Фіаско

БІРНАМСЬКИИ ЛІС

— Ви непогано приземлилися.

Контролер, який сказав це пілотові, вже не дивився на нього. Пілот постояв у скафандрі, тримаючи під пахвою шолом. Тоді підійшов до скляної стіни круглого залу з підковою пультів посередині й почав розглядати крізь неї циліндр свого корабля, обплавленого біля сопел. З них усе ще хлюпала на бетон чорна блювотина. Навіть з такої відстані корабель вражав своїми розмірами. Другий контролер, кремезний, у натягнутому на лисий череп береті, почав одмотувати плівку із записом, поки плівка відмотувалася, він краєчком ока косував на прибульця. Контролер був у навушниках, а перед очима в нього хаотично блимав ряд моніторів.

— Та якось уже вийшло, — кинув пілот.

Він удав, що неодмінно має спертися на пульт, аби відстебнути важкі рукавиці з подвійними застібками. Після такого приземлення в нього й досі тремтіли коліна.

— Що це було?

Коротун з мишачим неголеним обличчям, у витертій шкіряній куртці, стояв біля вікна й ляскав себе по кишенях, аж поки намацав сигарети.

— Тимчасова втрата тяги, — буркнув пілот, трохи розгублений байдужою зустріччю.

— Але чому? Ви не знаєте?

«Ні», — хотів одказати пілот, але змовчав, бо вважав, що мав би знати. Плівка скінчилася, її кінець лопотів, обертаючись разом з барабаном. Високий підвівся, зняв навушники, лише тепер кивнув пілотові й хрипко відрекомендувався:

— Мене звати Лондон. А його — Госсе. Ми раді вітати вас на Титані. Чого вип’ємо? Кави чи віскі?

Молодий пілот зніяковів. Він чув про цих людей, але ніколи досі не бачив. Був певен, що високого звати Госсе, але помилявся. Розмірковуючи про це, він попросив кави.

— Який у вас вантаж? Карборундові головки? — спитав Лондон, коли вони втрьох сіли до столика, що висунувся зі стіни.

На столику парувала кава у склянках, схожих на мензурки. Госсе запив кавою жовту пігулку, перевів подих, розкашлявсь і висякався з такою силою, що аж сльози набігли йому на очі.

— І випромінювачі теж привезли? — запитав він пілота.

Той знову розгубився, бо сподівався на більший інтерес до свого подвигу, тож тільки хитнув головою у відповідь. Адже не щодня в ракеті під час посадки зникає тяга. Замість звіту про доставлений вантаж, він волів би розповісти, як, не намагаючись продувати сопла, ані збільшувати головну тягу, він одразу ж вимкнув автоматику й сів з ручним управлінням, лише на маневрових двигунах. фокус, якого не робив ніколи, хіба що на тренажері. І то давно. Але тут цікавилися зовсім іншим.

— Привіз, — лаконічно сказав він і навіть відчув задоволення, бо цс прозвучало непогано.

Така стриманість після пережитої небезпеки.

— Привезли, але не туди, куди треба, — посміхнувся коротун Госсе.

Пілот не зрозумів — говорить він серйозно чи жартує.

— Як це, «не туди»?.. Ви ж мене прийняли. Вірніше, викликали, — поправився він.

— Були змушені.

— Не розумію.

— Адже ви мали сісти на Граалі.

— То чому ж ви мене перехопили?

Йому зробилося гаряче, їхня вимога приземлятися на Титані звучала категорично. Щоправда, втрачаючи швидкість, він перехопив радіодонесення про якусь аварію, проте мало що зрозумів — заважали шуми в ефірі. Він підлогів сюди з боку Сатурна, щоб його гравітацією пригасити швидкість і цим заощадити паливо. Отож і тернувся кораблем об магнітосферу Титана так, що аж затріщало на всіх діапазонах хвиль. І одразу почув наказ із тутешнього космодрому сідати. Навігатор мусить підкорятися наказам контролерів. А ці навіть не дали йому скинути скафандра — відразу почали допитувати. Думками він ще перебував у рубці управління, й досі відчував ремені, що люто вп’ялися йому в плечі й груди, коли ракета вдарилася вже розчепіреними лапами в бетон, та маневрові двигуни не вигоріли до кінця і, бурхаючи вогнем, конвульсивне шарпали весь корпус ракети.

— В чому річ? То де ж я, врешті, мав приземлитися?

— Ваш дріб’язок належить Граалю, — пояснив коротун, витираючи ніс, почервонілий од нежиті. — А ми перехопили вас над орбітою й викликали сюди, бо нам потрібен Кілліан. Ваш пасажир.

— Кілліан? — здивувався молодий пілот. — Його на борту немає. Зі мною лише Сінко, другий пілот.

Ті двоє остовпіли.

— А де ж Кілліан?

— Зараз, напевно, вже в Монреалі. Його дружина має родити. Він вилетів ще переді мною вантажним кораблем.

— З Марса?

— Ясна річ, а то звідки? А в чому справа?

— Космічний розгардіяш нічим не поступається земному, — зауважив Лондон.

Він набивав тютюном люльку з такою силою, ніби хотів її розтовкти. Гнівався. І пілот також.

— А в мене спитати ви не могли?

— Та ми ж були певні, що він летить з вами. Так сказано в останній радіограмі.

Госсе знову витер носа й зітхнув.

— Стартувати ви вже однаково не зможете, — озвався він урешті. — А Марлін ніяк не дочекається випромінювачів. Тепер він усе звалить на мене.

— Так у мене же! — Пілот хитнув головою за вікно, де клубочився туман і темніло веретено його корабля. — Здається, шість штук. І два гігаджоулеві. Вони вмить розженуть будь-який туман чи хмару.

— Не візьму ж я їх на плечі й не потягну Марлінові, — огризнувся Госсе, дедалі більше сердячись.

Пілота образили недбальство й сваволя контролерів з другорядного космодрому, які перехопили його після трьох тижнів рейсу, заздалегідь не пересвідчившись, чи є на борту потрібний їм пасажир. Тепер хай самі дають раду його вантажеві, подумав він, але змовчав, бо навряд чи зміг би сам відремонтувати свою ракету.

— Вам доведеться залишитись тут.

За цими словами Лондон допив каву, підвівся з алюмінієвого стільця, величезний, мов борець важкої ваги, й підійшов до скляної стіни. Пейзаж Титана, мертве шаленство гір, неземні барви в рудому мерехтінні, темно-руді хмари, притиснуті до хребтів, правили досконалим тлом для постаті Лондона. Підлога вежі ледь вібрувала. «Певно, старий трансформатор», — подумав пілот. Він теж підвівся, щоб оглянути свій корабель. Той стирчав вертикально, ніби маяк серед хвиль туману. Подув вітру розігнав імлу. Плям від перегріву на соплах уже не було видно. Може, через віддаль і напівтемряву, а може, вони просто охололи.

— Маєте тут гамма-дефектоскопи? — спитав пілот.

Корабель був для нього важливіший за їхні клопоти. Самі в усьому винні!

— Маємо. Та я не дозволю вам підійти до ракети у звичайному скафандрі, — озвався Госсе.

— Гадаєте, пошкоджено реактор? — спитав уражено пілот.

— А ви як гадаєте?

Малий Госсе теж підвівся й підійшов до них. Зі щілин у підлозі вздовж опуклих шиб повівало приємним теплом.

— Коли я почав сідати, температура підстрибувала понад норму, проте лічильники Гейгера мовчали. Мабуть, це просто щось у соплах. Можливо, з камери згоряння повитікала кераміка. В мене було таке враження, ніби я щось гублю.

— Кераміка, може, й розплавилась, але був і радіаційний викид, — упевнено мовив Госсе.

— Кераміка не плавиться, — завважив Лондон.

— А що ж то за калюжа? — здивувався пілот.

Вони стояли перед подвійними шибами. Під кормою й справді розтеклася чорна калюжа. Пасма туману, гнані вітровієм, щохвилі обмітали корпус корабля.

— Що в реакторі? Важка вода чи натрій? — спитав Лондон.

Він був вищий від пілота на цілу голову. З радіо долинуло попискування. Госсе кинувся туди, начепив навушники з ларингофоном і почав стиха з кимось говорити.

— Та калюжа не може бути з реактора, — розгублено промовив пілот. — У реакторі важка вода, чиста мов сльоза. А це — чорне як дьоготь.

— Ну, тоді, певно, прорвало труби охолодження сопла, — згодився Лондон. — І кераміка потріскалася.

Він говорив про це, наче про незначну дрібничку, зовсім не перейнявшись аварією, яка ув’язнила пілота з кораблем у цій дірі.

— Мабуть, ваша правда… — підтвердив пілот. — Найбільший тиск у муфтах при гальмуванні. Якщо кераміка трісне в одному місці, то головний струмінь вимете й решту. Все повитікало з сопла правого борту.

Лондон не озвався. Пілот додав невпевнено:

— Мабуть, я сів занадто близько.

— Дурниці. Добре, що ви взагалі сіли.

Пілот чекав, що його похвалять, та Лондон обернувся до нього й уважно оглянув од розкуйовдженої світлої чуприни до ніг, узутих у білі черевики скафандра.

— Завтра пошлю техніка зробити дефектоскопію… Ви приглушили реактор? — спитав він несподівано.

— Ні, зовсім вимкнув. Як для ремонту, — відповів Лондон.

— Це добре.

Пілот вже зрозумів, що нікому не зможе розповісти про свій двобій з ракетою над самим космодромом. Кава кавою, та чи не повинні господарі, які мало не силоміць затягли його в гості, дати йому кімнату з ванною? Він мріяв про гарячий душ. Госсе все ще бубонів щось у мікрофон. Лондон схилився над ним. Ситуація була непевна. Пілот уже відчував — думки цих двох зайняті чимось важливішим за його пригоду й усе це пов’язане із сигналами з Грааля. Іще коли він летів, то чув уривки розмови: йшлося про машини, які не дійшли до місця призначення.

Госсе повернувся разом із кріслом, і напнутий шнур стяг його навушники на шию.

— То де ж той ваш Сінко?

— На борту. Я сказав, щоб він перевірив реактор. Лондон і далі запитально дивився на свого керівника. Той похитав головою й пробурмотів:

— Нічого нового.

— А їхні вертольоти?

— Повернулися. Видимість нуль.

— Ти спитав про їхню вантажопідйомність?

— Не дадуть ради. Скільки важить гігавипромінювач? — звернувся він до пілота, який прислухався до розмови.

— Точно не знаю. Десь, певно, тон сто.

— Що вони роблять? — вів своєї Лондон. — На кого чекають?

— На Кілліана, — відповів Госсе й брутально вилаявся.

Лондон витяг зі стінної шафи пляшку, поколотив її, ніби перевіряючи, чи «е допоможе в такій ситуації, і знову поставив на полицю. Пілот вичікував, уже не відчуваючи ваги скафандра.

— У нас пропало двоє людей, — озвався Госсе. — Не дійшли до Грааля.

— Не двоє. а троє, — понуро заперечив Лондон.

— Місяць тому, — вів далі Госсе, — ми отримали транспорт — нові діглатори. Шість штук для Грааля. Грааль не міг прийняти кораблі, бо не встиг знову забетонувати космодром. Коли приземлився перший контейнеровоз «Ахіллес» вагою в дев’яносто тисяч тонн, плити потріскалися, хоч їх прийняла комісія. Ще добре, що не перевернувся корабель. Його витягали з провалу й перевозили до верфі дві доби. Терміново залили провал цементом, виклали вогнетривкою основою і відкрили порт. Але ці діглатори лишилися в нас. Експерти визнали, що перевозити ракетою їх не варто, та й, зрештою, капітан «Ахіллеса» — Тер Леоні. Де там йому було перевозити дев’яностотисячник за сто миль з Грааля сюди. Таке громаддя! Марлін прислав двох найкращих водіїв. Минулого тижня вони перевезли дві машини до Грааля. Діглатори вже там працюють. А позавчора ті ж самі люди повернулися до нас вертольотом, щоб забрати інші машини. Вирушили на світанку, вдень проминули Великий Шпиль і, коли почали спускатися з нього, зв’язок урвався. Ми витратили багато часу, бо супроводжувати машини від Шпилю має сам Грааль. Отож вони думали, ніби водії не відповідають, тому що опинились у нашій радіотіні.

Госсе розповідав про це спокійно й монотонно. Лондон стояв спиною до вікна. Пілот слухав.

— Тим самим вертольотом прилетів з операторами й Піркс. Посадив свого «Гуллівера» на Траалі й хотів зустрітися зі мною. Ми з ним давно знайомі. Вертоліт мав забрати його ввечері, але не прилетів, бо Марлін усі машини вислав на пошуки. Піркс не хотів чекати. Або не міг. Мав завтра стартувати й хотів сам бути присутній при перевірці корабля. Отож я й мусив дозволити йому повернутися до Грааля одним з діглаторів. Я взяв з нього слово, що він ітиме південною трасою, хай довшою, але без провалин. Він дав слово, але не дотримав його. Я бачив на ОПС, як він спускавсь у кратер!

— А що це таке — ОПС? — озвався пілот.

Він був блідий, на чолі в нього виступили краплі поту: він чекав на відповідь.

— Орбітальний патрульний супутник. Пролітає над нами що вісім годин, саме тоді я отримав від нього зображення. Піркс зійшов униз і зник.

— Піркс? — Пілот пополотнів. — Командор Піркс?

— Так. Ви з ним знайомі?

— Чи ми знайомі?! — скрикнув пілот. — Я проходив службу під його керівництвом. Служив у нього стажером. Він підписав мого диплома… Скільки років Піркс виходив живий з найгірших… — Пілот не договорив. Його тіпало. Він обіруч ухопив шолома, ніби хотів пожбурити ним у Госсе. — Як ви дозволили йому йти самому в діглаторі? Як ви могли? Адже він командор дальніх польотів, а не якийсь водій…

— Піркс добре знав ці машини, коли ви ще пішки під стіл ходили, — заперечив Госсе.

