День повернення додому

Була собі стала

— Ні, це марна суперечка. Я все вирішила. Забирай отой дурнуватий кошик і йди своєю дорогою. Господи, як тобі тільки таке на думку могло спасти? Давай чимчикуй звідси і дай мені спокій, на мене он ще жде і в’язання, і плетіння, а всілякі цибані у чорному з їхніми новомодними вигадками мене не цікавлять.

Високий молодик у чорному стояв спокійно і непорушно.

— Ти чув, що я сказала?! — провадила далі тітка Тілді. — Якщо вже надумав щось мені розказати, то кажи, а я тим часом, із твого дозволу, наллю собі кави. Ось так. Якби ти був трохи ввічливіший, я б і тобі запропонувала, але ж ти вдаєш із себе велике цабе — увірвався без стуку, так ніби до себе додому явився. — Тітка Тілді метушливо почала щось шукати на колінах у подолку. — А щоб тобі добре було, от халепа з тими петлями, через тебе збилася з ліку! Я в’яжу собі шалик. Тепер що не зима, то все зимніша і зимніша, тому не пасує леді, у котрої кістки тонші від рисового паперу, сидіти на протягах, що знай собі гуляють по цій старій халабуді, — леді пасує вдягатися тепліше.

Високий молодик у чорному присів.

— Це дуже давнє крісло, так що обережніше, — попередила тітка Тілді. — Ну давай уже кажи, що ти там хотів сказати, я уважно слухаю. Але не кричи на все горло і припини так глумливо витріщатися на мене. Господи, мені аж у животі забурчало!

Порцеляновий годинник кольору слонової кістки, весь розписаний квітами, що стояв на камінній полиці, вибив третю. У передпокої біля кошика непорушно завмерли четверо чоловіків.

— Тепер щодо кошика, — сказала тітка Тілді. — Завдовжки він десь із шість футів і аж ніяк не схожий на кошик для білизни. А ці чотири чоловіки, з котрими ти прийшов, нащо вони здалися? Та ж той кошик легший від пуху чортополоху, хіба ні?

Молодик у чорному, сидячи на прадавньому стільці, нахилився вперед. Щось на його обличчі підказувало Тілді, що через мить цей кошик вже не буде таким легким.

— Тьху на тебе, — кмітувала тітка Тілді. — Де я могла вже бачити подібного кошика? Начебто всього лише кілька літ тому. Зажди-но, зажди… о! Тепер пригадала. Це було тоді, коли упокоїлася сусідка, місіс Дваєр.

Нараз посуворішавши, тітка Тілді відставила горнятко із кавою.

— Так ось чому ви тут?! А я гадала, що ти мені хочеш всучити щось на продаж. Ну, зажди, коли по обіді не повернеться з коледжу моя мала Емілі, то вона завдасть тобі жару. Минулого тижня я їй послала вісточку. Звичайно, я не зізналася, що почуваюся трохи кепсько, але закинула про те, що хотілось би її побачити, а то вже кілька тижнів минуло. Вона зараз у Нью-Йорку замешкує. Вона мені як рідна, як моя Емілі. Ось тоді, юначе, буде тобі непереливки. Виметешся із цього передпокою, й оком не вспієш змигнути…

Молодик у чорному поглянув на тітку Тілді так, наче вона втомилася і потребує співчуття.

— О ні, навіть не думай! — сказала як відрубала тітка Тілді.

Він похитувався на стільці то назад, то вперед, наполовину заплющивши очі і весь віддавшись відпочинку. Невже і їй теж не хочеться відпочити? — здавалося, бурмотів він. Спочинок, спочинок, любий спочинок…

— О славетні сини Ґошен[6] на Ґілберрі-Дайк! Ось цими пальцями — дарма, що вони кістляві — я зв’язала сотню шаликів, дві сотні светрів і шість сотень кухонних рукавиць! Ви йдіть собі, а коли повернетеся, то я, можливо, і захочу поговорити з вами. — Тітка Тілді повернула розмову на іншу тему. — Дозвольте мені розповісти про Емілі, моє миле і безцінне дитя.

