познайомила їх, і з цього моменту увага бригадира дивним чином почала двоїтись, розподіляючись порівну між Наталею і всіма іншими людьми та подіями.

Уже всі зібрались, і Тунгусов, коротко пояснивши будову сушарки, почав демонструвати її роботу. Гості розташувалися вздовж вільної стіни цеху й затихли.

Знову повторився весь процес сушіння. Але тепер Тунгусов покинув пульт і приєднався до глядачів. Ніхто не керував машиною, ніхто не стежив за показаннями приладів.

Процес вела автоматика.

І коли дверцята вихідного отвору зачинилися за величезним стовбуром дерева, що виповз із цеху, погляди всіх змову були спрямовані на конструктора, і оплески розітнули тишу.

Почесних гостей запросили в клуб. На цей час Вольський закінчив доповідь, і було оголошено перерву. Всі, хто сидів у залі, поділились на чотири групи, оглянули цех і побачили роботу машини.

Хвилин через сорок засідання відновилося.

Збуджена щойно побаченим видовищем публіка зайняла місця. Хтось вимагав, щоб усі ті, що брали участь у створенні сушарки, вийшли на сцену, і збори дружно підтримали цю вимогу. Їх було обрано до почесної президії. Після цього взяв слово директор.

— Пропоную, — сказав він, — обрати й товариша наркома, як активного учасника нашої роботи, що забезпечив її успіх.

Під дружні оплески нарком піднявся на сцену й зайняв місце біля директора.

Багато слів було сказано цього вечора. Виступали робітники, представники науки, підприємств, зацікавлених у тому, щоб використати в себе почин фабрики. Останнім вийшов на трибуну нарком. Він говорив про радянську техніку, що звільняє людину й перетворює її життя, і про вільних людей, які безперервно розвивають техніку. Бадьора, енергійна промова його закликала до нових перемог, до нових сміливих дерзань.

Коли він скінчив, усі схопилися з місць.

Під грім овацій стихійно залунали ритми гімну. Голоси вмить злилися, і грянув «Інтернаціонал».

Одна за одною, як загони в марші, линули в урочистій непорушності залу широкі строфи партійного гімну.

Та ось у передніх рядах виник рух.

Якась жіноча постать зненацька вирвалась уперед, швидко пройшла вздовж рампи праворуч і зникла в коридорі.

Це була Наталя.

«Щось трапилось», — подумала Ганна, побачивши її зі сцени, і непомітно відступила назад, за куліси. За хвилину, збентежена, вона знову повернулась, тихо підійшла ззаду до Тунгусова і, торкнувши його за рукав, повела в глибину сцени.

— Ідіть сюди! Наталя приготувала вам подарунок.

— Миколо Арсеновичу, — уривчасто прошепотіла в напівтемряві Наталя. — Дивіться…

Вона повернулась так, що пасмо світла зі сцени впало на зім’ятий папірець, що тріпотів у її руках. Микола побачив знайомі літери: LMRWWAT.

— Дивіться… — і, торкаючись кінчиком вказівного пальця до кожної букви, вона чітко промовила… — Лиш… ми робітники… діти… святої…

— …армії труда! — в нестямі майже скрикнув Микола. Він занурив обидві руки у волосся і, стиснувши їх, смикнув так, що на очах виступили сльози. — Ну, звичайно! Наталю, люба… — він схопив її за руки й міцно стиснув їх, — який я вам вдячний! Оце справді подарунок! Це ви зараз?

— Так, так, саме під час співу «Інтернаціоналу».

— Ну, молодець! Ось що, друзі… Негайно треба розшифрувати повідомлення німця. їдьмо зараз же до мене. Там ніхто нам не заважатиме.

За кілька хвилин, як тільки скінчились урочисті збори, друзі сіли в автомобіль і помчали до центру.

Розділ десятий «ПРОМІННЯ СМЕРТІ»

Кімната в підвальному приміщенні зовсім змінилася.

На одному з столів замість креслярських інструментів і купи згорнутих рулонів паперу з’явилися скатерть і посуд, про походження яких Микола не мав ніякісінького уявлення. Зайві столи були відсунуті в куток. Звідкись взялися стільці.

У той час як Федір і тітка Паша, міняючи «топографію місцевості», енергійно шикували імпровізовану вечерю, в якій усі вже відчували настійну потребу, дівчата з цікавістю розглядали дивовижну обстановку житла винахідника.

Микола тим часом розчистив половину другого стола і. не гаючись взявся до роботи. Дівчата приєдналися до нього.

— Дуже цікаво, як ви діятимете далі, — зауважила Ганна. — Я поки що не розумію, що дає нам розгадка цих літер.

— Так, вона дає небагато, — відповів Микола. — Тільки вказує на джерело, звідки можна дістати справжній ключ до шифру. Але й цього досить. Решта — питання часу. Ми випробуємо всі можливі комбінації і знайдемо ключ… — Він узяв аркуш паперу й розмашистим, чітким почерком написав на ньому текст гімну. — Ну, давайте міркувати. Отже, ми тепер знаємо, що цифри, якими написана оця радіограма, означають букви, взяті в якомусь порядку з тексту «Інтернаціоналу». Можна, звичайно, придумати безліч різних способів складання цифрового алфавіту за даним текстом. Але в нашому випадку, я гадаю, що спосіб має бути дуже простим, бо німець уже достатньо законспірував саме джерело шифру. До того ж він не може розраховувати на те, що ми досвідчені криптографи… Тому почнемо з одного з найпростіших прийомів. Будемо просто позначати цифрами 1, 2, 3 і так далі по порядку кожну букву, що попадається в рядку. Спочатку перевіримо на російському тексті. Беремо перший рядок: «Вставай, проклятьем заклейменный…» Він, звичайно, дасть нам максимум знаків.

— Почнемо з нуля. Дивіться: «в» — це 0, «с» — 1, «т» — 2, «а» — 3, «в» — уже було, пропускаємо, «а» — теж, «й» — буде 4. Ганно Костянтинівно, а ви поки що напишіть окремо стовпцем латинський алфавіт, тільки додайте туди після «с» — «ch» і три пом’якшених голосних: «a», «o» і «u». Так треба в радистській азбуці.

— Єсть! Цікаво тільки, як ви приведете цей радіолатинський алфавіт до відповідності з російським.

— Нічого не може бути простішого.

— Але ж у латинському алфавіті двадцять шість букв, з вашим додатком буде тридцять, а в російському — тридцять дві. До того ж таких букв, як «я», «щ», «ч», «ы», «ь», немає в латинському, а у вас в тексті «Інтернаціоналу» вони вже занумеровані. А в латинському є «i», «g», «x», «y», «z», яких немає в російському.

— Нічого, Ганно Костянтинівно. Ця відповідність уже встановлена міжнародною практикою радистів. Ми завжди записуємо знаки Морзе, які приймаємо, латинськими буквами, незалежно від того, якою мовою йде передача. І прочитати такий текст, знаючи мову передачі, завжди можна, бо деякі знаки мають для кожної мови своє певне значення. Наприклад, чотири крапки означають латинське «h» і російське «х»; два тире — крапка — тире — це латинське «q» або російське «щ»; три крапки — тире — латинське «v» або російське «ж», і так далі.

— Ага, розумію! Ну, диктуйте ваші цифри, Миколо Арсеновичу. «А»?

— Три.

— «А» пом’якшене?

— Це значить — «я»… десять.

— «В»?

— Двадцять два.

— «С»?

— Двадцять шість.

Літери латинського алфавіту перетворилися в цифри. Виявилось, що в «Інтернаціоналі» бракує тільки однієї літери «ф». Лишилось замінити цифри таємничої радіограми відповідними їм латинськими літерами і прочитати повідомлення німця.

Микола поклав перед собою розгорнутий журнал радіоприймання, в якому майже цілу сторінку займав прийнятий ним зашифрований текст.

Тепер були зайняті всі троє. Микола називав цифру тексту. Ганна за складним алфавітом знаходила відповідну букву, Наталя записувала. Федір зник кудись «у господарських справах».

Три пари очей з нетерпінням стежили за кожною буквою, що з’являлася з-під олівця.

Дві… три… чотири…

Це ще мало, звичайно. Слова тексту, безперечно, скорочені. Крім того, вони не розділені між собою. Десять, п’ятнадцять букв уже повинні показати, чи є тут хоча б ознаки слів.

На першому рядку Микола спинився.

Це був безглуздий набір букв!

Тільки Ганна добре знала німецьку мову і могла б прочитати текст, коли б виявилося, що цей набір букв справді має зміст. Кілька хвилин вона напружено думала, вдивляючись у рядок, а Микола підказував їй всілякі способи перекручення тексту.

— Текст, звичайно, повинен бути перекручений, — казав він. — Адже текст, який складається з нормальних слів і зашифрований примітивно, завжди можна розібрати, навіть не знаючи ключа. Перекручення потрібне для того, щоб знищити характерні для даної мови особливості в сполученні звуків, у послідовності букв, у кількісній перевазі деяких з них над іншими. Усе це дає вказівки для розшифрування. Але в той же час перекручення не повинно, по можливості, затемнювати зміст розшифрованого тексту.

— Ні, — сказала, нарешті, Ганна з прикрістю. — На мою думку, тут немає ніякого змісту.

— Ну що ж, виходить, ми помилилися. Спробуємо інший спосіб. Нічого, товариші, тепер знайдемо. Коли ключ є, все інше — справа часу.

Кімната тим часом наповнилась апетитними пахощами. На сковорідці, яку принесла тітка Паша, весело шкварчало підсмажене м’ясо, парувала картопля, яскравими плямами червоніли в глибокій тарілці соковиті помідори й зелені ароматні кружальця огірків; над келихами й чарками, що їх тітка Паша, мабуть, зібрала в сусідів, «чаклував» з пляшкою вина Федір.

«Криптографів» не довелося довго упрошувати, щоб вони перервали заняття. Федір відкрив «банкет» коротким тостом на честь друга, головного винуватця свята.

Вечеря проходила жваво. Тиха, досить похмура кімната Тунгусова вперше наповнилась веселим молодим гомоном, уперше почула дівочі голоси. Навіть тітка Паша сяяла, по-своєму оцінюючи це несподіване вторгнення в нудне й тяжке, на її погляд, життя свого улюбленця.

Микола ще ніколи не бачив Федора в такому піднесенні. Той переживав завершення будівництва сушарки, як свій перший, по-справжньому значний крок у житті, який не міг не відбитися на його долі. Він уже почував себе ентузіастом нового способу сушіння. Адже це революція в усій деревообробній промисловості Союзу, і саме він її почне!

А втім… не можна все приписувати «сушильній революції». Не тільки вона була причиною щасливого збудження Федора. Він уже ясно відчував, що його увага до Наталі, нестримно розгоряючись, падає на далеко не сухий чи кам’янистий грунт…

Проміння, що йшло від Федора, запалювало і Ганну, й Миколу. Але тут усе було інакше. Тут полум’я жевріло глибоко, тихо, полохливо, зовсім не прориваючись назовні.

Думки їхні раз у раз поверталися до загадкового шифру. Обоє напружено шукали помилку.

— Як ви думаєте, Миколо Арсеновичу, чи знає ваш німець російську мову?

Микола похитав головою.

— Ні. Коли б він знав, то дав би мені зрозуміти це при першій же нашій розмові.

— А «Інтернаціонал»?

— Я певен, що він «Інтернаціоналу» по-російському не знає. Він просто збагнув, що треба взяти найпопулярніший у нас текст, дістав його де-небудь, — очевидно, він зв’язаний з антифашистськи настроєними робітниками, — і вибрав з нього рядок для натяку на гімн.

— Дозвольте, але ж він повинен був не тільки вибрати рядок, але й шифрувати своє повідомлення, виходить, скласти цю саму азбуку за текстом «Інтернаціоналу»?

— Звичайно.

— Ну, тоді, я думаю, ви помилилися, — сказала Ганна. — Ви дивіться: щоб зашифрувати повідомлення, йому треба було дістати російський текст гімну, російську азбуку, встановити відповідності між оригінальними буквами. Для цього треба мати російські позначення знаків Морзе. Сумніваюся, щоб усе це можна було легко дістати зараз у Німеччині. Напевне, він вибрав інший шлях.

— Який саме, на вашу думку?

— Єдине, що він повинен був дістати, це тільки один рядок з гімну для «натяку», як ви правильно кажете, йому треба було натякнути на «Інтернаціонал». Але, звичайно, не на російський його текст…

— А на німецький?! — перебив швидко Микола.

— Авжеж! Інакше він навряд чи впорався б із завданням, не знаючи російської мови.

— Геніально, Ганно Костянтинівно! Ви маєте рацію. Нам треба скласти ключ за німецьким текстом гімну. Але… ви знаєте його?

Ганна зніяковіло похитала головою.

— Ви розумієте, Наталю, що це значить? — захоплено говорив тим часом Федір. — Ми будуватимемо такі сушарки не в містах, на фабриках і заводах, а в лісах, на берегах сплавних річок, там, де добувають ліс. Уявляєте: невелика гідростанція — і така сушарка. Ліс підвозять і відразу ж сушать! Зараз наші залізниці возять ліс, у якому понад п’ятдесят процентів вологи. А тоді состави вантажитимуть готовим, висушеним лісом. Транспорт звільниться від води, вантажооборот країни…

— Правильно, Федю! — посміхаючись, перебив Микола. — Тільки от що, товариші, нам треба дістати де-небудь німецький текст «Інтернаціоналу».

— Я, здається, знаю… тільки один куплет, — нерішуче промовила Наталя.

— Ви? Ну, Наталю, ви сьогодні просто герой! Звідки ж ви знаєте?

— А ми в німецькому гуртку почали розучувати його недавно.

— Ну, чудово! Давайте швидше запишемо. Досить і одного куплета, я гадаю. Коли яких-небудь букв не вистачатиме, обійдемось і без них.

Наспівуючи мотив гімну, Наталя легко відновила в пам’яті слова першого куплета і приспіву. Ганна записала, і Микола відразу ж позначив букви цифрами, починаючи з нуля.

— Ура! — вигукнув Микола. — Бракує всього шести букв і до того ж найменш вживаних. Давайте ваш латинський алфавіт, Ганно Костянтинівно, і пишіть нові цифри.

Азбука була швидко складена. Знову почали перекладати цифри шифрованої радіограми. І знову всі з нетерпінням чекали появи кожної пової букви, намагаючись схопити зміст.

— Двадцять три… шістнадцять… — почав Микола.

— «Ph» — записала Наталя.

— Двадцять п’ять.

— Такої в нас немає, Миколо Арсеновичу.

— Нічого, Наталю, зробіть пропуск і пишіть далі… Двадцять… одинадцять…

— «Si»

— Є! Є! — вигукнула Ганна, як тільки з’явилась наступна літера «к». — Виходить, Миколо Арсеновичу. Пропущена буква, очевидно, ігрек. Тоді виходить «Physik», тобто «Фізика!»

— Так. Чудово, — стримано прошепотів Микола. — Але стривайте, може, це випадкове сполучення літер! Далі! Сім… вісім… сімнадцять…

— Виходить… виходить, слово честі! — шепотіла Ганна. — Тільки поки що незрозуміло.

Дійшовши до кінця рядка, Микола спинився. — Поки що досить. Давайте подивимося, що виходить.

Було очевидно, що це вже не випадковий набір букв. Рядок складався із слів, поки що не ясних, не розділених проміжками і, очевидно, гранично скорочених.

— Ну, думайте, Ганно Костянтинівно, тепер усе залежить од вас. Тут треба добре знати мову…

Ганна думала. Матове обличчя її вкрилося рум’янцем від напруженої роботи думки.

— «Ergross»… Сумнівно, немає такого слова, — міркувала вона. — Якщо «gross», тоді «er» відноситься до першого складу, до «Physik». А-а! Ну, звичайно: «Physiker» — фізик! A «gross»…

— Дозвольте! — вигукнув Микола, — В Німеччині є вчений Гросс, відомий фізик. Це про нього!

— Так, так, очевидно… — Ганна усміхнулась Миколі. — Що-небудь з вашої галузі. В усякому разі ясно, що ми тепер на правильному шляху.

— Так, завдяки вам.

Вона схилилася ще нижче над аркушем паперу.

— Ну, тепер лишається подолати середину фрази з пропуском: «m» — пропуск — nch… це зовсім незрозуміло.

— А давайте спробуємо спочатку заповнити цей пропуск, — запропонував Микола. — Тоді все буде ясно.

— Як же це зробити?

— Дуже просто. Візьмемо наш алфавіт з цифровими позначеннями. Скількох букв не вистачало в першому куплеті «Інтернаціоналу»? Всього шести. Одну ми вже знайшли, це ігрек у слові «Physiker». Запишіть, Наталю, в наш алфавіт: двадцять п’ять — це ігрек. Виходить, лишилось п’ять. От і спробуємо їх підставляти замість пропуску. По-перше — «c». Ну, це сумнівно. Тут, звичайно, повинна бути голосна. Візьмемо «J»… Нічого не виходить, «q» — теж, звичайно. Далі «u». Це краще… «unch»… Та-ак! Адже тут є ще попереду «m», виходить «munch»…

— Мюнхен! — вигукнули всі разом.

— Ну, звичайно! З Мюнхена він і передавав, я тепер пригадую, це з’ясувалося в одній з перших наших розмов, ще до появи шифру. Зазначте, будь ласка, в нашому алфавіті: двадцять чотири — це літера «u». Тепер весь рядок зрозумілий: «Фізик Гросс у Мюнхені». Відчуваєш, Федю? — Микола міцно ляснув друга по плечу своєю важкою долонею. — Видно, у нас сьогодні день удач. Мені здається, зараз ми можемо дещо дізнатися. Ви не втомилися? — звернувся він до дівчат.

— Давайте далі, — суворо сказала Наталя, знову беручи олівець, — не можна ж зупинятись на першій фразі. Диктуйте, Миколо Арсеновичу. Перекладемо спочатку решту тексту на букви, а потім уже розбиратимемо.

Знову почалася диктовка. Наталя записувала:

Тепер розшифровувати було легше. Пропуски швидко заповнили буквами, вгаданими із значення слів. Ось яким був повний текст повідомлення:

Настала тривала мовчанка. Радіограма була неясна, якась тривога звучала в уривчастих фразах німця, але в чому полягала загроза, кого вона стосувалась, було незрозуміло. Друзі з подивом поглядали на Миколу, чекаючи від нього пояснень. Микола мовчав.

— Знову якась загадка, — сказав, нарешті, Федір з прикрістю. — Оце конспірація! Ключ зашифрований, текст зашифрований, зміст, виходить, теж зашифрований.

— Основне ясно, — зауважила Наталя, — людина якось дізналася про важливий винахід і хоче передати його нам. Незрозуміло тільки, навіщо він повідомляє про всі ці подробиці.

— Що значить «небезпека»? — спитала Ганна. — Небезпека чого?

Наталя знизала плечима.

Не відриваючи очей від тексту, Микола вдумувався в кожну фразу, і з кожною хвилиною на його обличчі все більше згущались тіні тривоги. Нарешті він підвів голову.

— Справа не така проста, товариші. Якщо справді Гросс зробив це відкриття, — а в нас немає підстав не вірити німецькому другові, — то це значить, що розв’язано проблему «проміння смерті».

— Як?! Чому?!

— Тому, що іонізований промінь являє собою начебто невидимий повітряний провід, по якому можна спрямувати електромагнітні хвилі або електричний струм так само, як по звичайному металевому провіднику. Це й є основа «проміння смерті», якого вже багато років дуже наполегливо шукають у військових лабораторіях усіх капіталістичних країн. От про що повідомляє нам невідомий друг. Відкриття Гросса має величезне воєнне значення, бо апарат, про який іде мова, може бути страшним знаряддям винищення. Тому, майте на увазі, товариші, вже те, про що ми дізналися зараз, військова таємниця, і кожний з нас відповідає перед державою за збереження її. Пам’ятайте: нікому жодного слова… навіть про самий факт мого зв’язку з німцем.

Очі друзів, схвильованих несподіваним змістом радіограми, дивилися на Миколу, і він зрозумів, що таємниця в надійних руках.

— А тепер давайте розберемося в тексті. Я бачу, він складений дуже продумано. Тут між рядками пояснено, мабуть, усе, що здається незрозумілим.

— Про яку загрозу йде мова? — знову спитала Ганна.

— І чому фашисти арештували Гросса, який дав їм свій винахід? — додала Наталя.

— Ні, ні, товариші! — відповів Микола. — Мовиться про загрозу нам, Радянському Союзові.

— Союзові? Яким чином?!

— А ось як. Уявіть собі, що сталося в Мюнхені. Ім’я доктора Гросса мені відоме. Це один з видатних німецьких фізиків, ідеаліст, учений старої школи. Він присвятив своє життя вивченню процесів іонізації в земній атмосфері, піднімався в стратосферу. В мене є одна з його книжок — «Іоносфера», перекладена в нас на російську мову. Дуже сумнівно, щоб Гросс співчував фашизму та ще й підніс йому «проміння смерті». Він, звичайно, розв’язав проблему іонізації повітря на великих відстанях, так звану проблему «повітряного кабеля», маючи на увазі саме передачу електроенергії без проводів. Очевидно, йому це вдалося, але він тримав у секреті свою працю. Коли б він опублікував її, про неї знав би вже цілий світ. Звичайно, фашисти пронюхали про відкриття і вирішили використати його інакше. От і вийшло «проміння смерті». Найвірогідніше, вони просто відняли силою в Гросса принцип іонізації, а його усунули, щоб старий не розголосив свого відкриття…

Ганна знизала плечима і підвелася.

