Фундація

1

Депутація!

Побачивши їх, Сальвор Гардін не відчув жодного задоволення. Навпаки, у нього з’явилося якесь неприємне передчуття.

Йохан Лі виступав за крайні заходи.

— Я не розумію, Гардіне, — сказав він, — навіщо нам потрібно марнувати час. Вони нічого не зможуть зробити до наступних виборів — принаймні законно — і це дає нам рік. Скажи їм, хай забираються під три чорти.

Гардін стиснув губи.

— Лі, ти ніколи нічому не навчишся. За ті сорок років, що я тебе знаю, ти так і не опанував витончене мистецтво підкрадатися до супротивника ззаду.

— Це не мій метод боротьби, — пробурчав Лі.

— Так, я знаю. Саме тому ти — та людина, якій я довіряю. — Він зробив паузу й потягнувся за сигарою. — Ми, Лі, пройшли довгий шлях з того часу, як спланували наш переворот проти енциклопедистів. Я старію. Мені шістдесят два. Ти коли-небудь замислювався над тим, як швидко пролетіли ці тридцять років?

Лі пирхнув.

— Мені шістдесят шість. І я не відчуваю себе старим.

— Так, але в мене не таке добре травлення. — Гардін ліниво затягнувся. Він уже давно перестав мріяти про м’який веганський тютюн, що існував у час його молодості. Ті дні, коли Термінус торгував із кожною частиною Галактичної Імперії, відійшли в забуття, як і всі добрі старі часи, — туди ж, куди прямувала вся Галактична Імперія. О космосе! Уже впродовж тридцяти років, після втрати зв’язків тут, на краю Галактики, увесь Всесвіт Термінуса складався з самої планети і чотирьох сусідніх королівств.

Як низько впала колишня велич! Королівства! У старі часи вони були префектурами, усі належали до однієї провінції, що, своєю чергою, була частиною сектора, а той — частиною квадранта, який належав до складу всеосяжної Галактичної Імперії. А тепер, коли Імперія втратила контроль над далекими куточками Галактики, ці маленькі групки планет, що відкололися від неї, стали королівствами — з оперетковими королями та знаттю, дрібними, безглуздими війнами й життям, що з пафосом тривало серед руїн.

Цивілізація занепадала. Ядерна енергія була забута. Наука згасала, перетворюючись на міфологію, — доки Фундація не втрутилася у справу. Фундація, яку Гарі Селдон саме для цього створив на Термінусі.

Його роздуми перервав голос Лі, який стояв біля вікна:

— Приїхали, — сказав він, — на спортивній машині останньої моделі, шмаркачі малі. — Він зробив кілька невпевнених кроків до дверей, а потім подивився на Гардіна.

Гардін усміхнувся й махнув рукою.

— Я наказав привезти їх сюди.

— Сюди? Навіщо? Забагато для них честі.

— А навіщо всі ці офіційні процедури з прийомом у мера? Я вже занадто старий для цієї бюрократії. Крім того, при роботі з молоддю лестощі йдуть на користь — особливо коли вони тебе ні до чого не зобов’язують. — Він підморгнув. — Сідай, Лі, і підтримуй мене морально. Мені це буде потрібно з молодим Сермаком.

— Цей хлопець, Сермак, — похмуро сказав Лі, — небезпечний. У нього є прибічники, Гардіне, тож не варто його недооцінювати.

— Хіба я колись когось недооцінював?

— Ну то заарештуй його. Можеш його в чомусь звинуватити просто зараз або пізніше.

Гардін проігнорував його останню пораду.

— Он вони, Лі. — У відповідь на дзвінок він натиснув педаль під столом, і двері відчинилися, від’їхавши вбік.

Ці четверо, що складали депутацію, зайшли, і Гардін помахом руки запросив їх сісти в крісла, що стояли півколом. Вони вклонилися й чекали, доки мер заговорить першим.

Гардін клацнув срібною кришкою портсигара з цікавим різьбленням, що колись належав старому Джорду Фарі з Ради опікунів у давно забуті часи енциклопедистів. Це був справжній імперський виріб від Сантанні, хоча сигари, що лежали всередині, були вже власного виробництва. Один за одним представники депутації взяли сигари й урочисто їх закурили.

Сеф Сермак був другим праворуч і наймолодшим з усієї групи. Він був найбільш цікавим — мав акуратно підстрижені щетинисті жовті вуса й запалі очі невизначеного кольору. Щодо інших Гардін відразу ж відкинув усякі сумніви — з облич було видно, що вони прості смертні. Саме на Сермаку слід зосередити свою увагу, це він уже під час свого першого терміну в міській раді перевернув цей статечний орган влади догори дриґом, і саме до нього Гардін звернувся:

— Мені особливо тривожно бачити вас, депутате, з того часу, як минулого місяця ви виголосили відмінну промову. Ваша атака на зовнішню політику цього уряду була найбільш талановитою.

В очах Сермака зажеврів вогник.

— Ваш інтерес — честь для мене. Атака могла бути талановитою або ні, але вона була, безумовно, виправданою.

— Можливо! Це ваша думка, звичайно. Проте ви ще досить молоді.

Сермак сухо відповів:

— Це вада, яку мають усі люди в певний період їхнього життя. Ви стали мером міста, бувши на два роки молодшим за мене.

Гардін усміхнувся. Нахабства цьому хлопчикові не бракує. Він відповів:

— Гадаю, ви прийшли до мене з приводу тієї ж зовнішньої політики, що так дратувала вас у залі засідань міської ради. Ви говоритимете від імені трьох ваших колег чи я маю вислухати кожного окремо?

Молоді люди перезирнулися між собою, кліпаючи очима.

Сермак похмуро сказав:

— Я говоритиму від імені народу Термінуса — народу, який насправді не представлений у цьому бюрократичному органі, що називається міською радою.

— Розумію. Продовжуйте!

— Я до цього й веду, містере мер. Ми незадоволені…

— Під словом «ми» ви маєте на увазі «народ», чи не так?

Сермак недоброзичливо глянув на нього, відчуваючи пастку, і холодно відповів:

— Я вважаю, що мої погляди відображають думки більшості виборців Термінуса. Це вас влаштовує?

— Ну, таке твердження краще звучить із доказами, але, у будь-якому випадку, продовжуйте. Отже, ви незадоволені.

— Так, незадоволені політикою, яка протягом тридцяти років робить Термінус беззахисним перед неминучим нападом ззовні.

— Розумію. І що з цього випливає? Продовжуйте, продовжуйте.

— Це добре, що ви це передчуваєте. І тому ми формуємо нову політичну партію, яка виступатиме за нагальні потреби Термінуса, а не за містичну «доктрину накреслення» майбутньої Імперії. Ми збираємося викинути вас і вашу підлабузницьку кліку умиротворителів з мерії — і дуже скоро.

— Якщо? Ви ж знаєте, завжди є «якщо».

— У цьому випадку не так багато варіантів — якщо тільки ви самі не підете зараз у відставку. Я не прошу вас змінити свою політику — я не довіряв би вам аж настільки. Ваші обіцянки нічого не варті. Усе, що ми згодні прийняти, — це повну відставку.

— Розумію. — Гардін схрестив ноги й відкинувся на спинку крісла, поставивши його на дві ніжки. — Це ваш ультиматум. Дуже мило з вашого боку попередити мене. Але, розумієте, я, скоріше за все, проігнорую це попередження.

— Не думайте, що це попередження, містере мер. Це оголошення наших засад та дій. Нова партія вже сформована, і завтра вона почне свою офіційну діяльність. Для компромісу немає ні місця, ні бажання, і, чесно кажучи, лише визнання ваших заслуг перед містом спонукало нас запропонувати легкий шлях. Я не думаю, що ви його приймете, але моя совість чиста. Наступні вибори стануть більш ефективним і надзвичайно сильним нагадуванням про необхідність вашої відставки.

Він підвівся й жестом наказав підвестися іншим.

Гардін підніс руку.

— Затримайтеся! Сядьте!

Сеф Сермак присів трохи швидше, ніж мав би, і Гардін подумки всміхнувся, тримаючи непорушний вираз на обличчі. Незважаючи на його слова, він чекав на якусь пропозицію.

Гардін запитав:

— Як саме ви хочете змінити нашу зовнішню політику? Ви хочете, щоб ми напали на Чотири королівства, на всі чотири одночасно?

— Я не пропоную такого, містере мер. Ми просто пропонуємо негайно припинити все це умиротворення. Протягом усього вашого правління ви проводите політику надання наукової допомоги королівствам. Ви дали їм ядерну енергетику. Ви допомогли їм відновити електростанції. Ви засновуєте медичні клініки, хімічні лабораторії та заводи.

— І? Які ваші заперечення?

— Ви робите це для того, щоб утримати їх від нападу на нас. За допомогою цих хабарів ви придурюєтеся, ведучи колосальний шантаж, через який ви дозволили висмоктати з Термінуса всі соки, — через що ми тепер залежимо від милості цих варварів.

— Яким чином?

— Бо ви дали їм енергію, зброю, обслуговуєте їхні кораблі, вони набагато сильніші, ніж три десятиліття тому. Їхні вимоги зростають, а маючи зброю, вони зрештою швидко задовольнять їх, анексувавши Термінус насильницьким шляхом. Хіба не цим зазвичай закінчується шантаж?

— І який вихід ви пропонуєте?

— Негайно припинити ці хабарі, поки це ще можна зробити. Витратити зусилля на зміцнення самого Термінуса й атакувати першими!

Гардін спостерігав за світлими вусами молодика з майже нездоровим інтересом. Сермак був упевнений у собі, інакше не став би так багато говорити. Не було жодних сумнівів у тому, що його слова відображали думку значної частки населення, дуже великої.

Його голос не видав тривожних думок, що крутилися в голові. Він був майже недбалим.

— Ви все сказали?

— Поки що так.

— Ну тоді скажіть, чи помітили ви вислів у рамці, що висить на стіні позаду мене? Прочитайте його, якщо хочете!

У Сермака сіпнулися губи.

— Тут написано: «Насильство — останній притулок некомпетентності». Це стареча догма, містере мер.

— А я використав її, будучи молодим, містере депутат, — і успішно. Ви якраз народилися, коли це сталося, але, можливо, щось читали про це в школі.

Він уважно глянув на Сермака й продовжив неквапливим тоном:

— Коли Гарі Селдон створив тут Фундацію, офіційною метою було видання великої Енциклопедії, і п’ятдесят років ми йшли за цими мандрівними вогнями, перш ніж виявили, за чим гналися. На той момент уже було занадто пізно. Коли зв’язки з центральними регіонами Імперії увірвалися, виявилося, що ми — світ науковців, сконцентрований у єдиному місті, без будь-яких промислових галузей, і перебуваємо в оточенні новостворених королівств, ворожих і здебільшого варварських. Ми були крихітним острівцем ядерної енергетики в цьому океані варварства й безмежно цінною здобиччю. Анакреон, який, як і зараз, був тоді наймогутнішим з Чотирьох королівств, зажадав, а потім і насправді створив військову базу на Термінусі, і тоді правителі міста, енциклопедисти, дуже добре зрозуміли, що це лише підготовка до захоплення всієї планети. Отакими були справи, коли я… гм… узяв на себе керівництво фактичним урядом. Що б зробили ви?

Сермак знизав плечима.

— Це теоретичне питання. Звичайно, я знаю, що ви зробили.

— І все ж я повторю. Можливо, ви не зрозуміли, у чому сенс. Існувала велика спокуса зібрати всі наші сили й кинутися в бій. Це найпростіший вихід, найприємніший для почуття самоповаги, але майже завжди найдурніший. Ви б це зробили; ви й ваші розмови про «напад першими». Натомість я зробив ось що: відвідав усі три королівства й поінформував, що якщо вони дозволять, щоб секрет ядерної енергії потрапив до рук Анакреона, то це буде найшвидший спосіб перерізати власні горлянки, і ввічливо запропонував зробити очевидну річ. І все. За місяць після того, як сили Анакреона висадилися на Термінусі, їхній король отримав спільний ультиматум від трьох сусідів. За тиждень нашу планету залишив останній анакреонець. А тепер скажіть мені, де тут була потреба в насильстві?

Молодий депутат задумливо глянув на недокурок сигари й кинув його в сміттєспалювальний жолоб.

— Я не бачу аналогії. Інсулін поверне діабетика до нормального життя без найменшої необхідності застосовувати ніж, а от для апендициту потрібна операція. Коли інші варіанти провалилися, то що лишається, крім цього, як ви висловилися, останнього притулку? Це ваша провина, що ми змушені до цього вдаватися.

— Моя? О так, знову моя політика умиротворення. Схоже, ви все ще не розумієте основних потреб нашої позиції. З відльотом анакреонців наші проблеми не закінчилися. Це був лише початок. Чотири королівства були нашими ворогами більше, ніж будь-коли, бо кожне з них прагнуло ядерної енергії та не вгризалося в наші горлянки лише через страх перед трьома іншими. Ми балансуємо на дуже гострому лезі меча, і варто хоч трохи хитнутися в будь-якому напрямку… Що як, наприклад, одне з королівств стане занадто сильним або двоє сформують коаліцію? Розумієте?

