Чаклун та сфера. Темна вежа IV

Розділ I ПІД МІСЯЦЕМ-МИСЛИВЦЕМ

Щире кохання, як і будь-яке сильне зілля, до якого звикаєш, — нудне. Щойно розповідь про зустріч і перші відчуття закінчено, поцілунки швидко набридають, а пестощі — знуджують… усіх, крім людей, що цілуються і пестять одне одного, і барви навколишнього світу набувають для них неймовірної глибини і яскравості, а звуки стають виразнішими. Як і будь-яке міцне зілля, щире кохання цікавить лише тих, хто став його невільниками.

А ще, як і у випадку з будь-яким міцним зіллям, до якого звикаєш, щире кохання небезпечне.

Дехто називав Мисливця останнім місяцем літа, дехто — першим місяцем осені. За ким би не була правда, його поява означала зміну життя в баронії. Вітри вже ставали холоднішими і пронизливими, тож рибалки, виходячи в море, вдягали під плащі светри. У великі сади баронії на півночі від Гембрі (а також у менші, що належали Джонові Кройдону, Генрі Вертнеру, Джейкові Байту і понурій, але багатій Корал Торін) вервечкою потяглися збирачі зі своїми дивними перекособоченими драбинами. Слідом за ними їхали кінні вози, навантажені порожніми діжками. Вітер доносив із ферм, де робили сидр (особливо з тієї великої за милю на північ від Будинку-на-набережній) гостро-солодкі пахощі яблук, які пускали під прес. Віддалік од берега Чистого моря дні стояли теплі й погожі. Мисливець на небі ріс, небеса були безхмарні вдень і вночі. Але справжнє тепло літа пішло разом із Торговцем. Останній сінокос скінчили за тиждень — ці покоси завжди були мізерні, і власники ранчо та вільні землевласники лаяли їх, почухуючи потилиці й питаючи себе, чого вони взагалі хвилюються… але березень наступного року міг видатися сльотавим і комори з запасами сіна швидко б спорожніли. Чоловіки, жінки й діти виходили на городи баронії (більші належали власникам ранчо, менші — фригольдерам, а крихітні клапті — мешканцям містечка) в старому одязі, чоботах і широкополих капелюхах. Холоші їхніх штанів були перев’язані біля щиколоток, бо ж у пору Мисливця з пустелі на схід виповзало багато змій і скорпіонів. На той час, коли старий Місяць-Демон починав збільшуватися в розмірах, між стовпами біля «Раю для подорожніх» і крамницею через дорогу вивішували в ряд убитих гримучих змій. Інші заклади прикрашали свої подвір’я приблизно так само, але приз за найбільшу кількість шкур, який вручали на Свято Жнив, чомусь завжди діставався або заїжджому двору, або базару. На полях і городах уздовж рядів стояли кошики для врожаю, який збирали жінки з підв’язаним хустками волоссям і амулетами за пазухою, заговореними на добрі жнива. В кошики складали останні помідори, огірки, останню кукурудзу, пáрі й мінго. Невдовзі, коли дні втратять погожість, а в повітрі вже вчуватиметься наближення осінніх шквалів, мала настати черга гарбузів, гострокоренів і картоплі. В Меджисі починалася пора жнив, і щоночі чіткіше на небі вирізьблювався Мисливець — він натягував свій лук і дивився на схід, через увесь той дивовижний водний обшир, якого ніколи не доводилося бачити жодній людині з Серединного світу.

Залежні від сильного наркотика — героїну, чортового зілля, щирого кохання, — як канатоходці, обережно просуваючись линвою свого життя, часто намагаються знайти хистку рівновагу між секретністю та екстазом. Втриматися на линві важко навіть тверезому, а в стані марення це неможливо. Абсолютно неможливо, якщо вже на те.

Роланд і Сюзен жили в маренні, проте усвідомлювали це, отже, принаймні мали слабку перевагу. І приховувати свою таємницю вони могли недовго, щонайдовше до Ярмарку Жнив. А якби Великі мисливці за трунами вийшли з укриття, то все могло розкритися й раніше. Перший хід могли зробити й інші гравці, подумав Роланд, але Джонас і його друзі не впустили б такої нагоди долучитися до дійства. І ця частина стала б для трьох хлопців найнебезпечнішою.

Роланд і Сюзен поводилися обачно — наскільки обачно, наскільки взагалі на це спроможні люди, охоплені шалом. Вони ніколи не зустрічалися на одному й тому самому місці двічі поспіль, ніколи не прокрадалися до місця зустрічі. У Гембрі на вершників ніхто не звертав уваги, а до тих, хто скрадався, якраз придивлялися. Сюзен не вдавалася до допомоги друзів, щоб приховати свої «виїзди» (хоча в неї й були друзі, які могли б зробити їй таку послугу); люди, які потребують алібі, неодмінно щось приховують. Вона відчувала, що тітка Корд дедалі більше непокоїться через її поїздки верхи, особливо вечірні, але поки що вірила у відмовки Сюзен: мовляв, їй треба побути на самоті, поміркувати над своєю обіцянкою і змиритися з відповідальністю. За іронією долі, ці відмовки підказала Сюзен відьма з Коосу.

Вони зустрічалися у вербовому гаю, в кількох покинутих елінгах, що занепадали на північному краю затоки, в хижці пастуха далеко на безлюдному схилі Кооса, в покинутій хатині поселенця, що причаїлася у Поганій Траві. Здебільшого ці місцини були так само огидні, як і ті, в яких наркомани віддаються своїм вадам. Проте Сюзен і Роланд не помічали спорохнявілих стін хижі, чи дірок у стрісі хатини, чи смороду зогнилих неводів у кутках старих просочених вологою елінгів. Вони впивалися своїм коханням, і кожен шрам на обличчі світу лише підкреслював для них його красу.

Двічі, на початку перших двох шалених тижнів, щоб призначати зустрічі, вони користувалися червоним каменем у стіні за павільйоном. А тоді внутрішній голос підказав Роландові, що так чинити не варто. Камінь у стіні годився хіба що для дитячих ігор, але вони з коханою вже не були дітьми. Якби їх викрили, то найлегшим покаранням, якого вони могли сподіватися, стало б вигнання. Думати про найгірше навіть не хотілося. Червоний камінь був надто підозрілим, і залишати під ним записки — навіть не підписані й малозрозумілі — означало наражатися на величезну небезпеку.

Вдатися ж до допомоги Шимі здавалося безпечнішим. Під його постійною нерозважливою усмішкою приховувалися дивовижні глибини… так би мовити, обачності. Роланд довго думав, перш ніж вжити стосовно Шимі це слово. Але воно виявилося точним: здатність зберігати мовчанку, що дозволяла зберегти почуття власної гідності, на відміну від звичайнісіньких хитрощів. Та й взагалі, Шимі був не спроможний удатися до хитрощів. Людину, що не могла збрехати, не відвівши погляду, ніхто й ніколи не назвав би хитрою.

За п’ять тижнів, коли їхня фізична пристрасть була в апогеї, вони з півдюжини разів просили Шимі допомогти: три рази — домовитися про зустріч, і два рази — змінити місце зустрічі, коли Сюзен спостерегла вершників із ранчо «Піаніно», що шукали заблукалу худобу біля хижки в Поганій Траві.

Глибинний внутрішній голос, який попереджав Роланда, що користуватися червоним каменем небезпечно, щодо Шимі мовчав… але врешті-решт озвалося сумління. Коли він нарешті сказав про це Сюзен (вони лежали голі в обіймах, загорнувшись у пітник), виявилося, що її сумління теж не давало їй спокою. Нечесно було наражати хлопця на ймовірні неприємності. Дійшовши в цьому згоди, Роланд і Сюзен надалі домовлялися про зустріч без посередників. У разі, якщо вона не могла з ним зустрітися, Сюзен пообіцяла вивішувати на підвіконні свого вікна червону сорочку, нібито сушитися. Якщо ж він не міг прийти, то мав лишити білий камінь у північно-східному кутку подвір’я, навскоси через дорогу від стайні Гокі, там, де була міська колонка для води. В крайньому випадку вони могли скористатися червоним каменем за павільйоном, попри всю ризикованість такої поведінки, аніж знову втягувати Шимі в свої справи — у свій роман.

За тим, як Роланд поволі узалежнюється, Катберт і Алан спостерігали спершу з недовірою, заздрістю та тривожним зацікавленням, а потім із мовчазним жахом. Їх було вислано в безпечне місце, а вони викрили змову; вони приїхали, щоб зібрати відомості, до баронії, де більша частина аристократії перекинулася на бік найлютішого ворога Альянсу; вони нажили собі ворогів у особі трьох крутих чолов’яг, які, напевно, вбили стількох людей, що ними можна заселити пристойних розмірів цвинтар. Втім, почувалися вони відповідно до ситуації, бо ж прибули сюди у супроводі свого друга, який у їхніх очах уже набув образу напівміфічного героя, перемігши Корта — обравши собі за зброю яструба! — і став стрільцем у нечуваному віці чотирнадцяти років. Те, що їм для виконання цієї місії видали зброю, коли вони від’їжджали з Ґілеаду, дуже багато для них означало, але з часом перестало важити, коли вони збагнули масштаби того, що коїлося в містечку Гембрі й баронії, до якої воно належало. І коли вони це усвідомили, Роланд став єдиною зброєю, на яку вони могли розраховувати. Але тепер…

— Він наче револьвер, який вкинули у воду! — вигукнув Катберт одного вечора, незабаром після того, як Роланд поїхав на побачення з Сюзен. Над ґанком барака піднявся Мисливець. Він уже виріс на одну чверть. — Одним богам відомо, чи вистрелить він, якщо навіть його виловити й просушити.

— Цить, зажди, — Алан глянув на поруччя ґанку. Сподіваючись відволікти Катберта від похмурих думок (зазвичай це було досить легко), спитав: — А де вартовий? Рано пішов на бокову?

Але це питання роздратувало Катберта ще сильніше. Він не бачив грачиного черепа уже багато днів (навіть не міг точно сказати, скільки) і вважав його втрату поганим знаком.

— Пішов, але не спати, — він сердито подивився на захід, куди поїхав Роланд на своєму здоровенному коні. — Мабуть, я його загубив. Так, як один наш спільний знайомий втратив розум, серце і почуття здорового глузду.

— З ним усе буде добре, — сказав Алан таким тоном, наче йому було незручно. — Ти знаєш його не гірше, ніж я, Берте. Ми все життя його знаємо. З ним усе буде гаразд.

— Зараз мені здається, що я його не знаю, — тихо сказав Катберт. Від його доброго гумору в голосі не лишилося й сліду.

Вони обидва і так, і сяк намагалися поговорити з Роландом, і обидва отримували одну відповідь: точніше, жодної відповіді. Мрійливий (і, можливо, трохи стурбований) вираз відстороненості на обличчі Роланда одразу впізнав би кожен, хто бодай раз намагався напоумити наркомана. Цей вираз свідчив, що розум Роланда зайнятий лише Сюзен: її обличчям, пахощами її шкіри, формами її тіла. Та що там «зайнятий», невдале слово. Одержимий.

— Я трохи її ненавиджу за те, що вона накоїла, — у голосі Катберта з’явилися нотки, яких Алан раніше не чув: суміш ревнощів, роздратування і страху. — А може, навіть більше, ніж трохи.

— Ти що! — Алан щосили намагався не виказати, що він шокований, але нічого не зміг із собою вдіяти. — Вона не винна в тому, що…

— Та невже? Вона ходила з ним на Ситго. Вона бачила те, що бачив він. Хтозна, що він їй розповів, коли вони закінчили робити тварину з двома спинами. А вона далеко не дурна. Он як вправно облагодила ту оборудку. — Алан здогадався, що Бертові йдеться про її фокус із корветом. — Вона не може не знати, що сама стала проблемою. Не може не знати!

Тепер гіркота в його голосі звучала страхітливо чітко. «Він ревнує, бо вона вкрала в нього найкращого друга, — подумав Алан. — А ще заздрить своєму найкращому другові, бо той відхопив собі найвродливішу в світі дівчину».

Нахилившись, Алан узяв Катберта за плече. Берт перервав своє похмуре споглядання подвір’я і глянув на друга. Його вразила невблаганність виразу обличчя Алана.

— Це ка, — сказав Алан.

Катберт глузливо посміхнувся.

— Та якби щоразу, коли хтось списував крадіжку, хіть чи іншу дурість на ка, мене годували гарячим обідом…

Алан ще сильніше, до болю стиснув його плече. Катберт міг би звільнитися від його руки, але не став цього робити. Натомість він пильно подивився на Алана. Жартувати йому не хотілося. Принаймні, зараз.

— Звинувачення — це саме те, чого ми з тобою не можемо собі дозволити, — сказав Алан. — Невже ти не розумієш? І якщо вони потрапили у вихор ка, нам не треба їх звинувачувати. Ми не можемо звинувачувати. Маємо бути вище від цього. Він потрібен нам. І, може статися, що вона теж.

Катберт довго-предовго дивився в очі Аланові, і Алан бачив, що в душі Берта точиться боротьба між гнівом і розважливістю. Нарешті (мабуть, лише на короткий час) переміг здоровий глузд.

— Гаразд, добре. Це ка, улюблений для всіх цап-відбувайло. Адже для цього й існує великий невидимий світ, чи не так? Щоб ми не отримували на горіхи за наші тупі вчинки? А зараз відпусти мене, Алане, поки ти не вивихнув мені плече.

Алан полегшено відкинувся на спинку крісла.

— Якби ж ми тільки знали, що робити з Крутояром. Якщо не почати обрахунок там…

— Є в мене одна ідейка, — сказав Катберт. — Але для її втілення потрібні спільні зусилля. Роланд міг би допомогти… звісно, якщо бодай комусь із нас двох хоча б на кілька хвилин вдасться привернути до себе його увагу.

Вони трохи посиділи мовчки, дивлячись на подвір’я. В бараці туркотіли голуби, ще одне яблуко розбрату між Роландом і Бертом в ті дні. Алан скрутив собі цигарку. Робив він це повільно, готова цигарка мала досить кумедний вигляд, але, коли він її припалив, трималася купи.

— Бачив би тебе твій батько. Живцем би шкуру здер, — зазначив Катберт, щоправда, з захватом. Через рік, коли в небі з’явиться Мисливець, всі троє будуть уже затятими курцями, засмаглими молодиками, чиє дитинство примусово лишилося в минулому.

Алан кивнув. Від міцного тютюну Зовнішньої Дуги йому запаморочилося в голові й задерло в горлі, але цигарка зазвичай заспокоювала його, а саме тієї миті його нерви потребували заспокоєння. Він не знав, як Берт, але йому самому тими днями в повітрі вчувався запах крові. Можливо, навіть їхньої. Страшно йому не було, принаймні, поки що, але відчуття тривоги не полишало його ні на мить.

Хоча змалечку їх муштрували, як яструбів, під зброю, Катберт і Алан досі поділяли одне помилкове переконання, властиве багатьом хлопчикам їхнього віку: переконання в тому, що дорослі кращі за них, принаймні в таких справах, як планування і роздуми, переконання в тому, що дорослі знають, що вони роблять. Роланд, навіть попри свою любовну лихоманку, вже в це не вірив, але його друзі забули, що у грі в Замки обидві сторони діяли наосліп. Вони б неабияк здивувалися, якби знали, що принаймні двоє з трьох Великих мисливців за трунами дедалі більше непокояться через трьох молодиків із Внутрішнього світу і вже вкрай знудилися від очікування, в яке грали обидві сторони.

Якось рано-вранці, коли Мисливець вже виріс наполовину, Рейнолдз і Діпейп разом спустилися сходами з другого поверху «Раю для подорожніх». У великій залі було тихо, за винятком похропування і посвистування крізь слиз у носі. Гулянка у найбучнішому шинку Гембрі вкотре скінчилася.

Джонас у компанії мовчазного гостя грав у Терплячку Канцлера за столиком Корал ліворуч від стулкових дверей. Тієї ночі на ньому був плащ, а з рота, коли він схилявся над картами, трохи парувало. Морозу надворі ще не було, але невдовзі він ударить — про це свідчив крижаний холод у повітрі.

Його гість теж дихав парою. Скелетоподібний Кімба Раймер був укутаний у сіру накидку, подекуди звеселену помаранчевими смужками. Вони з Джонасом саме збиралися потеревенити про справи, коли з’явилися Рой і Клай (Пінч і Джиллі, подумав Раймер), вочевидь до наступної ночі вже скінчивши орати й сіяти в ліжках на другому поверсі.

— Елдред, — сказав Рейнолдз, а тоді: — Сей Раймер.

Раймер кивнув у відповідь, з ледь помітним презирством обводячи поглядом Рейнолдза і Діпейпа.

— Довгих днів і приємних ночей, джентльмени.

«Атож, світ зрушив з місця, — подумав Раймер, — якщо такі мерзенні люди стають важливими персонами». Сам Джонас був лише трохи кращий за них.

— Можна на пару слів, Елдреде? — спитав Клай Рейнолдз. — Ми тут з Роєм перемовилися, і я…

— А дарма, — перебив Джонас своїм деренчливим голосом. Помираючи, Раймер не здивується, коли почує, що такий самий голос у Ангела Смерті. — Від балачок ви ще, Боже борони, думати почнете. А думати для таких, як ви, небезпечно. Це як колупати в носі гострим кінцем кулі.

Діпейп огидно захихотів, наче до нього не дійшло, що жарт стосувався і його теж.

— Джонасе, слухай, — почав Рейнолдз, а тоді з сумнівом зиркнув на Раймера.

— Від сея Раймера у нас таємниць нема, — Джонас виклав новий ряд карт. — Він же наш головний начальник. Я граю в Терплячку Канцлера на його честь.

Рейнолдз вочевидь збентежився.

— Я думав… тобто я гадав, що мер Торін…

— Гарт Торін не бажає знати жодних подробиць нашої домовленості з Добрим Чоловіком, — сказав Раймер. — Його цікавить щодо цього лише доля прибутку, пане Рейнолдз. Його думки зараз зайняті тим, щоб Свято Жнив пройшло гладко і щоб його оборудка з юною леді… успішно добігла кінця.

— Еге, ви дуже дипломатично висловлюєтесь, — із меджиським акцентом промовив Джонас. — Але оскільки Рой має трохи спантеличений вигляд, я йому перекладу. Мер Торін більшість часу проводить у сортирі, смикаючи себе за краника і мріючи, що його кулак — це поцька Сюзен Дельґадо. Готовий закластися, що коли мушля нарешті розтулиться і її перлина лежатиме перед ним, він не зможе її взяти — його серце лусне від збудження і він впаде на неї мертвий. Атож!

Діпейп знову по-ослячому затикав. І тицьнув ліктем Рейнолдза.

— А він у цьому тямить, га, Клаю?

Рейнолдз вишкірився, але стурбований вираз із його очей не зник. Раймер видушив із себе посмішку, тонку, як крига в листопаді, і показав на сімку, яка щойно вискочила з колоди.

— Червоне на чорне, мій дорогий Джонасе.

— Я вам не дорогий, — сказав Джонас, кладучи сімку бубен на вісімку тіней, — добре собі це затямте. — Тоді до Рейнолдза і Діпейпа: — Що вам, хлопці, ще треба? Ми з Раймером оце збиралися трохи побалакати.

— Може, ми всі разом помізкуємо, — запропонував Рейнолдз, кладучи руку на спинку стільця. — Подивимося, чи ми мислимо одностайно.

— Не думаю, — Джонас роздратовано змішав свої карти, і Клай Рейнолдз хутко прибрав руку зі стрільця. — Кажіть, що хотіли, і відвалюйте. Вже пізно.

— Ми тут думали, що нам час піти на смугу К, — сказав Діпейп. — Позирити там. Переконатися, чи той старий у Рітці казав правду.

— І що в них там ще є, — вставив Рейнолдз. — Ми вже не можемо собі дозволити гаяти час і вичікувати нагоди. Може, в них там…

— Що? Револьвери? Електричні лампи? Феї в пляшках? Я поміркую над цим, Клаю.

— Але…

— Я сказав, подумаю. Ідіть обидва нагору, назад до своїх фей.

Рейнолдз і Діпейп подивилися на нього, перезирнулися між собою і відступили від стола. Раймер проводжав їх зі своєю тонкою посмішкою.

Біля підніжжя сходів Рейнолдз повернувся. Джонас саме тасував карти. Питально звів кущуваті брови.

— Одного разу ми вже їх недооцінили і вони виставили нас йолопами. Я не хочу, щоб це сталося знову. Ось і все.

— У тебе досі коле в дупі через той випадок? У мене теж. Повторюю ще раз: вони заплатять. Я вже підготував докладний рахунок, і коли настане час, я його їм пред’явлю. Але зробити перший крок вони мене не змусять. Час на нашому боці, а не на їхньому. Затямив?

— Так.

— Спробуєш запам’ятати?

— Так, — повторив Рейнолдз, наче вдоволений.

— Рою? А ти мені довіряєш?

— Еге ж, Елдреде. Цілковито, — Джонас похвалив його за гарну роботу в Рітці, і тепер Діпейп підтакував йому, як кобель, що чує запах сучки.

— Тоді йдіть нагору, обидва, і дайте мені поговорити з босом. Я вже надто старий, щоб засиджуватися аж так допізна.

Коли ті піднялися нагору, Джонас знову розклав карти й окинув поглядом залу. Там покотом спало близько дюжини пияків, включаючи піаніста Шеба і вишибайла Гавкучого. Поблизу не було нікого, хто міг би підслухати тиху розмову, навіть якби хтось із п’яниць, що хропіли, з якоїсь причини і вдавав із себе сплячого. Джонас поклав червону королеву на чорного лицаря і подивився на Раймера.

— Кажіть своє слово.

— Взагалі-то ті двоє вже все сказали за мене. Надлишок мізків сеєві Діпейпу не загрожує, а от Рейнолдз видається мені досить кмітливим. Адже так?

— Трапляється й таке, що Клай шурупає. Коли поголиться і коли місяць такий, як треба, — згодився Джонас. — Тобто ви прибули сюди з Будинку-на-набережній, щоб повідомити мені, що до цих трьох малят треба придивитися?

Раймер пересмикнув плечима.

— Може, й так. І кому, як не мені, цим займатися. Але що ми будемо шукати?

— Саме це ви й маєте з’ясувати, — Раймер постукав по одній з Джонасових карт. — Це канцлер.

— Еге. Майже так само бридкий, як і той, з яким я зараз сиджу, — Джонас поклав канцлера (то був Павло) на свій ряд карт. Наступним витяг Луку і поклав поряд із Павлом. Петро і Матвій десь ховалися. Джонас недоброзичливо зиркнув на Раймера. — Ви приховуєте це краще, ніж мої хлопці, але нервуєтеся не менше за них. Хочете знати, що там, у бараці? То я вам скажу. Запасні чоботи, портрети матусь, смердючі шкарпетки, жорсткі простирадла з-під хлопчиків, яких привчили, що бігати за вівцями — це для людей другого сорту… а ще десь сховані револьвери. Скидається на те, що під дошками підлоги.

— Ви справді думаєте, що в них є зброя?

— Еге. Рой рознюхав. Вони з Ґілеаду, їхні батьки з роду Ельда чи так їм хочеться вважати. Ймовірно, вони учні і їх відправили сюди зі зброєю, якої вони ще не заслужили. У мене є сумніви щодо того високого, на чиїй пиці написано чхав-я-на-вас, він може вже бути стрільцем, але хіба таке можливо? Навряд. Навіть якщо він стрілець, це нічого не міняє, бо я сильніший. Я це знаю, і він також.

— Тоді навіщо їх сюди відрядили?

— Не тому, що у Внутрішніх бароніях вас підозрюють у зраді. В цьому можете бути впевнені, сей Раймер.

Раймер сів рівно, виткнувши голову зі своєї накидки. Його обличчя скам’яніло.

— Як ти посмів називати мене зрадником? Як ти смієш?

Елдред Джонас обдарував міністра матеріальних запасів баронії неприємною посмішкою, від чого став схожий на росомаху.

— Я все життя називав речі своїми іменами. Називатиму й надалі. Для вас повинно мати значення лише те, що я ніколи не переходив дорогу начальникам.

— Якби я не вважав, що причина…

— До дідька те, що ви там вважаєте! Вже пізно, я хочу спати. Ті люди в Новому Ханаані і Ґілеаді навіть гадки не мають, що тут відбувається чи не відбувається. Б’юся об заклад, мало хто з них узагалі тут бував. Вони надто зайняті тим, щоб усе там надійно трималося, і не подорожують. Усі знання вони черпають із книжок з малюнками, які їм читали в дитинстві: веселі ковбої радісно гарцюють за худобою, радісні рибалки витягають велетенських риб у свої човни, народ танцює в дерев’яних постолах біля комор і п’є великими кухлями ґраф у павільйоні «Зеленого серця». Заради Людини-Ісуса, Раймере, не наїжджайте на мене. Я з таким стикаюся мало не щодня.

— Вони вважають Меджис осередком тиші і спокою.

— Еге ж, сільська ідилія, саме так, без сумніву. Їм відомо, що їхній спосіб життя — шляхетність, лицарство, поклоніння перед предками — невдовзі накаже довго жити. Можливо, остання битва відбуватиметься й за двісті коліс на північний захід од їхніх кордонів, але коли Фарсон пустить проти них свої вогненні карети й роботів, то хвиля війни докотиться й на південь. У Внутрішніх бароніях є такі люди, що нюхом відчули цей прихід ще двадцять чи більше років тому. Цих малих відрядили сюди не для того, щоб вони викривали ваші таємниці, Раймере; такі люди не посилають своїх малих туди, де на них може чатувати небезпека. Їх вислали сюди, щоб не крутилися під ногами, от і все. Звісно, від цього вони не стали сліпими чи дурними, але, заради богів, давайте міркувати тверезо. Це ж малі діти.

— Що там у них у бараку ще може бути?

— Може, щось таке для передавання звісток. Найімовірніше — геліоґраф. А десь за межами Петлі який-небудь пастух або фригольдер, ласий до грошей, хтось, кого вони навчили читати повідомлення і передавати їх далі або відносити власноруч. Але невдовзі передавати якісь там звістки буде пізно, чи ж не так?

— Можливо. Проте не пізно зараз. Діти вони чи ні, та вони мене турбують.

— Запевняю вас, причин хвилюватися нема. Дуже скоро я буду заможний, а ви так і просто багатієм. Самим мером, якщо забажаєте. Хто вам завадить? Торін? Він тюхтій. Корал? Та вона сама допоможе вам його пов’язати, клянуся. А, може, ви навіть бароном захочете стати, якщо цей титул ще можна буде воскресити, — помітивши, як зблиснули в Раймера очі, Джонас посміхнувся. В колоді саме нагодився Матвій, і він поклав його до решти Канцлерів. — Так, я нюхом чую, чого воліє ваша душа. Золото й коштовності — це чудово, але ніщо так не підносить тебе у власних очах, як люди, котрі перед тобою б’ють поклони, чи не так?

— Вони, напевно, вже побували на пасовиськах, — сказав Раймер.

Джонасова рука застигла над розкладом карт. Ця думка і його самого вже не раз навідувала, особливо впродовж останніх двох тижнів.

— Як ви гадаєте, скільки часу потрібно, щоб порахувати наші неводи, човни і трали? — спитав Раймер. — Вони вже мають бути на Крутоярі, рахувати корів і коней, нишпорити по коморах, вивчати ґрафіки приплоду. Вони мали там бути ще два тижні тому. Якщо тільки не знали, що там знайдуть.

Джонас збагнув, на що натякає Раймер, але не йняв віри. Він просто не міг повірити, що хлопці, які голилися лишень раз на тиждень, були здатні на таке віроломство.

— Ні, — сказав він. — Це ваше боязке серце вам підказує. Вони так стараються зробити все правильно, що повзають довкруж, як старі шкарбани з поганим зором. Зовсім скоро вони вже будуть на Крутоярі, а там пнутимуться зі шкіри, щоб усе гарненько полічити.

— А якщо ні?

Гарне питання. Позбутися їх, подумав Джонас. Наприклад, із засідки. Три постріли з укриття, і нема більше малих. Поголос, звісно, піде — хлопців у містечку любили, — але до Ярмарку Раймер триматиме все під контролем, а після Свята Жнив це вже не матиме значення. Втім…

— Я поїду в смугу К, пороздивляюся, — нарешті сказав Джонас. — Сам, без Клая і Роя, вони тільки заважатимуть.

— Добра думка.

— Може, ви бажаєте скласти мені компанію.

Кімба Раймер знову холодно посміхнувся.

— Навряд.

Джонас кивнув і знову роздав карти. Їхати в Смугу К трохи ризиковано, проте він не думає, що виникнуть проблеми — особливо, якщо поїде сам. Вони лише хлопчики, до того ж більшу частину дня їх немає в бараці.

— Коли я можу сподіватися звіту, сей Джонас?

— Тоді, коли я буду готовий вам його надати. Не квапте мене.

Раймер підняв обидві тонкі руки й простягнув їх долонями до Джонаса.

— Благаю прощення, сей.

Змінивши гнів на милість, Джонас кивнув. Перевернув ще одну карту. Петро, Канцлер Ключів. Джонас поклав карту у верхній ряд і дивився на неї, перебираючи пальцями своє довге біле волосся. З карти він перевів погляд на Раймера, котрий дивився на нього, звівши брови.

— Ви всміхаєтеся, — констатував Раймер.

— Атож! — Джонас знову почав роздавати. — Я щасливий! Усі Канцлери відкрилися. Скидається на те, що в цій грі я вийду переможцем.

Для Реї пора Мисливця обернулася гірким розчаруванням і невдоволенням. Її плани пішли шкереберть, а через невчасний стрибок кота вона не знала, як і чому. Певно, хлопчисько, яке позбавило її цноти, не дало їй відрізати кучму… але як? Хто він такий насправді? Вона дедалі більше над цим замислювалася. Але цікавість була не в змозі вгамувати лють. Рея з Коосу не звикла до поразок.

Вона зиркнула через усю кімнату, туди, де, зіщулившись, сидів і спостерігав за нею кіт Чахлик. Зазвичай він одпочивав у каміні (схоже, йому подобалася прохолода повітряних потоків, що вирували у комині), та відколи хазяйка підпалила йому шкуру, Чахлик надавав перевагу стосу дров. І, зважаючи на Реїн настрій, мудро чинив.

— Скажи спасибі, що я взагалі тебе не прибила, паскудний ти потрох, — пробурчала стара.

Вона повернулася до кристала і знову почала робити над ним паси, але в кулі лише вирувало рожеве полум’я, а зображення не з’являлося. Зрештою Рея підвелася, пошкутильгала до дверей, розчахнула їх і визирнула в нічне небо. Місяць уже збільшився наполовину, і на його яскравій поверхні чітко проступав Мисливець. Увесь потік брудної лайки, який Рея не наважувалася вилити на кристал (хтозна, яка істота там, усередині, а раптом вона образиться?), дістався місяцеві. Відьма двічі вгатила кістлявим кулаком об одвірок, видобуваючи з пам’яті всі прокльони, які тільки могла згадати, навіть ті, якими обмінюються діти на гральному майданчику. Вперше в житті вона так лютувала. Вона віддала дівчиську наказ, а те чомусь не послухалося. Сучка заслуговувала на смерть за те, що насмілилася повстати проти Реї з Коосу.

— Але не одразу, — прошепотіла стара. — Спершу її мають виваляти в пилюці, потім обдзюрити так, щоб пилюка стала багнюкою й розмастилася по всьому її білявому волоссю. Щоб її принижували… били… обпльовували…

Вона знову вгамселила кулаком об двері, цього разу розбивши кісточки до крові. Та виною всьому було не лише те, що дівчина не скорилася наказові. Існувала ще одна проблема, пов’язана з першою, проте набагато серйозніша: тепер Рея була надто засмучена і могла користуватися кристалом лише в рідкісні не прогнозовані моменти. Вона знала, що паси руками й заклинання безсилі. Слова й жести були лише способом сконцентрувати силу волі. Кристал реагував тільки на це — силу волі й зосереджену думку. А тепер, через ту шльондру та її малолітнього коханця Рея була надто розлючена, щоб зосередитися й розсіяти рожевий туман, що вирував у кристалі. Вона не могла нічого бачити, бо лютувала.

— Як зробити все так, як було раніше? — запитала Рея в примарної фігури на місячній поверхні. — Скажи мені! Скажи! — Але Мисливець мовчав. І зрештою Рея побрела назад у хижу, облизуючи скривавлені кісточки.

Помітивши, що вона повернулася, Чахлик забився у заснований павутинням куток між дровами і комином.

Розділ II ДІВЧИНА БІЛЯ ВІКНА

Тепер Мисливець «набив пузо», як казали старожили. Навіть удень він прозирав на небі, блідий упир, захоплений зненацька яскравим сонячним світлом осені. Перед закладами на кшталт «Раю для подорожніх» і на ганках великих ранчо, таких як «Рокінг Б» Ленґіла і «Ледача Сюзен» Ренфру, з’явилися опудала, набиті соломою й одягнені в старе дрантя. На кожному було сомбреро, кожне тримало в руках кошик із овочами-фруктами і зирило на світ, що стрімко порожнів, своїми очима, шитими білими стібками.

Дороги загачували вози, наповнені баклажанами. Врожай яскраво-помаранчевих гарбузів і пурпурових гострокоренів уже зберігався у коморах. На полях копали картоплю. Перед крамницею Гембрі на різьблених фігурах вартових висіли амулети на врожай.

Всі дівчата Меджису шили костюми на Ніч Жнив (часом схлипуючи над ними, коли робота просувалася повільно) і мріяли про хлопців, з якими танцюватимуть у павільйоні «Зеленого серця», їхнім маленьким братикам не давали спати думки про ігри й призи, які вони здобудуть на карнавалі. Навіть їхні батьки, хоч і стомлені, з болем у руках і спині, думали про принади Свята Жнив.

Наостанок змахнувши зеленим рукавом, літо пішло, і настала пора врожаю.

Реї було начхати на Жнивні танці чи карнавальні ігри, проте спалося їй аж ніяк не краще, ніж тим, хто про них мріяв. Всі ночі аж до самого світанку вона лежала без сну на своєму смердючому солом’яному матраці й нетямилася від ненависті. Якось уночі, невдовзі після розмови Джонаса з канцлером Раймером, вона вирішила напитися до нестями. Але її діжка з ґрафом майже спорожніла, і це, ясна річ, тільки погіршило її настрій. Повітря струсонули прокльони.

І саме тоді, коли вона втягнула повітря, щоб розродитися новою порцією лайки, їй стрелила чудова думка. Просто блискуча. Вона хотіла, щоб Сюзен Дельґадо відрізала собі коси. З невідомих причин цього не сталося… але ж вона таки щось знала про дівулю, чи не так? Щось цікавеньке, еге ж, дуже пікантне.

Рея не мала жодного бажання йти з тим, що знала, до мера Торіна, бо плекала надію (мабуть, даремну), що він забув про свій чарівний кристал. А от тітонька дівчини… що, як Корделія Дельґадо дізнається, що її небога не лише втратила цноту, а й упевнено простує шляхом повії? Рея сумнівалася, що Корделія побіжить із цим до мера (та жінка була снобкою, але не дурепою), та все одно це те саме, що пустити кота в голубник, еге?

— Няв!

До речі, про котів: Чахлик стояв на ґанку в світлі місяця й дивився на хазяйку водночас із надією та недовірою. Страхітливо посміхаючись, Рея розкрила обійми.

— Ходи до мене, золотце! Ходи, мій солоденький!

Витлумачивши це як вибачення, Чахлик радо стрибнув хазяйці на руки й голосно замуркотів, коли Рея заходилася облизувати йому боки своїм старим жовтуватим язиком. Тієї ночі Коос уперше за весь тиждень спав глибоким сном. А наступного ранку, коли вона взяла до рук кристал, його туман миттю розвіявся. Цілісінький день вона була прикута до кулі: шпигувала за людьми, яких ненавиділа, майже нічого не пила і геть нічого не їла. З трансу вийшла лише ближче до сутінок і збагнула, що так нічого й не зробила, щоб покарати ту малу нахабну шляйку. Але Рею це не засмутило. Тепер вона знала, що можна зробити… а наслідки могла побачити в кристалі! Протести, лемент, звинувачення — все-все! Вона побачить, як Сюзен ридає. О, найсолодша мить — бачити її сльози.

— Мій маленький врожайчик, — поділилася вона радістю з Ермотом, який проповз її ногою в те місце, де їй найбільше подобалося його відчувати. Еге, не всякий чоловік зробить тобі так приємно, як це вмів робити Ермот. Сидячи зі змією між ніг, Рея розреготалася.

— Не забудь, ти обіцяв, — нервово сказав Алан, коли вони почули цокіт Вітрових копит. — Тримай себе в руках.

— Добре, — сказав Катберт, маючи, проте, щодо цього певні сумніви. Поки Роланд у супроводі своєї великої тіні їхав уздовж довгого крила барака і заїжджав на подвір’я, Катберт нервово стиснув руки в кулаки. Примусив їх розтиснутися. Але спостерігаючи, як Роланд злазить з коня, знову мимохіть стиснув, впинаючись нігтями в долоні.

«Черговий раунд, — подумав Катберт. — О боги, як вони мене дістали. До печінок».

Минулого вечора сварка розгорілася через голубів. Катберт хотів надіслати голубом звістку про цистерни з нафтою, Роланд був проти. Вони посварилися. Хоча ні, не так (це теж доводило його до сказу, шарпало нерви, як виття тонкоходу), Роланд із ним не сварився. Тими днями він навіть не завдавав собі клопоту сваритися. Його погляд завжди був відсторонений, наче з друзями перебувала лише його тілесна оболонка, а решта — розум, душа, дух, ка — залишилася з Сюзен Дельґадо.

— Ні, — просто сказав він тоді, — вже запізно для цього.

— Ти не можеш цього знати, — заперечив Катберт. — Навіть якщо чекати допомоги від Ґілеаду вже пізно, то отримати пораду звідти не пізно. Невже ти не розумієш?

— Що вони нам можуть порадити? — Роланд наче не чув роздратування в голосі Катберта. Сам він говорив спокійно. Розважливо. І геть відчужено, подумав Катберт, від ситуації, що не терпіла зволікання.

— Якби ми це знали, — відповів він, — то й питати не треба було б, правда, Роланде?

— Нам залишається очікувати й зупинити їх, коли вони зроблять свій хід. Катберте, ти чекаєш, що тебе заспокоять, а не дадуть пораду.

«Ти маєш на увазі, що ми повинні чекати, поки ти натрахаєш її досхочу, різними способами і в різних місцях, — подумав Катберт. — Знизу, зверху, на боці й догори дриґом».

— У тебе затьмарений розум, — холодно сказав Катберт. І почув, як зойкнув Алан. Жоден із них ніколи не дозволяв собі сказати таке Роландові. Тепер, коли слова зірвалися, він тривожно чекав, що за ними станеться вибух.

Але нічого не сталося.

— Так, — просто відповів Роланд. — Затьмарений, — і пішов у барак.

Тепер, спостерігаючи, як Роланд розпрягає Вітра, Катберт подумав: «Ні, розумом ти не потьмарився. Але дарма ти не замислюєшся над усією цією ситуацією. Дарма».

— Хайл, — привітався він, коли Роланд переніс сідло до ґанку і поклав на сходинку. — День був спекотним? — Алан садонув його по нозі, але Катберт проігнорував його.

— Я був із Сюзен, — сказав Роланд. Не захищався, не заперечував, не вибачався. І перед внутрішнім зором Катберта постала навдивовижу чітка картинка: він побачив їх удвох у якійсь хатині, де пізньополуденне сонце прозирає крізь діри в стрісі й промені лягають плямами на їхні тіла. Вона зверху. Катберт бачив її коліна на старих, порослих мохом дошках підлоги, довгі напружені стегна. Бачив, які засмаглі в неї руки і який білий живіт. Бачив, як Роланд торкається півкуль її грудей і стискає їх, а вона розхитується над ним уперед і назад, бачив, як сонце виграє в її волоссі, перетворюючи його на найтоншу сітку.

«Чому ти завжди маєш бути першим? — подумки закричав він на Роланда. — Чому завжди ти? Чорти б тебе взяли, Роланде! Чорти б узяли!»

— Ми були в доках, — сказав Катберт, не надто вдало намагаючись відтворити свій звичний радісний тон. — Рахували чоботи, морські інструменти й те, що називають стулковими тягачами. Як же весело було, правда, Ал?

— Я вам був потрібен для цього? — спитав Роланд. Він повернувся до коня і зняв з нього пітник. — Це тому в тебе такий роздратований голос?

— Роздратований голос у мене тому, що рибалки кепкують з нас за нашими спинами. Бо ми весь час повертаємося в доки. Вони вважають нас йолопами.

Роланд кивнув.

— Усе на краще, — сказав він.

— Можливо, — тихо мовив Алан, — та Раймер нас такими не вважає. Я помітив, як він дивиться, на нас, коли ми проїжджаємо повз нього. І Джонас теж. А якщо вони не вважають нас дурнями, Роланде, тоді ким вони нас вважають?

Роланд став на другій сходинці, мов укопаний, забувши про пітник, перекинутий через його руку. Здається, хоч раз нам вдалося привернути його увагу, подумав Катберт. Дива все-таки трапляються.

— Вони думають, що ми уникаємо Крутояру, бо знаємо, що там, — сказав Роланд. — А навіть якщо й не думають, то незабаром здогадаються.

— У Катберта є план.

Роланд перевів погляд — лагідний, зацікавлений, але все ж трохи відсторонений — на Катберта. Катберта-жартівника. Катберта-учня, що не заслужив револьвера, з яким його було споряджено до Зовнішньої Дуги. Катберта незайманого і вічно на другорядних ролях. О боги, я не хочу його ненавидіти. Не хочу, але зараз це легко, як ніколи.

— Ми вдвох маємо навідати завтра шерифа Ейвері, — сказав Катберт. — Зробимо вигляд, що це візит ввічливості. За нами вже закріпився образ ввічливих, хоч і недоумкуватих хлопчаків, адже так?

— В яблучко, — всміхаючись, погодився Роланд.

— Скажемо, що в береговій частині Гембрі нам більше робити нічого і тепер ми сподіваємося так само ретельно порахувати все на фермах і пасовиськах. Але ми не хочемо нікому перешкоджати чи створювати незручності. Врешті-решт, це ж найгарячіша пора року як на ранчо, так і на фермах. Навіть такі міські телепні, як ми, це усвідомлюють. Тож ми запропонуємо доброму шерифові список…

У Роланда загорілися очі. Він перекинув пітник через поруччя ганку і стиснув Катберта в міцних обіймах. Від Роландового коміра ширилися слабкі пахощі бузку, і Катберт зненацька відчув божевільне, проте сильне бажання міцно стиснути його за горло і задушити. Та натомість у відповідь лише недбало поплескав друга по спині.

Роланд відступив. На обличчі грала широка усмішка.

— Список ранчо, які ми відвідаємо. Так! Попереджені заздалегідь, вони зможуть перегнати худобу, яку нам небажано бачити, на наступне ранчо чи останнє. Те саме з оснащенням, кормом… блискуче, Катберте, ти геній!

— Аж ніяк, — сказав Катберт. — Я просто завдав собі клопоту подумати про ті проблеми, які стосуються нас усіх. Можливо, не лише нас, а навіть усього Альянсу. Нам потрібно думати. Ти так не гадаєш?

Алан поморщився, але Роланд наче нічого й не помітив. Він досі всміхався. Навіть у чотирнадцять років бачити такий вираз на його обличчі було трохи лячно. Бо насправді широка усмішка на вустах робила Роланда трохи навіженим на вигляд.

— А знаєте, вони навіть можуть пригнати для нас достатню кількість мутантів, аби ми повірили в байки про те, що їхня худоба непородиста, — він помовчав, наче про щось міркуючи, а тоді сказав: — Може, до шерифа ви з Аланом удвох сходите? Мені здається, це було б непогано.

І тут Катберт ледь не кинувся на Роланда з криками: «Так, чом би й ні? Щоб ти міг завтра без перешкод її трахати весь ранок і цілісінький день! Ти кретин! Безмозкий закоханий недоумок!»

Врятував його Алан. Можливо, не тільки його, а й їх усіх.

— Не дурій, — відрізав він, і Роланд здивовано подивився в його бік. Од нього він не звик чути таких різких слів. — Ти в нас головний, тебе таким вважають і Торін, і Ейвері, і містяни. Ми теж.

— Ніхто мене не призначав…

— А й не треба було! — вибухнув Катберт. — Ти заробив собі револьвери! Тут, у місті, навряд чи б у це повірили, бо я й сам останнім часом у цьому сумніваюся, але ти стрілець. Ти мусиш піти! Це очевидно, як ніс у тебе на пиці! Не має значення, хто з нас двох тебе супроводжуватиме, але ти мусиш піти! — він міг би сказати більше, набагато більше, та до чого б це призвело? Напевно, до непоправного краху їхньої дружби. Тож він без підказки з боку Алана стулив рота і чекав вибуху. Проте, як і раніше, вибуху не сталося.

— Гаразд, — сказав Роланд своїм новим, спокійним, подумаєш-що-в-цьому-такого тоном, який так дратував Катберта, що йому хотілося вкусити друга, щоб привести його до тями. — Завтра вранці. Ти і я, Берте. Восьма година тебе влаштує?

— Безперечно, — сказав Катберт. Тепер, коли суперечка скінчилася і вони дійшли згоди, Берт відчував, що його серце мало не вистрибне з грудей, а м’язи вгорі на стегнах наче гумові. Так він почувався після конфронтації з Великими мисливцями за трунами.

— Постанемо перед шерифом у всій красі, — сказав Роланд. — Чемні хлопчаки з Внутрішніх бароній, з добрими намірами, але не обтяжені зайвими мізками. Чудово, — і він пішов усередину, більше не шкірячись (на щастя), а просто всміхаючись.

Катберт із Аланом перезирнулися і разом видихнули. Катберт із поважним виглядом спустився сходинками на подвір’я. Алан пішов слідом, і обидва хлопці зупинилися посеред прямокутного двору спиною до барака. Повний місяць на сході сховався за хмару.

— Вона загіпнотизувала його, — сказав Катберт. — Не знаю, які там у неї наміри, робить вона це навмисне чи ненароком, проте вона нас усіх зажене в могилу. От побачиш.

— Не кажи такого, навіть жартома.

— Добре, тоді вона нас усіх обдарує коштовностями Ельда і ми житимемо вічно.

— Перестань на нього злитися, Берте. Ти маєш зупинитися.

— Не можу, — безпорадно глипнув на нього Катберт.

До великих осінніх шквалів ще залишалося близько місяця, але наступний ранок видався сірим і сльотавим. Загорнувшись у накидки, Роланд із Катбертом попрямували до містечка, залишивши Алана на хазяйстві. За поясом у Роланда був ґрафік відвідин ферм і ранчо, який починався з трьох невеличких угідь, що належали баронії. Вони втрьох склали його напередодні ввечері. Темпи роботи згідно з цим ґрафіком були сміховинними (з такими темпами вони затримаються на Крутоярі аж до ярмарку Кінця Року), проте вони не суперечили їхній вайлуватості в доках.

Поринувши у власні думки, вони вдвох мовчки їхали верхи в бік міста. Шлях пролягав повз будинок Дельґадо. Звівши погляд, Роланд побачив у вікні Сюзен — яскраве видиво у сірому світлі осіннього ранку. Серце підскочило у грудях. Тієї миті він навіть про це не здогадувався, але вона назавжди запам’ятається йому такою — мила Сюзен, дівчина біля вікна. Так ми проходимо повз привидів, що все життя потім нас переслідуватимуть. Мов ті нещасні жебраки, вони тихо сидять на узбіччі, і помічаємо ми їх лише бічним зором, якщо взагалі помічаємо. Ми навіть гадки не маємо, що вони чатують саме на нас. А вони чекають. І коли ми їх проминаємо, вони підхоплюють свої нитки спогадів і йдуть слідом, ступають слід у слід і мало-помалу наздоганяють нас.

Роланд підняв руку. Хотів було передати цілунок здаля, але схаменувся: то було би безумство. Тож замість торкнутися губів він притулив палець до лоба і відставив його, просалютувавши.

Сюзен усміхнулася і відповіла тим самим. І жодне з них не помітило Корделії, котра під мжичкою збирала останні баклажани й гострокорені. Натягнувши своє сомбреро мало не на самі очі, жінка стояла, майже непомітна за опудалом, що охороняло грядку з гарбузами. Вона спостерігала за тим, як проїжджали Роланд із Катбертом (останнього вона майже не помітила, її цікавив перший). З хлопця на коні вона перевела погляд на Сюзен, що сиділа в себе на підвіконні другого поверху і мугикала пісеньку — радісно, як пташка в золотій клітці.

Гострий уламок підозри вп’явся у серце Корделії. Надто вже раптовою була зміна темпераменту небоги — від нападів смутку і гніву до якоїсь заціпенілої, проте здебільшого радісної покори. А чи була то покора?

— Ти здуріла, — прошепотіла Корделія самій собі, проте рука, що стискала мачете, не розслабилася. Жінка опустилася навколішки в багнюку і почала рвучко зрізати бадилля з гострокоренів, швидко й точно скидаючи самі корені до стіни будинку. — Між ними нічого нема. Я б відчула. Діти в такому віці спроможні щось приховувати не краще, ніж… п’яниці в «Раю».

Але їхні усмішки. Те, як вони всміхалися одне одному.

— Нормально, — прошепотіла вона, зрізаючи й кидаючи бадилля. Зіпсувала один корінь, розітнувши його навпіл, і навіть не помітила. Розмовляти сама з собою вона почала нещодавно: наближалося Свято Жнив і давати собі раду з проблемною дочкою брата ставало дедалі тяжче. — Люди всміхаються одне одному, таке бува.

Те саме й щодо привітання й реакції Сюзен на нього. Внизу вродливий вершник, який вітається з гарненькою дівчиною, самій дівчині лестить, що з нею привітався такий, як він. Молодість вабить до молодості, от і все. Втім…

Його погляд… і її.

Нісенітниці. Але…

Але ти бачила щось іще.

Так, можливо. На якусь мить Корделії здалося, що молодий чоловік збирався послати Сюзен поцілунок рукою… але отямився і зробив вигляд, що вітається.

Навіть якщо ти відчула щось подібне, нічого в цьому нема. Молоді кавалери зухвалі, особливо коли вириваються з-під нагляду батьків. А за цими трьома вже тягнеться слід.

Все це було цілком вірогідно. Але холодний уламок у серці залишився.

Коли Роланд постукав у двері, то відчинив їх і впустив хлопців до офісу шерифа Джонас. На його сорочці була зірка помічника, очі нічого не виражали.

— Хлопці, — констатував він. — Заходьте, не стійте під дощем.

Він відступив убік, щоб дати їм пройти. Сьогодні він шкутильгав сильніше, ніж будь-коли. Мабуть, на погану погоду, подумав Роланд.

Роланд із Катбертом зайшли всередину. В кутку горів газовий обігрівач (ані крихти сумніву, що його наповнювали зі «свічки» на Ситґо), і простора кімната, в якій було прохолодно того дня, коли вони вперше сюди зайшли, пашіла жаром. У трьох камерах сиділи п’ятеро п’яниць, вигляд у них був жалюгідний: по двоє чоловіків і в центральній — жінка, котра сиділа на ліжку, широко розвівши ноги й демонструючи світові неозорі широти червоних панталонів. Якщо вона ще трохи далі просуне палець у ніздрю, подумав Роланд, то дістати його не зможе. Клай Рейнолдз прихилився плечем до дошки оголошень і копирсався в зубах соломиною з віника. За бюро з дерев’яною шторкою сидів помічник Дейв. Він погладжував підборіддя й супився крізь монокль на дошку, що стояла перед ним на столі. Роланд не здивувався, коли побачив, якій грі вони з Бертом завадили. Замки.

— Елдреде, глянь, хто прийшов! — сказав Рейнолдз. — Двоє хлопчиків із Внутрішнього світу. А ваші матусі знають, що ви тут?

— Знають, — радісно відповів Катберт. — Ви маєте чудовий вигляд, сей Рейнолдз. Це вологе повітря так добре загоїло ваші пранці?

Не переводячи погляду на Берта і не перестаючи мило всміхатися, Роланд штурхонув його ліктем у плече.

— Вибачте мого друга, сей. Його гумор періодично переходить межу пристойності. Але він нічого не може з цим вдіяти. Не варто нам чубитися. Що було, те загуло, ми ж домовилися, так?

— Еге ж, звичайно, все це непорозуміння, — Джонас пошкутильгав до бюро й ігрової дошки. Коли він сідав, усмішка зникла з його обличчя, натомість його перекосила гримаса болю. — Я гірший за старого пса. Хтось мав би мене пристрелити. Земля холодна, але від неї не боляче, ге, хлопці?

Він подивився на дошку і посунув убік фігуру, що перебувала за Сховком. Почав діяти і таким чином став уразливим… хоча, подумав Роланд, навряд чи йому загрожує щось серйозне, бо з помічника Дейва супротивник ніякий.

— Бачу, зараз ви виконуєте функції солі Баронії, — сказав Роланд, кивком голови вказуючи на зірку, прикріплену до Джонасової сорочки.

— Тільки на сіль і вистачає, — досить приязно відповів Джонас. — Людина зламала ногу. Я тут лише підмога.

— А сей Рейнолдз і сей Діпейп? Вони теж підмога?

— Атож. Як просувається ваша праця з рибалками? Я чув, повільно.

— Нарешті скінчили. Не так робота, як ми невправні. Але ми не хочемо поїхати звідси, осоромившись. Достатньо й самої причини нашого приїзду. Як-то кажуть, перегони виграє той, хто повільно й невпинно просувається до мети.

— Подейкують, — погодився Джонас. — Хто б вони не були, ті, хто подейкує.

Десь углибині будинку почувся шум води: хтось злив в унітаз. «А гембрійський шериф незле влаштувався, при повному комфорті», — подумав Роланд. Сходи зарипіли під чиїмись важкими кроками, і за мить усі побачили Герка Ейвері. Однією рукою він застібав пасок, другою витирав широке спітніле чоло. Вправність його рухів викликала в Роланда повагу.

— Хух! — вигукнув шериф. — Вчорашня квасоля довго не затрималася, — він перевів погляд з Роланда на Катберта і потім знову на Роланда. — Привіт, хлопці! Не хочеться рахувати сітки в таку мокроту?

— Сей Деаборн щойно повідомив, що з цим вони покінчили, — Джонас зачесав своє довге волосся назад кінчиками пальців. Клай Рейнолдз за його спиною знову прихилився до дошки оголошень, зиркаючи на Роланда і Катберта з відкритою неприязню.

— Ге? Ну то добре. Що далі, молодь? Ми можемо вам чимось помогти? Бо нам до вподоби простягати руку помочі. Саме так.

— Взагалі-то так, — Роланд дістав з-за пояса список. — Маємо вже переходити до Крутояру, але не хотіли б нікому завдати клопотів.

Шкірячись на всі кутні, помічник Дейв висунув свого Зброєносця з-поза Сховку. І його миттю загарбав Джонас, оголивши весь Дейвів лівий фланг. Усмішка Дейва зів’яла, поступившись місцем порожнечі й збентеженню.

— Як це ти так?

— Легко, — всміхнувся Джонас і відштовхнувся подалі від столу, щоб бачити решту людей в кімнаті. — Затям, Дейве, я граю, щоб виграти. Нічого не вдієш, така в мене натура, — тепер він звертався до Роланда. І усмішка поширшала. — Як заявив скорпіон дівчині, що помирала: «Ти ж знала, що я отруйний, коли піднімала мене».

Погодувавши худобу, Сюзен попростувала до холодної комори взяти сік, який звикла пити вранці. Тітки, що стояла біля димоходу й спостерігала за нею, вона не помітила. Тож коли Корделія заговорила, дівчина аж підскочила від несподіванки. Її вразив не так несподіваний голос, як холодні нотки, що в ньому бриніли.

— Ти його знаєш?

Глечик із соком ковзнув з її пальців, і Сюзен, щоб не впустити його, підставила під денце руку. Помаранчевий сік був надто дорогоцінний, щоб його розливати, особливо о цій пізній осінній порі. Обернувшись, вона побачила тітку біля дровітні. Сомбреро Корделія вже повісила на гачок біля вхідних дверей, але накидка і забрьохані чоботи досі були на ній. Великий ніж лежав на дровах, досі не очищений від зеленої гички гострокореня. Голос був холодний, але очі аж палали підозрою.

Зненацька Сюзен відчула, що в голові запанувала дивовижна ясність. «Скажеш „ні“ — тобі кінець, — подумала вона. — Спитаєш, кого, тобі, мабуть, теж кінець. Кажи…»

— Я знаю їх обох, — недбало проказала вона. — Познайомилися на учті. До речі, ти теж з ними знайома. Ти налякала мене, тітонько.

— Чого він так з тобою вітався?

— Звідки я маю знати? Може, йому так хотілося.

Тітка блискавкою метнулася вперед, ковзнулася в брудних черевиках, відновила рівновагу і вхопила Сюзен за руку. Тепер її очі палали від люті.

— Не смій так зухвало зі мною розмовляти, дівчино! Не смій зі мною капризувати, міс О-Яка-Краля, бо я тебе…

Сюзен так рвучко висмикнула руку, що Корделія від несподіванки заточилася і могла би впасти, якби під рукою не нагодився стіл. Брудні сліди чобіт на чистій підлозі кухні виглядали як звинувачення.

— Ще раз так мене назвеш, і я… я дам тобі ляпаса! — закричала Сюзен. — Клянусь!

Корделія вишкірилася в черствій безжальній посмішці.

— Вдариш єдину живу кревну родичку свого батька? Будеш такою паскудою?

— А чом би й ні? Хіба ти мене не била, тітонько?

Вогонь ненависті у тітчиних очах трохи пригас, і посмішка зійшла з вуст.

— Сюзен! Як ти можеш! Та заледве півдюжини разів, відколи ти була дитиною, яка тягнула свої рученята до всього, що могла дістати, навіть до баняка з кропом на…

— Зараз ти б’єш здебільшого словами, — сказала Сюзен. — Я, дурна, терпіла, але відтепер не буду. Мені набридло. Якщо я вже достатньо доросла, щоб підкласти мене під чоловіка за гроші, тоді розмовляй зі мною ввічливо.

Корделія розтулила було рота, щоб захищатися — гнів дівчини та її звинувачення вразили її, — проте відразу збагнула, як хитро Сюзен відволікла її від теми розмови. Від хлопців. Одного хлопця.

— То ти з ним тільки на учті бачилася, Сюзен, більше ніде? Я про Вілла Деаборна. — Хоч ти й добре знаєш, кого я маю на увазі.

— Я бачила його в місті, — Сюзен дивилася тітці просто у вічі, хоча це й коштувало їй неабияких зусиль. За недомовками, як темрява за сутінками, завжди крадеться брехня. — Всіх трьох бачила. Задоволена? — але Сюзен уже бачила, що ця відповідь не вдовольнила тітку, і в її душі наростало хвилювання.

— Ти можеш поклястися іменем батька, що не зустрічаєшся з цим хлопцем, Деаборном?

«Скільки виїздів потай, — подумала Сюзен. — Скільки вивертів. Скільки пересторог, щоб нас ніхто не побачив. І все це одного дощового ранку псові під хвіст через один помах руки. Так легко наразитися на небезпеку. Невже ми вважали, що буде інакше? Невже ми були аж настільки дурні?»

Так… і ні. Насправді вони збожеволіли. І досі були божевільні. Сюзен пригадала, як засмучувався батько, коли ловив її на обмані. Той його розчарований погляд. Відчуття, що її вигадки, хоч які невинні, болюче впиналися йому в душу, як тернові колючки.

— Ні в чому я не клястимуся. Ти не маєш права вимагати цього від мене.

— Поклянися! — заверещала Корделія і вхопилася за стіл, наче земля пішла в неї з-під ніг. — Поклянися! Поклянися! Це тобі не дитячі забавки! Ти вже не дитина! Клянися! Клянися, що ти досі незаймана!

— Ні, — відрізала Сюзен і повернулася, щоб іти. Серце шаленіло в грудях, але в голові панувала страхітлива чіткість. Роланд би відчув її одразу: Сюзен дивилася на світ очима стрільця. На кухні було засклене вікно, що виходило на Крутояр. У шибці віддзеркалювалося страшне примарне відображення тітки Корд, яка, замахнувшись кулаком, наближалася до неї ззаду. Не повертаючись, Сюзен застережливо підняла руку:

— Навіть не думай. Тільки спробуй мене вдарити, ти, суко.

Очі в примарного відображення стали круглими від шоку і переляку. Кулак примари розтиснувся, знову став рукою, опустився вниз уздовж боку жінки-привида.

— Сюзен, — ображеним голосом протягнула Корделія. — Як ти можеш так мене називати? Чого ти така груба зі мною? В чому річ?

Сюзен мовчки вийшла. Перетнула подвір’я і зайшла до сараю. Знайомі з дитинства запахи — коні, деревина, сіно — вдарили в голову й розвіяли надзвичайну прозорість думок. Вона знову стала дитиною, що загубилася в тінях власного збентеження. Пілон тихо заіржав до неї. Сюзен поклала голову йому на шию і гірко заплакала.

— Маєте! — вигукнув шериф Ейвері, коли сеї Деаборн і Гіт пішли. — Як ви й казали, вони просто повільні, як черепахи, й обережні, — він підніс список, написаний чіткими друкованими літерами, до очей, проштудіював його і радісно гигикнув. — Тільки погляньте на це! Яка краса! Ха! Ми ж заздалегідь зможемо перевезти все, що треба сховати від їхніх очей.

— Вони йолопи, — заявив Рейнолдз, плекаючи, проте, надію їм помститися. Якщо Деаборн справді вважав, що йому так просто все минеться і що було — те загуло, тоді він найтупіший з усіх тупих бевзів у країні, густо населеній кретинами.

Помічник Дейв промовчав. Крізь монокль він невтішно споглядав дошку для гри в Замки, де його білу армію розбили вщент за шість метких ходів. Сили Джонаса суцільним потоком винесло з-за Червоного Сховку, і в ньому потонули всі Дейвові сподівання.

— Мені аж кортить загорнутися в плащ і піти з цим до Будинку-на-набережній, — Ейвері досі пожирав очима аркуш паперу з його каліґрафічно написаним списком ферм і ранчо та пропонованими датами відвідин. Список тягнувся аж до Кінця Року й далі. О боги!

— То що тебе стримує? — спитав Джонас і звівся на ноги. Вмить у ногу вдарила блискавка болю.

— Зіграємо ще раз, сей Джонас? — запропонував Дейв, знову розставляючи фігури.

— Швидше я зіграю з травоїдним псом, — озвався Джонас і з неприхованою втіхою спостерігав, як густо червоніє Дейв: спочатку шия, а потім і обличчя пришелепкуватого простака вкрилися червоними плямами. Джонас пошкутильгав до дверей і вийшов на ганок. Мжичка змінилася тихим дощем. Гіл-стріт була безлюдна, волога бруківка виблискувала.

Слідом за ним вийшов і Рейнолдз.

— Елдреде…

— Пішов звідси, — не озираючись, наказав Джонас.

Клай якусь мить вагався, але зайшов досередини й причинив за собою двері.

«Що, в біса, з тобою таке?» — спитав Джонас у самого себе.

Його мали би потішити візит двох щенят і їхній список — потішити так само, як Ейвері. Без сумніву, Раймер теж зрадіє, коли почує про ці ранкові відвідини. Зрештою, хіба він не сам запевняв Раймера три дні тому, що хлопці скоро будуть на Крутоярі, пнутимуться зі шкури, щоб усе порахувати? Так. Тоді чому йому так моторошно? Наче щось муляє всередині. Тому що досі нічого не чути від людини Фарсона, Латіґо? Бо Рейнолдз повернувся від Скелі Вішальників з порожніми руками одного дня, а Діпейп — наступного? Авжеж, ні. Латіґо з’явиться і приведе з собою чималий загін, але це буде потім. Джонас знав, що для цього ще рано. До Жнив лишалося ще близько місяця.

Виходить, це все через погану погоду, яка гризе тебе за ногу, тривожить стару рану і шарпає нерви?

Ні. Біль сильний, але бувало й гірше. Джерело неспокою ховалося в голові. Прихилившись до стовпа під піддашком, Джонас слухав, як стукотить дощ по черепиці, і думав, що в грі у Замки мудрий гравець часом може вистромити носа з-за сховку і миттю сховатися назад. Саме це він відчував і зараз. Усе було настільки бездоганно, що пахло підробкою. Шалена думка, проте, якщо замислитися, нічого божевільного.

— Ти що, дрібното, в Замки зі мною надумав грати? — пробурмотів Джонас. — Якщо так, то скоро пошкодуєш, що не лишився під спідницею в матусі. Гірко пошкодуєш.

Роланд і Катберт поїхали назад до Смуги К через Крутояр. Рахувати того дня ніхто нічого не збирався. Попервах, незважаючи на дощ і сіру запону небес, Катберт навіть звеселів, до нього майже повернувся його звичний добрий гумор.

— Ти бачив їхні пики? — сміючись, спитав він. — Бачив, Роланде… тобто Вілле? Вони купилися, правда? Проковтнули наживку цілком і повністю!

— Так.

— Що робитимемо далі? Який наш наступний хід?

Якусь мить Роланд дивився на нього невидющим поглядом, наче пробуджений від сну.

— Наступний хід їхній. Ми будемо рахувати. І чекати.

Гарний настрій Катберта розвіявся, наче дим. Він знову ледве стримувався, щоб не вилити на друга потік звинувачень, що вирували довкола двох стрижнів: Роланд ухиляється від своїх обов’язків, щоб загрузнути в беззаперечних чарах однієї молодої леді, і (що ще важливіше) Роланд втратив усі мізки саме тоді, коли вони найбільше потрібні всьому Серединному світові.

Та тільки від яких обов’язків ухилявся Роланд? І чому він був так непохитно впевнений, що Роланд чинить неправильно? Логіка? Інтуїція? Чи просто віковічні паскудні ревнощі? Катберт згадав, як Джонас розбив армію заступника Дейва, коли Дейв занадто швидко зробив хід. Але життя — не Замки… так? Він не знав. Але був твердо переконаний, що принаймні в одному інтуїція його не підводить: Роланд прямує у прірву. А разом з ним і всі вони.

«Прокинься, — подумки благав Катберт. — Прошу тебе, Роланде, прокинься, поки ще є час».

Розділ III ГРА В ЗАМКИ

Наступний тиждень виявився таким, що впродовж нього всім хотілося по обіді знову лягти в ліжко, проспати до вечері й прокинутися очамрілими і збентеженими. Надто великих злив не було, але збирати останні яблука стало небезпечно (кілька людей зламали ноги, а в Саду Сьомої Милі молода жінка впала з драбини і зламала хребет), працювати на картопляних полях було важко — на витягання загрузлих возів ішло приблизно стільки ж часу, скільки й на саме копання. Всі прикраси до Ярмарку Жнив у «Зеленому серці» просякли вологою, і їх довелося зняти. Робітники-добровольці дедалі більше непокоїлися через погану погоду і чекали, коли ж нарешті випогодиться, щоб знову продовжити роботу.

Молодикам, що займалися підрахунком матеріальних цінностей, непогода теж заважала виконувати свою роботу, хоча вони принаймні мали змогу ходити по коморах і лічити худобу. Але для молодих чоловіка й жінки, котрі відкрили для себе радощі фізичного кохання, погода була просто чудова. Проте впродовж усього того сірого проміжку часу Роланд і Сюзен зустрілися лише двічі. Небезпека від того, чим вони займалися, тепер майже відчувалася на дотик.

Перша зустріч була в покинутому елінгу на Сікост-роуд. Друга — в напівзруйнованій будівлі на схід від Ситго. Вони до нестями кохалися на одній із Роландових ковдр, розстеленій на підлозі того, що залишилось від закусочної нафтоперегонного заводу. Відчуваючи оргазм, Сюзен раз у раз викрикувала його ім’я. Старими кімнатами й коридорами, де по кутках громадилися тіні, розлягалося тихе туркотіння нашуганих голубів.

Саме тоді, коли здавалося, що мжичці кінця-краю не буде, а від деренчливого звуку тонкоходу всі мешканці Гембрі з’їдуть із глузду, з океану подув сильний, майже штормовий вітер і розігнав хмари над містом. Уранці воно прокинулося під яскравим, як блакитна сталь, небесним склепінням, і сонцем, що позолотило затоку, а після обіду сповнило її білим полум’ям. Відчуття летаргії зникло. Візки на картопляних полях тепер котилися з новою силою. Армія жінок у «Зеленому серці» знову прикрашала квітами сцену, на якій Джеймі Маккана і Сюзен Дельгадо проголосять Парубком і Панною Жнив.

Роланд, Катберт і Алан їздили верхи в тій частині Крутояру, що була ближча до будинку мера. Тепер у них була нова мета: рахувати коней з тавром баронії на боках. Синє небо і свіжий вітер сповнювали їх натхненням і добрим настроєм, і впродовж тих трьох-чотирьох днів вони з криками і сміхом весело галопували. Їхня давня дружба відновилася.

Одного такого погожого дня Елдред Джонас вийшов з офісу шерифа і попрямував по Гіл-стрит до «Зеленого серця». Того ранку його не супроводжували Діпейп чи Рейнолдз — ці двоє поїхали разом до Скелі Вішальників, щоб виглядати гінців Латіґо, які вже мали ось-ось приїхати. Наміри Джонаса були прості — випити пива в павільйоні й подивитися, як триває підготовка до свята: як копають ямки для барбекю, розкладають хмиз для великого багаття, сперечаються про те, як розташувати феєрверки, а також на жінок, що прикрашали квітами сцену, де цього року знову виставлять напоказ Парубка і Панну. Можливо, подумав Джонас, вдасться підхопити собі якусь нічогеньку квіткову кралю й десь із нею культурно відпочити годинку-дві. Приглядати за повіями з корчми він цілковито доручив Рою й Клаєві. А от свіженька дівчина-квітка сімнадцяти років — зовсім інша річ.

Біль у стегні минувся разом з вологою погодою. Болісна невпевнена хода, якою він пересувався останній тиждень, знову стала ледь помітним накульгуванням. Либонь, одного-двох кухлів пива на свіжому повітрі цілком вистачить, проте з голови йому не йшла думка про дівчину. Молоду, з гладенькою шкірою й високими грудьми. Свіжий, приємний подих. Свіжі, ніжні губки…

— Містере Джонас? Елдреде?

Усміхаючись, він повернувся до власниці голосу. Але то була не простодушна дівчина-квітка з широко розплющеними очима й вологими розтуленими губами, а кістлява жінка, в якої вже не за горами середній вік — пласкі груди, пласка задниця, волосся зачесане так високо, що, здавалося, рипіло від напруження. Лише широко розплющені очі були з його мрії. «Здається, я її полонив», — подумав Джонас, подумки сардонічно посміхаючись.

— О Корделія! — він узяв її руку в обидві долоні. — Яка ви сьогодні гарна!

На її щоках проступив слабкий рум’янець, і вона всміхнулася. На мить стала виглядати не на шістдесят, а лише на сорок п’ять. «Але ж їй не шістдесят, — подумав Джонас. — Ці зморшки біля рота й синці під очима… раніше їх не було».

— Це дуже люб’язно з вашого боку, — сказала вона, — але я так не вважаю. Я не спала, а коли жінки мого віку не сплять, вони швидко старіють.

— Шкода, що ви погано спите. Але, либонь, тепер, коли погода перемінилася…

— Це не через погоду. Я можу поговорити з вами, Елдреде? Я дуже багато думала і зрозуміла, що ви єдина людина, до якої я могла би звернутися по пораду.

Він розплився в усмішці. Поклавши її руку собі під лікоть, він накрив її своєю рукою. Обличчя Корделії тепер пашіло жаром. Коли в голові стільки крові, вона говоритиме годинами. І Джонас підозрював, що кожне слово цієї розмови обіцяло бути цікавим.

Жінкам певного віку й темпераменту чай розв’язував язика навіть краще, ніж вино. Ні хвилини не вагаючись, Джонас розпрощався зі своїми планами випити пива (і спокусити дівку-квітку).

Всадовив сей Дельґадо в теплому сонячному кутку павільйону «Зеленого серця» (зовсім неподалік червоного каменя, добре відомого Роландові та Сюзен) і замовив великий чайник чаю і тістечка. Чекаючи, поки виконають їхнє замовлення, вони спостерігали за підготовкою до Ярмарку Жнив. У залитому сонцем парку лунали найрізноманітніші звуки: стукіт молотків, дзижчання пилок, крики, гучний сміх.

— Усі ярмарки чудові, але на час Жнив’яного ми знову стаємо дітьми, правда ж? — спитала Корделія.

— Так, звісно, — погодився Джонас, який навіть у дитинстві не почувався дитиною.

— Але найбільше мені до вподоби багаття, — вона подивилася на величезну купу палиць і дощок, що височіла в кінці парку. Виглядало це як величезний дерев’яний вігвам. — Я так люблю, коли люди кидають свої опудала у вогонь. Знаю, це варварство, але це для мене така втіха.

— Еге ж, — погодився Джонас, подумавши, чи буде їй приємно, коли вона дізнається, що цього року в святкове багаття вкинуть три таких опудала, що смердітимуть смаженою свининою і верещатимуть, як недорізані поросята. І якщо Джонасові пощастить, то найгучніше волатиме те, з блідо-блакитними очима.

Подали чай і тістечка, і Джонас лише скоса зиркнув на пишні груди дівчини, яка схилилася, щоб їх обслужити. Його погляд був прикутий лише до сей Дельґадо, яка нервово совалася на стільці й дивилася на нього поглядом, сповненим відчаю.

Коли дівчина пішла, він налив чай у чашки, поставив чайник на підставку і накрив долонею руку Корделії.

— Гаразд, Корделіє. Я бачу, вас щось тривожить. Розповідайте. Довіртеся своєму давньому другові Елдреду.

Вона так міцно стискала губи, що їх уже майже не було видно. Але навіть це не допомогло приховати, що вони тремтять. Сльози, що стояли в неї очах, не втрималися і нарешті пролилися. Він узяв серветку і, перехилившись через стіл, витер їх.

— Розповідай, — лагідно промовив він.

— Розповім. Якщо я комусь не розповім, то збожеволію. Але спершу дай мені обіцянку, Елдреде.

— Авжеж, дівчинко, — побачивши, як несамовито вона зашарілася від цього невинного звертання, він стиснув її руку. — Пообіцяю все, що захочеш.

— Не кажи Гарту. І тому огидному павукові канцлеру теж, але насамперед меру. Якщо мої підозри справдяться, він може вислати її на захід, — ці слова вона майже простогнала, наче вперше до кінця усвідомивши загрозу. — Обох нас може вислати!

— Ані слова меру Торіну, ані слова Кімбі Раймеру. Обіцяю, — не перестаючи співчутливо всміхатися, запевнив він.

Якусь мить йому здавалося, що вона не наважиться… чи не зможе. А тоді, тихим хрипким голосом, що скидався на звук, з яким рветься тканина, жінка вимовила одне слово.

— Деаборн.

Коли з її вуст зірвалося ім’я, котре останнім часом ні на мить не покидало його власних думок, серце Джонаса стрепенулося в грудях. І хоча всміхатися він перестав, його рука так сильно стиснула пальці Корделії, що вона скривилася від болю.

— Вибач, — сказав він, — просто я не сподівався цього почути. Деаборн… Чув про нього багато доброго, але сумніваюся, що він заслуговує на довіру.

— Боюся, він був з моєю Сюзен, — тепер настала її черга стиснути йому руку, але Джонас цього майже не помітив. Він і далі посміхався, сподіваючись, що на його обличчі не написано, наскільки він вражений. — Боюся, він був з нею… як чоловік із жінкою. О, як це жахливо!

Вона гірко схлипнула, потай озираючись навсібіч, чи, бува, на них ніхто не дивиться. Такий самий погляд кидали койоти й дикі собаки, боячись, що хтось відніме в них їхнє смачне смердюче падло. Він дозволив їй виплакатися, бо вона була потрібна йому спокійною: незв’язне белькотіння йому тільки заважало б. А коли побачив, що потік сліз слабне, простягнув їй чашку чаю.

— Ось, випий.

— Так. Дякую, — чай був такий гарячий, що аж парував, але вона жадібно випила. «Либонь, її стара горлянка обкладена кахлями», — подумав Джонас. Вона поставила чашку на стіл і, поки він наливав свіжу порцію чаю, своєю мереживною pa uelo вишарувала собі щоки від сліз.

— Він мені не подобається, — сказала вона. — Він неприємний, я йому не довіряю, усім трьом не довіряю, з їхніми високосвітськими поклонами і дивною говіркою. Йому я не довіряю більше, ніж іншим. Та якщо між ними щось таке було (а я боюся, що було), винна вона, правда ж? Жінка має стримувати тваринні імпульси чоловіка.

Він нахилився до неї через стіл, дивлячись на неї тепло і співчутливо.

— Розкажи мені все, Корделіє.

І вона почала розповідати.

У Реї було безліч причин обожнювати кристал, проте особливо вона його любила за те, що він безпомилково показував їй людей у їхніх найгірших, наймерзенніших проявах. В його рожевих обширах вона ніколи не бачила дитини, яка б втішала іншу, що впала і забилася, або втомленого чоловіка, що поклав голову на коліна дружині, або старих, що тихо-мирно вечеряють. Усе це цікавило кристал не більше, ніж саму Рею, тобто не цікавило взагалі.

Натомість вона бачила, як злягаються брати і сестри, матері лупцюють дітей, а чоловіки — жінок. Вона бачила, як банди хлопчаків на західних околицях містечка приманюють бродячих собак кістками, а потім заради забави відрубують їм хвости (Рею потішило б, якби вона дізналася, що ті хвалькуваті восьмирічні шибеники називали себе Великими мисливцями за трунами). Бачила пограбування і щонайменше одне вбивство: один волоцюга встромив у іншого вили через якусь банальну суперечку. Це сталося першої сльотавої ночі. Труп, прикритий бур’яном і соломою, досі гнив у канаві на узбіччі Великого Шляху, що вів на захід. Його могли знайти ще до того, як осінні бурі захоплять світ, а могли й не знайти.

Рея побачила також Корделію Дельґадо і крутого мужика Джонаса, що сиділи в «Зеленому серці» за столиком просто неба і розмовляли про… цього вона чути не могла, адже так? Але їй усе сказали очі тієї старої дівки. Закохана по вуха, вся розпашіла. Знемагає від бажання до недоробленого стрільця. Кумедія, та й годі. Рея вирішила, що час від часу спостерігатиме за ними. Картинка обіцяла бути цікавою.

Показавши їй Корделію і Джонаса, кристал знову потьмянів. Відьма поклала його назад у скриньку з оком на замку. Корделія в кристалі нагадала старій про те, що вона не довела до кінця свою справу з тією малою шльондрою, небогою Корделії. Це було дивно, проте цілком зрозуміло — щойно вона придумала, як прищемити молодій сей хвоста, Рея заспокоїлася, її розум та емоції вгамувалися, а в кристалі знову з’явилися картинки, і Рея так захопилася ними, що на якийсь час забула про існування Сюзен Дельґадо. Проте зараз вона згадала свій план. Запустити кота в голубник. До речі, про котів…

— Чахлику! Агов, любий, де ти?

