Фанданґо

X

Я отямився важко, наче прикутий. Я лежав на спині. Зі стелі світила під зеленим абажуром електрична лампа.

У голові, біля правої скроні, відчувалося неприємне оніміння. Коли я повернув голову, оніміння перейшло в тупий біль.

Я став роздивлятися. Вузька, вся біла кімната з підлогою, критою білою клейонкою була, очевидно, амбулаторією. Стояла тут вузька скляна шафа з інструментами та ліками, два табурети та білий порожній стіл.

Я не був роздягнений, тож упевнився, що нічого небезпечного не сталося. Мій кашкет лежав на табуреті. В кімнаті нікого не було. Помацавши собі голову, я виявив, що вона забинтована, отже, я розсік собі шкіру о край столу чи об якийсь інший твердий предмет. Я зняв пов’язку. Забите місце за вухом горіло та стріляло.

На круглому стінному годиннику стрілки показували пів на п’яту. Тобто, я провів у цій кімнаті хвилин десять, п’ятнадцять.

Мене поклали, перев’язали, потім залишили самого. Ймовірно, це була випадковість, і я не ремствував на неї, бо міг наразі вийти. Я поспішав. Пригадавши все, я відчув млосне гостре занепокоєння та нестримне прагнення до руху. Але я був іще слабкий, у чому переконався, підвівшись і застібаючи пальто. Однак медицина й допомога нероздільні. Ключі висіли в замку скляної шафи, і, швидко розшукавши спирт, я налив собі повно у більшу мензурку, випивши її з полегшенням і превеликим задоволенням, бо в ті часи горілка була рідкістю.

Я приховав сліди свого самовольства, потім вийшов по вузькому коридорі, дійшов до порожнього буфету та спустився по сходах. Минаючи двері Рожевої Зали, я поторсав їх, але двері були замкнені.

Я постояв, прислухався. Службовці вже пішли з установи. Жодна душа не стрілася мені, поки я йшов до вихідних дверей; лише у вестибюлі сторож замітав сміття. Я поостерігся запитати його про іспанців, бо не знав напевне, чим усе закінчилося, але сторож сам дав мені привід для розмови.

— Оце які в двері виходять, — сказав він, — то буде правильно. Не так, як ото привиди чи нечиста сила!

— Чи у двері, чи у вікно, — відповів я, — яка різниця?!

— У вікно… — сказав сторож, замислившись. — У вікно, скажу я вам, то одне діло, якщо воно відкрите. А іспанці після скандалу вийшли поперек стіни. Та ще, кажуть, якраз на Неву, а в тому місці, чули, де опустилися, начебто лід тріснув. Оце побіжимо дивитися.

— І як же це розуміти? — мовив я, сподіваючись дізнатися щось іще.

— Там розберуться! — Сторож поплював на долоні та став замітати далі. — Чудасія!

Залишивши його осилювати незрозуміле, я вийшов надвір. Сторож біля воріт, у здоровій шубі, не кваплячись, підвівся з лави з ключами в руці та, придивляючись до мене, пішов відкривати хвіртку.

— Чого дивишся? — крикнув я, бачучи, що він настирливо стежить за мною.

— Така моя робота, — заявив він, — дивлюся, бо маю наказ не випускати підозрілих. Чули про таке?!

— Авжеж, — сказав я, і хвіртка з тріском зачинилася. Я зупинився, розмірковуючи, де і як розшукати циганів. Я хотів бачити Бам-Ґрана. Це було жагуче й безвихідне відчуття, уявлення про яке можуть мати гравці, що даремно шукають капелюха, захованого дружиною.

О моя голова! Їй було завдано роботи в несумісних умовах вулиці, морозу й порожнечі, що перерізувалася вогнями автомобілів. Здивований, я мав би сісти біля каміну в глибоке й зручне крісло, що саме по собі сприяє перебігу думок. Я мав би віддатися тихим крокам натхнення та, попиваючи столітнє вино вишневого кольору, слухати неспішний бій годинника, розглядаючи золоте вугілля. Поки я йшов, утворився осад, у якому вже не можна було відкинути виникаючі питання. Хто був отой чоловік в оксамитовому плащі, зі золотим ланцюгом? Чому він проказав мені вірша, вклавши в тон свого шепоту винятковий зміст? Нарешті, «Фанданґо», виконане вченою депутацією в розпалі скандалу, раптова темрява й зникнення, і я, кимось перенесений на ліжко амбулаторії, — яке пояснення мало вгамувати оту жагу сенсу, у той час як надрозумове безтурботно всотувало рясну алмазну вологу, не даючи собі клопоту вселити розумовому апарату хоча б слабке уявлення про втіху, що воно її відчувало беззаконно й абсолютно, — втіху саме тої незв’язності й нез’ясовності, які становлять найгіршу муку кожного Єршова, і, позаяк у кожному сидить Єршов, хоч би й цикнутий, я був настроєний щодо цього доволі допитливо.

Я зупинився, намагаючись визначитися, де тепер знаходжуся, після напівбезпам’ятного поривання вперед і без гадки про напрям. По деяких домах я зрозумів, що йду поблизу вокзалу. Я сунув руку в кишеню, щоб закурити, і торкнувся незнайомого твердого предмета, витягши який, роздивився при світлі якогось із вікон жовту шкіряну торбинку, дуже туго зав’язану. Вона важила не менше двох фунтів, і лише гарячковістю своєю я пояснюю свою попередню неуважність до цієї ваги, що відтягувала кишеню. Натиснувши, я намацав крізь шкіру ребра монет. «Гублячись у здогадах…» — казали раніше у таких випадках. Не пам’ятаю, чи губився я тоді в здогадах. Вважаю, настрій мій був тоді якомога схильний очікувати непояснимих речей, і я поквапився розв’язати торбинку, думаючи більше про її вміст, аніж про причини її появи. Однак було небезпечно розміщатися на вулиці, наче у себе вдома. Я нагледів неподалік руїни й попрямував до їхніх сніжних проламів по пагорбу з заметів і щебеню. Всередині цього хаосу розходилося в різні боки безліч брудних слідів. Тут валялися ганчірки, задубілі нечистоти; просвіти чергувалися з простінками та балками, що вже завалилися. Світло місяця сплітало ями й тіні в єдиний похмурий візерунок. Зайшовши якомога далі, я сів на якісь цеглини та, розв’язавши жовту торбинку, витрусив на долоню частку монет, одразу впізнавши золоті піастри. Порахувавши й перерахувавши, я визначив їхню кількість у двісті штук, не більше й не менше, і, трохи ослабішавши, замислився.

Монети лежали в мене між колін, на полі пальто, і я ворушив їх, прислухаючись до виразного прозорого стукоту металу, який дзенькає лишень в уяві або коли дві монети лежать на пучках пальців і ви постукуєте ними одна об одну. Отже, під час моєї непритомності мене відшукала чиясь доброзичлива рука, поклавши в кишеню цей невеличкий капітал. Я ще не був спроможний робити уявні покупки. Я просто дивився на гроші, послуговуючись, мабуть, мимоволі настановою однієї чудової людини, яка навчала мене мистецтву споглядання. На його думку, осягти душу предмета можна лише коли погляд позбавлений нетерпіння й зусилля, коли він, спокійно поєднавшись із річчю, поступово переймається складністю й характером, прихованими в гаданій простоті всього.