— Звичайно. Це був вчасний момент, щоб почати загальну підготовку до війни.

— Навпаки. Це був зручний момент, щоб почати повністю концентруватися на запобіганні війні. Я грав ними одне проти одного. Я допоміг кожному по черзі. Я запропонував їм науку, торгівлю, освіту, наукову медицину. Я зробив так, щоб Термінус став для них ціннішим як квітучий світ, ніж як військовий трофей. Це працювало тридцять років.

— Так, але ви змушені були оточити ці наукові дарунки найобурливішим лицедійством. Ви зробили з цього напіврелігію, напівнісенітницю. Ви створили ієрархію священиків і складний, безглуздий ритуал.

Гардін насупився.

— І що з того? Я не розумію, який це взагалі має стосунок до нашої суперечки. Я почав рухатися цим шляхом тому, що спочатку варвари дивилися на нашу науку як на своєрідну магію й найлегше було змусити їх прийняти її саме на таких підставах. Духовенство виникло самостійно, і якщо ми й допомагаємо йому, то йдемо шляхом найменшого опору. Це дрібниці.

— Але ці священики керують електростанціями. І це вже не дрібниці.

— Так, але навчили їх ми. Їхні знання про обладнання є суто емпіричними; і вони непохитно вірять у лицедійство, що їх оточує.

— А якщо хтось із них осягне таємниці цього лицедійства й буде достатньо геніальним, щоб відкинути весь цей емпіризм, що завадить йому навчитися справжнім технологіям і продати їх за найбільш пристойною ціною? Якою буде тоді наша цінність для королівств?

— Це малоймовірно, Сермаку. Ви дивитеся на це поверхово. Щороку сюди, на навчання до Фундації, надсилають найкращих людей із планет королівств, і вони здобувають тут священицьку освіту. Найкращі з них залишаються тут як аспіранти. Якщо ви думаєте, що ті, хто залишилися, практично не знаючи основ науки або, ще гірше, маючи викривлені знання, що їх отримують священики, можуть зрозуміти те, що пов’язано з ядерною енергією, електронікою, теорією гіперпростору, — у вас дуже романтичне й дурне уявлення про науку. Щоб цього навчитися, потрібне життя, а щоб зрозуміти — відмінний мозок.

Під час попередньої промови Йохан Лі різко встав і вийшов з кімнати. Тепер він повернувся, і коли Гардін завершив розмову, нахилився до його вуха. На столі з’явився свинцевий циліндр. Потім, кинувши ворожий погляд на депутацію, Лі знову сів на місце.

Гардін покрутив циліндр, спостерігаючи за делегацією краєчком ока. А потім різко відкрив циліндр і… лише Сермак стримався, щоб не кинути швидкий погляд на скручений папірець, що звідти випав.

— Коротше кажучи, джентльмени, — сказав він, — уряд знає, що робить.

Він читав текст на папірці, розмовляючи з ними. На папері були складні лінії безглуздого коду, що вкривали усю сторінку, і три слова, написані олівцем у кутку, які несли послання. Він пробіг його одним поглядом і кинув у сміттєспалювальний жолоб.

— Що ж, — сказав Гардін, — боюся, що вже час завершувати нашу розмову. Був радий з вами зустрітися. Дякую, що прийшли. — Він недбало потиснув кожному руку, і вони вийшли.

Гардін майже розучився сміятися, але після того, як Сермак та три його мовчазні партнери відійшли подалі, він сухо розсміявся й весело глянув на Лі.

— Як тобі, Лі, ця битва блефів?

Лі сердито пирхнув.

— Я не певен, що він блефує. Панькайся з ним побільше, і він просто зобов’язаний буде перемогти на наступних виборах, як і каже.

— О, можливо, можливо, якщо до того нічого не станеться.

— Дивись, Гардіне, щоб цього разу події не розвивалися в хибному напрямку. Кажу тобі, в Сермака є прибічники. Що як він не стане чекати до наступних виборів? Колись ми з тобою силоміць довели справу до кінця, незважаючи на це твоє гасло про те, чим є насильство.

Гардін підняв брову.

— Лі, ти сьогодні песиміст. І до того ж неймовірно впертий, інакше не говорив би про насильство. Ти ж пам’ятаєш, що наш власний маленький путч був здійснений без жодного ризику для життя. Це був необхідний захід, який ми виконали в потрібний момент і який пройшов плавно, безболісно й без особливих зусиль. Що ж стосується Сермака, то він уже в зовсім іншому становищі. Ти і я, Лі, це не енциклопедисти. Ми напоготові. Накажи своїм людям, друже, хай обережно простежать за цими молодиками. Хай вони не знають, що за ними спостерігають, але будьте напоготові, сам розумієш.

Лі невесело реготнув.

— Добре б я працював, Гардіне, якби чекав на твої накази. За Сермаком і його людьми вже місяць як наглядають.

Мер захихотів.

— Ударимо першими, так? Чудово. До речі, — сказав він і тихо додав, — посол Верісоф повертається на Термінус. Сподіваюся, що тимчасово.

Запала тиша, наповнена шоком, а потім Лі сказав:

— Це було в тому повідомленні? Наші справи вже погіршилися?

— Не знаю. Я не можу сказати, доки не почую те, що мені має сказати Верісоф. Може бути й так. Зрештою, так має бути перед виборами. Чого ти мов з хреста знятий?

— Бо я не знаю, як усе складеться. Ти надто далеко зайшов, Гардіне, і граєшся з вогнем.

— І ти туди ж, — пробурмотів Гардін. А вголос сказав: — Чи не означає це, що ти вступаєш до нової партії Сермака?

Лі силувано посміхнувся.

— Добре. Твоя взяла. Як щодо обіду?

2

Існує багато епіграм, які приписують Гардіну (а він був у цьому знаним майстром), більшість з яких, імовірно, недостовірні. Проте відомо, що в одному з реальних випадків він сказав:

— Варто бути простим і зрозумілим, особливо якщо маєш репутацію підступної людини.

Полі Верісофу вже не раз доводилося дослухатися до цієї поради. Минав чотирнадцятий рік його подвійного статусу на Анакреоні — статусу, який часто викликав у нього неприємні асоціації з танцями босоніж на розжареному металі.

Для народу Анакреона він був первосвящеником, представником Фундації, яка для цих «варварів» була найвищою загадкою та фізичним центром релігії, що з допомогою Гардіна створювалася протягом останніх трьох десятиліть. Таким чином він отримував благоговіння, від якого все більше втомлювався, оскільки в глибині душі зневажав ритуал, центром якого був.

Але для короля Анакреона — і старого, і молодого, який тепер був на троні, — він був просто послом держави, якої і боялися і якій заздрили.

Загалом це незручна робота, і його перша за три роки подорож до Фундації, хоч і була викликана тривожним інцидентом, сприймалася ним як щось на кшталт свята.

Оскільки він уже не вперше подорожував в атмосфері абсолютної таємності, він знову скористався епіграмою Гардіна про користь від простоти.

Він переодягнувся в цивільне — що вже само по собі було святом — і сів на пасажирський рейс другого класу до Фундації. Опинившись на Термінусі, він проштовхався крізь натовп у космопорті й викликав міську раду з громадського візіфону.

Він сказав:

— Мене звати Джен Сміт. У мене призначена зустріч із мером у другій половині дня.

На другому кінці ефектна молода леді з байдужим голосом зробила ще одне з’єднання, обмінявшись кількома словами, а потім сухим, механічним тоном сказала Верісофу:

— Мер Гардін чекатиме вас за півгодини, сер, — і екран згас.

Після цього посол Анакреона купив останній номер «Термінуського журналу», неквапливо пройшовся Ратушним парком і в очікуванні, присівши на першу порожню лавку, почав читати — колонку редактора, спортивну та гумористичну сторінки. Коли півгодини майже минули, він засунув журнал під пахву, зайшов до міської ради й відрекомендувався в приймальній.

Роблячи все це, він залишився абсолютно невпізнаним, бо з того часу, як навчився бути абсолютно простим, ніхто жодного разу не озирнувся йому вслід.

Гардін глянув на нього й усміхнувся.

— Візьміть сигару! Як пройшла поїздка?

Верісоф узяв сигару.

— Цікаво. У сусідній каюті був священик, який летів сюди для того, щоб пройти курс із приготування радіоактивних синтетиків, — ну, ви знаєте, для лікування раку…

— І він, звичайно, не називав їх радіоактивними синтетиками?

— Гадаю, що ні! Для нього це була Свята Їжа.

Мер усміхнувся.

— Продовжуйте.

— Він втягнув мене в богословську дискусію і з усіх сил намагався витягти мене з огидного матеріалізму.

— І так і не впізнав у вас первосвященика?

— Без моєї багряниці? До того ж, він був зі Смирно. Це був цікавий досвід. Дивовижно, Гардіне, наскільки міцно вкоренилася ця наукова релігія. Я написав нарис на цю тему — виключно для власного задоволення; він не буде ніде опублікований. Якщо глянути на це питання з соціологічної точки зору, то здається, що коли стара Імперія почала розкладатися тут, на Периферії, наука у своєму справжньому вигляді втратила силу в зовнішніх світах. Для того, щоб її прийняли знову, вона мала представити себе в іншій подобі, і саме це й зробила. Це чудово працює.

— Цікаво! — Мер поклав руки на потилицю й раптом сказав: — Розповідайте про ситуацію на Анакреоні!

Посол насупився й витягнув з рота сигару. З огидою глянув на неї і загасив.

— Ну, справи дуже погані.

— Інакше вас би тут не було.

— Так, навряд чи. Стан справ такий. Головною людиною на Анакреоні є принц-регент Вініс. Він — дядько короля Лепольда.

— Знаю. Але ж Лепольд наступного року стає повнолітнім, чи не так? Здається, у лютому йому буде шістнадцять.

— Так. — Посол помовчав, а потім з іронією додав: — Якщо доживе. Батько короля помер за підозрілих обставин. Під час полювання в груди йому влучила голка-куля. Було оголошено, що це нещасний випадок.

— Гм-м. Здається, я пам’ятаю Вініса в той час, коли я був на Анакреоні, коли ми вигнали їх із Термінуса. Це було ще до вас. Але розберімося. Якщо я правильно пам’ятаю, це був похмурий молодий тип, з чорним волоссям, з косим правим оком. Ще він мав кумедний гачкуватий ніс.

— Це він і є. Гачкуватий ніс і косоокість залишилися, а от волосся вже сиве. Він грає в брудну гру. На щастя, він найбільший дурень на планеті. До того ж уважає себе хитрим, мов чорт, що робить його дурість більш помітною.

— Так зазвичай і буває.

— У його розумінні розбити яйце означає вистрілити в нього з атомного бластера. Я був свідком того, як він намагався накласти податок на храмову власність за два роки після смерті старого короля. Пам’ятаєте?

Гардін замислено кивнув, потім усміхнувся.

— Священики тоді підняли ґвалт.

— О, ґвалт здійнявся такий, що на Лукрезі було чути. З того часу він став обережніше поводитися з духовенством, але однаково чинить так, як хоче, набиваючи собі ґулі. У певному сенсі, це для нас погано; його самовпевненість необмежена.

— Можливо, це надмірна компенсація комплексу меншовартості. Знаєте, молодші сини в королівських сім’ях часто так роблять.

— Але насправді це одне й те саме. Він затято прагне напасти на Фундацію. Майже цього не приховує. І в змозі це зробити, з огляду на озброєння. Старий король створив чудовий флот, і Вініс теж не спав останні два роки. Насправді податок на храмову власність призначався для подальшого озброєння, а коли цей задум провалився, він удвічі збільшив податок на прибуток.

— І що, ніякого ремствування не було?

— Нічого серйозного. Послух призначеній владі був темою кожної проповіді протягом кількох тижнів. І не можу сказати, щоб Вініс нам за це не подякував.

— Добре, я зрозумів стан речей. А що зараз відбувається?

— Два тижні тому анакреонське торгове судно натрапило на покинутий крейсер старого імперського флоту. Він дрейфував у космосі щонайменше три століття.

В очах Гардіна промайнув інтерес. Він випростався.

— Так, я чув про це. Рада судноплавства надіслала мені петицію з проханням отримати цей корабель для дослідницьких цілей. Наскільки я розумію, він у хорошому стані.

— У надто хорошому, — з іронією відповів Верісоф. — Коли Вініс минулого тижня отримав вашу пропозицію передати судно Фундації, його ледве корчі не схопили.

— Він ще не відповів на неї.

— І не відповість — хіба що пострілами, або він так думає. Розумієте, того дня, коли я залишив Анакреон, він прийшов до мене й просив, щоб Фундація привела цей крейсер у бойовий стан і передала анакреонському військовому флоту. Він із неймовірним роздратуванням сказав, що ваша нота минулого тижня засвідчила, що Фундація планує напасти на Анакреон. Сказав, що відмова ремонтувати крейсер підтвердить його підозри та вкаже, які заходи самозахисту будуть нав’язані Анакреону. Такими були його слова. Нав’язані! Ось чому я тут.