Улесливо вихиляючись, кіт вийшов з-за купи дров. У брудній пітьмі хатини (з настанням негоди Рея опустила віконниці) його очі світилися, роздвоєний хвіст метлявся з боку в бік. Кіт стрибнув хазяйці на руки.

— Маю для тебе доручення, — сказала вона, нахиляючись полизати кота. Одразу ж у роті з’явився приємний смак котячої шерсті.

Чахлик захурчав і вигнув спину дугою, тручись об її губи. Для шестиногого кота-мутанта життя було прекрасне.

Джонас здихався Корделії за першої ж нагоди, хоч і не настільки швидко, як йому хотілося б, адже тій старій висохлій мумії доводилося догоджати. Вона ще могла статися йому в нагоді. Прощаючись, він поцілував її в кутик рота (від чого вона так бурхливо зашарілася, що він побоявся, як би в неї не сталося крововиливу в мозок) і повідомив, що негайно займеться справою, яка так її непокоїла.

— Але обережно, щоб ніхто не дізнався! — боязко пробелькотіла вона.

Так, пообіцяв він, проводжаючи її додому. Він буде обережний, обережність — його друга натура. Він знав, що Корделія не заспокоїться, поки не знатиме правди, але вважав, що всі її підозри виявляться безпідставними. Підлітки обожнюють перебільшувати, чи не так? Якщо дівчина знайшла в тітки слабину, то, замість заспокоїти її, могла дражнитися.

Корделія зупинилася коло білого частоколу, що відділяв її город від дороги. На її обличчі проступив вираз піднесеного полегшення. Джонас подумав, що вона схожа на мула, якому чухають спину шорсткою щіткою.

— Я про це навіть не думала… але це схоже на правду?

— Дуже схоже, — підтвердив Джонас, — але я все одно перевірю. Краще сто разів перевірити, ніж потім шкодувати, — він знову поцілував її в кутик губів. — І ні пари з вуст хлопцям у Будинку-на-набережній.

— Дякую тобі, Елдреде! Ой, дякую! — і, перш ніж побігти в будинок, вона стисла його в обіймах. Її крихітні груди на дотик були як кам’яні. — Напевно, сьогодні я зможу нарешті заснути!

«Ти, може, й спатимеш, — подумав Джонас, — а от я — навряд чи».

Низько опустивши голову і зчепивши руки за спиною, він пішов до стайні Гокі, де тримав свого коня. Назустріч йому бігла ватага хлопчаків. Двоє розмахували в повітрі відрубаними собачими хвостами, на кінцях яких виднілася скипіла кров.

— Мисливці за трунами! Ми Великі мисливці за трунами, такі самі, як ви! — зухвало заволав до Джонаса один з них.

Джонасова рука блискавично вихопила револьвер і наставила на хлопців. І вони побачили його таким, яким він був насправді: з розлюченими очима, що вергали блискавки, і вищиреними зубами він скидався на сивого вовкулаку.

— Вшивайтеся звідси, малі паскуди! — загарчав він. — Вшивайтеся, поки я не відстрелив вам дупи і не дав вашим батькам приводу радіти!

На якусь мить вони так схарапудилися, що не могли зрушити з місця. А потім із вереском накивали п’ятами. Один із шибеників залишив свій трофей валятися на дорозі. Собачий хвіст розкинувся на дошках хідника, як зловісне віяло. Скривившись від огиди, Джонас сховав револьвер у кобуру, знову зчепив руки за спиною і пішов далі, скидаючись на панотця, що розмірковує над природою богів. Але що, заради богів, він собі думав, коли цілився з револьвера на тих малих пройдисвітів?

«Нервуюся, — подумав він. — Непокоюся».

Так, він був стурбований. Підозри старої пліткарки без дупи й цицьок дуже його засмутили. Не через Торіна — як на Джонаса, то Деаборн міг відтрахати ту дівку на міському майдані в розпал Ярмарку Жнив, — а через те, що хлопець міг пошити його в дурні і в іншому сенсі.

Одного разу він уже підкрався до тебе ззаду, і ти поклявся собі, що більше ніколи такого не допустиш. Але якщо він має ту дівку, це означає, що він знову тебе обставив. Чи не так?

Еге ж, як казали в Меджисі. Якщо той хлопець був настільки нахабний, що завів інтрижку з майбутньою коханкою мера, і настільки хитрий, щоб вийти сухим з води, то хіба це відповідало уявленню Джонаса, що троє невихованих дітлахів із Внутрішнього світу ледве можуть знайти свої власні задниці, та й то обома руками і зі свічкою?

«Якось ми їх уже недооцінили, й вони виставили нас на посміховисько, — сказав Клай. — Я не хочу, щоб це повторилося».

А чи не сталося це знову? Що встигли рознюхати Деаборн і його друзі? Чи багато вони вже знали? І кому про це розповіли? Якщо Деаборн потай грав на бандурі обраної мером дівки… поклав на Елдреда Джонаса, та й усіх решту щось настільки велике…

— Доброго дня, сей Джонас, — Брайан Гукі розплився в усмішці, мало не б’ючи Джонасові земні поклони й притискаючи до широких ковальських грудей свого бриля. — Хочете свіжого ґрафу? Щойно з-під пресу…

— Єдине, що мені треба, — мій кінь, — відрубав Джонас. — Перестань базікати і хутко приведи мені його.

— Еге ж, з превеликою втіхою, дякую, сей, — коваль побіг виконувати наказ, кинувши через плече знервований погляд, щоб пересвідчитися, чи його, бува, зараз не пристрелять.

За десять хвилин Джонас уже їхав на захід Великим Шляхом. Його розпирало дивне, проте нездоланне бажання пустити коня в галоп і послати все під три чорти: козлика Торіна, якому в ребро постукався біс, Роланда і Сюзен із їхніми сопливими підлітковими любощами, Роя та Клая з їхніми спритними руками, але загальмованими мізками. Раймера з його амбіціями і Корделію Дельґадо, котра вже напридумувала, як вони з ним удвох сидять десь у тінистому лісочку, він читає їй поезію, а вона заквітчує йому чоло вінком.

Він уже не раз давав драла від проблем, коли інтуїція нашіптувала йому вчинити саме так. Але цього разу він не поїде. Він поклявся помститися тим шмаркачам. А обіцянок самому собі він не порушував ніколи (на відміну від обіцянок іншим людям).

А ще був Джон Фарсон, на нього теж слід було зважати. Джонас ніколи не спілкувався з самим Добрим Чоловіком (та й бажання такого в нього ніколи не виникало: подейкували, що Фарсон небезпечний божевільний з ексцентричними вибриками), проте мав оборудки із Джорджем Латіґо, який, напевно, очолюватиме загін Фарсонових людей, що має прибути з дня на день. Це Латіґо найняв Великих мисливців за трунами: заплатив їм величезну суму авансом (хоча Джонас досі не поділився грішми з Рейнолдзом і Діпейпом) і пообіцяв ще більше з воєнної здобичі, якщо війська Альянсу буде розбито в горах Шавед чи на їх околицях.

Латіґо був той ще жук, але навіть близько не міг дорівнятися за розмірами до жука, який повз за ним. А крім того, хто не ризикує, той не отримує великої винагороди. Якщо вони доставлять коней, волів, вози свіжих овочів, смолу, нафту, кристал (перш за все магічний кристал), все буде добре. Та в разі провалу їхніми головами Фарсон і його поплічники гратимуть у нічне поло. Таке могло статися — Джонас знав. І не мав сумнівів, що колись це обов’язково станеться. Але якщо його голова й розпрощається з плечима, то їхнє розлучення станеться не через якихось мармиз на кшталт Деаборна і його друзів, чия б кров не текла в їхніх жилах.

Якщо в нього інтрижка з осіннім подарунком Торіна… якщо він зміг приховати настільки велику таємницю, то які ще секрети він приховує? Напевно, він таки грає зі мною в Замки.

Якщо так, то гратиме він недовго. Щойно юний пан Деаборн вистромить носа з-за Сховку, Джонас відстрелить йому цю видатну частину обличчя.

Але зараз питання було в тому, куди податися спочатку. На Смугу К, оглянути казарми хлопців, як він уже давно збирався? Він міг це зробити, адже о тій порі вони всі втрьох мали бути на Крутоярі, рахуючи коней. Втім, хіба через коней його голова могла полетіти з плечей? Ні, для Доброго Чоловіка коні були тільки додатковою принадою, не більше.

І Джонас поїхав на Ситґо.

Спершу перевірив цистерни. Їх ніхто не зрушував з місця — стояли так, як і раніше, у ряд, готові, коли настане час, котити до місця призначення, надійно сховані за сосновими гілками. Деякі гілки вже почали жовтіти на кінчиках, але завдяки дощу здебільшого залишалися на диво свіжими й зеленими. Слідів чийогось втручання Джонас не помітив.

Далі він піднявся на схил, уздовж нафтогону, раз у раз зупиняючись, щоб перепочити, і ці зупинки частішали. Коли він нарешті дійшов до іржавої брами, що відділяла схил від нафтового поля, біль у нозі став нестерпний. Джонас оглянув браму та спохмурнів, побачивши плями бруду на верхній перекладині. Можливо, вони нічого не означали, а можливо, хтось просто переліз через браму, щоб не ризикувати відчиняти її (вона могла відвалитися разом із петлями).

Наступну годину він витратив на те, щоб перевірити нафтові свердловини, особливо ті з них, які досі працювали. Шукав сліди. Знайшов безліч слідів, але прочитати за ними бодай щось було неможливо, надто після того, як упродовж тижня періщив дощ. Тут могли побувати хлопці з Внутрішнього світу та ватага шибеників з Гембрі, Артур Ельд і всі його лицарі. Невідомість (будь-яка, крім як у грі в Замки) доводила Джонаса до сказу.

Він пішов назад тим самим шляхом, збираючись спуститися схилом до свого коня і поїхати до міста. Ногу пекло вогнем. Щоби вгамувати цей біль, потрібно було нажлуктитися. Барак у Смузі К міг зачекати.

Він подолав половину шляху до брами, побачив порослий травою під’їзний шлях, що з’єднував Ситґо з Великим Шляхом, і зітхнув. На тому відрізку дороги не могло бути нічого, але якщо вже він стільки пройшов, то мав довести роботу до кінця.

Прокляття. Я хочу випити.

Проте не лише Роланд часом відчував, що його бажання йдуть наперекір виучці. Джонас знову зітхнув, потер ногу і пішов до зарослої стежини з двома паралельними борознами. І, як виявилося, недаремно.

Ця річ лежала в канаві, менш ніж за дюжину кроків від того місця, де стара дорога з’єднувалася з Великим Шляхом. Спершу Джонас помітив, як щось біліє у траві, і подумав, що то камінь. А тоді виявив у ньому круглий чорний отвір, який міг бути лише очною западиною.

Під акомпанемент бряжчання і глухого гуркоту вишок за спиною Джонас, крекчучи, став на коліна і підняв річ. Грачиний череп. Десь він уже його бачив. Чорт, та його бачила половина міста. У того хвалька, Артура Гіта… який, подібно до всіх хвальків, жити не міг без трофеїв.

— Він називав його вартовим, — пробурмотів Джонас. — Деколи вішав на луку сідла, правда ж? А деколи — собі на шию, як підвіску. — Так. Череп був у шмаркача на шиї тієї ночі в «Раю для подорожніх», коли…

Джонас повернув пташиний череп. Щось загуркотіло всередині, наче остання самотня думка. Джонас нахилив його, потрусив над долонею, і звідти випав шматок золотого ланцюжка. То он як хлопець носив його на шиї. Ланцюжок порвався, череп упав у канаву, а сей Гіт не завдав собі клопоту його пошукати. Напевно, думка про те, що хтось може його знайти, навіть не постукала йому в голову. Хлопці такі недбалі. Дивно, як вони взагалі доживають до віку дорослих чоловіків.

Вираз Джонасового обличчя залишався незворушним, поки він роздивлявся пташиний череп, але в душі вирувала така лють, якої він ще ніколи в житті не відчував. Так, вони тут побували. Ще вчора подібна думка могла викликати в нього хіба що презирливу посмішку. І, мабуть, вони бачили цистерни, хай як добре ті замасковані. І якби Джонас не знайшов цей череп, то так і не дізнався би про це.

— Коли я їх порішу, їхні очі будуть так само порожні, як і твої, сер Гайворон. Я виколю їх власноруч.

Джонас хотів було викинути череп, але передумав. Він міг статися йому в нагоді. Тримаючи череп у руці, Джонас пошкандибав до свого коня.

Корал Торін прямувала вниз по Гай-стрит у бік «Раю для подорожніх». У голові гуло, серце гидко теленькало в грудях. Вона встала з ліжка лише годину тому, але похмілля було таке нестерпне, що їй здавалося, ніби вже день. Останнім часом вона надто багато пила (тепер майже щовечора), але на очах у людей діяла обережно: випивала не більше однієї-двох чарок, до того ж не надто міцних напоїв. Поки що ніхто нічого не запідозрив, тож вона могла безперешкодно надудлюватися. А як інакше витримати братика-кретина? Це місто — збіговисько ідіотів? І, звичайно, як витримувати тягар усвідомлення того, що всі власники ранчо в Асоціації конярів і щонайменше половина великих землевласників — зрадники?

— До дідька Альянс, — прошепотіла вона. — Краще синиця в руках.

Але чи була в неї синиця? І не лише, в неї, а й у всіх них? Чи дотримає Фарсон своїх обіцянок, обіцянок, які дав їм чоловік на ймення Латіґо, а переказав їхній неповторний Кімба Раймер? У Корал були щодо цього свої сумніви. Тирани мали звичку забувати свої обіцянки, а синиці в руках дратували тим, що клювали пальці, гидили в долоні, а потім випурхували на волю. Втім, тепер це було неважливо. Вона себе убезпечила. Крім того, на спиртне, азартні ігри та повій завжди був попит, незалежно від того, перед ким люди згинали коліна чи від чийого імені з них збирали податки.

І все ж, коли старий демон-сумління знову заводив свою тиху пісню, заглушити її могло лише спиртне.

Перед поховальним бюро Крейвена вона зупинилася, дивлячись на веселих хлопців, які, видершись на драбини, розвішували на стовпах і піддашшях споруд паперові ліхтарики. Ці барвисті лампи запалять у вечір Ярмарку Жнив, і головна вулиця Гембрі сповниться тінями від м’якого суперечливого світла.

Корал згадала, як сама була дитиною: захоплено споглядала ліхтарики з кольорового паперу, слухала крики й тріскотняву феєрверків, танцювальну музику, що линула з «Зеленого серця», а татко тримав її за руку… Її і старшого братика Гарта. У цих спогадах Гарт неймовірно пишався з того, що йому вперше дозволили вдягти довгі штани.

На неї накотила ностальгія — спершу солодка, потім гірка. Дитина виросла, стала худющою жінкою з нездоровим кольором обличчя, власницею корчми й борделю (не кажучи вже про ласий шмат землі на Крутоярі), жінкою, котра останнім часом не мала в ліжку нікого, крім канцлера її брата, жінкою, в якої була одна головна мета в житті — нажлуктитися, і якомога раніше. Як же так сталося? Та дитина навіть уявити не могла, що перетвориться на таку жінку.

— Що я зробила не так? — спитала вона в самої себе. І розсміялася. — О Людино-Ісусе, коли ця заблудла грішниця зійшла з праведного шляху? Алілуйя. — Власний тон нагадав їй проповідницю, яка рік тому проїжджала через їхнє містечко. Пітстон, Сильвія Пітстон, так її звали. І Корал розсміялася, цього разу майже щиро. Решту шляху до «Раю» вона подолала в кращому гуморі.

Шимі був надворі, доглядав те, що лишилося від його шовкоцвітів. Він помахав їй рукою і привітально гукнув. Вона помахала у відповідь і теж щось вигукнула. Хороший він хлопець, цей Шимі. Вона навіть раділа з того, що Діпейп його не вбив, хоча легко змогла б знайти йому заміну.

Відвідувачів майже не було, проте бар потопав в яскравому освітленні: горіли всі газові світильники. Усе сяяло чистотою. Плювальниці вичищав Шимі, але решту роботи, як зрозуміла Корал, виконала повнява жінка за шинквасом. Блідість щік і порожнечу очей цієї жінки не приховувала навіть косметика. Шкіра в неї на шиї вже почала збиратися в складки (Корал завжди внутрішньо здригалася, коли бачила таку «ящіркову» шкіру в жінок).

Під невсипущим наглядом скляних очей Зірвиголови в барі порядкувала Петті Гуляща. Якщо їй ніхто не перешкоджав, вона могла прибирати, аж поки не прийде Стенлі і не вижене її. Петті нічого не казала Корал (знала, що цього робити не слід), лише натяками давала зрозуміти, чого їй хочеться понад усе в світі. Її кар’єра повії вже хилилася до заходу, і вона відчайдушно прагнула отримати роботу в барі. Тим паче, що для цього був прецедент. Корал знала, що в містечку Лісові Хащі на Річковому Шляху була жінка-бармен, і ще одна — в Гленкоуві, на північ вздовж узбережжя в Таваресі, поки пранці не звели її в могилу. Проте Петті не хотіла помічати очевидного: Стенлі Руїс був молодший за неї на п’ятнадцять років і набагато здоровіший. Петті вже гнитиме в могилі для жебраків, а Стенлі ще довго розливатиме випивку під Зірвиголовою.

— Добривечір, сей Торін, — привіталася Петті. Не встигла Корал і рота розтулити, як повія поставила на шинквас склянку й наповнила її віскі по самі вінця. Корал злякано на неї подивилася. Виходить, вони всі вже були в курсі?

— Я не хочу, — відрубала хазяйка. — Нащо, в ім’я Ельда, ти мені наливаєш? Ще навіть сонце не сіло! Вилий назад у пляшку і вимітайся звідси, заради свого батька. Кого ти надумала тут обслуговувати о п’ятій годині? Привидів?

Обличчя Петті скам’яніло, на товстому шарі макіяжу, здавалося, проступили тріщини. Вона дістала з-під шинкваса лійку, вставила в шийку пляшки й вилила віскі назад. Її руки (без перснів — усі персні вона вже давно виміняла в крамниці через дорогу на їжу) так тремтіли, що трохи віски вилилося на шинквас навіть попри лійку.

— Вибачте, сей. Я лише…

— Мені начхати, що ти там лише, — Корал повернулася і змірила поглядом налитих кров’ю очей Шеба. Коли вона зайшла, той сидів на лавці перед піаніно й гортав старі ноти, але тепер вибалушив на неї очі. — А ти чого витріщаєшся, жабо?

— Нічого, сей Торін. Я…

— Тоді йди витріщатися деінде. І свиню цю прихопи з собою. Попердоль її там. Це буде корисно для її шкіри. І для твоєї теж.

— Я…

— Геть звідси! Ти глухий? Обоє геть!

Замість рвонути нагору, в «номери», Петті й Шеб пішли на кухню. Але Корал було до того байдуже. Хай би вони хоч у пекло провалилися. Куди завгодно, аби геть з її очей.

Зайшовши за шинквас, вона роззирнулася. Двоє грали в карти в дальньому кутку. Сьорбаючи пиво, за ними спостерігав той крутелик Рейнолдз. На дальньому боці шинкваса сидів ще один чоловік, але він замріяно дивився поперед себе, перебуваючи десь у своєму світі. На сей Торін ніхто не дивився. Але що з того, якби й дивилися? Якщо Петті знала, то вони й поготів.

Вона провела пальцем по калюжі віскі на шинквасі, посмоктала палець, знову провела і знову посмоктала. Потім взялася за пляшку. Але налити не встигла. На шинквас стрибнула зеленоока, схожа на павука потвора, яка голосно сичала. Зойкнувши, Корал впустила пляшку собі під ноги. Але сталося диво: пляшка не розбилася. А от її голова могла луснути — принаймні, так їй певний час здавалося. Спухлий пульсуючий мозок погрожував розколоти череп, як гнилу шкаралупу яйця. Картярі з гуркотом перевернули свій столик, Рейнолдз витяг револьвер.

— Ні, — сказала вона тремким голосом, у якому заледве впізнала свій. В очах пульсувала кров, серце шалено калатало в грудях. Тепер вона зрозуміла, що з переляку справді можна вмерти. — Ні, джентльмени, все гаразд.

Шестинога потвора на шинквасі розтулила рота, оголивши ікла, і знову засичала.

Корал нахилилася (коли голова опинилася на рівні талії, їй знову здалося, що вона от-от лусне), підняла пляшку, в якій залишалося ще на чверть рідини, і жадібно присмокталася до шийки, більше не ховаючись від чужих очей і не зважаючи на те, що про неї подумають.

Наче прочитавши її думки, Чахлик знову засичав. На ньому був червоний нашийник — радше зловісний, ніж веселенький.

— Пристрелити цю гидоту? — спроквола спитав чийсь голос. — Якщо скажеш, я пристрелю. Одна куля — і від нього лишаться самі пазурі, — між стулковими дверима стояв Джонас. І хоча вигляд у нього був не ліпший, ніж у неї самої, Корал не сумнівалася, що він спроможний виконати погрозу.

— Ні. Стара сука перетворить нас усіх на цвіркунів чи на щось подібне, якщо ти вб’єш її улюбленця.

— Яка сука? — поцікавився Джонас, підходячи до шинкваса.

— Рея Дубатіво. Її називають Реєю з Коосу.

— А! То ж не сука, а відьма.

— І сука теж.

Джонас погладив кота по спині. Той дозволив себе попестити, навіть вигнувся дугою, але Джонас провів рукою лише раз. Шерсть у тварини була огидно волога на дотик.

— Не проти, якщо я приєднаюся? — спитав Джонас, киваючи на пляшку. — Ще рано, але моя нога ниє, як шкура грішника в пеклі.

— У тебе нога, в мене голова. Рано, пізно — не має значення. За рахунок закладу.

Джонас здивовано звів білі брови.

— Подякуєш потім. Призволяйся.

Вона простягнула руку до Чахлика. Той знову засичав, але дозволив витягти папірець з-за нашийника. Розгорнувши його, Корал прочитала чотири слова, написані друкованими літерами:

— Можна глянути? — спитав Джонас. Після першого ковтка, який тепер приємно грів йому живіт, світ здавався не таким уже й паскудним.

— Дивись, — простягнула вона записку. Прочитавши, Джонас віддав її назад. Він і думати забув про Рею. А не варто було. Але ж так важко тримати в голові геть усе, чи не так? Просто останнім часом Джонас почувався не найманим убивцею, а кухарем, що силкується встигнути подати на учту всі дев’ять перемін страв. На щастя, стара карга сама нагадала йому про себе. Хай буде благословенна її спрага. І його спрага теж, адже саме завдяки їй він опинився в потрібному місці в потрібний час.

— Шимі! — заволала Корал. Віскі почало діяти і на неї: вона вже майже прийшла до тями, майже почувалася людиною. Їй навіть стало цікаво, чи не захоче Елдред Джонас розважитися ввечері з сестрою мера… хтозна, може, це пришвидшить плин часу?

Шимі зайшов крізь стулкові двері, руки в нього були брудні, рожевий солом’яний бриль висів на спині, гойдаючись на своєму мотузкові.

— Агов, Корал Торін! Я тут!

Вона глянула повз нього на небо. Тільки не сьогодні ввечері, навіть для Реї. Вона не відправить Шимі проти ночі, і крапка.

— Нічого, — лагідніше, ніж зазвичай, проказала вона. — Повертайся до своїх квітів, гарненько їх укрий. Схоже, вночі будуть заморозки.

Повернувшись до Реїної цидулки, вона нашкрябала на ній одне-єдине слово:

ЗАВТРА

А тоді згорнула записку і простягнула її Джонасові.

— Ти не міг би запхати її під ошийник цій смердючці? Не хочу до нього торкатися.

Джонас виконав її прохання. Наостанок кіт обдарував їх диким поглядом зелених очей, зістрибнув із шинкваса і прослизнув під дверима.

— Часу обмаль, — мовила Корал, сама достоту не знаючи, що мала на увазі. Але Джонас кивнув, нібито чудово її зрозумівши. — Не хочеш піти нагору з п’яницею, що закладає за комір таємно? Я маю не найліпший вигляд, але ноги розставляти вмію. І в ліжку не лежу як колода.

Замислившись, він кивнув. Його очі заблищали. Вона була худа, як Корделія Дельґадо… але ж різниця між ними двома була, ге? Ще й яка!

— Добре.

— У мене слава брудної на язик. Просто попереджаю.

— Леді, я весь перетворюся на слух.

Вона всміхнулася. Голова вже не боліла.

— Еге ж. Не сумніваюся.

— Одну хвилину. Нікуди не йди, — і він попрямував до Рейнолдза.

— Візьми собі стільця, Елдреде.

— Ні. Жінка чекає.

Рейнолдз зиркнув у бік шинкваса.

— Жартуєш.

— Я ніколи не жартую, коли це стосується жінок, Клаю. А тепер слухай сюди.

Не зводячи з нього погляду, Рейнолдз підсунувся ближче. І Джонас подякував богам, що то не Діпейп. Рой виконував усі накази і зазвичай робив це досить доладно. Та тільки після того, як йому десять разів розтлумачать.

— Їдь до Ленґіла. Скажи, що треба виставити на нафтовому полі з дванадцятеро людей, не менше. Надійних, таких, що вміють не рипатись без потреби й сидіти в засідці, якщо це знадобиться. Скажи, нехай Брайан Гукі буде за старшого. В нього є мізки, чого не скажеш про більшість цих бідолах.

Від щастя у Рейнолдза загорілися очі.

— Гадаєш, шмаркачі?..

— Вони там уже побували, можуть побувати ще раз. Якщо це станеться, їх треба пристрелити. Відразу, без попередження. Затямив?

— Атож! А як відмиємось?

— Скажемо, що їх підіслали по нафту і цистерни, — криво посміхаючись, сказав Джонас. — Звеліли привезти їх Фарсону. Та в місті нас носитимуть на руках до самих Жнив. Прославлятимуть як тих, хто виявив запроданців. Де Рой?

— Поїхав до Скелі Вішальників. Я бачив його опівдні. Він сказав, що вони їдуть, Елдреде. Каже, що коли вітер повертає на схід, він чує цокіт кінських копит.

— Либонь, він чує те, що хоче почути, — але насправді Джонас вважав, що Діпейп має рацію. Настрій у Джонаса різко поліпшився порівняно з тим паскудним станом, коли він переступав через поріг «Раю для подорожніх».

— Скоро цистерни вирушать у путь, байдуже, приїдуть шмаркачі чи ні. Вночі, по парі, як тих тварюк, що бігли на борт Ковчега старого Татуся, — він засміявся. — Але щось ми таки залишимо. Як сир у пастці.

— А якщо миші не прийдуть?

Джонас знизав плечима.

— Якось буде. Завтра вранці я хочу натиснути на них трохи сильніше. Треба, щоб вони розізлилися, хочу збити їх з пантелику. Все, йди роби, що я звелів. На мене чекає дама.

— Добре, що на тебе, а не на мене, Елдреде.

Джонас кивнув. І помітив, що вже півгодини забув про біль у нозі.

— Ти правий. Тебе вона з’їла б з усіма тельбухами.

Він покрокував до шинкваса, де, склавши руки на грудях, стояла Корал. Коли він наблизився, вона взяла його за руки. Праву поклала собі на ліву грудь. Пипка була тверда й набубнявіла. Великий палець його лівої руки вона взяла собі до рота й легенько прикусила.

— Пляшку візьмемо? — спитав Джонас.

— Чом би й ні? — відповіла Корал Торін.

Якби перед сном вона так назюзькалася, як звикла за останні кілька місяців, то рипіння пружин ліжка її б не розбудило. Не розбудив би навіть вибух бомби. Але пляшка, яку вони принесли з собою, так і стояла на нічному столику в спальні, яку вона тримала в «Раю» для себе (завбільшки з три пенали для повій, разом узяті), і рівень віскі в ній не змінився. Все тіло Корал озвалося болем, але голова була ясна. Секс був добрим замінником алкоголю.

Джонас стояв біля вікна, натягаючи штани й дивлячись на перші сірі промені світанку. Його гола спина була всуціль вкрита перехресними рубцями. Вона хотіла було спитати його, хто так безжально його висік і як йому вдалося зберегти життя, але передумала.

— Куди ти? — спитала вона.

— Спершу я знайду якусь фарбу, байдуже, якого кольору, й дворнягу, в якої ще є хвіст. Що буде далі, сей, думаю, вам краще не знати.

— Дуже добре, — вона натягнула ковдру аж до підборіддя. Відчуття було таке, що вона змогла би проспати цілий тиждень.

Джонас натягнув чоботи і пішов до дверей, на ходу застібаючи кобуру. Обернувся, взявшись за ручку. Вона дивилася на нього напівсонним поглядом сіруватих очей, готова щомиті знову провалитися в сон.

— Мені ще ніколи не було так добре, — сказав Джонас. Корал всміхнулася.

— Мені теж, парубче.

Розділ IV РОЛАНД І КАТБЕРТ

Майже через дві години після того, як Джонас залишив кімнату Корал у «Раю для подорожніх», Роланд, Катберт і Алан вийшли на ґанок свого барака. На той час сонце вже високо підбилося над обрієм. За своєю природою вони не були совами, але, як казав Катберт, «Треба підтримувати імідж мешканців Внутрішнього світу. Не лінощів, а непоспіху».

Роланд потягнувся й широкою рогаткою розкинув руки в небо, а тоді нахилився і торкнувся носків своїх чобіт. У спині хруснуло.

— Терпіти не можу, коли ти так робиш, — сердито й сонно пробурмотів Алан. Всю ніч його мучили дивні сновидіння й погані передчуття. З них трьох лише він потерпав від таких снів. Мабуть, через свій дар, шосте чуття.

— Саме тому він так і робить, — Катберт поплескав Алана по плечі. — Веселіше, старий. Ти надто симпатичний, щоб удаватися в тугу.

Роланд випростався, і вони пішли через запилюжене подвір’я до стайні. На півдорозі він зупинився, і так рвучко, що Алан мало не налетів на його спину. Роланд дивився на схід.

— О, — дивним спантеличеним тоном промовив він. І злегка всміхнувся.

— О? — луною перепитав Катберт. — О що, великий вождь? О, яка радість, я скоро побачу напахчену леді! Чи о трясця, мені сьогодні цілісінький день гарувати зі своїми смердючими напарниками?

Алан опустив погляд на свої чоботи. Коли він їхав з Ґілеаду, чоботи були нові й незручні. Тепер вони потріскалися, розносилися, трохи стерлися на підборах і здавалися найм’якшими і найзручнішими робочими чоботами в світі. Дивитися на них зараз було приємніше, ніж на друзів. Тими днями Катберт узяв моду дуже в’їдливо жартувати. Старі добрі кпини стали злими і недобрими. Алан чекав, коли ж Роланд нарешті не витримає і спалахне у відповідь на Катбертові доскіпування і відлупцює Берта. По-своєму Алан навіть чекав цього. Бійка могла розрядити напруження.

Але, як виявилося, не напруження того ранку.

— Просто о, — м’яко сказав Роланд і пішов далі.

— Благаю вибачення, знаю, що ти не хочеш цього чути, але все ж повернімося до голубів, — сказав Катберт, коли вони сідлали коней. — Я досі вважаю, що звістку…

— Обіцяю, що ми надішлемо, — всміхаючись, перебив його Роланд.

Катберт недовірливо зиркнув на нього.

— Невже?

— Якщо завтра вранці ти не передумаєш, ми надішлемо. Обереш голуба, і ми відправимо його до Ґілеаду з запискою, яку ти сам і напишеш. Що скажеш, Артуре Гіт? Так буде чесно?

Якусь мить Катберт дивився на нього підозріливо. Алану від цього стало боляче. Але потім Берт посміхнувся.

— Чесно. Дякую.

Наступні Роландові слова вразили Алана і змусили його пророче «я» здригнутися від тривожного передчуття.

— Рано дякуєш.

— Я не хочу туди, сей Торін, — сказав Шимі. Його зазвичай гладеньке і безтурботне обличчя зараз було переляканим і стурбованим. — Вона страшна жінка. Страшна-престрашна. У неї бородавка на носі, отут, — він показав кінчиком пальця на кінчик свого носа, маленького, гладенького і гарної форми.

Ще вчора Корал відкусила б йому голову за таку нерішучість. Але сьогодні вона була напрочуд спокійною.

— Правду кажеш. Але ж, Шимі, вона попросила, щоб прийшов саме ти. До того ж вона дасть тобі на чай. Ти ж знаєш, вона винагороджує.

— Якщо вона зробить з мене жука, мені гроші не поможуть, — похнюплено сказав Шимі. — Жукам мідяки не потрібні.

Але дозволив повести себе туди, де стояв Капризний, мул заїжджого двору. Гавкучий навантажив на нього дві маленькі діжки. Одна була з піском і слугувала виключно для рівноваги. У другій плюскотів ґраф зі свіжого врожаю. Рея полюбляла цей напій.

— Скоро ярмарок, — весело сказала Корал. — Менше трьох тижнів до нього лишилося.

— Еге ж, — просяяв Шимі. Він обожнював ярмаркові дні — ліхтарики, феєрверки, танці, ігри, сміх. На ярмарках всі були щасливі і ніхто не говорив поганих слів.

— Молодий чоловік, у якого в кишені є дзвінка монета, неодмінно повеселиться на ярмарку, — сказала Корал.

— Так, сей Торін, — у Шимі був такий вигляд, наче він щойно відкрив одну з фундаментальних істин життя. — Еге ж, правда-правда.

Корал тицьнула мотузок мула в долоню Шимі й змусила стиснути його пальцями.

— В добру путь, хлопче. Будь чемний зі старою каргою, гарненько їй вклонися… і повертайся до темряви.

— Задовго до пітьми, еге ж, — Шимі здригнувся від самої думки про те, щоб залишатися на Коосі після того, як на землю впадуть сутінки. — Задовго, кажу вам.

— Хороший хлопчик, — Корал провела його поглядом, коли він виводив старого понурого в’ючака за мотузок з подвір’я. Рожевий солом’яний бриль теліпався в Шимі на голові. І коли він зник за першим пологим схилом, повторила: — Хороший хлопчик.

Ще годину після того, як хлопці залишили Смугу К, Джонас пролежав на животі у високій траві. А тоді виїхав на узвишшя і розгледів їх: три точки на коричневому пагорбі, за чотири милі віддалік. Поїхали виконувати свої буденні обов’язки. Схоже, нічого не запідозрили. Вони були розумніші, ніж він гадав попервах… та аж ніяк не настільки мудрі, якими себе вважали.

Він проїхав на коні чверть милі Смуги К, де, крім бараків і стайні, в яскравому сонячному світлі осіннього дня видніли тільки обгорілі руїни, і прив’язав коня до однієї з тополь, що росли біля криниці ранчо. На гіллі хлопці розвісили сушитися випрані речі. Джонас позривав штани й сорочки, поскидав їх у купу й помочився на них. А тоді пішов назад до свого коня.

Тварина нетерпляче вдарила копитом, коли Джонас витяг із сідельної сумки відрубаного собачого хвоста. Кінь ніби хотів сказати, що радий його позбутися. Власне, сам Джонас теж був радий. Хвіст уже почав смердіти. З іншої сідельної сумки Джонас вийняв слоїка з червоною фарбою й пензля. Їх він узяв у найстаршого сина Брайана Гукі, котрий того дня був за головного на стайні. Сам сей Гукі мав уже бути на Ситго.

Джонас пішов до барака відкрито, не ховаючись… та й ховатися там не було де. І не було від кого, адже хлопці поїхали.

Хтось із них лишив у кріслі-гойдалці на ганку справжню книжку — «Настанови й медитації» Мерсера. В Серединному світі книги були надзвичайно рідкісним явищем, і що далі від центру, то рідкіснішим. Відколи Джонас приїхав до Меджису, ця книга була першою (якщо не брати до уваги тих кількох у Будинку-на-набережній), яку він тримав у руках. Розгорнувши її, він прочитав дарчий напис: Моєму синочку з любов’ю, МАТУСЯ. Джонас вирвав цю сторінку, відкрутив кришку слоїка з фарбою і вмочив у неї два пальці: підмізинний і мізинець. Замазав пучкою слово МАТУСЯ і нігтем мізинця, як ручкою, нашкрябав зверху БЛЯДУСЯ. Наштрикнув цей аркуш на іржавий гвіздок, де його ВАЖКО було не помітити, потім пошматував книжку і потоптався на її рештках. Кому з хлопців вона належала? Він сподівався, що Деаборну. Але це не мало особливого значення.

Перше, що помітив Джонас, коли зайшов усередину, — голуби в клітках. Він думав, що вони могли передавати звістки за допомогою геліоґрафа. Але голуби! Оце номер!

— До вас черга дійде за кілька хвилин, — сказав Джонас. — Терпіння, мої дорогезні. Жеріть і паскудьте, поки можете.

Слухаючи, як тихо туркочуть голуби, він з цікавістю роззирнувся навколо. «Парубки чи лорди?» — запитав Рой у старого в Рітці. Старий думав, що і те, й інше. Охайні парубки, судячи з того, в якій чистоті вони тримали казарму, подумав Джонас. Навчені. Три ліжка, всі три застелено. В ногах кожного — купа лахів у акуратному стосику. Попорпавшись у кожному, він знайшов портрети матерів — о, які славні синочки, — а в одній навіть зображення обох батьків. Він мав надію знайти їхні імена, можливо, якісь документи (навіть любовні листи від дівулі), але нічого подібного не було. Парубки вони були чи лорди, вони знали, що таке обережність. Джонас подіставав портрети з рамок і пошматував їх на дрібні клапті. Речі розкидав на підлозі, намагаючись знищити якомога більше впродовж того короткого часу, що був у нього в розпорядженні. Знайшовши в кишені вихідних штанів носовичка, він висякався в нього і обережно розстелив на хлоп’ячих парадних черевиках, щоб зелені шмарклі лягли на найпомітніше місце. Чи могло бути щось неприємніше, щось таке, що більш вибиває з колії, ніж прийти додому після важкої денної рахуби товару і знайти на своїх особистих речах шмарклі якогось чужинця?

Голуби не на жарт стривожилися. Сваритися, як сойки чи гайвороння, вони не могли, але затріпотіли крильми, щоби врятуватися від нього, коли він відчиняв клітки. Звичайно, це їм не допомогло. Половивши їх по одному, Джонас скрутив їм карки. Потім кожному хлопцеві поклав під подушку по мертвій пташці.

Під однією з подушок виявився приємний сюрприз: смужки паперу і ручка, вочевидь призначені для написання доповідних записок. Переломивши ручку, Джонас кинув її кудись у куток, а смужки поклав собі до кишені. Папір завжди згодиться.

Тепер, коли голуби вже не туркотіли, він міг чути набагато краще. Тож повільним кроком пішов уздовж мостин підлоги, дослухаючись до звуку.

Коли Алан галопом примчав до нього, Роланд удав, що не помічає ні блідого обличчя, ні переляку в очах друга.

— У мене тридцять один, — сказав він, — усі з тавром баронії, корона і щит. А в тебе?

— Ми маємо повернутися, — видихнув Алан. — Там щось коїться. Я відчуваю. Я ще ніколи не відчував так чітко і ясно.

— Скільки в тебе? — повторив питання Роланд. У такі моменти, як зараз, Аланів дар здавався йому радше надокучливим, ніж корисним.

— Сорок. Чи сорок один. Я забув. Та хіба це важливо? Все одно вони приховали від нас те, що нам бачити не слід. Роланде, ти не чув? Нам треба повернутися! Там щось діється! Щось погане, у нашому бараці!

Роланд зиркнув на Берта, котрий спокійно їздив на коні неподалік, за якихось п’ятсот ярдів. Потім знову перевів погляд на Алана, питально звівши брови.

— Берт? Він глухий до передчуттів, завжди був глухий, ти ж знаєш. А я ні. Ти ж знаєш, що я відчуваю! Роланде, прошу тебе! Хай хто там порядкує, він побачить голубів! Чи знайде наші револьвери! — зазвичай флегматичний Алан мало не кричав від хвилювання й переляку. — Якщо не хочеш повертатися зі мною, дозволь, я повернуся сам! Дозволь, Роланде, заради твого батька!

— А заради твого батька я тобі не дозволяю, — сказав Роланд. — У мене тридцять один. У тебе сорок. Хай буде сорок. Сорок — гарне число, не гірше за інші. Тепер поміняємося місцями і порахуємо знову.

— Що з тобою таке? — майже пошепки сказав Алан. Він дивився на Роланда таким поглядом, наче той несповна розуму.

— Нічого.

— Ти знав! Ти все знав, коли ми від’їжджали вранці!

— Може, я щось і помітив, — сказав Роланд. — Щось промайнуло, але… ти довіряєш мені, Але? Ось що має значення. Ти мені довіряєш чи думаєш, що я разом із серцем втратив розум? Вважаєш так само, як він? — він повів головою в бік Катберта. На Алана він дивився з легкою усмішкою, але очі були безжальні й відсторонені — то був Роландів погляд-за-обрій. Аланові стало цікаво, чи бачила цей погляд Сюзен Дельґадо, і якщо бачила, то яким він їй здався.

— Я тобі вірю, — проте Алан був такий спантеличений, що сам не знав, правда це чи брехня.

— Добре. Тоді міняймося місцями. Не забудь, у мене було тридцять один.

— Тридцять один, — погодився Алан. Підняв руки, а тоді опустив їх на стегна з такою силою, що його витривалий кінь прищулив вуха і гойднувся під ним. — Тридцять один.

— Щоб тобі було легше, ми можемо повернутися сьогодні раніше, — сказав Роланд і поїхав геть. Алан провів його поглядом. Йому завжди було цікаво, що відбувалося в Роланда в голові. Але того дня це здавалося актуальним, як ніколи.

Рип. Рип-рип.

Джонас нарешті знайшов те, що шукав, і саме тоді, коли вже збирався облишити пошуки. Схованку він сподівався знайти трохи ближче до їхніх ліжок, але хлопчиська таки були хитрунами.

Ставши на коліно, він підчепив ножем дошку підлоги, що рипіла. Під нею виявилося три згортки, кожен у вологому й просоченому маслом для зброї шматку тканини. Джонас вийняв пакунки і по черзі їх розгорнув, згоряючи від цікавості, якого калібру револьвери шмаркачів. Відповідь виявилася корисною, проте не надто вартою уваги. У двох згортках було по одному п’ятизарядному револьверу того типу, який у ті часи називали (невідь-чому) «різьбярами». У третьому лежало два револьвери, на шість патронів кожний, кращої якості, ніж «різьбярі». На одну мить у Джонаса завмерло серце: він подумав, що знайшов великі револьвери стрільця. Стволи зі справжньої блакитної сталі, руків’я з сандалового дерева, цівки як шахти. Такі револьвери він би не залишив, байдуже, що це порушило б його плани. Але, побачивши звичайні руків’я, зітхнув з полегшенням. Він ніколи не шукав розчарування навмисне, але воно непогано прочищало мізки.

Джонас загорнув револьвери і поклав їх назад, прилаштувавши дошку. Банда розбишак із містечка могла розгромити барак, розкидати те, що не вдалося порвати, але знайти подібний сховок? Ні, синку. Навряд.

Невже ти думаєш, що вони купляться і повірять, буцімто тут поорудували хулігани?

Цілком можливо. Те, що він недооцінив їх на початку, не означало, що тепер потрібно було їх переоцінювати. До того ж він міг дозволити собі розкіш начхати на це. Так чи інакше, це їх розлютить. І настільки, що вони прожогом вилетять з-за свого Сховку. Посіють необережність… а пожнуть бурю.

Джонас запхав кінець відрізаного собачого хвоста між стрижні пташиної клітки, щоб він, ніби знущаючись, стирчав звідти, як велетенська потворна пір’їна. Фарбою понаписував на стінах прекрасні дитячі вислови, такі як:

Посмокчи мого прутня!

і

ЗАбирайтесь геть, срані багатії

Якусь мить він постояв на ганку, щоб упевнитися, що, крім нього, у Смузі К інших гостей немає. Але скрізь було порожньо. Втім, на якусь мить його охопила неясна тривога, неначе хтось десь відчув його нюхом. Можливо, то була якась телепатія, що походила з Внутрішнього світу.

Ти ж знаєш, що вона існує. Її називають даром.

Еге. Але то було знаряддя стрільців, художників і вар’ятів, проте аж ніяк не хлопчиків, хай там ким вони були: простими парубками чи лордами.

Втім, до коня Джонас повертався поспіхом. Сівши на нього, він поїхав до міста. Ситуація ставала дедалі напруженішою. До появи на небі Місяця-Демона треба було встигнути зробити безліч справ.

Хатина Реї з кам’яними стінами і потрісканим guijarro даху, порослим мохом, тулилася на верхівці останнього пагорба Коосу. За нею відкривався мальовничий вид на північний схід — Погана Трава, пустеля, Скеля Вішальників, Каньйон Петлі — проте о тій порі Шимі було не до краєвидів. Невдовзі після полудня він обережно завів Капризного на подвір’я Реї. Упродовж останньої години його мучив голод, але зараз корчі в шлунку зникли. Шимі ненавидів цю місцину сильніше, ніж будь-яку іншу в баронії, навіть більше за Ситго з його великими вежами, що весь час рипіли й цокотіли: рип-рип, цок-цок.

— Сей? — гукнув він, заходячи з мулом на подвір’я. На підході до хатини Капик почав упиратися ногами й опустив голову, але Шимі смикнув його за повід, і він знову пішов. У глибині душі Шимі про це пошкодував. — Мем? Добра старенька, яка й мухи не зобидить? Ви там? Це Шимі, привіз вам трохи ґрафу, — всміхнувшись, він витягнув уперед вільну руку долонею догори, щоб продемонструвати свої добрі наміри. Але в хатині мовчали. У Шимі від страху зсудомило живіт. Він навіть подумав, що зараз накладе в штани, як маленька дитина. Але потім випустив поганий дух, і йому трохи полегшало. Принаймні в кишках.

Він покрокував далі, і з кожним кроком це подобалося йому дедалі менше. Земля на подвір’ї була тверда, мов камінь, бур’ян — жовтуватим, наче хазяйка хатини своїм дотиком отруювала саму землю. Шимі побачив клапоть городу. Овочі, що досі там росли (здебільшого гарбузи і гострокорені), були мутантами. А тоді йому в око впало городнє опудало. Ще один мутант. Замість однієї голови, напханої соломою, в нього було дві, а з грудей стирчала рука в жіночій єдвабній рукавичці.

«Сей Торін більше не намовить мене сюди прийти, — подумав Шимі. — Ні за які гроші».

Двері хатини стояли розчахнені. Шимі здалося, що це провалля беззубого рота. Враження підсилював гидотний вологий сморід, що ширився звідти.

Шимі зупинився за п’ятнадцять кроків до хатини. Капик тицьнувся йому носом у сідниці (наче питаючи, що їх тримає у цьому жахливому місці), і хлопець тихо зойкнув від несподіванки. Звук власного крику мало не змусив його зірватися з місця і тікати світ за очі. Довелося докласти всю силу своєї волі, щоб лишитися на місці. Був розпал дня, але тут, на цьому схилі, сонце наче не гріло і не світило. Шимі не вперше сюди піднімався, і Реїн пагорб ніколи не викликав у нього приємних емоцій. Але того дня все чомусь було значно гірше. Він будив у ньому такі відчуття, як голос тонкоходу посеред ночі. Неначе щось повзло до нього спереду, якийсь звір, чиє тіло складається з очей, а червоні кігті так і тягнуться до нього, Шимі.

— С-с-сей? Є тут хто? Хто…

— Підійди ближче, — крізь відчинені двері почувся голос. — Стань там, де я зможу тебе бачити, недоумкуватий хлопчисько.

Щосили намагаючись не застогнати чи не скрикнути, Шимі зробив, як наказав йому голос. Йому здавалося, що він уже ніколи не повернеться назад із цього пагорба. Капризний, можливо, і вирветься, але він — ні. Бідний старенький Шимі потрапить у казанок. Увечері з нього буде печеня, завтра юшка, а холодних закусок вистачить до Кінця Року. Його з’їдять.

На ватяних ногах він рушив до Реїного ганку. Якби його коліна були поряд, то стукали б, як кастаньєти. У неї навіть голос тепер був інший.

— С-сей? Мені страшно. Ду-у-уже.

— Так і має бути, — сказав голос. Він плив і плив у повітрі, просочувався з дверей на світло, як огидний димок. — Але не зважай на це, просто роби, як я кажу. Підійди ближче, Шимі, сину Стенлі.

Шимі послухався, хоча жах із кожним кроком тягнув його назад. Мул пішов слідом, опустивши голову. Дорогою сюди, на узвишшя, Капик кричав, як дикий гусак, кричав безперервно, але тепер замовк.

— Ось ти й прийшов, — прошепотів голос із пітьми. — Ось ти і прийшов.

Вона ступила з дверей на сонячне світло. Засліплена, на мить примружила повіки. В руках вона тримала порожню діжку для ґрафу. На шиї в неї, неначе намисто, скрутився Ермот.

Шимі й раніше бачив змію і не раз уявляв собі, які передсмертні муки на нього чекають, якщо раптом такий його вкусить. Але сьогодні він про це навіть не подумав, бо, порівняно з Реєю, Ермот виглядав нормально. Щоки старої запали, від чого її обличчя стало скидатися на череп. Від лінії рідкого волосся до брів спускалися коричневі цятки, схожі на навалу армії комах. Під лівим оком видніла свіжа виразка. Рея розтулила рот у гидкій усмішці, демонструючи жалюгідні рештки зубів.

— Що, не подобається, як я виглядаю, ге? — спитала вона. — Серце холоне, чи не так?

— Н-ні, — сказав Шимі, а тоді, щоб не здатися неввічливим: — Тобто так, я хотів сказати — так! — Але боги, це прозвучало ще гірше. — Ви прекрасна, сей! — випалив він.

Вона майже беззвучно пирхнула від сміху й так рвучко тицьнула Шимі в руки діжку, що він мало не сів на землю. Її дотик був коротким, але достатньо тривалим, щоб у нього мороз шкірою пішов.

— Чудесно. Кажуть: суди по справах, а не мордесі, га? Це про мене. Еге ж, про мене. Принеси мені мій ґраф, недоумку.

— Т-так, сей! Зараз, сей! — він поставив порожню діжку біля мула й ослабив мотузку, що тримала маленьку діжку ґрафу на спині тварини. Під поглядом відьми він почувався незатишно і ледве орудував пальцями. Але нарешті діжку було відв’язано. Вона мало не вислизнула йому з рук, і на якусь кошмарну мить Шимі здалося, що вона впаде на кам’яну землю і розіб’ється. Але в останню секунду зумів її підхопити. Він відніс діжку відьмі. Глянувши на неї, збагнув, що змії в Реї на шиї вже нема, а наступної миті відчув, як щось заповзло йому на черевики. Ермот підвів на нього погляд, засичав і оголив два гострих ікла в потворній зміїній посмішці.

— Не роби різких рухів, Ермот сьогодні не в гуморі. Просто постав діжку в дверях, ось тут. Вона заважка для мене. Я останнім часом мало їла.

Шимі зігнувся в поясі (гарненько їй вклонися, сказала сей Торін, і він вклонився), кривлячись, але не наважуючись ослабити тиск на спину, поворухнувши ногами, бо на них досі лежала змія. Коли він випростався, Рея простягала йому пожовклий від старості поплямований конверт з червоною печаткою. Шимі навіть страшно було подумати, з чого її зроблено.

— Візьми це й віддай Корделії Дельгадо. Знаєш її?

— Е-еге, — вичавив із себе Шимі. — Тітонька Сюзен-сей.

— Правильно.

Та коли Шимі обережно потягнувся до конверта, вона відсмикнула його.

— Ти ж не вмієш читати, бовдуре?

— Нє. Слова й букви вилітають у мене з голови.

— Добре. Гляди мені, не показуй нікому, хто вміє, інакше однієї ночі ти знайдеш у себе під подушкою Ермота. Я далеко бачу, Шимі, тямиш? Я далеко бачу.

То був простий конверт, але він тягнув руку Шимі до землі, наче був не з паперу, а з людської шкіри. Та й якого листа Рея могла написати Корделії Дельгадо? Шимі згадав той день, коли побачив обличчя сей Дельгадо, все обплутане павутинням, і здригнувся. Те павутиння могла сплести потворна істота, що ховалася в дверях.

— Якщо загубиш, я дізнаюсь, — прошепотіла Рея. — Покажеш комусь, і я знатиму. Пам’ятай про це, сину Стенлі. Я бачу далеко.

— Я буду обережний, сей, — можливо, краще було б справді загубити конверт. Але він не загубить. Розум у Шимі був скаламучений, але не настільки, щоб він не розумів, навіщо його покликано: не привезти діжку ґрафу, а передати листа.

— Не хочеш зайти на хвильку? — прошепотіла вона і тицьнула пальцем йому в пах. — Я дам тобі трохи грибів, ти поїсиш, і я тобі здамся кралечкою.

— О, ні, я не можу, — сказав він, стискаючи штани в тому місці руками і розпливаючись в посмішці, що більше скидалася на крик, який рвався з його обличчя геть. — Та набридлива штукенція відпала ще минулого тижня.

То був один із нечисленних випадків у Реїному житті, коли вона справді здивувалася. Вона вибалушила на нього очі, а тоді зайшлася страхітливим реготом: восково-жовтими руками трималася за черево і розкачувалася від реготу уперед-назад. Здивований Ермот поповз у хатину на своєму довгому зеленому череві. Десь углибині смердючої темряви на нього засичав кіт.

— Іди собі, — сказала Рея, не перестаючи сміятись. Потім нахилилася і вкинула в кишеню його сорочки кілька монет. — Забирайся звідси, ходяче непорозуміння! І не затримуйся ніде коло квіток!

— Ні, сей…

Не встиг він доказати до кінця, як двері хряснули так сильно, що між тріщинами в дошках висипалося чимало пороху.

Роланд запропонував повернутися до Смуги К о другій годині дня, здивувавши цим Катберта. Коли той поцікавився причиною, Роланд лише стенув плечима і нічого не відповів. На обличчі Алана Берт побачив дивний задумливий вираз.

Коли вони наближалися до барака, Катбертом оволоділо погане передчуття. Піднявшись на схил, вони подивилися вниз, на Смугу К. Двері барака були відчинені.

— Роланде! — вигукнув Алан, показуючи на тополі біля криниці. Одяг, який вони перед від’їздом охайно розвісили на гілках, тепер валявся на землі.

Злізши з коня, Катберт помчав туди. Підняв сорочку, понюхав і рвучко відставив руку вбік.

— Хтось помочився! — обурено крикнув він.

— Ходімо, — сказав Роланд. — Оцінимо збитки.

Збитків було чимало. «Як ти й очікував, — подумав Катберт, люто зиркнувши на Роланда. Перевів погляд на Алана, похмурого, але не надто здивованого. — Ви обидва знали».

Роланд нахилився до мертвого голуба і підняв щось настільки тонке, що Катберт спершу навіть не добачив, що то за річ. Роланд випростався і показав її друзям. Волосина. Дуже довга, зовсім біла. Він впустив її на підлогу, на пошматовані рештки того, що лишилося від портрета батьків Катберта Олгуда.

— Якщо ти знав, що той старий стерв’ятник тут, чому ми не приїхали і не прикінчили його? — спитав Катберт.

— Час був непідходящий, — спокійно відповів Роланд.

— Якби хтось із нас розгромив його оселю, він не задумуючись вибив би з нас дух.

— Ми не такі, як він, — не втрачаючи рівноваги, відказав Ролацц.

— Я його знайду і покажу, з ким він має справу.

— Не покажеш, — спокійно сказав Роланд.

Цей спокій лише довів Берта до сказу. Всі думки про дружбу й ка-тет вивітрилися з його голови, поступившись звичайному сліпому лютуванню. Джонас був тут. Обісцяв їхні речі, обізвав Аланову маму брудним словом, порвав їхні найдорогоцінніші портрети, написав на стінах дитячі непристойності, повбивав їхніх голубів. А Роланд знав… нічого не зробив, щоб цьому запобігти… і не збирався нічого робити. Крім як трахати свою наложницю. Це він робив постійно і зі втіхою, бо решта його не цікавила.

«Але наступного разу, коли ти полізеш у сідло, твоя пика їй не надто сподобається, — подумав Катберт. — Я про це подбаю».

Він замахнувся кулаком, щоб завдати удару, але Алан вхопив його за зап’ясток. А Роланд відвернувся і заходився спокійно збирати розкидані ковдри, наче перекошене від люті обличчя Катберта і занесений над ним кулак не мали жодного значення.

Склавши другу руку в кулак, Катберт мав намір так чи інакше струсити з себе Алана, але кругле й чесне обличчя друга, таке безхитрісне і сумне, трохи притлумило його гнів. Він сварився не з Аланом. Катберт був впевнений, що друг відчував, що щось не так, але також не сумнівався, що це Роланд намовив Алана сидіти склавши руки, поки Джонас не забереться геть.

— Ходи зі мною, — пробурмотів Алан, обіймаючи друга за плечі. — Надвір. Заради твого батька. Тобі треба охолонути. Зараз не час сваритися зі своїми.

— А також не час, щоб мізки нашого ватажка перетекли в прутень, — сказав Катберт, не завдаючи собі клопоту стишити голос. Але й не опирався, коли Алан потягнув його назовні.

«Це останній раз, коли я стримуюсь, — подумав він, — але більше стримуватися не зможу. Попрошу Алана так йому й переказати».

Думка про те, щоб використати Алана як посередника між ним і його найкращим другом — а надто про те, що до цього дійшло, — сповнила Катберта таким відчаєм і гнівом, що на порозі він озирнувся.

— Вона перетворила тебе на боягуза, — сказав він Високою Мовою. І почув, як охнув Алан.

Роланд зупинився, наче вжалений, спиною до них, із оберемком ковдр у руках. Тієї миті Катберт не сумнівався, що він обернеться і кинеться на нього. Вони битимуться, швидше за все, до смерті, і, швидше за все, мертвим виявиться він. Але це вже не мало значення.

Та Роланд не повернувся. Натомість тією самою мовою проказав:

— Він прийшов, щоб приспати нашу обережність. І з тобою йому це вдалося.

— Ні, — відповів Катберт, знову переходячи на низьку мову. — У душі ти в це віриш, але це неправда. А правда полягає в тому, що ти геть перестав орієнтуватися. Ти називаєш своє недбальство любов’ю і вважаєш безвідповідальність чеснотою. Я…

— Заради богів, ходімо! — мало не прогарчав Алан і потягнув його надвір.

Назовні Катберт мимохіть відчув, що його гнів, як флюгер після зміни напрямку вітру, повертається до Алана. Вони стояли, дивлячись один одному у вічі, на залитому сонцем подвір’ї: Алан — засмучений і нещасний, Катберт — стискаючи руки в кулаки так сильно, що вони тремтіли.

— Чому ти завжди на його боці? Чому?

— На Крутоярі він спитав, чи я йому довіряю. І я відповів ствердно. Бо довіряю.

— Тоді ти йолоп.

— А він стрілець. Якщо він скаже, що треба зачекати, ми повинні зачекати.

— Він стрілець через непорозуміння. Потвора! Мутант!

Невимовний шок від почутого позбавив Алана дару мови.

— Ходімо зі мною, Алане. Пора вже припинити цю гру. Знайдемо Джонаса і прикінчимо. Наш ка-тет розпався. Створимо новий, ти і я.

— Не розпався. А якщо й розпадеться, то винний у цьому будеш ти. Цього я тобі ніколи не подарую.

Тепер настала черга Катберта втрачати дар мови.

— Покатайся верхи. Довго покатайся. Охолонь, прийди до тями. Від нашого братерства так багато залежить…

— Ти йому це скажи!

— Ні, я кажу тобі. Джонас написав гидоту про мою маму. Думаєш, мені не кортить йому помститися? Гадаєш, я не пішов би з тобою, якби вважав, що Роланд помиляється? Але він правий: це саме те, що потрібно Джонасові. Щоб ми втратили обережність і наосліп висунулися зі Сховку.

— Все це правильно, але водночас і хибно, — сказав Катберт, проте повільно розстискаючи кулаки. — Ти цього не бачиш, а мені бракує хисту пояснити. Якби я сказав, що Сюзен отруїла криницю нашого ка-тету, ти назвав би мене ревнивцем. Але я вважаю, що так і було, навіть якщо вона зробила це ненароком. Вона отруїла його мозок і відчинила двері до пекла. Роланд відчуває пекельний жар і думає, що це кохання… але ми маємо діяти інакше. Ми маємо думати інакше. Заради нього, заради нас і заради наших батьків.

— Ти вважаєш її нашим ворогом?

— Ні! Набагато легше було б, якби вона справді ним була, — він тричі глибоко вдихнув і видихнув. І з кожним вдихом відчував, як помалу повертається холоднокровність. — Не зважай. Цю розмову закінчено. Ти дав мені гарну пораду. Треба поїхати на прогулянку. Тривалу прогулянку.

Берт рушив до свого коня, а тоді повернувся.

— Скажи йому, що він помиляється. Навіть якщо він правий щодо очікування, то правий з хибних причин, а отже — з усіх боків неправий, — він завагався. — Перекажи йому мої слова про двері до пекла. Скажи, що це мій особистий дар. Скажеш?

— Так. І тримайся подалі від Джонаса, Берте.

Катберт сів на коня.

— Не можу нічого обіцяти.

— Ти не дорослий чоловік, — Алан мало не плакав, — ми всі ще не стали чоловіками.

— Краще б ти помилявся, — сказав Катберт, — бо невдовзі на нас чекає купа роботи для справжніх чоловіків.

Він повернув коня і галопом помчав геть.

Намагаючись ні про що не думати, він поїхав далеко на північ по Сікоуст-роуд. Якщо іноді звільняти в голові місце, то часом туди можуть завітати несподівані думки. І в багатьох випадках вони виявлялися корисними.

Але того дня нічого подібного не сталося. Збентежений, нещасний і без жодної свіжої думки в голові (чи бодай проблиску думки), Берт врешті-решт повернувся до Гембрі. Він перетнув Хай-стрит з одного кінця в інший, дорогою махаючи рукою й вітаючись із тими людьми, які віталися з ним. У містечку троє хлопців заприязнилися з багатьма добрими людьми. Декого з них Катберт уже вважав друзями. У нього було таке відчуття, що мешканці містечка Гембрі всиновили їх, молодих хлопців, які перебували так далеко від домівки й рідних. І що більше Берт зближався з цими людьми, то дужче переконувався, що вони не брали жодної участі в підступній грі, яку затіяли Раймер і Джонас. Напевне, Добрий Чоловік саме тому й обрав Гембрі, що це містечко могло слугувати ідеальним прикриттям для його планів.

Народу на вулиці було багато. На базарі з городиною яблуку ніде було впасти, біля палаток — не проштовхнутися, діти веселилися під час вуличної вистави «Пінч і Джиллі» (Джиллі саме ганялася за бідолахою Пінчем із віником). Поспіхом зводилися декорації до свята врожаю. Але думка про ярмарок не сповнювала Катберта радісними емоціями й добрими передчуттями. Тому що він був не в Ґілеаді й свято було іншим? Можливо… але здебільшого тому, що на душі в нього лежав важкий камінь. Якщо це й називалося словом «дорослішати», то він би залюбки обійшовся без цього.

Він виїхав з міста. Тепер за спиною був океан, в обличчя світило сонце, а тінь видовжувалася позаду. Невдовзі він збирався з’їхати з Великого Шляху і рушити через Крутояр до Смуги К. Але несподівано побачив свого старого друзяку Шимі, який вів за собою мула. Шимі йшов, похнюпивши носа і згорбившись. Рожевий солом’яний бриль з’їхав набік, чоботи були вкриті порохом. Катберт подумав, що в нього вигляд людини, яка щойно повернулася з краю землі, подолавши весь шлях пішки.

— Шимі! — гукнув він, сподіваючись, що зараз хлопець розпливеться в усмішці й заторохкотить, як завжди. — Довгих днів і приємних ночей! Як тобі…

Шимі підвів голову, і коли край капелюха припіднявся, Катберт обірвав свою балаканину на півслові. Хлопець був сірий від страху: бліді щоки, зацькований погляд, губи тремтіли.

Якби Шимі захотів, він міг опинитися біля будинку Дельгадо ще дві години тому. Проте він повз зі швидкістю черепахи. Лист за пазухою наче тягнув його до землі. Це було жахливо, так жахливо. Думати про це він не міг, бо його думалка була поламана.

Катберт блискавкою зіскочив з коня й поспішив до Шимі. Поклав руки хлопцеві на плечі.

— Що таке? Можеш розповісти старому другові? Він не сміятиметься, правда-правда.

Зачувши лагідний голос «Артура Гіта» й побачивши його стривожений вираз обличчя, Шимі розплакався. Строгий наказ Реї нікому не розповідати вивітрився в нього з голови. Схлипуючи, він виповів усе, що сталося з ним того ранку. Двічі Катберт просив його не торохкотіти так швидко, але Шимі спромігся на це лише тоді, коли Берт відвів його в затінок дерев, де вони обидва сіли на землю. Катберт слухав, і в душі в нього наростала тривога. Закінчивши свою розповідь, Шимі дістав з-за пазухи конверт.

Катберт зламав печатку та почав читати. І поки він читав, очі в нього помалу лізли на лоба.

Коли Джонас у піднесеному настрої повернувся зі Смуги К, Рой Діпейп чекав його в «Раю для подорожніх». Посланець нарешті прибув, оголосив Діпейп. І настрій у Джонаса поліпшився ще більше. Та тільки вигляд у Роя був зовсім не такий радісний, як міг би сподіватися Джонас. Далеко не щасливий.

— Він поїхав до Будинку-на-набережній, думаю, його там чекають, — сказав Діпейп. — Він хоче тебе бачити, негайно. На твоєму місці я б не затримувався, навіть щоб з’їсти брутербот. І пити не раджу. З таким треба розмовляти на тверезу голову..

— У тебе сьогодні день безкоштовних порад, ге, Рою? — пустив саркастичну шпильку Джонас. Та коли Петті принесла йому порцію віскі, відмовився, а натомість звелів принести води. Рой мав якийсь дивний вигляд, вирішив Джонас. Давній друзяка Рой був аж занадто блідий. Коли Шеб сів за своє піаніно і взяв акорд, Діпейпа пересмикнуло і він вхопився за руків’я револьвера. Цікаво. І трохи не по собі.

— Кажи, сину. Чого ти так схарапудився?

Рой понуро похитав головою.

— Не можу пояснити.

— Як звуть того посланця?

— Я не питав, а він не казав. Але він показав мені Фарсонів сіґул. Ти знаєш, — Діпейп стишив голос. — Око.

Авжеж, Джонас знав. Він терпіти не міг того виряченого ока, не міг навіть уявити, який демон вселився у Фарсона, коли той обирав собі такий сіґул. Чому не кулак у броні? Перехрещені мечі? Чи птах? Наприклад, сокіл. Із сокола вийшов би непоганий сіґул. А те око…

— Гаразд, — сказав він, допиваючи склянку води. Вода промочила йому спрагле горло незгірш за віскі. — Решту я дізнаюся сам.

Коли він уже був біля стулкових дверей і взявся за них, щоб відчинити, Діпейп покликав його на ім’я. Джонас повернувся.

— Він виглядає, як усі, — сказав Діпейп.

— Ти про що?

— Точно не знаю, — вигляд у Діпейпа був збентежений, та заразом і зацькований. Руків’я револьверів він не випускав. — Ми поговорили лише п’ять хвилин. Але коли я на нього глянув, переді мною був старий сволоцюга з Рітці, той, якого я застрелив. А через кілька хвилин я знову глянув і побачив, що це мій старий. А потім він знову набув своєї власної подоби.

— Як це?

— Сам побачиш, зуб даю. Але не знаю, чи ти будеш у захваті.

Джонас так і стояв у задумі, відкривши одну стулку дверей.

— А може, то був сам Фарсон, Рою? Замаскований?

Діпейп задумливо набурмосився, а тоді похитав головою.

— Ні.

— Ти впевнений? Ми ж бачили Доброго Чоловіка лише раз, та й то здаля.

Фарсона їм показав Латіґо. То було півтора року тому чи десь так.

— Впевнений. Пам’ятаєш, який він здоровезний?

Джонас кивнув. Звісно, Фарсон був не лорд Перт, але зросту мав шість футів чи навіть більше і був широчезний у грудях і плечах.

— А цей десь такий на зріст, як Клай, чи навіть нижчий. І ким би він не здавався, вищим він не стає, — помовчавши Діпейп додав: — Він сміється так моторошно. Як мрець. У мене мороз по шкірі йшов, коли я чув його сміх.

— Тобто як це, як мрець?

Рой Діпейп похитав головою.

— Навіть виразити не можу.

Через двадцять хвилин Елдред Джонас уже проїжджав під написом «ПРИХОДЬ З МИРОМ» на подвір’я Будинку-на-набережній. На душі йому було неспокійно — він сподівався, що приїде Латіґо, а судячи з того, що розповів Рой, то був аж ніяк не Латіґо.

Йому назустріч уже човгав Міґель, шкірячись своїми беззубими яснами. Він узяв у Джонаса віжки.

— Reconocimiento.

— Por nada, jefe.[21]

У вітальні Джонас побачив Олів Торін, яка сиділа, неначе самотній привид, і кивнув їй. Вона відповіла неохочим кивком і видушила з себе усмішку.

— Сей Джонас, рада вас бачити у доброму здоров’ї. Якщо побачите Гарта…

— Вибачайте, але я прийшов до канцлера, — обірвав Джонас й швидко піднявся сходами нагору, до покоїв канцлера, потім кам’яним коридором, який скупо освітлювали газові ріжки, спустився вниз.

Дійшовши до кінця коридору, він постукав у масивні двері з дуба й міді. До таких, як Сюзен Дельґадо, Раймерові було байдуже, зате він полюбляв зовнішні атрибути влади. Від них йому геть зносило дах.

— Заходь, друже, — покликав голос. Не Раймерів. І майже одразу хтось усередини захихотів так, що в Джонаса по шкірі побігли сироти. «Він сміється, як мрець», — сказав Рой.

Джонас штовхнув двері й переступив через поріг. Ладан цікавив Раймера ще менше, ніж жіночі стегна й губи, проте в кімнаті курився ладан. Цей специфічний деревний запах навіяв Джонасові спогад про суд у Ґілеаді й керування державою у Великій Залі. Яскраво палахкотіли газові світильники. Важкі портьєри (пурпуровий оксамит, колір королівської влади, абсолютний фаворит Раймера) здіймалися від подиху морського вітру, що залітав у відчинені вікна. Раймера в кімнаті не було. Якщо вже на те, то в кімнаті не було нікого. Двері на балкончик були прочинені, але він був порожній.

Джонас пройшов у глиб кімнати, глянув у свічадо в рамі, вкритій сухозліткою, щоб, не повертаючи голови, пересвідчитися, що за спиною нікого нема. Та нікого не побачив. Попереду ліворуч стояв стіл, накритий на дві персони, з холодними закусками. Але в кріслах перед ним нікого не було. Втім, хтось же до нього заговорив. Судячи зі звуку, хтось із іншого боку дверей. Джонас витяг револьвера.

— Та годі тобі, — промовив голос, що запрошував його увійти, просто за лівим Джонасовим плечем. — Ми ж з тобою друзі. В одній команді граємо, ти ж знаєш.

Джонас рвучко повернувся на підборах, зненацька відчувши себе старим і неповоротким. І опинився перед чоловіком середнього зросту й міцної статури, з яскраво-блакитними очима й рожевими щоками — чи то від здоров’я, чи то від добрячої порції випитого вина. За розтуленими усміхненими губами видніли маленькі гострі зуби — авжеж, загострені не природою, а, мабуть, якимось інструментом. На чоловікові була чорна мантія, як у священика, каптур лежав на спині. Джонас зрозумів, що перша його думка, нібито чоловік лисий, була хибною. Просто волосся було обрізане так близько до черепа, що від нього лишився сам пух.

— Сховай свою пукалку, — сказав чоловік у чорному. — Кажу ж тобі, ми друзі. Друзяки ми. Зараз розділимо трапезу і багато про що поговоримо — про волів і цистерни з нафтою, і про те, чи Френк Синатра справді був кращим естрадним співаком, ніж Дер Бінгл.

— Хто? Що краще?

— Ти їх не знаєш, та й взагалі це пусте, — чоловік у чорному знову захихотів. Так, подумав Джонас, могли сміятися за загратованими вікнами будинку для божевільних.

Він повернувся і знову глянув у дзеркало. Цього разу чоловік у чорному відбився в ньому зі своєю усмішкою, широкою, як життя. О боги, невже він весь час був у кімнаті?

Так, але ти його не бачив, поки він не дозволив себе побачити. Не знаю, чи він справжній маг, але це дуже скидається на чорнокнижництво. Можливо, він придворний чаклун Фарсона.

Джонас обернувся. Чоловік у чорному досі всміхався, проте зуби перестали бути гострими, як шпичаки. Але Джонас міг заприсягтися, що вони були гострі.

— Де Раймер?

— Я відіслав його, нехай попрацює із сей Дельгадо над її катехизмами, присвяченими Святу Жнив, — сказав чоловік у чорному, а тоді приязно обійняв Джонаса за плечі й повів його до столу. — Гадаю, краще нам перемовитися наодинці.

Джонас не хотів образити людину Фарсона, проте дотик тієї руки здався йому нестерпним. З якої причини, він і сам не міг збагнути, але було нестерпно. Бридко. Пересмикнувши плечима й намагаючись при цьому не здригнутися, він скинув руку геть і рушив до одного з крісел. Не дивно, що Діпейп повернувся від Скелі Вішальників такий блідий. Не дивно, хай йому чорт.

Замість образитися, чоловік у чорному знову захихотів («Так, — подумав Джонас, — він сміється як мрець, це точно»). На якусь мить Джонасові привиділося, що в кімнаті з ним Фардо, Кортів батько, чоловік, який багато років тому відправив його на захід. І Джонас знову сягнув по свій револьвер. Але то був лише чоловік у чорному, що посміхався йому гидкою посмішкою всезнайки. У блакитних очах танцювали язики полум’я, схожі на вогонь газових світильників.

— Щось цікаве побачили, сей Джонас?

— Еге ж, — сказав Джонас, сідаючи за стіл. — Їдло, — взяв шматок хліба й запхав собі до рота. Хліб прилип до сухого язика, проте Джонас рішуче заходився жувати.

— Молодчина, — його співрозмовник сів і налив вина, спершу Джонасові, потім собі. — А тепер, друже мій, розповідай про все, що сталося, відколи приїхали ті надокучливі хлопці, — все, що тобі відомо, і все, що ти собі напланував. Я подбаю, щоб ти не забув ані крихти з того, що знаєш.

— Спершу покажи сіґул.

— Звичайно. Який ти розважливий.

Чоловік у чорному сягнув у кишеню мантії й витяг квадратний шмат металу. Срібло, вирішив Джонас. Чоловік кинув його на стіл, і квадрат з торохкотінням підскочив до тарілки Джонаса.

Вигравіювано на ньому було саме те, що він сподівався побачити, — страхітливе вирячене око.

— Задоволений?

Джонас кивнув.

— Посунь його мені.

Джонас простягнув руку, але його зазвичай тверда рука не хотіла слухатися й нагадувала зараз його тремтливий нерівний голос. Побачивши, як тремтять пальці, він квапливо опустив руку на стіл.

— Я… я не хочу.

Ні. Він справді не хотів. Зненацька його опанувала впевненість у тому, що від його доторку вирізьблене срібне око повернеться… і втупиться поглядом у нього, Джонаса.

Чоловік у чорному захихотів і повів правою рукою до себе, наче запрошуючи. Срібна пряжка (Джонас вирішив, що це дуже нагадує пряжку) ковзнула поверхнею столу до господаря… і сховалася в рукаві його самотканої мантії.

— Абракадабра! Бул! Кінець! Отже, — повів далі чоловік у чорному, делікатно відпиваючи ковток вина, — якщо нудні формальності позаду…

— Ще одне, — сказав Джонас. — Тобі відоме моє ім’я. Я хотів би дізнатися твоє.

— Називай мене Волтером, — зненацька чоловік у чорному перестав посміхатися. — Старий добрий друзяка Волтер. А тепер нумо до справи, подивимося, до чого ми дійшли й куди прямуємо. Коротше кажучи, поговоримо.

Коли Катберт повернувся до барака, на землю вже спустилася ніч. Роланд із Аланом грали в карти. Вони поприбирали в бараці, привівши його майже в той самий вигляд, як і раніше (завдяки скипидару, що знайшовся в шафці в старій конторі бригадира, навіть написи на стінах зблякли й більше не впадали у вічі). Тепер хлопці захопилися грою Каса Фуерте, або «Гаряча пляма», як її ще називали в їхній частині світу. Насправді то був просто різновид «Гляньте» на двох осіб, гри в карти, популярної в барах, бараках і біля багать відтоді, як світ був молодим.

Роланд миттю підвів голову, намагаючись здогадатися, в якому настрої повернувся Берт. Зовні Роланд був так само незворушний, як завжди, навіть чотири рази виграв у Алана, але в душі вирували біль і невпевненість. Алан переказав йому слова Катберта, які той вимовив на подвір’ї. Почути таке від друга було жахливо, навіть якщо це було переказано через іншого. Втім, ще болючіше його вразили ті слова, що Берт сказав перед тим, як вийти з барака: «Ти називаєш своє недбальство любов’ю і вважаєш безвідповідальність чеснотою». Хіба про нього взагалі можна було таке сказати? Що він недбалий і безвідповідальний? Він весь час переконував себе, що це не так, що той курс, який він для них обрав, був тяжкий, але виправданий. То був єдиний спосіб дій, що мав сенс. Крики Катберта були лишень відгомоном розшарпаних нервів, а його злість від того, що їхню домівку розгромили, здавалася надмірною. Проте…

Скажи йому, що він правий з хибних причин, а отже — з усіх боків неправий.

Такого не могло бути.

Адже так?

На губах Катберта грала усмішка, на щоках був рум’янець, наче він більшу частину шляху додому проїхав галопом. Він був юний, вродливий і сповнений жаги життя. Він навіть виглядав щасливим, майже як той, колишній Катберт, спроможний годинами патякати ні про що, звертаючись до грачиного черепа, аж поки хтось не просив його замовкнути.

Але Роланд не йняв віри очам. Щось не так було з його усмішкою. Рум’янець на щоках міг бути спричинений не добрим здоров’ям, а гнівом, блиск в очах — лихоманкою, а не добрим гумором. Роланд навіть бровою не повів, але в нього всередині все обірвалося. Він сподівався, що коли трохи почекати, буря здійметься сама по собі. Але чомусь подумав, що цього не станеться. Кинувши погляд на Алана, він побачив, що той теж так вважає.

