Фанданґо

VIII

Так м’яко, так вишукано пожартував він, лише пожартував, звичайно, але мені немовби міцно потисли руку, і я, з калатаючим серцем, не звернувши навіть уваги, наскільки сміливо та легко він надав своїм дивним натяком особливого змісту віршу Гейне, — зміст якого безмежний, — спромігся лишень мовити:

— Правда? Що хотіли ви цим виразити?

— Ми знаємо дещо, — сказав він звичайним своїм голосом. — Отже, приступайте, кабальєро!

Ледве цей настрій, оцей момент, подібний до несподіваного бриніння струни, завмер серед метушні, що піднялася навколо тюків, як я був знову занурений у свою справу, уважно слухаючи уривчасті слова Бам-Ґрана. Він говорив про поспішність свого від’їзду, вибачаючись, що привіз менше, ніж це було можливо. Тим часом руки іспанців, зі зграбністю котячих лап, піднялися з-під плащів, блиснувши вузькими ножами; повернувши тюки, вони порозрізали мотузки, потім швидко розпороли шкіру й полотно. Запанувала тиша. Глядачі юрбилися навколо, чекаючи, що ж буде. Тільки й чутно було, як за дверима сусідньої кімнати телеграфічно тріскотить друкарська машинка під похмурою, до всього байдужою рукою.

На цей момент зала вже була настільки набита клієнтами й службовцями КУБУ, що бачити, що відбувається могли лише ті, хто стояв попереду. Вже іспанці вийняли з тюка коробки з темними, короткими свічками.

— Ось! — сказав Бам-Ґран, беручи одну свічку і вправно запалюючи її. — Це ароматичні свічки для освіження повітря!

Сухою, блідою рукою підняв він вогника, і по просмерділій поганим тютюном залі війнуло тонкими пахощами, схожими на духмяне тепло саду. Багато хто засміялися, але тінь здивування лягла на деякі вчені фізіономії. Не розчувши мого перекладу, ці люди сказали:

— А, свічки, це добре! Мабуть, буде й мило! — однак по більшості облич ковзнуло розчарування.

— Якщо всі подарунки такі… — сказав сивий чоловік із червоним носом парубкові, що стояв, схрестивши руки, розчервонілий од надміру похмурості, — то що ж це?

Юнак презирливо зіщулив очі та сказав:

— Отож…

Тим часом робота посувалася жваво. Ще три тюки розповзлися під порухами гострих ножів. З’явилися відрізи чудового кольорового шовку, візерунчатий серпанок, білі панами, сукно й фланель, панчохи, рукавички, мережива та багато інших матерій, побачивши колір і блиск яких, я міг тільки здогадатися, що вони найкращої якості. Розрізаючи тюка, іспанці брали відріз або зразок, розгортали його та опускали до ніг. Із шелестом, одна за одною перетікали зі смаглявих їхніх рук тканини, і незабаром утворилася гора, наче у магазині, коли прикажчики викидають на прилавок все нові й нові зразки. Нарешті матерії скінчилися. Лопнули, впали мотузки нового тюка, і я побачив морські раковини, що розсипалися зі сухим стукотом; за ними посипалися червоні й білі корали.

Я аж відступив, настільки гарні були ці квіти дна морського серед складок шовку й полотна, — вони зберігали блиск підводного променю, що пронизує зелену воду. Вже стало смеркатися, у залі засвітили електрику, яка змусила ще більше блищати купи подарунків.

— Це — рідкісні раковини, — сказав Бам-Ґран, — і нам буде дуже приємно, якщо ви візьмете їх на згадку про наші відвідини та про океан, що отам, далеко!.. Він звернувся до помічників, жестом кваплячи їх:

— Швидше, кабальєро! Не затримуйте враження! Сеньйоре Каур, перекажіть товариству, що п’ятдесят гітар і стільки ж мандолін доставлено нами; ось ми зараз покажемо вам зразки.

Тепер шість найбільших і найдовших тюків було поставлено перед нами на підмостка; розгорнувши, іспанці оголили пальмове дерево тонких, міцних ящиків і обережно зламали їх. Там, перекладені вовняною ватою, лежали нові інструменти. Виймаючи гітари, одну за одною, обережно, наче сплячих дітей, іспанці витирали їх шовковими хустками, ставлячи потім біля столу чи опускаючи на купу кольорових матерій. Але скоро вже нема куди було класти, як лишень одну на другу, і довелося прохати глядачів розступитися. Грифи, а також деки гітар кольору темної сигари були прикрашені перламутровою інкрустацією, а де-не-де й золотою тонкою різьбою.

Поки з ними возилися, стояв примарний дзенькіт; іноді поштовх гітари об дерево зводив цей безладний передзвін у ніжний акорд.

Невдовзі з’явилися й мандоліни, також прикрашені перламутром і золотом. Мандоліни, поширюючи кругом мимовільний та гострий металевий дзенькіт од поруху людей, що торкалися їх, зайняли весь стіл і весь простір під ним. Роботу цю було закінчено доволі нескоро, так що я мав час подивитися в обличчя членам комісії та збагнути їхній вкрай напружений стан.

