Ідуть роботарі

8. АЛЕ — ВАШ БАТЬКО РОБІТНИК, МАДЛЕНО!

Минув ще один день. Мадлена поверталась додому сама. Томас Бірз залишився на заводі, щоб зустріти другу партію роботарів. Кілька годин пробула Мадлена на заводі і сьогодні, дивлячись на роботу механічних людей біля верстатів. І вона справді побачила непереможну силу Бірзового винаходу.

Мадлена йшла вулицею, поспішаючи; і ввесь час їй увижалися залізні постаті роботарів. Надзвичайне, ніколи не бачене видовище!

Роботарі стояли коло верстатів — і працювали. Чіткими машинними рухами вони піднімали руки, брали якусь деталь, ставили її на місце, перечікували, поки верстат обробить її, — і потім здіймали вже оброблену деталь з верстата і клали її до ящика з готовою продукцією.

Звісно, їм бракувало людської свідомості, Мадлена добре це бачила. Наприклад, іноді роботар клав на верстат деталь боком — бо вона так лежала раніше, її так незручно поклала перед роботарем людина-доглядач. Верстат, звичайно, нівечив деталь, — проте роботар, не помічаючи того, приймав ту деталь і клав укупі з добрими.

— Нічого не поробиш, машина, — пояснив Мадлені Бірз. — Не можна навчити її свідомо ставитись до речей. А втім для нас досить і того, що роботарі пильно виконують нескладні накази.

Мадлена згодилась. Але незабаром вона втомилась. Треба було мати надто міцні нерви, щоб спокійно перебувати серед роботарів. Жахала машинна чіткість їхніх рухів, не було певності, що роботар раптом не повернеться та з такою ж чіткістю не задушить людину своїми могутніми руками.

Чомусь Мадлені згадалося, як вона колись оглядала психіатричну лікарню. Хворі стояли, сиділи, лежали по палатах. Лікар, що показував Мадлені лікарню, щось розповідав їй про хвороби, про методи лікування хворих. Але Мадлена не чула майже нічого. Її вразили дивні погляди хворих.

Вони дивилися не на неї, а кудись далеко-далеко, мов крізь Мадлену. Здавалося, вони не бачили її зовсім, здавалося, вони уважно споглядали щось невідоме за нею, ніби вона була зовсім прозора для їхнього гарячкового погляду.

І невідомо було, чи залишиться хворий наступної хвилини спокійним, чи зробить щось таке, чого ніхто й не чекав від нього… Цілковита невідомість найближчого майбутнього — ось те, що здалося тоді Мадлені найстрашнішим.

І щось подібне до цього відчула Мадлена й тут, біля роботарів. Вона дивувалася і сама: адже — що схожого між хворими психічно людьми і удосконаленими машинами, роботарями?.. Але це було так. Мадлена, трохи вагаючись, сказала про це Томасові Бірзу. Той посміхнувся.

— Дивне, дивне вражіння, Мадлено! Адже з моїми роботарями, навпаки, можна бути певним у кожній наступній хвилині і годині. Вони завжди робитимуть лише те, що я накажу їм через мій передавальник. Розумієте — я! І ніхто інший. Як же могли б вони зробити щось невідоме мені, несподіване для мене, непередбачене мною? Ні, такому не бути. Правда, ти, опудало?

Бірз жартівливо ляснув долонею по спині найближчого від них роботаря. Почувся дивний звук — наче хтось ударив по залізному ящику, де сховано музичні інструменти. Роботар відповів на удар довгою тихою луною — мов звучало щось у нього всередині.

А руки його все так само чітко працювали, беручи, деталь з ящика, підкладаючи її до верстата і знімаючи, коли верстат закінчував обробляти деталь…

Згадуючи про це, Мадлена здригнулася: жахлива річ, коли машина набуває суто людських властивостей та вигляду. І вона здригнулася ще раз: їй учувся голос Бірза що впевнено говорив:

«Залізними руками роботарів ми схопимо за горлянку всіх тих, хто насмілиться протистояти нашій волі. Важкими ногами роботарів ми розтопчемо всіх, хто спробує стати нам на перешкоді!..»

Так, то його слова. Слова жорстокої, впевненої, холодної людини. Справді-бо, чи не розтоптали б роботарі навіть сьогодні кожного, хто спробував би спинити їхню ходу? Мадлені згадалися бліді обличчя робітників, які вона бачила з вікна автомобіля. Чомусь згадався Тім. Чого це він так і не зайшов до неї? Може, не хотів її бачити? Але тоді чому він кинувся вчора вранці до автомобіля?

Заглибившись у думки, Мадлена увійшла до своєї квартири, — і спинилась на порозі своєї робочої кімнати. Назустріч їй з крісла підвелась постать чоловіка. То був Тім — але в якому вигляді?

