Чужий

III

Якби надзвичайна ситуація продовжувалася, то, схоже, усім присутнім у капітанському відсіку було б спокійніше. Коли знову увімкнули світло та енергопостачання, екіпажу стало нічого робити, окрім як витріщатися довкола. Від цього всі п’ятеро зробилися дуже нервовими. Нікому не було місця, щоб простягнутися і розслабитися. Якби хтось додумався ходити взад-вперед, то зайняв би все вільне місце. Тому всі нудьгували на своїх місцях, пили кінськими дозами каву, яку їм готував автокок, намагаючись відволікти свої надмірно завантажені думки від тієї неприємної ситуації, в яку потрапили. Вони воліли не висувати вголос припущень про те, що їх чекає назовні.

Серед них лише Еш був відносно задоволеним. Його єдиною тривогою на той момент був душевний стан напарників. На кораблі не було справжніх розваг, завдяки яким можна було б відволіктись. «Ностромо» був буксиром, робочим кораблем, а не розважальним зорельотом. Коли не було ніякої роботи, весь вільний час екіпаж повинен був проводити в комфортних обіймах гіперсну. Тому не дивно, що через марні витрати часу вони нервували навіть у найкращих обставинах, не кажучи вже про ситуацію, в яку вони потрапили тепер.

Еш міг увесь час вирішувати теоретичні задачі на комп’ютері, і йому це не набридало. Навпаки, процес неспання його стимулював.

— Є відповідь на наші виклики? — Даллас висунувся зі свого стільця, щоб поглянути на наукового співробітника.

— Я перевірив усі типи відповідей вручну, а також підбирав «методом тику». Також я дозволив «Матері» спробувати підхід з використанням суто механічно-аналогового коду, — Еш розчаровано похитав головою. — Нічого, окрім цього екстреного виклику, який повторюється через певний інтервал. По всіх інших каналах — глухо, окрім слабкого постійного тріску в каналі нуль-точка-три-три.

Він тицьнув великим пальцем угору:

— «Матір» говорить, що це характерне випромінювання сонця цієї системи. Якщо щось чи хтось залишився живий там, назовні, він нічого не може вдіяти, окрім як кликати на допомогу.

Даллас мимоволі чутно видихнув.

— Ми повністю відновили живлення. Треба визначити, де ми. Ріплі, увімкни прожектори.

Ріплі клацнула вимикачем. За ілюмінаторами загорілася мережа потужних вогнів, які яскравими перлами переливалися корпусом. Тепер ще краще стало видно вітер та пил, які іноді утворювали маленькі коловерті в повітрі та із потужною силою буревія проносилися в них перед очима. На тлі пустельного пейзажу виділялися лише поодинокі скельні виступи та нерівності рельєфу. Тут не було жодних ознак життя: ані лишайника, ані бодай кущика. Лише вітер та курява, яка крутилася в зловісній темряві.

— Немає тут ніякого оазису, — прошепотів Кейн. — Це порожня і негостинна планета.

Даллас піднявся і підійшов до ілюмінатора. Він вдивлявся в буревій, що не вщухав, спостерігав за уламками каміння, яке пролітало повз корабель. «Цікаво, на цій маленькій планеті хоч колись буває безвітряна погода?» — подумав він. Судячи з того, що їм вдалося дізнатися про місцеві умови, «Ностромо» мав би здійснити посадку в погожу літню ніч. «Щось не схоже», — подумав Даллас. Планета не була настільки великою, як, скажімо, Юпітер, щоб на ній була така буревійна погода. Таке припущення заспокоїло капітана, бо він припустив, що, можливо, і погодні умови далі вже не погіршаться.

Капризи місцевого клімату стали головною темою для обговорення.

— Ми не можемо вийти назовні в таку погоду, — переконував Кейн. — У будь-якому разі не вночі.