Гардін м’яко розсміявся.

Верісоф усміхнувся й продовжив:

— Звичайно, він очікує на відмову, що, у його очах, було б чудовим приводом для негайного нападу.

— Розумію, Верісофе. Що ж, у нас в запасі є щонайменше шість місяців, щоб полагодити корабель і подарувати його з вітанням від мене. Перейменуйте його на «Вініс» на знак нашої поваги та любові. — Він знову розсміявся.

Верісоф знову відповів з ледь помітною усмішкою:

— Я гадаю, що це логічний крок, Гардіне, але я хвилююся.

— Через що?

— Це справжній корабель! Тоді вміли будувати. Його об’ємна місткість у півтора раза більша за весь анакреонський флот. На ньому є атомні заряди, здатні підірвати планету, і щит, що може витримати випромінювання, не пропустивши всередину жодної радіації. Забагато хороших речей, Гардіне…

— Ви поверхово міркуєте, Верісофе, поверхово. Ми обидва знаємо, що з тим озброєнням, яке в нього є зараз, він може вміло перемогти Термінус ще до того, як ми встигнемо відремонтувати крейсер для наших власних потреб. То яке має значення, віддамо ми йому крейсер чи ні? Ви ж розумієте, що це ніколи не призведе до справжньої війни.

— Гадаю, що так. Так. — Посол підвів очі. — Але, Гардіне…

— Ну? Чому ви зупинилися? Продовжуйте.

— Слухайте. Це не моя компетенція. Але я прочитав статтю. — Він поклав на стіл журнал і вказав на першу сторінку. — Що це все означає?

Гардін недбало глянув.

— Група депутатів створює нову політичну партію.

— Так, про це тут і пишеться. — Верісоф захвилювався. — Я розумію, що ви краще розбираєтеся у внутрішніх питаннях, ніж я, але вони нападають на вас, як можуть, хіба що не застосовуючи фізичного насильства. Наскільки вони сильні?

— До біса сильні. Імовірно, вони контролюватимуть Раду після наступних виборів.

— А не раніше? — Верісоф скоса глянув на мера. — Є й інші способи отримати владу, окрім виборів.

— Ви що, маєте мене за Вініса?

— Ні. Але ремонт корабля може зайняти кілька місяців і напад після цього буде неминучим. Наша поступливість буде сприйматися як ознака жахливої слабкості, а додавання імперського крейсера збільшить потужність флоту Вініса приблизно вдвічі. Те, що він нападе, так само точно, як і те, що я первосвященик. Навіщо ризикувати? Зробіть одне з двох. Або розкрийте план Раді, або наполягайте на розв’язанні питання з Анакреоном зараз!

Гардін насупився.

— Наполягати зараз? Перш ніж настане криза? Це саме те, чого я не повинен робити. Самі розумієте, є Гарі Селдон і його план.

Верісоф завагався, а потім пробурмотів:

— Ви абсолютно впевнені, що план існує?

— Тут навряд чи можуть бути якісь сумніви, — пролунала жорстка відповідь. — Я був присутній на відкритті Часового Сховища й демонстрації запису Селдона.

— Я не це мав на увазі, Гардіне. Я просто не розумію, як можна накреслити історію на тисячу років уперед. Може, Селдон переоцінив свої можливості. — Він зіщулився під іронічною посмішкою Гардіна й додав: — Ну, я не психолог.

— Точно. Ніхто з нас не психолог. Але я отримав деякі елементарні знання в молодості — достатньо, щоб розуміти можливості психології, навіть якщо я й не можу ними скористатися. Немає сумнівів, що Селдон зробив саме те, про що заявляв. Фундація, за його словами, була створена як науковий притулок — як засіб, за допомогою якого наука й культура вмираючої Імперії повинні були зберегтися з початком століть варварства, щоб урешті перетворитися на другу Імперію.

Верісоф кивнув, трохи сумніваючись.

— Усім відомо, що події повинні розвиватися саме так. Але чи можемо ми дозволити собі ризикувати? Чи можемо ми ризикувати теперішнім заради туманного майбутнього?

— Ми мусимо, бо майбутнє не є туманним. Воно було розраховане й розплановане Селдоном. У цьому плані відзначено кожну наступну кризу в нашій історії, та результат кожної з них певною мірою залежить від того, наскільки успішно вдалося впоратися з попередніми. Це лише друга криза, і тільки космосу відомо, який ефект може зрештою спричинити навіть незначне відхилення.

— Але це доволі беззмістовні міркування.

— Годі! У Часовому Сховищі Гарі Селдон сказав, що в кожній кризі наша свобода дій буде обмеженою, залишаючи нам лише один можливий напрямок руху.

— Щоб тримати нас на прямому й вузькому шляху?

— Так, щоб утримувати нас від відхилень. Але, з іншого боку, до тих пір, поки є можливим більш ніж один напрямок руху, криза не настане. Ми повинні відпустити події та дозволити їм дрейфувати стільки, скільки можливо, і, їй-космосу, саме це я й збираюся робити.

Верісоф не відповів. Він стримано й мовчки жував нижню губу. Минув лише рік відтоді, як Гардін уперше обговорював з ним цю проблему — справжню проблему, проблему протидії ворожим приготуванням Анакреона. І то лише тому, що він, Верісоф, опирався подальшому умиротворенню.

Гардін, здавалося, прочитав думки свого посла.

— Я волів би ніколи вам про це не розповідати.

— Але чому? — здивовано вигукнув Верісоф.

— Бо зараз є шестеро людей — ви, я, троє інших послів і Йохан Лі, — які мають правильне уявлення про те, що нас очікує попереду. І, боюся, хай мене трясця вхопить, що в цьому й була ідея Селдона — щоб ніхто нічого не знав.

— Чому?

— Тому що навіть передова психологія Селдона була обмеженою. Він не міг впоратися з занадто великою кількістю незалежних змінних. Він не міг працювати з окремими людьми протягом тривалого часу; це було однаково, що застосовувати кінетичну теорію газів до окремих молекул. Він працював з юрбами, населенням цілих планет, і лише сліпими юрбами, які не здатні були передбачити результати власних дій.

— Це непросто.

— Що поробиш. Я не настільки добрий психолог, щоб пояснити це з наукової точки зору. Але це ви знаєте. На Термінусі немає кваліфікованого психолога і ніяких математичних текстів, що ґрунтуються на цій науці. Цілком очевидно, що він не хотів, щоб на Термінусі були люди, здатні прогнозувати майбутнє. Селдон хотів, щоб ми продовжували рухатися наосліп — а отже, у правильному напрямку, — відповідно до психології натовпу. Як я вже колись казав вам, я ніколи не знав, куди ми прямували, коли я вперше витіснив анакреонців. Моя ідея полягала в тому, щоб підтримувати баланс сил, не більше того. І тільки потім я зрозумів, що бачу якусь схему в подіях; але я вважав за краще не діяти, виходячи з цього знання. Утручання через передбачення могло б зруйнувати план.

Верісоф задумливо кивнув.

— У храмах на Анакреоні я чув майже такі ж складні дискусії. Як ви сподіваєтеся визначити зручний момент для дії?

— Він уже визначився. Ви самі визнали: щойно ми відремонтуємо крейсер, Вініса вже ніщо не стримає від нападу на нас. І тут уже не буде жодної альтернативи.

— Так.

— Добре. Це пояснює зовнішній аспект. Водночас ви визнаєте, що після наступних виборів побачите нову й ворожу Раду, яка змусить діяти проти Анакреона. Тут теж немає альтернатив.

— Так.

— А щойно зникнуть альтернативи, з’явиться криза. Тим не менш, я так само хвилююся.

Він зробив паузу, Верісоф теж мовчав, чекаючи на його відповідь. Повільно, майже неохоче, Гардін продовжив:

— Я думав — це лише фантазія, — що зовнішній і внутрішній тиск одночасно досягають кульмінації згідно з планом. Насправді є різниця в кілька місяців. Вініс може атакувати ще до весни, а до виборів ще рік.

— Це неважливо.

— Не знаю. Це може бути пов’язано з неминучими помилками в розрахунках або з тим, що я забагато знав. Я намагався, щоб мої прогнози ніколи не впливали на дії, але як можна сказати напевне? І який ефект матиме ця різниця? Так чи інакше, — він підвів очі, — я вирішив одне.

— Як тільки криза розпочнеться, я поїду на Анакреон. Я хочу бути на місці… Ну та годі, Верісофе. Уже пізно. Ходімо пити до ранку. Я хочу розслабитися.

— То вип’ємо тут, — сказав Верісоф. — Я не хочу, щоб мене впізнали, — хтозна, що скажуть ці члени цієї новонародженої партії у вашій дорогоцінній Раді. Замовте бренді.

І Гардін замовив, але не дуже багато.

3

У давні часи, коли Галактична Імперія охоплювала всю Галактику, а Анакреон був найбагатшою префектурою Імперії, чимало імператорів відвідували палац віце-короля з урочистими візитами. І ніхто з них не міг стриматися, щоб хоч раз не спробувати свої сили в кермуванні повітряним катером і постріляти з голчастої рушниці в летючу фортецю, прикрашену пір’ям, яку називали Птахом Ньяком.

Тепер слава Анакреона зів’яла, залишившись у минулому. Від віце-королівського палацу лишилася купа уламків, що продувалися всіма вітрами, крім хіба що одного крила, відновленого робітниками Фундації. І вже двісті років на Анакреоні не бачили жодного імператора.

Але полювання на Ньяка й досі було королівським видом спорту, а вміння влучно стріляти з голчастої рушниці було першою вимогою для королів Анакреона.

Лепольд І, король Анакреона і (як це незмінно й неправдиво додавали) Володар Зовнішніх Земель, уже не раз довів свою майстерність у цій справі, хоча йому ще не виповнилося й шістнадцяти. Він збив свого першого Ньяка, коли заледве мав тринадцять; збив десятого за тиждень після вступу на престол; а тепер повертався зі свого сорок шостого полювання.

— Перш ніж я досягну повноліття, я зіб’ю п’ятдесят, — зрадів він. — Хто готовий зі мною закластися?

Але придворні не ставили проти майстерності короля, адже існував смертельний ризик перемогти. Ставок не було, і король у піднесеному настрої пішов перевдягатися.

— Лепольде!

Король зупинився на півдорозі, лише один голос міг змусити його до цього. Він невдоволено повернувся.

Вініс стояв на порозі покоїв, нависаючи над своїм молодим племінником.

— Відпусти їх, — нетерпляче махнув він рукою. — Хай забираються.

Король коротко кивнув, і двоє камергерів вклонилися й спустилися сходами. Лепольд увійшов до кімнати дядька.

Вініс похмуро глянув на мисливське вбрання короля.

— Дуже скоро тобі доведеться зайнятися більш важливими справами, ніж полювання на Ньяка.

Він повернувся спиною й пошкандибав до столу. З того часу, як він став занадто старим для того, щоб упоратися з поривами вітру від крил Ньяка та з повітряним катером, що хитався, набираючи висоту, його дратував будь-який спорт.

Лепольд добре відчував кислий настрій дядька й навмисно заговорив з ентузіазмом:

— Вам, дядьку, варто було побувати з нами сьогодні. Ми сполошили одну пташку в нетрях Самії, це було справжнє чудовисько. Яке було полювання! Ми гналися за нею дві години, пролетівши щонайменше сімдесят миль. А потім я рвонувся вгору, — він жваво рухався, наче був у своєму катері, — і хитро пірнув. Спіймав його на підйомі якраз під лівим крилом. Це його роздратувало. Я зробив віраж вліво, чекаючи, доки він нахилиться. Звичайно ж, він так і зробив. Змахнув крилом, коли я підлетів, і тоді…

— Лепольде!

— Ну! Я влучив.

— Я й не сумнівався. А тепер не будеш ласкавий приділити мені увагу?

Король приземлився на краєчок стола й зовсім не по- королівському вчепився зубами в горіх Лери. Він не наважувався поглянути на дядька.

Вініс почав:

— Сьогодні я був на кораблі.

— Якому?

— Є лише один корабель. Цей корабель. Той самий, який Фундація ремонтує для нашого флоту. Старий імперський крейсер. Я достатньо зрозуміло пояснюю?

— А, оцей? Бачите, я ж казав вам, що Фундація відремонтує його, якщо їх попросити. Це все нісенітниці, ці ваші історії, ніби вони збираються на нас напасти. Якби збиралися, то нащо їм лагодити корабель? Самі розумієте, що це не має сенсу.

— Лепольде, ти бовдур!

Король, який щойно відкинув шкаралупу з горіха Лери й збирався взятися за наступний, почервонів.

— Ось що, послухайте, — сказав він із гнівом, який був не більше ніж роздратуванням, — я не думаю, що вам слід мене так називати. Ви забуваєтеся. Розумієте, за два місяці я стану повнолітнім.

— Так, і ти чудово підготовлений до прийняття королівських обов’язків. Якби ти витрачав на державні справи половину того часу, який витрачаєш на полювання за Ньяками, я б із чистою совістю відмовився від регентства.