Обличчя його було подряпане, під правим оком темною плямою вирізнявся синець, один рукав піджака був майже відшматований.

— Що з вами, Тім? — здивовано запитала Мадлена.

— Не лякайтесь, Мадлено, — стиха відповів він. — Маленька неприємність. Невеличка сутичка з полісменами. Бачите, мені конче треба було побувати на заводі, дещо роздивитись. Ну й трапилось… Проте, я забув попросити у вас пробачення за те, що без вашого дозволу вдерся до вашої квартири.

Мадлена махнула рукою.

— Хіба я не звикла до ваших химерій? Розповідайте краще, що сталось і для чого вам треба було побувати на заводі.

Вона підкреслено байдуже зняла жакет і, підійшовши до дзеркала, почала поправляти зачіску.

— Звісно, я маю деякі химерії, — гірко відгукнувся Тім. — На превеликий жаль, я не така витримана людина, як…

Він побачив, як суворо поглянули в його бік зеленуваті очі Мадлени, немов чекаючи: а що він скаже далі, цей нечемний відвідувач?..

Тім зітхнув.

— Проте, це інша справа. Мені треба було роздивитись, Мадлено, як працюють роботарі. Ви ж пам’ятаєте, що відповів мені Бірз, коли я гукнув вас в автомобілі?

Мадлена промовчала.

— Отже, за допомогою двох добрих хлопців, двох робітників, що непогано знають усякі входи та виходи з заводу, я пройшов у двір без дозволу полісменів. Побачив те, що мені треба було. Уже повертався назад, коли полісмени мене помітили. Звичайно, вони не хотіли відпускати мене самого, а запропонували мені своє товариство — хоч до зустрічі з їхнім сержантом. Але я вважав, що їхнє товариство для мене зайва честь. Довелося показати полісменам деякі зразки доброго боксу, щоб вони не зчинили галасу і не вжили зброї. Мені пощастило, все закінчилось добре, якщо не зважати на синець та пошматований піджак. Ще раз пробачте, але я не мав іншого способу втекти. А в вас мене ніхто не шукатиме — бо кому спаде на думку, що бунтівник сидить у квартирі шановної пані, яка приїздила до заводу з самим паном Томасом Бірзом.

— Киньте жарти, Тім! — гнівно відповіла Мадлена… — Для чого говорити зайве?

Тім раптово спалахнув.

— А для того, Мадлено, що мені соромно за вас. Я не пізнаю тієї Мадлени, що приятелювала зі мною в Джерсеї. Безперечно, ви можете відповісти мені, що не хочете слухати такі речі. Можете сказати, що я взагалі занадто багато собі дозволяю. Особливо після позавчорашнього візиту до вас Бірза…

— Що ви хочете сказати? — гнівно поглянула на нього Мадлена.

— Нічого, Мадлено, нічого, я можу лише відзначити ваше щире захоплення залізними потворами, що несуть голодування та важкі злидні тисячам і десяткам тисяч робітників.

Тім говорив із запалом, бо відчував, що ставить на карту все, що має. Або виграє, або остаточно програє; все одно, іншого виходу нема.

Мадлена сіла в крісло, нервово крутячи рукавички.

— Даремна іронія, даремна запальність, Тім. Я просто тверезо ставлюся до речей, — відповіла вона, намагаючись зберігати спокій. — Не треба бучних слів про злидні та голодування. Ви згущуєте фарби за звичкою журналіста. Робітників ніхто не примушував страйкувати. Хіба не правда? І якщо страйковий комітет програв свою гру — в тому винний він сам.

Тім не витримав. Він рвучко схопився з крісла, куди сів було перед тим, і, бігаючи по кімнаті, заговорив, забувши про чемність, про своє ставлення до Мадлени.

— Не програв гри комітет, ні! Я не вживаю бучних слів, не згущую фарб! То ви навмисне заплющуєте собі очі і не хочете бачити дійсності. Добре, припустімо на хвилинку, що страйк зірвано, що робітники повинні згодитись на всі вимоги компанії Говерса. Що буде тоді? А, то я за вашими словами згущую фарби? Та ви бачили, Мадлено, що робиться вже тепер серед робітництва? Чи бачили ви, як голодують діти? Чи бачили ви, як мати відмовляє собі та батькові в шматочку хліба, щоб зберегти його для дитини?.. Люди, що працюють по дванадцять годин на добу, на вашу думку, не мають права вимагати людських умов життя?..

