День повернення додому

День повернення додому

— Ось вони, вже в дорозі! — сказала Сесі, незворушно лежачи на своєму ліжку.

— А де вони зараз? — не приховуючи захвату вигукнув Тімоті ще з порога кімнати.

— Хтось над Європою, а хтось над Азією, дехто понад Островами, ще інші — над Південною Америкою! — продовжувала Сесі із заплющеними очима, при цьому її довгі, чорні вії ледь тремтіли.

Тімоті ввійшов у кімнату на горищі, ступаючи по голій паркетній підлозі.

— І хто там?

— Дядько Ейнар і дядько Фрай, а ще кузен Вільям. Ой, я бачу Фрульду і Хельґара, тітку Морґіану і кузину Вівіан! Ось і дядько Йоганн. Всі вони швидко наближаються!

— А вони в небі? — вигукнув Тімоті, а його сірі оченята при цьому аж світилися з цікавості.

Отут, біля ліжка, він виглядав саме на свої чотирнадцять років.

Надворі гуляв вітер. Ззовні будинок видавися темним, незворушним, освітленим лише сяйвом зірок.

— Хто у повітрі, а хто пересувається землею, по-різному, — мовила Сесі крізь свій сон. Вона лежала непорушно, вдивляючись у себе й озвучуючи побачене. — Я бачу щось схоже на вовка. Воно переходить темну річку саме там, де трохи мілкіше, просто над водоспадом; зоряне сяйво мерехкоче на його шкурі. Ось коричневий дубовий листочок, що здіймається високо-високо в небо. А ще я бачу маленького кажана у польоті. Є тут і чимало інших істот — хтось пробирається лісом, хтось проковзує через слизьке гілля у кронах:, але всі вони поспішають сюди!

— А вони встигнуть до завтрашнього вечора? — Тімоті схвильовано вхопився за краєчок простирадла. З-під комірця у нього, як чорний маятник, збуджено пританцьовуючи, звисав Павучок. Він нахилився над сестрою: — Встигнуть до Дня повернення додому?

— Так, звісно, що так, Тімоті, — зітхнула Сесі. Вона немов заклякла. — А тепер не запитуй мене більше нічого. Зараз я хочу помандрувати у ті місця, які люблю найбільше.

— Дякую, Сесі, — сказав він.

Через веранду Тімоті побіг до своєї кімнати. Поспіхом застелив ліжко. Він прокинувся кілька хвилин тому, саме коли заходило сонце, і щойно замерехтіли перші зорі, побіг до Сесі, адже йому так кортіло із кимось поділитися своїми переживаннями щодо вечірки. А зараз вона спала настільки тихо, що жоден звук не долинав із її кімнати. Поки Тімоті вмивав своє лице, Павучок обплів тонку шию Тімоті срібним ласо.

— Ти лишень подумай, Павучку, завтра — переддень Усіх Святих!

Він підійняв обличчя і поглянув на своє відображення у дзеркалі. Це люстерко було єдиним, дозволеним у домі. Воно — поступка мами його недузі. Ох, якби тільки він не був таким хворобливим! Він відкрив рота, оглянув погані, такі недосконалі зуби, що ними наділила його природа. Наче два ряди кукурудзяних зернят — округлих, м’яких і жовтих. Його піднесений настрій враз погіршився.

Непроникна темрява огорнула будинок, і Тімоті запалив свічку, щоби бачити хоч щось довкола. Він почувався геть спустошеним. Впродовж минулого тижня уся сім’я жила по-старосвітському. Вони спали вдень, а прокидалися на заході сонця, щоби попоратися коло дому. Під його очима виднілися сині мішки.

— Павучку, мені геть кепсько, — ледь чутно мовив він до цього маленького створіння. — Я навіть не можу звикнути до того, щоби засинати вдень, як інші.

Він припідняв підсвічник. Якби тільки мати міцні зуби й такі ікла, як сталеві вістря! Чи міцні руки, та ба, хоча б гострий розум! Чи принаймні такий дар, як у Сесі, що могла вивільняти свою думку і мандрувати світами. Але ні, хтось же мусів народитися покручем, хирляком, в сім’ї — не без виродка. Він навіть… — в цю мить він здригнувся і підсунув свічку поближче до себе — він навіть боявся темряви. Його брати кепкували з нього. Баєн, Леонард і Сем. Вони глузували з нього, бо він спав у ліжку. Це саме стосувалося й Сесі, але з нею було по-іншому — ліжко було частиною створеного для неї комфорту, аби забезпечити необхідний їй спокій, щоби випускати себе, свою душу на полювання. Але Тімоті… хіба він спав у цих чудових, вишуканих, відполірованих скринях, як усі інші? Ні, він не спав! Мати дозволила йому мати власне ліжко, власну кімнату, навіть власне люстерко. То й не дивно, що сім’я оминала його десятою дорогою, як Христове розп’яття. А якби хоча б крила виросли із його лопаток! Він оголив свою спину, оглянув її. Знову зітхнув. У нього жодних шансів. Анінайменших.

