Сцену, в якій Роланд перемагає у бою свого вчителя Корта й вирушає на гульки до менш вишуканої частини Ґілеаду, було написано навесні 1970 року. А ту, де наступного ранку в борделі з’являється Роландів батько, — влітку 1996-го. І хоча між двома подіями в романному світі минає лише шість годин, у житті автора спливло двадцять шість років. І все ж момент настав, і я опинився у ситуації, коли довелося конфронтувати з самим собою. З одного боку хвойдиного ліжка стояв бородатий безробітний школяр з довгим чорним волоссям, а з другого — автор популярних романів («Найвідоміший у Америці майстер писати різний непотріб», як мене любовно охрестили легіони захоплених критиків).
Про це протистояння я згадую лише тому, що воно підсумовує, наскільки важлива для мене Темна Вежа. Я написав достатньо романів та оповідань, щоб заповнити цілу сонячну систему уяви, проте історія Роланда — це мій Юпітер, порівняно з яким усі інші планети блякнуть (принаймні на мій погляд). Це місце, де панує дивна атмосфера, царство викривленого ландшафту й ошалілої гравітації. Я сказав, порівняно з Вежею все інше блякне? Ні, це ще м’яко сказано. Я потроху починаю розуміти, що світ (чи світи) Роланда насправді містить у собі всі витвори моєї уяви. У Серединному світі є місце для Рендала Флеґґа, Ральфа Робертса, мандрівників з «Очей дракона», навіть для отця Калагена, священика з «Жереба Салема», що виїхав з Нової Англії автобусом компанії «Ґрейхаунд», а в результаті оселився на межі страхітливої частини Серединного світу, яка називалася Край ґрому. Скидається на те, що всі вони зрештою оселяються в світі Вежі. А чом би й ні? Серединний світ було створено першим: решти світів не існувало ще навіть у проекті, а цей уже слався перед Роландовими блакитними очима снайпера.
З цією книгою я надто забарився — і багато читачів, хто знаходить утіху в пригодах Роланда, потерпали від нетерплячки. Хочу вибачитися за це. Причину затримки найліпше висловила Сюзанна, коли готувалася загадати Блейнові першу в їхньому змаганні загадку: «Починати завжди важко». Ця думка у повній злагоді з моєю власною.
Я знав, що «Чаклун та сфера» має висвітлювати дні юності Роланда, його перше кохання, і саме цього я до смерті боявся. Саспенс — це доволі просто (принаймні, для мене), а кохання — складно. Я зволікав як міг, бив байдики, відкладав, і книга не писалася.
Нарешті я почав: працював у номерах мотелів на своєму Macintosh PowerBook, поки перетинав усю країну, їдучи із Колорадо до Мейна по закінченні роботи над міні-серіалом за мотивами «Сяйва». Коли я вів машину на північ, долаючи пустельні милі західної Небраски (за іронією долі, саме там, коли я повертався з Колорадо, народився задум оповідання «Діти кукурудзи»), мені спало на думку, що як не почну зараз, то взагалі ніколи не напишу цю книгу.
«Але я вже підзабув, що таке романтичне кохання, — сказав я собі. — Я знаю, що таке шлюб, кохання зрілої людини, проте в сорок вісім не дивно, що ти забув, яка вона — палка пристрасть сімнадцятирічного».
«Я тобі допоможу», — прозвучала в моїй голові відповідь. Я не знав, чий то був голос, що промовив до мене того дня неподалік від Тетфорда, штат Небраска, проте зараз я вже в курсі, бо зазирнув у вічі тій людині — стоячи перед нею по інший бік ліжка в країні, яка в усіх деталях існує в моїй уяві. Кохання Роланда до Сюзен Дельґадо (і її любов до нього) — це історія, яку розповів мені хлопчисько, що почав писати «Темну Вежу». І якщо вона правдива, то лише завдяки йому. А якщо брехлива, списуйте все на труднощі перекладу.
Також я дуже вдячний своєму другові Чаку Верілу, котрий редагував цю книгу і в усьому мене підтримував, поки вона писалася. Його заохочення й допомога були просто безцінними, так само, як і підтримка Елейн Костер, яка випустила всі ці ковбойські романи в м’якій обкладинці.
Але найбільше я маю подякувати своїй дружині, яка всіма силами підтримувала мене в цьому шаленстві й допомогла в роботі, сама про це не здогадуючись. Якось, у важкі часи, вона подарувала мені кумедну гумову фігурку, яка мене розсмішила. Це Рокет Дж. Білка, у синьому шоломі пілота, з широко розставленими лапами. Я поставив цю фігурку на рукопис, коли той усе більшав (і більшав… і більшав), сподіваючись, що любов, якою вона променилася, якимось чином підживить працю. Напевно, це спрацювало, принаймні, частково — адже книгу написано. Я не знаю, добра вона чи погана — приблизно на чотирьохсотій сторінці я втратив відчуття перспективи, — але вона є, і це саме по собі диво. Я вже починаю потроху вірити в те, що доживу, щоб довести весь цикл до завершення. (Постукаймо по дереву.)
Гадаю, своєї черги бути написаними чекають ще три романи. У двох з них місцем дії буде Серединний світ, а один буде цілковито зав’язаним на нашому — в ньому я розповім про пустир на розі Другої й Сорок шостої і троянду, що на ньому росте. А троянда, скажу я вам, під великою загрозою.
Наприкінці Роландів ка-тет потрапить до сутінкового краю, що зветься Краєм Грому… і до того, що знаходиться за ним. Можливо, до Вежі дійдуть не всі, але я вірю, що ті, хто врешті-решт її побачать, триматимуться і будуть непохитними.
Стівен Кінг
Ловел, штат Мен, 27 жовтня 1996 р.