— Який жах! — прошепотіла вона.

— Так… людство ще не знало такого цинізму, — додав Микола. — Я гадаю, що фашисти зроблять все, щоб відновити апарат Гросса й пустити його в діло… проти нас, звичайно. Оце і є та загроза, про яку, ризикуючи життям, попередив нас невідомий друг.

— Але хто ж він?

— На це немає ніяких вказівок. І він правильно робить, що не каже нічого про себе. Коли б цю радіограму перехопили й розшифрували вороги, то всякий натяк на особу її автора назавжди позбавив би нас можливості узнати ще що-небудь про цю страшну машину… А вороги можуть бути й тут, у нас…

Ганна, яка схвильовано ходила по кімнаті, заклавши руки за спину, різко обернулась.

— Що ж треба робити, Миколо Арсеновичу?

Микола витримав чималу паузу, під час якої на його обличчі поволі виступала спокійна, ледь помітна усмішка. Одразу зникли гострі, тривожні думки і непотрібний острах друзів, і вже весело зустріли вони відповідь Миколи.

— Спати. Ми всі добре попрацювали сьогодні, чесно заслужили відпочинок. А вже… скоро дві години. Завтра я піду до наркома й розповім йому все. Він член ЦК партії. Партія повинна знати це, і вона зробить усе, що потрібно. А ми свою місію поки що виконали. Але, друзі мої, сьогодні сталася ще одна подія, велика, приголомшлива, про яку ви й гадки не маєте. Вперше в житті я відчув, як багато можна зробити, коли працюєш і живеш не сам, коли тебе оточують друзі.

— О! — вигукнув Федір, кидаючись до столу. Він давно вже мав на думці останній, прощальний тост…

— Товаришу нарком?

— Так, я. Хто це?

— Інженер Тунгусов. Здрастуйте, товаришу нарком!

— А-а! Добрий день! Ви що ж це зникли вчора так поспішно?

— Була невідкладна справа, про яку я й хочу з вами поговорити і, якщо можна, то зараз же. Хвилин на десять…

— Щось трапилося з машиною? — в голосі наркома прозвучала тривога.

— Ні, зовсім інше.

— Ну, ну, кажіть, слухаю уважно.

— Ні, по телефону не можна…

— Ага… розумію! Що ж, приїздіть. Я зараз замовлю перепустку.

Через півгодини Микола сидів у кабінеті наркома, в тому самому глибокому шкіряному кріслі перед величезним письмовим столом.

Він коротко розповів наркомові всю історію, починаючи з першої зустрічі з німцем в ефірі й кінчаючи вчорашньою розшифровкою таємничого повідомлення.

— І ось що виявилось під цим шифром, — закінчив він, передаючи наркомові акуратно переписаний текст радіограми.

Брови наркома насупились, як тільки він пробіг очима перші рядки. Ще й ще раз він прочитав повідомлення, вдумуючись у кожне речення. Потім поволі поклав аркуш на стіл, відкинувся в кріслі, дивлячись на Миколу, і несподівано спитав:

— «Проміння смерті», чи що?

— Так… Вам знайома проблема іонізації?

— Дуже приблизно. Я догадався і з загального тону повідомлення, і з фрази про дальність дії. Ну, розповідайте, в чому тут річ.

Микола виклав свої міркування. Нарком слухав уважно, погладжуючи голене підборіддя.

— Іонізоване повітря може бути хорошим провідником електрики. І якщо Гроссу справді вдалося знайти метод іонізації повітря в межах вузького й безмежно довгого променя, то тим самим проблему «проміння смерті» вирішено, бо навіть звичайний струм від динамо-машини, спрямований по цьому невидимому шляху, може бути джерелом смерті й руйнування. Ідея ця виникла давно, але досі нікому не вдавалося іонізувати повітря більше, ніж на відстані двох-трьох метрів.

— А Гросс зумів зробити це на безмежну віддаль? — спитав нарком. — Це що ж… виходить, сидячи де-небудь на кордоні, вороги зможуть обробляти своїм «промінням смерті» будь-які наші міста?

— О ні! Не так, товаришу нарком. Ви випустили з уваги два слова повідомлення: «По прямій». Виходить, іонізований промінь Гросса не спроможний огинати кривизну земної поверхні. Дія «проміння смерті» можлива лише в межах видимого обрію, тобто у звичайних умовах кілометрів на п’ятнадцять-двадцять… Правда, можна підняти апарат на літаку або аеростаті, тоді радіус дії буде значно більшим.

— Ну, а що можна буде застосувати як протидію або захист?

— Важко сказати… Коли пускати по такому «повітряному кабелю» звичайний струм від динамо, то майже всякий екран, усяка перешкода, що трапилася на шляху променя, замкнуть цей струм або на землю, або на сусідній такий самий «кабель». Тоді нам доведеться екранувати всю нашу військову техніку, а може, і бійців. Якщо ж вороги скористаються з ультракоротких хвиль, які будуть убивати, а не руйнувати, тобто діяти тільки на нашу живу силу, то все залежить від методу іонізації… якого ми не знаємо.

— Так. Ну гаразд. За дві години я буду на засіданні Ради і побачуся з наркомом оборони. Усе це я розповім йому. Хто ще знає зміст повідомлення?

— Тільки друзі, які допомогли мені розкрити таємницю. Але вони знають, як треба поводитись, — додав Тунгусов упевнено.

Нарком уважно подивився на нього.

— Обіцяйте мені, що ніхто більше не довідається про цю справу. Не забувайте, що люди, зацікавлені в цьому, можуть знати про ваш таємничий зв’язок з Мюнхеном і стежити за вами навіть тут. А як ви думаєте, чи становить для нас це «проміння смерті» непереборну загрозу? — він примружив очі.

Микола помовчав. Потім сказав нерішуче:

— Якщо машину Гросса відновлять, то це буде, мабуть, найсильніше з усіх існуючих знарядь війни.

— А я думаю, що коли в світі є такі люди, як ви, як ваші друзі, то ніякі наймогутніші знаряддя знищення не зламають нашої фортеці. І це не пустий ура-патріотизм, товаришу Тунгусов. Не забувайте, що техніка сама по собі мертва. Її силу, її дієвість визначають люди. Я не знаю, яких заходів вживуть наші військові спеціалісти у зв’язку з вашим повідомленням, але хіба це «проміння смерті» вже не стало на якийсь процент менш грізним хоча б тому, що ми знаємо про його існування завдяки вам і вашим друзям? І хіба це не крок до того, щоб ще зменшити небезпеку?.. Проте час іде, — перебив себе нарком, глянувши на годинника. — А в мене є до вас серйозна справа. Пам’ятаєте, минулого разу ми з вами говорили про різне застосування високої частоти. Ви тоді мимохідь згадали про стерилізуючу й консервуючу дію ультракоротких хвиль. Скажіть, чи реальна ця перспектива, якщо мислити про неї практично?

— Це складніше завдання, ніж сушарка, — відповів Тунгусов. — Воно не розв’язане ні теоретично, ні експериментально. Проте я певен, що воно може бути реалізоване, і ось чому. В нашому інституті харчування кілька років тому група вчених працювала над консервуванням м’яса. Спочатку вони вивчали вплив високочастотного поля на ізольовані культури гнильних бактерій. Виявилося, що за певних умов ці бактерії вмить гинуть під дією поля. Тоді дослідники почали опромінювати м’ясо й незабаром пересвідчилися, що ферментативні процеси, які призводять до розпаду тканин, внаслідок опромінювання дуже сповільнюються, а іноді й зовсім припиняються. Перші ж досліди дали разючий ефект: опромінене свіже м’ясо у великій закупореній пробірці пролежало в термостаті двадцять три дні без будь-яких ознак гниття. Але це був єдиний вдалий випадок. Повторити дослід з таким самим або близьким до нього результатом їм не пощастило, хоч і багато пророблено спроб. Так оцей єдиний, випадковий результат і переконує мене в тому, що завдання консервування м’яса можна розв’язати. Якщо хоч раз вийшло, то вийде і багато разів. Треба тільки знайти правильний метод роботи. Цього якраз і бракувало нашим харчовикам, як я помітив.

— Добре. Припустімо, що ми знайшли метод і розв’язали завдання. Що це дасть?

— О, дуже багато. По-перше, значно спроститься транспортування й збереження всіх продуктів, які швидко псуються. Не потрібні будуть холодильні установки, ізотермічні вагони, рефрижератори, льодники. Техніка виготовлення консервів зміниться. Продукти, приготовлені для консервування, не треба буде варити в автоклавах, досить тільки опромінити їх. І якість консервів, яких не підігрівали до високої температури, буде набагато вищою, вітаміни збережуться; у будь-який час року і в будь-якій точці Союзу ми матимемо свіжі фрукти, овочі, молоко, м’ясо… Свіжі!

— Слухайте, товаришу Тунгусов… Цими днями на одній урядовій нараді ми обговорювали питання про постачання нашої армії. Ви не можете уявити, яка це складна, громіздка й дорога справа. І от постала потреба збудувати цілу систему нових холодильних установок і консервних заводів. Так і вирішено: все це ми будуватимемо, бо ні при яких обставинах наша армія не повинна зазнавати перебоїв у постачанні продуктами харчування. Тепер ви догадуєтесь, чому я заговорив про це з вами? Гаятись не можна. Ми вже почали роботу. От подумайте… Якщо ваші припущення справдяться, ми Переробимо все заново. Обдумайте і завтра сповістіть мене про своє рішення. Виходьте з того, що люди, матеріали, приміщення і взагалі все потрібне у вас буде.

Микола вийшов од наркома похмурий. Відмовитись можливо. Немає підстав. Нарешті, він не має права відмовлятися: цього вимагає держава. Виходить, братися за нову роботу? Скільки часу буде потрібно на це? Він прикинув у думці: генератор для дослідів є, до нього треба тільки зібрати новий стабілізатор частоти. Це дрібниці, три-чотири дні. Далі підуть досліди. Вони можуть тривати і місяць, і рік. Усе залежатиме від організації справи, від масштабу… Потім, коли завдання те розв’язане, почнеться проектування установки, виготовлення деталей, монтаж. Це в усякому разі надовго. Як же бути з професором, адже він певен, що Тунгусов уже вільний і готовий сьогодні-завтра взятися за підновлення «ГЧ». Крім того, не тільки Ридан чекає цього. Для Ганни така відстрочка в роботі батька теж буде ударом…

Микола вирішив відверто поговорити з професором, щоб разом з ним з’ясувати становище. Увечері вій подався в ординський особняк.

Ридан зустрів його радісно. Він відчував, що сьогодні Микола прийде.

— Ну, насамперед поздоровляю! Майстерно зроблена ця сама сушарка! Шедевр!..

Коли враження вчорашнього вечора були вичерпані, професор з надією подивився на Миколу.

— Отже, ви вільні тепер… — сказав він. — Розпочнемо?

— Сьогодні я бачився з наркомом, — обережно почав Микола. — Боюсь, що нам з нашою роботою доведеться ще зачекати.

Він докладно розповів про цю розмову, пропозицію наркома. Ридан замовк і уважно слухав. Спочатку він був прикро вражений. Коли ж Микола згадав про досліди в інституті харчування, професор відкинув назад волосся, насторожився, очі його заблищали.

— Стривайте, стривайте… Як ви кажете? Консервувати ультракороткими хвилями? Виходить, теж шляхом нагрівання? Так само, як ви виганяєте воду з деревини у вашій сушарці? Чого ж ви кажете свіже м’ясо? Адже воно буде варене?

— Ні, ні, Костянтине Олександровичу! Тут зовсім інше. Про варіння немає мови. Температура, правда, підніметься під час опромінення, але небагато, не більше ніж до сорока — сорока п’яти градусів. Так що білок лишається неушкодженим. Опромінення триває всього якусь там секунду, навіть менше. Тут, очевидно, тільки біологічна дія високочастотного поля. У тому досліді, про який я вам щойно розповів, м’ясо, пролежавши в термостаті двадцять три дні, було зовсім свіже.

— Результати аналізу ви бачили?

— Звичайно. Ніяких змін, порівняно з аналізом, проведеним перед опроміненням, не виявлено, якщо не брати до уваги загибелі бактерій і дуже незначної втрати вологи. Проба була герметично закупорена.

Ридан жвавішав дедалі більше.

— Дозвольте… Якщо це так… А ви певні, Миколо Арсеновичу, що вас не обдурили ці самі харчовики?

— Певен. Та це не так і важливо.

— Як?!

— Бачите… Я й сам деякі досліди проробив. Такого результату, як у харчовиків, я, правда, не здобув, зате переконався в двох основних положеннях. По-перше, старанно добираючи умови опромінення — хвилі, потужність генератора, експозицію — можна порівняно легко добитися повного знищення бактерій, у тому числі і всіх гнильних. А по-друге, мені в багатьох випадках вдавалося значно затримати хід хімічних процесів, які призводять до розпаду. Мабуть, високочастотне поле якось впливає на ферменти, що викликають ці реакції. І я не здивуюсь, коли виявиться, що в цей спосіб можна зовсім припинити реакції розпаду. Так що ефект харчовиків принципово цілком реальний.

Професор Ридан був явно схвильований.

— А ви знаєте, наскільки було свіже м’ясо в цьому досліді?

— Його привезли з бойні в холодильній машині при температурі близько чотирьох градусів вище нуля. Опромінювали через годину сорок хвилин після забою худоби.

— Так це ж була жива тканина! Ви розумієте? Не «свіжа», а жива!

— Чому жива? — дивувався Микола. Він бачив, що від засмучення, викликаного початком розмови, у Ридана не лишилось і сліду. Професор був захоплений якоюсь новою ідеєю, що, очевидно, тільки-но виникла в нього під впливом розповіді Миколи.

— Тому, що вона нічим не відрізнялася від живої, і коли б це був не шматок м’яса, а який-небудь цілий орган тварини, то його можна було б знову приживити до організму, поставити на місце такого ж, але зіпсованого органу в іншої тварини, і він функціонував би через двадцять три дні після вилучення! Тепер ви відчуваєте, в чому тут справа? До речі, скажіть, ви знаєте що-небудь про так зване «переживання» органів або тканини?

— Ні, нічого не знаю.

— То слухайте. Зараз ви побачите, чому мене захопила ваша розповідь про консервування. Ви, звичайно, розумієте, ще мене цікавлять не консерви для кухні…

Микола вже розумів, що справа повертається якнайкраще: завдання, поставлене наркомом, було для професора, очевидно, не менш важливим, ніж відновлення «ГЧ». Виходить, вони зможуть разом працювати в цій галузі!

— А ви знаєте, — вів далі Ридан, що близько дев’яноста процентів людей помирає не тому, що їхній організм нездатний більше жити, а тільки тому, що який-небудь орган вийшов із ладу, зіпсувався або не встиг пристосуватися до змінених чомусь умов. Здоровий, цілком життєздатний організм перестає жити тільки тому, скажімо, що зіпсувався який-небудь клапан у серці або закупорилась артерія. І от лікар констатує смерть.

Смерть! Ми звикли до того, що коли життя в організмі завмерло, зупинилось хоч на хвилину, то це кінець, смерть. Дурниці! Те, що звичайно констатує лікар, є тільки зупинка. Тут важко утриматись від заяложеного, але чудового порівняння Бахметьєва: живий, діючий організм — це маятниковий годинник. Зупинимо маятник — годинник стоїть, незважаючи на достатній запас енергії, зібраної в заведеній пружині. І він ніколи більше не піде, якщо ми не штовхнемо маятника. А штовхнемо — він знову йде, так же, як раніше. Те саме з організмом, який зупинився, його клітини перестали одержувати живлення, кисень, почали голодувати, задихатись і тому припинили роботу. Але вони зовсім не мертві. Як тільки відновимо нормальні умови температури, живлення, дихання — клітини знову працюватимуть.

— Невже це так?!

— Ну звичайно! Досліди над ізольованими органами викрили цю «несправжню смерть». Нам довелося зовсім відмовитись од такого, освяченого віками непохитного уявлення, як нерушимість, неділимість організму. Це, як виявилось, був помилковий погляд. Незважаючи на всю зв’язаність і величезну координованість у своїх функціях, усі органи тварини разом з тим цілком автономні і можуть існувати й діяти без організму. Виявилось навіть, що вони досить невибагливі і нормально працюють і тоді, коли умови, в які ми їх переносимо, тільки приблизно подібні до природних умов у живому тілі… Ви маєте сумнів? — перервав він себе, помітивши мимовільний рух протесту на обличчі Миколи. — Так, нам важко собі уявити це. Надто сильні традиції в наших уявленнях. Проте все саме так, як я кажу. Хочете пересвідчитись?

— Як? — розгубився Микола.

— Дуже просто. Я покажу вам це. Ходімо в лабораторію.

Микола швидко підвівся. Ридан раптом затих і якусь мить був нерухомий. Потім він узяв в’язку ключів і мовчки почав перебирати її, підшукуючи потрібний ключ. Здавалося, він не наважується виконати свою обіцянку. Микола помітив це вагання.

— Може, незручно зараз?

— Ні… я думав про те, що не все можна бачити. Ходімо.

У «свинцевій» лабораторії, де вже раніше побував Микола, Ридан відчинив непомітні двері праворуч і, пропустивши гостя, швидко пішов у глиб кімнати. Микола встиг помітити тільки, що Ридан підняв там якийсь великий циліндр і накрив ним щось на круглому столику.

— Будьте обережні, Миколо Арсеновичу, тут тісно.

Справді, велика кімната була вся заповнена довгими столами, химерними штативами з якимись складними комбінаціями скляних куль, рурок, колб і ковпаків, під якими видно було інші пристрої із скла, гуми та металу. Скрізь слух уловлював якийсь рух. Капали рідини, ритмічно цокали лічильники, дзижчали механізми самозаписуючих приладів, гули моторчики насосів. Трубки різної товщини звисали від великих бутелів по стінах, обплітали столи й апарати.

— Тут нас троє, — сказав Ридан, і Микола швидко озирнувся, але нікого не побачив. — Третій… у розібраному вигляді.

Ридан говорив поволі й різко. Рухи його стали спокійними, впевненими. Так він перетворювався завжди, коли входив у свої робочі кімнати.

— Кілька днів тому мені привезли самовбивцю, який пролежав у холодильнику моргу три дні. Чоловік був фізично цілком здоровий. Він повісився, стрибнувши із столу. Смерть настала вмить від вивиху шийного хребця. Тепер ідіть сюди. Ось його серце…

Микола припав до скляного ковпака.

Там на міцному штативі, спираючись на кільце, обтягнене марлею, билось велике людське серце. Відрізок його аорти був прикріплений до кінця гутаперчевої трубки. Серце ритмічно стискувалось, фонтаном викидаючи з себе прозору безбарвну рідину, і знову розширювалось, набираючи цю рідину з трубки.

Серце пульсувало. Воно жило, працювало, серце мертвої людини, і гутаперчева трубка, що звисала біля ковпака, здригалася в такт його пульсу.

Микола мовчки, не відриваючись стежив за його рухами.

— Поясніть же, Костянтине Олександровичу, — промовив він нарешті.

— Тут усе дуже просто. Я відділив серце, промив його в звичайному розчині Рінгер-Локка, стиснув рукою кілька разів, і воно почало скорочуватись. Коли б цей масаж не допоміг, я впорснув би трохи адреналіну, ефект вийшов би той самий, і воно працювало б зовсім без живлення, без цієї рідини до того часу, поки не вичерпало б усі свої енергетичні ресурси.

Серце черепахи, тільки покладене у вологе середовище, працює справно протягом дванадцяти діб. Ну от. Потім я укріпив його на цьому штативі і, щоб продовжити йому життя, почав живити також розчином Локка, до складу якого входить як живильний елемент виноградний цукор. Серце почало не тільки витрачати свою енергію, але й набувати її, живитися. Тепер воно житиме довго, кілька місяців.

Як бачите, серцю треба дуже небагато, щоб жити. Адже рідина Локка це далеко не кров: у ній немає білка, немає всіляких гормонів, ферментів і багатьох інших елементів. Тут немає і тієї температури, при якій серце звичайно працює. Умови далеко не органічні. І, незважаючи на це, воно живе — навіть після триденної смерті.

— Костянтине Олександровичу, а хіба можна це назвати життям у тому ж розумінні, що і за нормальних умов організму? Може, тут, так би мовити, біологічний автоматизм, несумісний із справжнім життям?