Катберте, через три тижні все скінчиться. Якби ж то я міг тобі це сказати.

Думка, що сяйнула йому слідом за цією, була вражаюче простою: «То скажи».

Проте він не міг. Чому він стримувався, не радився з друзями? З якою метою? Він був сліпий? О боги, сліпий?

— Привіт, Берте, — сказав він, — гарно покатав…

— Так, дуже гарно, з користю. Вийди-но надвір. Хочу тобі щось показати.

Роландові дедалі менше подобалися веселі вогники в очах Берта, проте він поклав карти на стіл і підвівся.

Алан потягнув його за рукав.

— Ні! — тихо, в паніці проказав він. — Чи ти не бачиш, яке в нього обличчя?

— Бачу, — сказав Роланд. І відчув, як серце охоплює смуток.

Поки він повільно йшов до друга, котрий більше не нагадував друга, вперше за весь час йому спало на думку, що він приймав рішення в стані, наближеному до сп’яніння. А чи справді він приймав рішення? Тепер він у цьому не був упевнений.

— Що ти хочеш мені показати, Берте?

— Щось чудесне, — сказав Берт і розсміявся. Сміх із нотками ненависті. Можливо, вбивчий. — Тобі треба на це подивитися. Я впевнений.

— Берте, та що з тобою таке? — спитав Алан.

— Що зі мною? Зі мною нічого, Алане, я щасливий, як квітка на сонці, як бджілка на квітці, як рибка в морі, — і, повертаючись, щоб вийти у двері, він знову розсміявся.

— Не ходи з ним, — сказав Алан. — Він збожеволів.

— Якщо наше братство розпалося, в нас нема шансів вибратися з Меджису живими, — сказав Роланд. — Тому я радше загину від руки друга, ніж ворога.

І вийшов надвір. Трохи повагавшись, Алан рушив слідом. На обличчі в нього було написано, що він нещасний до глибини душі.

Мисливець зник, а лик Демона ще не проступив, проте в небі розсипалися міріади зірок, і їхнього світла цілком вистачало для того, щоб бачити. Катбертів кінь, досі не розсідланий, був прив’язаний до конов’язі. Квадрат запорошеного подвір’я блищав, як почорніле срібло.

— Що таке? — спитав Роланд. Вони обидва були без револьверів. Хоч щось у цьому всьому було позитивне. — Що ти хотів мені показати?

— Це тут, — Катберт зупинився посередині між бараком і обвугленими рештками садиби. Він дуже впевнено кудись показував, але Роланд не бачив нічого надзвичайного. Підійшовши до Катберта, він поглянув униз.

— Не бачу…

У голові спалахнули мільярди зірок — то Катберт щосили вгатив його кулаком у підборіддя. За все життя то був перший раз (крім як у дитячих іграх), коли Берт підняв на нього руку. Роланд не знепритомнів, але контроль над ногами й руками втратив. Вони наче стали чужими, м’якими, як кінцівки ганчіркової ляльки. Роланд повалився на спину. Зорі якось дивно рухалися, описували дуги й залишали позаду молочно-білі сліди. У вухах нестерпно дзвеніло.

Десь віддалік кричав Алан:

— Ти здурів! Кретин! Бовдур!

Надлюдським зусиллям волі Роланд спромігся повернути голову. Побачив, що Алан хотів прийти йому на допомогу, але Катберт, котрий уже не всміхався, відштовхнув його.

— Це наші справи, Алане, не втручайся.

— Це був підлий удар, ти гад! — розгнівити Алана було важко, але тепер він гнівався, і гнів його був таким сильним, що Катберт міг пошкодувати. «Треба підвестися, — подумав Роланд. — Треба стати між ними, поки не трапилося щось гірше». І він кволо повів руками й ногами на землі.

— Так, бо він з нами теж учинив підло, — сказав Катберт, — а я лише йому повернув підлість. — Він подивився вниз. — Це все, що я хотів тобі показати, Роланде. Цей клапоть землі. Цей пил, в якому ти лежиш. Гарно його розпробуй. Може, це поверне тебе до тями.

Тепер хвиля гніву почала наростати і в Роланді. Він відчув, як потроху просочується в думки холод, спробував йому протистояти і зрозумів, що програє. Ніщо вже не мало значення — ні Джонас, ні цистерни на Ситго, ні змова щодо постачання запасів, яку вони викрили. Скоро й Альянс, і ка-тет, який він всіма правдами й неправдами намагався зберегти, перестануть бодай щось важити.

Занімілість потроху покидала кінцівки, й Роланд сів. Спокійно глянув знизу вгору на Берта, тримаючи руки на землі. В його очах переливалося сяйво зірок.

— Я люблю тебе, Катберте, проте непокори й нападів ревнощів не потерплю. Якби я відплатив тобі за все, то тебе довелося би по шматках збирати. Тож я відплачу тобі лише за те, що ти мене вдарив зненацька.

— Еге ж, хлопче, ти це можеш, — сказав Катберт, переходячи на гембрійську говірку. — Але спершу глянь-но ось на це. — І мало не з презирством кинув йому складений аркуш паперу. Лист вдарився об Роландові груди й упав на коліна.

Роланд підняв його, відчуваючи, що лють помалу вгамовується.

— Що це таке?

— Розгорни, й побачиш. Зірки світять яскраво, зможеш прочитати.

Повільно, занімілими пальцями, Роланд розгорнув аркуш паперу і прочитав записку.

Перечитав двічі. Вдруге читати було важче, бо затремтіли руки. Подумки він побачив усі ті місцини, де вони зустрічалися з Сюзен: елінг, хижу, хатину — в іншому світлі. Хтось їх бачив. А він же вважав її й себе такими розумними. Був такий упевнений в тому, що жодна жива душа не знає про їхні зустрічі. А тим часом хтось постійно за ними стежив. Сюзен казала правду. Хтось їх бачив.

Я поставив на карту все. Її життя і наші.

Перекажи йому мої слова про двері до пекла.

І голос Сюзен: «Ка — як буревій… якщо ти кохаєш мене, то кохай».

І він кохав, по-юнацькому самовпевнений, вважаючи, що все буде добре, адже (так, в глибині душі він у це вірив) він — це він, і ка має прислужувати його коханню.

— Я йолоп, — голос Роланда тремтів, як і його руки.

— Так, це правда, — сказав Катберт. — Ти йолоп. — Він опустився перед Роландом на коліна. — Якщо ти досі хочеш мене вдарити, то бий. Бий щосили і що стане сил. Я не відбиватимуся. Я зробив усе, що міг, аби ти прокинувся і згадав про свої обов’язки. Якщо ти захочеш спати далі, най буде так. Хай там що, я все одно тебе люблю. — Берт поклав руки на плечі друга і поцілував його в щоку.

І Роланд розплакався. Частково то були сльози вдячності, проте здебільшого їх спричинили сором і збентеження. Десь у надрах свідомості якесь його темне «я» навіть ненавиділо Катберта і в майбутньому продовжувало ненавидіти — ще більше за поцілунок, ніж за несподіваний удар в щелепу, більше за прощення, ніж за те, що Катберт розкрив йому очі.

Він звівся на ноги з листом у брудній руці. Другою рукою марно силкувався стерти сльози, та лише розмазував по щоках бруд, залишаючи на них темні вологі патьоки. Він заточився, і Катберт подав йому руку, щоб допомогти втримати рівновагу, але Роланд так сердито відштовхнув його, що Катберт упав би сам, якби Алан не підхопив його за плечі.

А тоді Роланд знову повільно опустився на землю. Цього разу — перед Катбертом. Він підняв руки й опустив голову.

— Роланде, ні! — закричав Катберт.

— Так, — сказав Роланд. — Я забув лице свого батька і благаю твого прощення.

— Так, добре, заради богів, так! — голос у Катберта звучав так, наче його самого душили сльози. — Тільки… будь ласка, підведися! В мене серце розривається, коли я бачу тебе таким!

«У мене теж, — подумав Роланд. — Яке приниження. Але ж я сам винен, чи не так? Сам винен, що стою тепер тут, на цьому темному подвір’ї, що в мене розколюється голова, а в душі пекучий сором і страх. Це моя провина, я отримав те, на що заслуговую».

Вони допомогли йому підвестися, і Роланд не опирався.

— Непоганий удар лівою, Берте, — сказав він майже звичайним голосом.

— Лише тоді, коли жертва нічого не підозрює, — відповів Катберт.

— Цей лист… звідки він у тебе?

Катберт розповів, як зустрів Шимі, котрий брів, похнюпивши носа, і наче чекав, коли втрутиться ка… і ка втрутилося — в особі «Артура Гіта».

— Од відьми, — задумливо протягнув Роланд. — Але як вона дізналася? Вона ж ніколи не покидає Коосу. Так запевняла Сюзен.

— Не знаю. Та мені й байдуже. Зараз мене більше цікавить, як захистити Шимі, щоб його не спіткала кара за те, що він віддав листа мені. А ще — як зробити так, щоб та стара відьма Рея не розповіла вдруге про те, що вже намагалася розпатякати.

— Я припустився щонайменше однієї жахливої помилки, — сказав Роланд, — але любов до Сюзен я помилкою не вважаю. Змінити щось мені було понад силу. І їй також. Ви мені вірите?

— Так, — миттю озвався Алан.

І Катберт, хоч і не відразу, неохоче, проте сказав:

— Еге ж, Роланде.

— Я був зарозумілий і дурний. Якби ця записка потрапила до її тітки, Сюзен могли відправити у вигнання.

— А нас — до дідька в пекло. Шляхом просування голів у зашморг, — сухо додав Катберт. — Хоча, звісно, в порівнянні з вигнанням це дрібниці.

— А як вчинимо з відьмою? — спитав Алан. Роланд криво посміхнувся і глянув на північний захід.

— Рея, — сказав він. — Баламутка з неї першокласна. А баламутів треба тримати під наглядом.

Низько опустивши голову, він побрів до барака. Катберт глянув на Алана й помітив, що в нього теж трохи заплакані очі. Берт простягнув руку. Якусь мить Алан просто дивився на неї, потім кивнув (радше собі, ніж Бертові) і потис її.

— Ти вчинив так, як мусив вчинити, — сказав Алан. — Спершу я сумнівався, але тепер уже ні.

Катберт видихнув повітря.

— І зробити це інакше я не міг. Якби я його не заскочив зненацька…

— …то на тобі не лишилося б живого місця від чорних синців.

— Повір, кольорів було б значно більше, — відказав Катберт. — Я б мінився барвами, як веселка.

— Чародійська веселка, — сказав Алан. — Кинь монетку, і кольорів стане більше.

Катберт розсміявся. Удвох із Аланом вони пішли назад до входу в барак, де Роланд знімав сідло з Бертового коня.

Катберт рвонувся було допомогти, але Алан притримав його за рукав.

— Облиш. Краще йому зараз побути на самоті.

Вони пішли досередини. Через десять хвилин Роланд, зайшовши сам, побачив, що Катберт грає його картами. І виграє.

— Берте, — покликав він.

Катберт підвів погляд.

— Завтра вранці нам з тобою треба дещо зробити. На одному пагорбі Коосу.

— Ми її вб’ємо?

Роланд глибоко замислився.

— Варто було б.

— Еге ж. Варто. Але чи вб’ємо?

— Ні, якщо не будемо змушені це зробити. — Пізніше він гірко пошкодує про це своє рішення, але розумітиме, чому вчинив саме так. Тієї осені в Меджисі він був лише хлопчиком, ненабагато старшим за Джейка Чемберза. А підліткові нелегко прийняти рішення про вбивство. — Якщо вона нас не змусить.

— Либонь, краще б вона змусила, — сказав Катберт. Говорив він, як безжальний стрілець, проте вигляд при цьому мав стурбований.

— Так. Мабуть. Але навряд чи до цього дійде, бо вона підступна, як чорт. Готуйся рано встати.

— Гаразд. Віддати тобі карти?

— Зараз, коли ти майже його розгромив? Нізащо.

Роланд пройшов повз них до свого ліжка. Там сів і втупився поглядом у свої руки, складені на колінах. Можливо, він молився, а можливо, просто перебував у глибокій задумі. Катберт дивився на нього кілька секунд, а тоді знову повернувся до своїх карт.

Наступного ранку ще ледве сонце встигло піднятися над обрієм, як Роланд із Катбертом уже виїхали. На світанку Крутояр, досі зволожений ранковою росою, наче палахкотів помаранчевим полум’ям. Повітря було морозним, і дихання хлопців та їхніх коней виривалося хмарками пари. Цей ранок вони обидва запам’ятають навіки. Вперше в житті вони виїхали з револьверами в кобурах, уперше в житті виїхали в світ як стрільці.

Катберт не зронив жодного слова. Він знав, що варто йому розтулити рота, як звідти потоком поллються звичні нісенітниці. Роланд був мовчазний від природи. Лише одного разу за всю ту поїздку вони обмінялися кількома словами.

— Я сказав, що припустився щонайменше однієї жахливої помилки, — сказав йому Роланд. — Тієї, через яку мені принесли цю записку, — він торкнувся нагрудної кишені. — Хочеш знати, що то була за помилка?

— В усякому разі не кохання до неї, — сказав Катберт. — Ти назвав його ка, і я з тобою згоден, — щойно вимовлені, слова принесли йому величезне полегшення. І він у них повірив. Тепер Катберт навіть міг би прийняти саму Сюзен — не як коханку його найкращого друга, дівчину, котру він сам зажадав з першого погляду, але як частку їхніх переплетених доль.

— Ні, — сказав Роланд. — Не кохання, а те, що я вважав, буцімто кохання може існувати окремо від усього іншого. Буцімто я міг жити двома життями: бути одним з тобою й Аланом, займатися нашою роботою, і іншим — з нею. Я думав, що кохання піднесе мене вище ка, як крила піднімають пташку над усім, що може вбити її і з’їсти. Розумієш?

— Кохання тебе засліпило, — Катберт говорив навдивовижу лагідно як для молодого чоловіка, що останні два тижні переживав пекельні муки.

— Так, — гірко відповів Роланд. — Засліпило… але тепер я прозрів. Їдьмо хутчіш, коли твоя ласка. Хочу швидше з цим покінчити.

Вони піднімалися поораною борознами від коліс дорогою для диліжансів, якою в сяйві Місяця-Цілунку йшла на Коос Сюзен (та Сюзен, яка тоді знала про життя набагато менше), наспівуючи «Безжурне кохання». В тому місці, де тракт повертав на Реїне подвір’я, хлопці зупинили коней.

— Який краєвид, — пробурмотів Роланд. — Звідси видно всю пустелю.

— Чого не скажеш про краєвид, що відкривається просто перед нашими очима.

То була правда. На городі було багато незібраних овочів-мутантів, а опудало, що над ними головувало, здавалося чи то поганим жартом, чи то поганим знаком. На подвір’ї стирчало лише одне самотнє дерево, скидаючи тепер сухе листя, наче старий стерв’ятник — пір’я. За деревом видніла сама хатина відьми, з грубого каміння, з чорним від сажі комином, що стримів угору на даху. На одному його боці жовтою фарбою було криво намальовано відьмацький знак. У дальньому кутку подвір’я, під зарослим лозою вікном, стояла дровітня.

Таких хатин Роланд бачив чимало (дорогою з Ґілеаду вони втрьох проминули їх безліч), але ще ніколи в нього не було такого дивовижного відчуття зла, що причаїлося в хатині. Зовні начебто нічого дивного, але надто невідпорним було відчуття чиєїсь присутності. Когось, хто зачаївся і вичікував.

Катберт теж це відчував.

— Маємо під’їхати ближче? — він ковтнув слину. — Маємо зайти? Бо… Роланде, двері відчинені. Бачиш?

Роланд бачив. Відчинені, наче вона їх чекала. Наче запрошувала зайти всередину, розділити з нею якийсь немислимий сніданок.

— Лишайся тут, — Роланд поїхав уперед.

— Ні! Я з тобою!

— Ні, ти прикривай ззаду. Якщо мені треба буде зайти, я гукну тебе… але якщо я піду всередину, стара, що там живе, помре. Але, як ти й казав, це буде на краще.

Із кожним Вітровим кроком відчуття чогось поганого в свідомості й серці Роланда дедалі міцніло. Там стояв нестерпний сморід, схожий на запах гнилого м’яса і гарячих напівзотлілих помідорів. Напевно, він ширився з хатини, але водночас неначе піднімався з самої землі. І з кожним кроком завивання тонкоходу гучнішало, ніби його посилювала атмосфера тієї місцини.

«Сюзен приходила сюди сама, в темряві, — подумав Роланд. — О боги. Я не впевнений, що зміг би піднятися сюди вночі навіть разом із друзями».

Він зупинився під деревом і зазирнув у відчинені двері, до яких лишалося зо двадцять кроків. Побачив щось подібне до кухні: ніжки стола, спинку стільця, брудне вогнище. І жодних ознак господині дому. Але вона була там. Роланд відчував на собі погляд її очей, що повзали по ньому, як огидні комахи.

Я її не бачу, бо вона напустила чарів, щоб зробити себе невидимою… але вона там.

І саме тієї миті він її начебто побачив. Повітря в дверному проході праворуч якось дивно мерехтіло, наче його підігрівали. Роландові казали, що невидимку можна побачити, якщо повернути голову і подивитися бічним зором. Саме це він щойно і зробив.

— Роланд? — гукнув Катберт у нього за спиною.

— Поки що все в нормі, Берте, — він майже не звертав уваги на те, що говорить, бо… справді! Мерехтіння стало чіткішим і майже набуло обрисів жінки. Звісно, то міг бути лише витвір його уяви, проте…

Проте тієї ж миті, наче зрозумівши, що він помітив, марево перемістилося в глиб кімнати, де панувала пітьма. Єдине, що встиг вихопити поглядом Роланд, — край старої чорної сукні.

Але байдуже. Він прийшов не для того, щоб її побачити, а лише щоби вперше й востаннє попередити її… а це було рівно на одне попередження більше, ніж вона могла б чекати від їхніх батьків. Жодних сумнівів.

— Реє! — його строгий командний голос прокотився подвір’ям. Неначе злякавшись, з дерева впало два жовті листки, й один застряг у його чорному волоссі. В хатині мовчали, тільки напружена тиша була йому відповіддю… а потім — невдоволений глузливий нявкіт кота.

— Реє, нічийна дочко! Я приніс назад річ, яка належить тобі! — він витяг з-за пазухи згорнутого листа і кинув його на кам’яну землю. — Сьогодні я зробив тобі послугу, Реє. Якби це потрапило за адресою, ти наклала б головою.

Він помовчав. З дерева зірвався ще один листок і впав на гриву Вітра.

— Слухай уважно, Реє, нічийна дочко, і затям. Я приїхав сюди під іменем Деаборна, проте це не моє ім’я. Я служу Альянсові. За Альянсом стоять сили Білості. Ти стала на заваді нашому ка, і я попереджу тебе лише один раз: більше не заважай йому. Збагнула?

Лише тиша, що причаїлася в очікуванні.

— Якщо бодай одна волосина впаде з голови хлопчика, якого ти змусила віднести свого лихого листа, ти помреш. Скажеш хоч одне слово про те, що тобі відомо чи здається, що відомо, — Корделії Дельґадо, Джонасові, Раймеру, Торіну — і тобі кінець.

Житимеш із нами у злагоді — ми тебе не чіпатимемо. Почнеш війну — тоді вважай, що ти мертва. Затямила?

Тиша. Брудні вікна хатини зиркали на нього, як людські очі. Порив вітру обсипав його дощем із сухого листя та змусив опудало на палі бридко закректати. І Роланд на мить пригадав Гекса, кухаря, що висів у зашморгу.

— Затямила?

Жодної відповіді. Крізь відчинені двері він не бачив нічого, навіть марево зникло.

— Що ж, добре, — сказав Роланд. — Мовчанка — знак згоди. — І розвернув коня. Тієї ж миті, трохи підвівши погляд, помітив, як угорі, в жовтому листі, ворухнулося щось зелене. Ворухнулося і тихо засичало.

— Роланде, пильнуй! Змія! — пронизливо закричав Катберт. Але не встиг він вимовити друге слово, як Роланд витяг револьвер.

Коли Вітер став на диби, він зсунувся в сідлі набік, тримаючись на коні лівою ногою і підбором. Вистрелив тричі. Великий револьвер прогримів у нерухомому повітрі, прилеглими схилами пішла луна. З кожним пострілом змія сіпалася вгору, краплини крові пунктиром прошивали синє небо й жовте листя. Остання куля відірвала їй голову, і змія впала на землю двома шматками. З хатини долинув вереск відчаю і люті, такий безумний, що спину Роланда наче кригою обсипало.

— Тварюка! — закричала жінка з пітьми. — Вбивця! Мій друг! Мій друг!

— Якщо то був твій друг, не треба було нацьковувати його на мене, — сказав Роланд. — Запам’ятай це, Реє, нічийна дочко.

Голос вереснув іще раз і замовк. Роланд поїхав туди, де чекав Катберт, дорогою ховаючи револьвер. Бертові очі палали.

— Роланде, які постріли! О боги, які постріли!

— Забираймося звідси.

— Але ж ми не з’ясували, звідки їй усе відомо!

— Думаєш, вона б сказала? — голос Роланда ледь чутно затремтів. Як та змія вилізла з дерева, просто на нього… йому не вірилося, що він досі живий. Дякувати богам, реакція в нього була блискавична.

— Ми могли її розговорити, — сказав Катберт. Але в голосі вчувалося, що Бертові таке не до смаку. Можливо, пізніше, коли минуть роки дозору й стрілецтва, але поки що він полюбляв катувати не більше, ніж убивати.

— Навіть якби нам це вдалося, вона не сказала б нам правди. Про таких, як вона кажуть: як не брехне, то не дихне. Якщо ми переконали її, що треба мовчати, цього цілком достатньо. Ходімо. Це гниле місце.

Дорогою назад до містечка Роланд сказав:

— Маємо зустрітися.

— Вчотирьох. Ти це мав на увазі?

— Так. Я хочу розповісти все, що знаю і про що здогадуюся. Хочу викласти вам свій план. Пояснити, чого ми маємо чекати.

— Непогано було б.

— Сюзен може нам допомогти, — здавалося, Роланд говорив сам до себе. Катберт із подивом помітив, що в його темному волоссі заплутався самотній жовтий листок, схожий на корону. — Так мало бути. Допомогти нам — призначення Сюзен. І чому я це раніше не зрозумів?

— Бо кохання сліпе, — сказав Катберт, пирхнув від сміху і поплескав Роланда по плечі. — Кохання сліпе, синку.

Коли хлопці поїхали, Рея виповзла з хижі на сонячне світло, яке люто ненавиділа. Пошкутильгала до дерева, впала на коліна біля порваного на шматки тіла своєї змії й голосно заквилила.

— Ермоте, Ермоте! Що з тобою зробили?

Його голова лежала окремо від тіла, рот навіки розтулений, з подвійних ікол досі крапала отрута. Прозорі краплини сяяли під сонячним промінням, як призми. Скляні очі блищали. Рея підняла голову, поцілувала лускатий рот, злизала з ікол останню отруту, не перестаючи ридма ридати.

Другою рукою вона підняла довге пошматоване тіло, стогнучи від вигляду дірок у шовковистих боках Ермота, дірок, крізь які видніла червона плоть. Двічі вона прикладала голову до тіла й бурмотіла заклинання. Але це не спрацювало. Авжеж. Ермот пішов надто далеко і вже був непідвладний її закляттям. Біднесенький Ермот.

Вона приклала голову до однієї своєї пласкої груді, тіло — до другої. Коли останні краплини його крові скотилися ліфом її сукні, Рея подивилася в той бік, куди поїхали ненависні хлопці.

— Я вам відплачу, — прошепотіла вона. — Клянуся всіма богами на світі, я відплачу. Ви зустрінете Рею тоді, коли найменше цього сподіватиметеся. І ваші горлянки луснуть від крику. Ви чуєте? Ваші горлянки луснуть від крику!

Вона ще трохи постояла навколішках, потім підвелася і важко почовгала в бік своєї хати, пригортаючи Ермота до грудей.

Розділ V ЧАРОДІЙСЬКА ВЕСЕЛКА

Якось після обіду, три дні по тому, як Роланд і Катберт навідалися на Коос, Рой Діпейп і Клай Рейнолдз піднялися сходами на другий поверх «Раю для подорожніх», до просторої спальні Корал Торін. Клай постукав. Джонас запросив їх усередину — двері було незамкнено.

Першою, кого Діпейп побачив у кімнаті, була сама сей Торін, яка сиділа в кріслі-гойдалці біля вікна. Вбрана у легкий мереживний пеньюар з білого шовку, з широким шаликом на голові, вона тримала на руках плетиво. Діпейп здивовано вирячився на неї. А вона обдарувала його й Рейнолдза загадковою усмішкою, сказала «Привіт, джентльмени» і опустила погляд на в’язання. Надворі безперестанку бахкали феєрверки (підлітки ніяк не могли дочекатися свята: щойно у них у руках опинялися хлопавки, вони неодмінно мали їх запустити), нервово іржав чийсь кінь і радісно сміялися хлопчаки.

Діпейп озирнувся на Рейнолдза, але той лише знизав плечима і схрестив руки на животі. Таким чином він висловлював сумнів, невдоволення чи те й інше водночас.

— Проблеми?

Джонас стояв у дверях ванної, стираючи з обличчя залишки піни для гоління кінцем рушника, що висів у нього на плечі. Торс у нього був оголений. Діпейп бачив його таким безліч разів, але від вигляду старих білих перехресть шрамів йому завжди ставало трохи моторошно.

— Ну… я знав, що ми зберемося в кімнаті леді, але не знав, що тут буде сама леді.

— А вона тут, — Джонас кинув рушник у ванну, підійшов до ліжка і зняв свою сорочку, що висіла на спинці. Корал окинула його голу спину хтивим поглядом і продовжила в’язати. Джонас накинув на себе сорочку. — Як справи на Ситґо, Клаю?

— Все тихо. Але стане шумно, якщо певні молоді vagabundos поткнуть туди свої довгі носи.

— Скільки там люду і як вони чергують?

— Десятеро вдень. Дванадцятеро вночі. Ми з Роєм виходимо у кожну зміну, але кажу тобі, поки що тихо.

Джонас кивнув, але було видно, що він незадоволений. Він сподівався, що хлопці полізуть на Ситґо, так само, як мав надію розпалити конфлікт, вдершись у їхній барак, знищивши їхні речі й убивши голубів. Втім, вони досі сиділи у своєму триклятому Сховку. Він почувався, як тореадор на полі з трьома молодими бичками. Викинув червону ганчірку, дратував їх, як міг, але бики не хотіли нападати. Чому?

— А як проходить операція з перевезення?

— Усе чітко, — сказав Рейнолдз. — Чотири цистерни за ніч, попарно, за останні чотири ночі. Керує всім Ренфру, той, що з «Ледачої Сюзен». Ти досі не передумав лишити півдюжини для наживки?

— Атож, — сказав Джонас, і тієї ж миті хтось постукав у двері. Діпейп аж підскочив. — Це…

— Ні, — відповів Джонас. — Наш друг у чорній мантії відбув у іншому напрямку. Либонь, хоче підбадьорити й заспокоїти війська Доброго Чоловіка перед битвою.

Діпейп розреготався. Жінка у пеньюарі біля вікна дивилася на своє плетиво і мовчала.

— Заходьте! — гукнув Джонас.

До кімнати зайшов чоловік, одягнений у сомбреро, накидку й сандалії фермера чи vaquero.[23] Проте його обличчя було блідим, а пасмо волосся, що вибивалося з-під сомбреро, — світлим. Латіґо. Жорсткий, вимогливий, він не вибачав помилок. Але це не йшло в жодне порівняння з хихотливим чоловіком у чорному і це було велике полегшення.

— Радий вас бачити, джентльмени, — він зайшов досередини і зачинив за собою двері. Його невблаганне насуплене обличчя наче свідчило про те, що цей чоловік уже багато років не бачив нічого доброго. Можливо, навіть із самого свого народження. — Джонасе? Як справи? Просуваються?

— Справи добре, просуваються, — відказав Джонас, простягаючи руку. Латіґо сухо й рвучко її потис. З Діпейпом і Рейнолдзом він не привітався за руку, але глянув на Корал.

— Довгих днів і приємних ночей, леді.

— І вам, сей Латіґо, того самого зичу, тільки вдвічі більше, — відповіла Корал, не підводячи погляду від в’язання.

Латіґо сів на край ліжка, дістав з-під накидки кисет із тютюном і заходився скручувати цигарку.

— Я ненадовго, — сказав він уривчастим тоном мешканця півночі з Внутрішнього світу, де, наскільки було відомо Діпейпові, трахати північних оленів досі вважалося головним видом спорту. Звісно, якщо твоя сестра бігала прудкіше за тебе й наздогнати її ти не міг. — Залишатися довше було б нерозумно. Я не надто скидаюся на місцевого.

— Так, — здивовано сказав Рейнолдз. — Не надто.

Латіґо зиркнув на нього і знову перевів погляд на Джонаса.

— Більшу частину мого загону розквартировано за тридцять коліс звідси, у лісі біля Каньйону Петлі… до речі, що там так виє в тому каньйоні? Звук такий огидний, що коні харапудяться від нього.

— Тонкохід, — сказав Джонас.

— Людям теж страшно, якщо підходять надто близько, — сказав Рейнолдз. — Краще тримайтеся подалі, капітане.

— Скільки вас? — спитав Джонас.

— Сотня. Добре озброєних.

— Кажуть, вояки лорда Перта теж були добре озброєні.

— Ну й розумний же ти.

— Вони хоч бачили справжню битву?

— Достатньо, щоб мати про неї уявлення, — сказав Латіґо, і Джонас зрозумів, що він бреше. Досвідчених вояків Фарсон тримав у горах. А сюди прибуло невеличке експедиційне військо, в якому, певна річ, лише сержанти знали, як зводити курок.

— Дванадцятеро людей біля Скелі Вішальників охороняють цистерни, які привезли ваші, — сказав Латіґо.

— Мабуть, це навіть більше, ніж треба.

— Я ризикував, їдучи в цю занюхану діру, не для того, щоб ти піддавав сумніву мої рішення, Джонасе.

— Благаю прощення, сей, — байдуже відповів Джонас. Він сів на підлогу коло крісла Корал та заходився й собі крутити цигарку. Вона відклала в’язання вбік і запустила пальці в його волосся, гладячи його. Діпейп ніяк не міг дотумкати, що Джонас знайшов у цій жінці — йому самому вона здавалася лише потворною сучкою з великим носом і прищиками замість цицьок.

— Що ж до трьох молодих чоловіків, — сказав Латіґо тоном людини, яка переходить до суті справи. — Добрий Чоловік був дуже стурбований, коли почув, що в Меджисі з’явилися гості з Внутрішнього світу. А тепер я дізнаюся від тебе, що вони не ті, за кого себе видають. То хто ж вони насправді?

Джонас відштовхнув руку Корал, яка пестила йому волосся, наче відмахуючись од набридливої мухи. Не образившись, вона знову зайнялася в’язанням.

— Вони ще не юнаки, а лише хлопчиська — це раз. А по-друге, якщо їхній приїзд сюди — це ка… а наскільки мені відомо, сам Фарсон дуже переймається ка… тоді цілком можливо, що це наше ка, а не ка Альянсу.

— На жаль, Фарсон не чує твоїх теологічних висновків, — сказав Латіґо. — Ми привезли з собою рації, проте вони чи то зламані, чи то не працюють на такій відстані. Ніхто не знає, що з ними таке. Ненавиджу всі ці цяцьки. Боги насміхаються, коли їх бачать. Ми можемо розраховувати лише на власні сили, друже. Добре це чи погано.

— Не треба зайвий раз турбувати Фарсона, — сказав Джонас.

— Добрий Чоловік воліє вважати цих хлопців завадою на шляху до здійснення його планів. Гадаю, тобі Волтер сказав те саме.

— Еге ж. Я не забув ні слова з цієї розмови. Сей Волтер не з тих, кого можна легко забути.

— Так, — погодився Латіґо. — Він речник Доброго Чоловіка. І головна причина його відвідин — привернути вашу увагу до тих хлопців.

— Йому це вдалося. Рою, розкажи сею Латіґо про твій позавчорашній візит до шерифа.

Діпейп нервово прочистив горло.

— Шериф… Ейвері…

— Знаю його. Гладкий, як свиня у Повну Землю, — сказав Латіґо. — Продовжуй.

— Один із шерифових помічників передав тим хлопцям послання, коли вони рахували коней на Крутоярі.

— Яке послання?

— У День Жнив не з’являтися в місті, не виїжджати на Крутояр, залишатися поблизу свого барака, адже народ баронії не любить бачити на своїх святах чужинців, навіть якщо ці чужинці викликають у них симпатію.

— І як вони, проковтнули наживку?

— Миттю погодилися не потикати носа з дому під час свята, — сказав Діпейп. — Коли хтось їх про щось просить, вони стають м’які й поступливі, як віск. Авжеж, вони не повірили. Ніхто не заперечує проти присутності чужинців на святі Жнив. Взагалі-то, їх навіть запрошують на гулянки. І хлопцям це добре відомо, я впевнений. Суть у тому…

— …щоб змусити їх повірити, буцімто ми почнемо наступ у день Ярмарку, так, так, — нетерпляче закінчив замість нього Латіґо. — Я хочу знати, чи це їх переконало. Ви зможете схопити їх за день до Жнив, як обіцяли, чи вони чекатимуть?

Діпейп і Рейнолдз звернули погляди до Джонаса. Той сягнув рукою за спину і взявся за худе, проте привабливе стегно Корал. Ось і настала ця мить, подумав він. Все залежатиме від того, що він зараз скаже. Якщо він не помиляється, то Великим мисливцям за трунами подякують і заплатять… можливо, навіть понад міру. А якщо помилився, то їх усіх повісять, високо і на такій тугій линві, що їхні голови позлітають з плечей.

— Ми схопимо їх легко, як жовторотих пташенят на землі, — сказав Джонас. — За звинуваченням у зраді. Троє молодиків вельможного роду — шпигуни Джона Фарсона. Суцільний жах. Хіба це не пряме свідчення того, що ми живемо в лихі часи?

— Одного крику «Зрадники!» достатньо, щоб зібрався натовп.

Дивлячись на Латіґо, Джонас холодно всміхнувся.

— Сама по собі зрада — не надто доступне простому народові поняття, навіть якщо народ напідпитку, а підбурювачів купила Асоціація конярів. А от убивство… улюбленого мера…

Шокований, Діпейп перевів погляд на мерову сестру.

— Це буде тяжка втрата, — зітхнула вона. — Я буду настільки засмучена, що сама очолю той набрід.

І тут Діпейп нарешті дотумкав, що так приваблювало в ній Джонаса: ця жінка була не менш холоднокровна, ніж сам Джонас.

— Ще одне, — сказав Латіґо. — Для зберігання вам доправили річ, яка належить Доброму Чоловікові. Одну скляну кулю.

Джонас ствердно кивнув.

— Так, справді. Гарна дрібничка.

— Наскільки мені відомо, ви залишили її в місцевої bruja.[24]

— Так.

— Заберіть її. Якомога скоріш.

— Не вчи дідуся пити яйця, — трохи роздратовано відрізав Джонас. — Я чекаю, коли ми нарешті впіймаємо шмаркачів.

— А ви бачили її, сей Латіґо? — згоряючи від цікавості, пробурмотів Рейнолдз.

— Зблизька — ні. Але я бачив тих, хто в неї зазирав, — Латіґо помовчав. — Один такий з’їхав з глузду, його довелося пристрелити. Людину в такому стані я бачив перед тим лише одного разу, тридцять років тому, на краю великої пустелі. То був поселенець, якого вкусив скажений койот.

— Слава Черепасі, — пробурмотів Рейнолдз і тричі постукав себе по горлу. Він боявся сказу.

— Якщо магічна веселка оволодіє тобою, ти вже нікого не прославлятимеш, — похмуро сказав Латіґо і знову повернувся до Джонаса. — Віднімати кристал доведеться з більшою пересторогою, ніж тоді, коли ви його віддавали. Швидше за все, стара відьма вже під його чарами.

— Я збираюся відрядити Раймера й Ейвері. Ейвері тюхтій, але Раймер міцний горішок.

— Боюся, тобі це не вдасться, — сказав Латіґо.

— Та невже? — Джонас стис руку на стегні Корал і неприємно вишкірився до Латіґо. — Може, поясните своєму відданому слузі, чому?

Але цього разу відповіла Корал.

— Тому що в той час, коли треба буде забирати частку чаклунської веселки, що зберігається в Реї, канцлер складе моєму братикові компанію в його подорожі на той світ.

— Що вона таке городить, Елдреде? — спитав Діпейп.

— Що Раймер теж помре, — сказав Джонас і розплився в посмішці. — Ще один тяжкий злочин на совісті гидких шпигунів Фарсона.

Корал мило всміхнулася на знак згоди, стисла Джонасову руку на своєму стегні, а тоді пересунула її вище і знову заходилася в’язати.

Хоча дівчина була й молоденька, проте заміжня.

Хоча хлопець був і вродливий, проте неврівноважений.

Однієї ночі вона зустрілася з ним у безлюдній місцині та повідомила, що їхньому коханню край, хоч і було воно солодким. Він заявив, що воно не могло скінчитися, бо було написано їм на роду. Дівчина відповіла, що написане могли стерти. Мабуть, він розплакався. Можливо, вона розсміялася — від нервів швидше за все. Та хай якою була причина, час для сміху вона обрала дуже невдало. Він узяв камінь і проломив їй череп. А прийшовши до тями й побачивши, що накоїв, сів на землю, прихилившись спиною до гранітної плити, поклав її нещасну проломлену голову собі на коліна й під здивованим поглядом сови, що сиділа на дереві неподалік, перерізав собі горло. Він помер, вкриваючи її обличчя поцілунками. Так їх і знайшли — з вустами, міцно злитими в поцілунку і запечатаними кров’ю.

Давня, як світ історія. У кожному маленькому містечку є свій варіант. Місцем, де їх знайшли, зазвичай стає місцева стежина, де зустрічаються закохані, безлюдний берег річки чи міський цвинтар. Щойно подробиці того, що сталося насправді, буде затерто й вони достатньо обростуть вигадкою, щоб історія задовольняла вимогам несамовитих романтиків, про неї починають складати пісні. Співають їх здебільшого спраглі цнотливиці, які погано грають на гітарі чи мандоліні і не потрапляють у лад. У приспівах зазвичай сльози течуть рікою.

Гембрійський варіант цієї химерної історії розповідав про двох закоханих, яких звали Роберт і Франческа. Це сталося в стародавні часи, коли світ ще не зрушив з місця. Місцем імовірного вбивства-самогубства був гембрійський цвинтар, каменем, яким розкраяли голову Франчесці, був надгробний, а гранітною плитою, що на неї похилився Роберт, перерізавши собі горло, виявився родинний мавзолей Торінів. (Надто сумнівно, щоби п’ять поколінь тому в Гембрі чи Меджисі жили Торіни, але народні перекази — це зазвичай римована брехня, і більш нічого.)

Правда це чи брехня, ходили чутки, що на цвинтарі бачили привиди коханців, які (за словами очевидців) блукали, тримаючись за руки, серед могил, з ніг до голови заюшені кров’ю. Вигляд у них був сумний. Тож ніхто не потикався вночі на цвинтар, і саме тут могли безперешкодно зустрітися Роланд, Катберт, Алан і Сюзен.

Коли до зустрічі залишалося недовго, Роланд хвилювався дедалі більше. В його душі навіть оселився відчай. Проблема була в Сюзен — точніше кажучи, в її тітці. Хоча сповнена жовчі записка Реї не потрапила до адресата, підозри Корделії щодо Роланда і Сюзен майже переросли у впевненість. Одного дня, менш ніж за тиждень до зустрічі на цвинтарі, Корделія накинулася на Сюзен із криками, щойно та переступила через поріг із кошиком на зігнутій у лікті руці.

— Ти була з ним! Була з ним, погане дівчисько! У тебе це на мармизі написано!

Сюзен, яка того дня навіть не наближалася до Роланда, щиро здивувалася.

— Була з ким?

— Не бреши, ти знаєш, про кого я, міс О-Яка-Краля! Не обманюй! З тим, хто ледь язика не висолоплює, коли повз наші двері проїжджає! З Деаборном, от із ким! Деаборном! Деаборном! Я тисячу разів повторю це ім’я! Як тобі не соромно! Ганьба! Подивися на свої штани! Зелені від трави, на якій ви вдвох валялися! Дивно, як це вони ще не порвані між ніг! — Тітка Корд мало не захлиналася від крику. Вени в неї на шиї напнулися від напруження.

Збентежена, Сюзен опустила погляд на старі штани кольору хакі, що були на ній.

— Тітонько, це фарба, невже ти не бачиш? Ми з Четтою робили прикраси до свята в будинку мера. А те, що в мене внизу, потрапило туди, коли Гарт Торін — не Деаборн, а Торін — накинувся на мене в комірчині, де тримають прикраси і феєрверки. Йому здалося, що час і місце якраз підходящі, щоб трохи поборюкатися. Він виліз на мене, випустив свій струмінь у штани і, щасливий, подався геть. Навіть муркотів під носа пісеньку, — вона наморщила носа, хоча останніми днями відчувала до Торіна лише якусь сумовиту огиду. Страху вона вже не відчувала.

Тим часом тітка Корд витріщалася на неї, і в її очах був нездоровий блиск. Вперше в житті Сюзен свідомо замислилася над тим, чи в Корделії, бува, не знесло дах.

— Гарно придумано, — нарешті прошепотіла Корделія. На лобі в неї виступили краплини поту, сині прожилки на скронях пульсували, як годинник. Тими днями від неї тхнуло тухлятиною, незалежно від того, милася вона чи ні. — Ви це разом придумали, коли обнімалися опісля?

Сюзен ступила крок уперед, вхопила тітку за кістлявий зап’ясток і приклала до плями на своєму коліні. Скрикнувши, Корделія спробувала вирвати руку, але Сюзен тримала міцно. Тоді піднесла руку до носа Корделії і тримала доти, доки не зрозуміла, що тітка відчула запах.

— Пахне? Це фарба! Ми фарбували рисовий папір для ліхтариків!

Рука, що її Сюзен тримала за зап’ясток, поступово розслабилася. Тітчині очі трохи прояснилися.

— Еге, — нарешті сказала вона. — Фарба. — І після паузи: — Цього разу.

Відтоді Сюзен не раз повертала голову і бічним зором помічала худу жінку, що ходила за нею назирці, або численних тітчиних подруг, які підозріливо стежили за її пересуванням. Під час прогулянок Крутояром верхи вона завжди відчувала на собі чийсь погляд. Двічі до зустрічі на цвинтарі вона погоджувалася зустрітися з Роландом і його друзями і двічі скасовувала зустріч, вдруге навіть останньої миті. Тоді вона помітила, що на неї надто пильно дивиться найстарший син Брайана Гукі.

То могла бути лише інтуїція… проте надто сильна, щоб на неї не зважати.

Але найгірше було те, що вона хотіла зустрітися не менше за самого Роланда, і не лише для того, щоб побалакати. Їй потрібно було побачити його обличчя, потримати за руку. Все решта, хоч і яке приємне, могло почекати, але побачити й доторкнутися до нього вона прагнула понад усе на світі. Щоб заспокоїти себе, їй треба було пересвідчитися, що він справжній, а не вимріяний самотньою, наляканою дівчиною.

Допомогла їй Марія. Благословенна маленька служниця, яка, либонь, розуміла більше, ніж гадала Сюзен. Це Марія віднесла Корделії записку про те, що Сюзен залишиться на ніч у гостьовому крилі Будинку-на-набережній. Записка була від Олів Торін, тож, попри всі свої підозри, Корделія не могла подумати, що це обман. Адже то не був обман. Олів справді її написала, покірно і без зайвих питань, на прохання Сюзен.

— Що з моєю небогою? — сухо спитала Корделія.

— Змучилася, сей. І в неї dolor de garganta.

— Горло болить? Перед самим святом? Сміх, та й годі! Я не вірю! Сюзен ніколи не хворіла!

— Dolor de garganta, — незворушно, як це вміли лише сільські жінки у відповідь на недовіру, повторила Марія. І Корделії довелося цим задовольнитися. Сама Марія не мала жодного уявлення, що надумала Сюзен, та іншого Сюзен і не треба було.

Вона перелізла через огорожу балкона, спритно спустившись виноградною лозою, що плелася північною стіною будинку, і вийшла через хвіртку для слуг. Там на неї вже чекав Роланд. Через дві хвилини теплої зустрічі, до яких ми з вами не маємо жодного відношення, вони вдвох сіли на Вітра і поїхали на цвинтар, де, згоряючи від нетерпіння й сподівань, вже чекали Катберт і Алан.

Сюзен поглянула спершу на спокійного блондина з круглим обличчям, якого насправді звали не Річард Стокворт, а Алан Джонас. Потім на іншого — з його боку вона відчувала певні сумніви щодо своєї особи, можливо, навіть гнів. Катберт Олґуд — так його звали.

Вони сиділи поряд на надгробному камені, який уже давно впав на землю і заріс плющем. Їхні ступні майже поглинула невеличка пелена туману. Сюзен спустилася з Вітра і повільно рушила до них. Вони підхопилися. Алан вклонився так, як це робили у Внутрішніх бароніях: виставив ногу, зафіксував коліно, встромив п’яту в землю.

— Леді, — сказав він. — Довгих днів…

Другий став із ним поряд. Стрункий і чорнявий. Його можна було б вважати вродливим, якби обличчя не здавалося таким напруженим. А от його темні очі справді були дуже гарні.

— …і приємних ночей, — закінчив Катберт, повторюючи уклін Алана. Ці двоє мали такий кумедний вигляд, що нагадували придворних на смішних ярмаркових картинках. І Сюзен, не стримавшись, розсміялася. Потім присіла в глибокому реверансі, вдаючи, що притримує руками спідницю, якої не було. — І вам того самого, тільки вдвічі більше, джентльмени.

Після цього вони просто споглядали одне одного — троє молодих людей, які не знали, з чого почати розмову. Роланд не допомагав, а просто сидів на коні й уважно спостерігав.

Сюзен обережно зробила крок вперед. Вона вже не сміялася. Тільки ямочки лишилися на щоках, а очі дивилися тривожно.

— Маю надію, що ви не сердитесь на мене, — сказала вона. — Якби ви мене ненавиділи, я б зрозуміла. Я порушила ваші плани, стала між вами трьома. Але я нічого не могла вдіяти, — вона підняла руки, які досі тримала по швах, і простягнула їх Аланові й Катберту долонями догори. — Я кохаю його.

— Ми не сердимося на тебе, — сказав Алан. — Правда, Берте?

Тривалу мить Катберт мовчав і дивився кудись понад плечем Сюзен, наче вивчаючи поглядом новий Місяць-Демон. У Сюзен завмерло серце. А тоді його погляд повернувся до неї, і він так лагідно всміхнувся, що в неї в голові кометою промайнула дивна, проте чітка думка (починалася вона так: «Якби першим я зустріла його…»).

— Любов Роланда — моя любов, — сказав Катберт, взяв її за руки і витягнув уперед, щоб вона стала між ним і Аланом, як сестра між двома братами. — Бо ми з ним товаришуємо з пелюшок і будемо друзями, допоки один з нас не піде на ту галявину, де закінчується земний шлях, — і він по-дитячому розплився в усмішці. — Судячи з того, як усе просувається, може бути, що на галявину ми підемо разом.

— До того ж скоро, — додав Алан.

— Доти, — закінчила Сюзен Дельґадо, — доки моя тітка Корделія не стане нашою дуеньєю.

— Ми ка-тет, — сказав Роланд. — Нас декілька, проте ми одне ціле.

Він обвів поглядом кожного по черзі й не побачив у їхніх очах незгоди. Вони пішли до мавзолею. З кожним видихом із рота й ніздрів виривалася пара. Роланд присів навпочіпки, дивлячись на своїх співрозмовників, що посідали рядком на кам’яній лаві для роздумів, обабіч якої стояли скелетоподібні сухі букети в кам’яних вазах. Підлогу було встелено пелюстками мертвих троянд. Майже несвідомо Катберт і Алан обійняли Сюзен, сидячи по обидва боки від неї. І знову Роланд подумав про сестру і двох братів-захисників.

— Ми стали сильнішими, — сказав Алан. — Я це відчуваю.

— Я теж, — докинув Катберт і роззирнувся навколо. — Гарне місце для зустрічі. Особливо для такого ка-тету, як наш.

Роланд не всміхнувся: дотепність ніколи не належала до його сильних сторін.

— Поговорімо про те, що відбувається в Гембрі, — сказав він. — А потім обговоримо найближче майбутнє.

— Розумієш, нас відрядили сюди не з місією, — пояснив Алан, звертаючись до Сюзен. Просто наші батьки відіслали нас подалі від небезпеки, от і все. Роланд наразився на ворожість чоловіка, який, схоже, є спільником Джона Фарсона…

— «Наразився на ворожість», — сказав Катберт. — Гарна фраза. Небанальна. Я запам’ятаю і використаю за першої ж нагоди і за другої теж.

— Вгамуйся, — сказав Роланд. — Я не маю жодного бажання просидіти тут цілу ніч.

— Благаю прощення, о Великий, — сказав Катберт, але в очах у нього застрибали бісики, тож видно було, що він ані крихти не кається.

— Ми приїхали з поштовими голубами, щоб мати змогу надсилати й отримувати звістки, — вів далі Алан, — але думаю, що ці голуби потрібні були батькам, аби знати, що з нами все гаразд.

— Так, — сказав Катберт. — Алан хоче сказати, що нас заскочили зненацька. У нас із Роландом були певні… розбіжності… в тому, що робити далі. Він хотів чекати, а я — ні. Тепер я розумію, що він був правий.

— Але з хибних причин, — сухо кинув Роланд. — Хай там як, ми про все домовилися.

Сюзен стривожено переводила погляд з одного на другого й зупинила його на свіжому синці зліва під щелепою Роланда. Синець був добре помітний навіть у слабкому світлі, що прокрадалося крізь прочинені двері склепу.

— Домовилися? Як домовилися?

— Не має значення, — сказав Роланд. — Фарсон планує битву чи декілька битв у горах Шавед, на північному заході Ґілеаду. Сили Альянсу, що атакуватимуть його, вирішать, ніби він у пастці. За звичних обставин це було би правдою. Але Фарсон має намір заманити їх у пастку і знищити зброєю Древніх. Для цього йому й погрібна нафта з Ситго — щоб зробити цю зброю боєздатною. Нафта із цистерн, які ми з тобою бачили, Сюзен.

— А де її очищуватимуть, щоб Фарсон міг використати?

— Десь на заході, — сказав Катберт. — Швидше за все, у Ві-Кастіс. Знаєш ці гори? То гірничодобувний край.

— Чула, але я ніколи в житті не полишала Гембрі. — Вона спокійно подивилася на Роланда. — Думаю, скоро все зміниться.

— У тих горах дуже багато машинерії, яку лишили по собі Древні, — додав Алан. — Кажуть, що особливо багато її в каньйонах і долинах. Роботи й промені смерті — так їх називають, бо вони перерізають людину навпіл. Бозна-що ще. Багато чого люди, звісно, понавигадували, але диму без вогню не буває. У будь-якому разі, якщо де й можна очистити нафту, то лише там.

— А після того її відвезуть туди, де її чекає Фарсон, — сказав Катберт. — Але це вже нас не обходить. Все від нас залежне ми зробимо тут, у Меджисі.

— Я чекав, поки вони стягнуть усе, — озвався Роланд. — Усе своє награбоване добро, трясця їхній матері.

— Якщо ти не помітила, наш друг трішечки амбітний, — Катберт підморгнув Сюзен.

Роланд не звернув на це уваги. Він дивився у бік Каньйону Петлі. Тієї ночі голос тонкоходу до них не долинав — осінній вітер відносив його подалі від міста.

— Якщо нам пощастить підпалити нафту, решта злетить у повітря разом з нею… хоча саме нафта для них зараз найголовніша. Я хочу знищити її й забратися звідси до дідька. Разом з вами всіма.

— Вони планують висуватися в день Жнив, правда? — спитала Сюзен.

— Схоже на те, — сказав Катберт і зайшовся сміхом. Його сміх був нестримний, немов у дитини. Сміючись, він розгойдувався вперед-назад і тримався за живіт.

Сюзен збентежилася.

— Що? Що таке?

— Я не можу говорити, — крізь сміх сказав він. — Для мене це занадто. Я весь час сміятимуся, а Роланда це дратує. Розповідай ти, Алане. Розкажи Сюзен про візит помічника Дейва.

— Він прийшов до нас у Смугу К, — сказав Алан, і собі всміхаючись. — Розмовляв з нами, як добрий дядечко. Сказав, що мешканцям Гембрі не до вподоби, коли на їхніх ярмарках ошиваються чужинці, і що краще нам побути вдома того дня, коли місяць буде у повні.

— Маячня! — обурено вигукнула Сюзен, до глибини душі ображена за своє місто. — Чужоземці завжди бажані гості на наших святах! Так було завжди. Ми ж не дикуни якісь!

— Спокійно, спокійно, — посміюючись, сказав Катберт. — Нам це відомо. Але ж помічник Дейв цього не знає. Він знає, що його дружина готує найсмачніший білий чай на всю околицю, а все інше для Дейва як у тумані. У шерифа Герка в голові трішки більше, але ненабагато.

— Те, що вони вжили таких пересторог, щоби втримати нас удома, означає дві речі, — сказав Роланд. — По-перше, як ти й сказала, Сюзен, вони збираються виїжджати в день Ярмарку Жнив. А по-друге — вони думають, що зможуть поцупити добро для Фарсона з-під наших носів.

— А звинуватити в цьому нас, — сказав Алан.

Вона зацікавлено перевела погляд з одного на другого і спитала:

— Що ви замислили?

— Знищити те, що вони залишили на Ситґо для нашої приманки, а потім ліквідувати їх у місці зібрання, — тихо сказав Роланд. — Біля Скелі Вішальників. Принаймні половину цистерн, які збираються переправляти на захід, вони вже туди доправили. Там чергує загін солдатів. Думаю, сотні зо дві, але може виявитися й менше. Усі ці люди загинуть.

— Якщо не вони, то ми, — сказав Алан.

— Як ми вчотирьох зможемо знищити дві сотні солдатів?

— Ми не зможемо. Але якщо підпалити одну з цистерн, станеться вибух, можливо, навіть дуже потужний. Ті солдати, що вціліють, будуть налякані, а їхні ватажки розлютяться. Вони побачать нас, бо ми їм покажемося…

Алан і Катберт дивилися на нього, затамувавши подих. Решту історії вони або чули, або домислили, а от цю частину Роланд досі тримав при собі.

— А що далі? — злякано спитала Сюзен. — Що тоді?

— Ми заведемо їх у Каньйон Петлі, — сказав Роланд. — Просто у тонкохід.

Всі мовчали, мов громом уражені. А потім Сюзен сказала (з повагою):

— Ти з’їхав з глузду.

— Ні, — в задумі заперечив Катберт. — Не з’їхав. Ти маєш на увазі той маленький проріз у стіні каньйону, Роланде? Перед виступом у землі.

Роланд кивнув.

— Ми вчотирьох зможемо без проблем видряпатися нагору. А згори поскидаємо вниз каміння. Щоб викликати обвал на голови тих, що спробують нас наздогнати.

— Звучить жахливо, — сказала Сюзен.

— Це виживання, — відповів Алан. — Якщо дозволити їм перегнати нафту і використати її, то загинуть усі люди Альянсу, що потраплять у зону обстрілу. Добрий Чоловік полонених не бере.

— Я ж не стверджую, що це неправильно. Просто жахливо.

Вони трохи помовчали — четверо дітей, що обдумували вбивство двох сотень чоловіків. Хоча то мали бути навіть не чоловіки, а (здебільшого) молоді хлопці приблизно їхнього віку.

— Але ж ті, кому каміння на голову не посиплеться, просто виїдуть верхи з каньйону.

— Ні, не виїдуть, — Аланові вже був знайомий рельєф місцевості, тож тепер він усе зрозумів без зайвих слів. Роланд кивнув, і на його вустах з’явилася тінь усмішки.

— Чому ні?

— Гілляччя перед каньйоном. Ми підпалимо його, так, Роланде? І якщо вітер не зміниться… то дим…

— Зажене їх у глиб каньйону, — погодився Роланд. — У тонкохід.

— А як ви збираєтеся підпалити купу гілля? — спитала Сюзен. — Я знаю, що воно сухе, але ж у вас не буде часу скористатися сірником чи викресати іскру.

— Ти можеш нам допомогти, — сказав Роланд. — І з цим, і з тим, щоб підпалити цистерни з нафтою. Ми не можемо розраховувати на те, що нафта займеться лише від наших пострілів. Сира нафта горить значно гірше, ніж вважають деякі люди. Я сподіваюся, що в цьому тобі допоможе Шимі.

— Говори, що я маю зробити.

Вони розмовляли ще хвилин зо двадцять, не надто вдаючись у подробиці плану. Здавалося, всі розуміли — якщо забагато напланувати і останньої миті щось зміниться, вони можуть не впоратися з ситуацією. У цей вир вони потрапили з волі ка, тож вирішили покластися на ка. І на власну хоробрість.

Спершу Катберт не погоджувався з тим, щоб залучати до справи Шимі, але врешті-решт здався. Роль хлопчика була другорядною, хоч і ризикованою, та й Роланд погодився взяти його з собою, коли все буде скінчено. Де четверо, там і п’ятеро, сказав він.

— Гаразд, — сказав Катберт у кінці розмови й повернувся до Сюзен. — Хтось із нас двох має з ним поговорити.

— Я.

— Тільки попроси його ні слова не казати Корал Торін, — попередив Катберт. — Не тому, що вона мерова сестра. Просто я не довіряю тій падлюці.

— Можу навести тобі кращу причину не довіряти їй, ніж братик-мер, — сказала Сюзен. — Моя тітка каже, що вона знюхалася з Елдредом Джонасом. Бідна тітка Корд! Це найгірше літо в її житті. Та й осінь буде не ліпшою. Люди тицятимуть у неї пальцями як у тітку зрадниці.

— Не всі так вважатимуть, — сказав Алан. — Дехто завжди обізнаніший за інших.

— Можливо, але тітка Корделія з тих жінок, хто завжди чує лише найогидніші плітки. І переповідає їх. Ви знаєте, вона сама зітхала за Джонасом.

У Катберта відібрало дар мови.

— За Джонасом! Святі боги! Вухам своїм не вірю! Знаєш, якби за поганий смак у коханні вішали, твоя тітка померла б молодою.

Сюзен засміялася, обхопила коліна руками і кивнула.

— Час іти, — сказав Роланд. — Якщо з’явиться інформація для Сюзен, ми скористаємося червоним каменем у стіні «Зеленого серця».

— Добре, — зрадів Катберт. — Забираймося звідси. Тутешній холод уже помалу пробирає мене до кісток.

Роланд підвівся, розминаючи ноги.

— Найважливіше те, що вони вирішили залишити нас на свободі, поки згортатимуться і тікатимуть. Це наша головна перевага. А тепер…

Тихий голос Алана змусив його замовкнути.

— Ми забули про щось дуже важливе.

Роланд знову сів навпочіпки і питально глянув на Алана.

— Відьма.

Сюзен здригнулася, але Роланд лише нетерпляче розсміявся.

— Вона не стане нам на заваді, Алане. Не розумію, як би їй це вдалося. Навряд чи вона бере участь у Джонасовій змові…

— Я теж сумніваюся, — сказав Алан.

—..до того ж ми з Катбертом переконали її мовчати про мене і Сюзен. Якби не це, її тітка вже давно стояла б на вухах.

— Але невже ти не розумієш? — спитав Алан. — Річ не в тім, кому Рея могла розпатякати. Питання в тому, як вона взагалі про це дізналася.

— Він рожевий, — ні сіло ні впало сказала Сюзен. Пальцями вона торкалася того місця в своєму волоссі, яке помалу відростало.

— Хто рожевий? — спитав Алан.

— Місяць, — вона похитала головою. — Я не знаю. Не знаю, про що я. Мізків у мене не більше, ніж у Пінча і Джиллі… Роланде? Що таке? Тобі зле?

Роланд уже не сидів навпочіпки, він зненацька повалився на землю, всипану трояндовими пелюстками, і мав такий вигляд, наче от-от зомліє. За стінами мавзолею потріскувало опале листя, наче пересипалися кістки, і кричав дрімлюга.

— О боги, — тихо мовив він. — Цього не може бути. Невже це правда? — він зустрівся поглядом із Катбертом.

Увесь жартівливий настрій останнього мов рукою зняло. Обличчя стало жорстким і розважливим. Таким Катберта не впізнала б навіть рідна мати… чи не схотіла б упізнавати.

— Рожевий, — сказав він. — Як цікаво. Хіба не це слово згадав твій батько, Роланде, відпроваджуючи нас із дому? Він попереджав нас про рожевий. Ми ще тоді подумали, що то він так пожартував. Майже.

— Ой! — очі Алана стали круглими. — Ой, курва! — бовкнув він, а тоді згадав, що поряд сидить кохана дівчина найкращого друга, і затулив рота долонями, зашарівшись по самісінькі вуха.

Але Сюзен навіть уваги не звернула. Перелякано й спантеличено вона дивилася на Роланда.

— Що? — спитала вона. — Що тобі відомо? Скажи мені! Скажи!

— Маю знову тебе загіпнотизувати, як тоді, у вербовому гаю, — сказав Роланд. — Треба зробити це негайно, поки ми своєю балаканиною не скаламутили твоїх спогадів.

Усі побачили, що, поки вона говорила, Роланд сягнув до своєї кишені. Тепер він витяг звідти патрон і пустив його гуляти тильним боком своєї долоні. Її погляд миттю прикипів до нього, як сталь — до магніту.

— Можна? — спитав він. — Тільки з твого дозволу, люба.

— Еге ж, якщо треба, — її очі розширювалися і помалу скляніли. — Не знаю, чому ти гадаєш, що цього разу буде щось нове, але… — вона замовкла, та погляд і далі стежив за танцем патрона на кісточках пальців Роланда. Коли він припинив рухати патрон, її очі заплющилися. Дихання було спокійне і рівне.

— О боги, вона як той камінь, що пішов на дно, — зачудовано прошепотів Катберт.

— Її гіпнотизували й раніше. Гадаю, то була Рея, — Роланд помовчав. А тоді: — Сюзен, ти мене чуєш?

— Еге ж, Роланде, я добре тебе чую.

— Хочу, щоб ти почула інший голос.

— Чий?

Помахом руки Роланд покликав до себе Алана. Подолати перепону в підсвідомості Сюзен (чи знайти обхідний шлях) було до снаги лише йому.

— Мій, Сюзен, — сказав Алан, підходячи до Роланда. — Впізнаєш?

Вона всміхнулася, не розплющуючи очей.

— Еге ж. Ти Алан. Колишній Річард Стокворт.

— Точно, — збентежений, він глянув на Роланда — мовляв, Що я маю в неї питати? — але Роланд не відповідав. Він перебував у двох місцях одночасно і чув два різні голоси.

Сюзен біля струмка у вербовому гаї: «Вона говорить: еге ж, отак, ти гарне дівча, а далі все рожеве».

Його батько на подвір’ї за Великою залою: «Це грейпфрут. Тобто я хочу сказати, що він рожевий».

Рожевий.

Коні стояли осідлані і нав’ючені. Троє хлопців перед ними позірно зберігали спокій, але їм так і кортіло швидше податися в мандри. Лише у юності дорога й загадки, пов’язані із нею, здаються такими манливими.

Вони збирали речі на подвір’ї біля східної стіни Великої Зали, неподалік того місця, де Роланд переміг у бою Корта. Сонце ще не зійшло, над зеленими полями висіли сірі стрічки туману. На віддалі двадцяти кроків, широко розставивши ноги й тримаючи руки на руків’ях револьверів, стояли на варті батьки Катберта й Алана. Навряд чи Мартен (якого на той час навіть не було в палаці; подейкували навіть, що він поїхав з Ґілеаду) збирався на них нападати — принаймні, не в тому місці і не в той час. Але такої можливості ніхто не виключав.

Тож напутнє слово перед поїздкою на схід, до Меджису і Зовнішньої Дуги, сказав їм лише Роландів батько.

— І наостанок, — промовив він, коли вони затягали попруги. — Сумніваюся, що ви побачите щось цікаве для нас, бо в Меджисі нічого подібного нема. Але я хотів би, щоб ви були уважні, якщо раптом вам трапиться один колір веселки. Чародійської веселки, — він усміхнувся, а тоді додав: — Це грейпфрут. Тобто я хочу сказати, що він рожевий.

— Чародійська веселка — це просто казка, — сказав Катберт, усміхаючись Стівенові у відповідь. Але щось таке промайнуло в очах Стівена Дескейна, і Катберт одразу прикусив язика. — Правда ж?

— Не всі стародавні історії правдиві. Проте, думаю, веселка Мерліна — це якраз і не вигадка, — відповів Стівен. — За легендами, колись у ній було тринадцять скляних куль, по одній для кожного з Дванадцяти Вартових і одна — для вузлового перетину Променів.

— Куля Вежі, — тихо сказав Роланд, відчуваючи, як мороз пробирає по шкірі. — Темної Вежі.

— Еге ж. У моєму дитинстві її називали Тринадцяткою. Зібравшись біля вогнища, ми до смерті лякали один одного оповідками про чорну кулю… поки батьки не розганяли наші збіговиська. Мій тато казав, що розмовляти про Тринадцятку не варто, бо якщо вона почує своє ім’я, то прикотить до тебе. Але чорна Тринадцятка нехай вас не обходить… принаймні, поки що. Шукати треба рожевий кристал. Грейпфрут Мерліна.

Хлопці не могли збагнути, чи він жартує, чи говорить серйозно.

— Якщо інші кристали чародійської веселки й існували насправді, то майже всі порозбивалися. Такі речі ніколи не залишаються надовго в одному місці чи в одній парі рук. І навіть магічне скло має звичку розбиватися. Втім, у нашому сумному світі мало зберегтися зо три-чотири кулі веселки. Я майже певен, що досі існує синя. Менш ніж п’ятдесят років тому нею володіло плем’я пришелепкуватих мутантів — Повні Свині, так вони себе називали, — але відтоді ця куля знову вислизнула з поля зору. За переказами, зелена й помаранчева перебувають відповідно у Ладі й у Дісі. Ймовірно, десь є ще й рожева.

— А що з ними роблять, з тими кулями? — спитав Роланд. — Навіщо вони потрібні?

— Вони дають змогу бачити. Подейкують, що одні кристали чародійської веселки показують майбутнє, другі — інші світи, світи, де живуть демони і куди, за легендами, вирушили Древні, коли залишили наш світ. У них також можна побачити, де шукати ті таємні двері, що відчиняються в інші світи. Треті кристали показують, що діється далеко в нашому власному світі, й те, що люди зазвичай приховують. Нічого хорошого в них не побачиш, лише паскудство. Що з цього правда, а що вигадка, не знає ніхто.

Спохмурнівши, він подивився на хлопців.

— Але одне нам відомо достеменно. Кажуть, у Джона Фарсона є талісман, щось таке, що світиться в його наметі пізно вночі… часом перед битвами, часом — перед великими переміщеннями сухопутних військ і кінноти, часом — перед оголошенням несподіваних рішень. І це «щось» світиться рожевим.

— Може, в нього є електрична лампочка, на яку він накидає рожевого шалика, коли молиться, — сказав Катберт і виклично подивився на друзів. — Я не глузую, дехто так і робить.

— Можливо, — кивнув головою батько Роланда. — Можливо, так і є, чи щось подібне до цього. Але це може бути щось інше. Все, що я знаю, — він весь час перемагає нас, вислизає і вигулькує там, де його найменше чекають. Якщо магія в ньому самому, а не в талісмані, яким він володіє, то допомогти Альянсові можуть лише боги.

— Якщо хочеш, ми пильнуватимемо, — сказав Роланд. — Але Фарсон на півночі або на заході. А ми їдемо на схід, — уточнив, наче батько цього не знав.

— Якщо це кристал із веселки, — відповів Стівен, — то він може бути будь-де, на сході, на півдні чи на заході. Фарсон не зможе весь час тримати кулю при собі, хай навіть йому важко з нею розставатися. Це нікому не до снаги.

— Чому?

— Бо вони живі. І голодні, — сказав Стівен. — Спочатку їх людина використовує, а потім вони людину. Якщо у Фарсона є частка веселки, він відправить її подалі й накаже повернути йому лише в разі необхідності. Він розуміє, що ризикує її втратити, але тримаючи її коло себе, ризикує ще більше.

Було одне питання, що його двоє з трьох хлопців не наважувались поставити, щоб не здатися нахабами. Зробити це міг тільки Роланд.

— Тату, ти серйозно все це кажеш? Це не розіграш?

— Ви їдете з дому в такому віці, коли багато хлопців не можуть спокійно спати вночі, якщо матуся не поцілує їх на добраніч, — сказав Стівен. — Я маю надію, що знову побачу вас усіх трьох, живих й здорових… Меджис — гарний тихий край, принаймні, був таким за мого дитинства… але впевненим у цьому я бути не можу. У наш час ніхто ні в чому не може бути певен. Тож мені зараз не до жартів і не до сміху. Дивно, що тобі взагалі таке спало на думку.

— Благаю прощення, — сказав Роланд. Між ним і його батьком встановилося хистке перемир’я, і хлопцеві не хотілося його порушувати. Проте йому страх як кортіло вже рушати. Наче відчувши його настрій, Вітер під ним затанцював на місці.

— Не думаю, що ви, хлопці, натрапите на Мерлінів кристал… але так само я не думав, що виряджатиму вас, чотирнадцятирічних, у далеку дорогу, з револьверами, схованими у спальниках. Це все дія ка, а там, де діє ка, можливо все.

Повільно, дуже повільно Стівен зняв капелюха, відступив на крок назад і вклонився їм до землі.

— Їдьте з миром, хлопці. І повертайтеся живі-здорові.

— Довгих днів і приємних ночей, сей, — сказав Алан.

— На все добре, — сказав Катберт.

— Я люблю тебе, — сказав Роланд.

Стівен кивнув.

— Дякую-сей. Я теж тебе люблю, синку. Благословляю вас, хлопці, — останні слова він вимовив гучно, і двоє інших батьків — Роберт Олґуд і Крістофер Джонс, якого за шалену юність прозвали Вогненним Крісом, — теж поблагословили синів.

Тож втрьох вони вирушили в путь Великим Шляхом. Довкола них затамувало подих літо. Підвівши погляд угору, Роланд побачив те, що миттю змусило його забути про чаклунську веселку. З вікна в своїх покоях на нього дивилася мати. Овал її обличчя обрамлював предковічний сірий камінь мурів західного крила замку. Сльози струменіли по її щоках, але вона всміхнулася і на прощання помахала рукою. З них трьох її помітив лише Роланд.

Проте не помахав у відповідь.

— Роланде! — хтось тицьнув його ліктем під ребра, досить сильно, щоб чари спогадів, хай які яскраві, розвіялися і він повернувся в теперішнє. То був Катберт. — Роби щось, якщо вже збирався! Ми вже хочемо тікати з цього притулку мертвих, поки моя шкіра від дрижаків не злізла з кісток!

— Будь готовий мені допомогти, — прошепотів Роланд на вухо Аланові.

Алан кивнув.

Роланд повернувся до Сюзен.

— Після того, як ми вперше були ан-тет,[25] ти пішла до струмка в гаю.

— Еге.

— Ти відрізала собі пасмо волосся.

— Еге, — той самий голос людини, що спить. — Відрізала.

— Ти збиралася обрізати його повністю?

— Так, до самих коренів.

— Ти знаєш, хто наказав тобі це зробити?

Довга пауза. Коли Роланд вже збирався звернутися по допомогу до Алана, Сюзен сказала:

— Рея. — Знову пауза. — Вона мацала мене.

— Так, але що сталося пізніше? Коли ти стояла на ґанку?

— А щось було й раніше.

— Що?

— Я принесла їй дров, — сказала вона і замовкла.

Роланд глянув на Катберта, і той лише знизав плечима. Алан розвів руками. Роланд хотів було попросити його вийти вперед, але вирішив, що для цього зарано.

— Поки що забудьмо про дрова і про все, що трапилося раніше, — сказав він. — Поговоримо про це потім. Що трапилося, коли ти збиралася йти? Що вона сказала тобі про твоє волосся?

— Прошепотіла на вухо. І в неї був Ісус-людина.

— Що прошепотіла?

— Не знаю. Далі все рожеве.

Він кивнув Аланові. Той закусив губу і виступив уперед. Вигляд у нього був переляканий. Та коли він узяв руку Сюзен у свої долоні й заговорив до неї, його голос був рівний і звучав заспокійливо.

— Сюзен? Це Алан Джонс. Пам’ятаєш мене?

— Еге — той, що був Річардом Стоквортом.

— Що Рея прошепотіла тобі на вухо?

її чоло перерізала зморшка, наче тінь набігла на сонце.

— Я не бачу. Все рожеве.

— Тобі не треба бачити, — сказав Алан. — Якраз бачити зараз і не потрібно. Заплющ очі, щоб ти взагалі не могла бачити.

— Вони вже заплющені, — трохи роздратовано сказала вона. «Їй страшно», — подумав Роланд. Йому раптом захотілося зупинити Алана, розбудити її, проте він стримався.

— Внутрішнє око, — уточнив Алан. — Око пам’яті. Заплющ його, Сюзен. Заплющ заради свого батька і скажи мені, що ти чуєш, а не бачиш. Що вона сказала.

Зненацька її очі розплющилися — вона вже не дивилася внутрішнім зором. Це було приголомшливо. Вона дивилася на Роланда, не бачачи його, дивилася крізь нього, очима стародавньої статуї. Роланд ледь втримався, щоб не скрикнути.

— Ти стояла на порозі, Сюзен? — спитав Алан.

— Еге ж. Разом з нею.

— Повернися туди.

— Еге, — голос людини, що спить. Кволий, проте виразний. — Навіть із заплющеними очима я бачу світло місяця. Він великий, як грейпфрут.

«Це грейпфрут, — подумав Роланд. — Тобто він рожевий».

— І що ти чуєш? Що вона говорить?

— Ні, спочатку я кажу, — примхливим голосом маленької дівчинки. — Спершу я кажу, Алане. Я кажу: «Нашу справу закінчено?», а вона відповідає: «Ну, є ще одна дрібничка», а потім… потім…

Алан делікатно стис її руки, передаючи їй імпульс свого дару. Вона слабко пручалася, але він не дозволив їй забрати руки.

— А що далі?

— У неї срібний медальйончик.

— Так?

— Вона нахиляється ближче і питає, чи я її чую. Я відчуваю її дихання. Смердить часником і чимось набагато гіршим, — Сюзен скривилася від огиди. — Я кажу, що чую її. А тепер я бачу. Бачу медальйон у її руці.

— Дуже добре, Сюзен, — мовив Алан. — Що ще ти бачиш?

— Рею. В світлі місяця вона схожа на череп. На череп з волоссям.

— О боги, — пробурмотів Катберт і схрестив руки на грудях.

— Вона наказує мені слухати. Я кажу, що слухатиму. Вона наказує, я маю послухатися. Я обіцяю. Вона каже: ти хороше дівча. І гладить моє волосся. Весь час. Мою косу, — Сюзен спроквола підняла руку, бліду в примарному світлі склепу, до свого білявого волосся. — А тоді вона шепоче, що я маю дещо зробити, коли втрачу цноту. «Дочекайся, — каже, — коли він засне, а тоді відріж собі коси. Всі до останньої волосини. Біля самого черепа».

Хлопці з жахом слухали, як її власний голос перетворюється на голос Реї, гарчить і стогне, як стара карга з Коосу. Навіть обличчя, все, крім порожніх сонних очей, набуло рис відьми.

— «Відчикриж усе, дівчино, до останньої волосини, і повертайся до нього лиса, ніби щойно з лона матері! Побачимо, як йому це сподобається!»

Вона замовкла. Алан повернув бліде обличчя до Роланда. Його губи тремтіли, але її рук він не випускав.

— Чому місяць рожевий? — спитав Роланд. — Чому, коли ти намагаєшся все згадати, місяць стає рожевий?

— Він світиться таким кольором, — голос Сюзен звучав на межі між здивуванням й радістю. Наче вона виповідала таємницю. — Вона тримає його під ліжком. Не знає, що я бачила.

— Ти впевнена?

— Еге ж, — сказала Сюзен і додала таким тоном, ніби це була звичайна річ: — Якби вона дізналася, то вбила б мене. — Вона захихотіла і сказала те, що вразило їх усіх: — У Реї місяць під ліжком у скрині, — проспівала голосом малої дитини.

— Рожевий місяць, — констатував Роланд.

— Еге.

— Під ліжком.

— Еге, — Сюзен таки вдалося витягти руки з долонь Алана. Вона накреслила ними в повітрі коло. Подивилася вгору, і на її обличчі промайнула страшна жадоба. — Я б хотіла його мати собі, Роланде. Так, хотіла б. Такий гарний місяць! Я бачила його, коли вона послала мене по дрова. Крізь вікно. Вона виглядала… молодою, — а тоді повторила: — Я б хотіла мати таку річ.

— Ні, тобі не можна її мати. Вона точно в Реї під ліжком?

— Еге ж, у магічному місці, яке вона створює пасами.

— У неї кристал з Мерлінової веселки, — зачудовано мовив Катберт. — У старої падлюки те, про що розповідав твій тато. Тепер я розумію, звідки вона так багато знає!

— Нам ще щось треба дізнатися? — спитав Алан. — Руки в неї стали такі холодні. Вона дуже заглибилася, і мені це не подобається. Поки нічого страшного, але…

— Гадаю, ми вже все почули.

— Наказати їй все забути?

На це Роланд одразу відповів, хитаючи головою. Вони були ка-тетом, на краще це чи на гірше. Він узяв її за руку. Пальці були крижані.

— Сюзен?

— Так, любий.

— Зараз я прочитаю віршика. Коли я закінчу, ти прокинешся і пам’ятатимеш усе, як і раніше. Гаразд?

Вона всміхнулася і знову заплющила очі.

— Ведмедики і пташки, рибки й зайченятка…

— Здійснять коханої мрію спочатку, — всміхаючись, закінчив Роланд.

Вона розплющила очі. Сяйнула усмішкою.

— Моя мрія — це ти, — як і першого разу, сказала вона і поцілувала його. — Ти, Роланде. Ти, коханий мій.

Неспроможний стримуватися, Роланд пригорнув її до себе.

Катберт відвів погляд. Алан подивився на свої чоботи і прокашлявся.

— Ви заберете в неї кулю? — спитала вона, обіймаючи Роланда ззаду за пояс, коли вони поверталися до Будинку-на-набережній.

— Краще нехай поки що залишається там. Кристал їй передав на зберігання Джонас, від Фарсона, я в цьому не сумніваюся. Його відправлять на захід разом з усім награбованим добром — це теж поза сумнівом. До нього дійде черга, коли ми розбиратимемося з цистернами і Фарсоновими вояками.