Я настільки заглибився у своє заняття, — споглядати та перебирати золоті монети, — що дуже нескоро став відчувати якусь наче заваду, присутність сторонньої сили, тонкої й точної, немовби з одного боку відбувався легесенький порух повітря. Я підняв голову, міркуючи, що б це могло бути, та чи не назирає за моєю спиною бродяга або ж бандит, мимоволі передаючи мені свою жадібну напруженість? Ліворуч-праворуч я повільним поглядом обдивився руїни та не побачив нічого підозрілого, але хоч було й тихо, а крихку, запанувалу кругом тишу було б різко порушено найменшим скрипінням снігу або шерехтінням щебеню, — я не насмілювався обернутися, аж поки не розгнівався на себе. Я обернувся раптово. Стукіт крові луною відбився на серці та у голові. Я підхопився, розсипавши монети, але вже був готовий захищати їх і схопив каменюку… Кроках у десяти від мене, серед мішаних і нечітких тіней, стояв довготелесий, худий чоловік, без шапки, з худим усміхненим обличчям. Він набичив голову й, опустивши руки, мовчки розглядав мене. Його зуби блищали. Погляд був спрямований поверх моєї голови так, наче задумуються, що сказати в скрутній ситуації. Через його потилицю тягнулася вгору чорна пряма лінія, край її був захований од мене верхнім краєм амбразури, крізь яку я дивився. Зворотний поштовх крові, що знову прилинула до серця, відновив подих, і я, ступнувши ближче, роздивився труп. Було важко визначити, що це — самогубство чи вбивство. Мрець був одягнений у чорну сатинову сорочку, досить непогане пальто, нові штиблети, неподалік валявся шкіряний кашкет. Мав покійний десь років із тридцять. Ноги на фут не сягали землі, а мотузку було пов’язано на стельову балку. Те, що він не був роздягнений, а також якась дбайливість у прикріпленні мотузки до балки та насамперед дрібні безхарактерні риси обличчя, окресленого по провалах щік русявою борідкою, схиляло до визначення самогубства.

Перш за все я позбирав гроші, утрамбував їх у торбинку та заховав у внутрішню кишеню піджака; потім завдав кілька питань порожнечі й мовчанню, що оточували мене в глухому кутку міста. Хто був цей безрадісний і безжурний свідок мого розрахунку з непояснимим?

Чи вколовся він об шип, намагаючись зірвати троянду? Чи може він — зневірений дезертир? Хтозна, що бува приводить людину до руїн з мотузкою в кишені?! Чи може, переді мною висів невдаха-адміністратор, відступник, розчарований, торгівець, що втратив чотири вагони цукру, або винахідник «перепетуум-мобіле», що ненароком глянув у дзеркало на своє обличчя, коли перевіряв механізм?! Або хижак, якого родичі ревно тягали за бороду, примовляючи: «Ось тобі, шуліко, нагорода за життя злодійськеє твоє!» — а він не переніс цього і занапастив себе?

І це, і будь-що інше могло статися, але мені вже було нестерпно тут сидіти, і я, поминувши лишень один квартал, побачив саме те, що розшукував, — окрему чайну.

На підвальному поверсі старого й похмурого будинку жовтіла вивіска, частину тротуару було освітлено знизу запотілими від сирості вікнами. Я спустився по крутих і вузьких сходах, увійшовши у відносне тепло просторого приміщення. Посередині кімнати жарко тріскотіла цегельна піч із залізною трубою, що йшла попід стелею в напівтемні надра, а світло сочилося з потьмянілих електричних ламп; вони горіли в сирому повітрі тьмяно й червоно. Біля печі дрімала, позіхаючи та чухаючи під пахвою, простоволоса жінка у валянках, а буфетник, сидячи за стійкою, читав замацану книгу. На кухні хтось навалював дрова. Майже нікого не було, лише в другому приміщенні, де столи були без скатертин, сиділо в кутку чоловік десь п’ять погано вдягнутих людей, мабуть, подорожніх; біля ніг їхніх та під столом лежали мішки. Ці люди їли та балакали між собою, тримаючи обличчя над паруючими блюдечками з гарячим цикорієм.

Буфетник був молодий хлопець нового типу, з солдатським сухорлявим обличчям і розумним поглядом. Він глянув на мене, лизнув пальця, перегортаючи сторінку, а другою рукою вирвав із зеленої книжки чайного талона і загримів у бляшаному ящику з цукерками, одночасно видавши мені талона і цукерку.

— Сідайте, подадуть, — сказав він, знову занурюючись у читання.

Тим часом жінка, зітхнувши та прибравши за вухо волосся, пішла на кухню за окропом.

— Що ви читаєте? — запитав я буфетника, бо побачив на сторінці слова: «принцесу мою світлооку…»

— Хе-хе! — відповів той. — Так собі, театральна п’єса. «Принцеса Мрія». Твір Ростанова. Хочте подивитися?

— Ні, не хочу. Я читав. Вам подобається?

— Та так, — сказав він нерішуче, нібито соромлячись свого враження, — фантазія… Про любов. Сідайте, — додав він, — зараз подадуть.

Але я не відходив од стійки, забалакавши вже про інше.

— Чи бувають у вас цигани? — запитав я.

— Цигани? — перепитав буфетник. Його, мабуть, здивував різкий перехід до буденного від незвичайної для нього книги. — Бувають. — Він механічно кинув погляд на мою руку, і я вгадав наступні його слова: — Це поворожити, чи що? Чи навіщо?

— Хочу робити малюнок для журналу.

— Розумію, ілюстрацію. То ви, громадянине, — художник? Дуже приємно! — Але я все ж таки заважав йому, і він, посміхнувшись, настільки міг приязно, додав: — Ходять їх туто два кагали, одні чомусь ще не були сьогодні, мабуть, незабаром прийдуть… Вам подано! — і він показав пальцем на стіл за грубкою, де жінка розставляла посуд.

Один золотий був затиснутий у мене в руці, і я звільнив його приховану силу.

— Громадянине, — сказав я таємниче, наскільки вимагали обставини, — я хочу трохи підживитися, поїсти та випити. Візьміть оцього кружочка, з якого навіть ґудзика не зробиш, бо в ньому нема отворів, і відшкодуйте мені цей незначний збиток пляшкою справжнього спирту. До нього щось м’ясне або ж рибне. Удосталь хліба, солоних огірків, шинки або холодного м’яса з оцтом і гірчицею.

Буфетник облишив книгу, підвівся, потягнувся та розібрав мене по кісточках гострим, наче пилка, поглядом.

— Гм… — сказав він. — Чого схотіли!.. То що, якась монета?

— Це монета іспанська, золотий піастр, — пояснив я. — Її привіз мій дід (тут я збрехав рівно наполовину, бо дід мій, по матері, жив і помер у Толедо), але ж ви знаєте, зараз не ті часи, щоб дорожитися такими дрібничками.

— Оце правильно, — погодився буфетник. — Чекайте, я сходжу в одне місце.

Він пішов і повернувся через дві-три хвилини з прояснілим обличчям.

— Прошу сюди, — оголосив буфетник, заводячи мене за перебірку, що відокремлювала буфет від першого приміщення, — сідайте туто, зараз усе буде.

