День повернення додому

Пожилець із горішньої кімнати

Він пам’ятав, як уміло й обережно бабуся вправлялася із холодними нутрощами курчат, одне за одним витягаючи з них різні дива: блискучі завитки кишок, що пахли м’ясом, м’язистий кавалок серця, воло з різноманітними зернятками всередині, як уміло і спритно вона розпатрувала курча і позбавляла його усіх чинів своєю маленькою пухкою рукою. Їх вона відділяла одне від одного, щось кидала до каструлі з водою, а щось на газету, щоби пізніше віддати собаці. Далі йшов обряд таксидермії,[16] начинка птаха вимоченим, приправленим хлібом, а за ним — швидка операція з накладання тугого шва блискучою голкою.

Такі хвилини були одними з найбільш хвилюючих за всі одинадцять прожитих Дугласом років.

Загалом, він налічив дванадцять ножів у різних скрипучих шухлядах магічного кухонного столу, з якого бабуся, привітна, біловолоса стара чарівниця з лагідним обличчям, видобувала приладдя, щоби творити дива.

Дуґлас мав поводитися тихо. Йому дозволялося стояти з протилежного боку столу, ледь висунувши вкритого веснянками носа за його край, і спостерігати, але мовчки, тому що будь-яке хлоп’яче базікання могло розвіяти всі чари. Просто чудо, як бабуся шепотіла беззубим ротом таємні закляття і трусила над столом срібними баночками, посипаючи птаха приправами, які були, на Дуґласову думку, не чим іншим, як порохом із мумій і перетертими кістками індіанців.

— Бабусю, — нарешті сказав Дуґлас, порушивши тишу. — А я всередині такий самий? — він показав на курча пальцем.

— Так, — відповіла вона. — Трохи охайніший на вигляд, але приблизно такий самий.

— І в мене цього більше! — додав Дуґлас із гордістю за свої нутрощі.

— Так, — сказала бабуся. — Більше.

— А в дідуся ще більше. Його живіт так випирає, що він може ставити на нього лікті.

Бабуся засміялась і похитала головою.

Дуглас сказав:

— А у Люсі Вільямс із нашої вулиці, у неї…

— Мовчи, дитино! — наказала бабуся.

— Але ж у неї…

— Тобі нема ніякого діла до того, що там у неї. Це інше.

— Чого це воно в неї інше?

— Колись до тебе прилетить комаха-бабка і зашиє тобі рота, — переконано сказала бабуся.

Дуглас почекав трохи, а тоді запитав:

— А звідки ти знаєш, що я такий самий всередині, бабусю?

— Ой, та біжи вже куди-небудь!

У двері хтось подзвонив.

Дуґлас біг через вітальню і крізь віконця у дверях бачив солом’яного капелюха. Дзвінки лунали один за одним. Дуґлас відчинив двері.

— Доброго ранку, дитя. Господиня вдома?

З витягнутого, гладенького, горіхового кольору обличчя на Дуґласа пильно дивилася пара холодних сірих очей. Чоловік був високим і худим, при собі мав портфеля, валізу і парасольку, на руках носив дорогі щільні рукавички, а на голові — страшенно нового солом’яного капелюха.

Дуґлас відступив назад.

— їй не до того.

— Я хотів би винайняти кімнату нагорі, про яку йдеться в оголошенні.

— У нас десятеро пожильців, і ту кімнату ми вже здали. До побачення!

— Дугласе! — бабуся раптом з’явилась позад нього. — Доброго вам дня! — звернулась вона до незнайомця. — Не звертайте уваги на дитину.

Стиснувши губи, чоловік ступив у дім. Дуґлас дивився, як вони зникають на сходах, і слухав, як бабуся докладно розповідає про усі вигоди кімнати, що нагорі. Незабаром вона вже збігла вниз, накидала на Дуґласа купу постільної білизни з шафи і звеліла мерщій віднести її новому пожильцю.

Дуґлас зупинився на порозі кімнати. Вона дивно змінилася, просто тому, що у ній був незнайомець. Жахливий і делікатний капелюх лежав на ліжку, парасолька надійно сперлась на стіну. Вона нагадувала дохлого кажана зі складеними крилами.

Дуґлас блимав на парасольку.

Незнайомець стояв посеред зміненої кімнати — високий, дуже високий.

— Ось! — Дуґлас розсипав білизну по ліжку. — Ми сідаємо до столу рівно опівдні. Якщо ви спуститесь пізно, то все вичахне. Бабуся подає обід хвилина у хвилину кожного дня!

