Ідуть роботарі

1. У ПОВІТРІ ВІЄ НЕБЕЗПЕКОЮ

— Алло, Тім!

Мовчання.

— Тім Кроунті, де ви поділись?

Знову мовчання було відповіддю. Редактор робітничої газети «Ред Стар», Джон Бостер, поклав на стіл трубку гучномовного телефона і знизав плечима.

— Такий неспокійний хлопець! От зараз був тут і вже немає. Куди це він подався?

Редактор витер спітнілий лоб хусткою. Була спека, типова південноамериканська спека, коли навіть тонни проковтнутого мороженого не дали б людині бажаної прохолоди. Вікна редакторського кабінета були позавішувані товстими завісами, але, здавалося, пекуче сонячне проміння пропалює ті завіси наскрізь. Електричний вентилятор на столі крутив свої лопасті, мов скажений; але й він не допомагав, бо саме повітря було насичене спекою.

З-за стіни доносилося одчайдушне стукотіння друкарських машинок доброго десятка репортерів. Може, Тім просто не чує виклику? Джон Бостер підвівся і, підійшовши до дверей, визирнув з них. Так, машинка Тіма Кроунті мовчала. Незакінчена замітка стирчала з неї білим прямокутником паперу.

— Зник!..

Джон Бостер повернувся на своє місце. Але не встиг він знов розгорнути аркушики рукопису, як раптом двері знов розчинилися. До кабінета влетів невисокий рудоволосий чоловік. В одній руці він тримав вкриту памороззю срібну паличку ескімо, у роті в нього стирчала незапалена цигарка. Другою рукою чоловік стискував якийсь невеличкий товстий журнал і розмахував ним у повітрі. Рот чоловіка широко розкривався і знов закривався, мов неспроможний вимовити хоч одне слово.

— Що трапилося, Тім? — озирнувся редактор. — Де ви були? Я оце гукав вас…

Але ось Тім заговорив сам, не слухаючи далі. Руде волосся його було розкуйовджене, очі палали. Він забув про морожене, забув про цигарку, він кричав, показуючи на одну із сторінок журнала.

— Ви бачили це? Ви знаєте, що це таке? Ви нічого не знаєте, товаришу Бостер, хоча ви й є редактор нашої «Ред Стар». У повітрі віє серйозною небезпекою, ось що!

Редактор мимоволі усміхнувся.

— Чи віє небезпекою — не знаю. Поки що бачу тільки, як морожене розтануло у вашій руці і вже встигло обляпати ваш піджак.

Тім глянув на руку, якою тримав паличку ескімо. Справді, з неї капали мутні краплини: морожене тануло. Проте, це не спинило Тіма. Він кинув ескімо в кошик під столом Бостера, невимушено витер долонею піджак і, навіть не усміхнувшись, говорив далі:

— Я не жартую, товаришу Бостер. Ось прочитайте — і ви теж не схочете більше сміятися.

Він поклав перед редактором журнал, який досі тримав у руці. Джон Бостер схилив свою сиву голову над розгорненими сторінками.

— Ні, прошу голосно, — домагався Тім.

— Будь ласка. Отже тут надруковано: «Машинобудівельні заводи Джонатана Говерса готують випуск першої партії механічних людей — роботарів»… Що? Роботарів? Що таке?..

— Те, що ви бачите, — зловісно відповів Тім. — Але читайте далі.

— «За нашими відомостями, роботарі цілком можуть замінити собою живих робітників коло верстатів. Як відомо, взагалі це вже далеко не перша спроба збудувати машину, яка могла б замінити людину. Але досі всі винайдені роботарі, механічні люди, були грубими, недосконалими і не виправдували надій, які покладали на них винахідники. Лише роботарі Говерса нібито розв’язують остаточно цю складну проблему. Механізм надзвичайного винаходу, звісно, залишається секретом компанії. Але відомо вже, що роботарі Говерса рухаються за допомогою електрики, яку вони дістають через ефір без ніяких дротів. Керують ними таким же способом — за допомогою радіо. Передають, що найближчого часу компанія Говерса спробує поставити цю першу партію залізних людей до верстатів».

Редактор підвів голову і оторопіло подивився на Тіма. В очах його застигло здивування.

— І ніхто нічого не знає?..

— Ніхто нічого, — похмуро відповів Тім. — Чортів капіталіст досі пильно охороняв свою таємницю. Навіть невідомо, який інженер з його лабораторії був конструктором цих роботарів. Замітка в науковому журналі — оце все, що ми маємо. Але, коли згадати, що заводи Говерса містяться в Нью-Гаррісі і що саме в Нью-Гаррісі ж не вщухає ось уже третій місяць страйк робітників, то…

Редактор схопився з стільця.

— Що ви хочете сказати, Тім?

— Те, що Говерс, очевидно, поставить своїх роботарів до верстатів саме в Нью-Гаррісі.

— І тоді… тоді… — Джон Бостер не знаходив слів.

— Тоді це буде кінець страйку, бо робітники, побачивши роботарів, примушені будуть погодитися на будь-які вимоги Говерса.

