Чаклун та сфера. Темна вежа IV

Розділ I ПІД МІСЯЦЕМ-ЦІЛУНКОМ

Над шпичастим пагорбом за п’ять миль на схід від Гембрі й на десять миль південніше від Каньйону Петлі висів досконалий срібний диск — Місяць-Цілунок, як називали його під час Повної Землі. Біля підніжжя пагорба досі стояла літня спека, задушлива навіть через дві години після заходу сонця, проте на верхівці Коос гуляли вітри й повітря було крижаним, наче вже прийшли Жнива. Ніч для жінки, що мешкала тут на самоті (не рахуючи змію й старого кота-мутанта), обіцяла бути довжелезною.

Та нічого, нічого, мій любий. Робочим рукам сумувати ніколи. Ніколи і все тут.

Тихо сидячи біля вікна у великій кімнаті своєї хижі (усього кімнат було дві, друга — спальня завбільшки з комірчину), вона чекала, поки стихне стукіт кінських копит за її відвідувачами. На плечі в неї сидів шестиногий кіт Чахлик.

Троє коней везли на собі трьох чоловіків. Великі мисливці за трунами — так ті троє себе величали.

Жінка пирхнула. Які ж смішні ці чоловіки, їй-богу, а найсмішніше те, що вони навіть не здогадуються, які вони кумедні. Самовдоволені бундючні індики. Такі горді за свої м’язи, свої безрозмірні черева, куди влазить повно їдла і питва, такі безмежно горді за свої шпичачки. Так, навіть нині, коли вони в більшості своїй спроможні лише вилити сім’я, з якого виходять діти, що їх краще зразу топити в найближчій криниці. Але ж це не їхня провина, правда ж, любий? Ні. Винна жінка:

її черево — вона й винна. Чоловіки такі боягузи. Такі самовдоволені боягузи з посмішками до вух. Ці троє нічим не вирізнялися з-поміж інших. Старий, що кульгав, був уважний, о так, його погляд був такий ясний і надміру цікавий. Але нічого такого, з чим вона б не змогла впоратися.

Чоловіки! Вона ніяк не могла зрозуміти, чого деякі жінки так їх бояться. Хіба боги не зробили так, щоб найвразливіша частка їхнього нутра звисала назовні, наче кишка, що вилізла з тіла? Тільки заціди їм туди, й вони скрутяться, мов ті змії. А трохи попести там — і їхні мізки потануть. Хто сумнівається у цій мудрості, нехай лишень подивиться на друге діло, яке чекало на неї сьогодні ввечері. Торін! Мер Гембрі! Верховний Захисник баронії! Нема дурня гіршого за старого!

Втім, ці думки поки що не мали над нею особливої влади, та й їм шкоди ніякої не завдавали. Троє чоловіків, що називали себе Великими мисливцями за трунами, привезли їй диво, і вона на нього подивиться. О так, вона очима вбере в себе його сяйво.

Кульгавий, Джонас, наполіг, щоб вона сховала його, — йому сказали, що в неї є місце для таких речей. Дивитися на нього він не хотів, щоб він дивився на якісь її потаємні місця (зачувши цей дотеп, Діпейп і Рейнолдз заіржали, як ті тролі). І вона сховала. Стукіт копит уже поглинув вітер, її руки були розв’язані. Дівчина, чиї цицьки позбавили Гарта Торіна навіть тих жалюгідних решток, що ще лишалися від його мізків, прийде щонайменше через годину (стара вимагала, щоб дівчина йшла від міста пішки, мовляв, прогулянка під місяцем очистить її, а насправді це було потрібно, щоб мати запас часу). І впродовж цієї години можна робити все, що заманеться.

— О, він прекрасний, я впевнена, — прошепотіла вона. І чи то їй здалося, чи то справді в тому місці, де з’єднувалися її старезні криві ноги, зажевріло якесь тепло? Волога проступила у висхлому струмку? О боги!

— О так, я відчувала його розкіш навіть крізь скриню, в яку вони його сховали. Він такий гарний, Чахлику, такий, як ти, — вона зняла кота з плеча і піднесла його до очей. Старий облізлий котище захурчав і потягнувся писком до хазяйки, а та поцілувала його в ніс. Від щастя кіт аж заплющив каламутні сіро-зелені очі. — Такий прекрасний, як ти, так!

Вона опустила кота на підлогу, і він побрів до вогнища, де ліниво лизав колоду вогонь. У тьмяному помаранчевому світлі, яке осявало кімнату, хвіст Чахлика, роздвоєний на кінчику, наче вила в чорта на старій гравюрі, погойдувався вперед-назад. Сонно посмикувалися зайві ноги, що бовталися по боках. Страшна тінь, що тяглася по підлозі й росла на стіні, нагадувала покруч кота з павуком.

Стара підвелася й почвалала до своєї спальної комірчини, де була схована та річ, яку дав їй Джонас.

— Якщо загубиш, накладеш головою, — попередив він.

— Не бійся, мій добрий друже, — з послужливою кривою посмішкою відповіла вона, озираючись через плече, а сама подумки пирхнула: «Чоловіки! Тупі пихаті індики!»

Тепер вона підійшла до ліжка, стала навколішки й провела долонею по земляній підлозі. В землі проступили лінії у формі квадрата. Вона тицьнула пальцями в одну з ліній, і та розкрилася. Стара підняла потаємну кришку, настільки добре замасковану, що ніхто чужий в житті б її не знайшов, і під нею виявилося невелике квадратне заглиблення в землі. Всередині стояла скринька з залізного дерева. На її кришці, скрутившись, лежала тоненька зелена змійка. Коли стара торкнулася її спини, змія підвела голову й нечутно засичала, показуючи дві пари ікол — два вгорі і два внизу.

Вона підняла змію, ніжно щось до неї белькочучи. Коли пласка пащека опинилася впритул до очей старої, зміїний рот розтулився ширше й сичання стало чутним. Стара й собі розкрила рота і з-під зморшкуватих сірих губ висолопила жовтого смердючого язика. На нього впали дві краплі отрути (домішаної в пунш, цієї кількості цілком вистачило б, щоб отруїти цілу учту). Стара проковтнула й одразу ж відчула, як, наче від міцної наливки, запекло в роті, горлі й грудях. На якусь мить кімната попливла перед очима, й жінка почула голоси, що бурмотіли в смердючому повітрі, хижі голоси тих, кого вона називала «друзями-невидимками». У борозни, які час проорав на її щоках, ринула липка вода. Потім стара видихнула, і світ навколо зупинив свій рух. Голоси замовкли.

Вона поцілувала Ермота межи очі без повік (час Місяця-Цілунку, подумала вона) і поклала на підлогу. Змія поповзла під ліжко, скрутилася там у клубок і споглядала, як хазяйка водить руками по кришці скрині. Руки вище ліктів у жінки тремтіли, і жар у лоні відчувався тепер сильніше. Вже багато років вона не відчувала поклику природи, але тепер він прокинувся, і не Місяць-Цілунок до того спричинився. Чи то пак був не єдиною причиною.

Скринька була замкнена, ключа Джонас не залишив. Але то не перешкода для неї, адже вона прожила довге життя, багато бачила і була посередником між людьми й такими істотами, від яких більшість чоловіків, пихатих і самовдоволених, дали б драла відразу, щойно їх забачили. Вона простягнула було руку до замка, інкрустованого оком і девізом Високою Мовою (Я БАЧУ ТОГО, ХТО МЕНЕ ВІДМИКАЄ), але одразу ж її забрала. Вмить її нюх вловив ті запахи кімнати, яких вона зазвичай не відчувала: плісняви, пилу, брудного матраца і крихт їжі, яку вона споживала у ліжку, сморід попелу і давнього ладану, запах жінки з мокрими очима і сухою (принаймні, зазвичай) поцькою. Вона не відчинятиме скриньку і не дивитиметься на сховане в ній диво тут, у цій кімнаті. Вона вийде надвір, на свіже чисте повітря, а якщо воно чимось і пахне, то лише шавлією та мескітом.

Вона роздивлятиметься диво у світлі Місяця-Цілунку.

Крекчучи, Рея з пагорба Коос витягла скриньку з ями в землі, підвелася на ноги, не перестаючи кректати (цього разу звук уже йшов з отвору в нижній частині тіла), запхала скриньку під пахву і вийшла з кімнати.

Від крижаного вітру, що дув у цих висотах майже не перестаючи, від пори Жнив до кінця Широкої Землі, хижу надійно захищав край пагорба. До найвищої точки пагорба вела стежка, яка в світлі повного місяця скидалася на течію сріблястого струмка. Відсапуючись, стара почвалала стежиною вгору. Сиве волосся масними пасмами звисало з її голови, старечі груди коливалися з боку в бік під чорною сукнею. За її тінню назирці йшов кіт, а від нього, іржаве, наче скрегіт завіс, і гидке, як сморід, досі линуло хурчання.

На верхівці пагорба вітер, відкривши зморшкувате лице, розвіяв їй волосся і доніс до її вух стогін ненажерливого тонкоходу, який дістався вже до віддаленого краю Каньйону Петлі. Цей звук мало кому з людей подобався, але вона, Рея з Коосу, його обожнювала, для неї він звучав як колискова. Угорі плив місяць, на його яскравій поверхні цілувалися двоє коханців… звісно, якщо вірити байкам тих нездар, що бродять по землі. Звичайнісінькі нездари на кожному повному місяці бачили то одне обличчя, то кілька облич. Але відьма знала: там можна побачити тільки одне обличчя — обличчя Демона. Лик смерті.

Проте сама вона ще ніколи не почувалася такою живою.

— О мій красеню, — прошепотіла вона й торкнулася замка покрученими пальцями. Між кісточок її пальців показався слабкий промінь червоного світла, і щось клацнуло. Важко хекаючи, наче пробігла чималу відстань, вона поставила скриньку на землю й відчинила її.

І звідти полилося рожеве світло, тьмяніше за місячне, але незмірно прекрасніше. Воно осяяло старече обличчя, що нависло над скринькою, і на якусь мить знову зробило його молодим.

Чахлик прищулив вуха і витягнув голову. В його старечих очах з’явилися обідці того рожевого світла, і Рея раптом приревнувала.

— Геть звідси, дурню, це не для таких, як ти!

Вона відіпхнула кота ногою. Чахлик сахнувся, засичав і ображено заховався за пагорок на самій верхівці пагорба Коос. Там всівся й почав вилизувати лапу, всім своїм виглядом демонструючи зневагу. Вітер ненастанно ворушив йому шерсть.

У скриньці лежала скляна куля, загорнута в оксамитовий мішечок на шворці. В її нутрі лагідно, наче биття щасливого серця, пульсувало й переливалося рожеве світло.

— О, моя радість, — пробурмотіла відьма, дістаючи кулю й піднімаючи її перед собою. Пульсуюче світіння стікало по зморшкуватих щоках жінки, як струмки дощу. — Ти живий, живий!

Зненацька світло всередині кулі потемнішало, налилося багрянцем. Куля, наче безмежно потужний двигун, ходором заходила в неї в руках, і знову в міжніжжі з’явилася та вологість, ті припливи напруження, з якими вона вже давно подумки розпрощалася.

Потім двигтіння стихло, а світло в кулі наче згорнулося в пелюстки. Тепер на його місці був лише рожевуватий напівморок. А з мороку вийшли три вершники. Спершу вона подумала, що то ті троє, які принесли їй кулю, Джонас і його супутники. Але ні, ці були молодші, навіть молодші за Діпейпа, який мав не більш двадцяти п’яти років. Той із трійці, хто їхав ліворуч, віз на луці сідла череп якоїсь пташки. Дивно, але насправді.

Потім цей вершник і вершник праворуч зникли, куля якось стерла їх з поля зору, й залишився тільки один — посередині. Відьма розгледіла, що на ньому джинси й чоботи, а крислатий капелюх затуляє верхню частину обличчя. На коні він сидів легко й невимушено. І в голову їй закралася перша тривожна думка: «Стрілець! Тут, у нас, на сході, з Внутрішніх бароній. Може, навіть із самого Ґілеаду!» Проте їй не треба було дивитися йому в обличчя, щоб зрозуміти: перед нею ще зовсім дитина, до того ж без револьверів на стегнах. Та все ж вона сумнівалася в тому, що юнак приїхав без зброї. Якби ж то трохи краще роздивитися…

Вона піднесла кулю мало не до кінчика носа й зашепотіла:

— Ближче, любий! Покажи ближче!

Вона не знала, чого чекати (найімовірніше, що нічого не станеться), але фігура в темному колі всередині підійшла ближче. Майже підпливла, наче кінь і вершник на ньому були під водою. І жінка побачила в нього за спиною сагайдак зі стрілами. А на сідлі поперед нього гойдався не череп, а лук. Праворуч від сідла, де стрільці возили рушниці в чохлах, стирчало прикрашене пір’ям держално списа. Судячи з обличчя, хлопець не належав до Древнього Народу… але й родом був не з Зовнішньої Дуги. Так вона вважала.

— Але хто ти, хлопче? — пробурмотіла вона. — І як я тебе впізнаю, у тебе ж капелюх на очі натягнутий! Може, за конякою… чи за твоїм… Чахлику! Чого ти лізеш? А ну пішов геть!

Залишивши свій спостережний пункт, кіт уже снував між її набряклими старечими щиколотками, нявкаючи ще скрипучіше, ніж хурчав. Стара замахнулася було на нього ногою, але кіт, швидко зметикувавши, відскочив і знову почав плутатися під ногами, зиркаючи на господарку своїми ошалілими очима і тихо нявкаючи.

Рея ще раз штурхонула його, втім, так само безуспішно, як і вперше, і знову звернула погляд до кулі. Кінь і його цікавий молодий вершник вже зникли, а разом з ними й рожеве світіння. В руках у відьми тепер лежала просто темна скляна куля, на поверхні якої зблискували промені місячного світла.

Налетів вітер і обліпив її немічне тіло тканиною сукні. Не втративши бойового запалу після хазяйчиних стусанів, Чахлик рвонув уперед і знову закрутився під ногами, не перестаючи верещати.

— Подивися, що ти накоїв, ти, ходячий блошиний притулок і розсадник всілякої зарази. Світло згасло, згасло, коли я…

На шляху, що вів до її хижки, почулися якісь звуки, і відьма зрозуміла, чому так занервувався Чахлик. Хтось співав. Дівчина. Дівчина прийшла завчасно.

Відьмине лице перекосила страшна гримаса. Вона терпіти не могла бути заскоченою зненацька, і та дівка поплатиться за це. Вона нахилилася і вклала кулю назад до скриньки. Всередині була оббивка з шовку і якогось м’якого матеріалу, тож куля лягла охайно, як яйце на сніданок у чашку Його Превосходительства. А знизу, зі шляху, линула пісня (клятий вітер дув не в тому напрямку, інакше вона б давно її почула), яку співала дівчина, тепер уже зовсім близько:

— Я тобі покажу безтурботне кохання, стерво ти незаймане, — погрозливо пробурчала стара. З-під пахв кисло смерділо потом, але та, інша волога знову висохла. — Ти у мене матимеш на горіхи за те, що не послухалася старої Реї й прийшла зарано!

Вона провела пальцями над замком на скриньці, але він не клацнув. Мабуть, вона перестаралася, відмикаючи його, і щось там усередині зламалося. Око й девіз наче знущалися з неї: Я БАЧУ ТОГО, ХТО МЕНЕ ВІДМИКАЄ. Полагодити його Рея могла вмить, але саме цієї миті в неї зараз і не було.

— От дурбецало набридливе! — простогнала вона, зиркаючи в той бік, звідки линув голос. Вже на підході, о боги, за сорок п’ять хвилин до призначеного часу! — Рея зачинила кришку скриньки, неохоче й болісно, бо в кулі знову народжувалося рожеве світло, але вже не було часу дивитися на нього чи мріяти. Можливо, пізніше, коли піде геть цей предмет запізнілого неподобства, яке старий Торін називав пристрастю.

«Але стримуйся, не роби нічого аж надто поганого цій дівці, — попередила вона саму себе. — Не забувай, що це він її сюди прислав. Це не просто дівчина, в якої наспіли пиріжки в печі, і не просто хлопчик, якому припекло. Це Торінова дівка, це про неї він думає, коли засинає його стара ворона-жінка, а він бере себе в руки і здійснює обряд вечірнього доїння. На боці Торіна — стародавній закон і влада. А те, що в цій скрині, належить одному з його людей. Якщо Джонас дізнається, що ти дивилася… що ти користувалася ним…»

Так, але не треба боятися. Крім того, особисте майно — це ж дев’ять десятих закону, хіба ні?

Вона запхала скриньку попід пахву, підхопила вільною рукою спідницю й побігла до своєї хижки. Мало хто б у це повірив, але вона ще могла бігати, коли цього вимагало життя.

Кіт не відставав. Високо задерши хвоста, він стрибав, наздоганяючи хазяйку, а його зайві ноги теліпалися вгору-вниз у місячному сяйві.

Розділ II ПЕРЕВІРКА ЦНОТИ

Рея прожогом метнулася в хатину і пробігла перед вогнищем, що вже вичахало. Стала в дверях до своєї крихітної спальні, неуважно провела рукою по волоссю. Якби те мале стерво побачило її біля хати, то обірвало би своє котяче виття чи принаймні затнулося б. Виходить, дівка її не бачила. І це було добре. А от те, що триклятий сховок знов запечатався, погано. І часу його розкривати не було. Рея поквапилася до ліжка, стала навколішки і заштовхнула скриньку в пітьму.

Отак добре. Поки та Сюзі Дельґадо не забереться звідси, нехай постоїть там. Посміхаючись правим кутом рота (лівий завжди залишався в неї нерухомим), Рея підвелася, обтрусила зі спідниці порох і пішла зустрічати свою другу нічну гостю.

Під ліжком клацнула, відчиняючись, кришка незамкненої скриньки. Шпарина була зовсім невеликою, але достатньою, щоб крізь неї показалася вузька смужка пульсуючого рожевого світла.

Сюзен Дельґадо зупинилася за сорок ярдів від хижки відьми. На руках і потилиці в неї, холодячи шкіру, вистигав піт. Це їй примарилося чи вона справді бачила, як стара (напевно, це та відьма, до якої вона прийшла) бігла стежкою з верхівки схилу? Ні, не примарилося.

Співай, не зупиняйся. Коли стара так біжить, то навряд чи їй хочеться, щоб її помітили. Якщо ти перестанеш співати, вона здогадається, що ти її бачила.

На якусь мить Сюзен здалося, що зупинитися все-таки доведеться, бо пам’ять стулиться, як наляканий молюск, і не дозволить їй згадати наступну строфу стародавньої пісні, яку вона співала з дитинства. Але строфа згадалася сама собою, і Сюзен не перестала співати (втім, і ходи не стишила):

Мабуть, вона не надто вдало вибрала пісню для цієї ночі, але її серце ніколи не цікавилося тим, що думає чи хоче голова. Їй було страшно йти самій при місяці (подейкували, що то був час перевертнів), страшно від доручення, з яким її послали до відьми, страшно від думки про те, що це доручення їй віщувало. Втім, щойно ступивши на Великий Шлях Гембрі, вона відчула, що душа вимагає бігти наввипередки з вітром. І вона побігла: підібгавши спідницю, пустилася у світлі Місяця-Цілунку чвалом, мов той поні, несучи поряд з собою свою тінь. Так вона бігла милю чи більше, поки всі м’язи в тілі не почали благати про зупинку, а повітря в горлі не набуло присмаку гарячої рідини. А добігши до стежини, що вела до цієї зловісної місцини на пагорбі, заспівала. Бо цього вимагала душа. І саме вчасно, зрозуміла Сюзен згодом: спів допоміг їй розігнати сумні думки. Бодай у цьому він допоміг.

Тепер вона підходила до кінця стежини, співаючи «Безжурне кохання». Коли вона ступила в прямокутник скупого світла, що падало крізь прочинені двері на ґанок, із сутінок прокаркав хрипкий голос:

— Годі вже тобі квилити, міско. Твоє скавуління впинається мені в мізки, як риболовний гачок!

Все життя Сюзен чула, що в спадок від бабусі їй дістався чудовий чистий голос, тож тепер, вражена до глибини душі, вона вмить обірвала спів. Вона стояла на ґанку, стиснувши руки під фартухом. На ній була друга її найкраща сукня (всього вона мала дві). А під сукнею важко гупало серце.

З дверей вийшов кіт, жахливе створіння з двома зайвими ногами, що стирчали з його боків, як дві довгі виделки. Він зиркнув на неї, наче оцінюючи поглядом, а потім скривився, і на його мармизі з’явився навдивовижу людський вираз — презирство. Кіт засичав на дівчину і майнув кудись у пітьму.

«І тобі добривечір», — подумала Сюзен.

У дверях показалася стара, до якої послали дівчину.

Таким самим презирливим поглядом, що й кіт, вона окинула Сюзен з ніг до голови і відступила вбік.

— Заходь. І двері за собою зачини. Щоб вітром не вирвало, ясно тобі?

Сюзанна зайшла в хатину. Їй не хотілося зачиняти двері цієї смердючої хати й опинятися сам-на-сам зі старою відьмою, але коли в тебе немає вибору, вагатися не можна. Так казав її батько з будь-якого приводу, коли йшлося про додавання й віднімання чи про те, як поводитися з хлопцями на танцях, коли вони занадто вже розпускають руки. Тож Сюзен рішуче причинила двері й почула, як клацнула засувка.

— То от ти яка, — сказала стара і посміхнулася, нібито вітаючись, а насправді кривлячись. Від таких посмішок навіть хоробрі дівчата мимохіть згадували історії, які поночі розповідали в дитячій кімнаті, — оповідки про кривозубих старих і булькотливі казанки, повні зеленої, як жаба, рідини. Над вогнищем у цій кімнаті не було казанка (та й саме вогнище не надто вражало уяву, на думку Сюзен). Але десь він точно мав бути, а в ньому таке, про що краще не думати взагалі. У тому, що ця жінка справжня відьма, а не просто стара дивачка, яка вдає з себе відьму, Сюзен переконалася, щойно побачила, як Рея вскакує до своєї хатини, а за нею біжить її потворний кіт. Це відчувалося майже нюхом, як димний запах, що підіймався од відьминої шкіри.

— Так, — сказала Сюзен, широко всміхаючись і щосили вдаючи, що їй не страшно. — Ось і я.

— Ай раненько ж ти прийшла, моя перепілочко. Занадто рано! Ги-ги!

— Я трохи пробіглася. В мою кров потрапив місяць. Так тато казали.

Губи старої розійшлися в моторошній посмішці, яка нагадала Сюзен вищир мертвих вугрів, яких от-от зварять.

— Еге ж. Твій мертвий таточко, рудобородий Пат Дельгадо. Його розтоптав його власний кінь, і він під музику своїх потрощених кісток пішов на ту галявину, де закінчується земний шлях, хе-хе!

Нервова посмішка злетіла з обличчя Сюзен, наче після ляпаса. На очі їй навернулися сльози, як це завжди бувало, коли на згадку приходило ім’я її любого татуся. Але вона не дозволить їм пролитися. Тільки не на очах у цієї черствої старої ворони.

— Нумо до справи і покінчимо з цим, — сухо сказала Сюзен. Зазвичай її голос був веселий і запальний, у ньому чулася готовність до розваг. Але водночас вона була донькою Пата Дельґадо, найкращого погонича худоби за всі часи існування Західного Крутояру, і вона добре пам’ятала його лице. Коли це було потрібно, вона ставала рішучою і сильною, а зараз вочевидь був саме час для цього. Стара відьма хотіла вжалити якомога болючіше, і кожен вдалий випад лише додавав би їй снаги.

Тим часом карга уважно споглядала Сюзен, взявши вузлуваті руки в боки. Під ногами в неї безперестану крутився кіт. Її очі сльозилися, але Сюзен розібрала, що їхній колір був той самий сіро-зелений, що і в кота. Дівчині відразу ж спало на думку, що це якісь чари. Їй нестримно хотілося опустити погляд додолу, але вона не могла собі цього дозволити. Страх — це нормально, проте в деяких випадках його ліпше не виказувати.

— А ти нахаба, міско, — після тривалої паузи сказала Рея. Її посмішка повільно зникала, і на її місці проступала невдоволена насуплена мармиза.

— Ні, стара матінко, — спокійно відповіла Сюзен. — Я лише хочу якнайшвидше залагодити справу, задля якої сюди прийшла. Я тут з волі мілорда мера Меджиса й моєї тітки Корделії, сестри мого батька. Мого любого татка, про якого я не хочу чути поганих слів.

— Говорю, що хочу і як хочу, — відрізала стара. Відповідь прозвучала різко, але водночас трохи послужливо, запобігливо. Сюзен не надала цьому значення, бо ця істота, напевно, все своє життя розмовляла таким тоном, він став для неї так само природним, як дихання. — Я тут уже давно живу. Сама собі хазяйка. Мій язик не звик стримуватися, щойно почне говорити.

— Тоді, може, краще взагалі не починати.

Очі старої спалахнули недобрим вогнем.

— Ти ліпше стеж за своїм, дівчисько, а то як би він не згнив у тебе в роті. Тоді мер ще добряче подумає, перш ніж поцілувати твою смердючу пику, навіть під таким місяцем!

Серце Сюзен сповнилося болю й нерозуміння. Вона прийшла сюди з думкою лише про одне — якнайшвидше покінчити зі справою, ритуалом, який, напевне, виявиться болісним і неодмінно завдасть сорому. Але ця стара жінка дивиться на неї з неприкритою ненавистю. Як то сталося, що все так раптово пішло шкереберть? Чи з відьмами завжди так?

— Ми погано почали, господине. Може, почнемо ще раз? — несподівано спитала Сюзен, простягаючи руку.

Цей жест вочевидь спантеличив відьму, але вона похапцем відповіла на потиск руки. Зморшкуваті кінчики її пальців торкнулися пальчиків шістнадцятирічної дівчини, яка стояла зараз перед нею. Її чисте личко сяяло молодістю й красою, довга коса збігала по спині вниз. Коли пальці старої торкнулися її руки, Сюзен ледве стрималася, щоб не скривитися, хоч потиск і був коротким. Відьмині пальці були холодні, мов у небіжчика, але Сюзен не вперше торкалася холодних рук («Холодні руки, та гаряче серце», — бувало, казала тітка Корделія). Неприємною була сама поверхня тих рук, відчуття холодної губки плоті, що відставала від кісток, неначе їхня власниця втопилася і довго пролежала на дні озера.

— Ні-ні, почати спочатку не можна, — прорипіла стара, — але, мо’, продовжимо ми краще, ніж почали. Твій друг мер дуже впливовий. Не хотіла б я мати його за ворога.

«Вона хоча би чесна», — подумала Сюзен і тут же подумки розсміялася з себе самої. Чесною ця жінка могла бути тільки в разі крайньої необхідності. Як на те її воля, то вона брехала би про все на світі — про погоду, про врожай, про переліт птахів на Жнива.

— Ти прийшла раніше, ніж я сподівалася. Тому я була така сердита. Чи ти принесла мені щось, міско? Зуб даю, принесла! — Її очі знову заблищали, та цього разу вже не від гніву.

Сюзан сягнула рукою в кишеньку під фартухом (надягати фартух, ідучи кудись на кудикину гору, було безглуздо, але цього вимагав звичай). У ній лежав полотняний мішечок, прив’язаний мотузочкою, щоб не загубитися, бо молоді дівчата часом люблять погасати у світлі місяця. Розірвавши мотузку, Сюзен витягла мішечок і поклала його в руку, яка тягнулася до неї, в долоню, настільки витерту, що лінії на ній вже майже не вирізнялися. Клала обережно, щоб ненароком не торкнутися Реї знову… хоча невдовзі Рея сама до неї торкатиметься.

— Ти тремтиш від того, що вітер виє? — поцікавилася Рея, не зводячи жадібного погляду з мішечка. Її пальці нетерпляче торсали вузол затягнутої на мішечку мотузки.

— Так.

— Так і має бути. У вітрі ти чуєш голоси мертвих. А кричать вони тому, що їм шкода… ох!

Вузол нарешті розв’язався. Відьма розпустила мотузку і викинула собі на долоню дві золоті монети. Вони були грубо викарбувані й нерівні, адже цілі покоління ніхто не виготовляв монет, але важкі. А викарбувані на них орли свідчили про владу. Рея піднесла одну монету до рота, розтулила губи, відкривши кілька огидних зубів, і прикусила її. Подивилася на сліди, що залишилися від зубів на золоті, й кілька секунд не відривала від них погляду. Потім відьмині пальці зімкнулися на монетах.

Поки вся увага Реї була прикута до монет, Сюзен зиркнула крізь прочинені двері ліворуч, туди, де, на її думку, була відьмина спальня. Побачене диво її стурбувало: з-під ліжка лилося якесь світло. Рожеве, пульсуюче. Скидалося на те, що воно йде з якоїсь скриньки, хоча сказати точно Сюзен не…

Відьма глянула на неї, і Сюзен квапливо перевела погляд у куток, де з гачка звисала сітка з трьома-чотирма незнайомими білими фруктами. Та коли стара зрушила з місця і її величезна тінь важко посунула вбік від тієї ділянки стіни, Сюзен збагнула, що то не сухофрукти, а черепи. У шлунку замлоїло.

— Міско, треба додати дров у вогнище. Піди-но до дровітні збоку біля хати й принеси оберемок. Тіко не тре’ скиглити, шо ти їх не донесеш. Ти дівка нівроку, вгодована!

Сюзан промовчала: вона ніколи не скаржилася на хатню роботу, відколи перестала пісятися в штанці. Але їй так і кортіло спитати в Реї, чи всім, хто приносить їй золото, вона загадує принести дров. Та насправді їй навіть хотілося вийти надвір — вдихнути свіжого повітря після смороду хатини.

Вже біля дверей вона відчула під ногою щось м’яке й гаряче. Кіт заверещав, Сюзен спіткнулася й мало не впала. Стара почвара в неї за спиною наче почала задихатися й хапати ротом повітря, і лише згодом Сюзен збагнула, що то вона так сміється.

— Обережно, це Чахлик! Мій солоденький! Він підступний, ги-ги! — і вона знову покотилася зі сміху.

Приплющивши вуха, кіт зиркнув на Сюзен круглими від переляку очима й засичав. А Сюзен, навіть не усвідомлюючи, що робить, засичала у відповідь. Це настільки здивувало Чахлика, що вираз його писка став моторошно людським, як і тоді, коли він демонстрував презирство. Люто метляючи роздвоєним хвостом, кіт розвернувся і чкурнув до відьминої спальні. А Сюзанна відчинила вхідні двері і вийшла надвір набрати дров. Їй уже почало здаватися, що вона перебуває тут тисячу років і ще принаймні тисяча знадобиться, щоб вибратися звідси додому.

Повітря було надзвичайно свіжим, як і сподівалася Сюзен. Можливо, його свіжість навіть перевершувала її сподівання, тож якусь мить вона просто стояла на ганку, наповнюючи ним легені, воліючи очистити їх. І голову теж.

Глибоко вдихнувши п’ять разів поспіль, вона пішла по дрова. Підійшла до бічної стіни хатини, як і наказувала їй відьма. Та тільки стіна виявилася не тією, бо дровітні там не було. Натомість знайшлося вузьке віконце, напівзаховане в заростях чогось шорсткого, потворного і повзучого. Віконце було розташоване з того боку хижі, де була спальна комірчина відьми.

Не дивися туди. Не твоє діло, що в неї там під ліжком. А якщо вона тебе ще й упіймає…

Але цікавість перемогла перестороги внутрішнього голосу, і Сюзен підкралася до віконця.

Навіть якби стара потвора Рея дивилася в той бік, вона не змогла би помітити обличчя Сюзен крізь густезні зарості свинячого плюща. А вона й не дивилася, бо стояла навколішках, затиснувши в зубах мішечок з монетами, і лізла кудись під ліжко.

Звідти витягла якусь скриньку і підняла її кришку, і без того трохи підняту. Обличчя відьми залило м’яке рожеве світло, і Сюзен зойкнула. На якусь мить старече лице перетворилося на личко молоденької, хоч і жорстокої дівчини. То було лице свавільної дитини, яка неодмінно хоче наробити в житті якомога більше капостей. Мабуть, такою й була в молодості ця стара карга. Рожеве світло линуло від якоїсь скляної кулі.

Кілька секунд стара захоплено роздивлялася кулю. Її губи ворушилися, наче відьма балакала з нею чи співала. Мішечок, який Сюзен принесла з міста, досі звисав у неї з рота, але опускався дедалі нижче й нижче. А потім (було видно, що їй довелося зробити над собою чимале зусилля) вона зачинила скриньку, і рожеве світло враз згасло. Сюзен наче на душі полегшало: щось у цій кулі їй дуже не подобалося, хоча вона й не могла сказати, що саме.

Карга провела долонею над срібним замком посеред кришки, і з-під її пальців вирвалася криваво-червона іскра. (Роблячи це, відьма не випускала з рота мішечок.) Потім поклала скриньку на ліжко, опустилася на коліна й почала водити руками над землею коло краю ліжка. Вона лише злегка торкалася землі долонями, але на ній, наче накреслені, проступали лінії. Згодом вони темнішали, перетворюючись на борозни.

Дрова, Сюзен! Знайди дрова, поки вона не спохопилася, де це ти так довго ходиш! Заради свого батька, шукай дрова!

Сюзен підібгала поділ сукні до самої талії (щоб стара ненароком не помітила бруду чи листя на платті й не почала розпитувати, де це вона так забруднилася) й поповзла попід вікном, блискаючи в пітьмі білими бавовняними панталонами. На безпечній відстані од вікна вона звелася на ноги й поквапилася на інший бік хижі. Там під старою шкурою, що смерділа пліснявою, знайшлася дровітня. Сюзен набрала з півдесятка полін і, згрібши їх у оберемок, рушила до вхідних дверей.

Коли вона протиснулася боком, щоб пронести дрова так, аби не впустити жодного поліна, стара вже була в кімнаті з вогнищем. Вона похмуро вдивлялася у камін, де тепер ледь жевріли останні жарини. Мішечка з монетами ніде не було видно.

— Десь ти затрималася, міско, — сказала Рея, не відводячи погляду від каміна, наче те, що Сюзен забарилася, було не надто важливо. Але разом із тим нога відьми під брудним краєм сукні сердито стукотіла по підлозі, а брови були зсунуті на переніссі.

Сюзен перетнула кімнату, намагаючись роздивитися, куди ступає, понад оберемком дров, які несла в руках, — хотіла бути готовою до підступів кота, що, поза сумнівом, вештався десь поруч, готовий щомиті кинутися їй під ноги.

— Я побачила павука, — збрехала Сюзен. — Махала на нього фартухом, щоб прогнати. Просто я їх ненавиджу, вони такі бридкі.

— Скоро ти побачиш щось набагато бридкіше, — вишкірилась своєю кривою посмішкою Рея. — Хай-но тільки мер Торін задере свою нічну сорочку, і ти побачиш щось тверде, як палиця, і червоне, мов корінь ревеню! Ги-ги! Ого, дівчино, та ти нанесла стільки дров, що ціле вогнище Ярмаркового дня розпалити можна!

Рея взяла у Сюзен кілька товстих палиць і байдуже вкинула у жарини. В буркотливу темінь комина здійнялися яскраві іскри. «Стара дурепо, та ти геть усе розкидала. Зараз ти попросиш мене прибрати», — подумала Сюзен. Але Рея простягнула до вогнища свою покручену руку, промовила якесь слово (звук її голосу йшов із надр гортані), і дрова, неначе просочені олією, спалахнули веселим полум’ям.

— А решту поклади он там, — сказала відьма, показуючи на ящик для дров. — І гляди мені, не розкидай, міско.

«Та ну, як можна, тут же така чистота!» — подумки обурилася Сюзен. Їй довелося закусити губу, щоб не розсміятися, бо сміх нестримно рвався на волю.

Напевно, Рея це відчула. Коли Сюзен випросталася, стара дивилася на неї суворо й підозріливо.

— Гаразд, дівчино. Нумо до справи. Ти знаєш, чому ти тут?

— Я тут з волі мера Торіна, — повторила Сюзен, знаючи, що насправді це не відповідь. Їй стало лячно, ще моторошніше, ніж тоді, коли вона зазирнула у віконце й побачила стару каргу над скляною кулею. — В його дружини скінчився цикл, вона ніколи не зможе народити йому дітей. Він хоче мати сина, поки сам ще не…

— Та годі вже патякати дурниці. Цицьки й дупа, яка не чвакає в руках, — от що йому треба. А ще щоб було куди пхати свою іграшку так, аби вона звідти не випадала. Якщо з цього вийде син… що ж, він віддасть його тобі, щоб ти з ним цяцькалася, поки не наспіє йому час іти до школи. Після цього ти його більше ніколи не побачиш. А якщо народиться дівчинка, тоді він, мабуть, забере її в тебе і віддасть своєму новому посіпаці, тому кульгавому з дівчачими косами, щоб він її втопив у найближчій баюрі для напування худоби.

Від переляку Сюзен не знала, що сказати, тільки дивилася на відьму широко розплющеними очима.

Помітивши, що її слова справили належне враження, стара розреготалася.

— Шо, правда не до вподоби? Мало кому вона подобається, міско. Твоя тітка завжди була хитра. Будь певна, вона витягне з Торіна та його скарбниці все, що зможе. Але тобі там ніякого золота не перепаде, якшо не будеш пильнувати! Ги-ги! Ану знімай сукню!

«Не зніму», — крутилася їй на язиці відповідь. Але що на неї після такого чекає? Відьма вижене її з хати (добре, якщо залишить їй людську подобу, не перетворить на ящірку чи жабу), потім її відправлять на захід голу й босу, не дадуть навіть тих двох золотих, з якими вона сюди прийшла? І це лише дрібниці порівняно з рештою напастей, які впадуть їй на голову, бо найгірше те, що вона дала слово. Спершу вона опиралася, проте коли тітка Корд покликала на допомогу ім’я її батька, здалася. Втім, як завжди. Насправді в неї просто не було вибору. А вагатися, коли в тебе немає вибору, не можна.

Вона обтрусила фартух, до якого спереду прилипли шматочки кори, розв’язала його і зняла з себе. Охайно склала, поклала на маленьку лавку біля вогнища й розстебнула сукню до пояса. Спущене з плечей, плаття впало додолу. Сюзен підняла його, згорнула і поклала на фартух, намагаючись не думати про те, як жадібно у світлі місяця роздивляється її Рея з пагорба Коос. Підлогою, крадучись (повільно, бо заважали зайві ноги), пройшовся кіт і всівся біля хазяйчиних ніг. Надворі шаленів вітер. Біля вогнища було тепло, але Сюзен мерзла, неначе гуляв холодний вітер у її тілі.

— Швидше, дівчино, заради твого батька!

Знявши через голову натільну сорочку, Сюзен поклала її на сукню й залишилася в самих панталончиках, прикриваючи груди руками. Вогонь лагідно забарвив її стегна в помаранчеві тони. В ніжних складках попід коліньми вимальовувалися чорні тіні.

— І все ’дно ще не гола! — розреготалася стара відьма. — Які ж ми гарненькі! Як цукерочка! Знімай труси, дівчино, і стань переді мною в чому мати тебе народила! Хоча ні, тоді в тебе ще не було стільки пухкеньких принад, які так цікавлять Гарта Торіна, ге? Ги-ги!

Немов у кошмарному сні, Сюзен зробила так, як наказувала їй відьма. Тепер, коли її поцька і кущик були неприкриті, ховати груди було безглуздо, тож вона опустила руки.

— Не дивно, що він тебе хоче. Ти справжня краля. Правда, Чахлику мій?

Кіт відповів схвальним нявчанням.

— А в тебе коліна брудні, — раптом помітила Рея. — Звідки це?

Сюзен відчула укол паніки. Вона піднімала спідницю, коли пролазила під відьминим вікном, і ненароком видала себе.

Аж раптом їй спала на думку відповідь. І вона висловила її, до того ж цілком спокійно.

— Коли я побачила вашу хатину, мені стало страшно, і я стала на коліна, щоби помолитися. Спідницю я піднімала, щоб не заквецяти.

— Як зворушливо — з’явитися в чистій сукні перед такою, як я! Ти така добра! Правда ж, Чахлику?

Ют знову нявкнув і заходився лизати передню лапу.

— Переходьте до справи, — сказала Сюзен. — Вам заплатили, і я коритимуся вашим наказам, але годі дражнитися.

— Ти знаєш, що я маю зробити.

— Ні, не знаю, — Сюзен знову душили пекучі сльози, але вона не дозволить їм пролитися. Не дозволить. — Тобто я здогадуюся, але коли я спитала в тітки Корд, чи мій здогад правильний, вона сказала лишень, що «ви мене просвітите».

— О, Корделія нізащо не забруднила б собі рота такими словами! Та нічого. Твоя тітонька Рея не така доброчесна, вона зможе розповісти про те, про що мовчить тітонька Корделія. Отже, я маю перевірити, чи ти ще ціла й неушкоджена фізично та духовно, міско. Перевірка цноти — от як називали це наші предки. Гарна назва. Стань-но ближче до мене.

Сюзен неохоче зробила два кроки і опинилася так близько біля старої відьми, що кінчики її оголених пальців мало не торкалися відьминих черевиків, а голі груди були дуже близько до сукні старої.

— Якщо диявол чи демон забруднив твій дух, то це може залишити пляму на дитині, яку ти можеш зачати. Тоді на тобі буде мітка. Часто це схоже на слід від цілунку чи укус коханця, але буває й інакше… ану розтули рота!

Сюзен слухняно відкрила рота. Стара нахилилася ближче. Від неї так смерділо, що у дівчини в шлунку все стислося. Вона затримала подих, подумки благаючи, щоб це якнайшвидше скінчилося.

— Висолопи язика.

Сюзен зробила, як їй звеліли.

— Тепер дмухни мені в лице.

Сюзен видихнула повітря, яке тримала в собі. Рея вдихнула і, на щастя, трохи відвела вбік голову. Досі вона перебувала так близько, що Сюзен бачила, як у неї в волоссі метушаться воші.

— Свіжий, — мусила визнати стара. — Тепер повернися.

Повернувшись до відьми спиною, Сюзен відчула, як пальці ковзнули уздовж її спини до сідниць. Пальці холодні, як крига.

— Нахилися й розсунь булки, міско. І не треба соромитися, свого часу Рея не одну таку пташку бачила!

Густо червоніючи, Сюзен підкорилася. Серце лунко калатало в грудях, билося посеред чола та в скронях. А тоді палець, подібний до мертв’яцького, заліз їй у задній отвір, і Сюзен прикусила губи, щоб не закричати.

На щастя, вторгнення було нетривалим… але Сюзен побоювалася, що на неї чекає ще одне.

— Тепер лицем до мене.

Вона повернулася. Стара провела руками над грудьми Сюзен, злегка чиркнула великими пальцями об соски, потім уважно оглянула нижні частини півкуль. Реїн палець помандрував до дівочого пупа, занурився в нього, а потім стара з невдоволеним бурчанням підняла поли своєї спідниці й опустилася навколішки. Вона обмацала ноги Сюзен, спершу спереду, потім ззаду. Особливо її цікавили місця під литками, де проходили сухожилля.

— Підніми праву ногу, дівчино.

Сюзен мимоволі нервово захихотіла, коли Рея провела нігтем великого пальця по її ступні від пальців до п’яти. Потім стара розчепірила їй на нозі пальці, зазираючи між кожну пару.

Те саме повторилося і з другою ногою. І вже після цього, не встаючи з колін, відьма сказала:

— Ти знаєш, що я робитиму далі.

— Так, — слово зірвалося з її вуст наполоханим трепетом.

— Тепер стій спокійно, міско. Все решта в тебе чисте-чистісіньке, але ж ми ще не бачили головного — того затишного куточка, куди так поривається мер Торін. Це все, що його цікавить насправжки. Осьде перевіряють справжню цноту. Тож не пручайся, чула?!

Сюзен заплющила очі й подумала про те, як коні скачуть Крутояром. Вважалося, що це коні баронії, за якими наглядав Торінів канцлер Раймер, міністр матеріальних запасів баронії. Але ж самі коні про це не знали — вони були вільні. А якщо в душі ти вільний, то решта не має значення.

Дай мені бути вільною в душі, вільною, як ті коні в Крутоярі. Не дозволь їй зробити мені боляче. Будь ласка, нехай вона не робить мені боляче. Але якщо це станеться, поможи мені це витерпіти гідно й мовчки.

Холодні пальці розсунули м’яке волосся нижче черева. Нетривка пауза, а потім два крижані пальці прослизнули всередину. Це все-таки було боляче, проте біль тривав лише одну мить і був не гострий. Сама Сюзен завдавала собі більшого болю, коли спросону серед ночі, йдучи до вбиральні, забивалася пальцем об одвірок чи здирала з пальця шкіру. Найгіршим було приниження й огида від старечих пальців Реї.

— Закорковано як треба! — вигукнула Рея. — Тут іще ніхто не бував! Але нічого, Торін це виправить, ги-ги! А тобі, моя дівчинко, я розкрию одну таємницю, якої твоя святенниця-тітка з її довгим носом, тугою мошною і цицьками-гудзиками ніколи тобі не скаже, бо вона цього не знає. Навіть незайманиця може собі трохи насолоди завдати, якщо знає, як це робиться!

Відьма витягла пальці й обережно зімкнула їх на грудочці плоті, що виступала зі щілини Сюзен. Дівчина з жахом подумала, що стара вщипне її за те чутливе місце, яке часом терлося об луку сідла, коли вона їхала верхи, й від тертя перехоплювало подих. Але натомість пальці погладили її там… потім натисли… і на свій страх та подив дівчина збагнула, що їй приємно. Низом живота розійшлося тепло.

— Неначе шовковий пуп’янок, — протуркотіла стара, і її пальці зарухалися швидше. Стегна Сюзен самі, мимо її волі гойднулися вперед. Аж раптом її згадалося, як ненаситне і свавільне обличчя старої, розпашіле, наче у шльондри в світлі газового ріжка, нависало над відкритою скринькою, згадалося, як з її зморшкуватого рота звисав мішок з грішми, немов урваний шмат м’яса, і враз усе тепло зникло. Тремтячи, вона відсахнулася. На руках, животі й грудях виступили пухирці гусячої шкіри.

— Ви вже зробили те, за що вам заплатили, — її голос звучав сухо і різко.

Рею перекосило.

— Як ти смієш, нахабне дівчисько, казати мені, коли закінчувати. Я сама без тебе знаю! Я, Рея, відьма з Коосу…

— Годі базікати, підводься, поки я не пожбурила тебе ногою у вогонь, неприродна істото.

Стара по-собачому вишкірила свої жалюгідні рештки зубів, і Сюзен збагнула, що вони з відьмою знову прийшли до того, з чого почали: готові видряпати одна одній очі.

— Тільки спробуй підняти на мене руку чи ногу, сучко, і підеш звідси безрука, безнога і сліпа.

— Я навіть не сумніваюся, що ти можеш перетворити мене на таку істоту. Але Торінові це не сподобається, — відрізала Сюзен. Вперше в житті вона прикривалася іменем чоловіка, як щитом. Їй стало трохи соромно, хоча причин соромитися вона не мала, надто після того, як згодилася спати в його ліжку й народити йому дитя.

Стара витріщилася на неї, не знаючи, що відповісти. Врешті-решт на її поораному обличчі насилу проступила якась подоба посмішки, ще гірша за її вищир. Відсапуючись і спираючись на бильце крісла, Рея повільно спиналася на ноги. А Сюзен тим часом почала вдягатися.

— Так, не сподобається йому це. Мабуть, тобі краще знати, міско. У мене була дивна ніч, і вона розбудила в мені таке, що я воліла б краще залишити, хай собі спить. А все решта… вважай, що це захват від твоєї чистоти й молодості. І вроди. Так. Ти вродлива. Твоє волосся… Коли ти його розпускаєш… як розпустиш, коли ляжеш із Торіном… воно ж сяє, мов те сонце, ге?

Сюзен не хотіла допомагати відьмі підводитися, і схвалювати ці улесливі компліменти їй теж не хотілося, а надто тому, що в Реїних старечих очах, які сльозилися, вона досі бачила ненависть, а шкірою відчувала її огидний дотик. Тож вона промовчала. Просто ступила в сукню, натягла її на плечі й заходилася защіпати ряд ґудзиків спереду.

Напевно, Рея прочитала думки дівчини, бо посмішка зникла з її лиця, наче її стерли. Після цього відьма стала поводитися по-діловому, і Сюзен відчула величезне полегшення.

— Ну то й нехай. Ти цнотлива. Одягайся собі та йди. Але Торіну ні пари з вуст про те, що між нами сталося! Жіночі діла — не для чоловіків, особливо таких великих, як ото він, — промовивши це, Рея не змогла втриматися від гиденької саркастичної посмішки. Свідомо вона посміхалася чи мимоволі, Сюзен сказати не могла. — То ми домовилися?

Що завгодно, тільки б забратися звідси геть!

— Ти проголошуєш мене цнотливою?

— Так, Сюзен, дочко Патрика. Проголошую. Але казати я можу що завгодно. Чекай… десь тут було…

Вона покопирсалася на камінній полиці, розгрібаючи недогарки свічок, так-сяк приліплені до вищерблених блюдець. Підняла гасову лампу, потім ліхтарик на батарейках, на мить задивилася на малюнок, що зображав молоденького хлопця, і відклала його.

— Де ж це… де… гррр… ось, знайшла!

Вона вхопила блокнот з обкладинкою, темною від попелу (старовинними золотими літерами на його сторінках було вибито штамп СИТҐО), і недогризок олівця. Чистий аркуш вдалося знайти тільки в кінці блокнота. Награмузлявши щось на ньому, відьма відірвала аркуш від спіралі блокнота й простягнула Сюзен. Спочатку дівчина не зрозуміла, що там написано:

Під цим стояв символ:

— Що це? — вона тицьнула пальцем у маленький малюнок.

— Це знак Реї. Його знають у шести бароніях, і ніхто його не підробить. Покажеш цього папірчика тітці. Потім Торіну.

Якщо твоя тітка захоче взяти його й показати Торінові сама… знаю я її, любить покомандувати… скажи «ні, Рея не дозволила, бо це не для вас».

— А якщо Торін схоче його мати?

Рея стенула плечима.

— То хай забирає чи викине, чи дупу собі підітре. Про мене. Тобі теж цей папірець не треба, ти ж і так знала, що незаймана. Знала?

Сюзен кивнула. Якось один хлопчик проводжав її додому з танців і вона дозволила йому просунути руку собі за пазуху. Але що з того? Вона була цнотлива, і її цнота була більшою, ніж уявляла собі ця брудна відьма.

— Але дивись не загуби папірця. Якщо не хочеш знов прийти до мене, аби я вдруге зробила з тобою те саме.

«Бороніть мене боги, я навіть думати про таке боюся», — подумки здригнулася Сюзен, але вже достатньо оволоділа собою, щоб не виказати цю дрож. Вона поклала папірець до кишені, туди, де лежав мішечок з грішми.

— Тепер ходи до дверей, міско, — у відьми було таке лице, ніби вона хотіла вхопити Сюзен за руку вище ліктя й відпровадити, та потім передумала. Вони вдвох рушили до дверей, остерігаючись, щоб не торкнутися одна одної. Втім, біля дверей Рея все-таки вхопила Сюзен за руку. Другою рукою показала на блискучий срібний диск, що висів над верхівкою Кооса.

— Місяць-Цілунок, — сказала відьма. — Зараз середина літа.

— Так.

— Скажи Торінові, щоб він не мав тебе у ліжку… чи на сіннику, чи на підлозі, чи деінде… поки на небі не з’явиться Місяць-Демон.

— Аж до Жнив? — Сюзен не повірила своєму щастю. Цілих три місяці — та за цей час життя можна прожити. Вона силкувалася не виказати свого задоволення од відкладення вироку. Бо вже думала, що Торін позбавить її цноти наступної ночі ще до сходу місяця. Вона ж була не сліпа — бачила, як пожадливо він на неї дивився.

Тим часом Рея дивилася на місяць і наче щось подумки рахувала. А її рука ковзнула до коси Сюзен і погладила її. Сюзен стоїчно терпіла, а коли вже здавалося, що далі терпіти несила, стара раптом опустила руку і кивнула.

— Еге ж. Не просто до Жнив, а до самого fіn de a o — Світлої Ночі. Скажи йому, що він може взяти тебе після святкового багаття. Зрозуміла?

— Аж дo fin de а о, так, — її душа співала від радості.

— Коли багаття в «Зеленому серці» догорить і остання жарина перетвориться на попіл, — сказала Рея. — Тоді і тільки тоді, в жодному разі не раніше. Так йому й перекажи.

— Перекажу.

Рука знову почала гладити її волосся. Сюзен терпіла.

Після такої доброї новини, подумала вона, з її боку було б негарно пручатися.

— Використай час, що лишився до Жнив, на роздуми і на підготовку, щоб народити мерові сина… або ж покатайся верхи по Крутояру й позбирай останні квіти своєї дівочості. Збагнула?

— Так, — сказала вона і ввічливо додала: — Дякую-сей.

Рея відмахнулася, наче то були лестощі.

— Дивись не патякай про те, що між нами було. Крім нас із тобою, це більше нікого не стосується.

— Не буду. Нашу справу закінчено?

— Ну… є ще одна дрібничка… — Рея посміхнулася так, щоб у дівчини не виникло жодних сумнівів у тому, що це геть дурниця, потім підняла ліву руку перед очі Сюзен, звівши три пальці разом, а один відставила вбік. У просвіті між пальцями гойдався срібний медальйон, що наче виник із повітря. Дівчина відразу прикипіла до нього поглядом. А потім Рея мовила одне-єдине слово і очі Сюзен заплющилися.

Рея дивилася на дівчину, що, осяяна світлом місяця, стояла перед нею на ганку і спала. Відьма сховала медальйон назад у рукав (її старечі пальці досі демонстрували дива вправності, коли в цьому виникала потреба), і діловитий вираз на її лиці змінився ненавистю. Кажеш, у вогонь мене ногою вкинеш, хвойдо? Настукаєш Торіну? Але найгіршими були не погрози і не зверхній тон. Найгірше сталося тоді, коли вона гидливо сахнулася від Реїного доторку.

То вона не для таких, як Рея? Ги-ги. Та що там. Мабуть, вона думає, що й такі, як Торін, її не гідні, бо в неї, бачте, її шістнадцять років і біла коса до дупи. Напевно, Торін мріє запустити пальці в її коси, навіть тоді, коли торсає себе взад-вперед там, унизу.

Рея дуже хотіла завдати дівчині якоїсь кривди, бо вона на те заслуговувала. Але не могла, бо тоді Торін щонайменше забере в неї скляну кулю, а Рея цього не знесе. Принаймні, поки що. Тож вона не могла зробити Сюзен боляче. Проте дещо вона все-таки могла — бодай на мить, але зіпсувати Торінові задоволення.

Рея нахилилася до дівчини, вхопила в руку довгу косу, що зміїлася їй по спині, й погралася нею, пропускаючи крізь кулак і втішаючись її шовковистістю.

— Сюзен, — прошепотіла вона. — Ти чуєш мене, Сюзен, дочко Патрика?

— Так, — не розплющуючи очей.

— Тоді слухай. — Світло Місяця-Цілунку впало на обличчя Реї, перетворивши його на посріблений череп. — Слухай уважно і запам’ятовуй. Закарбуй собі у надрах пам’яті, куди ніколи не потрапляє світло твого розуму.

Знову і знову вона гладила косу. Шовковиста і гладесенька. Мов той шовковий бутончик у неї між ніг.

— Запам’ятовуй, — повторила дівчина.

— Так. Після того, як він позбавить тебе цноти, ти маєш дещо зробити. Ти зробиш це одразу, не замислюючись. А тепер слухай мене, Сюзен, дочко Патрика, і слухай уважно.

Не випускаючи з руки дівочу косу, Рея наблизила до її ніжного вуха свої зморшкуваті губи і зашепотіла.

Розділ III ЗУСТРІЧ НА ДОРОЗІ

Ця ніч була найдивнішою з-поміж усіх ночей її життя, тож не дивно, що вона не почула, як позаду наближається вершник, аж поки мало не потрапила під копита його коневі.

Дорогою назад до містечка її не полишала тривожна думка про нові обставини угоди, в яку вона вступила. Добре, що тепер у неї було кілька місяців на те, щоб підготуватися, та факт залишався фактом: коли на небі зійде Місяць-Демон, вона змушена буде лягти в ліжко з мером Торіном, кощавим засмиканим стариганом із лисиною, довкола якої росла хмара білого пуху. З чоловіком, чия дружина дивилася на нього так сумно, що боляче було це бачити. Гарт Торін завжди реготав, коли актори розігрували на сцені виставу, де билися головами чи кулаками чи кидалися гнилими фруктами. Патетичні й трагедійні сцени збивали його з пантелику. Він любив тріщати кісточками пальців, стукати по спині й завжди стурбовано озирався на свого канцлера мало не при кожному другому слові, наче хотів пересвідчитися, чи він, бува, не образив Раймера.

Сюзен часто помічала все це в його поведінці. Її батько багато років був головним конюхом баронії і часто їздив у справах до Будинку-на-набережній. Свою кохану доньку він, бувало, брав із собою. О, за ці роки їй доводилося бачити Гарта Торіна багато разів, і йому її теж. Певне, занадто багато разів! А зараз найважливішим у його особі здавалося те, що він був на п’ятдесят років старший за дівчину, яка мала народити йому сина.

Вона погоджувалася на це з легким серцем…

Ні, не з легким, вона несправедлива до себе… але думки її не мучили і сну вона не втратила, це правда. Вислухавши всі аргументи тітоньки Корделії, вона подумала: «Це ж так просто — отримати нарешті у володіння нашу землю у Крутоярі, знати, що тепер вона наша й на папері, а не лише за традицією. Ми матимемо документи про те, що вона наша. Документи будуть у нас і у Раймера. І в нас знову будуть коні. Правда, тільки троє, але ж це втричі більше, ніж ми маємо зараз. А що на іншій шальці терезів? Один раз чи двічі лягти з ним і народити дитину? Та мільйони жінок робили це до мене, і нічого страшного з ними не сталося. Зрештою, мене ж не змушують лягти з мутантом чи прокаженим. Це лише старий, який любить похрускотіти пальцями. До того ж це не навіки. Тітонька Корд каже, що я зможу вийти заміж, якщо так вирішать час і ка; не я перша і не я остання жінка, яка потрапить до ліжка свого чоловіка, вже ставши матір’ю. А чи стану я хвойдою, коли так вчиню? Закон це заперечує, та мені байдуже до закону. Я слухаюся лише закону свого серця. А моє серце каже, що коли в обмін на своє тіло я отримаю землю, яка колись належала моєму таткові, й коней, то я стану шльондрою, і крапка».

Але був іще один аргумент. Тітка Корд зіграла на дитячій невинності (до того ж підло, як зараз збагнула Сюзен). Вона вміло обставила все так, що Сюзен, яка не так давно сама була маленькою і бавилася з ляльками, радо вітала думку про те, що в неї буде своє дитя, маленький живий пупсик, і вона зможе його одягати й годувати, а в полуденну спеку вкладати спати біля себе.

Корделія була не в курсі (а може, навіть гадки про це не мала, така була невинна, подумала Сюзен, хоча їй не надто в це вірилося) того, в що так брутально нині ввечері тицьнула дівчину носом відьма. Торін хотів більше, ніж просто дитину.

Цицьки й дупа, яка не чвакає в руках, — от що йому треба. А ще щоб було куди пхати свою іграшку так, аби вона звідти не випадала.

Місяць уже закотився. Вона йшла темною дорогою до міста, і від самої лише думки про відьмині слова їй ставало млосно. Бігти й співати не було сил. Коли вона давала згоду, то вважала, що все буде так, як у худоби, коли вона парується. Худобі дозволялося робити це, поки не «зав’яжеться сім’я», потім самицю й самця розводили. Але тепер Сюзен збагнула, що Торін захоче її ще не раз і не два. Непорушний закон, прадавній, як залізо, закон, якого люди дотримувалися дві сотні віків, проголошував, що він може лягати з нею доти, доки вона, гарантовано незаймана, не доведе свою незайманість ще й дитиною, яка теж буде незаймана в її череві. Тобто не мутант. Сюзен потай порозпитувала людей і дізналася, що ця друга перевірка зазвичай ставала можливою десь на четвертому місяці вагітності, коли з-під одягу вже випинався живіт. І для цієї перевірки теж треба було йти до Реї. А Рея її не злюбила.

І тепер, коли вже було пізно, коли вона пристала на умови договору, який офіційно запропонував канцлер, коли те старе стерво перевірило її цноту, вона шкодувала про те, що згодилась. Перед її очима весь час стояв образ Торіна зі спущеними штаньми — його ноги білі й кістляві, мов у чаплі. А ще вона думала про те, як хрускотітимуть його суглоби, коли він ляже до неї в ліжко: коліна, спина, лікті й шия.

І кісточки пальців. Не забувай про кісточки.

Так. Великі старечі кісточки, на яких ростуть кущики волосся. Сюзен пирхнула — так це було смішно, але водночас із кутика її ока щокою збігла непомічена тепла сльоза. Сама цього не помічаючи, дівчина стерла її. Цокоту копит по м’якій землі, що наближалися ззаду, вона теж не почула. Думками вона досі була далеко, бо згадала те диво, яке бачила крізь віконце спальні старої, те м’яке й чомусь неприємне світло, що лилося з рожевої кулі. Відьма дивилася на неї, мов загіпнотизована…

Коли Сюзен нарешті почула цокіт копит, її першою наполоханою думкою було сховатися в гайочку, повз який вона саме проходила. Їй важко було уявити, що о такій пізній порі хтось міг так відкрито з’явитися на дорозі, особливо тепер, коли в Серединному світі настали такі смутні часи. Але добігти до гаю вже не було часу.

Тож Сюзен мигцем сховалася в придорожній баюрі і лягла на землю, зачаївшись. Місяць зайшов, і в неї принаймні був шанс, що той подорожній проїде, не…

Додумати до кінця Сюзен не встигла. Поки вона була вся в своїх довгих і невтішних думах, вершник непомітно наблизився і тепер привітався з нею:

— Добривечір, панно. Довгих вам днів на землі.

«А якщо це один з тих, що завжди ошиваються в будинку мера чи в „Раю для подорожніх“? — озираючись, подумала вона. — Не старий, бо в цього голос не дрижить. Але один з них. Можливо, той, кого вони звуть Діпейпом…»

— Добривечір, — відказала вона, силкуючись роздивитися чоловіка на коні. — І вам щасливих днів.

Її голос не затремтів. Наскільки вона зрозуміла, то був не Діпейп і не його напарник Рейнолдз, адже на голові в чоловіка був капелюх із пласкими крисами. Такі капелюхи носили у Внутрішніх бароніях ще в ті дні, коли люди частіше подорожували зі сходу на захід. До того, як з’явився Добрий Чоловік Джон Фарсон і почалася різанина.

Коли незнайомець під’їхав і став біля неї, вона перестала картати себе за те, що не почула його поступу. На збруї його коня не було видно жодної пряжки, жодного дзвоника, все було припасовано дуже щільно. Його спорядження скидалося на розбійницьке (Сюзен здогадувалася, що Джонас, той, із тремким голосом, і його приятелі свого часу та в інших краях вели життя таких зарізяк). Чи навіть стрілецьке. Але револьверів у цього чоловіка не було, хіба що він їх сховав. Вся його зброя — лук на сідлі та щось подібне до шаблі в піхвах. До того ж Сюзен знала, що таких молодих стрільців не буває.

Він щось тихо пробурмотів до коня (її татко завжди робив так само, та й вона сама, звісно, теж), і кінь став, мов укопаний. Незнайомець із вродженою невимушеністю та грацією перекинув ногу через сідло, але Сюзен заперечила:

— Ні-ні, добродію, не турбуйтеся, їдьте собі!

Навіть якщо він і відчув переляк у її голосі, то не дав взнаки. Він легко, не стаючи в стремено, зісковзнув з коня і стрибком опинився просто перед нею, здійнявши куряву своїми чоботами з квадратними носками. Зорі осяяли його обличчя, і Сюзен раптом побачила, що насправді він дуже молодий, може, трохи молодший чи трохи старший за неї. Одягнений, як пастух, хоча одяг був новий.

— Вілл Деаборн до ваших послуг, — відрекомендувався він, зняв капелюха, поставив ногу на підбір і вклонився за звичаєм Внутрішніх бароній.

Така вишуканість манер тут, у глухій місцині, де сильно смерділо нафтовим полем, розташованим на краю містечка, здалася Сюзен настільки недоречною, що весь її страх розсіявся і вона розсміялася. Потім збагнула, що сміх міг його образити, але він також широко всміхнувся у відповідь, показавши рівні зуби. Його усмішка була гарною, відкритою і простодушною.

Вона теж присіла в реверансі, відвівши вбік спідницю сукні.

— Сюзен Дельґадо.

Він тричі постукав себе правою рукою по горлу.

— Я радий, Сюзен Дельґадо. Сподіваюся, для вас це знайомство так само приємне, як і для мене. Я не хотів вас налякати…

— Я трохи перестрашилася…

— Так, я помітив. Мені прикро.

