Фіаско

СОДОМ І ГОМОРРА

Звичайно, коли корабель ішов своїм ходом, на борту чи хоча б у кают-компанії настрій у всіх поліпшувався, бо можна було бодай під час їди забути про гордіїв вузол, який дедалі тугіше затягувався. Вже сам той факт, що вони сідали за столи, що можна було нормально насипати в тарілки юшку, а в склянки наливати пиво, подавати один одному сіль, ложечкою цукру підсолоджувати каву, звільняв людей од неминучих дій у стані невагомості, бо, як було сказано вже тисячу разів, невагомість звільняє від пут гравітації і є цілковитою свободою, яка не тільки побут людини, але й кожен рух її тіла робить кумедним. Неуважний астронавт як правило весь у синцях, у ґулях, одежа його облита різними напоями, він плаває по каюті за паперами, які розлітаються на всі боки, а якщо опиниться у великому приміщенні, без «реактивних матеріалів», то стає безпораднішим від немовляти, бо ніяк не вирачкує зі стану зависнення в повітрі. Забудькам для порятунку з такого скрутного стану доводилося застосовувати наручні годинники, а коли цього виявлялося замало, то й куртки та светри, бо закони ньютонівської механіки проявляли тут усю свою жорстокість: якщо на тіло в стані непорушності не діє жодна сила, то його ніщо не приведе в рух, крім закону дії й протидії. У той час, коли йому ще хотілося жартувати, Гаррах якось сказав, що на орбіті досконале вбивство можна вчинити дуже легко, і він сумнівається, чи будь-який суд міг би засудити вбивцю, бо досить намовити приреченого роздягтися перед купанням і дати йому легкого щигля, як він зависне між стінами й стелею і корчитиметься там, аж поки помре з голоду. А трибуналові можна пояснити, що ти пішов по рушника й забув повернутись. Те, що ти не приніс рушника, — зовсім не злочин, а як відомо — nullum crimen sine lege[36]: карне право чомусь не передбачає невагомості в її кримінальних наслідках.

Після того, як було віддано нові розпорядження, що, на думку Темпе, оголошували «воєнний стан», настрій навіть під час вечірньої підживи не поліпшився нітрохи. Хтось міг би подумати, що кают-компанія — це монастирська трапезна з суворими правилами мовчання, їли, не дуже знаючи, що їдять, переклавши всю відповідальність за наслідки на шлунки, бо самі переварювали те, що їм повідомив після обіду Стіргард. Він виклав план операції й говорив так тихо, що його ледве було чути. Хто його знав, той розумів, що цей незворушний спокій свідчить про лють.

— Це запрошення — пастка. Якщо я помиляюся, чого дуже хотів би, після. нього настане контакт. Однак я не бачу жодних підстав для оптимізму. Наявність на планеті держави, яка дотримує нейтралітету у війні з космічною сферомахією, що триває вже мінімум сто років, цілком реальна, але неможливо, щоб вона прийняла космічного гостя без згоди держав, які воюють між собою. За повідомленням, ці держави висловили свою згоду. Я спробував уявити собі, що ми — один із генеральних штабів Квінти, і відповісти на запитання, як реагувати на відозву, звернену через пришельця до всього населення. Такий штаб знає вже чимало про потенціал пришельця. Знає, що не зможе ліквідувати його в просторі, бо вже намагався це зробити доступними йому способами — хоча, можливо, ще не всіма. Знає, що пришелець, щиро кажучи, не агресивний, хоча намагався домогтись контакту демонстрацією сили, але застосував її проти безлюдного Місяця, хоча й значно меншою затратою засобів міг дошкульно вдарити в льодове кільце, якому вже й так небагато бракує до розпаду. Знає безперечно також те, що коли не він сам чи, можливо, в короткочасному альянсі з супротивниками, то в усякому разі Квінта-головний винуватець луноклазму з катастрофічними наслідками; я підкреслюю: він знає це напевне, бо не можна вести воєнних дій у космічному масштабі без висококваліфікованих науковців. Нові штабні знання можна здобути тільки на підставі непрямих доказів. Задовго до опанування гравітацією пізнають її властивості аж до граничних у вигляді колапсів Чорних Дірок. Спосіб, яким ми відбили їхній нічний напад, був для них несподіванкою. Та якщо в них є варті чогось фізики, то вони зрозуміють, що гравітаційна оборона для корабля на планеті самогубна так само, як і наступ. На підставі релятивістики не можна вивести таку конфігурацію поля щільного тяжіння, щоб корабель, який випромінює це поле, не знищив себе разом з планетою.

Я збираюся послати два спускні апарати у вказаний район і припускаю, що вони не наразяться там на анінайменшу небезпеку. Якщо квінтяни хочуть заманити «Гермес» на планету, то наші посланці повернуться. Вони не можуть повернутися з нічим; для них там щось уже буде інсценовано, щоб викликати в нас довіру й зацікавлення. Гостинні квінтяни дадуть нам наздогад, що справжній контакт — це зустріч живих істот із живими істотами, а не з машинами. Це важко заперечити. Тож якщо події розвиватимуться приблизно так, як я сказав, «Гермес» здійснить посадку, й тоді станеться остаточна розв’язка. Повернувши з планети спускні апарати, — на борт ми їх не братимемо, бо після всього, що сталося, я волію сто разів перестрахуватися, аніж раз проявити необережність, — ми повідомимо їх про посадку.

Переходжу до деталей операції. Після запуску апаратів ми на середній швидкості полетимо від Квінти в бік Сексти. Обидві планети корисні для нас — вони приблизно однаково протистоять щодо Сонця. Наші зонди вже дослідили Сексту. І ми знаємо, що це — безповітряне небесне тіло з високою сейсмічністю й через те непридатне ні для колонізації, ні для розміщення на ній військових баз. Значно більшу загрозу, ніж ворог, для них становила б сама планета. Ми ввійдемо в тінь Сексти, а «Гермес», який у цей час вийде з-за неї, нічим не відрізнятиметься здалеку від нашого корабля. Інша річ зблизька, але я припускаю, що вони напевно не чинитимуть йому перешкоди аж до входу в атмосферу. З погляду сидеристики вони могли б атакувати його вже в іоносфері, але я не вірю, що вони це зроблять. Корабель після м’якої, нормальної посадки буде для них набагато ціннішою здобиччю, ніж корабель розбитий, а також буде менше готовий до агресивних дій, ніж корабель, який робить посадку кормою вниз на стовпі вогню й завдяки цьому має шанси на маневрування або й утечу.