— Мені все одно. Знаєте, це не стосується справи. Річ у тому, що навіть якщо ви регент і мій дядько, я все одно король, а ви — мій підданий. Вам не слід було називати мене дурнем і в будь-якому випадку сидіти в моїй присутності. Ви не спитали мого дозволу. Я думаю, що ви повинні бути обережні, інакше я можу зробити щось із цим і дуже скоро.

Погляд Вініса був холодним.

— Чи можу я звертатися до вас «ваша величність»?

— Так.

— Дуже добре! Ваша величносте, ви — бовдур!

Його темні очі заблищали з-під сивих брів, і молодий король повільно всівся. На мить на обличчі регента промайнула зловтіха, але швидко зникла. Його товсті губи скривилися в усмішці, і він поклав руку на плече короля.

— Не зважай, Лепольде. Мені не слід жорстко розмовляти з тобою. Але часом важко поводитися за всіма правилами пристойності, коли на тебе тиснуть такі події, як… розумієш? — Але хоч його слова й були примирливими, щось у його очах свідчило, що він анітрохи не пом’якшав.

Лепольд невпевнено відповів:

— Так. Державні справи жах які складні. — Він не без побоювання подумав, чи не завалять його зараз безглуздими деталями про торгівлю зі Смирно та довгими суперечками щодо малозаселених світів у Червоному коридорі.

Вініс знову заговорив.

— Мій хлопчику, я думав сказати тобі про це раніше, і, можливо, мені слід було це зробити, але я знаю, що твоя юна душа не терпить сухих подробиць державного управління.

Лепольд кивнув.

— Нічого, усе в порядку…

Дядько зробив різку паузу й продовжив:

— Однак за два місяці ти досягнеш повноліття. Більше того, у важкі часи, які насуваються, тобі доведеться взяти повну та активну участь в управлінні державою. З цього часу й надалі ти будеш королем, Лепольде.

Лепольд знову кивнув, але його погляд був майже відсутнім.

— Лепольде, буде війна.

— Війна! Але ж у нас перемир’я зі Смирно…

— Не зі Смирно. З самою Фундацією.

— Але, дядьку, вони ж погодилися полагодити корабель. Ви сказали…

Він замовк, глянувши на те, як скривив губу дядько.

— Лепольде, — у його голосі зникли дружні нотки, — ми маємо поговорити як чоловік із чоловіком. Війна з Фундацією буде незалежно від того, відремонтують вони судно чи ні; насправді вона може розпочатися найближчим часом, оскільки судно вже в ремонті. Фундація є джерелом енергії й могутності. Уся велич Анакреона, усі його кораблі, міста, люди, торгівля залежать від тих краплинок і крихт енергії, яку неохоче дає нам Фундація. Я пам’ятаю ті часи — я сам, особисто, — коли міста Анакреона опалювалися вугіллям і нафтою. Але це неважливо; ти однаково не маєш про це жодного уявлення.

— Мені здається, — нерішуче сказав король, — що ми маємо бути вдячні…

— Вдячні? — заревів Вініс. — Вдячні за те, що вони шкодують для нас звичайнісінькі покидьки, зберігаючи для себе один космос знає що — і з якою метою зберігаючи? Хоча чому — лише з однією, — щоб одного дня вони могли почати правити Галактикою.

Він поклав руку на коліно племінника, його очі звузилися.

— Лепольде, ти король Анакреона. Твої діти і діти твоїх дітей можуть бути королями Всесвіту, якщо ти здобудеш енергію, яку Фундація береже від нас!

— А щось таки в цьому є. — В очах Лепольда зблиснула іскра, його плечі випросталися. — Зрештою, яке вони мають право притримувати її для себе? Це й справді несправедливо. Анакреон теж на щось розраховує.

— От бачиш, ти починаєш розуміти. А тепер, мій хлопчику, подумай, що як Смирно зі свого боку вирішить напасти на Фундацію та здобуде всю цю енергію? Як ти думаєш, чи довго ми протримаємося, щоб не стати їхніми васалами? Як довго ти зможеш утримувати свій трон?

Лепольд хвилювався все більше.

— О космосе, так. Знаєте, ви абсолютно праві. Ми повинні вдарити першими. Це просто самозахист.

Усмішка на обличчі Вініса стала трохи більшою.

— Крім того, колись, на самому початку правління твого діда, Анакреон фактично заснував військову базу на планеті Фундації, Термінусі, — базу, що була життєво необхідна для національної оборони. Ми були змушені відмовитися від неї через махінації її лідера, хитрого простолюдина, науковця, у жилах якого не тече й краплинки шляхетної крові. Розумієш, Лепольде? Твій дід був принижений цим простолюдином. Я пам’ятаю його! Він був трохи старший за мене, коли прилетів на Анакреон, — з диявольською посмішкою, диявольським мозком і диявольською силою трьох королівств, що стояли за нього, об’єднавшись у боягузливий союз проти величі Анакреона.

Лепольд почервонів, у його очах зблиснули іскри.

— Клянуся Селдоном, якби я був на місці діда, то однаково боровся б.

— Ні, Лепольде. Ми вирішили дочекатися зручного моменту, щоб стерти цю образу. На це сподівався твій батько, до своєї передчасної смерті, що він може бути тим, хто… ну, ну… — Вініс відвернувся на якусь мить, а потім додав, ніби стримуючи емоції: — Він був моїм братом. Але якщо його син…

— Так, дядьку. Я його не підведу. Здається, саме зараз настав той момент, коли Анакреон може знищити це гніздо бунтівників, і зробити це треба негайно.

— Ні, не так швидко. По-перше, ми повинні дочекатися, коли завершать ремонт крейсера. Уже сам факт, що вони взялися за цей ремонт, доводить — вони нас бояться. Ці дурні намагаються нас заспокоїти, але ж ми не звернемо зі свого шляху, чи не так?

Кулак Лепольда врізався в долоню.

— Ні, поки я — король Анакреона.

Губи Вініса сіпнулися в зловтішній посмішці.

— До того ж, ми повинні дочекатися приїзду Сальвора Гардіна.

— Сальвора Гардіна! — У короля округлилися очі, і його безбороде молоде обличчя майже втратило жорсткий вираз.

— Так, Лепольде. Сам лідер Фундації прилетить на твій день народження — мабуть, щоб заспокоїти нас своїми лестощами. Але це йому не допоможе.

— Сальвор Гардін! — Це вже був просто шепіт.

Вініс насупився.

— Тебе лякає це ім’я? Це ж той самий Сальвор Гардін, який під час минулого візиту читав нам нотації про всяку дурню. Ти не забув цю смертельну образу королівського дому? Та ще й від простолюдина. Він — бруд зі стічної канави.

— Ні. Думаю, що ні. Я не забуду! Ми йому відплатимо, але… але я трохи боюся.

Регент підвівся.

— Боїшся? Чого ти боїшся? Ти, малий… — Він замовк.

— Розумієте, це було б… е-е-е… свого роду блюзнірством — напасти на Фундацію. Я маю на увазі… — Він замовк.

— Продовжуй.

Лепольд розгублено сказав:

— Я маю на увазі, що якщо Дух Галактики насправді існує, йому… е-е-е… це може не сподобатися. Ви не думаєте?

— Ні, не думаю, — пролунала жорстка відповідь. Вініс знову присів, скрививши губи в ексцентричній посмішці. — Отже, ти всерйоз морочиш собі голову через Духа Галактики? Ось що буває, коли залишити тебе без нагляду. Як я розумію, ти трохи послухав Верісофа.

— Він багато пояснював…

— Про Духа Галактики?

— Так.

— Що ж, ти ще дитина, він вірить у весь цей спектакль ще менше, ніж я, а в це я взагалі не вірю. Скільки разів тобі казали, що все це нісенітниці?

— Ну, я знаю. Але Верісоф каже…

— Не звертай уваги на Верісофа. Це нісенітниці.

Запала коротка, бунтівна тиша, а потім Лепольд сказав:

— Усі думають так само. Я маю на увазі всі ці розмови про Пророка Гарі Селдона і про те, що він визначив завдання для Фундації продовжувати поширювати його заповіді про те, що одного дня галактичний рай повернеться, а кожен, хто не дотримуватиметься заповідей, буде знищений назавжди. Вони вірять у це. Я головував на святах, і я впевнений, що вони вірять.

— Так, вони вірять, а ми — ні. І ти маєш бути вдячний, що це так, бо якщо вірити в ці дурниці, то ти є королем з ласки Божої і сам — напівбог. Це дуже зручно. Усуває всі можливості бунтів і гарантує абсолютний послух у всьому. І саме тому ти, Лепольде, мусиш узяти активну участь у війні проти Фундації. Я — регент і повністю людина. А ти — король і є для них напівбогом.

— Але ж я вважаю, що насправді це не так, — замислено сказав король.

— Ні, не так, — пролунала в’їдлива відповідь, — але ти є таким для кожного, крім людей з Фундації. Розумієш? Для всіх, крім них. Щойно ми їх знищимо, не буде нікого, хто відкидав би твою божественність. Подумай про це!

— І після цього ми зможемо самі керувати блоками живлення в храмах і кораблях, що літають без людей, святою їжею, що лікує рак, і всім іншим? Верісоф казав, що це можуть робити лише ті, кого благословив Дух Галактики…

— Так, Верісоф сказав! Верісоф — твій найбільший ворог після Сальвора Гардіна. Залишайся зі мною, Лепольде, і не турбуйся через них. Разом ми зможемо відродити Імперію — не просто королівство Анакреон — а державу, що охопить кожне з мільярдів сонць Імперії. Це ж краще, ніж словесний «Галактичний Рай»?

— Та-а-ак.

— Хіба може Верісоф пообіцяти більше?

— Ні.

— Дуже добре. — Його голос став безапеляційним. — Гадаю, ми можемо вважати, що це питання розв’язане. — Він не чекав на відповідь. — Іди. Я спущуся пізніше. І ще одне, Лепольде.

Молодий король повернувся на порозі.

Вініс усміхався, але очі залишалися серйозними.

— Будь обережним на цих полюваннях на Ньяка, мій хлопчику. Після нещасного випадку з твоїм батьком у мене час від часу з’являються дивні передчуття щодо тебе. У метушні, коли дротики від голкових рушниць протикають повітря, нічого не можна сказати. Сподіваюся, ти будеш обережним. І вчиниш із Фундацією так, як я сказав, чи не так?

Очі Лепольда розширилися й опустилися від дядькового погляду.

— Так, звичайно.

— Добре! — Він невиразно подивився вслід племіннику й повернувся до столу.

А думки Лепольда були сумними та аж ніяк не безстрашними. Може, і справді було б краще розгромити Фундацію й здобути енергію, про яку казав Вініс. Але потім, коли війна закінчиться й він безпечно сидітиме на троні… Він гостро усвідомив той факт, що Вініс та його два нахабні синки зараз є наступними в черзі на престол.

Але король — він. А королі можуть наказувати страчувати людей.

Навіть дядьків і кузенів.

4

Льюїс Борт був одним із найактивніших після Сермака в згуртуванні тих дисидентських елементів, що тепер злилися в багатоголосу Партію дії. Однак у складі депутації, яка навідала Сальвора Гардіна майже півроку тому, його не було. Не тому, що його зусиль не визнавали; зовсім навпаки. Він був відсутній з тієї простої причини, що в цей час перебував на головній планеті Анакреона.

Він відвідав її як приватна особа. Не зустрічався з жодним урядовцем і не зробив нічого важливого. Просто дивився на темні куточки жвавої планети і пхав присадкуватого свого носа в запилюжені закапелки.

Він повернувся наприкінці короткого зимового дня, що почався хмарами й скінчився снігом, і протягом години сидів за восьмикутним столом у будинку Сермака.

Його перші слова явно не були розраховані на те, щоб покращити атмосферу зборів, учасники яких і без того були сильно пригнічені засніженими сутінками надворі.

— Боюся, — сказав він, — що наша позиція — це те, що зазвичай мелодраматично називають «безнадійним випадком».

— Ти так думаєш? — похмуро спитав Сермак.

— Це очевидно, Сермаку. Тут немає місця іншим думкам.

— Озброєння… — дещо нав’язливо почав Докор Вальто, але Борт відразу ж його перебив.

— Забудь про це. Це вже стара історія. — Його очі блукали по колу. — Я маю на увазі людей. Визнаю, що спочатку моя ідея полягала в тому, щоб викликати якийсь палацовий переворот і поставити королем когось більш сприятливого для Фундації. Це була хороша ідея. І вона досі хороша. Тільки в ній є один дріб’язковий недолік, що робить її неможливою. Великий Сальвор Гардін уже про це потурбувався.

Сермак кисло сказав:

— Якщо ти, Борте, розповіси нам подробиці…

— Подробиці! Немає ніяких подробиць! Це не так просто зробити. Через цю кляту ситуацію на Анакреоні. І релігію, яку там створила Фундація. Вона працює!

— Чудово!

— Ви повинні побачити, як це працює, щоб зрозуміти її значення. Усе, що ви тут бачите, — це велика школа з підготовки священиків і іноді спеціальна вистава для прочан у темному кутку міста. На нас це практично не впливає. А от на Анакреоні…

Лем Таркі манірно погладив пальцем свою борідку в стилі ван Дейка[5] й прокашлявся.

