Фантастика Всесвіту. Випуск 3

Павел Вежинов [1] КОЛИ ТИ В ЧОВНІ… Повість

_{З болгарської переклала Наталя Бондар[2]}

Вже другий день за нашим земним часом «Сіріус» літав навколо цього клятого Місяця, червоного і гладенького, немов величезна дитяча кулька. Сказати правду, ми називали планету Місяцем лише тому. що не могли придумати для неї власну назву, її планета-мати була цілковито мертвим небесним тілом — тут, на думку наших фахівців, життя ніколи не існувало. Десь далеко в чорному небі розсилало примарне світло їхнє зелене сонце. Ми перебували в пустельному куточку нашої галактики, де все мене гнітило і викликала передчуття нещастя та біди. Я відчував, що й інші члени екіпажу нервуються незрозуміле чому, а під час тривалого міжзоряного польоту це, вважайте, найгірше. Лише наш командир, як завжди, був спокійний і впевнений. У свої двісті тринадцять біологічних років він залишався несхитним, стійким і мудрим, наче зійшов з плаката доби великих космічних завоювань. Подібних до нього залишилося не більше десятка і то, думається мені, тільки завдяки їхній диявольській упертості. Велика рада по вивченню космосу і досі посилала кораблі-розвідники в різні кінці галактики. Ми обходились людству неймовірно дорого — майже кожний третій землянин працював задля наших майже безплідних мандрів у пустельному просторі. До того ж серед землян несподівано поширилися епікурейські настрої — учені не могли пояснити, чому вони виникли, — і тому людський загал вважав, що ми блукаємо світами задля власної втіхи. Наш командир відповідав на це німим презирством — на борту корабля він висловлював його вголос. Мені здавалося, що коли б це залежало від нього, він згодився б вічно мандрувати між своїми нудними зірками.

Рівно о п’ятій годині на екрані з’явилось його бліде худорляве обличчя.

— О пів на шосту всім — до мене! — наказав він звично сухим байдужим тоном.

— Слухаю, Пере.

Він бачив і чув усіх одночасно. Це право збереглося нині за командиром лише на космічних кораблях. За хвилину я почув знайомий такий металевий звук — ознака, що на зв’язку тільки ми вдвох.

— Славіне. чому ти тільки-но посміхався? — запитав він без осуду і без цікавості.

— Не пам’ятаю, Пере.

— Не хитруй, Славіне. Ти посміхнувся, почувши мій наказ.

Я зібрався з духом:

— Шановний Пере, клянусь, я не посміхався. І все ж ваше право так думати.

— В чому причина?

Я знітився.

— Тільки щиро, Славіне.

— Просто дивуюсь, навіщо скликати раду, адже все одно ви вирішуєте всі питання самостійно.

— І це вас дратує?

— Аж ніяк. Ви самі щойно говорили, що я посміхався.

— Цього разу ти помиляєшся, — похитав головою командир. — Сьогодні вирішуватимемо всі.

— Завжди до ваших послуг, Пере.

— Цікаво, що посміхався саме ти, Славіне. Інші сприйняли наказ як належне.

— Боюсь, що ви спостерігали лише за мною, — відповів я.

Командир, здається, мене не чув, хоча й не зводив з мене погляду.

— Славіне, ні в якому разі не сприймай мої слова як осуд, — промовив він приязно. — Я завжди був переконаний, що на цьому кораблі найкраще розумієш мене саме ти.

Не встиг я відкрити рота, як екран погас. Зізнаюсь, я знітився. Власне, він мав рацію — мені справді належало розуміти його краще за інших. Насамперед тому, що я історик, а отже, міг найкраще осягнути його двісті років. До того ж самому мені дев’яносто шість, і за віком я був на другому місці з-поміж членів екіпажу. Нас більше єднало з ним. аніж розділяло. Та все ж я не зовсім розумів командира — він видавався мені дивним, героїчним і трохи смішним, як давній ідальго. Подеколи він сумував, як сумують люди напередодні смерті. Але я знав, що помре він не скоро. А може, й ніколи не помре, це було б просто неприродно. Без нього б життя втратило свою цінність. Так. справді, я був посміхнувся, хоча й про себе. Мені було просто смішно пропонувати такій людині свої поради.

Екран спалахнув знову і висвітлив бліде, негарне обличчя.

— Як почуваєшся. Славін?

— Навіщо запитувати, либонь, сам знаєш, — невдоволено пробурмотів у відповідь.

— Мені здається, ти трохи приголомшений, — сказав він. — Нічого, все буде гаразд. Готуйся в дорогу, хлопче!

Це мене здивувало.

— А ти переконаний, Герце, що все буде гаразд?

— Правду кажучи, не зовсім. У нашій роботі завжди доводиться ризикувати. Але цього разу, здається, ти маєш шанси на успіх: ми вже давно нудьгуємо без діла.

Він мав рацію. Ця загадкова червона куля, довкола якої ми літали, була єдиним вартим уваги об’єктом на нашому шляху.

— Чи тобі не здається, що на нас чекають несподіванки? — запитав я.

— Ще й які, — задоволене відповів Герц. — Не думаєш же ти, що вона створена просто так, знічев’я.

Зв’язок знову перервався. До початку наради ми з Герцом добре все обміркували і о пів на шосту ввійшли до великої зали. Всі місця, окрім двох наших, були зайняті. Тут ми бенкетували, тут відзначали великі свята та інші урочисті події. У таких випадках Пер підносив свою велику чашу з командирським знаком на ній і виголошував короткий тост. Він мав дивний знак — голову антилопи, тварини, котру нині важко знайти навіть у зоопарках. Всі вважали, що такий знак йому не дуже підходить, але, зрештою, кожен знає себе і свої смаки краще, аніж інші люди. Сьогодні Пер, задумавшись, сидів на своєму місці й зосереджено розглядав руки. Ледь помітна сивина була йому до лиця. Вона нагадувала нам про нові віяння сучасної моди, особливо відчутні у колоніях на Марсі, хоча, як мені здається, Пер не вельми цікавився модою. Він байдуже ставився до своєї зовнішності.

— Розпочнемо, — нарешті озвався він. — Усі дані, в тому числі найновіші, було закладено в комп’ютер удруге. І на цей раз ми отримали недвозначний висновок: маємо справу із штучним, створеним руками мислячих істот, небесним тілом. Власне, дійти такого висновку можна і без комп’ютера. Скоріш за все, це щось на кшталт віхи, маяка чи якогось орієнтира. Це може бути також база постачання якоїсь не відомої нам цивілізації. Можливо, це небесне тіло виконує якусь іншу, невідому нам, функцію. Ясно одне — воно з’явилося тут не випадково і наш обов’язок з’ясувати, чому саме, розгадати його таємницю. Ви розумієте всю важливість цього завдання. Вперше за час наших мандрів у космосі ми входимо в контакт з цивілізацією, яка в своєму розвитку стоїть вище за нашу. Згодьтеся. створити щось подібне нам було б не під силу і через тисячоліття. Можете уявити собі, які потужні кораблі — перенесли, сюди цей величезний моноліт, які кошти витрачено на будівництво. Навряд чи все це створено, щоб лише дивувати нас.

Командир замовк і потягнувся рукою до кишені: хотів був узяти цигарку. Але передумав, бо палив лише на самоті, в години, відведені розпорядком для сну. Якщо я не помиляюсь, раніше вважали, що цигарки стимулюють розумову діяльність, хоча. як на мене, це твердження дуже сумнівне. Герц якось говорив, що командир сам вирощує тютюн на своїй дачі в Кордільєрах. І хоча офіційно Герц був психологом нашої експедиції, йому, мабуть, не спадало на думку, що таке дивне захоплення командира можна розцінювати і як ваду. Пер для нього був справжнім взірцем.

— Чи є запитання? — запитав командир.

Хвилину панувала тиша. Потім озвався Гавон.

— Чи можуть бути на цій планеті живі людські істоти? — запитав він. — Ті, хто створив Місяць.

— Таку можливість комп’ютер не відхиляє, — відповів Пер. — І в цьому є своя складність. Якщо це так, то вони, напевне, перебувають під видимою поверхнею планети. Але чому? Останніми днями я відчуваю приховану тривогу екіпажу. Герц називає це почуттям небезпеки, породженим невідомістю. Комп’ютер позбавлений почуттів, але й він застерігає. Уявімо собі, що штучний Місяць — величезна міна, яка одразу зреагує на контакт. Ми запустили туди зонди, але досі не отримали ніяких проб, а отже, і негативних наслідків. Але з цього не варто робити ніяких остаточних висновків. Якщо Місяць заряджений антиматерією, яка анигілює за певних обставин, можете собі уявити, який відбудеться вибух. На всю галактику! Саме тому я і зібрав вас. Опускатись нам на поверхню Місяця у ракеті-розвіднику чи ні, ми вирішимо таємним голосуванням, яке проведемо відповідно до нашого статуту. Якщо проти буде більше восьми голосів, — не будемо ризикувати. А коли повернемося на Землю, хай Велика рада вирішує, правильно ми зробили чи ні. Особисто я не вірю, що там нам щось загрожує. Ви ж голосуйте так, як підкаже вам ваша совість. Даю півгодини на роздуми, після цього збираємося знову.

Всі повиходили. Залишились тільки ми з Герцом і командир.

— А ви? — командир запитально поглянув на нас.

— Я вже поміркував, Пере! — відповів Герц.

— Цікаво, як проголосують інші.

— П’ятеро будуть проти, — переконано відповів Герц.

— Он як! Добре, імен не питатиму.

— Ви і так їх добре знаєте.

— А до кого приєднаюсь я? — жартома запитав я.

— Ще годину тому я думав, що ти можеш бути шостим.

— Тому і поговорив зі мною?

— Може, й так! — по-хлопчачому осміхнувся Герц.

Мені стало не по собі.

— Щиро кажучи, цей об’єкт не може мене зацікавити, — відповів я. — Не викликає щонайменшого інтересу.

— Я так би не сказав, — у задумі промовив командир. — А відтак саме ти керуватимеш експедицією на Місяць.

Герц і справді не помилився: лише п’ятеро проголосували проти пропозиції відправити на Місяць маленьку, на чотирьох, ракету. Розпорядження про те, що експедицію очолю я, сприйнялось як невеличка сенсація, адже всі, в тому числі і я, вважали, що дослідження матимуть передусім технічний характер. Отож разом зі мною летіли інженер Лусін і Лоу, фахівець високого класу в галузі космічних досліджень. Пілотом мав бути Гавон, найкращий із спеціалістів цього профілю в екіпажі «Сіріуса». Загалом у цій невеликій групі досвідчених фахівців тільки я виявився слабкою ланкою. До того ж ніколи і ні за яких обставин мені не доводилося керувати, я завжди існував окремо — займався своєю наукою. А як вона могла прислужитися нам на цій гладенькій, як яйце. планеті, ніхто не мав аніякісінького уявлення.

Наша ракета стартувала рівно о дванадцятій. Через чотири години ми вже були над Місяцем, за кілька кілометрів від його яскравої рівної поверхні. Наше завдання було просте — летіти на малій висоті, обійти декілька разів планету, потім, добре оглянувши поверхню, визначити місце посадки і взяти необхідні проби. Правда, було не зрозуміло, які саме проби брати, адже ми не бачили нічого, крім безкінечної червоної пустелі. Спочатку пройшли над Місяцем по екватору. Летіли на мінімальній швидкості і не зводили очей з екрана. Наші телескопи надавали можливість бачити навіть порівняно малі предмети, але ми нічого не встигли роздивитись. Нарешті після годинного мовчання обізвався Гавон:

— Це схоже на сон. Неймовірно, щоб на планеті не було жодної тріщинки, жодного уламка метеорита. Схоже, хтось старанно причепурив цю кляту кулю; щоб покепкувати з нас.

Я нічого не відповів. Важко сказати чому, настрій у мене був препаскудний.

— Б’юсь об заклад, що ця річ — не витвір чиїхось рук, — сказав Лусін. — Вона немов виплавлена в якійсь величезній формі.

— Здається, тільки-но доторкнемося до її поверхні, як одразу зануримося в неї, як у воду, — озвався Лоу.

— Ні, це не сон, а справжній жах! — простогнав Гавон.

— Прошу зберігати спокій! — сухо озвався я. — Не забувайте, нас чують і бачать з корабля.

Так, начальник з мене нікудишній. Напевне, Пер приструнчив би їх, сказавши пару слів. Але потрібні слова не приходили на пам’ять, моя голова була геть порожня. Згідно з інструкцією ще раз облетіли планету, хоча в цьому не було потреби.

— Курс на Північний полюс! — нарешті подав команду я. — Висота і швидкість без змін.

Гавон повинен був сказати «єсть», але не зробив цього — змінив курс мовчки. На екрані виднілося одне й те ж, наче ми не рухались, а стояли на одному місці. Ми вже ні на що не сподівалися, летіли собі, відбуваючи неприємний обов’язок.

— Через дві хвилини будемо на полюсі! — нарешті доповів Гавон — Можу опуститись трохи нижче.

— Не треба, — відповів я.

— Слухаюсь, командире, — іронічно відгукнувся він.

Ніколи раніше мені не доводилось бачити його таким знервованим та неврівноваженим, і було дивно, що цього не помітив Герц. Якщо вже Гавон не міг володіти собою, то чого слід було чекати од інших. Я поглянув на годинник, що висів над головою Гавона, і знову прикипів до екрана.

— Полюс, — повідомив Гавон.

І тієї ж миті на екрані промайнуло щось наче біла зірка.

— Що це? — вигукнув я.

Але ніхто не роздивився цю дивну з’яву. Мої супутники пожвавішали, радісно переглянулись.

— Повернути назад? — спитав Гавон. На якусь мить я замислився.

— Поверни і сідай поблизу об’єкта, — наказав я.

— Слухаю, сідати поблизу об’єкта, — бадьоро повторив Гавон.