Тітка Тілді замислено хитнула головою. Емілі… у котрої волосся м’яке і ніжне, немов кукурудзяне волоття.

— Я добре пам’ятаю день, коли двадцять років тому померла її мама, залишивши Емілі на мою голову у цьому домі. Через це я й зла на тебе, твої кошики і на все інше. Де це чувано, щоб люди вмирали заради добра? Молодий чоловіче, я цього не люблю. Пригадується…

Тітка Тілді замовчала, відчувши болючий укол у серце. Із двадцятип’ятилітньої давнини до неї долинув тремтячий надвечірній татів голос:

— Тілді, — прошепотів він тоді, — як ти надалі збираєшся жити? Щось із чоловіками в тебе не дуже складається. Поцілуєш — і втікаєш геть. Коли ти вже вгамуєшся, вийдеш заміж, заведеш діток?

— Тату, — крикнула до нього Тілді, — я люблю сміятися, і веселитися, і співати. Я не для заміжжя. З моєю філософією я навряд чи підшукаю собі чоловіка.

— І що ж то за філософія така?

— Смерть на розум небагата. Вона забрала нашу маму саме тоді, коли ми її найбільше потребували. І ти вважаєш це розумним?

Татові очі засльозилися, посіріли і спохмурніли.

— Ти, Тілді, як завжди, права. Але що ми можемо вдіяти? Смерть приходить за всіма.

— Битися треба! — вигукнула вона. — Вдарити її нижче пояса! Не вірити в неї!

— Це неможливо, — сказав тато. — На жаль, всі ми самотні у цьому світі.

— Це мусить колись змінитися, тату. Я започатковую свою філософію тут і тепер. Це ж несусвітне глупство, коли ти проживаєш якусь жменю літ, а тоді тебе, наче відволожніле насіння, закопують у землю — але що з тебе може прорости?! І який у цьому сенс? Пролежати мільйони років без жодної для себе користі! А більшість із них — прекрасні, милі, охайні люди чи, принаймні, видавалися такими.

Але тато не слухав. Він побілів, зморщився, наче залишена на сонці світлина. Тілді намагалася відрадити його від вмирання, але він усе одно відійшов. Тоді вона крутнулася і побігла. Вона не могла залишатися наодинці з охололим татовим тілом, бо цей холод заперечував її філософію. Не з’явилася вона і на похорон. Вона нічим не займалася, хіба що відкрила крамничку з антикваріатом у фасадній частині цього старого дому, де роками жила самотою, аж поки не прийшла Емілі. Тілді не хотіла брати дівчинку. Чому? Тому що Емілі вірила у смерть. Проте її мама доводилася приятелькою Тілді, і Тілді пообіцяла свою поміч.

— Емілі, — провадила своє тітка Тілді до молодика у чорному, — була першою за всі роки, хто замешкав у цьому домі. Я ніколи не виходила заміж. Я завжди боялася того, що от проживу з чоловіком двадцять чи тридцять років, а тоді він візьме і помре на моїх руках. Моя філософія після цього розсипалася би, неначе картяна хатка. Я цуралася світу. Я галасала на людей, якщо вони згадували про смерть.

Молодик слухав терпляче, з усією чемністю. Та ось він підійняв руку. Здавалося, його чорні, холодні очі знають усе ще до того, як вона відкриє рот. Знають про її життя у часах Другої світової війни, коли вона назавжи вимкнула радіо, і відмовилася від газет, і настукала парасолею по голові та прогнала з крамнички покупця, котрий неодмінно хотів розповісти їй про висадку,[7] про повільні, підхльостані мовчазним місяцем припливи із мертвяків.