Він, мабуть, хотів захиститися від звинувачень.

Лондон з кам’яним виразом обличчя підійшов до моніторів, перед якими з навушниками на шиї сидів Госсе, й витрусив у нього під носом попіл з люльки до порожнього алюмінієвого баку. Непорозуміло оглянувши люльку, він стис її з такою силою, що вона тріснула навпіл, викинув уламки, повернувся до вікна й закляк, сплівши руки за спиною.

— Я не міг йому відмовити… — відгукнувся Госсе.

Було зрозуміло, що він звертається до Лондона, котрий, наче не чуючи його, дивився крізь вікно на мінливе клуб’я рудого туману. Вже тільки ніс ракети виринав часом з його хвиль.

— Госсе, — раптом озвався пілот, — дайте мені машину.

— Не дам!

— Маю права оператора тисячників.

Очі Госсе на мить спалахнули, проте він повторив:

— Не дам. Ви ніколи не працювали на Титані.

Не кажучи й слова, пілот почав скидати скафандр. Відкрутив широкий металевий комір, повідстібав гачки на плечах, розпустив змійку, сягнув у пазуху і витяг добре зіжмаканий шкіряний гаманець. Наплічні сегменти розійшлися, мов розрізані. Він підступив до Госсе і почав по черзі викладати перед ним папери:

— Це з Меркурія. Я водив там біганта. Японська модель. Вісімсот тон. А ось дозвіл на управління тисячниками. Я свердлив на Антарктиді материковий льодовик шведським льодоходом, кріоператором. А ось фотокопія диплома з Гренландії: друге місце у змаганнях. А це — з Венери.

Пілот кидав папірці та фотографії, мов козирні карти.

— Я був на Венері з експедицією Холлея. Оце мій термопед, а це — мого колеги, змінника. Обидві моделі непогані. Тільки режим кліматизації не тримався.

Госсе підвів на нього очі.

–: Але ж ви пілот?

— Перекваліфікувався. Саме в командора Піркса. Служив на його «Гуллівері». Спочатку командував буксировозом…

— Скільки вам років?

— Двадцять дев’ять.

— Коли ж ви все це встигли?

— Коли захочеш, то встигнеш. Зрештою водій планетарних машин опанує будь-який новий тип протягом години. Це те ж саме, що пересісти з мопеда на мотоцикл. — Пілот замовк.

Мав іще пачку фотографій, але не витягав їх. Зібравши з пульта розкидані папери, засунув їх назад у гаман і сховав до внутрішньої кишені. Стояв біля Госсе розпашілий, у розхристаному скафандрі. На моніторах одна за одною бігли смуги світла без будь-якої інформації. Примостившись на круглому поруччі під шибами, Лондон мовчки спостерігав цю сцену.

— Ну, припустімо, я дав би вам діглатор. Припустімо. Що б ви робили? Пілот усміхнувся. На його чолі блищали крапельки поту. На світлій чуприні виднів слід від тім’яних подушок шолома.

— Я взяв би випромінювач і пішов туди. Гігаджоулевий, споряджений. Вертольоти Грааля такого випромінювача не піднімуть, а для діглатора навіть сто тон — дріб’язок. Я пішов би й розвідав, що там і до чого… Марліну, може, не варто морочити собі голову пошуками з повітря. Я знаю, скільки там гематидів. І туману. З висоти нічого не розгледиш.

— А ви разом з машиною одразу ж підете на дно.

Пілот посміхнувся ширше — аж блиснули білі зуби. Госсе побачив, що у цього хлопця (це й справді був іще хлопець — лише масивний скафандр додавав йому років) такі ж очі як у Піркса. Може, трохи світліші. Пілот мружився, через те його погляд був мов у великого кота, який дивиться на сонце, — безневинний і гострий водночас.

— Він хоче ввійти у западину і «трохи роздивитися», — звернувся Госсе до Лондона, чи то питаючи, чи то виставляючи на посміх молодого зухвальця.

Лондон не поворухнувсь. Госсе підвівся, зняв навушники, підійшов до картографа і, мов штору, опустив велику карту північної півкулі Титана. Дві широкі смуги зміїлися на золотаво-ліловому тлі, порізаному ізолініями.

— Ми перебуваємо ось тут. По прямій до Грааля сто десять миль. Цим старим маршрутом, чорним, сто сорок шість. На ньому ми втратили чотирьох людей, ще тоді, коли Грааль бетонували і єдиний посадочний майданчик був у нас. Тоді користувалися педипуляторами на дизелях, керованих гіперголами. Як на місцеві умови, погода стояла чудова. Дві партії машин дійшли до Грааля без будь-яких пригод. А потім, за один день, зникло чотири великоходи. У Великій Западині. Ось у цьому заштрихованому кружечку. Зникли без сліду.

— Знаю, — відказав пілот. — Я це вивчав. Знаю імена тих людей. Госсе торкнувся пальцем того місця, в якому червоною фарбою було накреслено кружний шлях — південніше від чорної траси.

— Дорогу продовжили, але ніхто не знав, як далеко сягає підступна дільниця. Відрядили туди геологів. З таким самим успіхом могли б відрядити й дантистів: ті теж знаються на дірках. На жодній планеті немає рухомих гейзерів, а тут є. Ось ця голуба пляма на півночі — то Море Гінікум. І ми, й Грааль перебуваємо в глибині материка. Це губка. Море Гінікум не затоплює западини між нами і Граалем, бо все узбережжя — це плоскогір’я. Географи твердили, що цей, так званий континент, подібний до балтійського щита феноскандії.

— Вони помилились, — перепинив його пілот.

Це починало скидатися на лекцію. Він поставив шолом у куток і, відкинувшись у кріслі, склав руки, як зразковий учень. Не розумів, чого хоче Госсе: ознайомити його з маршрутом чи відговорити від дальшої подорожі, але ситуація йому подобалася.

— Ото ж бо й воно. Під скелями залягає гідрокарбонова мерзлота. Це паскудство виявили при глибокому свердлуванні. Вічна мерзлота, але не справжня, а з вуглеводневих полімерів. Вона не тане навіть при нулі градусів Цельсія, а в нас тут ніколи не буває тепліше за мінус дев’яносто. Всередині западини нікуди ступити через старі дохлі гейзери. Експерти вважають їх залишками вулканічної активності. Коли ці гейзери ожили, до нас завітали гості — фахівці вищої кваліфікації. За допомогою сейсмоакустики вони глибоко під скелями виявили низку печері таких розгалужених, яких світ не бачив. Зробили спелеологічну експертизу, бо гинули люди, а за них треба було виплачувати страховку. Отож, зрештою, консорціум розщедрився. А тоді ще й астрономи додали: коли супутники Сатурна опиняються між Титаном і Сонцем, гравітаційний приплив досягає максимуму, материковий щит деформується і витискає з-під мантії магму. Титан і досі має розпечене ядро. Магма застигає ще в надрах, але підігріває всюОрландію. Море Гінікум — як вода, бо основа Орландії — як губка. Закорковані підземні річища відкорковуються, і тоді з’являються гейзери. Тиск сягає тисячі атмосфер. Ніколи не знаєш, де це свинство вийде на поверхню. То ви й справді будь-що хочете туди?

— Авжеж, — так само невимушене відповів пілот. Він охоче поклав би ногу на ногу, та в скафандрі не міг цього зробити. Добре пам’ятав, як його товариш колись при такій спробі полетів шкереберть разом зі столиком. — Ви маєте на увазі Бірнамський ліс? — уточнив пілот. — Мені вже бігти чи я можу з вами поговорити серйозно?

Незважаючи на кпини, Госсе вів своєї:

— Нова дорога обійшлася страшенно дорого. Адже треба було прогризати цей вал лави — тут саме головний виток Горгони. Навіть гора Олімп на Марсі, можливо, поступається величчю перед Горгоною. Динаміт не брав. Був тут у нас такий собі Гаренстін — може, ви чули про нього? — він пропонував не пробивати вал, а вирубати в ньому сходи. Мовляв, це обійдеться дешевше. Конвенцією ООН слід заборонити допуск до астронавтики ідіотам. Вал Тіфона… Коротше кажучи, видовбавши тунель, заклали в нього спеціальні термоядерні бомби. Горгона, Тіфон… справжнє щастя, що в грецькій міфології стільки богів і їхні імена тепер можна запозичати. Нову дорогу відкрили рік тому. Вона перетинає найбільш висунуту на південь частину западини. Експерти запевнили нас, що ця дорога безпечна… Тим часом підземні печери всюди — під усією Орландією. Це як три чверті Африки! Остигаючи, Титан кружляв по дуже видовженій орбіті. Наближався до сфери Роша, в яку ввійшла сила-силенна менших супутників. Сатурн перемолов їх і утворив кільця. Титан і далі холонув і на ньому у перісантурніумі виникали великі бульбашки, які в апосатурніумі замерзали, а потім з’явились осадкові породи, льодовики, що вкрили цю пухирчасту, губчасту аморфну скелю і зіпхнули вглиб. То неправда, ніби Море Гінікум випливає тільки при відповідному положенні всіх супутників Сатурна. Ці вторгнення і виверження гейзерів неможливо передбачити. В загальних рисах про це знають усі, хто тут працює: і перевізники, й пілоти. Хоча ця дорога обійшлась у мільярд, важкі машини туди не можна пускати. Всі ми, як колись казали, перебуваємо на небі. Хіба не про це свідчить сама назва шахти — Грааль? От тільки небо виявилося до біса дороге. Можна було б господарювати й краще. Усі плани сплутала бухгалтерія. Виплати за загиблих чималі, хоча й менші за ті капіталовкладення, які слід було б угатити, щоб зменшити небезпеку… Я вже майже закінчив. Можливо, тим людям пощастить якось врятуватися, навіть якщо їх затопило. Починається відплив, а броня діглатора витримує сто атмосфер на дюйм. Кисню вони мають на триста годин. Марлін вислав звичайні всюдиходи на подушках і ще два суперважкі — для ремонту. Хоч би що ви могли зробити, однак не варто ризикувати. Діглатор належить до найважчих…

— Сподіваюсь, ви вже скінчили, — перебив його пілот. — Мене цікавить одне: ви згодні? А Кілліан? Госсе закашлявся і сів.

— Адже саме для цього я мав його привезти сюди, — додав пілот. — Хіба не так?

Госсе потяг за ріжок карти, й вона, зашарудівши, згорнулася. Потім узяв сигарету і промовив, дивлячись на вогник запальнички:

— Це його справа. Він знає місцевість. А крім того, підписав контракт. Я не можу заборонити операторам укладати угоди з Граалем. А от у відставку подати можу і мабуть-таки подам. І чхав я тоді на всіх на світі героїв.

— Ви дасте мені машину, — спокійно повторив пілот. — Я можу зараз домовитися з Граалем. Марлін підскочить сюди, дасть розпорядження — й по всьому. А вам перепаде. Марлінові однаково хто — Кілліан чи я. А інструкції я знаю напам’ять. Шкода часу, пане Госсе. Прошу, дайте мені чогось попоїсти, випити, а тоді обговоримо деталі.

Госсе безпорадно глянув на Лондона. Розраховував на підтримку, але його чекало розчарування.

— Він піде, — озвався заступник. — Я про нього чув од того спелеолога, що був улітку на Граалі. Він такий самісінький, як і твій Піркс. Тишко. От тільки люльки шкода. Іди митися, друзяко. Душ унизу. І одразу ж повертайся, щоб не захолов суп.

Вдячно всміхнувшись до Лондона, пілот вийшов. Він підняв свого білого шолома так рвучко, аж язички змійок на скафандрі забряжчали. Ледве пілот зачинив за собою двері, як Лондон почав поратися коло підігрівачів, подзенькуючи посудом.

— Що це дасть? — сердито спитав Госсе. — Ти теж добрий!

— Зате ти у нас, друзяко, жалісливий. Навіщо ж дав Пірксові машину?

— Я був змушений. Він клявся.

Лондон повернувся до нього з каструлею в руках.

— Хлопче, лясни себе по лобі! «Клявся». Якщо такий поклянеться стрибнути за тобою у воду, то стрибне. А поклянеться тільки дивитися, як ти тонеш, то й тоді стрибне. Ну що, я не маю рації?

— Раціо і раціоналізм — це різні речі, — Госсе ще пробував боронитися, але робив це непевно. — Як він може їм допомогти?

— Відшукає сліди. Візьме випромінювач.

— Облиш! Краще я послухаю Грааль, бува вони щось знайшли?

До вечора було ще далеко, але вже посутеніло, бо хмари осідали навколо освітленого гриба вежі. Лондон порався біля столу, а Госсе, смалячи сигарету за сигаретою, сидів у навушниках і слухав порожні балачки бази Грааля із всюдиходами, котрих вислали на пошуки після повернення вертольотів. Водночас Госсе думав про двадцятидев’ятирічного пілота. Чи не занадто поквапливо, не розібравшись, той змінив курс і приземлився тут? Дипломований командир такого корабля має бути непохитним і завзятим. Молодих і завзятих вабить небезпека. А сам він, Госсе, якщо в чомусь і винен, то лише в недогляді. Треба було уточнити щодо Кілліана, тоді корабель полетів би на Грааль. Бо Госсе, який не спав двадцять годин, подумки уже поховав прибульця, хоч і не признавався в цьому. А як, власне кажучи, його звуть? Знав, але забув; певно, насувається старість. Госсе доторкнувся до лівого монітора, замиготіли рядки зелених літер:

Госсе вимкнув монітор. Увійшли прибульці, вдягнені в светри і спортивні штани. Сінко привітався, худий, кучерявий і розгублений: виявилось, у реакторі таки стався викид. Обидва взялися за консервований суп. Госсе не давала спокою думка про те, що цей забіяка, якому він збирається довірити машину, мав би зватися не Парвісом, а Парсіфалем, — це пасувало б до Грааля. Однак було не до жартів, і Госсе полишив гру в анаграми. Після короткої суперечки, що ж вони роблять — обідають чи вечеряють (це неможливо було визначити через різницю часу-бортового, земного й титанового), — Сінко з’їхав униз, щоб обговорити з техніком подробиці майбутньої дефектоскопії, її треба було провести в кінці тижня, коли реактор охолоне і тріщини в корпусі частково затягнуться. А пілот Ангус Парвіс разом з Госсе й Лондоном спроектували у вільній частині залу діаграму Титана. Зображення, утворене голографічними проекторами, тривимірне, кольорове, з позначеними маршрутами, охоплювало всю півкулю від полюса до тропіків. Його можна було збільшувати чи зменшувати, і Парвіс ознайомився з усією територією, що відділяла їх від Грааля.

