День повернення додому

Квітневе чаклунство

Високо в небі, над гірськими хребтами, нижче зір, над рікою, ставком, над дорогою летіла Сесі. Невидима, ніби юні весняні вітри, свіжа, наче подих конюшини на присмеркових лугах… Вона кружляла у горлицях, м’яких, мовби білий горностай, відпочивала у вітах дерев і жила у квітках, відлітаючи з пелюстками від найлегшого дихання вітру. Вона сиділа біля блискучої калюжі в лимонно-зеленій жабі, прохолодній, наче м’ята. Вона бігла в кошлатому собаці і голосно гавкала, щоби почути, як удалині, між коморами, звучить відгомін. Вона жила у свіжій квітневій травичці, в чистій, солодкій волозі, яка випаровувалася з ґрунту, поширюючи запах мускусу.

«Весна… — думала Сесі. — Сьогодні вночі я побуваю у всьому, що живе на світі».

Вона вселялась у чепурних цвіркунів на плямистому гудроні шосе, купалася у краплі роси на залізній огорожі. У цей вечір, коли їй було лише сімнадцять, її легка, жвава душа, щохвилини перетворюючись, незримо ширяла на іллінойських вітрах.

— Хочу закохатися, — промовила вона.

Вона сказала про це ще за вечерею. Батьки перезирнулися, скам’янівши від подиву у своїх кріслах.

— Май терпець, — порадили вони. — Пам’ятай, ти не схожа на інших. Уся наша сім’я незвичайна, особлива. Нам не можна змішуватися із звичайними людьми, чи шлюбуватися з ними, щоби не позбутися своєї магічної сили. Невже ти хочеш втратити здатність до чарівних подорожей? Отож, будь обережна. Будь обережна!

У своїй спальні, нагорі, Сесі надушила парфумами шию і, схвильована, лягла на ліжко з пологом. Над Іллінойсом зринув молочний місяць, перетворюючи ріки у вершки, дороги — у платину.

— Так, — зітхнула вона, — я з незвичайної сім’ї. Вдень ми спимо, а вночі літаємо за вітром, ніби чорні паперові змії. Коли захочемо — можемо всю зиму проспати в кротах, в теплій землі. Я можу жити де завгодно — в камінчику, у шафрані, в богомолі. Можу залишити тут своє непримітне тіло і полинути душею далеко-далеко в політ, на пошуки пригод. Просто зараз!

І вітер поніс її над полями, над лугами.

Вона бачила, як промінилися весняним світлом котеджі і тьмяно жевріли ферми.

«Якщо я, дивна і незвичайна, сама не можу сподіватися на любов, то закохаюся через когось іншого», — подумала вона.

Біля ферми, у весняних сутінках, темноволоса дівчина років дев’ятнадцяти витягувала воду з глибокого кам’яного колодязя. Вона співала.

Зеленим листком Сесі впала в колодязь. Лягла на ніжний мох, який обріс каміння, і подивилася вгору крізь темну прохолоду. Мить — і вона вселилася у невидиму метушливу амебу, мить — і вона у краплі прохолодної води в чашці. І вже відчуває, як її підносять до гарячих губ дівчини. У нічному повітрі м’яко пролунали ковтки.

Очима дівчини Сесі роззирнулася навколо.

Вона проникла в темноволосу голову і блискучими очима подивилася на руки, які тягнули грубу мотузку. Раковинами вух слухала цей новий дівочий світ. Її тонкими ніздрями ловила запах незвичайного середовища; відчувала, як сильно і якось особливо б’ється серце і як у пісні здригається незнайомий язик.

— А чи знає вона, що я тут? — подумала Сесі.

Дівчина важко зітхнула і втупила погляд на похмурі луги.

— Хто там?

Відповіді не було.

— Це лише вітер, — прошепотіла Сесі.

— Лише вітер, — дівчина здригнулася, тихо посміхнувшись.

Яке ж чудове тіло в цієї дівчини! Ніжна плоть обгортала тендітні кісточки кольору слонової кості. Мозок — немов квітуча в мороці ніжно-рожева чайна троянда, у роті відчувався присмак легкого вина. Пружні губи облягали сніжно-білі зубки, гарно вигнуті брови нагадували веселку, а волосся м’яко та лагідно спускалося на молочно-білу шию. Пори були маленькі, щільно закриті. Кирпатий носик дивився на місяць, щоки палали, ніби маленькі вогники. Тіло граційно переходило від одного руху до іншого, і весь час ніби наспівувало щось про себе. Бути в цьому тілі, в цій голові — наче грітися біля полум’я домашнього каміна, ніби жити у муркотінні сплячої кішки, хлюпатися в теплій водиці струмка, який через ніч біжить до моря.