— Е-е, ні! Це дуже істотне питання, але на нього доводиться відповісти негативно. Це серце не тільки скорочується. Воно зберігає всі свої нормальні властивості та реакції. Зараз покажу вам… Ви знаєте, звичайно, для того, щоб посилити роботу серця, досить, наприклад, ввести в кров людини камфору. Ось камфора…

Він відкрив спеціальний краник у трубці, що входила під ковпак, і піпеткою ввів у розчин для живлення серця краплю камфори.

— Тепер дивіться сюди. Це кардіограф.

Тільки тепер Микола побачив, що поруч із ковпаком стояв прилад, сполучений із серцем. У цьому приладі рівномірно рухалася паперова стрічка, і кожне скорочення серця відмічалося на ній чорним штрихом. Виходила зигзагоподібна крива, по якій Можна було стежити за ритмом і розширенням серця.

За хвилину Микола побачив, як чорнильний штифтик трохи швидше накреслив па стрічці один за одним кілька довших зигзагів.

— Бачите! — вигукнув Ридай. — Камфора діє. Цим препаратом ми користуємося для вивчення впливу різних лікарських речовин на діяльність серця. І реакції, які викликає препарат, точнісінько повторюються на живому серці. Виходить, це не автомат. Ну, тепер прошу сюди.

Один за одним перед враженим Миколою проходили органи померлої людини. Він бачив частину кишечника, занурену в розчин, який замінює кров. Кишечник працював. Перистальтика його тривала. Він стискувався, як черв’як, щоб проштовхнути їжу, введену всередину. Він виробляв потрібні соки і перетравлював їжу. Він навіть всмоктував цю їжу в свої стінки і виділяв її назовні в розчин, куди він був занурений. Нирки виробляли сечу. Залози виділяли всі потрібні речовини. Нервові клітини утворювали відростки.

Здивування Миколи досягло крайніх меж, коли він побачив перед собою кисть руки самовбивці. Живильна рідина крізь парафін, що покривав зріз, входила під невеликим постійним тиском в артерію і, пройшовши всі судини, рясними краплями стікала з вени. Кожний день Ридан робив невеликі порізи на руці. І от вони загоювались; від перших порізів уже лишились тільки шрамики, пізніші були вкриті струпами. Нігті продовжували рости. Завдяки пілокарпіну, введеному в живильну трубку, шкіра руки покривалася потом так самісінько, як у живої людини.

Людина порвала зв’язок між своїми органами в одному лише місці і перестала існувати. Ридан розібрав її на складові частини, і, виявилося, що всі вони живуть.

— А тут що у вас? — спитав Микола, проходячи повз круглий столик-штатив, накритий циліндричним ковпаком і густо обплетений з усіх боків різними трубками й приладами.

— На це… дивитись не варто. Микола зрозумів і зупинився.

— Невже… голова?

— Так.

— Чому ж…

— Я не знаю ваших нервів, Миколо Арсеновичу, — перебив Ридан, — але вважаю, що дивитись не варто.

Микола здригнувся.

— Скажіть тільки, вона теж… живе?

— Так.

— Як, чує? Дивиться? Може, навіть…

— Ходімо, ходімо, Миколо Арсеновичу, не варто навіть уявляти собі цього.

І вони швидко вийшли з лабораторії.

Розділ одинадцятий ВИПАДКОВІ ОБСТАВИНИ

Відвідання риданівської лабораторії на деякий час вибило Миколу з колії. Раз у раз він одривався від роботи і сидів замислений або ходив поволі туди й сюди по своїй кімнаті, засунувши руки в кишені. Думки його линули в лабораторію і крутилися там біля столика, накритого непроникним циліндричним ковпаком. Все-таки Ридан добре зробив, що не підняв ковпака. Може, тоді зовсім не можна було б позбутися цього враження. А що коли голова мислить? Що коли вона зберегла здатність рухати м’язами обличчя?

Невідомо, як далеко завели б Миколу ці роздуми, коли б в один з таких моментів до нього не влетів Федір з новою сенсацією.

— Читав «Вечірні вісті»? — спитав він.

— Ні. А що там?

— Дещо таке, що цікавить нас більше, ніж будь-кого в усій Москві. Слухай. Ось… Огляд іноземної інформації… «Вибух у Мюнхені»!

Він підняв голову й глянув на Миколу. Той підвівся.

— «Агентство «Сфінкс» повідомляє деякі подробиці таємничого вибуху, який стався в червні в околицях Мюнхена. Вибух стався в пустинній місцевості на території колишнього полігона і відзначався винятковою силою. Жертви його — сім чоловік, що, очевидно, провадили випробування якоїсь нової зброї. Окремі частини машини невідомого призначення знайдено на відстані близько трьохсот метрів від місця події. Тіла загиблих були так спотворені і обпалені, що впізнати деякі з них було зовсім неможливо. Розслідування обставин вибуху старанно засекречено фашистською владою.

Кореспондент агентства пов’язує цю подію із зникненням кількох представників науково-технічного світу, серед яких згадується ім’я відомого фізика Гросса, що працював останніми роками над проблемою передачі електроенергії без проводів…» Ну, що скажеш?

— Так, та-ак… — протяг Микола. — Тепер зрозуміло, що означали слова «перешкоди усунені» і «антену зірвано вітром»… Пам’ятаєш?

— Звичайно… А «Сфінкс» не знав, куди звернутись за справжньою інформацією. Ми могли б йому розповісти і більше, і раніше, — пожартував Федір. Але відразу ж обличчя його стало серйозним. — Слухай-но, Колю… Я начитався всілякої літератури про міжнародну розвідку і, певне, тільки тепер по-справжньому оцінив усю цю справу. Адже те, що ми знаємо і можемо ще більше дізнатися про машину Гросса, для фашистів і дуже важливо. Вони, звичайно, напоготові, і розвідка поставлена на ноги. Можна не сумніватися, що шпигуни стежать за всіма, хто був хоч трохи причетний до справи.

— Ти хочеш сказати, що життя нашого німця в небезпеці? Не маю сумніву.

— Ні, стривай. Це ясно! Мене цікавить інше. Поясни-но мені ще раз саму техніку вашого зв’язку. Як ви знаходите один одного в ефірі? Адже ти якось казав мені, що він з обережності не повідомляє своїх позивних.

— Та в нього їх і немає, він нелегальній, — відповів Микола. — Спочатку він користався якимись, очевидно, нагаданими позивними, а потім, коли ми познайомились і почалася конспірація з шифром, він перестав повідомляти позивні, і я впізнаю його за характером роботи на ключі.

— Але ж він викликає саме тебе?

— Ні, він з обережності й цього не робить. Він дає тільки загальний виклик: «це-ку» — всім.

— Ну, гаразд, — вів далі Федір — Ось ти почув його, впізнав, настроїв приймач на його хвилю. Але як же він впізнає тебе?

— А мене впізнати — річ нехитра, я не нелегальник і після «це-ку» даю свої позивні.

— Так. Виходить, якщо стежити за нелегальником, то можна встановити позивні того любителя, з яким він розмовляє?

— Звичайно.

— А з позивних можна дізнатися, хто цей любитель?

— Для цього треба тільки купити в будь-якому нашому газетному кіоску довідник короткохвильовика-любителя.

— От бачиш, — насупився Федір. — Можеш бути певен, що за тобою вже стежать.

Захоплений своєю роботою, оточений друзями, Микола був так далеко від цієї думки, що вона здалася йому безглуздою. Він уважно подивився на урочисто похмуре обличчя друга і, насилу стримавши усмішку, теж насупив брови.

— Здається, ти маєш рацію, Федю, — сказав він — Тут до мене одна людина щодня приходить. Мабуть, переодягнений шпигун.

— Хто приходить? — неабияк сполошився Федір.

Микола відповів пошепки:

— Тітка Паша.

Приятелі дружно зареготали, уявивши собі «годувальницю» в ролі міжнародного шпигуна.

Проте, подумавши, Микола вирішив, що міркування Федора не безпідставні.

— Загалом, ти маєш рацію, Федю, — закінчив він. — Звичайно, треба бути на сторожі. Судячи з того, що там слідство ведеться в строго секретному порядку, ми правильно витлумачили повідомлення німця. Тепер чекатимемо нових звісток.

…Зима видалася морозна, люта и неспокійна. Коротку осінь, тиху й теплу, з її розкішним жовто-червоним вбранням, прогнав, зненацька налетівши, шалений ураганний вітер з північного заходу. І — пішло… Колюча крупа застрибала по сухому асфальту, ховаючись од вихорів у западини і закутки тротуарів. Потім ущухло, випав сніг. Широкими вулицями столиці поволі поповзли, як гігантські молюски, машини, смугами здираючи сніжний покрив… Знову падав сніг, знову поглинали його машини. Іноді в розривах розкудланих хмар з’являлося сліпуче сонце, бліде од холоду, і знову надовго зникало за темною запоною, немов ховаючись від засніженої Землі.

Навально мчали події в житті наших героїв. Ще восени, після незвичайного видовища і розмови з професором у його лабораторії, Микола Тунгусов остаточно вирішив зв’язати свою роботу з риданівською. Нехай він не розумів до кінця складних задумів професора, зате відчував, що тут його техніка, як ніде, близько підходила до самого життя, входила, втручалася в нього, сама починала жити і, — Микола вірив у це, — кликала до якихось нових відкриттів і перемог. Та хіба можна було не вірити, коли він на власні очі бачив, як Ридан у своїй лабораторії творив такі речі, про які люди тільки в казках насмілювались мріяти!

Перспектива тривалого збереження живої тканини, відкрита Тунгусовим, цілком захопила професора. Спочатку Миколі здавалося навіть, що вона затьмарила собою думку про генератор мозкового проміння, якого так напружено чекав учений. Але невдовзі з’ясувалося, що одне з одним зв’язане, що обидві перспективи якось доповнюють одна одну. Як саме, Ридан не казав, і Тунгусов розумів, що було б нетактовно наполягати на поясненні його кінцевої мети.

Усе складалося дуже вдало. Розв’язати завдання консервування Тунгусов сам не міг: тут потрібні були складні гістологічні дослідження, йому недоступні. Ну, звичайно, Ридан брав на себе дослідницьку роботу. Він ладен був переключити на неї весь свій інститут.

І от почалася нова діяльність. Вони склали проект, нарком схвалив його. Проект був грандіозний, як казав Ридан. Він починався з будівництва: до риданівського особняка спішно прибудовується двоповерховий флігель за рахунок частини саду. В ньому розташовуються майстерні Тунгусова і нові лабораторії. Тунгусов підбирає штат. Ридан збільшує кількість своїх співробітників-гістологів удвічі й постачає нові лабораторії повним обладнанням.

Проект цей складали, звичайно, втрьох з Матусею. А коли почалося здійснення його, кермо влади автоматично перейшло до Матусі, бо йому треба було тільки знати, що робити, а як робити — це він розумів краще за інших. Матуся гасав по місту, як вітер, знаходив людей якимсь дивним «верхнім чуттям», як добрий мисливський собака знаходить дичину. Він брав цих людей мертвою хваткою, так, що намічена ним жертва не встигала навіть помітити, як починала виконувати нову роботу.

З’явилися будівельники-інженери й робітники, загуркотіли в саду машини. Вони вгризались у замерзлий грунт, заливали котловани сірою бетонною масою, дробили щебінь, піднімали риштування й цеглу стрілами дериків. Потім величезна дощана коробка сховала місце майбутнього флігеля, і вже ніхто з риданівців, крім Матусі, не бачив, що робиться в ній. А через місяць, коли повернуло «сонце на літо, зима на мороз» І почались люті конвульсії зими, що все-таки повільно відступала, коробка раптом з оглушливим скреготом і гуркотом розпалась, як шкаралупа розбитого горіха, і під нею виявився новенький світлий будинок із заскленими рамами та оздобленим фасадом.

Тим часом Ридан і Тунгусов гарячково готували кожний свою роботу. Широкий коридор інституту відображав ступінь цієї підготовки: він усе більше заповнювався ящиками з верстатами, інструментами, приладами, посудом. Великі чорні букви «Р» і «Т», поставлені за розпорядженням Матусі на ящиках, позначали майно Ридана і Тунгусова.

— Дрібниця, — казав він у відповідь на іронічні компліменти Ридана з приводу його надзвичайної передбачливості, — а от побачите, скільки вона часу нам заощадить, коли доведеться розбирати ці завали.

Микола склав точний план робіт. Два генератори ультракоротких хвиль — один з них старий, уже майже готовий — працюватимуть безперервно, постачаючи дослідницьким лабораторіям Ридана таку кількість опромінених проб свіжої органічної тканини, яку тільки лабораторії зможуть пропустити. Це будуть сотні проб на день, і гістологам доведеться добре-таки попрацювати.

Опромінення тканини почнеться з максимальної хвилі наміченого Миколою діапазону на одному генераторі і мінімальної — на другому. Десь між ними ховається потрібна «консервуюча» хвиля. Але тут — тисячі хвиль, щоб дослідити кожну з них, потрібні були б роки. Тому облога цього діапазону почнеться з обох боків, спочатку досить великими стрибками, щоб намацати в ньому найбільш дійову ділянку. Це буде перший тур шукань. Потім піде кропітке дослідження знайденої ділянки за тією ж системою — з двох кінців, але вже дрібнішими «кроками». Нарешті, третій тур, коли кожний сантиметр довжини хвилі буде випробуваний, дасть остаточне вирішення питання. Робота передбачалася надзвичайно складна: крім хвиль, треба було одночасно підшукувати і найбільш вигідні тривалість опромінення та його потужність.

Про це Микола розмовляв з Риданом.

— А коли потрібна нам хвиля виявиться на безконечно малу частку довшою або коротшою за ту, яку ми можемо фіксувати вашим верньєром, тоді що? — спитав професор. — Як ви тоді повторите цю частоту? Адже кожний поворот ручки верньєра, хоч би який малий він був, дає нову хвилю, так же?

— Так, звичайно. Але я не думаю, щоб тут мали істотне значення такі зовсім незначні зміни частоти.

— Не думаєте? А коли ви намагались повторити знаменитий дослід ваших харчовиків, то знали, на якій хвилі вони працювали?

— Знав.

— І все-таки не змогли повторити?

— Але ж тут, крім хвилі, є ще невідомі: експозиція й потужність.

— Те саме і експозиція! Ви думаєте, соті часточки секунди не впливають на результат? — домагався Ридан.

— У певній мірі — так.

— Ні, Миколо Арсеновичу, я думаю, у вирішальній мірі. Мені здається, ви недооцінюєте ролі мізерно малих величин, особливо, коли маєте справу з біологією.

Розмова ця мала важливі наслідки. Микола слухав і думав.

Як завжди, нова правильна думка входила в його розум легко, займаючи місце старого уявлення, що, здавалось, міцно укоренилося. Це була чудова властивість, яка дозволяла Миколі без особливого напруження рухатися вперед і відкидати застарілі або помилкові уявлення.

І от знову, як і в кожній майже розмові, Ридан відкривав йому якусь частку ще не пізнаного світу. І Микола дивувався: як же це він сам не спромігся подумати про це! Адже значення надзвичайно малих величин очевидне. Хіба він не знав нічого про фермент, про гомеопатію? Ридан має рацію: частки хвилі, частки секунди, частки ватта могли мати вирішальне значення. На якусь мить Тунгусов відчув внутрішній холодок: якщо так, завдання може лишитись невирішеним. Безконечно малі частки — це значить безконечно велика кількість комбінацій з трьох елементів: хвилі, експозиції і потужності. Результат харчовиків — справжнісінька випадковість. У них жоден з цих елементів не був сталим. Генератор був простенький, хвиля «гуляла», час визначався за секундною стрілкою хронометра. На якусь мить випадково збіглися умови опромінення. Може, все життя доведеться шукати цього збігу і…

— Нічого, Миколо Арсеновичу, не занепадайте духом, — усміхався Ридан. — Ми діятимемо методом виключення. Аби тільки ваш апарат був точний.

— Так, тепер я бачу, що мої верньєри непридатні для цього. Доведеться конструювати нові. Тут потрібні мікроверньєри, до того ж з автоматичним визначенням кроку. Це складне завдання. А в мене на черзі другий генератор. Коли я все, це зроблю?

— Знаєте що, — придумав Ридан, — доручимо верньєри Віклінгу. До речі, й перевіримо його здібності, а то він усе «вивчає» нові методи генерації мікрохвиль у якихось таємничих лабораторіях, а користі поки що не видно. Справа ця темна й може тягтися без кінця. А якщо він швидко й добре впорається з верньєрами, візьмемо його до вас на допомогу.

Микола погодився неохоче. Він любив усе робити сам, особливо, коли доводилось придумувати щось нове, винаходити. Але цього разу будь-яка нова робота загрожувала зірвати план. Він уже обіцяв Риданові, що опромінення проб почнеться зараз же після того, як буде обладнано лабораторію і розміщено устаткування. Крім того, досвід колективної роботи над сушаркою навчив його дечому.

Віклінг частенько з’являвся в домі Ридана. Він приходив запросто вечорами на чай, щоразу приносив з собою яку-небудь цікаву історію, забавну гру, з винятковою спритністю показував фокуси, приємним баритоном наспівував пісеньки різних народів, акомпануючи собі на роялі, — словом, досконало володів мистецтвом розважати співрозмовників. Професор любив поговорити з ним про долю Європи. Віклінг виявляв виключну обізнаність у політичних питаннях. Візити його завжди були недовгими. Як делікатний гість, він не втомлював господарів своєю присутністю, а навпаки, завжди рішуче зникав «на самому цікавому місці», викликаючи щире бажання господарів бачити його знову в себе.

З появою Віклінга в дім Ридана ввійшло щось нове, своєрідне, до чого ніхто не лишився байдужим. Він був людиною іншої, чужої культури, і це позначалося в усьому — в його манері здоровкатися, слухати співрозмовника, одягатися, навіть, здавалося, і в самому голосі, в дивовижному універсалізмі…

Спокійніше за інших його приймав Ридан: йому немало доводилось зустрічатися з іноземцями. Ганна довго не могла звикнути до Віклінга. Уперше в житті вона відчувала незрозумілу боязкість перед новим знайомим, і її звичайна безпосередність згасала в його присутності. Але разом з тим вона завжди раділа, коли він приходив. Зима трохи зблизила їх. Обоє захоплювалися спортом. Часто вечорами вони ходили на ковзанку або робили у вихідні дні лижні екскурсії за місто. Але кожна нова зустріч наче заставала Ганну зненацька — знову доводилось їй перемагати в собі незвичну скованість.

Різко негативну позицію зайняла Наталя; вона не злюбила Віклінга з перших же його відвідин, може, навіть з першого погляду, так, наче він одразу ж образив її чимось. У гострих, що доходили іноді до сварки, суперечках з Ганною вона називала його «фігуристом», облудником, паном, холодною жабою — усе в ньому її дратувало й викликало відразу, все було чужим. Ридан пояснював цю стихійну неприязнь Наталі «класовим інстинктом». Буржуазним панством, як запевняв він, од Віклінга, справді, дуже тхнуло…

Перша зустріч Тунгусова з Віклінгом — ще на самому початку зими — була випадкова й короткочасна, проте вона справила на Миколу незабутнє враження. Микола йшов до Ридана в справі. Він вибіг по кам’яних сходах під’їзду і вже простягнув руку, щоб подзвонити, як важкі двері парадного входу відчинились і на порозі з’явилася Ганна в короткій білій шубці. Високий чоловік у спортивному костюмі вийшов за нею. Микола відчув деяку ніяковість у голосі Ганни, коли вона знайомила їх.

Немов якийсь тужливий стогін прозвучав у серці Миколи. Повільно піднімався він до Ридана, намагаючись усвідомити незрозуміле почуття, що спалахнуло в ньому.

Так і лишилось це вороже почуття міцно зв’язаним з особою Альфреда Віклінга. Згодом вони зустрічалися ще багато разів, багато й хороше розмовляли, неприязнь пригасла, але не зникла зовсім і спалахувала з новою силою щоразу, коли Микола бачив Ганну з Віклінгом.

Не тільки цим визначалося ставлення Миколи до Віклінга. Було щось інше, воно, мабуть, найкраще передавалося словом «заздрість». Авжеж, Микола бачив у ньому живе втілення свого власного, ним колись створеного і так переконано наслідуваного ідеалу людини. Усе, що він з трепетом, як кожний новий шматочок мозаїки, знаходив і вкладав тоді у свою «життєву систему» (записував у щоденник — «до виконання!»): універсальні знання, іноземні мови, музика, вміння поводитись у товаристві і т. д. і т. п. — усе це звабливо сяяло перед ним в образі Віклінга… Микола навіть ловив себе часом на бажанні наслідували його де в чому, але лякався і стримувався, боячись виказати себе. Микола знав, що все це Віклінг не завоював у жорстокій боротьбі, — як він сам небагато з того, чого встиг набути, — що це впало йому з неба, далося з вихованням, і це згладжувало гостроту його заздрості. До того ж Микола ще не відмовився од завоювань, ще твердо сподівався на майбутнє. Він був молодий і не знав, який короткий і неповторний той відрізок життя, коли людина ще здатна створювати, удосконалювати саму себе…

Нову пропозицію Віклінг сприйняв з неприхованою радістю.

