Чужий

I

Cемеро людей спали і бачили сни.

Розумієте, то не були професійні сновидці — ті отримували високу платню, вважалися поважними людьми і взагалі були нарозхват. Як і більшість із нас, ці семеро бачили сни, не напружуючись і без чітких вказівок. Професійні ж сновидіння, які можна записати і увімкнути іншим для розваги — це набагато серйозніша річ. Треба вміти керувати своїми напівсвідомими творчими імпульсами та розшаровувати уяву, а робити це одночасно — надзвичайно важко. Професійні сновидці є одночасно найбільш організованими та непередбачуваними митцями. Такого можна порівняти з майстром, який створює тендітну павутину роздумів. Не те, що більшість із нас — безпосередні та незграбні, або як оці семеро.

Серед них лише Ріплі володіла задатками цього особливого потенціалу. У неї були проблиски вродженого сновидця і більш яскрава уява, аніж у її напарників.

Але їй бракувало справжнього натхнення та зрілості думок, притаманної професійним сновидцям.

Вона була чудовою комірницею, могла добре сортувати коробки А у камері збереження Б або звіряти декларації. Але в сховищі її думок коївся повний безлад, і її «файлова система» постійно давала збої: надії та страхи, роздуми та незакінчені образи хаотично гасали відсіками її розуму.

Ворент-офіцер[1] Ріплі мала б краще себе контролювати. Химерні думки, які ще не встигли сформуватися і спали, чекаючи, поки їх розбудять, перебували поза межами її свідомості. Трішки більше зусиль та самоусвідомлення — і з Ріплі вийшов би професійний сновидець, принаймні так вона іноді вважала.

Що ж до капітана Далласа, він був досить лінькуватим, хоча й найорганізованішим членом екіпажу. У нього була непогана уява. Доказом цього слугувала його борода, оскільки усі, окрім нього, поголилися перед тим, як увійти до морозильної камери. Як пояснював капітан Даллас, відповідаючи на численні питання його напарників, це було частиною його особистості. Він би швидше пожертвував будь-яким органом, але не своєю видатною бородою. Даллас керував двома кораблями: міжзоряним буксиром «Ностромо» та своїм тілом. Обидва з них будуть живі-здорові як у режимі сну, так і в активному стані.

Отже, капітан Даллас був хорошим керівником і володів дещицею уяви. Але щоб стати професійним сновидцем, цієї дещиці було замало, а це ніяк не компенсуєш непомірною кількістю організаторського хисту. Тому з Далласа був такий же сновидець, як і з Ріплі.

Кейн не так добре міг контролювати свої думки та дії, як Даллас, і йому бракувало уяви. Він був хорошим старшим помічником, але ніколи б не став капітаном: для цього потрібен певний рівень енергійності та командні навички, а Кейн цього не мав. Його думки були досить туманними й нечіткими, на відміну від думок Далласа; Кейн був слабкою тінню та глухим відлунням капітана. Утім, це не робило його менш симпатичним. Але професійне сновидіння вимагає багато додаткової енергії, у Кейна ж її ледь вистачало на повсякденне життя.

Сни Паркера не були образливими, але були менш ідилічними, аніж у Кейна. У них не було ані тіні фантазії. Вони були надто спеціалізованими, і рідко коли в них з’являлися люди. Втім, чого можна очікувати від борт-інженера?

Його сни були досить прямолінійними і — іноді — бридкими. Коли Паркер не спав, то ретельно приховував усе це. Лише іноді він давав волю почуттям, коли гнівався або був роздратований. Паркер приховував майже весь той бруд та презирство, які проростали в глибинах його душі. Його напарники нічого не знали про те, що булькотіло та настоювалося під маскою чистої оболонки Паркера.

Ламберт не стільки бачила сни, скільки надихала інших, котрим у снах являлася. Під час гіперсну її невтомні думки були переповнені внутрішніми схемами та факторами робочого навантаження, збалансованих результатами розрахунків кількості палива. Іноді фантазії Ламберт пробивалися до її структур сну, але не настільки, щоб вразити її саму, як інших.

Паркер та Бретт часто уявляли, як їхні системи з’єднаються з її власною. Якби Ламберт колись дізналася їхні мрії про фактори навантаження та просторові суміщення, то сильно б розлютилася. Тому Паркер і Бретт тримали такі заборонені думки при собі, надійно заховавши їх у свої мрії та сни, щоб не злити Ламберт: це було б зайвим, бо як штурман «Ностромо» вона відповідала за те, аби безпечно доставити їх усіх додому, а це було найочікуванішим і найжаданішим контактом, який можна лише уявити.