Високий незнайомець відлічив десять нових мідяків і з брязкотом висипав їх у кишеню Дуґласової сорочки.

— Будьмо друзями, — похмуро сказав він.

Як смішно, що у дорослого чоловіка не було інших грошей, крім мідяків, цілої купи мідяків. Ні тобі срібла, ні тобі десятицентовиків, ні четвертаків. Тільки нові мідні центи.

Дуґлас насупився, але подякував.

— Я вкину їх до своєї скарбнички, коли поміняю їх на десятицентовик. У мене вже шість доларів п’ятдесят центів десятками. Я візьму їх до літнього табору в серпні.

— Мені треба вмитися, — сказав той дивний чоловік.

Якось опівночі Дуґлас прокинувся від грози, що гриміла надворі. Сильний холодний вітер розхитував будинок, дощ тарабанив у шибки. А тоді прямо за вікном безшумно вдарила блискавка. Дуґлас пам’ятав, з яким жахом він дивився на свою кімнату, таку страшну і незнайому у світлі миттєвого спалаху.

Саме так було зараз із цією кімнатою. Він стояв і дивився на незнайомця. Кімната стала іншою, вона невловимо змінилася через цього чоловіка, який, немов блискавка, освітив її собою. Дуґлас повільно відходив до дверей, а незнайомець ішов на нього.

Двері зачинились перед самим носом хлопчика.

Дерев’яна виделка понесла вгору картопляне пюре і знову опустилась порожньою. Містер Коберман, саме так його звали, приніс дерев’яну ложку, виделку і ножа, коли вперше спустився до обіду.

— Місіс Сполдінґ, — мовив він, — у мене свої куверти. Прошу, подавайте мені саме їх. Сьогодні я обідатиму, але від завтрашнього дня лише снідатиму і вечерятиму.

Бабуся метушилася туди й сюди, вносячи паруючі супниці і тарілки з бобами і картоплею, прагнучи справити на нового пожильця хороше враження, а Дуґлас клацав срібною ложкою об тарілку, бо виявилося, що містера Кобермана це дратує.

— Я знаю фокус, — заявив Дуґлас. — Дивіться. — Він зачепив зубчик виделки нігтем і почав указувати нею на різні ділянки столу, як чаклун. Куди б він не вказав, звідти долинав металевий звук, схожий на тоненький голосок феї. Звісно, це був простий трюк. Дуґлас непомітно притискав ручку виделки до поверхні столу. Дерево посилювало вібрацію, як резонатор. Виглядало все досить магічно.

— Тут, там і он там, — радісно вигукував Дуґлас, знову і знову чіпляючи нігтем виделку. Він направив її на суп містера Кобермана, і звук долинув із нього.

Горіхове обличчя містера Кобермана заклякло і страшенно напружилося. Він скривив губи й відіпхнув тарілку із супом, а тоді сперся на спинку стільця.

Миттю з’явилася бабуся.

— Щось не так, містере Коберман?

— Я не можу їсти цей суп.

— Чому ж?

— Бо я ситий і більше не подужаю. Дякую.

Містер Коберман вийшов з їдальні, люто озираючись.

— Що це ти щойно утнув? — суворо спитала у Дугласа бабуся.

— Нічого. Бабусю, а чого він їсть дерев'яною ложкою?

— А тобі яке діло? Коли тобі до школи?

— Через сім тижнів.

— О небо! — мовила бабуся.

Містер Коберман працював ночами. Кожного ранку він приходив звідкись о восьмій, ковтав легенький сніданок, а тоді міцно спав у своїй кімнаті увесь жаркий день, після чого приєднувався до решти пожильців за щедрою вечерею.

Через такий режим містера Кобермана Дуґласові було наказано поводитися тихо. Це було нестерпно. Тому коли бабуся кудись виходила з дому, Дуґлас ходив маршем вниз і вгору сходами, бив у барабан, обстукував стіни кулькою для гольфу або просто репетував по три хвилини перед дверима кімнати містера Кобермана чи зливав воду у вбиральні сім разів поспіль.

Містер Коберман і вухом не вів. У його кімнаті було тихо. Він не скаржився. Ані звуку за дверима, він просто спав і все. Це було дуже підозріло.