Цей «Гермес» посилатиме й прийматиме радіосигнали, буде оснащений силовою установкою, яка зробить можливою посадку, щоправда, тільки одноразову. Жодного безпосереднього зв’язку з нами він не матиме. Я закінчую: наша відповідь залежатиме від того, як його там зустрінуть.

— Содом і Гоморра? — запитав нарешті Араго.

Стіргард добру хвилину дивився на ченця, а потім відповів з неприховуваним роздратуванням:

— Ми не переступимо Святого письма, ваше преподобіє. Ми звернемось тільки до першого видання. Нове втратило свою актуальність, бо ми вже не раз підставляли щоку. Нової дискусії не буде. Вона безпредметна, оскільки не ми вибираємо між Старим і Новим завітом, а вони. Солазер уже перебудовано? Ель-Салям це підтвердив. А ГОД працює за програмою «СГ»? Гаразд. Тепер обговорімо питання про спускний апарат. Цим займуться колеги Ротмонт і Накамура. Але після вечері.

Ніхто не бачив старту спускних апаратів; запущені опівночі під контролем автоматів, вони полетіли до Квінти, а «Гермес» забезпечив їм тили й контролював прискорення аж до світанку: досягнення Сексти, до якої було 70 мільйонів кілометрів, вимагало майже вісімдесят годин льоту при гіперболічній швидкості. В електронних лабораторіях розпочалося виробництво досі не застосовуваних в розвідці диспертів — «дисперсійних диверсантів», яких називали ще бджолиними очима. Це були мільйонні рої мікроскопічних кристаликів; розсіяні в мільйоні кубічних миль вакууму біля Сексти, вони повинні були обернутися на зір «Гермеса». Розсіювані вслід за кораблем, вони творили його невидимі, далекозорі очі. На Землі ці кристалики служили апікографії; кожен кристалик, менший за піщинку, прозора голочка, був еквівалентом одного ommatidium, палички бджолиного ока, розсіяного на тисячі миль. «Гермес» тягнув за собою цей видющий хвіст, щоб зайти за Сексту і з-за неї стежити за долею своїх комп’ютерних посланців. Водночас, подолавши певний відтинок орбіти, корабель викинув телевізійні зонди з віддачею, що супроводжувалася вибухом полум’я, — свої «офіційні очі», котрі могли, ба навіть більше — повинні були, помітити квінтян.

У стерновій рубці чергував Темпе. Гвррах застав його зі старою газетою в руках; газета викликала в нього справжню лють, і він не став приховувати цього від товариша. Газета походила з тих часів, коли на Землі точилися люті суперечки з приводу участі жінок в експедиції. Спершу він прочитав вступ, присвячений родинному життю, яке має знайти законне місце в експедиції, разом з образами. Їх кидали представниці за всіх часів кривдженої жіночої статі на адресу SETI, котру захопила чоловіча мафія. Ось чому Гаррах розлютився, аж ладен був пошматувати газету.

Темпе, сміючись, притримав його за руку — що не кажи, це був раритет, варта поваги пам’ятка в сузір’ї Гарпії, котра невідомо як потрапила в Гаррахів багаж. У всякому разі він так стверджував. Темпе ж був іншої думки, але зберігав її при собі.

Гаррахові з його бурхливим темпераментом такі статті були потрібні для того, щоб вергати в них громами. Ідіотизм, що проглядав з вимог цієї рівноправності, був настільки очевидний, що йому не варто було вділяти й крихти уваги. Жінки — отже, дружини, матері, отже, діти, ясла, дитячий садок. Коли вони летіли з зарядженими сидераторами, на борту корабля при всій своїй могуті вельми нікчемному у порівнянні з незнайомою цивілізацією, яка захопила їх викидуваною в Космос упродовж століть сферомахією. Цілі моря друкарської фарби було вилито з цього приводу. Мусульмани посилали на фронт дванадцятирічних хлопців, але не дітей у колисках.

Гаррах страшенно шкодував, що не може зараз тут, без свідків виповісти авторці цієї маячні все, що він про неї думає, а Темпе знову сів до пульту керування й то звіряв на моніторах курс та контури серпа Сексти, що більшав на очах, то позирав на Гарраха, який усе ще вітійствував перед єдиним слухачем, і не перебивав його — не хотів підкладати дров у багаття, тим паче що вони були тут не самі: ГОД стежив за ними і в стерновій рубці.

Темпе не розумівся на структурі комп’ютерів настільки, аби мати певність, що машина, хоча вона й кмітлива, розумна та пам’ятка, але позбавлена й крихти індивідуальності. Йому мало було запевнянь підручників і фахівців, він волів сам у цьому пересвідчитись, але не знав як. А крім того, його хвилювали серйозніші проблеми. Чи Накамура й справді співчував отцеві Араго? Темпе всипало морозом на саму думку про те, що він теж міг би опинитись у шкурі папського делегата.

Тим часом Араго, за дорученням командира, розмірковував з Гербертом про те, чи можуть квінтяни розпізнати біологічні риси людей, оглядаючи збудовані ними спускні апарати. Хоч їх було ретельно стерилізовано перед відправкою до планети, щоб на їхній поверхні не залишилося жодної клітинки епідермісу пальців, жодної бактерії, яких не може зовсім позбутись людський організм. Хоч це були автомати, збудовані без участі людей, а їхні енергетичні живильники й апаратура, здатна обмінюватись інформацією, відповідали земній техніці вісімдесятирічної давності, Стіргард не збирався приймати на борт електронних посланців, коли вони повернуться. Він вважав це надто ризикованим. Адже вже перші старі продукти цієї цивілізації, спіймані «Гермесом», засвідчили дивовижну майстерність квінтян у галузі паразитарної інженерії. Отож спускні апарати, крім відомостей, настільки вагомих, наскільки й безневинних, могли принести їм загибель — не у вигляді мікробів, які їх негайно атакують, але в вигляді вірусів чи ультравірусів з довгим періодом прихованої дії. Через те він запитав лікарів і Кірстінга про надійні запобіжні засоби.