Так, отой молодик, що посміхався, погойдуючись у кріслі, знав, як тітка Тілді заохотилася до добрих старих платівок. До Гаррі Лодера[8] з його «Блукаючи в сутінках», до мадам Шуман-Гайнк,[9] до колискових пісень. Слухала безупинно, не відволікаючись на заморські біди, вбивства, отруєння, нещасні випадки, самогубства. Одна і та сама музика день за днем, день за днем. І рік за роком тітка Тілді намагалася привчити Емілі до своєї філософії. Проте розум Емілі перебував у лещатах смерті. Попри те, що дівчина поважала її думку, вона ні разу не згадала про вічність.

Про все це молодик знав.

— І звідки ти про все це знаєш? — чмихнула тітка Тілді. — Ну, але якщо ти гадаєш, що можеш вмовити мене лягти в цей дурнуватий кошик, то дарма сподіваєшся. Тільки пальцем до мене торкнися — і я плюну тобі в лице!

Молодик посміхнувся.

— Ти мені тут не вишкірюйся, наче пес шолудивий, — знову чмихнула тітка Тілді. — Я вже застара для залицяння. Все висохло, наче фарба у тюбику, і відійшло у минуле.

Десь зашуміло. Годинник на каміні вибив третю. Тітка Тілді глянула на циферблат. Дивина. Хіба годинник ще п’ять хвилин тому не вибивав третю? Вона любила цей кольору слонової кості годинник, де позолочені голі ангелики розляглися по боках циферблата, любила голос їхнів курантів — м’який і тихий, наче подзвін із неблизького собору.

— Ти і далі збираєшся тут сидіти, шановний?

Він збирався.

— Що ж, у такому разі ти не заперечуватимеш, якщо я трохи подрімаю. І припини розхитувати моє крісло! І не намагайся підкрадатися до мене! Я лише на якусь мить заплющу очі. От і добре. От і добре…

Відрадний, і затишний, і погідний час. Безгоміння. Тільки годинник вицокує невтомно, неначе терміти в деревині. Тільки вікодавня кімната пахтить наглянсованим червоним деревом, і налощеною шкірою моррісівського крісла, і книжками, що тісняться на полицях. Так приємно! Приємно…

«Ти ж бо не збираєшся підводитися з крісла, містере? Краще не треба. Я про всяк випадок пильную краєм ока. Так, насправді пильную. Так, я пильную. Ох, ах, гммм».

Так невагомо. Так сонливо. Так глибинно. Немов під водою. О, як приємно!

Хто там вештається у темнотах, коли у мене заплющені очі? Хто це цілує мене у щоку? Ти, Емілі? Ні, не ти. Це, напевно, я марю. Марю у сні. Господи, так, саме так. І пливу, і пливу, і пливу.

Га? Що? Ох!

— Зажди, поки я начеплю окуляри. Ось так!

Годинник знову вибив третю. Соромно, старий дзиґаре, просто соромно. Треба тебе здати в ремонт.

Молодик у чорному костюмі стояв біля дверей. Тітка Тілді кивнула.

— Ви вже покидаєте мене, молодий чоловіче? Не на ту напали, чи не так? Так, я вперта, як мул. Я із цього будинку нікуди ані ногою, тож усі твої старання марні, і на майбутнє дай собі спокій!

Молодик неспішно і шанобливо вклонився.

Він не мав жодного наміру повертатися сюди. Ніколи.

— Що ж, — заявила тітка Тілді, — я завжди твердила татові, що доб’юся свого. Чому би мені не в’язати біля цього вікна ще тисячу літ?! Щоб мене звідси витягти, їм доведеться розібрати цей дім по дощечці.

Очі у молодика в чорному зблиснули.

— Що ти витріщаєшся на мене, ніби кіт, пообідавши пташкою? — крикнула тітка Тілді. — Забирайся звідси зі своїм дурнуватим кошиком!

Четверо чоловіків важким кроком подалися до виходу. Тілді зауважила, як вони несуть порожній кошик — у шаховому порядку і з чималим зусиллям.