Дуґлас відчував, як усередині нього білою квіткою розпускається прекрасне, рівне полум’я ненависті. Ту кімнату він тепер називав лігвом Кобермана. Коли там жила міс Седлоу, кімната потопала у яскравих квітах. Тепер же вона стояла пустою, голою, чистою, холодною, усе на своєму місці, усе таке чуже і ненадійне.

Ранком четвертого дня Дуґлас ішов сходами нагору.

Напівдорозі до другого поверху було велике, залите сонцем вікно із жовтогарячими, пурпуровими, синіми, червоними і бордовими скельцями. Чарівними ранками, коли світло, падаючи крізь вікно, приземлялось на сходи і з’їжджало поруччям униз, Дуґлас, немов зачарований, стояв біля нього і дивився на світ через різнобарвні шибки.

Ось зараз світ став синім: під синім небом ходили сині люди, їздили сині машини, дріботіли сині собаки.

Він змінив шибку. Бурштиновий світ! Повз нього пропливли дві лимонні жінки, схожі на дочок Чінгісхана! Дуґлас захихотів. Це скло навіть золото сонячного проміння робило чистішим.

Була восьма ранку. На узбіччі з’явився містер Коберман, що повертався зі своєї нічної роботи, несучи на руці парасольку. Солом’яний капелюх прилип до волосся, змащеного патентованою олією.

Дуґлас подивився крізь інше скельце. Червона постать містера Кобермана рухалася червоним світом, поміж червоних дерев і червоних квітів — але було у цьому щось дуже дивне.

Щось із містером Коберманом.

Дуґлас примружив очі.

Червоне скло творило з містером Коберманом справжні дива! І з його обличчям, одягом, руками. Одяг неначе розтанув. На якусь жахливу мить Дуґласові здалося, що він бачить, що у містера Кобермана всередині. І те, що він там побачив, змусило його притиснути носа до червоного скельця і часто блимати очима.

Саме в цю мить містер Коберман звів погляд угору, побачив Дуґласа і замахнувся на нього парасолькою, немов хотів ударити. Він швидко пробіг по червоній галявині до вхідних дверей.

— Юначе! — закричав він, злітаючи сходами вгору. — Що це ви робите?

— Просто дивлюсь, — ніяково сказав Дуґлас.

— І це все? — кричав містер Коберман.

— Так, сер. Я дивлюся через усі скельця і бачу різні світи. Блакитні, червоні, жовті — усякі.

— Усякі світи, он як. — Зблідле обличчя містера Кобермана повернулося до вікна. Він опанував себе. Витерши обличчя хустинкою, удав, що сміється: — Так. Усякі світи. І всі різні. — Він підійшов до своїх дверей. — Біжи, пограйся десь, — сказав він.

Двері зачинилися. В коридорі нікого не було. Містер Коберман зник.

Дуґлас знизав плечима і подивився крізь інше скло.

— Ой, усе фіолетове!

Півгодини по тому, граючи у пісочниці позад будинку, Дуґлас почув, як щось розбилось і з брязкотом посипалося додолу. Він зірвався на ноги.

За мить на задньому ґанку з’явилась бабуся із ременем для бритви у тремтячій руці.

— Дугласе! Скільки разів я тобі говорила: ніколи не кидай м’ячем у будинку! Ох, я зараз плакатиму!

— Я ж сидів ось тут, — спробував протестувати він.

— Іди подивись, що ти наробив, негідний хлопчисько!

Уламки великого кольорового вікна веселкою розсипалися сходами. Посеред різнобарвного хаосу лежав його м’яч.

Дуґлас не встиг навіть почати доводити свою безвинність, як на його спину опустився десяток болючих ударів. Там, де він із криком приземлявся після одного удару ременем, його тут же наздоганяв наступний.

Пізніше, подумки сховавшись у пісок, як страус, Дуґлас плекав свої жахливі побої. Він знав, хто жбурнув його м’ячем у вікно. Чоловік у солом’яному капелюсі і з дохлою парасолькою, котрий замешкує у холодній сірій кімнаті. Так, так, так. Сльози крапали з Дуґласового обличчя. Нехай начувається. Нехай просто зажде.

Він почув, як бабуся змітає розбите скло. Вона винесла його надвір і висипала у бак зі сміттям. Червоні, рожеві, жовті скляні метеори блискучим дощем падали додолу.

Коли вона пішла, Дуґлас, схлипуючи, через силу поволік ноги до баку, щоб врятувати три шматочки чарівного скла. Містеру Коберману не подобалися кольорові вікна. Тоді ось ці — він поклацав ними в руках — варто зберегти.