«Мені тут подобається», — подумала Сесі.

— Що? — спитала дівчина, немов почула голос.

— Як тебе звати? — обережно запитала Сесі.

— Енн Лірі, — дівчина сахнулась. — Чому я сказала це вголос?

— Енн, Енн, — прошепотіла Сесі. — Енн, ти скоро закохаєшся.

Ніби у відповідь на її слова з дороги долинув тупіт копит і стукіт коліс по щебеню. На возі під’їхав високий парубок. Його могутні ручища міцно тримали натягнуті віжки, а посмішка освітила весь двір.

— Енн!

— Це ти, Томе?

— А хто ж іще? — він зіскочив на землю і прив’язав віжки до огорожі.

— Я з тобою не розмовляю! — Енн раптово відвернулася, і з відра хлюпнуло водою.

— Hi! — вигукнула Ceci.

Енн сполотніла. Вона глянула на пагорби і на перші весняні зірки. Потім глянула на юнака, якого звали Том. Сесі змусила її перекинути відро.

— Дивися, що ти накоїв!

Том підбіг.

— Дивись, це все через тебе!

Посміхаючись, він почав витирати її туфлі носовою хустинкою.

— Іди геть!

Глянувши звисока, вона відштовхнула його руки ногою, але він знову засміявся. Сесі глянула на форму його голови, високий лоб, тонкі ніздрі, блиск в очах, обшир плечей і налиті силою руки, які дбайливо витирали туфлі хустинкою. Дивлячись вниз із потаємного сховку красивої голівки, Сесі наче сіпнула приховану ниточку, і милий ротик негайно відкрився:

— Спасибі!

— О, то ти вмієш бути ввічливою?

Запах шкіри від його рук, запах стайні, що ним просякнув одяг, торкнувся чуйних ніздрів, і Сесі, немов у далекому сні на темних полях і квітучих лугах, раптом здригнулася.

— Тільки не з тобою! — відповіла Енн.

— Т-с-с… говори лагідно, — сказала Сесі і протягнула пальці Енн до голови Тома.

Енн відсіпнула руку.

— Я збожеволіла!

— Мабуть, що так! — кивнув він, посміхаючись, трішки спантеличений.

— Ти хотіла доторкнутися до мене?

— Не знаю. Іди геть! — Її порожевілі щоки палали, немовби жарини.

— Чому ти не йдеш? Я тебе не затримую.

Том випростався.

— Ти передумала? Підеш сьогодні зі мною на танці? Це дуже важливо. Потім скажу чому.

— Ні, — відповіла Енн.

— Так! — подумки закричала Сесі. — Я ще ніколи не танцювала. Хочу танцювати. Я ніколи не носила довгої сукні. Хочу сукню. Хочу танцювати всю ніч. Жодного разу я не була в танцюючій жінці. Тато з мамою ніколи не дозволяли цього. Собаки, кішки, цвіркуни, листя — я була в усьому на світі, в різні часи, але ніколи не була жінкою у весняний вечір, в такий вечір, як цей… О, благаю, давай підемо на танці!

Її думки напружилися, немов пальці у новій рукавичці.

— Добре, — сказала Енн Лірі. — Я піду з тобою на танці ввечері, хоча сама не знаю чому, Томе.

— А тепер додому, хутко! — вигукнула Сесі. — Тобі треба вмитися, сказати батькам, приготувати сукню, випрасувати як слід… Швидше в будинок!

— Мамо, — сказала Енн, — я передумала.

Віз помчав по дорозі, а тим часом кімнати ферми враз ожили, кипіла вода для ванни, плита розжарювала праску для прасування сукні, мати бігала по кімнаті, затиснувши у роті шпильки для волосся.

— Що на тебе найшло, Енн? Тобі ж ніколи не подобався Том!

— Так, — раптом Енн застигла на місці в самому розпалі приготувань.

«Це все весна!» — подумала Сесі.

— Зараз весна, — повторила Енн.

«І такий чудовий вечір для танців!», — подумала Сесі.

— … Для танців, — пробурмотіла Енн Лірі.

