День повернення додому

Посланець

Мартін знав, що знову прийшла осінь, бо Пес, забігши у будинок, впустив вітер і холод, і запах яблук, що під деревами перебродили на сидр. У темних кучерях шерсті Пес приніс золотарник, останні ниточки павутиння, шерсть білки, лушпиння жолудів, пір’їну вільшанки, тирсу недавно розпиляних дров і буре листя, що злетіло з полум’яних кленів. Він стрибав. Злива шматочків папороті, гілочок ожини, болотної трави проливалась на Мартінову постіль, і він кричав від захоплення. Ім’я цьому неймовірному звіру було Жовтень!

— Сюди, хлопчику, сюди!

І Пес улігся, щоб зігріти Мартіна осінніми ватрами і багаттями, щоб заповнити кімнату тонкими або густими, сухими або вологими ароматами далеких земель. Навесні він пахнув бузком, ірисами, скошеною травою газонів; влітку — морозивом, феєрверками, повітряними зміями, жаром сонця. Але восени! Осінь!

— Як там надворі, Пес?

I лежачи біля Мартіна, Пес, як завжди, розповідав. Лежачи біля Пса, Мартін переживав осінь, геть як у ті часи, коли хвороба ще не вибілила його обличчя і не уклала до ліжка. Це був його зв’язківець, його довірений, швидконога часточка його самого, котру він відправляв бігати, кружляти, винюхувати, збирати і повертатись, щоб принести дрібку часу і матерії зі світів міста, полів, від струмків, ріки, озера, з підвалу, горища чи комірчини з вугіллям. По сто разів на день йому діставалося соняшникове насіння, гравій, молочай, кінський каштан і густий вогнистий аромат гарбузів. Пес човником бігав крізь марева всесвіту, вбираючи своїм хутром усі його дива. Простягни руку і торкнись їх…

— Куди ти бігав уранці?

Але він і без слів знав, що Пес протупотів тими схилами, де осінь лежала хрусткими пластівцями, де діти качались у величезних, як похоронні вогнища, шелестких купах. Неначе вкриті листям, але пильні мерці, вони дивились, як Пес і світ проносяться повз них. Мартін тремтячими пальцями прочісував густу шерсть, читаючи історію довгої подорожі. По стерні полів, через блискучий струмок у яру, через мармурову рівнину цвинтаря, у ліс. У цю п’янку і пряну пору тепер вже Мартін бігав за своїм посланцем, туди, сюди і, врешті, додому!

Двері спальні прочинились.

— Твій пес знову бешкетував.

Мати внесла тацю з фруктовим салатом, какао і грінками. Її блакитні очі суворо дивилися на нього.

— Мамо…

— Вічно він щось розкопує. Цього ранку вирив яму в саду міс Таркін. Вона страшенно сердиться, і не дивно — це вже четверта яма за тиждень.

— Може, він щось шукає.

— Дурниці, просто він усюди пхає свого носа. Я замкну його, якщо він не поводитиметься пристойно.

Мартін подивився на неї, як на зовсім чужу людину.

— Не роби цього! Як же я про все довідаюсь? Що я знатиму, якщо Пес мені нічого не розповідатиме?

— То он що він робить — розповідає тобі щось? — спитала мама тихіше.

— Коли він приходить, я дізнаюсь про все, геть усе!

Вони обидва дивилися на Пса і на розсипи сухої землі та насіння на ковдрі.

— Він може бігати скільки йому заманеться, якщо припинить гребти землю там, де не треба, — сказала мати.

— Сюди, хлопчику, сюди!

І Мартін прикріпив олов’яну пластинку до собачого нашийника:

Пес гавкнув. Мати відчинила двері на вулицю і випустила його.

Мартін сидів і слухав.

