Дефіляда в Москві

ЕПІСТОЛЯРНО

Добрий день, а може, вечір, коханий друже Дмитре! У перших рядках свого письма хочу тобі повідомити, що я жива і здорова, чого й тобі бажаю (усе закреслено). Митрику, я це списала з такої дурної книжки «Як правильно писати листи», то мені її підсунула та екзальтована Рахіля Шевчучка, бо вона читає французькі романи, плаче над ними ночами, а я ночами сплю, хоч тепер у Чернівцях ввечері є куди піти — оперета є, кабаре теж, а ще цей, як його, кінематограф, не тому, що я така тобі вірна — ти того не вартий, а просто файні хлопці або вже поженились, або на війні, але ти не надувайся, як то ти вмієш, я не така дурна, як здаюся, я не тому не ходжу ночами по рестораціях, що так тебе люблю, а не тягне мене танцювати з тими українськими офіцериками, яких у Чернівцях кожного дня стає все більше, ще вчора воно десь на мансардах переховувалось від фронту, мамця йому ночами носила крадьки їсти, бо чого має мій Йойлик кров проливати за тамту Україну, ще не відомо, як си воно кінче, сама, Митрику, чула не раз від наших тепер добродійок-патрійоток, тепер вони фонди організовують, концерти благодійні влаштовують, на користь «ранених на світлих фронтах за Україну проти большевицького сатани», а їхні синки, які всю війну проходили в стьобаних куртках, тепер записались до звитяжного Українського війська, ходять у завеликих мундирах, поначіпляли собі якихось значків на груди, бо таких хрестів, як у тебе, ні в кого нема, це чисте чудо з того воїнства, але знахабніли аж так. що ні з ким навіть не хочеться флірт крутити, якісь вони імпотентні, я таки ні з ким, Митре, але ще раз кажу, не тому, що ти такий файний, ти що, чемний хлопець? Що лишаєш мене на три роки? А потім питаєш, з ким? Так я тобі скажу, що ти собі думаєш там у Москві, Митре, будь людиною, аби ти, ще раз тобі кажу, тим нещасним москалям горла не різав без потреби, бо мені дурного головоріза не треба, я розумію, що війна є війна, але не аж так, мені шкода і тебе, бо ти вже міг би не їхати до Москви, що, так хочеш дуже дефілювати по їхній Красній площі? Я лиш за тебе й думаю, але ти не думай, що я тобі пробачу, якщо будеш невинних москалів різати і з тими їхніми дівками спати, мені дурного курвая не треба, вчора я була в гостях в одних гарних людей, нє, ти не думай, я собі кавалера не шукаю, але сидіти дома сама вечорами не буду, я ще молода і хочу з людьми спілкуватись, ми сиділи у вітальні, пили добру каву, пані Оксана Сріблянська — це господиня, а її чоловік — професор археології, він розкопав цього літа якісь черепки коло Дністра, каже, що їм десь 5 тисяч років, на них я сама бачила дуже гарні візерунки, пан Тадей каже, що ті глечики виробляли давні трипільці, від яких і ми пішли, пили каву з якимось гидким грецьким коньяком, але послухай, що люди говорять, ти скажеш, що то не люди, а інтеліґенція, але вони часом бувають серед людей і чують, що люди говорять, ніхто в Чернівцях твоїх німців не любить. І ти не думай, що це так вважають колишні комсомолісти запільні, як ти собі називаєш їх, але це не комсомолісти були, це були студенти, які бавилися в марксизм, але жодним чином вони не були організованими в якісь просовітські осередки, це нормальні люди, але зі своїми дурними мухами, та хто без них? Люди кажуть так: «За румунів було дуже тяжко, а що нам принесли ці більшовики за той чорний рік, то це кара Господня, але нащо нам товаришувати з німцями, невже українці не можуть без якогось старшого брата, чи ми такі нездалі, що не можемо мати самі собі державу. Без москалів і поляків, як також без румунів і німців», це, Митрику, кажуть люди, не лише з університетських кіл, а й на базарах сільські матушки теж кажуть: «Агій на тих німців!», хоч ті німці нічого тій матушці ні доброго, ні злого не зробили, але чула на базарі, що ми тепер із німцями заодно, та й міркує собі, що її син не за Україну, а за Німців, сам Адольф, чи як тепер пишуть наші патріотичні газети, навіть ті, які трохи бавились у незалежну пресу, а тепер щиро вірнопідданські газети, пишуть «великий фірер німецького народу Адольф Гітлер», а зловмисники — з числа «недобитих п'ятиколонників п'ятикутної червоної зірки совєтського большевизму», там працюють справні писаки, тож ті т.зв. підпільники напередодні приїзду ВФНН АГ обклеїли центр Чернівців антигітлерівськими листівками, одну з них посилаю тобі, якщо цензура не конфіскує, але це треба трактувати не як розповсюдження ворожого аґітаційного матеріалу, а щире обурливе поінформування офіцера українського війська з боку патрійотичної інтеліґентки, як я, Митрику, шпарю по-політичиому? Стилістика завжди була моїм сильним місцем, чого не скажеш про синтаксис, ти подумав, але чого ти хочеш, коми я пишу там, де треба, чи нє? Листівки покажеш політичній референтурі ОУН чи кому там знаєш.