— Що це за релігія? Гардін завжди казав, що це просто ненадійні дурниці, які потрібні, щоб змусити їх приймати нашу науку без жодних запитань. Пам’ятаєш, Сермаку, що він казав нам того дня…

— Пояснення Гардіна, — сказав Сермак, — не завжди слід сприймати як щиру правду. Але, Борте, що це за релігія?

Борт замислився.

— З етичної точки зору вона чудова. Мало чим відрізняється від різноманітних філософій старої Імперії. Високі моральні стандарти й усе таке. З цієї точки зору немає на що скаржитися. Релігія є одним з найбільших цивілізаційних впливів в історії, і під цим оглядом вона виконує…

— Це ми знаємо, — нетерпляче сказав Сермак. — Ближче до справи.

— Ось. — Борт трохи зніяковів, але не подав виду. — Ця релігія (яку, зауважте, Фундація плекає й заохочує) побудована на суворих авторитарних засадах. Духовенство одноосібно контролює всі наукові інструменти, які ми передали Анакреону, але вони навчилися поводитися з цими інструментами лише шляхом досвіду. Вони щиро вірять у цю релігію, у… е-е-е… духовну цінність енергії, якою керують. Наприклад, два місяці тому якийсь ідіот зламав електростанцію у Фессалекійському храмі — одному з найбільших. Звичайно, він забруднив місто. Усі вважали це Божою відплатою, у тому числі й священики.

— Пам’ятаю. У газетах подавали дещо перекручену версію цієї історії. Я не розумію, до чого ти хилиш.

— Тоді слухай, — сухо сказав Борт. — Духовенство формує ієрархію, на вершині якої знаходиться король, якого розглядають як у певному сенсі другорядного Бога. Він абсолютний монарх з Божої ласки, і люди повністю вірять у це, у тому числі й священики. Ти не можеш повалити такого короля. Тепер розумієш?

— Зачекай, — сказав Вальто у цей момент, — що ти мав на увазі, коли сказав, що все це зробив Гардін? Як він бере в цьому участь?

Борт з гіркотою глянув на нього.

— Фундація старанно заохочує цей обман. Ми доклали усіх наукових зусиль до цієї містифікації. Немає жодного свята, де не головував би король, оточений радіоактивною аурою, що сяє по всьому тілу й піднімається в нього над головою, немов віночок. Кожен, хто торкається його, отримує сильні опіки. Він може пересуватися в повітрі з місця на місце, ніби натхненний божественним духом. Коли він рухається, храм наповнюється перламутровим світлом. Цим доволі простим трюкам немає кінця; але навіть священики вірять у них, хоча й працюють з ними особисто.

— Погано! — сказав Сермак, прикусивши губу.

— Я заливаюся сльозами, мов фонтан у Ратушному парку, — щиро сказав Борт, — коли думаю про те, який шанс ми проґавили. Візьміть ситуацію, що була тридцять років тому, коли Гардін урятував Фундацію від Анакреона… У ті часи анакреонці не мали жодного уявлення про те, що Імперія занепадає. Вони були більшою чи меншою мірою заклопотані своїми справами, такими, як Зеонське повстання, але навіть після того, як увірвалися всі зв’язки і дідусь Лепольда, який був піратом, оголосив себе королем, вони так і не зрозуміли, що Імперії — капут.

— Якби Імператор мав мужність спробувати, то він міг би повернути собі контроль над ними за допомогою двох крейсерів і внутрішнього бунту, який би точно став реальністю. І ми, ми теж могли зробити те саме. Але ж ні, Гардін створив поклоніння монарху. Особисто я цього не розумію. Чому? Чому? Чому?

— А що робить Верісоф? — раптом запитав Джейм Орсі. — Колись він був одним із передових прибічників прямої дії. Що він там робить? Він що, теж осліп?

— Не знаю, — різко відповів Борт. — Він для них первосвященик. Наскільки я знаю, він не робить нічого, крім того, що дає поради духовенству з технічних питань. Номінальний очільник, чорт забирай, номінальний очільник!

Навколо запала тиша, і всі повернулися до Сермака. Молодий партійний лідер нервово погриз ніготь, а потім голосно сказав:

— Нікчема. Це все підозріло!

Він озирнувся навколо й енергійно додав:

— Невже Гардін такий дурень?

— Схоже на те, — знизав плечима Борт.

— У жодному разі! Тут щось не так. Щоб так ретельно й безнадійно перерізати наші горлянки, потрібна колосальна дурість. Гардін міг би зробити набагато більше, навіть якби й був дурнем, що я відкидаю. З одного боку, створити релігію, яка знищить усі можливості внутрішніх проблем. З іншого, озброювати Анакреон усіма можливими видами зброї. Я цього не розумію.

— Визнаю, справа трохи незрозуміла, — сказав Борт, — але факти є. Що ще ми можемо думати?

Вальто уривчасто мовив:

— Відкрита зрада. Вони йому платять.

Але Сермак нетерпляче похитав головою.

— Ні, цього я теж не бачу. Уся ця справа схожа на якесь божевілля й безглуздя… Скажи мені, Борте, ти щось чув про крейсер, який Фундація планує відремонтувати й передати анакреонському флоту?

— Крейсер?

— Старий імперський крейсер…

— Ні, не чув. Але це нічого не означає. Флотські приміщення — це релігійні святилища, які повністю закриті від сторонніх. Ніхто нічого не чує про флот.

— Ну, чутки все-таки просочилися. Дехто з партії підняв це питання в Раді. І, знаєте, Гардін нічого не заперечив. Його представники засудили тих, хто плеще язиками, і все. Це може мати значення.

— Усе складається докупи, — підсумував Борт. — Якщо це правда, це абсолютне божевілля. Гірше й бути не може.

— Я вважаю, — сказав Орсі, — що в Гардіна немає ніякої таємної зброї, на яку він може очікувати. Це може…

— Авжеж, — злобно вигукнув Сермак, — величезний чортик з табакерки, який вискочить у певний психологічний момент і доведе старого Вініса до серцевого нападу. Фундації легше підірвати себе й урятуватися від цих мук невизначеності, якщо доведеться залежати від якоїсь таємної зброї.

— Отже, — сказав Орсі, поспішно змінюючи тему, — питання зводиться до одного. Скільки в нас, Борте, лишилося часу?

— Добре. Це питання. Не дивіться так на мене, я не знаю. В анакреонській пресі взагалі ніколи не згадують про Фундацію. Зараз у ній повно матеріалів про прийдешні свята й більше нічого. Як ви розумієте, наступного тижня Лепольд досягне повноліття.

— Тоді рахунок іде на місяці. — Вальто вперше за цей вечір усміхнувся. — Це дає нам час…

— Це дає нам час? Дурниці! — не втерпів Борт. — Кажу вам, король для них Бог. Невже ви думаєте, що йому доведеться вести в народі пропагандистську кампанію, щоб підняти бойовий дух? Невже ви думаєте, що йому доведеться звинуватити нас в агресії, розраховуючи на дешеву емоційність? Коли настане час для удару, Лепольд віддасть наказ і люди підуть у бій. Отак. У цьому й полягає диявольський задум цієї системи. У Богові не сумніваються. Він може віддати наказ хоч завтра, наскільки мені відомо; і будьте певні, цей наказ обов’язково виконають.

Усі заговорили відразу, і Сермак грюкнув кулаком об стіл, щоб замовкли. У цю мить відчинилися вхідні двері й унизу затупотів Леві Нораст. Він вибіг по сходах, струшуючи сніг з пальта.

— Гляньте на це! — крикнув він, кинувши на стіл холодну, засніжену газету. — Візікастери теж цим переповнені.

Газету розгорнули, і п’ять голів схилилися над нею.

Сермак тихо сказав:

— О великий космосе! Він збирається на Анакреон! Збирається на Анакреон!

— Це зрада, — заверещав Таркі, раптом розхвилювавшись. — Чорт мене забирай, якщо Вальто не правий. Він продав нас і тепер летить за своїми грошима.

Сермак підвівся.

— Тепер у нас немає вибору. Завтра я проситиму Раду, щоб Гардіну висловили недовіру. А якщо це не вдасться…

5

Сніг перестав падати, але вже встиг добряче замести землю, тож лискучому автомобілю було важко просуватися порожніми вулицями. Тьмяне сіре світло світанку було холодним не лише в поетичному, а й у буквальному сенсі — навіть у бурхливій політичній ситуації Фундації ніхто, ані прибічник прямої дії, ані прибічник Гардіна, не був настільки завзятим, щоб так рано починати вуличні акції.

Йохану Лі це не подобалося, і його бурчання ставало все голоснішим.

— Гардіне, так недобре. Вони скажуть, що ти втік.

— Хай кажуть, якщо хочуть. Я маю дістатися Анакреона й хочу це зробити без проблем. Зараз, Лі, цього достатньо.

Гардін відкинувся на м’яке сидіння й злегка здригнувся. Це було не через холод — машина добре прогріта всередині, — але в цьому засніженому світі було щось байдуже, що дратувало його навіть через скло.

Він задумливо сказав:

— Колись, як дійдуть у нас до цього руки, ми повинні покращити погодні умови на Термінусі. Це можливо зробити.

— Я, — відповів Лі, — хочу спершу побачити зробленим інше. Наприклад, як щодо того, щоб покращити погодні умови для Сермака? Хороша суха камера, де цілий рік буде 25 градусів за Цельсієм, дуже згодилася б.

— І тоді мені справді потрібні були б охоронці, — сказав Гардін, — а не лише ці двоє. — Він кивнув на двох здоровил, які сиділи попереду біля водія, оглядаючи порожні вулиці жорстким поглядом і тримаючи руки на атомних бластерах. — Ти, вочевидь, хочеш розпалити громадянську війну.

— Я? У цьому багатті є й інші дрова, і, скажу тобі, розпалювати їх особливо не треба. — Він почав рахувати, загинаючи свої грубуваті пальці. — Перша: учора Сермак підняв галас у міській раді, вимагаючи імпічменту.

— Він мав повне право це зробити, — холодно відповів Гардін. — До того ж, його пропозицію було відкинуто 206 голосами проти 184.

— Звичайно. Перевагою у двадцять два голоси, хоча ми розраховували щонайменше на шістдесят. Не заперечуй; я знаю, що ти розраховував.

— Так, до поразки було недалеко, — зізнався Гардін.

— Добре. І друга: після голосування п’ятдесят дев’ять членів Партії прибічників прямої дії піднялися на задні лапки й випарувалися із зали засідань.

Гардін мовчав, і Лі продовжив:

— І третя: перед тим як піти, Сермак кричав, що ти зрадник і збираєшся на Анакреон за своїми грошима, що більшість, яка відмовилася голосувати за імпічмент, є співучасниками зради і що їхня партія недаремно називається Партією прибічників прямої дії. Що це означає?

— Гадаю, що проблеми.

— А тепер ти тікаєш на світанку, наче злодій. Ти повинен сміливо подивитися їм в очі, Гардіне, і якщо доведеться, оголосити воєнний стан, заради космосу!

— Насильство — це останній притулок…

— …некомпетентності. Дурня!

— Добре, побачимо. А тепер послухай мене уважно, Лі. Тридцять років тому відчинилося Часове Сховище і на п’ятдесяту річницю від заснування Фундації з’явилося звернення, записане Гарі Селдоном, щоб дати нам перше розуміння того, що відбувається насправді.

— Пам’ятаю. — Лі кивнув, згадуючи той день з напівусмішкою. — Це був день, коли ми взяли під контроль уряд.

— Правильно. Це був час нашої першої серйозної кризи. Це наша друга — і за три тижні буде вісімдесята річниця від заснування Фундації. Іншими словами, тобі не здається, що це має якесь значення?

— Ти хочеш сказати, що він знову з’явиться?

— Я не завершив. Розумієш, Селдон нічого не казав про повернення, але це ж лише частина усього його плану. Він завжди робив усе можливе, щоб уберегти від нас свої передбачення. Не існує жодного способу дізнатися, чи налаштований комп’ютер на подальше відкриття Сховища, за винятком демонтажу, — і цілком можливо, що він запрограмований на самознищення на той випадок, якщо ми спробуємо це зробити. Я ходив туди кожен ювілей після першої появи, просто про всяк випадок. Він ніколи не з’являвся, але це перший раз із того часу, як у нас справжня криза.

— Тоді він з’явиться.

— Можливо, я не знаю. Але суть ось у чому. Сьогодні на засіданні Ради, відразу ж після того, як ти повідомиш, що я полетів на Анакреон, ти додатково зробиш офіційне оголошення, що 14 березня відбудеться демонстрація іншого запису Гарі Селдона з посланням, яке має надзвичайно важливе значення й стосується нещодавньої успішно завершеної кризи. Лі, це дуже важливо. Більше нічого не додавай, скільки б питань тобі не ставили.

Лі подивився на нього.

— А вони в це повірять?