Ішов тихий осінній дощ, і здалеку було чутно, як біжить Пес. Дзвінкий гавкіт стихав, гучнішав і знову стихав, коли він бігав через луг і долину, щоб привести містера Голловея і змащено-металевий запах оздобленого сніжинками годинника тонкої роботи, що він його полагодив у своїй крамниці. А може, Пес приведе містера Джейкобса, бакалійника, чий одяг густо пропах селерою, латуком, помідорами і таємничим ароматом червоних бісенят, намальованих на банках шинки. Містер Джейкобс і його невидимі бісенята часто махали Мартіну з подвір’я унизу. Пес також міг привести містера Джексона, місіс Гіллспай, містера Сміта, місіс Голмс, будь-якого друга чи знайомого, на якого він натрапляв, кого перестрівав, умовляв, кому надокучав, і, врешті, кого приводив на обід чи чай з печивом.

Зараз Мартін чув кроки, що супроводжували Пса під легким дощем. Унизу пролунав дзвоник, мама відчинила двері, загомоніли голоси. Мартін сів рівніше, його обличчя засяяло. Скрипнули сходи. Почувся лагідний, молодий жіночий сміх. Звісно, це ж міс Гайт, його шкільна вчителька!

Двері широко відчинились.

Мартін був не один.

Ранок, полудень, вечір, ранкова і вечірня зоря, сонце і місяць кружляли разом із Псом, який справно доповідав про температуру ґрунту й повітря, колір землі та дерев, щільність туману і дощу, а також — і це найголовніше — знову і знову приводив міс Гайт.

У суботу, неділю і понеділок вона пекла для Мартіна кекси з апельсиновою глазур’ю і приносила йому з бібліотеки книжки про динозаврів і печерних людей. У вівторок, середу і четвер йому якось вдалося виграти в неї у доміно, а потім у шашки. Скоро, запевняла вона, він і в шахах її розгромить. У п’ятницю, суботу і неділю вони балакали без угаву. Вона була така молода, така вродлива, так сміялася, її м’яке волосся сяяло каштановим кольором пори року за вікном. Її легка, впевнена і швидка хода зігрівала йому серце кожного разу, коли він її чув. І крім усього цього, вона знала мову знаків, легко перекладаючи те, що казав Пес, і читаючи символи, які вона своїми дивовижними пальцями вишукувала у його кожусі. Із заплющеними очима, тихо сміючись, вона голосом провісниці сповіщала про минуле й майбутнє, гадаючи по скарбах, які потрапляли їй у руки.

А в понеділок по обіді міс Гайт померла.

Мартін повільно підвівся у ліжку.

— Померла? — прошепотів він.

Померла, відповіла мати, так, померла, загинула в автомобільній катастрофі за милю від міста. Померла, так. Смерть віщувала Мартіну холод, віщувала тишу і білизну, зиму, що прийшла задовго до свого строку. Смерть, тиша, холод, білизна. Думки кружляли, пірнали і тихо опускались додолу.

Мартін думав, обійнявши Пса, відвернувшись до стіни. Пані з волоссям кольору осені. Пані, яка лагідно сміялась, але ніколи не насміхалась, яка слідкувала очима за його губами, щоб спіймати кожнісіньке його слово. Пані, що показала йому іншу осінь. Вона розповідала про світ те, що не договорив Пес. Вона була жвавим серцебиттям посеред непорушного сірого полудня. І це биття згасло…

— Мамо? Мамо, а що люди роблять на цвинтарі, під землею? Просто лежать?

— Просто лежать.

— Лежать? І це все? Не дуже це весело.

— Заради Бога, воно й не має бути весело.

— Хіба вони не можуть зрідка пострибати чи побігати, коли втомляться лежати? Бог такий нерозумний…

— Мартіне!

— Ну, я гадав, він придумає для людей щось краще, ніж вічно просто лежати лежма. Це ж неможливо. Ніхто так не може! Я спробував якось. І Пес пробує. Я командую: «Замри!» — і він якийсь час прикидається мертвим, а тоді йому це набридає, він махає хвостом чи розплющує одне око і дивиться на мене, показуючи, як йому нудно. Б’юся об заклад, що люди на цвинтарі теж так роблять, правда, Пес?

Пес гавкнув.

— Думай, що говориш! — сказала мати.

Мартін подивився за вікно.

— Б’юсь об заклад, так вони і роблять.