Буцімто нейтральна держава, яка висловила свою згоду на прийняття спускних апаратів, під час подальших переговорів попередила, що апарати не повинні підтримувати зв’язку з «Гермесом», бо таку умову виставили «сусідні сторони». Ось чому планета, поглинувши своєю атмосферою обидва зонди, оточила себе посиленою шумовою оболонкою на всіх діапазонах хвиль. Якби земляни оснастили посланців лазерами, здатними пробити цю шумову оболонку, то порушили б виставлену умову; вони зробили б це тим відвертіше, якби «Гермес» почав колоти моря хмар і радіохаосу жалами лазерів.

Тож не залишалося нічого іншого, як стежити за Квінтою із-за Сексти хмарами голографічних очок. Операцію було так синхронізовано, щоб обидва апарати повільно спускалися по небосхилу й опинилися над Квінтою, коли «Гермес» увійде в тінь Сексти. Усі зібралися в стерновій рубці й чекали критичної години. Планета заповнювала головний монітор від рами до рами, з добре видимими роями бойових супутників, які чорними цятками снували над її повитим білими хмарами диском. Щоб спостерігати входження обох ракет в атмосферу, до їхнього гіперголевого приводу домішали натрій і технецій; перший надавав їхньому реактивному полум’ю яскраво-жовтого блиску, другий вирізняв їх своєю спектральною смужкою — його бракувало у спектрі тутешнього Сонця й квінтянських орбітерів. Як тільки вони пірнули в хмари, вогняні нитки, що утворювались від їхнього тертя об повітря і віддачі гальмових пристроїв, почали розмазуватись: тоді мільярди очок, розвіяні непомітною гривою на мільйон миль за кільватером «Гермеса», сконцентрували увагу вздовж дотичної в точці запланованої висадки. І недарма: осідаючи на твердому грунті з інтервалом у кілька секунд, обидва апарати повідомили про закінчення подорожі подвійним, заздалегідь змодульованим миттєвим спалахом натрію.

Цим самим операція вступила в наступну фазу. Дно «Гермеса» розкрилося на два боки, наче величезні склепінчасті ворота, і підіймачі виштовхнули із «Сезаму» в вакуум величезний металевий циліндр, призначений для лабораторного карантину зондів. Гаррах, здавалося, був дуже задоволений. Оскільки інші схвалили тактику Стіргарда, усі працювали дружно, хоч і без ентузіазму: не було чого радіти.

Зате перший пілот навіть не приховував свого злорадства з приводу того, що цій войовничій планетній бестії вони тепер скрутять в’язи. Він просто-таки не міг діждатись повернення спускних апаратів, до того ж з найстрашнішою заразою, так наче в задумі експедиції лежала жорстока конфронтація сил. Слухаючи його одкровення, несхильний до балачок Темпе думав про те, які саме психічні зміни Гарраха фіксує ГОД, і просто-таки відчув сором за свого колегу, оскільки бували такі хвилини, коли він сам не зміг би сказати, що воліє: щоб лютий гнів, який охопив увесь екіпаж, виявився безпідставним чи щоб квінтяни змусили їх, землян, прийняти найгірше з усіх можливих рішень.

Так, він теж уже бачив у цій цивілізації ворога, жорстоке зло, яке самою своєю суттю виправдовує їхні дії. Ніщо вже не було повите таємницею. Солазер, вимкнений і замаскований, заряджався сонячною енергією не для посилання сигналів, а для лазерних ударів. Через 48 годин голографічна хмара повідомила, що посланці вертаються. Спускні апарати повинні були озватись в ультракороткій смузі поза орбітою, якою кружляли рештки Місяця: виразно почав сигналізувати тільки один. Другий передавав незрозумілу мішанину кодів.

Стіргард розділив людей на три групи: пілотам доручив вивести імітованого «Гермеса» на траєкторію до перигелію, фізикам — прийняти спускні апарати в циліндричну камеру, віддалену на кілька десятків миль від «Гермеса», а лікарям і Кірстінгові — піддати їх біологічній аускультації, якщо друга група вважатиме це допустимим.

Незважаючи на це, екіпаж добре орієнтувався в загальній ситуації. Стежачи за порожнім гігантом, який неквапливо вирушив у подорож, хоч на його корпусі ще іскрилися вогники автоматичних зварювальних апаратів, Гаррах і Темпе підтримували через інтерком постійний зв’язок з групою Накамури, яка очікувала на спускні апарати. Поласар не виключав аварії в передавачі, який плів усілякі нісенітниці; Гаррах більше схилявся до думки, що це робота квінтян. Він попросту хотів, щоб підступ квінтян виявився якомога швидше і щоб став їм лазерною кісткою у горлі.

Темпе мовчав, розмірковуючи про те, чи така озлоблена людина ще може виконувати відповідальну функцію першого стернового. Видно, що могла, якщо ГОД не доповів командирові про Гаррахів стан. А може, всі вже побожеволіли?

Карантинний циліндр, увесь залитий світлом прожекторів, які кружляли довкола нього, прийняв у свою роззявлену пащу спускні апарати. На центральному вузлі контролю фізики після попереднього огляду не могли дійти спільної думки, чи один із них став жертвою випадкового пошкодження, чи, навпаки, зумисного. Гарраха це дуже розгнівало, бо він добре знав: це робота квінтян! Та за годину з’ясувалося, що під час зіткнення з якимсь невеликим метеоритним осколком або уламком металу зонд утратив частину антени й носового випромінювача. Таке зіткнення було цілком можливе.

На порожньому близнюкові «Гермеса», який віддалявся від них, мерехтіли в пітьмі останні зварювальні шви. Вже можна було ввімкнути його тягу, але пілоти чекали наказу командира. Однак той не озивався, бо, в свою чергу, чекав даних експертизи: в якому стані повернулися спускні апарати, які привезли новини? Це було last but not least[37].

Новини виявились несподіваними, а спускні апарати — якщо не зважати, однак, на випадок, що, мабуть, не мав прямого відношення до справи, — цілі й незаражені. Почувши про це, Гаррах не стримався й вигукнув:

— Яка підступність!