Дідусь щовечора повертався з редакції газети трохи раніше за пожильців, десь о п’ятій. Коли його повільні, важкі кроки розносилися вітальнею, а важка тростина з червоного дерева гупалася у підставку, Дуґлас біг обійняти широкий живіт і посидіти у діда на колінах, поки той читав вечірню газету.

— Привіт, дідусю!

— Здоров, малеча!

— Бабуся знову різала курчат. Так цікаво спостерігати, — сказав Дуґлас.

Дідусь продовжував читати.

— Уже вдруге за тиждень. Просто якась курчатниця, а не бабуся. А тобі подобається дивитись, га? Ох і холоднокровний же ти малий стручок!

— Мені просто цікаво.

— Це точно, — буркнув дідусь, нахмурюючи брови. — Пам’ятаєш той день, коли жінку збило потягом? Ти запросто підійшов і дивився на неї, на кров і все інше. — Він засміявся. — Чудне ти каченя. Таким і лишайся. Нічого не бійся, ніколи в житті. Гадаю, це в тебе від батька, він же в тебе військовий і все таке. Ти з ним був дуже близький, перш ніж переїхав до нас минулого року, — і дідусь повернувся до газети.

Довга пауза.

— Діду?

— Що?

— А що як у людини не було би серця чи легень, чи шлунку, а вона лишалась би живою, ходила б і все таке?

— Це було б чудом, — пробурчав дідусь.

— Я не про чудо кажу. Я кажу, що як у неї всередині усе було б інше! Не таке, як у мене.

— Ну, тоді це була б не зовсім людина, чи не так, хлопче?

— Мабуть, ні, діду. Діду, а в тебе є серце і легені?

Дідусь захихотів.

— Ну, по правді, я не знаю. Ніколи їх не бачив, бо ніколи не ходив до лікарів, не робив знімки. Тож може бути, що я всередині однорідний, немов та картоплина.

— А у мене є шлунок?

— У тебе точно є! — гукнула бабуся з порогу. — Бо я його годую! І легені в тебе є, бо ти репетуєш так, що і мертвого збудиш. І ще в тебе є брудні руки, які треба помити! Вечеря готова. Діду, ходи. Дугласе, бігом!

Навколо заметушилися пожильці, що спускалися до вечері, тож якщо дідусь і хотів розпитати Дуґласа про те, звідки взялися ті чудернацькі питання, то втратив таку можливість. Якби початок вечері затримався ще хоч на мить, картопля б охолола, а бабуся — навпаки.

Усі пожильці, окрім містера Кобермана, який похмуро мовчав, сміялись і базікали за столом, але принишкли, коли дідусь прочистив горло. Він кілька хвилин поговорив про політику, а тоді перейшов до хвилюючої теми низки дивних смертей, що недавно сталися в місті.

— Цього досить, щоб старий редактор нашорошив свої вуха, — сказав він. — Усі такі молоді. Юна міс Ларсон, що жила навпроти балки, наприклад. Її знайшли три дні тому, причина смерті невідома, тільки все тіло вкрите якимось наче татуюванням, а вираз на обличчі такий, що і Данте здригнувся б. І та юна леді, як її звали? Вайтлі? Зникла безвісти, і ніхто її більше не бачив.

— Такі штуки творяться все врем’я, — із повним ротом заявив містер Бріц, автомеханік. — Бачили список Бюро пошуку зниклих? Отакенний, — він показав. — І ніхто так і не взнає, де дівається більша часть.

— Хтось хоче ще гарніру? — Бабуся накладала щедрі порції начинки з курчати. Дуґлас дивився і думав, що у цього курчати було два види нутрощів: ті, що дали йому Бог і людина.

Гм, а як щодо трьох видів нутрощів?

Га?

Чому ні?

Розмова далі точилася навколо загадкових смертей. «А ви чули, тиждень тому Маріон Барсумян померла від серцевого нападу, але, може, це ніяк не пов’язано? — Чи пов’язано? — Та це маячня! — Забудьте вже, хіба обов’язково говорити про таке за вечерею», — і так далі.

— Не можна знать усе точно, — сказав містер Бріц. — Може, в городі завівся вампир.

Містер Коберман перестав жувати.

— Зараз, у 1927-му році? — сказала бабуся. — Вампір? Розкажіть ще.

— Аякже, — сказав містер Бріц. — Їх вбивають срібними кулями. Згодиться любе срібло. Вампири його ненавидять. Я читав десь у книжці. Точно, так і є.

Дуґлас поглянув на містера Кобермана, який тримав у руках дерев’яного ножа з виделкою і в кишенях якого лежали тільки мідні монети.

— Нерозважливо судити поспіхом, — сказав дідусь, — і наперед навішувати ярлики. Невідомо, що це за вампір, гоблін чи троль. Це може бути що завгодно. Не можна всіх ділити на категорії з ярликами і казати, що ці поводяться так, а он ті інак. Це нерозумно. Усі вони люди. Люди, які скоїли щось. Саме так, люди, які скоїли щось.

— Перепрошую, — сказав містер Коберман. Він підвівся з-за столу і пішов на свою нічну роботу.

З’явилися зорі, вийшов місяць, гуляв вітер, цокав годинник, на світанку били куранти, зійшло сонце — і ось він, новий ранок, новий день, і містер Коберман, який ступав тротуаром після своєї нічної роботи. Здалеку за ним слідкував Дуґлас, немов маленький механізм, що гудів і уважно дивився мікроскопічними очима.

Опівдні бабуся пішла до бакалійника.

Як завжди, коли її не було вдома, Дуґлас не менше трьох хвилин покричав під дверима містера Кобермана. Як завжди, не почув нічого у відповідь. Тиша була жахлива.

Дуґлас побіг униз і взяв запасного ключа, срібну виделку і три кольорові скельця з розбитого вікна, які він зберіг. Він повернув ключем у замку і повільно прочинив двері.

У кімнаті стояла напівтемрява, вікна були завішені. Містер Коберман у піжамі лежав на простирадлі, спокійно дихаючи. Він не ворушився. Вираз обличчя анітрохи не перемінився.

— Агов, містере Коберман!

Рівне дихання луною відбивалося від сірих стін.

— Містере Коберман, агов!

Дуґлас підійшов до ліжка, стукаючи об підлогу кулькою для гольфу. Він гукнув ще раз, але відповіді не було.

— Містере Коберман!

Нахилившись над ним, Дуґлас торкнувся його обличчя зубцями срібної виделки.

Містер Коберман зморщився, закрутився у ліжку, важко застогнав.

Реакція. Добре. Класно.

Дуґлас витяг шматок блакитного скла з кишені. Подивившись крізь нього, він опинився у блакитній кімнаті, у блакитному світі, що так само відрізнявся від знайомого йому, як і червоний. Блакитні меблі, блакитне ліжко, блакитні стіни і стеля, блакитні дерев’яні столові прибори на блакитному комоді, похмуре синє обличчя містера Кобермана, його блакитні руки і груди, що мірно піднімались і опускались. А ще…

Голодна пітьма розплющених очей містера Кобермана, що пильно дивились на нього.

Дуґлас відскочив і опустив блакитне скельце.

Очі містера Кобермана були заплющені.

Він глянув крізь скельце — розплющені. Без нього — заплющені. Ще раз — розплющені. Скельце геть — заплющені. Кумедно. Дуґлас тремтів від захоплення експериментом. Крізь скельце було видно, як жадібно, зголодніло визирали крізь повіки очі містера Кобермана. Без нього ж здавалось, що вони міцно заплющені.

Але решта Коберманового тіла…

Його піжама розчинилась у повітрі. Мабуть, так на неї подіяло блакитне скельце. Або вона зникла через те, що була на містері Кобермані. Хлопчик скрикнув.

Він міг бачити крізь стінку живота містера Кобермана, прямо всередину!

Містер Коберман був справжнім посібником з геометрії.

Чи чогось такого.

В ньому містилися штуки різного розміру і форми.

Дуґлас хвилин п’ять здивовано стояв, роздумуючи про блакитні, червоні, жовті світи, що існували усі разом, один поруч із одним, як скельця у великому вікні на сходах. Пліч-о-пліч, різні кольори, різні світи; містер Коберман сам так сказав.

То ось чому розбилося кольорове вікно.

— Містере Коберман, прокиньтесь!

Жодної відповіді.

— Містере Коберман, де ви працюєте ночами? Містере Коберман, де ви працюєте?

Легкий вітерець гойдав блакитну штору на вікні.

— У червоному світі чи у зеленому? А може, у жовтому, містере Коберман?

Над усім панувала блакитна скляна тиша.

— Почекайте, — сказав Дуґлас.