Він хвацько розвернув ракету і знову взяв курс на полюс. Притишено працювали двигуни, ракета летіла повільніше. Невдовзі Лусін знову знайшов об’єкт, що зацікавив нас, сфокусував на ньому телескопи. Спочатку обриси були нечіткі, але через кілька хвилин ми вже могли його добре розгледіти. Я уявив собі спантеличені обличчя членів «Сіріуса», коли за нашою допомогою вони побачили зображення. Важко було повірити своїм очам. На полюсі стояло щось на кшталт п’єдесталу, висотою біля десяти метрів, схоже на зрізану піраміду. А вгорі виднілася зірка, що промайнула була на нашому екрані. Як ми не орудували телескопом, та не змогли отримати чітке зображення; проте я був ладен битися об заклад, що білий предмет на піраміді нагадував людину в сидячій позі.

— Зв’язок з командиром, — схвильовано озвався Лусін.

Через якусь мить ми почули веселий і збуджений його голос:

— Славіне, я вам заздрю… Досі жодному космонавту не щастило побачити те, що випало вам…

— А чи не поспішні ваші міркування, Пере?

— Ні, я маю пильний зір, — радісно провадив він. — І тримайтесь спокійніше, немає ніякої небезпеки. Ясно, все це збудовано, щоб його побачили.

— Гадаєте, на нас тут чекали?

— Схоже на те.

Зображення зникло, оскільки при посадці обидва об’єктиви не могли бути спрямовані в бік невідомого предмета. Гавон так м’яко і нечутно опустив ракету на Місяць, що ми навіть не відчули доторку до його поверхні. Згідно з інструкцією першим виходити повинен Лоу. Інженер мав прекрасну атлетичну будову, і, здавалося, зручний скафандр заважав йому не більше, аніж звичний костюм. Опустили східці, інженер спритно зійшов по них. Я бачив, як обережно робив він перші кроки на червоному грунті, потім спантеличено поглянув на мене.

— Схоже на якусь гумову матерію, — промовив він. — Немов доріжка для легкоатлетів.

Потім Лоу повернувся до піраміди і здивовано вигукнув:

— Боже мій, то ж людина!

І завмер на місці. Я другим зійшов з ракети. У мене перехопило подих, коли я поглянув на піраміду. Був готовий до всього, але на таке не міг сподіватися. Справді, це була людина, точніше скульптура людини на кам’яному троні. Обличчя — звернене в безкінечність. Одяг на людині — давня туніка. Я дуже добре знав, що це за скульптура, і саме це заважало мені повірити власним очам. Треба підійти ближче, перевірити власний здогад. У цю мить у навушниках прозвучав спокійний голос командира.

— Зізнайся, Славіне. такого ти не чекав?

— А ви, Пере? — запитав у свою чергу.

— Про це, Славіне, поговоримо пізніше. А зараз іди перевір.

З ракети вийшли всі. Піраміда була побудована у вигляді сходів, і кожна сходинка — на зріст людини. Лусін довго придивлявся до рожевого матеріалу, з якого вона була висічена.

— Немає необхідності брати пробу, — згодом озвався він. — Це мармур. Будівельники називають його італійським, хоча в Італії запаси його давно вже вичерпано.

Не поспішаючи, ми піднімалися до вершини піраміди, не зводячи очей з білої скульптури, яка наче випромінювала світло на тлі чорного неба. Нас дедалі більше вражала її сила, споруда немовби росла на наших очах і скоряла всіх своєю могутністю. Нарешті, діставшись вершини, зупинилися.

— Все ж це людина! — знову озвався Лоу. — Хоча нині люди не носять такої бороди.

— Більше за те, Лоу, — промовив я стримано, — це не просто людина, а Мойсей.

— Який Мойсей? — здивувався Лоу.

— Невже це ім’я нічого тобі не говорить? — запитав я ущипливо.

— Абсолютно нічого! — ображено відповів Лоу.

Цього можна було чекати від такого вузького фахівця, як Лоу. Гірше було те, що й інші не знали, хто такий Мойсей.

— Якщо бути точним, це копія скульптури Мойсея Мікеланджело, створеної в XVI столітті. Чи ви не знаєте, хто такий Мікеланджело?

Знав лише Гавон.

— Ця скульптура, — провадив я, — була знищена в Римі наприкінці XX століття, в час першої термоядерної війни. Як вам відомо, війна вибухнула несподівано, в ній загинуло безліч визначних пам’яток мистецтва і культури. Я знаю цей витвір великого скульптора за репродукціями та пізнішими копіями. Хочу запевнити: це абсолютно точна копія за матеріалом і фактурою.

— Ти розумієш, що ти говориш? — обурено вигукнув Гавон. — Хто міг установити тут статую Мойсея? Це абсурд!

— Чому, Гавоне? Поясни всім…

— Що вони. дурні, не розуміють цього самі? — вибухнув Гавон. — Всі прекрасно знають, що цього квадрата галактики досі не досягав жоден космічний корабель. Ми перші, хто долетів сюди, це ти розумієш?

— Добре розумію, — відповів я. — Але факт залишається фактом, і нікуди од цього не подінешся. Це статуя Мойсея.

— Можливо, ти помиляєшся, Славіне, — озвався Лусін. — Може, тут зображення просто схоже на твого Мойсея.

— Ну, гаразд, нехай я помиляюся, — нетерпляче відповів я. — Але ж ви не заперечуватимете, що це образ людини? Гавон же говорить, що ми перші люди, які дійшли сюди, і він має рацію, звичайно, має рацію… Тоді звідки ж узялася тут людина?

Запанувало мовчання.

— Чуєш. Славіне, я дійсно не розуміюся на цьому. Та все ж, гадаю, не виключена можливість існування істот, схожих на нас, на просторах галактики…

— Але це не просто схожа на нас людина, Лусіне… Це така ж людина, як і ми. хіба що в одязі з іншої епохи. І це Мойсей роботи Мікеланджело…

— Дурниці, — сердито сказав Гавон. — Ти хочеш виставити мене на посміховисько.

— Слухайте всі! — зазвучав у навушниках голос командира. — Теоретично ймовірно, що сюди могли дістатися люди, які житимуть після нас. Чуєш мене, Гавоне?

— Так, Пере!

— Вони могли залишити Землю через тисячу років після нас, — провадив командир. — І якщо пересувались у звичайному часово-просторовому вимірі, то дістались сюди раніше, аніж ми. Але з будь-якого іншого століття вони могли зробити комбінований політ, проминувши частину шляху субпросторово, як ми. Таким чином, зробивши не дуже складні обчислення, вони могли б прибути сюди і одночасно з «Сіріусом».

— Це абсурд, — похмуро озвався Гавон.

— Чому?

— Тому що це спростовує класичну причиново-наслідкову теорію. В Анналах космічних досліджень зафіксовані точні дати старту і прибуття «Сіріуса». По-вашому, вони могли пізніше змінити цей факт?

— Ніякий факт не можна спростувати, Гавоне.

— Але якщо б вони прибули одночасно з нами. яка сила перешкодила б їм знищити нас, якби вони того захотіли? Тоді, очевидно, спростується факт, що «Сіріус» прибув із Землі?

— Ти питаєш, яка сила? Річ у тому, що вони цього не зробили.

— Але це софістика, Пере! — відповів нетерпляче Гавон. — Я не питаю, що вони зробили. Я цікавлюсь, чи можуть вони ліквідувати факт уже існуючої історії?

— Звичайно, не можуть, — відповів командир. — Твоє питання позбавлене сенсу. Речі завжди такі. якими вони є. Ти помиляєшся, коли думаєш, що причиново-наслідковий зв’язок іде в одному напрямі. Він взагалі нікуди не йде — існування його виявляється в повній взаємодії цих двох категорій.

Гавон поглянув на чорне небо, мовби шукаючи там «Сіріус», і заспокоївся.

— Прошу пробачення, Пере, але якщо вони можуть бути тут разом з нами, що завадить їм повернутися разом з нами на Землю?

— Нічого не завадить.

— Тоді чому б їм не зробити це?

— Ти прекрасно знаєш, Гавоне: якщо ми уповільнимо нашу подорож, то можемо опинитись у якомусь майбутньому столітті… Але чому ж ми не робимо цього?

Гавон мовчав, не знаючи, що відповісти.

— Напевне тому, що це для нас позбавлене сенсу.

— Тоді в чому ж сенс? — спитав Гавон.

— Не знаю. Може, про це треба запитати кам’яного Мойсея? — сказав командир. — Якщо цікавишся моєю думкою, то я не вірю, що скульптура поставлена тут людьми з майбутнього. В цьому немає ніякого сенсу. Що думаєш з цього приводу, Славіне?

Я стрепенувся. Все, що відбувалось навколо мене, здавалося неймовірним, як сон.

— Не знаю, Пере, — засмучено відповів я. — Річ у тім, що я не вмію міркувати так швидко, як Гавон.

— Не прибіднюйся, Славіне… Скажи свою думку.

— Гаразд, Пере. — Я на хвилину замовк, збираючись з думками. — В принципі я згоден з вами, навряд щоб це було збудовано тут людьми з метою позбиткуватись над нами. Є ще одне пояснення: скульптура — справа рук якоїсь іншої, могутнішої, ніж наша, цивілізації. Очевидно, вона знає нас дуже добре, навіть краще, ніж, наприклад, Лоу, який не відає, хто такий Мойсей, і не чув ім’я Мікеланджело. Якщо це так, доходимо висновку: вони знали, що рано чи пізно ми будемо тут. І встановили скульптуру, щоб ми її побачили. Адже всім іншим, крім нас, її існування нічого не говорить.

— Неможливо? — озвався Лоу. — Послухати тебе, так вони звели цю надзвичайно дорогу споруду, щоб показати нам цю дурну статую?

— По-перше, статуя зовсім не дурна, — відповів я. — А по-друге, штучний Місяць може мати якесь не знане нам призначення. Але зараз нас цікавить насамперед статуя. Навіщо її поставили тут, в чому її сенс? Найімовірніше, це документ, знак або пам’ятник знанню. Щось на взірець відомої піраміди Хеопса, таємниця якої була розкрита лише в XXII столітті.

— А може, все простіше, — озвався командир.

— Навряд, Пере! — сумно зітхнув я. — Прості загадки розраховані на дітей. Насамперед, ми не знаємо, в чому тут загадка — кому це пам’ятник: Мойсеєві чи Мікеланджело… А може, самій статуї та її трагічній долі? Я думаю, ми з’ясуємо це тоді, коли вивчимо всі матеріали. Зробити ж це можна лише з поверненням на Землю.

— Так, але, можливо, що в загадці криється попередження, — промовив командир. — І якщо ми її не розгадаємо, то, може, нам не вдасться повернутися, назад.

— Так, Пере, це найгірше, що може бути.

— Тож треба все обміркувати. Розказуй усе, що знаєш про Мойсея.

— На жаль, дуже мало. Мойсей — напівлегендарна. напівісторична постать; про нього розповідається в релігійних міфах, записаних у біблії. Проте в наш час ніхто не заперечує його реального існування. Якщо не помиляюсь, він жив десь біля 1200 року до нашої ери. Безумовно, був освіченою людиною і здібним полководцем. Ось що цікаво — він вивів, саме вивів, ізраїльтян із Єгипту і вказав їм шлях до землі обітованої. Похід був довгий, виснажливий, і сам Мойсей помер, не досягши мети. Як ведеться в подібних випадках, пов’язаних з релігійними міфами, Мойсею приписували здатність творити різноманітні чудеса.

— Які саме? — запитав командир.

— Звичайно, трохи наївні, як і всі, описувані в біблії. Наприклад, одним порухом руки він розділив надвоє Червоне море, щоб через нього пройшло його плем’я. Що там ще? Призабув. Щось про манну небесну і воду в пустелі. Так, його плем’я залишилось зовсім без води. Тоді Мойсей вдарив жезлом по скелі і з неї потекла вода…

— Що таке «жезл»? — запитав Гавон. — Щось на зразок меча?

— Важко пояснити. Уяви собі коротку паличку, зроблену з благородних металів і оздоблену коштовним, камінням. Крім того, забув вам сказати, Мойсей автор одних з найдавніших законів у історії людськості, так званих десяти заповідей. Як на наш погляд, вони досить елементарні, але свого часу відіграли велику роль в етичному вихованні народів.

Я замовк, напружуючи пам’ять.

— Чи відомо, що спонукало Мікеланджело створити цю скульптуру?

— В «Енциклопедії стародавніх мистецтв», що є в моїй картотеці, дається детальна довідка про цей витвір мистецтва, — відповів, я. — Можливо, Пере, вам варто з нею познайомитись, адже мені важко пригадати всі подробиці. Знаю, що протягом віків статуя Мойсея вважалась символом величі і могутності людського духу.

— Це щось та значить, — зауважив Гавон.

— За переказами, Мікеланджело був дуже задоволений своєю роботою. Коли скульптура була готова, він ударив її по коліну і промовив знамениті слова: «Говори, Мойсею!»

Я здригнувся і замовк. Інші перезирнулися. Думка, яка промайнула в свідомості, була зовсім безглуздою, але ж і все, що нас оточувало, не можна було вважати природним і реальним.

— Спробуй, Славіне, — почув у навушниках голос командира.

— Спробую, — відмовив я тихо.

Я зійшов на дві сходинки вниз і застиг біля підніжжя величної статуї. Мене охопило незрозуміле збентеження. Але то, слід гадати, дурниці. Я силувано всміхнувся, підвів броньований кулак скафандра і вдарив по мармуровому коліну, сказавши:

— Говори, Мойсею!

І тієї ж миті опинився в безмежному мороці. Відчував, що із шаленою швидкістю падаю в якусь безодню. І втратив свідомість.

Я лежав горілиць на вузькому твердому ложі. залитому сліпучим світлом. Не розумів, де я і чому тут опинився. Відчував, що я не сам, але світло заважало роздивитись, хто поруч. Лежав непорушно, немов оціпенілий. Чув лише легенький шум довкола себе і тихі голоси.

Я напружив пам’ять, щоб зрозуміти, що це зі мною, але нічого не міг пригадати. Лежав приголомшений, паралізований, осліплений потужним освітленням. Лежав без пам’яті, наче відокремлений од власної особистості. Нарешті в одноманітному шумі вирізнився ясний і сильний голос.

— Розпочнемо, колеги.