Поки я розглядав кімнатку, до якої він мене привів — вузьку, з жовто-рожевими шпалерами, табуретами та столом зі скатертиною в масних плямах, — буфетник з’явився, прикривши ногою двері, з підносом із лакованого заліза, прикрашеним посередині букетом фантастичних квітів. На підносі стояв великий трактирний чайник, синій із золотим візерунком, і така сама чашка з блюдцем. Окремо з’явилася тарілка з хлібом, огірками, сіллю та великим шматком м’яса, гарнірованим картоплею. Як я й здогадався, у чайнику був спирт. Я налив і випив.

— Здачі не буде, — сказав буфетник, — і, будьте ласкаві, щоб тихо-мирно.

— Тихо-мирно, — підтвердив я, наливаючи другу порцію.

У цю мить, заскреготавши, грюкнули вхідні двері, і низький, гортанний голос незвично пролунав серед підвальної тиші російської чайної. Стукнули каблуки, обтрушуючи сніг; кілька людей забалакали водночас, голосно, швидко й незрозуміло.

— Вже й заявилися, фараонове плем’я, — сказав буфетник, — хочте, подивіться, які вони, може й не годяться!

Я вийшов. Посередь зали, оглядаючись, куди присісти або з чого почати, стояла та сама компанія циганів з п’яти чоловік, яких я бачив зранку. Завваживши, як я пильно придивляюся до них, молода циганка швидко пішла до мене, дивлячись безсоромно, прям наче як кішка, що зачула рибу.

— Дай поворожу, — сказала вона низьким, грудним голосом, — щастя тобі буде, що хоч, скажу, думки взнаєш, добре житимеш!

Наскільки раніше я миттю припиняв отой банальний речитатив, виставивши лівою рукою так звану «джеттатуру» — умовний знак, що зображує роги равлика двома пальцями, вказівним і мізинцем, — настільки ж тепер, поспішно й охоче, відповів:

— Ворожити? Ти хочеш поворожити? — сказав я. — Але ж скільки тобі заплатити за це?

У той час як цигани-чоловіки, блискаючи чорнющими очами, сіли кругом столу, очікуючи, поки їм принесуть чаю, до нас підійшов буфетник і баба-циганка.

— Заплатити, — сказала баба, — а заплатити, громадянине, скільки твоє серце схоче. Мало даси — то й нехай, багато даси — спасибі скажу!

— Ну то поворожи, — сказав я, — втім, я наперед сам тобі поворожу. Ходи сюди!

Я взяв молоду циганку за — о боже! — маленьку, але таку брудну руку, що з її можна було зняти копію, приклавши до чистого паперу, і потяг у свою конуру. Вона йшла охоче, сміючись і щось кажучи бабі циганською, мабуть, зачувши поживу. Зайшовши, вони зирнули кругом, і я усадив їх.

— Дай хоч окрайчика, — одразу ж забалакала моя смаглява піфія та, не чекаючи відповіді, вправно схопила шматок хліба, водночас одламавши половину огірка; потім заходилася їсти з характерною й природньою безсоромністю дикої степової натури. Вона жувала, а баба раз-поза-раз повторювала:

— Позолоти ручку, щастя тобі буде! — і, витягши колоду аж чорних од лепу карт, обслинила великого пальця.

Буфетник заглянув у двері, але, побачивши карти, махнув рукою та щезнув.

— Циганки! — сказав я. — Ворожити будете після мене. Я перший ворожу.

Я взяв руку молодої циганки та став удавано вдивлятися в лінії смаглявої долоні.

— От що скажу тобі: ти побачила мене, але не знаєш, що мусиш робити найближчим часом.

— Ну то скажи, будеш циган! — зареготала вона. Я продовжував:

— Ти скажеш мені… — і тихо додав, — як знайти людину на ім’я Бам-Ґран.

Я й не сподівався, що це ім’я матиме таку силу. Циганки враз перемінилися на обличчі. Баба, стягнувши хустку, прикрила лице, по якому судомою перебіг жах, і зігнулася, наче гідна була крізь землю провалитися. Молода циганка силоміць випростала з моєї руки свою та приклала її до щоки, дивлячись прямо й дикувато. Обличчя її побіліло. Вона скрикнула, підхопившись, пхнула стільця, потім, щось коротко шепнувши бабі, похапцем повела її, оглядаючись, наче я міг погнатися. Бачучи, що я всміхаюся, вона отямилася і, вже на порозі, кивнувши мені, важко й уривчасто дихаючи, сказала не своїм голосом:

— Мовчи! Все скажу, туто чекай; тебе не знаємо, балакати будемо!

Не знаю, чи злякався я, коли таким навальним і разючим чином підтвердилася сила дивного імені, але думки мої «заледеніли», наче серед ночі над вухом, чутливим до мовчанки, пролунала сурма. Нервово щулячись, випив я ще чашку спеції, добряче закусивши м’ясом, але наче байдуже, не почуваючи голоду крізь туман почуттів, що беззвучно кипіли в мені. Стривожений невідомістю, я повернув голову до перебірки, прислухаючись до загадкового тембру циганської розмови. Вони радилися довго, сперечаючись, то репетуючи, то притишуючи голос до ледь чутного шепоту. Це тривало чимало часу, і я вже встиг трошки заспокоїтися, як увійшли троє, обидві циганки та дід-циган, що зирнув на мене ще з порогу двозначним, різким поглядом. Уже ніхто не сідав. Говорили всі стоячи, з хвилюванням, аж їх кинуло у піт; його краплі блищали на чолі діда та скронях циганок і, зітхнувши, витерли вони його кінцем торочкуватої хустки. Лише старий, не звертаючи на них уваги, дивився мені просто в очі, мовчки, немовби хотів узнати враз, поспіхом, що скаже моє обличчя.

— Нащо таке слово маєш? — мовив він. — Що знаєш? Кажи, брате, не бійся, ми люди свої. Як розповіси, самі скажемо; як не розповіси, віри не ймемо!

Припускаючи, що це з якоїсь причини входить до плану порозуміння зі мною, я, наскільки міг просто й зрозуміло розповів їм історію з іспанським професором, багато чого призабувши, але назвавши місце й перечисливши аксесуари. При кожному дивному пригадуванні цигани переглядалися, промовляючи кілька слів і киваючи, причому, захопившись, на мене тоді не звертали уваги, але, скінчивши балакати між собою, всі разом втупилися мені в обличчя тривожними поглядами.

— Все вірно кажеш, — сказала мені баба, — щиру правду сказав. Слухай мене, що тобі кажу. Ми, цигани, його знаємо, тільки йти не можемо. Сам іди, а вже як — потім скажу. По картах тобі буде, що маєш робити, — сам побачиш. Погано по-вашому балакаю; не все сказати можна; дочка моя тобі пояснюватиме!

Вона витягла карти та, перетасувавши їх, пильно глянула мені в очі; потім поклала чотири ряди карт, один на другий, знову змішала та дала мені зняти лівою рукою. Після цього витягла вона сім карт, розташувавши їх неправильно, і повела пальцем, тлумачачи циганською молодій жінці.

Та, кашлянувши, з надзвичайно серйозним обличчям нагнулася до столу, слухаючи, що каже їй баба.