— Це неважливо. Це їх спантеличить, а я цього й хочу. Вони будуть думати, правда це чи ні, а якщо ні, то навіщо мені це. І вирішать відкласти будь-які дії до 14 березня. Я повернуся значно раніше.

Лі невпевнено глянув на нього.

— Але ця фраза «успішно завершена». Це ж брехня.

— Так, і ця брехня їх дуже спантеличить. Ось і космопорт!

Космічний корабель здавався похмурим і великим у сутінках. Гардін пробрався до нього крізь снігові замети і, стоячи біля відчиненого шлюзу, помахав рукою.

— Бувай, Лі. Я ненавиджу те, що доводиться залишати тебе на розпеченій сковороді, але мені більше нікому довіряти. А тепер, будь ласка, тримайся подалі від вогню.

— Не турбуйся. Сковорода вже достатньо нагрілася. Я виконуватиму накази. — Він зробив крок назад, і шлюз зачинився.

6

Сальвор Гардін не відразу полетів на Анакреон — планету, ім’я якої носило королівство. Він прибув туди лише за день до коронації, побувавши у восьми найбільших зоряних системах королівства й зупиняючись там лише для того, щоб переговорити з місцевими представниками Фундації.

Після цієї поїздки в нього залишилося гнітюче відчуття від розмірів королівства. Це був маленький уламок, мізерна плямка в порівнянні з немислимими обширами Галактичної Імперії, від якої воно колись відокремилося; але для людини, яка звикла мислити в масштабах однієї, до того ж малонаселеної планети, розміри та населення Анакреона здавалися приголомшливими.

Чітко вписуючись у межі старої префектури Анакреон, воно обіймало двадцять п’ять зоряних систем, із них шість включали більш ніж один населений світ. Населення становило дев’ятнадцять мільярдів і хоч було меншим, ніж у період розквіту Імперії, швидко зростало завдяки розвитку науки, який заохочувався Фундацією.

І лише тепер Гардін відчув, наскільки складним виявилося це завдання. Навіть через тридцять років ядерною енергією постачалася лише планета, де знаходилася столиця. Зовнішні провінції, як і раніше, мали величезні території, де ще не було відновлено ядерну енергетику. Навіть той прогрес, якого вдалося досягти, був би неможливий, якби не залишилося працездатних об’єктів з часу занепаду Імперії.

Коли Гардін таки прилетів на столичну планету, тут припинилося все нормальне життя. У зовнішніх провінціях і досі тривали урочистості; але й тут, на Анакреоні, не було нікого, хто не брав би активної участі в гарячковому релігійному видовищі, що знаменувало досягнення повноліття їхнім богом-королем Лепольдом.

Гардіну вдалося висмикнути виснаженого та замученого Верісофа, перш ніж посол був змушений знову побігти керувати ще одним храмовим святом. Але ці півгодини були найвдалішими, і Гардін добре підготувався до нічних феєрверків.

Загалом він тільки спостерігав, оскільки побоювався релігійних ритуалів, які йому, безсумнівно, довелося б виконувати, якби його впізнали. Тож коли бальну залу палацу заповнила блискуча орда найвищої і найшляхетнішої знаті королівства, його притисли до стіни й майже не звертали уваги. Його представили Лепольду як одного з багатьох, хто стояв у довгій черзі на безпечній відстані. Король стояв окремо, самотній і приголомшливо величний, оточений смертельним сяйвом радіоактивної аури. А менш ніж за годину цей король посяде своє місце на масивному троні з родій-іридієвого сплаву з коштовним золотим гравіюванням, а потім трон повільно підніметься в повітря й зависне перед великим вікном, у якому юрби простолюду побачать свого короля й кричатимуть, доводячи себе ледь не до інсульту. Звичайно, трон не був би таким масивним, якби не мав усередині екранованого ядерного двигуна.

Було вже по одинадцятій вечора. Гардін крутився й ставав навшпиньки, щоб краще бачити видовище. Він придушив у собі бажання залізти на стілець. А потім побачив, як крізь натовп до нього пробивається Вініс, і розслабився.

Вініс повільно просувався вперед. Майже на кожному кроці йому доводилося обмінюватися люб’язними фразами з якимось шанованим шляхтичем, чий дід допоміг діду Лепольда захопити королівство й за це отримав герцогський титул.

А потім він відірвався від останнього обмундированого пера й наблизився до Гардіна. Його губи кривилися в самовдоволеній посмішці, а з-під сивих брів дивилися темні очі, у яких теж виблискувало задоволення.

— Мій дорогий Гардіне, — тихо сказав він, — ви, мабуть, очікували, що тут буде нудно, раз приїхали інкогніто.

— Мені не нудно, ваша високосте. Усе це надзвичайно цікаво. Знаєте, у нас на Термінусі немає подібних видовищ.

— Не сумніваюся. Ми можемо пройти в мої покої, де можна поговорити довше й більш конфіденційно?

— Звичайно.

Узявшись за руки, вони піднялися сходами, і чимало старих герцогинь здивовано дивилися їм услід, думаючи, хто такий цей незвично одягнений і непримітний незнайомець, якому принц-регент приділяє таку увагу.

У покоях Вініса Гардін розслабився від ідеального комфорту й, пробурмотівши слова вдячності, прийняв келих якогось алкоголю, який регент наповнив власноруч.

— Це локридське вино, Гардіне, — сказав Вініс, — із королівських підвалів. Справжнє — йому вже два століття. Його заклали за десять років до Зеонського повстання.

Вони випили, і Вініс ввічливо додав, заповнюючи паузу:

— А невдовзі буде Імператор Периферії, а далі… хто зна? Можливо, колись і вся Галактика буде возз’єднана.

— Безсумнівно. Анакреоном?

— Чому б і ні? За підтримки Фундації наша наукова перевага над рештою периферії була б беззаперечною.

Гардін поставив порожній келих і сказав:

— Ну, так, звичайно, якщо не брати до уваги того, що Фундація зобов’язана допомагати будь-якій державі, яка просить її про наукову допомогу. Через високий ідеалізм нашого уряду та велику моральну мету нашого засновника Гарі Селдона ми не можемо надавати комусь особливу опіку. Тут нічого не вдієш, ваша високосте.

Посмішка на обличчі Вініса стала ширшою.

— Якщо висловлюватися популярно, Дух Галактики допомагає тим, хто допомагає собі сам. Я добре розумію, що з власної волі Фундація ніколи б не допомагала Анакреону.

— Я б так не сказав. Ми відремонтували для вас імперський крейсер, хоча моя рада навігації бажала залишити його для себе з дослідницькою метою.

Регент з іронією повторив останні слова:

— З дослідницькою метою! Так! Однак ви б не ремонтували його, якби я не погрожував вам війною.

Гардін зробив примирливий жест.

— Не знаю.

— А я знаю! І ця загроза існувала завжди.

— І досі існує?

— Зараз вже надто пізно, щоб говорити про загрози. — Вініс кинув швидкий погляд на годинник, що стояв у нього на столі. — Послухайте, Гардіне, ви вже одного разу були на Анакреоні. Ви були тоді молоді; ми обидва були молоді. Але навіть тоді ми абсолютно по-різному дивилися на речі. Ви той, кого називають миролюбною людиною, чи не так?

— Гадаю, що так. Принаймні я вважаю, що насильство — це неекономічний спосіб досягнення мети. Завжди існують кращі замінники, хоча іноді вони можуть бути менш прямі.

— Так, я чув про ваш знаменитий вислів: «Насильство — останній притулок некомпетентності». І все ж таки, — регент легенько почухав за вухом, перебуваючи під впливом цієї абстракції, — я б точно не назвав себе некомпетентним.

Гардін ввічливо кивнув і нічого не відповів.

— І при всьому цьому, — продовжував Вініс, — я завжди вірив у пряму дію. Я вірив у те, що треба прокладати прямий шлях до своєї мети й іти цим шляхом. Я багато чого домігся в такий спосіб і цілком розраховую досягти ще більше.

— Я знаю, — перервав його Гардін. — Я вірю, що ви прокладаєте той шлях, який описали для себе і своїх дітей, і він веде до трону, беручи до уваги нещодавню нещасну смерть батька короля — вашого брата — і ненадійний стан здоров’я короля. У нього ж ненадійний стан здоров’я, чи не так?

Вініс насупився, кинувши на нього недобрий погляд, його голос став жорсткішим.

— З вашого боку, Гардіне, було б розумніше уникати певних тем. Ви, можливо, уважаєте себе привілейованою особою як мер Термінуса і тому робите… е-е-е… недоречні зауваження. Якщо це так, то, будь ласка, позбавтеся подібних ілюзій. Я не з тих, кого можна налякати словами. Така моя філософія життя: труднощі зникають, якщо сміливо повертатися до них обличчям, і я ніколи не повертався спиною до жодної проблеми.

— Не сумніваюся. До якої конкретної проблеми ви відмовляєтеся повертатися спиною зараз?

— Моя проблема, Гардіне, полягає в тому, щоб переконати Фундацію співпрацювати. Ваша миротворча політика призвела вас до кількох дуже серйозних помилок, просто тому, що ви недооцінили зухвалість свого супротивника. Не всі так бояться прямих дій, як ви.

— Наприклад? — запитав Гардін.

— Наприклад, ви самі прилетіли на Анакреон і самі прийшли разом зі мною в мої покої.

Гардін озирнувся.

— А що не так?

— Нічого, — сказав регент, — за винятком того, що за дверима стоять п’ятеро поліцейських охоронців, які добре озброєні й готові стріляти. Не думаю, Гардіне, що ви зможете звідси піти.

Мер підняв брови.

— У мене немає бажання негайно піти. Невже ви мене настільки боїтеся?

— Я вас узагалі не боюся. Але це може служити для вас доказом моєї рішучості. Назвімо це однією з дій.

— Називайте це як завгодно, — байдуже сказав Гардін. — Я не турбуватимуся через цей інцидент, як би ви його не назвали.

— Я впевнений, що це ставлення з часом зміниться. Але ви зробили й іншу помилку, Гардіне, більш серйозну. Здається, що планета Термінус є абсолютно незахищеною.

— Звичайно. Чого нам боятися? Ми не загрожуємо нічиїм інтересам і готові бути однаково корисними для всіх.

— І, залишаючись при цьому безпорадними, — вів далі Вініс, — ви допомагаєте нам озброюватися, надаючи особливу допомогу в розвитку нашого флоту, великого флоту. Фактично, флоту, який після того, як ви пожертвували імперським крейсером, є практично непереможним.

— Ваша високосте, ви марнуєте час. — Гардін зробив вигляд, ніби хоче підвестися. — Якщо ви хочете оголосити війну й повідомляєте про це, дозвольте мені відразу ж поінформувати про це наш уряд.

— Сядьте, Гардіне. Я не оголошую війну, а ви ніколи не зв’яжетеся зі своїм урядом. Коли війна розпочнеться — без оголошення, Гардіне, розпочнеться, — Фундація буде своєчасно поінформована про це пострілами з ядерних бластерів анакреонського флоту, яким керує мій син на флагмані «Вініс» — колишньому крейсері імператорського флоту.

Гардін насупився.

— Коли все це станеться?

— Якщо вас справді це цікавить, кораблі флоту залишили Анакреон рівно п’ятдесят хвилин тому, об одинадцятій, і перший постріл буде зроблено, щойно вони побачать Термінус, що може бути завтра опівдні. Можете вважати себе військовополоненим.

— Саме таким я себе й вважаю, ваша високосте, — сказав Гардін, усе ще суплячись. — Але я розчарований.

Вініс презирливо пирхнув.

— І це все?

— Так. Я думав, що момент коронації — північ, самі знаєте, — буде логічним часом для того, щоб почати рух флоту. Очевидно, ви хочете почати війну ще регентом. В іншому випадку це було б більш драматично.

Регент утупився в нього.

— Про що ви говорите, заради космосу?

— Невже ви не розумієте? — тихо сказав Гардін. — Я призначив свій контрудар на північ.

Вініс підхопився з крісла.

— Ваш блеф на мене не діє. Немає ніякого контрудару. Якщо ви розраховуєте на підтримку інших королівств, забудьте про це. Їхні флоти не зрівняються з нашим, разом узяті.

— Я знаю. Я не збираюся стріляти. Усе просто: тиждень тому я підготував повідомлення, що сьогодні опівночі Анакреон буде відлучено від церкви.

— Відлучено?

— Так. Якщо ви не зрозуміли, поясню: кожен священик на Анакреоні оголошує страйк, доки я не скасую свій наказ. А я не можу цього зробити, доки я в ув’язненні, і не хочу, навіть якщо мене звільнять! — Він нахилився вперед і додав, раптово пожвавившись: — Ви розумієте, ваша високосте, що напад на Фундацію — це блюзнірство найвищої міри?

Вініс явно намагався тримати себе в руках.

— Гардіне, не треба цього. Залиште це для черні.

