Фундація

1

Ліммар Понієтс був увесь у мильній піні, коли засигналив його передавач, — яскравий доказ того, що старі жарти про телеповідомлення та душ справедливі навіть для темного й суворого простору Галактичної Периферії.

На щастя, ця частина вільного торгового корабля, не призначена для різних товарів, була надзвичайно тісною. Настільки, що душ із гарячою водою розташовувався в кабінці два на чотири фути, яка розташовувалася за десять футів від панелі керування. Понієтс добре почув уривчастий стукіт сигналу.

Розбризкуючи мильну піну й лаючись, він вийшов, щоб налаштувати звук, і за три години поруч опинився другий торговий корабель, а через повітряний шлюз зайшов усміхнений молодик.

Понієтс із гуркотом виставив свій найкращий стілець, а сам усівся на шарнірне крісло пілота.

— Що ти робиш, Ґорме? — похмуро запитав він. — Женешся за мною весь час від самої Фундації?

Лес Ґорм закурив сигарету й рішуче похитав головою.

— Я? Зовсім ні. Я просто роззява, який випадково приземлився на Гліптал IV за день після того, як прийшла пошта. От вони й відправили мене, щоб я тобі це віддав.

Крихітна блискуча сфера перейшла з рук у руки, і Ґорм додав:

— Це конфіденційно. Цілком таємно. Не можна передавати через субефір і все таке. Або я так зрозумів. Принаймні це Особиста Капсула, яку ніхто, крім тебе, не відкриє.

Понієтс із огидою глянув на капсулу.

— Це я розумію. А ще знаю, що ніхто не передає гарні новини такими штукенціями.

Капсула відкрилася в нього в руці, і звідти почала повільно виходити тонка прозора стрічка. Він швидко пробіг очима текст, і коли з капсули вийшов кінець стрічки, її початок уже став коричневим і зморщеним. За півтори хвилини вся вона почорніла й розпалася на молекули.

Понієтс глухо пробурчав:

— О Галактико!

Лес Ґорм тихо запитав:

— Чи можу я якось допомогти? Чи це щось дуже таємне?

— Ти теж про це дізнаєшся, оскільки ти член Гільдії. Я повинен летіти на Аскоун.

— Туди? Чому це раптом?

— Вони кинули до в’язниці торгівця. Але нікому не кажи про це.

Ґорм аж затрусився від гніву.

— До в’язниці! Але ж це порушення конвенції.

— Так само, як і втручання в місцеву політику.

— О! То він таке робив? — Ґорм замислився. — А хто цей торгівець? Хтось знає?

— Ні! — різко відповів Понієтс, і Ґорм, зрозумівши натяк, більше не став нічого запитувати.

Понієтс піднявся й похмуро втупився в екран. Він пробурмотів щось лайливе на адресу цієї лінзоподібної туманності, що була частиною Галактики, і голосно сказав:

— Трясця! Я ж не виконаю квоту.

У голові Ґорма зблиснула іскра розуміння.

— Гей, друже! Але ж Аскоун — це закрита зона.

— Авжеж. Більше складаного ножа я там нічого не продам. Вони не купуватимуть ніяких ядерних пристроїв. Летіти туди з моїм товаром — це самогубство.

— А не можна якось відмовитися від цього?

Понієтс неуважно похитав головою.

— Я знаю хлопця, який у це вляпався. Не можна кидати свого друга напризволяще. Що ж, я в руках Галактичного Духа й готовий іти туди, куди він вкаже.

Ґорм, нічого не розуміючи, вимовив:

— Га?

Понієтс глянув на нього й реготнув.

— Я забув. Ти ж ніколи не читав «Книгу Духа», так?

— Ніколи про неї не чув, — різко відповів Ґорм.

— Ну, а якби вчився у семінарії, то довелося б.

— У семінарії? На священика? — Ґорм був приголомшений до глибини душі.

— Боюся, що так. Це моя ганьба й таємниця. Я був надто міцним горішком для святих отців. Вони витурили мене з причин, достатніх для того, щоб Фундація дала мені світську освіту. Ну та годі про це. Як у тебе цього року з квотою?

Ґорм загасив цигарку й поправив кашкет.

— Зараз відправляю останній вантаж. Вкладуся.

— Щасливчик, — похмуро сказав Понієтс, і після того, як Ґорм пішов, ще довго сидів у задумі.

Отже, Ескель Ґоров на Аскоуні — та ще й у в’язниці!

Це погано! Значно гірше, ніж могло статися. Одна справа розповісти допитливому молодику пом’якшену версію того, що сталося, — здихатися його, і хай іде своєю дорогою. А от подивитися правді в очі — це зовсім інше.

Ліммар Понієтс був одним з небагатьох, хто випадково дізнався, що знавець торгівлі Ескель Ґоров узагалі не торгівець: він був абсолютно іншою особою — агентом Фундації!

2

Минули два тижні. Два змарнованих тижні.

Один тиждень пішов на те, щоб досягти Аскоуна, де на кордонах його зустріли пильні військові кораблі, що зійшлися в одну точку. Якою б не була їхня система виявлення, вона працювала добре.

Вони повільно підкралися до нього, без сигналів, і, тримаючи сувору дистанцію, різко підштовхнули до центрального сонця Аскоуна.

