Дефіляда в Москві

А МИ ТУЮ ЧЕРВОНУ КАЛИНУ…

— Не вірю! — верескнув Адольф Гітлер, — не вірю, що за три місяці вони спорядять і відправлять на Східний фронт сто дивізій. Не вірю! — цвікав Адольф Алоїзович у вічі найбільшим ентузіястам української ідеї — начальнику абвера адміралу Канарісу і великому пропаґандистові Розенберґу.

— Не зможе Україна за три місяці зорганізувати боєздатну армію. Не вірю, але…

Даремно не вірив пан Гітлер. Україна створила майже на голому місці понад мільйонну армію швидше, ніж за три місяці. Військові комітети, які з ініціативи ОУН були утворені при органах влади всіх рівнів, негайно почали набирати рекрутів, а військовополонені Червоної армії — українці за походженням — отримали право влитися в українське військо зі збереженням офіцерських та сержантських посад. Виняток становили — ні, не комуністи, бо всі офіцери були членами ВКП(б), а комісари чи політруки, яких розстрілювали німці відразу. Начальником генерального штабу Українського війська президент України Степан Бандера призначив Романа Шухевича, якому вищий законодавчий орган — Центральна Рада під орудою Андрія Мельника — присвоїв звання генерал-полковника. Найвищих військових звань — різних там маршалів, фельдмаршалів та генералісимусів — домовилися не встановлювати.

Перші десять дивізій Україна вкомплектувала в основному за рахунок трофейного озброєння, позаяк цього добра від Червоної армії залишилось дуже багато. А вже у вересні з'явилися перші українські танки, які з конвейєра Харківського танкового заводу вирушали прямо на фронт. Особливо добре зарекомендували себе моделі «Т-33». На Луганському заводі легкої металургії почали збирати українські самостріли, спочатку за фінською технологією — знамениті «фінки», автомати з круглим диском, згодом випускали дуже добрі скоростріли «АКМ» (автомат Калачника, модернізований).

Але гордістю українських військовиків стали перші українські літаки військового авіазаводу конструкторського бюра геніяльного Антоненка. Це бомбовіз і транспортник «Ант», винищувач «Гонта» та штурмовик «Перун».

Флот український після взяття союзниками Севастополя укомплектувався кораблями колишнього ВМФ СССР, але основну ударну силу ВМС України становили 25 бойових кораблів різних класів, подарованих Україні Італією. Просто так взяли і подарували! Щоправда, дуче Муссоліні щось натякнув під час передачі кораблів у Одесі на предмет італійських військово-морських баз на Чорному морі, але адмірал Сірко, командувач ВМС України, зробив вигляд, ніби не втямив натяку.

На час битви за Москву Україна на східному фронті вже мала дев'ять сухопутних армій у складі трьох піхотних (три-чотири дивізії) й одного танкового корпусів у кожній. Крім того, Українське військо завершувало формування двох повітряних армій (укомплектовувались переважно літаками українського виробництва), був окремий єґерський корпус, підготовлений і відповідно оснащений для дій на Кавказі, було кілька окремих бригад морської піхоти і був корпус спеціяльного призначення, яким командував генерал-сотник (перше генеральське звання) Микола Лебедин. Цей корпус планувався не за загальновійськовим принципом: дивізія — полк — батальйон — рота — взвод — відділення, а за цілком новим: бриґада — курінь (батальйон) — чота (щось середнє між ротою і взводом) — рій (самодостатня група з радіостанцією, снайпером, кулеметом, підривником і т.д.). Корпус спеціяльного призначення кидали у найпекельніші ситуації і, як правило, з літаків на парашутах. Формувався він із різного люду, більшість із якого носили маски і катеґорично не афішували своїх справжніх імен, але воювали вони дуже добре. Для відзначення найзухваліших героїв Центральна Рада встановила адекватну відзнаку — срібну восьмигранну медаль на червоно-чорній стрічці «Ніч Залізняка». Але цієї нагороди вдостоювались обрані з обраних. Для відзначення більш поміркованих подвигів була встановлена система хрестів трьох ступенів: бронзовий, срібний, золотий. Козацький Хрест — для шеренгових (рядових) вояків та підстаршин (унтер-офіцерів), Гетьманський Хрест — для старшин (офіцерів) та Княжий Хрест — для генеральної старшини (власне генералів).