Товариші буковинці! Браття і сестри! В Чернівці прибув кат і людожер, фашистський звірина, диктатор і визискувач німецького народу, узурпатор Европи, душитель комуністичного, а значить, найлюдянішого з найлюдяніших учення, кроволюбний садиста та ворог усього людства, бандит з великої дороги Алоїзич.

Буковинці! Якщо Ви ще не втратили геть розум; і бандерівсько-гітлерівська кліка не стерла з Вашої пам'яти той Золотий Рік Волі, коли доблесна Червона Армія звільнили були наш край від боярсько-румунського ярма, то підпільний обком КП(б)У закликає Вас на знак протесту проти візити у наше місто людожера Алоїзича вивісити у місцях, де це можливо, Червоні Стяги Комунізму.

Смерть фашистській гідрі!

Хай живе Радянська Україна!

Наше дєло правоє, побєда будєт за намі.

За Родіну, за Сталіна!

Ура, товаріщі!

Там ще була карикатура, Митрику, на ВФНН АГ, або, як вони його називають, Алоїзича, він намальований сидячи на нічному горшку в квіточки, зі спущеними штанами, дивиться в підзорну руру на Схід, а на голові у нього трикутка, як у Наполеона, і ти собі теж був запустив, скільки разів тебе просити, зголи ті вусики і зачісуйся назад, можеш собі запустити бакенбарди, як у Жоржика Цімерманна, він каже, що його прізвище треба писати з двома «ен», але ти не думай, я з ним нічого і не збираюсь, хоч ти того не вартий, а до приїзду ВФНН АГ в місті була одна червона фана — над резиденцією митрополичою, сміху було, але впіймали якогось волоцюгу бездомного і кинули в цуґундер, а йому що? Є дах над головою і трохи юшки щоднини, він і зізнався, що якісь студенти дали йому гривню, і він прив'язав ту фану до хреста над резиденцією, драбина була, а листівки випустили також і румуни, і євреї, посилаю теж.

(Переклад із румунської)

Браття румуни!

Сталася велика несправедливість: узурпатор влади генерал Антонеску виявив слабкість, не властиву Залізному Румунському Народові, і під тиском канцлера Німеччини домнула Гітлера і президента України домнула Бандери віддав нашій захланній сусідці — Україні споконвічні румунські землі Буковину і Бесарабію разом із суто румунським містом Чернауць. Ганьба йому і страшна помста на його узурпаторську голову від залізних ґвардійців — леґіонерів Великого Румунського Народу! Кров і залізо!

Браття румуни! Буковинська когорта леґіону «Залізна ґвардія» на день приїзду в Чернівці канцлера Німеччини д-ла Гітлера закликає вас вивісити з вікон помешкань триколори — звитяжні стяги Великої Румунії.

Буковина — споконвічна румунська земля!

Чернівці були, є і будуть румунським містом!

Тряска Романіа Маре!

Триколорів, Митрику, в Чернівцях ніхто не бачив, але під час візити ВФНН Алоїзича в Чернівцях я бачила кількох дядьків, які ще недавно ходили зі значками «Залізної ґвардії», вони тепер щирі українці з тризубами на вилогах піджаків, у вишитих сорочках синіми і жовтими нитками, носять звислі вуса і по-румунському вже ніби й не вміють говорити, а лише по-українському києво-полтавським діалектом, це сміх великий, цирк і комедія, але були ще листівки дуже дивні та цікаві — українські якісь «Онуки Святослава».

Українці!

Пробив наш час! Наша нація, від якої пішли всі арійські народи, входить у свої природні права на панування над арійським світом. Ми, лише ми — Велика Українська Імперія — має панувати на усіх евразійських просторах від Атлантики до Уралу. Що нам німці, наші молодші брати, які перевернули в зворотній бік Символ Рухомого Вогню — Сонця, ми повернемо цей священний символ — Свастя — у правий бік. Ми увінчаємо весь арійський світ Золотим Тризубом.