Осінь вже догола опалила дерева, а Пес бігав усе далі, переходив струмки, блукав, як завжди, цвинтарем і повертався у сутінках. Там, де він пробігав, його супроводжували такі залпи гавкоту інших собак, що від них трусилися шибки.

В останні дні жовтня Пес поводився так, ніби вітер перемінився і став дути з невідомих земель. Він тремтів, стоячи на ґанку. Скавучав, не відводячи погляду від полів за містом. Він більше нікого не приводив до Мартіна. Просто годинами стояв, мов прив’язаний, і дрижав, а тоді зривався з місця, наче його хтось кликав. Кожного вечора він повертався все пізніше, повертався один. Із кожним вечором Мартін усе глибше і глибше поринав у свою подушку.

— Може, люди зайняті, — сказала мати. — Не помічають мітку, яку носить Пес. Або збираються прийти, але забувають.

Але це було не все. Ще був гарячковий блиск в очах Пса і його нервове скімлення уві сні посеред ночі. Його тремтіння в темряві під ліжком. Те, як він іноді по півночі стояв і дивився на Мартіна, неначе знав якусь незбагненну, неймовірну таємницю, але не міг придумати, як її розповісти інакше, ніж люто стукаючи хвостом, чи бігаючи без кінця по колу, чи вертячись на місці.

Тридцятого жовтня Пес вибіг і не повернувся навіть після вечері. Мартін чув, як мама з татом гукали його. Уже було пізно, тротуари і вулиці стояли порожні, холодне повітря обдувало будинок і більше нічого, нічого.

Далеко за північ Мартін лежав і дивився на світ за холодно-прозорим склом. Це була вже не осінь, бо не стало Пса, який міг би її привести. Не буде зими, бо хто принесе сніг, що розтане у долонях? Батько? Мати? Ні, це зовсім не те. Вони не знали гри, її особливих правил і секретів, звуків і жестів. Не буде більше пір року. Його посередник, його посланець загубився серед диких натовпів цивілізації, його отруїли, викрали, збили машиною, він лежить у канаві…

Схлипуючи, Мартін ліг обличчям на подушку. Світ став картинкою під склом, недосяжним. Світ став мертвим.

Мартін крутився у ліжку, а за три дні останні геловінські гарбузи вже гнили в баках зі сміттям, черепи з пап’є-маше та відьомські капелюхи згоріли у багаттях, а привидів склали на полиці разом із рештою білизни, до наступного року.

Для Мартіна Геловін був усього лише днем, коли під холодним осіннім небом сурмлять олов’яні ріжки, діти мчать мощеними вулицями, трусять головами чи капустинами на ґанках, пишуть імена і магічні символи на обмерзлих шибках. Усе здавалось таким далеким, незбагненним і кошмарним, як лялькова вистава з відстані кількох миль, беззвучна і незрозуміла.

Перші три дні листопада Мартін спостерігав, як світло і тіні рухаються стелею. Карнавал скінчився навіки; осінь лежала в холодних руїнах. Мартін занурювався все глибше і глибше у мармурові покриви, він лежав нерухомо і тільки слухав, слухав…

У п’ятницю ввечері батьки поцілували його і вийшли у соборну тишу вулиці назустріч кіносеансу. Їхня сусідка, міс Таркін, сиділа у вітальні внизу, поки Мартін не гукнув їй, що буде спати, відтак вона понесла своє в’язання додому.

Мартін тихо лежав, дивився на ясне, повне місячного світла небо і згадував ночі, такі як ця, коли він блукав містом, а Пес бігав попереду, позаду, навколо нього, ішов по сліду через вистелені зеленим плюшем байраки, хлебтав із сонних, молочно-білих у місячному сяйві струмків, перескакував через могильні плити на кладовищі, немов читаючи про себе вирізьблені імена; вперед, мерщій уперед, скошеними лугами, де рухалися лиш мерехтливі зорі, до вулиць, на яких тіні не розступаються перед пішоходом, а займають усі тротуари на багато миль. Бігом, бігом! Наздоганяти, тікати від гіркого диму, туману, імли, привидів думок, страхів пам’яті; додому, живі, здорові, у теплий затишок, спати…

Дев’ята година.