— Зрештою, навіть у Содомі був якийсь Лот, — зауважив Темпе. Йому страшенно кортіло почути сенсацію, яку чомусь довго приховували від стернової рубки.

Накамура зглянувся над пілотами й пояснив їм результати розвідки, передані з вакуумної камери поза межами корабля.

Сенсація починалася з казки — тієї самої, яку переслав планеті солазер. Потім довгою серією на екрані монітора бігли краєвиди: мабуть, то були заповідники, не зачеплені цивілізацією. Морські узбережжя, хвилі, які згасали на піску, червоний захід сонця в низьких хмарах, лісові масиви з набагато темнішою, ніж земна, зеленню; велетенські крони деяких дерев були майже темно-сині. На цьому тлі, яке весь час змінювалося, заясніли літери:

З густої зеленої імли виринула величезна площина, видима з піднебесся… Вона нагадувала застиглу матову ртуть. Дивовижними голками стояли на ній з рівномірними інтервалами, мов фігури на шахівниці, сталагміти, бездоганно білі, кінчасті, й росли на очах. Так, росли, а точніше, висувалися вгору, кожен огорнений біля підніжжя прозірчастою золотавою сіткою. Нарешті все завмерло. На тлі далекого небосхилу, зовсім безхмарного, летіли птахи — кожен з чотирма вільно розпростертими крилами. Мабуть, ці птахи були велетенські. Вони тяглися, наче журавлі, що покидають холодні краї. Внизу, біля підніжжя сталагмітів, — а очі людські почали вже розпізнавати в них ракети, — роїлася кольорова й темна дрібнота — цілі хмари, які вливалися в кораблі широкими похилими площинами.

Усі члени екіпажу широко розкривали очі, напружували зір, щоб побачити нарешті, який вигляд у квінтян, але результат був такий самий, коли б прибулець із Нептуна спробував роздивитися людей на заповненому олімпійському стадіоні з відстані в милю. Строкатий натовп увесь час юрмився біля похилих площин і вливався, річками в сліпучо-білі, як сніг, кораблі. На їхніх корпусах вертикальними рядами незрозумілих ієрогліфів блищали написи. Натовп уже порідшав, і земляни чекали неминучого старту цієї білої флотилії, але вона з величавою повільністю почала занурюватись у «ртуть».

Золотаво-бронзові прозірчасті сіті спадали з корпусів, немов зітлілі, утворюючи неправильні кола. Вже тільки білі носи стирчали над озером «ртуті», та нарешті й вони опустилися в червоний морок шахт, і не якісь там люки чи ворота зімкнулися над ними — а ця сама поматовіла «ртуть».

Екран спорожнів, потім із-за берега поволі виповзла багатоніжка, явно механічне, а не живе створіння, з пласким скошеним писком. З нього били фонтани ясно-жовтої рідини, розливаючись і булькаючи, як окріп, і коли рідина вся википіла, «ртуть» зробилася чорна, мов бітум. Багатоніжка вигнулася дугою, так що її середні ноги повисли в повітрі, обернулася просто до астронавтів, які дивилися на неї, й розплющила четверо очей. Може, то були вікна? Або рефлектори? Ні, все-таки вони скидалися на великі риб’ячі, круглі, здивовані очі з вузьким обрамленням металевої райдужної оболонки і чорнуватими, блискучими зіницями. Цей механічний засіб пересування, здавалося, стежить за людьми з тривожною задумою. Немовби дивився на них чотирма зіницями, які були вже не круглі, а звужувалися, наче в кота, і водночас усередині в них щось згасало, мерехтіло блакитним світлом. Потім багатоніжка знову припала до чорного грунту й, гойдаючись на всі боки, підтюпцем зникла з поля зору. Птахів у небі вже не було-там ясніли тільки написи:

І справді — продовження з’явилося, спершу у вигляді бурі з блискавками, зливи, яка скісними потоками заливала каскадні будівлі, з’єднані між собою безліччю віадуків. Дивне місто під заливним дощем — вода струміла по овальних дахах, била з горгуль біля підніжжя мостів, але це все-таки були не мости, а швидше тунелі з еліптичними вікнами, всередині яких мерехтіли смуги світла. Надземний транспорт? Ніде ані живої душі. Оскільки будівлі були каскадні, мовби вилиті з металу піраміди тольтеків, вулиць там, по суті, не було. Не можна було визначити й меж міста — якщо це було місто, — дощ лив, гнаний шпарким вітром, по гігантських будівлях перекочувалися сріблясті хвилі зливи, блискавки били без грому, з пірамідальних споруд вода спадала досить дивно: її збирали жолобки, схожі на ринви, але так високо задерті, що струмені води злітали в повітря й змішувалися з невщухаючим дощем. Раптом одна з блискавок переламалася й стужавіла вогнистими словами:

Зображення посіріло й згасло. З брудної сіризни проступили невиразні контури. У глибині дрижала амальгама вогню й хмар чи диму. Горами лежали уламки величезних конструкцій. На першому плані видніли рівні ряди білястих плям, схожих на голих, розшматованих, вимащених багном створінь. Над цим кладовищем кольору заліза заясніли літери:

Напис пропав, а телеоб’єктив далі мандрував руїнами, показуючи побільшені незбагненні споруди. Одна, обнесена надзвичайно товстим укріпленням із металу, тріснула, в центрі — тут телеоб’єктив зробив наїзд — знов розшарпані рештки з незбагненною формою, схожі на людські трупи, коли їх витягують з братських могил, — землисті, вже наполовину зітлілі. А в раптовому відкоті знов з’явилося безмежне руйновише з глибокими котлованами, і в них, наче тупокрилі комахи, в’їдалися в щебінь хоботами смугасто-червоні присадкуваті штовхачі, посуваючись уперто, над силу, б’ючи в центр алебастрово-молочного розколотого фронтону, обпаленого пожежею. Нарешті й ця стіна впала, і курява, здіймаючись рудим клуб’ям, заповнила увесь екран. Кілька хвилин у стерновій рубці чулося тільки прискорене дихання і цокіт секундоміра. Потім екран знову заяснів. З’явилася дивна діадема з кришталю, прозорого, мов сльоза; діадема була розміром більша за людський череп, мала ніжки, що ряхтіли, мов брильянти, в діадемі тремтів упаяний, компактний, у формі додекаедра, блідо-рожевий шпінель. Над ним світився напис:

Але це ще не був кінець: у галогенному сліпучому світлі на пологому гірському узбіччі проступили чорні безголові ракоподібні істоти, мов череда худоби на альпійському лузі. Око марно силкувалося розпізнати, що це таке — великі черепахи чи гігантські жуки. Телеоб’єктив піднявся, поповз по дедалі стрімкішій скелястій стіні з чорними отворами гротів і печер, з яких витікала, мабуть, не вода, а рідке кришиво, брунатно-жовта блювотина. Відтак по фіолетовому тлі, яке м’яко хвилювалося, побігли слова:

Монітор згас, і стернову рубку залило денне світло. Другий пілот, страшенно блідий, притиснувши руки до грудей, усе ще дивився на порожній екран. Гаррах боровся сам із собою: піт градом котився йому з лоба й осідав на густих світлих бровах.

— Це… це шантаж… — пробелькотав він. — На нас звалюють провину за це… там…

Темпе здригнувся, ніби раптом прокинувшись зі сну.

— А знаєш, — тихо мовив він, — це все-таки правда… Хіба нас хтось сюди запрошував?.. Ми прибули в момент, коли їхнє нещастя досягло кульмінації, щоб іще збільшити його.

— Облиш! — буркнув Гаррах. — Хочеш покаятись, то йди до свого священика, а мене не переконуй. Це не тільки шантаж… це підступність. О, я вже бачу, нас хочуть спіймати на гачок! Опам’ятайся, чоловіче, нашої провини тут немає — це все вони…

— Опам’ятайся сам! — Темпе підвівся, бо більше не міг спокійно всидіти на місці. — Незалежно від того, як скінчиться ця гра, зробленого вже не зміниш. Контакт Розумів, боже мійі Якщо вже ти доконче мусиш когось проклинати, то проклинай SETI і СЕТІ, а також себе за те, що тобі схотілося стати «психонавтом». А ще краще стули писок. Це найрозумніше, що ти можеш зробити.

Після обіду «Сезам» разом зі спускними апаратами підняли на корабель. Араго зажадав, щоб Стіргард провів спільну нараду з приводу того, що робити далі. Стіргард категорично відмовився. Ніяких нарад і засідань аж до закінчення програми. Імітований «Гермес», керований лазером гамма, зник за випуклістю Сексти й повним ходом рушив до Квінти, обмінюючись з нею умовленими паролями і відзивами.

Темпе після чергування вирішив зустрітись із командиром; той відмовився — він не приймав нікого, зачинившись у своїй каюті. Пілот з’їхав у середню частину корабля — йому забракло відваги піти до ченця. Повернувши з півдороги, він запитав через інтерком, де Герберт, бо в кабіні його не було. Герберт виявився в кают-компанії разом з Кірстінгом і Накамурою.

Корабель маневрував, щоб розвинути малу тягу; вони все ще залишалися в тіні, й на них діяла сила слабкого тяжіння. Побачивши, що товариші їдять, Темпе згадав, що з самого світанку не мав і ріски в роті. Він мовчки сів біля них, наклав собі на тарілку печені з рисом, але коли штрикнув м’ясо виделкою, йому вперше в житті стало гидко від цих сіруватих волоконець. Однак треба було щось із’їсти, отож, викинувши в кухонний ексгаустер усе, що було на тарілці, він узяв з автомата вже підігріту вітамінну суміш. Аби хоч чимось напхати шлунок.

До нього ніхто не озивався, і тільки коли він кинув тарілку й столовий прибор у мийку, Накамура, скупо всміхнувшись, підкликав його до себе кивком голови. Темпе сів навпроти японця, який витер губи паперовою серветкою, й зачекав, поки вийде Кірстінг. Залишившись утрьох із Гербертом, звично перехиливши набік голову з гладенько причесаним чорним волоссям, Накамура очікувально глянув на пілота. Той знизав плечима — мовляв, йому нічого сказати. Абсолютно нічого.

— Коли ми відвертаємось од світу, світ не зникає, — несподівано озвався Накамура. — Де є думка, там є і жорстокість. Вони завжди ходять у парі. З цим треба погодитись, якщо не можна змінити.

— А чому командир нікого не пускає до себе? — вихопилося в пілота.

— Це його добра воля, — незворушно відповів японець. — Командир, як і кожен з нас, повинен зберігати твердість волі. Навіть тоді, коли він сам. Доктор Герберт страждає, пілот Темпе страждає, а я не страждаю. Про отця Араго я навіть не згадую.

— Тобто як… ви не страждаєте?.. — не зрозумів його Темпе.

— Я не маю на це права, — спокійно пояснив Накамура. — Сучасна фізика вимагає такої уяви, яка не відступає ні перед чим. Це не моя заслуга — це дар моїх предків. Я не пророк і не ясновидець. Я безжальний, коли треба бути безжальним, Інакше теж не міг би їсти м’яса. Хтось колись сказав; «Nemo me impune lacescit», Чи, може, йому тепер соромно за ці слова?

Пілот зблід:

— Ні.

— Це добре, — відповів Накамура й звернувся до Герберта: — Ваш друг і колега Гаррах влаштовує спектаклі. З маскою великого гніву на обличчі, як демони в японському театрі кабукі. На них не можна ні гніватись, ні впадати в розпач, ні співчувати їм, ні мститись. І тепер ви вже самі знаєте, чому. Чи, може, я помиляюсь?

— Ні, — відповів Темпе. — Ми не маємо на це права.

— Отож-бо. Розмову закінчено. Через тридцять… — Накамура глянув на годинник, — через тридцять сім годин «Гермес» здійснить посадку. Хто тоді чергуватиме?

— Ми вдвох. Так сказано в наказі.

— Ви будете не самі.

