ГЧ

Розділ п’ятий «ГЧ»

Микола Тунгусов із захопленням створював свій таємничий генератор. Поява старого друга, Федора, не тільки не відвернула його від цієї роботи, а навпаки — ще посилила бажання якнайшвидше довести справу до кінця. Всі розрахунки були добре продумані, перевірені, і Микола вірив в успіх. Треба прямо сказати — у нього були підстави для цього. Інженера Тунгусова вважали талановитим винахідником-раціоналізатором: на багатьох заводах столиці, де технологічний процес вимагав великих швидкостей або надвисокої точності, уже були впроваджені його дотепні пристрої. На всьому, що робив Микола, лежав відбиток високої майстерності і великої любові до свого витвору. Його прилади були не тільки технічно досконалі, але й зручні, красиві, витончені.. Тунгусов любив робити все своїми руками, осягати своїм розумом і не переставав вивчати яке-небудь питання або виготовляти деталі доти, поки найсуворіша перевірка не переконувала його в тому, що він цілком оволодів предметом і виконав роботу відмінно.

Чим глибше забирався Микола в хащі електрики, тим дужче вона захоплювала його. В спектрі електромагнітних коливань він бачив океани майбутньої могутності людини. Цей спектр містив у собі світло, тепло, можливість бачити і чути на безмежні відстані, підкоряти собі простір, час.

Ультракороткі хвилі були одним з останніх етапів шляху молодого вченого. Він підійшов до них, вивчаючи техніку зв’язку, йому було ясно, що радіо, телефон, телебачення уже починають старіти, відстають од нових, цілком здійсненних технічних ідей, вимагають переходу на ультракороткі хвилі. Микола уявив собі, який вигляд повинні мати ці нові конструкції, деякі з них розрахував, потім зробив дослідні екземпляри. Так виникла думка створити портативний радіотелефон для зв’язку в армії. З’явився «радіокод» — маленький, витончений апаратик, що перетворював людську мову, кинуту в ефір, на якусь несусвітну звукову нісенітницю, котру другий такий самий апаратик за певної настройки автоматично розшифровував і знову перетворював на ясну мову. Експерти визнали винахід надзвичайно цінним.

Але незабаром Микола облишив зв’язок: тут усе було досить ясне. Він захопився дослідженнями, які на деякий час відвернули його від технічних проблем. Це був вплив ультракоротких хвиль на живий організм. Микола збудував генератор для опромінювання і поринув у біологію. Він шукав причину явищ, яких ніхто до пуття не міг пояснити. Чому гинуть миші, кролики, мухи, блощиці, бактерії, коли на них падає невидимий промінь? Чому, якщо змінити хвилю або тривалість опромінювання, бактерії починають, навпаки, швидко розвиватися, хворі тварини швидко одужують? Чому рослини, насіння яких на одну секунду потрапило під дію високочастотного поля, краще ростуть, дають більше плодів? А іноді це поле затримує процес розпаду в органічних речовинах.

Та чи все це так? Він перевіряв. Досліди підтверджували: вірно, так.

А що кажуть про це вчені? Вчені сперечалися.

Одні твердили, що всі дії ультракоротких хвиль зводяться до «теплового фактора». Хвилі високої частоти, мовляв, викликають те чи інше підвищення температури, яке в різних випадках може бути або стимулятором розвитку, або згубним для організму. От і все! Інші доводять, що це якось специфічно впливають хвилі.

У Будинку вчених влаштовувалися тривалі дискусії на цю тему між фізиками, біологами, лікарями. Утворилося два табори: до «тепловиків» приєднувалися здебільшого старі авторитети, теоретики, тверезі вчені, які «не вірили в чудеса». Табір «специфіків» складався переважно з молоді, з ентузіастів-короткохвильовиків, які майже всі в минулому, а дехто і зараз були радіолюбителями.

Тунгусов відчував, що ентузіасти мають рацію, але їхні докази були недостатньо переконливі, допускали різні тлумачення.

Він розпочав свої досліди. Суперечка мала принципове значення, і треба було знайти істину.

І от випадково він зробив відкриття, яке розв’язало питання. Він опромінював ультракороткими хвилями насіння редису і потім серіями висівав його у горщечках. Якось з’ясувалося, що не тільки опромінене насіння давало кращий урожай, а й те, яке просто зберігалося поруч з ним. Виходило, що опромінене насіння само ставало джерелом випромінювання! Зрозуміло, що ні про який «тепловий фактор» тут уже не могло бути й мови.

Тунгусов старанно перевірив це спостереження і, нарешті, виступив на чергових дискусійних зборах з коротким повідомленням. Ентузіасти святкували перемогу, а винуватець торжества раптом зник: відкриття привело його до нових захоплюючих ідей.

Так ішов Микола вперед, і перед ним відкривалися все нові обрії.

Так він підійшов до своєї теорії «хвильової системи елементів».

Уже давно вчені почали помічати, що багато тіл і речовин мають якусь дивну властивість — на відстані діяти певним чином на інші тіла біологічного походження. Тонкий корінець звичайної цибулі, повернутий кінчиком на бокову поверхню другого корінця, викликав у ньому посилений поділ клітин. Пульсуюче серце жаби, мозок пуголовка, м’язи різних тварин, навіть людська кров, діючи на близькій відстані, змушують культуру дріжджів посилено розвиватися. Вода, метали, руди і деякі лікарські речовини викликають інколи невимушене скорочення мускулів руки в людини. З давніх-давен цим користувалися деякі, очевидно, особливо сприйнятливі люди для відшукування підземних вод і цінних металів за допомогою «маркшейдерської палички» — дерев’яного кілочка, затиснутого в руках.

Факти накопичувалися в голові Тунгусова і не давали спокою його допитливій, рухливій, як ртуть, думці. Він порпався в бібліотеках, розшукував у букіністів якісь старі фоліанти про алхімію, уважно вчитувався в книги, що викладали вчення індійських йогів.

З усієї цієї старовини він легко відкидав лузгу таємничості й містики і знаходив здорові зерна справжньої наукової думки, правильних спостережень і узагальнень.

Від багатьох тіл справді випромінюється якесь, очевидно дуже слабке, але іноді досить-таки сильно діюче проміння. Тепер це вже точно встановлено в багатьох сучасних лабораторіях, які мало не кожного дня знаходять все нові й нові джерела випромінювання.

Природа цього проміння ще не була зрозуміла. Більшість дослідників гадали, що воно належить до ультрафіолетової ділянки електромагнітного спектра, до його короткохвильової частини. Інші, навпаки, вважали, що нове проміння відрізняється від електромагнітного. Його не можна було ні спіймати, ні відтворити ніякими фізичними методами. Вивчати це проміння можна було, тільки спостерігаючи його вплив на різноманітні об’єкти, переважно біологічні.

Ця обставина дуже гальмувала дослідження. Коли б можна було якось збільшити мізерну потужність випромінювання, природа його з’ясувалася б, безперечно, набагато швидше. Але як регулювати потужність, не знаючи природи явища?

Цей замкнений круг Тунгусов розірвав своєю блискучою гіпотезою про «електромагнітне життя речовин», його наштовхнули на цю думку безліч і різноманітність джерел випромінювання, що були відкриті багатьма дослідниками. То нові метали, то мінерали, то органічні речовини — кістки, мускули, кров, мозок, то хімічні реакції виявлялися «випромінювачами». Часто бувало, що речовини, які нічого не випромінювали, за певних особливих умов робилися активними джерелами випромінювань.

…Це трапилося на вулиці, увечері, коли Тунгусов повертався додому. Проходячи повз книжковий магазин, він, за звичкою, зупинився біля вітрини, щоб подивитися новинки. Нічого цікавого не було; можливо, зайнятий своїми думками, він просто не помітив нічого, але, відійшовши од вітрини, раптом побачив перед собою, як у тумані, книжку. Гладенький сірий коленкор, чіткі великі літери: «Д. І. Менделєєв» — і внизу в тонкій чорній рамці білий прямокутник із зображенням першого запису системи елементів, зробленого від руки самим великим ученим.

«Періодична система… Всі речовини в природі складаються з дев’яноста двох елементів. Кожен з них відрізняється від попереднього тим, що його атом містить на один електрон більше. А в ядрі атома стільки ж позитивних зарядів, скільки електронів на орбітах. Атом — електрична система, електрони рухаються навколо ядра по своїх орбітах, по різних енергетичних сферах, перестрибують з однієї сфери на іншу… Так, так… Нічого нема дивного в тому, що цей рух породжує електромагнітну хвилю».

Тунгусов уже не йшов, а майже біг, підкоряючись стрімкому потокові своїх думок. Він немовби наздоганяв свою ідею, яка була вже зовсім близько…

І от він наздогнав її.

Кожний елемент випускає промені лише певної довжини хвилі. Її можна обчислити. Ця хвиля — така ж постійна ознака елемента, як питома вага, як маса його атома.

Тепер можна скласти новий варіант таблиці Менделєєва; в ній, крім атомної ваги і порядкових номерів, що позначають кількість електронів у атомі, стоятимуть нові цифри: довжини хвиль тих випромінювань, які виходять від даного елемента!

А в спектрі променистої енергії де-небудь, очевидно, між рентгенівським і ультрафіолетовим промінням з’явиться новий ряд з позначеннями: «проміння водню», «проміння літію», «проміння заліза», «проміння золота»…

Багато що ставало тепер зрозумілим. Усі тіла, всі речовини, а виходить і сполуки їх, і реакції дають випромінювання. Різниця між ними тільки в довжині хвиль. А від довжини хвилі залежить характер їх впливу на оточуючі тіла. Ось тому поки що виявлено лише деякі джерела випромінювання, саме ті, вплив яких вдалося помітити дослідникам. Ці випромінювання наповнюють світ своїми невідчутними потоками, поєднуються, зливаються одне з одним, знаходять резонанс у схожих за складом тілах і, можливо, посилюють їх власну променисту енергію.

Ця енергія дуже мала, мізерно мала; не дивно, що досі не знайшлося фізичного приладу, детектора, щоб її виявити. Справді, яке електромагнітне поле може утворитися навколо атома? Підрахувати, обчислити енергію такого поля, звичайно, можна, але нема такого приладу, на показання якого ця мікроскопічна енергія могла б подіяти більш-менш помітно.

Відчуваючи під собою твердий грунт своєї «хвильової системи елементів», Тунгусов упевнено поринув у цю нову фазу шукань. Він кинув у бій всі засоби сучасної фізики і радіотехніки, намагаючись посилити потужність нового проміння. І знову обчислював, розраховував, креслив…

Засоби і методи ультракороткохвильової радіотехніки стали тепер майже непридатними: з їх допомогою можна було керувати хвилями завдовжки від десяти метрів до одного сантиметра, а тут, як показували розрахунки, хвилі вимірювалися тисячними частками мікрона! Кількість переходила в якість: колосальна частота коливань підпорядковувалася іншим законам. Радіотехніка трохи поступалася місцем оптиці, бо ці мікрохвилі були близькі до хвиль світла і в багатьох випадках поширювалися за законами світлового променя. Але все-таки за своєю природою це були електромагнітні хвилі, і Тунгусов не сумнівався, що зуміє оволодіти ними.

Захоплений роботою, він гостро відчував нестачу часу. Інститут поглинав увесь день, для «ідей» лишалися хвилини. Він узяв відпустку, замкнувся вдома, нікого не приймав і часто навіть не відповідав на телефонні дзвінки, змушуючи «розмовляти» свого невтомного автоматичного секретаря. Зміна дня і ночі не мала для Тунгусова ніякого значення. Він лягав спати, коли відчував, що повіки злипаються незалежно від його волі, а голова затуманена і стомлена. Через шість-сім годин він уже прокидався, схоплювався і, якщо в цей час не стояла глибока ніч, якоюсь мірою спілкувався із зовнішнім світом.

Повільно відчинялися двері, і цей «зовнішній світ» в образі сусідки тітки Паші, доброї істоти непевного солідного віку, немовби вливався до кімнати. Навантажена посудом, вона входила задки і потім незграбно поверталася перед щільно зачиненими дверима.

Смішна і зворушлива це була людина. Маленька на зріст, але огрядна, вся якась безформна і м’яка, обв’язана теплими хустками, завжди у валянках, вона, однак, енергійно виконувала безліч всіляких загальноквартирних обов’язків, і мешканці одностайно вважали її «головною хазяйкою».

Тунгусов жартома називав тітку Пашу «годувальницею», бо їй він довірив турботи про своє харчування. Це був мудрий крок, зроблений, якщо уважно розібратися, не так Тунгусовим, як самою тіткою Пашею, і до того ж із самих альтруїстичних мотивів. Вона з такою увагою і любов’ю виконувала свої обов’язки, наче піклувалася про рідну їй людину. І хто знає, що було б з Миколою, коли б він і досі недоїдав, жив на випадкових їдальнях. Завжди захоплений своїми ідеями і роботою, він ніколи не згадував про їжу, доки не відчував, що падає з ніг від голоду. Так він потроху одвикав їсти, помітно худів, слабшав, і тільки наполегливе втручання тьоті Паші повернуло йому природну силу.

А втім, роль тьоті Паші в житті Тунгусова не обмежувалася тільки піклуванням про його харчування. У неї не було сім’ї: чоловік і син загинули під час громадянської війни. Потреба про когось піклуватись, ніжність роками лежали глибоко під спудом, не знаходячи виходу. Микола теж був одинак. На нього і був спрямований теплий потік материнської любові Параски Гаврилівни.

Любов ця була проста, як проста була і сама тьотя Паша. Вона стежила, щоб його білизна була чиста, прала, штопала, іноді купувала й сама, що вважала за потрібне, із грошей, які давав їй на господарство Тунгусов; він же ніколи не питав звіту і відчував безмежну вдячність до своєї «годувальниці» за те, що вона звільнила його від усіх цих неприємних турбот.

Одного тільки не могла подолати тьотя Паша: примусити Тунгусова вчасно лягати спати. Почувши з кухні, що він встав і вмився, вона швидко збирала сніданок чи обід, залежно від часу, і входила до нього, намагаючись здаватися похмурою і невдоволеною.

— Доброго ранку, тьотю Пашо! — стрічав її Тунгусов, квапливо закінчуючи свій нескладний туалет.

Вона бурчала у відповідь м’яким баском:

— Ранку, ранку… Знову ніч не спав?

— Не спав, тьотю Пашо, працював.

— Ну що це таке! Хіба так працюють? Ти, Миколо Арсеновичу, тільки своє здоров’я так занапастиш. Поглянь на себе: зелений зробився. Що це? Сидиш день і ніч запертий, повітря гидке, напалив, смердить… Ну? Хіба можна? Інші он теж працюють: і погуляють, і фізкультурою займуться…

— У мене, тьотю Пашо, мозок тепер фізкультурою займається!

— Мозок! Це що! От і видно, що мозок у тебе неладний, любий. їж, сідай, прохолоне…

Теоретичні дослідження тим часом наближалися до кінця. Розрахунки і формули спершу в уяві Тунгусова, а потім і в дійсності набирали обрисів і форм деталей заповітного генератора.

Деякі з них йому по знайомству виготовляли на заводах, у наукових установах, де Тунгусову як консультантові від інституту доводиться незмінно блискуче вдосконалювати застарілу техніку. Але більшість деталей він робив сам у себе в кімнаті, яка вже зовсім перетворилася на фантастичну лабораторію середньовічного алхіміка. Тут же, в тигельках, ретортах, колбах, плавилися, очищались, випадали в розчинах осадками і кристалами чисті елементи — майбутні модулятори несучої хвилі головного випромінювача.

Основне джерело випромінювання цього генератора мало вигляд балона з кварцевого скла; з балона химерно стирчали роги відводів, через які входили всередину електроди. Внизу, в двох западинах товстого дна, — свинець, метал, не всі таємниці якого розкриті наукою. Він один здатний затримувати будь-які види електромагнітного випромінювання; навіть рентгенівське і гамма-проміння радію не може пройти крізь свинець. У менделєєвському ряду свинець посідає особливе місце; це останній із стійких елементів, який не розпадається. Всі елементи з більшою, ніж у свинцю, атомною вагою радіоактивні: вони безперервно розпадаються на невидимі складові частинки і зникають протягом більш чи менш тривалого часу. І ніщо не може зупинити цього розпаду.

Електронний потік з верхньої частини балона падає вниз на свинець, нагріває його, розтоплює. Свинець кипить, наповнює балон своєю парою, яка згущається біля охолоджених стінок і дрібними важкими крапельками збігає по склу. Електрони з космічною швидкістю проносяться по балону, стикаються з атомами свинцю, збивають, стрясають їх атомні системи. Примарне, сірувате світло видає ці нечутні катастрофи. І разом з ним через кварц вільно виходять хвилі — промені, які вловлюються електрооптичною системою, що оточує балон, і збираються в один невидимий потік.

Микола знайшов спосіб змінювати хвильовий склад цього потоку. Закони гармонійних коливань і модуляцій допомогли йому приборкати вперті свинцеві частоти, підпорядкувавши їх ритмові природних випромінювань хімічних елементів. Так він дістав можливість перетворювати промінь генератора на промінь будь-якого металу, будь-якого хімічного елемента.

От саме в цей найнапруженіший момент досліджень виявилося, що окремі деталі оптичної системи, замовлені в майстерні інституту, зроблені невдало. Тунгусов відніс їх назад, але майстерня була вже зайнята черговою терміновою роботою. Доводилося чекати. Без цієї оптики рухатися далі не можна було.

І Микола раптом відчув дивну, страшну порожнечу навкруги. Робота, якою він жив кожну хвилину, припинилася, і він не знав, куди себе подіти. Цього з ним ще не було. Раніше, в роки його «життєвої системи», якій він заприсягав назавжди, цього не могло бути. «Завоювання культури» — його самоосвіта і самовиховання — вимагало від нього величезних зусиль і безліч часу, і часто траплялося, що Микола не знав, «за що схопитися». І раптом — нічого робити! Чи не став він «інженером»? Цей термін він сам вигадав ще в епоху великих битв з Федором, коли вони тільки визначали свої погляди на життя, на своє призначення в ньому. Перед ним виринули рядки з зошита, де він тоді записував деякі свої думки. Там фігурувало двоє слів: Інженер — з великої букви, улюблений символ всебічно розвиненої, висококультурної людини-творця, і «інженер» в лапках, з маленької букви — уособлення ділової, але дріб’язкової, вузько обмеженої натури, — «нікчема» стояло там в дужках…

Пригадувалися епізоди ідеологічних битв. «Якщо ти добре будуєш заводи, електростанції або конструюєш машини, — соціалізмові начхати, що ти не вмієш грати на скрипці, або не читав «Війну і мир», або не цвенькаєш по-англійськи», — запально твердив Федір.

«Ні, брат, брешеш… — не одразу знаходячи гідну відповідь на зовні переконливі докази друга, і тому не дуже впевнено парирував Микола. — І твоя нікчемна думка в основі шкідлива… бачу її добре, ти мене на скрипку не піймаєш…»

Микола тоді спалахнув і, розійшовшись, так розтрощив друга за недооцінку, — вже не тільки культури, а й самого соціалізму, — що той злякався своєї помилки і відступив.

А тепер, ось уже років зо два, Микола тільки своєю електротехнікою й займається, та, чесно кажучи, і не цікавиться нічим, хоча йому так далеко ще до Інженера!

Проте гірка хвиля сумнівів спливла так само швидко, як і налетіла. Заспокійливих контраргументів тут було багато: електротехніка — це спеціальність, і їй по праву належить максимум часу та уваги; все нове треба впроваджувати негайно; зрештою, це тимчасово, не завжди ж будуть такі термінові справи…

Головного ж, у чому і ховалася небезпека, Микола так і не схопив: усе, що не стосувалося його спеціальності, уже не вабило його до себе, як раніше…

Отоді-то на перший план і випливло ще неохололе захоплення ультракороткохвильовим телефоном, і Микола із звичною енергією почав «просувати» його.

І треба ж, щоб у цей час з’явився Федір — перша людина, якій Микола розповів про свій «генератор чудес». Мало того, на другий день після їх зустрічі з майстерень оптичного інституту повідомили про те, що перші замовлені деталі готові. Так Тунгусов знову повернувся до свого улюбленого дітища.

Федір навідував тепер друга через кожні два-три дні. І не тільки почуття дружби нестримно тягло його до Миколи: він знайшов у ньому невичерпне джерело нових знань, захоплюючих, майже фантастичних для нього ідей.

Будь-хто інший заважав би Миколі самою своєю присутністю. Не кажучи вже про те, що Федір просто практично допомагав другові під час роботи, він виявився тим вдячним співрозмовником, з яким Микола міг ділитися думками. Коли Федір приходив, Тунгусов зовсім змінювався; звичайно стриманий і мовчазний, навіть потайний, він легко підхоплював будь-яке запитання Федора, пояснював, показував досліди, які були дуже схожі на фокуси досвідченого естрадного маніпулятора, і радів щирому подиву друга.