Еш підвів голову від своєї панелі управління. Він не рухався і випромінював як фізичний, так і душевний спокій. Кейн не міг збагнути, як у науковця так виходило. Сам він давно б утратив глузд, якби іноді не вставав з-поза панелі управління, аби походити.

Еш помітив його погляд і повідомив обнадійливу інформацію:

— «Матір» говорить, що за двадцять хвилин почнеться схід їхнього сонця, тому темно не буде, куди б ми не пішли.

— Це вже дещо, — визнав Даллас. Йому від цих слів трішки полегшало.

— Якщо ті, хто нас кликав, не будуть чи не можуть далі виходити на зв’язок, то доведеться йти на їх пошуки. Або на його пошуки, якщо це сигнал автоматичного радіомаяка. Ми далеко від передавача?

Еш проаналізував дані індикаторів і для впевненості увімкнув прокладач курсу на поверхні.

— Десь три тисячі метрів. Якщо вірити сканерам, поверхня майже рівна. Напрям — приблизно на південний схід.

— Який склад поверхні?

— Здається, такий, як ми й визначили під час посадки. Тверда порода, на яку ми сіли. Тверді базальти з дрібними вкрапленнями, хоча я не виключаю існування деінде зибучих пісків.

— Тоді будемо обережними.

Кейн порівнював відстань із часом, на який їм вистачить кисню в скафандрах.

— Принаймні недалеко.

— Ага, — вдоволено промовила Ламберт. — Не хотілося б переміщуватися на кораблі. Легше прорахувати пряму посадку з орбіти, аніж пересування на поверхні в таку погоду.

— Добре. Ми знаємо, по чому будемо йти. Тепер треба дізнатися, крізь що ми будемо йти. Еше, зроби попередній аналіз атмосфери.

Науковий співробітник почав натискати на кнопки. На поверхні «Ностромо» відкрився маленький шлюз. З нього на вітер висунувся металевий «пилосос», котрий протягом хвилини всмоктував місцеву атмосферу, а потім заховався назад.

Зразок було випорснуто у вакуумну камеру, де складні прилади почали розщеплювати його. Скоро компоненти атмосфери з’явилися на панелі управління Еша у вигляді чисел і знаків.

Він швидко проаналізував їх, а один компонент перевірив двічі й доповів напарникам:

— Фактично первинна суміш: багато інертного азоту, трохи кисню, висока концентрація вільного вуглекислого газу. Присутні метан та аміак, останній частково в замороженому стані… Там холодно. Я зараз займаюся аналізом домішкових елементів, але нічого нового не скажу. Усе стандартно, і дихати цим не можна.

— Який тиск?

— Десять дин[10] у четвертому ступені на сантиметр квадратний. Не застрягнемо. Інше питання, що вітер може здути.

— Як щодо рівня вологості? — запитав Кейн. Уявний образ позаземного оазису швидко вивітрювався.

— Дев’яносто вісім відсотків. Можливо, пахне не дуже гарно, але вологість висока. Тут багато водяної пари. Дивна суміш, якщо чесно, враховуючи, що тут є метан. А, і не рекомендую пити з місцевих свердловин, якщо такі тут є. То може бути зовсім не вода.

— Є ще якась важлива інформація? — запитав Даллас.

— Лише те, що тут базальтова поверхня, дуже холодно й застигла лава. Дуже холодна атмосфера, набагато нижче нуля, — попередив Еш. — Навіть якби цим повітрям можна було б дихати, скафандри все рівно знадобляться, щоб не замерзнути. Якщо тут є живі істоти, то вони досить витривалі.

Здавалося, Даллас змирився з усім.

— Гадаю, було б безглуздо очікувати чогось кращого. Надія все одно залишається, хоча в цьому повітрі нічого не видно. Краще б його взагалі не було і не було цього каміння.

— Хтозна, — Кейн знову повернувся до своїх філософських роздумів. — Можливо, для когось тут рай.

— Немає сенсу проклинати це місце, — порадила Ламберт. — Могло бути в сто разів гірше.