Кімната для гостей була маленька, але затишна, з двоповерховим ліжком, похилим письмовим столом, кріслом, шафкою і душовою, такою тісною, що коли він намилювався, то ввесь час бився ліктями об стіни. Парвіс ліг на ковдру й почав вивчати товстий підручник титанографії, який взяв у Лондона. Спершу пошукав у змісті назву «Бірнамський ліс», однак її не було ні під літерою «А», ні під «Б». Наука цю назву зігнорувала. Парвіс гортав книжку, аж поки натрапив на гейзери. Коли вірити авторові, не все було так, як розповів Госсе. Застигаючи швидше, ніж Земля й решта внутрішніх планет, Титан сховав у своїх надрах величезні маси стиснутих газів, які напирають у місцях тріщин на осадки старих вулканів, а також на мережу їхніх магматичних жил, розгалужених на сотні кілометрів, і при певній конфігурації синкліналей та антикліналей можуть пробиватися в атмосферу потужними фонтанами летких сполук. Ця суміш містить двоокис вуглецю, він умить замерзає і перетворюється на сніг, який товстим шаром укриває рівнини і горби.

Ангусові Парвісу швидко набрид сухий науковий виклад. Він погасив світло, вкрився, здивувавшись, що ні ковдра, ні подушка не підлітають, бо за місяць невагомості звик до цього, — і одразу заснув. Та щось розбудило його так несподівано, що він сів у ліжку, аж тоді розплющив очі, готовий кудись бігти. Ангус безтямно роззирнувся, потер підборіддя й завдяки цьому рухові згадав, що йому снилося. Бокс. Він бився з професіоналом, передчуваючи поразку, і впав, нокаутований, як колода. Сидів, широко розплющивши очі, кімната оберталася й пливла в нього перед очима, немов рубка управління при різкому повороті. Нарешті Ангус отямився повністю. Спалахом повернулася згадка про вчорашню аварію, суперечку з Госсе, нараду біля діорами. Кімната була маленька, мов каюта на пароплаві. Це нагадало йому останні слова Госсе: що колись він був моряком китобійного судна… Ангус голивсь, обмірковуючи прийняте рішення. Коли б не Піркс, він би добре подумав, перш ніж так безоглядно домагатися дозволу на цей пошук. Стоячи під струменями навпереміну то гарячої, то крижаної води, він спробував заспівати, але якось невпевнено. Ангус розгубився. Він розумів, що вляпався в дурну історію, яка загрожує не просто ризиком. Струмені води били йому в підняте обличчя, а він думав, чи можна ще відмовитися. Але розумів, що це неможливо. Так міг би вчинити хіба шмаркач. Він добре витерся, застелив ліжко, одягся й рушив на пошуки Госсе. Тепер хотілося якнайшвидше взятися до діла. А ще мусив освоїтися з незнайомою моделлю, трохи потренуватись, відновити необхідні навички.

Госсе ніде не було. Від контрольної вежі двома рядами тяглися будівлі, з’єднані з нею тунелями. Космодром був розташований тут через недогляд чи звичайну помилку. Згідно з попередньою аускультацією, проведеною роботами, в надрах цієї колишньої вулканічної долини мали міститися родовища корисних копалин. Точніше — це був кратер старого вулкана, дно якого випнули сейсмічні корчі Титана. Отож, саме сюди в першу чергу було направлено людей і машини, які й почали монтувати схожі на бочки житлові приміщення для персоналу. Аж тут надійшла інформація: буквально за кілька сот миль звідси починаються неймовірно багаті і зручні для експлуатації уранові родовища. Голоси керівництва тоді розділились. Одні хотіли ліквідувати цей космодром і почати все заново на північному сході, інші затялися, доводячи, що будувати слід тільки тут, бо хоча родовище по той бік западини справді розташоване мілко, але воно малопотужне, а отже й малопродуктивне. Прихильників ліквідації першої площадки космодрому хтось назвав «шукачами святого Грааля», і назва Грааль прилипла до родовища. А космодром не ліквідували, але й не розширили. Пішли на жалюгідний компроміс, викликаний браком коштів. Хоч економісти довели, що вигідніше буде закрити космодром у старому кратері, а роботу зосередити в одному місці — на Граалі, перемогла логіка моменту. Зрештою Грааль довго не міг приймати важкі кораблі, тоді як кратер Роембдена (то було ім’я геолога, який його відкрив) не мав власного ремонтного доку, портальних розвантажувальних кранів, найновішої апаратури. Отож і тривала нескінченна суперечка, хто кому підпорядкований і хто що з цього буде мати.

Частина керівництва й далі вірила в родовища урану під кратером, було навіть зроблено кілька пробних свердловин. Однак робота йшла мляво, бо тільки-но сюди закидали хоча трохи людей і техніки, Грааль одразу їх перехоплював, будівництво знову завмирало, а машини спинялися серед похмурих схилів Роембдена. Парвіс, як і решта «перевізників», не втручався в конфлікт, хоча й знав у загальних рисах суть справи. Грааль усе ще домагався ліквідації космодрому, особливо після того, як його власний порт розширили. Хоч би як там було, Роембден став у пригоді, коли диво-арматура Грааля почала осідати.

Ангус Парвіс дотримував думки, що ці нескінченні чвари мають скоріше психологічний, а не фінансовий характер. Адже виникло два локальних, ворожих одне одному патріотизми — Роембдена і Грааля, та про це марно було говорити з тими, хто працював на Титані.

Тунелі, що вели до контрольної вежі, нагадували підземне місто, і просто шкода було дивитися, скільки тут змарновано матеріалів. Одного разу, ще коли був помічником навігатора, Ангус сідав на Роембдені. Але тоді вони так поспішали, що він навіть не вийшов з корабля, бо стежив за розвантаженням на складі. Тепер йому прикро було дивитися на нерозпаковані, ба навіть нерозпечатані контейнери, серед яких упізнав і «свої». Ця пустка так його роздратувала, що він почав гукати, як у лісі, та тільки мертва луна загула йому у відповідь. Він піднявся ліфтом нагору. У залі контролю польотів знайшов Лондона, але й той не знав, куди подівся Госсе. Ніяких нових повідомлень з Грааля не надходило. Блимали монітори, ширилися пахощі смаженої грудинки: Лондон пряжив яєшню, кидаючи шкаралупи в раковину.

— У вас тут є яйця? — здивувався пілот.

— А ти ж думав!

Лондон вже був з ним на «ти».

— Один електронщик привіз сюди клітку з курми, мав дотримуватися дієти, бо в нього була виразка шлунку. Спершу дехто протестував — мовляв, нічим буде дихати, вони все тут просмердять, чим ми їх годуватимемо. Та він залишив двох курочок і півня, і тепер ми навіть задоволені. Свіжі яєчка — ласощі в цих краях. Сідай, Госсе сам знайдеться.

Ангус відчув голод. Запихаючись яєшнею, він подумки виправдовувався, мовляв, має запастися калоріями перед наступною подорожжю.

Задеренчав телефон. Госсе викликав його до себе. Отож Ангус подякував Лондонові за вишукане гощення, нашвидку допив каву і з’їхав поверхом нижче. Керівника він знайшов у коридорі, вже одягнутого в комбінезон.

Час настав. Ангус збігав до своєї кімнати по скафандр. Звично вліз у нього, з’єднав кисневий балон із шлангом, але, не відкрутивши клапана, вдяг шолом, — не був певен, чи вони відразу вийдуть з герметичних приміщень.

Вантажним ліфтом спустилися до підземелля. Там теж був склад, завалений контейнерам., схожими на ящики гарматних снарядів. З них стирчали кисневі балони, ніби снаряди великого калібру. Склад був просторий, але такий захаращений, що доводилося лавірувати поміж контейнерами з різномовними написами. Вантажі з усіх земних континентів. Пілотові довелося чекати на Госсе: той пішов перевдягатися, і потім Ангус не враз упізнав його у важкому робочому скафандрі, забрудненому мастилом, з приладом нічного бачення, насунутим на скло шолома.

Шлюзовою камерою вони вибралися назовні. Тепер будівля нависала над ними, нагадуючи гігантський гриб із заскленим капелюхом-дахом. Нагорі метушився Лондон, затуляючи зелене мерехтіння моніторів. Обійшли підніжжя вежі. Вона була кругла, без вікон, як морський маяк серед бурхливих хвиль. Госсе розсунув пофарбовані залізні ворота гаража. Стиха загули люмінесцентні лампи. У порожньому приміщенні, біля задньої стіни, поруч із підйомником стояв всюдихід, подібний до старовинних американських місяцеходів: лише рама на колесах, кермо і закрита ззаду батарея акумуляторів. Госсе виїхав на щебінку, що нерівне встеляла нижній поверх вежі, і загальмував біля Ангуса. Вони рушили крізь рудий туман до присадкуватої будівлі з пласким дахом. Далеко за хребтами гір мерехтіли стовпи світла, схожі на промені зенітних прожекторів, хоч і не мали з тією старожитністю нічого спільного. Сонце Титана, особливо у хмарні дні, давало мало світла, тож під час робіт над Граалем виводили на стаціонарну орбіту величезні легкі дзеркала — селектори. Вони концентрували сонячне світло на ділянці уранової розробки. Користь від них була сумнівною. Взаємовплив мас Сатурна та його супутників виявився фатальним: попри зусилля астроінженерів, стовпи світла часом відхилялись аж до кратера Роембдена. Це не тільки розважало місцевих самітників, але й приносило певну користь. Особливо, коли вирваний з нічної темряви кратер показував усю свою грізну красу. Обминаючи всюдиходом безформні брили, Госсе теж помітив холодне мерехтіння світляних стовпів і буркнув:

— Нахиляються до нас. Це непогано. За кілька хвилин тут можна буде все бачити, мов у театрі. — І додав уже із неприхованою злістю: — Ну й молодчага, цей Марлін!

Ангус зрозумів гірку іронію: щоб освітити Роембден, треба було занурити в єгипетську пітьму Грааль. Виходить, Марлін уже здирає персонал селекторів з ліжок і наказує їм спрямувати космічні дзеркала сюди? Два світлові стовпи підходили щораз ближче, і ось уже зблиснула у їхньому світлі верхівка східного схилу. Ще одною дивовижею Титана була неймовірна прозорість атмосфери у кратері Роембдена. Це давало змогу тижнями милуватися жовтим кільцем Сатурна на вкритому зірками небосхилі. Новачків завжди вражало, коли над обрієм сходив велетенський Сатурн, хоча він і був розташований у п’ять разів далі, ніж Місяць від Землі. З кратера можна було без бінокля розгледіти різнобарвні смуги на поверхні Сатурна й чорні плями тіней — їх відкидав близький супутник під час затемнень. Така видимість була можлива завдяки південному вітру, який вдирався через горловину скель з такою шаленою швидкістю, що створював ефект фена. А крім того, ніде на Титані не було так тепло, як у Роембдені.

Мабуть, персонал ще не навчився як слід управляти селекторами, а може, через оголошену тривогу не було кому цим зайнятись, але зрештою сонячний потік дістав кратера. Зробилося видно, як удень. Всюдихід міг би вимкнути фари.

Пілот розгледів сіру бетонну смугу навколо свого «Геліоса». Ген там, за рівниною, куди вони простували, немов скам’янілі стовбури фантастичних дерев, стриміли вулканічні чопи, які вирвалися з тріщин і застигли мільйони років тому. Деформовані перспективою, вони скидалися на зруйновану колонаду храму, а їхні рухливі тіні здавалися стрілками сонячних годинників, що показують шалений лет часу. Всюдихід проминув цей частокіл. Котив нерівно, його електричні мотори тоненько схлипували. Пласка будівля бовваніла ще далеко в напівмороці, та вже можна було розрізнити два чорні контури, схожі на силуети готичних соборів, їхній справжній розмір Ангус оцінив лише тоді, коли разом з Госсе підійшов до них.

Таких велетів йому ще не доводилося бачити. Він ніколи не управляв діглаторами, хоча й не признався у цьому. Якби комусь спало на думку вбрати таке громаддя в волохату шкуру, — це був би викапаний Кінг-Конг. Його пропорції були не людські, скорше людиноподібні. Ноги монстра вертикально стриміли з каркасу, щоб перейти в потужні, немов танки, ступні, нерухомо застиглі у щебінці осипу. Баштоподібні стегна переходили в тазову опуклість, а на ній спочивав металевий корпус. Сталево стиснуті кулаки Ангусові пощастило роздивитися лише тоді, коли він задер голову. Вони безвладно звисали вздовж тулуба, немов опущені підйомні крани. Обидва колоси були безголові, а те, що здалеку здалося було невеличкими баштами, виявилось антенами, які стриміли з плечей гігантів на тлі неба. За першим діглатором, мало не торкаючись його броні зігнутим ліктем, стояв другий, точнісінька його копія. Так, ніби хотів штурхонути першого в бік і зненацька завмер. Через те, що він стояв трохи далі, посередині його могутніх грудей можна було помітити сяюче віконце — кабіну водія.