Захоплюючись, він іноді виходив за межі зрозумілого Федорові, але й тоді не переставав розвивати свої думки, відчуваючи, що його пояснення переходять у творчий процес, цінний для нього самого. Після таких бесід, незважаючи на, здавалося б, пасивну роль Федора в них, у голові в Миколи завжди виникало щось нове, щось там осідало, викристалізовувалося… Це було щось схоже на хімічну реакцію, яку викликає наявність каталізатора, хоча сам він у цій реакції, очевидно, не бере участі…

Словом, знову забилося поруч з Миколою близьке серце, і всі справи, все життя його набули нового змісту, нової відповідальності.

Радіограма з Німеччини спершу не справила на Миколу помітного враження; її затьмарила поява Федора. Подумавши тоді трохи над шифром, друзі вирішили, що розгадати його, не маючи ніяких даних, хоча б натяків на зміст, просто неможливо, а тому і не варто сушити голову.

Однак думка про шифр не давала Миколі спокою і з кожним днем ставала настирливішою і тривожнішою. Звичайно, це був важкий і ризикований крок з боку німця. Навіщо зроблено цей крок? Шифр — значить таємниця. Як розкрити її тільки одній людині — Миколі, в радіорозмові, яку можуть чути всі — і друзі, й вороги?! Микола ставив себе на місце німця і бачив, що завдання може бути розв’язане тільки в тому разі, якщо він сам проявить досить винахідливості і волі до його розв’язання. І от уже не хвилини, а цілі години Микола сушив голову над цими сімома буквами. Федір приходив найчастіше в дні і годний «ефірної вахти» вечорами. Вони пили чай і вигадували сотні різних способів знайти в буквах який-небудь смисл.

Через кілька днів німець знову з’явився в ефірі, несподівано, як метеор, і, очевидно, тільки для того, щоб зв’язатися з Миколою.

— Як схема? — коротко спитав він.

— Bd. Sory. Nil, — відповів Микола. — Погано. Дуже шкодую, що нічого не зрозумів.

— Продовжуйте експерименти, прошу вас, — передав німець і зник з ефіру.

Наступного разу, замість відповіді на запитання про схему, Микола спитав:

— Чи можна виготувати її без допоміжних даних?

— Можна. Залучіть друзів, ви всі її добре знаєте, — була відповідь.

А ще через день, очевидно під тиском якихось подій, навіть не запитавши нічого, німець попросив прийняти «роботу за схемою» і передав зашифрований цифровий текст, що зайняв майже цілу сторінку у «вахтовому журналі» Миколи.

— От, Федю. Це вже повідомлення, — замислено говорив Микола. — Очевидно, те саме, для якого потрібна була вся ця ефірна конспірація з шифром… Що ж робити, кого ще залучити?… Ясно, що ми її добре знаємо…

— Кого «її»?

— Та цю саму схему, те, що означають букви, те, чого ми ніяк не можемо розгадати… і що, звичайно, нам добре відоме, бо тільки на це й міг розраховувати німець!.. Зрозуміло лише одне: ці букви, як би вони не були перемішані, не можуть скласти слова, бо тут шість приголосних і лише одна голосна. Таких слів не буває. Найшвидше це перші літери слів якоїсь загальновідомої фрази, вислову, приказки, лозунга, можливо, назви установи, якої-небудь організації…

Була знову перерва в роботі, кварцева оптика затримувала монтаж генератора. Друзі з видимою насолодою любителів повільно сьорбали міцний чай, майстерно заварений тіткою Пашею, і посилено копалися в пам’яті, вишукуючи підхожі словосполучення в лозунгах, приказках, популярних піснях… Микола сипав догадками, як із казкового рогу достатку. У Федора справа йшла гірше. Цього вечора думки його були зайняті іншим, і він тільки чекав зручної хвилини, щоб змінити тему.

— Сьогодні я тобі поганий помічник, — сказав він, нарешті. — Голова не тим зайнята.

— А що в тебе? — стрепенувся Микола.

…Інженерна доля Федора складалася взагалі невдало, його потяг до механіки, машинобудування раз у раз натикався на різні обставини, що збивали його з прямого і, здавалось, такого простого шляху. У військово-технічному авіаційному училищі йому довелося зайнятися моторами. Вже тут йому загрожувало відхилення в бік технології і навіть ще менш потрібної йому експлуатації. Федір, однак, вважав це відхилення випадковим і, звичайно, тимчасовим, тому нічого загрожуючого в ньому не вбачав. Проте на заводі, куди його потім направили, Федір, як людина сумлінна і здатна зацікавитися справою, почав швидко просуватися і непомітно для себе утверджувався як технолог.

Це був час багатого на «дитячі хвороби», але надзвичайно бадьорого і рішучого старту молодої радянської промисловості. Кинутий ще Леніним клич — «догнати і перегнати!» — був чи не найпопулярнішим і, здавалось, легко здійсненним лозунгом народу, «ДІП» — червоніло на стінах цехів і заводських воротах, «ДІП» — кидалося з стрімких лобів паровозів, з бортів пароплавів, «ділами» називалися нові верстати, машини, прилади…

Зрозуміла, доступна всім, життєво необхідна для країни ленінська ідея заволоділа серцями. Учбові заклади, звичайно, робили свою справу, готували спеціалістів, але не вони вирішували тоді основне завдання. Широкий і незборимий, як океанський приплив, радіолюбительський рух постачав кадрами — хай не завжди дипломованими, але по-справжньому творчими і невгамовними — радянську радіотехніку. Захоплені польотом саморобної іграшки авіамоделісти довбали вищу математику і починали будувати справжні літаки. І так всюди. Це були ентузіасти, захоплені ідеєю творіння — досягти, оволодіти, переступити! Вночі вони сиділи над книгами і зошитами, щоб вдень виконати чергове завдання.

Був серед них і Федір. Зовсім уже нові для нього речі довелося йому вивчати, коли виникла раптом на заводі нагальна потреба організувати власне виробництво… дерева. Дерево відігравало тоді ще чималу роль в авіації і йшло на пропелери, фюзеляжі транспортних, спортивних та інших літаків і планерів.

Простудіювавши потрібну літературу, Федір дістав відрядження і зробив велике турне по деяких підприємствах Союзу. Тут він побачив, як на практиці, шляхом особливих маніпуляцій — підготовки, сушіння, склеювання і обробки — деревина перетворювалася на матеріал, що міг би конкурувати з металом. Нове коло знань і справ захопило Федора, і він добре впорався з дорученим йому завданням.

Однак минали роки, металургія теж не спала, і деревина починала потроху виходити з ужитку в авіації, поступаючись місцем легким і міцним сплавам металів. І коли Федір, демобілізувавшись, повернувся до Москви, в нього, як у досвідченого спеціаліста по деревині, мертвою хваткою вчепилися… «музиканти». Так охрестили в промислових колах Москви заповзятливих і вимогливих організаторів великої фабрики музичних інструментів. Фабрика вже працювала, випускала продукцію — дуже низької якості і зовсім незадовільну кількість. Тим часом це підприємство було добре оснащене технікою, мало чудовий, добре підібраний колектив робітників, серед яких виявилося чимало старих кустарів, прославлених майстрів скрипок, віолончелей, гітар…

Причиною відставання фабрики був сушильний цех. Він не встигав постачати виробництву деревину потрібної якості, і «музиканти» всі свої сили кинули на розшуки досвідченого спеціаліста, який міг би налагодити роботу цеху і вивести фабрику з прориву. Тонко організована розвідка виявила інженера Решеткова, тільки-но він з’явився в одному з відділів Наркомату важкої промисловості на площі Ногіна…

Спершу «музиканти» просто і делікатно запропонували Федорові працювати у них. Федір мало не розреготався у відповідь, — такою кумедною йому здавалася перспектива стати діячем «музичної фабрики» порівняно з його знову воскреслими мріями про велику техніку. Він відмовився дуже переконливо і твердо. Тоді «музиканти» застосували обхідний маневр. Вони докладно розповіли йому про свої труднощі і просили терміново відвідати фабрику, оглянути сушильний цех і — всього-навсього — провести консультацію, допомогти їм порадою… На це Федір охоче погодився, тим паче, що вже почував себе винним перед ними: дуже вже явно вони були засмучені його відмовою. До того ж головні «музиканти» — директор і головний інженер — сподобалися Федорові, він відчував у них справжніх ентузіастів свого виробництва. Федір захопився оглядом фабрики. Він побачив і взнав багато цікавого і нового для себе. Закінчивши обхід, вони зібралися в цеховій конторці. Тут настав момент головного удару.

— І от що виходить у результаті всіх наших виробничих зусиль, — сумовито сказав директор, знімаючи з стіни гітару, що висіла там серед інших інструментів. — Спробуйте…

Федір не був ні музикантом, ні особливим цінителем музики, але мав добрий слух, любив гітару і трохи, по-ділетантськи, грав на ній. Усе це директор встиг обережно вивідати в нього.

— Пошліть за Андрійовичем, хай принесе свою, — сказав він головному інженерові.

Гітара, яку розглядав Федір, була «шикарна», сяяла дзеркально покладеним лаком, майстерною інкрустацією з перламутру. Перемагаючи в собі деяку ніяковість, він узяв кілька звичних акордів. Звук як звук… Так само, мабуть, звучали і ті гітари, на яких йому доводилося грати…

— Ні, справді, я не беруся судити, — сказав він, знизавши плечима. — Нічого особливо поганого не помічаю.

— Стривайте, зараз помітите… Все пізнається в порівнянні, — посміхнувся директор. — Заходь, Андрійовичу!

На порозі кімнати з’явився літній, зовсім маленький на зріст, худорлявий чоловічок у синій спецівці. Лівою рукою він міцно притискав до грудей стареньку, потерту і непоказну гітару середніх розмірів.

— Познайомтесь, товаришу Решетков, це наш головний учитель і найсуворіший суддя, старий гітарний майстер — колишній кустар-одиночка. Великий маг і чарівник, що знає всі таємниці тонкого мистецтва…

— Годі тобі, Тимофію Петровичу… — невдоволено перебив майстер, сухувато вітаючись з Федором. — Навіщо кликали?

— Хочемо показати товаришеві інженеру, які бувають на світі гітари.

— Граєте? — спитав майстер, пронизливо дивлячись поверх окулярів на Федора.

— Та ні… так… трішки…

— Що ж, подивіться.

Приймаючи гітару з рук Андрійовича, Федір почув складний і дивний звук — наче гітара простогнала або злякано прошепотіла щось хазяїнові. Вона звучала від одного лише дотику до неї!.. Він обережно взяв акорд, другий… Так… Це було щось зовсім особливе. Там, у красивому фабричному інструменті, його пальці викликали якесь невдоволене, насильне звучання струн. Ці струни чути було кожну окремо, їх легко можна було розрізнити в акорді. Мовби струн і не було. Були звуки — злиті, багаті, гармонійні, вони вільно і охоче виникали від легкого дотику пальців і йшли не від струн, а з самого нутра інструмента, зливаючись, змушуючи відчутно тремтіти все легке тіло гітари. І така приємна, така принадна була ця чутлива покірність інструмента, що Федорові нестримно захотілося грати, грати без кінця… Він злякався. Ці кілька улюблених акордів — було все, що добре знали його пальці. Хіба можна ображати довірливість струн невірним, грубим дотиком? Яку відповідь дадуть вони?..

— Оце — гітара… — захоплено промовив він і повільно, насилу відриваючи од неї погляд, повернув майстрові.

— А ну, Андрійовичу… Покажи… — попросив директор.

Той сів на стілець, обережно, двома руками поклав гітару на ногу, низько схилився до неї, наче вслухаючись у її дихання. Було щось хиже і водночас ніжне в усій його зігнутій постаті, в обережних і чіпких пальцях, що владно обхопили гриф і чутливо торкалися струн.

І от пролунав голос: простий заспів старовинної російської пісні «Есть на Волге утес». Одразу підхопив його тихий, невиразний, але могутній хор багатьох голосів, що долинули немов здалеку. Потроху пісня міцніла, сміливішала. В ній вчувалися і гомін широкої, роздольної річки, яка б’є хвилями в скелі, і безмежна далечінь, і глибина тих сотень років, що стоїть цей дикий, самітний стрімчак… І все це незбагненно перетворювалося на таку величезну, всеперемагаючу могутність людського духу, що все навколо зникло, перестало, існувати для Федора…

Непомітно змовкли шуми, що долинали з цеху; хтось обережно і безшумно відчинив та так і залишив відчиненими навстіж двері…

А коли Андрійович закінчив, довго ще, з хвилину, тривала тиша, потім так само нечутно зачинилися двері і за ними знову прокинулися шуми цеху і голоси людей.

— Ви справжній артист, — сказав Федір і, не знаючи, як краще висловити те почуття, що охопило його, по-дружньому обняв худі плечі майстра.

— Ручна робота, — відповів той, відходячи вбік. І, багатозначно подивившись на директора, додав з явним натяком на якусь уже відому їм суперечку: — Кустарна… А фабричним способом хіба таку зробиш?.. Піду, Тимофію Павловичу, у мене там кришки сушаться…

Не чекаючи відповіді, він вийшов.

— Ні, зробимо… — вперто сказав директор. — Хай не таку, це, звичайно, унікум, витвір художника. Андрійович робив її вісім місяців, а матеріал для неї сушив і витримував років п’ять. Але ми можемо робити просто хороші інструменти. А випускати таку погань, — він кинув гнівний погляд на стіни, обвішані інструментами, — це ж шкідництво, такою продукцією ми тільки відбиваємо потяг у людей до музики… І все через те, що не можемо налагодити правильного сушіння матеріалу… Запасів нема. Сушильний цех працює повільно. А всяке прискорення процесу призводить до браку. Зачароване коло якесь!.. А знайдемо вихід… Повинні знайти! Давайте разом, товаришу Решетков… Це ж благородне та й цікаве завдання. Чого вам поспішати з своєю механікою? Попрацюйте у нас, налагодимо справу і — будь ласка, нікуди механіка не втече!

А Федір сидів, опустивши очі, і, внутрішньо посміхаючись, думав про те, що директор даремно старається, бо як не дивно, а його вже переконав цей лютий, очевидно, противник фабричного виробництва — Андрійович…

…Протягом найближчих двох тижнів Федір заново перекроїв сушильний цех. Із захопленням знаходив він усе нові джерела продуктивності — то в режимі камер, то в економічнішому використанні їх ємкості, то в самому плануванні обладнання. Він відчув тут себе творцем і радів, бачачи, як його зусилля перетворюються на нові кубометри добре висушеної «музичної» деревини.

Однак незабаром настав час, коли він перестав знаходити ці приховані джерела зростання, а продуктивність цеху все ще відставала. Знову довелося піти на компроміс: знизити якість сушіння, щоб прискорити його і виконати накреслену програму. Федір зрозумів, що не впорався з завданням. Він був засмучений і не знав, що робити далі. З цим і прийшов сьогодні до Миколи.

Дізнавшись про нещастя друга, Микола раптом насторожився і змусив його докладно розповісти, як у них сушать деревину. Федір відчув, що Микола неспроста цікавиться такою, здавалося б, чужою йому справою. Настрій його трохи піднявся, і він захоплено змалював методи, апаратуру, навіть накреслив на папері план цеху, розташування сушильних камер…

— Для наших цілей потрібне дерево особливої якості, добірне, рівношарове, гладеньке. І сухе, щоб вологи було не більше дванадцяти процентів. Найкраще просто витримувати дерево при помірній, однаковій температурі. Але при такому способі сушіння доводиться чекати мінімум рік. Тому ми користуємося штучним сушінням — у камерах, з певним режимом обміну повітря і температури. Це набагато прискорює сушіння, але зате і призводить до браку. Досліджуючи деревину під мікроскопом, часто виявляли в ній дрібні тріщини. А це вже брак. І чим суворіший режим сушіння, тим більший процент браку.

— Так-так, — протягнув Тунгусов, постукуючи пальцями по столу і поглядаючи на Федора з якоюсь іронічною увагою. — І скільки ж часу триває таке «культурне» сушіння?

— Ну, це швидко — діб сім-десять, залежно від породи дерева.

— Діб?! — вигукнув Микола.

— Ну, звичайно. Можна ще прискорити, але тоді браку буде більше.

Тунгусов заскрипів стільцем, обурено соваючись.

— Послухай, Федю, може, у вас фабрика якась відстала, допотопна?

— Як відстала? — посміхнувся той. — Найновіше обладнання… Я ж знаю, за кордоном таке саме.

— Федю, любий, облишмо закордон… Тьотю Пашо, — звернувся він до «годувальниці», що ввійшла в кімнату з чайником у руці, — ви, здається, говорили, що в нас дрова сирі.

— Сирі, Миколо Арсеновичу, ну просто вода, мабуть, щойно з лісу. Тріщать та парують, а жару ніякого.

— Будь ласка, тьотю Пашо, виберіть нам невеличке полінце, яке сиріше, і принесіть сюди.

За кілька хвилин, протягом яких Тунгусов мовчки порався біля одного з своїх численних електроприладів, тітка принесла поліно. Микола випиляв з нього слюсарною ножівкою невеликий акуратний брусок.

— Дивак! — бурчав він сердито. — Ось вага, ось кронциркуль, ось таблиця… Можеш визначити вологість?

— Будь ласка, — відповів Федір, сідаючи до ваги. — Вологість майже нормальна для свіжого дерева, — зробив він висновок, закінчивши обчислення.

— Скільки?

— Сімдесят процентів.

— А вам потрібно дванадцять?

— Дванадцять, краще десять.

— А дев’ять?

— Ще краще.

— А вісім, а сім, а шість?..

— Так це ж неможливо!

— Неможливо?

— Ну, звичайно!

— Ех, дивак! Іди сюди.

Микола підійшов до свого ультракороткохвильового генератора і, вмістивши брусок між двома дисками конденсатора, ввімкнув струм.

— Дивись на годинник!

За дві-три секунди з’явилася пара. Хмарка згустилась, огорнула брусок; маленькі блискавки раптом затріщали в туманному просторі. Тоді Микола зменшив струм.

Пара несподівано зникла, і Микола кинув брусок на стіл.

— Скільки минуло?

— Менше хвилини… секунд п’ятдесят.

— Ану, зважуй, обчислюй.

Федір узяв брусок і в ту ж мить вигукнув здивовано: брусок був майже невагомий. Зваживши і підрахувавши вологість, він повернув до Миколи збентежене обличчя.

— Ну? — розсміявся Тунгусов.

— П’ять процентів, Колю. Хм!.. — Федір трусив брусок на руці, мацав його, давив нігтем. — Але зажди! Як структура? Може, порушена?

— А подивись. Ось тобі сильна лупа, ось світло. Якщо хочеш, надріжемо, подивимося під мікроскопом.

Надрізали. Чорні брови Федора полізли вгору, коли він побачив у мікроскоп красиву, схожу на бджолині соти тканину берези.

— Колю, це ж чудово! Ніяких порушень! Що ж це таке?

Микола знову засунув брусок у генератор і через кілька секунд вийняв його, понюхав. Тепер брусок був схожий на пересушений сухар з крутого кислого тіста. Його грані вдавилися, кути зробилися гострими.

— Ану, розпиляй його навпіл.

Федір розпиляв. Тонкий зовнішній шар деревини був твердий, ледве піддався пилці. Всередині бруска виявилося вугілля.

— Згорів! — вигукнув зовсім вражений Федір. — Ні, це прямо чортівня якась! Згорів усередині! Як же це може бути?

— Як, як! — забурчав Тунгусов, набиваючи цигарку над тютюновою коробкою. — Все дуже просто. Я вміщую брусок в електричне поле високої частоти. Енергія поля пронизує деревину наскрізь і, діючи на її молекули, викликає рівномірне підвищення температури одразу в усій масі бруска. Вода перетворюється на пару і виходить крізь пори, як ти бачив. Процес цей можна провести майже моментально, якщо посилити енергію поля. Але тоді пара, не встигаючи виходити назовні, рватиме дерево, будуть тріщини. У вас вони утворюються з інших причин. Ви дерево сушите зовні. Звичайно, насамперед висихають його зовнішні шари; вони стискаються і стають крихкими. А всередині — обсяг такий, як і був. Виникають величезні напруження, які й розривають дерево. А при тому способі, який я тобі зараз показав, завдяки рівномірності нагрівання в усій товщі дерева ніяких напружень нема і бути не може, тому й деревина не руйнується. Зрозумів?

— Не зовсім. Якщо брусок нагрівається в усій товщі рівномірно, то чому ж він згорів тільки всередині, а поверхня вціліла?

— А це тому, що волога, яка випаровується з поверхні, трохи охолоджує зовнішній шар, і він нагрівається пізніше. Якщо тримати довше, згорить усе.

— Слухай, Колю, а можна таким способом сушити великі маси деревини, скажімо колоди, дошки?

— Звичайно, можна. Збудувати потужніший генератор, з більшим конденсатором і пропускати через нього колоди по конвейєру.