— Мікроверньєр — це добре! Це завдання конкретне, і його легко здійснити. Я його сконструюю швидко. Що ж до генератора мікрохвиль, то, очевидно, це цікаве завдання ще не може бути розв’язане за сучасного стану техніки. Я перевірив кілька методів. Вони практично нездійсненні.

— Ну й чудово! — сказав Ридай, перезирнувшись з Миколою. — Облиште цей генератор. Зараз важливіший верньєр.

Микола докладно пояснив Віклінгу, яким вимогам повинен відповідати цей новий прилад. Абсолютна точність кожної зміни частоти й потужності, що визначається автоматично. Простота управління. Автоматичний контроль часу…

Віклінг зник. Він з’явився тільки через два тижні вранці і приніс готовий верньєр. На цей час Микола вже встановлював другий генератор.

Микола був здивований: він і не думав, що Віклінг упорається так швидко. До того ж він чекав лише проекту, креслення, в крайньому разі макета, і аж ніяк не готового приладу.

Відразу ж почали ставити верньєр на старий тунгусовський генератор. Віклінг надів комбінезон, уважно оглянув генератор, розмітив його панель і з спритністю неабиякого техніка не гаючись узявся до діла.

До полудня більша частина роботи вже була зроблена. Віклінг пішов, але після обіду повернувся знову в майстерню.

— Сподіваєтеся закінчити сьогодні? — здивувався Микола.

— Обов’язково закінчу, — відповів той, переодягаючись. — Бо я дізнався, що завтра не матиму часу, а ви, як видно, дуже поспішаєте. Хочете подивитись? — додав він, кидаючи на стіл свіжий номер вечірньої газети. — Є цікаве повідомлення. Американський наутілус «Бета» піднято з дна електромагнітними кранами.

Він одійшов до свердлильного верстата, завів мотор і вже крізь гуркіт крикнув здалеку.

— Зовсім нова техніка! Скидається на те, що проблема підйому затонулих підводних суден нарешті розв’язана повністю.

Микола швидко розгорнув газету. З деякого часу він почав з особливою цікавістю стежити за іноземною інформацією. О! Двоє слів заголовка наче стрибнули самі йому в очі з-за краєчка газети: «…мюнхенський вибух». Він прикипів до газетного аркуша і не відриваючись прочитав:

Микола двічі жадібно перебіг очима цю замітку. Може, він почав би її читати і втретє, коли б не відчув якогось руху біля себе. Він швидко обернувся. За ним стояв Віклінг: очі його були спрямовані туди ж, куди тільки що дивився Микола.

— Ви зацікавились мюнхенським вибухом? — спитав Віклінг. — Ну, це давня історія. І я гадаю, що «Сфінкс» надає цьому вибуху більшого значення, ніж він заслуговує. Робить сенсацію. А про «Бету» читали?

— Ні ще, — відповів Микола, стримуючи раптовий спалах хвилювання.

— Ось, — Віклінг показав замітку. — Дуже дотепна штука! Ви прочитайте обов’язково, Миколо Арсеновичу, потім поговоримо.

І він знову відійшов до свого верстата.

Замітка про підняття «Бети» виявилася справді цікавою, і Микола заспокоївся.

До вечора Віклінг закінчив роботу. Верньєр з ясною зручною шкалою працював чудово.

Професор страшенно радів. Через два-три дні можна починати!

— Тільки… ось що, Миколо Арсеновичу, — сказав Ридан трохи зніяковіло, коли Віклінг пішов. — Я хочу з вами оглянути ще частину нових приміщень.

Він повів Миколу за собою і широко розчинив нові двері з їдальні. В цій частині прибудови Микола ніколи ще не був. Він опинився в невеликому, гарно обставленому кабінеті. Крім письмового стола, на якому було акуратно розставлене все потрібне приладдя, Микола побачив праворуч, біля вікна, креслярський стіл, теж повністю обладнаний. Очевидно, тут уже оселився якийсь інженер.

— Нічого не розумію! — сказав Микола. — Хто тут живе?

— Заждіть, заждіть, любий, — Ридан потягнув його далі. — Це кімната — раз. Тепер сюди. Тут — друга кімната.

Вони увійшли в спальню. Потім в їдальню. Невеликий передпокій, звідки вели сходи вниз, до під’їзду нової частини будинку, відокремлював квартиру од різних підсобних приміщень. Біля кухні була ще одна жила кімната.

Людей у квартирі не було.

— В чому справа, Костянтине Олександровичу, де господарі?

— Господарів немає. Тут… ніхто не живе.

— Як ніхто? А всі ці речі кому належать? Креслярське обладнання, постіль, меблі, посуд?.. Ага-а! Зрозумів…

Микола відвернувся, похилив голову. Шквал прикрих думок приголомшив його.

— А що? — спитав Ридан.

— Ганна Костянтинівна… виходить заміж? Ридан пильно глянув на інженера.

— Нічого такого поки що не сталося, Миколо Арсеновичу. Не вгадали. Квартира ця належить… інженерові Тунгусову.

— Мені?!

— Вам. — Ридан виструнчився перед Миколою, опустив руки, наче по команді, говорив чітко, уривчасто, віддаючи рапорт. — Розташуванням кімнат займалися ми з Галею. Внутрішнім обладнанням — вона. Організаційною частиною — вона з Матусею. Питання погоджене з наркоматом. Кошти відпущені як преміальні за створення сушарки. Переселення призначено на сьогодні. Наша вантажна машина чекає ваших розпоряджень!

Микола відсахнувся.

— Дозвольте! Сьогодні я працюю… на передачі… І взагалі… навіщо все це? У мене ж є квартира! І потім… є ще обставини… Ні, ні, це неможливо!

Легкі кроки почулися в сусідній кімнаті.

— Усі обставини враховано, Миколо Арсеновичу, — задзвенів голос Ганни.

Вона ввійшла посміхаючись, наповнюючи кімнату пахощами зимової свіжості. Бісерні нитки талого інею прикрашали каштанове пасмо, що вибивалося з-під шапочки.

Не випускаючи руки Миколи, вона швидко потягла його в окрему кімнатку, затишно обставлену м’якими меблями. Біля невеликого столика стояло зручне крісло, ліжко було покрите теплою шерстяною ковдрою.

— Усі обставини враховано, — повторила Ганна. — Я гадаю, тітка Паша почуватиме себе тут добре.

Микола подивився на неї, потім на Ридана. Турбота про «годувальницю» глибоко зворушила його. Так, справді це була та обставина, яка лякала Миколу щоразу, коли розмова торкалася нової квартири. Він відчував, що тітці Паші було б важко розлучитися з ним.

Та і йому — завдати болю їй, піти, спокусившись кращим житлом… Ні! Далекий від побутових справ, він не міг знайти виходу, придуманого тепер друзями, і тому будь-яку думку про переселення з сирої підвальної кімнати вважав просто неприпустимою.

— Атака організована солідно, — жартував тим часом Ридан. — Раджу здаватися без опору.

Справді, тепер опиратися було б недоцільно. Микола схопив своїми широкими долонями руки Ганни та Ридана і міцно потис їх.

— Не знаю, як і дякувати вам! Доведеться здатися.

Ридан тріумфував.

— Тільки не думайте, що я радий саме вашому сусідству, — жартував він далі. — Усе це зроблено зовсім не заради вас, а заради тітки Паші. Нарешті-таки в нашому домі буде справжня господиня, а не ці… вертихвістки, які гадають, що їхнє головне завдання полягає в тому, щоб ніколи не бути вдома.

Прийнявши рішення, Микола не гаючись взявся до діла. Він почав з того, що видерся на дах, поставив щогли і протягнув короткохвильову антену. Потім зробив ввід у вікно свого кабінету, підготував радіостіл.

На другий день були перевезені речі — кілька ящиків з-під лабораторного посуду, наповнені книжками та електротехнічним «мотлохом», як називав Микола всі ті матеріали, інструменти, прилади, що вже багато років збирались, накопичувались і могли б скласти універсальний комплект обладнання для радіотехнічної лабораторії-майстерні.

Усе інше покинули. Не без жалю розлучився Микола зі своєю старенькою книжковою полицею, із столами, з простим залізним ліжком, на якому у неспокійні ночі шукань зароджувалось і оформлялось чимало його ідей… Один із столів, почорнілий і весь порізаний, але міцний ще і зручний для слюсарних робіт, він все ж не міг залишити і знайшов для нього місце в майстерні.

Тітка Паша приїхала в кабіні вантажної машини. Вона почекала біля машини, поки внесли речі, потім піднялася разом з Ганною нагору. Тут її зустрів Ридан і цілу годину не відходив од нової господині. Він водив її по кімнатах обох квартир, показував усе найважливіше, і чи не найзаповітнішим його бажанням було відчинити двері в «свинцеву» лабораторію, коли вони проходили через коридор інституту.

Проте нова кухня зацікавила тітку Пашу найбільше. Тут справді було на що подивитись господині. Ридан подбав про те, щоб усе було обладнане за найновішими досягненнями кухонної техніки. І тепер він тішився наслідками свого задуму, захоплено стежачи за виразом обличчя тітки Паші. Вона, на його прохання, ставила сковороду на ребристий кружок холодної плити, і через кілька секунд сковорода нагрівалась. Ридан піднімав сковороду — під нею ніякого вогню не було. Він ставив каструлю з водою, і вона закипала через кілька хвилин. Потім пояснював, як посуд, опинившись на кружку плити, сам вмикає струм, як нагрівається цим струмом тонка спіраль під кружком.

Витончені машинки, прикріплені до стіни над довгастим столом, починали рухатися, як тільки повернути вимикач. З дивовижною швидкістю вони перемелювали м’ясо, готували фарш, обмивали, обчищали й різали овочі, збивали яєчні білки й жовтки, нарешті, мили й висушували посуд, — словом, робили все те, що звичайно роблять на кухні людські руки. Тонкі рухомі шланги, які звисали над столом і над плитою, давали змогу легко наповнювати посудину водою будь-якої температури, не рухаючи її з місця. Кухонні покидьки і всяке сміття поглинав блискучий відкидний приймач у стіні.

На обличчі тітки Паші, звичайно незворушному і спокійному, в міру появи нових кухонних чудес усе ширше розпливалась якась особлива, розгублена посмішка. Професор чекав слів. Але слова не йшли з язика Параски Гаврилівни.

— Ач! Це що!.. — тільки й шепотіла вона, похитуючи головою.

Сміттєприймач доконав її. Вона зрозуміла, що тут не треба виносити сміття в двір, і безпорадно глянула на Ридана.

— Ну що т-ти скажеш!

Опромінення перших проб м’яса почалося весною. Микола досадував: надто багато часу пішло на підготовчу роботу. Але він знав, що успіх у розв’язанні будь-якої наукової проблеми залежить від старанного дослідження, і Ридан всілякими способами підтримував його в цьому.

Найтонша техніка, створена Миколою та Віклінгом, невідступно супроводила роботу, починаючи від приладу, який автоматично нарізав абсолютно однакові вагою шматочки м’яса, і кінчаючи експонометром, що визначав тривалість опромінення. Весь процес був гранично автоматизований. Людські руки не торкалися проб. Навіть самий аналіз цих проб після того, як вони були витримані в термостатах, проводився майже без допомоги рук. Люди тільки керували, перевіряли й записували.

І все-таки роботи було багато. Микола пропускав проби спочатку десятками, потім сотнями, до тисячі проб на день. Стрічки конвейєрів, схожі на кулеметні стрічки, поставлені вертикально, не зупиняючись пливли двома великими замкненими кільцями навколо генераторів. Пробірки вставлялись у ці стрічки, входили в поле високої частоти і потім виштовхувались із своїх гнізд і надходили в термостати.

Одне кільце оберталося швидко і безперервно, друге йшло поволі, поштовхами.

Рівно сорок вісім годин кожна пробірка з опроміненим шматочком м’яса витримувалась у термостаті при температурі тридцять градусів вище нуля. Потім вона надходила в лабораторію Ридана.

У великій кімнаті тридцять шість лаборантів сиділи мовчки один біля одного, визначаючи ступінь розпаду тканини за кількістю аміаку і амінокислот, що з’явилися в пробі, і стежачи за розвитком мікробів, які встигли оселитися в шматочках м’яса.

Усе це ретельно записувалося. Коли закінчувався день, Ридан і Тунгусов у кабінеті розглядали та обговорювали записи. Матеріалу для обмірковувань було скільки завгодно.

М’ясо все ж розкладалося після опромінення. Суворо дотримуючись заздалегідь наміченої системи дослідження, Микола міняв хвилі, міняв тривалість опромінення, але м’ясо й далі розкладалося, і гнильні бактерії розмножувалися в ньому лише трохи повільніше, ніж у контролі.

Здавалося б, ясно: діючого діапазону хвиль ще не знайдено, і треба продовжувати шукання. Але була одна обставина, яка наводила на роздуми: ступінь розпаду м’яса не був сталим. Він весь час коливався, то збільшуючись, то зменшуючись у межах сотих часток процента, причому ці коливання супроводили майже кожну зміну умов опромінення. Спочатку дослідники не звертали уваги на ці зовсім незначні відхилення, пояснюючи їх випадковими обставинами і чекаючи істотніших наслідків опромінення. Проте обережний, досвідчений дослідник Ридан скоро повстав проти такої позиції.

— Які там «випадкові обставини»! — із звичайною експансивністю накинувся Ридан одного разу на Тунгусова, немов саме він один був винуватцем цієї помилки. — Дурниці! При нашій точності роботи не повинно бути ніяких випадковостей.

Микола вже знав, що означають подібні випади професора. Він одразу схопив думку: зовсім незначні коливання в ступені розкладу м’яса були не випадкові — в них і треба шукати закономірність.

— Гаразд. Перевіримо, — відповів він. — Завтра дам усю серію проб тільки в двох повторних варіаціях.

Наступного дня кожний з його генераторів випромінював тільки дві хвилі: година — одну, година — другу, потім знову першу і знову другу. «Випадкові обставини» могли бути зв’язані з деякою різноманітністю в структурі м’яса, з неточністю настройки. Тепер це мало з’ясуватися.

Пробірки надійшли в термостат.

А ввечері Микола взяв у Ридана книгу записів і засів у своєму кабінеті. Він зрозумів, що професор має рацію. Виходить, треба інакше діяти. Навички інженера підказали йому правильний шлях…

Він розчинив вікно в сад. Ніжне листя липи, яка щойно розвилася, освітлене верхньою лампою з кабінету, тихо й таємниче ворушилось під самим вікном. Смарагдова молода крона, наче підніжжя горба зарослого чагарником, здіймалась і зникала із смуги світла кудись угору, в пітьму інших темних древесних громад, що застилали небо. Ледь відчутними струминками проривались у кімнату знайомі з дитинства могутні пахощі землі, листя, природи, що не скорилась місту… «Яка чудова нині весна!» — подумав Микола і здивувався. Вперше за багато років міського життя він помітив, відчув її саме тепер, коли так рішуче змінилось його життя, здавалося б зовсім в інший бік, — геть від природи! Так, багато змін… Нові перемоги, принципи роботи, нові люди зовсім іншого масштабу, — Ридан, нарком… Він перейшов із старенької підвальної кімнати одиночки в квартиру на другому поверсі, з цим світлим, спокійним кабінетом… Хіба він добивався цих знайомств, цієї квартири? Навіть не думав про них ніколи. Це прийшло. Настала нова фаза в його житті; він піднявся на другий поверх раніше, ніж перебрався сюди…

Ридан… Зближення з ним означало більше, ніж просте співробітництво. Воно переростало в дружбу, можливо, більше: вони зливалися в одне ціле. Дві людини «з’єднали голову в одну», як пропонував професор, коли вони ще тільки познайомились. Микола розв’язував складніше завдання, ніж міг розв’язати сам. І Ридан — теж… І ніколи ще Микола не відчував такої творчої бадьорості, впевненості в своїх силах.

Легенький вітерець знову зашарудів листям за вікном, і знову, як рядок вірша, повторив Микола: «Яка чудова нині весна!»

Щось було в ній іще — приховане, звабливе, неспокійне.

Може, в ній, а може, в самому серці людини, що замислилася біля вікна.

Через два дні, закінчивши черговий цикл опромінення, Микола поспішив у лабораторію до Ридана. Той зустрів його, переможно вимахуючи своєю величезною книгою записів.

— Аналізи перевірної серії закінчені. Дивіться! — він провів пальцем по рядках підсумкових цифр, які показували ступінь розпаду. — Ось наслідки першої хвилі, найкоротшої. Бачите, усі цифри однакові до сотих часток процента! А ось друга хвиля: розпад інший, але теж в усіх повтореннях однаковий, незважаючи на те, що генератор щоразу настроювався наново і проби м’яса мінялися. Ясно: ніякі не «випадкові обставини», а прямий вплив хвилі й експозиції. Щоправда, закономірності поки що не видно, але вона повинна бути, її треба знайти!

Микола мовчки вислухав професора, подумав трохи.

— Ви, звичайно, маєте рацію, Костянтине Олександровичу. Доведеться трохи змінити план: будемо протягом кількох днів працювати тією самою хвилею при різних експозиціях, а потім кожну експозицію дослідимо при різних хвилях.

Ридан нахмурив чоло.

— Дозвольте, але ж отак нам доведеться, можливо, кілька років шукати закономірність. Та й навіщо? Адже коли, скажімо, при зменшенні хвилі розпад білка закономірно збільшується або зменшується…

— Закономірно, але не прямолінійно, — перебив Микола. — Я ось до чого дійшов, Костянтине Олександровичу. Очевидно, всі явища біологічного порядку, зв’язані з хвильовими процесами, змінюються хвилеподібно. Мабуть, так і повинно було статися в історії розвитку. Живе тіло не може бути тісно зв’язане з будь-якими зовнішніми умовами, воно повинно мати хоч якусь свободу вибору в певних межах. Фізично це й означатиме, що його реакції на всяку зміну умов змінюються хвилеподібно, ніби підшукуючи для себе якийсь оптимум… — Микола раптом зніяковіло глянув на Ридана. — От… бачите… яке нахабство… заліз до вас, у біологію; мабуть, усе це дуже наївно…

— Далі, далі, Миколо Арсеновичу… Що ви! Це дуже цікава думка! Що ж виходить?

— А виходить, що ми неправильно шукаємо нашу хвилю. Чого розпад у нас стрибає то вгору, то вниз, коли ми змінюємо хвилю тільки в одному напрямку і рівними «кроками»? Та тому, що він сам коливається хвилеподібно. Отак… — Микола розгорнув чистий аркуш міліметрівки й швидко накреслив на ньому правильну хвилеподібну лінію синусоїда. Потім узяв циркуль, розсунув його й показав Риданові.

— Це «крок» наших хвиль, узятий довільно. Ось ми йдемо, як сліпі, по цій невидимій кривій розпаду, намацуючи її ступінь. Дивіться, що виходить. Тут ми натрапляємо на зліт. Наступний крок припадає трохи нижче. Ще. Ще нижче. А тепер вище. Знову нижче. Знову підвищення розпаду… Бачите, яка нісенітниця! І який би крок ми не взяли, завжди діставатимемо ці коливання, які аж ніяк не відбивають справжніх змін розпаду… Отже, доведеться пожертвувати деяким часом, спинитись на одній, довільній хвилі, щоб з’ясувати вплив дози опромінення, і потім вилучити її. Потужність залишимо поки що сталою. Я гадаю, потрібно буде щонайбільше місяць, щоб знайти закономірність. Тоді шукання хвилі та інших умов, за яких розпад припиниться зовсім, займе дуже небагато часу.

— Що ж, очевидно, ви маєте рацію, — згодився Ридан. — Тут вам і книжки в руки. Признаюсь, я не дуже добре розбираюсь у ваших хвильових процесах… — Він усміхнувся якось заспокоєно. — І знаєте, з того часу, як ми працюємо разом, мене ця обставина зовсім перестала тривожити!..

Ще місяць пролетів у напруженій праці. Микола, як і раніше, забуваючи про себе, захоплено йшов до поставленої мети. Як і раніше, не вистачало днів. Закінчивши опромінення пробірок, Микола спускався вниз у свою радіотехнічну лабораторію. Тут було його царство, де панували закони фізики — такі ясні й тверді, коли вони не вторгалися в чужу для нього «країну живої матерії». Усе тут було близьке й знайоме — завдання, методи, прилади, інструменти, матеріали, мова, якою розмовляли люди так легко, з півслова розуміючи одне одного. Та й самі люди. Штат своєї лабораторії Микола набрав без усяких труднощів, з відомих йому радіолюбителів, а отже, ентузіастів: він добре знав, хто йому потрібен тут, у цій дивовижній риданівській установі. А головними помічниками його стали давні друзі-короткохвильовики Толя Ниркін і Володя Суриков, ті самі, з якими він у свій час почав експерименти з ультракороткохвильовим телефоном у столиці.

У цьому маленькому царстві ентузіастів уже з’явилися паростки нової споруди — деталі великого генератора для консервування цілих м’ясних туш. Порадившись з друзями, Микола сміливо знехтував звичним порядком і почав цю роботу, ще не розв’язавши завдання в лабораторному масштабі. Але він був певен тепер, що розв’яже його, знав розв’язання в загальних рисах. А це давало можливість розпочати побудову майбутньої споруди, яка вже дістала точну назву: «консерватор».