Знизу долинали таємничі і вабливі звуки. Чорний лискучий креп прикрашав усі зали, стіни, стелі та двері. Сичання тоненьких чорних воскових свічок на балюстраді сходової клітки. Мамин голос, високий і строгий. Татів голос, що відлунює із вологого та похмурого підвалу. Байєн заходить у цей старий сільський будинок, волочачи за собою два величезних двогалонових бутлі.

— Павучку, треба й мені йти готуватися до бенкету, — сказав Тімоті.

Павучок закрутився на кінчику своєї шовкової ниточки, сховався кудись і зник, а Тімоті відчув себе неймовірно самотнім.

Він поліруватиме скрині, заготовлятиме поганок і павучків, розвішуватиме креп, але щойно розпочнеться вечірка, про нього вмить усі забудуть. І чим менше він, їхній син-недоносок, меркотатиме перед ними, тим буде краще.

Немовби воднораз через весь будинок, радісно вигукуючи, внизу пробігла Лора:

— День повернення додому! День повернення додому! — Її кроки лунали відразу повсюди.

Тімоті знову пройшов повз кімнату Сесі, де вона продовжувала мовчки спати. Раз у місяць дівчина спускалася вниз. А зазвичай завжди залишалася у ліжку. Мила Сесі. Йому хотілося запитати її: «Сесі, а де ти зараз? У кому ти зараз? І що відбувається? Чи ти он там, за тими пагорбами? А що там?» Але натомість він пішов до кімнати Елен.

Елен сиділа за своїм столом, розсортовуючи пасма світлого, рудого та чорного волосся та маленькі обрізки нігтів, які вона збирала, працюючи манікюрницею в салоні краси у селі Меллін за п’ятнадцять миль звідси. У кутку покоїлася важка скриня з червоного дерева, із викарбуваним на ній її ім’ям.

— Іди геть, — бовкнула вона, навіть не поглянувши у бік Тімоті. — Я не можу спокійно працювати, коли ти тут стовбичиш, бовдуре.

— Ти лишень подумай, Елен, завтра — переддень Усіх Святих! — сказав він, намагаючись бути товариським.

— Ха, ти подивись на нього, — вона поклала кілька нігтиків у маленький білий мішечок, надписуючи його, — а для тебе це що може означати? Що ти знаєш про це свято? Ти можеш хіба що перелякатися до смерті, от що! Краще повертайся у свою люлю!

Його щоки запашіли.

— А взагалі-то мене потребують! Я тут полірую, я працюю і всіляко допомагаю!

— Якщо ти негайно не заберешся звідси, то завтра у своєму ліжку знайдеш дюжину сирих устриць, — сказала Елен і сухо додала: — Давай, бувай, Тімоті.

Роздратований Тімоті хутко помчав униз і, на свою біду, наткнувся на Лору.

— Гей ти, дивись куди преш! — прокричала вона крізь зціплені зуби і кудись зникла.

Він побіг до дверей, що вели у погріб, вдихнув просякле вогкістю і землею затхле повітря, що вдарило із самого дна.

— Тату, я тут!

— О, давно пора! — гукнув батько знизу. — Рухайся, а то не впораємося до їхнього приїзду!

Тімоті завагався лише на якусь долю секунди, якої вистачило, щоби почути мільйон інших звуків, що долинали із різних куточків будинку. Брати приходили і відходили, як поїзди на станції, перемовляючись і сперечаючись. Якби простояти на одному місці хоча би кілька хвилин, повз тебе промайнуло би ціле сімейство, несучи у блідих руках силу-силенну речей: Леонард — свою чорну лікарську валізку, Самуель — велику, запилену книгу, оправлену чорним деревом, і рулони крепу під пахвою, а Байєн курсував до і від авто, несучи все нові галони з питвом.