— Це «Кастор», а то «Полукс», — відрекомендував велетнів Госсе. Він ковзнув по гігантах ліхтариком. Світло вилущило з напівмороку панцирі наколінників, захисні округлі щити тулуба, які лисніли, мов чорні туші китів. — Цей бовдур Гаарц навіть не спромігся завести їх до ангара, — мовив Госсе. Він навпомацки шукав у себе на грудях регулятор мікроклімату. Віддих ледь затуманив скло його шолома. — Насилу встиг загальмувати перед цим урвищем!

Пілот зрозумів, нащо той Гаарц увіпхнув обох велетнів у скляний пролом і чому вирішив їх тут залишити. Через інертність маси. Самохідна машина, так само як морський корабель, підкоряється водієві то важче, що більша її маса. На кінчику язика в Ангуса вже крутилося запитання, скільки ж важить діглатор, та він не хотів показати свого невігластва. Отож узяв у Госсе ліхтарик і рушив навколо стопи, водячи променем по сталі. Як і сподівався, знайшов заводську табличку, пригвинчену нарівні очей. Максимальна потужність досягала 14000 кіловат, допустима потужність перевантажень дорівнювала 19000 кіловат, маса спокою 1680 тонн, багатодисковий реактор «Токамак» з теплообмінником фуколта, гідравлічний привід головної передачі і диференціалів ролс-ройса, шасі шведського виробництва. Він спрямував сніп світла вгору, вздовж «ноги», та не міг охопити поглядом увесь корпус. Промінь ледве окреслив контур чорних безголових плечиськ.

Ангус обернувся до Госсе, але той зник. Певно, пішов увімкнути обігрівальне обладнання посадочного поля, бо надземні труби почали розпорошувати рідкий туман, що низько стелився над землею. Блукаючий сніп солектора, мов п’яний, ковзав по улоговині, вириваючи з темряви то куби складів, то гриб контрольної вежі із зеленою облямівкою власного освітлення, то викрешував миттєві спалахи з обледенілої поверхні віддалених скель, — ніби силкувався збудити мертвий пейзаж, оживити його своїм рухом.

Враз промінь повернувся, ковзнув по широких бетонних плитах і, перескочивши через гриб контрольної вежі, частокіл стовпів та присадкуватий склад, освітив пілота. Ангус затулився рукавицею і швидко задер голову, щоб, користуючись нагодою, охопити поглядом увесь діглатор. Той замерехтів над ним, немов двоногий, вкритий чорною антикорозійною поливою, панцерник, що став дибки. Наче позував перед фотографом у спалахах магнію. Заґратовані нагрудні плити, кругла облямівка стегон, їхні стовпи й приводні вали, круглі захисні щити колінних суглобів, каркас гомілок сліпуче виблискували, показуючи, що вони ніколи не були в робсті.

Ангуса охопили рсдість і хвилювання. Горло йому стисло, він ковтнув слину і вже в променях, що віддалялися, зайшов за спину велетня. Залізна п’ята, до якої він наблизився, спершу видалась карикатурою на людську п’яту, але потім, біля підошви, вгрузлої в кам’яне кришиво, це враження зникло. Ангус стояв, як під портальним краном, котрий нічого вже не зможе підняти. Броньований підбор гіганта міг служити станиною гідравлічного преса. Таранний суглоб затискали стрижні, як гребні гвинти, а коліно, що випиналося на висоті чи не триповерхового будинку, було справжнім млином. П’ястуки велета, більші від екскаваторних ковшів, звисали нерухомо, мов застигли за командою струнко.

Госсе ще не було, та пілот не збирався гаятись. Він помітив сходи й поруччя, що виступали з п’яти, й почав підійматися вгору. Малий виступ оточував надп’ятково-гомілковий суглоб, а вже з нього по центру заґратованої литки тяглась вертикальна драбинка. Спинатися її щаблями було не те що важко, але незручно. Вона привела його до люка, що зміщувався над правим стегном. Це було таки незручно. Те місце, де його розташували спершу, було найраціональнішим, але воно служило джерелом нескінченних кпинів, зрештою вельми недолугих. Щоправда, проектанти перших педипуляторів на такі жарти не зважали, та пізніше мали взяти це до уваги, бо виявилося, що знайти кандидатів у водії цих машин дуже важко, їм допікали, натякаючи на місце, яким вони мали пролазити всередину своїх Атлантів.

Тільки-но Ангус відкрив люк, увімкнулися гірлянди маленьких люмінесцентних лампочок. Спіральними східцями він дістався до кабіни. Вона нагадувала велику скляну бочку чи трубу, вмонтовану у груди діглатора, але не посередині, а з лівого боку. Наче інженерам хотілося розмістити людину там, де у живого велетня могло б бути серце. Ангус обвів поглядом освітлену кабіну, з полегкістю впізнав звичні системи управління й відчув себе як удома. Він поспіхом скинув шолом, потім скафандр і ввімкнув систему мікроклімату, бо лишився в самому трикотажному светрі і еластичних штанях. А щоб управляти цим гігантом, мав роздягтися догола.

Поки кабіну наповнювало тепле повітря, він стояв біля вигнутої передньої шиби і вдивлявся вдалечінь. Починався понурий день, бо на Титані завжди панувала ніби передгрозова напівтемрява. Неначе з вікна висотного будинку він бачив скельні руїни ген там за космодромом — адже опинився на висоті дев’ятого поверху. Навіть на гриб контрольної вежі він позирав згори. Скільки сягало око, аж до гірських хребтів на видноколі, тільки ніс «Геліоса» був вищий за його діглатора.

Крізь бічні, теж вигнуті шиби він заглянув у глибину темної шахти, слабо освітленої лампами. В ній було повно всіляких механізмів, і вона рівномірно гула й зітхала, ніби розбуджена з летаргічного сну. У кабіні не було жодних розподільних пультів, важелів управління, екранів — нічого, крім одягу для водія, що лежав зіжмаканий на підлозі, ніби порожня шкіра з металевим полиском, і мозаїки чорних кубиків, прикріплених до передньої шиби. Вони скидалися на дитячі цяцьки, бо на стінках тих кубиків видніли обриси маленьких ніжок та ручок — правих з правого, а лівих з лівого боку. Коли колос рухався і все у ньому працювало нормально, ці невеличкі малюнки горіли спокійним ясно-зеленим світлом. При перебоях барва змінювалася на сіро-зелену, якщо розлад був незначний, і переходила у пурпурову в разі серйозної аварії.

У цій чорній мозаїці, поділеній на сегменти, було спроектовано всю велетенську машину. У теплих струменях кліматизації пілот роздягся, запхав свій трикотажний костюм у куток і почав натягати костюм оператора. Еластичний матеріал охопив його босі ступні, стегна, живіт, плечі, огорнув шию. Стоячи у цій електронній зміїній шкурі, Ангус старанно, палець за пальцем, встромив долоні в рукавиці. Коли ж він єдиним рухом — знизу вгору, затяг замок-змійку, досі чорна мозаїка заблимала кольоровими вогниками. Ангус кинув погляд на схему, перевіряючи, чи їх розташування таке ж, як у серійних морозоходів, котрі він водив на Антарктиді. Хоча морозоходам було далеко до маси діглатора. Він дістав з-під склепіння лямки, схожі на збрую, підперезався ними і міцно застебнув на грудях. Коли пряжка заклацнулася, збруя, лагідно пружинячи, підхопила його, так що він повис, охоплений під пахвами, як у добре припасованому корсеті, і міг вільно рухати ногами. Переконавшись, що й руками рухає так само легко, він пошукав головний вимикач, простяг руку собі за спину, знайшов важіль і повернув до упору. Всі вогники на кубиках заблищали вдвічі яскравіше. І водночас він почув, як у глибині під ним запрацювали мотори кінцівок. Вони працювали на холостому ходу, стиха цмокаючи: з шатунів туди натікало забагато мастила, яке накачали в обертальні підшипники іще в земній верфі, щоб запобігти корозії.

Пильно вдивляючись вниз, щоб не зачепитися за стіну складу, Ангус зробив перший обережний, маленький крок. У підкладці його костюма стриміли тисячі електродів, вшитих гнучкими спіральками. Притулені до голого тіла, вони приймали імпульси нервів і м’язів, щоб передавати їх велетові. Кожному суглобові людського кістяка відповідав збільшений у тисячу разів герметичне замкнений суглоб машини. Так само кожній групі м’язів, які згинали й випростували кінцівки, відповідали воістину гарматні циліндри. В них ходили поршні, на якї тисло мастило, що закачували насоси. Але про все це оператор не мусив ні думати, ні знати. Рухатися він мав так, ніби ходить по землі, а рукою може взяти будь-який потрібний предмет.

Слід було пам’ятати тільки про дві розбіжності. По-перше — масштаб: один людський крок дорівнював дванадцятиметровому крокові машини. Те ж саме відбувалося з кожним рухом. І хоча, завдяки неймовірній точності датчиків, машина могла за бажанням водія піднести навіть налитий по вінця келих зі столу й підняти його на висоту тринадцятого поверху, не розхлюпнувши й краплини, і не розчавити скляну чарку в пальцях-лещатах, це була б лише демонстрація вправності оператора, хизування майстерністю. Адже колос мав підіймати не келихи, а багатотонні трубопроводи, траверси, кам’яні брили, а коли йому до лещат-рук приєднували спеціальні пристрої, він робився буровою вишкою, бульдозером, підйомним краном, який поєднує майже невичерпні сили з людською вправністю.

Велетоходи стали втіленням концепції екзоскелету, котрий, як зовнішній підсилювач людського тіла, був відомий у багатьох прототипах двадцятого століття. Про цей винахід забули, бо тоді на Землі не знайшлося для нього застосування. Ідею відродили під час освоєння Сонячної системи. З’явилися машини, пристосовані до умов планет, на яких вони мали працювати. Отож, хоча вагою ці машини різнилися, та інертна маса в них була скрізь однакова, і в цьому полягала друга найістотніша відмінність між ними та людьми.

Витривалість будівельного матеріалу, як і рушійна сила, мають свої межі. Існуюча інертність маси навіть відмежовує їх від усіх тіл, підвладних силі тяжіння. Велетохід не може робити швидких рухів, так, як не можна блискавично зупинити на морі крейсер, або крутити стрілою крана, мов пропелером. Якби хтось спробував проробити це з діглатором, то поламав би йому кінцівки. Тож, аби вберегтися від таких аварій, конструктори вмонтували в усі відгалуження приводів запобіжники, це блокувало будь-який маневр, що загрожував аварією. Однак водій міг відключити кожен з цих блокіраторів окремо або й усі разом, коли потрапляв у безвихідь. Жертвуючи машиною, він мав право вискочити з-під гірського обвалу чи з іншої халепи. А якби і це його не врятувало, мав останній шанс — ultium refugium — вітрифікатор.

Людину захищав зовнішній панцир велетохода, внутрішні щити кабіни, в ній же над пультом управління відкривався отвір вітрифікатора, подібний до дзвона. Цей прилад міг миттєво заморозити людину. Щоправда, медицина ще не вміла оживляти звітрифіковані людські тіла: жертви катастроф, які зберігались у ємкостях з рідким азотом, очікували у вічному спокої майбутнього воскресіння.

Це відкладання лікарської допомоги на невизначене майбутнє видавалося багатьом людям жахливим дезертирством, обіцянкою порятунку без будь-яких гарантій. Однак у медицині то був прецедент і унікальний, і поширений водночас. Адже перші трансплантації мавп’ячих сердець смертельно хворим людям теж викликали подібну реакцію обурення й жаху.

Зрештою аналіз думок водіїв відносно цього питання показав, яку малу надію покладають вони на вітрифікаційну апаратуру, їхня професія була новою, а смерть, що в ній причаїлася, старою, як усі людські починання. Отож і Ангус Парвіс, пересуваючись важкими кроками по поверхні Титана, зовсім не думав про чорну цямрину над головою, що світилася червоною кнопкою всередині прозорого ковпачка. З надмірною обережністю він вибрався на бетонні плити космодрома, щоб випробувати там діглатор. В ту ж мить до нього повернулося знане з давніх-давен відчуття, що він одночасно й неймовірно легкий і важкий, вільний і скутий, загайний і прудкий — єдине, з чим можна було порівняти такий стан, це відчуття водолаза, якого підйомна сила води позбавляє ваги тіла, але середовище складає йому опір то більший, що швидше він хоче рухатись. Прототипи планетарних машин ламалися після кількох годин роботи — вони ще не мали блокіраторів рухливості.

У новачка, котрий зробив кілька кроків велетоходом, складалося враження, ніби весь фокус дитинно простий, і тому, коли він хотів виконати просте завдання, наприклад, прокласти ряд траверсів на стінах будинку, що зводиться, то розвалював стіну і гнув залізну арматуру, перш ніж це доходило до його свідомості.

Але й машина із запобіжниками може підвести невправного водія. Прочитати цифри крайніх навантажень так само просто, як перегорнути підручник з лижного спорту, проте ніхто ще не став майстром слалому завдяки такому підручникові. Ангус, добре знаючи тисячники, відчув уже при незначному прискоренні, що підвладний йому велет має майже подвійну масу. Висячи у заскленій кабіні, немов павук у химерній павутині, він одразу ж погамував рухи ніг і навіть спинився, щоб в уповільненому темпі зайнятися гімнастикою на місці. Він переступав з ноги на ногу, згинав тулуб у боки і лише після цього кілька разів обійшов навколо своєї ракети.

