Дефіляда в Москві

ДМИТРОВА НІЧ

Цілий день у казармі колишнього совєтського полку НКВД зведений український курінь провадив тренування урочистої маршової ходи. Назавтра ВОНО мало відбутись — ґрандіозна дефіляда звитяжних військ антисталінської коаліції у Москві на Красній площі. До участи в цьому символічному проходженні з українського боку було відібрано найкращих, найхоробріших і найпатріотичніших — бойових вояків і старшин. Для дефіляди всім її учасникам коштом Генерального штабу Українського війська було справлено нові однострої українського зразка: мазепинки з золотошитими тризубами, мундири кольору хакі з вилогами, накладними кишенями, скроєні під носіння сорочки і краватки теж захисного кольору (німці були дуже невдоволені, бо ця уніформа нагадувала ненависний їм британський стиль), замість чобіт справили добротні шкіряні черевики і прекрасної коричневої шкіри гамаші на ремінцях із позолоченими пряжками. В майбутньому за таким зразком планувалось шити однострої для всіх старшин Українського війська. Солдатам належалося майже все таке саме, лише замість гамашів — високі шнуровані черевики.

Десь о шостій годині вечора командуючий екзерсисом полковник Староліт дав команду «Спочинь!» і сказав, що до шостої години ранку панове дефілянти вільні. Можуть виспатись і бути готовими, а також свідомими своєї високої місії та довіри, яку їм виявила нація. Також пан полковник не радив панам дефілянтам йти до курвів у московські борделі чи напиватись алкоголем до тваринної подоби, натомість він рекомендував панам дефілянтам відвідати похідну церкву, що її священик Української Православної Церкви (отець Євлампій) розгорнув у висвяченій полковій так званій ленінській кімнаті, висповідатись і помолитися за славу української зброї, бо грішні суть усі.

— Сам, либонь, не мине кілька чарок перцівки перехилити, — сміючись, сказав Остап Назарук Дмитрові Левицькому, коли офіцери йшли з плацу до казарми.

У казармі до Дмитра і Остапа, які вляглися на залізні ліжка, підійшов знайомий поручник танкових військ:

— Панове, ми, яко послушні, вирішили таки зважити на пораду пана полковника і не йти до московських курвів, але ніхто не завадить нам за дружньою вечерею вихилити по кілька чарок доброї російської водки, а хто хоче — вина. Приєднуєтесь?

— А де ти її, ту водку, візьмеш? — спитав без особливого ентузіазму Дмитро.

— У тім то й річ, що є. Ройовий Шевчукевич знайшов напівлеґальну ресторацію, де продають цілком пристойну довоєнну ще горілку і добрі грузинські вина. Звичайно, за валюту — за гривні.

— Що, Остапе? — спитав Дмитро. — Вживемо потроху, як казала моя покійна баба.

— Потроху, — відповів Остап. — По скільки складаються?

— По двадцять п'ять гривень, — сказав поручник. Дали гроші і задрімали. Остапові снився Львів, як завжди, дощовий, і пані Аліна, яка ворожила на картах і казала, що Остап стане генералом, Остап допитувався, чи вона ретельно вивчила, як лягають карти і чи не помилилась, чи таки генералом він стане, чи може, мільйонером?..

Дмитрові снилась Генця. Ніби вони у Чернівцях, гуляють міським парком. Генця напрочуд лагідна, обіймає його за своєю звичкою — обома руками його ліву руку, ластиться, треться об його плече, сміється беззвучно, тішиться, як дитина, і дивиться на нього, по-дитячому смішно нахиливши голову і примруживши одне око, залізає йому на плечі, аби він ніс її «на горгошах», а потім від напливу почуттів каже «мур-р-р!».

Потім їх розбудив поручник і запросив до їдальні, де було накрито столи. Як на Москву 41-го, вечеря була до непристойного розкішною: червоний і чорний кав'яр, сьомга, смажена телятина з цибулею, оселедці і фірмова страва курінного кухаря — рагу по-похідному: свинина, тушкована з картоплею і капустою. Крім «Московской» горілки і грузинських вин, були дорогі кизлярські та єреванські коньяки. Очевидно, ройовий Шевчукевич знайшов не напівлеґальну ресторацію, а кремлівський продуктовий склад.

Дмитро поклав собі не напиватись. Випив лише чарку горілки, дві чарки коньяку — дагестанського і вірменського — та шість келихів вина. Не напився, але й тверезим не був. Панове дефілянти теж не дуже напивалися, гумору і криків, як це буває зазвичай на офіцерських вечірках, не було, всі якось сумовито жартували. Замріяно пили. Але ніхто не впився, не проголошували дотепних тостів, усе було якось ніжно, по-домашньому, всі були уважні один до одного. Прислуговували з охотою сусідові, коли він просив чи то сільничку, чи сифон із зельтерською водою — бо ж справді, завтра вони будуть творити Історію.

— Як ви гадаєте, панове, — несподівано спитав товариство сотник Бриль, схожий на покійного поета Богдана-Ігора Антонича. — Що буде через п'ятдесят років?

Це назагал тривіальне питання несподівано налаштувало зібрання на веселий лад. Посипалися найфантастичніші футурологічні прожекти.

— Українське військо здійснить останній кидок на південь. І український вояк обмиє свої запорошені черевики в теплих водах Індійського океану!

— Українці на північноамериканському континенті проголосять СШУ — Сполучені Штати України!

— Відбудеться Переяславська рада. На якій росіяни попросять прийняти їх до складу Українського царства!

— Ні, Україна не буде царством, вона буде каганатом під назвою Київська Русь!

— Ні, панове, Україна називатиметься Імперія Трьох Морів — Чорного, Балтійського та Каспійського!

— Генерал-полковникові Остапу Назаруку буде присвоєно звання генерал-гетьмана з нагоди його першого 70-річчя!

— Україна розгромить НАТО — негро-арабо-туранську орду!

— Етнічним росіянам в РОА (руской освободітєльной арміі) буде дозволено робити військову кар'єру аж до посади «замкомвзвод» включно!

— У гуманітарних вузах Імперії вивчатиметься ще одна мертва мова — рускій язик!

— Україна встановить дипломатичні стосунки з Сибірською Джамахірією!

— В Москві буде відкрито пам'ятник великому другові російського народу гетьманові Війська Запорозького Петрові Конашевичу-Сагайдачному!

— Українські спортовці стануть чемпіонами світу з копаного м'яча!

…Не дивно, що після таких розмов Дмитрові, коли він заснув, снилися винятково футурологічні сни: то якісь кагани — імператори у плямистих уніформах з червоно-чорно-білими нашивками на рукавах. То реактивні літаки з тризубами на фюзеляжах. То фантастично гарні авта, що мчали кудись широченними дорогами, — все якось миготіло, як у кольоровому кінематографі (що теж фантастика!), аж поки один кадр не зупинився, і Дмитро побачив себе чітко і виразно, як наяву.

Хорунжий Українського війська Дмитро Левицький у новій уніформі йшов головною вулицею України — Хрещатиком. Було літо 1997 року. А саме 24 серпня. Дмитро з радісним захопленням помітив, що місто вбране у синьо-жовті барви — прапори, драпірування вітрин, щити з гаслами. Він придивився до одного і прочитав таке, що змусило його здригнутися: «Хай живе 6-та річниця незалежности України!». Що за чудо, яка «шоста річниця», адже від 1941 року, якщо тепер 1997, мало би минути п'ятдесят шість років!?

Це, мабуть, помилка, заспокоїв себе Дмитро. Довкола було дуже багато людей, вони якось дивно вбрані, всі без капелюхів, дівчата в штанах, на сорочках написи латинським шрифтом, які Дмитро прочитати прочитав, проте не зрозумів. Щось дуже багато згадувалося про Америку і якийсь «бузінес», у кількох молодих осіб Дмитро побачив на синіх штанах ззаду нашиті американські прапорці, що за дива — чи це вони хочуть сказати, що нам Америка до…, але чому, ми з нею, здається, не воювали, хоча за ці 55 років, може, й того… Як чоловік військовий, хорунжий з приємністю відзначив, що київські хлопці мають здоровий спортивний вигляд, і, що посутньо, більшість із короткими військовими стрижками. Щоправда, траплялись і бородаті, й довговолосі, схожі на священиків, але в партикулярній одежі. Очевидно, Патріархат дозволив отцям не носити рясу повсякчас, поміркував собі хорунжий.

На нього увагу звертали, але досить стримано, так — ковзали поглядом і проходили мимо. Але один дядько із сумовито звислими вусами, у вишиванці, перепинив Дмитра:

— Перепрошую, скажіть, що це за форма така на вас — козацька чи «тризубівська»?

Дмитро його достеменно не зрозумів, придивився до дядька: костюм по моді — двобортний, черевики теж — із дірочками, значок на вилозі — синьо-жовтий прапорець і напис: «Верховна Рада України».