Тато перестав натирати скрині, щоби вручити Тімоті ганчірку, а разом з нею і свій гнівний погляд. Він постукав по величезній скрині із червоного дерева.

— Давай, начисть її до блиску! Але так, щоби ми могли приступити до наступної! Працюй, а то життя проспиш.

Натираючи скриню воском, Тімоті заглянув у її середину.

— Дядько Ейнар — високий мужчина, правда, тату?

— Ага.

— А який у нього ріст?

— Розмір цієї скрині може тобі про це сказати.

— Ну я ж тільки хотів запитати! Десь із сім футів?

— Щось ти дуже розбалакався!

Близько дев’ятої Тімоті вийшов надвір, в осінню темряву. Подував по-жовтневому непевний вітерець — то холодний, то теплий. Тімоті впродовж двох годин блукав по лужку, збираючи поганки і павучків. Його серце знову почало пришвидшено калатати в очікуванні свята. Скільки ж то родичів, казала мама, мають приїхати? Сімдесят? Сотня?

Він проминув фермерський будинок. «Якби ж ви тільки знали, — промовив він до освітлених вікон, — що зараз відбувається у нашому помешканні!» Тімоті забрався на вершину пагорба і поглянув на місто, що мирно спало собі за декілька миль звідси, на круглий годинник, що білів високо на ратуші. Ні, місто також не здогадувалося. Додому він приніс багато слоїчків з поганками та павуками.

У маленькій каплиці внизу діялася служба. Це був такий самий ритуал, як і всі інші, що відбувалися всі ці роки — батько монотонно виспівував темні рядки, а мамині прегарні, мовби вирізьблені зі слонової кості руки рухалися у відповідних благословеннях. На службі були присутніми усі діти, крім Сесі, котра так і зосталася лежати нагорі у своїй постелі. Хоча ні, Сесі теж була присутньою. Тімоті бачив, як вона поглядала то очима Байєна, то маминими, то Самуелевими, ось і твоїми, а за мить уже й зникла.

Тімоті молився до Лихого Духа, втягнувши од хвилювання свій живіт:

— Будь ласка, я тебе благаю, допоможи мені вирости! Допоможи мені стати таким, як мої брати і сестри. Не дай мені бути іншим. Якби тільки я міг причіпляти волосся до пластмасових фігурок, як це робить Елен, чи закохувати у себе людей, як це робить Лора, чи читати дивні книги, як Сем, чи працювати на престижній роботі, як Байєн і Леонард. Чи одного дня створити сім’ю, як мама з татом…

Настала північ. Сильна буря сколихнула дім. Блискавиця освітила півнеба дивовижним, білим до сліпоти зигзагом. Тепер навіть глухий міг почути наближення смерчу, що все ближчав і ближчав. Здавалося, ніби він хоче втягнути у себе все надовкола, виючи, висвистуючи і розпушуючи вогку нічну землю. Аж раптом вхідні двері майже зірвалися із завіс, важко і недоладно провиснувши, і на порозі постали Дідусь і Бабуся, першими здолавши нелегкий шлях зі Старого світу.

Після їхнього прибуття наче мішок розв’язався — щогодини прибували все нові гості. Пурхання чиїхось крил біля бокового вікна, легкий перестук на ґанку, чиєсь шкряботіння із чорного входу, таємниче шурхотіння в підвалі. Осінній вітер дуднів у комині, наче в дуду. Мати наповнила великий кришталевий кубок для пуншу пурпуровою рідиною із тих бутлів, що їх Байєн приніс додому. Батько бігав із покою в покій, запалюючи ще більше свічок. Елен та Лора розвішували китиці вовчих ягід. Тімоті стояв посеред цієї дикої веремії, влаштованої родичами. Його обличчя наче застигло, руки тремтіли, безвільно звисаючи вздовж тіла, погляд метався туди-сюди. Шум, гам, стукіт у двері, сміх, булькання рідини, темрява, шелест вітру, тріпотіння перетинчастих крил, тупотіння ніг, радісні вибухи розмов, прозоре деренчання вікон, метляння ряхтливих, скрадливих, лякливих, колихких тіней.

— Ну-ну, а це, мабуть, Тімоті?!

— Що?

Чиясь прохолодна рука потиснула руку Тімоті. Видовжене волохате обличчя схилилося над ним.

— Молодець, хороший хлопчина! — сказав незнайомець.

— Тімоті, — промовила мама, — це твій дядько Джейсон.

— Здрастуйте, дядьку Джейсоне.