Це було сказано якоюсь дивною мовою, та ще дивніше було інше — я розумів її. Шумок навколо мене стих, і голос зазвучав знову:

— Дорогі колеги, перед вами чудовий екземпляр гуманоїдної мавпи. Десять днів тому ми спіймали її в помірному поясі цієї досить цікавої планети. Наші зоологи Сваск і Фертекс вважають ймовірним, що розум цих мавп розвивається, наближаючись до людського. Вони живуть на майже голих скелястих масивах, і це посприяло тому, що вони звелися на задні кінцівки. Про передні ми можемо з певністю говорити як про руки: маючи добре розвинуті пальці, вони можуть ними користуватись часом не гірше, аніж ми. Більше того — полюють вони не лише по одному, а й гуртом. Найцікавіше те, що, на відміну від усіх інших тварин на планеті, вони користуються камінням як зброєю для нападу і самозахисту. Наприклад, цей екземпляр влучив Сваска по шолому скафандра з відстані, яка в тридцять разів більша за його висоту.

Настала коротка тиша. Напевне, всі роздивлялись камінь. Я зрозумів що перебуваю в експериментальній залі якогось космічного корабля.

— Так, добряча каменюка! — озвався хтось. — Якби Сваск був без скафандра, нам довелось би зараз розглядати його мозок.

— Якщо в нього він є, — додав хтось інший. — Адже як пояснити такий його промах.

— Як ви його спіймали, Сваску?

— Повернув йому борг, — пролунав добродушний голос. — Влучив у нього ампулою з нешкідливим снотворним газом. Найцікавіше те, що його жінка панічно покинула поле битви. В цьому, як бачиш, вона схожа на наших дружин.

— Продовжимо далі! — озвався той, хто розпочинав розмову. — Сваск і особливо Фертекс вважають, що еволюція гуманоїда буде дуже повільна. Розвиток планети зараз відбувається в стабільній геологічній ері, при слабкій радіації, що, як відомо не сприяє процесам мутацій. Особливо це стосується ссавців, які зараз становлять більшість на планеті. Цей нещасний велетень, як бачите, не проста собі тварина. Хоча за способом харчування він скоріш належить до хижаків, проте окрім рук, ніяких інших органів для нападу не має. Фізичні сили, порівняно з іншими хижаками, незначні, як і можливості для оборони. Йому нелегко забезпечувати себе їжею та рятуватись од інших звірів. Наші зоологи вважають, що не буде нічого дивного, якщо цей вид зникне, так і не вийшовши на шлях справжнього людського розвитку. Ось тому ми вирішили провести експеримент, який за успішного завершення може мати серйозні наслідки для планети. Але в цьому питанні вас поінформує наш старший біолог, шановний Уртекс. Йому слово. Якщо можеш, брате, на цей раз — коротко.

— Дуже коротко! Ми проводимо дослід з п’ятьма екземплярами цього виду гуманоїдів. Вони не всі подібні, між ними є певна різниця, що в основному стосується їхніх розумових здібностей. Цей порівняно непогано розвинутий. Я довго спостерігав, як він ловив рибу, — упорався з цією роботою досить добре. Спійману рибу викидав на берег, де її збирала жінка. Помітивши мене, злякався, але не втік. Мене ж розглядав з такою цікавістю, наче розумів, що ми прилетіли з космосу. Переконаний, він стукнув мене по голові більше з цікавості, аніж з якоюсь іншою метою, адже, як видно з усього, вони не споживають подібних до себе істот…

— Коротше, Уртексе! — втрутився той, хто проводив нараду.

— Гаразд, постараюсь коротше, — незадоволено відповів Уртекс. — Дослід полягає ось у чому. Ми штучно викличемо в гуманоїдів мутації в наступному поколінні їхні нащадки різнитимуться від батьків. У них буде менше шерсті, й поступово вона зникатиме. Це примусить їх у щось вдягатись, щоб приховати свою наготу. Ходитимуть тільки на двох ногах. Руками не лише кидатимуть каміння, а й виготовлятимуть примітивні знаряддя для захисту і нападу. Їхній мозок помітно збільшиться — і вагою, і за функціональними можливостями. Виявляться нахили до певних примітивних ремесел. Складніша справа з формуванням нахилів до суспільного життя, як-от до усвідомлення необхідності взаємодопомоги, милосердя, прихильності до подібних собі істот.

— А чи гарантується життєстійкість мутантів? — почулося із зали.

— Так, слушне запитання, — відповів біолог. — Перше покоління справді буде не вельми життєспроможним, особливо в ранньому віці. Тож треба забезпечити, щоб їх захищали батьки. Ми впливаємо на їхній мозок. Вони будуть досить тямущі, хитрі, навіть жорстокі й водночас віддані своїм дітям. Зможуть користуватись вогнем, і це вміння буде передане дітям. Вони стануть розумними істотами, людьми, які зуміють і за найнесприятливіших умов зберегти своїх нащадків. Ось у чому суть експерименту.

Запанувала коротка тиша.

— Є запитання? — звернувся до присутніх ведучий.

— У мене одне, — озвався хтось. — Чи надання гуманоїдам основ людської свідомості не дезорієнтує їх у новій для них дійсності? І чи не викличе в них внутрішніх конфліктів?

— Так, подібна загроза існує, — не дуже охоче відгукнувся біолог. — Пряме втручання в мозок гуманоїдів була оперативним і дифузним. А успіх таких дій ми не можемо сповна гарантувати оскільки користуємося екстрактами, розрахованими на людей. До того ж нелегко визначити необхідні дози. Так, наприклад, ми різко збільшимо статевий потяг у гуманоїдів та їхніх нащадків. Цей екземпляр, що перед вами, буде справжнім полігамістом, щоб не сказати розпусником. Нехай плодяться, — треба збільшити їхню популяцію. Але це приведе до конфліктів між самцями, можливо, й до кровопролиття.

— Але якщо так, то чи не замало п’яти піддослідних екземплярів?

— Можна взяти й більше, — відповів біолог. — Але тоді експеримент потребуватиме більше часу.

— Що таке час, коли йдеться про закладення основ нової людської цивілізації. Ми повинні все зробити як слід. Поспіх тут зайвий, — промовив хтось із присутніх.

— У мене запитання. Чи передбачені мутації в наступних поколіннях?

— Ні. Якщо нова мутація з’явиться за несприятливих умов, які ми не можемо передбачити, наслідки можуть бути фатальними. Але ми даємо їм деякі знання, які можуть придатися і через тисячоліття, а також деякі складні для їхнього розуму істини в доступному для них вигляді, хоча ще довгий час вони не зможуть їх збагнути.

— Наприклад?

— Наприклад, така сентенція, — незадоволено сказав біолог. — «Чим менше яйце, тим більший буде птах, що з нього вилетить».

— Гм, досить посередньої — озвався хтось із присутніх.

— Це придумав не я, — ображено відповів біолог. — Я цитую Хука.

— Чого можна чекати від нікчемного поета…

— Навіщо ж так? А мені цей вислів до вподоби! — озвався Хук. — Не «вилупиться», а «вилетить». Сказано розумно.

— А ще що?

— «Коли ти на березі, рухається човен. Коли ти в човні, відпливають береги», — продовжив Хук.

— Це трохи краще! — непевно промовив хтось. — Але хтозна, чи вони зацікавляться такими сентенціями.

— Продовжимо далі! — озвався керівник. — Чи є принципові заперечення проти експерименту?

— Так, у мене є, — спокійно і переконано зазвучав голос.

— Говори, Хете.

— Я взагалі не схвалюю вашого експерименту. На мою думку, ми не маємо права втручатися в процес еволюції людської свідомості. Я переконаний, що експеримент може призвести до трагічних наслідків, якщо ця людська свідомість не зуміє досягти повної гармонії з природою, котра не брала участі в її створенні…

— Гармонія має бути досягнена, — озвався Уртекс, біолог. — Якщо ні, тоді цей вид загине.

— Саме гармонію ви повинні закласти в основу його свідомості, — мовив Хет. — А не нахил до жорстокості. Він і без того досить жорстокий.

— А на мій погляд, це добряк і пустун, — зауважив Сваск.

— Шкода, що він не розбив тобі голову, — сказав Хет. — Де й поділась би тоді твоя поблажливість. Оці ось складки біля губ — що це за ознака, на твою думку?

Я відчув, як хтось доторкнувся до мого обличчя. Я затремтів від жаху. Чи не я та мавпа, про яку щойно йшлося? Дурниці, чи може таке бути? Я ж розумію все, що вони говорять, я людина, така ж, як і вони. Але навіщо тоді торкатись мого обличчя, якраз біля губ, де видніється ознака жорстокості мавпи. Ця думка так вразила мене, що я зібрав усі сили, щоб випростатись на ложі. І не зміг — був міцно прив’язаний… Але чому, чому вони зв’язали таку ж людину, як і самі, справжню людину?

— Уртексе, твій красень, схоже, прокинувся, — здивовано промовив Хет.

— Не може бути, — відповів Уртекс. — Це повинно статись через два дні.

— Але він ворушиться. — провадив Хет. — І силкується розплющити очі.

— Пригасіть світло! — гукнув Уртекс. — Пригасіть швидше!

І світло наді мною погасло.

Я розплющив очі Якраз у мене над головою був великий дзеркальний рефлектор, і я побачив у ньому себе. Побачив і здригнувся від жаху. Звідти прямо на мене дивився страшний звір. То був я, в цьому не залишалось жодного сумніву. Мене раптом охопив панічний жах, і я, напруживши м’язи, розірвав пута.

Тепер я сидів на ложі із зв’язаними ногами. Мав можливість добре все роздивитись. Те, що побачив, мене мало здивувало. Я був серед справжнісіньких людей. Високих, худих, але з великими квадратними головами. Спостеріг, що вони налякані, розумів, що причина цьому — я. Це розізлило мене ще більше.

— Що ви зробили зі мною, негідники! — закричав я. — Яке неподобство!

Вони дивились на мене вже не злякано, а здивовано. Чи ж могли не дивуватись, зачувши, що цей страшний звір говорить людською мовою? Двоє стояли поруч мене, один з них, очевидно, і був Уртекс. Я відразу впізнав його по голосу.

— Заспокойся, Едене! Я тобі все поясню.

— Що ти можеш мені пояснити! — не вгавав я. — Адже я чув усі ваші розмови. Ти переселив мене в якусь дику тварину.

— Ні, — ласкаво мовив Уртекс. — Ти не тварина… Ти щось більше від мене. Я лише один з мільйонів, а ти будеш прабатьком великої людської цивілізації.

Щось перехопило мені горло.

— Я не хочу, Уртексе, прошу тебе. Я не хочу бути прабатьком. Я хочу бути людиною.

— Ти вже людина, Едене.

— Я хочу бути такою ж людиною, як і ви. Я не маю в собі достатньо сил пройти шлях тисячоліть, щоб знову знайти себе. Це жахливо. Прошу тебе, Уртексе, поверни мене туди, де я був.

Уртекс мовчав. Інші дивились на мене вражено.

— Я не можу зробити цього, — похмуро сказав Уртекс. — Тоді ти перетворишся на мертві ампули.

Я перехопив погляд Уртекса, спрямований на операційний стіл, але нічого не зрозумів.

— Якщо так, краще вбий мене… Я не хочу починати все спочатку. Не хочу спізнати цей страшний шлях…

— Він не страшний, Едене. В ньому — сенс усього людського існування.

Уртекс знову поглянув на стіл і взяв звідти невеликий шприц. Тепер я знав, що він хоче зробити.

— Не смій, негіднику! — заволав я.

Я озирнувся: знайти б щось для самозахисту. В ту ж хвилину відчув укол у стегно. Відразу втратив сили і поволі опустився на ложе. Все попливло перед очима, але-диво! — я вже відчував полегкість і щастя, внутрішню гармонію і блаженство.

Навколо мене лунали голоси, звучав і голос керівника, якого я так і не встиг побачити.

— Що сталося, Уртексе?

— Важко пояснити. Мабуть, усе йде нормально. Непередбаченим є те, що він прокинувся раніше, ще до того, як мали відбутись потрібні зміни.

— Уртексе, прошу тебе, перевір ще раз хід досліду, — мовив керівник. — Уяви собі, якщо він знову прокинеться при своїй людській свідомості?

— Виключено! — відповів Уртекс.

Голос віддалявся, я вже нічого не чув, останні іскорки свідомості потихеньку згасали. Я не був нещасний, але не був і щасливий, ледь бачив білий шлях, що губився десь у безконечності.

Військовий автобусик зупинився, і ми з Коннолі вийшли. Був теплий, трохи вологий недільний день. О дев’ятій вулиці міста були безлюдні, як і в моєму рідному містечку в Айдахо. Ми перетнули невеличку площу. Над старими покрівлями спокійно, тепло, ласкаво розкинулось вічне італійське небо.

— Який чудовий день! — промовив я.

— Справді, — тихо відгукнувся Коннолі.

Я здивовано поглянув на нього — він озивався дуже рідко. Навряд чи у всьому світі була мовчазніша людина.

— Може, вип’ємо трохи, — запропонував я.

— Чому б і ні, — кивнув Коннолі, — У «Флорі», якщо не заперечуєш.

Я посміхнувся. У «Флорі», як звично, збирались письменники і художники, низькорослі, артистично зодягнуті балакучі італійці, які, насупившись, замовкали, тільки-но побачивши нашу уніформу. Але сьогодні ми були в цивільному, отже, могли з’явитись там, не псуючи настрою постійним відвідувачам. Я не розумів, чому Коннолі надає перевагу цій кав’ярні Навряд чи він мав нахил до творчості. Читав він багато, але я ніколи не бачив його з ручкою у руці. Він не писав навіть листів, хоча часто купував красиві кольорові листівки з видами італійських міст. Можливо, йому не було кому писати. Розповідав, що виріс у дитячому притулку. Про Коннолі говорили всяке, подейкували, що він не сповна розуму. Звичайно, я не вірив у ці нісенітниці, проте ніколи не розпитував про його дивне і в чомусь загадкове життя. Може, тому він і ставився з симпатією до моєї скромної особи. Те, що ми разом літали на «ФР-ІІ», нічого не пояснювало, адже на цьому найшвидшому і найдосконалішому літаку нашого часу з нами літало ще дев’ятеро чоловік. Власне, ми обидва були егоїстами та невдахами і, схоже. такими й залишимося.