— Ей, ні! — Вона зірвалася із крісла, тремтячи від обурення. — Ви що, поцупили щось із моїх старожитностей? Мої книжки? Годинник? Що ж тоді за тягар у вашому кошику?

Молодик у чорному, повернувшись до неї спиною і весело насвистуючи, подався вслід за чотирма носильниками. Вже у дверях він кивнув на кошик — мовляв, а чи вам, тітко Тілді, не цікаво підійняти кришку і зазирнути всередину?

— Цікаво? Мені? Іди з Богом. Забирайся! — крикнула вслід тітка Тілді.

Молодик у чорному різким рухом надів капелюха, тим самим прощаючись із нею.

— Усіх благ! — Тітка Тілді зачинила двері.

Давайте, давайте. Так буде краще. Пішли. Кляті телепні з їхніми маячними ідеями. Це ж треба було додуматися до кошика. Якщо і поцупили щось, то хай так буде, аби тільки їй дали спокій.

— Дивись-но! — Тітка Тілді розцвіла. — Он Емілі іде, приїхала після коледжу. Саме вчасно. Дівчина — мов ягідка. А яка в неї хода! Але, Господи, щось вона нині бліденька і дивна якась, та й не іде ніби, а плететься. Цікаво, у чому причина. Виглядає стурбованою. Бідненька! Треба приготувати їй кави і тістечок.

Емілі пройшла по ґанку. Тітка Тілді, пораючись на кухні, почула її неспішні кроки. Що ж так непокоїть дівчину? У неї не більше запалу, ніж у грипозної ящірки. Вхідні двері розчинилися. Емілі зупинилася у передпокої, тримаючись за латунну дверну ручку.

— Емілі? — гукнула тітка Тілді.

Емілі, похнюпивши голову, припленталася у вітальню.

— Емілі! Я вже зачекалася на тебе! Тут до мене приходили якісь несусвітні дурні з кошиком. Хотіли мені всучити якийсь непотріб, але я не купилася на це. Я така рада, що ти вдома. Відразу затишніше стало.

І тут до тітки Тілді дійшло, що Емілі вже чи не цілу хвилину мовчки витріщається на неї.

— Емілі, що трапилося? Досить витріщатися. Давай я принесу тобі горнятко кави. На ось! Емілі, чому ти сахаєшся мене? Емілі, дитинко, перестань кричати.

Не кричи, Емілі! Не треба! Якщо ти будеш так кричати, то станеш не сповна розуму. Емілі, встань із підлоги і не тулися до стіни! Емілі! Перестань кулитися, дитинко. Я не заподію тобі нічого лихого! О Господи, як не одне, то друге. Емілі, та що з тобою? Дитинко…

Затуливши обличчя долонями, Емілі стогнала.

— Дитинко, дитинко, — шепотіла тітка Тілді. — Ось попий води. Випий її, Емілі, ну ось.

Емілі широко розкрила очі, але побачила щось і, здригаючись усім тілом, знову зажмурилася.

— Тітко Тілді, тітко Тілді, тітко…

— Перестань! — Тітка ляснула її. — Що з тобою?

Емілі змусила себе знову розкрити очі.

Вона простягнула руку. Рука зникла всередині тітки Тілді.

— Що за дурноголові витівки! — вигукнула Тілді. — Забери руку! Забери її, кажу тобі!

Емілі почала осідати, посмикуючи головою, її золоте волосся тріпотіло і переливалося.

— Тебе тут немає, тітко Тілді. Ти мені ввижаєшся. Ти покійна!

— Тихіше, дитинко!

— Ти просто не можеш тут бути.

— Господи Ґесема,[10] Емілі…

Вона взяла руку Емілі. Рука пройшла крізь її руку. Водномить тітка Тілді зірвалася з місця і затупотіла ногою.