— А тут у нас… — мати супроводжувала дядька Джейсона далі. Вже йдучи він повернуся, показавши обличчя з-під капюшона, що ваговито покоївся на плечах, і підморгнув Тімоті.

Хлопчик знову залишився сам.

І в цій мерехтливій від свічок темряві він почув голос Елен, що долинав наче з-за тисячу миль звідси. Голос нагадував звуки флейти.

— …Щодо моїх братів, то вони дуже розумні. Як ти гадаєш, чим вони займаються, тітко Морґіанно?

— Уявлення не маю.

— Вони керують похоронним бюро у місті.

— Не може бути! — тітка аж роззявила рота.

— Так-так! — пронизливо засміялася Елен. — Хіба це не кумедно?

Тімоті вкляк.

Сміх призупинився.

— Вони приносять додому поживу для мами, тата та й, зрештою, для всіх нас, — провадила Лора, — ну, крім Тімоті, звісно.

Незручна пауза. Голос дядька Джейсона зажадав відповіді:.

— Ану, що таке, що не так з Тімоті?

— Цить, Лоро, тримала б ти краще язика за зубами! — сказала мати.

Тімоті заплющив очі, коли Лора почала теревенити далі:

— Тімоті не… ну як це сказати, не любить крові. Він надто чутливий.

— Він ще навчиться, — сказала мама. — Він ще навчиться, — повторила вона строго. — Він — моє дитя, тож він навчиться. Тим паче, йому тільки чотирнадцять.

— Але ж я на цьому виростав, — сказав дядько Джейсон, його голос відлунював то в одній, то в іншій кімнаті. Надворі вітер вигравав на деревах, немов на арфах. Дрібний дощик стукотів у шиби — «на цьому виростав» відгукувалося, поступово затихаючи, аж поки зовсім не втихло.

Тімоті, покусуючи губи, нарешті розплющив очі.

— Зрештою, це моя вина, — тепер мама провела гостей на кухню, — я намагалася його змусити. Але ж не можна змушувати дітей робити те, чого їм не хочеться, бо зробиш їм тільки гірше і вже назавжди відіб’єш бажання. Ось, наприклад, Байєн. Йому було тринадцять, коли він…

— Я розумію, — прошепотів дядько Джейсон, — Тімоті ще доросте.

— Звичайно, що так, — виклично підтвердила мама.

Полум’я свічок здригалося щоразу, коли тіні йшли і поверталися, блукали чи прогулювалися десятками старожитніх кімнат, затхлих, запліснявілих. Тімоті стало холодно. Вдихнувши гарячий запах воску і мимоволі схопивши свічку, він почав ходити із нею по всьому будинку, прикидаючись, ніби поправляє креп.

— Тімоті, — із-за розмальованої стіни почувся знайомий зміїний голос. — Тімоті боїться темряви!

Леопардів голос! Цей клятий Леонард!

— Мені просто подобаються свічки, от і все, — з докором прошепотів Тімоті.

Ще сліпучіший спалах, ще сильніша громовиця. Переливи буйного реготу. Грюкання дверима і прицмокування, вигукування і шелестіння одеж. Липкий туман просочувався крізь вхідні двері. А із туману, поправляючи і доводячи до ладу свої крила, гордо виступив високий і статечний чоловік.

— Дядько Ейнар!

Тімоті кинувся з усіх своїх худих ніг, вбіг прямісінько у туман, крізь зелені, сплетені в павутинку тіні, прямісінько у розпростерті дядьком Ейнаром обійми. Дядько його підняв.

— Ти маєш крила, Тімоті! — Він підкинув хлопчика, легкого і худого, як тріска, як засохлий чортополох. — Крила, у тебе є крила, лети!

Обличчя внизу завертілися. Темрява закружляла. Будинок ніби вітром здуло. Тімоті почувався легесеньким морським бризом. Він змахнув своїми руками. Дядько Ейнар упіймав його і ще раз підкинув до самої стелі, яка, здавалося, валиться на нього, наче спалена до вугликів стіна.

— Лети, Тімоті, лети! — кричав Ейнар своїм басовитим голосом. — Махай крилами, махай!

Десь між лопаток Тімоті з’явилося незвичайне відчуття — звідти немов виростали корені, проривалися назовні, щоби розквітнути новісінькими, ще вологими перетинками. Йому здалося, ніби направду у нього виросли крила. Він щось безладно лепетав, а Ейнар ще раз підкинув його вгору.