У крайньому випадку Понієтс міг би впоратися з ними. Ці кораблі були спадком загиблої Галактичної Імперії — але це були спортивні яхти, а не військові кораблі; жодних ядерних гармат, мальовничі й безсилі еліпсоїди. Проте в їхньому полоні був Ескель Ґоров, а це не той заручник, якого можна втратити. І аскоунці мали це знати.

А потім ще тиждень — тиждень, для того, щоб пройти виснажливий шлях крізь хмари дрібних урядовців, які утворювали буфер між Великим Магістром і зовнішнім світом. Кожного дрібного підсекретаря потрібно було заспокоювати та вмовляти. Кожен ретельно й огидно намагався щось видоїти з нього за кольоровий підпис, який відкривав шлях до наступного урядовця вищого рангу.

Понієтс уперше побачив, що від його документів торгівця немає жодної користі.

Тепер, нарешті, Великий Магістр був поруч — за позолоченими дверима, що з обох боків були оточені вартовими. Так і минули два тижні.

Ґоров усе ще був в’язнем, а вантаж Понієтса марно гнив у трюмах його корабля.

Великий Магістр був маленьким чоловічком; цей маленький чоловічок мав лисувату голову, обличчя з безліччю зморщок і знерухоміле під вагою величезного лискучого хутряного комірця на шиї тіло.

Він поворушив пальцями, і шеренга озброєних людей розступилася, утворивши прохід, яким Понієтс пройшов до підніжжя трону.

— Нічого не кажіть, — різко сказав Великий Магістр, і Понієтс одразу ж закрив рота.

— Правильно, — розслабився аскоунський правитель, — я терпіти не можу марної балаканини. Погрожувати ви не можете, а лестощів я не витерплю. Ваші ображені скарги теж не допоможуть. Я вже втратив лік, скільки разів попереджав вас, торгівців, що ваші диявольські машини нікому на Аскоуні не потрібні.

— Сер, — спокійно сказав Понієтс, — я не збираюся виправдовувати торгівця, про якого йдеться. Не в наших правилах лізти туди, де ми не потрібні. Але Галактика велика й уже траплялося так, що кордони порушували мимоволі. Це була прикра помилка.

— Звичайно ж, прикра, — писнув Великий Магістр, — але чи помилка? Ваші люди з Гліптала IV почали бомбардувати мене проханнями про переговори вже через дві години після того, як був схоплений цей блюзнір і негідник. Про ваше прибуття мене вже попереджали багато разів. Це схоже на добре організовану кампанію з порятунку. Здається, попереджень дещо забагато — трохи забагато для помилок, прикрих чи інших.

Чорні очі аскоунця дивилися на нього зі зневагою. Він не вгавав:

— Чи ви, торгівці, пурхаючи з одного світу до іншого, ніби маленькі метелики, настільки здуріли, що можете приземлитися на найбільшу планету Аскоуна, у центр його системи, і вважати, що випадково помилилися кордоном? Ну звичайно ж, ні.

Понієтс скривився, не показуючи свого незадоволення. Він наполегливо сказав:

— Якщо спроба торгівлі була навмисною, ваше благоговіння, то це було нерозумно та всупереч суворим правилам Гільдії.

— Так, нерозумно, — сухо сказав аскоунець. — Настільки, що ваш товариш, імовірно, заплатить за це життям.

У Понієтса закрутило в животі. Вагатися було ніколи. Він сказав:

— Смерть, ваше благоговіння, є настільки абсолютним і безповоротним явищем, що безумовно має бути якась альтернатива.

Утворилася пауза, а потім пролунала обережна відповідь:

— Я чув, що Фундація — багата.

— Багата? Звичайно. Але наше багатство — це те, що ви відмовляєтеся купувати. Наші ядерні товари варті…

— Ваші товари нічого не варті, бо не мають благословення предків. Вони нечестиві та прокляті, бо знаходяться під спадковою забороною. — Він промовив ці речення речитативом, наче завчене правило.

Великий Магістр опустив очі й багатозначно промовив:

— У вас немає більше нічого цінного?

Торгівець не зрозумів натяку.

— Не розумію. Що саме вам потрібно?

Аскоунець розвів руками.

— Ви просите мене помінятися з вами місцями та розповісти вам про мої потреби. Ні. Схоже, ваш колега мусить понести покарання за святотатство згідно з аскоунським правом. Смерть у газовій камері. Ми справедливі люди. Найбідніший селянин у подібному випадку постраждав би так само. І я теж.

Понієтс безнадійно пробурмотів:

— Ваше благоговіння, а можна мені поговорити з в’язнем?

— Аскоунське право, — холодно відповів Великий Магістр, — не дозволяє спілкуватися зі смертниками.

Понієтс подумки затамував подих:

— Ваше благоговіння, я прошу вас бути милосердним до душі людини, коли вона втрачає своє тіло. Увесь той час, коли його життя було в небезпеці, він був відчужений від духовної розради. Навіть зараз він може потрапити непідготовленим до лона Духа, який керує всім.

Великий Магістр повільно й підозріло вимовив:

— Ви — розрадник душ?

Понієтс смиренно опустив голову.