Удар. Сонний годинник далеко внизу. Удар.

«Пес, повернися і приведи світ за собою. Принеси паморозі на будячку, принеси хоч вітер. Пес, ну де ж ти? Слухай же, я кликатиму тебе».

Мартін затамував подих.

Десь вдалині — звук.

Мартін підвівся. Він тремтів.

Ось він, знову — звук.

Звук ледь чутний, немов десь за багато миль хтось провів по небу вістрям голки.

Неясне відлуння собачого… гавкоту.

Гавкіт собаки, який долає поля, ферми, перетинає брудні дороги і кролячі стежки, біжить, біжить, розриваючи ніч, і пар виривається з його пащі. Собака бігав колами, наближався, віддалявся, гавкіт то наростав, то опадав, метався на всі боки, немов пса тримали на неймовірно довгому ланцюзі. Неначе він бігав, а хтось ішов попід каштанами, у могильній, чорній, як смола, тіні і свистом кликав його до себе, і собака біг назад і знову вперед, додому.

«Пес! — подумав Мартін. — Песику, додому, хлопчику! Скажи, скажи, де ти був? Сюди, шукай слід, давай!»

П’ять, десять, п’ятнадцять хвилин; цей звук, гавкіт, він близько, дуже близько. Мартін закричав, вистрибнув з ліжка і притулився до вікна.

— Пес! Слухай, хлопчику! Пес! Пес! — повторював він знову і знову. — Пес! Пес! Неслухняний Пес, втік і пропадав десь усі ці дні! Поганий Пес, хороший Пес, додому, хлопчику, хутко, і принеси усе, що зможеш!

Вже близько, вже на рідній вулиці, гавкає так, що стукають молоточки на дверях і крутяться півники на дахах, лунко, як грім — Пес! Він уже біля дверей…

Мартін тремтів.

Побігти і впустити Пса чи зачекати маму з татом? Чекати? О Боже, чекати? А що як Пес втече знову? Ні. Він спуститься, настіж відкриє двері, затягне Пса всередину і швидко побіжить нагору, сміятиметься, плакатиме, триматиме його…

Пес замовк.

— Агов! — Мартін ледь не розбив шибку, припавши до неї.

Тиша. Неначе хтось наказав Псу мовчати, мовчати, мовчати.

Минула ціла хвилина. Мартін стис кулаки.

Внизу щось боязко заскімлило.

Тоді двері повільно відчинились. Хтось пожалів Пса і впустив його. Ну звичайно! Пес привів містера Джейкобса, чи містера Гіллспая, чи міс Таркін, чи…

Двері внизу замкнулись.

Пес кинувся нагору і зі скавучанням злетів на ліжко.

— Пес, Пес, де ти був, що ти робив! Песику, Пес!

І він довго і міцно притискав Пса до себе, схлипуючи.

— Пес, Пес. — Мартін плакав і сміявся. — Пес!

Але за мить він раптом перестав і сміятись, і плакати.

Він відсунувся назад. Він тримав собаку і дивився на нього великими очима.

Пес пахнув зовсім по-іншому.

Якийсь дивний землистий запах. Запах ночі посеред ночі, запах з тієї глибини, де лежать давно заховані, зітлілі рештки. Відразлива тухла земля сирими грудками сипалася з лап і морди Пса. Він рив глибоко, дуже, дуже глибоко. Ось у чому річ, правда? Правда? Правда?

Що Пес хотів цим розповісти? Що означало це послання, цей сморід злежаної, жахливої землі з кладовища?

Пес поганий собака, риє там, де не можна. Пес хороший собака, скрізь знаходить друзів. Пес любить людей. Приводить їх додому.

І зараз хтось піднімався темними сходами, долинали важкі кроки, ноги ледь волочились, до болю повільно, повільно, повільно.

Пес тремтів. Дивна темна земля дощем сипалася на ліжко.

Пес повернув голову.

Двері нечутно прочинилися.

Мартін був не один.