Осінній вітер хвилею впав на будинок, і водномить линуло як із відра. І сволоки захиталися так, що в канделябрах люто гойднулося полум’я свічок. І сотня родичів усіх форм і розмірів визирали з кожної темної зачарованої кімнати, утворюючи чорторий, всередині якого Ейнар вертів хлопчиком, наче жезлом в облозі ревучих просторів.

— Все, досить! — закричав Ейнар врешті.

Тімоті, якого Ейнар опустив на паркет, якраз навпроти себе, знеможено, але захоплено і радісно схлипував:

— Дядечку! Дядечку! Дядечку!

— Ну що, сподобалося? Як воно тобі, Тімоті, літати? — усміхнувся дядько Ейнар, нахилившись до хлопчика і скуйовдивши йому волосся. — Ну гаразд, гаразд, хлопчику.

Час спливав, і наближався світанок. Більшість гостей вже прибули і були готові відходити до сну, щоби незворушно проспати аж до наступного заходу сонця, коли можна буде вибратися зі своїх скринь із червоного дерева та розпочати бенкет.

Дядько Ейнар, а за ним і десятки інших гостей, подався у підвал. Мама показувала їм шлях туди, де рядами вилискували скрині. Ейнар ішов, а за його спиною напиналися крила, наче вітрила кольору морської хвилі. Щойно вони зачіпляли сходинку чи стіну, то здавалося, наче хтось ніжно постукує по барабанних перетинках.

А нагорі лежав Тімоті, журився своєю журбою і вкотре пробував полюбити темряву. Скільки всього можна робити у темряві, чого люди не бачитимуть і за що, отже, не зможуть тебе засуджувати. Він насправді любив ніч, але то було тільки подоба любові — деколи ночі було настільки багато, що йому хотілося кричати.

У підвалі бліді руки рвучко закривали віка скринь із червоного дерева. А по кутках декотрі з родичів мусіли скрутитися у три погибелі, щоби сяк-так влягтися — очі заплющені, голови на лапах. Світанок. Сон.

Захід сонця. Гулянка здійнялася, як здіймається колонія потривожених кажанів — з вереском, пурханням і посвистом крил. Віка скринь зі стуком відкинулися. Із вогкого погребу долинуло тупотіння ніг. Припізнілих гостей все більшало; почувши стукіт з парадного чи чорного входів, їх впускали.

Дощило, і промоклі відвідувачі вручали Тімоті свої каптури, промоклі капелюхи і забризкані плахти, а він відносив це все у комірчину. Кімнати були переповнені. Сміх однієї кузени, що пролунав, наче постріл, в одному залі, рикошетом відбився від стіни в іншому, зробив віраж і влучив прямісінько у вуха Тімоті вже із четвертої кімнати, зоставшись таким самим цинічним, як і був.

По підлозі прошмигнула миша.

— О, я вас знаю, племіннице Ляйбершраутер, — вигукнув батько поблизу Тімоті, але звертався вочевидь не до нього.

Десятки людей височіли над ним, тиснулися, штовхали ліктями, але не помічали.

Врешті, він розвернувся і помчав сходами нагору.

— Сесі, — прошепотів він, — де ти зараз, Сесі?

Вона якийсь час мовчала, потім ледь чутно прошепотіла:

— В долині Імперіал. Біля Солтонського моря[1]. Тут гейзери і… спокій. Я в тілі фермерової дружини. Сиджу на ґанку. Я можу змусити її порухатися, якщо захочу, можу змусити її що завгодно. Сонце помалу котиться за обрій.

— І як там, Сесі?

— Якщо прислухатися, почуєш шипіння гейзерів, — вона промовляла пошепки, неначе у церкві, — пара підштовхує намул, на поверхні з’являються маленькі бульбашки, наче голомозі чоловічки визирають із густого сиропу, з киплячого джерела. А тоді їхні сірі голівки лускають, наче ґумові, з таким звуком, з яким розтискаються вологі губи. Пухнасті пір’їни пари втікають від розірваної тканини. Тут пахне сіркою і незапам’ятними часами. Десять мільйонів років динозавр каламутив ці води.

— І він ще досі там?

Миша пробігла попід ногами трьох жінок і щезла у кутку. Через мить там, де зникла миша, із нічого з’явилася вродлива жінка, посміхаючись усім своєю білосніжною усмішкою.