Бретт значився в списку як інженер-технік. Це свідчило про те, що, хоча він був таким же розумним і кмітливими, як і Паркер, але йому бракувало солідності. Ці два чоловіки були дивною парою. Стороннім людям здавалося, що між ними немає нічого спільного, але вони без проблем співіснували й працювали разом. Запорукою їх дружби та співпраці було те, що Бретт ніколи не ліз Паркерові в душу. Технік був незворушним і флегматичним у своєму світогляді та судженнях, у той час як Паркер виділявся балакучістю та мінливою вдачею. Останній міг годинами нарікати через несправність якогось із мікрочипів, клянучи весь родовід цієї мікросхеми аж до ґрунту, в якому вперше було видобуто рідкісні копалини для її виробництва, у той час як Бретт спокійно міг зазначити: «Добре». У нього одне слово було більше, аніж просто вираз думки: завдяки цьому слову він самостверджувався. Для Бретта мовчання було формою спілкування, а балакучість він розцінював як щось ненормальне.

Нарешті, про Еша. Він був науковим співробітником, але його сни були смішними не через це. Вірніше, дивними, але зовсім не кумедними. Сни Еша були найбільш раціональними серед членів екіпажу. Вони найточніше передавали його сутність під час неспання. В них не було жодних ілюзій.

Тут немає нічого дивного, якщо знати Еша. Але ніхто з його шести напарників його не знав добре. Натомість сам Еш добре розбирався в собі. Він одразу міг сказати, чому ніколи б не став професійним сновидцем, якби йому поставили таке питання. Втім, нікому це в голову не приходило незважаючи на те, що Еш найбільше з усіх захоплювався питаннями професійного творення снів.

Геть забув про кота. Його звали Джонс. Звичайнісінький домашній, вірніше, корабельний кіт. Джонс був великим жовто-рижим котярою незрозумілого походження. Він завжди тримався незалежно. Джонс давно призвичаївся до мінливостей космічних польотів та особливостей астронавтів. Він також занурився в анабіоз. Йому снилися прості сни про теплі та темні місця й мишей, на яких діє сила тяжіння.

Серед усіх сплячих на борту він був єдиною задоволеною істотою, хоча невинним його важко було назвати.

Дивно, що жоден із членів екіпажу не був кваліфікованим сновидцем: адже в кожного з них було набагато більше часу, щоб спати, аніж в багатьох професіоналів цієї справи, незважаючи на сповільнення сну завдяки анабіозу. Необхідність зробила сон їх основним заняттям. У відкритому космосі немає що робити, окрім як спати та мріяти в морозильних камерах. Можливо, вони всі залишаться любителями, хоч завдяки досвіду й досить компетентними.

Їх було семеро. Вони спокійно спали, а їхній корабель «Ностромо» летів у пошуках жахіть.

«Ностромо» був єдиним, хто залишався при пам’яті. Зорельоту не потрібен був сон, як і консервувальна дія морозильних камер. Якщо він і впадав у подібний стан, то це було ненадовго, і зореліт швидко вмикався знову. Він працював, захищаючи своїх підопічних від смерті, що завжди чатувала напоготів за один крок від анабіозу, точнісінько як величезна сіра акула за човном у відкритому морі.

Безперервну механічну пильність «Ностромо» можна було помітити повсюдно в тиші корабля, зокрема, у м’якому гудінні й миготінні лампочок, які були проявом чутливості приладів. Вони проникали в кожен куточок корабля, щоб перевірити кожну схему та конструкцію. Зовні теж були сенсори, які моніторили пульсацію космосу й попереджали про електромагнітні аномалії.

Одна частка «мозку» «Ностромо», зокрема, займалася аналізом таких аномалій. Він чітко фіксував їх, знаходив нестандартні явища, досліджував результати аналізу та приймав рішення. Прилади прокидалися зі стану спокою, а недіючі схеми знову починали контролювати потік електронів. Після прийняття рішення починали миготіти сотні яскравих лампочок — ознаки життя, які пробуджували механічне дихання.