— Ми заберемо кулю з собою?

— Заберемо чи розіб’ємо. Мабуть, варто було б відвезти її батькові. Але це ризиковано. Нам слід бути обережними. Ця штукенція дуже могутня.

— А якщо відьма побачить, що ми замислили? І попередить Джонаса чи Кімбу Раймера?

— Якщо вона не побачить, як ми їдемо забирати її скарб, то сумніваюся, що вона знатиме про наші плани. Ми добряче її налякали. А якщо кристал справді оволодів нею, то вона нічого не робить, лише весь час у нього вирячується.

— І не випускає з рук. Вона його так просто не віддасть.

— Еге ж.

Вітер крокував стежкою в прибережному лісі. Крізь негусті зарості вони бачили порослий плющем сірий мур, що оточував будинок мера, і чули ритмічне ревіння хвиль, які накочували на рінь.

— Зможеш без проблем зайти всередину, Сюзен?

— Не бійся, зможу.

— Ти зрозуміла, що ви з Шимі маєте робити?

— Еге ж. Я вже давно не почувалася так добре. Неначе мій розум нарешті прояснився, його більше не затьмарює давня тінь.

— Подякуй за це Аланові. Сам би я не впорався.

— Він володіє магією.

— Так. — Вони вже були біля дверей для слуг. Сюзен легко зіскочила з коня. Роланд теж спустився і став коло неї, обійнявши за талію. Дівчина підвела погляд догори, на місяць.

— Дивися, на ньому вже видно лише Демона. Бачиш?

Гострий, мов лезо, ніс, вишкірена в посмішці щелепа. Очей поки що не було, але він бачив і так.

— Змалечку я дуже боялася, — шепотіла Сюзен, щоб її не почули за муром. — Коли Демон був у повні, я затуляла фіранки. Боялася, що він мене помітить, простягне руку вниз, забере до себе і з’їсть, — її губи тремтіли. — Діти такі дурні, правда?

— Буває, — сам він у дитинстві не боявся Місяця-Демона, але тут, у Меджисі, Демон вселяв у нього страх. Майбутнє здавалося таким темним, а шпарина, крізь яку відкривався прохід до світла, — такою вузькою. — Я кохаю тебе, Сюзен. Усім серцем.

— Я знаю. Я теж тебе кохаю, — вона поцілувала його в губи. На мить приклала його руку до своєї груді, потім поцілувала теплу долоню. Він тримав її в обіймах, а вона дивилася повз нього на місяць, що ріс у небі.

— Тиждень до жнив, — сказала вона. — Fin de а о — так його називають пастухи і селяни. А в твоїх краях теж так його називають?

— Десь так, — відповів Роланд. — Його називають завершенням року. Жінки роздають подаруночки й поцілуночки.

Вона тихо розсміялася, притулившись до його плеча.

— Отже, я почуватимусь там не такою вже й чужою.

— Всі свої найміцніші поцілунки ти маєш притримати для мене.

— Обіцяю.

— Хай там що станеться, ми будемо разом, — сказав він. Але Місяць-Демон над їхніми головами глузливо посміхався у зоряній темряві над Чистим морем, наче знаючи, що на них чекає інше майбутнє.

Розділ VI ЗАВЕРШЕННЯ РОКУ

Тож у Меджисі настає fin de а о, що його ближче до центру Серединного світу називають завершенням року. Настає, як і тисячу років тому… або навіть десять чи сто тисяч років тому. Ніхто не може сказати напевне. Світ зрушив з місця, і час став дивним. У Меджисі кажуть: «Час — це обличчя на воді».

На полях докопують останню картоплю чоловіки й жінки в рукавичках і своїх найщільніших плащах (адже вітер змінив напрям, тепер він дме зі сходу на захід, налітає шквалами, а в повітрі завжди стоїть запах солі — так пахнуть сльози). Los саmpesinos радісно докопують останні рядки, теревенячи про те, що робитимуть і як розважатимуться на Ярмарку Жнив, але й вони відчувають старечий смуток осені в повітрі — прощання з роком. Рік тікає від них, біжить, як вода в струмку, і хоча ніхто про це не говорить уголос, всі це відчувають.

Молоді хлопці (цими мало-не-штормовими днями в садах неподільно порядкують лише вони), сміючись, зривають останні яблука в садах. Вони моторно лазять по деревах, наче шукаючи воронячих гнізд, а в небі над ними, яскраво-синьому, безхмарному небі летять у теплі краї ключі гусей, хрипко викрякуючи своє «прощавайте».

З води витягають маленькі рибальські човники. Роздягнені до пояса, попри прохолодну погоду, господарі вишаровують їхні боки й фарбують наново, співаючи старих пісень…

…і передаючи по колу флягу з ґрафом. На воді лишаються тільки великі човни. Вони описують чималі кола, перевіряючи неводи — так вівчарка оббігає стадо овець. Опівдні затока мерехтить рідким осіннім вогнем. Чоловіки на човнах сідають, підібгавши під себе ноги, і обідають, знаючи: все, що вони бачать, — їхнє, і крапка… принаймні до того часу, поки не налетять сірі вітри осені, затираючи небокрай, і не почнуть кашляти на землю мокрим снігом і порошею.

Мчить рік, добігає свого кінця.

Вночі на вулицях Гембрі тепер горять святкові ліхтарі, а руки опудал пофарбовано в червоний. Усюди висять амулети на Жнива. Жінки хоч і цілуються та отримують поцілунки на вулицях і обох базарах (часто — від зовсім незнайомих чоловіків), але майже перестали злягатися. Тимчасово. В Ніч Жнив всі покладуть край цій прикрій затримці. А до свята Повної Землі наступного року вже буде зібрано звичний урожай немовлят.

На Крутоярі несамовито гарцюють коні, наче розуміючи (а швидше за все, так і є), що час їхньої волі майже закінчився. А коли налітає вітер, вони стрімголов збігають униз, стають мордами на захід, демонструючи задницями, звідки йде зима. На ранчо знімають москітні сітки й вішають віконниці. На величезних кухнях ранчо і менших фермерських ніхто не краде поцілунків і навіть не думає про секс. Це час стерилізувати і консервувати. Від світанку аж до ночі на кухнях стоїть пара і пульсує спека. Далеко розносяться пахощі яблук, буряків, квасолі, моркви й солонини. Жінки весь день крутяться, як білки в колесі, а вночі напівмертвими падають на ліжка і сплять, поки темна ранкова година наступного дня не покличе їх назад до кухні.

На подвір’ях палять листя. З кожним наступним днем тижня обличчя Демона на місяці проступає дедалі чіткіше, а червонорукі опудала все частіше летять у полум’я. На полях палає бадилля кукурудзи, і в ці багаття часто вкидають опудал. Їхні червоні руки і гаптовані білі очі безмовно горять під поглядами чоловіків, що стоять довкола вогнища. Всі мовчать і серйозно дивляться у вогонь. Ніхто не сміє вимовити уголос, які жахливі стародавні обряди вони відтворюють та яких грізних богів задобрює спалення опудал, але всім це добре відомо. Зрідка хтось із чоловіків пробурмоче під ніс два слова: гори́, гори́.

Завершують, завершують, завершують рік.

Надворі спалахують феєрверки (раз у раз щось так гахкає, що навіть спокійні тяглові коні задкують від страху) і розлягається луна від дитячого реготу. На ґанку продуктової крамниці, через дорогу від «Раю для подорожніх», обмінюються поцілунками — часом вологими, відкритими, солодкими, з язиком, а от повіям Корал Торін («наложницям за покликом», як люблять себе називати неземні створіння на кшталт Ґерт Моґґінс) нудно. Цього тижня клієнтів у них буде — кіт наплакав.

Це не Кінець Року, коли спалюють зимові колоди, і весь Меджис танцюватиме в коморах… втім, насправді це кінець року. Справжній кінець, коли зібрано врожай, спалено бадилля, і це знають усі — від Стенлі Руїса, що стоїть за шинквасом під Зірвиголовою, до найостаннішого пастуха Френа Ленґіла, котрий випасає худобу на найдальшому краю Поганої Трави. У чистому повітрі розноситься луна, у венах циркулює туга за іншими, далекими краями, а в серці тужливо, мов вітер, співає самотність і розпач.

Але цьогоріч у повітрі витає ще дещо — відчуття зла, яке ніхто не може описати словами. Люди, яким за все життя жодного разу не наснилося страхіття, з криком прокидаються серед ночі впродовж усього тижня fin de a o; люди, що вважають себе миролюбними, не просто встрягають у кулачні бійки, але й підбурюють до них інших; невдоволені хлопчиська, які роками лише мріяли втекти світ за очі, цьогоріч таки втечуть. І більшість не повернеться після першої ж ночі, проведеної на сирій землі.

Люди відчувають (без слів, нутром), що цієї осені все пішло шкереберть. Це завершення року і водночас — кінець миру.

Адже саме тут, у Меджисі, в цій сонній баронії Зовнішньої Дуги, невдовзі розгориться найбільша пожежа в історії Серединного світу; звідси потече кров. Через два роки, не більше, світ у його теперішній подобі перестане існувати. Все починається тут. Серед трояндового поля заходиться звіриним риком Темна Вежа. Час — обличчя на воді.

Повертаючись з готелю «Затока», Корал Торін помітила на Хай-стрит Шимі. Він ішов у протилежний бік і вів з собою Капризного. Високим і приємним голосом хлопець співав «Безжурне кохання». Просувався він повільно: заважали діжечки, знову нав’ючені на спину Капризному, вдвічі більші за ті, що їх він не так давно возив на Коос.

Корал весело погукала свого батрака. Причина радіти в неї була: Елдред Джонас чхати хотів на стримування під час fin de а о. Як для чоловіка з хворою ногою, він був дуже спритний.

— Шимі! — крикнула вона. — Куди це ти? До мера?

— Еге, — відповів Шимі. — Везу ґраф, який вони просили. На Жнива там буде багато народу. Всі будуть пити, танцювати, розжаряться, і їм треба буде пити ґраф, щоб охолонути! Ви така гарна, сей Торін, щічки рожеві!

— Дякую, Шимі, дуже мило з твого боку, — вона сліпуче всміхнулася хлопчикові. — Давай, підлабузнику, рушай, не затримуйся.

— Ні, ні, я вже йду.

Усміхнена, Корал провела його поглядом. Будуть танцювати, розжаряться, сказав Шимі. До танців Корал було байдуже. Але вона знала, що цьогоріч Ярмарок Жнив справді пашітиме жаром. Буде дуже гаряче.

Міґель зустрів Шимі біля арки, скинув на нього презирливим поглядом, який притримував для слуг найнижчого штабу, витяг корок спершу з однієї діжки, потім з другої. Першу діжку він лише понюхав біля отвору, а до другої запустив великого пальця, а потім з задумливим виглядом його посмоктав. Зморшкуваті запалі щоки й старий беззубий рот робили його подібним до престарілого немовляти з бородою.

— Смачно, ге? — спитав Шимі. — Смакотулі. Правда, старий добрий Міґелю?

Не виймаючи з рота пальця, Міґель кисло подивився на Шимі.

— Andale. Andale, simplon.[27]

Шимі повів мула за будинок, до дверей кухні. Вітер тут був холодний і пронизливий. Шимі помахав жінкам на кухні, але вони наче й не помітили його. На кожному пальнику здоровенної плити кипів і булькав казан. Жінки на кухні, вбрані у вільні бавовняні блузи з довгими рукавами, схожі на нічні сорочки, з волоссям, перев’язаним яскравими стрічками, сновигали в тумані, як привиди.

Шимі по черзі зняв діжки зі спини Капика. Крекчучи, переніс їх до величезної дубової діжки, що стояла біля задніх дверей. Підняв кришку, нахилився над отвором, і в ніс йому вдарив такий міцний запах старого ґрафу, що від нього засльозилися очі. Шимі відсахнувся.

— Ого! — сказав він, ставлячи на край першу діжку. — Це ж від самого запаху можна впитися!

Обережно, щоб не розлити, він перелив у діжку свіжий ґраф. Коли він закінчив, велика діжка наповнилася по вінця. І це було добре, бо ж у Ніч Жнив яблучне вино з кранів на кухні тектиме, як вода.

Порожні діжечки він поставив у їхні тримачі, знову зазирнув до кухні, щоби пересвідчитися, чи за ним ніхто не стежить (але на недоумкуватого парубка з шинку Корал ніхто не звертав уваги), а тоді повів Капика назад не тією самою дорогою, якою вони прийшли, а стежкою, що вела до сараїв Будинку-на-набережній.

Сараїв було три, і стояли вони в ряд. Перед кожним було опудало з червоними руками. Опудала наче дивилися на Шимі, і йому стало моторошно. Та потім він згадав хату старої відьми Реї. От хто справді був страшний — відьма Рея. А це просто старі, набиті соломою опудала.

— Сюзен? — тихо покликав він. — Ти там?

Двері сараю, що був посередині, стояли прочинені. Тепер вони трохи гойднулися на петлях.

— Сюди! — теж тихо погукала вона. — Разом із мулом! Швидше!

Він завів Капика в сарай, де пахло соломою, квасолею, смолою… і чимось іще. Чимось гострішим. «Феєрверками, — подумав він. — І порохом для стріляння».

Сюзен, котра весь ранок потерпала від останніх примірок, була вбрана в тонкий шовковий халатик і великі чоботи. Її волосся було накручено на яскраві папільйотки — сині й червоні.

— Ти така смішна, Сюзен, дочко Пата, — захихотів Шимі.

— Так, з мене можна зразу писати картину олією, — погодилася вона з дещо відсутнім виглядом. — Нам треба поквапитися. В мене двадцять хвилин, поки ніхто не спохопився, куди я зникла. А якщо той старий козел мене шукатиме, то й менше, ніж двадцять хвилин… тож хутчіш!

Вони зняли діжки з мула. Сюзен дістала з кишені халатика зламану кінську підкову і скористалася нею, як важелем, щоб зняти з однієї діжки денце. Перекинула шмат підкови Шимі, і той так само відкрив іншу діжку. Сарай наповнився кислими яблучними пахощами ґрафу.

— Тримай! — вона кинула Шимі м’яку ганчірку. — Витри якомога ретельніше. До ідеалу доводити не треба, вони в обгортках, але краще убезпечитися.

Вони витерли діжки всередині (Сюзен щокілька секунд нервово зиркала на двері).

— Добре, — сказала вона. — Вони двох сортів. Ніхто й не помітить їхнього зникнення, я впевнена. Там стільки цього добра, що можна півсвіту підірвати, — вона похапцем пішла в пітьму сараю, притримуючи однією рукою край пеньюара і цокаючи чобітьми. Повернулася вона з оберемком пакунків.

— Ці більші, — сказала вона.

Шимі поклав їх до однієї діжки. Загалом пакунків було дванадцять. Всередині Шимі намацав якісь круглі штуки, кожна завбільшки з дитячий кулак. Великі бахкалки. На той час, коли він закінчив складати пакунки і знову накрив діжку, Сюзен повернулася, несучи в руках менші пакунки. Їх він поклав до другої діжечки. На дотик їхній вміст був незначний. Такі не лише гахкали, а й спалахували кольоровим вогнем.

Безперестану озираючись на двері, Сюзен допомогла Шимі нав’ючити діжки на спину мулові. Коли роботу було завершено, вона полегшено зітхнула і витерла спітніле чоло тильним боком долоні.

— Дякуючи богам, цю частину роботи зроблено, — сказала вона. — Ти не забув, куди маєш їх відвезти?

— Ні, Сюзен, дочко Пата. На Смугу К. Мій друг Артур Гіт надійно їх сховає.

— А якщо хтось спитає тебе, чого ти туди йдеш?

— Везу ґраф хлопцям із Внутрішнього світу, бо вони вирішили, що не підуть на свято… а чому вони не хочуть прийти, Сюзен? Не люблять свят?

— Скоро ти про все дізнаєшся. Поки що не думай про це, Шимі. А тепер іди, тобі вже час.

Але він не зрушив з місця.

— Що? — спитала вона, щосили тамуючи в собі нетерплячість. — Що таке, Шимі?

— Я хотів би поцілунок, бо це ж кінець року, — сказав він і густо зашарівся.

Неспроможна стриматися, Сюзен розсміялася, а тоді стала навшпиньки й поцілувала його в куточок рота. І щасливий Шимі поплив на Смугу К зі своїм легкозаймистим вантажем.

Наступного дня Рейнолдз поїхав на Ситґо. Він пустив коня галопом, і на вітрі його шарф так обкрутився довкола обличчя, що тільки очі видніли. Він мріяв якнайшвидше вибратися з тієї клятої місцини, яка ніяк не могла вирішити, сільська вона чи приморська. Температура повітря низькою не була, проте там, де рельєф місцевості піднімався вище рівня моря, вітер був гострий, мов бритва. Але й це була б не біда, якби не інше. З наближенням до Жнив у Гембрі, та й у всьому Меджисі відчувалася нависла загроза. Ця приреченість була йому не до вподоби. І Роєві теж. Рейнолдз бачив це в його очах.

Але розвіяти попіл цих молокососів, що вдають із себе лицарів, він би не відмовився ні за що.

Він зліз з коня на зруйнованому паркувальному майданчику нафтопереробного заводу, прив’язав його до бампера іржавого каркаса, на борті котрого ледь виднілося загадкове слово «ШЕВРОЛЕ», а потім пішов на нафтове поле. Вітер налітав поривами, пробираючись навіть під пальто з овечої шкіри, які носять власники ранчо. Двічі Рейнолдзові доводилося притримувати капелюха руками, щоб його не зірвало вітром. Узагалі він тихо радів, що зараз себе не бачить. Напевно, вигляд у нього був, як у довбаного фермера.

Але на нафтовому полі все було спокійно… тобто безлюдно. Тільки вітер самотньо зітхав крізь гілля ялин обабіч нафтогону. Ніхто б і не здогадався, що за ним тут пильно стежать з десяток пар очей.

— Агов! — крикнув Рейнолдз. — Напарники, виходьте сюди, побалакаємо.

Якийсь час панувала тиша. А тоді з-під гілок ялин вигулькнули Гірам Квінт з ранчо «Піаніно» і Гавкучий Калаген з «Раю для подорожніх». «Гаплик, — подумав Рейнолдз. — Вояки недороблені».

З-за пояса в Квінта стирчав жалюгідний старий мушкет. Рейнолдз уже таких сто років не бачив. Він подумав, що в найкращому разі, якби Квінт натис на курок, сталася б осічка. А в найгіршому — мушкет вистрелив би у зворотний бік, в обличчя своєму власникові.

— Усе тихо? — спитав він.

Квінт щось пробелькотів по-меджиському. Гавкучий послухав і переклав:

— Усе добре, сей. Він каже, що йому і його людям скоро увірветься терпець, — приязно всміхаючись і жодним чином не виказуючи, що насправді каже, Гавкучий додав: — Якби мізки були чорним порохом, то цей кретин боявся би чхнути.

— Але ж цьому кретинові можна довіряти?

Гавкучий знизав плечима. Можливо, погодився.

Вони зайшли за дерева. Там, де Роланд і Сюзен бачили майже тридцять цистерн, тепер було лише півдюжини, та й з цих шести тільки дві було наповнено нафтою. Охоронці сиділи на землі чи дрімали, накривши обличчя капелюхами. Озброєні вони були здебільшого такими самими мушкетами, як той, що висів на поясі в Квінта. Бідніші пастухи мали при собі бола.[28] Рейнолдз відзначив про себе, що взагалі-то ці штуки ефективніші за мушкети.

— Переклади цьому лорду Пертові, що коли хлопці сюди поткнуться, то мають втрапити у засідку. Тож у ваших вояків лише один шанс зробити все так, як треба, — сказав Рейнолдз, звертаючись до Гавкучого.

Гавкучий переказав усе Квінтові. Квінт вишкірився в посмішці, демонструючи страшнуватий ряд чорних і жовтих зубів. Щось коротко промовив, виставив уперед руки, стиснувши їх у величезні вкриті рубцями кулаки, і покрутив їх один над одним, наче скручуючи карк невидимому ворогові. Коли Гавкучий заходився переказувати, Клай Рейнолдз відмахнувся од нього рукою. Він почув лише одне слово, але цього було досить. Muerto.[29]

Увесь той перед’ярмарковий тиждень Рея просиділа перед кристалом, зазираючи в його надра. Нерівними стібками вона пришила голову Ермота до тулуба чорними нитками. Змія вже почала розкладатися, але Рея повісила її на шию, не помічаючи смороду, що з часом почав ширитися від плазуна. Двічі приходив Чахлик і винявкував собі їжу, і двічі Рея давала йому стусана, щоб не набридав. Сама вона помалу перетворювалася на скелет: її очі в очницях тепер скидалися на очі черепів, які висіли в сітці біля дверей її спальні. Кілька разів вона задрімала, тримаючи кулю на колінах, з прикрасою зі смердючої зміїної шкіри на шиї. Клювала носом, гострим підборіддям торкалася грудей. Зі в’ялого рота стікали цівки слини. Але заснути по-справжньому вона не могла. Надто багато цікавих речей показував кристал, надто багато.

До того ж він весь час був відкритий. Тими днями їй навіть не доводилося проводити над ним руками, щоб рожевий туман розвіявся. Усе зло, дрібні (й не дуже) вияви жорстокості, всі обмани й брехня в баронії розгорталися перед її очима. Здебільшого те, що вона бачила, було незначним і не вартим уваги: хлопці, що мастурбували, підглядаючи в замкову шпарину, як роздягаються їхні сестри, дружини, які копирсалися в кишенях чоловіків, шукаючи грошей чи тютюну, піаніст Шеб, що лизав сидіння стільця, на якому щойно сиділа його найулюбленіша повія, покоївка в Будинку-на-набережній, котра плювала на подушку Кімби Раймера за те, що він копнув її ногою, коли вона плуталася під ногами.

Усі ці речі лише підтверджували її думку про суспільство, яке вона покинула, щоб усамітнитись. Іноді вона дико реготала, часом зверталася до людей, яких бачила в кристалі, так, ніби вони могли її почути. На третій день тижня, що передував Жнивам, Рея перестала ходити до вбиральні, хоч і могла брати кристал із собою. Довкола неї почав ширитися їдкий сморід сечі.

На четвертий день Чахлик перестав наближатися до неї.

Рея замріяно дивилася в кристал і губилася в своїх мріях, як це робили багато її попередників. Глибоко занурюючись у дрібні радощі від того, що далеко бачила, вона навіть не підозрювала, що рожева куля забирає зачерствілі рештки її душі. Проте якби й знала, то все одно вважала б це справедливою платою. Вона бачила все те, що люди роблять потай, і лише це їй було цікаво, тож, поза сумнівом, угода про те, щоби платити життєвою силою за таку можливість, здалася б їй справедливою.

— Ну от, — сказав хлопчисько, — дай я запалю, хай тобі чорт. — Джонас упізнав голос: підліток, що махав до Джонаса відрубаним собачим хвостом і кричав: «Ми Великі мисливці за трунами, такі ж, як ви!»

Хлопець, до якого зверталося це миле дитя, силкувався втримати в руках шмат печінки, який вони поцупили в шкуродера за нижнім базаром. Перший хлопець вхопив його за вухо і боляче крутонув. Другий хлопець заверещав від болю і простягнув йому печінку. Чорна кров заструменіла по його брудних пальцях.

— Дивись мені, — сказав перший хуліган, — щоб знав, хто тут capataz.[30]

Вони були за кондитерським кіоском на нижньому ринку. Неподалік сидів шолудивий бродячий пес, сліпий на одне око. Вочевидь, його привабив запах свіжоспеченого хліба. Він дивився на них голодними очима.

У шматку сирого м’яса був проріз, і звідти стирчав бікфордів шнур феєрверка. Під шнуром печінка випиналася, як черево вагітної. Перший хлопець узяв сірника, чиркнув ним об свої випнуті зуби і запалив.

— Ні в жисть не їстиме! — сказав третій, згоряючи від нетерплячки й надії.

— Такий худий? — сказав перший. — Ще й як зжере. Ставлю свою колоду карт проти твого кінського хвоста.

Третій подумав і похитав головою.

Перший розплився в усмішці.

— Молодець, тямиш, — він підпалив шнур. — Гей, малий! — гукнув він до пса. — Хочеш жерти? На, лови!

Він пожбурив печінку на землю. Підпалений шнур, що гучно сичав, не відлякнув охлялого пса: не зводячи погляду єдиного ока з першої нормальної їжі, яка трапилася йому за багато днів, він рвонув уперед і підхопив шмат на льоту. Тієї ж миті феєрверк випав із печінки, вибухнув і спалахнув, відірвавши псові всю щелепу. Собака ще трохи постояв, стікаючи кров’ю і дивлячись на хлопців єдиним оком, а тоді впав.

— А казав я вам! — глузливо закричав перший. — Казав, що зжере! Зі Жнивами нас, ге?

— Що це ви робите? — строго гукнула до них якась жінка. — Ану геть звідси, стерв’ятники малі!

Підсміюючись, хлопці втекли у яскраве світло дня. Криками вони справді нагадували стерв’ятників.

Катберт і Алан поставили коней біля входу до Каньйону Петлі. Навіть попри те, що вітер відносив звук тонкоходу в інший бік, його дзижчання проникало в голову й примушувало зуби цокотіти.

— Ненавиджу, — пробурмотів Катберт крізь зуби. — Зробімо все швидше, і гайда звідси.

— Еге ж, — погодився Алан. Вони незграбно злізли з коней (заважали важкі фермерські пальта) і прив’язали коней до гілок із купи, наваленої перед каньйоном. Зазвичай прив’язувати їх потреби не було, проте зараз хлопці розуміли, що коням стогін тонкоходу подобається не більше, ніж їм самим. Катбертові здавалося, що голос тонкоходу лунає в його голові, тужливий, страхітливо переконливий, запрошуючи його зайти.

Заходь, Берте. Облиш усі ці дурощі: гордість, страх смерті, самотність, з якої ти насміхаєшся, бо сміятися — це все, що тобі лишається. І дівчину, її теж залиш. Ти кохаєш її, чи не так? Навіть якщо не кохаєш, то жадаєш. Сумно, що вона кохає не тебе, а твого друга. Але якщо ти прийдеш до мене, то дуже швидко все це перестане тебе хвилювати. Вперед. Чого ти чекаєш?

— Чого я чекаю? — пробурмотів він.

— Га?

— Кажу, чого чекаємо? Нумо до справи, а тоді хутенько забираймося звідси.

Кожен дістав із сідельної сумки бавовняний мішечок. У них містився порох, видобутий з менших феєрверків, які два дні тому привіз їм Шимі. Алан опустився на коліна, дістав ножа й поповз спиною вперед, проводячи в землі рівчачок під самим курганом з гілок.

— Глибше веди, — сказав Катберт. — Щоб вітром не розвіяло.

Алан сердито зиркнув на нього.

— Може, сам зробиш? Щоб я раптом не напартачив?

«Це тонкохід, — подумав Катберт. — Він і на нього діє».

— Ні, Алане, — сумирно сказав він. — Ти непогано справляєшся, як для сліпого йолопа. Продовжуй.

Алан ще трохи свердлив його лютим поглядом, а потім криво посміхнувся і продовжив роботу.

— Ти, Берте, до старості не доживеш.

— Еге ж, напевно, — Катберт і сам опустився на коліна й поповз за Аланом, засипаючи в рівчак порох і намагаючись не звертати уваги на вкрадливе дзижчання тонкоходу. Ні, порох не займеться, якщо не буде сильного вітру. А якщо піде дощ, то навіть гілки не допоможуть зберегти його сухим. Якщо задощить…

«Не думай про це, — звелів він собі. — Це ка».

Сипати порох у рівчаки з обох боків гілкового бар’єра вони закінчили за десять хвилин. Але відчуття було таке, що вовтузяться вони дуже довго. Напевно, коням теж так здавалося, бо вони нетерпляче били копитами, прищулювали вуха і поводили очима. Катберт і Алан відв’язали їх і сіли в сідла. Кінь Катберта навіть двічі брикнув… але Катбертові чомусь здалося, що нещасна тварина тремтить.

Удалині на сталевій поверхні сяйнув сонячний промінь. Цистерни біля Скелі Вішальників. Їх підкотили якомога ближче до того місця, де піщаникова порода виступала з землі. Проте, коли сонце стояло високо в небі, тіні зникали, а разом з ними щезало і прикриття.

— І все ж я ніяк не дотумкаю, — сказав Алан, коли вони вирушили назад. Подорож мала бути тривалою, бо треба ж було зробити широкий гак довкола Скелі Вішальників, аби переконатися, що їх не помітили. — Напевно, вони вважають нас сліпими.

— Це тупо з їхнього боку, — відповів Катберт. — Але, схоже, так і є. — Тепер, коли Каньйон Петлі віддалявся, в нього мало не йшла обертом голова від полегшення. Невже через кілька днів вони заїдуть усередину? Насправді заїдуть і проїдуть на конях за кілька кроків від того місця, де починається та бісова калюжа? Він не йняв цьому віри… і змусив себе припинити про це думати, поки не повірив.

— До Скелі Вішальників прямують вершники, — сказав Алан, показуючи в бік лісів позаду каньйону. — Бачиш їх?

З тієї відстані вони були малими, як комахи, але Берт роздивився їх дуже добре.

— Зміна варти. Важливо, щоб вони нас не помітили. Як гадаєш, не помітять?

— Аж тут? Не думаю.

Катберт теж так вважав.

— Вони ж усі там будуть на Жнива? — засумнівався Алан. — Бо який сенс у тому, щоб впіймати лише кількох?

— Так, я впевнений, що будуть усі.

— А Джонас і його посіпаки?

— І вони теж.

Вони наближалися до Поганої Трави. Від сильного вітру сльозилися очі, проте Катберт нічого проти цього не мав. Звук тонкоходу стишився до ледь чутного квиління, а невдовзі стихне зовсім. Тієї миті то було все, що необхідно йому для щастя.

— Думаєш, нам вдасться врятувати свої шкури, Берте?

— Без поняття, — сказав Катберт. А тоді подумав про борозни з порохом під сухими гілками і додав. — Але запевняю тебе, Алане, вони зрозуміють, що ми тут були.

Тиждень перед великим ярмарком у Меджисі, як і в будь-якій іншій баронії Серединного світу, був політичним. З віддалених куточків баронії на Бесіду, що була прелюдією до головної Бесіди на Свято Жнив, з’їхалися важливі люди. Сюзен мала бути присутня на цій Бесіді — здебільшого в ролі речового доказу неослабної влади мера. Олів також була присутня. І, неначе в якійсь жорстоко-кумедній пантомімі, що можуть до кінця оцінити лише жінки, вони сиділи по обидва боки від старіючого какаду, Сюзен наливала каву, Олів передавала тістечка, і обидві вишукано приймали похвали щодо їжі й питва, до приготування яких жодна не мала відношення.

Сюзен було нестерпно важко дивитися на усміхнене і нещасне обличчя Олів Торін. Її чоловік ніколи не матиме в ліжку дочки Пата Дельгадо… але ж сей Торін про це не знає, а сказати їй Сюзен не могла. Одного погляду на неї бічним зором вистачило, щоб Сюзен згадала слова Роланда, які він сказав їй того дня на Крутоярі: «На якусь мить мені здалося, що то моя мати». Але ж саме в цьому й полягала проблема, чи не так? Олів Торін не була нічиєю матір’ю. Власне, це й призвело до тієї жахливої ситуації.

У Сюзен була одна важлива справа, але з усією тією біганиною в будинку мера шанс її залагодити випав лише за три дні до Жнив. Після останньої Бесіди вона дістала змогу скинути з себе Рожеву Сукню 3 Аплікаціями (як же вона її ненавиділа! усі ті сукні ненавиділа!), знову натягнути джинси, просту сорочку для верхової їзди і куртку. Часу заплітати волосся в косу не було, бо їй треба було повертатися до мерового будинку на чаювання, але Марія зібрала їй волосся у хвіст, і Сюзен пішла додому, до будинку, який невдовзі залишить назавжди.

Їй треба було до задньої кімнати за стайнею — кімнати, яка правила батькові за кабінет. Але спершу вона зайшла до будинку, де почула те, що сподівалася почути: витончене тітчине хропіння. З присвистом. Незрівнянно.

Сюзен намастила скибку хліба медом і пішла до стайні-комори, якомога ретельніше оберігаючи ласощі від хмар пороху, які вітер розносив подвір’ям. Тітчине опудало тріскотіло на своїй палі в саду.

Сюзен пірнула в пітьму хлівця, де пахло солодко і приємно. Пілон і Феліція радісно заіржали, і вона розділила між ними рештки хліба з медом, які не доїла сама. Коні дуже зраділи частуванню. Феліції дісталося більше, бо її Сюзен мала невдовзі покинути.

Відколи помер батько, вона майже не заходила до його кабінету, боячись гострого болю, який пронизував її, коли вона піднімала засувку і заходила. Вузькі віконця заросли павутинням, але досі пропускали яскраве осіннє світло, тож вона могла бачити люльку в попільничці — червону, його улюблену, ту, яку він називав «люлькою-думкою». На спинці крісла висів шмат каната. Певно, батько лагодив його при світлі газового ліхтаря і відклав на завтра… але «завтра» так і не настало, бо змія вкусила Океана. Для Пата Дельгадо не настало.

— Ох, тату, — тихо промовила вона. — Як мені тебе бракує.

Вона підійшла до письмового столу і провела пальцями по його запорошеній поверхні. Сіла в його крісло, і воно звично зарипіло під її вагою, як рипіло колись під ним. І це переповнило чашу. Наступні п’ять хвилин вона проплакала, тручи очі кулаками, як маленьке дівча. З тією лише різницею, що тепер Великий Пат не прийде і не втішить. Не посадить її собі на коліна і не цілуватиме її в те особливе місце нижче підборіддя, де так приємно лоскотали його вуса, поки вона не перестане плакати і не почне натомість хихотіти. Час був обличчям на воді, і цього разу його обличчя було лицем її батька.

Врешті-решт сльози вилилися, і Сюзен лише схлипувала. Одну за одною вона відчинила шухляди стола, в яких знайшла інші люльки (він постійно жував коріння, тож люльки стали непотрібні), капелюха, одну зі своїх ляльок (зі зламаною рукою. Мабуть, у Пата так і не дійшли руки її полагодити), ручки-пера, маленьку фляжку — порожню, але довкола шийки досі витав ледь відчутний запах віскі. Єдиний цікавий для неї предмет знайшовся в нижній шухляді. Пара шпор. На одній збереглося коліщатко, друга була без нього. Сюзен не сумнівалася, що саме ці шпори були на ньому в день смерті.

«Якби тато був з нами…» — почала вона того дня на Крутоярі.

«Але він не тут, — сказав Роланд. — Він мертвий».

Пара шпор, відламане коліщатко.

Вона підкинула їх на долоні, подумки уявляючи собі, як Океан стає на диби й скидає з себе її батька (одна шпора застрягає в стремені, коліщатко відламується), а тоді заточується і падає на свого вершника. Усе це вона побачила в своїй уяві дуже чітко, проте змії, про яку казав Френ Ленґіл, не побачила. Взагалі.

Сюзен поклала шпори на місце, підвелася і подивилася на полицю праворуч від письмового столу, розташовану в зручному місці, щоб туди могла дотягтися рука Пата Дельґадо. Там у ряд вишикувалися облікові книги в шкіряних обкладинках, цілий скарб у суспільстві, яке забуло, як виготовляти папір. Упродовж тридцяти років її батько був головним конюхом баронії, і на цій полиці було зібрано всі його журнали обліку коней.

Сюзен узяла останній і погортала сторінки. Цього разу біль, що пронизав її від вигляду батькового знайомого почерку, був майже бажаним. Тоненькі літери, товсті й заразом впевненіші цифри.

Пологи в ГЕНРІЄТТИ, (2) лошата, обоє в порядку

Пологи в ДЕЛІЇ, мертвонароджений, чалий (МУТАНТ) Пологи в ЙОЛАНДИ, ЧИСТОКРОВНИЙ, ЗДОРОВЕ ЛОША-САМЕЦЬ

Біля кожного підпису дата. Він в усьому любив порядок. І ретельність. І…

Вона раптово перестала гортати сторінки, збагнувши, що знайшла те, що шукала, навіть достоту не усвідомлюючи, чому прийшла сюди. Останні сторінки татової останньої облікової книги було вирвано.

Хто це зробив? Тільки не її батько, адже він, вивчившись самотужки, шанував папір так, як деякі люди навіть богів не шанували. Чи золото.

І навіщо це зробили?

Про це вона здогадувалася. Авжеж, через коней. На Крутоярі їх було занадто багато. А господарі ранчо — Ленґіл, Кройдон, Ренфру — брехали про те, що серед коней багато мутантів. І Генрі Вертнер, чоловік, що обійняв посаду головного конюха після смерті її батька, теж брехав.

Якби тато був з нами…

Але він не тут. Він мертвий.

Вона сказала Роландові, що не вірить, буцімто Френ Ленґіл міг збрехати щодо смерті її батька… але тепер вірила.

Боги, згляньтеся над нею, тепер вона в це вірила.

— Що ти тут робиш?

Скрикнувши від несподіванки, вона впустила книгу і рвучко обернулася. На порозі в одній зі своіх линялих чорних суконь стояла Корделія. Верхні три ґудзики були розстебнуті, і над простою білою бавовною її комбінації випиналися ключиці. Сюзен раптом зрозуміла, як схудла тітка Корд за останні три місяці. На лівій тітчиній щоці, наче слід від ляпаса, виднів червоний слід від подушки. Під блискучими очима залягли темні кола, більше подібні до чорних синців.

— Тьотю Корд! Ти налякала мене! Ти…

— Що ти тут робиш? — повторила тітка Корд.

Нахилившись, Сюзен підняла книгу.

— Я прийшла, щоб поринути у спогади про тата, — вона поклала книгу назад на полицю. Хто вирвав ті сторінки? Ленґіл? Раймер? Навряд чи. А от те, що їх могла висмикнути жінка, що стояла зараз перед нею, більше скидалося на правду. Монети з червоного золота для цього було б цілком достатньо. «Нема питань — нема і відповідей, тож усе добре», — либонь, думала вона, опускаючи монету в свою скарбничку, спершу взявши її на зуб, аби пересвідчитися, що вона справжня.

— Спогади про нього? Благати його прощення — от що ти маєш робити. Бо ти забула його обличчя. Великий гріх на тобі, Сью.

Сюзен тільки глянула на неї, та не відповіла.

— Була з ним сьогодні? — зі сміхом у голосі спитала Корделія і заходилася терти рукою червоний слід на щоці. Сюзен збагнула, що її психічний стан помалу погіршується, а надто відтоді, як поповзли чутки про Джонаса і Корал Торін. — Була з сеєм Деаборном? Твоя піхва досі мокра від його сімені? Ану дай я сама подивлюся!

Тітка посунула до неї, схожа на примару в своїй чорній сукні з розстебнутим ліфом, нечутно ступаючи у своїх капцях, і Сюзен відштовхнула її від себе. Від страху й огиди штовхнула що стало сили. Корделія вдарилася спиною об стіну біля вікна, заплетеного павутинням.

— Сама проси пробачення, — відрізала Сюзен. — За те, що так розмовляєш із його дочкою тут, у його кабінеті. — Вона навмисне перевела погляд на полицю з книгами, а потім на тітку. Занепокоєно-стурбований вираз, що з’явився на обличчі Корделії, свідчив про все, що вона хотіла чи мала знати. Сюзен не вірила, що вона була причетна до вбивства брата, але щось вона вочевидь знала. Щось їй було відомо.

— Ти віроломна сучка, — прошепотіла Корделія.

— Ні, я нікого не зраджувала.

І, вимовивши це, відчула, як величезний тягар звалився з її плечей. Так, вона нікого не зраджувала. Біля дверей кабінету Сюзен озирнулася на тітку.

— Останню ніч я спала вдома, — сказала вона. — Навіть чути не хочу твоїх звинувачень. І бачити тебе не хочу таку, якою ти стала. Це крає мені серце і вбиває ту любов, яку я відчувала до тебе змалечку, коли ти намагалася замінити мені маму.

Корделія прикрила обличчя руками, наче їй було боляче дивитися на Сюзен.

— Тоді йди звідси! — заверещала вона. — Забирайся до Будинку-на-набережній чи туди, де ти валяєшся з тим хлопцем! І якщо я більше ніколи в житті не побачу твоєї шльондрячої пики, то вважатиму, що життя вдалося!

Сюзен вивела Пілона зі стайні. Проте на подвір’ї так розридалася, що їй було несила вилізти в сідло. Втім, усвідомлення того, що вона відчуває в душі не лише смуток, але й полегшення, допомогло їй зібратися з силами. Виїхавши наХай-стрит і пустивши Пілона в галоп, вона навіть не озирнулася.

О темній ранковій порі, коли ще навіть не благословлялося на світ, Олів Торін крадькома вийшла з кімнати, де тепер спала сама, і рушила до спальні, яку впродовж сорока років ділила зі своїм чоловіком. Долівка під босими ногами була крижаною. Подолавши весь шлях до ліжка, Олів тремтіла від холоду… але не тільки. У ліжку хропів її худющий чоловік у нічному ковпаку. Коли вона лягла поряд із ним, він перевернувся на другий бік (суглоби в колінах і спині відчутно хруснули), і вона притислася до його спини та міцно обійняла. Не від пристрасті, а від бажання взяти собі часточку його тепла. Його груди (пласкі, але вона знала їх так само добре, як і свої власні) здіймалися й опадали під її руками, і вона почала помалу заспокоюватися. Він поворухнувся, і Олів подумала, що він може зараз прокинутися і побачити її в своєму ліжку — вперше за бозна-скільки часу.

«Так, — подумала вона. — Прокинься». Сама вона не наважувалася його розбудити. Її сміливості вистачило лише на те, аби прийти сюди, прокрастися в темряві, пробудившись від одного з найкошмарніших снів за все її життя. Але якби він прокинувся, вона б сприйняла це як знак і розповіла йому, що бачила уві сні велетенського птаха, жорстокого Руха з золотистими очима, що пролітав над баронією, а з його крил стікала кров.

«Там, куди падала його тінь, була кров, — розповіла б Олів чоловікові, — а тінь його падала скрізь. Баронія потопала в крові, від Гембрі до Петлі. А вітер доніс до моїх ніздрів запах великого багаття. Я побігла до тебе, але ти сидів мертвий у своєму кабінеті біля каміна. Хтось виколов тобі очі і поклав на коліна череп».

Але замість прокинутися він уві сні взяв її за руку, як робив це раніше, до того, як почав задивлятися на молоденьких дівчат — навіть служниць, — і Олів вирішила, що вона просто тихо полежить коло нього, не забираючи руки. Нехай усе бодай на мить стане, як у старі добрі часи, коли між ними двома панували мир і злагода.

Вона задрімала. А коли прокинулася, надворі вже розвиднілося. Він відпустив її руку, взагалі перекотився од неї на інший бік ліжка. Він не надто зрадіє, якщо, прокинувшись, побачить її, вирішила Олів, та й переляк від нічного кошмару вже минувся. Вона відгорнула ковдру, поставила ноги на підлогу, а тоді ще раз озирнулася на нього. Його нічний ковпак перекособочився. Вона поправила його, погладила рукою тканину і кістляве чоло під нею. Він знову поворухнувся. Олів почекала, поки він затихне, а тоді підвелася і непомітно, як привид, повернулася до своєї спальні.

Намети-атракціони в «Зеленому серці» відкрилися за два дні до Ярмарку Жнив, і до них потяглися перші відвідувачі — випробувати своє щастя на колесі, жбурлянні пляшок і кошику з кільцем. Ще там був поїзд, запряжений конячкою-поні, — візок, що возив радісних дітлахів вузькими рейками у вигляді вісімки.

(«Поні звали Чарлі?» — поцікавився у Роланда Едді Дін.

«Навряд, — відповів Роланд. — У Високій Мові є одне неприємне слово, схоже на це ім’я».

«Яке слово?» — спитав Джейк.

«Слово, що означає смерть», — відповів стрілець.)

Якийсь час Рой Діпейп спостерігав, як поні насилу тягне візок, описуючи вісімку, і з ностальгією згадав, як сам у дитинстві катався на такому візку. Звісно, більшу частину дитинства у нього вкрали.

Надивившись донесхочу, Діпейп неквапом рушив до офісу шерифа і зайшов усередину. Герк Ейвері, Дейв і Френк Клайпол займалися чищенням дивного пістрявого арсеналу зброї різних гатунків. Ейвері привітався з Діпейпом кивком і повернувся до свого заняття. Щось у його вигляді здалося Діпейпові дивним, і через декілька секунд він збагнув, що саме. Шериф нічого не їв. Уперше, відколи Діпейп приїхав до Гембрі, шериф не пхав собі до рота їдла, загрібаючи з тарілки, яка завжди була під рукою.

— Всі готові до завтрашнього дня? — спитав Діпейп.

Ейвері зиркнув на нього: напівроздратовано, напівглузливо.

— Що це, в біса, за питання?

— Питання, з яким мене прислав сюди Джонас, — відрубав Діпейп, і шерифова посмішка трохи зблякла.

— Еге ж, ми готові, — Ейвері провів м’ясистою рукою над зброєю. — Що, не бачиш?

Діпейп міг би процитувати стару приказку «не спробуєш — не дізнаєшся», але хіба в цьому був сенс? Діло мало вигоріти, лише якщо хлопці ні про що не здогадуються (як вважав Джонас). Але якщо їх не надурили, то хлопці виріжуть Геркові Ейвері його товстий зад і згодують росомахам. Хоча Роєві Діпейпу було до цього байдуже.

— Ще Джонас звелів нагадати, що бути треба рано.

— Еге-еге, ми будемо там рано, — погодився Ейвері. — Ці двоє і ще шестеро. З нами попросився Френ Ленґіл, а в нього є автомат. — Останнє слово Ейвері вимовив з такою гордістю, неначе зброя була не у Ленґіла, а в нього самого. І хитро зиркнув на Діпейпа: — А ти, трунорукий? Хочеш з нами? Раз — і ти помічник шерифа.

— У мене є інші справи. У Рейнолдза теж, — всміхнувся Діпейп. — У нас у всіх повно роботи, шерифе, адже на носі Жнива.

Того дня Сюзен і Роланд зустрілися в хатині на полі Поганої Трави. Дівчина розповіла йому про книгу з вирваними сторінками, а Роланд показав їй те, що залишив у північному кутку хижі, у схованці під купою напівзогнилих шкур.

Вона зазирнула у сховок, а тоді круглими від подиву і страху очима подивилася на Роланда.

— Що сталося? Що тебе лякає?

Він похитав головою. Нічого поганого не сталося… принаймні, такого, про що він міг би сказати. І все ж він відчував нагальну потребу зробити те, що зробив, залишити те, що залишив. Йому це підказала звичайна інтуїція, бо даром він не володів.

— Думаю, все гаразд… наскільки це взагалі можливо. Сюзен, наш єдиний шанс — захопити їх зненацька. Ти ж не збираєшся його втратити? Не збираєшся піти до Ленґіла і помахати в нього перед носом батьковим обліковим журналом?

Вона похитала головою. Якщо Ленґіл був винен у тому, в чому вона його підозрювала, то через два дні він отримає по заслузі. Жнива будуть чудові. Непоганий урожай. Але це… це лякало її, і вона так і сказала Роландові.

— Послухай, — Роланд узяв її обличчя в долоні й зазирнув у вічі. — Я лише намагаюся бути обережним. Якщо нічого не вийде (а таке може статися), ти єдина, хто зможе поїхати звідси. Ти і Шимі. Якщо це станеться, Сюзен, ти маєш прийти сюди і забрати мої револьвери. Поїхати з ними на захід, до Ґілеаду. Знайти мого батька. Покажеш йому револьвери, і він повірить, що ти та, за кого себе видаєш. Розповіси йому, що тут сталося. Це все.

— Якщо з тобою щось станеться, Роланде, я не переживу. Я помру.

Досі тримаючи її обличчя в долонях, він похитав ним з боку в бік.

— Ти зробиш це. Пообіцяй.

— Я… я обіцяю, Роланде. Обіцяю.

— Скажи вголос, що ти обіцяєш.

— Я прийду сюди. Візьму твої револьвери. Відвезу твоєму татові. Розповім, що сталося.

Він кивнув і відпустив її обличчя. На її щоках залишився ледь помітний слід його долонь.

— Ти налякав мене, — сказала Сюзен і похитала головою. Ні, трохи не так. — Ти мене лякаєш.

— Я такий як є, нічого не можу з цим вдіяти.

— А й не треба, — вона поцілувала його в ліву щоку, в праву, в губи. Запустила руку під сорочку і погладила сосок, відчуваючи, як він бубнявіє під пучкою її пальця. — Ведмедики, пташки, рибки і зайченятка, — сказала вона, вкриваючи його обличчя лагідними поцілунками, — здійснять коханої мрію спочатку.

Після кохання вони лежали під ведмежою шкурою, яку привіз з собою Роланд, і слухали шелест вітру в траві.

— Люблю цей звук, — сказала вона. — Коли чую його, завжди хочеться стати часткою вітру… літати з ним туди, де літає він, бачити те, що він бачить.

— Цього року, якщо на те буде воля ка, побачиш.

— Еге ж. З тобою, — вона звелася на лікоть. Світло проникало крізь діри в стрісі й лягало плямами на її обличчя. — Роланде, я кохаю тебе. — Вона поцілувала його… і розплакалася.

Стривожений, він пригорнув її до себе.

— Що таке? Сью, що тебе бентежить, скажи?

— Не знаю, — відповіла вона і заплакала ще сильніше. — Знаю лишень, що на серці в мене тінь. — Вона подивилася на нього заплаканими очима. — Ти ж не покинеш мене, любий? Не поїдеш без Сью?

— Ні.

— Бо я віддала тобі все, що мала. І моя цнота — лише найменша частка цього, ти знаєш.

— Я ніколи не покину тебе, — але, попри ведмежу шкуру, йому раптом стало холодно, і вітер надворі, що так заспокоював ще кілька хвилин тому, тепер, здавалося, дихав, як звір. — Ніколи, клянуся.

— Мені все одно страшно. Страшно.

— Не треба боятися, — повільно, добираючи слова, сказав він… бо раптово йому забаглося сказати геть неправильні слова. «Ми поїдемо звідси, Сюзен. Не післязавтра, на Жнива, а зараз, негайно, цієї ж миті. Вдягайся, і ми поїдемо всупереч вітру, на південь, не озираючись. Ми будемо…»

— …зрадниками.

От ким вони стали б. І їх би завжди переслідували обличчя Алана і Катберта, обличчя всіх тих людей, що могли загинути в горах Шавед, вбиті зі зброї, яка мала б навіки лишатися у криптах. Решту життя їм не давали б спокою обличчя їхніх батьків. Врятуватися від них вони не змогли б навіть на Південному полюсі.

— Все, що від тебе вимагається післязавтра, — вдати, що ти нездужаєш після обіду, — вони вже проговорювали це раніше, але це єдине, що він міг придумати тієї миті, охоплений раптовим, безглуздим страхом. — Підеш до своєї кімнати, потім виберешся звідти, як тоді, коли ми зустрічалися на цвинтарі. Перебудеш у сховку. А тоді, о третій годині, приїдеш сюди і зазирнеш під шкури в кутку. Якщо моїх револьверів там не буде… а їх не буде, клянуся… тоді все гаразд, їдь зустрічати нас, до тієї місцини над каньйоном, про яку ми тобі казали. Ми…

— Еге ж, усе це я пам’ятаю. Але щось не так, — вона подивилася на нього, торкнулася його щоки. — Я боюся за тебе, Роланде, але не розумію чому.

— Усе буде добре, — сказав він. — Ка…

— Не кажи мені про ка! — закричала вона. — Прошу тебе! Мій батько казав, що ка — як вихор, воно змітає все на своєму шляху і ні на чиї благання не зважає. Скупе старе ка, як я ненавиджу його!

— Сюзен…

— Ні, нічого більше не кажи, — вона лягла на спину і скинула ведмежу шкіру подалі до ніг, розкривши тіло, за яке багато хто з чоловіків, значно могутніших за Гарта Торіна, віддав би півсвіту. На її білій шкірі дощем розсипалися намистини золотавого сонячного світла. Вона простягнула до Роланда руки. Ще ніколи він не бачив її такою вродливою, як тоді, з розпущеним волоссям, налякану. Пізніше він часто думав: «Вона знала. В глибині душі відчувала».

— Годі вже розмов, — сказала вона. — Балачкам край. Якщо ти кохаєш мене, то кохай.

І Роланд кохав її востаннє. Вони зливалися в одне, шкірою і диханням, а вітер надворі, як хвиля прибою, невпинно летів на захід.

Того вечора, коли на небі, глузливо всміхаючись, зійшов Місяць-Демон, Корделія вийшла з будинку і повільно побрела через моріжок на город, обходячи купи листя, яке згрібала вдень. В оберемку вона несла одяг. Кинула його перед стовпчиком, на якому стирчало її опудало, і неуважно зиркнула вгору на місяць: самовпевнене підморгування всевидющого ока, посмішка упира. Блідий, як кістка, Місяць, срібний ґудзик на фіолетовому шовку.

Демон посміхнувся Корделії, Корделія посміхнулася у відповідь. Зрештою, рухаючись, як жінка, що прокидається від трансу, вона ступила вперед і зняла опудало зі стовпчика. Його голова безсило опустилася на її плече, неначе то була голова п’яного, який більше не може танцювати. Червоні руки повисли.

Вона зняла з опудала одяг, під яким виявилася пухирчата фігура в штанях її покійного брата, що чимось нагадувала людську. Потім взяла одну з речей, які принесла з собою, і подивилася на неї в світлі місяця. Червона шовкова блузка. Одна з тих, яку мер Торін підніс у дар міс О-Якій-Кралі. Одна з тих, яку вона не хотіла надягати. Лярвині лахи — так вона їх назвала. А хто тоді була Корделія Дельґадо, яка дбала про неї навіть після того, як ії братик-упертюх вирішив, що може протистояти таким, як Френ Ленґіл і Джон Кройдон? Виходить, вона була бандершею, от ким вона була.

Від цієї думки уява послужливо намалювала їй картинку: Елдред Джонас і Корал Торін голі кохаються в ліжку під звуки дешевого піаніно внизу, що награє «Ред дерт бугі». І Корделія завила, мов собака.

Вона знавісніло кинулася натягати шовкову блузку через голову опудала. Наступними була спідниця Сюзен для верхової їзди. Після спідниці — пара її капців. І нарешті замість сомбреро опудало отримало один з весняних капелюшків Сюзен.

Вуаля! Опудало-хлопчик перетворилося на дівчинку.

— І я тебе впіймала на гарячому, — прошепотіла вона, дивлячись на його червоні руки. — Я знаю. Знаю. Не вчора на світ народилася.

Вона віднесла опудало до кучугури листя на моріжку. Поклала близенько, тоді нагребла листя й запхала під червону сорочку, роблячи імпровізовані груди. По тому дістала з кишені сірника і запалила.

І тут же, наче спільник, налетів вітер. Корделія торкнулася сірником сухого листя, і невдовзі всю кучугуру охопило яскраве полум’я. Вона взяла дівчину-опудало і стала перед багаттям. Не чула ні тріскотняви феєрверків, що долинала з містечка, ні хрипіння парового органа в «Зеленому серці», ні групи вуличних музикантів-мар’ячі, які грали на Нижньому ринку. Коли вгору злетів палаючий листок і закружляв на вітрі небезпечно близько до її волосся, вона ніби й не помітила. В її широко розплющених очах була порожнеча.

Коли багаття сягнуло апогею, Корделія підступила до нього і вкинула опудало у вогонь. Полум’я ухнуло жовтогарячими язиками, в небо шугонув стовп іскор і листя, що палало.

— То нехай буде так! — закричала Корделія. Відсвіти полум’я перетворили сльози на її щоках на кров. — Гори, гори! Згоряй!

Лялька в одязі для верхової їзди зайнялася. Її обличчя обвуглювалося, червоні руки палали, білі очі-хрести стали чорними. Язики полум’я вже лизали капелюшок, загорілося обличчя.

Корделія дивилася, стискаючи і розтискаючи кулаки, не звертаючи уваги на іскри, що обпалювали шкіру, і на охоплене полум’ям листя, яке вітер підхоплював і відносив у бік будинку. Тієї миті вона не звернула б уваги, навіть якби будинок зайнявся.

Вона стояла перед багаттям, поки опудало в одязі її небоги не перетворилося на попіл, що лежав на верхівці купи попелу. А тоді, повільно, наче іржавий робот, побрела до будинку, лягла на диван і заснула мертвим сном.

Було пів на четверту ранку перед Жнивами, коли Стенлі Руїс вирішив, що можна вже припиняти роботу. Остання музика стихла двадцять хвилин тому — Шеб витримав на годину довше, ніж мар’ячі, і тепер лежав, хропучи, обличчям у тирсі. Сей Торін була у себе нагорі. Великих мисливців за трунами не було видно. Стенлі здогадувався, що ту ніч вони провели у Будинку-на-набережній. Також він подумав, що їм запропонували якусь чорну роботу, але впевнений у цьому не був. Він підвів погляд на скляні очі двоголового Зірвиголови.

— Та й знати не хочу, друже, — сказав він. — Все, що я хочу, — поспати годинок із дев’ять. Завтра будуть справжні гульки, вони не розійдуться до світанку. Отож…

Раптом десь поза будівлею пролунав пронизливий вереск. Стенлі смикнувся від несподіванки і вдарився об шинквас. Шеб, що лежав коло піаніно, підвів голову, пробурмотів «Шо таке?» і знову гепнувся головою об долівку.

Стенлі не мав ані найменшого бажання дізнаватися, хто кричав, але зробити це йому все одно довелося б. Голос був як у тієї сумної старої сучки Петті Гулящої.

— Я б із задоволенням викинув твою провислу стару дупу з міста, — пробурмотів він і нахилився під шинквас. Там стояли два ясеневих дрючки — Гамівний і Вбивця. Гамівний був із гладенького дерева і гарантовано вирубував порушника на дві години, якщо знати, в яке місце довбешки гахнути.

Порадившись зі своїми інстинктами, Стенлі взяв другого дрючка, коротшого, ніж Гамівний, розширеного угорі. На робочому кінці Вбивці стирчали гвіздки.

Стенлі проминув шинквас, вийшов у двері й опинився у напівтемній коморі, заставленій діжками. Пахло ґрафом і віскі. У дальній стіні були двері, що виходили на заднє подвір’я. Підійшовши до них, Стенлі зробив глибокий вдих і відімкнув їх.

Він весь час очікував, що Петті знову заверещить, як недорізане порося. Але надворі було тихо. Лише вітер завивав.

«Може, мені пощастило, і її вколошкали», — подумав Стенлі. Прочинив двері, водночас відступаючи назад і тримаючи дрючок із гвіздками напоготові.

Петті ніхто не вколошкав. Одягнена в нижню сорочку, всю в плямах, повія стояла на стежці, що вела до вбиральні на задньому подвір’ї. Вона дивилася на небо, стискаючи руки над грудьми під індичою шиєю.

— Що таке? — спитав Стенлі, швидко підходячи до неї. — Ти своїм криком вкоротила мені віку на десять років.

— Місяць, Стенлі! — прошепотіла вона. — Ти тільки глянь на місяць!

Він підвів погляд. І від побаченого його серце стислося. Але він намагався не показувати цього і розважливим спокійним тоном сказав:

— Та годі тобі, Петті. Це просто курява. Подумай головою. Ти ж не забула, який сильний вітер дмухав упродовж усіх цих днів. І дощу не було, щоб прибити пилюку до землі. То це пилюка, та й по всьому.

Але на куряву то було не схоже.

— Я не сліпа, — прошепотіла Петті.

У небі, за туманом, що скидався на криваву пелену, висів Місяць-Демон. Шкірився до них і підморгував одним оком.

Розділ VII МАГІЧНИЙ КРИСТАЛ

Поки повія і бармен витріщалися на кривавий місяць, Кімба Раймер пчихнув і прокинувся.

«Чорт. Застудився на Жнива, — подумав він. — Зважаючи на те, скільки мені доведеться наступні два дні провести надворі, це може перерости в…»

Щось залоскотало йому кінчик носа, і він знову пчихнув. Звук, що вирвався з його вузьких грудей і пересушеного горла, прорізав темряву кімнати як постріл із малокаліберного револьвера.

— Хто тут? — вигукнув Раймер.

Відповіді не було. Раймер уявив пташку, малу, гидку і вреднющу, що залетіла до його покоїв удень, а тепер пурхала в темряві, торкаючись крилами його обличчя. Його аж мороз пробрав по шкірі, так він ненавидів їх усіх: пташок, жуків, кажанів, — і він так рвучко простягнув руку до газової лампи, що стояла на нічному столику, що мало не скинув її на підлогу.

Коли він присував лампу ближче, лоскіт повторився. Тільки тепер щось лоскотало йому щоку. Скрикнувши, Раймер відсахнувся на подушки, притискаючи лампу до грудей. Повернув вимикач, розташований збоку, почув сичання газу і натиснув кнопку іскри. Лампа загорілася, й у вузькому колі її світла канцлер побачив не пташку, а Клая Рейнолдза, що сидів на краю його ліжка. В одній руці Рейнолдз тримав пір’їну, якою лоскотав канцлера Меджису. Друга рука ховалася у плащі, що лежав у нього на колінах.

Рейнолдз незлюбив Раймера з першої їхньої зустрічі, що відбулася в лісі далеко на захід від міста — у тому самому лісі за Каньйоном Петлі, де зараз було розквартировано основний контингент війська Латіґо. Ніч була вітряна, і коли вони з мисливцями за трунами вийшли на маленьку галявину, де Раймер у компанії Ленґіла та Кройдона грівся біля багаття, поли Рейнолдзового плаща замайоріли довкола нього.

— О, сей Манто, — сказав Раймер, і двоє його супутників розсміялися. Жарт був невинний, Раймер не хотів його образити, проте Рейнолдз так не вважав. У багатьох краях, де йому довелося побувати, слово «манто» означало не плащ, а «той, що стає раком». Насправді цим жаргонним слівцем називали гомосексуалістів. Те, що Раймер (звичайний селюк під пихатою маскою цинічного мудреця) просто цього не знав, ніколи не спадало Рейнолдзові на думку. Він знав, коли люди його принижували. І якщо міг помститися, завжди так і чинив.

Для Кімби Раймера настав час розплати.

— Рейнолдз? Що ти тут робиш? Як ти сюди по…

— Ти, мабуть, прийняв мене за іншого ковбоя, — сказав чоловік, що сидів на ліжку. — Рейнолдза тут нема. Тут лише сеньйор Манто. — Він вийняв руку з-під плаща, і в ній виявився величезний гострий ніж. (Рейнолдз купив його на Нижньому ринку спеціально для такої оказії.) Він заніс його над канцлером і по саме руків’я встромив довжелезне лезо в груди Раймера, наштрикнувши його на ніж, як комаху. «Як клопа», — подумав Рейнолдз.

Лампа випала з Раймерових рук і скотилася з ліжка. Впала на підставку, але не розбилася. На дальній стіні борюкалася спотворена тінь Кімби Раймера. Над нею голодним стерв’ятником нависала тінь убивці.

Рейнолдз підніс угору руку, якою тримав ножа. Повернув її так, щоб було видно маленьке синє татуювання у формі труни між великим і вказівним пальцями, і підніс до очей Раймера. Він хотів, аби це було останнім, що Раймер побачить у своєму житті, перш ніж вирушити на галявину, де кінчається земний шлях.

— Ну ж бо, побачимо, як ти тепер з мене насміхатимешся, — сказав Рейнолдз, погрозливо посміхаючись. — Ну ж бо.

Коли до п’ятої години лишалися лічені хвилини, мер Торін пробудився від кошмару. Йому наснилося, що над баронією кружляє птах з рожевими очима. Там, куди падала його тінь, трава жухла, листя осипалося з дерев, гинув урожай. Тінь перетворювала його зелену й любу серцю баронію на спустошену землю. «Це моя баронія, але і птах теж мій, — подумав він перед тим, як прокинутись, скрутившись у дрижачий клубок на краю ліжка. — Мій птах, це я його сюди пустив, це я випустив його з клітки».

Торін знав, що тієї ночі йому більше не заснути. Налив собі склянку води, осушив її, а тоді пішов до свого кабінету, неуважно витягаючи нічну сорочку, що застрягла між половинками його кістлявої задниці. Помпон на кінчику його нічного ковпака теліпався між лопатками, на кожному кроці похрустували коліна.

А щодо почуття вини, яке його навідало уві сні… ну, з цим було покінчено. Джонас і його друзі отримають те, заради чого сюди приїхали (і непоганий куш), наступного дня. А ще через день їх тут уже не буде. Лети геть, пташко з рожевими очима і отруйною тінню, лети туди, звідки прилетіла, і забирай з собою Великих мисливців за трунами. Торін подумав, що до Кінця Року вже буде надто заклопотаний, стромляючи свій кінець у щілину, тож усі ці речі вивітряться у нього з голови. І сни також.

Крім того, сни, в яких не було видимих пересторог, були лише снами, а не поганими знаками.

Видимим передвістям можна було би вважати чоботи, що виднілися з-під портьєр у кабінеті (чи то пак носки чобіт), але Торін не глянув у той бік. Його погляд прикипів до пляшки біля його улюбленого крісла. Пити кларет о п’ятій ранку — не та звичка, якої варто було набувати, але один раз не зашкодить. Йому наснилося страхіття, і врешті-решт…

— Завтра Жнива, — сказав він уголос, опускаючись у крісло з підголів’ям біля каміна. — На честь свята не гріх і склянку перехилити.

Він налив собі келих вина, останній у своєму житті, і випив, відчуваючи, як у животі зароджується тепло і поволі підіймається до горла. Так набагато краще. Жодних тобі велетенських птахів, жодних нищівних тіней. Він потягнувся, сплів свої довгі кістляві пальці й несамовито ними захрустів.

— Ненавиджу, коли ти так робиш, кістлявий вилупку, — проговорив голос просто над лівим вухом у Торіна.

Торін підскочив. Серце у грудях зробило шалений стрибок. Порожній келих вилетів з рук, але в нього не було підставки, яка б пом’якшила падіння, тож він розбився на друзки об камін.

Не встиг Торін закричати, як Рой Діпейп зірвав з нього нічний ковпак, вхопив за жалюгідні рештки шевелюри і смикнув за волосся на себе. Ніж, що його Діпейп тримав у руці, мав значно скромніші розміри, ніж той, яким скористався Рейнолдз, проте з завданням перерізати мерові горло він упорався успішно. Кров забила червоним фонтаном у пітьму кімнати. Діпейп відпустив волосся Торіна, відступив назад до укриття портьєр, за якими ховався, і підняв щось із підлоги. То був Катбертів вартовий. Діпейп відніс і кинув його на коліна мерові, який конав у кріслі.

— Птах… — пробелькотів Торін із повним крові горлом. — Птах!

— Атож, старий. А ти молоток, що помітив у таку хвилину, — Діпейп знову відтягнув Торінову голову назад і двома спритними рухами ножа виколов йому очі. Одне око полетіло в згаслий камін, друге вдарилося об стіну і сповзло на долівку біля інструментів для розпалювання вогнища. Права нога Торіна смикнулася і завмерла.

Лишалося зробити ще одну справу.

Діпейп роззирнувся, побачив Торінів нічний ковпак і вирішив, що помпона на його кінчику цілком достатньо. Піднявши ковпак з долівки, він занурив його в калюжу крові і намалював сігул Доброго Чоловіка…

на стіні.

— Так, — пробурмотів він, відступаючи на крок назад і дивлячись на своє творіння. — Якщо це їх не прикінчить, тоді їх не прикінчить ніщо.

Цілковита правда. Лишалося тільки одне питання: чи візьмуть Роландів ка-тет живим.

Джонас проінструктував Френа Ленґіла, як саме він має розташувати своїх людей. Двоє повинні були засісти в стайні, ще шестеро — надворі, з яких троє мали сховатися за іржавими рештками старих інструментів, двоє — причаїтися за вигорілим каркасом колишнього будинку, один (Дейв Голліс) мусив сидіти на даху стайні й підглядати з-за гребеня даху. Ленґіл був радий бачити, що люди з його загону всерйоз поставилися до завдання. Так, справді, їхніми ворогами були хлопчаки. Але не слід було забувати, що одного разу ці хлопчаки вже обставили самих Великих мисливців за трунами.

Поки вони не наблизилися до Смуги К, шериф Ейвері справляв враження командира їхнього загону. Але недовго. Неподалік бараків командування взяв на себе Френ Ленґіл. Через плече в нього був перекинутий автомат, а постава, коли він сидів у сідлі, була прямою, як колись у двадцять років. Ейвері, вочевидь знервований і задиханий, сприйняв це радше з полегшенням, ніж з образою.

— Ви розташуєтеся так, як мені сказали, бо це гарний план, і я проти нього нічого не маю, — сказав Ленґіл, звертаючись до свого загону. У пітьмі їхні обличчя здавалися розмитими білими плямами. — Від себе додам лише одне. Хоч нам це й не потрібно, але краще взяти їх живими. Треба віддати їх на суд баронії, посполитих, нехай вони їх розтерзають. Тож скажу так: якщо буде вагома причина стріляти — стріляйте. Але тому, хто стрілятиме без причини, я відірву голову. Затямили?

Відповіді не було. Схоже, всі зрозуміли.

— Гаразд, — сказав Ленґіл із кам’яним обличчям. — Даю вам хвилину перевірити, чи ваша збруя не бряжчатиме, а тоді виступаємо. І з цієї хвилини щоб анічичирк.

Того ранку Роланд, Катберт і Алан вийшли з барака о чверть на шосту і стали поряд на ґанку. Алан допивав каву, Катберт позіхав і потягувався, Роланд застібав сорочку, дивлячись на південний схід, у бік Поганої Трави. Але думав він не про засідки, а про Сюзен. Про її сльози. «Скупе старе ка, як я його ненавиджу», — сказала вона.

Його інстинкт мовчав. Аланів хист, завдяки якому він відчув Джонаса того дня, коли той убив голубів, теж ні пари з вуст. Що ж до Катберта…

— Ще один день тиші! — вигукнув цей достойний молодий чоловік у світанкове небо. — Ще один день краси! День мовчанки, порушуваної хіба що зітханням закоханого і цокотом кінських копит!

— Ще один день твою маячню слухати, — сказав Алан. — Ходімо.

Вони пішли через подвір’я, не відчуваючи, що за ними стежать вісім пар очей. Зайшли до стайні повз двох чоловіків, що причаїлися там — один за старезним плугом, другий за недолугою копицею сіна. Обидва тримали напоготові зброю.

Лише Вітер відчув щось недобре. Вдарив копитом, закотив очі, і коли Роланд виводив його зі стійла, спробував опиратися.

— Що таке, хлопчику? — він роззирнувся. — Мабуть, павуки. Він їх ненавидить.

Надворі Ленґіл підвівся і махнув обома руками вперед. Чоловіки нечутно підійшли до входу в стайню. Дейв Голліс на даху стояв зі зброєю в руці. Монокль він сховав до нагрудної кишені, щоб він не видав господаря небажаним блиском скла.

Катберт вивів свого коня зі стайні. За ним рушив Алан. Останнім був Роланд — він змагався зі своїм норовистим жеребцем, що ніяк не хотів виходити і ставав на диби.

— Дивіться, — весело сказав Катберт, досі не усвідомлюючи, що за спинами в нього та його друзів стоять озброєні чоловіки. Він показував на північ. — Хмара, схожа на ведмедя! Це добра прикмета…

— Ані руш, шмаркачі, — сказав Френ Ленґіл. — Навіть ногою не ворушіть.

Проте Алан таки почав розвертатися — радше від збентеження, ніж умисне, — і одразу ж пролунало багатоголосе клацання, неначе безліч сухих галузок тріснуло в одну мить. Звук зведених курків пістолів і мушкетів.

— Ні, Алане! — сказав Роланд. — Не ворушися! Ні! — Відчай підступав до горла, мов отрута, сльози люті щипали очі… але він стояв нерухомо. Катберт і Алан теж мали так стояти. Інакше їх уб’ють. — Не ворушіться! — гукнув він знову. — Стійте на місцях!

— Мудрий хлопець, — голос Ленґіла тепер лунав ближче і супроводжувався звуком кроків. — Руки за спину.

Роланда обступили дві тіні, видовжені першим світлом світанку. Судячи з того, що тінь ліворуч мала суттєве заокруглення, що виступало вперед, він здогадався, що вона належить шерифові Ейвері. І навряд чи шериф хотів запропонувати їм білого чаю. Друга тінь, швидше за все, була Ленґілова.

— Швидше, Деаборне, чи як тебе там. Руки за спину. Твої друзі під прицілом, і якщо ми візьмемо живими не трьох, а лише двох, то життя все одно триватиме.

«Не хочуть ризикувати», — подумав Роланд і одразу ж відчув приплив не зрозумілої за тих обставин гордості. Проте разом з нею прийшла якась ненормальна цікавість. Хоч і гірка, дуже гірка.

— Роланде! — в голосі Катберта звучала невимовна мука. — Роланде, не треба!

Але вибору не було. Роланд заклав руки за спину. Вітер з докором заіржав, наче повідомляючи, що не чекав від господаря такого непристойного вчинку, і відійшов убік, до ганку.

— Зараз ти відчуєш прохолоду металу, — сказав Ленґіл. — Esposas.[31]

Два холодні круги оповили Роландові зап’ястки. Клацнувши, наручники міцно зімкнулися.

— Гаразд, — сказав інший голос. — Тепер ти, синку.

— Не дочекаєтеся! — голос Катберта тремтів на межі істерики.

Пролунав звук удару і притлумлений крик болю. Озирнувшись, Роланд побачив, що Алан опустився на одне коліно, притискаючи долоню до чола. З рани на голові цебеніла кров.

— Хочеш, щоб я йому ще раз врізав? — спитав Джейк Байт. Він тримав у руці старий пістоль руків’ям уперед. — Я можу. О такій ранній порі моя рука ще дуже слухняна.

— Ні! — смикнувся Катберт. За його спиною вишикувалися троє чоловіків, нетерпляче й жадібно чекаючи продовження.

— Тоді будь хорошим хлопчиком і заведи руки за спину.

Ледве стримуючи сльози, Катберт підкорився. Помічник Бріджер надів на нього esposas. Двоє інших рвучко поставили Алана на ноги. Він похитнувся, а тоді, коли на нього надягали наручники, випростався. Зустрівшись із Роландом поглядом, Алан навіть спробував усміхнутися. В певному сенсі то була найгірша мить того жахливого ранку засідки. Роланд кивнув у відповідь, а подумки заприсягнувся: більше ніколи в житті він не дозволить заскочити себе зненацька.

Замість краватки на шиї в Ленґіла того ранку була хустка, проте Роланд здогадувався, що на ньому досі той самий піджак, що й був на учті в мера багато тижнів тому. Поряд із Ленґілом сопів від збудження, тривоги і пихи шериф Ейвері.

— Хлопці, — сказав шериф. — Вас заарештовано за порушення законів баронії, зраду і вбивство.

— А кого ми вбили? — спокійно поцікавився Алан, і хтось із загону озброєних чоловіків реготнув: шоковано чи цинічно, Роланд не зміг розібрати.

— Мера та його канцлера, і вам це добре відомо, — відповів Ейвері. — А тепер…

— Як ви можете? — спитав Роланд, звертаючись до Ленґіла. — Меджис — ваша батьківщина. Я бачив могили ваших предків на міському цвинтарі. Як ви можете так чинити з батьківщиною, сей Ленґіл?

— Не маю жодного наміру правити тут з тобою теревені, — відрубав Ленґіл і кинув погляд через Роландове плече. — Альварезе! Приведи його коня! Такі треновані хлопці не випадуть із сідел навіть у наручниках…

— Ні, скажіть мені, — втрутився Роланд. — Не крийтеся, сей Ленґіл, люди, з якими ви приїхали, — ваші друзі, тут нема жодного чужака. Як ви мажете так чинити? Ви б і матір свою згвалтували, якби побачили, що вона спить, задерши спідницю догори?

У Ленґіла засмикався рот — не від сорому чи збентеження, а від святенницької огиди. Старий господар ранчо зиркнув на Ейвері.

— То он як їх учать балакати в Ґілеаді, га?

Тримаючи в руках рушницю прикладом догори, Ейвері виступив уперед, до закутого в наручники стрільця. — Я навчу його, як треба розмовляти з паном! Всі зуби повибиваю, якщо накажеш, Френе!

Ленґіл роздратовано його стримав.

— Не клей дурня. Я хочу везти його перекинутим через сідло лише в тому разі, якщо він буде мертвий, і ніяк інакше.

Ейвері опустив зброю. Ленґіл повернувся до Роланда.

— Звісно, житимеш ти недовго, тож користі від поради тобі не буде ніякої, Деаборне. Але я все одно її тобі дам. У цьому світі треба завжди бути на боці переможця. І знати, куди віє вітер і коли він змінює напрям.

— Ти забув лице свого батька, жалюгідний хробаче, — чітко вимовив Катберт.

Ці слова вразили Ленґіла так само, як і Роландова шпилька щодо його матері. На його обвітрених щоках зненацька з’явився рум’янець гніву.

— На коней їх! — наказав він. — Щоб за годину вже сиділи в камері!

Роланда так рвучко закинули в сідло, що він мало не впав з другого боку. І впав би, якби Дейв Голліс не притримав його і не запхав його ногу в стремено. Дейв нервово й спантеличено посміхнувся стрільцеві.

— Мені шкода бачити тебе тут, — серйозно сказав Роланд.

— А мені шкода тут бути, — відповів помічник шерифа. — Якщо ви приїхали, щоб убити, шкода, що ви так зволікали. І твій друг не повинен був так нахабно лишати свою візитну картку. — Він кивнув у бік Катберта.

Роланд гадки не мав, що має на увазі помічник Дейв, але це й не мало значення. То була лише частина плану, і ніхто з озброєних чоловіків у це не вірив. Включаючи помічника Дейва. Хоча, подумав Роланд, з роками вони й самі в це повірять і переказуватимуть цю історію онукам і правнукам, видаючи її за правду. Історію про той славетний день, коли вони впіймали зрадників.

Стрілець коліньми повернув Вітра… і біля хвіртки, яка відділяла подвір’я Смуги К од доріжки, що вливалася у Великий Шлях, побачив Джонаса власною персоною. Вбраний у зелений фетровий капелюх загонича і старий сірий пильник, той сидів на широкогрудому коні. Біля правого коліна в нього погойдувалася рушниця в чохлі. Ліва пола плаща була трохи відгорнута вбік і відкривала руків’я його револьвера. Розпущене біле волосся лежало на плечах.

Він зняв капелюха і ввічливо привітався з Роландом.

— Гарна гра. Ти непогано зіграв як для малого, на чиїх губах ще не обсохло молоко.

— Старий, — сказав Роланд, — ти надто затримався на цьому світі.

Джонас посміхнувся.