Ми проти Гітлера і проти Сталіна!

Українці-арійці, гуртуйтесь довкола Залізних Полків Братства «Онуків Святослава», ми разом здобудемо Велику Україну від Атлантики до Уралу.

Слава нації! Смерть ворогам!

Ці хлопці, Митрику, ні до чого не закликали, але повітря в Чернівцях після їхніх листівок трохи посвіжішало — не всі такі, як (далі щось густо закреслено), бо справді, скільки можна бути чиїмось васалом, чи як воно називається, може, — сателітом? Я не кажу, що нам треба і з Гітлером воювати, хоча (далі густо закреслено), Митрику, я дуже скучила за тобою, я би тебе всього обцілувала, а як згадаю ті наші ночі, то мені млість до серця підходить і шкіра сирітками вкривається, якби я тобі (далі закреслено), мушу тобі розказати, як приїжджав сам Адольф Гітлер, його супроводжував наш губернатор і багато всяких чинів, Гітлер, відай, їде в Москву на ту саму дефіляду, на яку й ти втік від мене, словом, я виділа, як вони їхали від аеродрому до крайової управи, вулиці всі попередньо були оточені нашою поліцією, були й есесмани його, Гітлерові, в чорних піджаках, усі якісь довготелесі, тепер я починаю вірити тамтим онукам Святослава, які кажуть, що то ми справжні арійці, бо наші хлопці такі файні й показні, а ці німецькі есесмани, як дощові черваки, довгі й білясті, але були подекуди і файні німці, особливо один в уніформі люфтваффе, він високий і ставний, очі в нього не водянисто-голубуваті, а глибокі, темно-сірі, з пухнастими віями, що роблять його погляд м'яким, оксамитовим, теплим, наче гладить очима, і посмішка у нього відкрита, відразу міняє його вираз обличчя — воно непорушне, мов з мармуру вирізьблене, то враз, як — літо лагідне, але ти не думай нічого, Митрику, Адольф Алоїзич, чи як пишуть газети, ВФНН вирішив поспілкуватися з чернівчанами, по радіо оголосили, що буде він промовляти з балкона маґістрату, але не сказали, о котрій годині, наші роззяви стояли на майдані з п'ятої години ранку, там і снідали, потім почали пити потроху вино, потім сварилися за вигідні місця, а вже десь коло дев'ятої години побились, коли зчинилась бійка, чернівецька поліція очистила майдан, і якби тоді вийшов Алоїзич, він би не мав до кого промовляти, майдан оточили в три ряди есесмани і «вдячний український народ», як пишуть наші газети, пропускали на майдан по перепустках, мені Гельмут дістав, а на дахах лежали есесівські снайпери, Гітлер Адольф вийшов на балкон, усі крикнули «Гайль!», послухали зо п'ять хвилин промову, і більше він не хотів говорити, був він трохи блідий, у шкірянім пальті й кашкеті, насунутому на очі, що говорив — я не втямила, щось про велику Німеччину, але я бігме, Митрику, ні разу не почула слово «Україна», вочевидь, Алоїзич виголосив щось зі своїх давно завчених «експромтів», достеменно не усвідомивши, де і чому він знаходиться, словом, не сподобався мені твій Адольф Великий, Дмитре, я не знаю, ти собі як хочеш, але нам із німцями не по дорозі, Гітлер говорив через мікрофони, кричав, вводив себе в істеричний стан, але ні на кого не справив особливого враження, після того всього Гітлер полетів, кажуть, був задоволений тим, як його вітали у цьому «давньонімецькому місті Черновітс», чуєш, Митре, як твої німаки наше місто називають, ти не думай, що я за більшовиків, так, я читала їхніх письменників, але то в першу чергу українські мистці Тичина, Куліш, Хвильовий, вони всі самі постраждали від комуністів, хоча й самі винні, бо мали вибір і могли піти шляхом Маланюка й Олеся, не мусили служити комуністам, хоча я нікого не засуджую, окрім тебе, бо тобі не буде прощення, якщо будеш із чужими любитись і невинних, хай вони і москалі, людей різати, Митре, а твій Гітлер — мудак!

На цьому слові буду кінчати свого короткого листа, бажаю тобі, коханий Дмитре, весело відбути цю вашу дефіляду в Москві, і вертайся в Чернівці, бо я дуже чекаю, Митрику, ти мені вже снився кілька разів й якщо ти спитаєш — як? — то я не розкажу, бо встидаюсь, не смійся, а снишся ти мені по-всякому, і довго, міцно цілую тебе. Генця.