— Осьо, — сказала вона, піднявши пальця і, мабуть, шукаючи потрібні слова, — місце, де був сьогодні, знову туди йди, звідти й до нього підеш. Що за місце, не знаю, але там серце твоє тьохнуло. Серце розгорілося твоє, — повторила вона, — що там побачив, це вже тобі знати. Гроші обіцяв, знову прийти хотів. Як прийдеш, сам будь, нікого не пускай. Правду кажу? Сам знаєш, що правду. Тепер думай, що від мене чув, що бачив.

Звичайно ж, я міг тільки впізнати в отих вказівках Брока з його картиною сонячної кімнати та, погоджуючись, кивнув.

— Це правда, — сказав я, — сьогодні сталося те, про що ти розповідаєш. Тепер далі кажи.

— Як туди прийдеш… — вона вислухала бабу й замислилася, витерши ніс рукою. — Не просто можна прийти. Кого побачиш, ні з ким не балакай, аж поки діло зробиш. Що побачиш, нічого не лякайся, що почуєш, мовчи, наче й нема тебе. Як увійдеш, — світло загаси та оте, що тобі дамо, розгорни та вбік поклади, а двері замкни, щоб ніхто не ввійшов. Що станеться, що буде, сам зрозумієш і дорогу знайдеш. Тепер грошей дай, на карти поклади, дай бідній циганці, не жалій, брате, щастя тобі буде.

Баба теж стала канючити.

— Скільки ж тобі дати? — сказав я, але не вагаючись, а лишень щоб випробувати цю силу звички, що не зраджує їм в будь-яких випадках.

— Мало даси — то й нехай, багато даси — спасибі скажу! — повторили циганки з напруженням і наполегливістю.

Засунувши руку в кишеню, я взяв у жменю вісім чи десять піастрів, скільки схопив одразу.

— Ну то, тримай, — сказав я красуні.

Глянувши улесливо та жадібно, схопила вона монети. Одна впала, і її мерщій упіймав дід; баба рвонулася з місця, підставляючи жменю.

— Поклади, поклади на ручку, не жалій бідній циганці! — заволала вона, пересипаючи розмову циганськими словами. Всі троє аж трусилися, то роздивляючись монети, то знову простягаючи до мене руки.

— Більше не дам, — сказав я, однак доклав до дару свого ще п’ять штук. — Замовкніть, бо скажу Бам-Ґрану!

Здавалося, це слово має універсальну дію. Азарт замовк; і тільки баба зітхнула тяжко, наче в неї вмерла дитина. Поспішно порозтикавши монети по схованках своїх шалей, молода циганка простягла до діда руку долонею вгору, щось вимагаючи. Він почав було сперечатися, але баба прикрикнула, тож, поволі розстібнувши жилета, старий витяг невеличкого гострого конуса з білого металу, по якому, коли він блиснув на світлі, мигнула внутрішня зелена риска. Негайно циган загорнув конуса у синю хустку і подав мені.

— Не розкривай на повітрі, — сказав циган, — розкрий, як прийдеш, поклади на стіл, а будеш іти, знову загорни, а з собою не бери. Все’дно в мене буде, місце собі знайде. Ну, бувай здоровий, брате, що не так сказали, — не гнівайся.

Він одступив до дверей, киваючи циганкам виходити.

— Скажи ж мені, хто такий Бам-Ґран? — запитав я, але він тільки махнув рукою.

— У самого запитай, — сказала баба, — більш ми нічого не скажемо.

Цигани вийшли, балакаючи між собою тихо, схвильовано та з острахом. Я їх вразив. Я бачив, що їхнє здивування величезне, приголомшеність та бажання миттю догодити змішані зі страхом, що в їхньому житті відбулася подія. Я й сам хвилювався так сильно, що спирт не діяв. Я вийшов і зіткнувся з буфетником, який уже не раз заглядав у двері, однак не заважав нам, і я був йому за це дуже вдячний. Циганки ведуть зазвичай вигідного клієнта за двері або до іншого затишного куточка, де змушують його дивитися у воду, а також повторювати яке-небудь нехитре заклинання, тому буфетник міг подумати, що, облишивши малювання, піддався я спокусі пізнати майбутнє.

— Утекли, фараонове плем’я! — сказав він, дивлячись на мене з похмурим інтересом. — Чаю їм подали, вони й не пили, погорлали та пішли. Злякалися вони вас, чи що?

Я підтримав цей здогад, повідомивши, що цигани дуже марновірні та що незнайомій людині важко їх умовити намалювати себе. На тому ми й розсталися, і я вийшов на вулицю, що видавалася з пітьми строєм тіней. Місяця не було видно, але світлий туман затягнув небо, надаючи перспективи сонній білизні, що переходила у морок.

Я відійшов подалі, зупинився та витяг із внутрішньої кишені пальто синю хустку. У ній прощупувався конус. Я мусив довідатися, чому цигани забороняють оголювати цю річ перш, ніж прийду на місце, тобто до Брока, бо вказівка не піддавалася ніякому іншому тлумаченню. Говорячи «мусив», я маю на увазі частку скептицизму, що ще залишалася в мені всупереч дивовижам цього дня. До того ж разюча несподіванка, яка з’являється, здолавши сумнів, завжди солодша за голу впевненість. Це я знав точно. Але я не знав, що станеться за цим, інакше потерпів би ще не одну годину.

Зупинившись на розі, я розгорнув хустку й побачив, що блискотіння зеленої риски в конусі має дивну форму світла, що наближається здалеку, — точнісінько так, немовби конус був отвором, крізь який я спостерігаю наближення ліхтаря. Риска ховалася, залишаючи світлу пляму, або проступала на самій поверхні, розсвічуючись так яскраво, що я бачив власні пальці, наче при світлі зеленого вугілля. Конус був досить важкий, висотою дюйма чотири та з розрізане яблуко в основі, досконало гладкий і правильний. Його колір старого срібла з маслиновою тінню був примітний тим, що при посиленні зеленуватого світла здавався темно-ліловим.

Захоплений і зачарований, я дивився на конус, зауважуючи, що навколо зеленуватого сяйва утворюється неясний малюнок, рух часток і тіней, подібних до чорного паперового попелу, що коливається в печі при світлі вугілля. Всередині конусу намітилася глибина, морок, у якому виразно рухався ручний ліхтар із зеленим вогнем. Здавалося, він виходить із третього виміру, наближаючись до поверхні. Його переміщення були примхливі й магнетичні; він немовби розшукував прихований вихід, підсвічуючи сам собі вгорі та внизу. Нарешті ліхтар став рішуче наближатися, спрямовуючись уперед, і, як це буває на кінематографічному екрані, його контур, збільшившись, зник за межами конуса; різко, прямо мені в очі линув чудовий зелений промінь. Ліхтар зник. Весь конус освітився найсильнішим блиском, і не минуло й секунди, як жахлива, зелена заграва, линувши з-під моїх пальців, розлилася над дахами міста, перетворивши ніч у сліпучий блиск стін, снігу й повітря — виник зеленуватий день, у світлі якого не було анінайменшої тіні.

Цей безмовний удар тривав одну мить, дорівнюючу судомному потиску пальців, якими я сховав поверхню дивного предмета. І, однак, ця мить призвела до подій.