Джон Бостер стукнув кулаком по столу.

— І два місяці боротьби підуть на марне? Не може бути такого!

Тім похмуро знизав плечима. Він уже трохи заспокоївся. Тепер, навпаки, помітно хвилювався редактор. Тім дістав із кишені сірники, запалив свою забуту досі цигарку і відповів:

— Так, коли не пощастить щось зробити з тими роботарями, то не лише цьому, а й усяким страйкам взагалі, здається, прийшов кінець. Ви ж розумієте, що це таке? Фабрикант завжди зможе поставити до верстатів потрібну кількість залізних людей, тих машин, роботарів, замість робітників, що почали б страйкувати. Де ж тоді рація страйкувати, якщо заводи не можна спинити? А в Нью-Гаррісі робітничі організації вже витратили майже всі свої кошти на підтримку страйку. Ви ж знаєте, досі було загадкою, чому компанія ввесь час не поступалась, хоч страйк завдав Говерсові надзвичайних втрат. Тепер я розумію, на що надіявся Говерс.

— Ви ж недавно були в Нью-Гаррісі, Тім. Невже там таке безнадійне становище?

— Так. Робітники не можуть триматись ще більше, як тиждень-два. Залізні люди — це останній удар від компанії Говерса. І цей удар розіб’є страйк ущент. Я певний цього. Наша газета збирає і далі кошти на користь страйку в Нью-Гаррісі, але — для чого робити це, коли немає ніякої надії на перемогу?

Очі Бостера блиснули.

— Тім, ви кажете нісенітницю. Кошти треба збирати і далі. Але одночасно треба добре все взнати про тих триклятих роботарів. Не може бути, щоб ми не знайшли способів боротися проти них. Ви що ж, гадаєте, що з роботарями, з тими залізними робітниками, капітал вже й перемогти не можна? Дурниця! Переможемо.

— Як? — спокійно запитав Тім.

— Я ще, звісно, не знаю. Побачимо. А поки що я надіюся на вас, на ваші репортерські здібності. Треба, щоб ви неодмінно побували в Говерса та взнали все, що зможете, про роботарів. Га? Інтерв’ю з Говерсом, Тім!

Тім усміхнувся.

— Не легке завдання, бо така скажена людина, як Говерс, може навіть із кімнати мене викинути. Адже його всі знають за нашого запеклого ворога. Проте, спробую. Хм… Інтерв’ю з Говерсом!..

— Бажаю успіху, Тім. Хлопчику мій, від цього залежить дуже багато. Зробіть все, що зможете. Я вірю, що ви виконаєте з честю це завдання.

— Спробую, — задумливо відповів Тім.

Він уже рушив до дверей, та раптом спинився, мов вагаючись. Ось він підвів очі і стиха заговорив, старанно підшукуючи слова:

— Знаєте, товаришу Бостер, соромно сказати, але мені якось боязко. Не можу подолати себе.

— Чого? Що з вами, Тім? — лагідно поклав йому руку на плече Джон Бостер.

— Я бачив різних ворогів. Але всі вони були живі. Тепер — новий ворог. Це — машина, мертва бездушна машина, що знає тільки одне — виконувати накази свого господаря. Хіба це не страшно?

Джон Бостер не стримав усмішки.

— Любий мій, — відповів він, — і рушниця, і танк, і літак — теж машини. А ви їх, здається, не боїтесь. Чого ж лякатись тут? Знаєте старе правило: «іноді ворога можна перетворити на друга», та ще й на якого вірного.

— То стосується лише до живих істот, — похмуро зауважив Тім.

— Нічого, побачимо, може це стосується і до роботарів. Головне — треба мати певне уявлення, що воно таке справді, ті роботарі. Тім, я дуже на вас надіюся. Якщо ви, найкращий наш репортер, не дістанете потрібних відомостей про роботарів, — їх не дістане ніхто. На все добре. Ще раз бажаю вам успіху.

Редактор знов узявся за журнал із заміткою про роботарів, але раптом підскочив і кинувся до дверей.

— Тім! Агов, Тім! Я забув вам сказати, що після візиту до Говерса вам доведеться знов поїхати в Нью-Гарріс. Пробудете там із тиждень, а може й більше. Тепер нам треба мати в Нью-Гаррісі свого спеціального кореспондента. Отже, — редактор хитро усміхнувся, — раджу вам заїхати до голярні, упорядкувати свою шевелюру. Так?

— Чому це про шевелюру? — донісся вже здалека голос Тіма.

— Якщо пам’ять мене не зраджує, — ще хитріше продовжував редактор, — в Нью-Гаррісі живе дівчина на ім’я Мадлена… Ви чуєте, Тім? Га?

Але Тім був уже далеко. Він дуже не любив, коли хтось зачіпав його особисті справи, особливо тому, що іноді від таких натяків, як от зробив Джон Бостер, у нього, рудого Тіма (як прозивали його частенько добрі друзі), обличчя робилося ще червоніше за волосся.

Проте, читач напевне згодиться, що все це — особиста Тімова справа. Нас вона вже зовсім не обходить.