Так. Не еге, а так. Судячи з вимови, юнак приїхав із Внутрішніх бароній. Тепер він став їй іще цікавіший.

— Ні, не треба вибачатися, я просто глибоко замислилася, от і все. Я ходила до… подруги… і засиділася, не помітила, що місяць зайшов. Якщо ви зупинилися, турбуючись про те, що я сама о такій пізній порі на дорозі, то дякую-сей, не хвилюйтеся, їдьте далі, тут уже недалечко. Край села, Гембрі, куди я йду, вже близько.

— Гарно ви говорите, — сміючись, відказав він, — але надворі справді глуха ніч, тож я хотів би провести вас. Ви їздите верхи, сей?

— Так, але не варто…

— Тоді підійдіть ближче і познайомтеся з моїм другом Вітром. Він провезе вас останні дві милі. Це мерин, сей, він дуже слухняний.

Вона дивилася на Вілла Деаборна з сумішшю цікавості й роздратування та думала: «Якщо він іще раз назве мене „сей“, наче якусь шкільну вчительку чи свою стару тітку, я зніму з себе цього дурнуватого фартуха й відшмагаю його ним».

— Мені завжди подобалося бачити трохи норову в конях, досить покірних для того, щоб люди надягали на них сідла. Мій батько до самої смерті був головним конюхом у мера… а мер у наших краях також є Вартовим баронії. Я катаюся верхи з дитинства.

їй здавалося, що після такої тиради він мусить принаймні вибачитися або навіть на якийсь час втратити дар мови. Але він лише спокійно кивнув. І це їй сподобалося.

— Коли так, то вилазьте в сідло, міледі. Я йтиму поряд і не надокучатиму вам розмовами, якщо вам не хочеться балакати. Вже пізно. Кажуть, що після заходу місяця розмови набридають.

Вона похитала головою і, щоб пом’якшити відмову, всміхнулася.

— Ні. Дякую за доброту, та я не хочу, щоб мене побачили в супроводі незнайомого молодого чоловіка, та ще й на його коні близько опівночі. Знаєте, репутація — не сорочка, з неї не змити пляму лимонним соком.

— На дорозі нікого нема, вас ніхто не побачить, — розсудливо заперечив молодий чоловік. — Я ж бачу, ви втомилися. Сідайте, сей…

— Будь ласка, не називайте мене так. Я почуваюся старою, наче… — на мить вона загнулася, підбираючи належне слово

(відьма)

щоб не вимовити те, яке спало на думку першим, — наче мені сто років.

— Добре, міс Дельґадо. Ви впевнені, що не хочете сісти на коня?

— Впевнена. Тим паче, що в спідниці я не сіла б у сідло по-чоловічому, пане Деаборн, навіть якби ви були моїм братом. Це непристойно.

Вілл Деаборн встав на стременах, простягнув руку до задньої частини сідла (Вітер стояв досить спокійно, тільки один раз стріпнув вухами — Сюзен і сама б не відмовилася прясти такими вухами, якби була Вітром, бо вуха в нього були дуже гарні) і знову опустився в сідло, цього разу вже зі згортком у руках, перевитим сиром’ятною мотузкою. Сюзен вирішила, що то пончо.

— Можете накрити цим собі коліна й ноги, як плащем. Для дотримання правил пристойності цього цілком досить. Ця річ належала моєму батькові, а він вищий за мене. — На мить його погляд помандрував на захід, до схилів, і Сюзен побачила, що він досить вродливий, як на свій юний вік. У неї всередині мов струна затремтіла, і в тисячний раз вона пошкодувала, що стара нечупара розпустила руки й дозволила собі більше, ніж просто виконати завдання, хоч яким неприємним воно було. Сюзен не хотіла дивитися на вродливого незнайомця і згадувати дотик Реї.

— Ні, — м’яко, але рішуче відмовилася вона. — Ще раз дякую, ви дуже добрий, але я не сяду на коня.

— Гаразд. Тоді я вас супроводжуватиму пішки, а Вітер буде за нами наглядати, — весело запропонував хлопець. — Бодай до окраїни містечка нічиї очі нас не побачать, і ні в кого не з’явиться ані найменшої лихої думки про ідеально пристойну молоду жінку і більш-менш пристойного молодого чоловіка. А там я вже попрощаюся й побажаю вам солодких снів.

— Та не варто. Справді, — вона витерла чоло рукою. — Я розумію, вам легко казати, що тут нема сторонніх очей, але вони завжди з’являються там, де їх найменше чекають. А мені зараз… краще не наражатися на пересуди.

— І все одно я вас проведу, — повторив він, тепер уже без тіні усмішки. — Лихі часи настали, міс Дельґадо. Тут, у Меджисі, порівняно безпечно, але часом у халепу можна втрапити.

Вона вже розтулила було рота (знову хотіла заперечити, можливо, навіть повідомити йому, що донька Пата Дельгадо може сама про себе подбати), але потім згадала про нових поплічників мера Торіна і їхні холодні погляди, якими вони міряли її, коли Торін відвертався. Нині ввечері, йдучи до відьми, вона бачила цю трійцю. Їх-то вона почула заздалегідь і мала вдосталь часу, щоб сховатися за сосною при дорозі (хоча думати про те, що вона ховається, Сюзен не подобалося). Вони зникли за поворотом дороги, що вела до містечка, і зараз, мабуть, пиячили в «Раю для подорожніх» (і набиратимуться доти, доки Стенлі Руїс не зачинить генделик). Але ж вона не знала цього напевно. Вони могли повернутися.

— Бачу, мені вас не переконати, — зітхнула вона з нотками роздратованої покори (якої зовсім не відчувала насправді). — Але лише до поштової скриньки місіс Біч. Там починається містечко.

Він іще раз постукав себе по горлу і знову вклонився, кумедно і чарівно водночас: нога виставлена, наче він комусь робив ніжку, п’ята чобота в землі.

— Дякую, міс Дельгадо!

«Добре, хоч не додав „сей“, — подумала вона. — Для початку непогано».

Вона побоювалася, що, попри свою обіцянку мовчати, він усю дорогу базікатиме, бо всі хлопці саме так і поводилися в її присутності. Сюзен не страждала на марнославство, але знала, що вона приваблива, хоча б тому, що хлопці так і вилися круг неї, плескали язиками і човгали ногами. А її супутник неодмінно захоче розпитати її про те, що міські хлопці й так знають: скільки їй років, чи живе вона в Гембрі від самого народження, чи живі її батьки, ще півсотні так само нудних запитань, а все для того, щоб випитати одне: чи є в неї друг серця.

Але Вілл Деаборн із Внутрішніх бароній не розпитував її про школу, сім’ю й друзів (цей спосіб дізнатися про суперника обирали майже всі юнаки). Вілл Деаборн просто крокував поряд із нею, ведучи за вуздечку коня, і дивився на схід, туди, де було Чисте море. Море було так близько, що сльозогінні пахощі солі змішувалися з випарами нафти, хоча вітер був південний.

Вони саме проминали Ситго, і Сюзен була рада, що Вілл Деаборн поряд, хай навіть його мовчанка трохи її дратувала. Нафтове поле з його вишками-скелетами завжди ввижалося їй якимось моторошним привидом. Більша частина цих сталевих веж уже давно не качали нафту, а мешканці міста не мали ні запасних частин, ні потреби, ні вміння їх лагодити. З двохсот вишок працювало лише дев’ятнадцять, і зупинити їх було неможливо. Здавалося, запаси нафти під землею були невичерпні, бо вежі качали й качали безперестану. Трохи нафти люди використовували досі, але то була мізерна кількість порівняно з тією, що просочувалася назад у землю, у водойми під мертвою свердловиною. Світ зрушив з місця, і поле стало схоже на дивний механічний цвинтар, на якому трупи ще не до кінця…

Щось холодне і гладеньке тицьнулося Сюзен у поясницю, і вона скрикнула, ледь втримавшись, щоб не закричати на повні груди. Вілл Деаборн кинувся до неї, хапаючись руками за пояс, але відразу ж рослабився і всміхнувся.

— Це Вітер, міс Дельгадо. Так він хоче поскаржитися, що на нього ніхто не звертає уваги.

Вона озирнулася на коня, а Вітер відповів їй ласкавим поглядом і опустив голову, наче вибачаючись за те, що налякав її.

«Дівчинко, не дурій, — почула вона подумки голос свого батька. — Він просто хоче знати, чого ти так викаблучуєшся. До речі, мені й самому це цікаво, бо на тебе це не схоже».

— Я передумала, пане Деаборн. Я хочу поїхати верхи.

Поки Сюзен приладнувала пончо до задньої луки сідла (простого чорного сідла ковбоя, без жодних міток баронії чи хоча б ферми) і вилазила на коня, Вілл стояв спиною до неї й дивився на Ситго. Задерши спідницю, вона рвучко озирнулася, впевнена, що він підглядатиме. Але він не озирався. Здавалося, його уяву всуціль полонили іржаві нафтові вишки.

«І що ж там такого цікавого, хлопче? — трохи сердито подумала вона. Пізня година ночі й нещодавно збурені емоції не надто сприяли внутрішньому спокою. — Брудні, старі, шістсот років тут стоять, а смердять так, що мені все життя доводиться носа затуляти».

— Стій спокійно, хлопчику, спокійно, — мовила Сюзен до коня, ставши на стремено й тримаючись однією рукою за луку сідла, а другою — за поводи. Вітер стрепенув вухами, наче хотів сказати, що стоятиме спокійно хоч цілу ніч, якщо їй це буде потрібно.

Вона хутко злетіла на коня, тільки одна довга гола нога сяйнула під зірками, і відчула радість, яка охоплювала її завжди, коли вона сідала верхи… тільки сьогодні радість була трохи сильніша, трохи солодша, трохи гостріша. Можливо, тому, що кінь був таким красенем, чи тому, що він був незнайомий…

«А може, тому, що господар коня — незнайомець, — подумала вона, — до того ж вродливий».

Звісно, то було безглуздя, і воно таїло в собі небезпеку. Втім, ніде правди діти. Він був дуже гарний.

Коли Сюзен розгортала пончо й накривала ним ноги, Деаборн почав насвистувати. Із подивом і забобонним страхом вона впізнала мелодію: то було «Безжурне кохання». Та сама пісня, яку вона співала, ідучи до Реїної хижі.

«Мабуть, це ка, дівчинко», — прошепотів голос її батька.

«Та нічого подібного, — подумки одразу ж заперечила вона йому. — Я не вбачатиму ка в кожному подиху вітру і в кожній тіні, як ті старенькі, що збираються літніми вечорами в „Зеленому серці“. Це просто стара пісня, її кожен знає».

«Якби ж то ти була права, — відповів голос Пата Дельгадо. — Бо якщо це ка, то воно налетить, мов вихор. Ти не встигнеш спам’ятатися, а твої плани вже будуть зруйновані, як сарай від буревію».

Ні, це не ка. Вона не дозволить темряві й старим примарам-вежам навіяти їй віру в те, що це ка. Не ка, а випадкове знайомство з приємним молодим чоловіком на безлюдному шляху до міста.

— Все, я прикрилася, — сухо, наче чужим голосом сказала вона. — Можете повертатися, якщо хочете, пане Деаборн.

Він повернувся і глянув на неї. Якусь мить мовчав, але його погляд красномовно свідчив, що Сюзен теж йому подобається. Це спантеличило її (частково через ту пісню, що він наспівував), але водночас і справило приємність.

— Ви гарно виглядаєте в сідлі, — сказав він.

— А скоро в мене будуть свої коні і я зможу сидіти на них донесхочу, — не втрималася Сюзен, а потім подумала: «Зараз почнеться розпитування».

Але він лише кивнув, наче давно це знав, і знову покрокував у бік міста. Трохи розчарована, хоч і достоту не розуміючи причини, вона вйокнула на коня і стисла коліна. Вітер рушив ходою, наздоганяючи господаря. Той лагідно погладив коня по морді.

— Як називається ця місцина? — спитав Вілл, показуючи на вишки.

— Нафтове поле? Ситго.

— А що, деякі вишки досі працюють?

— Еге ж. І їх годі зупинити, бо ніхто вже не знає як.

— А, — сказав він. Більше ні слова, тільки «а». Та коли вони наблизилися до порослої травою дороги на Ситго, відійшов від коня, щоб подивитися на стару покинуту хатину сторожа. Коли Сюзен була маленькою, на ній був знак, що забороняв стороннім заходити всередину, але ту табличку вже давно зірвало вітром. Подивившись, Вілл Деаборн легкою ходою повернувся назад до коня, збиваючи чоботами літню куряву.

Так вони і прямували до містечка: юнак у пласкому капелюсі пішки, молода жінка, чиї ноги були вкриті пончо, — верхи, а зорі заливали їх своїм світлом, як і всіх юних від початку часів. Сюзен підвела погляд угору й побачила, як падає зірка, — нетривкий і яскравий помаранчевий спалах на небосхилі. Хотіла було загадати бажання, але в паніці збагнула, що геть не знає, чого хоче. Навіть приблизно.

Сюзен і собі мовчала всю дорогу, поки до міста не лишилася якась миля, і тільки потім спитала про те, що не давало їй спокою. Своє питання вона хотіла поставити по тому, як він почне розпитувати її, і порушувати мовчанку самій було вкрай неприємно, але врешті-решт цікавість узяла гору.

— Звідки ви, пане Деаборн? Що привело вас до нашої глухомані в Серединному світі… нічого, що я запитую?

— Анітрохи, — відповів він, всміхаючись до неї. — Мені хотілося поговорити, але я не знав, з чого почати. Я не надто вправний у розмовах. — «А в чому ти вправний, Вілле Деаборн?» — одразу ж виникло в неї питання, бо, вмощуючись у сідлі, вона випадково торкнулася рукою згорнутої ковдри, яка була прив’язана ззаду, і відчула, що всередині щось є. На дотик схоже на револьвер. То не конче мала бути зброя, але Сюзен згадала, як його руки інстинктивно опустилися до пояса, коли вона скрикнула від несподіванки.

— Я з Внутрішніх бароній. Мабуть, ви й сама вже про це здогадалися. Ми балакаємо по-своєму.

— Еге ж. А дозвольте поцікавитися, з якої ви баронії?

— З Нового Ханаану.

Зачувши це, Сюзен оживилася. Подумати тільки: Новий Ханаан! Це ж самісіньке осердя Альянсу! Звісно, це вже не те, що раніше, але все одно…

— Часом не з Ґілеаду? — спитала вона, почувши в своєму голосі відтінок дівчачої сентиментальності та щиро зневажаючи себе за неї.

— Ні, — з усміхом відказав він. — Моєму селу далеко до Ґілеаду. Я з Гемфіла, звідти до Ґілеаду сорок коліс. Воно навіть менше за Гембрі.

«Коліс? — з подивом подумала Сюзен. Слово було застаріле. — Він сказав: коліс».

— А що ж тоді привело вас до Гембрі? Це не таємниця?

— Звісно, ні. Я приїхав зі своїми друзями, Річардом Стоквортом із Пенілтона, що в Новому Ханаані, і Артуром Гітом, дуже веселим молодим чоловіком. От він з Ґілеаду. Ми тут за наказом Альянсу. Ми рахівники.

— І що ж ви рахуєте?

— Усе, що може статися в нагоді Альянсові наступні кілька років, — його голос посерйознішав. — Халепа з Добрим Чоловіком уже сягнула за край.

— Невже? Ми так далеко від центру подій, що до нас майже не доходять новини.

Він кивнув.

— Саме тому ми й тут. Баронія Меджис завжди зберігала відданість Альянсові, тож якщо знадобляться припаси, то їх відправлять з цієї частини Зовнішньої Дуги. Питання в тому, на яку кількість може розраховувати Альянс.

— Кількість чого?

— Так, — погодився він, наче вона не питала, а стверджувала. — І на кількість чого.

— Ви так говорите, наче Добрий Чоловік справді становить серйозну загрозу. Він же лише бандит, що припудрює свої грабіжки та вбивства балачками про рівність і демократію.

Деаборн лише знизав плечима, і Сюзен вже було подумала, що інших коментарів від нього не дочекатися. Але потім він неохоче сказав:

— Так було колись. Часи змінилися. Бандит став генералом, і тепер генерал хоче стати правителем від імені народу, — помовчавши трохи, він похмуро додав: — Північні й західні баронії у вогні, леді.

— Але це за тисячі миль звідси! — Сама розмова була не надто приємною, але чомусь захоплювала. Просто було так незвично вести бесіди на такі теми після нудних буденних балачок у Гембрі, де чиясь висхла криниця на добрих три дні ставала темою для жвавих обговорень.

— Так, — відповів він. Не «еге», а «так», дуже незвично і заразом так приємно для слуху. — Але вітер дме у цей бік. — Повернувшись до неї, він усміхнувся, і усмішка знову пом’якшила його суворе вродливе обличчя, надавши йому виразу дитини, якій давно пора спати. — Але навряд чи ми нині зустрінемо Джона Фарсона.

У відповідь Сюзен обдарувала його усмішкою.

— А якщо раптом зустрінемо, ви захистите мене від нього, пане Деаборн?

— Безперечно, — усміхнено відповів він. — Але ще охочіше я це зроблю, якщо ви дозволите мені називати вас на ім’я, яке дав вам ваш батько.

— Гаразд, адже це важливо для моєї особистої безпеки. І, мабуть, з огляду на те саме я можу називати вас Віллом.

— Мудро й гарно сказано, — сказав він і від радості всміхнувся ще ширше. — Я… — І тут новий друг Сюзен перечепився і мало не впав, не помітивши камінь, що стирчав на дорозі (бо йшов, не зводячи з дівчини очей). Вітер тихо заіржав і трохи подався назад, а Сюзен весело засміялася. Пончо зсунулося, відкривши оголену ніжку, але її власниця не поспішала — почекала кілька секунд і тільки потім вкрилася знову. Він їй подобався. І що в цьому такого поганого? Він же лише хлопчик. Коли він усміхався, Сюзен бачила, що ще зовсім недавно, років зо два-три тому він стрибав у копиці сіна. (Про те, що вона сама не так давно закінчила школу стрибків у сіно, Сюзен чомусь забула.)

— Зазвичай я не такий незграба. Сподіваюся, я тебе не злякав.

Та нічого, Вілле. Я вже звикла. Хлопи збивають собі черевики, відколи в мене груди виросли.

— Та нічого, — сказала вона, аби швидше повернутися до попередньої теми: надто вже вона була цікава. — Отже, ви з друзями приїхали за дорученням Альянсу, щоб порахувати наші запаси?

— Так. Я звернув увагу на ваше нафтове поле, бо один з нас мав полічити робочі вишки…

— Та я тобі, Вілле, й так скажу. Їх дев’ятнадцять.

Він кивнув.

— Тепер я твій боржник. Але ще нам треба з’ясувати, якщо це можливо, скільки нафти викачують ці дев’ятнадцять веж.

— А яке це має значення? Хіба в Новому Ханаані лишилося стільки робочих машин, які працюють на нафті? І хіба ваші алхіміки вміють видобувати з нафти ту рідину, на якій їздять машини?

— Мені здається, цей процес називається не алхімією, а перегонкою. Є одна майстерня, у якій його досі роблять. Але машин у нас не так уже й багато, хоча у Великій Залі Ґілеаду ще збереглося кілька ламп розжарювання, і вони справні.

— Це ж треба! — захоплено сказала Сюзен. Лампи розжарювання й електричні смолоскипи вона бачила на картинах, але в житті — ніколи. Останні такі лампи в Гембрі (в цій частині світу їх називали іскровими, але Сюзен була впевнена, що йдеться про одні й ті самі лампи) перегоріли два покоління тому.

— То, кажеш, твій батько до самої смерті керував стайнями мера, — сказав Вілл Деаборн. — Його звали Патриком Дельгадо, правда ж?

Вражена до глибини душі, вона подивилася на нього вже іншим поглядом — поглядом людини, яку вмить повернули до реальності.

— Звідки ти знаєш?

— Ми дізналися його ім’я, готуючись до виконання своєї місії. Ми ж маємо порахувати худобу: овець, свиней, биків, корів… і коней. З усієї вашої худоби коні найважливіші. Переговорити з цього приводу ми мали саме з Патриком Дельгадо. Мені прикро чути, Сюзен, що він пішов на ту галявину, де закінчується земний шлях. Моє співчуття.

— О, дякую.

— То був нещасний випадок?

— Еге ж, — сказала вона таким голосом, що мав промовисто свідчити: облишмо краще цю тему, не треба запитань.

— Дозволь мені бути з тобою відвертим, — мовив він, і вперше за весь час вона вловила в його словах брехню. А може, їй це лише здалося. Втім, хоч вона й дуже погано знала світ і людей (тітка Корделія мало не щодня їй про це нагадувала), але певний досвід у неї все-таки був. Вона знала, що люди, які починають розмову з випрохування дозволу бути чесними, зазвичай із найправдивішим виразом обличчя починають патякати про те, що дощ падає вгору, гроші ростуть на деревах, а дітей приносить Великий Лелека.

— Еге ж, Вілле Деаборн, — черствуватим тоном сказала вона. — Кажуть, чесність — найкраща політика.

Він нерішуче поглянув на неї, але потім його обличчя знову осяяла усмішка. Небезпечна усмішка, подумала Сюзен, усмішка-як-сипучі-піски, якщо таке можливо. Затягує, та потім важко вибратися на волю.

— Від колишньої міці Альянсу нині не лишилося й сліду. Частково тому Фарсон так розперезався — його амбіції виросли до неба. Він пройшов довгий шлях від розбійника й грабіжника у Гарлені й Десої до того, ким він є тепер. І якщо Альянс не воскресне і не дасть йому відсіч, це ще далеко не край його прагненням. Він може дійти й до Меджису.

Яка користь Доброму Чоловікові з їхнього сонного села в найближчій до Чистого моря баронії, Сюзен збагнути не могла, але промовчала.

— Хай там як, але насправді нас відправив сюди не Альянс. Ми тут не тому, що треба рахувати корів, нафтові вишки й гектари орної землі.

На мить він опустив погляд на дорогу, наче шукав там інших підступно розташованих каменів, і неуважно гладив Вітра по носі. Сюзен здалося, що він спантеличений чи чогось соромиться.

— Нас заслали сюди батьки.

— Ваші… — і раптом їй усе стало зрозуміло. Хлопчиська напаскудили, й батьки відправили їх сюди, не зовсім у заслання, але й без серйозної мети. Насправді в Гембрі вони мали тільки один обов’язок — стерти плями зі своєї репутації. «Принаймні тепер ясно, — подумала вона, — чому в нього така невинно-зваблива усмішка. Стережися його, Сюзен, бо такі бешкетники, як він, підпалюють мости й перевертають поштові візки, а розважившись, ідуть собі далі, навіть не озирнувшись. Вони не злі, ні, просто розпушені, як більшість хлопців».

І тут їй знову згадалася стара пісня, яку вона співала і яку він насвистував.

— Так, наші батьки.

Свого часу Сюзен Дельґадо сама любила побешкетувати, тож тепер, хоч і з пересторогою, добре розуміла Вілла Деаборна. І відчувала до нього інтерес. З поганими хлопцями буває весело… до певної межі. Залишалося з’ясувати, наскільки поганими були Вілл і його друзяки.

— Бешкетували? — спитала вона.

— Бешкетували, — погодився Вілл. Голос у нього досі був безрадісний, але в очі й на уста вже почала помалу закрадатися усмішка. — А нас попереджали, багато разів попереджали. Ми… еее… напилися тоді.

А вільною від кружки з пивом рукою мацали дівок? Жодна порядна дівчина не дозволила б собі спитати таке, але Сюзен не змогла втриматися: це питання саме зринуло в її голові.

Усмішка, що жевріла в кутиках Віллових уст, згасла.

— Ми зайшли надто далеко, і забава перестала бути просто забавою. Так зазвичай чинять дурні. Однієї ночі ми влаштували перегони верхи. Ніч була глупа, місяць не світив. Після опівночі. Ми всі були п’яні. Один із коней втрапив копитом у ховрахову нору і зламав передню ногу. Його довелося пристрелити.

Сюзен скривилася. Не найгірше, що вона могла уявити, але нічого доброго. Та коли він знову продовжив, виявилося, що все значно гірше.

— Кінь був чистокровним скакуном, він належав батькові Річарда, одного з моїх друзів. Їхня родина мала не надто великі статки, коней у них було лише троє. У нашому домі розгорівся такий скандал, що я навіть згадувати про нього не хочу, не те що говорити. Словом, пропозицій щодо нашого покарання було багато, але врешті-решт нас спровадили сюди в заслання. Це Артурів батько придумав. Гадаю, Артурового тата завжди жахала поведінка сина. Артур вочевидь удався не в Джорджа Гіта.

Сюзен і собі посміхнулася, згадавши, як тітка Корделія каже: «Це в неї точно не від нас». Потім настала театральна пауза, слідом за якою йшло епохальне: «У неї була двоюрідна бабка, яка збожеволіла… ви це знали? Так! Вона підпалила себе й перекинулася через край Крутояра. Це було того року, коли пролітала комета».

— Хай там як, — підсумував Вілл, — пан Гіт відіслав нас із напутнім словом, яке свого часу отримав від свого батька: чистилище існує для того, щоб у ньому міркували. І от ми тут.

— Гембрі далеко від чистилища.

На його обличчі знову з’явилася усмішка.

— Думаю, якби навіть ваше містечко було чистилищем, варто було б стати грішником, аби лишень потрапити сюди і зустрітися з його чарівними мешканцями.

— Комплімент сумнівний, треба його іще б відшліфувати, — якомога сухішим голосом сказала вона. — Можливо…

І затнулася, бо раптом збагнула, що їй доведеться вступити з цим хлопцем у щось на кшталт змови. Інакше вона опиниться в незручному становищі.

— Сюзен?

— Я оце подумала. Вілле, ви з друзями вже приїхали? Тобто офіційно вже тут?

— Ні, — відповів він, одразу збагнувши, про що їй ідеться. І, мабуть, зрозумівши, до чого вона хилить. По-своєму він був досить кмітливий. — Ми з’явилися в баронії лише нині по обіді. Ти перша з місцевих, з ким один із нас заговорив… якщо, звісно, Річард та Артур ще нікого не зустріли. Я не міг заснути, тож вирішив прогулятися верхи й трохи поміркувати. Ми стали табором он там, — він показав кудись праворуч. — На тому довгому схилі, що збігає до моря.

— Еге ж. То Крутояр. Так його називають, — їй подумалося, що Вілл із приятелями могли навіть отаборитися на її землі — на тій ділянці, яка невдовзі стане її законною власністю. Думати про це було дивно, захопливо і трохи незвично.

— Завтра ми в’їдемо до міста і відрекомендуємося мілордові меру, Гарту Торіну. Перед від’їздом із Нового Ханаану нам сказали, що він дурний, як пень.

— Та невже? — здійняла вона брову.

— Так. Балакучий, любить перехилити чарчину, ласий до молоденьких дівчат. Що скажеш, правда це чи ні?

— Гадаю, ти сам маєш це вирішити, — із силуваною посмішкою відказала Сюзен.

— Хай там як, нас відрекомендують ще й Вельмишановному Кімбі Раймеру, Торіновому канцлеру. А вже він, думаю, тямущий. І рахувати вміє.

— Торін запросить вас на вечерю в резиденції мера. Якщо не на завтра, то на післязавтра точно.

— Учта в Гембрі, — з усмішкою сказав Вілл й погладив Вітра по носі. — О боги, я так хвилююся, дочекатися не можу.

— Менше базікай, а послухай, якщо хочеш бути моїм другом. Це важливо.

Усмішка злетіла з його обличчя, і перед Сюзен знову постав чоловік, якого вона бачила кілька хвилин тому, той чоловік, яким він стане за кілька років. Рішучий вираз обличчя, зосереджений погляд, безжальний рот. Це обличчя вселяло страх — страх у майбутньому — та все одно в тому місці, якого торкалася стара карга, враз стало тепло. Сюзен не могла відірвати погляду від цього обличчя. Цікаво, подумала вона, а яке в нього волосся під цим ідіотським капелюхом?

— Слухаю, Сюзен.

— Якщо ви з друзями сядете за стіл у Торіна, там ви можете побачити мене. Якщо ти побачиш мене, то пам’ятай — бачиш мене вперше. Познайомишся з панною Дельґадо, а я — з паном Деаборном. Розумієш, про що я?

— Дуже добре розумію, — він дивився на неї замріяно. — Ти служниця? Авжеж, так, якщо твій батько був головним конюхом, то ти не…

— Та байдуже, що я там роблю. Просто пообіцяй: у Будинку-на-набережній ти побачиш мене вперше в житті.

— Обіцяю. Але…

— Нічого більше не питай. Ми вже майже на тому місці, де наші шляхи розходяться. І щоб віддячити тобі за прогулянку на такому чудовому коні, я хочу тебе попередити. Якщо вас запросять на учту до Торіна, за столом ви з друзями будете не єдині гості. Буде ще троє чоловіків. Торін найняв їх охороняти будинок.

— Вони не заступники шерифа?

— Ні, крім Торіна, а ще, можливо, Раймера, вони не звітують ні перед ким. Їх звуть Джонас, Діпейп і Рейнолдз. Мені здається, вони круті хлопці. Хоча Джонас уже давно не хлопець, дуже давно. Я навіть маю підозру, що дитинства в нього не було взагалі.

— Джонас у них за ватажка?

— Еге. Він кульгає, в нього довге, наче у дівчини, волосся, а голос рипить, як у старого дідугана, який цілими днями натирає до блиску димохід на даху… Але нехай це не вводить тебе в оману — мені здається, що з них трьох він найнебезпечніший. І судячи з усього, ці троє були такими шибениками, що вам з друзями і не снилося.

І навіщо вона йому це розповіла? Можливо, відчуваючи вдячність. Він пообіцяв тримати їхню випадкову нічну зустріч у таємниці й був не з тих, хто порушує обіцянки — Сюзен зрозуміла це з його вигляду, хоч він і посварився зі своїм батьком.

— Я придивлюся до них. Дякую за пораду, — зараз вони піднімалися в гору довгим пологим схилом. У небі неслабнучим вогнем горіла Стара Матінка.

— Особисті охоронці, — замислено сказав Вілл. — Особисті охоронці в сонному містечку Гембрі. Дивні часи настали, Сюзен. Дуже дивні.

— Еге ж, — вона й сама задумувалася над тим, чому Джонас, Діпейп і Рейнолдз у містечку, та так і не змогла знайти жодної вагомої причини. Це справа рук Раймера? Це він їх знайшов? Цілком можливо, це в його дусі. Сам Торін навіть і не подумав би завести собі охоронців, про його безпеку завжди дбав Верховний Шериф. А все ж таки — чому?

Вони вибралися на вершину пагорба. Внизу, під їхніми ногами, розкинулося сільце Гембрі. Світилося лише в кількох вікнах, і найяскравіше — у «Раю для подорожніх». Теплий вітерець доніс до вух Сюзен звуки піаніно, що на ньому хтось тарабанив мелодію «Гей, Джуд», і хор п’яних голосів, які радісно добивали приспів. Хоча співали не ті троє, про яких вона попереджала Вілла Деаборна. Ті завжди стояли біля шинкваса, водячи по залі своїми збляклими очима. Такі, як вони, не співали. У кожного на руці між великим і вказівним пальцями було витатуйовано маленьку синю труну. Сюзен хотіла було розповісти про це Вілові, але подумала, що згодом він сам усе побачить. Тож натомість вона показала на якийсь темний предмет трохи нижче на схилі, що нависав над дорогою на ланцюзі.

— Дивися. Бачиш?

— Так, — він глибоко й комічно зітхнув. — Невже це та річ, якої я боюся понад усе на світі? Ця моторошна проява — поштова скринька місіс Біч?

— Еге ж. Тут ми розійдемося.

— Як скажеш. Та все одно мені шкода… — і саме тієї миті, як це іноді буває влітку, змінився вітер. З заходу налетів порив і миттю стер пахощі морської солі, а разом з ними і звук п’яних співів. На зміну їм долинув інший звук, нескінченно зловісніший: низький атональний шум, від якого в Сюзен завжди мурашки бігли по спині. Звук сирени, яку ввімкнула смертельно хвора людина.

Вілл відступив на крок назад, очі округлилися, і знову Сюзен помітила, як його руки опускаються до пояса, ніби в пошуках чогось, чого там не було.

— На бога, що це таке?

— Тонкохід, — тихо мовила вона. — В Каньйоні Петлі. Ти про таке чув?

— Так, чув, щось подейкували, але на власні вуха почув оце щойно. О боги, як ви це витримуєте? Він волає, немов жива істота!

Сюзен ніколи над цим не замислювалася, але зараз, спробувавши уявити, що чує його чужими вухами, збагнула, що він каже правду. Здавалося, якась хвора частина тіла ночі здобула власний голос і тепер силкувалася заспівати пісню.

Сюзен стало так моторошно, що вона здригнулася. Відчувши, як стиснулися її коліна, Вітер тихо заіржав і повернув голову, щоб подивитися на свою вершницю.

— О цій порі року звук зазвичай не настільки виразний, — промовила вона. — А восени чоловіки спалюють його, щоб стих.

— Не розумію.

А хто розумів? Хто міг похвалитися тим, що досі щось розуміє? О боги, та вони навіть не в змозі були вимкнути кілька нещасних нафтових насосів, які досі працювали на Ситґо, хоча половина з них верещали, як свині на бійні. Настали такі часи, що люди були вдячні, коли щось просто працювало.

— Влітку загоничі й пастухи, коли мають час, зносять до входу в Каньйон купи гілляччя. Придатні й сухі гілки, але краще — щойно зрізані, бо потрібен дим, і що сильніший, то краще. Петля — короткий каньйон із майже вертикальними стінами, дуже крутими. Це наче перевернутий димар, розумієш?

— Так.

— За традицією спалення припадає на ранок Жнив, у перший день після ярмарку, святкування і святкового багаття.

— У перший день зими.

— Еге ж. Хоча в наших краях холоди настають не так швидко. Хай там як, ніяка це не традиція. Хмиз, бува, спалюють і раніше, якщо вітри сприяють або якщо звук надто вже нестерпний. Він тривожить худобу: коли тонкохід розгулюється, корови погано дають молоко. Та й заснути під нього важко.

— Навіть не сумніваюся, — Вілл досі дивився на північ, і від чергового сильного пориву вітру капелюх злетів у нього з голови, затримавшись на горлі завдяки сиром’ятному шнурку. Його волосся виявилося дещо довгим і чорним, як воронове крило. Зненацька у Сюзен виникло бажання запустити пальці в це волосся, відчути, яке воно на дотик — шорстке чи гладеньке й шовковисте? Цікаво, як воно пахне? Від цих думок вона знову відчула тремкий стогін тепла внизу, там, де закінчувався живіт. Неначе прочитавши її думки, він повернувся до неї, і вона зашарілася, тихо радіючи, що в темряві не помітно, як почервоніли її щоки.

— І давно він тут?

— Він з’явився, коли мене ще не було на світі, — відповіла вона. — Але мій тато добре пам’ятає його появу. Він казав, що земля здригнулася, наче від землетрусу, і з’явився тонкохід. Деякі люди казали, що це від землетрусу, інші запевняли, що це забобонні дурниці. Я знаю тільки одне: за мого життя він завжди був там, де він є. Дим його заспокоює, як рій роздратованих бджіл чи ос. Але рано чи пізно звук відновлюється. Купи гілля, навалені біля входу до каньйону, закривають його від худоби, яка часом, заблукавши, може туди потрапити. Чомусь їм там як медом намазано. А коли корова чи вівця все ж таки проберуться туди — мабуть, це стається, коли купа гілля після спалення вже не така велика, а нового ще не наносили, — то назад уже не повертаються. Що б там не було в тому каньйоні, воно голодне.

Вона відгорнула пончо, підняла праву ногу над сідлом, навіть не торкнувшись його, і легким плавним рухом зісковзнула з Вітра. Такі трюки призначалися для штанів і аж ніяк не для спідниці. З того, як округлилися Вілові очі, Сюзен зрозуміла, що побачив він достатньо. Але ж нічого такого, що треба мити у ванні за зачиненими дверима, то що з того? Адже трюк з блискавичним сходженням з коня вона виконувала тоді, коли хотіла когось вразити до глибини душі.

— Краса! — вигукнув Віл.

— Мене тато навчили, — сказала вона, вдаючи, що коментує найневинніший бік його компліменту. Втім, коли вона передавала хлопцеві віжки, її усмішка свідчила про те, що його похвала їй приємна, як не крути.

— Сюзен, а ти сама бачила тонкохід?

— Еге ж. Один раз чи двічі. Згори.

— На що він схожий?

— Він гидкий, — не роздумуючи, відповіла вона. До сьогоднішньої ночі, коли вона зблизька побачила Реїну посмішку й відчула на собі її покручені настирні пальці, їй здавалося, що на світі нема нічого огиднішого за тонкохід. — Це схоже на торф, що повільно тліє, а ще на болото, повне пінкої зеленої води. Над ним піднімається туман, часом нагадуючи довгі кістляві руки. З зап’ястками і пальцями.

— А він росте?

— Кажуть, росте, як будь-який тонкохід. Але росте повільно. За мого чи твого життя він за межі Каньйону Петлі не вибереться.

Вона підвела погляд у небо й помітила, що, поки вони балакали, сузір’я вже подолали суттєвий відрізок своєї траєкторії. Вона відчувала, що могла б з ним усю ніч так розмовляти: про тонкохід, про Ситґо, про її осоружну тітку, про все на світі. І від цього їй стало сумно. Чому це трапилося з нею саме зараз? Три роки вона відхиляла залицяння гембрійських парубків. Чому саме тепер вона зустріла хлопця, який так її зацікавив? Чому життя таке несправедливе?

І знову їй спала думка, яку нещодавно прошепотів їй голос батька: «Якщо це ка, то воно налетить, мов вихор. Ти не встигнеш спам’ятатися, а твої плани вже будуть зруйновані, як сарай від буревію».

Але ні, ні і ще раз ні. Проти цього постало все її єство, і цілком свідомо вона вирішила чинити опір. Її життя — не сарай.

Простягнувши руку, Сюзен торкнулася іржавої скриньки місіс Біч, наче прагнучи відновити свою рівновагу в світі. Напевне, її маленькі мрії й сподівання майже нічого не означали. Батько навчав її, що її особистість визначається тим, наскільки вона спроможна дотримати свого слова, і вона не збиралася забувати батькові напучування тільки тому, що зустріла вродливого хлопця в момент, коли її тіло й почуття були збурені.

— Тут я тебе залишу, можеш повертатися до друзів або їхати далі, — серйозність власного тону здалася їй прикрою, бо то була доросла серйозність. — Але пам’ятай свою обіцянку, Вілле. Якщо зустрінеш мене в Будинку-на-набережній… в будинку мера… і якщо хочеш залишатися моїм другом, то вдавай, що бачиш мене вперше. Я теж так робитиму.

Він кивнув, і на його обличчі відбилася її власна поважність. І, либонь, смуток.

— Жодну дівчину я ще не запрошував на прогулянку верхи і у жодної не поцікавився, чи прийме вона мене в своєму домі. А тебе, Сюзен, дочко Патрика, я б попрохав. Я б навіть квіти тобі приніс, аби подвоїти свої шанси. Але, мабуть, нічого з цього не вийде.

— Ні, не вийде, — похитала вона головою.

— Ти заручена? З мого боку нахабно про таке питати, але в мене на думці нема нічого поганого.

— Я в цьому ані крихти не сумніваюся, але відповісти не можу. Моє становище зараз надто делікатне, я вже казала тобі. Тут наші дороги розходяться, Вілле. Але стривай… ще одну хвилиночку…

Понишпоривши в кишені фартуха, Сюзен дістала півшматка пирога, загорнутого в зелений листок. Половину вона з’їла, піднімаючись на Коос. Зараз здавалося, що то було дуже давно, в іншому житті. Вона простягнула залишки своєї скромної вечері Вітрові, той понюхав, з’їв і тицьнувся носом їй у долоню. Оксамитовий доторк у долоні так їй сподобався, що Сюзен засміялася.

— Хороший хлопчик, хороший.

Вілл Деаборн на дорозі тупцяв з ноги на ногу в своїх запилюжених чоботях і з нещасним виглядом дивився на дівчину. Суворий вираз зник з його обличчя, і воно знову стало лицем молодого хлопця її віку, а може, навіть молодшого.

— Вдале вийшло знайомство, правда ж? — спитав він.

Вона виступила вперед і, не дозволяючи собі замислитись над тим, що робить, поклала руки йому на плечі, піднялася навшпиньки й поцілувала його в губи коротким, але аж ніяк не сестринським поцілунком.

— Еге ж, Вілле, дуже гарне. — Та коли він, ніби квітка до сонця, потягнувся до неї, щоб продовжити почате, вона відштовхнула його, лагідно, проте рішуче.

— Ні, це була подяка, а джентльменові однієї подяки має бути досить. Простуй із миром своїм шляхом, Вілле.

Немов уві сні, він узяв віжки, кілька секунд тупо роздивлявся їх, наче не розуміючи, що це таке, а потім знову звернув свій погляд до дівчини. Вона бачила, як він намагається опанувати себе, привести до ладу розум і емоції, розбурхані її поцілунком. Він подобався їй за це. І вона дуже тішилася з того, що зробила.

— Ти теж, — нарешті сказав він, сідаючи на коня. — Я нетерпляче чекатиму тієї миті, коли зможу нарешті побачити тебе вперше.

Вілл усміхнувся до Сюзен, і в його усмішці вона побачила жаль і бажання. Він пришпорив коня, розвернув його і рушив дорогою, якою вони прийшли. Можливо, хотів іще раз подивитися на нафтове поле. А вона лишилася стояти біля поштової скриньки місіс Біч, подумки благаючи, щоб він повернувся й помахав рукою на прощання, адже тоді вона змогла б іще раз побачити його обличчя. Вона була впевнена, що він озирнеться, але він не озирався. Та потім, коли Сюзен вже готова була розвернутися спиною й спускатися до містечка, він усе-таки повернувся і його рука піднялася, блимнувши на мить у пітьмі, як нічний метелик.

Сюзен теж помахала рукою у відповідь і рушила додому, почуваючись водночас щасливою і глибоко нещасною. Втім (і це, мабуть, було найважливішим), відчуття бруду, що тягарем лежало на її душі, щезло. Щойно вона торкнулася хлопцевих губ, дотик Реї зник з її шкіри. То були маленькі чари, але дівчина раділа, що вони подіяли.

Додому Сюзен поверталася з усмішкою на устах. І частіше, ніж зазвичай о цій пізній порі, поглядала у зоряне небо.

Розділ IV МІСЯЦЬ ДАВНО ЗАЙШОВ

Цілих дві години він невтомно міряв риссю схил, який вона називала Крутояром, — туди й назад, туди й назад. Він стримував себе й коня, хоч понад усе на світі йому зараз кортіло пуститися під зорями галопом, аби бодай трохи охолодити кров у жилах.

«Ти тільки подумай про себе і зразу охолонеш, — подумав він. — Навіть зусиль докладати не доведеться. Йолопи — єдині на землі, хто може цілковито розраховувати на те, чого заслуговує». Цей старий вислів навіяв йому спогад про вкритого шрамами кривоногого чоловіка, найвидатнішого вчителя всього його життя. І він усміхнувся.

Врешті він спрямував коня схилом униз, до тонкого струмочка, який там протікав, і півтори милі проїхав угору течією до вербового гаю (дорогою їм зустрілося кілька стад коней, які проводжали Вітра осоловілими і здивованими поглядами). Із улоговини в діброві тихо заіржав кінь, і Вітер відповів таким самим іржанням, а потім ударив копитом і закивав головою.

Проїжджаючи попід вербовим гіллям, його вершник нахиляв голову. Зненацька перед його очима постало чиєсь підвішене обличчя, вузьке і смертельно бліде. Всю верхню його половину займали чорні очі без зіниць.

Його руки самі опустилися до револьверів, втретє за цю ніч і втретє марно, бо револьверів не було. Але це вже не мало значення, бо він збагнув, що перед ним висить: той ідіотський череп гайворона.

Молодик, який нині називав себе Артуром Гітом, зняв цей череп зі свого сідла. Йому подобалося називати цей череп «наш вартовий, страшний, як гріх, зате їсти не просить» і вішати на знак жартівливого привітання. От уже ж сміхотун! Господар Вітра щосили вгатив по ньому кулаком, та так, що мотузка порвалася і череп полетів кудись у темряву.

— Пхе, Роланде, — із пітьми промовив чийсь голос. Сказав із удаваним докором, під яким струменіли веселощі і сміх. Втім, як завжди. Катберт був найдавнішим його другом. Сліди від їхніх зубів лишилися на багатьох спільних іграшках. Але зрозуміти його до кінця Роланд не міг ніколи. Не лише тому, що Катберт завжди сміявся. Того давно минулого дня, коли на Скелі Вішальників мали за зраду стратити Гекса, палацового кухаря, Катберт потерпав від болю й каяття. Тоді він сказав Роландові, що не зможе дивитися на страту, тож не залишиться, проте зрештою лишився і дивився. Тому що істинне «я» Катберта Олґуда полягало не в дурних жартах і простеньких поверхових виявах почуттів.

Щойно Роланд в’їхав до улоговини, що розташовувалася посеред діброви, йому назустріч виступила темна фігура, яка доти ховалася за деревом. Ближче до середини галявини стало зрозуміло, що це високий хлопець із худими стегнами, босий, у джинсах і без сорочки. В одній руці він тримав величезний старовинний револьвер — за розмір їхніх барабанів такі ще часом називали пивними барильцями.

— Пхе, — повторив Катберт так, наче смакував це слово, яке звучало застаріло скрізь, крім найдальших закутнів світу. Таких як Меджис. — Хіба можна так з вартовими? Зацідив бідоласі в мордасю і закинув на вершину найближчого гірського хребта!

— Якби в мене був револьвер, то твій вартовий розлетівся би на друзки і половина села вже стояла би на вухах.

— Я знав, що ти поїхав без зброї, — м’яко відповів Катберт. — І хоч виглядаєш ти зловісно, Роланде, сину Стівена, але ти не дурень, хоч тобі вже скоро стукне п’ятнадцять, а це ого-го скільки.

— Я гадав, ми домовилися, що називатимемо один одного іменами, під якими подорожуємо. Навіть коли нас ніхто не чує.

Натхненно пародіюючи придворного підлабузника, Катберт виставив ногу п’ятою в землю і вклонився, розставивши руки й зігнувши руки в зап’ястках. А ще при цьому він дуже нагадував чаплю в болоті, тож, попри своє невдоволення, Роланд пирхнув від сміху. А потім торкнувся свого чола і внутрішньої частини лівого зап’ястка, щоб дізнатися, чи, бува, в нього не гарячка. У голові вирувала лихоманка, але чоло було прохолодне.

— Благаю прощення, стрільцю, — промовив Катберт, скромно опустивши очі.

Роландова усмішка враз зблякла.

— І не називай мене так, Катберте. Прошу тебе. Ні тут, ні деінде. Не називай, якщо цінуєш нашу дружбу.

Катберт миттю перестав кривлятися й швидко підійшов до того місця, де сидів на коні Роланд. Тепер було видно, що він щиро шкодує про свою поведінку.

— Роланде… Вілле… пробач.

Роланд поплескав його по плечі.

— Та нічого. Просто запам’ятай це собі на майбутнє. Може, Меджис і на краю світу, але це все одно світ. Де Алан?

— Тобто Дік? А як ти гадаєш де? — Катберт показав на край галявини, де чи то хропла, чи то задихалася темна фігура, загорнута в ковдру.

— Цей і землетрус проспить, — прокоментував Катберт.

— Але ж ти почув і прокинувся, як я під’їхав.

— Так, — сказав Катберт, не зводячи з Роландового обличчя пильного погляду. Під цим прискіпливим поглядом Роланд почувався якось незатишно. — У тебе щось сталося? Маєш дивний вигляд.

— Невже?

— Так. Ти збуджений. На підйомі чи що…

Якщо він збирався розповідати Катбертові про Сюзен, то зараз був саме час для цього. Але, навіть не замислюючись над цим (так само він приймав більшість своїх рішень, і, авжеж, найкращі з них теж народилися в такий спосіб), він вирішив мовчати. Якщо вони з нею зустрінуться в домі мера, нехай Катберт і Алан теж думають, що вони не знайомі. Що в цьому поганого?

— Надихався свіжим повітрям, та й годі, — сказав він, злазячи з коня й нахиляючись ослабити попругу сідла. — І бачив дещо цікавеньке.

— Навіть так? То розповідай, мій безцінний друзяко.

— Зачекаймо до завтра, коли той ведмідь прокинеться від сплячки. Тоді мені доведеться розповідати тільки один раз. Крім того, я втомився. Скажу тобі тільки одне: у цих краях дуже багато коней, навіть як для баронії, що славиться розведенням коней на м’ясо. Аж занадто багато.

Поки Катберт не встиг засипати його питаннями, Роланд зняв сідло зі спини Вітра і поклав на землю поряд із трьома маленькими клітками, плетеними з верболозу і зв’язаними між собою сиром’ятними шнурками, щоб зручніше було перевозити на спині в коня. Всередині сонно туркотіли три голуби з білими кільцями довкола шийок. Один висунув голову з-під крила, глянув на Роланда і знову сховав дзьоба.

— Як вони, в порядку? — спитав Роланд.

— В повному. Жеруть і радісно паскудять на солому. Таке враження, що в них канікули. А що ти мав на увазі, коли казав…

— Завтра, — обірвав Роланд. Катберт лише кивнув, збагнувши, що вже нічого не допитається, і пішов шукати свого кістлявого вартового.

Через двадцять хвилин Вітер, звільнений від сідла і витертий насухо, уже щипав травичку з Оленешкірим і Клейчиком (Катберт навіть коня не міг по-нормальному назвати), а Роланд лежав на розгорнутій постелі й дивився на нічні зорі. Катберт заснув так само швидко, як і прокинувся від звуку Вітрових копит. А Роланд ще ніколи вжитті не почувався таким бадьорим, як зараз.

Подумки він повернувся на місяць назад, до хвойдиної кімнати й батька, який сидів на її ліжку і спостерігав, як син одягається. У Роланда в голові, неначе ґонґ після удару, бриніла фраза: Я це знаю вже два роки. До кінця його життя коханці могли спокійно наставляти йому роги.

Але батько хотів багато йому розповісти. Про Мартена. Про Роландову матір, що перед нею інші були більш грішні, ніж вона сама. Про бандитів, які величали себе патріотами. І про Джона Фарсона, який справді перебував у Кресії і зник звідти, як він це вмів, — непомітно, наче корова язиком злизала. Але перед зникненням він і його поплічники спалили Індрі, столицю баронії, спалили дощенту. Було знищено сотні люду, і, мабуть, не дивно, що відтоді Кресія відреклася від Альянсу і виступила на боці Доброго чоловіка. Того літнього дня, яким завершився візит Фарсона, губернатор баронії, мер Індрі й Верховний Шериф наклали головами, і ці голови перемістилися на палі, що стирчали з оборонного муру міста. То була, як сказав Стівен Дескейн, «дуже переконлива політика».

Усе як у грі в Замки, сказав тоді Роландів батько. Обидві армії вийшли зі своїх Сховків, і почався останній вирішальний бій. І, як це часто бувало у випадку народних революцій, ця гра могла закінчитися задовго до того, як багато хто в бароніях Серединного світу усвідомить, яка серйозна загроза насправді цей Джон Фарсон. Або оповісник суттєвих змін для тих, хто пристрасно увірував у його формулу демократії й кінець того, що він називав «класовим рабством і застарілими легендами».

Роланд був вражений, коли дізнався, що батько і його маленький ка-тет стрільців ні так, ні сяк не вбачали у Фарсоні серйозного супротивника. Вони вважали його дрібнотою. Та й сам Альянс, якщо вже на те пішло, був для них дрібнотою.

«Я відішлю тебе звідси, — сказав тоді Стівен, сидячи на ліжку й похмуро споглядаючи свого єдиного сина. Єдиного, хто вижив. — У Серединному світі вже не лишилося насправді безпечних місцин. Але баронія Меджис на Чистому морі зараз настільки безпечна, наскільки це взагалі можливо в наші дні… Отже, ти поїдеш туди, у супроводі щонайменше двох твоїх друзів. Мабуть, одним із них буде Алан. Але благаю, не бери з собою того пересмішника. Краще вже гавкотливого пса брати за супутника, ніж його».

За інших обставин Роланд тішився би з перспективи трохи побачити світу, але тепер шалено протестував. Якщо наближалися вирішальні бої проти Доброго Чоловіка, він хотів воювати на боці батька. Врешті-решт, він став стрільцем, хай навіть і молодшим, і…

Повільно і категорично батько похитав головою. Ні, Роланде. Ти не розумієш. Але з часом збагнеш. Ти збагнеш.

Пізніше вони вдвох прогулювалися вздовж зубчастого муру, що оточував останнє живе місто Серединного світу, пишний зелений Ґілеад, що купався в промінні ранкового сонця. Майоріли на вітрі прапори, вуличні продавці в Старому Кварталі голосно розхвалювали свій товар, а дорогами для вершників, що, немов промені, розходилися навсібіч від палацу, який стояв у самому серці міста, гарцювали коні. Тоді батько розповів йому більше подробиць, і Роланд почав краще його розуміти (краще, але не до кінця, бо батько й сам не все розумів). Жоден з них не згадав у розмові Темну Вежу, але вона вже з’явилася в Роландовій свідомості, неначе грозова хмара, що похмурою загрозою висіла ген на обрії.

Невже в усьому, що відбувалося, була винна Вежа? Не вискочка-бандит з його мріями правити Серединним світом, не чаклун, що обплутав чарами його маму, не кристал, який Стівен із друзями сподівалися відшукати в Кресії, а Темна Вежа?

Він так і не спитав.

Не наважився.

Роланд неспокійно перевернувся у спальнику й заплющив очі. Миттю перед його внутрішнім зором зринуло дівоче лице. Він відчув, як її губи притискаються до його губ, і вдихнув пахощі її шкіри. Миттю все тіло від маківки до копчика стало гарячим, а від копчика до кінчиків пальців ніг похололо. Потім він згадав, як майнули в темряві її білі ніжки, коли вона зісковзнула зі спини Вітра, і як сяйнула її нижня білизна, коли сукня на мить піднялася, і гаряча та холодна половини його тіла помінялися місцями.

Хвойда позбавила його цноти, але не хотіла цілуватися, відвернула лице, коли він спробував поцілувати її. Вона дозволяла йому все що завгодно, та тільки не поцілунки. Тоді його це розчарувало, а тепер тішило.

Його юнацький розум, невсипущий і ясний, тепер бачив перед собою косу до пояса, м’які ямочки, що з’являлися на щічках від усмішки, мелодійний голос, застаріле «еге». Він згадав, як лагідно її руки торкнулися його плечей, коли вона потягнулася поцілувати його, і подумав, що віддав би все на світі, аби знову відчути її руки на своїх плечах, такі ніжні й міцні водночас. І дотик її вуст на своїх губах. Її ротик був дуже мало знайомий з поцілунками, та це було трохи більше, ніж знав він сам.

Обережніше, Роланде. Не дозволяй, щоб твої почуття до цієї дівчини все зіпсували. І взагалі, вона не вільна — сама так сказала. Не заручена, та все одно зв’язана з кимось словом.

Тоді Роланду ще було далеко до безжального створіння, на яке він врешті-решт перетвориться, але зерна жорстокості вже впали у грунт — маленькі кам’яні зародки, що з часом проростуть і стануть пишними деревами з глибоко врослим корінням… і гіркими плодами. Саме тоді, коли він думав про Сюзен, перше таке зерно розлущилось і показало своє гостре лезо.

Від слова можна відмовитися, зроблене можна перекреслити. Немає нічого певного… а я хочу її.

Так. Це він знав точно й чітко, як знав лице свого батька. Він жадав її. Не так, як ту лахудру в домі терпимості, що лежала перед ним, розкинувши ноги й напівприкривши очі повіками, а так, як хотів їсти, коли був голодний, чи пити, коли його мучила спрага. Напевне, так само сильно він прагнув, щоб Мартенове тіло протягли кіньми Ґілеадським Шляхом у відплату за те, що чаклун зробив з його матір’ю.

Він жадав її. Жадав дівчину Сюзен.

Роланд перевернувся на інший бік, заплющив очі і заснув. Він спав тривожно і бачив жорстоко-романтичні сни, що сняться лише юнакам, сни, в яких сексуальність і романтична любов стають єдиним цілим, і відгук тіла о тій порі потужніший, ніж за все подальше життя. У цих спраглих видивах Сюзен Дельґадо знову і знову клала руки на плечі Роланду, цілувала його в губи і багато разів кликала його стати її першим, бути з нею, бути першим, хто побачить її тіло, добре її роздивитися.

За п’ять миль від тієї улоговини, де спав і бачив сни Роланд, у своєму ліжку лежала Сюзен Дельґадо. Вона дивилася у вікно і спостерігала, як блідне на небосхилі Стара Зоря. Наближався світанок. Сон досі не йшов до неї, а в тому місці між ніг, де її торкалася стара відьма, пульсувала кров. Це відчуття заважало заснути, але більше не здавалося неприємним, бо тепер воно пов’язувалося в її уяві з хлопцем, якого вона зустріла на дорозі й, піддавшись емоціям, поцілувала під зірками. Щоразу, коли вона ворушила ногами, пульсування переростало в короткий спалах приємного болю.

Коли Сюзен повернулася додому, тітка Корделія (якби ніч була звичайною, вона би пішла спати ще годину тому) сиділа в своєму кріслі-гойдалці біля каміна, холодного, згаслого й вичищеного від попелу о цій порі року, з мереживом на колінах, яке на тлі її старомодної чорної сукні скидалося на морську піну. Вона плела з фантастичною швидкістю і навіть не підвела голови, коли прочинилися двері й до будинку разом із племінницею увірвався нічний вітерець.

— Я вже годину на тебе чекаю, — дорікнула тітка Корд і додала: — Я хвилювалася. — Хоча її голос звучав зовсім не стурбовано.

— Невже? — тільки й сказала Сюзен. Ще минулої ночі вона би, певно, пробурмотіла якесь неоковирне вибачення, яке для неї ж самої прозвучало би як облуда, бо тітка Корд ні за що не повірила б їй. Але ця ніч не була звичайною. Ще ніколи в житті в неї не було такої ночі. І вона збагнула, що ніяк не може викинути Вілла Деаборна з голови.

Зачувши таку відповідь, тітка Корд підвела очі й скинула на неї гострим і допитливим поглядом. Очі в неї були близько посаджені й дрібні, як намистини, ніс вузький і за формою подібний до леза. Відколи Сюзен побувала на пагорбі Коос, в її житті відбулися зміни, але дещо лишалося незмінним: вона досі відчувала, як тітчині очі нишпорять по її обличчю і тілу, обмацують її, наче гострі комашині вусики.

— Чого це ти так затрималася? — спитала тітка Корд. — Щось пішло не так?

— Усе так, — відповіла Сюзен, але на мить замислилася над тим, як відьма стояла в неї за спиною у дверному проході й гладила її косу, пропускаючи її крізь ледь стиснутий вузлуватий кулак. Вона вже хотіла йти і спитала в Реї, чи з їхньою справою покінчено.

«Є ще одна дрібничка», — сказала стара. Чи Сюзен здалося, що вона так сказала? Але яка саме дрібничка, вона згадати не могла. Та хіба це мало значення насправді? З Реєю вона більше не матиме справ, аж доки в її череві не почне рости Торінова дитина… а якщо дитину не можна робити аж до самої Ночі Жнив, то на Коос Сюзен повернеться щонайменше наприкінці зими. Ціла вічність! А якщо вона завагітніє не одразу, то навіть довше, ніж вічність…

— Я просто повільно йшла, тьотю. Та й усе.

— Тоді чого це в тебе такий вигляд? — рідкі брови тітки Корд зійшлися у вертикальну лінію, що перекреслила чоло.

— Який це — такий? — спитала Сюзен, знімаючи фартуха, зв’язуючи на ньому поворозки і вішаючи на дверях кухні.

— Розпашілий. Розімлілий. Як у свіжовидоєного молока.

Сюзен ледь втрималася, щоб не розсміятися. Тітка Корд, хоч про чоловіків вона знала ще менше, ніж Сюзен — про сузір’я і планети, поцілила в саме яблучко. У неї всередині пашіло і мліло.

— Та це від нічного повітря. А ще, тітонько, я бачила, як зірка падає. І чула тонкохід. Сьогодні він дуже гучно виє.

— Невже? — байдуже промовила тітка і перейшла до теми, яка справді її цікавила. — Боляче було?

— Трішки.

— Ти плакала?

Сюзен похитала головою.

— Добре. Краще не плакати. Завжди краще. Я чула, вона любить, коли дівчата плачуть. Скажи, Сью, вона щось тобі дала? Стара хівря тобі щось дала?

— Еге ж, — Сюзен полізла в кишеню й дістала папірець, на якому був напис:

Простягнутий клапоть паперу тітка вхопила жадібно, наче голодний — шмат хліба. Упродовж останнього місяця Корделія була така ніжна, хоч до рани прикладай. Але тепер, коли вона отримала те, що хотіла (і коли Сюзен зайшла надто далеко і пообіцяла надто багато, щоби взяти свої слова назад), тітка знову перетворилася на вічно невдоволену, зарозумілу і підозріливу жінку, з якою дівчина росла, жінку, яку мало не щотижня доводив до сказу її флегматичний братик, котрий жив «як бог на душу покладе». В певному сенсі так було навіть краще, бо бачити, як тітка день за днем вдає з себе Сибілу-добродійницю, було Сюзен не до снаги.

— Еге ж, еге ж, це її знак, — сказала тітка, водячи пальцями внизу аркуша. — Люди кажуть, що це копито диявола, от що це таке. Але що нам до цього, га, Сью? Нехай вона брудна й жахлива істота, але завдяки їй дві бідні жінки мають змогу трохи покращити своє становище у світі. Тобі доведеться ще раз із нею здибатися, лише раз — наприкінці року, коли ти зайдеш у тяж.

— Ні, ще пізніше, — мовила Сюзен. — Я не повинна лягати з ним, поки Місяць-Демон не буде у повні. Це має статися після Ярмарку Жнив і святкового багаття.

Вражена, тітка Корд витріщилася на неї з широко розплющеними очима й розтуленим ротом.

— Це вона так сказала?

«Тобто ти хочеш сказати, що я брешу, тітонько?» — подумки відрізала вона і сама собі здивувалася, адже така жорсткість була їй не властива — зазвичай її вдача за лагідністю нагадувала батькову.

— Еге ж.

— Але чому? Чому так довго? — не йняла віри тітка Корд. Було помітно, що вона дуже розчарована і засмучена. Ця оборудка вже принесла вісім срібних і чотири золотих монети, які тепер лежали там, куди тітка Корд складала всі свої заощадження (Сюзен підозрювала, що запаси там чималі, хоч тітка ніколи не пропускала нагоди понарікати на свою бідність). Удвічі більше їм належало отримати, коли простирадло з кривавою плямою відправиться до пральні Дому мера. Таку саму суму вони мали здобути, коли Рея підтвердить, що Сюзен вагітна і що дитя чисте. Люди казали, що це шалені гроші. Для такої глухої місцини і таких нікчемних людей, як вони, сума просто нечувана. А тепер її здобуття відкладають так надовго…

А потім Сюзен згрішила, і гріх довелося відмолювати (хоч і не надто ревно) перед тим, як лягати в ліжко. А все тому, що вона отримала задоволення, побачивши, як перекосилося тітчине обличчя, як на ньому з’явився ошуканий і розгублений вираз — вираз обдуреної скнари.

— Чому так довго? — повторила вона.

— Певно, тобі треба сходити на Коос і поцікавитися в неї самої.

Губи Корделії Дельгадо, і без того тонкі, міцно стислися в тонку нитку.

— Ти грубіяниш мені, дівчино? Хамиш?

— Ні. Я надто втомилася, щоб грубіянити. Я хочу помитися, бо досі відчуваю на собі її руки, і лягти спати.

— То так і зроби. Можливо, зранку ми зможемо поговорити так, як це належить двом леді. І звісно, треба буде сходити до Гарта. — Вочевидь втішена тим, що завтра побачить Торіна, вона склала папірець, який Сюзен отримала від Реї, і вже хотіла було покласти його собі до кишені сукні.

— Ні, — сказала Сюзен напрочуд різко, так різко, що тітчина рука застигла в повітрі. Спантеличена до глибини душі, Корделія дивилася на племінницю. Сюзен було трохи не по собі від цього погляду, але очей вона не опустила і її простягнута рука не тремтіла.

— Цей папірець має залишатися в мене, тітонько.

— Хто навчив тебе так зі мною розмовляти? — спитала Корделія, ледь не плачучи від люті. Сюзен на мить здалося, що її голос подібний до звуку тонкоходу, хоч ця думка й була майже блюзнірською. — Зі мною, жінкою, яка виростила сироту без матері? З сестрою нещасного покійного батька цієї сироти?

— Ти знаєш хто, — не опускаючи руки, сказала Сюзен. — Я мушу тримати цей папірець при собі і передати мерові Торіну. Вона сказала, що їй байдуже, яка буде подальша доля папірця, нехай мер хоч дупу ним собі підітре. — Бачити, як почервоніла від таких слів тітка, було дуже приємно. — Але доти він має зберігатися в мене.

— Ніколи про таке не чула, — пхикнула тітка Корделія, але брудний клапоть віддала. — Довірити такий важливий документ якомусь дівчиську, це ж треба.

Як що, так дівчисько, а як бути його наложницею, то не дівчисько? Лежати під ним і чути, як торохкотять його кістки, і прийняти його сім’я, і народити йому дитину.

Ховаючи шмат паперу до кишені, Сюзен опустила очі, щоб тітка Корд не помітила в них обурення.

— Іди нагору, — мовила тітка, скидаючи мереживну піну кучугурою до свого кошика. — А коли митимешся, особливу увагу приділи своєму ротові. Відмий його від нахабства і неповаги до тих, хто подарував його власниці стільки любові.

Закусивши губу, щоб не випустити на волю безліч ущипливих реплік, Сюзен мовчки пішла, як багато разів до того, сходами нагору, присоромлена і ображена.

А тепер вона лежала в ліжку без сну, хоча зорі вже зблідли й небо помалу яснішало. Всі спогади про події тієї ночі з неймовірною швидкістю змінялися в її голові, наче колода карт, яку перетасовує вправний банкомет, але найчастіше зринав один — обличчя Вілла Деаборна. Вона думала про те, яким мінливим було це обличчя: щойно тверде й рішуче, наступної миті воно вже ставало несподівано ніжним і лагідним. Чи його лице було вродливим? Еге ж, мабуть, так. Особисто їй воно здавалося дуже гарним.

Жодної дівчини я ще не запрошував на прогулянку верхи і жодної не питав, чи прийме вона мене в своєму домі. А тебе, Сюзен, дочко Патрика, я б запросив.

Чому саме тепер? Чому ми з ним познайомилися саме тоді, коли всі обставини проти нас?

Якщо це ка, то воно налетить, як вихор. Як буревій.

Вона перекотилася з одного боку на другий, потім знову лягла на спину. Подумала, що цієї ночі заснути вже не вдасться. З таким самим успіхом вона може вийти до Крутояру і зустріти схід сонця.

Але вона й далі лежала в ліжку, відчуваючи, що їй якось зле і добре водночас. Вона вдивлялася в сутінки і слухала перші ранкові трелі пташок за вікном, згадуючи, які були на дотик його губи, як під ними вгадувалися зуби, як пахла його шкіра і якою грубою здавалася сорочка під її долонями.

Вона поклала ці долоні на перса й ніжно охопила їх пальцями. Пиптики були тверді, мов маленькі камінці. Щойно вона їх торкнулася, між ніг спалахнуло полум’я, нагальне й невситиме.

Я зможу заснути, подумала вона. Зможу, якщо вгамую це полум’я. Знати б як.

Та вона знала, адже стара відьма їй показувала. Навіть незайманиця може собі трохи насолоди завдати, якщо знає, як це робиться… Наче маленький шовковий пуп'янок.

Сюзен посунулася в ліжку і сягнула рукою під ковдру. Потім зусиллям волі викинула з пам’яті блискучі очі й запалі щоки старої (виявилося, що, коли тебе переповнює рішучість, насправді це зовсім не важко), а замість цього видива уявила собі обличчя хлопця у незугарному пласкому капелюсі, хлопця на великому мерині. На якусь мить видиво стало настільки чітким і приємним, що здалося реальним, і порівняно з ним буденність її життя змерхла, видалася сірою й невиразною. Їй уявлялося, що він цілує її знову і знову, їхні вуста розтуляються ширше, ще ширше, язики дотикаються, вона вдихає його дихання.

Сюзен палала, палала в ліжку, мов смолоскип. А коли невдовзі на обрії показалося сонце, вона вже міцно спала. На її вустах грала легка усмішка, а волосся золотим шовком лежало на щоках і подушці.

До світанку лишалася якась година, і зала відвідувачів у «Раю для подорожніх» стояла тиха й порожня. Газові лампи, що зазвичай яскраво палахкотіли до другої години ночі, перетворюючи люстру на сліпучий діамант, зараз були прикручені до слабкого синього жевріння. У довгій залі з високими стінами громадилися примарні тіні.

В одному кутку лежали покидані уламки дерева — рештки стільця, розтрощеного в бійці картярів (її учасники відправилися спочивати у шерифову камеру для п’яниць). В іншому кутку стояла величенька калюжа блювотиння, вже загуслого. На подіумі в східному кінці зали знаходилося пошарпане піаніно, до якого була притулена палиця з залізного дерева, що належала Гавкучому, салунному вишибайлі й любителю вирішувати суперечки за допомогою кулаків. Сам Гавкучий хропів під лавкою, виставивши на всезагальний огляд голе пузо, вкрите шрамами, що виступало над поясом його вельветових штанів, наче шмат тіста. В руці він тримав гральну карту: двійку бубен.

На західному боці зали стояло два картярські столи. Поклавши на них голову й пускаючи на сукно слину, там спали двоє п’яничок, дотикаючись витягнутими руками. Над їхніми головами на стіні висів портрет Артура, короля Ельда, на білому жеребці та ще табличка з написом на суміші Високої й Низької мов: ГРАЮЧИ В КАРТИ ЗА СТОЛОМ І В ЖИТТІ, НЕ НАРІКАЙ НА ТЕ, ЩО ВИПАЛО.

Уздовж усієї зали тягнувся шинквас, а за ним на стіні висів трофей велетенського розміру: двоголовий лось з розкішними гіллястими рогами і чотирма блискучими очима. Завсідники «Раю для подорожніх» називали його Зірвиголовою. Ніхто не міг сказати чому. Якийсь дотепник начепив на відростки його рогів пару презервативів. Просто на шинквасі, під осудливим поглядом Зірвиголови, лежала Петті Гуляща, одна з танцівниць і продажних дівчат «Раю», хоча дівочі роки Петті вже давно були позаду і не за горами вже був той час, коли їй доведеться заробляти на життя, стоячи навколішках перед дверима «Раю», а не лежачи на одній з крихітних койок у «номерах». Пухкі ноги повія розкинула, і тепер одна нога звисала з внутрішнього боку шинкваса, друга — з зовнішнього. Між ними збилася докупи брудна спідниця. Хвойда похропувала, час від часу в неї смикалися ступні й товсті пальці. Хропіння лунало в повній тиші, лише гарячий літній вітер гуляв надворі і з тихим звуком перегорталися по одній карти.

Біля салунних дверей, що виходили на Головну вулицю Гембрі, стояв маленький столик, за яким зазвичай сиділа Корал Торін, хазяйка «Раю для подорожніх» (і мерова сестра), коли спускалася зі свого кабінету «приєднатися до компанії». Якщо вона спускалася, то рано, коли на старий подряпаний шинквас подавали більше біфштексів, ніж віскі, а йшла, коли піаніст Шеб сідав за свій роздовбаний інструмент. Сам мер ніколи не показувався в шинку, хоча всім було добре відомо, що йому належить щонайменше половина закладу. Клан Торінів любив користатися грошенятами, які приносив «Рай», але бачити цей свинюшник після опівночі, коли розсипана на підлозі тирса була просякнута розлитим пивом і кров’ю, вони не любили. Втім, у Корал ще залишалася та крутизна вдачі, за яку її колись прозвали «несамовитою». Молодша за свого брата-політика, вона була не такою худою і доволі привабливою — з великими очима і видовженою пичкою ласки. Поки працював шинок, ніхто не насмілювався сісти за її столик — Гавкучий миттю поклав би край будь-чиїм спробам всістися — але заклад уже давно було зачинено. П’яниці здебільшого розповзлися по своїх норах чи залягли нагорі, Шеб скрутився в клубок і заснув у кутку біля піаніно. Придуркуватий хлопець-прибиральник пішов близько другої години ночі, супроводжуваний, як завжди, п’яними насмішками, уникаючи кількох пивних кухлів, пожбурених у нього (особливо його незлюбив Рой Діпейп). Хлопець повертався десь о дев’ятій ранку, щоб знову підготувати дім розваг до чергової розвеселої ночі. А до тієї пори заклад був у повному розпорядженні чоловіка, що сидів за столиком Хазяйки Торін.

Він розкладав пасьянс: чорні на червоні, червоні на чорні, прагнучи, як будь-який чоловік у житті, отримати «Придворний квадрат», вже частково створений. У руці він тримав решту колоди. Він перегортав карти по одній, і на правій руці в нього рухалося татуювання. Видовище було не для слабких, адже домовина ніби дихала. Картяр був підстаркуватим парубком, не таким худим, як мер чи його сестра, але тонкої статури. Довге сиве волосся сплуталося на плечах. Шкіру рівномірно вкривала засмага, майже всюди, крім обгорілої шиї, де теліпалися клапті. Його вуса були такі довгі, що посічені сиві кінці звисали аж до нижньої щелепи. Багато хто міг би подумати, що він вдає з себе стрільця, але ніхто не насмілився б сказати про це Елдредові Джонасу у вічі. На ньому була біла шовкова сорочка, а низько на поясі висів револьвер із чорним руків’ям. Великі червоні очі спершу здавалися сумними, і тільки зблизька, з другого погляду можна було роздивитися, що вони лише сльозяться. Життя й емоцій у них було ще менше, ніж в очах Зірвиголови.

Він відкрив туз жезлів. Місця для нього не було.

— Пхе, сто чортів тобі в печінку, — в нього був дуже дивний голос: тонкий і тремкий, наче він от-от заплаче. Досконало доповнювали картину очі, що сльозилися, з червоними повіками. Він перемішав карти.

Проте перетасувати не встиг: нагорі тихо відчинилися й зачинилися двері. Джонас відклав карти й опустив руку на руків’я свого револьвера.

Потім у коридорі почувся знайомий тупіт чобіт, і Джонас облишив револьвер, а натомість витяг з-за поясу кисет із тютюном. Спершу в полі зору з’явився край Рейнолдзового незмінного плаща, а потім уже й сам Рейнолдз, умитий, розчесаний, рудий і кучерявий, спустився сходами. Пан Рейнолдз дуже дбав про свою зовнішність. Та й чому б ні? Його член побував у більшій кількості теплих вологих щілин, ніж Джонас бачив за все своє життя, а Джонас же був удвічі старший.

Спустившись, Рейнолдз пройшовся уздовж шинкваса, зупинився вщипнути Петті за товсте стегно і пішов до столика, де з куревом і картами сидів Джонас.

— Доброго вечора, Елдреде.

— Ранку, Клаю, — Джонас відкрив кисет, витяг папірець і насипав на нього трохи тютюну. Його голос тремтів, але рука була тверда. — Курнути хочеш?

— Не відмовлюся.

Рейнолдз витяг стільця, розвернув його і сів, схрестивши руки на спинці. Коли Джонас передав йому цигарку, він прокрутив її в пальцях, як це віддавна робили стрільці. Великі мисливці за трунами тільки те й робили, що вдавалися до стрілецьких фокусів.

— Де Рой? З Її Милістю? — В Гембрі вони вже перебували трохи більше місяця, і за цей час Діпейп встиг спізнати пристрасть до п’ятнадцятирічної повії на ймення Дебора. Дивлячись на її криві ноги, важку ходу і звичку примружуватися, вдивляючись у далечінь, Джонас підозрював, що та була просто черговою ковбойською дівахою, яких у Діпейпа було хоч греблю гати, але трималася вона досить пихато. Саме Клай почав називати дівку Її Милістю, або Її Величністю, або часом (коли напивався в дим) «Роєвою королівською щілиною».

Рейнолдз кивнув.

— Здається, він п’яніє від неї.

— Та нічого йому не буде. Він не кине нас через якусь сучку з прищавими цицьками. Вона така дурна, що не може назвати по буквах слово «кіт». Навіть таке просте не назве, я питався.

Джонас скрутив другу цигарку, дістав з кисета сірника і запалив його об ніготь великого пальця. Дав підкурити Рейнолдзові, потім розкурив сам.

Попід дверима шинка проліз маленький і рудий бездомний пес. Чоловіки мовчки курили і стежили за ним поглядами. Собака пройшов через усю кімнату, понюхав загусле блювотиння в кутку і заходився його їсти. Обрубок хвоста в нього під час трапези мотилявся туди-сюди.

Рейнолдз кивнув на пораду не нарікати на карту, яка випала.

— Та шавка тямить.

— Не сказав би, не сказав би, — заперечив Джонас. — Це просто собака, собака, який жере блювоту. Двадцять хвилин тому я чув, як хтось прискакав на коні, а потім поїхав геть. Це що, був один із наших вартових?

— Повз тебе й муха не пролетить, га?

— Це окупає себе, так, окупає. Вартовий?

— Угу. Цей хлопець служить у одного малого землевласника на східному краї Крутояру. Він бачив, як вони приїхали. Троє. Шмаркачі. — Останнє слово Рейнолдз вимовив так, як його вимовляли в Північних бароніях: шшмаркаччі. — Жодних проблем.

— Ну, ну, ми цього поки що не знаємо, — тремтячий голос Джонаса звучав так, наче належав нерішучому стариганеві. — Кажуть, молоді очі далеко бачать.

— Молоді очі бачать те, що їм показують, — відказав Рейнолдз. Повз нього, облизуючись, саме трюхикав пес, і Рейнолдз копнув його чоботом, а тварина виявилася недостатньо спритною, аби ухилитися від удару. Зі скавучанням собака пролетів під створками дверей, і Гавкучий голосно хропнув з-під лавки перед піаніно. Його рука розтулилася, з неї випали гральні карти.

— Може, так, а може, й ні. Хай там як, але вони діти Альянсу, сини великих маєтків у далекому Зеленому Невідомоде. Звісно, якщо Раймер і той кретин, на якого він працює, правильно все зрозуміли. Тобто ми маємо діяти обережно, дуже обачливо. Ходити уважно, наче по яєчній шкаралущі. Ми тут пробудемо щонайменше три місяці! А ці юнаки можуть весь час плутатися в нас попід ногами, рахуючи щось там і записуючи собі на папірці. Зараз нам рахівники не потрібні. Тим, хто займається постачанням, вони ні до чого.

— Та годі тобі! Це все лише видимість. Їм дали по руках за непослух. Татусі…

— Їхні татусі чудово знають, що Фарсон зараз у силі й керує всім Північно-Західним Краєм. Мабуть, шмаркачам теж відомо, що Альянсу і його козлячим монархам невдовзі гаплик. Вони не можуть цього не знати, Клаю. З такими людьми ніколи не знаєш, звідки вітер віє. Щонайменше вони спробують хоч наполовину пристойно виконати свою роботу, щоб знову повернути собі ласку батьків. Побачимо їх — зрозуміємо, що до чого. А поки що скажу тобі одне: ми не зможемо пристрелити їх і скинути у яму, якщо вони щось не те видивляться. Може, їхні татусі й сердяться на них живих, але за мертвих вони нам голови відірвуть. Усі татусі такі. Нам треба бути дуже обережними, Клаю, якомога обережнішими.

— Тоді краще нічого не казати Діпейпу.

— Рой упорається, — сказав Джонас своїм тремтячим голосом. Він кинув недопалок цигарки на підлогу і розтоптав підбором. Потім подивився в скляні очі Зірвиголові та примружився, наче щось підраховуючи в голові. — Твій приятель сказав, що вони прибули сьогодні ввечері?

— Угу.

— Слід думати, що завтра вони навідають Ейвері. — Товстун Герк Ейвері, пухкий, як гора невипраної білизни, був Верховним Шерифом Меджису і Головним Констеблем Гембрі.

— От і я так вважаю, — сказав Клай Рейнолдз. — Папірці показати і все таке.

— Так, сер, так. Всі ці здрастуйте-здрастуйте-здрастуйте.

Рейнолдз промовчав. Він часто не розумів Джонаса, але їздив з ним верхи з п’ятнадцяти років, тож знав, що краще не просити розтлумачити, бо в такому разі доведеться вислухати сектантську лекцію манні про те, до яких світів потрапляв старий шкарбан через проходи, які він називав «особливими дверима». Що ж до Рейнолдза, то і в цьому світі було вдосталь дверей, завдяки яким він не нудьгував.

— Я поговорю з Раймером, а Раймер поговорить з Шерифом про те, де їм зупинитися, — сказав Джонас. — Гадаю, в бараці для робітників на старому ранчо в Смузі К. Ти знаєш, де це?

Рейнолдз знав. У такій баронії, як Меджис, кілька особливих місць можна було на пальцях перелічити. Смуга К являла собою пустир на північному заході від міста, неподалік того моторошного верескучого каньйону. Щоосені біля входу до каньйону запалювали багаття, й одного разу, років зо сім чи вісім тому, вітер повіяв у інший бік і полум’я перекинулося на Смугу К. Тоді згоріло все — комори, стайні, садиба. Втім, бараки для робітників вогонь не зачепив. На думку Рейнолдза, то було ідеальне місце, щоб поселити там трьох молодиків із Внутрішніх бароній. Подалі від Крутояру, подалі від нафтового поля.

— Тебе це тішить, ге? — спитав Джонас із сильним гембрійським акцентом. — Еге ж, тебе це дуже тішить, я це бачу, хлопчику мій. Як-то кажуть у Кресії, коли хочеш вкрасти срібло зі столової, спершу зажени сторожового пса до комори.

Рейнолдз кивнув. Порада була добра.

— А ті фургони? Ті танкери чи як їх там?

— Нехай залишаються на місці, — відповів Джонас. — Ми ж не зможемо перевезти їх так, щоб не привернути чиєїсь зайвої уваги, ге? Ви з Роєм підете і накриєте їх гілляччям. Гарненько так накриєте. Післязавтра.

— А де будеш ти, поки ми гнутимемо спини на Ситго?

— На світанку? Готуватимуся до прийому в домі мера, учти, яку він влаштує на честь своїх гостей із Великого Світу, аби представити їх шолудивому місцевому товариству. — Джонас зробив ще одну самокрутку. При цьому він більше дивився на Зірвиголову, ніж на свої руки, але все одно не зронив майже ні крихти тютюну на підлогу. — Прийму ванну, поголюся, підстрижу ці старечі пейси… може, навіть вуса воском намащу, Клаю. Що ти на це скажеш?

— Та не метушися ти так, Елдреде.

Джонас розреготався, та так гучно, що Гавкучий щось забурмотів уві сні, а Петті неспокійно заворушилася на своєму спальному місці — шинквасі.

— Нас із Роєм не кликали.

— Вас запросять, вас неодмінно запросять, — Джонас простягнув Рейнолдзові нову самокрутку і заходився скручувати наступну — для себе. — Я вибачуся за вас. Можете на мене розраховувати, хлопці, я відмажу вас по-королівському. Сильні чоловіки можуть дозволити собі поплакати.

— Еге ж, і ми зможемо провести цілий день там, у пилюці й смердюці, накриваючи ті одоробала. Ти такий добрий, Джонасе.

— Я там порозпитую людей, — замріяно сказав Джонас. — Походжатиму… весь такий елеганцький, напахчений… і питатиму свої питаннячка. Колись я знав хлопців нашого фаху, які навідувалися до якого-небудь гладкого веселуна послухати останні плітки — до шинкаря або до якогось господаря платної стайні, або одного з тих круглопиких хлопів, які завжди ошиваються поблизу в’язниці чи суду, заклавши великі пальці в кишені жилета. Що ж до мене, Клаю, я вважаю, що в такій справі найкраще — це жінка, і що обмеженіша, то краще. Така, в якої ніс стирчить, а не цицьки. Я шукаю такої, яка не мастить губи і прилизує волосся назад.

— У тебе є така на прикметі?

— Атож. Її звуть Корделія Дельґадо.

— Дельґадо?

— Та ти знаєш це прізвище. Його зараз усе місто обсмоктує. Сюзен Дельґадо, мабуть, невдовзі стане наложницею нашого любого мера. Так от, Корделія її тітонька. Я відкрив для себе одну цікаву особливість людської природи: з такою, як вона, люди балакатимуть охочіше, ніж із підозрілим типом, який купує їм випивку. Бо вона вдає з себе свою. А вона вдає з себе свою. На учті я збираюся підсісти до неї, похвалити її парфуми, хоч я більш ніж впевнений, що вона ними не користується, і весь час підливатиму їй винця. Ну як, схоже на план?

— План чого? От що мені цікаво.

— План гри в Замки, в яку нам, швидше за все, доведеться зіграти, — відповів Джонас, і від грайливих ноток у його голосі не лишилося й сліду. — Нас хочуть переконати, що цих хлопців відправили сюди для покарання, а не для якоїсь роботи. Звучить правдоподібно. Я вірю в це щодня до третьої години ранку, а потім у душу закрадається маленький сумнів. І знаєш що, Клаю?

Рейнолдз похитав головою.

— Я сумніваюся не дарма. Так само я був правий, коли пішов з Раймером до старого йолопа Торіна і переконав його, що краще відвезти Фарсонів кристал до відьми. Там він поки що в безпеці. Вона покладе цю штуку в таке місце, де її не знайде навіть стрілець, не кажучи вже про допитливого парубка, якому ще ніхто не надавав як слід під зад. Дивні часи настали. Наближається буря. А коли знаєш, що буде ураган, то краще надійно прив’язати свої лахи.

Джонас глянув на готову цигарку, яку щойно так само крутив у пальцях, як це робив Рейнолдз. І, відгорнувши волосся, запхав її собі за вухо.

— Не хочу курити, — оголосив він, підводячись і потягуючись. У спині тихо захрускотіли хребці. — Я забагато курю вранці. Таким старим, як я, краще цього не робити. Безсоння замучить.

Він пішов у бік сходів, дорогою, так само, як Рейнолдз, не забувши вщипнути Петті за ногу. Біля підніжжя сходів озирнувся.

— Я не хочу їх вбивати. І без того проблем не бракує. Якщо я побачу, що з ними щось не те, то навіть пальцем не поворухну, жодним пальцем. Але… мені б хотілося, щоб на великому плані вони посіли призначені для них місця.

— Дай їм прочухана.

Джонас просяяв.

— Так, напарнику! Дати прочухана — це те, що треба. Щоб потім, коли наспіє час, вони добре подумали, перш ніж плутатися під ногами Великих мисливців за трунами. Щоб, здибавши нас на дорозі, тікали світ за очі. Так, про це варто подумати. Варто.

Хихочучи, він рушив угору сходами. Пізно вночі його кульгання давалося взнаки сильніше. Це кульгання Роландів учитель Корт впізнав би одразу, бо спостерігав удар палиці з залізного дерева, яким його батько перебив Елдредові Джонасу ногу. Це сталося на задньому подвір’ї Великої Зали Ґілеаду. По тому в хлопця відібрали зброю і відправили на захід, у вигнання.

Звісно, з часом чоловік, на якого перетворився той хлопець, знайшов собі зброю. Вигнанці завжди її собі знаходили, якщо в них був достатньо крутий вигляд. Можливо, все життя потім їх гризла думка, що їхні револьвери й близько не лежали коло тих, великих, із сандаловими руків’ями, але всі, кому була потрібна зброя, роздобували її, попри те, що світ зрушив з місця.

Рейнолдз провів його поглядом, а потім сів за столик Корал Торін, перетасував карти і продовжив гру, яку Джонас облишив на половині.

За вікном сходило сонце.

Розділ V ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО НАШОГО МІСТА

Через дві ночі після своєї появи в баронії Меджис Роланд, Катберт і Алан пройшли на конях під глинобитною аркою з викарбуваним на ній написом ПРИХОДЬ З МИРОМ. За нею розкинувся вимощений бруківкою двір, який заливало світло смолоскипів. У смолі, якою вони були облиті, містилися, певно, якісь добавки, бо вогонь був різнобарвним: зеленим, помаранчево-червоним, шипучо-рожевим, який нагадав Роландові феєрверки. До його вух долинали звуки гітари, бурмотіння голосів, жіночий сміх. Повітря сповнювали змішані пахощі морської солі, нафти і соснової живиці. В майбутньому ці запахи завжди асоціюватимуться в нього тільки з Меджисом.

— Не знаю, чи я зможу, — пробурмотів Алан, високий хлопець із кучмою неслухняного світлого волосся, що вибивалося з-під капелюха скотаря. Він добре вимився (втім, як і решта його друзів), але виглядав наляканим до смерті, бо ким-ким, а світською людиною Алана назвати аж ніяк не можна було. Катберт тримався впевненіше, проте Роланд підозрював, що маска байдужості, яку начепив на себе його давній друзяка, трималася не надто надійно. Як не крути, роль головного в трійці випадала йому, Роландові.

— Все в тебе буде добре, — запевнив він Алана. — Просто…

— Еге, виглядає він так, наче в нього вже все добре, — нервово реготнувши, вставив Катберт, коли вони перетинали подвір’я.

За ним виднівся будинок мера, глинобитна садиба з багатьма крильми. З її численних вікон надвір лилися світло і сміх. — Білий, як простирадло, гидкий, як…

— Не патякай, — обірвав його Роланд, і крива посмішка вмить злетіла з Катбертового обличчя. Мимохідь відзначивши це про себе, Роланд знову повернувся до Алана. — Просто не пий спиртного. Ти знаєш, що казати, коли треба відмовитись. І не забувай решту нашої легенди. Всміхайся. Будь люб’язним. Використай усі свої світські навички. Згадай, як шериф пнувся зі шкіри, щоб нам догодити.

Ці слова справили потрібну дію: від згадки про шерифа Алан кивнув і трохи збадьорився.

— Що стосується шляхетності, — сказав Катберт, — то навряд чи на нас чекає товариство світських левів і левиць. Хай там що, але ми будемо кращі за них.

Роланд кивнув і тієї ж миті помітив, що пташиний череп знову теліпається у Катберта на сідлі.

— І викинь цю гидоту!

З винуватим виглядом Катберт поспіхом запхав «вартового» до своєї сідельної сумки. Їм назустріч, всміхаючись і вклоняючись, вийшли двоє чоловіків у білих костюмах і сандаліях.

— Зберігайте спокій, — сказав Роланд, стишуючи голос. — Обидва. Пам’ятайте про мету вашого перебування тут. І не забувайте обличчя своїх батьків. — Він поплескав Алана по плечі, розуміючи, що його досі мучать сумніви. Потім повернувся до грумів. — Доброго вечора, джентльмени. Нехай будуть довгими ваші дні на землі.

Обидва посміхнулися, і їхні зуби зблиснули в екстраординарному світлі смолоскипів. Старший чемно вклонився.

— І ваші теж, молоді панове. Ласкаво просимо до будинку мера.

У переддень Верховний Шериф вітав їх не менш радісно, ніж нині груми.

Поки що всі без винятку зустрічали їх доброзичливо, навіть візники, повз яких вони проїжджали дорогою до міста. Саме це й насторожувало Роланда. Він намагався переконати себе, що, напевне, просто дурний і занадто підозріливий. Авжеж, місцеві мешканці дружньо налаштовані й раді допомогти, власне, тому їх сюди і відправили, адже Меджис далеко від епіцентру подій і відданий Альянсові. Але, хоч це й безглуздо, він вважав за краще не розслаблятися. Бути напоготові. Зрештою, вони втрьох ще недавно під стіл пішки ходили. І якщо тут вони вскочать у халепу, то лише тому, що сприймали все за чисту монету.

Офіс шерифа (а заразом і в’язниця баронії) розташовувався на Гіл-стрит, звідки відкривався вид на затоку. Роланд підозрював, що навряд чи десь у Серединному світі є ще одна така місцина, де очам похмільних п’яниць й чоловіків, що лупцювали жінок, вранці відкривається настільки казковий краєвид: низка різнобарвних елінгів для човнів на півдні, просто під ними — доки, де чоловіки й старі ловили рибу, а жінки лагодили неводи та вітрила. А на іскристій водній гладі затоки сновигала туди-сюди маленька флотилія Гембрі, закидаючи неводи вранці й витягаючи їх увечері.

Здебільшого будинки на Хай-стрит зводили з глини, але тут, у діловому районі Гембрі, вони були такі самі невисокі й цегляні, як і в будь-якому вузькому завулку Старого Кварталу в Ґілеаді. Будинки виглядали охайними й доглянутими, мало не перед кожним була кована залізна хвіртка і тіниста стежка під деревами. Дахи вкривала жовтогаряча черепиця, вікна були затулені фіранками, щоб не допустити всередину палюче літнє сонце. Ідучи цією вулицею і слухаючи, як цокотять кінські копита по м’якій бруківці, Роланд не міг собі уявити, що десь там, на північному заході від Альянсу, палають стародавні землі Ельда, королівства Артура, і щохвилини фортеці загрожує падіння.

В’язниця була просто збільшеною версією пошти і земельної управи, але меншою за міську залу зібрань. Звісно, якщо не брати до уваги ґрати на вікнах із видом на маленьку затоку.

Шериф Герк Ейвері виявився чолов’ягою з великим черевом, вдягненим у штани й сорочку кольору хакі, що їх зазвичай носили правоохоронці. Напевно, він помітив, як вони під’їхали, крізь вічко у оббитих залізом дверях в’язниці, бо не встиг Роланд простягнути руку до дзвінка посеред дверей, як вони широко розчахнулися й на ґанку виник шериф Ейвері. Точніше, спочатку (достоту так само, як судовий пристав входить до зали суду перед суддею) з’явилося його черево, а потім вже й сам його власник. Широко розставлені руки красномовно свідчили про те, що він страшенно радий дорогим гостям.

Він низенько їм вклонився (пізніше Катберт зізнався, що йому стало лячно: а раптом черево потягне товстуна додолу, він втратить рівновагу та покотиться вниз сходами й далі аж до самої затоки), кілька разів побажав доброго ранку, не перестаючи при цьому шалено стукати себе по горлу. Його посмішка була такою широкою, що здавалося, ще трохи — і голова розпадеться на дві нерівні частини. У дверях за спиною Ейвері, наче роззяви, скупчилися троє помічників шерифа, на вигляд — селюки селюками, одягнені в захисне, як і сам шериф. Вони витріщалися відверто і геть бездумно, тож на думку спадало лише слово «роззяви».

Ейвері потиснув руку кожному хлопцеві, не перестаючи вклонятися. І попри всі Роландові протести, він усе одно не припинив свій обряд, поки не завершив його. А коли це нарешті сталося, шериф провів їх усередину. Хоча надворі шварчала спека, в конторі було на диво прохолодно. Авжеж, завдяки тому, що будинок був цегляний. Розміри приміщення і чистота в ньому вражали. Роланд ще ніколи не бачив, щоб офіс шерифа був таким прибраним, хоча за останні три роки побував щонайменше в шести таких офісах — супроводжував батька в його коротких поїздках і одній тривалій патрульній вилазці.

Посеред кімнати стояв стіл-бюро, праворуч від дверей висіла дошка оголошень (на одних і тих самих папірцях писали багато разів — папір у Серединному світі був на вагу золота), а в дальньому кутку в шафі, замкненій на підвісний замок, стояло дві рушниці, такі старі мушкетони, що Роланд дуже сумнівався, що до них досі можна було знайти набої. Якщо вже на те, він навіть сумнівався, що вони вистрелять. Двері ліворуч від шафи зі зброєю вели до в’язниці — три камери обабіч короткого коридору і сильний запах лужного мила.

«До нашого візиту все прибрали, — подумки здивувався Роланд. Цей факт зворушив його, але водночас вселив тривогу. — Прибрали так, наче ми не троє хлопців, які відбувають тут своє покарання, а загін солдатів із Внутрішніх бароній, присланий провести строгу інспекцію».

Та чи варто було перейматися запопадливою турботою, яку виявили до них господарі й мешканці містечка? Врешті-решт, вони ж прибули з Нового Ханаану, а в такому віддаленому куточку світу, як цей, на них могли дивитися не інакше, як на гостей королівської крові.

Шериф Ейвері представив своїх помічників. Роланд кожному потис руку, навіть не намагаючись запам’ятовувати імена. (Імена були парафією Катберта, він майже ніколи їх не забував.) Третій, лисий чолов’яга з моноклем, що висів у нього на шиї на стрічці, опустився перед ними на коліно.

— Не треба цього робити, бовдуре! — крикнув на нього Ейвері, відтягуючи за комір. — Наші гості подумають, що ти сільський кретин. Крім того, ти їх збентежив!

— Та нічого, — сказав Роланд, справді ніяковіючи, хоча він і намагався цього не показати. — Ми не надто важливі персони…

— Не надто важливі персони, кажете? — розсміявся Ейвері. Роланд відзначив про себе, що від сміху його черево не заходило ходором, як драглі. Напевно, м’язи в ньому були тугіші, ніж це здавалося на перший погляд. Так само і його власник міг виявитися не вайлом, а міцним горішком. — Не надто важливі! Вони проїхали п’ять сотень миль від Внутрішнього Світу, наші перші гості з Альянсу відтоді, як чотири роки тому Великим Шляхом востаннє проїхав стрілець, а він каже: не надто важливі персони! Прошу, сідайте, любі хлопчики! У мене є ґраф, але зараз іще надто рано, щоб його пити, а може, ви взагалі його не вживаєте, адже ви ще такі юні, даруйте, що я так нахабно вас називаю юними, проте це ж очевидно, і до того ж юність — це не те, чого варто соромитися, авжеж, колись ми всі були молоді… а ще в мене є білий чай із льодом, дуже раджу скуштувати саме його, бо його заварює Дейвова жінка, а напої Дейвової жінки просто божественні.

Роланд перезирнувся з Катбертом і Аланом, і ті кивнули, всміхаючись, у відповідь (видно було, що вони роблять все можливе, щоб не дивитися на море), потім знову глянув на шерифа Ейвері.

— Білий чай найкраще втамує нашу спрагу і змочить запорошене горло.

Один з помічників притьмом рушив по чай, біля шерифового столу розставили в ряд стільці, і почалася розмова дня.

— Ви знаєте, хто ви є і звідкіля приїхали, і мені це також відомо, — сказав шериф Ейвері, опускаючись у своє крісло (воно застогнало під його вагою, але витримало). — У ваших голосах мені вчувається відлуння Внутрішнього світу. Але найважливіше те, що я бачу його на ваших обличчях.

Втім, тут, у Гембрі, ми ще дотримуємося старих звичаїв. Ми, так би мовити, сонні селяни. Але ми пильнуємо, щоб не збитися з власного життєвого шляху, і пам’ятаємо обличчя наших батьків, наскільки це нам до снаги. Отож, хоч як мені не хочеться вас затримувати, адже вас кличе обов’язок, даруйте моє зухвальство, я хотів би глянути на ваші перепускні документи, які ви могли випадково прихопити з собою, їдучи до нашого міста.

Роланд був певен, що шерифові Ейвері добре відомо: вони «випадково прихопили з собою» всі свої документи. Як на людину, що обіцяла не затримувати їх, він роздивлявся папери надто неспішно. Водячи коротеньким пухким пальцем по акуратно складених аркушах (у них було так багато льону, що документи нагадували радше тканину), ворушив губами. Час від часу палець повертався до якогось із рядків, і шериф його перечитував. Двоє помічників стояли в нього за спиною, глибокодумно втупившись поглядами в документи понад його широкими плечима. В тому, що вони вміють читати, Роланд чомусь сумнівався.

Вільям Деаборн. Син загонича худоби.

Річард Стокворт. Син фермера-скотаря.

Артур Гіт. Син коняра.

Кожне посвідчення підписав свідок: особу Деаборна засвідчив Джеймс Рід з Гемфіла, Стокворта — Пайет Рейвенгед з Пенілтона, Гіта — Лукас Ріверс з Ґілеаду. Все було гаразд, описи повністю відповідали дійсності. Ці документи шериф повернув, не перестаючи дякувати. Далі Роланд простягнув Ейвері листа, що його вкрай поштиво дістав з гаманця. Ейвері прийняв його до рук так само обережно. Потім побачив печатку внизу, і його очі округлилися.

— Хай мене грім поб’є, хлопці! Та це ж стрілець писав!

— Еге ж, так воно і є, — побожним голосом підтвердив Катберт, і Роланд, не зводячи сповненого пошани погляду, боляче копнув його в кісточку.

Листа написав такий собі Стівен Дескейн з Ґілеаду, стрілець (тобто лицар, сквайр, миротворець і барон, хоча останній титул у сучасному світі не мав жодної ваги, попри всі просторікування Фарсона), нащадок Артура, короля Ельда, у двадцять дев’ятому коліні за бічною лінією, інакше кажучи, спадкоємець однієї з сонму Артурових наложниць. Автор листа слав привітання мерові Гартвелу Торіну, канцлерові Кімбі Раймеру і Верховному Шерифові Геркімеру Ейвері та рекомендував до їхньої уваги трьох юнаків, що привезуть цього листа, — Деаборна, Стокворта і Гіта. Альянс відправив їх із особливою місією: провести облік усіх засобів, що можуть статися в нагоді Альянсу (слово «війна» в листі не згадувалося, але визирало з кожного міжряддя). Від імені Альянсу бароній Стівен Дескейн просив панів Торіна, Раймера і Ейвері надати рахівникам Альянсу усю можливу допомогу, а надто в обліку всієї худоби, запасів провіанту і видів транспорту. Деаборн, Стокворт і Гіт пробудуть у Меджисі щонайменше три місяці, писав Дескейн, можливо, цілий рік. Послання закінчувалося проханням до будь-кого із зазначених офіційних осіб чи до них усіх «відписати кілька слів про цих юнаків і їхню поведінку, надавши будь-які деталі, які ви вважатимете за потрібне нам повідомити». Автор просив «не відмовляти в допомозі, якщо ви віддані Альянсові».

Інакше кажучи, напишіть, чи вони пристойно поводяться. Напишіть, чи вони засвоїли отриманий урок.

Поки шериф ретельно вивчав документ, повернувся його помічник із моноклем. Він ніс тацю з чотирма склянками білого чаю. Помічник нахилився з тацею, достоту як лакей, Роланд пробурмотів слова подяки і роздав питво. Останню взяв собі, підніс до губ і побачив, що Алан дивиться на нього і його очі на незворушному обличчі сяють.

Алан легенько струсонув склянку, щоб лід теленькнув об стінки, і Роланд відповів йому ледь помітним кивком голови. Він очікував, що це буде охолоджений чай із глечика, який тримали над криницею, але в склянках був справжній колотий лід. Лід у розпалі літа. Це було цікаво.

Як обіцяв шериф, чай був смачнющий.

Дочитавши листа, Ейвері віддав його Роландові з побожністю, яка більше пасувала б до священної реліквії.

— Тримайте це при собі, Вілле Деаборн, як зіницю ока бережіть!

— Так, сер, — Роланд поклав листа і свою посвідку назад до кошеля. Його друзі «Річард» і «Артур» вчинили так само.

— Білий чай просто чудовий, сер, — сказав Алан. — У житті такого не куштував.

— Еге ж, — відповів Ейвері, відсьорбуючи зі своєї склянки. — Це мед робить його таким. Ге, Дейве?

Заступник з моноклем всміхнувся зі свого місця біля дошки оголошень.

— Мабуть, так. Але Джуді не любить розказувати про свій рецепт. Він їй від матері дістався.

— Ми мусимо пам’ятати й обличчя своїх матерів, — на мить шериф Ейвері сентиментально замислився, але Роланд підозрював, що лице його матері — остання річ на землі, про яку він думав. Він повернувся до Алана, і сентиментальний вираз на диво швидко змінився проникливим.

— Вас здивував лід, пане Стокворт.

Від несподіванки Алан аж підскочив.

— Ну, я…

— Голову даю на відсіч, ви навіть не уявляли, що в такій дірі, як Гембрі, може бути подібна розкіш, — правив далі Ейвері, і хоча в його голосі позірно звучали добродушно-жартівливі нотки, Роланд подумав, що під цією маскою ховається щось інше.

Він нас зневажає. Йому не подобаються наші «міські забаганки». Він знає нас недовго, тож йому невідомо, до яких міських витребеньок ми звикли, але йому вони заздалегідь не подобаються. Він вважає нас трійцею шмаркачів і думає, що ми ставимося до нього й усіх тутешніх людей як до тупих селюків.

— І не лише в Гембрі, — тихо сказав Алан. — У Внутрішній Дузі, шерифе Ейвері, лід тепер так само рідкісний, як і деінде. Коли я був малий, лід подавали на днях народження та інших вечірках як ласощі.

— На День сяйва завжди був лід, — вставив Катберт якось не по-катбертському тихо. — Після феєрверків це була наша улюблена розвага.

— Та що ви кажете, не може бути, — сказав шериф Ейвері здивовано-недовірливим тоном. Мовляв, чудасія, та й годі. Мабуть, Ейвері не подобалося, що вони в’їхали в місто, не подобалося, що вони забрали в нього те, що він назвав би «половиною довбаного ранку», не подобався їхній одяг, посвідки, акцент, їхня молодість. Насамперед молодість. Усе це Роланд міг зрозуміти, але чи був цей перелік причин вичерпним, він не знав. Якщо тут коїлося щось дивне, то що саме?

— У міській залі зібрань є газові холодильник і плита, — сказав Ейвері. — Досі працюють. У нас є природний газ. На Ситго. Це нафтове поле на схід від міста, ви, мабуть, його проминали, коли їхали сюди.

Вони закивали.

— Плита нині вже стала просто раритетом, предметом старовини для школярів, які вчать історію. Але холодильник — дуже зручна штукенція. — Ейвері підняв склянку і подивився крізь неї на гостей. — Особливо влітку.

Він сьорбнув чаю, облизав губи і всміхнувся до Алана.

— Бачите? Ніяких загадок.

— Дивно, що ви досі не знайшли застосування для нафти, — сказав Роланд. — У місті немає генераторів, шерифе?

— Є, чотири чи п’ять. Найбільший на ранчо Френсіса Ленґіла, і я ще пам’ятаю ті часи, коли він був у робочому стані. Він називається ХОНДА. Знаєте таку назву, хлопці? ХОНДА?

— Бачив її двічі чи тричі, — відповів Роланд, — на старих мотоциклах із моторами.

— Невже? Але генератори все одно не хочуть працювати на нафті з Ситго. Вона надто густа. І смоляниста. У нас тут нема як її очищувати.

— Розумію, — сказав Алан. — Але лід улітку — це круто. Хай там як він потрапив до склянки. — Один з кавалків льоду прослизнув зі склянки йому до рота, і Алан із хрускотом його розжував.

Ейвері на мить затримав на ньому погляд, наче воліючи переконатися, чи справді тему закрито, а потім знову подивився на Роланда. На його товстій пиці знову засяяла широка і геть облудна посмішка.

— Мер Торін переказував через мене найщиріші вітання і вибачався, що не може бути присутній… Наш мер дуже зайнята людина, надзвичайно зайнята. Але завтра ввечері в його домі відбудеться учта — для більшості запрошених о сьомій, для вас, юні друзі, о восьмій — тож ви зможете, так би мовити, з’явитися з тріумфом, додати, еммм, краплину драматизму!

І я не розказуватиму таким людям, як ви, адже ви вже, певно, бачили більше таких учт, ніж я — гарячих обідів, так от, я не розказуватиму вам, що краще не запізнюватися.

— У костюмах? — занепокоєно спитав Катберт. — Бо ви ж розумієте, ми довго їхали сюди, майже чотириста коліс подолали, і не брали з собою вечірні костюми й кушаки.

Ейвері захихотів, і цього разу його сміх був трохи щирішим, подумав Роланд, бо він відчув, що так званий Артур виказав свою недосвідченість і невпевненість.

— Ні, юний пане. Торін розуміє, що ви прибули сюди робити свою роботу. Майже як ковбої, хе-хе! Глядіть, щоб вам не загадали витягувати неводи з затоки!

Раптом у кутку вибухнув сміхом Дейв, помічник з моноклем. Мабуть, подумав Роланд, щоб зрозуміти цей жарт, треба бути місцевим.

— Надягніть якусь свою найкращу одежину, та й по всьому. Кушаки у нас ніхто не носить, у Гембрі так не вдягаються. — І знову Роланда вразила насмішкувата зневага до його рідного міста і баронії та неприязнь до чужинців, яка за нею ховалася.

— Все одно завтра ввечері вам доведеться більше працювати, ніж розважатися. Гарт запросив заможних фермерів, конярів і власників худоби з цієї частини баронії. Не те щоб їх було багато, бо з західного боку Крутояру Меджис межує з пустелею. Проте на завтрашній учті будуть усі, чиє добро ви приїхали обраховувати. Гадаю, ви переконаєтесь, що всі вони віддані Альянсові й готові допомогти. Там буде Френсіс Ленґіл із «Рокінг Б»… Джон Кройдон з ранчо «Піаніно»… Генрі Вертнер, який по праву носить титул головного скотаря і коняра баронії… Геш Ренфрю, якому належить «Ледача Сюзен», найбільша конеферма в Меджисі (хоча ви, хлопці, мабуть, звикли геть до інших масштабів)… будуть також інші. Раймер вам усіх відрекомендує і введе в курс справи.

Роланд кивнув і повернувся до Катберта.

— Завтра ввечері твій зоряний час.

Кивком голови Катберт підтвердив, що розуміє.

— За мене не хвилюйся, Вілле, я їх усіх запам’ятаю.

Дивлячись на них поверх склянки, Ейвері відсьорбнув ще чаю. Його обличчя мало при цьому настільки лукавий й фальшивий вираз, що Роланд мимохіть здригнувся.

— У більшості є доньки шлюбного віку, яких вони привезуть із собою. Ви, хлопці, роздивіться там як слід.

Роланд вирішив, що для одного ранку з нього годі й чаю, і лицемірства. Він кивнув, випив склянку до дна, всміхнувся, сподіваючись, що його усміх щиріший, ніж у Ейвері, та звівся на ноги. Наслідуючи його приклад, Катберт і Алан вчинили так само.

— Дякуємо за чай і гостинність, — сказав Роланд. — Будь ласка, перекажіть мерові Торіну подяку за запрошення. Ми неодмінно прибудемо завтра, рівно о восьмій.

— Еге ж. Я так само.

Роланд повернувся до Дейва. Цей достойний чоловік так здивувався, що його знову помітили, що, сахнувшись, мало не вдарився головою об Дошку оголошень.

— І, прошу, подякуйте дружині за чай. Він був неперевершений.

— Подякую. Дякую-сей.

Вони пішли надвір у супроводі Верховного Шерифа Ейвері, схожого на доброзичливу гладку вівчарку.

— Що ж до того, де вам оселитися… — почав він, коли вони спускалися сходами ґанку і йшли доріжкою до коней. Щойно їхня компанія потрапила під промені сонця, з шерифа градом полився піт.

— Ох, геть із голови вилетіло, — сказав Роланд, ляснувши себе долонею по лобі. — Ми стали табором на тому довгому схилі, де пасеться багато коней. Я впевнений, ви знаєте, де це…

— Крутояр, еге.

— …але без дозволу, бо тоді ми ще не знали, в кого можна спитати.

— То земля Джона Кройдона. Не думаю, що він вам заборонить там жити, але ми маємо для вас дещо ліпше. На північний захід звідси є Смуга К. Колись вона належала родині Гарберів, та після пожежі вони покинули її й переїхали. Тепер нею володіє Асоціація конярів, це така місцева групка фермерів. Я говорив про вас, хлопці, з Френсісом Ленґілом, він зараз президент асоціації, і він сказав: «Оселимо їх у Ґарберів, чом би й ні?»

— Чому й ні? — погодився Катберт лагідним, задумливим голосом. Роланд зиркнув на нього, але Катберт цього не помітив: він дивився на затоку, де сновигали маленькі рибальські човники, схожі на водяних жучків.

— Еге ж, і я так сказав: «А й правда, чом би й ні?» Садиба згоріла, але ж бараки досі стоять. І стайня, і літня кухня біля неї. За наказом мера я взяв на себе сміливість заповнити комору харчами і розпорядився там трохи все поприбирати та причепурити. Там можуть траплятися жучки, але вони не кусаються. І змії там теж не водяться, хіба кілька під підлогою, але якщо вони там, то нехай там і будуть. Чуєте, хлопці? Хай собі там і лишаються!

— Нехай лишаються, під підлогою, де їм так добре, — погодився Катберт, схрестивши руки на грудях і все ще не відриваючи погляду від затоки.

Ейвері скинув на нього недовірливим поглядом, і його усмішка в кутиках рота затремтіла від непевності. А потім він повернувся до Роланда і знову вишкірився на всі кутні.

— Дах не дірявий, не протікає. Якщо піде дощ, ви не змокнете. Що скажете? Як вам пропозиція?

— Це більше, ніж ми заслуговуємо. Гадаю, ви дуже добре виконуєте свою роботу, а мер Торін аж надто люб’язний. — І він справді так вважав. Питання тільки: чому така люб’язність? — Але ми цінуємо, що він усе продумав. Правда, друзі?

Катберт і Алан енергійно закивали.

— І вдячно приймаємо його допомогу.

Ейвері кивнув.

— Я йому перекажу. Ідіть з миром, хлопці.

Біля перекладини, до якої прив’язували коней, Ейвері ще раз потиснув усім руки, і цього разу його найприскіпливіший погляд дістався їхнім коням.

— Тоді до завтрашнього вечора, юні джентльмени?

— До вечора, — запевнив Роланд.

— Як гадаєте, знайдете Смугу К самотужки?

І знову Роланда неприємно вразило приховане презирство і підсвідома зневага у шерифовому голосі. А втім, воно й на краще. Якщо Верховний Шериф вважав їх тупоголовими, то хтозна, чи не можна буде надалі цим скористатися?

— Знайдемо, — запевнив Катберт, вибираючись на коня. Ейвері підозріливо роздивлявся грачиний череп на луці Катбертового сідла. Помітивши це, Катберт, проте, змовчав, здивувавши і водночас потішивши Роланда своєю несподіваною стриманістю. — Бувайте здорові, шерифе.

— І вам зичу того самого, хлопче.

Він залишився стояти біля стовпа, гладкий чоловік у сорочці кольору хакі, під пахвами якої розпливалися великі плями поту, і в чорних чоботях, надто блискучих для невтомного захисника-шерифа. «А де ж той кінь, на якому він цілісінький день об’їжджає територію? — подумав Роланд. — Хотів би я хоч одним оком глянути на цю ломову коняку».

Ейвері помахав їм на прощання. Помічники на чолі з Дейвом підійшли до дороги і теж помахали.

Щойно троє парубчат із Альянсу всілися на своїх дорогущих, за-батьківські-гроші-куплених коней і відбули в бік Хай-стрит, шериф і його помічники махати перестали. Ейвері повернувся до Дейва Голіса, з чийого обличчя вираз недоумкуватого благоговіння вже зник. Тепер помічник здавався вочевидь розумнішим.

— Що думаєш, Дейве?

Дейв підніс свого монокля до рота і заходився нервово гризти мідну оправу. Шерифові вже давно остогидло відучувати його від цієї поганої звички. Та що там, навіть Дейвова дружина Джуді — і та здалася, хоча Джуді Голіс (в молодості Джуді Вертнер) вміла добиватися свого, коли хотіла.

— Покладисті, — відповів Дейв. — М’які, мов ті яйця, які щойно випали з курячої гузки.

— Можливо, — мовив Ейвері, закладаючи великі пальці за пояс і при цьому розхитуючись уперед і назад, неначе велетенська брила, — але той, у пласкому капелюсі, хто найбільше патякав, себе м’яким не вважає.

— Байдуже, що він там собі вважає, — сказав Дейв, безперестанку обгризаючи монокль. — Тепер він у Гембрі. Може статися так, що йому доведеться думати так, як захочемо ми.

Інші помічники в нього за спиною захихотіли. Навіть Ейвері посміхнувся. Вони залишать багатих хлопців у спокої, якщо багаті хлопці не пхатимуть носа до їхніх справ — таким був наказ мера. Проте особисто Ейвері був не проти того, щоб трішки їх провчити. Він би не відмовився від того, щоб врізати чоботом по яйцях малому з ідіотським пташиним черепом на луці сідла. Він стояв і глузував з нього, шерифа Ейвері, думаючи: який же він тупий селюк, цей шериф, він точно не знає, що в мене в голові. Але по-справжньому приємно було би вибити той зарозумілий погляд з очей хлопця в пласкому капелюсі пастора, щоб у них з’явився страх, коли містер Вілл Деаборн із Гемфіла зрозуміє, що Новий Ханаан далеко і багатий таточко не прийде йому на допомогу.

— Еге ж, — сказав він і поплескав Дейва по плечі. — Можливо, йому доведеться змінити хід своїх думок. — І посміхнувся, але ця посмішка була вже геть не схожа на ті, які він демонстрував рахівникам з Альянсу. — Можливо, їм усім доведеться.

Усі троє їхали вервечкою, аж доки не проминули «Рай для подорожніх» (молодий і вочевидь розумово відсталий чоловік із кучерявим чорним волоссям підвів погляд від ганку, який він саме відшкрібав од бруду, і помахав їм рукою, а вони помахали у відповідь). Далі вже їхали поряд, із Роландом посередині.

— І як вам наш новий друг, Верховний Шериф? — поцікавився Роланд.

— Я не знаю, що про нього думати, — відказав Катберт. — Зовсім не маю думки. Власна думка — це політика, а політика — це зло, через яке багато хто втрапив на шибеницю в розквіті сил. — Він нахилився і постукав кісточками пальців по черепу грака. — Але вартовому він не сподобався. На превеликий жаль, наш вірний вартовий вважає, що шериф Ейвері — це товстий підступний мішок лайна.

— А ти як гадаєш, юний Стокворте? — повернувся Роланд до Алана.

Алан, як завжди, замислився на якийсь час, жуючи травинку, яку вирвав зі свого боку дороги, перехилившись через сідло.

— Якби ми лежали на вулиці, охоплені полум’ям, і нагодився шериф Ейвері, то він би навіть не помочився на нас, щоб загасити вогонь, — нарешті промовив він.

Катберт від душі розсміявся.

— А ти, Вілле? Що скажеш, капітане?

— Сам він мене не надто цікавить. Але те, що він сказав, привернуло мою увагу. Якщо та лука для випасу коней, яку вони називають Крутояром, щонайменше тридцять коліс завдовжки і ще на п’ять-шість коліс тягнеться до пустелі, то звідки шериф Ейвері знає, що ми зупинилися на території Кройдонового ранчо «Піаніно»?

Спершу вони спантеличено втупилися в нього, але поступово на їхніх обличчях проступило розуміння. А потім Катберт нахилився і ще раз стукнув вартового по черепу.

— За нами стежать, і ти жодного разу не доповів? Вас залишено без вечері, сер. Якщо це станеться ще раз, ви потрапите до в’язниці!

Проте думки про шерифа Ейвері не встигли зіпсувати Роландові настрій, бо їх заступили інші, приємніші — про Сюзен Дельґадо. Він був упевнений, що побачить її ввечері наступного дня. Цікаво, чи вона розпустить волосся?

Йому кортіло дізнатися відповідь.

І ось вони в будинку мера. «Почнімо гру», — чомусь подумав Роланд, достоту не розуміючи, що це означає, бо він напевно не думав про Замки… принаймні, не того вечора.

Груми забрали у них коней, і якусь мить вони втрьох збилися докупи під ґанком, майже як коні в негоду. Їхні безбороді обличчя омивав вогонь смолоскипів. Всередині будинку грали на гітарах, і людські голоси вкотре вибухнули сміхом.

— Постукаємо? — спитав Катберт. — Чи просто ввалимося всередину?

Відповісти Роланд не встиг. Двері парадного входу до гасієнди розчахнулися, і надвір вийшли дві жінки, обидві в довгих сукнях з білими комірцями, що нагадали трьом хлопцям плаття, в які вбиралися дружини скотарів у їхньому краї. Їхнє волосся було забрано під сітки, що в світлі смолоскипів виблискували чимось діамантово-сліпучим.

Пухкіша з двох жінок виступила вперед і присіла перед ними в глибокому реверансі. У вухах у неї спалахнули кульчики з квадратними рубінами.

— Ви молоді люди з Альянсу? Ласкаво просимо до нас! Доброго вечора, панове, най будуть довгими ваші дні на землі!

Вони вклонилися в унісон, розшаркуючись, і подякували їй хором, чим розсмішили її так, що вона вже у долоні заплескала. Її висока й худа супутниця удостоїла їх ледь помітної усмішки, так само тонкої, як і її стан.

— Я Олів Торін, — сказала повна дама, — дружина мера. А це моя зовиця Корал.

Корал Торін, досі всміхаючись так, що це було майже непомітно (її губи ледь видовжилися, а очі залишалися холодними), зробила символічний реверанс. Роланд, Катберт і Алан знову вклонилися через витягнуті вперед ноги.

— Вітаю вас у Будинку-на-набережній, — сказала Олів Торін. В її відкритій й радісній усмішці читалося, що її тішить візит молодих гостей із Внутрішнього світу. — Від щирого серця запрошую вас зайти.

— Нам дуже приємний ваш теплий прийом, пані, — відповів Роланд. А потім без жодних задніх думок і розрахунку поцілував їй руку. Від задоволення вона так весело розсміялася, що він і собі всміхнувся. Олів Торін сподобалася йому одразу. Добре, що першою він зустрів саме її, бо, за проблематичним винятком Сюзен Дельгадо, того вечора йому не трапилося жодної людини, яка б йому сподобалася і якій він зміг би довіряти.

Навіть попри морський бриз, надворі стояла тепла погода, і чоловік, що збирав плащі й пальто у вестибюлі, мав вигляд нікому не потрібного. Роланд не здивувався, впізнавши в ньому помічника Дейва. Жалюгідні залишки волосся в нього на голові були зализані назад із застосуванням якогось лиснючого жиру, а монокль спочивав у кишені сніжно-білої лівреї. Роланд кивнув йому, і Дейв, тримаючи руки за спиною, відповів кивком.

Їм назустріч уже йшли двоє — шериф Ейвері й підстаркуватий джентльмен, худий, мов сам Доктор Смерть із коміксів. За їхніми спинами, крізь широко розчинені подвійні двері, виднілася зала, вщерть заповнена людьми, які стояли і розмовляли, тримаючи в руках кришталеві бокали для пуншу і беручи наїдки з таць, що їх розносили служники.

Роланд встиг кинути Катбертові лише один промовистий погляд напівприкритих очей:

Запам'ятовуй усе. Кожне ім’я, кожне обличчя… кожну дрібницю. Особливо дрібниці.

Катберт звів брову (це був його потаємний знак згоди), а наступної миті Роланда вже затягнуло у вир вечірки. Той вечір став його першим на стрілецькій службі. І ще ніколи в житті він не працював важче.

Доктор Смерть виявився Кімбою Раймером, канцлером Торіна і міністром матеріально-технічних запасів (Роланд підозрював, що цю посаду вигадали спеціально з нагоди їхнього візиту). Він був на п’ять дюймів вищий за Роланда, якого в Ґілеаді вважали височенним; в око впадала воскова блідість обличчя, втім, не хвороблива. На голові в нього майоріли пасма сивого волосся, тонкого, як павутиння. Маківка була всуціль лиса, на крихітному носику сиділо пенсне.

— Діти мої! — сказав він, коли всі всім відрекомендувалися. Голос у нього був спокійний і сумовито-чесний, як у політика чи гробаря. — Ласкаво просимо до Меджису! І до Будинку-на-набережній, скромної оселі нашого мера!

— Якщо це скромна оселя, то хотів би я подивитися на той палац, який ви б могли збудувати, — сказав Роланд. Це зауваження було радше люб’язністю, ніж дотепом (зазвичай дотепником у них був Берт), але канцлер Раймер розреготався. І шериф Ейвері теж.

— Ходіть, хлопці! — запросив Раймер, виказавши достатню порцію задоволення. — Я впевнений, що мер уже нетерпляче чекає на вас.

— Еге ж, — промовив боязкий голос десь за їхніми спинами. Зовиця Корал зникла, проте Олів Торін ще й досі була поряд. Вона дивилася на нових гостей, добропорядно склавши руки перед собою в тому місці, де в неї колись, напевне, була талія. І всміхалася своєю теплою відкритою усмішкою. — Гартові дуже кортить з вами познайомитися. Я проведу їх, Кімбо, чи…

— Ні, ні, не варто вам турбуватися, у вас і так дуже багато гостей, і їм усім потрібна ваша увага, — сказав Раймер.

— Мабуть, ваша правда, — вона востаннє присіла перед Роландом і його супутниками в реверансі, і хоча її усмішка не зблідла і здавалася Роландові цілковито щирою, він подумав: «Її наче щось непокоїть. Здається, ця жінка у відчаї».

— Джентльмени? — покликав їх Раймер. Його зуби, відкриті в усміху, здавалися неправдоподібно величезними. — Ви йдете?

І він повів їх повз шерифа, що теж шкірився в посмішці, до зали учт.

Побачене не надто вразило Роланда, адже він бував у Великій Залі Ґілеаду — Залі Прадідів, як її часом називали — та навіть підглядав згори, з балкона, на велике свято, так званий Танець Великодня, яким закінчувалася Широка Земля і починалася Перша Сівба. У Великій Залі було п’ять люстр (а не одна, як тут, у будинку мера Торіна) і освітлювалися вони не масляними лампами, а електричними. Шати гостей (багато хто з цих розманіжених молодих чоловіків і жінок ніколи в житті за холодну воду не брався — Джон Фарсон невтомно нагадував про цей факт за кожної зручної нагоди) були багатші, музика — кращою, товариство — зі шляхетніших і старовинніших родів, чиї гілки все зближувалися й зближувалися, тягнучись до Артура Ельда, короля на білому коні й з мечем об’єднання.

Втім, тут теж вирувало життя. Тут були сила й здоров’я, яких так бракувало в Ґілеаді, та не лише у великодні свята. Ступивши до зали учт, Роланд відчув той невловний стан душі, який зникає тихо, непомітно і безболісно. Як кров з вени стікає у ванну, повну гарячої води.

Сама кімната була велика (але не настільки, щоб її можна було назвати залою) і кругла, панельні стіни прикрашали парсуни попередників нинішнього мера, здебільшого погані. На підвищенні праворуч від дверей, що вели до їдальні, четверо усміхнених гітаристів у кумедних куртках і сомбреро грали щось на кшталт стрімкого, перченого вальсу. У центрі стояв стіл, на якому виднілися дві кришталеві чаші з пуншем: одна величезна і помпезна, друга менша і простіша. На розливі стояв ще один парубок у білому піджаку — теж помічник Ейвері.

Попри те, що казав їм день тому Верховний Шериф, декілька чоловіків мали на собі кушаки різних кольорів, але загалом Роланд не почувався чужаком у своїй білій шовковій сорочці, вузькій краватці і вузьких брюках-дудочках. На кожного чоловіка в кушаку припадало троє в негарних, без смаку пошитих піджаках квадратної форми, які асоціювалися в нього зі скотарями, що прийшли в неділю до церкви, а ще декілька (здебільшого молодих чоловіків) були взагалі без піджаків. На деяких жінках були коштовності (хоча й не такі дорогі, як рубінові кульчики сей Торін), у кількох був такий вигляд, наче вони недоїдають, але їхнє вбрання було Роландові знайоме: довгі сукні з круглими комірцями, з мереживною облямівкою нижньої спідниці, що виглядала з-під сукні, темні черевики на низьких підборах, сітки на волоссі, де часто виблискували коштовності, як у Олів і Корал Торін.

Аж раптом він побачив ту, яка відрізнялася від усіх.

Авжеж, то була Сюзен Дельгадо, мерехтлива і сліпучо-прекрасна в своїй блакитній шовковій сукні з високою талією і в квадратному корсеті, що відкривав поглядові верх грудей. На шиї вона мала сапфіровий кулон, порівняно з яким сережки Олів Торін блякли й виглядали як дешева підробка. Сюзен стояла коло чоловіка в кушаку кольору розжарених вуглин. Той жовтогарячий колір символізував баронію, і, напевно, чоловік був господарем будинку, але тієї миті Роланд не бачив нікого, крім Сюзен Дельгадо — її блакитної сукні, засмаглої шкіри, делікатних рожевих трикутників на щоках, надто світлих і досконалих як для косметики, її волосся, яке вона нині розпустила і яке тепер стікало до талії хвилею найчистішого і найсвітлішого шовку. Зненацька його охопило бажання, раптове, і всеосяжне, і таке глибоке, що від нього аж замлоїло в грудях. Ким би він не був і для чого б сюди не приїхав — усе здавалося другорядним і неважливим порівняно з нею.

А тоді вона повернулася і помітила його. Її очі (тепер він побачив, що вони сірі) майже непомітно розширилися. Губи — ті губи, що торкалися його губ на темній дорозі, подумав він із подивом, наче це трапилося не з ним, — трохи розтулилися. А тоді чоловік, що стояв поряд із Торіном, теж високий, теж кощавий, з вусами і довгою білою шевелюрою, яка спадала йому на плечі, обтягнені темною тканиною піджака, щось мовив, і вона повернулася до нього. За якусь мить компанія довкола Торіна розсміялася, і Сюзен разом із ними. Чоловік з білим волоссям не приєднався до них, а просто ледь помітно посміхнувся.

Роланд відчайдушно сподівався, що на його обличчі не написано, як сильно калатає в нього в грудях серце. Його вели просто до цієї компанії, яка розташувалася поблизу чаш із пуншем. Якось наче здаля він усвідомлював, що кістляві пальці Раймера стискають йому руку вище ліктя. Чіткіше він відчував змішані пахощі парфумів, олії зі стінних ламп, запах океану. І цілком безпідставно подумав: «Ох, я вмираю, вмираю».

Опануй себе, Роланде з Ґілеаду. Припини дуріти, заради свого батька. Тримай себе в руках!

Він спробував… і йому навіть трохи вдалося… але він знав, що варто їй ще раз на нього глянути — і все, він пропав. А все її очі кольору туману. Тієї ночі він не зміг як слід їх роздивитися. «Я навіть не підозрював, як мені пощастило», — подумав він.

— Мере Торін? — звернувся Раймер. — Чи можу я представити вам гостей із Внутрішніх бароній?

Торін відвернувся від чоловіка з довгим білим волоссям і жінки, яка стояла коло нього, і весь просяяв. На зріст він був нижчий за свого канцлера, але такий самий худий і специфічної статури: короткий торс із вузькими плечима над довжелезними худющими ногами. Як та болотяна чапля, подумав Роланд, що на світанку нишпорить у пошуках сніданку.

— Атож, атож! — вигукнув мер писклявим голосом. — Ми так довго чекали цієї миті, так нетерпляче чекали! Дуже приємно познайомитися, дуже приємно! Ласкаво просимо, панове! Сподіваюся, ви з насолодою проведете вечір у цьому будинку, тимчасовим господарем якого я маю честь бути. І най будуть довгими ваші дні на землі!

Роланд узяв простягнуту кістляву руку, почув, як тріщать кісточки пальців від потиску, питально глянув на мера, чи, бува, не з’явився на його обличчі вираз болю, але, на щастя, цього не сталося. І низько вклонився, виставивши вперед ногу.

— Вільям Деаборн, мере Торін. Дякую, що так тепло приймаєте. Най будуть довгими ваші дні на землі.

Наступним урочисто відрекомендувався «Артур Гіт», потім «Річард Стокворт». З кожним низьким поклоном Торінова усмішка ширшала. Раймер щосили намагався весь час усміхатися, але виходило в нього погано: вочевидь він до цього не звик. Чоловік із довгим білим волоссям узяв бокал пуншу і передав його своїй супутниці. Ледь помітна посмішка не сходила з його вуст. Роланд розумів, що тієї миті на них витріщалися всі гості, що були в кімнаті, а було їх не менше п’ятдесяти, але саме її увагу він відчував ледь не шкірою, легку, наче помах крила. Бічним зором він бачив блакитний шовк її сукні, але подивитися прямо не наважувався.

— Чи зазнали ви труднощів під час мандрівки? — спитав його Торін. — Чи трапилися на вашому шляху пригоди і халепи? Ми б хотіли почути від вас детальну розповідь за вечерею, бо останнім часом у нас буває так мало гостей із Внутрішньої Дуги. — Його радісна й трохи недоумкувата посмішка зблякла, кущуваті брови зсунулися докупи. — А Фарсонові патрулі зустрічалися?

— Ні, ваша світлосте, — відповів Роланд. — Під час…

— Ні, хлопче, ні, ніяких світлостей, я цього не люблю. І рибалки та конюхи, яким я служу, теж. Просто мер Торін, коли ваша ласка.

— Дякую. Під час подорожі ми бачили чимало дивного, мере Торін, але Добрих ніде не було.

— Добрих! — виплюнув Раймер, і його верхня губа піднялася в вищирі, від чого він став схожий на пса. — Авжеж, Добрих!

— Ми уважно послухаємо вас, жодного слова не прогавимо, — сказав Торін. — Але поки я ще не встиг забути гарні манери через свою цікавість, дозвольте вам відрекомендувати тих, хто біля мене. З Кімбою ви вже знайомі. Цей грізний чолов’яга ліворуч — Елдред Джонас, начальник моєї охорони, яка існує віднедавна. — На мить Торінова усмішка стала спантеличеною. — Я не певен, що мені потрібна ще якась охорона, крім шерифа Ейвері та його хлопців, адже завдяки шерифові в нашому закутні світу завжди було безпечно, але Кімба наполягає. А коли Кімба наполягає, мер мусить вклонятися.

— Дуже мудро, сер, — сказав Раймер і сам вклонився. Усі, крім Елдреда Джонаса з його незмінною вузькою посмішкою, засміялися.

Джонас кивнув.

— Радий зустрічі, джентльмени. — Голос був хрипкий і дрижав. Потім він побажав їм довгих днів на землі, всім трьом, і по колу потиснув руки, Роландові останньому. Його потиск був сухий і впевнений, без сліду того тремтіння, яке звучало в його голосі. І тепер Роланд помітив чудернацьке татуювання в нього на правиці, між великим і вказівним пальцями. На вигляд наче домовина.

— Довгих днів і приємних ночей, — без задньої думки відказав Роланд і лише потім збагнув, що це привітання, якого він був навчений з дитинства, аж ніяк не було притаманним таким сільським місцинам, як Гемфіл. То було привітання мешканця Ґілеаду. Лише одна крихітна обмовка — і йому почало здаватися, що вони можуть легко погоріти на таких речах, набагато легше, ніж вважав його батько, коли відправляв його подалі од Мартена.

— І вам також, — відповів Джонас і затримав руку Роланда в своїй, а прискіпливий погляд його очей, яким він вивчав хлопця, межував з нахабством. Потім він відпустив руку й одступив назад.

— Корделія Дельґадо, — продовжив представляти мер Торін, вклоняючись жінці, яка розмовляла з Джонасом. Також схиляючись перед нею у поклоні, Роланд помітив родинну схожість… от тільки ті риси обличчя Сюзен, які видавалися йому лагідними і гарними, на обличчі жінки, що опинилася перед ним, виглядали радше недоліками. Роланд здогадався, що це не мати дівчини — Корделія була для цього трохи замолода.

— І наша особлива гостя, міс Сюзен Дельґадо, — закінчив Торін, і в його голосі з’явилися нотки збудження (напевно, подумав Роланд, вона на всіх чоловіків так впливає, навіть на таких древніх, як цей Торін). Торін запросив її вийти вперед, киваючи головою і хитро посміхаючись, а ще притримуючи своєю потріскуючою рукою її ззаду за талію, і Роланд відчув жалючий укол ревнощів. Смішно, особливо зважаючи на Торінів вік і його милу дружину, але все одно Роланд ревнував, і до того ж гостро. Гостро, як у бджоли в дупі, сказав би Корт.

Потім вона підвела на нього погляд, і він знову зазирнув їй у вічі.

Колись у якомусь вірші чи оповіданні він почув, що в жіночих очах можна втопитися, і ще подумав тоді: яка дурня. Зрештою, він і досі вважав це дурницею, та принаймні тепер збагнув, що це цілком можливо. І вона це знала. В її очах він побачив стурбованість, ба навіть страх.

Пообіцяй мені, що вдаватимеш, буцімто бачиш мене вперше, якщо ми познайомимось у мера.

Від згадки про ці слова він наче протверезів, в голові прояснилося, і поле зору стало ширшим. Досить було усвідомити, що жінка біля Джонаса, та, що мала схожість із Сюзен, уже поглядала на дівчину з подивом і тривогою.

Він низько вклонився і, як вимагав етикет, торкнувся її простягнутої руки без каблучок, але стис її трохи сильніше, ніж дозволяли правила. Й одразу ж між їхніх пальців пробігла іскра. Побачивши, як розширилися очі Сюзен, він зрозумів, що вона її теж відчула.

— Радий познайомитися, сей, — його спроба говорити байдужим світським тоном не вдалася: він сам відчував, як фальшиво звучать слова. Втім, він уже почав, здавалося, що цілий світ звернув до нього (до них) свої погляди, і не лишалося нічого, крім як продовжувати. Він тричі постукав себе по горлу. — Най будуть довгими ваші дні…

— Еге, і ваші, пане Деаборн. Дякую-сей.

Вона рвучко стрімко повернулася до Алана, що збоку це можна було сприйняти за невихованість, потім до Катберта, а той вклонився, постукав і цілковито серйозно сказав:

— Чи дозволите ви мені трохи полежати біля ваших ніг, міс? Від вашої краси в мене підігнулися коліна. Я впевнений, що коли покласти голову на ці прохолодні кахлі, то кілька хвилин, проведені в спогляданні вашого профілю знизу, швидко поставлять мене на ноги.

Сміялися всі, навіть Джонас і Корделія. Сюзен зашарілася, ставши ще вродливішою, і легенько ляснула Катберта по тильному боці долоні. Вперше за все життя Роланд відчув вдячність до друга за клоунаду.

До компанії біля чаші з пуншем приєднався ще один гість: кремезний і, на щастя, не худий, але в квадратному піджаку. На його щоках палахкотів рум’янець — радше від вітру, ніж від випивки, а довкола світлих очей лежали мережива зморшок. Власник ранчо. Роланд бачив таких людей під час своїх спільних виїздів із батьком.

— Ви, хлопці, не хвилюйтеся, сьогодні побачите стільки дівчат, що сп’янієте від пахощів парфумів, якщо не стерегтиметеся, — сказав новоприбулий, досить приязно всміхаючись. — Але перед тим я хотів би вас запопасти. Френ Ленґіл до ваших послуг.

Він міцно і швидко потиснув їм руки, без поклонів та інших дурниць.

— Я власник «Рокінг Б»… чи воно мій власник, залежно від того, як на це подивитися. А ще я голова Асоціації конярів, принаймні доти, доки вони мене не скинули. Це я придумав, щоб ви оселилися в Смузі К. Ну як воно, нічого?

— Просто чудово, сер, — сказав Алан. — Там сухо і чисто, а місця вистачить на двадцятьох. Дякуємо. Ваша доброта не знає меж.

— Та пусте, — відмахнувся Ленґіл i одним ковтком перехилив склянку пуншу. Проте було видно, що хлопцеві слова сподобались йому. — Ми, хлопче, всі в одній зав’язці. Джон Фарсон — це лише одна погана соломина в полі дурних голів. Люди кажуть, світ зрушив з місця. Авжеж! І котиться він дорогою до пекла, ось що я вам скажу. Наше завдання — якомога довше і краще втримувати сіно подалі від розтопки. Більше навіть заради наших дітей, ніж заради батьків.

— Послухайте, послухайте, — сказав мер Торін голосом, що поривався до високостей урочистості, та не долітав і з плюскотом шубовскав у болото дурості. Роланд відзначив про себе, що старий кістлявий півень ухопив Сюзен за руку (а вона ніби й не помічала цього, пильно дивлячись на Ленґіла), і раптом до нього дійшло: мер їй або дядько, або якийсь інший близький родич. Ленґіл не звертав на цих двох ані найменшої уваги, натомість роздивлявся трьох новачків у товаристві. Він оглянув усіх по черзі й зупинив свій погляд на Роланді.

— Все, чим ми, люди з Меджису, можемо допомогти, до ваших послуг. Тільки повідомте про це мені, Джону Кройдону, Гешу Ренфру, Джейку Вайту, Генку Вернеру, комусь одному чи всім разом. Нині ввечері ви познайомитесь з ними всіма, еге ж, з ними, їхніми дружинами, синами та дочками. Хоча ми й далеко від центру Нового Ханаану, але ми цілковито на боці Альянсу. Еге ж, повністю на боці.

— Гарно сказано, — тихо мовив Раймер.

— А зараз, — сказав Ленґіл, — ми вип’ємо за ваше прибуття. Довго ж вам довелося чекати келиха пуншу. У вас, мабуть, у роті сухо, як у пустелі.

Він повернувся до чаш із пуншем і, відмахнувшись від служника (вочевидь бажаючи вшанувати гостей, прислужуючи їм власною персоною), взявся за ківш у більшій і розкішно оздобленій чаші.

— Пане Ленґіл, — тихо, але рішуче сказав Роланд. Почувши командний тон, Френ Ленґіл повернувся.

— У меншій чаші не такий міцний пунш, чи не так?

Не розуміючи, про що йдеться, Ленґіл замислився. А потім його брови поповзли вгору. Вперше за весь час він побачив у Роланді та решті хлопців не живі символи Альянсу та Внутрішніх бароній, а живих людей. Молодих людей. Власне, лише хлопчиків.

— Еге ж, а що?

— Наповніть наші келихи звідти, якщо вам не важко. — Він відчував, що всі погляди товариства звернено до нього. Особливо її погляд. Він не зводив очей з власника ранчо, але своїм добрим бічним зором бачив, що на губах Джонаса знову заграла тонка посмішка. Джонас уже зрозумів, що відбувається. Торін і Раймер, мабуть, теж. Ці сільські щури багато знали. Навіть більше, ніж потрібно, і йому доведеться уважно над цим поміркувати. Але пізніше. Проте на той момент цей клопіт був для нього найменшим.

— Ми забули обличчя наших батьків, і це було однією з причин, через що нас вислали до Гембрі. — Роланд почувався ніяково, бо розумів, що виголошує промову, подобається йому це чи ні. Він звертався не до цілої кімнати (дякуючи богам за невеличкі послуги), але коло слухачів уже суттєво розширилося. Не залишалося нічого іншого, крім як продовжувати. — Я не хочу вдаватися в деталі, та вам вони й не потрібні, я впевнений, просто скажу, що ми обіцяли, поки будемо тут, не надто захоплюватися алкоголем. На знак каяття, розумієте?

Її погляд. Роланд досі відчував його шкірою.

На мить у маленькому товаристві повисла тиша. Потім Ленґіл сказав:

— Твій батько міг би тобою пишатися за таку твою добропорядність, Вілле Деаборне. Та який достойний хлопець час від часу не бешкетує, га? — Він добродушно ляснув Роланда по плечі. І хоча потиск руки був міцний, а усмішка — відкрита, в його очах годі було щось прочитати, лише в глибинах зморщок вряди-годи спалахувала гостра думка. — На його місці я міг би пишатися?

— Так, — відповів Роланд, теж усміхаючись. — Дякую.

— І я дякую, — сказав Катберт.

— Я теж, — тихо мовив Алан, приймаючи простягнутий келих неміцного пуншу і вклоняючись Ленґілові.

Наповнивши ще кілька келихів, Ленґіл швидко роздав їх. У тих, хто вже мав у руках келихи, їх забрали і натомість дали нові, зі слабким пуншем. Коли все товариство отримало келихи, Ленґіл повернувся, вочевидь збираючись виголосити тост. Але Раймер постукав його по плечі, злегка похитав головою і скосив очі на мера. Державний муж дивився на них із вибалушеними очима і трохи відвислою щелепою. Роланд подумав, що він схожий на театрала в дешевому ряду. Бракувало тільки шкірок від помаранчів на колінах. Ленґіл простежив за поглядом канцлера і кивнув.

Раймер зиркнув на гітариста, що стояв посеред музикантів, і той перестав грати, а слідом за ним стихли й інші інструменти. Гості звернули погляди в той бік, а потім мер Торін заговорив, і всі подивилися на нього. Як виявилося, його голос насправді у вжитку анітрохи не був кумедним — навпаки, він був гучний і приємний.

— Пані і панове, друзі мої. Я попрошу вас допомогти мені привітати трьох нових друзів — молодих людей із Внутрішніх бароній, хоробрих молодиків, що відважилися подолати величезну відстань і халепи заради блага Альянсу, на варті порядку і миру.

Сюзен Дельґадо відставила келих і, хоч і не без зусиль, витягла руку з руки «дядечка» і зааплодувала. Решта гостей теж. Кімнатою прокотилися оплески, нетривалі, проте теплі. Але Роланд помітив, що Елдред Джонас не відставив келих і не аплодував разом з усіма.

Усміхаючись, Торін повернувся до Роланда і підняв келих.

— Чи можу я почати з тебе, Вілле Деаборне?

— Еге ж, можете, красно дякую, — сказав Роланд, і його слова зустріли сміхом та новою хвилею оплесків.

Торін підняв келиха ще вище. Всі присутні повторили його рух, і в світлі люстри кришталь спалахнув зірками.

— Пані й панове, прошу вітати Вільяма Деаборна з Гемфіла, Річарда Стокворта з Пенілтона і Артура Гіта з Ґілеаду.

Зачувши останню назву, товариство захвилювалося, неначе мер оголосив Артура Гіта з Царства Небесного.

— Тож подбайте про них гарненько, най їхні дні в Меджисі будуть приємні й запам’ятаються надовго. Всіляко помагайте їм у роботі і просуванні такої дорогої для наших сердець справи. Най будуть довгими їхні дні на землі. Так каже ваш мер.

— ТАК КАЖЕМО МИ ВСІ! — прогриміла зала.

Торін випив, решта наслідувала його приклад. Знову пролунали оплески. Неспроможний більше стримуватися, Роланд повернувся і знову знайшов очі Сюзен. Якусь мить вона рішуче споглядала його, і в її відвертому погляді читалося, що вона так само спантеличена його присутністю, як і він — її. Але тут старша жінка, що була схожа на неї, нахилилася і прошепотіла щось їй на вухо. Сюзен одразу ж відвернулася, напустивши на обличчя світську маску… та в її очах він побачив симпатію. І знову подумав, що зроблене можна скасувати, а від обіцяного — відмовитися.

Коли всі прямували до їдальні, де того дня накрили чотири довгі столи (так близько один до одного, що між ними ледве можна було протиснутися), Корделія відтягнула племінницю вбік від мера й Джонаса, які саме розмовляли з Френом Ленґілом.

— Чого це ви так витріщалися на нього, міс? — сердито прошепотіла тітка. В неї на лобі з’явилася вертикальна смужка, глибока, наче баюра. — Чого ви поводитесь, як пришелепкувата? — Ви. Одне слово — і Сюзен збагнула, що Корделія розлючена не на жарт.

— На кого витріщалася? І як? — ображеним тоном сказала вона. Але в душі вирували грози.

Тітчина рука боляче стисла її руку.

— Не смій зі мною гратися, міс О-Яка-Краля! Ти що, вже десь здибалася з тим індиком? Признавайся!

— Та звідки? Тітонько, мені боляче.

Тітка Корд злобно посміхнулася і ще сильніше стисла руку.

— Краще хай тобі зараз буде трохи боляче, ніж потім вити від болю. Ти геть знахабніла, де твоя скромність? І очицями не стріляй.

— Тітонько, я не розумію, про що…

— Розумієш, — притискаючи племінницю до дерев’яної обшивки стіни, щоб могли пройти гості, прошипіла Корделія. Власник ранчо, якому належав сусідній із їхнім елінг, привітався, тітка Корд чарівно всміхнулася, бажаючи йому доброго вечора, і лише потім повернулася знову до Сюзен.

— Послухай мене, міс, і добре собі затям. Якщо вже я помітила твої витрішки, то половина товариства й поготів. Зробленого не повернеш, але зупинити можна. Годі вже цих ігор. Затямила?

Сюзен мовчала, та на її лиці почали проступати риси впертості, які Корделія ненавиділа понад усе. Забачивши такий затятий вираз обличчя у племінниці, вона завжди відчувала бажання надавати їй ляпасів, поки з носа не заюшить кров, а з великих сірих очей не поллються сльози.

— Ти давала клятву і вступила в договір. Ми підписали папери, ти ходила до відьми, ми отримали гроші. І ти пообіцяла. Якщо це для тебе пустий звук, то згадай хоча б, що це означало для твого батька.

Корделія з втіхою побачила, як на очі Сюзен навертаються сльози. Її брат був нікчемним створінням, здатним хіба що на те, щоб зачати надзвичайно гарненьку дитину… але навіть після його смерті з нього можна було мати певний зиск.

— А тепер пообіцяй, що не пускатимеш бісики. А коли побачиш цього хлопця, обійдеш його десятою дорогою, затямила?

— Обіцяю. Тітонько, — прошепотіла Сюзен. — Обіцяю.

Корделія всміхнулася. Усмішка робила її навіть привабливою.

— В такому разі добре. Ходімо. На нас дивляться. Візьми мене за руку, дитино!

Сюзен взяла тітку за припудрену руку нижче ліктя, і вони, шурхочучи сукнями, разом увійшли до їдальні. Сапфіровий кулон у Сюзен на грудях раз у раз яскраво спалахував, і багато хто з гостей звернув увагу на те, які схожі між собою племінниця з тіткою, і який би був щасливий бідолаха Пат Дельґадо побачити їх такими сьогодні.

Роланда всадовили ближче до середини столу, між Гешем Ренфру (іншим скотарем, навіть кремезнішим за Ленґіла) і Торіновою набурмосеною сестрою Корал. Ренфру й раніше налягав на пунш, а тепер, коли розносили першу страву, заходився всім доводити, що з елем він теж на «ти».

Він базікав про торгівлю рибою («не те, що за старих добрих часів, хлопче, але й мутантів тепер виловлюють менше, хвала богам хоч за це»), торгівлю овочами («наш народ може виростити все, що завгодно, але найкраще родять кукурудза і квасоля») і врешті-решт про наймиліші його серцю промисли: конярство, скотарство і полювання. Ці справи приносили прибуток, як завжди, еге ж, хоча сорок з хвостиком років у трав’янисто-прибережних бароніях тривали важкі часи.

А чи не стає кров тварин чистішою, спитав Роланд. Бо там, звідки він прибув, вона вже почала очищуватися.

Еге ж, погодився Ренфру, цілковито ігноруючи картопляний суп і тягнучись по підсмажені яловичі смужки. Він загрібав їх просто руками й відправляв до рота, заливаючи елем. Еге ж, юначе, їхній родовід стає чистішим, троє лошат із п’яти вже чистокровні — і серед породистих, і серед звичайних — а четвертого можна залишити як робочу коняку. Лише один із п’яти народжується нині з зайвими ногами чи очима, чи тельбухами назовні, і це добре. От тільки народжується тепер менше. У жеребців прутень наче на місці і все таке, а от сім’я мало спроможне до життя.

— Пардон, мадам, — сказав Ренфру, схиляючись через Роланда в поклоні до Корал Торін. Вона знову ледь помітно всміхнулася (Роланд мимохіть згадав посмішку Джонаса), покопирсалася ложкою в супі і промовчала. Ренфру перехилив свою склянку до дна, смачно витер губи і простягнув склянку служникові. Отримавши нову порцію, він знову повернувся до Роланда.

Все йшло не надто добре, не так, як раніше, але могло бути й гірше. І буде гірше, якщо той педрило Фарсон доб’ється свого. (Цього разу він уже не завдав собі клопоту вибачитися перед сей Торін.) Їм усім треба об’єднатися — багатим і бідним, великим і малим — поки це ще може їм допомогти. А потім він повторив слова Ленґіла, сказавши, що Роланд із друзями можуть розраховувати на все, що їм буде потрібно. Варто лише сказати про це.

— Інформації буде цілком достатньо, — подякував Роланд. — Про кількість тих чи тих речей.

— Еге ж, який то рахівник без цифр, — погодився Ренфру і п’яно розсміявся. Корал Торін ліворуч від Роланда відкусила маленький шматочок зелені (до яловичих смужок вона навіть не доторкнулася), знову трохи розтягнула губи в посмішці і заходилася далі порпатися ложкою. Але Роланд чомусь думав, що зі слухом у неї все гаразд, і кожне слово їхньої розмови з Ренфру стане відоме її братові. Чи, можливо, звіт отримає Раймер. Роланд підозрював (хоч і не мав щодо цього певності), що справжню вагу тут має саме Раймер. І сей Джонас із ним за компанію.

— Наприклад, — сказав Роланд, — скільки у вас коней для верхової їзди, про яких ви могли би звітувати перед Альянсом?

— Про десяту частину чи про загальну кількість?

— Про загальну.

Ренфру поставив келиха на стіл і замислився, начебто підраховуючи. Тим часом Роланд зиркнув через стіл і побачив, як Ленґіл і Генрі Вертнер, головний коняр баронії, швидко перезирнулися. Вони все чули. А ще, вкотре звернувши увагу на свого сусіда за столом, він помітив, що Геш Ренфру п’яний, але не настільки сильно, як він намагався переконати юного Вілла Деаборна.

— Кажеш, загальну? Не тільки те, що ми можемо відправити до Альянсу чи в крайньому разі трохи додати до цієї кількості?

— Так.

— Що ж, давай підрахуємо, юний сей. У Френа сто сорок голів, у Джона Кройдона близько сотні. У Генка Вертнера сорок своїх власних, і шістдесятеро він випасає у Крутоярі для баронії. Коней уряду, конину, пане Деаборн.

Роланд усміхнувся.

— Я в курсі. Роздвоєні копита, товсті шиї, неповороткі, бездонні черева.

Ренфру зареготав, киваючи на знак згоди… але Роланду чомусь не вірилось, що йому весело. У Гембрі наземні й підземні води, здавалося, текли в різні боки.

— Що ж до мене, то останні десять-дванадцять років були тяжкими — піщані очі, мозкова лихоманка, копитна гнилизна.

Колись у Крутоярі паслося дві сотні голів з тавром «Ледача Сюзен», а тепер їх не більше вісімдесяти.

Роланд кивнув.

— Отож, загалом чотириста двадцять голів.

— Та ні, більше, — сміючись, сказав Ренфру. Він потягнувся по свій келих із елем, зачепив одним боком натрудженої і червоної від вітру руки, перекинув, вилаявся, потім вилаяв хлопця, який зволікав із тим, щоб знову його наповнити.

— Більше? — нагадав Роланд, коли Ренфру нарешті отримав, що хотів, і був готовий продовжити розмову.

— Ви, пане Деаборн, не забувайте, що в нашому краї коней розводять навіть більше, ніж ловлять риби. Ми з рибалками глузуємо один з одного, та багато хто тримає конячку за будинком чи в стайнях баронії, якщо їм нема де її рятувати від негоди. Це її бідолашний батько завідував стайнями баронії.

Ренфру кивнув у бік Сюзен, що сиділа на іншому боці столу за три місця від Роланда і неподалік від мера, який, звісно, головував на учті. Роланд зрозумів, що її не просто так посадили на те місце, особливо зважаючи на те, що мерова дружина сиділа мало не в найвіддаленішому кінці столу, в компанії Катберта з одного боку і якогось скотаря, якого їм ще не відрекомендували, — з другого.

Роланд вирішив, що такий старий шкарбан, як той Торін, тримає молоду родичку поближче до себе, щоб вона допомагала йому привертати до себе увагу людей чи звеселяла око. Та все одно це було дивно. Майже нехтування дружиною. Якщо йому набридла її балаканина, то чом би не всадовити її в голові іншого столу?

Просто у них тут свої звичаї, от і все, і тебе це не стосується. Твоя турбота — те, як по-дурному цей чолов’яга рахує коней.

— То скільки, ви кажете, у вас коней? Загалом? — спитав він у Ренфру.

Ренфру уважно зиркнув на нього.

— За чесну відповідь у лоб не дадуть, правда ж, синку? Я людина, віддана Альянсові до скону. На моїй могилі, ймовірно, викарбують меч Екскалібур. Але я не дозволю забрати у Гембрі й Меджису все майно.

— Цього не станеться, сей. Як ми можемо змусити вас віддати те, що ви не хочете віддавати? Усі наші сили зосереджено на півночі й заході, вони воюють з Добрим Чоловіком.

Обміркувавши почуте, Ренфру кивнув.

— І чи не могли би ви знову називати мене Віллом?

Ренфру просяяв, кивнув і вдруге простягнув Роландові руку.

Цього разу хлопець потис її обома руками, як це було заведено у скотарів і ковбоїв, і чоловік широко всміхнувся.

— Поганющі настали часи, Вілле, вони змушують нас бути підозріливими. У самому Меджисі та його околицях пасеться ще близько ста п’ятдесяти голів коней, — сказав він і додав: — Не мутантів.

— Гідних представників кінського виду.

Ренфру кивнув, ляснув Роланда по спині, залив у себе добрячу порцію елю.

— Гідних, еге ж.

У голові їхнього столу розлігся сміх. Очевидно, Джонас сказав щось смішне. Сюзен сміялася від душі: закинувши голову назад, стиснувши руки на грудях над сапфіровим кулоном. Корделія теж сміялася, сидячи між дівчиною ліворуч і Джонасом праворуч. Торін весь корчився від сміху і розгойдувався вперед та назад на своєму стільці, витираючи серветкою очі.

— Гарна дівчина, — мало не побожно сказав Ренфру. І тут Роландові здалося, що з іншого боку пролунало тихе жіноче гмм. Він зиркнув на Корал Торін, але вона досі змагалася зі своїм супом. Він перевів погляд туди, де сміялися.

— Мер її дядько чи, може, кузен? — спитав Роланд.

Те, що сталося наступної миті, закарбувалося в його пам’яті дуже чітко, так, неначе йому дали змогу побачити всі кольори і почути всі звуки світу. Оксамитові портьєри, прикрашені фестонами, за спиною в Сюзен здалися йому криваво-червоними, здушений сміх Корал Торін пролунав, як хрускіт поламаної гілляки. Йому здалося, ніби цей сміх був такий гучний, що все товариство за столами просто мусило припинити розмови і озирнутися на мерову сестру. Але вечеря йшла своїм ходом, і лише Ренфру та двоє скотарів на протилежному боці столу почули цей регіт.

— Скажете таке: дядько! — Це вперше за весь вечір вона щось промовила. — Дядько — це добре. Ге, Ренні?

Ренфру промовчав, тільки відставив келих убік і нарешті взявся до супу.

— Ви мене дивуєте, юначе. Хай там ви й приїхали із Внутрішніх бароній, але, о боги, той, хто займався вашою освітою, поза книжками і картами, трохи замало познайомив вас із реальним світом, як мені здається. Вона його… — далі йшло якесь не зрозуміле йому діалектне слово, чи то поставка, чи то підстилка.

— Перепрошую, хто? — він усміхався, але усмішка вийшла якоюсь кривою, вимученою. У шлунку враз стало важко, неначе пунш, суп і одна-єдина яловича смужка, яку він з’їв із ввічливості, збилися там у грудку. Ти служниця? спитав він її тоді, на дорозі, маючи на увазі, чи прислуговує вона за столом. Виходить, вона-таки прислужувала, але за більш інтимних обставин. Зненацька йому геть розхотілося чути пояснення мерової сестри, ані найменшого бажання не було дізнатись, що то було за слово, яке вона вжила.

В голові столу почувся новий вибух сміху. Закинувши голову, Сюзен сміялася, її щоки палали, очі сяяли. Бретелька сукні сповзла, відкриваючи ніжну округлість її плеча. Він дивився, і в душу йому заповзав страх, і пристрасне бажання спалювало зсередини. А вона просто неуважно повернула її рукою на місце.

— Це означає «слухняна жіночка», — пояснив Ренфру, вочевидь почуваючись ні в сих ні в тих. — Це давня назва, нині її рідко почуєш…

— Та годі тобі, Ренні, — перебила Корал Торін. Подальші її слова призначалися Роландові: — Він лише старий ковбой, який не перестає розгрібати кінський гній, навіть коли поблизу нема його укоханих коняк. Підстилка означає дружину на стороні. За часів моєї бабусі так називали шльондр… але не всіх, лише певного сорту. — Вона скинула поглядом своїх бляклих очей на Сюзен, котра саме пила ель із келиха, і знову повернулася до Роланда. В її нібито зацікавленому погляді було стільки ненависті, що Роландові це дуже не сподобалося. — Таких, що їм платили дзвінкою монетою, тих, що були надто гарні для простолюдинів.

— Вона його наложниця? — ледь ворушачи холодними, як крига, губами, спитав Роланд.

— Еге ж. Ще не стала нею і до Жнив не стане… і навряд чи це дуже подобається моєму братикові… але її вже куплено і заплачено, як колись. Отак. — Помовчавши, Корал додала: — Якби її батько був досі живий, то вмер би зі сорому.

— Я не думаю, що ми маємо право так різко осуджувати мера, — спантеличеним і набундюченим тоном сказав Ренфру.

Але Корал пропустила його слова повз вуха. Вона вивчала лінію підборіддя Сюзен, м’який вигин її грудей над шовковим краєм корсета, пишноту її волосся. Від ледь помітної усмішки на обличчі Корал не лишилося й сліду. Тепер на ньому неподільно владарювало холодне презирство.

Мимохіть Роланд уявив, як мерові руки з надміру випнутими кісточками опускають бретельки сукні Сюзен, повзуть угору її оголеними плечима, сірими крабами кидаються до печери-заглиблення, схованої під її волоссям. І відвів погляд до іншого краю столу, де не побачив нічого кращого. Погляд одразу спіткнувся об Олів Торін, Олів, яку відправили в заслання на дальній край столу, Олів, яка дивилася на веселе товариство на його чолі. Спостерігала за своїм чоловіком, який підшукав їй заміну у вигляді молоденької дівчини і подарував тій дівчині кулон, порівняно з яким її власні кульчики з рубінами виглядали жалюгідною підробкою. Але на її обличчі не було ані сліду тієї ненависті й злоби, які переповнювали Корал. Дивитися на неї було набагато легше, ніж на Сюзен. Олів лише покірно, з надією і журбою споглядала свого чоловіка. Тепер Роланд зрозумів, чому тоді, на початку вона здалася йому сумною. В неї були для того вагомі причини.

Мерове товариство знову розсміялося: Раймер вніс свою лепту дотепів, перехилившись через сусідній стіл, за яким головував. Напевно, жарт був дуже дотепним, бо цього разу засміявся навіть Джонас. Сюзен поклала руку на груди, потім взяла серветку і промокнула сльозу в куточку ока. Торін накрив її другу руку своєю. Вона крадькома зиркнула на Роланда і зустрілася з ним поглядом. А він думав про Олів Торін, що сиділа з нещасною усмішкою на вустах біля дальньому краю столу, перед сіллю, спеціями і тарілкою супу, до якої вона навіть не торкалася. Її посадили там, де її могла бачити та дівчина. І Роландові спало на думку, що якби з ним були його револьвери, то він, не вагаючись, всадив би кулю в маленьке й холодне повійницьке серце Сюзен Дельгадо.

Кого ти думаєш надурити?

Аж раптом біля нього опинився один зі служників і поставив перед ним тарілку з рибою. Ще ніколи в житті Роландові не хотілося їсти менше, ніж тієї миті… але він їстиме, змусить себе їсти так само, як змусив розум відвернутися на проблеми, що зринули під час розмови з Гешем Ренфру про ранчо «Ледача Сюзен». Він не забуде лиця свого батька.

«Так, я дуже добре його пам’ятаю, — подумав він. — Якби ж то ще забути лице, що понад тим сапфіром».

Здавалося, вечері кінця-краю не буде, та зрештою вона закінчилася, що, втім, полегшення не принесло. Стіл, який стояв посередині зали для учт, прибрали, і юрба гостей потекла туди. Вони стали в два дотичні кола, якими верховодив низенький і жвавий рудий чоловічок, що його Катберт пізніше назвав міністром розваг при дворі мера Торіна.

Поділ на «хлопчиків й дівчаток» супроводжувався сміхом і певними труднощами (щонайменше дві третини гостей на той час уже добряче нализалися, помітив Роланд). Гітаристи вдарили по струнах, і полилася простенька швидка мелодія для хороводного танцю. Всі трималися за руки, кола гостей кружляли в протилежні боки, аж поки музика на мить не стихла. Після цього пара, що утворилася в тому місці, де хороводи дотикалися, танцювала в центрі кола, з якого була жінка-партнер, а решта плескала в долоні й підбадьорливо гукала.

Провідний музикант, чудово знаючи цю старовинну і вочевидь улюблену для всіх забаву, ловив момент і зупиняв своїх muchachos,[10] коли в колі опинялися найсмішніші пари: висока жінка і чоловічок-коротун, товстуля і худий партнер, стара і молодий (Катбертовою парою, наприклад, виявилася стара, як його прабабця, жінка, і з нею він танцював під її ж хихотіння та схвальні вигуки товариства).

І коли Роланд уже подумав, що цьому ідіотському танцю кінця-краю не буде, музика стихла і він опинився просто перед Сюзен Дельґадо.

Якусь мить він не міг поворухнути ні ногою, ні рукою, лише дивився на неї, почуваючись так, наче очі йому от-от полізуть на лоба. А потім вона підняла руки, залунала музика, хоровод (у якому були мер Торін і Елдред Джонас із його вкрай уважним поглядом і кривою посмішкою) заплескав у долоні, і він повів її до танцю.

Спершу, коли вони виконували першу фігуру (його ноги, навіть занімілі, рухалися граційно і в такт), він почувався, наче його тіло було зроблено зі скла. А потім збагнув, що його тіло торкається її тіла, що її сукня шурхотить, і людська природа взяла гору.

Лише на мить танець наблизив її до нього впритул, і вона зашепотіла на вухо, лоскочучи подихом. І Роланд подумав, що це саме той випадок, коли жінка зводить тебе з розуму — в буквальному сенсі. Досі він нізащо б у це не повірив, але того вечора все змінилося.

— Дякую тобі за розважливість і пристойність, — прошепотіла вона.

Він трохи відступив назад і водночас закрутив її у танці, підтримуючи рукою за талію ззаду, відчуваючи долонею прохолоду атласу і тепло її шкіри. Вона рухалася навдивовижу граційно, повторюючи його рухи, не зупиняючись і не боячись його величезних чобіт, хоч і була взута у тоненькі шовкові черевички.

— Я можу бути розважливим, сей. А щодо пристойності… Дивуюся, що вам узагалі відоме це слово.

Вона поглянула в його холодне кам’яне обличчя, і її усмішка зів’яла. Він побачив, як у її очах вибухає хвиля гніву, але до гніву був біль, неначе він дав їй ляпаса. Задоволення і жаль водночас сповнили його душу.

— Чому ти так зі мною? — прошепотіла вона.

Він не встиг відповісти, бо музика стихла. Та й уявлення не мав, що відповідати. Вона присіла в реверансі, він вклонився, а все товариство аплодувало і вітало їх схвальним свистом. Вони повернулися на свої місця, в свої окремі хороводи, і знову вступили гітари. Роланд відчув, як з обох боків його хапають за руки, і знову пішов по колу разом з усіма.

Сміх. Штурханина. Аплодисменти в такт. Відчуття, що вона десь там, за спиною, теж кружляє по колу. Думки про те, чи вона так само, як він, хоче вирватися звідти й опинитися надворі, у темряві, на самоті, де можна зірвати цю світську маску, поки ще не пізно, поки не проступило справжнє розпашіле обличчя і не спопелило її до останку.

Розділ VI ШИМІ

Близько десятої години вечора трійця молодих людей із Внутрішніх бароній розпрощалася з господарем і хазяйкою та вийшла в пахощі літньої ночі. Корделія Дельґадо, яка стояла біля Генрі Вертнера, скотаря баронії, зауважила, що вони, напевно, втомилися. На це Вертнер розсміявся і відповів із сильним, мало не комічним акцентом: «Нє, мем, у хлопів у їхньйому в’їці шило в дупі. До Смуги К вони дійдуть ше не скоро, от побачите».

Майже одразу після хлопців, посилаючись на сильний головний біль, пішла з кімнат, де гуляли гості, й Олів Торін. Вона була така бліда, що її відмовка звучала цілком правдоподібно.

До одинадцятої розійшлися майже всі. Мер, його канцлер і очільник мерової новоспеченої охорони розмовляли в кабінеті з кількома запізнілими гостями — всі вони були власниками з ранчо, всі були членами Асоціації конярів. Розмова була коротка, але продуктивна. Дехто зі скотарів висловив полегшення з приводу того, що посланці Альянсу такі молоді. На це Елдред Джонас не відповів, тільки подивився на свої довгі бліді пальці і загадково розтягнув губи у вузькій посмішці.

Опівночі Сюзен уже була вдома і роздягалася, готуючись до сну. Принаймні, про сапфір турбуватися їй не довелося. Коштовність належала баронії, тож ще в меровому будинку її забрали назад до сейфа, хай там що думав про сапфір і про неї містер Подивіться-Який-Я-Пристойний Вілл Деаборн. Мер Торін (у неї не повертався язик називати його Гартом, хоча Торін і просив її про це, але вона навіть наодинці з собою на це не наважувалася) зняв її сам. Це сталося в коридорі віддалік од зали для учт, біля гобелена, на якому Артур Ельд виносив свій меч із піраміди, в якій його було заховано. І він (Торін, а не Ельд) не оминув нагоди поцілувати її в губи і похапцем обмацати груди — ту частину її тіла, яка впродовж усього нескінченного вечора випиналася так сильно, що здавалася голою. «Я згоряю від бажання, чекаючи Жнив, — мелодраматично прошепотів він їй на вухо. Його подих сильно відгонив бренді. — Кожен день цього літа для мене — неначе рік».

І тепер, у світлі убутного місяця, швидкими різкими порухами щітки розчісуючи волосся в своїй кімнаті, вона думала про те, що ніколи в житті ще не була така сердита, як тієї миті: сердита на Торіна, сердита на тітку Корд, просто-таки люта на того самовпевненого ідіота Вілла Деаборна. Проте найбільше вона сердилася на себе.

«Із будь-якої ситуації є три виходи, дівчинко, — якось сказав їй батько. — Ти можеш вирішити щось зробити, можеш вирішити нічого не робити… або можеш вирішити нічого не вирішувати». Батько цього не казав (та й не мусив казати), але останній вихід був для слабих і дурнів. Колись вона твердо пообіцяла собі, що ніколи в житті не зробить такого вибору сама… а вийшло так, що в цій гидкій ситуації дозволила собі плисти за течією. І тепер будь-який вибір здавався поганим і безчесним, а всі дороги були встелені гострим камінням чи затоплені багнюкою.

У простій негаптованій нічній сорочці з білої бавовни сиділа в своїй кімнаті у будинку мера Олів. Ось уже десять років вони з Гартом спали нарізно, в окремих кімнатах, а в ліжку, навіть на певний короткий час, не були разом цілих п’ять років. Вона теж дивилася у вікно на місяць. Замкнувшись у своєму безпечному прихистку, вона дала волю сльозам… проте ненадовго. Тепер її очі були сухі, а сама вона почувалася спустошеною, ніби мертве сухе дерево.

А що було найгірше? Те, що Гарт не розумів, що принижує не лише її, а й самого себе. Він займався іншим: походжав, напринджений, як індик, розпускав пір’я, а ще не марнував жодної нагоди зазирнути в декольте сей Дельґадо — і навіть не підозрював, що люди (а серед них і його вірний канцлер) сміються з нього за його ж власною спиною. Можливо, це припиниться, коли дівчина повернеться до своєї тітки з великим черевом, але доти ще довго чекати — відьма про це подбала. А якщо дівчина довго не вагітнітиме, то ще довше. А що було найабсурдніше і найдурніше в усій тій ситуації? Те, що вона, Олів, донька Джона Геверті, все ще кохала свого чоловіка. Гарт був самовдоволеним, пихатим, марнославним негідником, але вона його кохала.

Було ще щось, зовсім не пов’язане з тим, що на старості років Гартові постукав у ребро біс. Олів підозрювала, що довкола її чоловіка хтось плете інтриги, небезпечні і, швидше за все, безчесні. І Гарт про них знав рівно стільки, скільки йому дозволяли знати Кімба Раймер і той кульгавий диявол.

Були часи, коли Гарт не дозволив би таким, як Раймер, обкрутити себе круг пальця. В ті часи йому вистачило би одного погляду на Елдреда Джонаса і його ватагу. Не встигли б вони і оком змигнути — а він уже відправив би їх на захід. Але то було раніше, коли сірі очі, пружні груди і плаский живіт сей Дельґадо ще не забили йому памороки.

Олів прикрутила лампу, дмухнула на полум’я і залізла до ліжка, де пролежала без сну до самого світанку.

Вже о першій годині ночі в залах мерового будинку не лишилося жодної душі, крім квартету жінок-прибиральниць, які мовчки (й знервовано) виконували свою роботу під прискіпливим наглядом Елдреда Джонаса. Коли одна з них підвела погляд і побачила, що його вже нема на підвіконні, де він курив, то тихо повідомила про це своїм подругам і всі трохи розслабилися. Але сміятися й співати ніхто все одно не наважувався. Il spectro,[11] чоловік із синьою домовиною на руці, міг просто сховатися десь у пітьмі. І звідти спостерігати за ними.

О другій годині пішли навіть прибиральниці. Учта в Ґілеаді о цій порі лише сягала свого апогею розваг й пліток. Але Ґілеад був далеко — здавалося, не просто в іншій баронії, а в іншому світі. А тут, у Зовнішній Дузі, навіть вершки суспільства лягали спати рано.

Проте в «Раю для подорожніх» вершків суспільства не спостерігалося, і під невсипущим оком Зірвиголови нічні веселощі й розваги лише починалися.

В одному кінці зали рибалки в чоботях із опущеними халявами хмеліли і грали в «Гляньте» з малими ставками. Праворуч від них був стіл для покеру, ліворуч по обидва боки від «Алеї Сатани» галасували, викрикуючи свої поради, ковбої, коли кості стрибали по похилому столу, обтягненому оксамитом. В іншому кінці зали Шеб Маккерді награвав своє буґі, і його руки пурхали над клавішами, а з шиї й блідих щік градом котився піт. Над ним нависала, стоячи на табуретці, п’яна Петті Гуляща. Вона трясла товстелезним черевом і щосили горлопанила пісню: «Ходи до мене, півнику, у мене є для тебе щось, твоя курочка в сараї, ходи, візьми бика за роги…»

Шимі зупинився біля піаніно, з «верблюдячим» відром у одній руці. Він шкірив зуби в посмішці та пробував підспівувати. Не перестаючи співати й не збиваючись зі слів, Петті вдарила його навідліг, і Шимі почвалав далі зі своєю моторошною посмішкою на вустах, у якій, проте, було щось приємне.

Грали в дартс. У кабінці повія, що гордо називала себе ґрафинею Джиліан із ґрафства Кіліан (особа королівської крові у вигнанні, з самого Ґарлана, мої любі, це вам не абищо), вручну задовольняла двох клієнтів і водночас ще примудрялася курити люльку. А вздовж шинкваса, під двоголовим Зірвиголовою, засідала пістрява компанія: рибалки, ковбої, загоничі, підпаски, візники, колісні майстри, столярі, пройдисвіти, скотарі й озброєні бандити.

Проте єдиними бандитами, зі справжньою зброєю, була пара, що пила на самоті ближче до краю шинкваса. Ніхто навіть не намагався скласти їм компанію, і не лише тому, що в їхніх кобурах (які на кшталт стрілецьких висіли в них низько на поясах) виднілися стволи. В ті часи у Меджисі зброєю було важко когось здивувати, хоча мало хто її мав. Але ці двоє мали такий похмурий вигляд, наче їм цілісінький довгий день довелося виконувати небажану роботу, вигляд людей, яким кортить без видимих причин розпочати бійку і відзначити завершення тяжкого дня, придушивши чоловіка якої-небудь новоспеченої вдовиці.

Бармен Стенлі подавав їм віскі — склянку за склянкою, але вступити в розмову навіть не намагався, навіть не сказав «Жарко сьогодні, чи не так, панове?» Від них смерділо потом, а на руках були плями від живиці. Проте пильний Стенлі зумів роздивитися на них витатуювані сині домовини. Хвала богам, з ними не було їхнього друзяки, старого кульгавого чорта з дівочим волоссям. На думку Стенлі, із трьох Великих мисливців за трунами Джонас був найгірший, але й двоє його напарників нічим хорошим не відзначалися. І жодного бажання ставати їм поперек дороги у бармена не було. Якщо пощастить, то й ніхто не стане, невдовзі вони підуть — такий змучений у них був вигляд.

Рейнолдз і Діпейп були стомлені. Ще б пак. Вони цілий день гарували на Ситго — прикривали порожні сталеві танкери з безглуздими словами на боках (ТЕКСАКО, СИТҐО, САНОКО, ЕКСОН), весь час тягали і складали соснові гілки, та закінчувати пиятику рано не планували. Може, якби її Милість була нагорі, Діпейп і пішов би раніше, але та молода красуня (справжнє її ім’я було Ґерт Моґґінс) працювала на якомусь ранчо і раніше ніж через дві ночі не з’явилася б.

— А якщо заплатять готівкою, то й через тиждень, — сердито сказав Діпейп і поправив на носі окуляри.

— В дупу її, — порадив Рейнолдз.

— Саме це я й зробив би, але не можу, бо її тут нема.

— Зараз я роздобуду собі тарілку дарової вечері, — сказав Рейнолдз, показуючи на інший кінець шинкваса, де щойно з’явився полив’яний баняк молюсків, що апетитно парували. — Ти таке будеш?

— Вони схожі на шмарклі. І стікають у шлунок так само. Принеси мені в’яленої яловичини.

— Гаразд, напарнику. — Рейнолдз повільно рушив до іншого кінця шинкваса. Люди боязко розступалися перед ним, уникаючи навіть країв його плаща на шовковій підкладці, що широко майоріли, коли він рухався.

Діпейп, спохмурнівши ще більше (бо подумав про те, як її Світлість там гуляє з ковбоями на ранчо «Піаніно»), перекинув у себе склянку віскі, скривився від смороду живиці, що йшов від його руки, і знову простягнув склянку Стенлі Руїсу.

— Наливай, собако! — прогорлав він. Від його крику ковбой, що спирався на шинквас спиною, сідницями й ліктями, смикнувся. І тут почалося.

Шимі саме прямував до проходу, крізь який винесли молюсків. Зараз він тримав «верблюдяче» відро перед собою обома руками. Пізніше, коли трактир спорожніє, він муситиме прибирати в ньому. Але поки що його робота полягала в тому, щоби блукати залою з «верблюдячим» відром і зливати туди рештки з усіх недопитих склянок. Цей коктейль «Еліксир» Шимі потім виливав у глечик за шинквасом. Наліпка на глечику була промовиста — ВЕРБЛЮДЯЧІ СЦЯКИ. За три пенні будь-хто міг отримати подвійну порцію. То був напій лише для відчайдухів чи нужденних. А що під суворим поглядом Зірвиголови щовечора проходило чимало і тих, і тих, то в Стенлі майже ніколи не 6yлo проблем із тим, щоб спорожнити глечик. Якщо ж під ранок там ще лишалася рідина, то наступної ночі арсенал йолопів мав поповнитися свіжими резервами.

Але того вечора Шимі так і не встиг донести коктейль до глечика «Верблюдячі сцяки», бо перечепився через чобіт ковбоя, який сіпнувся від крику. Здивовано щось пробурмотівши, прибиральник упав на коліна, вміст відра вихлюпнувся і, за першим законом підлості Сатани (якщо щось погане може статися, то воно неодмінно станеться), облив Роя Діпейпа з ніг до голови гримучою сумішшю пива, ґрафу і «білої блискавки».

Балачки біля шинкваса стихли, за столом, де грали в кості, теж запанувала мертва тиша. Шеб розвернувся, побачив, що Шимі стоїть навколішках перед Джонасовим поплічником, і перестав грати. Петті, поки співала, міцно стулила повіки (бо вкладала у свій спів усю душу), тож тепер проспівала три-чотири такти а капела і тільки потім утямила, що довкола неї розпросторюється тиша, широка, неначе кола на воді. Переставши співати, вона розклепила очі. Така тиша зазвичай означала, що когось зараз вколошкають, а Петті не могла собі дозволити проґавити таке видовище.

Діпейп стояв рівно, наче шпагу ковтнув, і вдихав сирий сморід алкоголю. Запах йому якраз не заважав — навпаки, він забивав смердоту живиці. Та й проти того, що штани липнуть йому до колін, він не заперечував. Якби трохи того «соку радості» просочилося в чоботи, це могло б спричинити невелике подразнення шкіри, проте нічого подібного не сталося.

Його рука опустилася до руків’я револьвера. Нарешті, о боги й богині, нарешті з’явилося щось таке, що відверне його від липких рук і хвойди, яка поїхала на ранчо. А заради доброї розваги можна трохи й помокнути.

Залу товстою ковдрою огорнула тиша. Стенлі за шинквасом витягнувся, як солдат, нервово посмикуючи свого нарукавника. Рейнолдз на іншому кінці шинкваса із неприхованою цікавістю зиркнув на свого приятеля. Він узяв молюска із баняка, понад яким піднімалася пара, і розбив його об край шинкваса, як варене яйце. Шимі біля Діпейпових ніг дивився угору великими переляканими очима з-під копиці сплутаного чорного волосся. Він силкувався всміхнутися, але в нього погано виходило.

— Так-так, хлопче, — мовив Діпейп. — Оце ти мене й облив.

— Пробач мені, я трохи перечепився, — Шимі смикнув рукою, показуючи кудись поза своє плече, і з кінчиків його пальців полетіли краплини верблюдячої сечі. Хтось десь нервово прочистив горло — кгм-кгм! Вся зала застигла в очікуванні, панувала така тиша, що було чутно, як шумить вітер у ринвах, а за дві милі звідти хвилі розбиваються об Гембрійський мис.

— Не трохи, а до біса перечепився, — сказав ковбой, що сіпнувся. На вигляд йому було років зо двадцять, і зненацька йому стало лячно від думки про те, що він більше ніколи не побачить своєї матері. — Клятий йолопе, ти що, перекладаєш із хворої голови на здорову?

— Мені начхати, як це сталося, — сказав Діпейп. Він розумів, що зараз грає на публіку, і знав, що публіці здебільшого треба розваг. Сей Р. Б. Діпейп був досвідченим актором і збирався публіці догодити.

Узявшись кінчиками пальців за вельветову тканину штанів, він трохи підняв холоші вгору, демонструючи носки чобіт, мокрі й блискучі.

— Подивись-но. Бачиш, що ти зробив з моїми чоботами?

Шимі дивився на нього знизу вгору. З його обличчя не сходила пришелепкувата налякана посмішка.

Стенлі Руїс вирішив, що мусить бодай втрутитися і спробувати допомогти хлопцеві. Колись він знав Долорес Шимер, його матір. Існувала навіть імовірність того, що він сам був батьком хлопця. Хай там як, але Шимі йому подобався. Звісно, мізків у нього не було, зате душа була добра, він не пив і завжди сумлінно виконував свою роботу. А ще в нього завжди знаходилася для тебе усмішка — навіть у найхолодніший і найпохмуріший зимовий день. Мало хто з людей, наділених розумом, був на це здатен.

— Сей Діпейп, — сказав він тихо й шанобливо, виступаючи вперед. — Мені дуже шкода, що так сталося. З превеликою втіхою я наливатиму вам віскі за рахунок закладу весь вечір, тільки забудьмо про цей прикрий…

Рух Діпейпа був таким блискавичним, що його майже ніхто не помітив. Але навіть не це вразило завсідників «Раю для подорожніх» того вечора. Вони не сумнівалися, що Джонасів напарник дуже спритний. Їх ошелешило те, що він навіть не озирався, щоб побачити свою жертву. Де стоїть Стенлі Руїс, він визначив лише за звуком голосу.

Діпейп витяг револьвера і накреслив ним праворуч у повітрі дугу. Револьвер ударив Стенлі Руїса просто в губи і розтрощив йому троє зубів. Дзеркало за шинквасом обагрилося кров’ю, кілька крапель долетіло навіть до лівого кінчика носа Зірвиголови. Закричавши від болю, Стенлі затулив обличчя руками і заточився назад, на полицю за своєю спиною. Серед тиші, як грім серед ясного неба, задзеленчали пляшки.

Рейнолдз біля шинкваса розлущив собі ще одного молюска і захоплено спостерігав за дійством. Спектакль обіцяв бути першокласним.

Діпейп знову звернув увагу на хлопця, що стояв перед ним на колінах.

— Почисти мені чоботи.

Обличчя Шимі помалу розслабилося від полегшення. Почистити йому чоботи! Так! Чудово! Я миттю! Він витяг ганчірку із задньої кишені штанів, де завжди її тримав. Ганчірка була ще навіть не брудна. Принаймні, не дуже брудна.

— Ні, — сказав Діпейп, усім своїм виглядом демонструючи терпіння. Шимі розгублено дивився на нього. — Сховай цю брудну паклю туди, де вона була, я навіть бачити її не хочу.

Шимі слухняно сховав ганчірку до задньої кишені штанів.

— Язиком, — так само терпляче пояснив Діпейп. — Ти лизатимеш мені чоботи, поки вони не будуть сухі й такі блискучі, що в них відіб’ється твоя тупа заяча пика.

Шимі вагався, наче не розуміючи, що від нього хочуть. А може, його мозок ще не до кінця сприйняв цю інформацію.

— На твоєму місці, хлопчику, я б це зробив, — сказав Гавкучий Калаген зі свого безпечного місця за Шебовим піаніно. — Якщо хочеш дожити до світанку.

Діпейп уже давно вирішив, що тупоголовий до світанку не доживе (принаймні, на цьому світі він його точно не побачить), але промовчав. Йому ще ніколи не лизали чобіт. Йому хотілося взнати, як це — коли тобі лижуть чоботи. Якщо це буде приємно, якщо це збуджуватиме, то, можливо, він попросить Її Світлість зробити йому таку послугу.

— А можна я не буду? — очі Шимі поволі наливалися слізьми. — Можна я просто їх натру до блиску?

— Лижи, телепню, — погрозливо сказав Діпейп.

Волосся Шимі впало йому на лоба. Він нахилився вниз, до Діпейпових чобіт, із нещасним виглядом вистромив язика, і з очей покотилися перші сльози.

— Годі, годі, годі, — раптом пролунав чийсь голос. У тиші він звучав шокуюче — і не тому, що був сердитий. Цей голос вражав, бо був здивований. — Я просто не можу цього допустити. Ні. Я б допустив, якби міг, але не можу. Це ж антисанітарія. Хтозна, які болячки можуть поширюватися в такий спосіб? Я здригаюся від цієї думки! Просто-таки здри-га-ю-ся!

Автор цієї ідіотської і, швидше за все, фатальної промови стояв у дверях. Юнак середнього зросту. Плаский капелюх, зсунутий назад, відкривав кучму каштанового волосся. От тільки юнаком його було важко назвати, надто вже великим це було перебільшенням, збагнув Діпейп. Хлопець був ще зовсім малий. Дитина. На шиї в нього, одним богам відомо, чому, висів пташиний череп, схожий на якийсь велетенський смішний кулон. Ланцюжок, на якому він тримався, проходив крізь очі покійного птаха. А в руках у малого був навіть не револьвер (звідки в такого безвусого сцикуна взятися револьверу? подумав Діпейп), а рогатка. І Діпейп розреготався.

Малий теж розсміявся, киваючи, наче він збагнув, як сміховинно виглядала збоку вся ця сцена, яким кумедним усе це насправді було. Його сміх був заразний. Петті, яка досі стояла на стільці, захихотіла, але одразу ж затулила рота долонями.

— Таким хлопчиськам, як ти, тут не місце, — сказав Діпейп. Свій старий п’ятизарядний револьвер він досі тримав у стиснутому кулаці на шинквасі. З прицілу скрапувала кров Стенлі Руїса. Не піднімаючи його з дерев’яної дошки шинкваса, Діпейп злегка повів цівкою з боку в бік. — Хлопчики, які зазирають до таких гендлів, набувають поганих звичок, малий. І одна з них — смерть. Даю тобі один-єдиний шанс. Вимітайся звідси.

— Я дуже вдячний вам, сер, за свій єдиний шанс, — щирість у хлопчиковому голосі була чарівна і непідробна… але з місця він не зрушив. Просто стояв у дверному проході, між стулками, натягуючи гумку рогатки. Діпейп не міг як слід роздивитися, чим малий збирався стріляти, але те «щось» виблискувало в світлі газових ріжків. Якась металева кулька.

— То що? — прогарчав Діпейп. Малий починав діяти йому на нерви.

— Я знаю, що дію вам на нерви, не кажучи вже про те, де я взявся на вашу голову, дупу і хворий прутень, з якого стікає молочно-біла рідина, але якщо вам, мій любий друже, байдуже, то я хотів би дати шанс тому юнакові, який стоїть перед вами навколішках. Дозвольте йому вибачитися, відполірувати вам чоботи ганчіркою до блиску і відпустіть, нехай собі йде.

З боку картярів долинуло схвальне бурмотіння. Цей звук настільки не сподобався Діпейпові, що зненацька він прийняв рішення: малого він теж уб’є. За зухвальство. Довбак, який вилив на нього відро помиїв, був дебільним. А в надокучливого малого не було навіть такого виправдання. Він просто вдавав із себе крутого.

Бічним зором Діпейп побачив, що Рейнолдз прослизнув змією, щоб стати збоку від хлопця. Подумки Діпейп схвалив це рішення, але дуже сумнівався, що йому знадобиться поміч, щоби впоратися з цим фахівцем з рогаток.

— Хлопчику, я думаю, ти помилився, — дуже ввічливо сказав він. — Мені здається… — Джгут рогатки трохи натягнувся, чи Діпейпові це лише примарилося. І він почав діяти.

Ще довгі роки ця історія була на вустах у всіх гембрійців. Минуло тридцять років відтоді, як упав Ґілеад і настав кінець Альянсу, а в Гембрі досі її обговорювали. На той час понад п’ятсот старих (і кілька бабць) запевняли, що тієї ночі вони пили пиво в «Раю» і бачили все на власні очі.

Діпейп був молодий і спритний, як змія. Проте йому так і не вдалося вистрелити в Катберта Олґуда. Джгут рогатки було відпущено з різким звуком, задимлене повітря шинку прорізала сталева нитка, і Діпейп закричав. Його револьвер упав, і чиясь нога відштовхнула його по всипаній тирсі підлоги подалі від господаря (поки Великі мисливці за трунами перебували в Гембрі, ніхто не наважувався сказати, що бачив ту ногу, а після їхнього від’їзду всі хором заходилися це стверджувати). Захлинаючись вереском (Діпейп не міг терпіти болю), він підніс до очей скривавлену руку й вирячився на неї, не вірячи власним очам. Насправді йому ще пощастило. Катбертова кулька лише розтрощила йому кінчик вказівного пальця і зірвала ніготь. Пройди вона трохи нижче — і Діпейп зміг би пускати кільця диму крізь власну долоню.

Тим часом Катберт уже встиг перезарядити рогатку і тепер відтягував джгут.

— Шановний пане, чи не приділите ви мені хвилиночку своєї уваги…

— За його увагу я не ручаюся, — долинув з-за його спини голос Рейнолдза, — а от моя увага цілковито в твоєму розпорядженні. Не знаю, чи ти справді такий в біса вправний з цією штукенцією, чи тобі просто пощастило, але в будь-якому разі ти вже награвся. Повільно поклади її на стіл. Просто перед собою. Я хочу її бачити.

— Це удар у спину, — сумовито сказав Катберт. — Мене знову підвела моя жовторота юність.

— Твоя жовторота юність мені до одного місця, а от щодо удару в спину — це ти правильно сказав, — погодився Рейнолдз. Стоячи позаду й трохи ліворуч від Катберта, він тицьнув дулом свого револьвера хлопцеві в потилицю і звів великим пальцем курок. В океані тиші, на який перетворився «Рай для подорожніх», цей звук пролунав дуже чітко. — А тепер поклади ту свою щипавку.

— На жаль, шановний пане, мушу відмовитися від цієї спокусливої пропозиції.

— Щоо?

— Бачте, я націлив свою вірну рогатку в голову вашому другові… — почав Катберт, але Діпейп тривожно перемістився ближче до шинкваса, і хлопець підвищив голос. Тепер у ньому не лишилося ні краплини жовторотості. — Стій рівно! Ще раз поворухнешся — і ти труп!

Діпейп застиг, притискаючи скривавлену руку до заквецяної живицею сорочки. Вперше за весь час його обличчя набуло переляканого виразу. А Рейнолдз вперше тієї ночі (і вперше відтоді, як він запізнався з Джонасом) відчув, що ситуація вислизає з-під його контролю. Та хіба таке було можливо? Як таке могло статися, адже він обійшов цього малого ззаду і тепер тримав його на прицілі? Це нелогічно, все вже мало закінчитися.

Знову знижуючи тон голосу до розмовного (чи то пак грайливого), Катберт сказав:

— Якщо ти в мене вистрелиш, кулька полетить і твій друг помре в ту саму мить.

— Що за дурня, я не вірю, — сказав Рейнолдз, але те, що він почув у власному голосі, йому не сподобалося. У його голосі звучав сумнів. — Такий постріл нікому не до снаги.

— Може, нехай твій друг сам вирішить? — Катберт підвищив голос до доброзичливого гукання. — Агов, пане в окулярах! Бажаєте, щоб ваш друг у мене вистрілив?

— Ні! — пронизливо, на межі паніки заверещав Діпейп. — Ні, Клаю! Не стріляй!

— Отже, нічия, — здивовано констатував Рейнолдз. Проте наступної миті подив поступився місцем переляку — тонкої шкіри його горла якраз над адамовим яблуком торкнулося лезо величезного ножа.

— Ні, не нічия, — тихо мовив Алан. — Або ти покладеш револьвера, мій друже, або я переріжу тобі горлянку.

За велінням долі вчасно з’явившись на цю виставу, Джонас стояв за стулками дверей і презирливо, недовірливо і майже налякано спостерігав за тим, що відбувалося в нього на очах. Спершу один з малих посланців Альянсу узяв на приціл Діпейпа, потім Рейнолдз приставив йому до потилиці револьвер, але самому Рейнолдзові до горла підніс ножа кремезний круглопикий хлопець із плечима плугатаря. Чудесно. Він би віддав належне цьому цирку на колесах, якби не треба було негайно виправляти ситуацію, бо вона загрожувала їм неабиякими проблемами. На що вони можуть розраховувати в Гембрі, якщо виявиться, що бабаї бояться дітей, а не навпаки?

Ще є час, і треба це зупинити, поки ніхто нікого не порішив. Звісно, якщо хочеш. А ти хочеш?

Джонас вирішив, що хоче. Вони могли вийти переможцями, якщо правильно зіграти. А ще він вирішив, що малі посланці Альянсу живими з Меджису не виберуться (якщо їм, звісно, не пощастить).

А де третій? Деаборн?

Своєчасне питання. Важливе. Подив міг обернутися для нього приниженням, якщо він дозволить себе обставити, як це зробили Рой та Клай.

Деаборна в шинку не було — в цьому Джонас був упевнений. Він розвернувся на підборах і прочесав Південну Хай-стрит пильним поглядом в обох напрямках. Відколи Місяць-Цілунок був уповні, минуло дві ночі, але надворі було світло, мов удень. Ні душі — ні на вулиці, ні віддалік, поблизу гембрійської крамниці. Перед крамницею був ґанок, але на ньому нікого, крім вирізьблених тотемів, Охоронців Променя: Ведмедя, Черепахи, Риби, Орла, Лева, Кажана і Вовка. Семеро з дванадцяти, в світлі місяця блискучі, мов мармурові. Їх, мабуть, діти обожнюють. Але жодної людини. Добре. Чудово.

Джонас вдивлявся у вузький завулок між галантереєю і м’ясною крамницею, помітив там якусь тінь за викинутими коробками, напружився, але в темряві блиснули зелені котячі очі, і він трохи розслабився. Повернувшись, він пішов туди, де на нього чекала нагальна справа, — штовхнув ліву стулку дверей і ступив у залу «Раю для подорожніх». Алан почув рипіння петель, але не встиг навіть повернутися, як у скроню йому вперлося дуло Джонасового револьвера.

— Синку, якщо ти не цирульник, краще відклади своє перо. Двічі я не попереджаю.

— Ні, — відказав Алан.

Джонас не очікував нічого, крім покори, тож ця відповідь вразила його, мов громом.

— Що?

— Те, що чув. Я сказав «ні».

Коли всі втрьох попрощалися з господарями Будинку-на-набережній, Роланд відпустив друзів прогулятися (він чомусь підозрював, що гуляти вони підуть до «Раю для подорожніх», але навряд чи надовго там затримаються чи встрягнуть у якусь халепу, бо ж у них не було грошей на карти, а пити вони могли хіба що холодний чай). До міста він поїхав іншою дорогою, прив’язав коня до стовпа на нижньому з двох міських майданів (Вітер лише тихо заіржав від подиву, та й по всьому) і відтоді блукав порожніми сонними вуличками, насунувши капелюха низько на очі й до болю стиснувши руки за спиною.

В голові у нього юрмилися думки. Тут, у містечку, коїлося щось дивне. Спершу він вирішив, що в нього просто розігралася уява і його дитяче «я» вишуковує якісь вигадані клопоти та інтриги, бо його відіслали подалі від центру подій. Але після розмови з «Ренні» Ренфру він почав у цьому сумніватися. На нього чекали нерозв’язані питання й загадки, але найпаскудніше було те, що він ніяк не міг на них зосередитися, не кажучи вже про те, щоб зробити бодай крок до розгадки. Щоразу, коли він намагався це зробити, в пам’яті зринало обличчя Сюзен Дельґадо… Її обличчя, волосся, ба навіть ніжки в шовкових черевичках і та безстрашність і грація, з якою вона повторювала па у танці за його величезними чоботами, не відстаючи і не вагаючись. Знову й знову в голові зринало останнє слово, яким він її затаврував, вимовлене пишномовним самовдоволеним голосом юного проповідника. Зараз він віддав би все, аби лишень ті слова і той тон не прозвучали взагалі. Після Жнив вона ляже з Торіном у ліжко і до першого снігу зачне з ним дитину, можливо, хлопчика, який стане спадкоємцем. То й що з того? З прадавніх часів багаті чоловіки, відомі чоловіки, в чиїх жилах текла шляхетна кров, брали собі молоденьких дівчат у наложниці. Сам Артур Ельд мав більш ніж сорок, як розповідають легенди. То що йому було до того?

Здається, я закохався в неї. От що.

Від цієї думки йому стало лячно, але відкидати її він не хотів — надто вже добре знав своє серце. Він закохався в неї, так, це вже напевно, але якась частина його «я» також ненавиділа її і вперто хапалася за думку, яка так шокувала його за вечерею, думку про те, що він вистрелив би Сюзен Дельґадо в самісіньке серце, якби мав зброю. Частково це можна було пояснити ревнощами, але не до кінця. Здебільшого він хотів її вбити навіть не через ревнощі. Олів Торін, яка сумно, проте грайливо всміхалася в кінці столу, чомусь асоціювалася в нього з матір’ю. Хіба не той самий печальний і пригнічений вираз в очах він побачив, коли випадково застукав їх із батьковим радником? Мартен у сорочці з розстебнутим коміром, Ґабріела Дескейн у вільній сукні, що сповзла з плеча, в кімнаті сморід того, чим вони займалися весь той спекотний ранок?

У його душі, хоч вона вже й встигла згрубіти, від цієї картини все стислося. І думки повернулися до Сюзен Дельґадо, її сірих очей і блискучого волосся. Він бачив, як вона сміялася, піднявши підборіддя і стиснувши руки перед сапфіром, якого дав їй Торін.

Мабуть, те, що вона була наложницею, Роланд ще міг би сяк-так їй пробачити. Але найпалкіше почуття до Сюзен не допомогло б йому забути жахливу посмішку Олів Торін, з якою вона дивилася на дівчину, що посіла її місце за столом. Сиділа на її місці й сміялася.

Такі думки переповнювали його голову, поки він міряв кроками місячне сяйво. Ці думки не мали нічого спільного з його справою, адже він не через Сюзен Дельґадо сюди приїхав і не через кумедного мера з його хрускотливими кісточками пальців та нещасною дружиною-селючкою… але він не міг відгородитися од них і поміркувати про те, що було його справою. Він забув лице свого батька, тож тепер гуляв у місячному сяйві, сподіваючись його віднайти.

Так він вийшов на сонну, залиту сріблом Хай-стрит і побрів із півночі на південь, думаючи про те, що він, мабуть, був би не проти перехилити чарчину з Катбертом і Аланом, а потім раз чи два кинути кості на Алею Сатани, повернутися до свого коня і піти спати. Саме тоді він і помітив Джонаса (його кістляву фігуру і довге біле волосся годі було з кимось сплутати), що стояв перед стулками дверей «Раю для подорожніх» і зазирав усередину. І вмить решта думок випарувалися в Роланда з голови: Джонас тримав руку на руків’ї револьвера і досить напружено вдивлявся. Щось коїлося. А якщо Берт і Алан там, то це могло бути пов’язано з ними. У містечку вони були чужинцями, тож цілком можливо, ба навіть стовідсотково, що не всі в Гембрі любили Альянс так само ревно, як їм було продемонстровано того дня за вечерею. А може, в халепу втрапили Джонасові друзі. Хай там як, але повітря було наелектризоване.

Сам достоту не розуміючи, чому він це робить, Роланд нечутно піднявся сходами ґанку крамнички. На ґанку в ряд стояли вирізьблені скульптури тварин, очевидно, надійно прибиті до дощок, щоб п’яні клієнти шинка, що стояв через дорогу, не прихопили їх собі на згадку і не пішли з ними гуляти під акомпанемент дитячих пісень свого дитинства. Роланд сховався за останньою фігурою (то був Ведмідь) і зігнув ноги в колінах, щоб не видно було верхівки капелюха. І застиг, як бовван. Він бачив, як Джонас озирається, дивиться на протилежний бік вулиці, потім ліворуч, щось помічає…

Звук, дуже тихий: няв! няяв!

Кіт. У завулку.

Якусь мить Джонас іще дивився, а потім ступив на поріг «Раю». Й одразу ж Роланд вискочив з-за статуї ведмедя, притьмом спустився сходами вниз і перетнув вулицю. На відміну від Алана, він не володів даром передчуття, але все-таки мав інтуїцію, яка часом заявляла про себе дуже голосно. І зараз вона волала, щоб він поквапився.

Місяць-Цілунок над головою зайшов за хмари.

Петті Гуляща досі стояла на стільці, але пари алкоголю вже остаточно полишили її голову і співати їй розхотілося. Вона не вірила власним очам: Джонас тримав на мушці хлопця, який тримав на прицілі Рейнолдза, а той, у свою чергу, тримав на прицілі ще одного хлопця (того, що мав на шиї пташиний череп, підвішений на ланцюжку), що цілився в Роя Діпейпа. Який насправді пустив Рою Діпейпу трохи крові. А коли Джонас наказав великому хлопцеві кинути ножа, яким той погрожував перерізати Рейнолдзу горлянку, то великий хлопець відмовився.

«Можете задмухати мою свічку і відправити на ту галявину, де закінчується земний шлях, — подумала Петті. — Бо я вже побачила все, що треба було побачити в житті. Так». Вона подумала, що слід було би злізти зі стільця — будь-якої миті могла початися велика стрілянина — але деякі моменти в житті варті ризику.

Бо деякі видовища були надто рідкісними, щоб їх отак просто взяти й прогавити.

— До цього міста нас відрядив Альянс, — сказав Алан, міцно тримаючи однією рукою Рейнолдза за впрілу чуприну, а другою притискаючи йому до горла лезо ножа. Не надто слабко і не надто сильно, якраз настільки, щоб не розітнути шкіру. — Якщо ви скривдите нас, Альянс вам цього не пробачить. І наші батьки теж. Вас цькуватимуть, як собак, а коли впіймають, то повісять догори ногами.

— Синку, тут на двісті, а може, навіть на триста коліс навколо нема жодного альянсового патруля, — сказав Джонас, — та навіть якби патруль був на онтому схилі, срав би я на нього з гори. І ваших батьків я мав у дупі. Кинь ножа, або відшкрібатимеш свої мізки зі стін.

— Ні.

— Подальший розвиток подій обіцяє бути цікавим, — весело сказав Катберт, проте в його базіканні вже відчувалися нотки стурбованості. Не страх і не нервозність, а лише хвилювання. А вони нічого собі, похмуро подумав Джонас. Він таки недооцінив цих хлопчаків на учті.

— Вистрелиш у Річарда, і Річард переріже горлянку панові Плащу, а пан Плащ, у свою чергу, застрелить мене. З моїх бідних пальчиків перед смертю востаннє зірветься джгут, і сталева кулька полетить у те, що з великим перебільшенням можна назвати мізками пана Окуляри. Ні, сам ти залишишся в живих. Ото буде втіха твоїм мертвим друзякам.

— Пропоную нічию, — сказав Алан чоловікові, що тримав дуло револьвера біля його скроні. — Ми відступимо і підемо звідси.

— Ні, синку, — сказав Джонас терплячим тоном, маючи надію, що в голосі не бринить лють, хоча сам уже починав закипати. О боги, дозволити так себе обставити, навіть на короткий час. — Ніхто не сміє так себе поводити з Великими мисливцями за трунами. Це твій останній шанс…

Раптом щось тверде, холодне й гостре вперлося в Джонасову спину між лопатками. Він одразу збагнув, хто це і що це, зрозумів, що гру програно, але ніяк не міг осягнути одного: як усе могло так обернутися? Такого кумедного повороту подій він навіть передбачити не міг, і тепер це доводило його до сказу.

— Сховай револьвер у кобуру, — сказав голос власника гострого металевого предмета. Голос був відсторонений — не просто спокійний, а безбарвний, без будь-яких емоцій. — Або ти це зробиш, або я простромлю тобі серце. І все. Слова вже не важать. Зроби це чи помреш.

У тому голосі Джонас почув, на чиєму боці молодість та істина. І сховав револьвера.

— А тепер ти, чорнявий. Забери свого ствола від вуха мого друга і засунь його собі в кобуру. Негайно.

Просити Клая Рейнолдза двічі не довелося. І коли Алан забрав свій ніж від його горла й відступив, Рейнолдз протяжно зітхнув. Катберт не озирався, просто стояв з піднятим ліктем, натягуючи джгут.

— Ти, біля шинкваса, — наказав Роланд. — Револьвер у кобуру.

Діпейп послухався, кривлячись від болю, коли зачепився пораненим пальцем за патронташ. І лише тоді, коли цей револьвер опинився в кобурі, Катберт послабив джгут і забрав з рогатки металеву кульку.

Поки розігрувалося дійство, про причину сутички всі забули. Весь заплаканий, Шимі зіп’явся на ноги і стрімголов побіг через усю залу. Він ухопив Катберта за руку, обцілував її (за інших обставин це гучне плямкання могло би видатися кумедним) і на мить притулив її до своєї щоки. Потім сторожко обійшов Рейнолдза, штовхнув праву стулку дверей і вилетів просто в обійми Ейвері, заспаного і досі не протверезілого. Шеб збігав по нього до в’язниці, де п’яний шериф баронії після урочистої вечері у мера звалився спати просто в одній з тюремних камер.

— Гарно погуляли, ге?

Говорив Ейвері. Всі мовчали. Та він і не думав, що хтось із них наважиться розтулити писок.

Кабінет шерифа у в’язниці був замалий, щоб умістити трьох дорослих чоловіків, трьох не зовсім дорослих, проте кремезних, і одного просто-таки неосяжних розмірів шерифа Ейвері, тож шериф повів їх неподалік, до міської зали зібрань, де на кроквах під стелею пурхали голуби, і від тріпотіння їхніх крил та постійного цок-цок-цок високого годинника, що стояв поза трибуною, розходилася луна.

Зала була проста, але виявилася дуже вдалим вибором. Саме тут упродовж чотирьохсот років збиралися міський люд і землевласники баронії: ухвалювали рішення, приймали закони і час від часу відправляли людину, що не догодила, на захід. У самій посрібленій місяцем пітьмі цієї зали витала якась урочистість. Роланд подумав, що це відчувають усі, навіть старий Джонас. А вже шериф Герк Ейвері набув у тих стінах такого авторитету, який деінде йому б навіть не снився.

Залу було заставлено лавами, які в тій місцині й у ті часи називали «неосідланими», — дубовими, з високими спинками, без подушок під низ чи під спину. Загалом їх було шістдесят, по тридцять із кожного боку широкого центрального проходу. Джонас, Діпейп і Рейнолдз сиділи на першій лаві ліворуч від проходу, Роланд, Катберт і Алан — теж на першій лаві, але праворуч. Рейнолдз і Діпейп сиділи похмурі й спантеличені, Джонас виглядав відстороненим і незворушним. Маленький загін Вілла Деаборна принишк. Роланд нагородив Катберта промовистим поглядом, сподіваючись, що той зрозуміє його правильно: Один-єдиний дотеп, і я тобі язика вирву, навіть не сумнівайся. І, здається, повідомлення дійшло до адресата. Берт кудись сховав свого ідіотського «вартового», і то був добрий знак.

— Гарно погуляли, — повторив Ейвері й глибоко зітхнув, обдавши їх подихом перегару. Він сидів на краю сцени, звісивши коротенькі ніжки, і дивився на них із якимось гидливим подивом.

Прочинилися бічні двері, й до зали зайшов помічник шерифа Дейв. Білий піджак офіціанта він уже зняв, натомість одягнувши свою звичайну сорочку захисного кольору. З її кишені стирчав монокль. В одній руці він тримав кухля, в другій — якийсь сувій, який Роланд спершу прийняв за шматок бересту.

— Девіде, ти закип’ятив першу половину? — спитав Ейвері, напустивши на себе суворого вигляду.

— Еге ж.

— Двічі закип’ятив?

— Еге ж, двічі.

— Бо вказівки були такі.

— Еге ж, — слухняно повторив Дейв. Він подав Ейвері кухля і висипав туди рештки вмісту берестового сувою.

Помішавши рідину, Ейвері зі страдницьким виглядом зазирнув усередину і випив. Скривився.

— Ой, пхе! — вигукнув він. — Ну й гидота!

— Що то таке? — поцікавився Джонас.

— Порошок від головного болю. На похмілля, якщо вже бути точним. Його приготувала стара відьма. Та, що живе на пагорбі Коос. Знаєте, про кого я веду мову? — Ейвері виразно глянув на Джонаса. Старигань удав, що не помітив цього, проте Роланд був іншої думки. А що б це могло значити? Ще одна загадка.

Зачувши слово «Коос», Діпейп підвів погляд, а потім знову повернувся до свого заняття: смоктати пораненого пальця. Біля Діпейпа, загорнувшись у плащ, сидів Рейнолдз і насуплено вивчав свої коліна.

— І як, допомагає? — спитав Роланд.

— Еге ж, хлопче, але за відьмачі ліки тре’ розплачуватися. Запам’ятай це: платити треба завжди. Від цих, наприклад, перестає боліти голова, якщо перебереш того триклятого мерського пуншу, але від них хапає живота. А вже як пердиш, то!.. — Він демонстративно помахав перед носом рукою, відсьорбнув із кухля і відставив його вбік. Він знову насупився, але всі відчули, що в залі наче стало трохи світліше. — То що з вами робити?

Герк Ейвері повільно обвів їх поглядом, від Рейнолдза з правого краю до Алана «Річарда Стокворта» з лівого.

— Га, хлопці? На одній шальці терезів у нас хлопці мера й хлопці… гм, хлопчики… Альянсу, а на другій — шестеро ледь один одного не перестріляли і через що? Через якогось недоумка і розілляте відро помиїв. — Він показав пальцем спершу на Великих мисливців за трунами, а потім на рахівників Альянсу. — Дві порохові діжки, а між ними — один гладкий шериф. То які будуть ваші думки? Говоріть, не соромтеся, у шльондрятнику Корал ви так не соромилися, тож і тут не треба!

Усі дружно мовчали. Ейвері відсьорбнув ще один ковток своєї лікувальної гидоти й знову глянув на них — цього разу вже рішуче. Те, що він сказав далі, не дуже здивувало Роланда. Нічого іншого він і не чекав від такого типа, як Ейвері, а надто коли почув його тон, тон людини, яка вважає себе здатною приймати важкі рішення, коли, о боги, нема іншого виходу.

— То я скажу вам, що ми зробимо. Ми забудемо про цей випадок.

Вимовивши це, він замовк із виразом промовця, який очікує, що аудиторія от-от вибухне емоціями, але він готовий з ними впоратися. Коли ніхто не заговорив і навіть не поворухнув ногою, шериф знітився. Втім, на нього ще чекали справи, а ніч уже добігала кінця. Розпроставши плечі, він повів далі.

— Я не чекатиму наступні три-чотири місяці, щоб дізнатися, хто з вас кого порішить. Ні! Але я також не збираюся вирішувати, як покарати вас за вашу дурну сварку через того йолопа Шимі. Кажучи, що, поки ви тут, я можу бути або вашим другом, або вашим ворогом, я закликаю до вашої розважливості, хлопці… але я був би дуже неправий, якби не звернувся до шляхетності ваших натур, які — я глибоко в цьому переконаний — не лише великодушні, але й чутливі.

Тепер шериф приміряв маску екзальтованості, яка, на Роландів погляд, не надто йому личила. Об’єктом своєї уваги цього разу Ейвері обрав Джонаса.

— Сей, я не вірю, що вам хочеться завдати клопоту трьом молодим людям з Альянсу — Альянсу, який був нам як мати рідна й захисник-батько впродовж цілих п’ятдесяти поколінь. Ви ж не хочете, щоб вас звинуватили в такій величезній неповазі, чи не так?

Джонас похитав головою і розтягнув губи в своїй ледь помітній посмішці.

Ейвері знову кивнув. Усе йде просто чудово, неначе промовляв той кивок.

— У всіх вас є свої маленькі справи, правда ж? Хтось зацікавлений, щоб такі неприємності заважали виконувати роботу?

Тепер уже всі похитали головами.

— Отож, я хочу, щоб ви встали, поглянули один одному у вічі, потисли руки й попросили вибачення. Якщо ви цього не зробите, то можете всі вимітатися з цього міста до сходу сонця.

Взявши кухля, він зробив ще один ковток, цього разу великий. Звісно, то був суцільний блеф. Шериф не міг не зрозуміти, що його влада не поширюється на Джонаса, Рейнолдза і Діпейпа, щойно побачив маленькі сині труни, витатуювані в них на руках. Після того, що сталося ввечері, він так само дивився на Деаборна, Стокворта і Гіта. І міг лише сподіватися, що всі шестеро усвідомлюють, у чому їхня вигода. Роланд розумів. Вочевидь, так само, як і Джонас, бо підвівся той одночасно з Роландом.

Ейвері трохи подався назад, наче очікуючи, що Джонас витягне револьвер, а Деаборн — ножа з-за пояса, того, якого було приставлено до спини Джонаса, коли Ейвері, відсапуючись, ввірвався до шинку.

Але зброї й ножа ніхто не діставав. Джонас повернувся обличчям до Роланда і простягнув руку.

— Він слушно каже, хлопче, — продеренчав Джонас своїм старечим голосом.

— Так.

— Ти потиснеш старому руку? Забудьмо про старе і почнімо спочатку.

— Гаразд. — Роланд теж простягнув руку.

Джонас потис її.

— Благаю прощення.

— І я благаю вашого прощення, пане Джонасе. — Роланд постукав лівою рукою по горлу, як це належало робити під час звертання до старших за подібних обставин.

Коли вони обидва сіли на свої місця, то одразу ж, немов на церемонії, відрепетируваній заздалегідь, підвелися Алан і Рейнолдз. Останніми були Катберт і Діпейп. Роланд чомусь анітрохи не сумнівався, що Катбертова нерозважність вигулькне, як чортик із табакерки, — цей блазень просто не зміг би втриматися від спокуси, хоч, напевно, добре розумів, що брати Діпейпа на кпини зараз не час і не місце.

— Благаю прощення, — сказав Берт напрочуд стриманим голосом без тіні сміху.

— І-я-благаю, — промимрив Діпейп і простягнув руку, заюшену кров’ю. Перед Роландовим внутрішнім зором пропливла кошмарна картина: Берт щосили стискає цю руку, і рудоголовий заходиться вереском, мов недорізане порося. Але, на щастя, Бертів потиск був так само стриманий, як і його голос.

Ейвері сидів на краю сцени, спустивши вниз коротенькі товсті ніжки, і дивився на все це з посмішкою добродушного дядечка. Всміхався навіть помічник Дейв.

— А тепер я пропоную самому собі потиснути вам усім руки і відпустити додому, бо година вже пізня і таким красуням, як я, треба в люлю. — Шериф захихотів, а що ніхто його не підтримав, то знову знітився. Втім, зі сцени він спустився і пішов тиснути руки з ентузіазмом священика, якому нарешті пощастило обвінчати парочку впертюхів після тривалих і буремних залицянь.

Коли вони вийшли надвір, місяць уже сховався і небо на обрії над Чистим морем світлішало.

— Гадаю, ми ще зустрінемося, сей, — сказав Джонас.

— Гадаю, так, — сказав Роланд і блискавкою злетів на коня.

Великі мисливці за трунами мешкали в хатині сторожа за милю на південь від Будинку-на-набережній (і за п’ять миль від самого міста).

На півдорозі Джонас зупинився за поворотом дороги. Земля тут крутим кам’янистим схилом спускалася до моря, над яким уже світало.

— Злазьте з коня, містере, — сказав він, дивлячись на Діпейпа.

— Джонасе… Джонасе, я…

— Злазь з коня.

Нервово кусаючи губи, Діпейп покірно зліз.

— Знімай окуляри.

— Нащо, Джонасе? Я не…

— Якщо хочеш, щоб вони розбилися, діло твоє. Особисто мені начхати.

Ще сильніше кусаючи губи, Діпейп ледве встиг зняти окуляри в золотій оправі, як Джонас зі страшною силою вдарив його у голову. Скрикнувши від болю, Діпейп упав і покотився до урвища. Джонас погнав коня вперед, зіскочив і блискавично вхопив Діпейпа за сорочку, перш ніж той встиг звалитися в прірву. Він глибоко втягнув у себе повітря, вдихаючи запах живиці й Діпейпового поту.

— Дарма я тебе впіймав. Ти хоч знаєш, якого лиха накоїв?

— Я… Джонасе… я не хотів… просто хотів трішки розважитися… як нам було знати, що вони…

Дуже повільно Джонасова рука відпустила сорочку — він збагнув сенс останньої фрази Діпейпової балаканини. Звідкіля їм було знати. Сказано безграмотно, проте точно. І якби не той вечір, вони б і далі ні сном, ні духом не відали. З цієї точки зору Діпейп навіть зробив їм послугу. Знайомий диявол кращий за незнайомого. Та все одно підуть чутки і люди братимуть їх на кпини. Та, може, навіть це зіграє їм на користь. Сміятися перестануть, коли настане час.

— Джонасе, благаю прощення.

— Стули пельку, — сказав Джонас. Невдовзі на сході зажевріють перші промені сонця, і в цьому світі, сповненому смутку і скорбот, почнеться новий день. — Я не скину тебе в прірву, бо в такому разі нам із Клаєм теж довелося б стрибнути. Ці хлопці обставили нас так само, як і тебе, га?

Діпейп хотів було погодитися, але потім передумав, вирішивши, що за тих обставин це надто небезпечно. Тож розважливо промовчав.

— Спускайся до нас, Клаю.

Клай зліз із жеребця.

— Присядь-но.

Усі троє сіли навпочіпки, п’ятами догори. Джонас висмикнув пагінець трави і затис його в зубах.

— Нас запевнили, що це діти з Альянсу, і в нас не було причин не вірити. Хлопчики нашкодили, от їх і відправили подалі, до Меджису, сонної баронії на березі Чистого моря, приставивши їх до якоїсь непотрібної роботи, яка на три чверті складається з покарання. Хіба не так нам усе описали?

Його напарники кивнули.

— І після того, що сталося сьогодні ввечері, ви досі в це вірите?

Діпейп похитав головою. Клай теж.

— Може, вони й багаті хлопчиська, але на цьому вся правдоподібність закінчується, — сказав Діпейп. — Те, як вони сьогодні поводилися… вони були як… — він затнувся, бо ідея, що спала йому на думку, була надто абсурдною, щоб у неї повірити.

Замість нього думку закінчив Джонас.

— Вони діяли як стрільці.

Запала тиша. Ні Діпейп, ні Рейнолдз не мовили ні слова. І лише згодом Клай Рейнолдз сказав:

— Вони ще надто зелені, Елдреде. Це ж діти.

— Діти дітьми, а цілком можуть бути учнями. Саме це ми і з’ясуємо, — він повернувся до Діпейпа. — А тобі, хлопчику, не завадить проїхатися.

— Ееее, Джонасе!..

— Жоден з нас особливою славою себе не вкрив, але це через тебе, йолопе, заварилася вся каша. — Він гнівно зиркнув на Діпейпа, але той втупився поглядом у землю. — Ти поїдеш слідом за ними, Рою, і розпитуватимеш їх доти, доки в тебе на руках не будуть відповіді, що вдовольнять мою цікавість. Ми з Клаєм будемо чекати. І спостерігати. Можеш пограти з ними в Замки, якщо схочеш. Коли я відчую, що минуло достатньо часу, аби ми могли трохи попідглядати, не ризикуючи, що нас викриють, то ми це зробимо. Можливо.

Він перекусив стебло травинки, що стирчала в нього з рота, і більша частина впала на землю йому між чобітьми.

— Знаєш, чому я потис йому руку? Потис руку тому клятому Деаборну? Бо не можна розгойдувати човна, хлопці. Особливо на підході до гавані. Латіґо і ті люди, на яких ми чекаємо, невдовзі прибудуть. Але поки їх тут нема, нам треба сидіти тихо і не витикатися. Скажу вам тільки одне: той, хто приставив ножа Елдреду Джонасу до спини, довго не проживе. А тепер слухай, Рою. І не змушуй мене повторювати двічі.

Нахилившись ближче до Діпейпа, Джонас почав говорити, і через деякий час Діпейп із розумінням закивав. Зрештою, трохи прогулятися верхи йому навіть буде корисно. Після нічної комедії в «Раю» не зашкодить розвіятися.

Катберт порушив мовчанку, коли хлопці вже майже під’їхали до Смуги К, а над обрієм сходило сонце.

— Принаймні вечір вийшов цікавий і повчальний, вам так не здається? — Роланд і Алан промовчали, тож Катберт нахилився до грачиного черепа, якого вже повернув на колишнє місце біля луки сідла. — А ти що скажеш, давній друже? Гарно ми провели вечір? Повечеряли, хороводика поводили, а наостанок нас мало не вколошкали. Як тобі, сподобалося?

Вартовий тільки дивився кудись через голову Катбертового коня своїми величезними темними очима-проваллями.

— Він каже, що втомився і не хоче розмовляти, — озвався Катберт і позіхнув. — Взагалі-то я теж. — Він глянув на Роланда. — Я бачив вираз очей пана Джонаса, коли він тиснув тобі руку, Вілле. Він має намір тебе вбити.

Роланд кивнув.

— Вони мають намір убити нас усіх, — розвинув думку Алан.

Роланд знову кивнув.

— А ми всіляко їм у цьому перешкоджатимемо. Але тепер вони знають про нас більше, ніж за вечерею. Отже, ми вже не зможемо заскочити їх зненацька, як там, у барі.

Він різко зупинив коня, так само, як це зробив Джонас неподалік, менш ніж за три милі від того місця, де вони були зараз. Та тільки перед очима Роланда і його друзів не котило свої хвилі Чисте море. Вони дивилися вниз, на довгий схил Крутояру. Із заходу на схід мчав табун коней, які в передсвітанковій імлі здавалися лише безтілесними тінями.

— Що ти там бачиш, Роланде? — несміливо спитав Алан.

— Халепу, — відповів Роланд, — халепу на нашому шляху. — Вйокнувши на коня, він рушив далі. І дорогою до бараків у Смузі К знову думав про Сюзен. Через п’ять хвилин після того, як його голова опинилася на пласкій і грубій подушці з мішковини, він уже бачив про неї сон.

Розділ VII КРУТОЯР

Після учти в садибі мера та сутички, що сталася в «Раю для подорожніх», минуло три тижні. Між ка-тетами Роланда і Джонаса встановився такий-сякий мир. Місяць-Цілунок зник з нічного небосхилу, і на його місці почав народжуватися Місяць-Торговець. Дні стояли теплі й сонячні. Навіть старожили визнавали, що такого чудового літа на їхній пам’яті ще не було.

Одного погожого літнього ранку Сюзен Дельґацо мчала на своєму дворічному гнідому жеребці Пілоні на північ уздовж Крутояру. Вітер розвіював їй волосся за спиною і висушував на щоках сльози. Вона легко стиснула боки Пілона чоботами без шпор, благаючи його скакати швидше. Пілон послухався її — він стрілою полетів уперед, притиснувши вуха до голови. Хвіст майорів на вітрі, як прапор. Сюзен, одягнена в джинси й вицвілу сорочку кольору хакі, занадто велику для неї (колись вона належала її батькові), яка й стала тепер причиною всіх бід, нахилилася вперед — трималася однією рукою за луку сідла, а другою гладила шовковисту гриву на міцній шиї коня.

— Швидше! — шепотіла вона. — Лети швидше! Давай, любий, давай!

Пілон ще трохи прискорив свій галоп. Те, що він на це спроможний, вона знала. І підозрювала, що йому навіть вистачило б сил зробити неможливе.

Вони летіли вздовж найвищого хребта Крутояру, і вона ледь розрізняла величний схил землі, що полого спускався до Чистого моря, весь у барвах зелені і золота, мріючи в блакитному мареві моря. Будь-якого іншого дня цей краєвид і прохолодний, солоно-запашний вітер з моря підбадьорили б її і додали снаги. Але сьогодні вона хотіла лише одного: чути стукіт Пілонових копит і відчувати, як напинаються його м’язи, сьогодні вона хотіла втекти подалі від гірких думок, що її обсіли.

А все тому, що того ранку вона спустилася на кухню, вдягнена для верхової їзди в стару сорочку її батька.

Тітка Корд у пеньюарі стояла коло плити. Її волосся досі було забране під сітку. Вона насипала собі вівсянки у велику миску і поставила її на стіл. З того, як тітка повернулася до неї з мискою в руках, Сюзен одразу збагнула, що та не в доброму гуморі. Про це свідчили невдоволено скривлені губи тітки Корд і несхвальний погляд, яким вона нагородила Сюзен, коли та чистила собі апельсин. Тітоньці досі не давали спокою срібні й золоті монети, які вона не могла отримати негайно, бо відьма жартома вирішила, що Сюзен має лишатися незайманою аж до осені.

Але Сюзен розуміла, що й це не головне. Все було простіше простого: вони вже давно остогидли одна одній. З усіх сподівань Корделії, що не справдилися, гроші були лише одним. Вона розраховувала, що вже влітку будинок на краю Крутояру належатиме їй одній… і час від часу до неї зможе навідуватися пан Елдред Джонас, яким Корделія, схоже, захопилася не на жарт. Натомість вони досі товклися тут удвох. Одна — жінка на порозі менопаузи, з тонкими, щільно стиснутими від невдоволення губами на тонкому невдоволеному обличчі, з крихітними грудками-яблучками під сукнями з високими комірцями-зашморгами («Шия, — часто повчала вона Сюзен, — це головне»), з волоссям, що вже втрачало колишній каштановий блиск і в ньому прозирали сиві пасма. А друга — молода, розумна, жвава, і її дівоча врода вже ставала жіночнішою та невдовзі мала розпуститися, як бутон. Між ними було таке нестерпне тертя, що кожна іскра могла будь-якої миті перерости в пожежу. І нічого дивного в тому не було. Просто чоловік, чия любов до них обох була такою сильною, що під її крилом вони теж любили одна одну, помер.

— Знову на того коня? — роздратовано мовила тітка Корд, всідаючись за стіл у променях ранкового сонця. Якби у них гостював пан Джонас, вона б ніколи не дозволила собі сісти в такому місці. Яскраве світло робило її обличчя схожим на вирізьблену з дерева маску. В кутику рота в неї з’явився чиряк — ознака того, що тітка погано спала.

— Еге ж, — сказала Сюзен.

— Хіба ти цим наїсися? На одному апельсині до дев’ятої години не проживеш, дівчино.

— Нічого, проживу, — відповіла Сюзен, поспіхом доїдаючи часточки апельсина. Вона бачила, до чого все йде, бачила вираз неприязні й осуду в тітчиних очах і хотіла забратися подалі від столу, перш ніж почнеться гроза.

— Хочеш, я насиплю тобі каші? — спитала тітка Корд і вкинула ложку в вівсянку. Наче кінь ударив копитом у багнюку (або лайно), подумала Сюзен, і в неї всередині все стислося. — Хоч не помреш від голоду до обіду, якщо ти збираєшся їздити верхи так довго. Авжеж, така вишукана молода леді, як ти, не завдаватиме собі клопоту робити щось по господарству…

— Я зробила все, що треба було. І ти це чудово знаєш, подумки додала Сюзен. Я зробила все, поки ти крутилася перед дзеркалом і мацала пальцем свій прищ.

Тітка Корд укинула в свою бурду пристойний шмат масла (Сюзен гадки не мала, як цій жінці досі вдавалося зберігати струнку фігуру) і спостерігала, як воно розпускалося. Якусь мить здавалося, що сніданок все-таки закінчиться на цивілізованій ноті.

Але потім тітка помітила сорочку — і почалося.

— Перш ніж ти вийдеш надвір, Сюзен, я хочу, щоб ти зняла з себе цю ганчірку й одягла одну з нових блузок для верхової їзди, які минулого тижня прислав тобі Торін. Це найменше, що ти можеш зробити, щоб продемонструвати свою…

Навіть якби Сюзен її не перебила, то подальша тітчина тирада все одно потонула б у її гніві. Дівчина з любов’ю погладила рукав сорочки, тканина якої від постійного прання стала майже оксамитовою.

— Ця ганчірка належала моєму батькові!

— Еге ж, Пату, — пирхнула Корделія. — Все одно вона на тебе завелика, і запрана, і непристойна. Коли ти була ще малою, то носити чоловічу сорочку на ґудзиках дозволялося. Але тепер, коли в тебе з’явився жіночий бюст…

Блузи для верхової їзди висіли в кутку. Їх принесли чотири дні тому, але Сюзен навіть не схотіла забирати їх до своєї кімнати. Сорочок було три: червона, зелена і блакитна — всі шовкові і, поза сумнівом, збіса дорогі. Сюзен одразу їх не злюбила — за претензійність, манірність, широкі рукава, що мали артистично майоріти на вітрі, великі дурнуваті коміри… і авжеж, глибоке декольте — апофеоз усіх бажань Торіна на випадок, якщо Сюзен з’явиться перед ним у такому вбранні. Чого вона робити аж ніяк не збиралася.

— Мій, як ти кажеш, «жіночий бюст» мене геть не цікавить і не може цікавити нікого, коли я катаюся верхи.

— Може, й так, а може, й ні. Якщо тебе побачить один зі скотарів баронії, навіть Ренні — адже він, як тобі відомо, весь час проводить на пасовиськах, — то непогано було б, щоб він при оказії переказав Гартові, як тобі личить одна з тих camisa,[12] які він так щедро тобі подарував. Тож чому ти така вперта, дівчино? Чому завжди так непоступливо поводишся?

— А тобі що з того, тітко? Ти ж отримала гроші, чи не так? І отримаєш ще більше. Коли він мене трахне.

Побілівши від люті, тітка Корд перехилилася через стіл і дала їй ляпаса.

— Як ти смієш вимовляти це слово в моєму домі, ти, нахабо? Як ти смієш?

Саме тоді Сюзен і розплакалася, коли почула, як Корделія називає дім своїм.

— Це був дім мого батька! Його і мій дім! А тобі нікуди було йти, крім як до казарми! І він прийняв тебе! Прийняв тебе до нас, тітко!

Дві останні часточки апельсина досі були у неї в руці, і вона з силою пожбурила їх тітці в обличчя, а потім так несамовито намагалася вибратися з-за столу, що стілець не витримав і перекинувся на підлогу, потягнувши її за собою. Над нею нависла тітчина тінь. Прагнучи якнайшвидше з неї вибратися, Сюзен швидко поповзла геть. Її волосся розтріпалося, щока горіла від ляпаса, очі пекло від сліз, у горлі судомило. Врешті-решт їй вдалося зіп’ястися на ноги.

— Ти невдячне дівчисько, — сказала тітка. Її голос був тихий і так насичений отрутою, що звучав майже ніжно. — І це після всього, що я для тебе зробила, що Гарт Торін для тебе зробив. Та сама коняка, на якій ти збираєшся роз’їжджати, — Гартів подарунок з поваги до…

— ПІЛОН БУВ НАШ! — пронизливо закричала Сюзен, розлючена до краю цим навмисним приховуванням правди. — ВОНИ ВСІ БУЛИ НАШІ! І КОНІ, І ЗЕМЛЯ-ВСЕ БУЛО НАШЕ!

— На півтону нижче, — сказала тітка Корд.

Глибоко вдихнувши повітря, Сюзен спробувала опанувати себе. Вона відгорнула волосся з обличчя, відкриваючи щоку, на якій проступив червоний відбиток руки Корделії. Побачивши його, тітка аж здригнулася від огиди.

— Мій батько ніколи б цього не дозволив. Не дозволив би віддати мене в наложниці Гартові Торіну. Хай там як шанобливо він ставився до Гарта як до мера… чи до свого патрона… він би ніколи цього не дозволив. І ти це знаєш. Ви, тітонько, це добре знаєте.

Тітка Корд підкотила очі й покрутила пальцем коло скроні, наче Сюзен збожеволіла.

— Ви самі на це погодилися, міс О-Яка-Краля. Еге ж, погодилася. А якщо тепер ти капризуєш і хочеш відмовитися від того, про що вже домовлено…

— Еге ж, — кивнула Сюзен. — Я дала згоду на цю оборудку. Після того, як ти мене день і ніч гризла, благала в сльозах…

— Ніколи такого не було! — вереснула вражена Корделія.

— Невже в тебе така коротка пам’ять? Мабуть, так. До вечора ти вже забудеш, як дала мені ляпаса за сніданком. Ну, то я не забула, тітонько. Ви плакали, плакали і казали, як боїтеся, що нас виженуть, бо за законом у нас більше нема прав на цю землю, що ми опинимося на вулиці, ви плакали й говорили…

— Припини називати мене на «ви»! — заверещала Корделія. Найдужче в світі вона не зносила, коли її власне «викання» ставало зброєю, яка оберталася проти неї самої. — Ти не маєш права вживати стару мову, як і не маєш права скаржитися, дурна вівце! Іди собі! Забирайся!

Але Сюзен не вгавала. Її лють була сильніша за неї, і годі було приборкати її стрімкий потік.

— Ви рюмсали і казали, що нас виженуть, що ми підемо на захід, що ніколи не побачимо оселі мого татка чи Гембрі… а потім, коли я вже була досить налякана, ти говорила про гарненького малюка, якого я могла би мати. Землю, яка від самого початку була наша, знову повернули б нам. Наших коней так само. А на знак мерової прихильності я отримала коника, якому сама ж допомогла з’явитися на світ! І що ж я зробила, аби заслужити всі ці речі, які й без того були б моїми, крім як підписала одного-единого папірця? Що я зробила для того, аби він дав тобі грошей? Що я зробила, крім як пообіцяла потрахатися з ним, не зважаючи на його сорокарічну жінку, яка спатиме десь неподалік?

— То ти хочеш грошей? — розлючено посміхаючись, спитала тітка Корд. — Грошей хочеш? Будуть тобі гроші. Забирай. Ховай десь, губи, хочеш — свиням згодуй. Мені начхати!

Вона повернулася до своєї торби, що висіла на гачку біля плити, й заходилася в ній порпатися, але дуже швидко її рухи перестали бути рвучкими та впевненими. Ліворуч від дверей до кухні висіло овальне дзеркало. І в ньому Сюзен побачила, яке страшне було тієї миті в тітки обличчя. На ньому відбилася вся її ненависть, переляк і скнарість. Сюзен стало моторошно.

— Не треба, тітонько. Я бачу, як тобі неприємно з ними розставатися. Все одно я їх не візьму. Це курвині гроші.

Шокована, тітка Корделія повернулася до неї, скориставшись зі зручної нагоди забути про сумку.

— Це не проституція, дурна! Наложницями були й найвеличніші жінки в історії, і дехто з найвидатніших чоловіків був народжений наложницею. Це не проституція!

Сюзен зірвала з вішака червону шовкову блузку і підняла її вгору. І миттю сорочка обліпила її груди, наче весь час тільки й чекала нагоди їх торкнутися.

— Тоді чому він посилає мені ці лахи, які носять лярви?

— Сюзен! — в тітчиних очах з’явилися сльози.

Сюзен пожбурила в неї сорочкою, як перед тим — часточками апельсина. Блузка впала тітці під ноги.

— То підніми й натягни на себе. Сама розставляй перед ним ноги, якщо тобі це так до вподоби.

Вона розвернулася і кулею вилетіла надвір. А навздогін їй ширився істеричний тітчин вереск:

— Навіть думати про таке не смійте, Сюзен! Дурні думки призводять до дурних учинків. Пізно! Ви дали згоду!

Сюзен це знала. І як би швидко вона не гнала Пілона Крутояром, втекти від самої себе не могла. Вона погодилася. Якби Пат Дельґадо був живий, уся ця брудна оборудка, в яку дозволила себе втягти його донька, поза сумнівом, перестрашила б його. Але в одному він залишався би непохитним: вона дала обіцянку, а обіцянки слід виконувати. Ті, хто їх не дотримувався, потрапляли до пекла.

Вона осадила гнідого, хоч він ще міг мчати далі. Озирнувшись, побачила, що проїхала близько милі, і пустила коня легким галопом, риссю, швидким кроком. Вдихнула на повні груди і розпружилася. Вперше за весь ранок вона помітила яскраву красу дня — на заході в мареві гарячого повітря ширяли чайки, скрізь, куди око сягало, росла висока трава, а в затінку погойдувалися на вітрі квіти: волошки, люпин, флокси та її улюбленці — тендітні сині шовкоцвіти. Звідусіль, заколисуючи, долинало дзижчання бджіл. Цей звук заспокоїв її, і коли емоції трохи вляглися, вона змогла де в чому зізнатися самій собі. Зізнатися і вимовити це вголос.

— Вілл Деаборн, — сказала вона і здригнулася від вимовленого імені, хоча поряд не було нікого, хто міг би його почути, нікого, крім Пілона і бджіл. Тож вона промовила його знову, і щойно слова зірвалися, вона повернула руку зап’ястком до рота і поцілувала її там, де під шкірою пульсувала кров. Те, що вона зробила, її вразило, бо сталося спонтанно, поза її волею. А надто вразило те, як збуджували її смак власної шкіри й поту. Вона відчула гостру потребу вдовольнити себе, як тоді, в ліжку, після зустрічі з ним. В її розпашілому стані це було б недовго.

Але натомість вона вилаялася достоту так, як робив це її батько — А, трясця йому! — і сплюнула на землю. За останні три тижні Вілл Деаборн надто часто вигулькував у її житті й надто багато спричинив у ньому плутанини. Вілл Деаборн із його блакитними очима, що збурювали в душі неспокій, з його темною чуприною і його штивним осудом. Я можу бути розважливим, мадам. Що ж до пристойності… Дивуюся, що вам узагалі відоме це слово.

Щоразу, коли вона про це згадувала, від сорому й люті кров шугала їй в обличчя. Здебільшого від люті. Як він узагалі насмілився її засуджувати? Той, хто виріс у достатку й розкошах. Безперечно, слуги виконували всі його забаганки, а золота було так багато, що він навіть не потребував ним розплачуватися — йому все давали безкоштовно, щоб підлизатися до багатія. Що таке хлопчисько, як він (бо насправді він був ще зовсім хлопчиськом), могло знати про нелегкий вибір, перед яким вона постала? І взагалі, хіба міг пан Вілл Деаборн із Гемфіла збагнути, що насправді то був зовсім не її вибір? Що її змусили зробити цей вибір, навернули до нього, наче заблукале кошеня, якого мати-кішка тягне за шкірку назад до закапелку?

І все одно він не йшов їй з голови. Тітка Корд про це навіть не підозрювала, але Сюзен добре знала, що в їхній ранковій сварці був незримо присутній третій.

А ще їй було відомо таке, від чого тітонька втратила б рештки спокою.

Вілл Деаборн теж пам’ятав про неї.

Приблизно через тиждень після учти на честь нових гостей міста і жахливої ремарки Вілла Деаборна біля будинку, який Сюзен ділила зі своєю тіткою, з’явився розумово відсталий хлопчина-прибиральник із «Раю для подорожніх» — Шимі, як його називали люди. В руках він тримав величезний букет, здебільшого складений із польових квітів, що росли на Крутоярі, але подекуди в ньому, як рожеві розділові знаки, прозирали темні дикі троянди. Радісно всміхаючись і не питаючи нічийого дозволу ввійти, хлопець прочинив хвіртку.

Сюзен саме замітала доріжку перед будинком. Тітка Корд чимось займалася в садку на задньому дворі. Збіг був щасливий, проте не дивний: цими днями вони намагалися триматися якнайдалі одна від одної.

Із подивом і жахом Сюзен спостерігала, як Шимі йде до будинку, урочисто несучи перед собою букет. З-за квітів променилася задоволена усмішка.

— Доброго дня, Сюзен Дельґадо, дочко Пата, — радісно промовив Шимі. — Я прийшов до тебе, бо мене до тебе послали, і благаю прощення, якщо я тобі якось завадив, бо завжди я заважаю людям, і знаю, що заважаю, і вони це знають. Це для тебе. Бери.

Він рвучко підніс їй букет, і Сюзен помітила, що між квітами біліє якийсь конвертик.

— Сюзен? — гукнула тітка Корд з-за будинку, судячи з голосу, наблизившись. — Сюзен, мені здалося чи рипнула хвіртка?

— Так, тітонько! — гукнула вона у відповідь. Хай їй грець з її гострим слухом! Сюзен спритно вихопила конвертик між флоксів і маргариток та сховала його в кишеню сукні.

— Вони від мого третього найкращого друга, — повідомив Шимі. — В мене тепер троє різних друзів. От стільки, — він показав два пальці, насупився, додав ще два і розплився в усмішці. — Артур Гіт — мій перший найкращий друг, Дік Стокворт — мій другий найкращий друг. Мій третій найкращий друг…

— Цить! — тихо й сердито наказала йому Сюзен, і усмішка Шимі зів’яла. — Ні слова про твоїх трьох друзів.

Її шкіру — спершу щоки, потім шию і нарешті все тіло до самих кінчиків пальців — охопила якась дивна легка лихоманка. Впродовж останнього тижня в Гембрі багато теревенили про нових друзів Шимі. Здавалося, інших тем для розмов не лишилося, всі говорили тільки про них. Ті історії, які вона чула, викликали щонайменше подив і недовіру, але якщо поголос був оманливий, то чому розповіді очевидців були такі схожі між собою?

Коли тітка Корд зненацька вигулькнула з-за рогу будинку, Сюзен намагалася опанувати себе. Помітивши її, Шимі відступив на крок назад, і спантеличення на його обличчі змінилося відвертим переляком. У тітки Сюзен була алергія на бджолині укуси, тож тепер від розлогих крис свого сомбреро до самого краю подолу вицвілої робочої сукні вона була вкутана у серпанкову тканину і в світлі дня виглядала екстравагантною, а в сутінках — просто страшною. Завершальним штрихом у її вбранні були садові ножиці, вимащені землею, які вона тримала в обтягненій робочою рукавичкою руці.

Побачивши букет, вона рвонула до нього з піднятими догори ножицями. Біля племінниці зупинилася і, вклавши ножиці до імпровізованих піхов на поясі (неохоче, як здалося самій племінниці), відгорнула «вуаль» з обличчя.

— Хто це тобі послав?

— Не знаю, тітонько, — сказала Сюзен, хвилюючись, проте значно спокійніше, ніж сподівалася. — Це юнак із заїжджого двору…

— Заїжджого двору, аякже! — пирхнула тітка Корд.

— Схоже, він не знає, хто дав йому доручення, — вела далі Сюзен. Якби ж то вдалося його спровадити! — Він… ну, мабуть, ти б назвала його…

— Так, він дурень, я це знаю. — Тітка Корд нагородила Сюзен роздратованим поглядом і переключилася на Шимі. Спершись руками на коліна, вона закричала просто йому в обличчя:

— ХТО… ПОСЛАВ… ЦІ… КВІТИ… ЮНАЧЕ?

Відгорнуті краї вуалі знову впали на обличчя. Шимі відступив ще на крок. Перелякано позадкував.

— МОЖЕ… ЦЕ… ХТОСЬ… ІЗ БУДИНКУ-НА-НАБЕРЕЖНІЙ?.. ВІД… МЕРА… ТОРІНА?.. СКАЖИ… МЕНІ… І… Я… ДАМ… ТОБІ… МОНЕТКУ.

У Сюзен душа пішла в п’яти. Авжеж, він розповість. Йому забракне клепки зрозуміти, що через нього вона втрапить у халепу. Втім, як і Віллові.

Але Шимі лише похитав головою.

— Не пам’ятаю. У мене пуста голова, сей. Стенлі каже, я недоумок.

І він знову просяяв своєю чудовою усмішкою, показавши два ряди рівних білих зубів. Тітка Корд відповіла на неї гримасою.

— Ох, ну то йди! Іди собі до міста. Не вештайся тут. Бо хлопець, який нічого не пам’ятає, не заслуговує ні шеляга! І не повертайся більше сюди, хто б там не просив тебе віддати квіти молодій сей. Затямив?

Шимі енергійно закивав. Потім:

— Сей?

Тітка Корд сердито глипнула на нього. Того дня вертикальна зморшка в неї на лобі була особливо помітною.

— Нащо ти закуталася в павутину, сей?

— Ану забирайся геть, нахабо! — закричала тітка Корд. Коли вона цього хотіла, її голос ставав такий гучний, що Шимі аж підстрибнув з переляку. І лише впевнившись, що він пішов по Хай-стрит у бік міста і не збирається повертатися до їхньої хвіртки й канючити монетку, тітка Корд повернулася до Сюзен.

— Постав квіти у воду, міс О-Яка-Краля, і не надто замріюйся над тим, хто твій таємний залицяльник.

А потім тітка Корд всміхнулася. По-справжньому всміхнулася. Це найбільше боліло Сюзен і найбільше її спантеличувало: її тітка не була монстром із тих, ким лякають дітей, не була відьмою, як Рея з Коосу. Вона була звичайнісінькою старою дівою, що не дуже любила спілкування, зате полюбляла золото й срібло і панічно боялася, що її можуть викинути на вулицю без шеляга за душею.

— Таким, як ми, крихітко Сьюзі, — сказала вона нестерпно манірним голосом, — ліпше виконувати свою роботу по господарству, а мрії лишити для тих, хто може собі їх дозволити.

Вона була впевнена, що квіти від Вілла, і не помилилася. Записку писала тверда рука.

«Це важливо» підкреслено. Їй нестримно захотілося дізнатися, що ж для нього таке важливе, але вона застерегла себе від дурних учинків. Напевне, він у неї вклепався… а якщо так, то чия то провина? Хто розмовляв із ним, їхав на його коні, демонстрував йому спокусливі ніжки, блискавкою зістрибуючи з коня? Хто поклав руки йому на плечі й поцілував його?

Від думки про це їй мов вогнем обпекло щоки й чоло, і тілом знову пішла гаряча хвиля. Вона не шкодувала про той поцілунок, але все одно він був помилкою, як не шкодуй. А зустрітися з ним знову було б іще більшою помилкою.

Вона жадала зустрічі з ним і глибоко в душі знала, що вже готова забути про свій гнів. Проте існувала обіцянка, яку вона дала.

Мерзенна обіцянка.

Тієї ночі вона лежала без сну, переверталася в ліжку, думала. Спершу їй здавалося, що краще і гідніше буде просто мовчати, ніж складати подумки записки-відповіді — деякі зарозумілі, деякі холодні, деякі прикрашені мереживом флірту.

Почувши дзвін, що опівночі проводжав старий день і вітав новий, Сюзен вирішила, що з неї годі. Вискочила з ліжка, підійшла до дверей, прочинила їх і визирнула в коридор. До вух долинуло хропіння тітки Корд, і вона знову зачинила двері, підійшла до свого маленького бюро біля вікна і запалила лампу. Дістала з верхньої шухляди аркуш пергаментного паперу, розірвала його навпіл (найбільшим злочином після нехтування породистої худоби в Гембрі вважалося марнування паперу) і швидко написала відповідь, відчуваючи, що найменше вагання зараз означатиме для неї ще багато годин нерішучості. Написала на одному диханні, без вітання і без підпису:

Мені не можна з тобою бачитися. Це було б непристойно.

Згорнувши папірець в декілька разів, вона загасила лампу і повернулася до ліжка, де задля безпеки поклала записку під подушку. А за дві хвилини вже спала. Наступного дня їй треба було піти до міста, на базар, і дорогою вона проходила повз «Рай для подорожніх», який об одинадцятій годині ранку виглядав не привабливіше за тварину, що в муках сконала на узбіччі дороги.

Подвір’я шинку було витоптаним квадратом землі, який розділяла навпіл довга рейка, що слугувала для прив’язування коней. Під рейкою проходила водостічна ринва. Шимі в кумедному рожевому сомбреро котив уздовж рейки тачку і накидав у неї лопатою вчорашній кінський гній, наспівуючи «Золоті черевички». Сюзен сумнівалася, що відвідувачі закладу «Рай для подорожніх» цього ранку прокинулися такими свіжими й бадьорими, як Шимі. Тож, якщо добре подумати, ще невідомо, хто насправді був тупоголовим?

Вона роззирнулася, щоб переконатися, що її ніхто не бачить, а потім підійшла до Шимі й постукала його по плечі. Спочатку він перелякався, і не дивно — подейкували, що Джонасів друг Діпейп мало не вбив нещасного за те, що він розілляв йому на чоботи випивку.

Та потім Шимі її впізнав.

— Привіт, Сюзен Дельґадо з окраїни міста, — приязно привітався він. — Доброго тобі дня, сей.

Він вклонився, смішно копіюючи рухи своїх нових друзів із Внутрішніх бароній. Всміхнувшись, вона опустилася перед ним у легенькому реверансі (того дня на ній були джинси, тож довелося вдавати, що вона притримує руками спідницю. Але жінки в Меджисі звикли робити реверанси в штанях).

— Бачиш мої квіточки, сей? — спитав він, показуючи на нефарбовану стіну «Раю». Те, що вона побачила, зворушило її ледь не до сліз: вздовж стіни хвилювалися від легкого ранкового вітерцю сині й білі шовкоцвіти. На тлі потрісканого будинку розпусти й подвір’я, заваленого лайном, вони здавалися водночас хоробрими і мізерними.

— Ти сам їх виростив, Шимі?

— Еге ж, це я. А містер Артур Гіт із Ґілеаду обіцяв мені жовті.

— Я ніколи не бачила жовтих шовкоцвітів.

— Я теж. Але містер Артур Гіт стверджує, що в Ґілеаді вони є, — він урочисто глянув на Сюзен і взяв лопату в руки, як солдат гвинтівку чи списа. — Містер Артур Гіт врятував мені життя. Я задля нього на все готовий.

— Правда, Шимі? — зворушено спитала Сюзен.

— А ще в нього є вартовий! Це пташина голова! А він з нею так смішно балакає, я так сміюся!

Вона ще раз озирнулася, щоб остаточно впевнитися, що ніхто їх не бачить (крім вирізьблених тотемів на протилежному боці вулиці), потім дістала із кишені джинсів записку, згорнуту в багато разів.

— Ти можеш передати це від мене панові Віллу Деаборну? Адже він теж твій друг, так?

— Вілл? Еге ж! — він узяв записку й обережно поклав її собі до кишені.

— Тільки нікому не кажи.

— Шшшш! — погодився він, приклавши палець до губ. Його очі під кумедним солом’яним капелюшком, який радше пасував би жінці, забавно округлилися. — Як тоді, коли я приносив тобі квіти. Цить, мовчи!

— Так, цить, мовчи. Бувай, Шимі, на все добре.

— І тобі на все добре, Сюзен Дельґадо.

Він повернувся до свого прибирання. Сюзен ще трохи постояла й поспостерігала за ним, відчуваючи неспокій і незгоду з самою собою. Тепер, коли вона віддала записку, їй одразу захотілося попросити Шимі, щоб він повернув її, викреслити все написане і пообіцяти з ним зустрітися. Все, що завгодно, аби тільки ще раз глянути в ті уважні блакитні очі й відчути на собі їх погляд.

Раптом із крамниці перевальцем вийшов Джонасів друг у плащі. Сюзен була впевнена, що він її не бачив, адже йшов з опущеною головою й скручував цигарку, проте не мала жодного бажання випробовувати долю. Рейнолдз спілкувався з Джонасом, а Джонас спілкувався (до того ж забагато) з тіткою Корд. А якщо тітка Корд дізнається, що її племінниця перемовлялася з хлопцем, який приніс їй квіти, посиплються питання. Такі питання, на які вона воліла не відповідати.

Сюзен, це все вже в минулому — збігло, як вода під мостом. Краще повернися думками в теперішнє.

Вона зупинила Пілона і обвела поглядом увесь схил Крутояру, де гарцювали й паслися коні. Того ранку їх було на диво багато.

Не допомагало. Думками вона все одно весь час поверталася до Вілла Деаборна.

У лиху годину вона його зустріла! Якби не та випадкова зустріч на шляху з Коосу, вона би вже давно змирилася зі своїм становищем — зрештою, вона була дівчиною практичною і звикла виконувати обіцяне. Авжеж, за інших обставин вона б не зчиняла такої бучі довкола втрати своєї цноти. А можливість виносити й народити дитину її навіть приваблювала.

Але Вілл Деаборн усе змінив. Він увірвався в її думки й оселився там надовго, цей впертий мешканець, що не хотів виселятися. Ті слова, що він сказав під час танцю, весь час переслідували її, наче пісня, якої не можеш позбутися й весь час наспівуєш, хоч вона вже дістала тебе до печінок. Ті слова були жорстокі, дурні й пихаті… та хіба в них не було зерна правди? Рея мала слушність щодо Гарта Торіна — тепер Сюзен у цьому ані крихти не сумнівалася. Певно, що відьми казали правду про чоловічу хіть, навіть якщо в усьому іншому помилялися. Не надто втішна думка, але схоже на правду.

Саме Вілл-Триклятий-Деаборн спричинився до того, що тепер вона не могла прийняти стан речей, змусив її встрягнути в суперечки, в яких вона ледь упізнавала свій пронизливий і відчайдушний голос, навідував її уві сні — обіймав її за талію і цілував, цілував, цілував.

Вона злізла з коня і трохи спустилася схилом, ведучи Пілона за віжки. Кінь слухняно йшов слідом, а коли Сюзен спинилася, вдивляючись в блакитне марево на південному заході, знову опустив голову і заходився щипати траву.

Вона гадала, що варто зустрітися з Віллом Деаборном ще раз — хоча би для того, щоб практичність її натури взяла гору над почуттями. Їй потрібно було побачити його живого, а не того вигаданого Вілла Деаборна, якого намалювала їй уява в приємних думках і солодких снах. Ця зустріч допоможе їй раз і назавжди повернутися до повсякденного життя і робити те, що вона має робити. Мабуть, саме тому вона й поїхала цією дорогою — як їздила нею вчора і позавчора, і позапозавчора. Поїхала, бо в цій частині Крутояру можна було зустріти його. Принаймні, так подейкували на нижньому базарі.

Раптом якась сила — сила думки чи сила ка — змусила її поглянути в бік, протилежний до Крутояру. Вона чомусь була впевнена, що побачить його.

Але там нікого не було. Лише низькі пагорби вигиналися на тлі блакиті небес, тендітні, мов лінія талії й стегон жінки, яка лягла на бік. Сюзен охопило розчарування, вона майже відчувала його на язиці — гірке, як мокрі листки чаю.

Сюзен повернулася до Пілона, збираючись повертатися додому і вибачитися перед тіткою. Вона знала, що вибачатися все одно доведеться, тож що раніше вона це зробить, то краще. І тієї миті, коли вона вже потягнулася до лівого стремена, яке трохи перекрутилося, на обрії з’явився вершник, пронизавши небо там, де вигин схилу нагадував їй жіноче стегно. І хоч силует вершника був темний, вона одразу впізнала, хто перед нею.

«Тікай! — у паніці наказала вона собі. — На коня і в галоп! Тікай звідси! Хутко! Поки не сталося жахливе… поки не виявилося, що це справді ка, поки воно не налетіло, як вихор, і не віднесло тебе й усі твої плани далеко за обрій!»

Вона не втекла. А стояла, тримаючи Пілонові віжки, і пробурмотіла щось заспокійливе, коли її гнідий заіржав, вітаючись із великим буланим мерином, що спускався схилом.

Вілл під’їхав і подивився на неї згори, зі свого сідла, а потім спустився на землю легким невловним рухом, про який вона, вправна вершниця, навіть мріяти не могла. Цього разу він вже не викидав уперед ногу й не занурював підбора в землю, не підмітав її капелюхом, кумедно й урочисто вклоняючись. Цього разу він просто на неї подивився, і його погляд був пильний, серйозний і такий дорослий, що від нього ставало не по собі.

Так вони споглядали одне одного серед великої тиші Крутояру — Роланд з Ґілеаду і Сюзен з Меджису. І вона відчула, як у душі здіймається сильний вітер. Страшний і жаданий водночас.

— Доброго ранку, Сюзен, — привітався він. — Радий знову тебе бачити.

Вона не відповіла, тільки дивилася і чекала. Чи міг він чути, як гучно калатає у неї в грудях серце, так само чітко, як чула його вона сама? Звісно, ні, вона не вірила в усі ці романтичні шмарклі. Втім, зараз їй здавалося, що на п’ятдесят кроків навкруги її серце прослуховується дуже чітко.

Вілл ступив крок уперед. Вона тут же позадкувала, дивлячись на нього сторожко і недовірливо. Він на мить опустив голову, потім знову підвів погляд, і його губи були міцно стулені.

— Благаю прощення.

— Та невже? — її тон був холодним.

— Те, що я сказав того вечора, було зайвим.

Від цих слів вона вибухнула гнівом.

— Мені байдуже, було це зайвим чи ні. Це було несправедливо — от що. Мені було боляче.

У лівому оці в неї забриніла і потекла по щоці сльоза. Схоже, не всі сльози вона виплакала.

Вона думала, що її слова присоромлять його. Та він лише трохи зашарівся, а погляду не відвів.

— Я покохав тебе. Тому й зірвалися в мене ті слова. Покохав ще до того, як ти мене поцілувала.

Вона розсміялася… але чула, як фальшиво звучить її металевий сміх порівняно з його простими щирими словами.

— Пане Деаборне…

— Вілл. Прошу тебе.

— Пане Деаборне, — повторила вона терпляче, мовби розмовляла з тупим учнем, — мені навіть думати про це смішно. На підставі однієї зустрічі? Одного-єдиного поцілунка? Сестринського поцілунка? — Тепер зашарілася вона сама, але квапливо продовжила, щоб не спинятися. — Таке трапляється в романах, але в реальному житті? Сумніваюся.

Але в його очах, погляд яких на жодну мить не полишав її очей, вона побачила істинну сутність Роланда: приховану романтику його натури, що блищала, мов казкова жила чужоземного металу, заглиблена в брилу його практичності. Він сприймав кохання радше як факт, аніж як тендітну квітку, чим зводив нанівець усі її спроби висловити йому свою зневагу.

— Благаю прощення, — повторив він. У ньому була якась брутальна впертість, що дратувала, викликала цікавість і відлякувала Сюзен водночас. — Я не прошу тебе відповідати взаємністю. Ти попереджала мене, що твоє становище делікатне… — Тут він уже відвів погляд і подивився кудись на схил Крутояру. І навіть спробував розсміятися. — Я обзивав його дурнем при тобі. То хто з нас двох насправді дурень?

Вона мимоволі всміхнулася.

— А ще ти казав, що він полюбляє випивку й молоденьких дівчат.

Роланд ляснув себе долонею по лобі. Якби на його місці зараз був його друг Артур Гіт, вона могла би подумати, що юнак зробив це навмисне, розігруючи перед нею комедію. Але не Вілл. Комедіант із нього, як вона собі думала, був поганенький.

І знову між ними запала мовчанка, та цього разу вона була вже не такою напруженою. Коні — Вітер і Пілон — щасливо паслися поряд. «Якби ми були кіньми, все було би значно простіше», — подумала вона і ледь не захихотіла.

— Пане Деаборне, ви розумієте, що я зв’язана угодою?

— Еге ж, — він винувато всміхнувся, коли вона здивовано підвела брови. — Я не знущаюся. Просто ваш діалект… просочується в мою мову.

— Хто розповів вам про мої справи?

— Мерова сестра.

— Корал. — Вона наморщила носа і вирішила, що нічого дивного в цьому немає. Адже були й інші, ті, хто міг описати її ситуацію набагато грубіше. Елдред Джонас, наприклад. Або Рея з пагорба Коос. Нехай уже буде так, як є. — Тож якщо ви все розумієте і не просите відповідати взаємністю на ваше… на те, що ви вважаєте почуттям… то про що нам розмовляти? Навіщо ви шукали зустрічі зі мною? Гадаю, вам уже незручно…

— Так, — погодився він, а потім, наче стверджуючи простий факт: — Мені справді незручно. Мені несила відвести від тебе погляд.

— Тоді, може, краще не дивитися, не говорити і не думати! — її голос був різкий і трохи тремтів. Як він узагалі насмілився казати такі речі, ось так просто дивитися на неї й говорити? — Нащо ти послав мені букета й ту записку? Невже ти не розумієш, що через тебе в мене будуть неприємності? Якби ти знав мою тітку!.. Вона вже зі мною про це поговорила. І якби вона дізналася про записку… чи побачила нас тут разом…

Вона роззирнулася, щоб пересвідчитися, чи за ними не спостерігають чиїсь очі. Наскільки вона могла бачити, вони були самі. Він простягнув руку і торкнувся її плеча, та вона так зиркнула на нього, що він миттю прибрав пальці, наче поклав їх на розжарену пічку.

— Я сказав те, що сказав, щоб пояснити тобі. От і все. Мої почуття — це мої почуття. Ти ні в чому не винна.

«Ні, винна, — подумала вона. — Я поцілувала тебе. Думаю, Вілле, я більш ніж винна у тому, що ми обоє почуваємо».

— Я всією душею розкаююсь у тому, що сказав тоді, під час танцю. Невже ти мене не пробачиш?

— Еге ж, — сказала вона, і якби тієї миті він стис її в обіймах, вона послала б усе під три чорти й притислася до нього. Але він лишень зняв капелюха і чарівно вклонився. І вітер стих.

— Дякую, сей.

— Не називай мене так. Я це ненавиджу. Мене звуть Сюзен.

— А ти називатимеш мене Віллом?

Вона кивнула.

— Гаразд. Сюзен, я хотів би щось у тебе спитати. Не як хлопець, що скривдив тебе, бо ревнує. Це щось геть інше. Можна?

— Еге ж, мабуть, можна, — сторожко відповіла вона.

— Ти за Альянс?

Вона глянула на нього, мов громом уражена. Це було останнє, що вона сподівалася почути… але він дивився на неї без тіні усміху.

— Я думала, ти й твої друзі збиралися рахувати корів, списи, човни й таке інше. Але навіть не підозрювала, що вам віддали наказ рахувати ще й прибічників Альянсу.

Вона побачила, як на його обличчі поволі з’являється здивований вираз, а на губах — усмішка, що наче робила його старшим. Обдумавши свої слова, Сюзен зрозуміла, що його вразило: слово «вам» вона вимовила так, як казали в старовину. І тихо та трохи розгублено засміялася.

— Моя тітка часто переходить на високу мову. Мій татко теж так робив. Ми перейняли її від секти Древніх, які називали себе Друзями.

— Я знаю. В моїх краях теж досі мешкають Друзі.

— Правда?

— Так… або еге, якщо тобі це більше до вподоби. Мені подобається їхня мова. Надзвичайно мелодійна.

— Тільки не на устах моєї тітоньки, — сказала Сюзен, згадавши сварку через сорочку. — Відповідаю на твоє питання. Так, я, мабуть, за Альянс. Бо за нього був мій татко. Якщо ж ти спитаєш, чи я палка прихильниця Альянсу, то відповім заперечно. Нині про Альянс взагалі мало чути. Здебільшого то чутки й історії, які нам приносять заброди й мандрівні торговці. А тепер, коли нема залізниці… — вона знизала плечима.

— Більшість мешканців вашого містечка, з яким я говорив, думають так само. Проте ваш мер Торін…

— Він не мій мер Торін, — відрізала вона.

— Гаразд, мер баронії Торін надав нам усю допомогу, про яку ми просили, і навіть ту, про яку не просили. Варто мені лише клацнути пальцями, й переді мною з’являється Кімба Раймер.

— Тоді не клацай пальцями, — сказала вона, мимоволі озираючись. Потім спробувала всміхнутись і перевести все на жарт, але їй не дуже добре це вдалося.

— Містяни, рибалки, фермери, ковбої — всі відгукуються про Альянс добре, але без ентузіазму. А от мер, його канцлер і члени Асоціації конярів: Ленґіл, Ґарбер та інші…

— Я їх знаю, — відказала вона.

— Вони дуже активно демонструють свою відданість. Шериф мало не танцює, коли в його присутності згадують Альянс. У кожній вітальні на ранчо нам пропонували випити з меморіального кубка Ельда.

— Випити чого? — збитошно спитала вона. — Пива? Елю? Ґрафу?

— А також вина, віскі й самогону, — додав він, не відповідаючи на її усмішку. — Складається таке враження, ніби нас підштовхують до того, щоб порушити клятву. Це не здається тобі дивним?

— Еге ж. Але зовсім трішки. Це може бути звичайна гембрійська гостинність. У наших краях, коли хтось, особливо молодий чоловік, каже, що він заприсягнувся не пити, всі думають, ніби він капризує чи жартує.

— А ця повна готовність надати підтримку Альянсу поміж скотарів і конярів? Якою вона тобі здається?

— Дивною.

Так і було. По роботі Пат Дельґадо мало не щодня зустрічався з тими землевласниками й конярами, і Сюзен, бігаючи за татом хвостиком усюди, куди він міг її взяти, свого часу чимало їх бачила. Здебільшого вони справляли на неї враження холодних і незворушних людей. Їй важко було уявити, щоб Джон Кройдон чи Джейк Вайт розмахували келихом Артура Ельда, виголошуючи сентиментальний тост… особливо в розпалі дня, коли треба було переганяти й продавати худобу.

Вілл не відводив від неї пильного погляду — наче читав ці думки.

— Мабуть, зараз ти вже не так часто зустрічаєшся з великими людьми, як раніше, — сказав він. — Тобто до смерті батька.

— Авжеж, ні… але хіба шалапути вчаться вимовляти слова з кінця?

Цього разу не обережний осміх, а справжня усмішка засяяла в нього на обличчі. О боги, який він був гарний!

— Гадаю, що ні. Принаймні, не більше, ніж коти міняють свої місця, як каже наше прислів’я. А мер Торін не розмовляє про таких, як ми, в ті хвилини, коли ви лишаєтеся з ним наодинці? Чи я не маю права питати про таке? Мабуть, так.

— Хіба мене таке обходить? — відрубала вона, зухвало скинувши голову, щоб стріпнути косою. — Як мені сказала одна добра людина, я не маю жодного уявлення, що таке пристойність. — Проте зненацька вона зрозуміла, що не так це вже й приємно — бачити, як він опускає погляд і заливається рум’янцем сорому. Вона знала дівчат, які полюбляли дражнити не менше, ніж фліртувати з хлопцями, і то сильно дражнити, але особливої втіхи від цього не відчувала. Авжеж, їй не хотілося заганяти йому в душу пазурі, тож, коли вона знову заговорила, її слова були лагідні й необразливі.

— Я не залишаюся з ним наодинці.

«Ох ти ж і брехуха, — похмуро обізвала вона себе подумки, згадавши, як Торін стиснув її того вечора в коридорі й обмацав груди, як дитина, що лізе в коробку з ласощами, і сказав, що згоряє від бажання її мати. — Ох і брехуха».

— Хай там що, Вілле, але ж вас мало обходить, якої думки про тебе й твоїх друзів Торін, чи не так? Вам доручили певну роботу, от і все. А якщо він вам допомагає, то чом би не прийняти допомогу й не подякувати за неї?

— Бо тут коїться щось дивне, — сказав він, і серйозні, майже грізні нотки в його голосі трохи її збентежили.

— Дивне? З мером? З Асоціацією конярів? Про що ти говориш?

Певний час він пильно дивився на неї, а потім, здавалося, на щось зважився.

— Я довірюся тобі, Сюзен.

— Не впевнена, що мені потрібна твоя довіра, так само, як і твоє кохання.

Він кивнув.

— І все ж, щоб виконати роботу, задля якої мене сюди відрядили, я маю комусь довіряти. Ти можеш це зрозуміти?

Зазирнувши йому у вічі, вона кивнула.

Він підійшов і став коло неї, так близько, що вона майже відчувала тепло його шкіри.

— Подивися вниз. Скажи мені, що ти там бачиш.

Поглянувши туди, куди він показував, вона знизала плечима.

— Крутояр. Такий самий, як завжди, — осміхнулася вона. — І так само прекрасний. Він завжди був моєю найулюбленішою в світі місциною.

— Еге ж, він прекрасний. А що ще ти бачиш?

— Коней і поней. — Вона всміхнулася, щоб показати, що жартує (насправді то був давній жарт її татка), але він не всміхнувся у відповідь. Гарний на вроду, хоробрий (якщо вірити чуткам, що гуляли містом), стрімко рухається і швидко думає. Проте почуттям гумору трохи обділений. Втім, траплялися й гірші вади. Зокрема, хапати дівчину за груди, коли вона цього зовсім не чекає.

— Коней. Так. Але хіба їхня кількість не здається тобі підозрілою? Ти бачила коней на Крутоярі все життя і, авжеж, можеш відповісти не гірше за будь-якого фахівця з Асоціації конярів.

— А ти їм не довіряєш?

— Вони дали нам усе, про що ми просили, і поводяться дружньо, як пси коло обіднього столу. Але так — я їм не довіряю.

— А мені повірив.

Він не зводив з неї погляду своіх прекрасних і небезпечних очей, темніших, ніж у майбутньому, бо тоді їх ще не випалили міріади сонць у плині незліченних днів.

— Я маю комусь довіряти, — повторив він.

Засоромившись, вона опустила очі долу, неначе він докоряв їй у чомусь. Він простягнув руку, взяв її за підборіддя і лагідно змусив на себе подивитися.

— Скільки тут коней? Не поспішай, подумай!

Але тепер, коли він звернув на це її увагу, думати не було потреби. Вона вже давно помітила певні зміни, проте вони відбувалися поступово, тож легко було недогледіти.

— Ні, — зрештою сказала вона. — Їх не стільки, як треба.

— Замало чи забагато? Скільки?

Якусь мить вона мовчала. Потім глибоко вдихнула. Випустила повітря в глибокому зітханні.

— Багато. Їх надто багато.

Стиснувши кулаки, Вілл Деаборн струсонув ними у повітрі на рівні плечей. Його сині очі сяйнули, мов ті електричні ліхтарі, про які розповідав їй дідусь.

— Я так і знав. Знав.

— Скільки там коней? — спитав він.

— Під нами? Чи на всьому Крутоярі?

— Поки що під нами.

Вона дивилася уважно, не маючи жодного наміру рахувати поголів’я. Це не допомагало, а тільки збивало з пантелику. Вона бачила чотири чималі табуни коней (і в кожному їх було щонайменше двадцятеро), що пересувалися зеленою рівниною точнісінько так, як птахи в синьому небі над ними. Було ще дев’ять менших табунів — від октетів до квартетів… кілька пар (вони нагадували їй закоханих, проте того дня, здавалося, все співало їй про кохання)… кілька самітників, здебільшого молодих жеребців, які весело гарцювали…

— Сто шістдесят? — спитав він тихо й невпевнено.

Вона здивовано округлила очі.

— Еге ж. Сто шістдесят. Достоту таку кількість я й хотіла назвати.

— А яка частина Крутояру перед нами? Чверть? Третина?

— Ні, набагато менше, — вона обдарувала його тендітною усмішкою. — Я думаю, ви це й самі знаєте. Це десь приблизно одна шоста відкритих пасовиськ.

— Тобто якщо на кожній шостій частині пасуться сто шістдесят коней, то в сукупності їх буде…

Вона чекала, поки він назве цифру дев’ятсот шістдесят. Він назвав, і вона кивнула. Ще якусь мить він зосереджено дивився на землю і раптом підскочив від несподіванки — Вітер тицьнувся носом йому в поперек. Сюзен довелося затулити рота долонею, щоб не розсміятися. Втім, судячи з того, як нетерпляче він відштовхнув конячий писок, нічого смішного хлопець у цьому не вбачав.

— Як гадаєш, скільки ще коней у стайнях, на дресируванні чи на роботах? — поцікавився він.

— Один на кожного третього з тих, що пасуться внизу. Навздогад.

— Отож, тисяча двісті коней. Усі породисті, мутантів нема.

Вона глянула на нього трохи здивовано.

— Еге ж. У Меджисі майже немає мутантів… власне, як і скрізь у Зовнішніх бароніях.

— У вашої худоби троє з п’яти малюків народжуються нормальними?

— Вони всі народжуються нормальними! Авжеж, час від часу народжується потвора, яку доводиться забивати, але…

— А хіба не одна потвора з кожних п’яти живих новонароджених лошат? Одне з п’яти народжується із… — як про це сказав Ренфру? — зайвими ногами і кишками, що стирчать назовні?

Її вражений погляд був достатньо промовистим.

— Хто тобі таке сказав?

— Ренфру. А ще він мені сказав, що тут, у Меджисі, приблизно п’ятсот сімдесят голів породистих коней.

— Це просто… — вона спантеличено хихотнула. — Просто божевілля якесь! Якби був живий мій тато…

— Але він не живий, — сказав Роланд уже іншим тоном, сухим, як гілка, що ламається під ногами. — Він помер.

Спершу вона ніби не помітила зміни його голосу. А потім десь у глибині її свідомості наче почалося затемнення, і вона вся спохмурніла.

— З моїм татком стався нещасний випадок. Ти розумієш це, Вілле Деаборне? Нещасний випадок. Жахливо сумний, але таке трапляється. Його затоптав кінь. Океан. Френ каже, що Океан побачив у траві змію.

— Френ Ленґіл?

— Еге ж. — Вона зблідла, лише дві дикі рожі яскраво палахкотіли на вилицях, рожеві, як ті, що він посилав їй у букеті з Шимі. — Френ з моїм татком не одну сотню миль подолав. Великими друзями вони не були, бо ж походили з різних прошарків суспільства. Проте вони їздили разом. У мене десь збереглася шапочка, яку Френова дружина зв’язала мені на хрещення. Вони постійно їздили разом. Я не повірю в те, що Френ Ленґіл міг збрехати мені про смерть мого татка… не кажучи вже про те, щоб бути якось до неї причетним.

Але тепер у погляді, який вона кинула на коней, уже прозирав сумнів. Їх багато. Занадто багато. Татко неодмінно б таке помітив. І неодмінно поцікавився б, чиє тавро на чужих конях.

— Так сталося, що Френ Ленґіл і мій друг Стокворт посперечалися щодо коней, — голос Вілла звучав недбало, проте обличчя залишалося серйозним. — Посперечалися за склянками джерельної води, після того як було запропоновано пиво, від якого відмовилися. Вони обговорювали коней так само, як я з Ренфру на вечері в мера Торіна. Коли Річард спитав сея Ленґіла про приблизну кількість коней, той сказав, що їх близько чотирьохсот.

— Нісенітниці.

— Нам теж так здалося, — погодився Вілл.

— А хіба вони не знають, що ви можете порахувати коней, вони ж пасуться на відкритих пасовиськах?

— Вони знають, що ми ще тільки почали, і почали з рибалок. Я певен, вони вважають, що мине не менше місяця, перш ніж ми почнемо доскіпуватися до справ із кіньми. А тим часом вони ставляться до нас із… як би це краще назвати… ну добре, ніяк не називатиму, я не надто товаришую зі словами…. мій друг Артур називає це «доброзичливим презирством». Гадаю, вони не приховують від нас коней і дозволяють їм розгулювати прямісінько перед нашими очима, бо думають, що ми нічого в цьому не тямимо. Або що ми не повіримо власним очам. Мені пощастило, що я зустрівся тут з тобою.

Тільки тому, що я можу краще порахувати тобі коней? Чи ж це єдина причина?

— Але рахувати коней ви врешті-решт будете. Бо, напевно, зараз коні Альянсові потрібні чи не найбільше.

Він якось дивно на неї зиркнув, так, наче вона сказала очевидну річ. Від цього погляду вона знітилася і спитала:

— Що? Що таке?

— Можливо, вони сподіваються, що до того часу, як ми візьмемося за цю сферу діяльності баронії, зайвих коней уже не буде.

— І куди ж вони подінуться?

— Не знаю. Але мені це не подобається. Сюзен, все, про що ми говорили, залишиться між нами, правда ж?

Вона мовчки кивнула. Вона ж не божевільна, щоб розповідати комусь про те, як зустрічалася з Віллом Деаборном, на Крутоярі, без нагляду, в присутності хіба що Вітра і Пілона.

— Може виявитися, що це все дрібниці, не варті уваги, але якщо ні, то така інформація може бути небезпечною.

І ця нитка знову ж таки вела до її татка. Ленґіл сказав їм із тіткою Корд, що Пата скинув із себе і затоптав Океан. І жодна з них не мала жодної підстави сумніватися у його словах. Але тепер виявилося, що Френ Ленґіл безсовісно збрехав Віллові і його друзям, сказавши, що в Меджисі чотириста голів коней.

Вілл повернувся до свого коня, і вона була цьому рада.

Якась частина її єства воліла, щоб він залишився — так і стояв коло неї, а в них над головами бігли хмари, слідом за якими лукою тяглися їхні довгасті тіні, — але треба було повертатися. Надто довго вони пробули тут разом. Звісно, ніщо не віщувало появи сторонніх людей, проте замість заспокоїти, ця думка чомусь змусила її ще більше нервуватися.

Вілл вирівняв стремено, що висіло поряд із держалном списа, забраним у піхви (Вітер тихо заіржав, наче хотів сказати: «Нам уже час їхати»), а потім знову повернувся до неї. Коли його погляд упав на неї, її замлоїло, і думка про ка так наполегливо забриніла в голові, що боротися з нею було несила. Вона намагалася переконати себе, що це лише дим[13] — оманливе відчуття, що це все вже колись було. Але то був не дим. То було відчуття, що після тривалих блукань вона нарешті знайшла дорогу, яку так довго шукала.

— Хочу сказати ще одне. Мені б не хотілося повертатися до початку нашої розмови, але я мушу.

— Ні, — кволо промовила вона. — Не варто повертатися, і так все зрозуміло.

— Я сказав, що кохаю тебе і що ревнував, — уперше за весь час він не володів собою, і його голос затремтів. Вона стривожено помітила, що в його очах стояли сльози. — Але це ще не все. Є щось інше.

— Вілле, я не хочу… — вона наосліп повернулася до свого коня, але він узяв її за плече і повернув до себе. Дотик був не грубий, проте його невблаганність жахала. Сюзен безпорадно підвела на нього погляд і побачила, який він молодий і як далеко він від свого дому. І раптом збагнула, що не зможе довго йому опиратися. Вона бажала його так сильно, що відчувала майже фізичний біль. І ладна була віддати рік свого життя, аби торкнутися долонями до його щік й відчути його шкіру.

— Ти сумуєш за батьком, Сюзен?

— Так, — прошепотіла вона. — Всією душею сумую.

— А я сумую за матір’ю, — він поклав руки на її плечі. Одне око переповнила сльоза, от-от — і скотиться, із другого сльоза вже скотилася, залишивши на щоці срібну доріжку.

— Вона померла?

— Ні. Але дещо сталося. З нею. Чорт! Як мені про це говорити, якщо я навіть не відаю, як про таке можна думати?! В певному сенсі вона померла. Для мене.

— Вілле, це жахливо.

Він кивнув.

— Ніколи не забуду, як вона на мене подивилася, коли ми бачилися востаннє. Цей погляд переслідуватиме мене до самої могили. У ньому було все — сором, любов, надія, і все це переплелося. Сором від того, що я побачив і дізнався про неї, надія на те, що я, можливо, зрозумію і пробачу… — він глибоко вдихнув. — Під час тієї учти, ближче до кінця вечері, Раймер сказав щось смішне. І ви там усі зареготали…

— Якщо я й сміялася, то тільки тому, що не хотіла виглядати білою вороною на загальному тлі, — сказала Сюзен. — Терпіти його не можу. Він інтриган і умишляє зле.

— Ви всі сміялися, а я випадково глянув на інший край столу. Туди, де сиділа Олів Торін. І на якусь мить, лише на мить, мені здалося, що то моя мати. Той самий вираз обличчя, ті самі очі. Це їх я бачив того ранку, коли помилився дверима й часом та застав свою матір з її…

— Припини! — скрикнула вона, вириваючись від нього. Зненацька все в її душі перевернулося, всі ті зав’язки, защіпки й затискачі, якими вона себе стримувала, наче вмить розчинилися в повітрі. — Годі, годі, я не можу чути, як ти про неї говориш!

Вона навпомацки шукала Пілона, проте світ навколо неї вже перетворився на мокрі скляні призми. Вона схлипувала. Він знову пригорнув її за плечі, й у неї більше не було сил опиратися.

— Мені так соромно. Мені так соромно і так лячно, і так шкода. Я забула обличчя свого батька… і… і…

«І мені більше ніколи його не згадати», — хотіла сказати вона, але не встигла, бо він затулив їй рота поцілунком. Спершу вона лише дозволяла себе цілувати… та потім відповіла — жагуче й пристрасно. Ніжно витерла йому великими пальцями сльози, а далі ковзнула долонями до вилиць, бо їй так цього хотілося. Відчуття було неймовірне. Навіть тертя щетини об шкіру було розкішне. Вона обвила руками його шию, пригортала й цілувала його так міцно, як тільки могла, цілувала його там, де вони стояли, — між двома кіньми, які просто перезирнулися і далі щипали собі траву.

Ті поцілунки були наймилішими за все його життя. М’яка поступливість її губ, жагучих, ані на крихту не сором’язливих, а під ними — міцні зубки, аромат її подиху, ніжна лінія її тіла, що притискалося до нього, — усе це будило в ньому незабутні відчуття. Рукою він торкнувся її лівої груді й легенько стис, відчуваючи, як калатає серце Сюзен. Друга рука помандрувала до її волосся і погладила його біля скроні, гладеньке, шовкове. Спогад про те, яким було на дотик її волосся, залишався з ним усе життя.

Та вона знову відсторонилася від нього, палаючи від сорому й пристрасті. Рукою торкнулася своїх губ, припухлих від його поцілунків. Із кутика нижньої губи збігла цівочка крові. Її очі, широко розплющені, намагалися ввібрати в себе кожну рису його обличчя. Груди піднімалися й опадали, наче вона довго бігла. А між ними проходив струм, якого він ще ніколи в житті не відчував. Він біг, як річка, й обпікав, як пічка.

— Не треба більше, — тремтливим голосом сказала вона. — Не треба, будь ласка. Якщо ти справді мене кохаєш, не допускай, щоб я себе знеславила. Я дала обіцянку. По тому, як я її виконаю, в нас може бути все, що захочеш… якщо я буду тобі потрібна така…

— Я чекатиму вічно, — лагідно запевнив він, — і зроблю все, що забажаєш, тільки не вимагай від мене, щоб я відійшов убік і дивився, як ти підеш із іншим чоловіком.

— Якщо ти кохаєш мене, то йди. Благаю тебе, Вілле!

— Ще один поцілунок — і я піду.

Вона з готовністю ступила вперед, довірливо підставляючи йому обличчя. І він збагнув, що зараз може зробити з нею все, що заманеться. Вона більше не володіла собою, принаймні, тієї миті. Оволодіти нею він міг. Якби захотів, він міг зробити з нею те, що зробив Мартен з його матір’ю.

І від думки про це його пристрасть розпалася на друзки, розлетілася на жарини, що впали яскравим дощем і поодинці вичахли, даючи дорогу спустошенню й пітьмі. Батькове смирення

(Я це знаю вже два роки)

було по-своєму найгіршим з усього, що сталося з ним упродовж того року. Як міг він закохатися в цю дівчину — та що там, у будь-яку дівчину — в світі, де, здавалося, вкрай необхідно було вчиняти такі злочини проти свого серця, і вчиняти не раз?

І все одно він її кохав.

Замість пристрасно її поцілувати він легенько торкнувся губами кутика її рота, де щойно збігала цівка крові. Поцілував, відчуваючи солоний присмак — як його власні сльози. Потім заплющив очі. І здригнувся, коли її рука погладила йому потилицю.

— Нізащо в світі я б не скривдила Олів Торін, — прошепотіла вона йому на вухо. — Не скривдила б так само, як і тебе, Вілле. Я не розуміла, що дію, але тепер уже пізно приводити все до пуття. Але дякую тобі за те… за те, що ти не взяв те, що міг узяти. Я завжди тебе пам’ятатиму. Пам’ятатиму твої поцілунки. Це найліпше, що сталося зі мною за все життя. Це було так, наче на землю спустився рай.

— Я теж буду пам’ятати. — Він дивився, як вона сідає в сідло, і згадав ніч їхньої зустрічі, коли її білі ніжки промайнули в темряві. І збагнув, що не може її відпустити. Він потягнувся до неї, торкнувся її чобота.

— Сюзен…

— Ні. Благаю.

І він відступив. Здався.

— Нехай це буде нашою таємницею, — попросила вона. — Так?

— Еге ж.

Ця відповідь викликала в неї усмішку, але усмішка була сумною.

— Відтепер не наближайся до мене, Вілле. Благаю. І я триматимуся осторонь від тебе.

— Якщо зможемо, — поміркувавши, відказав він.

— Ми мусимо, Вілле, мусимо.

І вона помчала геть. А Роланд стояв біля стремена Вітра і дивився, як вона іде геть. Вона вже зникла за обрієм, а він усе стояв та дивився.

Коли пан Стокворт і пан Гіт (у котрого до луки сідла досі було прив’язано той ідіотський пташиний череп) неквапливим кроком проїхали повз в’язницю, що слугувала також офісом для шерифа, шериф Ейвері, помічник Дейв і помічник Джордж Ріґінс саме сиділи на ґанку. П’ятнадцять хвилин тому прокалатав полуденний дзвін, і шериф вирішив, що гості міста прямують на обід, до «Мілбенку» чи, можливо, до «Раю», де подавали цілком пристойні обіди. Брутерботи й таке інше. Ні, Ейвері полюбляв щось більш посутнє: половину курки, наприклад, або яловиче стегно.

Пан Гіт помахав їм рукою і розплився в усмішці.

— Доброго дня, джентльмени! Довгих днів! Ніжних вітрів! Лагідних сієст!

У відповідь вони теж помахали і повсміхалися. А коли друзі зникли з поля зору, Дейв сказав:

— Вони цілий ранок стирчали на пірсі, рахували неводи. Неводи! Вам у таке віриться?

— Так-сер, — озвався шериф Ейвері, припіднімаючи одну сідницю й гучно випускаючи передобідні гази. — Так-сер, віриться. Еге ж.

— Якби не те, як вони обскакали Джонасових парубків, я б подумав, що це зграя йолопів, — докинув Джордж.

— А їм би було по цимбалах, — сказав Ейвері, глипнувши на Дейва, котрий крутив у руках монокля і невідривно дивився у той бік, куди подалися хлопці. У місті за цими дітками з Альянсу вже закріпилося прізвисько «Маленьких мисливців за трунами», Але Ейвері не знав, що про них думати. Вогонь сварки між ними й Тортовими крутими хлопами він загасив, і навіть отримав за це від Раймера золотий. Та що думати — не знав.

— Того дня, коли вони тут з’явилися, — сказав він, звертаючись до Дейва, — ти вирішив, що впоратися з ними — раз плюнути. Що тепер скажеш?

— Тепер? — Дейв крутонув монокль востаннє, потім вставив його в око і зиркнув крізь нього на шерифа. — Тепер я думаю, що плювати доведеться не раз. Вони виявилися крутішими, ніж здавалося на перший погляд.

«Авжеж, — подумав Ейвері. — Та, хвала богам, крутий — ще не розумний. Атож, хвала богам».

— Я голодний, мов віл, — повідомив він, підводячись. Потім, нахилившись, вперся руками в коліна і вдруге дав задом залп. Дейв і Джордж перезирнулися, а Джордж ще й помахав у себе перед носом рукою, розганяючи повітря. Шериф баронії Геркімер Ейвері випростався, і на обличчі в нього було написано полегшення і приємне передчуття насолоди від обіду.

— Трохи місця собі звільнив, — пояснив він. — Ходімо, хлопці, чогось перехопимо.

Навіть захід сонця не зміг прикрасити жалюгідний краєвид, що відкривався з ґанку бараків Смуги К. Саму будівлю, єдину вцілілу з цілого маєтку (крім хижки кухаря й стайні), було зведено в формі літери L, а з внутрішнього боку коротшого крила прибудовано ганок. Для них залишили рівно стільки стільців, скількох вони потребували: точніше, два потрісканих крісла-гойдалки і дерев’яний ящик з нашвидкуруч прибитою до нього хиткою дошкою, що мала слугувати спинкою.

Того вечора Алан сидів у кріслі, а Катберт — на ящику, який, здавалося, припав йому до душі. З поруччя на втоптане подвір’я і вигорілу садибу Ґарберів дивився порожніми очима вартовий.

Алан почувався смертельно втомленим. Вони обидва освіжилися в струмку, що протікав біля західного краю угідь, проте йому досі здавалося, що від нього тхне рибою і водоростями. Весь той день вони рахували неводи. Важкої роботи він не боявся, навіть якщо вона була нудною й монотонною. Йому не подобалася безглузда робота. А їхня робота саме такою і була — безглуздою. Гембрі поділялося на дві частини: рибальську і конярську. І серед рибалок їм шукати було нічого — вони збагнули це через три тижні. Відповіді треба було шукати на Крутоярі, в бік якого вони поки що намагалися навіть не дивитися. Бо так наказав Роланд.

Налетів шквал, принісши їм тихе верескливе бурчання тонкоходу.

— Який огидний звук, ненавиджу його, — сказав Алан.

— Еге ж, — тільки й відповів Катберт, напрочуд мовчазний і заглиблений у свої думки. Тепер вони всі так розмовляли, не говорячи вже про інші місцеві приказки. Ален побоювався, що Гембрі ще довго залишатиметься в них на язиках, навіть коли з чобіт зітреться пилюка гембрійських доріг.

За їхніми спинами, де були двері до барака, долинув приємніший звук — туркотіння голубів. А потім вони почули за бічною стіною барака звук, якого потай від самих себе чекали весь вечір, поки сиділи на ґанку й милувалися заходом сонця. Стукіт кінських копит. Вітрових.

З-за рогу з’явився Роланд. Він їхав легко і граційно, проте було в ньому щось таке, від чого в Алана з’явилося недобре передчуття. Передвістя лихого. У повітрі затріпотіло крильми, звідкись узялася темна фігурка, і зненацька на Роландове плече опустився птах.

Він не здригнувся від несподіванки і не повернув голову. Просто під’їхав до поруччя й зупинився, виставляючи вперед руку.

— Хайл, — тихо сказав він, і голуб подріботів по руці йому на долоню. До ноги у птаха було прив’язано капсулу. Знявши її, Роланд вийняв зсередини крихітний і міцно скручений клаптик паперу. Другою рукою відпустив голуба.

— Хайл, — мовив Алан, і собі виставляючи руку вперед. Голуб слухняно пурхнув до нього. Поки Роланд злазив з коня, Алан відніс голуба в барак, де під відчиненим вікном стояли клітки. Відкривши ту з них, що була посередині, він запустив туди голуба. Інший голуб, що сидів у клітці, скочив йому на долоню. Алан причинив дверцята клітки, закрив її засувкою, перетнув кімнату і підняв подушку на ліжку Берта. Там лежав лляний конверт, у якому вони зберігали чисті папірці і крихітну ручку. Алан узяв один папірець і ручку (всередині вона мала власну маленьку чорнильницю, тож опускати її в чорнило не було потреби) та повернувся на ганок, де Роланд із Катбертом вивчали коротке послання, яке голуб приніс їм з Ґілеаду. Воно складалося з рядка крихітних геометричних фігур:

— Що там написано? — знемагаючи від нетерплячки, спитав Алан. Шифр досить простий, але він був неспроможний вивчити його напам’ять чи отак, сходу, як це робили Роланд і Берт, прочитати. Аланові таланти — його вміння йти по сліду, його прозріння — були іншого гатунку.

— «Фарсон рухається на схід, — прочитав Катберт, — війська розділилися на велике і одне мале. Чи ви бачите щось незвичне». — Він мало не ображено глипнув на Роланда. — Тобто? Що мається на увазі під «чимось незвичним»?

Роланд похитав головою — він теж цього не знав. Та й мав сумнів, що це відомо тим, хто відправив їм це послання, тим людям, серед яких майже стовідсотково був його батько.

Алан простягнув Катбертові папірець і ручку. Одним пальцем Берт погладив по голівці голуба, і той відповів тихим туркотінням та стріпнув крилами, наче йому вже кортіло летіти на захід.

— Що писати? — спитав Катберт. — Те саме?

Роланд кивнув.

— Але ж ми бачили незвичні речі! — запротестував Алан. — І ми знаємо, що тут коїться щось дивне! Коні… а на тому маленькому ранчо, що на півдні… не пригадую його назви…

— «Рокінг Ейч», — допоміг Катберт.

— Еге ж, «Рокінг Ейч». Там воли. Воли! О боги, я ніколи не бачив волів, хіба що на малюнках у одній книжці!

— Тебе ніхто не бачив, коли ти дивився на них? — стривожився Роланд.

Алан нетерпляче знизав плечима.

— Не думаю. Хоча погоничі там були. Троє, а може, четверо.

— Четверо, — тихо мовив Катберт.

— …але на нас вони уваги не звертали. Вони не надто на нас зважають, думають, що ми далі свого носа не бачимо.

— Так і має бути надалі, — Роланд переводив погляд з одного на іншого, проте його вираз здавався неуважним, неначе думками він витав десь далеко. Він повернувся, щоб подивитися на захід сонця, і Алан помітив щось на комірі його сорочки. Блискавичним і невловним жестом він простягнув руку й зняв це так, що навіть сам Роланд не відчув. «А Берт би так не зміг», — з неабиякою гордістю за себе подумав Алан.

— Еге ж, але…

— Те саме послання, — наказав Роланд, потім сів на горішню сходинку і втупився поглядом у вечірню червінь на заході. — Майте терпіння, панове Річард Стокворт і Артур Гіт. Щось нам відомо, про щось ми підозрюємо. Але подумайте самі: чи піде Джон Фарсон у таку далечінь, щоб запастись кіньми? Я чомусь сумніваюся в цьому. Я не впевнений. Звісно, коні — цінні, еге ж, так і є… проте я сумніваюся. Тож поки що чекаймо.

— Ну добре, добре, те саме — то те саме. — Катберт розгладив клаптик паперу на поруччі й написав на ньому короткий ряд символів. Це повідомлення Алан зміг прочитати одразу, бо вже бачив цю послідовність, відколи вони приїхали до Гембрі. — «Повідомлення отримано. З нами все гаразд. Доповідати поки нема про що».

Записку вклали до капсули й прикріпили до лапки голуба. Спустившись униз сходами, Алан став біля коня, який досі нетерпляче чекав, коли з нього знімуть сідло, і спрямував голуба до сонця, що вже майже закотилося за обрій.

— Хайл!

Голуб пурхнув у повітря, і за мить його вже не було видно. Тільки стріпнула крилами темна тінь на тлі багряного неба, та й зникла з очей.

А Роланд все сидів і дивився, і з його обличчя не сходив замріяний вираз. І Алан засумнівався в тому, що Роланд прийняв правильне рішення. Засумнівався вперше в житті. Він і гадки ніколи не мав, що таке взагалі можливо.

— Роланде?

— Гммм? — як людина, яку розбудили з глибокого сну.

— Хочеш, я зніму з нього сідло? — він кивнув у бік Вітра. — І обітру.

Відповіді не було довго. Алан уже збирався спитати вдруге, але Роланд нарешті відповів:

— Ні. Я сам. Ще хвилину-дві посиджу, — і далі дивився на сонце.

Алан піднявся на ґанок і сів у крісло. Берт повернувся на своє місце на ящику. Тепер вони сиділи за спиною в Роланда, і Катберт питально зиркнув на Алана, звівши дашком брови.

Замість відповіді Алан передав йому те, що зняв у Роланда з комірця. Попри те, що вже сутеніло, Катберт легко взяв цю тонку річ пальцями, не намацуючи, адже в нього були очі стрільця.

То була довга волосина кольору золотої нитки. З Бертового виразу обличчя він здогадався, що Берт знає, з чиєї голови вона впала. З дня своєї появи у Гембрі вони не бачили жодної іншої дівчини з довгим білявим волоссям. Хлопці зустрілися поглядами. У Бертових очах Алан побачив збентеження і сміх, і того, і того порівну.

Катберт Олґуд підніс вказівний палець до скроні і вдав, що тисне на курок.

Алан кивнув.

Сидячи на сходах спиною до них, Роланд, як і раніше, замріяними очима дивився на захід сонця.

Розділ VIІІ ПІД МІСЯЦЕМ-ТОРГОВЦЕМ

Містечко Рітці лежало за чотириста миль на заході від Меджису. Рой Діпейп добувся до нього за три дні до того, як у небі зійшов повний Місяць-Торговець, що його деякі ще називали Місяцем пізнього літа, а залишив на день пізніше.

Насправді Рітці було жалюгідною дірою на східному схилі гір Ві-Кастіс, за п’ятдесят миль від розлому Ві-Кастіс. Одна-єдина вуличка цього селища зараз була поорана глибокими борознами від коліс і щонайбільше через три дні після того, як починалися осінні бурі, перетворювалася на озеро багнюки. Там було дві крамниці: «Ведмідь і черепаха», де торгували різним дрібним крамом і куди гірникам забороняла заходити компанія Ві-Кастіс, і крамниця компанії, куди ніхто, крім замазур, не хотів потикати носа. Ще була в’язниця, що також слугувала міською залою зібрань, перед якою стояло щось незрозуміле: чи то млин, чи то шибениця. Кожен із шести шинків був брудніший, гидкіший і небезпечніший за попередній.

Рітці нагадувало бридку голову, похилену між двома сутулими плечима пагорбів. Над містечком на півдні виднілися жебрацькі хижі, де Компанія оселила шахтарів. Кожен подих вітру доносив смердючі випари їхнього спільного нужника. На півночі були самі шахти: небезпечні колодязі з розпірками, що спускалися вниз на п’ятдесят футів, а потім розходилися на кшталт жадібних пальців, що тягнуться по золото, срібло і вряди-годи — по рубіни. Зовні то були лише діри, вирубані в голій кам’янистій землі, діри, схожі на провалля очниць, і біля кожної було навалено кучугури видобутої породи.

Колись тут працювали шукачі, але їх витіснила компанія «Ві-Кастіс». Діпейпу було все про це відомо, адже Великі мисливці за трунами брали в цьому безпосередню участь. То було одразу після їхнього знайомства з Джонасом і Рейнолдзом. Свої татуювання на руках вони поробили неподалік, у містечку Вінд, ще гіршій дірі, ніж Рітці. Як давно це було? Він не міг згадати точно, хоча йому самому здавалося, що це простіше простого. Але коли йшлося про спогади минулого, Діпейп часто почувався непевно. Не міг навіть згадати, скільки йому років. Бо світ зрушив з місця, і час тепер плинув інакше. Він став мінливий.

Та про одне він не зміг би забути за жодних обставин. Щоразу, коли він вдаряв об щось пальця, різкий спалах болю освіжав йому пам’ять. Нагадував про обіцянку, яку Діпейп дав самому собі. Обіцянку прикінчити Деаборна, Стокворта й Гіта, побачити, як їхні мертві тіла лежать у ряд, як паперові ляльки, рука до руки. Він мав намір підготувати ту частину свого тіла, яка останні три тижні так нудьгувала за Її Милістю, і поливати з неї їхні мертві обличчя. Більшу частину рідини він планував залишити для Артура Гіта з Ґілеаду, Новий Ханаан. Те ходяче сміхотливе торохкало мало серйозні претензії на поливання.

Діпейп проїхав до кінця єдиної в Рітці вулиці, піднявся першим схилом і на його верхівці зупинився, щоб іще раз кинути погляд на містечко. Минулої ночі, коли він розмовляв зі старим сволоцюгою позаду бару Геттіґана, у Рітці стояв гамір. Але зараз, о сьомій годині ранку, містечко наче вимерло: воно здавалося таким самим примарним, як і Місяць-Торговець, що досі висів у небі над сплюндрованими пагорбами. Але гуркіт у шахтах він чув. Ще б пак. Там гуркотіло сім днів на тиждень. Злим немає спочинку… а себе він теж зараховував до злих. Він грубо, як завжди, потягнув коня на вуздечку, пришпорив його й попрямував на схід, дорогою думаючи про старого сволоцюгу. Він чесно обійшовся зі старим — пообіцяв йому винагороду і заплатив за отриману інформацію.

— Атож, — сказав Діпейп, і скельця його окулярів блиснули у вранішньому сонці (рідко випадала така днина, коли вранці його не мучило похмілля, тож настрій у нього був нині пречудовий). — Старому пердуну нема на що скаржитися.

Відстежити, якою дорогою приїхали до них малі гультяї, було для Діпейпа неважко. Виявилося, що від самого Нового Ханаану вони їхали на схід Великим Шляхом і їх пам’ятали в кожному містечку, де вони зупинялися. Помічали навіть тоді, коли вони просто проїжджали, не спиняючись. А чом би й ні? Молоді люди на гарних конях, на обличчях жодних шрамів, жодних татуювань на руках, гарний одяг, дорогі капелюхи. Особливо добре їх запам’ятовували в трактирах і заїжджих дворах, де вони спинялися на відпочинок, але міцної випивки не замовляли: ні пива, ні ґрафу. Так, їх запам’ятовували. Хлопці на дорозі, хлопці, що мало не вилискували. Такі хлопці, наче вони прибули прямісінько з колишніх, кращих часів.

«Я сцятиму їм в обличчя, — їдучи, думав Діпейп. — Усім по черзі. А останньому — містерові Артуру „Ги-ги“ Гіту. Для тебе стане стільки теплої рідини, що ти в ній захлинешся. Хоча ні, не захлинешся, бо все одно ти вже будеш на тій галявині, де закінчується земний шлях».

Так, їх помічали, але цього було не досить. Якби він повернувся до Гембрі, маючи на руках лише цю інформацію, Джонас би точно відстрелив йому носа. І по заслузі. «Може, вони й багатенькі хлопчики, але це не вся правда про них», сказав собі Діпейп. Питання тільки в тому, яку ще правду про себе вони приховують? І нарешті, в жалюгідному містечку Рітці, де тхнуло лайном і сіркою, він розкопав правду. Можливо, не всю, але її цілком вистачило, щоб Діпейп розвернув коня і поїхав назад, перш ніж опиниться в тому триклятому Новому Ханаані.

Перш ніж зазирнути до Геттіґана, він обійшов іще два шинки і в обох похлебтав розбавленого водою пива. І все ж він замовив іще одне розведене водою пиво і приготувався розговорити власника бару. Але не встиг він потрусити яблуньку, як яблучко вже впало йому до руки.

То був голос старого (старого сволоцюги), пронизливий, огидний — голос, здавалося, притаманний лише старим сволоцюгам. Він заговорив про давніші часи, як це зазвичай роблять старі, і про те, як світ зрушив з місця і як усе було інакше, коли він був молодий. Але потім у його монолозі прослизнуло щось таке, від чого Діпейп одразу нашорошив вуха: щось про те, що старі часи, можливо, повернуться, бо ж не так давно, якихось два місяці тому, він бачив трьох молодих паничів і навіть купив одному випити, хоч то й був лише огидний газований напій.

— Та ти ж не відрізниш молодого лорда від молодого пьорда, — сказала чарівна панянка, в чиєму роті лишилося ціле багатство: аж чотири зуба.

Бар вибухнув реготом. Старий сволоцюга ображено зиркав довкола.

— Та знаю, знаю. Я забув більше, ніж будь-хто з вас зможе запам’ятати, ясно вам? Принаймні один з тих молодих паничів походив з лінії Ельда, бо в його обличчі я побачив його батька… так, як оце зараз бачу твої обвислі цицьки, Джоліно. — А потім старий сволоцюга зробив щось таке, від чого Діпейп його навіть поважати почав. Він узяв рештки свого пива і вилив їх хвойді за пазуху. Розлюченого крику дівки не змогли притлумити навіть верески реготу, якими аудиторія вітала цю подію, і крики старого, коли повія заходилася товкти його по пиці й гамселити по плечах. Спершу він лише обурено відгавкувався, але потім, коли шльондра вхопила пивного кухля, з якого пив старий сволоцюга, і розтрощила об його голову, крики переросли у квиління від болю. По щоці старого потекла кров, до якої домішувалися водянисті шмарклі пива.

— Геть звідси! — заверещала дівка і штурхонула його до дверей. Доповнили картину кілька вагомих стусанів од відвідувачів закладу — шахтарів (у суперечці вони переходили з одного боку на інший так само легко, як міняє напрями вітер). — І не повертайся сюди! Я чую, як від тебе тхне зіллям, старий пердуне! Вимітайся і прихопи з собою свої історійки про старі-добрі часи й молодих лордів!

Таким чином старого сволоцюгу відпровадили через усю залу, повз трубача, який своєю грою на інструменті розважав відвідувачів Гетгіґана (цей молодий музикант у котелку примудрився й собі штурхонути старого сволоцюгу в зад, обтягнений запилюженими штаньми, ні на ноту не збившись із мелодії «Грайте, дами, грайте»), і через стулкові двері викинули на вулицю, де він упав обличчям у багнюку.

Діпейп, не кваплячись, пішов слідом за ним і допоміг підвестися. Водночас він відчув, що з рота старого тхне чимось ядучим, але не пивом, і побачив промовисті зеленаві плями в кутках його рота. Так, зілля. Мабуть, старий сволоцюга лише почав його жувати (як завжди, причина була одна: чортове зілля вільно росло на пагорбах, на відміну від пива й віскі, які треба було купувати), але з початком стрімко наближався й кінець.

— Вони не поважають старих, — прохрипів сволоцюга. — І не розуміють.

— Еге ж, вони такі, — підтакнув Діпейп. Він досі не позбувся говірки узбережжя і Крутояру.

Старий сволоцюга стояв, похитуючись, дивився на того, хто допоміг йому підвестися, і марно намагався витерти кров, що юшила по його зморшкуватих щоках з розбитої голови.

— Синку, в тебе не знайдеться трохи грошенят на випивку? Згадай лице свого батька і дай мені на одну маленьку склянку!

— Старий, я тобі не благодійник, — відказав Діпейп, — але ти можеш заробити собі на випивку. Відійдімо туди, до моєї контори, і побалакаймо.

Він відвів старого на хідник, ліворуч від чорних стулкових дверей з прорізами золотистого світла, що лилося вгорі та внизу. Дочекався, поки повз них пройде трійця гірників, які щосили горлали пісню (Полюбив я дівку… худу й високу… у неї довгі руки… і блакитне око), а потім, притримуючи старого сволоцюгу за лікоть, повів його в завулок між баром Геттіґана і поховальним бюро, яке розташовувалося навпроти. Для декого, подумав Діпейп, візит до Рітці міг дорівнювати закупівлі всіх необхідних товарів у одній крамниці: випив, отримав кулю в лоба, ліг у труну в сусідньому закладі.

— Твоя контора, — гигикнув старий шкарбан, коли Діпейп повів його на дальній край до паркану, збитого з дошок, під яким було навалено кучугури сміття. Подих вітру доніс до його ніздрів сморід сірки й карболки з шахт. Праворуч, крізь бічну стіну бару Геттігана, лунав гамір п’яної сварки. — Це ти добре сказав.

— Еге ж, моя контора.

Старий витріщався на нього в світлі місяця, що плив у вузькому прорізі неба над завулком.

— Ти з Меджису? Чи Тепачі?

— Може, так, а може, й ні.

— Я тебе знаю? — Щоб придивитися пильніше, старий сволоцюга став навшпиньки, наче жадаючи поцілунку. Пхе, гидота.

Діпейп відштовхнув його од себе.

— Тримайся подалі, батьку. — Втім, у душі він збадьорився. Вони з Джонасом і Рейнолдзом уже були в цьому містечку раніше, і якщо старий запам’ятав його в обличчя, то навряд чи він меле дурниці про хлопців, яких бачив не так давно.

— Розкажи мені про трьох лордів, батьку, — Діпейп постукав по стіні бару. — Тим пиякам начхати, а от мені цікаво.

Старий сволоцюга зиркнув на нього каламутним оком, ніби оцінюючи.

— А для мене дзвінкої монети не знайдеться?

— Атож, — сказав Діпейп. — Якщо розповіси мені те, що я хочу почути, отримаєш монету.

— Золотом?

— Розкажеш — подивимося.

— Ні, сер. Гроші вперед.

Грубо вхопивши старого за руку, Діпейп розвернув його і притис його руку зморшкуватим зап’ястком до худих лопаток.

— Не грайся зі мною, батьку, бо зламаю тобі руку.

— Відпусти! — задихнувшись, заволав старий сволоцюга. — Я вірю в твою щедрість, сер, у тебе щедре лице! Так! Так і є!

Діпейп його відпустив. Старий сволоцюга налякано зиркнув на нього, потираючи плече. У світлі місяця кров, що висихала в нього на щоці, здавалася чорнющою.

— Їх було троє, — сказав старий. — Троє шляхетних парубків.

— Парубків чи лордів? Думай, батьку.

Старий сволоцюга глибоко замислився над питанням. Удар у голову, нічне повітря і викручена рука начебто протверезили його, принаймні тимчасово.

— І те, і друге, гадаю, — нарешті мовив він. — Один точно був лордом, хоч ті покидьки мені й не повірили. Бо я бачив його батька, а в його батька були револьвери. Не такі мізерні, як оце у тебе… перепрошую на слові, бо знаю, що в наші дні це найліпше, що можна знайти… у того були справжні револьвери. Такі, як у ті часи, коли мій батько був малим. Великі такі револьвери, і руків’я в них були з сандалового дерева.

Діпейп жадібно слухав старого, відчуваючи, як у душі наростає збудження… а разом з тим — якийсь благоговійний трепет. «Вони поводилися, як стрільці», — сказав того вечора Джонас. А коли Рейнолдз запротестував, що вони, мовляв, ще занадто молоді для цього, Джонас відповів, що вони можуть бути молодшими стрільцями — учнями. Тепер скидалося на те, що головний мав слушність.

— Руків’я з сандалового дерева? — недовірливо перепитав він. — Батьку, а ти нічого не наплутав?

— Ні, — побачивши, як хвилюється його співрозмовник, старий помітно збадьорився.

— Тобто стрілець. У батька того молодика були великі стволи.

— Угу, стрілець. Один із останніх лордів. Зараз їхній рід помалу зникає, а от мій батько добре його знав. Стівен Дескейн з Ґілеаду. Стівен, син Генрі.

— А той, кого ти бачив не так давно, був…

— Його син. Онук Генрі Високого. Решта теж мали шляхетний вигляд, як у лордів, але той, кого я бачив, походив прямісінько від Артура Ельда. Зуб даю. Я ще не заробив свою монету?

Діпейп хотів було відповісти ствердно, та потім збагнув, що він досі не знає, про якого з трьох парубків веде мову старий.

— Троє молодиків. Троє шляхетного роду. А револьвери в них були?

— Тільки не там, де їх могли побачити місцеві лайнокопи, — сказав старий сволоцюга й огидно зареготав. — Але пушки в них були, це точно. Може, сховані десь у лахах. Зуб даю.

— Еге ж. Троє парубків, і один із них — син лорда. Стрільця, як ти кажеш. Стівена з Ґілеаду. — Це ім’я було йому знайоме, о, так.

— Стівена Дескейна з Ґілеаду.

— А як його звали, цього молодого лорда?

Старий сволоцюга стривожено скривився, силкуючись згадати.

— Дірфілд? Дірстайн? Я не пам’ятаю точно…

— Все, я зрозумів. А ти заробив свій метал.

— Справді? — старий сволоцюга знову нахилився так близько, що стало чутно його подих, нудотно-солодкий від зілля. — Золото чи срібло? Що саме, друже?

— Свинець, — відповів Діпейп. Витяг із кобури револьвера і всадив старому дві кулі в груди. Насправді то була послуга з його боку.

Тепер він повертався до Меджису. Без зупинок у кожному задуп’ї і розпитування подорож буде короткою.

Десь у нього над головою затріпотіли крила. На скелю, ніби бажаючи спочити, сів темно-сірий голуб з білою смужкою на шиї. Цікава пташка, подумав Діпейп. Точно не дика. Чиясь домашня? Йому важко було уявити, щоб у цій частині світу хтось міг тримати вдома якусь тварину, крім напівоскаженілого пса, щоб відлякувати крадіїв (хоча що в цих людей було красти, Діпейп не мав жодного уявлення). Але все можливо. Хай там як, а смажений голуб на вечерю — це зовсім непогано.

Діпейп дістав револьвера, але не встиг звести курок, як голуб знявся на крило й полетів на схід. Діпейп вистрелив йому навздогін — сподівався на удачу. Але фортуна відвернулася від нього. Голуб трохи знизився, та потім вирівняв свій курс і полетів у той бік, куди прямував сам Діпейп. Якусь мить він просто сидів на коні, не надто переймаючись через невдачу. Зрештою, Джонас буде задоволений його знахідками, а це головне.

Потім він пришпорив коня і пустився легким галопом на схід Річковим Шляхом баронії в бік Меджису, туди, де чекали хлопчики, які виставили його йолопом. Ким би вони не були — лордами, синами стрільців, ким завгодно, — але смерть навіть таких як вони не оминала. Як, поза сумнівом, сказав би старий сволоцюга, якби був живий: світ зрушив з місця.

Увечері, три дні по тому, як Рой Діпейп виїхав з Рітці й спрямував коня назад до Гембрі, Роланд, Катберт і Алан їхали на північний захід від містечка. Спершу вони спустилися схилом Крутояру, проїхалися нічиєю землею, яку мешканці Гембрі називали Поганою Травою, і виїхали на необроблену землю пустиря. На відкритому просторі було легко спостерегти, що попереду стирчать обвітрені скелі, посередині яких проходила вузька щілина, дуже подібна до жіночої. Її краї були такі гострі, що, здавалося, її вирубав у скелях сокирою якийсь сердитий бог.

Між Крутояром і скелями було близько шести миль. Подолавши три чверті шляху, вони проминули єдиний орієнтир рівнин: то була скеля, що нагадувала палець, зігнутий у першій кісточці. Під нею був невеличкий клапоть дерену. Коли Катберт улюлюкнув, щоб почути, як голос відлунює від скель, що бовваніли попереду, з трави з криком вискочила зграйка пухнастиків-шалапутів і помчала на південний схід, до Крутояру.

— Це Скеля Вішальників, — сказав Роланд. — Під нею є джерело. Кажуть, єдине в цих краях.

От і вся розмова, що точилася між ними впродовж тієї поїздки. Але судячи з того, як перезирнулися за Роландовою спиною Катберт із Аланом, їм вочевидь відлягло від серця. Протягом останніх трьох тижнів, поки спливало літо, вони товкли воду в ступі. Роланд весь час наголошував, що вони мають зачекати, мають приділяти дуже багато уваги речам, які були того не варті, тим часом бічним зором рахуючи вартісніші речі. Але жоден з його друзів не довіряв Роландові в ті дні, бо довкола нього витав дух мрійливості й відстороненості, огортаючи його, як своєрідний різновид плаща Клая Рейнолдза. Між собою вони це не обговорювали, та й потреби такої не було. Обидва знали, що втраплять у надзвичайно велику халепу, якщо Роланд надумав упадати за гарненькою дівчиною, що мала стати наложницею мера Торіна. А білява волосина могла належати тільки їй і нікому іншому. Але Роланд не чепурився і світлих волосин на його комірцях вони більше не знаходили. А сьогодні він узагалі був навіть схожий сам на себе — наче зняв плащ неуважності. Хоч, імовірно, лише на деякий час. А якщо їм пощастить, то назавжди. Нічого іншого, крім як чекати й спостерігати, їм не лишалося. Зрештою ка скаже своє вирішальне слово. Так було завжди, і так буде тепер.

Коли до скель залишалося не більше милі, сильний морський вітер, що дмухав їм у спини впродовж усієї поїздки, раптово вщух, і з ущелини Каньйону Петлі долинув низький атональний вереск. Алан, скривившись, наче скуштував кислющий фрукт, осадив коня. Перед його внутрішнім зором постала лише одна картина: гострі камінці стискає й перетирає чиясь міцна рука. Над каньйоном уже кружляли кані, принаджені звуком.

— Вартовому це не подобається, Вілле, — сказав Катберт, стукаючи кісточками пальців по пташиному черепу. — Та й мені не вельми. Нащо ми сюди приїхали?

— Щоб рахувати, — відповів Роланд. — Нас вирядили все рахувати і за всім спостерігати, а тут є що порахувати й подивитися.

— О, так, — погодився Катберт. Йому насилу вдавалося стримувати коня, наляканого скреготом тонкоходу. — Шістсот чотирнадцять рибальських неводів, сімсот десять маленьких човнів, двісті чотирнадцять великих, сімдесят нічиїх волів, а на півночі міста один тонкохід. Що б то, в біса, не було.

— Саме це ми і з’ясуємо, — мовив Роланд.

Вони поїхали на звук. Жодному з них він не подобався, але ніхто не збирався повертати коня. Вони вже подолали значну відстань, до того ж це була їхня робота — Роланд мав слушність. А ще їх розбирала звичайнісінька цікавість.

Як і казала Роландові Сюзен, вхід до каньйону було завалено гіллям. З надходженням осені воно пожухне, проте зараз на гілляках ще зеленіло листя, ускладнюючи огляд. Посередині кучугури сміття проходила стежка, проте вона була завузька для коней (а втім, вони все одно навряд чи захотіли б туди заходити). У присмерковому світлі Роланд не міг роздивитися анічогісінько.

— То як, заходимо? — спитав Катберт. — Нехай Ангел-Записувач десь у себе зазначить, що я проти, але бунту не здіймаю.

Роланд не мав ані найменшого наміру вести їх крізь загату туди, де було джерело звуку. Бо про тонкохід він досі мав лише приблизне уявлення. За останні кілька тижнів він порозпитував про нього людей, але жодної більш-менш переконливої відповіді не отримав. «Я б на вашому місці тримався від нього подалі», — от і все, що порадив їм шериф Ейвері. Тож єдину корисну інформацію він здобув від Сюзен тієї ночі, коли вперше її побачив.

— Вгамуйся, Берте. Всередину ми не підемо.

— Добре, — тихо й полегшено мовив Алан, і Роланд посміхнувся.

Лівим боком каньйону вгору бігла крута й вузька стежина, але нею можна було обережно вибратися нагору. Вони пішли втрьох вервечкою. В одному місці зупинилися, щоб розчистити стежку від завалу каміння. Шматки сланцюватої глини і роговика полетіли в трясовину, що стогнала праворуч. Упоравшись, троє друзів хотіли було знову вирушити стежкою вгору, та зненацька над краєм каньйону гучно залопотів крильми великий птах — можливо, тетерук. Руки Роланда машинально опустилися до пояса, шукаючи револьверів. Він побачив, що Катберт із Аланом роблять те саме. Кумедно, адже їхню зброю було загорнуто в захисну промаслену тканину і сховано під мостинами підлоги барака в Смузі К.

Вони обмінялися поглядами, нічого не сказали (хоча їхні очі говорили промовистіше за будь-які слова) і рушили далі. Роланд зрозумів, що призвичаїтися до вереску тонкоходу неможливо, навіть на такій близькій відстані. Навпаки: що довше людина перебувала у безпосередній близькості від Каньйону Петлі, то сильніше шарпав їй нерви цей звук. Він проникав не лише у вуха, а й у зуби, вібрував клубком нервів під грудною кліткою і неначе виїдав вологу тонку тканину в глибині очниць, під очними яблуками. Але найгірше було те, що він просочувався у мозок, нашіптуючи, що все, чого ти боїшся, причаїлося за наступним поворотом стежки чи наступною купою каміння і тільки й чекає нагоди накинутися на тебе змією.

Коли вони добулися плаского порожнього майданчика, яким закінчувалася стежка, і їхнім очам знову відкрився простір небес, стало трохи легше. Але на той час світло дня майже згасло, і коли вони злізли з коней та підійшли до крихкого краю каньйону, вже було темно.

— Нічого в нас не вийде, — з досадою сказав Катберт. — Треба було раніше виїжджати, Роланде… тобто Вілле. Ми йолопи!

— Тут можеш називати мене Роландом. А щодо темряви… ми побачимо те, що нам треба побачити, і порахуємо те, що мусимо порахувати, — один тонкохід, як ти й казав. Треба тільки зачекати.

Тож вони чекали. Не минуло й двадцяти хвилин, як над обрієм піднявся Місяць-Торговець — досконалий місяць, величезний, помаранчевий. Такий можна було побачити лише влітку. Він плив у темно-фіолетовій водоймі неба, як планета на межі катастрофи. На ньому чітко вирізьблювався Торговець, що вийшов Нізвідки, несучи на плечах мішок, напхом напханий верескливими душами. Скоцюрблена фігура була мовби сплетена з розпливчастих тіней, за плечем чітко виднівся мішок. А за спиною палахкотів помаранчевий пекельний вогонь.

— Пхе, — скривився Катберт. — Під акомпанемент цього звуку бачити таке не дуже приємно.

Але вони залишалися на місці (стримуючи коней, які час від часу сахалися, натягаючи віжки, наче хотіли повідомити господарям, що час уже забиратися звідти), а місяць підіймався дедалі вище й вище, помалу зменшуючись у розмірах та стаючи сріблястим. І нарешті підбився достатньо високо, щоб освітити своїм примарним світлом Каньйон Петлі. Троє хлопців стояли і мовчки дивилися на нього згори. Їм забракло слів. Роланд не відповідав за своїх друзів, але сам не зміг би тієї миті видушити з себе ані слова, навіть якби його змушували.

«Короткий каньйон із майже вертикальними стінами, дуже крутими», — сказала Сюзен. Опис був надто влучний. Вона також розповіла, що Петля була дуже подібна до поваленого на бік комина, і Роланд зрозумів, що це теж правда, якщо припускати, що димохід міг побитися після падіння і лежав тепер, викривлений посередині.

До самого кривого виступу дно каньйона здавалося цілком звичайним. Навіть розкидані всюди кістки, які вони побачили при світлі місяця, теж не були чимось надзвичайним. Багато тварин, що забрідали до таких каньйонів, не могли вибратися звідти. А в Петлі можливість вибратися ускладнювалася загатою з гілок, навалених біля входу. Його стіни були надто крутими, і видряпатися ними нагору було неможливо, крім, либонь, одного місця, де починався той маленький вигин. Там Роланд побачив якесь природне заглиблення, яке йшло до самого верхнього краю каньйону. З нього витикалися гілки: рівно стільки, скільки потрібно для того, щоб хапатися за них руками — в разі потреби. Поки що потреби в цьому не було, проте він це завважив. Як і потім, у майбутньому, все життя відзначав про себе можливі шляхи відступу.

За виступом на дні ущелини починалося щось таке, що всі вони бачили вперше. Через кілька годин, повернувшись до барака, вони дійшли згоди в тому, що навіть не могли сказати напевне, що то було. Дальню частину каньйону затьмарювала сріблясто-тьмяна рідина, над якою клубочилися змійки диму чи туману. Здавалося, рідина повільно плюскотіла, накочуючи на стіни, що слугували їй вмістилищем. Пізніше вони побачать, що і рідина, і туман мали світло-зелений відтінок. Сріблястими їх робило місячне сяйво.

У них на очах на поверхню тонкоходу опустилася на крилах якась чорна тінь (напевно, той самий птах, що налякав їх на стежці). Клацнувши дзьобом, тінь вихопила щось із повітря — можливо, жука чи меншу пташку — і спробувала знову високо злетіти. Але не встигла. З дна каньйону піднялася срібляста рідиноподібна рука, скреготливе бурчання стало трохи гучнішим і тепер майже нагадувало голос. Ухопивши пташку, рука потягла її вниз. Поверхнею тонкоходу пробігло зеленаве світло — не більш ніж розмитий спалах електрики — і вмить зникло.

Троє хлопців перелякано перезирнулися.

«Стрибай до мене, стрільцю», — раптом озвався чийсь голос. То був голос тонкоходу, голос його батька і голос чаклуна Мартена, спокусника Мартена. А найстрахітливіше — то був його власний голос.

Стрибай, і забудеш про свої негаразди. Тут тебе не турбуватиме кохання до жодної дівчини, і смуток від втрати матері не лежатиме тягарем на твоєму дитячому серці. Тільки дзижчання діри в центрі всесвіту, тільки гнила солодкавість зітлілої плоті.

Ходи, стрільцю. Стань частиною тонкоходу.

Алан, з замріяним обличчям і порожніми очима, пішов уперед, уздовж краю урвища. Його права нога ступала так близько до нього, що підбором він скидав у прірву град камінців і піску. Перш ніж він встиг зробити п’ять кроків, Роланд ухопив його за пояс і різко потягнув на себе.

— Що це ти надумав?

Алан дивився на нього невидющим поглядом сновиди. Очі вже прояснювалися, але повільно.

— Я не… знаю, Роланде.

Під ними бурмотів, стогнав і співав тонкохід. Звук був тягучий, як гній, що просочується з рани.

— Зате я знаю, — сказав Катберт. — Знаю, куди ми зараз підемо. Назад до Смуги К, от куди. Ходімо, ми повертаємося. — Він благально зиркнув на Роланда. — Будь ласка. Це дуже погане місце.

— Гаразд.

Та перед тим, як повести їх назад до стежки, він ступив на край і кинув погляд на трясовину, що клубочилася під ними.

— Порахували, — сказав він, і в його голосі явно звучав виклик. — Порахували один тонкохід. — І, стишуючи голос: — І будь ти проклятий.

Дорогою назад вони прийшли до тями. Після мертвого і якогось присмаленого запаху каньйону та тонкоходу свіжий вітер в обличчя подіяв як цілющий бальзам.

— Що нам робити далі, Роланде? Ти знаєш? — спитав Алан, коли вони їхали вгору Крутояром, зрізаючи кут, щоби бодай трохи заощадити сили коней.

— Ні. Чесно кажучи, не уявляю.

— Для початку треба повечеряти, — бадьоро заявив Катберт і для переконливості постукав по порожній черепушці вартового.

— Ти знаєш, про що я.

— Так, — погодився Катберт. — І скажу тобі так, Роланде.

— Будь ласка, називай мене Віллом. Ми знову на Крутоярі. Тут я Вілл.

— Еге ж, гаразд. От що я тобі скажу: так далі тривати не може. Ми не можемо й далі рахувати неводи, човни, ткацькі верстати й залізні обручі. У нас от-от закінчаться предмети для безглуздого переліку. Гадаю, після того, як ми перейдемо до коней, вдавати з себе йолопів стане набагато важче.

— Еге ж, — погодився Роланд, зупинив Вітра і озирнувся в той бік, звідки вони приїхали. І на якусь мить його зачарував вигляд коней, на яких вочевидь напала якась місячна хвороба, бо вони весело басували на сріблястій траві. — Але знову повторю вам обом: справа тут не в конях. Чи потрібні вони Фарсону? Еге ж, можливо. Альянсові вони теж потрібні. Як і воли. Але коні є скрізь. Може, вони й не такі гарні, як тут, але, як то кажуть, у степу і хрущ м’ясо. Отже, якщо причина не в конях, то в чому тоді? І поки ми це не з’ясуємо чи не переконаємось, що з’ясувати це не вдасться ніколи, ми робитимемо все так, як робили раніше.

Частина відповіді чекала на них біля барака в Смузі К: сиділа на перекладині й енергійно розпушувала хвоста. Коли голуб пурхнув Роландові на руку, той побачив, що одне крило в нього пошарпане. Либонь, якась тварина, швидше за все, кіт, підкралася до нього і вхопила кігтями.

Записка, прив’язана до лапи голуба, була коротка, проте суттєво прояснила не зрозумілі для них моменти.

«Мені треба ще раз із нею зустрітися», — подумав Роланд, прочитавши записку, і відчув приплив радості. Серце закалатало швидше, і в холодному срібному світлі Місяця-Торговця було видно, що Роланд усміхається.

Розділ IX СИТГО

Місяць почав убувати, а разом з ним закінчувалася найгарячіша й найпрекрасніша пора літа. Через чотири дні після повні, в розпал дня, біля будинку, де Сюзен мешкала разом зі своєю тіткою, з’явився старий mozo з будинку мера (Міґель став у тому домі конюхом, коли Гартом Торіном у ньому ще й не пахло, і, певно, лишався б на службі ще довго після Торінового повернення на своє ранчо). Він вів на припоні прекрасну гніду кобилу — другу з обіцяних коней, — і Сюзен одразу впізнала Феліцію, свою улюбленицю з дитинства.

Сюзен обійняла Мігеля і розцілувала його в обидві щоки, густо порослі щетиною. Усмішка старого була такою широкою, що неодмінно було б видно всі зуби (якби вони в нього лишилися).

— Gracias, gracias, тисячу разів дякую, батечку, — сказала вона йому.

— Da nada,[15] — відповів він і передав їй віжки. — Мер дарує її тобі від щирого серця.

Вона дивилася, як старий конюх іде геть, і її усмішка потроху блякла. Феліція слухняно стояла коло неї, і темно-коричнева шкура у сонячному сяйві літа відливала золотом. Наче уві сні.

Але то був не сон. Спершу здавалося, що сон — тепер вона збагнула, що те відчуття нереальності було ще одним кроком до пастки, — але то був не сон. Вона пройшла перевірку на цнотливість, а тепер отримувала «щирі подарунки» від багатія. Звісно, ці слова конюха були лише даниною умовностям… чи гірким жартом, залежно від того, як на це подивитися. Феліція не була подарунком так само, як і Пілон. Даруючи їх, мер Торін просто виконував пункти угоди. Якого б враженого вигляду не напускала на себе тітонька Корд, Сюзен знала правду: на неї чекала доля повії. От так просто і щиро.

Коли Сюзен вела свій подарунок (а насправді, на її думку, просто повернуту власність), тітка Корд стояла біля вікна кухні й гукнула щось веселе, щось на кшталт того, який гарний цей кінь і як турбота про нього допоможе Сюзен забути про свій поганий настрій. У Сюзен крутилася на язиці гостра відповідь, проте вона втрималася від неї. Після сварки через сорочки між ними двома встановилося сторожке перемир’я, і Сюзен не хотіла порушити його першою. Надто великий тягар лежав у неї на серці. Здавалося, ще одна сварка з тіткою — і вона не витримає, переломиться навпіл, як суха гілочка під важким чоботом. «Тому що мовчання в багатьох випадках золото», — відповів їй батько, коли десятирічна Сюзен поцікавилася в нього, чому він завжди такий мовчазний. Тоді його відповідь її збентежила, і лише тепер, через стільки років, вона зрозуміла, що він мав на увазі.

Вона поставила Феліцію біля Пілона, обтерла її й дала корму. Поки кобила жувала овес, Сюзен оглянула її копита. Вигляд залізних підков Феліції їй не надто сподобався, тож вона зняла з гвіздка біля дверей стайні сумку для підков, повісила її через плече і пішки попрямувала до коваля, чия майстерня розташовувалася за дві милі. Відчуваючи, як шкіряна сумка стукається об стегно, Сюзен згадала батька, і цей спогад був такий свіжий і чіткий, що смуток знову заходився шкрябати їй душу. На очі навернулися сльози. Батько вжахнувся б, якби побачив, у яку ситуацію вона потрапила. І, можливо, йому було б гидко. А Вілл Деаборн йому точно сподобався б. Цей вибір татко схвалив би. І від цього їй хотілося плакати ще сильніше.

Змалечку Сюзен уміла підковувати коней. Коли вона була в доброму гуморі, ця робота навіть приносила їй насолоду. Брудна найпростіша робота, під час якої завжди існувала можливість отримати від коня копняка по ребрах, що розганяв нудьгу і повертав дівчинку до дійсності. А от про те, як виготовляють підкови, вона не знала нічого, та й не хотіла знати, їх робив Брайан Гукі у своїй кузні позаду комори й заїжджого двору. Сюзен обрала чотири нові підкови потрібного розміру, з насолодою вдихаючи пахощі кінського тіла і свіжого сіна. А ще свіжої фарби. «Стайня й кузня Гукі» мала дуже гарний вигляд. Зиркнувши вгору, Сюзен не побачила жодної дірки в покрівлі комори. Скидалося на те, що для Гукі настали кращі часи.

Не знімаючи ковальського фартуха, він записав кількість виданих підков угорі на балці, мружачись єдиним оком на свої ж записи. Коли Сюзен, затинаючись, повела мову про оплату, він розсміявся і запевнив її, що йому все відомо: вона розплатиться, як тільки зможе, благословіть її боги. Вони ж обоє нікуди не подінуться зі своїх насиджених місць, чи не так? Так-так, авжеж. І весь час ненав’язливо підштовхував її до дверей у запашному супроводі ароматів сіна й коней. Ще рік тому він не був такий люб’язний, навіть коли йшлося про жалюгідні чотири підкови, але тепер ситуація змінилася: тепер вона була подругою мера Торіна.

Після пітьми комори Гукі сонячне сяйво здавалося таким яскравим, що на якусь мить Сюзен осліпла. Вона навпомацки ступила в бік вулиці, відчуваючи, як тихо побрязкують підкови в шкіряній сумці, що стукалася об стегно. Не встигла вона помітити в сліпучому сяйві якусь фігуру, як наступної миті хтось так сильно в неї врізався, що щелепи цокнули одна об одну, а нові підкови Феліції задзеленчали. Якби чиїсь сильні руки не вхопили її за плечі, вона б упала. Очі вже помалу пристосовувалися до світла, тож вона перелякано і з подивом побачила, що чоловік, який мало не збив її з ніг, виявився одним із друзів Вілла — Річардом Стоквортом.

— Ох, сей, даруйте мою незграбність! — вигукнув він, обтрушуючи рукава її сукні так, неначе справді збив її з ніг. — 3 вами все гаразд? Не забилися?

— Зі мною все добре, — всміхаючись, сказала вона. — Прошу, не вибачайтесь. — Зненацька їй захотілося стати навшпиньки й поцілувати його, а потім попросити: «Передайте це Віллові й скажіть, хай не зважає на те, що я сказала! Скажіть йому, що в мене для нього є ще тисяча таких цілунків! Скажіть, нехай прийде й візьме їх!»

І одразу ж уява намалювала їй кумедну ситуацію: Річард Стокворт цмокає Вілла в губи й каже, що це від Сюзен Дельгадо. Їй стало так смішно, що вона не втрималася і захихотіла, затуляючи рота долонями (втім, це не дуже допомагало стримувати сміх, що рвався назовні). Сей Стокворт теж усміхнувся у відповідь… невпевнено, обережно. Мабуть, він думає, що я божевільна… а я і є божевільна! Я божевільна!

— На все добре, пане Стокворте, — і вона пішла геть, поки остаточно не спантеличила юнака.

— І вам на все добре, Сюзен Дельгадо, — гукнув він у відповідь. Вона озирнулася лише один раз: коли пройшла вже чималий відрізок вулицею, — проте Стокворта вже не було. І вона була певна, що він пішов не до Гукі. Їй стало цікаво, що пан Стокворт робив на окраїні міста.

А за півгодини, дістаючи нові підкови з батькової сумки, вона все зрозуміла. Між двома підковами виявився маленький папірець, складений удвоє. Отже, зіткнення з паном Стоквортом не було випадковим.

Почерк Вілла вона впізнала одразу — таким самим почерком було написано записку, вкладену до букета.

Папірець вона спалила одразу. І спостерігаючи, як язики полум’я спершу здіймаються догори, а потім опадають, поглинаючи записку, вона весь час бурмотіла слово, яке вразило її найсильніше. Слово «благаю».

З тіткою Корд вони мовчки скромно повечеряли супом із хлібом, а після вечері Сюзен сіла на Феліцію й поїхала на Крутояр, щоб подивитися, як сідає сонце. Нині ввечері вона з ним зустрічатися не збиралася, ні, тільки не це. Необдумані вчинки вже завдали їй достатньо прикрості. Але як щодо завтра?

Чому на Ситго?

Має відношення до нашої попередньої розмови.

Так, можливо. В його щирості вона не сумнівалася, хоча вже не раз думала про те, чи вони з друзями — насправді ті, за кого себе видають. Напевно, він хотів побачитися з нею, бо цього вимагала його місія (хоча Сюзен не знала, як пов’язати між собою нафтове поле і той факт, що на Крутоярі пасеться забагато коней). Але те, що між ними зараз відбувалося, було приємним і небезпечним. Почати вони можуть з розмови, але закінчать вже напевно поцілунками… і поцілунки будуть лише початком. Проте усвідомлювати не означало забути про почуття. Вона хотіла його бачити. Прагнула його побачити.

Тож вона сиділа на новому коні (одному з тих, якими Гарт Торін розплачувався за її цноту наперед) і дивилася, як помалу червоніє сонце на заході. Слухала невиразне буркотіння тонкоходу. І вперше за всі шістнадцять років життя нерішучість шматувала її зсередини. Її бажання і її уявлення про честь повстали одне проти одного, і в душі бушувала гроза. А ще вона відчувала, як наростає всередині думка про ка, невблаганна, наче вітер, що здіймається довкола хиткого будинку. Втім, поступитися честю лише з цієї причини було б надто легко. Вдатися до всемогутнього ка як до виправдання власного падіння вона не могла. То була зброя найслабших.

Сюзен почувалася безпорадною і сліпою, мов кошеня, як тоді, коли вийшла з темряви комори Брайана Гукі на яскраве світло. Мимоволі вона навіть тихо заплакала від горя. Всі її спроби мислити логічно й розважливо заступало бажання поцілувати його ще раз і відчути його руку на своїй груді.

Вона ніколи не була релігійною і не вірила в богів Серединного світу. Проте коли сонце сіло, а небо над тим місцем, де воно щойно було, поміняло відтінок з червоного на багряний, вона спробувала молитися своєму батькові. І отримала відповідь — хоча й не знала звідки: від батька чи з глибин власного серця.

«Полиш усе на розсуд ка, — звелів їй голос. — Зрештою, ка візьме своє. Так було завжди. Якщо ка захоче взяти гору над твоєю честю, так і станеться. А проте, Сюзен, нікому нема до цього діла, крім тебе самої. Нехай ка йде своїм ходом, а ти бережи свою честь і дотримай обіцянки, хай би як не було важко».

— Гаразд, — сказала вона. В її становищі будь-яке рішення, навіть таке, що позбавляло її можливості ще раз побачити Вілла, могло дати полегшення. — Я дотримаю обіцянки. Ка саме може подбати про себе.

Сутеніло. Сюзен вйокнула на Феліцію й поскакала додому.

За традицією, наступний день був для пастухів недільним, отже — вихідним. Маленький загін Роланда теж скористався з нагоди влаштувати собі відпочинок.

— Ми маємо право на вихідний, — сказав Катберт, — особливо зважаючи на те, що ми ні бельмеса не тямимо в тому, що тут робимо.

У той вихідний (шостий, відколи вони приїхали до Гембрі) Катберт пішов на верхній базар (на нижньому базарі все продавали дешевше, але рибний запах, яким там усе просякло, був йому не до вподоби). Він дивився на барвисті пончо і ледь стримував сльози. У його матінки теж було пончо, і воно їй дуже подобалося. Від згадки про те, як вона часом надягала пончо й їхала на коні гуляти, а пончо вільно майоріло за її спиною, йому стало тоскно і нестерпно захотілося додому. «Артур Гіт», Роландів ка-мей,[16] так сумував за своєю мамусею, що в нього змокріли очиці! То був жарт, гідний… ну, гідний Катберта Олгуда.

Так він стояв, утупившись у пончо та вішак з пістрявими ковдрами, тримаючи руки за спиною, наче якийсь відвідувач картинної галереї (і кліпаючи повіками, щоб не розплакатися). Аж раптом хтось несміливо торкнувся його плеча. Він озирнувся і побачив біляву дівчину.

Катберта зовсім не здивувало те, що його друг у неї вклепався. Навіть у джинсах і робочій сорочці її врода була такою осяйною, що справді перехоплювало подих. Її волосся ззаду перехоплювала плетена мотузка із сиром’ятної шкіри, а очі мали такий ясно-сірий відтінок, який Катберт бачив уперше в житті. І він подумав: дивно, що Роланд взагалі спроможний якось жити далі й щось робити, я б на його місці й зуби чистити не зміг. Але з’явилася вона слушної миті — Катбертові сентиментальні думки про маму геть вивітрилися з його голови.

— Сей, — тільки й спромігся видушити з себе він. Принаймні, спочатку.

Вона кивнула і простягнула йому те, що мешканці Меджису називали корветом, у буквальному розумінні «маленький пакет», у практичному — «крихітний гаманець». Ці маленькі шкіряні штучки, куди ледве вмішалася пара монет, носили здебільшого жінки, хоча чоловікам мода цього теж не забороняла.

— У вас випало, — сказала вона.

— Ні, це не моє, дякую, сей, — гаманець цілком міг належати й чоловікові — проста чорна шкіра без жодних прикрас. Але Катберт ніколи не бачив його раніше. В нього взагалі ніколи не було корвета.

— Це ваше, — наполягала вона, дивлячись на нього так пильно, що він буквально відчував, як пашить від її погляду шкіра. Він мав одразу ж збагнути, але її раптова поява вибила його з колії. А ще її кмітливість. Від такої вродливої дівчини він цього не чекав. Красуні не мають бути кмітливими, вважав Катберт. Все, що їм треба, — прокидатися вранці. — Безперечно, ваше.

— Ет, точно, — забідкався він, мало не вириваючи в неї з рук крихітного гаманця. На його обличчі вже розпливалася дурнувата усмішка. — Добре, що ви нагадали, сей…

— Сюзен, — на її вустах грала усмішка, але очі залишалися серйозними й уважними. — Називайте мене Сюзен, прошу вас.

— З превеликою втіхою. Благаю прощення, Сюзен, ви розумієте, вихідний день, і мої мізки та пам’ять взялися за руки і побігли гуляти, так би мовити, таємно втекли і залишили мене тимчасово з порожньою головою.

Тріскотіти без угаву він міг ще годину (як підтвердили б Роланд і Алан, він уже не раз таке робив), але вона обірвала його з легкістю старшої сестри.

— В те, що ви не керуєте своїм розумом, пане Гіт, як і язиком, що підвішений трохи нижче, я повірю. Але в майбутньому краще пильнуйте свій гаманець. На все добре. — Не встиг він і слова вимовити, як вона пішла геть.

Свого друга Берт знайшов там, де Роланд останнім часом проводив багато часу. Це місце Крутояру мешканці Гембрі називали Оглядовим Майданчиком. Звідти відкривався дивовижний вид на Гембрі, яке мріяло в полуденному блакитному мареві святкового дня, проте Катберт чомусь сумнівався, що його давнього друга приваблювала краса містечка. Найімовірніша причина полягала радше в тому, що звідти було добре видно будинок Сюзен Дельґадо.

Того дня Роланд був там у товаристві Алана. Обидва мовчали. Думки про те, що двоє чи більше людей можуть сидіти поряд і годинами мовчати, Катберт не відкидав. Але збагнути її він не зміг би ніколи.

Примчавши до них галопом, він сягнув собі за пазуху і витяг звідти корвет.

— Від Сюзен Дельґадо. Вона вручила це мені на верхньому базарі. Вона прекрасна і в’юнка, як змія. Кажу це із захватом.

Роланд весь просяяв. Катберт кинув йому корвет, і він спіймав його однією рукою, а шнурівку розв’язав зубами. Всередині, де якийсь мандрівник міг би тримати свої кілька монет, лежав складений клаптик паперу. Швидко пробігши його очима, Роланд спохмурнів. Усмішка зійшла з його лиця.

— Що пише? — поцікавився Алан.

Роланд віддав йому папірець і повернувся до свого заняття: споглядати краєвид. І лише побачивши в очах друга справжнє спустошення, Катберт збагнув, яке місце посідала Сюзен Дельґадо в житті Роланда — а отже, і в їхньому з Аланом житті.

Прочитавши, Алан передав йому записку. Лише один рядок, два речення:

Краще нам ніколи більше не бачитися. Вибач.

Катберт перечитав двічі, наче це могло щось змінити, і повернув папірець Роландові. Той поклав його в корвет, зав’язав мотузку і поклав крихітний гаманець собі за пазуху.

Мовчанку Катберт ненавидів сильніше, ніж небезпеку (на його думку, саме мовчання якраз і було небезпечним), але кожен початок розмови, який він придумував, здавався грубим і черствим з огляду на вираз обличчя його друга. Роланд виглядав так, наче його отруїли. Катберту була огидна думка про те, як ця мила дівчинка перепихується з довготелесим кістлявим мером Гембрі, але вираз Роландового обличчя зараз викликав інші, сильніші емоції. За цей вираз Катберт був готовий її зненавидіти.

Нарешті першим несміливо порушив мовчанку Алан.

— То що, Роланде? Полюватимемо на нафтовому полі без неї?

Катберт був у захваті. Після першої зустрічі з Аланом Джонсом люди зазвичай починали вважати його йолопом. А дарма, бо це було дуже далеко від істини. От і тепер Алан спромігся на те, чого Катберт не зумів би ніколи в житті: дипломатично вказав Роланду, що його нещасливе перше кохання не скасовувало їхніх обов’язків.

І Роланд відгукнувся. Він піднявся над лукою сідла і випростався. Золоте світло літнього полудня забарвило його обличчя в різкі контрастні тони, і на якусь мить на цьому обличчі проступила тінь чоловіка, яким він невдовзі стане. Побачивши цього привида, Катберт здригнувся. Не тому, що впізнав його, а тому, що привид був страшний.

— Великі мисливці за трунами, — мовив Роланд. — Ти зустрів їх у місті?

— Джонаса й Рейнолдза бачив, — відповів Катберт. — А Діпейпа й досі не видно. Мабуть, Джонас так розлютився після тієї ночі в барі, що скинув його зі скель у море.

Роланд заперечно похитав головою.

— У Джонаса надто мало людей, яким він міг би довіряти, щоб так запросто ними розкидатися. У нього наразі таке саме хистке становище, як і у нас з вами. Ні, він просто кудись спровадив Діпейпа на певний час.

— Куди спровадив? — спитав Алан.

— Туди, де йому доведеться срати в кущах і спати під дощем, якщо погода зіпсується. — Роланд коротко і безрадісно розсміявся. — Швидше за все, Джонас пустив Діпейпа по нашому сліду, який веде додому.

Алан тихо гмикнув, втім, не надто здивовано. Роланд сидів у сідлі й дивився на замріяні далі, де паслися стада коней. Однією рукою, сам того не усвідомлюючи, він гладив запханий за пазуху корвет. Але врешті-решт озирнувся на друзів.

— Почекаємо ще трохи. А раптом вона передумає?

— Роланде… — почав Алан безжально лагідним тоном.

Але Роланд заперечно зажестикулював руками: мовляв, не хочу нічого чути.

— Не сумнівайся в мені, Алане. Я говорю як син свого батька.

— Гаразд, — Алан простягнув руку і на мить стиснув Роландові плече. Що ж до Катберта, то він утримався від будь-яких суджень. Бо підозрював, що Роланд сам не тямить, що робить, незалежно від того, батьків він син чи не батьків.

— Пригадуєте, що Корт казав про основну слабину таких шмаркачів, як ми? — з тінню усмішки на устах спитав Роланд.

— «Біжите, не розбираючи дороги, й провалюєтеся в першу-ліпшу яму», — процитував Алан, так вдало імітуючи буркотливі нотки свого вчителя, що Катберт розреготався.

Роланд і собі трохи ширше всміхнувся.

— Еге ж. Саме ці золоті слова я й не хочу забувати, хлопці. Я не хочу перевертати тачку, аби тільки побачити, що в ній… звісно, якщо в мене буде вибір. Сюзен може передумати і прийти, треба тільки дати їй час. Я вірю в те, що вона хотіла зі мною побачитися… але обставини склалися несприятливо.

Він замовк, і на якийсь час між ними запала тиша.

— Я шкодую про те, що наші батьки відправили нас сюди, — першим заговорив Алан… хоча відправив їх сюди саме батько Роланда, і всім трьом це було добре відомо. — Ми ще надто молоді для таких справ. Надто недосвідчені.

— А тієї ночі в «Раю» ми наче незле впоралися, — заперечив Катберт.

— То була лише репетиція, а не справжня сутичка. До того ж вони не вважали нас серйозними супротивниками. Більше вони такого не допустять.

— Якби мій батько чи ваші батьки знали, що ми тут знайдемо, вони ні за що б нас сюди не вирядили, — сказав Роланд. — Але так вже сталося, що ми це виявили. І тепер відповідаємо за це. Так?

Його друзі кивнули. Ніхто вже не мав ані крихти сумніву щодо того, що тепер вони відповідають за свою знахідку.

— Хай там як, хвилюватися вже пізно. Ми будемо чекати і сподіватися на допомогу Сюзен. Я волів би не потикатися до Ситго без людини з Гембрі, яка добре знає місцевість… але якщо Діпейп повернеться, то, напевно, доведеться ризикнути. Хтозна, що він там може нарити чи вигадати, щоб загладити провину перед Джонасом. І хтозна, що робитиме Джонас після їхньої розмови. Може початися стрілянина.

— Знаєш, після всіх цих пересторог я, мабуть, зрадів би їй, — сказав Катберт.

— Ти передаси їй ще одну записку, Вілле Деаборне? — спитав Алан.

Роланд замислився, і Катберт подумки вже побився об заклад із самим собою на те, яким буде Роландів вибір. Але програв.

— Ні, — відповів той. — Доведеться дати їй час на роздуми, хоча його й обмаль. І сподіватися, що її цікавість візьме гору.

З цими словами він розвернув Вітра і поїхав у бік покинутих бараків, що тепер слугували їм домівкою. Катберт і Алан вирушили слідом.

Увесь вихідний до самого вечора Сюзен виснажувала себе працею: вичищала стайню, носила воду, мила сходи. Тітка Корд тільки мовчки спостерігала з недовірливим і здивованим виразом обличчя. Але Сюзен було байдуже, як дивиться на неї тітонька. Все, що вона хотіла, — змучитися, щоб знову не лежати в ліжку без сну до ранку. Все було скінчено. На той час Вілл також мусив про це дізнатися, і на краще. Що зроблено — те зроблено.

— Дівчино, ти що, здуріла? — тільки й спитала тітка Корд, коли Сюзен виливала з цебра останню брудну воду за кухнею. — Нині ж неділя!

— Анітрохи, — коротко відказала вона, не озираючись.

Своєї мети вона частково досягла — лягла в ліжко одразу після сходу місяця, відчуваючи, як болить усе тіло: ниють руки й ноги, ломить у спині. Але сон не йшов. Вона лежала в ліжку, широко розплющивши очі, й почувалася дуже нещасною. Спливали години, місяць зайшов, а Сюзен досі не спала. Вона вдивлялася у темряву і думала, чи не могло так трапитися, що її батька справді вбили. Щоб він не міг нікому розповісти про те, що побачив.

Зрештою в своїх думках вона дійшла висновку, який Роланд вже для себе зробив: ні хвилини не вагаючись, вона погодилася б на їхню зустріч, якби її так не вабили його очі, дотик його рук і губ. Тільки б заспокоїти стривожений розум.

Збагнувши це, вона відчула, як її тілом розпливається неймовірне полегшення. І її миттю зморив сон.

Наступного дня, коли Роланд із друзями їли підвечірок у «Раю для подорожніх» (запивали холодні сендвічі з яловичиною великими кухлями білого чаю з льодом — чай був не такий смачний, як у дружини помічника шерифа Дейва, але теж смакував непогано), знадвору, поливши свої квітки, зайшов Шимі. На голові в нього було рожеве сомбреро, а на губах — широка усмішка. В одній руці він тримав якийсь пакетик.

— Привіт вам, Маленькі мисливці за трунами! — радісно вигукнув він і вклонився достоту так, як робили це вони. Цей уклін, виконаний у садових сандаліях, викликав у Катберта шалену радість. — Як ви ся маєте? Надіюся, що добре. І я теж добре!

— Здорові, як бики, — сказав Катберт, — але нам не дуже подобається чути, коли нас називають Маленькими мисливцями за трунами, тож, будь ласка, не називай нас так більше, гаразд?

— Еге ж, — ні на мить не спохмурнівши, сказав Шимі. — Добре, пане Артуре Гіте, добрий чоловіче, який врятував мені життя! — Він замовк і трохи збентежився, наче не міг згадати, навіщо взагалі до них підійшов. Та потім його очі знову прояснилися, усмішка стала ще ширшою, і він простягнув Роланду якийсь пакунок. — Це для тебе, Вілле Деаборне!

— Справді? А що це?

— Насіння! Так, насіння!

— Від тебе, Шимі?

— Е ні.

Роланд узяв пакунок — насправді конверт, згорнутий і запечатаний. Без жодних написів. Помацавши конверт пальцями, Роланд не відчув усередині жодної насінини.

— А від кого тоді?

— Не пам’ятаю, — сказав Шимі, відводячи очі вбік. Його розум настільки слабкий, подумав Роланд, що він не спроможний довго почуватися нещасним. А вже брехати геть не вміє. Тим часом Шимі несміливо і з надією зиркнув на Роланда. — Але я пам’ятаю, що мене просили передати.

— Невже? Кажи, Шимі.

— «Ось насіння, яке ти посіяв на Крутоярі», — напружено й гордо, наче цитуючи насилу вивчений напам’ять рядок вірша, продекламував Шимі.

Роланд так креснув очима, що Шимі хутенько відступив назад, поправив на голові сомбреро і вискочив надвір, до прихистку своїх квіток. Йому були до вподоби і Вілл Деаборн, і його друзі (особливо пан Артур Гіт, бо той часом казав таке, від чого в Шимі живіт лускався од сміху), але тієї миті він побачив у очах сея Вілла щось дуже страшне. Він зрозумів, що Вілл — такий самий убивця, як і той, у плащі, або той, хто змушував Шимі лизати чоботи, або старий сивий Джонас із його тремким голосом.

Вілл був такий самий лихий, як і вони. Навіть лихіший.

Роланд опустив «пакетик насіння» у кишеню і розгорнув його лише тоді, коли вони втрьох опинилися на ґанку бараків у Смузі К. Віддалік забурмотів тонкохід, і від того звуку їхні коні нервово пряли вухами.

— Ну? — підганяв Катберт. Роланд дістав і розірвав конверт. Водночас думаючи про те, як влучно Сюзен описала ситуацію в кількох словах.

Його друзі посхилялися над ним (праворуч Алан і Катберт ліворуч) і дивилися, як він розгортає клаптик паперу. Роланд знову побачив її простий каліґрафічний почерк. Рядок повідомлення був не довший за той, що вона прислала минулого разу. Втім, тепер уже зовсім іншого змісту.

Якщо пройти близько милі дорогою до міської частини Ситґо, там буде апельсиновий гай. Зустрінемося на сході місяця. Приходь сам. С.

Внизу стояла підкреслена приписка: СПАЛИ ЦЬОГО ЛИСТА.

— Ми підстрахуємо, — запевнив Алан.

Роланд кивнув.

— Добре. Але здаля.

Потім він спалив записку.

Доглянутий апельсиновий гай мав форму прямокутника і складався приблизно з дюжини рядів охайних дерев, що росли на краю порослого травою тракту для диліжансів. Роланд приїхав туди, коли вже настала темрява, проте до того моменту, коли убутний Торговець вкотре мав піднятися над обрієм, лишалося ще добрих півгодини.

Хлопець блукав між дерев, слухаючи, як на нафтовому полі скрегочуть поршні, приводи, вали, неначе скелети стукотять кістками, і йому нестерпно захотілося додому. Це почуття викликали ніжні пахощі помаранчевого цвіту — яскрава пляма на темному смороді нафти. Цей іграшковий гайок навіть близько не міг дорівнятися до яблуневих садів Нового Ханаану… але щось спільне між ними було. Тут також витав невловний дух гідності й цивілізації, дух справи, якій приділяють багато уваги, хоч у цьому й нема особливої потреби. І особливого зиску теж, подумав Роланд, окинувши поглядом дерева. Либонь, помаранчі, що росли так далеко на півночі від теплих країв, були кислі, як лимони. Але вітер ворушив гілля, і їхні пахощі навіювали йому болісні спогади про Ґілеад. Вперше за весь час йому подумалося, що він більше ніколи не повернеться додому, а стане таким самим вічним мандрівником, як і старий Місяць-Торговець на небі.

Він почув її, але запізно, вже тоді, коли вона підійшла майже впритул. Якби на її місці опинився ворог, то в Роланда ще був би час витягти револьвер і вистрелити, але стріляти довелося б упритул. Його душу сповнив захват, а коли він роздивився у світлі місяця її обличчя, то зрадів ще більше.

Коли він повернувся, вона стала на місці і просто дивилася на нього, по-дитячому склавши руки перед собою на талії. Щойно він зробив крок уперед, вона підняла руки. Цей жест він зрозумів як застереження і збентежено спинився. Але в примарному світлі місяця він неправильно зрозумів Сюзен. Саме тоді вона могла зупинитися, але вирішила, що не робитиме цього. Вона навмисне зробила крок йому назустріч, ця висока дівчина у спідниці для верхової їзди і простих чорних чобітках. Сомбреро висіло в неї на спині, прикриваючи волосся.

— Вілле Деаборне, лиха година звела нас разом, — тремтливим голосом сказала вона, а наступної миті він вже цілував її. Вони палали в обіймах, а Місяць-Торговець, від якого вже лишилася тільки четвертина, підбивався дедалі вище і вище.

Сидячи на кухні своєї відлюдної хатини високо на пагорбі Коос, відьма Рея схилилася над кристалом, який півтора місяці тому принесли їй Великі мисливці за трунами. Її обличчя омивало рожеве світло, але тепер уже ніхто не сплутав би її з молодою дівчиною. У Реї була невичерпна життєва сила, завдяки якій вона жила довго-предовго (лише довгожителі Гембрі мали уявлення про те, скільки років було Реї з Коосу, та й то тьмяне і невиразне), але кристал висотував з неї життя, як вампір смокче кров. Велика кімната хатини тепер була ще більш захаращена, ніж зазвичай. Тими днями в Реї не було часу навіть на видимість прибирання. Кожну хвилину поглинала скляна куля. Коли відьма не зазирала до неї, то думала про те, що вона там побачила… о, а бачила вона там багато!

Ермот обвився довкола її кістлявої ноги і сичав від тривоги, але відьма його навіть не помічала. Зачарована видивом, вона ще нижче нахилилася до кулі.

Кристал показував дівчисько, яке приходило до неї перевіряти цноту, і молодого чоловіка, якого Рея побачила, коли вперше зазирнула до кулі. Тоді вона ще помилково прийняла його за стрільця, допоки не збагнула, що він надто юний для цього.

Дурне дівчисько, яке прийшло до Реї, співаючи, а пішло пристойніше — мовчки, виявилося цнотливим і, мабуть, досі таким було (авжеж, бо хлопця вона цілувала і торкалася, як незайманиця: жадібно і полохливо водночас), але якщо так і далі піде, то незайманою вона лишатиметься недовго. І чи не здивується Гарт Торін, коли потягне цю нібито цнотливицю в ліжко? Обдурити чоловіка в такому ділі — раз плюнути (чоловіки практично благали, щоб їх надурили), достатньо вилити наперсток свинячої крові, але дівчина до такого не дотумкає. О, як чудесно! Подумати тільки: вона зможе побачити, як міс Чванько змішають з брудом, тут, у цій чудовій кулі! Як прекрасно! Неперевершено!

Вона схилилася ще нижче. В глибинах її очей танцював рожевий вогонь. Відчувши, що хазяйка байдужа до його підлабузництва, Ермот з нещасним виглядом поповз геть, вишуковуючи тарганів. Чахлик відсахнувся од нього й вигнув спину дугою, лаючись по-котячому. Його шестинога тінь на стіні здавалася велетенською.

Роланд відчув, що ще мить — і він скористається нагодою. Він якось спромігся відірватися од неї й відступити на крок назад, і вона теж відступила. Стояла з широко розплющеними очима, вся розпашіла — той рум’янець він бачив навіть у тьмяному світлі місяця, який щойно зійшов. Яйця в Роланда затверділи й немовби налилися рідким свинцем.

Вона повернулася до Роланда впівоберта, і він побачив, що її сомбреро якось недоладно, перекособочено висить на спині. Простягнувши тремтячу руку, він поправив його, а вона вхопила його за пальці рукою, ненадовго, проте міцно стиснула і потім нахилилася підняти рукавичку для верхової їзди, яку зняла, щоб відчути шкірою його шкіру. Коли вона знову випросталася, кров одхлинула від її обличчя і дівчина похитнулася. Якби Роланд вчасно не притримав її за плечі, вона б упала. Вона обернулася до нього з нещасними очима.

— Що нам робити? О Вілле, що нам робити?

— Те, що нам до снаги. Як це було завжди. Як нас учили батьки.

— Це божевілля.

Роланд не відповів. Бо ще ніколи в житті не почував більшої ясності думки. Навіть біль у паху здавався нормальним і правильним болем.

— Ти хоч знаєш, чим це нам загрожує? — спитала вона і відповіла сама, не дочекавшись його відповіді: — Еге ж, знаєш, я бачу це по твоїх очах. Навіть якби нас побачили разом — це вже мало б серйозні наслідки. Я вже мовчу, що було б, аби нас запопали хвилину тому…

Вона здригнулася і відступила назад, а він потягнувся до неї.

— Краще не треба, Вілле. Інакше закінчиться тим, що ми просто зайдемо надто далеко в своїх обіймах. Чи тобі тільки цього й треба?

— Ти ж знаєш, що ні.

Сюзен кивнула.

— Ти попросив своїх друзів постояти на чатах?

— Еге ж, — і його обличчя осяяла несподівана відкрита усмішка, яку вона так любила. — Тільки не там, де вони зможуть чатувати за нами.

— Дяка за це богам, — сказала вона і якось відсторонено розсміялася. А потім підійшла до нього так близько, що він ледве стримувався, аби не прийняти її в свої обійми. І допитливо зазирнула йому в очі. — Хто ти насправді, Вілле?

— Майже той, за кого себе видаю. І це найкумедніше, Сюзен. Нас із друзями відіслали сюди не тому, що ми перебрали хмільного і вскочили в халепу. Але й не для того, аби ми викривали чиїсь лихі задуми чи таємну змову. Нас просто таким чином вберегли від небезпеки. Усе це сталося, відколи… — він похитав головою, щоб показати свою безпорадність, і Сюзен знову згадала слова свого татка про те, що ка — як буревій. Він налітає й забирає з собою твоїх курей, будинок, хлів. Навіть твоє життя.

— А Вілл Деаборн — твоє справжнє ім’я?

— Це лише одне з імен, — знизав він плечима, — не гірше за інші, якщо на нього відгукується чесне серце. Сюзен, ти була нині у мера. Мій друг Річард бачив тебе, коли ти туди їхала…

— А, так, для приміряння. Цього року я буду Панною Жнив. Так вирішив Гарт, сама я б на таке ніколи не пристала. Це дурня, та й Олів хвилюватиметься, але нічого не вдієш.

— Ти будеш найпрекраснішою Панною Жнив за всі часи, — сказав він, і непідробна щирість у його голосі принесла Сюзен неабияке задоволення. Вона знову зашарілася, цього разу від утіхи. Між святом опівдні й святковим багаттям у присмерк вона мала п’ять разів перевдягтися. І кожні шати були химерніші за попередні (у Ґілеаді змін костюмів було зазвичай п’ять, тож Сюзен навіть не підозрювала, як їй пощастило). Якби Парубком Жнив був Вілл, вона би з превеликою втіхою надягала їх для нього. (Того року парубком було обрано Джеймі Маккана, блідого двійника Гарта Торіна, надто старого і надто сивого для ролі хлопця.) А ще приємніше їй було б одягти для нього шосте вбрання: сріблясту сукню-сорочку на тоненьких бретельках, таку коротку, що закінчувалася високо на стегнах. У цьому вбранні її не побачить ніхто, крім її покоївки Марії, швачки Кончетти і Гарта Торіна. Цю сорочку вона муситиме вдягти, коли наложницею піде до ліжка старого, після закінчення свята.

— Ти не здибала там тих людей, що називають себе Великими мисливцями за трунами?

— Бачила Джонаса і того, іншого, в плащі, вони розмовляли на подвір’ї.

— А Діпейпа? Рудого?

Сюзен заперечно похитала головою.

— Сюзен, ти знаєш гру в Замки?

— Еге ж. Татко навчили мене в неї грати в дитинстві.

— Тоді ти в курсі, як червоні стоять на одному кінці дошки, а білі — на іншому. Як вони обходять Сховки і під прикриттям прокрадаються одне одному назустріч. Так от, те, що зараз відбувається в Гембрі, дуже схоже на цю гру. І так само, як і в грі, річ у тому, хто перший викриє супротивника. Розумієш?

Не вагаючись, вона кивнула.

— У грі найвразливіший той, хто першим виткне носа з-за Сховка.

— У житті теж. Завжди. Але часом буває так, що просто перебувати в укритті дуже важко. Ми з друзями вже порахували все, що могли. А рахувати те, що лишилося…

— Наприклад, коней на Крутоярі?

— Еге ж, саме так. Рахувати їх означає виткнути носа з укриття. Коней або волів, що, як нам відомо…

Її брови злетіли вгору.

— У Гембрі нема волів. Це якась помилка.

— Ні, не помилка.

— Де?

— На «Рокінг Ейч».

Її брови опустилися і зійшлися на переніссі.

— Це ранчо Ласло Раймера.

— Еге ж, брата Кімби. Але це не єдині коштовності зі скарбниці Гембрі. Є ще зайві вози, снасті, сховані в хлівах, що належать членам Асоціації конярів, додаткові запаси провіанту…

— Вілле, цього не може бути!

— Ще й як може. І це аж ніяк не все. Але рахувати весь цей скарб… власне, трапитися комусь на очі під час рахування — означає для нас вийти з укриття. Наразитися на небезпеку потрапити до Замку. Останні декілька днів нам було непереливки — щосили намагалися вдавати з себе заклопотаних, не переміщуючись до Крутояру, де чигає найбільша небезпека. І з кожним днем робити це стає дедалі складніше. А потім ми отримали послання…

— Послання? Як? Від кого?

— Думаю, тобі ліпше цього не знати. Але, прочитавши його, ми переконалися, що частину відповідей, які ми шукаємо, можна знайти на Ситго.

— Вілле, як ти гадаєш: те, що там приховано, допоможе мені дізнатися більше про те, що сталося з моїм татком?

— Не знаю. Можливо, так, але сумнівно. Напевно знаю тільки одне — нарешті в мене є шанс порахувати щось важливе і водночас лишитися непоміченим. — Його кров нарешті охолола, рівно настільки, що він зміг простягнути їй руку. Сюзен теж тепер була досить спокійна, тож упевнено взяла його за руку. Втім, тепер на її руці була рукавичка. Так було безпечніше.

— Ходімо, — сказала вона. — Я проведу.

У тьмяному напівсвітлі місяця Сюзен вивела його з апельсинового гаю і повела на нафтове поле, де без упину бахкали й квилили машини. Від цих звуків у Роланда по спині побігли мурашки, а в голову постукалася думка про один з револьверів, надійно схованих під мостинами барака в Смузі К.

— Ти можеш мені довіряти, Вілле, проте це не означає, що я буду тобі надто корисна, — тихо, майже пошепки сказала Сюзен. — Все життя я жила неподалік від Ситго, чула ці звуки, але бувала там так рідко, що можна перелічити на пальцях. Перші два чи три рази ми лазили туди з друзями.

— А потім?

— Потім з татом ходили. Тато завжди цікавився Древнім народом, і тітка Корд казала, що він погано скінчить, якщо й далі копирсатиметься в їхніх речах, — Сюзен судомно ковтнула слину. — І він таки погано скінчив, хоч і не Древні в цьому винні. Бідолашний татко.

Вони підійшли до дротяної огорожі. За нею на тлі неба, неначе вартові завбільшки з Лорда Перта, височіли нафтові свердловини. Скільки їх, на її думку, досі працюють? Дев’ятнадцять, згадав Роланд. Звук, що надходив від свердловин, ширився страхітливий — як передсмертне хрипіння якогось чудовиська. Авжеж, діти залюбки вмовляють одне одного прокрадатися в такі місцини. Нафтове поле здавалося будинком з привидами, тільки не під дахом, а просто неба.

Він розсунув два дроти, щоб Сюзен змогла пролізти, а потім вона так само допомогла йому. Пробираючись крізь огорожу, він помітив на найближчому стовпі ряд білих порцелянових циліндрів. Від кожного циліндра тягнувся дріт огорожі.

— Знаєш, що це? Тобто що це було? — спитав він у Сюзен, постукавши по одному з циліндрів.

— Еге ж. У ті часи, коли була електрика, крізь цю огорожу пропускали струм. — Після паузи вона сором’язливо додала: — Це так я почуваюся, коли ти до мене торкаєшся.

Він поцілував її у щоку під вушком, вона здригнулася і на якусь мить притисла руку до його щоки. Потім хутко відсторонилася.

— Сподіваюся, твої друзі добрі вартові.

— Навіть не сумнівайся.

— У вас є умовний сигнал?

— Так, засвистять дрімлюгою. Але сподіваюся, у цьому не буде потреби.

— Я теж. — Взявши Роланда за руку, Сюзен повела його на нафтове поле.

Помітивши попереду спалах газового пальника, Вілл тихо вилаявся собі під носа (такої енергійної лайки вона не чула відтоді, як був живий татко) і потягнувся вільною рукою до пояса.

— Не бійся! Це лише свічка! Газова труба!

Поволі напруження його відпустило.

— Газ використовують, так?

— Еге ж. У тих машинах, які досі працюють. Та й ті — лише іграшки. Здебільшого на них роблять кригу.

— Так, нас пригощали льодом того дня, коли ми познайомилися з шерифом.

Коли язичок полум’я блимнув удруге — жовтогарячий з блакитним осердям, — Роланд уже не здригався. Без особливої цікавості він глянув на три газових цистерни поза трубою, що її мешканці Гембрі охрестили «свічкою». Поблизу були складені іржаві ємності, в яких зберігали і перевозили газ.

— Ти таке бачив раніше? — поцікавилася Сюзен.

Він кивнув.

— Мабуть, у Внутрішніх бароніях чимало дивовижних речей, — сказала вона.

— Я починаю підозрювати, що не більше, ніж у бароніях Зовнішньої Дуги, — повільно повертаючись, відповів він і показав кудись рукою. — А що то за будівля? Справа рук Древніх?

— Еге ж.

На сході Ситго земля різко обривалася, переходячи в крутий, густо порослий деревами схил, посеред якого було прорубано широку стежку. В місячному світлі стежка була добре помітна, як смітинка у волоссі. Неподалік від підніжжя схилу стояла напівзруйнована будівля, оточена булижниками і якимись завалами, що виявилися уламками димоходів (що це точно димоходи, а не щось інше, можна було зрозуміти з вигляду того єдиного димоходу, який лишився стояти на даху). Чим би не займалися Древні, їм, вочевидь, доводилося весь час мати справу з димом.

— Коли татко були малі, там можна було знайти багато корисних речей, — сказала Сюзен. — Папір і таке інше. Навіть кілька чорнильних ручок, які писали. Недовго, але писали. Якщо їх добре потрусити. — Вона показала ліворуч від хатини, де лежав велетенський уламок каменя для хідника і кілька іржавих каркасів, що правили колись Древнім за засоби пересування тим дивним безкінним способом. — Колись там були штуки, що нагадували каністри з бензином, тільки набагато більші. Вони були як велетенські срібні бляшанки. І не іржавіли так, як ті, решта. Навіть не знаю, що з ними сталося. Якщо тільки хтось не поцупив їх собі, аби тримати в них воду. Я б на таке не наважилася. Навіть якщо вони не брудні, все одно приносять нещастя.

Сюзен повернула до нього обличчя, і в світлі місяця він поцілував її.

— Ох, Вілле, як це нестерпно для тебе.

— Як це нестерпно для нас обох, — сказав він, і вони подивилися одне на одного довгим і змученим поглядом, одним із тих, на які спроможні лише юні. Нарешті вони звернули погляди в інший бік і, тримаючись за руки, рушили далі.

Сюзен не знала, що її жахає більше: ті декілька башт, що качали нафту, чи ті, недієздатні, які стояли, огорнуті моторошною тишею (а їх були десятки). Знала тільки, що жодна сила на землі не змусила б її ступити за огорожу цієї місцини без супроводу друга. Тут гули насоси, щомиті лунав скрегіт циліндра, наче в темряві когось різали, періодично спалахувала «свічка», пронизуючи повітря подихом вогнедишного дракона, а каркаси башт слали перед ними свої довгі тіні. Сюзен силкувалася вирізнити дві пронизливі ноти — крик дрімлюги, але нічого не чула.

Вони вийшли на широку стежку, що розділяла нафтове поле навпіл (колись вона, напевно, була потрібна для лагодження й обслуговування свердловин). Посередині, в глибокому бетонному жолобі, пролягала сталева труба з поіржавілими стиками, трохи вище рівня землі.

— Що це таке? — спитав Роланд.

— Мабуть, труба, якою нафта текла до тієї будівлі. Не зважай на неї, вона вже багато років стоїть суха.

Він опустився на коліно і провів рукою між бетонним жолобом та іржавим боком труби. Сюзен нервово за ним спостерігала, закусивши губу, щоб не бовкнути зайвого і надто жіночого, на кшталт: а раптом там, у темряві, кусючі павуки? а раптом його рука застрягне? що ж нам тоді робити?

Але підстав хвилюватися не було. В цьому вона переконалася, коли він дістав руку з-під труби. Рука була волога й чорна від нафти.

— Кажеш, багато років суха? — іронічно всміхаючись, спитав він.

Від збентеження вона лише похитала головою.

Вони рушили вздовж труби до того місця, де шлях перекривала іржава брама. Труба проходила під брамою (навіть зараз, у слабкому місячному промінні, Сюзен бачила, що подекуди крізь стародавні з’єднання труби просочується нафта), вони вдвох перелізли через верх. Роланд допомагав Сюзен, і як на її відчуття, то його руки поводилися надто вільно для шляхетної допомоги дівчині. Але кожен дотик викликав у неї бурхливу радість. «Якщо він не зупиниться, моя голова вибухне, мов та свічка», — подумала вона і розсміялася.

— Сюзен?

— Та пусте, Вілле, це просто нерви.

На іншому боці брами вони знову обмінялися тим довгим промовистим поглядом, а потім почали спускатися схилом. Дорогою Сюзен помітила дивну річ: багатьом соснам бракувало нижніх гілок, так, наче їх хтось постинав. У світлі місяця добре було видно свіжі сліди від сокири й живицю, теж свіжу. Вона звернула на це увагу Вілла, і він мовчки кивнув.

Біля підніжжя схилу труба піднімалася над землею і, підтримувана іржавими сталевими опорами, вела до безлюдної будівлі, де раптово обривалася, як людська кінцівка на полі бою. Під цим місцем обриву натекло неглибоке озерце липкої нафти, що вже зашерхла. Сюзен здогадалася, що калюжа тут не перший день, бо побачила трупи птахів. Напевно, цікавість примусила їх спуститися, та потім вони застрягли і мучилися до самої смерті, що застала їх у дивних моторошних позах.

Сюзен так і стояла б, широко розплющивши очі, не ймучи їм віри, якби Вілл не торкнувся її ноги. Він уже присів навпочіпки. Так само присівши, вона простежила за рухом його вказівного пальця. Її подиву та збентеженню не було меж. На землі були сліди. Дуже великі сліди. Тільки одна істота на світі могла їх залишити.

— Воли, — чудуючись, промовила Сюзен.

— Еге ж. Вони вийшли звідти, — він показав туди, де обривалася труба. — А попрямували… — не підводячись, він розвернувся на підошвах чобіт і показав у бік схилу, де починався ліс. Тепер вона, дочка коняра, вже й сама бачила те, що мала побачити від самого початку. Хтось спробував так-сяк замести сліди і вирівняти землю там, де волочили чи котили щось важке. З часом безлад на землі трохи згладився, але сліди досі було чітко видно. Вона навіть здогадувалася, що волочили воли. Та й її супутник, мабуть, теж мав щодо цього свою думку.

Там, де закінчувалася труба, сліди розходилися двома дугами. Сюзен і так званий Вілл Деаборн пішли вздовж правої дуги. Сюзен не здивувалася, коли побачила, що серед волячих слідів видно борозни. Неглибокі (літо було сухим, і земля затверділа, мов бетон), але все-таки борозни. Те, що їх досі було видно, означало, що воли тягли щось малопідйомне. Ну авжеж, а нащо ж тоді знадобилися воли?

— Дивись, — сказав Вілл, коли вони підійшли до краю лісу, що починався біля підніжжя схилу. Зрештою вона побачила те, на що він їй указував, але для цього довелося стати навколішки й спертися об землю руками. Який гострий був у нього зір! Надприродно гострий. То були сліди чобіт. Не надто свіжі, проте набагато свіжіші, ніж сліди волів і борозни від коліс.

— Тут був чоловік у плащі з каптуром, — сказав Роланд, показуючи на свіжу пару відбитків. — Рейнолдз.

— Вілле, ти не можеш цього знати!

Спершу він здивувався, а потім засміявся.

— Авжеж, можу. Він ходить, трохи вивертаючи ногу всередину. Ліву ногу. Ось, дивись, — він провів кінчиком пальця у повітрі над слідами і знову розсміявся — надто вже здивовано Сюзен на нього дивилася. — Це не алхімія, Сюзен, дочко Патрика, а лише вміння читати по слідах.

— Чому ти, такий молодий, стільки всього знаєш? — спитала вона. — Хто ти, Вілле?

Він випростався і опустив погляд, щоб зазирнути їй у вічі. Втім, вона була досить висока як для дівчини і низько опускати погляд не довелося.

— Мене звуть не Вілл, а Роланд. І відтепер моє життя в твоїх руках. Звісно, я не проти цього, але цим я можу наразити на небезпеку і твоє життя. Нехай це буде твоєю таємницею за сімома замками.

— Роланд, — проговорила вона зачудовано, наче смакувала його ім’я.

— Еге ж. А яке тобі більше до вподоби?

— Справжнє, — ні на мить не завагалася Сюзен. — Воно таке шляхетне.

Він заусміхався від полегкості, й цей усміх знову зробив його дуже юним.

Ставши навшпиньки, вона притулилася губами до його губ. Квапливий поцілунок стуленими губами розквітнув, мов квітка: став відкритим, повільним і вологим. Язиком він торкнувся її нижньої губи і спершу несміливо, а потім упевненіше потягнувся ним до її язика. Він поклав руки їй на спину, а звідти ковзнув до її грудей. Торкнувся їх теж полохливо, потім провів долонями по нижніх півкулях до сосків. І застогнав, тихо, наче зітхнув, не відриваючись від неї ні на мить. Притис її ближче до себе й заходився вкривати її шию цілунками. Тієї ж миті вона відчула під пряжкою його пояса камінно-тверду міць, теплу і довгу, яка відгукувалася на плавильний жар, що його відчувала в тому самому місці Сюзен. Ці два місця були призначені одне для одного, як вона для нього, а він — для неї. Перемогло ка, те ка, що мов вихор, і вона охоче здасться на його милість, забуде про честь і обіцянки.

Щойно вона розтулила рота, щоб сказати йому про це, як її огорнуло дивне, однак настирне відчуття: за ними спостерігають. І вона ніяк не могла позбутися цього дивного відчуття, ба навіть знала, хто стежить. Вона відійшла на крок від Роланда, невпевнено ступаючи на підборах у напівпомітні сліди волів.

— Пішла звідси, старе стерво, — пробурмотіла Сюзен. — Якщо ти шпигуєш за нами, хоч я й не знаю, як тобі це вдається, забирайся геть!

На пагорбі Коос Рея сахнулася від кристала, випльовуючи прокльони. Її голос був такий низький і хрипкий, що тієї миті вона стала схожа на власну змію. Крізь кристал не проходив звук, тож вона не знала, що сказала Сюзен. Але здогадалася, що дівчина її відчула. Тієї ж миті кристал згас, наостанок спалахнувши яскраво-рожевим світлом, і жодні чаклунські паси Реї вже не могли повернути йому світіння.

— Що ж, хай буде так, — здалася відьма. Вона згадала, як ця жалюгідна святенниця (а з хлопцем вона була не така вже й святенниця, ге?) стояла, загіпнотизована, в неї на ґанку, згадала, що наказала дівчині робити після того, як та втратить цноту, і до Реї повернувся добрий гумор. Вона навіть криво заусміхалася. Якщо вона віддасть свою цукерочку цьому зайді, а не Гартові Торіну, лорду-меру Меджису, кумедія буде ще веселіша. Чи ж не так?

Сидячи біля вікна своєї смердючої хати, Рея гидко захихотіла.

Роланд дивився на неї широко розплющеними очима. Та потім Сюзен розповіла про Рею з пагорба Коос трохи більше (подробиці принизливого огляду, в якому полягала «перевірка цноти», вона опустила), і його бажання вщухло настільки, що він зміг трохи себе опанувати. Не тому, що це загрожувало їхньому з друзями становищу в Гембрі викриттям, а тому, що честь Сюзен була понад усе.

— Мені здається, в тебе просто розігралася уява, — сказав він, коли вона закінчила свою розповідь.

— Не думаю, — з холодком.

— А може, гризе сумління?

Зачувши це, вона схилила голову і промовчала.

— Сюзен, я тебе ні за що в світі не скривдив би.

— І ти кохаєш мене? — не підводячи голови, спитала вона.

— Авжеж, кохаю.

— Тоді краще не торкайся мене і більше не цілуй сьогодні. Бо я не витримаю.

Без зайвих слів він кивнув і простягнув їй руку. Взявшись за руки, вони пішли в той бік, од якого так солодко відволіклися.

Коли до крайки лісу лишалося якихось десять кроків, обоє помітили в гущавині проблиск металу. І хащі тут якісь аж занадто дрімучі, подумала Сюзен. Неприродно густі.

Ясна річ, то були соснові гілки, ті, що їх пообрубували з дерев на схилі. Прикривали вони великі срібні баки, що зникли зі своїх колишніх місць. Срібні цистерни перетягли сюди, швидше за все, волами, і замаскували. Та навіщо?

Ретельно оглянувши накидані соснові гілки вздовж лінії, Роланд зупинився і висмикнув декілька гілок із купи. В тому місці відкрився прохід, і хлопець жестом запросив Сюзен зайти.

— Пильнуй, — застеріг він. — Навряд чи тут є пастки чи натягнуті дроти, але обережність не завадить.

Цистерни, сховані під гілляччям, зіставили в ряд так акуратно, як дитина розставляє своїх солдатиків перед сном. І Сюзен одразу ж зрозуміла, чому їх сховали. До цистерн прикрутили нові колеса, міцні, з масиву дуба. Колеса доходили їй до грудей. На всіх були ободи з найтоншого заліза. Колеса й ободи були нові, спиці допасовано до них. Сюзен знала лише одного коваля в баронії, спроможного на таку майстерну роботу: Брайана Гукі, до якого вона ходила по нові підкови для Феліції. Брайана Гукі, який поплескав її по плечі, наче compadre,[17] коли вона зайшла до нього з татковою сумкою для підков через плече. Брайана Гукі, одного з найкращих друзів Пата Дельґадо.

Вона згадала, як роззирнулася навколо і побачила, що для сея Гукі настали добрі часи. Авжеж, вона не помилялася. Роботи в кузні не бракувало. Гукі виготовляв чимало коліс і ободів, і хтось йому за це платив. Але хто? Елдред Джонас? Чи Кімба Раймер? А може, Гарт? У таке вона просто не могла повірити. Того літа всі Гартові думки (хоч як мало їх лишилося) полонила зовсім інша справа.

За цистернами пролягала невелика стежка. Роланд повільно пішов уздовж неї, склавши руки за спиною і крокуючи, наче священик, і читав незрозумілі написи на задніх стінках цистерн: СИТҐО. САНОКО. ЕКСОН. КОНОКО. В одному місці він зупинився і вголос невпевнено прочитав один напис: «Найчистіше пальне для кращого майбутнього».

— Дурня! Осьде ваше майбутнє! — тихо пирхнув він.

— Роланде… тобто Вілле, нащо вони?

Спершу він не відповів. Просто повернувся і пішов уздовж ряду блискучих сталевих цистерн. На цьому боці нафтогону, що загадковим чином ожив, їх було чотирнадцять. Сюзен припускала, що на іншому така сама кількість. Роланд постукав кулаком у стінку цистерни. Звук вийшов глухий і невиразний. У цистернах було повно нафти.

— Думаю, підновили їх уже давно, — сказав Роланд. — Навряд чи Великі мисливці за трунами робили все самотужки, але наглядали за роботою вони, тут у мене сумнівів нема… спершу замість старих гумових зробили нові колеса, потім наповнили ці штуки нафтою. За допомогою волів перетягли їх сюди, до підніжжя схилу, бо це було зручно. Так само зручно випасати зайвих коней на Крутоярі. Потім, коли з’явилися ми, вони вирішили прикрити їх від сторонніх очей. Хай навіть ми малі й дурні, та навіть нам не забракло б мізків, щоб поцікавитися двадцятьма вісьмома візками з цистернами, наповненими нафтою, і новими колесами. Тож вони прийшли сюди й прикрили їх гілками.

— Джонас, Рейнолдз і Діпейп.

— Еге ж.

— Але чому? — стиснувши його за руку нижче ліктя, Сюзен повторила питання. — Нащо їм ці цистерни?

— Для Фарсона, — спокійно відповів Роланд, хоча насправді хвилювався. — Для Доброго Чоловіка. Альянсові стало відомо, що він знайшов багато воєнних машин. Їх зробили Древні або хтось інший. Поки що Альянс їх не боїться, бо вони в неробочому стані. Дехто гадає, що Фарсон божевільний, раз покладається на такі руїни, але…

— Але може статися так, що вони не зламані. Може, для роботи їм потрібна лише нафта. І Фарсону це відомо.

Роланд кивнув.

Сюзен торкнулася стінки цистерни. На пальцях залишився слід від нафти. Вона потерла кінчики, понюхала їх, потім нахилилася і вирвала жмут трави, щоб витерти руки.

— Для наших машин нафта не годиться. Вона їх забиває.

І знову Роланд кивнув.

— Мій ба… мій народ у Внутрішній Дузі теж це знає. І розраховує на це. Але якщо Фарсон послав групу людей по ці цистерни (а саме про це нам надіслали звістку), то він або знає спосіб очищення нафти, або йому здається, що він його знає. Якщо йому пощастить перехитрувати війська Альянсу й заманити їх у місцину, де не буде шансів для відступу, і якщо він зуміє запустити старі машини, як ті, що їздять на гусеницях, то він не просто виграє бій. Він знищить десять тисяч кінних вояків Альянсу і виграє війну.

— Але ж твій батько не може про це не знати?..

Роланд розпачливо похитав головою. Одна річ — те, що їхні батьки знали. Але геть інша — як вони користувалися цим знанням. А третя — які сили ними керували: необхідність, страх, надмірна гординя, що передавалася від батька до сина в роді Артура Ельда. Тож Роланд міг лише висловити своє припущення.

— Гадаю, в них нема часу, вони хочуть швидше завдати Фарсону смертельного удару. Якщо вони зволікатимуть, Альянс просто прогниє зсередини. І разом з ним піде в небуття добра частка Серединного світу.

— Але ж… — Сюзен замовкла, закусивши губу, й похитала головою. — Навіть Фарсон не може цього не знати… не розуміти… — Вона глянула на нього широко розплющеними очима. — Звичаї Древніх призводять до смерті. Нема такої людини, яка б цього не знала.

Роланд із Ґілеаду згадав кухаря на ймення Гекс, що гойдався в зашморгу, поки круки визбирували хлібні крихти під його ногами. Він помер за Фарсона. Але перед тим заради Фарсона отруїв дітей.

— Смерть, — сказав Роланд, — це Фарсонове друге ім’я.