— Ось воно що, ось воно що! — сердито закричала вона. — Це все той пройдисвіт, той нахабний злодюга! — її худі руки стиснулися у жилаві, міцні і бліді кулаки. — Той нелюд у чорному. Це його рук справа, це він його забрав, він забрав, він забрав! Але чому я… — Вона аж кипіла від злості. Її вицвілі блакитні очі палали вогнем. Від обурення їй бракло слів. Через мить вона звернулася до Емілі: — Дитинко, вставай! Ти мені потрібна!

Емілі продовжувала лежати, її всю трясло.

— Вони не всю мене вкрали! — заявила тітка Тілді. — Господи Ґесема, якийсь час доведеться обходитися тим, що залишилось. Подай мені капелюшок!

— Я боюся, — зізналася Емілі.

— Але звичайно, ох, звичайно, що не мене?

— Тебе.

— Але чому? Я ж не привид! Ти мене знаєш майже все своє життя! Зараз не час розпускати нюні. Бігом ноги в руки, бо натру перцю в ніс!

Схлипуючи, Емілі підвелася і застигла, наче загнане у безвихідь звірятко, роздумуючи, в яку сторону краще втікати.

— Де твоя машина, Емілі?

— Внизу, у гаражі, мем.

— Добре! — Тітка Тілді підштовхнула її до дверей. — Тепер… — Її гострий погляд хутко обнишпорив вулицю. — У якому напрямку морг?

Тримаючись за поруччя, Емілі як не своїми ногами спускалася по сходах.

— Що ти замислила, тітко Тілді?

— Що я замислила? — перепитала тітка Тілді, хилитаючись услід за нею, і її бліді, в’ялі щоки при цьому аж трусилися від люті. — Як це — що замислила: забрати своє тіло, звичайно ж! Забрати своє тіло! Вперед!

Автівка заревіла, Емілі мовби прикипіла до керма, вдивляючись у мокру від дощу дорогу, що звивалася поміж вуличками. Тітка Тілді похитувала парасолею.

— Поквапся, дитино, поквапся, поки вони не вприснули у моє тіло якогось зілля, і не оббілували, і не почикрижили на шматки, як це у морочливих трунарів заведено. Потім скроять і зшиють так, що мама рідна не впізнає!

— Ой, тітко, тітко, відпусти мене, я не хочу туди їхати! Нічого доброго з цього не вийде, — зітхала дівчина.

— От ми і приїхали, — Емілі загальмувала на узбіччі дороги і безсило схилилася на кермо, але тітка Тілді вже вискочила з автівки і, делікатно притримуючи поділ, жваво подріботіла під’їзною дорогою на задвірок моргу, де із вилискуючого чорного катафалку саме вивантажували кошик.

— Ей! — накинулася вона на одного із чотирьох носильників. — Ану покладіть!

Усі четверо озирнулися.

— Відійдіть, леді, — сказав один із них. — Ми виконуємо свою роботу.

— Це моє тіло лежить там! — Тітка Тілді розмахувала парасолею.

— Ми нічого не знаємо, — озвався другий чоловік. — Будь ласка, мадам, відійдіть. Ця штука важка.

— Сер, — ображено виїукнула вона, — смію вас запевнити, що я важу сто десять фунтів.

Носильник ковзнув по ній поглядом:

— Леді, мене не цікавить, скільки ви важите. Мене цікавить, чи я встигну додому на вечерю. Якщо я запізнюся, то дружина мене вб’є.

І всі четверо рушили вперед, а тітка Тілді поспішила вслід за ними — через вестибюль, у прозекторську.

Чоловік у білому халаті вже з нетерпінням чекав на кошик, не приховуючи задоволеної посмішки на довгастому обличчі. Тітці Тілді було начхати як і на це вдоволене обличчя зокрема, так і на його власника загалом.

Поставивши кошик, четверо чоловіків пішли собі.

— Мадам, тут не місце для леді, — поглянувши на тітку, сказав чоловік у білому халаті.