Накамура встав, уклонився їм і вийшов. У порожній кают-компанії тихо шуміла мийка і повівало з кондиціонера. Пілот глянув на лікаря, який, обхопивши голову руками, непорушне дивився просто себе невидющими очима. Темпе залишив його в кают-компанії, не перемовившись із ним ані словом, їм і справді не було про що говорити.

Посадка «Гермеса» пройшла надзвичайно ефектно. Сідаючи в обрану точку планети, він пахнув таким кормовим вогнем, що його сяйво, переношуване незліченними міріадами очок, які вибігли далеко в вакуум, розпеченою голкою ввійшло в молочну товщу хмар, шматуючи їх на рожеве блискуче клубовиння, і пірнув у це вікно, в цю пропалену полум’ям діру. Клапті високих, клубчасто-пір’їстих хмар почали скручуватися спіраллю й затягувати вирву в хмарному покритті Квінти, але ще не встигли повністю затягти її, як через розриви між ними пробився жовтий відблиск. Через дев’ять хвилин — стільки часу потрібно сигналові, який летів зі швидкістю світла, аби подолати відстань, що відділяла їх від планети, — озвався звернений до Сексти передавач імітованого «Гермеса» — вперше і востаннє. Хмари ще раз розступилися в тому місці, але вже повільніше і м’якше; а по стерновій рубці, заповненій людьми, прокотилося щось схоже на коротке, притамоване зітхання.

Стіргард, за плечима в якого сяяв бездоганно білий, великий диск Квінти, викликав ГОДа.

— Дай мені результати аналізу вибуху.

— У мене є тільки спектр випромінювання.

— Назви причину вибуху на підставі цього спектра.

— Вона буде не зовсім точна.

— Знаю. Говори.

— Слухаю. Через чотири секунди після погашення власної тяги стрижневе осердя реактора розірвало його. Перерахувати варіанти причин?

— Давай.

— Перший варіант: у корму вдарив струмінь нейтронів з таким інтервалом швидких і повільних, щоб вони змогли пробити весь кожух реактора. Незважаючи на вимкнення, реактор запрацював, як умножувач, і в плутонії відбулася експоненціальна ланцюгова реакція. Другий варіант: корму пробив кумулятивний заряд з холодною аномалоновою головкою. Обгрунтувати пріоритет першого варіанта?

— Давай.

— Атака балістичного типу збила б увесь корабель. Нейтронний удар міг знищити тільки силову установку, за умови, що на борту перебувають біологічні створіннЯі і цим самим вони відокремлені од силової установки низкою радіаційно стійких переборок. Показати спектр?

— Ні. Помовч.

Стіргард тільки тепер помітив, що стоїть у білому сяйві Квінти, наче в ореолі. Не звертаючи на це уваги, він вимкнув зображення і хвилину мовчав, ніби обмірковував слова машини.

— Хтось хоче висловитись?

Накамура звів брови й мовив повільно, сповненим шанобливого співчуття тоном:

— Я схиляюсь до першої гіпотези. Корабель мав утратити потужність, а люди — вийти з цієї атаки живими. Пораненими, але живими. Від трупів не багато довідаєшся.

— Хто іншої думки? — запитав командир.

Усі мовчали, вражені не так тим, що сталося й що вони тут почули, як виразом Стіргардового обличчя. Насилу розтуляючи рота, немовби його схопив тризм, він сказав:

— Ну, голубчики, проповідники примирення і милосердця, озвіться, дайте нам і їм шанс порятунку. Переконайте мене, що ми повинні повернути назад і принести Землі скромну втіху, що існують світи, ще гірші від нашого. А їх приректи на самознищення. На час цих переконувань я складаю з себе командирські обов’язки. Я — онук норвезького рибалки, простак, який перевершив СВОЇ можливості. Я вислухаю будь-які аргументи, а також образи, якщо хтось визнає їх доречними. Те, що я тут почую, буде стерте з пам’яті ГОДа. Я слухаю.

— Це не вияв покори, це — глузування. Символічне складення з себе командирських обов’язків не може змінити ситуації. — Араго, немовби бажаючи, щоб його було краще чути, ступнув крок уперед і обернувся до присутніх. — Та якщо кожен до кінця повинен чинити так, як йому підказує власне сумління, незалежно чи це буде драма, а чи трагіфарс, бо він сам не поставив іще п’єсу життя і не вивчив, як актор, роль, я заявляю: вбивством ми нікого й нічого не врятуємо. Під маскою «Гермеса» ховався підступ, а під маскою прагнення до контакту будь-якою ціною ховається не бажання пізнання, а мстивість. Хоч би що ти зробив, — якщо не повернеш назад, — це буде фіаско.

— А хіба повернення не фіаско?

— Ні, — відповів Араго. — Ти, безперечно, знаєш, якого дошкульного удару можеш їм завдати. Але на цьому твоя певність вичерпується.

— Це правда. Ви скінчили, отче? Хто ще хоче сказати?

— Я, — озвався Гаррах. — Якщо ти захочеш повернути назад, командире, то я зроблю все можливе, аби цьому запобігти. Тільки закувавши мене в кайдани, ти завадиш мені в цьому. Я знаю, за діагнозом ГОДа я вже ненормальний. Що ж, нехай. Але ненормальними стали тут усі без винятку. Ми зробили все, що було в наших силах, аби переконати їх: з нашого боку їм ніщо не загрожує; ми дозволили атакувати себе впродовж чотирьох місяців, уводити в оману, зваблювати, дурити, і якщо отець Араго репрезентує тут Рим, то нехай він згадає, що сказав Спаситель Матвієві: «Не думайте, що я прийшов послати спокій на землю; не прийшов я послати спокій, а меч». І що… та я вже й так занадто розбазікався. Будемо голосувати?

— Ні. З моменту їхнього розчарування минуло вже п’ять годин, отже, ми не можемо більше зволікати. Ель-Салям, тобі доручається привести в дію солазер.

— Без попередження?

— Після похорону воно вже ні до чого. Скільки тобі треба часу?

— Двічі по шістнадцять хвилин на пароль і відзив, плюс наведення. Через двадцять хвилин він зможе жалити.

— Нехай жалить.

— За програмою?

— Так, упродовж цілої години.

— Накамура, ти позичиш нам свої очі. Хто не хоче на це дивитись, може йти собі.