— Це ж чудово! — знову запалився Федір. — Це вихід із скрутного становища! Колю, ти повинен налагодити цю справу. Давай візьмемося разом у нас на фабриці! Це ж буде справжня революція! Я все організую, працюватиму сам, ти тільки зроби проект і керуй. Ну, згода?

Тунгусов замислився. Пропозиція була спокуслива, але нова робота забрала б чимало часу й уваги. А «генератор чудес»?..

— Ти тільки не гарячися, — сказав він. — Май на увазі, що високочастотний спосіб сушіння давно відомий і був у свій час відкинутий промисловістю як нерентабельний. Абсурд, звичайно! Його й тоді можна було вдосконалити, а зараз, за сучасної електротехніки — і поготів. У всякому разі для таких виробництв, як ваше, де потрібна деревина особливо високої якості, він, звичайно, буде вигідним. Проте клеймо браку на новому методі лишилося, так що не відомо ще, як подивляться на цю витівку у вас.

— Дурниці! Я притягну сюди нашого директора в будь-яку хвилину, покажи йому цей «фокус», і директор буде готовий, ручаюсь. Та де там! У нас схопляться за цю ідею: адже зараз усі ходять похнюплені, чекають мало не розгону. Ну, по руках?

— Що ж, можна… Але не раніше, ніж я закінчу свою машину. Ніяких нових справ я до цього не почну. Можливо, що чекати довго не доведеться… А ти поки що підготуй грунт.

Федір не належав до тих щасливих натур, яких, — іноді, правда, іронічно, — називають винахідниками. Йому були далекі захоплюючі польоти фантазії, ночі й дні, віддані нестримним шуканням шляху за межами реально існуючого, нарешті, переможна радість від того, що знайшов щось нове. У своїй інженерній творчості він був виконавцем, а не композитором.

Того вечора, повертаючись пішки від Миколи додому, Федір відчув уперше в житті справжнє творче піднесення.

Миколин «фокус» вів до ліквідації всіх непорозумінь на фабриці, це було ясно. Але думки Федора йшли ще далі. Що музикальна фабрика! Якою не близькою стала вона йому, все ж таки це дрібниця в господарстві країни. Сухе дерево — проблема значно ширша, його нема. Небувале будівництво поглинуло всі запаси, заготовлені раніше. Але ж тільки висушена деревина перетворюється на матеріал, по-справжньому придатний для обробки. Голод на таку деревину відчувають майже всі галузі промисловості, особливо такі, як мебльова, вагонобудівна, суднобудівна, автомобільна, житловобудівна, фанерна, сірникова… Всі вони змушені користуватися сирим, недосушеним матеріалом, і в цьому головна причина поганої якості споруд, виробів…

Якщо Микола правий, то як важливо для держави створити високочастотну сушарню на фабриці. Її треба споруджувати як дослідний сушильний завод, що розв’язуватиме загальнодержавну проблему! Цю ініціативу підтримає уряд…

Федір швидко йшов спустілими вулицями нічної Москви. Мрії його злітали все вище, і майбутнє ніколи ще не уявлялося йому таким ясним і чудовим, сповненим перемог…

Ранком на фабриці він ледве дочекався приходу директора, щоб зібрати все начальство і викласти свої надзвичайні новини.

Повідомлення його було коротким і, як йому здавалося, гранично ясним і переконливим. Він знайшов спосіб, який дасть можливість не тільки вивести фабрику з прориву, але й розширити виробництво, випускати продукцію найвищої якості. Треба тільки відмовитися від повітряного сушіння і збудувати високочастотну установку. Вона дорога, але це не має значення, вона швидко окупиться, бо процес сушіння прискорюється більше, ніж у тисячу разів, а брак падає до нуля. Фабрика буде назавжди забезпечена прекрасним сухим матеріалом… Учора один інженер-винахідник показав йому дослід… Розповідаючи далі, Федір витягнув з кишені загорнутий у папір вчорашній березовий брусок і подав його директорові.

Треба сказати, що вранці, до приходу директора, Федір встиг пройтись по фабриці з цим бруском. Робітники дивувалися і, приголомшені «чудом», мовчали. Брусок перемацали десятки пальців, його терли, давили нігтями, пробували терпугом. Він зробився схожий на старий обгризений мишами сухар, що валявся десь за шафою.

Захоплений своєю ідеєю, Федір не помічав, що цей брусок, спалений всередині, брусок, який здавався йому найпереконливішим аргументом на користь нового способу сушіння, діє проти нього. Розглядаючи його, кожен починав думати не так про ділове розв’язання питання, як про саме це дивне і малоймовірне явище, схоже на ловкий фокус. А реформа, яку пропонував Федір, відходила на задній план і уявлялася ще більш сумнівною, ніж цей трюк.

Директор, досхочу наколупавшись складаним ножиком у бруску, несподівано виклав купу солідних заперечень: і місця нема для нової сушарні, і додаткової електроенергії не дадуть, і великих асигнувань на будівництво не дозволять… Головний інженер Вольський сказав, що пропозиція Решеткова заслуговує на увагу, але її ще треба добре вивчити — не все, що добре виходить в лабораторному експерименті, придатне для виробництва…

Федір побачив, нарешті, що його пропозицію провалюють. І хто! Свої ж… Однодумці! Це було так несподівано, що він спершу розгубився. Потім образився. Потім розізлився, схопив, — мало не вирвав з рук Вольського, — свій брусок, загорнув його в той самий папірець і сховав у кишеню. Жести були красномовні, всі стежили за ними.

— «Віддайте мої іграшки!» — тоном скривдженої дитини сказав головбух, літній, лисий чоловік, завжди з нахилом до гумору. Він бачив, що Решетков втрачає рівновагу…

Доброзичливий сміх присутніх збентежив, але й урівноважив Федора. Тільки тепер він зрозумів свою помилку…

— Я, очевидно, поганий адвокат, — сказав він, заспокоюючись, — і не зумів переконати вас у тому, в чому сам упевнений… Але іншого виходу я не бачу. З нашої сушарні нічого більше витиснути не можна, вона спроектована для досить уже підсушеної, витриманої деревини, якої тепер нема і в найближчі роки, мабуть, не буде. А високочастотний спосіб дасть можливість приймати дерево будь-якої вологості і швидко перетворювати його на чудовий матеріал… Є дуже простий спосіб пересвідчитися в тому, що це не фантазія: поїхати до інженера Тунгусова і побачити на власні очі, як це відбувається. До речі, він краще за мене зуміє довести переваги такого способу…

— Оце добре! — зрадів Храпов. — Давай, Решетков, влаштовуй побачення. Поїдемо з Вольським, подивимося, обговоримо… Ну, все поки що?

А що влаштовувати? Зараз подзвоню, і поїдемо, — сказав Федір, рішуче набираючи номер. Але й тут у нього вийшов промах.

Вислухавши Федора, Микола розсердився. Він щойно одержав останні деталі з кварцового скла і весь поринув у завершальні монтажні роботи. До того ж і відпустка вже минала.

— Федю, любий, — розізлившись, він завжди ставав в’їдливо-лагідним, — до біса цю сушарню. Розумієш? Я ж тобі сказав — коли закінчу. Який сьогодні день? Вівторок? Дзвони у п’ятницю. Прийміть запевнення і таке інше. — І він поклав трубку.

— В п’ятницю… — зніяковіло повторив Федір.

І всі знову посміхнулися. Посміхнулися такій прозорості внутрішнього світу цієї молодої, безпосередньої людини…

Настали останні, вирішальні дні.

Рівно півроку минуло відтоді, як Тунгусов, кинувши все, з головою поринув у створення свого фантастичного «генератора чудес». Ця таємнича назва, іронічно кинута вперше Федором, тепер у дружніх розмовах набула пристойної, суворої форми: «ГЧ».

Всупереч звичаєві Тунгусова, апарат не був упорядкований до кінця. Надзвичайно складний монтаж, величезна кількість деталей не були сховані в спільну оболонку. Бракувало «одягу», його замінював простий шматок бязі, яким Тунгусов накривав зверху агрегат, коли припиняв роботу.

Деталі кількох складних конструктивних вузлів можна було остаточно розмістити тільки після старанної перевірки їх в роботі. І от Тунгусов перевіряв, шукав це найвигідніше розташування деталей. Колосальна частота пульсу, який готовий був забитися і оживити поки що холодне тіло «ГЧ», змушувала враховувати кожну десяту частку міліметра взаємної відстані між деталями та екранами, бо саме в ній у чутливому дотикові і сплетінні невидимих електричних та магнітних полів і народжувалося нове проміння.

Тунгусов зовсім не виходив з дому. Кожен новий день він вважав останнім днем цієї стомлюючої роботи. Він вимірював, розраховував, потім припаював деталі, а вони в цей час сповзали з визначеного їм місця, зсувалися на якусь невловиму частину міліметра, на непомітну частку градуса. Вимірювальні прилади капризували, доводилося обчислювати і враховувати помилки, придумувати нові способи вимірювань.

Тьотя Паша навіть бурчати перестала. Вона знала, що робота закінчується, і чекала цього кінця з таким самим нетерпінням, як і Тунгусов.

— А стекла всі прикрутив? — питала вона співчутливо, поглядаючи здалеку на дивовижний апарат.

— Стекла всі, тьотю Пашо. Тепер от котушки лишилися…

— А багато тих котушок? — діловито цікавилася вона, по-своєму оцінюючи обсяг роботи. І Тунгусова підбадьорював і радував цей живий струмочок простого людського співчуття.

Болісно наближаючись, кінець роботи все-таки настав несподівано і приголомшив Миколу. Раптом виявилося, що все уже зроблено! Найскладніші завдання розв’язані, всі деталі готові, перевірені, поставлені на місця. Перевіряти більше нема чого.

Ідея здійснена!

І тут вперше Микола відчув тривогу. А що як помилка? Що коли його теоретичні узагальнення, з яких виник цей рогатий дивовижний апарат, лише фантазія самовпевненого ділетанта, котрий перескочив за межі власних можливостей.

Зараз це з’ясується…

Лишається ввімкнути генератор, поставити на шляху променя шматок металу або мікроскоп з біологічним приймачем-детектором.

Ні… Микола посміхнувся, не поспішаючи зняв з цвяха кепку і, вдаряючи нею об руку, вийшов. Тьотя Паша, почувши його кроки, повільно випливла з кухні.

— Закінчив, чи що?

— Піду прогуляюсь, — уникаючи прямої відповіді, сказав Микола.

Був тихий і теплий вечір. Важке міське повітря ледве втискувалося в легені. Але Миколі і це повітря здавалося свіжим і приємним. Після довгого свого ув’язнення він дихав на повні груди.

Ішли перехожі, мчали, крякаючи, мов качки, автомобілі.

Микола намагався ні про що не думати, але не міг заглушити збудоражених думок. «Помилки не може бути!»

Дійшовши до першого ж провулка, він не витримав, повернув назад і швидко попрямував додому.

Нічого зволікати! Все гаразд! Зараз він дасть струм, і з круглого отвору в товстому свинцевому об’єктиві екрана бризне нове проміння. Проміння, яке дасть людині владу над речовиною. Проміння, яке руйнуватиме або перероблятиме матерію, залежно від повороту оцієї ебонітової ручки.

Ось шматок заліза. Він давно вже чекає своєї долі. Зараз Тунгусов націлиться на нього, поверне ребристу ручку верньєра так, щоб його біла стрілка зупинилася на цифрі 26. Тоді з свинцевого отвору піде «проміння заліза», коливання, частота якого відповідає «пульсові» цього самого заліза.

І залізо почне резонувати.

Ніхто не знає, що таке резонанс. Але резонанс — це величезна сила. Кволим своїм голосом людина вигукне: «О-о-о-о!» — і в цьому звуку може виявитися тон, сила якого зруйнує скелю.

Та це механіка. Електричний резонанс сильніший, він може діяти на найміцнішу в світі систему — на атом.

…Якщо найшвидкісніший сучасний літак на повному ходу вріжеться в скелю, постраждає трохи скеля, на дрізки розіб’ється літак, але жоден атом каменю й металу не буде порушений.

А електричний резонанс…

Залізо почне резонувати.

Ледве помітний поворот другої ручки — і потужність коливань посилиться. Електрони атомів заліза, що потрапили в полон резонансу, кинуться геть, почнуть вилітати з своїх орбіт!

Рівновага атома порушиться.

Атом заліза перестане бути атомом заліза: він зробиться атомом марганцю, хрому, ванадію, титану…

Микола переніс «ГЧ» на стіл біля вікна, поставив його на ящик. Куди спрямувати промінь? Треба бути обережним: хто знає, що може трапитися, якщо він прослизне повз залізний брусок, покладений на край підвіконня, і впаде на людину!

За вікном було вже темно. Рожевуватий кусок каламутного столичного неба нависав згори, стиснутий з боків силуетами двох найближчих будинків. Вони здавалися величезними. В прольоті між ними білів освітлений ліхтарем фасадик старого двоповерхового особняка на другому боці вулиці, а десь далі за ним височіла чорна брила якогось великого будинку. Ланцюжок широких вікон у його верхньому поверсі був яскраво освітлений, і в останньому вікні бовваніла маленька чорна постать людини, яка очевидно, стояла на підвищенні.

Микола взяв бінокль. Людина жестикулювала, стоячи перед пюпітром, щось говорила, звертаючись, мабуть, до аудиторії, якої не було видно звідси. Людина стала орієнтиром для Миколи. Бінокль зсунувся трохи праворуч, і будинок обірвався темним рогом. Так, там ніяких споруд більше нема. Це небо.

Туди, повз ріг будинку, вгору, у світовий простір, Микола спрямував об’єктив свого апарата. Потім він опустив штору, поставив на шляху променя залізний брусок і ввімкнув струм. Повернув ручку настройки. Сірим світлом спалахнула свинцева лампа.

Зараз — резонанс…

Що ж, чекати нічого. Тут усе повинно відбуватися вмить.

Він простяг руку, помацав холоднуватий кусок металу, розлінійований косими смугами — слідами пилки. Так, усе нормально, нічого і не повинно бути. Потім додав потужності, трошки-трошки… Нічого.

Більше. Півподілки шкали. Цілу поділку. Дві, три, п’ять…

Микола пройшовся по кімнаті, почав набивати цигарку.

Так… Хвиля заліза обчислена неправильно. Нічого, є мідь, є алюміній, молібден, цинк, бром, цезій — усе є!

Він поклав мідь, повернув стрілку на цифру 29, трохи зсунув її ліворуч, потім праворуч.

Він обмацував, роздивлявся метал. Відколупував різцем маленькі стружки, клав у пробірку, пробував у реакціях.

Мідь лишалася міддю. Цинк — цинком. Хімічно чистим, справжнім цинком. Сурма — сурмою, вольфрам — вольфрамом.

Блідий, стомлений, зарослий світлою щетиною, з блукаючим поглядом і незвичайною складкою розгубленості біля рота, Микола вперто продовжував свої досліди. Від елементів він перейшов до хімічних реакцій. Потім до дріжджових блоків під мікроскопом.

Ні в чому не видно було впливу проміння. Тільки лічильник Раєвського, ввімкнутий через посилювач у ланцюг репродуктора, відбивав ледве чутні удари, вказуючи на наявність якогось слабкого випромінювання.

Микола здався, коли були вичерпані всі можливі способи перевірки.

Він раптом відчув кволість, немовби тільки зараз водночас покинула його вся енергія думки, все нервове напруження, яке вже багато днів він так щедро вкладав у цю безплідну роботу, повіки стулилися, голова безсило схилилася до оголеного балона, що мерехтів свинцевим туманом, і пальці, що машинально стискали ручку настройки, з досадою судорожно крутнули і облишили її.

Тільки тепер сумнів, що межував з відчаєм, потряс його мозок.

«Помилка… Невже принцип неправильний?..»

Кілька секунд стояв так Микола над своїм витвором, заплющивши очі, відчуваючи лобом тепло балона.

Думки про генератор, які так довго заполоняли мозок, раптом одна за одною почали крадькома вислизати із стомленої голови. Тепер вони стали чужими, злими, ворожими, і мозок виганяв їх…

От і все…

Лише мить тривала страшна легкість спокою. Уже наступної миті порожнеча почала заповнюватися. На зміну тому, що пішло з тайників пам’яті, виринуло те, що стояло на черзі. Перед Миколиними очима виникли нерозгадані таємничі знаки: LMRWWAT.

Розділ шостий РИДАН ПОДАЄ РЕЧОВІ ДОКАЗИ

— Як справи, товариші? Можна поздоровити з успіхом?

Четверо співробітників лабораторії зустрічають Ридана посмішками. П’ятий серйозно і навіть трохи похмуро потискує руку професорові. Це справа вдачі. Одних перемога робить веселими, інші, навпаки, стають стриманими і урочистими.

— Ось дивіться, Костянтине Олександровичу! Ридан нахиляється над кліткою і уважно розглядає в ній собаку. Той відповідає таким самим уважним поглядом і обережно помахує хвостом. Собака як собака. Тільки на голові помітно кільцевий шрам, який майже заріс шерстю. Ридан відчиняє дверцята, пестить собаку і водночас обмацує шрам — слід операції.

— Ну, Жучко, як ти себе почуваєш? Можеш вийти погуляти.

Він виймає з кишені халата жменю дрібних сухариків, дає тварині понюхати і з’їсти кілька штук, потім кидає один сухарик якомога далі, другий підкидає вгору. І все стежить за собакою, за його рухами.

Нарешті, професор задоволено оглядає співробітників.

— Так здоровий? Як вважаєте, Андрію Андрійовичу?

— Здоровий, — відповідає похмурий чоловік. — Двадцять шість днів після операції. Ось подивіться, це номер сто восьмий. — Він подає Риданові книгу, де записані щоденні спостереження за собакою: вага, температура, кількість з’їденої їжі і т. д.

— Не хочу ніяких записів. Здоровий — і прекрасно. Скільки у вас отаких «жучок» вийшло?

— Зараз десять, — відповідає один з молодих аспірантів.

Другий додає впевнено:

— Тепер усі будуть такі! Ридан рішуче встає.

— Ну, спасибі, друзі. Виходить, техніка операції освоєна. Що ж, давайте приступимо до досліду.

За годину вони почали цей чудовий дослід, якому судилося прогриміти на весь медичний світ. Складна операція, блискуче розроблена співробітниками інституту, полягала в тому, щоб проникнути в глиб мозку тварини. Треба було розрізати череп, оголити великі півкулі і підняти мозок так, щоб показалася сама основа його — «сірий бугор» і гіпофіз. Потім знов укласти півкулі на своє місце і загоїти завдані рани.

Перші спроби виконати таку операцію здавалися безнадійними. Тварини гинули. В кращому разі вони жили кілька днів паралізовані або втрачали які-небудь життєво важливі функції. Але люди не здавалися. Вони шукали причин важких поразок і усували їх. Точне знання анатомії, мистецтво оператора, винахідливість фізіолога, техніка — все було мобілізовано. Тварини почали видужувати. Нарешті з’явилися «жучки», які навіть не хворіли після операції. Це було те, чого чекав Ридан. Тепер він приступив до задуманого досліду.

Собаку, приспаного ефіром, поклали на операційний стіл. Спеціальні затискачі схоплюють і фіксують у певному положенні його голову.

Люди в халатах і масках діють швидко і точно. Кожен добре знає роль.

Розрізано шкіру на голові. З лівого боку оголюється череп.

Тепер на голову опускається виблискуючий нікелем прилад.

Вмикається струм, і внутрішня частина приладу починає повільно повертатися. Дзижчить коліщатко циркулярної електропилки, вирізуючи овальний отвір у черепі.

Вибрано рідину, що заповнює вільні порожнини мозку. Від цього мозок стає менший і починає відставати од черепа, як зерно сухого горіха від шкаралупи.

Наркотизатор повертає голову собаки потилицею вниз. Мозок відділяється від свого ложа. Невеликий натиск тупим інструментом — і оголюється сіра бугриста поверхня, пронизана пульсуючими судинами; в самій глибині зяючого тайника мозку темніє гіпофіз — маленька залоза, яка регулює ріст тварини і виконує багато інших ще не відомих функцій.

— Готово!

Ридан теж готовий. У нього в руці пінцет, що стискає маленьку, завбільшки з горошину, скляну кульку. Туди, в розкриту щілину мозку, в невелику впадину біля «сірого бугра», поблизу гіпофізу, професор кладе свою кульку.

— Є, опускайте, — наказує він. Кришка черепа обережно закривається. Операцію закінчено. Зашито шкіру на голові. Кулька лишається в мозку.

Собаку переносять в іншу кімнату. Тут він прокинеться від наркозу, тут їстиме, питиме, чекатиме своєї долі.

На операційний стіл кладуть другого собаку, потім третього… На десятому робота закінчується. П’ятьом з них закладено скляні кульки в ділянку «сірого бугра», а в решти тільки трохи піднято і знову опущено на місце мозок. Ці п’ять — контрольні. Тепер буде видно, як позначиться на здоров’ї собак подразнення, викликане тиском скляної кульки в одному пункті центральної нервової системи. А на контрольних собаках можна буде побачити, які явища викличе саме тільки хірургічне втручання.