Щось прикипіло до запотілої шибки кухонного вікна. Воно безнастанно зітхало, і схлипувало, й стукало, але Тімоті не бачив, що це. Подумки він знаходився надворі, спостерігаючи за тим, що відбувається у будинку. Падав дощ, дув вітер, і поцяткована вогниками свічок темрява вабила його. Там танцювали вальси, стрункі високі постаті робили піруети в унісон чужоземній музиці. Світляні зайчики миготіли на піднятих пляшках, крихточки землі обсипалися із їхніх корків. Звідкись упав павучок, тихо задріботів своїми лапками по підлозі.

Тімоті здригнувся. Він знову був усередині дому. Мама взяла його до роботи — біжи сюди, біжи туди, принеси те, принеси се, допоможи там, злітай на кухню, подай он те і ще це, візьми тарілки і наклади їжу, і так далі і тому подібне, бо вечірка тривала.

— Ні, його вже там немає, — губи сплячої Сесі привідкрилися, слова важко злітали з них. — Я у свідомості цієї жінки, роззираюся навсібіч, милуюся незворушним морем. Воно настільки тихе, що аж мурашки по шкірі. Я сиджу на ґанку і чекаю, поки мій чоловік повернеться додому. Інколи вистрибує рибка і… шубовсть — назад у зоряне мерехтіння води. Пагорб, море, кілька автівок, дерев’яний ґанок, моє крісло-гойдалка, я і тиша.

— А що зараз, Сесі?

— Я підводжуся з крісла.

— І…?

— Я йду по ґанку, підходжу до гейзерів. Наді мною пролітають літаки, неначе первісні птахи. А потім знову цілковита тиша.

— Скільки часу ти залишатимешся у ній?

— Допоки вволю не навідчуваюсь, не надивлюсь і не наслухаюсь, допоки не зміню якимось чином її життя. Я спускаюся із ґанку, йду по дерев’яних дошках. Мої ноги повільно й втомлено вистукують по них.

— А зараз?

— А зараз сірчана пара огортає мене. Я дивлюся, як бульбашки тріскають і зникають. Ось пташка з криком ударилася у мою скроню. Нараз я вже у пташці і лечу геть. З висоти пташиного лету бачу внизу жінку, вона робить кілька кроків по дерев’яному настилу вперед, до гейзера. Чую звук, так наче у розплавлену безодню хрьопнувся камінь. Я продовжую летіти, а тоді роблю коло, щоби побачити, як біла рука жінки по-павучому метляється, а тоді зникає у густій сірій лаві. Через мить лава розгладжується. Тепер я лечу додому, все швидше і швидше, швидше і швидше.

Щось стукнуло у вікно. Тімоті здригнувся.

Сесі широко розплющила очі — сяйливі, щасливі, радісні:

— Ось я і вдома.

Помовчавши якусь мить, Тімоті зважився озватися:

— День повернення якраз у розпалі. Всі вже тут.

— То чому ти нагорі? — вона взяла його за руку. — Ну що ж, проси, — вона хитро посміхнулася, — проси, що хотів.

— Не хотів я нічого просити, — відповів він, — ну… майже нічого. Ех, Сесі, — слова лилися потоком, — я хочу зробити на вечірці щось таке, щоби всі на мене поглянули, щось таке, що зробило би мене таким самим поважним, як вони, щось таке, щоби вони зрозуміли — я теж належу до цієї родини. Але я нічого такого не вмію і почуваюся геть непотрібним. І я подумав, може, ти можеш…

— Я можу, — сказала вона, заплющуючи очі і подумки посміхаючись. — Випростайся. Не ворушись. — Він послухався. — А тепер заплющ очі і ні про що не думай.

Він стояв непорушно і ні про що не думав, чи, вірніше, думав, що ні про що не думає.

Вона зітхнула.

— Ну що ж, спустимося вниз, Тімоті? — і з цими словами Сесі пірнула всередину хлопця, наче рука у рукавичку.

— Ану, попрошу хвилинку уваги, дивіться всі! — Тімоті врочисто підняв келих, наповнений теплою червоною рідиною. І вся родина обернулася, геть уся — тітки, дядьки, кузени, брати, сестри!

Він спустошив бокал до дна.

Махнув рукою у бік сестри Лори. Перехопив її погляд, щось шепочучи скрадливим голосом, від чого вона заціпеніла. Коли він підходив до неї, то почувався високим, як дерево. Вечірка призупинилася. За ним зусібіч спостерігали. З усіх дверей визирали обличчя. Вони не сміялися. На маминому обличчі з’явився приголомшливий вираз. Батько виглядав спантеличений, але задоволений, і з кожною миттю він, здавалося, все більше і більше пишається ним.