Вона уважно спостерігала за буревієм. Ближче до світанку він вщухав.

— Це краще, аніж сісти на газовий гігант. Там швидкість вітру в погожу пору складає триста кілометрів на годину, а сила тяжіння в десять, а то й в двадцять разів вища, аніж тут. Принаймні тут можна ходити без генераторів та стабілізаторів. Вам так пощастило, а ви цього не помічаєте.

— Де ж нам пощастило? — заперечила Ріплі. — Краще б мене знову поклали в гіперсон.

Щось тицьнулося їй у коліна, і вона опустила руку, щоб іззаду погладити Джонса. Той вдячно замурчав.

— Оазис це чи ні, — бадьоро промовив Кейн, — а я хочу бути першим добровольцем, щоб вийти на поверхню. Хотів би подивитися на нашого загадкового відправника сигналу. Ніколи не знаєш, що можна знайти.

— Гроші та діаманти? — Даллас не втримався та іронічно посміхнувся: Кейн був невиправним мрійником.

Старпом знизав плечима.

— Чому б і ні?

— Я тебе зрозумів. Добре, я згоден.

Саме собою розумілося, що Даллас має очолювати маленьку експедицію. Він очима шукав кандидата, щоб доукомплектувати команду.

— Ламберт, ти теж із нами.

Їй це не сподобалося:

— Узагалі чудово! Чому я?

— А чому не ти? Ти ж вроджений штурман. Побачимо, чи є з тебе толк поза твоєю панеллю управління, — він попрямував до коридору, але зупинився і прозаїчно промовив: — Ще одне: напевно, там на нас чекає покинутий корабель і радіомаяк, який стоїть на повторі. Інакше ми б уже отримали звісточку від тих, хто вижив. Але все ж ми не знаємо, що там. Здається, на цій планеті не вирує життя, яке б воно не було, вороже чи ні. Але краще не ризикувати зайвий раз. Візьміть зброю.

Він завагався, коли побачив, що Ріплі теж збирається кудись йти.

— Ріплі, я не можу відпустити з корабля більше трьох. Доведеться тобі почекати своєї черги.

— Я й не збираюся туди, — відповіла вона. — Мені й тут добре. Просто я тут зробила все, що могла. Паркерові та Бретту потрібна допомога з тонкою роботою, поки вони намагаються полагодити ті трубопроводи…

В інженерному відсіку було більш ніж спекотно, хоча система охолодження «Ностромо» працювала на повну. Уся біда полягала в тому, що Паркерові з Бреттом довелося багато чого зварювати, а також через тісні умови. Біля охолоджувальних термостатів повітря було відносно прохолодним, у той час як навколо зварювальних швів воно швидко перегрівалося.

Проблема полягала не в лазерному зварюванні: промінь був відносно прохолодний. Тепло вироблялося через побічний продукт у місцях, де метал плавився і зливався у свіжий шов. Чоловіки працювали з голим торсом. Піт лився з них рікою.

Біля них Ріплі, спершись об стіну, намагалася висунути захисну панель за допомогою спеціального інструмента. Складні нагромадження кольорових проводів та малюсіньких схем сильно обгоріли, особливо дві маленькі чарунки, які були повністю обвуглені. За допомогою свого інструмента вона витягла пошкоджені деталі й рилася в сумці, що висіла через плече, шукаючи запчастини.

Доки вона встановлювала першу з чарунок, Паркер вимкнув лазер. Він ретельно перевірив шов, який щойно зробив.

— Як на мене, непогано.

Він озирнувся, аби подивитися на Ріплі. Від поту її блузка липла до грудей.

— Гей, Ріплі… У мене є питання.

Ріплі не відволікалась від роботи. Вона акуратно вставила другий чарунковий модуль поряд із першим, наче вживлюючи зуб.

— Так, слухаю.