— Що ж, — озвалася втішена тітка, — я рада, що ти так вважаєш. Саме те я й намагалася втовкмачити вашому молодику у чорному!

— Що ще за молодик у чорному? — здивувався працівник моргу.

— Та той, котрий вештався довкола мого будинку, і нікотрий більше.

— Такі, як ви описали, у нас не працюють.

— Ну і Бог з ним. Як оце ви щойно мудро зауважили, що це не місце для леді. Ось і я не хочу тут залишатися. Я хочу додому, готувати шинку для недільних гостей, та й Великдень на носі. А ще маю погодувати Емілі, дов’язати светри, понакручувати годинники…

— Те, що ви, мадам, на сто відсотків філософ і філантроп, не викликає жодних сумнівів, проте на мене чекає робота. Щойно принесли тіло. — Останнє речення він вимовив із неприхованим задоволенням, а тоді взявся перебирати свої ножі, трубочки, баночки та інше причандалля.

— Спробуйте хоч би пальцем торкнутися мого тіла, і я… — наїжачилася Тілді.

Він відмахнувся від неї, наче від ветхої молі.

— Джордже, — гукнув він з удаваною поштивістю, — будь такий ласкавий, проведи леді.

Тітка Тілді глянула на Джорджа, який наближався:

— Ану розвернувся і забрався геть із очей!

Джордж схопив її за зап’ясток.

— Прошу сюди.

Тілді вивільнилася. Легко. Її плоть начебто вислизнула. Це вразило навіть саму Тілді. У таких літах — і такі несподівані таланти!

— Бачили? — самовдоволено промовила вона. — Ви нічого не можете зі мною вдіяти. Поверніть мені моє тіло!

Працівник моргу недбало припідняв кришку. А тоді, кілька разів перебігши поглядом із тіла на Тілді і навпаки, зрозумів, що її тіло таки всередині… начебто… але як таке може бути?., і все ж таки… так… ні… ні… це неможливо, але… «Ух!» — різкий видих. Повернувся. Його очі при цьому робилися то як баньки, то як шпари.

— Мадам, — боязно промовив він, — ця леді тут… родичка… ваша?

— Щонайдорожча. Поводьтеся з нею обережно.

— Сестра, мабуть? — немов потопельник за соломинку, так він чіплявся за здоровий глузд.

— Яка ще сестра, телепню?! Це я — ти втямив? Я!

Працівник моргу обміркував її слова.

— Ні, — сказав він. — Такого не може бути. — І, продовжуючи перебирати свої інструменти, додав: — Джордже, поклич когось собі на допомогу. Я не можу працювати, коли поряд оця ненормальна.

Повернулися четверо носильників. Тітка Тілді задирливо схрестила руки.

— Не руште мене! — кричала вона, в той час коли її, наче пішака по шахівниці, переставляли із прозекторської у покійницьку, звідти у приймальню, відтак у кімнату для прощання і після цього, зрештою, у вестибюль, де вона змогла таки вхопитися за крісло, що знаходилося посеред кімнати. Надовкола у сірій тиші стояли лави і пахло квітами.

— Послухайте, мем, — сказав один із чоловіків. — Ось тут тіло буде покоїтися під час завтрашньої церемонії.

— Я звідси не вступлюся, поки не отримаю те, що хочу.

Вона сиділа із суворим обличчям, її бліді пальці торгали мереживний комірець, а одна нога у високому черевику на гудзиках роздратовано постукувала по підлозі. Кожен, хто підступав занадто близько, отримував удар парасолею. А коли хтось із них кидався вхопити її, то вона просто… вислизала.

Шваркіт у конторі почув містер Каррінґтон, директор моргу, і придибав по проходу з’ясувати, що трапилося.

— Годі, годі, — прошепотів він до службовців, приклавши пальця до губ. — Ставтеся з шанобою, ставтеся з шанобою. У чому річ? О мадам, я можу вам чимось допомогти?

Вона зміряла його поглядом:

— Ви можете.