Ще тремтів у моїх уражених очах всерозриваючий блиск, повний сліпих плям, але, мов гігантська стіна, обрушився нарешті морок, такий морок, завдяки миттєвому переходу від граничного сяйва до густої пітьми, що я, заточившись, заледве не впав. Я хитався, але втримався на ногах. Весь трясучись, я загорнув конуса в хустку з почуттям людини, що тільки-но кинула бомбу та встигла завернути за ріг вулиці. Заледве я зробив це німіючими руками, як у різних кутках міста здійнявся тривожний галас. Мабуть, що всі, хто був у цей час на вулицях, скрикнули, бо з усіх боків донеслося далеке «а-а-а», потім почувся відскакуючий звук пострілів. Гавкіт собак, попервах нечастий, посилився до розлючення, наче всі собаки разом гнали самотнього й рідкісного звіра, що знудьгувався в тісних нетрях. Повз мене пробігли перелякані перехожі, сповнюючи вулицю шаленими й жалісними криками. Нервово спітнівши, я сяк-так ішов уперед. У тьмі зблиснув червоний вогонь; гуркіт і дзенькіт вискочили з-за рогу вулиці, і дорогу перетнув пожежний обоз, що мабуть мчав наосліп, куди прийдеться. Від смолоскипів летів із димом та іскрами хвилюючий блиск пожежі, відбиваючись у блискучих касках пекельним тріпотінням. Дзвіночки під дугою били різкий сполох, візки гриміли, коні мчали, і все проскакало, зникши, наче навальна атака.

Що ще сталося цього вечора з переляканим населенням, — я не довідався, бо підходив до будинку, де жив Брок. Я піднявся по сходах із тяжким серцебиттям, заледве, крайнім напруженням волі, змушуючи слухатися ноги. Нарешті я зійшов на потрібний поверх і відсапався. У повній темряві я намацав двері, постукав і ввійшов, але нічого не сказав тому, хто мені відкрив. Це був один з мешканців, який знав мене раніше, коли я жив у цій квартирі.

— Ви до Брока? — сказав він. — Його, здається, нема. Він не так давно був і чекав на вас.

Я мовчав, боячись вимовити хоч би одне слово, бо вже не знав, що за цим буде. Розумна ідея спала мені на думку: приклавши руку до щоки, я став ворочати язиком і постогнувати.

— Ах, цей зубний біль! — сказав мешканець. — Я сам ходжу з поганою пломбою та частенько мало не на стінку лізу. Може, ви його почекаєте?

Я кивнув, вирішивши, таким чином, труднощі, які хоч і були дріб’язкові, проте могли завадити всім моїм подальшим діям. Брок ніколи не замикав кімнату, бо при безлічі комерційних справ цікавився записками, що залишали йому на столі. Таким чином, ніщо не заважало мені, але якби я застав Брока вдома, то на цей випадок мною вже був придуманий гарний вихід: дати йому, ні слова не кажучи, золоту монету та показати знаками, що непогано було б десь дістати вина.

Взявшись за щоку, я зайшов до кімнати, вдячно киваючи тому, хто мене впустив, із кислою посмішкою, як і слід людині, затьмареній болем, і добре прикрив двері. Коли в коридорі затихли кроки, я повернув ключа, щоб мені ніхто не заважав. Освітивши житло Брока, я переконався, що картина сонячної кімнати стоїть на підлозі, між двома стільцями, у простінку, за яким лежала нічна вулиця. Ця подробиця має безумовне значення.

Підійшовши до картини, я вдивився в неї, намагаючись зрозуміти зв’язок цього предмета з відвідуванням мною Бам-Ґрана. Яким би сильним не був поштовх думкам, спричинений жахливим досвідом на вулиці, навіть втричі більше розпечений мозок не призвів би до скільки-небудь прийнятного здогаду. Ще раз подивувався я величній та легкій життєвості прекрасної картини. Вона була сповнена літнього повітря, що поширює витончену полуденну дрімоту речей, її деталі, неприпустимі строгою майстерністю, тепер особливо впадали у вічі. Так, на одному з підвіконь лежала скинута жіноча рукавичка, — не на самому виду, як розмістив би таку річ шукач легких ефектів, але за деревом відкритої віконної рами; крізь скло я бачив її, скинуту, маленьку, існуючу окремо, як існував окремо кожен предмет на цьому дивовижному полотні. Більше того, простежуючи поглядом біля вікна з рукавичкою, я помітив мідного шарніра, яким укріплюють рами на своєму місці, і шляпки гвинтів шарніра, причому було помітно, що поперечне поглиблення шляпок замазане висохлою білою фарбою. Виразність усього зображення була не менша, ніж оті кольорові відбиття дзеркальних куль, які ставлять у садах. Уже почав я міркувати про цю виразність і підозрювати, чи не схибив мій власний зір, але, спохопившись, витяг із хустки конуса та почав, заціпенівши, вдивлятися в його поверхню.

Зелена риска ледве блищала тепер, наче дожидаючи моменту вдруге засліпити мене смарагдовим блиском, із силою та красою якого я не порівняю навіть блискавку. Риска розгорілася, і з пітьми конуса вилетів зелений ліхтар. Тоді, довірившись долі, я встановив конуса посередині столу та сів, очікуючи.

Минуло небагато часу, як од конуса почало випромінюватися світло, посилюючись із силою та швидкістю рефлектора, направленого в обличчя. Я перебував немовби всередині зеленого ліхтаря. Все, крім електричної лампи, здавалося зеленим. У вікнах аж до найвіддаленіших дахів простяглися яскраві зелені коридори. Це було осяянням такої сили, що, здавалося, розвалиться й згорить будинок. Дивина! Навколо електричної лампи стала густішати жовта маса, що парувала золотою парою; вона, здавалося, проникає в скло, крутячись там, наче кипляча олія. Вже не було видно розпеченої петлі дротика, вся лампочка була подібна до палаючої золотої груші. Зненацька вона луснула зі звуком пострілу; друзки скла розлетілися кругом, причому один із них потрапив мені у волосся, і на підлогу пролилися полум’яні жовті згустки, немовбито скинули зі сковороди киплячі яєчні жовтки. Вони миттєво згасли, і саме зелене світло, лишень здригнувшись при цьому, стало тепер навколо мене, наче потоп.

Зайве казати, що мої думки й почуття лише віддалено нагадували звичайну людську свідомість. Будь-яке найвигадливіше порівняння надасть уявлення лише про силуваність моїх порівнянь, але нічого — по суті. Треба пережити самому такі хвилини, щоб мати право говорити про ще ніколи не випробуване. Але, можливо, ви оціните моє напруження, моє всевидюче сум’яття, якщо я скажу, що, зачепивши випадково рукою стільця, я не відчув дотику так, наче був бестілесний. Отже, нервова система моя була вражена до фізичної нечутливості. Тому тут межа пам’яті про те, що було пережито мною душевно, з чим погодиться кожен, хто брав участь хоча б у штиковому бої: себе не пам’ятають, діючи, проте, точнісінько так, як треба діяти в небезпечній боротьбі.

Те, що сталося потім, я перекажу в моїй послідовності, не ручаючись за вірогідність.