— Так мене вчили. У порожніх просторах космосу мандрівним торгівцям потрібні такі, як я, щоб піклуватися про духовний бік життя тих, хто так віддається торгівлі та мирським справам.

Аскоунський правитель задумливо посмоктав нижню губу.

— Кожна людина повинна підготувати свою душу для подорожі до духів предків. Але я ніколи не думав, що ви, торгівці, віруючі.

3

Ескель Ґоров заворушився на своїй тахті і розплющив одне око, побачивши, як Ліммар Понієтс увійшов у добре зміцнені двері. Вони з гуркотом зачинилися за ним. Ґоров забурмотів і схопився на ноги.

— Понієтс! Вони послали тебе?

— Чиста випадковість, — гірко сказав Понієтс, — або це утнув мій особистий зловтішний демон. Пункт перший — ти потрапляєш у халепу на Аскоуні. Пункт другий — як відомо Раді торгівлі, мій торговий маршрут проходить за п’ятдесят парсеків від системи, де трапився пункт перший. Пункт третій — ми працювали разом, і в Раді про це знають. Хіба ж це не приємний і неминучий збіг обставин? Відповідь напрошується сама собою.

— Будь обережний, — напружено сказав Ґоров. — Тут хтось підслуховуватиме. Ти не носиш портативний генератор перешкод?

Понієтс показав на орнаментований браслет на зап’ястку, і Ґоров розслабився.

Понієтс озирнувся. Камера була порожньою, але великою. Тут було добре освітлення ніяких неприємних запахів. Він сказав:

— Непогано. Вони дуже уважні до тебе.

Ґоров пропустив його зауваження повз вуха.

— Слухай, а як ти сюди потрапив? Я тут в одиночній камері майже два тижні.

— Гм, якраз із того часу, коли я сюди прилетів. Ну, схоже, цей старий горобець, який у них за головного, має свої слабкі місця. Він схильний до благочестивих промов, от я цим і скористався. Я тут як твій духовний наставник. У таких благочестивих людях, як він, щось є. Він охоче переріже тобі горлянку, якщо це його влаштовує, але завагається поставити під загрозу благополуччя твоєї нематеріальної та суперечливої душі. Такий собі зразок емпіричної психології. Торгівець має знати про все потроху.

Ґоров уїдливо посміхнувся.

— А ти ще й учився в духовній семінарії. Ти молодець, Понієтсе. Я радий, що вони тебе послали. Але ж Великий Магістр любить не тільки мою душу. Він про викуп не згадував?

Очі торгівця звузилися.

— Натякав — відверто. І погрожував тобі смертю від газу. Але я перестрахувався й ухилився від відповіді; це могла бути просто пастка. А виходить, що це здирництво? І що ж він хоче?

— Золото.

— Золото! — Понієтс насупився. — Сам метал? Навіщо?

— Це їхній засіб обміну.

— Справді? І де мені його дістати?

— Де тільки зможеш. Послухай мене, це важливо. Доки Великий Магістр відчуватиме запах золота, зі мною нічого не станеться. Пообіцяй йому дістати стільки, скільки він просить. Потім повертайся до Фундації, якщо необхідно, і дістань його. Коли я буду вільний, нас вивезуть із цієї системи, а потім ми розійдемося.

Понієтс несхвально глянув на нього.

— А потім ти повернешся і спробуєш іще раз.

— Моє завдання — продати атомні прилади на Аскоуні.

— Вони схоплять тебе, перш ніж ти пролетиш бодай парсек у космосі. Думаю, ти це знаєш.

— Не знаю, — сказав Ґоров, — а якби й знав, це нічого б не змінило.

— Удруге вони тебе вб’ють.

Ґоров знизав плечима.

Понієтс тихо сказав:

— Якщо я буду знову вести переговори з Великим Магістром, я хочу знати всю історію. Досі я працював всліпу. Фактично, кілька моїх слабких зауважень ледь не довели його благоговіння до сказу.

— Усе доволі просто, — сказав Ґоров. — Єдиний спосіб підвищити безпеку Фундації — це створити тут, на Периферії, комерційну імперію, що контролювалася б за допомогою релігії. Ми ще занадто слабкі, щоб нав’язувати політичний контроль. Це все, що ми можемо зробити, щоб утримати Чотири королівства.

Понієтс закивав.

— Це я розумію. І будь-яка система, яка не приймає ядерні пристрої, ніколи не опиниться під нашим релігійним контролем…

— І через це може стати одним із центрів незалежності та ворожості. Так.

— Ну добре, — сказав Понієтс, — теорії достатньо. Що саме перешкоджає продажу? Релігія? Великий Магістр натякав і на це.

— Це одна з форм поклоніння предкам. Їхні традиції говорять про порочне минуле, від якого їх урятували прості та доброчесні герої попередніх поколінь. Так у спотвореній формі описується період анархії, що відбувався століття тому, коли були вигнані імперські війська та створений незалежний уряд. Науковий прогрес і, зокрема, ядерна енергетика, стали ототожнюватися зі старим імперським режимом, який вони згадують із жахом.

— Он як? Але ж у них є маленькі хороші кораблі, які помітили мене за два парсеки. Як на мене, вони працюють на ядерному паливі.