Серце в нього билося прискорено, однак усе йшло без помилок. Перед ним простяглася безплідна бура долина у низьких хвилях туману, далекі промені прожекторів визначали кордони космодрому, а під контрольною вежею видніла маленька постать Госсе, здалеку схожа на мурашку. Довкола панував тихий, ненабридливий шум. Вуха з кожною хвилиною чіткіше розрізняли відголоси, розпізнавали басове тло основних двигунів, яке переходило у докірливе буркотіння — при різкому гальмуванні стотонних ніг, що він їх викидав уперед. Він уже вловлював хоральний поклик гідравліки, бо мастило бігло тисячами труб у циліндри, щоб поршні могли рівномірно піднімати, згинати й ставити кожну ногу, взуту в танк, на бетон. Ангус дослухався до делікатного приспіву гіроскопів, які допомагали йому утримувати рівновагу. Коли одного разу спробував виконати різкіший поворот, велет виявився недостатньо поворотким для можливостей моторів, і хоча мотори слухняно ревли на всю потужність, він загойдався, та не вийшов з-під контролю, бо Ангус умить пом’якшив поворот, збільшивши його радіус.

Потім він почав бавитися, піднімаючи багатотонні кам’яні брили за краєм бетонованого майданчика, й коли в них вгризалися чіпкі лещата, з брил викрешувалися іскри, чувся скрегіт і хрускіт. Нг минуло й години, а він уже: іовсім освоїв діглатор. До нього повернувся знайомий стан, який досвідчені оператори звуть «вростанням людини у велетохід». Бо кордони між ним і велетом стиралися, і рухи велета ставали вже його власними рухами. Щоб скінчити тренування, Ангус здерся досить високо на щебеневий осип. Досяг такої вправності, що по гуркоту брил, розчавлених його ногами, відчував, скільки можна вимагати від колоса, якого вже встиг полюбити. І лише тоді, як зійшов до тьмяно освітлених смуг космодрому, в переповнену самовдоволенням свідомість голкою вп’ялася думка про майбутню експедицію разом з думкою про те, що Піркс та ще двоє, ув’язнені в таких самих велетнях, не лише застряли, а й зникли у цьому неосяжному проваллі Титана. Сам не розуміючи наніщо, чи то для додаткового тренування, чи щоб попрощатись, обійшов корабель, яким прилетів сюди, і перемовився словом з Госсе. Керівник уже стояв біля Лондона — за скляними шибами вежі. Ангус їх добре бачив. Госсе сказав, що про долю зниклих досі нічого не відомо. Ангус на прощання високо підніс залізну правицю. Можливо, комусь би цей рух видався патетичним чи навіть блазенським, однак для Ангуса він замінив усі слова. Зробивши плавний поворот назад, Ангус заклав до єдиного монітора, розміщеного під стелею, голографічний знімок місцевості майбутнього маршруту, ввімкнув покажчик азимуту разом із проекцією шляху і дванадцятиметровими кроками рушив у дорогу.

Два види пейзажів характерні для найближчих планет Сонячної системи. Доцільно впорядкований кожен ландшафт Землі — планети, яка породила життя, бо в ньому все має своє призначення. Напевно, так було не завжди, однак мільярди літ органічного життя зробили свою справу: отож барви квітів існують саме для того, щоб приваблювати комах, а хмари потрібні, щоб зрошувати дощем ліси й пасовиська. Кожна форма й кожна річ мають приносити комусь користь. А такі вочевидь збиткові утворення, як льодовики Антарктиди чи гірські пасма, що становлять виняток з правила, дикий, хоч, може, й гарний непотріб, — теж, можливо, потрібні. Людина, яка береться обігрівати полюси або змінювати течії рік, щоб оживити безводну пустелю, за освоєння одних територій розплачується втратою інших, порушуючи кліматичну рівновагу біосфери, збалансовану тяжкою працею еволюції. Оберігаючи темрявою підводних істот, а при потребі освітлюючи їхній рух люмінесценцією, не океанські глибини пристосовувалися до них, а навпаки: ця темрява викликала до життя саме такі створіння. На планетах, де ще не виникло життя, де лиш у підземному царстві, в печерах і горах, несміливо пробивається творча сила природи, не уярмлена, не підпорядкована жодним цілям, не обтесана у боротьбі за існування, вона мільярди років з безмежною терплячістю творить із крапель соляних розчинів фантасмагоричні ліси сталактитів і сталагмітів. Але такі відхилення не є помилкою в планетарній роботі, хоча, затиснуті кам’яними склепіннями, планети не можуть показати розмаху. Тим-то й створюється враження, що все те — не довершене явище природи, а лиш інкубаційний період її наступних дивовиж.

Водночас безводні планети, такі як Марс або Меркурій, закручені в сонячному вітрі, що безупинно дме, — пустельні й безживні, бо всі підвищення там роз’їдає жар, перетворюючи їх на порох і виповнюючи ним кратерні чаші. І лише на планетах, де панує смерть, вічна і спокійна, де не працюють жорна й сита природного відбору, формуючи кожну річ за законами виживання, — відкривається простір для гідних подиву витворів матерії. Нікого не наслідуючи, нікому не підвладна, вона виходить, на людський погляд, за межі уяви.

Власне, саме через це фантастичні краєвиди Титана так вразили його перших дослідників. Люди ототожнювали порядок із життям, а безлад з нудною мертвотністю. Треба було побувати на зовнішніх планетах, щоб зрозуміти всю хибність цього категоричного висновку. Дивовижі Титана, безпечні й підступні водночас, видаються хаотичними руїнами, якщо дивитися на них здалеку. Однак зовсім інша картина постає, коли зійдеш на поверхню цієї планети. Страхітливий холод. Сонце тут хоч і світить, та не гріє, але це виявилося не гальмом, а швидше стимулом творення. Щоправда, такий стимул дещо уповільнив процеси, та, можливо, саме цим він розкрив природі поле для діяльності. Планеті, де не виникло життя, а Сонце не виявило своєї руйнівної сиили, планеті, спрямованій у вічність, він дав тон необхідний вимір, що став передумовою творчості. Дав їй час, у якому один чи два мільйони років просто нічого не важать.

Матеріалом творення природи тут є ті самі хімічні елементи, що й на Землі. Але на Землі вони пішли, так би мовити, в рабство біологічній еволюції, щоб дивувати людину довершеністю заплутаних зв’язків, які поєднуються в організми й цілі ієрархії видів. Саме тому визнано, що висока складність властива не кожній матерії, а лише живій, бо неорганічний хаос не може створити нічого, крім сліпих вулканічних корчів, які вивергають потоки лави й сірчанистий попіл.

Колись кратер Роембдена тріснув з північного сходу. Згодом цією тріщиною виповз льодовик із замерзлого газу. Ще через мільйон років льодовик щез, лишивши на поораній поверхні мінеральні осади, що приводили в захват кристалографів та інших науковців. Тут і справді було на що подивитись. Пілот Ангус, тепер уже водій велетохода, побачив оточену далекими горами положисту рівнину. То було химерне видовище. Над усім простором немов розкрилися шлюзи неземних музеїв і мінералогічних колекцій, звідусюди каскадом посипалися кістяки, рештки давно відмерлих потвор, неймовірних, фантастичних. Уламки істот, яким чомусь не довелося взяти участі в життєвих круговертях. Ангус бачив велетенські ребра закам’янілих павуків, які судомно здавлювали в обіймах криваво поцяцьковані химерні жертви, бачив щелепи, що самі в себе вп’ялися кришталевими іклами; тут і там валялися хребці, наче їх розгубили велетенські динозаври. З високої кабіни діглатора було чудово видно це шаленство природи. Мешканці Роембдена називали ці місця кладовищем — краєвид і справді нагадував предковічне бойовище, цвинтар неймовірно збільшених струхлявілих кістяків. Ангус бачив ніби одшліфовані сталево-сірі черепи гігантських почвар. На них навіть видніли іржавіючі рештки сухожиль, а поруч — розіп’яті шкури з райдужною шерстю, яку лагідно розчісував вітер, укладаючи її мерехтливими хвилями. Ген удалині маячіли зчеплені в смертельному двобої завбільшки як багатоповерхові будинки кістяки членистоногих істот. Від гранчастих дзеркальних брил одколювалися такі ж сліпучі мінливі роги, скрізь лежали безладно розкидані гомілкові кістки й черепи брудно-білого кольору.

Ангус усе це бачив, але знав, що то лише ілюзія, омана враженого божевільною дійсністю зору. Коли б він добре покопирсався в пам’яті, то пригадав би, з яких саме хімічних сполук утворювались у природі саме такі форми, що тепер, поплямовані гематитами, здавалися закривавленими кістками, або інші, котрі набагато перевершивши скромні земні азбести, утворили райдужний пух найніжнішого руна.

Однак проаналізувати й оцінити усе побачене за звичними мірками було неможливо. І через те, що тут нічого ніколи нічому не служило, що тут не працювала безжальна гільйотина еволюції, яка ампутує в кожної дички те, що не сприяє розвиткові, завдяки тому, що природа, не приборкана ні народженим нею самою життям, ані нею ж запрограмованою смертю, могла робити те, що хотіла, вона показувала властиву їй марнотратність, бездумне гайнування, одвічне творення без мети, потреби й сенсу. І ця правда, що поволі заполоняла спостерігача, була незрівнянно залежніша від особистого враження, ніби навколишній краєвид — це космічний паноптикум трупної мімікрії, ніби тут, під оцим грозовим небосхилом, і справді зібрано останки невідомих істот. Тож треба було поставити з голови на ноги природне і здатне йти тільки в одному напрямку мислення: це все нагадує кістки, ребра, черепи та ікла не тому, що колись служило життю — ніколи ж бо цього не було, — а кістяки земних істот, їхня шерсть, хітинові панцирі комах і черепашки молюсків через те відзначаються такою архітектонікою, симетрією, грацією, що природа вміє створити це також там, де ні життя, ні властивої йому доцільності ніколи не було й не буде.

Занурившись у такі філософські роздуми, молодий пілот аж здригнувся, бо раптом пригадав, де він тут узявся, в що вплутавсь і яке має завдання. А його залізна подоба, слухняно помноживши на тисячу разів вагання свого водія, здригнулася, зойкнула трансмісіями й затремтіла всією масою, приводячи Ангуса до тями і водночас примушуючи засоромитись.

Він зосередився й попростував далі. Спершу Ангусові було незручно ступати, бо ноги велетохода, мов парові молоти, гупали по імітаціях кістяків, однак спроби лавірувати між ними виявились і клопітними, й марними. Ангус лише одного разу завагався, коли дорогу йому перегородило особливо велике нагромадження уламків. Шукав обходу тільки тоді, коли блукати у цих завалах і продиратись крізь них ставало непосильно навіть його покірному велетню. Зрештою враження, ніби він топчеться по кістках і розчавлює гори черепів, оребрення крил і роги, відколені од лобів, поступово зникало. Іноді Ангусові здавалося, ніби він іде по рештках велетенських монстрів, гібридів, що виникли внаслідок схрещення життя з мертвотністю, сенсу — з безглуздям. Тоді видавалося, наче він трощить іридієвими черевиками велетохода неймовірні розсипи коштовного й напівкоштовного каміння, яке частково вкрилося полудою взаємопроникнень і метаморфізмів. Оскільки ж із висоти своєї кабіни йому доводилось пильнувати, куди й під яким кутом ставити вежу ноги, цей перший етап переходу був сповільнений і тривав добру годину. Зате дав можливість усе детально розгледіти, й тепер його розбирав сміх, коли пригадував, яких зусиль докладали земні художники, намагаючись вийти за межі людської, тобто наділеної сенсом фантазії.

Як ті бідолахи борсались у вузьких коридорах своєї уяви і як недалеко відходили од банальності! Як сушили собі голови, коли тут на кожному акрі буяла така шалена оригінальність, котрої годі шукати й на тисячах картин, народжених у муках творчості.

Проте немає в світі таких дивовиж, до яких би людина не призвичаїлась, тож невдовзі Ангус простував кладовищами халкоцитів, спінелей, аметистів, плагіоклазів, точніше їхніх далеких неземних родичів так, ніби ступав по звичайній щебінці. Він перетворював їх на скляний пил не доброхіть, а вимушено, бо інколи таки було шкода руйнувати особливо прекрасні витвори віковічної праці природи. Однак усі вони повростали одне в одне й переплелися такими несходимими хащами, аж його почало хвилювати лиш одне дивне відчуття, що ця місцевість нагадує сон, асоціюється з краєм міражів, безумством пронизливої краси.

З губів зривалися слова про те, що спляча природа вичаровує ці прекрасні чудиська, ці розбурхані марення просто так, ні для чого, аби лишень вилити їх у чітку форму. І саме так, як уві сні, все бачене видавалося водночас і зовсім чужим, і цілком своїм, викликало нескінченні асоціації, що вперто вислизали зі свідомості, наче були страшною нісенітницею. Але в цій нісенітниці ховався глибокий, ілюзорно-роздвоєний тонкий зміст, бо на планеті одвічно все ніби з дивовижною розміреністю тільки починалось, але ніколи не могло наблизитися до кінця, завершитись, наважитися на фінал — тобто виконати своє призначення.

Такі думки викликав навколишній краєвид, і Ангус був приголомшений усім побаченим та власними рефлексіями, бо філософські роздуми були йому зовсім не властиві. Сонце вже висіло за спиною, й тепер тінь велетохода бігла поперед нього. Ангуса охопило дивне відчуття, бо в рухах цієї неоковирної тіні, що темніла далеко попереду, проявлялась і машинна і водночас людська природа — то був силует безголового робота, який хитався, мов корабель на хвилях, мав при цьому лише йому, Ангусові, притаманні рухи, але виконував їх карикатурно.

Подібне Ангус уже переживав, проте двогодинний перехід розбурхав і окрилив його уяву. Він не шкодував за тим, що, відхилившись трохи дужче на захід, утратив зв’язок з мешканцями Роембдена. Вийти з радіотіні мав на тридцятій милі. Отже, лишалося вже небагато. Та в цю мить Ангус хотів лишитися на самоті, щоб не чути стереотипних запитань і не давати трафаретних відповідей.