— Відчиніть! — кричав голос із незрозумілого світу, наче по телефону, здалеку.

Але це ломилися у двері. Я впізнав голос Брока. Почулося грюкання кулаком. Я не рухався. Розглянувши двері, я не впізнав цієї частини стіни. Вона піднялася вище, маючи вигляд арки зі замкненою кованою брамою, крізь верхній ажур якої я бачив глибоке склепіння. Більше я не чув ані грюкання, ані голосу. Тепер, куди б я не подивився, скрізь намітилися разючі переміни. Зі стелі спускалася бронзова масивна люстра. Частина стіни, що виходила на вулицю, була наче знищена світлом, і я бачив у просторі, що відкрився там, перспективу високих дерев, за якими сяяла морська затока. Праворуч мене виринув мармуровий балкон із квітами, що вилися кругом решіток; з-під нього вийшов матадор із оголеною шпагою та кинувся крізь підлогу, вниз, за биком, що тікав. Навколо люстри сяяв живопис. Ця суміш непоєднуваних явищ утворила мовби подобу начерків, що залишаються лінощами або замисленістю на папері, де профілі, пейзажі й арабески змішані в умовному порядку хвилинного настрою. Те, що залишалося від кімнати, було ледь видиме та істотно змінилося. Так, наприклад, частина картин, що висіли на стіні по праву руку від входу, обсипалася зображеннями фігур; з рам вивалилися подоби ляльок, предметів, утворивши глибоку порожнечу. Я запустив руку в картину Горшкова, що мала всередині форму чайного цибіка, і переконався, що ялини на картині вклеєні в дерев’яну основу за допомогою столярного клею. Я без зусилля відламав їх, зруйнувавши по дорозі хатку з вогником у вікні, що виявився звичайнісіньким червоним папером. Сніг був звичайною ватою, посипаною нафталіном, і на ньому стирчали дві засохлі мухи, яких я раніше вважав за класичну «пару ворон». У заглибині ящика валялася бляшанка з-під вакси та жменя горіхової шкаралупи.

Я обернувся, не знаючи, як маю діяти, бо, відповідно до вказівок, моє положення було лише вичікувальним.

Навколо блискав рухливий світловий хаос. Під роялем стояли дикий камінь і лісовий пень, порослий травою. Все коливалося, вироювалося, змінювало форму. По кам’янистій стежці повз мене пробіг віслюк, нав’ючений бурдюками з вином; його погонич біг позаду, засмаглий босий здоровань із червоною бумазейною пов’язкою на голові. Навпроти мене відкрилося всередину кімнати вікно з залізними ґратами, і жіноча рука виплеснула з тарілки помиї. У повітрі, під кутом, горизонтально, вертикально, проти мене й через мої плечі проходили, зникаючи в проваллях зеленого блиску, невідомі люди південної зовнішності; все це було ясно видиме, але прозоре, наче пофарбоване скло. Ані звуку: рух і мовчання. Серед цього видовища ледь помітною рискою лежав кут столу з блискаючим конусом. Вирішивши, що зробив достатньо, і побоюючись також за свій розум, я накинув на конуса свою кишенькову хустку. Але морок, як я очікував, не настав, лише раптово зник зелений блиск і навколишнє повстало знову в колишньому вигляді. Картина сонячної кімнати, набувши незрівнянно більших розмірів, нагадувала тепер відкриті двері. З неї линуло ясне денне світло, в той час як вікна броківського житла були по-нічному чорні.

Я кажу: «Світло линуло з неї», бо воно, дійсно, линуло з того боку, з відчинених усередині картини високих вікон. Там був день, і цей день передавав своє ясне осяяння моїй території. Здавалося, що це і є дорога. Я взяв монету і кинув її в задній план того, що продовжував називати картиною; і я бачив, як монета покотилася через усю підлогу до напіввідчинених у кінці приміщення скляних дверей. Мені залишалося тільки підняти її. Я переступив через раму з відчуттям опору зустрічних вихорів, що безшумно приголомшили мене, коли я перебував у площині рами; потім усе стало так, наче по ту сторону дня. Я стояв на твердій підлозі та машинально взяв зі круглого лакованого столу кілька пелюсток, відчувши їхню шовковисту вологість. Тут мною опанувала знемога. Я присів на плюшевого стільця, дивлячись у той бік, звідки прийшов. Там була звичайна глуха стіна, обита шпалерами в лілову смужку, і на ній, у чорній вузькій рамі, висіла невеличка картина, що мала, несвідомо для мене, відношення до моїх почуттів, бо, подолавши слабкість, природню для будь-кого в моєму стані, я квапливо підвівся й роздивився, що ж було зображено на картині. Я побачив чудово виконане зображення: вигляд убогої, погано обставленої кімнати, зануреної в ледь прорізані світлом палаючої печі сутінки; це була залізна грубка в тій кімнаті, з якої я перейшов сюди.

Я належу до числа людей, яких загадкове не вражає, не викликає дикого пожвавлення та розстроєних жестів, перемішаних з лементом. Уже було предосить загадкового в цей зимовий день з наставленим до самого горла льодистим ножем морозу, але ніщо не було настільки красномовно загадковим, як оце явлення схованої без сліду кімнати, відбитої зображенням. Я закінчив тим, що зав’язав у пам’яті вузлика: спокійно я підійшов до вікна та твердою рукою прочинив раму, щоб глянути на місто. Яким був мій спокій, якщо тепер, лише згадуючи про нього, я неймовірно хвилююся, уявити неважко. Але тоді це був спокій — стан, у якому я міг рухатися та дивитися.

Як можна зрозуміти вже з колишніх моїх описів, приміщення, залите різким золотим світлом, було широкою галереєю з великими вікнами по одній стороні, оберненій до будівель. Я дихав веселим повітрям півдня. Було тепло, як опівдні в червні. Мовчання припинилося. Я чув звуки, міський шум. За уступами дахів, розкиданих нижче цього будинку, до суднових щогл і моря, блискаючого карбованою синявою хвиль, стукали колеса, співали півні, безладно озивалися перехожі.

Нижче галереї, виступаючи з-під неї, простяглася тераса, оточена садом, верхівки якого зеленіли врівень із вікнами. Я був у справді живому, але незнайомому місці та у таку пору року або під такою широтою, де в січні спекотно.

Зграя голубів перелетіла з даху на дах. Пальнула гармата, і неспішний удар дзвону возвістив дванадцяту.

Тоді я все збагнув. Моє збагнення не було ані обрахунком, ані доказом, і мозок не брав участі у ньому. Воно явилося подібно до гарячого потиску руки та вразило мене не менш, ніж колишнє здивування. Це збагнення осягало настільки складну сутність, що могло бути ясним лише одну мить, немовби почуття гармонії, що передуває нападу епілепсії. У той час я міг би розповісти про свій стан лише щось туманне й недорікувате. Але саме по собі, всередині, збагнення виникло без недоладностей, у різких та яскравих лініях, подобою небаченого візерунку.

Потім воно стало помалу сходити нанівець, киваючи й посміхаючись, наче жінка, що посилає зі сходів, приховуючих її, прощальне вітання.

Я знову перебував у межах звичайних почуттів. Вони повернулися з вогненної сфери обпалені, але чітко й точно зібрані. Мій стан мало відрізнявся тепер від звичайного стану стриманості під час будь-якої разючої пригоди.

