Фіаско

ПОЛЮВАННЯ

В афелії Дзети, віддалік од найбільших її планет, Стіргард перевів корабель на еліптичну орбіту, щоб астрофізик. и могли провести перші спостереження за Квінтою. Як в усіх таких системах, у космічному просторі плавали рештки старих комет з відірваними газовими хвостами, пошматовані на застиглі уламки через багаторазове проходження біля Сонця. Серед цих розпорошених брил і згустків пилу ГОД помітив за чотири тисячі кілометрів об’єкт, не схожий на метеор. Коли його торкнувся промінь радіолокатора, то виявився метал. Об’єкт не міг бути магнітною брилою з великкм умістом заліза — був надто правильної форми. Нагадував нічного метелика з маленьким товстим черевцем і обрубками крил. На чотири градуси теплішик від навколишнього фону, предмет цей не обертався, як годилося б метеорові чи уламкові ядра комети, а летів просто вперед, без слідів тяги. ГОД оглянув його в усіх спектральних смугах і зрештою виявив причину такої стабільності: слабкий витік розрідженого аргону, через це майже непомітний. То міг бути космічний зонд або малий корабель.

— Упіймаємо цього нічного метелика, — вирішив Стіргард.

Отож «Гермес» рушив по траєкторії винищувача, а за милю від об’єкта вистрілив пристроєм з чіпкими лещатами. Лещата широко розкрилися над самим хребтом химерного нічного метелика і схопили його з боків. Інертне створіння поводилось ніби пасивно, але за хвилю його температура зросла і струмінь газу, що бив іззаду, подужчав. Монітор, який пильно стежив за цими ловами, зблиснув знаками запитання.

— Увімкнути енергопоглиначі? — спитав ГОД.

— Ні, — відказав Стіргард, дивлячись на болометр.

Захоплений об’єкт розігрівся до трьохсот, чотирьохсот, п’ятисот градусів за Кельвіном, але швидкість майже не збільшилася. Потім крива температури задрижала й пішла на спад. Упольований об’єкт холонув.

— Яка тяга? — спитав командир.

Усі в рубці управління мовчали, переводячи погляд з візуального монітора на бічний, позасвітлової емісії. Світився тільки болометричний.

— Радіоактивність нуль?

— Нуль, — запевнив командира ГОД. — Витік слабшає. Що робити?

— Нічого. Чекай.

Так вони летіли довго.

— Візьмемо це на борт? — врешті запитав Ель-Салям. — Чи, може, спершу просвітимо?

— Не варто. Він уже здихає — тяга в нього спадає і він захолов. ГОД, покажи його зблизька.

Крізь електронні очі мисливця-пастки вони побачили чорний панцир у віспі ерозії.

— Абордаж? — спитав ГОД.

— Ще ні. Стукни його зо два рази. Але не сильно.

Із середини довгоруких лещат вистромився стрижень. Він методично бив у затиснутий корпус, із якого сипалась окалина.

— Там може бути безударний детонатор, — зауважив Поласар. — Я б його все-таки просвітив…

— Добре, — несподівано погодився Стіргард. — ГОД, проспінографуй його.

Два веретеноподібні зонди, вистрілені з носа корабля, наздогнали череватого метелика й полетіли рівнобіжне з ним. Верхні монітори рубки управління ожили, відтворюючи заплутані смуги, пасма, тіні, а водночас із цим по краях екранів вискакували атомні символи: вуглецю, водню, кремнію, марганцю, хрому; ці стовпчики зростали, аж поки Ротмонт сказав:

— Це нічого не дасть. Його треба взяти на борт.

— Ризиковане, — пробурмотів Накамура. — Краще демонтувати на відстані.

Командир спитав у ГОДа.

— Можна, — відповів ГОД. — Це займе від п’яти до десяти годин. Починати?

— Ні. Розріж йому панцир у найтоншому місці і передай зображення з середини об’єкта.

— Просвердлити?

— Так.

До зондів, що оточували здобич, приєднався іще один. Алмазне свердло не брало.

— Тільки лазер, — вирішив ГОД.

— Нічого не вдієш. Але — мінімальний імпульс, щоб у середині нічого не розплавилось.

— Ручитись не можна, — відказав ГОД. — Лазерувати?

— Обережно.

ГОД утяг свердло. На шерехатій поверхні заряхтіла біла точка, пішов дим, ‘а коли хмарка диму розвіялася, у витоплену пробоїну ввійшла головка телеоб’єктива. Стало видно обсмалені труби, що входили в опуклу плиту, а все зображення ледь тремтіло. Озвався ГОД:

— Увага: згідно із спінографією в центрі об’єкта розташовані ексцитони, а утвори з двох віртуальних квазічастинок стиснули конфігураційний простір Фермі.

— Далі! — поквапив Стіргард.

