Фанданґо

VII

Масивні подвійні двері зали були напіввідчинені. Ледве я підійшов до них, як кілька осіб з вищої адміністрації, з портфелями та без, увірвалися повз мене у двері один за другим, заглядаючи через голови передніх, — настільки всі вони квапилися побачити щось, без сумніву, пов’язане з іспанцями. Я пам’ятав розмову біля воріт, а тому заглянув і сам, і побачив, що велика зала повна людей. Знизавши плечима, на знак рівноправ’я, статечно ввійшов і я, а оскільки було досить тісно, то став трохи осторонь, спостерігаючи, що ж відбувається.

Зазвичай ця зала був зайнята канцелярською роботою, але тепер столи були посунуті до стін, а машинки кудись зникли. Один великий стіл, застелений синім сукном стояв ближче до дальньої від дверей стіни, між дзеркальними вікнами з видом на занесену снігом ріку. По правому кінці стола сиділа президія КУБУ, а по лівому — отой рудий чоловік у береті та плащі з горностаєвим відкладним коміром, що я його бачив коло воріт. Він сидів прямо, злегка відкинувшись на тверду спинку стільця, і обводив поглядом товариство. Його права рука лежала перед ним на столі, зверху паперів, а лівою він недбало перебирав шийного золотого ланцюга, оздобленого перлами. Троє його супутників стояли позаду нього, виявляючи обличчям та позою терпіння й увагу. Перед столом громадилася барикада з тюків, зашитих у шкіру та полотно, і я тільки й дивувався, що адміністрація дозволила занести сюди стільки краму.

Роздивляючися вкрай уважно, я одночасно чув, що говорять і шепотять з усіх боків. Публіка була звичайна, пайкова публіка: лікарі, інженери, адвокати, професори, журналісти та чимало жінок. Як я дізнався потім, набилися вони всі сюди поступово, але швидко, привернені оригіналами-делегатами.

Основною якістю «чутки» є найтонша еманація факту, завжди істинна по природі своїй, якої б виродливої форми не надав їй наш апарат сприйняття та поширення, тобто розум та його лукавий служник — язик. Тому я слухав небайдуже. Дихаючи мені в потилицю, хтось казав сусідові:

— Цей іспанський професор — дивна людина. Кажуть, великий оригінал, зі страшенними примхами: їздить по місту в носилках, наче за середньовіччя!

— Та чи професор він? А знаєте, що я чув? Кажуть, що він не той, за кого себе видає!

— От тобі й на!

— А що накажете думати?!

Бабця, що стояла поперед мене, пропхалася назад, підслуховуючи їх і негайно взяла участь в обговоренні справи.

— Що ж це таке і як це розуміти? — прошамкала вона жаб’ячим ротом; сірі жадібні її очі таємниче просвітліли. Вона понизила голос:

— А мене, мене, а слухайте мене, чуєте? Кажуть, нібито перевірили повноваження, а печатка ж не та, нє-є-є…

Я зрозумів, що громадський нюх працює. Але не було часу дослухатися до шепоту інших, бо комісія зажадала усунення сторонніх.

Іспанець, підвівшись, коротко повів рукою.

— Ми просимо, — сказав він сильним і звучним голосом, — дозволити залишатися тут усім, бо ми маємо бути раді знаходитися в товаристві тих, кому привезли скромні наші дарунки.

Перекладач (це був літератор, що вже видав у світ кілька томів іспанської словесності) виявився не дуже обізнаним у мові. Він перевів: «ми маємо бути» невірно, що, проштовхавшись наперед, я негайно ж зазначив.

— Сеньйор кабальєро володіє іспанською? — звернувся до мене прибулець зі звабливою зміїною посмішкою і раптом задивився на мене так пильно, що я зніяковів. Його чорно-зелені очі з гострою сталевою зіницею втупилися в мене поглядом, що нагадує холоднокровно оголену руку, зануривши яку в мішок аж на саме дно, невблаганно намацує там людина розшукувану річ.

— Володієте іспанською? — повторив іноземець. — Хочете бути перекладачем?

— Сеньйоре, — заперечив я, — я володію іспанською, наче рідною, хоча ніколи не був у Іспанії. Я знаю, крім того, англійську, французьку та голландську; але ж перекладач уже є?!

Відбулася загальна перехресна розмова між мною, іспанцем, перекладачем і членами комісії, причому з’ясувалося, що перекладач усвідомлює своє недосконале знання мови, а тому охоче передає мені свою роль. Іспанець жодного разу не глянув на нього. Очевидно, він захотів, щоб перекладав я. Комісія, втомившись від переполоху, теж не заперечувала. Тоді, звернувшись до мене, іспанець назвався:

— Професор Міґуель-Анна-Марія-Педро-Естебан-Алонсо-Бам-Ґран, — на що я відповів як звичайно, тобто:

— Олександр Каур (моє ім’я), — після чого засідання знов набуло офіційного характеру.

Поки що я перекладав звичайний обмін вітаннями, що висловлювалися по черзі комісією та іспанцем, які було складено в дусі того часу і які не заслуговують сьогодні на докладний переказ. Потім Бам-Ґран зачитав список подарунків, надісланих ученими острова Куби. Список цей викликав загальне вдоволення. Два вагони цукру, п’ять тисяч кілограмів кави та шоколаду, дванадцять тисяч — маїсу, п’ятдесят бочок оливкової олії, двадцять — апельсинового варення, десять — хересу та сто ящиків манільських сигар. Усе вже було зважено та занесено до комор. Але ті тюки, що лежали перед столом, містили речі, щодо яких Бам-Ґран сказав тільки, мовляв, з дозволу пайкової комісії, він «матиме честь негайно показати товариству все, що є в тюках».

Тільки-но я переклав ці слова, як по залі прокотився схвальний гул: очікувалося видовище, вірніше, подальший розвиток видовища, на яке вже перетворилася присутність делегації. Всім, а також і мені, стало напрочуд весело. Ми були свідками щедрого та мальовничого жесту, картинного, наче на малюнках, де зображено прибуття мандрівників у далекі краї.

Іспанці перезирнулися та тихо забалакали між собою. Один із них, простягши руку до тюків, раптом посміхнувся та доброзичливо подивився на юрбу.

— Всі дорослі — діти, — сказав йому Бам-Ґран досить чітко, так що я розчув ті слова; потім, зрозумівши по моєму обличчю, що я розчув, він нахилився до мене та заглядаючи в очі лезом своїх блискучих зіниць, шепнув: