Чаротворці

— Ти бачив, що сталося? — прошепотів він.

— Не впевнений. Гм. А що трапилося? — прошипів Житник.

— Він мене вкусив.

— Наступного разу, коли доторкнешся до костура, помреш, — сказав Койн, ніби нічого не сталося. — Ти зрозумів?

Кардінґ обережно підняв голову, щоб вона часом не розсипалася.

— Цілком, — відповів він.

— А тепер я би хотів побачити Академію, — продовжив хлопчик. — Я багато про неї чув.

Житник допоміг Кардінґу невпевнено звестися на ноги й підтримував його, поки вони покірно дріботіли за хлопчиком.

— Нізащо не торкайся його костура, — пробурмотів Кардінґ.

— Я не забуду, що цього, гм, не можна робити, — рішуче пообіцяв Житник. — На що це було подібне?

— Тебе коли-небудь кусала гадюка?

— Ні.

— Тоді ти точно зрозумієш, що я відчув.

— Гм-м?

— Це зовсім не нагадувало укус гадюки.

Вони поспішили за цілеспрямованим Койном у Велику залу, минули сходи й пройшли крізь виламані двері.

Житник вибіг наперед, прагнучи справити хороше враження.

— Це Велика зала, — повідомив він. Койн кинув на нього погляд своїх золотистих очей, і чарівник відчув, що в нього пересохло в роті. — Вона так називається, бо, бач, це зала. І вона велика.

Житник ковтнув.

— Це велика зала, — пробурмотів він, намагаючись побороти дію цього сліпучого, наче прожектор, погляду й зберегти зв'язність думок. — Велика головна зала, тому вона й називається...

— Хто ці люди? — запитав Койн, вказавши на них костуром.

Чарівники, які зібралися в залі, а зараз обернулися, щоб подивитися, як той входить, позадкували, гадаючи, що костур був вогнеметом.

Житник прослідкував за поглядом Койна. Той вказував на портрети й статуї колишніх архіректорів, що прикрашали стіни. Бородаті й у гостроверхих капелюхах, стискаючи орнаментальні манускрипти або таємничі символічні деталі астрологічного обладнання, вони дивилися вниз жорстокими поглядами — наслідком крайньої зарозумілості, або, можливо, хронічного запору.

— З цих стін, — сказав Кардінґ, — на тебе дивляться дві сотні найвеличніших чарівників.

— Мені на них плювати, — сказав Койн, і костур випустив струмінь октаринового вогню. Архіректори зникли.

— І вікна занадто малі...

— Стеля занадто висока...

— Все занадто старе...

Чарівники кинулися навзнак, намагаючись врятуватися від костура, що блискав та іскрився. Житник натягнув капелюха на очі й закотився під стіл, відчуваючи, як довкола здригається вся Академія. Дерево скрипіло, каміння стогнало.

Щось торкнулося його голови. Він закричав.

— Зупини це! — крикнув Кардінґ поверх шуму. — І надягни капелюх нормально! Прояви хоч трохи гідності!

— Чому ж ти тоді теж під столом? — кисло відізвався Житник.

— Ми повинні схопитися за цю можливість!

— Що, як за костур?

— Йди за мною!

Житник виліз у сліпучий, жахливо сліпучий новий світ.

Зникли грубі кам'яні стіни. Зникли темні крокви, домівка сов. Зникла підлога з її візерунком чорно-білих плиток, що бентежили зір.

Зникли й невеликі вікна, розташовані високо угорі, вкриті шляхетним нальотом старезного жиру. Вперше за всю історію до зали струмувало чисте світло.

Чарівники витріщалися один на одного з роззявленими ротами, і те, що вони побачили, було не тим, що, як здавалося, вони бачили завжди. Невблаганні промені перетворили багату золоту вишивку на запорошену позолоту, виставили розкішну тканину як сильно заплямований і потертий оксамит, перетворили розкішні, гладенькі бороди на заплутані клубки в нікотинових плямах, викрили розкішні діаманти як доволі поганеньке анкське каміння. Яскраве світло мацало й досліджувало, відмітаючи вбік затишні тіні.

І, як довелося визнати Житнику, те, що залишилося, не вселяло довіри. Він раптом гостро усвідомив, що під мантією — рваною, сильно вицвілою мантією, прогризеною в місцях, до яких змогли дістатися миші — на ньому досі були його кімнатні капці.

Тепер зала майже цілком складалася зі скла. Там, де не було скла, іскрився мармур. Усе мало такий розкішний вигляд, що Житник відчув себе недостойним цього місця.

Він обернувся до Кардінґа й побачив, що його побратим-чарівник дивиться на Койна зі зачаруванням.

На обличчях більшості чарівників також застиг подібний вираз. Чарівники, яких не приваблює сила — не істинні чарівники, а це була справжня сила. Костур зачарував їх, як кобр.

Кардінґ простягнув руку, щоб доторкнутися до плеча хлопчика, але подумав, що краще цього не робити.

— Дивовижно, — сказав він натомість.

Він обернувся до гурту чарівників і підняв руки.

— Браття мої, серед нас з'явився надзвичайно могутній чарівник! — проголосив він.

Житник смикнув його за мантію.

— Він же тебе ледь не вбив, — прошипів він.

Кардінґ його проігнорував.

— І я пропоную... — ковтнув він. — Я пропоную обрати його архіректором!

На кілька секунд запанувала тиша, яку перервав вибух оплесків і крики незгоди. У задніх рядах натовпу затіяли кілька суперечок. Чарівники попереду не виявляли такої готовності заперечувати. Вони бачили усмішку на обличчі Койна — осяйну й холодну, немов посмішка на обличчі місяця.

У натовпі відбулося якесь сум'яття, і вперед протиснувся старший чарівник.

Житник впізнав Овіна Гакардлі, чарівника сьомого рівня, викладача Закону. Він був червоний від гніву — там, де не побілів від люті. Коли він заговорив, його слова пройняли повітря, як ножі, сухі, як кущі, хрусткі, як печиво.

— Ви збожеволіли? — запитав він. — Лише чарівник восьмого рівня може стати архіректором! І його повинні обрати інші старші чарівники на урочистих зборах! (Звісно, під належним управлінням богів). Це Закон! (До такого додуматися!)

Гакардлі роками вивчав Закон, а оскільки магія — двосторонній процес, вона залишила на ньому свій відбиток; він здавався крихким, наче сирна паличка, а сухість сфери його зацікавлень наділила його вмінням вимовляти розділові знаки.

Він стояв, тремтячи від обурення, і раптом усвідомив, що швидко опиняється на самоті. По суті, Гакардлі став центром порожнього кола, що постійно збільшувалося. Його оточували чарівники, які відчували раптову готовність присягнутися, що ніколи в житті його не бачили.

Койн підняв костур.

Гакардлі застережливо помахав пальцем.

— Ви мене не налякаєте, юначе, — гаркнув він. — Може, ви й талановиті, однак лише таланту недостатньо. Є багато інших якостей, необхідних видатному чарівникові. Здатність до управління, наприклад, мудрість, і...

Койн опустив костур.

— Закон стосується всіх чарівників, правда ж? — запитав він.

— Безумовно! Його розробили...

— Але я не чарівник, пане Гакардлі.

Чарівник завагався.

— О, — мовив він і завагався знову. — Влучне зауваження.

— Але я чудово усвідомлюю важливість мудрості, передбачливості й хорошої поради. І я вважатиму за честь, якщо ви зволите надати мені цей цінний товар. Мені цікаво, наприклад, чому чарівники не керують світом?

— Що?

— Це просте питання. У цій залі... — частку секунди губи Койна беззвучно ворушилися, — чотириста сімдесят два чарівники, досвідчених у найтоншому з усіх мистецтві. Однак усе, над чим ви пануєте — кілька акрів із доволі примітивними архітектурними спорудами. Чому ж так?

Старші чарівники обмінялися промовистими поглядами.

— Так може здатися, — зрештою погодився Гакардлі, — але, дитя моє, у нас є володіння й поза межами знань тимчасових правителів, — його очі блиснули. — Безумовно, магія може завести розум у внутрішні пейзажі таємничих...

— Так, так — нетерпеливився Койн. — Однак Академія оточена доволі масивними стінами. Чому?

Кардінґ пробіг язиком по губах. Неймовірно. Цей хлопчина висловлював його думки.

— Ви сперечаєтеся через силу, — солодко мовив Койн, — однак для жителів поза межами цих стін — людей, які вивозять нечистоти, або звичайних купців — хіба велика різниця між чарівником високого рівня й звичайнісіньким фокусником?

Гакардлі витріщився на нього в цілковитому здивуванні.

— Дитино, ця різниця очевидна навіть найпосереднішим міщанам, — сказав він. — Самі мантії і їхнє оздоблення...

— А, — мовив Койн. — Мантії й оздоблення. Звичайно.

У залі запанувала коротка, важка й задумлива тиша.

— Мені здається, — зрештою виголосив Койн, — що чарівники керують лише чарівниками. Хто ж панує ззовні?

— Що стосується міста, то це Патрицій, лорд Ветінарі, — обережно повідомив Кардінґ.

— І що, він чесний і справедливий правитель?

Кардінґ задумався. Казали, що він мав відмінну шпигунську мережу.

— Я б сказав, — обережно мовив він, — що він нечесний і несправедливий, але досконало безпристрасний. Патрицій нечесний і несправедливий зі всіма, без усіляких упереджень.

— І вас це задовольняє? — запитав Койн.

Кардінґ намагався уникнути погляду Гакардлі.

— Суть не в тому, задовольняє нас це чи ні, — сказав він. — Припускаю, ми про це не сильно задумувалися. Розумієш, істинне покликання чарівника...

— То це правда, що мудреці дозволяють керувати собою таким чином?

— Звісно, ні! Не будь дурним! — гаркнув Кардінґ. — Ми лише терпимо. У цьому й полягає вся мудрість, ти пізнаєш це, коли виростеш, справа в тім, що треба вичекати правильний момент...

— А де Патрицій? Я б хотів із ним зустрітися.

— Звичайно, про це можна домовитися, — сказав Кардінґ. — Патрицій завжди люб'язно погоджується на аудієнцію з чарівниками...

— А на цей раз я погоджуюся на аудієнцію з ним, — заявив Койн. — Йому пора дізнатися, що чарівники вже достатньо вичікували потрібного моменту. Відійдіть, будь ласка.

І він навів костур на ціль.

Тимчасовий правитель просторого міста Анк-Морпорк сидів у кріслі біля підніжжя сходів, що вели до трону, намагаючись віднайти у звітах хоч якісь ознаки здорового глузду. Трон пустував понад дві тисячі років, з часів смерті останнього представника королівської династії Анка. Легенда розповідає, що коли-небудь у місті знову з'явиться король, і продовжує описами магічних мечів, родимок у формі полуниці та подібних речей, про які зазвичай балакають у легендах.

По суті, єдине, що справді вимагалося від спадкоємця — здатність залишатися живим після виявлення будь-яких магічних мечів чи родимих плям. Останні двадцять віків містом керували найбільші купецькі сім'ї Анка, а вони були готові відмовитися від влади так само охоче, як звичайний молюск — позбутися своєї мушлі.

Чинний Патрицій, голова надзвичайно багатої та могутньої сім'ї Ветінарі, був високим, худим і холоднокровним, як мертвий пінгвін. Лише погляду на нього достатньо, щоб припустити, що він — із тих людей, які тримають вдома білих котів і, ліниво погладжуючи їх, засуджують людей до смерті у водоймі з піраньями. Для надійності ви могли б припустити, що той колекціонує рідкісну тонку порцеляну й крутить її у своїх блакитно-білих пальцях, поки з глибин підземель долинає відлуння віддалених криків. Ви б не здивувалися, якби він полюбляв слово «витончений» і мав тонкі губи. Патрицій мав вигляд людини, яка моргає настільки рідко, що ця подія варта червоної позначки в календарі.

Насправді все було зовсім не так, хоча в нього дійсно був крихітний і надзвичайно старий жорсткошерстий тер'єр на кличку Гав, що смердів і часто кидався на людей із хриплим гавкотом. Казали, що це єдина істота в цілому світі, про яку Патрицій дійсно піклувався. Часом він справді засуджував людей на смерть у жахливих муках, але це вважалося цілковито прийнятною поведінкою для міського управителя і, як правило, схвалювалося переважною частиною міщан[11]. Жителі Анка були людьми практичними й гадали, що указ Патриція про заборону всіх вуличних театрів та виступів мімів компенсував багато інших речей. Він не встановлював царство терору, а лише час від часу наганяв на людей жах.

Патрицій зітхнув і поклав останній звіт на купу поряд із стільцем. Коли він був маленьким, то побачив циркача, здатного одночасно жонглювати дванадцятьма тарілками. Лорд Ветінарі був переконаний, що лише людина, спроможна повторити подібний трюк із сотнею тарілок, могла приступити до вивчення мистецтва управління Анк-Морпорком, містом, яке хтось описав як «щось подібне на перевернутий мурашник без властивого йому шарму».

Він виглянув з вікна на віддалену твердиню Вежі мистецтв, центр Невидної академії, і невиразно задумався, чи хтось із цих старих нудних дурнів зможе вигадати кращий спосіб перевірки документації. Звісно, ні, від чарівників не слід очікувати розуміння таких простих речей, як звичайне громадянське шпигунство.

Зітхнувши вдруге, він взявся розшифровувати те, що президент Гільдії злодіїв сказав своєму заступнику опівночі у звуконепроникній кімнаті, схованій за його офісом у штаб-квартирі Гільдії, і...

Опинився у Великій за...

Опинився не у Великій залі Невидної академії, де він провів кілька нескінченних обідів, але довкола також було багато чарівників, і вони були...

...інакші.

Неначе Смерть, якого, за думкою деяких міських нещасливців, він дуже нагадував, Патрицій ніколи не злився, якщо мав час, щоб все обдумати. Однак інколи він міркував напрочуд швидко.

Патрицій обвів поглядом чарівників, які його оточували. У них було щось дивне, що здушувало слова обурення в його горлі. Вони нагадували овець, які раптово натрапили на вовка, пійманого в пастку, саме в ту мить, коли їм повідомили, що в єдності — сила.

Щось подібне було в їхніх очах.

— Що означає це зну... — завагався він і зрештою закінчив: — Це? Потіха на честь Дня Дрібних Божеств?

Його очі крутнулися й зустрілися з поглядом маленького хлопчика з довгим металевим костуром у руках. На обличчі хлопці сяяла найстаріша посмішка, яку коли-небудь бачив Патрицій.

Кардінґ прокашлявся.

— Мій пане... — почав він.

— Розповідай, друже, — гаркнув лорд Ветінарі.

Спочатку Кардінґ говорив боязко, однак голос Патриція був аж занадто безапеляційним. У чарівника побіліли кісточки пальців.

— Я чарівник восьмого рівня, — тихо сказав він. — І ти не посмієш звертатися до мене таким тоном.

— Добре сказано, — зауважив Койн.

— У підземелля його, — наказав Кардінґ.

— Але в нас немає підземель, — мовив Житник. — Це ж академія.

— Тоді відведіть його у винний льох, — гаркнув Кардінґ. — А поки будете внизу, побудуйте кілька підземель.

— Ви маєте хоч найменше уявлення про те, що ви робите? — запитав Патрицій. — Я вимагаю пояснень, що це озна...

— Ти не маєш права нічого вимагати, — заперечив Кардінґ. — А означає це те, що від сьогодні керуватимуть чарівники, як і було визначено долею. Тепер від...

— Ви? Керувати Анк-Морпорком? Чарівники, які ледве управляють один одним!

— Так!

Кардінґ усвідомлював, що це далеко не найдотепніша відповідь, але значно більше задумувався про те, що песик Гав, перенесений до зали разом із господарем, перевальцем підібрався до чарівника й зараз короткозоро розглядав його черевики.

— Тоді всі справжні мудреці нададуть перевагу безпеці в чудових глибоких підземеллях, — зауважив Патрицій. — А тепер зупиніть ці дурощі й поверніть мене в мій палац. І тоді, можливо, ми більше не згадаємо про це непорозуміння. Принаймні у вас такої можливості не буде.

Гав припинив досліджувати черевики Кардінґа й поспішив до Койна, гублячи кілька жмутків шерсті на шляху.

— Ця пантоміма триває задовго, — заявив Патрицій. — Я починаю...

Гав загарчав. Це був глибокий, первісний звук, який зачепив якусь струну в расовій пам'яті всіх присутніх і викликав у них нагальне бажання залізти на дерево. Він нагадував про довгі сірі тіні, які полювали на світанку часів. Дивовижно, як у такій маленькій тваринці могло вміститися стільки загрози, і вся вона спрямовувалася на костур у руках Койна.

Патрицій зробив крок вперед, щоб схопити пса, але Кардінґ підняв руку й послав згусток помаранчево-блакитного полум'я через усю залу.

Патрицій зник. На тому місці, де він стояв, тепер моргала маленька жовта ящірка. Вона оглядала чарівників злісним тупим поглядом, характерним для всіх рептилій.

Кардінґ вражено розглядав свої пальці, наче вперше в житті.

— Чудово, — хрипко прошепотів він.

Чарівники поглянули на ящірку, яка важко дихала, а тоді на відблиски міста в ранішньому світлі. Ззовні були муніципальна рада, міська варта, Гільдія злодіїв, Гільдія торговців, духовенство... і ніхто з них навіть не підозрював, яке нещастя їх ось-ось спіткає.

Почалося, — сказав капелюх зі своєї коробки на палубі.

— Що почалося? — запитав Ринсвінд.

Панування чаротворства.

— Це добре? — побілів Ринсвінд.

Ти хоч колись розумієш, що тобі кажуть?

Тут Ринсвінд відчув себе впевненіше.

— Ні, — відповів він. — Не завжди. Особливо останнім часом. Не часто.

— А ти впевнений, що ти дійсно чарівник? — поцікавилася Коніна.

— Це єдине, у чому я коли-небудь був упевнений, — запевнив він.

— Дивно.

Ринсвінд сидів на Багажі на осяяному сонцем носі «Океанського танцівника», який, мирно похитуючись, пересікав зелені води Округлого моря. Навколо нього моряки виконували — він був переконаний — важливі мореплавні справи, і чарівник сподівався, що вони робили це правильно, бо після висоти Ринсвінд найбільше ненавидів глибину.

— Маєш стурбований вигляд, — зауважила Коніна, обрізаючи йому волосся.

Ринсвінд намагався якомога сильніше втягнути голову в плечі, рятуючись від лез, що миготіли довкола.

— Бо я і є стурбований.

— Що таке цей Апокраліпсис?

Ринсвінд завагався.

— Ну, — почав він, — це кінець світу. Типу того.

— Типу того? Типу кінець світу? Тобто ми навіть не знатимемо напевно? Обернемося й запитаємо: «Вибачте, ви нічого не чули?»

— Річ у тім, що пророки так і не дійшли згоди. Існує ціла купа різноманітних невиразних передбачень. Деякі з них доволі божевільні. Тому це й назвали Апокраліпсисом, — він мав зніяковілий вигляд. — Щось типу апокрифічного Апокаліпсису. Такий собі каламбур.

— Не дуже вдалий.

— Ага, не зовсім[12].

Ножиці Коніни діловито заклацали.

— Мушу визнати, що капітан, схоже, дуже радий, що взяв нас на борт, — зауважила вона.

— Просто вони вірять, що чарівник на борту приносить щастя, — пояснив Ринсвінд. — Звісно, це не так.

— Але багато хто в це вірить, — мовила вона.

— О, для інших це може й на щастя, але не для мене. Я не вмію плавати.

— Що, навіть гребти руками?

Ринсвінд задумався, обережно крутячи зірку на своєму капелюсі.

— Як думаєш, яка тут глибина? Приблизно? — запитав він.

— Гадаю, десь дюжина сажнів.

— Тоді, мабуть, я б проплив з дюжину сажнів.

— Перестань так тремтіти, я тобі ледь вухо не відрізала, — випалила Коніна. Вона злісно зиркнула на моряка, який проходив повз, і помахала ножицями. — Що сталося? Ніколи не бачив, як людину стрижуть?

Дехто нагорі, на щоглі, зробив зауваження, яке викликало хвилю брутального сміху на брам-стеньзі — хоча, можливо, це був бак.

— Зроблю вигляд, що я цього не чула, — сказала Коніна й люто смикнула гребенем, виганяючи з волосся Ринсвінда численних нешкідливих дрібних створінь.

— Ай!

— Спокійно, не смикайся.

— Трошки важко не смикатися, коли знаєш, хто саме махає парою сталевих лез навколо твоєї голови!

Такі минав цей ранок, зі стрімкими хвилями, скрипом щогли й доволі складною поетапною стрижкою. Дивлячись в уламок дзеркала, Ринсвінду довелося визнати, що його зовнішність однозначно змінилася на краще.

Капітан повідомив, що вони прямують у місто Аль Халі, розташоване на серединному березі Хапонії.

— Воно як Анк, тільки там пісок замість грязюки, — пояснив Ринсвінд, перехиляючись через поручні. — Зате там непоганий ринок рабів.

— Работоргівля — аморальна, — твердо заявила Коніна.

— Дійсно? Та невже! — вигукнув Ринсвінд.

— Хочеш, я тобі ще й бороду підстрижу? — з надією запитала Коніна.

Вона зупинилася, тримаючи в руці розчепірені ножиці, і поглянула на море.

— А хто ці люди, які плавають на каное з якимись додатковими деталями збоку, чимось подібним на червоне риб'яче око, намальованим спереду, і невеликим вітрилом?

— Я чув, що в Хапонії є пірати-работорговці, — повідомив Ринсвінд, — але це великий корабель. Не думаю, що хтось із них насмілиться напасти на нього.

— Один ні, — відізвалася Коніна, досі вдивляючись у нечітку лінію, де море переходить у небо. — Але ці п'ятеро насміляться.

Ринсвінд поглянув на віддалену імлу, а тоді перевів погляд на вахтового. Той похитав головою.

— Та годі тобі, — хихикнув він із гумором, притаманним забитій каналізації. — Звідси ж нічого не розгледіти. Чи ти можеш?

— По десятеро людей у кожному каное, — похмуро відізвалася Коніна.

— Послухай, жарти жартами...

— З довгими вигнутими шаблями.

— Але я не бачу ні...

— ...Бачу довге й доволі брудне волосся, що розвівається на вітрі...

— Ймовірно, з посіченими кінчиками? — кисло додав Ринсвінд.

— Ти жартувати зібрався?

— Я?

— А в мене з собою ніякої зброї, — мовила дівчина, кидаючись через палубу. — Можу закластися, на цьому кораблі не знайдеш пристойного меча.

— Не хвилюйся. Можливо, вони просто хочуть нашвидкуруч помити голову.

Поки Коніна відчайдушно рилася в мішку, Ринсвінд непомітно підкрався до коробки з капелюхом архіректора й обережно підняв кришку.

— Там же нікого немає? — запитав він.

Звідки мені знати? Надягни мене.

— Що? На мою голову?

О боги.

— Але я не архіректор, — вигукнув Ринсвінд. — Звісно, я чув про холоднокровних людей, але...

Мені потрібно використати твої очі. Надягни мене. На свою голову. Негайно.

— Гм.

Повір мені Ринсвінд не міг не підкоритися. Він обережно зняв свій потріпаний сірий капелюх, тужливо поглянув на неакуратну зірку й витягнув капелюх архіректора з коробки. Він був дещо важчим, ніж Ринсвінд очікував. Октарини на верхівці тьмяно виблискували.

Він обережно опустив його на нову стрижку, міцно стискаючи криси на випадок, якщо раптово почує перші пориви крижаного холоду. Насправді Ринсвінд просто відчув себе неймовірно легким. З'явилося відчуття величезних знань і сили — вони не були фактично присутні, але крутилися на кінчику його метафоричного язика.

У його мозку замиготіли уривки старих спогадів, однак не тих, про які він згадував раніше. Він обережно досліджував їх, як перевіряють язиком хворий зуб, і от вони всі...

Дві сотні покійних архіректорів дивилися на нього порожніми сірими очима, вишикувавшись у шеренгу, яка маліла в похмурому, льодяному минулому.

«Тому-то так холодно, — пояснив собі Ринсвінд. — Тепло проникає у світ мертвих. О ні...»

Коли капелюх заговорив, він побачив, як дві сотні блідих губ заворушилися.

Хто ти?

«Ринсвінд, — подумав Ринсвінд. І десь у потаємному сховку своєї голови спробував звернутися до самого себе: — Допоможіть!»

Він відчув, що його коліна підгинаються під тягарем багатьох століть.

«Як це, бути мертвим?» — подумав він.

Смерть — всього лиш сон, — відповіли мертві маги.

«Але що ви відчуваєте?» — запитав Ринсвінд.

Ринсвінде, ти отримаєш неперевершений шанс довідатися про це, коли ці каное доберуться сюди.

Ринсвінд скочив на ноги з криком жаху й зірвав капелюх з голови. Його знову накрило реальне життя та звуки навколишньої дійсності, але оскільки поруч із його вухом хтось шалено бив у гонг, це не дуже допомогло. Інші теж помітили каное, які в зловісній тиші прорізали воду. Ці постаті в чорному, які керували веслами, мали б галасувати й викрикувати; це б не покращило ситуацію, однак було б набагато доречнішим. Ця тиша свідчила про їхню неприємну цілеспрямованість.

— Господи, це було жахливо, — сказав Ринсвінд. — Май на увазі, те, що відбувається зараз — теж.

Команда бігала палубою з абордажними шаблями в руках. Коніна доторкнулася до плеча Ринсвінда.

— Вони спробують взяти нас живими, — пояснила вона.

— О, — слабко видушив Ринсвінд. — Чудово.

Раптом він згадав ще дещо про хапонських работорговців, і в нього пересохло в горлі.

— Ти... насправді їх цікавитимеш лише ти, — мовив він. — Я чув, що вони роблять з такими, як ти...

— Мені варто це знати? — запитала Коніна.

На Ринсвіндів жах, вона, здавалося, так і не знайшла зброї.

— Вони кинуть тебе в сераль!

— Могло бути й гірше, — знизала плечима дівчина.

— Але там повсюди цвяхи, а коли вони зачинять двері... — насмілився Ринсвінд.

Тепер каное були так близько, що можна було розгледіти цілеспрямовані обличчя гребців.

— Це не сераль. Це «залізна діва». Ти що, не знаєш, що таке сераль?

— Гм...

Дівчина йому пояснила. Той зашарівся.

— У будь-якому разі, їм доведеться спочатку мене впіймати, — сухо сказала Коніна. — Якщо комусь і слід хвилюватися — то це тобі.

— А мені то чого?

— Крім мене, лише ти вбраний у плаття.

— Це мантія, — ледве стримався Ринсвінд.

— Мантія, плаття... Молись, щоб вони знали цю різницю.

Долоня, подібна на гроно бананів, обвішаних перснями, схопила Ринсвінда за плече й різко обернула його. Капітан, міцно збудований і подібний на ведмедя житель Серединних земель, доброзичливо усміхався до нього крізь густий заріст на обличчі.

— Га! — вигукнув він. — Вони не відають, що на борту в нас чарівник! Який запалить в їхніх нутрощах пекучий зелений вогонь! Га?

Його темні кущаві брови нахмурилися, коли стало очевидно, що Ринсвінд не готовий негайно метнути в загарбників мстиві чари.

— Га? — повторив він, змушуючи один простий склад виконати роботу за цілий ряд погроз, від яких кров стигне в жилах.

— Так, ну, я просто маю переперезатися, — пояснив Ринсвінд. — Це те, що я і роблю. Переперезуюся. Вам потрібен зелений вогонь?

— А також, щоб в їхніх кістках тік розплавлений свинець, — додав капітан. — Щоб їхня шкіра вкрилася пухирями, а живі скорпіони безжалісно пожирали їхній мозок зсередини і...

Переднє каное наблизилося до борту, і пара кішок з глухим стуком вчепилася у фальшборт. Побачивши першого загарбника, капітан поспішив геть, витягаючи меча, однак зупинився й повернувся до Ринсвінда.

— Переперезуйся швидше, — наказав він. — А то не буде чого переперезувати. Га?

Ринсвінд обернувся до Коніни, яка оглядала свої нігті, спершись на поручень.

— Пора б тобі розпочинати, — порадила вона. — Тобі п'ятдесят разів насилати зелений вогонь і розплавлений свинець, та ще й пухирі зі скорпіонами на закуску. Не щади нікого.

— Ну чому зі мною вічно таке стається, — простогнав Ринсвінд.

Він зиркнув через поручень на те, що вважав головним поверхом корабля. Загарбники перемагали завдяки чисельній перевазі, заплутуючи команду сітями й зв'язуючи канатами. Вони працювали в цілковитій тиші, вдаряючи кийками й ухиляючись від ударів, використовуючи шаблі лише у випадку крайньої необхідності.

— Не хочуть зіпсувати товар, — зауважила Коніна.

Ринсвінд із жахом побачив, як капітан здався під тиском темних постатей, викрикуючи: «Зелений вогонь! Зелений вогонь!»

Ринсвінд позадкував. Він — явно не мастак у магії, але дотепер із стопроцентним успіхом залишався в живих і не хотів зіпсувати статистику. Тож тепер йому судилося навчитися плавати за той час, протягом якого він заглиблюватиметься в море. Варто спробувати.

— Чого ти чекаєш? Тікаймо, поки вони зайняті, — крикнув він Коніні.

— Мені потрібен меч, — заявила вона.

— За хвилину перед тобою їх буде аж забагато.

— Мені достатньо одного.

Ринсвінд копнув ногою Багаж.

— Пішли, — буркнув він. — Тобі доведеться багатенько пропливти.

Багаж із перебільшеною безтурботністю витягнув свої крихітні ніжки, повільно повернувся й всівся на палубу поруч із дівчиною.

— Зрадник! — звернувся Ринсвінд до його петель.

Битва, здавалося, вже завершилася. П'ятеро піратів піднялися східцями на кормову палубу, залишивши більшість товаришів розібратися з переможеною командою внизу. Ватажок скинув маску й кинув на Коніну швидкий, хтивий погляд. Тоді він повернувся й дещо довше ласо дивився на Ринсвінда.

— Це мантія, — швидко пояснив Ринсвінд. — І краще стережіться, бо я чарівник, — він глибоко вдихнув. — Лиш пальцем мене торкніться, і ви змусите мене пошкодувати, що ви це зробили. Я вас попередив.

— Чарівник? Чарівники не стають хорошими, сильними рабами. — Задумався ватажок.

— Маєте рацію, — підтвердив Ринсвінд. — Так що якщо ви зволите мене відпустити...

Ватажок знову повернувся до Коніни й подав сигнал одному з товаришів. Він вказав татуйованим великим пальцем у напрямку Ринсвінда.

— Не вбивай його занадто швидко. А взагалі... — він замовк і подарував Ринсвінду усмішку на всі тридцять два. — Можливо... Так. А чому б і ні? Чарівнику, ти співати вмієш?

— Напевно, зможу, — обережно відповів Ринсвінд. — А що?

— Можливо, ти саме той, хто потрібен серифу[13] для роботи в гаремі, — двійко піратів хихикнули.

— Це унікальна можливість, — продовжив ватажок, підбадьорений публічною підтримкою.

Ззаду пролунало ще кілька стриманіших схвальних вигуків.

Ринсвінд позадкував.

— Я так не думаю, — сказав він. — Але дякую за пропозицію. Просто я не створений для таких речей.

— Але тебе можна змінити, — сказав ватажок із блиском в очах. — Доволі легко.

— Заради Бога... — пробурмотіла Коніна.

Вона зиркнула на людей з обох боків від неї, а тоді її руки зарухалися. Той, кого вона проткнула ножицями, ймовірно, постраждав менше, ніж той, кого вона подряпала гребенем, враховуючи те місиво, на яке сталевий гребінь здатен перетворити обличчя. Нагнувшись, вона вхопила меч, який впустив один із переможених піратів, і кинулася на двох останніх загарбників.

Ватажок обернувся на крики й помітив позаду себе Багаж із відкритою кришкою. Аж раптом Ринсвінд врізався в нього, і пірат полетів донизу, у те забуття, що чекало на нього в багатовимірних глибинах скрині.

Крик ватажка раптово обірвався.

Тоді пролунало клацання, подібне на звук засувів на воротах у пекло.

Ринсвінд позадкував, сильно тремтячи.

— Унікальна можливість, — пробурмотів він під ніс, лише зараз зрозумівши, що малося на увазі.

Принаймні він отримав унікальну можливість спостерігати за тим, як б'ється Коніна. Небагатьом такий шанс випадав двічі.

Спочатку її супротивники насміхалися над нерозсудливістю худенької молодої дівчини, яка нападала на них, але потім, опинившись у центрі блискучої сталі, що зменшувався, швидко пережили різноманітні стадії здивування, сумніву, стурбованості й ницого жаху, від якого слова застрягають у горлянці.

Від останнього ватажкового охоронця Коніна позбулася за допомогою пари випадів, від яких у Ринсвінда засльозилися очі, і, зітхнувши, перестрибнула через поручень на головну палубу. На роздратування чарівника, Багаж рушив за нею і пом'якшив падіння, тяжко гепнувшись на одного з работорговців, чим лише посилив паніку, що раптово охопила загарбників. Доволі зле, коли гарненька дівчина в білій суконці в квіточки завдає вам смертельно точні й надзвичайно жорстокі удари; однак ще гірше для чоловічого самолюбства — бути збитим і покусаним дорожнім аксесуаром. Крім того, це погано впливає на здоров'я.

Ринсвінд зиркнув через поручень.

— Позер, — буркнув він.

Метальний ніж відколов шматочок дерева біля його підборіддя й рикошетом пролетів повз вухо. Відчувши раптовий пекучий біль, чарівник схопився за рану і якусь мить нажахано дивився на кров, перш ніж знепритомніти. Не можна сказати, що Ринсвінд не витримував вигляду крові, просто його засмучувало дивитися на власну.

Ринок на Саторській площі, широкому просторі, покритому бруківкою, за чорними воротами Академії кишів і процвітав.

Казали, що в Анк-Морпорку продається все, окрім пива і жінок, які просто здаються на прокат. Більшість товару можна було знайти на Саторському ринку, який збільшувався з року в рік, ятка за яткою, аж доки останні вперлися в древні камені самої Академії. Її стіни виявилися дуже зручними, щоб виставляти на них рулони тканини та полиці з амулетами.

Ніхто не помітив, як ворота гойднулися. Однак із Академії викотилася тиша, розповсюджуючись галасливою, переповненою площею, неначе перші свіжі хвильки припливу, що просочуються в огидне болото. Насправді це не була справжня тиша, радше несамовите ревіння антишуму. Тиша — не протилежність звуку, а його відсутність. Це ж був звук, що лежить по той бік тиші, антишум, примарні децибели якого приглушили галас ринку, наче накинута оксамитова хустина.

Юрба дико озиралася, розтуляючи роти, наче золоті рибки, і майже з таким самим успіхом. Усі голови повернулися в напрямку воріт.

Звідти плинуло ще щось, окрім какофонії безголосся. Ятки, розташовані біля відчинених воріт, поповзли бруківкою, гублячи товар. Їхні власники кинулися в різні боки, коли прилавки вдарилися в передні ряди й непохитно рушили далі, нагромаджуючись один на одному, доки не утворили широку смугу абсолютно порожнього простору, що простягнулась аж до країв площі.

Ардротій Довгокостур, постачальник пиріжків «з перчинкою», виглянув з-за уламків своєї ятки саме вчасно, щоб побачити появу чарівників.

Він непогано знав чарівників — принаймні дотепер йому так здавалося. Це були неуважні старигані, по-своєму нешкідливі, їхнє вбрання нагадувало оббивку старезних диванів, а самі вони були ласі до будь-яких товарів за зниженою ціною через їхній поважний вік або надмірну індивідуальність, з якою навряд чи могла примиритися обережна домогосподиня.

Однак ці чарівники були чимось новим для Ардротія. Вони вийшли на Саторську площу, наче були її власниками. З-під їхніх ніг вилітали крихітні блакитні іскри. Крім цього, вони якимось чином стали вищими.

Можливо, це просто через те, як саме вони себе поводили.

Так, річ у цьому...

В Ардротія була крихта гену магії, і тепер, коли чарівники простували площею, той сповістив йому, що найкраще для його здоров'я буде спакувати всі ножі та леза в невеликий мішок і забратися з міста впродовж найближчих десяти хвилин.

Останній із групи чарівників відстав від колег і зневажливо оглянув площу.

— Колись тут були фонтани, — мовив він. — Ану, люди, розійдіться!

Купці переглянулися. Чарівники завжди говорили владним голосом, цього слід було очікувати. Однак цей дійшов до краю, який ніхто не чув дотепер. У ньому вчувалися стиснуті кулаки.

Погляд Ардротія звернувся вбік. Здіймаючись над руїнами ятки зі зацукреними морськими зірками та молюсками, наче янгол помсти, витрушуючи молюсків із бороди та відпльовуючись від оцту, вивищувався Міскін Кобл, який, казали, міг відкривати устриць однією рукою. Роки відривання мушель від скель і боротьби з велетенськими молюсками в Анкській бухті наділили його фізичною міццю, яка зазвичай асоціюється з тектонічними плитами. Він не вставав, а радше розгинався вгору.

Прочвалавши до чарівника, він тремтячим пальцем вказав на руїни ятки, з якої рішуче намагалися втекти півдюжини заповзятливих омарів. М'язи довкола його рота посмикувалися, наче розлючені вугрі.

— Це ти зробив? — запитав він.

— Не підходь, телепню, — застеріг чарівник.

Ці слова, на думку Ардротія, в одну мить забезпечили чарівнику середню тривалість життя скляного барабана.

— Ненавиджу чарівників, — прогримів Кобл. — Дійсно ненавиджу чарівників. Тому я тобі зараз заціджу, ясно?

Він замахнувся, і його кулак просвистів.

Чарівник лиш припідняв брову, навколо продавця молюсків спалахнуло жовте полум'я, пролунав звук, подібний на тріск оксамиту, і Кобл зник. Від нього залишилися лише черевики. Вони самотньо стояли на бруківці, а з них тягнулися тоненькі цівки диму.

Ніхто не знає, чому незалежно від потужності вибуху від людини завжди залишаються лише задимлені черевики. Мабуть, це лиш одна з багатьох нез'ясовних речей.

Пильноокому Ардротію здалося, що чарівник був шокований не менше, ніж юрба, однак він чудово опанував себе й переможно підняв костур.

— Нехай це послужить вам добрячим уроком, — заявив він. — Ніхто не посміє підняти руку на чарівника, зрозуміло? Відтепер багато що зазнає змін. Так, що ти хочеш?

Останнє стосувалося Ардротія, який намагався прошмигнути непоміченим. Той швидко порився в кошику з пиріжками.

— Я лиш роздумував, чи не зволила б ваша честь придбати один із цих чудових пиріжків, — поспіхом мовив він. — Сповнених пожи...

— Дивись уважно, продавцю пиріжків, — сказав чарівник.

Він простягнув руку, зробив пальцями дивні рухи й витягнув пиріг просто з повітря.

Той був маслянистий, золотисто-коричневий і з чудовою скоринкою. Ардротію вистачило погляду, щоб зрозуміти, що пиріг був до країв наповнений відмінною пісною свининою й не містив тих широчезних просторів чудового свіжого повітря, які й приносили йому прибуток. Це був один із таких пирогів, яким мріють стати поросята, коли виростуть.

Серце Ардротія впало. Його розорення плавало перед ним у повітрі, прикрашене пирогом із пісочного тіста.

— Хочеш спробувати? — запропонував чарівник. — Там, звідки він взявся, таких ще ціла купа.

— Звідки би він не взявся, — промимрив Ардротій.

Він поглянув повз лискучу випічку на лице чарівника й у божевільному блиску тих очей побачив, як світ перевертається догори дриґом.

Він повернувся, цілковито розбитий, і вирушив до найближчих міських воріт.

«Не досить їм людей вбивати, — гірко подумав Ардротій, — так вони ще й позбавляють нас останніх засобів до існування».

На обличчя Ринсвінда вихлюпнулося відро води, вирвавши його з жахливого сну, в якому сотня жінок у масках намагалася підрівняти його волосся за допомогою палашів, до того ж підстригаючи його дуже коротко. Деякі люди, побачивши подібне жахіття, пояснили б його страхом кастрації, але підсвідомість Ринсвінда відразу розпізнала «смертельний-страх-що-тебе-поріжуть-на-дрібні-шматочки». Вона впізнала його, бо переживала подібне майже завжди.

Ринсвінд сів.

— З тобою все добре? — стривожено запитала Коніна.

Ринсвінд окинув поглядом захаращену палубу.

— Не обов'язково, — обережно відповів він.

Довкола не було работорговців у чорному — принаймні у вертикальному положенні. Зате їх оточило досить багато матросів, тримаючись на пристойній відстані від Коніни. Лише капітан стояв відносно близько з дурнуватою усмішкою на лиці.

— Вони втекли, — пояснила Коніна. — Узяли все, що могли, і попливли геть.

— Справжня наволоч! — додав капітан. — Але ж швидко гребуть!

Він дзвінко плеснув Коніну по спині, і та аж здригнулася.

— Для дівчини вона б'ється просто відмінно, — додав він. — Так!

Ринсвінд невпевнено звівся на ноги. Корабель бадьоро нісся в напрямку віддаленої плями на горизонті, яка мала би бути серединним берегом Хапонії. Ринсвінд залишився цілим і неушкодженим. Він трішки підбадьорився.

Капітан приязно кивнув їм обом і поспішно відійшов, щоб віддати накази стосовно вітрил, мотузок та інших корабельних речей. Коніна присіла на Багаж, який, здавалося, і не заперечував.

— Він сказав, що настільки вдячний нам, що довезе нас аж до Аль Халі, — повідомила вона.

— Я думав, ми так і домовлялися, — здивувався Ринсвінд. — Я ж бачив, як ти йому платила, та й взагалі...

— Ага, тільки от він збирався взяти над нами верх і продати мене як рабиню, допливши туди.

— Як? Не мене? — здивувався Ринсвінд, але відразу пирхнув. — Ну звісно, на мені ж мантія чарівника, він би не посмів...

— Гм. Взагалі він сказав, що тебе би довелося віддати просто так.

— Віддати мене задарма?

— Ага. Гм. Типу: купуєш наложницю — чарівник у подарунок. Гм.

— Я не розумію, до чого тут ягоди[14].

Коніна спопелила його довгим, уважним поглядом, а коли Ринсвінд так і не усміхнувся, зітхнула й сказала:

— Чому ви, чарівники, завжди так нервуєте поруч із жінками?

Такий наклеп обурив Ринсвінда.

— Оце так! — скрипів він. — Щоб ти знала... слухай, хай там як, річ у тім, зазвичай я дуже добре ладнаю з жінками, просто жінки з мечами мене бентежать, — хвильку подумавши, він додав: — Та й взагалі, коли йдеться про мечі, будь-хто з мечем виводить мене з рівноваги.

Коніна старанно копирсалася, щоб дістати скалку. Багаж задоволено скрипнув.

— Знаю, що може тебе засмутити, — пробурмотіла вона.

— Гм-м-м?

— Капелюх зник.

— Що?

— Я нічого не могла зробити, вони просто хапали, що бачили...

— Пірати змилися з капелюхом?

— Не смій говорити зі мною таким тоном! Знаєш, я в той час не носом клювала...

Ринсвінд нестямно замахав руками.

— Hi-ні-ні, не гарячкуй, я не говорив ніяким таким тоном, я просто хотів це обдумати...

— Капітан сказав, що вони, мабуть, повернулися до Аль Халі, — почув він слова Коніни. — Там є місце, де зависає злочинний елемент, і ми зможемо...

— Не розумію, чому ми повинні щось робити, — сказав Ринсвінд. — Капелюх хотів триматися подалі від Академії, а я не думаю, що работорговці коли-небудь зазирнуть туди, щоб хильнути хересу.

— Ти дозволиш їм втекти з ним? — щиро здивувалася Коніна.

— Ну, хтось же повинен це зробити. Здається, цього разу це буду я.

— Але ж ти казав, що це символ чарів! Те, чого прагнуть усі чарівники! Ти не можеш просто залишити все як є!

— Посперечаємося? — Ринсвінд відкинувся назад.

Він відчував дивовижне здивування. Він прийняв якесь рішення. Власне. Воно належало йому. Ніхто не змушував його зробити це. Часом здавалося, що все його життя складається з неприємностей, в які він потрапляє через примхи інших людей. Однак цього разу саме він прийняв рішення, от і все. Він зійде з корабля в Аль Халі й спробує знайти шлях додому. Врятувати світ може і хтось інший, і він побажає йому удачі. Він прийняв рішення.

Його брови насупилися. Чому ж це його не радує?

«Бо це до біса помилкове рішення, ідіоте».

«Так, — подумав він, — досить з мене голосів у голові. Вимітайся геть».

«Але моє місце тут».

«Тобто ти — це я?»

«Твоя совість».

«Оу».

«Ти не можеш дозволити, щоб капелюх знищили. Це символ...»

«Добре-добре, знаю...»

«...Символ магії, що підкоряється Закону. Магії під контролем людства. Ти ж не хочеш повернутися в ті темні яри...»

«Що?»

«Яри».

«Маєш на увазі ери?»

«Точно. Ери. Повернутися в ті ери, часи, коли панувала сира магія. Щоденно здригалася вся структура реальності. Це було досить жахливо, можу тобі сказати».

«А звідки я це знаю?»

«Расова пам'ять».

«Леле. І в мене вона є?»

«Ну, частково».

«Ну добре, але чому я?»

«У глибині душі тобі відомо, що ти — справжній чарівник. Слово „чарівник“ викарбувано у твоєму серці».

«Так, але біда в тому, що я постійно зустрічаю людей, які намагаються це перевірити».

— Ти щось сказав? — запитала Коніна.

Ринсвінд поглянув на пляму на горизонті й зітхнув.

— Та я так, зі собою балакаю, — відповів він.

Кардінґ критично оглянув капелюх. Тоді обійшов довкола стола, подивився на нього під іншим кутом і врешті-решт виголосив вирок:

— Непогано. А де ти взяв октарини?

— Це просто дуже хороше анкське каміння, — відповів Житник. — Але ж ти повірив?

Це був розкішний капелюх. Житнику навіть довелося визнати, що той мав набагато кращий вигляд, ніж справжній. Старий капелюх архіректора був доволі потріпаний, його золотисті нитки потьмяніли й розлізлися. Його копія зазнала значних покращень. Тут відчувався певний стиль.

— Особливо мені подобається мереживо, — зауважив Кардінґ.

— Я над ним працював цілу вічність!

— Чому ж ти не використав магію? — Кардінґ ворухнув пальцями й схопив довгий прохолодний келих, що виник у повітрі. Під його паперовою парасолькою та шматочками фруктів містився якийсь густий і дорогий алкоголь.

— Вона не спрацювала, — пояснив Житник. — Чомусь не вдалося, гм, зробити все як слід. Довелося власноруч пришивати кожну блискітку.

Він узяв коробку з капелюхом.

Кардінґ кашлянув у свій напій.

— Поки не ховай, — попросив він і забрав коробку з рук скарбія. — Я завжди хотів його приміряти...

Він обернувся до великого дзеркала на стіні скарбія й обережно опустив капелюх на доволі брудне волосся.

Перший день чаротворства добігав кінця, і чарівники встигли змінити все, крім самих себе.

Усі вони намагалися — тишком-нишком і тоді, як вони гадали, коли ніхто не дивиться. Навіть Житник спробував зробити це, усамітнившись у кабінеті. Йому вдалося стати на двадцять років молодшим і отримати торс, на якому можна було колоти каміння, але тільки-но він перестав зосереджуватися на зовнішньому вигляді, то повернувся до старих звичних форм і віку, і далеко не найприємнішим чином. У зовнішності є щось пружне. Чим далі ви кидаєте її, тим швидше вона повертається. І тим гірше вдаряє вас. Залізні кулі зі зубцями, палаші й велетенські важкі палиці з цвяхами вважаються доволі грізною зброєю, але вони — ніщо, як порівняти з двадцятьма роками, що несподівано навалюються на вашу потилицю з чималою силою.

Це тому, що чаротворство не спрацьовує з речами, магічними за своєю природою. Однак чарівники таки зробили кілька суттєвих змін. Мантія Кардінґа, наприклад, перетворилася на взірець надзвичайно дорогого несмаку з шовку та мережив, а сам він почав нагадувати велетенський шматок червоного желе, задрапірованого серветками.

— Мені пасує, правда? — запитав Кардінґ, поправивши криси капелюха, надаючи йому недоречно хвацького вигляду.

Житник не відповів. Він дивився у вікно.

Відбулося кілька дійсно важливих змін. День видався важким.

Старі кам'яні стіни зникли. На їхньому місці постала доволі симпатична огорожа. За нею сяяли вогні міста — поеми білого мармуру та червоної черепиці. Ріка Анк перестала бути замуленим стічним каналом, знаним йому з дитинства, а перетворилася на блискучу, прозору, наче скло, стрічку, де — чудовий штрих — у воді, чистій, немов талий сніг[15], плавали, розтуляючи роти, вгодовані карпи.

Із висоти пташиного польоту Анк-Морпорк, мабуть, зачаровував. Він аж сяяв. Від відходів, що накопичувалися тисячоліттями, не лишилося ні сліду.

Це викликало в Житника дивну зніяковілість. Він відчував себе не на місці, ніби вбрав новий одяг, від якого свербить усе тіло. Звісно, Житник дійсно був у новому одязі, який викликав свербіж, однак не це було справжньою проблемою. Новий світ справляв дуже приємне враження, він був саме таким, яким би мав бути, проте, проте...

«Я хотів змін, — подумав Житник, — чи просто припасувати дійсність до своїх потреб?»

— Я питаю, тобі не здається, що він немов на мене зшитий? — повторив Кардінґ.

Житник повернувся, на його обличчі не було ні краплини емоцій.

— Гм?

— Капелюх, друже.

— О-о. Гм. Дуже... пасує.

Зітхнувши, Кардінґ зняв химерний головний убір й обережно помістив його назад у коробку.

— Краще занести йому, — сказав він. — Хлопчик вже питав про нього.

— Мене досі непокоїть питання: куди ж подівся справжній капелюх? — поцікавився Житник.

— Він тут, — впевнено заявив Кардінґ, постукуючи по кришці.

— Я маю на увазі, гм, справжній.

— Це і є справжній.

— Але...

— Це Капелюх Архіректора, — мовив Кардінґ, ретельно вимовляючи слова. — Ти мусиш це знати, ти ж його зробив.

— Так, але... — із відчаєм почав Житник.

— Врешті-решт, ти ж не став би братися за підробки?

— Ні, гм, як такі...

— Це всього лише капелюх. Він — те, що про нього думають люди. Люди бачать його на голові в архіректора й думають, що він — справжній. У певному сенсі так і є. Речі визначаються за сферою їхньої діяльності. І люди, звісно, теж. Це фундаментальні основи магії, — Кардінґ зробив драматичну паузу й вклав коробку з капелюхом у руки Житника. — «Когіто ерго капелюшо», можна сказати.

Житник проводив наукові дослідженні стародавніх мов і тепер виклався на повну.

— «Я мислю, отже я капелюх?» — наважився він.

— Що? — перепитав Кардінґ, коли вони почали спускатися сходами до нового втілення Великої зали.

— «Я вважаю себе божевільним капелюхом?» — запропонував Житник.

— Просто замовкни, добре?

Над містом досі висіла імла, і при сяйві заходу сонця, яке проникало крізь вікна зали, срібно-золотава завіса туману набувала кольору крові.

Койн сидів на табуретці, поклавши костур на коліна. Житнику спало на думку, що він ще ні разу не бачив хлопця без нього, що було дивно. Більшість чарівників тримала свої костури під ліжком або вішала над каміном.

Житнику не подобався цей костур. Він був чорним, але не тому, що це — його колір, а тому, що він здавався рухомою дірою в інші, менш приємні виміри. У костура не було очей, однак Житнику здавалося, що той дивиться на нього так, неначе йому відомі Житникові найпотаємніші думки, невідомі навіть йому самому.

Чарівники підійшли ближче, і Житник відчув поколювання, спричинене потоком сирої магії, що плинула від сидячої постаті.

Довкола табуретки юрбилося кілька дюжин найстаріших чарівників, трепетно витріщаючись на підлогу.

Житник витягнув шию, щоб придивитися, і побачив...

Світ.

Він плавав у калюжці чорної ночі, якимось чином вставленій у саму підлогу, і Житник із страхітливою впевненістю усвідомив, що це дійсно Дискосвіт, а не якесь зображення чи проекція. Там були різноманітні хмари й інші деталі.

Виднілися заледенілі пустелі Серединних земель, Противажний континент, Краєпад, усі дуже крихітні й у пастельних тонах, але, хай там як, реальні...

Хтось заговорив до Житника.

— Гм? — відізвався він, і раптове падіння метафоричної температури різко повернуло його до реальності.

Він із жахом усвідомив, що Койн саме звернувся до нього з якимось зауваженням.

— Перепрошую, що ти сказав? — попросив він вибачення. — Просто цей світ... такий гарний...

— Наш Житник — естет, — сказав Койн, і з боку одного чи двох чарівників, які знали це слово, пролунав короткий смішок. — Але що стосується світу, то його можна покращити. Я сказав, Житнику, що куди не поглянь, ми бачимо жорстокість, нелюдяність і жадобу. Хіба це не свідчить, що світом насправді погано керують?

Житник усвідомив, що на нього звернулося дві дюжини пар зацікавлених очей.

— Гм, — мовив він. — Ну, людську природу не зміниш.

Настала мертва тиша.

Житник завагався.

— Чи зміниш? — поцікавився він.

— Поки невідомо, — заявив Кардінґ. — Але змінивши світ, ми змінимо й людську природу. Хіба не так, брати?

— У нас є місто, — сказав один із чарівників. — Я власноруч створив замок...

— Ми керуємо містом, але хто керує світом? — запитав Кардінґ. — У ньому є, напевно, з тисячу дрібних королів, імператорів і вождів.

— І жоден із них навіть читати не вміє.

— Патрицій міг читати, — сказав Житник.

— Хіба що пальцем по сторінках водити, — заперечив Койн. — До речі, що сталося з тією ящіркою? Неважливо. Суть у тім, що світом неодмінно повинні керувати мудреці та філософи. Його потрібно скеровувати. Ми століттями боролися один із одним, але разом... хто знає, на що ми здатні?

— Сьогодні — місто, а завтра — світ! — вигукнув хтось із задніх рядів.

Кардінґ кивнув.

— Завтра — світ, а... — він швидко прорахував, — у п'ятницю — всесвіт!

«То ми звільнимося до вихідних», — подумав Житник.

Він згадав про коробку у своїх руках і простягнув її Койну. Однак перед ним пронісся Кардінґ, одним плавним рухом вихопив коробку з рук і з показним жестом вручив її хлопчику.

— Капелюх архіректора, — сповістив він. — Ми вважаємо, що він твій за правом.

Койн узяв капелюх. Житник вперше помітив, що на його обличчі промайнула невпевненість.

— А формальної церемонії хіба не буде? — поцікавився він.

Кардінґ кашлянув.

— Я... ем, ні, — пробелькотів він. — Ні, не думаю, — він поглянув на інших старших чарівників, і ті похитали головами. — Ні. У нас її ніколи й не було, не враховуючи бенкету, звісно. Ем. Бач, це не як коронація, архіректор, розумієш, він очолює братство чарівників, він, — голос Кардінґа повільно затихав під поглядом золотавих очей, — він, розумієш... він... перший... серед... рівних.

Він похапцем відступив, ухиляючись від костура, що зловісно заворушився й націлився в його бік. Койн, здавалося, знову прислухався до внутрішнього голосу.

— Ні, — зрештою виголосив хлопець, а коли заговорив знову, його голос набув тої висоти й звучності, яких, якщо ви не чарівник, можна досягнути лише за допомогою цілої купи дорогого звукового обладнання. — Церемонія відбудеться. Церемонія повинна відбутися, люди мусять зрозуміти, що чарівники керують світом, але відбудеться вона не тут. Я сам оберу місце. І всі чарівники, які коли-небудь проходили крізь ці ворота, будуть на ній присутні. Зрозуміло?

— Дехто з них живе за тридев'ять земель, — обережно пояснив Кардінґ. — Подорож займе трохи часу, тому якщо ти думаєш...

— Вони ж чарівники! — крикнув Койн. — І можуть прибути сюди миттєво, і оком не моргнеш! Я наділив їх цією силою! Крім цього, — його голос понизився й повернувся до нормального тону, — з Академією покінчено. Це ніколи не була справжня домівка для магії, а лише її в'язниця. Я збудую нам новий дім.

Він витягнув новий капелюх із коробки й усміхнувся йому. Житник і Кардінґ затамували подих.

— Але...

Вони обернулися. Це заговорив Гакардлі, хранитель Закону. Тепер він стояв, то розтуляючи, то стуляючи рота в здивуванні.

Койн обернувся до нього, припинявши брову.

— Ти ж не збираєшся дійсно закрити Академію? — тремтячим голосом запитав старий чарівник.

— Вона більше нікому не потрібна, — заявив Койн. — Це місце пилу й старих книжок. Ми залишили його позаду. Хіба не так... браття?

Залунав хор невпевненого бурмотіння. Чарівникам було складно уявити життя без древніх каменів НА. Хоча, якщо подумати, тут дійсно багато пилу, звісно, а книжки справді доволі старі...

— Врешті-решт... браття... хто з вас відвідував цю темну бібліотеку впродовж останніх кількох днів? Тепер магія перебуває всередині вас, а не ув'язнена під палітуркою. Хіба вам не радісно? Невже серед вас знайдеться хтось, хто за останні двадцять чотири години не створив більше чудес, справжніх чудес, ніж за все попереднє життя? Чи є тут хтось, хто в глибині душі дійсно зі мною не згоден?

Житник здригнувся. У глибині його душі прокинувся інший, внутрішній Житник, який зі всіх сил прагнув, щоб його вислухали. Це був Житник, якому раптово забракло тих спокійних днів, коли магія була сумирною, розгулювала Академією в старих капцях, завжди знаходила час на келишок хересу й не нагадувала розпечений меч, встромлений у мозок, і, що найголовніше, не вбивала людей.

Охоплений жахом, Житник усвідомив, що попри всі його зусилля, голосові зв'язки натягнулися й приготувалися висловити незгоду.

Костур намагався його знайти. Житник відчував, як той його розшукує. Він перетворить скарбія на дим, як старого бідного Білліаса. Житник зціпив зуби, але це не допомогло. Його груди здійнялися. Щелепа скрипнула.

Кардінґ, неспокійно тупцюючи на місці, наступив йому на ногу. Житник залементував.

— Пробач, — мовив Кардінґ.

— Щось сталося, Житнику? — поцікавився Койн.

Житник стрибав на одній нозі, відчувши раптове полегшення. Його тіло сповнювалося легкістю, у той час як пальці охоплював страшний біль. Дотепер ще ніхто не відчував таку вдячність за те, що сімнадцять стоунів чарівної маси обрали саме його стопу, щоб обвалитися на неї зі всієї сили.

Його крик, схоже, розвіяв прокляття. Койн зітхнув і встав.

— Хороший видався день, — мовив він.

Була друга година ранку. Цівки річкового туману самотньо зміїлися вуличками Анк-Морпорка. Чарівники не схвалювали, щоб хто-небудь розгулював містом після півночі, тому ніхто й не насмілювався. Натомість люди спали неспокійним зачарованим сном.

На площі Розбитих Місяців, де раніше було пристанище таємничих задоволень, а в освітлених ліхтарями й завішаних ятках запізнілий гульвіса міг здобути все — від тарілки холодцю з вугрів до венеричної хвороби на свій смак — клубочився туман, скрапуючи в прохолодну порожнечу.

Ятки зникли. Їх замінили сяючий мармур і статуя, що зображала щось подібне на духа й була оточена освітленими фонтанами. Їхній монотонний плюскіт був єдиним звуком, який порушував холестеринову тишу, що стискала серце міста у своїх лещатах.

Тиша панувала й у темних закутах велетенської Невидної академії, однак...

Житник скрадався затіненими коридорами, немов двоногий павук, перебігаючи — або принаймні швидко накульгуючи — від колон до склепінчастих проходів, поки не досягнув неприступних дверей до бібліотеки. Він нервово оглянув темряву довкола нього, а тоді, хвильку повагавшись, тихенько, дуже тихенько постукав.

Від важелезної деревини віяло тишею. Однак на відміну від тої тиші, що полонила решту міста, це була насторожена, обережна тиша.

Це був спокій сплячого кота, який щойно розплющив одне око.

Неспроможний більше чекати, Житник став рачки й спробував зазирнути під двері. Нарешті йому вдалося наблизити рота до запиленої щілини під нижньою петлею, яка постійно продувалася протягом, і прошепотіти:

— Гей! Гм. Ти мене чуєш?

Він був упевнений, що далеко, у темряві, щось ворухнулося.

Житник повторив спробу. З кожним хаотичним ударом серця його охоплював то жах, то надія.

— Слухай! Це я, гм, Житник. Пам'ятаєш мене? Можеш зі мною поговорити?

Можливо, до дверей обережно скрадалися великі шкіряні ступні, а може, це просто поскрипували нерви Житника. Він спробував ковтнути, щоб позбутися сухості в горлі, і покликав ще раз.

— Слухай, все добре, але, розумієш, вони хочуть закрити бібліотеку!

Тиша стала голоснішою. Сплячий кіт нашорошив вуха.

— Те, що відбувається, неправильне! — зізнався скарбій й одразу затулив рота рукою, жахнувшись помилковості сказаного.

— У-ук?

Це був найслабший з усіх можливих звуків, подібний на відрижку таргана.

Раптово підбадьорений, Житник сильніше притулився губами до щілини.

— Патрицій там, з тобою?

— У-ук.

— А крихітний песик?

— У-ук.

— Хух. Гаразд.

Житник розлігся під покровом ночі й почав постукувати пальцями по холодній підлозі.

— Ти б не міг, гм, впустити й мене? — наважився спитати він.

— У-ук!

Житник скорчив у темряві гримасу.

— Ну, ти не міг би, гм, впустити мене на хвильку? Нам слід негайно дещо обговорити, як чоловік з чоловіком.

— Е-ек.

— Тобто з мавпою.

— У-ук.

— Слухай, може б ти тоді вийшов?

— У-ук.

Житник зітхнув.

— Послухай, ця показна відданість — це чудово, але ж ти там сконаєш з голоду.

— У-ук.

— Сюди є інший вхід?

— У-ук.

— Добре, роби, як знаєш.

Житник зітхнув. Однак, на диво, після розмови він відчув полегшення. Інші мешканці Академії, здавалося, жили в сні, тоді як бібліотекар не потребував нічого, окрім стиглих фруктів, регулярного поповнення запасу облікових карток і можливості раз на місяць перестрибувати загорожу особистого звіринця Патриція[16]. Це дивовижним чином заспокоювало Житника.

— То в тебе з бананами все гаразд? — поцікавився Житник після чергової паузи.

— У-ук.

— Нікого не впускай, добре? Я думаю, це страх як важливо.

— У-ук.

— Чудово, — Житник устав і обтрусив коліна. Тоді він наблизив рот до замкової щілини й прошепотів: — Не довіряй нікому.

— У-ук.

У бібліотеці не панувала цілковита пітьма — від зімкнених рядів магічних книг линуло слабке октаринове сяйво, спричинене витоком чудотворної сили в місцевому окультному полі. Воно було достатньо яскравим, щоб освітити нагромадження полиць, якими перегородили двері.

Колишнього Патриція турботливо помістили в банку на столі бібліотекаря. Сам він, загорнувшись у ковдру й узявши Гава на коліна, умостився під ним.

Час від часу бібліотекар з'їдав банан.

Тим часом Житник накульгував гулкими коридорами Академії, рухаючись до своєї безпечної кімнати. Через те, що його вуха нервово вловлювали найтихіший звук у повітрі, він почув — на самому порозі сприйняття — ледь чутне схлипування.

Не надто звичний звук для Невидної академії. Пізно вночі в завішаних килимами коридорах між покоями старших чарівників чулося різне: хропіння, тихий дзвін склянок, немелодійний спів, часом лунав тріск і шипіння невдалого заклинання. Однак тихий плач був такою новизною, що Житник, сам того не усвідомлюючи, звернув у коридор, що вів до кімнат архіректора.

Двері були привідкриті. Переконуючи себе, що робити цього не варто, і приготувавшись до швидкої втечі, Житник зазирнув досередини.

Ринсвінд пильно придивився.

— Що це? — прошепотів він.

— Думаю, якийсь храм, — відповіла Коніна.

Ринсвінд стояв і продовжував дивитися вгору. Народ Аль Халі наштовхувався й відштовхувався від нього, утворюючи щось на кшталт людського броунівського руху.

«Храм», — подумав Ринсвінд.

Ну, він був великий і вражаючий, а архітектор використав усі можливі прийоми, щоб зробити його ще більшим, ніж він був насправді, аби переконати людей, які на нього дивляться, що вони вкрай малі, абсолютно пересічні й не мають такої кількості куполів. Це була одна з тих будівель, яку ви запам'ятаєте на все життя.

Ринсвінд вважав себе знавцем храмової архітектури, однак ці фрески на велетенських і дійсно разючих стінах над ним зовсім не нагадували релігійні. По-перше, учасники зображених сцен отримували задоволення. Майже немає сумніву, вони веселилися. Так, точно. Було б дивно, якби вони не отримували задоволення.

— Вони ж не танцюють? — запитав Ринсвінд, із відчаєм намагаючись не вірити власним очам. — Можливо, це якась акробатика?

Коніна глянула нагору, примружуючи очі від різкого, сліпучого сонячного світла.

— Навряд, — задумливо мовила вона.

Ринсвінд опам'ятався.

— Не думаю, що молодій дівчині варто дивитися на такі речі, — строго заявив він.

Коніна подарувала йому усмішку.

— А чарівникам, — сказала вона солодким голосом, — точно заборонено. По ідеї, це може тебе осліпити.

Ринсвінд знову поглянув догори, готуючись, якщо доведеться, ризикнути одним оком.

«Цього й слід було очікувати, — сказав він собі. — Інакшого вони просто не знають. Зарубіжні країни — це, ну, зарубіжні країни. Тут зовсім інші традиції».

Хоча деякі речі, вирішив він, вони роблять дуже подібно, однак ще з більшою винахідливістю і, судячи з усього, набагато частіше.

— Храмові фрески Аль Халі відомі далеко за межами міста, — сповістила Коніна, коли вони пробиралися крізь натовп дітей, які раз у раз пропонували продати Ринсвінду свої товари або намагалися познайомити його з привабливими родичками.

— Ну, це й не дивно, — погодився Ринсвінд. — Слухай, відвали, а? Ні, я не куплю це, чим би воно не було. Ні, я не хочу з нею знайомитися. І з ним. І з цим створінням теж, ти, мерзенний хлопчиську! Ану злізьте негайно!

Останній вереск стосувався групки дітей, які спокійнісінько їхали верхи на Багажі. Той терпляче плівся за Ринсвіндом і навіть не намагався їх скинути.

«Мабуть, його щось турбує», — подумав Ринсвінд і трохи підбадьорився.

— Як гадаєш, скільки людей на цьому континенті? — запитав він.

— Не знаю, — відповіла Коніна, не обертаючись. — Мільйон, мабуть.

— Якби я був обачніший, мене б тут не було, — з почуттям заявив Ринсвінд.

Вони пробули в Аль Халі, брамі в таємничий континент Хапонії, уже кілька годин. Ринсвінд починав страждати.

«У пристойному місті має бути хоч трохи туману, — подумав він, — а люди мають сидіти вдома, а не розгулювати днями на вулиці. Там не має бути цього всього піску й спеки. А що стосується вітру...»

Анк-Морпорк славився своїм запахом, настільки індивідуалізованим, що від нього плакали навіть найбрутальніші чоловіки. Зате в Аль Халі був вітер, що віяв із безкраїх просторів пустель і континентів поблизу Краю. Це був легенький вітерець, однак він ніколи не припинявся й інколи впливав на подорожніх так само, як терка для сиру на помідор. З часом вам починало здаватися, що він вже зняв із вас шкіру й починає скребти просто по нервах.

Чутливі ніздрі Коніни вловили ароматні послання з самого серця континенту — суміш нічної прохолоди пустель, смороду левів, компосту в джунглях та кишкових газів антилоп гну.

Ринсвінд, звісно, не відчув жодного з цих запахів. Пристосування — чудесна річ, і більшість морпоркців навряд чи почула б запах горіння матрацу на відстані всього кількох кроків від них.

— Куди далі? — поцікавився він. — Сподіваюся, подалі від вітру?

— Мій батько прожив певний час у Халі, розшукуючи Загублене Місто І, — сказала Коніна. — Здається, я пригадую, як він захоплено розповідав про «сук». Це щось типу базару.

— Думаю, нам варто просто піти й оглянути ятки з вживаними капелюхами, — запропонував Ринсвінд. — Бо ця вся ідея абсолютно...

— Сподіваюся, що там на нас нападуть. Мені це здається наймудрішим планом. Мій тато казав, що лиш небагато подорожніх, які увійшли в сук, змогли вибратися назад. Там розгулюють дійсно смертоносні типи.

Ринсвінд як слід обдумав почуту інформацію.

— Можеш повторити ще раз, будь ласка? — попросив він. — Після того, як ти сказала, що на нас мають напасти, у мене щось у вусі задзвеніло.

— Ну, ми ж хочемо зустрітися з кримінальним елементом?

— Не те щоб хочемо, — відповів Ринсвінд. — Я б сформулював це інакше.

— А як би ти сказав?

— Ну, гадаю, фраза «не хочемо» пасувала б краще.

— Але ж ти погодився, що ми мусимо знайти капелюх!

— Але не вмерти в процесі пошуку, — жалібно сказав Ринсвінд. — Це нікому не принесе користі. Ну точно не мені.

— Мій батько завжди казав, що смерть — лиш сон без сновидінь, — сказала Коніна.

— Ага, капелюх розповів мені те саме, — сказав Ринсвінд, плетучись за дівчиною, що зайшла у вузьку, переповнену вуличку між стінами, побіленими вапном. — Але мені здається, що після такого сну встати вранці набагато важче.

— Послухай, — сказала Коніна, — ризик невеликий, ти ж зі мною.

— Ага, а ти дочекатися не можеш чергової неприємності, — звинувачувально заявив Ринсвінд. Коніна завела їх у тінистий провулок. Їм на п'яти наступав почет з юних підприємців. — Це все стара-добра зпадковість.

— Просто замовкни й постарайся мати вигляд жертви, добре?

— Це в мене точно добре вийде, — погодився Ринсвінд, відбиваючись від одного особливо настійливого члена молодіжної Торгової палати. — Я чимало практикувався. Востаннє кажу, малий негіднику, я нікого не купуватиму!

Ринсвінд похмуро оглянув стіни, що його оточували. Принаймні тут не було цих картинок, які тривожили уяву, однак гарячий вітер досі окутував його пилом, і йому вже остогидло дивитися на пісок. Ринсвінд віддав би душу за кілька кухлів пива, холодну ванну й чистий одяг. Не факт, що це б йому допомогло, але щонайменше внесло би щось позитивне у його жахливе становище. Хоча тут, мабуть, пива й не продають. Хай там як, але в прохолодних містечках на кшталт Анк-Морпорка полюбляли пиво, що дарувало приємну свіжість, однак у місцях, подібних на це, де небо — неначе розжарена піч із відчиненими дверцятами, люди пили невеличкими порціями міцні напої, від яких буквально палало в горлі. І архітектура була не така, як потрібно. А в храмах стояли статуї, які, гм, просто не пасували. Це місце геть не підходило чарівникам. Звичайно, у них була певна місцева альтернатива, чародії, чи щось таке, однак це не те, що назвеш порядною магією...

Коніна впевнено крокувала попереду, мугикаючи щось під ніс.

«А вона тобі подобається, як бачу», — мовив голос у його голові.

«Чорт забирай, — подумав Ринсвінд, — невже це знову моя совість?»

«Ні, це твоє лібідо. А тут доволі душно, чи не так? Ти так і не наводив лад з тих часів, як я тебе навідувало».

«Слухай, щезни, а? Я чарівник! Ми прислухаємося до голосу розуму, а не серця!»

«Голоси-голоси... От твої залози віддають свій голос за мене й стверджують, що твій мозок залишився в меншості».

«Так? Однак його голос вирішальний».

«Ха! Це ти так думаєш. До речі, твоє серце тут ні до чого, це просто м'язовий орган, що забезпечує циркуляцію крові. Але поглянь на це з іншого боку: вона ж тобі подобається, правда?»

«Ну-у», — Ринсвінд завагався.

«Так, — подумав він, — е-ем».

«Вона досить хороший співрозмовник? Має приємний голос?»

«Ну, звісно...»

«Хотів би бачити її частіше?»

Ну... Не без здивування Ринсвінд усвідомив, що так, хотів би. Річ не в тім, що він абсолютно не звик до жіночого товариства, просто йому здавалося, що жінки завжди спричиняють купу неприємностей. Крім того, усім відомо, що це погано впливає на магічні здібності. Проте Ринсвінду довелося визнати, що власне його вміння, які були десь на рівні гумового молотка, з самого початку не відрізнялися стійкістю.

«Тоді тобі нічого втрачати, правда?» — улесливо докинуло лібідо.

У цю мить Ринсвінд усвідомив, що бракує чогось дуже важливого. Ще кілька хвилин минуло, перш ніж він зрозумів, чого саме.

Уже кілька хвилин ніхто не намагався йому що-небудь продати. В Аль Халі, мабуть, це означало, що ти помер.

Він, Коніна та Багаж залишилися одні в довгому, затіненому провулку. Поблизу чувся віддалений галас міста, однак безпосередньо довкола них не було нічого, окрім тиші, яка чогось вичікувала.

— Вони втекли, — зауважила Коніна.

— То на нас зараз нападуть?

— Можливо. Троє чоловіків переслідують нас дахами.

Ринсвінд, примружившись, глянув догори майже в ту саму мить, коли троє чоловіків у чорних мантіях, що розвівалися, м'яко зістрибнули в провулок, позбавляючи їх можливості втекти. Озирнувшись, він побачив ще двох, які з'явилися з-за рогу. Усі п'ятеро тримали довгі криві шаблі, і хоча нижня половина їхніх облич була замаскована, без сумніву, усі вони злостиво посміхалися.

Ринсвінд енергійно постукав по кришці Багажа.

— Схопи їх, — запропонував він.

Багаж якусь мить стояв стовпом, а тоді розвернувся й побрів до Коніни. Він всівся поруч із доволі самовдоволеним виглядом і — Ринсвінд усвідомив це в нападі жахливих ревнощів — певним зніяковінням.

— Ах, ти, — гаркнув чарівник і копнув Багаж. — Нікчемна сумочка.

Він підсунувся поближче до дівчини, яка стояла зі задумливою усмішкою на обличчі.

— Що далі? — поцікавився він. — Запропонуєш їм швидкісну хімічну завивку?

Чоловіки повільно наблизилися. Ринсвінд помітив, що їх цікавить лише Коніна.

— Я неозброєна, — повідомила вона.

— А що сталося з твоїм знаменитим гребенем?

— Залишився на кораблі.

— Що, у тебе взагалі нічого не залишилося?

Коніна трохи перемістилася, щоб тримати в полі зору якнайбільше незнайомців.

— Маю кілька шпильок для волосся, — прошепотіла вона кутиком рота.

— А вони допоможуть?

— Без поняття. Ніколи не пробувала.

— Це ти нас у це втягнула!

— Заспокойся. Гадаю, вони просто візьмуть нас у полон.

— Легко тобі говорити. На тобі не стоїть позначка «пропозиція тижня».

Багаж кілька разів клацнув кришкою, не розуміючи, що відбувається. Один із чоловіків обережно простягнув шаблю й доторкнувся до поперека Ринсвінда.

— Бач, вони хочуть нас кудись забрати, — сказала Коніна й стиснула зуби. — О ні, — пробурмотіла вона.

— Що тепер?

— Я не можу!

— Що саме ти не можеш?

Коніна обхопила голову руками.

— Я не можу дозволити, щоб мене захопили в полон без бою! Я чую, як тисяча моїх предків-варварів звинувачує мене в зраді! — настійливо прошепотіла вона.

— То прислухайся до родичів своєї матері.

— Ні, правда. Це не займе й хвилини.

Щось раптово замиготіло в повітрі, і найближчий чоловік із бульканням повалився на землю. Тоді лікті Коніни метнулися назад, врізавшись у животи тих, які стояли за нею. Її рука відскочила й пронеслася повз вухо Ринсвінда зі звуком, подібним на розривання шовку, і повалила чоловіка позаду нього. П'ятий намагався врятуватися втечею, однак був збитий підніжкою й сильно вдарився головою об стіну.

Коніна скотилася з нього й сіла, важко дихаючи. Її очі дико палали.

— Не подобається в цьому зізнаватися, однак тепер мені набагато краще, — сказала вона. — Звісно, я щойно зрадила шляхетним перукарським традиціям. Який жах.

— Так, — похмуро підтвердив Ринсвінд. — Я ж гадав, коли ти їх помітиш?

Коніна уважно оглянула ряд лучників, які з'явилися вздовж протилежної стіни. На їхніх обличчя застиг той флегматичний вираз обличчя без емоцій, притаманний людям, яким уже заплатили за роботу, і вони не особливо проти, що вона передбачає чиєсь вбивство.

— Час застосувати шпильки, — порадив Ринсвінд.

Коніна не ворухнулася.

— Мій батько завжди казав, що нападати на людей, озброєних до зубів ефективною метальною зброєю — повне безглуздя, — пояснила вона.

Ринсвінд, знаючи Коенову манеру спілкування, подивився на неї з недовірою.

— Ну, насправді він говорив, — додала вона, — «ніколи в житті не намагайся копнути дикобраза в дупу».

Від думки про майбутній сніданок Житнику ставало зле.

Він роздумував, чи не варто йому поговорити з Кардінґом, але його не покидало прохолодне відчуття, що старий чарівник не захоче його вислухати й точно йому не повірить. Насправді Житник і сам не був впевнений, що повірив би такій розповіді...

Та ні, точно повірив би. Він ніколи не забуде того, що сталося, як би не намагався.

Одна з проблем життя в Академії в ці дні полягала в тому, що будівля, в якій ви засинаєте, ймовірно, буде іншою, коли ви прокинетеся. Кімнати взяли за звичку змінюватися й переміщатися — наслідок хаотичних і випадкових чарів. Вони накопичувалися в килимах, настільки заряджаючи чарівників, що потиснувши комусь руку, ви гарантовано перетворите його на що-небудь. Насправді рівень чарів уже перевищував місткість Академії. Якщо незабаром не вирішити цю проблему, то навіть звичайні люди зможуть користуватися магією. Від усвідомлення цього холонуло серце, однак мозок Житника і так був настільки сповнений подібних думок, що його можна було використати як формочку для льоду. Саме тому він не збирався хвилюватися ще й через це.

Однак звичайна географія домашнього господарства не була єдиною проблемою. Чудотворна енергія здійснювала значний вплив навіть на їжу. Кеджері, яке ви підносили до рота виделкою, легко могло перетворитися на щось інше, перш ніж ви його проковтнули. У кращому випадку воно ставало неїстівним. Якщо ж вам не пощастило, то воно було їстівним, але далеко не тим, що вам подобається. Про це ви часто дізнавалися лише тоді, коли неперетравлена їжа намагалася повернутися назад.

Житник знайшов Койна в приміщенні, яке ще вчора було комірчиною для мітел. Тепер воно значно побільшало. Житник не мав поняття, з чим його порівняти, адже ніколи не чув про ангари для літаків. Хоча, чесно кажучи, у них не часто побачиш мармурову підлогу та безліч статуй. Це було явно не місце для кількох мітел і маленького побитого відра, що стояли в кутку. Однак розламані столи в колишній Великій залі пасували ще менше. Завдяки посиленню дії магічних хвиль, що пронизували Академію, вона зменшилася до розмірів того, що Житник, якби коли-небудь бачив щось подібне, назвав би крихітною телефонною будкою.

Він надзвичайно обережно прокрався в кімнату й зайняв своє місце в раді чарівників. У повітрі, сповненому магічної сили, відчувалася певна маслянистість.

Створивши крісло поруч із Кардінґом, Житник нахилився до нього.

— Ти нізащо не повіриш... — почав він.

— Цить! — прошипів Кардінґ. — Це неймовірно!

Койн сидів на табуретці в центрі кола, одна рука лежала на костурі, іншу він простягнув, тримаючи щось маленьке, біле та яйцеподібне. Воно було дивовижно розмитим.

«По суті, — подумав Житник, — якщо придивитися, то воно не таке й маленьке. Це щось велетенське, однак воно перебуває далеко-далеко звідси. А хлопчик просто тримає його в руці».

— Що він робить? — прошепотів Житник.

— Сам не знаю, — пробурмотів Кардінґ. — Наскільки ми зрозуміли, створює нову домівку для чарівників.

Довкола яйцеподібного предмета, наче відблиски далекої грози, мелькали струмені кольорового сяйва. Воно освітлювало замислене обличчя хлопчика знизу, надаючи йому подоби маски.

— Не уявляю, як ми всі туди вліземо, — зауважив скарбій. — Кардінґу, минулої ночі я бачив...

— Кінець, — сповістив Койн.

Він підняв яйце, яке час від часу спалахувало внутрішнім вогнем й утворювало крихітні білі протуберанці.

«Воно не лише дуже далеко, — подумав Житник, — воно ще й надзвичайно важке».

Воно пройшло крізь усі перешкоди, які можна виміряти грамами й кілограмами, і перейшло в дивовижну сферу протилежностей, де свинець — невагомий вакуум. Житник знову схопив Кардінґа за рукав.

— Кардінґу, це дуже важливо, коли я заглянув у...

— Я тебе серйозно прошу, перестань.

— Але костур, його костур, він не...

Койн устав і направив костур на стіну, де негайно утворилися двері. Він пройшов крізь них, надаючи чарівникам можливість кинутися слідом.

Койн перетнув садок архіректора, супроводжуваний зграйкою чарівників, які тягнулися за ним, як хвіст — за кометою, і зупинився аж біля берега Анка. Тут росло кілька старезних сивих верб, і річка текла — чи принаймні рухалася, підковою огинаючи невеликий луг, населений тритонами, відомий під оптимістичною назвою «Насолода чарівників». У літні вечори, коли вітер дув у напрямку ріки, це було приємною місциною для надвечірньої прогулянки.

Над містом досі висіла тепла срібляста імла. Койн перетнув вологу траву, встав у центрі й підкинув яйце, яке описало акуратну дугу й приземлилося з хлюпанням.

— Відійдіть подалі, — наказав він чарівникам, що наздогнали його. — І приготуйтеся втікати.

Койн скерував октироновий костур на яйце, що наполовину загрузло в грязюці. З його кінчика вилетіла октаринова блискавка й вдарила в яйце, яке вибухнуло дощем іскор, залишивши після себе блакитне й фіолетове сяйво.

Запанувала тиша. Дюжина чарівників в очікуванні витріщилася на яйце.

Вітерець абсолютно немістично сколихнув верби.

І більше нічого.

— Е-е... — відкрив було рота Житник.

А тоді почалися перші поштовхи. З дерев злетіло кілька листків, а вдалині якась пташка злякано спурхнула з поверхні води.

Звук почався з низького стогону, який був більш відчутним, ніж чутним, немов ноги всіх присутніх раптово перетворилися на вуха. Дерева тремтіли, кілька чарівників задрижало вслід.

Грязюка довкола яйця закипіла.

І вибухнула.

Земля злізла з нього, наче шкірка з лимона. Чарівників, які пірнули під дерева в пошуках укриття, забризкало багном, від якого підіймався пар. Лише Койн, Житник і Кардінґ залишилися спостерігати за тим, як на лузі підіймається блискуча біла будівля, з якої осипалися трава й ґрунт. Позаду проривалися інші вежі, крізь повітря виростали підстінки, поєднуючи все докупи.

Житник заскімлив, коли відчув, як земля втікає з-під його ніг і замінюється плиткою, поцяткованою сріблом. Вона невблаганно росла вгору, похитнула чарівника й піднесла трійцю високо над кронами дерев.

Дахи Академії проминули їх і залишилися далеко внизу. Анк-Морпорк розпростерся, як карта, ріка нагадувала полонену змію, а рівнини — туманну пляму. У Житника заклало вуха, але підйом продовжувався — все вище, аж до хмар.

Змоклі й змерзлі, вони опинилися під палючими променями сонця. Довкола на усі боки розкинулося покривало з хмар. Інші вежі здіймалися над ними, виблискуючи в різкому світлі дня.

Кардінґ незграбно опустився на коліна, обережно доторкнувся до підлоги й подав Житнику знак брати з нього приклад.

Скарбій доторкнувся до поверхні, гладшої за камінь. На дотик вона нагадувала теплий лід, а на вигляд — слонову кістку. Хоча поверхня й не була цілковито прозора, але складалося враження, що вона хоче такою стати.

Житник досить чітко усвідомив, що, заплющивши очі, він узагалі перестане її відчувати.

Він зустрівся з поглядом Кардінґа.

— Не дивися, гм, на мене, — пробурмотів він. — Я теж без поняття, що це таке.

Вони поглянули на Койна, а той пояснив:

— Це магія.

— Так, пане, але з чого це зроблено? — запитав Кардінґ.

— З магії. Сирої магії. Застиглої. Загуслої. Вона оновлюється щосекунди. Невже ви можете уявити кращий матеріал для нової домівки?

Костур спалахнув на мить, розганяючи хмари. Внизу з'явився Дискосвіт, і звідси, згори, було видно, що це дійсно диск, пришпилений до неба розташованою в центрі горою Серце Небес, на якій мешкали боги. Виднілося Округле море, що здавалося настільки близьким, наче в нього можливо пірнути прямо звідси, а також сплющені контури Хапонійського континенту, спотворені перспективою. Краєпад, що оточував край диску, здавався блискучою дугою.

— Воно занадто велике, — пробурмотів Житник під ніс.

Світ, в якому жив скарбій, простягався не набагато далі воріт Академії, що його цілком задовольняло. У такому світі людині може бути затишно. Тепер же він стояв у повітрі на висоті півмилі від землі на тому, чого якимось фундаментальним чином не існувало взагалі. Це явно перетинало всі межі комфорту.

Ця думка його шокувала. Він був чарівником і непокоївся через магію.

Житник обережно просунувся до Кардінґа.

— Це далеко не те, на що я розраховував, — зауважив той.

— Гм?

— Звідси він здається набагато меншим.

— Ну, не знаю. Послухай, я маю сказати...

— Поглянь на Вівцескелі. Таке враження, наче руку простягнеш — і торкнешся їх.

Вони розглядали високий гірський хребет, розташований за двісті ліг від них, — блискучий, білий і холодний. Казали, що якщо подорожувати в осердному напрямку крізь потаємні долини Вівцескель, у замерзлих землях під самим Серцем Небес можна віднайти таємниче королівство Крижаних Велетнів, ув'язнених там після останньої великої битви з богами. У ті дні гори були лиш острівцями у величезному морі льоду, який продовжує царювати на них і сьогодні.

— Що ти сказав, Кардінґу? — Койн усміхнувся усмішкою, що сяяла золотом.

— Повітря дуже чисте, пане. А все таке близьке й крихітне. Я тільки сказав, що майже можу до них торкнутися...

Койн махнув йому, наказуючи мовчати. Він витягнув худеньку руку й закатав рукав, щоб показати, що все відбудеться без обману. Простягнувши руку, Койн обернувся до чарівників, стискаючи в пальцях те, що, без сумніву, було пригоршнею снігу.

Вони спостерігали в приголомшеній тиші, як той тане й крапає на підлогу.

Койн розсміявся.

— Вам так важко в це повірити? — запитав він. — Хочете, я дістану вам перли з узбічного берега Круля або пісок з Великої пустелі Неф? Ваше старе чаклунство здатне хоч на половину цього?

Житнику здалося, що в голосі хлопчика забриніли сталеві нотки. Койн пильно вдивлявся в їхні обличчя.

Нарешті Кардінґ зітхнув і доволі спокійно сказав:

— Ні, усе життя я шукав магію, однак знайшов лише різнокольорові вогні, простенькі фокуси й старі, нудні книжки. Чаклунство нічогісінько не принесло цьому світу.

— А що, якщо я скажу тобі, що хочу розпустити ордени й зачинити Академію? Хоча, звісно, мої старші радники займуть місця, гідні їхнього статусу.

У Кардінґа аж побіліли кісточки пальців, однак він лише стенув плечима.

— Тут мало що скажеш, — відізвався він. — Яка користь від свічки в полудень?

Койн розвернувся до Житника. Костур теж. Витончені різьблені візерунки холодно споглядали скарбія. Один із них, біля верхівки костура, страшенно нагадував брову.

— Щось ти затих, Житнику. Ти зі мною не згоден?

«Ні. У цьому світі вже було чаротворство, яке змінилося на чаклунство. Воно — магія для людей, а не богів. Чаротворство — не для нас. З ним щось не те, але ми забули, що саме. Я любив чаклунство, воно не перевертало світ догори дриґом. Воно пасувало світу. Було правильним. Чарівник — ось ким я хотів бути».

Він опустив погляд на свої ноги.

— Згоден, — прошепотів він.

— Чудово, — задоволено мовив Койн.

Він підійшов до краю вежі і поглянув на карту вулиць Анк-Морпорка далеко внизу. Вежа мистецтв ледве сягала десятої частини цієї відстані.

— Гадаю, — почав він, — гадаю, що церемонія відбудеться наступного тижня, під час повного Місяця.

— Ем, але до повного Місяця ще три тижні, — повідомив Кардінґ.

— Наступного тижня, — повторив Койн. — Якщо я кажу, що Місяць буде повним, значить, так воно й буде.

Він продовжив споглядати будівлі Академії, — розміром з крихітні моделі, — а тоді тицьнув пальцем.

— Що це?

Кардінґ витягнув шию.

— Ем. Бібліотека. Так. Це бібліотека. Ем.

Наступила гнітюча тиша, і Кардінґ відчув, що від нього очікують подальших зауважень. Що завгодно, лиш би не ця тиша...

— Це місце, де зберігаються наші книжки. Дев'яносто тисяч томів, вірно, Житнику?

— Гм? А. Так. Гадаю, близько дев'яноста тисяч.

Койн сперся на костур й споглядав бібліотеку.

— Спаліть їх, — наказав він. — Усі.

Північ важко брела коридорами Невидної академії, а Житник із набагато меншою впевненістю обережно крався до безтурботних дверей у бібліотеку. Він постукав, і цей звук залунав у порожній будівлі таким голосним ехом, що скарбію довелося притулитися до стіни й зачекати, поки його серце трохи заспокоїться.

За мить він почув, ніби хтось пересуває важкі меблі.

— У-ук?

— Це я.

— У-ук?

— Житник.

— У-ук.

— Слухай, тобі треба вибиратися звідти! Він збирається спалити бібліотеку!

Відповіді не пролунало.

Житник упав на коліна.

— Він це зробить, повір, — прошепотів скарбій. — Можливо, він змусить мене це зробити, це все той костур, гм, йому відомо все, що відбувається, і те, що я все знаю... благаю, допоможи...

— У-ук?

— Минулої ночі я заглянув у його кімнату... костур... костур світився. Він стояв посеред кімнати, як маяк, а хлопчик тихенько плакав у ліжку. Я відчув, як костур звертається до нього, повчає, нашіптує жахливі речі, а потім він мене помітив, ти мусиш мені допомогти, ти єдиний, хто не під...

Житник зупинився. Його обличчя застигло. Сам того не бажаючи, він повільно розвернувся — а радше його щось м'яко обернуло.

Він знав, що Академія пустує. Усі чарівники перебралися в Нову Вежу, де навіть найслабший студент отримав розкішніші покої, ніж раніше були в найстарших магів.

Костур завис у повітрі за кілька футів від нього. Його оточувало тьмяне октаринове сяйво.

Житник встав із надзвичайною обережністю, притулився спиною до кам'яних мурів і, не відводячи погляду від костура, почав обережно ковзати вздовж стіни, поки не дійшов до кінця коридору. На розі він помітив, що костур хоч і не поворухнувся, але розвернувся довкола своєї осі, щоб слідкувати за ним.

Житник тихенько скрикнув, підібрав поділ мантії і побіг.

Костур перегородив йому шлях. Житник зупинився й хвильку постояв, намагаючись перевести подих.

— Я тебе не боюся, — збрехав він і, обернувшись на каблуках, закрокував в іншому напрямку.

Клацнувши пальцями, він створив смолоскип, що палав крихітним білим полум'ям (лише октариновий присмерк свідчив про магічне походження).

Костур знову опинився перед Житником. Світло його смолоскипа перетворилося на тонкий, палючий струмінь білого вогню, що спалахнув, зашипів і погас.

Він зачекав, поки його очі перестануть сльозитися від блакитного післясвітіння. Навіть якщо костур і досі був тут, то явно не збирався скористатися своєю перевагою. Коли зір повернувся, Житник зрозумів, що розрізняє ще темнішу тінь зліва від нього. Сходи, що ведуть до кухні.

Він кинувся до них, перестрибуючи невидимі сходинки й раптово важко приземлився на нерівну плитку. Крізь ґрати сочилося слабке місячне сяйво, а десь далеко, угорі, знав Житник, були двері, що вели в зовнішній світ.

Трохи похитуючись, пересилюючи біль у щиколотках, слухаючи, як гуде у вухах власне дихання, наче він повністю засунув голову в морську мушлю, Житник рушив безкінечною темною пустелею підлоги.

Під ногами щось дзенькнуло. Звісно, щурів тут не залишилося, але останнім часом кухнею майже не користувалися — кухарі Академії були найкращими в світі, однак тепер будь-який чарівник міг створити страву поза межами звичайної кулінарної майстерності. На стінах висіли велетенські мідні сковорідки в занедбаному стані — їхній блиск майже потьмянів, а на кухонній плиті під величезною аркою каміна не було нічого, окрім згаслого попелу...

Костур перегороджував чорний вхід, наче засув. Коли Житник дошкандибав до дверей, він розвернувся й завис у повітрі, випромінюючи спокійну недоброзичливість. А тоді дуже плавно поплив у напрямку скарбія.

Той позадкував, ковзаючи на слизьких від жиру камінцях. Щось вдарило його ззаду під коліна, і Житник заверещав, але, простягнувши руку, зрозумів, що це лише одна з колод для рубання дров.

Його рука у відчаї обмацала її порубану поверхню й раптом, майже втративши надію, наштовхнулася на сокиру, що застрягла в дереві. Інстинктивним жестом, древнім, як саме людство, пальці Житника обхопили її руків'я.

Він задихався, втратив терпіння, відчував себе не в тому місці і не в той час, до того ж так перелякався, що майже позбувся розуму.

Тож коли костур завис перед ним, він висмикнув сокиру, замахнувся зі всієї сили, яку тільки міг зібрати, і...

Завагався. Усе в ньому, що було від чарівника, виступало проти руйнації такої потужної сили, сили, якою, либонь, можна скористатися навіть зараз, яку може використати він...

Костур обернувся так, що тепер був націленим просто на Житника.

За кілька коридорів звідти стояв бібліотекар, спершись спиною об двері бібліотеки та споглядаючи блакитні й білі іскорки, що мерехтіли на підлозі. Він почув віддалений тріск сирої енергії, а згодом ще один звук, що почався з низького, а закінчився на такій висоті, що навіть Гав затулив вуха лапами, не витримавши його.

А тоді пролунало тихе, пересічне подзвякування — таке може видати розплавлена, покручена сокира, що впала на підлогу з плитки.

Це був один із тих звуків, який перетворює тишу, що наступає опісля, на теплу лавину.

Бібліотекар загорнувся в тишу, наче в плащ, поглянув догори, розглядаючи книжки ряд за рядом. Кожна з них слабко пульсувала в потоці власної магії. Книжки, полиця за полицею, опустили[17] на нього погляд. Вони все чули. Він відчував їхній страх. Кілька хвилин орангутан стояв непорушно, наче статуя, а тоді дійшов якогось рішення. Прочовгавши до столу й довго в ньому порившись, він нарешті витягнув важелезне кільце, що наїжилося ключами. Тоді він повернувся на середину кімнати й повільно мовив:

— У-ук.

Книжки витягнулися на своїх полицях, затихли й приготувалися слухати.

— Де це ми? — запитала Коніна.

Ринсвінд озирнувся й зробив припущення.

Вони досі перебували в серці Аль Халі. Він чув, як воно гуде за стінами. Однак у центрі переповненого міста хтось розчистив широчезний простір, обгородив його й посадив сад, настільки романтично природний, що він був таким реальним на вигляд, як цукрове порося.

— Схоже, що хтось взяв двічі по п'ять миль міської території й обгородив їх стінами й вежами, — припустив Ринсвінд.

— Дивна ідея, — мовила Коніна.

— Ну, деякі тутешні релігії... Розумієш, вони вважають, що після смерті ти потрапляєш у такий ось сад, де вся ця музика, і... і... — затнувся Ринсвінд і жалюгідно продовжив: — шербет і... молоді дівчата.

Коніна оглянула зелену велич саду за стінами, зі всіма його павичами, хитромудрими арками й ледь хрипкуватими фонтанами. На неї байдуже поглянула дюжина напівлежачих жінок. Прихований струнний оркестр виконував складну хапонську музику в стилі «бхонг».

— Я не вмирала, — заявила Коніна. — Гадаю, таке я б точно не забула. Крім того, у моїй уяві рай геть не такий, — вона критично оглянула жінок, які розляглися на подушках. — Цікаво, хто їх стриже?

Кінчик шаблі кольнув у її поперек, і Коніна з Ринсвіндом вирушили пишно оздобленою доріжкою до невеличкого павільйону, вкритого куполом й оточеного оливковими деревами. Дівчина нахмурилася.

— Та й шербет я не люблю.

Ринсвінд на це не відреагував. Він був зайнятий дослідженням власного душевного стану, і те, що він побачив, не особливо підбадьорювало. У чарівника виникло погане передчуття — схоже, він починав закохуватися.

Він розпізнав усі симптоми: спітнілі долоні, відчуття жару в шлунку, загальне відчуття того, що шкіра на його грудях перетворилася на натягнуту гуму. Кожного разу, коли Коніна зверталася до нього, йому здавалося, що хтось заганяє йому в хребет розпечену сталь.

Ринсвінд зиркнув на Багаж, що стоїчно тупотів поруч із ним, і розпізнав у нього такі самі симптоми.

— І ти теж? — запитав він.

Можливо, це була лиш гра світла на пощербленій кришці Багажа, але на хвильку Ринсвінду здалося, що той став червонішим, ніж зазвичай.

Звісно, між мудрою грушкою та її власником встановлюється доволі дивний ментальний зв'язок... Ринсвінд похитав головою. Однак це пояснювало, куди зникла колишня недоброзичливість Багажа.

— З цього нічого не вийде, — сказав чарівник. — Розумієш, вона жінка, а ти, ну, ти... — він зупинився. — Ну, чим би ти не був, ти дерев'яний. Нічого не вийде. Люди пліткуватимуть.

Ринсвінд обернувся й зиркнув на вартових у чорному, що його супроводжували.

— А ви чого витріщилися? — суворо буркнув він.

Багаж підкрався до Коніни бочком і впритул слідував за нею, поки дівчина не вдарилась об нього щиколоткою.

— Відвали! — гаркнула вона, копнувши Багаж ще раз, — цього разу навмисно.

Його обличчя нечасто щось виражало, однак зараз у його погляді вгадувалося крайнє обурення від того, що дівчина його зрадила.

Павільйон попереду них був оздобленою коштовним камінням будівлею, що мала форму цибулини й спиралася на чотири колони. Усередині валялася купа подушок, на яких лежав доволі товстий чоловік середнього віку в оточенні трьох жінок. На ньому була пурпурова накидка, заткана золотою ниткою. Жінки, наскільки міг судити Ринсвінд, демонстрували, що за допомогою шести кришок від невеличких каструль і кількох ярдів гардини можна створити практично все, хоча — Ринсвінд здригнувся — їх явно забракло, щоб нормально вдягнутися.

Чоловік, здавалося, щось писав. Він зиркнув на них.

— Ви часом не знаєте непоганої рими до слова «я»? — дещо роздратовано буркнув він.

— Паля? — запитав Ринсвінд. — Земля?

— Теля? — з удаваним захопленням запропонувала Коніна.

Чоловік завагався.

— Теля, якщо чесно, мені подобається. Телята розкривають перед нами безліч можливостей. Теля, мабуть, підійде. До речі, візьміть собі подушки. Скуштуйте шербету. Чого встали, як стовпи?

— Це все мотузки, — зізналася Коніна.

— А в мене алергія на холодну сталь, — додав Ринсвінд.

— Леле, яка нудьга, — товстий чоловічок плеснув у долоні, так густо внизані перснями, що цей звук прозвучав більше схожим на дзвін.

Двоє вартових хутко виступили вперед, перерізали мотузки, після чого весь батальйон зник, хоча Ринсвінд гостро відчував погляд кількох дюжин пар темних очей, які спостерігали за ним з найближчих кущів. Тваринний інстинкт підказував, що хоча вони й опинилися на самоті з Коніною і товстуном, будь-який агресивний рух з його боку може раптово перетворити цей світ на доволі неприємне місце, сповнене гострого болю. Ринсвінд старався випромінювати спокій і неймовірну приязнь. А також силкувався підібрати правильні слова.

— Ну, — наважився він, оглядаючи парчеві запони й вишукані подушки, обшиті золотом, — непогано ти тут облаштувався. Твій дім... — Ринсвінд задумався, намагаючись підібрати найвлучніший опис, — це просто диво рідкісної вишуканості.

— Людина прагне до простоти, — зітхнув товстун, продовжуючи енергійно писати. — Що вас сюди привело? Звичайно, я завжди радий зустрічі з товаришами-любителями поетичної музи...