У сусідній лабораторії теж кипить робота.

Тут собаки виступають як пацієнти зубного лікаря. Бормашина просвердлює дупло в зовсім здоровому зубі. Нерв оголений. Туди вкладають ватку, змочену краплею формаліну, потім замазують дупло цементом. Собаки йдуть конвейєром. Різниця тільки в тому, що одному закладають у зуб формалін, другому — кротонове масло, третьому — мозкову тканину, четвертому — миш’як, п’ятому — дифтерійний токсин, шостому — токсин стовбняка.

Деякий час у собак болять зуби. Це видно. Покладена речовина подразнює нерв. Потім біль проходить. Згодом пошкоджений зуб виривають. Собаки здорові. Тепер лишається стежити і чекати.

Одну за одною Ридан обходить ще ряд лабораторій. У кожній з них група наукових співробітників порається коло тварин. Операції найрізноманітніші: одні заморожують окремі ділянки мозку, інші оголюють нерви в різних частинах тіла, перерізують їх або трохи отруюють якимись речовинами.

Всі ці різноманітні експерименти підпорядковані одній меті. Об’єкт операції — нерви, нервова система. Майже весь інститут працює над нервами. Це Ридан перевіряє геніальну догадку, яка виникла на основі безлічі немовби випадкових, окремих спостережень. Якщо догадка буде правильною, вона зробить переворот у медицині.

Настають дні чекання. Всі операції закінчено. Люди стежать за тваринами, оглядають, обмацують їх, старанно записують у щоденники свої спостереження, сперечаються. Ентузіасти вже схильні знаходити підтвердження ідеї. Скептики охолоджують їх запал і знаходять інші пояснення. Ридан цінує і тих, і других. У ньому самому поєднуються обидва ці типи наукових працівників.

І от починається.

У собаки з кулькою в мозку іде кров з ясен; ясна робляться крихкими, відстають від зубів, потім від щелепних кісток. У роті, на слизистих оболонках, з’являються виразки, вони ростуть, глибшають, руйнуючи тканини; нарешті, одна з них з внутрішньої поверхні щоки проходить на зовнішню: утворюється наскрізний свищ.

З кожним днем хвороба прогресує. Зовсім здорові зуби поступово стають м’якими, легко стираються, деякі викришуються зовсім.

— Цинга? — здивовано питають Ридана. його ясні сірі очі блищать.

— Заждіть навішувати ярлики. Це ще не все.

Справді, в другого собаки з кулькою події пішли далі. У нього, крім «цинги», утворюється виразка на рогівці ока, уражена порожнина носа, виникає гнійне запалення середнього вуха.

— Дивіться: всі ці явища точно відповідають розташуванню гілок трійчастого нерва, — пробує узагальнити Андрій Андрійович.

— Заждіть, заждіть, — повторює Ридан.

Через кілька годин гинуть два собаки з п’яти. Розтин показує: великий крововилив у легені і численні виразки в шлунку та на кишках. Усе це робить кулька в мозку. П’ять контрольних тварин без кульки зовсім здорові.

Ті самі явища спостерігаються в собак, яким була зроблена зубна операція: виразки, ураження очей, крововилив у легені, смерть.

Слабкі дози токсинів дифтериту і стовбняка, що діяли короткий час на зубний нерв, не викликають ні дифтериту, ні стовбняка, але теж призводять до виразок, крововиливів у легені і смерті тварин.

Якщо розрізати сідничний нерв на лівому стегні, то від цього спочатку набрякає стопа, а потім на ній утворюється прогресуюча виразка. Починається гангрена, відпадають цілі фаланги пальців. Через деякий час ця картина повторюється на правій нозі, хоча нерв на правій стороні зовсім не оперували.

Фактів усе більше й більше, зошити всіх лабораторій пухнуть від записів. Досліди ще тривають, але Ридан уже бачить, що ідея правильна, перевірена, доведена.

Тоді він скликає нараду співробітників інституту. Один за одним з короткими повідомленнями про результати виступають керівники всіх лабораторій, що брали участь у дослідах. Кожен повинен знати, що вийшло в інших. Сам Ридан поки що мовчить. Тільки він знає всі роботи і міг би просто викласти їх зміст і висновки, та ні, краще хай люди самі спробують узагальнити результати дослідів, зрозуміти ідею. Вона складна, дуже нова, і сформулювати її не кожен наважиться — це означало б відмовитися од поглядів, які ще здаються непохитними.

Нарешті Ридан уперше вголос промовляє ці слова.

— Отже, можна констатувати, — каже він, — що в наших дослідах, діючи різними способами безпосередньо на нерви, ми викликаємо в організмі запалення, набрякання, виразки, пухлини, тобто майже всі відомі медицині види хворобливих симптомів. Це означає, що саме нерви, нервова система керують розвитком будь-якого патологічного процесу. Всі хвороби є результатом якихось порушень у діяльності нервів. Тепер вперше стає ясною схема хворобливого процесу. Організм увесь пронизаний нервами, з’єднаними в єдину струнку систему. І нема такої точки, такої клітини в організмі, доля якої не залежала б від впливу нервової системи. Доки ця система працює нормально — організм здоровий; це означає, що всі функції в ньому здійснюються нормально. Адже функціями керують нерви.

Та от на якій-небудь ділянці нервову сітку пошкоджено. Пошкодження можуть бути різні. Хай це буде укус отруйної комахи, хімічний опік, під дією якого робота нервів на даній ділянці хоча б тимчасово порушується.

Сусідні ділянки нервової системи, пов’язані у своїй діяльності з ураженою ділянкою, змушені якось перебудуватися, пристосуватися до зміни. Що сталася. Потім перебудовуються ще більш віддалені ділянки.

Так починається перебудова всередині нервової системи. Вона охоплює все нові й нові ділянки і, нарешті, приводить до якоїсь іншої комбінації нервових стосунків, за яких стають неминучими явні ознаки хвороби. Досі медицина приділяє захворюванню нервів особливе місце, особливий розділ патології. Вивчаючи хвороби, вона тільки в деяких випадках бере до уваги нерви. Це помилка! Тепер ми можемо твердити, що нема такої хвороби, в якій нерви не брали б участі, не відігравали б провідної і вирішальної ролі.

А звідси висновок, що й лікувати хвороби можна, діючи на нервову сітку. Застосовуючи свої звичайні методи лікування, медицина так і робить, хоча звичайно вона сама цього і не підозріває. В цьому її недосконалість.

Ридан підвівся.

— Ми відкриваємо новий розділ в історії медицини. Запитання є?

Приголомшені новими думками, слухачі якусь мить сидять нерухомо. Потім одразу зводиться кілька рук.

— А мікроби?

— А інфекційні захворювання?

Ридан сміється.

— Я так і думав. Чим несподіваніша думка, тим більше в ній незрозумілого. Пропоную на цьому, товариші, закінчити нашу нараду. Обміркуйте цю нову концепцію. Багато що, я впевнений, само собою стане зрозумілим, зайві запитання відпадуть, залишаться найділовіші. Найближчими днями зберемося знову.

Досліди з тваринами тривають.

Майже кожного ранку приходить вантажна машина і привозить десяток-два нових собак.

У бактеріологічній лабораторії починається війна. Два табори визначилися там одразу після виступу Ридана. Керівник лабораторії, професор Халтовський, відомий своїми блискучими роботами з мікробіології, очолює опір. Бачачи, що більшість його співробітників уже захоплена ідеєю Ридана, він починає діяти з властивою йому делікатністю і якоюсь в’їдливою ніжністю.

— Костянтин Олександрович — запальний чоловік, — каже він. — На жаль, в науці це не завжди… допомагає. Він говорить: «Усі хвороби», «всі патологічні процеси». Боюсь, що це помилка, і нам треба вчасно застерегти від неї професори. Чому «всі»?! Ну, а, скажімо, інфекційні захворювання? Їх теж організовують нерви? Виходить, уся боротьба з мікробами зводиться нанівець? Мікроби ні до чого? Виходить, найвизначніші відкриття Пастера, Мечнікова, Дженнера, Ерліха та інших славетних учених, завдяки яким людство позбулося жахів віспи, дифтериту, сифілісу — помилка?!

Риданівці мовчать. Важка артилерія професорських аргументів гнітить своєю авторитетністю. І нотки «справедливого обурення», які доречно звучали в словах професора, такі переконливі. Правда, бракує ясності. Чи так уже необхідно тривожити імена світил?

Аспірант-комсомолець Данько шукає ясності, насупившись і ламаючи в руках сірникову коробку. Сірники в ній перестали вже триматися і раз у раз випадають на підлогу.

— А все-таки ці експериментальні виразки на ногах виникають від подразнення нерва у віддаленому пункті, а не від мікроба, — вперто промовляє Данько і одразу переводить суперечку з туманних вершин у галузь конкретних уявлень і фактів. — Кожного разу ця операція неминуче приводить до виразок. Куркін це довів. Тут сумнівів не може бути. Знаєте, скільки він таких операцій зробив?

Халтовський смикає вусом, нервово кусає верхню губу.

— Добре! Але ж ми пересвідчилися, що всі ці виразки кишать звичайними для них мікробами? Чи, по-вашому, мікроби теж з’являються внаслідок подразнення нерва?

Данько мовчить.

— Спробуйте-но одержати експериментальну виразку без мікробів, чисто нервовим шляхом, — в’їдливо підкреслює мікробіолог, ворушачи в повітрі пальцями.

Можна подумати, що ця розмова передається по якомусь інститутському нерву у віддалений пункт — до Ридана. Він раптом входить у лабораторію.

— Ось що, товариші. Виразки на стопі виникають внаслідок самої лише дії на нервову систему. Факт доведений. Проте виразковий процес в усіх наших експериментах супроводжується появою звичайної для нього бактеріальної флори. Спробуйте-но розібратися, в чому тут справа.

І він виходить.

Халтовський похмуро дивиться в простір, вус його смикається.

А Данько підводить голову і посміхається товаришам.

Тим часом чутки про риданівські досліди виходять за межі інституту. В наукових установах, у клініках, в сім’ях учених виникають суперечки, накреслюється розкол; одні вже знаходять у новій теорії пояснення багатьох незрозумілих явищ, інші тремтять перед можливим потрясінням основ.

Ридан усе це знає. Йому розповідають співробітники, йому дзвонять, нарешті, приходять відвідувачі, щоб одержати вказівки і в своїх установах розпочати нові дослідження.

Одного чудового дня аспірант Данько потрапив до Тропічного інституту, де в нього ціла група знайомих лікарів та аспірантів. На нього нападають із запитаннями, але він обмежується короткою інформацією і відхиляє дебати. Ніколи — у нього справи.

— Для того, щоб вилікувати людину від малярії, ви намагаєтесь знищити малярійні плазмодії в її крові. Так?

Початок принциповий і інтригуючий. Інститутці змовкають, передчуваючи нове відкриття, і з готовністю підтверджують:

— Так, так.

— Для цього ви даєте хворому хінін, який і вбиває плазмодії. Так?

— Так.

— Дозвольте маленький експеримент. Дайте трохи крові. Свіжої малярійної крові, наповненої живими плазмодіями. Кубиків два-три.

Кров приносять у термостаті, який зберігає температуру тіла. Другий термостат спеціально пристосований для досліджень. Він з’єднаний з бінокулярним мікроскопом, який дає можливість розглядати населення ще живої, теплої крові у капілярній щілині між двома рухомими дисками з дуже тонкого скла.

Данько повільно крутить диски, припавши до окуляра, і одразу натикається на плазмодії. Бліді, безформні грудочки, наповнені чорними крапками пігменту, повільно рухаються, витягуючи свої тупі, округлені виступи.

— Так, вони живуть. Тепер дайте розчин хініну, який ви впорскуєте хворим.

Він одливає в пробірку трохи крові і додає стільки ж хініну. В другу пробірку з кров’ю, де кишать плазмодії, він вливає більше хініну. В третю додає порцію такого міцного розчину, який отруїв би людину. Пробірки в термостаті.

Дослід триває довго. Данько час від часу підходить до мікроскопа. В усіх пробірках плазмодії продовжують жити. Хінін не діє на них!

— Що скажете, товариші? — Данько оглядає своїх друзів.

— Такі досліди відомі давно, — сумно говорить один.

— Я знаю. Я хотів побачити сам. Але хіба ці досліди не переконують вас у тому, що хінін безпосередньо не діє на плазмодіїв?

— Ні, не переконують. У пробірці одне, а в організмі створюється дуже складна обстановка.

— Згоден. Але чому ж вона створюється?

— Під впливом хініну.

— Виходить, хінін діє не на плазмодії, а на організм. І точка прикладення його дії, очевидно, нерви?

Малярійники розводять руками.

— Механізм дії хініну невідомий, — відповідають вони. — Крім того, бувають хіностійкі раси плазмодіїв.

— Добре. Почекаємо. Коли це з’ясується?

— Хворого щойно прийняли. У нього дводенна форма малярії. Сьогодні хінізуємо, завтра-післязавтра уже знатимемо.

Через день з’ясовується, що «раса паразитів не хіностійка», хінін припинив приступи пропасниці у хворого. А плазмодії його витримали в пробірці кінську дозу цієї отрути!

Після відвідин Данька, після його розповідей про нові роботи старий лікар-малярійник Дубравін довго сидить у лабораторії, курить, думає, переглядає старі пачки історій хвороби.

— Вони мають рацію, — говорить він своїм аспірантам. — Риданівці мають рацію! Я все життя, можна сказати, просидів на малярії і завжди стикався з фактами, які свідчать про те, що малярія і плазмодії — різні речі. Але я разом з усією медициною не міг наважитися визнати це, вишукував усякі каверзні пояснення фактам. І от ми дійшли до того, що ототожнили кнопку і дзвінок. Хіба не так? Хіба у нас плазмодій не став синонімом малярії? Замість того, щоб лікувати організм, ми охотимося за його паразитами, які, може, тільки тому й розвиваються в ньому, що хвороба створює для них сприятливі умови.

Подумати тільки, яка дурниця виходить: хінін — основна наша зброя — явно нешкідливий для плазмодіїв! Знаючи це, ми все-таки націлюємося на плазмодіїв… щоб влучити в малярію. Але ж ще три віки тому південноамериканські дикуни жували кору хінного дерева, щоб позбутися пропасниці. Зараз для мене цілком ясно: хінін діє саме на організм, а не на плазмодіїв. І паразитів убиває організм, а не хінін. Це далеко не одне й те саме, товариші. Тут величезна принципова різниця. Ми орієнтуємо всю нашу методику лікування на безпосереднє знищення паразитів у крові, а дуже можливо, що це непосильне завдання. Отруїти паразитів, що наповнюють кров, не зачепивши, не ушкодивши при цьому саму кров, хіба це не абсурд? Ні, Ридан має рацію. Всі наші зусилля повинні бути спрямовані на те, щоб змусити організм припинити ненормальні процеси, які з’явилися в ньому і дають можливість плазмодіям жити і розмножуватися. Якщо ним це пощастить зробити, організм сам розправиться з плазмодіями і з усіма симптомами хвороби. Ридан має рацію! Треба негайно включатися в його роботу, товариші. Завтра ж підемо до нього поговорити. Згодні?

Час минає. Боротьба, що розгорнулася довкола нових ідей, стає не такою галасливою і гострою, як на початку. Вона набирає позиційного характеру. В медичній пресі з’явилося кілька протестів хранителів старих основ, проти «недостатньо обгрунтованих» і «скороспілих» висновків новаторів, але вони пролунали глухо, непереконливо. Вони лишилися навіть без відповіді.

Ридан, вирішивши, що вступати в полеміку поки що марна справа, обмежився короткою — на одну сторінку — інформаційною заміткою в академічному щомісячнику. Тут були скупо описані основні досліди і в кількох пунктах викладені неминучі висновки. Номер з цією заміткою через два дні став бібліографічною рідкістю, а в деяких бібліотеках відвідувачі незабаром почали скандалити, повертаючи щойно взяту книжку: в ній бракувало саме тієї сторінки, яка їх цікавила!

Ця сторінка була немовби просякнута якоюсь хвилюючою речовиною. Ті, що читали її, відчували незрозуміле тремтіння, як на початку землетрусу.

Тепер усе це вляглося, люди визначили свої позиції, почали готувати ділові аргументи. У вивчення нової проблеми включається цілий ряд наукових колективів, кілька клінік. Ридан час від часу одержує багатющий матеріал для своїх узагальнень.

Однак багато хто почав надто захоплюватися вишукуванням нових доказів правильності основної ідеї про роль нервових процесів у розвитку хвороб.

Ридан бачить, що справа далі не йде, і кидає нову спрямовуючу думку.

— Досить вивчати і доводити. Наше завдання лікувати людей, а не доводити теорії. От ми знайшли важливу ланку в механіці захворювання, навчилися штучно відтворювати природний патологічний процес, переконалися, що нерви ведуть цей процес. Дуже добре! Тепер ми повинні змусити нерви припиняти цю шкідливу роботу в хворому організмі, припиняти хворобу. Якщо ми цього не зробимо, наша праця нічого не варта.

Потік доказів вичерпується. Риданівці знову шукають. Завдання дуже складне і непевне, воно схоже на рівняння, в якому всі величини невідомі. Минає рік, і новатори, зайняті своєю справою в фізіологічних лабораторіях, клініках, лікарнях зовсім зникають з наукового горизонту. Шукання не дають результатів.

Консервативна опозиція, оправившись від бурхливого наскоку нових ідей, потроху підводить голову і з властивою їй в’їдливою коректністю починає ховати «безпідставні фантазії деяких учених». Ридан мовчить. Друзі радять йому виступити з великою ґрунтовною доповіддю. Він махає руками: навіщо? Хай потішаться старенькі!

— Ми йдемо правильним шляхом, — каже він впевнено. — І, я гадаю, скоро матимемо солідні аргументи. Отоді й виступимо.

Але аргументи вперто не з’являються, а Риданові, зовсім несподівано для нього, доводиться заговорити.

Якось він одержав запрошення на збори столичних лікарів, присвячені оглядові останніх досягнень вітчизняної медицини. Ридан іде, сподіваючись виловити в повідомленнях лікарів що-небудь корисне для себе, які-небудь натяки на «аргументи».

Він сидить серед публіки і уважно слухає. У вступній частині доповіді підбиваються підсумки діяльності органів охорони здоров’я в країні. Вони чудові, ці підсумки, вони можуть переповнити гордістю серце кожного радянського громадянина. Доповідач показує діаграми. Ось як розширюється медична допомога населенню: на величезній території Союзу вже не знайдеш такого куточка, де б не було в крайньому разі хоч медичного пункту. Жодна країна в світі не витрачає стільки коштів на охорону здоров’я людей. Ось армія, що оберігає здоров’я. Ось санаторії, лікарні, будинки відпочинку, величезна мережа дитячих закладів: нема дитини, за розвитком якої не стежив би лікар. Це матеріальні передумови. А ось результати. Доповідач з паличкою-указкою переходить до нової серії діаграм. Зменьшується кількість захворювань. Круто падає чорна лінія смертності. Лине вгору крива здорового, міцного потомства…

Зал аплодує. Аплодує і Ридан.

Починаються виступи спеціалістів з різних галузей медицини. Говорять про нові прийоми лікування, про нові ліки, нові операції. Ридан невдоволений. Усе це окремі випадки, дрібниці, звичайне в усякій справі вдосконалення старого. Нічого принципово нового. Загальних питань медицини ніхто не торкається.

На трибуну виходить один з ортодоксів — автор надрукованої в минулому році статті проти нових ідей Ридана. Цікаво…

Він говорить довго. Чудові діаграми, які демонструвалися тут, переконують його в тому, що «охорона здоров’я на правильному шляху: вона швидко використовує всі досягнення теорії медицини».

Цього не може витримати Ридан.

— Такої теорії нема! — голосно вигукує він.

У залі починається пожвавлення, галас. Публіка, пізнавши Ридана, просить дати йому слово. За кілька хвилин він уже на трибуні.

— Признаюсь, — повільно говорить він у напруженій тиші, — я не чекав, що такі авторитетні представники медичної науки вважатимуть за можливе сховатися від важливих принципових питань теорії за загальні перемоги охорони здоров’я. Це в основному не наші перемоги, товариші. Охорона здоров’я — далеко не одна лише медицина. Ці перемоги належать соціалізмові. Поліпшення умов праці, харчування, жител, відпочинку, лікарської допомоги і таке інше, — ось що, а не розвиток самої медичної теорії привело до цих перемог…

— Неправильно!.. Ми лікуємо людей! — ображено вигукує хтось.

— Ми лікуємо людей уже тисячі років. І в багатьох випадках добре лікуємо. Я кажу про те, що коли лінія здоров’я в нашій країні за останню чверть віку пішла круто вгору, то це зовсім не тому, що наша лікарська наука здобула якісь серйозні теоретичні перемоги за цей час. Навпаки, я тверджу, що вона дуже відстає у своєму розвитку від інших наук!