— Це на мені однострій старшини Українського війська, — відповів чемно Дмитро.

— Старшини, — здивувався дядько. — А виглядаєте ви як офіцер.

— Я і є офіцер, — посміхнувся Левицький.

— Так? — дядько втупився у два срібні ромби на Дмитрових погонах. — А яке у вас звання?

— Хорунжий, — вже трохи роздратовано відповів Дмитро.

— Це що, нова форма? — розгублено спитав дядько.

— Нова, нова.

— Гм. Невже провели військову реформу? Гм. — Дядько почухав потилицю. — Казав Мороз, на пленарні засідання ходити треба. Наступної сесії жодного не пропущу. — Дядько радісно потряс Дмитрову руку і пішов до фантастичного автомобіля з мерседесівською зіркою на капоті. Дмитро завважив, що німецьких авт у Києві вельми багато, але траплялися й американські, і французькі. Дуже потішився він, коли, прочитавши латинкою марки «Тойота», «Міцубіші», «Мазда», зрозумів, що це японські машини, — невже вони навчилися робити авта?

Раптом Дмитро побачив ворога! Прямо на нього йшов російський білоґвардієць у золотих пагонах з червоним просвітом і чотирма золотими п'ятикутними зірочками, до того ж офіцер був у блискучих чоботах і картузі-фуражці. Дмитро втупився в білоґвардійця, рука поповзла до кобури, де лежав наладований безвідмовний парабелум. Біляк підійшов до Дмитра і спитав здивовано:

— В чом дєло, товаріщ? Што ви на мєня так смотрітє? Ви што, капітана міліції не відєлі?

«Кацап», — подумав Дмитро і почав розстібати кобуру.

— Ілі ви іностранєц? — продовжував офіцер. — Да нєт, вот трізуб на фурє. А-а! Ето ваш бандеровскій маскарад. Ви со Львова?

— Ні, я з Чернівців! — прошипів Дмитро і підніс люфу парабелума до офіцерського носа. Але раптом Дмитро помітив, що в «білоґвардійця» на кашкеті кокарда з тризубом. Такі самі тризуби виблискували на погонах російської царської армії і на золотих ґудзиках. «Дивина», — подумав Дмитро й опустив руку з пістолетом.

— Ну і шуточкі у вас в Чєрновцах, — криво посміхнувся офіцер і трохи невпевнено пішов, пришвидшуючи крок.

Дмитро захотів курити, цигарок в кишенях не було. Він увійшов у першу-ліпшу крамницю, яких на Хрещатику було одна в одну. Зразу розгубився від буяння достатку. Так багато і таких барвистих товарів Дмитро в своєму житті ще не бачив ні в Берліні, ні у Відні, ні в Римі. Навіть у Парижі такого добра не було. Трохи поблукавши, він знайшов прилавок із цигарками. Всі якісь незнайомі марки, але погляд спіткнувся об знайому жовту картинку з верблюдом. Курив колись такі, американські.

— Скільки цигарки оці з верблюдом? — спитав молоденьку крамарочку.

— Двє ґрівни, — фальшиво посміхнулася дівчина. Дмитро витягнув синій п'ятигривневий папірець із зображенням Богдана Хмельницького, дав крамарці, вона довго дивилась на гроші, потім спитала:

— Ето што, новиє образци?

— Гроші як гроші, — відповів Дмитро.

Крамарка дала йому пачку цигарок і решту — дві монети і два папірці. Тепер уже дивувався Дмитро — купюра в одну гривню мала зображення імператора Володимира, як і годиться. Але на монетах замість «50 шагів» було написано «50 копійок». Дивина — з одного боку тризуб, з іншого — «50 копійок»!

Дмитро вийшов на Хрещатик. Пішов у бік печерських пагорбів.

— А потом я етого пєтлюровца ногамі, — почув він жіночий голос і рвучко обернувся: хто це петлюрівця ногами? Побачив експансивну жіночку невизначеного віку, яка йшла зі своїм супутником, похмурим чубатим чорновусим чоловіком, в обох синьо-жовті прапорці па вилозі піджака. Дмитро кинувся було за ними. Розпитати, за що вони «петлюрівця — ногами». Але його раптом схопили озброєні хлопці в червоних беретах, із написами «Беркут» на спинах.

— В наручнікі єво! — скомандував знайомий офіцер у пагонах царської Росії. Він підійшов до Дмитра і вдарив його ґумовим кийком по голові…

Хорунжий Дмитро Левицький прокинувся. Було пів на шосту ранку.