Ось раптом почувся виразний звуковий сигнал, хоча до цього можна було почути лише приглушений звук якогось штучного тамбурина[2]. Давно цього не траплялося на «Ностромо». Це означало якусь рідкісну подію.

Серед розмаїтого цокання та спалахів приладів, що «перегукувалися» один з одним, на кораблі поступово почав оживати особливий відсік із металевими стінами, де лежало семеро коконів, вкриті білосніжним металом і пластиком.

У відсіку почувся новий звук. Це був вихлоп, який наповнював приміщення очищеним повітрям, придатним для дихання. Люди добровільно погодилися на підпорядковане становище, довіривши бляшаним божкам на кшталт «Ностромо» постачати їм кисень, коли в них не було змоги робити це самостійно.

Сенсори напівчутливої електроніки випробували нове повітря і визнали його задовільним для підтримання життя в таких уразливих людських повністю біологічних організмах. Миготіли ще якісь лампочки, і встановлювалося з’єднання між якимись механізмами. Без якихось урочистих фанфар семеро коконів розкрилися, і гусенеподібні фігури людей ніби знову народжувалися на світ Божий.

Після пробудження семеро членів екіпажу «Ностромо» виглядали ще безпорадніше, аніж під час гіперсну. По-перше, вони були мокрі як хлющ: через консервант, який заповнював і обволікав їхні тіла. Неприємно почуватися в чомусь слизькому, незважаючи, що то аналептик. По-друге, вони були голі, а рідина — поганий замінник штучній шкірі під назвою одяг, яка робить людей стрункішими та рельєфнішими.

— Господи, — пробурмотіла Ламберт, з огидою стираючи рідину з плечей та боків. — Яка холодрига!

Вона вилізла з подоби труни, котра, утім, зберігала їй живе, а не мертве тіло, і незграбно посунула до сусіднього відділення, де за допомогою рушника, який вона там знайшла, продовжила витирати ноги від прозорої липкої субстанції.

— Чому «Матір» не прогріє корабель перед тим, як вивести нас із анабіозу?

Ламберт підвелася, намагаючись згадати, де ж її одяг.

— Ти чудово знаєш чому, — Паркер теж напружено працював над своїм липким тілом, і йому було не до оголеної фігури штурмана. — Такою є політика Компанії. Збереження енергії, вірніше, коштів Компанії. Навіщо витрачати зайву енергію на підігрів морозильної камери, якщо це можна зробити в останню мить? Окрім того, після гіперсну завжди холодно. Ти ж знаєш, що через замороження температура тіла падає.

— Знаю, але це не рятує від холоду, — пробурмотіла Ламберт, знаючи, що Паркер має рацію, але не бажала цього визнавати, бо інженер її не цікавив.

«Чорт забирай, — думала вона, спостерігаючи за гусячою шкірою на передпліччі. — Хоч би трішечки тепла».

Даллас витер останні краплі консерванту, намагаючись не дивитись на те, що помітив лише він. Даллас помітив цю річ ще до того, як виліз із морозильної камери. Корабель усе так підлаштував.

— Робота всіх нас швидко зігріє.

Ламберт пробурмотіла у відповідь щось невиразне.

— Усім зайняти свої місця. Сподіваюся, ви не забули, за що вам платять. Прокинувшись, усі ми повинні забути про свої проблеми.

Ніхто не посміхнувся і навіть не прокоментував цю репліку. Паркер подивився на Бретта. Той досі сидів у своїй морозильній камері.

— Доброго ранку. Ти все ще з нами?

— Еге ж.

— Отже, нам пощастило. — озвалася Ріплі. Вона потягнулась, її рухи були порівняно більш граційними, аніж у інших. — Добре, що наш головний балакун залишився таким же говірким.

Бретт посміхнувся й нічого не відповів. Він був не більш комунікабельним, аніж машини, які він обслуговував, якщо не менше. Увесь екіпаж із семи учасників глузував із цього. І в такі моменти вони сміялися разом із Бреттом, а не над ним, бо це стало частиною командного ритуалу.

Даллас досі робив нахили, виставивши лікті паралельно до підлоги, а руки — перед штурвалом. Він міг побожитися, що чув, як скриплять його мускули, які відвикли від руху. Миготіння жовтої лампочки, яке було виразнішим за будь-які слова, повністю привернуло його увагу. Світло тієї чортової маленької сонячної лампочки, схожої на око циклопа, свідчило про те, що їх розбудили не через закінчення подорожі, а з якоїсь іншої причини. Далласа уже цікавило, чому так.

Еш піднявся і байдуже озирнувся навколо. Судячи з його міміки, він досі був у гіперсні.

— Почуваюся так, ніби я помер.

Він спостерігав за Кейном. Старший помічник досі позіхав, напівпрокинувшись. Еш подумав, що Кейн насправді обожнював гіперсон і міг би провести все життя як хворий нарколепсією, якщо б йому це запропонували.

Паркер, не здогадуючись про хід думок наукового співробітника, подивився на Еша й задоволено зауважив:

— Ти й виглядаєш так, наче помер.

При цьому Паркер здогадувався, що й сам виглядає не краще. Гіперсон виснажував не лише м’язи, а й шкіру. «Труна» Кейна привернула його увагу. Старпом нарешті сів у ній.

— Із поверненням, — підморгнув Кейн.

— Не сказав би, судячи з того, скільки ти прокидався.

Кейн виглядав ображено:

— Підла брехня, Паркере. Просто я повільніший за інших, от і все.

— Ага, — технік не наполягав на своєму. Тепер він повернувся до капітана, який заглиблено вивчав щось поза полем зору Паркера, і запитав: — Чи не обговорити нам перед посадкою в док питання про розподіл винагороди?

Бретт при цих словах дещо пожвавішав, вперше після пробудження.

— Еге ж.

Паркер продовжив, одягаючи черевики.

— Гадаю, що ми з Бреттом заслуговуємо на повну частку за успішне виконання завдання. Плюс зарплатня та відсотки.

«Добре, хоч глибокий сон не відобразився на вдачі інженерів, — втомлено подумав Даллас. — Не встигли прийти до тями, а вже із претензіями». Уголос же сказав:

— Ви двоє отримаєте частку згідно з вашим договором, не більше й не менше, а як і всі.

— Ми отримаємо найменшу частку, — м’яко заперечив Бретт. Для нього це була ціла промова, але на капітана вона не справила жодного враження: у того не було часу на дрібниці або напівсерйозний обмін дотепами. Мигтючий жовтий кружечок повністю прикув його увагу, і його думки рухалися зовсім в іншому напрямі. Тим не менше, він відповів:

— Кожен заслуговує на більше, аніж ви. Якщо хочете, подайте скаргу до бухгалтерії Компанії. Тепер спускайтесь униз.

— Скаргу Компанії, — сумно пробурмотів Паркер, спостерігаючи за тим, як Бретт виліз із «труни» і почав протирати ноги. — Те ж саме, що скаржитися Богу.

— Саме так, — Бретт перевіряв слабкий сигнал обслуговування на своїй морозильній камері. Не встигши прийти до тями, голий та весь у рідині, він вже був весь у роботі. Бретт був із тих людей, які могли декілька днів ходити зі зламаною ногою, але не могли пройти повз несправність туалету.

Даллас пішов у відділення, де знаходився центральний комп’ютер, кинувши через плече:

— Гей, баламути, краще дістаньте хто-небудь кота.

Ріплі витягла так само ще напівживого рижого кота з однієї з морозильних камер. У неї був ображений вигляд.

— Не можна так байдуже ставитись до нього, — вона співчутливо попестила мокру тварину. — Це не якийсь там прилад. Джонс — член екіпажу, як і всі ми.

— Навіть кращий за декого, — погодився Даллас, спостерігаючи за тим, як Паркер і Бретт ідуть у бік інженерних приладів. — Принаймні він не морочить мені голову, скаржачись на зарплатню та премії, ледь прокинувшись на борту.

Ріплі пішла, загорнувши кота в пухнастий сухий рушник. Джонс тихо замуркотів, вилизуючи себе з надзвичайно поважним виглядом. Він уже не вперше занурювався в гіперсон, тому зараз міг дозволити таке приниження, аби його несли на руках.

Даллас повністю обтерся і натиснув на кнопку під своєю «труною», з-під якої тихо виїхала шухляда. Там лежав його одяг і декілька особистих речей.

Доки Даллас одягався, до нього підійшов Еш. Науковий співробітник тихо запитав, застібаючи чисту сорочку:

— «Матір» хоче з тобою поговорити? — і кивнув у бік жовтої лампочки, яка безперервно миготіла на підвішеній консолі управління.

— Так. Я одразу помітив її, — Даллас просунув руки в рукава. — Безперервне жовте світло. Це ще не сигнал тривоги. Поки що не кажи нічого іншим. Якщо станеться щось серйозне, вони про це й так скоро дізнаються.

Він накинув на плечі непрасовану коричневу куртку, не застібаючи її.

— Що б це не було, усе не так погано, — Еш намагався надати своєму тихому голосу обнадійливого відтінку, і знову вказав на безперервне миготіння: — Вона миготить жовтим, а не червоним.

— Це поки що, — Даллас не був оптимістом. — Ех, як би мені зараз хотілося прокинутися із гарним зеленим сигналом, — дещо пригнічено промовив капітан.

Він знизав плечима і спробував пожартувати, копіюючи обнадійливу інтонацію Еша:

— Може, це миготить наш автокок. Буде взагалі чудово, якщо він приготує те, що називає їжею.

Він спробував посміхнутися, але в нього не вийшло. «Ностромо» — не людина. Він не буде розігрувати свій екіпаж і будити його з гіперсну за допомогою попереджувального жовтого світла без поважної причини. Збій у роботі автокока не входив у перелік таких причин. Утім, після декількох місяців сну не слід нарікати, що треба буде кілька годин добряче попрацювати.

Відсік, де знаходився центральний комп’ютер, дещо відрізнявся від інших відділень «Ностромо». Захоплюючий калейдоскоп лампочок, екранів, цифрових індикаторів та здавачів чимось нагадував відпадну вечірку з п’яними ялинками.

Даллас сів у набите контурне крісло й замислився, що робити далі. Еш усівся навпроти Інтелектуального банку й почав маніпулювати приладами управління так швидко і невимушено, наче він годину тому не був у гіперсні. Ніхто не вмів так працювати з механізмами, як цей науковий співробітник.

Даллас теж часто хотів набути таких умінь. Досі напівсонний через наслідки гіперсну, він набрав перший запит. На екрані почали мерехтіти викривлені орнаменти, котрі потім склалися в знайомі слова. Даллас перевірив формулювання і переконався, що воно було стандартним: «АВАРІЙНА ФУНКЦІЯ ПОСИЛЕНОГО МОНІТОРИНГУ ДЛЯ ВІДОБРАЖЕННЯ МАТРИЦЬ І ЗАПИТІВ». Так.

Корабель миттєво прийняв запит і одразу Даллас отримав відповідь від «Матері»: «РОЗПОЧАТО ПОСИЛЕНИЙ МОНІТОРИНГ АДРЕСНОЇ МАТРИЦІ». Стовпчики розбитої по категоріях інформації згуртувалися під цим коротким написом для перевірки.

Даллас ознайомився з довгим списком, набраним дрібним шрифтом, обрав потрібну ділянку екрана й увів наступне: «ЕКСТРЕНИЙ КОМАНДНИЙ ПРІОРИТЕТ».

«ФУНКЦІЯ ПОСИЛЕНОГО МОНІТОРИНГУ ГОТОВА ДО ЗАПИТІВ», — відповіла «Матір». Комп’ютерний інтелект не запрограмовано на красномовність, і «Матір» не була винятком.

Далласа це влаштовувало. Він був не в гуморі, щоб теревенити. Капітан швидко написав: «ЩО ТРАПИЛОСЯ, МАТІР?», і завмер в очікуванні…

Не можна сказати, що інший, капітанський відсік на «Ностромо» був дуже просторим, але там було трохи більше місця, ніж в інших відділеннях та камерах, хоч і не набагато. Уздовж стін були встановлені екрани зовнішнього огляду, а ближче до середини п’ять контурних крісел чекали на своїх господарів перед центральним терміналом із миготливими пультами. Ще більший капітанський відсік — це були б гроші на вітер, оскільки екіпаж проводив більшість часу в морозильних камерах у нерухомому стані. Відсік був призначений виключно для роботи, а не для відпочинку чи розваг, і всі, хто там працював, чудово це знали.

Герметичні двері тихо розчинилися вглиб стіни, і увійшли спочатку Кейн разом із Ріплі, а за ними Ламберт з Ешем. Вони звичними й швидкими кроками підійшли до відповідних постів управління за панелями, подібно до старих друзів, які зустрілися після довгої розлуки.

П’яте крісло залишилось поки що порожнім, чекаючи, доки Даллас не повернеться зі свого тет-а-тет із «Матір’ю» — інтелектуальним банком «Ностромо». Це прізвисько було досить влучним і не взятим зі стелі. Люди завжди серйознішають, коли дізнаються про апарати, що бережуть їхнє життя, а машини виконували свою опікунську функцію з такою ж серйозністю і, навіть здавалося, з нотками почуттів.

Члени екіпажу були одягнуті досить невимушено, що відповідало їхньому ще розслабленому стану. Це була повсякденна пародія на уніформу астронавтів. Їхній одяг відображав особистість власника. Сорочки та брюки були пожмакані та зношені за декілька років, як і їхні тіла.

Перший звук, що пролунав у капітанському відсіку після довгих місяців повної тиші, сумарно відобразив настрої всіх розбуджених членів екіпажу, хай навіть вони цього й не усвідомили. Це було невдоволене нявчання Джонса, коли Ріплі поклала його на панель. Потім кіт, що стрибнув на підлогу, почав тертися об коліна Ріплі, коли вона зігнулася на стільці з високою спинкою, і нявчання змінилося муркотінням.

— Ну що, вмикаймося, — Кейн перевіряв свою панель управління, оглядаючи засоби автоматизації і шукаючи невідповідні та нестабільні контакти, а Ріплі та Ламберт клацали необхідними вимикачами та натискали потрібні кнопки.

Коли нові лампочки та кольори почали загорятися на індикаторах і дисплеях, усі хутко пожвавішали. Таке враження, що пристрої раділи появі їх живих партнерів і намагалися за будь-якої можливості продемонструвати їм усі свої таланти.

На індикаторах перед Кейном з’явилися нові цифри та слова. Кейн порівняв їх із тими, що міцно засіли в його пам’яті.

— Виглядає нормально. Тепер давайте подивимося, що там назовні.

Пальці Ламберт послідовно пробіглися рядом щільно розташованих кнопок. Увімкнулися всі екрани на стінах капітанського відсіку, частина дублюючих дрібніших звисала зі стелі, щоб простіше було працювати. Штурман Ламберт уважно подивилася в один із квадратних екранів, що знаходився найближче, і одразу насупилася. Вона побачила частину того, на що очікувала, але головного бракувало. Це було так важливо, що всі інші речі, які були в нормі, її вже не цікавили.

— Де ж Земля?

Кейн уважно вдивлявся у власний екран. Він бачив темряву, всіяну зірками, а крім цього, майже нічого. Якщо навіть припустити, що вони занадто рано залишили гіперпростір, то принаймні вони б мали побачити Сонячну систему на дисплеях. Але її не було, як і очікуваної Землі.

— Ламберт, ти штурман. Скажи ти.

Посередині деяких екранів була зірка, але не Сонце. Вона була іншого кольору, а збільшені на екрані небесні тіла зовсім не нагадували рідні планети. Усе було інше: форма, розмір, кількість.

— Це не наша система, — глухо зазначила Ріплі, хоча це й так було очевидно.

— Можливо, проблема в нашому маршруті, а не в зірках, — голос Кейна звучав не надто переконливо, навіть для нього самого. — Іноді зорельоти виходили з гіперпростору в інший бік від свого пункту призначення. Це може бути збільшене зображення Центавра, а Сонячна система залишилась позаду. Давайте зробимо скан, перш ніж панікувати.

Він промовчав про те, що система на дисплеях нагадувала Центавр не більше, аніж Сонце.

Герметичні рухомі відеокамери на бувалій поверхні «Ностромо» почали тихо рухатися в космічному вакуумі, шукаючи ознак земного тепла в мороці. Допоміжні камери, встановлені на вантажі, який віз «Ностромо», — страхітливе скупчення величезних металевих резервуарів — теж використовувались у пошуках. Земляни минулих століть дуже здивувалися б, якби дізналися, що «Ностромо» везе в міжзоряному просторі значну кількість сирої нафти й по дорозі переганяє її за допомогою власної автоматичної установки, яка безперервно працює.

До того часу як «Ностромо» долетить до земної орбіти, нафта має перетворитися на готовий продукт. Застосування таких методів було необхідністю. Хоча людство винайшло чудові та ефективні замінники палива, це сталося лише після того, як окремі зажерливі особи вичавили останню краплю пального з висушеної Землі. Усі машини, створені людством, працювали на термоядерній та сонячній енергії, але це не могло бути повною заміною нафтопродуктам. Наприклад, за допомогою термоядерної енергії неможливо виготовити пластмасу. Сучасний світ довше протримається без енергії, аніж без пластику, тому місія «Ностромо» та смердюча чорна рідина, яку він поступово переробляв, мали вагоме комерційне значення.

Камери зафіксували довкола лише одну систему, яку можна було побачити в центрі декількох екранів — зірку незвичайного кольору в оточенні безладного намиста з планет, що оберталися навколо неї. Зараз Кейн і Ламберт майже не сумнівалися, що «Ностромо» чомусь узяв курс на цю невідому систему.

Усе ж могла трапитися помилка в часі, але не в просторі. Сонячна система могла бути зліва або справа від цієї зірки. Був точний спосіб це перевірити.

— Виклич службу транспортного контролю, — Кейн прикусив нижню губу. — Якщо ми зможемо отримати від них сигнал, то знатимемо, що в правильному секторі. Якщо ми неподалік від Сонячної системи, то отримаємо відповідь від однієї із зовнішніх станцій-ретрансляторів.

Ламберт перевірила інші кнопки.

— Це міжгалактичний торговельний буксир «Ностромо», реєстраційний номер один-вісім-нуль-два-чотири-шість, що прямує на Землю з наливним вантажем нафти та відповідною установкою для її очищення. Викликаю Антарктичну службу транспортного контролю. Як зрозуміли мене? Прийом.

У динаміках чулося лише слабке безперервне шипіння поміх віддалених зірок. Джонс лежав біля ніг у Ріплі й муркотів в унісон із зірками.

Ламберт спробувала ще раз.

— Міжгалактичний торговельний буксир «Ностромо» викликає службу транспортного контролю із Сонячної системи або Антарктиди. У нас проблеми з навігацією. Це пріоритетний виклик, будь ласка, дайте відповідь.

Знову дражливе зоряне шипіння. Ламберт почала нервуватися.

— SOS, SOS! Буксир «Ностромо» викликає службу транспортного контролю із Сонячної системи або інший корабель, який нас чує. SOS! Чекаємо на відповідь.

Невиправданий екстрений виклик (а Ламберт знала, що на даний момент їм нічого не загрожувало) залишився без відповіді. Зневірившись, вона вимкнула передавач, але приймач залишила увімкненим для всіх каналів на випадок, якщо поряд буде пролітати інший корабель, що буде подавати сигнали.

— Я знала, що ми далеко від Сонячної системи, — пробурмотіла Ріплі. — Я знаю це місце, — вона кивнула вбік дисплею над своїм постом. — Це далеко від Сонячної системи, як і ми.

— Спробуй ще, — наказав Кейн і повернувся до Ламберт. — Де ми зараз? Ти вже зчитала дані?

— Дай мені кілька хвилин, добре? Це не просто. Ми десь у хріна на рогах.

— Спробуй ще.

— Цим і займаюсь.

Після декількох хвилин напружених пошуків і маніпуляцій із комп’ютером Ламберт злегка посміхнулася із задоволеним виразом обличчя.

— Знайшла. Ми недалеко від системи Дзета II. Ми навіть не досягли зовнішнього освоєного кільця. Ми надто глибоко, аби натрапити на навігаційний буй, не кажучи вже про ретранслятори кораблів, що знаходяться в Сонячній системі.

— Якого біса ми тут опинилися? — вголос поцікавився Кейн. — Якщо з кораблем нічого не трапилося, а ми не вдома, чому ж тоді «Матір» вивела нас із анабіозу?

Це було простим збігом, але ніби у відповідь на поставлене питання рупор станції почав голосно й наполегливо сигналити про загальний збір екіпажу…

У хвості «Ностромо» розташовувалося велике машинне відділення зі складним потужним обладнанням. Там знаходилося серце корабля — розширена система тяги, за допомогою якої зореліт міг рухатися викривленим простором і змагатися із часом, задерикувато показуючи свій металевий ніс Ейнштейнові… І лише незначна частка енергії витрачалася на живлення життєдіяльності екіпажу. У передній частині цього масивного комплексу, який постійно гудів, знаходилася скляна кабінка — просторий горбок над конусоподібним гіпердвигуном. Тут у контурних кріслах відпочивали двоє інженерів, котрі відповідали за забезпечення справної та безперебійної роботи всіх механізмів двигуна. Чоловіки піклувались про механізми, а механізми дбали про них.

Більшу частину часу двигун сам чудово про себе дбав, що дозволяло Паркерові й Бретту займатися більш приємними та цікавими їм справами, наприклад, пити пиво та розповідати непристойні історії. Зараз була черга Паркера. Він уже в сотий раз переповідав байку про помічника інженера і бордель в умовах невагомості. Це була гарна історія, від якої незворушний Бретт завжди міг розуміюче хіхікнути кілька разів, а оповідач сміявся так, що аж на кольки брало.

— …І мадам кинулася до мене, стурбована й водночас розлючена, — розповідав інженер. — Вона почала просити нас врятувати того бідного додіка. Гадаю, він не знав, куди втрапив.

Як завжди, він засміявся зі свого жарту.

— Ти ж пам’ятаєш те місце? Чотири стіни, підлога і стеля завішані дзеркалами, а ліжка немає, лише фіолетова сітка посеред кімнати, яка обмежує дії й захищає від ударів об стіну. Це все в умовах невагомості. — Він похитав головою, перебираючи в голові спогади. — Це місце точно не для вразливих! Над ним вирішили пожартувати і створили імітацію вільного падіння. Уявляєш, як той хлопчина запанікував, коли все довкола почало вертітися! Ці дзеркала зовсім збили його з пантелику. Напевне, його напарники довго вмовляли його спробувати ту штукенцію. Та дівчина, яка була з ним, миючись, розповідала, що все починалося добре. Але потім вони почали крутитися і він запанікував, бо не міг зупинити їхні перекиди. Вона теж намагалася, але зупиняти вільне падіння теж потрібно удвох. Через дзеркала хлопець втратив орієнтацію, а через вільне падіння він не міг припинити блювати, — Паркер випив ще пива. — У житті не бачив такого безладу. Гадаю, вони досі миють ті дзеркала.

— Еге, — Бретт схвально посміхнувся.

Паркер непорушно сидів, чекаючи, доки вивітряться останні спогади. Після них залишались приємні похітливі враження. Паркер відчужено увімкнув тумблер над панеллю управління. Загорілося приємне зелене світло.

— Яке в тебе світло?

— Зелене, — відповів Бретт, повторивши процедуру увімкнення та перевірки власних приладів.

— І в мене, — Паркер спостерігав за бульбашками в келиху з пивом. Він усього кілька годин тому прокинувся з гіперсну, а вже занудьгував. В інженерному відділенні все працювало без збоїв, тому справ не було. Не було з ким навіть подискутувати, окрім Бретта. Але як можна розпочати балачку із чоловіком, котрий розмовляв односкладними вигуками і для якого сказати повне речення було справжнім досягненням.

— Думаю, що Даллас умисно ігнорує наші скарги, — насмілився сказати він. — Можливо, він не може видати наказ про те, щоб ми отримали повну премію, але він же ж капітан. Якби він хотів, то міг би надіслати запит або принаймні замовити слово за нас. Це було б дуже доречно.

Він вивчав індикатори із числами, які збільшувалися або зменшувалися вправо і вліво. Люмінесцентна червона лінія, що бігла в центрі дисплея, зупинилися рівно по нулю, розділивши потрібне значення нейтральності на дві половини.

Паркер намірився і далі провадити беззмістовний монолог, розповідати різні історії та скаржитися, але зумер над ними раптом почав монотонно дзижчати.

— Чорт забирай, що там знову трапилося? Щойно трохи розслабишся, усі довкола починають бігати, ніби на срачку.

— Еге ж, — Бретт схилився, щоб краще чути, а мовець прокашлявся.

Це була Ріплі.

— Усім зібратися в кают-компанії.

— Зараз не час обіду, та й для вечері ще зарано, — збентежено сказав Паркер. — Або час вивантажувати нафту, або…

Він запитально глянув на напарника.

— Скоро дізнаємося, — промовив Бретт.

По дорозі до кают-компанії Паркер з огидою оглянув стіни коридору на поверсі «С», які були далеко не стерильними.

— Цікаво, чому вони ніколи не спускаються сюди. Ось де справжня робота.

— Через це ми й отримаємо половину частки. Наш час — це їхній. Так вони це й сприймають.

— А я думаю, що це тхне лайном.

Судячи з тону Паркера, можна було навіть не сумніватися, що він мав на увазі зовсім не запах стін у коридорі…