Він на мить спинився, жадібно хапаючи ротом повітря. Мадлена дивилась на цього широко розкритими очима. Тім знов гаряче заговорив:

— Я розумію, що такий, як Бірз, відверто плює на робітництво. Зрозуміло. Адже він завжди був такий, він не даремно продав свій хист Говерсові. Але ви, Мадлено! Я не знаходжу слів, щоб висловити своє обурення. Погляньте в майбутнє: гаразд, хай роботарі перемогли. Говерс диктує робітникам свої умови. Їм не залишається нічого більше, як покірливо згодитись на них. Кінець страйкам, бо Говерс завжди має в резерві армію залізних штрейкбрехерів. І навіки злидні, навіки напружена праця, так?.. Мадлено, — голос Тіма став несподівано м’яким, теплим. — Мадлено, згадайте на хвилинку про вашу власну родину. Ваш батько — робітник, Мадлено. Що чекає вашого брата? Вашу сестру? А скільки таких батьків та сестер є на світі? Ви забули про це? Хто знає, може, саме тепер ваш старий батько обмірковує, чи не взяти йому участь у страйку, щоб врятувати для родини ті кілька доларів на місяць, які відбирає в нього фабрикант, зменшуючи зарплату. Він обмірковує, він, нарешті, вирішає взяти участь у страйку, боротися, не зважаючи на голодування… бо не знає він ще нічого про роботарів, не знає, що його дочка пильно допомагає Бірзові душити робітників руками бездушних потвор.

— Я не допомагаю, — слабо відгукнулась Мадлена.

— Ну, так гаряче співчуваєте, принаймні. Як же, — велике здобуття техніки, нова ера капіталізму! Так же, Мадлено?

Мадлена мовчала. У мозку її стукотіли слова Бірза: «Залізною рукою роботарів ми схопимо за горлянку всіх тих, хто насмілиться протистояти нашій волі…» І ось слова Тіма про її батька, про її сестру, брата, що носить червоний галстук… Тім помітив її вагання.

— Дозвольте, Мадлено, говорити з вами одверто. Може, це буде в останній раз.

— Говоріть.

— Страйковий комітет два дні тому доручив мені просити вас допомогти нам боротися проти роботарів. Страйковий комітет доручив мені нагадати вам про те, що ви дочка робітника. Я йшов позавчора ввечері до вас, щоб сказати вам про це, але… — голос Тіма забринів гірко, — але ваші вікна були відчинені. Мимоволі я почув кінець вашої розмови з Бірзом. О, Мадлено, я не хотів підслухувати! Ніколи в житті! Проте, кілька фраз я почув. І, почувши їх, я не пішов вже до вас. Я повернувсь назад, бо мені було надто важко. Ви пам’ятаєте вашу розмову з Бірзом, Мадлено?

— Я нічого не відповіла йому, — тихо промовила Мадлена, немов обороняючись.

— Ви обіцяли йому сказати щось на другий день. Що ви відповіли йому? Ви кохаєте його, так? О, я знаю, він уміє гарно промовляти. Що проти нього той божевільний хлопець, який мріє про комунізм, про перемогу робітників над Говерсом… Так, Мадлено?

— Тім, ви помиляєтесь. Я не кохаю Бірза. Я поважаю його за геніальний винахід. Але щодо кохання… Я просто не могла тоді спокійно говорити, бо мене дуже вразило його оповідання про роботарів.

Мадлена говорила повагом, очевидно, підшукуючи слова. Тім підбіг до неї:

— Це справді так? Це не жарт, ви не хочете обдурити мене?.. Мадлено, я собі не вірю!

Мадлена поглянула на нього і мимоволі усміхнулась: такий був чудний у ту мить Тім. Волосся його розкуйовдилося ще більш, очі сяяли радістю, він увесь палав.

— Мадлено, я нічого більш не хочу питати у вас тепер. Я тільки прошу вас: подаруйте мені одну годину. Поїдьмо зі мною! Ви побачите на власні очі, що діється серед робітників. Вчора і сьогодні на заводі ви з Бірзом бачили один бік красивої медалі, механічну працю роботарів, останнє досягнення капіталістичної техніки. Дуже прошу, поїдьмо! Я покажу вам другий бік цієї медалі, я покажу вам, що саме несуть з собою роботарі для живих робітників, для їхніх родин. Їдьмо, Мадлено!

Мадлена не могла відмовити на таке палке прохання. Вона підвелася:

— Гаразд, їдьмо. Але ви в такому вигляді… — поглянула вона виразно на подраний піджак Тіма.

— Нічого. Там фраки не потрібні. Ходімо!

… Цього вечора Томас Бірз не застав Мадлени Стренд удома. Дуже здивований, він повернувся до заводу, залишивши їй записку:

«Що сталося, Мадлено? Де ви? Буду дуже радий побачити вас завтра на заводі. Справи йдуть добре. Якщо прийдете, роботарі вітатимуть вас. Як? Побачите. Вони мої — і робитимуть те, що схочу я, без будь-як их несподіванок для мене. Томас».