Юрай Козло [53] ПИШНІ БІЛІ ЛЕБЕДІ Оповідання



Із словацької переклав Дмитро Андрухів


Тисячі вікон спалахнули райдужними барвами в останніх променях надвечірнього сонця, проте ніхто з жителів міста не звернув на це уваги. Навпаки, гарячковий рух на вулицях з настанням вечора зробився ще інтенсивнішим. Невпинний потік машин і перехожих злився в суцільну сіру смугу. Однак у тому, що цей потік, який весь час змінював свій напрям, плинув зовсім нечутно, було щось неприродне. Над містом стояла глибока тиша, немовби на нього наділи величезний скляний ковпак.

Так мимохіть здавалося самотньому чоловікові, який стояв зсутулений на невисокому пагорбі за містом. Наставивши вухо, він намагався почути мову міста. Але місто мовчало. Чоловік довго стояв отак, немов закам’янілий, потім ураз повернувся й неквапливо пішов назад.

Він був уже старий і жив тут, за містом, на краю великого смітника. Усе, що місто викидало зі свого нутра, поступово потрапляло сюди. Він жив тут уже давно, але так і не зміг звикнути до цього середовища. Нічого з того, що було для нього таким звичним у давноминулому житті, йому не вдавалося тут знайти. Жодну з тих дрібничок, які нагадували людські вподобання й слабості. На звалищі не було ні порожніх бляшанок з-під пива, ні недопитих пляшок лимонаду, ні зів’ялої городини, ні кавової гущі, лушпиння цибулі чи шкурки запашних апельсинів, ні навіть обгризених кісток. Колись давно сама думка про щось подібне викликала б у нього огиду, але тепер щоразу, коли він бачив десь бодай клаптик паперу, який нагадував йому обгортку шоколаду, серце його починало прискорено калатати. Замість цього смітник заповнювали якісь дивні машини, блискучі деталі, тонкі стебла, схожі на дроти, потрощені плити з незнайомого матеріалу, уламки гострого металу, які залишили на його руках білі шрами, й рожева прозора фольга. Тисячі й мільйони речей височіли тут, мов тріумфальні арки, незвичайні скульптурні групи й мертві фонтани мінливих форм та конфігурацій. Це були пам’ятки їхньої цивілізації і прогресу.

Старий мав жалюгідний вигляд. Худі руки стирчали з убогого лахміття, невидимий плуг часу глибоко поорав його обличчя. Лише вряди-годи він знаходив собі якусь поживу, отож постійно був голодний. Проте голоду він уже не відчував — голод став невід’ємною частиною його життя.

Тепер старий сидів перед своєю злиденною халупою, зліпленою з різного мотлоху, на якомусь предметі, що віддалено нагадував бочку. До колін його була прихилена стерта й потріскана пневматична шина, найбільший скарб його, якщо не рахувати невеличкого клаптика старої газети з фотографією кафе. Примруженими до вузьких щілин очима він дивився на далеке місто, але не бачив його. Зморщена рука неквапливо гладила гуму. Пальці з неймовірною ніжністю занурювалися у вцілілі заглибини і з трепетом обмацували кожний виступ. Старий мріяв. Його оточувала симфонія звуків. Автомобіль повільно ніс його вулицею. Він чув тихе гурчання мотора, уривчастий жіночий сміх, ніжний перегук клаксонів. Бачив яскраво освітлені вітрини, розкошував фантастичною музикою міста, переповненого людськими створіннями. Старий сидів застигло, наче нежива статуя. Але ні — він був живий і наново переживав своє минуле життя.

Вечоріло. Темна синява неба по краях переходила у зелень, а на заході пурпурова червінь зливалася з ясною жовтизною. Металева пустеля покидьків спалахнула всіма барвами надвечірнього неба й гідна була пензля самого В. Тернера[54]. Потім усе знову скувала мертва застиглість, і здавалось, ніщо вже не може порушити спокою цієї композиції. Та невдовзі з’явилася постать хлопчака і внесла в картину рух. Він то щезав, то знову виринав у найнесподіваніших місцях, а тоді губився знову, щоб за мить з’явитись уже зовсім близько. Хлопець рухався з неймовірною легкістю, не вагаючись, де йому ступити й що обминути. Це свідчило, що тут усе знайоме йому ще змалку.

Нараз хлопчак застиг, закам’янів, наляканий непорушністю старого, який сидів під халупою. Та за мить усе ж таки підійшов ближче. Старий розплющив очі, повільно повернув до нього голову; він був виснажений, немовби повернувся з далекої дороги.

— Я приніс вам їсти, — прошепотів хлопчина, ще не опам’ятавшись після переляку.

Старий, здавалося, його не чув. Рука його безладно лежала на старій шині.

— Я не голодний, — нарешті озвався він.

— Вам треба поїсти, — відповів хлопчина вже трохи веселішим голосом. Ця відраза старого до будь-якої їжі була йому добре знайома. — Без їжі не можна жити, — додав він.

Старий мовчав.

— Мабуть, твоя правда, — усміхнувся він за хвилину. Цілий день у нього не було й ріски в роті, і тепер він раптом відчув у шлунку звичні спазми.

Хлопчина обережно подав йому бляшану миску, до половини наповнену сірою кашею.

Старий заходився їсти. Він повільно підносив до вуст ложку, а потім довго й замислено жував. У миску не зазирнув ні разу. В цьому не було ніякої потреби, бо їжа щодня була та сама. Та він усе одно відчував до хлопчини вдячність, бо йому дедалі важче вдавалося щось знайти їстівного. Він знав, що довго так не витримає. Знав і те, що хлопцеві заборонили сюди приходити. Їжі було мало, а він був старий, навіть дуже старий — уже й не пам’ятав, скільки живе на цьому світі.

Старий весь час дивився просто себе, але відчував, що хлопчина сів біля його ніг. Як тільки доїсть, зразу почне свою розповідь. Це була їхня мовчазна домовленість. У такий спосіб він заплатить йому за їжу. Хлопчина це знав і спокійно чекав, поки старий попоїсть.

Хоч небо й потемніло, але смерклося ще не зовсім. На землю спадали повільні сутінки.

Доївши, старий обережно поставив миску на землю. Довго сиділи мовчки, не ворушачись. Хлопчина з нетерпінням чекав, коли старий почне нарешті розповідати. Він добре пам’ятав почуті від нього історії, повні неймовірних дивовиж. Легенди про те, як люди жили в містах, про машини зі скла, в яких можна було кататися вгору-вниз, і про те, що їжі вистачало всім. Події, які відбулися ще задовго до того, як він народився. Світ загадкових речей і незбагненних взаємин. Усе те, про що його батько не хотів ніколи згадувати… Як усе тут було до того, перш ніж з’явилися ті зайди.

Старий нарешті заговорив, і його голос, здавалось, приніс відгомін утрачених днів. Передчасно змужніле обличчя хлопчини пом’якшало й знов набрало дитячого виразу.

— Я ще ні разу не розповідав тобі, як вони прибули сюди. Я дуже добре пам’ятаю цей день, хоч був тоді ненабагато старший за тебе.

Хлопчина вражено глянув на старого. Силует його дуже невиразно малювався на тлі потемнілого неба. Та він однаково розрізнив його згорблену спину й висхлу пташину голову на тонкій шиї. Він весь час пам’ятав старого саме таким і не міг навіть уявити, що той виглядав колись інакше, ніж тепер.

— Уже кілька місяців тільки й мови було, що про їхній приліт. До зустрічі готувалися заздалегідь, щоб ця хвилина запам’яталася назавжди. Було домовлено, що вони приземляться зразу у всіх великих містах. Вулиці були по-святковому прикрашені, на вітрі майоріли барвисті прапори. Напруження зростало з дня на день. Я саме тоді був у місті.

Старий на хвилину замовк. Руки його затремтіли.

— Тобто… я був там весь час, — прошепотів він. — Адже я там жив! Так, я жив у місті…

Хлопчина неспокійно поворухнувся. В те, що старий жив колись у місті, він і досі не міг повірити. Сам він там ніколи не був… Він невідривно дивився на місто, яке вже засвічувало свої вогні.

«Жити в місті… це, мабуть, так здорово, — подумав він. — Тільки якби там не було їх».

Коли старий заговорив знову, він жадібно ловив кожне його слово.

— Вже з самого ранку вулиці почали заповнюватись цікавими. Я саме гуляв площею під куполом із синтетичного скла. Там було повно всіляких крамниць, і я купив собі цукерок. Нараз я побачив, що перехожі позадирали голови й дивляться на небо. Я й собі глянув угору. Кораблі були ще високо й ряхтіли крізь прозоре скло купола, наче маленькі самоцвіти. Запала глибока тиша. Десь далеко заплакала дитина.

Старий замовк. Поза спиною в хлопця сипнуло морозом. Побачивши, з яким напруженим виразом обличчя він слухає, старий повів далі:

— Коли я протиснувся на вулицю, їхні кораблі вже спускалися з неба, мов пишні білі лебеді. Вони повільно й плавно сковзали все нижче й нижче. Небо, яке просвічувало крізь хмари, було зеленаве, наче скло. Корпуси кораблів, довгі, як сигари, беззвучно пливли понад будинками й майже торкалися землі. Усіх нас охопило почуття невимовного і якогось непоясненного страху воднораз.

Старий сумно всміхнувся.

— Лише трохи перегодя я помітив, що загубив свої цукерки. Тоді я й гадки не мав, що то були останні в моєму житті цукерки.

Хлопець уже хотів був запитати, що воно таке — цукерки, але вчасно стримався.

— З черева кораблів повільно висунулися площадки. На них стояли високі срібні постаті.

Голос старого раптом схвильовано затремтів, немовби він заново переживав ці хвилини.

— Це були ті зайди, — сказав він. — І коли одна з постатей піднесла руку, ніби на знак вітання, всіх охопило неймовірне хвилювання. — В голосі старого забриніли високі ноти. — Яке це було прекрасне видовище! Люди вигукували слова вітання, махали їм руками й підкидали вгору квіти.

Старий знову хвилину помовчав і далі повів уже зміненим голосом:

— Я теж хотів кричати, кричати якомога гучніше, щоб вони почули мене, але горло моє наче хтось стиснув.

Він рвучко підвівся й розкинув руки.

— Кораблі один за одним велично спускалися на землю. Їх було незліченно багато. Здавалося, своєю кількістю вони змагалися з тими, хто їх зустрічав. Були моменти, коли я взагалі нічого не бачив — корпуси кораблів закривали мені небо. Перші кораблі вже давно приземлилися за містом, але вгорі з’являлися все нові й нові…

Хлопець неквапливо підвівся. Усе довкола вже тонуло в темряві, тільки вдалині сяяло місто й здіймало в небо свої металеві вежі, мовби кидаючи йому холодний виклик. Тіло його напружилося, обличчя знов утратило дитячий вираз. Сьогодні він уперше повірив старому, і душа його сповнилася невідомим досі почуттям.

— Так он як це почалося! — вигукнув він, і луна його голосу покотилася аж до мовчазного міста.

— Так… — прошепотів старий, згорбившись на своєму жалюгідному стільчику, і з-під його стулених повік викотилася остання пекуча сльоза.


Загрузка...