З блискучою ерудицією Ридан доводить це цікавими фактами, порівняннями. І в кожному новому слові тріпотить його жива, власна думка, чого так бракувало його попередникові на трибуні.

— Будемо відверті, товариші. Хіба, приступаючи до лікування хворого, ми буваємо коли-небудь твердо впевнені в тому, що ми його вилікуємо? Кращі люди країни передчасно ідуть від нас, незважаючи на те, що всі засоби, всі сили медицини мобілізуються на те, щоб їх врятувати. В чому ж тут справа? А в тому, що ми не маємо правильного уявлення про саму суть тих процесів, які відбуваються у хворому організмі…

Ридан захоплюється, стає все різкішим. Можливо, різкішим, ніж треба було б.

Але це його стиль — нічого не згладжувати, не приховувати, навпаки, вип’ячувати всі гострі кути.

Всі слухають з хвилюванням. Майже кожна його думка викликає рух у залі — одні обурюються, інші аплодують.

— Хіба це не так? — не вгамовується Ридан. — Хіба ми знаємо, що таке ревматизм? Або численні шкіряні, нервові, «конституціональні» хвороби? Не знаємо! А лікуємо і виліковуємо. Та хіба ж це наука? Так лікувалися і дикуни, які в багатьох випадках добре знали, що треба робити після появи певних ознак хвороби. Від них і ми дечому навчилися, наприклад, застосуванню хініну, нашого основного засобу проти малярії. Так лікуються і тварини: собаки жують траву…

Вигуки обурення знову зливаються з аплодисментами.

— Багатьом це гірко чути, — серйозно говорить Ридан. — Але ця гіркота, я певен, нам зараз корисніша, ніж солодкі звуки переможних літавр. Саме про це треба говорити. Медицина здавна звикла, щоб про її таємниці не говорили вголос або загальноприйнятою мовою. Можливо, і це відіграло роль у її відставанні…

Недавно один мій знайомий пацієнт проробив цікаву роботу. Схопивши сильну нежить, він пішов по лікарях і почав записувати поради, які вони йому давали. Вийшла непогана колекція методів лікування. Дозвольте оголосити. Чотири лікарі рекомендували краплі в ніс і дали чотири різних рецепти цих крапель. Потім ідуть: вдування борної кислоти, приймання аспірину, прогрівання синім світлом, гірчичні ванни для ніг. Дізнавшись із газет про новий радикальний спосіб лікування нежиті — втиранням зміїної отрути в долоню руки, хворий звернувся до відомого ларинголога, який дав йому найкращу пораду: не марнувати часу на відвідування лікарів і чекати, коли нежить сама пройде, бо для лікування даної форми захворювання (сінна нежить) медицина не знає засобів.

Зал вибухає голосним сміхом. Ридан чекає, посміхаючись, потім каже:

— Ні для кого з нас не секрет, товариші, що це дуже характерний випадок сучасної медицини. Найцікавіше в ньому те, що кожен з перелічених способів лікування в різних випадках справді може вилікувати від нежиті. Лікарі, що приписали краплі в ніс і ванни для ніг, були однаково праві. Коли б пацієнт зупинився на будь-якій з порад, він міг би вилікуватися. Але тут же виявляється основна хиба нашої теорії: ми не можемо пояснити, як такі різнорідні впливи, спрямовані, здавалося б, на зовсім різні апарати живого організму, можуть приводити до однакового результату. Ми не знаємо ні механізму дії ліків, ні механізму самого хворобливого процесу…

На доказ Ридан наводить дані з праць цілого ряду спеціалістів з різних хвороб. Для кожної хвороби існує кілька теорій. Виразки шлунку і кишок пояснюються десятьма різними теоріями. Набряк — теж. Блессінг налічує триста п’ятдесят теорій для однієї поширеної хвороби зубів. Виявляється, нема жодної хвороби, механізм якої був би зрозумілий до кінця.

— Ось про що треба думати, товариші. Безліч теорій свідчить про відсутність теорії, а отже — про слабість медицини. Хоча ми іноді і прекрасно лікуємо, але не знаємо, що таке хвороба взагалі, яка природа того чи іншого хворобливого процесу. І доти, поки ми цього не знатимемо, поки сотні різноманітних теорій не заміняться єдиною теорією, що давала б уявлення про саму суть патологічних явищ в організмі, доти медицина буде тільки ремеслом, мистецтвом, а не наукою.

Професор хотів було на цьому закінчити, але передумав, остання думка потребувала завершення.

— І ми вже зробили чимало правильних кроків до створення такої теорії, — продовжував Ридан. — Експериментальні роботи нашого та деяких інших інститутів наочно показують, що будь-яка хвороба є природний результат певного порушення нормальної діяльності нервів. Ми довели, що досить порушити нервовий баланс на будь-якій ділянці організму, щоб викликати які завгодно відомі нам види хворобливих симптомів. Завдання зараз полягає в тому, щоб оволодіти нервами, навчитися відновлювати в організмі нормальний нервовий режим. Проте це тема для спеціальної доповіді. Настане час, і ми про це поговоримо докладно…

Після цього «лютого виступу» ще кілька наукових колективів переходить у табір Ридана.

Нарешті з’являються довгождані «аргументи».

Вони приходять під скромним виглядом нових випадкових підтверджень правильності ідеї, що між перебігом хворобливих процесів і нервами існує тісний зв’язок. Риданові повідомляють з туберкульозної клініки про такий випадок: у хворого на туберкульоз язика був (з інших причин) перерізаний язикоковтальний нерв, після чого хвороба швидко пішла на спад, а палички Коха перестали розмножуватися і стали менш життєздатними.

Другий випадок: хірург, професор Невський, який широко застосовував місцеве обезболювання тканин під час операцій, констатував, що після впорскування новокаїну, як правило, зникають набряки і саме по собі впорскування — могутній лікувальний засіб навіть при гнійному перитоніті.

Ридан вмить схоплює основне. Він збирає своїх помічників, розповідає їм про нові факти і робить висновок:

— Від перерізування важливого нерва, так само як і внаслідок дії новокаїну, вимикається певна ділянка нервової сітки, і це змушує її якось перебудовуватися, пристосовуватись до нових умов. Отже, та комбінація нервових відносин, яка перед цим склалася і призвела до захворювання, порушується, і хвороба вже не знаходить грунту для свого розвитку. Метод перерізування нервів нам звичайно не годиться, бо само перерізування може бути причиною якихось інших хворобливих явищ. Найкращий метод — це анестезія. Вона дає тільки поштовх, необхідний для незначного зрушення в нервових функціях, і нічого не руйнує. Ми зробимо її могутнім важелем керування хворобливими процесами, от побачите!

Так зароджується славнозвісний метод блокади.

Слідом за ним з’являється буксація — своєрідний гідромасаж спинного мозку, який теж допомагає тимчасово змінювати нервові відносини в організмі.

Настає день, коли до Ридана приходять сяючий лікар-маляріолог Дубравін і його новий співробітник, аспірант Данько, що на цей раз остаточно полаявся з скептиком-мікробіологом Халтовським. Вони як переможці кладуть на стіл свої трофеї: пачку історій хвороб.

— Повна перемога, Костянтине Олександровичу! — весело кричить Данько. Дивіться, тут одинадцять випадків…

— Стривайте, любий, так же не можна, треба по порядку, — перебиває лікар. — Давайте вже я розповім.

Ридан пам’ятає цю знаменну розповідь до найменших подробиць.

— Ну, в нас з малярією справи такі, — каже Дубравін, — лікуємо хініном. Одних виліковуємо, інших ні. Вважається, що існують якісь особливі раси плазмодіїв — хіностійкі. Гаразд. Ми і відібрали сорок чоловік таких хворих з різними формами малярії. У всіх регулярні приступи пропасниці — хінін зовсім не впливає. І от ми до звичайного хінного лікування додали відомий вам масаж спинного мозку — буксацію. Цю маніпуляцію зробили кожному хворому тільки один раз. І от результат: у всіх сорока приступи пропасниці припинилися одразу після буксації. Оце їх історії хвороби…

В Дубравіна очі поблискують із-за окулярів.

— Розумієте, Костянтине Олександровичу, — нетерпляче вставляє Данько, — якби плазмодії цих хворих були, справді хіностійкими, то…

— Заждіть, Данько, — знову спиняє його лікар, — є ще важливий факт. Серед цих сорока — двоє особливо цікаві: у них була тропічна форма, до того ж хіностійка. І вони видужали! Тоді ми підібрали нову партію з одинадцяти хворих тільки на тропічну малярію…

— І зовсім перестали давати їм хінін!.. — вставляє Данько.

— Так, перестали. Дванадцять днів витримували, щоб вони зовсім очистилися від хініну. І тоді зробили їм таку саму буксацію. Більше нічого.

— Ну? — підганяє Ридан з величезним нетерпінням. — Ну, і з цих одинадцяти хворих десять повністю видужали!

— Зовсім здорові?!

— Так. І плазмодію в їх крові, незважаючи на неодноразові аналізи, не знайдено.

Тепер уже ніщо не може стримати Данька.

— Ваші прогнози підтвердилися, Костянтине Олександровичу. З мікробами тепер усе ясно. Не тільки в них сидить хвороба. І хінін діє не на них, а на нерви, як і буксація. І хіностійкий буває не плазмодій, а організм. І зовсім не треба ганятися за мікробами, а треба шукати способи такої перебудови нервової системи, за якої хвороба неможлива. Мікроби тоді й самі зникнуть разом з іншими ознаками хвороби…

Ридан не перебиває. Він дивиться на свого учня з лагідною посмішкою.

Усі ці епізоди, вся епопея з нервами, що глибоко схвилювала науковий світ, були тепер для Ридана давно пройденим етапом.

Ще тривали жорстокі суперечки, обережні «старики» зводили хитромудрі теоретичні споруди, щоб захистити свої позиції. Послідовники риданівських ідей наполегливо закладали міцний фундамент нової споруди медицини.

А Ридан уже йшов геть від цієї споруди. Електричні явища в організмі, в мозку поглинули його цілком. Він возився з гальванометрами і осцилографами, знімав свої нескінченні цереброграми, розшукував якихось особливих радіотехніків.

«Талановитий, але схильний захоплюватися, непослідовний чоловік», — говорили про нього в таборі противників. Друзі дивувалися: «Чому ви відійшли од цієї роботи? Знайшли якусь помилку?» Ридан весело сміявся:

— Ніякої помилки! Все правильно. Але, друзі мої, пам’ятайте основний заповіт вченого-матеріаліста: будь-яка наукова робота має бути спрямована на досягнення чергової практичної мети. Тільки тоді вона буде плодотворною і в теоретичному відношенні. Яка у нас практична мета? Виліковувати людей. Не лікувати, а виліковувати! Напевне, радикально і в найкоротший строк. Яке б не було далеке повне розв’язання цього завдання, я уявляю собі справу так. Людина захворіла, приходить до нас. «Що у вас? Ага! Будь ласка: через вісім днів будете здорові». Ось на що треба орієнтуватися в нашій роботі. Ми з’ясували роль нервової системи в патології. Це, звичайно, дуже важливо для розв’язання завдання; ми тепер знаємо, принаймні, де протікає хвороба. Далі, треба навчитися керувати цими невідомими процесами в нервах. Виходить, чергове завдання тепер — дізнатися, що таке нерви, що в них відбувається. Досі наша наука цього, на жаль, не знає. От я цим і займаюся.

Ридан дізнався. Це сталося тієї ночі — пам’ятаєте? — коли професор повернувся додому після грози. Кролики, з’єднані проводами… Ганна, Наталя… Світанок…

Все тоді стало ясно. Гіпотеза перетворилася на теорію, яка робила зрозумілою основу складної системи керування живим організмом. Лишалося оволодіти цією системою, підкорити її людській волі.

Ридан знав, що для цього потрібно. Треба штучно відтворити ті електричні імпульси, які дають мозкові владу над організмом. Треба створити фізичне джерело цих імпульсів і потім, коли це потрібно, замінити дію мозку дією приладу.

Тоді… о, тоді здійсняться неймовірні мрії людини про повне звільнення від хвороб, які передчасно руйнують її організм, про довге, сяюче здоров’ям життя.

Ридан не міг сам створити такий прилад; мало того, він бачив, що своїм відкриттям змусив біологію випередити фізику. Фізика, техніка ще не спроможні були відтворювати коливання, що виникають у мозку.

— Що ж робити?

Ридан припинив роботу в лабораторії. Основний дослід був не раз перевірений у різних варіантах, з різними тваринами; зібралися нові цікаві спостереження, але це вже були деталі, працювати над якими треба було б лише в тому разі, коли б Ридан був упевнений, що джерело мозкових імпульсів можна сконструювати.

Він замкнувся в своєму кабінеті, безшумно ходив по величезному глибокому килиму з кутка в куток і так старанно куйовдив свою м’яку сріблясту борідку, начебто саме в ній була розв’язка.

Звичка самостійно переборювати будь-які труднощі в роботі час від часу підкидала йому зрадницьку думку: а чи не взятися самому серйозно за фізику, за радіотехніку? Ридан з обуренням відганяв цю провокаційну ідею. Дурниці! Якщо діяти так, то він ніколи не встигне довести почату справу до кінця. Та й зрозуміло, що розв’язати таку велику проблему одному неможливо.

Інші вчені повинні прийти на допомогу. І якщо сучасна фізика виявилася неспроможною задовольнити вимоги біології, якщо вона відстала, виходить, треба гнати фізику вперед! Як?..

Треба скликати разом з біологами і фізіологами найбільш прогресивних представників фізики, електротехніки, талановитих конструкторів, винахідників, викласти перед ними основи нової теорії, продемонструвати досліди, захопити їх перспективами перемоги над людським організмом.

Це буде соціальне замовлення науки, і його, безперечно, виконають радянські вчені.

Почалася організаційна діяльність. Ридан копався в довідниках, вишукуючи потрібних учених, радився із знайомими, з Академією наук, з головкомами наркоматів, старанно добираючи аудиторію для своєї доповіді.

Його помічник у господарських справах Муттер, спритний і меткий товстун, до якого міцно пристало прізвисько «Матуся», підшукував приміщення, розсилав повістки і взагалі займався технічною частиною наради.

Ридан довго обмірковував свій виступ. Його нечасті доповіді завжди були зрозумілі і цікаві, незалежно від складності теми. Він говорив простою мовою, уникаючи специфічної термінології, в хащах котрої деякі наукові працівники спритно ховали дрібні недоробки, а в цих недоробках часто були хибні навіть основні наукові висновки.

Тепер потрібна була особлива ясність: Ридана слухатимуть не лише колеги-фізіологи, але й техніки, які, можливо, вперше зіткнуться з новим для них колом питань. Необхідні кришталева ясність, проста мова і висновки, які повинні захопити людей. Ридан вирішив поговорити з Ганною.

Розмови з батьком на абстрактні теми були немовби пам’ятними віхами в житті Ганни. Вона пам’ятає їх з дитинства, коли почала осягати світ, обмацувати його своїми нескінченними «чому». Розмови відбувалися і потім. Яке-небудь випадкове питання, незрозуміла думка, слово — і от вона в батьковому кабінеті. Вони ходять з кутка в куток, обнявшись: незрозуміле слово розкривається, виростає в широке філософське узагальнення, Ридан заводить Ганну в глибину віків, до джерел культури або в тайники природи, де виникає життя, або до захоплюючих висот всесвіту.

Кожна така розмова була для неї кроком вперед, у безмежно широкий світ.

В останні роки ці розмови стали рідшими. Вони присвячувалися майже виключно тому новому, що створював Ридай, і потрібні були більше йому самому, ніж Ганні: тут він знаходив вдалі, точні формулювання, що так важливо у науковій роботі, а Ганна своїми ясними запитаннями, сама того не підозріваючи, наштовхувала його на нові, цінні думки.

— Боюсь цього виступу, — говорив Ридан за вечерею, і Ганна відчувала незвичайну тривогу в його голосі. — Я виступаю вперше після довгої роботи, про яку вже пішли фантастичні чутки. Повинен, так би мовити, звітувати перед науковим світом, перед країною… А разом з тим мені самому треба вийти з тупика; кличу на допомогу техніків, фізиків, тобто профанів у галузі фізіології. Отже, моя доповідь повинна бути одночасно і гранично популярною, і добре витриманою в науковому відношенні, виходить, досить складною, бо наші фізіологи і лікарі, звичайно, зажадають відповідей на всі хитромудрі запитання.

— Виходить, за двома зайцями?

— От я й боюсь…

— На жаль, нічого не можу вам порадити, професоре. Я ж і досі не знаю, в чому полягає ваше чудове відкриття. Воно ще не опубліковане навіть у межах сімейного кола, незважаючи на те, що дослід з кроликами розв’язав, очевидно, якусь цікаву проблему.

— Ну, нема чого говорити так в’їдливо! Я не винен: після того досліду я тебе майже не бачив — то ти в інституті, то готуєшся до екзаменів. Зараз ти вже вільніша?

— Я зовсім вільна.

— Чудово. Розповім тобі все. Мені самому це буде корисно.

Короткими і різкими штрихами Ридан зобразив перед Ганною картину сучасного стану медицини, потім розкрив складну «нервову епопею». Дещо Ганна уже знала з попередніх розмов, але багато чого виявилося новим, багато що суперечило її шкільним уявленням. Найбільше, звичайно, її вразив новий погляд на роль мікробів. Ридан навмисне виклав його коротко, категорично, і вдав, що переходить до наступного питання. Хай Ганна поспішить. Так, знаскоку вона скоріше знайде серйозні заперечення. Ганна, звичайно, спинила його.

— Стривай… Тут щось не гаразд… Адже культура мікроба, введена в організм, завжди викликає в ньому певні порушення; виходить, саме мікроб і є винуватцем цих порушень! Так же?

Ридан мовчки розглядав спрямовані на нього очі дочки. Як усе видно в цих очах! Можна навіть угадати, про що вона думає. Ось ледь помітно тремтять повіки… погляд спрямований на нього, але насправді вона дивиться зараз кудись в середину себе. Вона не впевнена, чи правильно поставила запитання. Губи — теж рухаються. Ось почала сумніватися… Ні, правильно! Все обличчя відображає думку… Ось чому люди, розмовляючи, дивляться один одному в очі. І тварини теж. Собака, коли з ним розмовляють, дивиться в очі, щоб розпізнати настрій, намір людини… Тут є і ще щось… Можна вгадати думку в мовчанці, навіть не дивлячись в обличчя… Шахісти знають, як іноді підказується противникові небезпечний хід, якщо зосередити на ньому всю увагу…

Ганна висунула те саме заперечення, що й Халтовський, і десятки інших вчених-опонентів. Для них це ганьба, за цим банальним запереченням приховується консерватизм, страх перед новим — і більше нічого! Не можуть же вони щиро думати, що Ридан не спростував уже давно сам для себе це елементарне заперечення!.. А для неї це добре, вона схопила одразу головне, те, проти чого він сам не знайшов іще досить простого і переконливого аргумента, придатного для майбутньої аудиторії. Зараз треба його знайти.

— Хитро сказано, — відповів, нарешті, Ридан. — З таким обережним формулюванням важко не погодитися… Повинен тобі сказати, що питання про роль мікробів у розвитку хворобливого процесу тільки тепер почало прояснюватися. Можна подумати, природа навмисне постаралася замаскувати справжній механізм хвороби і дуже майстерно приховала його отаким камуфляжем з мікробів. Ну як, справді, не визнати, що мікроби і починають хворобу, і ведуть її, тобто послідовно і в певному порядку переселяються з місця на місце і отруюють, роз’їдають, руйнують органи, тканини, створюють пухлини, виразки, запалення!.. Адже мікроскоп з очевидністю показує, що тільки-но в тебе почалася малярія, в крові виявляються плазмодії, зникли плазмодії — нема малярії. Або виник туберкульозний процес, сифіліс, тиф, дифтерит — одразу ж знаходиться «винуватець» у вигляді якої-небудь спірохети, палички Коха тощо. Мало того, в місцях, найбільш уражених хворобою, мікробів майже завжди більше, а після введення їх у здоровий організм справді починається захворювання. Не дивно, що за «хвороботворним» мікробом міцно утвердилася репутація єдиного винуватця всього ланцюга патологічних явищ. Розумієш?

Ридан глянув на дочку — Ганна уважно слухала його.

— Так от. Погляд цей не викликав би сумніву, коли б ми не стикалися раз у раз із дивними фактами. Наприклад. Мікроби є, ми їх знаходимо в організмі, а хвороби нема і так і не виникає. Або, навпаки, що буває рідко, але буває: є хвороба, а мікробів, яких вважають збудниками цієї хвороби, не знаходять, хоча звичайно в таких випадках їх легко виявити, — на цьому, можна сказати, собаку з’їли… Або такі випадки: людина хвора і явно гине. Симптоми хвороби стандартні і яскраво виявлені. Мікроби в організмі кишать. Усі методи лікування використані, але припинити хворобу не вдається. Як кажуть у таких випадках, лікарі відмовляються лікувати. І от, коли людина вже майже мертва, вкрай виснажена, знесилена і віддана на розтерзання мікробам, раптом настає перелом, процес «сам по собі» припиняється, і хвороба зникає, а з нею зникають і мікроби. Інфекційні захворювання часто уражають людей з міцним здоров’ям і щадять кволих, слабосилих, які живуть і працюють в аналогічних умовах.