— Якщо ваша ласка, то чим саме?

— Підіть ген у ту кімнату, — скомандувала тітка Тілді.

— Та-а-а-а-к.

— І скажіть цьому завзятому юному досліднику, щоб дав спокій моєму тілу. Я — незайманиця. Мої родимі плями, родимки, шрами та інші принади, із вигином щиколотки включно — моя особиста справа. І я не бажаю, щоби він туди пхав свого носа, вимацував і надрізував, чи якось інакше шкодив.

Містер Каррінґтон ніяк не міг дотямити, що за тіло вона має на увазі. Він лише у цілковитій безпорадності дивився на неї.

— Він розіклав мене на столі, як голуба, якого слід спатрати і нафарширувати, — поскаржилася вона йому.

Містер Каррінґтон поспішив усе перевірити. Після п’ятнадцятихвилинної сторожкої тиші у вестибюлі, а за зачиненими дверми прозекторської — гострих суперечок і звіряння записів Каррінґтон повернувся помітно зблідлий.

Він упустив окуляри, підняв їх.

— Ви нам ускладнюєте роботу.

— Я? — обурилася тітка Тілді. — О зоре Святого Віта![11] Послухайте, містере Живолуп чи як вас там, і скажіть…

— Але він саме викачує кров із…

— Що?

— Так, так, запевняю вас, саме так. Отож, просто ідіть собі, негайно. Уже нічим не зарадиш. — Він нервово засміявся. — Наш прозектор робить частковий розтин, щоби з’ясувати причину смерті.

Тітонька зірвалася немов ошпарена.

— Він не має на це права! Тільки коронерам це дозволено!

— Ну, ми іноді дозволяємо незначні…

— Негайно ідіть туди і накажіть вашому Джеку-Різнику,[12] щоби той повернув до краплини мою прекрасну новоанглійську блакитну кров у моє не менш шляхетне тіло, а якщо він уже посмів щось витягнути з нього, нехай відразу ж поверне на місце, і щоби воно працювало як слід, а насамкінець нехай поверне моє тіло цілим і неушкодженим. Ви мене зрозуміли?

— Я вже нічим не можу зарадити. Нічим.

— Тоді послухайте мене. Я сидітиму тут упродовж наступних двохсот років. Ви втямили? І щойно хтось із ваших клієнтів підійде достатньо близько, я плюну ектоплазмою просто у його ніздрі!

Уявивши цю картину своїм потьмареним мозком, Каррінґтон застогнав.

— Весь наш бізнес пішов би нанівець. Ви не посмієте цього зробити.

— Ще й як посмію!

Каррінґтон помчав по темному проходу. Навіть здалеку було чути, як він знову і знову комусь надзвонює. Через півгодини перед моргом заревіли автомобілі. Три віце-директори у супроводі істеричного директора пройшли у морг.

— В чому проблема?

Тітка про все їм розповіла, використовуючи вряди-годи добірну лайку.

Вони почали радитися, попросивши прозектора призупинити роботу, принаймні, до того часу, поки не буде досягнуто домовленості… Прозектор вийшов у вестибюль і лише мило посміхався, покурюючи велику чорну сигару.

Тітка втупилася на сигару.

— А куди ти струшуєш попіл? — перелякано запитала вона.

Прозектор лише незворушно посміхався і попахкував собі далі.

Нарада закінчилася.

— Мадам, будьмо відвертими, ви не зібралися пустити наше бюро з торбами, чи не так?

Тітонька зміряла стерв’ятників з голови до ніг.

— О, загалом я би не відмовилася.

Каррінґтон витер спотілі щоки.

— Ви можете забрати своє тіло.

— Ага! — вигукнула тітка. А тоді завбачливо перепитала: — Неушкодженим?

— Неушкодженим.

— Без формальдегіду?

— Без формальдегіду.

— З кров’ю?

— Та з кров’ю, Господи мій, з кров’ю, тільки забирайте вже його швидше і йдіть собі!