— Мій любий Вінісе, а ви думаєте, на кого це розраховано? Уявіть собі, що останні півгодини кожен храм Анакреона заповнений натовпом, що слухає священика, який проповідує їм саме це. Немає жодної людини, чоловіка або жінки, на Анакреоні, яка не знала б, що їхній уряд розпочав підступний, нічим не спровокований напад на центр їхньої релігії. До опівночі залишилося лише чотири хвилини. Вам краще спуститися до бальної зали й спостерігати за подіями. Я буду в безпеці — за дверима стоять п’ятеро охоронців. — Він відкинувся на спинку крісла, налив собі ще один келих локридського вина та з абсолютною байдужістю глянув на стелю.

Вініс, розлютившись, вибіг із кімнати.

У бальній залі нависла тиша, коли всі розступилися, очистивши шлях до трону. Тепер на ньому сидів Лепольд, упевнено поклавши руки на підлокітники, його голова була високо піднята, на обличчі панував стриманий вираз. Величезні люстри потьмяніли, і в розсіяному різнобарвному світлі від нуклеоламп, що ними була всіяна склепінчаста стеля, мужньо засвітилася королівська аура, піднімаючись над головою і формуючи корону.

Вініс зупинився на сходах. Ніхто його не бачив, усі погляди були спрямовані на трон. Він стиснув кулаки й залишився на місці; Гардіну не вдасться нічого домогтися від нього обманом.

А потім трон зарухався. Він безшумно піднявся вгору й повільно рушив. Повільно піднявшись із помосту, спустившись сходами, а потім горизонтально, тримаючись за п’ять сантиметрів від підлоги, він наблизився до величезного відчиненого вікна.

Коли пролунали дзвони, що означали північ, він зупинився перед вікном — і аура короля зникла.

На мить король завмер, не рухаючись, його обличчя скривилося від подиву, без аури воно було, як у звичайної людини; а потім трон захитався й упав, із глухим стуком розбившись об підлогу. Якраз у цей момент у палаці вимкнулося світло.

Крізь голосний вереск і замішання прорвався могутній голос Вініса:

— Візьміть смолоскипи! Візьміть смолоскипи!

Він проштовхався до дверей крізь натовп. Ззовні до темного приміщення забігли палацові стражники.

Якимось чином у залі з’явилися смолоскипи — ті самі, які мали використати в смолоскипній ході вулицями міста після коронації.

У гвардійців, які повернулися до бальної кімнати, було повно смолоскипів — синіх, зелених, червоних; у дивному світлі було видно налякані та стривожені обличчя.

— Вам не буде завдано ніякої шкоди, — кричав Вініс. — Залишайтеся на своїх місцях. Світло невдовзі з’явиться.

Він повернувся до капітана гвардійців, який нерухомо стояв наввипинки.

— Що це, капітане?

— Ваша високосте, — негайно пролунала відповідь, — палац оточений людьми з міста.

— Чого вони хочуть? — загарчав Вініс.

— Їх очолює священик. Ми впізнали в ньому первосвященика Полі Верісофа. Він вимагає негайного звільнення мера Сальвора Гардіна й припинення війни проти Фундації. — Офіцер говорив без емоцій, але його очі неспокійно рухалися.

Вініс крикнув:

— Якщо хтось із черні спробує прорватися до палацу, стріляйте на ураження. Поки що більше нічого не робіть. Нехай собі виють! Завтра з ними розберемося.

Залою розійшлися смолоскипи, і приміщення знову засяяло. Вініс кинувся до трону, що досі стояв біля вікна, та стягнув з нього враженого Лепольда з восковим обличчям.

— Ходімо зі мною. — Він краєчком ока глянув у вікно. Місто накрила непроглядна темрява. Знизу було чути хрипкі, схвильовані крики натовпу. Тільки справа, де стояв Арголідський храм, було видно ілюмінацію. Він сердито вилаявся та потягнув короля за собою.

Вініс увірвався у свої покої, п’ятеро гвардійців ішли за ним по п’ятах. Лепольд ішов із широко розплющеними очима, з переляку втративши дар мови.

— Гардіне, — хрипко сказав Вініс, — ви граєтеся з силами, що для вас занадто великі.

Мер проігнорував його. Він залишився спокійно сидіти в перловому світлі кишенькової нуклеолампи, що стояла збоку від нього, на обличчі було видно легку іронічну посмішку.

— Доброго ранку, ваша величносте, — звернувся він до Лепольда. — Вітаю вас із коронацією.

— Гардіне, — знову закричав Вініс, — накажіть священикам повернутися до своїх занять.

Гардін кинув на нього холодний погляд.

— Накажіть їм самі, Вінісе, і побачите, хто грається із занадто великими для нього силами. Просто зараз на Анакреоні не крутиться жодне колесо. Ніде, крім храмів, не горить світло. Ніде, крім храмів, не тече вода. На тій половині планети, де зараз зима, немає жодної калорії тепла, окрім як у храмах. Лікарні більше не приймають пацієнтів. Електростанції закрили. Усі кораблі приземлилися. Якщо вам це не до вподоби, Вінісе, ви можете наказати священикам повернутися до своїх занять. А я цього робити не хочу.

— Заради космосу, Гардіне, я це зроблю. Якщо це проба сил, то нехай. Побачимо, чи зможуть ваші священики встояти перед армією. Сьогодні вночі кожен храм на планеті буде взятий під контроль військових.

— Дуже добре, але як ви збираєтеся давати накази? Усі лінії зв’язку на планеті вимкнені. Ви побачите, що ані радіохвилі, ані гіперхвилі не працюватимуть. Фактично, єдиний засіб зв’язку на цій планеті, що працюватиме — за межами храмів, звичайно, — це телевізор, що стоїть у цій кімнаті, і я налаштував його лише на прийом.

Поки Вініс даремно намагався перевести дихання, Гардін продовжив:

— Якщо хочете, можете наказати своїй армії захопити храм Арголіди, що знаходиться біля палацу, і використати ультрахвильові передавачі, щоб зв’язатися з іншими частинами планети. Але якщо ви це зробите, боюся, що ваш армійський контингент буде розірваний на шматки натовпом, і хто тоді захищатиме ваш палац? І ваші, Вінісе, життя?

Вініс відповів, ледве вимовляючи слова:

— Ми зможемо протриматися, чорт забирай. Цей день ми протримаємося. Хай виє чернь і немає електрики, але ми все одно вистоїмо. А коли надійде новина, що Фундацію взято, і ваша дорогоцінна чернь зрозуміє, на якій порожнечі побудовано їхню релігію, вони кинуть священиків і виступлять проти них. Ви не протримаєтеся й до середини завтрашнього дня, Гардіне, бо ви можете зупинити електропостачання на Анакреоні, але не мій флот. — Його голос тріумфально хрипів: — Вони вже на шляху, Гардіне, і на чолі їх стоїть великий крейсер, який ви самі й полагодили.

Гардін безтурботно відповів:

— Так, я сам полагодив крейсер, але зробив це по-своєму. Скажіть мені, Вінісе, ви колись чули про гіперхвильову трансляцію? Ні, бачу, що не чули. Ну, десь хвилинки за дві ви дізнаєтеся про її можливості.

Поки він говорив, засвітився телевізор, і Гардін виправився:

— Ні, через дві секунди. Сідайте, Вінісе, і слухайте.

7

Тео Апорат був одним зі священиків найвищого рангу на Анакреоні. Лише з огляду на його старшинство він заслужив бути призначеним на посаду головного капелана флагмана «Вініс».

Але справа була не лише в ранзі або старшинстві. Він знав цей корабель. Він працював над відновленням цього судна під прямим керівництвом святих людей із самої Фундації. За їхніми наказами він уважно перевірив двигуни. Він полагодив екрани, системи зв’язку, закрив дірки на корпусі, зміцнив балки. Йому навіть дозволили допомогти тоді, коли мудрі люди з Фундації встановили пристрій настільки священний, що він ще ніколи не ставився на жоден з кораблів королівства, — гіперхвильовий передавач.

Тож не дивно, що він почувався пригніченим, коли дізнався, для якої мети було перероблено цей славетний корабель. Він не хотів вірити, коли Верісоф сказав йому, що корабель мають використати для жахливого гріха; що його гармати буде спрямовано на велику Фундацію. На ту саму Фундацію, де він навчався в молодості й де отримав усю благодать.

Однак тепер він уже не сумнівався в цьому, коли почув це від адмірала.

Як міг благословенний Богом король дозволити цей мерзенний акт? А може, це й не король? Можливо, це зробив клятий регент Вініс, узагалі нічого не сказавши королю. І син цього самого Вініса, який був адміралом і п’ять хвилин тому сказав йому:

— Потурбуйтеся про наші душі та благословення, отче. А я потурбуюся про свій корабель.

Апорат криво посміхнувся. Він потурбується не лише про душі й благословення, а й про прокляття; скоро принц Лефкін заскиглить.

Тепер він був у кімнаті загального зв’язку. Попереду нього ішов псаломщик, і офіцери, які були на посту, не зробили жодного руху, щоб йому перешкодити. Головний капелан мав право вільно входити до будь-якого приміщення на судні.

— Зачиніть двері, — наказав Апорат і глянув на хронометр. Було за п’ять хвилин дванадцята. Він усе добре розрахував.

Швидкими досвідченими рухами він перемкнув усі маленькі важільці, увімкнувши всі канали зв’язку, тож тепер у кожній частині корабля, що сягав двох миль завдовжки, могли чути його голос і бачити його зображення.

— Солдати королівського флагмана «Вініс», послухайте! Це говорить ваш головний капелан! — Він знав, що його голос чути від корми з атомними бластерами до носа з навігаційними таблицями.

— Ваш корабель, — кричав він, — утягнутий у святотатство. Без вашого відома він здійснює гріх, що прирече душу кожної людини на муки у вічній мерзлоті космосу! Слухайте! Ваш командир збирається взяти курс на Фундацію й бомбардувати це джерело всіх благ, щоб підкорити його своїй гріховній волі. І через цей намір я, в ім’я Галактичного Духа, відстороняю його від командування, бо без благословення Галактичного Духа жодного командування існувати не може. Сам божественний король не може правити без згоди на це Духа.

Тембр його голосу ставав усе нижчим, тоді як псаломщик слухав його з благоговінням, а двоє солдатів — із дедалі більшим страхом.

— А оскільки цей корабель виконує таке диявольське доручення, благословення Духа покидає і його.

Він урочисто підняв руки, і солдати, які стояли перед тисячами телевізорів по всьому кораблю, зіщулилися, коли сповнений гідності капелан заговорив:

— В ім’я Галактичного Духа і його пророка Гарі Селдона, та виконавців його волі, святих людей Фундації, я проклинаю цей корабель. Нехай телевізори, очі цього корабля, стануть сліпими. Нехай його абордажні гаки, що є його руками, будуть паралізовані. Нехай його атомні бластери, які є його кулаками, перестануть працювати. Нехай його серця, двигуни, перестануть битися. Нехай лінії зв’язку, що є його голосом, оніміють. Нехай його вентиляційні пристрої, його дихання, зупиняться. Нехай його ліхтарі, його душа, згаснуть, перетворившись у ніщо. В ім’я Галактичного Духа, я таким чином проклинаю цей корабель.

І з його останнім словом, опівночі, рука, що була за багато світлових років звідси в храмі Арголіди, увімкнула гіперхвильовий передавач, який миттєво увімкнув той, що знаходився на флагмані «Вініс».

І корабель вмер!

Бо головна особливість наукової релігії в тому, що вона працює, і такі прокляття, як в Апората, є справді смертельними.

Апорат побачив, як корабель накрила темрява, і почув, як раптом припинилося тихе й далеке муркотіння гіператомних двигунів. Він зрадів і витягнув з кишені своєї довгої мантії самозарядну нуклеолампу, що наповнила кімнату перловим світлом.

Він глянув на двох солдатів, які, без сумніву, були хоробрими людьми, але тепер корчилися, стоячи на колінах, налякані до смерті.

— Урятуйте наші душі, ваша велебносте. Ми — бідні люди, які не знали про злочини наших лідерів, — захникав один із них.

— Іди за мною, — суворо сказав Апорат, — твоя душа ще не втрачена.

У темряві корабля зчинилася метушня, де страх був настільки повсюдний і відчутний, що ледь не відчувалися його міазми. Солдати юрмилися поблизу Апората і його ліхтаря, прагнучи доторкнутися до краю його одягу та благаючи бодай про крихту милосердя.

І завжди його відповіддю було:

— Ідіть за мною!

Він знайшов принца Лефкіна, який навпомацки пробирався через офіцерські пости, лаючись і голосно вимагаючи світла. Адмірал дивився на капелана очима, повними ненависті.

— Ось ви де! — Лефкін успадкував від своєї матері блакитні очі, але його гачкуватий ніс та косоокість нагадували про те, що він син Вініса. — Яка мета ваших зрадницьких дій? Поверніть енергію на корабель. Тут я командую.

— Уже ні, — похмуро відповів Апорат.

Лефкін з люттю озирнувся навколо.

— Схопіть цього чоловіка. Заарештуйте його, або, клянусь космосом, я відправлю кожного, хто знаходиться в межах досяжності мого голосу, голяка у відкритий космос. — Він замовк, а потім заволав: — Це наказ вашого адмірала! Заарештуйте його!