Візьмемо, нарешті, найпростіший факт: адже майже кожна інфекційна хвороба, за небагатьма винятками, закінчується видужанням, навіть якщо людину і не лікують. Проходить стандартний цикл явищ, і хвороба припиняється. Чому б це? В таких випадках кажуть, що організм «сам впорався з мікробами». Але якщо хвороба полягає в тому, що мікроби розмножуються і руйнують організм, то чому ж цей організм не знищив мікробів з самого початку, коли їх було мало, а дозволив їм розмножитися, ослабити людину, а тоді ополчився на них? Подібних таємничих фактів багато. Стикаючись з ними, ми, звичайно, придумуємо в кожному такому випадку досить правдоподібне пояснення, завжди чисто спекулятивне, позбавлене будь-якої наукової цінності. Та й як може бути інакше! Ми так мало знаємо…

— Стривай, тату, — перебила Ганна, рішуче викреслюючи щось у блокноті. Вона ні на хвилину не забувала своєї подвійної ролі — зацікавленого слухача і редактора-критика майбутньої доповіді батька. Головна мета — конспект, який вона складе. Він допоможе спростити доповідь. — По-моєму, ти починаєш відхилятися вбік… Що ж означають ці загадкові факти?

— Правильно, Галю, відхилився. В цьому — головна небезпека… Треба уникати зайвих подробиць: це ж я — для колег… Отже, про що говорять ці факти? По-перше, про те, що наші уявлення про роль мікробів неправильні. Не можна все звалювати на них. І, по-друге, що існує ще якийсь невідомий нам фактор, котрий відіграє, очевидно, більшу роль у розвитку хворобливого процесу, ніж мікроби. Ми почали шукати його в тій сфері організму, яка керує всіма функціями — у нервах. І — знайшли… Тут я розповім про цю знаменну подію, ти вже знаєш про неї…

Ганна кивнула головою і, диктуючи собі вголос, записала: «Досліди: кулька в мозкові, отруювання нервів».

— Це дуже важливий етап. Ми довели, що однією лише механічною або хімічною дією на нерви можна пустити в хід процес, який призводить до появи всіх хворобливих симптомів, які тільки нам відомі. Тим самим ми вперше розкрили таємницю хвороби взагалі, дізналися, яка природа цього процесу, які сили його організують. Стала зрозумілою і роль мікробів у інфекційних захворюваннях…

Легким рухом руки Ганна спинила батька, і знову побіг її олівець по блокноту. Ридан скористався паузою і налив собі півсклянки міцною чаю і маленького чайника. Викладаючи свої думки, Ридан безперервно рухався, ходив по кімнаті, жестикулював, сьорбав чай з склянки, затиснутої в руці так, що довгі його пальці майже змикалися з долонею.

Ганна підвела голову.

— Ну, далі. Тепер, яка роль мікробів.

— Мікроб, звичайно, може бути і буває ініціатором хвороби, бо він справді вводить у організм якусь нову хімічну речовину, що викликає своєрідну нервову реакцію на одній з ділянок усієї системи. Як правило, отрута, внесена мікробом, за своєю силою і якістю не завдає нервам особливого клопоту, що виходить за межі їх звичайних, нормальних функцій, і на цьому прихований процес закінчується, не призводячи ні до яких хвороб. У противному разі нервова сітка на цій ділянці перенапружується, марно намагаючись ліквідувати вороже вторгнення, і — ламається, набирає якихось інших, спотворених функцій. Оце і є справжній початок хвороби. Нервова сітка зв’язана, як єдина електрична мережа країни. Починається своєрідна ланцюгова реакція перебудови нервових функцій. Що саме відбувається при цьому всередині самих нервів, ми ще не знаємо. В усякому разі, звичайна рівновага в системі порушується, створюється нова картина нервових відносин, за якої хвороба — це вже «нормальний» стан організму. Отут і з’являються запалення, виразки, набряки, пухлини тощо — все те, що ми називаємо об’єктивними симптомами хвороби. їх тепер організує сама нервова система без допомоги мікробів.

А все-таки мікроби є в усіх вогнищах хвороби, — перебила Ганна. — Звідки ж вони беруться і чим там займаються?

— Як — чим займаються?! Живуть, благоденствують, плодяться! — вигукнув Ридай. — Галю, люба, ти ж знаєш, що в природі єдине призначення всього живого — збереження і розмноження свого виду. А як, скажи, будь ласка, бацила Коха могла б взагалі існувати в природі, коли б був неможливий той своєрідний процес в організмі, який ми називаємо туберкульозом? Адже тільки він один створює середовище, де ця бацила може жити і розмножуватися… О!.. Знайшов!..

Усе ще тримаючи в руці склянку з давно прохололим чаєм, Ридан двічі збуджено пройшов по дузі довкола столу і знову зупинився перед Ганною.

— Так, знайшов. Безперечно! Знаєш, що таке інфекційна хвороба? Це — спосіб існування хвороботворних мікробів! Пристосування! Ну звичайно!.. В здоровому організмі хвороботворні мікроби розмножуватися не можуть, там нема для них сприятливих умов. Але вони є в організмі. Ми їх вдихаємо з повітрям, яким дихаємо, ковтаємо з їжею, носимо на поверхні тіла… Вони живуть і вичікують. І от за якихось умов, нам невідомих, вони дістають можливість здійснити цей непомітний поштовх, пустити в хід механізм специфічної нервової перебудови. Звичайно! Їх біологічна місія виконана. Процес неминуче призведе до розпаду тканин, запалень — словом, до появи в організмі вогнищ такого середовища, таких умов, які необхідні для розвитку нових поколінь цього виду мікробів. Вони негайно заселяють вогнища і починають швидко розмножуватися. А може… навіть…

Ридан знову замовк, багатозначно поглядаючи на Ганну, і вона вже бачила, як блищить у його неспокійних очах якась нова, несподівана думка.

— Дуже можливо… Дуже можливо… — повторював він все впевненіше. — Що в цих вогнищах… мікроби не тільки розмножуються… але й… тримайся, Галю… зароджуються!

— Як зароджуються? Без допомоги подібних до себе? — Без. їх формує середовище, специфічні умови…

Адже це клітини…

— Ну, знаєш… — Маленька буря закипіла в душі Ганни. Дівчина швидко вгамувала обурення, пора звикнути до парадоксів батька, зрештою, це звичайна його манера… Але що буде, коли він висловить цю, щойно виниклу ідею про самозародження мікробів перед ученими! Цим він занапастить себе… Тут Ганна знову (це вже не раз траплялося останнім часом) відчула себе старшою в їх співдружності, — адже тільки їй він може так вільно розкривати свої творчі поривання, і тільки вона може застерегти його від небезпечного захоплення…

— Гаразд, Галю, — заспокоїв її Ридан. — Про самозародження можеш не записувати… Така думка не забудеться. Я майже впевнений, що вона правильна і багато чого може пояснити… А поки що облишимо її… Отже…

— Про нерви і мікроби досить. Все ясно, — вставила Ганна.

— А що ясно?

— Що хворобу організовують нерви, а мікроби тільки штовхають їх на не, а потім користуються результатами.

— Чудово! — розсміявся Ридан. — Отже, доходить! А звідси висновок: коли ми приступаємо до лікування, що відбувається завжди після появи симптомів, тобто коли механізм хвороби вже пущено в хід — боротьба з мікробами стає безглуздою: вона не може зупинити хворобу. Інша справа, коли ми яким-небудь способом порушимо той ненормальний нервовий режим, котрий її організує. Тоді хвороба втратить грунт і припиниться, а організм сам враз викине всіх мікробів.

Ридан замовк: як «аудиторія»? Ганна глянула на батька і посміхнулася. Вона давно відчувала, що в усій цій теоретичній побудові не вистачає головного: переконливих доказів. Без них нема чого й думати про успіх нової теорії.

— І це можна зробити? — спитала вона.

— Не тільки можна, але це вже робиться. — Ридан розповів, як Дубравін і Данько лікували маляриків «масажем» спинного мозку.

— А є й інші досліди? — Все більше розбирала цікавість Ганну.

— Так, звичайно. Ми вже намацали кілька способів таких впливів на нервову систему, які дають можливість рішуче змінювати ненормальні комбінації, що склалися в ній. Крім «масажу» нервових центрів, ми застосовуємо, наприклад, так звану блокаду — тимчасове виключення якої-небудь ділянки нервової сітки за допомогою анестезії її новокаїном. Результати прямо разючі. Ось зараз покажу тобі…

Ридан приніс із кабінету товсту папку і розкрив її.

— Тут зібрані клінічні протоколи спостережень над хворими, до яких ми застосовували цей метод лікування. Дивись, от двадцять два хворих на виразку шлунка і кишок. Усім їм було введено новокаїн у ділянку поперекового вузла нервових шляхів, біля нирок. А через кілька днів у всіх хворих зник біль, шлунковий сік став нормальним, — словом, вони видужали. Бачиш: «Виписаний у доброму стані», «Виписаний»… «Виписаний»… «Виписаний»…

А ось проказа. Ти ж знаєш, це страшна і таємнича хвороба! Повільно і непомітно підкрадається вона до людини, роками живе в її організмі, нічим себе не проявляючи, а потім, так само повільно і неминуче, крок за кроком, у суворій послідовності уражає всі органи. Хворих на проказу ізолюють від суспільства в особливі колектори — лепрозорії, звідки вони майже ніколи не повертаються. З глибокої давнини люди намагалися перемогти або хоча б зрозуміти проказу. Мікроб її був знайдений у минулому столітті, культура його була виділена. Але це не допомогло ні з’ясувати механізм хвороби, ні перемогти її.

Почавши досліджувати проказу з нашої точки зору, ми насамперед звернули увагу на суворо постійний порядок ураження органів людини. Він виявився дуже схожим на порядок поширення процесу після операції з кулькою. Уже сама ця схожість говорила про те, що таємниця прокази лежить у нервовій природі організму.

Ми випробували блокаду на кількох десятках прокажених. І от дивись, результати: загальне поліпшення самопочуття, виразки заживають, набряки проходять, чутливість тканин відновлюється, судорожно зведені пальці, що роками не розгиналися, починають рухатися. Хвороба зникає! Чи назавжди — важко ще сказати. Проказа — повільна і підступна хвороба. Треба багато років, щоб перевірити результати лікування.

Ганна вже захопленими очима стежила, як перед нею мелькали аркуші історії хвороби.

— Далі — сепсис, так зване зараження крові. Вважають, що сепсис з його високою температурою, болями в суглобах, набряками — це результат діяльності мікробів, що потрапили в кров і розійшлися по кров’яному руслу. Тому одразу ж організується облава на пил мікробів: у кров вводиться дезинфекційна речовина, наприклад ляпіс. Однак це не дає надійних результатів. Зараження буває місцевим і швидко минає, але нерідко цей процес, як кажуть медики, «генералізується», тобто поширюється на весь організм, і протягом кількох годин приводить до смерті. Бувають випадки сепсису, які не можна пояснити з погляду загальноприйнятої теорії, коли в крові ніяких мікробів не знаходять; і ще більшою загадкою є ті випадки, коли наявність мікробів у крові не викликає захворювання. Тепер для нас зрозуміло, що сепсис обумовлюється зовсім не поширенням мікробів у крові, а розповсюдженням своєрідного виду збудження у нервовій системі, причому це збудження може початися з будь-якого пункту організму. Застосування блокади і тут дало добрі наслідки.

— Стривай, тату, Ганна затримала руку батька, готову відкласти вбік пачку аркушів. — Тут зовсім коротенькі записи, давай прочитаємо який-небудь. Може й для доповіді щось пригодиться.

— Будь ласка, візьмемо першу-ліпшу. Ну, ось цю, наприклад. Читай.

Уважно, немов перевіряючи правдивість записаного, Ганна прочитала вголос:

— «Хворий П. Н., тридцять два роки. Поступив у клініку^[5] 23 січня в зв’язку з появою свища на місці оперованого раніше перелому ноги в нижній третині лівої гомілки. Свищ гноїться. Шкіра довкола запалена, припухла, бурувато-червоного кольору. Зонд виявляє шорстку з’їдену кістку.

3 лютого. Операція. Свищ розрізали, очистили. Кістку вискоблили, рану зашили. Рівний післяопераційний перебіг. Температура нормальна.

10 лютого. Все нормально. Шви зняті.

11 лютого. Температура підвищилась до 39°.

12 лютого. Температура 39°. Рана знову відкрита.

14 лютого. Температура не спадає. Набряк лівого плечового суглоба. Переміжний озноб. Різке погіршення загального стану.

19 лютого. Сильна жовтуха. Сильний біль в усіх суглобах. Пульс — 110. У крові — стафілокок.

21 лютого. Стан дуже важкий. Всі ознаки сепсису.

22 лютого. У вену введено 300 кубічних сантиметрів розчину ляпісу…»

— Бачиш? — перебив Ридан. — Це звичайна спроба знищити стафілококів у крові. Далі.

— «23 лютого. Незначне поліпшення загального стану.

25 лютого. Знову сильне погіршення загального стану.

27 лютого. Повторне вливання ляпісу. Ніякого ефекту.

В найближчі дні стан хворого погіршується. Біль у всіх суглобах. Різка жовтуха. Хворий дуже кволий. Марить. Картина тяжкого стафілококового сепсису.

6 березня. Зроблено блокаду симпатичного нерва. Введено 150 кубічних сантиметрів розчину новокаїну.

7 березня. Значне поліпшення стану. Біль у суглобах зменшився.

8 березня. Біль такий незначний, що хворий вільно рухає руками й ногами. Жовтушність зменшується. Температура нормальна.

12 березня. Швидке поліпшення загального стану і самопочуття. Свищ заживає. Гною нема.

26 березня. Дозволено ходити. Свищ майже загоївся.

6 квітня. Виписаний зовсім здоровим…»

Ганна глянула на батька з такою радісно-здивованою посмішкою, немовби щойно отут, перед нею, відбулося це дивне зцілення хворого.

— Чудеса? — посміхнувся і Ридан. — Так, не просто було знайти ці методи лікування. Адже далеко не всякий вплив на нерви може допомогти хворому організмові. Треба подіяти так, щоб лише на певний час змінити нервові зв’язки, але нічого в них не поламати, не зруйнувати: адже будь-яке, навіть найменше порушення нервової сітки і на периферії, і в центрах може виявитися тим непомітним поштовхом, який пустить в хід страшний механізм хворобливої перебудови функцій у нервовій системі… Як бачиш, саме коріння так званих хвороб поки що лишається надзвичайно невиразним, туманним. Але зате ми тепер вперше маємо загальне уявлення про механізм будь-якого захворювання, знаємо, де саме, в якому середовищі організму відбувається хворобливий процес і куди треба спрямовувати наші зусилля, наші засоби боротьби з хворобами. А це означає, що перемога над передчасною смертю, перемога над старістю — питання часу!

— І над старістю? Та хіба старість — хвороба?

— Хвороба, Галю! — радіючи подиву дочки, вигукнув Ридан. — Хвороба! Потрібні, звичайно, «речові» докази? Будь ласка. Ходімо!

Величезними кроками він рушив у коридор інституту. Ганна майже бігла поруч. Вузькими сходами вони спустилися вниз, і Ридан постукав у двері Тирси. В кімнаті почулося вовтузіння і якесь невиразно-запитальне бурчання.

— Це я, Тирсо. Дайте-но ключ од звірниця.

Двері повільно відчинилися, і заспаний, у незмінній тюбетейці на голові охоронець тварин, похмуро глянувши на відвідувачів з-під густих сірих брів, сам рушив до «звіринця». Він явно не схвалював усіх цих жорстоких операцій, які Ридан і його співробітники проробляли над ні в чому не винними і зовсім здоровими тваринами. Тирса хоча й старанно виконував усі розпорядження «згори», але рішуче був на боці безсловесних жертв. Не віддаючи ключа, він сам відімкнув двері своїх володінь і, пропустивши професора з дочкою, зупинився біля порога.

Ридан підійшов до однієї з низьких широких кліток і ввімкнув над нею лампочку. В кутку клітки на соломі лежав великий охлялий пес. Мружачи від яскравого світла сльозаві очі, він повільно підвів морду і знову опустив її на лапи.

— Так от, дивись… Ти знаєш, скільки років взагалі живе собака?

— Знаю. Років одинадцять-дванадцять, — відповіла Галя.

— Правильно. То визнач, скільки приблизно років цьому псу. Ей, Мурзак! Іди сюди! — покликав Ридан.

Собака помахав хвостом, нехотя підвівся, спочатку на передні ноги, потім на задні, потягнувся, позіхнув і підійшов. Тьмяна нерівна шерсть висіла на ньому клоччям, на боках проступали лисини, морда була майже сива.

— Старий, — вирішила Гана. — Років… дев’ять-десять?

— Гаразд. Тепер іди сюди.

Коли Ридан клацнув вимикачем біля другої клітки, в ній уже вертівся меткий песик такий самий на зріст, як і перший. Він бігав уздовж передньої решітки, скавучав і часто крутив хвостом.

— Це Валет. Ах ти, шибеник! — Ридан, просунувши руку в клітку, поплескав морду собаки, оголивши його рівні білі зуби.

— Ну, це цуценя, — впевнено сказала Галя. — Років зо два?

— Цього разу вгадала. А тепер дивуйся: Мурзак і Валет — рідні брати, одного покоту, їм обом близько двох років.

— Та невже?! В чому ж справа?

— А в тому, що коли Мурзакові було вісім місяців, ми йому ввели крапельку емульсії мозкової речовини в сідничний нерв. І більше нічого! А Валета лишили для контролю. Відтоді минув тільки рік. І ось тобі результати. Мурзак здоровий в загальновживаному значенні цього слова. Це нормальний дід: їсть і п’є він скільки треба, травний апарат в порядку. Але у нього наявні всі симптоми старості. А тепер дивись сюди, — Ридан підійшов до третьої клітки. — Це Сільва, найцікавіший екземпляр, їх сестра. Бачиш, вона на вигляд значно молодша від Мурзака, але старша за Валета, їй було зроблено спершу таку саму операцію, як і Мурзакові. Вона почала старіти значно швидше і п’ять місяців тому мала майже такий самий вигляд, як зараз Мурзак. Тоді ми почали потроху перетрушувати, перебудовувати її нервову систему. На Сільві, між іншим, нам вдалося значно вдосконалити метод впливу новокаїном. І ось тобі результат, вона молодіє! Всі ознаки старості зникають… Ходімо, Галю, хай цей похмурий страж іде спати, — додав він, показуючи очима на довгов’язу постать Тирси біля входу.

Розділ сьомий ЗНОВУ СІМ БУКВ

Ганна одразу заснула міцним сном. Розмова з батьком втомила її: занадто нові були ці ідеї і досліди, занадто різко порушували вони її звичайні, здавалось, непохитні уявлення.

Важко було збагнути смисл того, про що вона дізналася.

Прокинулася Ганна на світанку і відразу згадала вчорашніх собак. Немічний дворічний «дід» Мурзак і Сільва, яка молоділа волею Ридана, стояли перед її очима і вимагали відповіді: що це означає? Старість — хвороба! Хвороба, яку можна прищепити! Хвороба виліковна! Виходить, старості не буде? А смерть?..

Ліжко біля протилежної стіни було порожнє: ці дні після екзаменів Наталя проводила у своєму рідному селі в Мещерському краї. Час би вже повернутися. Ех, якби вона була тут! Ганна звикла ділитися з нею своїми враженнями, думками; розповівши їй про вчорашніх собак, вона, може б, і сама краще зрозуміла все.

Знову й знову Ганна повторювала хід міркувань Ридана і щоразу приходила до висновку, який здавався їй безглуздим. Старості не буде… Але ж старість — результат розвитку, останній цикл розвитку, який неминуче приводить до кінця — до смерті. Якщо не буде старості, не повинно бути й смерті. Нісенітниця якась. Але батько казав, що старість — хвороба, і він не міг помилитися, він довів це експериментально.

В цьому була радість. Ганна відчувала, що Ридан робить якийсь новий крок до людського щастя, і те, про що вона довідалася вчора, було потрібне, очевидно, щоб пояснити головне, не сказане, мабуть, ще нікому. Розмова не закінчена. Сьогодні Ганна з’ясує все незрозуміле, про все дізнається! Щоб допомогти батькові впоратися з цією доповіддю перед фізиками, їй треба як слід зрозуміти суть його дивовижних ідей.

Весь день Ганна займалася громадськими справами — спершу в консерваторії, потім на підшефному підприємстві, яке виготовляло музичні інструменти. Там ішло своє життя, були свої події і турботи, що цілком поглинули увагу дівчини.