Ось вона сидить вже у ванні, і мило піниться на її білих тендітних плечах, під пахвами, теплі груди плавно ковзають у долонях, а Сесі змушувала губи ворушитися від посмішки. Не повинно бути жодного зволікання, сумнівів, інакше все піде прахом. Енн Лірі мусить готуватися, наряджатися, чепуритися, милити тут, терти там, а тепер — встати! Витертися рушником! Надушитися і припудрити носик!

— Слухай, ти! — Енн глянула на своє відображення в дзеркалі, біле й рожеве, немов лілії й гвоздики. — Хто ти сьогодні ввечері?

— Сімнадцятирічна дівчина, — Сесі визирнула з її фіалкових очей. — Ти мене не бачиш. А ти знаєш, що я тут?

Енн Лірі похитала головою.

— У мене, певно, вселилася квітнева відьма.

— Яка здогадлива! — розсміялася Сесі. — А тепер одягай сукню. Ах, яке задоволення, коли гарний одяг прикрашає тіло! Вже кличуть…

— Енн, Том приїхав!

— Скажіть, нехай почекає. — Енн раптом присіла. — Скажіть йому, що я не піду на танці.

— Що? — спитала мати, стоячи на порозі.

Сесі миттю вселилася назад. На якусь фатальну мить вона відволіклася, лише на мить покинула тіло Енн, на хвильку. Почувши далекий тупіт копит, скрип коліс, який донісся із залитої місячним сяйвом весняної дороги, раптом подумала: «Треба знайти Тома, проникнути в його голову і подивитися, як це бути хлопцем двадцяти двох років такої ночі». Вона швидко пролетіла над вересовим лугом, а тепер повернулася, наче птах у власну клітку, і заметушилася, затріпотіла в голові Енн Лірі.

— Енн!

— Скажи нехай він іде геть!

— Енн! — Сесі зайняла своє місце і напружила думки.

Але Енн зціпила зуби.

— Ні, ні, я його ненавиджу!

Не можна було залишати її, навіть на мить. Силою думки Сесі обережно, не поспішаючи підкорила руки дівчини, її серце та голову.

«Встань!» — подумала вона.

Енн підвелася.

«Одягай пальто!»

Енн одягла пальто.

«Тепер іди!»

«Ні!» — подумала Енн Лірі.

«Іди!»

— Енн, — покликала мати, — не змушуй Тома чекати. Зараз же виходь, не показуй коників. Що це на тебе найшло?

— Нічого, мамо. На добраніч. Ми вернемося пізно.

Енн і Сесі разом вибігли у весняний вечір.

Кімната була сповнена плавно танцюючих голубів, які граційно розпускали своє пишне пір’я, кімната була сповнена павичів, веселкових кольорів та відблисків. І серед усього цього кружляє, кружляє, кружляє у танці Енн Лірі.

— Ох, який сьогодні чудовий вечір! — сказала Сесі.

— Який чудовий вечір! — сказала Енн.

— Ти дивовижна, — відповів Том.

Мелодія закружила їх у вихорі імли, завертіла в потоках звуків; вони пливли, гойдалися, тонули і знову спливали за ковтком повітря, задихаючись, чіплялися один за одного, немов потопельники, і знову кружляли, сплітаючись у рухах, у шепоті, подихах під звуки «Прекрасної Огайо».[13]

Сесі наспівувала. Губи Енн розімкнулися, і зазвучала мелодія.

— Так, я дивна, — сказала Сесі.

— Ти не схожа на себе, — мовив Том.

— Сьогодні не схожа.

— Ти не та Енн Лірі, яку я знав.

— Зовсім не та, зовсім, — прошепотіла Сесі за багато-багато миль звідти.

— Зовсім не та, — заворушилися губи Енн.

— У мене якесь дивне відчуття, — сказав Том.

— Щодо чого?

— Щодо тебе. — Він обійняв Енн за спину і закружив її у танці, пильно розглядаючи її рум’яне обличчя.

— Твої очі, — промовив він, — не второпаю.

— Ти бачиш мене? — спитала Сесі.

— Ти ніби тут, і ніби десь далеко, — Том обережно її кружляв, обличчя в нього було заклопотане.

— Так.

— Чому ти пішла зі мною?

— Я не хотіла, — відповіла Енн.

— Чому ж тоді…

— Щось мене змусило.

— Що?

— Не знаю, — сльози здушили голос Енн.

— Ну все, тихіше… тихіше… — шепотіла Сесі. — Спокійно, ось так. Крутися, крутися.