— Тиск у джерелі енергії — понад чотириста тисяч атмосфер, або квантові ефекти Голенбаха.

— Різновид бомби?

— Ні. Скоріш за все джерело рушійної сиди. Реактивною масою був аргон. Він уже вичерпався.

— Чи безпечно буде взяти це на борт?

— Безпечно. Можна визначити, що сукупність енергії дорівнює нулю.

Крім фізиків, ніхто не розумів, що це означає.

— Беремо? — спитав Накамуру командир.

— ГОД знає ліпше, — усміхнувся японець. — А ти що скажеш?

Ель-Салям, до якого було звернене запитання, на знак згоди хитнув головою. Отож трофей було втягнуто до вакуум-камери на носі й для певності оточено енергопоглиначами. Ледве скінчили цю операцію, як ГОД повідомив про інше Відкриття. Він помітив об’єкт значно менший від спійманого, вкритий оболонкою, яка поглинала промені радіолокаторів; виявив його ГОД через спіновий резонанс матеріалу, з якого був зроблений об’єкт: то була сигара масою в якихось п’ять тонн. Орбітери знову полетіли до об’єкта і, розжаривши ізоляційне покриття, здерли його з лискучої металевої сигари. Спроби викликати його реакцію скінчилися нічим: то був труп, у боці якого зяяла витоплена дірка. Стан обшивки свідчив про те, що вона з’явилася не дуже давно. І цю здобич завантажили на корабель.

Отож лови пройшли легко. Клопоти почалися щойно при обстеженні і розтині здобичі.

Перше судно своєю двадцятитонною тушею нагадувало велетенську черепаху. Його шерехатий панцир був побитий безліччю зіткнень з мікрометеоритами й космічним пилом. Усе це свідчило про мало не столітній вік. Його орбіта виходила в афелій за крайні планети Дзети.

Анатомія солідно броньованої черепахи збентежила дослідників. Протокол складався з двох частин. У першій Накамура, Ротмонт та Ель-Салям подали схожий опис обстежених приладів об’єкта. В другій думки про призначення цих приладів істотно розійшлися.

Поласар, який також брав участь в обстеженні, піддав сумніву припущення фізиків. Цей протокол має таку ж цінність, казав він, як виконаний пігмеями опис єгипетської піраміди. Єдність думок у визначенні будівельного матеріалу аж ніяк не пояснює призначення апарата. Цей старий супутник мав особливе джерело енергії. Містив батареї п’єзоелектриків, що заряджалися за допомогою конверторів, з якими фізики досі не стикалися. П’єзоелектрики, спресовані у багатокаскадних лещатах суто механічних підсилювачів тиску, розтягаючись, давали струм порціями, дозованими дросельною системою з фазовою модуляцією, але могли також дати раптовий і повний розряд, якби сенсори броні замикали дросельний клапан. Тоді ввесь струм, оббігаючи двокотушкові бобіни, розірвав би її у магнітному вибуху. Між акумуляторами та обшивкою були мішки чи кишені, наповнені шлаком. Туди тяглися напівсклисті жили із затуманеною дзеркальною серединою, можливо, роз’їдені світловоди.

Накамура припускав, що цей мертвий корабель колись зазнав перегріву, який розтопив у ньому частину підвузлів і знищив сенсори. Ротмонт, одначе, вважав, що руйнування відбулося в холодному стані — каталітичне. Так, ніби якісь мікропаразити зжували в супутнику мережу його сполучень у передній частині., і то дуже давно. Внутрішню поверхню броні в кілька шарів укривали комірки, трохи подібні до бджолиних стільників, але значно дрібніші. Лише хроматографічне пощастило розрізнити в їхньому попелі силікокислоти, кремнієвий відповідник амінових кислот із подвійною водневою сполукою.

І саме тут думки вчених остаточно розійшлись. Поласар вважав ці рештки внутрішньою ізоляцією броні, в той час коли Кірстінг — проміжною системою між живою та мертвою тканинами, плодом технобіології невідомого походження і функцій.

Довго точилися суперечки. Екіпаж «Гермеса» користувався даними, які свідчили про рівень розвитку технології столітньої давності. В загальних рисах, теоретичні основи інженерної науки квінтян давали підстави прирівнювати її до земних знань кінця XX століття. Водночас інтуїція, більше ніж речові докази, підказувала астронавтам, що головний напрям розвитку чужої фізики вже й сто років тому відхиливсь од земного. Не може бути ні синтетичної вірусології, ні технобіотики без попереднього опанування квантової механіки, а та, в свою чергу, ледь розвинувшись, веде до розщеплення й синтезу атомних ядер.