Увечері Микола брав у Ридана книгу аналізів і йшов у свій кабінет. Цифри розпаду живої речовини перетворювались у крапки на великому аркуші паперу в клітинку. Починались шукання кривої, яка сполучила б ці крапки. Вона вперто не хотіла, щоб її знайшли. Вона обманювала і петляла, неймовірними стрибками прослизала повз точки, зникала зовсім, лишаючи порожні ділянки. Але кожний день приносив новий аркуш, нові крапки й нові шматочки кривої; вони складалися, заповнювали прогалини.

Заняття ці припинялись на той час, коли священний обов’язок короткохвильовика-любителя кликав Миколу до передавача. Нове коло інтересів вступало в дію. Може, це був відпочинок. Відкинувшись на спинку крісла, близько присунутого до стола, заплющивши очі, Микола зникав в ефірі. Тут, у своєму кабінеті, в цьому особняку-інституті, він переставав існувати. Весь перетворившись на слух і увагу, він літав над світом, метався з країни в країну, пронизуючи закличним «це-ку» прибій ефіру й циклони електричних бур.

Тут він розшукував знайомі голоси, що линули з комфортабельних кабінетів міст, з палаток мандрівників і радіорубок, загублених в океанах кораблів…

— 73!

— 73 es Dx! — вітали вони один одного, поспішаючи до нових зустрічей.

А інколи ніжний, трохи вібруючий наспів зупиняв на мить стрімкий політ Миколи і, сп’янілий від свободи, грайливо кидав йому:

— 88!

— 88, y1^[6], — пізнаючи жіночий почерк сигналів, впевнено вистукував Микола.

І знову повертався до хвилі, на якій звичайно з’являвся його німецький друг…

Може, це був відпочинок. Але мандрівки по ефіру часто закінчувались тільки на світанку, а о восьмій ранку Микола завжди був уже в лабораторії. Величезне захоплення роботою тримало його на ногах, та сили занепадали, від постійного напруження думки він відчував дивну, незнайому йому кволість. Насилу він примушував себе ранком підвестися з ліжка, а коли траплялася нагода раніше лягти спати, довго не міг заплющити очей, марно намагаючись зупинити вихор думок, що непокоїли втомлену свідомість.

Якось увечері, коли суворим декретом Ридана всі мешканці верхнього поверху збирались до столу, Ганна, уважно глянувши на Миколу, зауважила:

— У вас поганий вигляд, Миколо Арсеновичу. Ви хворі?

— Ні, начебто нічого. Погано спав сьогодні. Безсоння.

— А коли «начебто», то пропоную вам, товаришу професор, звернути серйозну увагу на вашого колегу. Мені відомо, що він ніколи в житті по-справжньому не відпочивав, навіть короткочасного, але справжнього відпочинку в нього не було. Правда ж, тьотю Пашо?

— Усе правда, Ганю, — охоче підхопила та. — Скільки вже я казала йому!..

— Тим часом, наскільки мені теж відомо, — вела далі Ганна, — вже понад рік Микола Арсенович працює надзвичайно напружено. Спосіб життя веде неправильний, нездоровий. Спить мало. Учора ліг о третій. Недивно, що почалося безсоння. Якщо так триватиме і далі, то Микола Арсенович зляже і…

Це «і» з промовистою паузою було адресоване просто до Ридана. Ганна замовкла.

Микола усміхаючись чекав, що буде далі.

Професор уважно глянув на Тунгусова і замислився. Слова Ганни злякали його. Справді, це могло скінчитися погано. Його навіть страх пройняв від цієї думки. Він сам працював з таким самим захопленням, як Микола, так само нетерпляче ждав кожного наступного дня, але це не був нестримний азарт молодості, який полонив Миколу. Його захоплення трималось у рамках давно і міцно укоріненого розпорядку дня, відпочинку й роботи. Він звик до цього і не помічав перевтоми свого молодого друга. До того ж Микола ніколи не хворів, ніколи ні на що не скаржився; здавалося, його міцний організм взагалі не був здатний піддаватися будь-яким хворобам.

Якось, ще взимку, Ганна й Віклінг, повернувшись із ковзанки, відновили звичні спроби залучити Миколу до спорту.

— Мені спорт не потрібен, — напівжартома відбивався Микола. — Я здоровий, як віл. Я вже років двадцять п’ять нічим не хворів. І знаєте чому? Мене покійна мати відучила хворіти. У дитинстві, коли я захворював, вона вкладала мене на піч, ставила поруч гарячий горщик з тільки що звареною кашею і накривала всю оцю комбінацію кожухом. Мене й зараз від однієї згадки про цей звірячий спосіб лікування кидає в жар. Я зовсім знемагав, задихався, обливався потом. Горщик обпікав мене до пухирів. Не знаю, як я не вмер. Навпаки, це допомагало! Але я сприймав таке мордування не як лікування, а як страшну кару за хворобу, а саме захворювання — як тяжкий гріх і негідний вчинок, якого не можна допускати. От я й перестав хворіти…

Усі сміялися. Ридан, поглядаючи на дочку, багатозначно підіймав палець.

— Гаразд, — знову наступав Віклінг. — Припустімо, що спорт як джерело здоров’я, вам не потрібен. Але хіба погано завжди бути свіжим, фізично сильним, відчувати свої м’язи! Невже ви навіть не робите гімнастики ранком?

— Ні, не роблю.

Віклінг пильно глянув на змарніле, бліде обличчя Миколи.

— Якщо нема вправ для м’язів, вони стають млявими, слабкими. Я щоранку…

Микола починай сердитись.

— Виходить, у вас погані м’язи, коли їх щоранку треба… підбадьорювати…

Віклінг самовдоволено посміхнувся.

— Давайте спробуємо?

Вони сиділи край стола один проти одного і, впершись ліктями правої руки в стіл, з’єднали кисті рук угорі. Кожний намагався покласти руку супротивника. Всі присутні з цікавістю стежили за поєдинком.

— Стривайте, — зупинила їх Ганна, — давайте домовимось: якщо Микола Арсенович буде переможений, він завтра ж піде з нами на ковзанку.

— Гаразд! — згодився Микола. — А в противному разі?

— В противному разі Альфред завтра позбавиться цього права. Починайте.

Повільний у своїх рухах, недосвідчений у тактиці змагання, Микола не встиг ще прибрати відповідної пози, як Віклінг несподіваним ривком пригнув його руку до стола. Це сталося так швидко, перемога здавалася такою легкою й безсумнівною, що всі весело розсміялися.

Микола спалахнув.

— Мені здається, що ми випробовуємо фізичну силу, а не… спритність рук, — сердито сказав він.

— Повторити, повторити! Не рахується! — втрутилася Ганна, бачачи, що становище загострюється.

Вони знову з’єднали руки.

— Тепер ви готові? — демонстративно спитав Віклінг.

Очевидно, він добре знав, що значить у змаганні вивести супротивника з рівноваги. І знову стрімким зусиллям натиснув на руку Миколи.

Рука ця ледь хитнулася, але лишилась на місці. Віклінг не сподівався зустріти такий опір. Він ще раз повторив маневр, подвоївши натиск. Це було максимальне напруження його м’язів. Тепер він ясно відчув, що з таким самим успіхом міг би спробувати зрушити з місця кам’яну стіну. М’язи Миколи наче налилися свинцем, стали масивними й непорушними. Він не нападав, тільки оборонявся, промацуючи силу супротивника.

Віклінг змінив тактику. Він припинив атаки і, продовжуючи натискувати, вирішив дочекатися, коли рука Миколи втомиться. Але було вже пізно, він сам витратив надто багато сил на свої агресивні випади. Аж почервонів від напруження, на чолі здулася жила.

— Здаєтеся? — спокійно спитав Микола.

— Ви спочатку добийтесь перемоги, а тоді…

— Тоді, власне, не буде, про що питати. Ну, тримайтесь, «іду на ви»…

Микола натиснув. Секунди дві тривав плавний і неухильний рух униз, доти, поки рука Віклінга тильним боком безсило лягла на скатерку…

Віклінг пояснив свою поразку так: він помилився в тактиці. Він був надто впевнений у своїй перемозі і витратив сили на перші, неправильно розраховані натиски.

— Тоді давайте спробуємо ще. Змініть вашу тактику, — запропонував Микола. Віклінг змушений був погодитись.

Тепер вони схрестили над столом ліві руки.

— Лічіть до трьох, Ганно Костянтинівно, — сказав Микола. І додав: — З будь-якою швидкістю.

І коли Ганна сказала «три», рука Віклінга покірно опустилася на стіл…

Після того, як Віклінг пішов, до Ридана причепилися Ганна і Наталя, яка особливо раділа з перемоги Миколи: в глибині душі вона і досі недолюблювала Віклінга, — він був для неї якимсь складним і незрозумілим.

— Як же так? — дивувалися дівчата. — Виходить, що спорт не потрібен?

— Ні, ви помиляєтесь, — заговорив запально Ридан, звертаючись до Миколи. — Робота м’язів потрібна організмові так само, як їжа, як кисень. Без руху людина не може існувати: вона загине, бо робота м’язів дає енергію тисячам інших внутрішніх функцій, необхідних для життя, для того, що зветься здоров’ям. Це особливо яскраво проявляється у тварин. Пригадайте, як кидаються з кутка в куток вовк, лисиця та майже всі звірі, посаджені в клітку, пригадайте білку в колесі. Кожній тварині треба робити певну кількість рухів, щоб підтримувати організм у порядку. Недостатність рухів, як недостатність їжі, веде до повільно наступаючих серйозних порушень у роботі всього організму. М’язи в людини в порядку, але працюють вони мало. І ось виявляється, що кишечник починає розладжуватися, людина стає дратівливою, з’являються болі в голові або починається безсоння. Це вже погано. Баланс порушений, відновити його не так просто. Ось чому людині, яка мало рухається, потрібен спорт, потрібна гімнастика. Інакше вона рано чи пізно стане інвалідом. Раджу вам подумати про це, Миколо Арсеновичу. А щодо вашої перемоги над Віклінгом, то вона свідчить лише про те, що у вас від природи дуже міцна мускулатура, а Віклінг, коли б не займався своїми вправами, був би, очевидно, ще слабшим…

Тепер, коли Ганна звернула увагу батька на стан здоров’я Миколи, Ридан неабияк сполошився. Він учинив Миколі суворий медичний огляд.

В операційній були пущені в дію складні риданівські апарати. Вони оповили своїми гнучкими щупальцями голе тіло, м’яко припали до грудей, до спини. Уперше в житті Микола почув биття власного серця й шум легенів. У багато разів посилені знайомими йому приладами, ці таємничі звуки наповнювали всю кімнату, здавалися чужими й страшними. Ридан стояв нерухомо й слухав. Він розумів цю мову людського тіла. Кожен відгук, кожен шерех і тон говорили йому, як працює найскладніший у природі апарат.

Потім якісь оптичні рурки втупилися в очі Миколі. Вони зазирали всередину очного яблука, ковзали по сітчатці. Ридан обмацував, стискував тіло Миколи, знаходив якісь нервові вузли, лоскотав його, вистукував, дряпав.

Професор то захоплювався, то стурбовано похитував головою. Діагноз був загалом невтішний.

— Ну й конституція! Я ще не зустрічав такого могутнього організму, такої міцної конструкції. Але нерви вкрай виснажені. Надто натрудили голову, Миколо Арсеновичу, баланс порушений. Голова потребує відпочинку, а тіло — рухів.

— Може, зайнятися спортом? — іронічно спитав Микола.

— Може й спортом, але роботу треба облишити, хоч би тимчасово. Інакше вам доведеться припинити її незалежно від вашої волі.

Кілька хвилин тривало мовчання. Ридан шукав компромісу, розуміючи, що зараз неможливо примусити інженера покинути роботу; в душі професор погоджувався з ним.

— От що, — знайшов він, нарешті, вихід, — вам треба розвантажитись. Давайте поставимо кого-небудь з ваших техніків на опромінення. Зрештою, не так уже необхідно саме вам стовбичити цілими днями біля генераторів.

— Ні, ні! — Микола немов злякався. — Зараз це неможливо, зовсім неможливо… У мене інша пропозиція: дайте мені ще три дні. Нічого не трапиться, я почуваю себе досить добре. А тим часом у мене остаточно визначиться методика дальшого дослідження.

Професор неохоче згодився.

Микола був задоволений собою, він вдало викрутився з небезпечного становища. А головне, він не проговорився! Відпочинок… Ха!.. Цікаво, як би Ридан зважився наполягати на перепочинку, коли б він знав, як стоїть справа…

Микола непомітно прошмигнув у свій кабінет, щільно причинив за собою двері і нетерпляче схилився над великою креслярською дошкою. Ще вчора він знайшов, нарешті, цей «крок хвиль». Складні хвилеподібні криві вже підкорялися законові: три математичні формули визначали їх спади і зльоти на плямистому від нескінченного стирання гумкою полі міліметрівки. Тепер лишалося перевірити востаннє.

Користуючись знайденими формулами, він накреслив ще кілька зльотів цих кривих, які визначали коливання ступеню розпаду тканини, залежно від зміни хвилі, експозиції, потужності. Так! Досить. На цій вертикалі вказані умови, за яких він опромінював м’ясо два дні тому. Згідно з кресленням, ступінь розпаду тут має дорівнювати 68,53 процента. Сьогодні аналізи готові, ось результати. Він розгорнув книгу риданівських записів і відразу звичним оком пробіг останню графу, швидко затуливши від самого себе пальцями низ сторінки. 08,50… 68,57… 68,55… Правильно. Правильно! Потім розкрив кінець запису. Там навскісним риданівським почерком була виведена середня із всієї серії: 68,53 процента.

Серце посилено стукотіло. Він закурив, примружив очі, відкинувся в кріслі. Усе це були акти насильства над собою, можливо, продиктовані слабістю, якимсь ворожим началом, що непомітно й хитро оселилося в ньому. Хотілося іншого: схопитися, рухатись, розмовляти. Хай йому дідько, адже, власне кажучи, розв’язано найскладнішу проблему, знайдено закон! Так, ці формули кривих визначають закон… збереження тканини. Професор запевняє, що тканина, яка ще не почала розкладатись, може жити. Виходить, закон збереження життя?! Існує закон збереження енергії, збереження матерії. Закону збереження життя досі не було…

Зусиллям волі Микола стримав розбурхані думки. Гаразд, це не його справа, його завдання скромніше: треба консервувати м’ясо. І ніякого «закону» поки що немає, звичайна закономірність: за таких от умов опромінене м’ясо через дві доби розкладається до такого-то ступеня. От і все. Ні, не все, хай його дідько візьме! Адже тепер можна розв’язати таке завдання: а за яких умов ступінь розпаду дорівнюватиме нулю, тобто м’ясо зовсім не розкладається?

Микола заглибився в обчислення. Це була складна математична робота, в якій доводилось оперувати абстрактними величинами, які не виражали ні координат кривих, ні ступеня розпаду. Те, що раніше передбачалося шукати практичною роботою на генераторах, тепер Микола визначав математикою. Він шукав діапазон, у якому повинні міститися потрібні умови.

Нарешті обчислення були закінчені. Микола прикріпив на дошці свіжий аркуш міліметрівки й почав креслити…

…За дверима, в їдальні, ще було чути рух, зрідка долинали голоси. Це Ганна і Наталя, як завжди в цю пору року, готувались до екзаменів. Микола піймав себе на тому, що він, як школяр, намагається працювати тихо: хай думають, що він спить. Він усміхнувся, лунко чиркнув сірником, закурюючи, потім підвівся, недбало посунув крісло, з грюкотом розчинив вікно.

Густі, високі і вже темні пагінці липи тепер нагадували ліс, дрімучий і казковий, обсипаний мерехтливими блискітками роси.

У двері обережно постукали, і Микола відчинив.

— Знову! — докірливо промовила Ганна.

— Знову… — машинально повторив Микола, думаючи про те, що тепер він уже не спроможний мовчати про свою перемогу. — Облиште, Ганно Костянтинівно, турбуватися про мене. Ідіть сюди. Наталя теж. — Він тихо причинив за ними двері. — Ну, товариші, перемога! Я тільки що розв’язав нашу задачу. Дивіться… Оце — крива розпаду залежно від зміни хвилі. Ця — залежно від експозиції. Третя — від потужності. Тут, дивіться, усі три криві перетинаються в одній точці. Вона лежить на лінії нульового розпаду. Це вузол таких умов опромінення, при яких м’ясо не буде розкладатися! Завтра я настрою генератор за цими даними, а ще через два дні професор одержить пробірки з термостата із зовсім свіжим м’ясом. Уявляєте, що буде, коли лаборанти більше не знаходитимуть розпаду? Жодних процентів! Нуль!

— А зараз у вас скільки?

— Шістдесят вісім з половиною.

— Виходить, батько і не догадується про це?

— Ні, звичайно!

Вони склали план дії. Професор нічого не повинен знати. Це буде сюрприз.

З цього дня події почали наростати, нагромаджуватись одна на одну. Кожний день приносив щось нове.

Тихий на вигляд риданівський особняк, де завжди кипіло всередині напружене життя, тепер був схожий на казан, готовий вибухнути від подій, що клекотіли в ньому.

Розділ дванадцятий СКАРБИ ВИСОКОЇ ЧАСТОТИ

Другого дня Микола зранку настроїв один з генераторів на «вузол умов». Пробірки пішли в термостат. Через день їх візьмуть у лабораторію на аналіз, і тоді… Отоді і станеться вибух!

Половину серії — звичайну порцію пробірок для одного генератора — він опромінив сам. Щоб не викликати підозри Ридана, треба було пропустити ще таку саму, бо другий генератор уже був вимкнений. Микола доручив цю роботу Ниркіну, а сам перейшов у свою електротехнічну лабораторію, де монтувався великий «консерватор». Поки пробірки з сюрпризом витримуватимуться в термостаті, він вирішив закінчити монтаж, щоб потім, після остаточної перевірки «вузла умов», відразу розпочати опромінення більших проб м’яса і цілих туш.

Чим краще йшла справа, тим з більшим захопленням працював Микола. Створюючи сушарню, він вперше став організовувати роботу інших, керувати людьми, і тепер йому здавалося, що немає меж тим справам, які можна здійснити в будь-який строк… Він не помічав, що хоч і багато людей допомагали йому, це не зменшувало його турбот; він і далі сам перевіряв усе, що робилося. Турботи все густішим павутинням обплітали його. Уникати їх він ще не вмів.

І не тільки «консерватор» поглинав його думки. Відчуваючи, що робота наближається до кінця, Тунгусов усе частіше згадував про свій «генератор чудес» — єдину ідею, яку він не втілив до кінця. Хай його розрахунки виявились помилковими, але хіба це означає, що можна облишити ідею, забути про неї! Ні, він шукав помилку. Тільки-но в думках про чергові справи з’являвся просвіток, шукання ці відновлювались. А в окремій кімнаті, що прилягала до електротехнічної лабораторії, на столі уже здіймався кістяк «ГЧ», вийнятий з ящика, і деякі деталі були укріплені на своїх місцях. Скоро можна буде остаточно відбудувати апарат, і тоді професор матиме нарешті те, що йому потрібно.

Ще одна неспокійна думка раз у раз зринала в голові Миколи. Минуло вже більше як півроку відтоді, коли він одержав шифроване повідомлення від німецького «ома». За цей час багато чого могло статися в Мюнхені. Що з апаратом Гросса? Микола уявляв собі життя німецького народу, і уява малювала йому найсумніші картини долі невідомого друга… Так, звичайно, це був друг. Тривале мовчання тільки підтверджувало це… Микола з притаманною йому пунктуальністю через кожні два дні о 21.10 за московським часом уважно прослуховував увесь «любительський ефір».

Ганна знала розклад радіороботи Миколи і щоразу, коли він після своїх мандрівок по ефіру виходив з кабінету в їдальню, спрямовувала на нього тривожний запитальний погляд. У відповідь він мовчки знизував плечима.

Цього разу вони були самі в їдальні.

— Що ж це значить, Миколо Арсеновичу? — тихо спитала Ганна. — Невже там… усе кінчено?

— Хтозна? В кращому разі мовчання може означати, що фашистські інженери ще не розгадали таємниці машини Гросса. І наш друг чекає. Повідомляти нічого. Можливо, він чує мене, але сам не виходить в ефір, щоб не пійматись.

— Хай би хоч так! — з надією промовила Ганна.

І ось одного разу серед надзвичайно пожвавленого стрекотіння любительських сигналів Микола раптом почув знайомий визивний заклик. «Він… він!» Схвильовано вслухався Микола, чекаючи кінця виклику.

Так, це був він.

— Нова антена зроблена точно за вашою схемою. Чекаємо продовження, — одразу передав Микола, відповівши на виклик.

— Гаразд. Приймайте.

Пішли цифри. Микола записував, весь насторожившись, боячись поворушитись, щоб не пропустити яку-не-будь крапку. Так минуло хвилин з десять.

Раптом десь зовсім поряд в ефірі виникли інші сигнали. Це були звичайні сигнали настройки, які нічого не означали: повторювалась одна буква «ж»: три крапки — тире, три крапки — тире і так далі. їх було чути десь «близько» від цифр німця, бо їхня хвиля на якусь частку метра відрізнялась од хвилі, на якій приймав Микола. Потім вони скрадаючись підскочили ближче, ще… ще…

Хтось настроював свій передавач на ту саму хвилю. Микола зрозумів. Напруживши слух, він встиг розібрати ще три-чотири цифри з безладної тарабарщини сплутаних крапок і тире.

Хижак ефіру, точно націлившись на свою жертву, збільшив потужність, і сигнали «ома» потонули в хрипкому ревінні.

Микола швидко схопився і шарпнув двері. Ганна і Наталя здригнулися, обернулись до нього.

— Швидше сюди! — і Микола кинувся було назад, до передавача, як зненацька з-за дверей з’явився Віклінг.

— Що трапилося? — стурбовано спитав він. Микола сторопів. Чорти б його вхопили, через навушники він не почув, що прийшов Віклінг.

— Нічого особливого… Ганно Костянтинівно, ідіть сюди на хвилинку.

Вона увійшла, і Микола досить недвозначно зачинив за нею двері. Вони перезирнулись, мовчки оцінивши незручність становища, Микола махнув рукою, мовляв, обійдеться, і знову надів навушники. Ревіння ще тривало.

Одного погляду на ряди щойно записаних цифр у приймальному журналі було досить, щоб Ганна зрозуміла все.

Слухаючи далі, Микола вийняв аркуш з шифром.

— Треба швидко розшифрувати, — пошепки сказав він. — Зв’язок перерваний, але ще може відновитись.

— А може, краще зробити це потім? — Ганна кивнула в бік їдальні.

Раптом ревіння припинилось. Океан ефіру спокійно і невгамовно шумів своїм рівним прибоєм. Микола чекав.

Ефір був спокійний.

— Авжеж, краще відкладемо, — відповів, нарешті, Микола, не знімаючи навушників. — Ідіть туди і виплутуйтесь. Але пам’ятайте…. — він приклав палець до рота.

Ганна вийшла.

— Ну, вирішено, починаю займатися радіо, — сказала вона Віклінгові. — Справді, це захоплююча річ. Тепер я розумію, чого Микола Арсенович просиджує цілі ночі за передавачем. Знаєте, Альфред, зараз я чула голос якогось любителя з Ньюфаундленду! З того боку земної кулі! Справжній голос, не якісь там крапки-тире. Чудово!

Віклінг удав, що повірив Ганні, і в той же час дав зрозуміти, що насправді він тільки допомагає їй вийти з незручного становища. Незабаром він пішов, лишивши на душі в Ганни гнітюче почуття, що вона незаслужено його образила.

Дівчина поспішила до Миколи. Текст радіограми вже був розшифрований. Ганна швидко переклала його:

— Маю цілком певні відомості підготовки воєнного нападу. Повідомте ЦК партії. Група військових інженерів, яка працювала над машиною Гросса, знищена, машина теж. Гросс і його помічник Мюленберг загинули. Захоплені документи, очевидно, збереглися. Можливе відновлення. Передаю опис принципу повітряного кабеля, спеціально складений загиблим співавтором Гросса. Іонізація досягається шляхом поляризації повітря одночасною дією двох суміжно спрямованих променевих полів сантиметрового діапазону з відношенням частот…»

Друзі мовчали. Загроза, яка звучала в першому повідомленні німецького друга, тепер підступила ближче, стала виразнішою і страшнішою. Ще більше збентежилися дівчата, коли Микола пояснив, чого текст обірвано.

— Виходить, за вашими розмовами в ефірі стежать!

— Так, — відповів Микола, — тепер це ясно. Побоювання Феді підтверджуються. Можливо, стежать за нами тут… Треба знищити все зайве… а то ще викрадуть, чого доброго…

Він зібрав усі аркуші, на яких була розшифровка радіограм, зусиллям волі примусив себе вирвати із свого «вахтового журналу» дві сторінки з записами прийому… Ці дві сторінки і аркуш з шифром він сховав під важку раму письмового стола. Щойно прийнятий розшифрований текст поклав у кишеню піджака. Все інше зім’яв, відніс на кухню і там спалив.

Повернувшись, він рішуче підняв телефонну трубку.

— Чи зручно? — здивувалася Ганна. — Уже дванадцята година.

— Я в наркомат… Коли він іще там, то можна… За кілька хвилин Микола вийшов «погуляти». Від Ридана, який сидів у себе в кабінеті, доводилось поки що приховувати німецькі справи, і це гнітило Миколу… «Нічого, — подумав він, — тепер уже скоро все скажемо…»

Настав останній день з трьох днів, які Микола виторгував у Ридана «для нормальної роботи», як він казав.

О десятій годині ранку, коли в усьому особняку Ридана вже почався добре налагоджений робочий день, сталося щось незвичайне. Ганна й Наталя покинули книжки, спустились униз на волейбольний майданчик біля будинку і почали розставляти на ньому дужки крокета. За хвилину до них вийшли Матуся і Віклінг. Микола погасив лампи своїх генераторів і з’явився з чорного ходу, від «звірниця». З вулиці прийшов Федір Решетков і, поклавши якийсь пакунок на лаву біля майданчика, приєднався до компанії.

Було дванадцять хвилин на одинадцяту, коли в лабораторію Ридана подзвонив лаборант-бригадир, який керував аналізом проб м’яса. Він просив професора зайти в «аналізаторську» лабораторію, щоб з’ясувати якісь непорозуміння. Професор заквапився туди.

— В чому справа? — спитав він, увійшовши.

— Якась нісенітниця, Костянтине Олександровичу. Схоже на те, що пробірки йдуть просто з генераторів, а не з термостата.

— Чого ви так думаєте?

— А тому, що м’ясо зовсім свіже. Ось дивіться, — він показав книгу записів. — Учора остання партія дала в середньому шістдесят дев’ять і одну десяту процента розпаду — майже норму, а сьогодні наступна дає нуль.

Ридан схопив книгу і вп’явся в неї очима.

— Скільки проб ви вже перевірили?

— Шістдесят дві.

— І всі дають нуль?

— Всі до одної!

— Та-ак, дивно… Сумнівно! Ви говорили з Тунгусовим?

— Ще ні. Вирішив спочатку вам сказати.

— Он що. Ходімо до нього з’ясовувати.

Відчинивши двері в генераторну, Ридан здивовано зупинився на порозі. У кімнаті нікого не було, конвейєри працювали вхолосту, лампи генераторів були темні.

— Так і є… щось негаразд.

Вирішивши, що з Тунгусовим щось трапилося, він вискочив у коридор і величезними стрімкими кроками помчав до квартири інженера, але раптом зупинився так несподівано, що бригадир лаборантів, поспішаючи слідом за ним, мало не збив його з ніг.

У відчинене вікно знизу, із саду, долинали голоси, серед яких Ридан виразно почув фразу, сказану Тунгусовим:

— Ні, Ганно Костянтинівно, на жаль, я в мишоловці.

Професор висунувся з вікна. Кілька секунд він мовчки дивився на гравців у крокет, ніби силкуючись зрозуміти, що діється.

— Е, друзі мої, що з вами трапилось? — крикнув він нарешті.

Дивно: ніхто не почув його. Він крикнув ще щось, але серед гравців раптом зчинилась така жвава суперечка з приводу якогось неправильного удару, що професор, махнувши рукою, відступив од вікна і, буркочучи: «Казна-що таке!», понісся сходами вниз. Уже біля самого майданчика його, нарешті, побачили:

— Товариші! Що це ви? Миколо Арсеновичу… О, і Федір Іванович тут! Здрастуйте!

Тунгусов спокійно націлився, вдарив кулю і відповів:

— Та от бачите… Вирішив зайнятися спортом.

І він діловито попрямував за кулею, яка вдало прокотилася через дужку. Усі, здавалося, були цілком захоплені цією кулею і навіть не дивилися на професора. Ридан здивувався.

— Але дозвольте, Миколо Арсеновичу, у вас там з конвейєром щось не все гаразд. На аналіз ідуть пробірки з свіжим м’ясом… Генератори не працюють…

— Ну що ж, — Микола знову вдарив молотком, — так і повинно бути, Костянтине Олександровичу. А генератори я вимкнув.

— Як це «повинно бути»? Чому вимкнули? Нічого не розумію! — Ридан скипів, нарешті, по-справжньому.

Микола підійшов до професора. Всі оточили їх.

— А який у нас сьогодні процент розпаду? — невинно спитав Микола, звертаючись до бригадира.

— Жодного! — не тямлячи себе, крикнув Ридан. — Нуль!

— Ну от бачите, як добре! Пробірки пролежали в термостаті сорок вісім годин, як і треба. В аналізі нуль розпаду. Тому я й вимкнув генератори.

Ридан здивовано оглянув задирливо усміхнені обличчя.

— Ви хочете сказати…

— Я хочу сказати, що шукання наші закінчені, Костянтине Олександровичу. Завдання розв’язане. — Він подав руку Риданові, широко усміхаючись.

— Ура-а-а! — розляглося навколо них, і вікна інституту заповнилися постатями співробітників, які здивовано спостерігали зовсім незрозумілу сцену. Ридан душив в обіймах інженера, навколо них п’ять чоловік, вимахуючи крокетними молотками, щосили кричали «ура», а поруч з величезною книгою в руках стояв бригадир лаборантів.

Нарешті Ганна запросила всіх нагору. Дорогою Микола коротко розповів Риданові, як йому пощастило знайти складні формули кривих і графічно визначити нульову комбінацію умов, за яких опромінювалися сьогоднішні пробірки.

Професор був захоплений.

— Тепер лишається з’ясувати, скільки часу діятиме опромінення, чи надовго збережеться м’ясо. Адже для вас це важливо, правда ж?

— Звичайно, — відповів Микола. — Два місяці — ось умова, яку я обіцяв наркомові виконати. Але спершу треба досягти таких самих наслідків з великими об’єктами, з цілими тушами. «Консерватор» майже готовий, налагодити його можна днів за два.

— Виходить, аналізи поки що припинимо?

— Авжеж, звичайно.

Вони пішли у велику «аналізаторську» лабораторію. Ридан оголосив лаборантам, що перший етап роботи успішно закінчено і що вони можуть чотири дні відпочивати, після чого аналізи продовжуватимуться…

В їдальні лунали веселі голоси. Готувався урочистий сніданок. Матуся з Віклінгом розсували стіл, дівчата готували посуд. Федір із свого таємничого пакунка виймав важкі пляшки шампанського. Тьотя Паша на кухні орудувала блискучою апаратурою.

Успіх Миколи підбадьорив усіх мешканців риданівського особняка. Професор готувався до нової серії дослідів, складав план робіт, намічав препарати, готував зразки таблиць для записів. Якщо для Миколи його перемога могла вважатися тільки першим, хоч і вирішальним кроком усієї роботи, то Ридан був уже цілком задоволений: для його мети досить було, щоб тканина зберігалася сорок вісім годин.

— Вийде у вас чи не вийде триваліший строк, — говорив він, — моє завдання вже розв’язане. Мої «консерви» поки що не потребують надто тривалого збереження.

Микола в душі здригався від таких натяків, щоразу згадуючи відвідини страшної риданівської лабораторії.

— Які саме тканини і органи вам потрібно буде зберігати живими?

— Усі! Різні! Всякі! Будь-які! Ох, Миколо Арсеновичу, яке чудове досягнення! І так несподівано! Хіба я міг мріяти про таку можливість? А тепер… Ваші консерви — дурниця, дитяча забавка порівняно з тим, що я зроблю. От побачите! А якщо ви розв’яжете, нарешті, проблему генератора мозкового проміння, тоді… — Тут Риданові забракло слів, щоб висловити ті чудові перспективи, які відкривались у зв’язку з цим перед наукою.

«Сказати чи не сказати?» — подумав Микола, згадавши таємницю, яку він з Ганною досі старанно приховував від Ридана. Зрештою, немає підстав далі приховувати: робота над «консерватором» закінчиться днями, і тоді ніщо не зможе перешкодити Миколі взятися за відбудову «ГЧ». А до цього треба б поговорити з професором, з’ясувати докладніше його сподівання.

Він порадився з Ганною.

— Можна, — вирішили вони.

Увечері Микола прийшов до Ридана в кабінет. Той сидів у своєму кріслі біля стола і щось писав.

— Ну, здається, я закінчив підготовку, — жваво зустрів він інженера. — Завтра починаю сам опромінювати. Ранком попрошу вас тільки проекзаменувати мене з технікою опромінення. Програма в мене досить складна й широка, але страшенно цікава! Ви уявіть тільки, що сталося: ми перемогли розпад білка, головну основу смерті всього живого! Відкриваються перспективи, які я просто не спроможний збагнути. Розгубився, місця собі не знайду… Дідько його знає, що ви зі мною зробили… Як вам здається, скільки мені років зараз? Двадцять щонайбільше. Мріяти почав. Вриваються всякі ідеї, обдають, наче холодними бризками, захоплюють, тягнуть у майбутнє… А мені треба зрозуміти сучасне… Хіба те, що в нас зараз виходить з м’ясом, це щось небувале? Нічого подібного. А мощі? Вони зрозумілі на півдні, в жаркому кліматі. Зрозумілі північні мамонти у мерзлоті… А це ж буває і в помірному кліматі! Ніхто до пуття не розібрався, що це за штука. А Рубінштейн! Пригадуєте?

— Який Рубінштейн? — Микола зовсім сторопів під натиском «двадцятирічного» професора.

— Ну як же! Микола Рубінштейн, брат славетного Антона, теж музикант, засновник Московської консерваторії… Він помер у 1881 році в Москві. А ось кілька років тому відкрили його склеп і труну — через 53 роки після смерті! — і виявилось: лежить свіженький, начебто тільки що помер. Ніякого бальзамування не було. Збереглося все — одяг, навіть троянди на грудях… А знаєте, в чім справа! Свинцева запаяна труна! Це робота свинцю, Миколо Арсеновичу, я впевнений. Я знаю кілька таких випадків, пов’язаних із свинцем… Ну? Хіба це не захоплююче? Потрібен простий експеримент для початку серйозного дослідження: взяти свинцевий футляр, покласти туди мишу або пацюка, тільки що вбиту або навіть живу, запаяти і через місяць відкрити… Потім ще мед… Тіло Олександра Македонського зберегли від розкладання в меду…

Він раптом зніяковіло засміявся, дивлячись на Миколу, який стояв нерухомо, немов він насилу вбирав цей нестримний потік слів. Микола не вмів слухати інакше: він намагався схопити зміст. А Ридан відчув ніяковість захопленої чимось людини, — навіщо це грайливе розкриття своєї невпорядкованої розумової сировини…

— Бачите, яка катавасія в голові…

— Я це добре розумію, — відповів Микола, — бо у мене те саме…

— Знаю… у нас багато спільного — в найголовнішому — в творчій основі наших натур… Це велика сила… — Ридан рішуче утримався від спокуси продовжити ніжні слова. — Отже, Миколо Арсеновичу, зараз я з’ясовуватиму два питання: чи всі тканини і соки організму однаково реагують на консервуюче опромінення. Виходить, доведеться випробувати багато зразків. І друге питання, що вирішує для мене долю методу: чи не викликає опромінення якихось функціональних порушень в органах. Бо якщо орган внаслідок опромінення втратить здатність нормально працювати, то його й зберігати не варто…

— Надовго розрахована у вас ця програма?

— За тиждень усе опромінимо. Потім досліджуватиму.

— А я за цей час сподіваюсь закінчити з «консерватором».

— Так… — професор помовчав трохи. — А потім? Микола відчув, як напружено чекав Ридан відповіді.

— Потім візьмусь за «ГЧ», — просто сказав він.

— Як… знову нова робота?! Що за «гече»?

— Ні, це стара робота. Це те саме, чого ви чекаєте, Костянтине Олександровичу… «ГЧ» — «генератор чудес». Ми з Федором жартома так назвали той самий генератор, про який я розповідав вам на початку нашого знайомства… Пам’ятаєте? Тепер я хочу його відбудувати. Правда, те, чого я чекав від нього, не здійснилось. Але деякі чудеса, про які я дізнався пізніше, сталися, і про них я хочу вам розповісти. Ви пам’ятаєте, чим закінчився ваш торішній виступ у Будинку вчених? І от я встановив, що ви тоді втратили свідомість саме в той момент…

Ридан схопився за бильця крісла, наче збираючись схопитися. На обличчі його відбився величезний подив.

— Я втратив свідомість? — перебив він Миколу. — Нічого подібного. Я не втрачав свідомості. Чудово пам’ятаю, як…

— Заждіть, Костянтине Олександровичу. Зараз ми встановимо точно цю обставину.

Микола підійшов до столу, взяв клаптик паперу і написав на ньому:

— Вам знайомі ці букви? — спитав він.

Ридан глянув уважно, потім відкинувся на спинку крісла, дивлячись кудись на темну стелю.

— Пригадую… Так, так, Ганна якось надокучала мені за чаєм з оцим… ребусом, чи що…

— І більше ні про що не кажуть вам ці літери?

— Ні про що.

— Так от слухайте. Ви написали їх на дошці тоді в Будинку вчених. Це бачили всі. А Муттер навіть переписав їх собі в записну книжку. Цього ви не пам’ятаєте. Виходить, ви були в непритомному етапі.

— Чортовиння якесь! — Ридан заходив по килиму біля стола, круто повертаючись. — Дуже дивно. Я чудово пам’ятаю свій стан тоді. Спочатку…

— Зачекайте хвилинку, — перебив знову Микола. — Дозвольте мені розповісти про це. Спочатку ви відчули слабість… Майте на увазі, мене не було тоді в залі, я сидів у себе вдома. Потім вас швидко почав брати сумнів щодо правильності тієї основної ідеї, яку ви збиралися викладати. Швидко прогресуючи, сумнів досяг ступеня впевненості в помилці, майже розпачу…

— Миколо Арсеновичу, це містифікація! — викрикнув Ридан. — Що це означає?

— Те, що я сам у той же момент пережив усе це. Я випробовував тоді свій «генератор чудес». Ви знаєте, моя квартира була недалеко від Будинку вчених. Промінь генератора, спрямований у вікно, випадково потрапив у цей будинок — я потім перевірив це — і, очевидно, зачепив вас.

Ридан застиг, спершись обома руками на стіл. Уся його постать відбивала напружене зацікавлення тим, що розповідав Микола.

— Гаразд… Який же висновок?

— Очевидно, проміння мого генератора, діючи на людину, викликає у ній цей стан розпачу. Ви потрапили прямо під промінь, я зазнав дії поля, перебуваючи біля самого генератора. І ми обоє відчули те саме. Вплив мого «ГЧ» на мозок мені вдається безсумнівним.

Микола чекав, що Ридан висловить нарешті своє бурхливе захоплення, дізнавшись, що його мрія, власне кажучи, вже здійснена.

Нічого подібного не сталося.

Ридан ніби завмер у своїй позі, дивився на Миколу ї, здавалось, не бачив його. Нарешті він випростався.

— Стривайте… Я пам’ятаю, розповідаючи про цей генератор, ви сказали, що нічого не добилися, «вийшло не те, що потрібно». Що ж, власне, показало це випробування? Справді було виявлено помилку?

— Так, на жаль.

— І ви саме тоді впевнились у цьому?

— Так.

— Он воно що. Виходить, відчуття прикрості або навіть розпачу, яке ви пережили тоді, було цілком природним і без проміння генератора, так?

— Можливо, — згодився Микола.

— Запам’ятайте: я тоді відчув цей розпач без усяких на те підстав. У мене жодної помилки не було! Це — перша обставина, яка робить ваш висновок недосить переконливим. Тепер далі: букви… Адже ви знаєте, що вони означають?

— Знаю.

— І тоді знали.

— Тоді я знав тільки про їх існування, а значення їх не знав.

— І що ж… Ви багато думали про них?

— Авжеж, і навіть дуже багато. Мені треба було за всяку ціну розгадати їх значення, бо в них був ключ до розшифрування одного секретного повідомлення, яке я тоді одержав по радіо.

— Чудово! — в голосі професора вже бриніли нотки тріумфу. — Тепер ви розумієте, в чому річ? Як же ви не звернули уваги на цю другу і найважливішу обставину? Вам були відомі ці букви, може, ви навіть думали про них у той момент.

— Здається, так і було, Костянтине Олександровичу…

— Ну от! А я про них не знав і не міг знати. І раптом я в непритомному стані почав писати їх на дошці… Розумієте? Це ж очевидна картина… гіпнозу! — випалив професор. — Це те саме, чого я добивався від фізики вже рік. І виявляється уже рік, як проблема проміння мозку вирішена практично! Миколо Арсеновичу! Тьху, чорт, це просто щастя якесь!

— Виходить, все-таки я мав рацію, зробивши висновок, що проміння мого «ГЧ» діє на мозок.