— Нас сюди привели, — пояснила Коніна.

— Чоловіки з шаблями, — додав Ринсвінд.

— Чудові хлопці, намагаються тримати себе у формі. До речі, не бажаєте?

Він клацнув пальцями, подаючи знак одній із дівчат.

— Ні, ем, не зараз, — запротестував Ринсвінд, але вона просто принесла тарелю з якимись золотисто-коричневими паличками й соромливо подала йому.

Він узяв одну й спробував.

Вона була чудовою — солодкою, хрумкою, з присмаком меду. Ринсвінд узяв ще дві.

— Вибачте, — звернулася Коніна, — але хто ви? І де це ми?

— Мене звати Креозот, сериф Аль Халі. А це мої Хащі. Старався зі всіх сил.

Ринсвінд подавився медовою паличкою.

— Невже той Креозот, який «настільки багатий, як Креозот»? — запитав він.

— То був мій любий батечко. Я ж, якщо чесно, набагато заможніший. Коли в людини сила-силенна грошей, боюся, досягнути простоти важкувато. Стараюся зі всіх сил, — зітхнув він.

— Чому б не спробувати роздати багатство бідним? — запропонувала Коніна.

Він знову зітхнув.

— Це не так просто, ти ж знаєш. Ні, доводиться досягати малого значними засобами.

— Але послухай, — залопотів Ринсвінд, обсипаючи все навкруги крихтами палички, — кажуть, що все, до чого ти торкаєшся, перетворюється на золото.

— Це б дещо ускладнило ходіння в туалет, — життєрадісно заявила Коніна. — Вибачте.

— Про мене розповідають і таке, — відповів Креозот, роблячи вигляд, що нічого не чув. — Це так втомлює. Наче заможність чогось вартує. Справжні багатства зберігаються в скарбницях літератури.

— Той Креозот, про якого розповідали мені, — повільно продовжила Коніна, — був головою банди, ну, божевільних убивць. Справжніх асасинів, які вселяли страх у жителів всієї серцесвітної Хапонії. Не майте це за образу.

— А, ну так, мій любий батечко, — мовив Креозот-молодший. — Це були гашишими[18]. Свіжа ідейка, але далеко не ефективна. Тому ми найняли Душогубів.

— Ага. Названих на честь якоїсь релігійної секти, — знаюче додала Коніна.

Креозот уважно подивився на неї.

— Ні, — повільно промовив він. — Гадаю, не через це. Мабуть, ми назвали їх так, бо вони здатні одним ударом проломити людині череп. Справжнє жахіття.

Сериф підняв пергамент, на якому писав раніше, і продовжив:

— Я прагну вести розсудливіше життя, тому й перетворив центр міста на Хащі. Набагато краще для плину думок. Людина робить усе, що в її силах. Зачитати вам моє останнє творіння?

— Створіння? — перепитав Ринсвінд, який не слідкував за розповіддю.

Креозот простягнув пухку долоню й продекламував:

«Літній палац під гіллям, пляшка вина, буханка хліба, кус-кус з ягням і кабачком, засмажені язики павича, кебаб, шербет із льодом, набір цукерок на візку, і тебе вибираю я,

Співаєш за спиною в Хащах,

А Хащі це...»

Він зупинився і, задумавшись, взяв у руку перо.

— Мабуть, теля таки не підходить, — мовив він. — Ретельно все обдумавши...

Ринсвінд оглянув доглянуту, прямо-таки підстрижену манікюрними ножицями зелень, акуратно розставлене каміння й стіни, які це все оточували. Одна з дівчат йому підморгнула.

— То це і є Хащі? — поцікавився він.

— Мої садівники-декоратори відобразили всі необхідні деталі. Ціла вічність пішла на те, щоб зробити струмочки достатньо звивистими. З надійних джерел мені відомо, що в них закладені дика розкіш і вражаюча природна краса.

— І сила-силенна скорпіонів, — додав Ринсвінд, тягнучись за ще однією медовою паличкою.

— Щодо цього нічого не знаю, — мовив поет. — Скорпіони здаються мені непоетичними. Відповідно до стандартних мистецьких інструкцій, більше пасували б дикий мед і сарана, хоча комахи мені ніколи особливо не смакували.

— Мені завжди здавалося, що сарана, яку споживають люди в якійсь глушині — це плоди якогось дерева, — здивувалася Коніна. — Батько неодноразово розповідав, наскільки вона смачна.

— То це не комахи? — запитав Креозот.

— Навряд.

Сериф кивнув Ринсвінду.

— Тоді можеш їх доїсти, — сказав він. — Бридкі хрумкі створіння, ніколи не розумів, чим вони можуть подобатися.

— Мені б не хотілося здатися невдячною, — сказала Коніна, перекриваючи несамовитий кашель Ринсвінда, — але чому ти наказав привести нас сюди?

— Хороше питання.

Кілька секунд Креозот дивився на неї відсутніми очима, немов намагаючись пригадати, чому вони тут опинилися.

— Ти дійсно досить приваблива молода дівчина, — зауважив він. — На цимбалах часом не граєш?

— А скільки в них лез? — поцікавилася Коніна.

— Шкода, — засмутився сериф. — У мене є одні — спец-замовлення з-за кордону.

— Мій батько навчив мене грати на губній гармонії, — повідомила дівчина.

Губи Креозота беззвучно зарухалися, наче пробуючи цю думку на смак.

— Не те, — зрештою відповів він. — Губна гармонія мало з чим римується. Однак дякую за пропозицію, — він кинув на неї ще один задумливий погляд. — Знаєш, а ти дійсно дуже приваблива. Тобі коли-небудь говорили, що твоя шия нагадує вежу з слонової кістки?

— Ні разу.

— Шкода, — повторив Креозот.

Він порився серед подушок і, діставши маленький дзвіночок, задзвонив у нього.

За мить з-за павільйону виринула висока, похмура постать. Думки цього чоловіка могли б пройти крізь штопор, абсолютно не перекручуючись, а щось у його очах могло б змусити оскаженілого гризуна збентежено зупинитися й повернутися навшпиньках.

На його обличчі було написано, що він — великий візир. Немає сенсу розповідати йому про обман вдів чи ув'язнення вразливих молодиків у печерах з несправжніми коштовностями — нічого нового він не дізнається. Що стосується брудної роботи, то візир, мабуть, написав із неї підручник. Або, що більш імовірно, поцупив його в когось.

На ньому був тюрбан, з-під якого стирчав гостроверхий капелюх. Звісно, також він носив довгі тонкі вуса.

— А, Абріме! — скрикнув Креозот.

— Ваша Високосте?

— Мій великий візир, — відрекомендував сериф.

«Я так і думав», — сказав собі Ринсвінд.

— Ці люди — для чого ми привели їх сюди?

Візир покрутив вуса так, наче вирішив позбавити права викупу заставної ще одну дюжину боржників.

— Капелюх, Ваша Високосте, — сказав він. — Капелюх, якщо пригадуєте.

— А, точно. Неймовірно. Куди ми його поділи?

— Заждіть, — поспішно перебив Ринсвінд. — Цей капелюх... він же не такий потріпаний, гостроверхий, обвішаний цілою купою непотребу? Типу мережива й всяких камінчиків, і... — він завагався й уточнив: — Ніхто ж не намагався його надягнути?

— Він заздалегідь попередив, щоб ми навіть не думали про це, — сповістив Креозот. — Тож Абрім наказав одному з рабів приміряти капелюх. Раб повідомив, що від цього в нього розболілася голова.

— Також капелюх сповістив, що незабаром прибудете ви, — сказав візир, — тому я... точніше, сериф подумав, що ви зможете розповісти нам більше про цей неймовірний артефакт?

Існує тон голосу, відомий як питальний; саме його використовував візир. Ледь помітна різкість у його словах свідчила про те, що якщо він не дізнається про капелюх щось нове в найкоротший термін, Ринсвінду судилося пережити цілий ряд різноманітних заходів, у яких активно використовуватимуться слова на кшталт «розжарений до червоного» і «ножі». Усі великі візири говорять подібним тоном. Мабуть, десь існує школа, де такому вчать.

— Боженьку, я такий радий, що ти його знайшов, — зрадів Ринсвінд. — Це капелюх аргхгрхгх...

— Прошу? — відізвався Абрім, подаючи сигнал кільком вартовим, які вешталися неподалік. — Я не почув, що ти сказав після того, як юна леді, — він вклонився Коніні, — зацідила тобі ліктем у вухо.

— Гадаю, — ввічливо, але твердо сказала Коніна, — краще вам відвести нас до нього.

Минуло п'ять хвилин, і капелюх, що спочивав на столі в скарбниці серифа, озвався невдоволеним голосом:

Нарешті. Що вас затримало?

У цю мить, коли Ринсвінд з Коніною ось-ось могли стати жертвами жорстокого нападу, Койн збирався виступити з промовою про віроломство перед усіма чарівниками, які скулилися від жаху, а Диск майже підкорився магічній диктатурі — саме час звернутися до проблематики поезії й натхнення.

Наприклад, сериф, який сидів у своїх розкішних Хащах, щойно перегорнув свій зошит із поезією, щоб перечитати такі строфи:

І зітхнув, оскільки розжарені до білого рядки, що розпалювали його розум, ніколи не виходили такими, як він уявляв.

Насправді вони й не могли вийти такими.

Дуже шкода, однак таке трапляється повсякчас.

У всіх багатовимірних світах мультивсесвіту усім відомий незаперечний факт, що всі дійсно значущі відкриття здійснюються в коротку мить натхнення. Звісно, цьому передують години тяжкої праці, але все вирішує вигляд, наприклад, падіння яблука, киплячого чайника або води, що переливається через край ванни. Щось клацає в голові спостерігача, і все стає на свої місця. Структура ДНК, як вважає багато людей, завдячує своєму відкриттю випадковому погляду, кинутому на гвинтові сходи саме в ту мить, коли мозок вченого досягнув ідеальної температури для сприйняття нових ідей. Якби він скористався ліфтом, уся генетична наука пішла б зовсім іншим шляхом[19].

Чомусь цю мить вважають чимось прекрасним. Однак це не так. Ця мить трагічна. Крихітні часточки натхнення літають по всьому Всесвіту, проходячи крізь найгустіші речовини з такою ж легкістю, як нейтрино проникає крізь купу солодкої вати, і більшість із них не влучає в ціль.

Ще гірше те, що деякі з них таки потрапляють у потрібне місце, але не в тому мозку.

Наприклад, дивний сон про свинцевий пончик, що лежить на опорі підйомного крану висотою в милю, який, за умови попадання в правильний мозок, послужив би каталізатором винайдення нового способу вироблення електроенергії за допомогою пригнічення гравітаційної сили (дешева, невичерпна й абсолютно нешкідлива для довкілля форма енергії, яку цей світ шукав цілі століття, і через її відсутність розв'язав жахливу й беззмістовну війну), насправді наснився маленькій качці, цілковито збитій з пантелику.

Якби не лихий удар долі, вид табуна білих коней, що мчать галопом крізь поле, поросле дикими гіацинтами, міг би надихнути талановитого композитора на написання «Сюїти летючих богів», яка би принесла спасіння й стала бальзамом для душ багатьох. Однак він лежав вдома і хворів на оперізуючий лишай. Тому натхнення найшло на найближчу жабу, яка була не в змозі зробити приголомшливий внесок у царину фонетичної поезії.

Чимало цивілізацій усвідомило це жахливе марнотратство й випробувало різноманітні методики, щоб цьому запобігти. Більшість із них включала в себе приємні, але незаконні способи налаштувати мозок на хвилю необхідної довжини за допомогою екзотичних трав або продуктів бродіння дріжджів. Це ні разу не спрацювало належним чином.

Тому Креозот, на якого уві сні зійшло натхнення для створення доволі витонченого вірша про життя та філософію, а також про те, що вони стають набагато кращими, якщо дивитися на них крізь дно винного келиха, не міг нічого подіяти, адже його поетичні здібності були приблизно на рівні гієни.

Залишається нерозгаданим, чому боги дозволяють продовжуватися подібним речам.

Насправді іскра натхнення, необхідна для того, щоб чітко і ясно пояснити цей факт, дійсно спалахнула, однак істота, на яку вона зійшла — крихітна синичка — так і не змогла як слід прояснити ситуацію, навіть доклавши титанічних зусиль, щоб залишити кілька закодованих повідомлень на денці плящин з-під молока. За дивним збігом обставин, філософ, який присвятив не одну безсонну ніч вирішенню цієї самої загадки, раптово прокинувся з чудовою ідеєю, яка давала змогу діставати горішки з годівничок у новий спосіб.

Що знову повертає нас до теми магії.

Далеко звідси, у темній безодні міжзоряного простору, несеться вперед самотня часточка натхнення, несвідома своєї участі, що, у принципі, не так і погано, адже її призначення — за лічені години влучити в крихітну область мозку Ринсвінда.

Труднощі виникли б навіть тоді, якби вузол творчості Ринсвінда був потрібного розміру, але ця часточка стикнулася з нездійсненною задачею — влучити в рухому ціль розміром з родзинку на відстані кількох сотень світлових років. Життя маленької субатомної частинки у величезному Всесвіті може видатися непростим.

Якщо їй це вдасться, то незабаром Ринсвінда осяє серйозна філософська ідея. Якщо ж ні, то найближча до нього цеглина отримає важливу інформацію, але не буде здатна її осягнути.

Палац серифа, у легендах відомий як Роксі, займав більшу частину центру Аль Халі — ту, яку ще не заполонили Хащі. Більшість речей, пов'язаних із Креозотом, була звеличена в міфології, і цей палац, всіяний арками, куполами й колонами, за чутками мав більше кімнат, ніж можливо перелічити. Ринсвінд не мав поняття, який порядковий номер у кімнати, в якій він опинився.

— Він чарівний, правда? — запитав візир Абрім і тицьнув Ринсвінда під ребра.

— Ти ж чарівник, — сказав він. — Ану зізнавайся, на що він здатен?

— Звідки тобі відомо, що я чарівник? — у відчаї запитав Ринсвінд.

— Це написано на твоєму капелюсі, — пояснив візир.

— А-а-а.

— І ти був з ним на кораблі. Мої люди тебе бачили.

— Сериф наймає работорговців? — різко втрутилася Коніна. — Мало чого спільного з прагненням до простоти!

— Ні, насправді вони служать мені. Я ж візир, все-таки, — озвався Абрім. — Від мене цього очікують.

Він задумливо поглянув на дівчину й кивнув вартовим.

— Чинний сериф доволі високодуховний, — сказав він. — Я ж, навпаки, ні. Відведіть її в гарем, — він закотив очі й роздратовано зітхнув. — Впевнений, на неї там чекає лише смертельна нудьга і, можливо, охрипле горло.