У цю епоху найкращим джерелом енергії для супутників і зондів, які здійснюють космічні польоти, є атомні мікрореактори. А в цьому давньому супутнику не виявлено жодних слідів радіоактивності. Хіба що квінтяни, перескочивши через вибухову та ланцюгову ядерну енергетику, відразу досягли наступного етапу — конверсії тяжіння у кванти сильних взаємовпливів. З цим не узгоджувалася п’єзоелектрична батарея старого супутника.

Гірше було з іншим, молодшим супутником. У ньому виявили батареї мінусової енергії, яка виникає при близькосвітловому рухові у полях тяжіння великих планет. Пульсуюча рушійна система супутника порушилася через те, що в неї, можливо, влучив гігаджоулевий постріл сфокусованого світла. Радіоактивності в ньому також не виявили. Внутрішні підпори були з мономолекулярного вуглеволокна-неабиякого досягнення інженерної статики. В уцілілому відділенні, за енергетичною камерою, знайшли розтріскані трубки з надпровідними сполуками, на жаль, обірваними там, де, на думку Поласара, було щось найцікавіше.

Що там могло бути? Фізики висловлювали припущення, яких би не наважилися робити за більш сприятливих обставин. Може, це нині мертве судно містило в собі генератор нестійких надважких ядер? Аномалонів? Навіщо? Коли б то була безлюдна дослідна лабораторія, це мало б сенс. Але чи було судно лабораторією? І чому розплавлений метал нагадував архаїчний іскровий розрядник? А надпровідний ніобієвий сплав виявляв у нерозтрісканих каналах порожнини, випалені ендотермічним каталізом. Так ніби якісь «еровіруси» були занесені туди струмом чи, скоріше, надпровідниками.

Найдивнішими видавалися малі осередки руйнування, виявлені в обох супутниках. Знищення сталося несподівано й миттєво, але до нього не були причетні жодні зовнішні сили. Найчастіше проводи були наче пожовані й перегризені. Ротмонт, до якого звернулися по допомогу, як до хіміка, визнав, що це наслідки діяльності багатомолекулярних молекул. Йому пощастило чимало їх ізолювати. Вони мали форму асинхронних кришталиків і не втратили селективної агресивності. Одні атакували виключно надпровідники. Ротмонт показав колегам під електронним мікроскопом, як ці неживі паразити вгризаються в нитки надпровідної сполуки ніобію, що були їхнім живильним середовищем. Ротмонт не припускав, щоб ці «віроїди», як він їх назвав, виникли всередині супутника самостійно; Вважав, що апаратура була заражена «віроїдами» ще на етапі монтажу. Чому? Для експерименту? Але в такому разі не варто було запускати супутники в космічний простір.

Отож напрошувалася думка про саботаж під час будівництва цих приладів. Припущення було, щоправда, надто ризиковане. В такому разі належало шукати конфлікт. Результат зіткнення протилежних» інтересів? Але, на думку декого з астронавтів, ця концепція відгонила антропо. центричним шовінізмом.

Чи не могла це й справді бути хвороба апаратури на молекулярному рівні? Щось на зразок раку? Хімік Ротмонт виключав таку можливість для першого, старого супутника-черепахи, який здавався був декому нічним метеликом. Щодо другого Ротмонт не міг цього твердити з такою ж певністю.

Хоча астронавти й не розуміли призначення обох космічних апаратів, технічний прогрес, який відбувся в період між будівництвом першого й другого супутника, впадав у вічі. Попри це «еровіруси» знайшли собі поживу в обох апаратах.

Дійшовши цього висновку, Ротмонт стояв і далі на сноєму. Мікроелектронне обстеження проб, узятих із супутників, відбулося швлдко, бо тим зайнявся аналізатор під контролем ГОДа. Якби не таке прискорення, для цієї некрогістології не вистачило б і року. Результати свідчили: певні елементи впійманих приладів набули своєрідного імунітету на каталітичне травлення, наче живі організми.

В уяві астронавтів уже повставала картина вірусної війни, що велася без солдатів, гармат, бомб; війни, в якій особливо точною таємною зброєю є напівкристалічні псевдоферменти. Та, як це трапляється нри наполегливих дослідженнях, замість того, щоб спрощуватись, проблема дедалі дужче ускладнювалася.

Фізики, Ротмонт і Кірстінг, майже не виходили з головної корабельної лабораторії. На мертвих живильних сполуках розмножилося кільканадцять типів сполук «захисту» й «атаки». Водночас межа між тим, що було інтегральною частиною чужої техніки, й тим, що в неї вдерлося для руйнування, стерлась. Кірстінг зауважив: це взагалі не межа в абсолютно об’єктивному розумінні. Припустімо, на Землі обладнано надзвичайно мудрий суперкомп’ютер, який нічого не знає про життєві явища, бо його електронні пращури вже забули, що їх збудували якісь біологічні істоти. Він обстежує людину, яка має нежить та бактерії в кишках. Чи наявність вірусів у носі цієї людини є її невід’ємною природною властивістю, чи ні? Скажімо, людина впала й набила собі на лобі ґулю. Ґуля — це підшкірний крововилив. Пошкоджено судини. Але ця ґуля може також бути визнана за різновид амортизаторів, утвореного для кращого захисту черепної коробки перед наступним ударом. Хіба таке пояснення неможливе? Для кас це звучить смішно, але йдеться не про жарти, а про позалюдську пізнавальну точку зору.

