Чаротворці

Він обернувся до Ринсвінда.

— Не кажи ні слова, — наказав він. — Не воруши руками. Навіть не думай про якусь магічну витівку. Мене захищають заморські й потужні амулети.

— Зажди хвильку... — почав Ринсвінд, але Коніна його перебила.

— Прекрасно. Завжди хотіла побачити гарем зсередини.

Рот Ринсвінда продовжував безперервно розтулятися й стулятися, але звідти не долинуло ні звуку. Нарешті він вичавив:

— Дійсно?

Вони поглянула на нього, припіднявши брову. Мабуть, це був якийсь сигнал. Ринсвінд відчував, що мав би його зрозуміти, але раптово в глибині його «Я» заворушилися якісь незвичні пристрасті. Вони не зробили його відважнішим, але однозначно пробудили злість. У пришвидшеному вигляді діалог, що пронісся перед його очима, був приблизно таким:

«Ух».

«Хто це?»

«Твоя совість. Я жахливо почуваюся. Дивися, вони ведуть її до гарему!»

«Краще її, ніж мене», — доволі невпевнено подумав Ринсвінд.

«Зроби щось!»

«Тут забагато вартових! Вони мене вб'ють!»

«Ну вб'ють вони тебе, і що? Це ж не кінець світу».

«Для мене це буде кінцем світу», — похмуро подумав Ринсвінд.

«Зате уяви, як прекрасно почуватимешся в наступному житті!»

«Слухай, просто замовкни, гаразд? Я вже до біса собі набрид».

Абрім підійшов до Ринсвінда й з цікавістю поглянув на нього.

— З ким ти розмовляєш? — поцікавився він.

— Попереджаю, — процідив Ринсвінд крізь зуби, — у мене є магічна коробка на ніжках, абсолютно нещадна з тими, хто її атакує. Одне моє слово, і...

— Я вражений, — сказав Абрім. — Може, вона ще й невидима?

Ринсвінд ризикнув зиркнути за спину.

— Вона точно була зі мною, коли я ввійшов, — пробурмотів він, знітившись.

Було б помилково стверджувати, що Багажа ніде не видно. Десь його точно було видно, однак це місце перебувало не в полі зору Ринсвінда. Абрім, закручуючи вуса, повільно обійшов стіл, на якому лежав капелюх.

— Питаю ще раз, — мовив він. — Ця річ сповнена сили, я відчуваю її, і ти маєш розповісти мені, на що вона здатна.

— Чому б не спитати про це сам капелюх? — поцікавився Ринсвінд.

— Він відмовляється зі мною розмовляти.

— То чого ти хочеш це знати?

Абрім розсміявся. Цей звук був не з приємних. Він звучав так, ніби хтось пояснив Абріму, як треба сміятися, — ймовірно, повільно й неодноразово, однак той досі не чув, як це роблять насправді.

— Ти чарівник, — сказав він. — Чари пов'язані з силою. Я й сам цікавився магією. Знаєш, маю до цього талант, — Абрім манірно випростався. — О, так. Але мене не прийняли в твою Академію. Сказали, що я розумово нестабільний, можеш повірити?

— Ні, — щиро зізнався Ринсвінд.

Йому завжди здавалося, що більшості чарівників в Академії бракувало клепки в голові. Абрім здався йому цілком придатним матеріалом для створення мага.

Візир підбадьорливо усміхнувся.

Ринсвінд зиркнув убік, на капелюх. Той мовчав. Тоді знову перевів погляд на візира. Хоча сміх Абріма й був доволі дивним, порівняно з його посмішкою він звучав звично, як пташина пісенька. Усмішка ж була такою, наче візир вчився всміхатися за допомогою діаграм.

— Навіть дикі коні не змусять мене тобі допомогти, — відказав Ринсвінд.

— Ох, — мовив візир. — Виклик.

Він подав знак найближчому вартовому.

— У наших стайнях залишилися дикі коні?

— Є кілька досить запальних, пане.

— Розлютіть чотирьох із них і приведіть на поправне подвір'я. А, і принесіть кілька шматків ланцюга.

— Буде зроблено, пане.

— Гм, дивися, — мовив Ринсвінд.

— Так? — відізвався Абрім.

— Ну, якщо ти так ставиш питання...

— Хочеш зробити заяву?

— Це капелюх архіректора, якщо так хочеш знати. Символ чарів.

— Могутній?

Ринсвінд здригнувся.

— Дуже.

— Чому він називається капелюхом архіректора?

— Розумієш, архіректор — найстарший чарівник, лідер. Але...

Абрім підняв капелюх і покрутив його туди-сюди в руках.

— Можна сказати, що це символ посади?

— Саме так, але якщо ти плануєш надягнути його, я маю тебе застерегти...

Замовкни.

Абрім відскочив назад, випустивши капелюха з рук.

Чарівнику нічого не відомо. Відішли його назад. Нам з тобою треба домовитися.

Візир витріщився на блискучі октарини, що оточували верхівку капелюха.

— Я маю домовлятися? З предметом одягу?

Я можу багато чого запропонувати, перебуваючи на правильній голові.

Ринсвінд був нажаханий. Уже згадувалося, що йому було притаманне інстинктивне чуття небезпеки, зазвичай властиве лише деяким дрібним гризунам, і зараз воно барабанило по стінці його черепа, намагаючись утекти й кудись сховатися.

— Не слухай! — прокричав він.

Надягни мене, — заманював капелюх старезним голосом, який звучав так, наче рот у мовця був напханий фетром.

Якщо десь дійсно існувала школа для візирів, Абрім був найкращим учнем у класі.

— Спочатку поговорімо, — сказав він, кивнув охороні й вказав на Ринсвінда.

— Відведіть його й киньте в чан з павуками, — наказав він.

— О ні, тільки не павуки, на додаток до всього іншого! — застогнав Ринсвінд.

Капітан охорони виступив уперед й шанобливо торкнувся чола.

— Павуки закінчилися, пане, — повідомив він.

— Ох, — візир на хвильку розгубився. — У такому разі, замкніть його в клітці з тигром.

Вартовий завагався, намагаючись не звертати уваги на звуки пхикання, що раптово залунали поблизу нього.

— Тигр захворів, пане. Ним теліпає цілу ніч.

— Тоді киньте цього боягузливого плаксія в шахту з вічним вогнем!

Двоє вартових обмінялися поглядами над головою Ринсвінда, що повалився на коліна.

— М-м. Про це потрібно було попередити заздалегідь, пане...

— ...Щоб, ну, знову його запалити.

Кулак візира грюкнув об стіл. Капітан охорони значно пожвавився.

— Але в нас ще є яма зі зміями, пане, — сказав він. Інші вартові кивнули на знак згоди. У них завжди була зміїна яма про всяк випадок.

Чотири голови повернулися до Ринсвінда. Той встав і струсив пісок з колін.

— Як ти ставишся до змій? — поцікавився один із вартових.

— Змій? Я не сильно люблю змій...

— Зміїна яма, — мовив Абрім.

— Безумовно. Зміїна яма, — погодилися вартові.

— ...Ну, декілька змій — це ще нормально, — намагався викрутитися Ринсвінд, коли два вартових схопили його за лікті.

Насправді в ямі залишилася лише одна вкрай обережна змія, яка вперто ховалася в темному куті і, скрутившись, підозріло глипала на Ринсвінда (можливо тому, що він їй нагадував мангуста).

— Привіт, — зрештою відізвалася вона. — Ти чарівник?

Порівняно зі звичним зміїним шипінням її мовлення набуло значних покращень, однак Ринсвінд був занадто пригнічений, щоб цьому дивуватися, і просто відповів:

— Це написано на моєму капелюсі, ти що, читати не вмієш?

— Сімнадцятьма мовами, між іншим. Сама навчилася.

— Дійсно?

— Мене послали на курси. Але, звісно, я намагаюся не читати. Зміям таке не властиво.

— Мабуть, так і є.

Ця змія однозначно була найбільш освіченою з тих, з якими Ринсвінд коли-небудь розмовляв.

— Боюся, подібне стосується і голосу, — додала змія. — Мені дійсно не варто розмовляти з тобою, принаймні таким чином, як зараз. Гадаю, я б могла трохи пошипіти. По ідеї, я мала б намагатися тебе вбити.

— Я володію дивними й незвичайними силами, — застеріг Ринсвінд.

«Причому це правда, — подумав він. — Майже цілковита нездатність оволодіти будь-якою формою магії доволі незвична для чарівника. У будь-якому разі, брехати змії — не так уже й страшно».

— Господи. Тоді, гадаю, ти тут не затримаєшся.

— Гм-м?

— Мабуть, ти можеш будь-якої миті злетіти в повітря й вибратися звідси.

Ринсвінд поглянув догори, на п'ятнадцятифутові стіни зміїної ями, і потер свої синці.

— Я б міг, — обережно сказав він.

— У такому разі, ти не проти прихопити мене зі собою?

— Га?

— Знаю, я прошу забагато, але ця яма... ну, просто жахлива яма.

— Забрати тебе? Але ж ти змія, це твоя яма. По ідеї, ти маєш залишатися тут, а люди самі приходять до тебе. Я на такому розуміюся.

Якась тінь позаду змії розгорнулася й встала.

— Це були доволі неприємні слова, — зауважила вона. — Так можна навіть змію образити, не те що людину.

Постать виступила вперед, у пляму світла.

Це був юнак, вищий за Ринсвінда. Взагалі-то Ринсвінд сидів, але навіть якби він стояв, хлопець був би вищим за нього.

Сказати, що він був худий — змарнувати чудову можливість використати слово «виснажений». Він мав такий вигляд, ніби з його предків виготовляли решітки для тостів і шезлонги. Причина, чому це було настільки очевидним — його одяг.

Ринсвінд подивився на нього знову.

Вперше він не помилився.

Постать із прилизаним волоссям, яка постала перед ним, мала майже традиційне вбрання героїв-варварів — кілька шпичастих шкіряних ременів, величезні хутряні черевики, невелику шкіряну торбу для різних дрібничок і тіло, вкрите сиротами. У цьому не було нічого незвичного, на будь-якій вулиці Анк-Морпорка можна зустріти безліч шукачів пригод, вбраних подібним чином, за винятком того, що на жодному з них не побачиш...

Юнак прослідкував за поглядом Ринсвінда, подивився вниз і стенув плечима.

— У мене не було іншого вибору, — пояснив він. — Пообіцяв матері.

— Вовняна білизна?

Цієї ночі в Аль Халі діялося щось дивне. З моря накотилася певна срібляста імла, яка збила з пантелику міських астрономів, однак найдивнішим було не це. З гострих кутів злітали крихітні спалахи сирої магії, неначе статична електрика. Але і це не було найдивнішим.

Найдивніше зайшло в шинок на околицях міста. Набридливий вітер заносив запах пустелі крізь кожне незасклене вікно. Увійшовши, воно всілося на підлозі посередині шинку.

Відвідувачі певний час спостерігали за ним, сьорбаючи свою каву, присмачену пустельною горілкою орак. Ця горілка, зроблена з кактусового соку та отрути скорпіона, — один із найміцніших алкогольних напоїв, але пустельні кочівники п'ють її не для того, щоб сп'яніти. Вони використовують її для того, щоб пом'якшити ефект ханойської кави.

Не тому, що цю каву можна застосовувати для захисту даху від проникнення вологи. І не тому, що вона проходить крізь мляві нутрощі, як гаряча куля крізь розтоплене масло. Її ефект був гіршим.

Вона викликала у вас отверезіння[20].

Сини пустелі підозріло зиркнули у свої кавові горнятка розміром з наперсток, гадаючи, чи не перебрали міру з ораком. Невже вони всі бачать те саме? Наскільки дурнувато прозвучить зроблене зауваження? Щоб зберегти репутацію незламного сина безмежної пустелі, потрібно турбуватися про такі речі. Тицяння тремтливим пальцем і бурмотіння чогось на кшталт: «Гей, дивіться, сюди щойно зайшла коробка на тисячі дрібних ніжок, хіба це не дивовижно?» — може стати жахливим і, мабуть, фатальним проявом відсутності мужності.

Відвідувачі намагалися не зустрічатися поглядами — навіть коли Багаж непомітно ковзнув до банок з ораком, що стояли вздовж дальшої стіни. Те, як він стояв, якимось чином жахало більше, ніж те, як він пересувався.

Нарешті один із них зауважив:

— Гадаю, воно хоче випити.

Запанувала довга тиша, яку перервав чийсь голос.

— Ти про що взагалі? — запитав він із влучністю гросмейстера, який от-от зробить вирішальний хід.

Решта безпристрасно втупилася у свої чашки.

Певний час не чулося ні звуку, окрім чалапання гекона по спітнілій стелі.

— Той демон, що щойно підібрався до тебе ззаду, — подав голос перший. — Я говорив про нього, о мій піщаний брате.

Чинний чемпіон всієї пустелі з незворушності усміхався скляною посмішкою, поки не відчув, як щось тягне за його плащ. Усмішка залишилася, але решта обличчя, здавалося, не збиралася мати з нею нічого спільного.

Багаж зазнав любовних страждань і робив те, що й будь-яка розсудлива особа в подібних умовах — пішов напитися. Він не мав грошей і не міг попросити бажаного, але, так чи інакше, у нього ніколи не виникало труднощів із порозумінням.

Шинкар провів дуже довгу самотню ніч, час від часу підливаючи орак у блюдце. Після цього Багаж, доволі невпевнено звівшись на ноги, покинув приміщення крізь одну зі стін.

Пустелю накрила тиша. Це була незвичайна тиша. Зазвичай її оживляв стрекіт цвіркунів, дзижчання комарів, свист і шурхіт крил хижих птахів, що пролітали над холодними пісками. Але сьогодні це була багатолюдна, неспокійна тиша — кочівники згортали свої намети й забиралися під три чорти.

— Я пообіцяв матері, — повторив юнак. — Розумієш, запросто можу застудитися.

— Можливо, тобі варто, гм, носити трохи більше одягу?

— О, цього я робити не можу. Мені доводиться носити всі ці шкіряні речі.

— Я б не назвав їх усіма, — відізвався Ринсвінд. — Їх занадто мало, щоб називати їх так. Чому ти змушений їх носити?

— Щоб люди знали, що я — герой-варвар, звісно.

Ринсвінд притулився спиною до смердючих стін зміїної ями й витріщився на хлопця. Він подивився на два ока, подібних на зварені виноградинки, руду гриву та обличчя — поле битви між природними веснянками й смертоносними силами прищів-окупантів.

Подібні ситуації приносили Ринсвінду певне задоволення. Вони переконували його в тому, що він не був божевільним, адже якби він все-таки був божевільним, то як підібрати доречну характеристику тим, кого він часом зустрічав?

— Герой-варвар, — пробурмотів він.

— Все гаразд, хіба ні? Це шкіряне спорядження дуже дорого коштувало.

— Ну, так, але стривай... Як тебе звати, хлопче?

— Найджел...

— Послухай, Найджеле...

— Найджел-Руйнівник, — додав той.

— Послухай, Найджеле...