— Ми можемо піти в експедицію чи нам сидіти тут, доки все не полагодимо? Ми вже відновили живлення. Усе інше — косметичний ремонт, — із цими словами він різко махнув рукою, показуючи на розтрощене інженерне відділення. — А це може почекати кілька днів.

— Ви самі знаєте відповідь, — Ріплі всілася, витираючи руки і дивлячись на них. — Капітан узяв із собою двох людей, і все. Поки вони не повернуться і не відзвітуються, ніхто не має права виходити. Троє там, а четверо — тут. Такі правила.

Раптом їй спало щось на думку, вона багатозначно глянула на Паркера.

— Ти ж не через це переживаєш, еге ж? Боїшся, що вони щось цінне знайдуть. Чи ми всі помилялися в тобі, і насправді ти благородний шукач знань, що самовіддано намагається розширити межі вивченння Всесвіту?

— Дурниці! — Паркер, здавалося, взагалі не образився через іронію Ріплі. — Я лише самовіданно намагаюся розширити межі мого банківського рахунку. Отже… Якою буде наша частка, якщо вони знайдуть щось цінне?

Ріплі відповіла із втомленим виразом обличчя:

— Не турбуйтеся. Обоє ви отримаєте те, що вам належить.

Вона почала ритися в сумці із запчастинами, шукаючи потрібний напівпровідниковий модуль, щоб замінити останню пошкоджену схему у відкритому квадратному отворі в стіні.

— Я не буду нічого робити, доки нам не виділять повну частку, — раптом заявив Бретт.

Ріплі знайшла потрібну деталь і замінила її.

— Згідно з договором вам буде виділено частку від усіх знахідок. Ви обидва це знаєте. Досить! Повертайтеся до роботи.

Вона відвернулася і почала перевіряти нові встановлені модулі, щоб переконатися, що вони правильно функціонують.

Паркер витріщився на неї і вже відкрив рот, щоб ще щось сказати, але передумав. Усе ж вона ворент-офіцер, тож краще її не сердити. Паркер поставив питання і отримав відсіч. Краще залишити все як є, і неважливо, як він почувається. Коли треба, Паркер умів вмикати логіку.

Він роздратовано увімкнув лазер і почав заварювати наступну ділянку пошкодженої труби.

Бретт, який відповідав за живлення та силовий агрегат для зварювальника, сказав, ні до кого не звертаючись:

— Добре.

Даллас, Кейн і Ламберт йшли вузьким коридором. Зараз вони були одягнуті в чоботи, куртки та рукавиці на додачу до герметичних комбінезонів. У них були лазерні пістолети — зменшені модифікації лазерів, якими користувались Паркер і Бретт.

Вони зупинилися перед масивними дверима, на яких рясніли попереджувальні знаки та напис: «ГОЛОВНИЙ ТАМБУР-ШЛЮЗ: ДОСТУП ЛИШЕ ДЛЯ ШТАТНОГО ПЕРСОНАЛУ».

Даллас завжди вважав це попередження повністю абсурдним, оскільки на кораблі не було нікого, окрім штатного персоналу; і кожен, кому дозволили перебувати на борту, має дозвіл на користування тамбур-шлюзом. Кейн клацнув вимикачем. Захисний кожух відсунувся. Під ним виявилися три кнопки. Він натиснув їх у потрібній послідовності. Двері зі скрипом відчинилися, і трійця увійшла до тамбур-шлюзу.

На стінах висіли сім вакуумних костюмів. Вони були незграбними, мішкуватими, але конче важливими в цій вилазці, навіть якби розрахунки Еша щодо умов навколишнього середовища виявилися на порядок кращими. Члени експедиції допомогли одне одному влізти в штучні шкіри, що захищатимуть їхнє життя, і перевірили, як працюють їхні скафандри. Потім вони обережно одягли шоломи, поставившись до цього з належною серйозністю, також перевіривши, чи всі вони є герметичними.