Я пройшов у двері та перетнув сутінки приміщення, якого не встиг розглянути. Сходи, криті килимом, вели наниз. Я спустився в більшу кімнату з низькою стелею, дуже світлу, заставлену гарними меблями, з диванами та квітами. Її стіни були оббиті строкатим шовком. На півдорозі я був зупинений поглядом Бам-Ґрана, який сидів на дивані з тростю і капелюхом у руці; він дражнив шматком печива фокстер’єра, що підскакував із кумедним гавкотом, у захваті як від невдач, так і від очікування.

Бам-Ґран був у костюмі кольору морської води. Його погляд нагадував кінчик бича, що миготить у повітрі.

— Я знав, що побачу вас, — сказав він, — і, хоча мав іти прогулятися, надаю себе у ваше повне розпорядження. Якщо хочете, я назву місто. Це — Зурбаган, Зурбаган у травні, у цвітінні апельсинових дерев, добрий Зурбаган жартівників, подібних мені!

Говорячи так, він розстався з печивом і, підвівшись, потис мою руку.

— Ви сміливець, доне Каур, — виголосив він, — і мені це подобається, як і все визначне. Що відчуваєте ви, здолавши тисячі миль?

— Спрагу, — мовив я. — Повітряний тиск змінився, а хвилювання було велике!

— Розумію.

Він стис мордочку фокса своїми тонкими пальцями та, заглядаючи з посмішкою в його захоплені очі, наказав:

— Біжи, скажи Ремму, що в нас гість. Хай принесе вина та льоду.

Собака, дзявкнувши, вибігла з кімнати.

— Ні, ні, — сказав Бам-Ґран, помітивши мій мимовільний порух, — це всього лише відмінне дресирування. Слово «Ремм» значить — бігти до Ремма, а Ремм вже знає сам, що має робити, побачивши Плі-Плі. Але бережіть свій час, сеньйоре Каур, — ви можете пробути тут лише тридцять хвилин. Я не хотів би, щоб ви жалкували про це. У всякому разі, ми встигнемо випити по келиху вина. Ремме, твоя жвавість розчулює!

Увійшов слуга. Він був у білій піжамі, з поголеною головою. Поставивши на стіл підноса із глечиком з кольорового скла, в якому було вино, графин із гранатовим соком і лід у срібній вазі, обкладеній соломинками, він відступив і подивився на Бам-Ґрана поглядом обожнювання.

— Лід весь вийшов, сеньйоре!

— Візьми в Норвезькому фьорді або в Сибірської ріки!

— Я взяв Ремма у Тристан д’Акунья, — сказав Бам-Ґран, коли той пішов, — я взяв його зі страшної таємниці дзеркального скла, куди він задивився в особливу для себе хвилину. Вип’ємо!

Він занурив соломинку в суміш льоду з вином і задумливо посмоктав її, але я, змучений спрагою, просто перекинув келиха в рот.

— Отже, — сказав він, — «Фанданґо»! Це прекрасна музика, і ми зараз почуємо її у виконанні барселонського оркестру Ван-Герда.

Я глянув зі здивуванням, бо дійсно думав у цей момент про гітари, що заграли чудовий танець, коли Бам-Ґран зникав з очей. І я подумки наспівував його.

— Барселона не Зурбаган, — сказав я, — а тому не знаю, яким радіо ви передасте цей оркестр!

— О, простота! — зауважив Бам-Ґран, підводячись з дещо зарозумілим виглядом. — Ван-Герде, заграйте нам «Фанданґо» у перекладенні Вальтера.

Густий бас чемно й коротко відповів із порожнечі:

— Чудово! Зараз.

Я почув кашель, шум, шерехтіння нот, стукіт інструментів. Бам-Ґран, закусивши губу, прислухався. Пищання скрипкової струни обірвалося при сухому стукоті диригентської палички, і я подивився кругом, намагаючись угадати жарт, але, згадавши все, відкинувся у кріслі та став чекати.

Тоді, наче оркестр дійсно був тут, линуло нарешті повною мірою неповторне «Фанданґо», про яке я міг сказати тільки, що чув його при надзвичайному хвилюванні почуттів, і проте воно ще більш піднесло їх на височінь, з якої ледве помітно землю. Надзвичайна чистота й пластичність цієї музики в поєднанні з довершеною оркестровкою змусила оніміти ноги. Я сам звучав, наче скло, що задзвеніло від грому. Через силу розумів я, що каже поряд зі мною Бам-Ґран, і безтямно подивився на нього, кружляючи у стрімких колоподібних напливах блискучого ритму. «Все тече, — сказав той, хто вів мене в цей час, подібно до твердої руки, що врізає алмазом у скло примхливу й чудесну лінію, — несе, розкидає й розриває, — каже він, — жене вітер і вселяє любов. Б’є по найміцніших зв’язках. Тримає на гарячій руці серце й цілує його. Не кличе, але скликає навколо тебе вихори золотих дисків, обертаючи їх серед безумних квітів. Нехай славиться сліпуче «Фанданґо»!» Оркестр уповільнив і відпустив глуху паузу останнього переходу. Вона перевернулася у вибуху останньої радості, що потрясає нерви. Музика взяла чарівний верх, перенеслася там з височини у височину, а тоді зворушливо, гордо знизилася, стримуючи експресію. Настала тиша поїзда, що зупинився на станції; тиша, що різко обриває мелодію, наспівувану під стукіт біжучих коліс.

Я опам'ятався, мов непридатний годинниковий механізм, якому качнули маятника.

— От бачте, — сказав Бам-Ґран, — Ван-Гердів оркестр і справді найкращий у світі, і він вже для нас постарався! Тепер ходімо, бо час іде, і якщо ви пробудете тут іще десять хвилин, то, можливо, пошкодуєте про гостинність Бам-Ґрана!

Він підвівся, я теж підвівся: із задурманеною головою, усе ще сповнений швидкого, мов політ, ритму фантастичного оркестру. Ми прослідкували у двері з синім склом і опинилися на площадці кам’яних сходів досить забрудненого вигляду.

— Тепер мені не слід лишатися тут, — сказав Бам-Ґран, відступаючи в тінь, де став малюнком облупленої штукатурки на стіні, малюнком, який, щоправда, мав віддалену схожість з його довготелесою постаттю. — Прощавайте!

Голос пролунав чи то знадвору, чи то з дверей, що грюкнули нанизу, і я був знову сам…

Сходи спускалися наниз вузьким семиповерховим прогоном.

Крізь відчинене вікно площадки сяяло літнє блакитне повітря. Внизу простягся дуже знайомий двір — двір будинку, в якому я мешкав.

Я обдивився троє дверей, що виходили на площадку. На одних, під № 7, була мідна табличка з прізвищем моєї квартирної хазяйки: «Марія Степанівна Кузнєцова».

Під цією табличкою висіла моя візитна картка, яку я прикріпив кнопками. Картка була на своєму місці, але сама вона змінилася.