Ґоров знизав плечима.

— Жодних сумнівів, ці кораблі дісталися їм від Імперії. Можливо, вони мають ядерні двигуни. Вони бережуть те, що мають. Річ у тому, що вони не запроваджуватимуть нічого нового, а їхня внутрішня економіка абсолютно неядерна. Це ми й повинні змінити.

— І як ти збирався це зробити?

— Зламавши опір в одній точці. Простіше кажучи, я міг би продати складаний ніж із силовим полем якомусь шляхтичу, а той уже проштовхнув би закони, що дозволяли б йому ним користуватися. Розумію, що це звучить убого й безглуздо, але з психологічної точки зору — це шанс. Щоб робити стратегічний продаж у стратегічних точках — потрібно створити проатомну фракцію при дворі.

— І тебе посилають тільки з цією метою, тоді як я тут лише для того, щоб викупити тебе й поїхати, а ти й далі будеш продовжувати свої спроби? Тобі не здається, що це тупцяння на місці?

— У якому сенсі? — обережно спитав Ґоров.

— Послухай, — раптом розсердився Понієтс, — ти ж дипломат, а не торгівець, і те, що ти себе називаєш торгівцем, не робить тебе ним. Ця справа для того, хто заробляє на продажах, — і я тут стовбичу з трюмами, що заповнені товаром, який марно псується, і з квотою, яку я тепер уже не виконаю. Схоже на те.

— Ти хочеш сказати, що будеш ризикувати життям за справу, яка тебе не стосується? — Ґоров ледь помітно усміхнувся.

Понієтс відповів:

— Ти маєш на увазі, що це питання патріотизму, а торгівці — не патріоти?

— На жаль, ні. Піонери такими точно ніколи не бувають.

— Добре, визнаю. Я не гасаю космосом стрімголов заради порятунку Фундації або чогось подібного. Я збираюся заробити грошей, і це мій шанс. Якщо це ще й допоможе Фундації, тим краще. Я ризикував своїм життям і за менших шансів.

Понієтс підвівся, і Ґоров разом з ним.

— Що ти збираєшся робити?

Торгівець усміхнувся.

— Я не знаю — поки що не знаю. Але якщо суть справи в тому, щоб щось продати, то я до ваших послуг. Я загалом не хвалько, але дещо мені завжди вдається. У мене ще ніколи не бувало такого, щоб я не виконав квоти на продаж.

Двері до камери відчинилися майже відразу ж, як він постукав, і всередину з обох боків завалилися два охоронці.

4

— Видовище! — похмуро сказав Великий Магістр. Він зручно вмостився у своїх хутрах, схопивши однією тонкою рукою залізну палицю, що нею він користувався як ціпком.

— І золото, ваше благоговіння.

— І золото, — безтурботно погодився Великий Магістр.

Понієтс установив коробку й відкрив її з такою упевнененістю, яку тільки міг показати. Перед загальною ворожістю присутніх він почувався самотньо — ніби перший рік у космосі. Бородаті радники, які стали півколом і відлякували його своїм виглядом, невдоволено дивилися на нього.

Серед них був Ферл, тонколиций фаворит, який сидів поряд із Великим Магістром, так само ворожо налаштований. Понієтс уже зустрічався з ним і відразу ж визначив у ньому головного ворога та, відповідно, головну жертву.

За межами зали невелика армія чекала подій. Понієтс був фактично ізольований від свого корабля; у нього не було жодної зброї, крім спроби дати хабар; і Ґоров ще залишався заручником.

Він зробив останні налаштування на цьому незграбному чудовиську, що відняло в нього тиждень винахідливості, і ще раз помолився, щоб кварцовий кристал зі свинцевою підкладкою витримав навантаження.

— Що це? — запитав Великий Магістр.

— Це, — відповів Понієтс, відходячи назад, — маленький пристрій, що його я сконструював самотужки.

— Це зрозуміло, але це не та інформація, яку я хочу знати. Це одна з тих мерзенних чаклунських штукенцій, що їх виготовляють у вашому світі?

— Він ядерний за своєю природою, — серйозно зізнався Понієтс, — але нікому з вас не потрібно його торкатися або взагалі будь-що з ним робити. Цей пристрій тільки для мене, і якщо він і містить якусь гидоту, я прийму весь цей бруд на себе.

Великий Магістр загрозливо підняв свою залізну палицю на машину, і його губи швидко й беззвучно зарухалися, вимовляючи очищувальну молитву. Тонколиций радник, що сидів справа, нахилився до нього, і його руді й рідкі вуса торкнулися вуха Великого Магістра. Старий аскоунець роздратовано знизав плечима, відмахнувшись від нього.

— І який же зв’язок між цією машиною та золотом, що може врятувати життя вашого земляка?

— За допомогою цієї машини, — почав Понієтс, легко поклавши руку на центральну камеру пристрою і погладжуючи її тверді, круглі боки, — я можу перетворити залізо, яке ви вибраковуєте, на золото найвищої проби. Це єдиний пристрій, відомий людині, який буде перетворювати залізо — потворне залізо, що підтримує ваш трон та стіни цієї будівлі, — на блискуче, важке, жовте золото.