Даллас перевірив шолом Кейн, Кейн — шолом Лабмерт, вона ж перевірила шолом капітана. Учасники тріо астронавтів робили це з винятковою серйозністю і нагадували мавп, які чистили одна одну. Потім вони налаштували авторегулятори, і скоро всі дихали дещо затхлим, але безпечним повітрям, яке подавалося з відповідних резервуарів.

Даллас у рукавиці увімкнув внутрішній комунікатор всередині шолому.

— Відправляю сигнал. Як мене чутно?

— Отримав, — оголосив Кейн, збільшуючи гучність свого динаміка. — Як мене чутно?

Даллас кивнув, потім повернувся до Ламберт, яка непорушно стояла з похмурим виразом обличчя.

— Ну ж бо, Ламберт, — промовив Даллас, намагаючись її підбадьорити. — Я вирішив взяти тебе через твої здібності, а не через твій життєрадісний характер.

— Уклінно дякую за лестощі, — сухо відповіла Ламберт. — Чому ти не взяв Еша чи Ріплі? Вони були б раді.

— Еш повинен залишатися за панеллю, і ти це знаєш. Паркерові треба працювати в інженерному відділенні, й без приладів Ріплі він не впорається. Можеш проклинати мене весь шлях, але ми повинні знайти джерело того клятого сигналу.

— Ага. Чудово.

— Тоді будемо вважати, що все владнали. Не застосовуйте зброю без мого наказу.

— Ти вважаєш, що там нас зустрінуть з миром? — недовірливо перепитав Кейн.

— Будемо сподіватися на краще.

Він натиснув кнопку комунікатора, яка знаходилася назовні скафандра, активувавши другий канал.

— Еше, ти тут?

Замість нього відповіла Ріплі:

— Він пішов до свого наукового блістера[11], скоро повернеться.

— Перевір усе, — Даллас повернувся до Кейна. — Зачини внутрішні двері.

Старпом натиснув потрібні кнопки, і двері позаду зачинилися.

— А тепер відчини зовнішні двері.

Кейн повторив процедуру, яка надала їм доступ до дверей. Натиснувши останню кнопку, він відійшов назад до супутників і завмер в очікуванні. Ламберт мимоволі притислася спиною до внутрішніх дверей, інстинктивно реагуючи на зустріч із невідомим.

Відчинилися зовнішні двері. Перед трьома астронавтами повзли хмари з пилу та пари. У досвітках краєвид переливався темно-помаранчевими кольорами. Це було не те знайоме та затишне сонячне сяйво, але Даллас сподівався, що коли їхнє сонце зійде, то краєвид стане кращим. Воно давало достатньо світла, щоб роздивитися все навколо, хоча на відстані було важко щось побачити крізь густу пелену дрібних часток.

Астронавти ступили на підйомну платформу між опорами. Кейн клацнув іншим вимикачем, і платформа почала спускатися. Давачі на нижній стороні показували, де знаходиться поверхня. Вони вирахували відстань і зупинили платформу, коли вона ледь торкнулася вищої точки темної скелі.

Даллас вів групу вперед здебільшого через звичку, а не тому, що цього потребувала формальність. Вони обережно ступили на поверхню. Члени експедиції відчували під ногами тверду лаву. Сильні пориви вітру хитали їх у різні боки, доки вони намагалися йти. Вони не могли нічого роздивитися, окрім темно-помаранчевої куряви.

«Яке безнадійно депресивне місце», — подумала Ламберт. Тут було не страшно, хоча обмежена видимість бентежила сама по собі. Ламберт порівнювала це з нічним плаванням у водах, де було повно акул: ніколи не знаєш, що чекає на тебе в темряві. Можливо, вона поспішала з неприємними висновками, але їй так не здавалося. У цьому занедбаному місці не було жодних приємних кольорів, ані блакитного, ані зеленого, лише дратівна сепія відтінків жовтого, похмурі відблиски помаранчевого світла та тьмяні відтінки коричневого та сірого. Нічого такого, що радувало б око й полегшувало думки. Взагалі колір атмосфери нагадував їй хімічний дослід, який провалився, а підґрунтя — екскременти з маленького корабля. Ламберт було шкода всіх, хто тут міг би жити. Але вона інтуїтивно відчувала, що зараз тут не було нічого живого, хоча доказів цього не було.