Я прочитав: «Олександр Каур» та «і», наведене чорнилом «і». Воно було між верхнім і нижнім рядком. Нижній рядок, поєднаний змістом своїм із верхнім рядком оцим сполучником, був теж наведений чорнилом. Він гласив: «і Єлизавета Антонівна Каур». Так! Я був біля дверей, за якими у дальній невеликій кімнаті чекала на мене дружина Ліза. Я згадав про це, немовби отримавши сильний удар по лобі. Але я не опам’ятався, бо послідовність тільки що облишивших володіти мною подій виразно текла у зворотньому напрямку. Я впав у цей момент, як наче стрибнув би в темряві на живу істоту, що закричала. Я ожив зниклим без сліду життям, із жахом знемагаючого розуму. Сили полишили мене; тим часом два роки, вигулькнувши з порожнечі, рвонулися у свідомість, наче вода в тріснувшу греблю. Я загрюкав у двері кулаками та продовжував грюкати, аж поки швидкі кроки Лізи та звук ключа не підтвердили законність мого шаленства перед лицем власного життя.

Я увірвався всередину та обійняв дружину.

— Це ти? — сказав я. — Це ти, це ти?

Я стискав її у обіймах, повторюючи:

— Ти, ти, ти?..

— Що з тобою? — мовила вона, випручуючись, із враженим, блідим обличчям, — Ти сам не свій! Чому так швидко повернувся?

— Швидко?!

— Ходімо. — Вона сказала це з рішучістю раптового й надзвичайного хвилювання, викликаного переляком.

У дверях з’явилися обличчя цікавих мешканців. Буденність повертала втрачену владу; я пройшов до кімнати та сів на ліжко. Я сидів, не рухаючись. Ліза взяла з моєї голови кашкета і покрутила його в руках.

— Слухай, що сталося? — сказала вона глухо, переляк її розростався. — Волосся на голові присохло. Тобі боляче? Об що ти вдарився?

— Лізо, скажи мені, — заговорив я, взявши її за руку, — і не лякайся питань: коли я вийшов з дому?

Вона сполотніла, але негайно підкорилася таємничій внутрішній передачі мого стану. Її голос був неприродньо дзвінкий; не відриваючись, дивилася вона мені в очі. Слова її були покірні й швидкі.

— Ну може, півгодини тому.

— Я сказав що-небудь, ідучи?

— Я не пам’ятаю. Ти трохи грюкнув дверима, і я чула, як ти, ідучи, насвистуєш «Фанданґо».

Пам’ять зробила оберт, і я згадав, що пішов на пошту одіслати рекомендованого листа.

— Який зараз рік?

— Двадцять третій, — сказала вона, заплакавши, але не втираючи сліз та, ймовірно, не помічаючи, що плаче. Незвичайною була напруженість її погляду.

— Місяць?

— Травень.

— Число?

— 23-е травня 1923 року. Я сходжу до аптеки.

Вона підвелася та поспіхом наділа капелюшка. Потім взяла зі стола дрібні гроші. Я не заважав. По-особливому глянувши на мене, дружина вийшла, і я почув її швидкі кроки до вихідних дверей.

Поки її не було, я відновив минуле, не дивуючись йому, бо це було моє минуле, і я чудово бачив всі його дрібні частки, що складали цю хвилину. Однак переді мною постало завдання додати до минулого деяку паралель. Фізична суть паралелі являла собою жовту шкіряну торбинку, що важила в моїй руці ті самі два фунти, як і деякий час тому. Потім я оглянув кімнату з повним зв’язком між окремими моментами двох минулих років, та історією кожної речі, що вплітає свою петлю в мереживо буття. І я стомився, бо знову пережив прожите, наче його ще не було.

— Сашку! — Ліза стояла переді мною, простягаючи пляшечку. — Ось краплі, прийми двадцять п’ять крапель. Прийми…

Але треба було, нарешті, дати хід і вихід усьому. Я посадив її поруч із собою, сказавши:

— Слухай і думай. Я вийшов сьогодні вранці не з цієї кімнати. Я вийшов з отої кімнати, де жив до зустрічі з тобою в січні 1921 року.

Сказавши так, я взяв жовту торбинку і висипав дружині на коліна сяючі піастри.

Зобразити нашу розмову та наше хвилювання після такого доказу істини може лишень повторення цієї розмови за тих самих умов. Ми сідали, підводилися, знову сідали й перебивали один одного, доки я не розповів, що сталося зі мною від початку до кінця. Дружина кілька разів скрикувала:

— Ти мариш! Ти лякаєш мене! І ти хочеш, щоб я повірила?

Тоді я показував на золоті монети.

— Так, правда, — казала вона, збентежена безвихідним станом розуму настільки, що могла лишень мовити: — Ох! Якщо я нічого не зрозумію, я помру!

Нарешті вона стала запитувати та перепитувати, в глибокій знесиленості, майже механічно, то сміючись, то падаючи головою на руки та обливаючись слізьми. Я був спокійніший.

Мій спокій поступово передався їй. Вже стало темніти, коли вона підняла голову, з засмученим і поважним обличчям, осяяним посмішкою.

— Авжеж, я просто дурепа! — сказала вона, уривчасто зітхаючи та поправляючи волосся, — ознака того, що щиросерда буря вщухла. — Дуже навіть зрозуміло! Все перевернулося, а у перевенутому виявилося на своєму місці!

Я тільки подивувався жіночій здібності визначати стан речей двома словами та мусив погодитися, що точність її визначення не залишає бажати нічого кращого.

Після цього вона знову заплакала, і я запитав — чому?

— Але ж тебе не було два роки! — промовила вона з жахом, сердито вертячи ґудзика мого жилета.

— Ти сама знаєш, що мене не було вдома тридцять хвилин.

— Та все ж таки…

Із цим я погодився, і, поговоривши ще трохи, Ліза, наче вбита, заснула найміцнішим сном. Я вийшов швидко й тихо, — пориваючись по слідах життя чи видіння? На це, обмацуючи в жилетній кишені золоті кружки, я не міг і не можу дати позитивної відповіді.

Я дістався до «Мадриду» майже бігцем. По напівпорожньому залі походжав Терпугов; побачивши мене, він кинувся до мене, потискуючи мені руку з жвавістю хазяйської та сердечної зустрічі.

— Ось і ви, — сказав він. — Присядьте, зараз подадуть. Ваню! Їхнього ляща! Мабуть, запитай у Нефедіна, чи вже готовий?

Ми присіли, стали балакати про різні речі, і я зробив вигляд, що нема чого пояснювати. Все було просто, наче звичайного собі дня. Офіціант приніс страву, відкоркував пляшку мадери. На тарілці шкварчав підсмажений лящ, і я переконався, що це та сама рибина, яку я дав Терпугову, бо запам’ятав зламану впоперек жабру.

— Отже, — сказав я, не стерпівши, — ви, Терпугов, дотримуєтеся свого слова, якого дали мені два роки тому!

Він хитро подивився на мене.

— Хе-хе! — сказав колишній кухар. — Що згадали! Ми з вами вчора зустрілися, і ляща ви несли з базару, а я був випивши та причепився до вас, ну, скажу відверто, аби вас сюди затягти!

Він був правий. Я це згадав тепер, із прикрою невразливістю факту. Але я теж був правий, і про правоту свою, нахилившись Терпугову до вуха, прошепотів:

— Хе-хе! — сказав він, наливаючи до склянки мадеру, — шуткувати зволите!

Був вечір. Мрячив дощ.