Вони шепотілись і гомоніли, злітали й опускалися в темній кімнаті, і музика вела та кружляла їх.

— І все-таки ти пішла на танці, — сказав Том.

— Пішла, — відповіла Сесі.

— Ну все, — Том повів її легко в танці до відчинених дверей, непримітно вивівши із зали, подалі від музики та людей.

Вони вилізли на візок і сіли поруч.

— Енн, — тремтливим голосом сказав він, взявши її руки, — Енн, — він так вимовляв її ім’я, немовби воно було зовсім не її.

Він пильно дивився на бліде обличчя Енн, зараз її очі були знову розплющені.

— Я любив тебе, ти знаєш про це, — сказав він.

— Знаю.

— Але ти завжди була така мінлива, а мені не хотілося страждати.

— Нічого страшного, ми ще такі молоді, — відповіла Енн.

— Ні, я хотіла сказати: пробач мене, — промовила Сесі.

— Пробачити? — Том відпустив її руки і насторожився.

Ніч була тепла, звідусіль їх обгортав тремтливий запах землі, і щойно зазеленілі дерева дихали, шелестячи та шарудячи кожним листком.

— Не знаю, — відповіла Енн.

— Зате я знаю, — сказала Сесі. — Ти високий, ти найкрасивіший хлопець на світі. Сьогодні чудовий вечір, я завжди пам’ятатиму, як провела його з тобою.

І вона простягнула холодну чужу руку до його руки, яка пручалася, взяла її, міцно стиснула і зігріла.

— Однак, — сказав, кліпаючи очима, здивований Том. — Ти спочатку говориш одне, а потім інше. То ніби зі мною, а ніби десь далеко. Я вирішив покликати тебе на танці заради давніх часів. Спочатку спитав для годиться. А коли ми стояли з тобою біля колодязя, раптом відчув, що ти якось змінилася, справді змінилася. Стала іншою. З’явилося щось нове, лагідність якась… чи що… — він підшукував слова: — Не знаю, не можу сказати. Дивилася ти якось по-іншому. І голос був не той. І я збагнув, що знову в тебе закоханий.

— Ні, — сказала Сесі, — в мене, в мене!

— Але я боюся тебе любити, — продовжував він. — Ти знову розіб’єш мені серце.

— Можливо, — відповіла Енн.

«Ні, ні, я всім серцем тебе любитиму! — подумала Сесі. — Енн, скажи йому це, скажи за мене. Скажи, що ти полюбиш його всім серцем».

Енн промовчала.

Том тихо підсунувся до неї, лагідно взяв її за підборіддя.

— Я їду. У мене є робота, за сто миль звідси. Ти будеш сумувати за мною?

— Так, — сказали Енн і Сесі.

— Можна тебе поцілувати на прощання?

— Так, — підхопила Сесі, перш ніж дівчина встигла відповісти.

Він притиснувся губами до чужого рота. Тремтячи, він поцілував чужі губи.

Енн сиділа, ніби скульптура з білого мармуру.

— Енн! — вигукнула Сесі. — Підніми руки, обійми його!

Вона сиділа, окутана місячним сяйвом, ніби дерев’яна лялька. Він знову поцілував її в губи.

— Я люблю тебе, — шепотіла Сесі. — Я тут, це мене ти побачив у її очах, мене, а я тебе любитиму, навіть якщо вона ніколи тебе не полюбить.

Він трохи відсунувся, і вигляд у нього був такий змучений, ніби він пробіг сотні миль. Сидячи біля неї, Том промовив:

— Не розумію, що це коїться. Щойно…

— Що? — спитала Сесі.

— Щойно мені здалося… — він протер руками очі. — Неважливо. Відвезти тебе додому?

— Будь ласка, — сказала Енн Лірі.

Він свиснув коневі, мляво смикнув віжки, і віз помчав. Колеса застукали, зашаруділи, залитий місячним сяйвом віз котився дорогою. Була лише одинадцята година вечора. Навкруги рання весняна ніч. Повз них пропливали мерехтливі поля і солодкі луги, які пахнули конюшиною.

Сесі, дивлячись на поля, на луги, думала: «Я віддала б усе, усе на світі, щоби бути поруч із ним, з цієї ночі і назавжди». А в голові ледь відлунювали голоси батьків: «Будь обережна! Ти ж не хочеш втратити свою магічну силу, вийти заміж за простого смертного? Остерігайся, ти ж не хочеш цього».