Вислухавши посварених експертів, Стіргард тільки похитав головою й дав їм ще п’ять днів для досліджень. Це був справжній удар. Земна технологія вже піввіку йшла іншими стежками. Так звану «некроеволюцію» було визнано нераціональною. Навіть не припускалося, що колись виникне будь-яке «машинне видоутворення». Але ніхто не міг категорично твердити, що на Квінті нічого такого не існує. Врешті командир уже питав тільки про те, чи слід визнати гіпотезу конфлікту між квінтянськими виробниками за важливу передумову для розвідувальної діяльності? Але в подальшому аналізі експерти не хотіли говорити про жодні передумови. Аксіома не гіпотеза, а гіпотеза — не аксіома. Вони вже знали достатньо, щоб зрозуміти, на яких хистких даних базувалося їхнє знання.

Додатковим ускладненням була відсутність і в молодшому супутникові системи зв’язку, бодай трохи схожої на ту, що походила з теорії кінцевих автоматів та інформатики. Може, «віроїди» зжерли цю псевдонервову мережу до решти? Однак від них повинні були залишитися сліди. Рештки. Може, і залишились, але вчені не могли їх виявити. Хіба можна з допомогою транзисторного лічильника, що потрапив під гідравлічний прес, вивести теорію Шанона або Масквелла?

Остання нарада була винятково напружена. Стіргард відмовивсь од стверджувальних визначень. Він питав тільки, чи можна визначити, що квінтяни опанували сидеральну інженерію? Це для нього було найважливішим.

«Гермес» поволі дрейфував у темряві, а вони блукали у хащах невідомості. Пілоти — Гаррах і Темпе — мовчки прислухалися до обговорення. Лікарі також не брали слова. Араго скинув чернечий, одяг і вже нікого не запитував: «А якщо там панує зло?» Коли Герберт сказав, що сподівання завжди програють при зіткненні з реальністю, Араго заперечив. Скільки перепон вони подолали досі, таких, що їхні предки у двадцятому столітті вважали нездоланними! Як гладенько минула подорож, вони без втрат перебули світлові роки, «Еврідіка» точно увійшла в Аїд, а вони самі досягли центру сузір’я Гарпії, і від населеної планети їх відділяють дні або й години.

— Панотець займається психотерапією, — всміхнувся Герберт.

Він і досі називав так домініканця, йому важко було б називати його «колегою».

— Я кажу правду-нічого поза цим, — відповів Араго. — Я не знаю, що з нами буде. Таке незнання є нашим природним станом.

— Я знаю, про що йанотець думає, — імпульсивне випалив Герберт. — Що Творець не хотів таких експедицій, такого «спілкування цивілізацій», і тому розділив їх безоднями. А ми ж не; тільки зробили з райського яблука компот, а вже пиляємо Дерево Пізнання…

— Якщо ви хочете дізнатися мою думку — я до ваших послуг, — озвавсь Араго. — Гадаю, Творець ні в чому нас не обмежив. Але при цьому невідомо, що виросте зі щепи Дерева Пізнання…

Пілоти не могли довідатися про дальший хід теологічної дискусії, бо їх викликав командир і звелів узяти курс на Квінту. Після ознайомлення з навігаційною траєкторією він додав:

— На борту панує настрій, якого я не сподівався. Буяння фантазії повинно мати межу. Як ви знаєте, ввесь час мовиться про незрозумілі конфлікти, мікромашини, нанобалістику, битви — але ж це тільки баласт упереджень, який нас пантеличить. Якщо ми й далі тремтітимемо через розтин кількох мертвяків, то цілком дезорієнтуємось, і кожен крок вперед здаватиметься надто ризикованим. Я сказав про це науковцям, кажу й вам. А тепер — щасливої дороги. До Септіми можете триматися курсу за допомогою ГОДа. Будьте біля пульта, а чергування встановіть самі.

Корабель вже дав тягу, й знову з’явилося тяжіння, хоча й слабке. Гаррах пішов з Темпе по стару книжку, взяту з «Еврідіки». Коли вони прощалися у дверях каюти, Гаррах, вищий на зріст, нахилившись так, ніби мав відкрити якусь таємницю, мовив:

— Бар-Гораб знав, кого призначити командиром на «Гермесі». Правда? Ти зустрічав кращих?

— Може, й зустрічав, але не кращих. Таких як він.