Можливо, Еш був правий, і ця планета в уявленні якоїсь невідомої істоти була райським куточком. Якщо це правда, то не хотіла б вона познайомитися з такою істотою.

— Куди?

— Що?

Туман і хмари займали всі думки Ламберт. Вона відволіклася від них.

— Куди йти, Ламберт? — Даллас витріщався на неї.

— А, все добре. Просто задумалася.

Ламберт уявляла свій пост біля панелі управління на «Ностромо». Зараз те зазвичай тісне крісло та незручні навігаційні прилади здавалися їй маленьким раєм.

Ламберт перевірила смугу на екрані маленького пристрою на поясі.

— Туди, — вказала вона.

— Веди нас, — Даллас став позаду.

Ламберт повела Далласа та Кейна через буревій. Коли вони відійшли від захисного бар’єра Ностромо, вітер шарпав їх з усіх боків. Вона зупинилася і роздратовано почала возитися із приладами свого скафандра.

— Тепер взагалі нічого не видно.

Несподівано в шоломі пролунав голос Еша:

— Увімкни навігатор. Він налаштований на сигнал екстреного виклику. Нехай він вас веде. Можете покластись на нього. Я вже налаштував його.

— Він уже увімкнений і налаштований, — різко відповіла Ламберт. — Ти що, думаєш, я погано знаю свою роботу?

— Не збирався тебе ображати, — відповів науковий співробітник. Вона щось буркнула собі під ніс і пішла далі крізь туман.

— Навігатор працює стабільно. Як прийняв, Еше? — Даллас промовив у мікрофон, вбудований у шоломі.

У науковому блістерному відсіку, який знаходився в нижній частині корабля, Еш перевів погляд від нечітких фігур, які повільно віддалялися, на яскраву панель управління. На екрані було добре видно три стилізованих зображення. Він натиснув на кнопку, і крісло, з легеньким скрипом проїхавши на рейках, зупинилося навпроти яскравого екрана.

— Зараз бачу, що ви відійшли від корабля. Чую і бачу вас добре зі своєї «бульбашки». Не думаю, що я вас загублю. Туман не такий густий, а на поверхні немає жодних перешкод. Екстрений виклик подається на інших частотах, тому немає загрози перекривання.

— Це обнадійливо, — у динаміку блістерного відсіку голос Далласа звучав дивно. — Чуємо тебе добре. Треба тримати канал відкритим. Не хочеться тут заблукати.

— Прийнято. Буду контролювати кожен ваш крок. Якщо нічого не трапиться, я не буду виходити на зв’язок.

— Прийнято. Кінець зв’язку, — Даллас залишив канал корабля відкритим і помітив, що Ламберт спостерігала за ним. — Не будемо витрачати ресурси скафандра. Уперед.

Ламберт мовчки повернулася, знову почала возитися з навігатором і вирушила в куряву. Сила тяжіння, яка назовні дещо зменшилася, полегшила вагу скафандрів і балонів, хоча усім було дивно, як така маленька планета могла мали таку гравітацію. Даллас подумки вирішив виділити час для геологічного аналізу надр планети. Можливо, це Паркер так на нього вплинув, але не можна було відкидати можливість того, що тут сховані великі поклади цінних важких металів.

Авжеж, Компанія заявить право володіння будь-якими знахідками, оскільки їх було отримано за допомогою обладнання Компанії та в робочий час. Але це потенційно віщувало щедрі премії. Їхня позапланова зупинка може принести і неабиякий зиск.

Повсюди гудів вітер, і на голови астронавтів летів бруд, пил і град із дрібних камінців.