Ми сиділи під зеленим тентом у «Флорі» і смакували гіркувате вино з порцелянових келихів. Коннолі, обіпершись на спинку плетеного стільця, сидів, як завжди, мовчазний і похмурий, може, сумніший, ніж було звично для нього. Він був середнього зросту, сухорлявий Хоч важив понад вісімдесят кілограмів, наче кістки його були наповнені залізом. І зараз мені здавалось, що стілець тріщить під ним, хоча сидів він спокійно, розслаблено. М’яко пригрівало сонце, фонтан перед нами тихо переливався зеленкуватою сонною водою. Вулицею пройшли школярки у супроводі двох зів’ялих монахинь, схожих на воскові фігури. Дівчата були міцні, прищаві і страшненькі, як усі італійки. Вони йшли парами і крадькома розглядали вітрини. Я бачив, з яким інтересом простежив за ними Коннолі, а коли вони пройшли, обличчя його стало ще сумнішим.

— Схоже, вони тобі не до вподоби? — зауважив я.

Коннолі ледь чутно зітхнув:

— Мені їх жаль…

— Так, якщо вірити музеям, у давнину римлянки були набагато красивіші.

— Ні, не тому, — кинув він. — Вони ще такі чисті й невинні.

— Не будь таким наївним! — заперечив я. — Відколи на світі існує телебачення, відтоді людська невинність зникла.

— Ні, не зникла, — тихо відповів Коннолі, — і мені страшно, що вони рано підуть з життя.

Мені здалось, що я не розчув.

— Чому вони підуть з життя?

— І не тільки вони, — відповів Коннолі. — Всі, якщо не буде покладено край атомному безумству.

Я здивовано поглянув на Коннолі. Ніколи не чув від нього нічого подібного, та і взагалі такі думки ніяк не пасували військовому льотчику.

— Не говори дурниць, — незадоволено сказав я. — Ніхто й ніщо на землі, навіть курка, не загине від атомного вибуху. Весь цей шум зчиняється лише для того, щоб люди розщедрювалися і нам було звідки отримувати платню.

Він похитав головою.

— Ти чув що-небудь про Бредбері?

— Ні, — відповів я.

— Він десь років з десять тому загинув у автомобільній катастрофі, — незворушно продовжував Коннолі. — Прекрасний письменник. Його книги внесено до списку заборонених для читання військовими, але я встиг ознайомитись з деякими його творами. Наші бомби, які ми носимо над європейськими містами, він називає білою чумою всесвіту і вважає, що раніше чи пізніше всі людські цивілізації в космосі загинуть від атомної смерті.

Я не йняв віри. Насамперед тому, що ніколи не чув від Коннолі стільки слів. Але це ще півбіди. Згідно з суворим наказом генерала Маккорміка я повинен був одразу повідомити командира ескадрильї про все почуте від Коннолі. Звичайно, я не збирався цього робити, але чому він ставить мене в таке незручне становище?

— Стара банальна теорія, — відповів я. — Вона не робить честі твоєму… як його там… Краще припинимо цю розмову.

— Чому, Джеку? — він здивовано поглянув на мене.

— Ти добре знаєш, чому.

Здавалось, Коннолі мене не чув. Він у задумі відпив зі свого келиха.

— Біла чума! — роздратовано повторив він. — А ми, Джеку, її носії. Тому люди жахаються нас.

— Врешті-решт, ніхто тебе не тримає силою, — ображено відповів я. — Демобілізуйся, якщо тобі так підказує твоя совість.

— Ти думаєш, я побоюсь? — різко запитав Коннолі.

— Ні, але навряд чи ми здатні прожити працею рук своїх.

— Так. я б демобілізувався хоч завтра, коли б не вважав, що без мене все буде ще безнадійнішим.

Я не зрозумів, що він має на увазі, проте не розпитував далі. Врешті, людина може думати що завгодно, але навіщо інших робити співучасниками небезпечних дій? Друзі тому й друзі, що не ускладнюють життя одне одному.

— Я ж тобі говорив, що ця розмова мені неприємна.

— Добре, Джеку, — сумно згодився він. — Але хоча б ти повинен зрозуміти. Людям час прокинутись, поки ще не все втрачено.

Я нічого не відповів. Ми мовчки випили ще по келиху кампарі з льодом. Нам було суворо заборонено вживати алкогольні напої в день вильоту, втім. ніхто цього не дотримувався. До ночі було ще стільки часу, що весь алкоголь мав вивітритися з наших голів… Приміщення поступово заповнювалось постійними відвідувачами, ставало шумно і весело, як у будні дні. Площею снували богомольці — цілими сім’ями, святково зодягнені, — не поспішаючи, пропливали вичовганими плитами повії, очищені від гріхів, вуличні продавці. Кидаючи білі камінчики, біля фонтана пустували яскраві, як метелики, діти. Ми випили ще двічі, і я відчув себе краще. Забув про похмурі думки Коннолі. про наші військові приписи. Гарно, будучи військовим льотчиком, у цивільному одязі мандрувати по всьому світу, пити що хочеш, не рахуючи грошей. А щодо бомб. то, що б там не думав Коннолі, вони ніколи не впадуть на міста.

— Давай прогуляємося, — озвався Коннолі після п’ятого келиха.

Мене не дуже приваблювала прогулянка, але я погодився: треба ж якось відірватись од випивки. Ми розрахувались і побрели вузенькими вулицями Рима — цього найчарівнішого музею в світі. Коннолі мовчав, лише час од часу зупинявся, роздивляючись якусь скульптуру чи позеленілу каплицю. Мері по думалось, що все це починає набридати: гарне не стає ще кращим, якщо довго вдивлятись.

— Джеку, у тебе є дівчина в Америці? — несподівано запитав Коннолі.

— Була, — коротко відповів я.

— Що означає — була?

— Я був одружений… Але вона кинула мене і дитину з собою забрала.

— Вибач, Джеку. Я не знав, — м’яко промовив він. — А може, це й на краще.

Не встиг я йому щось відповісти, як він спитав:

— Хочеш, зайдемо до храму?

— Куди? — не зрозумів я.

— Де ми були минулого разу…

— Що нам потрібно там? — здивовано запитав я.

— Я хочу побачити Мойсея…

— Але ж ми бачили його минулого разу. Навіщо знову на нього дивитись?

— Ти не розумієш! — вперто відповів він. — Я хочу ще раз побачити.

— Добре, ходімо, — я знизав плечима. — Але хочу тебе попередити: ти сьогодні поводишся як справжній дурень!

— Гаразд, гаразд, — пробурмотів він. — Я виправлюсь.

І зразу ж по цьому Коннолі потягнув мене до свого Сан-П’єтро. Я не поспішав. Сонце припікало дужче, йти ставало дедалі важче. Мені було б краще посидіти десь на лавочці в тіні пожовтілих каштанів і спостерігати за дівчатками, які снували туди-сюди на тротуарах. До того ж я був цілковито байдужий до церков. Якщо не рахувати військових відправ, то в церкві я був останній раз ще дитиною. Кожна нормальна людина знає, що немає в світі нічого неприємнішого за методистську церкву. Наша в Айдахо своїм виглядом більше нагадувала німецьку кондитерську і так само, якщо не більше, справляла враження несмаку. Моя мати страшенно переживала, якщо в неї не виявлялось бажаного капелюшка для виходу на недільну відправу, — а їй були до вподоби світло-блакитні та рожеві. Не знаю чому, але й зараз такі капелюшки найдорожчі. Мій батько був звичайний пожежник і, зрозуміло, не тільки сам зненавидів церкву, а й передав це почуття своєму первістку.

Але треба визнати, що Сан-П’єтро була геть не схожа на віденську кондитерську. Коли я потрапив сюди вперше, не все добре роздивився, зате сьогодні, поки сидів на відполірованій до блиску лавці, вона тихо, немов осінній дощ, входила в мою душу. Тут було похмуро, святково. Я зрозумів: раніше люди приходили сюди не з тим, щоб роздивлятись капелюшки. Коннолі не зводив погляду зі свого Мойсея. Будучи тут уперше, я кинув на нього лиш короткий погляд. Річ у тому, що біля скульптурного підніжжя, я примітив дещо цікавіше для споглядання — молоду італійку з ніжною рожевою шкірою, саме про таку дівчину я мріяв з шкільних років — вона в захопленні розглядала бородатого старця. Я не зводив з неї погляду, аж поки вона зникла. Після цього старий мене мало цікавив. Але тепер, будучи трохи напідпитку, я засоромився. Щось незбагненне могутнє і владне відчувалось у кам’яному Мойсеї; незважаючи на атлетичну фігуру, від зображення віяло силою духовності. Мимоволі захотілось порівняти його з нашими генералами, навіть з тими, які прибувають прямо з Пентагону, — для мене вони були; найкращими символами авторитету і влади. Ні, порівняння було не на їх користь. Наші генерали — немов вирізані з бекону чи, в кращому випадку, виплетені із старих телефонних кабелів. Навіть Х’ю Дрі, найкращий бейсболіст віку, ідеал усіх хлопців льотних шкіл, в порівнянні з Мойсеєм видавався звичайним породистим бичком. Протягом усього життя я бачив лише одну, достойну порівняння, людину в нас, в Айдахо — Лейка. Його називали дідом Тиграном. і був він справжнім патріархом багатолюдної вірменської родини. Хоча він був менший за Мойсея, виглядав ще владнішим і могутнішим. Ніхто в місті не знав, скільки йому років, бо був він набагато старіший за саме місто. Коли дід Тигран, гордий і недоступний, як пророк, ішов головною вулицею міста, зупинявся весь рух. навіть автомобілі-поливайки. Сам губернатор штату, коли заглядав у наше містечко, найперше відвідував старого діда Тиграна. Ні, тепер такі люди не народжуються.

— А що то за жінки біля нього? — спитав я.

Коннолі поглянув на мене невидячими очима.

— Не знаю, — відповів тихо. — Не цікавився…

— Хоч як там є, жінки коло нього ні до чого, — продовжував я. — Може, краще було б оточити його біблейськими пророками…

— Або ієрихонськими воїнами, — промовив Коннолі замислено. — Які геть зруйнували кріпосні стіни міста.

Я згадав цю милу біблейську побрехеньку.

— Він не видається мені символом руйнування, швидше — рятівником.

Коннолі якось дивно поглянув на мене.

— Ти маєш рацію! — жваво відгукнувся він. — Мойсей врятує і нас, ось побачиш!

Сьогодні цьому упертюху приходили в голову лише дурні ідеї.

— Можливо, — пробурчав я. — Тільки не розумію, як він може ожити.

— Оживе! — скрикнув він. — Воскресне з попелу.

Я тільки тепер зрозумів, чому Коннолі завжди вперто мовчить, — бо тільки-но відкриє рота, зразу починає плести нісенітниці. На щастя, він знову замовк. За кілька хвилин ми вийшли з храму. Вулиці міста були заповнені святково вбраними людьми, як і в нас у вихідні дні. Правда, наші не захоплювались гулянням на асфальтових доріжках — вони сідали в модерні машини і прямували до запорошеного пилом ліска, що виднівся за новою асфальтовою базою. Прогулянки називались пікніком, хоча після повернення все пахло більше асфальтом, аніж листям. А тут заходили до якогось ресторану, замовляли спагеті, випивали кілька келихів дешевого вина. А потім, можливо, й жалкували. Наступного дня їм доводилось ще рішучіше смикати таких, як я, за пальто біля своїх безлюдних крамничок, сподіваючись відшкодувати вчорашні витрати. Наші з Коннолі справи бачились набагато простішими. Ми взяли таксі й поїхали до «Фра Контіні» — грошей нам не бракувало. Цей новий ресторан прохолодний навіть улітку, бо містився в скелях, готували ж тут, дякувати богові, як за дідівських часів. Спочатку ми покуштували омара, приготованого головним кухарем просто в нас на очах. Потім узяли по курчаті. Закінчували біфштексом з млинцями, не забуваючи, однак, і про дві пляшки білого вина. Я хотів був замовити й третю, та Коннолі несподівано заперечив:

— Не варто, Джеку, вночі ми чергуємо… Треба трохи відіспатись…

— Дві чашечки міцної кави замінять сон! — незадоволено сказав я.

— Знаєш, не варто… Треба мати свіжу голову.

Все ж випили по чарці коньяку, і Коннолі поспішив покликати кельнера. Не знаю, що сталося з ним сьогодні, але на завершення всього він заплатив по всьому рахунку. Мені не звично, коли за мене платять, але ж чи можна сперечатися з такою твердолобою людиною, як Коннолі. Ми сіли у військовий автобус. Дорога до аеродрому не близька, і Дік поспішав як навіжений. Коннолі не зронив ні слова, видно, за день виговорився. Дивився у вікно, хоча там не було нічого цікавого.

Коли приїхали, він кинув:

— Іди спати! Я перевірю механізми.

Я подякував йому подумки, хоча так він робив не вперше. До того ж така перевірка-пуста формальність, адже всі механізми нашого чудо-літака працюють бездоганно. Він транспортує дві водневі бомби, двадцяти мегатонн кожна, а ми виконуємо обов’язок бомбардирів, навіть сидимо поруч. При необхідності Коннолі повинен першим кинути бомбу, що, хвалити бога, ніколи не станеться. Я навіть не знаю, чи зміг би я так вчинити. За все своє життя я вбив лише кількох горобців і одного сліпого крота, думка ж про винищення в полум’ї всього міста була для мене просто абсурдною. Але таке життя! Не можна одночасно заправляти бензином машини в Айдахо і обідати у «Фра Контіні».

Коннолі кивнув мені на прощання. Я подивився, як спокійно пішов він у напрямі ангарів, і попрямував до спальних приміщень.

Ми летіли на звичній висоті, біля 20 тисяч метрів. У такий час італійське небо завжди чисте, ми бачили внизу розкішні сузір’я міст, що швидко зникали у нічному мороці. Настрій у всіх на борту літака був поганий, як і завжди у неділю. Вихідний — це ж для відпочинку чи відвідування якогось нічного клубу; треба розслабити нерви. Всі похмуро мовчали, навіть не дивились один на одного. Тільки полковник Купер час од часу повертався і похмуро оглядав нас своїми скляними очима. Він був командиром ескадрильї, але три місяці тому дістав пониження за якусь бридку пригоду з неповнолітніми дівчатами. Відтоді ніхто не бачив його усміхненим. Не скажу, що ми вмирали з бажання побачити його пісну усмішку, а втім і кислий вираз його обличчя було нелегко витримувати. В польоті ми були схожі на справжній повітряний ковчег.