— Ти б виправив цю прикру помилку, якби зміг, ге? — він зиркнув на Ленґіла. — Забери в них іграшки, Френе. Особливо ретельно шукай ножі. Зброя в них є, але не з собою. Я знаю трохи більше про їхні пукалки, ніж вони здогадуються. А в сміхотуна заберіть рогатку. Не забудьте. Не так давно він хотів відстрелити нею голову Рою.

— Ти про ту ходячу моркву? — спитав Катберт. Кінь під ним танцював, і Берт щосили намагався втриматися на ньому, як цирковий вершник. — Голови він би не втратив, бо як можна втратити те, чого в тебе нема? За яйцями він би сумував, а от за головою ні.

— Мабуть, так, — погодився Джонас, спостерігаючи, яку них забирають списи, а в Роланда — лук. Рогатка кріпилася в Катберта на поясі ззаду, в чохлі, який він зробив власноруч. Роєві Діпейпу просто пощастило, що Берт у нього не вистрелив — Роланд знав, що Берт міг збити птаха в польоті на висоті шістдесяти ярдів. Сумочка зі сталевим шротом висіла біля лівого боку хлопця. Бріджер забрав і її.

Поки все це відбувалося, Джонас не зводив з Роланда очей, приязно всміхаючись.

— Як тебе звати насправді, хлопче? Зізнавайся, тепер тобі вже все одно. Ти ж знаєш, що довго тобі не жити.

Роланд не відповів. Ленґіл, звівши брови, глянув на Джонаса. Джонас знизав плечима і смикнув головою в бік містечка. Ленґіл кивнув і боляче тицьнув Роланда в бік потрісканим пальцем.

— Вперед, хлопче. Поїхали.

Роланд стис ногами Вітрові боки, і кінь рушив у бік Джонаса. І раптом Роланда наче осяяло. Інтуїція завжди захоплювала його зненацька — всі найкращі істинні здогади вигулькували нізвідки.

— Хто відправив тебе на захід, хробаче? — спитав він, проминаючи Джонаса. — Навряд чи Корт, бо ти застарий. То був його батько?

Вираз знудженої цікавості зник — злетів — з обличчя Джонаса, наче йому дали ляпаса. На якусь дивовижну мить сивий чоловік перетворився на маленького хлопчика: шокованого, присоромленого, ображеного.

— Так, Кортів батько, я прочитав це по твоїх очах. А тепер ти тут, на Чистому морі… ти й справді на заході. Душа такого, як ти, ніколи не зможе залишити захід.

Джонас так блискавично витяг револьвер, що лише гострий зір Роланда спромігся розгледіти рух. За їхніми спинами загомоніли чоловіки, від шоку і благоговіння.

— Джонасе, не дурій! — прогарчав Ленґіл. — Ти ж не прикінчиш їх після того, як ми стільки промучилися, щоб їх пов’язати?

Але Джонас не звернув на ці слова жодної уваги. Його очі були широко розплющені, кутики вуст тремтіли.

— Тримай язика на припоні, Вілле Деаборне, — низьким хрипким голосом промовив він. — Стеж за тим, що кажеш. Мій палець на гачку, і йому кортить натиснути сильніше.

— Гаразд, то стріляй у мене, — сказав Роланд, гордовито підвівши голову і дивлячись на Джонаса згори вниз. — Стріляй, вигнанцю. Стріляй, хробаче. Стріляй, невдахо. Все одно ти вигнанець, у вигнанні й сконаєш.

Спершу йому здалося, що Джонас справді вистрелить. І Роланд відчув, що смерть буде прийнятним кінцем, розплатою за те, що дозволили так ганебно себе захопити. Тієї миті він не думав про Сюзен. У його душі ніщо не ворухнулося, не було жодного поштовху. Тіні чоловіків, що спостерігали за їхньою кінно-пішою сутичкою, пласкими відбитками лежали на землі.

А тоді Джонас відпустив гашетку і сховав револьвер у кобуру.

— Заберіть їх до міста і посадіть за грати, — розпорядився він, звертаючись до Ленґіла. — І щоб жодна волосина не впала з їхніх голів. Якщо вже я зміг втриматися і не вбити цього, то ви й поготів можете не чіпати інших. Їдьте.

— Вперед, — наказав Ленґіл. У його голосі більше не вчувалося авторитарних ноток пихи. То був голос людини, яка запізно зрозуміла, що ставки у грі занадто високі.

Вони рушили. Трохи від’їхавши, Роланд востаннє озирнувся. Презирство, яке побачив Джонас у цих холодних молодих очах, вжалило його сильніше, ніж батоги, якими багато років тому в Ґарлені пошматували йому спину.

Коли вони зникли з поля зору, Джонас зайшов до барака, підняв дошку підлоги, під якою хлопці ховали свою зброю, і знайшов лише два револьвери. Шестизарядних — поза сумнівом, вони належали Деаборнові — не було.

Ти й справді на заході. Душа такого, як ти, ніколи не зможе залишити захід. Ти вигнанець, у вигнанні й сконаєш.

Джонас заходився розбирати револьвери, які Катберт і Алан привезли на захід. Алан ніколи так і не носив своїх, крім як на пробні стрільби. Вийшовши надвір, Джонас розкидав деталі револьверів. Він жбурляв їх подалі, прагнучи позбутися того холодного погляду синіх очей і шоку від того, що розгадано його найзаповітнішу таємницю. Рой і Клай підозрювали, проте жоден із них нічого не знав напевне.

До заходу сонця кожен собака в Меджисі знатиме, що Елдред Джонас, сивочолий охоронець мера з татуюванням у вигляді труни на руці, колись не зумів стати стрільцем.

Ти вигнанець, у вигнанні й сконаєш.

— Можливо, — сказав він, втупившись невидющим поглядом у згорілі рештки ранчо. — Але проживу я довше, ніж ти, юний Деаборне, і помру, коли твої кістки вже давно гнитимуть у землі.

Він злетів у сідло і розвернув коня, щосили рвонувши поводи. Він наввипередки з вітром мчав на Ситґо, де на нього мали чекати Рой із Клаєм, але позбутися погляду тих блакитних очей так і не зміг.

— Прокидайтеся! Прокидайтеся, сей! Прокиньтеся!

Слова долинали десь здалеку, якимось дивом просочувалися в ту темну місцину, де вона лежала. Навіть коли до голосу приєдналася рука, що рвучко торсала її за плече, і Сюзен збагнула, що вона мусить прокинутися, боротися зі сном було неймовірно важко.

Ось уже кілька тижнів їй не вдавалося нормально поспати вночі. Минулої ночі теж не спалося… особливо минулої ночі. Вона лежала без сну в своїй розкішній спальні в Будинку-на-набережній, крутилася з боку на бік, знемагаючи від думок, що, одна одної гірша, нагромаджувалися в її голові. Нічна сорочка збилася на стегнах. Вставши, щоб скористатися нічним горщиком, вона скинула ненависну річ, пожбурила її в куток і гола повернулася в ліжко.

Щойно важкий шовк сорочки перестав їй надокучати, як її зморив сон. Вона наче провалилася… саме так, провалилася: це було більше схоже на падіння в якесь забуття, бездонне провалля в землі.

А тепер цей голос. Ця рука, що торсала її так сильно, що голова перекочувалася на подушці з боку на бік. Сюзен спробувала вивернутися від неї, підтягла коліна ближче до грудей і безгучно забурмотіла щось на знак протесту. Проте рука не вгавала, торсала й торсала, голос не змовкав.

— Прокидайтеся, сей! Прокиньтеся, в ім’я Черепахи й Ведмедя!

Маріїн голос. Спершу Сюзен навіть не впізнала його, таким він був засмученим. Сюзен ніколи її такою не чула і не сподівалася почути. Проте так і було: у покоївчиному голосі звучали істеричні нотки.

Сюзен сіла в ліжку. Раптове пробудження і потік незрозумілостей справили на неї такий приголомшливий вплив, що вона навіть ворушитися не могла. Пухова ковдра, під якою вона спала, сповзла на коліна, відкривши голі груди, але Сюзен лише кволо взялася за неї кінчиками пальців.

Першою незрозумілістю було світло. Воно лилося у вікна сильніше, ніж будь-коли… тому що, зрозуміла вона, ще ніколи раніше їй не доводилося бути в цій кімнаті о такій пізній порі. О боги, напевно, вже була десята година, а може, навіть пізніше.

Другою незрозумілістю були звуки, що долинали знизу. Зазвичай будинок мера вранці стояв оповитий тишею. До полудня не було чути жодних звуків, крім криків casa vaqueros,[32] що виводили коней на ранкову прогулянку, шурхоту Міґелевої мітли, якою той замітав подвір’я, і постійного рокоту прибою. Цього ранку внизу кричали, сипали прокльонами, пускали коней у галоп, і зрідка лунав дивний уривчастий сміх. Десь за дверима її кімнати — можливо, не в цьому крилі, але близько — Сюзен чула тупіт чобіт: хтось стрімголов мчав коридором.

Але найнезрозумілішою була сама Марія — її зазвичай оливкова шкіра набула мертвотно-блідого відтінку, охайна зачіска була розкуйовджена. Сюзен вважала, що лише землетрус міг стати причиною такого зовнішнього вигляду Марії.

— Маріє, що трапилося?

— Вам треба тікати, сей. Тут вам залишатися небезпечно. Краще йдіть додому. Я думала, ви вже пішли, бо не бачила вас раніше. Сьогодні поганий день для того, щоб спати допізна.

— Тікати? — спитала Сюзен. Вона повільно натягла ковдру вище носа і дивилася на Марію широко розплющеними припухлими від сну очима. — Тобто?

— Через чорний хід, — Марія висмикнула ковдру з онімілих від сну рук Сюзен і стягла з неї. — Як ви це робили раніше. Хутчіш, панно, хутчіш! Одягайтеся і тікайте! Тих хлопців схопили, але що як у них є спільники? Що, як вони повернуться і уб’ють вас?

Сюзен уже підводилася. Раптово її ноги підкосилися, і вона знову сіла на ліжко.

— Хлопці? — прошепотіла вона. — Хлопці кого вбили? Хлопці кого?

З огляду на граматику це питання було некоректним, проте Марія її зрозуміла.

— Деаборн і його друзі.

— Про яке вбивство ти торочиш?

— Мера і канцлера, — вона подивилася на Сюзен із якимось відстороненим співчуттям. — А тепер підводьтеся. І йдіть. Цей будинок loco.[33]

— Вони цього не робили, — сказала Сюзен і ледве втрималася, щоб не додати: «Цього не було в плані».

— Сей Торін і сей Раймер мертві, хто б це не зробив. — Знизу долинули крики і негучний вибух, не схожий на феєрверк.

Озирнувшись, Марія рвучко заходилася кидати Сюзен її одяг. — Вони викололи меру очі.

— Вони не могли цього зробити, Маріє! Я їх знаю…

— Я з ними не знайома, і мені до них байдуже… а до вас ні. Кажу вам, одягайтеся і тікайте. Якнайшвидше.

— А що з ними сталося? — жахлива думка закралася в голову Сюзен, і вона зірвалася на ноги, поскидавши одяг на підлогу. Вхопила Марію за плечі. — Їх не вбили? Скажи, що їх не вбили!

— Навряд чи. Тут усі навперейми кричать і пліткують, але я думаю, що їх просто запроторили за грати. Та тільки…

Закінчувати фразу не було потреби. Марія відвела погляд, не наважуючись подивитися в очі Сюзен, і цей мимовільний рух очей (супроводжуваний збентеженими криками знизу) був промовистіший за слова. Поки що не вбили, але Гарт Торін був дуже популярний і походив із давнього славетного роду. А Роланд, Катберт і Алан були чужинцями.

Ще не вбили… але завтра Жнива, і ввечері буде святкове багаття.

І Сюзен заходилася вдягатися так хутко, як тільки могла.

Рейнолдзові, котрий працював із Джонасом довше, ніж Діпейп, знадобився лише один погляд на фігуру вершника, що легким галопом наближався до них крізь ліс скелетоподібних нафтових вишок. Повернувшись до свого напарника, він сказав:

— Ні про що його не запитуй. Він не в гуморі, щоб відповідати на тупі питання.

— Звідки ти знаєш?

— Забудь. Просто тримай свого бісового язика на припоні.

Джонас натягнув поводи й зупинив коня. Він сидів у сідлі, згорблений, блідий і замислений. Побачивши його таким, Рой Діпейп не втримався і спитав, попри Рейнолдзову пересторогу:

— Елдреде, з тобою все гаразд?

— А є така людина, з якою зараз усе гаразд? — відповів Джонас і знову замовк. За їхніми спинами втомлено скреготали рештки свердловин.

Нарешті Джонас трохи випростався в сідлі.

— Тих цуциків уже мали закрити. Я звелів, щоб Ленґіл і Ейвері стріляли в повітря, якщо раптом щось трапиться. Але пострілів я не чув.

— І ми не чули, Елдреде, — з готовністю відгукнувся Діпейп. — Взагалі нічого такого не чули.

Джонас поморщився.

— А ви б не почули, навіть якби хотіли. У такому гуркоті, йолопе?

Діпейп закусив губу, побачив щось біля своєї лівої шпори, що вимагало негайної уваги, і схилився до неї.

— Вас хтось бачив уранці? — спитав Джонас. — Коли ви вколошкували Раймера і Торіна. Є хоч найменша ймовірність того, що вас хтось помітив?

Рейнолдз похитав головою за обох.

— Все було чисто.

Джонас кивнув, наче ця тема не надто його цікавила, і подивився на нафтове поле й іржаві вишки.

— Може, народ каже правду, — майже нечутно промовив він, — і Древні були дияволами. — Він знову повернувся обличчям до своїх посіпак. — Але тепер дияволи — це ми. Правда, Клаю?

— Як скажеш, Елдреде, — підтакнув Рейнолдз.

— От я й кажу. Ми дияволи, і поводити себе будемо як дияволи. Як щодо Квінта й решти там, унизу? — він кивнув головою в бік порослого лісом пагорба, де було влаштовано засідку.

— Вони там, чекають твого наказу, — сказав Рейнолдз.

— Вони нам більше не потрібні, — він похмуро зиркнув на Рейнолдза. — Той Деаборн вилупок. Якби завтра ввечері я був у Гембрі, то власноруч поклав би смолоскипа йому під ноги. Я мало не пристрелив його там, на Смузі К. І пристрелив би, якби не Ленґіл. Малий вилупок, от хто він.

Говорячи це, він все більше горбився. Обличчя темнішало, чорніло, як штормові хмари, що заступають сонце. Полагодивши шпору, Діпейп нервово глипнув на Рейнолдза. Рейнолдз не відповів йому таким самим поглядом. Який сенс? Якщо Елдред з’їхав з глузду (а таке вже траплялося раніше, Рейнолдз сам був свідком), то уникнути його кулі вони б не встигли.

— Елдреде, у нас є ще одна невеличка справа.

Рейнолдз говорив тихо, але Джонас почув. І випростався. Він зняв капелюха, повісив його на луку сідла, як на гачок, і неуважно провів пальцями по волоссю.

— Атож… невеличка — це ти правильно сказав. Їдьте туди. Скажіть Квінтові, щоб послав по волів, які відтягнуть останні дві наповнені цистерни до Скелі Вішальників. Нехай візьме з собою чотирьох чоловіків і відвезе цистерни до Латіґо. Решта можуть рушати вперед.

Рейнолдз вирішив, що настала зручна мить поставити питання.

— А коли туди прибудуть інші солдати Латіґо?

— Солдати? — пирхнув Джонас. — Розмріявся! Інші молокососи Латіґо будуть біля Скелі Вішальників до сходу місяця. Я не сумніваюся, що вони вивісять прапори, щоб койоти та інші собаки пустелі дивилися і благоговіли перед ними. Думаю, до десятої години завтрашнього дня вони будуть готові супроводжувати кортеж. Але якщо вони саме такі, як я підозрюю, то все піде шкереберть. Гарна новина — це те, що вони все одно нам не надто потрібні. Все наче складається непогано. А тепер їдьте, дайте їм завдання і повертайтеся сюди. Мухою!

Джонас повернувся і втупився поглядом у виступи пагорбів на північному заході.

— На нас чекають свої справи, — сказав він. — Що швидше почнемо, хлопці, то швидше закінчимо. Я хочу вже обтрусити клятий порох Меджису зі свого капелюха й чобіт. Він перестав мені подобатися.

Терезі Марії Долорес О’Шайвен, пухкенькій, гарненькій жіночці, матері чотирьох дітей, дружині Пітера, ковбоя-веселуна, було сорок років. Вона продавала килими й фіранки на Верхньому ринку. Більша частина замовлень на вишукані товари з Будинку-на-набережній проходила через руки Терези О’Шайвен, тож її сім’я не бідувала. Хоча її чоловік був звичайним пастухом, але в іншому місці й часі клан О’Шайвенів прирахували б до середнього класу. Двоє її старших дітей виросли й поїхали з баронії. Третій сподівався наприкінці року одружитися зі своєю коханою дівчиною. Лише наймолодша дитина підозрювала, що з мамою щось не те, але й вона навіть гадки не мала, що Тереза вже була за крок від одержимості.

«Скоро, — подумала Рея, пожадливо споглядаючи Терезу в кристалі. — Зовсім скоро вона почне це робити. Але спершу треба позбутися малої».

Упродовж тижня перед Жнивами школи зачинялися, навіть ятки на базарі відкривалися лише на кілька годин по обіді, тож Тереза доручила дівчинці віднести пиріг. Жнив’яний подарунок сусідам, вирішила Рея, хоч і не могла чути вказівок, які жінка давала дочці, надягаючи їй на голову в’язану шапочку. І сусіди ці вочевидь жили десь віддалік. Терезі Марії Долорес О’Шайвен потрібен був час, час для того, щоб навести лад у будинку. Їхня оселя була чималою, і багато закутнів у ній потребували ладу.

Рея захихотіла, і її гидкий сміх переріс у сухий кашель. З кутка на стару зацьковано дивився голодний Чахлик. Поки що він не скидався на скелет, як його господиня, але це вже було не за горами.

Дівчинка вийшла з будинку, тримаючи пиріг під пахвою. Вона стурбовано озирнулася на матір, і двері захряснулися перед її носом.

— Так! — проквакала Рея. — Закутні чекають! На коліна, бабо, нумо до справи!

Спершу Тереза підійшла до вікна. Задоволена побаченим (донька вийшла крізь хвіртку і рушила головною вулицею на північ), вона повернулася на кухню. Підійшла до стола і застигла, нерухомо вдивляючись сонними очима в простір.

— Ні, що ти робиш! — обурено закричала Рея. Вона більше не помічала бруду у власній хаті, не відчувала смороду своєї сечі й екскрементів. Вона занурилася в чародійську веселку. Була разом з Терезою О’Шайвен, чий котедж мав найчистіші кутки в усьому Меджисі, а може, навіть в усьому Серединному світі.

— Поквапся! — вереснула Рея. — Переходь до прибирання!

Наче почувши її зойки, Тереза розстебнула гудзики на домашній сукні. Сукня впала додолу, і жінка переступила через неї, а тоді підняла й акуратно повісила на стілець. Підняла поділ чистої залатаної сорочки над коліньми, підійшла до кутка і стала навкарачки.

— Отак, corazon! — вигукнула Рея, мало не захлинаючись від слизу, який викашлювала разом зі сміхом. — Давай, прибирай, хутенько!

Тереза О’Шайвен витягла шию, розтулила рота, висолопила язика і заходилася лизати підлогу в кутку. Лизала так, як Чахлик колись хлебтав молоко. Рея спостерігала за цим дійством, радісно поплескуючи себе по коліні. Вона розгойдувалася з боку в бік, і її обличчя наливалося кров’ю. О, Тереза була її улюбленицею! Саме так! Тепер вона годинами повзатиме підлогою й вилизуватиме кутки, молячись якомусь невідомому богові — навіть не Людині Ісусу, — замолюючи бозна-які гріхи, благаючи прощення. Інколи в її язик впиналися скабки, і вона випльовувала кров у зливальницю на кухні. Досі якесь шосте чуття завжди безпомильно сигналізувало їй, що треба підвестися і натягти сукню, коли хтось із рідних уже був неподалік від дому. Проте Рея знала, що рано чи пізно жінчина одержимість заведе її надто далеко. І, либонь, настав той самий день. Дівчинка могла повернутися раніше, взяти копійчину, щоб купити щось у місті, й побачити, як її матір навколішках вишаровує язиком кутки. О, яка вистава! Як Рея мріяла її побачити! Як давно жадала…

Зненацька Тереза О’Шайвен зникла. Її охайна маленька кухня щезла. Згинула. Усе заступила собою завіса рожевого світла. Вперше за багато тижнів кристал мага став непроникним.

Рея підняла кулю своїми кістлявими пальцями, на яких наросли довгі нігті, й трусонула в повітрі.

— Що з тобою, клята штукеріє? Що таке?

Кристал був важкий, а Рея підупала на силі. Двічі чи тричі струсонувши ним як слід, вона відчула, що він вислизає з пальців. Тоді відьма, тремтячи, пригорнула кулю до впалих грудей.

— Ні, ні, любий, — забелькотіла вона. — Повертайся, коли будеш готовий. Стара Рея трохи розсердилася, але вона вже спокійна. Вона не хотіла тебе кривдити, трусити. І додолу вона тебе ніколи не впустить. Ти тільки…

Вона стрепенулася й нашорошила вуха, дослухаючись. Наближалися вершники. Ні, не наближалися, вони вже були тут. Троє вершників, судячи зі звуку. Підкралися нечутно, поки вона відвернулася.

Хлопці? Ті кляті хлопці?

Рея притискала кристал до грудей, широко розплющивши очі. Рот був мокрий. Руки так схудли, що крізь них просвічувало рожеве сяйво магічної кулі, слабко освітлюючи темні спиці її кісток.

— Реє! Реє з Коосу!

Ні, не хлопці.

— Виходь і винось те, що тобі віддали на зберігання!

Гірше.

— Фарсон хоче забрати те, що йому належить! Ми приїхали по його власність!

Не хлопці, а Великі мисливці за трунами.

— Ніколи, ти, брудний мерзенний білоголовий прутню, — прошепотіла вона. — Я нізащо тобі його не віддам. — Її очиці бігали туди-сюди, мов навіжені. З розпатланим волоссям і дрижачим ротом вона скидалася на хворого койота, загнаного в пастку.

Вона подивилася на кулю, і з її грудей вирвався крик розпачу. Навіть рожеве світло зникло. Сфера була темна, як око трупа.

З хатини долинув пронизливий вереск.

Діпейп повернувся до Джонаса, відчуваючи, як мороз пробирає по шкірі. Істота, що так кричала, не могла бути людиною.

— Рея! — знову крикнув Джонас. — Винось його сюди і віддай нам. У мене нема часу грати з тобою в ігри!

Двері хатини розчахнулися. Діпейп і Рейнолдз витягли револьвери. Стара відьма ступила на ганок, кліпаючи від сонячного світла, наче все життя провела в печері. Улюблену іграшку Джона Фарсона вона тримала високо над головою. На подвір’ї було повно каменюк, на які вона могла пожбурити кристал. Навіть якби вона промазала, куля все одно розбилася б.

Це могло обернутися лихом, і Джонас це знав. Деяким людям погрози були не страшні. Він так багато уваги приділяв хлопцям (і, за іронією долі, виявилося, що взяти їх було простіше простого), що геть забув про цю справу. А Кімба Раймер, той, хто запропонував Рею як найкращу опікунку для Мерлінової веселки, був мертвий. Тепер, якщо все піде шкереберть, він не зможе вказати на Раймера як винуватця, чи не так?

А тоді, на додачу до всієї халепи, яка трапилася і могла трапитися, він почув, як Діпейп зводить курок свого револьвера.

— Навіть не думай, кретине! — прогарчав він.

— Але ж подивися на неї! — мало не простогнав Діпейп. — Подивися, Елдреде!

Та Джонас і сам бачив. Істота в чорній сукні замість намиста мала на шиї напівзотлілий труп змії. Вона була така виснажена, що нагадувала ходячий скелет. На облізлому черепі стирчав самотній чубчик, решта волосся випало. На щоках і лобі громадилися болячки, в лівому куті рота була відмітина, схожа на укус павука. Джонас подумав, що вона схожа на лярвину квіточку, але йому було на це начхати. Цікавило інше: кристал у кощавих тремтячих лапах жінки, яка однією ногою вже була на тому світі.

Сонячне світло засліпило Рею, тож вона не побачила спрямованої на неї цівки револьвера. А коли в очах прояснилося, Діпейп уже встиг його прибрати. Вона глянула на чоловіків, що вишикувалися перед нею — на рудоголового в окулярах, на чоловіка в плащі й на Сивочолого Джонаса, — і хрипко розреготалася. Чи вона боялася їх, цих могутніх мисливців за трунами? Мабуть, так, але чому, заради богів? Вони були чоловіками, лише чоловіками, яких вона все життя перемагала. О, вони вважали себе півнями на сідалі, авжеж — в Серединному світі ще не бувало випадків, щоб хтось когось звинуватив у тому, що цей хтось забув обличчя своєї матері, — але в своїй сутності вони були жалюгідними створіннями. Сумна пісня зворушувала їх до сліз, вигляд оголених грудей робив їх безсилими, а маніпулювати ними було напрочуд легко саме тому, що вони були такі впевнені в своїй силі, крутизні й мудрості.

Кристал був темний. Та, хоч ця темрява її вбивала, завдяки їй Реїн розум прояснився.

— Джонасе! — гукнула вона. — Елдреде Джонас!

— Я тут, стара матінко. Довгих днів і приємних ночей.

— Годі підлещуватися, на це нема часу, — вона зробила чотири кроки вперед і зупинилася, тримаючи кулю над головою. Тепер вона стояла біля сірого каменя, що випинався з-під землі. Зиркнувши на нього, відьма знову подивилася на Джонаса. Натяк був німий, проте зрозумілий.

— Що ти хочеш? — спитав Джонас.

— Куля згасла, — відповіла Рея. — Весь час, поки вона була в мене, світло горіло, еге ж, навіть коли вона нічого не показувала, то була жива й рожева. Але від звуку твого голосу вона згасла. Вона не хоче їхати з тобою.

— Хай там як, у мене наказ її забрати, — Джонасів голос звучав м’яко і вкрадливо. Майже так само, як і в ліжку з Корал. — Подумай сама, і ти зрозумієш мою ситуацію. Фарсон хоче отримати кулю назад. А хто я такий, щоб противитися волі чоловіка, який стане наймогутнішим у всьому Серединному світі, коли наступного року зійде Місяць-Демон? Якщо я повернуся без неї і скажу, що Рея з Коосу не схотіла повернути кристал, мене вб’ють.

— Якщо ти повернешся і скажеш, що я розбила його об твою потворну стару пику, тебе теж вб’ють, — прошамкала Рея. Зблизька Джонасові було видно, як глибоко в’їлася в неї хвороба. Куля в руках скелета з рештками волосся на черепі тремтіла. Ще трохи — і вона її впустить. Щонайбільше через хвилину. Джонас відчув, як на чолі проступають краплини поту.

— Еге ж, матінко. Але ти маєш знати, що перед лицем смерті я звик забирати причину своїх негараздів із собою. А причина моїх негараздів — це ти, люба.

Вона знову хрипко прокаркала і кивнула з розумінням.

— Все одно він Фарсонові тепер ні до чого, — сказала вона. — Він знайшов свою господиню, тому й згас від звуку твого голосу.

«Цікаво, скільки людей вважали, що кристал належить лише їм», — подумав Джонас. Нестерпно хотілося стерти з чола піт, поки він не потрапив у очі, але Джонас тримав руки перед собою, на луці сідла. Він не наважувався подивитися на Рейнолдза чи Діпейпа і міг лише сподіватися, що вони не втручатимуться. Відьма балансувала на межі фізичного й розумового колапсу, і найменший рух міг призвести до катастрофи.

— Кажеш, господиню свою знайшов? — Джонасу здалося, що вихід є. Якщо пощастить. І цей вихід міг стати вдалим і для неї. — То що нам з цим робити?

— Візьми мене з собою, — її обличчя скривилося у пожадливій гримасі. Вона скидалася на труп, що намагається чхнути. «Вона не збагне, що конає, — подумав Джонас. — Дякувати богам». — Візьми кулю, але й мене візьми. Я поїду з вами до Фарсона. Я стану його провидицею, і ніщо не стоятиме на заваді, коли я читатиму для нього в кулі те, що в ній відбувається. Візьми мене з собою!

— Гаразд, — сказав Джонас. Саме на це він і розраховував. — Хоча рішення Фарсона від мене не залежить. Ти це розумієш?

— Еге.

— Добре. А тепер давай кулю. Я поверну її тобі на зберігання, якщо захочеш, але поки що маю пересвідчитися, що вона ціла.

Відьма повільно опустила кристал. Джонас не був упевнений, що навіть у її обіймах куля в цілковитій безпеці, але зітхнув з полегшенням. Вона почовгала до нього, і йому довелося докласти зусиль, щоб втримати на місці коня, який сахнувся від неї.

Він перехилився через сідло, простягаючи руки по кристал. Відьма глянула на нього знизу вгору. Її старечі очі під вкритими кіркою повіками досі не втратили гострого блиску. Одна повіка по-змовницькому підморгнула йому.

— Я знаю, що ти замислив, Джонасе. «Я візьму кулю, а тоді пристрелю її». Адже так? Біди не буде. Але біда буде, і тобі, і твоїм посіпакам. Уб’єш мене — і куля більше ніколи не засвітиться перед Фарсоном. Можливо, одного дня хтось і зможе її розбурхати, але не Фарсон… А коли Фарсон побачить, що його іграшка зламана, хіба він залишить тебе в живих?

Але це Джонас уже обміркував.

— У нас домовленість, матінко. Ти їдеш на захід із кристалом… якщо не помреш дорогою. Даруй мені, але в тебе не надто здоровий вигляд.

Вона захихотіла.

— Та нічого, я почуваюся краще, ніж виглядаю. До того, як мій годинник зупиниться, ще роки й роки!

«Здається, ти помиляєшся, матінко», — подумав Джонас, але зовні залишився незворушним, лише простягнув руки до скляної кулі.

Рея тримала її ще кілька секунд. Угоду вони уклали, проте розстатися з кулею вона не могла. Жадоба сяяла в її очах, як місяць крізь туман.

Джонас терпляче тримав руки простягнутими і чекав, поки вона змириться з реальністю. Якщо вона віддасть кристал, у них буде шанс. Якщо ні, то всі, хто був на тому кам’янистому, порослому зіллям подвір’ї, швидше за все скінчать на шибениці.

Зітхнувши від жалю, вона нарешті передала кулю йому в руки. Щойно кристал опинився у нього, в скляних глибинах зажевріла і запульсувала жарина рожевого світла. Голову Джонаса пронизав спалах болю… і водночас у яйцях з’явилося приємне відчуття.

Неначе здаля, до нього долинуло клацання — Діпейп і Рейнолдз зводили курки.

— Зброю геть, — наказав Джонас.

— Але ж… — збентежився Рейнолдз.

— Вони думали, що ти хочеш вколошкати стару Рею, — захихотіла відьма. — Добре, що ти тут за головного, а не вони, Джонасе… може, тобі відомо те, чого не знають вони.

Так, йому було дещо відомо. Він знав, яку небезпеку чаїть у собі гладенька скляна річ, що її він тримав у руках. Забажай кристал — і Джонасова душа опинилася б у його безроздільному володінні. І за місяць він перетворився б на таку саму жалюгідну істоту, як і ця відьма: кістляву, вкриту виразками і надто одержиму, щоб усвідомлювати це чи звертати увагу.

— Я сказав, геть зброю! — закричав він.

Перезирнувшись, Рейнолдз і Діпейп сховали револьвери в кобури.

— Для цієї штуки був мішок, — сказав Джонас. — Мішок на зав’язці, лежав у коробці. Принеси його.

— Еге ж, — відповіла Рея, неприємно всміхаючись. — Але він не завадить кулі забрати твою душу, якщо вона цього захоче. Не думай, що перехитруєш її. — Вона скинула оком на інших двох, і її погляд спинився на Рейнолдзі. — У моєму сараї є візок і пара сірих козлів. — Вона зверталася до Рейнолдза, але не зводила очей з кристала… і Джонас відчув, що і йому самому нестерпно хочеться в нього зазирнути.

— Не тобі мене вчити, — огризнувся Рейнолдз.

— Їй ні, а от мені можна, — Джонас зиркнув на кристал, водночас боячись і жадаючи побачити в глибині рожеву іскру життя. Нічого. Холодний і темний. Він змусив себе перевести погляд на Рейнолдза. — Іди по візок.

Дзижчання мух Рейнолдз почув ще на порозі перекособочених дверей хліва, і одразу збагнув, що Реїні козли більше ніколи не возитимуть жодних візків. Вони лежали в своєму стійлі, розпухлі й мертві, задерши догори ноги. В очах кишіла черва. Сказати точно, коли Рея востаннє їх годувала і напувала, було неможливо, але, судячи зі смороду, Рейнолдз припустив, що аж ніяк не менше тижня тому.

«Її надто цікавило те, що показувала скляна куля, а на решту було начхати, — подумав він. — І нащо їй та дохла змія на шиї?»

— Навіть знати не хочу, — пробурмотів він, затуляючи носа нашийною хусткою. Єдине, чого він прагнув насправді, — якнайшвидше забратися звідти.

Він помітив візок, пофарбований начорно, з золотими кабалістичними знаками на боках. Він нагадав Рейнолдзові візок із трупарні чи поховальні дроги. Ухопившись за ручки, він вивіз цей засіб пересування з сараю так швидко, як тільки міг. Решту міг зробити Діпейп. Причепити візок до коня і відтягти смердючу тушку старої відьми… куди? Хтозна. Може, Елдред знає.

Хитаючись, Рея вийшла з хатини. В руках у неї був мішок на шворці, в якому мисливці доправили їй кристал. Але зупинилася, нашорошила вуха, дослухаючись, коли Рейнолдз поставив своє питання.

Джонас замислився, а тоді відповів:

— Для початку до Будинку-на-набережній. Атож, до завтрашнього вечора нехай і вона, і ця скляна дрібниця побудуть там.

— Я ніколи там не була, — сказала Рея, підходячи до них. Опинившись біля Джонасового коня, котрий знову шарахнувся від неї, вона розв’язала мішечок. Після секундного вагання Джонас опустив кулю всередину. Вона випнулася внизу, і мішок набув форми сльози.

Рея підступно посміхнулася.

— Може, Торіна побачимо. Я йому щось покажу в іграшці Доброго Чоловіка, еге ж, його це дуже зацікавить.

— Навіть якщо ти й зустрінеш його, — сказав Джонас, спускаючись з коня, щоб допомогти запрягти Діпейпового коня у візок, — то лише в такому місці, де не потрібна жодна магія, щоб бачити на віддалі.

Вона ошелешено подивилась на нього. А тоді на її обличчя поволі повернулася хитра посмішка.

— Либонь, наш мер потрапив у халепу!

— Можливо, — погодився Джонас.

Вона загиготіла, а тоді заквоктала на всю горлянку. Коли вони виїжджали з подвір’я, вона досі каркала від сміху, сидячи у візку, прикрашеному кабалістичними знаками, неначе Чорна Королева на троні.

Розділ VIII ПОПІЛ

Паніка надзвичайно заразна, особливо в ситуаціях, коли нічого не відомо і довкола тебе вирують події. Сюзен покотилася вниз масним схилом паніки, щойно побачила старого mozo Міґеля. Він стояв посеред подвір’я Будинку-на-набережній, притискаючи до грудей мітлу, і з нещасним виглядом дивився на вершників, що мчали повз нього. Сомбреро хилиталося на мотузку в нього на спині. Сюзен охопив жах, коли вона побачила, що Міґель, зазвичай чистий, охайний і підтягнутий, надягнув свою накидку навиворіт. По його щоках текли сльози. Він повертався, як флюгер, намагаючись привітатися з вершниками, яких упізнав, і Сюзен мимохіть згадала малюка, якого бачила перед платформою сцени, що насувалася просто на нього. Той так само чеберяв ніжками, але його вчасно встиг забрати батько. А хто забере Мігеля?

Вона кинулася до нього, і повз неї галопом промчав якийсь ковбой верхи на очманілому чалому в яблуках, так близько, що шпорою зачепив її ногу, а кінський хвіст шмагнув її по руці. Сюзен нервово захихотіла. Хвилювалася за Міґеля, а сама ледь не втрапила під копита! Смішно!

Вона роззирнулася на два боки, зробила крок уперед і знову відсахнулася, коли з-за рогу вилетів, нахилившись на два колеса, навантажений віз. Яким був його вантаж, вона не бачила — добро накрили брезентом, — але помітила, як, стискаючи мітлу, рушив йому назустріч Міґель. Сюзен знову подумала про дитину перед пересувною платформою і викрикнула якесь застереження. Останньої миті Міґель відскочив, і віз прокотив повз нього, перетнув подвір’я і зник у арці.

Міґель впустив мітлу, взявся обома долонями за щоки, впав на коліна і голосно заголосив молитву. Якусь частку секунди Сюзен ще на нього дивилася, а тоді притьмом побігла до стайні, більше не дбаючи про те, щоб триматися ближче до стіни будинку. Вона підчепила хворобу, яка до обіду мала охопити все містечко Гембрі. І хоча їй вдалося доволі швидко осідлати Пілона (за інших обставин коло неї вже крутилося б кілька молодих конюхів, змагаючись за те, хто допоможе вродливій сей сісти на коня), вона втратила будь-яку здатність тверезо мислити і могла лише пришпорити переляканого коня лівою п’ятою та помчати геть зі стайні.

Проїжджаючи повз Міґеля, котрий, звівши руки до ясного неба, досі молився, вона вже не помічала його так само, як перед тим — решта вершників.

Опинившись на Хай-стрит, вона повернула ліворуч. Підганяла коня ногами в чоботах без шпор, хоча великий жеребець і так уже мало не нісся над землею. Думки, питання, можливі плани дій… не вирували в її голові. Її голова була порожня. Сюзен ледь помічала людей, що тупцяли на вулиці, дозволяла Пілону самому прокладати собі шлях. Єдине, що вона усвідомлювала на той час, — його ім’я. Роланд, Роланд, Роланд! — криком дзвеніло в неї в голові. Усе перевернулося догори дригом. Хоробрий маленький ка-тет, який вони склали тієї ночі на цвинтарі, розпався. Троє його членів потрапили до в’язниці, й жити їм залишалося недовго (якщо взагалі вони були досі живі), а остання нетямилася від переляку й кидалася на всі боки, як пташка в коморі.

Якби паніка не відпустила її, все могло обернутися інакше. Проте шлях з центру міста привів її до будинку, в якому вони жили колись разом з батьком і тіткою. А Корделія саме її й виглядала.

Щойно Сюзен під’їхала до будинку, двері розчахнулися і Корделія, з голови до п’ят вбрана в усе чорне, вилетіла на вулицю, викрикуючи щось від жаху чи крізь сміх. А може, від того й іншого водночас. Її вигляд прорвався крізь пелену паніки в свідомості Сюзен… але не тому, що вона впізнала тітку.

— Рея! — загорлала Корделія і так рвучко смикнула за віжки, що кінь похитнувся, став на диби і мало не перекинувся разом з вершницею. Але Пілон втримався на задніх ногах, і це врятувало Сюзен життя. Передніми ногами він бив у повітрі й голосно іржав. Сюзен ухопилася за його, шию і відчайдушно намагалася не впасти.

Корделія Дельґадо, вбрана в найкращу чорну сукню і мереживну мантилью, що прикривала волосся, стояла перед конем, наче у своїй вітальні, не звертаючи ні найменшої уваги на копита, що місили повітря під самісіньким її носом. В одній руці, обтягненій тканиною рукавички, вона тримала дерев’яну скриньку.

Сюзен запізніло збагнула, що перед нею не Рея, але те, що вона помилилася, можна було зрозуміти. Тітка Корд ще не була такою худющою, як Рея (прйнаймні, поки що), і її одяг був чистішим і охайнішим, якщо не брати до уваги брудних рукавичок (Сюзен не могла зрозуміти, чому тітка взагалі натягла ці рукавички, не кажучи вже про те, чому вони такі заквецяні), але божевільний вираз її очей жахливо нагадував відьмин.

— Добрий день, міс О-Яка-Краля! — надтріснутим, надміру жвавим голосом привітала її тітка Корд, і в Сюзен стислося серце. Корделія присіла в реверансі, однією рукою притримуючи спідницю, бо другою притискала до грудей скриньку. — Куди прямуєш цієї погожої осінньої днини? Куди поспішаєш? Напевно ж, не до котрогось із коханців, бо один з них мертвий, а інші у тюрмі!

Корделія знову зловісно засміялася, і її тонкі губи розійшлися, оголивши великі білі зуби. Майже кінські. У світлі сонця її очі блищали.

«Вона збожеволіла, — подумала Сюзен. — Бідолашна. Бідолашна стара».

— Це ти намовила Деаборна? — спитала тітка Корд. Вона підкралася до Пілона збоку і тепер зиркала на Сюзен знизу вгору своїми блискучими очима. — Це ж ти, га? Еге ж! Либонь, і ножа того ти йому дала, на щастя провівши по лезу губами. Ви ж співучасники — ну ж бо, визнай це! Визнай хоча б, що ти злягалася з тим хлопцем. Я ж знаю, що це правда. Я бачила, як він дивився на тебе того дня, коли ти сиділа біля вікна, і як ти на нього дивилася!

— Якщо хочеш правду, то ось тобі правда, — мовила Сюзен. — Так, ми з ним коханці. А до Кінця Року вже будемо чоловіком і дружиною.

Корделія здійняла руку в брудній рукавичці до синіх небес і помахала нею, наче вітаючись із богами. А махаючи, заверещала від тріумфу й сміху.

— Вона думає, вони поберуться! Ууууууу! А на весільному олтарі ти питимеш кров своїх жертв, чи не так? О лишенько! Мені хочеться плакати! — та замість розплакатися вона знову зареготала, завила від радості в сліпе блакитне обличчя неба.

— Ми не замислювали вбивства, — відказала Сюзен, подумки проводячи межу між вбивствами в будинку мера і пасткою, яку вони збиралися влаштувати Фарсоновим солдатам. — І він нікого не вбивав. Це справа рук твого друзяки Джонаса. Це його брудна робота.

Корделія запустила руку в свою скриньку, і Сюзен одразу збагнула, чому її рукавички такі брудні. Вона копирсалася в печі.

— Проклинаю тебе попелом! — заверещала Корделія, жбурнувши попелом у ногу Сюзен і руку, що тримала Пілонові поводи. — Проклинаю вас обох, прирікаю до пітьми! Будьте щасливі, зрадники! Вбивці! Шахраї! Брехуни! Блудливі свині! Загублені й вигнані!

З кожним криком Корделія Дельгадо набирала в жменю попелу і жбурляла ним у небогу. І з кожним кроком розум Сюзен прояснявся і тверезів. Вона трималася міцно і дозволяла тітці обсипати себе попелом. Навіть коли Пілон сахнувся, відчуваючи на своїй шкірі дощ із твердих частинок, Сюзен зупинила його. Довкола них уже збирався натовп роззяв, що радісно витріщалися на старовинний ритуал зречення (серед них був Шимі, його очі були круглі від подиву, рот сіпався), але Сюзен майже не помічала їх. Вона знову опанувала себе, знала, що має робити, і відчувала, що лише за це має подякувати тітці.

— Я пробачаю тобі, тьотю.

Скринька з попелом, майже порожня, випала з рук Корделії, неначе Сюзен дала їй ляпаса.

— Що? — прошепотіла вона. — Що ти сказала?

— Пробачаю за те, що ти зробила зі своїм братом і моїм батьком, — сказала Сюзен. — За те, до чого ти була причетна.

Вона витерла ногу рукою і нахилилася до тітки. Не встигла та відсахнутися, як Сюзен провела замащеною в попелі рукою по її щоці. Там лишився слід, широкий і темний, як шрам.

— Та все одно ти маєш носити на собі це, — сказала Сюзен. — Можеш змити, якщо схочеш, але я думаю, що в твоїй душі цей попіл залишиться. — Вона помовчала. — Хоча він там уже й так є. Прощавай.

— Куди це ти зібралася? — рукою в рукавичці тітка Корд нестямно терла щоку зі слідами сажі, а тоді рвонула вперед, щоб ухопити Пілона за віжки, перечепилася через скриньку на землі й мало не впала. Але Сюзен, котра ще не встигла випростатися, підхопила її за плече й втримала від падіння. Корделія сахнулася від неї, наче побачила гадюку. — Не до нього! Зараз ти не поїдеш до нього, дурна ти гуско!

Сюзен розвернула коня.

— Це не твоя справа, тітонько. Ми з тобою більше не родичі, це кінець. Але затям мої слова: до Кінця Року ми вже будемо чоловіком і дружиною. Нашого первістка вже зачато.

— Якщо ти підеш до нього зараз, то ви одружитеся завтра ввечері! Поєднаєтеся в диму, одружитеся у вогні, ляжете в ложе попелу! В ложе попелу, ти чуєш?

Божевільна все наступала на неї, але Сюзен вже не мала часу слухати. Дорогоцінний час спливав. Вона ще могла зробити те, що від неї залежало, проте не можна було зволікати.

— Прощавай, — повторила вона і пустила коня в галоп. А навздогін їй неслися останні тітчині слова: «У попелі буде ваше ложе, ти чуєш?»

їдучи з міста Великим Шляхом, Сюзен помітила вершників, що мчали їй назустріч, і звернула з дороги. Вона вирішила, що час для зустрічі з подорожніми невдалий. Неподалік видніло старе зерносховище, тож вона завела Пілона всередину, погладила його по шиї й пробурмотіла заспокійливі слова, щоб він поводився тихо.

Виявилося, що вершники були далі, ніж вона думала, тож порівнялися вони з тим місцем, звідки вона з’їхала, не так вже й скоро. І лише побачивши їх зблизька, Сюзен зрозуміла причину. З ними була Рея. Сиділа в чорному візку, розписаному магічними символами. Тієї ночі, коли на небі висів Місяць-Цілунок, відьма здалася Сюзен страшною, проте в ній ще можна було впізнати людину. А та істота, яку дівчина побачила зараз і яка розгойдувалася в чорному візку, стискаючи на колінах якийсь мішок, була позбавлена статі, вкрита чиряками і більше схожа на троля, ніж на людину. Її везли Великі мисливці за трунами.

— До мера! — загорлала істота у візку. — Ворушіться, покваптеся! Сьогодні я спатиму в ліжку Торіна! Спатиму і сцятиму туди! Еге гей, ворушіться!

Діпейп — адже це його кінь був запряжений у візок — озирнувся на неї з огидою та острахом.

— Стули пельку.

Відповіддю був новий напад реготу. Вона розгойдувалася, однією рукою тримаючи на колінах мішок, а другою тицяючи в Діпейпа покрученим вказівним пальцем з довгим нігтем. Від її жахливого вигляду Сюзен стало млосно, і вона відчула приплив паніки, що, наче якась темна рідина, ладна була затопити її мозок, якби їй дали таку нагоду.

Вона щосили боролася з панікою, не дозволяючи їй знову захопити себе в полон і перетворити на безмозку пташку, що тріпоче крилами в хліві, б’ється в стіни й не помічає відчиненого вікна, крізь яке залетіла всередину.

Навіть коли віз зник за наступним пагорбом, тільки курява в повітрі лишилася, Сюзен все ще чула дикий сміх Реї.

Хатини в Поганій Траві вона дісталася о першій дня. Трохи посиділа в сідлі, роздивляючись хижку. Невже вони з Роландом були тут менш ніж добу тому? Кохалися і мріяли про майбутнє? Важко було в це повірити. Але плетений кошик усередині, в якому вона прихопила з собою з дому їжу, розвіяв її сумніви. Кошик досі стояв на хисткому столі.

Глянувши на кошик, вона згадала, що з учорашнього вечора нічого не їла. Та й то — вечеря була так собі, їй шмат у горло не ліз через те, що Гарт Торін обмацував її тіло поглядом. Що ж, то був останній хтивий погляд Гарта Торіна. Вже ніколи їй не доведеться скрадатися коридором у Будинку-на-набережній, не знаючи, з котрих дверей він вигулькне, мов той чорт із табакерки, тягнучись до неї загребущими руками і набубнявілим жагучим прутнем.

«Попіл, — подумала вона. — Все попіл. Але не ми, Роланде. Клянуся тобі, мій коханий, не ми».

Вона була налякана і напружена. Силкувалася робити все по порядку — як тоді, коли сідлала коня. Але їй було шістнадцять, і молодий здоровий організм потребував їжі. Один погляд на кошик, і в ній прокинувся лютий голод.

У кошику вона знайшла два сендвічі з холодною яловичиною, які вже обсіли мурахи. Зігнавши їх рукою, Сюзен ум’яла сендвічі. Хліб зачерствів, але вона цього навіть не помітила. Ще в кошику лишалося півглечика солодкого сидру і шмат пирога.

Доївши все до останньої крихти, вона підійшла до північного кутка хижі й зсунула шкури, які хтось колись почав вичиняти, а тоді втратив до них інтерес. Під ними була ямка, в якій лежали Роландові револьвери, загорнуті в м’яку шкіру.

Якщо все піде шкереберть, ти маєш повернутися сюди, забрати їх і поїхати на захід до Ґілеаду. А там знайти мого батька.

Зі слабким, проте щирим інтересом Сюзен подумала: невже Роланд справді сподівався, що вона залюбки гайне в Ґілеад з його ненародженою дитиною в череві, поки він і його друзі волатимуть, згоряючи на святковому багатті.

Вона дістала револьвер із кобури. Кілька секунд знадобилося для того, щоб зрозуміти, як відкривається барабан, але зрештою він викотився, і Сюзен побачила, що він заповнений набоями. Клацнувши, вона закрила барабан і перевірила другий револьвер.

Потім, загорнувши у ковдру, сховала їх за сідлом, як це робив Роланд, сіла на коня і знову попрямувала на схід. Але не в бік містечка. Поки що ні. Їй треба було здійснити на шляху ще одну зупинку.

Близько другої години місто в Меджисі облетіла новина, що Френ Ленґіл виступить із заявою в міській залі зібрань. Назвати новину чуткою ніхто не міг — надто вже впевнено її поширювали. Невідомо звідки росли ноги, та людям було байдуже. Вони просто передавали її далі.

До третьої години залу зібрань вже було заповнено вщерть. Ще дві сотні люду зібралося надворі, слухаючи коротку промову Ленґіла, яку їм переказували пошепки. Корал Торін (в «Раю для подорожніх» саме вона почала ширити звістку про майбутній виступ Ленґіла) серед них не було. Вона й так добре знала, що скаже Ленґіл, адже вона сама підтримала Джонаса в тому, що промова має бути якомога стислішою і зрозумілішою. Потреби збурювати народ не було. Ще до заходу сонця в день Жнив вони матимуть розлючений натовп, який завжди обирає собі здібних ватажків.

Ленґіл говорив, тримаючи в одній руці капелюха. На грудях у нього висів срібний амулет із закляттями на добрий врожай. Він говорив стисло, грубо і переконливо. Більшість люду в залі знали його все життя, тож ніхто не ставив під сумнів жодне його слово.

Гарта Торіна і Кімбу Раймера вбили Деаборн, Гіт і Стокворт, повідомив Ленґіл натовпу чоловіків у джинсах і жінок у линялих картатих сукнях. Злочинців виказав грачиний череп, який вони впустили на коліна мерові Торіну.

Ці слова зустріли невдоволеним гомоном. Багато хто з тих, хто слухав Ленґіла, бачили цей череп: і на луці Катбертового сідла, і на мотузку в нього на шиї. Тоді вони сміялися з його дивацтва. А тепер згадали, що він теж сміявся, і збагнули, що це їх він вважав смішними. Їхні обличчя потемніли.

Ніж, яким перерізали горло канцлерові, належав Деаборнові, вів далі Ленґіл. Трьох молодиків схопили на світанку, коли вони збиралися накивати п’ятами з Меджису. Мотиви злочину були ще не до кінця зрозумілі, але вочевидь пов’язані з кіньми. Якщо так, тоді коні потрібні були Джонові Фарсону, який, подейкували, щедро розплачувався за хороших коників дзвінкою монетою. Інакше кажучи, хлопці були зрадниками власної батьківщини й Альянсу.

У третьому ряду сидів син Брайана Гукі — Руфус. Ленґіл всадовив його туди заздалегідь. Тепер (у потрібний момент) Руфус вигукнув:

— Вони зізналися?

— Еге ж, — сказав Ленґіл. — Зізналися в скоєнні обох злочинів і похвалялися ними.

Натовп погрозливо загомонів. Гомін прокотився залою і хвилею вихлюпнувся назовні. Слово переходило з уст в уста: похвалялися, похвалялися, скоїли вбивство під покровом ночі й похвалялися цим.

Роти міцно стулялися. Стискалися кулаки.

— Деаборн сказав, що Джонас і його друзі дізналися про те, що вони замислили, і повідомили про це Раймера. Канцлера Раймера вони вбили, щоб змусити його мовчати про їхню брудну оборудку, а Торіна — за компанію, бо канцлер міг йому розповісти.

Латіґо вважав, що ця вигадка безглузда. Джонас усміхнувся і кивнув. «Так, — сказав він, — безглузда. Але це вже не має значення».

Ленґіл приготувався відповідати на питання, але їх не було. Люд у залі лише гомонів, похмуро дивився з-під лоба, жнив’яні амулети стиха цокотіли на шиях, коли люди переминалися з ноги на ногу.

Хлопці сиділи за ґратами. Ленґіл не сказав, що на них чекає, та ніхто й не поцікавився. Він повідомив, що деякі розваги наступного дня, як-от: ігри, скачки, індичі перегони, змагання з різьблення по гарбузах, свинячі бої, загадування загадок й танці, з огляду на трагедію, скасовуються. Звісно, справді важливі заходи відбудуться, як завжди: оцінка великої рогатої й іншої свійської худоби, кінні заїзди, збори скотарів і аукціони — продаж коней, свиней, корів і овець. А на сході місяця — багаття. Багаття і спалення опудал. Цей ритуал із незапам’ятних часів символізував завершення Ярмарку Жнив, і ніщо в світі, крім його кінця, не могло його скасувати.

— Святкове багаття буде, і на ньому буде спалено опудала, — сказав Елдред Джонас Ленґілу. — Це все, що ти маєш повідомити. Решту вони додумають самі.

І Джонас не помилявся. Ленґіл побачив, що це написано в усіх на обличчях. Не просто рішучість довести справу до кінця, а нездоровий ентузіазм. Існували стародавні звичаї, стародавні ритуали, складовою яких були опудала з червоними руками. Los ceremoniosos: чар’ю. Гори. Відтоді, як їх виконували, минуло багато століть (звісно, крім випадків, коли ці ритуали здійснювали в потаємних гірських місцинах), та коли світ зрушив з місця, люди повернулися до них.

«Багато не розпатякуй», — порадив Джонас. І порада справді виявилася цінною. У мирний час Ленґіл не хотів би мати справу з таким, як він. Проте зараз він виявився незамінним.

— Нехай боги подарують вам мир, — сказав Ленґіл, відступаючи на крок назад і перехрещуючи руки на грудях, аби показати, що він закінчив. — Нехай усім нам боги подарують мир.

— Довгих днів і мирних ночей, — тихим механічним хором пробурмотіли люди. А тоді просто розвернулися й вийшли, пішли у своїх справах, що чекали на них перед святом Жнив. Ленґіл знав, що більшість із них вирушать у «Рай для подорожніх» чи готель «Бейв’ю». Він витер рукою піт з чола. Терпіти не міг виступати перед збіговиськом людей, а надто таким великим, як сьогодні, проте, здається, він непогано впорався. Насправді навіть чудово.

Людський потік мовчки розділився на маленькі струмки. Як і передбачив Ленґіл, більша частина люду попрямувала до шинків. Їхній шлях пролягав повз в’язницю, проте мало хто на неї поглянув… а ті, хто дивився, робили це мигцем і одразу відводили погляди. На ґанку не було нікого (крім пухкого червонорукого опудала, що зайняло собою все крісло-гойдалку шерифа Ейвері), і двері стояли прочинені, як зазвичай у теплі й сонячні дні. Хлопці були там, ніхто в цьому не сумнівався. Але, схоже, їх не надто ретельно охороняли.

Якби чоловіки, що проминали в’язницю, ідучи до «Раю» і «Бейв’ю», об’єдналися в один загін, то спокійно могли б напасти на Роланда і його друзів. Проте вони, похнюпивши носи, мовчки йшли туди, де їх чекала випивка. Того дня вони не збиралися нічого робити. І ввечері теж.

А от завтра…

Неподалік Смуги К, на похилому пасовищі баронії, Сюзен побачила щось таке, що змусило її натягнути поводи і завмерти в сідлі, мов укопаній, від подиву розтуливши рота. Далеко на схід, внизу, щонайменше за три милі від неї, ватага з дюжини ковбоїв зганяла докупи найбільший табун коней, який вона бачила за все своє життя. Близько чотирьох сотень голів. Вони бігли ліниво, виконуючи накази ковбоїв.

«Певне, вони гадають, що їх заганяють на зимівлю», — подумала Сюзен. Але їх вели не в бік ранчо на гребені Крутояру. Табун, такий величезний, що плив по траві, як тінь від хмари, гнали на захід, у бік Скелі Вішальників.

Сюзен вірила словам Роланда. Але, побачивши це, сприйняла правду як щось особисте, бо ж вона була пов’язана з її покійним батьком.

Звісно, правдою були коні.

— Покидьки, — пробурмотіла вона. — Мерзенні конокради. — Вона розвернула Пілона і помчала до згорілого ранчо. Праворуч від неї росла тінь. А над головою примарно мерехтів у світлому небі дня Місяць-Демон.

Вона побоювалася, що Джонас міг залишити в Смузі К людей, хоча сама достоту не розуміла причини свого страху. Зрештою він виявився безпідставним. Ранчо стояло порожнє, як і всі п’ять чи шість років між пожежею, що поклала край його існуванню, і появою хлопців із Серединного світу. Втім, вона помітила сліди ранкової боротьби. А коли зайшла до барака, де спали хлопці, то їй одразу впала у вічі діра в підлозі. Забравши револьвери Алана і Катберта, Джонас не завдав собі клопоту її закрити.

Вона пройшла повз ряди ліжок, опустилася на коліно й зазирнула в отвір. Нічого. Втім, вона сумнівалася, що те, по що вона прийшла, взагалі було там. Отвір для цього був замалий.

Біля трьох ліжок вона зупинилася. На котрому з них спав Роланд? Вона могла б відчути це нюхом, бо ж добре знала запах його волосся і шкіри. Але вирішила не піддаватися чуттєвому поривові. Зараз їй треба було бути жорсткою і спритною, рухатися, не зупиняючись і озираючись.

«Попіл», — майже нечутно прошепотіла тітка Корд у її голові. Сюзен нетерпляче похитала головою, наче відганяючи той голос, і вийшла надвір.

За бараками було порожньо, біля вбиральні й по обидва боки від неї теж нічого. Вона обійшла кругом старої кухні й знайшла те, що шукала. Дві діжки, які вона бачила на спині Капризного, стояли на виду. Ніхто не намагався їх сховати.

Думка про мула нагадала їй про Шимі, високого Шимі, який з надією дивився на неї згори вниз. Я хотів би поцілунок, бо це ж кінець року.

Шимі, якому врятував життя «Артур Гіт». Шимі, що ризикував накликати на себе гнів відьми, віддавши Катбертові записку, що призначалася її тітці. Шимі, котрий привіз сюди ці діжки. Щоб частково приховати, їх обмазали сажею. Знімаючи кришки, Сюзен замастила собі руки й рукава. Знову попіл. Але феєрверки були там, усередині: круглі, завбільшки з кулак великі бахкалки і менші дамські пальчики.

Вона набрала повні кишені феєрверків, нагребла їх і в оберемок. Потім напхала сідельні сумки й подивилася у небо. Пів на четверту. До Гембрі вона хотіла повернутися під покровом сутінок, а це означало, що треба було ще годину перечекати. Зрештою, ще лишався час побути наодинці зі своїм почуттям.

Сюзен повернулася до барака і доволі легко знайшла ліжко, в якому спав Роланд. Стала біля нього навколішки, як дитина, що хоче проказати молитву перед сном, притулилася обличчям до його подушки і глибоко вдихнула.

— Роланде, — сказала вона в подушку. — Як же я тебе кохаю. Як я кохаю тебе, любий.

Вона лягла на його ліжко і дивилася у вікно, спостерігаючи, як помалу гасне світло дня. Один раз піднесла руки до очей, розглядаючи сажу на пальцях. Подумала, що варто було б піти до колонки перед кухнею й помити руки, але вирішила не робити цього. Нехай лишається так. Вони були ка-тетом, одним з багатьох, одним цілим. Вони вміли прагнути здійснення мети і кохати.

Нехай попіл лишиться і зробить свою брудну справу.

«У моєї Сюзі є свої недоліки, але вона завжди все робить вчасно, — любив повторювати Пат Дельгадо. — Моя дівчинка надзвичайно пунктуальна».

У ніч перед святом Жнив ці слова справдилися. Через десять хвилин після того, як сонце нарешті сховалося за пагорбами й на Хай-стрит згустилися пурпурові тіні, вона стороною об’їхала будинок, у якому жила, і попрямувала до «Раю для подорожніх».

Вулиця була моторошно безлюдною, зважаючи на те, що то був вечір перед Жнивами. Оркестр, що грав у «Зеленому серці» впродовж останнього тижня, тепер мовчав. Періодично гахкали феєрверки, але ніхто не викрикував і діти не сміялися. На вулиці горіло лише кілька з численних кольорових ліхтариків.

З кожного темного закутня біля ганків витріщалися опудала, їхні білі, гаптовані хрестами очі змусили Сюзен здригнутися.

В «Раю» теж коїлося щось дивне. Коло конов’язі ніде яблуку було впасти (ще більше коней були прив’язані біля крамниці через дорогу), в усіх вікнах світилося. Весь освітлений, шинок нагадував велетенський корабель у темному морі. Але звичного п’яного піднесення й бучних з’ясувань стосунків Сюзен не чула, та й Шебового роздовбаного піаніно було не чутно.

Але уявити собі, що відбувається всередині, вона могла. Сотня чоловіків (може, більше) просто стоять і мовчки п’ють. Не розмовляють, не сміються, не кидають фішки на Алею Сатани, не викрикують переможно і не зітхають від розчарування. Ніхто не пестить повій і не щипає їх за сідниці, не краде жнив’яних поцілунків, не влаштовує п’яних сварок, що закінчуються бійкою. Чоловіки містечка просто п’ють неподалік від тюрми, в якій було замкнено її коханого та його друзів. Чоловіки, що пили всередині, цього вечора нічого не робитимуть. І якщо їй пощастить… якщо вона буде хороброю і їй пощастить…

Коли вона, тихо промовивши до Пілона, зупинила його перед шинком, з тіней вийшла якась фігура. Вона напружилася, проте швидко заспокоїлася: перші світло-помаренчеві промені місяця, що сходив, вихопили з мороку обличчя Шимі. Сюзен навіть тихо розсміялася — з себе самої. Він був часткою їхнього ка-тету, і вона це знала. Тож хіба дивно, що йому це теж було відомо?

— Сюзен, — пробурмотів він, знімаючи солом’яного бриля й притискаючи його до грудей. — Я тебе чекав.

— Чому? — спитала вона.

— Бо я знав, що ти прийдеш, — він кинув через плече погляд на «Рай», чорне громаддя, що порскало на всі сторони світу божевільним світлом. — Треба звільнити Артура і тих, інших, так?

— Маю надію, що нам це вдасться.

— Ми повинні. Люди там, вони не розмовляють, але їм і не треба. Я знаю, Сюзен, дочко Пата, я знаю.

Сюзен у цьому не сумнівалася.

— А Корал там?

Шимі похитав головою.

— Пішла до мерового будинку. Сказала Стенлі, що допоможе підготувати покійників до завтрашнього похорону. Але я думаю, на похороні її не буде. Великі мисливці за трунами їдуть геть, і вона з ними. — Він витер рукою очі, в яких уже бриніли сльози.

— Твій мул, Шимі…

— Уже осідланий, і в мене довгий повід.

Сюзен подивилася на нього, не ймучи віри вухам.

— Звідки ти знав…

— Так само, як знав, що ти прийдеш, Сюзен-сей. Просто знав. — Він знизав плечима і показав кудись убік. — Капик там, позаду. Я прив’язав його до колонки.

— Це добре, — вона навпомацки покопирсалася в сідельній сумці з меншими феєрверками. — Ось, візьми. В тебе часом не завалялося пари сірників?

— Еге ж, — без зайвих питань він сховав феєрверки до нагрудної кишені. Але в Сюзен, котра ні разу в житті не переступила через поріг «Раю для подорожніх», було до Шимі ще одне питання.

— Що вони роблять зі своїми пальтами й накидками, коли заходять туди, Шимі? Мають же вони їх знімати. Коли п’єш, стає гаряче.

— Ох, так. Вони кладуть їх на довжелезний стіл біля дверей. А коли йдуть додому, часто чубляться через те, де чиє пальто.

Вона кивнула, швидко прикидаючи щось у голові. Він стояв перед нею, досі притискаючи бриля до грудей, і чекав, поки вона закінчить розмірковувати, адже сам цього не вмів… принаймні, в загальноприйнятому сенсі. Поміркувавши, Сюзен знову підвела голову.

— Шимі, якщо ти мені допомагатимеш, то в Гембрі тобі більше залишатися не можна… і в Меджисі… і взагалі в усій Зовнішній Дузі. Ти поїдеш з нами, якщо ми виберемося звідси. Ти маєш це збагнути. Розумієш?

З того, як просвітліло його обличчя, Сюзен зрозуміла, що він добре тямить, про що йдеться.

— Еге ж, Сюзен! Поїду з тобою, Віллом Деаборном, Річардом Стоквордом і моїм найкращим другом містером Артуром Гітом! Поїду до Внутрішнього світу! Ми побачимо будівлі, і статуї, і жінок у сукнях, як у казкових фей…

— Якщо нас упіймають, то вб’ють.

Усмішка зійшла з його вуст, але очей він не відвів.

— Атож, уб’ють, якщо піймають, так.

— Ти ще не передумав?

— Капик уже осідланий, — повторив він. Цієї відповіді Сюзен цілком вистачило. Вона взяла Шимі за руку, що притискала бриля до грудей (верхівка капелюха вже була добряче пом’ята — вочевидь не вперше). Тримаючи однією рукою долоню Шимі, а другою спираючись на луку сідла, вона нахилилася і поцілувала його в щоку. У відповідь хлопець всміхнувся.

— Зробимо все можливе, так? — спитала вона в нього.

— Еге ж, Сюзен, дочко Пата. Зробимо все для своїх друзів. Усе, що в наших силах.

— Так. Тепер слухай, Шимі. Слухай уважно.

Вона почала говорити, і Шимі нашорошив вуха.

Через двадцять хвилин, коли над містом, наче вагітна жінка, що піднімається крутим схилом, заледве зіп’явся на небо розпухлий помаранчевий місяць, самотній пастух вів мула по Гіл-стрит у бік офісу шерифа. Цей кінець Гіл-стрит потопав у чорній пітьмі. Трохи світла падало з вікон «Зеленого серця», проте навіть парк, у якому о цій порі року й дня завжди людно й світло, був майже безлюдним. Ледве не всі ятки позачинялися, а з тих, що були відчинені, лише у віщуна сяк-так ішли справи. Тієї ночі всім пророкували недобру долю — втім, як завжди.

Пастух був одягнений у важку накидку, під якою можна було легко приховати жіночі груди, якщо вони в нього були. Якби в нього також було жіноче обличчя, то теж не біда — все приховувало велике сомбреро з плямами поту з внутрішнього боку. З-під широких крис цього капелюха долинав голос, що наспівував «Безжурне кохання».

Маленьке сідло мула ховалося під чимось великим, що було до нього прив’язане, — можливо, пакунком з одягом, хоча в пітьмі годі було розібрати, що то таке. Найдивнішим було те, що на кшталт амулета теліпалося в мула на шиї. Два сомбреро і капелюх загонича.

Підійшовши до офісу шерифа, пастух припинив співати. Якби не промінчик тьмяного світла, що просочувався крізь вікно, будівля здавалася б порожньою. У кріслі-гойдалці, що стояло на ганку, лежало кумедне опудало в гаптованій камізельці Герка Ейвері, з бляшаною зіркою на грудях. Вартових не було. Взагалі не було жодних ознак того, що всередині під замком сидять найнебезпечніші злочинці баронії. Зсередини до вух пастуха долинало бренькання на гітарі.

Але його заглушила негучна тріскотнява феєрверків. Озирнувшись через плече, пастух побачив обриси фігури, що бовваніла в пітьмі. Фігура помахала рукою. Пастух кивнув, відповів помахом, а тоді прив’язав мула до конов’язі — тієї самої, до якої Роланд і його друзі прив’язували коней, коли ходили знайомитися з шерифом. Влітку, дуже давно.

Двері відчинилися (ніхто не подбав про те, щоб їх замкнути), коли Дейв Голліс у двотисячний раз намагався зіграти вступ до пісні «Капітан Мілз, покидьку». Навпроти нього, склавши руки на своєму великому череві й відкинувшись на спинку стільця, сидів шериф Ейвері. В кімнаті сяяло рівне помаранчеве світло лампи.

— Ще кілька таких акордів, помічнику Дейве, і екзекуції не буде, — сказав Катберт Олґуд. Він стояв біля дверей своєї камери, тримаючись руками за ґрати. — Бо ми покінчимо життя самогубством. На знак самозахисту.

— Стули пельку, шмаркачу, — порадив шериф. Він клював носом після ситної вечері, мріючи про те, як розповідатиме братові (і його гарненькій дружині), що жили в сусідній баронії, про цей героїчний день. Він буде скромним, але все одно дасть їм зрозуміти, хто відіграв одну з вирішальних ролей. Якби не він, ці троє молодих покидьків могли…

— Тільки не співай, — попрохав Катберт Дейва. — Якщо пообіцяєш не співати, я зізнаюся в чому завгодно, навіть в убивстві самого короля Артура.

Ліворуч від Берта, схрестивши ноги на ліжку, сидів Алан. Роланд лежав, підклавши руки під голову і втупившись у стелю. Проте щойно клацнула засувка дверей, він сів. Наче чекав цього.

— Це, мабуть, Бріджер, — помічник Дейв радо відставив гітару вбік. Йому не терпілося якнайшвидше піти звідти. Насмішки Гіта діймали його до печінок. Як і те, що він здатен був жартувати, незважаючи на завтрашню страту.

— Я думаю, це швидше один із них, — сказав шериф Ейвері, маючи на увазі Великих мисливців за трунами.

Та виявилося, що всі вони не мали рації. То був ковбой, щільно загорнутий в накидку, що вочевидь була йому завелика (краї волочилися підлогою, коли він важко переступив поріг і зачинив за собою двері), і в капелюсі, насунутому на очі. Герк Ейвері подумав, що в чиїйсь уяві це могло би бути опудало ковбоя.

— Агов, незнайомче! — сказав він, розпливаючись в усмішці… адже це напевно був чийсь жарт, а Герк Ейвері полюбляв жарти. Особливо після чотирьох відбивних і гори товченої картоплі на вечерю. — Привіт! Які справи привели тебе…

Руку, що не зачиняла двері, ковбой тримав під накидкою. А коли дістав її, то всі побачили, що вона незграбно стискає в пальцях знайомий усім трьом в’язням револьвер. Усмішка поволі сповзла з обличчя Ейвері. Пальці, сплетені на череві, розтислися. Закинуті на стіл ноги опустилися на підлогу.

— Спокійно, хлопче, — повільно проговорив він. — Побалакаймо.

— Зніми зі стіни ключі та відімкни камери, — неприродно хрипким голосом сказав ковбой. Надворі знову затріскотіли феєрверки — довгою сухою чергою, хоча ніхто, крім Роланда, цього не помітив.

— Я не можу цього зробити, — сказав Ейвері, висуваючи нижню шухляду письмового стола ногою. У ній із того самого ранку лежало кілька револьверів. — Я не знаю, чи та штука в тебе заряджена, але сумніваюся, що такий ковбой, як ти…

Незнайомець наставив цівку револьвера на стіл і натис на гачок. У маленькій кімнаті звук пострілу пролунав, як вибух бомби, проте Роланд сподівався, що ззовні, за зачиненими дверима і під акомпанемент феєрверків, ніхто не розбере, що то було насправді. Лише феєрверк, не великий і не маленький.

«Розумниця дівчинка, — подумав він. — Ох, розумниця. Але будь обережна. Заради богів, Сью, будь обережна».

Троє хлопців тепер стояли біля дверей своїх камер, широко розплющивши очі й стиснувши губи.

Куля втрапила у куток шерифового бюро і вибила суттєвий шмат. Ейвері пронизливо скрикнув, відкинувся на спинку стільця і впав на підлогу. Ногою він зачепився за ручку шухляди і, падаючи, висмикнув шухляду зі столу. Звідти на підлогу посипалися три старовинних мушкети.

— Сюзен, стережися! — крикнув Катберт, а тоді: — Дейве, ні!

Наприкінці життя саме обов’язок, а не страх перед Великими мисливцями за трунами, змусив Дейва Голліса діяти. Він сподівався посісти місце шерифа, коли Ейвері піде на пенсію (і, як він часом казав своїй дружині Джуді, був би таким крутим шерифом, яким Товстун навіть мріяти не міг стати). Дейв забув, що в нього були серйозні сумніви щодо того, чи справді хлопці вчинили той злочин, у якому їх звинуватили, а також чому їх схопили саме таким способом. Все, про що він думав тієї миті, — не дозволити звільнити злочинців, в’язнів баронії.

Він стрибнув на ковбоя в сміховинному строї, щоб вирвати у нього з рук револьвер. І застрелити його ним, якщо в цьому буде потреба.

Забувши про все на світі, Сюзен з недовірою дивилася на жовте дерево столу в тому місці, де його прошила куля. Подумати тільки, якої шкоди завдало одне натискання на гачок! Але відчайдушний крик Катберта привів її до тями.

Вона відсахнулася до стіни, щоб Дейв не зміг ухопити її за край накидки, і бездумно натиснула на гачок. Ще один гучний постріл — і Дейв Голліс, молодий хлопець, лише на два роки старший від неї самої, відлетів до стіни. З дірочки в сорочці між двома кінцями зірки помічника шерифа курився димок. Очі були широко розплющені від подиву і недовіри. Монокль на чорній шовковій стрічці теліпався біля руки. Ногою Дейв зачепив гітару і скинув її на долівку. Вона впала зі звуком, що за мелодійністю не поступався Дейвовим акордам.

— Дейве, — прошепотіла Сюзен. — О Дейве, що я накоїла?

Дейв спробував підвестися і впав обличчям на підлогу. Отвір, де куля увійшла в його тіло, був майже непомітним, але зараз Сюзен дивилася на страхітливу величезну діру в його спині, чорно-червону, з обгорілою тканиною по краях… неначе вона прохромила його розжареною кочергою, а не застрелила з револьвера (що вважалося милосерднішим і більш цивілізованим способом, але вочевидь не було ні тим, ні іншим).

— Дейв, — прошепотіла вона. — Дейве, я…

— Сюзен, обережно! — закричав Роланд.

Ейвері. Він підкрався повзком, обхопив її за литки і збив з ніг. Сюзен приземлилася на сідниці (від удару об підлогу її щелепи голосно клацнули одна об одну) і опинилася віч-на-віч з шерифом Ейвері. Навпроти його жаб’ячих очей, носа з розширеними порами й рота, що смердів часником.

— О боги, ти дівчина, — прошепотів він і потягнувся до неї руками. Сюзен знову натиснула на гачок Роландового револьвера. Куля прошила стелю, і звідти ринув потік тиньку. Від пострілу зайнявся край її накидки. Ручища Ейвері вже добралися до її горла і перекривали дихання. Десь віддалік викрикував її ім’я Роланд.

У неї лишався тільки один шанс.

Можливо.

«Одного буде достатньо, Сью, — промовив голос її батька в голові. — Одного разу тобі цілком вистачить».

Боком великого пальця вона звела курок револьвера, втопила цівку глибоко в жирові складки підборіддя шерифа Герка Ейвері й натиснула на гачок.

Результат був жахливим.

Голова Ейвері, важка й волога, як мокрий шмат м’яса для смаження, впала їй на коліна. Краєм ока Сюзен бачила жовті язики полум’я. Жар уже був відчутним.

— На столі! — закричав Роланд, торсаючи грати камери так сильно, що воші заторохкотіли. — Сюзен, глек із водою! Заради батька!

Вона скинула голову Ейвері з колін, звелася на ноги і, хитаючись, рушила до стола. Перед її накидки горів. Вона відчувала димний сморід і в якомусь дальньому закапелку свідомості подякувала, що мала час зав’язати волосся на потилиці.

Глечик був майже повний, але не води. Ніздрі Сюзен залоскотав кисло-солодкий запах ґрафу. Вона вилила рідину на себе, і полум’я, зашипівши, згасло. Сюзен вибралася з накидки й кинула її на підлогу, а разом з нею — і завелике сомбреро. Знову глянула на Дейва, хлопця, з котрим вони разом росли, а можливо, навіть по-дитячому цілувалися біля дверей стайні Гукі, колись давно.

— Сюзен! — голос Роланда був хрипким і наполегливим. — Ключі! Хутко!

Сюзен зняла в’язку ключів з гвіздка на стіні. Підійшла до камери Роланда і наосліп кинула крізь грати. Повітря було густо насичене револьверним димом, смородом паленої вовни і крові. З кожним подихом її шлунок судомило.

Роланд вибрав потрібний ключ, вставив його в замкову шпарину з зовнішнього боку грат і повернув у замку. Наступної миті він уже був на волі й міцно притис її до себе, коли вона розридалася. Згодом Катберта й Алана також було випущено.

— Ти янгол, — сказав Алан, теж її обнімаючи.

— Не я, — вона заплакала ще сильніше. Потім кинула револьвер Роландові, бо не хотіла більше ніколи тримати його в руках — таким брудним він їй здавався. — Ми з ним гралися, ще коли були зовсім дітьми. Він був хороший, ніколи не тягав за кіску і не хуліганив. І виріс добрим. А я його вбила. І як буде дізнатися про таке його дружині?

Роланд знову пригорнув її і якийсь час не випускав із обіймів.

— Ти вчинила так, як мала вчинити. Якщо не він, тоді ми. Ти ж розумієш?

Вона кивнула, сховавши обличчя у нього на грудях.

— До Ейвері мені діла нема. Але Дейв…

— Ходімо, — сказав Роланд. — Хтось міг зрозуміти, що це не феєрверки, а постріли. Це Шимі там орудує?

Вона кивнула.

— Я взяла для вас одежину. Капелюхи і накидки.

Сюзен квапливо пішла до дверей, відчинила, визирнула на обидва боки вулиці, а тоді розчинилася у пітьмі.

Катберт накрив обличчя помічника Дейва обгорілою накидкою.