— Е-е! «На мозок»… — перекривив Ридан. — Ви зовсім не мали рації. Ви вирішили, що це проміння, діючи на мозок, викликає почуття розпачу. Пробачте: дурниця! Проміння сонця викликає відчуття світла, виходить, теж діє на мозок. Усе діє на мозок. Коли б справа стояла так, як ви вважаєте, то ваш генератор і шага не був би вартий. Нікому не потрібне ваше відчуття розпачу! Ні, тут було щось набагато важливіше. Думка про помилку, сумнів, відчуття розпачу, нарешті, ці букви — все це було у вас, у вашому мозку. І промінь генератора передав це мені, оволодівши моїм мозком. Тільки одного я не розумію: як саме випромінювання вашого мозку змішалося з хвилями променя генератора. Але тут уже я нічим не можу допомогти. Ви самі повинні мені пояснити, як це може бути.

Микола був схвильований блискучим аналізом Ридана. Незвичайні, майже фантастичні і разом з тим незаперечно реальні висновки його насилу вкладались у свідомості. Тепер Микола згадав усе, пригадав свої рухи, викликані втомою, коли він прихилився головою до балона лампи «ГЧ». Якщо від його мозку справді йшло в ту хвилину якесь випромінювання, то воно могло легко потрапити на систему, яка модулювала несучу хвилю. А тоді і промінь «ГЧ» міг опинишся під владою мозку Миколи. Так воно, очевидно, й було. Він пояснив це Риданові.

— От бачите, — вигукнув той захоплено, — все ясно! Тепер я можу сказати точніше: хвилі вашого «ГЧ» відносяться до діапазону порядку двох-трьох тисяч ангстрем^[7]. Саме тут і панує мітогенетичне, некробіотичне і всіляке інше біопроміння. Ваш «генератор чудес» — саме те, що мені потрібно, щоб здобути владу над живим організмом! Ох, Миколо Арсеновичу, яке ж це надзвичайне щастя!

— Заждіть, Костянтине Олександровичу! Ви кажете, мітогенетичне проміння… Це те, що викликає посилене ділення клітин. Однак саме тоді, випробовуючи «ГЧ», я подіяв променем на дріжджові культури і ніякісінького ефекту не здобув.

— Миколо-о Арсеновичу, — з докором протяг професор. — Знову ви робите ту саму помилку…

Але Микола вже й сам це зрозумів.

— Вибачте, каюсь, усе ясно… Точність настройки… І дякую вам, Костянтине Олександровичу! Цілком можливо, що й моя помилка з «ГЧ» полягає саме в цьому — в недооцінці точності настройки!..

Внаслідок цієї розмови вони намітили таку програму: Віклінгу, як вправному верньєрникові, доручається спішно виготовити нові найтонші органи настройки для «ГЧ». Микола, закінчивши «консерватор», складе, нарешті, свій заповітний апарат, не відриваючись ні для чого іншого.

Ридан поставив ще запитання: чи не можна зробити так, щоб «ГЧ» міг бути не тільки генератором, але й приймачем біопроміння? Це було б дуже важливо в дальшій роботі з апаратом.

Микола викурив цигарку, пройшовся туди й сюди по кабінету і сказав:

— Можна.

«Консерватор» не був схожий на жодну з існуючих машин. Новий апарат випускав із себе променисту енергію. Потік її падав з укріпленого на висоті двох метрів параболічного рефлектора вниз, на невеликий конвейєр, по якому мали рухатися з певною швидкістю великі «об’єкти опромінення».

Безпосередньо до конвейєра був приєднаний генератор, який своїм зовнішнім виглядом скидався на триповерховий буфет. Весь простір, зайнятий рефлектором і потоком енергії, був оточений кліткою з густої мідної сітки. Вона ізолювала енергію від зовнішнього світу і захищала людей від її впливу. Підлогу в цьому місці покривали заземлені свинцеві листи.

До моменту пуску «консерватора», для якого довелося звільнити одне з лабораторних приміщень, Матуся підготував ще одну велику кімнату, де опромінені туші мали пролежати в ящиках два місяці — іспитовий строк. Організацію цієї «теплиці» Матуся повністю взяв на себе, він зробив там посилене опалення, зволожники повітря, стелажі, самозаписуючі термометри, психрометри^[8]…

Перед пуском Микола не лягав спати. Цілу ніч він провозився з машиною разом з Ниркіним і Суриковим, захопленими роботою не менше, ніж він сам. Знаючи, що завтра машина повинна бути пущена в хід, ці завзяті ентузіасти відмовились припинити роботу, поки все не буде остаточно налагоджено.

Микола добивався абсолютної точності. Після останньої розмови з професором він став ще обережнішим. Правда, тут, у «консерваторі», лише ультракороткі хвилі. Це не мікрохвилі, не біопроміння. Але хто його знає, чи не вирішують справу й тут які-небудь тисячні частки хвилі?..

На ранок усе було готове.

Матуся в цей день, тільки-но почало світати, подався на бойню. До початку роботи в інституті він повернувся звідти на чолі колони з двох машин-холодильників. Робітники почали вивантажувати і вносити прямо в приміщення «консерватора» довгасті ящики з тушами свиней, овець, баранів. Були тут і окремі частини великих туш, і різні види м’ясних напівфабрикатів.

Приїхав Федір, попереджений Миколою напередодні.

Вибравши слушний момент, Ридан відкликав інженера вбік.

— Слухайте, Миколо Арсеновичу, а чи не повідомити наркома?

— Ні, — рішуче відповів той. — Я вже думав про це. Краще почекати, коли все буде остаточно перевірено.

Почалось опромінення.

Найбільший ящик поставили на площадку на край конвейєра. Микола став позаду, коло бічної стінки генератора, де були зосереджені контрольні прилади, всі органи управління, і запустив одночасно і генератор, і мотор конвейєра.

Минуло кілька секунд, перш ніж стрілки приладів, враз метнувшись догори, заспокоїлись і застигли на своїх місцях. Усе було правильно. Швидкість руху конвейєра визначала експозицію опромінення.

— Давай, — сказав Микола, і Ниркін зсунув ящик з площадки на рухому стручку.

За секунду ящик уже зайшов в отвір клітки, його пройняв потік променистої енергії. Не зупиняючись, ящик вислизнув на другу площадку у кінці конвейєра. Ящик зняли й повезли на візку.

— І все?! — здивувався Федір.

— Все, — стомлено відповів Микола, — тепер можна продовжувати в такий же спосіб.

Один за одним пройшли через таємничий, невидимий потік усі сімдесят ящиків, привезених з бойні. їх відправили в «теплицю» і розмістили на стелажах. Але це не був кінець. Тільки-но забрали останню партію ящиків, як Матуся, наче досвідчений режисер, вивів на сцену нову серію їх. Ці ящики заготовив Ридан. Вони були старанно пронумеровані, різні за розмірами. У деяких з них щось шкрябалося, сопіло, стукотіло.

— Ну, Миколо Арсеновичу, — сказав Ридан, — тепер попрошу вас трохи змінити настройку. Дайте мінімальну потужність випромінювання, яка допустима при умові, що хвиля й експозиція лишаються такими, як і були.

Микола знову став біля пульта. Кілька ящиків були опромінені один за одним. Потім Ридан попросив збільшити трохи потужність і знову пропустив кілька ящиків. Так повторювалось кілька разів.

Нарешті все було закінчено. Клацнув рубильник. Лампи генератора погасли, рух припинився.

Микола поволі виходив з-за конвейєра.

Раптом він похитнувся й зупинився, прихилившись плечем до стіни. Федір швидко підійшов до нього.

— Що, втомився, Колю? — стривожено спитав він, обіймаючи його.

Відповіді не було. Ноги Миколи зненацька підломились, і він повалився на підлогу.

У складному внутрішньому світі людини є явища прості, зрозумілі, як голод, страх, любов, перше відчуття старості або підкоряюча велич природи, краси… Справжній зміст, їх суть пізнається тільки на власному досвіді. Інакше їх не можна збагнути, і тут безсилі будь-які засоби пізнання, пояснення, зображення. Навіть найталановитіший художник може розкрити ці відчуття лише тому, хто вже пережив усе сам. Коли ж людина вперше пізнає в житті такі явища, їх суть набуває для неї несподівано глибокого і великого значення, вона змінює уявлення, стає джерелом сили й мудрості.

Такою була для Тунгусова його хвороба.

Ридан поклав його в ліжко, і Тунгусов слухняно й спокійно виконував усі накази професора. З того часу, як він розплющив очі після непритомності, все здавалося йому зовсім інакшим. Тіло охопила кволість, і лежати було приємно. У голові настав спокій, — це теж було приємно; думки пливли повільно, без напруження, додержуючись черговості, не набігаючи, як раніше, одна на одну. Микола лежав і дивувався новим відчуттям. Кінець кінцем, було безглуздо так знущатися над власним мозком. Він же чудово бачив, що настає якась межа напруженню розумової енергії: про це свідчило безсоння, про це говорила йому шалена чехарда думок. Хіба він не знав, що це за симптоми?

У першу мить після непритомності, ще не тямлячи, що, власне, сталося, він відчув страх і, звичайно, страх за долю «ГЧ» і всіх риданівських надій і сподівань.

— Це небезпечно? — з тривогою спитав він. Професор заспокоїв його швидко й різко:

— Це пройде безслідно, якщо ви поводитиметеся розумно. Між іншим, ви вже стали дорослим…

Для Ридана це був елементарний випадок. Відпочинок, спокій, трохи розваг —і все пройде. Але як примусити цього божевільного інженера відпочивати? Він подумав і вирішив діяти «терористично».

— Два тижні пролежите, — заявив він пацієнтові таким тоном, що Миколі стало ясно: лежати йому справді доведеться.

Того дня, коли все це трапилося, Ганна склала останній екзамен з теорії музики. Збуджена успіхом, переповнена радістю свободи після довгих тижнів наполегливої праці, дівчина легко збігла сходами, як весняний вітер, впурхнула в їдальню… і одразу зупинилась у тривозі. Щось трапилося… Заклопотані обличчя Федора і Наталі, пляшечки якихось ліків на столі — усе це впало їй у вічі.

— Що таке? — вимовила вона ослаблим голосом.

— Нічого, Ганно, не хвилюйся, усе вже минулося, — поквапно заспокоїла її Наталя. — Знепритомнів Микола Арсенович.

— Ну от! Я казала… А батько?..

Ридан вийшов з кабінету Миколи і щільно зачинив за собою двері.

— А! Галочка… Можна поздоровити? — він поцілував дочку. — Знаєш уже? Авжеж, ти мала рацію. Ну, нічого, все гаразд. Я його обдурив, сказав, що треба полежати два тижні. Хай думає так, це йому піде на користь. Глядіть-но, про справи з ним не говоріть, друзі! Вигадуйте які завгодно теми, тільки не про генератор, не про техніку.

— І не про якесь там «проміння смерті», — багатозначно додала Ганна, звертаючись до Федора.

Професор глянув на неї здивовано.

— А це що таке?

— Це… державна таємниця, відома тільки нам: Миколі Арсеновичу, Федорові Івановичу, Наталі та мені. Ми вирішили відкрити її й тобі. Але більше ніхто не повинен знати.

— Хай йому дідько, який урочистий початок!

Вони розташувалися біля стола тісною групою, і Ганна розповіла батькові всю історію з розшифровкою повідомлень таємничого друга з Німеччини.

Ридан уважно вислухав розповідь. Потім мовчки підвівся, пішов до себе в кабінет і довго сидів у кріслі, куйовдячи бороду, начебто вирішуючи якесь складне й важливе питання.

Микола знав, що Ганна повернулась. Він почув її голос, коли Ридан, виходячи, на мить відчинив двері. Його охопило непереборне бажання бачити її. Зараз вона увійде, мабуть… як шкода, що він не міг бачити її в той момент, коли вона дізналась про його непритомність! Може, він зрозумів би тоді дещо…

Час ішов, і ніхто не входив. З їдальні долинали приглушені звуки кроків, зрушуваних стільців; голосів зовсім не було чути. На диво, поволі минав час, завжди такий стрімкий. Години, навіть дні часто збігали непомітно… Микола машинально дивився, як на настільному годиннику велика хвилинна стрілка, насилу підійшовши до чергової рисочки на циферблаті, ніби прилипала до неї й довго не могла зрушити з місця…

Ну й нема чого дивитись на неї! Він заплющив очі… Прийде чи не прийде?

Якщо не прийде, все ясно. Хоч… Ридан міг заборонити «турбувати». Він так рішуче зачинив двері…

Як усе-таки безглуздо було так жити!.. Не бувати в театрах, не слухати музики, перестати читати. Звичайно, він почав дичавіти. Про що можна розмовляти з такою людиною? Про генератори? Тільки про генератори! Про «сушильні», «консервні», лабораторні, напіввиробничі «чудесні»… Тьху, чорт, соромно! От Віклінг не виходить з темпу культурного життя…

Микола почув, як хтось легенько доторкнувся до ручки дверей.

Потім двері тихо відчинились…

Три обережні шурхотливі рухи…

Він ще міцніше склепив повіки. Серце раптом закалатало на всю кімнату.

Він відчував, майже бачив, як Ганна стає навшпиньки, щоб віддалік дізнатися, спить він чи ні.

— Сміливіше, сміливіше, Ганно Костянтинівно, — не підводячись, тихо сказав Микола.

Вона вийшла з-за високої спинки ліжка, трохи зніяковіло подаючи йому руку.

— Як ви дізналися, що це я?

— Я чув ваші рухи, впізнав ваші кроки. І я… дуже чекав вас.

Щось сильніше, ніж її воля, охопило Ганну, примусило її пальці швидко стиснути пальці Миколи і відразу ж злякано висмикнути руку.

Якусь мить вона витримувала його захоплений погляд, потім опустила очі.

У цей момент Наталя й Федір увійшли до кімнати. Розпочалася спільна розмова; друзі навперебій намагалися придумувати відповідні теми, щоб якнайдалі відвернути увагу хворого від усього, що було зв’язане з його роботою. Микола помітив ці недосить вправні маневри і раптом зареготав так гучно й весело, що всі злякалися, чи не істерика це часом.

Одночасно з двох боків у кімнату ввійшли Ридан і тітка Паша. Їхні стурбовані обличчя збентежили Миколу.

— Вибачте, я, здається, налякав вас. Хворому, очевидно, не дозволяється сміятись? Але, справді, Костянтине Олександровичу, вони тут мене так ретельно розважали… Знаєте що, товариші? Слово честі, мені це вже не потрібно. Я вилікувався! Ні, ні, не від кволості, звичайно, а від колишнього свого стилю роботи й життя. В мені якийсь переворот стався. Я хочу гуляти, хочу читати, ходити в кіно, на концерти. Я буду займатися спортом… мабуть.

Це «мабуть», розсмішивши всіх, виявилось переконливішим за інші докази Миколи.

— Ви це серйозно? — спитав Ридан.

— Цілком серйозно. Я злякався. Не хочу непритомніти, це ж безглуздо. Так я схитнуся з розуму і… не встигну нічого зробити.

— Добре. Тепер я бачу, що перелом справді стався. Але щоб відновити нервову систему, вам доведеться поїхати в санаторій місяця на півтора. Неодмінно треба змінити обстановку, клімат, природу…

Микола насупився.

— Півтора місяця… — засмучено протяг він.

Федір подивився на нього співчутливо. У нього був свій погляд на цю справу.

— Ех, Костянтине Олександровичу, — зітхнув він, — віддали б ви мені його в повне розпорядження, я б йому за місяць повернув сили, та ще додав би добрий запас здоров’я, бадьорості і зовсім нових вражень.

— Як саме? — стрепенувся Ридан, завжди уважний до порад людей, непричетних до медицини.

— А ось як. Я взяв би його з собою в подорож, яку збираюся зробити цього літа. Подорож особлива, на човні, по річці. Я вже провів так три відпустки і маю певний досвід. Для цього підбирається невелика команда, чоловіка п’ять-шість. Вибираємо річку, здебільшого дику, у віддаленому малонаселеному районі Союзу. Залізницею дістаємося до якого-небудь пункту в її верхів’ях. Тут роздобуваємо великого човна, закуповуємо провіант, сідаємо, і починається життя на воді. Ми пливемо вниз за течією до заздалегідь наміченого пункту, де ліквідуємо свій «плавучий дім» і закінчуємо подорож. Я пройшов так по Уралу, по річці Білій і Північній Двіні. Правда, такі екскурсії не з комфортабельних і легких, але наслідки виходять чудові. Товстуни втрачають зайвий жир і стають рухливішими, худі, навпаки, набувають ваги. Повітря, сонце, вода! А скільки завжди пригод, скільки цікавих вражень, полювання, рибальство, ягоди, гриби…

— Правильно! — вигукнув Ридан. — Ви маєте рацію, Федоре Івановичу. Санаторій відставити. Нічого кращого не можна придумати для Миколи Арсеновича.

— А жінок ви брали з собою? — спитала Наталя.

— Так, брали. Але… вибирали їх дуже обережно, як, між іншим, і чоловіків. Я повторюю, це не так просто і легко, як здається.

Дівчата перезирнулися, очевидно думаючи про одне.

— Справимось, Нато? — лукаво усміхаючись, спитала Ганна.

— Певна річ!

— Команда готова, товаришу капітане, — козирнула Ганна, підхоплюючись. — Цього разу вам не доведеться її підшукувати.

— Справді? Це було б чудово!

— Правильно, Галю! — підтримав Ридан.

— Тільки все ж доведеться знайти ще одного чоловіка. Якщо дві жінки, треба трьох чоловіків, це вже я знаю з досвіду.

— Так ось третій, — Микола показав на Ридана.

— Правильно! Ну, звичайно, — дівчата заплескали в долоні.

— Ну, ні! — засміявся Ридан. — Мені це не підійде. Я все одно втечу. Знаєте що? Запропонуйте Віклінгові.

Він спортсмен і, мабуть, буде корисним. А мені він поки що не потрібен.

Наталя незадоволено крутнула носиком, проте заперечувати не насмілилася: усі були згодні з Риданом.

Так вирішили й зробити. Федір узявся вибрати відповідну річку і скласти план підготовки до майбутньої подорожі. Ганна мала поговорити з Віклінгом.

Розмова ця відбулася на другий же день. На бажання Віклінга, вони зустрілися на набережній надвечір. Ганна відчувала, що Віклінг недаремно намагається побути наодинці з нею, і трохи хвилювалась.

Вислухавши її повідомлення про намічену подорож, він трохи помовчав. Ганна глянула на нього здивовано.

— Вам не подобається цей проект? — спитала вона.

— Ні, це чудовий проект! І ви знаєте, що я був би щасливий провести цілий місяць з вами… і з вашими друзями.

— І з вашими друзями, — виправила Ганна.

— Я не знаю, Анні, чи це так, — сумно відповів Віклінг. Ще помітніший, ніж звичайно, акцент виказував його приховане хвилювання. — Про це я й хотів поговорити з вами. Хіба можуть бути такі друзі, серед яких нема довір’я?

Ганна відчула себе наче спійманою на місці злочину. Що робити? Віклінг мав рацію.

— Хіба вам не вірять? — спитала вона, бачачи, що уникнути відповіді не вдасться.

— Ви це знаєте, Анні. Професор і Микола Арсенович разом вирішують якусь цікаву проблему. Яку — це для мене таємниця. Я — спостережлива людина і знаю, що ви з друзями змінюєте іноді тему розмови, коли я приходжу. Щось приховуєте. Ваше раптове зацікавлення радіозв’язком було невдалим, ви самі знаєте. Ви не вмієте казати неправду. О, звичайно, я не можу вимагати довір’я… як інші. Але… хіба це дружба, Анні?

Натяк на «інших» вколов Ганну, і вона раптом відчула, що володіє становищем.

— Ви не розумієте, Альфред. Батько ніколи й нікому не говорить конкретно про свої наміри. Він бореться за владу над організмом, за продовження життя. Микола Арсенович допомагає йому в техніці. І нічого він сам до пуття не знає. Що ж до наших таємниць, то… скажіть, Альфред… Я чула, що ви прибули в Радянський Союз, щоб передати нам якийсь важливий винахід. Ви можете сказати мені, що це за винахід?

— Анні! Але я не маю права.

— Виходить, ви мені не довіряєте?

— Це ж інша річ! Це не мій особистий секрет.

— От бачите! — підхопила Ганна. — Тоді нема чого ображатися. У всякому разі, можу вас запевнити; що ніяких таємниць, спрямованих проти вас, у нас немає.

Віклінг несподівано повеселів.

— Ну, тоді пробачте, Анні. Я розумію тепер, що поводився по-дурному. Я не думав, що у вас державна таємниця… — Він скоса глянув на неї, розсміявся і швидко мовив далі. —Я мушу подякувати вам за урок. У радянських людей особлива етика, абсолютно нова. Її не так легко зрозуміти людині буржуазного виховання. Облишмо це. Поговоримо про подорож. Коли ви вирішили їхати?

— Як тільки Микола Арсенович видужає. Батько казав, що тижнів через два.

— Як же вам пощастило умовити його кинути роботу?

— Умовили. Він сам зрозумів, що йому треба відпочити.