— Далі трьох метрів нічого не видно, — пожалілася Ламберт.

— Досить вже бурчати, — промовив Кейн.

— А я люблю бурчати.

— Досить! Ви як діти, — зауважив Даллас. — Не той час і не те місце.

— Але ж це чудове місце, — Ламберт не здавалася. — Місце, не зіпсоване природою чи людьми. Райське місце… для каміння.

— Досить!

Ламберт замовкла, але пошепки продовжувала нарікати. Даллас міг заткнути їй рота, але не міг заборонити їй бурчати. Раптом вона побачила те, що відразу ж відволікло її від прокльонів, адресованих цій планеті. Дещо зникло з екрана навігатора.

— Що трапилося? — запитав Даллас.

— Зараз, — Ламберт внесла коригування в пристрій. Це вдавалося важко через незручні рукавиці. Смуга, що зникла з екрана навігатора, знову з’явилася.

— Втратила лінію, але знову знайшла.

— У вас проблеми? — у шоломах стурбовано пролунав далекий голос Еша.

— Нічого серйозного, — повідомив Даллас. Він повільно обернувся, намагаючись намацати щось тверде серед цієї куряви. — Досі одна курява й вітер. Сигнал навігатора слабне. Ми втратили зв’язок на мить, — сказав Даллас.

— Тут він досить сильний, — заперечив Еш, перевіривши індикатори. — Не думаю, що це через буревій. Швидше за все, ви наближаєтеся до горбистої місцевості й ті підвищення на якийсь час заблокували сигнал. Будьте обережними. Якщо знову втратите сигнал і не зможете відновити його, спробуйте зловити сигнал із корабля, а я спробую вас направити.

— Буду мати на увазі, але зараз це не потрібно. Якщо знову це повториться, ми повідомимо.

— Прийнято. Кінець зв’язку.

Експедиція просувалася крізь запилене помаранчеве запустіння. За декілька хвилин Ламберт зупинилася.

— Знову втратила сигнал? — запитав Кейн.

— Ні, зміна курсу, — вказала Ламберт наліво. — Тепер туди.

Вони продовжили йти за новим курсом. Увага Лабмерт була повністю прикута до екрана навігатора, а увага Далласа та Кейна — до Ламберт. Вітер одразу ж посилився. Часточки пилу постійно цокали, вдаряючись об передні щитки шоломів. Видавалося, що вони промовляють: «Цок, цок… впустіть усередину… Тук-тук… впустіть усередину…»

Даллас стрепенувся. Тиша, порожнеча, затягнута хмарами, цей постійний помаранчевий туман вже починали діяти йому на нерви.

— Уже близько, — сказала Ламберт. Одночасно з цим Еш отримав дані від давачів, вбудованих у скафандри, що в астронавтів різко почастішав пульс.

— Ми дуже близько.

Астронавти йшли далі. Попереду них щось височіло. Даллас почав уривчасто дихати від хвилювання й напруги.

На жаль, то була лише… велика покручена гірська порода дивної форми. Припущення Еша про те, що вони опинилися десь перед горбами, виявилося вірним. Астронавти зупинилися відпочити під кам’яним монолітом, адже він хоч якось захищав від камінного граду. У цей час смуга знову зникла з екрана навігатора.

— Знову втратили її, — промовила Ламберт.

— Ми що, минули її? — Кейн вдивлявся вбік скель, марно намагаючись побачити їх.

— Ні, якщо воно не під землею, — Даллас сперся об камінь. — Може бути за ось цим, — він поплескав моноліт рукавицею. — Або це завади через буревій. Давайте відпочинемо, а там подивимось.

Вони чекали там, спершись на гладку стіну. Навкруги них гув вітер, немилосердно ганяючи куряву й туман.

— Тепер ми точно сліпі, — сказав Кейн.

— Скоро світанок, — він налаштував мікрофон. — Еше, чуєш мене? Коли настане день?