— Не пощастило тобі, друже, — мовив він. — Втрапив між двох вогнів. Ти був непоганим хлопцем.

З оберемком краденого одягу, який віз на собі мул Капризний, повернулася Сюзен. Шимі вже вирушив на своє наступне завдання, хоча йому ніхто не нагадував. Якщо хлопчика-наймита з заїжджого двору вважати недоумком, тоді в багатьох людей із тих, кого вона знала, мізків у голові було лише на третину чи на четвертину.

— Звідки в тебе весь цей одяг? — зачудовано спитав Алан.

— З шинку. Я не сама, Шимі допоміг. — Вона простягала їм капелюхи. — Ходімо, не баріться.

Катберт узяв у неї капелюхи й роздав друзям. Роланд і Алан уже вдягнули накидки. В низько насунутих на очі капелюхах їх ніхто б не відрізнив од інших ковбоїв баронії.

— Куди тепер? — спитав Алан, коли вони вийшли на ганок. На вулиці досі було порожньо і безлюдно — постріли не привернули нічиєї уваги.

— Для початку до Гукі, — сказала Сюзен. — Там ваші коні.

Учотирьох вони рушили вулицею. Капризного не було видно — Шимі забрав його з собою. Серце Сюзен гулко калатало в грудях, на чолі виступав піт, проте її всю трусило. Того вечора вона увірвала два життя і перейшла межу, за якою вже не було повороту назад. Вона зробила це заради Роланда, заради свого кохання. Усвідомлення того, що вона не могла вчинити інакше, трохи гріло їй душу.

Будьте щасливі, зрадники! Вбивці! Шахраї! Проклинаю вас попелом!

Сюзен узяла Роланда за руку. На його потиск відповіла потиском. А коли підвела очі вгору, до Місяця-Демона, чиє лихе обличчя з холеричного червоно-помаранчевого стало сріблястим, подумала, що, натиснувши на гачок і обірвавши життя бідолашного Дейва Голліса, заплатила за своє кохання найдорожчою в світі монетою. Вона заплатила своєю душею. Якби Роланд її зараз покинув, то здійснилося б тітчине прокляття. Бо лишився б тільки попіл.

Розділ IX СВЯТО

Щойно вони зайшли до стайні, тьмяно освітленої газовим ліхтарем, зі стійла висунулася тінь. І Роланд блискавично витяг револьвери, які вже встиг сховати. Але то був Шимі. Він дивився на нього з непевною усмішкою, піднявши руку, в якій тримав стремено. Але, впізнавши, хто зайшов, аж засяяв від щастя і кинувся до них.

Роланд сховав револьвери у кобуру і приготувався обійняти хлопця, та Шимі пролетів повз нього і кинувся обіймати Катберта.

— Гей, гей, — Катберт кумедно заточився, а тоді підняв Шимі над землею. — Любиш ти мене з ніг збивати, хлопче!

— Вона вас витягла! — крикнув Шимі. — Я знав, що вона звільнить вас, знав! Сюзен молодець! — Шимі пошукав поглядом Сюзен і знайшов її біля Роланда. Вона була досі бліда, проте вже нібито прийшла до тями. Шимі знову повернувся до Катберта і поцілував його просто в лоба.

— Ого! — сказав Катберт. — А це за що?

— Бо я люблю тебе, Артуре Гіте! Ти врятував мені життя!

— Ну, може, і врятував, — Катберт спантеличено всміхнувся (чуже сомбреро, і так занадто велике, смішно перехнябилося в нього на голові), — але якщо ми не поквапимося, не гарантую, що врятував його надовго.

— Коні осідлані, — сказав Шимі. — Сюзен звеліла мені їх осідлати. Я все правильно зробив. Тільки треба причепити це стремено до коня пана Стокворта, бо те, що на ньому, протерлося.

— Це пізніше, — сказав Алан, забираючи в нього стремено. Відклав його вбік і подивився на Роланда. — Куди поїдемо?

Перше, що спало Роландові на думку, — повернутися на цвинтар до мавзолея Торіна.

Від цих слів Шимі похолов від жаху.

— На кладовище? Коли Демон у повні? — він так рішуче захитав головою, що сомбреро злетіло і замигтіло волосся. — Там лежать мертві, сей Деаборн, але якщо їх дражнити, коли на небі Демон, то вони повстають з могил!

— Все одно нам туди не можна, — підтримала його Сюзен. — Містянки викладатимуть дорогу від Будинку-на-набережній квітами і мавзолей заквітчуватимуть теж. Якщо Олів буде спроможна щось робити, то керуватиме цим вона. Але з нею будуть моя тітка й Корал. А з ними нам краще не перетинатися.

— Гаразд, — сказав Роланд. — На коней і рушаймо. Сюзен, подумай. І ти, Шимі, теж. Нам потрібне місце, де ми зможемо перебути до світанку. Подалі від Великого Шляху, в будь-який бік від Гембрі, крім північного заходу.

— А чим поганий північний захід? — поцікавився Алан.

— Бо саме туди ми зараз і поїдемо. У нас є робота… і ми дамо їм знати, що ми нею займаємось. Найперше Елдредові Джонасу. — На його вустах промайнула лиховісна посмішка. — Я дам йому зрозуміти, що гру скінчено. Замків більше не буде. З’явилися справжні стрільці. Побачимо, як він з ними впорається.

Через годину, коли місяць уже піднявся над деревами, Роландів ка-тет прибув на нафтове поле Ситго. Заради безпеки вони їхали паралельно до Великого Шляху, але пересторога виявилася марною: на дорозі вони не зустріли жодного вершника, що їхав би в той чи інший бік. «Таке враження, що Жнива цього року скасовано, — подумала Сюзен… а тоді згадала про червоноруких опудал і здригнулася. Завтра вночі Роланду мали пофарбувати руки червоним. І пофарбують, якщо впіймають. — І не лише йому. Всім нам. Шимі також».

Вони прив’язали коней (і Капризного, котрий невдоволено, проте жваво трюхикав за ними на налигачі) до якогось давно поламаного пристрою в північно-східному кутку поля і повільно пішли до робочих вишок, що були скупчені в одній місцині. Розмовляли мало, та й то пошепки. На думку Роланда, на Ситґо було моторошніше, ніж на цвинтарі. Він сумнівався, що Місяць-Демон може підняти мертвих з могил. А от мерці на СИТҐО були дуже неспокійні: верескливі зомбі, що іржаво бовваніли в примарному світлі місяця, здіймаючи й опускаючи поршні, наче марширували ногами.

Втім, Роланд повів їх саме до діючої ділянки нафтової свердловини, повз таблички з написами «Ви наділи шолом?» і «Виробляємо нафту, переробляємо безпеку». Зупинилися біля підніжжя вишки, яка скреготала так гучно, що Роландові довелося кричати, аби його почули.

— Шимі! Дай мені кілька великих феєрверків!

Ще раніше Шимі вигріб жменю феєрверків із сідельної сумки Сюзен і тепер два простягнув Роланду. Взявши Берта попід руку, Роланд витяг його вперед. Вишку по периметру оточувала іржава огорожа. Коли хлопці спробували перелізти через неї, горизонтальні перекриття луснули від напруження, як старечі кістки. Вони нервово перезирнулися. На обличчя кожного набігали тіні від руху машинерії проти місяця.

Сюзен смикнула Роланда за рукав.

— Обережніше! — прокричала вона, змагаючись із ритмічним стукотом машинерії. Роланд побачив, що вона не боїться, лише збуджена і стривожена.

Всміхнувшись, він підтягнув її до себе і поцілував у мочку вуха.

— Будь готова тікати, — прошепотів він. — Якщо ми все зробимо правильно, то на Ситго з’явиться нова свічка. Пекельно потужна.

Вони з Катбертом пірнули під найнижчу перетинку опори вишки і стали біля машини, кривлячись від какофонії звуків. Роланда здивувало те, що за всі ці роки вишка взагалі не розвалилася. Внутрішні частини вишки було переважно впосаджено в іржаві металеві блоки, але він бачив і велетенський поворотний вал, поверхня якого блищала від нафти, що її, напевно, переганяли автоматичні насоси. Тут, у безпосередній близькості, відчувався запах газу, що нагадав йому про пальник, який ритмічно спалахував на іншому боці нафтового поля.

— Велетень напукав! — прокричав Катберт.

— Що?

— Я кажу, смердить, як… та, не зважай! Зробімо це, якщо зможемо… ми ж зможемо?

Роланд не знав. Він повільно підійшов до машинерії, що скреготала під металевими накривками, пофарбованими зеленою фарбою, на якій давно проступила іржа. Берт ішов слідом, хоч і не надто охоче. Вдвох вони ступили у короткий прохід, де смерділо і було нестерпно жарко, і він привів їх у самісіньке серце свердловини. Перед їхніми очима повертався вал на кінці поршня, розподіляючи краплини нафти по гладеньких боках. Поряд була вигнута труба — мабуть, переливна, подумав Роланд. З її кінця час від часу скрапувала нафта, і на підлозі утворилася чорна калюжа. Роланд показав на неї, і Катберт кивнув.

Кричати тут було б безглуздо. У центрі свердловини стояв неймовірний гуркіт. Однією рукою Роланд обійняв Катберта за шию і наблизив його вухо до своїх губів; другою рукою тримав перед очима Катберта феєрверк.

— Запали й тікай, — сказав він. — Я триматиму, скільки зможу, і чекатиму, поки ти відійдеш на достатню відстань. Я роблю це не лише заради тебе, але й для себе. Щоб вибігти звідси, мені потрібен безперешкодний шлях для відступу, розумієш?

Катберт кивнув і повернув стрільцеву голову так, щоб і самому можна було говорити йому на вухо.

— А якщо тут стільки газу, що все вибухне, коли я викрешу іскру?

Роланд відступив на крок назад. Зробив жест руками: мовляв, звідки мені знати? Розсміявшись, Катберт витяг з кишені коробку сірників, які перед виходом прихопив зі столу Ейвері. Питально звів брови: чи Роланд готовий? Той кивнув у відповідь.

Надворі віяв сильний вітер, проте під свердловину він проникнути не міг, тож вогник сірника палав рівно. Роланд простягнув феєрверк, і миттю болючий спогад пронизав його голову: мати ненавиділа ці штуки, завжди була переконана, що через них він може або втратити око, або йому відірве палець.

Катберт постукав себе по грудях і поцілував долоню на щастя. Підніс полум’я до запальника. Той одразу засичав. Берт розвернувся і повів рукою, вдаючи, що цілиться у накритий блок машинерії. «У цьому весь Берт, — подумав Роланд. — Жартуватиме і на шибениці». А тоді коротким коридором, яким вони прийшли, кинувся назад.

Роланд тримав круглий феєрверк так довго, як тільки наважився, а тоді закинув його у переливну руру. Повертаючись, щоб тікати, поморщився, бо очікував того, чого побоювався Катберт: що повітря вибухне. Та цього не сталося. Він побіг проходом, вибрався назовні й побачив, що Катберт стоїть коло зруйнованої ділянки огорожі. Замахав на нього руками: тікай, бовдуре! А тоді світ за його спиною злетів у повітря.

Вибух був такий потужний, що від його звуку, здавалося, втягнулися всередину барабанні перетинки, а в легенях забракло повітря. Земля викотилася йому з-під ніг, як хвиля під човном, і неначе велика тепла рука штовхнула його в спину. Йому здалося, що крок уперед (можливо, навіть два чи три) він пробіг від поштовху, але потім його підняло над землею і вихором понесло вперед, на огорожу, біля якої Катберт вже не стояв. Катберта пожбурило на землю, і тепер він лежав, розкривши рота, й круглими очима дивився на щось за Роландовою спиною. Роланд дуже добре роздивився всі деталі, бо на Ситго тепер було світло, як вдень. Вони запалили своє власне святкове багаття на ніч раніше, ніж настали Жнива. Величезне багаття, у містечку про таке навіть мріяти не могли.

Роланда відкинуло туди, де лежав Катберт, і він вхопив друга під руку. Позаду них пролунав страшний гуркіт вибуху, і на них посипалися шматки металу. Вони зіп’ялися на ноги й побігли туди, де Алан прикривав собою Шимі й Сюзен.

Роланд озирнувся через плече і побачив, що рештки вишки (половина її вціліла), як розпечена підкова, палали червоним полум’ям з домішками чорного, довкола жовтого смолоскипа, височенного язика полум’я, що лизав небо. То був лише початок. Він не знав, скільки ще вишок їм вдасться запалити, поки не набіжить люду з містечка, проте, попри весь ризик, був рішуче налаштований знищити якомога більше. Підірвати цистерни біля Скелі Вішальників було лише половиною всієї справи. Треба було знищити саме джерело Фарсона.

Втім, виявилося, що вкидати феєрверки у переливні труби не потрібно. Під нафтовим полем була система поєднаних між собою труб, переважно з природним газом, що просочувався крізь древню напівзотлілу ізоляцію. Роланд і Катберт встигли лише наблизитися до іншої вишки, як пролунав черговий вибух, і з вишки праворуч від тієї, яку вони підпалили, вирвався стовп вогню. А за мить і третя вишка, цього разу віддалік, за шістдесят ярдів, дихнула в повітря полум’ям. Залізний каркас зірвало з бетонних опор, як зуб із гнилих ясен. На подушці синьо-жовтого полум’я здійнявшись у повітря на сімдесят футів, каркас перевернувся і з гуркотом упав на землю, вусібіч порснувши іскрами.

Ще одна. Ще. І ще.

Ошелешені, п’ятеро молодих людей стояли в кутку поля, затуляючи очі руками від сліпучого сяйва. Нафтове поле палахкотіло, як іменинний торт, і на них накочували хвилі пекельної спеки.

— Боги милосердні, — прошепотів Алан.

Роланд зрозумів, що треба тікати. Ще трохи — і вони підсмажаться, як кукурудза. Та й про коней слід подбати. Їх прив’язали далеко від епіцентру вибухів, але Роланд не міг ручатися, що центр ще довго лишатиметься на місці. Адже вибухати почали й неробочі вишки. Коні могли схарапудитися.

Чорт, та йому й самому було страшно.

— Тікаймо! — закричав він.

Вони побігли до коней, і шлях їм осявало сліпуче жовтогаряче світло.

Попервах Джонасові здавалося, що вибухи відбуваються в його голові — що їх спричиняє кохання.

Кохання, аякже. Кохання, розтуди його. Вони з Корал кохалися, проте називати це коханням було те саме, що стверджувати, буцімто осли вміють додавати, віднімати і множити. Проте це було щось. О так.

У нього й раніше були пристрасні жінки, ті, з якими він почувався, немов у печі. Хтиві й ненаситні, вони впивалися поглядом йому в обличчя, рухаючи стегнами. Але до Корал він ще ніколи не був із жінкою, яка б зачепила таку потужну струну гармонії в його душі. У ліжку він звик брати, коли випадала нагода, і забувати, коли нагоди не було. Але з Корал він хотів лише брати, брати і брати. Вони кохалися як коти чи тхори — вигиналися, сердито сичали і дряпалися, кусалися і осипали одне одного прокльонами. Та поки що жодне не могло насититися. Коли Джонас був з нею, він часом почувався, наче його смажили в неймовірно приємній олії.

Того вечора відбулася зустріч Асоціації конярів, яка останнім часом перетворилася на Асоціацію Фарсона. Джонас ввів їх у курс останніх подій, відповів на їхні ідіотські питання і впевнився, що вони розуміють, яка робота чекає на них наступного дня. Після цього він перевірив Рею, котру всадовили в кабінеті Раймера. Відьма навіть не помітила, що на неї зиркає Джонас. Сиділа в Раймеровому кабінеті з високою стелею, вздовж стін якого тяглися шафи з книжками. За Раймеровим столом із залізного дерева, у Раймеровому шкіряному кріслі вона виглядала не менш недоречно, ніж панталони повії на церковному олтарі. На столі лежала чародійська веселка. Відьма водила над кулею руками й швидко бурмотіла щось під носа, але оживити її не могла — куля залишалася темною.

Замкнувши її, Джонас попрямував до Корал. Вона чекала на нього у вітальні, де наступного дня мала відбутися Бесіда. У тому крилі будівлі було повно спалень, проте вона повела його до спальні любого покійного брата… і не випадково — Джонас був упевнений. Там вони кохалися на ліжку під балдахіном, яке Гартові Торіну не судилося розділити зі своєю молодою наложницею.

Усе було несамовито, як завжди. Коли вибухла перша вишка, Джонас уже наближався до оргазму. «Яка вона палка, — подумав він. — В усьому довбаному світі нема такої жінки, як…»

Наступні два вибухи пролунали майже без паузи, і Корал на мить завмерла під ним, перш ніж знову зарухатись.

— Ситго, — хрипким, засапаним голосом промовила вона.

— Так, — прогарчав він, не перестаючи рухатись. Інтерес до сексу він втратив, але вони досягли такої точки, коли годі було зупинитися — навіть під загрозою смерті чи каліцтва.

А за дві хвилини він широкими кроками перетнув кімнату і вийшов на крихітний балкончик. Напіверегований пеніс гойдався з боку в бік, наче чарівна паличка в уяві якогось недоумка. Корал бігла слідом, гола, як і він.

— Чому зараз? — завередувала вона, коли Джонас відчиняв балконні двері. — Я могла ще три рази кінчити!

Але Джонас не звертав на неї уваги. Земля на північному заході потопала у пітьмі, припорошеній місячним сяйвом… уся, крім нафтового поля. Там палахкотіла пожежа, просто на очах розливаючись в океан вогню. Один за одним лунали вибухи, і від них здригалася земля.

Джонас відчув, як затьмарюється його розум. Це відчуття переслідувало його відтоді, як той шмаркач Деаборн інтуїтивно розпізнав його істинну сутність. Кохаючись із запальною Корал, Джонас трохи відвертався від думок про нього, але тепер, від видива суцільного вогню там, де ще п’ять хвилин тому були Фарсонові запаси нафти, на його розум знову накотила пітьма, як та болотяна лихоманка, що часом відпускає тіло, але, зачаївшись десь у кістках, ніколи не покидає плоті. «Насправді ти на заході, — сказав йому Деаборн. — Душа такого, як ти, ніколи не зможе покинути заходу». Авжеж, то була правда, і він не потребував, щоб йому на неї вказував такий пуцьвірінок, як Вілл Деаборн… але щойно правда зірвалася з уст, він уже не припиняв думати про неї.

Довбаний Вілл Деаборн. Де він був зараз, він і пара його друзяк-чистоплюїв? У calabozo Ейвері? Джонас сумнівався. Там їх уже нема.

Нічне повітря струсонули нові вибухи. Чоловіки, що метушилися вранці через подвійне вбивство, куйовдилися на подвір’ї й тепер.

— Це найбільший святковий феєрверк на Жнива за всі часи існування світу, — тихо сказала Корал.

Не встиг Джонас відповісти, як у двері спальні загрюкали. А за секунду через поріг влетів Клай Рейнолдз. На ньому були самі джинси, більше нічого. Розпатлане волосся, безум в очах.

— Погані новини з міста, Елдреде. Деаборн і двоє інших шмаркачів із Внутрішнього світу…

Ще три вибухи, майже без перерви. Над палаючим полем Ситґо здійнялася в небо велетенська червоногаряча куля, розпустилася в повітрі, зникла. Рейнолдз вийшов на балкон і став між них двох, не помічаючи їхньої голизни. Широко розплющеними від подиву й недовіри очима він проводжав кулю поглядом, поки вона не щезла. Щезла, як і ув’язнені. Джонас знову відчув слабкість від мороку, що закрадався в його голову.

— Як вони вибралися? — спитав він. — Ти знаєш? А Ейвері?

— Ейвері мертвий. Помічник, який був з ним, теж. Їх знайшов інший помічник, Тодд Бріджер…. Елдреде, що там відбувається? Що сталося?

— О, це справа рук ваших хлопчаків, — сказала Корал. — Швидко ж вони розпочали свою власну гулянку, ге?

«На що вони наважаться?» — спитав Джонас самого себе. Питання було слушне — лише це зараз і мало значення. Вони вже натішилися капостями… чи лише почали?

І знову йому закортіло опинитися десь далеко звідси — подалі від Будинку, від Гембрі й від Меджису. Понад усе на світі йому хотілося бути за багато миль, коліс і ліг звідси. Він вийшов з-за Сховку, пірнати назад було пізно, і він почувався страшенно вразливим.

— Клай.

— Так, Елдреде?

Проте Рейнолдз не зводив очей з грандіозної пожежі на Ситґо і думками теж був там. Узявши за плече, Джонас розвернув Рейнолдза обличчям до себе. Його власні думки почали світлішати, набувати стрімкості, відзначаючи деталі. Він полегшено зітхнув. Моторошне темне відчуття приреченості помалу розтануло і зникло.

— Скільки тут чоловіків?

Рейнолдз замислено набурмосився.

— Тридцять п’ятеро, — сказав він. — Можливо.

— Скільки з них озброєні?

— Револьверами?

— Ні, плювачками, кретине.

— Либонь… — Рейнолдз насупився ще сильніше. — Либонь, дюжина. Себто з боєздатними револьверами.

— А великі цабе з Асоціації ще тут?

— Думаю, так.

— Приведи Ленґіла і Ренфру. Принаймні будити їх тобі не доведеться. Всі вже на ногах, і більшість он там, — Джонас повів великим пальцем у бік подвір’я. — Накажи Ренфру готувати передовий загін. Озброєний. З восьми чи десяти людей, але п’ятеро теж згодяться. Запряжи у відьмин візок найсильнішого й найвитривалішого поні. І скажи тому старому вилупкові Мігелю, що коли поні, якого він вибере, здохне дорогою, то його зморшкуваті старі яйця слугуватимуть йому затичками для вух.

Корал Торін коротко і хрипко розреготалася. Зиркнувши на неї, Рейнолдз перевів погляд на Джонаса, а тоді, не ймучи віри, знову витріщився на Корал — на її голі груди. Щоб подивитися на Джонаса, йому довелося зібрати в кулак усю свою силу волі.

— Де Рой? — спитав Джонас.

Рейнолдз підвів погляд.

— На третьому поверсі. З однією ціпою з покоївок.

— Дай йому копняка під зад, — наказав Джонас. — Нехай готує відьму до від’їзду.

— Ми від’їжджаємо?

— Якнайшвидше. Ми з тобою попереду, з хлопцями Ренфру, за нами Ленґіл з рештою загону. Нехай Геш Ренфру їде з нами, у нього є клепка.

— А як же коні на Крутоярі?

— До дідька тих довбаних коней! — На Ситґо пролунав іще один вибух, і знову у небо злетіла вогненна куля. Джонас не бачив темної хмари диму, що, напевно, знялася разом з вогнем, і запаху нафти не відчував. Східний вітер відносив їх подалі від містечка.

— Але…

— Виконуй наказ. — Тепер Джонас чітко розрізняв свої пріоритети в порядку першорядності. Коні посідали одне з останніх місць. Знайти коней Фарсон міг будь-де. Цистерни біля Скелі Вішальників були важливіші за коней, адже джерела нафти більше не було. Без цистерн Великі мисливці за трунами могли забути про те, щоб повернутися додому.

Втім, найважливішою була частка чародійської веселки, що належала Фарсону. Вона єдина була незамінною. Треба якнайшвидше передати кулю в руки Латіґо, щоб позбутися провини, якщо вона раптом розіб’ється.

— До роботи, — наказав він Рейноддзові. — Діпейп поїде слідом з людьми Ленґіла. Ти зі мною. Ворушися.

— А я? — спитала Корал.

Він простягнув руки і наблизив її до себе.

— Я не забуду про тебе, крихітко.

Корал кивнула і потягнулася до його прутня, забувши про присутність Клая Рейнолдза, який лупав на них круглими очима.

— Еге ж, — сказала вона. — І я тебе не забуду.

Коли вони тікали з Ситго, у вухах стояв дзвін. Їхній одяг трохи присмалило, але самі вони опіків не отримали. Шимі сидів за спиною в Катберта, а Капризний на довгому поводі трюхикав позаду.

Сюзен придумала, куди їм поїхати. Рішення було абсолютно очевидним, як і більшість рішень… коли вони спадають комусь на думку. Тож, незадовго до того, як ніч перед Жнивами поступилася ранку, вони вп’ятьох прибули до хижки в Поганій Траві, де кілька разів зустрічалися Сюзен і Роланд.

Розгорнувши ковдри, Катберт і Алан посідали на них, щоб роздивитися револьвери, які взяли в офісі шерифа. Там само знайшли й Бертову рогатку.

— Ці великого калібру, — Алан зазирнув у відкритий циліндр. — Роланде, я думаю, ми зможемо їх використати, якщо не буде проблем з віддачею.

— Хотів би я мати автомат того ранчовласника, — задумливо сказав Катберт.

— Ти ж у курсі, що Корт казав про таку зброю? — спитав Роланд, і Катберт розреготався. А разом з ним і Алан.

— Хто такий Корт? — поцікавилася Сюзен.

— Міцний горішок, до якого Елдредові Джонасу як до неба пішки, — відповів Алан. — Він був нашим учителем.

Роланд запропонував одну-дві години поспати — наступний день обіцяв бути важким. Припускати, що він міг стати для них останнім, якось не хотілося.

— Алане, ти слухаєш?

Алан чудово розумів, що Роланд запитує не про його вуха і не має на увазі, що він відвернувся, тож кивнув.

— Що-небудь чуєш?

— Поки що ні.

— Слухай далі.

— Я намагатимусь… але обіцяти нічого не можу. Дар хисткий, ти ж знаєш.

— Роби все, що зможеш.

Шимі обережно розстелив ковдру біля свого найкращого друга в кутку.

— Він Роланд… а він Алан… а ти хто, добрий Артуре Гіте? Хто ти насправді?

— Я Катберт, — сказав той, простягаючи руку. — Катберт Олґуд. Вітаю, вітаю і ще раз вітаю.

Шимі потис простягнуту руку і захихотів. Його сміх був таким веселим і несподіваним, що заусміхалися всі. Від усмішки Роланду стало трохи боляче. Він подумав, що його обличчя, либонь, добряче обпечене, адже він був так близько біля вишок, що вибухали.

— Кат-берт, — сказав Шимі. — Таке кумедне ім’я. Не дивно, що ти й сам такий веселий. Кат-берт, о ха-ха-ха, оце так!

Усміхнувшись, Катберт кивнув.

— Роланде, якщо він нам більше не потрібен, можна, я його вб’ю?

— Може, все-таки не треба? — Роланд повернувся до Сюзен, і його усмішка зійшла нанівець. — Сью, прогуляєшся зі мною? Нам треба поговорити.

Вона підвела погляд, намагаючись прочитати на обличчі його думки.

— Гаразд, — і простягнула руку. Роланд узяв її, і разом вони вийшли надвір, у сяйво місяця. І в душу Сюзен почав закрадатися страх.

Вони мовчки ступали по пахучій траві, яку так полюбляли корови й коні, хоча від неї їхні животи розпухали і тварини гинули. Трава була висока, на кілька футів вища, ніж сам Роланд, і досі зелена, ніби влітку. Часом діти забрідали далеко у Погану Траву і, не в змозі знайти вихід, так і помирали там. Але Сюзен ніколи не боялася бути там з Роландом, навіть якщо не бачила небесних орієнтирів, якими могла б керуватися. Він безпомилково орієнтувався в просторі.

— Сью, ти не послухалася мене з револьверами, — нарешті сказав Роланд.

Всміхаючись, вона поглянула на нього, здивована й трохи сердита.

— Ти хотів залишитися в камері? Разом з друзями?

— Ні, авжеж, ні. Ти така хоробра! — Він пригорнув її до себе і поцілував. Поцілунок був довгим, і коли він нарешті відірвався від її уст, обоє важко дихали. Він узяв її за руки і зазирнув у вічі. — Але цього разу ти маєш підкорятися мені.

Вона невідривно дивилася на нього. Мовчала.

— Ти знаєш, — сказав він. — Ти знаєш, що я тобі зараз скажу.

— Так, мабуть.

— Тоді скажи сама. Краще ти це скажеш, ніж я.

— Я маю залишитися в хатині, коли ви поїдете. Ми з Шимі маємо залишитися.

Він кивнув.

— Ти послухаєшся?

Сюзен згадала, яким чужим здавався їй Роландів револьвер, коли вона тримала його під накидкою. Як округлилися очі Дейва, коли куля, яку вона випустила в його груди, змусила його заточитися назад і як куля тільки підпалила їй одяг, коли вона вперше стріляла в шерифа Ейвері, хоча він був просто перед нею. У них не було для неї зайвого револьвера (крім хіба що одного з Роландових), та вона й не зуміла б ним до ладу скористатися… а до того ж, не хотіла. За таких обставин краще було справді лишатися з Шимі в хатині.

Роланд терпляче чекав. Зрештою вона кивнула.

— Ми з Шимі чекатимемо тебе. Обіцяю.

Він полегшено всміхнувся.

— А тепер, Роланде, відвертість за відвертість.

— Якщо зможу.

Вона подивилася на місяць, здригнулася, побачивши там лиховісний лик Демона, і знову перевела погляд на Роланда.

— Які в тебе шанси повернутися?

Не випускаючи її з обіймів, він глибоко замислився.

— Значно кращі, ніж вважає Джонас, — сказав нарешті. — Ми чекатимемо на краю Поганої Трави і зможемо побачити, коли він проїжджатиме.

— Еге ж, я бачила табун коней…

— Можливо, він поїде без тих коней, — перебив її Роланд, навіть не підозрюючи, що прочитав Джонасові думки, — але його загін і без табуна наробить галасу. Якщо їх буде багато, то ми їх теж побачимо. Вони протопчуть у траві стежку, помітну, як проділ у волоссі.

Сюзен кивнула. Вона багато разів спостерігала таке з Крутояру — загадкову стежку в Поганій Траві, коли полем проїжджали загони.

— А якщо вони тебе шукають, Роланде? Якщо Джонас вислав розвідників?

— Сумніваюся, — стенув плечима Роланд. — Якщо й так, тоді ми їх уб’ємо. Тихо, якщо зможемо. Вбивати — це те, чого нас учили.

Переставши обіймати, вона взяла його за плечі. Її обличчя виражало нетерпіння й переляк.

— Які в тебе шанси повернутися?

Він знову замислився.

— П’ятдесят на п’ятдесят.

Сюзен заплющила очі, глибоко вдихнула, видихнула і знову подивилася на нього.

— Погано, — сказала вона, — але не настільки, як я боялася. А якщо ти не повернешся? Нам із Шимі їхати на захід, як ти казав?

— Еге ж, до Ґілеаду. Там ти будеш у безпеці, люба, хай там що… але дуже важливо, щоб ви поїхали, коли не почуєте вибуху цистерн. Ти ж це розумієш?

— Щоб попередити твій народ. Твій ка-тет.

Роланд кивнув.

— Я попереджу їх, не хвилюйся. І про Шимі подбаю. Він так само допомагав справі, як і я.

Роланд розраховував на Шимі більше, ніж вона могла собі уявити. Якщо його, Берта й Алана вб’ють, то саме Шимі мав підтримати її, бути сенсом життя і причиною не опускати рук.

— Коли ти вирушаєш? — спитала Сюзен. — Ми маємо час для кохання?

— Час є, проте краще цього не робити. Мені й без того буде важко тебе залишити. Хіба що ти наполягатимеш… — Його погляд майже благав її сказати «так».

— Повернімося до хатини і просто полежимо, — сказала вона. В душі волало бажання повідомити йому, що вона вже носить під серцем його дитину. Але перш ніж слова встигли зірватися з її вуст, вона спам’яталася і промовчала. Зайві клопоти йому не потрібні… до того ж вона не хотіла повідомляти таку гарну новину під цим бридким місяцем. Нічого доброго це не віщувало.

По прим’ятій високій траві, що вже почала підніматися, вони рушили назад. Перед хатиною він повернув її до себе, узяв її обличчя в долоні і ніжно поцілував.

— Сюзен, я кохатиму тебе вічно. Хай би що сталося.

Вона всміхнулася. З очей збігло кілька сльозин.

— Хай би що сталося, — погодилася вона. Поцілувала його, і вони зайшли всередину.

Коли місяць уже сідав, загін із вісьмох людей проїхав під аркою, на якій високою мовою було написано «Приходь з миром». Попереду їхали Джонас і Рейнолдз. За ними котив Реїн чорний візок, у який був запряжений поні, на вигляд досить міцний, щоб витримати півтораденну дорогу. Джонас хотів дати візника, проте Рея відмовилася.

— Нема такої тварини, з якою я б не впоралася краще за будь-якого чоловіка, — заперечила вона. І скидалося на те, що не збрехала. Віжки лежали без діла в неї на колінах, поні жваво трюхикав і без них. Решта загону складалася з Геша Ренфру, Квінта і трьох найкращих пастухів Ренфру.

Корал теж збиралася їхати з ними, але Джонас був проти.

— Якщо нас уб’ють, ти зможеш жити, як жила. З нами тебе нічого не пов’язуватиме.

— Без тебе я не зможу жити, як раніше. Сенсу не буде.

— Ой, та годі тобі верзти нісенітниці, вони годяться хіба що для школярок. Якщо подумаєш головою, то знайдеш безліч причин жити далі. А якщо все буде добре (а я сподіваюся, що так і буде) і ти не передумаєш бути зі мною, виїжджай, щойно до тебе дійде звістка про вдалу операцію. На заході, в горах Ві-Кастіс, є містечко Рітці. Скачи туди на найпрудкішому коні. Ти випередиш нас на багато днів, хай як швидко ми будемо відходити. Знайди добропорядний заїжджий двір, який прийме самотню жінку… звісно, якщо в Рітці такий існує. І чекай. Коли ми прибудемо з цистернами, приєднаєшся до колони, яка рухатиметься праворуч від мене. Зрозуміла?

Вона зрозуміла; Таких жінок, як Корал Торін, було одна на тисячу. Розумна, як сам Сатана, і в ліжку не гірша за дияволову улюблену шльондру. Якби ж то тільки все насправді обернулося так добре, як він її запевняв.

Джонас призупинив коня і порівнявся з чорним візком. Рея тримала кулю на колінах.

— Не розвиднюється? — спитав він, водночас сподіваючись і побоюючись знову побачити глибоко в кулі рожеве світіння.

— Ні. Але коли їй буде треба, вона оживе. Не сумнівайся.

— Тоді нащо ти нам потрібна, стара?

— Дізнаєшся, коли прийде час, — Рея зухвало зиркнула на нього, проте він задоволено відзначив, що в її погляді промайнув страх.

Джонас пришпорив коня, щоб знову очолити невеличкий загін. Він вирішив, що за першої ж нагоди відбере кулю в Реї. Насправді причиною було зовсім не бажання оберігати кристал. Просто він уже заволодів його думками і не давав спокою: Джонас забагато розмірковував про той рожевий проблиск світла в глибині.

«Прокляття, — подумав він. — Я маю думати про майбутню битву. Щойно все це скінчиться, я знову стану самим собою».

Аби ж то так і сталося…

…але він чомусь почав у цьому сумніватися.

Ренфру їхав поряд із Клаєм. Джонас пустив коня між ними. Страшенно боліла хвора нога. Ще один недобрий знак.

— А де Ленґіл? — спитав він у Ренфру.

— Збиває загін, — відказав Ренфру. — За Френа Ленґіла не турбуйся. Буде тридцятеро людей.

— Тридцять! Чума на ваші голови, я ж казав, що треба сорок! Щонайменше сорок!

Ренфру змірив його поглядом світлих очей, а тоді поморщився від пориву холодного вітру і заховав ніс у нашийну хустку. Ковбої, що їхали слідом, ще раніше вчинили так само.

— Ти так сильно боїшся цих трьох пуцьвірінків, Джонасе?

— Я боюся за нас обох, бо ти надто дурний, щоб розуміти, хто вони такі й на що здатні, — він і собі підняв хустку, а тоді змусив свій голос звучати розсудливіше. Ці селюки ще були йому потрібні, тож ліпше йому притримати язика. Та щойно кулю буде передано Латіґо, ситуація зміниться. — Хоча ми можемо їх і не здибати.

— Швидше за все, вони вже за тридцять миль звідси й скачуть на захід, пришпорюючи коней, — погодився Ренфру. — Багато б я віддав, тільки б дізнатися, як їм вдалося втекти.

«Яка вже тепер різниця, йолопе?» — подумав Джонас, але промовчав.

— Ленґілові парубки будуть найміцнішими, запевняю тебе. Якщо буде бій, то ці тридцятеро битимуться, як шістдесят.

Джонас на мить зустрівся поглядом із Клаєм. «Повірю в це, лише коли побачу», — промовисто свідчив його погляд, і Джонас знову впевнився, що недарма Рейнолдз завжди подобався йому більше, ніж Рой Діпейп.

— Скільки з них озброєні?

— Револьверами? Може, половина. Вони відстануть од нас не більше ніж на годину.

— Добре. — Принаймні тили в них були прикриті. Хоч це тішило. Він уже не міг дочекатися, коли нарешті позбудеться тієї триклятої кулі.

«Невже? — прошепотів хитрий, напівбожевільний голос десь із найтемніших глибин душі. — Справді не можеш?»

Джонас не звертав на голос уваги, тож через деякий час той замовк. А ще за півгодини вони звернули зі шляху на Крутояр. Лише кілька миль відділяло їх від Поганої Трави, що срібним морем хвилювала на вітрі.

Приблизно о тій самій порі, коли Джонас із супутниками спускалися Крутояром, Роланд, Катберт і Алан сідали на коней. Сюзен і Шимі, тримаючись за руки, стояли в дверях хатини і спостерігали за ними з серйозними обличчями.

— Коли ми підірвемо цистерни, ви почуєте вибухи і відчуєте запах диму, — проінструктував їх Роланд. — Хоч вітер віє і не в цей бік, ви все одно відчуєте дим. А потім, не пізніше ніж за годину, дим з’явиться знову. Там. — Він показав рукою, де саме. — Займеться гілля перед входом до каньйону.

— А якщо ми не відчуємо диму?

— Тоді їдьте на захід. Але дим буде, Сью. Клянуся тобі, буде.

Вона підійшла до нього, поклала руки йому на стегно і в світлі пізнього місяця подивилася вгору, на його обличчя. Він нахилився, лагідно притримав її потилицю і поцілував в губи.

— Простуй своїм шляхом у безпеці, — сказала Сюзен, відступаючи назад.

— Еге ж, — несподівано озвався Шимі. — Тримайтеся і не сходьте зі шляху, всі троє. — Він теж вийшов уперед і несміливо торкнувся Катбертового чобота.

Нахилившись, Катберт потис Шимі руку.

— Подбай про неї, друзяко.

Шимі поважно кивнув.

— Обов’язково.

— Їдьмо, — сказав Роланд, відчуваючи, що от-от розплачеться, якщо не перестане дивитися на її звернуте вгору до нього обличчя. — Вперед.

Вони повільно рушили дорогою. Поки трава не зімкнулася за їхніми спинами, відрізаючи від них хатину, він озирнувся востаннє.

— Сюзен, я кохаю тебе.

Вона чарівливо всміхнулася йому. І мовила:

— Ведмедики, пташки, рибки і зайченятка.

Наступного разу Роландові судилося побачити її вже в магічному кристалі.

На заході від Поганої Трави Роланд і його друзі побачили пронизливо-самотню красу. Вітер здіймав над камінно-твердою пустелею величезні простирадла піску, а місячне сяйво перетворювало їх на фантомів, що змагалися в спортивній ході. Часом Скелю Вішальників було видно на відстані двох коліс, а вхід до каньйону — ще на два колеса далі. А потім вони враз зникали з поля зору, сховавшись за хмарою куряви. За спинами шелестіла й співала висока трава.

— Як ви? — спитав Роланд у друзів. — Усе нормально?

Обидва кивнули.

— Думаю, стрілянина буде чимала.

— Ми пам’ятатимемо лиця наших батьків, — відказав Катберт.

— Так, — з дещо відсутнім виразом обличчя погодився Роланд. — Дуже добре пам’ятатимемо. — Він випростався в сідлі. — Вітер — наш союзник, а не їхній. Хоч це добре. Ми почуємо, коли вони під’їжджатимуть. Треба оцінити величину загону. Згода?

Вони знову кивнули.

— Якщо Джонас досі не втратив упевненості в своїх силах, він скоро з’явиться, з купкою головорізів, яких зможе назбирати за такий короткий час. І в нього буде з собою куля. Тож ми нападемо на них із засідки, вб’ємо всіх і заберемо чародійську веселку.

Алан і Катберт мовчки слухали. Вітер налітав поривами, тож Роландові доводилося притримувати капелюха рукою, щоб його не зірвало з голови.

— А якщо він боїться, що ми ще завдамо йому клопоту, то поїде пізніше, в супроводі більшого числа вершників. У такому разі ми їх пропустимо… а потім, якщо вітер не відмовиться бути нашим другом, впадемо їм на хвіст.

Катберт заусміхався.

— О Роланде, — сказав він. — Твій батько пишався б тобою. Тобі лише чотирнадцять, а ти вже підступний, як сам диявол!

— Наступного місяця буде п’ятнадцять, — серйозно відповів Роланд. — Якщо ми вчинимо так, то зможемо знищити вершників, що прикривають тили. Пильнуйте за моїми сигналами, гаразд?

— Ми поїдемо до Скелі Вішальників у складі їхнього загону? — спитав Алан. Він завжди на крок чи два відставав від Катберта в кмітливості, проте Роланд не мав нічого проти. Часом надійність була кращою за метикуватість. — Я правильно зрозумів?

— Як карта ляже.

— Якщо рожева куля у них, то можна лише сподіватися на те, що вона нас не викаже, — промовив Алан.

В Катбертових очах з’явився здивований вираз. Роланд закусив губу й подумав, що часом Алан буває дуже тямущим. Авжеж, бо ця неприємна думка першому спала Аланові, а не Берту… і не самому Роланду.

— Цього ранку нам є на що покладати великі надії, але діяти ми будемо поступово.

Вони злізли з коней і посідали коло них на землю на межі поля. Майже не розмовляли. Роланд спостерігав, як ганяються одна за одною сріблясті хмарки куряви в пустелі, й думав про Сюзен. Він уявляв, як вони одружаться і житимуть десь у маєтку на півдні Ґілеаду. На той час Фарсон уже зазнає поразки, дивний занепад світу припиниться (його дитяче «я» вірило, що кінець Джона Фарсона якимось магічним чином просто покладе край цьому неприємному явищу) і його стрілецтво теж скінчиться. Менше року минуло, відколи він здобув право носити на стегнах шестизарядні револьвери — і великі револьвери батька, коли Стівен Дескейн вирішить передати їх синові, — але він уже втомився від них. Поцілунки Сюзен пом’якшували його серце і надихали на краще. Ці поцілунки говорили про те, що він може жити інакше. Краще. У цьому новому житті буде домівка, дітлахи і…

— Вони їдуть, — вирвав його з глибокої задуми голос Алана.

Стрілець підвівся, тримаючи в кулаці Вітрові поводи. Катберт став поряд, напружено чекаючи.

— Їх багато чи мало? Ти відчуваєш?

Алан дивився на південний схід, тримаючи руки піднятими долонями вгору. Понад його плечем Роланд бачив Стару Зорю, що вже спускалася за обрій. До світанку лишалася якась година.

— Поки що не можу сказати, — відповів Алан.

— А хоч про кулю можеш…

— Ні. Цить, Роланде, дай послухати!

Роланд і Катберт тривожно спостерігали за Аланом, водночас силкуючись почути цокіт кінських копит, скрип коліс чи гомін людей, який доносив би вітер. Час тягнувся нескінченно. Зі зникненням з небосхилу Старої Зорі й наближенням ранку вітер не вщух, а навпаки, подужчав. Роланд глянув на Катберта, котрий дістав рогатку і нервово смикав за джгут. Берт стенув плечем.

— Загін маленький, — зненацька озвався Алан. — Хтось із вас його відчуває?

Його друзі лише похитали головами.

— Не більше десяти, можливо, лише шестеро.

— О Боги! — пробурмотів Роланд і погрозив небу кулаком. — А куля?

— Я її не відчуваю, — голос Алана звучав немов уві сні. — Але вона з ними, правда ж?

Роланд теж так вважав. Шестеро чи семеро людей, і кристал з ними. Чудово.

— Готуйтеся, хлопці, — сказав він. — Ми заскочимо їх зненацька.

Джонасів загін доволі швидко просувався Крутояром униз і заглибився в Погану Траву. Провідні зорі чітко вирізнялися в осінньому небі. Ренфру знав їх усі. Щодвадцять хвилин він зупиняв загін, щоб перевірити відстань між тими двома, які він називав Близнюками. Джонас ані на мить не сумнівався, що старий ковбой виведе їх з високої трави прямісінько на Скелю Вішальників.

Але потім, приблизно за годину після того, як вони за'іхали в Погану Траву, з ним порівнявся Квінт.

— З вами хоче поговорити стара, сей. Каже, що це важливо.

— Що, зараз? — насупився Джонас.

— Еге ж, — Квінт стишив голос. — Куля в неї на руках уся світиться.

— Та невже? Слухай сюди, Квінте. Я подивлюся, що до чого, а ти поки що склади компанію моїм старим фронтовим друзям. — Він осадив коня і чекав, поки чорний візок під’їде ближче. Рея підвела від кулі обличчя, яке омивало рожеве сяйво, й глянула на нього, і на якусь мить Джонасові здалося, що це молоденька дівчина.

— Так, — сказала відьма, — ось і ти, хлопче. Я так і знала, що ти не дурний. — Вона захихотіла, і її обличчя вкрилося зморшками сміху. Джонас знову побачив її справжню — висхлу і виснажену річчю, що лежала в неї на колінах. А потім сам глянув на цю річ… і пропав. Він відчув, що рожеве світіння проникає в усі найтемніші улоговини й закапелки його розуму, осяваючи їх неймовірним світлом, якого він не відчував ще ніколи в житті. Навіть Корал у найбрутальніші моменти злягання не давала йому змоги відчути таке блаженство.

— Подобається, ге? — майже прокаркала відьма. — Еге ж, кому таке не сподобається. Така цяцька! Але що ти бачиш, сей Джонас?

Тримаючись однією рукою за луку сідла, Джонас, звісивши довге волосся донизу, нахилився і зазирнув у кристал. Попервах він бачив лише те неймовірно приємне рожеве сяйво. Але потім воно помалу розсіялося. Тепер його очам відкрилася хатина, яку звідусіль оточувала висока трава. Таке лігво могло бути до вподоби хіба що відлюдникові. Двері, пофарбовані яскраво-червоною, хоч і подекуди облізлою фарбою, були відчинені. А на ганку, склавши руки на колінах і підмостивши під ноги ковдру, з розпущеним волоссям сиділа…

— Побий мене грім! — прошепотів Джонас. Він нахилився в сідлі так низько, що тепер скидався на циркового еквілібриста. Здавалося, його очі зникли — на їхньому місці тепер були дві западини, сповнені рожевого світла.

Рея вдоволено закректала.

— Еге ж, це Торінова дівка, яка так і не стала наложницею! Коханка Деаборна! — її сміх раптово обірвався. — Коханка виродка, який убив мого Ермота. І він за це заплатить, еге ж. Придивися до неї, сей Джонас! Придивися!

Він вдивлявся в кулю. Зараз усе було зрозуміло. Він мав би зрозуміти це раніше. Все, чого боялася тітка цієї дівчини, виявилося правдою. Рея про це знала, хоча Джонас не міг зрозуміти, чому вона тримала в таємниці те, що ця дівчина злягається з одним із хлопців. Але Сюзен не просто спала з Деаборном. Вона допомогла йому втекти з в’язниці, йому і його товаришам, і цілком імовірно, що це вона вбила двох служителів закону.

Фігура в кулі підпливла трохи ближче. Від цього в Джонаса трохи замакітрилося в голові, проте запаморочення було приємним. За спиною в дівчини виднів каганець полум’я, що освітлювало хатину зсередини. Спершу Джонасові здалося, що в кутку хтось спить, але, придивившись ближче, він збагнув, що то просто купа шкур, яка за обрисами нагадувала людську фігуру.

— Бачиш хлопців? — Реїн голос долинав наче здаля. — Бачиш їх, сей?

— Ні, — відказав він. Власний голос теж здавався йому чужим. Погляд прикипів до кулі. Її світло все глибше проникало в його мозок. Відчуття було чудесне — наче від гарячого багаття в холодну ніч. — Вона там сама. Здається, чекає.

— Еге. — Рея провела рукою над кулею, наче стираючи порох, і рожеве світло зникло. Джонас тихо запротестував, але марно. Кристал знову згас. Йому хотілося простягнути до відьми руки і благати, якщо це буде необхідно, щоб повернула світло. Проте силою волі він стримався від цього. Винагородою було повільне повернення здорового глузду. Саме він допоміг Джонасові нагадати собі, що Реїни жести були так само безглузді, як і ляльки у виставі про Пінча і Джиллі. Куля чинила так, як хотілося їй самій, і не зважала на те, що там хочеться відьмі.

Тим часом стара потвора дивилася на нього навдивовижу проникливим і ясним поглядом.

— Як ти гадаєш, чого вона чекає? — спитала Рея.

Чекати дівчина могла лише одного. Чи то пак трьох, стривожено подумав Джонас. Хлопців. Трьох безбородих сучих синів із Внутрішнього Світу. А якщо вони не з нею, значить, десь попереду, на шляху Джонасового загону, причаїлися в очікуванні.

І очікують вони на нього. А можливо, навіть на…

— Слухай мене, — наказав він Реї. — Вдруге я не повторюватиму, і ти ліпше відповідай чесно. Їм відомо про цю річ? Ці троє шмаркачів знають про веселку?

Вона відвела погляд. З одного боку, це вже була відповідь, але з іншого — ні. У себе вдома, на схилі, вона могла порядкувати скільки завгодно, проте тут, унизу, знала, хто господар становища. Він знову перехилився через сідло і вхопив її за плече. На дотик воно було огидним — наче кістка скелета, невідомо з якої причини ще живого, — але Джонас змусив себе не відпускати. І стиснути. Вона застогнала і спробувала звільнитися, проте він стис ще сильніше.

— Кажи, стара суко! Розтуляй дзьоба!

— Може, й знають, — прошамкала стара. — Дівчина могла щось побачити тієї ночі, коли приходила до мене… ууу, відпусти, ти мене вб’єш!

— Якби я хотів тебе вбити, ти була б уже мертва. — Він знову кинув пожадливий погляд на кулю, а потім випростався в сідлі, склав руки рупором коло рота і закричав: — Клаю! Зупиняємося! — Коли Рейнолдз і Ренфру натягнули поводи, Джонас підняв руку, щоб ковбої, які їхали слідом, теж стали на місці.

Вітер шурхотів у траві, коливав її, гнув додолу і здіймав у вихорі догори солодкі пахощі. Джонас вдивлявся поперед себе в темряву, хоч і знав, що це марно. Вони могли причаїтися будь-де. І шанси загону Джонаса на перемогу, якщо хлопці вискочать із засідки, здавалися не надто великими. Навіть мізерними, якщо вже на те.

Він під’їхав до того місця, де чекали Клай і Ренфру. Вираз обличчя у цього останнього був роздратований і нетерплячий.

— Що таке? Скоро світанок. Треба поспішати.

— Ти в курсі, де в Поганій Траві є хатини?

— Еге ж, у курсі, здебільшого. А що…

— А та, в якої червоні двері?

Ренфру кивнув і показав кудись на північ.

— Хата старого Суні. У нього було якесь видіння чи щось таке, і він навернувся до релігії. Тоді й пофарбував ті двері в червоний. П’ять років тому він подався до манні. — Принаймні тепер Ренфру не ставив запитань. Щось у виразі обличчя Джонаса підказало йому, що питання зараз дуже недоречні.

Джонас підніс руку догори, якусь секунду роздивлявся синє татуювання у вигляді труни, а потім повернувся і гукнув Квінта.

— Лишаєшся за головного.

Кошлаті брови Квінта поповзли вгору.

— Я?

— Так. Але вперед ви не підете. Плани змінилися.

— Що…

— Слухай і розтуляй пельку тільки тоді, коли чогось не розумієш. Розвертайте цей клятий віз. Оточи його людьми, і хутко їдьте в зворотний бік. З’єднайтеся з Ленґілом і його людьми. Скажи їм, що вам наказано чекати там, де ви будете, поки не приїдуть Джонас, Рейнолдз і Ренфру. Ясно?

Квінт кивнув. Вигляд у нього був спантеличений, проте він промовчав.

— Добре. До справи. І скажи відьмі, хай сховає свою іграшку назад у мішок. — Джонас провів рукою по лобі. Пальці, що завжди були такими впевненими, трохи тремтіли. — Вона мене відвертає.

Квінт рушив виконувати накази, а потім озирнувся — Джонас знову його покликав.

— Квінте, я думаю, що хлопці з Внутрішнього світу десь там. Можливо, попереду. Проте якщо вони там, куди ви зараз поїдете, то можуть на вас напасти.

Квінт нервово озирнувся на траву, що здіймалася вище людського зросту. Потім рішуче стис губи і перевів погляд на Джонаса.

— Якщо вони нападуть, то спробують відібрати кулю, — вів далі Джонас. — А тепер слухай уважно, сей, і запам’ятовуй. Той, хто не помре, захищаючи кулю, а залишиться живий, позаздрить мертвим. — Підборіддям він показав на ковбоїв, що вишикувалися у ряд на конях біля чорного візка. — Перекажи це їм.

— Гаразд, начальнику, — сказав Квінт.

— Коли об’єднаєтесь із загоном Ленґіла, ви будете в безпеці.

— Чи довго нам чекати, якщо ви не з’являтиметесь?

— Поки рак на горі не свисне. Вперед. — Коли Квінт від’їхав, Джонас повернувся обличчям до Рейнолдза і Ренфру. — А ми з вами, хлопці, трохи відхилимося від курсу.

— Роланде, — тихо й стривожено проговорив Алан. — Вони повертають коней.

— Ти впевнений?

— Так. Слідом за ними їде другий загін. Набагато більший. Вони вирушають йому назустріч.

— Сила в єдності, — пробурмотів Катберт.

— Куля у них? — спитав Роланд. — Ти її відчуваєш?

— Так, у них. Завдяки їй їх легко простежити, хоч вони й повертають у протилежний бік. Щойно ти її знайдеш, вона вже світить, не згасаючи, як лампа в шурфі.

— Рея досі її володарка?

— Гадаю, так. Відчувати її жахливо.

— Джонас боїться нас, — сказав Роланд. — Чекає на підкріплення. Правильно, так і має бути. Він нас боїться. — Роланд не усвідомлював, що в своєму припущенні він водночас і правий, і катастрофічно помиляється. Не усвідомлював, що вперше, відколи вони залишили Ґілеад, ним оволоділа підліткова самовпевненість.

— Що нам робити? — спитав Алан.

— Сидіти тут. Слухати. Чекати. Якщо вони їдуть до Скелі Вішальників, то повезуть кулю цим шляхом. Нікуди вони не подінуться.

— А Сюзен? — спитав Катберт. — Сюзен і Шимі? Як щодо них? Як ми знатимемо, що з ними все гаразд?

— Мабуть, не знатимемо. — Роланд сів по-турецькому, поклавши Вітрові поводи на коліна. — Але Джонас і його люди невдовзі повернуться. А коли це станеться, ми зробимо те, що маємо зробити.

Сюзен не хотіла спати в приміщенні. Без Роланда хатина здавалася їй якоюсь дивною. Шимі скрутився під старими шкурами в кутку, а вона взяла ковдри й вийшла надвір. Трохи посиділа на ґанку, споглядаючи зорі і по-своєму, як уміла, молячись за Роланда. Коли на душі трохи полегшало, вона лягла на одну ковдру і натягнула на себе другу. Здавалося, відколи її розбудила Марія, минула ціла вічність, тож розкотисте хропіння, що долинало з хатини, не завадило Сюзен заснути. Вона спала, підклавши руку під голову, і не прокинулася навіть тоді, коли за двадцять хвилин з хатини вийшов Шимі. Він сонно кліпнув на неї і пішов у траву помочитися. Єдиним, хто помітив Шимі, був Капризний. Мул витяг довгасту морду і, коли хлопець проходив повз, спробував куснути Шимі за зад. Не розплющуючи очей, Шимі відштовхнув його писок. Усі фокуси мула він добре знав.

Сюзен снився вербовий гай — ведмедики, пташки, рибки і зайченятка. Однак прокинулася вона не тому, що, справивши нужду, повернувся Шимі, а від того, що холодний сталевий круг вп’явся в її шию. Гучне клацання, що пролунало слідом за цим, вона після стрілянини в офісі шерифа впізнала одразу: зведення курка. Сон про вербовий гай розвіявся.

— Засяй, промінчик сонця, — сказав чийсь голос. Її свідомість, збентежена й напівсонна, спробувала було повірити в те, що це вчорашній день і Марія будить її, щоб вона тікала з Будинку-на-набережній, поки той, хто вбив мера Торіна й канцлера Раймера, не повернувся й по її душу.

Але даремно. В очі не вдарило світло пізнього ранку. Була п’ята година, ледь благословлялося на світ. Голос був чоловічий, а не жіночий. І не рука торсала її за плече, а револьвер приставляли до шиї.

Вона подивилася вгору і побачила вузьке зморшкувате обличчя, обрамлене білим волоссям. Губи тонкі й ледь помітні, наче шрам. Очі світло-блакитні, як у Роланда. Елдред Джонас. Чоловік, що стояв поряд із ним, за кращих часів не раз виставляв її татові випивку. Геш Ренфру. Третій, із ка-тету Джонаса, пірнув у двері хатини. У неї все похололо всередині — охопив страх не лише за себе, але й за Шимі. Хлопчик міг навіть не збагнути, що відбувається. «Тут двоє з трьох чоловіків, які хотіли його вбити, — подумала вона. — Принаймні це він зрозуміє».

— Ось і наше сонечко прокинулося, — фальшиво-привітним тоном сказав Джонас, дивлячись, як вона кліпає очима, проганяючи сон. — Чудово! Такій вродливій сей не можна спати надворі самій. Але не хвилюйся, я доправлю тебе туди, де тобі саме місце.

Він скинув поглядом на рудоголового в плащі, котрий саме виходив із хатини. Сам.

— Що там, Клаю? Хтось є?

Рейнолдз похитав головою.

— Ще не повернулися, мабуть.

«Шимі, — подумала Сюзен. — Де ти, Шимі?»

Джонас торкнувся рукою її груді.

— Яка ніжна і пружна. Не дивно, що ти подобаєшся Деаборну.

— Забери від мене свою брудну мічену лапу, паскуднику.

Посміхнувшись, Джонас послухався. Повернув голову і поглянув на мула.

— Цей мул належить моїй добрій подрузі Корал. То ти до всього ще й крадійка худоби? Ганьба, ганьба молодому поколінню. Ви теж так вважаєте, сей Ренфру?

Але давній товариш її тата промовчав. Його обличчя нічого не виражало, і Сюзен подумала, що йому, напевне, трохи соромно за свою присутність у цьому місці.

Джонас повернувся до неї, скрививши губами щось на кшталт доброзичливої усмішки.

— Ну, гадаю, після вбивства крадіжка видається дитячою забавкою, ге?

Вона промовчала. Тільки дивилася, як Джонас гладить морду Капризного.

— Що ж вони таке тягнули, ті хлопці, що їм знадобився мул?

— Савани поховальні, — заціпенілими губами промовила вона. — Для тебе і всіх твоїх друзяк. Важезний був вантаж, бідна тварина ледь спину не підвередила.

— У тому краю, звідки я родом, ходить у народі один вислів, — не перестаючи всміхатися, сказав Джонас. — Розумні дівчата потрапляють до пекла. Чула такий? — Він і далі гладив мула. Капризному подобалися ці пестощі, він навіть витяг шию і заплющив очі від насолоди. — А тобі не спадало на думку, що хлопці, які розвантажують в’ючака й ділять між собою те, що він віз, зазвичай не повертаються?

Сюзен не відповіла.

— Тебе залишили з носом, сонце. Тих, кого швидко трахають, швидко й забувають. Мені шкода. Ти знаєш, куди вони поїхали?

— Так, — тихо, майже пошепки, сказала вона.

Джонас просяяв.

— Якщо скажеш, полегшиш собі долю. Правда ж, Ренфру?

— Еге ж, — сказав Ренфру. — Вони зрадники, Сюзен, їх підіслав Фарсон. Якщо ти знаєш, де вони чи що замишляють, скажи нам.

Не відводячи погляду від Джонаса, Сюзен сказала:

— Підійди ближче. — Занімілі губи не хотіли ворушитися, і фраза прозвучала як «Ііди ижче». Втім, Джонас зрозумів і, витягнувши шию, нахилився, від чого став схожим на мула Капризного. Щойно він наблизився, Сюзен плюнула йому в обличчя.

Джонас відсахнувся, скривившись від здивування й огиди.

— СУКА! — закричав він і навідліг ударив її по щоці. Удар був таким сильним, що Сюзен упала. Вона розтяглася на землі, в очах потемніло. Права щока почала швидко розпухати, як повітряна кулька, і дівчина подумала: «Якби він ударив трохи нижче, то зламав би мені шию. Може, це було б і на краще». Рукою вона стерла кров, що потекла з правої ніздрі.

Джонас повернувся до Ренфру, який зробив було крок уперед, щоб допомогти, а тоді нерішуче зупинився.

— Посади її на коня і зв’яжи руки попереду. Міцно зв’яжи. — Він подивився на Сюзен зверху вниз і копнув її ногою в плече, та так сильно, що вона відкотилася в бік хижі. — Плювати на мене надумала? Плювати на Елдреда Джонаса, суко?

Рейнолдз уже простягав йому носовичка. Узявши його, Джонас стер слину з обличчя, потім присів коло Сюзен навпочіпки і ретельно витер носовичок об її волосся. А тоді за волосся ж поставив на ноги. Сльози болю навернулися їй на очі, проте вона не зронила ні звуку.

— Можливо, я більше ніколи в житті не побачу твого друга, мила Сью з ніжними грудками, але ж у мене є ти, чи не так? Так. І якщо Деаборн нам надокучатиме, я відіграюся на тобі. І дам Деаборнові знати про це. Навіть не сумнівайся.

Його посмішка зів’яла, і він несподівано штурхонув її, від чого вона знову мало не розтяглася на землі.

— А тепер залазь на коня і зроби це раніше, ніж я вирішу розмалювати твою пику ножем.

Сховавшись у траві, Шимі, тихо плачучи, з жахом спостерігав за всім, що відбувалося: як Сюзен плюнула в обличчя поганого мисливця за трунами і як той сильно вдарив її, мало не вбив. Цієї миті він ладен був вибігти зі сховку, проте щось (можливо, голос його друга Артура Гіта) підказало йому не робити цього, бо Сюзен він би не допоміг, а собі напевно підписав би смертний вирок.

Він дивився, як Сюзен сідала на коня. Один із чоловіків, не мисливець за трунами, а великий землевласник, якого Шимі час від часу бачив у «Раю для подорожніх», хотів підсадити її, але Сюзен відштовхнула його ногою. Почервонівши, чоловік відступив.

«Не сердь їх, Сюзен, — подумки благав Шимі. — О боги, не роби цього, вони знов тебе битимуть! Ох, біднесенька! У тебе кров з носа юшить!»

— Маєш останній шанс, — сказав їй Джонас. — Де вони і що збираються робити?

— Іди до дідька, — відповіла вона.

Вузька зміїна посмішка з’явилася на його вустах.

— Поки я туди дійду, ти вже будеш там. — Він повернувся до іншого мисливця: — Ти все обшукав?

— Що б там у них не було, вони забрали це з собою, — відповів рудий. — Єдине, що залишилося, — Деаборнова підстилка.

Залізаючи на свого коня, Джонас голосно зловтішно розреготався.

— Поїхали, — сказав він. — Покатаємося.

І вони рушили в глиб Поганої Трави. Вона зімкнулася за їхніми спинами, наче їх ніколи там і не було… от тільки Сюзен забрали з собою і Капризного теж. Великий землевласник, що їхав поряд із Сюзен, вів на поводі мула.

Упевнившись, що вони не повернуться, Шимі повільно побрів на відкриту місцину перед хатою, дорогою застібаючи ґудзик на штанях. Він звернув погляд спершу в бік, куди попрямували Роланд із друзями, а тоді у той, куди повезли Сюзен. Який шлях обрати?

Після хвилинних роздумів збагнув, що вибору немає. Трава була шорсткою і пружною. Стежка, якою поїхали Роланд, Алан і старий-добрий Артур Гіт (так Шимі називав його подумки), вже зникла. Але та, якою викрадачі повезли Сюзен, ще була прим’ята і чітко видніла. І, можливо, якби він пішов слідом за нею, то зміг би бодай щось для неї зробити. Хоч чимось допомогти.

Попервах Шимі йшов кроком, але потім, коли страх від того, що вони можуть повернути назад і впіймати його, помалу почав відпускати, перейшов на біг підтюпцем. Більшу частину того дня він провів, простуючи слідом.

На світанку Катберт (котрий і за звичайних обставин не вирізнявся спокійним темпераментом) почав дедалі більше нетерпеливитися. Настали Жнива, а ми сидимо тут із нагостреними ножами і нам нема чого вирізьблювати.

Двічі він спитав Алана, що той «чує». Вперше Алан лише щось пробурчав. Удруге спитав, якої відповіді сподівається Берт, без угаву базікаючи в нього над вухом.

Два питання з інтервалом у чверть години Катберт не вважав базіканням, тож відійшов убік і похмуро всівся перед своїм конем.

— Очікування, — сказав Катберт. — На нього ми змарнували більшість часу, який провели в Меджисі. Чекати мені вдається найгірше.

— Чекати лишилося недовго, — запевнив Роланд.

Джонасів загін прибув до місця, де загін Френа Ленґіла став табором за годину до сходу сонця. Джонас задоволено відзначив, що Квінт, Рея і ковбої Ренфру вже були на місці й сьорбали ранкову каву.

Ленґіл вийшов їм назустріч, помітив Сюзен, яка їхала на коні, тримаючи поперед себе зв’язані руки, і відступив на крок назад, наче сподівався знайти куточок, де можна було б сховатися. Проте сховків тут не було, тож він просто став на місці, хоч вираз його обличчя свідчив про те, що йому це не надто до вподоби.

Коліньми Сюзен підштовхнула коня вперед, а коли Рейнолдз спробував ухопити її за плече, вона тимчасово уникла його, повівши плечем убік.

— Ба, Френ Ленґіл! Не сподівалася тебе тут зустріти!

— Сюзен, мені шкода бачити тебе в такому вигляді, — сказав Ленґіл. Рум’янець все ближче підбирався до його чола, як хвиля — до хвилерізу. — Ти потрапила в погану компанію, дівчинко… а розплачуватися за це, очевидно, доведеться тобі самій.

Сюзен розсміялася.

— Погана компанія? Авжеж. Кому, як не тобі, про це знати, Френе.

Він відвернувся, неповороткий і скутий від збентеження. Раптом Сюзен підняла ногу і, поки ніхто не встиг її зупинити, дала йому копняка точнісінько поміж лопаток. Він упав на живіт, округливши від шоку й подиву очі.

— Ах ти ж паскудо! — закричав Ренфру і вдарив її по голові зліва. Пізніше, коли свідомість Сюзен прояснилася й вона була спроможна думати, вона вирішила, що цей удар принаймні трохи врівноважив ситуацію. Вона гойднулася в сідлі, проте спромоглася втриматися і не впасти. На Ренфру вона навіть не глянула: її погляд був прикутий до Ленґіла, котрий уже спромігся зіп’ястися навкарачки. Вираз обличчя в нього був вражений до глибини душі.

— Ти вбив мого батька! — закричала йому Сюзен. — Вбив мого тата, боягузе! — Вона перевела погляд на землевласників і ковбоїв, що тепер усі дивилися на них. — Ось він, Френ Ленґіл, голова Асоціації конярів, низький, гидкий і підлий боягуз! Гидкий, як койотяче лайно! Гидкий, як…

— Годі вже, — сказав Джонас, з неприхованою цікавістю спостерігаючи, як Ленґіл, підібгавши хвоста, тікає до своїх людей. Так, це принижена втеча з опущеними плечима, вдоволено відзначила про себе Сюзен. Рея захихотіла, хитаючись з боку в бік. Звук її сміху нагадував шкряботіння нігтів об грифельну дошку. Зачувши цей сміх, Сюзен була вражена, проте присутність Реї в цій компанії анітрохи її не здивувала.

— Для нього не досить, — сказала вона, переводячи з Ленґіла на Джонаса погляд, у якому було стільки презирства, що в ньому можна було втопитися. — Він заслуговує чути це довіку.

— Можливо. Але ви, леді-сей, непогано впоралися за той час, що був у вашому розпорядженні. Мало хто зміг би вас перевершити. Послухайте відьмин сміх! Як сіль на його рани… але невдовзі ми її заткнемо. — Він повернув голову: — Клаю!

Рейнолдз під’їхав до нього.

— Відвезеш це сонечко до Будинку-на-набережній?

— Авжеж. — Рейнолдзові ледве вдалося приховати полегшення від того, що його відсилають на схід, а не на захід. У нього з’явилося погане передчуття щодо Скелі Вішальників, Латіґо, цистерн із нафтою… щодо всієї тієї катавасії. — Зараз?

— Ще хвилину зачекаємо, — відповів Джонас. — Можливо, на наших очах розіграється драма вбивства. Хтозна? Проте саме заради питань, що потребують відповідей, варто вставати вранці з ліжка. Навіть якщо твоя нога ниє, наче гнилий зуб. Як ти гадаєш?

— Не знаю, Елдреде.

— Сей Ренфру, нагляньте трохи за нашим сонечком. Мені тут треба забрати одну річ для її власника.

Його голос було добре чути (він про це подбав), тож Реїн сміх обірвався, наче його перерізали в її горлі гострим гачкуватим ножем. Усміхаючись, Джонас спрямував свого коня до чорного візка, на боках якого тіснилися виведені золотом рунічні символи. Рейнолдз на коні супроводжував його ліворуч, і Джонас радше відчув, ніж побачив, що по праву руку від нього Діпейп. Рой таки молодчина. Трохи недоумкуватий, але часом він без слів розумів, що треба робити.

З кожним кроком Джонасового коня Рея все більше зіщулювалася у своєму візку. Її очиці забігали в глибоких проваллях очниць, шукаючи порятунку, якого не було.

— Не підходь до мене, згубо! — прокричала вона, затуляючись від нього однією рукою, а в другій стискаючи мішок із кристалом. — Не наближайся, бо я нашлю на тебе громовицю і вона вб’є тебе просто на коні! І твоїх друзяк-розбійників разом із тобою!

Джонасові здалося, що після цих слів Рой трохи завагався. Проте Клай, як і сам Джонас, не втратив рішучості. Він не сумнівався, що відьма володіє могутніми чарами… чи то пак колись володіла. Але то було ще до того, як у її житті з’явився зажерливий кристал.

— Віддай кулю мені, — сказав він, під’їхавши до її візка впритул і простягаючи руку. — Вона тобі не належить і ніколи не належала. Одного дня Добрий Чоловік обов’язково подякує тобі за те, що ти так добре дбала про його власність, але зараз ти маєш повернути її мені.

Відьма зчинила такий лемент, що дехто з ковбоїв впустив бляшані чашки з кавою і затулив вуха долонями. Водночас Рея намотала шворку мішка на руку і підняла його над головою. На його дні гойдалася, мов маятник, куля.

— Не віддам! — страшно завила вона. — Краще я розіб’ю його на друзки, ніж віддам такому, як ти!

Джонас сумнівався, що куля, випавши з її рук на утрамбований пружний килим Поганої Трави, розіб’ється. Та все одно, так чи інакше в нього не буде нагоди це перевірити.

— Клаю, — сказав він. — Дістань револьвера.

Відьма так шалено зиркнула ліворуч, туди, де сидів на коні Клай, що Джонасові навіть не довелося перевіряти — він і так збагнув, що той виконав наказ.

— Рахую до трьох, — сказав Джонас. — Якщо на рахунок «три» вона не віддасть мені мішка, відстрель їй гидотну макітру.

— Добре.

— Один, — сказав Джонас, спостерігаючи, як на дні піднятого мішка гойдається маятник. Навіть крізь тканину він міг бачити, що кристал тьмяно світиться. — Два. Приємної подорожі до пекла, Реє, прощавай. Тр…

— Забирай! — вереснула вона, простягаючи йому мішок і затуляючи лице другою скоцюрбленою рукою. — На, вдавися! І будь проклятий так само, як була проклята я!

— Дякую, сей.

Він ухопив мішок під шворкою і смикнув до себе так сильно, що обідрав Реї кісточки пальців і зірвав ніготь. Відьма закричала від болю, проте Джонас цього навіть не почув. Його розум уже полонив кристал. Вперше за довгі роки роботи найманцем він забув про роботу, про всіх навколишніх і про сто тисяч інших речей, через які міг легко загинути. Йому до рук нарешті потрапив кристал, о всемогутні боги, він нарешті був у нього, чорт забирай!

«Моє!» — тільки й подумав він. Лише якимось дивом він втримався від спокуси розв’язати шворку на місці й встромити в мішок голову, як це робить кінь, щоб поїсти вівса. Але натомість двічі обв’язав шворку довкола луки сідла. Потім вдихнув настільки глибоко, наскільки зміг, і видихнув. Полегшало. Трохи.

— Рою.

— Еге, Джонасе.

«Добре буде забратися звідси», — вже не вперше подумав Джонас. Йому настобісіли ці селюки. Настобісіло їхнє «еге», дістало аж до печінок.

— Рою, цього разу ми дамо відьмі більшу фору. Якщо на рахунок «десять» вона не зникне з-перед моїх очей, дозволяю відстрелити їй зад. А тепер побачимо, чи вмієш ти рахувати. Я уважно слухаю, тому цифр не пропускай!

— Один, — радісно почав Діпейп. — Два. Три. Чотири.

Вивергаючи прокльони, Рея вхопила віжки і вйокнула на поні. Той прищулив вуха і так рвучко смикнувся з місця, що відьма звалилася з козел, гепнувшись на спину й задерши ноги. Над високими черевиками випирали білі кістляві щиколотки в розпарованих вовняних панчохах. Ковбої зареготали, та й Джонас не втримався від сміху. Кумедне було видовище: відьма лежить на спині й дриґає ніжками-сірниками в повітрі.

— П-п-п’ять, — від сміху Діпейп почав затинатися. — Ш-ш-шість!

З моторністю напівдохлої риби Рея вилізла назад на козла й обвела всіх присутніх важким презирливим поглядом.

— Проклинаю вас! — заверещала вона. Крик пронизав повітря й обірвав сміх на півноті. А візок уже котив до краю утоптаної галявини. — Усіх вас проклинаю! Тебе… і тебе… і тебе теж! — Останнім її скоцюрблений палець тицьнув у Джонаса. — Злодій! Мерзенний крадій!

«Можна подумати, кристал був твій, — подумав Джонас (хоча перше слово, яке спало на гадку йому самому, щойно скляна куля опинилася в нього, було „Моє!“). — Можна подумати, така дивовижна річ могла належати такій миршавій селючці, як ти».

Візок підстрибував на колесах, котячи в Погану Траву, поні, прищуливши вуха, швидко перебирав ногами. Верески старої правили ним краще, ніж будь-який батіг. Чорний візок занурився в зелень трави, змигнувши наостанок, неначе у фокусі штукаря, і зник з поля зору. Але ще довго над Поганою Травою розносилися Реїні прокльони: під Місяцем-Демоном вона накликала смерть на голови своїх кривдників.

— Їдь, — звелів Джонас Клаєві Рейнолдзу. — Відвези наше сонечко до Корал. Якщо раптом схочеш побавитися з нею в дорозі, то ні в чому собі не відмовляй. — Кажучи це, він скоса зиркнув на Сюзен, щоб пересвідчитися, що його слова мали належний ефект. Проте був розчарований. Вона заціпеніло дивилася поперед себе й не реагувала, так, ніби останній стусан Ренфру пошкодив їй мізки, принаймні, на короткий час. — А коли досхочу натішишся, обов’язково передай її Корал.

— Неодмінно. Переказати щось сей Торін?

— Скажи, хай потримає цю дівку десь у надійному місці, поки хтось не передасть їй моїх подальших розпоряджень.

А ще… можеш залишитися з нею. Тобто з Корал. Про цю нам тепер нема чого хвилюватися, а от Корал… Ти маєш супроводжувати її до Рітці. Слугувати їй ескортом.

Рейнолдз кивнув. Справи йшли в гору. Він поїде до Будинку-на-набережній і там побавиться з дівчинкою. Але дорогою — ні. Рейнолдз не хотів робити це під страхітливим Місяцем-Демоном, від якого було видно, як удень.

— Вперед. Рушайте.

Рейнолдз повіз її через галявину. Вхід у Погану Траву він обрав подалі від того місця, де зникла Рея. Сюзен їхала мовчки, нерухомим поглядом прикипівши до зв’язаних зап’ясть.

Джонас повернувся обличчям до свого загону.

— Троє жевжиків з Внутрішнього світу врятувалися з в’язниці за допомогою цієї малої сучки, — сказав він, показуючи на спину Сюзен, за якою ще не встигла зімкнутися висока трава.

Серед чоловіків пройшов тихий гомін. Про те, що «Вілл Деаборн» та його друзі вже на волі, вони знали, але те, що допомогла їм у цьому сей Дельґадо, виявилося новиною… і, можливо, на краще, що тієї миті Рейнолдз саме заводив її в Погану Траву й вона зникла з-перед їхніх очей.

— Але це пусте! — закричав Джонас, і їхні голови знову повернулися до нього. Крадькома він простягнув руку і погладив опуклість на дні мішка на шворці. Лише один доторк до кристала — і він відчув, що йому до снаги здійснити будь-який подвиг, навіть із зав’язаними за спиною руками.

— Не зважайте ні на неї, ні на них! — Він переводив погляд з Ленґіла на Кройдона і з Кройдона — на Брайана Гукі й Роя Діпейпа. — Нас майже сорок, а невдовзі ми приєднаємося до іншого загону, чисельністю сто п’ятдесят вояків. А хлопців лише троє, і їм навіть шістнадцяти років ще нема. Ви боїтеся трьох підлітків?

— Ні! — хором закричали чоловіки.

— Якщо ми надибаємо їх, діти мої, що ми з ними зробимо?

— ВБ’ЄМО! — Крик був такий гучний, що наполохав вороння, і воно знялося в ранкове небо, каркаючи від невдоволення, та полетіло шукати собі тихішої місцини.

Джонас був утішений. Його рука досі лежала на приємному горбочку кулі, й він відчував, як з кристала поволі перетікає в його тіло сила. «Рожева сила», — всміхаючись, подумав він.

— Їдьмо, хлопці. Я хочу дістатися цистерн у лісі на захід від Каньйону Петлі, перш ніж тутешній люд запалить своє святкове багаття.

Чорний Реїн візок мало не наїхав на Шимі, котрий причаївся у високій траві й намагався роздивитися, що діється на галявині. Щось бурмочучи й раз у раз викрикуючи прокльони, відьма промчала так близько повз нього, що він відчув кислий сморід її шкіри й немитого волосся. Якби вона глянула вниз, то неодмінно побачила б його і перетворила на пташку чи пухнастика-шалапута, а можливо, навіть комара.