Недавно створене підприємство працювало погано, його продукція викликала законне обурення музикантів, і консерваторські комсомольці вирішили з’ясувати, чи не можуть вони допомогти фабриці. Ганні Ридан судилося стати тут своєрідною розвідницею, щоб потім доповісти в комсомольському штабі консерваторії що до чого.

Із захопленням і чисто риданівською скрупульозністю Ганна оволодівала таємницями народження смичкових і щипкових інструментів, вивчала «рекламації» магазинів та музикальних колективів, знайомилася з новими людьми — спеціалістами, з новою термінологією, — словом, входила у зовсім новий для неї світ. І він виявився не менш складним і значним, ніж ті світи музичного мистецтва і риданівської науки, які вона вже знала.

З кожним днем, проведеним на фабриці, Ганна все більше зближалася з її колективом. Вона використовувала всяку можливість допомогти і в культурній роботі, і у виробничих, і в адміністративних справах і вже відчувала, що стає тут потрібною. Проте основна її місія лишалася поки що не виконаною: форм громадської допомоги, яка б витягнула фабрику з виробничого прориву, вона не знаходила.

А втім, сьогодні виникла надія, що справа налагодиться. На фабриці з’явився новий інженер, який взявся збільшити продуктивність найслабкішої дільниці — заготовчого цеху. Ганна побачила його в коридорі, коли він ішов до директора — молодий, високий, у військовій шинелі. Він уважно подивився на неї, і Ганна чомусь одразу подумала, що він врятує становище…

Після вечері, за якою Ганна, як заведено, розповіла всі свої новини, вчорашня розмова відновилася.

— То як моя аудиторія? — спитав Ридан, обіймаючи Ганну і ведучи її в кабінет. — Можна продовжувати доповідь? Чи є запитання?

— Так, так, спочатку запитання… Не знаю вже, з чого й починати. Твої собаки зовсім спантеличили мене. Я не розумію, що означає ця штучно викликана старість. Який з цього висновок?

— Молодець, Галю! — схвалив Ридан. — Правильне запитання. Саме це треба зрозуміти насамперед. Висновок простий: старість є по суті те саме, що й будь-яка хвороба. Різниця тільки у формі процесу і в часі його перебігу. Старість — дуже складна штука. Це сума багатьох доданків. З одного боку її підготовляють постійні закони так званого нормального розвитку, а з другого — неминучі винятки, більш-менш випадкові відхилення від цих законів. Що переважає — невідомо, але ми прекрасно знаємо, що людина ніколи не помирає просто від старості. Безпосередня причина смерті завжди хвороба, тобто порушення нормальних функцій організму. Це або склероз, або виснаження, викликане, наприклад, ураженням травного апарата, або розлад роботи залоз внутрішньої секреції. Оця хвороба, від якої людина гине на старості літ, і є результат, підготовлений історією даного приватного життя, результат багатьох процесів, що явно чи приховано відбуваються в організмі і лишають у ньому свої сліди. Зовні ці сліди позначилися у змінах шкіри і забарвленні волосся, лисінні, уповільненості рефлексів і багато чому іншому. Це зовнішні симптоми хвороби, як, скажімо, висип при скарлатині. Таким чином, ось тобі відповідь на запитання: та старість, яку ми знаємо і яка на наших очах приводить людей до смерті, є хвороба.

— І хвороба виліковна?

— Звичайно. Ти ж бачили Сільву. Правда, це легкий випадок, бо ми не дуже запустили процес, але принципово він нічим не відрізняється від природного.

— Добре… Здається, я починаю розуміти. Ти кажеш: «Старість, яку ми знаємо». Ти, мабуть, хочеш сказати, що в нашому житті старість-хвороба завжди настає раніше, ніж природна старість і смерть як нормальний результат розвитку організму? А якщо людина буде врятована від цієї передчасної старості, то тривалість її життя збільшиться. Так? Ридан раптом розсміявся.

— Сказано правильно! — вигукнув він. — Але я певен, що під цими словами ти розумієш не те, що я.

— Як? — здивувалася Ганна.

— А от перевіримо. Ти думаєш, що коли людина позбудеться «передчасної» старості, то вона проживе ще трохи і потім помре «природною» смертю?

— Так.

— І, очевидно, цього разу смерть прийде уже без старості… Людина перед смертю матиме вигляд здоров’яка, з густою чорною чуприною, блискучими, ясними очима, гладенькою шкірою і бадьорою ходою. А після смерті лікарі розберуть її по кісточках і ніяких уражень в організмі не знайдуть? Адже так?. Бо коли б виявилися які-небудь органічні дефекти, що призвели до старості, то ця смерть знову була б «неприродною». Словом, «природна» смерть повинна наставати без конкретних, реальних причин! Розумієш, який абсурд?

Ганна сиділа в глибині великого дивана і майже злякано дивилася на батька. Справді, уявити собі цю природну смерть без звичайних супутників старості вона не могла. Але тоді що ж таке природна смерть?

— Так, це правда, — погодилася вона. — В чому ж я помиляюся, не розумію…

— А в тому, що ніякої природної смерті в природі нема. Є просто смерть, і вона завжди неприродна і принципово переборна.

Тепер Ганна зовсім розгубилася.

— Дозволь, тату… Що ж тоді виходить? Хвороб нема, старості нема, смерті нема. Людина безсмертна? — майже обурено кинула вона.

Ридан пізнав цей протест і одразу побачив перед собою цілу аудиторію «скептиків». Саме таким обуренням, чого доброго, і зустрінуть його доповідь, для якої він зібрав надто багато вибухової речовини нових ідей.

— Коли б не протест, який звучить у твоїх словах, ти була б зараз дуже близько від істини, — відповів він.

— Людина безсмертна — це істина?!

— В усякому разі, це положення вірніше і корисніше, ніж те, яке ти з таким запалом захищаєш. Адже ти хочеш сказати, що людина смертна, тобто, що внаслідок біологічних законів, які діють у її організмі, вона не може прожити довше певного максимуму років?

— Звичайно.

Ридан кілька разів мовчки пройшовся по кабінету.

— І ти маєш які-небудь аргументи на користь того, що така межа існує?

— Але ж, тату, безсмертя нема, людина вмирає. Усі тварини помирають, і історія не знає винятку.

— Ну, Галю, це вже зовсім груба помилка. «Людина вмирає» — це факт, і коли б ти тільки твердила, що людина вмирає, ніхто тобі не заперечив би. Але ж ти кажеш «людина смертна», тобто проголошуєш якийсь закон. А хіба можна підносити факт, який би він не був очевидний і постійний, до ступеня закону, не пояснивши цього факту, не визначивши причин і механіки явища! Погодься, що якби Копернік не розкрив механіки руху небесних світил, людство і досі вважало б, що Сонце обертається навколо Землі, — це ж досить очевидний факт, і історія тут начебто теж «не знає винятків»! Ні, Галю, перш ніж твердити, що людина смертна, чи не варто з’ясувати, чому вона вмирає?

Блокнот лежав на валику дивана, Ганна давно забула про нього. Не думала вона зараз і про те, що філософія смерті і безсмертя навряд чи доречна в доповіді батька. Це було б «потрясіння основ».

— Думати, що тварина помирає саме тому, що вона «смертна», — говорив Ридан, — це містика! Це «божа воля», тобто нісенітниця і нісенітниця шкідлива, бо визнати людину смертною — це означає рано чи пізно відмовитися від боротьби зі старістю і смертю. Все, що відбувається в природі, має свої реальні причини, і якими б неминучими не здавалися старіння і смерть, вони можуть настати лише внаслідок певних причин. Як тільки ми починаємо їх шукати, старанно вивчаючи організм, одразу ж переконуємося, що нема нічого більш ворожого і чужого живому організмові, ніж смерть, бо весь його апарат, усі органи, всі процеси, що відбуваються в ньому, пристосовані до життя, до його зміцнення, до боротьби зі смертю. Інакше й бути не може: така природа тієї форми матерії, яку ми називаємо живою речовиною.

— А чому ж тоді живе помирає? — спитала Ганна.

— А-а! — Ридан окреслив у повітрі якусь складну криву своїм довгим пальцем. — Отут і заковика! На це запитання треба правильно відповісти, інакше тут не розберешся. Справді, як це виходить? Основна властивість живої матерії — жити, а вона вмирає, та ще з такою винятковою неминучістю. Парадокс! Але, Галю, жива матерія має ще одну важливу властивість: розвиватися. Ти знаєш, що в результаті цієї властивості якась нікчемна найпростіша одноклітинна істота перетворилась на складний організм людини з її мозком. Для цього треба було вдосконалюватися багатьом мільйонам поколінь, бо тільки через нові покоління можуть утворюватись нові форми.

Але якщо розвиваються нові покоління, то повинні гинути старі покоління, інакше розвиток припинився б. Отже, виходить, що смерть необхідна, щоб існувало і розвивалося життя.

— Ну от, — вставила Ганна, — значить, ти визнаєш неминучість смерті. Припустімо, та смерть, яку ми бачимо в природі, справді ненормальна і переборна. Ця смерть — хвороба, я згодна. І, припустімо, ти вилікуєш людину від неї. Але от проживе вона…

— Скільки?

— Півтораста чи двісті років…

— А чому не двісті п’ятдесят?

Ганна знизала одним плечем і з явною «натяжкою» погодилася:

— Ну, хай двісті п’ятдесят.

— А чому не п’ятсот? — спитав тоді Ридан.

— Та що ти, тату! — спалахнула, нарешті, Ганна. — Вважається, що нормальна тривалість життя людини…

— «Вважається»! — запально перебив Ридан. — У тому-то й біда, що у нас дуже багато що «вважається», а самі люди не хочуть збагнути. Що це за «нормальна» тривалість життя? Дурниці все це! Як можна визначити «нормальний» строк життя, коли ми «нормальної» смерті ніколи не бачили? Ні, дорогий товаришу, якщо хочеш зрозуміти нове, треба відмовитися від старого. Основна помилка, яка, на жаль, ще й зараз панує в науці, полягає в сліпому, некритичному визнанні неминучості смерті всього живого. Тут наші звичайні переконання наскрізь просякнуті старою містикою і метафізикою. Строк життя кожної тварини заздалегідь визначений, доля вирішена, смерть невблаганна! Це все йде від бога, від «вищого розуму», а тому від цього треба рішуче відмовитися! Ось давай спробуємо глянути на світ без цих упереджених переконань. Що вийде тоді з строками життя? Справді, кожен організм у нашу епоху живе приблизно певну кількість років: собака — десять-п’ятнадцять років, кінь — двадцять-тридцять, людина — сімдесят-сто і так далі. Як встановилися ці строки? Зрозуміло, що самі собою, автоматично, сліпо, як усе, що відбувається в природі, внаслідок загальної боротьби за життя. Не забувай, Галю, що коли б у процесі еволюції якась форма тварин стала вічною, то була б катастрофа: на земній кулі не вистачило б для неї ні простору, ні повітря, ні харчування. Вона знищила б усе живе, потім вимерла б сама, і на цьому закінчився б розвиток тваринного світу. Але цього не може трапитися: адже інші тварини теж борються за своє життя, а тільки-но ця «вічна» або хоча б занадто довговічна форма, без кінця розмножуючись, почне їх «утискувати», вони повстануть проти неї і, звичайно, знищать той надмір, який загрожує їх власному існуванню. Так у природі встановлюється певний баланс життя. В процесі боротьби за існування визначаються строки життя для кожного виду тварин і рослин. Ці строки випливають із співвідношення антагоністичних сил і впливу тих умов зовнішнього середовища, в яких боротьба відбувається; звичайно, строки ці не постійні, як і все в природі. А найголовніше, що вони не встановлені «з неба», не непохитні і не випливають з властивостей живої матерії. От що треба гарненько засвоїти. Всі розмови про якісь «граничні», «природні», «нормальні» строки безглузді. Ми знаємо тільки статистичні цифри, що відображають баланс життя на даному етапі розвитку тваринного світу, а ніяк не вічні закони життя.

— Все це дуже цікаво, тату. Звідки ж все-таки взялися міркування про те, що можлива тривалість людського життя обмежується строком півтораста або двісті років?

— Нe знаю, Галю. Ніяких наукових передумов для цього нема. Навпаки, в природі ми знаходимо приклади, які свідчать про те, що органічна тканина може жити надзвичайно довго. Славнозвісне драконове дерево на Тенерифі жило кілька тисяч років і було знищене ураганом. Тис живе до трьох тисяч, баобаб — до шести тисяч років! Тисяч! Практично таку тривалість життя можна вважати безсмертям, правда ж? А щодо розмов про двохсотрічний вік людини, то тут лише позначилася боязкість учених.

— Боязкість?

— Звичайно. Замість того, щоб сміливо визнати, що людина може прожити як завгодно довго…

— Бажано, щоб вона жила вічно.

— Ні, Галю, вічним життя людини ніколи не буде.

— Тоді ти суперечиш сам собі.

— Ні, не суперечу. Зараз ти переконаєшся в цьому. Отже…

— Пробач, тату, — знову перебила його Ганна. — Ще одна довідка: яка найбільша тривалість людського життя відома досі?

— Будь ласка. В сімнадцятому і вісімнадцятому століттях відомі два випадки життя до ста вісімдесяти п’яти років. Якийсь Ровель в Угорщині прожив сто сімдесят два роки, а його дружина — сто шістдесят чотири. Один йоркширський житель помер в сто шістдесят дев’ять років. У нас на Кавказі зовсім недавно було зафіксовано кілька випадків життя до ста п’ятдесяти п’яти, ста п’ятдесяти, ста сорока, ста тридцяти п’яти років. Цікаво, що, як правило, ці люди до останніх років життя були бадьорі і працездатні. А в одному випадку під час розтину славнозвісний лікар Гарвей не знайшов ніяких ознак старечих змін в органах померлого. Це був англійський селянин Томас Парр, який дожив до ста п’ятдесяти двох років; прославленого старого привезли в королівський палац, де він помер від обжерливості і пияцтва. Загалом, відомий нам найбільший вік — сто вісімдесят п’ять років. Як бачиш, не треба бути особливо сміливим ученим, щоб проголосити цифру двісті як природну межу людського життя. Адже це перша «кругла» цифра після ста вісімдесяти п’яти.

Обоє засміялися.

— Але, судячи з твоїх прикладів, максимум начебто виявляє тенденцію до зниження? — спохватилася Ганна.

— Я й не розраховую на те, що природа чи історія працюватимуть за нас. Коливання в строках довголіття неминучі, але чекати нам від них нічого. А зараз, Галю, настав час, коли ми самі починаємо творити історію безмежно зростаючого людського довголіття. Початок зроблено дослідом з собаками, яких ти бачила вчора. З нього випливає, що тривалість людського життя, можливо, уже в найближче десятиліття зробить небачений стрибок уперед. Отже, ми збираємося лікувати від старості, періодично відновлюючи рівновагу нервової системи, яка весь час порушується зовні, — так ми лікували Сільву, «заражену» старістю, і повернули їй молодість. Так самісінько і в людському організмі буде розбита основа старіння — сума багатьох процесів у нервах, які поки що не знають перешкод для вільного розвитку. Що буде далі?..

— Так, так, — швидко вставила Ганна. — Що буде далі, оце найцікавіше, отут і почнуться суперечності!

— Ніяких суперечностей! Ми відіб’ємо першу неминучу в нашому житті атаку старості. Чи означає це, що людина ніколи не старітиме? Ні, звичайно, вона старітиме, і причини старіння теж залишаться. Але процеси старіння, які розвиваються в організмі дуже повільно, повинні будуть тепер періодично починатися знову. Через кілька десятків років наступ старості відновиться, і знову ми відіб’ємо його в той самий спосіб.

— І так без кінця і краю?

— Ні. Не треба думати, що ці перемоги над старістю даватимуться нам без втрат. Повернути організмові цілком усе, що він мав до наступу перших ознак старості, неможливо. Після кожної такої перемоги в організмі залишаться необоротні сліди тих невидимих процесів у нервах, які готують старіння. Ці сліди будуть нагромаджуватися, і, зрештою, після ряду таких «омолоджень» настане знову старість, яка вже не піддасться лікуванню цим методом, і смерть. Як бачиш, наша перша перемога над старістю не зробить людину вічною. Але зате старіння значно уповільниться. Як збільшиться при цьому тривалість життя, поки що не можна сказати: дуже ще багато тут невідомих. Можливо, вдвоє, вірогідніше — разів у три, в чотири.

— В чотири рази! — вигукнула Ганна. — Виходить, тоді людина житиме близько трьохсот років?!

— Атож, в середньому, я гадаю, так. Повторюю, мої припущення дуже приблизні. В усякому разі, це буде перший в історії людини активний наступ на старість і смерть. Але на цьому справа не закінчиться. Смерть після такого довголіття знову-таки не буде «природною», вона настане внаслідок тих непомітних і необоротних змін, які відбуватимуться в організмі у проміжках між послідовними «перетрушуваннями» його нервової основи. Але хіба можна сумніватися в тому, що рано чи пізно людина знайде способи регулярніше підтримувати нормальний нервовий баланс в організмі? А тоді знову збільшиться строк життя, але знову воно не буде вічним, бо виявиться, наприклад, що тривалість життя обмежується недостатньою здатністю мозкових клітин до відновлення їх енергії. Тоді людина почне регулювати процеси так званої регенерації, тобто почне штучно стимулювати відродження цих клітин. І так далі, без кінця. Тривалість життя, Галю, збільшуватиметься протягом усієї майбутньої історії, і в цьому розумінні вона безмежна. Якою б практично неминучою не була смерть, вона разом з тим завжди лишатиметься практично ж переборною. Це діалектика. Життя і смерть завжди борються між собою в людині. На боці смерті — сліпа природа з її стихійними законами; на боці життя — людський мозок, розум, які все більше підкоряють собі ці закони. Ось чому з певного часу суспільного розвитку, а отже, і розвитку мозку, смерть неминуче почне відступати, а життя — перемагати, просуватися вперед.

Час цей уже настав. Всі умови для нього створили ми, наша революція, соціалізм. Тільки соціалізм міг привести до такого розвитку матеріалістичної науки, без якого навіть саме порушення питання про подолання смерті було б приречене на поразку. Спершу знищення смертності, яке ми спостерігаємо вже зараз, потім усунення хвороб, далі — перша перемога безпосередньо над старістю. Такі етапи. Ну, аудиторія, де ж суперечність?

— Лишилася тільки одна, але… здається, я й сама могла б розв’язати її. Як бути з «балансом» життя? Адже коли життя стане хоча б «занадто довговічним», як ти казав, то населення земної кулі почне неймовірно збільшуватися, і, очевидно, справа дійде до того, що людство, щоб уникнути катастрофи, повинно буде… ну…

Ридан з усмішкою витримав чималу паузу, стежачи, як Ганна шукала для людства вихід з важкого становища, потім іронічно підказав:

— Убивати своїх неповноцінних стариків, усіх негарних, дітей. Зайнятися відбором…

— Ну, тату, — майже образилася Ганна. Проте вона вже бачила, що знайти вихід не так просто, як їй здавалося.

— Зробити наше омолодження доступним тільки обранцям, наприклад, депутатам народу, — знущався Ридан. — Або просто відмовитися від довголіття?..

Обережний стук у двері обірвав розмову. Співрозмовники здивовано перезирнулися. Хто міг так пізно прийти?

— Ната приїхала! — догадалася, нарешті, Ганна і кинулась до дверей.

Справді, це була вона. Посвіжіла, засмагла, дівчина, націлувавшись з Ганною, потрапила в обійми Ридана.

— Чим це ви так захопилися, — спитала нарешті вона, — що не почули, як я ввійшла в передпокій?

— О-о! Тут такі справи, Нато!

— Розв’язуємо світову проблему: як врятувати людство від неминучої загибелі, — пояснив Ридан.

— Здорово! Чому ж нам судилося загинути? Яка-небудь комета летить на Землю?

— Стривай, Нато, тут не до жартів. Учора тато показав мені результати одного досліду з собаками, з якого виходить, що в порівняно недалекому майбутньому люди житимуть років до трьохсот.

— Трьохсот? — чорні очі Наталі розширилися від радісного подиву.

— Так, так! Але ти уявляєш, що тоді буде? Людям не вистачить ні місця, ні їжі на земній кулі. Чого доброго, справді доведеться відмовитися від довголіття? — додала Ганна, запитально дивлячись на батька. — Або…

— О ні! Від цього люди ніколи не відмовляться. А що «або»? Ну, сміливіше!

— Або… обмежити дітородіння? — сказала боязко Ганна…

— Нарешті! Найпростіший вихід із становища! Але чому, скажи, будь ласка, він запропонований так нерішуче, мало не зі страхом?

Ганна ніяково посміхнулася:

— Щось… схоже на мальтузіанство.