На овиді з’явились темні обриси гір. Спершу Ангус навіть не міг розібрати — гори це чи шапки хмар. Ангус Парвіс простував до Грааля і, незважаючи на буяння фантазії, жодного разу не пов’язав своє ім’я з Парсіфалем’, — людині так само важко вийти зі своєї розумової ідентичності, як і вилізти з власної шкіри, та найважче ототожнити себе з героєм міфу. Ангус уже не звертав уваги на химерний пейзаж, тим більше, що навколишні декорації планетарного анатомічного театру мінералів блякли. Ангус проминув ці підступні сяючі місця, що їх немовби хтось невидимий підсунув йому під носа з удаваною байдужістю. З тієї миті, як прийняв рішення, він заборонив собі думати про того, хто штовхнув його на цей крок. Це було неважко.

Як астронавт, він звик подовгу залишатися наодинці з собою. Колихався разом із діглатором, — колос мусив перехилятися то в той, то в той бік, — але це відчуття було Ангусові добре знайоме.

Прилад показував майже тридцять миль на годину. Жахні картини танку смерті гадів і земноводних поступилися місцем лагідним скельним пагорбам, укритим вулканічним туфом, дрібнішим і легшим за пісок. Ангус міг збільшити швидкість, але тоді зросла б загроза всіляких несподіванок. Попереду був багатогодинний марш, і щодалі дорога ставала важчою. Зазубрені контури на обрії вже не маскувалися під хмари. Ангус наближався до них, а незграбна тінь велетохода стрибала попереду. При його величезній масі механічні ноги дорівнювали третині довжини корпуса, і коли доводилося збільшувати швидкість, тобто подовжити крок, колос мусив по черзі викидати вперед кожну кінцівку разом із стегном. Це робилося завдяки персневидній основі кріплення ніг, своєрідному шасі, що виконувало роль стегон. То був величезний ковзкий диск, який тримав корпус. Отож рухаючись, велетохід починав не тільки похитуватися, а й підстрибувати, заточуватися, і краєвид хитався перед очима водія, немов п’яний. До бігу такі важкі машини були непридатні. В умовах Титана для них важким вважався навіть стрибок з висоти двох метрів. На менших планетах і на земному Місяці вони пересувалися легше. Проте конструктори цих машин і не дбали про велику швидкість. Велетоходи призначалися не для переходів, а для виконання важких робіт. А вміння пересуватися було другорядною властивістю й робило ці працьовиті колоси незалежними.

Майже годину Ангус переживав найрізноманітніші відчуття: то йому здавалося, що він застряє в скляному хаосі, то вирішував, що азимут накреслено просто геніально, а то, коли наближався до чергового нагромадження кам’яних брил, які ледве трималися на стрімких схилах, він був певен — кожен подув вітерцю може спричинити гуркітливу лавину. Та в критичну мить, коли йому вже здавалося, ніби виходу немає, з’являвся зручний прохід і не доводилось ні лавірувати, ані задкувати з глухого кута.

Щоправда, невдовзі Ангус визнав, що найкращим водієм на Титані була б зизоока людина, адже доводилося примудрятися водночас озирати з висоти місцевість і стежити за миготливим покажчиком напрямку, що тремтів, мов стрілка звичайного компаса, на тлі півпрозорої карти.

Однак досі все якось ішло, навіть непогано, бо він покладавсь і на власні очі, й на компас. Відрізаний од усього світу шумом силових агрегатів і резонансовим дзижчанням (воно не припинялося під час усього цього важкого переходу), Ангус усе-таки бачив світ Титана крізь сонцезахисні шиби свого скляного приміщення. Хоч би куди він повертав голову, а він робив це щоразу, коли була змога, — Ангус бачив над хвилями туманів гірські хребти, назублені вулканами, що не прокидалися довгі віки. Ідучи шерехатою кригою, він помічав плями глибоко вмерзлих у неї вулканічних бомб і ще якісь таємничі тіні, схожі на морських зірок чи спрутів, нерухомих, наче комахи в бурштині.

Потім місцевість змінилася-вона лишалася так само грізною, але по-інакшому. Здавалось, планета пережила період бомбардувань і вибухів, які сліпими виверженнями базальту здибилися у височінь, щоб застигнути дико й мертво.

Ангус увійшов до вулканічної ущелини. Далекі стіни кратера видавалися звідси чимось неймовірним, про що годі було розповісти мовою землянина, сина більш ідилічної планети. Акумуляція мертвотності вулканічних згустків просто вражала. Загубленій у цьому лабіринті людині навіть крокуючий велетень перестав здаватися велетнем. Він дрібнів поряд з цими застиглими масивами лави. Колись космічний холод скував їх серед кілометрових вогнеспадів, а поки вони остигали, стікаючи в провалля, розтяг їх у гігантські прямовисні бурульки — циклопічні колонади. Серед такого ландшафту діглатор здавався комашиною, котра повзе попід склепінням будівлі, покинутої велетенськими мешканцями. Однак справжні пропорції були ще разючіші.

Власне, в цій дикості, в цьому царстві хаосу, чужому людським очам, на думку не спадало жодне порівняння з земними горами. Тут виявлялася жорстока краса пустелі, виверженої з планетних глибин і перетвореної чужим Сонцем з розпеченої лави у камінь. Чужим, бо Сонце тут не було полум’яним диском, як на Місяці чи на Землі, а холодним блискучим цвяхом, убитим у рудий небосхил. Воно давало мало світла і ще менше тепла. За стінами велетохода було мінус 90 градусів — температура напрочуд лагідна для цієї пори року.

На виході з ущелини Ангус побачив заграву — вона підіймалася щораз вище, аж поки огорнула чверть небокраю, і він не відразу зрозумів, що це не схід Сонця й не промінь селектора, а володар Титана, оточений численними кільцями, жовтий, як мед, Сатурн.

Різкий крен кабіни, пронизливий зойк моторів, на який гіроскопи зреагували швидше, ніж він сам, нагадали йому, що тепер не час на споглядання. Покірливо схиливши очі додолу, Ангус нараз усвідомив увесь комізм свого становища. Висячи в збруї, він совав і сіпав ногами, ніби дитина, що розважається на гойдалці, та при цьому відчував кожен громовий крок діглатора. Дно ущелини ставало дедалі стрімкішим. І хоча він скоротив крок, машинний відділ сповнився надсадним виттям турбін. Велетохід опинивсь у глибокій тіні, й поки Ангус увімкнув прожектор, ледве встиг обминути виступ скелі.

Інерція маятникове розігнаних важезних кінцівок, ніби скоряючись першому законові Ньютона, тягла діглатор по прямій лінії, хоча доводилося робити поворот. Це призвело до крайнього перевантаження двигунів. Усі покажчики, які досі світилися спокійним зеленим світлом, ураз спалахнули пурпуром. Турбіни розпачливо завили, витискаючи із себе все, на що були здатні. Генератор тахометра головного гіроскопа заблимав — отже, могли перегоріти запобіжники. Сидячи у кабіні загрозливо нахиленого діглатора, Ангус Парвіс обливався холодним потом, уявляючи, як безглуздо розтрощить довірену йому машину. На щастя, лише лівий ліктьовий ковпак зачепився за скелю, скреготнувши, мов корабель, що сів на рифи. З-під сталі бризнуло скалками й снопами викресаних іскор, і велетохід, здригаючись, повернув собі рівновагу.

Пілот стріпнув головою, радий, що в ущелині втратив зв’язок із Госсе, бо самодіючий передавач показав би на моніторі всю його пригоду. Ангус вийшов з глибокої тіні і подвоїв увагу. Йому зробилося соромно — справа була елементарна й стара, як світ. Адже зрушити з місця окремо тепловоз і зрушити його, коли до нього причеплено вервечку вагонів, — це абсолютно різні речі. Висячи в збруї, Ангус імітував маршовий крок, і колос був знову напрочуд слухняний. Пілот у шибку бачив, як слабкий порух його руки в ту ж мить стає змахом кліщуватої лапи, а коли він робить крок, баштоподібна нога зблискує диском коліна, висуваючись уперед.

Ангус відійшов од космодрому вже на п’ятдесят вісім миль. Це він знав з фотографій, зроблених супутником, і з карти, виконаної у масштабі 1:800 (вивчав їх напередодні ввечері), що дорога до Грааля поділяється на три основні частини. Перша охоплювала так зване «кладовище» й вулканічну ущелину, яку він щойно поминув. Другу щойно побачив — то була вирва в масиві застиглої лави, зроблена серією термоядерних вибухів. Це був найбільший масив застиглих вивержень орландського вулкана, і раніше ніхто не міг його подолати інакше, ніж здершися стрімкими схилами. Ядерні вибухи в’їлися в сейсмічний бар’єр, що доти затуляв прохід, і розрізали його навпіл так, як розігрітий ніж розрізає шмат масла. На карті, що світилася перед Ангусом у кабіні, це міжгір’я було геть обмальоване знаками оклику; вони нагадували, що тут ні в якому разі не можна виходити з машини.

Радіація після термоядерних вибухів була й досі небезпечна для людини, незахищеної панциром велетохода. Вихід з ущелини відділяла від входу в міжгір’я рівнина завдовжки з милю, геть чорна, наче притрушена сажею. Аж тут Ангус почув Госсе. Нічого не сказав йому про те зіткнення зі скелею, а Госсе повідомив, що по той бік звору Великого Шпиля, на півдорозі, радіонагляд за ним здійснюватиме вже Грааль.

І саме там починалася третя, остання частина дороги через западину. Чорний пил, що вкривав рівнину між двома крутосхилами, обліпив ноги діглатора за коліна, Ангус швидко й упевнено простував у низьких клубах куряви до майже прямовисних стін розколини. Він пробрався до неї крізь уламки скель, оплавлених жаром вибухів. Ці скелі, тверді мов діамант, розсипаючись під іридієвими підошвами діглатора, розліталися навсібіч із свистом куль. Але дно ущелини було гладеньке, як стіл.

Ангус опинився між обсмалених стін у вилясках кроків. Він уріс у машину, яка мовби стала його власним, збільшеним до гігантських розмірів, тілом. Увійшов у темну глибінь, таку несподівану й непроглядну, що мусив засвітити фари. Їхнє ртутне проміння змагалося з клуб’ям мороку, що борсалося між стовпами звору, не пускаючи туди руде, холодне, похмуре світло неба, що ясніло в брамі міжгір’я. За кожним кроком велетохода ця світла пляма робилася все більшою й більшою. Нарешті стіни майже зійшлись, неначе не бажали випускати його велетохід «Полукс», намагалися стиснути його незграбні плечі в своїх кам’яних обіймах. Проте це була ілюзія: обабіч машини лишалося по кілька метрів.

І все-таки Ангус мусив уповільнити хід, бо «Полукс», набираючи швидкості, знову почав загрозливо хитатися, мов качка. Це зумовлювалося законом прискорення — інженерам не пощастило приборкати його повністю.

Останні триста метрів Ангусові довелося дертись крутим схилом, обережно промацуючи кожен крок. Він навіть прихилявся до самої шибки, щоб краще бачити, куди ставити баштоподібні ноги «Полукса». Ангус так пильно вдивлявся в грунт під собою, що, раптом підвівши голову, аж застиг від несподіванки: довкола все тонуло в дивному світлі…

Великий Шпиль височів над біло-рудим океаном хвилястих хмар, самотньо стримів на тлі неба, прямовисний і чорний. Ангус аж тепер зрозумів, чому дехто називав Шпиль Божим пальцем. Потроху стишивши кроки й затримавшись на зручній для огляду місцині, він спробував уловити в стишеному співі турбін голос Грааля, нічого не почув і заходився викликати Госсе. Однак і той не озивався. Діглатор і досі перебував у радіотіні.

І тоді сталася дивна річ. Взагалі радіоконтакт із космодромом був для Ангуса неприємно надокучливим, немовби заважав йому. Мабуть, через те, що пілот відчував хай не в словах, а в голосі Госсе приховану стурбованість, а може, й недовіру. В тій тривозі було бажання опікуватися ним, а цього Парвіс просто не зносив. Тепер же, коли він і справді лишився сам, бо ні людський голос, ані автоматичні імпульси радіомаяка з Грааля не долинали до нього в цій безкраїй білій пустелі, він замість полегшення відчув себе непевно, як людина у палаці див, яка не має жодного бажання покинути його, доки не побачить, що брама, досі навстіж відчинена, сама собою замикається перед нею. Ангус вилаяв себе за непотрібний настрій, схожий на переляк, і почав сходити до заболоченого схилу моря. Хоча й некрутий, схил був подекуди обледенілий, і Ангус орієнтувався просто на чорний Великий Шпиль, що сягав неба і зігнувся так, немов і справді був пальцем, що підманює до себе.

Раз і вдруге плита підошви велетохода спорснула з тупим скреготом, скидаючи донизу громаддя уламків із крижаного панцира, але це ковзання не загрожувало падінням. Треба було тільки ставити ноги, вбиваючи ступні шипами в зашкарублий наст, а це сповільнювало рух. Велетень сходив вигнутим схилом між двома ущелинами, вперто гупаючи ногами так, що аж фонтани крижинок обсипали йому наколінники й диски колін. Ангус бачив щораз далі вглиб долини, дно якої вже видніло крізь туман. Діглатор спускався нижче й нижче, а чорний палець Великого Шпиля, визираючи з-над молочно-білих хмар, здавався ще грізнішим.

Так велетохід досяг зони тих хмар, які пливли рівно й повільно, мов невидимою рікою. Хмари обійняли його стегна, туман затулив кабіну, але зник умить, наче його здмухнули. Ще кілька хвилин Чорний Палець бовванів над перистою білиною — як кам’яний стовп серед піни і криги арктичного океану. Потім Палець зник, Ангус спинивсь і прислухався, бо раптом йому здалося, ніби чує слабкий уривчастий писк. Повертаючи діглатор то ліворуч, то праворуч, він чекав, щоб цей плаксивий спів, уже цілком виразний, зазвучав однаково в обох вухах.