— ...Руйнівниче...

— Ну добре, Руйнівниче, — з відчаєм погодився Ринсвінд.

— Син Зайцедупа, торговця продовольством...

— Що?

— Просто необхідно бути чиїмось сином, — пояснив Найджел. — Про це написано десь тут... — він наполовину повернувся й попорпався в брудному хутряному мішку, зрештою витягнувши тоненьку, подерту й брудну книженцію.

— Тут є розділ про те, як обирати собі ім'я, — пробурмотів він.

— І як же ти опинився в цій ямі?

— Я мав намір обікрасти скарбницю Креозота, але в мене стався напад астми, — пояснив Найджел, продовжуючи перегортати шурхотливі сторінки.

Ринсвінд подивився на змію, яка намагалася триматися подалі від усіх.

В ямі їй жилося непогано, а вигляд прибульців віщував неприємності. Вона не збиралася завдавати прикрості жодній особі. Вона теж подивилася на Ринсвінда й стенула плечима, що було доволі хвацько як для рептилії без плечей.

— І як довго ти був героєм-варваром?

— Я лише починаю. Розумієш, я завжди хотів ним стати і подумав, що, мабуть, зможу навчитися всього в процесі, — Найджел короткозоро втупився в Ринсвінда. — Все ж нормально, га?

— На загальну думку, тебе чекає життя, сповнене відчаю, — застеріг Ринсвінд.

— А ти задумувався про те, як це — протягом наступних п'ятдесяти років продавати бакалійні товари? — похмуро буркнув Найджел.

Ринсвінд задумався.

— Торгувати салатом? — уточнив він.

— Ага, і ним теж, — відповів Найджел, ховаючи таємничу книгу назад у сумку.

Тоді він почав ретельно оглядати стіни ями.

Ринсвінд зітхнув. Він любив салат. Той був таким неймовірно нудним. Ринсвінд провів роки в пошуках нудьги, але так і не віднайшов її. Саме тоді, коли він думав, що вона — у його руках, його життя ставало майже смертельно цікавим.

Думка про те, що хтось може добровільно відмовитися від перспективи прожити п'ятдесят років, нудьгуючи, викликала в нього слабкість.

«Якби в мене попереду було п'ятдесят років, я би зміг возвести нудьгу в ранг мистецтва, — подумав він. — Всього й не перелічити, за що б я не став братися».

— Ти знаєш якісь жарти про ґніт лампи? — поцікавився Ринсвінд, зручно вмощуючись на піску.

— Навряд, — ввічливо відповів Найджел, постукуючи по плиті.

— Я знаю сотні. Усі вони дуже смішні. Наприклад, ти знаєш, скільки тролів потрібно для того, щоб змінити ґніт лампи?

— Ця плита рухається, — зауважив Найджел. — Дивися, це щось подібне на двері. Ну ж бо, допоможи мені.

Він з ентузіазмом штовхнув плиту, біцепси випнулися на його руках, наче горошинки на олівці.

— Гадаю, це якийсь потайний хід, — додав Найджел. — Ну ж бо, застосуй трохи магії. Плита застрягла.

— А ти не хочеш почути продовження жарту? — запитав Ринсвінд ображеним голосом.

Тут, унизу, було тепло й сухо, на них не чигала ніяка небезпека, якщо не враховувати змії, яка докладала всіх зусиль, щоб не привертати зайвої уваги. Деякі люди ніколи не були задоволеними.

— Не зараз, — відізвався Найджел. — Я б надав перевагу крихті магічної допомоги.

— Я не мастак у цьому, — пояснив Ринсвінд. — Дечого я так і не навчився, розумієш, магія — дещо більше, ніж просто тицьнути пальцем і сказати: «Казам...»[21].

Пролунав звук, неначе товстий струмінь октаринового світла вдарив у тяжку кам'яну плиту й розніс її на тисячі розжарених тріскотливих шматочків шрапнелі.

За деякий час Найджел повільно звівся на ноги, постукуючи по жилету, щоб погасити крихітні вогнища, спричинені іскрами.

— Так, — мовив він голосом людини, що твердо вирішила не втрачати самовладання. — Ну. Чудово. Тепер трохи зачекаємо, поки вона вистигне, гаразд? А тоді ми... тоді ми... ми цілком можемо вирушити в дорогу.

Він злегка відкашлявся.

— Аргх, — відізвався Ринсвінд. Він пильно витріщався на кінчик свого пальця, тримаючи його на відстані витягнутої руки. Ринсвінд явно шкодував, що в нього не було довших рук.

Найджел зазирнув у задимлений отвір.

— Здається, він веде в якусь кімнату, — зауважив він.

— Аргх.

— Після тебе, — сказав Найджел і злегка штурхнув Ринсвінда.

Чарівник, хитаючись, рушив уперед, вдарився головою об камінь, здавалося, навіть не помітивши цього, і стрибнув у діру.

Найджел постукав по стіні й нахмурився.

— Ти нічого не відчуваєш? — запитав він. — Хіба каміння має дрижати?

— Аргх.

— З тобою все гаразд?

— Аргх.

Найджел приклав вухо до каміння.

— Якийсь дуже дивний звук, — сказав він. — Немов щось дзижчить.

Від тремтіння в нього над головою відділилася частина вапнякової пилюки й поплила донизу.

Тоді від стін ями відвалилося кілька важчих каменів, які з глухим ударом впали на пісок.

Ринсвінд вже волочився тунелем, час від часу тихо скрикуючи від здивування й абсолютно не звертаючи увагу на каміння, яке пролітало за кілька дюймів від нього або обвалювалося на нього кілограмами.

Якби він був здатний помітити хоч щось, то зрозумів би, що відбувається. У повітрі відчувалася маслянистість, і воно смерділо, як палаюча бляшанка. Тьмяна райдужна імла вкривала все довкола. Десь зовсім поблизу накопичувався заряд магії — дуже великий, і він намагався закопатися в землю.

Будь-який чарівник, опинившись поблизу, навіть такий невмілий, як Ринсвінд виділявся, наче мідний маяк.

Найджел, спотикаючись, виліз із гуркітливої, шумної пилюки й врізався в Ринсвінда, що стояв, оточений октариновою короною, в іншій печері.

Він мав жахливий вигляд. Креозот, мабуть, відмітив би його палаючі очі та розтріпане волосся.

Він мав вигляд людини, яка щойно з'їла жменю шишкоподібних залоз і запила їх адренохромом. Ринсвінд мав такий збуджений вигляд, що через нього можна було отримувати міжконтинентальні телевізійні сигнали.

Кожна волосинка на його голові стояла сторчма, раз у раз випускаючи крихітні іскорки. Навіть його шкіра мала такий вигляд, ніби хотіла втекти чимдалі від нього. Його очі вертілися горизонтально; коли він розтуляв рота, від його зубів відскакували м'ятні іскри. Там, де він ступав, каміння плавилося, відрощувало вуха, перетворювалося на щось маленьке, лускате, багряне й відлітало геть.

— Я запитав, — повторив Найджел, — з тобою все гаразд?

— Аргх, — мовив Ринсвінд, і цей звук перетворився на величезний пончик.

— Не скидається на те, ніби в тебе все гаразд, — зауважив Найджел, проявивши дивовижну за подібних обставин проникливість.

— Аргх.

— Чому б тобі не спробувати звільнити нас із цього місця? — додав Найджел і мудро кинувся додолу, на підлогу.

Ринсвінд кивнув, наче маріонетка, і тицьнув своїм зарядженим пальцем у стелю, яка почала танути, наче лід під паяльною лампою.

Однак гуркіт продовжувався, розповсюджуючи тривожні вібрації по всьому палацу. Всім відомо, що існують частоти, здатні викликати паніку, частоти, що спричиняють принизливе нетримання, але тремке каміння резонувало на такій частоті, яка змушувала реальність плавитися й стікати по краях.

Найджел подивився на стелю, що спадала краплями, й обережно покуштував одну з них.

— Лаймовий крем, — зауважив він і додав: — Гадаю, жодного шансу, що ми натрапимо на сходи?

З понівечених пальців Ринсвінда вирвався ще один спалах вогню, який, об'єднавшись, утворив майже ідеальний ескалатор — якщо не враховувати того, що, мабуть, у всьому Всесвіті не існує ще одних рухомих сходів, вкритих крокодилячою шкірою.

Найджел схопив чарівника, який злегка похитувався, і застрибнув на ескалатор.

На щастя, вони досягнули верхівки раніше, ніж магія зникла — дуже раптово.

У центрі палацу, проломивши дахи, немов гриб, що пробивається крізь давню бруківку, виросла біла вежа, вища за будь-яку іншу будівлю в Аль Халі.

Велетенські подвійні двері біля її підніжжя були відчинені, і з них виходили дюжини чарівників — із виглядом, наче палац належить їм. Ринсвінд подумав, що впізнає кілька облич — облич, які він бачив раніше, коли вони щось туманно бурмотіли в лекційних залах або дружелюбно розглядали світ, стоячи на території Академії. Це не були обличчя, створені для зла. Серед них не було жодного, яке б володіло іклами. Але у їхніх виразах обличчя був якийсь спільний знаменник, який міг навести жах на мислячу особу.

Найджела відтягнули за найближчу стіну, і він усвідомив, що дивиться в стурбовані очі Ринсвінда.

— Гей, та це ж магія!

— Знаю, — відповів він. — Але якась неправильна!

Найджел подивився догори, на вежу, що іскрилася.

— Але...

— Я відчуваю, що вона неправильна, — сказав Ринсвінд. — Не питай мене, чому.

Зі склепінчастих дверей вирвалося півдюжини вартових серифа й кинулося в напрямку чарівників. Їхній стрімкий натиск виглядав ще зловісніше через їхнє страхітливе бойове мовчання. На мить їхні шаблі блиснули в сонячному світлі, аж тут двійко чарівників обернулися, простягнули руки і...

Найджел відвернувся.

— Хух, — пробурмотів він.

На бруківку впало кілька шабель.

— Гадаю, нам треба тихенько вшиватися, — запропонував Ринсвінд.

— Але хіба ти не бачив, на що вони їх щойно перетворили?

— На мерців, — відізвався Ринсвінд. — Знаю. Але я не хочу про це думати.

Найджел подумав, що ніколи не перестане про це думати — особливо близько третьої ночі у вітряну погоду. Суть вбивства за допомогою магії в тому, що воно набагато винахідливіше, ніж, наприклад, вбивство сталлю. Перед вами відкривалося безліч цікавих, нових можливостей померти, і Найджел не міг викинути з голови побачені обриси, які постали перед ним лиш на мить, перед тим як їх милосердно поглинула хвиля октаринового вогню.

— Я й не знав, що чарівники такі, — сказав він, коли вони бігли коридором. — Я гадав, що вони більш, ну, дурні, ніж зловісні. Щось на кшталт героїв анекдоту.

— Ну й посмійся над цим, — похмуро пробурмотів Ринсвінд.

— Але ж чарівники щойно вбили їх, навіть не...

— Я був би радий, якби ти не продовжував. Я теж це бачив.

Найджел позадкував. Його очі звузилися.

— Ти ж також чарівник, — звинувачувально сказав він.

— Але я не з таких, — сухо відповів Ринсвінд.

— А з яких же ти?

— З тих, хто не вбиває.

— Те, як вони дивилися на вартових, ніби вони — пусте місце... — пробурмотів Найджел, хитаючи головою. — Це було найгірше.

— Так.

Це єдине слово, вимовлене Ринсвіндом, впало з тяжкістю, немов стовбур дерева, на шляху думок Найджела. Хлопець здригнувся, але принаймні замовк. Ринсвінд навіть почав шкодувати його, що було доволі незвичним — зазвичай він не ділився цим почуттям, відчуваючи, що воно йому потрібніше.

— Це ти вперше побачив, як когось вбили? — поцікавився він.

— Так.

— То як довго ти герой-варвар?

— Ем. Який зараз рік?

Ринсвінд зазирнув за ріг, але ті люди поблизу, що були у вертикальному положенні, були занадто зайняті панікою, щоб турбуватися ще й про них двох.

— Довго в дорозі? — тихо запитав Ринсвінд. — Згубив відлік часу? І в мене так було. Зараз рік Гієни.

— Ох. Тоді приблизно... — губи Найджела беззвучно зарухалися, — приблизно три дні. Слухай, — швидко додав він, — як люди можуть ось так просто вбивати когось? Навіть не задумуючись?

— Без поняття, — відповів Ринсвінд таким тоном, який передбачав, що той і сам неодноразово задумувався над цим питанням.

— Розумієш, навіть візир проявив якесь зацікавлення, коли кинув мене в яму зі зміями.

— Це добре. Зацікавлення з боку інших важливе для кожного.

— Знаєш, він навіть сміявся!

— Ох. Почуття гумору він теж не позбавлений.

Ринсвінд відчував, що бачить своє майбутнє з такою самою кришталевою ясністю, як людина, яка падає зі скелі, бачить землю. І причина була та сама.

— Вони просто тицьнули пальцями, навіть не... — почав Найджел.

— Та замовкни нарешті! Як ти гадаєш, що я відчуваю? Я ж теж чарівник!

— Так, ну, тоді з тобою все буде гаразд, — пробурмотів Найджел.

Удар не був дуже сильним, тому що навіть у гніві в Ринсвінда були м'язи, як тапіока, але він зачепив край Найджелової голови й повалив його на землю радше силою здивування, аніж внутрішньою енергією.

— Ну так, я чарівник! — прошипів Ринсвінд. — Чарівник, який навіть не здатний на нормальні чари! Я дожив до сьогодні лише тому, що був достатньо неважливим, щоб померти! А тепер, коли всіх чарівників ненавидять і бояться, як ти думаєш, скільки я проживу?

— Це смішно!

Це вразило Ринсвінда не менше, ніж якби Найджел вдарив його у відповідь.

— Що?

— Дурень! Все, що тобі потрібно — перестати носити цю дурнувату мантію та позбутися ідіотського капелюха. І ніхто не дізнається, що ти чарівник!

Рот Ринсвінда розтулився й стулився кілька разів — він став дуже подібним на золоту рибку, що намагається збагнути, як танцювати чечітку.

— Перестати носити мантію? — перепитав він.

— Звісно. Усі ці дешеві блискітки й таке інше — вони видають тебе з головою, — сказав Найджел, намагаючись звестися на ноги.

— Позбутися капелюха?

— Ти маєш визнати, що розгулювати повсюди з написом «Чаррівник» на ньому — доволі тонкий натяк.

Ринсвінд стривожено усміхнувся.

— Пробач, — мовив він. — Я не до кінця розумію, до чого ти ведеш...

— Просто позбудься їх. Це ж досить легко, хіба ні? Просто кинь їх десь, і тоді ти зможеш бути... ну, ем, кимось. Будь-ким, але не чарівником.

Настала мовчанка, яку порушували лише звуки віддаленої боротьби.

— Ем, — Ринсвінд потрусив головою. — Я досі не розумію, що ти...

— Господи, це ж простіше простого!

— ...Не певен, що вловив хід твоїх думок... — пробурмотів Ринсвінд, його спітніле обличчя набуло мертвотно-блідого кольору.

— Ти можеш просто перестати бути чарівником.

Губи Ринсвінда беззвучно зарухалися. Він повторив кожне слово окремо, а потім усю фразу разом.

— Що? — запитав він і пробурмотів згодом: — А-а.

— Зрозумів? Чи ще раз пояснити?

Ринсвінд похмуро закивав.

— Не думаю, що ти зрозумів. Чарівник — це не те, що ти практикуєш, а те, ким ти є. Якщо я перестану бути чарівником, то стану ніким.

Він зняв капелюха й почав нервово крутити зірку, що ледве трималася на його верхівці. Кілька дешевих блискіток відлетіло й впало на землю.

— Розумієш, на моєму капелюсі написано «чарівник», — пояснив Ринсвінд. — Це дуже важливо...

Він зупинився й витріщився на капелюх.

— Капелюх, — пробурмотів Ринсвінд, відчуваючи, як якийсь настирливий спогад притискається носом до вікон його пам'яті.

— Це хороший капелюх, — зауважив Найджел, який відчував, що від нього чогось очікують.

— Капелюх, — повторив Ринсвінд знову й додав: — Капелюх! Ми маємо дістати капелюх!

— У тебе ж вже є один, — вказав Найджел.

— Не цей капелюх, інший. І Коніну!

Він зробив кілька безтямних кроків тунелем, а тоді бочком повернувся назад.

— Як гадаєш, де вони?

— Хто?

— Магічний капелюх, який мені доведеться розшукати. І дівчина.

— Для чого?

— Доволі важко пояснити. Боюся, ми почуємо багато крику.

Найджел не мав великого підборіддя, однак йому все ж вдалося виставити його вперед.

— Потрібно врятувати дівчину? — похмуро поцікавився він.

Ринсвінд завагався.

— Когось точно доведеться рятувати, — визнав він. — Можливо, її. А може, когось поблизу неї.

— Чому ж ти раніше не сказав? Це вже ближче до суті, саме те, чого я очікував. Саме в цьому й полягає героїзм. Ходімо!

Прозвучав ще один тріск і чиїсь крики.

— Куди? — запитав Ринсвінд.

— Куди завгодно!

Зазвичай герої володіють здатністю божевільно проноситися невідомими палацами, які розсипаються прямо під їхніми ногами, рятувати всіх довкола й вибиратися за мить перед тим, як все злетить у повітря або потоне в болоті. Насправді ж Найджел та Ринсвінд оглянули кухні, різноманітні тронні зали, стайні (двічі), а наприкінці пройшлися — як здалося Ринсвінду — багатомильними коридорами. Час від часу повз них проносилися групи вартових у чорному вбранні, навіть не звертаючи на них уваги.

— Це просто смішно, — зауважив Найджел. — Чому б нам не спитати когось? Гей, з тобою все добре?

Ринсвінд притулився до колони, прикрашеної бентежним скульптурами, і важко дихав.

— Можна схопити вартового й катувати його, щоб витягнути інформацію, — запропонував він, хапаючи повітря.

Найджел подивився на нього дивним поглядом.

— Чекай тут, — наказав він і побрів на пошуки, поки не наткнувся на слугу, який старанно обшукував буфет.

— Пробачте, — звернувся Найджел, — як дійти до гарему?

— Зверни наліво через троє дверей, — пояснив слуга, не обертаючись.

— Чудово.

Він побрів назад і повідомив про це Ринсвінду.

— Добре, але ти його катував?

— Ні.

— Не дуже по-варварськи, погоджуєшся?

— Ну, мені ще треба набратися досвіду, — пояснив Найджел. — Зате я не сказав йому «дякую».

За тридцять секунд вони відсунули важку завісу, зроблену з намистин, і увійшли в гарем серифа Аль Халі.

У клітках із золотої філіграні сиділи барвисті співочі пташки. Дзюрчали фонтани, цвіли рідкісні орхідеї, між якими пурхали колібрі, подібні на крихітні, блискучі коштовні камені. Близько двадцяти дівчат, вбраних в одежу, якої б ледве вистачило, скажімо, півдюжині з них, тиснулися в мовчазну групку.

Дотепер Ринсвінд не бачив нічого з цього. Не те щоб вигляд кількох дюжин квадратних ярдів бедер усіх можливих відтінків — від рожевого до опівнічно-чорного — не викликав початок припливу в глибинних розколинах його лібідо. Просто його затопила набагато більша хвиля паніки від вигляду чотирьох вартових, які повернулися до нього з ятаганами в руках і кровожерливим блиском в очах.

Без жодного сумніву Ринсвінд позадкував.

— Тепер твоя черга, друже.

— Так!

Найджел витягнув меча й виставив його вперед, його руки аж трусилися від зусиль.

На кілька секунд запанувала тиша — усі чекали, що станеться далі. А тоді Найджел видав бойовий клич, який Ринсвінд точно не забуде до кінця свого життя.

— Е-ем, — сказав він, — пробачте...

— Це справжня ганьба, — заявив низенький чарівник.

Інші йому не відповіли. Це дійсно була ганьба, і серед них не було жодного, який би не відчув гарячого схлипування вини внизу свого хребта. Але, як часто трапляється через дивну алхімію душі, провина зробила їх зверхніми та безрозсудними.

— Та замовкни ти вже! — наказав тимчасовий ватажок.

Його звали Бенадо Сконнер, однак у повітрі цього вечора відчувалося щось, що передбачало: вам необов'язково запам'ятовувати його ім'я. Повітря було темним, важким і сповненим привидів.

Невидна академія не пустувала — просто в ній не було людей.

Звісно, шестеро чарівників, яких послали спалити бібліотеку, не бояться привидів, адже вони настільки заряджені магією, що практично гудуть, коли йдуть. На них були мантії, розкішніші за вбрання будь-якого архіректора, їхні гостроверхі капелюхи — найбільш гостроверхі у світі, тож причина, з якої вони туляться так близько один до одного — абсолютна випадковість.

— Тут жахливо темно, — поскаржився наймолодший із чарівників.

— Зараз північ, — сухо відрубав Сконнер, — і єдине, що є тут небезпечного — це ми. Правда, хлопці?

Залунало незлагоджене бурмотіння. Усі чарівники ставилися до Сконнера з благоговінням — казали, він регулярно практикує позитивне мислення.

— І нас не налякає пара старезних книжок, правда, хлопці? — він сердито подивився на наймолодшого чарівника й швидко додав: — Ти ж не боїшся, правда?

— Я? М-м. Ні. Звісно, ні. Вони ж із звичайного паперу, так він сказав, — швиденько відповів той.

— Ну й чудово.

— Пам'ятай, їх тут дев'яносто тисяч, — зауважив інший чарівник.

— Мені завжди розповідали, що їм там не видно кінця-краю, — додав ще один чарівник. — Суть у вимірах. Я чув, що те, що ми бачимо, лише вершина... гм, ну, знаєте, цієї штуки, яка зазвичай під водою...

— Гіпопотама?

— Алігатора?

— Океану?

— Замовкніть всі! — прокричав Сконнер.

Він вагався. Здавалося, темрява засмоктала звук його голосу. Вона заповнювала повітря, наче пір'я.

Сконнер трохи опанував себе.

— Ну добре, — сказав він і повернувся до зловісних дверей у бібліотеку.

Сконнер підняв руки, зробив кілька хитромудрих жестів, під час яких його пальці якимось карколомним чином проходили один крізь одного, і розніс двері на скіпки.

Знову нахлинула хвиля тиші, придушуючи шум падіння скіпок.

Не було сумнівів, що двері — розбиті вщент. З дверної рами звисали, похитуючись, чотири завіси в жалюгідному стані, поруч лежала купа зламаних лавок і поличок. Навіть Сконнер був дещо здивований.

— Ну, — сказав він. — Простіше простого. І нічого зі мною не сталося, бачите? Га?

Пролунало шаркання черевиків зі загнутими носаками. Темрява за дверним отвором була розписана неясним, неприємним для ока сяйвом чудотворного випромінювання, створеного часточками вірогідності, яким у потужному магічному полі вдалося перевищити швидкість самої реальності.

— Тепер, — сказав Сконнер, підбадьорившись, — хто хоче удостоїтися честі запалити вогонь?

За десять секунд не пролунало ні звуку. Він сказав:

— Тоді я зроблю це сам. Чесне слово, з таким самим успіхом я міг попросити й у стіни.

Він зробив крок до дверей і поспішив до невеликої плямки зоряного світла, яка просочувалася крізь скляний купол якраз над центром бібліотеки (звісно, щодо точної географії цього місця завжди точилися дебати; велика концентрація магії викривляє простір і час, тож можливо те, що бібліотека не має навіть краю, не те що центру).

Він простягнув руки.

— Бачите? Зі мною нічогісінько не сталося. Заходьте всередину.

Решта чарівників пройшли за ним з величезним небажанням, намагаючись пригнутися, минаючи розтрощений дверний отвір.

— Добре, — мовив Сконнер із певним задоволенням. — Отож усі принесли сірники, як було наказано? Магічний вогонь не спрацює, не на цих книжках, тож я хочу, щоб кожен...

— Там нагорі щось заворушилося, — зауважив наймолодший із чарівників.

Сконнер моргнув.

— Що?

— Щось ворухнулося біля купола, — повторив чарівник і для пояснення додав: — Сам щойно бачив.

Сконнер примружився вгору на тіні, що збивали з пантелику, і вирішив продемонструвати свій авторитет.

— Нісенітниця, — жваво мовив він і витягнув зв'язку смердючих жовтих сірників, докинувши: — Ну, а тепер зберіть їх...

— Знаєш, я дійсно щось бачив, — сказав наймолодший, набурмосившись.

— Ну добре, і що ж ти бачив?

— Ну, я не певен...

— Не знаєш, правда? — гаркнув Сконнер.

— Я бачив щос..

— Ти не знаєш! — повторив Сконнер. — Ти лише бачиш тіні й намагаєшся підірвати мій авторитет! — він завагався, і його очі на хвильку потьмяніли. — Я спокійний, — мовив він. — Я повністю володію ситуацією. Я не дозволю...

— Це було...

— Слухай, ти, курдуплю, може, нарешті замовкнеш?

Ще один чарівник, який витріщався вгору, щоб приховати своє зніяковіння, здушено кашлянув.

— Ем, Сконнере...

— І тебе це також стосується! — Сконнер гордо випростався в повний зріст і помахав сірниками в повітрі.

— Як я вже говорив, — мовив він, — я хочу, щоб ви запалили сірники і... Напевно, мені варто показати, як запалювати сірники — заради отого курдупля...Я ще тут, о Боже. Дивіться на мене. Берете сірник...

Він підпалив сірник, у темряві розпустилася куля сірчистого білого вогню, і на нього, наче мавпа, що спустилася з дерева, щоб стати Людиною, впав бібліотекар.

Усі вони знали бібліотекаря й несвідомо звикли до нього — як люди звикають до стін, підлог та інших несуттєвих, але необхідних декорацій на сцені нашого життя. Якщо ж вони й згадували про нього, то він був чимось на кшталт спокійного рухомого зітхання, що сидів під столом, ремонтуючи книжки, або бродив серед полиць, шукаючи курців-порушників. Жоден чарівник, якому вистачило розуму наважитися потайки закурити самокрутку, не здогадувався про це, поки м'яка шкіряста рука не простягалася, прибираючи заборонену річ. Однак бібліотекар ніколи не здіймав шуму, він просто мав украй вражений і опечалений вигляд через цю сумну справу, а тоді з'їдав недопалок.

Та істота, яка зараз, прикладаючи значні зусилля, намагалася відкрутити Сконнеру вуха, була крикливим жахіттям із вивернутими губами, які відкривали довгі жовті ікла.

Перелякані чарівники повернулися, щоб утікати, але раптово врізалися в полиці, які незрозуміло чому перегороджували проходи. Наймолодший чарівник скрикнув, закотився під стіл, захаращений атласами, і ліг там, заткнувши вуха пальцями, щоб заглушити страхітливі звуки — їх видавали його побратими, намагаючись утекти.

Зрештою, звуки зникли, і запанувала тиша, але це була та особлива, важка тиша, яка виникає тоді, коли хтось потайки скрадається в пошуках. Від невимовного жаху наймолодший чарівник мало не зжував вершечок свого капелюха. Мовчазна постать схопила його за ногу й м'яко, але рішуче витягнула чарівника з-під столу. Той щось бурмотів зі заплющеними очима, але оскільки страхітливі ікла не вп'ялися в його шию, чарівник наважився кинути швидкий погляд.

Бібліотекар підняв його за загривок і задумливо похитував на відстані фута від землі, саме поза межами досяжності маленького, старенького жорсткошерстого тер'єра, який намагався пригадати, як кусати людей за щиколотки.

— Е-ем... — пробурмотів чарівник і вилетів крізь дверний отвір по майже пласкій траєкторії, де його політ припинило падіння на підлогу.

За мить тінь поруч із ним сказала:

— Ну ось, такі справи. Хто-небудь бачив цього недоумка Сконнера?

Тінь з іншого боку від нього відізвалася.

— Думаю, в мене зламана шия.

— Хто це?

— Той недоумок, — злісно відповіла тінь.

— Ой. Пробач, Сконнере.

Сконнер устав — тепер все його тіло оточувала магічна аура. Він аж дрижав від люті й здійняв руки догори.

— Я покажу цьому примітивному створінню, як поважати тих, хто перебуває на вищому щаблі еволюції... — гаркнув він.

— Схопіть його, хлопці!

І Сконнер знову повалився на бруківку під вагою всіх п'яти чарівників.

— Вибач, але...

— ...Знаєш, якщо ти використаєш...

— ...Магію поблизу бібліотеки, з усіма чарами, які містяться в ній...

— ...Одна найменша помилка, і цього достатньо, щоб стався...

— БУМ! Прощавай, світе!

Сконнер загарчав. Чарівники, які сиділи на ньому, вирішили, що вставати з нього — не найоптимальніше рішення за цих умов.

Зрештою він сказав:

— Добре. Ви маєте рацію. Дякую вам. Це було помилкою, ось так втрачати самовладання. Мій розум затьмарило. Вкрай необхідно зберігати безпристрасність. Ви маєте цілковиту рацію. Дякую вам. Злізьте з мене.

Вони наважилися. Сконнер звівся на ноги.

— Цей шимпанзе, — почав він, — вже зжер свій останній банан. Принесіть...

— Ем. Орангутан, Сконнере, — перебив наймолодший чарівник, неспроможний стриматися. — Це орангутан, розумієш? Не шимпанзе...

Пронизливий погляд Сконнера змусив його замовкнути.

— Кому яка різниця? Орангутан, шимпанзе — яка між ними відмінність? — запитав Сконнер. — Яка різниця, пане Зоологу?

— Не знаю, Сконнере, — покірно відповів чарівник. — Думаю, суть у різних класах.

— Замовкни.

— Добре, Сконнере.

— Ти, жалюгідний недолюдку, — почав Сконнер, а тоді повернувся і рівним, немов лезо пилки, голосом додав: — Я бездоганно контролюю себе. Мій мозок холодний, як лисий мамонт. За все відповідає мій здоровий глузд. Хто з вас сидів на моїй голові? Ні, мені не варто злитися. Я не злий. Я мислю позитивно. Я використовую всі свої здібності — хтось із вас хоче посперечатися?

— Ні, Сконнере, — пролунало хором.

— Тоді дістаньте мені дюжину барелів масла й принесіть все, що згодиться для розпалювання! Ця мавпа буде шкварчати!

Високо вгорі, на даху бібліотеки — домівки сов, летючих мишей і подібних створінь — пролунав дзвін ланцюга. Згодом розбилося скло — настільки шанобливо, наскільки можливо.

— Не схоже, що вони дуже схвильовані, — зауважив Найджел трохи ображеним голосом.

— Як би це сказати? Якщо хтось вирішить скласти список найвеличніших бойових кличів світу, «Е-ем, пробачте» не потрапить у нього.

Він зробив крок убік.

— Я не з ним, — палко пояснив Ринсвінд вартовому, що дивився на нього, криво посміхаючись. — Я просто зустрів його... десь. У ямі, — він хихикнув і додав: — Зі мною таке постійно трапляється.

Вартові дивилися крізь нього.

— Е-ем, — почав він.

— Добре, — пробурмотів Ринсвінд і бочком підібрався до Найджела.

— Вміло володієш цим мечем?

Не відводячи погляду від охорони, Найджел попорпався в мішку й вручив Ринсвінду книжку.

— Я прочитав цілий третій розділ, — повідомив він. — Він ілюстрований.

Ринсвінд погортав зім'яті сторінки. Книжку використовували так недбало, що сторінки можна було тасувати, як карти. Та сторінка, що колись була першою, зображала доволі погану гравюру м'язистого чоловіка. Його руки нагадували два мішки, наповнені футбольними м'ячами, а сам він стояв по коліно в млосних жінках і порізаних жертвах із самовдоволеним виразом на обличчі.

Над ним був напис: «Всіго за сім днів я зроблю тебе гироєм-варваром!». Під ним дещо меншим шрифтом було написано ім'я автора «Коен Варвар». Ринсвінд піддав достовірність написаного значним сумнівам. Він зустрічав Коєна, і хоча той дійсно навчився сяк-так читати, але пером так і не оволодів, тож досі підписувався хрестиком, припускаючись при цьому безлічі орфографічних помилок. З іншого ж боку, його стрімко притягувало все, що стосувалося грошей.

Ринсвінд знову подивився на ілюстрації, а тоді перевів погляд на Найджела.

— Сім днів?

— Ну, я повільно читаю.

— А-а, — мовив Ринсвінд.

— І я не цікавився шостим розділом, бо пообіцяв матері, що задовольнятимуся лише грабунком та мародерством, поки не зустріну потрібну дівчину.

— І ця книжка вчить тебе, як стати героєм?

— О, так. Дуже хороша, — Найджел кинув на нього стурбований погляд. — З нею ж все добре? Вона коштувала цілу купу грошей.

— Ну, ем. Гадаю, тобі краще поспішити й використати вивчені методи на практиці.

Найджел розправив свої, за відсутності кращого слова, плечі й знову махнув мечем.

— Вам чотирьом варто бути напоготові... — заявив він, — або... заждіть хвильку. — Він узяв у Ринсвінда книгу, прогортав до потрібного місця й продовжив: — Так, або «студені вітри долі віятимуть над вашими вицвілими скелетами. Легіони пекла живцем утоплять ваші душі в кислоті». Ось. І як вам такий... заждіть хвильку... поворот?

Пролунав металевий акорд — четверо чоловіків витягнули мечі в ідеальній гармонії.

Меч Найджела перетворився на нечітку пляму. Він зробив складну вісімку в повітрі, крутнувся над його рукою, пронісся з однієї руки в іншу за його спиною, здавалося, двічі обійшов довкола його грудної клітки й кинувся догори, як лосось.

Одна чи двійко гаремних дівчат мимоволі зааплодували. Навіть охорона мала вражений вигляд.

— Це Трійний Оркський Випад із Додатковим Ударом, — гордо пояснив Найджел. — Я розбив цілу купу дзеркал, коли його вивчав. Погляньте, вони зупинилися.

— Мабуть, вони ніколи не бачили подібного, — слабко мовив Ринсвінд, оцінюючи відстань від нього до дверей.

— Напевно, ні.

— Особливо останню частину, коли меч застряг у стелі.

Найджел поглянув догори.

— Дивно, — мовив він. — Вдома теж так завжди траплялося. Цікаво, що я роблю не так?

— А мені звідки знати!

— Господи, пробач, — сказав Найджел, побачивши, як вартові усвідомили, що розвага закінчилася, і наблизилися, щоб покласти всьому кінець.

— Не звинувачуй себе... — сказав Ринсвінд, поки Найджел безуспішно тягнувся, намагаючись звільнити клинок зі стелі.

— Дякую.

— ...Я зроблю це замість тебе.

Ринсвінд обдумав наступний крок. По суті, навіть декілька. Але двері були занадто далеко, та й у будь-якому разі, судячи зі звуків, справи там йшли не набагато краще.

Залишалося лише одне. Йому доведеться застосувати магію.

Він підняв руку, і двоє вартових впали на землю. Він підняв другу руку, і двоє інших впали теж.

Ринсвінд тільки починав дивуватися здійсненому, коли через розпростерті тіла, неуважно потираючи ребра долонь, переступила Коніна.

— Я думала, ти вже ніколи не з'явишся. Хто твій приятель?

Уже згадувалося, що Багаж нечасто проявляє будь-які емоції (за винятком хіба що сліпого гніву та ненависті), тому буде важко оцінити його почуття, коли він прокинувся за кілька миль від Аль Халі в пересохлій долині, лежачи на кришці й похитуючи ногами в повітрі.

Вже за кілька хвилин після світанку повітря нагадувало дихання розжареної печі. Після певного числа розхитувань Багажу вдалося розвернути більшість своїх ніжок у потрібний бік і встати, витанцьовуючи складну джигу в уповільненому темпі, щоб якомога менше з них торкалося розпеченого піску.

Він не загубився. Він завжди знав напевне, де перебуває. Він постійно був тут.

Схоже, просто все інше тимчасово зникло.

Трохи пороздумувавши, Багаж обернувся і, повільно рушивши, врізався в камінь.

Він позадкував і сів, доволі збентежений. Багаж почував себе, ніби його набили гарячим пір'ям, і його охопили неясні спогади про переваги тіні та прохолодних напоїв.

Після кількох невдалих спроб йому вдалося видертися на одну з найближчих дюн, звідки відкривався неперевершений вид на сотні інших дюн.

В глибині свого дерев'яного серця Багаж відчував неспокій. До нього поставилися зі зневагою. Йому сказали піти геть. Від нього відцуралися. До того ж він випив достатньо ораку, щоб отруїти невеличку країну.

Понад усе в цілому світі дорожній аксесуар потребує когось, кому він може належати. Багаж, сповнений надії, невпевнено рушив по палючому піску.

— Не думаю, що в нас є час на знайомства,— зауважив Ринсвінд, відчувши, як здригнулася підлога. Десь далеко з глухим ударом відвалилася частина палацу. — Нам пора...

Він усвідомив, що розмовляє з самим собою.

Найджел випустив меча з рук.

Коніна зробила крок вперед.

— О ні, — заголосив Ринсвінд, але було занадто пізно.

Світ раптово розділився на дві частини — в одній із них перебували Найджел і Коніна, а в другій — все інше. Повітря між ними потріскувало. Можливо, в їхній половині грали оркестри, тьохкали пташки, небом неслися маленькі рожеві хмаринки й відбувалися інші речі, притаманні подібній ситуації. Який тут шанс у якихось палаців, що руйнуються в іншому всесвіті?

— Послухайте, можливо, я таки встигну вас познайомити, — із відчаєм сказав Ринсвінд. — Це Найджел...

— Руйнівник... — мрійливо додав Найджел.

— Добре, Найджел-Руйнівник, — погодився Ринсвінд і додав: — Син Зайцедупа...

— Могутнього, — підказав Найджел.

Ринсвінд постояв якусь мить із роззявленим ротом, а потім стенув плечима.

— Ну, яким би він не був, — погодився він. — Хай там як, це Коніна. Доволі цікавий збіг, адже тобі буде цікаво знати, що її тато був... м-м-ф...

Коніна, не зводячи очей з Найджела, простягнула руку й ніжно обхопила Ринсвіндове обличчя. Один сильніший натиск — і його голова перетворилася б на кулю для боулінгу.

— Хоча я міг помилитися, — сказав він, коли дівчина прибрала руку. — Хто знає? Кому яка різниця? Яке це має значення?

Вони не звернули на нього ніякої уваги.

— Може, мені піти й пошукати капелюх? — запропонував Ринсвінд.

— Чудова ідея, — пробурмотіла Коніна.

— Мабуть, мене вб'ють на шляху, але я не заперечую.

— Чудово, — відізвався Найджел.

— Думаю, ніхто й не помітить, що я пішов, — продовжував Ринсвінд.

— Добре, добре, — мовила Коніна.

— Напевно, мене поріжуть на маленькі шматочки, — буркнув Ринсвінд, рухаючись до дверей зі швидкістю равлика, що вмирає.

Коніна моргнула.

— Який капелюх? — запитала вона й раптом згадала: — А, той капелюх.

— Схоже, нема шансів, що ви двоє мені хоч трохи допоможете, — насмілився зауважити Ринсвінд.

Десь усередині особистого всесвіту Найджела та Коніни співочі пташки пішли спати, маленькі рожеві хмаринки розвіялися, а оркестр спакувався й непомітно вислизнув на приватний концерт в якомусь нічному клубі. Часточка реальності повернулася на місце.

Коніна неохоче відвела свій захоплений погляд від зачарованого обличчя Найджела й перевела його на Ринсвінда. Її очі відразу посуворішали.

Коніна присунулася до чарівника й схопила його за руку.

— Послухай, — попросила вона, — ти ж не скажеш йому, хто я насправді? Хлопцям тільки привід для жарту дай, і... ну, у будь-якому разі, якщо ти це зробиш, я особисто переламаю всі твої...

— Я буду занадто зайнятий, — пояснив Ринсвінд. — Намагатимусь вмовити вас допомогти мені й таке інше. Хоча не розумію, що ти в ньому знайшла, — зверхньо додав він.

— Він милий. Я не так часто зустрічаю приємних людей.

— Так, ну добре...

— Він дивиться на нас!

— То й що? Ти ж його не боїшся?

— А якщо він зі мною заговорить?

Це збило Ринсвінда з пантелику. Не вперше в житті він відчував, що у світі існують цілі області людського досвіду, які пройшли повз нього — якщо тільки області можуть пройти повз людину. Можливо, він пройшов повз них. Він стенув плечима.

— Чому ти дозволила їм забрати тебе в гарем без бою? — поцікавився він.

— Мені завжди було цікаво, що там відбувається.

Настала мовчанка.

— Ну і? — поцікавився Ринсвінд.

— Ну, ми всі сиділи без діла, а тоді зайшов сериф, покликав мене й сказав, що оскільки я новенька, то це моя черга, а тоді... ти нізащо не здогадаєшся, чого він від мене хотів. Дівчата сказали, що це єдина річ, яка його цікавить.

— Ем-м.

— З тобою все гаразд?

— Так, так, — пробурмотів Ринсвінд.

— У тебе все обличчя блищить.

— Ні, зі мною все добре.

— Він попросив мене розповісти йому історію.

— Про що? — з підозрою поцікавився Ринсвінд.

— Дівчата розповіли, що він полюбляє історії, в яких задіяні кролики.

— Ага. Кролики.

— Такі маленькі, біленькі й пухнасті. Але я знаю лише історії, які мені розповідав батько, коли я була маленька. Не думаю, що вони були дуже доречними.

— Замало кроликів?

— Забагато відрубаних рук і ніг, — пояснила Коніна й зітхнула. — Саме тому йому не варто розповідати про мене, розумієш? Я просто не пристосована до нормального життя.

— Розповідати історії в гаремі — це, чорт забирай, не дуже нормально, — сказав Ринсвінд. — Це явно не приживеться.

— Він знову на нас дивиться! — Коніна схопила Ринсвінда за руку.

Він струснув її руку, пробурмотів «Ох леле» й поспішив до Найджела, який вхопив його за іншу руку.

— Ти ж не розповів їй усе про мене? — запитав він. — Я не переживу, якщо ти розказав їй, що я лише вчуся, як...

— Hi-ні-ні. Вона лише хоче, щоб ти нам допоміг. У пошуках капелюха.

Очі Найджела заблищали.

— Маєш на увазі просянку[22]?

— Що?

— Так написано в книзі: «щоб стати справжнім героєм, — пише Коен, — треба діяти під просянкою».

Ринсвінд наморщив чоло.

— Це якась пташка?

— Думаю, це радше якесь зобов'язання, — не дуже впевнено заперечив Найджел.

— Мені здається, що це все-таки пташка, — сказав Ринсвінд. — Впевнений, я читав про неї в бестіарії. Велика. Не вміє літати. Має великі рожеві лапи.

Його вуха всотували все, що проговорювали вуста, і, переосмисливши сказане, Ринсвінд набув спантеличеного вигляду.

За п'ять секунд вони вже були поза межами гарему, залишивши позаду чотирьох розпростертих вартових і гаремних дівчат, які вмощувалися зручніше, щоб розповісти одна одній кілька історій.

Пустелю з узбічного боку Аль Халі перетинає річка Цорт, прославлена в міфах і вигадках. Вона пробирається крізь коричнюваті ландшафти, наче довгий, вологий описовий уривок, помережаний піщаними мілинами. І кожна мілина вкрита висушеними на сонці колодами, більшість з яких має зуби, і ця більшість ліниво привідкрила одне око, зачувши віддалений сплеск вище за течією. Раптово у цієї більшості виросли ноги. Дюжина лускатих тіл ковзнула в каламутні води, і ті огорнули їх згори, поховавши в глибині. Вони були незворушні, якщо не враховувати кілька V-подібних хвильок, поява яких не піддавалася ніяким поясненням.

Багаж спокійно плив вниз за течією. Від води йому дещо покращало. Він тихенько крутився в слабкій течії, а до нього поверхнею води швидко наближалося кілька загадкових крихітних вихорів.

Вони зійшлися в одній точці.

Багаж здійснив ривок. Його кришка злетіла вгору, а сам він із коротким скрипом відчаю зник у водних глибинах.

Над ним зімкнулися шоколадні води Цорта. З кожним разом їм це вдавалося все краще і краще.

Чаротворська вежа вивищувалася над Аль Халі, подібна на великий і прекрасний гриб такого виду, поруч з якими в книжках зазвичай зображений череп із перехрещеними кістками.

Спершу вартові серифа намагалися боронитися, однак тепер біля підніжжя вежі було доволі багато спантеличених жаб і тритонів. І це ще ті, кому пощастило. У них залишилися руки й ноги (хоча й інакшого ґатунку), а більшість життєво необхідних органів перебувала всередині. Місто опинилося під владою чаротворства... панували воєнні закони.

Деякі будівлі біля підніжжя вежі вже перетворилися на споруди з білого, сліпучого мармуру, якому чарівники, очевидно, надавали перевагу.

Трійця розглядала все крізь дірку в стіні палацу.

— Дуже вражає, — критично зауважила Коніна. — Твої чарівники могутніші, ніж я гадала.

— Не мої чарівники, — відрубав Ринсвінд. — Без поняття, чиї вони. І мені це не подобається. Всі чарівники, яких я знав, не могли поставити одну цеглину на другу.

— А мені не подобається сама ідея того, що чарівники панують над усім світом, — сказав Найджел. — Звісно, як герой, з філософської точки зору я противник магії в цілому. Прийдуть часи, коли... — його погляд на хвильку посклянів, немов він намагався пригадати щось, прочитане десь колись давно. — Прийдуть часи, коли всі чарівники зникнуть з лиця світу, і сини... сини... Коротше, усім нам слід ставитися до речей практичніше, — недоладно закінчив він.

— Вичитав у книжці? — кисло запитав Ринсвінд. — Цього разу без просянок?

— У його словах є сенс, — зауважила Коніна. — Проти чарівників я нічого не маю, але вони багато добра не принесли. Вони радше щось типу декорації. Були дотепер.

Ринсвінд стягнув капелюха з голови. Він був поношений, вкритий плямами та кам'яним пилом. Деяких клаптів бракувало, верхівка була обтріпана, а зірка раз у раз сіяла блискітки, як пилок, однак під усім цим брудом ще досі прочитувалося слово «Чаррівник».

— Бачите це? — запитав Ринсвінд, почервонівши від напруження. — Ви бачите це? Бачите? Про що воно вам говорить?

— Що в тебе проблеми з орфографією? — припустив Найджел.

— Що? Ні! Воно каже, що я чарівник, ось що! Двадцять років за костуром, і я цим пишаюся! Своє я вже відбув, ось так! Я скл... я був на дюжині екзаменів! Якщо всі заклинання, які я коли-небудь прочитав, поскладати одне на одне, вони б... воно б... ви б отримали цілу купу заклинань!

— Так, але... — почала Коніна.

— Так?

— Насправді ж вони тобі вдаються не так уже й добре.

Ринсвінд злісно витріщився на дівчину. Він задумався, що би такого відповісти, і маленька ділянка в його мозку, яка відповідає за сприйняття, відкрилася саме в ту мить, коли часточка натхнення, чий шлях неодноразово змінювали й викривляли трильйони випадкових подій, з пронизливим звуком пронеслася крізь атмосферу й безшумно розірвалася саме там, де потрібно.

— Талант визначає лише те, що ти практикуєш, — заявив він. — Він не визначає те, ким ти є. Глибоко всередині, маю на увазі. Якщо ти знаєш, ким ти є, ти здатен на все.

Ще трошки подумавши, він додав:

— Саме тому чаротворці такі могутні. Найважливіше — знати, ким ти є насправді.

Запала філософська мовчанка.

— Ринсвінде, — добродушно гукнула Коніна.

— Гм-м? — відгукнувся Ринсвінд, досі дивуючись, як подібні слова потрапили в його голову.

— Насправді ти придурок. Ти це знаєш?

Ані руш.

Зі зруйнованого склепінчастого отвору вийшов Абрім. На ньому був капелюх архіректора.

Пустеля смажилася під яскравими, палючими променями сонця. Нічого не рухалося, окрім мерехтливого повітря, гарячого, немов викрадений вулкан, сухого, мов череп.

У пекучій тіні скелі лежав василіск і, важко дихаючи, раз у раз пускав їдкий жовтий слиз. Впродовж останніх п'яти хвилин до його вух долинало приглушене тупотіння сотень крихітних ніжок, що невпевнено рухалися по дюнах. Це вказувало на те, що наближається обід.

Василіск моргнув легендарними очима, розгорнув двадцять футів голодного тіла і, звиваючись, виповз на пісок, наче плинна смерть.

Багаж, похитнувшись, зупинився й загрозливо підняв кришку.

Василіск засичав, але доволі невпевнено, адже дотепер він ніколи не бачив коробку, яка вміла ходити та ще й була рясно всіяна крокодилячими зубами. Де-не-де до неї прилипли клаптики шкіри, немов Багаж вступив у бійку на фабриці сумок. Навіть якби василіск вмів розмовляти, він не знайшов би вдалого слова, здатного описати погляд Багажа.

«Ну добре, — подумала рептилія, — хочеш зіграти за такими правилами...»

Він повернув до Багажа погляд, подібний на діамантове свердло. Погляд, який різко проникав крізь очні яблука, обдирав мозок зсередини й розривав тонкі гардини вікон душі, погляд, який...

Василіск усвідомив, що щось пішло зовсім не так. Цілковито нове й небажане відчуття почало зароджуватися відразу за його блюдцеподібними очицями. Воно почалося з малого, немов легкий свербіж у тій крихітній ділянці спини, яку, як би ви не викручувалися, вам не вдасться почухати, і зростало доти, доки не перетворилося на друге, розжарене до червоного внутрішнє Сонце.

Василіск відчув жахливе, всепоглинне й нездоланне бажання моргнути...

І зробив одну неймовірну дурницю.

Він моргнув.

— Він говорить через капелюх, — сказав Ринсвінд.

— Га? — відгукнувся Найджел, який починав усвідомлювати, що світ героя-варвара — не такий чистий і простий, як він собі уявляв у ті дні, коли найбільш захоплюючим заняттям для нього було сортування пастернаку.

— Маєш на увазі, капелюх говорить через нього, — уточнила Коніна й також позадкувала, що типово для людини, яка стикнулася з чимось жахливим.

— А?

Я вам не зашкоджу. Ви надали мені деякі послуги, — сказав Абрім, роблячи крок вперед із розпростертими руками. — Але ви маєте рацію. Він гадав, що зможе стати могутнім, надягнувши мене. Звісно, все сталося навпаки. Навдивовижу хитрий і здібний розум.

— То ти приміряв його голову? — запитував Ринсвінд, здригнувшись.

Він вже надягав капелюха. Очевидно, розум Ринсвінда був не таким, як треба. Розум Абріма ж, навпаки, підпадав критеріям, і тепер його очі посіріли й стали безбарвними, шкіра зблідла, а при ходьбі тіло немов висіло під головою.

Найджел витягнув свою книгу й гарячково перегортав сторінки.

— Що, чорт забирай, ти робиш? — запитала Коніна, не зводячи погляду зі страхітливої постаті.

— Шукаю його в «Покажчику мандрівних потвор»[23], — пояснив Найджел. — Як гадаєш, це може бути нежить? Їх страшенно важко вбити, тобі потрібен часник і...

— Такого в цій книзі не знайдеш, — повільно відповів Ринсвінд. — Це... це вампір-капелюх.

— Ну звісно, це може бути «зомбі», — мовив Найджел, ведучи пальцем по сторінці. — Тут сказано, що в такому разі треба мати чорний перець і морську сіль, але...

— Передбачається, що ти битимешся з цими проклятими потворами, а не їстимеш їх, — відказала Коніна.

Це розум, який я можу використовувати, — сказав капелюх. — Тепер я здатний боронитися. Я об'єднаю чарівників довкола себе. У цьому світі є місце лише для однієї магії, і її втілюю я. Чаротворство, остерігайся!

— О ні, — пробурмотів Ринсвінд собі під ніс.

Впродовж останніх двадцяти століть чарівники навчилися чимало речей. Цього вискочку можна перемогти. Ви троє вирушите за мною.

Це не було прохання. І навіть не наказ. Це було чимось на кшталт передбачення. Голос капелюха проникав простісінько в середину мозку, не беручи на себе клопоту контактувати зі свідомістю. Ноги Ринсвінда зарухалися самовільно.

Його супутники теж рушили вперед, ідучи незграбною, лялькоподібною ходою, яка передбачала те, що й вони були на невидимих мотузках.

— Чому «о ні»? — поцікавилася Коніна. — Я можу зрозуміти «о ні» в цілому, але в тебе є якась конкретна причина?

— Якщо в нас з'явиться можливість — мусимо тікати, — відізвався Ринсвінд.

— Маєш на меті якесь певне місце?

— Ймовірно, це не так важливо. У будь-якому разі ми приречені.

— Чому? — поцікавився Найджел.

— Ну, — почав Ринсвінд, — ви коли-небудь чули про Магічні війни?

Чимало речей на Диску завдячувало своїй появі Магічним війнам. Однією з них була мудра грушка.

Первинне дерево було, мабуть, цілковито звичайним і проводило свої дні, попиваючи ґрунтові води і харчуючись сонячним світлом у блаженному незнанні. Раптово вибухнули Магічні війни й надали її генам гострої проникливості.

Також вони наділили її, так би мовити, важким характером. Однак вона ще легко відбулася.

Колись, коли рівень фонової магії на Диску був ще молодим, високим і використовував кожну можливість, щоб прорватися у світ, чарівники були таким самими могутніми, як і чаротворці, і будували вежі на вершині кожного пагорба. А якщо і є що-небудь, чого не може стерпіти дійсно могутній чарівник, так це інший чарівник. Їхній інстинктивний підхід до дипломатії полягав у принципі: «заклинай, поки вони не засвітяться, а тоді прокляни їх у темряві».

Це могло означати лише одну річ. Ну добре, дві речі. Три.

Всеохопну. Магічну. Війну.

І в ній не було ні союзів, ні сторін, ні угод, ні милосердя, і навіть перепочинку. Небеса викривлялися, а моря кипіли.

Скрип і свист вогненних куль перетворювали ніч на день, але нічого страшного — хмари чорного диму, що виникали в результаті, змінювали день на ніч. Земля здіймалася і опадала, неначе ковдра в медовий місяць, і сама тканина простору була зав'язана в багатовимірні вузли й вибита об плоский камінь неподалік ріки Часу. Наприклад, популярним заклинанням того часу був Тимчасовий стискач Пелепела, який призвів до того, що ціла раса велетенських рептилій виникла, еволюціонувала, розселилася, досягнула свого розквіту й була знищена — і все це за якихось п'ять хвилин. Від неї залишилися лише кістки в землі, що цілковито збивали з пантелику всі наступні покоління. Дерева плавали, риби навчилися ходити, гори прогулювалися до магазинчиків за пачкою сигарет. Мінливість буття досягнула такого рівня, що перше, що мала вчинити будь-яка обачна людина після ранкового пробудження — перерахувати свої руки й ноги.

По суті, у цьому й полягала проблема. Усі чарівники володіли більш-менш рівними силами й жили у високих вежах, добре захищених чарами, тому більшість магічних зарядів відбивалася від стін і потрапляла у звичайних людей, які намагалися заробити на прожиття, обробляючи те, що тимчасово було землею, і ведучи звичайне, пристойне (але доволі коротке) життя.

Однак бої продовжували лютувати, розбиваючи саму структуру упорядкованого Всесвіту, послаблюючи стіни реальності й загрожуючи повалити всю хитку споруду часу й простору в темряву Підземельних Вимірів...

За однією з легенд, у війни втрутилися боги, однак вони зазвичай не беруть участі в людських справах, хіба щоб розважитися.

За іншою з легенд, — і цю чарівники розповіли один одному й увіковічнили в книжках, — чарівники самі згуртувалися й вирішили свої непорозуміння по-дружньому заради блага людства. Усі вважали цю історію правдивою, хоча вона була настільки ж імовірною, як свинцеве рятівне коло.

Не так уже й легко зафіксувати правду на папері. У ванні історії втримати істину набагато важче, ніж мило, і ще складніше відшукати...

— То що тоді сталося? — запитала Коніна.

— Неважливо, — похмуро відповів Ринсвінд. — Все почнеться спочатку. Я це відчуваю. У мене інстинкт на подібні речі. У цей світ плине забагато магії. Буде жахлива війна. А Диск застарий, щоб пережити це ще раз. Його ресурси вичерпалися. Нам загрожує погибель, темрява й руйнація. Незабаром настане Апокраліпсис.

— Світом розгулює Смерть, — люб'язно додав Найджел.

— Що? — гаркнув Ринсвінд, шаленіючи від того, що його перебили.

— Я сказав, що світом розгулює Смерть, — повторив Найджел.

— А, ну якщо так, то я не проти, — заспокоївся Ринсвінд. — Хто тільки світом не розгулює. Головне, щоб сюди не потикався.

— Це всього лише метафора, — сказала Коніна.

— Та що ти взагалі знаєш. Я з ним зустрічався.

— І який він на вигляд? — поцікавився Найджел.

— Ну, якщо на те пішло...

— Так?

— Перукар йому не потрібен.

Сонце стало паяльною лампою, прикріпленою до небес, і єдина різниця між піском та розжареним попелом полягала в кольорі.

Багаж брів пекучими дюнами в невідомому напрямку. Кілька плямок жовтого слизу швидко висихало на його кришці.

За самотнім невеликим продовгуватим предметом спостерігала химера[24], сидячи на вершині каменя, формою і температурою схожого на вогнетривку цеглину. Химери — надзвичайно рідкісні тварини, і те, що збиралася зробити ця, явно не змінить ситуацію на краще.

Вона ретельно вибрала момент, відштовхнулася кігтями, розгорнула свої шкіряні крила й стрімко впала на жертву.

Метод химери був таким: спустившись до жертви максимально близько, злегка обпалити її вогненним подихом, а тоді повернутися й роздерти обід своїми зубами. Частина з вогнем їй вдалася, але в ту мить, коли, за досвідом потвори, вона мала дивитися в обличчя наляканій і враженій жертві, химера усвідомила, що перебуває на землі прямо перед обпаленим і розлюченим Багажем.

Єдине, що може палати в Багажі — це його гнів. Кілька годин він провів, страждаючи від головного болю, і за цей час, схоже, увесь світ намагався його атакувати. З нього досить.

Стоптавши нещасну химеру в маслянисту калюжку на піску, він зупинився на мить, очевидно, обдумуючи майбутнє. Багаж починав усвідомлювати, що не належати нікому — набагато складніше, ніж йому здавалося. Його оповили смутні, втішливі спогади про служіння та шафу, яку він міг назвати своєю.

Багаж дуже повільно повернувся, раз у раз піднімаючи свою кришку. Він би втягнув носом повітря — якби в нього був ніс. Нарешті Багаж прийняв рішення — якщо в нього було чим приймати рішення.

Капелюх і його носій також цілеспрямовано крокували уламками каміння, що донедавна було легендарним палацом Роксі, прямуючи до підніжжя вежі чаротворства. Позаду брели Ринсвінд, Найджел і Коніна, супроводжуючи їх проти своєї волі.

Біля підніжжя вежі були двері. На відміну від дверей Невидної академії, які зазвичай були підперті й широко відчинені, ці були наглухо зачинені. І, здавалося, світилися.

Я надав вам привілей, привівши сюди, — мовив капелюх слабким ротом Абріма. — Це момент, коли чарівники перестають утікати, — він кинув на Ринсвінда спопеляючий погляд, — і починають боронитися. Ви запам'ятаєте його до кінця своїх життів.

— Що, невже аж до обіду? — слабко запитав Ринсвінд.

Дивіться уважно, — сказав Абрім і простягнув руки.

— Якщо нам випаде можливість, — прошепотів Ринсвінд Найджелу на вухо, — ми тікаємо, зрозумів?

— Куди?

— Звідки, — мовив Ринсвінд. — Тут головне не куди, а звідки.

— Я не довіряю цьому чоловікові, — сказав Найджел. — Я стараюся не судити з першого враження, але впевнений, що від задумав щось лихе.

— Він наказав кинути тебе в зміїну яму!

— Мабуть, мені слід було зрозуміти цей натяк.

Візир почав щось бурмотіти. Навіть Ринсвінд, серед скромних талантів якого приховувалися здібності до мов, не зрозумів його. Однак ця мова явно була створена спеціально для бурмотіння. Слова згорталися на рівні щиколоток, набуваючи серпоподібної форми — темні, червоні й безжалісні. Утворюючи в повітрі хитромудрі закрути, вони повільно пливли до дверей вежі.

Там, де вони торкалися білого мармуру, він чорнів і кришився.

З густої хмари мармурового пилу виступив якийсь чарівник і оглянув Абріма з голови до ніг.

Ринсвінд звик до незвичного одягу чарівників, але цей був особливо разючим. Його мантія мала стільки підкладок, зазубрених країв і підтримувала свою форму такими фантастичними складками, що було ймовірно, що її спроектував архітектор. Капелюх на його голові справляв враження весільного торта, що мав близькі стосунки з різдвяною ялинкою.

Його обличчя, яке визирало з крихітної щілини між химерним коміром та ажурними краями капелюха, викликало певне розчарування. Колись у минулому лице вирішило, що його зовнішній вигляд покращать тоненькі кострубаті вусики. Воно помилялося.

— Дідько, та це ж були наші двері! — сказало обличчя. — Ви про це неодмінно пошкодуєте!

Абрім схрестив руки на грудях.

Схоже, це розлютило чарівника. Він сплеснув руками, виплутав долоні з мережив на рукавах і послав полум'я, що зі свистом полетіло до Абріма.

Воно вдарило його в груди й відскочило, розсипавшись на яскраві іскорки, але коли блакитні післясвітіння зникли, Ринсвінд побачив, що Абрім цілий і неушкоджений.

Його супротивник, несамовито поплескуючи, загасив останнє з крихітних вогнищ на своєму одязі й поглянув догори кровожерливим поглядом.

— Здається, ти не зрозумів, — прохрипів він. — Зараз ти маєш справу з чаротворством. Ти не можеш побороти чаротворство.

Я можу його використовувати, — відповів Абрім.

Чарівник загарчав і метнув вогненну кулю, яка вибухнула за кілька дюймів від страхітливої посмішки Абріма, не завдавши нікому шкоди.

Обличчям чарівника промайнув вираз крайнього збентеження.

Він спробував знову, надсилаючи просто в серце Абріма промені розжареної до блакитного магії, що прямували просто з безкінечності. Той відмітав їх геть помахом руки.

Твій вибір — дуже простий, — сказав Абрім. — Ти можеш або приєднатися до нас, або померти.

У цю мить Ринсвінд почув скрегіт, що раз у раз лунав прямісінько біля його вуха. У ньому вчувався неприємний дзвін металу.

Ринсвінд напівобернувся й відчув знайоме й дуже некомфортне відчуття поколювання від того, як навколо нього уповільнюється Час.

Смерть зупинився, на мить припинивши водити каменем по краю коси, і кивнув йому з визнанням — як професіонал професіоналу.

Він притулив кістлявий палець до вуст — чи, радше, до того місця, де б перебували його вуста, якби вони взагалі в нього були.

Усі чарівники здатні бачити Смерть, але не всі вони обов'язково цього хочуть.

Ринсвінду заклало вуха, і примара зникла.

Абрім і його супротивник-чарівник були оточені вінцем безладної магії, і вона, очевидно, не мала ніякого впливу на першого з них. Ринсвінд повернувся у світ живих саме вчасно, щоб побачити, як Абрім хапає чарівника за його безглуздий комір.

Ти не здатний мене перемогти, — сказав він голосом капелюха. — Дві тисячі років я використовував магію в своїх цілях. Я можу застосувати твою силу проти тебе самого. Підкорись мені, а то навіть не матимеш часу, щоб пошкодувати.

Всередині чарівника боролися суперечливі відчуття, і, на жаль, гордість отримала верх над обережністю.

— Ніколи! — крикнув він.

Тоді помри, — запропонував Абрім.

У своєму житті Ринсвінд бачив багато дивних речей (і більшість із них справила на нього вкрай неприємне враження), але він ніколи не бачив, як людину насправді вбивають за допомогою магії.

Чарівники не вбивають звичайних людей, бо: а) рідко їх помічають; б) у цьому немає спортивного інтересу; в) а крім того, хто ж тоді буде готувати, вирощувати продукти і таке інше. Убити ж побратима-чарівника було практично неможливо у зв'язку з численними шарами захисних чарів, які будь-який обережний маг повсякчас[25] підтримує довкола своєї персони. Перше, про що дізнаються юні чарівники, прибувши в Невидну академію, — окрім того, куди вішати одяг і як пройти до вбиральні, — це те, що потрібно постійно бути насторожі.

Дехто гадає, що це параноя, але це не так. Параноїки лише думають, що всі довкола намагаються їм зашкодити. Чарівники це знають.

Маленький чарівник був захищений психічним еквівалентом загартованої сталі товщиною в три фути, однак вона плавилася, як масло під паяльною лампою. Вона струмувала геть і зникала в небутті.

Якщо й існують слова, здатні описати те, що сталося з чарівником далі, то вони ув'язнені в одному з диких словників бібліотеки Невидної академії. Напевно, тут краще дати волю уяві, однак людина, здатна уявити те створіння, що постало перед Ринсвіндом, скорчившись від болю, а потім, на превелике щастя, зникло, — однозначно кандидат на добре відому білу полотняну сорочку з довгими рукавами, якими так зручно зав'язувати руки за спиною.

Так загинуть усі вороги, — проголосив Абрім.

Він підняв обличчя догори й поглянув на вершину вежі.

Я кидаю виклик, — мовив він. — І ті, які не битимуться, повинні піти слідом за мною відповідно до Закону.

Запала довга, густа мовчанка, викликана безліччю людей, що дуже уважно прислухалися. Нарешті з вершечка вежі пролунав чийсь невпевнений голос:

— А де саме в Законі про це йдеться?

Я — втілення Закону.

Почулося віддалене перешіптування, і той самий голос крикнув:

— Закон мертвий. Чаротворство понад За...

Це речення закінчилося криком, оскільки Абрім підняв ліву руку й послав тонкий промінь зеленого світла прямісінько в мовця.

У цю саму мить Ринсвінд усвідомив, що знову може рухати власними кінцівками. Капелюх тимчасово втратив до них інтерес. Ринсвінд зиркнув вбік, на Коніну. Миттєво, не змовляючись, вони підхопили Найджела під руки, повернулися й побігли, не зупиняючись, поки між ними й вежею не опинилося кілька стін. Утікаючи, Ринсвінд очікував, що що-небудь вдарить його в потилицю. Можливо, це буде світ.

Трійця повалилася на щебінь і лягла, намагаючись віддихатися.

— Не варто було цього робити, — пробурмотів Найджел. — Я тільки як слід приготувався показати йому, де раки зимують. Як я навчуся...

Позаду них пролунав вибух, і над головою пронизливо пронеслися стовпи різнокольорового вогню, висікаючи іскри з кам'яної кладки. Тоді почувся звук, неначе з крихітної пляшки витягнули велетенський корок, дзвінкий сміх, який, однак, не сильно звеселяв. Земля здригнулася.

— Що відбувається? — запитала Коніна.

— Магічна війна, — пояснив Ринсвінд.

— Це добре?

— Ні.

— Але ти, звичайно, хочеш, щоб перемогли чарівники? — поцікавився Найджел.

Ринсвінд стенув плечима й пригнувся, коли щось велике й невидиме пронеслося в нього над головою, свистячи, наче куріпка.

— Ще ніколи не бачив, як б'ються чарівники, — мовив Найджел і почав видряпуватися на купу каміння.

Коніна схопила його за ногу, і він закричав.

— Не думаю, що це хороша ідея. Ринсвінде? — звернулася вона.

Чарівник похмуро похитав головою, підняв камінчик і підкинув його. Над зруйнованою стіною той перетворився на крихітний блакитний чайник, який розбився, вдарившись об землю.

— Чари взаємодіють одне з одним, — пояснив Ринсвінд. — Може статися що завгодно.

— Але ми в безпеці за цією стіною? — запитала Коніна.

Ринсвінд трішки пожвавішав.

— Дійсно? — перепитав він.

— Та я тебе питала.

— А. Ні. Не думаю. Це ж звичайнісінька стіна. Одне правильне заклинання, і — пуф!

— Пуф?

— Ага.

— Може, нам утекти?

— Варто спробувати.

Наступної стіни трійця досягнула за кілька секунд до того, як на місце, де вони лежали, приземлилася куля жовтого вогню і, розбризкуючи полум'я навсібіч, перетворила землю на щось жахливе. Усюди довкола вежі кружляли мерехтливі торнадо.

— Нам потрібен план, — сказав Найджел.

— Можна ще раз спробувати втекти, — запропонував Ринсвінд.

— Це нічого не вирішить!

— Вирішить більшість речей, — відказав Ринсвінд.

— Як далеко нам доведеться зайти, щоб опинитися в безпеці? — поцікавилася Коніна.

Ринсвінд ризикнув зазирнути за стіну.

— Цікаве філософське питання, — зауважив він. — Я вже довго в дорозі, а безпеки так і не знайшов.

Коніна зітхнула й подивилася на купу сміття неподалік. Потім поглянула знову. У ній було щось дивне, але дівчина не до кінця розуміла, що саме.

— Я би міг їх атакувати, — невиразно мовив Найджел і втупив погляд, сповнений туги, у спину Коніни.

— Це не спрацює, — заперечив Ринсвінд. — Нічого не діє проти магії. Окрім ще сильнішої магії. Тож єдине, що може подолати сильну магію — ще сильніша магія. Ну а наслідок... ти знаєш.

— Пуф? — підказав Найджел.

— Таке вже траплялося, — продовжив Ринсвінд. — Тягнулося тисячі років, поки не...

— Знаєш, чим дивна ця купа каміння? — перебила Коніна.

Ринсвінд зиркнув на неї. Примружився.

— Ну, окрім ніг? — запитав він.

На те, щоб відкопати серифа, пішло кілька хвилин. Він досі стискав у руці майже порожню пляшку вина й моргав, смутно впізнаючи обличчя всіх трьох.

— Могутня, — вимовив він і після деяких зусиль додав: — Штукенція, це вино. Здавалося, — продовжив він, — що на мене обвалився цілий палац.

— Так і було, — зауважив Ринсвінд.

— А. Ну тоді все ясно, — сериф зробив кілька спроб сфокусувати погляд на Коніні й похитнувся назад. — Нічого собі, — мовив він. — Знову ця юна леді. Дуже вражає.

— Гей... — почав було Найджел.

— Твоє волосся, — почав сериф і знову хитнувся вперед, — неначе... неначе стадо козлів, які пасуться на схилах Гебри...

— Слухай...

— Твої груди, як... як... — сериф хитнувся вбік й кинув на пусту пляшку з-під вина швидкий, тужливий погляд, — як всіяні діамантами дині в легендарних садах світанку.

Очі Коніни розширилися.

— Дійсно? — перепитала вона.

— Без сумніву, — відповів сериф. — Я розпізнаю дині, всіяні діамантами, з першого погляду. Неначе білі косулі в низинах річного заливу твої бедра, що...

— Ем, пробачте... — перебив Найджел, відкашлявшись, у чому вчувався злий намір.

Сериф хитнувся в його напрямку.

— Гм-м-м? — обізвався він.

— Там, звідки я родом, — холодно промовив Найджел, — ми так не розмовляємо з дівчатами.

Він заступив Коніну, обороняючи її. Дівчина зітхнула.

«Чистісінька правда», — подумала вона.

— Насправді, — продовжив він, якнайсильніше випинаючи підборіддя, яке й досі скидалося на ямку, — у мене назрів непоганий привід...

— Вступити в суперечку, — перебив Ринсвінд, роблячи крок вперед. — Пробачте, пане, нам треба вибиратися звідси. Ви часом не знаєте дороги?

— Знаєте, — почав сериф, — тут тисячі кімнат. Я не виходив звідси роками, — він гикнув. — Десятиліттями. Ярами, — його очі стали скляними, а в голові розпочався творчий процес. — Пташині Часу треба, гм, пройти лиш трошки і! Вона вже на ногах.

— Схоже на просянку, — пробурмотів Ринсвінд.

Креозот хитнувся у його бік.

— Розумієш, усі управлінські справи виконує Абрім. Страшенно важка робота.

— Ну зараз, — мовив Ринсвінд, — вона йому не дуже добре вдається.

— І ми, типу, таки хочемо вибратися звідси, — додала Коніна, у думках якої ще досі крутилося речення про козлів.

— І в мене є просянка, — сказав Найджел, злісно дивлячись на Ринсвінда.

Креозот поплескав його по руці.

— Чудово, — сказав він. — У кожного має бути домашній улюбленець.

— А ти часом не знаєш, може, тобі належать якісь стайні чи щось подібне...? — підказав Ринсвінд.

— Сотні, — відповів Креозот. — Мені належать одні з найкращих, кращі... найкращі коні в світі, — його лоб прорізала зморшка. — Так мені сказали.

— Але де вони перебувають, тобі не відомо?

— Не дуже, — визнав сериф.

Струмінь випадкової магії перетворив одну зі стін поблизу на меренгу з миш'яком.

— Думаю, у зміїній ямі нам би було безпечніше, — зауважив Ринсвінд, відвертаючись геть.

Креозот ще раз тужливо поглянув на порожню пляшку з-під вина.

— Мені відомо, де килим-літак, — повідомив він.

— Ні, — заперечив Ринсвінд і замахав руками, захищаючись. — Категорично ні. Навіть не...

— Він належав моєму дідусеві...

— Справжній килим-літак? — поцікавився Найджел.

— Послухайте, — залопотів Ринсвінд, — у мене паморочиться в голові від одних тільки розмов про висоту.

— О, абсолютно, — сериф тихенько відригнув, — справжній. Із дуже симпатичним візерунком, — він знову примружився на пляшку й зітхнув. — Пригадую, він був чарівної блакитної барви.

— І ти часом не знаєш, де він зараз? — повільно проговорила Коніна, обережно, неначе людина, яка підкрадається до дикої тварини, намагаючись її не сполохати.

— У скарбниці. Я знаю, як туди дійти. Знаєте, я неймовірно заможний. Ну, принаймні мені так казали, — він понизив голос і спробував підморгнути Коніні. Зрештою, йому це таки вдалося — щоправда, обома очима. — Ми б могли на нього сісти, — продовжив він, вкриваючись потом. — І ти б розповіла мені історію про те, як...

Ринсвінд спробував видушити крик крізь зціплені зуби. Піт вкрив навіть його щиколотки.

— Я не збираюся сідати на килим-літак! — прошипів він. — Я боюся землі!

— Маєш на увазі висоту? — уточнила Коніна. — Припини молоти дурниці.

— Я краще знаю, що маю на увазі! Вбиває ж не сам політ, а зіткнення зі землею!

Битва при Аль Халі нагадувала молотоподібну хмару, у клекотливих глибинах якої можна було почути химерні обриси й побачити дивовижні звуки. Час від часу магічні заряди не влучали в ціль і неслися в місто. Там, де вони приземлялися, ставалися... зміни.

Наприклад, більша частина суку перетворилася на непрохідний ліс велетенських жовтих грибів. Ніхто не знав, як це вплинуло на його мешканців, хоча, можливо, вони нічого й не помітили.

Храм крокодилобога Оффлера, покровителя міста, тепер став доволі страшною цукровою спорудою, створеною відразу в п'яти вимірах. Але не біда — його відразу ж зжерла ціла хмара велетенських мурашок.

З іншого боку, у місті залишилося не так багато людей, здатних оцінити цю заяву проти неконтрольованих змін міста, бо більшість із них утікала, рятуючи своє життя. Вони бігли крізь родючі поля рівномірним потоком, деякі скористалися човнами, але цей спосіб втечі став неможливим, коли майже вся портова зона перетворилася на болото, в якому без особливих на те причин вила гніздечко пара рожевих слоненят.

На певній відстані від паніки на вулицях Багаж повільно вибрався із однієї зі стічних канав, порослих очеретом. Трохи попереду ціла хвиля крихітних алігаторів, щурів і кайманових черепах вибиралася з води й видряпувалася на берег, керуючись якимось незрозумілим, але абсолютно точним тваринним інстинктом.

На кришці Багажа застиг вираз похмурої рішучості. Від світу він хотів небагато, — окрім повного винищення всіх інших форм життя, — однак зараз понад усе потребував свого власника.

Було легко зрозуміти, що це приміщення — скарбниця, побачивши її неймовірну порожнечу. Двері були зірвані з петель. Ґрати на комірках — зламані. Повсюди валялася купа розбитих скринь, побачивши які, Ринсвінд відчув напад провини й приблизно на секунди дві задумався, куди зник його Багаж.

Там панувала шаноблива тиша, як завжди буває, коли щойно зникла значна сума грошей. Найджел відійшов і обмацав кілька скринь, безнадійно намагаючись знайти потаємну комірку, підкоряючись інструкціям одинадцятого розділу.

Коніна нахилилась і підняла маленьку мідну монету.

— Як жахливо, — зрештою констатував Ринсвінд. — Скарбниця без скарбів.

Сериф стояв і осяйно усміхався.

— Не варто хвилюватися, — сказав він.

— Але ж усі твої гроші викрали! — здивувалася Коніна.

— Мабуть, це були слуги, — сказав сериф. — Дуже підступно з їхнього боку.

Ринсвінд втупився на нього зі здивуванням.

— Тебе це взагалі не тривожить?

— Не дуже. Насправді я ніколи багато не витрачав і часто задумувався, як це — бути бідним.

— Ти отримаєш неймовірну можливість довідатися, на що це схоже.

— Мені знадобиться якась підготовка?

— Воно приходить само собою, — пояснив Ринсвінд. — Навчишся всього в процесі.

Вдалині пролунав вибух, і частина стелі перетворилася на желе.

— Ем, вибачте, — озвався Найджел, — цей килим...

— Так, — перебила Коніна. — Килим.

Креозот усміхнувся щиросердною, не зовсім тверезою усмішкою.

— А, так. Килим. Натисни на ніс статуї позаду тебе, персиковозада перлино пустелі світанку.

Коніна, шаріючись, вчинила згаданий акт дрібного святотатства над великою зеленою статуєю крокодилобога Оффлера.

Нічого не відбулося. Потаємні комірки зі всіх сил відмовлялися відчинятися.

— Гм. Спробуй ліву руку.

Вона спробувала її крутнути. Креозот задумливо почухав голову.

— Може, це була права рука...

— На твоєму місці я б спробувала згадати, — відрубала Коніна, коли й це не спрацювало. — Залишилося не так багато частин тіла, за які я б хотіла тягнути.

— А це що таке? — поцікавився Ринсвінд.

— Якщо це не хвіст — ти про це неодмінно пошкодуєш, — сказала Коніна й копнула деталь.

Вдалині залунав металевий стогін, подібний на крик душі каструлі. Статуя здригнулася. Потім пролунало кілька глухих ударів десь усередині стіни, і крокодилобог Оффлер тяжко, зі скрипом відсунувся вбік. Позаду нього був тунель.

— Мій дідусь побудував це приміщення для наших найцінніших скарбів, — повідомив Креозот. — Він був дуже... — він спробував віднайти потрібне слово, — ...винахідливий.

— Якщо ви думаєте, що я переступлю цей поріг... — почав Ринсвінд.

— Відійди, — гордовито наказав Найджел. — Я піду першим.

— Але там можуть бути пастки... — мовила Коніна в задумі, кинувши погляд на Креозота.

— Напевно, о небесна газеле, — сказав він. — Я не бував всередині відтоді, як мені виповнилося шість. Здається, там були якісь плити, на які не слід наступати.

— Про це не хвилюйся, — відізвався Найджел, зазираючи в темряву тунелю. — Не думаю, що існує міна-пастка, яку б я не зміг розпізнати.

— Ти що, маєш багато досвіду в подібних речах? — кисло поцікавився Ринсвінд.

— Ну, я вивчив напам'ять чотирнадцятий розділ. Там ще й картинки є, — відповів Найджел і пірнув у темряву.

Вони чекали кілька хвилин. Якби не приглушений стогін і удари, що час від часу долинали з тунелю, можна було сказати, що вони очікували в нажаханій тиші. Зрештою голос Найджела долинув ехом з певної відстані.

— Там нічогісінько немає, — повідомив він. — Я все перепробував. Міцне, як скеля. Можливо, пастки застрягли, чи що.

Ринсвінд і Коніна переглянулися.

— Він не знає найголовнішого про пастки, — мовила вона. — Коли мені було п'ять, мій батько змусив мене пройти коридор, який він оснастив власноруч, просто щоб мене навчити...

— Але ж він пройшов? — уточнив Ринсвінд.

Пролунав звук, неначе вологий палець ковзнув по склу, але посилений у мільйон разів, і підлога здригнулася.

— Хай там як, вибору в нас немає, — додав він і пірнув у тунель. Решта рушила за ним. Багато людей, знайомих із Ринсвіндом, звикли ставитися до нього, як до двоногої канарки[26] в шахті, і припускали, що якщо Ринсвінд тримається на ногах і не збирається втікати, то надія ще є.

— Кумедно, — озвався Креозот. — Я грабую власну скарбницю. Якщо я себе впіймаю, то можу наказати кинути себе в зміїну яму.

— Але ти можеш віддати себе на свою милість, — зауважила Коніна, параноїдально оглядаючи кам'яну кладку.

— О, ні. Гадаю, мені доведеться провчити себе, щоб це послужило для мене прикладом.

Над ними щось тихо клацнуло. Крихітна плитка відійшла вбік, і донизу повільно й уривчасто опустився заржавілий металевий гак. Зі стіни зі скрипом висунувся ще один кілок і доторкнувся до плеча Ринсвінда. Той обернувся, і перший гак почепив йому на спину пожовтілу записку, після чого знову втягнувся в дах.

— Що воно зробило? Що воно зробило? — закричав Ринсвінд, намагаючись прочитати напис на власних лопатках.

— Тут написано «Копни мене», — повідомила Коніна.

Частина стіни поруч зі закам'янілим чарівником ковзнула догори. Великий черевик, який висів на цілій купі заплутаних металевих зчленувань, неохоче хитнувся, і уся конструкція зламалася коліном.

Трійця витріщилася на неї в цілковитій тиші.

— Бачу, ми стикнулися зі збоченим розумом, — зробила висновок Коніна.

Ринсвінд обережно розгорнув записку й кинув її на підлогу. Коніна проштовхнулася повз нього й закрокувала коридором з сердито-обережним виглядом. Перед нею на пружині витягнулася металева рука, по-дружньому похитуючись, але дівчина не потиснула її, а перевела погляд з облізлого дроту на два понищених корозією електроди, які лежали у великій скляній банці.

— Твій дід мав неабияке почуття гумору? — поцікавилася вона.

— О, так. Завжди був не проти посміятися, — відповів Креозот.

— Ага, чудово, — озвалася Коніна. Вона обережно штовхнула плитку, яка, на думку Ринсвінда, нічим не відрізнялася від своїх товаришок. З тихим сумним звуком зі стіни на рівні пахв вистрибнула пружина, на якій хиталася облізла щітка для пилу.

— Гадаю, я б із задоволенням познайомилася зі старим серифом, — процідила крізь зціплені зуби Коніна. — Але далеко не для того, щоб потиснути йому руку. Краще б ти мені допоміг, чарівнику.

— Що?

Коніна роздратовано тицьнула в напіввідчинені кам'яні двері попереду них.

— Хочу там все оглянути, — пояснила вона. — Просто зціпи руки, щоб я могла на них встати, добре? Як тобі вдається приносити так мало користі?

— Коли я стаю корисним, то обов'язково потрапляю в халепу, — пробурмотів Ринсвінд, намагаючись не звертати уваги на тепле тіло, що випадково торкнулося його носа.

Він чув, як вона порпається над дверима.

— Я так і думала, — мовила дівчина.

— Що таке? На нас от-от впадуть страшенно гострі списи?

— Ні.

— Нас проколе решітка з цвяхами?

— Це відро, — різко відповіла Коніна й штовхнула його.

— Що, з їдким, отруйним?..

— З білилом. Звичайним старим засохлим білилом, — Коніна зістрибнула донизу.

— Таким був мій дід, — сказав Креозот. — З ним не засумуєш.

— Ну, з мене вже досить, — рішуче заявила Коніна й тицьнула в дальній кінець тунелю. — Ви двоє, ходімо.

Вони майже досягнули кінця тунелю, коли Ринсвінд відчув якийсь рух у повітрі над ним.

Коніна штовхнула його в поперек, випихаючи в кімнату попереду. Вдарившись об підлогу, він перекотився й відчув, як щось дряпнуло його стопу, а також почув оглушливий гуркіт.

Весь дах, велетенська кам'яна брила товщиною в чотири фути, обвалився в тунель.

Ринсвінд проповз крізь хмару пилу й тремтячим пальцем провів по напису на плиті.

«Ви ще не луснули зі сміху?» — прочитав він і осів на підлогу.

— Оце дідусь, — радісно вигукнув Креозот, — завжди...

Він піймав погляд Коніни, важкий, неначе свинцева труба, і вирішив, що буде мудріше замовкнути.

З-за хмар пилу з'явився Найджел, покашлюючи.

— Я питаю, що сталося? — запитав він. — Зі всіма все гаразд? Коли я проходив, воно так не робило.

Ринсвінд спробував підібрати потрібні слова, але не придумав нічого кращого, окрім:

— Дійсно?

Із крихітних заґратованих віконечок угорі, біля даху, світло проникало в глибини кімнати. Шляху звідси не було — хіба що пройти крізь кілька сотень тонн каменю, який перегородив тунель.

Якщо описати ситуацію іншими словами — а саме їх і використав Ринсвінд — вони, без сумніву, опинилися в пастці. Він дещо розслабився.

Принаймні з килимом-літаком помилок не виникло. Він лежав, скручений, на одній із плит, що вивищувалася посеред кімнати.

Неподалік виднівся невеликий, блискучий каганець і — Ринсвінд нахилився, щоб придивитися — крихітний золотий перстень. Він застогнав. Усі три предмети були оповиті слабким октариновим світінням, яке видавало їхню магічну природу.

Коніна розгорнула килим, і з нього на підлогу висипалася купа невеличких предметів: мідний оселедець, дерев'яне вухо, кілька великих квадратних блискіток і свинцева коробка зі законсервованою мильною бульбашкою.

— Що це, чорт забирай? — вигукнув Найджел.

— Ну, — почав Ринсвінд, — найімовірніше, міль. До того, як вона спробувала зжерти килим.

— Господи.

— Саме цього людям ніяк не зрозуміти, — стомлено мовив Ринсвінд. — Ви гадаєте, що магія — це щось, що можна просто взяти й використати, як от...

— Пастернак? — запропонував Найджел.

— Пляшку вина? — докинув сериф.

— Щось типу цього, — обережно погодився Ринсвінд, дещо опанував себе і продовжив: — Але правда в тім, що...

— Вона інакшого типу?

— Більше схожа на пляшку вина? — з надією запитав сериф.

— Магія використовує людей, — поспішно відповів Ринсвінд. — Її вплив на вас рівноцінний вашому впливу на неї. Уникнути цієї взаємодії, маючи справу з магічними речима — неможливо. Я просто подумав, що краще вас застерегти.

— Це як пляшка вина, — почав Креозот, — яка...

— Випиває вас у відповідь, — закінчив Ринсвінд. — Тому раджу вам поки що забути і про лампу, і про перстень, і, заради бога, не торкайтеся нічого.

— Завдяки ним мій дід збудував сімейний спадок, — мрійливо мовив Креозот. — Злий дядечко ув'язнив його в печері. Довелося обійтися тим, що потрапило під руку. Він не мав нічого, окрім магічного килима, магічної лампи, магічного персня і цілої печери різноманітних коштовностей.

— Нелегкий йому видався шлях, еге ж? — озвався Ринсвінд.

Коніна розстелила килим на підлозі. Його прикрашав складний візерунок — дракони на блакитному фоні. Вони були особливо хитромудрими — з довгими бородами, вухами та крилами і, здавалося, їх зобразили пійманими в русі, у переході з одного стану в інший. Це дозволяло припустити, що станок, який їх виткав, володів дещо більшою кількістю вимірів, аніж звичні три. Але найгірше те, що якщо дивитися на візерунок достатньо довго, то перед вами поставали блакитні дракони на золотому фоні. Тоді у ваше серце закрадалося відчуття, що якщо ви продовжуватимете намагатися побачити обидва типи драконів водночас, ваш мозок тоненькою цівкою витече крізь вуха.

Будівля здригнулася від ще одного вибуху вдалині, і Ринсвінд ледве відірвав погляд від килима.

— Як він працює? — поцікавився він.

Креозот стенув плечима.

— Ні разу його не використовував, — відповів він. — Гадаю, досить просто сказати «вгору», «вниз» і таке інше.