— Сонце зійде за декілька хвилин, — почувся далекий голос наукового співробітника, спотворений завадами.

— Тоді ми щось побачимо.

— Або навпаки, — прокоментувала Ламберт. Вона не приховувала відсутність ентузіазму. Лабмерт втомилася, як чортяка, а їм ще треба було дійти до джерела сигналу. Ця порожнеча й страхітлива атмосфера виснажувала не лише фізично, але й психічно. Ламберт воліла повернутися до своєї чистої, яскравої та знайомої панелі управління.

Після світанку стало не легше. Замість того щоб підняти астронавтам настрій, сонце ще більше їх настрахало: тепер повітря стало не помаранчевим, а криваво-червоним. Можливо, коли тьмяна зоря підійметься вище, то довкола стане не так страхітливо…

Ріплі витерла чоло і втомлено зітхнула. Переконавшись, що всі нові деталі працюють належним чином, вона зачинила останню стінну панель і розклала інструменти по відділеннях у сумці.

— З іншим ви повинні впоратися. Я зробила всю тонку роботу.

— Не турбуйся, впораємся, — запевнив Паркер нейтральним тоном. Він не дивився в її бік, сконцентрувавшись на роботі. Він досі був засмучений через те, що вони із Бреттом можуть не отримати нічого з результатів цієї експедиції.

Ріплі пішла вбік тамбуру.

— Якщо у вас будуть якісь проблеми, я в капітанському відділенні.

— Добре, — спокійно сказав Бретт.

Паркер провів її поглядом, поки її струнка фігура не зникла в коридорі.

— От сучка.

Еш натиснув на кнопку. Тепер завдяки підсилювачу троє постатей, що рухалися, стали чіткими, а мерехтіння навколо них зникло. Він перевірив інші давачі: сигнали від трьох скафандрів були досить сильними.

— Як справи? — запитала Ріплі по внутрішньому телефону.

Він швидко вимкнув екран і відповів:

— Усе добре.

— Де вони? — запитала Ріплі.

— Уже біля джерела сигналу. Вони десь серед скель. Сигнал слабшає, але вони близько. Я впевнений, що вони не пропустять його. Скоро вони нам усе повідомлять.

— Є якась нова інформація про сигнал?

— Поки що ні.

— Ти не пробував більш детально аналізувати сигнал за допомогою ECIU-аналізатора? — голос Ріплі видавався дещо нетерплячим.

— Зрозумій, я, як і ти, хочу дізнатися більше інформації. Але якщо «Матір» ще не змогла визначити природу сигналу, то чому я буду із цим гратися?

— А можна я спробую?

— На здоров’я, — відповів Еш. — Шкоди від цього не буде, а так буде чим зайнятися. Але якщо щось виявиш, то одразу повідом мені.

— Добре, якщо мені пощастить.

Ріплі поклала слухавку і влаштувалась у кріслі. Без інших членів екіпажу в капітанському відсіку було досить просторо. Ріплі почувалася якось дивно і в дечому некомфортно, адже це вона вперше залишилася сама в цьому приміщені.

Час розпочинати ECIU-аналіз, якщо вже сама напросилася. Ріплі натиснула якийсь вимикач, і на всю кабіну пролунало болісне виття невідомої істоти. Вона швиденько прикрутила гучність. У пригніченому стані цей звук ще більше тривожив.

Ріплі готова була погодитись із Ламберт, що це чийсь голос. Але це було не наукове припущення, а скоріше політ фантазії. «Ну ж бо, зберися! Подивимося, що скаже комп’ютер, і не піддавайся емоціям», — подумала Ріплі й увімкнула панель, якою рідко хто користувався. Вона досі не вірила, що досягне успіху там, де «Матір» не змогла, але, як стверджував Еш, буде хоч якесь заняття. Вона не могла сидіти без діла в порожньому капітанському відсіку. Там її постійно мучили думки. Вже краще займатися чимось безглуздим, аніж нудьгувати без діла…