«Так, хочу, — подумала Сесі — навіть якщо доведеться пожертвувати цим, хоч тут і зараз, тільки була б я йому потрібна. Тоді не треба було б мені більше тинятися весняними вечорами, не треба вселятися у птахів, собак, кішок, лисиць. Лише бути з ним. Тільки з ним одним».

Дорога під ними шурхотіла, біжучи вперед.

— Томе, — обізвалася нарешті Енн.

— Що? — він байдуже глянув на дорогу, на коня, на дерева, небо та зірки.

— Якщо ти коли-небудь, у майбутньому, в будь-який час, потрапиш в Меллін-Таун в Іллінойсі — це кілька миль звідси — можеш зробити мені послугу?

— Можливо.

— Можеш зайти там до моєї подруги? — невпевнено сказала Енн Лірі, затинаючись.

— Навіщо?

— Вона моя добра подруга… Я розповідала їй про тебе. Я дам тобі адресу. Зачекай секундочку.

Віз зупинився на подвір’ї ферми, вона дістала з сумочки олівець та папір і, поклавши листок на коліно, почала писати при світлі місяця.

— Ось, тримай. Прочитаєш?

Він подивився на листок і спантеличено кивнув.

— Сесі Еліот, вулиця Вербова 12, Меллін-Таун, Іллінойс, — прочитав він.

— Зайдеш до неї коли-небудь? — спитала Енн.

— Коли-небудь, — відповів він.

— Обіцяєш?

— Але який це має стосунок до нас? — сердито буркнув він. — І для чого мені всякі папірці, імена?

Він зім’яв листок у кульку і сховав у кишеню пальто.

— Будь ласка, обіцяй! — благала Сесі.

— … Обіцяй… — повторила Енн.

— Гаразд, гаразд, тільки не докучай! — вигукнув він.

«Я втомилася, — подумала Сесі. — Не можу більше залишатися тут. Пора додому. Сили закінчуються. Мене вистачає лише на кілька годин, коли я ось так мандрую вночі. Але на прощання…»

— … На прощання, — сказала Енн.

Вона поцілувала Тома в губи.

— Це я тебе цілую, — мовила Сесі.

Том відсторонив від себе Енн Лірі і подивився на неї, зазирнув їй у саму душу. Він нічого не сказав, але його обличчя повільно, дуже повільно розслабилось, зморшки зникли, напружені губи зм’якли, і він ще раз пильно глянув на осяяне місяцем обличчя.

Потім допоміг їй зійти з воза і швидко, не сказавши навіть «на добраніч», помчав дорогою.

Сесі покинула Енн.

Ніби вирвавшись з полону, Енн Лірі скрикнула, побігла по срібній доріжці до будинку і зачинила двері.

Сесі трохи затрималася. Очима цвіркуна вона подивилася на нічний весняний світ. Якийсь час, дивлячись очима жаби, вона посиділа на самоті біля ставка. Очима нічного птаха глянула вниз із високого, залитого місячним сяйвом в’яза і побачила, як гасне світло у двох будиночках — тому, що поблизу, та в іншому, що за милю звідси. Вона думала про себе, про сім’ю, про свою дивну здатність до магічних подорожей, про те, що ніхто з їхнього роду не може одружуватися з людьми, які живуть в цьому безмежному світі за пагорбами.

— Томе? — Її ослабла душа летіла у нічному птахові під деревами, над безкраїми полями дикої гірчиці. — Томе, ти все ще бережеш той листок? Ти навідаєш мене якогось дня, а може, року, коли-небудь? Ти впізнаєш мене? Глянеш в моє обличчя і згадаєш, де бачив мене востаннє, відчуєш, що любиш мене, як я люблю тебе, всім серцем і назавжди?

Вона зупинилася: навкруги — лише прохолодне нічне повітря, до міст і людей мільйони миль, десь там далеко ферми, луги, річки та пагорби.

— Томе… — прошепотіла тихенько.

Том спав. Була вже глибока ніч, його одяг акуратно висів на стільцях та спинці ліжка. Його рука лежала біля голови на білій подушці, долонею догори, а на долоні покоївся клаптик паперу із адресою. Мить за миттю його пальці повільно згиналися на дюйм і міцно стиснули листок. Том навіть не ворухнувся, навіть не помітив, як на мить чорний дрізд тихо і м’яко пригорнувся до вікна, яке переливалося відблисками місячного світла, безшумно спурхнув, завмер — і полетів над сонною землею геть на схід.