Пролетіли над Мессінською протокою, зробили коло над Палермо і взяли зворотний курс. Коннолі сидів праворуч від мене і весь час мовчав. Зрозуміло, інші теж тримали язик за зубами, але мене, не знати чому, мовчання Коннолі насторожувало. Він сидів, мов закам’янілий, незвичайне напруження відбивалось на його сухорлявому обличчі. Після, вчорашнього дня, проведеного в балаканині, такий настрій був природним. Погано було інше — я не бачив його очей, він уникав дивитися в мій бік. Нарешті, я не витримав і стиха запитав його:

— Тобі погано?

— З чого ти взяв? — відповів він трохи різко і навіть не глянув на мене.

Ми летіли над морем, чорним і невидимим у мороці, поки бачили світло Неаполя. Потім — знову над сушею. Я двічі був у Неаполі, але місто мені не сподобалось. До того ж два роки тому Везувій знищив рослинність довкола себе майже до берега моря. Та й нічні клуби в місті були переповнені дешевими повіями, наляканими нашими моряками. Останнього разу…

Раптом літак кинуло вгору. Я добре знав причину цього, цей порух вріс у мою душу. Але цього разу я, звичайно, помилився; ми були не на навчанні, отже, зі справжніми бомбами на борту. Я мимоволі поглянув на Коннолі. І закляк од жаху. Його важіль був у положенні «включено», стрілка манометра почала свій лиховісний відрахунок. Мені здалося, що все це сон, я навіть струснув головою. Ні, це сон, все діялось наяву. Полковник Купер засувався на своєму місці, наче хотів повернутись до нас, але не повернувся. Я сидів в оціпенінні, зовсім нічого не думаючи і не відчуваючи. Знову подивився на Коннолі. Тепер і він дивився на мене, очі його були сповнені страшної туги.

— Прощай, Джеку! — тихо промовив він.

— Чи ти здурів? — закричав я.

Купер роздратовано обернувся до нас.

— Що сталося?

Я доповів:

— Полковнику, Коннолі скинув бомбу.

Коннолі незворушно, як статуя, сидів на своєму місці. Обличчя кам’яне: ні думки, ні переживання.

— Ти верзеш дурниці, система заблокована! — сердито вигукнув Купер.

— Бомба летить… Подивіться на табло…

Лише тепер ця тупа тварюка спромоглася поглянути на табло. Коли полковник знову повернувся до нас, обличчя його пожовкло.

— Коннолі! — дико заревів полковник.

— Слухаю, сер!

— Вибуховий механізм бомби вимкнуто?

— Ні, сер, ввімкнуто, — відповів Коннолі якимсь чужим голосом. — Бомба ось-ось вибухне.

— Навіщо ти це зробив? Мерзотник! — кричав Купер.

Я знову подивився на табло — бомба невблаганно летіла до своєї цілі… Яка ціль, чи взагалі щось могло бути ціллю? Внизу під нами був Рим, мільйонне місто, населене невинними людьми. Як це могло статись, який диявол вселився в душу Коннолі?

Коли я підвів погляд, Купер тримав пістолет, наведений на Коннолі. Тої ж миті пролунав оглушливий постріл, Коннолі зворухнувся, але залишився на своєму місці. Купер кинувся до навушників.

— «Ка-3», чуєш мене? — кричав він як ненормальний. — «Ка-3» чуєш? Спиш, тварюко? Говорить полковник Купер. «LZ-8». Бойова тривога! «LZ-8». Бойова тривога. Термоядерний напад на Рим і базу…

— Нещасні, — ледь чутно промовив Коннолі.

Він мав рацію, ніяка сила не могла порятувати тих, хто був унизу. Ні сирени, ні панічні завивання сигналізацій не спроможні їм допомогти. Я вже уявляв, як сповнені жаху льотчики зриваються зі своїх постелей, хапають одяг, в дикій безтямі скупчуються біля дверей. Даремно, все даремно… Величезний вибух не зможе наздогнати тільки нас, зараз тільки ми для нього недосяжні.

Я не зводив очей зі стрілки, яка повільно і невідворотно наближалась до червоної лінії, аж поки вони злились.

— Полковнику, бомба вибухнула! — мертвим голосом доповів спостерігач.

Так, ніхто, навіть Купер, ніколи не бачив вибуху водневої бомби. Досліди з атомною і термоядерною зброєю давно вже були заборонені. Зараз ми всі спостерігали за тим, про що не раз доводилося чути. Спочатку спалахнуло невелике сліпуче сонце і відразу засяяло в усіх ілюмінатора А потім зникло. З обличчя Землі в цю мить зникли сотні тисяч живих людей. Тільки Коннолі не бачив білого жахіття, що його зробив своїми руками. Я поглянув на нього— голова була відкинута сам він був схожий на мерця. Як не дивно, в цю мить я не думав про інших, серце боліло за нього.

— «Ка-3», чуєш мене? «Ка-3», чуєш мене? — надривався Купер.

Але радіостанція бази, схованої в залізобетон на тридцять метрів під землю, не відповідала. Тоді Купер почав викликати командування військово-повітряних сил. Я знову повернувся до Коннолі і доторкнувся до його руки. Вона була тепла, Коннолі ще жив. Зі свого місця я не бачив, куди йому влучила куля, видно було тільки кров на устах.

— Коннолі, — тихо погукав я.

— Чую, Джеку…

— Навіщо ти зробив це, Коннолі? — з відчаєм запитав я. — Навіщо?

— Треба було, — ледь чутно відповів він.

Мені видалось: я не розчув.

— Що ти сказав?

— Рим повинен був загинути, — з великим зусиллям відповів Коннолі. — Щоб урятувати світ…

— Ти збожеволів… Ти не в собі…

— Ні, Джеку, збожеволів не я. Вони забули Хіросіму, вони все забули. Вони знову збожеволіли. Треба, щоб побачили ще одну, набагато страшнішу Хіросіму. Треба — щоб протверезіли назавжди. Інакше загине весь світ, загине все, що…

Далі я не чув. Купер знову розкричався. Напевне, його з’єднали з головним командуванням, там хотіли когось розбудити. Голос командира зовсім захрип, важко було зрозуміти, що він говорить. Він замовк у чеканні.

— Мойсей! — прошепотів Коннолі.

— Не розумію тебе…

— Мойсей. — повторив він. — Старий Мойсей… Він урятував свій народ. Кам’яний, він врятує весь світ через власне самознищення…

Тільки тепер я зрозумів його, свого нещасного, одинокого побратима. Тільки тепер зрозумів його трагічну жертву. Зрозумів останні слова мого друга і весь останній його день, який він провів, уже будучи приреченим, щохвилини переживаючи жах, подібний до щойно відчутого нами. Він наче утратив свідомість, він ще дихав. Я навіть не помітив, коли він помер, адже був у полоні жахливих подій.

Нарешті Купер зв’язався з відповідними особами. Не поспішаючи, він ясно і чітко доповідав, що о такій-то годині душевнохворий член нашого екіпажу скинув водневу бомбу на Рим. Найстрашніше було те, що йому одразу, без будь-яких додаткових уточнень, повірили. Дали нам новий повітряний коридор через Альпи до Західної Німеччини. Коли розмова закінчилась, Купер відкинувся на спинку крісла і хвилин п’ять сидів нерухомо.

Летіли у повному мовчанні, мовби назавжди ізольовані від усього світу. Купер знову випростався, навушники не знімав. Ні разу не повернувся до нас, наче гребував нами. Його худа шия була біла як крейда, обличчя інших членів екіпажу виглядали не краще. Земля під нами так само світила мирними вогнями і раптом погасла. Полковник нервовим жестом поправив навушники і вислухав короткий наказ. Коли повернувся до нас, обличчя його було бліде, як у мерця. І голос звучав якось мертво:

— Цієї ночі комуністичний блок напав на наші міста. Наказ: знищити об’єкт «А-2». Про аеродром для посадки нам повідомлять додатково.

Літак ледь відчутно схитнуло — він лягав на новий курс. Земля під нами тонула в мороці, який розривався від істеричних зойків сирен. Людський мурашник прокинувся зі сну і, осліплений, борсався в безвиході. Справді, навіщо було гасити світло, якщо ракети наводились автоматично. Кнопку було натиснуто, і ніяка сила на землі не могла зупинити катастрофи. Нещасний Коннолі розпалив війну. Наші генерали вирішили використати його наївність і дурість. А може, зрозуміли, що це їхня остання нагода розпочати війну. Так чи ні, вони були сильніші, вони завжди прагли бути сильнішими за нещасного, самотнього Коннолі. Тепер і моя бомба мала полетіти вниз і забрати сотні тисяч людських життів. Та це ще було в моїх руках, я твердо тримав їх на важелях. У душі ж, спочатку невиразно, а потім сміливіше, визрівала думка помститися за невдаху… Хоча б ця бомба не повинна вбивати людей, перетворити в пару тисячі життів.

Я поглянув на Коннолі — він був мертвий. Доторкнувся руки — так, мертвий.

Щасливу кулю випустив, у нього Купер. Коннолі б не пережив останнього наказу.

Почувся голос полковника:

— Капітане Горден!

— Слухаю вас, полковнику! — здригнувся я.

— Звільніть своє місце! — сухо наказав полковник. — Вас змінить лейтенант Хук.

— Єсть.

Ми помінялись місцями з переляканим лейтенантом. Вони були сильніші, сильніші й хитріші за нас. Наш літак наближався до своєї цілі.

— Полковнику!

Голос Григора вивів мене з оціпеніння.

— Полковнику, за нами зенітна ракета.

— Бачу! — різко відповів полковник.

І ми її бачили на зеленому екрані. Здавалось, вона ще вагалась, розшукуючи нас. потім стрімко лягла на наш курс — зловісна світла крапка в центрі розкресленого. як мішень, екрана. І зразу ж розпочалась шалена гонитва. Наш літак різко змінив напрям руху, потім з усією силою реактивних двигунів помчав до зірок. Світла крапка зникла з екрана, але через якусь хвилину знову з’явилась на ньому — безжальна і вперта. Знову змінили напрям, різко пірнули до землі. Даремно! Ракета знову й знову з’являлась на нашому екрані, спочатку невпевнено шукаючи нас. а згодом ставала страшною і близькою.

Не знаю, як довго тривала ця гра. Всі сиділи на своїх місцях, мовби паралізовані. боячись навіть поворухнутись. Нам здавалось, що ракета вже використала своє пальне, коли щось із страшним тріском розітнуло корпус нашого літака. Блиснув сліпучий спалах…

Для чемпіона світу з легкої атлетики будь-яка прогулянка містом стає проблемою. Звичайно, простіше за все викликати повітряне таксі. На жаль, для мене це неможливо. Чемпіон світу з бігу повинен ходити пішки і тільки пішки. Десять кілометрів — щоденна норма, і треба виявити неабияку винахідливість, щоб її виконати. На вулицях міста найгірші мої вороги «повзаючі». Найбезжальніші і набридливі. Відколи було прийнято новий всесвітній закон про транспорт, усім недоліткам заборонялось їздити у межах міста на мотоциклах, машинах тощо. Тепер десятки тисяч їх заповнюють вулиці й площі, галасують і знічев’я, в гонитві за автографами, переслідують будь-яку знаменитість. Що вже говорити про чемпіона світу, якого наше місто не мало вже тридцять років. Прикро, що давно вже не проходить номер з штучною бородою. Малі звірі кровожерливо накидаються навіть на справжніх бороданів, ладні вискубти бороди до останньої волосини. Це змусило розпрощатись з бородами навіть закоренілих університетських професорів. Не варто покладатись і на темні окуляри — теж не допомагають. Справді, що може зробити бідний атлет, портрет якого вивішений чи не в кожній вітрині.

Нема ніякого порятунку, хіба що вдягти форму регулювальника вуличного руху і рушити прямо по дорожньому полотну поміж пролітаючими на страшенній швидкості автомобілями й автобусами. Хоч як там є. а це безпечніше, аніж простувати тротуарами. Кінець кінцем, тротуари не бігова доріжка, де можна розігнатися.

Добре, що мої колеги в світло-синіх формах уже мене знають. Змовницьки усміхаючись, вони прагнуть полегшити мені шлях. Звичайно, і тут не обходиться без автографа, але це не йде ні в яке порівняння з бажанням жадібних мас на тротуарах. Я спокійно йшов по лінії, що поділяла два зустрічні потоки автомашин. Посвистуючи собі під ніс, без ускладнень проминув п’ять-шість кварталів. Мав гарний настрій. Був чудовий ранок. Легко дихалось свіжим, озонованим повітрям. Згідно з тижневим розклад ом дощ мав бути лише в суботу і то шостого ступеня, що, по суті, рівнозначно невеликій повені. Але субота була ще далеко. Я йшов легкою ходою по оранжевій настілці — свіжій і чистій, як апельсинова шкуринка. В суботу дощ вимиє останні порошинки з будинків, і місто засяє, стане ще казковішим і привабливішим.

На бульварі Мендельсона мій настрій враз зіпсувався. Я став свідком, як якийсь самогубець, немов срібна іскра, кинувся на своєму апараті вниз і розбився якраз на середині бульвару. За десяті частки секунди автопілоти загальмували машини, рух завмер. Я непоспіхом ішов далі. Над дахами з виттям проносились «швидкі допомоги», прибула цивільна гвардія. У формі мені не личило снувати поміж рядами завмерлих машин, тож треба було прискорити ходу.

А картина справді була жахлива. Десятків зо два машин були побиті і здавлені, немов консервні бляшанки, то тут то там чулися стогони. Проте «швидка допомога» працювала вміло й оперативно. Покалічених одвезуть у Операційний корпус, срібний купол якого височить у самому центрі міста. Більшість із них повністю відновлять усі свої функції; і все ж не було земної сили. яка могла б вигоїти травмований мозок, — певно, її ніколи й не буде. Біля мікрокара самовбивці вишикувався кордон із синіх уніформ, усі насуплено мовчали. Його вже не можна повернути до життя. Хто ж то був, чоловік чи жінка? Мабуть, я зблід, побачивши цю картину, бо почув за собою лагідний, дружній голос:

— Іди, Ніку, це не для тебе…

Я повернувся — поряд був капітан Леонард, в чий загін, щоправда формально, я був зарахований. Його кругловиде добродушне обличчя спітніло.

— І чому на самому бульварі? — похмуро спитав я. — Він не самовбивця, а вбивця.

— Напевне, у нього здали нерви, — відповів капітан. — Це вже третій сьогодні…

Хоча самогубці прощались із життям привселюдно, проте рідко коли робили це посеред вулиці. Вони здебільше кидались на своїх пластмасових коробках на площі Перемоги, а ще частіше — на площі Трьох надій, іноді — прямо на двадцятиметрову скульптурну групу. Після таких атак нещасні надії перебували в геть безнадійному стані.

— Чоловік чи жінка? — спитав я.

— Звичайно, жінка! — в його голосі забринів ледь стриманий гнів. — І, здасться, немолода. Якби ця негідниця спромоглася сама народити дітей…

Він не закінчив, махнув рукою і згодом додав:

— Іди, йди… Не варто псувати собі настрій.

Дружина Леонарда народила двох дітей, тож його друзі дивились на нього, як на звіра. Він і справді був звір, цей милий Леонард. Я тільки-но рушив, як почув його голос:

— Не забувай про неділю…

Я не забув, хоча й не мав великого бажання обідати у Леонарда. Він обіцяв пригостити мене якоюсь піцою, яку тепер ніхто не готував. Я не знав такої страви, але тішив себе надією, що вона готується не з людських вух. Від такого звіра, як Леонардо, всього можна чекати — знайшов місце і час нагадати мені про їжу!

Далі мій шлях був відносно спокійний Лише коли зійшов з дорожнього полотна, прямуючи до університетського залу, потрапив у руки «повзаючих». Вони б не наздогнали мене, але я сам здався. Лишивши з сотню автографів на своїх портретах, я, нарешті, пробрався в будинок. Там був у безпеці, швейцари відразу перекрили вхід. Я почув рев вигуків, і герметичні двері ізолювали мене від людського потоку.

І тиша… М’яка тиша деканату, найстарішої будови цього міста. Тут усе прекрасне і неповторне: венеціанська мозаїка на підлозі, обшивка стін із справжнього дерева, гіпсова стеля з орнаментом Між поверхами повзає старий електричний ліфт. І жодної людини. Віддавна тут не метушаться студенти, професори читають свої лекції з екранів відеомоніторів. Виняток становить тільки професор Богомолов. Він читає лекції в актовому залі, оскільки всі його студенти — це п’ятдесят ентузіастів. Для такої невеличкої кількості не можна виділити спеціальний канал на досить слабкій студії університету.

Я, не поспішаючи, піднімався чистими рожевими сходами. З другого поверху вони були вже білі, такі ж чисті й гладенькі, тільки відполіровані від столітнього вжитку. Актовий зал містився на одинадцятому поверсі. Я зайшов до нього через невеликі бокові двері й поглянув на амфітеатр.

Професор Богомолов мене не помітив. Він, як завжди, майже не звертав уваги на те, що відбувається навколо нього, звично перебував у полоні своїх думок. Його пухке, гладеньке обличчя було збуджене і натхненне, найнатхненніше за всі, які мені доводилося коли-небудь бачити в нашому місті. Він стояв перед своїми студентами з владно піднятою десницею, в позі, що не гармонувала до його округлого черевця. Але студенти слухали, мов заворожені. Я знав, де завжди сидить Ельза, і відразу побачив її синю хлопчачу зачіску в другому ряду. Ельза була невисока і дуже тендітна, тонконога, як підліток, вузькоплеча, зовсім не схожа на своїх подруг. Найкраще, що в ній є, це волосся, неймовірно ніжне і м’яке. Я завжди сподівався, що воно справжнє, хоча ніколи не доторкався до нього. Зрештою, жодна нормальна жінка не буде носити штучне волосся більше року. Пробираючись до свого місця, я не зводив погляду з Ельзи. Вона слухала, як завжди, дуже уважно, навіть захоплено. Мила, добра, мала Ельза уміла по-справжньому захоплюватись. Таке захоплення було б зрозуміле для чемпіона на короткі дистанції. Якщо не відчуватимеш натхнення, завжди бачитимеш перед собою спину інших. Але Ельза — науковий співробітник, фізик Дослідного центру. Стародавня історія, як і для більшості студентів, її хобі.

Я сів і мимоволі заслухався.

— Більшість чудес Мойсея, як і взагалі чудес біблійних, не мають під собою ніякого реального грунту, — переконано говорив Богомолов. — Деяким з них знайдено елементарне і вірогідне пояснення. Так, наприклад, чудо в Сінайських горах, коли Мойсей ударив жезлом по скелі і з неї потекла вода. Археологи в XX столітті довели, що на місці, де відбувались ці історичні події, є підґрунтові води. Або чудо з манною небесною, яка виявилася краплями затверділого соку одного з видів акації. А окремі чудеса — чистий вимисел, хоча й не позбавлений деякого реального грунту. Хто повірить у те, що воїни Ісуса Навіна зруйнували стіни Єрихона сурмами? Нині ми змогли б це зробити, але Ізраїльтяни в той час тільки починали використовувати залізо.

Різні здогади археологів минулих віків про те, що давні люди мали практичні знання, передані їм іншою, не земною ще цивілізацією, видаються мені неймовірними. Справді, нині дехто вважає фактом, що такі цивілізації залишили на землі сліди свого тут перебування. Не буду з цим сперечатись. Але, на мою думку, вони не могли дати їм ультразвукових апаратів, за допомогою яких можна руйнувати стіни. Напевне, стіни міста були пошкоджені землетрусом, а воїни Ісуса Навіна це використали. Взагалі, чудеса — виплоди вродженої схильності людини до мрій і фантазій, які я високо ціную. Або Ж поетичні гіперболи, які з роками перетворюються в свідомості людей на реально існуючі факти. Хоча Мойсей і був винятковою особистістю, він ніколи не робив чудес. Чудеса було приписано йому наступними поколіннями. Я переконаний, що моральний кодекс, про який ми згадували, не його справа. І навіть справа не його епохи, а пізніша вигадка чисто практичного розуму. Кочове плем’я, яке зі зброєю в руках прокладало собі шлях до землі обітованої, навряд чи могло керуватись заповідями, вирізьбленими на скрижалях. Наприклад, «Не убий!» Чи могла виникнути така зрозуміла і природна моральна настанова в час походу і війни? Мені здається це малоймовірним.

Богомолов замовк, витяг з кишені зім’яту носову хустку, витер обличчя. Студенти й далі не зводили з нього захоплених поглядів.

— Відкриття археологів XXII століття незаперечно доводять, що для свого часу Мойсей був винятково освіченою людиною. Він був обізнаний з усіма сучасними йому науками, деякі з них були порівняно добре розвинуті. На жаль, сьогодні ми ще не можемо напевно сказати про джерела деяких його знань, що набагато випереджали можливості його епохи. Мушу зізнатись, мені соромно, що не можу дати цьому пояснення. Та все ж найменше вбачаю в цьому втручання інших цивілізацій. Скоріше мова може йти про згаслі цивілізації, досконаліші, аніж атланти. Коли я говорю про досконалість, то не маю на увазі технічний рівень. У той час шляхи до досконалості пролягали в глибини людського розуму і духовності. Інакше, як пояснити цю дивну сентенцію, зафіксовану в одному з Мойсеєвих папірусів: «Людино, ніколи не забувай, що з найменшого яйця вилетить найбільша птиця…» Безсумнівний натяк на будову матерії або на енергію кварків, яка відкрила перед людством нові обрії. Навіть панночка Ельза, напевне, не зможе одразу поясняти іншу думку Мойсея: Не забувай найпростішого — коли ти в човні, відпливають береги, коли ти на березі, рухається човен…» Що ви можете сказати на це, панно Ельзо?

Миле синє волосся стрепенулось. Я не бачив її обличчя, але переконаний: вона зніяковіла.

— Говоріть, говоріть! — підбадьорив її Богомолов.

— Думаю, це спроба пояснити сутність часу, — нарешті відповіла зніяковіла Ельза.

— Так, панно Ельзо! — натхненно вигукнув Богомолов. — Дякую вам. Ніколи не міг зрозуміти, серйозно чи жартома Богомолов називає своїх студенток «панночками». Це милозвучне слово нині можна було зустріти лише на сторінках старих романів.

Він галантно вклонився Ельзі і знову повернувся до аудиторії:

— Часто Мойсей спонукає нас замислюватись над його словами та ділами. Ось, наприклад, уважно роздивіться цю карту. — Його обличчя прибрало урочистого виразу. — Ось копія оригінальної карти середини XX століття, — продовжував він. — Хоча і не зовсім точно, але тут відтворено шлях Мойсея з Єгипту до землі обітованої — Ханаана… На перший погляд він видається дивним, навіть, я б сказав, безглуздим, цей похід…

Професор мав рацію. Лінія походу нагадувала безпомічний рух незрячого, позбавленого можливості користатися будь-якими орієнтирами. Вона то йшла по колу, то виписувала зайві зигзаги, то повертала в зворотний, стосовно визначеної мети, бік.

— Бачите? — мовив професор, в задумі похитуючи головою. — Я вам говорив, Мойсей був високоосвіченою людиною. Він добре знав, де лежить земля обітована, мета їхнього походу. За свідченням Біблії, він навіть відрядив туди Ісуса Навіна, щоб ознайомитися з нею. Тоді чому він не провів своє плем’я прямо в Ханаан? Довгих сорок років Мойсей блукав пустинними і малонаселеними просторами цієї давньої землі. Протягом цього часу на долю його людей випало немало страждань. Питаю вас — чому?

Це було не риторичне запитання. Богомолов стояв, широко розставивши ноги, сховавши руки в кишені, і чекав відповіді.

— Чому? — повторив він. Студенти мовчали.

— Історики дають цьому загадковому факту пояснення, — зрештою провадив він. — Вони вважають, що Мойсей свідомо обрав цей довгий і тяжкий шлях. Він хотів загартувати свій народ, підготувати його до майбутніх важких випробувань. Як бачите, вони пояснюють це досить правдоподібно і переконливо. Але. як на мою думку, це скоріше зовнішній бік істини. Замислившись глибше, ми побачимо тут певні суперечності. Ви вже знаєте, що доля єврейського народу в Єгипті була важка й безрадісна. Люди без того були загартовані в тяжкій праці й випробуваннях. Вести їх від однієї біди до іншої, ще більшої, — значить, чинити не вельми розумно і переконливо. Твердять, що Мойсей хотів загартувати свій народ у війні, оскільки до того його люди були простими пастухами. І це ймовірно, але не зовсім! Справді, в той час на території Ханаану існувало декілька сильних невеликих держав, з якими довелося б воювати. Але погодьтеся, сорок років дуже багато для підготовки. Якби Мойсей хотів дати їм сильний військовий вишкіл, то вибрав би для цього кращий маршрут. А, як бачите, він блукав малонаселеними місцями, де мечі могли швидше заіржавіти. Тоді як пояснити ці сорок років мандрів?

Богомолов безпорадно розвів руками. Я мимоволі посміхнувся, але студенти й далі напружено стежили за ним.

— Бачите, як важко відповісти. — з гіркотою провадив він. — Тож не чекайте від мене якихось особливих відкриттів чи істин. Я поділюся з вами своїм здогадом, який навіть не можна назвати гіпотезою. Мойсей свідомо вибрав довгий і важкий шлях. Цим величезним походом до обітованої землі він мовби хотів виразити своє мислення, свою філософію сутності людського існування. Як бачите, досить претензійне пояснення, але, може, найближче до істини. Тоді, що випливає із усієї цієї історії, мої молоді друзі? Очевидно, те, що Мойсей цю сутність бачив у постійному русі до великої мети, чи, точніше, до омріяної мети, осяяної надією. Мойсей знав, що найвище цінується те, що найважче досягти. Рух до мети він вважав суттєвішим за саму мету. Цілі можуть бути скороминущі й перехідні, великі й тривалі, але всі цілі, що їх людство ставило перед собою, рано чи пізно стають досяжними. Вічний лише рух до них, а цілі, які ми перед собою ставимо, — його внутрішній мотор. Неможливий рух без мети, чисто механічний рух абсурдний для людського суспільства. Сенс людського існування — у безперервному русі до наших цілей, у переборюванні труднощів і перешкод, у досягненні нових обріїв, у вічному пошуку. А швидко і легко досягти обітовану землю, поселитись там, як у християнському раю, без зусиль користуватись плодами її достатку, брати, нічого не віддаючи, — все одно що самому знищити в собі людину.

І тут сталося несподіване — в залі бурхливо зааплодували професору, хоча це й не було прийнято. Я навіть не помітив, як і сам заплескав у долоні — я теж піддався загальному настрою. Богомолов здивовано дивився на нас.

— Прошу уваги! — докірливо мовив він.

Після цього повернувся і знову натис на одну з своїх кнопок. На екрані з’явилась репродукція скульптури, яку я до цього ніколи не бачив. Кремезний, сильний і владний чоловік у туніці сидів на троні. Богомолов мовчав, усі роздивлялись.

— Сподіваюсь, ви знаєте цю статую, це Мойсей роботи Мікеланджело. Справді, нині її вже нема, загинула під час першої термоядерної війни наприкінці XX століття. І сьогодні її знищення вважається одним з найбільших злочинів тодішніх класових держав, які спровокували і розпочали війну. Потім статуя була досконало відтворена, але це вже не справжній Мойсей Мікеланджело. Добре придивіться до неї — чи доводилось вам коли-небудь бачити промовистіше відтворення величі людини? Вона випромінює стриману силу і могутність. Зверніть увагу на його погляд. Він спрямований не до неба і не до землі. Мойсей дивиться прямо вперед, в глибини майбуття. Воно його не лякає, не дивує видіннями смерті. Мойсей просто бачить шлях людей — простий, спокійний, мудрий. На цьому, мої молоді друзі, сьогодні закінчимо.

Він натис на кнопку, екран згас. Не встиг я перевести подих, як невелика постать професора зникла з моїх очей. В залі все ще було тихо, студенти залишались на своїх місцях. Минуло кілька хвилин, поки вони заворушились. Ельза підвелась останньою. Мені здалось, що вона навіть не помітила мене. Її погляд ковзнув мимо. Вона не бачила мене. Її думки були десь далеко, обличчя зблідло і витягнулось. Нарешті помітила мене, допомогла моя яскрава форма. І посміхнулась, як завжди, мило, хоч цього разу трохи сумно.

— Ходімо, Ніку.

Коли вийшли, я взяв її під руку, але цього разу вона видалась мені чужою.

— Що з тобою?

— Нічого, Нік… Це станеться сьогодні… цього вечора.

Я здригнувся — завжди думав, що цього ніколи не буде.

— Чому так несподівано? — зніяковіло запитав у неї.

— Ні, не несподівано, — похитала вона синьою голівкою. — Думаю, ми навіть трохи забарились.

— Я можу бути присутній?

— Звичайно, я ж обіцяла тобі! — вона посміхнулась. — Не бійся, мені нічого не загрожує. На твоєму місці я б пишалася…

Можливо, вона й мала рацію, але я не пишався. Напевне, був нездатний на це почуття, так гарно описане в старовинних романах. Я просто не знати чого боявся. Ельза уважно поглянула на мене, взяла під руку.

— Але зате я вільна до вечора, — мовила вона. — Пропонуй, куди підемо.

— Не знаю, — відповів їй, хоча знав.

Хотів би привести її до себе додому, провести разом з нею весь день. До цього ми ніколи ніде не залишались удвох. Хотів запропонувати, але не насмілився. Це було дивним для вільних людей…

— Тоді ходімо у Спортивний табір, — запропонувала вона. — Ти ніколи не водив мене туди.

— Добре, — погодився я.

Це був не найгірший варіант. Спортивний табір — один з небагатьох куточків нашого міста, де люди можуть побути на самоті.

Ми піднялись на авіаплощадку і взяли повітряне таксі. Тепер я мав право забути про свої обов’язки. Але це кляте червонокосе дівча, що керувало машиною, ледь не попало в аварію — так часто озиралось назад і нахабно нас роздивлялось, точніше мене.

— Ти подобаєшся молоденьким дівчаткам. — зауважила Ельза. — Я і раніше це помічала.

В її голосі не було ні заздрощів, ні тривоги. Це мене зачепило.

— Це справді так їм я подобаюсь, а от тобі…

Вона стиха засміялась:

— І мені ти подобаєшся.

— Можливо, але я цього не помічаю.

— Як помітити, коли немає потреби повертатись, я ж біля тебе…

Вона так мило промовила це, що мені стало дуже приємно, хоча я сам напросився.

— Але в залі ти ні разу не повернулась, не поглянула, чи я прийшов.

— Ніку, я завжди відчуваю, коли ти входиш, — серйозно відповіла вона. — Навіщо повертатись?

Вона вже не вперше говорила мені про це. Ельза була дивна дівчина, вона завжди знала, хто дзвонить по телефону, що у мене на душі, наче вміла читати чужі думки.

— Все ж одна справа знати, а зовсім інша — бачити. — трохи ображено сказав я.

— Так. я справді хотіла озирнутись. — промовила вона, — але Богомолов ображається, коли студенти неуважні.

— Точніше, коли ти неуважна.

— Так, він вважає мене найздібнішою своєю студенткою.

Дівча-таксист навмисне так струсонуло нас при посадці, що ми підскочили на своїх сидіннях.

Вхід стороннім на територію табору категорично заборонений, але чемпіону завжди роблять виняток. Я повів Ельзу на своє улюблене місце — в гайок. Я ніколи не цікавився, як називаються ці тендітні білокорі дерева з ніжним листям. Для мене важливо було, що росли вони близько одне до одного, отже, це місце, непридатне для кросу. Я був переконаний, що тут ми з Ельзою будемо на самоті. І не помилився. Ми лежали на пагорбку біля гайка і дивились на рівнину, засаджену низенькими декоративними кущами, та на штучні озерця. Тут було дуже тихо, сюди не долинали ніякі звуки, крім писку жовто-лимонних папужок. Ельза мовчала, милуючись спокійною, зігрітою весняним сонцем землею.

— А знаєш, я сердита на тебе, — нарешті озвалась вона. — Чому ти ніколи не водив мене сюди?

— Не думав, що тобі тут сподобається.

— А чому б і ні?

Я замислився.

— Як тобі сказати, тут немає нічого визначного. Зовсім нічого, крім трави і дерев.

— Але ж це все! — докірливо мовила вона.

Я здивовано поглянув на Ельзу.

— Ти сама мені говорила, що для тебе все на цьому світі-люди.

— Так, я не відмовляюсь від своїх слів, але це все, що їм треба. Я не розумів, жартує вона чи говорить серйозно. Ніколи раніше не чув, що людям необхідні трави і дерева. Якби це було так, їх би продавали в магазинах.

— Я не зовсім розумію тебе, — промовив я. — Справді, туг гарно. Але якщо мене примусять бути тут тиждень, я зненавиджу це на все своє життя. Напевне, і ти.

Вона замислилась, потім ледь помітно зітхнула.

— Мабуть, ти маєш рацію, — відповіла тихо. — Ми всі мовби в зачарованому колі. І, може, ніколи з нього не вирвемося…

Я знову не міг її зрозуміти. В моєї Ельзи іноді з’являються такі дивні думки, що я дивуюсь, звідки вони беруться. Може, від її стародавньої історії та дитячої наївності. Або виною тому професор Богомолов, який своєю юнацькою захопленістю нагадує давніх рицарів. Ми довго мовчали, милуючись чудовою панорамою. Я почав думати, що це вже занадто. Бачив в університеті кількох снобів, які весь час зітхають за природою, а між тим до справжнього дерева навіть не доторкалися.

— Це рай. — нарешті озвалась Ельза.

— Якщо це так, виходить, він нам не потрібний…

Вона піднялась на ліктях і уважно подивилась на мене:

— Чому ти так думаєш?

— Я взагалі не думаю. Але ж сьогодні про це говорив Богомолов.

— Він мав рацію, — відразу відгукнулась Ельза. — Тисячу разів. Людина не може жити в раю. Людина повинна лише прагнути до нього.

— Ось бачиш? Значить, я помилився, коли привів тебе сюди.

— НІ, ти не помилився, — сумно промовила вона.

Ніколи раніше я не бачив Ельзу в такому стані. Я. розумів, це, напевне, передстартова лихоманка. Саме так. І її тривоги небезпідставні. Адже їй не стадіоном пробігти, а летіти в незнане.

— Ельзо, ти переконана, що саме ти маєш це зробити? — сумно запитав її.

— Це необхідно, Ніку.

— Але всі говорять, що це надзвичайно небезпечно.

— Не всі, Ніку. Лише деякі невігласи-журналісти.

— І вчені, Ельзо… Я читав виступи відомих учених.

— То було раніше, з рік тому. Зрозумій, Ніку, ми вже відправили на Марс 62 капсули. Всі прибули туди не ушкодженими.

— Але вони були без людей…

— Яке це має значення? В основі один і той же принцип. Ти ж знаєш, ми відправили в них не менше двох дюжин мавп та інших тварин. По прибутті всі почували себе добре.

— І все ж три капсули не долетіли, — заперечив я. — Зникли, як імла, на очах журналістів.

Ельза вперто похитала головою.

— Це було двадцять місяців тому, Ніку. Зараз інша справа. І не думай більше про це, безпека гарантована.

— І все ж я не розумію, чому саме ти?

— Я! — відповіла вона з викликом. — Тому, що хочу бути першою з тих, хто полетить туди!

Я ображено замовк. Зрозуміло, в її думках місця для мене не було.

— Це почуття називається суєтністю. — незадоволено підсумував я.

— А ти з суєтності став чемпіоном світу? — скривившись, спитала Ельза.

Я вже шкодував, що почав цю непотрібну розмову.

— Ні, з необхідності. Що робити, коли маю такі прудкі ноги?

— І я з необхідності, Ніку, — втомлено відповіла Ельза. — Що робити, я ж менша від інших. Все ж без мавпи не можна…

Згодом, коли ми пішки повертались із парку, Ельза сама продовжила перервану розмову.

— Ти й сам бачиш, Ніку. немає іншого виходу. Людство опинилося в замкнутому колі. І йому приємно крутитись у ньому, воно не хоче розірвати його. Воно звело своє благополуччя і безпеку мало не в культ. Цей спосіб життя видається Йому настільки досконалим, що ні до чого іншого воно вже й не прагне.

— Хіба це так погано, Ельзо? — сумно запитав я.

— Погано! — різко відповіла Ельза. — Як ти не розумієш, це дуже погано. Вже ціле століття науки, зокрема філософія, топчуться на одному місці. Немає відкриттів, ми живемо минулими досягненнями.

— То й що з того? — спитав я. — Що важливіше, стан наук чи благополуччя людей? Науки не можуть бути важливіші за людину. Якби ми могли жити краще без них, хай би вони йшли під три чорти…

— Справа в тому, що ми не живемо краще. Тільки думаємо, що так. А насправді наше суспільство починає розпадатись. Я здивовано поглянув на неї.

— Дурниці, Ельзо. Будь-який учень скаже тобі, що нині наше суспільство в розквіті…

— Справді, їх так учать говорити, — презирливо відповіла Ельза. — Не лише ми, а й інші суспільства втовкмачували людям цю ідіотську думку. І гинули. На мою думку, наше суспільство вичерпало себе, його джерела пересихають одне за одним. Ось приклад— наше мистецтво одмирає. У нас уже немає поезії, драми. Те, що ми називаємо музикою, навряд чи відповідає цій назві. А чому? Теоретики говорять, що жанри до кінця вичерпали свої можливості. Чи це правда? Звичайно, ні! Не мистецтво, а людина вичерпала свої емоційні запаси, так, як деякі мертві планети Втратили свою атмосферу. Замість того, щоб об’єднатись, люди розбігаються один від одного, як галактики. Із зовнішнім благополуччям людина збіднюється внутрішньо, втрачає інтерес до всього, що її оточує. Ти думаєш, випадково щороку зростає кількість самогубств?

Зізнаюсь, я слухав Ельзу не дуже уважно. Та й не вперше чув такі думки. В нашому університеті було з півдюжини клубів, які бились над подібними проблемами — архаїсти, суністи, неонаціоналісти. Всі вони вважали, що з вирішенням своїх основних суперечностей людство позбавилось і основних стимулів. Знищення класових держав і націй вони розглядали чи не як прокляття роду людського. Звичайно, вони не наважувались проповідувати повернення до минулого, як деякі крайні архаїсти. І все ж…

— Ти не слухаєш мене, Ніку, — докірливо мовила Ельза.

— Слухаю, але не розумію, що спільного з усім цим і твоєю капсулою.

— Є спільне, — нетерпляче відповіла Ельза. — Сьогодні ти почув найважливішу частину лекції Богомолова. На перший погляд, дивна людина, чи не так? Але в порівнянні з ним твої колеги з бігових доріжок — жалюгідні бездушні роботи. Богомолов живий і молодий, бо сповнений ідеями і прагненнями. Справді дивно, що сьогодні люди не знають того, що у глибокій давнині Мойсей: без руху немає життя. Молекули не знають, чому вони рухаються, а зупинивши ся, застигають у точці абсолютного нуля. На жаль, рух людства не може бути механічним, людська свідомість завжди шукатиме мету руху. Навіть ви, спортсмени, біжите лише тоді, коли перед вами натягнуть білу стрічку. Наші філософи твердять, що відцентровий рух вичерпав свої можливості і має бути замінений доцентровим. Іншими словами, всередину, в себе, замість назовні, до світла. Чи не абсурд? Ми надто рано зупинились на шляху пізнання, надто рано полюбили своє мале гніздо. По суті, ці рухи незалежні один від одного, вони становлять складний єдиний рух. Не може людина відкривати нові світи в собі, якщо відірветься від інших людей і світу, якщо відірветься від загального руху. Архаїсти мають рацію, коли звинувачують нас у відсутності мети і стимулів. Але і вони не можуть пояснити, чому треба шукати мету в минулому, а не в сучасному.

Я щойно зрозумів, до чого веде Ельза. Як я не здогадався раніше!

— І ти вважаєш, що твоя капсула врятує світ? — запитав я.

Вона поглянула на мене. засмучене моїм тоном.

— Ні, звичайно, не переконана. Але це якийсь шлях, якась можливість. У минулому столітті на карті було багато білих плям, і це діяло на нерви. А тут ще й применшені можливості. І людей охопило розчарування. «Космічна ера», яка була проголошена з фанфарами ще в XX столітті, тепер цікавить лише спеціалістів. Чому? Бо мета виявилась набагато меншою, ніж ми сподівались. Добре, ми вивчили Сонячну систему, задовольнивши цим свою цікавість. Але, незважаючи на великі зусилля і витрати, ми знайшли там дуже мало. Це не допомогло людству вирішити жодну з практичних проблем. Усі наші зусилля вийти в далекий космос дали мізерні результати. Побудова фотонних кораблів виявилась справою нереальною. І донині всі наші міжзоряні ракети дуже дорогі й повільні. Ті, що ми запустили в далекий космос, або взагалі не повернулись, або повернулись з дуже малими здобутками. Як тут не піддатися загальному розпачу! Люди злякались. утратили всякий інтерес, поспішили повернутись до своєї малої шкаралупи і почали її обожнювати. Так ми опинилися у зачарованому колі. З нього нас можуть вивести лише субпросторові ракети…

Ельза поглянула на мене, сподіваючись, що я переймуся її ентузіазмом, але, мабуть, мій вираз її розчарував.

— Ти не згоден зі мною? — ображено спитала вона.

Так, я не хотів з нею погоджуватись. Не знаю, чи вичерпались шанси людства, але своїх власних ми навіть не спробували. Невже ми не можемо знайти щастя удвох, думав я, але так і не сказав про це.

— Не згоден.

— Чому. Ніку?

— Бо немає гарантії, що в далекому космосі ми не потрапимо в таку ж пустелю, як наша Сонячна система. Але навіть якщо допустити, що там нас чекають великі несподіванки, що з того? В той новий світ матимуть можливість потрапити тисячі, а нас мільярди. Чи ти хочеш, щоб усе людство розлетілось по космосу, назавжди полишивши нашу Землю? В пошуках якихось ідеалів? Думай як хочеш, але для мене це несприйнятно, Я хочу знайти своє щастя на Землі. Краще загинути тут разом з усіма, ніж назавжди залишити Землю.

Мені здалося, Що обличчя Ельзи витягнулось і стало сумним. Ніколи мені не доводилося бачити такого нещасного людського обличчя. Я хотів простягнути руку, приголубити її. Але не зробив цього, так і не зробив.

— Ніку, — обізвалась вона, і я вловив у її голосі нотки розпачу.

— Слухаю тебе, Ельзо.

— Уяви собі, що ми відкриємо у космосі землю обітовану… Тоді чому б не повести туди все людство? Чому б не залишити нашу виснажену Землю?

— Ельзо, мила, кілька хвилин тому ти сама говорила, що людство не може жити в раю.

— Все одно, Ніку. Важливо вирушити…

— Я не піду, Ельзо… Врешті Ханаан не був ні багатший, ні квітучіший за Єгипет.

— І Мойсей знав про це, Ніку. І, незважаючи на це, він вирушив до нього. Не поспішав, ішов пліч-о-пліч з іншими. Не розумієш чому?

— Таки не розумію.

— Заради інших, Ніку. Заради тих, хто вірив і чекав. В цьому було його особисте щастя, його рух…

Я відчув себе чи то дуже стомленим, чи змученим.

— Я можу дуже просто відповісти на це, Ельзо! — згодом промовив я. — Справа в тому, що для мене «інші» — це ти. Ти і все, що тебе оточує. Для мене ви — мій рух до мети. І це не просто слова, це мої почуття. Можеш вважати мене звичайним і посереднім, але це так.

Ельза зупинилась і здивовано поглянула на мене.

— Але це значить, що ти щасливий, Ніку! — мовила вона і несподівано заплакала. — Але я — ні… Я мушу, як Мойсей, іти через пустелю. Мушу шукати обітовану землю. Я прагну цього, чи ти розумієш це?

Вона замовкла і нервовим жестом витерла з щік сльози. Більше говорити не було сенсу, я розумів, що я поза її думками, почуттями і прагненнями. І все ж у її житті було і для мене якесь місце, місце брата чи приятеля. Але це мене не радувало, швидше засмучувало. Ельза, схоже, зрозуміла, що зайшла надто далеко, схопила мене за руку.

— Це все дурниці, Ніку, — сумовито сказала вона. — Я нікуди не дістанусь у своїй жалюгідній капсулі. Лише за мить на Марс, а потім — два тижні зворотного шляху…

Оскільки я засмучено мовчав, вона м’яко додала:

— Давай чогось вип’ємо… Від цих балачок геть пересохло в горлі.

Ми зайшли до буфету спортивного табору, випили по келиху лимонного соку. Тут було гамірно, мої колеги привітно вітались зі мною, трохи здивовано розглядаючи Ельзу. Вона не була схожа на спортсменку, наші дівчата були порівняно з нею справжніми колосами. До нас підсів Дік, мій старший тренер. Я познайомив його з Ельзою, він обережно потиснув її пальці своєю величезною рукою. Дік був чоловік простий і відвертий, тож спитав зразу:

— Чому ви такі пригнічені? Наче повертаєтесь з похоронів.

— Щось на зразок того, — відповіла Ельза.

Вона вже взяла себе в руки, віднайшла в собі сили для жартів. Дік здивовано відклав свій величезний сандвіч.

— Що значить «щось на зразок того»? — здивувався він. — У світі нема нічого, схожого на похорон…

— Є, — коротко відповіла Ельза.

— Що саме?

— Наприклад, народження.

— Де там, — засопів Дік. — Народження — це зовсім протилежне.

— Протилежне — ще не значить різне, — посміхнулась Ельза. — Як, на вашу думку, два кінці метра не однакові?

— Звичайно, ні. З одного боку — нуль, з протилежного — сто.

— Правильно, — погодилась Ельза. — А коли метром щось міряєте, чи дивитесь, з якого краю починати?

— Звичайно, — не здавався Дік.

— А на мою думку, це зайве. Як метр не повертатимеш, реальна міра залишиться такою ж, чи не так?

— Схоже, що так! — засміявся Дік.

Згодом, трохи подумавши, додав:

— Розумна дівчина. Ви вдвох могли б стати чемпіонами нашої вікторини…

Я нічого не відповів на цей сумнівний комплімент. Добре, що Ельза пожвавішала і забула про неприємну розмову. Але коли Дік пішов від нас, знову запанувало неприємне мовчання.

— Ніку, ходімо кудись де веселіше, — запропонувала Ельза.

— Ходімо, але я не знаю, де сьогодні може бути весело.

— Наприклад, на нове ревю до Мішеля.

— Спробуємо, — відповів я.

Ми знову взяли повітряне таксі. Цього разу ним керувала така огрядна жінка, що ледь вміщалась у своїй кабінці. Коли ми назвали адресу, вона поглянула на нас неприязно.

— Це не серйозно… Дивуюсь, як люди можуть дивитись таку бридоту.

— Сьогодні ми вирішили бути несерйозними, — обережно озвалась Ельза.

— Мабуть, не вперше, — похмуро промовила жінка. — Сідайте.

Добрий старий Мітель нас не розчарував. Він підготував чудову пантоміму «Дівчино, поший собі сукню». І хореографія, і самі дівчата були неперевершені. Правда, ті, що зібрались у залі, суконь не носили і не бажали їх шити. Вони голосно сміялись і відпускали жарти на адресу артистів. З великим задоволенням я б ляснув когось із Них, але не мав настрою. Мені було сумно, хоча Ельза не зводила з акторів захопленого погляду. Кілька разів вона краєм, ока поглянула на мене, лагідно доторкнулась до моєї руки:

— Вибач мені, Ніку, — прошепотіла вона. — Ось побачиш, усе владнається. Коли я повернусь, побачиш…

Згідно неписаного закону після закінчення пантоміми на сцену вийшов Мішель, білий, як альбатрос, і усміхнений, як хлоп’я. Він був чарівний — ті, хто щойно підсвистували, тепер гаряче аплодували. Усміхаючись і посилаючи присутнім повітряні поцілунки, вічний актор сховався за кулісами.

— Ходімо, — злякано мовила Ельза. — Ходімо, поки не ввімкнули світло…

Ми вийшли на терасу. Щойно настали сутінки. В небі пропливали повітряні таксі. Над ними плавно кружляло наше нічне штучне сонце. Пройде з півгодини— і воно засяє прозорим блакитнуватим світлом. Розпочнеться найкращий час нашої доби — час забав. Весь рух зупиниться, вулиці заповнить натовп людей. О десятій повернеться до своїх домівок малеча. Цієї ночі розпочнеться карнавал медиків-найкращий поміж студентських карнавалів. Я гадав, ми будемо там разом з Ельзою, самі у великому натовпі. Ми б повернулись на світанку, коли нічне сонце геть зблідне на чистому небі. Нічого з цього не вийшло, і, схоже. в цьому винен цей клятий Мойсей…

— Ніку, я маю йти готуватись, — мовила Ельза.

Вперше у її голосі зазвучала провина.

— Тебе чекати?

— Звичайно. Я заїду за тобою о десятій.

Вона справді прибула о десятій у блискучому аеробусі Наукового центру. Була не одна, з десяток молодих людей сиділи у м’яких кріслах і неприязно поглядали на мене. Волосся у них поріділо, очі були тьмяні. Не я винен у тому. що вони не стежили за своїм волоссям. Мабуть, цим вони хотіла засвідчити свою відданість науці і зневагу до радощів життя. Всі зосереджено мовчали, але я відчував, що вони ревнують до мене Ельзу. Вона була збуджена і пожвавлена, розповідала їм про пантоміму Мішеля, яку ніхто з них не бачив. Вони, либонь, і не слухали її, лише захоплено спостерігали за нею. Зрештою ми приземлились серед дивних антен центру. Як тільки ми з Ельзою залишились наодинці, настрій у неї відразу впав, очі сповнились тугою.

— Ніку; вір, усе скінчиться добре.

— Я ніколи не сумнівався в цьому, — досить бадьоро відповів я.

Вона зраділа.

— Ось бачиш! А тепер усміхнися.

— Не можу. Ельзо. Я боюсь, що мої прудкі ноги вже ніколи не наздоженуть тебе…

— Не говори так, Ніку.

— Коли ти повернешся, Ельзо?

— Не знаю. Повідомлення буде в пресі. Але я переконана — першим міжзоряним кораблем… Ти чекатимеш мене?

— Чекатиму. Але ти мене не побачиш. На зустрічі, напевне, буде все місто.

— Ніку, будь певен, я побачу тебе, — відповіла вона.

Потім зіпнулась навшпиньки і поцілувала мене. Це було так несподівано, що я навіть не встиг її пригорнути.

— До побачення, Ніку.

Через годину я був у бункері разом з десятком інших людей і з тривогою чекав на запуск. На кутах стартового поля стояли чотири башти химерних форм. Це були чотири найкращі в світі кваркові генератори — справжнє чудо техніки. Поміж них на низенькій металевій платформі лежала капсула — ідеальна срібляста сфера. Вона видавалась не більшою за людський зріст, і я здригався, уявляючи в ній Ельзу. зігнуту, як черв’ячок. Поміж присутніх я впізнав кількох тих, що летіли з нами в аеробусі. Їхні обличчя були серйозні й зосереджені, в поглядах поблискувала тривога. Я пожалкував, що дивився був на них із самовдоволеною зверхністю. Адже вони любили Ельзу і переживали за її долю. Здасться, вперше по-справжньому стало страшно за неї і мені. За хвилину до дванадцятої з репродуктора почувся чіткий чоловічий голос:

— Будьте напоготові!

— Я готова! — відповіла Ельза.

— Я готовий, — озвався чоловік.

— «ЕР-8», вмикайте.

— Вмикаю, — відповів чоловік.

Над чотирма енергетичними вежами зблиснули сині спалахи. Ельза говорила мені, що навколо капсули утворюється гігантське силове поле, яке людина навіть уявити собі не може. Відразу капсула зникла, наче випарувалась. За мить вона з’явилася, така ж блискуча й чиста, але вже на метр вище над полем. Поки я, затамувавши подих, спостерігав за нею, вона поступово піднімалась і застигла на рівні генераторів.

— «Сігма-10», чуєте мене?

— Чую вас, — мовила Ельза.

— Відхилення від норми?

— Немає!

— Вмикайте.

— Вмикаю! — відповіла Ельза.

Це були її останні слова. Наступної миті сфера зблиснула, як сонце. Нас засліпило. Я вже не бачив, а лише почув величезної сили вибух.

Коли до мене повернулась свідомість, перше, що я побачив, було стурбоване обличчя Лоу. Але те, що це Лоу, я усвідомив пізніше, тоді просто бачив Чиєсь обличчя.

— Ельза, — з відчаєм покликав я.

— Ельза? — стрепенувся Лоу. — Яка Ельза?

Я не знав яка, я нічого не пам’ятав. Зібравши сили, я розгледівся. Був у малій ракеті, яка, певно, летіла. Хтось стояв біля пульта управління і дивився на мене. У моїй потьмареній свідомості промайнув перший проблиск.

— Це ти, Гавоне? — невпевнено спитав я.

— Так. Славіне! — радісно озвався пілот. — Це я, брате.

— Де я?

— В ракеті, у нашій ракеті. Ми повертаємося на «Сіріус».

— А це Лоу?

— Він, живий-здоровий, — озвався Лоу. — Невже ти нічого не пам’ятаєш?

— Мало, дуже мало…

— А пригадуєш червоний Місяць і статую Мойсея? Що за жарт викинув цей старець?

Мойсей? Так-так, я почав пригадувати. Статуя, чудова біла статуя.

— Розповідай, Лоу. Може, я згадаю.

Лоу спантеличено подивився на мене.

— Якби те можна було розповісти! — пробурмотів він. — Це якесь диво… Ми вчотирьох стояли перед статуєю і говорили всякі дурниці. Тоді ти вдарив її кулаком по коліну й одразу зник, наче розтанув у повітрі. Невже нічого не пам’ятаєш?

Так, це я пригадав. А що ж було далі? Здається, я падав, падав…

— А потім? — спитав я.

— Потім? — Лоу запитально поглянув на Гавона.

— Розповідай! — кивнув Гавон.

— Ми просто знетямились, коли ти зник. Оглянули все навколо — нічого. Тоді у Гавона здали нерви, і він ударив статую по коліну. Знову нічого — старий цього разу на удар не реагував. Ми такі були люті, що вирішили зруйнувати статую і п’єдестал, аби лиш знайти тебе. Ти ж не міг безслідно зникнути, мав же десь бути. У нас не було зброї, ми повернулись за нею в ракету. І…

Лоу нерішуче замовк, наче соромлячись розповідати далі.

— Говори, якщо почав! — озвався Гавон.

— Ось тут і починається, — зітхнув Лоу. — Тримайся, хлопче! Коли ми зайшли в ракету, уяви собі, знайшли тебе, ти лежав у тому ж положенні, що й зараз.

Лоу дивився на мене так розгублено, мовби сам не вірив у свої слова. Не знати чому, я геть не здивувався, все здавалось мені природним.

— Може, ми вижили з розуму, — сумно мовив Лоу. — Але все було саме так. Можеш вірити, можеш ні.

Наді мною нахилився Лусін.

— Ти не сказав йому головного, — озвався він.

— Справді…

— У правій руці, Славіне, ми знайшли цей папірець, — здивовано розповідав Лусін.

І подав мені звичайний аркуш паперу. На ньому друкованими літерами, очевидно на машинці, було щось написано. Я із зусиллям прочитав:

«Людино, пам’ятай, коли ти в човні…»

Я навіть не дочитав до кінця. Раптом у моїй свідомості наче прорвалась гребля і мене, як водоспад, почали затоплювати образи, картини, спогади.