Понієтс почувався, ніби якийсь партач. Зазвичай його розмови з покупцями протікали гладко, легко і вселяли в них довіру; а ця кульгала, наче підбитий космічний фургон. Але Великого Магістра цікавив зміст, а не форма.

— І що? Трансмутація? Були вже дурні, які заявляли, що вміють це робити. Вони заплатили за свою блюзнірську допитливість.

— У них вийшло досягти успіху?

— Ні. — Здавалося, Великого Магістра охопили якісь похмурі веселощі. — Успіх у виробництві золота був би злочином, який сам себе й спокутував би. А невдала спроба — це смерть. Ну от що ви зможете зробити з моїм ціпком? — З цими словами він стукнув ціпком по підлозі.

— Вибачте, ваше благоговіння. Мій пристрій — це мала модель, яку я виготовив сам, і ваш ціпок занадто довгий для неї.

Маленькі очі Великого Магістра заблищали, забігали й зупинилися.

— Рендел, дай мені свої застібки. Давай, швидше, якщо потрібно, я віддам за них удвічі більше, ніж вони варті.

Застібки передали з рук в руки. Великий Магістр задумливо їх зважив.

— Ось, — сказав він і кинув їх на підлогу.

Понієтс підняв їх. Він сильно смикнув на себе кришку, щоб відкрився циліндр, і примружився, намагаючись розмістити застібки точно по центру анодного екрана. Пізніше це буде робити легше, але зараз не повинно бути жодних збоїв.

Саморобний трансмутатор недоброзичливо тріскотів упродовж десяти хвилин, перш ніж у повітрі почувся слабкий запах озону. Аскоунці з бурмотінням відступили назад, і Ферл відразу ж щось знову зашепотів на вухо своєму правителеві. Обличчя Великого Магістра закам’яніло. Він не ворушився.

Застібки були золотими.

Понієтс простягнув їх Великому Магістру, прошепотівши: «Ваше благоговіння», — але старий завагався й відмахнувся від них. Його погляд затримався на трансмутаторі.

Понієтс швидко заговорив:

— Джентльмени, це чисте золото. Справжнісіньке золото. Якщо ви хочете це підтвердити, то можете піддати його будь-якому відомому хімічному та фізичному аналізу. Його абсолютно неможливо відрізнити від золота природного походження. Так можна обробити будь-яке залізо. Не зашкодить ані іржа, ані помірна кількість легуючих елементів…

Понієтс говорив лише для того, щоб заповнити порожнечу. Він дозволив застібкам залишатися в простягнутій руці, і це золото свідчило на користь його слів.

Нарешті Великий Магістр повільно простягнув руку, і це змусило заговорити Ферла:

— Ваше благоговіння, це золото з отруєного джерела.

Понієтс заперечив:

— Троянда може вирости з бруду, ваше благоговіння. Торгуючи з вашими сусідами, ви купуєте в них найрізноманітніші товари, не цікавлячись, як вони їх виробляють — за допомогою ортодоксальних машин, що отримали благословення їхніх милосердних предків, чи за допомогою якоїсь злочинної дії, що зародилася в космосі. Сміливіше, я ж не пропоную вам машину. Я пропоную золото.

— Ваше благоговіння, — сказав Ферл, — ви не несете відповідальності за гріхи чужинців, які працюють без вашої згоди та відома. Але прийняти це дивне псевдозолото, що зроблене в гріховний спосіб у вашій присутності і з вашої згоди, означає образити живі душі наших святих предків.

— Але золото — це золото, — нерішуче сказав Великий Магістр, — і це лише плата за язичника, який засуджений за злочин. Ферле, ви занадто критично до цього ставитеся. — Але руку свою він забрав.

Понієтс сказав:

— Ви — сама мудрість, ваше благоговіння. Подумайте самі — відмовившись від язичника, ви нічого не втрачаєте стосовно ваших предків, зате, обмінявши його на золото, ви можете прикрасити усипальниці, де лежать їхні святі душі. І, звичайно ж, якщо це золото — зло саме по собі, коли таке можливо, то це зло обов’язково зникне в разі використання металу з такою доброчесною метою.

— Клянуся кістками мого прадіда! — вигукнув Великий Магістр з дивовижною пристрастю. Його губи розійшлися від пронизливого сміху. — Ферле, що ти скажеш про цього молодого чоловіка? Його твердження переконливе. Настільки ж, наскільки переконливі слова моїх предків.

Ферл похмуро відповів:

— Схоже, що так. Припустімо, що ця переконливість не є задумом Злого Духа.

— Зробімо навіть краще, — раптом сказав Понієтс. — Візьміть це золото як заставу. Розмістіть його на вівтарі ваших предків як жертву й тримайте мене протягом тридцяти днів. Якщо наприкінці цього періоду не буде ніяких доказів невдоволення — якщо не станеться ніяких лих, — то це, напевно, буде доказом того, що жертву прийнято. Що ще можна запропонувати?

І коли Великий Магістр піднявся на ноги, щоб побачити незгоду на обличчях своїх радників, жоден із них не проявив її. Навіть Ферл пожував кінчик свого рваного вуса й коротко кивнув.

Понієтс посміхнувся й подумав про те, яку користь йому принесла релігійна освіта.