Крім того, вже після взяття Москви на спеціяльному засіданні було встановлено нові бойові нагороди України: медаль «За взяття Москви» (нагороджувались усі); орден «Шлях Сагайдачного» (коштовний витвір мистецтва із срібла; нагороджувались теж усі — від стрільця до генерала, але за визначні подвиги); медаль «Малиновий Хрест» (для солдатів); орден «Богдан Хмельницький» (для офіцерів) та орден «Князь Святослав» (для генералів); для моряків було впроваджено медаль «Синій Хрест» та орден «Князь Олег». А для літунів — медаль «Блакитний Хрест» і орден «Архангел Гавриїл». Міська управа Києва власним коштом виготовила і нагородила десять тисяч вояків — від шеренгового до генерал-полковника Романа Шухевича дуже гарним хрестом зі срібла й емалі «Архістратиг Михаїл». Найвищою державною нагородою України було проголошено «Орден Святого Андрія Первозванного» (золотий хрест із тризубом в центрі, одягався на шию). Цього гонору вдостоїлись лише командувачі 1-ї та 2-ї ударних армій — генерал-хорунжі Тарас Боровець та Євген Побігущий, конструктор зброї Калачник, авіаконструктор Антоненко, вістун Єгоренко та шеренговий Кантарчук, останні два за те, що 9 жовтня 1941-го року встановили синьо-жовтий Прапор Перемоги на Спаській вежі московського Кремля.

Командування Українського Війська від самого початку приділяло значну увагу формальному аспектові творення армії, аби відразу заявити всьому світові, що формується реґулярна армія без жодної партизанщини. Було розроблено зразки одностроїв польового та парадного кшталтів. Міністерству легкої промисловости України було зроблено замовлення на мільйон триста тисяч одностроїв, чобіт та шинелей. І, забігаючи вперед, треба сказати, що українські швейники та взуттєвики із завданням Вітчизни справилися — до зими 1941 року Українське військо було одягнуте і взуте у добротні українські речі. За це міністра легкої промисловости України Мордехая Шляпінтоха було нагороджено орденом Богдана Хмельницького.

За зразок українського військового однострою було взято форму Українських січових стрільців.

Мундири для наземних військ шили з сукна захисного кольору, що дуже не подобалося німцям: нагадувало їм ненависне англійське хакі. Для моряків було справлено чорні й білі мундири з краватками для офіцерського складу, мали свої однострої й літуни — гарні світло-сірі, сріблясті навіть, мундири з урахуванням краватки. Загальновійськові мундири були некрикливі, ґудзики не блискучі, а обтягнуті тканиною, погони не виділялися кольором, лише прихильники декору відвоювали петлиці зубчатої, як в усусусів, форми. Піхота мала синю барву, артилеристи і танкісти — малинову; а національна ґвардія, яка, по суті, виконувала функції поліції, поки українська поліція розгойдувалася, носила зелені петлиці: війська спеціяльного призначення спочатку хотіли одягнути у жовті барви, але цьому спротивилась більшість старших офіцерів-«спецняків», тому жовті барви віддали гірсько-єґерським частинам, а «спецнякам» постановили чорний колір. Це, щоправда, було суттєво лише для штабних офіцерів і для різних дефіляд, бо в польових умовах «спецняки» вдягались у камуфльовані одежини, які самі вдосконалювали на свій розсуд.

Знаки розрізнення були простими, але для всіх, навіть для унтер-офіцерства, виготовлені зі срібла, може, не з чистого, але дуже блискучого. Шеренгові, або, як їх називали у червоній армії, — рядові, мали чистий погон, що зрозуміло. А вже вістун (капрал) мав пришпилену до погону гарну поперечну прямокутну срібну бляшку. Ройовий (сержант) мав дві, а бунчужний (фельдфебель) уже три срібні бляшки.

Старшини (офіцери) за своїми одностроями не дуже відрізнялися від вояків і унтер-офіцерів — це мало свідчити, що Україна дбає про всіх своїх захисників і не ділить їх, як СССР Червону армію, на офіцерів (суконний мундир, хромові чоботи, ситна пайка) і гарматне м'ясо (полотняна гімнастерка, обмотки, каша з перлової крупи). Перший старшинський чин — чотар передбачав срібний ромб на погонах; хорунжий носив уже два ромби, а поручник — три. Булавна старшина носила дуже ефектні чотирикутні зірки, сотник мав одну, осавул — дві, а полковник — три.

