Чужий

XI

Усі знову зібралися в кают-компанії, але зараз вони виглядали набагато розгубленішими. Ніхто цього не приховував, особливо Паркер і Ріплі. Побачивши, з чим їм доведеться воювати, астронавти остаточно розгубилися.

Даллас вивчав план «Ностромо», який щойно роздрукував. Паркер стояв біля дверей, іноді нервово поглядаючи на коридор.

— Що б це не було, воно велике, — тихо промовив інженер. — Воно налетіло на Бретта, як бісовий велетенський кажан.

Даллас підняв голову від схеми.

— Ти точно впевнений, що воно потягнуло Бретта до вентиляційних отворів?

— Воно зникло в одному з каналів охолодження, — Ріплі нервово терла руки. — Я впевнена, що бачила, як воно потрапило всередину. Більше йому немає куди подітись.

— Не сумніваюся, — додав Паркер. — Воно пересувається всередині вентиляційних шахт. Тому ми й не змогли знайти його за допомогою відстежувача.

— Вентиляційні шахти, — Далласа задовольнила відповідь. — У цьому є сенс. Джонс робить так само.

Ламберт ліниво перемішувала темну каву і висловила несміливе припущення:

— Бретт може ще бути живий.

— Це ледь можливо… — Ріплі не була фаталісткою, вона міркувала логічно. — Воно потягло його нагору як тряпчану ляльку.

— Але навіщо йому Бретт? — запитала Ламберт. — Чому воно забрало його замість того, щоб вбити?

— Можливо, воно мало намір використати його замість інкубатора, як Кейна, — припустив Еш.

— Або щоб з’їсти, — напружено сказала Ріплі. Її пересмикнуло.

Лабмерт поставила каву.

— У будь-якому випадку, поки що рахунок два-п’ять на користь Чужого.

Паркер крутив у руці шокер, потім повернувся і жбурнув його об стіну. Виріб Бретта зігнувся, впав на підлогу і кілька секунд потріщав. Інженер сказав:

— А я вважаю, що треба підірвати того засранця лазером, і все.

Даллас співчутливо відповів:

— Паркере, я тебе розумію. Ми всі любили Бретта. Але зараз треба міркувати тверезо. Якщо та тварюка дійсно така велика, як ви стверджуєте, то своєю кислотою вона здатна роз’їсти дірку завбільшки з кают-компанію. Я вже не кажу, що вона зробить зі схемами та засобами управління між поверхами. Цим поки що не можна ризикувати.

— Поки що? — Паркер почувався настільки безпорадно, що не зміг навіть розгніватися. — Скільки повинно померти людей, щоб ти усвідомив, що це єдиний спосіб знищити цю тварюку?

— Паркере, це в будь-якому разі не спрацює, — озвався Еш.

Інженер похмуро повернувся до Еша.

— Що ти маєш на увазі?

— А те, що лазером треба ушкоджувати життєво важливі й вразливі органи з першого ж пострілу. Судячи з того, як ти описав ту істоту, вона не лише величезна і сильна, а й до біса швидка. Логічно міркуючи, можна припустити, що вона так само здатна до швидкої регенерації тканин, як і її «ручна» форма, а це означає, що треба знищити її швидко і повністю, інакше нам усім буде непереливки. Це важко навіть зі звичайними людьми, а тут Чужий, про вразливі й життєво важливі органи якого ми нічого не знаємо. А раптом у нього взагалі немає слабких місць? Розумієш?

Він теж намагався говорити зі співчуттям, як і Даллас. Усі знали, що інженери були дуже близькими друзями.

— Хіба ти не уявляєш, що може трапитись? Припустімо, кільком з нас пощастить влучно потрапити в ту істоту, що теж не факт. Хай ми вразимо його разів шість до того, як воно встигне розірвати стрільців на шмаття. Усі шість ран загояться достатньо швидко, щоб врятувати його життя, але головне, що та рідина пораненого Чужого встигне тим часом роз’їсти декілька дірок у кораблі. А раптом ця кислота роз’їсть схеми, що контролюють подачу повітря або живлення для освітлення корабля? Думаю, що це досить реалістичний сценарій, враховуючи те, що ми знаємо про цю істоту. До чого ми зараз прийшли? Ми втратили двох людей, а ситуація на кораблі погіршилася.

Паркер похмуро слухав. Нарешті він підняв очі й пробубнів:

— Тоді що в біса ми будемо робити?

— Єдиний план — той, що ми вже розробили, — промовив Даллас і поплескав по схемі. — Треба знайти, в якій воно шахті, вигнати до тамбур-шлюзу і видути в космос.

— Вигнати? — Паркер похмуро засміявся. — Я тобі кажу, той сучий потрох здоровезний, — Паркер презирливо плюнув на зігнутий шокер. — За допомогою цього ми нікуди його не виженемо.

— Але в одному капітан правий, — сказала Ламберт. — Ми повинні заманити його до шлюзу. Як?

Ріплі обвела поглядом невеличке зібрання.

— Вважаю, час почути якісь нові дані від наукового відділення. Є якісь думки, Еше?

Науковець замислився.

— Ну, здається, воно добре пристосовується до атмосфери, в якій достатньо кисню. Це, напевно, через його дивовижний швидкий ріст на цій стадії.

— На цій «стадії»? — перепитала Ламберт. — Тобто воно може знову перетворитися в ще щось?

Еш сплеснув руками.

— Ми так мало знаємо про нього. Ми повинні бути готові до всього. Воно вже пережило три метаморфози: з яйця в руку, з руки в те, що вилізло з Кейна, а тепер у цю ще не до кінця зрозумілу форму, яка має значно більші розміри і здатна легко тягти сердегу Бретта. Зараз немає жодних підстав стверджувати, що ця форма перебуває на остаточній стадії розвитку. — Еш помовчав, а потім додав: — Наступна форма може бути ще більшою і потужнішою.

— Заспокоїв, — пробурмотіла Ріплі. — Що ще?

— Окрім нової атмосфери, істота, поза сумнівом, розвинула свої харчові потреби. Тому їй для життя багато не треба, у різних атмосферах, а іноді й взагалі без нічого, але як довго — ми не знаємо. Також ми не знаємо, як воно переносить різкі зміни температури. На борту «Ностромо» порівняно комфортний, теплий клімат. Ураховуючи екстремальну температуру на планеті, яку ми знайшли, розраховувати на те, що його вб’є сильний холод, точно не треба. А яйце може бути ще витривалішим, аніж ця форма. Для цього є прецеденти.

— Добре, — запитала Ріплі, — що ж до температури? Що буде, якщо її підняти?

— Можемо спробувати, — сказав Еш. — Ми не можемо підняти температуру по всьому кораблю з тієї ж причини, чому не можемо висмоктати усе повітря: малі запаси в скафандрах, обмежений рух, повністю обмежені дії під час зберігання в морозильних камерах тощо. Але більшість живих істот бояться вогню. Немає потреби гріти весь корабель.

— Можна провести високовольтний кабель у декількох коридорах і заманити його туди. Це добряче його підсмажить, — запропонувала Ламберт.

— Ми маємо справу не зі звичайною твариною, — повідомив Еш. — Навіть якщо це тварина, то вона досить розумна. Вона не наткнеться сліпо на кабель чи ще щось, що блокує явний прохід типу коридору. Те, що Чужий подорожує вентиляційними шахтами, а не коридорами, доводить це. До того ж деякі примітивні організми на кшталт акул здатні поглинати електричні поля. У наших умовах — не краща ідея.

— Можливо, воно відчуває наші електричні поля, — похмуро промовила Ріплі. — Хтозна, раптом воно так нас і знаходить.

Паркер із недовірою подивився на неї.

— У нього ж є очі, хоча воно може покладатися не лише на свої очі, якщо то очі, звісно.

— То не очі, — припустила Ріплі.

— Ця істота, напевно, використовує багато ресурсів і органів чуття, які допомагають їй орієнтуватися, — додав Еш.

— Усе ж мені не подобається ідея з кабелем, — Паркер почервонів. — Не люблю ці здогади. Коли воно буде в шлюзі, я хочу бути там і побачити, як воно помре, — Паркер на хвильку замовк, а потім додав уже менш емоційно: — Хочу почути, коли воно волатиме, як Бретт.

— Скільки часу займе виготовити три-чотири вогнемети? — раптом запитав Даллас у Паркера.

— Дай мені двадцять хвилин. Основні стаціонарні одиниці на складі. Головне, пристосувати їх для ручного перенесення.

— Ти можеш зробити їх потужнішими? Не хочу, аби ми втрапили в ситуацію, яку описав Еш. Я про лазери. Треба якось зупиняти ту тварюку.

— Не турбуйся, — крижаним голосом промовив Паркер. — Я зроблю таке, що засмажить усе на своєму шляху.

— Тоді це найкращий варіант, — капітан подивився на стіл. — У когось є кращі ідеї?

Усі мовчали.

— Чудово, — Даллас встав з-за столу. — Коли Паркер виготовить свої вогнемети, почнемо звідси і повернемося на поверх «C», зайдемо до майстерні, в якій та тварюка викрала Бретта, і там будемо намагатися виманити її.

Паркер недовірливо промовив:

— Воно забрало його всередину корпуса по перекладинах, а потім залізло до шахти. Чорт там ногу зломить, а я не мавпа, — він застережливо подивився на Ріплі, але вона нічого не відповіла.

— Що ти пропонуєш? Сидіти тут і чекати, поки воно прийде по тебе? — запитав Даллас. — Чим довше ми змусимо його оборонятися, тим краще для нас.

— Є одне «але», — сказала Ріплі.

— Яке ж?

— Ми не впевнені, чи воно взагалі захищається, — промовила вона, зустрівшись очима з Далласом…

Вогнемети були масивніші за шокери і виглядали менш ефективно. Але шокери працювали бездоганно, а Паркер запевнив усіх, що з вогнеметами теж буде все гаразд. Утім, цього разу він відмовився демонструвати їх можливості, оскільки, за його словами, вогнемети були такими потужними, що могли спалити підлогу.

Той факт, що Паркер довіряв і своє життя цим апаратам, вже було чудовим доказом для усіх. Щоправда, Ріплі сумнівалася. Вона почала ставитися з підозрою до всього і до всіх, та й взагалі завжди була в дечому параноїком. Останні події лише погіршили цей стан. Вона почала перейматися станом своєї свідомості не менше, ніж проблемою з Чужим.

«Нічого. Після того як ми знайдемо Чужого і вб’ємо, усі душевні проблеми розвіються», — заспокоювала себе Ріплі.

Тісна група знервованих людей обережно йшла від кают-компанії до поверху «B». Коли вони підходили до наступного тамбуру, їхні пристрої почали активно пищати. Еш та Ріплі негайно вимкнули зумери. Тепер їм доводилося слідкувати за стрілками, що рухалися. За десяток метрів вони почули інший, голосніший звук, наче хтось з усієї сили дряпав кігтями по металу.

— Тихо! — Даллас перехопив вогнемет і повернув за ріг у коридорі. Голосні рвані звуки не стихали і стали чіткішими. Даллас зрозумів, звідки вони лунають. — Продуктовий склад, — прошепотів він. — Воно там.

— Прислухайтесь, — нервово пробурмотіла Ламберт. — Господи, напевно, воно має бути дуже великим.

— Доволі-таки, — м’яко погодився Паркер. — Я його бачив, пам’ятаєш? А ще воно сильне. Воно несло Бретта як… — він замовк на півслові: думки про Бретта відбили бажання розмовляти.

Даллас підняв форсунку вогнемета.

— Позаду складу є шахта. Воно потрапило туди через неї, — Даллас подивився на Паркера. — Ти впевнений, що це працює?

— Я ж їх зробив!

— Це нас і непокоїть, — промовила Ріплі.

Усі пішли вперед. Рвані звуки не стихали. Коли всі підійшли до дверей складу, Даллас перевів погляд від Паркера на дверну ручку. Інженер неохоче схопився за масивний виступ, а Даллас відійшов назад на два кроки і взяв вогнемет напоготів.

— Уперед!

Паркер ривком відчинив двері й відскочив убік. Даллас натиснув на спусковий гачок незграбного вогнемета. Неймовірний струмінь помаранчевого вогню заповнив прохід. Усі відсахнулися від сильного жару. Даллас швидко подався вперед, не звертаючи уваги на жар, який не спадав і обпалював йому горло, вистрілив ще раз, потім втретє. Він опинився на підвищеній платформі, йому доводилося повертатися, щоб стріляти в різні боки. Жар розпашів настільки, що й капітанові довелося відступити, зачинивши двері.

Команда провела декілька нервових хвилин у коридорі, чекаючи, доки температура на складі дещо спаде. Незважаючи на це, жар, що виділявся від тліючого сміття, був такий сильний, що їм довелося йти дуже обережно, щоб не врізатися в розжарені ящики на стінах складу. Там був повний бардак. Вогонь Далласа довершив справу, розпочату Чужим. На стінах виднілися густі чорні патьоки, що з’явилися внаслідок потужної дії вогнемета. У тісному приміщенні стояв стійкий запах згорілих інгредієнтів штучної їжі, що змішалися з карбонізованою упаковкою.

Незважаючи на безлад, на складі дещо вціліло. Можна було побачити також явні сліди «роботи» Чужого. Неушкоджені вогнем шматки металу було розкидано на підлозі. Пакування різних ґатунків і розмірів також заціліло на підлозі й було розірване якимось дивним чином, що виробникам і не снилося. Суцільнометалеві «банки» (так їх називали за звичкою, хоча матеріал, з якого вони були зроблені, не нагадував метал), були розрізані на шматки, як фрукти. Було видно, шо до появи вогнемета Чужий тут добре постарався.

Астронавти пробиралися крізь руїни, тримаючи відстежувачі та вогнемети напоготів. Їдкий дим підіймався вгору і роз’їдав очі.

Ретельна перевірка кожної купи знищених запасів, в якій міг би ховатися Чужий, не принесла бажаних результатів.

Оскільки вся їжа на «Ностромо» мала штучне походження і однорідну структуру, то знайшовши там кістки, можна було бути впевненим, що вони належали прибульцю. Але єдиною річчю, що нагадувала кістки, були армовані стрічки деяких великих ящиків.

Ріплі та Ламберт хотіли обіпертися на розжарену стіну, але вчасно оговталися.

— Його немає, — розчаровано пробурмотіла Ріплі.

— Тоді де в біса воно? — запитала Ламберт.

— Там.

Усі повернулися до Далласа, який стояв біля торцевої стінки позаду груди розплавленої чорної пластмаси. Він вогнеметом вказував на вентиляційний отвір у стіні:

— Ось куди воно втекло.

Усі підійшли й побачили, що друзки розбитої захисної решітки, яка зазвичай закривала отвір, зараз валялися на підлозі.

Даллас зняв ліхтарик із поясу і посвітив у шахту, але побачив лише гладкі металеві стіни, які завертали вдалині. Капітан промовив схвильованим, але несподівано бадьорим голосом:

— Можемо зробити перерву.

— Ти про що? — запитала Ламберт.

Він обвів усіх поглядом.

— Ви що, не розумієте? Тепер усе йде на нашу користь. Ця вентиляційна шахта виходить до головного тамбур-шлюзу. Там є лише одна велика дірка, в яку може вислизнути ця істота, але ми можемо її перекрити. Потім ми заженемо її вогнеметами до шлюзу і видуємо до космосу.

— Ага, — промовила Ламберт. Було зрозуміло, що вона не поділяє ентузіазму капітана з приводу такого плану. — Нічого особливого, просто треба пролізти крізь шахту за ним, не заблукати в цьому лабіринті й зустрітися віч-на-віч, а потім молитися, щоб воно злякалося вогню.

Посмішка Далласа дещо пригасла.

— Типу людський фактор все ускладнює, чи не так? Але мій план повинен спрацювати, якщо воно боїться вогню. Це найкращий варіант, і нам не доведеться заганяти його в кут, сподіваючись, що вогонь вб’є його. Воно буде відступати… прямо до шлюзу, де й знайде свою смерть.

— Усе добре, але питання в тому, хто буде його переслідувати, — запитала Ламберт.

Даллас оглянув групу, намагаючись визначити кандидата для смертельної гонки. У Еша були найміцніші нерви, але в Далласа досі були сумніви щодо наукового співробітника. Також Еш займався пошуками нейтралізатора кислоти, тому його не можна було відправляти в шахту.

Ламберт досі трималася добре, але серед усіх могла найшвидше втратити витримку. Ріплі… З нею буде все гаразд тільки до моменту реального зіткнення, а Даллас не був впевнений, що вона не злякається. Усе ж Даллас сподівався на її хоробрість… Але чи варто ризикувати її життям?

Паркер… Той завжди вдавав із себе міцного горішка. Він часто нарікав, але й часто виконував важку роботу, причому доволі якісно. Взяти хоча б шокери та вогнемети. Зрештою, Чужий забрав його друга, і він розбирався в усіх тонкощах користування вогнеметом.

— Ну, Паркере, ти завжди мріяв про повну частку й бонус після рейсу.

— Еге, — невпевнено промовив інженер.

— Ну то лізь до шахти.

— Чому я?

Даллас хотів перерахувати всі причини, але обмежився простим поясненням:

— Хочу подивитись, як ти отримаєш повну частку, от і все.

Паркер похитав головою і відступив назад.

— Ні. Можеш забрати собі мою частку і всю зарплату за рейс, — він головою кивнув убік отвору шахти. — Я туди не полізу.

— Я полізу.

Даллас подивився на Ріплі. Він так і знав, що рано чи пізно вона кудись встрягне. Дивна жінка. Даллас завжди недооцінював її, так само як і всі.

— Навіть не думай про це.

— Чому? — ображено запитала Ріплі.

— Дійсно, чому? — встряв Паркер. — Якщо вона бажає, чому б її не відпустити?

— Я так вирішив, — коротко пояснив Даллас і подивився на Ріплі. Вона була ображена і схвильована. Капітан не розумів, чому заборонив їй іти. Втім, неважливо. «Можливо, колись я зможу їй пояснити і, головне, собі».

— Йди до тамбур-шлюзу, — наказав Даллас Ріплі. — Еше, залишайся тут, щоб перекрити цей вихід, якщо він якось обійде мене або пройде крізь мене. Паркере та Лабмерт, перекрийте той вихід, про який я говорив.

Усі розуміюче подивилися на капітана. Вже не було сумніву, хто полізе до шахти.

Захекана Ріплі дісталася шлюзу на правому борті. Вона подивилася на відстежувач, але не побачила жодних рухів, і натиснула червону кнопку. У коридорі почулося тихе гудіння, і масивні двері шлюзу відчинилися. Після цього гудіння припинилося. Ріплі натиснула кнопку телефона внутрішнього зв’язку.

— Тамбур-шлюз по правому борті готовий.

Паркер і Ламберт дісталися того місця в коридорі, про яке говорив Даллас, і зупинилися. Вгорі вони побачили вентиляційний отвір із решіткою. Він виглядав досить безпечно і займав три чверті стіни.

— Якщо воно піде цим шляхом, то ось де вийде, — відзначив Паркер. Ламберт кивнула, підійшла до мікрофона телефона внутрішнього зв’язку і доповіла, що вони на місці.

На продуктовому складі Даллас уважно прослухав повідомлення капітан і Ріплі. Капітан дещо запитав, підтвердив відповіді й роз’єднався. Еш подав йому свій вогнемет. Даллас налаштував форсунку і зробив кілька швидких коротких пострілів.

— Досі працює. Паркер набагато кращий прикладний інженер, аніж думає, — він помітив вираз на обличчі в Еша. — Щось не так?

— Ти прийняв рішення. Я не маю права щось говорити про це.

— Ти науковий співробітник, тож маєш.

— Це не пов’язано з наукою.

— У нас мало часу, говори.

Еш подивився на капітана з непідробною цікавістю.

— Чому саме ти? Чому ти не послав Ріплі? Вона хотіла й вона б упоралася.

— Я не міг нікого послати. Мені треба йти самому, — відповів Даллас, перевіряючи рівень рідини у вогнеметі. — І початково треба було не шукати когось, окрім себе. Це мій обов’язок. Я дозволив Кейнові спуститися в шахту на кораблі прибульців. Тепер моя черга. Я й так змусив багатьох ризикувати, хоча сам був у безпеці. Тепер настав мій час.

— Ти капітан, — заперечив Еш. — Настав час бути практичним, а не геройствувати. Ти все правильно зробив, пославши Кейна. Чому зараз робити інакше?

Даллас вишкірився. Рідко коли Еш суперечив сам собі.

— Не тобі говорити про дотримання процедури. Це ж ти відкрив шлюз і впустив нас на корабель, пам’ятаєш?

Науковець не відповів.

— Тому не треба мене вчити, що правильно, а що ні.

— Якщо ми втратимо тебе, то всім стане важче, особливо зараз.

— Ти щойно стверджував, що Ріплі впоралася б. Я згоден. Вона друга людина після командира. Якщо я не повернуся, то вона зможе робити все те, що й я.

— Не згоден.

Вони гаяли час, не кажучи про те, що Чужий вже добре відірвався від них. Далласу набридло сперечатись.

— Годі! Я прийняв рішення і не зміню його, — капітан повернувся і став правою ногою до шахти. Потім він просунув вогнемет уперед, переконавшись, що той не посунеться униз поверхнею шахти.

— Рухатися навприсядки не вийде, — пробурчав Даллас, зазираючи в шахту. — Мало місця, — він прибрав ногу. — Доведеться повзти.

Він пригнув голову і проліз у діру.

У шахті було менше місця, ніж Даллас сподівався. Він не міг уявити, як така велика істота (якщо вірити описам Паркера та Ріплі) могла пролазити в такий вузесенький тунель. Але вперед! Даллас сподівався, що шахта може й далі звужуватися. Можливо, тоді та тварюка, втікаючи в паніці, надійно застрягне. Тоді їх задача стане простішою.

— Як воно? — вигукнув Еш позаду.

— Так собі, — поділився враженнями Даллас. Його голос важкою луною відбивався від стін. Капітан із важкістю повз: — Ідеальний розмір для незручностей.

Даллас увімкнув ліхтарик і занепокоєно почав шукати ларингофон[17]. У світлі ліхтарика він побачив порожнечу шахти, яка тягнулася по прямій з невеликим нахилом униз. Він знав, що нахил буде збільшуватися і йому доведеться спуститися на цілий поверх, щоб наздогнати ту тварюку і викинути за шлюз на правому борті.

— Ріплі, Паркер, Ламберт… як мене чути? Я в шахті, готуюсь до спуску.

Внизу Ламберт відповіла:

— Чуємо тебе добре. Я спробую зловити твій сигнал, щойно ти з’явишся в діапазоні відстежувача.

Біля неї Паркер підняв вогнемет, уважно спостерігаючи за решіткою, що закривала вентиляційний отвір.

— Паркере, — наказав Даллас, — якщо воно спробує біля вас вилізти, заганяй його назад. Я гнатиму його вперед.

— Добре.

— Готова, — доповіла Ріплі. — Вентиляцію відкрили, чекаємо на гостей.

— Воно прийде, куди треба, — Даллас поповз, спостерігаючи за тунелем і тримаючи пальці напоготів на вогнеметі. Тут шахта була завширшки не більше метра. Він понатирав собі коліна і шкодував, що не одягнув ще один комбінезон. «Раніше треба було думати», — мислив він. Усе вже було готове, і Даллас не збирався повертатися.

— Як ти там? — у динаміку пролунав голос Еша.

— Нормально, — відповів він схвильованому науковцю. — Не турбуйся. Слідкуй за отвором. Раптом воно якось проскочило позаду.

Ось і перший поворот у шахті. Даллас силувався згадати точний план системи вентиляції, але схема залишилася в кают-компанії, а в голові крутилися лише нечіткі зображення. На кораблі вентиляції приділялося мало уваги. Даллас шкодував, що не витратив більше часу на вивчення її схеми, але зараз було вже пізно.

Попереду було ще декілька вузьких поворотів. Даллас зупинився, важко дихаючи і піднявши вогнемет. Не було жодних ознак, що за тими поворотами щось ховалося, але краще перестрахуватися. Даллас перевірив рівень палива. Вогнемет було повністю заправлено. «Непогано було б нагадати тій тварюці, що за нею женуться, можливо, це трішки підгонить її, так що не доведеться стикнутися з нею віч-на-віч», — подумав Даллас.

Капітан натиснув червону кнопку і вистрілив у тунель. Вогонь ревів у вузькій шахті, а його боляче обдало жаром. Він знову поліз уперед на ліктях, намагаючись не торкатися гарячої металевої поверхні незахищеними руками. Навіть цупка тканина пропускала тепло, але Даллас його не відчував. Він уважно дивився вперед в очікуванні якихось рухів чи запахів.

В апаратній Лабмерт уважно спостерігала за надійно зачиненим отвором. Вона потягнулася назад і клацнула вимикачем. Почулося гудіння, металева решітка відсунулася, і перед ними з’явилася дірка.

— Ти здуріла? — Паркер здивовано подивився на неї.

— Якщо та тварюка залишить головну шахту, то прийде сюди, — відповіла Ламберт. — Хай буде відчинено. За решіткою занадто темно. Я б хотіла бачити, коли щось з’явиться.

Паркер хотів заперечити, але подумав, що краще витратити енергію на те, щоб слідкувати за отвором. Неважливо, чи він буде відчинений, чи зачинений. До того ж Ламберт як штурман старша за нього за посадою.

Піт затікав Далласові в очі, докучаючи, як настирна комаха. Йому доводилося зупинятися, щоб витерти його. В очах пекло, і він погано бачив. Попереду нахил шахти різко йшов униз. Він очікував, що тут буде спуск, і той факт, що пам’ять не підвела його, трішки радував. Тепер треба регулювати швидкість спуску та не втратити рівновагу, окрім спостереження за шахтою.

Коли Даллас підповз до спуску, він вистрілив ще раз. Жодних криків, запаху підсмаженої плоті. Чужий досі далеко. Даллас уявив, як він сердито (чи злякано) повзе до виходу. А може він застиг в очікуванні, готуючись напасти на свого невгамовного переслідувача, і застосує всі способи захисту, які неможливо осягнути людським розумом.

У шахті було спекотно, тож Даллас почав втомлюватися. «А раптом Чужий знайшов інший спосіб, щоб вибратися із шахти?» — спало йому на думку. У такому випадку його напружена та виснажлива мандрівка на колінах виявиться марною. Усе ж був лише один спосіб це перевірити. Він почав спускатися вперед, утримуючи перед собою вогнемет.

Ламберт першою помітила рух стрілки. Їй довелося із хвилину понервувати, доки не стало ясно, що це показник капітана.

— Отримала твій сигнал, — повідомила Ламберт Далласу, який досі був від неї далеко.

— Чудово, — йому було легше від того, що інші знають, де він. — Слідкуй за мною.

Даллас знову повернув. Він не пам’ятав, щоб там було так багато крутих поворотів, але вдовольнявся тим, що досі перебуває в головній шахті. Капітан не зустрічав жодних бічних тунелів, у які б пролізла істота, більша за Джонса. Хоча Чужий міг прослизати крізь невеликі отвори, Даллас не думав, що він зможе протиснутися в шахту допоміжної вентиляції завширшки десять сантиметрів.

Наступний поворот був особливо важким, враховуючи довгий ствол вогнемета, який не згинався. Захеканий Даллас влігся в шахті, розмірковуючи, як рухатися далі.

— Ріплі.

Вона здригнулася від різкого голосу капітана і швидко відповіла:

— Тут. Чую тебе добре. Щось трапилося? У тебе нервовий… — вона замовкла на півслові: який у Далласа міг бути голос, як не нервовий?

— У мене все нормально, — сказав він. — Просто втомився, втрачаю форму. За кілька тижнів у гіперсні м’язи втрачають тонус, незважаючи на вплив морозильних камер.

Він посовався, влаштовуючись для кращого огляду.

— Гадаю, шахта скоро закінчиться. Тут стає спекотно.

«Цього слід було очікувати», — подумав Даллас. Ряд пострілів з вогнемета створював велике навантаження на термостати, які охолоджували шахту всередині.

— Продовжую рухатись. Будь на зв’язку.

Нарешті Даллас із полегшенням виліз із тісної шахти в одну з головних повітряних магістралей «Ностромо», яка була двоярусним тунелем із двома містками посередині між ярусами. Він виліз із шахти саме біля такого містка, ступив на хідник без поруччя і з полегшенням випростався.

Ретельно оглянувши більший прохід, капітан нічого не знайшов. Було лише чутно, як постійно пульсували холодильні агрегати. На його шляху був ремонтний відділ. Даллас пішов туди і теж усе перевірив. Усе вказувало на те, що величезна камера була порожньою.

Доки капітан був посередині цього приміщення, сюди й муха б не проскочила. Даллас подумав, що це найкраще місце, щоб нарешті відпочити кілька хвилин. Він присів на містку, машинально оглянув нижній поверх і промовив:

— Ламберт, який сигнал ти отримуєш? Я зараз в одній із центральних змішувальних камер посеред ремонтного відділення. Тут нічого немає.

Ламберт подивилася на екран відстежувача й розгубилася. Вона схвильовано глянула на Паркера і показала пристрій йому.

— Що з ним?

Паркер подивився на стрілку та цифри.

— Гадки не маю. Це ж Ешова іграшка, а не моя. Нічого не можу второпати.

— Ламберт? — знову запитав Даллас.

— Я тут. Я не впевнена, що ти там один, — вона потрусила пристроєм. Показники не стали зрозумілішими.

— Здається, йде подвійний сигнал.

— Такого не може бути! Ти отримуєш два окремих, чітких сигнали від мене?

— Ні. Один, але якийсь незрозумілий.

— Може бути накладка, інтерференція, — відповів Даллас. — Рух повітря в цих шахтах може збити з пантелику такий саморобний пристрій, який аналізує саме щільність повітря. Я піду вперед. Гадаю, коли буду рухатися, сигнал стане чіткішим.

Даллас встав, не помітивши позаду себе величезну лапу з кігтями, яка повільно підіймалася з-під містка. Вона щось намацувала і ледь не схопила Далласа за ліву ногу, доки він йшов уперед. Лапа заховалася під хідник так само тихо, як і з’явилася.

Даллас зупинився на півдорозі до виходу з камери.

— Зараз краще, Ламберт? Я перемістився. Сигнал став чіткішим?

— Так, — напружено промовила Ламберт. — Але я досі отримую чіткий подвійний сигнал і не знаю, котрий твій.

Даллас крутнувся, очима бігаючи по тунелю, ретельно вивчаючи стелю, підлогу, стіни та величезну шахту, з якої він щойно вийшов. Потім він подивився назад на місток ремонтного відділення, на те місце, де щойно сидів.

Даллас опустив вогнемет. Якщо він подавав перший сигнал, залишивши місток, то джерелом подвійного сигналу повинен бути… Даллас затиснув палець на спусковому гачку вогнемета, але натиснути не встиг.

До його щиколотки вже простяглася та сама лапа.

Перший сигнал подавав Чужий.

Ріплі наодинці стояла біля вентиляційного отвору, слідкуючи за ним і думаючи про завбачливо відкритий тамбур-шлюз. Удалині щось задзвеніло. Спочатку Ріплі подумала, що це в неї в голові: там часто виникали дивні звуки. Потім звук повторився і став голоснішим. Коридором прокотилася луна. Таке враження, що звук йшов із глибини шахти. Ріплі стиснула вогнемет.

Дзвін припинився. Всупереч здоровому глузду, Ріплі підійшла ближче до отвору, навівши вогнемет на нього.

Потім Ріплі почула знайомий звук: хтось кричав. Вона впізнала голос.

Забувши про всі ретельно розроблені плани та сувору процедуру, вона побігла до отвору.

— Далласе… Далласе!

Після першого крику настала тиша, лише вдалині щось м’яко тупотіло. Звук слабшав. Ріплі подивилася на екран відстежувача. На ньому була якась самотня пляма, а червоне світло швидко згасало, як і крик.

— Господи, Паркере, Ламберт!

Ріплі підбігла до телефона і закричала.

— На зв’язку! — відповіла Ламберт. — Що відбувається? Сигнал від тебе зник.

Ріплі почала відповідати, але в горлі застряг клубок. Вона раптом згадала свої нові обов’язки, заспокоїлася і випрямилася, хоча поряд нікого не було.

— Ми щойно втратили Далласа…