5

Минув ще тиждень, перш ніж вдалося домовитися про зустріч із Ферлом. Понієтс відчував напругу, але вже звик до відчуття фізичної безпорадності. Він залишив межі міста в супроводі охоронців. Тепер під охороною він мешкав на заміській віллі Ферла. У нього не було іншого вибору, окрім як, не роздумуючи, погодитися на це.

За межами ради старійшин Ферл здавався вищим і молодшим. А у своєму неофіційному вбранні взагалі не був схожий на старійшину.

Він різко сказав:

— Ви — дивна людина. — Повіки його близько посаджених очей, здавалося, тремтіли. — Увесь минулий тиждень і особливо останні дві години ви тільки й торочите про те, що мені потрібне золото. Це марна праця, легше спитати, кому воно не потрібне. Чому б нам не просунутися далі?

— Це не просто золото, — обережно сказав Понієтс. — Не просто монетка чи дві. Це радше те, що стоїть за ним.

— І що ж може стояти за золотом? — підштовхнув його Ферл, криво усміхнувшись. — Звичайно ж, це не прелюдія до іншої незграбної демонстрації.

— Незграбної? — трохи нахмурився Понієтс.

— О, безумовно. — Ферл склав руки і м’яко підсунув їх до підборіддя. — Я не засуджую вас. Упевнений, що ця незграбність була навмисною. Я, можливо, попередив би про це його благоговіння, якби був упевнений у мотиві. Якби я був на вашому місці, то виготовив би це золото в себе на кораблі й потім запропонував лише його. Тоді можна було б обійтися без тої вистави та без ворожості, яку ви викликали.

— Правильно, — погодився Понієтс, — але оскільки я на своєму місці, я прийняв цю ворожість заради того, щоб привернути вашу увагу.

— І все? Так просто? — Ферл навіть не намагався приховати свої зневажливі веселощі. — А я думаю, що ви запропонували цей період очищення в тридцять днів для того, щоб виграти час і перетворити атракціон на щось суттєвіше. А що, як золото виявиться нечистим?

Понієтс теж дозволив собі чорний гумор:

— Це при тому, що оцінка його нечистоти залежить від тих, хто найбільше зацікавлений виявити, що воно чисте?

Ферл підняв очі й уважно глянув на торгівця. Схоже, він був і здивований, і задоволений.

— Розумно мислите. А тепер скажіть мені, чому ви хотіли б привернути мою увагу.

— Скажу. За той короткий час, що я тут, я помітив корисні факти, що стосуються вас і цікаві мені. Наприклад, ви молоді — надто молоді для члена ради старійшин — і навіть походите з відносно молодої родини.

— Ви засуджуєте мою родину?

— Зовсім ні. Ви маєте великих і святих предків; усі визнають це. Але є ті, хто каже, що ви не є членом одного з П’яти Племен.

Ферл відкинувся назад.

— При всій повазі до тих, хто має до цього стосунок, — він не приховував своєї злості, — П’ять Племен мають виснажене сім’я та слабку кров. Від цих Племен не лишилося серед живих і п’ятдесяти членів.

— І все ж є ті, хто каже, що народ буде не готовий бачити Великим Магістром будь-кого, хто не належить до Племен. І тому молодий і нещодавно підвищений фаворит Великого Магістра обов’язково матиме сильних ворогів серед великих людей цієї держави. Так кажуть. Його благоговіння старіє, і його протекція скінчиться, щойно він помре, коли цей ваш ворог безсумнівно стане одним із тих, хто тлумачитиме слова його Духа.

Ферл насупився.

— Як для іноземця, ви забагато чуєте. Такі вуха створені для того, щоб їх відрізали.

— Із цим можна не квапитися.

— Дозвольте мені вгадати. — Ферл неспокійно завовтузився в кріслі. — Ви збираєтеся запропонувати мені багатство та владу за допомогою цих грішних маленьких машин, що їх ви возите у своєму кораблі. Ну?

— Нехай так. Що змусило б вас заперечувати? Ваші стандарти добра і зла?

Ферл похитав головою.

— Анітрохи. Послухайте, мій іноземцю, ваша думка про нас заснована на язичницькому агностицизмі, але я не є абсолютним рабом нашої міфології, хоча й можу здаватися таким. Я — освічена людина, сер, і сподіваюся, що вільний від забобонів. Усі наші релігійні звичаї, які мають радше ритуальний, ніж етичний сенс, — це для мас.

— І які тоді у вас будуть заперечення? — м’яко натиснув на нього Понієтс.

— Тільки це. Маси. Я був би радий мати з вами справу, але ваші маленькі машини повинні бути корисними. Як може прийти до мене багатство, коли я повинен буду користуватися — що це ви продаєте? — ну, бритвою, наприклад, лише в атмосфері суворої секретності, охопленій страхом? Навіть якщо моє підборіддя стане чистіше поголеним, як я розбагатію? І як я зможу уникнути смерті від газової камери або від жахливого натовпу, якщо мене спіймають на гарячому?

Понієтс знизав плечима.