А потім він зовсім утратив глузд:

— Та як ви дозволяєте, щоб вас дурив цей блазень, цей арлекін? Ви плазуєте перед релігією, що складається з хмар і місячного світла? Цей чоловік — шахрай, і Галактичний Дух, про якого він каже, це шахрайство, вигадане, щоб…

Апорат люто перервав його:

— Схопіть богохульника. Слухаючи його, ви ризикуєте своїми душами.

Шляхетний адмірал відразу ж опинився на підлозі, у чіпких руках солдатів.

— Візьміть його з собою й ідіть за мною.

Апорат повернувся й пішов до кімнати зв’язку; за ним ішли солдати, які заповнили коридори та потягли за собою Лефкіна. Тут він наказав колишньому командиру стати перед телевізором, який ще працював.

— Накажіть решті флоту змінити курс і приготуватися до повернення на Анакреон.

Розпатланий, скривавлений, побитий і напівприголомшений Лефкін так і зробив.

— А тепер, — похмуро продовжував Апорат, — ми перебуваємо на гіперхвильовому зв’язку з Анакреоном. Говоріть те, що я вам скажу.

Лефкін спробував заперечити, але натовп, що юрмився в кімнаті й коридорі, підняв страшенний галас.

— Говоріть! — сказав Апорат. — Починайте: «Анакреонський флот…» — Лефкін почав повторювати за ним.

8

Коли принц Лефкін з’явився на екрані телевізора, у покоях Вініса запала абсолютна тиша. Регент лише приголомшено зойкнув, глянувши на змучене обличчя та розірвану уніформу сина, а потім упав у крісло. Його обличчя спотворилося від подиву та жаху.

Гардін незворушно слухав, поклавши руки на коліна, тоді як щойно коронований король Лепольд, зіщулившись, сидів у найтемнішому кутку й кусав свій позолочений рукав. Навіть солдати втратили свій байдужий погляд, що завжди був притаманний військовим, і, вишикувавшись біля дверей та тримаючи напоготові атомні бластери, крадькома поглядали на зображення, що з’явилося на екрані телевізора.

Лефкін говорив неохоче, стомленим голосом, що переривався паузами, ніби йому хтось підказував — і не дуже ввічливо:

— Анакреонський флот усвідомлює характер своєї місії… і відмовляється бути учасником… жахливого святотатства… повертається на Анакреон… оголосивши ультиматум… тим богохульним грішникам… які наважилися використовувати безбожну силу… проти Фундації… джерела всієї нашої благодаті… Негайно припинити війну… і дати гарантії, що задовольнять наш флот… представлений головним капеланом Тео Апоратом… що така війна… ніколи не повториться в майбутньому… і що… — тут він зробив довгу паузу, а потім продовжив: — …колишній принц-регент Вініс буде ув’язнений… і відповість перед церковним судом… за свої злочини. В іншому випадку королівський флот… після повернення на Анакреон… зрівняє з землею палац… і вживе будь-які заходи, необхідні для того… щоб знищити це гніздо грішників… і лігво руйнівників… людських душ, які зараз правлять державою.

Голос увірвався з плачем, і екран згас.

Пальці Гардіна швидко намацали нуклеолампу, і її світло стало згасати, доки регент, король та солдати не перетворилися на тіні в напівтемряві. І тут уперше всі помітили, що Гардіна охопила аура.

Це було не те палахкотливе світло, що є прерогативою королів, а менш вражаюче, і все ж по-своєму ефективне й корисне.

У голосі Гардіна з’явилися ледь помітні іронічні нотки, коли він звернувся до того самого Вініса, який ще годину тому оголосив його військовополоненим, а Термінус — мішенню для руйнування — і який тепер перетворився на зіщулену, зламану й мовчазну тінь.

— Є одна стара байка, — сказав Гардін, — їй, можливо, стільки ж років, як і людству, а записи, що містять її, є лише копіями зі старіших записів. Вона може вас зацікавити. Починається вона так.

Вовк був для коня могутнім і небезпечним ворогом, і кінь жив у постійному страху за своє життя. Доведений до відчаю, він подумав: чи не пошукати собі сильного союзника? Тоді він підійшов до людини й запропонував співпрацю, бо вовк і для людини був таким самим ворогом. Людина відразу погодилася на партнерство та запропонувала негайно вбити вовка, якщо тільки її новий партнер надасть їй у розпорядження свої швидкі ноги. Кінь погодився й дозволив людині вдягти на нього сідло та вуздечку. Людина всілася, вистежила вовка й убила його.

Кінь з радістю і полегшенням подякував людині і сказав: «А тепер, коли наш ворог мертвий, зніми з мене вуздечку й сідло та поверни мені свободу».

Тоді людина голосно засміялася й сказала: «Ніколи!» — і з усіх сил пришпорила коня.

Запала тиша. Тінь, що була Вінісом, не ворушилася.

Гардін спокійно продовжив:

— Сподіваюся, ви зрозуміли аналогію. Прагнучи встановити міцну владу над власним народом, правителі Чотирьох королівств прийняли релігію науки, що зробила їх божественними; ця ж сама релігія стала їхньою вуздечкою та сідлом, бо життєдайна сила ядерної енергії опинилася в руках священиків — які, зауважте, отримували накази від нас, а не від вас. Ви вбили вовка, але не змогли позбутися…

Вініс схопився на ноги. У тіні його очі здавалися божевільними. Його голос був хрипким і незв’язним:

— І все ж я до тебе доберуся. Тобі не втекти. Ти згниєш тут. Хай вони нас підірвуть. Хай все підірвуть. Ти згниєш! Я до тебе доберуся!

— Солдати! — істерично закричав він. — Застрельте цього диявола. Застрельте! Застрельте!

Гардін повернувся обличчям до солдатів і всміхнувся. Один прицілився зі свого бластера, а потім опустив його. Інші не зрушили з місця. Сальвор Гардін, мер Термінуса, оточений м’якою аурою, який усміхався так упевнено і перед яким уся міць Анакреона розсипалася на порох, був для них занадто великою силою, попри накази верескливого маніяка.

Вініс крикнув щось нерозбірливе і, хитаючись, підійшов до найближчого солдата. Він люто вирвав у нього з рук бластер, прицілився в Гардіна, який не ворушився, і натиснув на гачок.

Блідий довгий промінь наштовхнувся на силове поле, що оточувало Гардіна, і розсіявся, ставши нешкідливим. Вініс натиснув ще раз, розреготавшись з надривом.

Гардін ще раз усміхнувся, а його силове поле стало світлішим, увібравши в себе енергію променя. Лепольд у кутку заплющив очі й застогнав.

З криком відчаю Вініс змінив свою ціль і знову вистрілив, звалившись на підлогу обезголовленим.

Гардін скривився, глянувши на це, і пробурмотів:

— Люди «прямої дії» йдуть до кінця. Останній притулок!

9

Часове Сховище було переповненим; у приміщенні не вистачало місця, і люди вишикувалися в три ряди позаду кімнати.

Сальвор Гардін порівнював цю велику компанію зі жменькою людей, які відвідали першу появу Гарі Селдона тридцять років тому. Тоді їх було лише шестеро; п’ятеро енциклопедистів і він сам, молодий номінальний мер. Того ж дня він, за підтримки Йохана Лі, зняв тавро «номінальний» зі своєї посади.

Тепер усе було по-іншому, в усіх сенсах. Кожен депутат міської ради очікував появи Гарі Селдона. Він сам усе ще був мером, але тепер повновладним; а після повернення з Анакреона ще й здобув загальну популярність. Коли він повернувся з Анакреона з новиною про смерть Вініса та з договором, що його підписав із ним Лепольд, який тремтів від страху, мера радісно вітали, висловлюючи одностайну довіру. А коли після цього з ним швидко уклали договори інші три королівства — договори, що давали Фундації такі повноваження, які могли назавжди запобігти будь-яким спробам нападу, подібним до Анакреона, — на кожній вулиці Термінуса відбулася смолоскипна хода. Навіть ім’я Гарі Селдона не вигукували з таким запалом, як Гардіна.

Губи Гардіна сіпнулися. Таку популярність він мав і після першої кризи.

На іншому боці кімнати вели жваву дискусію Сеф Сермак та Льюїс Борт; здавалося, що нещодавні події їх анітрохи не засмутили. Вони приєдналися до вотуму довіри; виступили з промовами, у яких вони публічно визнали, що були в омані, слухняно вибачилися за використання певних фраз у попередніх дебатах, делікатно вибачилися, заявивши, що слідували голосу власної совісті, — і негайно розпочали нову кампанію з прямої дії.

Йохан Лі торкнувся рукава Гардіна й багатозначно вказав на свій годинник.

Гардін підняв очі.

— Привіт, Лі. Ти все ще кислий? Що не так?

— Він має з’явитися за п’ять хвилин, чи не так?

— Гадаю, що так. Востаннє він з’явився опівдні.

— А що, як він не з’явиться?

— Ти все життя будеш мучити мене своїми тривогами? Не з’явиться, то не з’явиться.

Лі насупився й повільно похитав головою.

— Якщо все провалиться, то ми втрапимо в іншу халепу. Без підтримки Селдоном того, що ми зробили, Сермак отримає повне право почати все спочатку. Він хоче прямої анексії Чотирьох королівств і негайного розширення Фундації — якщо буде необхідно, то силою. Він уже розпочав свою кампанію.

— Знаю. Пожежник мусить гасити пожежу, навіть якщо йому доведеться самому її розпалити. А ти, Лі, повинен турбуватися, навіть якщо тобі доведеться вчинити самогубство, щоб знайти для цього привід.

Лі збирався відповісти, але в нього перехопило подих — світло стало жовтим і згасло. Він підняв руку, показуючи на скляну кабіну, що займала половину кімнати, а потім упав на стілець, відсапуючись.

Гардін випростався, побачивши фігуру, що з’явилася у кабінці, — постать людини в інвалідному візку! Він був єдиним з усіх присутніх, хто міг згадати день, кілька десятиліть тому, коли ця фігура з’явилася вперше.

Тоді він був молодий, а фігура стара. З того часу ця постать не постарішала ані на день, а от він постарів.

Постать дивилася просто перед собою, мнучи книгу, що лежала на колінах.

Вона сказала:

— Я — Гарі Селдон! — Голос був старечим та слабким.

Усі в кімнаті затамували подих, а Гарі Селдон невимушено продовжував:

— Я тут уже вдруге. Звичайно, я не знаю, чи хтось із вас був тут першого разу. Насправді я не маю можливості сказати, чи є тут хтось зараз узагалі, але це неважливо. Якщо другу кризу успішно подолано, то ви маєте бути тут. Якщо ж вас тут немає, то друга криза була для вас занадто важкою.

Він привабливо всміхнувся.

— Однак у цьому я сумніваюся. Мої розрахунки свідчать з імовірністю 98,4 %, що протягом перших вісімдесяти років не повинно бути істотних відхилень від плану.

За нашими розрахунками, тепер ви домоглися панування над варварськими королівствами довкола Фундації. Так само як під час першої кризи ви утримали їх за допомогою Балансу Сил, під час другої ви здобули перемогу, використавши Духовну Владу проти Світської.

Тим не менш, мушу застерегти вас від самовпевненості. Не в моїх правилах давати в цих записах будь-які прогнози, але було б безпечно сказати, що зараз ви досягли лише нової рівноваги, — хоча з її досягненням ваше становище й стало значно кращим. Так, Духовної Влади вистачило для того, щоб відбити напад Світської, але її недостатньо, щоб атакувати самим. Через постійне зростання сил протидії, відомих як регіоналізм або націоналізм, Духовна Влада не може переважати. Упевнений, що не кажу вам нічого нового.

До речі, пробачте, що розмовляю з вами так невизначено. Терміни, що я їх використовую, у кращому випадку, мають лише приблизну відповідність реальності, але жоден із вас не є достатньо кваліфікованим, щоб зрозуміти справжню символіку психоісторії, тому я змушений робити все, що в моїх силах.

У цьому випадку Фундація знаходиться лише на початку шляху, який веде до Другої Галактичної Імперії. За своїми людськими та іншими ресурсами сусідні королівства все ще залишаються сильнішими за вас. Поза їхніми межами лежать великі заплутані джунглі варварства, яке простягається по всій Галактиці. У межах цих джунглів є й те, що залишилося від Галактичної Імперії, яка хоч і переживає ослаблення та занепад, проте все ще залишається незрівнянно могутньою.

У цей момент Гарі Селдон підняв книжку й розгорнув її. Його обличчя стало урочистим.

— І ніколи не забувайте, що існує ще одна Фундація, закладена вісімдесят років тому; Фундація, що знаходиться на іншому кінці Галактики, на краю зірок. Вони завжди будуть там, щоб стежити за подіями. Джентльмени, попереду ще дев’ятсот двадцять років плану. Усе у ваших руках!

Він кинув погляд на книжку і зник, а світло засвітилося на повну потужність. У залі загомоніли, Лі нахилився до Гардіна й прошепотів:

— Він не сказав, коли повернеться.

Гардін відповів:

— Знаю. Але я вірю, що він не повернеться доти, доки ми з тобою не помремо в безпеці та затишку!