Тімоті ніжно вкусив Лору у шию, де пульсувала вена. П’яно похитувалося полум’я свічок. Вітер бешкетував уже на самісінькому дахові. Звідусюди витріщалися родичі. Він запхав у рота поганку, проковтнув. Тоді ляснув руками по боках і почав крутитися:

— Гляньте, дядьку Ейнаре, я лечу! Нарешті я лечу!

Він махав і махав руками. Ноги вибивали дріб. Доокруж миготіли обличчя.

Вже на верху сходів, коли він все ще розмахував руками, до нього донісся мамин крик:

— Досить, Тімоті!

— Гей! — вигукнув він у відповідь і стрибнув у просвіт між сходами.

На півдорозі уявні крила зникли. Він закричав. Дядько Ейнар підхопив Тімоті. Переляканий до смерті він упав прямісінько у його руки. І тоді губи Тімоті заговорили чужим голосом: «Це я, Сесі! Це я, Сесі! Ходіть, привітаєтеся зі мною! Ходіть усі нагору, перша кімната зліва!» Після цього Тімоті розреготався, хоча йому хотілося проковтнути цей регіт разом зі своїм язиком.

Сміялися всі. Ейнар опустив Тімоті на підлогу. Пробираючись крізь натовп родичів, котрих зібралося стільки, що аж чорніло в очах, і кожен із яких поспішав нагору привітати Сесі із таким незабутнім видовищем, Тімоті опинився біля дверей перший.

— Сесі! Я тебе ненавиджу! Ненавиджу тебе!!!

Надворі, у густій темряві біля платана, Тімоті знудило. Він гірко схлипнув і, впавши на купу осінньої кушпели, замолотив по ній кулачками. Потім затих. З кишені його сорочки, із затишної сірникової коробки, виповз павучок. Павучок поповз по руці Тімоті, дослідив його шию, а тоді забрався по ній у вухо, щоби полоскотати. Тімоті потряс головою:

— Не треба, Павучку, ну не треба! — Легенький та обережний дотик лапки, що досліджувала барабанну перетинку, змусив Тімоті здригнутися. — Не роби цього, Павучку!

Ридання Тімоті вже стишилися.

Павучок прогулявся по щоці хлопця, перепочив біля носа, заглянув у ніздрі, ніби хотів там побачити мозок, потім акуратно видряпався на кінчик носа і по-павучому присів собі там, вдивляючись у Тімоті своїми зеленими очима-самоцвітами, аж поки хлопець не розсміявся.

— Давай, іди геть, Павучку.

Тімоті присів навпочіпки, шарудячи листям. Земля потопала у місячному сяйві. З будинку долинала соромітна лайка, оскільки присутні забавлялися у «Дзеркальце, дзеркальце». У напівтемряві гості викрикували, намагаючись вгадати — чиї відображення не з’являлися та й взагалі ніколи не з’являються у дзеркалі.

— Тімоті! — Крила дядька Ейнара розгорнулися і затріпотіли, плеснувши при цьому, наче литаври. А через мить хлопець відчув себе маленьким і невагомим наперстком, якого дядько Ейнар замість того, щоби надіти на палець, примостив собі на плече.

— Не вішай носа, племіннику Тімоті. У кожного своя доля, і в кожного своя дорога. Ти тільки поміркуй, наскільки цей світ кращий для тебе. Наскільки яскравіший. Для нас він давно помер. Ми вже на нього надивилися до нудоти, повір мені.

Найкраще життя — це життя коротке. І ціна йому — не гріш у базарний день, запам’ятай це.

Весь час, від поопівночі до світанку, дядько Ейнар ходив із Тімоті по будинку, з кімнати в кімнату, виспівуючи пісень. Ватага тих, хто запізнився, влаштувала нову гульбу. З ними була і закутана у єгипетський саван пра-пра-пра-пра і ще тисячу разів прабабуся. Вона не обмовилася жодним словом, випроставшись, наче приткнута до стіни прасувальна дошка, а із очних западин, здавалося, сяють всезнаючі, мудрі та спокійні очі. Під час сніданку о четвертій ранку прабабцю у тисячному коліні відвели до найпочеснішого місця за довжелезним столом.