Добре захований у хмарах порошкового маскування, яке сяяло завдяки спричиненому Дзетою випромінюванню, солазер відкрив вогонь о першій годині ночі, тобто з тригодинним запізненням, бо Стіргард зажадав ґрунтовної колімації, а цим самим — удару в кільце по дотичній там, де їм налаштували пастку. Через те довелося чекати, поки планета зробить повний оберт довкола своєї осі. Вісімнадцять тераджоулів вистрелили шпагою світла. Стрибок фотометрів підтвердив, що невидимий у порожньому просторі ніж сонячної фрези ковзнув збоку і, націлений у край кільця, зірвав його зовнішній пруг. Зображення, глухе і німе, хоч його могла б затулити долоня, показало всю силу, відібрану в Сонця, коли вона розрядилася в ударі твердішого за сталь світла об тисячомильне льодове кружало. Сам центр удару побачили спершу у вигляді блискучої вирви, з якої білими клубами бурхала хурделиця в мерехтінні дивовижних, вигнутих веселок. Льодове кільце кипіло й, випаровуючись, тієї ж миті замерзало й розсіювалося в чорному вакуумі поза горном, утворюючи вуаль, що довгими смугами тяглася за планетою. Вуаль заходила за диск, бо лазер жалив у напрямку, протилежному до обертів планети. Стіргард звелів ударити в блискучий диск кільця так, щоб вивести його з динамічної рівноваги. Сконденсованої в солазері сили вистачило на сім хвилин тераджоулевого різання.

— Достатньо, — заявив ГОД.

І справді: зовнішнє кільце вже тріскалося, а у внутрішньому, відділеному від нього шестисотмильною щілиною, вирували турбуленції, викликані розцентруванням. Коли льодове поле, зметене в півморок, гривастими хмарами сягнуло за денну півкулю й зникло в тіні ночі, обрій Квінти заяснів, немовби за ним уставало інше, точнісінько таке саме Сонце в димучих стовпах веселок і кривавою зорею залило ще гладеньку опуклість похмурого моря. На цю страхітливу катастрофу просто приємно було дивитись. Світло, яке било з розсіченого кільця, утворило в трильйонах льодових кристаликів космічний фейєрверк, який затуляв усі сузір’я зоряного тла. Від цього видовища аж дух забивало. Люди в операторській інстинктивно переводили погляд з горішнього локатора, в якому над самісіньким Сонцем ексцентричне тремтів лазерний алмаз, на головний екран, де неперервний безімпульсний потік сили обдирав материкове кружало від лускаючих шарів білосніжної криги.

Чи могли квінтяни сподіватись такого катаклізму? З планети він, мабуть, мав вигляд страхітливого, безперервного виверження високо в небі, але вони не бачили, мабуть, веселок, котрі шугали блискавками вгору, бо мільярди крижаних уламків уже ринули вниз. Льодові гори, які кипіли в гуркоті, падали там із шматованих на клапті хмар, але це видовище було не для тих, хто гинув під громовим льодопадом.

Якою ж тонкою оболонкою оточувала планету атмосфера, видима з операторської! Страхітливі масштаби цієї астроінженерної ампутації могли без риску для себе спостерігати тільки жителі субтропічних районів, перш ніж до них добігла хвиля напору, швидша за звук. Фотонний струг біля жерл солазера посувався міліметр за міліметром і, незважаючи на це, дробив сотні миль льодової поверхні. Тільки на самому півдні ще ніщо не свідчило про шал руйнування диска, який щохвилини втрачав сотні кубічних кілометрів трощеної криги.

Тепер лазер проявив себе всередині хмари, виштовханої високо над атмосферу, — він пробив у глиб її вогняний колодязь. Спектрометри показували вже не киплячу пару, а іонізований вільний кисень і гідроксильні групи. Хвилини в стерновій рубці тяглися як вічність. Розгойдане, мов пласка дзиґа, що розпадається на шматки, льодове кільце втрачало блиск, роз’їдене темними пробоями. Північна півкуля почала розбухати, немовби щось роздимало саму оболонку планети. Та це тільки хмари льодового осипу стрімко викидали в простір повітря, вогонь і сніг. А біля екватора лазерний промінь заходився довбати по дотичній грубуватий наріст виверження буром блакитно-білого жару, аж поки хмарний покрив Квінти обернувся на мутно-перлисту рівнину на заході, тимчасом як схід аж до зірок палав розсипами викидів.

Ніхто з астронавтів не озивався. Згадуючи згодом ці хвилини, вони зрозуміли, що були вже майже впевнені в контратаці: квінтяни принаймні спробують якось відбити цей удар, завданий у саме серце сферомахії, яку будували ціле століття; вони вже готуються вдарити в джерело, що спричинило катаклізм, видиме на тлі сонячного диска, бо в п’ять разів ясніше за нього. Однак удару не було. Над планетою здіймався ширший за неї стовп біло-димчастої куряви, розпливався грибом; казково гарний, він розривав довкола себе веселки, а вістря ріжучого променя весь час пробивалося крізь туманні завали, як розпечена золота струна, напнута між Сонцем і планетою. Вона сама, здавалося, для самозахисту закривала помалу свій диск роздутими, високими, клубчасто-пір’їстими хмарами від цього такого неймовірно тонкого нищівного променя, який дробив рештки льодових брил, що тонули вже в атмосфері, і тільки в короткі миті серед розкидуваних ударами хмар зблискували уламки кільця, яке ввесь час кружляло в агонії.

Стіргард наказав вимкнути солазер на шостій хвилині. Він хотів зберегти резерв потужності, який у ньому ще залишився. Солазер згас так само раптово, як спалахнув, й Інфрачервоним променем повідомив, що полишає позицію. Викрити її було елементарно легко, навіть після погашення, за спектром Планка, типовим для твердих тіл з випромінюванням, спровокованим близькістю хромосфери. Через те насадки викинули з малих розсіювачів порошок, який горів на сонці, і під цим прикриттям солазер змінив позицію, складаючись, наче пружинисте віяло.