Хлопець бачив, як Джонас передав Сюзен чоловікові в плащі, й поповз довкруж галявини. Він чув, як Джонас промовляв до чоловіків (багатьох із них Шимі знав особисто, і йому соромно було усвідомлювати, що так багато ковбоїв у Меджисі слухаються наказів тих поганих мисливців за трунами), але не звертав уваги на його слова. Коли вони посідали на коней, Шимі закляк на місці, перелякавшись, що вони поїдуть саме в той бік, де він переховувався. Проте вони обрали інший напрям — західний. Неначе помахом чарівної палички, галявина спорожніла… чи точніше було б сказати — знелюдніла. Капризного залишили напризволяще, і його повід волочився втоптаною травою. Капик провів поглядом вершників, один раз крикнув, наче посилав їх усіх до дідька, а потім повернувся і помітив Шимі, котрий спостерігав за ним з трави. Мул вітально стріпнув вухами і спробував вщипнути трохи трави. Але, скуштувавши, підвів голову і з докором закричав на Шимі по-віслючому, наче хотів сказати, що це хлопчик-наймит винен у тому, що трава погана.

Шимі задумливо дивився на Капризного, зважуючи, як легше пересуватися — верхи чи пішки. Так, авжеж… проте коли мул закричав удруге, Шимі передумав. Він міг виказати хлопця, невчасно попередивши про його наближення чоловіка, який кудись повіз Сюзен.

— Ти сам знайдеш дорогу додому, — сказав Шимі. — Прощавай, друже Капику. Колись та й побачимося.

Шимі знайшов стежку, якою поїхали Сюзен і Рейнолдз, та знову гайнув услід за ними.

— Вони знову наближаються, — сказав Алан за мить до того, як Роланд відчув це сам — короткий спалах у голові, схожий на рожеву блискавку. — Вся ватага.

Роланд присів навпочіпки перед Катбертом. Той подивився на нього, і в погляді не було ні сліду його улюблених жартів.

— Від тебе залежить дуже багато, — сказав Роланд, а потім постукав по рогатці. — І від цієї штукенції також.

— Я знаю.

— Скільки набоїв у твоєму арсеналі?

— Майже чотири сотні сталевих кульок. — Берт підніс догори полотняну торбинку, яка у мирний час правила його батькові за кисет для тютюну. — А в сідельній сумці купа феєрверків.

— Скільки там великих?

— Достатньо, Роланде, — відповів без тіні усмішки. Тепер, коли його очі не всміхалися, в них зяяла порожнеча душі ще одного вбивці. — Достатньо.

Роланд провів рукою по своїй накидці спереду, призвичаюючись до грубої фактури ниток. Подивився спершу на Катберта, потім на Алана, знову переконуючи себе в тому, що в них усе вийде, за умови, якщо вони зберігатимуть спокій і не думатимуть про те, що їх троє проти сорока чи п’ятдесяти.

— Адже ті, що біля Скелі Вішальників, почують стрілянину, коли вона почнеться? — спитав Алан.

Роланд кивнув.

— Вітер віє в їхній бік, тож вони обов’язково почують постріли.

— Тоді нам доведеться рухатися швидко.

— Поїдемо так швидко, як тільки зможемо. — Роланд згадав, як стояв між двома зеленими живоплотами поза Великою Залою, тримаючи на руці сокола Давида, і по спині йому стікав піт страху. «Напевно, ти сьогодні помреш», — сказав він тоді соколові. І не помилився. Втім, сам він вижив і пройшов випробування, і вийшов з нього коридором, що вів на схід, а не на захід. А сьогодні настала черга Катберта й Алана пройти випробування. Не в Ґілеаді, в традиційній місцині позаду Великої Зали, а тут, у Меджисі, на краю Поганої Трави, в пустелі й у каньйоні. Каньйоні Петлі.

— Переможи або помри, — сказав Алан, наче прочитавши стрільцеві думки. — До цього все зводиться.

— Так. Зрештою, у цьому суть життя. Як гадаєш, скільки їм потрібно часу, щоб дістатися сюди?

— Щонайменше година. Може, дві.

— Вони пильнуватимуть.

Алан кивнув.

— Думаю, так.

— Погано, — мовив Катберт.

— Джонас боїться засідки в траві, — сказав Роланд. — Може, вважає, що ми підпалимо її. Коли вони виберуться на відкриту місцевість, то вже не так стерегтимуться.

— Це ти так сподіваєшся, — прокоментував Катберт.

Роланд серйозно кивнув.

— Так. Я сподіваюся.

Попервах Рейнолдз віз дівчину на коні швидкою ходою, але за тридцять хвилин по тому, як залишив Джонаса, Ленґіла й решту, поскакав клусом. Пілон легко наздоганяв Рейнолдзового коня і так само легко через десять хвилин перейшов на нешвидкий, але постійний біг.

Сюзен зв’язаними руками трималася за луку сідла і легко їхала праворуч від Рейнолдза, лише розпущене волосся майоріло позаду на вітрі. Вона подумала, що її обличчя, напевно, має дуже барвистий вигляд, бо шкіра на щоці неначе припіднялася на два дюйми чи більше і стала дуже чутлива. Навіть від вітру щоку пекло вогнем.

На межі Поганої Трави і Крутояру Рейнолдз зупинився, щоб дати коням перепочинок. Зліз, повернувся до Сюзен спиною і помочився. Тим часом Сюзен подивилася на узвишшя й побачила величезний табун коней, за яким тепер ніхто не наглядав. Принаймні це їм з хлопцями вдалося зробити. Не надто багато, проте це було щось.

— Тобі треба справити нужду? — спитав Рейнолдз. — Якщо треба, я тобі допоможу спуститися. Але начувайся, якщо відмовишся зараз і запросишся потім.

— Ти боїшся. Такий великий правозахисник наклав у штани! Хоч у нього й домовина на руці, і все решта.

Рейнолдз спробував презирливо посміхнутися, але посмішка вийшла якоюсь невпевненою.

— Залиш провіщення долі тим, хто в цьому тямить, міс. Тобі треба піти до вітру чи ні?

— Ні. А ти таки боїшся. Чого саме?

Рейнолдз знав лишень, що його сподівання не справдилися, і, коли він відокремився від Джонасового загону, лихе передчуття не полишало його. Тож він просто вишкірив зуби, жовті від тютюну.

— Якщо не здатна сказати щось розумне, то стули пельку.

— Може, відпустиш мене? Тоді й мої друзі, можливо, зглянуться над тобою, коли наздоженуть.

Цього разу Рейнолдз реготнув майже щиро. Виліз у сідло, відхаркнув, сплюнув. Місяць-Демон блідою набряклою кулею плив у небі.

— Можеш собі мріяти, скільки влізе, міс сей, — сказав він, — за це грошей не беруть. Але тих трьох ти більше не побачиш ніколи. Їх згодують хробакам. Їдьмо.

І вони рушили.

Напередодні Жнив Корделія не лягала спати взагалі. Усю ніч вона просиділа в своєму кріслі у вітальні, тримаючи на колінах шитво, проте не зробила жодного стібка і не випорола жодної нитки. Тепер, коли надворі вже достатньо розвиднілося (була десята година ранку), вона так само нерухомо сиділа в кріслі, вдивляючись у порожнечу. Та й що їй лишалося? Всі її мрії й задуми було зруйновано вщент: сподівання на статок, яким Торін, можливо, наділив би Сюзен і її дитину за життя і, безперечно, в своєму заповіті після смерті, всі надії посісти належне їй високе місце в суспільстві, всі плани на майбутнє розсипалися на порох. Їх знищила свавільна парочка підлітків, яким свербіло в одному місці.

Заклякнувши в своєму старому кріслі з шитвом на руках і слідом від попелу на щоці, який, наче тавро, залишила Сюзен, вона розмірковувала:

«Одного дня мене знайдуть у цьому кріслі мертвою — старою, вбогою, всіма забутою. Яка невдячність з її боку! І це після всього, що я для неї зробила!»

До дійсності її повернуло кволе шкряботіння у вікно. Корделія не мала уявлення, як довго воно тривало, поки нарешті не пробилося до її свідомості, проте одразу ж відклала шитво й пішла поглянути, що там. Можливо, то була пташка. Або дітлахи розважалися, не розуміючи, що настав кінець світу. Хай там що, вона мусила покласти цьому край.

Спершу Корделія не побачила нічого. А коли вже збиралася відвернутися, помітила на краю подвір’я поні й візок. Візок був страшнуватий — чорний із золотими рунами на боках, а запряжений у нього поні стояв, похнюпивши голову й не щипаючи трави. Загнаний до напівсмерті.

Вона ще якийсь час набурмосено споглядала візок і поні, коли раптом у повітрі перед її носом виникла скоцюрблена бруднюща рука й знову заходилася шкрябати у вікно. Зойкнувши від жаху, Корделія пригасла обидві руки до грудей, бо серце шалено застрибало. Вона відступила на крок назад і скрикнула, торкнувшись ногою плити.

Довгі брудні нігті ще двічі шкрябнули шибу і знову опустилися.

На якусь мить Корделія заклякла, не наважуючись щось зробити, але потім пішла до дверей. Біля ящика для дров зупинилася й вибрала зручне поліно. Про всяк випадок. Потім рвучко розчахнула двері, підійшла до рогу будинку, глибоко вдихнула повітря, щоб заспокоїтися, і завернула за ріг, у сад, тримаючи поліно напоготові.

— Забирайся звідси, ким би ти не був! Геть, поки я не…

Слова застрягли в неї в горлі. Через приморожений квітник за будинком повзла неймовірно стара жінка. Повзла навпростець, до неї, Корделії. Жалюгідні пасма сивого волосся карги лізли їй в очі. На щоках і лобі сочилися гноєм виразки; з потрісканих губів на гостре бородавчасте підборіддя стікала кров. Рогівки очей карги набули гидкого сіро-жовтуватого відтінку. Повзучи, вона дихала важко, нагадуючи ушкоджені міхи.

— Добра жінко, поможи мені, — видихнуло примарне створіння. — Поможи, коли твоя ласка, інакше мені кінець.

Рука, що тримала поліно, опустилася. Корделія не йняла віри власним очам.

— Рея? — прошепотіла вона. — Ти Рея?

— Еге, — прошепотіла відьма, повзучи через квітник і приминаючи замерзлі шовкоцвіти. Руками вона загрібала холодну землю. — Допоможи.

Корделія зробила крок назад, остаточно опустивши імпровізованого дрючка.

— Ні, я… я не можу впустити тебе до свого дому… Шкода тебе такою бачити, але… але в мене добра репутація… люди бачать, і взагалі…

З цими словами вона зиркнула на Хай-стрит, наче сподіваючись, що мешканці міста вишикувалися за парканом у ряд і підглядають за нею, щоб рознести плітки по всьому місті. Але там не було ані душі. Гембрі наче вимерло. Вулиці були порожні, не чути було звичного радісного гамору. Корделія знову перевела погляд на істоту, що скоцюрбилася на її клумбі з зів’ялими від морозу квітами.

— Це зробила… твоя небога, — прошепотіло створіння. — В усьому… вона винна…

Поліно випало з руки, зачепивши щиколотку, але Корделія цього навіть не помітила. Руки стислися в кулаки.

— Допоможи, — прошамкала Рея. — Я знаю… де вона… ми… можемо щось зробити… ми вдвох, як жінки…

Корделія ще трохи повагалася, а потім підійшла до старої, опустилася навколішки й обхопила її рукою за плечі, допомагаючи звестися на ноги. Від неї так тхнуло, що Корделію мало не знудило. То був сморід плоті, що розкладалася.

Кістляві пальці погладили щоку і шию Корделії, коли вона допомагала відьмі зайти в будинок. Від огиди шкіра Корделії вкрилася пухирцями, але вона не відсахнулася, аж поки Рея, охкаючи і випускаючи гази, не впала у крісло.

— Слухай сюди, — просичала стара відьма.

— Слухаю. — Корделія підтягнула стілець і сіла біля неї. Хай навіть відьма стояла на порозі смерті, проте її погляд справляв магнетичний вплив, і щойно її очі зустрічалися з твоїми, годі було відірватися од них. Рея запустила пальці за пазуху своєї брудної сукні, дістала звідти якийсь срібний медальйон і почала швидко рухати ним уперед-назад, наче перебираючи чотки. Корделію, яка всю ніч не могла склепити повік, зненацька потягнуло на сон.

— Змагатися з іншими нам не до снаги, — почала Рея. — І куля вислизнула з моїх рук. Але вона!.. Її повезли назад до мерового будинку, і ми могли б узяти її на себе. Це нам під силу, еге ж.

— Ти нічого не можеш узяти на себе, — відсторонено сказала Корделія. — Ти помираєш.

Рея хрипко розсміялася, і разом зі сміхом з її рота витекла цівка жовтуватої слини.

— Помираю? Ні! Я просто змучена, мені треба відпочити. А тепер слухай мене, Корделіє, дочко Гірама і сестро Пата!

Вона вхопила Корделію за шию кістлявою, проте навдивовижу сильною рукою і підтягнула ближче до себе. Водночас другою рукою піднесла срібний медальйон до широко розплющених очей Корделії й почала коливати його. Стара карга щось шепотіла, і Корделія закивала у відповідь на знак розуміння.

— Тоді зроби це, — відпускаючи її, промовила відьма. Геть виснажена, вона відкинулася на спинку крісла. — Негайно, бо такою я довго не протягну. А опісля мені знадобиться трохи часу. Щоб ожити.

Корделія встала і пішла на кухню. Там, на столі біля рукомийника, стояла дерев’яна колодка, в яку було встромлено два гострі ножі. Взявши один із них, жінка повернулася. Її очі були відсторонені і якісь неживі, як у Сюзен, коли та стояла у дверях Реїної хатини в світлі Місяця-Цілунку.

— Ти помстишся їй? — спитала Рея. — Бо для цього я до тебе прийшла.

— Міс О-Яка-Краля, — ледь чутно пробурмотіла Корделія. Вільною рукою, у якій не було ножа, вона торкнулася щоки, де досі виднів слід від попелу. — Так. Я відплачу їй, авжеж.

— Смертю?

— Еге ж. Її чи моєю.

— Не бійся, — сказала Рея. — Помре вона, а не ти. А тепер оживи мене, Корделіє. Дай мені те, що мені потрібно!

Корделія розстебнула гудзики на сукні спереду і оголила майже пласкі груди й живіт, що за останній рік чи два збільшився, перетворившись на кругленьке охайне пузце. Втім, рештки талії у неї все ж таки вимальовувалися. Саме туди вона і спрямувала ножа. Лезо розітнуло нижню сорочку й шкіру. На білій бавовні вздовж порізу розквітла кривава пляма.

— О, так, — прошепотіла Рея. — Як троянда. Вони часто мені сняться, квітки троянд, і те, що чорніє за ними на краю світу. Підійди! — Вона схопила Корделію ззаду за поперек і наблизила до себе. Потім подивилася Корделії в обличчя, вищирилася й облизнула зашерхлі губи. — Добре. Чудово.

Корделія стояла нерухомо і невидющим поглядом дивилася поперед себе, коли Рея з Коосу втопила обличчя в поріз на її животі й почала пити кров.

Спершу Роланд навіть зрадів, зачувши притлумлений брязкіт кінської збруї, що долинав до того місця, де вони втрьох причаїлися в густій траві. Проте коли звук був уже зовсім поряд і вони могли чути гомін голосів і тихий цокіт копит, йому стало страшно. Бо якщо вершники проїжджатимуть неподалік — це одне, але якщо раптом вони мчать просто на них, то їм утрьох, як кротам, що волею лихої долі потрапили під лезо плуга, не уникнути загибелі.

Авжеж, не для того їх привело сюди ка, щоб вони так по-дурному скінчили свої життя, чи не так? Поле Поганої Трави тяглося на багато миль, тож невже загін вершників міг промчати саме через те місце, де сиділи Роланд і його друзі? І все ж вони наближалися, дедалі чіткішими ставали брязкіт і голоси людей.

Алан перелякано зиркнув на Роланда і показав ліворуч. Але стрілець похитав головою, зробивши жест долонями до землі: мовляв, сидимо тихо. Проте нічого іншого їм не лишалося — надто пізно було ворушитися: їх могли помітити.

Роланд витяг револьвери.

Катберт і Алан наслідували його.

Втім, побоювання не справдилися: плуг пройшов небезпечно близько, проте не зачепивши кротів. Крізь траву хлопці бачили, як мигтять коні й вершники. Роланд одразу ж збагнув, що очолювали загін Джонас, Діпейп і Ленґіл, котрі втрьох скакали поряд. Слідом за ними їхало щонайменше дванадцятеро інших. За стіною трави вони здавалися розмитими плямами чалої кінської масті й барвистих червоних із зеленим накидок. Вервечка вершників була довжелезною. І Роланд сподівався, що в пустелі вона видовжиться ще більше, а отже, їм трьом буде легше здійснити свій задум.

Хлопці чекали, поки вершники проїдуть, затискаючи своїм коням морди, щоб котрийсь із них, бува, не привітався з побратимами, які мчали повз них. Коли промайнув останній вершник, Роланд повернув до друзів серйозне й бліде обличчя.

— На коней, — сказав він. — Настав час Жнив.

Стежкою, яку протоптав Джонасів загін, вони рушили до краю Поганої Трави і вийшли з поля в тому місці, де трава зріділа й починалися хирляві чагарники, за якими відкривалася пустеля.

У високості самотньо завивав вітер, жбурляючись величезними жменями піску під темно-синім небом без жодної хмарини. Неначе затягнуте плівкою око трупа, згори вниз зиркав Місяць-Демон. За двісті ярдів попереду видніли спини вершників, що замикали загін Джонаса. Вони їхали по троє, з низько насунутими на голови сомбреро, згорблені. Накидки в них на спинах надималися на вітрі, мов вітрила.

Роланд перемістився таким чином, що посередині їхньої трійці опинився Катберт. У руці в нього була рогатка. Шість сталевих кульок він передав Аланові, а ще шість — Роландові. Питально здійняв брови. Роланд кивнув, і вони рушили.

Їх огортали хмари куряви, і крізь пелену часом здавалося, що вершники попереду — лише безтілесні тіні, а часом вони цілковито зникали з поля зору. Проте хлопці невпинно наближалися до загону. Роланд їхав напружено, щохвилини очікуючи, що котрийсь із вершників озирнеться й помітить їх. Але, вочевидь, жоден з них не хотів підставляти обличчя різкому вітрові, що шмагав піском. До того ж піщана кірка притлумлювала цокіт кінських копит, і навряд чи хтось міг їх почути.

Коли до крайніх вершників загону лишалося щонайбільше двадцять ярдів, Катберт кивнув. На такій відстані він уже міг поцілити. Алан простягнув йому кульку. Сидячи в сідлі рівно, наче шпагу проковтнув, Катберт натягнув рогатку, почекав, поки стихне порив вітру, і випустив кульку. Вершник ліворуч смикнувся, наче вжалений, спробував підняти руку і випав із сідла. Неймовірно, проте жоден із його compa eros цього не помітив. Щойно один із них, той, що їхав праворуч, щось угледів, Катберт знову натягнув джгут, і вершник посередині упав на шию своєму коневі. Переляканий кінь став на диби, і вершник безвільно повалився назад. У падінні сомбреро злетіло з його голови. Нога застрягла в стремені, коліно хруснуло — цей звук доніс до вух Роланда вітер.

Третій вершник нарешті озирнувся. Роланд устиг помітити бородате обличчя, в кутку рота звисала цигарка, згасла від вітру, здивоване око — і тут Катберт знову спустив рогатку. На місці здивованого ока миттю виникла кривава западина. Вершник випав із сідла, мацаючи рукою в пошуках сигнального ріжка, але так і не встиг намацати його.

«Троє готові», — подумав Роланд.

Він пришпорив Вітра, переходячи на галоп. Його друзі вчинили так само й занурилися в хмару куряви разом, стремено до стремена. Коні збитих вершників гуртом поскакали геть, на південь. І це було добре. У Меджисі коні без вершників дивиною не були, проте аж ніяк не осідлані…

Вони вже наздоганяли інших вершників. Один, двоє поряд, а далі знову один.

Роланд витяг ножа і під’їхав упритул до чоловіка, котрий тепер замикав загін, навіть не підозрюючи про це.

— Як справи? — світським тоном поцікавився він, а коли чоловік повернувся, встромив йому в груди ніж. Очі ковбоя над хусткою, що затуляла півобличчя, округлилися, і він теж випав із сідла.

Пришпоривши коней, Катберт і Алан промчали повз нього. Не вповільняючи галопу, Берт зняв із рогатки двох вершників, що їхали попереду. Попри завивання вітру, хлопець попереду щось почув і повернув голову. Проте Алан уже встиг вийняти ножа й тепер тримав його за кінчик леза. Жбурнув, уклавши в поштовх, як їх і навчали, усю силу. І хоча відстань для такого кидка була досить великою (щонайменше двадцять футів) і заважав вітер, Алан не схибив. Руків’я ножа опинилося просто посередині хустки ковбоя: ніж увійшов у горло ковбоя по саме руків’я. Чоловік ухопився за нього руками, хриплячи й булькочучи горлом, а тоді також звалився з коня.

Уже семеро.

«Як у казці про шевця й сімох мух», — подумав Роланд. Коли він наздоганяв Алана й Катберта, серце в грудях билося повільно й рівномірно. Із жалібним стогоном налетів вітер, здійнявши вихор куряви, що влігся разом із поривом. Попереду їхали ще троє вершників, а далі — основна частина загону.

Роланд показав на наступних трьох і зобразив руками постріл з рогатки. Потім тицьнув пальцем у вершників, що передували цим трьом, і продемонстрував постріл з револьвера. Катберт і Алан кивнули. Вони рушили вперед, стремено до стремена, невпинно наближаючись.

Без особливих зусиль Берт уколошкав двох із трьох вершників, що скакали попереду, проте третій останньої миті відхилився вбік, і сталева кулька замість поцілити в потилицю лише зачепила мочку його вуха. Втім, Роланд уже витяг револьвер, тож, коли чоловік озирнувся, поцілив йому в скроню. Так Джонасів загін втратив десятьох людей, навіть не помітивши, що справи кепські. Роланд не був упевнений, чи цього достатньо, проте першу частину роботи вони вочевидь виконали. Більше жодних пострілів крадькома. Тепер лише відкрита війна.

— Хайл! Хайл! — дзвінко закричав він. — До мене, стрільці! До мене! Стріляйте! Полонених не брати!

Вони пришпорили коней і вперше за свої юні життя занурилися в гущавину битви. Вони наступали, як вовки на отару овець, стріляючи, поки їхні жертви не встигли зрозуміти, хто заскочив їх ззаду і що відбувається. Трьох хлопців навчали на стрільців, і прогалини в досвіді вони компенсували гострим зором і рефлексами юності. Їхні револьвери перетворили пустелю на схід від Скелі Вішальників на криваве бойовище.

Із криками, бездумно, підкоряючись інстинкту, що наказував їм убивати, вони врізалися в заскочений зненацька меджиський загін, як лезо з трьома краями. Не кожен постріл був смертоносним, проте жоден не пройшов повз ціль. Одні чоловіки вилітали з сідел і застрягали ногами в стременах, коли коні ставали на диби, інших же — мертвих чи лише поранених — затоптували перелякані жеребці.

Роланд їхав і стріляв з обох револьверів одночасно, тримаючи Вітрові поводи зубами, щоб вони не впали і не спричинили падіння коня. Двоє впало від його куль ліворуч, ще двоє — праворуч. Брайан Гукі, що скакав попереду, озирнувся, і його обличчя, поросле щетиною, видовжилося від подиву. На шиї в нього теліпався талісман у формі дзвоника. Він тенькнув, коли Гукі потягнувся до дробовика, що висів у кремезного коваля на плечі. Проте він не встиг навіть торкнутися приклада, як Роланд збив срібного дзвоника кулею, яка, втрапивши просто в серце, розірвала його. Гукі зі стогоном вивалився з сідла.

Порівнявшись із Роландом праворуч, Катберт підстрелив ще двох вершників. Тріумфально всміхнувся до Роланда і закричав:

— Алан правду казав! Це великий калібр!

Тренованими пальцями, надзвичайно швидко Роланд на повному скаку перезарядив револьвер і знову відкрив вогонь. Вони заглибилися майже в саме серце загону, вбиваючи направо, наліво й попереду — куди око сягало. Алан трохи відстав і розвернув коня, прикриваючи Роланда і Катберта ззаду.

Роланд побачив, як Джонас, Діпейп і Ленґіл натягають поводи й повертають, щоб зустрітися з нападниками віч-на-віч. Ленґіл потягнувся до автомата, проте його ремінь зачепився за широкий комір пильника і ствол весь час вислизав із пальців. Рот попід густими світлими з сивизною вусами перекосила гримаса люті.

Проте від цієї трійці Роланда й Катберта відділяв Геш Ренфру, котрий виїхав уперед із величезним п’ятизарядником із блакитної сталі в руці.

— Прокляття на ваші голови! — заволав Ренфру. — Бісові вилупки! — Він відпустив віжки і для рівноваги підставив під револьвер лікоть. Пориви вітру огорнули його коловоротом шорсткого коричневого піску.

Роланд навіть не думав про те, щоб відступити чи зміститися праворуч або ліворуч. Насправді в його голові не було жодної думки. Розумом всуціль заволоділа лихоманка битви, і він горів, як смолоскип під скляним ковпаком. Крізь міцно стиснуті зуби, якими було затиснуто поводи, вирвався крик, і Роланд галопом помчав просто на Геша Ренфру і трьох вершників за його спиною.

Джонас достоту не розумів, що відбувається, аж поки не почув крик Вілла Деаборна

(Хайл! До мене! Полонених не брати!)

прадавній військовий поклик. Усе стало на свої місця: він збагнув, звідки ця тріскотнява пострілів. Розвернув коня, напівсвідомо відчуваючи, що Рой вчинив так само… але найбільше переймаючись через кристал, потужний і такий крихкий, що гойдався на луці його сідла.

— Це ті малі! — вигукнув Рой. Від безмежного подиву вираз його обличчя став ще тупішим, ніж зазвичай.

— Деаборне, паскуднику! — виплюнув Геш Ренфру. І в його руці прогримів револьвер.

Джонас побачив, як здіймається над головою Деаборна його сомбреро. Куля зачепила його криси. Підліток вистрелив у відповідь. І виявився таким вправним стрільцем, якого Джонас зустрів уперше вжитті. Влучивши в груди, куля відкинула Ренфру назад, і він, не випускаючи з пальців свій страхітливий револьвер, під час падіння двічі вистрелив у сталево-сіре небо, а потім вдарився спиною об землю і, вже мертвий, перекотився на бік.

Ленґіл більше не вовтузився з неслухняним прикладом свого скоростріла. Він лише дивився, не ймучи віри очам, на прояву, яка мчала на коні просто на нього.

— Назад! — закричав він. — Від імені Асоціації конярів наказую тобі… — Договорити він не встиг, бо на його переніссі, якраз там, де сходилися брови, з’явилася велика чорна діра. Його руки здійнялися догори, наче він хотів сказати «здаюся». Такою була смерть Френа Ленґіла.

— Сучий потрох, виродок, недоносок! — прогарчав Діпейп, силкуючись витягти револьвер, що застряг у накидці. Але не встиг, бо Роландова куля втрапила йому в рот і розітнула його кривавим криком аж до самого адамового яблука.

«Цього не може бути, — очамріло подумав Джонас. — Не може бути, адже нас так багато».

Але неможливе розгорталося перед його очима. Хлопці з Внутрішнього світу прорвали оборону, діючи точнісінько так, як було описано в підручниках для стрільців на випадок, якщо шанси перемогти були невеликі. І Джонасове військо — землевласники, ковбої й круті міські парубки — було розбито на голову. Ті, що вціліли, розбіглися хто куди, пришпорюючи коней, наче за ними гналася сотня чортів із пекла. Авжеж, демонів було менше, проте билися вони незгірш, ніж сотня. Усюди, куди сягало око, на піску лежали трупи. Джонас побачив, як Стокворт, котрий прикривав двох інших із тилу, наздогнав ще одного вершника, вибив його з сідла і на льоту всадив тому в голову кулю. «Боги всемогутні, — подумав Джонас, — то був Кройдон, господар ранчо „Піаніно“!»

От тільки дні його господарювання скінчилися.

А тим часом Деаборн з револьвером у руці наступав на Джонаса.

Джонас підхопив мішок на шворці і розв’язав його двома вправними й рвучкими рухами зап’ястка. Вищиривши зуби, підняв мішок угору. Довге біле волосся майоріло на вітрі.

— Тільки підійди, і я розтрощу його на друзки! Я серйозно, триклятий шмаркачу! Не наближайся!

Але Роланд ні на мить не стишив галопу, ні на мить не зупинився, щоб подумати. Замість голови тепер думали його руки. Пізніше, коли він намагався подумки відтворити той бій, пам’ять давала йому якесь дивне, беззвучне і викривлене зображення, неначе він дивився у тьмяне дзеркало… чи у магічний кристал.

«О боги, це він! — подумав Джонас. — Це Артур Ельд прийшов по мою душу!»

Щойно побачивши цівку Роландового револьвера, безмежну, як вхід до тунелю чи шахти, Джонас згадав слова хлопця, які той кинув йому на подвір’ї згорілого ранчо: «Душа такого, як ти, ніколи не зможе залишити захід».

«Я знав, — подумав Джонас. — Вже тоді я знав, що моє ка добігає кінця. Але ж він не може ризикувати втратити кристал… він не ризикуватиме, він дін цього ка-тету, і він не ризикуватиме…»

— До мене! — пронизливо закричав Джонас. — До мене, хлопці! На бога, їх тут лише троє! До мене, боягузи!

Але він був сам-один. Ленґіл лежав мертвий поряд зі своїм ідіотським автоматом, Рой втупився в безжальне небо мертвим оком, Квінт дав драла, Гукі мертвий, землевласники, що їх супроводжували, зникли. Лише Клай лишився в живих, але Клай був за багато миль звідси.

— Я розіб’ю його! — прокричав він до хлопця з холодним поглядом, що мчав на нього, як невблаганна машина смерті. — Клянуся всіма богами, я…

Звівши великим пальцем курок, Роланд вистрелив. Куля втрапила в руку з татуюванням, що тримала мішок за шворку, і рознесла долоню, залишивши тільки пальці, що посмикувалися в губчатому червоному місиві. Якусь мить Роланд ще бачив витатуйовану синю домовину, а потім вона запливла кров’ю.

Мішок упав. І коли Вітер налетів на Джонасового коня та відштовхнув його вбік, Роланд підхопив його зігнутою рукою. Заволавши від розпачу через утрату трофея, Джонас ухопив Роланда за плече і майже спромігся вибити стрільця з сідла. Джонасова кров гарячими краплинами забризкала Роландові лице.

— Віддай, шмаркачу! — Джонас сягнув неушкодженою рукою під накидку і видобув другого револьвера. — Віддай, це моє!

— Вже ні, — відказав Роланд. Вітер під ним балансував навдивовижу граційно як для такого великого коня, і Роланд двічі вистрелив у обличчя супротивника. Від жаху Джонасів кінь скинув із себе вершника, і чоловік із білим волоссям, розкинувши руки, впав на спину. Його руки й ноги смикнулися, затремтіли і застигли.

Закинувши шворку мішка на плече, Роланд поскакав до Алана й Катберта, готовий прийти на допомогу… проте в цьому не було потреби. Пліч-о-пліч на вітрі, що обдував їх піском, вони широко розплющеними від подиву очима споглядали широкий шлейф трупів, що тягнувся пустелею. Вони наче вперше пройшли крізь горнило вогню і все ще не йняли віри, що лишилися живі й неушкоджені. Лише Алана було поранено: кулею зачепило ліву щоку. Невдовзі рана загоїлася, проте лишився помітний шрам, який Алан носитиме до кінця життя. Пізніше він скаже, що не пам’ятає, хто в нього стріляв і коли це сталося. У стрілянині він сам себе не тямив і лише тьмяно пригадував, що сталося по тому, як вони напали на загін. У Катберта були ті самі враження.

— Роланде, — сказав Катберт, проводячи тремтячою рукою по обличчю. — Хайл, стрільцю.

— Хайл.

Запорошені піском, Катбертові очі були червоні, неначе він плакав. Роланд передав йому решту сталевих кульок, і він за інерцією прийняв їх, достоту не розуміючи, що то таке.

— Роланде, ми живі.

— Так.

Алан очманіло роззирався навкруги.

— Куди поділася решта людей?

— Щонайменше двадцять п’ятеро лишилися тут, — Роланд зробив жест рукою, показуючи на дорогу, встелену трупами. — Решта… — рукою, у якій досі тримав револьвер, описав широке півколо. — Зникли. Я б сказав, вони своє відвоювали.

Роланд зняв мішок з плеча, трохи потримав на луці сідла, а потім розкрив. Якусь мить у мішку було чорно, та невдовзі всередині запульсувало нерівномірне, але приємне рожеве світло.

Неначе пальці чиїхось рук, воно поповзло стрільцевими щоками вгору і затопило йому очі.

— Роланде, — раптом занервувався Катберт. — Не треба тобі з цим гратися. Особливо зараз. Стрілянина, напевно, вже долинула до Скелі Вішальників. Якщо ми хочемо завершити почате, в нас нема часу, щоб…

Але Роланд його не слухав. Він запустив обидві руки в мішок і видобув звідти магічний кристал. Підніс його до очей, не звертаючи уваги на те, що розмазує по склі краплини Джонасової крові. Кристал не заперечував. Зрештою, його не вперше торкалися обагреними кров’ю руками. Ще трохи — і безформний туман розійшовся, як завіси. Побачивши те, що відкрилося його поглядові, Роланд безоглядно пірнув у глибини скляної кулі.

Розділ X ПІД МІСЯЦЕМ-ДЕМОНОМ (II)

Корал твердо, проте не боляче стискала руку Сюзен вище ліктя. У тому, як вона вела Сюзен нижнім коридором, не було нічого надзвичайно жорстокого, проте в її рухах відчувалася безпощадність, що позбавляла будь-яких ілюзій. Сюзен навіть не намагалася протестувати. Це було би безглуздо. Двох жінок супроводжували двоє ковбоїв, озброєних ножами і болами, а не револьверами (всю зброю забрали з собою люди Джонаса). Слідом за ковбоями, скрадаючись, наче похмурий привид, якому бракує потрібної енергії, щоб матеріалізуватися повністю, ступав старший брат покійного канцлера, Ласло. Рейнолдз, котрому дивна тривога затьмарила всю радість від довгоочікуваного згвалтування, десь зник: чи то лишився нагорі, чи поїхав до міста.

— Посидиш у підвалі, поки я не вирішу, що з тобою робити, люба, — мовила Корал. — Там ти будеш у безпеці… і не змерзнеш. Тобі пощастило, що маєш накидку. А тоді… коли Джонас повернеться…

— Ви більше ніколи не побачите сея Джонаса, — сказала Сюзен. — Він ніколи…

Набряклу шкіру обличчя знову пронизав біль. Якийсь час їй здавалося, що світ перед її очима вибухнув. Сюзен заточилася до кам’яної стіни нижнього коридору. В очах потемніло. Потім зір повільно прояснився. Вона відчувала, як цебенить кров із рани, яку заподіяла їй Корал коштовним каменем свого персня, коли вдарила навідліг. З носа теж юшило. Клятий ніс.

Корал дивилася на неї холодним поглядом: мовляв, нічого особистого, лише справи. Проте Сюзен помітила, як у її очах промайнуло щось подібне до переляку.

— Не смій казати таке про Елдреда. Він поїхав, щоб упіймати хлопців, які вбили мого брата. Хлопців, яких ти випустила.

— Та годі вам. — Сюзен витерла носа, скривилася від вигляду крові, що набігла їй у долоню, і витерла руку об штани. — Ви не гірше за мене знаєте, хто вбив Гарта. Тож не треба робити з мене ідіотку, і я теж вам не надокучатиму. — Вона побачила, як Корал здіймає руку, щоб вдарити її знову, і сухо розсміялася. — Бийте. Покалічте мені ще й другу щоку, якщо вам так хочеться. Але це не змінить того факту, що нині вночі вам доведеться спати в ліжку самій.

Корал рвучко опустила руку, проте замість дати ляпаса вхопила Сюзен вище ліктя. Цього разу було боляче, проте Сюзен не звернула на це уваги. Того дня їй уже добряче перепало на горіхи від людей, для яких завдавати болю було професією, але вона готова була все стерпіти, аби тільки це допомогло наблизити ту мить, коли вони з Роландом нарешті будуть разом.

Корал протягла її аж до кінця коридору, через кухню (величезне приміщення, де в День Жнив зазвичай стояв гамір і метушня, зараз було моторошно безлюдне) до оббитих залізом дверей у дальній стіні. Відчинила їх, і у ніс вдарив різкий запах картоплі, гарбузів і гострокоренів.

— Заходь. І без фокусів, бо дам такого копняка в твою привабливу дупцю, що перевернешся.

Посміхаючись, Сюзен поглянула їй просто у вічі.

— Я би могла проклясти вас за те, що ви спите з убивцею свого брата, сей Торін, але ви вже сама прокляли себе. І усвідомлюєте це. Про що свідчить ваше обличчя. Тож я просто вклонюся, — сказала вона і зробила реверанс, — і побажаю вам вдалого дня.

— Стули свою брудну пельку! — заверещала Корал і штовхнула Сюзен у погріб. Потім захряснула двері, закрила на засув і, розлючена, повернулася до ковбоїв, котрі вважали за краще стояти трохи віддалік од неї.

— Добре її пильнуйте, muchachos. Глядіть мені.

Ігноруючи їхні запевнення, вона пролетіла повз них, мов фурія, і подалася до кабінету покійного брата чекати на Джонаса (чи бодай на звістку від нього). Блідопика сучка, що сиділа там унизу на моркві й картоплі, нічого не могла знати, проте її слова

(ви більше ніколи не побачите сея Джонаса)

відлунювали у голові Корал, не бажаючи замовкати.

Годинник на вежі міської зали зібрань пробив дванадцяту. Незвична тиша, що повисла над Гембрі у ранок Жнив, який непомітно перейшов у день, видавалася дивною, проте стократ моторошнішою була мовчанка у «Раю для подорожніх». Під поглядом скляних очей Зірвиголови зібралося понад дві сотні душ, які склянка за склянкою мовчки цмулили віскі. Єдиними звуками, що долинали з-поміж гурту відвідувачів, були човгання ніг і нетерпляче гахкання склянкою об шинквас, що означало наступну порцію.

Шеб нерішуче взяв на піаніно кілька нот улюбленої всіма мелодії — «Бугі великої пляшки», але ковбой із тавром мутанта на щоці приставив йому до вуха кінчик ножа і попередив, щоб не бренькав, якщо не хоче позбутися довбаних решток своїх мізків і барабанної перетинки заодно. Шеб волів би зберегти собі життя ще на тисячу років, якби на те була воля богів, тож миттю здимів з-за піаніно й побіг до шинкваса допомагати розливати спиртне Стенлі й Петті Гулящій.

Усі відвідувачі бару перебували в недоброму гуморі. Їх позбавили Ярмарку Жнив, та що з цим удіяти, ніхто не знав. Увечері буде багаття, на якому спалять безліч опудал, але ніхто не бажав цілуватися, та й танці скасували. Ні тобі загадок, ні перегонів, ні поросячих боїв, ні анекдотів… жодних розваг, хай йому грець! Жодного душевного прощання з роком! Замість радості було вбивство у пітьмі, і втеча винних, і лише сподівання на відплату замість упевненості в ній. П’яний люд, небезпечний, як штормові хмари, сповнені грозових розрядів, прагнув отримати провідника, когось, хто вказав би їм, що робити далі.

А ще, ясна річ, жертву для спалення на вогнищі. Як у часи Артура Ельда.

Саме о цій порі, невдовзі по тому, як у холодному повітрі пролунав останній удар годинника, що сповіщав про початок полудня, стулкові двері розчинилися і до шинку увійшли дві жінки. Багато хто знав стару каргу, що йшла попереду, кілька чоловіків навіть зробили великим пальцем знак від лихого ока. Залою пронісся гомін. То була Рея, стара відьма з Коосу. І хоч її обличчя було вкрите чиряками, а очі так глибоко запали в очницях, що їх було ледь видно, вона вся аж променіла життям. Губи були в чомусь червоному, наче вона їла ягоди падуба.

Жінка за її спиною крокувала повільно і штивно, притискаючи руку до живота. Її обличчя здавалося настільки ж знекровленим, наскільки рот відьми був червоним.

Рея почовгала до середини зали, навіть не удостоївши поглядом спантеличених пастухів за картярськими столами. Опинившись просто посеред бару, під поглядом Зірвиголови, вона повернулася і огледіла мовчазний натовп скотарів і городян.

— Майже всі ви мене знаєте! — гучно проскреготала вона. — А для тих, хто ніколи не потребував приворотного зілля чи настоянки для чоловічої сили та не втомлювався від діставучої тещі, відрекомендуюся: я Рея, мудра жінка з Коосу. А ця дамочка біля мене — тітка дівулі, яка минулої ночі випустила на волю трьох убивць… тієї самої дівулі, яка вбила вашого шерифа і його помічника, хорошого парубка, залишивши сиротами його дружину і дитину. Він стояв перед нею беззахисний, піднявши руки, благаючи не вбивати його, бо в нього жінка й ненароджене немовля. А вона все одно його застрелила! Вона лиха! Лиха і безсердечна!

Натовп захвилювався. Але Рея піднесла свої скоцюрблені руки догори, і бурмотіння враз стихло. Вона повільно, не опускаючи рук, обвела поглядом усіх присутніх. Своїм виглядом відьма скидалася на найстарішого і найбридкішого у світі боксера.

— Ви радо вітали чужинців на своїй землі! — хрипко прокаркала вона. — Вітали, розділили з ними хліб, і от чим вони віддячили вам за вашу гостинність! Вбили тих, кого ви любили і від кого залежали, зіпсували вам свято врожаю і накликали ще хтозна які прокляття, що впадуть на ваші голови після fin de а о!

Юрба захвилювалася гучніше. Рея зачепила їхні найпотаємніші страхи: що цьогоріч їх і надалі спіткають різні лиха, що може навіть передохнути нормальна худоба, яка повільно, проте впевнено відроджувалася до життя по всій Зовнішній Дузі.

— Але вони зникли і, швидше за все, ніколи не повернуться! — вела далі Рея. — Можливо, це й на краще. Нащо бруднити нашу землю їхньою чужинською кров’ю? Але є ще вона… та, що зростала поміж нас… молодиця, що зрадила своє місто і свій народ.

Вимовляючи останні слова, вона стишила голос до хрипкого шепоту, і її слухачам довелося витягнути шиї, щоби бодай щось розчути. Їхні обличчя були похмурі, очі широко розплющені. Рея витягла вперед бліду кістляву жінку у линялій чорній сукні. Поставила Корделію перед собою, наче ляльку чи опудало черевомовця, і щось прошепотіла їй на вухо… але шепіт чомусь розлігся залою, і її слова почули всі.

— Давай, люба. Перекажи їм те, що розповіла мені.

Позбавленим життя, проте гучним голосом Корделія мовила:

— Вона заявила, що не буде наложницею мера. Сказала: такому старому пеньку, як він, я не до пари. Потім спокусила Вілла Деаборна. За своє тіло вимагала плату: зробити її дружиною і забрати до Ґілеаду… та прикінчити Гарта Торіна. І Деаборн із нею розплатився. Розплатився, бо палав від пристрасті. Його друзі допомогли. Можливо, вони теж із нею бавилися. А канцлер Раймер просто міг бути їм на заваді. Або вони його здибали і просто захотіли вбити, задля розваги.

— Виродки! — заверещала Петті. — Падлюки!

— А тепер скажи їм, що треба зробити, щоб очистити нову пору року від скверни, люба, — прошамкотіла до неї Рея.

Корделія Дельґадо підвела голову і обвела поглядом натовп чоловіків. Глибоко втягнула повітря, насичене кислими випарами ґрафу, пива, диму і віскі, в свої легені старої діви.

— Упіймайте її. Ви повинні її впіймати. Звертаюся до вас з усією пошаною і відчаєм зневаженої тітки.

Мовчанка. Погляди.

— Пофарбуйте їй руки.

Скляний погляд істоти на стіні, осудливий і неживий.

— Чар’ю трі, — прошепотіла Корделія.

Юрба не закричала на знак схвалення, але видихнула в унісон, наче у голому вітті дерев прошепотів осінній вітер.

Шимі біг за лихим мисливцем за трунами і Сюзен-сей, поки не знесилився. Його легені горіли, гострий біль у боці став нестерпним. Притискаючи ліву руку праворуч до пахви й кривлячись від болю, він упав на траву Крутояру.

Якийсь час просто лежав обличчям у запашній траві, розуміючи, що вони все більше віддаляються від нього, але водночас усвідомлюючи, що, поки не минеться біль, не зможе підвестися і знову побігти. Якщо він підганятиме себе, то знову опиниться на землі, та й по всьому. Тож він просто лежав, вряди-годи підводячи голову, щоб подивитися на сліди копит коней Сюзен-сей і лихого мисливця за трунами. Щойно він зібрався з силами, щоб підвестися, як його вкусив Капризний. І не просто вщипнув, а добряче гризонув. Остання доба для Капика видалася нелегкою, і йому не надто сподобалося, що винуватець усіх його нещасть лежав на траві та насолоджувався сном.

— Йооой, прокляття! — закричав Шимі й зірвався на рівні ноги. Людина, більш схильна до філософських роздумів, аніж Шимі, могла би подумати, що нема в світі нічого магічнішого за сильний укус у дупу. На його тлі всі тривоги, хай які тяжкі й скорботні, розвіювалися, мов дим.

Шимі рвучко обернувся до мула.

— Навіщо ти це зробив, старий підступний Капику? — Хлопець несамовито тер рукою вкушене місце, в очах стояли сльози. — Боляче ж як… ти старий сучий син!

Капризний витягнув свою довгу шию, в сатанинській посмішці, на яку здатні хіба мули й дромадери, вишкірив зуби і заверещав. Дуже схоже було, що сміявся.

За мулом між гострими ратицями досі теліпався повід. Шимі потягнувся до мотузки, і Капризний знову спробував його вкусити, але хлопець щосили зацідив йому по макітрі. Капризний хропнув і закліпав повіками.

— Ну ти й учудив, злюко Капику, — сказав Шимі. — Тепер мені доведеться цілий тиждень какати навпочіпки. На стільчак сісти не зможу. — Він намотав повід на руку і сів на мула верхи. Капризний не робив спроб скинути вершника, проте Шимі скривився від болю, коли вкушена частина тіла опинилася на спині мула. Та все одно пощастило, подумав він, впинаючись п’ятами в боки тварини. Зад болів, але принаймні йому не доведеться йти пішки… чи бігти, відчуваючи такий біль у боці.

— Пішов, дурню! — звелів він мулові. — Поквапся! Швидше, старий сучий сину!

Упродовж наступної години Шимі називав Капризного виключно «старим сучим сином» — як і багато хто до нього, він збагнув, що важко лаятися лише на початку, поки не вимовиш першого слова. А вже опісля нема нічого кращого, ніж лайка, щоб висловити наболіле й полегшити собі життя.

Слід Сюзен перетинав Крутояр навскоси і вів у бік узбережжя до великої цегляної будівлі, що видніла на набережній. Наблизившись до резиденції мера, перед аркою Шимі зійшов з мула і просто стояв там, не знаючи, що робити далі. Він не мав сумнівів, що привезли її саме сюди — Пілон, кінь Сюзен, і кінь лихого мисливця за трунами стояли поряд, прив’язані у затінку, вряди-годи опускаючи голови, щоб напитися з водостічного жолоба рожевого каменю, що пролягав уздовж океанічного боку подвір’я.

Що робити тепер? Вершники, що проїжджали попід аркою (здебільшого сивочолі ковбої, яких через похилий вік визнали непридатними для загону Ленґіла), не звертали жодної уваги на хлопчика-наймита з шинку й на його мула. Проте Міґель неодмінно звернув би. Старий конюх його завжди недолюблював і весь час стежив, щоб Шимі, бува, чого не поцупив за найменшої нагоди. Якби Міґель побачив, як попихач Корал скрадається подвір’ям, то, швидше за все, вигнав би його втришия.

«Ні, не вижене, — похмуро подумав Шимі. — Тільки не нині. Тепер я не дозволю йому себе гнобити. Не дозволю, навіть якщо він кричатиме».

Але що, як старий справді закричить і здійме ґвалт? Прийдуть погані мисливці за трунами і вб’ють його, Шимі. Хлопець уже був готовий померти заради своїх друзів, проте не хотів пропасти ось так, безглуздо, ні за цапову душу.

Тож, переминаючись із ноги на ногу, він в нерішучості стояв у промінні сонця, яке вже не гріло, шкодуючи, що такий дурненький. Якби в нього був розум, він міг би придумати якийсь план. Так спливла година, минуло дві години. Час збігав повільно, і кожна мить завдавала тортур. Він відчував, як щохвилини його шанси допомогти Сюзен-сей зменшуються, але як цьому зарадити, не знав. Одного разу з заходу до його вух долинув якийсь грім… хоча який міг бути грім у таку погожу осінню днину?

Щойно Шимі наважився перетнути подвір’я — тієї миті там не було ані душі, і, можливо, йому б пощастило добігти до будинку, — коли, хилитаючись, вийшов зі стайні чоловік, якого він боявся.

Обвішаний амулетами Міґель Торес був п’яний як чіп. Заточуючись із боку в бік, він прямував до середини подвір’я, стрічка сомбреро перекрутилася на його худющій шиї, довге сиве волосся майоріло на вітрі. Його штани були мокрі спереду, неначе він помочився, забувши, що спершу їх треба спустити. В руці він тримав керамічний глечик. Очі були дикі й збентежені.

— Хто це наробив? — закричав Міґель, підвівши погляд у полуденне небо, на примарний Місяць-Демон, що плив на його тлі. І хоч Шимі теж був не в захваті від старого, серце йому стислося. Не можна було дивитися ось так, упрост на Демона — адже це віщувало нещастя. — Хто це наробив? У вас питаю, сеньйоре! Por favor! — Настала пауза, а потім Міґель закричав так пронизливо, що ледь утримався на ногах. Він здійняв кулаки, наче збирався вибити відповідь із місяця, що підморгував йому, але майже одразу безсило опустив їх. Кукурудзяний самогон, що витік із шийки глека, обілляв його ще сильніше. — Maricón,[39] — пробурмотів він і заточився до стіни (мало не перечепившись через задні ноги коня, на якому їздив лихий мисливець за трунами), а тоді сів, притулившись спиною до глинобитної стіни. Приклався до глека, нажлуктився від душі, потім насунув сомбреро собі на очі. Його рука ніяк не могла облишйти глечик, але зрештою поставила його на землю, неначе неспроможна була втримувати таку вагу. Шимі дочекався, поки великий палець старого відпустив ручку глека і рука важко впала на гравій. Хлопець рушив було вперед, але потім вирішив почекати ще якийсь час. Міґель був старий і огидний, проте міг виявитися ще й підступним, подумав Шимі. Багато людей були підступні, особливо такі бридкі, як цей Міґель.

Шимі дочекався, поки з-під сомбреро полинуло гучне хропіння, і повів Капика на подвір’я, здригаючись від кожного удару копит об бруківку. Однак Міґель навіть не поворухнувся. Шимі прив’язав Капризного до конов’язі скраю (мул вереском привітався з конями, знову змусивши хлопця здригнутися) і швидко покрокував до парадних дверей. Він ніколи й гадки не мав, що доведеться отак просто в них зайти. Узявся за великий залізний засув, ще раз озирнувся на старого, що спав під стіною, потім відчинив двері та навшпиньках прокрався всередину.

Згорблений по самісінькі вуха, він постояв у прямокутнику сонячного світла, що лилося крізь прочинені двері: боявся і чекав, що зараз чиясь рука ухопить його за карк (недобрі люди чомусь завжди його знаходили, хай як він силкувався втягнути голову в плечі) і сердитий голос насварить, питаючи, якого дідька він тут ошивається.

Але у вестибюлі було тихо і порожньо. На дальній стіні висів гобелен, що зображав ковбоїв, які пасли коней на Крутоярі. До нього було прихилено гітару з обірваною струною. Хоч як тихо намагався ступати Шимі, його кроки все одно відлунювали в коридорі. Це змусило його здригнутися. В цьому будинку було скоєно вбивство, він був поганим. Тут, напевно, водилися привиди.

І все ж тут була Сюзен. Десь вона таки була.

Він зайшов у подвійні двері на дальньому боці вестибюля і потрапив до зали для урочистих подій. Під її високою стелею луна від кроків розносилася ще гучніше. Зі стін дивилися покійні мери, неначе проводжаючи Шимі своїми моторошними очима привидів і відзначаючи про себе, що це чужинець. Він знав, що їхні очі намальовано фарбою, та все ж…

Один портрет непокоїв його найбільше: опасистий чолов’яга з кучмою рудого волосся, ротом бульдога і недобрим блиском у очах наче хотів поцікавитися, що робить у великій залі будинку мера недоумкуватий наймит із заїжджого двору.

— Перестань на мене так дивитися, великий старий сучий сину, — пробурмотів Шимі, і йому наче відлягло від серця. Бодай на якийсь час.

Далі була їдальня, з довгими столами, зсунутими до стін. На одному столі лежали рештки обіду — тарілка з холодною куркою, кілька скибок хліба і півкружки елю. Сиротливий вигляд їжі на столі, який накривали під час численних ярмарків і фестивалів та який за звичайного плину життя ні на мить не мав лишатися без ужитку того самого дня, змусив Шимі збагнути весь жах того, що сталося. Жах і гіркоту. Життя в Гембрі змінилося безповоротно і вже ніколи не буде таким, як колись.

Ці довгі спомини не завадили йому швидко підобідати хлібом і куркою, що лишалася на тарілці, й запити все рештками елю. Адже впродовж цілісінького дня у нього макової краплини в роті не було.

Він відригнув, винувато зиркнув в обидва боки, затуливши рота брудними руками, і пішов далі.

Двері у дальній стіні кімнаті було закрито на засув, але не замкнено. Відчинивши їх, Шимі вистромив носа в широкий, мов вулиця, коридор, що тягнувся уздовж усього мерового будинку, освітлений газовими світильниками. Там не було ні душі, принаймні, поки що, але Шимі чув гучний шепіт, що долинав з інших кімнат, можливо, навіть з інших поверхів. Він розумів, що, швидше за все, голоси належать покоївкам та різним слугам, але нічого не міг із собою вдіяти: вони здавалися йому голосами привидів. Один з них міг належати мерові Торіну, що саме пропливав коридором перед його носом (та тільки Шимі не міг його бачити… і неабияк цим тішився). Мер Торін плив і не розумів, що з ним сталося, що це за холодна желейна рідина просочує його нічну сорочку, хто…

Чиясь рука вхопила Шимі за руку вище ліктя, і він мало не заверещав від жаху.

— Мовчи! — прошепотіла жінка. — Заради батька, благаю!

Шимі якимось дивом спромігся втримати крик. Озирнувся.

І побачив, що за спиною в нього, вбрана у джинси й просту ковбойку, з зачесаним назад волоссям, рішучим виразом блідого обличчя і палаючими очима стояла мерова вдова.

— С-с-сей Торін… Я… я… я…

Нічого більш путнього він придумати не міг. «Зараз вона викличе варту, якщо тут ще є така», — подумав хлопець. І збагнув, що це принесло б йому своєрідне полегшення.

— Ти прийшов по дівчину? По Сюзен Дельґадо?

Жахливо, проте жалоба личила Олів. Її обличчя схудло і навдивовижу помолодшало. Вона не зводила темних очей з його обличчя, позбавляючи навіть найменшого шансу збрехати. І Шимі кивнув.

— Добре. Ти допоможеш мені, хлопче. Вона внизу, в підвалі, її охороняють.

Від подиву в Шимі опустилася щелепа: він не йняв віри своїм вухам.

— Гадаєш, я повірила, що вона причетна до вбивства Гарта? — спитала Олів таким тоном, наче Шимі був проти її задуму. — Нехай я гладка і вже повільно мізкую, але я не повна ідіотка. Ходімо. Сей Дельґадо зараз небезпечно залишатися в цьому будинку. Надто багато людей з міста знають, де вона.

— Роланде.

Цей голос він чутиме в тривожних снах до кінця свого життя, ніколи достоту не пам'ятаючи, що йому снилося, лише знаючи, що ці сни завдають йому тортур — змушують тривожно міряти кроками незатишні кімнати й поправляти перекособочені картини, дослухаючись, коли пролунає крик мудзеїнів на майданах стародавніх міст.

— Роланде з Ґілеаду.

Цей голос, який він уже майже розрізняє, голос настільки схожий на його власний, що психіатр зі світу Едді, Сюзанни чи Джейка неодмінно охрестив би його голосом підсвідомості. Проте Роланд знає, що це не так. Роландові відомо, що голоси, які лунають у нашій голові під машкарою наших власних, завжди є голосами найстрахітливіших чужинців, найнебезпечніших непроханих гостей.

— Роланде, сину Стівена.

Спершу куля показала йому Гембрі й будинок мера, він готовий був побачити, що там відбувається, проте зненацька вона забирає його геть — кличе тим напрочуд знайомим голосом, і він мусить коритися. Іншого виходу немає, бо, на відміну від Реї чи Джонаса, він не дивиться у кулю, він усередині, він невід'ємна складова цього нескінченного рожевого вихору.

— Роланде, прийди. Роланде, поглянь.

Вихор підхоплює його вгору й кудись відносить. Він летить над Крутояром, дедалі вище й вище занурюючись у повітряні течії, спершу теплі, потім холодні. Проте у рожевому вихорі, що несе його на захід уздовж Шляху Променя, він не самотній. Повз нього пролітає Шеб, його капелюх тримається на маківці. Шеб на все горло співає «Гей, Джуд!» і натискає жовтими від нікотину пальцями на невидимі клавіші у повітрі. Віднесений музикою, Шеб не усвідомлює, що вихор забрав у нього піаніно.

— Роланде, прийди,

наказує голос — голос вихору, голос скляної кулі — і Роланд кориться. Повз нього пролітає Зірвиголова, у скляних очах якого горить рожевий вогонь. Потім у вихорі вигулькує худющий чоловік у фермерському комбінезоні, з довгим рудим волоссям, що струменить за його спиною. «Життя тобі і доброго врожаю», — (чи щось подібне) каже він і зникає. Далі, обертаючись у повітрі, наче якийсь чудернацький вітряк, з'являється залізне крісло (Роландові воно нагадує знаряддя тортур) на колесах, і хлопчик-стрілець невідь-чому думає: Дама Тіней, — не розуміючи, звідки в нього такі думки і що це означає.

Рожева віхола проносить його понад вивітреними горами, потім над родючою зеленою дельтою, де широка ріка петляє сліпими рукавами, а в ній відбивається безхмарне синє небо, що поволі переходить у рожевий килим диких троянд, поки вихор мчить його далі. Попереду Роланд бачить грізну височінь темної колони, й од страху серце тьохкає в грудях, але саме туди і мчить його рожева завірюха. Прямувати туди — його обов'язок.

«Я хочу вибратися звідси», — думає він. Але він не дурний, розуміє: вибратися йому не вдасться ніколи. Чародійська веселка поглинула його. Він навіки може залишитися в її каламутному оці, де постійно гуляють вітри.

«Я дістану револьвер і проб’ю собі вихід кулями», — думає він, але ні — револьверів у нього немає. Він голий, мчить із неприкритими сідницями до того страхітливого синьо-чорного смертоносного чиряка, який підім'яв під себе увесь краєвид.

Та все ж він чує спів.

Тихий, але прекрасний — приємний гармонійний звук, що змушує його здригнутися. Ведмедики й пташки, рибки і зайченятка.

Зненацька, галопуючи в повітрі, повз нього пролітає мул Шимі (Капризний, думає Роланд, красиве ім'я). Його очі горять, мов два рубіни у lumbre fuegoзавірюхи. Слідом за ним, у солом'яному брилі, на мітлі, прикрашеній амулетами, що тріпочуть на вітрі, летить Рея з Коосу. «Ось я тебе впіймаю, ясочко!» — кричить вона мулові, котрий тікає, а потім, гидко хихочучи, зникає, збільшившись у розмірах і наостанок змахнувши мітлою.

Роланд занурюється в пітьму, і йому перехоплює подих. Світ довкола нього — згубна темрява, повітря метушиться на шкірі, наче тісно збиті докупи комахи. Його гамселять чиїсь невидимі кулаки, потім так рвучко скидають униз, що він боїться розбитися об землю: так загинув лорд Перт.

Із пітьми виступають мертві поля й покинуті села. Він бачить сухі дерева, що не дають затінку, але затінок не потрібен, бо тут не буває сонця. Це долина смерті, край Прикінцевого світу, куди він прийде одного похмурого дня. Усе тут — смерть.

— Це Край Грому, стрільцю.

«Край грому», — повторює він.

— Тут ті, хто не дихає, тут білі лиця.

«Ті, хто не дихає. Білі лиця».

Так. Звідкись він це знає. Це місце, де полягли солдати, де скінчилася влада правителів, де заіржавіли алебарди. Звідси виходять бліді воїни. Це Край Грому, де час біжить навспак і кладовища вибльовують своїх мертвих.

Попереду височіє дерево, схоже на вузлувату кістляву руку. На його горішню гілляку настромлено пухнастика-шалапута. Він має бути мертвим, проте коли рожевий вихор проносить Роланда повз дерево, тварина підводить голову і дивиться на нього з невимовним болем і мукою. «Юк!» — вигукує вона і зникає, поринає в забуття на багато років.

— Поглянь поперед себе, Роланде, — узри свою долю.

І раптом він впізнає цей голос. Голос Черепахи. Він дивиться і бачить сліпуче синьо-золоте світло, що пронизує брудну пітьму Краю Грому. Ледь встигаючи подумки відзначити це, він проривається з пітьми у світло, наче вилуплюється з яйця, народжуючись на світ.

— Світло! Хай станеться світло!

гучно віщує голос Черепахи, і Роланд змушений затулити очі руками, підглядаючи крізь пальці, щоб не осліпнути. Під ним, унизу, стелеться поле крові (чи так здається йому, чотирнадцятирічному хлопцеві, який того дня вперше вчинив справжнє вбивство. Це кров, що витекла з Краю Грому й погрожує затопити нашу частину світу, думає він, і ще мине багато-багато років, перш ніж він знову осмислить своє перебування в кулі, порівняє його зі сном Едді й скаже своїм супутникам, коли вони сидітимуть на аварійній смузі платної автостради перед світанком, що він помилився, що його ввело в оману світіння, яке розганяло пітьму Краю Грому. «То була не кров, то були троянди», — каже він Едді, Сюзанні й Джейкові.

— Стрільцю, поглянь туди.

Так, он вона, тьмяна сіро-чорна колона, височіє на обрії: Темна Вежа, місце, де сходяться всі Промені, всі лінії сили. У її вікнах, розташованих по спіралі, він бачить мигтіння синього електричного вогню і чує крики тих, хто в ній ув'язнений. Він відчуває силу Вежі й усе зло, що струменить від неї. Він відчуває, як вона розгортає сувій помилок і накриває ним усе навколо, потроху витончуючи жорсткі кордони між світами, як росте її потенціал зла і хвороба підточує сили правди й логічних зв'язків, як тіло, уражене раком. Ця рука з темно-сірого каменю, що випинається з землі, — найбільша непізнана таємниця і остання страхітлива загадка світу.

Це Вежа, Темна Вежа підпирає небо. Прямуючи до неї в рожевому вихорі, Роланд думає: «Я ввійду до тебе, я й мої друзі, якщо на те буде воля ка. Ми ввійдемо й боротимемося зі злом, що угніздилося в тобі. Нехай мине багато років, але я клянуся ведмедиками й пташками, рибками й зайченятами, і всім, що я люблю, клянуся, що…»

Але небо наповнюється легкими хмарами, що пливуть геть із Краю Грому, і світ темнішає. Синє світло у вікнах Вежі яскрить, неначе божевільні очі, і Роланд чує тисячі криків і завивань.

— Ти згубиш усіх і уся, кого любитимеш,

промовляє голос Черепахи, і тепер він немилосердний, жорстокий і невблаганний.

— і все одно Вежа не впустить тебе.

Стрілець глибоко втягує повітря, збирає всю силу і викрикує відповідь Черепасі, промовляючи від усіх поколінь своїх пращурів: «НІ! ВОНА НЕ ВСТОЇТЬ! КОЛИ Я ПОВЕРНУСЯ В СВОЄМУ ТІЛІ, ВОНА НЕ ВСТОЇТЬ! КЛЯНУСЯ ІМЕНЕМ СВОГО БАТЬКА. ВОНА НЕ ВСТОЇТЬ!»

— Тоді помри,

каже голос, і Роланда жбурляє на сіро-чорну кам’яну стіну Вежі, щоб розмазати, наче жука по скелі. Але перш ніж це стається...

Непокоячись дедалі більше, Катберт і Алан спостерігали за Роландом. Він підніс кулю до очей, узявши її обома руками, як людина, що тримає келих на учті, збираючись виголосити тост. Зібганий мішок на шворці лежав на його запилюжених чоботах. Щоки й чоло Роланда омивало рожеве світло, яке жодному з хлопців не сподобалося. Воно здавалося якимось живим. І голодним.

«Я не бачу його очей. Де його очі?» в унісон, наче одним розумом, подумали Алан і Катберт.

— Роланде, — повторив Катберт. — Якщо ми хочемо дістатися Скелі Вішальників, поки вони не підготувалися до нашої появи, то краще сховай цю штуковину.

Але Роланд навіть не поворухнувся, щоб опустити кулю. Тільки щось пробурмотів собі під носа. Пізніше, коли Катберт і Алан матимуть змогу обговорити почуте, вони зійдуться на тому, що почули «Край Грому».

— Роланде? — звернувся до нього Алан, виступаючи вперед. Обачно, як хірург, що розтинає скальпелем шкіру пацієнта, він просунув праву руку між кулею і похиленим, застиглим обличчям друга. Відповіді не було. Алан забрав руку і поглянув на Катберта.

— Ти можеш до нього доторкнутися? — спитав Катберт.

Алан похитав головою.

— Не можу. Він наче десь далеко.

— Ми мусимо його розбудити. — Голос Катберта був хрипкий і трохи тремтів.

— Ваннай розповідав, що коли зненацька розбудити людину, яка спить міцним гіпнотичним сном, вона може збожеволіти, — сказав Алан. — Не знаю, чи я наважуся на таке…

Роланд поворухнувся. Рожеві западини, де раніше були його очі, неначе поглибшали. Його губи стиснулися в лінію твердої рішучості, яку вони обидва добре знали.

— Ні! Вона не встоїть! — закричав він голосом, від якого обох його друзів пробрав поза шкірою мороз. То був не Роландів голос, принаймні, не голос чотирнадцятирічного хлопця. Голос належав дорослому чоловікові.

— Ні, — скаже Алан пізніше, коли Роланд засне і вони з Катбертом сидітимуть біля вогнища. — То був голос короля.

Втім, зараз, паралізовані страхом, вони могли лише дивитися на свого друга, котрий душею був десь далеко, і слухати його крик.

— Коли я повернуся в своєму тілі, вона не встоїть! Клянусь іменем свого батька, ВОНА НЕ ВСТОЇТЬ!

Та потім, коли Роландове неприродно рожеве обличчя перекосило, наче лице людини, яка побачила щось невимовно жахливе, Катберт і Алан метнулися до нього. Вони більше ні на мить не вагалися, побоюючись, що у спробі врятувати можуть знищити його. Якби вони нічого не зробили, куля вбила б його в них на очах.

На подвір’ї Смуги К Роланда вдарив Катберт. Тепер настала черга Алана. Він завдав стрільцеві удару правою просто в лоб. Роланд заточився назад, куля випала з його ослаблих рук, а страхітливе рожеве світло зійшло з обличчя. Катберт підхопив його, а Алан — кулю. Її важке рожеве світіння було моторошно настирним, било в очі й заповзало у свідомість, проте Алан рішуче запхав кулю назад до мішка, не дивлячись на неї… і коли він затягнув шворку на мішку, то побачив, що рожеве світло, блимнувши, згасло, наче визнаючи свою поразку. Принаймні, на якийсь час.

Алан повернувся і поморщився, побачивши, що на лобі в Роланда росте гуля.

— Він…

— Відключився, — сказав Катберт.

— Краще б він швидше приходив до тями.

Катберт суворо глянув на нього. Від звичних веселощів у голосі не лишилося й сліду.

— Так, — мовив він, — звичайно. Твоя правда.

Шимі чекав біля підніжжя сходів, що вели вниз, на кухню, тривожно переминаючись з ноги на ногу і чекаючи, поки сей Торін повернеться чи покличе його. Він не знав, скільки часу вона пробула на кухні, але було таке враження, що минула вічність. Він жадав, щоб вона повернулася, але понад усе в світі хотів, щоб вона привела з собою Сюзен-сей. Шимі мучили погані передчуття щодо цього будинку і цього дня, відчуття, що дедалі похмурішали, як небо, що на заході вже почорніло від диму. Хлопець не мав жодного уявлення, що там відбувається і чи це пов’язано з гуркотом грому, який долинув до його вух раніше. Але він хотів якнайшвидше забратися з того будинку, поки затьмарене димом сонце не закотилося за обрій і його місце на небі не посів справжній Місяць-Демон, а не те бліде видиво, що прозирало вдень.

Поворотні двері, що з’єднували коридор із кухнею, відчинилися, і звідти швидкою ходою вийшла Олів… Сама.

— Так, вона в коморі, — мовила вдова мера, запустивши пальці в волосся, у якому вже пробивалася сивина. — Тільки це і вдалося витягти з тих двох сторожових псів. Я знала, що так і буде, щойно вони почали патякати своєю говіркою.

Відповідного слова для позначення діалекту ковбоїв Меджису не було, проте у шляхетніших громадян баронії його заміняла «говірка». Олів знала обох пастухів, що охороняли комору, як будь-яка людина, що колись багато їздила верхи, пліткувала й обговорювала погоду з іншими вершниками на Крутоярі, тож їй було добре відомо, що ці двоє могли розмовляти нормальною мовою, не переходячи на говірку. Ковбої вдалися до неї, щоб зобразити нерозуміння й таким чином не відмовляти їй навпростець. З тієї самої причини й вона вдалася до обману, хоча за бажання могла легко відповісти їм власною говіркою (і обізвати їх так, як матері їх точно ніколи не називали).

— Я сказала їм, що нагорі якісь люди і я боюся, як би вони часом не поцупили срібла. Попросила їх вигнати злодіїв. А вони вдали з себе дурників. No habla,[41] сей. Чорт. Чорт!

Шимі подумав, чи не назвати їх великими старими сучими синами, проте вирішив за краще промовчати. Олів нетерпляче міряла кроками долівку і раз у раз кидала гнівні погляди на зачинені двері кухні. Врешті-решт вона зупинилася і знову поглянула на Шимі.

— Вивертай кишені. Подивимося, що в тебе там є.

Шимі послухався. З однієї кишені він видобув маленький кишеньковий ніж (подарунок Стенлі Руїса) і надгризену половинку печива, з іншої — три феєрверки «дамські пальчики», велику бахкалку і кілька сірників.

Забачивши феєрверки, Олів зблиснула очима.

— Слухай мене, Шимі, — почала вона.

Катберт намагався ляпасами привести Роланда до тями, проте безрезультатно. Тоді Алан відсторонив його, став навколішки й узяв стрільця за руки. Йому ще ніколи не доводилося використовувати свій хист у такий спосіб, але він чув, що таке можливо — іноді так можна було достукатися до чиєїсь свідомості, принаймні, в деяких випадках.

Роланде! Роланде, прокинься! Будь ласка! Ти нам потрібен!

Спершу нічого не відбувалося. Та невдовзі Роланд поворухнувся, щось пробурмотів і забрав свої руки з Аланових долонь. Поки його повіки розтулялися, обох хлопців охопив той самий страх: зараз вони не побачать його очей, лише пекельне рожеве світло ряхтітиме в очницях.

Але їхні побоювання не справдилися: Роланд дивився на світ власними очима. Холодними світло-блакитними очима снайпера, очима стрільця.

Він спробував зіп’ястися на ноги, проте спершу не зміг. Простягнув руки, і Катберт узяв його за одну, а Алан — за другу. Разом вони підвели його, і в той самий час Катберт помітив дивну й жахливу річ: у Роландовому волоссі з’явилися сиві пасма. Ще зранку їх не було — в цьому він готовий був заприсягтися. Втім, ранок уже був у далекому минулому.

— Скільки часу я провів без тями? — Кінчиками пальців Роланд торкнувся ґулі посеред лоба і поморщився.

— Недовго, — відповів Алан. — Хвилин зо п’ять. Роланде, вибач, що вдарив тебе, але в мене не було вибору. Ця куля… мені здалося, що вона тебе вбиває.

— Певно, так і було. Вона не розбилася?

Алан мовчки показав на зав’язаний мішок.

— Добре. Краще хай хтось із вас її везе. Я можу… — він пошукав потрібного слова, а коли знайшов, то ледь помітна усмішка торкнула його вуста. — …піддатися спокусі, — закінчив він. — Їдьмо до Скелі Вішальників. На нас чекає незавершена робота.

— Роланде… — почав Катберт.

Вже тримаючись однією рукою за луку сідла, Роланд повернувся.

Катберт облизнув губи, і в Алана склалося миттєве враження, що він не наважиться спитати. «Якщо не ти, тоді я», — подумав Алан… проте Берт зміг, вистрелив із себе ці слова суцільним потоком.

— Що ти там побачив?

— Багато, — відповів Роланд. — Я багато бачив, але вже мало що пам’ятаю. Це те саме, що сон, коли подробиці вислизають з твоєї пам’яті. Дорогою розповім вам те, що не забув. Ви маєте знати, бо це кардинально змінить наше життя. Ми повернемося до Ґілеаду, проте ненадовго.

— І куди подамося опісля? — вибираючись у сідло, поцікавився Алан.

— На захід. Вирушимо на пошуки Темної Вежі. Звісно, якщо сьогодні залишимося живими. Їдьмо. На нас чекають цистерни.

Коли нагорі пролунав гучний вибух, двоє ковбоїв саме ліпили самокрутки. Від несподіванки обидва підскочили й перезирнулися. Коричневими цівками з недороблених цигарок на долівку посипався тютюн. Закричала жінка. Двері розчахнулися, і в проході знову з’явилася мерова вдова, цього разу в супроводі покоївки. Пастухи добре її знали — Марія Томас, донька старого друзяки з ранчо «Піаніно».

— Мерзенні злодії підпалили будинок! — говіркою закричала до них Марія. — Ідіть поможіть!

— Маріє, сей, у нас наказ охороняти…

— Злочинницю, замкнену в коморі? — спопеляючи їх гнівним поглядом, прокричала Марія. — Ви дурні старі віслюки, йдіть, поки все не згоріло! Як ви тоді поясните сею Ленґілу, що стояли й затикали пальцями дірки в дупах, поки на ваших очах горів будинок!

— Ідіть! — гаркнула Олів. — Чи ви боягузи?

Над їхніми головами у великій вітальні пролунало кілька менших вибухів: то Шимі підпалив «дамські пальчики». А потім тими самими сірниками запалив портьєри.

Двоє viejos перезирнулися.

— Andelay,[43] — мовив старший, глянув на Марію і наказав їй, вже не говіркою, а зрозумілою мовою: — Наглянь за дверима.

— Очей не зведу, — пообіцяла вона.

Обидва старих поквапилися нагору, один — на ходу дістаючи болу, другий — виймаючи з піхов, що висіли на поясі, довгого ножа.

Щойно жінки почули їхні кроки на сходах у дальньому кінці коридору, Олів кивнула Марії, й разом вони перетнули кімнату. Марія відкрила засув, Олів розчахнула двері. Сюзен відразу вийшла і несміливо всміхнулася. Від вигляду набряклого обличчя й кірки засохлої крові біля носа своєї господині Марія зойнула.

Покоївка простягнула руку, щоб торкнутися її обличчя, але Сюзен узяла її пальці і легенько стисла.

— Як гадаєш, Торін захотів би мене такою? — спитала вона і лише тоді помітила свою другу рятівницю. — Олів… сей Торін… пробачте. Я не хотіла бути жорстокою. Але ви маєте повірити, що Роланд, якого ви знаєте як Вілла Деаборна, ніколи в житті не…

— Я чудово це знаю, — перебила її Олів, — проте не гаймо часу на розмови. Тікаймо.

Вони з Марією вивели Сюзен з кухні, але не сходами, що вели нагору в будинок. Натомість вони рушили нижнім поверхом до дальнього краю північного крила будинку, де розташовувалися різні комори. У коморі для бакалії Олів наказала їм зачекати й кудись пішла. Її не було близько п’яти хвилин, але Сюзен і Марії цей час здався вічністю.

Повернулася Олів, вдягнена в пістряве пончо, в якому вона потопала. Накидка могла належати її чоловікові, проте Сюзен подумала, що й для покійного мера вона б теж виявилася занадто великою. Нижній край Олів запхала в джинси, щоб не наступити на нього і не впасти. На руці, наче ковдри, вона несла ще дві накидки, менші й легші.

— Вдягніть це, — сказала Олів. — Надворі буде зимно.

Вийшовши з комори, вони рушили вузьким коридором для слуг на заднє подвір’я. Там, якщо пощастить (і якщо Міґель досі у відключці), на них має чекати Шимі з кіньми. Олів усією душею сподівалася, що не виникне ніяких перешкод. Вона хотіла, щоб до заходу сонця Сюзен уже була далеко від Гембрі.

І до сходу місяця.

— Вони схопили Сюзен, — розповів Роланд друзям дорогою до Скелі Вішальників. — Це перше, що я побачив у кулі.

Це було сказано таким байдужим тоном, що Катберт мало не осадив коня. Від палкого закоханого, яким Роланд був останні кілька місяців, не лишилося й сліду. Скидалося на те, що стрілець знайшов у рожевому повітрі всередині кулі свою мрію і якась частина його «я» досі перебувала всередині, переслідуючи її. «Чи це мрія переслідує його?» — подумав Катберт.

— Що? — не повірив своїм вухам Алан. — Сюзен схопили? Як? Хто? З нею все гаразд?

— Джонас. Він бив її, але завдав не надто великої шкоди. Вона одужає… і житиме. Якби я вважав, що їй щось загрожує, то тієї ж миті розвернув би коня.

Попереду, то з’являючись, то зникаючи в куряві, неначе міраж, видніла Скеля Вішальників. Катберт помітив тьмяні сонячні відблиски на цистернах і людей. Багато людей. І коней. Він погладив свого коня по шиї й глянув на Алана, щоб переконатися, що автомат Ленґіла у нього. Все було гаразд. Катберт сягнув рукою собі за спину, перевіряючи, чи рогатка на поясі. На місці. А ще в його шкіряній сумці для набоїв, на додачу до сталевих кульок, тепер було повно великих бахкалок, які вкрав Шимі.