Численні юні кузени, з’юрмившись біля чаші із пуншем, випивали за здоров’я один одного. Їхні оливкові очі полискували, їхні видовжені, диявольські обличчя і хвилясте бронзове волосся нависали над столом, за яким вони пили; їхні сильні і водночас слабкі напівюначі-напівдівочі тіла штовхалися і борюкалися одне з одним, щойно вони напилися до нестями. Вітер завив голосніше, зорі запалали несамовитіше, гамір подужчав, танці ошаленіли, пиття стало п’янішим. Для Тімоті там було на що надивитися і чого наслухатися. Тьма каламутилася, бралася пухирями, достобіса облич зникало і з’являлося знову.

«Увага!»

Бенкетувальники затамували подих. Десь далеко у місті годинник вибив шосту ранку. Свято закінчувалося. В унісон бою курантів годинника сотня голосів почали співати пісні, яким було літ десь із чотириста, пісні, яких Тімоті не міг знати. Руки родичів сплітались, ледь похитувались; вони співали, а десь там, у холодному ранковому місті, годинник на ратуші вдарив востаннє і затих.

Тімоті заспівав. Він не знав ні слів, ні мелодії, але чомусь він співав, і в нього це виходило само собою. Він метнув погляд на зачинені двері нагорі.

— Дякую, Сесі, — прошепотів він. — Я тобі пробачаю. Дякую.

Потім він просто розслабився і дозволив словам злітати угору голосом Сесі.

Почалося гамірне розставання. Мама з татом стояли на порозі, прощально потискали руки і розціловувалися почергово з усіма родичами. Крізь відчинені двері було видно, як на сході барвиться небокрай. У кімнату прокрався холодний вітер. Тим часом Тімоті відчув, ніби щось його підхопило і ось він уже переходить із одного тіла в інше, відчув, як завдяки Сесі опинився у дядькові Фраєві і дивиться на світ його очима, а лице в нього як печене яблуко, а через мить він злетів сухим листочком над будинком і пробудженими схилами. Потім, розгонисто біжучи запилюженою стежкою, Тімоті відчув, як горять вогнем його очі, як ранок холодить його шерсть — він перебував у дядькові Вільямові, котрий саме зараз поспішав чимшвидше покинути улоговину…

Немов камінець у роті дядька Ейнара,[2] Тімоті метлявся поміж перетинчастого ляскання крил, що закривали небо. А потім він назавжди повернувся у своє тіло.

Світало. Останні гості покидали забаву, обіймаючись, плачучи і скаржачись на те, що світ стає для них все тіснішим. Були часи, коли вони зустрічалися щороку, а тепер між зустрічами минали десятки літ.

— Не забувайте, — вигукнув хтось, — зустрічаємось у Салемі[3] в 1970-у!

«Салем. — Заціпенілий розум Тімоті знову прокрутив ці слова. — Салем, 1970. Там буде дядько Фрай і загорнута у пожовклий саван бабця у тисячному коліні, тато з мамою, Елен, Лора, Сесі та всі інші. Але чи буде він там? Чи може він сподіватися, що доживе до того часу?» З останнім затихаючим поривом вітру геть усі вони зникли — ця тьма шарфів, ця тьма крилатих істот, ця тьма сухого листя, ця тьма скиглячих, здушених звуків, ця тьма ночей, шаленства і мрій.

Мама зачинила двері. Лора взялася за мітлу.

— Не треба, доню, — сказала мама, — поприбираємо ввечері, а зараз нам треба поспати.

Сім’я розбіглася — хто у погріб, хто нагору. Тімоті йшов через прикрашену крепом вітальню, похнюпивши голову. Минаючи дзеркало, яким гралися на вечірці, він побачив у ньому своє відображення — бляклу смертну постать, замерзлу і тремтячу.

— Тімоті, — промовила мама.

Вона підійшла і погладила рукою його обличчя.

— Синку, — зітхнула вона, — ми любимо тебе, пам’ятай це. Ми всі любимо тебе. Немає значення, наскільки ти відрізняєшся від нас, немає значення, чи покинеш ти нас колись. — Вона поцілувала його у щоку. — І навіть коли ти помреш, твій прах спочиватиме непотривоженим, ми подбаємо про це. Ти упокоїшся в мирі навіки, а я відвідуватиму твою могилу кожного надвечір’я Дня Усіх Святих[4] і переховуватиму твій прах ще надійніше…

У будинку запанувала тиша. Десь далеко над пагорбом здійнявся вітер останнім метушливим роєм кажанів.

Тімоті піднімався сходами нагору, сходинка за сходинкою, і гірко плакав.