— А радіо? Він завжди каже, що часто повинен чергувати в ефірі.

— Він лишає товариша Ниркіна замість себе.

— Так. А ви говорили з професором? Може, я буду потрібен йому?

— Говорили. Він сказав, що найближчим часом ви йому не будете потрібні.

Віклінг помовчав з хвилину.

— От що, Анні, — сказав він, — мені треба погодити питання про відпустку із своїм начальством. Якщо відпустять, я їду з вами. Завтра ж з’ясую. Тепер скажіть… — голос Альфреда став м’якшим, бархатистим, і Ганна інстинктивно взяла себе в руки. — Кому належить ця думка… запропонувати мою кандидатуру?

— А це дуже важливо, Альфред?

— Дуже важливо, Анні. Від цього може залежати весь сенс моєї участі в екскурсії.

— Тоді ви можете відмовитись.

Вони пройшли мовчки кілька кроків.

— Розумію… І вас це анітрохи не засмутить, Анні?

— Дуже засмутить. Наш капітан вимагає, щоб у команді було троє чоловіків. А третього в нас немає. Брати незнайомого…

— З вами неможливо розмовляти, — сумно усміхнувшись, перебив Віклінг.

Ганна поверталась додому сама, обмірковуючи цю розмову. Начебто вона не зробила помилки. Віклінга часом ставало шкода, справді, недовір’я — погана річ. Він має рацію. Треба буде поговорити з усіма і постаратися розвіяти цю атмосферу відчуження з людиною, яка ні в чому перед ними не завинила.

Микола почав нудьгувати. Минав уже четвертий день його «лежачого життя».

Ридан прийшов до нього вранці, оглянув, розпитав про сон і хід думок.

— Ну, от що, — сказав він, — давайте поговоримо серйозно. Про той спосіб життя, який ви вели, не може бути й мови. Так?

— Звичайно.

— Добре. Виходить, зрозуміли. Тепер ви здорові, можете вставати. Їхати вам поки що не можна, треба зміцніти, відпочити. Працювати можна, але помаленьку. Що ви думаєте робити?

— «ГЧ», — коротко відповів Микола.

— І більше нічого?

— Більш нічого. З «консерватором» закінчено на два місяці. Якщо, звичайно, туші не почнуть розкладатися передчасно.

— А ваші нічні мандрівки по ефіру?

— Я вже домовився про це з Ниркіним. Він дуже досвідчений, здібний короткохвильовик і, звичайно, зуміє після кількох уроків засвоїти мою манеру працювати на ключі, мій «почерк». Він регулярно приходитиме сюди в дні моєї «ефірної вахти» і сидітиме за передавачем години дві.

Цей план повернув Ридану звичну веселість. Мрія його наближалась до здійснення. З яким нетерпінням він чекав цього моменту, якої боротьби з самим собою коштувало йому стримувати Миколу від роботи!

Микола встав, прийняв за порадою професора міцну хвойну ванну, а після сніданку погуляв трохи по саду. Потім попрямував у свою робочу кімнату, де на окремому столику стояв кістяк «ГЧ». Розібрані деталі лежали біля нього. Микола відкрив ящик і дістав з купи м’яких стружок новий невеликий балон свинцевої лампи…

…Увечері прийшов Федір. Відтоді, як була задумана їхня літня подорож і Федір став «капітаном», він майже щодня бував в ординському особняку. Виникало багато всяких підготовчих справ, які потребували обговорення. Насамперед потрібно було вибрати маршрут, знайти відповідну річку. Це, як виявилось, було далеко не простою справою, хоч майбутні мандрівники одностайно сходились на основному: річка має бути дикою, малонаселеною, несудноплавною, лісовою і мисливською.

І от друзі сиділи за столом, заваленим географічними картами, туристськими довідниками. По багато разів обговорювали то одну, то іншу пропозицію і… ніяк не могли знайти «свою» річку серед великої кількості річок Радянської країни.

Нарешті прийшов і Віклінг. Увагу всіх привернув невеликий плаский ящик, який він урочисто поставив на стіл перед Миколою.

— Ось вам подарунок з нагоди одужання.

В ящику була готова передня панель для «ГЧ» з усіма органами керування. Це був шедевр точності й витонченості. На великій круглій шкалі настройки вмістилося дві тисячі поділок, з яких кожну можна було за допомогою додаткової мікрометричної шкали поділити ще на сто рівних рухів стрілки. Ридан і Микола були захоплені. Справді, Віклінг показав себе митцем у цій роботі.

Обережно поклавши панель у ящик, Микола відніс його в свою кімнату. Тепер лишалося тільки змонтувати «генератор чудес»!..

Коли заговорили про майбутню експедицію, Віклінг з жалем розвів руками.

— Я не знаю, як бути, товариші. Дуже хотілося б помандрувати з вами, але через півтора місяця мені необхідно виїхати у відрядження за дорученням головкому на один з нових заводів. Щоправда, там мені роботи всього на один-два дні — треба прийняти монтаж електрообладнання. Але затримувати пуск заводу не можна.

Це було несподіване ускладнення. Через півтора місяця їхня мандрівка ще не могла закінчитись.

— А куди ви, власне, поїдете, де той завод? — спитала Ганна.

— Далеко, біля Уфи, кілометрів сто на північний схід.

— Дозвольте, — втрутився Федір, — на північний схід, виходить, десь недалеко від річки Уфи… А який пункт?

Віклінг назвав. Федір вмить відшукав це місце на карті.

— Ну, звичайно! Майже на самому березі. Товариші, усе ясно: поїдемо на Уфу. Дивіться, ось Красноуфімськ, звідси виходимо і їдемо вниз до самого гирла, до міста Уфи. Тут буде… кілометрів шістсот! Дивіться — гори, річка майже не судноплавна… А тут, проти вашого заводу, ми й будемо приблизно через півтора місяця. Якщо вам потрібно точно, підженемо. А два дні поживемо на річці, почекаємо вас. Ну, поїдемо?..

Ніч.

Вікно в сад розчинене навстіж. За вікном — гроза. Дощ шелестить у гілках лип, інколи з поривами вітру вривається в кімнату, квапливо ляскаючи по підвіконню.

Ридан не спить. Він неспокійно совається в своєму кріслі біля письмового стола: то відкидається назад, то схиляється над чималим стосом списаних аркушів. Це той самий рукопис, у якому буде сказано все — і те, чого Ридан не встиг сказати тоді в Будинку вчених.

Аркуші рукопису поривчасто злітають і лягають ліворуч. Ридан переглядає то одне, то інше місце, читає окремі уривки рукопису, інколи робить помітки на полях..

«…Геніальний фізіолог нашого часу академік Павлов розкрив таємницю регулюючої діяльності мозку. Ми знаємо тепер, що основу цієї діяльності становить процес утворення рефлекторних зв’язків між різними точками мозку. Стало зрозумілим, як будь-які зміни в навколишньому середовищі відбиваються на функціях організму, як визначається поведінка, як створюються уявлення. Все це наслідки якихось зв’язків між елементами мозку, що сприймають подразнення, і тими, що керують функціями.

А втім, що це за зв’язки? Яким шляхом подразнення від збудженого нервом мозкового центру вмить переноситься до певного регулюючого центру? Яка фізична природа цього зв’язку?

Сучасна фізіологія не дає відповіді на ці питання.

Тепер, коли ми довели, що в основі діяльності мозку лежать електромагнітні коливання ультрависокої частоти, нам легко найти потрібні відповіді. Зв’язок між окремими елементами мозку здійснюється внаслідок електричного резонансу, так само, як встановлюється радіозв’язок між антенами передавача й приймача. Але приймальні елементи мозку набагато досконаліші, ніж сучасні радіоприймачі: вони здатні самі настроюватися в резонанс під впливом зустрічної хвилі (в межах деякого діапазону мікрохвиль)».

Два аркуші перелітають ліворуч. І знову читає Ридан окремі місця, нервово постукуючи товстим кольоровим олівцем по бювару.

«…Таким чином, можна сказати, що коли б радіотехніці пощастило створити фізичне джерело біологічних хвиль (генератор), то ми дістали б можливість привести в дію будь-який активний елемент мозкової речовини, а отже, і викликати в організмі будь-які властиві йому функції. Для цього досить було б подіяти на голову людини променем генератора, настроєного на певну елементарну хвилю, фізіологічне значення якої заздалегідь з’ясовано. З усіх незліченних елементів мозку, охоплених дією променя, резонуватиме лише один: той, який сам здатний збуджувати дану хвилю. На всі інші елементи мозку промінь не впливатиме…»

Далі йшов розділ «Про потужність мозкових імпульсів».

І висновки:

«…Викладене вище дає можливість зробити висновок: нормальна інтенсивність променистої енергії, яку виробляє мозок, настільки незначна, що не може бути уловлена жодним із сучасних фізичних методів. Це аж ніяк не перешкоджає їй чинити могутній вплив на приймальні елементи мозку, спеціально для цього пристосовані природою. Сила впливу пояснюється граничною здатністю приймальних апаратів мозку резонувати на хвилю, що доходить до мозку.

Проте як ми побачимо далі, потужність мозкових імпульсів не завжди однакова…»

Ридан перегортає багато сторінок, знаходить місце, де вгорі написано: «Про поширення променистої енергії за межі мозку». Розділ зветься: «Факти». Він уважно переглядає його.

«Таким чином, ми ознайомилися з великою групою фактів, яких не можна пояснити з точки зору положень сучасної біології. Справді, візьмемо наведені нижче свідчення Фабра про безперечний зв’язок між комахами, які перебувають на відстані кількох кілометрів одна від одної, приклади дивного гіпнотичного впливу змій на жаб, птахів і ссавців, подібні ж факти з життя риб, нарешті, цілий ряд явищ, зв’язаних з поведінкою та уявленнями людини під впливом так званого навіювання або просто пильного погляду — всі ці факти не знаходять собі достатньо задовільного пояснення в нашій науці. Ще й досі лишається нерозгаданою суть гіпнозу. Значення дуже багатьох таких самих загадкових фактів заведено «пояснювати» такими термінами, як «інтуїція», «інстинкт», які нічого по суті не пояснюють.

Усі розглянуті нами явища одного порядку. Ми бачимо, що вони дуже поширені в тваринному світі і, очевидно, свідчать про існування якоїсь цілком нової для нас сфери проявів життєдіяльності організму. Можна тільки дивуватися, з якою упертістю наука досі ігнорувала цю сферу. Однак на підставі будь-якого з зазначених явищ, підданих серйозному науковому аналізові, можна зробити висновок про існування променистої енергії мозку, яка поширюється далеко за межі його оболонки.

Серед наведених вище численних фактів, обслідуваних мною особисто більш-менш об’єктивно і обережно, помічено ряд випадків, у яких вплив одного мозку на інший виявлявся на досить значній відстані. На підставі цього постає питання: чи імовірно, щоб імпульси мозку, зовсім незначні за своєю потужністю, могли переборювати такі величезні простори, не втрачаючи своєї дієвості? На перший погляд, це здається неможливим.

Проте звернімось до фізики, пам’ятаючи, що випромінювання мозку є не що інше, як електромагнітні хвилі, і що частота їх коливань величезна; вона значно перевищує частоту радіохвиль і майже досягає частоти рентгенівського проміння.

По-перше. Інтенсивність випромінювання всякого радіопередавача з віддалянням од антени поступово зменшується. Але чи можна твердити, що на якійсь певній відстані це випромінювання зникає зовсім? Очевидно, ні. Якщо примітивний детекторний приймач уловлює передачу найбільшої радіостанції Москви не далі, ніж за шістсот кілометрів від неї, то найпростіший ламповий приймач виявляє її сигнали вже на відстані до двох тисяч кілометрів, а чутливість найбільш досконалих супергетеродинних приймачів практично майже не обмежена відстанню. Отже, ясно, що дальність дії електромагнітних хвиль залежить однаковою мірою від потужності їхнього джерела і від досконалості приймальної апаратури.

Хай з погляду сучасної радіотехніки інтенсивність мозкового випромінювання зовсім незначна. Але ж саме до цієї мізерної інтенсивності і пристосовані приймальні елементи мозку. І цілком природно, що вони набагато досконаліші і чутливіші до хвиль мозку, ніж сучасні приймачі до хвиль радіостанцій.

По-друге. Подивимось, яку роль відіграє частота коливань у поширенні електромагнітних хвиль. Радіостанція, що працює на довгих хвилях, повинна мати величезну потужність, щоб її було далеко чути. Довгі хвилі не проникають ні за межі земної атмосфери, ні крізь товщу земної кори, а поглинаються ними.

Короткі хвилі мають більшу частоту коливань (до 30 мільйонів коливань за секунду), ні верхні, іонізовані шари атмосфери, ні земля уже майже не поглинають їх, а тільки відбивають. Тому ці хвилі навіть при дуже незначній потужності передавача здатні подолати відстань в десятки тисяч кілометрів.

Ультракороткі хвилі, частота коливань яких досягає сотень мільйонів коливань за секунду, поширюються на ще більші відстані навіть при дуже малій потужності передавача. Вони ще не можуть проходити крізь земну кору, але пробивають іонізовані шари атмосфери і зникають у космічному просторі.

Що ж дивного, коли хвилі мозку, частота яких досягає кількох квадрильйонів коливань на секунду, можуть вільно проникати крізь товщу землі і досягати будь-якої точки на її поверхні, по прямій лінії, не затухаючи, не послаблюючись? Кількість переходить у якість. Величезна частота коливань начебто замінює собою потужність їх генератора — мозку.

Є, проте, факти, які вказують на те, що й потужність мозкового випромінювання далеко не байдужа до процесу передачі імпульсів від одного мозку до іншого. Ще в 1930 році В. В. Лепьошкін у Барселоні відкрив так зване некробіотичне проміння, яке виходить з організму в момент смерті. Природа цього випромінювання так і лишилася нерозгаданою. Тепер ми можемо припустити, що це звичайні для нервової системи електромагнітні хвилі. А сам факт їх виявлення свідчить про те, що момент смерті — момент припинення генерації променистої енергії мозку — супроводжується раптовим і, очевидно, значним підвищенням потужності випромінювання.

І це далеко не єдиний факт, який переконує в тому, що потужність мозкового випромінювання непостійна і від її коливань залежить ступінь впливу на інший мозок так само, як від коливань потужності радіостанції залежить сила сигналів, уловлюваних приймачем. Далі ми побачимо, як навіювання і гіпноз — явища дуже поширені в тваринному світі, — пояснюються здатністю деяких видів тварин і деяких людей довільно посилювати потужність свого мозкового випромінювання і вільно спрямовувати його потік.

Звичайно, якщо мозок перебуває в спокійному стані, потужність його випромінювання не виходить за межі певної норми; у моменти психічного напруження вона підвищується. Відповідно до цього і дія мозку позначається з більшою чи меншою силою впливу на підсвідому сферу другого мозку.

Некробіотичне проміння, очевидно, становить один з найвищих ступенів потужності випромінювання, бо в людини дія його може викликати галюцинації, тобто частково виключати свідомість. Тут дія уловлюваних сигналів чужого мозку настільки сильна, що приймальні елементи мозку-приймача починають вібрувати в резонанс з ними».

Ридан перегортає сторінку, і в цей момент годинник у їдальні б’є один раз. Професор насуплюється, виймає свій кишеньковий годинник. Пів на другу…

Його нога нервово смикається під кріслом, ритмічно порипуючи черевиком. Давно вщух дощ.

Ні, не рукопис затримує професора в цей пізній час за столом.

Він читає далі:

«Відкриття некробіотичного випромінювання наближає нас до розуміння найбільш «таємничих» фактів з усіх описаних мною в попередньому розділі. Я маю на увазі випадки смерті, яка була «відчута» на віддалі і викликала своєрідні галюцинації в близьких людей. Одначе щоб усвідомити механіку цього процесу, треба розібратись у його деталях. Може здатися дивним, чого ми не відчуваємо безперервно цих «сигналів смерті», якими повинен бути переповнений простір, що оточує нас. І чого тільки близькі нам люди, та й то надзвичайно рідко, повідомляють нас про свою загибель таким дивним способом?

Так, безліч сигналів, і не тільки смерті, а й звичайного буденного життя щохвилини приймає мозок безпосередньо, без всякої допомоги наших органів відчуття. Ось двоє людей — мати й дитина або чоловік і жінка. Протягом багатьох років вони майже щодня бувають разом. Мозок кожного з них своїми нормальними імпульсами впливає на мозок другого. Кожен порух думки, кожне бажання, спалах гніву, волі, враження — все це дає свою гаму випромінювань, що сприймаються, крім свідомості, мозком близької людини. Це випромінювання систематично примушує резонувати приймальні елементи другого мозку в своєрідних комбінаціях, характерних тільки для даної людини.

Так у мозку формується «електричний образ» близької людини, як підвищена здатність відтворювати тільки йому одному властиві характерні комбінації імпульсів.

Ви проходите крізь натовп. Голоси людей не привертають вашої уваги. Але досить почути слово, вимовлене добре знайомою людиною, як ви, ще не бачачи її, відразу ж вихопите її голос з безлічі чужих голосів і вмить уявите собі і зовнішній вигляд, і характер, і манери знайомого.

Тепер неважко зрозуміти, чому наш мозок з безлічі сигналів, що проносяться повз нього, схоплює лише ті, які вирвалися з мозку близької людини. Зрештою цей умовний рефлекс, знайомий «малюнок» імпульсів приводить в дію цілу систему вже зв’язаних між собою резонаторів, які формують у свідомості знайомий образ.

Але чому випадки приймання «сигналів смерті» трапляються порівняно рідко? Важко відповісти на це запитання. Можливо, насамперед, що вони далеко не такі рідкісні, як здається. Нам стають відомими тільки особливо яскраві і цілком вірогідні факти з цієї області, а хоч трохи сумнівні ми відкидаємо, намагаючись знайти для них не дуже наукові, що менш зобов’язують, пояснення, як випадковість, збіг і т. ін. Не підлягає сумніву і те, що здатність реалізувати одержані зовні випромінювання мозку, тобто перетворювати їх в уявлення, образи, неоднаково виражена в різних людей, як неоднакова здатність їх піддаватись гіпнозові й навіюванню. До того ж вона, звичайно, залежить від загального стану психіки в момент дії випромінювання, від напруження уваги, від підготовленості до сприйняття даного образу і т. д. Усе це може бути причиною того, що більшість «сигналів» проходить непоміченими.

Ми ще не маємо даних, щоб судити про те, в яких масштабах виявляється вплив одного мозку на інший. Але можемо сказати, що далеко не всі думки, ідеї, уявлення виникають у нашій свідомості цілком самостійно, без допомоги іншого мозку…»

Ридан різко підводить голову. Почувши тихе дзижчання внутрішнього телефону, він поривчасто хапає трубку.

— Я слухаю. Що?

— Костянтине Олександровичу, все готове.

— Готове?! — вигукує Ридан, і очі його розширюються, і виблискують від хвилювання. — Можна починати? А… ви не втомилися, Миколо Арсеновичу? Може, краще відкласти на завтра?

— Ні, ні… Давайте спробуємо.

— Глядіть… Ну, йду.

Ридан переводить сигнальний важельок телефону, і за хвилину в трубці чути якесь хрипке бурмотіння.

— Тирса? Прокинулись? Давайте нагору все, що ми відібрали.

Професор зникає в темному коридорі. Робоча кімната Тунгусова зустрічає його великим світним кругом віклінгівської шкали на «генераторі чудес», що стоїть посередині кімнати. Маленький параболічний рефлектор, укріплений зверху, спрямовано в глиб кімнати, на вільну частішу стіни, покриту великим свинцевим квадратом. Микола сидить віддалік на робочій табуретці, втомлено спершись ліктем на стіл, і курить.

Потім з’являються клітки з тваринами: собака, кролик, морська свинка, білий пацюк, миша. Поставивши їх одну на одну біля стіни, Тирса мовчки виходить. Ридан щільно замикає за ним двері.

Вже зовсім розвиднілось, коли обоє, знесилені від переживань і втоми, вийшли з кімнати. Ридан перевірив, чи на місці ключ, і клацнув замком.

— Тепер треба бути особливо обережним, — сказав він. — Ми володіємо багатством, рівного якому немає в світі. І ще одне, Миколо Арсеновичу… Нікому ні слова. Навіть нашим… поки що.

Микола мовчить. Те, що відбувалося щойно перед його очима, не було схоже на дійсність. Це був сон. І зміст його вислизав під Миколи. Нехай. Це справа Ридана.

Втома, що раз оволоділа Миколою, тепер легко поверталася знову. Він ледве тримався на ногах і не хотів думати.

Ридан, нарешті, збагнув це і, обнявши Тунгусові, повів його в їдальню. Намагаючись робити все тихо, він знайшов у буфеті закуски, дістав коньяк, налив дві великих чарки.

— Ну, Миколо Арсеновичу… — Ридан хотів сказати щось урочисте й задушевне про перемогу розуму, про могутність їхньої співдружності, але помітив, як напружено стежить Микола за своєю рукою, боячись розхлюпати коньяк. Він швидко цокнувся і додав: — Пийте швидше. Це вам дуже потрібно зараз…