— А як щодо «пролети крізь стіну»? — поцікавився Ринсвінд.

Усі вони подивилися на високі, темні і — що найважливіше — міцні стіни приміщення.

— Можна спробувати сісти на нього й наказати «піднімися», — запропонував Найджел. — Потім, щоб не врізатися в стелю, можна сказати, наприклад, «зупинися», — він хвильку обдумав сказане й додав: — Звісно, якщо це потрібне слово.

— Або «знижуйся», — додав Ринсвінд, — чи «спускайся», «пірнай», «падай», «тони», «кидайся».

— «Валися», — похмуро запропонувала Коніна.

— Ну і звісно, — продовжив Найджел, — довкола стільки неприборканих чарів, можна спробувати скористатися ними.

— А-а... — почав Ринсвінд. — Ну-у...

— У тебе ж на капелюсі написано «чаррівник», — нагадав Креозот.

— Кожен може написати що-небудь на своєму капелюсі, — сказала Коніна. — Не варто вірити всьому, що ти читаєш.

— Почекайте хвилинку! — палко скрикнув Ринсвінд.

Вони почекали хвилинку.

Почекали ще сімнадцять секунд.

— Слухайте, це набагато важче, ніж ви гадаєте, — констатував він.

— Що я вам казала? — мовила Коніна. — Ходімо, будемо колупати вапняк нігтями.

Ринсвінд махнув рукою, змушуючи її замовкнути, зняв капелюха, показово здмухнув пил із зірки, знову натягнув капелюха, поправив криси, закасав рукава, розім'яв пальці й запанікував.

Не знаючи, що робити далі, він сперся на кам'яну стіну.

Та вібрувала. Не те щоб її щось трусило — ні, здавалося, вібрація виходила з самої середини стіни.

Це було дуже схоже на тремтіння, яке він відчув ще в Академії, якраз перед прибуттям чаротворця. Брилу щось однозначно засмутило.

Він тихенько ковзнув вздовж стіни й притулився вухом до іншого каменя — меншого, клиноподібного, створеного, щоб згладити кут стіни. Він не був великим чи особливо помітним — звичайний крихітний камінчик, що виконував свою частину роботи на благо цілої стіни. Він теж дрижав.

— Т-с-с! — шикнула Коніна.

— Я нічого не чую, — голосно заявив Найджел.

Він був одним із тих людей, які одразу крутитимуть головою, як сова на програвачі вінілу, якщо їм сказати «не дивися». Це ті самі люди, які для чогось розвернуться і опустять свою ногу з тихеньким сумним хлюпанням, якщо їм вказати, скажімо, на незвичайний крокус якраз поруч із ними. Якщо вони губляться в бездорожній пустелі, їх можна знайти, поклавши на пісок щось маленьке та крихке, наприклад, цінну старовинну чашку, яка зберігалася у вашій сім'ї багато поколінь. Почувши тріск, слід одразу бігти до них.

Хай там як...

— Ось в чому річ! Щось сталося з магічною війною!

Зі стелі на Ринсвіндів капелюх каскадом посипався вапняк.

— Щось впливає на каміння, — прошепотів він. — Воно намагається вирватися на волю.

— І ми саме під цілою купою подібного каміння, — зауважив Креозот.

Над ними пролунав скрегіт, і донизу вдарив промінь денного світла. На здивування Ринсвінда, за ним не настала миттєва смерть від обвалу. Почувся ще один скрип каміння, і отвір збільшився. З нього випадало каміння, але падало воно догори.

— Гадаю, — зауважив Ринсвінд, — саме час випробувати килим-літак.

Стіна позаду нього обтрусилася, наче пес, і розлетілася на крихітні частинки. Каміння, з якого вона складалася, кілька разів сильно вдарило Ринсвінда, а потім полетіло геть.

Четвірка опинилася на блакитно-золотому килимі, оточена виром летючого каміння.

— Нам варто вибиратися звідси, — зауважив Найджел, зміцнюючи свою репутацію надзвичайно проникливої людини.

— Міцно тримайтеся, — порадив Ринсвінд.— Я скажу...

— Ні, — різко обірвала Коніна. — Я це зроблю. Тобі я не довіряю.

— Але ж ти...

— Замовкни, — порадила Коніна й поплескала по килиму.

— Килиме, піднімися, — наказала Коніна.

Запала мовчанка.

— Вгору.

— Напевно, він не розуміє цю мову, — припустив Найджел.

— Здіймись. Левітуй. Лети.

— Або він, скажімо, реагує лише на один конкретний голос.

— Замовкни. Вгору.

— Ти вже пробувала «вгору», — нагадав Найджел. — Може «набери висоти»?

— Або «витай», — запропонував Креозот.

У дюймі від його голови пронеслося кілька тонн плити.

— Якби він збирався проявити хоч якусь реакцію, він би вже це зробив, хіба ні? — поцікавилася Коніна.

Повітря навколо неї сповнилося пилом, що виникав від тертя каменю об камінь. Вона вдарила килим кулаком.

— Підіймайся, чортів килиме! А-а-р-г-х!

Її плече зачепило шматком карниза. Вона роздратовано потерла подряпину й обернулася до Ринсвінда, який сидів, поклавши підборіддя на коліна й глибоко натягнувши капелюха.

— Чому нічого не діє? — запитала вона.

— Ти говориш не ті слова, — пояснив він.

— Він не розуміє нашу мову?

— Мова тут ні до чого. Ти пропустила дещо важливіше.

— Ну?

— Що ну? — фиркнув Ринсвінд.

— Слухай, зараз не час поводитися настільки зверхньо!

— Ти там продовжуй, не звертай на мене уваги.

— Зроби так, щоб він полетів!

Ринсвінд ще сильніше натягнув капелюха на вуха.

— Будь ласка? — попросила Коніна.

Капелюх дещо припинявся.

— Ми всі будемо страшенно вдячні, — додав Найджел.

— Так! Правильно! — вигукнув Креозот.

Капелюх ще трішки припіднявся.

— Ви дійсно впевнені? — запитав Ринсвінд.

— Так!

Чарівник відкашлявся.

— Донизу, — наказав він.

Килим піднявся зі землі й завис у повітрі за кілька футів від пилюки.

— Як, до біса... — почала Коніна, але Найджел її перебив.

— Чарівникам відкриті потаємні знання. Напевно, у цьому й річ. Можливо, килим під просянкою змушений робити протилежне тому, що йому говорять. Можеш змусити піднятися його ще вище?

— Ага, але не збираюся, — озвався Ринсвінд.

Килим повільно поплив вперед і, як це часто буває в подібних ситуаціях, на те саме місце, де він щойно лежав, впала велетенська кам'яна брила.

За мить вони вже були на відкритому повітрі, а кам'яний вихор залишився позаду.

Палац розсипався на шматочки, і ці шматочки здіймалися в повітря вихором, подібним на зворотне виверження вулкану. Вежа чаротворства безслідно зникла, але каміння, кружляючи, линуло до того місця, де вона була, і...

— Вони будують ще одну вежу! — скрикнув Найджел.

— Та ще й з мого палацу, — додав Креозот.

— Капелюх переміг, — пояснив Ринсвінд. — Саме тому він будує власну вежу. Це щось типу магічної реакції. Чарівники завжди захищають себе вежею, як... як називаються ті штуки, які можна знайти на дні ріки?

— Жаби.

— Каміння.

— Бандити-невдахи.

— Волохокрильці — ось кого я мав на увазі. Коли чарівники збираються з кимось воювати, перше, що вони роблять — будують вежу.

— Вона дуже велика, — зауважив Найджел.

Ринсвінд похмуро кивнув.

— І куди ми тепер? — поцікавилася Коніна.

Ринсвінд стенув плечима.

— Подалі звідси.

Прямо під ними пропливала зовнішня частина палацу. Щойно вони її проминули, як вона затряслася, і невеликі цеглини, кружляючи, долучилися до вихору каміння, що вився довкола нової вежі.

Зрештою Коніна запитала:

— Ну добре. Як тобі вдалося змусити килим злетіти в повітря? Він дійсно робить протилежне тому, що йому говориш?

— Ні. Я просто звернув увагу на певні фундаментальні деталі ламінарного й просторового механізмів.

— Ти мене заплутав, — зізналася вона.

— Хочеш, поясню це немагічними термінами?

— Ага.

— Ти поклала його на землю догори дриґом, — відповів Ринсвінд.

Якийсь час Коніна сиділа тихіше миші. А тоді сказала:

— Мушу визнати, він дуже зручний. Вперше в житті лечу на килимі-літаку.

— А я вперше в житті ним керую, — пробурмотів Ринсвінд.

— І в тебе це добре вдається, — підбадьорила вона.

— Дякую.

— Ти казав, що боїшся висоти.

— Вона мене жахає.

— Але зараз ти цього не показуєш.

— Зараз я про це й не думаю.

Ринсвінд озирнувся й поглянув на вежу позаду нього. За останню хвилину вона значно виросла, а на її вершині розквітла хитромудра конструкція з менших вежок і зубчатих стін. Над нею роїлася зграйка кахлів, окремі з них пікірували вниз, як керамічні бджоли під час бомбардування, і дзвеніли, опиняючись на потрібному місці. Вежа була неймовірної висоти — камені біля її підніжжя вже б роздробилися, якби не магія, яка в них потріскувала.

Ну ось і все, кінець тому, що стосується організованої магії. Дві тисячі років мирного чаклунства пішли коту під хвіст, у повітрі знову здіймалися вежі, і вся ця нова сира магія, що кружляла навкруги, явно завдасть непоправної шкоди. Можливо, усьому Всесвіту. Надмірна кількість чарів здатна перекрутити час і простір, і це не особливо хороша новина для людини, звиклої до того, що причина зазвичай тягне за собою наслідок.

І, звісно, пояснити це все супутникам — неможливо. Схоже, вони не зрозуміли все, як слід; а якщо конкретніше, то, здається, не усвідомили суть фатуму. Вони страждали від жахливої омани, що ще щось можна було змінити. Були готовими зробити світ таким, як їм хотілося, або вмерти при спробі. Недолік смерті при спробі полягає в тому, що в момент спроби ти вмираєш.

Суть колишньої організації Академії полягала в тому, що вона підтримувала щось на кшталт миру між чарівниками, які зазвичай ладнали так само добре, як коти в мішку. Тепер, коли рукавиці скинули, кожен, хто насмілиться втрутитися, буде жорстоко подряпаним. Це не була стара, спокійна і доволі дурнувата магія, така звична Диску. Це була магічна війна — палюча й розжарена до білого.

Передбачення майбутнього не було сильною стороною Ринсвінда, насправді він і теперішнє недобачав. Але він знав із безрадісною впевненістю, що незабаром, у найближчому майбутньому, мабуть, за секунд за тридцять, хтось неодмінно запитає:

— Ну, ми ж можемо щось з цим зробити?

Під ними промайнула пустеля, освітлена низькими променями заходу сонця.

— Щось зірок на небі мало, — зауважив Найджел. — Напевно, поховалися від страху.

Ринсвінд підняв очі. Високо над ними зависла срібляста імла.

— Це сира магія осідає з атмосфери, — пояснив він. — Вона нею перенасичена.

Двадцять сім, двадцять вісім, двад...

— Ми ж можемо... — почала Коніна.

— Не можемо, — різко, але з ледь помітним вдоволенням обірвав її Ринсвінд. — Чарівники боротимуться один із одним, поки не залишиться один переможець. Цьому ніхто не може зарадити.

— Мені б не завадило випити, — сповістив Креозот. — Може, зупинимося десь неподалік, де я би зміг купити шинок?

— У тебе що, грошей кури не клюють? — поцікавився Найджел. — Ти ж тепер бідний, пам'ятаєш?

— Бідність мені не дошкуляє, — відповів сериф. — А от тверезість все ж завдає певних труднощів.

Коніна ніжно штовхнула Ринсвінда під ребра.

— Ти керуєш цією штукою? — поцікавилася вона.

— Ні.

— Тоді куди вона летить?

Найджел глянув униз.

— Скидається на те, — сказав він, — що в осердному напрямку. До Округлого моря.

— Хтось однозначно керує цією штукою.

«Привіт», — пролунав дружній голос у голові Ринсвінда.

«Невже це знову моя совість?» — подумав Ринсвінд.

«Я почуваю себе просто жахливо».

«Ну, пробач, — подумав Ринсвінд, — але я до цього не причетний. Я просто жертва обставин. Не розумію, чому я маю брати на себе, відповідальність».

«Добре, але ти можеш спробувати зробити хоч щось».

«Наприклад?»

«Можеш знищити чаротворця. Тоді це все закінчиться».

«У мене не буде жодного шансу».

«Ну принаймні ти зможеш вмерти при спробі. Все ж краще, ніж дозволити спалахнути магічній війні».

— Слухай, та замовкни вже! — крикнув Ринсвінд.

— Що-що? — перепитала Коніна.

— Гм? — невиразно озвався Ринсвінд. Він безтямно поглянув на блакитно-золотий візерунок під ним і додав: — Це ти ним керуєш? Використовуючи мене? Як підло!

— Про що ти говориш?

— А. Вибач. Сам зі собою балакаю.

— Думаю, — сказала Коніна, — нам пора приземлятися.

Вони плавно спустилися до пляжу у формі півмісяця — саме тут пустеля переходила в море. При нормальному освітленні він був би сліпучо-білим — від усього цього піску, всипаного мільярдами крихітних часточок мушель, однак о цій порі він мав криваво-червоний і первісний вигляд. Купи деревини, обтесаної хвилями й вигорілої на сонці, збилися на межі припливу, наче кістки древньої риби чи найбільший у світі прилавок матеріалів для флористики. Нічого не рухалося, окрім хвиль. Довкола лежало кілька каменів, але вони були розжарені, як вогнетривкі цеглини, тож не могли стати прихистком ні для молюсків, ні для морських водоростей.

Навіть море, здавалося, пересохло. Якби на подібному березі з'явилася якась протоамфібія, вона б відмовилася від своєї затії і потім, повернувшись у воду, порадила б своїм родичів забути про ноги — вони того не варті. Повітря було таким, наче його варили в шкарпетці.

Навіть за таких умов Найджел наполягав, щоб вони розпалили вогнище.

— Так стане набагато привітніше, — пояснив він. — Окрім того, тут можуть бути монстри.

Коніна подивилася на маслянисті хвильки, що накочувалися на берег, мов у несміливій спробі вибратися з моря.

— У цьому? — запитала вона.

— Ніколи не вгадаєш.

Ринсвінд бродив вздовж берега, неуважно підіймаючи камінці й кидаючи їх у море. Один чи два полетіли назад.

За деякий час Коніна розпалила вогонь, і висохла, наче кістка, просочена сіллю деревина запалала ревучим блакитно-зеленим вогнем, що фонтанував безліччю іскор. Чарівник підійшов до вогнища й присів серед танцівливих тіней, притулившись спиною до купи вибілених галузок, оповитий такою хмарою безпросвітної туги, що навіть Креозот перестав скаржитися на спрагу й замовк.