Пеленг виходив з Пальця, подаючи вірний напрямок. Ангус пішов просто на нього. Коли б відхиливсь, уривчастий сигнал став би голоснішим і тривожним. Крокомір показав соту милю. Більша частина дороги лишилася позаду. Менша, підступніша, розкинулася перед ним, огорнута імлою. Важкі хмари тепер темніли високо над ним, видимість сягала кількасот метрів. Анероїд показував, що тут починається найбільша заглибина, але з міцним грунтом.

Ангус ішов, покладаючись і на слух, і на зір, бо стало видніше, через сніг — очевидно, то був двоокис замерзлого вуглецю й ангідриди інших застиглих газів. Зрідка з-під них виглядала морена — слід льодовика, який утиснувся колись у розпадину вулканічного масиву, проорав її плазуючою тушею, скував кригою скельні уламки, а потім, відступаючи або танучи від магми в глибинах Титана, лишив морену в хаотичному безладі.

Краєвид змінивсь, мов зимового полудня. Зник єдиний супутник «Полукса» — його власна тінь. Велет ступав упевнено, грузнучи металевими черевиками в снігу, в дзеркалах заднього бачення Ангусові було видно власні сліди, гідні тиранозавра — найбільшого з-поміж двоногих хижаків мезозою. За цим слідом Ангус перевіряв напрямок.

З певного часу його почало переслідувати неймовірне відчуття, ніби він не сам у кабіні, а за його спиною є інша людина, він аж чув її дихання. То була галюцинація, що виникла, мабуть, від перевтоми слуху монотонними радіосигналами. Ангус це знав, але вона так йому допекла, що він затримав віддих. Тоді «другий» протягло зітхнув. Невже не галюцинація, а щось інше?.. Пілот збився з ритму, колос заточився. Ледве втримав його й почав гальмувати, аж поки зовсім спинив.

«Той другий» перестав дихати. Невже ж це був відгомін з машинних колодязів діглатора? Стоячи на місці, Ангус вдивлявся в навколишній простір, аж поки побачив на безмежних снігових покривалах чорну риску, знак оклику, намальований тушшю на білині горизонту. Звідси годі було розібрати, чи то така скеля, чи скупчення хмар. І хоча він зроду не бачив велетохода у зимовій обстановці та ще й з відстані милі, його охопила впевненість, що то діглатор Піркса.

І він рушив до нього, навіть не звернувши уваги на сигнал, який різав вуха дедалі сильніше. Ангус додав кроку. Чорна вертикальна пляма двоїлася на білому тлі, бо діглатор здригався від кожного кроку. Через кільканадцять хвилин вже можна було зрозуміти справжні розміри плями. Туди було з півмилі, може, трохи більше. Тепер Ангус і сам дивувався, чому не послав у той бік радіосигналів. Чомусь не зважувався. До сліз удивляючись у постать залізного велета, Ангус помітив за шибкою, в серці колоса, маленького чоловічка, який, висячи посеред кабіни, рухався ніби павучок у павутинні. Ангус ішов за ним, і їхні велети лишали по собі довгі хвости куряви, наче кораблі спінену борозну води на морі.

Ангус наздоганяв його, водночас не зводячи ока з дороги попереду. А там було на що подивитися. Віддалік клубочилася завірюха, у просвітах якої зблискувала ще сліпучіша за сніг білина. То була зона холодних гейзерів.

Тоді Ангус покликав того, за ким гнався. Покликав раз, удруге, втретє, але той не відповів, а навпаки — додав кроку, ніби намагаючись утекти від свого рятівника. Ангус переслідував утікача, щораз більше розхитуючи тулуб свого колоса, вимахуючи його могутніми руками, поспішав до загибелі, бо стрілка крокоміра тремтіла біля червоної поділки — 48 миль на годину. Ангус довго кричав захриплим від хвилювання голосом, та раптом йому заціпило, бо чорна постать почала розширятися, спухаючи, її контур утратив чіткість, і він бачив у іншому діглаторі вже не людину, а велику тінь, яка розмивалась у безформну пляму, аж поки розвіялася й зникла.

Ангус лише тепер збагнув, що гнався сам за собою. То був досить рідкісний, однак відомий і на Землі, в Альпах, феномен під назвою «Привид Брокена». Власне відображення на тлі ясних хмар.

Вражений цим відкриттям, приголомшений жорстоким розчаруванням, Ангус напружив усі м’язи, судомно хапаючи повітря, спалахнув люттю й розпачем, ладен спинитись відразу, без затримки. Та нутрощі колоса наче вибухнули, його шарпонуло і кинуло вперед. Оптиметри хлюпнули червінню, як розпанахані жили кров’ю. Діглатор задвигтів усім корпусом, наче корабель, що напоровся на підводний риф, і почав хилитись. Якби Ангус не схаменувся й не перевів його на повільніший крок, велетохід завалився б.

Багатоголосий протест раптово перевантажених агрегатів заспокоївся, Ангус повиснув з розчепіреними ногами, дихаючи так важко, ніби сам пробіг оці важкі останні милі. Сльози розчарування й гніву стікали його розпашілим обличчям. Трохи заспокоївшись, він витер м’якою підкладкою рукавиці спітнілі брови, тимчасом як гігантська лапа велетохода, повторюючи цей його рух, піднялася вгору, затулила вікно кабіни передпліччям і з гуркотом ударила в випромінювач, розташований на безголових плечах. Ангус забув відключити правицю з контуру!

Цей черговий ідіотський вчинок остаточно привів його до тями. Ангус розвернувся, щоб власним слідом піти назад, бо звуки пеленга зовсім розладналися. Мусив стати на дорогу і йти нею, доки буде змога, а якщо його засліпить завірюха в зоні гейзерів, — він розганятиме її випромінювачем.

Врешті Ангус відшукав те місце, де його збила з пантелику фатаморгана — дзеркало з хмар та газів. А може, він здурів ще раніше, коли піддався не на оптичний, а на акустичний обман і перестав зіставляти пеленг із картою? Місце, куди його занесло, виявилось не дуже далеко від дороги, за крокоміром — якихось дев’ять миль. Але на карті там не було ніяких гейзерів — вони тяглися далі на північ; це доводила розвідка ОПС. Через те Марлін і порадив іти з Роембдена до Грааля кружним шляхом з півдня, брамою заглибини, яку ніколи досі не затоплювало, хоча й засипало снігом гейзерів. Марудно, але безпечно. В найгіршому разі западину могли перегородити дюни двоокисового снігу, однак діглатор мав достатню потужність, щоб подолати навіть п’ятиметрові кучугури, а коли б застряв, Грааль вислав би бульдозери з дистанційним управлінням, знявши їх з робіт у шахті.

Але ніхто не знав, де саме пропали оті три велетоходи. Бо безперервний радіозв’язок не діяв у заглибині, на старому шляху. Його після тих катастроф покинули. Крім того, до південної западини не доходили й короткі хвилі, та й ретранслювати їх не можна було — адже Титан не має іоносфери. Доводилося використовувати сателітарні радіопередавачі, однак Сатурн хвостом своєї бурхливої магнітосфери глушив будь-яке випромінювання, крім лазерного. Хоча лазери Грааля, пробиваючи нашарування хмар, досягали патрульних супутників, однак ті супутники, не оснащені перетворювачами хвиль такого широкого діапазону, були неспроможні перекодувати світлові імпульси на радіосигнали. Могли, щоправда, посилати спалахи в заглибину, та це, на жаль, нічого не дало б. Подолати гейзерові бурі міг тільки лазер такої потужності, яка розплавила б дзеркала супутників. Виведені на орбіти, коли Грааль іще тільки розбудовувався, дзеркала вже зазнали певної корозії і поглинали надто багато променевої енергії, хоча мали б відбивати її на 99 відсотків. У цей клубок недоглядів, розбазарювання засобів, поспіху, нечіткої роботи транспорту та звичайної дурості, притаманних людям скрізь, а отже і в космосі, один по одному втягло й оті велетоходи, за якими й слід запався. Лишалась остання надія — на міцний грунт западини. Та чи такий він твердий? Ангус невдовзі мав пересвідчитися в цьому. Якщо він спершу сподівався вийти на слід своїх попередників, то тепер уже втратив на це надію. Йшов за азимутом, бо дорога тяглася вгору, аж поки вивела його з тієї куряви. Ліворуч височіли занурені в хмари стрімчаки давньої магми, з якої вітер пообмітав сніг. Ангус розважливо обминув це місце. Пішов каменоломнею впоперек обледенілих ущелин, у кризі було видно бульбашки незамерзлого газу. Коли залізні ступні раз і вдруге проламали крижану шкаралупу, западаючи в порожнину, знявся такий гуркіт і тріск, який чує, мабуть, лише капітан криголама, таранячи полярні тороси.

Перш ніж рушити далі, Ангус дбайливо оглянув ноги велетохода. Потім ще довго морочився, поки почув уривчастий зумер однакового тону. Трохи згодом сигнал у правому навушнику засвистів, а в лівому загув басом. Отож Ангус терпляче обертався, поки зумери зазвучали в унісон.

Попереду між нагромадженими крижаними плитами відкрився досить широкий прохід, то була не водяна крига, а застиглі вуглеводні. Додолу Ангус зійшов грубозернистим сухим щебенем, щосили стримуючи швидкість, бо тисяча вісімсот тонн велетохода тягли зі схилу вниз. Вкриті хмарами вулканічні стіни кратера розступилися, й перед очима постала улоговина. Він сподівався й тут побачити місцину, забарвлену всіма кольорами райдуги, але побачив Бірнамський ліс…

З тісних отворів била добра тисяча гейзерів, викидаючи в отруйну атмосферу киплячі струмені амонієвих розчинів. Джерела під страхітливим тиском вистрілювали рідину в темне небо, перетворюючи його на каламутний хаос.

Ангус був певен — до нього струмені не доберуться, експерти дали гарантію, тож думав не про це. Слід було або відразу повернутися до Роембдена, або просуватися далі, слухаючи безневинні звуки в навушниках, мов підступний спів Одіссеєвих сирен. Брудно-жовті хмари, важкі й ледачі, розпливалися над усією западиною, аби спадати додолу дивним липким снігом, що, застигаючи, перетворювався на справжні зарості Бірнамського лісу, химерного й ворушкого.

Власне, це диво лише з великої віддалі чимось нагадувало засипану снігом пущу. Запекла гра агресивних хімічних сполук, яку весь час підживлювали нові припливи, бо окремі групи гейзерів били безперестану в непогамовне розміреному ритмі. Створювались ламкі, мовби порцелянові джунглі, що сягали чвертьмильної висоти. Цьому сприяла й слабка гравітація.

Білі склисті хащі накладались одна на одну, а коли нижні вже не могли утримати масиву мережаних розгалужень, що без упину пнулись у небо, то осипалися й завалювались із протяглим гуркотом, як вселенський склад порцеляни в хвилину землетрусу. Зрештою, саме «порцелянотрусом» хтось легковажно й назвав ці обвали бірнамських лісів.

Приголомшливе й водночас безневинне видовище обвалу можна було оглянути лише з вертольота.

Отакий був ліс Титана; зблизька він здавався нетривкою конструкцією, білопінною й мереживною, проте не тільки велетохід, а й людина в скафандрі могла продертися крізь його хащі. Не просто заглибитись у таку легшу від пемзи, застиглу піну, чимось середнім між скрижанілою маззю і мереживом, сплетеним з найтонших порцелянових волокон. Ніхто не зміг би рухатися там швидко, а все ж просувався б уперед, бо той безмір нагадував справжню хмару з драглистої павутини усіх відтінків білого — від перламутрово-опалового до сліпучо-молочного.

Увійти до лісу було можливо, та ніхто не міг дати гарантії, чи не перебуває саме ця частина лісу вже на межі витривалості й чи не завалиться вона, ховаючи мандрівника під кількасотметровим шаром саморуйнівного склива, яке здається пухом лише в малій кількості.

Ще раніше, коли Ангус перебував на траверсі й порцеляновий ліс ховався за чорним виступом гірського схилу, звідти линуло біле сяєво, немов провіст, що звідти має зійти сонце. Те світло нагадувало лелітки, що лягають на хмари земного Північного Льодовитого океану, коли корабель, який пливе у відкритих водах, наближається до льодових полів.

Ангус ішов назустріч лісу. Враження, ніби стоїть на кораблі або скоріше сам є тим кораблем, підсилювалось розміреним погойдуванням залізного велетня. Поки він сходив з крутизни, сягаючи поглядом горизонту, окресленого світлою лінією, ліс із висоти здавався розплесканою на поверхні хмарою, вся поверхня якої здималася й сіпалась у незбагненному нервовому тремтінні. Ангус ішов, а хмара зростала й зростала, ніби бар’єр материкового льодовика. Пілот уже бачив довгі, покручені язики, що відходили од нього; мов снігові лавини, вони рухалися в неймовірно сповільненому темпі. Лише тоді, коли од снігових клубків його відділяло кілька сот кроків, Ангус почав розрізняти отвори, що зяяли в них: і великі, наче входи до печер, і малі, мов нори. Вони темніли в сплетінні пухнастих галузок і крислатого гілля з напівкаламутного, напівбілого скла.

Під черевиками велета захряскотів щебінь, гострий і крихкий. Радіо на два голоси запевняло, що машина рухається в потрібному напрямку, тож Ангус і йшов, подужчав гомін моторів, що збільшили оберти, аби подолати зростаючий опір. Ангус чув скрекотливе зойкання хащів, які розламував колінами і корпусом велетохода, позбувшись першого переляку. Тепер він боявся лиш одного: легше знайти голку в копиці сіна, ніж бодай одного з тих, що пропали. В цій гущавині не лишалося слідів, бо фонтани гейзерів живили хмару, кожна вирва й провалина заростали швидко, мов жива рана.

Ангус проклинав неповторну красу, яка його оточувала. Той, хто назвав її Бірнамським лісом, запозичивши назву в Шекспіра, був, певно, естетичною натурою, але зараз в Ангуса, який сидів у діглаторі, виникали зовсім інші порівняння.