«Він щосили стримує себе, аби не повернути», — подумав Катберт, і ця думка трохи його заспокоїла. Часом Роланд його лякав. У ньому було щось таке, що не назвеш сталевою волею, бо це щось більше за неї. Якесь божевілля. Коли воно затьмарювало йому розум, ти радів, що воно на твоєму боці… але досить часто тобі хотілося, щоб його взагалі не існувало. На будь-чиєму боці.

— Де вона? — спитав Алан.

— Рейнолдз відвіз її до Будинку-на-набережній. Її замкнено в коморі… чи було замкнено. Сказати точніше не можу, бо… — Роланд замислився. — Куля бачить далеко, але часом в ній можна побачити більше. Часом вона показує майбутнє, яке вже відбувається.

— Як може майбутнє вже відбуватися? — не зрозумів Алан.

— Не знаю і не думаю, що так було завше. Гадаю, це радше пов’язано зі світом, ніж із Мерліновою веселкою. Час став якийсь дивний. Ми ж це знаємо, правда? Іноді все просто кудись… зникає. Так, наче скрізь є тонкоходи, що порушують плин подій. Але Сюзен у безпеці. Мені це достеменно відомо, і цього досить. Шимі їй допоможе. Чи вже допомагає. Джонас чомусь недогледів Шимі, і той пішов слідом за Сюзен.

— Пощастило Шимі! — зрадів Алан і викинув у повітря кулак. — Ура! — Потім: — А що буде з нами? Ти бачив нас у майбутньому?

— Ні. Ця частина промайнула якось занадто швидко — я ледве встиг оком скинути, як куля потягла мене далі. Точніше, помчала. Але… я бачив на обрії дим. Це я пригадую. То міг бути дим від цистерн, що горіли, чи купи гілля перед входом до каньйону, чи від того й того разом. Гадаю, ми прорвемося.

Катберт якось дивно поглядав на свого давнього друга. Молодий чоловік, по вуха закоханий, настільки закоханий, що Бертові довелося зацідити йому в обличчя, щоб повернути до реальності… куди подівся той молодий чоловік? Що спричинило такі разючі зміни й появу тих сивих пасм?

— Якщо, здійснивши заплановане, ми виживемо, — сказав Катберт, не зводячи прискіпливого погляду зі стрільцевого обличчя, — вона чекатиме нас на шляху. Правда, Роланде?

Він побачив, як обличчя Роланда спотворила гримаса болю. І відразу все збагнув. Закоханий нікуди не подівся, проте куля відібрала в нього всю радість кохання, натомість лишивши тільки сум. А ще в нього з’явилася нова мета (це Катберт теж відчував дуже добре), про яку він незабаром їх повідомить.

— Я не знаю, — відповів Роланд. — Мені здається, я навіть сподіваюся, що ми її не зустрінемо. Бо нас колишніх вже нема і ніколи більше не буде.

— Що? — Цього разу Катберт все-таки натягнув поводи, щоб осадити коня.

Роланд дивився на нього досить спокійно, проте в його очах стояли сльози.

— Ми дурники ка, — сказав стрілець. — Сюзен каже, що ка — як вихор. — 3 Катберта ліворуч він перевів погляд на Алана, котрий супроводжував його праворуч. — Наше ка — це Вежа. А надто моє. Але в Сюзен інше ка, і вона не належить до мого ка. Та й Джон Фарсон теж. Ми виступимо проти його людей не для того, щоб його перемогти, а лише тому, що вони стоять на нашому шляху. — Він підняв руки, потім знову опустив їх, наче промовляючи: «Що ще ви хочете від мене почути?»

— Вежі не існує, Роланде, — терпляче сказав Катберт. — Не знаю, що ти там побачив у тій кулі, проте Вежі не існує. Це просто символ — як Келих Артура чи Хрест Людини-Ісуса — але насправді, як реальної споруди, її нема…

— Ні, — заперечив Роланд. — Вона існує.

Вони недовірливо на нього поглянули й не помітили на його обличчі ні тіні сумніву.

— Вона реальна, і наші батьки про це знають. За темним краєм — я не пам’ятаю, як він називається, це одна з тих речей, що забулися, — лежить Прикінцевий світ, а в тому світі стоїть Темна вежа. Її існування наші батьки тримають у великій таємниці, що всі ці роки, поки світ котився у прірву, об’єднувала їхній ка-тет. Коли ми повернемося до Ґілеаду… якщо повернемося, а в цьому я тепер не сумніваюся… я розповім їм, що бачив, і вони підтвердять мої слова.

— Ти бачив усе це в кулі? — спитав Алан тихим голосом, у якому бриніла побожність.

— Я багато що там бачив.

— Але не Сюзен Дельґадо, — уточнив Катберт.

— Ні. Коли ми покінчимо з тими вояками біля Скелі, а вона розпрощається з Меджисом, її роль у нашому ка-теті скінчиться. У кулі переді мною постав вибір: Сюзен і життя з нею як чоловіка й батька дитини, яку вона вже носить під серцем… чи Вежа. — Тремтячою рукою Роланд витер обличчя. — Я б, не вагаючись, обрав Сюзен, якби не одне «але». Вежа руйнується, і якщо вона впаде, то потягне за собою все, що підвладне нашому розумінню. Настане хаос, який навіть уявити годі. Ми мусимо вирушати на її пошуки… і ми вирушимо. — Очі на його ще молодому, не вкритому зморшками обличчі були древніми очима вбивці, які Едді Дін вперше побачить у дзеркалі вбиральні повітряного лайнера. Та сльози, що зараз у них стояли, були достоту дитячими.

Втім, у його голосі нічого дитячого не було.

— Я обрав Вежу. Це мій обов’язок. Нехай вона проживе довге щасливе життя з іншим чоловіком. З часом так і буде. А я обираю Вежу.

Сюзен вибралася на Пілона, якого Шимі квапливо привів на заднє подвір’я, спершу підпаливши штори у великій вітальні. Олів Торін їхала на одному з жеребців баронії, а в неї за спиною сидів Шимі, тримаючи в руці повід Капризного. Марія випустила їх, побажала щасливої дороги і зачинила за ними задню браму. Сонце вже хилилося до заходу, і вітер розвіяв дим, що оповив був усе довкола. Хай що сталося в пустелі, вже все скінчилось… чи відбувалося в якомусь іншому зрізі того самого, теперішнього часу.

«Роланде, нехай тобі добре ведеться, — подумала Сюзен. — Скоро я буду з тобою, любий… так скоро, як тільки зможу».

— Чому ми їдемо на північ? — через півгодини мовчанки спитала вона у Олів.

— Бо Сікоуст-роуд найбільше нам підходить.

— Але ж…

— Цить! Вони побачать, що ти зникла, і спершу обшукають будинок… якщо він, звісно, не згорів ущент. А не знайшовши тебе, поїдуть на захід, Великим Шляхом. — Вона кинула на Сюзен погляд, що аж ніяк не міг належати тій нерішучій, трохи розгубленій Олів Торін, яку знали люди в Гембрі… чи то пак вважали, що знають. — Якщо вже навіть я знаю, в якому напрямку ти б вирушила, то ті, кого нам ліпше уникати, й поготів.

Сюзен мовчала, надто збентежена, щоб говорити. Проте Олів, здавалося, зрозуміла, про що вона мовчить, і Сюзен була вдячна їй за це.

— Поки вони розкумекають, куди треба їхати, вже буде темно. Сьогодні ми переночуємо в одній з печер на узбережжі, за п’ять миль звідси. Мій батько був рибалкою, і кому, як не мені, знати всі ті печери? — Думка про печери, де вона змалечку гралася, здавалося, додала їй наснаги. — Завтра, якщо захочеш, поїдемо на захід. Боюся, тобі доведеться якийсь час потерпіти пишнотілу стару вдовицю в ролі наставниці. Змирися з цим.

— Ви надто добра, — вдячно мовила Сюзен. — Треба було відправити нас із Шимі самих, сей.

— І куди б я повернулася? Та моїх наказів не слухаються навіть ковбої на моїй власній кухні. Усім тепер заправлятиме Френ Ленґіл, і в мене нема жодного бажання пересвідчуватися на власні очі, що він впорається. А надто якщо він вирішить, що мене треба позбутися, оголосить мене божевільною й запроторить до якоїсь гасієнди з ґратами на вікнах. Чи мені треба було лишитися, щоб побачити Геша Ренфру в ролі нового мера і як він закидатиме ноги в чоботях на мій стіл? — І Олів розсміялася.

— Мені так прикро, сей.

— Пізніше поділимося, що кому болить, — навдивовижу весело промовила Олів. — А поки що найважливіше для нас — непоміченими дістатися тих печер. Всі мають подумати, що ми розчинилися в повітрі. Чекай-но.

Олів спинила коня, встала в стременах, озирнулася, кивнула, а потім повернулася в сідлі таким чином, щоб мати змогу розмовляти з Шимі.

— Молодий чоловіче, вам час осідлати свого вірного мула і повернутися до Будинку-на-набережній. Якщо за нами буде погоня, ви маєте відволікти її, зронивши кілька добре виважених слів. Ви це зробите?

— У мене немає добре виважених слів, сей Торін, — перелякано відказав Шимі. — У мене взагалі рідко бувають слова.

— Дурниці, — Олів поцілувала Шимі в чоло. — Повертайся швидким клусом. Якщо на той час, коли нижній край сонця торкнеться пагорбів, не помітиш жодних переслідувачів, повертай на північ і їдь за нами. Ми чекатимемо тебе біля стовпа з дороговказом. Знаєш, де це?

Шимі мав певне уявлення, хоча цей стовп стояв на крайній півночі його крихітних знань геоґрафії.

— Червоний? На ньому ще таке сомбреро і стрілка, що вказує на містечко?

— Саме так. Доберешся ти туди лише з настанням темряви, але ця ніч буде місячною. Якщо ти повернешся не одразу, ми зачекаємо. Але ти повинен їхати і змусити будь-кого, кому заманеться поїхати цим шляхом, звернути деінде. Розумієш?

Шимі зрозумів. Він зісковзнув з коня Олів, підкликав до себе Капризного і виліз йому на спину, скривившись від болю в укушеному місці.

— Так і буде, Олів-сей.

— Добре, Шимі. Добре. Тоді рушай.

— Шимі! — покликала Сюзен. — Під’їдь на секунду, будь ласка.

Він наблизився, притискаючи капелюх до грудей і дивлячись на дівчину знизу вгору поглядом, сповненим німого обожнювання. Коли його мул опинився поряд, Сюзен нахилилася і міцно поцілувала його — не в чоло, а просто в губи. Шимі мало не зомлів.

— Дякую-сей, — сказала вона. — За все дякую.

Шимі кивнув. Потім, здобувшись хіба що на шепіт, він мовив:

— Це було лише ка, я знаю… але я люблю тебе, Сюзен-сей. Їдь собі. Скоро побачимося.

— Я чекатиму.

Але «скоро» не судилося настати. Ідучи на мулі на південь, Шимі озирнувся один-єдиний раз і помахав рукою. А Сюзен помахала у відповідь. Більше Шимі її не бачив. І в певному сенсі йому пощастило.

Латіґо виставив вартові застави за милю до Скелі Вішальників. Але білявий хлопець, котрого Роланд, Катберт і Алан зустріли на під’їзді до цистерн, здавався збентеженим, невпевненим у собі і вочевидь не становив жодної загрози. Довкола рота й на носі в нього квітнули виразки від цинги, що свідчили про те, що люди, яких Фарсон відправив на це завдання, скакали дуже швидко, не маючи практично жодних запасів свіжих харчів.

Коли Катберт продемонстрував сігул Доброго Чоловіка — руки складено на грудях, ліва над правою, тоді обидві простягнені до людини, з якою вітаєшся, — білявий вартовий, полегшено всміхаючись, зробив те саме.

— Що там за буча зчинилася? — спитав він із сильним акцентом Внутрішнього світу. Роланд подумав, що він, напевно, нордит.

— То через тих трьох, які вбили парочку великих цабе, а тоді втекли в гори, — відповів Катберт, напрочуд вдало копіюючи акцент хлопця. Коли йшлося про звуконаслідування, йому не було рівних. — Був бій. Зараз уже все позаду, але билися вони, наче в них біс вселився.

— Що…

— Нема часу, — відрубав Роланд. — Веземо депеші. — Він схрестив руки на грудях, а потім простягнув їх уперед. — Хайл! Фарсон!

— Добрий Чоловік! — енергійно відгукнувся блондин і відсалютував з усмішкою, що наче промовляла Катбертові: якби більше часу, я би познайомився з тобою ближче, розпитав, звідки ти й хто твої родичі. Вони проминули його й потрапили до периметра Латіґо. Ось так запросто.

— Пам’ятай правило: стріляй і тікай, — нагадав Роланд. — Ніде не затримуємося. Куди не влучимо, те залишаємо. Другого шансу не буде.

— О боги, навіть жартома такого не кажи, — але на обличчі Катберта блукала усмішка. Він дістав із примітивної кобури рогатку і великим пальцем натягнув джгут. Тоді лизнув палець і виставив на вітер. З цього боку можна було не чекати сюрпризів. Вітер був сильний, проте дмухав їм у спини.

Алан зняв з плеча автомат Ленґіла, з сумнівом глянув на нього, а потім смикнув за ковзний замок.

— Щодо цього я не впевнений, Роланде. Він заряджений, і, здається, я знаю, як з нього стріляти, але…

— То стріляй, — мовив Роланд. Утрьох вони пришпорили коней, і цокіт їхніх копит далеко розносився просторами твердого сланцю. Налітав вітер, надимаючи їхні накидки спереду. — Саме для цього його й призначено. Якщо заклинить, кидай його і стріляй з револьвера. Ти готовий?

— Так, Роланде.

— Берте?

— Еге ж, — із неймовірно перебільшеним гембрійським акцентом озвався Катберт, — аякже, аякже.

Попереду коло цистерн сновигали групи вершників, здіймаючи в повітря стовпи куряви, — готували колону до від’їзду. Ті, що не сиділи в сідлі, а пересувалися пішки, зацікавлено зиркали на новоприбулих, проте тривоги не виявляли. І дарма: ця помилка стала для них фатальною.

Роланд витяг обидва револьвери.

— За Ґілеад! — закричав він. — Хайл! За Ґілеад!

І пришпорив Вітра, переходячи на галоп. Двоє друзів не відставали. Катберт знову опинився посередині: він сів на свої поводи і міцно стиснутими губами тримав віяло з сірників, що стриміли навсібіч.

Стрільці налетіли на загін, що охороняв Скелю Вішальників, як справжні фурії.

Через двадцять хвилин, як Шимі було відправлено назад на південь, дорога круто повернула, і Сюзен та Олів мало не наштовхнулися на трьох вершників. У навскісних променях призахідного сонця Сюзен побачила, що той, хто був посередині, мав на руці татуювання у вигляді синьої труни. Рейнолдз. Всередині у неї все похололо.

Чоловіка ліворуч від Рейнолдза (у поплямованому капелюсі й з опущеною повікою на одному оці) вона не знала, але той, хто був праворуч і скидався на пастора з кам’яним серцем, був Ласло Раймер. Саме на нього, спершу зловтішно посміхнувшись до Сюзен, перевів погляд Рейнолдз.

— Ми з Ласом навіть не встигли як слід пом’янути його покійного брата, канцлера чого-забажаєте і міністра красно-вам-дякую, — мовив Рейнолдз. — Щойно приїхали до міста, а тут такий капут — нате, їдьте. Я не збирався, але хай йому грець! Та стара — це щось. Та вона навіть труп умовить зробити мінет, даруйте за брутальність. Сей Дельгадо, я гадаю, що у вашої тітоньки трохи зсунувся дах. Вона…

— Ваші друзі мертві, — перебивши, повідомила йому Сюзен.

Рейнолдз затнувся, а потім знизав плечима.

— Що ж. Може, si,[44] а може, no.[45] Взагалі-то я вже давно собі постановив, що поїду звідси без них, хай що вони думають з цього приводу. Але зостатися ще на одну ніч я можу. Усі ці Жнива… я так багато чув про те, як їх відзначають у Зовнішній Дузі. А надто мене цікавить святкове багаття.

Одноокий байдуже розсміявся.

— Пропустіть нас, — наказала Олів. — Ця дівчина нічого не зробила, власне, як і я.

— Вона допомогла Деаборну втекти, — озвався Раймер, — випустила вбивцю твого чоловіка і мого брата. Навряд чи це можна назвати «нічим».

— Можливо, боги виправдають Кімбу Раймера на тій галявині, де закінчується земний шлях, — відповіла Олів, — але поки що правда невтішна: він поцупив половину коштів зі скарбниці цього міста, і те, що не віддав Фарсонові, лишив собі.

Зачувши ці слова, Раймер сахнувся, мов ужалений.

— Ти не знав, що я в курсі? Ласло, мені варто було б розсердитися на те, що ви всі настільки мене недооцінювали… та тільки нащо мені взагалі перейматися через те, що такі, як ви, про мене думають чи не думають? Я знаю достатньо, щоб мене нудило від цього. Я знаю, що саме чоловік, котрий перебуває зараз поряд з тобою…

— Стули пельку, — пробурмотів Раймер.

— …швидше за все, і виконав цю брудну роботу: випустив чорний дух твого брата з його тіла. Сея Рейнолдза бачили зрання в тому крилі. Так мені казали…

— Заткнися, лярво!

— …і я в це вірю.

— Краще послухайся його поради й тримай язика на припоні, — сказав Рейнолдз. Утім, йому вже було не так весело. «Йому не подобається, що люди знають про його злочин, — подумала Сюзен. — Не подобається навіть попри те, що зараз він головний і вони не зможуть йому зашкодити. Без Джонаса він ніхто. Практично нуль. Це йому теж добре відомо».

— Дайте нам проїхати, — сказала Олів.

— Ні, сей, цього я зробити не можу.

— Ну то я вам допоможу.

Ще під час розмови непомітно сягнувши рукою під свою накидку, що більше пасувала би якомусь велетневі, тепер вона витягла звідти величезний старовинний pistola з руків’ям із пожовтілої слонової кістки, зі стволом старезного тьмяного срібла, прикрашеним філігранню. Курок був мідним.

Олів не могла до ладу навіть дістати зброю — пістоль зачепився за край накидки, і довелося виборсуватися. Зводити курок вона теж не вміла, зробити це вдалося лишень із другої спроби, та й то обома великими пальцями.

Проте, побачивши в неї в руках старезний мушкетон, чоловіки заклякли, мов громом уражені. І Рейнолдз не був винятком: з відвислою щелепою сидів на коні. Джонас би заплакав.

— Хапайте її! — заверещав надтріснутий голос старої з-за спин чоловіків, що перегородили дорогу. — Чого заклякли, кретини? ХАПАЙТЕ!

Стрепенувшись, Рейнолдз потягнувся до власного револьвера. Він був спритний, проте дав Олів занадто велику фору і тепер відставав у часі. Він лише діставав револьвер із кобури, а мерова вдова наставила на нього цівку пістоля і, заплющивши очі, як маленька дівчинка, котру примушують їсти щось огидне, натиснула на гачок.

Спалахнула іскра, проте вологий порох лише змучено схлипнув і зник у хмарці синього диму. Куля (достатньо велика, щоб знести Клаєві Рейнолдзу півголови, якби пістоль не дав осічки) залишилася у стволі.

Наступної миті прогримів револьвер Рейнолдза. Заіржавши, кінь Олів заточився назад, і його вершниця впала, бо в помаранчевій смузі її пістрявого пончо, смузі, під якою билося її серце, з’явився чорний отвір.

Сюзен закричала, і власний крик долинув до неї наче здаля. Кричати вона могла ще довго, проте зачула цокіт копит поні за спинами чоловіків на дорозі… і все збагнула. Збагнула ще до того, як чоловік із одним заплющеним оком наблизився, щоб узяти її під варту. І її крики стихли.

Загнаного поні, що привіз відьму до Гембрі, замінили новим, але віз був той самий: ті самі загадкові знаки, той самий кучер. Рея сиділа, стискаючи віжки в своїх хижих пазурах, її голова гойдалася з боку в бік, як у іржавого старого робота. В її усмішці не було й тіні гумору. Так міг би шкіритися труп.

— Здоров, моя перепілочко, — назвала вона її достоту так, як тоді, тієї ночі багато місяців тому, коли Сюзен прийшла до неї для перевірки цноти. Тієї ночі, коли Сюзен більшу частину шляху пробігла — просто тому, що її переповнювала жага життя. Вона прийшла до Реї під Місяцем-Цілунком, і її серце від бігу билося швидше, а щічки зарум’янилися. Дорогою вона співала «Безжурне кохання».

— А твої друзяки-харцизяки поцупили в мене кулю, — поскаржилася Рея, зупиняючи поні перед вершниками. Навіть Рейнолдз дивився на неї згори вниз з якоюсь тривогою. — Забрали мою гарненьку цяцьку, от що наробили твої коханці. Покидьки, мерзота. Але поки вона була у мене, я багато бачила, еге ж. З нею можна і в майбутнє заглядати. Багацько я позабувала… але тільки не те, кудою ти поїдеш, ясочко. Не те, кудою тебе повезе те стерво, що тепер валяється там-о на дорозі. А тепер час їхати до міста. — Злобна посмішка розтяглася до вух. — Пора на ярмарок.

— Відпустіть мене, — сказала Сюзен. — Відпустіть, якщо не хочете відповідати перед Роландом з Ґілеаду.

Не звертаючи на неї уваги, Рея заговорила до Рейнолдза.

— Зв’яжіть їй руки попереду і поставте ззаду у візок. Люди хочуть її побачити. А як хочуть — то побачать. Якщо її тітонька зробила все правильно, людей у місті буде чимало. Тож хутенько вантажте її, і їдьмо.

Лише одна чітка думка встигла промайнути в голові Алана: «Ми могли оминути їх — якщо Роланд каже правду, тоді важливим є лише магічний кристал, а він уже в нас. Ми могли обминути їх стороною».

Та, звісно, це було неможливо. Проти цього повстали б сотні поколінь у стрілецькому родоводі. Вежа не Вежа, а попускати злодіям не слід. Тим паче якщо їх можна спинити.

Нахилившись уперед, Алан прошепотів на вухо своєму коневі:

— Тільки спробуй піді мною затанцювати чи стати на диби, коли я відкрию вогонь, — і я прострелю тобі довбешку.

Обігнавши обох на своєму міцнішому коні, Роланд повів їх у бій. Чоловіки, що скупчилися найближче до них, — п’ятеро чи шестеро верхи, ще дюжина чи більше піших, що оглядали биків, які притягли сюди цистерни, — тупо вирячалися на них, аж поки Роланд не почав стріляти. З першим пострілом вони порснули навсібіч, як налякані куріпки. Жодного з вершників не оминула його куля. Їхні коні розбіглися, не розбираючи дороги, тягнучи за собою поводи (а один з жеребців — навіть свого мертвого вершника, чия нога застрягла в стремені). Хтось десь волав: «Розбійники! Розбійники! На коней, одоробала!»

— Алане! — закричав Роланд на повному скаку. Перед цистернами для захисту вже шикувалася в незграбний ряд (а радше збивалася докупи) жменька вершників і озброєних піших. — Давай! Давай!

Алан підняв автомат, притулив іржавий приклад нижче плеча і покликав на допомогу всі свої мізерні знання про скорострільну зброю: цілитися низько, поливати вогнем швидко й рівномірно.

Він натиснув на гашетку, і скоростріл проревів у порохняві повітря. Швидкими поштовхами пішла в плече віддача, а з перфорованого ствола полився яскравий синій вогонь. Алан водив зліва направо, цілячись у високі сталеві боки цистерн понад головами горе-захисників, що з криками розбігалися хто куди.

І одна з цистерн справді вибухнула. Такого вибуху Алан не чув ще ніколи: потужний гортанний розрив, що супроводжувався яскравим спалахом червоногарячого вогню. Сталева оболонка в повітрі розпалася навпіл. Одна половина пролетіла тридцять ярдів і палаючою кучугурою приземлилася на землю пустелі, друга піднялася разом зі стовпом чорного диму. Дерев’яне колесо, охоплене вогнем, промайнуло небом і впало, тягнучи за собою шлейф іскор і скалок.

Люди з лементом розбігалися, вершники в паніці пригинали голови до ший своїх коней.

Довівши траєкторію вогню до кінця ряду цистерн, Алан повернув цівку в зворотний бік. Автомат у його руках розжарився до червоного, але він не спускав пальця з гашетки. У цьому світі користуватися чимось слід було доти, доки це «щось» працювало. Кінь під ним скакав так, неначе зрозумів кожне слово з того, що Алан прошепотів йому на вухо.

Ще одну! Треба ще одну!

Але підірвати ще одну цистерну він не встиг — замовк скоростріл. Можливо, механізм заклинило чи спорожнів магазин. Жбурнувши його на землю, Алан витяг револьвер. Десь у нього за спиною заспівала Катбертова рогатка, перекриваючи навіть крики чоловіків, цокіт копит і стугоніння вогню в цистерні. Алан побачив, як велика бахкалка, шиплячи, описала в небі дугу й упала саме там, куди цілив Катберт: у калюжу нафти, що натекла під колеса цистерни з написом «САНОКО». Якусь мить Алан чітко розрізняв вервечку дірок у блискучому боці цистерни — дірок, які він пробив скорострілом сея Ленґіла, — а потім щось затріщало і феєрверк вибухнув. За мить отвори в цистерні запалахкотіли. Нафта, що натекла з них, зайнялася.

— Тікай! — заволав чоловік у бойовому капелюсі. — Вона заре’ вибухне! Вони всі вибу…

Алан застрелив його в голову. А наступної миті вибухнула й друга цистерна. Шмат сталі, вирваний вибухом, відлетів убік, приземлився в калюжу нафти-сирця, що стрімко збільшувалася, під третьою цистерною, і це спричинило її вибух. У повітря, як від поховального багаття, затьмарюючи небо й щільною пеленою затуляючи сонце, здійнявся стовп чорного диму.

Роланд, як і всі чотирнадцять стрільців, що проходили навчання, отримав детальний інструктаж щодо зовнішності шести генерал-лейтенантів Фарсона, тож чоловіка, що біг до загону вершників, упізнав одразу. Джордж Латіґо. Роланд міг би підстрелити його на бігу, проте не хотів, щоб вороги відбулися так просто.

Натомість він застрелив чоловіка, що біг назустріч Латіґо.

Латіґо загальмував на підборах, кинув на Роланда сповнений ненависті погляд і знову побіг, гукаючи когось іншого, волаючи до вершників, що скупчилися подалі від зони вибухів.

Ще дві цистерни злетіли в повітря, залізними кулаками вдаривши по Роландових барабанних перетинках, бистрінню висмоктавши йому з легень повітря. Початковий план полягав у тому, щоб Алан попробивав цистерни, а Катберт підпалив розлиту нафту за допомогою феєрверків, пущених з рогатки. Єдина велика бахкалка, якою він вистрелив, довела, що план був цілком здійсненний. Проте перший постріл з рогатки виявився й останнім. Останнім, у якому була потреба.

Легкість, з якою стрільці проникли у ворожий табір і посіяли паніку, можна було списати на недосвідченість і втому бійців, проте розташування цистерн було на совісті Латіґо, лише його помилкою і більше нічиєю. Це він наказав поставити їх близько одна до одної, і тепер вони по одній вибухали. Щойно зайнялася перша, шансів зупинити процес уже не було. Ще до того, як Роланд підняв ліву руку й описав у повітрі коло, даючи Алану й Катберту команду припинити вогонь, справу було зроблено. Табір Латіґо охопило пекельне полум’я, і плани Джона Фарсона щодо моторизованої атаки перетворилися на дим, який розвіював тепер вітер fin de a o.

— Їдьмо! — закричав Роланд. — Уперед, уперед, уперед!

Вони поскакали на захід, у бік Каньйону Петлі, й повз ліве вухо Роланда продзижчала куля. Одна-єдина впродовж усього нападу стрільців на цистерни.

Нетямлячись, розлючений Латіґо вергав блискавки, і, напевно, лише це рятувало його від думок про те, що зробить з ним Добрий Чоловік, коли дізнається про цю поразку. Поки що єдине, що його хвилювало: впіймати тих чоловіків, що влаштували йому засідку… якщо взагалі могло йтися про засідку в пустелі.

Чоловіків? Ні.

Це зробили хлопчиська.

Латіґо знав, ким вони були. Як їм вдалося сюди пробратися, він не розумів, але про них самих йому було добре відомо. І їхні дні скінчаться просто тут, на сході від лісів і пагорбів.

— Гендриксе! — гаркнув він. Гендрикс був єдиним, хто спромігся втримати своїх людей (півдюжини, всі на конях). — Гендриксе, до мене!

Поки Гендрикс їхав до нього, Латіґо дзиґою крутонувся в інший бік і побачив купку чоловіків, що витріщалися на охоплені вогнем цистерни. Від вигляду їхніх відвислих щелеп і тупих юних фізій йому до сказу захотілося верещати й тупотіти ногами, але він відмовився од цієї спокуси. Й спромігся зосередитися бодай на одному: на нападниках, які за жодних обставин не мали вийти сухими з води.

— Ви! — загорлав він до чоловіків. Один із них повернувся, інші — ні. Широкими кроками Латіґо попрямував до них, на ходу виймаючи пістолет. Втелющив його в руку тому, хто обернувся на звук його голосу, і навмання показав на одного з тих, хто не послухався наказу. — Застрель того йолопа.

У заціпенінні, неначе людина, якій здається, що вона спить, солдат підняв руку з пістолетом і вистрелив у чоловіка, на котрого вказав Латіґо. Нещасний, смикаючи кінцівками, повалився на землю. Інші відвернулися.

— Добре, — сказав Латіґо і забрав пістолет.

— Сер! — закричав Гендрикс. — Сер, я їх бачу! Я добре бачу ворога!

Вибухнуло ще дві цистерни, і кілька уламків сталі полетіло в їхній бік. Дехто попригинав голови, Латіґо навіть оком не змигнув. І Гендрикс теж. Молодчина. На щастя, хоч один виявився нормальним у всьому цьому кошмарі.

— Мені наздогнати їх, сер?

— Я візьму твоїх людей, Гендриксе, і наздожену їх сам. Пусти цих віслюків перед нами. — Він повів рукою в бік чоловіків, чия увага тепер перемістилася з охоплених полум’ям цистерн до трупа їхнього товариша. — Збери стількох, скількох зможеш. У вас є сурмач?

— Так, сер! Рейнз, сер! — Гендрікс роззирнувся, махнув рукою, і до них під’їхав прищавий юнак із переляканим виразом обличчя. Дещо пом’ятий горн на пошарпаній стрічці висів у нього на грудях.

— Рейнзе, ти з Гендриксом, — скомандував Латіґо.

— Так, сер.

— Гендриксе, збери якнайбільший загін, але не зволікайте. Вони прямують у бік каньйону. Наскільки мені відомо, звідти нема виходу. Якщо я не помиляюся, то скоро ця місцина перетвориться на стрільбище.

— Так, сер, — хижо оскалився у відповідь Гендрикс.

За їхніми спинами, не перестаючи, вибухали цистерни.

Озирнувшись, Роланд не повірив очам: стовп чорного диму, що здіймався в небо, був просто колосальним. Попереду він бачив купу гілля, що затуляла вхід до каньйону. І хоча вітер віяв у інший бік, стрілець усе ж чув пронизливе скавуління тонкоходу, що позбавляло розуму.

Він простягнув руки, сигналізуючи Катбертові й Алану про зупинку. На їхніх очах зняв нашийну хустку, скрутив її, як мотузку, і обв’язав нею собі голову в такий спосіб, щоб вона прикривала вуха. Друзі наслідували його. Як-то кажуть, нема чобіт — взувай постоли.

І стрільці рушили далі на захід. Тепер їхні видовжені, як скелети, тіні тягнулися пустелею за ними. Озираючись, Роланд бачив, що їм навздогін мчать два загони вершників. Роланд подумав, що перший очолює Латіґо, який навмисне трохи притримує своїх вояків, щоб два загони могли об’єднатися й напасти разом.

«І це добре», — подумав він.

Вони втрьох, не відстаючи один від одного, їхали до Каньйону Петлі, і собі притримуючи коней, щоб дати своїм переслідувачам змогу скоротити відстань. Раз у раз земля здригалася від чергового вибуху: то вибухали позосталі цистерни. Роланд не переставав дивуватися, як легко їм вдалося перехитрити ворога, — а надто після битви з Джонасом і Ленґілом, яка мала б мобілізувати підозріливість. Згадалося одне свято Жнив сивої давнини (їм із Катбертом тоді було щонайбільше по сім років).

Тоді вони бігли вздовж ряду настромлених на жердини опудал і збивали їх по одному палицями: бах, бах, бабабах.

Незважаючи на хустку, дзижчання тонкоходу проникало йому в мозок і змушувало сльозитися очі. Позаду він чув вигуки й крики переслідувачів. І насолоджувався. Люди Латіґо зважили свої шанси — дві дюжини проти трьох, до того ж їм на допомогу поспішало ще більше військо, — і знову піднеслися духом.

Роланд спрямував Вітра у вузьку прогалину в звалищі гілля, що позначало собою вхід до Каньйону Петлі.

Весь розпашілий, Гендрикс порівнявся з Латіґо.

— Сер! Дозвольте доповісти!

— Доповідайте.

— У мене двадцятеро людей, і втричі більше солдатів скачуть щодуху, щоб приєднатися до нас.

Але Латіґо не слухав його. Його очі перетворилися на дві крижини, що пломеніли яскраво-синім світлом. Губи під вусами скривилися у ледь помітній жорстокій посмішці.

— Родні, — звернувся він до Гендрикса на ім’я, та так ніжно, наче до коханої.

— Сер?

— Здається, вони ідуть всередину, Родні. Так… дивися. Я впевнений. Ще дві хвилини, і буде пізно повертати назад. — Він підняв револьвер, поклав для рівноваги ствол на передпліччя і вистрелив навздогін трьом вершникам — швидше від радості, ніж від бажання поцілити.

— Так, сер, дуже добре, сер. — Гендрикс повернувся і енергійно помахав своїм солдатам: змикай ряди, змикай ряди.

— Спішитися! — закричав Роланд, коли вони опинилися біля лінії кучугури віття. Від неї линув запах, сухий і маслянистий водночас, як від багаття, що чекає не дочекається, коли його запалять. Він не знав, чи Латіґо не загальмує, коли побачить, як вони залишають коней біля входу до каньйону, але йому було байдуже. Ці породисті коні з Ґілеаду були чудові, а Вітер за останні кілька місяців став йому справжнім другом. Роланд нізащо не повів би його чи коней друзів у каньйон, у пастку між вогнем і тонкоходом.

Хлопці блискавично злетіли з коней. Алан зірвав з луки сідла мішок на шворці й перекинув його через плече. Коні Катберта й Алана, іржучи, відразу поскакали геть повз загату з гілля, але Вітер на мить завагався, дивлячись на Роланда.

— Біжи, — поплескав його Роланд по крупу. — Рятуйся.

І Вітер поскакав, тільки хвіст замайорів на вітрі. Катберт і Алан прослизнули в щілину між гіллям. Роланд вчинив так само, але спершу кинув погляд униз, щоб переконатися, що рівчак із порохом на місці. Порох нікуди не подівся і досі був сухий — відтоді, як вони його засипали, з неба не впало ні краплини дощу.

— Катберте, сірники, — звелів він.

Простягаючи йому сірники, Катберт так широко посміхався, що дивно, як вони взагалі не повипадали з його рота.

— Ми підігріли їхній інтерес до життя, правда ж, Роланде? Еге!

— Авжеж, — погодився Роланд, і собі всміхаючись. — А тепер іди. Вибирайтеся розколиною нагору.

— Дозволь мені це зробити, — попросив Катберт. — Будь ласка, Роланде, ви з Аланом ідіть, а я лишуся. В душі я палій, я завжди мав до цього схильність.

— Ні, — рішуче відказав Роланд. — Ця частина завдання — моя. І не сперечайся. Йди. І перекажи Аланові, нехай за будь-яких обставин пильнує магічну веселку.

Якусь мить Катберт не зводив з нього погляду, але потім кивнув.

— Довго не зволікай.

— Не буду.

— Нехай щастить, Роланде.

— А тобі хай щастить двічі.

Шурхочучи чоботами об каміння, що встеляло землю каньйону, Катберт швидким кроком приєднався до Алана, котрий помахав Роландові рукою. Стрілець кивнув у відповідь. А наступної миті припав до землі: біля скроні, зачепивши криси капелюха, просвистіла куля.

Навпочіпки він відповз ліворуч від проходу в гіллі й озирнувся. Тепер вітер віяв йому просто в обличчя. Люди Латіґо швидко наближалися. Швидше, ніж він очікував. Якщо вітер загасить сірники…

Забудь про «якщо». Вичікуй, Роланде… вичікуй… нехай під'їдуть…

Він чекав навпочіпки, тримаючи в кожній руці по сірнику й визираючи в щілини між гілками. Ніздрі шарпав міцний запах мескітового дерева і горілої нафти. Від дзижчання тонкоходу розколювалася голова, його млоїло, переслідувало відчуття, що він сам собі чужий. Він згадав, як було летіти в рожевому вихорі… як його відірвало од видива Сюзен. «На щастя, в неї є Шимі, — відсторонено подумав він. — Шимі подбає, щоб вона без пригод доїхала десь до безпечного місця». Але підступне виття тонкоходу наче знущалося з нього, питало, як він гадає: може, бува, чогось недобачив?

Латіґо і його люди галопом наближалися. Тепер вони перетинали останні триста ярдів до каньйону, і ті вершники, що були позаду, швидко наздоганяли передніх. І передні не зможуть різко зупинитися, щоб на них не налетіли задні.

Саме час. Роланд кресонув голівкою сірника об передні зуби. Той запалився, крапнувши гарячою і кислою іскрою на мокру спинку язика. Поки сірник не встиг догоріти, Роланд підніс вогонь до пороху в канавці. Займання сталося миттєво: веселою жовтою ниткою ліворуч під північним краєм кучугури побіг вогонь.

Він метнувся на інший бік проходу (досить широкого, щоб ним бік у бік могли пройти двоє коней), вже тримаючи сірника напоготові між зубів. Щойно затулившись трохи від вітру, запалив сірник, кинув у порох, почув шипіння, розвернувся і щодуху побіг.

«Мама й тато, — спершу подумав шокований Роланд. Той спогад був так глибоко похований у надрах пам’яті, що справив ефект ляпаса. — На озері Сароні».

Коли ж вони туди їздили, на прекрасне озеро Сароні в північній частині баронії Ґілеад? Так давно, що Роланд навіть згадати не міг. Єдине, що пам’ятав, — він тоді був ще зовсім малою дитиною, бавився на мальовничому піщаному пляжі. Такому юному будівникові замків, яким він тоді був, було де розгулятися. Саме цим він і займався одного дня (канікул? то були канікули? невже мої батьки колись мали канікули?)

подорожі, й щось — можливо, крики птахів, що кружляли над озером, — змусило його підвести погляд. І він побачив маму й тата, Стівена і Ґабріелу Дескейнів, біля води. Вони стояли спинами до нього, обіймаючи одне одного за талію, й дивилися на синь води під синім літнім небом. Як же він їх любив! Якою безмежною здавалася йому ця любов, що впліталася в надію й спогади, як третє пасмо товстої дівочої коси, любов — осяйна вежа кожного людського життя і кожної душі.

Але зараз він відчував не любов. У душу закрадався жах. Фігури, що виникли на його шляху, коли він побіг туди, де закінчувався каньйон (точніше, де закінчувалася його раціонально пізнавана сутність), належали не Стівену з Ґілеаду і Ґабріелі з Артену, а його приятелям — Катбертові й Алану. І хоч вони не обіймали один одного за талію, проте трималися за руки, як діти в казці, що загубилися в дрімучому лісі. Птахи кружляли над озером, але то були не чайки, а стерв’ятники, і мерехтлива поверхня, понад якою стелився туман, була не водою.

Просто на очах у Роланда Катберт і Алан прямували в тонкохід.

— Стійте! — пронизливо закричав він. — Заради ваших батьків, зупиніться!

Але вони не послухалися. Тримаючись за руки, йшли до білого краю туманного зеленого марева. Тонкохід стогнав від утіхи, бурмотів ніжні слова, обіцяв винагороду. Він спалював нерви й іржавою пилкою вгризався в мозок.

Добігти до друзів Роланд би не встиг, тож він зробив єдине, до чого зміг додуматися тієї миті: підніс один зі своїх револьверів і вистрелив понад їхніми головами. Каньйоном прокотився гуркіт пострілу, і стогін рикошету на мить заглушив плаксивий голос тонкоходу. Од потворного марева хлопців відділяло лише кілька дюймів. І вони зупинилися. Роланд боявся, що от-от із озера виткнеться рука і вхопить їх, як у ніч під Місяцем-Торговцем, коли на їхніх очах вона зграбастала пташку, яка наважилася пролетіти низько над поверхнею.

Роланд випустив у повітря ще дві кулі, відгомін знову одбився від стін і прокотився каньйоном.

— Стрільці! — закричав він. — До мене! До мене!

Першим на його голос озирнувся Алан. Застиглий погляд його друга наче існував окремо від обличчя, вкритого порохом пустелі. Катберт зробив ще крок уперед, носки його чоботів вгрузли в зеленкувато-срібну піну на краю тонкоходу (плачливе бурчання на тон по гучнішало, наче від радості), але наступної миті Алан смикнув його за стрічку сомбреро. Катберт перечепився через великий уламок скелі й важко осів на землю. Коли він підвів погляд, його очі прояснилися.

— О боги, — пробурмотів він. І коли спинався на ноги, Роланд побачив, що носки його чоботів зникли, акуратно відчикрижені, наче садовими ножицями. Великі пальці стирчали назовні.

— Роланде, — видихнув він, коли вони з Аланом, спотикаючись, побрели до стрільця. — Роланде, нам мало не настав гаплик. Воно розмовляє!

— Так. Я чув. Ходімо. Часу обмаль.

Він повів їх до розколини в стіні каньйону, подумки молячись, щоб вони встигли видряпатися достатньо високо і не втрапити під кулі… що неодмінно станеться, якщо Латіґо влетить до каньйону раніше, ніж вони встигнуть піднятися бодай на якусь висоту.

У повітрі вже ширився запах, ядучий і гіркий — наче варилися в окропі ягоди ялівця. Каньйоном поповзли перші вусики білувато-сірого диму.

— Катберте, ти перший. За ним ти, Алане. Я піду останнім. Швидше, хлопці, хутко. Вилазьте нагору, якщо вам дороге життя.

Військо Латіґо ринуло в прохід у загаті, як вода — у воронку, поступово розширюючи щілину. Нижній шар сухої рослинності вже загорівся, але ейфорія гонитви завадила людям побачити пломінці внизу. Їдкий запах теж зостався поза увагою, адже їхній нюх притлумив жахливий сморід горілої нафти. Самим Латіґо, що вів загін у супроводі Гендрикса, володіла лише одна думка, два слова, що вибивали в його голові барабанний дріб лихого тріумфу: «Каньйон-пастка! Каньйон-пастка! Каньйон-пастка!»

Втім, щось таки перешкоджало цій мантрі, коли він заглиблювався в Петлю. Копита його коня браво цокотіли об скалля породи і

(кістки)

білуваті купки коров’ячих черепів і ребер. Щось не давало йому спокою, дзижчало у вухах, доводило до сказу, сльотаво скаржилося, як набридлива комаха. Від цього ниття сльозилися очі. Втім, хай яким сильним був звук (якщо тільки то був звук ззовні, бо складалося таке враження, що лунає він десь у голові), Латіґо рішуче відмахнувся од нього, тримаючись своєї мантри

(каньйон-пастка каньйон-пастка їм гаплик каньйон-пастка)

Коли все буде скінчено, йому доведеться відповідати перед Волтером, можливо, навіть перед самим Фарсоном, і він гадки не мав, яке покарання чекає на нього за втрачені цистерни з нафтою… але все це буде пізніше. Зараз він хотів лише одного: порішити мерзотників, які наважилися стати в нього на шляху.

Попереду каньйон робив поворот на північ. Вони мали бути за рогом, певне, притискалися до тупикової стіни каньйону, намагаючись втиснутися між завалами каміння. Латіґо застосує весь арсенал зброї, щоб рикошетом змусити їх вийти звідти. Напевно, вони вийдуть звідти з піднятими догори руками, сподіваючись на пощаду. Але дарма. Після всього, що вони накоїли, всіх тих клопотів, що їх вони спричинили…

Коли Латіґо завертав за виступ у стіні каньйону, вже тримаючи зброю напоготові, його кінь завищав — саме завищав, пронизливо, як жінка, — і став на диби. Латіґо вхопився за луку сідла і спромігся втриматися, але задні копита коня послизнулися, й тварина впала. Латіґо відпустив сідло і полетів на землю, слабо усвідомлюючи, що звук, який шарпав йому нерви, тепер подужчав удесятеро, дзижчав так, що його очні яблука запульсували в западинах, і в яйцях неприємно закололо, і надокучлива мантра, яка крутилася в його голові, поступилася цьому звукові.

Жоден Джордж Латіґо не зміг би впоратися з настирністю тонкоходу.

Латіґо незграбно приземлився навкарачки. Довкола мигтіли коні, коні, що хоч-не-хоч скакали вперед під натиском тих, що напирали ззаду, вершників, що парами протискувалися крізь прохід у гіллі (потім трійцями, бо ж отвір у загаті, що швидко розгоралася, вже розширився), а потім вискакували на просторе місце, не усвідомлюючи, що весь каньйон — це всуціль вузький прохід.

Перед очима Латіґо чорні хвости, сірі передні ноги й плямисті копитні щітки зливалися в одну пляму. Він бачив чапси,[47] джинси й чоботи в стременах. Спробував підвестися, але тієї ж миті чийсь кінь хвицьнув його копитом у тім’я. Капелюх пом’якшив удар, і Латіґо не зомлів, але все одно упав на коліна, схиливши голову, наче хотів помолитися. Перед очима все попливло, а потилицею потекла кров із рани — кінське копито пробило йому череп.

Він чув перелякане іржання коней і крики людей. Знову підвівся, закашлявшись від пилу, здійнятого кіньми (курява душила, мов дим), і побачив, що Гендрикс намагається розвернути коня, спрямувавши його проти хвилі вершників. Але це йому не вдавалося. Віддалена третина каньйону скидалася на болото, сповнене текучої зеленкуватої води. Напевно, під її поверхнею були сипучі піски, бо кінь Гендрикса, здавалося, застряг. Він знову заіржав і спробував стати на диби. Задні ноги, вгрузнувши, розійшлися в різні боки. Гендрикс люто пришпорював тварину, змушуючи її рухатися, проте кінь закляк чи не міг зрушити з місця. Ненажерливе дзижчання гучно відлунювало у вухах Латіґо і наче заповнювало собою весь світ.

— Назад! Повертайте назад!

Ці слова він силкувався прокричати, але з вуст зірвався лише жалібний хрип. Вершники досі мчали повз нього, здіймаючи пил, занадто густий, щоб бути лише пилом. Латіґо вдихнув на повні груди, щоб закричати гучніше — вони мусили повернути коней, у Каньйоні Петлі коїлося щось дивне і жахливе, — і видихнув, так і не здобувшись на слова.

Іржання коней.

Густа пелена диму.

І скрізь, на весь світ, як божевілля, ширилося те скавучливе, огидне, страхітливе квиління.

Вибалушивши очі, цокаючи зубами в задимленому повітрі, кінь Гендрикса впав. З його губ навсібіч розліталися бризки піни. Гендрикс упав у стоячу воду, над якою здіймалася пара. Але то була не вода. То було щось живе. Щойно він наблизився до поверхні, як з води вистромилися зелені руки і зелений рухливий рот. Руки вдарили Гендрикса по щоках, і плоть розтанула, вдарили по носі — й ніс відірвався, вдарили по очах — і вирвали їх з очниць. Істота потягла Гендрикса під воду, але перш ніж він повністю занурився, Латіґо побачив його оголену щелепну кістку, кривавий поршень, що приводив у рух його зуби, крізь які рвалися назовні крики.

Забачивши це, інші вершники спробували уникнути зеленої пастки. В тих, кому це вдалося, врізалася наступна хвиля вершників (неймовірно, але деякі з них досі горлали бойові заклики). Люди й коні потрапляли в зелену трясовину, і вона радо їх приймала. Ошелешений і скривавлений, Латіґо стояв посеред охопленого панікою війська і дивився, як солдат, котрому він не так давно віддав свою зброю (щоб той застрелив свого побратима і таким чином привів до тями решту), випав із сідла і поповз геть від краю зеленої трясовини, тоді як його кінь потроху вгрузав. Солдат спробував звестися, побачив, що на нього мчать ще двоє вершників, і затулив обличчя долонями. Наступної миті його затоптали кіньми.

Волання поранених і помираючих луною розносилися в задимленому каньйоні, але Латіґо майже їх не чув. Його слух полонило дзижчання, таке подібне до голосу. Воно запрошувало його стрибати. Покласти край усьому. Чом би й ні? Адже й так усьому край, чи не так? Це кінець.

Але він щосили опирався мані й навіть спромігся пробратися вперед, до виходу. Потік вершників, що вривалися до каньйону, потроху рідшав. Дехто з вершників, зупинившись за п’ятдесят-шістдесят ярдів від нерівності в стіні, спромігся навіть розвернути коней. Але дим, що дедалі густішав, збивав їх з пантелику і перетворював на примарні фігури.

Ті мерзенні свині запалили хмиз у нас за спинами. Боги неба, боги землі, ми в пастці.

Командувати військом він не міг — щоразу, коли вдихав повітря, щоб крикнути, з вуст зривався лише німий хрип. Але він ухопив за руку одного з вершників, хлопця років сімнадцяти, і висмикнув його з сідла. Юнак полетів на землю головою вперед і вдарився об гострий камінь, що стирчав із землі, розкраявши собі череп. Його ноги ще посмикувалися, а Латіґо вже був у сідлі.

Він рвучко розвернув коня і пришпорив у бік виходу з каньйону, та не встиг проїхати навіть двадцяти ярдів, як дим згустився, став задушливою білою хмарою. Вітер гнав її назустріч. А за нею Латіґо розрізняв (насилу) помаранчеве мигтіння вогню — гілля перед входом до каньйону вже розгорілося не на жарт.

Він гнав коня до виходу, але назустріч йому з туману вигулькнули коні, й сталося зіткнення. Удруге за п’ять хвилин Латіґо полетів на землю. Приземлився на коліна, зіп’явся на ноги й заточився на вітрі. Він кашляв і задихався, почервонілі очі сльозилися.

За північним вигином каньйону було трохи ліпше, але довго так тривати не могло. На межі тонкоходу збилися докупи коні (багато з поламаними ногами), люди повзали, пронизливо волаючи. Латіґо помітив кілька капелюхів, що плавали на зеленавій поверхні живої істоти, що несамовито завивала, поглинувши собою всю дальню частину каньйону, бачив чоботи, пов’язки з зап’ястків, нашийні хустки, бачив пом’ятий горн сурмача, за яким досі волочилася пошарпана стрічка.

«Ходи до мене, — запрошувало зелене марево, і зненацька Латіґо зрозумів: його приваблює це дзижчання… таке близьке, таке інтимне. — Прийди, побач, ляж і відпочинь, спочинь у мирі й злагоді з собою».

Латіґо підняв револьвер, щоб вистрелити в ту істоту. Він не думав, що її можна застрелити, просто хотів пам’ятати лице свого батька і загинути зі зброєю в руці.

Але не вистрелив. Його пальці ослабли, револьвер випав з руки. І Латіґо рушив уперед. Усі його солдати зараз чинили так само — прямували до тонкоходу. Дзижчання гучнішало й наростало, аж поки не виповнило собою все, і для слуху Латіґо не лишилося нічого іншого.

Взагалі нічого.

За всім цим Роланд із друзями спостерігали з розколини, де стояли вервечкою, не дійшовши до верхівки якихось двадцять футів. Чули крики, бачили паніку, безум коней, людей, що гинули під копитами, людей і коней, що втрапляли до тонкоходу… і людей, що заходили в нього самі, добровільно.

Найближче до верхнього краю каньйону був Катберт, за ним Алан, а потім Роланд — стоячи на вузенькому кам’яному виступі й тримаючись руками за інший виступ угорі. Зі свого спостережного пункту вони бачили те, чого в димовій завісі солдатам унизу було не видно: тонкохід, тягнучись до людей, розростався, охоче повзучи до них, як накочує хвиля.

Задовольнивши свою жагу битви, Роланд не хотів дивитися далі, проте відвести погляду не міг. Виття тонкоходу — боягузливе й переможне, щасливе й сумне, розгублене й цілеспрямоване водночас — тримало його липкими мотузками. Загіпнотизований, він стояв на місці, як і його друзі, навіть коли дим почав підніматися вгору і його гострий задушливий сморід спричинив сухий кашель.

У димі, що згущувався, лунали передсмертні крики. Внизу, наче фантоми, борюкалися люди. Димова завіса щільнішала, як вода, піднімаючись угору, і фігури зникали. Під їдучим білим простирадлом смерті у відчаї іржали коні. Вітер збурював поверхню маленькими коловоротами. Тонкохід дзижчав, і дим над його поверхнею вгорі забарвився у містичний найсвітліший відтінок зеленого.

Здавалося, цьому кінця-краю не буде, проте врешті крики людей Джона Фарсона стихли. «Ми вбили їх, — з огидою і жахом подумав Роланд. А потім: — Ні, не ми. Це я. Я їх убив».

Як довго він міг так стояти, Роланд не знав. Можливо, доти, доки дим не поглинув би його теж. Але Катберт знову почав видряпуватися нагору і за мить вигукнув йому два слова, що прозвучали водночас здивовано і налякано.

— Роланде! Місяць!

Вирваний із задуми, Роланд підвів погляд і побачив, що небо над головою потемнішало, набувши оксамитово-пурпурового відтінку. Фігура його друга чітко вирізьблювалася на його тлі — він дивився на схід, а на обличчі променіли гарячково-помаранчеві плями від місяця, що сходив на небосхилі.

«Так, помаранчевий, — продзижчав тонкохід у його голові. Прохихотів у голові. — Помаранчевий, як тоді, коли ти приходив мене побачити й порахувати. Жовтогарячий, як вогонь. Як велике святкове багаття».

«Як могло так швидко звечоріти?» — подумки прокричав він. Але він знав. Так, дуже добре знав. Часові шари наклалися, та й по всьому. Як шари землі, що після землетрусу знову ущільнюються.

Настали сутінки.

Зійшов місяць.

Роланда охопив жах, влучив, як стиснутий кулак, у самісіньке серце, і стрілець похитнувся на тому крихітному камені, на який спирався ногами. Він ухопився руками за виступ у формі рога, але машинально, не усвідомлюючи, що відновлює рівновагу. Думками він уже перенісся в рожевий шторм, у проміжок часу до того моменту, коли йому почали показувати половину світобудови. Можливо, магічний кристал показав йому те, що стоїть десь далеко, за багато світів звідси, аби приспати, відвернути увагу від того, що може статися тут, так близько від дому.

«Якби я довідався, що їй щось загрожує, я б розвернув коня, — сказав тоді він. — Тієї ж миті».

А що як куля це знала? Якщо брехати вона не могла, то чи не могла вона ввести в оману? Забрати його геть і показати йому темну країну і ще темнішу вежу? Кристал показав йому щось інше, щось таке, що він згадав лише зараз: худий чоловік у фермерському комбінезоні сказав… що ж він сказав? Не зовсім те, що він подумав, і не те, що Роланд звик чути упродовж життя. Не «Життя тобі і доброго врожаю», а…

— Смерть, — прошепотів він до каменів перед собою. — Смерть тобі для доброго врожаю. Чар’ю трі. Ось що він сказав: «Чар’ю трі. Слава Жнивам».

«Помаранчевий, стрільцю, — захихотів надтріснутий старечий голос у його голові. Голос відьми з Коосу. — Колір великого багаття. Чар’ю трі, fin de а о — все це старі звичаї, з яких нам лишилися тільки опудала з червоними руками… але нині вночі все зміниться. Вночі старі звичаї відродяться до життя, але на те вони й старі звичаї, щоб час від часу відновлюватися. Чар’ю трі, клятий ти шмаркачу, чар’ю трі. Сьогодні ти заплатиш мені за мого любого Ермота. Сьогодні я поквитаюся з тобою за все. Слава Жнивам».

— Нагору! — закричав він, простягаючи руку й підганяючи Алана шльопанцем у спину. — Нагору, нагору! Заради своїх батьків, нагору!

— Роланде, що?.. — голос Алана звучав заціпеніло, але він послухався: поліз нагору, хапаючись за виступи й осипаючи градом камінці просто в обличчя Роландові. Мружачись, щоб вони не потрапили в очі, Роланд знову гепнув Алана в спину, женучи його, як коня.

— Лізьте, чорти вам у печінку! — кричав він. — Не може бути, щоб було вже пізно!

Але в душі він розумів, що пізно. Місяць-Демон зійшов, він бачив його помаранчеве світіння на обличчі Катберта і тепер усе збагнув. У його голові божевільне дзижчання тонкоходу, тієї гнилої виразки, що роз’їдала плоть реальності, злилося зі схибнутим сміхом відьми, і він збагнув.

Смерть тобі для доброго врожаю. Чар’ю трі.

О Сюзен…

Сюзен нічого не розуміла, аж поки не побачила чоловіка з довгим рудим волоссям, у солом’яному капелюсі, що не приховував його очей різника ягнят. Чоловіка з кукурудзяним лушпинням у руках. Він був перший. Просто собі фермер (вона наче бачила його на Нижньому ринку, навіть віталася з ним кивком, як це робив увесь люд у сільській місцевості, і він відповідав їй так само), що стояв сам-один неподалік від перехрестя Сілк-Ранч-роуд і Великого Шляху, стояв у світлі місяця, який сходив. Поки вони з ним не порівнялися, нічого не було ясно. А вже після того, як він пожбурив у неї жменю кукурудзяних обгорток, коли вона зі зв’язаними попереду руками, похиленою головою і мотузкою на шиї проїжджала, стоячи у візку, що повільно котив дорогою, вона все збагнула.

— Чар’ю трі, — мало не з насолодою викрикнув він слова Древнього народу, слова, яких вона не чула з раннього дитинства. Вони означали «Слава Жнивам»… а також щось інше. Щось приховане, таємне, щось спільне з тим коренем слова «чар», що мало лише одне значення — смерть. Та щойно сухі обгортки прошурхотіли довкола її черевиків, Сюзен збагнула суть таємниці. Не буде ні дитини, ні весілля в далекому казковому королівстві Ґілеад, ні зали, де їх з Роландом одружать і вітатимуть під яскравим світлом електричних ламп, ні чоловіка, ні ночей кохання. Кінець усьому. Світ зрушив з місця, і все скінчилося, скінчилося, ще навіть до ладу не почавшись.

Вона знала, що стоїть біля заднього борту візка і що єдиний мисливець за трунами, що вижив, накинув їй на шию петлю з мотузки.

— Навіть не намагайся сісти, — попередив він, мало не вибачаючись. — Я не маю жодного бажання душити тебе, дівчино. Якщо візок підстрибне й ти впадеш, я спробую ослабити вузол. Але якщо спробуєш сісти, мені доведеться затягнути петлю. Це її наказ. — Він кивнув на Рею, що, випроставши спину, сиділа на місці візника, тримаючи у скоцюрблених руках віжки. — Тепер вона в нас за головну.

І схоже, це була правда. Хай якої шкоди володіння кристалом завдало її тілу, хай як непоправно затьмарило розум, її сила нікуди не зникла і навіть подужчала, неначе Рея знайшла якесь джерело для її живлення (бодай на короткий час). Чоловіки, що раніше могли легко переломити її навпіл, як хворостину, тепер покірно, як діти, слухалися її наказів.

Поки день Жнив разом з візком помалу котився до вечора, чоловіків усе прибувало: вже шестеро супроводжувало візок спереду, разом з Раймером і напівсліпим чоловіком, а ззаду їхала ціла дюжина, очолювана Рейнолдзом, котрий намотав мотузку, що закінчувалася на шиї в Сюзен, на руку з татуюванням. Сюзен не знала, ні хто ці люди, ні як їх зібрали.

Цей загін, що стрімко збільшувався, Рея повела на північ, потім старою Сілк-Ранч-роуд, що завертала назад до міста, повернула на південний захід. На південному краю Гембрі ця дорога знову вливалася до Великого Шляху. Навіть у своєму заціпенінні Сюзен зрозуміла, що стара карга їхала повільно, дорогою поглядаючи на захід сонця, не вйокаючи на поні, щоб поквапився, а навіть стримуючи його за допомогою віжок, принаймні, поки золотисте світло дня не поступилося сутінкам. Коли вони проминали фермера, самотнього, з виснаженим обличчям, поза сумнівом, доброго чоловіка, власника фригольдерської ферми, де він гарував з ранку до ночі, хорошого сім’янина, що обожнював своїх рідних (але з-під пошарпаного капелюха зиркали очі різника ягнят), Сюзен отримала ще одне підтвердження того, що вже й так зрозуміла. Рея вичікувала сходу місяця.

Не вірячи в богів, яким могла би помолитися, Сюзен молилася до свого батька.

Тату? Якщо ти мене чуєш, допоможи мені бути сильною, допоможи думати про нього, триматися за спогад про нього. Допоможи не втратити обличчя. Не задля порятунку, не для спасіння, а просто щоб не дати їм утіхи бачити мій біль і страх. І йому, йому теж допоможи…

— Захисти його, — прошепотіла вона. — Захисти мого коханого, нехай там, куди поїде, він буде в безпеці, нехай знайде розраду в тих, кого зустріне, і нехай він стане розрадою тим, хто зустріне його.

— Молишся, ясочко? — спитала стара, сидячи до неї спиною й не повертаючись. У голосі старої ворони бриніло удаване співчуття. — Еге ж, ліпше залагодь усі справи з вищими силами, поки ще є час. Поки вогонь не випалив слину в твоєму роті! — Закинувши голову, вона огидно зареготала, й у помаранчевому світлі набряклого місяця рідкі скуйовджені пасма старечого волосся розлетілися в різні боки.

На крик Роланда прискакали під проводом Вітра їхні коні. Вони стояли неподалік, гриви їм тріпав вітер. Коні трясли головами й невдоволено іржали щоразу, коли вітер доносив до їхніх ніздрів сморід густого диму, що піднімався з каньйону.

Але Роланду було байдуже і до коней, і до диму. Він не зводив очей з мішка на шворці, що висів на плечі в Алана. Куля всередині знову ожила. В темряві, що згущувалася навколо, мішок, здавалося, пульсував, наче якийсь моторошний рожевий світляк. Роланд простягнув руки.

— Дай його мені!

— Роланде, не знаю, чи…

— Давай його сюди, побий тебе грім!

Алан глянув на Катберта, і той кивнув… а тоді втомлено здійняв руки до неба.

Алан ще тільки потягнувся до мішка, щоб зняти його, а Роланд уже рвонув його до себе, запустив руки всередину і витяг кристал, що горів несамовитим вогнем, рожевий Місяць-Демон замість помаранчевого.

Стогін тонкоходу за їхніми спинами внизу то дужчав, то слабшав.

— Не зазирай у ту штуку, — пробурмотів Катберт до Алана. — Не роби цього, заради твого батька.

Роланд схилився над пульсуючою кулею, і її світло, як рідина, затопивши очі, омило йому щоки й чоло.

У веселці Мерліна він побачив її, Сюзен, доньку конюха, вродливу дівчину біля вікна. Він побачив, що вона стоїть біля заднього борту чорного воза, прикрашеного золотистими символами, воза старої відьми. Поряд їхав Рейнолдз, тримаючи в руках мотузку, що закінчувалася петлею на шиї Сюзен. Візок повільно, неначе на процесії, котив до «Зеленого серця». Обабіч Гіл-стрит зібрався натовп людей. Фермер з очима різника був лише першим глядачем — усі мешканці Гембрі й Меджису, позбавлені святкування, отримали натомість моторошну розвагу із сивої давнини: чар’ю трі, слава Жнивам, помри і дай нам урожай.

Натовпом хвилею прокотився беззвучний шепіт, а тоді люди заходилися жбурляти в неї дарами природи: спершу кукурудзяними обгортками, потім гнилими томатами, потім картоплею і яблуками. Одне яблуко влучило їй у щоку. Вона заточилася, мало не впала, але спромоглася відновити рівновагу. Підвела розбите, набрякле, проте досі вродливе обличчя, і його освітив місяць. Дивилася просто поперед себе.

— Чар’ю трі, — шепотіли люди. Роланд їх не чув, але читав ці слова по губах. Там був Стенлі Руїс, і Петті, і Ґерт Моґґінз, і Френк Клайпол, помічник шерифа з поламаною ногою, Джеймі Маккан, що мав цьогоріч стати Парубком Жнив. Роланд бачив сотню людей, з якими познайомився (і яким здебільшого симпатизував) за час свого перебування у Меджисі. А тепер ці люди закидали його кохану в Реїному візку кукурудзяним лушпинням і овочами, безпорадну, зі зв’язаними руками.

Візок повільно підкотив до «Зеленого серця» з його кольоровими ліхтариками і нерухомою каруселлю, де цьогоріч не каталися, сміючись, діти. Юрба, досі повторюючи два слова — співаючи їх, мов заклинання, розділилася. Роланд побачив велику піраміду дров — нерозпалене святкове багаття. Довкола неї, спираючись спинами на центральний стовп й простягаючи горбкуваті ноги, сиділи опудала з червоними руками. У кільці опудал було одне вільне місце.

Від натовпу відділилася якась жінка. Вбрана у вилиняле чорне плаття, з цебром у руці. На її щоці, наче тавро, чітко виднів слід від попелу. Вона…

Роланд пронизливо заволав. Одне-єдине слово він повторював знову і знову: Ні, ні, ні, ні, ні, ні! І з кожним разом рожеве світло кулі спалахувало яскравіше, немовби його страх додавав їй сили й снаги. І в кожному спаласі Катберт і Алан бачили обриси стрільцевого черепа під його шкірою.

— Ми маємо забрати в нього кулю, — стривожено сказав Алан. — Ми мусимо, бо вона висотує з нього сили. Вона його вбиває!

Кивнувши, Катберт зробив крок уперед. Ухопив кулю, проте забрати її з Роландових рук не зміг: стрільцеві пальці неначе прикипіли до неї.

— Вдар його! — крикнув він Аланові. — Вдар його, це єдиний вихід!

Але з таким самим успіхом Алан міг би вдарити кам’яний стовп. Роланд навіть не похитнувся. Лише продовжував викрикувати єдине заперечення — «Ні! Ні! Ні! Ні» — і куля палахкотіла все швидше і швидше, всмоктуючись у нього крізь відкриту роз’ятрену рану і, як кров, цмулячи його горе.

— Чар’ю трі! — загорлала Корделія Дельґадо, вириваючись уперед з того місця, де терпляче вичікувала. Натовп підбадьорливо загукав, і Місяць-Демон над її плечем підморгнув, як співучасник. — Чар’ю трі, зрадлива суко! Чар’ю трі!

Вона вихлюпнула те, що було в цебрі, на свою небогу, забризкавши їй штани і вкривши зв’язані руки мокрими рукавичками криваво-червоної фарби. Візок котив далі, а Корделія вишкірилася до Сюзен у злобній посмішці. Слід від попелу чітко виділявся на її щоці, посеред блідого лоба, як хробак, пульсувала жила.

— Сука! — заверещала Корделія, від люті стискаючи кулаки й тріумфально витанцьовуючи джигу. Кістляві коліна ходили ходором під спідницею сукні. — Най буде врожай! Смерть суці! Чар’ю трі! Слава Жнивам!

Візок проїхав повз неї, Корделія зникла з поля зору Сюзен, як ще одна жорстока примара уві сні, якому скоро судилося скінчитися. «Ведмедики й пташки, рибки й зайченятка, — подумала вона. — Нехай тебе, Роланде, береже доля і моя любов. Ось моє найзаповітніше бажання».

— Хапайте її! — заверещала Рея. — Візьміть цю вбивцю і підсмажте її живцем! Чар’ю трі!

— Чар’ю трі! — відгукнувся натовп. У місячному світлі до неї потягнувся ліс жадібних рук, десь тріщали феєрверки й весело сміялися діти.

Сюзен зняли з візка й над головами понесли до підготованої купи дров, передаючи з рук на руки, як героїню, що тріумфально повернулася додому з війни. З її рук на їхні спраглі до крові обличчя скрапували червоні сльози. А за всім цим з небес спостерігав місяць, затьмарюючи своїм лиховісним сяйвом світіння паперових ліхтарів.

— Ведмедики й пташки, рибки і зайченятка, — бурмотіла вона, коли її опускали й кидали до піраміди сухих дров, на підготовлене для неї місце. Увесь натовп тепер співав в унісон:

— Чар’ю ТРІ! Чар’ю ТРІ! Чар’ю ТРІ!

— Ведмедики й пташки, рибки і зайченятка.

Намагалася згадати, як він танцював з нею того вечора. Як він кохав її у вербовому гаю. Як вони вперше зустрілися на темному шляху. «Дякую-сей, радий знайомству», — сказав він тоді, і так, попри все, попри цю жорстоку згубу, коли люди, що колись були її сусідами, у світлі місяця перетворилися на кровожерних гоблінів, попри весь біль, і зраду, і те, що на неї чекало, він сказав правду: їхнє знайомство було прекрасним, просто казковим.

— Чар’ю ТРІ! Чар’ю ТРІ! Чар’ю ТРІ!

Жінки сипали їй під ноги кукурудзяні обгортки, хтось бив її по щоках (але це вже було байдуже: набрякле, розпухле обличчя нічого не відчувало), а одна з них — Міша Альварез, чию дочку Сюзен вчила їздити верхи, — плюнула їй межи очі й, радісно зводячи руки до неба та сміючись, поскакала геть. Перед Сюзен промайнула Корал Торін, обвішана амулетами. Вона жбурнула в дівчину оберемком сухого листя, і воно пролилося на неї шурхотливим духмяним дощем.

Потім знову з’явилася її тітка, а з нею — Рея. Кожна тримала в руці смолоскип. Вони стояли так близько, що Сюзен відчувала запах смоли.

Рея здійняла свій світоч до місяця.

— ЧАР’Ю ТРІ! — заверещала вона своїм старечим хрипким голосом, і натовп вторував їй таким самим вереском: — ЧАР’Ю ТРІ!

Корделія теж підняла смолоскип.

— СЛАВА ЖНИВАМ!

— СЛАВА ЖНИВАМ! — в унісон озвався народ.

— Так, сучко, — прошамкотіла Рея. — Зараз будуть тобі поцілуночки, палкіші, ніж у твого коханця.

— Здохни, віроломна, — прошепотіла Корделія. — Смерть тобі, най буде добрим урожай.

І вона першою жбурнула свій смолоскип у купу сухих кукурудзяних обгорток, що доходила Сюзен до колін. Наступної ж миті Рея докинула і свій. Сухе лушпиння зайнялося миттєво, засліпивши Сюзен жовтим полум’ям.

Вона зробила останній ковток прохолодного повітря, зігріла його своїм серцем і випустила криком, що кидав виклик її душогубам:

— Я КОХАЮ ТЕБЕ, РОЛАНДЕ!

Юрба, бурмочучи, відступила, наче зрозумівши, що вчинила, коли вже було запізно. У багатті горіло не опудало, а життєрадісна дівчина, яку всі вони добре знали і яку було приставлено до стовпа багаття Ночі Жнив, з пофарбованими у червоне руками. Ще мить тому вони могли її врятувати — принаймні, дехто з них міг, — але тепер було вже пізно. Сухі поліна зайнялися вмить, горіли її штани, сорочка, короною палало на голові довге біляве волосся.

— РОЛАНДЕ, Я КОХАЮ ТЕБЕ!

В останню мить свого життя вона відчувала не біль, а жар. У неї ще був час згадати його очі, очі небесної блакиті, яка буває, коли ранок тільки-но починається. Вона мала час згадати, як Вітер галопом ніс його Крутояром і його чорне волосся розвівалося за спиною, а нашийна хустка лопотіла, згадати, як він сміявся — легко й невимушено, так, як не сміятиметься більше ніколи в усьому своєму довгому житті без неї. І саме його сміх вона забрала з собою, світлом і теплом відлітаючи у втішну оксамитову пітьму ночі, кличучи його знову і знову, повторюючи заклинання про ведмедиків, пташок, рибок і зайченяток.

Наприкінці в його криках уже не було жодного слова, навіть «ні»: він вив, як тварина у капкані, прикипівши руками до кулі, що пульсувала, наче ошаліле серце. У кулі він бачив, як горіла Сюзен.

Катберт знову спробував вирвати трикляту кулю з його рук, але в нього нічого не вийшло. І зробив єдине, до чого зміг тієї миті додуматися: дістав револьвер, націлив його на кулю і звів курок. Він міг поранити Роланда, навіть осліпити його, якби уламки розтрощеного скла потрапили йому в очі, але іншого виходу не було. Якби вони стояли склавши руки, куля б його вбила.

Але в цьому не було потреби. Неначе побачивши Катбертів револьвер і зрозумівши, що це означає, куля в руках у Роланда миттєво згасла й більше не подавала ознак життя. Напружене тіло Роланда, чий кожен м’яз здригався від жаху й гніву, враз обім’якло. Він каменем повалився на землю, нарешті відпустивши кулю. Його живіт пом’якшив кристалу падіння, і той скотився з тіла та, наштовхнувшись на перепону у вигляді простягнутої руки стрільця, зупинився. В темних надрах кулі вже не було вогню, тільки крихітне відображення Місяця-Демона злобно виблискувало на скляній поверхні.

Алан з огидою і водночас із благоговійним переляком дивився на кулю, наче на дику й небезпечну тварину, що спить.

Він зробив крок уперед, маючи намір розтрощити її на друзки.

— Не смій, — хрипким голосом сказав Катберт. Він стояв навколішках біля непритомного Роланда, але дивився на Алана. І в його очах відбивався місяць — два яскраві камінці світла. — Не смій, після всього, що ми пережили, аби її дістати. Після всіх нещасть і смертей. Навіть не думай про це.

Якусь мить Алан дивився на нього, вагаючись, вважаючи, що він усе одно повинен знищити кляту штуковину. Пережиті нещастя не виправдовували нещасть майбутніх, а лихо — це єдине, що куля могла будь-кому заподіяти. То була машина згуби, яка вбила Сюзен Дельгадо. Він не бачив того, що бачив у кулі Роланд, але в нього все було написано на обличчі, й цього було достатньо. Куля вбила Сюзен і на цьому не зупиниться, якщо залишити її цілою.

Але потім він згадав про ка і передумав. Пізніше він гірко про це пошкодує.

— Поклади її назад у мішок, — сказав Катберт, — і допоможи мені з Роландом. Треба забиратися звідси.

Зібганий мішок на шворці валявся неподалік на землі, тріпочучи на вітрі. Алан підняв кулю, гидливо торкаючись її гладенької опуклої поверхні, очікуючи, що вона оживе під його пальцями. Проте цього не сталося. Він поклав кристал у мішок і знову повісив його на плече. Потім опустився на коліна біля Роланда.

Важко було сказати, як довго вони надаремне пробували привести його до тями. Алан знав лише, що місяць підбився в небі достатньо високо, щоб знову стати сріблястим, і дим з каньйону вже почав розсіюватися. Тоді Катберт звелів припиняти. Їм доведеться перекинути Роланда через Вітрове сідло і везти так. Якщо до світанку вдасться дістатися до лісових угідь на захід від баронії, сказав Катберт, то, напевно, вони будуть у безпеці… але їхати треба було негайно. Вони напрочуд легко розгромили людей Фарсона, проте вцілілі солдати, швидше за все, завтра знову зберуться разом. Тож коли це станеться, їм трьом краще бути вже далеко.

Ось так вони залишили Каньйон Петлі й приморський край Меджису. Під Місяцем-Демоном вони поїхали на захід, перекинувши Роланда через сідло, як неживе тіло.

Наступний день вони провели в Іль-Боске, лісі на захід від Меджису, чекаючи, коли Роланд опритомніє. Та коли день уже був у розпалі, а їхній друг так і не прийшов до тями, Катберт сказав:

— Спробуй достукатися до нього телепатією.

Алан узяв Роланда за руки, сконцентрував увагу, нахилився над блідим обличчям друга, що спав, і сидів нерухомо впродовж півгодини. Врешті-решт похитав головою, відпустив Роландові руки й підвівся.

— Нічого? — розчаровано спитав Катберт.

Зітхнувши, Алан похитав головою.

Разом вони зробили волокушу з соснових гілок, щоб йому не довелося ще одну ніч їхати на спині коня (до всього, ще й Вітер нервувався через те, що везе свого господаря в такий спосіб), і рушили далі, не виїжджаючи на Великий Шлях — то було б занадто небезпечно, — але тримаючись його курсу. Назавтра нічого не змінилося — Роланд не опритомнював. Меджис уже залишився позаду, і обидва хлопці відчули тугу за домівкою, незбагненну, проте реальну, як морські хвилі. Вони сіли по обидва боки від нього, переглядаючись понад його грудьми, що повільно здіймалися й опадали.

— А непритомна людина може померти від голоду чи спраги? — спитав Катберт. — Не може, правда ж?

— Ні, — відповів Алан. — Я думаю, може.

То була довга виснажлива ніч. Жоден із хлопців не спав як слід попереднього дня, проте цей вони проспали, мов мертві, натягнувши ковдри на голови, щоб затулитися від сонця. Прокинулися майже одночасно, коли сонце вже сідало за обрій, а небом помалу заволодівав Місяць-Демон (дві ночі тому він перебув у повні й тепер убував), піднімаючись над тривожним сонмом хмар, що віщували першу з великих осінніх бур.

Прокинулись і побачили, що Роланд уже сидить. Він дістав кулю з мішка і пригортав її до себе, цей темний магічний предмет, неживий, як скляні очі Зірвиголови. Роландові очі, теж мертві, байдуже дивилися кудись у бік залитих місячним сяйвом коридорів лісу. Надалі він їв, але не спав. Пив воду зі струмків, які вони проминали, але не розмовляв. І віддавати кулю з Мерлінової веселки, яку вони такою дорогою ціною добули в Меджисі, теж не хотів. Проте вона й не загорялася в його руках. «Принаймні коли ми з Аланом не спимо й можемо це побачити», — якось подумав Катберт.

Алан не зміг відірвати Роландові руки від кулі, тож натомість взяв у долоні обличчя друга, щоб у такий спосіб відкрити собі шлях до спілкування з його душею. Проте й це не допомогло: душа, якої він міг би торкнутися, зникла. Полишила тіло. Істота, що їхала з ними на захід до Ґілеаду, не була Роландом. Навіть тінню Роланда не була. Роланд зник, як місяць наприкінці свого циклу.