Справді, те, що відбувалося, стало набувати характеру драматичної сцени з сильним декоративним елементом. Канцелярія, короваї хліба, гітари, херес, телефони, апельсини, друкарські машинки, шовки й аромати, валянки й оксамитові плащі, олія й корали утворили на наших очах дивно дегустовану суміш, зневажаючу сірість установи бринінням струн, зі звуками іноземної мови, що нагадула про теплу країну. Делегація ввійшла в КУБУ, наче гребінь у волосся, утворивши хай недовготривалий, але яскравий і незвичний центр уваги, в той час, як центри адміністративний і продовольчий мимоволі уступали прибульцеві першість і характер жесту. Тепер господарями становища були оці церемонні смагляві оригінали, і гостинність не дозволяла навіть і найлегшого натяку на бажання припинити дійство, що стало апофеозом безпосередності й розкинуло строкатий свій табір у канцелярії «громадського постачання». Всупереч заведеному, робочий день став. Службовці посходилися звідусіль — із крамниць, приймалень, агентур, комор, паливного відділу, з лазні, перукарні, пральні, з буфету й службових кімнат, з бібліотеки й санітарії, і якщо навіть прийшли не всі, то в тих, хто не прийшов, не могла рушити з місця жодна цидулка. Пайовики, що поприходили за пайком, облишили отримання своїх продуктів, не бажаючи надати перевагу буденності над таким рідкісним інцидентом. Деякі з пронир, що все винюхують кругом, уже побігли у відділи клопотатися про видачу їм шоколаду й хересу, щоб, одержавши, таким чином, талони, уникнути подальших черг.

Хоч я й придивлявся до настрою членів комісії, але мав також зауважити, що вже тільки один тюк — найдовший, ретельніше за всі інші запакований, лишився недоторканим. Вже була майже четверта, так що більше, ніж півгодини делегація в цій залі пробути не могла. Зала, звичайно ж, після цього мала бути замкнена для обліку та збирання розкиданого краму, а іспанці мали перейти в кімнату засідань для ділового закінчення свого візиту до КУБУ. Виходячи з цього, я був впевнений, що неприємностей не станеться.

Іспанці вхопилися за довгого тюка і поставили його вертикально. Ножі відтягнули мотузки тупим кутом, і вони, надрізані, лопнули, впавши навколо тюка змією. Тюк був зашитий у кілька шарів полотна. Розгортаючи його, накидали цілу купу білих смужок. Тоді, розцвічуючись і золотячись, вийшов із саженного кокону величезний сувій шовку, шириною футів п’ятнадцять і довжиною майже на весь зал. Тріпаючи й розпушуючи його, іспанці розійшлися серед юрби, що розступилася до протилежних кутів приміщення, причому один з них, зігнувшись, розгортав згортка, а два інших на руках, витягуваних усе вище, донесли кінець до стіни й там, ставши на стільці, прикріпили його цвяхами аж попід стелю. Таким чином, похило спускаючись із віддалення, ліг на все оте безладдя куп краму чудовий митецький візерунок, що зміївся по золотавому шовку кармінним пір’ям фламінго та пір’ям білої чаплі — дорогоцінним пір’ям Південної Америки. Перли, срібні й золоті блискітки, рожевий і темно-зелений стеклярус у поєднанні з іншими матеріалами являли собою дику і яскраву красу, овіяну ніжністю композиції, основний мотив якої, мабуть, був запозичений з малюнка мережива.

Шумлячи, ойкаючи, множачи шум гулом і серед гулу стаючи ще більш галасливими, глядачі змішалися з комісією, підступивши до блискучого виробу. Нахлинула безладна втіха — щирий стан єства нашого. І покривало заколихалося в десятках рук, що торкалися його з різних боків. Я витримав атаку ентузіасток, які вимагали негайно запитати в Бам-Ґрана, хто й де витворив таку рідкісну розкіш.

Дивлячись на мене, Бам-Ґран повільно й переконливо вимовив:

— Це витвір дівчат острова Куби. Його зробили дванадцять найпрекрасніших дівчат міста. Півроку вишивали вони цього візерунка. Ви праві, дивлячись на нього із заслуженою втіхою. Прочитайте імена рукодільниць!

Він підняв крайок шовку, щоб усі могли бачити невеличкого віночка, вишитого латинськими літерами, і я переклав вишите: «Лаура, Мерседес, Ніна, Пепіта, Конхіта, Паула, Вінсента, Кармен, Інеса, Долорес, Анна та Клара».

— Ось що вони прохали передати вам, — голосно продовжував я, беручи поданий мені іспанським професором аркуш паперу: «Далекі сестри! Ми, дванадцять дівчат-іспанок, обіймаємо вас здалеку й міцно притискаємо до свого серця! Повісьте вишитого нами килима на найхолоднішій стіні. Ви будете дивитися на нього, згадуючи нашу країну. Хай обдарує вас доля турботливими женихами, вірними чоловіками і дорогими друзями, серед яких — усі ми! А ще ми бажаємо вам щастя, щастя й щастя! Це все. Простіть нас, диких іспанських дівчат, що зросли на берегах Куби!» Я скінчив перекладати, і якийсь час стояла мертва тиша. Така тиша буває, коли всередині нас шукає виходу мова, що не перекладається будь-якими іншими мовами…

«Далекі сестри…» Була в цих словах граціозна чистота смаглявих дівочих пальців, що проколюють голкою шовк заради невідомих їм півничанок, щоб у сніжній країні втомлені очі посміхнулися фантастичній і гарячій вишивці. Дванадцять пар чорних очей схилилися здалеку над Рожевою Залою. Південь, сміючись, кивнув Півночі. Він дотягся своєю гарячою рукою до відморожених пальців. Ця рука, духмяна від троянди й ванільних стручків, — легка рука нервового, наче гірська кізка, створіння з дванадцятьма іменами, додала до повісті про картоплю й холодні квартири наївного малюнка, подібно до того, як це робить на полях своїх книг Сетон-Томпсон: арабеск із пелюстків і променів.