Чаротворці

Вона пронизливо вереснула й шалено закрутилася, поскрипуючи крильми. Хижий дзьоб сіпнувся в бік Ринсвінда, і той завдав тварюці ще одного стрімкого удару шкарпеткою.

Потвора похитнулася, і чарівник, безпорадно озирнувшись, побачив, що Койн і далі стоїть там, де він його залишив. На превеликий жах Ринсвінда, хлопчик ішов просто до нього, інстинктивно піднімаючи руки, щоб застосувати магію, яка тут погубить їх обох.

— Біжи, дурнику! — несамовито крикнув він, оскільки Потвора вже майже зібралася з силами для контратаки. Неочікувано Ринсвінду спали на думку потрібні слова: — Ти знаєш, що стається з неслухняними хлопчиками!

Койн зблід, обернувся й побіг на світло. Він рухався, немов у патоці, переборюючи все сильнішу ентропію. Викривлене зображення Диску, вивернутого догори дриґом, зависло від нього, невпевнено хитаючись, за кілька футів, дюймів...

Навколо його ноги обвилося щупальце і, смикнувши, повалило його.

Під час падіння Койн викинув руки перед собою, і одна з них торкнулася снігу. Її одразу ж схопило дещо, що на дотик нагадувало теплу шкіряну рукавицю, але за ніжним доторком він відчув міцний, немов загартована сталь, затиск. Долоня смикнула його вперед, але і те, що схопило його, рушило слідом.

Довкола замерехтіли світло й зерниста пітьма, і Койн ковзнув на вкриту льодом бруківку.

Бібліотекар відпустив його й навис над хлопцем, стискаючи в руці довжелезний шмат важкої колоди. На якусь мить примат здійнявся над темрявою, плече, лікоть та зап'ястя його правої руки розгорнулися, немов в інструкції зі застосування важелів, і невідворотним, як зародження інтелекту, рухом він з важкістю опустив колоду. Почувся звук, немов когось розчавили, обурений писк, і палючий тиск на ногу Койна припинився.

Темна колона захиталася. Зсередини долинали крики й стукіт, спотворені відстанню.

Койн звівся на ноги й уже збирався бігти назад, у темряву, аж тут рука бібліотекаря перегородила йому шлях.

— Ми не можемо просто залишити його там!

Орангутан знизав плечима.

Із темряви знову долинув тріск, а тоді — лиш на мить — настала майже абсолютна тиша.

Однак не абсолютна. Обом здалося, що вони почули далекий, але дуже чіткий стукіт ніг, що зник удалині.

У нього знайшовся відголосок у зовнішньому світі. Орангутан озирнувся й поспішно відштовхнув Койна вбік, коли щось приземкувате й побите на сотнях крихітних ніжок пронеслося переляканим подвір'ям і, не особливо зупиняючись, кинулося в темряву, що наостанок мелькнула й зникла.

У повітрі над тим місцем, де вона була, раптово повіяла метелиця.

Койн вирвався з затиску бібліотекаря й підбіг до кола, яке майже повністю побіліло. Його ноги підняли в повітря трішки дрібного піску.

— Він залишився там! — скрикнув хлопчик.

— У-ук, — по-філософськи відповів бібліотекар.

— Я думав, він встигне повернутися. Знаєш, якраз в останню хвилину.

— У-ук?

Койн придивився до бруківки, так, наче просте зосередження допомогло би йому змінити те, що він бачить.

— Він помер?

— У-ук, — відізвався орангутан, умудряючись натякнути, що Ринсвінд перебуває в місці, де навіть такі речі, як час і простір стають дещо сумнівними; і тому, мабуть, роздумувати, в якому стані він перебуває в цей момент — не має особливого сенсу. Якщо він взагалі перебуває в якомусь моменті часу, це значить, що, врешті-решт, він може з'явитися тут завтра, або, якщо на те пішло, вчора. І зрештою, якщо існує хоч якийсь шанс вижити, то Ринсвінд однозначно ним скористається.

— О-о, — відізвався Койн.

Спостерігаючи за бібліотекарем, який, човгаючи ногами, розвернувся й рушив до Вежі мистецтв, хлопець відчув, що його раптово охопила безнадійна самотність.

— Послухай! — прокричав він.

— У-ук?

— Що мені тепер робити?

— У-ук?

Койн невизначено махнув рукою в бік опустілих руїн.

— Слухай, може, я можу щось зробити? — запитав він голосом, що коливався на межі жаху. — Як думаєш, це хороша ідея? Розумієш, я можу допомагати людям. Певен, що ось ти, наприклад, хотів би знову стати людиною?

Вічна усмішка на обличчі орангутана дещо розтягнулася — достатньо, щоб показати його ікла.

— Добре, я зрозумів, мабуть, ні, — поспішно відповів Койн, — але ж це не єдине, що я можу зробити?

Бібліотекар певний час витріщався на нього, а тоді кинув погляд на його руку. Койн винувато здригнувся й розтис долоню.

Бібліотекар спритно підхопив маленьку сріблясту кульку перед тим, як вона вдарилася об землю, і підніс її до одного ока. Він понюхав її, легенько струснув і прислухався до звуків, які вона видавала.

Тоді примат замахнувся й закинув кульку так далеко, як тільки зміг.

— Що... — почав Койн, але раптово розтягнувся в повний зріст у снігу, а бібліотекар, який штовхнув його, кинувся поверх нього, накриваючи своїм тілом.

Куля описала дугу й полетіла вниз, її ідеальну траєкторію перервало раптове зіткнення зі землею. Пролунав звук, немов тріснула струна арфи, на мить почулося лепетання незрозумілих голосів, порив гарячого вітру — і боги Диску опинилися на свободі.

Вони були дуже злі.

— То що, ми дійсно не можемо нічого зробити? — поцікавився Креозот.

— Ні, — відповіла Коніна.

— Невже лід переможе? — перепитав Креозот.

— Так, — підтвердила Коніна.

— Ні, — заперечив Найджел.

Він тремтів від злості — чи, може, від холоду — і побілів майже так само, як і льодовики, що проносилися під ними.

Коніна зітхнула.

— Ну і як ти збираєшся... — почала вона.

— Спусти мене на пару хвилин десь попереду них, — попросив Найджел.

— Я справді не розумію, як це допоможе.

— Твоєї думки я не питав, — спокійно відповів Найджел. — Просто зроби це. Опусти мене трохи попереду, щоб у мене був час у всьому розібратися.

— Розібратися в чому?

Найджел не відповів.

— Я запитала, — повторила Коніна, — у чому ти маєш розібратися?

— Замовкни!

— Я не розумію...

— Послухай, — сказав Найджел з терплячістю, що межувала з убивством сокирою. — Лід покриє увесь світ. І всі помруть. Окрім нас, звісно. Ми проживемо трохи довше, поки ці коні не захочуть їхній... їхній овес, чи сходити в туалет, чи ще там що. Користі це нам не принесе, хіба що Креозоту вистачить часу написати сонет, чи ще щось, про те, яка раптово наступила холоднеча і що вся людська цивілізація буде стерта з лиця Диску. Тож за цих обставин я хочу, щоб ви зрозуміли, що я не налаштований сперечатися, ясно?

Він зупинився, щоб вдихнути, тремтячи, як натягнута струна арфи.

Коніна вагалася. Її рот декілька разів розтулився і стулився, так, наче дівчина хотіла заперечити, але зрештою передумала.

Вони знайшли невеличку галявину в сосновому лісі за милю чи дві від стада, хоч і тут було чутно їхнє ревіння, над деревами зависла смуга пари, а земля здригалася, наче поверхня барабана.

Найджел вийшов на середину галявини й кілька разів замахнувся мечем — для розминки. Решта задумливо за ним спостерігала.

— Якщо ти не проти, — прошепотів Креозот Коніні, — то я вас покину. У такі миті тверезість втрачає свою привабливість, і я певен, що кінець світу матиме набагато кращий вигляд, якщо дивитися на нього крізь дно пляшки. Якщо тобі однаково, звісно. Ти віриш у рай, о персикощока квітко?

— Не дуже, ні.

— О-о, — протягнув Креозот. — У такому разі, ми, мабуть, більше не побачимося, — він зітхнув. — Як шкода. І все через якусь просянку. Гм. Звісно, якщо випаде якийсь немислимий шанс...

— Прощавай, — обірвала Коніна.

Креозот нещасно кивнув, розвернув коня й зник над верхівками дерев.

Гілки довкола галявини струшували з себе сніг. Повітря сповнилося гуркотом льодовиків, що наближалися.

Найджел здригнувся й впустив меча, оскільки Коніна торкнулася його плеча.

— Що ти тут робиш? — різко запитав він, із відчаєм нишпорячи в снігу.

— Послухай, не хочу пхати носа не в свої справи, — сумирно мовила Коніна, — але що конкретно ти задумав?

Вона бачила, як з-за лісу на них несеться купа згорнутого льодовиками снігу з землею, а ревіння ватажків, від якого ціпенів мозок, тепер перекривав ритмічний звук тріщання гілок. Над лісом, так високо, що око плутало їх з небом, безжалісно рухалися синьо-зелені льодовики.

— Нічого, — відповів Найджел. — Узагалі нічого. Ми просто мусимо їм протистояти, от і все. Ось для чого ми тут.

— Але це нічого не змінить.

— Для мене змінить. Якщо нам і так судилося померти, я краще помру так, героєм.

— Невже це героїчна смерть?

— Думаю, так, — відповів він. — Коли доходить до смерті, зазвичай має значення лише одна думка.

— О-о.

На галявину випадково вистрибнули два олені і, у сліпій паніці не помітивши людей, поскакали геть.

— Тобі не обов'язково залишатися, — сказав Найджел. — Це все моя просянка, ти ж знаєш.

Коніна подивилася на зворотний бік своїх долонь.

— Гадаю, я повинна, — відповіла вона й додала: — Знаєш, я думала, можливо, знаєш, якщо ми пізнаємо одне одного дещо краще...

— Пан і пані Зайцедупи, ти це мала на увазі? — прямо запитав він.

Її очі розширилися.

— Ну-у, — почала вона.

— І ким із них ти збираєшся бути? — поцікавився Найджел.

Ватажок льодовиків пробив шлях на галявину, здійнявшись на своїй хвилі, а його верхівка потонула у хмарі снігу, яку він сам же й підняв.

У той же час із протилежної сторони пригнулися дерева — з боку Узбіччя подув гарячий вітер. У ньому вчувалися голоси, — роздратовані, сварливі, — які ввірвалися в хмару, як розпечена праска у воду.

Найджел з Коніною кинулися навзнак, у сніг, який перетворився на теплий бруд під їхніми тілами. Над головою пролунало щось схоже на грім, сповнене криків і ще чогось, що спочатку нагадувало зойки, однак, трохи подумавши, вони вирішили, що це таки розгнівані суперечки. Це тривало доволі довго, але з часом почало затихати в бік Осердя.

Тепла вода намочила одяг Найджела. Він обережно припинявся й штовхнув ліктем Коніну.

Разом вони видерлися на вершину пагорба, переборюючи бруд і сльоту, перелізли через завал із потрощеної деревини та каміння і витріщилися на сцену.

Льодовики відступали під натиском хмари з блискавицями. Пейзаж позаду них складався з сітки озер і річок.

— Це ми їх так? — поцікавилася Коніна.

— Було б дуже приємно, якщо це дійсно так, — озвався Найджел.

— Так, але ж ми... — почала вона.

— Мабуть, ні. Хто знає? Краще знайдімо коня, — запропонував він.

— Апогей, — сказав Війна, — чи щось подібне. Майже певен.

Вони вже виповзли зі шинку й сиділи на лавочці при сяйві надвечірнього сонця. Війну навіть переконали зняти частину його обладунків.

— Н-не знаю, — озвався Голод. — Н-не думаю.

Чума заплющив свої заліплені кіркою очі й притулився спиною до теплого каміння.

Думаю, — сказав він, — це мало якийсь стосунок до кінця світу.

Війна трішки посидів, чухаючи підборіддя.

— Що, усього світу? — перепитав він і гикнув.

Здається.

Війна на хвильку задумався.

— Тоді, схоже, ми вдало цього позбулися.

Люди поверталися до Анк-Морпорка, який більше не був містом пустого мармуру й став самим собою. Місто розкинулося так невпорядковано й мальовничо, неначе калюжка блювотиння перед цілодобовою забігайлівкою Історії.

Академію також відбудували — чи радше вона відбудувала себе сама таким дивним чином, немов ніколи й не була зруйнована. Кожен виток плюща, кожнісінька прогнила віконниця — усе стало на свої місця. Чаротворець запропонував замінити все на нове, — щоб дерево сяяло, а на камінні не було ані найменшої плямочки, — але бібліотекар не поступався. Він хотів, щоб усе було по-старому.

На світанку почали повертатися чарівники — по одному і по двоє, вони швиденько ховалися в старі кімнати, уникаючи поглядів один одного, намагаючись пригадати нещодавнє минуле, що вже ставало нереальним і схожим на сон.

Коніна та Найджел прибули до сніданку і з доброти душевної відшукали чудові платні стайні для коня Війни[32]. Саме Коніна наполягала на тому, що варто пошукати Ринсвінда в Академії. І саме вона перша побачила книжки.

Вони вилітали з Вежі мистецтв, кружляли навколо приміщень Академії і пікірували крізь двері перевтіленої бібліотеки. Кілька найбільш нахабних ґримуарів переслідували горобців і соколоподібно зависали над квадратним подвір'ям.

Бібліотекар сперся спиною об дверний прохід і доброзичливо спостерігав за своїми підопічними. При появі Коніни він поворушив бровами — найближче до загальноприйнятого привітання, що він коли-небудь робив.

— А Ринсвінд тут?

— У-ук?

— Пробач?

Примат не відповів, але взяв їх обох за руки і, рухаючись, як мішок між двома жердинами, повів їх доріжкою, вимощеною бруківкою, що вела до вежі.

Усередині палахкотіло кілька свічок, і вони побачили Койна, що сидів на табуретці. Бібліотекар із поклоном, немов старий слуга в найдавнішій родині всіх часів, провів їх до нього й покинув приміщення.

Койн кивнув їм у знак привітання.

— Він бачить, коли люди його не розуміють, — сказав він. — Правда, він просто надзвичайний?

— Хто ти?

— Койн.

— І ти тут вчишся?

— Гадаю, я багато чого навчаюся.

Найджел прогулювався вздовж стін, час від часу торкаючись їх. Мало бути якесь розумне пояснення, чому вони не падають, але якщо воно й було, то перебувало явно не в царині цивільного будівництва.

— Ви шукаєте Ринсвінда? — запитав Койн.

— Як ти здогадався? — зморщила чоло Коніна.

— Він сказав мені, що його шукатимуть.

Дівчина розслабилася.

— Вибач, — сказала вона, — у нас були дещо тяжкі часи. Думала, що це були чари чи щось подібне. З ним же все гаразд? Він мав сутичку з чаротворцем?

— О, так. І він переміг. Це було досить... цікаво. Я бачив усе. Але потім йому довелося піти, — відказав Койн, ніби читав з аркуша.

— Що, просто так? — перепитав Найджел.

— Ага.

— Я в це не вірю, — озвалася Коніна. Вона пригнулася, суглоби її пальців побіліли.

— Це правда, — відповів Койн. — Усе, що я кажу, правда. І сумнівів тут бути не повинно.

— Я просто хотіла... — почала Коніна.

— Стій, — сказав Койн, підвівся й простягнув руку.

Вона завмерла. Койн теж застиг, напівнахмурившись.

— Ви підете, — сказав Койн приємним, рівним голосом, — і більше не ставитимете ніяких запитань. Ви будете повністю задоволеними. Ви отримали всі відповіді і житимете щасливим, повним життям. Ви забудете, що чули ці слова. А тепер ідіть.

Вони поволі й задерев'яніло обернулися, як маріонетки, і помарширували до дверей. Бібліотекар відчинив їм, провів двійцю й зачинив за ними двері.

Тоді він подивився на Койна, який, знітившись, сів на табурет.

— Ну добре, добре, — погодився хлопчик, — довелося вдатися до незначних чарів. Мені довелося! Ти сам сказав, що люди мають забути.

— У-ук?

— Я нічого не можу зробити! Міняти щось — занадто легко! — він схопився за голову. — Досить лише про щось подумати! Мені не можна тут залишитися, усе, чого я торкаюся, виходить з ладу, це як спати на купі яєць! Світ занадто крихкий. Будь ласка, скажи, що мені робити!

Бібліотекар кілька разів крутнувся на задку — явна ознака глибоких роздумів.

Його точні слова не збереглися, але Койн усміхнувся, кивнув, потис бібліотекарю руку, підняв свої руки догори, описав ними коло й ступив в інший світ. У ньому було озеро, удалині виднілося кілька гір, а з-під дерев за ним із підозрою спостерігало кілька фазанів. Цих чарів зрештою навчаться всі чаротворці.

Вони ніколи не стануть частиною цього світу. Чаротворці просто приміряють його на деякий час.

На середині галявини Койн обернувся й помахав бібліотекарю. Той підбадьорливо кивнув.

Тоді бульбашка замкнулася — і останній чаротворець зник із цього світу, перейшовши у власний.

Хоч це й мало стосується загальної історії, але читачу буде цікаво дізнатися, що за п'ять сотень миль звідси невеличка зграйка чи, у цьому випадку, радше стадо пташок пробиралося крізь дерева. У них були голови фламінго, тіла індика, а ноги, як у борців сумо. Вони рухалися навприсядки, час від часу здригаючись, нібито їхні голови були причеплені до ніг гумками. Пташки належали до виду, унікального навіть для фауни Диску: основний спосіб захисту від хижака полягав у тому, що вони змушували його сміятися так сильно, що могли втекти, поки той встигав спам'ятатися.

Ринсвінд би точно відчув певну вдоволеність, дізнавшись, що це і є просянки.

Відвідувачів у «Латаному барабані» було малувато. Троль, прикутий ланцюгом до одвірка, старанно виколупував когось зі зубів.

Креозот тихенько наспівував собі під ніс. Він відкрив для себе пиво, і йому не довелося за нього платити, оскільки валюта, яку становили його компліменти — доволі рідкісна річ для анкських залицяльників — справила надзвичайне враження на доньку шинкаря. Вона була кремезна, лагідна і кольором шкіри — якщо бути абсолютно відвертим, формою тіла також — нагадувала невипечений хліб. Дівчина була заінтригована. Ніхто раніше не порівнював її груди з динями, всіяними діамантами.

— Абсолютно, — мовив сериф, мирно сповзаючи зі свого сидіння,— без сумніву. «Або такі великі жовті, або маленькі зелені з велетенськими бородавчастими прожилками», — доброчестиво подумав він.

— А що там було щодо мого волосся? — підбадьорливо запитала вона, затягуючи його назад на сидіння й підливаючи йому в склянку.

— О-о, — сериф наморщив чоло. — Неначе кози стад, що пасуться на схилах гори Хтозна-якої, помилки тут бути не може. А що стосується твоїх вух, — швидко додав він, — жодна з рожевих перлин, що прикрашають ціловані морем піски...

— Чим саме вони нагадують стадо кіз? — поцікавилася дівчина.

Сериф завагався. Він завжди вважав це одним зі своїх найкращих порівнянь. А тепер він уперше в житті обличчям до обличчя стикнувся з відомим анк-морпоркським буквальним розумінням речей. На диво, Креозот відчув, що це його вразило.

— Маю на увазі, розміром, формою чи запахом? — продовжувала вона.

— Думаю, — відказав сериф, — що насправді я хотів сказати: «не як стідо каз».

— Га? — дівчина присунула графин до себе.

— І мені здається, що я б не відмовився випити ще, — невиразно мовив він, — а тоді... а тоді... — він зиркнув вбік, на дівчину, і наважився: — Ти хороший оповідач?

— Що?

Він облизав раптово пересохлі губи.

— Маю на увазі, ти знаєш багато історій? — прохрипів він.

— О, так. Купу.

— Купу? — прошепотів Креозот.

Більшість його наложниць знала лише одну чи дві.

— Сотні. А що, хочеш послухати якусь?

— Як, зараз?

— Якщо хочеш. Тут не дуже багато народу.

«Певно, я помер, — подумав Креозот. — Мабуть, це рай».

Він взяв її за руки.

— Знаєш, — сказав він, — минули віки відтоді, як я чув цікаву історію. Але я не хочу змушувати робити тебе те, чого б ти не хотіла.

Вона поплескала його по руці.

«Який милий чоловік, — подумала вона. — Особливо порівняно з тими, які часом заходять сюди».

— Є одна, яку часто розповідала моя бабуся. Я знаю її задом наперед, — сказала дівчина.

Креозот сьорбнув пива і, відчувши, як тілом розливається тепло, подивився на стіну. «Сотні, — подумав він. — А деякі вона ще й задом наперед знає».

Вона відкашлялася і співочим голосочком, від якого серце Креозота забилося, як шалене, почала:

— Жив собі чоловік, і було в нього восьмеро синів...

Патрицій сидів біля вікна й писав. Його спогади про останні тиждень-два були сповнені якихось нісенітниць, і це йому не подобалося.

Слуга запалив лампу, щоб розігнати сутінки, і тепер над нею кружляло кілька нічних метеликів. Патрицій уважно спостерігав за ними. З якоїсь незрозумілої причини йому ставало незручно поруч зі скляними предметами, але не це найбільше непокоїло його тепер, коли він не міг відвести погляду від комашок. Найбільше його хвилювало всеохопне прагнення спіймати їх язиком.

Гав лежав на спині біля ніг свого господаря й гавкав уві сні.

По всьому місту запалювалися вогні, але останні кілька променів сонця освітили ґорґулій, які допомагали одна одній під час довгого підйому на дах.

Бібліотекар слідкував за ними з-за відчинених дверей, по-філософськи почухуючись. Тоді він обернувся й зачинив двері в ніч позаду.

У бібліотеці було тепло. У ній завжди було тепло, адже розсіяна магія, яку створювало сяйво, також ледь підігрівала повітря.

Бібліотекар схвально поглянув на своїх підопічних, востаннє обійшов поснулі полиці, затягнув ковдру під стіл, з'їв переднічний банан і поринув у сон.

Тиша знову заполонила бібліотеку. Вона оповила залишки капелюха, сильно потріпаного, поношеного й обгорілого з країв. Його церемонно помістили в одну з ніш у стіні. Не має значення, в яку далину вирушає чарівник, він завжди повернеться за своїм капелюхом.

Тиша сповнила Академію, як повітря заповнює діру. Ніч розтеклася Диском, наче сливовий джем, чи, може, ожинове варення.

Але настане ранок. Новий ранок настає завжди.