— Ви маєте рацію. Я міг би сказати, що запобігти цьому можна, навчивши ваших людей користуватися атомними приладами для їхньої власної зручності та для отримання суттєвого прибутку. Це була б величезна робота, я не заперечую; але віддача — ще більшою. І все ж, зараз це ваша проблема, а не моя. Я не пропоную ані бритви, ані ножа, ані механічного подрібнювача сміття.

— Що ж ви пропонуєте?

— Саме по собі золото. Безпосередньо. Ви могли б мати машину, що її я демонстрував минулого тижня.

Тепер уже напружився Ферл — на його лобі то з’являлися, то зникали складки.

— Трансмутатор?

— Абсолютно точно. Ваш золотий запас дорівнюватиме запасу заліза. Цього, на мою думку, достатньо для всіх потреб. Достатньо і для посади Великого Магістра, незважаючи на молодість та ворогів. І це безпечно.

— Яким чином?

— Суть його використання в таємності; тій самій таємності, яку ви змалювали, як єдиний засіб безпеки стосовно атомних приладів. Ви можете заховати трансмутатор у найглибшому підземеллі найміцнішої фортеці свого найвіддаленішого маєтку, і він однаково приноситиме вам миттєве багатство. Ви купуєте золото, а не машину; це золото не має жодних слідів, що свідчили б про його виробництво, тому його неможливо відрізнити від того золота, що є у природі.

— А хто керуватиме машиною?

— Ви самі. П’ять хвилин навчання — це все, що вам потрібно. Я встановлю її для вас туди, куди ви забажаєте.

— А що взамін?

— Ну, — Понієтс заговорив обережніше, — я пропоную привабливу ціну. Таке вже моє життя. Скажімо, за цю машину — вона досить цінна — ви дасте мені замість одного кубічного фута золота один кубічний фут кованого заліза.

Ферл розсміявся, і Понієтс почервонів.

— Нагадую вам, сер, — сухо сказав він, — що витрачені кошти ви зможете повернути вже за дві години.

— Правильно, а за годину ви підете, і моя машина відразу ж перетвориться на непотріб. Мені потрібні гарантії.

— У вас є моє слово.

— Дуже добре, — глузливо вклонився Ферл, — але ваша присутність була б набагато кращою гарантією. Я даю вам своє слово, що заплачу вам за тиждень після доставки, якщо машина все ще буде в робочому стані.

— Це неможливо.

— Неможливо? Та ви вже накликали на себе смертну кару, просто запропонувавши мені щось у вас купити. Тож якщо відмовитеся, єдиною альтернативою для вас уже завтра буде газова камера. Це я вам обіцяю.

Обличчя Понієтса було безпристрасним, але його очі заблимали. Він сказав:

— Це дуже несправедлива перевага. Ви можете хоча б викласти свою обіцянку в письмовому вигляді?

— Щоб потім понести відповідальність за її виконання? Ні, сер! — На обличчі Ферла з’явилася задоволена усмішка. — Ні, сер! Дурень — лише один із нас.

Торгівець тихо промовив:

— Домовилися.

6

На тридцятий день Ґорова звільнили, а замість нього отримали п’ятсот фунтів найжовтішого золота. А разом із ним звільнили й піддану карантину гидоту, якою вважали його корабель.

Потім, так само як і на шляху до Аскоунської зоряної системи, їх супроводжували маленькі лискучі кораблі, вишикувані в циліндричну фігуру.

Понієтс спостерігав за тьмяною, освітленою сонцем цяткою, на яку перетворився корабель Ґорова, тоді як голос самого Ґорова долинав до нього крізь ефір, чіткий і пронизливий.

Він говорив:

— Але це, Понієтсе, не те, що нам потрібно. Трансмутатор нам не допоможе. До речі, як ти його дістав?

— Та ніяк, — терпляче відповів Понієтс, — я зібрав його з камери для опромінювання їжі. Насправді він нікуди не годиться. Якщо запускати його у більшому масштабі, то витрати енергії непомірні; інакше Фундація використовувала б трансмутацію замість ганятися по всій Галактиці за важкими металами. Це один зі стандартних трюків, що ними користується кожен торгівець, хіба що я ніколи раніше не бачив, як залізо перетворюється на золото. Це вражаюче, і це працює — але дуже ненадовго.

— Добре. Але цей конкретний трюк не дуже підходить.

— Цей трюк допоміг тобі вибратися з халепи.

— Але це дуже далеко від мети. Тим більше, мені доведеться повернутися, щойно цей дбайливий конвой нас залишить.

— Чому?

— Ти сам це пояснив цьому своєму політику! — Ґоров зривався на крик. — Усі твої торгові аргументи спиралися на той факт, що трансмутатор є засобом для досягнення мети, але сам по собі не має жодної цінності; що клієнт купує золото, а не машину. Це хороший психологічний прийом, бо він спрацював, але…

— Але? — ввічливо й тихо наполіг Понієтс.

Голос із передавача зазвучав різкіше:

— Але ми хочемо продати їм саму машину; щось, що вони будуть використовувати відкрито; те, що змусить їх схилитися на користь ядерних технологій з точки зору їхньої вигоди для них.

— Усе це я розумію, — м’яко сказав Понієтс. — Ти вже мені це пояснив. Але подумай сам — що буде після мого продажу? Поки трансмутатор працює, Ферл карбуватиме золото; це триватиме так довго, що йому вдасться купити перемогу на наступних виборах. Нинішній Великий Магістр довго не протягне.