— Так я і знав, — засмучено промовив Ридан. — Ех, Галю… звідки в тебе цей догматизм? Ну от уяви собі, що ера довголіття вже настала, хвороб нема, смертність мізерна, люди живуть по кілька століть. За таких умов населення нашої країни через п’ять-шість десятків років досягне розмірів усього сучасного населення земної кулі! Катастрофа стане уже цілком реальною. І що ж, по-твоєму, ми й тоді братимемо податок з холостяків і малодітних батьків?! Ні, звичайно, будемо обмежувати дітородіння і, так само, як і зараз, — виступатимемо проти війни, голоду, епідемій, — усіх тих людиноненависницьких способів скорочення трудового населення, які підтримують і схвалюють мальтузіанці. А втім, можливо, що нам і не доведеться обмежувати приріст населення, бо раніше відкриється інший вихід, природний, закономірний…

— Який же?

— Шукайте!

Дівчата мовчки дивилися одна на одну, а Ридан тепер з інтересом стежив за Наталею. Він знав її розум — швидкий, винахідливий, схильний до практичних, конкретних уявлень. Який вона знайде вихід із становища?

— Знаю! — раптом вигукнула вона, рішуче труснувши головою. — Згадала. Все це давно передбачено, а от зразу не спадає на думку.

Вона швидко підійшла до великої книжкової полиці Ридана, взяла там якусь книжку і, перегорнувши її, знайшла потрібне місце.

— От слухайте… «Людство не залишиться вічно на Землі, а в погоні за світлом і простором спочатку боязко проникне за межі атмосфери, а потім завоює собі весь навколосонячний простір». Це Ціолковський. Я саме недавно читала цю книжку, і мені особливо запам’яталася його думка про розселення людства у світовому просторі.

— Правильно, Наталю! Молодець. Це і є вихід. Вихід у всесвіт! А він же безмежний, друзі мої, і ніякого довголіття, навіть безсмертя не вистачить, щоб заселити його. Ну, більше суперечностей нема?

— Нема, — відповіла Ганна. — Все зрозуміло, і все надзвичайно, чудово. Я тобі завтра розповім, Нато. А тепер іди мийся з дороги і будемо вечеряти, а потім послухаємо останню частину доповіді.

Аудиторія Ридана збільшилася вдвоє, стала галасливою і жвавою. Наталя, швидко розповівши, як вона відпочивала в селі, поставила Риданові «ділове» запитання:

— Костянтине Олександровичу, а коли це довголіття настане?

Ридан спершу посміхнувся, потім замислився.

— Це залежить від фізиків, — зітхнувши, сказав він.

— До чого ж тут фізики?

— Вони повинні створити технічні засоби, без яких розв’язання цієї проблеми відсунеться на невизначено далекий час.

— Які засоби?

— От цьому питанню і буде присвячена друга, основна частина моєї доповіді. Головного я ще не сказав. Тепер мені доведеться повторити основні висновки з учорашньої бесіди, щоб ти була в курсі справи.

Отже, в результаті наукових шукань останнім часом остаточно з’ясовано, що будь-який хворобливий процес в організмі є відображення якогось іншого, невідомого нам процесу, що відбувається в нервовому апараті. І будь-яку хворобу можна припинити, діючи певним способом на нерви. Засоби, якими досі користувалася медицина, були успішні в такій мірі, в якій вони приводили до необхідного зрушений в нервовій системі. Але ще ніколи ці засоби не були свідомо орієнтовані на нервову систему.

Зараз ми вперше стали на правильний шлях і Вже знайшли деякі засоби, якими успішно лікуємо. Але ці засоби ще недосконалі. Ось приклад: з одинадцяти хворих на тропічну малярію, яких ми лікували «масажем» спинного мозку, один лишився невилікуваний. Отже, наш засіб не радикальний. Але ж десять видужали, і це свідчить, що шлях правильний. І от наша наука пішла цим шляхом знову емпірично, бо сама природа нервових процесів усе ще лишається загадкою. Що відбувається в нервах, невідомо. Тому як діяти на нерви, куди діяти, чим, коли, скільки діяти — все це треба знаходити досвідом, пробувати, словом, рухатися навпомацки, наосліп.

Але є інший шлях. Треба оволодіти мозком. Мозок — це той головний штаб, або, краще сказати, розподільний щит, у якому зосереджені нитки управління всіма без винятку функціями організму. А щоб оволодіти мозком, треба знати, в чому полягає діяльність цього таємничого органу, яка природа процесів, що називаються подразненням або збудженням і протікають у мозку та в нервах.

Електрика вже давно, ще з часів Гальвані, тобто з вісімнадцятого століття, стукає у двері фізіології, але фізика має свою історію, і тільки тепер вона починає наближатися до тих електричних процесів, які відбуваються в організмі тварин.

Ви знаєте, що за останні роки я глибоко вліз в електрику, бо виявилося, що без неї фізіологія і кроку ступити не може. Організм будь-якої тварини буквально просякнутий електрикою. Всі рухи, всі хімічні реакції супроводжуються електричними явищами.

Коротше кажучи, я переконався, що так звана нервова основа організму і його електричне життя одне й те ж. Нервова діяльність — це електрична діяльність, а нерви — це спеціально влаштовані проводи для тих спеціальних форм електрострумів, що діють в організмі.

— А ми вчили, що нервове збудження не має нічого спільного з електричним струмом, — швидко вставила Наталя.

— Я теж пам’ятаю це, — додала Ганна.

— Так, — відповів Ридан, — сучасна фізіологія справді відкидає це припущення. Одне з основних заперечень полягає в тому, що збудження поширюється нервом з швидкістю якихось кілька десятків метрів за секунду, тоді як швидкість електричного струму триста тисяч кілометрів за секунду. Все це правильно і, признаюсь, я не знаю, як усунути цю суперечність. Але, друзі мої, ви бачили мій досвід з кроликами, в яких були з’єднані однакові центри мозку звичайним металевим проводом. Збудження пішло по проводу, передалося від одного мозку другому. Чи можна сумніватися в тому, що це була саме електрика? І замість того, щоб вперто твердити — цього «не може бути», чи не краще просто погодитися: ми поки що не знаємо, чому вона у нервах поширюється з іншою швидкістю, ніж у проводах? Тим паче, що фактів, які вказують саме на електричну природу нервових струмів, у мене зібралося чимало. Але звідки беруться ці струми?

Отут ми підходимо до найголовнішого. їх виробляє мозок. Весь організм, з погляду фізики, являє собою своєрідну автоматичну приймально-передавальну радіостанцію. Шлунок, серце, легені та інші органи — це її машинне відділення, нерви, що виходять на периферію, — антени, які вловлюють зовнішні впливи і передають їх до мозку. А мозок — це і приймач зовнішніх сигналів, і генератор тих електромагнітних коливань, за допомогою яких він керує всіма апаратами станції, тобто організмом. Як здійснюється це керування?

Ось що ми спостерігаємо в фізіології: ми можемо у тварини вирізати який-небудь м’яз, наприклад, на нозі, і пересадити на його місце м’яз, взятий, скажімо, від щелепи. Нерв цього нового м’яза з’єднаємо з найближчим нервом ноги, ї через деякий час щелепний м’яз на нозі починає діяти. Але як! Він скорочується не тоді, коли тварина рухає ногою, а коли вона їсть або позіхає, взагалі відкриває рота! Подумайте-но, що це означає!

Це означає, що нерв кожного м’яза може відкликатися не на всяке, а тільки на якесь одне, певне збудження. А звідси вже неважко зробити висновок, що всі «збудження», або струми, або хвилі, що йдуть від мозку, різні якістю, неоднорідні, бо призначені для різних органів і різних функцій.

Тепер розкривається механізм керування, яким нам треба оволодіти. Кожна окрема хвиля мозку викликає тільки одну певну функцію в організмі, і нерв органу, що-виконує цю функцію, очевидно, настроєний в резонанс тільки з однією хвилею, частота якої відрізняється від усіх інших хвиль.

Структура мозку надзвичайно своєрідна. У ньому нема буквально двох точок однакової будови. Це й зрозуміло. Діяльність мозку полягає в тому, щоб виробляти величезну кількість різних хвиль для регулювання всіх процесів життя п організмі.

Дослід з кроликами, який ми бачили, підтвердив мої висновки. Я знищив кілька сот кроликів, перш ніж мені вдалося знайти в їхньому мозку однакові точки. Але коли ці точки двох кроликів я з’єднав срібним проводом, то виявилося, що збудження, викликане їжею в мозку одного кролика, передалося в мозок другого і викликало в ньому діяльність цілого комплексу «жувальних» функцій.

Мій провід замінив нерв, що протягся від однієї тварини до другої. Але провід, звичайно, не має вибірної здатності, як нерв, тому він передавав усі хвилі, з яких складається загальний імпульс процесу їди. Радіотехніки називають це «тупою настройкою», коли у приймач лізуть одразу кілька станцій.

«Гостра» настройка на якусь одну елементарну мозкову хвилю викликала б одну ізольовану функцію, наприклад слиновиділення. От саме цього і треба добитися, щоб розв’язати основне завдання. Треба навчитися приводити в дію і регулювати окремі конкретні функції або їх комбінації, але не тим способом, яким це робить досі стара медицина.

Тепер Ганна записувала, майже не відриваючись від блокнота. Структура надзвичайно цікавої доповіді їй була ясна.

Ридан наближався до кінця, до мети свого виступу.

— Керувати організмом ми будемо по-іншому, — говорив він. — Треба збудувати апарат, що відтворював би такі самі хвилі, які випромінює мозок. Якщо фізики розв’яжуть це завдання, перемога забезпечена. Тоді нам не треба буде блукати в темряві складним і непевним шляхом, не треба буде, рятуючи людину від однієї хвороби, сіяти в її організмі іншу, бо не тільки голка шприца, що проколює тканину, але й простий компрес, поставлений невчасно, можуть стати збудниками нових і фатальних процесів, про причину яких ми ніколи навіть не догадуємося.

Таким чином я поставлю перед фізиками завдання: збудувати прилад, який би випромінював електромагнітні хвилі у певному діапазоні дуже високих частот. Генератор повинен залежно від настройки змінювати хвилю і потужність випромінювання.

Я не можу уявити собі, щоб при сучасних можливостях, коли кожен радіолюбитель може найпростішими домашніми засобами зробити собі ультракороткохвильовий передавач, фізика не могла б розв’язати це завдання.

А тоді… нам залишиться спрямувати промінь генератора на мозок. Вільно проникаючи крізь усі тканини і кістки, цей промінь змусить діяти лише ті елементи мозку, які будуть настроєними в резонанс з хвилями нашого променя. Змінюючи хвилю, ми збуджуватимемо будь-які елементи мозку і викликатимемо будь-які функції, перебудови в організмі, нічого в ньому не руйнуючи, нічого не псуючи. Це й означатиме перемогу над хворобами і перший великий відступ старості і смерті.

Тихий світанок уже зазирав у вікна, коли дівчата пішли спати. Мовчки закінчували вони звичні приготування до сну, мовчки лягли, заклопотані новими, незвичайними думками.

— Знаєш, Нато, — тихо сказала Ганна, — у мене таке відчуття, його дуже важко передати, як буває перед винятковою подією, наприклад, затемненням сонця. Те, що говорив батько, — а я ніскільки не сумніваюся, що його висновки правильні, — це ж означає початок нової епохи в історії людства. Це чудово, Нато! І так і повинно бути. Збуваються всі мрії людей, усі їх потаємні бажання, все, що колись вважалося чудом. Ми звикли, не помічаємо. А хіба літак, телефон або радіо не були колись лише казкою, мрією? Звичайно, і ці мрії про здоров’я і молодість теж справдяться. І от ця мить уже настає!

— Хіба настає? — замислено промовила Наталя. — А що як фізики нічим не зможуть допомогти?

«Повинні допомогти! Не можуть не допомогти!» — подумала Ганна, але не відповіла подрузі.

— Будемо спати, Галю?

— Будемо спати.

Наталя клацнула вимикачем.

Настав день доповіді.

Зранку Ридан, забравши Ганну і Наталю, поїхав на машині далеко за місто, щоб відпочити, освіжитися перед виступом.

Вони повернулися тільки на обід. Ридан приліг заснути на годинку і на шосту годину, вмившись і одягнувшись, відчув, що в нього вистачить енергії узяти в свої руки яку завгодно аудиторію.

Для Матусі це був гарячий день. Він то метався по місту на машині, як більярдна куля між бортами стола, то висів на телефоні, організовуючи аудиторію, нагадуючи запрошеним про годину, коли почнеться доповідь, і запевняючи, що «Костянтин Олександрович особливо розраховує на вашу присутність».

Матуся відчував себе великим майстром «організаційної частини» і кожен свій крок, кожну телефонну розмову проводив з особливим смаком, милуючись ними, як художник, що кладе відповідальний штрих на полотно. Він розумів, що знає ціну дрібницям, і відчував у собі, на жаль, ніким не оцінену завбачливість режисера, яка, власне, вирішувала успіх!.. І коли після розмови по телефону безпосередньо з черговим швейцаром залу Будинку вчених він упевнився, що крейда біля дошки і волога ганчірка («Дивіться, щоб не дуже мокра!») приготовані, горда усмішка артиста торкнулася його круглого обличчя.

О шостій годині були навантажені на машину і відправлені клітки з тваринами, серед них славнозвісні кролики за №№ 84, 85 і 86, невгамовний Валет, Сільва і «старенький» Мурзак. Бачачи, що цього разу вони вирушають у якусь далеку мандрівку, Тирса був певен, що готується незвичайний злочин, і тому, видаючи тварин, особливо довго бурчав і возився.

Близько сьомої Ридан з дівчатами під’їхав до Будинку вчених. Публіка в залі галасливо займала місця, і Матуся з задоволенням побачив, що його режисерська робота допомогла, — рівно о сьомій він власноручно ввімкнув дзвінок, і за кілька хвилин зал був повний.

Ганна і Наталя сіли ближче до трибуни, біля проходу. З цікавістю прислухаючись до розмов серед публіки, вони помітили, що передні ряди майже цілком були зайняті представниками біологічних наук, які підкреслювали таким чином своє право першості на цій доповіді. Фізики та радіотехніки скромно розташувалися переважно в задній частині залу. Вони спокійно розмовляли про свої справи, тверезо думаючи, що доповідач у свій час пояснить, які вдосконалення він вважає за потрібне внести до існуючих конструкцій лікувальних чи експериментальних електроапаратів або яких нових електроінструментів не вистачає для безперебійної його дослідницької роботи. Вони, правда, не зовсім розуміли, навіщо їх запросили сюди: тут були відомі серйозні теоретики-хвильовики, радіоконструктори, які ніколи не працювали в галузі медичної апаратури. Зрештою, це могло бути і результатом недостатньо продуманого добору аудиторії, хто його знає, що це за професор… як його?..

Зате в передніх рядах панувало напружене пожвавлення. «Світила» фізіології інформували молодих учених про наукові роботи і славу професора Ридана, сперечалися між собою.

Останні роки роботи Ридана були особливо інтригуючими і викликали багато всіляких розмов. «Світила» єхидно посміхалися, пошепки передаючи один одному ходячі анекдоти про дивні експерименти шановного колеги.

Ридан вийшов на сцену з бокових дверей, швидкою, твердою ходою підійшов до трибуни. Його енергійні рухи, висока постать, суворого покрою чорний костюм, моложаве обличчя, облямоване чорним, уже трохи посрібленим чубом і бородою, явно справили враження. Спереду спалахнули вітальні оплески і прокотилися до задніх рядів.

Пауза тривала одну мить. Скупими, точними рухами, як під час серйозної операції, Ридан поклав перед собою годинник, вийняв з кишені пачку аркушів з тезами. Жодного зайвого жеста. Потім уважним поглядом обвів зал, немов перевіряючи присутніх.

— Шановні товариші! — почав він своїм дзвінким баритоном. — Дозвольте насамперед сказати про мету нашої наради. Тут присутні представники двох різних галузей знань — біологи і фізики. Навряд чи кого-небудь дивує це поєднання; ви чудово знаєте, яку роль відіграв такий винахід фізики, як мікроскоп, у розвитку біології і як дедалі тісніше переплітаються і співробітничають між собою найрізноманітніші галузі науки.

Цього разу я від імені біології збираюся пред’явити фізиці рахунок, який вона, наскільки я знаю, поки що не спроможна сплатити. Але я все-таки наполягатиму на оплаті, якщо не тепер, то в найближчому майбутньому, бо від цього залежить практичне розв’язання величезної за своїм значенням проблеми, яку я розв’язав теоретично та експериментально і сьогодні викладу тут…

Зал насторожився. Стриманий рух пройшов у перших рядах: «світила» багатозначно перезирнулися. Так, очевидно професор за ці роки приготував їм сюрприз. Подивимось, подивимось…

Закінчивши короткий вступ, Ридан, як шуліка, налетів на теорію медицини. Не виходячи з рамок суворо наукового аналізу, пересипаючи свою промову десятками конкретних фактів, дотепних узагальнень і свідченнями найавторитетніших представників цієї науки, — а багато з них були присутні тут, у залі, — він перейшов до такої переконливої критики наукових основ сучасної медицини, що аудиторія вибухнула громом оплесків. Цього разу вони посипались із задніх рядів і докотилися до самої трибуни.

Наталя з вологими від захоплення очима стискала руку Ганни, а та відкрито милувалася батьком, з гордістю відзначаючи, що Ридан врахував її поради в побудові доповіді.

Наступною жертвою Ридана була фізіологія. І коли він почав кидати, як бомби, в зал свої парадоксальні філософські узагальнення про життя, смерть і старість, в аудиторії зазміїлася тріщина розколу. Фізики були остаточно захоплені сміливими і ясними висновками, що імпонували їм своєю прогресивністю. Зате серед старих біологів, які відчули хитання вікових підвалин свого, хай не зовсім упорядкованого будинку, почав назрівати глухий протест.

Ганна помітила довкола себе підкреслено здивовані переглядання, знизування плечима. Почалися тихі перемовляння, в яких уже виразно звучали слова: «абсурд»; «нісенітниця». Ридан відчував, що відбувається в залі, і був задоволений. Все йшло як треба! Протест — нехай. І чим рішучіший — тим краще. Аби не було байдужості і нудьги — це загибель.

Помітивши, що атмосфера в передніх рядах досить розпалилася, Ридан уміло кинув навмисне нерішучу фразу про те, що «зрештою, старість можна викликати штучно і так само штучно її знищити». Цього вже не могли витримати передні ряди. Вони кинулися на цю принаду, як зграйка рибок на муху, що впала у воду.

— Спробуйте!

— Спочатку треба зробити!

— Не можна жартувати такими твердженнями! — лунали обурені голоси.

— Хвилинку, — сказав Ридан, і галас у залі почав затихати. — Ви хочете доказів? Будь ласка!.

Він зробив знак, і помічники поставили перед кафедрою клітки з Мурзаком, Валетом, Сільвою. Ридан коротко пояснив експеримент.

Новий знак. Несподівано зал потонув у темряві, а на величезному екрані перед слухачами протягом п’ятнадцяти хвилин пройшов невеликий кінофільм, у якому була знята вся історія цих собак, їх дитинство, операції і майже кожний наступний день їх життя. Глядачі побачили на власні очі, як з кожним днем старіли двоє цуценят і як потім поверталася Сільві втрачена юність.

Демонстрація ще не закінчилася, коли зал потрясли овації.

Нарешті Ридан підійшов до найголовнішого місця доповіді. Він урочисто попередив про це. Знову напружено завмерла аудиторія: яке ще відкриття готує їй ця дивовижна людина?

Впевнено і спокійно стояв він перед принишклим залом. От зараз він розкриє перед ученим світом, перед людством таємницю мозку-генератора…

Раптом Ганна гарячково схопила Наталю за лікоть, впиваючись очима в обличчя батька. Що за дивна пауза? Що за погляд, — розгублений, погляд взагалі, у простір? І ця рука, що повільно, наче мимоволі піднімається до голови…

Ридан раптом схилився до кафедри, вираз відчаю спотворив його бліде обличчя. В тиші залу ті, що сиділи ближче до трибуни, почули, як він прошепотів:

— Невже… помилка?

Потім, насилу підвівшись, він невпевнено ступив до дошки, судорожно схопив крейду і, як сомнамбула, почав щось писати.

Розкришена непевним зусиллям крейда посипалася на підлогу. Рука сковзнула вниз.

— Підтримайте його! — крикнула Ганна, кидаючись до правого входу на трибуну.

Але вже двоє помічників і Матуся підбігли, взяли Ридана під руки і вивели його в бокову кімнату. Кілька лікарів з публіки побігли туди ж. Однак їх допомога виявилася уже непотрібною. Ридан почував себе цілком нормально, хоча й був дуже збентежений і засмучений цим інцидентом. Він хотів продовжувати доповідь, зробивши невелику перерву. Але лікарі з Ганною наполягали на тому, щоб він більше не виходив на трибуну і швидше їхав додому.

Матуся вийшов до публіки і оголосив висновок лікарів: приступ слабості на грунті перевтоми. На жаль, на цьому доведеться закінчити…

Перед тим як залишити сцену, він підійшов до дошки, подивився на напис, зроблений Риданом, і акуратно переписав його в записну книжку.

Там було: