На вістрі цього враження почувся біля дверей шум, — наполегливі слова невідомого чоловіка, що хотів пропхатися на середину зали.
— Дозвольте пройти! — говорив чоловік цей похмуро й багатозначно.
Я ще не бачив його. Він викрикував голосно, підвищуючи свій верескливий голос, якщо його затримували:
— Кажу вам, — пропустіть! Громадянине! Ви хіба не чуєте? Громадянко, дозвольте пройти! Вдруге кажу вам, а ви робите вигляд, що то вас не стосується. Дозвольте пройти! Дозво… — але вже глядачі розступилися поспішно, як звикли розступатися перед будь-яким сердитим телепнем, що мав себе за велике цабе.
Тоді за два кроки від мене просунувся лікоть, що відштовхув останнього, хто заслоняв дорогу до професора і на самий край дорогоцінного покривала ступив чоловік невизначеного віку, з товстими губами й високо задертою щіткою рудих вусів. Був він малий на зріст і весь набундючений — дуже прямо тримав короткий свій стан; був одягнений у кожушок, валянки та капелюх-«котелок». Він став, випнувши груди, піднявши голову, розчепіривши руки й ноги. Окуляри його зухвало блищали; під ліктем стирчав портфель.
Здавалося, в обличчі цієї людини був наявний отой невимовний бабський вираз, що зазвичай супроводжує істерику. Його ніс нагадував тривимірний трефовий туз, надуті щоки торкалися ніздрів, погляд блищав таємниче й зарозуміло.
— Отже, — сказав він тим самим тоном, яким гарячився, протискуючись, — ви маєте знати, хто я такий. Я — статистик Єршов! Я все чув і бачив! Це якесь очманіння! Дурниці, нісенітниці, неподобство! Цього не може бути! Я не… вірю, не вірю нічому! Нічого цього нема, і нічого не було! Це фантоми, фантоми! — прокричав він. — Ми або одержимі галюцинацією, або вчаділи біля жаркої залізної грубки! Нема цих іспанців! Нема килима! Нема плащів і горностаїв! Нема нічого, ніяких цяцьок-ляльок! Бачу, але заперечую! Чую, але відкидаю! Отямтеся! Ущипніть себе, громадяни! Я сам вщипнуся! Мені все одно, можете мене гнати, проклинати, бити, засмажити або повісити, — я кажу: нічого нема! Нереально! Невірогідно! Дим!
Члени комісії повскакали й вибігли з-за столу. Іспанці перезирнулися. Бам-Ґран теж підвівся. Закинувши голову, високо піднявши брови та взявши руки в боки, він грізно посміхнувся, і посмішка ця була мудрою, наче ребус. Статистик Єршов дихав важко, немов у нестямі, і зухвало дивився всім в очі.
— У чому справа? Що з ним? Хто це?! — почулися вигуки.
Бігун, секретар КУБУ, поклав руку на плече Єршова.
— Ви з глузду з’їхали! — сказав він. — Отямтеся й поясніть, що означає ваш лемент?!
— А те й означає, що я більше не можу! — закричав йому в обличчя статистик, весь вкриваючись червоними плямами. — Я в істериці, я волаю та скандалю, бо вже дійшов! Скипів! Килим! На чорта мені килим, та чи й існує він у реальності?! Я кажу: це психоз, видіння, чорти забирай, а не іспанці! Я, я — іспанець, у такому випадку!
Я перекладав наскільки міг швидко й точно, ставши ближче до Бам-Ґрана.
— Так, ця людина — не дитя, — глумливо сказав Бам-Ґран. Він заговорив повільно, щоб я встигав перекладати, з трохи злостивою посмішкою, що оголила його білі зуби. — Я запитую кабальєро Єршова, що має він проти мене?
— Що я маю? — закричав Єршов. — А от що: я приходжу додому о шостій вечора. Я ламаю шафу, щоб хоч трошки зігріти свою халупу. Я печу в буржуйці картоплю, мию посуд і перу білизну! Прислуги в мене нема. Дружина померла. Діти замурзані, занехаяні. Вони ревуть. Масла мало, м’яса нема, — ревище! А ви мені кажете, що я маю отримати раковину з океану та видивлятися іспанські вишивки! Я в океан ваш плюю! Я з троянди цигарку скручу! Я вашим шовком законопачу віконні рами! Я гітару продам, чоботи куплю! Я вас, заморські птахи, на рожен насаджу та, не обскубавши, запечу! Я… ех! Нема, вас, нема, бо я не дозволю! Зникни, видіння, амінь, роз-сип-ся!
Він розійшовся, загримів, став тупотіти ногами. Ще якусь хвилину тривало заціпеніння, і потім, зітхнувши, Бам-Ґран випростався, тихо киваючи головою.
— Безумний! — сказав він. — Безумний! Нехай матимеш все, чим торкнуте серце твоє: дрова й картоплю, масло й м’ясо, білизну й дружину, але більше зась! Справу зроблено. Образу нанесено, і ми йдемо, йдемо звідси, кабальєро Єршов, у країну, де ви не будете ніколи! Ви ж, сеньйоре Каур, у будь-який день, якщо матимете бажання, приходьте до мене, і я заплачу вам за вашу працю перекладача всім, чим ви побажаєте! Запитайте у циганів, і вам кожен з них скаже, як знайти Бам-Ґрана, якому більше нема сенсу ховатися. Прощавай, учений світе, хай живе блакитне море!
Мовивши так, причому навряд чи я встиг вимовити й десять слів перекладу, — він нагнувся й узяв гітару; його супутники зробили те саме. Тихо й зарозуміло сміючись, вони відійшли до стіни, ставши поруч, відставивши ногу й піднявши обличчя. Їхні руки торкнулися струн… Похоловши, зачув я швидкі, глухі акорди, різкий удар так добре знайомої мелодії: задзвеніло «Фанданґо». Гримнули, наче поцілунок у серце, міцні струни, і в цей набігаючий темп увійшло сухе клацання кастаньєт. Зненацька електрика згасла. Сильний поштовх у плече змусив мене заточитися. Я впав, скрикнувши від різкого болю в скроні, і посередь гулу, лементу, біснування темряви, що блискала громом гітар, знепритомнів.