Манірний уклін.

— Що ж, це по-чесному. Опорядіть його. Домовилися.

Обернувшись до санітара, Каррінґтон ляснув пальцями:

— Не стій тут як вкопаний, придурку. Роби, що сказано!

— І обережніше там із цією сигарою! — прикрикнула стара.

— Легше, легше, — примовляла тітка Тілді. — Поставте кошик на підлогу, щоби я могла туди влізти.

Вона майже не приглядалася до тіла. Єдиним її коментарем було: «Виглядає природно». Після цього вона забралася у кошик.

Її обпік арктичний холод, потім почало нудити і запаморочилася голова. Це було схоже на злиття двох крапель речовини чи на просочування води у бетон. Нелегка справа. Двожильна. Наче метелик намагається втиснутися у покинуту оболонку висхлої лялечки!

Віце-директори лякливо спостерігали за тіткою Тілді. Містер Керрінґтон то переминав пальці, то розмахував руками, ніби міг їй цим допомогти. Прозектор, не приховуючи скепсису, дивився на цей процес із лінивою цікавістю.

Просочуючись у холодну, продовгувату брилу граніту. Просочуючись у застиглу за незапам’ятних часів статую. Безкінечно втискаючись.

— Воскресай, чортова лялько! — крикнула тітка Тілді сама до себе. — Підведися хоч трохи.

Тіло припіднялося, кошик зашарудів.

— Зігни свої ноги, жінко!

Тіло сліпо, навпомацки засмикалося.

— Дивись! — вигукнула тітка Тілді.

Світло проникло у незрячі, вкриті пеленою очі.

— Відчувай! — зазвала тітка Тілді.

Тіло раптом відчуло тепло кімнати, побачило реальний препараційний стіл і, важко дихаючи, зіперлося на нього.

— Рухайся!

Тіло зробило натужний, повільний крок.

— Слухай! — скомандувала Тілді.

У вуха увірвався шум. Хрипке, нетерпляче дихання приголомшеного прозектора, скигління містера Каррінґтона, її власний тріскучий голос.

— Іди! — сказала вона.

Тіло пішло.

— Думай! — сказала вона.

Старий мозок почав думати.

— Говори! — сказала вона.

— Вельми вам вдячна. Спасибі, — вклонившись присутнім, сказало тіло.

— А тепер плач! — сказала насамкінець вона.

І тітка Тілді заплакала від щастя.

І тепер якщо вам забагнеться провідати тітку Тілді, то ви у будь-який день після четвертої просто підійдіть до її антикварної крамнички і постукайте у двері. На них висить великий, почорнілий похоронний вінок. Не зважайте на нього! Тітка Тілді там його і залишила — таке вже в неї почуття гумору. Ви стукаєте у двері. Вони зачинені на два засуви і три замки, і звідти долинає її голос:

— Це, бува, не чоловік у чорному?

Ви смієтеся і запевняєте її: ні-ні, це я, тітко Тілді.

Вона теж сміється і каже: «Заходь, але швидко!», і причиняє двері, а через мить вони вже гримають у вас за спиною, щоби жоден чоловік у чорному не міг прослизнути вслід за вами. Потім вона вмощує вас, і наливає каву, і хвалиться своїм останнім зв’язаним светром. Вона вже не така метка, як була замолоду, і трохи недобачає, але дає собі раду.

— Якщо ви будете чемними, — скаже тітка Тілді, відсуваючи вбік горнятко з кавою, — я вас дечим потішу.

— Чим саме? — запитає гість.

— А ось чим, — скаже тітка, вдоволена і зі своєї унікальності, і зі свого жарту.

Делікатними порухами пальців вона розстібне біле мереживо на шиї і грудях і на мить покаже свою втіху.

Довгий синюватий шрам, що залишився після акуратно зшитого розтину.

— Не зле, як на чоловіка, — визнає вона. — Ну що? Ще по каві? Тримай!