Через сплетіння відомих і невідомих причин Бірнамський ліс то відступав, то посувався вглиб западини, ширячись на тисячах, десятках тисяч гектарів, а самі гейзери були досить безпечні, якщо помітити їх здалеку. Лунав громовий гуркіт гейзерів, чулося страхітливе виття, наче в пологових муках кричала сама планета. Гази проривалися на поверхню й розліталися вусібіч бризкотливим скливом, перетворюючись у застиглі хащі.

Лише закінчений невдаха міг звалитися в отвір гейзера, який між двома вибухами на мить завмирає. Найлегше було обминати на безпечній дистанції саме ті, що виявляли себе постійним гуркотом, свистом і двигтінням поверхні. Натомість несподіваний вибух, навіть не дуже близький, найчастіше викликав гігантський обвал.

Повільно ступаючи крок за кроком, Ангус мало не притискався обличчям до броньованої шиби. Бачив молочно-білі застиглі струмені-стовбури. Внизу вони були найтовщі, вгорі ж розгалужувалися миготливим клубком. А в закрижанілих джунглях нижнього поверху росли нові зарості, спинаючись легкими ярусами вгору, застигаючи в скелетоподібні, павучі пагони, кокони, гнізда, плавуни, джгутики, зябра, видерті з тіла риб, але все ще дихаючі, бо все і всюди блимало, розповзалося, спліталося, з товстої паморозі снувались тонкі голчасті пагони. Вони згорталися в сувої, осідали, спливали й знову наповзали одне на одне, безперервно скрапуючи з невідомої висоти клейким молоком. Жодне слово, що виникло на Землі, не могло описати цю роботу в білому, відмитому від тіні, ясному мовчанні, у цій тиші, крізь яку проривався ще віддалений, щойно народжений гуркіт — свідчення підземного припливу десь глибоко в жерлах гейзерів.

Ангус зупинився, щоб збагнути, звідки долинає цей наростаючий гуркіт, та враз помітив, що ліс почав утягати його в себе. Не підійшов до нього, як ліс у «Макбеті», — у цих хащах ніби нізвідки, з абсолютно нерухомого повітря зроджувались мікроскопічні пластівці снігу, який не падав з неба, а просто з’являвся на темних плитах броні діглатора, на зварних швах його плечових щитів. Уже вся верхня частина корпусу була припорошена цим снігом, який утрачав подібність до снігу, бо не падав згори, а липнув білим сиропом, випускав паростки, снувався молочно-волокнистим ниттям. Ангус і не зогледівся, як діглатор обріс сніговим хутром, що, тягнучись тисячами пасем, мінячись на світлі, перетворило корпус машини на величезну білу ляльку, химерну снігову бабу.

Ангус примусив його ледь здригнутися, й уже застиглі маси снігу з кінцівок і наколінників почали спадати вниз величезними шматками, а впавши, перетворювалися на копиці тендітних скалок. Світло вихоплювало з хисткої кипучої повені фантасмагоричні форми і сліпло, хоча й не освітлювало поверхні. Лише тепер Ангус оцінив користь, яку давав увімкнений випромінювач. Його пекельний жар витоплював у хащах тунель, яким простував діглатор. То з лівого, то з правого боку струменів газ, гарматними пострілами вириваючись із зачеплених діглатором хмар. Часом вибухи звучали канонадою: це коли прокидався недалекий гейзер; він плювався в усі боки, а над ним вирував цілий султан газів. Несподівано сніжистий ліс порідшав, утворюючи галявину під невисоким склепінням. Посередині галявини лежав чорний велетень, показуючи йому підошви зчеплених стіп і зігнутий на один бік корпус. Це нагадувало уламки корабля, викинутого на берег. Ліва рука велета стирчала з білих стовбурів, долоню затулили розлогі хащі. При падінні корпус майже вдавивсь у грунт.

Залізний велет лежав зігнутий, але наче не скорений до кінця. Бо, крім укритих снігом кінцівок, увесь корпус його був чистий. Повітря над ним ледь тремтіло, бо з нього й досі виходило тепло. Ангус Парвіс просто очам своїм не вірив. Сталося диво: зустріч з велетоходом-близнюком! Пілот хотів був озватися, та помітив одночасно дві речі: під поваленим діглатором широко розтеклася калюжа масляно-жовтої рідини, що витекла з гідравлічних приводів. Отже, діглатор пошкоджений, принаймні частково. Переднє скло кабіни, зараз таке схоже на корабельний ілюмінатор, зяяло провалом і тільки з рейок обшивки стирчали ізоляційні подушки. Цей отвір, сповнений мороком, парував, ніби велет не міг випустити в агонії останній віддих.

Радість несподіваної зустрічі поступилася місцем жахові. Ще тільки обережно нахиляючись над поваленим діглатором, Ангус уже знав, що всередині немає нікого. Та все ж обнишпорив нутрощі велетня прожектором, побачив безладно звішені приводи й причеплену до них електронну шкіру. Не маючи змоги нахилитися нижче, Ангус намагався зазирнути в усі кутки кабіни. Сподівався, що водій, який зазнав аварії й пішов, одягши скафандр, залишив якусь вістку, знак, однак там лише валялася перекинута скринька для інструментів і ключі, що з неї повипадали.

Ангус довго силкувався збагнути, що тут сталося. Діглатора міг повалити обвал, могло засипати; спроби водія виборсатися скінчилися нічим, тоді він вимкнув систему блокіраторів, що обмежували допустиму потужність, і внаслідок перегріву луснули мастилопроводи. Шибки в кабіні водій не розбивав, адже вільно міг вийти лазом у стегні або аварійним отвором на хребті. Скоріш за все, шибку вибило під час обвалу, коли велетохід упав горілиць. На бік він перевернувся, змагаючись із завалом. Отруйна атмосфера, наповнивши кабіну, вбила б людину швидше, ніж холод.

Отже, обвал не захопив людину зненацька. Коли склепінчасті хащі обвалилися згори на машину, водій, розуміючи, що велетохід недовго втримається на ногах, встиг надягти скафандр. І цим перевів діглатор на аварійне управління, бо спершу мав стягти з себе електронну шкіру. Цей діглатор не мав надпотужного випромінювача, отож водій зробив те, що характеризувало його з найкращого боку: взяв інструменти, перебрався до машинного залу й, збагнувши, що не зможе полагодити гідравліку, бо потріскалося багато трубопроводів і втрати виявилися надто великими, відімкнув од реактора всі ті передачі, що служили для пересування, й увімкнув реактор майже на всю потужність. Він бачив, що велетохід йому не пощастить урятувати, але жар атомного котла, що виділявся крізь броньований корпус, розтоплював завал. Так утворилася ця печера із склистими стінами.

Ангус перевірив радіацію, наблизивши до задньої частини корпуса лічильники Гейгера. Вони одразу ж голосно зацокотіли. Швидконейтронний атомний реактор давно розплавився від власного жару й уже холонув, але зовні броня була ще гаряча й радіоактивна.

Отож незнайомий Ангусові водій виліз крізь розбите вікно, покинувітіи непотрібні інструменти, й пішки заглибивсь у ліс. Ангус шукав його сліди в розлитому мастилі, та не знайшов нічого. Обійшов металевий труп і почав шукати в стінах зяючої печери дірку, якою могла б вилізти людина. Жодної такої дірки не було. Скільки часу минуло від моменту катастрофи, Ангус не знав. Знав одне: ті двоє перших зникли в лісі три доби тому, а Піркс — годин на двадцять-тридцять пізніше. Така мізерна різниця в часі не давала змоги встановити, чи це велетохід самого Піркса, а чи операторів з Грааля.

Ангус, живий, закутий у залізо, стояв над перекинутим велетом і спокійно розмірковував, що робити далі. Десь у цьому витопленому жаром пухиреві мав неодмінно бути отвір, яким урятувався нещасливий водій, та, мабуть, після втечі отвір засмоктало.

Порцеляновий шрам мав бути досить тонкий — з діглатора Ангус його не міг помітити, тому, відключившись од велетня, якнайшвидше перевдягся в скафандр, збіг, гуркочучи сходами, до стегнового люка, драбинкою зліз на ступню й зіскочив на склистий грунт. Витоплена в обвалі печера нараз видалася значно більшою, ніби він сам раптово поменшав.

Ангус обійшов печеру довкола — майже шістсот кроків. Наближаючи шолом до прозорих місць, яких, на жаль, було чимало, він обстукував їх молотком, прихопленим на пульті управління, а тоді спробував видовбати нішу між давно затверділими «стовбурами». Поверхня тріснула, мов скляна, звідти посипалося кришиво, потім щось загуркотіло, й на нього обвалилася хмара легкого щебеню й кристалічного пилу. Ангус пересвідчився, що все це пусте, зниклого водія він не знайде, а сам опиниться в пастці. Пролом, у який він зайшов діглатором до печери, вже затягувався білими, завтовшки як рука бурульками, вони потроху тужавіли, нагадуючи соляні стовпи.

На це не було ради. А що найгірше, не було часу на спокійні роздуми, адже й склепіння осідало — воно вже майже торкалося плечей велетохода, схожого тепер на Атланта, що тримає на собі небесне склепіння.

Ангус і не згледівся, як знов опинився в кабіні, що вже потроху, міліметр за міліметром, нахилялася разом із корпусом, натяг електронну шкіру і ще якусь мить повагався, чи варто вмикати випромінювач. Тут у кожному вчинкові крився непередбачений ризик — розплавлене склепіння могло й скрапати і обвалитись. Ангус просунувся на кілька кроків і тут-таки, біля чорної купи поламаного велетохода, знайшов місце, звідки міг узяти розгін і з усієї сили вихопитися назовні. Не для того, щоб ганебно втекти, а щоб вирватися зі склистої гробниці. А там уже побачить, що робити далі.

Силова установка заграла турбінами. Від удару сталевих кулаків біла стіна загула, тріщини зірчасто розповзлися вгору й вусібіч, і водночас гримнув грім.

Те, що сталося, відбулося так швидко, що Анпус не встиг нічого зрозуміти. Відчув такий страхітливий удар згори, що велет, у якому він сидів, лише басовито зойкнув, заточився, вилетів крізь вибитий пролом, наче листок паперу, і під лавиною брил, уламків, пилу так раптово врізавсь у грунт, що, незважаючи на амортизацію, всі нутрощі Ангуса Парвіса підскочили до горла. І в той же час падіння було неймовірно повільне: уламки, що вкривали стежку, якою він прийшов сюди, піднімались, їх було видно в шибку так, наче не він падав, а та снігова гладінь, на яку градом сипались уламки, ставала перед ним дибки. Він наближався з висоти до цієї білини, загорнутої хмарами куряви, аж поки крізь усі шпангоути корпуса, виючі мотори, їхні важелі, захисні рідини броні до нього дійшов останній громовий удар.

Ангус лежав осліплий. Лобове скло не тріснуло, однак угрузло у відвалі, масу якого він відчував на собі, на спині діглатора. Турбіни вили вже не під ним, а ззаду на холостих обертах, бо від перевантаження самі себе вимкнули. На чорному, мов сажа, тлі вікна полум’яніли всі покажчики. Вони потроху блідли й сіріли, тоді стали ясно-зеленими, однак ті, що були з лівого боку, один за одним гасли, немов дотліваючі жарини.

Ангус лежав з лівого боку в покаліченому велетоході. Покаліченому, бо руки й ноги діглатора не діяли. Світився лише контур його другої сегментної половини. Судомно дихаючи, Ангус відчував сморід перегорілого мастила. Отже, сталося те, чого він боявся. Чи зможе напівпаралізований діглатор бодай повзти?

Ангус перевірив турбіни, вони заграли в унісон, проте сигналізація відразу ж спалахнула пурпуром попередження. Коли обвал штовхнув його іззаду, велетохід упав не долілиць, а трохи боком. Глибоко дихаючи, Ангус якнайповільніше, наосліп, увімкнув внутрішнє освітлення і знайшов аварійний інтероцептор велетохода, щоб зрозуміти, в якому положенні перебувають кінцівки й корпус машини. Накреслене холодними лініями зображення з’явилося відразу. Обидві сталеві ноги зчепились, а точніше — схрестилися, отже, колінні суглоби тріснули. Ліва стопа зайшла за праву, однак і правою він не зміг навіть поворухнути. Мабуть, ноги вчепилися одна в одну виступами, а решту довершив тиск обвалу.

Сморід витікаючого з гідравліки мастила дратував ніздрі дедалі настирливіше. Ангус іще раз спробував виборсатися з завалу, переключивши всю мережу мастилопроводу на слабший, аварійний контур. Намарне? Уже щось розпечене, слизьке, м’яке підтікало йому під стопи, гомілки, стегна. В білому світлі лампи над головою, лежачи на шибі кабіни, він побачив мастило, розстебнув змійку, виліз із електронної шкіри й, стоячи навколішках голий, відкрив стінну шафку, яка тепер була над ним. І аж зойкнув під вагою скафандра, що випав звідти, вдаряючи його в груди кисневими бутлями. За ними білою кулею полетів у мастильну калюжу шолом. Трикотажний костюм просяк гідравлічною рідиною. Ангус без вагання вліз у скафандр, витер мастило з шолома, надяг його, стяг застібки і навкарачки поповз колодязем, тепер уже горизонтальним, наче тунель, до стегнового люка.

І цього, й аварійного люка на «хребті» велетохода відчинити не вдалося. Нікому не відомо, як довго він ще пробув у кабіні, аж поки зняв шолом і, лігши на залиту мастилом шибу, підніс руку до червоного йогника, розбив невеличкий пластиковий горбок і щосили втиснув углиб майбуття ввігнуту кнопку вітрифікатора. І ніхто не зможе дізнатися, про що він думав і що відчував, готуючись до крижаної смерті.