— Ти розраховуєш на вдячність? — холодно спитав Ґоров.

— Ні, на розумне прагнення до особистої вигоди. Трансмутатор принесе йому перемогу на виборах, а інші механізми…

— Ні! Ні! Твоя логіка надто заплутана. Він довірятиме не трансмутатору, а старому доброму золоту. Ось що я намагаюся тобі сказати.

Понієтс посміхнувся й умостився зручніше. Добре, він уже достатньо помучив бідолаху. Ґоров почав скаженіти.

Торгівець сказав:

— Не так швидко, Ґорове. Я ще не закінчив. До цієї справи я залучив і інші пристрої.

Запала тиша. Потім Ґоров обережно запитав:

— Які ще інші пристрої?

Понієтс машинально махнув рукою.

— Ти ж бачиш наш супровід.

— Так, — коротко відповів Ґоров, — розкажи мені про ці пристрої.

— Розповім, якщо слухатимеш. Нас супроводжує приватна флотилія Ферла; це знак особливої пошани до нього з боку Великого Магістра. Він зміг це для себе вибити.

— То й що?

— А як ти думаєш, куди вони нас супроводжують? До його рудників на околицях Аскоуна, ось куди. Послухай! — Понієтс раптом розпалився. — Я ж тобі казав, що я тут для того, щоб заробити гроші, а не врятувати світи. Усе добре. Я продав цей трансмутатор за безцінь. Я нічого не отримав, крім ризику потрапити до газової камери, який до квоти не зарахуєш.

— Повернімося, Понієтсе, до рудників. До чого вони тут?

— Для того, щоб я міг заробити. Ми завантажимося оловом. Заповнимо кожен кубічний фут цієї старої баржі, і ще трохи твою навантажимо. Я спущуся з Ферлом збирати олово, а ти, старий, прикриєш мене своїми гарматами — просто на той випадок, якщо він виявиться не таким, як себе показує. Це олово і є мій прибуток.

— За трансмутатор?

— За весь мій вантаж з атомними приладами. Подвійна ціна плюс бонус. — Він знизав плечима, майже вибачаючись. — Згоден, я забагато з нього злупив, але ж я повинен виконати квоту, чи не так?

Ґоров явно розгубився. Він ледь чутно вимовив:

— Ти нічого не хочеш пояснити?

— Що тут пояснювати? Цей розумник подумав, що загнав мене в пастку, бо його слово має для Великого Магістра більшу цінність, ніж моє. Він узяв трансмутатор. Це один із тих злочинів, за які на Аскоуні карають смертю. Але в будь-який момент він міг сказати, що заманив мене в пастку суто з патріотичних мотивів, і донести на мене як на продавця заборонених речей.

— Це зрозуміло.

— Звичайно, але слово проти слова — це ще не все. Розумієш, Ферл ніколи не чув і подумати не міг про камеру для зйомки мікрофільмів.

Ґоров розреготався.

— Так, — сказав Понієтс. — Він диктував свої умови. Я був належним чином приборканий. Але коли я, наче побитий собака, встановлював трансмутатор, я поклав туди камеру й витягнув її наступного дня під час технічного обслуговування. У мене був чудовий запис із його робочого кабінету, його святая святих, де він сам, бідний Ферл, керує трансмутатором і так радіє першому шматку золота, наче це яйце, яке він сам відклав.

— Ти показав йому запис?

— Через два дні. Цей дурник ніколи не бачив тривимірних кольорових зображень. Він заявляє, що не забобонний, але якщо я колись бачив дорослого, який був би настільки переляканий, як він, назвіть мене новачком. Коли я сказав йому, що поставив одну камеру на міській площі й налаштував її увімкнутися опівдні, щоб мільйон фанатичних аскоунців міг побачити це й потім розірвати його на шматки, він уже за півсекунди щось бурмотів біля моїх ніг. Він був готовий укласти зі мною будь-яку угоду.

— Ти справді це зробив? — спитав Ґоров, борючись зі сміхом. — Я маю на увазі камеру на міській площі.

— Ні, але це не мало значення. Він уклав угоду. Він купив усі пристрої і в мене, і в тебе, а взамін погодився віддати стільки олова, скільки ми зможемо забрати. У той момент він вважав, що я здатен на все. Наша угода є в письмовому вигляді, і я дам тобі копію, перш ніж спущуся з ним униз, просто як запобіжний захід.

— Але ж ти зачепив його самолюбство, — сказав Ґоров. — Чи буде він користуватися цими пристроями?

— Чому ні? Для нього це єдиний спосіб окупити втрати, а якщо він на цьому щось заробить, то врятує своє самолюбство. І він стане наступним Великим Магістром — це найкраща кандидатура, яку ми могли б мати для своїх інтересів.

— Так, — сказав Ґоров, — це була хороша торгова угода. І все ж ти, безумовно, володієш доволі незручною методикою продажу. Не дивно, що тебе вигнали з семінарії. У тебе зовсім немає ніякої моралі?

— Та невже? — байдуже зронив Понієтс. — Ти ж знаєш, що Сальвор Гардін казав про почуття моралі.