ГОД працював з максимальним навантаженням, реєструючи ефект удару, долю незліченних супутників, які вдерлися з нижчих орбіт у розсіяну вибухами атмосферу й догоряли вогнистими параболами. При цьому він доповів, що копія «Гермеса» теж могла бути знищена магнетодинною атакою в концентрації полів, які дають більйони гаусів. ГОД мав у резерві ще й четверту гіпотезу — кріотронні імплозійні бомби. Командир наказав визнати ці дані малопереконливими.

Корабель усе ще перебував на стаціонарній орбіті в тіні Сексти, коли Стіргард викликав Накамуру й Поласара, щоб вони негайно склали ультиматум. За передавач їм мали правити голографічні «очі», гинучи при випромінюванні непосильних для них сигналів, але справа варта була заходу.

Ультиматум звучав однозначно:

Японець запитав, чи командир і справді готовий здмухнути атмосферу. На кавітацію планети, додав він, у них немає достатньої потужності.

— Знаю. Атмосфери я не здмухуватиму. Розраховую на те, що вони повірять. Що ж до сидероклазму… я хочу почути думку Поласара. За не здійсненою погрозою також повинна стояти реальна сила.

Поласар зволікав з відповіддю.

— Для сидераторів це було б небезпечне перевантаження. Щоправда, можна пробити мантію. Якщо ми пошкодимо базу континентальних плит, біосфера загине. Уціліють бактерії і водорості. Чи варто говорити далі?

— Мабуть, не варто.

Обидва визнали за необхідне визначити межі катастрофи, що було надзвичайно важко зробити. Дірки в шумовому захисті Квінти свідчили про виведення з ладу сотень передавальних станцій, але без спінографії не можна було встановити бодай приблизно ступінь знищення технічної інфраструктури на великому континенті. Ефекти катаклізму давалися вже взнаки південній півкулі і решті материків. Раптово посилилася сейсмічна діяльність: на морях хмар темніли плями — мабуть, усі вулкани вивергали магму й гази зі значною кількістю ціанідів. Маси криги, які досягли поверхні грунту й океанів, за оцінкою ГОДа, становили від трьох до чотирьох трильйонів тонн. Північна півкуля зазнала значно сильнішого руйнування, ніж південна, але рівень океану піднявся скрізь і вода ринула в глиб континенту. ГОД попередив, що не може визначити, скільки уламків кільця впало на планету в стані твердому, а скільки розтопилося, бо це залежало від невизначених точно розмірів льодових брил. Якщо вони перевищували тисячі тонн, то втратили тільки частину маси в найгустіших шарах повітря. Однак він не спроможний був назвати точний дільник.

Гаррах чергував біля пульту керування і досі не брав участі в розмові, яка велася в операторській над його головою, але він усе чув і несподівано попросив у командира слова.

— В чому річ? — розсердився Стіргард. — Тобі замало? Хочеш їм ще підсипати?

— Ні. Якщо все, про що говорив ГОД, відповідає дійсності, то сорока восьми годин не вистачить, їм же треба хоч трохи оговтатись.

— Ти запізно приєднався до голубів, — невдоволено кинув Стіргард.

Однак фізики визнали, що пілот має слушність. Строк відповіді збільшили до вісімдесяти годин. Невдовзі після цього Гаррах залишився в операторській сам. Він перевів керма на автоматику, бо вже досхочу намилувався на Квінту, тим паче, що дим незліченних вулканічних викидів рудуватою запоною розтягувався по кипучій білині планети й вона потемніла, наче від згустків брудної крові. Але то була не кров. Він це знав, однак не хотів більше на це дивитись.

За командою Стіргарда корабель почав обертатись на місці, як витягнена горизонтально стріла підіймального крана. Так виникло штучне тяжіння — завдяки відцентровій силі, яка найдужче відчувалася в стерновій рубці носової частини. В кают-компанії, куди спустився екіпаж, це обертання дозволило сісти за столи без складної акробатики. Ефект зміщення осі обертання, типовий для гіроскопії, викликав у Гарраха нудоту, хоч він не раз плавав на Землі, й навіть бокова мертва хвиля не спричиняла в нього морської хвороби.

Гаррах не міг усидіти на місці. Сталося те, чого він хотів. Добре все розваживши, він не відчував ніякої відповідальності за катаклізм. Був певен, що все сталося б так само, якби він не лютував і не заходив у не вельми доречні суперечки з ні в чому не винним отцем Араго. Ні, нічого не змінилося б, якби він робив свою справу мовчки.

Гаррах підхопився з сидіння біля керма і, тільки-но почав випростувати ноги, ним закружляло по всій навігаторській. Інакше він не міг дати вихід своєму лютому гніву, який знову повернувся до нього і квапив не сидіти й, згорнувши руки, дивитись на кліматичне — якби тільки кліматичне! — божевілля ураженої тераджоулем планети. Якби він міг, то вимкнув би зображення, але це тут годі було зробити Еліпсоїдальний інтер’єр оперізувала галерея, яка відділяла верхній горизонт від нижнього. Заточуючись на широко розставлених ногах, наче моряк під час хитавиці, він вибіг нагору, щодуху оббіг усю галерею — хтось міг би подумати, що його охопило бажання тренуватись із бігу. На лонжеронах, які збігалися, мов спиці великого колеса, серед діагоналей, прикріплених до стелі, був операційний центр. Вісім глибоких крісел оточували терміналь, схожий на пласко зрізаний конус. На столику перед кожним кріслом пустотливо блимав зелений монітор. На дошці цього конуса-столу лежала покинута чернетка ультиматуму, накидана похилим, шпичастим Стіргардовим письмом.

Зайшовши між крісла, Гаррах зробив те, в чому ніколи в світі не запідозрив би себе: перевернув аркуш чистим боком догори й роззирнувся, чи за ним хто не стежить. Однак тільки миготливі екрани видавали тут якийсь рух. Гаррах сів у крісло командира, глянув праворуч, а відтак ліворуч. Крізь клиновидні нижні вікна в сріблясто-пластиковому обличкуванні лонжеронів видно було навігаторську, що теж блимала чергою різнобарвних вогників, і сяйво, яке весь час ішло із головного екрана, — тьмяне світло Квінти. Гаррах сперся ліктями на косий пульт і затулив обличчя руками. Якби він умів, якби міг, то, мабуть, заплакав би після цих содома й гоморри.