Знову в садку.

Закоханим здавалося, що проминуло багато годин. Але насправді з моменту їхнього зустрічі пройшо лише три чверті години. У небі досі сяяв останній місяць літа. Він вже помітно зменшився, але своєї яскравості не втратив.

Сюзен повела його туди, де прив’язала свого коня. Побачивши їх, Пілон закивав головою і тихо заіржав до Роланда. Хлопець помітив, що Сюзен доклала чимало зусиль, аби не видати себе: кожну пряжку на кінській збруї було загорнуто в тканину, навіть шпори обтягнені повстю.

Він повернувся обличчям до Сюзен.

Хто пам’ятає солодкий біль тих юних років? Наше перше справжнє кохання пам’ятається нам не чіткіше за ілюзії, що навідували нас під час марення. Тієї ночі під убутним місяцем Роланд Дескейн і Сюзен Дельгадо палали від спраглого бажання бути разом. Вони навпомацки трималися за доброчесність і вмирали від почуттів, що несли їм глибини відчаю.

Усе це дістало своє відображення в простих рухах. Вони ступили крок назустріч одне одному, потім відступили назад, розпачливо поглянули одне одному у вічі, знову виступили вперед і зупинилися. І тепер їй згадалася жахлива річ: він сказав, що зробить для неї все, але не ділитиме з іншим чоловіком. Вона не хотіла (а радше, не могла) порушити обіцянку, яку дала мерові Торіну, і Роланд не хотів (чи не міг) порушити її замість неї. Та найгірше було в іншому: хай яким сильним був вітер ка, честь і обов’язок виявилися сильнішими.

— Що ти тепер робитимеш? — зашерхлими губами спитала вона.

— Не знаю. Мені треба подумати, поговорити з друзями. Тітка тебе насварить, коли повернешся додому? Допитуватиметься, де ти була і що робила?

— Ти дбаєш про мене, Віллі, чи передусім про себе й свої плани?

Він не відповів, тільки глянув на неї. І Сюзен опустила очі додолу.

— Пробач, це було жорстоко. Ні, вона мене не чіпатиме. Я часто катаюся верхи вночі, хоча так далеко від дому ніколи не заїжджала.

— Вона не знатиме, як далеко ти їздила?

— Ні. Цими днями ми старанно уникаємо одна одної. Це все одно що два порохові склади в одному будинку. — Вона простягнула руки. Рукавички тепер висіли в неї на поясі, і руки були холодними. — Це добром не скінчиться, — пошепки сказала вона.

— Не кажи так, Сюзен.

— Я мушу це казати. Але, хай там що, знай: я кохаю тебе, Роланде.

Він пригорнув її до себе і поцілував. А коли відпустив, вона притулилася губами до його вуха і прошепотіла:

— Якщо ти кохаєш мене, то кохай. Зроби так, щоб я порушила обіцянку.

На одну довгу мить його серце завмерло в грудях. Він не відповідав, і в Сюзен з’явився промінчик надії. Та потім він лише хитнув головою — один раз, проте впевнено.

— Сюзен, я не можу.

— То твоя честь тобі дорожча за твоє буцімто кохання до мене? Нехай буде так, — зі сльозами на очах вона вирвалася з його обіймів, злетіла в сідло, незважаючи на те, що його рука лягла їй на чобіт — тихий заклик зупинитися. Вона рвонула мотузку з ковзким вузлом, якою прив’язувала Пілона, і чоботом без шпори дала йому знак рушати. Тепер Роланд кликав її гучніше, але вона пустила Пілона галопом і зникла з очей раніше, ніж згас спалах люті. Вона не потрібна була йому після іншого чоловіка, а обіцянку Торінові вона дала, ще не знаючи, що десь на землі існує Роланд. Тоді як він смів наполягати, що втрата честі й сором ляжуть лише на її плечі? Вночі, лежачи в ліжку без сну, вона збагнула, що ні на чому він не наполягав. І апельсиновий гай ще навіть не зник з поля зору, коли вона піднесла руку до щоки і відчула, що вона мокра. Мокра, бо Роланд теж плакав.

Щоб хоч якось вгамувати свої емоції, Роланд ще довго після заходу місяця катався верхи за містом. Якийсь час він думав над тим, що робити зі знахідкою на Ситґо, та його думки мимохіть повертали до Сюзен. Чи ж не дурнем він був, відмовившись од того, що вона йому пропонувала? Не взявши те, що вона бажала з ним розділити? Якщо ти кохаєш мене, то кохай. Ці слова краяли йому душу. Та десь у закапелках розуму чіткий голос його батька промовляв, що він вчинив слушно. Хай там що думала Сюзен, справа полягала не лише в честі. Та нехай вона краще вважає так, може, навіть ненавидить його, ніж знатиме, на яку небезпеку вони обоє наражаються.

Близько третьої години, вже збираючись повертати до Смуги К, він почув швидкий цокіт кінських копит на головній дорозі, що вела з заходу. Не роздумуючи про те, навіщо це йому потрібно, Роланд повернув у той бік, потім спинив Вітра за високою напівзруйнованою огорожею, що вся заросла бур’янами. У глибокій тиші ранку луна розносилася на великі відстані, і впродовж десяти хвилин цокіт копит наростав. Цього часу Роландові цілком вистачило на роздуми: тепер він здогадувався, хто стрімголов мчав до Гембрі о цій порі, за дві години до світанку. І він не помилився. Місяць уже не світив, але навіть крізь щільне переплетіння лозин огорожі він розгледів Роя Діпейпа. На світанку Великих мисливців за трунами знову буде троє.

Роланд повернув Вітра в той бік, куди прямував раніше, і теж поїхав до своїх друзів.

Розділ X ВЕДМЕДИКИ, ПТАШКИ, РИБКИ І ЗАЙЧЕНЯТКА

Найважливіший день у житті Сюзен Дельґадо, день, коли її життя повернулося, наче камінь, насаджений на вісь, настав приблизно за два тижні після їхньої з Роландом романтичної прогулянки на нафтове поле в світлі місяця. Відтоді вона бачила його з півдюжини разів, та й то здаля. Коли справи змушували їх перетнутися, вони коротко віталися помахом рук, як це роблять випадкові знайомі. І щоразу її пронизував біль, наче в душі хтось прокручував гострого ножа. І хоч з її боку так думати було жорстоко, проте вона сподівалася, що він також відчуває цей біль від леза. Та якщо й було в цих двох тижнях щось доброго, то тільки те, що трохи вщух її найбільший страх — а раптом люди почнуть плескати язиками про неї й молодого чоловіка, що називався Віллом Деаборном? Водночас їй стало навіть бракувати цього страху. Плітки? Жодного приводу для пліток не було.

Втім, одного дня, після зникнення з неба Місяця-Торговця і до появи Мисливця, вихор ка зрештою налетів на неї й змів усе зі свого шляху: будинок, сарай і таке інше. Все почалося, коли хтось постукав у двері.

Сюзен саме закінчувала прати (виконувати цей хатній обов’язок для двох жінок було напрочуд легко), коли пролунав стукіт у двері.

— Якщо це лахмітник, жени його геть! — прокричала тітка Корд з іншої кімнати, де складала постільну білизну.

Але то був не лахмітник. На порозі з нещасним виглядом стояла Марія, її покоївка з Будинку-на-набережній. Сталася трагедія: другу сукню, яку Сюзен мала вдягти в День жнив, шовкову, для обіду й Бесіди, що відбудеться по тому, було знищено, сказала Марія, і тому вона дуже нещасна. Тепер її відправлять назад у глухомань, а вона ж єдина опора для батька й матері. Їй так важко, так важко. Чи не могла б Сюзен поїхати з нею? Будь ласка.

Сюзен радо погодилася. Тими днями вона користалася з кожної нагоди вирватися з дому, якнайдалі від тітчиних бурчливих доскіпувань. Що ближче були Жнива, то важче їм з тіткою було витримувати одна одну.

Удвох вони сіли на Пілона, що радо повіз дівчат у ранкову прохолоду, і Марія швидко розповіла свою історію. Майже одразу Сюзен збагнула, що Марія перебільшує і її становищу в будинку мера нічого не загрожувало. Просто маленька темнокоса служниця вкотре продемонструвала свою доволі симпатичну схильність робити з мухи слона.

Другу сукню до свята Жнив (Сюзен подумки називала її Блакитною 3 Бісером; перша сукня призначалася для сніданку і була Біла 3 Високою Талією І Рукавами 3 Буфами) тримали окремо від інших. Над нею ще треба було попрацювати. Але якась істота прослизнула в кімнату швачок на першому поверсі й погризла її на дрантя. Якби це була сукня, яку Сюзен мала вдягти до розпалювання святкового багаття чи на вечірній бал, ото була б халепа. А Блакитну 3 Бісером насправді пошили для денного прийому. За ті два місяці, що лишалися до Жнив, її можна було легко замінити іншою. Всього два місяці! Тієї ночі, коли стара відьма дала їй тимчасову відстрочку, здавалося, що до початку стосунків з мером Торіном у неї ще ціла вічність.

А тепер залишилося всього два місяці! Від цієї думки й на знак протесту її мимохіть пересмикнуло.

— Мам? — спитала Марія. Сюзен заборонила дівчині називати себе «сей», тож Марія, не в змозі переступити через себе й називати хазяйку просто на ім’я, пішла на цей компроміс. Слово здалося Сюзен досить дивним, зважаючи на те, що їй самій було лише шістнадцять, а Марії — на два чи три роки більше. — Мам, з вами все гаразд?

— Щось у спині стрельнуло, Маріє, нічого страшного.

— Еге ж, зі мною теж таке трапляється. Це боляче. Три моїх тітки вмерли від виснажливої хвороби. Коли мені коле, я завжди боюся, що…

— Яка тварина погризла блакитну сукню? Ти знаєш?

Марія нахилилася, щоб потай прошепотіти відповідь хазяйці на вухо, неначе вони були на людному базарі, а не на дорозі до Будинку-на-набережній.

— Подейкують, що це єнот проліз у вікно, відчинене вдень у спеку. Але я відчула запах у тій кімнаті. І Кімба Раймер теж, він приходив усе роздивитися. Перед тим, як послав мене по вас.

— Що ж там був за запах?

Марія знову нахилилася ближче і цього разу справді зашепотіла, хоча на дорозі не було ні душі:

— Собаче пердіння.

Якусь мить Сюзен мовчала, наче громом уражена, а тоді розреготалася. Вона сміялася до кольок у животі й до сліз на щоках.

— Хочеш сказати, що В-В-Вовк… собака мера… пролізу майстерню швачок на першому поверсі й пожував мою сукню… — договорити вона не змогла, надто вже її розпирав сміх.

— Еге ж, — твердо трималася на своєму Марія. Нічого дивного в тому, що Сюзен сміється, вона не бачила… і це була одна з причин, чому Сюзен її любила. — Але пес не винний. Собака робить те, що наказала йому природа, якщо йому дати змогу. Служниці знизу… — вона загнулася. — Ви ж не скажете меру чи Кімбі Раймеру, мам?

— Маріє, ти мене дивуєш. Поганої ж ти про мене думки.

— Ні, мам, я про вас доброї думки, але про всяк випадок. Просто в спекотну днину служниці їдять підобідок у кімнаті швачок. Вона в тіні сторожової вежі, ви ж знаєте. Це найпрохолодніша кімната в усьому будинку, навіть прохолодніша за парадні зали.

— Я запам’ятаю, — Сюзен подумала про те, що непогано було б провести офіційний Ланч і Бесіду в швацькій, і знову захихотіла. — Розповідай далі.

— А це все, Мам, — сказала Марія таким тоном, наче решта історії була надто зрозуміла, щоб її виповідати. — Служниці їдять тістечка і лишають крихти. Мабуть, Вовк їх унюхав. А що двері були відчинені, то він поїв крихти і взявся за сукню. Ніби як на друге.

Тепер вони зареготали вдвох.

Та коли вона поверталася додому, їй уже було не до сміху.

Приблизно через дві години після того, як Сюзен поїхала з тією малою вишкваркою-покоївкою на примірку сукні, Корделія Дельгадо (яка вважала, що найщасливіший день у її житті настане тоді, коли вона нарешті випровадить свою надокучливу небогу за двері та зі справою позбавлення її цноти буде нарешті покінчено) підхопилася зі свого крісла й поквапилася до вікна кухні, бо почула, як до будинку на повному скаку наближається кінь. У неї не було жодних сумнівів у тому, що повернулася Сюзен. І що трапилось щось погане. За звичайних обставин вона б ніколи не пустила свого улюбленого коника в галоп такої спекотної днини.

Нервово витираючи руки насухо, Корделія спостерігала, як Сюзен осадила Пілона — дуже різко, чого Дельґадо ніколи не робили — і спішилася якось не по-дамському. Її коса розтріпалася, й ті кляті біляві патли, предмет її гордості (і її прокляття) стирчали в усі боки. Дівчина була бліда, лише високо на вилицях горіли дві червоні плями. Корделії це дуже не сподобалося. Так само червонів Пат, коли був наляканий чи сердитий.

Вона стояла біля зливальниці, витираючи руки й кусаючи губи. Ох, швидше б уже здихатися цієї невихованої дівулі.

— Ти ж не накоїла лиха, га? — пробубоніла Корделія собі під ніс, коли Сюзен зняла сідло зі спини Пілона й пустила його до сараю. — Дуже сподіваюся, що ні, міс О-Яка-Краля. Тільки не перед самими Жнивами. Тільки не це.

Через двадцять хвилин, коли Сюзен переступила поріг будинку, від злості її тітки не лишилося й сліду. Корделія сховала їх на найвищу полицю в шафі, як небезпечну зброю (скажімо, револьвер). На ту мить вона вже знову в’язала в своїй гойдалці. Її обличчя, коли вона повернулася до Сюзен, здавалося спокійним і безтурботним. Вона дивилася, як дівчина йде до зливальниці, наливає воду і хлюпає собі на обличчя. Замість потягнутися до рушника Сюзен лише визирнула з вікна. Вираз її обличчя настрашив Корделію. Загнаний і розпачливий, для Корделії він був не більше, ніж сердитим і по-дитячому впертим.

— Так, Сюзен, — спокійним, контрольованим голосом сказала вона. Дівчина б навіть не здогадалася, яких неймовірних зусиль коштувало Корделії опанувати свій голос, не кажучи вже про те, щоб утримувати його на такій ноті. Хіба що одного дня перед дівчиною постане її власна дитина з таким самим упертим виразом. — Що тебе тривожить?

Сюзен повернулася до неї. Корделія Дельґадо сиділа в своєму кріслі, спокійна, мов удав. Тієї миті Сюзен хотілося вп’ястися в її самовдоволену пику нігтями й пошматувати її шкіру з криком: «Це ти винна! Ти! Ти в усьому винна!» Вона почувала себе брудною… ні, навіть не так, «брудна» — заслабке слово для цього. Вона почувалася закаляною. А ще ж нічого особливого не сталося. У цьому й був весь жах. Насправді нічого ще не сталося.

— Це що, так помітно? — тільки й запитала вона.

— Авжеж, помітно, — відповіла Корделія. — Скажи, він узяв тебе силою?

— Так… ні… ні.

Сидячи в кріслі з плетивом на руках, тітка Корд питально звела брови і чекала продовження.

Врешті-решт Сюзен розповіла їй, що сталося. Її тон був здебільшого рівним. Лише під кінець голос трохи затремтів, та й по всьому. І тітка Корд з обережним полегшенням зітхнула. Мабуть, нерозумне дівча просто перехвилювалося!

Сукня, яку вона мала вдягти замість порваної, була ще не готова. Роботи лишалося чимало. Тому Марія передала Сюзен до рук суворої Кончетти Моргенстерн, головної швачки, а та мовчки повела її вниз. Якби мовчання було золотом, іноді думала Сюзен, то Кончетта вже давно стала б така багата, як мерова сестра (в народі ходили чутки, що в тієї був чималий капітал).

Блакитна Сукня 3 Бісером висіла на безголовому манекені. Сюзен одразу помітила сліди від зубів на подолі і невеличку дірку ззаду, але в жодному разі не могла сказати, що сукня перетворилася на лахміття.

— Хіба її не можна врятувати? — несміливо спитала вона у кравчині.

— Ні, — відрубала Кончетта. — Знімай штани, дівчино. І сорочку.

Сюзен слухняно виконала наказ. Стоячи боса на підлозі в прохолодній кімнатці, вона прикривала груди руками, хоча Кончетта жодного разу не зацікавилася її формами.

Скидалося на те, що Блакитну Сукню 3 Бісером збиралися замінити на Рожеву 3 Аплікаціями. Сюзен ступила в проріз, натягнула сукню на себе і терпляче стояла, поки Кончетта робила якісь виміри і бурмотіла під носа, часом занотовуючи щось крейдою на кам’яній стіні, часом підтягуючи тканину на стегні чи на талії й зиркаючи у настінне дзеркало в повен зріст. Як завжди під час цієї процедури, Сюзен дозволила своєму розуму забути про реальність і помандрувати деінде. І, як це часто траплялося тими днями, він охоче помандрував у мрії про Роланда і Крутояр, про те, як вони з ним їдуть пліч-о-пліч і зупиняються у вербовому гаю, біля Гембрійського струмка.

— Стій і по змозі не ворушися, — сказала Кончетта. — Я зараз прийду.

Сюзен майже не усвідомила, що кравчиня пішла. Вона навіть не усвідомлювала, що перебуває в будинку мера. Її справжнє «я» було в іншому місці — з Роландом, у вербовому гаю. Вона вдихала солодкаві різкі пахощі дерев і чула тихий шепіт струмка. Вони лежали вдвох на землі, притулившись чолом до чола. Він ніжно провів долонею вздовж ліній її обличчя, пригорнув до себе…

Видіння було таким сильним, що спершу Сюзен піддалася рукам, що огорнули її талію ззаду, погладили її живіт і піднялися до грудей. Та потім до її вух долинуло хрипке дихання, до ніздрів — сморід тютюну, і Сюзен збагнула, що відбувається. Не Роланд пестив її груди, а довгі кістляві пальці Гарта Торіна. Скинувши поглядом у дзеркало, вона побачила, як він нависає над її лівим плечем, наче інкуб. Його очі були вирячені, на лобі, попри прохолоду в кімнаті, виступило кілька великих краплин поту, а висолоплений язик звисав, як у собаки в спекотну погоду. Огида стрімко підступила зі шлунка до горла Сюзен, як неперетравлена їжа. Вона спробувала відсахнутися, але він тільки міцніше стис її руками й притис до себе. Кісточки його пальців непристойно хруснули, і Сюзен відчула коло себе ззаду щось тверде.

За останні кілька тижнів Сюзен часом дозволяла собі помріяти про те, що у вирішальний момент Торін виявиться неспроможним, не зможе кувати залізо. Вона чула, що таке часом трапляється з чоловіками, коли вони старіють. Але тепер твердий, налитий кров’ю прутень, що притискався до її сідниць, позбавив її навіть найменшої надії.

Вона спромоглася бодай на крихту дипломатії: спробувала зняти його руки з грудей замість вирватися з його обіймів. (Почувши це, Корделія вправно зуміла приховати своє величезне полегшення.)

— Мере Торін… Гарте… ви не повинні. Тут не місце і не час. Рея казала…

— Срати я хотів на неї і на всіх відьом! — десь подівся його культурний тон політика, поступившись місцем акценту, сильному, ніби в якогось селюка із глухомані Онніс-Форд. — Я хочу цукерку! Срати на відьму, я сказав! Хай їй заціпить! — сморід тютюну ставав такий нестерпний, що вона боялася виблювати. — Стій спокійно, дівчино. Стій спокійно, спокусо моя. Слухайся мене!

Якимось чином їй це вдалося. Десь у закапелках свідомості, де жив інстинкт самозбереження, вона сподівалася, що він помилиться і сприйме її трепет від огиди за дівоче збудження. Енергійно мнучи груди, він підтягнув її ближче до себе. Його дихання заклало їй вуха, наче смердючі випари парового двигуна. Вона заплющила очі й щосили стримувала сльози, а вони все просочувалися крізь повіки й тремтіли на її віях.

Багато часу йому не знадобилося. Він розгойдувався позаду неї вперед-назад, стогнучи, наче йому зсудомило живіт. Ось він лизнув мочку вуха Сюзен, і вона побоялася, що її шкіра від огиди зараз зніметься з тіла. На щастя, невдовзі вона відчула, як його тілом іде судома.

— Ох, так, пішла до біса, клята отруто! — мало не пропищав він і штовхнув її так сильно, що вона вгатилася б обличчям у стіну, якби заздалегідь не виставила вперед руки. А сам нарешті відступив.

Якусь мить Сюзен так і стояла, впираючись долонями в грубий холодний камінь стіни в майстерні швачок. У дзеркалі вона бачила відображення Торіна, а в ньому — свій фатум, звичайний і невідворотний. Фатум, порівняно з яким це було лише квіточками. Кінець дівуванню, кінець романтиці, кінець мріям, у яких вони з Роландом лежали у вербовому гаю, прихилившись одне до одного. Чоловік у дзеркалі сам чимось нагадував хлопця-підлітка, хлопця, який займався чимось забороненим, про що не можна розповідати матусі. Такий собі довготелесий парубок з дивним сивим волоссям, вузькими плечима і мокрою плямою, що розпливалася спереду на штанях. Гарт Торін мав такий вигляд, наче він не зовсім розуміє, де він і що з ним. Тієї миті на його обличчі вже не було хтивого виразу, але збентежена порожнеча, що прийшла йому на зміну, була аж ніяк не краща. Він нагадував діряве відро. Скільки води в нього не лий, вона все одно витече.

«Він повторить це знову, — подумала вона й відчула, як душу огортає жахлива втома. — Робитиме щоразу, коли буде випадати така нагода. Відтепер приходити сюди для мене — все одно що…»

Замки. Грати в Замки.

Ще кілька хвилин Торін просто витріщався на неї. Потім повільно, неначе уві сні, витяг заправлену в штани сорочку і опустив її, щоб прикрити мокру пляму. Його підборіддя блищало — від збудження він пускав слину. Відчувши це, він витер мокроту долонею, не відводячи від Сюзен погляду порожніх очей. Потім у них нарешті вигулькнула якась думка. Торін мовчки повернувся і вийшов з кімнати.

Із коридору долинули якісь звуки — вочевидь він на когось там наштовхнувся. Сюзен почула, як він бурмоче собі під ніс «Вибач! Вибач!» (перед нею він не вибачався навіть так, поспіхом), і до кімнати ввійшла Кончетта. Шмат тканини, по який вона ходила, був накинутий на плечі на кшталт боа. Від її проникливого погляду не сховалися ні блідість Сюзен, ні її мокрі від сліз щоки. «Вона промовчить, — подумала Сюзен. — Ніхто з них нічого не скаже, ніхто й пальцем не поворухне, щоб визволити мене з болота, в якому я загрузла. Якщо я благатиму допомогти, вони тільки скажуть „сама винна, дівчино“ і цим виправдають себе за те, що покинули мене напризволяще».

Але Кончетта її здивувала.

— Таке вже воно, життя, панянко. Треба звикати.

Наприкінці розповіді голос Сюзен вже був байдужий і відсторонений. Нарешті він стих. Тітка Корд відклала плетиво і поставила чайник на плиту.

— Ти занадто драматизуєш, Сюзен, — мовила, силкуючись надати своєму голосу лагідності й мудрості, але безрезультатно. — Ця риса в тебе від Манчестерів. Половина з них вважали себе поетами, друга половина — художниками, але здебільшого вони лише напивалися і нічого путнього не робили. Він обмацав твої груди й трохи об тебе потерся. То й що? Нема в цьому нічого такого. Принаймні, нічого такого, через що можна втратити сон і спокій.

— А тобі звідки знати? — спитала Сюзен. Це було проявом неповаги з її боку, але їй було начхати. Тієї миті вона могла стерпіти від своєї тітки все, що завгодно, крім того поблажливого тону мудрагельки.

Звівши брову, Корделія спокійно, без образи сказала:

— Як же ти любиш колоти мені очі! Тітка Корд, стара висхла мумія. Стара діва. Посивіла й незаймана. Ге? То знай, міс О-Яка-Краля, може, я й незаймана, та в молодості в мене були один-двоє коханих… ще до того, як світ зрушив з місця. А раптом одним із них був сам Френ Ленґіл?

«А раптом ні?» — подумки відрізала Сюзен. Френ Ленґіл був старший за її тітку щонайменше на п’ятнадцять років, а може, навіть на всі двадцять п’ять.

— Раз чи два, Сюзен, я відчувала ззаду бороду старого козла Тома. Та й передом теж.

— А цим твоїм коханим, мабуть, теж було по шістдесят, у них смерділо з рота, а кісточки пальців потріскували, коли вони стискали тобі груди? А хтось із них жбурляв тебе головою об стіну, коли старий Том уже помахав борідкою і сказав «бее-бее-бее»?

Вибуху гніву, на який вона сподівалася, не сталося. Натомість сталося гірше. На тітчиному обличчі з’явилася порожнеча, схожа на ту, що її вона спостерегла в очах Гарта Торіна в дзеркалі.

— Що зроблено, те зроблено, Сюзен, — на вузькому обличчі Корделії промайнула крива посмішка. — Угоду укладено.

На Сюзен накотила хвиля жаху.

— Мій батько не дозволив би такого! — заволала вона. — Не дозволив! І тебе він би зненавидів за те, що ти дозволила такому статися! За те, що підштовхнула мене до цього!

— Можливо, — сказала тітка Корд і знову страхітливо посміхнулася. — Може, й так. Але знаєш, за що б він міг зненавидіти ще більше? Зненавидіти тебе? За порушену обіцянку, за те, що вкрила себе соромом віроломства. Він би не хотів, щоб ти відмовилася від свого слова, Сюзен. Якщо ти ще не забула його обличчя, ти маєш іти до кінця.

Сюзен дивилася на неї, й на очі їй знову наверталися сльози, а кутики губ опустилися донизу. «Я покохала одного чоловіка! — хотіла сказати вона, але не могла. — Невже ти не розумієш, як усе змінилося? Я покохала!» Але якби тітка Корд була людиною, якій можна було таке сказати, то Сюзен взагалі ніколи не потрапила б у ці жахливі лещата обов’язку. Тож вона повернулася і наосліп побрела з дому. Очі їй застували сльози, і барви пізнього літа блякли від горя.

Вона їхала верхи, не маючи чіткого уявлення, куди прямує. Але, мабуть, у закапелках її свідомості було якесь особливе місце, бо через сорок хвилин вона опинилася на шляху до тих самих верб, про які мріяла, коли Торін, наче лихий ельф із бабусиних казок, підкрався ззаду.

У діброві було напрочуд прохолодно. Сюзен прив’язала Феліцію (на якій їхала без сідла) до дерева і повільно побрела до маленької галявинки в самому серці гаю. Тут, біля струмка, сіла на пругкий мох, що килимом вкривав галявину. Нічого дивного, що вона прийшла сюди, адже сюди вона зносила всі свої потаємні печалі й радощі з того самого дня, коли у вісім чи дев’ять років знайшла цю галявинку. Сюди вона часто приходила в ті дні, що тяглися нескінченно довго після смерті батька, коли їй здавалося, що з загибеллю Пата Дельґадо настав кінець світу. Лише ця галявина знала всю глибину і біль її страждань, лише струмкові вона їх виповідала, і струмок відносив їх у далечінь.

Знову стрімким потоком ринули сльози. Сюзен поклала голову на коліна і схлипувала — голосно, не по-жіночому, наче ворона, що свариться з товарками. Тієї миті вона б віддала все, геть усе, щоб тільки батько повернувся хоч на хвилину, щоб спитати його, чи мусить вона все це зносити й надалі.

Сюзен усе ще плакала біля струмка, коли пролунав хрускіт зламаної гілки. Вона схопилася й перелякано роззирнулася навколо. Це була її потаємна місцина, їй було прикро і не хотілося, щоб її тут знайшли, особливо зараз, коли вона зайшлася плачем, як мале дитя, що впало і забилося. Хруснула ще одна галузка. Так, хтось там був, і цей хтось вдерся в її потаємну місцину.

— Геть! — закричала вона хрипким від сліз голосом, який сама ледь упізнала. — Іди геть, хто б ти не був. Дай мені спокій!

Але фігура, чиї обриси вона тепер чітко бачила, наближалася. І коли вона впізнала в ній Вілла Деаборна (Роланда, подумала вона, його справжнє ім’я — Роланд), то вирішила, що це плід її змученої уяви. І сумнівалася в його реальності, аж поки він не став поряд з нею навколішки й не пригорнув її до себе. Тоді вона притисла його до себе міцно-міцно, панічно боячись, що він зникне.

— Звідки ти знав, що я…

— Бачив, як ти їхала Крутояром. Я був там, куди часом приходжу подумати, і побачив тебе. Я б не поїхав слідом, якби не помітив, що ти їдеш без сідла. І подумав, що в тебе якісь проблеми.

— У мене суцільні проблеми.

Не заплющуючи очей, він із серйозним виглядом заходився обціловувати її щічки. Лише коли він обсипав поцілунками обидві щоки, Сюзен збагнула, що так він витирає їй сльози. А потім він узяв її за плечі, розвернув до себе й подивився в очі.

— Скажи це знову, Сюзен, і я послухаюся. Я не знаю, чи це обіцянка, чи попередження, чи те й те водночас, але… скажи ще раз, і я підкорюся.

Не було жодної потреби питати, про що йому йдеться. Земля пішла в неї з-під ніг. І потім, пізніше, вона згадувала цю мить як перший і єдиний раз у житті, коли вона насправді відчула ка — вітер, але не з небес, а з-під землі. «Ка таки прийшло по мене, — подумала вона. — Моє ка, добре воно чи погане».

— Роланде!

— Так, Сюзен.

Вона опустила руку нижче пряжки його пояса і, не відводячи погляду від його очей, взялася рукою за те місце.

— Якщо ти кохаєш мене, то кохай.

— Так. Я кохатиму.

Він розщіпнув сорочку, пошиту в тій частини Серединного світу, якої Сюзен ніколи не побачить, і пригорнув її до себе.

Ка:

Вони допомогли одне одному звільнитися від одягу; лежали, обіймаючи одне одного, на килимі з моху, м’якішому за лебединий пух. Лежали, притискаючись лобами, як тоді, в її мареннях. І коли він проник у неї, вона відчула, як первинний біль розчиняється в солодкому екстазі, неначе вперше і востаннє в житті скуштувала якесь дикоросле й невідоме пахуче зілля. Вона тримала в собі той смак так довго, як могла, поки нарешті його не здолала хвиля насолоди. І цілковито підкорилася їй: з надр вирвався стогін, руки терлися об його шию. Вони кохалися у вербовому гаю, безоглядно забувши про честь і обіцянки. І наприкінці Сюзен відкрила для себе не просто насолоду, а нестямне тремтіння нервів, що починалося в тій частині тіла, яка розкрилася перед ним, наче квітка, і поступово сповнило все її тіло. Вона скрикувала і скрикувала, відчуваючи, що в світі смертних не може бути іншої насолоди, такої незрівнянної, що заради неї готова була померти. До її голосу приєднався голос Роланда, і їхні звуки огорнув дзюркіт струмка. Вона міцніше притисла його до себе, обхопивши ногами, і безтямно цілувала його обличчя. І він скінчив майже тієї ж миті, що й вона, немовби прагнучи злитися і в цьому. Так поєдналися закохані в баронії Меджис, перед лицем кінця останньої героїчної доби, і зелений мох там, де змикалися її стегна, зросила кров цноти. Таким було їхнє єднання і їхній вирок.

Ка.

Під лагідним поглядом Феліції вони лежали в обіймах і цілувалися. Роланда хилило до сну, і це можна було зрозуміти: того літа напруження не залишало його ні на мить, він дуже погано спав. Та хоча на ту мить він про це навіть не підозрював, погано спати йому судилося впродовж усього життя.

— Роланде? — її приємний голос лунав звідкись здаля.

— Так?

— Ти про мене дбатимеш?

— Так.

— Я не зможу піти до нього, коли настане час. Його дотик і огидні пестощі я ще можу стерпіти, якщо матиму тебе, але піти до нього в ніч Жнив — ні. Не знаю, забула я лице батька чи ні, але в ліжко Гарта Торіна я не ляжу. Є способи приховати втрату цноти, але я ними не скористаюся. Я просто не зможу лягти до нього в ліжко.

— Так, — сказав він, — добре. — Раптом її очі стали круглими від подиву, і він роззирнувся. На галявині, крім них, нікого не було. Тепер уже повністю прокинувшись, він знову глянув на Сюзен. — Що? Що таке?

— Може, я вже вагітна твоєю дитиною. Ти про це не думав?

Він не думав. А тепер замислився. Дитина. Ще одна ланка в ланцюзі, що тягнеться в ті вкриті мороком часи, коли Артур Ельд у короні правителя всього світу повів своїх стрільців у бій, здійнявши високо над головою великий меч Екскалібур. Але, поза тим, що сказав би його батько? Чи Ґабріела, дізнавшись, що вона стане бабусею?

Легка усмішка, що з’явилася була на його губах, зникла одразу після згадки про матір. Він пригадав слід на її шиї. Щоразу, коли в його пам’яті цими днями зринала матір, він завжди думав про той слід, який побачив, ставши непроханим гостем у її апартаментах. І мізерна посмішка на її губах.

— Якщо в тобі моя дитина, то вважай, її подарувала мені доля.

— І мені, — вона теж всміхнулася, але її усмішка була сумною. — Ми ще надто юні. Самі ще діти.

Він перекотився на спину і подивився в синє небо. Її слова могли бути правдою, але це не мало значення. Часом правда й дійсність розходилися — у цьому він був непохитно впевнений, як і в деяких інших речах, і ця впевненість жила десь у надрах його двоїстої натури. Здатність піднятися і над правдою, і над реальністю, щоб добровільно пірнути в кохання, була подарунком від матері. Решта його натури була прозаїчною… ба навіть (і це було ще важливіше) позбавленою здатності сприймати метафори. Вони надто юні, щоб бути батьками? То й що з того? Якщо він посіяв зерно, воно має прорости.

— Хай там що, ми вчинимо так, як маємо вчинити. А я тебе кохатиму, незважаючи ні на що.

Вона всміхнулася. Він промовив це так, наче констатував звичайнісінький факт: небо вгорі, земля внизу, а вода тече на південь.

— Роланде, а скільки тобі років? — час від часу її навідувала тривожна думка, що Роланд був навіть молодший за неї. Коли він зосереджувався, його обличчя ставало таким жорстким, що Сюзен було навіть лячно. Та коли всміхався, то більше нагадував молодшого брата, а не коханого.

— Я вже доросліший, ніж тоді, коли приїхав сюди. Набагато старший. А якщо мені ще півроку доведеться прожити неподалік від Джонаса і його посіпак, то я спиратимусь на палицю і не могтиму вилізти на коня, якщо хтось не дасть мені копняка в м’яке місце.

Вона всміхнулася, і він поцілував її в кінчик носа.

— І ти дбатимеш про мене?

— Еге ж, — сказав він і всміхнувся у відповідь. Сюзен кивнула і теж перевернулася на спину. Так вони й лежали, притулившись одне до одного боками, і дивилися в небо. Взявши його руку, вона поклала її собі на грудь. Він погладив сосок великим пальцем, і той набубнявів, став твердий і почав поколювати. Це відчуття швидко поширилося по її тілу до того місця між ногами, що досі не хотіло вгамовуватись. Вона сильніше стисла стегна і водночас радісно та перелякано відзначила, що від цього стало тільки гірше.

— Ти мусиш про мене подбати, — тихо сказала вона. — Я віддала тобі все. Решта не має значення.

— Я зроблю все від мене залежне, — запевнив він. — Навіть не сумнівайся. Але поки що, Сюзен, ти маєш жити так, як жила. Ще не час усе змінювати. Я знаю це, бо Діпейп повернувся і напевно вже все розповів Джонасові. Але вони досі не зробили жодного ходу проти нас. Хай там що він з’ясував, Джонас досі вважає, що в його інтересах чекати. І це робить його навіть небезпечнішим, ніж якби він зробив якийсь хід. Поки що ми граємося в Замки.

— Але після святкового багаття на Жнива… Торін…

— Ти не ляжеш до нього в ліжко, запевняю тебе. Даю тобі слово честі.

Трохи перелякана через власну відвагу, вона простягнула руку й поклала її нижче його поясу.

— Ось що ти можеш мені також дати, якщо хочеш.

Він хотів. Міг. І дав.

Коли вони закінчили кохатися (цього разу Роланд дістав ще більшу насолоду, якщо це взагалі було можливо), він спитав:

— Те відчуття, яке ти мала на Ситґо, Сюзен… ніби за нами стежать… ти відчуваєш це зараз?

Вона дивилася на нього довгим і замріяним поглядом.

— Не знаю. Розумієш, я думала про щось інше, — вона ніжно торкнулася його і розсміялася, бо він аж підскочив. Нерви в тому напівтвердому, напівобім’якому місці, яке вона гладила долонею, досі були дуже чутливі.

Забравши руку, вона підвела погляд до клаптика неба над їхніми головами.

— Як тут гарно, — пробурмотіла і заплющила очі.

Роланд теж відчув, що його от-от здолає сон. Яка іронія, подумав він. Цього разу в неї не було відчуття чужих очей… зате воно з’явилося у нього. Але він міг заприсягтися, що ні в самій діброві, ні біля неї немає жодної душі.

Та байдуже. Чим би не було те відчуття — реальністю чи вигадкою, — воно зникло. Він узяв Сюзен за руку, і її пальці сплелися з його пальцями.

Він заплющив очі.

Усе це Рея бачила в кристалі, і видовище було нічогеньким, еге ж, дуже нічогеньким. Але вона й раніше бачила, як трахаються, часом по троє чи четверо або більше (часом навіть хтось із парнерів був не зовсім живий або ж зовсім не живий), і в її поважному віці всі ці встроми-вийми її не надто цікавили. Їй більше хотілося побачити, що ж буде після встроми-вийми.

«Нашу справу закінчено?» — спитала дівка.

«Є ще одна дрібничка», — відповіла Рея, а тоді звеліла малій хвойді, що та має зробити.

Еге ж, вона дала їй дуже чіткі вказівки, коли вони вдвох стояли в дверях хатини під Місяцем-Цілунком, коли Сюзен Дельґадо поринула у дивний сон, а Рея гладила їй косу і нашіптувала на вухо, що їй робити. Ось і настав час виконувати наказ… саме це вона й хотіла побачити, а не те, як двоє малих товчуться й пихкають, наче вони перші на землі, хто це робить.

Двічі вони зробили це майже підряд, лише трохи побалакали в перерві (їхню балачку їй теж кортіло почути). Рею це не здивувало. У його віці в хлопця мало бути стільки сімені, що вистачить накачати її на тиждень уперед. І, судячи з того, як та мала шльондра поводилася, їй це було до смаку. Деякі з них, відкривши для себе це діло, вже ніколи не хотіли нічого іншого, подумала Рея.

«Побачимо, надута сучко, якою звабливою ти станеш через кілька хвилин», — подумала відьма і нахилилася ближче до рожевого пульсування, яке випромінював кристал. Часом це світло відгукувалося болем навіть у кістках її обличчя, але то був приємний біль. О так, дуже приємний.

Нарешті вони потомилися. Принаймні, на деякий час. Зчепили руки й позасинали.

— Ну ж бо, — пробурмотіла Рея. — Ну ж бо, крихітко. Будь хорошою дівчинкою і роби, як тобі наказали.

І, неначе почувши її, Сюзен розплющила очі. Але в них була порожнеча. То були очі людини, що розклепила повіки уві сні. Рея побачила, як вона обережно витягла руку з хлопцевої руки. Сіла, притиснувши голі стегна до голих грудей, і роззирнулася. Звелася на ноги…

І тут шестиногий кіт Чахлик стрибнув Реї на руки, винявкуючи собі їжу чи трохи пестощів. Стара скрикнула від несподіванки, і чаклунський кристал згас, як свічка від пориву вітру.

Рея знову вереснула, цього разу від люті, ухопила кота, перш ніж він устиг втекти, і пожбурила через усю кімнату в камін. Стояла літня пора, тож камін дивився в кімнату темним порожнім оком, проте варто було Реї змахнути рукою — і в ньому застрибало жовте полум’я, здійнявшись угору від одного-єдиного напівобгорілого поліна. Заверещавши, Чахлик кинувся геть. Його очі були круглі від жаху, від розщепленого хвоста здіймався димок, як від недбало загашеної сигари.

— Тікай, падлюко! — плюнула йому навздогін Рея. — Щоб очі мої тебе не бачили, сучий потрох!

Вона повернулася до кристала й розспростерла над ним руки, зчепивши великі пальці. Але попри те, що вона спрямовувала на нього всі свої сили й зосередженість, аж поки серце не почало важко гупати в грудях, їй вдалося повернути до життя лише природне рожеве світіння кулі. Зображення на його поверхні не з’явилося. Відьма відчула гірке розчарування, але нічого не могла вдіяти. Та невдовзі вона побачить плід своїх старань на власні очі. Для цього тільки треба буде спуститися до міста.

Усі це побачать.

Відновивши душевну рівновагу й добрий гумор, Рея повернула кристал до схованки.

За мить до того, як його свідомість надто глибоко занурилася в сон, у голові Роланда пролунав сигнал тривоги. Можливо, він відчув, що його пальці більше не стискають її руку, а можливо, то була просто інтуїція. Він міг би легко проґавити цей сигнал (і це майже сталося), але далося взнаки тренування. Він повернувся з порогу глибокого сну, пробиваючись у реальність, як нирець розтинає собою товщу води. Попервах було важко, проте потроху ставало легше. І що ближче він був до дійсності, то сильнішою ставала його тривога.

Він розплющив очі й подивився ліворуч. Сюзен не було. Він встав, глянув праворуч, але не побачив нічого, крім струмка. Втім, він відчував, що вона рушила саме в той бік.

— Сюзен?

Відповіді не було. Підвівшись, він кинув погляд на штани, але в голові раптом пролунало бурчання Корта, гостя, якого він аж ніяк не сподівався за таких романтичних обставин. Нема часу, шмаркачу.

Голим він рушив до берега струмка і подивився в бік півдня. Сюзен була там, також оголена: сиділа спиною до нього. Вона розпустила волосся, і тепер воно спадало по спині до її гарних стегон. Його кінчики ворушило прохолодне повітря, що туманом підіймалося з поверхні струмка.

Вона опустилася на коліно біля самої води, зануривши руку по лікоть, неначе щось шукаючи.

— Сюзен!

Не відповідала. У Роланда все похололо всередині: «Вона одержима. Поки я так бездумно спав поряд, у неї вселився демон». Але якось не вірилося. Якби десь поблизу галявини був демон, він би відчув його. Вони обоє б його відчули, і коні також. Втім, з нею таки щось було негаразд.

Вона знайшла у річищі якийсь предмет і піднесла його до очей. З руки капала вода. Камінь. Сюзен пожбурила його назад у воду. Плюсь. Знову занурила руку, схиливши голову. Волосся, розділене навпіл, тепер плавало у воді, й течія струмка грайливо тягла його за собою.

— Сюзен!

Навіть не озирнулася. Витягла зі струмка другий камінь. Білий шмат кварцу трикутної форми нагадував наконечник списа. Сюзен похилила голову ліворуч і взяла волосся в руку, ніби хотіла розчесати сплутані кінчики. От тільки замість гребінця в неї був гострий уламок. На мить Роланд непорушно застиг від жаху, впевнений, що вона хоче розітнути собі горло від сорому й провини за те, що вони зробили. Наступні кілька тижнів його переслідувала одна думка: якби вона замірялася на своє горло, він не встиг би її зупинити.

Потім ступор минув, і Роланд кинувся до неї, не зважаючи на гострі камінці, що впиналися в босі ноги. Коли він опинився коло неї, вона вже встигла відчикрижити гострим уламком золотистий локон.

Ухопивши її за зап’ясток, Роланд спробував спрямувати руку вбік. Тепер він бачив її обличчя і зрозумів, що той вираз, який звіддаля здавався йому спокоєм, насправді був порожнечею.

Відчувши його дотик, вона змінилася на обличчі: замість безтямного виразу на губах з’явилася слабка роздратована посмішка. Її губи затремтіли, наче від незрозумілого болю, і з них зірвалося аморфне заперечення:

— Ннннннннн…

Пасма волосся, які вона встигла відрізати, золотими нитками лежали в неї на стегні. Але більша частина впала у воду, і її відніс потік. Сюзен змагалася з Роландом, силкуючись повернути гострий край каменя до свого волосся, прагнучи продовжити своє шалене обстригання. Вони боролися, як два армреслери у барі. Перемагала Сюзен. Роланд був фізично сильніший за неї, проте слабший проти чарів, які на неї діяли. Мало-помалу білий трикутник кварцу наближався до її волосся. Ні на мить вона не припиняла стогнати — Нннннннннн.

— Сюзен! Припини! Прокинься!

— Нннннннн…

Її оголена рука помітно тремтіла в повітрі, м’язи випнулися, як тверді камінці. А шматок кварца посувався дедалі ближче до її волосся, її щоки, її ока.

Не замислюючись над тим, що робить (для нього це був найуспішніший спосіб дій), Роланд наблизив своє обличчя до її щоки, поступившись іще чотирма дюймами відстані між кулаком із уламком каменя і волоссям. Приклав губи до її вуха і клацнув язиком.

Напевно, цей звук пройшов крізь голову Сюзен, як спис, бо вона рвучко сахнулася. Її повіки затремтіли, і сила, з якою вона опиралася Роландові, трохи ослабла. Скориставшись із нагоди, він викрутив їй зап’ясток.

— Ой! Ойой!

Рука розтулилася, камінь вилетів із неї і шубовснув із плюскотом у воду. Вже повністю прийшовши до тями, Сюзен дивилася на нього, і її очі наливалися слізьми і збентеженням. Вона потерла зап’ясток… мабуть, він розпухне, подумав Роланд.

— Мені боляче, Роланде! Чому ти зробив м…

Вона замовкла і роззирнулася навколо. Тепер спантеличення виражало не лише її обличчя, а й усе тіло. Вона соромливо прикрилася руками, а тоді збагнула, що вони самі, й опустила руки. Озирнулася через плече на сліди босих ніг на землі, що тяглися вздовж берега.

— Як я тут опинилася? Це ти мене переніс, коли я заснула? О Роланде, я кохаю тебе, нащо ти зробив мені боляче?

Піднявши пасма волосся, що досі лежали в неї на стегні, він показав їй.

— У тебе був гострий камінь. Ним ти відрізала собі волосся і не хотіла зупинятися. Я зробив тобі боляче, бо злякався. Я радий, що хоч руку тобі не зламав… мені так здається.

Взявши Сюзен за зап’ясток, Роланд обережно покрутив ним, дослухаючись до тертя кісточок.

Зап’ясток вільно обертався, нічого підозрілого Роланд не відчув. На очах у Сюзен, яка дивилася на нього, досі неспроможна до кінця зрозуміти, що сталося, він підніс її руку до губів і поцілував її внутрішній бік, над делікатним мереживом вен.

Роланд прив’язав Вітра в глибині діброви, щоб великого жеребця не помітив ніхто з проїжджих на Крутоярі.

— Потерпи, — сказав Роланд, підходячи до коня. — Потерпи ще трохи, хлопчику.

У відповідь Вітер ударив копитом і заіржав, наче обіцяючи, що терпітиме до кінця віків, якщо це буде потрібно.

Роланд зняв сідельну сумку і дістав сталеву посудину, що, залежно від ситуації, слугувала чи то казанком, чи то пательнею.

Хотів було йти, потім повернувся. Його постіль було прив’язано до Вітрового сідла — він збирався провести ніч на Крутоярі, щоб ніхто не заважав думати. Подумати йому було про що. А відтепер — тим паче.

Відв’язавши один із сиром’ятних шнурків, він понишпорив у ковдрах і витяг назовні металеву коробочку. Відімкнув її крихітним ключем, який носив на шиї. Всередині лежав квадратний медальйон на срібному ланцюжку (в медальйоні був портрет його матері, намальований олівцем) і жменя запасних набоїв, менше півдесятка. Він узяв один і пішов до Сюзен, яка виглядала його з широко розплющеними, переляканими очима.

— Я не пам’ятаю нічого після того, як ми вдруге кохалися. Лише те, як подивилася в небо і подумала, як мені добре. І заснула. О Роланде, наскільки потворно це виглядає?

— Наскільки я можу судити, нічого страшного, але тобі краще знати. Ось.

Він набрав у посудину води і поставив на берег. Сюзен нерішуче схилилася над нею, розрівнявши волосся кольору ясного золота вздовж лівої руки, і повільно повела рукою вперед. Нерівний край, де пройшовся шмат кварцу, помітила одразу. А роздивившись його прискіпливіше, відпустила волосся і зітхнула — від полегшення, а не від смутку.

— Це я зможу приховати. Коли волосся заплетене, ніхто й не здогадається. Врешті-решт, це лише волосся, предмет жіночого марнославства, та й годі. Тітка мені весь час це в голову втовкмачує. Але, Роланде, чому? Нащо я це зробила?

Роланд здогадувався. Якщо волосся давало жінці привід пишатися собою, то примусити його відрізати змогла б лише жінка, від заздрості. Чоловік би до такого не додумався. Невже дружина мера? Цю думку він відкинув. Більше скидалося на те, що цю гидку пастку влаштувала Рея, відьма з височин, що виходили на північ, на Погану Траву, Скелю Вішальників і Каньйон Петлі. Вранці після Жнив мер Торін мав прокинутися з важким похміллям і голомозою наложницею.

— Сюзен, ти дозволиш мені спробувати дещо зробити?

Вона всміхнулася.

— Щось таке, чого ти ще не робив? Роби все, що заманеться.

— Я про інше, — він розтулив руку і показав їй патрон. — Я хочу спробувати з’ясувати, хто з тобою це зробив і навіщо. — І не лише це. Просто він ще достоту не знав, що саме.

Вона дивилася на патрон, і Роланд почав перекочувати його тильним боком долоні. Патрон танцював, як човник ткацького верстата, кісточки його пальців піднімалися й опадали. Сюзен спостерігала за цим із радістю дитини.

— Де ти цього навчився?

— Вдома. Це не має значення.

— Ти мене загіпнотизуєш?

— Еге ж… думаю, з тобою таке вже робили раніше, — патрон зарухався швидше, то на схід, то на захід уздовж рухливих кісточок пальців. — Можна?

— Еге, — сказала вона. — Якщо зможеш.

Він зміг. Сюзен поринула в гіпнотичний стан так швидко, що в нього не лишилося сумнівів: таке вже відбувалося з нею раніше, до того ж нещодавно. Втім, добитися від неї правди він не міг. Вона з готовністю відповідала на всі питання (балакуча сонька, як сказав би Корт), але до певної межі. І не тому, що хотіла дотримуватися правил пристойності чи дівочої скромності — вона спала на березі струмка з розплющеними очима і виповідала йому далеким, проте спокійним голосом про те, як стара відьма її оглядала і як намагалася її «попестити» (зачувши це, Роланд стис руки в кулаки так сильно, що нігті вп’ялися в шкіру долонь). Проте був один пробіл, коли вона нічого не пам’ятала.

Вона і Рея вийшли за двері хижки, стояли під сяйвом Місяця-Цілунку, сказала Сюзен. Вона пам’ятала, що відьма пестила її волосся. Її дотик викликав у неї відразу, але Сюзен нічого не могла з цим удіяти. Руки не слухалися, налилися свинцем, язик не повертався у роті. Вона могла лише стояти, поки відьма нашіптувала їй на вухо.

— Що? — допитувався Роланд. — Що вона шепотіла?

— Не знаю, — відказала Сюзен. — Решта — рожеве.

— Рожеве? Що це означає?

— Рожеве, — повторила вона, наче не розуміючи, як Роланд може бути таким тупим. — Вона говорить: еге ж, отак, ти гарне дівча, а далі все рожеве. Рожеве і яскраве.

— Яскраве.

— Еге ж, як місяць. А тоді… — вона помовчала. — Тоді, мабуть, воно перетворюється на місяць. Може, Місяць-Цілунок. Яскраво-рожевий Місяць-Цілунок, круглий і повний, як грейпфрут.

Він намагався проникнути в її пам’ять іншими шляхами, проте безуспішно — кожна стежка приводила до тієї яскравої рожевості, що попервах затьмарювала її спогади, а потім зливалася у повний місяць. Роландові це ні про що не говорило. Він чув про синій місяць, але про рожевий — ніколи. Єдине, в чому він не сумнівався, — стара відьма дала Сюзен дуже потужну команду забути.

Він вагався, чи проникати глибше (вона б дозволила), але не наважився. Його досвід обмежувався гіпнотизуванням друзів — учнівськими вправами, веселими та час від часу страшнуватими. Але тоді будь-якої миті Корт чи Ванней могли виправити помилку, якби все пішло не так. Зараз же вчителів поряд не було, учні лишилися в школі самі. Що, як він поведе її глибше, а потім не зможе повернути назад? Йому казали, що в підсвідомості також водяться демони. І якщо спуститися до них, вони могли виплисти зі своїх печер тобі назустріч…

До всього ще й сутеніло. Залишатися тут, у діброві, на довше було безглуздо.

— Сюзен, ти мене чуєш?

— Еге ж, Роланде, я добре тебе чую.

— Гаразд. Зараз я прочитаю віршика. Поки читатиму, ти прокидатимешся. А коли закінчу, ти прокинешся повністю і пам’ятатимеш кожне слово з того, про що ми розмовляли. Розумієш?

— Еге.

— Слухай: ведмедики, пташки, рибки і зайченятка здійснять коханої мрію спочатку.

Її усмішка, коли вона повернулася до свідомості, була найпрекраснішим з усього, що він будь-коли бачив. Вона обійняла його за шию і вкрила обличчя цілунками.

— Ти, ти, ти, ти. Ти моя мрія, Роланде. Моя єдина мрія. Ти і тільки ти, навіки.

Вони знову кохалися, на березі, біля дзюркотливого струмка, обіймаючи одне одного так міцно, як тільки могли, обмінюючись диханням і живучи подихом іншого. Ти, ти, ти, ти.

Через двадцять хвилин він підсадив її на спину Феліції. Нахилившись, Сюзен взяла його обличчя в руки й міцно поцілувала.

— Коли ми знову побачимось? — спитала.

— Скоро. Але нам треба бути обережними.

— Еге ж. Обережними, як двом закоханим. Як добре, що ти розумний.

— Ми можемо переказувати щось через Шимі, та не дуже часто.

— Еге. Роланде, ти знаєш павільйон у «Зеленому серці»? Поблизу того місця, де за ясної погоди подають чай, тістечка та інше?

Він знав. Приблизно за п’ятдесят ярдів від в’язниці й міської зали зібрань на північ по Гіл-стріл розташовувалося «Зелене серце», одне з найприємніших місць для відпочинку в усьому місті — з химерними стежками, столиками під парасольками, трав’янистим павільйоном для танців і звіринцем.

— За павільйоном є кам’яна стіна, — сказала Сюзен. — Між павільйоном і звіринцем. Якщо раптом я буду тобі дуже потрібна…

— Ти завжди дуже мені потрібна.

Його серйозність викликала в неї усмішку.

— В стіні внизу є рожевуватий камінь. Ти побачиш. Змалечку ми з подружкою Емі частенько лишали під ним записки. Я зазиратиму під нього, коли буде нагода. І ти зазирай.

— Еге ж, — якщо діяти обережно, то Шимі деякий час зможе їм допомагати. І червоний камінь теж, якщо не світитися. Та якими б обачними вони не були, з часом усе одно правда вийде назовні, бо Великі мисливці за трунами вже знали про Роланда і його друзів більше, ніж хотілося Роландові. Але він хотів з нею бачитися, хай там що. Йому здавалося, він помре, якщо не буде її бачити. Й одного погляду на неї йому було досить, щоб збагнути: вона відчуває те саме.

— Особливо стережися Джонаса та інших двох, — сказав він.

— Добре. Ще один поцілунок?

Він радо її поцілував і не менш радо стягнув би з коня, щоб кохатися вчетверте… але час було взятися за розум і поводитися обачніше.

— До зустрічі, Сюзен, я кохаю тебе.

— І я тебе, Роланде. Моє серце належить тобі.

А серце в неї велике, подумав він, коли за нею зімкнулися верби. І тягар, що лежав у неї на душі, став тепер його тягарем. Він зачекав, поки вона від’їде на пристойну відстань, потім сів на Вітра і поїхав у протилежний бік, знаючи, що гра увійшла в найнебезпечнішу стадію.

Невдовзі по тому, як роз’їхалися Сюзен і Роланд, Корделія Дельгадо вийшла на ганок крамниці Гембрі, навантажена коробкою з продуктами і тривожними думками. Думки були тривожними через Сюзен, авжеж, через неї, через кого ж іще. Корделія боялася, що Сюзен щось утне до Жнив.

Проте ці думки швидко розсіялися, коли чиїсь сильні руки вихопили в неї коробку. Від несподіванки Корделія зойкнула, склала руки дашком над бровами від сонця і роздивилася Елдреда Джонаса, який стояв між тотемами Ведмедя і Черепахи та шкірився до неї. Його волосся, довге й біле (та, на думку Корделії, прекрасне), розсипалося на плечах. Серце в Корделії закалатало частіше. Вона завжди нерівно дихала до таких чоловіків, як Джонас, усміхнених і до певної міри зухвалих жартівників, але ставних і підтягнутих.

— Я налякав вас. Благаю прощення, Корделіє.

— Ні, — відказала вона, сама відчуваючи, що їй трохи забракло подиху. — Це просто сонце, таке яскраве о цій порі дня…

— Якщо дозволите, я трохи вам допоможу. Я дійду лише до рогу Хай-стрит, а тоді поверну на Гіл, проте чи можу я трохи полегшити вам тягар бодай дорогою туди?

— Була б вам вдячна, — відповіла вона. Вони спустилися сходами і рушили на північ дощатим хідником. Корделія потай кидала в усі боки погляди, щоб побачити, хто на них дивиться — на те, як вона йде поряд із вродливим сеєм Джонасом, який несе її речі. На щастя, глядачів не бракувало. З крамниці «Одяг від Енн» визирала Мілісент Ортеґа, і щелепа на її дурнуватій пиці опустилася якраз настільки, щоб рот мав вигляд літери «О».

— Сподіваюся, ви не проти того, щоб я називав вас на ім’я, — Джонас недбало перекинув коробку, яку вона несла двома руками, під пахву. — Адже ми з вами познайомилися на тій вечері у мера.

— Так, я не проти.

— Тоді, може, й ви називатимете мене Елдредом?

— Гадаю, поки що я все-таки називатиму вас паном Джонасом, — і вона обдарувала його кокетливою, як їй здавалося, усмішкою. Серце загупало ще частіше. (Корделія навіть гадки не мала, що, можливо, Сюзен — не єдина дурна гуска в родині Дельгадо.)

— Ну, нехай вже буде так, — сказав Джонас і так кумедно скривився від розчарування, що вона засміялася. — А ваша небога? Здорова?

— Здорова, дякую, що спитали. Клопотів з нею буває чимало…

— Та хіба ж десь існують такі шістнадцятирічні дівчата, з якими не було би клопоту?

— Мабуть, не існує.

— Втім, до осені на вас лежать додаткові обов’язки щодо неї. Сумніваюся, що вона це усвідомлює.

Корделія промовчала — відповісти було б нескромно, проте окинула його поглядом, промовистішим за будь-які слова.

— Переказуйте їй вітання.

— Добре, — але нічого переказувати вона не збиралася. Сюзен терпіти не могла мерових помічників (і дарма, вважала Корделія). Намагатися переконати її у тому, що вони симпатичні, було марною справою, адже шістнадцятирічні дівчата вважають, що їм відомо все. Вона глянула на зірку, що трохи визирала з-під Джонасового жилета. — Бачу, ви, сей Джонас, узяли на себе додаткові обов’язки в нашому недостойному містечку.

— Еге ж, я допомагаю шерифові Ейвері, — погодився він. Його тремкий голос чомусь здавався Корделії напрочуд милим. — Один з його помічників, Клайпол.

— Еге ж, Френк Клайпол.

— …випав із човна і зламав ногу. Як можна випасти з човна і зламати ногу, Корделіє?

Вона весело розсміялася (думка про те, що на них витріщаються всі без винятку мешканці Гембрі, авжеж, була хибною… але таке в неї було відчуття, і воно приємно лоскотало нерви) і сказала, що не знає.

На розі Хай-стрит і Каміно Веґа він зупинився, дивлячись на неї з таким виразом, наче дуже шкодував про це.

— Тут я маю повернути, — він передав їй коробку. — Ви впевнені, що донесете це додому? Я міг би вас провести…

— Не треба, не треба. Дякую. Дякую вам, Елдреде, — промовивши його ім’я, вона густо зашарілася від шиї до коренів волосся. Але його усмішка була винагородою за кожну краплину гарячої фарби на її обличчі. Він відсалютував їй двома пальцями і повільно, наче прогулюючись, пішов до офісу шерифа.

Корделія попрямувала додому. Коробка, яка ще на порозі крамниці здавалася такою важезною, тепер важила не більше за пір’їнку. Ця піднесеність несла Корделію близько півмилі, але коли в полі зору з’явився дім, вона знову відчула, що по боках стікає піт, а руки немилосердно болять. Слава богам, літо майже скінчилося… А хіба це не Сюзен заводила кобилу через ворота?

— Сюзен! — покликала вона, вже остаточно спустившись на землю, тож у її голосі бриніло роздратування, бо жодних інших емоцій дівчина в неї не викликала. — Допоможи мені, поки я не впустила і не побила яйця!

Сюзен відпустила Феліцію пастися на подвір’ї і підійшла до тітки. Зустрінься вони на десять хвилин раніше, Корделія б не помітила дивного вигляду дівчини. Тоді її голову повністю заполонив Елдред Джонас і думати про щось інше вона була неспроможна. Але гаряче сонце, випарувавши романтику з її голови, повернуло Корделію на землю. Тож коли Сюзен забирала в неї коробку, впоравшись із нею майже так само легко, як і Джонас, Корделія подумала, що вигляд дівчини їй не надто подобається. В ній щось змінилося. З дому вона поїхала знервована, спантеличена і на межі істерики. А тепер у її очах застиг спокійний вираз вдоволеності та щастя. Точнісінько такою була Сюзен у попередні роки. Проте цьогоріч вона перетворилася на вічно всім невдоволену істеричку. Більше нічого дивного Корделії в око не впадало, окрім хіба що…

Насправді було ще дещо. Вона простягнула руку і вхопила дівчину за косу, яка мала навдивовижу розпатланий вигляд. Авжеж, безлад на голові пояснювався тим, що Сюзен скакала верхи. Але це не пояснювало, чому її яскраво-золоте волосся так потьмяніло. Від дотику Корделії Сюзен аж підскочила, майже винувато. Що це в біса таке?

— У тебе мокре волосся, Сюзен. Ти що, десь купалася?

— Ні! Я вмочила голову у воду за кузнею Гокі. Він не проти, джерельце глибоке. Така спека. Сподіваюся, пізніше поллє, як з відра. Я й Феліції дала напитися.

Погляд. Сюзен був так само прямий і відвертий, як і завжди, проте щось у ньому було не так, і це щось стурбувало Корделію. Але вона ніяк не могла збагнути причину. Корделія й гадки не мала, що Сюзен може приховувати щось значне й серйозне. Вона вважала, що її небога неспроможна приховувати щось більше, ніж подарунок на день народження чи святкову вечірку, та й то не довше одного-двох днів. І все ж із нею щось було не так. Корделія торкнулася пальцями коміра сорочки, яку Сюзен вдягала для верхової їзди.

— А тут сухо.

— Я була обережна, — відказала дівчина, дивлячись на тітку невинно-збентеженим поглядом. — До мокрої сорочки сильніше липне бруд. Це ж ти мене вчила, тітонько.

— Ти здригнулася, коли я взяла тебе за косу, Сюзен.

— Еге ж, звісно. Та відьма теж так мене торкалася. Відтоді я не люблю таких дотиків. Може, я вже занесу продукти і заберу коня з осоння?

— Сюзен, не нахабній, — але дратівливість тону небоги трохи заспокоїла Корделію. Підозра, що Сюзен змінилася, що в ній щось не так, почала розсіюватися.

— Тоді не набридай.

— Сюзен! Негайно вибачся!

Сюзен глибоко вдихнула, затримала повітря, потім випустила його.

— Так, тітонько. Вибач. Але ж спека.

— Еге ж. Поклади це в комору. І дякую.

З коробкою в руках Сюзен пішла до будинку. Коли вона вже була далеко попереду, Корделія рушила слідом, щоб не йти з нею поряд. Безсумнівно, всі її підозри були безпідставними, їх спричинив флірт із Елдредом. Але дівчина була в небезпечному віці, а від її пристойної поведінки впродовж наступних семи тижнів залежало дуже багато. Потім нехай Торін нею опікується. Але до Свята Жнив пантрувати її доведеться Корделії. Вона вважала, що Сюзен все-таки дотримається обіцянки, проте обережність не завадить. У таких справах, як дівоча цнота, потрібна пильність.