Він спустився на кухню, витяг велику скрипучу шухляду і взяв найбільшого, найгострішого ножа.

Він спокійнісінько пройшов через вітальню, піднявся сходами, відчинив двері кімнати містера Кобермана, увійшов і зачинив їх за собою, тримаючи в руці гострого ножа.

Бабуся саме вкладала пиріг у сковороду, коли в кухню увійшов Дуґлас і поклав щось на стіл.

— Бабусю, ти знаєш, що це таке?

Вона мельком глянула поверх окулярів.

— Ні, не знаю.

Річ нагадувала еластичну квадратну коробку яскравого жовтогарячого кольору. З неї стирчали чотири сині квадратні трубки. Пахла вона незвично.

— Ти колись бачила таке, бабусю?

— Ні.

— От і я так подумав.

Дуґлас вийшов із кухні, лишивши коробку на столі. Через п’ять хвилин він повернувся із чимось іще.

— А як щодо цього?

Він виклав на стіл яскраво-рожевий ланцюжок із пурпуровим трикутником на кінці.

— Не заважай мені, — сказала бабуся. — Це усього лише якийсь ланцюжок.

Повернувшись наступного разу, він тримав у руках безліч кілець, квадратів, трикутників, пірамід, прямокутників та інших форм. Усі вони були податливими, пружними, немов зробленими з желатину.

— Це не все, — сказав Дуґлас, висипаючи їх на стіл. — Там, де я їх узяв, є ще.

— Авжеж, авжеж, — заклопотано, неначе здалеку сказала бабуся.

— А ще ти помилялася.

— В чому?

— Що всі люди однакові всередині.

— Не верзи дурниць.

— Де моя свинка-скарбничка?

— Там, де ти її покинув — над каміном.

— Дякую.

Він протупотів у вітальню і дістав свою скарбничку.

Дідусь прийшов з роботи о п’ятій.

— Діду, ходімо нагору.

— Зараз синку. А навіщо?

— Я тобі дещо покажу. Воно не дуже гарне, але цікаве.

Дідусь хмикнув і пішов услід за онуком нагору до кімнати містера Кобермана.

— Тільки бабусі не розповідай. Їй не сподобається, — сказав Дуґлас. Він штовхнув двері. — Ось.

Дідусь розкрив рота.

Дуґлас запам’ятав наступні кілька годин на все життя: коронера і його помічників, що стояли над оголеним тілом містера Кобермана, бабусю, що стояла внизу і розпитувала, що там таке трапилося, і дідуся, який хитким голосом говорив:

— Я відвезу Дуґласа на канікули, надовго, щоб він забув усе це жахіття, усю цю моторошну справу.

Дуґлас казав:

— Чого я маю боятись? Тут немає нічого страшного. Мені не страшно.

Коронер здригнувся і мовив:

— Коберман мертвий, це точно.

Його помічник вкривався потом.

— Ви бачили, що у нього в каструлях з водою? І що загорнуте в папір?

— О Боже мій, Боже мій, так. Я бачив.

— Ісусе.

Коронер знову нахилився над тілом Кобермана.

— Збережемо це в таємниці, хлопці. Це не вбивство. Це акт милосердя. Одному Богові відомо, що ще могло статися, якби не цей хлопчик.

— Ким був Коберман? Вампіром? Чудовиськом?

— Можливо, я не знаю. Але не людиною, — коронер спритно провів пальцями по шву.

Дуґлас пишався своєю роботою. Він добряче поморочився. Слідкуючи за бабусею на кухні, він запам’ятав, куди треба засиляти нитку і як водити голкою. Тому він упорався з містером Коберманом так само вправно, як і бабуся з будь-яким із курчат, яких вона відправляла в піч.

— Я чув, як хлопець казав, що Коберман залишався живим навіть після того, як він витяг з нього усе це, — коронер дивився на трикутники, пірамідки й ланцюжки, що плавали у каструлях. — Він усе ще жив. Боже.

— Він справді так сказав?

— Так.

— Тоді що ж убило Кобермана?

Коронер витяг кілька стіжків зі шва.

— Це… — мовив він.

Світло холодно блиснуло на скарбах, що наполовину визирнули зі сховища; у грудях Кобермана лежали шість доларів п’ятдесят центів срібними монетами.

— Я гадаю, Дуґлас дуже мудро вклав свої гроші, — сказав коронер, швидко загинаючи «начинку» назад.