На флоті та в авіації відзнаки були ті самі, але звання йменувалися за європейською традицією: мічман, лейтенант, капітани трьох ранґів, адмірали. Генеральна старшина теж особливо одностроями не вирізнялась — від лампасів на штанах відмовились, лише срібне шиття на вилогах рукавів, петлицях та на мазепинках виділяло українських генералів серед решти офіцерів, і — звичайно — срібні вишиті тризуби на погонах: генерал-сотник мав один, генерал-хорунжий — два і генерал-полковник — три. Теоретично існувало звання генерал-гетьман (чотири срібні тризуби), але на 1941 рік ще нікому такого звання не було присвоєно. Деякі підлабузники з нардепів дуже прозоро натякали, аби Центральна Рада присвоїла таке звання президентові України Степану Бандері. Коли до нього це дійшло, він дуже розвеселився і сказав буквально таке:

— А ви знаєте — (він розмовляв із міністром оборони і водночас начальником Генштабу Романом Шухевичем та з головним редактором найвпливовішої газети «Гул України» Олегом Ольжичем-Кандибою), — в цьому щось є!

Побачивши, що його співбесідники здивовано насторожилися, президент Бандера продовжив:

— Якщо започаткувати практику присвоювати найвищі генеральські ранґи цивільним особам, то починати треба не з мене, а з найпопулярнішої на сьогодні людини в Україні — капітана футбольної команди «Динамо — Київ» Олега Блошенка.

Усі весело засміялися, бо справді, восени 1941 року київські футболісти після звитяжного матчу зі збірною німецьких люфтваффе стали найбільш відомими і популярними людьми в Україні.

5:2 — з таким рахунком наші футболісти розгромили 21 вересня на київському стадіоні «Динамо» німецьких пілотів. Цей матч мав велике політичне значення, бо німці хотіли вкотре довести свою декларовану зверхність, а українцям треба було вагомо заявити синьо-жовті барви на зеленім сукні стадіонів. Виграти в німців було неважко, бо за «Динамо» грали професійні футболісти, а за люфтваффе — літуни, які ганяли м'яча у вільний від бомбардувань російських міст час. Про це знали українські зверхники, але не знав Гітлер. Коли по радіо повідомили, що матч «Люфтваффе» — «Динамо» закінчився з рахунком 2:5, Гітлер заверещав, як фанат московського «Спартака» в аналогічній ситуації, і закричав: «Розстріляти всіх, розстріляти!».

— Кого? — спитав стурбований шеф люфтваффе Ґерман Ґерінґ. — Хохлів чи наших?

— Як наших? — закричав Гітлер. — Наші в чому винні? Наших — за що? Слов'ян, бидло, недолюдків цих неповноцінних, розстріляти! Всю футбольну команду!

Згодом Гітлер прийшов до тями і заспокоївся, особливо коли Ґерман йому пояснив, що навіть якби вони хотіли, то так просто українців уже не розстріляєш, — вони увійшли в силу, формують свою армію.

— Чи не на нашу голову? — пророче спитав Адольф Гітлер. Йому ніхто не відповів.

А Ґеббельс, елеґантно помахуючи рукою, встав з дубового, оббитого зеленою шкірою стільця і сказав:

— А ви знаєте, мій фюрере, що сталось би, якби ми розстріляли хоча б одного з цих футболістів — і навіть не за виграний матч, а за справжню якусь провину? Ми дали б Україні мучеників. Вони б негайно сотворили героїчний міф про те, як злі німці взяли звитяжних футболістів прямо з роздягальні, вивезли в якийсь Бабин Яр і без суду розстріляли всіх до одного. Потім українці встановили би цим героям монумент. Писали б романи про це, а їхній режисер Широченко зняв би патетичний кінофільм про подвиг футболістів під назвою на кшталт «Останній тайм», «Матч смерти», тощо. Ви цього хочете, мій фюрере?

Його фюрер цього не хотів.

А розмов про присвоєння президенту чи ще комусь генеральських звань більше в Україні ніхто не заводив. Чотири тризуби на погони отримав Роман Шухевич, але пізніше, і вже за зовсім іншу війну. За україно-німецьку!